.

Зовнішньополітична діяльність українських урядів в екзилі

Зазнавши поразки й ліквідувавши регулярний фронт боротьби з Червоною армією, в листопаді 1920 р.
на територію Польщі були змушені перейти державні установи та рештки армії УНР. С. Петлюра та
уряд УНР — державний центр УНР в ек- зилі, розташувались у невеличкому містечку Тарнові на
південному сході Польщі. Міністерство закордонних справ Польщі розташовувалося у Варшаві.
Втративши державну територію, уряд УНР вирішив продовжувати боротьбу за відновлення суверенної
Української держави.

За часів Директорії УНР Україна мала 11 посольств в 11 країнах (Австрії, Німеччині, Угорщині,
Туреччині, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Естонії, Латвії, Фінляндії, Грузії). У 1921 р. уряд
Аргентини ухвалив рішення про визнання УНР. Після цього було призначено повноважного
представника УНР, який так і не взявся за виконання своїх обов'язків.

Перебування екзильного уряду у Тарнові вважалося тимчасовим, звідси планували проводити акції,
спрямовані на повернення уряду до України. Бкзильний уряд здійснював дипломатичні кроки щодо
визнання У HP. Він надалі утримував дипломатичні місії та представництва в небагатьох зарубіжних
країнах: в Австрії (Г. Сидоренко), Бельгії та Голландії (А. Яков- лєв), Великій Британії (Я.
Олесницький), Італії (В. Мазуренко), Німеччині (Р. Смаль-Стоцький), Румунії (К. Мацієвич), США (ІО.
Бачинський), Туреччині (В. Мурський), Франції (О. Шуль- гин), Чехословаччииі (М. Славинський),
Швейцарії (М. Василько). З огляду на фінансові проблеми, ці закордонні установи були нечисельними.
Іноді вони складалися з двох-трьох дипломатів. На початку 20-х років XX ст. міжнародні умови щодо
подальшої боротьби за відновлення української державності виявилися менш сприятливими, ніж в
умовах революції. Становище державного центру (ДЦ) УНР в екзилі ще більше ускладнювалося після
підписання Ризького мирного договору між Польщею та Радянською Росією й Україною, згідно з якими
польський уряд зобов'язався заборонити перебування на території держави всім "антирадянським"
організаціям. Відтоді польська політика щодо "українського питання" стала ще більш непослідовною,
хоча польський уряд загалом толерантно ставився до уряду УНР. Про зустріч С. Петлюри з ІО.
Пілсудським у квітні 1921 р. широко інформувала польська преса. Відповідаючи на ноту української
радянської дипломатії щодо зустрічі, міністр закордонних справ Польщі Сапєга запевняв, що ця зустріч
є консультативною. Варшава прагнула використовувати надалі уряд УНР як засіб тиску на Радянську
Росію й політичний аргумент у дипломатичній боротьбі на міжнародно- правове визнання входження
Східної Галичини до складу Польської Республіки. Водночас вона суттєво зменшила свою фінансову та
політичну допомоги С. Петлюрі й уряду УНР.

У зовнішній політиці ДЦ УНР на еміграції орієнтувався здебільшого на Велику Британію та Францію, які
відігравали вирішальну роль у повоєнній Європі. Він сподівався, що з поразкою білої контрреволюції
Лондон і Париж почнуть приділяти більшої уваги національним рухам, які розхитували і послаблювали
радянську владу. Специфічний інтерес виявляла до "українського питання" на початку 20-х років XX
ст.

Франція, яка тоді докладала зусиль для утворення під своїм контролем політичного блоку центрально-
східноєвропейських держав у складі Польщі, Чехословаччини, Румунії та Югославії. На думку уряду
Франції, такий блок міг би виконувати як функцію "санітарного кордону" проти більшовицької Росії, так і
стати надійною опорою проти реваншизму Німеччини. Саме Франція у 1921—1922 рр. забезпечила
утворення Малої Антанти у складі Румунії, ЧСР та Югославії і сприяла розвитку польсько-румунського
альянсу. Париж також підтримував претензії Варшави, Бухареста і Праги на українські землі та їх
співпрацю з діячами УНР. Водночас уряд УНР намагався скористатися політикою Франції, пропагуючи
концепцію Бал- тійсько-Чорпоморського союзу під егідою Парижа. Україна повинна була стати
складовою ланкою такого союзу. Однак Франція категорично відкинула можливість своєї підтримки
українського уряду УНР на еміграції.

