БІОЛОГІЧНА НЕБЕЗПЕКА

І РІВНІ БІОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ

Інфекційні хвороби становлять небезпеку не лише для окремо взятої
людини, тому боротьба з ними потребує колективних дій залежно від рівня
небезпеки. Одним із важливих наслідків холерних епідемій був розвиток
служби санітарної і демографічної статистики, що дало змогу в майбутньому
більш правильно оцінювати заходи в галузі суспільної охорони здоров'я й
боротьби з інфекціями. До моменту появи холери в Європі майже всі країни
мали досить розвинену карантинну службу в основних морських портах, а
також на сухопутних кордонах. Таким чином, пандемії холери та інших
інфекційних захворювань створили передумови для вироблення міжнародних
законодавств з цього питання (Міжнародна санітарна рада в Константинополі
(1839-1914), Тегерані (1867-1914), Танжері (1792-1914).
Необхідність міжнародного співробітництва для вирішення загальних
проблем медицини й охорони здоров'я сприяла створенню механізмів його
координації в межах ВООЗ. Так, у 1951 р. IV Всесвітня асамблея охорони
здоров'я (ВАОЗ) розглянула й прийняла перші Міжнародні санітарні правила;
згодом у них було внесено істотні корективи.
Нарешті, у 1969 р. XXII сесія ВАОЗ прийняла нові міжнародні медико-
санітарні правила (ММСП), що вступили в силу з 1 січня 1974 р. У ці правила
включено холеру (у тому числі спричинену вібріоном Ель-Top), натуральну
віспу (у тому числі аластрім variola minor (легка форма натуральної віспи),
чуму, жовту гарячку, висипний і поворотний тифи; ці захворювання до 1971 р.
позначали як "карантинні хвороби". У 1973 р. із ММСП було виключено тифи
як менш небезпечні, ніж інші карантинні хвороби, а в 1981 р. - натуральна віспа
як перше захворювання, переможене глобальною вакцинацією людства. Нині їх
визначають як "хвороби, на які поширюються ММСП".
На початку 1990-х років знову реєструють поширення низки добре відомих
епідемічних хвороб: холери (деякі регіони Південної Америки), чуми (Індія).
Також з'являються нові інфекційні захворювання, наприклад геморагічна
гарячка Ебола. У зв'язку із цим, а також із розвитком міжнародної торгівлі,
збільшенням міграції й міжнародних сполучень, загрозою біотероризму на 48-й
сесії ВАОЗ у 1995 р. було запропоновано провести перегляд ММСП.
У травні 2001 р. ВАОЗ прийняла резолюцію WHA54.14 "Глобальна безпека
в питаннях охорони здоров'я: попередження про епідемії і заходи реагування",
в якій ВООЗ пропонувалося забезпечити своїм державам-членам підтримку в
зміцненні їхнього потенціалу для виявлення й швидкого реагування на ті
загрози для здоров'я населення, які пов'язані з інфекційними хворобами і
надзвичайними ситуаціями. 23 травня 2005 р. 58-я сесія ВАОЗ прийняла нові
ММСП, які вступили в силу 15 червня 2007 р. Виконувати правила
зобов'язалися 194 держави.
ММСП - міжнародний договір (міжнародний закон), що встановлює
глобальні правила в галузі суспільної охорони здоров'я з метою посилити
медико-санітарну безпеку на національному, регіональному й міжнародному
рівнях. Вони є обов'язковими для 194 країн світу, включаючи всі держави -
члени ВООЗ. їхньою метою є сприяння міжнародному співтовариству в
запобіганні і прийнятті відповідних заходів у разі виникнення критичних
небезпек для здоров'я людей, які потенційно можуть перетинати кордони й
загрожувати людям в усьому світі. Нова редакція ММСП, прийнята в 2005 p.,
передбачає зовсім новий міжнародний правовий режим, спрямований на
посилення захисту здоров'я населення від небезпек міжнародного значення
(включаючи біологічні, хімічну і ядерну загрозу). Ці правила створюють нову
основу для співробітництва у випадку надзвичайних ситуацій, що загрожують
здоров'ю населення в міжнародному масштабі. Правила також вимагають від
держав забезпечити можливість відстеження небезпечних ситуацій і вжиття
відповідних заходів із допомогою і за підтримки ВООЗ, європейських або
американських Центрів з контролю захворюваності.
