1. Завдання.

А) У 1950 р. в Ужгороді вийшла друком збірка оповідань „Шовкова трава” Михайла

Томчанія. Її можна вважати початком новітньої закарпатської прози. Герой оповідання
„Латаний мішок” Андрій Лобода „в спадщину від батька одержав — ручний возик, такі ж
санки і один латаний мішок”. З ним і подався в колгосп за авансом, а там його висміяли.
Герой викидає латаний мішок як символ бідності. З колгоспної комори доправляє Андрій
додому віз зерна. Звичайно, письменник змалював ідилію, оповідання далеке від реального
життя. Держава конфіскувала все, або вимагала долю від спадщини.

Б) Іван Чендей. В оповіданні „Палій” письменник описує створення колгоспу. Селяни

добровільно подають заяви, зібрання проходить мирно, спокійно, хоча відомо, що насправді
колективізація проводилася жорстко, часто і з трагічними подіями, що пов’язано із
виселенням родин заможних селян у Сибір. Єдиним тихим бунтівником виявляється Олекса
Мушка, він не згоден віддавати свою землю колективові і не йде на збори. „Моя земля
голоті?”

В) Петро Бережник з оповідання „Плуг”. Автор у притаманній йому неквапливій манері

оповіді зображує психологічну драму людини, від якої колгоспні активісти забирають
нажитий тяжкою працею залізний плуг. У фіналі твору плуг повертають. „Ти, Петре, орав
одним (плугом — П.Х.), а синові твоєму радянська влада дасть шість! Що на це скажеш?..”, -
каже голова новоствореного колгоспу Федір Кодра.

Г) „Чайки летять на Схід” (1955). відбувалася неприхована конфіскація майна заможного

селянина на користь новоствореного колгоспу.

Г) Варто звернути увагу на „хрущовської відлиги”, як у оповідання „Вітер з полонин”, Київ,

1958 р., письменник опускає надуману кінцівку, а саме, всім без хатькам по «хрущовці».

Д) У повісті „Терен цвіте” (1958 р.) письменник описав події 1920 року, коли
Чехословаччина здійснила так звані реформи і роздала землю бідарям.

Е) В період революції 1905— 1907 рр. численних оповіданнях і повістях "Біля машини",
яскраво показано тяжке життя сільськогосподарського пролетаріату, змальовано
підприємницьку діяльність української буржуазії, жахи солдатчини і царських в'язниць, кому
саме селяни мають платити десятину і за що.

Є) Поезія Василя Симоненка у контексті українського шістдесятництва Суголосність мотивів

поетичних збірок «Тиша і грім»- кричала про свавілля чиновників та накази « з верхівки»
про конфіскацію майна за не існуючи борги, якщо селянин не платив десятину.

Ж) І.Франка, у свїй праці « Про суспільно-політичне становище на початку ХІХ ст. потужної
гілки українського народу в умовах Австро-Угорщини» виглядало таким чином: "Перехід від
польської анархії під австрійське бюрократичне панування відбився подекуди корисно на
розвою тієї частини південноруської нації, яка заселяла східну Галичину. Влекшення
панщизняних тягарів, урядовий помір землі і забезпечення земельної власності.... заснування
сільських і вищих шкіл з руською викладовою мовою, заведення правильнішого судівництва
і громадських шпихлірів - се були важні культурні здобутки, наділені галицько-руській
людності австрійськими монархами"
З) На сторінках газети І. Вагилевич опублікував свої „Замітки о руській літературі" - власне,
першу в Галичині спробу нарису історії української літератури, де була висвітлена не згода з
політичною системою, про ущемлення селян перцювати на своїй землі, про різноманітні
стягнення за свої плоди та худобу, яку мали.

2. Завдання.