Не виявила надмірного зацікавлення "українським питанням" Англія. Основним для неї було
збереження статус-кво в Європі, утвореного версальською системою. "Українське питання", на думку
Лондона, могло стати чинником дестабілізації, який могла використати Німеччина в своїх
реваншистських планах.
Негативно до незалежної України ставилися СІНА. Американських політиків, незважаючи на зусилля
українських дипломатів, Ю. Бачинського у Вашингтоні та М. Василька у Швейцарії, не вдалося схилити
до визнання та підтримки української незалежності. Свою офіційну позицію державний департамент
США виклав 10 серпня 1920 р. у спеціальній ноті з приводу польсько-радянської війни. У ній ішлось
про невизнання радянської влади і водночас про неприйняття розчленування Росії. США та інші
держави Антанти, незважаючи на ідеологічні розбіжності, надавали перевагу єдності Росії, а відтак
СРСР як важливого чинника у стримуванні Німеччини. Скептичне ставлення до українського руху
пояснювалося також неспроможністю уряду УНР контролювати українську територію.

УСРР прагнула нейтралізувати діяльність екзильного уряду УНР. Для цього уряд УСРР 5 червня 1921
р. поінформував міністра про призначення представником у Варшаві О. Шум- ського. 2 жовтня 1921 р.
до Варшави відбув спеціальний потяг

під посиленою охороною з членами української дипломатичної місії. Розташувавшись у готелі

"Вікторія", місія відразу ж розпочала дипломатичну діяльність. Згодом до її складу увійшов український
кінорежисер О. Довженко. Спочатку він брав участь у роботі російсько-українсько-польської
репатріаційної комісії, а потім почав виконувати дипломатичні обов'язки, перебуваючи в секретаріаті
посольства.

Після приїзду місії УСРР до Варшави подальша діяльність екзильного уряду в Польщі набула військово-
розвідувального характеру, що згодом стало основою проведення Другого зимового походу восени
1921 р. і призвело до погіршення становища позицій уряду УНР у Польщі, а це вплинуло і на його
позиції в інших європейських країнах. Веймарській Республіці, котра зазнала активної української
політики, радянська Росія і УСРР запропонували нормалізацію стосунків через укладення торговельних
угод, що, безперечно, спричинило поглиблення відносин аж до налагодження дипломатичних стосунків.
У Берліні навіть відбувся інцидент, коли майно та будинок посольства УНР, відповідно до міжнародного
принципу право- наступності, було передано УСРР. Після появи у Берліні й активної діяльності
повноваженого представника УСРР Володимира Аусема посол УНР Роман Смаль-Стоцький змушений
був залишити Берлін і перебував у Празі та Варшаві, де ставлення до українських дипломатів було
прихильним.

Схожим було становище в Австрії, яка не провадила чітко вираженої української політики. Після
акредитації у Відні на початку 1922 р. посла УСРР Юрія Коцюбинського завершилася кар'єра посла
УНР у Відні Григорія Сидоренка.Дещо іншим було становище української місії у Празі, очолюваної
Максимом Славинським, яка залишилася однією з найактивніших, хоча уряд ЧСР і не погоджувався на
її офіційне визнання. Незважаючи на те, що на той час у Чехословаччині опинилося майже 20 тис.
емігрантів УНР та ЗУНР, Прага відмовилася від політичної підтримки екзильного уряду УНР. Вона
перебувала у дружніх чи, принаймні, неантагоністичних відносинах із Росією, у якій вбачала противагу
Німеччині. Уряд ЧСР надавав українським емігрантам суттєву фінансову допомогу і створив сприятлі
умови для їх науково-освітньої та культурної самореалізації. Там було засновано чимало українських
громадських організацій, наукових та культурно-освітніх установ, спілок і видавництв. Серед них:
Український громадський комітет, очолюваний Микитою Шаповалом, Музей визвольної боротьби
України, Український вільний університет, Українська господарська академія в Подебрадах, Український
високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова у Празі. Прага перетворилася якщо не на політичний,
то, принаймні, на інтелектуальний та науковий центр української еміграції в Європі.

Становище місії Славинського суттєво погіршилося навесні р., коли між Харковом (тодішня столиця
УСРР) і Прагою відбувся обмін торговельними представництвами. Проте для радянського уряду
важливим було нейтралізувати осередок українства у ЧСР. Ще 1920 р. уряд УСРР відправив до Праги
Михайла Левицького як повноваженого представника, однак він не мав офіційного статусу. Діяв М.
Левицький паралельно з посольством УНР, займаючись фактично агітаційною та підривною діяльністю
серед української діаспори. І лише у червні

р., після підписання міжурядової українсько-чехословацької угоди, М. Левицьким було визнано статус
дипломата, після чого місія УНР самоліквідувалася.

