Гул стояв на всю вулицю, вже давно усі сусіди речі свої пакують, сідають та

їзжають. Що за горе це таке? Ой, що за біда до нас прийшла? Як же жити нам тепер,
так як раніше вже не буде. Діти без батьків, лихо то яке. І все це зранку, по
неволі сталося як не гадалося.

Маленьке селище неподалік від самої Полтавщини вже давно стоїть на великому
пагорбі. Ще з давних давен було воно вкрито зеленим листям, деревами, лісами, а
його особливістю були незвичайні квіти, що своїми рухами нагадували чарівні танці.
Люди тут завжди допомагали один одному, поважали та цінували. В памʼяті маленької
Саші її улюблене місце залишалося таким. Вона була зовсім мала як до її хати зайшли
якісь особи, що забрали і зерно, і крупи. Ні дідуся, ні бабусі, ні матері , ні
брата, нікого не пожаліла голодна спрага. Замість чарівних лісів, село покрилось
мертвими тілами. Сльози маленьких діточок заповнили кожну річку, завʼяли усі
квіточки. Минали роки, шалений 1941 рік, батько Степан навчав доньку тому, чим
займалась їхня покійна мати. Навесні, Саші виповнилося 12 років, вона не мала
друзів, адже у селі залишилось дуже мало мешканців. Тому у дівчинки були, свої
вигадані друзі.
-Так, Катрю, завтра йдемо до сусідських хлопців, грати в хованки. Вони ще й обіцяли
показати схованку свою, де й знаходять вони ці дивні ягоди.
Але у відповідь Саша не чула нічого і додумувала все сама. Не відчаювалась. 21
червня, звичайний літній день, але у середині дівчинки було багато переживань.
Чомусь їй було страшно лягати спати, всю ніч до неї уві сні приходила мати, що
благали її бути обережною.
-Батьку, ріднесенький, давай зачинимо двері сьогодні на ніч?-мовила худорлява на
вид, з блакитними очима та як пшениці кольором волосся Саша,- і вікна також треба
закрити, не гарні в мене передчуття, щось станеться, точно кажу.
-Що ти кажеш, зіронька, що може статися за одну ніч? Не читай так багато казок,
лише голову собі дуриш! -мовив високий на зріст чоловік, також худорлявий,
виснажений тяжкою працею. Батько Степан дуже часто вбачав незвичайну схожість його
доньки та дружини. Зовнішність, голос, хода, навіть манера спілкування та поведінка
така ж. Він боявся втратити ще в її, тому оберігав від кожного прокляття.
-Йди, донечку, краще спати. Сон важливіший за усі хвилювання
-хДобре, батечку, -слухняно вимовляла Саша.
Серце бʼється, немов звір закритий в клітці, як же тяжко почувала себе дівчина. Сон
виявився сильнішим та затягнув дитину у маленьку казку.

Ранок, 7.00, саме о цій годині Саша прокидається. Батько вже на вулиці, збирається
їхати. Саме цікаве, що до міста в нас недалека відстань, тому батько іноді їздить
на ярмарку до Полтави, щоб нагодувати мене, та продати свій товар.
-Ти сьогодні так рано їдеш, можливо тобі допомогти?
-Ні, зіронько, лише поприбирайся в хаті, та піди до баби Оксани, допоможи їй, тяжко
зовсім бідній, одна залишилась вона. Офіцер зі столиці приїхав, сина повʼязав її,
каже за українську мову та писемність. Ой, біда ж, біда!
Я памʼятаю історію нашої сусідки, завжди весела та сина свого любила більше ніж
себе. Вони і голодомор пережили і нам з батьком поратися допомагала . А декілька
місяців назад, до селища нашого приїхали якісь люди поважні. Забрали її сина, та
Оксані погрожували. Сказали : «за письменость не рускую, за ее розповсюдження и за
повстанський настрой» Зовсім баба з глузду зʼїхала. Тож я для неї як доня стала,
намагаюсь допомагати, а зовсім нещодавно вона розповідала страшні історії першої
світової. Та не слухала я її сильно, бо навіщо то мені такі жахи? А ще, в мене була
невеличка збережена бібліотека минулих часів. То я знала все про минулу історію,
писемність та культуру. Українська історія-найважча про яку я читала.
Зранку я прокинулася та допомагала моїй другій матері (так я називала Оксану)
поратися по господарству. Як завжди, ввечері в хаті у Оксани ми чекали на батька,
але він щось затримувався. Я вирішила зостатися з сусідкою. А на ранок криків було
скільки. Ще не розплющила оченята, як чую крики, плач і знов наче 7 років тому
назад, коли мати моя благали зоставити нам крихітку хліба, бо братик вже вмирав , а
баба Маня на ноги не вставала.
Я підскочила та побігла, дивлюся у вікно, а на вулиці офіцерів аж кишить, чоловіків
ходять та шукають. А з одним поважним дядьком, мій тато стояв. Не знаючи нічого я
вже бігла до батька,адже він мені останньою близькою людиною. Не бачучи ні одної
душі я кинулася до обіймів.
-Що роблять ці люди? Чому вони усі тут? Вони знов за їжею прийшли?- тихо шептала
донька
⁃ Ні, дитино моє, я прошу тебе йди до хати. Почалася велика війна. Нас
українців перших мобілізують, кидають як мʼясо під пулю. Благаю тебе, бережи себе,
біжи звідси, не повертайся,-батько казав так, наче зараз з його очей підуть сльози,
що ніколи не бачила Саша.
Солдат, який начебто відповідав за мого батька, був невдоволений нашими розмовами.
Високий, чорнявий, гарна форма на ньому, значки емблеми.
⁃ Отставить разговоры на чужом языке! Не понимаю ваших украинских слов,
перейдите на нормальный русский язык. За родину пора служить, пора помогать нашей
стране великой,-майже кричав ці слова цей солдат.

