ДНІПРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ О.

ГОНЧАРА
Факультет української й іноземної філології та мистецтвознавства
Кафедра порівняльної філології східних та англомовних країн

КУРСОВА РОБОТА
на тему: «Особливості оповіді у творах Кадзуо Ішігуро»

Студента групи УЯ-21 В.Тютюнник

Керівник: асистент Толстокорова А.В

Кількість балів

Національна шкала

Члени комісії
1. Ліпіна В. І.
2. Аулова М. В.
3. Толстокорова А. В.

Дніпро 2024
 2

ДНІПРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

Факультет Української та іноземної філології та мистецтвознавства

Кафедра Порівняльної філології східних та англомовних країн
Освітній рівень Бакалавр
Напрям підготовки 035.069 Східні мови та літератури (переклад включно), перша -
японська
(шифр і назва)

ЗАТВЕРДЖУЮ
Завідувач кафедри Вікторія

ЛІПІНА

“ ” 2024 року
 3

З А В Д А Н Н Я
НА КУРСОВУ РОБОТУ СТУДЕНТУ

Тютюнника Владислава Володимировича

(прізвище, ім’я, по батькові)
1. Тема роботи « Особливості оповіді у творах Кадзуо Ішігуро»

Керівник роботи Толстокорова Анна Валеріївна, асистент

(прізвище, ім’я, по батькові, науковий ступінь, вчене звання)

2. Строк подання студентом роботи 15.05.2024

3. Вихідні дані до роботи праці українських та зарубіжних науковців, матеріали

періодичних видань, Довганич М.В., зарубіжна рецепція літературної спадщини К.
Ішігуро в контексті теорії мультикультуралізму. Ray K. Memory and Kazuo Ishiguro’s
Novels, Rotfork J. Zen Comedy in Postcolonial Literature. Kazuo lshiguro’s The Remains
of the Day, Колісниченко, М.В. Довганич // Науковий вісник Міжнародного
гуманітарного університету.
4. Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно
розробити)
Дослідити особливостей оповіді в творах Кадзуо Ішігуро, охарактеризувати
творчість письменника в літературно-критичній оцінці, з’ясувати особливості
оповіді у творах, Визначити ненадійного оповідача у творі К. Ішігуро «Не відпускай
мене» та «Залишок дня».

5. -

6. Консультанти розділів роботи

Підпис, дата
Прізвище, ініціали та посада
Розділ завдання видав завдання
консультанта
прийняв
1 Толстокорова А. В. 20.09.23 прийняв
2 Толстокорова А. В. 01.12.23 прийняв
3 Толстокорова А. В. 21.02.24 прийняв
4 Толстокорова А. В. 11.03.24 прийняв

7. Дата видачі завдання 12.09.2023

 4

КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН
№ Назва етапів курсової Строк виконання Примітка
з/п роботи етапів роботи

1 Обробка матеріалів 20.12.23

2 Розділ I. Теоретична частина 23.04.23
3 Розділ II. Практична частина 08.05.24
4 Оформлення курсової роботи 15.05.24
5 Редагування курсової роботи 20.05.24

Студент Тютюнник Владислав

( підпис ) (прізвище та ініціали)

Керівник роботи _Толстокорова Анна_

( підпис ) (прізвище та ініціали)
 5

ЗМІСТ

ВСТУП….............................................................................................................................6
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИВЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ КАДЗУО ІШІГУРО.8
1.1. Творчість Кадзуо Ішігуро в літературно-критичній оцінці…....................8
1.2. Особливості оповіді у творах К. Ішігуро......................................................11
РОЗДІЛ 2. НЕНАДІЙНИЙ ОПОВІДАЧ У ТВОРАХ КАДЗУО ІШІГУРО…..............16
2.1. Ненадійний оповідач у творі К. Ішігуро «Не відпускай мене»…................16
2.2. Герой-наратор у романі Кадзуо Ішігуро «Залишок дня»….........................21
ВИСНОВКИ.......................................................................................................................27
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..........................................................................29
 6

ВСТУП

Аналіз образу наратора в художніх текстах є актуальною темою для сучасного

літературознавства. Про події, що відбуваються у творі, читач дізнається зі слів
оповідача. Перший український переклад творів письменника вийшов у 2016 році,
але після присудження Нобелівської премії у 2017 році творчість Кадзуо Ішіґуро
стала особливо відомою в Україні. Наукові дослідження творчості автора
здійснювали такі літературознавці, як Л. Гармаш, Д. Дроздовський, Т. Кушнірова та
Я. Опрісник [3].
Британський романіст японського походження та автор сценаріїв і коротких
оповідань Кадзуо Ішіґуро – один із найбільш обдарованих письменників ХХІ
сторіччя.
Вибір теми дослідження, а саме «Особливості оповіді у творах Кадзуо
Ішігуро», зумовлений значним інтересом до творчості сучасного письменника,
лауреата багатьох премій в області літератури. Недостатнє вивчення романів «Не
відпускай мене» та «Залишок дня», а саме ненадійного оповідача в них та творчості
К. Ішігуро у цілому, у зв’язку з проблемою літературної глобалізації, зумовлює
актуальність цього дослідження.
Об’єктом дослідження є особливості оповіді у творах К. Ішігуро.
Предмет дослідження – ненадійний оповідач у творах К. Ішігуро «Не
відпускай мене» та «Залишок дня».
Мета роботи полягає в дослідженні особливостей оповіді в творах Кадзуо
Ішігуро.
Досягнення мети може бути здійснене за умови виконання таких завдань:
1. Охарактеризувати творчість Кадзуо Ішігуро в літературно-критичній оцінці.
2. З’ясувати особливості оповіді у творах К. Ішігуро.
3. Визначити ненадійного оповідача у творі К. Ішігуро «Не відпускай мене».
4. Проаналізувати героя-наратора у романі Кадзуо Ішігуро «Залишок дня».
Одержані висновки та їх новизна: У роботі вперше описано ненадійного
оповідача у романі К. Ішігуро «Не відпускай мене».
 7

Результати дослідження можуть бути використані при розробці курсів з

історії світової літератури та більш повного вивчення творчості Кадзуо Ішігуро.
Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів,
висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 28 сторінок, з
них 23 сторінки основного тексту.
 8

РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИВЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ КАДЗУО ІШІГУРО