В інших державах українські місії відігравали менш помітну роль. Представниками УНР були у
Швейцарії — граф М. Василько, у Туреччині — В. Мурський, у Парижі — О. Шульгин, який згодом став
міністром закордонних справ екзильного уряду УНР. Найдовше проіснувала місія УНР у Бухаресті (В.
Ма- цісвич). Однак вона не мала вирішального впливу, оскільки Румунія не відігравала значної ролі у
повоєнній Європі.

Однією з важливих ділянок зовнішньої політики УНР було поглиблення співпраці поневолених Росією
народів (так званий Промстейський рух), у якому, окрім українців, активну участь брали представники
Кавказу, Дону, Кубані, Криму, Туркеста- ну. Треба зауважити, що всі посли, часто не маючи офіційного
визнання від урядів країн перебування, були у списках дипломатичного корпусу та користувалися
дипломатичними привілеями, визначеними міжнародним правом. Основна діяльність українських
дипломатичних представництв і спеціальних делегацій УНР полягала у проведенні заходів, спрямованих
на досягнення визнання України іншими державами й одержан- ия допомоги у боротьбі проти Росії та
Польщі. Також вони провадили широку інформативну та пропагандистську діяльність і виконували
головні консульські функції.

Важливим об'єктом дипломатичної діяльності еміграційного уряду УНР були великі міжнародні форуми
та організації. Йдеться, насамперед, про Лігу Націй у Женеві, створену згідно з рішенням Паризької
мирної конференції. У листопаді— грудні 1920 р. відбулася перша сесія Генеральної Асамблеї Ліги
Націй. Вже тоді дипломатія УНР домагалася прийняття України до Ліги Націй, надсилаючи чимало нот і
меморандумів на ім'я Генерального секретаря Ліги Націй. Так, 19 жовтня 1920 р. документи,
підготовані українською делегацією, були передані на розгляд 6-го комітету Генеральної Асамблеї, який
мав розглянути питання про прийняття України у члени Ліги Націй. Відмову у цьому прийнятті
обґрунтували відсутністю стабільного уряду, котрий контролював би владу на всій території України.

Лояльніше сприймали ідею створення Західноукраїнського товариства Ліги Націй. Відомо, що під час
пербування у Відні влітку 1921 р. голова Міжнародного союзу товариств при Лізі Націй запропонував
представникам української еміграції, вихідцям із Галичини, організувати Західноукраїнське товариство
для Ліги Націй, щоб 1922 р. прийняти його у члени союзу.

Під час конгресів союзу ставлення до української проблематики було прихильним. Однак у жовтні 1922
р. англійський конгресмен Девіс-Дейвіс в офіційній формі заявив представникам ЗУТЛН, що англійське
товариство після консультацій з урядовими чинниками не може підтримувати справи зі Східною
Галичиною, бо політичні чинники вважають, що доцільно об'єднати східногалицьку проблему з питанням
Великої України, а це не актуально. Водночас товариство зверталось до Ліги Націй із протестами проти
утисків українців урядовими чинниками Польщі та Румунії на українських етнографічних землях , які
входили до складу цих держав.

На початку 20-х років XX ст. інтерес до українського руху виявляли деякі політичні кола в державах, що
зазнали поразки в Першій світовій війні. Ці держави, передусім Німеччина, були певдоволені
результатами післявоєнного мирного врегулювання та шукали можливих союзників для зміни
версальської системи. Німецький уряд підтримував морально та матеріально гетьманський рух і виділив
грошове утримання для гетьмана П. Скоропадського, виявляв інтерес до Державного Центру УНР
векзилі. Однак "українське питання" за нових умов уже не мало в німецькій політиці такого значення, як
1918 р. Позбавлена впливу на європейському континенті, Німеччина намагалася вийти з міжнародної
ізоляції та шукала порозуміння з радянською Росією. Вона першою з-поміж західних держав вступила в
дипломатичні й економічні відносини з більшовицькою Росією, уклавши з нею у квітні 1922 р.
Рапалльський договір.

Поступове зміцнення позицій радянських урядів Росії та України й очевидна втрата перспектив
повернення Директорії в Україну в умовах стабілізації міжнародних відносин у Європі також не сприяли
збереженню позицій її уряду. Після укладення між УСРР, РРФСР та Польщею у березні 1921 р.
Ризького мирного договору і Генуезької конференції 1922 р. дипломатичні представництва Директорії
поступово припинили своє існування. їх функції виконували українські товариства для Ліги Націй
(відповідно Українське та Західноукраїнське товариства для Ліги Націй), які входили до Союзу товариств
для Ліги Націй.

