Спішити – добре чи погано?

Краще бути повільними?

Живучи у сучасному світі, ми не зупиняємося ні на секунду. Нам здається, що

якщо ми зменшимо оберти, то програємо. Ми щоранку намагаємося
прокидатися раніше, щоб виконати більше справ. Обираємо транспорт, а не
прогулянку пішки, щоб швидше дістатися до місця призначення. Їмо фаст-фуд,
поки біжимо з роботи на роботу, а коли випадає нагода відпочити, то шукаємо
тури «5 міст Європи за 5 днів»: на більше не вистачає часу. Крутимося, як білка
в колесі. І чим густонаселеніше місто, тим шаленішим є темп життя. Жителі
мегаполісів навіть страждають на синдром втрачених можливостей.
Як це не парадоксально, науково-технічний прогрес 60-х і 70-х років минулого
століття, який обіцяв дати більше вільного часу і подарувати людству більш
спокійне життя, лише пришвидшив життя. Сучасні технології зробивили його
ще більш насиченим і забезпечили безперебійну зайнятість. Сьогодні ми маємо
технології, що дозволяють справлятися з величезною кількістю завдань у
короткий проміжок часу. Але ми не усвідомлюємо, що таке заповнене до кінця
життя виснажує і виснажує нас. Ми стали набагато продуктивнішими, але мало
хто доводитиме, що такий швидкий ритм зробив наше життя осмисленішим.
Існує така філософія, рух slow living, прихильники якого вважають: якщо ми
почнемо сповільнюватися, наше життя стане якіснішим. Неквапливо смакувати
їжу, вдумливо читати, насолоджуватися кожним моментом поруч із рідними і
наодинці із собою....
Slow Life або ще «культура сповільнення» об’єднує всіх, хто втомився від
сучасного надшвидкого темпу. Коли сто справ за день, вічно боїшся щось не
встигнути, пропустити, коли тексти на 2 секунди, бо нема коли почитати
книжку, їжа з мікрохвильовки, бо ніколи приготувати обід. Навіть ліпосакція за
годину замість вдумливого поступового схуднення.
Рух започаткували психологи Гейр Бертелсен і Карл Оноре. Перший створив
Світовий інститут сповільнення, другий написав книгу-інструкцію про те, як
нарешті перестати квапитися і почати жити. Годинники викидати вони не
закликають, а от знайти свій правильний темп, як у музиці – наполягають: треба
спішити – спішіть, але там, де це не потрібно, просто сповільніться, відчуйте
момент, задоволення.
Принципи Slow Life насправді прості – робити все спокійно: обідати,
подорожувати, гуляти, читати, навіть милуватися картинами в музеї не швидко-
швидко-на ходу, а вдумливо. Розмови і зустрічі – без гаджетів, їх просто
вимикають. В Норвегії ще й ввели повільні телепрограми: замість постійних
стрибаючих кадрів навмисне створюють передачі без склейок, скажімо, як гість
заходить у студію – від порогу до крісла, як під’їжджає поїзд до перону тощо.
Час та увага – дві речі, які завжди у дефіциті. Їх катастрофічно не вистачає, а те
мале, що є, розривається між роботою, сім'єю, домашніми справами та
цифровими пристроями. Іноді важко виділити навіть 5 вільних хвилин, щоб
спокійно поміркувати.
Slow life існує для того, щоб не пропустити важливе і сповна відчувати смак
життя. Коли ми сповільнюємося, то стаємо більш уважними до себе та інших,
вдячними за те, що вже маємо, або помічаємо те, із чим прийшов час
попрощатись. Темп, швидкий чи повільний, сам по собі не є цінністю. Потрібно
ще слухати себе та вміти балансувати, обирати власний темп.

Коли ми думаємо про Бога, які Його риси приходять на думку?

А чи Бог спішить?
Сьогодні хочу поговорити про Бога, можливо, трохи не звично і сказати, що
Бог не спішить.
Ми усі знаємо, що Він Бог люблячий та милосердний, добрий і ніжний. А також
довготерплячий. А довготерпіння означає сповільнену реакцію, коли гнів і суд
відкладаються на потім, а любов і милість продовжуються.
Бог не спішить. У Біблії написано, що Він прийшов не раніше, ніж "настало
виповнення часу". І Він досі не повернувся удруге. При цьому Він не припиняє
Свою спасенну місію, і ми свідки Його чудес, що продовжуються. Все це важко
вмістити нам, рабам поспіху. Ми поспішаємо і нікуди не встигаємо, а Бог
нікуди не поспішає, бо чекає та рятує, терпить та милує. І в Нього це виходить.
Без жодного поспіху.