1.1. Творчість Кадзуо Ішігуро в літературно-критичній оцінці

Творчість відомого письменника сучасності Кадзуо Ішіґуро завжди цікавила

сучасних літературознавців, особливо британських та українських. Вони
розглядають його творчість як видатне явище не лише літератури, а й світового
мистецтва.
Перші оповідання Кадзуо Ішігуро були опубліковані у 1980 році. На
сьогоднішній день він написав кілька телевізійних сценаріїв, оповідань та сім
романів, які отримали престижні літературні нагороди: “A Pale View of Hills”, 1982
(«Прозорий серпанок над горами»), “An Artist of the Floating World”, 1986 («Митець
плинного часу»), “The Remains of the Day”, 1989 («Залишок дня»), “The Unconsoled”,
1995 («Безутішні»), “When We Were Orphans”, 2000 («Коли ми були сиротами»),
“Never Let Me Go”, 2005 («Не відпускай мене») та “The Buried Giant”, 2015
(«Похований велетень»).
М. Бредбері назвав К. Ішіґуро одним із найоригінальніших письменників
сучасності у Великій Британії [6]. Перші монографії, присвячені творчості цього
письменника, написали С. Вонг та Б. Шаффер [23; 27]. С. Вонг зосереджується на
проблемі самообману та його зв'язку з наративом, тоді як Б. Шаффер прагне
підкреслити унікальність Ішіґуро як «міжнародного» письменника. [27] В обох
монографіях розглядається еволюція Ішіґуро як «перехід» від вузької культурної
перспективи («східний» роман) до мультикультурної або «транскультурної»
(«Безутішні» та «Коли ми були сиротами»), а роман «Залишок дня» – розглядається
окремо.
За словами Б. Шаффера, «… цей письменник є романістом внутрішнього світу
своїх героїв, а не їхнього оточення. Звичайно, в його романах зображені історичні та
політичні реалії, але історія і політика досліджуються для того, щоб проникнути в
глибини емоційних і психологічних станів персонажів» [23].
 9

Таку ж тенденцію можна спостерігати і в наукових працях інших

літературознавців, яких цікавить природа наративів від першої особи з образом
«ненадійного оповідача» та тісно пов'язана з цією темою концепція пам'яті. Загалом,
«ненадійний наратор» Ішіґуро вже давно став поширеним словосполученням у
літературній критиці. Багато літературознавців відзначали наявність «японськості» у
творчості автора (Г. Аннан [5], Дж. Дайер [9], Б. Льюїс [16]) і порівнювали
витонченість, легкість і недомовленість його прози з розмитістю японського
акварельного живопису. Однак творчість митця радше складається із взаємодії та
взаємопроникнення двох аспектів його особистості – Сходу та Заходу.
Перший роман Кадзуо Ішіґуро «Прозорий серпанок над горами» використовує
художню категорію невизначеності як наративний прийом. Творчість автора
характеризується опорою на цю категорію, що дослідники пов'язують з його
японським корінням.
Британський критик Г. Лі [15] вказує на те, що походження категорії
невизначеності у Кадзуо Ішігуро – лінгвістичне. Він зазначає, що йдеться не про
конкретні гори у романі, а абстрактні. Ми схиляємося до точки зору саме цього
літературознавця, адже гори ми не бачимо, а лише уявляємо.
Натомість Б. Шаффер [23] аналізує героїв у романі за допомогою
психологічного підходу.
Монографія В. Сіма [24] про Кадзуо Ішіґуро є багатим і вичерпним вступом до
роману «Прозорий серпанок над горами» у всебічному плані. Дослідниця вказує на
структуру твору, а саме те, що основні наративні ролі твору полягають у тому, що
на початку і в кінці реципієнт спостерігає за своєю донькою Нікі, яка приїжджає в
гості до Ецуко, а оповідач розповідає про свої спогади про життя в Нагасакі.
Другий роман Ішіґуро «Митець плинного світу» не був широко
інтерпретований літературними критиками. Г. Лі [15] звернув увагу на
невизначений артикль, використаний у назві, оскільки в «Прозорому серпанку над
горами», де йдеться про «художника», ця категорія також вказує на невизначеність,
а «плинний світ» символізує «перехідний процес, ілюзію». Г. Лі зауважив, що
перший роман Ішіґуро має багато спільного з другим романом письменника.
 10

Третій роман Ішіґуро «Залишок дня» отримав Букерівську премію і став

предметом численних наукових досліджень літературних критиків. Більшість статей
досліджують концепцію пам'яті в романі і, на нашу думку, «Залишок дня»
найбільше відображає сильний інтерес автора до питань історії та пам'яті, а також
до взаємозв'язку між цими категоріями. «Залишок дня» – роман із суто
європейською тематикою, але зі східним змістом. Основними мотивами роману Дж.
Ротфорк [20] називає мотиви дзен-буддизму та японського самурайського кодексу,
що є основними мотивами роману, що також відображено в назві.
Роман «Безутішні» був неоднозначно сприйнятий літературною критикою.
Саме тому стаття С. Сандху “The hiding place” (опублікована в The Telegraph у
березні 2005 року), розкриває негативне враження автора про цей твір: «500-
сторінкова, майже незрозуміла історія. Її порівнювали з творами Кафки і
критикували багато літературних критиків, найвідоміший з яких – Джеймс Вуд»
[21]. Однак незабаром він посів третє місце у списку «Найкращих романів Британії,
Ірландії та країн Співдружності 1980-2005 років». На відміну від роману «Залишок
дня», «Безутішні» справляє враження набагато більш універсального і абсолютно
нового роману, в якому ефективно поєднуються елементи свідомості і підсвідомості.
Наступний роман автора «Коли ми були сиротами» не здобув широкого
критичного сприйняття. У статті британського романіста У. Саткліфа [26] він
аналізує особливості, притаманні цьому твору та іншим романам Ішіґуро, а саме
поділ на частини та використання концепту пам'яті. Цей роман, як і деякі інші
романи К. Ішігуро, присвячений темі Другої світової війни і показує нам
психологічну суть, яку автор заклав в ньому.
Роман К. Ішіґуро «Не відпускай мене» визнаний найкращим романом року за
версією журналу «Тайм»; екранізований у 2010 році. Англійський літературознавець
Е. Саммерс-Бремнер [25] досліджує схожість між «Не відпускай мене» Ішігуро та
англійським романом «Ганьба» Дж. М. Кутзее, в основі якого лежить
протиставлення людини і тварини французького філософа Ж. Лакана. В обох
романах образи тварин використовуються для підняття питань про ставлення
людини до смерті; Е. Саммерс-Бремнер вважає, що спільним для обох романів є те,
 11