Не виправдалися також сподівання С. Петлюри та уряду УНР на збройний виступ власними силами
проти більшовиків і на перемогу антирадянського повстання в Україні. Готувалися до такого виступу
майже впродовж усього 1921 p., сподівалися, що з його допомогою вдасться підтримати в
українському суспільстві віру в незалежну Україну, оживити "українське питання" на міжнародній арені.
Зауважимо, що організаційну та матеріально-технічну допомогу обіцяли Варшава та Бухарест. У них був
свій інтерес: з одного боку, намагання нейтралізувати український рух і використати його у власних
тактичних цілях, насамперед, для зміцнення польського та румунського контролю над захопленими
ними українськими землями, а з іншого, небажання загострювати відносини з радянською Росією
зумовило те, що обіцяної допомоги обидві країни так і не надали. Розпочатий у листопаді 1921р.
Другий зимовий похід нечисленних загонів повстанців, очолюваний Ю. Тютюнником, в Україну, зазнав
поразки. І хоча збройна акція уряду УНР векзилі мала резонанс у західних політичних і громадських
колах, усі провідні західні країни посіли очікувальну позицію. У той час радянська тотальна військова та
ідеологічна експансія, зміна соціально-економічної політики влітку 1921 р., а також втома селян від
безперервної війни спричинили апатію та байдужість українського суспільства до подальшої боротьби.
Український повстанський рух не отримав жодної зовнішньої підтримки.

Зрештою, західні країни, шукаючи шляхів економічного зближення з Радянською Росією, почали
сприймати український повстанський рух як перешкоду до налагодження відносин із Москвою. У цих
умовах ДЦ УНР, що розташувався уТарнові, вже не міг мати достатньої зовнішньої підтримки та
допомоги. Більшість членів уряду УНР, очолюваних С. Петлюрою та А. Лівицьким, виїхала до Варшави,
решта — до Праги. У 1923 р. були розформовані військові табори УНР. Того ж року С. Петлюра, щоб
продовжувати дипломатичну діяльність, перебрався до Парижа.

2. Утрата національними українськими урядами влади на території України, захопленій більшовиками,

не закрила питання щодо створення національної української державності. Осередки національно-
патріотичного руху в еміграції продовжували активну боротьбу у відстоюванні "українського питання".
Незважаючи на жорстку пропагандистську діяльність диппредставництв радянської Росії, а згодом
СРСР, українська еміграція намагалася використовувати кожну нагоду на міжнародних форумах та
конференціях, щоб порушувати питання про необхідність розв'язання "української проблеми".

З іншого боку, не полишаючи сподівань на успішну боротьбу з більшовицьким урядом Росії та СРСР,
більшість західних політиків активно сприяла організованій українській еміграції, що знайшла собі
притулок у Парижі та Варшаві. Структури УНР в еміграції підтримували будь-які рішучі акції
британського уряду проти СРСР, надсилали меморандуми з цього приводу, влаштовували зустрічі на
різних рівнях. У цих зустрічах брали участь Голова Ради міністрів УНР А. Левицький, міністр
закордонних справ УНР Токаржевський та інші діячі еміграції. При цьому уряди й посли провідних
європейських держав виявляли своє ставлення до представників УНР як до діючих урядів. Зрозуміло,
що така поведінка вселяла певні сподівання на досягнення успіху.

Красномовним підтвердженням існування реконструктивних планів у позиціях західних політиків може

бути факт розмови з У. Черчіллем під час Женевської конференції Ліги Націй у лютому 1926 р. одного
з українських діячів Токаржевського. Зміст розмови засвідчив, що британські дипломати цікавляться
українськими справами й мають про них досить детальну інформацію. Переговори настільки зацікавили
У. Черчілля, що на його пропозицію, були перенесені до Лондона, де й були продовжені. Представників
англійського військового кабінету, котрі провадили переговори з військовим міністром УНР Сальським,
найбільше цікавило становище сил УНР в Україні, насамперед, поблизу Чорного моря. Англійці бачили
можливим створення осередку партизанської боротьби в Україні й концентрування всіх сил на півдні
республіки. Очевидно, така ідея дискутувалась і на урядовому рівні інших союзників.

На Чорноморське узбережжя сподівалася й Франція. Вона прагнула створити так звану "Чорноморську
Антанту", до котрої мали увійти як самостійні держави Україна, Кубань, Грузія, Азербайджан під егідою
Франції. У 1926 р. в Парижі національними осередками емігрантів була створена організація
"Прометей", котра об'єднувала групи українців, грузинів, туркменів, карелів та ін. Вона започаткувала
прометеївський рух, ставлячи за мету боротьбу за створення на території СРСР федерації самостійних
держав.