Ісус був набагато неквапливішим, ніж Його сучасники. Після тридцятирічного

очікування перше, що Він зробив, приступивши до служіння, по керівництву
Духа Святого на сорок днів пішов у пустелю.
Рідні вмовляли Ісуса явити Себе світові, якщо Він хоче бути відомим, але Ісус
не піддався на їхні умовляння. «І сказали до Нього брати Його: Піди звідси,
і йди до Юдеї, щоб і учні Твої побачили вчинки Твої, що Ти робиш. Тайкома бо
не робить нічого ніхто, але сам прагне бути відомий. Коли Ти таке чиниш, то
з'яви Себе світові. А Ісус промовляє до них: Не настав ще Мій час, але завжди
готовий час ваш.» (Івана 7:3-6)
Чому Він не поспішав зцілити вмираючу доньку начальника синагоги? Чому
зволікав два дні, поки Його захворілий друг, Лазар, не помер? Здатність Ісуса
вибрати відповідний момент часто здивувала Його сучасників.
Сьогодні я не буду розвивати цю тему, тему наслідування Христа в
неквапливому, але гранично насиченому житті. Я хочу поставити інше
запитання: чому наш Бог не поспішає? Чому Ісус прийшов так пізно? Чому Він
досі не повернувся? Чому Він не поспішає відповідати на наші прохання і
зробити нас щасливими раз і назавжди? Чому Він не поспішає ліквідувати зло?
Зазвичай ми поспішаємо Бога, у тому числі подібними питаннями, закидами і
навіть молитовними проханнями.
Книга Неемії розповідає нам про повернення юдеїв із полону та відновлення
Єрусалиму. Усе це відбулося не відразу. Вони довго були у полоні, довго
мріяли повернутися на рідну землю. Їх не скоро відпустили. Вони не одразу
збудували храм та стіни. Але ще більше і довше тривала Божа робота над
серцями Його вибраних людей.
Оновлюючи заповіт з Богом, священики та Левити відновлювали свою історію
як історію вірного і чекаючого Бога. "І зволікав Ти їм довгі роки, і свідчив
проти них Своїм Духом через Своїх пророків, та вони не слухали того, і Ти дав
їх у руку народів цих країв. І через велике Своє милосердя Ти не вигубив і не
покинув їх, бо Ти Бог ласкавий та милосердний!" (Неемія 9:30-31)
І Бог чекав не просто швидкого та дешевого «Пробач, більше не буду, так
вийшло», але зрілого та відповідального рішення. І лише після довгого полону
народ до цього дозрів: «Через те все ми складаємо певну умову, і підписуємо, а
печатки кладуть наші зверхники, наші Левити, наші священики». (Неемія 9:38)
Ця історія відкриває нам істину, що Бог чекає від нас твердого «так». Бог
зволікає, тому що хоче переконатися, що ми цього дійсно хочемо і готові йти
цим шляхом до кінця. Як тільки ми переконаємося у своєму проханні – Він
подасть захист. "А чи ж Бог в оборону не візьме обраних Своїх, що голосять до
Нього день і ніч, хоч і бариться Він щодо них? Кажу вам, що Він їм незабаром
подасть оборону!" (Євангеліє від Луки 18:7-8)
Це досить важлива причина Божого зволікання: Він відчуває нашу волю, наше
бажання, нашу рішучість.
Об этом – одна из притч Иисуса:
І Він розповів їм і притчу про те, що треба молитися завжди, і не занепадати
духом, говорячи:
У місті якомусь суддя був один, що Бога не боявся, і людей не соромився.
У тому ж місті вдова перебувала, що до нього ходила й казала: Оборони мене
від мого супротивника! Але він довгий час не хотів. А згодом сказав сам до
себе: Хоч і Бога я не боюся, і людей не соромлюся, але через те, що вдовиця оця
докучає мені, то візьму в оборону її, щоб вона без кінця не ходила, і не
докучала мені.
І промовив Господь: Чи чуєте, що говорить суддя цей неправедний? А чи ж Бог
в оборону не візьме обраних Своїх, що голосять до Нього день і ніч, хоч