25 вересня 2015 року на засіданні пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду
цивільних і кримінальних справ було обговорено та взято до відома інформацію про
узагальнення практики розгляду судами процесуальних питань, пов'язаних із виконанням
судових рішень у цивільних справах.
У зв'язку з цим надсилаємо витяг із зазначеного узагальнення.
1. Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та
рішень інших органів (посадових осіб), регулюються розділом VI Цивільного
процесуального кодексу України (1618-15).
Крім того, під час розгляду питань, пов'язаних із виконанням судових рішень у цивільних
справах, суди мають керуватися, зокрема, положеннями Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод 1950 року, Міжнародного пакту про громадянські та політичні
права 1966 року, Загальної декларації прав людини 1948 року, Конституції України (254к/96-
ВР), Цивільного кодексу України (435-15) (ЦК), Закону України від 07 липня 2010 року N
2453-VI "Про судоустрій і статус суддів", Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-
ХІV "Про виконавче провадження", Закону України від 24 березня 1998 року N 202/98-
ВР "Про державну виконавчу службу", Закону України від 04 листопада 2010 року N 2677-
VI "Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" та деяких інших
законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень
судів та інших органів (посадових осіб)", Закону України від 21 січня 1994 року N 3857-
XII "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", Закону України
від 22 вересня 2011 року N 3773-VI "Про правовий статус іноземців та осіб без
громадянства", постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року N 952 "Про
виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного
викрадення дітей", Порядку взаємодії органів державної виконавчої служби та органів
Державної прикордонної служби України під час здійснення виконавчого провадження,
затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Міністерства внутрішніх справ
України від 07 лютого 2014 року N 288/5/102, зареєстрованого в Міністерстві юстиції
України 11 лютого 2014 року за N 273/25050, Інструкції з діловодства в місцевому
загальному суді, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 27
червня 2006 року N 68, Інструкції з діловодства у місцевих загальних судах, апеляційних
судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді
Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду
цивільних і кримінальних справ, затвердженої наказом Державної судової адміністрації
України від 17 грудня 2013 року N 173, Інструкції з організації примусового виконання
рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року N
512/5, Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції
України від 15 грудня 1999 року N 74/5, а також керуватися листом Міністерства юстиції
України від 18 грудня 2006 року N 25-1/899/7 "Щодо порядку підготовки та надіслання
державними виконавцями до суду подань і заяв".
Зазначений перелік нормативних актів, що регулюють порядок вирішення питань, пов'язаних
із виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб),
не є вичерпним.
Крім того, судам слід брати до уваги роз'яснення, що містяться у постанові Пленуму
Верховного Суду України (ВСУ) від 12 червня 2009 року N 5 "Про застосування норм
цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового
розгляду", постанові Пленуму ВСУ від 12 червня 2009 року N 2 "Про застосування норм
цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції",
постанові Пленуму ВСУ від 18 грудня 2009 року N 15 "Про судову практику в справах про
банкрутство", постанові пленуму ВССУ від 07 лютого 2014 року N 6 "Про практику розгляду
судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової
особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах",
постанові пленуму ВССУ від 01 березня 2013 року N 3 "Про деякі питання юрисдикції
загальних судів та визначення підсудності цивільних справ", постанові пленуму ВССУ від 30
березня 2012 року N 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні
спорів, що виникають із кредитних правовідносин", постанові пленуму ВССУ від 23 грудня
2011 року N 14 "Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження", в
аналізі судової практики ВСУ щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві
виїзду за межі України від 01 лютого 2013 року, Рішенні Конституційного Суду України
(КСУ) від 27 січня 2010 року у справі N 3-рп/2010 за конституційним зверненням
громадянина З.В.Г. щодо офіційного тлумачення положення п. 18 ч. 4 ст. 293 ЦПК у
взаємозв'язку зі ст. 129 Конституції України (про апеляційне оскарження ухвал суду) ,
Рішенні КСУ від 31 травня 2011 року у справі N 4-рп/2011 за конституційним зверненням
громадянки С.І.І. щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 ст. 376 ЦПК у взаємозв'язку
зі статтями 151, 152, 153 ЦПК , Рішенні КСУ від 02 листопада 2011 року у справі N
13-рп/2011 за конституційним зверненням військової частини А 1080 щодо офіційного
тлумачення положення п. 28 ч. 1 ст. 293 ЦПК у взаємозв'язку з положеннями пунктів 2, 8 ч. 3
ст. 129 Конституції України, постанові ВСУ від 20 листопада 2013 року у справі N 6-122цс13
за заявою публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про заміну сторони
виконавчого провадження у справі за позовом публічного акціонерного товариства
"УкрСиббанк" до О.О.О., Т.Т.Т. про стягнення заборгованості за заявою О.О.О. про перегляд
ухвали ВССУ від 10 червня 2013 року.
2. Згідно з частинами 1, 2 ст. 8 Закону N 606-ХІV сторонами у виконавчому провадженні є
стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах
якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, визначена
виконавчим документом.
Статусу стягувача і боржника сторони набувають після відкриття виконавчого провадження
як в разі виконання рішення суду, яким закінчується судовий розгляд справи, так і в разі
виконання ухвали суду про забезпечення позову (Рішення КСУ від 31 травня 2011 року у
справі N 4-рп/2011).
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону N 606-ХІV примусове виконання рішень покладається на
державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.
Згідно із ч. 1 ст. 3 Закону N 202/98-ВР визначено органи державної виконавчої служби.
Суддям при перевірці того, чи належний суб'єкт звернувся до суду з поданням, пов'язаним з
виконанням судових рішень, слід враховувати ст. 4 Закону N 202/98-ВР.
3. Жодна зі статей розділу VI ЦПК (1618-15) не містить певних вимог до форми та змісту
заяв із питань, пов'язаних з виконанням судових рішень або рішень інших органів.
З метою забезпечення єдиної практики підготовки та контролю за розглядом подань і заяв,
які надсилаються органом державної виконавчої служби до суду, Департаментом державної
виконавчої служби підготовлено відповідні методичні рекомендації, викладені в листі
Міністерства юстиції України від 18 грудня 2006 року N 25-1/899/7 "Щодо порядку
підготовки та надіслання державними виконавцями до суду подань і заяв".
Трапляються випадки, коли суди залишали відповідні заяви без руху, посилаючись на ст.
119, ч. 1 ст. 121 ЦПК, і в разі неусунення зазначених в ухвалі суду недоліків визнавали такі
заяви згідно з ч. 2 ст. 121 ЦПК неподаними та повертали їх заявнику.
Торезькій міський суд Донецької області, залишаючи без руху заяву П.Ю.В. про заміну
способу виконання рішення цього суду від 03 липня 2013 року, зауважив, що відповідно до
вимог ст. 119 ЦПК у ній не зазначено, чим підтверджується неможливість виконання
рішення суду щодо зобов'язання боржника надати вугілля на побутові потреби в кількості 5
900 кг, не зазначено вартість вугілля, яку П.Ю.В. просить стягнути з боржника (справа N
247/2951/13-ц).
Враховуючи, що без наведення доводів з посиланням на відповідні докази розглянути цю
заяву неможливо, суди повинні застосувати положення статей 119, 121 ЦПК у контексті
відповідної норми глави VI ЦПК (1618-15) аналогічно до п. 13 постанови ВССУ N 6.
Відповідно до п. 29.36 Інструкції з діловодства N 173 листування щодо виконання судового
рішення підшивається до матеріалів відповідної справи. В разі відсутності у суді цивільної
справи, що перебуває на перегляді в суді апеляційної або касаційної інстанції, суд,
отримавши заяву боржника про відстрочку виконання рішення суду, має повідомити про це
заявника листом та роз'яснити, що його заява буде розглянута у передбачений ст. 373 ЦПК
строк, але після повернення до суду відповідної цивільної справи.
У жодній зі статей розділу VI ЦПК (1618-15) законодавець не зазначив, які процесуальні дії
має вчинити суддя, отримавши заяву чи подання, пов'язані з виконанням судових рішень.
У судах це питання вирішується по-різному.
Системний аналіз норм ЦПК (1618-15) свідчить про те, що при надходженні заяв, подань,
пов'язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів
(посадових осіб), суд має постановити ухвалу про прийняття заяви, подання до свого
провадження та призначення судового засідання.
Виконання рішення, ухвали суду є невід'ємною частиною судового процесу, нове
провадження за заявою, поданням щодо виконання судового рішення не відкривається. Не
передбачено законом проведення за такими заявами, поданнями попереднього судового
засідання, метою якого відповідно до ст. 130 ЦПК є врегулювання спору до судового
розгляду.
4. Питання, пов'язані зі зверненням судового рішення до виконання, вирішує місцевий суд,
який розглянув справу (ч. 1 ст. 368 ЦПК).
Слід зазначити, що VI розділ ЦПК (1618-15) стосується лише примусового виконання
судових рішень, тобто у разі звичайної реалізації судових рішень втручання органів держаної
виконавчої служби не відбувається.
Звернення судових рішень до виконання відбувалося в порядку, визначеному розділом
16 Інструкції з діловодства в місцевому загальному суді, що втратила чинність з 01 січня
2014 року.
У зв'язку з набранням чинності наказом Державної судової адміністрації України від 17
грудня 2013 року N 173, яким затверджено Інструкцію з діловодства N 173, порядок
звернення судових рішень до виконання починаючи з 01 січня 2014 року регулюється цією
Інструкцією.
Отже, незалежно від того, що у справі в порядку перегляду апеляційним чи касаційним
судом ухвалено власне рішення, а також якщо воно допущено до негайного виконання,
виконавчий лист видається судом першої інстанції, оскільки саме цей суд ухвалив рішення
суду, а інші інстанції переглядали рішення суду. Крім того, це впливає на визначення суду
при оскарженні дій державного виконавця.
За загальним правилом відповідно до ч. 2 ст. 368 ЦПК за кожним судовим рішенням, яке
набрало законної сили, за заявою осіб, на користь яких воно ухвалено, чи прокурора, який
здійснював у цій справі представництво інтересів громадянина або держави в суді, видається
один виконавчий лист. Якщо на підставі ухваленого рішення належить передати майно, що
перебуває в кількох місцях, або якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів чи
проти кількох відповідачів, суд має право за заявою стягувачів видати кілька виконавчих
листів, точно зазначивши, яку частину рішення треба виконати за кожним виконавчим
листом.
Отже, виконавчий лист видається за заявою стягувачу або прокурору, який здійснював
представництво інтересів особи.
Стаття 367 ЦПК передбачає вичерпний перелік випадків, у яких суд допускає негайне
виконання судових рішень.
Якщо судом ухвалено рішення про негайне виконання, то згідно з п. 29.32 Інструкції з
діловодства N 173 цей суд одночасно, тобто у день постановлення рішення, повинен видати і
виконавчий лист.
Разом із тим нерідко траплялися випадки, коли резолютивна частина судових рішень у
категоріях справ, передбачених ст. 367 ЦПК, не містила відомостей про допуск до негайного
виконання, чим порушувалися права позивача і, окрім того, вимоги процесуального закону,
тобто для вирішення цього питання не потрібно заяви чи клопотання позивача.
Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 30 жовтня 2013 року у справі N
592/8473/13-ц задоволено позовні вимоги працівника П.П.П. до Сумської регіональної
державної лабораторії ветеринарної медицини про поновлення на роботі та стягнення
середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць, проте рішення суду не було
допущено до негайного виконання.
На жаль, невиконання вимог ст. 367 ЦПК трапляється дуже часто.
Питання про допущення до негайного виконання рішень у справах про розкриття банком
інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб судами
взагалі не вирішувалося.
Суддям слід пам'ятати, що у п. 15 постанови пленуму ВССУ від 30 вересня 2011 року N 10
"Про судову практику в цивільних справах про розкриття банками інформації, яка містить
банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб" зазначено, що рішення суду в
справі про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, підлягає
негайному виконанню.
Як встановлено проведеним узагальненням, деякі судді, вирішуючи питання про примусову
госпіталізацію хворих на заразну форму туберкульозу до протитуберкульозного закладу, не
зазначали в резолютивній частині рішення про його негайне виконання.
Рішенням Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 28 лютого 2013
року задоволено позов Новомиргородського протитуберкульозного диспансеру про
обов'язкову госпіталізацію С.П.Р. до Кіровоградської обласної протитуберкульозної лікарні
для проходження стаціонарного лікування строком на три місяці. Питання про негайне
виконання рішення суд першої інстанції не вирішував, незважаючи на приписи
процесуального законодавства та загрози, які несе для оточуючих особа, стосовно якої
вирішено питання про примусову госпіталізацію.
Трапляються також випадки, коли резолютивна частина судових рішень не містить
відомостей про конкретну суму платежу за один місяць, стягнення якої допущено в порядку
негайного виконання, що призводить до ускладнення їх виконання.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 22 травня 2013 року задоволено позов
Ж.І.Г. про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, стягнуто з ПАТ "К." на
користь позивача заборгованість із заробітної плати в сумі 14 314 грн та зазначено, що
рішення суду в частині стягнення заробітної плати в межах суми платежу за один місяць
допущено до негайного виконання, проте, яка саме сума підлягає стягненню в порядку
негайного виконання судом першої інстанції, не зазначено.
Як правило, у суддів виникали питання щодо правильного застосування пунктів 1, 2 ч. 1 ст.
367 ЦПК. Суди повинні звернути увагу на те, що вимоги за ст. 117 Кодексу законів про
працю України (322-08) та стягнення неустойки за аліментними зобов'язаннями не
підлягають негайному виконанню.
Із матеріалів, надісланих для проведення узагальнення, встановлено, що різною є позиція
суддів апеляційних судів щодо застосування положень ст. 367 ЦПК на стадії апеляційного
розгляду при ухваленні нового рішення.
Вважаємо, що в разі ухвалення апеляційним судом рішення по суті вимог, якщо є підстави
для виконання вимог ст. 367 ЦПК, суд повинен допустити рішення суду в цій частині до
негайного виконання.
Згідно з п. 21 постанови ВССУ N 6, перевіряючи додержання строку для пред'явлення
виконавчого документа до виконання, суд має враховувати як положення ст. 22 Закону N
606-ХІV, так і інші акти законодавства, якими врегульовано це питання. При цьому
відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону N 2677-VI виконавчі
документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред'являються до виконання у
строки, встановлені на момент їх видачі.
Статтею 22 Закону N 606-ХІV передбачено строк пред'явлення виконавчого листа до
виконання протягом року.
5. Згідно з ч. 1 ст. 369 ЦПК виконавчий лист має відповідати вимогам до виконавчого
документа, встановленим Законом N 606-ХІV.
Згідно з абзацом 2 п. 21 постанови ВССУ N 6 вимоги до виконавчого документа, визначені
у ст. 18 Закону N 606-ХІV, є єдиними. Іншими нормативно-правовими актами може бути
встановлено додаткові вимоги до виконавчого документа, проте їх звуження не
допускається.
Згідно з абзацом 6 п. 21 постанови ВССУ N 6 при невідповідності виконавчого документа
вимогам, передбаченим ст. 18 Закону N 606-ХІV, заявникові роз'яснюється право на
звернення до суду, який видав виконавчий документ, щодо приведення його у відповідність
до закону. Зазначене питання вирішується судом на підставі ст. 369 ЦПК, а якщо відсутні
відповідні відомості в судовому рішенні, то відповідно до вимог ст. 220 ЦПК.
Відповідні заяви розглядаються у межах розглянутої судом справи.
Так, згідно з ч. 2 ст. 369 ЦПК суд, який видав виконавчий лист, може за заявою стягувача або
боржника виправити помилку, допущену під час його оформлення або видачі, чи визнати
виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, та стягнути на користь боржника
безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом.
При цьому не повинен змінюватися загальний висновок і суть судового рішення, що
виконується.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 26 Закону N 606-ХІV державний виконавець відмовляє у відкритті
виконавчого провадження у разі невідповідності виконавчого документа вимогам,
передбаченим ст. 18 цього Закону.
Відповідно до ч. 3 ст. 26 Закону N 606-ХІV у разі відмови у відкритті виконавчого
провадження на підставі п. 6 ч. 1 цієї статті державний виконавець роз'яснює заявникові
право на звернення до суду чи іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий
документ, щодо приведення його у відповідність із вимогами ст. 18 цього Закону.
Проблемним для судів було питання оформлення виконавчого листа за відсутності
ідентифікаційного коду суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника (для
юридичних осіб), індивідуального ідентифікаційного номера стягувача та боржника (для
фізичних осіб - платників податків).
Це пов'язано з неправильними діями державних виконавців, які при цьому застосовували
відповідні роз'яснення Міністерства юстиції України.
Переважно державні виконавці за відсутності цих відомостей у виконавчому листі
відмовляли у відкритті виконавчого провадження.
Майже в усіх судах перебували на розгляді заяви стягувачів про виправлення помилки у
виконавчому листі шляхом зазначення ідентифікаційного номера боржника.
У більшості випадків суди відмовляли у задоволенні таких заяв, виходячи з того, що ці дані
суду не відомі, а їх відсутність не може бути достатньою підставою для відмови державного
виконавця у відкритті виконавчого провадження.
Інші суди затягували звернення судових рішень до виконання для з'ясування індивідуального
ідентифікаційного номера боржника.
Судам при вирішенні зазначеного питання слід враховувати правовий висновок ВСУ,
викладений у постанові від 25 червня 2014 року, в якому зазначено, що ч. 1 ст. 18 Закону N
606-ХІV містить вимоги до виконавчого документа, у якому, зокрема, має бути зазначено й
індивідуальний ідентифікаційний номер боржника (фізичної особи). Відповідно до п. 6 ч. 1
ст. 26 цього Закону в разі невідповідності змісту виконавчого листа вимогам ст. 18 цього ж
Закону державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження.
Разом із тим п. 3 ч. 3 ст. 11 Закону N 606-ХІV надає право державному виконавцю при
здійсненні виконавчого провадження з метою захисту інтересів стягувача одержувати
безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників
виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та
іншу інформацію, у тому числі й конфіденційну.
Тому відсутність у виконавчому листі ідентифікаційного номера боржника не є підставою
для відмови у відкритті державним виконавцем виконавчого провадження.
Згідно з ч. 3 ст. 369 ЦПК суд в десятиденний строк у судовому засіданні розглядає заяви про
виправлення помилки у виконавчому листі та визнання виконавчого листа таким, що не
підлягає виконанню, з повідомленням стягувача та боржника і постановляє ухвалу.
Проте часто суди не повідомляли учасників виконавчого провадження про час і місце
судового засідання щодо розгляду цих заяв, що є порушенням процесуальних норм і може
бути підставою для скасування таких ухвал.
Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 08 жовтня 2013 року
відмовлено у задоволенні заяви ДП "Н." в особі відокремленого підрозділу "З." про
виправлення помилки у виконавчому листі, виданому цим же судом на виконання рішення
про визнання недійсною та скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії та
зобов'язання вчинити нотаріальну дію.
Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 21 січня 2014 року ухвалу суду першої
інстанції скасовано та передано питання на новий розгляд до суду першої інстанції, тому що
заява про виправлення помилки у виконавчому листі була розглянута з порушенням ч. 3 ст.
369 ЦПК, оскільки ні стягувач, ні боржник не були повідомлені про час і місце судового
засідання.
Виправлення до виконавчого листа мають вноситися з урахуванням вимог ст. 219 ЦПК та не
можуть стосуватися судового рішення, на виконання якого видано цей виконавчий лист.
Частиною 2 ст. 369 ЦПК передбачено, що суд, який видав виконавчий лист, може за заявою
стягувача або боржника визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, та
стягнути на користь боржника безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом.
Підстави для цього зазначені у ч. 4 ст. 369 ЦПК.
Наслідком визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, відповідно до п. 4
ч. 1 ст. 49 Закону N 606-ХІV є закінчення виконавчого провадження.
Проте у зв'язку з відсутністю чіткого визначення "інших причин" для визнання виконавчого
листа таким, що не підлягає виконанню у ч. 4 ст. 369 ЦПК, у суддів виникали труднощі під
час її застосування.
При цьому словосполучення "або з інших причин" не стосується припинення обов'язку
боржника, який підлягає виконанню, а є іншими причинами, наприклад, в апеляційному чи
касаційному порядку скасовано чи змінено рішення суду, або ж у зв'язку з нововиявленими
обставинами, а виконавчий лист ще не виконаний.
Наведені підстави для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, можна
поділити на дві групи: матеріально-правові та процесуально-правові.
Обов'язок боржника може припинятися з передбачених законом підстав. Підстави
припинення цивільно-правових зобов'язань, зокрема, містить глава 50 розділу І книги
п'ятої ЦК.
Так, зобов'язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов'язку
боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов'язань переданням
відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю
виконання.
Процесуальними підставами для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає
виконанню, є обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа,
зокрема:
- видача виконавчого листа за рішенням, яке не набрало законної сили (крім тих, що
підлягають негайному виконанню);
- коли виконавчий лист виданий помилково за рішенням, яке взагалі не підлягає
примусовому виконанню;
- видача виконавчого листа на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка не
передбачала вжиття будь-яких примусових заходів або можливості її примусового виконання
і, як наслідок, видачі виконавчого листа;
- помилкової видачі виконавчого листа, якщо вже після видачі виконавчого листа у справі