Згідно з новою редакцією ММСП (2005), усі країни - члени ВООЗ
відповідно до розробленого алгоритму повинні повідомляти про появу на їх
території потенційно небезпечних захворювань у таких випадках:
1.Випадок захворювання перерахованими нижче хворобами є незвичайним і
неочікуваним та може суттєво вплинути на здоров'я населення, отже, підлягає
сповіщенню: віспа; поліомієліт, спричинений поліовірусом дикого типу; грип,
зумовлений новим підтипом вірусу; ТГРС.
2. Будь-який випадок у галузі суспільної охорони здоров'я, що має
потенційне міжнародне значення, включаючи події з невідомими причинами
або джерелами та події за участю інших подій або хвороб, крім тих, що указані
у п. 1 і п. 3.
3.Будь-яка подія за участю перерахованих нижче хвороб завжди має
зумовлювати до використання алгоритму, так як вони продемонстрували
здатність суттєво впливати на здоров'я населення і швидко поширюватися в
міжнародних масштабах:
• холера;
• легенева чума;
• жовта гарячка;
• вірусна геморагічна гарячка (Ебола, Ласса, Марбург);
• гарячка Західного Нілу;
• інші хвороби, які спричиняють особливу національну та регіонарну
стурбованість, наприклад, гарячка денге, гарячка Ріфт-Валлі й менінгококова
хвороба.
Відповідно до нової редакції ММСП (2005) країни - члени ВООЗ зобов'язані
вчасно виявляти події, що становлять небезпеку для здоров'я в міжнародному
масштабі й сприяти ефективному усуненню загрози. У зв'язку із цим у ММСП
(2005) суттєво змінилися кілька принципових положень:
1.Об'єктами епідеміологічного нагляду стають події, а не підтверджені
випадки того або іншого інфекційного захворювання.
2.Країни - члени ВООЗ більше не мають монополії на надання
епідеміологічної інформації. Відтепер ВООЗ може використовувати різні
джерела, у тому числі засоби масової інформації та неурядові ресурси. Так,
глобальна мережа оповіщення про спалахи захворювань і заходи реагування
(GOARN - Global Outbreak Alert and Response Network) одержує інформацію як
із державних, так і недержавних джерел. При цьому координуючим органом
залишається ВООЗ.
3.Право вирішувати, в яких випадках необхідно застосовувати повною
мірою ММСП, також не належить винятково країнам - членам ВООЗ. Навіть
якщо країна заперечує яку-небудь подію на своїй території, ВООЗ має право
рекомендувати застосування відповідних заходів для мінімізації збитків й
запобігання міжнародному поширенню небезпечного інфекційного
захворювання.
4.Установлено чіткі обов'язки країн - членів ВООЗ щодо вдосконалювання
структури епідеміологічного нагляду.
Таким чином, на сьогодні основним джерелом інформації про спалахи
інфекційних захворювань слугують засоби електронного зв'язку та Інтернет, а
не офіційні зведення міністерств охорони здоров'я різних країн. За період із
січня 2001 р. по жовтень 2004 р. 61 % первинних повідомлень у ВООЗ про
спалахи інфекційних хвороб надходили з неофіційних електронних джерел.