"Поставлена на коліна Німеччина" стала центром реваншизму в Європі. Переслідуючи власні

геополітичні плани утворення в Європі пронімецького блоку та відродження сильної Німеччини, вона у
своїй орієнтації більше опиралася на гетьманські кола П. Скоропадського. Створене ще 1918 р.
"Німецько-українське товариство" активізувало свою діяльність, доводячи необхідність відторгнення
України від СРСР і приєднання її до Німеччини. Деякі німецькі політики, як-от Розенбсрг, ще 1926 р.
висунули плани утворепня блоку держав, який охоплював би Велику Британію, Німеччину, Італію та
майбутню Україну. Було нровсдено кілька міжнародних конференцій за участю спадкоємців Альфрсда
ІІобеля, родина котрого володіла до 20% усіх іноземних капіталовкладень у російській нафтовій
промисловості. На одній із цих конференцій було ухвалено рішення про створення англо-німецького
військово-економіч- ного союзу. Його осердям був план відторгнення від СРСР України та Кавказу й
перетворення їх на державно-політичні утворення Німеччини та Великої Британії. З гетьманом П.
Скоропадським на спеціальних військових конференціях обговорювалося питання про зміцнення й
розширення емігрантських військових організацій та формування військових загонів па території Україпи.
Для цього був створений гетьманський генеральний штаб на чолі з Омеляновичсм-Павленком. Офіційно
запрошений до Лондона, Скоропадський провів переговори з прем'єр-міністром Болдуїном, міністром
фінансів Черчіллем та іншими державними діячами Великої Британії.

В основі зовнішньої політики Польщі була так звана доктрина федералізму. Її зміст полягав у тому, щоб
через втілення ідеї відродження "великої Польщі періоду Ягеллонів", було утворено в межах Польщі
польсько-українсько-литовську державу з польською гегемонією та управлінням. В основу цієї ідеї було
покладене й "українське питання", без розв'язання котрого не могло йтися про внормування
міжнародних відносин у Центрально-Східній Європі. Незважаючи на умови Ризького миру, які
забороняли перебування на польській території ан- тирадянських національних центрів, польсько
керівництво не могло відмовитися від традиційних територіальних домагань, підтриманих великими
державами в особі Франції та СІПА.

Водночас повоєнна міжнародна ситуація стрімко змінювалася. Після конференції в Локарно керівництво
УНР зрозуміло, що французький вплив на вирішення європейських справ послабився. Першочерговим
був тандем Велика Британія — США. Тому відбулася переорієнтація лідерів УНР на Велику Британію.
Проте й із Францією тісних, давно налагоджених зв'язків, еміграція не переривала. Токаржевський
повідомляв своєму керівництву, що йому вдалося переконати французів надати кредит на потреби
пропаганди.

Значно посилилася фінансова допомога уряду УНР, емігрантських організацій. Як наголошував прем'єр
УНР А. Леви- цький у листі до Токаржевського, "українським питанням" цікавляться майже всі
європейські держави... "Українське питання" стало проблемою європейської політики". Як доказ,
наводилися підсумки зустрічей Левицького з послами Великої Британії, Італії, Чехословаччини. В
лютому 1927 р. той же Левицький повідомляв, що Англія повністю гарантувала Польщі свою підтримку
в боротьбі зі СРСР. Неабияким успіхом для української дипломатії в еміграції стали переговори,
розпочаті взимку 1927 р. англійським урядом з Директорією. Спочатку було вирішено, що уряд УНР
створює на території деяких сусідніх з Україною держав свою армію. Але згодом британці змінили
позицію й обмежилися пропозиціями організації окремих повстанських формувань.

Восени 1928 р. розпочалися переговори про спільний ан'ґи- радянський виступ Польщі та Румунії.
Результатом їх стало формування об'єднаного командування польською та румунською арміями,
формування українських легіонів для участі в нападі на Україну, утворення Української Народної
Республіки як буферної держави між ними й СРСР. При цьому Румунія зажадала в разі загарбання
України віддати під її протекторат на 25 років Одещину й Херсонщину. Апетити Румунії поширювалися
також і на Молдову, про що було заявлено під час відзначення 10-річчя "визволення" Бессарабії
румунськими військами. Газети тоді писали, нібито для Румунії "бессарабського питання" взагалі не
існує, бо приєднання Бессарабії до Румунії ратифіковане Англією, Францією та Італією.

У жовтні 1929 р. до Конгресу США сенатором Коплендом була внесена резолюція, котра закликала
уряд США визнати уряд УНР.

Однак плани відродження української держави не були зреалізованими, оскільки "українське питання" й
надалі залишалося розмінною монетою в політиці великих європейських держав. Справжнім ударом для
українських національних організацій в еміграції стало укладення пактів про ненапад між СРСР та
Польщею і Францією. Окрім умов гарантування прямої воєнної загрози, в цих пактах визначалося "не
створювати, не підтримувати, не постачати, не субсидувати й не допускати на свої території ні воєнних
організацій + що мають на меті збройну боротьбу проти іншої сторони, ні організацій, що присвоюють
собі роль Урядів чи представника всієї або частини її території".