рішення суду було скасоване;
- видачі виконавчого листа двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу
виконавчого листа вже після видачі його дубліката;
- пред'явлення виконавчого листа до виконання вже після закінчення строку на пред'явлення
цього листа до виконання.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 49 Закону N 606-ХІV скасування рішення суду, на підставі якого видано
виконавчий документ, є самостійною підставою для закінчення виконавчого провадження. У
зв'язку з цим у разі, якщо виконавчий лист вже пред'явлено до виконання, необхідності
звертатися до суду із заявою про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає
виконанню, немає. Виконавче провадження в цьому випадку буде закінчене на підставі
зазначеного.
За аналізований період у судовій практиці траплялися випадки звернення боржників до суду
із заявами про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, після того, як
рішення, на виконання якого видано виконавчий лист, набрало законної сили.
Ухвалою Березанського районного суду Миколаївської області від 16 травня 2014 року
відмовлено у задоволенні заяви З.С.Є. в інтересах Ж.І.М. щодо визнання виконавчого листа
N 2-617/2006, виданого цим же судом, про стягнення аліментів з Ж.І.М. на користь М.Г.В. на
утримання сина таким, що не підлягає виконанню.
Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції, посилаючись на безпідставність
зазначених вимог та виходячи з того, що виконавчий лист виданий на виконання рішення
Березанського районного суду Миколаївської області від 03 листопада 2006 року, яке
залишено без змін та є таким, що набрало законної сили.
Згідно з ч. 4 ст. 369 ЦПК, якщо стягнення за таким виконавчим листом уже відбулося
повністю або частково, суд одночасно на вимогу боржника стягує на його користь
безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом.
Для цього боржник до заяви має додати доказ виконання рішення суду (платіжні документи,
акт державного виконавця тощо).
6. Відповідно до ч. 2 ст. 368 ЦПК за кожним судовим рішенням, яке набрало законної сили,
за заявою осіб, на користь яких воно ухвалено, чи прокурора, який здійснював у цій справі
представництво інтересів громадянина або держави в суді, видається один виконавчий лист.
Якщо на підставі ухваленого рішення належить передати майно, що перебуває в кількох
місцях, або якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів чи проти кількох
відповідачів, суд має право за заявою стягувачів видати кілька виконавчих листів, точно
зазначивши, яку частину рішення треба виконати за кожним виконавчим листом.
Відповідно до пунктів 29.34, 29.35 Інструкції з діловодства N 173 виконавчі листи
реєструються в журналі обліку виконавчих документів, виданих судом.
У справах про стягнення аліментів, про відшкодування збитків, завданих злочином, про
відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я або втратою
годувальника, про стягнення грошових сум із посадових осіб, винних у незаконному
звільненні чи переведенні працівників або у невиконанні рішення суду про поновлення на
роботі, виконавчий лист передається судом на руки стягувачу за його заявою або на вимогу
стягувача надсилається за місцем його проживання.
У разі постановлення рішення про зменшення розміру аліментів виконавчий лист
передається судом на руки боржнику за його заявою після набрання рішенням суду законної
сили або на його письмову вимогу надсилається за місцем його проживання.
Згідно з ч. 1 ст. 370 ЦПК замість втраченого оригіналу виконавчого листа або судового
наказу може бути виданий дублікат цих документів.
Дублікат виконавчого листа чи судового наказу видається на підставі ухвали суду і його
зміст має повністю співпадати з оригіналом, тобто відповідати резолютивній частині
рішення суду. Навіть у разі часткового виконання рішення суду змінювати в дублікаті
загальну суму стягнення не можна. Це враховується під час подальшого виконавчого
провадження.
Частиною 1 ст. 370 ЦПК визначено, що звернення до суду за видачею дубліката виконавчого
листа або судового наказу здійснюється або за заявою стягувача, або за поданням
державного виконавця. Суд, який видав виконавчий лист про стягнення аліментів, має право
за поданням державного виконавця у разі встановлення кількох місць роботи чи отримання
доходів боржника видати дублікат виконавчого листа.
Тобто ч. 1 ст. 370 ЦПК визначено вичерпний перелік суб'єктів звернення до суду за видачею
дубліката виконавчого листа або судового наказу.
Виключним суб'єктом звернення до суду за отриманням дубліката виконавчого листа про
стягнення аліментів у разі встановлення кількох місць роботи чи отримання доходів буде
державний виконавець.
Червоногвардійський районний суд м. Макіївки відмовив у задоволенні заяви стягувача
В.В.В. про видачу їй дубліката виконавчого листа, виданого на виконання рішення про
стягнення з Р.Р.Р. аліментів на утримання дитини, у зв'язку із встановленням другого місця
отримання доходу боржника Р.Р.Р. - пенсії.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні заяви, послався на те, що згідно з ч. 1 ст.
370 ЦПК стягувач не має права на звернення до суду з такою заявою, в цьому випадку право
на звернення до суду з поданням про видачу дубліката виконавчого листа має лише
державний виконавець (справа N 271/1137/14-ц, провадження N 6/271/58/14).
В окремих випадках у порушення вимог ч. 1 ст. 370 ЦПК державні виконавці зверталися до
суду із заявами про видачу дубліката виконавчого листа, а не з відповідними поданнями.
Слід зазначити, що законодавець не визначив вимог до форми та змісту заяви про видачу
дубліката виконавчого листа або судового наказу.
Результати аналізу матеріалів, надісланих для проведення узагальнення, свідчать про те, що
заяви про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу не містили необхідних
відомостей для вирішення цього питання. У заявах не зазначались назви сторін виконавчого
провадження; не викладалися підстави для видачі дубліката виконавчого листа або судового
наказу; не було посилання на докази, якими підтверджувалась би втрата виконавчого листа
або судового наказу.
Деякі судді заяви та подання про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу,
що не містили необхідних відомостей, на підставі статей 119, 121 ЦПК залишали без руху та
надавали заявнику строк для усунення недоліків.
Торезький міський суд Донецької області з посиланням на норми статей 119, 120 ЦПК
постановив ухвалу про залишення без руху заяви управління Пенсійного фонду України в
Донецькій області про видачу дубліката виконавчого листа, оскільки в заяві не зазначено
сторін виконавчого провадження; не наведено доказів, які підтверджували б, що цей
виконавчий лист не виконується. У встановлений судом строк зазначені недоліки не були
усунуті, а тому судом першої інстанції винесено ухвалу про повернення заяви заявникові
(провадження N 6/247/27/2014).
Такі дії суду є правильними.
Інші судді заяви та подання про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу, що
не містили необхідних відомостей, повертали для належного оформлення листами, що не
передбачено процесуальним законом.
Процесуальною особливістю вирішення питання про видачу дубліката виконавчого листа та
судового наказу є те, що за видачу стягувачу дубліката виконавчого листа або судового
наказу справляється судовий збір у розмірі, встановленому законом (ч. 3 ст. 370 ЦПК).
Згідно зі ст. 370 ЦПК обов'язок щодо сплати судового збору виникає винятково у стягувача,
який звертається з заявою про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу.
Відповідно до підп. 2 п. 4 ч. 2 ст. 4 Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про
судовий збір" ставка судового збору за видачу дубліката судового наказу та виконавчого
листа становить 3 грн.
На підставі ч. 1 ст. 370 ЦПК дублікат видається лише судом, який видав виконавчий лист або
судовий наказ, і лише у цивільній справі.
У поодиноких випадках суди розглядали подання державних виконавців про видачу
дубліката виконавчого листа, виданого на виконання вироку в кримінальній справі.
Ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 30 січня 2014 року
задоволено подання державного виконавця про видачу дубліката виконавчого листа у
кримінальній справі N 1-763 (справа N 320/552/14-ц).
Згідно з ч. 2 ст. 370 ЦПК заява про видачу дубліката розглядається в судовому засіданні з
викликом сторін і заінтересованих осіб. Їхня неявка не є перешкодою для вирішення питання
про видачу дубліката. Тобто під час розгляду питань про видачу дубліката виконавчого листа
чи судового наказу явка сторін виконавчого провадження є їх правом, а не обов'язком.
Проте вони повинні бути належним чином повідомлені про дату судового засідання (ст.
74 ЦПК) і лише за наявності таких даних суд може розглянути заяву без них.
Згідно з ч. 1 ст. 370 ЦПК підставами для видачі дубліката виконавчого листа чи судового
наказу є:
втрата виконавчого листа чи судового наказу;
встановлення кількох місць роботи чи отримання доходів боржника у разі стягнення
аліментів.
Підставою для видачі дубліката виконавчого листа у Кіровському районному суді м.
Донецька стало те, що стягувачу П.П.П. було видано виконавчий лист на виконання рішення
про поділ майна без зазначення в ньому даних про ідентифікаційний номер боржника І.І.І.
(провадження N 6/258/173/13).
Це неправильно, оскільки для таких обставин є ст. 369 ЦПК.
Серед підстав для видачі дубліката виконавчого листа, зазначених у ч. 1 ст. 370 ЦПК, така
підстава відсутня.
При вирішенні питання про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу у
зв'язку з його втратою заявники повинні подати докази, а суди мають обов'язково перевірити,
чи не було виконано втрачені судові рішення, судові накази, чи не втратили вони законної
сили.
Результат аналізу матеріалів, надісланих для проведення узагальнення, свідчить про хибну
практику тих судів, що не з'ясовували підстав, за якими стягувач чи державний виконавець
звертався за отриманням дубліката виконавчого листа, та обставин втрати виконавчого
листа, не перевіряли дані про існування виконавчих проваджень за цими виконавчими
листами або судовими наказами. Матеріали справ взагалі не містили інформації про будь-які
дані щодо виконання судових рішень, а тому постановлені ухвали таких судів про видачу
дубліката виконавчого листа або судового наказу не мотивовані.
Ухвалою Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 21 січня 2014 року
задоволено заяву стягувача К.П.М. про видачу дубліката виконавчого листа, виданого на
виконання рішення про стягнення з З.В.Б. боргу. Проте в матеріалах справи не було доказів
втрати заявником виконавчого листа, хоча саме на цю підставу для видачі дубліката
посилався заявник (справа N 440/77/14-ц, провадження N 6/440/15/2014).
Основними підставами для відмови у задоволенні заяв про видачу дубліката виконавчого
листа обґрунтовано слугувало те, що такі виконавчі документи або перебували на виконанні
у відповідних органах державної виконавчої служби, або із цими заявами звертались особи,
які не були стягувачами за виконавчими провадженнями, або ці заяви надавалися без доказів
на підтвердження втрати оригіналу виконавчого листа.
Слід відмітити, що із заявою про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу
можна звернутися лише в межах строків пред'явлення їх до виконання. У разі пропуску
такого строку одночасно із заявою про видачу дубліката слід подати і заяву про поновлення
пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Стаття 371 ЦПК надає право на звернення із заявою про поновлення пропущеного строку для
пред'явлення виконавчого листа до виконання до суду, який видав виконавчий лист, або до
суду за місцем виконання. Проте суд за місцем виконання виконавчого листа не має права
видати дублікат виконавчого листа, оскільки це суперечитиме ч. 1 ст. 370 ЦПК.
Згідно з п. 18 ч. 1 ст. 293 ЦПК на ухвалу про видачу дубліката виконавчого листа може бути
подана апеляційна скарга.
У Рішенні КСУ від 27 січня 2010 року у справі N 3-рп/2010 також зазначено, що в аспекті
конституційного звернення положення п. 18 ч. 1 ст. 293 ЦПК стосовно можливості
апеляційного оскарження ухвали суду щодо видачі дубліката виконавчого листа у
взаємозв'язку з положенням п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України необхідно розуміти як таке,
що передбачає право оскаржувати окремо від рішення суду в апеляційному порядку ухвалу
суду першої інстанції як про видачу дубліката виконавчого листа, так і про відмову у його
видачі.
При цьому КСУ зазначав, що особливість ухвали про відмову у видачі дубліката
виконавчого листа полягає в тому, що вона приймається на стадії виконання судового
рішення й оскаржити її одночасно з оскарженням рішення суду неможливо, тому ця ухвала
може бути оскаржена лише самостійно.
7. Виконавчі документи повинні бути пред'явлені до виконання в строки, встановлені ст.
22 Закону N 606-ХІV.
Згідно з ч. 1 ст. 24 Закону N 606-ХІV державний виконавець відмовляє у прийнятті до
провадження виконавчого документа, строк пред'явлення для примусового виконання якого
закінчився, про що виносить відповідну постанову.
Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону N 606-ХІV стягувач, який пропустив строк пред'явлення
виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення строку
пред'явлення до суду. Таке право стягувача передбачено також ч. 1 ст. 371 ЦПК.
Зазначений строк є процесуальним, а отже, може бути поновлений.
Тобто виключним суб'єктом звернення до суду з цього питання є стягувач.
Процесуальний порядок поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого
документа до виконання встановлений ч. 2 ст. 371 ЦПК, а саме: заява про поновлення
пропущеного строку подається до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем
виконання.
Судді мають пам'ятати про те, що норма ст. 371 ЦПК поширюється лише на цивільні справи,
оскільки відповідні норми щодо поновлення пропущеного строку для пред'явлення
виконавчого документа до виконання містяться і в Кодексі адміністративного судочинства
України (2747-15) (ст. 261 КАС), і в Господарському процесуальному кодексі України (1798-
12) (ст. 119 ГПК). При цьому щодо виконання виконавчих документів, які судом не
видавалися, ця норма ЦПК (1618-15) не поширюється.
Торезький міський суд Донецької області, відмовляючи стягувачу К.К.К. у задоволенні заяви
про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання,
правильно зазначив, що заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства,
оскільки виконавчий документ виданий на виконання рішення суду, постановленого за
нормами КАС, а норми ст. 371 ЦПК на ці правовідносини не поширюються. Отже, заява
К.К.К. не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (провадження N 6/247/54/13).
Разом із тим суд повинен був відмовити у прийнятті заяви (аналогічно до п. 1 ч. 1 ст.
205 ЦПК).
Згідно з ч. 2 ст. 371 ЦПК заява про поновлення пропущеного строку для пред'явлення
виконавчого документа до виконання розглядається в судовому засіданні з повідомленням
сторін, які беруть участь у справі. Їхня неявка не є перешкодою для вирішення питання про
поновлення пропущеного строку.
Тобто заява може бути розглянута судом без сторін, які беруть участь у справі, але лише у
разі їх попереднього повідомлення. Звертаємо увагу суддів і на те, що при розгляді заяви про
видачу дубліката особи викликаються (ч. 2 ст. 370 ЦПК), а не притягаються.
Отже, повідомлення сторін, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду заяви про
поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання
повинні здійснюватися відповідно до статей 74 - 76 ЦПК (1618-15).
Відповідно до ч. 2 ст. 371 ЦПК та ч. 2 ст. 24 Закону N 606-ХІV суд розглядає заяву про
поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання в
десятиденний строк.
Багато заяв про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до
виконання розглянуто судами з порушенням згаданого строку.
Слід зазначити, що ЦПК (1618-15) не містіть вимог щодо форми та змісту такої заяви, а тому
практика судів при прийнятті до розгляду заяв про поновлення пропущеного строку для
пред'явлення виконавчого документа до виконання, як і інших заяв із процесуальних питань,
пов'язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів
(посадових осіб), є різною, про що вже зазначалося.
Одні судді не звертали уваги на зміст і форму заяв стягувачів, інші застосовували
вимоги статей 119 - 121 ЦПК (1618-15), що є правильним.
Закон N 3674-VI не передбачає стягнення судового збору як оплати заяви про поновлення
пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Згідно з ч. 1 ст. 371 ЦПК підставою для поновлення строку пред'явлення виконавчого
документа до виконання є поважність причин пропуску такого строку.
Перелік причин, які слід вважати поважними, законодавцем не зазначено, а тому суддя
відповідно до ст. 212 ЦПК дає оцінку поважності причин за своїм внутрішнім переконанням,
що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні
наявних у заяві доказів.
Ухвалою Авдіївського міського суду Донецької області від 10 січня 2014 року відмовлено у
задоволенні заяви ПАТ КБ "Н." про поновлення пропущеного строку пред'явлення
виконавчого листа до виконання.
Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив з того, що 10 жовтня 2012
року Авдіївський міський суд Донецької області супровідним листом N 1208-1211 на адресу
стягувача направив копію рішення суду та виконавчий лист, згідно з повідомленням про
отримання поштового відправлення зазначені документи вручено представнику ПАТ КБ "Н."
16 жовтня 2012 року, строк пред'явлення до виконання виконавчого листа закінчився 20
серпня 2013 року, але виконавчий лист до виконання не був пред'явлений, заявником не
доведено поважність пропуску строку для пред'явлення виконавчого документа до
виконання, посилання заявника на те, що виконавчий лист не пред'являвся до виконання у
зв'язку з наміром боржників добровільно виконати рішення суду, не є поважною причиною
пропуску строку (провадження N 6/217/1/2014).
Отримання стягувачем виконавчого листа або судового наказу після закінчення строку для
пред'явлення його до виконання є поважною причиною пропуску строку для пред'явлення
виконавчого документа до виконання.
Досить часто суди, не повною мірою з'ясувавши обставини справи та докази, якими
підтверджувався пропуск строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання,
доходили помилкових висновків.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 06 березня 2014 року скасовано ухвалу
Деснянського районного суду м. Києва від 16 січня 2014 року про поновлення ПАТ "Банк"
пропущеного строку для пред'явлення виконавчого листа N 2-1143/10 до виконання.
При вирішенні цього питання суд першої інстанції не врахував лист державної виконавчої
служби від 03 вересня 2012 року, згідно з яким відповідно до даних Єдиного державного
реєстру виконавчих проваджень виконавче провадження за виконавчим листом N 2-1143/10
закінчено на підставі п. 8 ч. 1 ст. 49 Закону N 606-ХІV (справа N 754/22456/13-ц).
Окремі суди, поновлюючи строк для пред'явлення виконавчого документа до виконання,
взагалі не зазначали причин, які визнавали поважними.
Вирішуючи питання про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого
документа до виконання, суди мають перевіряти, чи не переривався строк давності
пред'явлення його до виконання.
При цьому слід розрізняти поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого
документа до виконання від поновлення строку давності для пред'явлення виконавчого листа
до виконання після його переривання.
Відповідно до ст. 23 Закону N 606-ХІV строки пред'явлення виконавчого документа до
виконання перериваються:
а) пред'явленням виконавчого документа до виконання;
б) частковим виконанням рішення боржником;
в) наданням судом, який видав виконавчий документ, відстрочки або розстрочки виконання
рішення.
Після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку
поновлюється. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується.
У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з неможливістю в повному
обсязі або частково виконати рішення строк пред'явлення виконавчого документа до
виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення
виконавчого документа у зв'язку із встановленою законом забороною щодо звернення
стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно
боржника, - з моменту закінчення дії відповідної заборони.
Задовольняючи заяви про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого
документа до виконання, більшість суддів у резолютивній частині ухвал зазначають про
поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого листа, виданого у цивільній
справі.
Харцизький міський суд Донецької області задовольнив заяву ПАТ КБ "Н." та постановив
поновити пропущений строк для пред'явлення до виконання виконавчого листа N
2/0550/402/2012, виданого Харцизьким міським судом Донецької області на ім'я Б.Б.Б. у
цивільній справі за позовом ПАТ КБ "Н." до Б.Б.Б., І.І.А. про стягнення заборгованості за
кредитним договором.
При цьому до заяви про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого
листа до виконання долучено два виконавчих листа стосовно боржника Б.Б.Б. (справа N
0550/258/2012, провадження N 6/248/60/2014).
Проте таке формулювання не є правильним, оскільки суд вирішує питання про поновлення
пропущеного строку для пред'явлення конкретного виконавчого листа до виконання, а тому
в ухвалі слід зазначати, за яким саме виконавчим листом поновлено пропущений строк (дата
його видачі, яким судом видано, зміст резолютивної частини рішення тощо).
В одних випадках судді в резолютивній частині ухвали про поновлення пропущеного строку
для пред'явлення виконавчого документа до виконання зазначали строк для пред'явлення
виконавчого документа до виконання, наприклад, терміном "на три місяці з дня набрання
ухвалою законної сили", "до 13 квітня 2015 року", "з дня набрання чинності цією ухвалою".
В інших випадках судді обмежуються фразою "поновити строк пред'явлення виконавчого
листа до виконання".
На нашу думку, це зайве, оскільки строки поновлено, а строки пред'явлення до виконання
визначено законом.
Згідно з п. 19 ч. 1 ст. 293 ЦПК ухвала суду про поновлення пропущеного строку для
пред'явлення виконавчого документа до виконання підлягає оскарженню в апеляційному
порядку.
8. Відповідно до частин 2, 3 ст. 12 Закону N 606-ХІV стягувач має право подати заяву про
відмову від стягнення і повернення виконавчого документа. Сторони мають право укласти
мирову угоду про закінчення виконавчого провадження, яка визнається судом.
На підставі ч. 1 ст. 372 ЦПК питання щодо визнання судом мирової угоди або відмови
стягувача від примусового виконання може вирішуватися судом лише в межах виконавчого
провадження, тобто після винесення державним виконавцем постанови про відкриття
виконавчого провадження. Отже, суд не може визнавати мирові угоди або відмови стягувача
від примусового виконання, укладені в проміжок часу між набранням законної сили
рішенням суду і до моменту відкриття виконавчого провадження, після закінчення
виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачеві, зокрема у