і бариться Він щодо них? Кажу вам, що Він їм незабаром подасть оборону!
Євангеліє від Луки 18:1-8
Бог не спішить, тому що хоче переконатися, що ми цього дійсно хочемо і готові
йти цим шляхом до кінця. Як тільки ми переконаємося у своєму проханні – Він
подасть захист, і зробить це незабаром.
Ще одна причина Його зволікання – Він чекає, коли ми перестанемо борсатися,
якати, самовільничати. Про це ми читаємо в Ісаї:
Бо так промовляє Господь, Бог, Святий Ізраїлів: Коли ви навернетесь та
спочинете, то врятовані будете, сила вам буде в утишенні та в сподіванні. Та ви
не хотіли, і казали: О ні, бо на конях втечемо, тому то втікати ви будете, На
баских ми поїдемо, тому стануть баскими погоничі ваші!... І проте Господь
буде чекати, щоб помилувати вас, і тому Він підійметься, щоб милосердя
вчинити над вами. Бо Господи то Бог правосуддя: блаженні всі ті, хто надію на
Нього кладе! Ісая 30:15-18
Бог готовий допомогти нам, але зможе це зробити лише тоді, коли ми
звернемося до Нього по допомогу і будемо дотримуватися Його інструкцій. Бог
втрутиться і врятує, але не раніше, ніж ми відкладемо свої переконання.
Ще одна причина полягає в тому, що Бог має своє почуття міри, свої часи і
терміни. У Нього свій годинник, і Його годинник єдино вірний. Він все робить
у потрібний час. Хоча нам здається, що треба було прискоритися та підігнати
всю світову історію під наші потреби.
Ми говоримо «та скільки можна!». Але Бог знає по Собі, що без хреста немає
воскресіння. І Він був у труні три дні, Він не поспішав.
Бог не в часі, тому Він розпоряджається ним вільно. Іноді Бог порушує графік,
що перевірити, наскільки ми на нього чекаємо. «А коли забаривсь молодий, то
всі задрімали й поснули. А опівночі крик залунав: Ось молодий, виходьте
назустріч!» (Євангеліє від Матвія 25:5-6). Його зволікання не виправдовує наш
сонливість та неготовність. Його зволікання випробовує нас.
Нарешті, якщо Він зволікає, значить зайнятий чимось важливішим. Справді, є
дуже проста причина Божого зволікання: Бог чекає, доки інші будуть врятовані,
у тому числі за нашої участі. Апостол Петро нагадує: «Не бариться Господь із
обітницею, як деякі вважають це барінням, але вам довготерпить, бо не хоче,
щоб хто загинув, але щоб усі навернулися до каяття» (2 Послання Петра 3:9).
Поки ми поспішаємо, безліч людей гине без Бога. І Він має всі підстави
приділити їм увагу. А ми можемо не просто чекати в нетерпінні, а допомогти
Богові в тому, що Він робить.
Венсан де Поль, французький священик XVII століття, який присвятив себе
служінню бідним, сказав: «Той, хто поспішає, затримує Бога». Ми чомусь
впевнені, що наш поспіх здатний прискорити здійснення Божих задумів.
Цікаво, як би розвивалися події, не поспіши Авраам на допомогу Богові?
Бажаючи посприяти виконанню Божої обіцянки, він став батьком дитини Агарі.
Ось тільки поспіх Авраама серйозно загальмував втілення Божих намірів.
Давид у Псалмі 46 пропонує нам заспокоїтися: «Вгамуйтесь та знайте, що Бог
Я, піднесусь між народами, піднесусь на землі!» (Псалми 46:10)
Наш Бог не поспішає. Він відкривав Себе і говорив через пророків
тисячоліттями. Ісус чекає вже двадцять століть, поки люди приймуть Його
прощення. І він працює з кожним з нас усі миті, дні та роки нашого життя.
Бог не поспішає. Він чекає на кожного з нас дуже довго. Хто знає Бога, той сам
не поспішає і Бога не квапить. Якщо ми йдемо по життю з Ним, то нічого не
пропустимо і нікуди не запізнимося.
Бог не поспішає, будемо, як Він.