що люди розмовляють мовою і є особистостями, а це означає, що вони можуть

контролювати свої інстинкти та емоції.
Л. Коломбіно [8] досліджує трансмодерний міфопоезис у романі «Похований
велетень». На думку дослідниці, це метафора того, як представники різних країн
мають справу з етнічними конфліктами та долають колективну травму через
нав'язану їм амнезію, і як потреба у справедливості пригноблених людей може
перетворитися на інертність і повну нездатність протистояти злу. Цей роман є
прикладом того, як автор міфологізує історію, а також в ньому поєднані риси
європеїсткості та японськості.
Таким чином, творчість Кадзуо Ішіґуро характеризується особливим та
органічним поєднанням двох культур – японської та англійської, що особливо
помітно в образах головних героїв та їхньому внутрішньому чуттєвому світі.
Важливою є також авторська манера письма, яка виражається у викладі історії у
формі мемуарів, що дає читачеві можливість познайомитися з життям головного
героя через співпереживання та співчуття. Автор звертає увагу саме на психологічні
травми героїв та як вони борються з ними.

1.2. Особливості оповіді у творах К. Ішігуро

Чотири з семи романів К. Ішігуро містять події, пов'язані з Другою світовою

війною. Окрім творів «Безутішні» (головний герой перебуває в невідомій країні
сучасної Європи), «Не відпускай мене» (піднімає етичні питання щодо технології
клонування) та «Похований велетень» (дія відбувається в середньовічній Англії).
У романі «Прозорий серпанок над горами» історія розповідається від імені
літньої японки Ецуко. Розмірковуючи про своє самотнє життя в Англії, чужій для
неї країні, Ецуко згадує Нагасакі – місто, яке не зазнало руйнувань від ядерного
вибуху. Там Ецуко жила зі своїм чоловіком у новозбудованому багатоквартирному
будинку на схід від Нагасакі. Після бомбардування минуло сім чи вісім років, і місто
перебувало на стадії реконструкції, але де-не-де ще можна було побачити сліди руїн
[11].
 12

Розповідь у романі ведеться від першої особи, відтак важливо пам’ятати, що

реципієнт бачить не події, а лише їх сприйняття героїнею.
З точки зору авторського стилю, перший роман характеризується характерною
для К. Ішіґуро манерою оповіді – ретроспективною розповіддю від першої особи.
Крім того, автор використовує «ненадійного оповідача» – художній прийом, який
полягає в тому, що оповідач надає неточну або недостовірну інформацію.:
“It is possibly that my memory of these events will have grown hazy with time, that
things did not happen in quite the way they come back to me today” [11].
Другий роман К. Ішіґуро «Митець плинного часу» розповідає історію Оно
Масуї, художника, який втратив свою повоєнну славу через підтримку воєнного
режиму [10]. Головний герой розповідає про своє минуле і теперішнє життя з
жовтня 1948 по червень 1950 року, імовірно, у формі щоденника.
Щодо способу представлення пам'яті протагоніста британський дослідник Д.
Дайер [9] зазначає: «Ішіґуро проектує непевні спогади Оно за допомогою тієї ж
еліптичної техніки, яку він продемонстрував у фільмі «Прозорий серпанок над
горами», подаючи нюанси через неоднозначні натяки». Події минулого, які люди
зберігають у своїй пам'яті, завжди піддаються різним інтерпретаціям,
переосмисленню та маніпуляціям. Реципієнт не може до кінця визначити, наскільки
провина головного героя, його почуття відповідальності за минуле та страх Оно є
реальними чи існують лише в його уяві.
У романах «Залишок дня» (1989) та «Не відпускай мене» (2005) автор по-
новому розкриває тему міжкультурної комунікації.
Формально історія роману «Залишок дня» розповідає про літнього
дворецького Стівенса, який рефлексує та переоцінює своє життя під час
шестиденної подорожі до Англії. На перший погляд, «найбільш британські» романи
цього автора присвячені феномену «англійськості». Деякі дослідники вважають, що
письменник японського походження створив роман, який є «винятково
британським». А деякі інші, зокрема Г. Аннан та П. Айєр [24], вважають, що
письменник знову пише про Японію і що під маскою «британськості» він насправді
намагається пояснити японські цінності європейцям.
 13

У романі «Не відпускай мене» Кадзуо Ішіґуро звертається до тем обов'язку та

служіння, притаманних японській культурі, хоча дія роману відбувається в Британії
кінця 20-го століття. Перед читачем відкривається світ, де люди навчились
створювати клонів та використовувати їх як донорів.
Розповідь ведеться від імені Кеті Ш., яка власне і є таким клоном. Кеті
розповідає про своє теперішнє життя, про свою роботу в якості помічника донора й
водночас згадує своє дитинство, яке вона провела в Хейлшемі – закритому
пансіонаті, де вчителі готують своїх вихованців до неминучого майбутнього –
донорства та передчасної смерті.
«Не відпускай мене» – це роман, у якому ніхто не йде проти системи. Ні Кеті,
ні її друзі, фантазії яких не йдуть далі бажання отримати відстрочку, ні опікуни
Хейлшему, метою яких є лишень добитися пом'якшення умов утримання клонів
[17]. Ні один з героїв цього роману не хоче нічого змінити, не бореться, навіть
подумки не виражає усвідомлення незгоди: опікуни розуміють неможливість
змінити існуючу систему, клони сприймають цю систему як щось само собою
зрозуміле, і, більше того, навіть право визнати або не визнати свої почуття
справжніми віддають опікунам.
Наступний роман К. Ішіґуро «Безутішні» знаменує собою початок сміливого
творчого експерименту в манері митця. Твір розповідає про події трьох днів з життя
містера Райдера, відомого піаніста, якому призначено виступити на концерті в дуже
загадковому і неназваному східноєвропейському місті. Однак значна частина його
пам'яті безслідно втрачена, а події розгортаються за хиткою логікою сну. Молода
жінка, з якою протагоніста люб'язно проконсультували, виявляється його давньою
подругою, можливо, дружиною, а двері кафе ведуть прямо до готелю,
розташованого за кілька кілометрів звідси. Райдер несподівано зустрічає людей зі
свого минулого, втрачає їх і знаходить знову.
Незважаючи на те, що роман «Безутішні» здебільшого розповідає про
емоційні переживання головного героя, в ньому є чимало історій інших персонажів.
У першому розділі майже десять сторінок присвячено життю портера Ґустава. Він
охоче пояснює Райдеру свою професійну позицію і просить допомоги у вирішенні
 14