Багато країн бажають приховувати ті або інші проблеми, пов'язані зі
спалахами захворювань, насамперед через побоювання негативного відбитку
на економіці країни в результаті зниження туризму або торгівлі. З іншого боку,
обмеження інформованості міжнародних інстанцій може мати значно тяжчі
наслідки через некоординовані дії і відсутність допомоги з боку ВООЗ. Тому
нині міжнародна мережа інформації в галузі суспільної охорони здоров'я
(GHPIN - Global Public Health Intelligence Network) - високочутлива
комп'ютерна програма, яка є партнером GOARN і регулярно переглядає
мережу Інтернет по заданих ключових словах на різних мовах з метою виявити
повідомлення про спалахи інфекційних захворювань на території різних
держав. Отриману інформацію аналізують фахівці ВООЗ, за потреби вживають
відповідних заходів.
У Європі також існують системи з контролю за інфекційною
захворюваністю, основними з яких є Європейська комісія і Центр з
профілактики і контролю захворювань.
Поняття "біологічна небезпека" означає, що "інфекційний агент (або
частина його) становить потенційну небезпеку для здорової людини, тварини
та/або рослини внаслідок прямого впливу - зараження або непрямого впливу
через руйнування навколишнього середовища".
Рівні біологічної безпеки (з 1 по 4) встановлено CDC і національними
інститутами охорони здоров'я (National Institutes of Health) США. Ці рівні
присвоюють для позначення біологічної небезпеки залежно від агентів, які
використовують у роботі, та діяльності самої лабораторії.
Рівень біологічної безпеки І
Правила роботи згідно з технікою безпеки, обладнання та приміщення
лабораторії придатні для роботи з відомими штамами мікроорганізми, з якими
випадки захворювання людини не зареєстровані. Лабораторія не обов'язково має
бути ізольована від приміщень усієї будівлі. Робота може проводитися на
звичайному лабораторному столі для стандартних мікробіологічних процедур.
Спеціальне захисне обладнання не потрібне і/або не використовується. Персонал
лабораторії проходить звичайне навчання техніці безпеки і підпорядковується
кершництву начальника лабораторії, що має досвід роботи в стандартній
мікробіологічної лабораторії. Бокси біологічної безпеки при роботі із
зазначеними штамами мікроорганізмів не обов'язкові.
Приклади мікроорганізмів цього рівня біологічної безпеки: Bacillus subtilis,
Naegleria gruberi, E. coli.
Рівень біологічної безпеки 2
Правила роботи згідно з технікою безпеки, обладнання та приміщення
лабораторії придатні для роботи із широким спектром відомих мікроорганізмів,
що належать до груп помірного ризику та здатні спричинювати захворювання
людини середнього ступеня тяжкості. Основні відмінності від рівня біологічної
безпеки 1 такі:
• персонал лабораторії проходить спеціальне навчання щодо роботи з
патогенними мікроорганізмами під керівництвом досвідчених фахівців;
• під час проведення досліджень доступ до лабораторії обмежений;
• рекомендується обережне поводження з гострими предметами;
• необхідні особливі заходи безпеки при маніпуляціях, у ході яких можуть
утворюватися аерозолі та/або бризки. Рекомендується використання фізичних
бар'єрів захисту. Настійно рекомендується проводити роботу в боксах
біологічної безпеки І і II класу.
Приклади мікроорганізмів цього рівня біологічної безпеки та захворювання,
які вони спричиняють: Measles virus (кір), Salmonellae (сальмонельози),
Toxoplasma spp. (токсоплазмоз), HBV (ВГВ).
Рівень біологічної безпеки З
Правила роботи згідно з технікою безпеки, обладнання та приміщення
лабораторії придатні для роботи з місцевими та екзотичними
мікроорганізмами, що передаються повітряно-краплинним шляхом і можуть
зумовлювати тяжкі захворювання з можливим летальним наслідком. Особливу
увагу слід приділяти захисту персоналу (первинний і вторинний бар'єри), а
також суспільства та навколишнього середовища.