Незважаючи на трагізм ситуації, котра виникла, українські еміграційні сили й надалі продовжували свою
діяльність. Натомість зовнішньополітичну діяльність УСРР, яку вважали самостійною республікою
СРСР, здійснювали дипломати чужої держави, інтереси якої відрізнялися від національних інтересів
України, оскільки панівними стали класова боротьба та світова революція. Впровадження цих принципів
у відносини між союзними радянськими республіками призводило до нищення національних підвалин
національних республік, перетворення їх з республік на частину території радянської держави без права
самостійного вирішення власної долі.

Апогеєм "захисту прав і свобод України" став організований радянською владою голодомор на Україні в
1932—1933 рр., котрий стурбував світову громадськість. Як і на початку 20-х років, була
запропонована допомога. Але уряд СРСР в особі Сталіна навідріз відмовився від неї, мотивуючи це
тим, що жодного голоду немає. СРСР тими роками не лише не скоротив експорту хліба, а й із року в рік
нарощував його. Ось динаміка цього експорту: 1928 р. — вивезено 1 млн пудів, 1929 — 13, 1930 —
48,3,1931 — 51,8,1932 — 18,1,1933 р. — 10 млн пудів. Але й увезли до СРСР 1931 р. ЗО %
світового виробництва машин і обладнання (без автомобілів), а 1932 р. — 50 %. Цифри зростання
радянської економіки не співвідносилися з тими величезними втратами українців.

Карпатська Україна, міжнародні аспекти її створення та існування.

Карпатська Україна – як етап державотворення

Карпатська Україна є важливим етапом загальноукраїнського процесу державотворення та

боротьби українців за незалежність у ХХ столітті. Тому радянська влада замовчувала саме
існування Карпатської України, жорстоко переслідувала її творців (А. Волошина, Д. Климпуша, С.
Клочурака, М. Долиная, Ю. Перевузника), які стали в'язнями ГУЛАГу. Багато інших учасників тих
подій вижили лише завдяки еміграції. Усі вони вважалися українськими буржуазними
націоналістами, ворогами радянської влади.
Після поразки Української революції 1917–1921 рр. українські землі виявилися поділеними між
кількома країнами. Карпатська Україна стала наступником доби УНР–ЗУНР, логічним виявом
прагнення українців використати найменшу можливість для відновлення власної державності.
Утворення Української держави на Закарпатті було не випадковим збігом обставин, а
результатом багаторічної діяльності українських патріотичних сил у всіх сферах суспільного
життя. Завдяки їх подвижницькій роботі невпинно зростала національна свідомість закарпатців,
які за короткий час пройшли своєрідну еволюцію від „угорських русинів” до закарпатських
українців, а через усвідомлення своєї ідентичності – до ідеї єдності з усім українським народом.
У цьому велика заслуга Августина Волошина, всієї української інтелігенції та духовної еліти
краю. Саме вони у 20-30-ті рр. XX ст. величезною політичною і культурно-просвітницькою
працею зуміли підняти свідомість закарпатців до рівня українських загальнонаціональних
потреб. Цьому також сприяли події 1919 року, коли 21 січня на Народних Зборах
(Всекарпатський Конгрес) делегати висловилися за возз’єднання закарпатських земель у складі
єдиної Української держави. В цей же час на Рахівщині і значній частині Мармарощини (з
центром у с.Ясіня) утворилась Гуцульська республіка – українське державне утворення, що
існувало з листопада 1918 по червень 1919 р.
Показовим є зміст листівок, що масово розповсюджувались у 1938р. на Закарпатті. Ось текст
однієї з них: «Надходить великий час, Закарпаття мусить стати самостійною Українською
Державою, воно мусить стати зародком одної великої самостійної соборної держави від Попраду
і Татрів аж до Каспійського моря і гір Кавказу. Стати тим зародком мусить бути для нас
найбільшою честю! Ми горді, що якраз ми перші будемо тими, хто зачнуть відбудовувати
Українську Державу! Що ми поможемо нашим братам скинути московське, польське й румунське
ярмо. У цій відбудові поможе нам тільки єдність народу, велика віра в свої сили й віра в те, що
Бог призначив нас повести свій народ до Волі!»
Проголошення Карпатської України стало виявом прагнення закарпатців творити свою державу
саме як українську, відтак засвідчило дискредитацію проугорських та москвофільських течій,
яким на парламентських виборах абсолютна більшість населення відмовила у довірі.