випадках, коли виконавчого провадження немає чи воно вже перебуває в архіві органу
державної виконавчої служби.
Відповідно до пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 49 Закону N 606-ХІV виконавче провадження підлягає
закінченню в разі: визнання судом відмови стягувача від примусового виконання рішення
суду; визнання судом мирової угоди між стягувачем і боржником у процесі виконання.
Згідно з ч. 1 ст. 50 Закону N 606-ХІV завершене виконавче провадження не може бути
розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом. При цьому знімається арешт,
накладений на майно боржника, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи
примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв'язку із
завершенням виконавчого провадження.
На підставі ч. 2 ст. 372 ЦПК, визнаючи мирову угоду чи приймаючи відмову стягувача від
примусового виконання у виконавчому провадженні, суд зобов'язаний перевірити, чи не
суперечить це закону і чи не порушує права або свободи інших осіб.
Відповідно до ч. 1 ст. 372 ЦПК мирову угоду або відмову стягувача від примусового
виконання в процесі виконання рішення до суду для визнання передає державний
виконавець.
Тобто виключним суб'єктом звернення до суду з цього питання є державний виконавець, до
якого звертаються сторони виконавчого провадження.
У ст. 372 ЦПК не визначено процесуального порядку розгляду судом питання щодо визнання
мирової угоди чи прийняття відмови стягувача від примусового виконання у виконавчому
провадженні. Така невизначеність не сприяє однозначному застосуванню норм
процесуального права.
Проте, враховуючи права осіб, які брали участь у цивільній справі, суд повинен розглядати
питання щодо визнання мирової угоди чи прийняття відмови стягувача від примусового
виконання у виконавчому провадженні у судовому засіданні з повідомленням сторін
виконавчого провадження для роз'яснення наслідків затвердження мирової угоди чи
прийняття відмови стягувача від примусового виконання.
Згідно з ч. 1 ст. 372 ЦПК мирова угода або відмова стягувача від примусового виконання в
процесі виконання рішення подається державним виконавцем до суду за місцем виконання
рішення для визнання.
Отже, відповідно до ч. 1 ст. 372 ЦПК розгляд питання про визнання мирової угоди і
прийняття відмови стягувача від примусового виконання рішення є підсудним тому суду, що
розташований за місцем виконання відповідного рішення, тобто загальному місцевому суду,
розташованому на території відповідного підрозділу державної виконавчої служби, за місцем
проведення виконавчих дій.
Норма ст. 372 ЦПК поширюється лише на цивільні справи, оскільки відповідні норми
містяться і в КАС (ст. 262), і в ГПК (1798-12) (ч. 4 ст. 121).
Закон N 3674-VI не передбачає оплату судовим збором мирової угоди, укладеної між
сторонами виконавчого провадження, або відмови стягувача від примусового виконання в
процесі виконання рішення.
Згідно з ч. 3 ст. 372 ЦПК за результатами розгляду мирової угоди або відмови від
примусового виконання суд постановляє ухвалу, яка має відповідати вимогам ст. 210 ЦПК.
Слід зазначити, що ЦПК (1618-15) не містіть вимог щодо форми та змісту мирової угоди,
укладеної між сторонами виконавчого провадження, або відмови стягувача від примусового
виконання в процесі виконання рішення.
У мировій угоді, укладеній між сторонами виконавчого провадження, повинні міститися
конкретні умови врегулювання виконавчого провадження, зокрема, в ній має бути зазначено
суму, яку зобов'язується сплатити боржник; майно, визначене індивідуальними чи родовими
ознаками, яке зобов'язується передати боржник; дії (роботи, послуги тощо), які
зобов'язується здійснити боржник; строки виконання зобов'язань боржника.
Умови мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, мають бути чітко
викладені, щоб не було непорозумінь та спорів щодо її змісту при виконанні.
Під час перевірки укладеної між сторонами виконавчого провадження мирової угоди суддям
слід також враховувати багатосуб'єктність учасників із тієї чи іншої сторони виконавчого
провадження з огляду на те, що в разі відмови хоча б одного з учасників виконавчих
правовідносин укладення мирової угоди суперечитиме законодавству України. Виходячи з
характеру та змісту мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження,
необхідно, щоб волю до її укладення виявили обидві сторони виконавчого провадження,
оформивши її письмово.
Частиною 1 ст. 372 ЦПК передбачено певний порядок вирішення питання визнання мирової
угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, або прийняття відмови стягувача
від примусового виконання в процесі виконання рішення, а саме: мирова угода, укладена між
сторонами, або відмова стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення
подається в письмовій формі державному виконавцеві, який не пізніше триденного строку
передає її до суду за місцем виконання рішення для визнання.
ЦПК (1618-15) не встановлено строків розгляду судами мирової угоди, укладеної між
сторонами виконавчого провадження, або відмови стягувача від примусового виконання в
процесі виконання рішення, тому, як правило, розглядалися такі процесуальні питання у
строк до 15 днів.
Разом із тим усі інші процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень,
розглядалися судами протягом 10 днів (ч. 3 ст. 369, ч. 2 ст. 371, ст. 373 ЦПК). Тому судам
слід дотримуватися саме цього строку.
Положення ст. 175 ЦПК визначає порядок укладення мирової угоди сторін на стадії судового
розгляду справи, а в разі перевірки мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого
провадження під час примусового виконання рішення суду, підлягає застосуванню
спеціальна норма, якою є ст. 372 ЦПК.
Згідно з ч. 2 ст. 372 ЦПК за наслідками перевірки мирової угоди, укладеної між сторонами
виконавчого провадження, або відмови стягувача від примусового виконання в процесі
виконання рішення суд має право не визнати мирову угоду або не прийняти відмову
стягувача від примусового виконання.
Проте в судовій практиці траплялися випадки залишення мирової угоди без розгляду, тобто у
спосіб, не передбачений ст. 372 ЦПК.
Жовтневий районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області, ознайомившись із
мировою угодою, переданою Жовтневим відділом державної виконавчої служби
Криворізького міського управління юстиції, дійшов висновку про залишення без розгляду
мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження - С.В.М. та ТОВ "Х.",
пославшись на порушення державним виконавцем встановленого cт. 372 ЦПК (1618-15)
триденного строку передання її до суду для перевірки та визнання і неподання до суду її
оригіналу та відповідних документів, які надійшли від сторін виконавчого провадження у
зв'язку з її укладенням (справа N 212/8385/13-ц, провадження N 6/212/344/13).
Частиною 2 ст. 372 ЦПК передбачено дві підстави для відмови у визнанні мирової угоди,
укладеної між сторонами виконавчого провадження, або неприйняття відмови стягувача від
примусового виконання в процесі виконання рішення: суперечливість таких дій закону;
порушення прав чи свобод інших осіб, тобто на стадії виконавчого провадження.
Сторони виконавчого провадження намагаються шляхом укладення мирової угоди здійснити
перехід прав власності на нерухоме майно.
У таких випадках правильною є практика тих судів, які виносили ухвалу про відмову у
визнанні відповідної мирової угоди на підставі того, що нерухоме майно не було предметом
судового спору.
Суди мають звернути увагу на те, що внесення у подальшому змін чи доповнень до
укладеної і затвердженої судом мирової угоди законодавством не передбачено.
9. Законодавець, надаючи можливість встановлення відстрочки та розстрочки виконання,
зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення, безпосереднього визначення
згаданих правових категорій не наводить, у зв'язку з чим вони залишаються поняттями
оціночними, що нерідко призводить до ускладнень їх застосування.
Під відстрочкою виконання рішення розуміється перенесення строку його виконання на
новий строк, визначений судом.
Розстрочкою виконання рішення є встановлення періоду, протягом якого рішення суду
виконується частинами з певним інтервалом у часі. Строки виконання кожної частини мають
визначатись судом. Це стосується виконання рішення суду щодо предметів, які діляться
(грошей, майна тощо).
Зміна способу та порядку виконання рішення - це визначена законодавством послідовність і
зміст вчинення виконавчих дій державним виконавцем, а також права і обов'язки суб'єктів
виконавчого провадження під час їх вчинення. Тобто судом вживаються нові заходи для
реалізації рішення суду в разі неможливості його виконання у порядку і спосіб, що
встановлені раніше.
Спосіб виконання рішення визначається на підставі встановлених у ст. 16 ЦК (435-15)
способів захисту цивільних прав. Зокрема, способами захисту цивільних прав та інтересів
можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до
порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення
правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Зміна способу і порядку виконання рішення полягає у заміні одного заходу примусового
виконання іншим.
При вирішенні питання про зміну способу виконання суд повинен з'ясувати обставини, що
свідчать про абсолютну неможливість виконання рішення.
Відповідно до ст. 373 ЦПК за наявності обставин, що утруднюють виконання рішення
(хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне
лихо тощо), за заявою державного виконавця або за заявою сторони суд, який видав
виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає питання про відстрочку або
розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення в
судовому засіданні з викликом сторін і у виняткових випадках може відстрочити або
розстрочити виконання, змінити чи встановити спосіб і порядок виконання рішення.
Це питання врегульовано і ст. 36 Закону N 606-ХІV, яка передбачає, що за наявності
обставин, які ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний
виконавець за власною ініціативою чи за заявою сторін, а також самі сторони мають право
звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або
розстрочку виконання, а також про встановлення або зміну способу і порядку виконання.
Тобто вирішення питання про відстрочку, розстрочку, зміну способу та порядку виконання
можуть ініціювати лише державний виконавець та сторони виконавчого провадження. Із
цього переліку не може виключатись прокурор у разі, якщо він здійснював представництво
сторони у справі.
Згідно з п. 8 ч. 3 ст. 11 Закону N 606-ХІV державний виконавець у процесі здійснення
виконавчого провадження має право звертатися до суду, який видав виконавчий документ, із
заявою, зокрема, про встановлення чи зміну порядку і способу виконання, про відстрочку та
розстрочку виконання рішення.
Така заява має розглядатись в межах розглянутої судом справи.
На підставі ст. 373 ЦПК питання про відстрочку, розстрочку, зміну способу та порядку
виконання вирішує лише суд, який видав виконавчий документ, тобто суд, що розглянув
справу у першій інстанції.
У практиці є випадки, коли виконавчий документ видано апеляційним судом, який,
скасовуючи рішення суду першої інстанції, ухвалив власне рішення або допустив негайне
його виконання і видав виконавчий документ. Проте це не змінює підсудності такої заяви.
Зі змісту частин 1, 3 ст. 36 Закону N 606-ХІV випливає, що відстрочка або розстрочка
виконання, встановлення чи зміна способу і порядку виконання допускаються лише щодо
судових рішень, а щодо інших рішень не допускаються.
Відповідно до ст. 17 Закону N 606-ХІV іншими рішеннями є виконавчі написи нотаріусів;
посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких
комісій; постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про
адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; постанови державного
виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та
проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу; рішення інших органів державної влади,
якщо їх виконання за законом покладено на державну виконавчу службу; рішення
Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом
України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав
людини" (3477-15).
Згідно з п. 20 постанови ВССУ N 3 за правилами ст. 373 ЦПК регулюються питання
відстрочки і розстрочки виконання, зміни чи встановлення способу виконання судових
рішень у цивільних справах, і на подання державного виконавця про зміну, наприклад,
способу виконання вироку суду про конфіскацію майна вони не поширюються. Процесуальні
питання, пов'язані з виконанням судових рішень у кримінальному провадженні, вирішуються
відповідно до розділу VIII КПК (4651-17).
Питання, які виникають під час та після виконання вироку у потерпілого, цивільного
позивача, цивільного відповідача та інших осіб і стосуються цивільного позову,
розглядаються судом за правилами КПК (4651-17) (ст. 539).
Слід зазначити, що ст. 373 ЦПК не обмежує відповідне право суду певним строком: воно
може бути реалізоване в будь-який час після набрання рішенням суду законної сили і до його
фактичного виконання, але в межах строку пред'явлення виконавчого документа до
виконання.
Процесуальною особливістю розгляду питань про відстрочку і розстрочку виконання, зміну
чи встановлення способу і порядку виконання рішення є виклик сторін у судове засідання.
Суди, розглядаючи заяви про відстрочку і розстрочку виконання, зміну чи встановлення
способу і порядку виконання рішення, не завжди дотримували вимоги ст. 373 ЦПК щодо
виклику сторін.
Оскільки питання про наслідки неявки сторін у судове засідання ст. 373 ЦПК не
врегульовано, то судді часто застосовували загальні правила ст. 169 ЦПК про наслідки
неявки в судове засідання осіб, які беруть участь у справі.
Мар'їнський районний суд Донецької області, залишаючи без розгляду заяву С.С.С. про
надання розстрочки виконання рішення суду, послався на те, що заявник двічі не з'явився у
судове засідання та від нього не надійшло заяви про розгляд за його відсутності (справа N
6/237/3/2013).
На нашу думку, в цьому випадку застосовуватись мають вимоги ст. 11 ЦПК.
Суди здебільшого дотримуються визначеного ст. 373 ЦПК десятиденного строку розгляду
питань про відстрочку або розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку
виконання рішення.
Під час розгляду заяв державного виконавця чи сторони про відстрочку або розстрочку
виконання рішення, встановлення або зміну способу й порядку його виконання суду
потрібно мати на увазі, що відповідно до ст. 373 ЦПК їх задоволення можливе лише у
виняткових випадках, які суд визначає виходячи з особливого характеру обставин, що
ускладнюють або виключають виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім'ї,
відсутність у нього майна, яке за рішенням суду має бути передане стягувачу, стихійне лихо,
інші надзвичайні події тощо).
Слід зазначити, що наведений у ст. 373 ЦПК перелік найбільш характерних виняткових
обставин, що можуть враховуватися судом під час розгляду питання про відстрочку або
розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення, не є
вичерпним.
Стаття 373 ЦПК не пов'язує суд зі згодою сторони на вжиття передбачених законом заходів.
Згідно з вимогами статей 10, 60, 373 ЦПК саме заявники зобов'язані довести зазначений
локальний предмет доказування.
Скрутне матеріальне становище не завжди має характер особливих або виняткових обставин.
Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 18 вересня 2013 року в
задоволенні заяви ДТГО "П." про розстрочку виконання рішення Апеляційного суду
Київської області від 27 листопада 2012 року відмовлено. Суд виходив із того, що заявник не
надав доказів, які підтверджували б винятковість причин неможливості сплати коштів за цим
рішенням суду, а скрутне матеріальне становище, зокрема, посилання заявника на дефіцит
коштів на підприємстві у зв'язку з виплатою кредитів та частковим фінансуванням
підприємства шляхом оплати працівникам лише проїзду, не є винятковою обставиною. Крім
того, з моменту набрання рішенням апеляційного суду законної сили заявник не здійснив
жодної виплати на погашення заборгованості перед працівниками, чим порушив їх законні
права щодо своєчасного отримання заробітної плати.
Суди, задовольняючи заяви про розстрочку та відстрочку виконання рішень, не враховують,
що матеріальний стан боржника не є безумовною підставою для невиконання судових
рішень, які набрали законної сили, та не є обставиною, що утруднює виконання рішень суду.
Рогатинський районний суд Івано-Франківської області ухвалою від 12 серпня 2013 року
відстрочив строком на 6 місяців рішення суду про стягнення з Д.Л.Д. солідарно на користь
ПАТ КБ "Н." заборгованості в сумі 162 461 грн 16 коп. із тих підстав, що перебування
заявниці Д.Л.Д., яка є інвалідом 2-ї групи, на лікуванні із хворобами серця є виключними
обставинами, які утруднюють виконання судового рішення.
Мали місце випадки звернення до суду із заявами про зміну способу і порядку виконання
рішення, в яких фактично йшлося про зміну сторін виконавчого провадження.
Красноармійський міськрайонний суд Донецької області, відмовляючи у задоволенні заяви
державного виконавця про зміну способу та порядку виконання рішення цього суду від 01
листопада 2013 року про стягнення з П.Р.О. та Ч.Д.Р. на користь Державної казначейської
служби України збитків, завданих державному бюджету України в сумі 225 271,17 грн,
шляхом заміни стягувача на Міністерство юстиції України, суд правильно виходив із того,
що вимоги заявника не ґрунтуються на законі (провадження N 6/235/168/13).
Заміна сторони виконавчого провадження не регулюється ст. 373 ЦПК. Притягнення до
участі у виконавчому провадженні іншого стягувача не є зміною способу та порядку
виконання рішення суду.
Суди мають звернути увагу на таке: якщо у боржника відсутнє присуджене стягувачу майно
в натурі, що підтверджено, наприклад, актом державного виконавця, то суд може змінити
спосіб виконання рішення на стягнення вартості цього майна, при цьому суд має виходити з
його вартості, визначеної в рішенні суду, і, навпаки, в разі відсутності коштів у боржника суд
може змінити рішення суду на звернення стягнення на його майно. В наведеному прикладі
такої потреби немає, а судове рішення повинно виконуватись за загальними правилами
закону про виконання.
Як встановлено з матеріалів, надісланих для проведення узагальнення, розглядаючи в
порядку ст. 373 ЦПК питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну чи
встановлення способу і порядку виконання рішення, суди не перевіряли, чи відкрито
виконавче провадження щодо примусового виконання рішення суду, що є обов'язковою
передумовою для розгляду заяви згідно зі ст. 373 ЦПК.
Слід звернути увагу на те, що згідно з ч. 5 ст. 36 Закону N 606-ХІV законом можуть
встановлюватися особливості щодо надання відстрочки або розстрочки виконання рішення.
Такі особливості встановлено ч. 4 ст. 39 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV
"Про іпотеку", відповідно до якої відстрочка виконання рішення суду про звернення
стягнення на предмет іпотеки не допускається в разі, якщо: іпотеку включено до іпотечного
пулу; відстрочка може призвести до істотного погіршення фінансового стану
іпотекодержателя; проти іпотекодавця чи іпотекодержателя порушено справу про
банкрутство.
На підставі п. 45 постанови ВССУ N 5 відстрочка чи розстрочка виконання рішення суду про
звернення стягнення на предмет іпотеки може бути надана судом за заявою іпотекодавця
безпосередньо під час ухвалення самого рішення (ст. 217 ЦПК, ст. 39 Закону N 898-IV) або
після його ухвалення за правилами, встановленими ст. 373 ЦПК.
У разі якщо за судовим рішенням з відповідача стягнуто кредитну заборгованість, то в
порядку ст. 373 ЦПК суд не може змінити спосіб виконання такого рішення на звернення
стягнення на предмет іпотеки, оскільки виконання рішення суду про стягнення
заборгованості відповідно до Закону N 606-XIV має виконуватись за рахунок усього майна,
що належить боржнику.
Відповідно до ч. 1 ст. 39 Закону N 898-IV в разі задоволення судом позову про звернення
стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються, зокрема, спосіб реалізації
предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури
продажу, встановленої ст. 38 цього Закону; початкова ціна предмета іпотеки для його
подальшої реалізації.
Згідно з ч. 1 ст. 41 Закону N 898-IV реалізація предмета іпотеки, на який звертається
стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше
не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури
виконавчого провадження, передбаченої Законом N 606-XIV, з дотриманням вимог цього
Закону (606-14).
Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 19 жовтня 2011 року за
заявою АТ "Банк" змінено порядок виконання рішення цього суду від 02 листопада 2009
року, яким у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення
на предмет іпотеки - нежитлову будівлю, що належить А.А.А., шляхом її продажу ПАТ
"Банк" за початковою ціною не нижче 1 963 489 грн.
Пізніше цей же суд у цій же справі за заявою ПАТ "Банк" знову змінив порядок виконання
рішення від 02 листопада 2009 року, враховуючи посилання заявника на те, що початкова
ціна реалізації була визначена станом на 22 квітня 2009 року і на сьогодні є завищеною та
втратила актуальність, встановив порядок виконання рішення суду шляхом реалізації
предмета іпотеки з прилюдних торгів за початковою ціною реалізації не нижче за звичайні
ціни на цей вид майна на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності, здійсненої у
процедурі виконавчого провадження (справа N 265/7063/13-ц).
Ураховуючи, що предметом позову в цій справі є звернення стягнення на предмет іпотеки, то
спосіб реалізації предмета іпотеки та початкову ціну його реалізації, які мають зазначатися в
рішенні суду, слід вважати порядком виконання рішення суду, який відповідно до ст.
217 ЦПК та ст. 39 Закону N 898-IV визначається в рішенні суду, а тому може бути змінений в
порядку ст. 373 ЦПК.
Разом із тим змінити спосіб виконання рішення суду із стягнення кредиту на звернення
стягнення на предмет іпотеки і навпаки неможливо, оскільки це є зміною рішення суду по
суті, що не допускається. Крім того, зазначений спосіб - це вирішення конкретної позовної
заяви, яка доводиться позивачем за різними нормами права, і кожна така заява має свої
особливості.
У п. 7 Постанови ВСУ N 2 зазначено, що відповідно до ст. 217 ЦПК визначення порядку
виконання рішення суду, надання відстрочки або розстрочки виконання, вжиття заходів для
забезпечення його виконання за наявності для цього підстав зазначається безпосередньо в
рішенні суду під час його ухвалення.
Заяви сторін або державного виконавця про вчинення судом таких самих дій під час
виконання рішення суду за наявності для цього підстав розглядаються в порядку,
встановленому ст. 373 ЦПК, за результатами вирішення яких постановляється ухвала.
У разі задоволення заяви в ухвалі суду, крім відомостей, передбачених ст. 210 ЦПК,
зазначається строк дії відстрочки (розстрочки), а в разі надання розстрочки, крім того, розмір
періодичних платежів, які підлягають стягненню для погашення присудженої суми. Межі дії
відстрочки (розстрочки) можуть бути визначені не лише датою, а й настанням якоїсь події