Обоє 'язкова вимога: проведення робіт у боксах біологічної безпеки І і II
класу. Приклади мікроорганізмів цього рівня біологічної безпеки та
захворювання, які вони спричиняють: М. tuberculosis (туберкульоз), St. louis
encephalitis virus (кліщовий енцефаліт Сент-Луїс), Coxiella burnetii (Ку-гарячка),
Bacillus anthracis (сибірка).
Рівень біологічної безпеки 4
Правила роботи згідно з технікою безпеки, обладнання та приміщення
лабораторії придатні для роботи з небезпечними та екзотичними штамами
мікроорганізмів, що становлять високий ризик для здоров'я і життя людини.
Захворювання передаються повітряно-краплинним або невідомими шляхами і
не піддаються лікуванню; вакцини та лікарські препарати відсутні. Персонал
лабораторії проходить спеціальне і ретельне навчання з техніки безпеки щодо
роботи з особливо небезпечними мікроорганізмами під керівництвом фахівця,
що має такий досвід. Вхід у лабораторію суворо обмежений. Лабораторія
розташовується в окремому будинку або повністю ізольованій частині будівлі.
Встановлені спеціальні правила проведення робіт у лабораторії. Наявність
боксу біологічної безпеки III класу суворо обов 'язкова.
Приклади мікроорганізмів цього рівня біологічної безпеки та захворювання,
що вони спричиняють: Ebolaviruses (гарячка Ебола), Sin Nombre virus
(хантавірусний кардіопульмональний синдром), Rift Valley Fever Virus (гарячка
Ріфт—Валлі).
Бокси біологічної безпеки
Термін "бокси біологічної безпеки" означає спеціальне обладнання,
оснащене НЕРА-фільтром (фільтрами) і призначене для захисту оператора або
одночасного захисту оператора та продукту від речовин, що становлять
біологічну небезпеку. Цей термін може бути застосований тільки до того
обладнання, яке відповідає встановленим вимогам для І, II або III класу, що
регламентують конструкцію, швидкість і розподіл повітряних потоків, системи
витяжки. НЕРА-фільтри довгострокового очищення - основний компонент
боксу біологічної безпеки. Це разові фільтри, виготовлені із борсилікатного
мікроволоконного скла, яке складено в пачку тонкими листами завтовшки з
папір.
Бокси біологічної безпеки І класу мають простішу конструкцію. У ході
проведених мікробіологічних робіт усередині робочого простору боксу
утворюється аерозоль, що містить потенційно небезпечні агенти. Цей аерозоль
захоплюється повітряним потоком, що надходить у робочу зону боксу та
проходить через спеціальну систему фільтрування. Такі бокси не захищають
від забруднення зовнішнім повітрям продукт, з яким проводиться робота в
боксі.
На відміну від боксів біологічної безпеки І класу, вхідний потік у боксах
біологічної безпеки II класу не відразу надходить у робочу зону, а йде в
решітку повітряного забору, розташовані поруч з оператором. У такий спосіб
відбувається запобігання впливу зовнішнього повітря, тобто ці бокси
захищають як довкілля, так і оператора від можливого зараження небезпечним
агентом.
Бокси біологічної безпеки III класу забезпечують абсолютний рівень
безпеки, який не може бути досягнутий ні в боксах І класу, ні в боксах II класу.
Усі бокси біологічної безпеки III класу зазвичай мають суцільний каркас і
абсолютно герметичну конструкцію. Робота в боксі III класу здійснюється за
допомогою герметичних рукавичок, вбудованих у передню панель боксу. У
боксі НІ класу обов'язково підтримується знижений тиск, що є додатковою
гарантією безпечної роботи.
ВНУТРІШНЬОЛІКАРНЯНІ ІНФЕКЦІЇ
За визначенням ВООЗ, внутрішньолікарняна інфекція (син.: нозокоміальна,
госпітальна) - це будь-яке клінічно розпізнане інфекційне захворювання, яке
розвивається в пацієнтів у результаті його звернення до лікарні по медичну
допомогу або перебування в ній, а також будь-яке інфекційне захворювання
співробітника лікарні, що виникло внаслідок його роботи в цьому закладі,
незалежно від часу появи симптомів (після або під час перебування в лікарні).