Карпатська Україна була повноцінним державним утворенням

У жовтні 1938 року прем’єр-міністром Карпатської України (на той час автономної Підкарпатської
Русі) став отець Августин Волошин. Саме йому судилося очолити й привести національно-
визвольний рух на Закарпатті до повної державності у березні 1939 року.
Уряд А.Волошина був дієздатним, продуктивним і по-справжньому українським. Він дуже
реалістично оцінював ситуацію та діяв відповідно для здобуття повної незалежності та
збереження української держави на Закарпатті.
Незважаючи на складну міжнародну ситуацію, відхід до Угорщини частини Закарпаття,
вимушене перенесення столиці з Ужгорода до Хуста, уряду вдалося за короткий час досягти
значних результатів.
Так, було сформовано дієвий Кабінет міністрів, який складався з чотирьох міністерств:
внутрішніх справ, шкільництва і народної освіти, юстиції та комунікацій. Було сформовано
Службу безпеки, Управління поліції в Хусті, відділ преси та пропаганди.
Уряд А. Волошина швидко переконав населення у необхідності всенародного захисту кордонів
краю. На початку листопада 1938 року була утворена організація народної оборони «Карпатська
Січ». Загальна кількість вишколених січовиків невдовзі становила кілька тисяч.
Було видано розпорядження про запровадження на території автономії
державної української мови та введено в обіг назву «Карпатська Україна» замість
«Підкарпатська Русь».
У центрі уваги Уряду була адміністративна реформа. Зокрема, було видано розпорядження про
передачу всієї влади Кабінету міністрів Карпатської України та обрання Сойму (парламенту), про
створення Вищого суду і Вищої державної прокуратури. За короткий час було запроваджено
жорстку вертикаль влади, завдяки чому вдалося стабілізувати соціально-економічну ситуацію,
придушити саботажні акції, вирішити проблему безробіття. Планувалися серйозні
заходи з розвитку соціально-економічної сфери краю.
Тріумфом української державності стали вибори до Сойму у лютому 1939 року. Із 92,5%
населення, що взяли участь у виборах, 92,4% проголосували за список проурядової партії
«Українське Національне Об’єднання», до якого увійшли українці та представники нацменшин.
Вибори були легітимними і, як засвідчують очевидці, відбувались на демократичних засадах.
Уряд А.Волошина підтримував відносини з державними та недержавними інституціями Чехо-
Словаччини, Югославії, Румунії, Великобританії, Японії, США, Канади, Бельгії, а також
Німеччини.
Останнє було використано радянською пропагандою для звинувачення А. Волошина у
співробітництві з нацистами. Такі звинувачення є безпідставними, оскільки, по-перше, на той час
з Гітлером підтримували відносини багато країн, передусім СРСР, а сама нацистська Німеччина
сприймалася по-іншому (ще не було Освенціма, Треблінки, інших злочинів проти людства). По-
друге, від Німеччини, як і від всіх інших держав, А.Волошину потрібно було лише одне – гарантії
непорушності кордонів Карпатської України. Як показала історія, Гітлер зробив інший вибір,
віддавши українську державу на поталу близькому по духу режиму Хорті.

Створення Карпатської України – воля українців Закарпаття, підтримана співвітчизниками

у світі

Результати виборів до Сойму, походження (місце народження) лідерів держави, керівників

адміністративних установ переконливо засвідчує – єдиним джерелом створення Карпатської
України була політична воля закарпатських українців.
Відновлення української державності на Закарпатті викликало велике піднесення серед українців
у світі. Відомий педагог і громадський діяч Софія Русова писала в ті дні: «Ми, всі українці, і
емігранти, і мешканці рідних земель, переживаємо в ці часи велике хвилювання: утиски проти
нашого народу і в Польщі, і на Великій Україні доходять до неможливих ступенів, кров ллється,
найкращі люди зникають. Тяжко живеться нашим братам і в Румунії. І ось серед цієї ночі
страждань блиснула зірка. Міжнародні відносини склалися так, що Карпатська Україна,
найменша частина великої соборної України, визволилася з-під чужого панування, має своє
державне життя, свій рідний уряд. І гріє серце надія: почалось! Крок за кроком, одна земля за
другою мусить визволитися і завдяки своїм зусиллям, і через комплекс міжнародних інтересів,
що скупчуються навколо України».
Як показовий приклад можна навести те, що полтавці й харків’яни, яких волею долі закинуло до
далекого Ірану, в грудні 1938 року просили А. Волошина надати їм громадянство Карпатської
України, звертаючись до нього «як до рідного батька, як до єдиної людини, що може допомогти»,
з проханням дати «дозвіл в’їзду до того шматка Рідної Землі, що є тепер під Вашою Високою
Опікою”.
Українці-патріоти не тільки вітали відродження національної державності у Закарпатті — вони
були готові виступити зі зброєю в руках на її захист. Так, у формуваннях Карпатської Січі були
вихідці з багатьох українських земель та країн світу. Серед тих, хто проливав свою кров за
Карпатську Україну, студент медицини Михайлюк, Дебрин, Сагайдак, Небелюк і Орленко з
Буковини. Серед полеглих на полі бою та замордованих окупантами — Зенон Косак, Михайло
Колодзінський, Василь Бойчук, Михайло Марфієвич, Юліан Євчук, Тимко Праць з Галичини,
Микола Більчек з Наддніпрянщини, Іван Паламарчук з Волині, Микола Крупа з Праги, Петро
Лисюк з США.
В певному сенсі навесні 1939 року Карпатська Україна виступила консолідуючим чинником для
всього українства, яке мріяло про відновлення незалежної держави. Так, на заклик уряду
А.Волошина про збір коштів на розбудову армії та держави відгукнулись тисячі українців США та
Канади, масово кошти збирались й на території самого Закарпаття.
Закарпатці мужньо чинили опір загарбникам
Уряд А.Волошина зумів переконати населення в необхідності всенародного захисту краю.
Загони самооборони були створені практично в кожному селі. Житель с. Синевірська Поляна І.
Лобода писав у листі до батька у військо: «Ти нянько, стій на свойому місці і борони наші границі
від мадярів, а ми тут в околиці будемо уважати на наших зрадників та безпощадно
нищити…бандитів». Однак, за короткий час існування Карпатської України збудувати потужні
збройні сили було неможливо.