особистих питань: налагодженні стосунків з дочкою. «Безутішні» написаний в

іншому стилі, ніж попередні твори К. Ішігуро і відображає ненадійність і крихкість
людської пам'яті [19].
Дія наступного роману К. Ішіґуро «Коли ми були сиротами» відбувається в
1930-х роках. Формально це історія успішного детектива, який повертається до
Шанхаю з Лондона, щоб розслідувати зникнення своїх батьків. Однак детективом
цей роман можна назвати лише умовно. Це пов'язано з тим, що роман зосереджений
не на розслідуванні справи, а на внутрішньому житті персонажів. Оповідачем і
головним героєм роману є Крістофер Бенкс. Він є відомим приватним детективом у
Великій Британії; майже 30 років потому він все ще намагається врятувати своїх
батька та матір.
Роман «Коли ми були сиротами» – перший з творів Кадзуо Ішігуро, де
описана реальна подія. Однак це не військові дії Другої світової війни, а локальний
конфлікт напередодні цієї глобальної катастрофи. Головний герой стає свідком
військового конфлікту між Китаєм та Японією, і ці розділи можна сприймати як
реалістичну військову прозу. Однак головний герой більше переймається долею
своїх батьків.
Історія цього роману надзвичайно особиста. В основі сюжету – ностальгічні
спогади про дитинство, найсвітліший і найгармонійніший період життя, коли
людину оточувала і захищала родина, і бажання відтворити цю атмосферу. Усі герої
роману, незалежно від їхнього матеріального становища, сумують за дитинством і
намагаються розвіяти почуття самотності та відчаю. Сам автор [12] стверджує:
«Історія людства двадцятого століття породила сиріт. Ми всі є сиротами, які
намагаються сховатися в ностальгічних спогадах, навіть якщо ми асимілювалися в
нову культуру».
Дія роману «Похований велетень» відбувається в Англії в V−на початку VI
століття, через кілька десятиліть після смерті короля Артура. Роман заснований на
реальних історичних подіях. Перші англосакси прибули з континенту приблизно в
середині V століття, і тоді ж почався відкритий збройний конфлікт між німецькими
та британськими військами. Так звана битва при Бадоні відбулася наприкінці V
 15

століття. В результаті перемоги бриттів на чолі з королем Артуром експансія

англосаксів на британську територію була надовго зупинена.
Таким чином, творчість К. Ішіґуро характеризується тим, що історії, які він
зображує, є дуже особистими і розповідаються через потік ностальгічних спогадів,
які вихлюпуються спонтанно. Автора передусім цікавить внутрішній стан
конкретного персонажа та його сприйняття минулих подій.
 16

РОЗДІЛ 2
НЕНАДІЙНИЙ ОПОВІДАЧ У ТВОРАХ КАДЗУО ІШІГУРО

2.1. Ненадійний оповідач у творі К. Ішігуро «Не відпускай мене»

З точки зору сучасної психології, «ненадійність» оповіді безпосередньо

пов'язана з особливостями людської пам'яті (і це неминуче) і є, серед іншого, рисою
особистості. Втім, сам термін (введений Вейном Бутом у 1961 році) спочатку
стосувався оповідачів, які спотворюють природу речей має досить широке значення
і може включати в себе багато типів наративу. Згідно зі структурною теорією
наративу [7], «ненадійний оповідач» у тексті − це фігура, яка знаходиться між
імпліцитним автором і самою історією і з'являється тоді, коли історія оповідача
відрізняється від того, що відомо автору.
Дослідники вважають «ненадійного оповідача» головним наративним
прийомом Кадзуо Ішіґуро. Більше того, сам Ішіґуро не відкидає думку дослідників,
стверджуючи: «Ненадійний оповідач вимагає видимого розриву між реальністю та
вигадкою. Я думаю, що ми всі певною мірою живемо в тумані» [18].
Головні герої роману «Не відпускай мене» − троє випускників Хейлшемської
середньої школи: Кеті, Рут і Томмі, яких об'єднує дружба, а згодом вони
закохуються. Їхній світогляд аналізує головна героїня Кеті Ш. Її очима читач
розуміє все, що відбувається в школі та за її межами. Через свої спогади про історію
вона розкриває свій характер, напрямок своїх думок і почуттів. Ця дівчина − молода
жінка сприймається не як тупий клон, а як цілком нормальна людська істота. Її
детальний опис минулих подій свідчить про її здатність до спостережливості,
логічного мислення, схильності до аналізу подій і поведінки інших людей, вмінням
робити правильні висновки. У спілкуванні з оточуючими демонструє тактовність,
чуйність і почуття рівноваги. Вона також додає гармонії та щирості у стосунки з
друзями. Провівши 11 років, доглядаючи за донорами, вже виснаженими
операціями, Кеті має співчуття до тих, хто відчуває постійний біль. Вона була
 17

чутливою і доброю до своєї подруги Рут і глибоко віддана Томмі, вона піклувалася
про нього напередодні його смерті.
У своєму романі «Не відпускай мене» Ішігуро показав, що люди не здатні
протистояти системі і, попри свою симпатію до клонів, не бажають чинити опір.
Деструктивність і антигуманність системи проявляється в тому, що люди сьогодні
не здатні до щирого співпереживання і готові піддатися будь-якому експерименту,
аби покращити якість свого життя. Заради цього вони можуть нехтувати
моральними нормами та духовними цінностями.
У романі «Не відпускай мене» дистанція між оповідачем і читачем
проявляється кількома способами: через очевидну розбіжність між читачем і
оповіданим; через забуття оповідачем цієї невідповідності; через початкове забуття
читача про ступінь цієї невідповідності та через взаємну непроникність точок зору
читача та оповідача, що, крім того, відображає розрив між клонованими та
неклонованими людьми в романі.
Наративна аудиторія Кеті Ш. представлена виключно донорами органів. Її
зауваження:
"I don't know how it was where you were" [13].
Також подібні коментарі далі в тексті підкріплюють ідею, що вона може
уявити собі, що пише лише для тих, хто схожий на неї, тому що лише той, хто
ділився з нею досвідом клонування може зрозуміти її вибір. Вона не пише для
«нормальних», її мета − пояснити їхнє становище.
Як ненадійний оповідач, Кеті має заплутане уявлення щодо своєї подруги Рут.
З одного боку, вона представлена в дружній манері, а з іншого – як грубий
персонаж. На початку Рут грає з емоціями Кеті та Томмі. Рут знає, що вони закохані,
але намагається розлучити їх. Вона ніколи не дозволяє їм бути близько один до
одного і висловлювати свої почуття. Ішіґуро розповідає через Рут:
"You must know what I mean. Tommy doesn’t like girls who’ve been with…well, you
know, with this person and that. It’s just a thing he has. I’m sorry, Kathy, but it wouldn’t
be right not to have told you" [13].
 18