Це інфекції, що виникають у госпіталізованих пацієнтів після 48 год лікування
у стаціонарі за умови відсутності ознак хвороби на момент госпіталізації і якщо
пацієнти не знаходилися в інкубаційному періоді.
Для внутрішньолікарняних інфекцій характерні особливості епідеміології:
своєрідність механізмів і факторів передачі, особливості перебігу інфекційного
процесу. Важливу роль в їх виникненні, підтриманні й поширенні відіграє
персонал лікувально-профілактичних закладів. Ці інфекції погано піддаються
терапії внаслідок антибіотикорезистентності.
До внутрішньолікарняних інфекцій не належать:
1. Випадки госпіталізації хворого в інкубаційний період.
2. Інфекції, що є закономірним розвитком основного захворювання.
3.Випадки внутрішньоутробної інфекції та інфікування новонародженого
при проходженні через пологові шляхи (вертикальний механізм зараження).
За оцінками CDC, у США щорічно реєструють близько 1,7 млрд випадків
внутрішньолікарняних інфекцій і 99 тис. смертей. Спричиняються вони
багатьма мікроорганізмами, але 2/3 з них становить грамнегативна флора.
ЕТІОЛОГІЯ. Нині відомо понад 200 агентів, які можуть бути причиною
внутрішньолікарняних інфекцій. У доантибіотичну еру цими збудниками
переважно були стрептококи та анаероби. Після широкого застосування
антибіотикотерапії основними збудниками внутрішньолікарняних інфекцій
стали умовно-патогенні штами Staphylococcus aureus, S. epidermidis, S.
saprophiticus, Escherichia coli, Enterococcus faecalis, E. durans, Klebsiella spp.,
Proteus mirabilis, Providencia spp., Acinetobacter, Citrobacter, Serratia marcescens.
їх виникнення також може бути пов'язане з поширенням ротавірусної, цито-
мегаловірусної інфекції, кампілобактера, вірусів гепатиту В, С і D, а також
ВІЛ-інфекції, грибкових і паразитарних збудників.
Збудники внутрішньолікарняних інфекцій постійно мутують, у лікувальних
відділеннях відбувається їх природний відбір з утворенням ще стійкіших до
антибіотиків, так званих госпітальних штамів.
Госпітальні штами - це мікроорганізми, що генетично змінилися в
результаті циркуляції у лікувальних закладах через мутації або перенесення
плазмід, унаслідок чого вони набувають нових властивостей, які допомагають
їм вижити у стаціонарних умовах. Провідними ознаками таких штамів є їхня
полірезистентність як до антибіотиків, так і до дезінфекційних засобів. На
початку 2011 р. ВООЗ повідомила про появу полірезистентного штаму Е. coli
до карбапенемів та інших (3-лактамів, зумовлену наявністю ензиму NDM1
(New Delhi metallo-p-lactamase). Ці штами були чутливі лише до тигецикліну та
колістину.
ЕПІДЕМІОЛОГІЯ. Джерелом внутрішньолікарняних інфекцій найчастіше є
медичний персонал, носії збудника, хворі з гострою або хронічною інфекцією
(у тому числі рановою), дуже рідко - відвідувачі стаціонарів.
Механізми передачі інфекції - повітряно-краплинний, фекально-оральний,
контактний і гемоконтактний. Провідними шляхами зараження в умовах
стаціонарів є контактно-побутовий, повітряно-краплинний і повітряно-
пиловий. Факторами передачі слугують повітряні аерозолі, пил, вода, продукти
харчування, обладнання й медичні інструменти. Можлива гемоконтактна
передача, особливо для вірусних гепатитів В, С і D.
