Науково-педагогічний проєкт «Інтелект України»

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА
ХРЕСТОМАТІЯ
Частина

5
IV

клас


 Науково-педагогічний проєкт
«Інтелект України»

Зарубіжна література
5 клас

ХРЕСТОМАТІЯ
Частина ІV

Харків
2024
УДК [028.4:373.5](076)
З34
Хрестоматію укладено відповідно
до навчальної програми «Зарубіжна література. 5–6 класи»,
що має гриф «Схвалено для використання в освітньому процесі»
(протокол № 3 засідання експертної комісії з літератури (української та зарубіжної)
від 13.06.2022; зареєстровано в Каталозі надання грифів
навчальній літературі та навчальним програмам за № 3.0255-2022)

З34 Зарубіжна література. 5 клас. Хрестоматія : у 5 ч. Ч. IV / уклад. :

І. В. Гавриш, О. В. Гученко, С. М. Мартиновець. — Харків : СТЕМ
ОСВІТА, 2024. — 64 с.
ISBN 978-966-449-273-4
УДК [028.4:373.5](076)

Зарубіжна література
5 клас
Хрестоматія
Частина IV

Коректор А. С. Маслюкова
Комп’ютерне макетування Н. С. Дубровська

Підп. до друку 31.08.2023. Формат 60×90/8

Друк офсетний. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 8.
Наклад 15 500 прим. Зам. № 806.

Видавництво ТОВ «СТЕМ ОСВІТА»,

61103, м. Харків, вул. Дерев’янка, буд. 7-А.
Тел.: (057) 757-09-40. Е-mail: stem0661390471@gmail.com
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи
ДК № 7097 від 13.07.2020.

Адреса для листування: 61037, м. Харків, а/с 11912, ТОВ «СТЕМ ОСВІТА».

Віддруковано з готових форм у друкарні ПП «Модем»,

вул. Восьмого березня, 31, м. Харків, 61052. Тел.: (057) 758-15-80.
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи
ХК № 91 від 25.12.2003.

© ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ

ISBN 978-966-449-273-4 «НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНТЕЛЕКТ», 2024
 Елеонор Портер

ПОЛЛІАННА
(скорочено)
РОЗДІЛ 1. МІС ПОЛЛІ
Цієї червневої днини міс Поллі Гаррінгтон увійшла до своєї кухні трохи
поквапливо. Варто зауважити, що вона зазвичай не дозволяла собі рвучких
рухів: предметом її гордості була вихованість і добрі манери. Та не сьогод-
ні — надто вже вона поспішала.
Ненсі, яка мила посуд, здивовано поглянула на господиню. Дівчина пра-
цювала тут лише два місяці, але вже добре знала, що міс Поллі ніколи
не квапиться.
— Ненсі!
— Слухаю, пані, — весело відгукнулася дівчина, утім не припиняючи ви-
тирати насухо глечик, який тримала в руках.
— Ненсі, — у голосі міс Поллі з’явилися суворі нотки, — коли я з тобою
розмовляю, ти маєш припинити роботу й уважно мене слухати!
Дівчина почервоніла. Вона поставила глечик на стіл, ледь не зваливши
його рушником.
— Так, пані, я так і робитиму, — затинаючись, мовила Ненсі, підхоплю­
ючи глечик. — Просто ви ж самі звеліли мені швиденько вимити весь посуд,
от я і не гаю часу.
— З мене годі, Ненсі, я не прошу пояснень, мені потрібна лише увага, —
насупилася господиня.
— Так, пані, — дівчина ледве втрималася, щоб не зітхнути.
Іноді їй здавалося, що цій жінці ніколи не вдасться догодити. Ненсі досі
ще не служила в чужих людей, та коли помер батько, а мати почала хво-
ріти, комусь потрібно було забезпечувати родину, у якій, окрім Ненсі, було
ще троє малих дітей. Дівчина відчувала, що це її обов’язок, тому була дуже
щас­лива, коли вдалося знайти місце на кухні міс Поллі — у розкішному
будинку на пагорбі. Родина Ненсі жила в містечку Корнера за шість миль
звідси, тож раніше вона знала міс Поллі як власницю маєтку Гаррінгтонів
та одну з найбагатших землевласниць околиці.
На роботу вона влаштувалася два місяці тому. Тепер Ненсі чудово зна-
ла, що міс Поллі — це педантична жінка із суворим обличчям, яка терпіти
не може дзенькоту ножа, що впав на підлогу, та гучного грюкоту дверей.
А ще ця жінка ніколи не всміхалася — навіть якщо з ножами й дверима
все було гаразд.
— Коли скінчиш усю вранішню роботу на кухні, прибери маленьку кімнат-
ку на горищі, — звеліла міс Поллі. — Постав там ліжко, підмети, звісно ж,
після того як винесеш усі скрині й коробки.
— Добре, пані. А куди ж подіти всі ці речі з горища?