Сприйняття та розповідь Кеті про подвійні характеристики Рут створює

плутанину в розумінні її справжньої природи, що робить її ненадійним оповідачем.
Ось декілька аргументів ненадійності Кеті Ш. як оповідача:
1. Вона розповідає про свій досвід ретроспективно, через спогади, які їй дуже
дорогі, але не завжди повні та досконалі, незважаючи на її бажання розповісти свою
історію з великою чесністю та емоційною стриманістю. У неї (як і в кожного з нас,
оскільки пам’ять мінлива й тендітна) є вибіркова пам’ять, яка не завжди пропонує
повне уявлення про те, що сталося. Фактично, іноді їй важко викласти свою історію,
і вона не зовсім впевнена в точності своєї пам’яті:
"Maybe I’m remembering it wrong" ,
"I might have some of it wrong"
, "I don’t remember exactly" ,
"the way I remember it" ,
"my memory of it is" [13].
В її спогадах є ціла низка сигналів неточності. Крім того, є її дивна нездатність
згадати, де знаходиться Хейлшем, місце, де вона виросла. Іноді вона зупинялася під
час руху, щоб озирнутися, бо дерево чи павільйон нагадували їй про це місце:
"not just to hear about Hailsham, but to remember Hailsham, just like it had been
his own childhood" [13].
2. Вона не хоче обманювати, але вона малює себе в кращому світлі, ніж інші
люди в романі, наприклад, на сторінці 3 є така відмова від відповідальності:
"I am not trying to boast. But then I do know for a fact they’ve been pleased with my
work, and by and large, I have too" [13].
3. В описі почуттів і емоцій є оповідна площинність. Справа не в тому, що
вона занижувала свої почуття чи приховувала свої почуття, а в тому, що вона
відверто дивувалася над ними та не могла зрозуміти свої емоційні реакції.
Героїня контролює свої емоції в будь-якій ситуації, навіть, коли залишається
наодинці зі своїми думками:
"I was thinking about the rubbish, the flapping plastic in the branches, the shore-
line of odd stuff caught along the fencing, and I half-closed my eyes and imagined this was
 19

the spot where everything I’d ever lost since my childhood had washed up, and I was
now standing here in front of it, and if I waited long enough, a tiny figure would appear on
the horizon across the eld, and gradually get larger until I’d see it was Tommy, and he’d
wave, maybe even call. The fantasy never got beyond that – I didn’t let it – and though the
tears rolled down my face, I wasn’t sobbing or out of control" [13].
4. У її інтерпретації та оцінці становища клонів у житті є глибоко вкорінений
рівень самообману та сублімації. Фактично, це найпереконливіший аргумент на
користь ненадійності Кеті Ш. Є кілька причин, чому цих розумних і в іншому
випадку надзвичайно чутливих істот можна легко обдурити та маніпулювати ними.
По-перше, це обмежене середовище, в якому вони ростуть. По-друге, тут
пропонується етична освіта, в основі якої акцент робиться на відданості обов’язку.
По-третє, це мова, якою їх вчать користуватися, яка навмисно спотворює і не
розкриває справжню правду.
Кеті не розповідає речі так, як вона їх бачить, а намагається зрозуміти події,
які відбуваються навколо неї. Вона заявляє:
"Watching Chrissie and Rodney at that moment, I remember thinking, yes, they were
okay. They were kind in their way and were trying to cheer Ruth up. At the same time,
though, I remember feeling-even though they were the ones doing the talking, and Tommy
and I were silent a sort of resentment towards them on Ruth’s behalf. Because however
sympathetic they, I could see that they were relieved […] I remember thinking then how
different they actually were, Chrissie and Rodney, from the three of us" [13].
Вона не бажає говорити правду про певні події, які викликають сумніви в її
ролі надійного оповідача. Кеті починає розповідь так, ніби читачі мають певну
кількість попередніх знань про її життя та суспільство, але читачі про це не знають.
Початок історії досить заплутаний, поки не розкриваються певні деталі в ході
роману. Читачам незрозуміло, чому Кеті не вказує своє повне прізвище і що
насправді передбачає роль опікуна. Як стверджує Кеті, "My donors have always
tended to do much better than expected" [13]. Розповідь Кеті інтригуюча, вона ставить
запитання, але має дуже мало відповідей, тому читачі намагаються дізнатися більше
самостійно.
 20

У той час як прихований автор дуже критично ставиться до гноблення та

зловживань у цілях корупційної експлуатації в цьому антиутопічному світі, Кеті та
інші персонажі цілком поступливі через свою безглуздість (вони не знають нічого
кращого) у поєднанні з відданістю обов’язку. Рут каже:
"I was pretty much ready when I became a donor. It felt right. After all, it’s what
we’re supposed to be doing, isn’t it?" [13].
Очевидно, вона була зумовлена очікувати цього, прийняти та зрозуміти, що це
її мета та її завершення.
Відповідно до її знеболюючого стилю розповіді, здатність Кеті тримати своїх
донорів «спокійними» передбачається тим, що Кеті змусила Томмі «розслабитися»:
"At least you got him to pipe down," she [Ruth] said. "Are you okay? Mad animal"
[13].
Розповідь Кеті повністю базується на її досвіді, який вона отримала в
Хейлшемі, котеджі та центрі пожертвувань, де вона працює доглядальницею. Ці
місця та її друзі Рут і Томмі є її фокусованими об’єктами. Кеті зазначає:
And why shouldn’t they? Carers aren’t machines. You try and do your best for every
donor, but in the end, it wears you down. You don’t have unlimited patience and energy.
So when you get a chance to choose, of course, you choose your own kind. That’s natural.
There’s no way I could have gone on for as long as I have if I’d stopped feeling for my
donors every step of the way. And anyway, if I’d never started choosing, how would I ever
have got close again to Ruth and Tommy after all those years? [13].
Кеті Ш. − одна з найбільш дискусійних ненадійних оповідачів у постмодерній
літературі. Вона доводить дуже унікальну точку зору на світ і надзвичайну
народність. Питання її суперечливої людяності та відмінності надзвичайно підняли
сумніви щодо її природи та того, наскільки ми можемо довіряти її розповідям
відповідно до її врівноваженого характеру та спокійного голосу в антиутопічному
світі, у якому вона живе. Звужене бачення Кеті було результатом середовища, де
вона виросла, але цілком можливо, що це був аспект її нелюдської природи як
клону.
 21