Найчастіше чинниками, що сприяють розвитку внутрішньолікарняних
інфекцій, є наявність невиявлених носіїв патогенних мікроорганізмів серед
медичного персоналу і пацієнтів, несановані вогнища гнійно-септичної
інфекції, наявність пацієнтів із тяжкими порушеннями імунітету, недотримання
медичним персоналом правил асептики та антисептики, особистої гігієни,
перевантаження лікувальних закладів та їх недостатнє забезпечення
дезінфекційними засобами, застаріле обладнання та ін.
До груп ризику виникнення внутрішньолікарняних інфекцій належать хворі
без постійного місця проживання, пацієнти із тривалими інфекційними
захворюваннями, хворі з імунодефіцитними станами, а також медичний
персонал.
КЛІНІЧНІ ПРОЯВИ. Прояви внутрішньолікарняних інфекцій залежать від
локалізації процесу, кількості та вірулентності мікроорганізмів, що їх
спричинили. Загалом клінічна картина часто буває стертою або атиповою.
Перші симптоми зазвичай розвиваються раптово, найчастіше підвищується
температура тіла. Дуже часто виникають множинні ураження органів за типом
сепсису (нозокоміальний сальмонельоз, метицилінрезистентні стафілококові
ураження тощо).
ДІАГНОСТИКА. Найважливішим методом підтвердження діагнозу є
отримання позитивних результатів дослідження крові на наявність того чи
іншого збудника.
Узяття крові слід здійснювати в усіх випадках госпітальної гарячки, за
винятком:
• першого епізоду гарячки в післяопераційний період;
• упевненості в тому, що це медикаментозна гарячка;
• клінічних ознак тромбозу глибоких вен нижніх кінцівок.
У більшості випадків кров беруть протягом двох днів поспіль й одразу від-
правляють у лабораторію. Слід пам'ятати, що взяття крові для
бактеріологічного дослідження ніколи не можна здійснювати через постійний
катетер. Руки персоналу мають бути закриті стерильними рукавичками. Шкіру
в місці венепункції знезаражують спочатку етиловим спиртом, потім
спиртовим розчином йоду або йодоформу. Експозиція (тривалість контакту
знезаражувальної речовини зі шкірою) становить не менше 1 хв.
Об'єм крові в пробі - один із найважливіших чинників, що визначають
результат дослідження. Рекомендується кожний раз брати не менше ніж 20-30
мл крові, хоча її об'єм, який використовують для дослідження, як правило, не
перевищує 5 мл. Загалом кількість посівів крові має бути не менше ніж 2-3,
залежно від вогнища інфекції. При отриманні позитивного результату
бактеріологічного дослідження найважливішим є визначення чутливості до
антибактерійних препаратів.
За підозри на внутрішньолікарняну інфекцію, спричинену вірусними або па-
разитарними агентами, проводять відповідні дослідження.
ЛІКУВАННЯ. Ефективність стартової терапії - це важливий чинник, від якого
залежить прогноз життя пацієнта. Натепер у лікуванні бактерійних
внутрішньолікарняних інфекцій використовують так звану деескалаційну
терапію. її суть полягає в тому, що для стартової емпіричної терапії, яку
починають відразу після встановлення діагнозу, призначають комбінацію
антимікробних засобів, що діють на всіх можливих збудників інфекції.
Наприклад, карбапенем або цефепім поєднують із ванкоміцином (плюс
флуконазол) залежно від комбінації ймовірних збудників. Поняття "резервний
антибіотик" при лікуванні внутрішньолікарняних інфекцій відсутнє. Після
отримання результатів мікробіологічного дослідження і клінічної оцінки
ефективності лікування через 48-72 год можлива корекція терапії згідно з
відповідними рекомендаціями.
ПРОФІЛАКТИКА включає оптимізацію епідеміологічного нагляду,
підвищення ефективності дезінфекційних і стерилізаційних заходів, дотримання
госпітальної гігієни тощо.