(зміна матеріального становища відповідача, видужання тощо).
Якщо обставини, через які особі було надано відстрочку (розстрочку), припинили існування
раніше, ніж було зазначено в ухвалі суду, суд за заявою заінтересованої особи або
державного виконавця може вирішити питання про припинення дії відстрочки (розстрочки).
Заява про надання відстрочки (розстрочки) виконання рішення суду на новий строк або про
припинення її дії повинна розглядатися в такому ж порядку, як і первинна заява.
Суди повинні враховувати, що неможливо змінити спосіб і порядок виконання судового
рішення у немайнових справах, за якими боржник присуджується до вчинення певних дій,
оскільки це призведе до зміни самого рішення суду, а згідно з ч. 2 ст. 218 ЦПК після
проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це
рішення.
Слід зазначити, що право, передбачене ст. 373 ЦПК, не обмежується на повторне звернення з
позовною заявою, якщо воно судом вже розглядалось, якщо змінювались обставини.
Відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 293 ЦПК ухвала суду щодо відстрочки і розстрочки, зміни чи
встановлення способу і порядку виконання рішення суду підлягає оскарженню в
апеляційному порядку незалежно від того, задоволена така заява чи в її задоволенні
відмовлено.
10. Питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу
виникають у зв'язку з виконанням рішення суду про відібрання дитини.
Згідно зі ст. 374 ЦПК питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або
лікувального закладу вирішується судом за поданням державного виконавця. Суд у
десятиденний строк розглядає це питання в судовому засіданні з викликом сторін та за
обов'язковою участю представників органів опіки та піклування. Неявка сторін не є
перешкодою для вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або
лікувального закладу.
Такі рішення ухвалюють у справах про передання дитини від однієї особи до іншої (статті
161, 163, 167, 170 Сімейного кодексу України (СК)), про передання дитини на піклування до
органу опіки та піклування (статті 161, 167, 170 СК (2947-14)), про позбавлення батьківських
прав (ст. 167 СК (2947-14)), про скасування усиновлення або визнання його недійсним (статті
236, 238 СК (2947-14)).
У ч. 2 ст. 77 Закону N 606-ХІV міститься вказівка на те, що в разі необхідності державний
виконавець може звернутися до суду з поданням щодо вирішення питання про тимчасове
влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу.
Разом із тим Закон N 606-ХІV і ЦПК (1618-15) не вирішують питання про те, до якого суду
державний виконавець може звернутися з поданням про вирішення питання про тимчасове
влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу.
За змістом ч. 1 ст. 368 ЦПК державний виконавець може звернутись із поданням про
тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу до суду, який
розглянув справу, оскільки це випливає зі змісту ст. 77 Закону N 606-ХІV.
Згідно з ч. 2 ст. 77 Закону N 606-ХІV суд у десятиденний строк розглядає питання про
тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу в судовому засіданні з
викликом сторін та за обов'язковою участю представників органів опіки та піклування.
Виходячи з цього, можна зробити висновок, що неявка сторін до судового засідання,
належним чином повідомлених про час його проведення, не є перешкодою для вирішення
питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу.
Судам під час розгляду питання щодо тимчасового влаштування дитини до дитячого або
лікувального закладу необхідно враховувати письмовий висновок органу опіки та піклування
про відібрання дитини. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування,
якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
У такому разі суд має виконати вимоги ч. 6 ст. 19 СК (2947-14).
Відповідно до п. 21 ч. 1 ст. 293 ЦПК ухвалу суду про тимчасове влаштування дитини до
дитячого або лікувального закладу може бути оскаржено в апеляційному порядку.
За аналізований період суди рідко вирішували питання щодо оголошення розшуку боржника
або дитини.
Згідно з п. 10 ч. 3 ст. 11 Закону N 606-ХІV державний виконавець у процесі здійснення
виконавчого провадження має право звертатися до суду з поданням про розшук боржника -
фізичної особи або дитини.
На підставі ч. 1 ст. 40 Закону N 606-ХІV в разі відсутності відомостей про місце проживання,
перебування чи місцезнаходження боржника - фізичної особи, а також дитини за
виконавчими документами про відібрання дитини державний виконавець звертається до суду
з поданням про винесення ухвали про розшук боржника або дитини.
Тобто питання про оголошення розшуку боржника або дитини суд розглядає лише за
поданням державного виконавця. Сторони та інші заінтересовані особи не мають права на
звернення до суду з цього питання.
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК розшук боржника або дитини оголошується за місцем
виконання рішення або за останнім відомим місцем проживання (перебування) боржника або
дитини чи місцезнаходженням їхнього майна, або за місцем проживання (перебування)
стягувача.
Враховуючи встановлені ст. 375 ЦПК особливості розгляду подання про оголошення
розшуку боржника або дитини (суд розглядає подання державного виконавця про
оголошення розшуку боржника або дитини протягом десяти днів), вважаємо правильною
практику тих суддів, які повідомляють державного виконавця про час і місце розгляду
подання без виклику сторін виконавчого провадження у судове засідання. Не буде зайвим
повідомити стягувача як заінтересовану особу, який по суті і звертається з питанням до
державного виконавця.
Іноді в разі неявки державного виконавця в судове засідання суди залишали подання про
оголошення розшуку боржника без розгляду на підставі п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК.
Мар'їнський районний суд Донецької області ухвалою від 11 листопада 2013 року залишив
без розгляду подання державного виконавця відділу державної виконавчої служби
Мар'їнського районного управління юстиції про оголошення розшуку боржника, оскільки
державний виконавець, повідомлений про розгляд справи, про причини неявки у судове
засідання не повідомив і заяви про розгляд справи за його відсутності не надав (справа N
237/3988/13-ц).
Вважаємо, що в силу ст. 11 ЦПК така норма за аналогією підлягає застосуванню під час
розгляду подання про оголошення розшуку боржника або дитини.
Відповідно до ч. 1 ст. 40 Закону N 606-ХІV підставами для звернення державного виконавця
до суду з поданням про оголошення розшуку боржника або дитини є відсутність відомостей
про місце проживання, перебування чи місцезнаходження боржника - фізичної особи, а
також дитини за виконавчими документами про відібрання дитини.
Згідно зі ст. 42 Закону N 606-ХІV (в редакції Закону N 2511-VІ від 09 вересня 2010 року)
державний виконавець зобов'язаний звернутися до суду з поданням про винесення ухвали
про розшук боржника або дитини в разі відсутності відомостей про місце проживання або
перебування чи місцезнаходження боржника за виконавчими документами лише щодо
стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим ушкодженням
здоров'я або у зв'язку з втратою годувальника, а також дитини за виконавчими документами
про відібрання дитини. За іншими виконавчими документами державний виконавець міг
звернутися до суду з поданням про розшук боржника або дитини за наявності письмової
згоди стягувача відшкодувати витрати на розшук та авансувати зазначені витрати відповідно
до цього Закону (606-14).
Отже, є обов'язкові і факультативні підстави для звернення державного виконавця до суду з
поданням про винесення ухвали про розшук боржника або дитини.
Із 09 березня 2011 року відповідно до ч. 1 ст. 40 Закону N 606-ХІV на державного виконавця
покладено обов'язок звертатися до суду з поданням про винесення ухвали про розшук
боржника або дитини за всіма категоріями справ у разі відсутності відомостей про місце
проживання, перебування чи місцезнаходження боржника - фізичної особи, а також дитини
за виконавчими документами про відібрання дитини.
На підставі ст. 40 Закону N 606-ХІV суд оголошує лише розшук боржника - фізичної особи
та дитини за виконавчими документами про відібрання дитини.
Згідно з п. 3.12 Інструкції з організації примусового виконання рішень розшук боржника -
юридичної особи та розшук майна боржника здійснюється безпосередньо державним
виконавцем без звернення до суду шляхом направлення запитів до органів державної
податкової служби, Державної реєстраційної служби України, банків, Державної
автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України, Державної казначейської
служби України, Державного агентства земельних ресурсів, бюро технічної інвентаризації,
нотаріату, органів статистики тощо або перевірки інформації за даними електронних баз
даних та реєстрів, що містять інформацію про майно чи доходи боржника, а також за даними
інших джерел інформації як офіційних, так і неофіційних (засобів масової інформації, мережі
Інтернет тощо). Крім того, державний виконавець здійснює вихід за місцезнаходженням
(місцем проживання) боржника.
Частиною 2 ст. 375 ЦПК передбачено право суду витребувати від державного виконавця всі
необхідні документи для вирішення питання про оголошення розшуку.
Відповідно до п. 3.12 Інструкції з організації примусового виконання рішень перед
зверненням до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника - фізичної особи
або дитини, який здійснюється відповідно до ст. 40 Закону N 606-ХІV, державний
виконавець має вжити заходів, спрямованих на встановлення фактичного місцезнаходження
боржника - фізичної особи або дитини.
Отже, не завжди суди звертали увагу на те, що перш ніж звертатись до суду, державний
виконавець повинен самостійно вжити заходів щодо встановлення місця проживання
боржника.
Судді переважно не звертали уваги на форму та зміст подання про оголошення розшуку
боржника. Проте іноді суди повертали такі подання державному виконавцю для належного
оформлення без постановлення ухвали про залишення їх без руху, що є порушенням норм
ЦПК (1618-15).
Ухвалою Іллічівського районного суду м. Маріуполя від 21 листопада 2013 року повернуто
для належного оформлення подання Іллічівського відділу державної виконавчої служби
Маріупольського міського управління юстиції про оголошення розшуку боржника П.Т.Л. за
виконавчим провадженням із примусового виконання рішення цього суду від 26 квітня 2013
року про стягнення з П.Т.Л. на користь УПФУ Іллічівського району м. Маріуполя 170 грн,
оскільки державним виконавцем не надано відомостей щодо місця реєстрації боржника,
довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо майна боржника
(справа N 264/8237/13-ц).
Суди обґрунтовано відмовляли в задоволенні подання про оголошення розшуку боржника,
якщо: державний виконавець не надавав суду достатніх і достовірних доказів про відсутність
відомостей щодо місця проживання, перебування чи місцезнаходження боржника - фізичної
особи; через відсутність даних про ухилення боржника від сплати боргу; відсутність
відомостей про привід боржника; відсутність доказів, які підтверджували б вичерпність
заходів, вжитих державним виконавцем щодо встановлення місця знаходження боржника;
відсутність відомостей щодо відкриття виконавчого провадження; відсутність відомостей
про те, що боржнику відомо про відкриття виконавчого провадження та що він викликався
до відділу державної виконавчої служби; на виклик до суду боржник надав заперечення на
подання державного виконавця та надав докази, що місце свого проживання не змінював,
ніяких повідомлень про наявність виконавчого провадження не отримував.
Іноді суди, вирішуючи питання про оголошення розшуку боржника, помилково
керувалися ст. 78 ЦПК, що регламентує розшук відповідача у справі та не поширюється на
оголошення розшуку боржника під час виконання судового рішення.
Відповідно до п. 29.35 Інструкції з діловодства N 173 в разі постановлення судом ухвали про
розшук боржника копія цієї ухвали надсилається до органу внутрішніх справ за останнім
місцем реєстрації боржника для виконання.
Розшук боржника - фізичної особи або дитини здійснюється органами МВС України
відповідно до п. 5 Інструкції з організації розшуку обвинувачених, підсудних, осіб, які
ухиляються від відбування кримінального покарання, безвісно зниклих осіб та встановлення
особи невпізнаних трупів, затвердженої наказом МВС України від 05 січня 2005 року N 3
ДСК, та Порядку розшуку боржника - фізичної особи, затвердженого наказом МВС України
від 27 серпня 2008 року N 408.
Згідно з п. 1.5 Порядку розшуку боржника - фізичної особи розшук оголошується,
відповідно, за місцем виконання рішення або за останнім відомим місцем проживання
(перебування) боржника або за місцем проживання (перебування) стягувача. Ухвалою суду
визначається підрозділ внутрішніх справ, на який покладається розшук боржника.
На підставі п. 4.1 Порядку розшуку боржника - фізичної особи розшукова справа у
визначених випадках закривається.
У такому разі стягувачеві рекомендується подати відповідні документи до органу державної
виконавчої служби для вирішення питання щодо стягнення боргу за кордоном відповідно до
Конвенції про стягнення аліментів за кордоном від 20 червня 1956 року, Конвенції про
правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22
січня 1993 року або інших міжнародних актів із зазначених питань.
Тобто суд може постановити ухвалу про припинення розшуку лише в разі надходження до
нього заяви стягувача про відмову від стягнення. В решті випадків розшукова справа
припиняється і, відповідно, припиняється розшук боржника постановою про закриття
розшукової справи, яка затверджується начальником органу внутрішніх справ згідно
з пунктами 4.2, 4.3 Порядку розшуку боржника - фізичної особи.
На підставі п. 4.2 Порядку розшуку боржника - фізичної особи про закриття розшукової
справи виноситься постанова у двох примірниках, яка затверджується начальником органу
внутрішніх справ. Перший примірник постанови долучається до розшукової справи, а другий
- надсилається до управління (відділу) ГІРФО ГУМВС, УМВС за підлеглістю. До зазначеної
постанови також долучається інформаційно-статистична картка про припинення розшуку.
Згідно з п. 4.3 Порядку розшуку боржника - фізичної особи до У(В)ІТ у триденний термін
надсилається інформація про закриття розшукової справи для внесення змін до
централізованого обліку.
Проте Совєтський районний суд Донецької області ухвалою від 23 серпня 2013 року
скасував ухвалу цього суду від 27 січня 2009 року про оголошення розшуку боржника
Л.Л.Л., оскільки боржником надано суду докази, що спірних питань щодо аліментних
зобов'язань на цей час немає і від стягувача надійшла заява, що заборгованість боржником
повністю сплачена.
Суд розглянув та задовольнив заяву боржника про скасування його розшуку у зв'язку з
виконанням ним боргових зобов'язань зі сплати аліментів, що не передбачено нормами ЦПК
(1618-15). У матеріалах справи заяви стягувача про відмову від стягнення немає, є лише
заява стягувача про погашення ним заборгованості з аліментних зобов'язань. Крім того,
процесуальним законодавством не передбачено можливості скасування судом, що оголосив
розшук боржника, ухвали про оголошення розшуку.
Згідно з ч. 3 ст. 40 Закону N 606-ХІV витрати органів внутрішніх справ, пов'язані з розшуком
боржника - фізичної особи, дитини за виконавчими документами про відібрання дитини,
стягуються з боржника за ухвалою суду.
Відповідно до ч. 4 ст. 40 Закону N 606-ХІV незвернення державного виконавця до суду у
випадках, передбачених ч. 1 цієї статті, а також інші дії та бездіяльність державного
виконавця, пов'язані з розшуком боржника або його майна, можуть бути оскаржені в
десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.
З огляду на те що обов'язок державного виконавця здійснити певну дію прямо передбачено
законом, але строки її вчинення не зазначені, бездіяльність державного виконавця щодо
оголошення розшуку може бути оскаржена в будь-який час, коли особа дійде висновку, що
ця бездіяльність порушує її права чи свободи, оскільки правопорушення є триваючим.
У порядку ст. 375 ЦПК розглядаються не лише подання державних виконавців про
оголошення розшуку боржника за виконавчими провадженнями, що відкриті на підставі
виконавчих листів, виданих за судовими рішеннями у цивільних справах, й за виконавчими
провадженнями, відкритими на підставі рішень інших органів (посадових осіб).
Оскільки КАС (2747-15) не містить норм щодо розшуку боржника - фізичної особи, суди
розглядали подання державних виконавців про оголошення розшуку боржника і за
виконавчими листами, виданими за судовими рішеннями в адміністративних справах.
Пунктом 23 постанови ВССУ N 14 роз'яснено, що на судові накази поширюються
положення статей 369 - 373, 377 - 380 ЦПК (1618-15) шодо вирішення процесуальних питань,
пов'язаних із виконанням судового наказу.
Відповідно до цього пункту постанови ВССУ N 14 положення ст. 375 ЦПК про оголошення
розшуку боржника на судові накази не поширюється.
Згідно з п. 22 ч. 1 ст. 293 ЦПК ухвала суду про оголошення розшуку відповідача (боржника)
або дитини може бути оскаржена в апеляційному порядку.
Серед процесуальних питань, пов'язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах,
суди часто вирішували питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння
особи.
Згідно зі ст. 376 ЦПК питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння
боржника - фізичної особи або особи, в якої знаходиться майно боржника чи майно та
кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ
про її відібрання, під час виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових
осіб) вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи за
поданням державного виконавця. Суд негайно розглядає подання, зазначене в ч. 1 цієї статті,
без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного
виконавця.
Недоторканність житла є однією з конституційних гарантій громадян. Як зазначено у ст.
30 Конституції України, не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння
особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.
Статтею 311 ЦК (435-15) передбачено право на недоторканність житла.
У частинах 1, 2 ст. 311 ЦК (435-15) зазначено, що житло фізичної особи є недоторканним.
Проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення у ньому огляду
чи обшуку може відбутися лише за вмотивованим рішенням суду.
Гарантування кожному прав на повагу та недоторканність житла є не тільки конституційно-
правовим обов'язком держави, а й дотриманням взятих Україною міжнародно-правових
зобов'язань відповідно до положень Загальної декларації прав людини 1948
року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Міжнародного
пакту про громадянські і політичні права 1966 року.
Зазначені міжнародні акти згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України є частиною національного
законодавства України.
Відповідно до ст. 12 Загальної декларації прав людини 1948 року, ст. 8 Конвенції про захист
прав людини і основоположних свобод 1950 року, п. 1 ст. 17 Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права 1966 року ніхто не може зазнавати безпідставного посягання
на недоторканність свого житла.
Відповідно до п. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, ст. 18 Конвенції про
захист прав людини і основоположних свобод 1950 року при здійсненні своїх прав і свобод
кожна людина може зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з
метою забезпечення належного визнання та поваги до прав і свобод інших та забезпечення
справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному
суспільстві.
Конституційна гарантія недоторканності житла не поширюється на випадки, коли суспільні
інтереси вимагають правомірного обмеження прав людини, зокрема для захисту прав і
законних інтересів інших членів суспільства. Обмеження права особи на недоторканність
житла, яке визначено в Конституції України (254к/96-ВР) і міжнародно-правових актах,
визнається легітимним втручанням держави у права людини з метою забезпечення
загального блага.
Одним із судових рішень, що допускає проникнення до житла чи до іншого володіння особи,
є ухвала суду про примусове проникнення до житла під час виконання судових рішень у
цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб).
Згідно з п. 15 ч. 3 ст. 11 Закону N 606-ХІV державний виконавець у процесі здійснення
виконавчого провадження має право за наявності вмотивованого рішення суду про
примусове проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи безперешкодно
входити на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень боржника - фізичної особи,
особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших
осіб, проводити в них огляд, у разі необхідності примусово відкривати їх в установленому
порядку із залученням працівників органів внутрішніх справ, опечатувати такі приміщення,
арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там перебуває та на
яке за законом можливо звернути стягнення.
Пунктом 10 ч. 3 ст. 11 Закону N 606-ХІV передбачено право державного виконавця на
звернення до суду з поданням про постановлення вмотивованого рішення про примусове
проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної або іншої особи, в якої
перебуває майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або
дитина, стосовно якої складено виконавчий документ про її відібрання.
Отже, йдеться про застосування таких заходів примусового виконання, передбачених у
законі, як:
а) звернення стягнення на кошти боржника;
б) звернення стягнення на інші види майна боржника;
в) вилучення у боржника і передання стягувачеві певних предметів;
г) відібрання дитини.
Процесуальний порядок вирішення цього питання регламентовано ст. 376 ЦПК.
Відповідно до частин 2-5, 7 ст. 52 Закону N 606-ХІV стягнення за виконавчими документами
звертається в першу чергу на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у
тому числі кошти на рахунках і вкладах боржника у банках та інших фінансових установах,
на рахунки в цінних паперах у депозитарних установах. У разі відсутності у боржника
коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення
звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із
законом не може бути накладено стягнення. У разі якщо сума, що підлягає стягненню за
виконавчим провадженням, не перевищує десяти розмірів мінімальної заробітної плати,
звернення стягнення на єдине житло боржника та земельну ділянку, на якій розташоване це
житло, не здійснюється. У такому разі державний виконавець зобов'язаний вжити всіх
заходів для виконання рішення за рахунок іншого майна боржника.
Зі змісту ст. 376 ЦПК вбачається, що вирішення питання про проникнення до житла
боржника в судовому порядку може мати місце для встановлення майна боржника чи майна
та коштів, належних боржникові від інших осіб.
Отже, як вбачається з аналізу ст. 52 Закону N 606-ХІV та ст. 376 ЦПК, умовами примусового
проникнення до житла боржника для арешту майна, яке там знаходиться, є неможливість
виконання рішення в інший спосіб, зокрема за рахунок звернення стягнення на кошти
боржника та інше його майно.
Частиною 1 ст. 376 ЦПК встановлені правила виключної підсудності щодо розгляду питання