2.2. Герой-наратор у романі Кадзуо Ішігуро «Залишок дня»

Роман Кадзуо Ішіґуро «Залишок дня» отримав Букерівську премію і

полюбився читачам по всьому світу. Дія твору розгортається у двадцятих-тридцятих
роках минулого століття, коли К. Ішіґуро описує атмосферу епохи, що минає, на
зміну якій приходить епоха розважливого бізнесу, іншої ментальності та іншої
культури спілкування. Головний герой роману − містер Стівенс, зразковий
англійський дворецький, який понад 30 років обслуговує дворянський маєток. Образ
слуги або дворецького, поняття, що є знаковим для англійського світогляду,
поступово зазнавав різних змін під впливом національного культурного розвитку,
політичних та економічних реформ, філософських та ідеологічних орієнтацій.
Основними цінностями цього образу є відданість, професіоналізм, порядність,
повага та гідність.
Подорож Містера Стівенса можна розглядати у двох аспектах: фактична
поїздка із Дарлінгтон-холу у Літтл Комптон і ментальна подорож закутками пам'яті
з метою самопізнання. Містер Стівенс, занурюючись у спогади про минуле, певною
мірою намагається віднайти відповіді на вічні запитання щодо призначення людини:
"What is the point of worrying oneself too much about what one could or could not
have done to control the course one's life took? Surely it is enough that the likes of you
and I at least try to make our small contribution count for something true and worthy. And
if some of us are prepared to sacrifice much in life in order to pursue such aspirations,
surely that in itself, whatever the outcome, cause for pride and contentment" [14].
Оповідь побудована як особистий щоденник, де найяскравіші враження,
сконденсовані у свідомості головного героя, виділені та структуровані у довільний
спосіб. Стівенс веде своєрідний дорожній щоденник під час своєї подорожі з
Дарлінгтон-холу до Літтл-Комптона, де живе його колишня колега міс Кентон. Час
від часу він розмірковує про своє минуле та історичне значення Дарлінгтон-холу.
Через спогади головного героя письменник намагається розкрити реципієнту
психологію людини, яка опинилася в ситуації, де їй доводиться робити різні вибори.
 22

Дослідники визначають наратора Стівенса як «ненадійного оповідача». Читачі

внутрішньо відчувають суперечність між тим, що декларує наратор, і тим
«повідомленням», яке автор доносить до реципієнта. Це проявляється, наприклад, у
постійних роздумах оповідача над «філософськими» питаннями (велич і гідність) та
побутовими (як чистити столове срібло).
Cтівенс попереджає читача про оманливість памяті:
"It is possible that this is a case of hindsight colouring my memory" [14].
Пам’ять ненадійних оповідачів стає ненадійною, оскільки вона сортує спогади
та стирає ті, які не вписуються в бажану картину про них самих. Придушення
певних спогадів допомагає оповідачеві уникнути частин історії, які можуть
викликати неприємні почуття, такі як жаль, сором і провина. Таким чином,
ненадійна пам’ять деформує відчуття реальності оповідачів, і саме цю перекручену
версію вони представляють у розповіді.
Ненадійність Стівенса проявляється в несумісності між його діями та
заявленими мотивами/виправданнями цих дій. Стівенс надає зовсім інший зміст
подіям, що відбуваються, що робить його прочитання подій помилковим. Він
неправильно читає лист Кентона, хоча перечитує його кілька разів, щоразу
закінчуючись переконанням, що вона живе "an unmistakable nostalgia for Darlington
Hall", про що в її листі ще не вказано чітко, а Стівенс припустив його через
неоднозначні зауваження, "rather unrevealing passages" та "distinct hints" [14]. Проте
пізніше він визнає, що "unable to be certain of Miss Kenton‟s desire to rejoin the staff
here" [14], оскільки "she does not at any point in her letter state explicitly her desire"
[14]. Очевидно, його усвідомлення того, що він неправильно зрозумів лист, досягає
кульмінації у ретельному аналізі фраз у листі в спробі виправдати власне
(неправильне) тлумачення, а також приховати свою емоційну прихильність до неї,
яка виявляється в його наполяганні називати її дівочим прізвищем (замість місіс
Бенн).
Читач може спостерігати випадок зіткнення між коментарями Стівенса, з
одного боку, та зображеннями подій, з іншого боку, у тому, що дворецький
заклопотаний вибором правильного одягу, який представлятиме його будинок, на
 23

противагу звітам дворецького про його фактичні дії. Хоча він стверджує, що
готовий гідно представляти свій дім, тому що:
"one never knows when one might be obliged to give out that one is from
Darlington Hall, and it is important that one be attired at such times in a manner worthy
of one’s position" [14].
Він описує три випадки, коли він тричі заперечує, що працював на лорда
Дарлінгтона: коли шофер, якого він зустрічає, запитує його прямо, коли гість
містера Фарадея запитує і коли він прикидається джентльменом серед селян.
Керуючись поняттями «служіння», «обов'язок» і «гідність», дворецький
Стівенс протягом усієї історії доводить, що великий дворецький − це той, хто може
продемонструвати свої здібності, служачи «великій» людині:
"A «great» butler can only be, surely, one who can point to his years of service and
say that he has applied his talents to serving a great gentleman – and through the latter, to
serving humanity" [14].
Мові Стівенса притаманний винятково стриманий стиль, в якому взагалі
відсутнє вираження емоцій чи почуттів, на знак ввічливості допустимі лише кивки
та посмішки; персонаж К. Ішіґуро позбавлений почуття гумору.
Стівенс демонструє відсутність власної ідентичності у відповіді, яку він дає на
запитання міс Кентон про його задоволеність:
"The day his lordship’s work is complete, the day he is able to rest on his laurels,
content in the knowledge that he has done all anyone could ever reasonably ask of him,
only on that day, Miss Kenton, will I be able to call myself, as you put it, a well-contented
man" [14].
Він уникає емоційно важкої ситуації смерті свого батька під приводом
невідкладних професійних обов’язків і таким чином рятується від неприємних
почуттів у безпеці своєї роботи:
"This is most distressing. Nevertheless, I must now return downstairs" [14].
Він відмовляється переривати роботу, щоб поїхати до батька після його
смерті, стверджуючи, що його батько:
"would have wished me to carry on just now" [14].
 24