МЕДИЦИНА ПОДОРОЖЕЙ І ТРОПІЧНА
МЕДИЦИНА
Нині близько 2 млрд людей щорічно здійснюють різні подорожі з метою
туризму, гуманітарної місії, глобалізації виробництва або міграції у пошуках
роботи. Через це значно підвищується ризик розвитку різних несприятливих
наслідків у разі інфікування мікроорганізмами, травматизму тощо.
Усе це сприяло швидкому розвитку в галузі охорони здоров'я підрозділу
"Медицини подорожей і хвороб мандрівників ". Натепер медицина подорожей -
це динамічна міждисциплінарна спеціальність, яка насамперед охоплює
аспекти інфекційних хвороб, тропічної медицини, медицини пустель, проблем
вакцинації та охорони здоров'я. Отже, ким би не була та особа, яка здійснює
подорож, і з якою місією не подорожувала б вона за межі свого постійного
місця проживання, розуміння динаміки пересування і ризику, що з ним
пов'язаний у різних країнах, дасть змогу звести до мінімуму можливий
негативний вплив на здоров'я і буде сприяти максимальному задоволенню та
успіху в запланованих справах.
Медицина подорожей потребує дуже хороших знань у галузі інфекційних
хвороб, епідеміології, вакцинології та ін. Незважаючи на те що на сьогодні
CDC і ВООЗ закладають основи тих або інших уявлень у галузі медицини
загалом, кілька груп фахівців зробили перші кроки в розробленні навчальних
програм з метою кращого визначення ролі медицини подорожей та її місця в
суспільній охороні здоров'я як вузької спеціальності й створили ISTM та
ASTMH. Формування таких груп створило сприятливі умови для відкритого
діалогу і поліпшення знань щодо медицини подорожей. Окрім цього нещодавно
було створено мережу дозорного епідеміологічного нагляду спеціально для
оцінювання тенденцій захворюваності серед мандрівників - Trop Net Europ і
Geo Sentine. Вони можуть заздалегідь повідомити про можливий ризик тієї або
іншої подорожі і надати додаткову інформацію в разі будь-якого захворювання,
що виникло після повернення, для оптимі-зації діагностичного та лікувального
процесу. За таких особливих обставин лікарі повинні знати, що шукати і де
знайти інформацію про екзотичні хвороби, які виходять за рамки їх
повсякденної практики.
Діарея мандрівників є найпоширенішою та найнесприятливішою для
здоров'я мандрівників. Вона може бути досить тривалою, болючою і
виснажливою. За даними CDC, 20-50 % міжнародних туристів (близько 10 млн
осіб) страждають на діарею мандрівників уже в перший тиждень подорожі, але
вона може розвинутися впродовж усього періоду перебування в певних країнах
і навіть після повернення додому. Значна частка випадків діареї мандрівників
припадає на країни Латинської Америки, Африки, Близького Сходу та Азії. До
групи високого ризику цього захворювання належать люди молодого віку,
особи з ослабленим імунітетом, запальними захворюваннями кишок або
цукровим діабетом, а також особи, що вживають антациди або Н 2-блокатори.
Основною причиною діареї мандрівників є інфекційні агенти, найпоширенішим
збудником - ентеротоксигенна кишкова паличка. Природний перебіг
характеризується одужанням протягом 1-го тижня в 90 % випадків, у 10 % -
протягом місяця. Антибіотики не рекомендують призначати для профілактики
діареї мандрівників. У разі її виникнення (випорожнення 3 рази на добу і
більше з домішками слизу й крові, супроводжуються болем у животі) показана
антибактерійна терапія протягом 3-5 днів.
Мандрівники повинні за кілька місяців до від'їзду з'ясувати, які медичні
ризики пов'язані з їх конкретним маршрутом, включаючи необхідність
проведення щеплення, неспецифічні профілактичні заходи, спалахи хвороб, що
мають місце в тій чи іншій країні, а також політичну ситуацію в країні та
можливості медичних ресурсів. Для осіб із несприятливим акушерсько-
гінекологічним і стоматологічним анамнезом рекомендований ретельний огляд
відповідними спеціалістами, особливо в разі ймовірної тривалої подорожі до
країн, що розвиваються. Також потрібно отримати інформацію про очікуваний
маршрут, умови проживання (у тому числі міська або сільська місцевість), стан
свого здоров'я і препарати першої необхідності, що мають бути у власній
аптечці.