про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або
особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших
осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, а саме: ці питання
вирішуються лише судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи.
Згідно з п. 20 постанови ВССУ N 3 процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових
рішень у кримінальному провадженні, вирішуються відповідно до розділу
VIII Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) ( КПК ). Питання, які
виникають під час та після виконання вироку у потерпілого, цивільного позивача, цивільного
відповідача та інших осіб, що стосуються цивільного позову, розглядаються судом за
правилами КПК (4651-17) (ст. 539).
У порядку ст. 376 ЦПК суди розглядали подання про примусове проникнення до житла чи
іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника
чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий
документ про її відібрання, не лише під час виконання судових рішень у цивільних справах
(у тому числі ухвал про забезпечення позову, ухвал про скасування забезпечення позову та
повернення майна), а й в адміністративних, господарських справах, оскільки норми КАС,
ГПК (1798-12) зазначене питання не регламентують, а також під час виконання рішень інших
органів (посадових осіб), зокрема: вимог Пенсійного фонду України про стягнення
неустойки, рішень Пенсійного фонду України про застосування штрафних санкцій; постанов
органів ДАІ про накладення штрафу; виконавчих написів нотаріусів.
Згідно з Рішенням КСУ від 31 травня 2011 року N 4-рп/2011 у справі N 1-18/2011 за
конституційним зверненням громадянки С.І.І. щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 ст.
376 ЦПК у взаємозв'язку зі статтями 151 - 153 ЦПК (1618-15) механізм забезпечення
виконання судових рішень закріплено у ч. 1 ст. 376 ЦПК, а саме: вирішення судом за
поданням державного виконавця питання про примусове проникнення до житла чи іншого
володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи
майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, застосовується і у випадку виконання
ухвали суду про забезпечення позову.
Пунктом 23 постанови ВССУ N 14 роз'яснено, що на судові накази поширюються
положення статей 369 - 373, 377 - 380 ЦПК (1618-15) щодо вирішення процесуальних питань,
пов'язаних із виконанням судового наказу.
Відповідно до цього пункту постанови ВССУ N 14 положення ст. 376 ЦПК про примусове
проникнення до житла чи іншого володіння особи на судові накази не поширюється.
Згідно з ч. 1 ст. 376 ЦПК питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння
особи вирішується судом лише за поданням державного виконавця.
Відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦПК суд негайно розглядає подання про примусове проникнення
до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться
майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо
якої є виконавчий документ про її відібрання за участю державного виконавця без виклику
чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб.
Отже, ЦПК (1618-15) чітко не визначено процесуальної форми вирішення питання про
примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи. Зважаючи на те що під час
розгляду цього подання обов'язковою є участь державного виконавця, такою формою має
бути саме судове засідання. Сторони виконавчого провадження чи інші особи, які беруть
участь у виконанні рішення суду чи мають іншу юридичну заінтересованість у справі, про
час і місце цього судового засідання не повідомляються і на нього не викликаються.
Судове засідання повинно бути проведене у день надходження подання державного
виконавця. У разі його неявки суд має відкласти вирішення відповідного питання. За
відсутності поважних причин неявки державного виконавця у судове засідання суд може
постановити окрему ухвалу і направити її для реагування до відповідного органу державної
виконавчої служби у порядку, встановленому ст. 211 ЦПК.
В разі неявки державного виконавця у судове засідання суд не може розглядати ці подання, а
в разі повторної неявки державного виконавця - залишити таке подання без розгляду
незалежно від наявності його заяви про розгляд подання за його відсутності.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК, пунктів 10, 15 ч. 2 ст. 11 Закону N 606-ХІV під час
виконання судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів допускається
примусове проникнення до житла боржника - фізичної особи або до житла особи, у якої
знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або
дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, тобто коло осіб, до житла яких
допускається примусове проникнення, є обмеженим.
З такими поданнями державні виконавці зверталися і на виконання судових рішень про
виселення боржника з квартири.
Проте згідно зі ст. 78 Закону N 606-ХІV для примусового виселення боржника за рішенням
суду відсутня необхідність у додаткових судових рішеннях.
У поданні про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної
особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні
боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання,
повинні бути зазначені достовірні дані про наявність майна чи дитини у приміщенні, до
якого потрібно здійснити примусове проникнення.
У разі проникнення до житла чи іншого володіння особи, яка не є учасником виконавчого
провадження, у відповідному поданні, на нашу думку, мають бути зазначені обставини, які
свідчили б про інформування цієї особи про необхідність вчинення дій щодо передання
майна, належного боржникові, для подальшого звернення стягнення на нього або щодо
повернення дитини, а також дані про небажання цієї особи виконувати відповідне
розпорядження державного виконавця.
Суди, як правило, не звертали уваги на відповідність подань про примусове проникнення до
житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно
боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є
виконавчий документ про її відібрання, методичним рекомендаціям, що викладені
в Інструкції з організації примусового виконання рішень, Порядку підготовки та надіслання
державними виконавцями до суду подань і заяв.
Одні судді в разі невмотивованості подання про примусове проникнення до житла чи іншого
володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи
майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, без постановлення ухвали про
залишення такого подання без руху, постановляли ухвали про його повернення заявнику для
належного оформлення, посилаючись на те, що державним виконавцем не надано доказів, які
підтверджували б обставини, викладені в поданні, немає даних щодо здійснення державним
виконавцем дій, спрямованих на добровільне виконання рішення, немає відомостей про
вручення боржнику постанови про відкриття виконавчого провадження, немає доказів, що
боржник уникає викликів державного виконавця та перешкоджає проведенню виконавчих
дій, не додано доказів, які підтверджують належність квартири боржнику.
Інші судді в разі невмотивованості подання про примусове проникнення до житла чи іншого
володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи
майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, відмовляли у його задоволенні.
Правильною є практика судів, що залишали невмотивовані подання без руху, надаючи
державному виконавцю строк для усунення недоліків, а в разі невиконання цих ухвал
повертали подання відповідно до ст. 121 ЦПК.
Відповідно до змісту ст. 376 ЦПК при задоволенні подання про примусове проникнення до
житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно
боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, суд в ухвалі має зазначити,
в чиє житло чи володіння дозволяє проникнення, для виконання якого рішення суду чи
іншого органу (посадової особи) дається цей дозвіл, для виконання яких виконавчих дій
дається цей дозвіл (із метою проведення опису, арешту майна, вилучення майна у
присутності власника квартири для подальшої реалізації, для ознайомлення покупців із
майном, що підлягає реалізації, тощо).
Суди задовольняли подання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння
боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та
кошти, належні боржникові від інших осіб, як правило, у разі доведеності, що житло
належить боржнику або він має право користування ним, що боржник достовірно знає про
наявність виконавчого провадження та повідомлявся про намір державного виконавця
вчинити виконавчі дії з опису та арешту майна, але чинив цьому перешкоди, не надавав
доступу до житла у відведений для нього час вчинення виконавчих дій.
Проте не завжди суди мотивували ухвали про надання дозволу на примусове проникнення до
житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно
боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб.
Ухвалою Летичівського районного суду Хмельницької області від 26 березня 2013 року
державному виконавцю відділу державної виконавчої служби Летичівського районного
управління юстиції дозволено примусове проникнення в житлове приміщення, що
знаходиться у смт Л. на вул. Ж., 80/1, кв. 23 для проведення виконавчих дій щодо опису та
арешту майна боржника С.В.М.
Зміст цієї ухвали зводиться до відтворення тексту подання державного виконавця та, окрім
вказівки про перешкоджання боржником у доступі до житла, не містить мотивів прийняття
такого рішення (справа N 678/12/13ц).
Відмовляючи у задоволенні подання про надання дозволу на примусове проникнення до
житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно
боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, суди посилалися на те, що
державним виконавцем не вжито достатніх заходів для безперешкодного входження до
житла боржника, для належного виклику боржника до відділу державної виконавчої служби,
які не потребують примусового проникнення до житла; немає доказів про вручення
боржнику постанови про відкриття виконавчого провадження, про отримання ним викликів
до відділу державної виконавчої служби; не надані відомості щодо належності житла, про
примусове проникнення до якого внесено подання; немає інформації про зареєстроване
місце проживання боржника; не надано доказів, що дії боржника перешкоджають повному та
своєчасному вчиненню виконавчих дій; не надано доказів, що у квартирі знаходиться майно
боржника; державний виконавець не з'явився у судове засідання, не надав для огляду
виконавче провадження, відсутні докази про ухилення боржника від виконання судового
рішення чи перешкоджання державному виконавцю у вчинені виконавчих дій.
Згідно з п. 23 ч. 1 ст. 293 ЦПК ухвала суду щодо примусового проникнення до житла
підлягає оскарженню в апеляційному порядку.
Поодинокими є випадки звернення держаних виконавців до суду з поданням про звернення
стягнення на належні боржнику від інших осіб грошові кошти, що знаходяться на рахунках
цих осіб в установах банків та інших фінансових установах.
Згідно зі ст. 377 ЦПК питання про звернення стягнення на належні боржнику від інших осіб
грошові кошти, що знаходяться на рахунках цих осіб в установах банків та інших фінансових
установах, під час виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб)
вирішуються судом за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу
державної виконавчої служби. Суд негайно розглядає подання державного виконавця без
виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного
виконавця.
Главою 4 Закону N 606-ХІV встановлено загальний порядок звернення стягнення на майно
боржника, зокрема на кошти боржника та інші цінності, а в разі їх відсутності стягнення
звертається на інше належне боржнику майно, а після цього на майно боржника, що
перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб.
Відповідно до ст. 55 Закону N 606-ХІV державний виконавець має право звернути стягнення
на майно боржника, що перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать
боржнику від інших осіб.
Згідно з ч. 2 ст. 1071 ЦК (435-15) грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без
його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом чи
договором між банком і клієнтом.
Згідно зі ст. 1074 ЦК (435-15) обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими
коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права
розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а
також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією
(відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму чи
фінансуванням розповсюдження зброї масового знищення, передбачених законом.
Отже, правовою гарантією на невтручання у право власності на кошти є рішення суду, що
відповідає ст. 41 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути протиправно
позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове
відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з
мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови
попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з
наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи
надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду
у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
На належні боржникові в разі передання від інших осіб кошти, що знаходяться на рахунках у
банках та інших фінансових установах, стягнення звертається державним виконавцем на
підставі ухвали суду в порядку, встановленому законом.
Статтею 377 ЦПК визначено процесуальну форму вирішення питання про звернення
стягнення на грошові кошти, що знаходяться на рахунках.
Процесуальною формою вирішення питання про звернення стягнення на грошові кошти, що
знаходяться на рахунках, є його негайний розгляд за участю лише державного виконавця без
виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб.
Згідно з ч. 1 ст. 377 ЦПК подання державного виконавця про звернення стягнення на належні
боржнику від інших осіб грошові кошти, що знаходяться на рахунках цих осіб в установах
банків та інших фінансових установах, має бути погодженим із начальником відділу
державної виконавчої служби, чого не передбачено ст. 376 ЦПК.
За результатами розгляду подання державного виконавця про звернення стягнення на
належні боржнику від інших осіб грошові кошти, що знаходяться на рахунках цих осіб в
установах банків та інших фінансових установах, постановляється ухвала.
Суди, вирішуючи це питання, повинні враховувати, що звернути стягнення на належні
боржнику від інших осіб грошові кошти, що знаходяться на рахунках цих осіб в установах
банків та інших фінансових установах, можливо лише за умови безспірності права боржника
на такі грошові кошти.
Згідно з п. 24 ч. 1 ст. 293 ЦПК ухвала суду щодо звернення стягнення на грошові кошти, що
знаходяться на рахунках, підлягає оскарженню в апеляційному порядку.
За аналізований період судами найбільше розглянуто подань про тимчасове обмеження
боржника - фізичної особи у праві виїзду за межі України.
Згідно зі ст. 377-1 ЦПК питання про тимчасове обмеження боржника - фізичної особи або
керівника боржника - юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні
судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за
місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного
виконавця, погодженим із начальником відділу державної виконавчої служби. Суд негайно
розглядає подання, зазначене в ч. 1 цієї статті, без виклику чи повідомлення сторін та інших
заінтересованих осіб за участю державного виконавця.
На підставі п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону N 606-ХІV державний виконавець у разі ухилення
боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням суду, має право
звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника -
фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи за межі України до виконання
зобов'язань за рішенням.
Підстави для тимчасових обмежень у праві виїзду громадян України за кордон визначені
Законом N 3857-XII.
Статтею 6 Закону N 3857-XII встановлено, що громадянинові України може бути тимчасово
відмовлено у видачі паспорта або громадянинові України, який має паспорт, може бути
тимчасово відмовлено у виїзді за кордон, зокрема, у випадках, якщо діють неврегульовані
аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання, - до виконання зобов'язань, або
розв'язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або
забезпечення зобов'язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором
України, або він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим
рішенням, рішенням іншого органу (посадової особи), - до виконання зобов'язань.
Згідно зі ст. 377-1 ЦПК питання про тимчасове обмеження боржника - фізичної особи або
керівника боржника - юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні
судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за
місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного
виконавця, погодженим із начальником відділу державної виконавчої служби. Суд негайно
розглядає подання, зазначене в ч. 1 цієї статті, без виклику чи повідомлення сторін та інших
заінтересованих осіб за участю державного виконавця.
Суди, розглядаючи подання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, мають
враховувати, що обмеження у виїзді за межі України можливе тільки у порядку, визначеному
ст. 377-1 ЦПК, та за поданням державного виконавця на підставі п. 18 ст. 11 Закону N 606-
XIV у зв'язку з ухиленням боржника від виконання судового рішення чи рішення іншого
органу, що перебуває на виконанні (п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону N 3857-XII).
Частинами 3 і 4 ст. 22 Закону N 3773-VI передбачено, що виїзд та в'їзд з/та в Україну
іноземця та особи без громадянства може бути за рішенням суду тимчасово відкладено до
виконання ним майнових зобов'язань перед фізичними та юридичними особами в Україні,
якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, або тимчасово обмежується
право виїзду з України (аналіз судової практики ВСУ щодо вирішення питання про
тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України від 01 лютого 2013 року).
Питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України вирішується судом за
правилами цивільного судочинства в порядку, передбаченому ст. 377-1 ЦПК. На підставі цієї
статті вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України
вирішується в порядку, встановленому ЦПК (1618-15), щодо боржників у виконавчому
провадженні за будь-якими виконавчими документами, передбаченими ст. 17 Закону N 606-
XIV, примусове виконання яких здійснюється державною виконавчою службою.
Оскільки інші процесуальні кодекси не містять норм щодо процесуального порядку
обмеження права боржника на виїзд за межі України, ст. 377-1 ЦПК є спеціальною нормою,
яка застосовується на стадії виконання судових рішень, ухвалених незалежно від виду
судочинства, та рішень інших органів (посадових осіб) (аналіз судової практики ВСУ щодо
вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України від 01 лютого
2013 року).
Підсудність вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України
визначена ч. 1 ст. 377-1 ЦПК, у якій зазначено, що подання державного виконавця
вирішується судом за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби.
У разі надходження до суду подання державного виконавця, поданого з порушенням правил
підсудності, суддя відповідно до положень ст. 115 ЦПК постановляє ухвалу про повернення
подання державного виконавця для подання до належного суду. Копія ухвали разом із
поданням та всіма додатками до нього надсилається державному виконавцю.
Згідно з ч. 1 ст. 377-1 ЦПК суб'єктом звернення до суду з поданням про тимчасове
обмеження боржника у праві виїзду за межі України є державний виконавець.
У разі заміни державного виконавця після відкриття виконавчого провадження до подання
мають бути додані документи, які підтверджують, що з поданням до суду звернувся саме той
виконавець, який здійснює виконання за конкретним виконавчим документом.
Разом із тим мали місце непоодинокі випадки, коли суди приймали до розгляду подання, що
виносились неналежним суб'єктом.
Вугледарський міський суд Донецької області розглянув подання державного виконавця
відділу Вугледарського міського управління юстиції П.П.П. про тимчасове обмеження у
праві виїзду за межі України громадянина Д.Д.Д. без з'ясування того, чи є він державним
виконавцем у цьому провадженні (провадження N 6/223/27/2014).
Судам слід дотримуватись вимог ч. 1 ст. 377-1 ЦПК, відповідно до якої подання державного
виконавця має бути погодженим із начальником відділу державної виконавчої служби, якому
безпосередньо підпорядкований державний виконавець.
Згода начальника відділу державної виконавчої служби на внесення подання - одна з форм
реалізації ним функцій контролю за законністю виконавчого провадження - закріплена у ст.
83 Закону N 606-XIV. Відповідно до положень цієї статті начальник відділу зобов'язаний
перевірити законність та обґрунтованість подання.
Проте не всі суди дотримуються цієї вимоги Закону N 606-XIV.
Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області розглянув та задовольнив
подання державного виконавця Іллічівського відділу державної виконавчої служби
Маріупольського міського управління юстиції про тимчасове обмеження права виїзду за
межі України, що подано без погодження з начальником державної виконавчої служби
(провадження N 6/264/104/2013).
На нашу думку, слід відмовляти в задоволенні такого подання.
Закон N 3674-VI не передбачає оплату подання державного виконавця про тимчасове
обмеження боржника у виконавчому провадженні у праві виїзду за межі України.
Розділом XI Інструкції з організації примусового виконання рішень передбачено, яким саме
має бути зміст подання державного виконавця щодо встановлення тимчасового обмеження у
праві виїзду боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи за межі
України у разі зверненя до суду.
Згідно з п. 11.1.1 розділу XI Інструкції з організації примусового виконання рішень подання
повинно містити визначені ним дані.
Відповідно до п. 11.1.2 розділу XI Інструкції з організації примусового виконання рішень у
поданні мають бути визначені заходи (тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України з
вилученням паспортного документа чи без такого), найменування органів, які мають їх
здійснити. У разі тимчасового обмеження особи (боржника) у праві виїзду за межі України з
вилученням паспортного документа зазначаються вид паспортного документа (для громадян
України - дипломатичний паспорт, службовий паспорт, паспорт громадянина України,
паспорт громадянина України для виїзду за кордон, посвідчення особи моряка тощо; для
іноземців та осіб без громадянства - паспортний документ, що підтверджує громадянство
іноземця або посвідчує особу без громадянства), його серія та номер, а також найменування
та місцезнаходження державного органу, до якого повинен надсилатися вилучений
паспортний документ.
На підставі пунктів 11.1.3, 11.1.4 розділу XI Інструкції з організації примусового виконання
рішень до подання додаються копії виконавчого документа, постанови про відкриття
виконавчого провадження та копії інших документів (за потреби). У поданні також можуть
зазначатися адреса місця проживання боржника та інші відомості, які відомі про цю особу