14-15 березня 1939 року з благословення А.Гітлера угорські війська групи «Схід» за наказом
М.Хорті перейшли демаркаційну лінію між Карпатською Україною і Угорщиною та почали наступ
на Хуст. По суті оборона Карпатської України була першим збройним виступом українців проти
фашизму, адже режим Хорті був союзником Гітлера. Саме з боїв на Закарпатті для українців
фактично розпочалась Друга Світова війна. У той час, коли Й.Сталін заявляв, що світова
громадськість, використовуючи тему Карпатської Ураїни має на меті «поднять ярость Советского
Союза против Германии, отравить атмосферу и спровоцировать конфликт с Германией без
видимых на то оснований...» мужні захисники Карпатської України вступили в бій з фашизмом.
Карпатська Січ в жорстоких виснажливих боях, не маючи достатнього матеріально-технічного
забезпечення, мужньо оборонялася, чинила опір в різних місцях Закарпаття. Угорські власті
пізніше змушені були визнати, що під час березневих операцій в Карпатській Україні вони
зазнали досить значних втрат.
Найвідомішим є бій на Красному полі неподалік від Хуста 16 березня 1939 р. Відомості про нього
знаходимо в основному у спогадах січовиків. Й.Сарвадій писав, що «в бою.. на Краснім полі
взяло участь наблизько 1600 бійців». Яскраво описав бій на Красному полі його учасник
письменник В.Гренджа-Донський: „... Тисянський міст біля Королева зайняли найкращі наші
кулеметники і протягом майже 48 годин не перепустили ані одного гонвейда ані через міст, ані
через Тису. Гонвейди намагалися прошитися танками, але барикади були добре побудовані і
вогонь з "максимів" сипався на напасників. Угорці вислали човни, теж тієї днини ані човни не
мали успіху. Розводнена Тиса була нашим союзником. Протягом всього дня 16 березня не
пустили наші оборонці ані одного гонвейда через Тису. Вісім разів тієї днини загнали агресорів
назад, хоч угорські літаки, міномети, гармати обстрілювали наші позиції, оборонці мужньо
боронили нашу рідну Тису. Але вічна наша біда — брак амуніції — та брак артилерії і
протитанкових гармат запричинили те, що двоелементним бронемашинам пощастило
продертися через Тису, теж і угорські літаки дошкуляли нашим оборонцям. Тут отже, на
"Красному Полі", відбувалися дива. Страшна перевага могла зломити відважних оборонців
тільки сімнадцятого березня перед полуднем, насадивши вночі човни, яких нам вже не вдалося
відігнати ...”
Підтверджені дані про втрати у цьому бою відсутні, хоча вважається, що для обох сторін вони
обчислюються сотнями загиблих.
Бій на Красному полі по праву вважається символом героїзму українців. Про нього багато
писали у тогочасній пресі. Так, зокрема, польський часопис зі Львова «Нова зоря» зазначав: «Не
дасться заперечити факту, що під Хустом відбулась велика битва, в якій з обох сторін полягло
багато сот вояків. Мимо всієї симпатії до мадярів не можемо не підкреслити, що український
народ … хоробро боровся».
Організовані бої точились до 18 березня, потім переросли в партизанську боротьбу, яка тривала
ще два місяці, до кінця травня 1939 року.