При обговоренні питання вакцинації слід враховувати регіон подорожі, що
планується. CDC виокремлює три категорії вакцинації: рутинну,
рекомендовану, обов'язкову. Рутинна вакцинація включає щеплення, які
проводять для підтримання нормального стану здоров'я; зазвичай вони входять
у календар щеплень тієї або іншої країни. Рекомендована вакцинація враховує
низку чинників, включаючи подорожі особливого напрямку залежно від сезону,
попереднього щеплення, віку, стану здоров'я тощо. Загалом ці щеплення
рекомендують з метою захистити туристів від хвороб в інших частинах світу і
не допустити ввезення інфекційних захворювань через міжнародні кордони.
Обов'язкову вакцинацію, згідно з ММСП, необхідно проводити проти жовтої
гарячки в разі поїздок у деякі країни Африки (на південь від Сахари) і тропічної
зони Південної Америки. Окрім того, від паломників, які подорожують під час
хаджу, уряд Саудівської Аравії вимагає проведення щеплення проти
менінгококової інфекції та наявності міжнародного сертифікату про це.
Окремим підрозділом медицини подорожей є медицина подорожей круїзних
суден і морської медицини (Cruise Ship & Maritime Medicine). На круїзних
кораблях концентруються люди із різних країн світу і в таких умовах
різноманітні захворювання (кишкові, вірусні - грип, кір, краснуха, вірус
Norwalk) можуть швидко поширюватися від людини до людини. Якщо ж судно
заходить у порт для висадки пасажирів, є можливість інфікування їх різними
екзотичними захворюваннями, характерними для цього регіону.
Більшість таких інфекційних хвороб можуть передаватися до появи перших
клінічних симптомів (тобто ще в інкубаційний період), що підвищує небезпеку
їх поширення. Якщо додати до цього той факт, що круїзні судна зазвичай
недостатньо вкомплектовані й оснащені (відповідно до сучасних вимог), мають
мінімальний запас лікарських засобів, відсутність лабораторної служби тощо,
стає зрозумілим унікальність надання медичної допомоги в таких умовах.
Натепер у штаті більшості круїзних суден повинен бути корабельний лікар із
певним досвідом надання невідкладної медичної допомоги; вони мають бути
оснащені малими лабораторіями й обладнанням для надання медичної
допомоги хворим, які перебувають у критичному стані, але загалом на круїзних
кораблях недостатньо медичних ресурсів.
Таким чином, період глобальних змін, що відбуваються на Землі (кліматич-
них, міграційних, технічних та ін.), потребує нових підходів до оцінювання тих
чи інших медичних ризиків, з якими може зіткнутися будь-яка людина. Одним
із таких напрямів розвитку медичної галузі є медицина подорожей, яка набуває
значного поширення і визнання.
Тропічна медицина - це розділ медицини, який вивчає широке коло
захворювань, що мають нерівномірне поширення в усьому світі й становлять
значну складність для контролю в тропічних і субтропічних регіонах. Але
частина інфекційних і паразитарних хвороб, класифікованих як "тропічні
хвороби", є ендемічними і для країн, розташованих у помірній або навіть
холодній кліматичній зоні: малярія, нематодози тощо. Багато із цих
захворювань перебувають під контролем або навіть ліквідовані в розвинених
країнах завдяки поліпшенню санітарно-гігієнічних умов життя і харчування.
Оскільки клімат не є провідною причиною ендемічності цих захворювань у
тропічних регіонах, усе частіше з'являються пропозиції перейменування цього
розділу медицини в "географічну медицину" або "медицину третього світу".