державному виконавцю.
Порядком взаємодії органів державної виконавчої служби та органів Державної
прикордонної служби України під час здійснення виконавчого провадження, затвердженим
наказом Міністерства юстиції України, Міністерства внутрішніх справ України від 07
лютого 2014 року N 288/5/102, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 11 лютого
2014 року за N 273/25050, також визначено вимоги щодо оформлення подання державним
виконавцем.
Відповідно до ч. 2 ст. 377-1 ЦПК суд зобов'язаний негайно розглянути подання про
тимчасове обмеження боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи
у праві виїзду за межі України.
У ЦПК (1618-15) не розкрито поняття щодо такого строку вирішення.
Проте, враховуючи обов'язковість виклику державного виконавця під час розгляду подання в
порядку ст. 377-1 ЦПК та можливого витребування необхідних документів, розгляд подання
повинен здійснюватись у день його надходження (за наявності необхідних документів), але
не пізніше наступного дня з моменту його подання.
Згідно з ч. 2 ст. 377-1 ЦПК суд розглядає подання про тимчасове обмеження у праві виїзду за
межі України за участю державного виконавця.
Отже, відповідно до ч. 2 ст. 377-1 ЦПК вирішення судом питання про тимчасове обмеження
у праві виїзду за межі України за відсутності державного виконавця не є виправданим,
оскільки саме він зобов'язаний довести суду, надавши відповідні матеріали виконавчого
провадження, необхідність обмеження конституційного права боржника у виконавчому
провадженні.
Суди по-різному ставляться до явки державного виконавця у судове засідання під час
розгляду подання про тимчасове обмеження боржника - фізичної особи або керівника
боржника - юридичної особи у праві виїзду за межі України.
Окремі судді вважають, що неявка державного виконавця у судове засідання не
перешкоджає розгляду подання.
Проте у разі необхідності з'ясування судом обґрунтованості внесеного подання явку
державного виконавця до суду може бути визнано обов'язковою. У разі неявки до суду
державного виконавця, якщо його явка визнана судом обов'язковою, та/або неподання до
суду витребуваних документів виконавчого провадження суд відмовляє в задоволенні
подання.
Задовольняючи подання державного виконавця про тимчасове обмеження боржника -
фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи у праві виїзду за межі України,
суди мають правильно визначати факт ухилення боржника від виконання рішення суду.
За відсутності чіткого визначення в чинному законодавстві ознак ухилення боржника від
виконання зобов'язань судді неоднаково тлумачать ст. 377-1 ЦПК.
Під поняттям "ухилення від виконання зобов'язань, покладених на боржника рішенням"
варто розуміти будь-які свідомі діяння (дії або бездіяльність) боржника, спрямовані на
невиконання відповідного обов'язку у виконавчому провадженні, коли виконати цей
обов'язок у нього є всі реальні можливості (наприклад, наявність майна, грошових коштів
тощо) і цьому не заважають будь-які не залежні від нього об'єктивні обставини
(непереборної сили, події тощо).
У судів виникали труднощі з формулюванням мотивувальної та резолютивної частин ухвали.
Часто суди мотивували ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України
лише двома складовими: наявність статусу боржника у виконавчому провадженні та
непогашення боргу в добровільному порядку.
Здебільшого суди в резолютивній частині ухвали про тимчасове обмеження у праві виїзду за
межі України зазначали тільки прізвище, ім'я та по батькові особи, щодо якої вирішено
питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, та взагалі не зазначали
вид такого обмеження, строк до якого діє обмеження, або вказували "до виконання
зобов'язань", не конкретизуючи ці зобов'язання. Таку ухвалу фактично неможливо виконати.
Ратнівський районний суд Волинської області ухвалою від 24 грудня 2013 року встановив
стосовно Д.С.І. тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України до виконання
боржником зобов'язань, не зазначивши при цьому в резолютивній частині ухвали ані суми
такого грошового зобов'язання, ані підстави його виникнення, хоча подання державного
виконавця та матеріали справи містили необхідні дані.
Розгляд судом подання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України
закінчується постановленням ухвали, яка за своєю формою та змістом повинна відповідати
вимогам статей 208 - 210 ЦПК (1618-15).
Вступна частина ухвали повинна містити час та місце її постановлення; повне найменування
суду, що прийняв ухвалу; прізвище та ініціали судді й секретаря судового засідання; ім'я,
прізвище, по батькові державного виконавця, який брав участь у справі (відповідно до ст.
377-1 ЦПК), а також предмет подання.
В описовій частині ухвали зазначається суть питання, яке вирішується, зокрема: зміст і
підстави внесеного подання; пояснення державного виконавця, якщо він брав участь у
розгляді подання, а також наводяться докази, подані державним виконавцем на
підтвердження внесеного подання.
Мотивувальна частина ухвали повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновків, і норми
закону, якими керувався суд, постановляючи ухвалу. У цій частині ухвали слід наводити
встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та
визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, якими суд
керувався під час вирішення подання. Встановлюючи наявність або відсутність фактів,
якими обґрунтовувалось подання, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії
мотивувати.
Резолютивна частина ухвали повинна містити висновок суду щодо вирішуваного питання,
зокрема про задоволення або відмову в задоволенні подання щодо тимчасового обмеження у
праві виїзду за межі України, а також строк і порядок набрання ухвалою законної сили та її
оскарження. У цій же частині ухвали повинні міститися такі дані: прізвище, ім'я, по батькові
боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи, число, місяць і рік
народження, місце реєстрації для боржника - фізичної особи або юридична адреса для
боржника - юридичної особи і фактичне місце проживання або знаходження відповідно для
фізичних і юридичних осіб, з обов'язковим зазначенням громадянства боржника.
У цій частині ухвали також зазначається, до якого моменту діють обмеження, тобто
виконання якого зобов'язання, покладеного на боржника рішенням, є підставою для їх
припинення. Враховуючи наведене, в ухвалі слід зазначати резолютивну частину рішення,
яке перебуває на виконанні у підрозділі державної виконавчої служби та на підставі якого
вноситься подання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України.
Резолютивна частина ухвали суду, постановлена в порядку ст. 377-1 ЦПК, про задоволення
подання може бути сформульована так:
"Подання державного виконавця _______ відділу державної виконавчої служби управління
юстиції задовольнити.
Тимчасово обмежити громадянина України (або зазначити громадянство держави-боржника,
особу без громадянства) прізвище, ім'я, по батькові (число, місяць і рік народження, місце
реєстрації) у праві виїзду за межі України до моменту фактичного виконання рішення
районного суду від ____________ 20__ року про (зміст резолютивної частини рішення або
того, що з нього залишилося невиконаним).
Ухвала набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги
протягом п'яти днів із дня її проголошення (за наявності необхідних документів), але не
пізніше наступного дня з моменту його подання".
У разі виконання боржником відповідних зобов'язань, а також у зв'язку із закінченням
виконавчого провадження на підставі п. 8 ч. 1 ст. 49 Закону N 606-XIV (повна сплата боргу
за виконавчим документом) державний виконавець виносить відповідну постанову, копія
якої підлягає обов'язковому направленню до Адміністрації Державної прикордонної служби
України для своєчасного зняття особи (боржника) з контролю.
На підставі викладеного можна зробити такий висновок: тимчасове обмеження громадянина
України у праві виїзду за межі України законом покладено на суд, а припинення такого
обмеження - на державного виконавця.
Проте судді помилково виносили ухвали про зняття обмеження у виїзді за межі України.
Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 16 липня 2014 року скасовано ухвалу
Борівського районного суду Харківської області від 25 квітня 2014 року про відмову у
задоволенні подання державного виконавця про скасування обмеження у праві виїзду
боржника за межі України і постановлено нову, якою задоволено подання державного
виконавця та скасовано обмеження у праві виїзду боржника за межі України.
В ухвалі апеляційного суду зазначено, що норми Закону N 606-XIV та Інструкції з організації
примусового виконання рішень передбачають вирішення питання про зняття обмежень у
праві виїзду боржника за межі України державним виконавцем у тому випадку, коли
виконавче провадження закінчується фактичним виконанням у повному обсязі рішення суду,
але наведені нормативні акти не надають права державному виконавцю самостійно
скасовувати встановлені раніше судом тимчасові обмеження у праві виїзду боржника за межі
України у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою. Таким чином, у
суду першої інстанції не було перешкод для вирішення питання про зняття встановленого
ним тимчасового обмеження у праві виїзду боржника за межі України, зважаючи на
припинення виконання рішення державної виконавчої служби за ініціативою стягувача
(справа N 614/390/14-ц).
Пунктом 24-1 ст. 293 ЦПК передбачено можливість оскарження в апеляційному порядку
окремо від рішення суду ухвали суду щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі
України.
Строки апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції визначені ч. 2 ст. 294 ЦПК.
Отже, ухвала суду першої інстанції щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі
України може бути оскаржена протягом п'яти днів з дня її проголошення. У разі якщо ухвалу
було постановлено без участі особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом
п'яти днів з дня отримання її копії.
Право оскаржити ухвалу суду першої інстанції щодо тимчасового обмеження у праві виїзду
за межі України мають: державний виконавець, який виніс подання, сторони виконавчого
провадження та інші заінтересовані особи.
З метою забезпечення реалізації права на апеляційне оскарження суди у резолютивній
частині ухвали повинні правильно зазначати строк і порядок набрання ухвалою законної
сили та її оскарження.
Оскарження ухвали щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України не
перешкоджає подальшому здійсненню виконавчого провадження.
11. Згідно з ч. 5 ст. 8 Закону N 606-XIV у разі вибуття однієї із сторін державний виконавець
з власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право
звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника
усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, обов'язкові тією мірою, якою вони
були б обов'язковими для сторони, яку правонаступник замінив.
У разі якщо сторона виконавчого провадження змінила найменування (для юридичної особи)
або прізвище, власне ім'я чи по батькові (для фізичної особи), державний виконавець за
наявності підтвердних документів своєю постановою, яку затверджує начальник відділу,
змінює назву сторони виконавчого провадження.
Згідно зі ст. 378 ЦПК у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням
державного виконавця або за заявою сторони суд замінює сторону виконавчого провадження
її правонаступником. Суд у десятиденний строк розглядає питання про заміну сторони
виконавчого провадження у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих
осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення цього питання.
Під процесуальним правонаступництвом у виконавчому провадженні слід розуміти заміну
однієї зі сторін (стягувача або боржника) з переходом прав та обов'язків від
правопопередників до іншої особи (правонаступника), що раніше не брали участі у
виконавчому провадженні.
Підставами правонаступництва є смерть громадянина, що був стороною виконавчого
провадження, оголошення його померлим, реорганізація юридичної особи, відступлення
права вимоги, переведення боргу (глава 47 ЦК (435-15)).
Отже, заміна сторони, що вибула, може мати місце тільки в результаті правонаступництва,
що відбулося в матеріальних правовідносинах, тому не завжди є можливою.
Суди під час вирішення питання про заміну сторони виконавчого провадження мають також
враховувати правові висновки ВСУ.
Так, відповідно до правової позиції, висловленої ВСУ в постанові від 20 листопада 2013 року
у справі N 6-122цс13, керуючись змістом статей 512, 514 ЦК (435-15), ст. 378 ЦПК, ст.
8 Закону N 606-XIV, заміна кредитора у зобов'язанні можлива з підстав відступлення вимоги
(цесія), правонаступництва (смерть фізичної особи, припинення юридичної особи) тощо, й до
нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі та на
умовах, що існували на момент переходу цих прав, у тому числі бути стороною виконавчого
провадження шляхом подання ним та розгляду судом заяви про заміну стягувача.
Пунктом 2.13 Інструкції з організації примусового виконання рішень передбачено, що в разі
вибуття однієї із сторін виконавчого провадження (у разі смерті фізичної особи, припинення
юридичної особи, а також в інших випадках заміни сторони у виконавчому провадженні),
якщо правовідносини допускають правонаступництво, державний виконавець з власної
ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право
звернутися до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження її
правонаступником. На підставі постановленої судом ухвали державний виконавець своєю
постановою, яка затверджується начальником відділу, якому безпосередньо підпорядкований
державний виконавець, замінює назву сторони виконавчого провадження. Ухвала суду та
постанова державного виконавця долучаються до виконавчого документа при його
направленні за належністю або поверненні його стягувачу чи до суду.
Пунктом 2.14 Інструкції з організації примусового виконання рішень передбачено, що
правонаступництво можливе на всіх стадіях виконавчого провадження - з моменту відкриття
виконавчого провадження до його закінчення. Після заміни вибулої сторони виконавчого
провадження її правонаступником державний виконавець продовжує виконання виконавчого
провадження в порядку, встановленому Законом.
Доказами правонаступництва, залежно від підстав виникнення, можуть бути: свідоцтво про
право на спадщину (статті 1296, 1297 ЦК (435-15)), передавальний акт комісії з припинення
юридичної особи (статті 104, 106 ЦК (435-15)), правочин щодо заміни кредитора або
боржника у зобов'язанні (статті 512, 513, 520, 521 ЦК (435-15)).
Розглядаючи питання заміни сторони виконавчого провадження, суди не завжди перевіряли
наявність відкритого виконавчого провадження.
Ухвалою Старовижівського районного суду Волинської області від 22 жовтня 2013 року
відмовлено в задоволенні заяви С.В.Г. про заміну у виконавчому провадженні стягувача
С.О.В. нею, як його спадкоємцем та правонаступником.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні заяви, оскільки виконавчий лист за рішенням
Старовижівського районного суду Волинської області від 26 жовтня 2010 року про стягнення
з К.В.П. на користь С.О.В. 106 948 грн боргу взагалі не видавався і виконавчого провадження
щодо його примусового виконання немає.
Слід зазначити, що під час вирішення судом питання про заміну сторони виконавчого
провадження у зв'язку з правонаступництвом через відступлення права вимоги має бути
договір про відступлення права вимоги.
Судам слід пам'ятати, що відповідно до ст. 515 ЦК (435-15) заміна кредитора не
допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у
зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я
або смертю.
Суди під час розгляду питання щодо заміни сторони у виконавчому провадженні про
стягнення аліментів на утримання дитини мають враховувати положення ч. 4 ст. 256-3 СК
(2947-14), згідно з якою за прийомними дітьми зберігається право на аліменти, пенсію, інші
соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, які
вони мали до влаштування до прийомної сім'ї.
Згідно з абз. 2 ч. 5 ст. 8 Закону N 606-XIV у разі, якщо сторона виконавчого провадження
змінила найменування (для юридичної особи) або прізвище, власне ім'я чи по батькові (для
фізичної особи), державний виконавець за наявності підтверджуючих документів своєю
постановою, яка затверджується начальником відділу, змінює назву сторони виконавчого
провадження.
Зазначене регламентоване і п. 2.15 Інструкції з організації примусового виконання рішень, а
саме: у разі якщо сторона виконавчого провадження змінила найменування без процедури
реорганізації (для юридичної особи) або прізвище, ім'я чи по батькові (для фізичної особи),
державний виконавець за наявності підтверджуючих документів (про внесення змін до
установчих документів, довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних
осіб - підприємців, довідки органу державної реєстрації актів цивільного стану, паспорта)
своєю постановою, яка затверджується начальником відділу, якому безпосередньо
підпорядкований державний виконавець, змінює назву сторони виконавчого провадження.
Така постанова державного виконавця приєднується до виконавчого документа при його
направленні за належністю або поверненні його стягувачу чи до суду.
Проте судами приймалися та розглядалися по суті заяви про заміну сторони виконавчого
провадження у зв'язку зі зміною назви однієї із сторін виконавчого провадження.
Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 03 жовтня 2012 року задоволено
заяву ДП "М." про заміну сторони виконавчого провадження. Задовольняючи заяву, суд
першої інстанції керувався тим, що ДП "М." є правонаступником ДП "З.", тому саме до нього
переходять його права та обов'язки як боржника.
Як встановлено з матеріалів справи, боржник змінив лише назву юридичної особи, а
державний виконавець своєю постановою від 20 серпня 2012 року змінив назву стягувача.
Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 13 лютого 2013 року скасовано
ухвалу суду першої інстанції та постановлено нову про відмову у задоволенні заяви з огляду
на відсутність підстав для заміни боржника у виконавчому провадженні у такому випадку.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 8 Закону N 606-XIV сторонами у виконавчому провадженні є
стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах
якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, визначена
виконавчим документом.
Зі змісту ст. 8 Закону N 606-XIV стороною виконавчого провадження може бути лише сама
юридична особа, її структурні підрозділи не можуть бути сторонами виконавчого
провадження.
Судам під час визначення юрисдикції питань заміни сторони виконавчого провадження слід
пам'ятати, що і ГПК (1798-12), і КАС містять свої норми, що регулюють питання щодо
заміни сторони виконавчого провадження (ст. 25 ГПК, ст. 264 КАС (2747-15)).
Відповідно до ч. 2 ст. 378 ЦПК суд розглядає питання про заміну сторони виконавчого
провадження у судовому засіданні. Сторони та інші заінтересовані особи повідомляються
про час та місце проведення судового засідання. Неявка сторін та інших осіб не є
перешкодою для вирішення питання про заміну сторони виконавчого провадження.
Отже, у справі повинні бути підтвердження повідомлення сторін про дату судового
засідання.
В ухвалах про заміну сторони виконавчого провадження суди не завжди зазначали підстави
правонаступництва; сторону, яку замінюють; номер виконавчого провадження, за яким вони
здійснюють заміну сторони.
Деякі суди під час задоволення заяви про заміну сторони виконавчого провадження
відкликали раніше виданий виконавчий лист та видавали новий.
При цьому суди не враховували, що у разі заміни сторони виконавчого провадження новий
виконавчий лист не видається. Відповідно до п. 2.13 Інструкції з організації примусового
виконання рішень на підставі постановленої судом ухвали державний виконавець своєю
постановою, яка затверджується начальником відділу, якому безпосередньо підпорядкований
державний виконавець, замінює назву сторони виконавчого провадження; ухвала суду та
постанова державного виконавця долучаються до виконавчого документа у разі його
направлення за належністю або повернення його стягувачу чи до суду.
Правильною є практика тих судів, які в ухвалах про заміну сторони виконавчого
провадження зазначали номер виконавчого провадження, за яким замінюється сторона
виконавчого провадження. Це є суттєвим, зокрема в тих випадках, коли за рішенням суду
видається декілька виконавчих листів на користь різних стягувачів щодо кожного із
солідарних боржників.
Згідно з п. 25 ч. 1 ст. 293 ЦПК ухвала суду першої інстанції щодо заміни сторони
виконавчого провадження може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення
суду.
12. Можливість звернення стягнення на частку майна боржника у випадках, коли він володіє
майном спільно з іншими особами, передбачається ч. 6 ст. 52 Закону N 606-XIV, стягнення
на майно боржника звертається в розмірі й обсязі, необхідних для виконання за виконавчим
документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією
та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого
провадження. У разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення
звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.
Отже, вирішення такого процесуального питання необхідне для примусового виконання
рішення у разі звернення стягнення на майно.
Порядок визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими
особами, встановлено ст. 379 ЦПК.
Відповідно до ч. 1 ст. 379 ЦПК питання про визначення частки майна боржника у майні,
яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного
виконавця.
Отже, згідно зі ст. 379 ЦПК право на звернення до суду з поданням про визначення частки
майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, має лише державний
виконавець.
Згідно з ч. 2 ст. 379 ЦПК суд у десятиденний строк розглядає питання про визначення частки
майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, у судовому засіданні з
повідомленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою
для вирішення цього питання.
Під час розгляду питання щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє
спільно з іншими особами, суд має враховувати думку самого боржника, стягувача та
заінтересованих осіб.
До заінтересованих осіб може бути віднесено співвласників спільного з боржником майна, це
можуть бути чоловік або дружина боржника у виконавчому провадженні (якщо майно
належить на праві спільної сумісної власності) або інші особи (якщо майно належить на
праві спільної часткової власності).
Суди, повідомляючи сторони та заінтересованих осіб про розгляд подання про визначення
частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, мають
дотримуватися вимог статей 74, 169 ЦПК.
Подання державного виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він
володіє спільно з іншими особами, має бути розглянуте за правилами виключної підсудності.
Судами в порядку ст. 379 ЦПК розглядалися подання про визначення частки майна
боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, не лише за виконавчими
листами, виданими за судовими рішеннями у цивільних справах, а й за виконавчими