Справжня подорож Стівенса має метафоричну паралель у подорожі, яку він

здійснює усвідомленням у минуле. Його спогади також мають на меті змінити його
життя: дворецький намагається створити нову історію свого минулого життя, більш
прийнятну для нього самого, ніж його реальна історія життя. Він намагається
розповісти про своє життя таким чином, щоб приховати "terrible mistake[s]" [14]
свого життя і надати його існуванню більшого значення. Для досягнення цієї мети
він упускає деякі подробиці того, що сталося і що він робив у своєму житті, і робить
акцент на інших подіях. Ішіґуро коментує [22] цю рису свого оповідача: «[Стівенс]
закінчує тим, що говорить те, що він робить, тому що десь у глибині душі він знає,
яких речей йому слід уникати... Чому він говорить певні речі, чому він піднімає
певні теми на певні моменти, не є випадковим. Це контролюється тим, що він не
говорить. Ось що мотивує розповідь».
Історія кохання містера Стівенса та його колишньої економки посідає
особливе місце в романах К. Ішіґуро. Перед реципієнтом постає драма нерішучої та
надто замкненої людини, яка не може зізнатися навіть самій собі. У цьому випадку
традиційний англійський герой втрачає кохану через нездатність висловити свої
почуття. Такі ситуації не є рідкістю в англійській літературі, але важливість
приватного життя зазвичай не ігнорується: навіть дворецький може мати особисте
життя і власні захоплення. Самозречення Стівенса призводить до того, що він
свідомо обмежує своє спілкування з міс Кентон діловими стосунками. Дворецький
тихо відмовляється від кохання всього життя. Йому не шкода, що вони не разом.
Містер Стівенс є людиною, яка знаходиться «на роздоріжжі»:
"The rest of my life stretches out an emptiness before me" [14].
У романі ще одним сигналом для виявлення ненадійного оповідача є
неоднозначне посилання в оповіді Стівенса, і це зазвичай підтверджується
особистими займенниками. Ці займенники не мають конкретного посилання, тобто
немає контексту, щоб читачі знали, кого ці особисті займенники стосуються.
Наприклад:
"One is simply accepting an inescapable truth: that the likes of you and I will never
be in a position to comprehend the great affairs of today’s world, and our best course will
 25

always be to put our trust in an employer we judge to be wise and honourable, and to
devote our energies to the task of serving him to the best of our ability" [14].
"The hard reality is, surely, that for the likes of you and me, there is little choice
other than to leave our fate, ultimately, in the hands of those great gentlemen at the hub of
this world who employ our services. What is the point in worrying oneself too much about
what one could or could not have done to control the course one’s life took? Surely it is
enough that the likes of you and me at least try to make a small contribution count for
something true and worthy" [14].
Проаналізувавши і переосмисливши своє життя і вчинки, містер Стівенс
приймає рішення, яке, на його думку, є єдино правильним: він і надалі
продовжуватиме докладати всіх зусиль, щоб бути якомога кращим дворецьким для
нового господаря.
Таким чином, Стівенс є своєрідним крос-культурним персонажем, в якому
переплітаються риси британської та японської культури. І якщо англійський
дворецький у масці діє на тлі свого англійського «антуражу», то мотиви вчинків
маски розкриваються в контексті східного світогляду, представленого оповідачем.
Протагоніст не розкриває свою справжню сутність у монолозі, читач має доступ
лише до поверхні професії маски, а дії та мотивації протагоніста визначаються
виключно цією маскою. Насамперед Стівенс бачить себе ідеальним слугою,
обов'язок якого − бути беззавітно відданим своєму господареві. Відтак, усі його
стосунки з оточуючими (передусім лордом та міс Кентон) відбуваються в контексті
такого самовизначення.
У спробі самовиправдання дворецький Стівенс несвідомо спотворює
розповідь про своє життя. Його теорія про великих дворецьких, що включає його
суб’єктивне сприйняття поняття «гідність», має допомогти йому вибачити свою
довічну пасивність, його життя, проведене як слуга. Це також повинно охоплювати
помилки, які він зробив у стосунках зі своїм батьком і з домробітницею, єдиною
жінкою, яку він міг любити. Однак Стівенс побічно розкриває фальшивість цієї
маски, і читач відкриває іншу версію історії. Визнання читачем ненадійності оповіді
кидає інше світло на сюжет. Крім того, ненадійність оповідача привертає увагу до
 26

особистості Стівенса як персонажа та до його внутрішньої боротьби, що робить

роман цікавим з точки зору людської психології.
 27

ВИСНОВКИ

Творчість Кадзуо Ішігуро неодноразово ставала предметом літературознавчих

досліджень, однак романи «Не відпускай мене» та «Залишок дня» розглядалися
лише фрагментарно. Тому, за допомогою цього дослідження:
Ми з’ясували, що в творчості К. Ішігуро поєднуються ознаки двох культур:
англійської та японської, які нерозривно пов’язані між собою. Його творчість
досліджували багато науковців, але всі з них по-різному оцінювали творчий доробок
британського письменника.
Ми проаналізували «ненадійного оповідача» в романах «Не відпускай мене»
та «Залишок дня» і дійшли висновку, що нараторам притаманна низка ознак, які
доводять їх «ненадійність», а саме: відсутність будь-яких емоцій або незнання як
реагувати на будь-які ситуації; оманливість пам’яті; описування своєї особистості
кращою, ніж є насправді; самообман та замовчування минулого. Ці ознаки
притаманні, як Кеті Ш. з роману «Не відпускай мене», так і Стівенсу з роману
«Залишок дня».
Такі питання, як «невизначеність» пам'яті, ненадійність спогадів та складність
пізнання себе, широко розглядаються в романах К. Ішіґуро, а особливо проблема
«ненадійного оповідача» у романах «Не відпускай мене» та «Залишок дня».
«Ненадійність пам'яті» та «складність самопізнання» − питання, які ґрунтовно
досліджуються в романі «Залишок дня».
«Ненадійний оповідач» у творах Ішігуро виступає важливим інструментом для
створення багатошарової нарації. Завдяки суб'єктивному викладу подій, читач
стикається з необхідністю постійного переосмислення та критичного аналізу
отриманої інформації. Це сприяє більш активному залученню читача в процес
розгортання сюжету та глибшому розумінню внутрішніх переживань персонажів.
Маніпуляції часом та фрагментарність спогадів в свою чергу не лише
підсилюють ефект ненадійності оповідача, але й дозволяють поступово розкривати
суттєві деталі сюжету, створюючи напруження та зберігаючи інтерес читача до
 28