Сльози і знову сльози ллються по щокам. Після смерті матері я пообіцяла собі не
плакати більше, але батько…. Мій ріднесенький.

Почалась Друга Світова Війна. Я завжди знала, що російська влада тероризує нашу
рідну неньку , я ніколи не любила цей народ, але поважала , бо я не звір, я
освідчена людина. Хоч саме по їх законах , був вбитий мій дід, розстріляний на
площі за підозру в допомозі заговорам проти влади.
. У селі залишилася я , баба Оксана, та втікачі з інших сіл.
-Наша Слава не поляже, наша зброя це мова, ми-це українці, не загинемо і не
забудемо. Нехай сміється лютий враже, та ми не сміємося, ми боремося,- мовила баба,
вона благала Сашу піти з села. Бо не залишалося у них нічого для життя. Віддала
вона дитині все, що в неї то було. А головне вона дала віру в правду українського
слова та народа.
Відправилась у тяжку путь, Саша, що й світа не бачила, одна з майже пустою
торбинкою серед лісу густого. Та дівчина, щоб не було так одиноко, по дорозі
колискові мамині співала.
Гойда, гойда-гой, ніченька іде,
Діточок малих спатоньки кладе.
Під вікном тремтить вишенька мала,
В хатку проситься, бо прийшла зима.
Голодна, налякана дівчисько дійшла до околиць Полтави. Вона не знала куди йде і що
її чекає, Саша шукала щасливе життя. Залишившись зовсім одною, дівчина йшла по
старим вулицям. Ні одної живої душі, та раптом вибігає якийсь хлопчик.
-Ти хто така? ти що німецька шпигунка чи що? - уважно придивляючись мовив
худорлявий , русявий хлопчик віком 14 років.
⁃ Чому ви так вважаєте? Що зі мною не так?-тихенько, виховано питала
дівчина
⁃ Бо зовсім тихо ти йдеш, і так себе ведеш. Зовсім як панночка, правда
одягнена не так, але все може бути.
⁃ А який сьогодні день?- забувши про все питала Саша
⁃ 1 липня, та час зупинився для нас усіх. Цей Сталін, він забрав усіх
моїх рідних. Усі пішли воювати. В мене багато місця залишилось, а тобі я бачу йти
нема куди, підемо зі мною?
⁃
Так і познайомилась Саша з сімʼєю Коваленків. Мати Соломія, сестра Марія та мій
новий друг Іван. Усі вони стали моєю родиною. І до 18 вересня, ми жили спокійним
життям, як це можна сказати перед воєнним, але нас окупувала Німеччина. Прийшло
нове життя, листи, що я писала батьку було не можливо відправляти. Нас відрізали
від життя. Кожного дня розстрілювали людей з єврейською національністю. До нас
українців відносились як до скотів.
Вечір, грудень 1941 рік.
Іван ще зранку пішов на роботу, адже відносився до робочого класу міста. На
годиннику пробивала восьма година, а його все не було. Ми з Марічкою не звертали
сильно на це уваги, а мати була занепокоєна. Ні зранку, ні в обід не повернуся він
додому. Мати пішла шукати свого сина, ніхто із сусідів не бачив хлопчика. Виснажена
жінка не могла повірити, що її єдиний чоловік , що залишився з нею, її опора, її
маленький хлопчик вже на тому світі. Розстріляли його на площі, бо німцям він казав
про їх поразку неминучу.
-Як же так, мій синочку? Що за біда то з нами сталася ? Навіщо, мій Іване, ти
покинув мене, за що?- мати ридала вже другий день
Марія не виходила з кімнати, а я намагалася втішити їх, та сама не відчувала вже
нічого.
1992 рік. місто Київ.
⁃ Ось така тяжка історія, діти мої, кляті імперії гралися з життями наших
громадян. Я хочу, щоб ви поважали наше минуле, і завжди памʼятали про вашого
прадіда, Степана. Він став героєм, посмертним. Я хочу передати вам його останнього
листа для мене.
Олександра після Другої Світової війни поступила до університету, там вона вступила
на кафедру історії. Усе життя присвятила відновленню української культури та
свободи. Історичних знахідок, памʼяток. Її чоловіком виявився Олександр, професор
наук біології та хімії.
У віці 60 років, Саша захворіла раком шлунку, та перед смертю залишила своїм дітям
лише один лист.

Сашенько, зіронька моя, мій дар всевишній, на жаль, цей лист прийде до тебе тільки
після моєї смерті. Пробач мені, за те що не повернувся, не виконав свою обіцянку. Я
стояв за ради тебе, я бачив кожного твого листа. Я отримав багато поранень, та
згадуючи твої блакитні очі, я знов йшов на поле бою. Твоя мати завжди хотіла тобі
кращого життя, тож я благаю тебе живи за ради нас. Я покину тебе, але я буду десь
поряд. У твоєму серці. Ти, надія нашого українського народу, майбутнє нашої
держави. Я хочу, щоб ти побачила нашу перемогу, яскраву та вільну. Я залишив у
конверті оберіг, не загуби його! З любовʼю твій батько Степан.

Степан після смерті його дружини та матері Саші, забрав з собою її весільну
обручку. Він передав її свої доньці, щоб та залишила це як оберіг.

Україна-вільна, сильна та незалежна держава. Наш ворог бив нас кожного дня, та ми
нездоланний народ, ми боремося за кожного нашого громадянина. Ми є майбутнє.