листами, виданими за судовими рішеннями, постановленими у порядку господарського,
адміністративного та кримінального судочинства.
Слід зазначити, що за правилами ст. 379 ЦПК суд не просто визначає, а саме виділяє частину
майна з метою подальшого звернення стягнення на неї.
Проведене узагальнення свідчить, що у суддів виникали питання і труднощі під час розгляду
питань про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими
особами. Зокрема, йдеться про застосування положень статей 355 - 357, 366, 370 ЦК (435-15)
та статей 61, 73 СК (2947-14).
Відповідно до ст. 355 ЦК (435-15) майно, що є у власності двох або більше осіб
(співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може
належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена
спільна сумісна власність на майно.
Згідно з ч. 1 ст. 356 ЦК (435-15) власність двох чи більше осіб із визначенням часток
кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Визначення часток у праві спільної часткової власності регламентовано ст. 357 ЦК (435-15),
згідно з якою частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не
встановлено за домовленістю співвласників або законом.
Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю
співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного із співвласників
у придбання (виготовлення, спорудження) майна.
Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової
власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм
коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання
спільного майна.
Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому
законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо
це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її
зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.
Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того зі співвласників, який
їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.
Питанню звернення стягнення на частку у майні, що є у спільній частковій власності,
присвячена ст. 366 ЦК (435-15), згідно з якою кредитор співвласника майна, що є у спільній
частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене
стягнення, може пред'явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення
стягнення на неї.
Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або
проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом.
У разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечення інших
співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї
частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення
боргу.
У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або
відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати
продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов'язків
співвласника-боржника з проведенням відповідного перерахунку.
Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, провадиться згідно зі ст. 370 ЦК
(435-15), відповідно до якої співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що
є у спільній сумісній власності.
У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки
кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не
встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку,
встановленому ст. 364 ЦК (435-15), згідно з якою передбачено право співвласника на виділ у
натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.
Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є
неможливим (ч. 2 ст. 183 ЦК (435-15)), співвласник, який бажає виділу, має право на
одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості
його частки.
Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.
Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку
компенсацію, припиняється з дня її отримання.
У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який
здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така
особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке
право підлягає державній реєстрації.
Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій
формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Згідно зі ст. 61 СК (2947-14) об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути
будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи,
одержані одним із подружжя.
Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому
числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної
сумісної власності подружжя.
Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо),
придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності
подружжя.
Згідно зі ст. 73 СК (2947-14) за зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути
накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності
подружжя, яка виділена йому в натурі.
Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя,
якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те,
що було одержане за договором, використано на її потреби.
У разі відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням одного з подружжя,
стягнення може бути накладено на майно, набуте за час шлюбу, якщо рішенням суду
встановлено, що це майно було придбане на кошти, здобуті внаслідок вчинення
кримінального правопорушення.
Суди повинні правильно застосовувати зазначені правові норми.
Під час вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє
спільно з іншими особами, судді мають враховувати також роз'яснення, що містяться у
постанові ВСУ у справі N 6-31цс14 від 17 вересня 2014 року, якою скасовано ухвалу колегії
суддів судової палати у цивільних справах ВССУ від 10 квітня 2013 року у справі за позовом
Д.Д.Д. до ТОВ "Р.", Д.Е.С., треті особи: О.Д.Н., приватне лікувальне підприємство "Ц.",
Д.В.Н., Т.Р.Н., про виділ частки майна товариства та звернення стягнення на неї та
направлено справу на новий касаційний розгляд.
Цією постановою ВСУ усунуто розбіжності в застосуванні судами ст. 149 ЦК (435-15).
Ухвалюючи рішення про відмову в позові, Апеляційний суд Чернівецької області, з
висновками якого погодився ВССУ, виходив із того, що позивач, усупереч вимогам статей
149, 366 ЦК (435-15), обрав спосіб захисту, який не передбачений законом, зазначивши, що в
процесі виконання рішення про стягнення боргу право на звернення до суду має державний
виконавець у порядку ст. 379 ЦПК з клопотанням про виділення частки майна боржника в
майні товариства, учасником якого він є.
Разом із тим в ухвалі ВССУ від 08 червня 2013 року, постановленій у справі з подібних
правовідносин, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції
ст. 149 ЦК (435-15) посилається у своїй заяві Д.Д.Д., ВССУ, застосувавши ст. 149 ЦК (435-
15), відмовив у задоволенні подання державного виконавця про визначення частки майна
боржника, обґрунтовуючи це тим, що право вимоги виділення частки для звернення
стягнення мають лише кредитори, які мають майнові вимоги до боржника, а не державний
виконавець.
Статтею 15 ЦК (435-15) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного
права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист
свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 379 ЦПК питання про визначення частки майна боржника у майні,
яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного
виконавця.
Згідно з ч. 1 ст. 113 ЦК (435-15) господарським товариством є юридична особа, статутний
(складений) капітал якої поділений на частки між учасниками.
Відповідно до ч. 1 ст. 148 ЦК (435-15) учасник, який виходить із товариства з обмеженою
відповідальністю, має право одержати вартість частини майна, пропорційну його частці у
статутному капіталі товариства.
Порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у
статутному капіталі, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом.
Отже, у господарському товаристві статутний капітал поділений на частки, а майно в разі
виходу учасника розподіляється між його членам пропорційно часткам у статному капіталі,
тобто виходячи з правовідносин спільної часткової власності з визначенням часток у
порядку, встановленому законом і статутом товариства.
Згідно зі ст. 149 ЦК (435-15) звернення стягнення на частину майна товариства з обмеженою
відповідальністю, пропорційну частці учасника товариства в статутному капіталі, за його
особистими боргами допускається лише в разі недостатності в нього іншого майна для
задоволення вимог кредиторів. Кредитори такого учасника мають право вимагати від
товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника в
статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на
нього стягнення. Частина майна, що підлягає виділу, або обсяг коштів, що становлять її
вартість, встановлюються згідно з балансом, який складається на дату пред'явлення вимог
кредиторами. Звернення стягнення на всю частку учасника в статутному капіталі товариства
з обмеженою відповідальністю припиняє його участь у товаристві.
Отже, виходячи із зазначених норм права, майно товариства може бути виділено
пропорційно частці боржника в статутному капіталі або виплачена його вартість
пропорційно частці боржника в статутному капіталі товариства на вимогу кредитора, у тому
числі з огляду на положення ст. 15 ЦК (435-15) цю вимогу може бути пред'явлено до суду.
Разом з тим виплата вартості частки майна або виділення частки майна боржника,
пропорційної частці боржника в статутному капіталі, повинні здійснюватися з дотриманням
положень закону та статуту товариства (ст. 148 ЦК (435-15)).
Установивши, що відповідно до п. 4.2 статуту ТОВ "Р." відповідач Д.Е.С. є учасником цього
товариства, який має в статутному фонді товариства 50 %, що становить 600 тис. грн, суди
дійшли помилкового висновку, що частка боржника в майні товариства не визначена і
підлягає визначенню в порядку ст. 376 ЦПК.
Судам слід пам'ятати, що згідно з п. 26 ст. 293 ЦПК ухвала суду про визначення частки
майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, підлягає оскарженню в
апеляційному порядку.
13. Відповідно до Рішення КСУ від 02 листопада 2011 року у справі N 13-рп/2011 поворот
виконання рішення - це цивільна процесуальна гарантія захисту майнових прав особи, яка
полягає у поверненні сторін виконавчого провадження в попереднє становище через
скасування правової підстави для виконання рішення та повернення стягувачем відповідачу
(боржнику) всього одержаного за скасованим (зміненим) рішенням.
Згідно з частинами 1, 2 ст. 380 ЦПК питання про поворот виконання рішення вирішує суд
апеляційної чи касаційної інстанції, якщо, скасувавши рішення, він закриває провадження у
справі, залишає позов без розгляду, відмовляє в позові повністю або задовольняє позовні
вимоги в меншому розмірі.
Якщо рішення після його виконання скасовано і справу повернено на новий розгляд, а при
новому розгляді справи в позові відмовлено або позовні вимоги задоволено в меншому
розмірі, або провадження у справі закрито чи заяву залишено без розгляду, суд, ухвалюючи
рішення, повинен зобов'язати позивача повернути відповідачеві безпідставно стягнене з
нього за скасованим рішенням.
Отже, поворот виконання - це повернення позивачем відповідачеві всього одержаного ним за
скасованим чи зміненим рішенням суду.
Згідно з ч. 1 ст. 381 ЦПК, якщо питання про поворот виконання рішення не було вирішено
судом при новому розгляді справи або судом апеляційної чи касаційної інстанції, заява
відповідача про повернення стягненого з нього за скасованим рішенням майна розглядається
судом, у якому перебуває справа. Заяву про поворот виконання можна подати у межах
позовної давності.
Отже, правом звернення із заявою про поворот виконання рішення наділений лише
відповідач, оскільки по суті поворот виконання спрямований на відновлення саме його прав.
Таким чином, на відміну від інших процесуальних питань, які передбачені розділом VI ЦПК
(1618-15), питання про поворот виконання рішення розглядає за своєю ініціативою суд, до
якого справу передано на новий судовий розгляд і лише в разі невирішення цього питання
судом відповідач звертається з такою заявою до суду.
Іноді суди виносили ухвали про поворот виконання рішення щодо осіб, які не брали участі у
справі.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 13 березня 2013 року задоволено заяву ПАТ "АКБ
"К." про поворот виконання рішення та зобов'язано С.О.Я. - правонаступника С.JI.C.
повернути безпідставно стягнуті з ПАТ "АКБ "К." грошові кошти на виконання рішення
Голосіївського районного суду м. Києва від 01 грудня 2009 року про стягнення з ПАТ "АКБ
"К." на користь С.О.Л. коштів та відшкодування моральної шкоди.
В ухвалі ВССУ від 31 липня 2013 року зазначено, що оскільки рішення суду про стягнення
грошових коштів, за яким С.Л.С. отримав гроші, скасовано, то С.JI.C. став боржником перед
банком, а отримані ним гроші підлягають поверненню. Однак С.JI.C. помер і за його боргами
відповідають його спадкоємці. Оскільки спадкоємець боржника не був стороною під час
ухвалення судом рішення про стягнення грошових коштів, то питання щодо його
відповідальності має вирішуватися у порядку статей 1281, 1282 ЦК (435-15) шляхом
звернення до суду з відповідним позовом (справа N 6-16762св13).
Заява про поворот виконання рішення подається в межах строку позовної давності. Позовна
давність починає спливати з дня набрання законної сили рішенням суду про відмову в
позові, або ухвали про закриття провадження у справі чи залишення заяви без розгляду.
Одночасно із заявою про поворот виконання рішення відповідач повинен надати докази, що
підтверджують факт виконання скасованого рішення.
Поворот виконання рішення допускається не у всіх категоріях справ. Відповідно до ч. 2 ст.
382 ЦПК винятком є справи про стягнення аліментів, стягнення заробітної плати чи інших
виплат, що випливають з трудових правовідносин. Проте, коли скасоване рішення у цих
справах ґрунтувалося на повідомлених позивачем неправдивих відомостях чи представлених
підроблених документах, здійснюється поворот виконання рішення.
Поворот виконання рішення з окремих категорій справ має особливості, передбачені ч. 1 ст.
382 ЦПК. У разі скасування у зв'язку з нововиявленими обставинами рішень у справах про
відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю
фізичної особи, поворот виконання рішення допускається, якщо скасоване рішення було
обґрунтоване на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або поданих ним
підроблених документах.
Вирішуючи питання про поворот виконання, судді мають враховувати роз'яснення, що
містяться в постанові ВСУ у справі N 6-91цс14 від 02 липня 2014 року, якою скасовано
ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах ВССУ від 15 травня 2013 року у
справі за позовом ПАТ "Банк" до Д.Д.Д., третя особа - управління Пенсійного фонду України
в м. Броварах та Броварському районі Київської області, про стягнення помилково
перерахованих коштів, оскільки ст. 1215 ЦК (435-15) аналогічна за своїм правовим
наслідком зі ст. 382 ЦПК.
У цій постанові зазначено, що за змістом ч. 1 ст. 1212 ЦК (435-15) особа, яка набула майно
або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової
підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно.
Стаття 1215 ЦК (435-15) визначає випадки, коли набуте особою без достатньої правової
підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню.
Так, не підлягають поверненню безпідставно набуті: заробітна плата і платежі, що
прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої
каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані
фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною
особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку
набувача (ч. 1 ст. 1215 ЦК (435-15)).
Отже, закон встановлює два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата зазначених
платежів є результатом рахункової помилки з боку особи, яка проводила цю виплату; по-
друге, у разі недобросовісності з боку набувача.
Правильність виконаних розрахунків, за якими була проведена виплата, а також
добросовісність набувача презюмуються, отже, зазначене у ст. 1215 ЦК (435-15) майно
підлягає поверненню в разі наявності цих фактів.
Вирішуючи питання про те, чи можуть бути предметом повороту виконання рішення суду
дії, які не мають майнового характеру, судді мають враховувати роз'яснення, що містяться в
ухвалі ВССУ від 19 листопада 2014 року N 6-29750, якою скасовано ухвалу Ужгородського
міськрайонного суду Закарпатської області від 10 квітня 2014 року та ухвалу Апеляційного
суду Закарпатської області від 23 червня 2014 року в частині задоволення заяви Ч.Ч.Ч. про
поворот виконання рішення суду щодо вселення, у справі за позовом П.П.П. в інтересах
Ш.Ш.Ш. до Ч.Ч.Ч., Ужгородської міської ради про припинення права на частку в спільному
майні, визнання права власності на майно, виселення без надання іншого жилого
приміщення та зняття з реєстрації.
Частково задовольняючи заяву Ч.Ч.Ч. про поворот виконання рішення, суд першої інстанції,
з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що право власності Ч.Ч.Ч.
на 35/100 житлового будинку АДРЕСА_1 в м. Ужгороді припинено та визнано за Ш.Ш.Ш., а
також примусово виселено Ч.Ч.Ч. з будинку без надання іншого жилого приміщення на
підставі рішення суду, яке було скасовано, тому наявні всі підстави для виконання повороту
виконання рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 30
березня 2009 року.
Проте ВССУ не погодився із такими висновками судів, оскільки суди дійшли їх із
порушенням норм процесуального права.
У Рішенні КСУ від 02 листопада 2011 року в справі N 1-25/2011 за конституційним
зверненням військової частини А 1080 щодо офіційного тлумачення положення п. 28 ч. 1 ст.
293 ЦПК у взаємозв'язку з положеннями пунктів 2, 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, яке є
обов'язковим для застосування на всій території України, роз'яснено, що особливістю ухвал
суду щодо повороту виконання рішення є те, що вони приймаються на стадіях виконання
судового рішення і оскаржити їх одночасно з рішенням суду неможливо. Згідно зі ст.
380 ЦПК питання про поворот виконання рішення вирішує також суд апеляційної чи
касаційної інстанції, якщо, скасувавши рішення, він закриває провадження у справі, залишає
позов без розгляду, відмовляє в позові повністю або задовольняє позовні вимоги в меншому
розмірі.
Поворот виконання рішення є способом захисту майнових прав сторони, який не може бути
застосований у справах, де предметом спору є немайнові права, зокрема, право на житло та
на проживання в ньому, тому поворот виконання рішення про виселення шляхом вселення у
раніше займане приміщення неможливий і включає в себе абсолютно протилежну виселенню
вимогу - про вселення, яка може бути розглянута лише у позовному провадженні.
Крім того, поворот виконання рішення можливий за будь-якими справами, але за наявності
таких умов: 1) щоб позивач отримав від відповідача в порядку виконання рішення майно чи
гроші; 2) щоб виконане рішення було скасоване судом вищого рівня повністю чи змінене із
задоволенням позовних вимог у меншому розмірі. В усіх інших випадках розгляд питань про
повернення стягненого в порядку цивільного судочинства відбуватися не може.
Судам слід пам'ятати, що відповідно до п. 23 постанови ВССУ N 14 на судові накази
поширюються положення ст. 380 ЦПК.
Згідно з ч. 2 ст. 381 ЦПК за подання заяви про поворот виконання рішення судовий збір не
сплачується.
Відповідно до ч. 3 ст. 381 ЦПК суд розглядає заяву про поворот виконання рішення в
судовому засіданні з повідомленням сторін і постановляє ухвалу.
Оскільки відповідно до ч. 3 ст. 74 ЦПК сторони повідомляються про розгляд у судовому
засіданні питань, під час розгляду яких їх участь не є обов'язковою, то неявка сторін не є
перешкодою для вирішення питання про поворот виконання рішення.
В основному суди правильно застосовують вимоги статей 380 - 382 ЦПК (1618-15), проте
існують розбіжності щодо викладення резолютивної частини рішення в разі задоволення
заяви. Це пов'язано з тим, що відповідно до ч. 2 ст. 380 ЦПК суд "повинен зобов'язати
позивача повернути відповідачеві безпідставно стягнене з нього за скасованим рішенням".
У ч. 1 ст. 381 ЦПК зазначено "про повернення стягненого з нього за скасованим рішенням
майна".
Красноармійський міськрайонний суд Донецької області, задовольняючи заяву громадянина
Щ.Ф.Ф. про поворот виконання судового наказу, зобов'язав КП "К." повернути Щ.Ф.Ф.
безпідставно стягнуту з нього за скасованим судовим наказом, виданим цим судом 12
листопада 2010 року, заборгованість за послуги теплопостачання за період з 15 жовтня 2008
року по 01 жовтня 2010 року в сумі 3 624,22 грн, витрати на інформаційно-технічне
забезпечення розгляду справи в розмірі 30 грн (справа N 235/3530/13-ц).
Харцизький міський суд Донецької області ухвалив стягнути з ПАТ "Д." на користь Ж.І.І.
847,54 грн як безпідставно отримані за рішенням цього суду від 16 липня 2013 року (справа
N 248/4322/13-ц).
Такі різні за формулюваннями резолютивні частини ухвал - "зобов'язати повернути" та
"стягнути" - відповідно до Закону N 606-ХІV виконуються різними способами та в різні
строки:
- ухвала про стягнення безпідставно отриманих сум чи майна за скасованим рішенням - в
загальному порядку звернення стягнення на майно;
- ухвала про зобов'язання повернути безпідставно отримане майно (гроші) за скасованим
рішенням - в порядку глави 7 Закону N 606-ХІV.
Підсудність питання щодо повороту виконання рішення можна визначити виходячи зі статей
380, 381 ЦПК.
Питання про поворот виконання рішення вирішується тим судом, який розглядає чи
розглядав справу.
Згідно з частинами 1, 2 ст. 380 ЦПК питання про поворот виконання рішення вирішує суд
апеляційної чи касаційної інстанції, якщо, скасувавши рішення, він закриває провадження у
справі, залишає позов без розгляду, відмовляє в позові повністю або задовольняє позовні
вимоги в меншому розмірі. Якщо рішення після його виконання скасовано і справу
повернено на новий розгляд, а при новому розгляді справи в позові відмовлено або позовні
вимоги задоволено в меншому розмірі, або провадження у справі закрито чи заяву залишено
без розгляду, суд, ухвалюючи рішення, повинен зобов'язати позивача повернути
відповідачеві безпідставно стягнене з нього за скасованим рішенням.
Згідно з ч. 1 ст. 381 ЦПК, якщо питання про поворот виконання рішення не було вирішено
судом при новому розгляді справи або судом апеляційної чи касаційної інстанції, заява
відповідача про повернення стягненого з нього за скасованим рішенням майна розглядається
судом, у якому перебуває справа.
Виходячи зі змісту статей 380 - 381 ЦПК (1618-15), суди можуть розглядати питання про
поворот виконання рішення лише у цивільних справах.
Згідно з п. 28 ч. 1 ст. 293 ЦПК ухвала суду щодо повороту виконання рішення може бути
оскаржена в апеляційному порядку.
Відповідно до Рішення КСУ від 02 листопада 2011 року N 13-рп/2011 апеляційному
оскарженню окремо від рішення суду підлягають ухвали суду першої інстанції як щодо
повороту виконання судового рішення, так і про відмову в задоволенні заяви щодо повороту
виконання судового рішення.
Після набрання ухвалою про поворот виконання рішення законної сили вона виконується за
загальними правилами виконавчого провадження.
Відповідно до ч. 4 ст. 380 ЦПК за судовим рішенням про поворот виконання видається виконавчий лист у порядку, встановленому цим Кодексом.