останньої сторінки. Такий підхід також акцентує увагу на тому, як минуле впливає
на теперішнє і формує сприйняття реальності героїв.
Наприклад у створі «Не відпускай мене» минулі події в людській свідомості
піддаються різним інтерпретаціям та переосмисленню відповідно до світогляду
конкретної людини. Тому не можна стверджувати, що існує лише одна об'єктивна
історична правда. К. Ішіґуро підводить реципієнта до думки, що вміння забувати і
прощати є необхідною умовою повноцінного існування окремої людини і
суспільства в цілому.
Перспективи подальших пошуків у цьому науковому напрямі вбачаємо у
розгляді «ненадійного наратора» в романах Кадзуо Ішігуро «Прозорий серпанок над
горами» та «Митець плинного часу».
 29

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Довганич М. В. Зарубіжна рецепція літературної спадщини К. Ішігуро в

контексті теорії мультикультуралізму / М.В. Довганич // Науковий вісник
Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Філологія. – 2021. – № 47, том 3. –
С. 4-7.
2. Довганич М. В. Категорії «історія» та «пам'ять» у творах Кадзуо Ішігуро /
М.В. Довганич. – DOI: https://doi.org/10.30525/978-9934-26-027-8-10
3. Довганич М. В. Образ героя-наратора у романі Кадзуо Ішігуро «Залишок
дня» / М.В. Довганич // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету.
Сер.: Філологія. – 2021. – № 52, том 2. – С. 52-55.
4. Колесник Г. Пам’ять і забуття в романі Кадзуо Ішіґуро «Похований
велетень» / Г. Колесник // Іноземна філологія. – 2018. – Вип. 131. – С. 106−108.
5. Annan G. On the High Wire / G. Annan. – New-York Review of Books, 1978. –
Vol. 36, № 19. – P. 3–4.
6. Bradbury M. The Modern British Novel / M. Bradbury. – London: Penguin
Books Ltd, 1994. – 516 р.
7. Chatman S. Story and Discourse. Narrative Structure of Fiction and Film / S.
Chatmen. – N.Y.: Ithaca, 1978. – 288 p.
8. Colombino L. Transmodern Mythopoesis in Kazuo Ishiguro’s “The Buried
Giant” / L. Colombino // Transcending the Postmodern: The Singular Response of
Literature to the Transmodern Paradigm, 2020. – 22 р.
9. Dyer G. On Their Mettle / G. Dyer // New Statesman. – 1989. – Vol. 111. №
2871. – P. 26-35.
10. Guo D. Trauma, Memory and History in Kazuo Ishiguro’s Fiction / D. Guo //
Theory & Practice in Language Studies. – 2012. – № 12. – Р. 210.
11. Ishiguro K. A Pale View of Hills / K. Ishiguro. – London : Faber and Faber,
2005. – 183 p.
 30

12. Ishiguro K., Moore M., Sontheimer M. Spiegel Interview with Kazuo Ishiguro :
Remain Fascinated by Memory / K. Ishiguro, M. Moore, M. Sontheimer // Spiegel. –
2005. – № 10. – P. 22−24.
13. Ishiguro K. Never Let Me Go / K. Ishiguro. – London: Faber, 2006.
14. Ishiguro K. The Remains of the Day / K. Ishiguro. – L.: Faber and Faber, 1982.
–258 p.
15. Lee H. Quiet desolation / H. Lee. – New Republic, 1990. – Vol. 202. Nо. 4. – Р.
36–39.
16. Lewis B. Kazuo Ishiguro / B. Lewis. – Manchester University Press, 2000. –
208 р.
17. Lodge D. The Art of Fiction. Illustrated from Classic and Modern Texts / D.
Lodge. – London: Penguin Books, 1992. – 240 p.
18. Mudge A. Interview with K. Ishiguro / A. Mudge. – URL: http://bookpage.
com/0009bp/kazuo_ishiguro.html
19. Ray K. Memory and Kazuo Ishiguro’s Novels: A Review / K. Ray // Literary
Herald: International Journal of English and Literature. – 2017. – Vol. 2. Issue 4. – P. 296.
20. Rotfork J. Zen Comedy in Postcolonial Literature. Kazuo lshiguro’s The
Remains of the Day / J. Rotfork. – Mosaic, 1996. – Vol. 29/1. – P. 79–102.
21. Sandhu S. The Hiding Place / S. Sandhu. – Daily Telegraph, 2005. – Nо. 26. –
Р. 1–2.
22. Shaffer B. W. ‘General Introduction’. In Gallix, Francois (ed.) Lectures d’une
oeuvre: The Remains of the Day / B. W. Shaffer. – Paris: Editions du Temps, 1999. – P.
5–11.
23. Shaffer B. Understanding Kazuo Ishiguro / B. Shaffer. – Columbia: University
of South Carolina Press, 1998. – 160 p.
24. Sim W. Kazuo Ishiguro / W. Sim. – Routledge, 2009. – 200 p.
25. Summers-Bremner E. «Poor Creatures»: Ishiguroʼs and Coetzeeʼs Imaginary
Animals / E. Summers-Bremner // Mosaic: a Journal for the Interdisciplinary Study of
Literature, 2006. – Vol. 39. No. 4. – P. 145–160.
 31

26. Sutcliffe W. History Happens Elsewhere. Independent on Sunday / W. Sutcliffe.

– Sunday Review, 2000. – URL:
https://www.independent.co.uk/artsentertainment/books/reviews/history-happens-
elsewhere-155049.html
27. Wong C. Kazuo Ishiguro / C. Wong. – Oxford University Press, 2018. – 128 p.