3
 — Перенесеш їх у передню частину піддашшя. — Трохи вагаючись, міс
Поллі продовжила: — Мабуть, усе-таки варто тобі сказати. До нас приїжджає
моя небога, міс Полліанна Віттієр. Їй одинадцять років. Ця кімната для неї,
відтепер вона житиме тут.
— До нас приїде маленька дівчинка? О, як чудово! — захоплено скрик-
нула Ненсі, згадуючи власних малих сестричок, які лишилися в Корнері.
— Чудово? Мені здається, це слово тут не зовсім доречне, — зауважила
міс Поллі. — Однак я робитиму все, що зможу: це мій обов’язок, а обов’яз-
ку треба дотримуватися.
Щоки Ненсі залило рум’янцем.
— Звісно, пані, я просто подумала, що маленька дівчинка вас звесе-
лить, — мовила вона.
— Дуже дякую, — сухо відповіла леді, — але я не бачу в цьому жодної
потреби.
— Та все одно ж вам буде приємно, що рідна небога поряд! — напо-
лягала Ненсі, відчуваючи, що потрібно гарно підготуватися до зустрічі з ма-
ленькою й дуже самотньою незнайомкою.
Міс Поллі погордливо задерла підборіддя.
— Знаєш, Ненсі, тільки тому, що мені «пощастило» мати сестру, яка вчи-
нила дурницю, вийшовши заміж за бідака та привівши на цей світ зовсім
небажану дитину, я аж ніяк не вбачаю в усій цій ситуації приводів радіти
від такої звістки. Однак, як я вже казала, мені властиве почуття обов’язку.
І не забудь гарно повимітати павутиння з усіх кутків горища, — суворо за-
кінчила господиня, виходячи з кімнати.
— Так, пані, — зітхнула Ненсі, беручи до рук глека, який уже майже
висох.
Коли міс Поллі повернулася до своєї кімнати, її погляд мимоволі впав
на лист, отриманий кілька днів тому. Його надіслали з віддаленого західного
містечка, і він став для неї неприємною несподіванкою. Лист адресували міс
Поллі Гаррінгтон із Белдінгсвіля, що у Вермонті. Ішлося в ньому про таке:
«Шановна пані!
На превеликий жаль, мушу сповістити Вас про те, що преподобний Джон
Віттієр помер два тижні тому, полишивши дитину, дівчинку одинадцяти років.
У спадок він не залишив нічого, окрім кількох книжок, — та це й не дивно.
Як Ви, мабуть, знаєте, він був пастором у маленькій місіонерській церкві,
а дохід отримував дуже мізерний.
Наскільки нам відомо, преподобний Джон був одружений із Вашою по-
кійною сестрою, однак він дав мені зрозуміти, що стосунків ваші родини
не підтримували. Та Джон уважав, що Ви візьмете дитину до себе, аби дати
їй гарне виховання та освіту, адже це Ваша небога. Саме тому я і пишу
цього листа.
Дівчинка буде готова до від’їзду якраз тоді, коли Ви отримаєте цього
листа. Якщо Ви згодні взяти її під свою опіку, будь ласка, сповістіть мене

4
про це якомога швидше, оскільки мої знайомі збираються їхати на схід і мог-
ли б узяти її із собою до Бостона. Там дівчинку мають посадити на Белдінг­
свільський потяг. Звісно, Вам повідомлять, коли саме та на якому потязі
Полліанна прибуде до міста.
Чекатиму від Вас звістки.
З повагою,
Ієремія О. Вайт»

Дочитавши лист, міс Поллі спохмурніла, згорнула його й поклала в кон-

верт. Вона дала відповідь ще вчора, написавши, що, безперечно, забере
дівчинку до себе. Адже вона чудово знала, що таке обов’язок, хай би якою
неприємною здавалася ноша, звалена на її плечі.
Жінка сиділа, тримаючи лист у руках та згадуючи свою сестру Дженні,
матір цієї дівчинки. Вона пригадала часи, коли двадцятирічна сестра напо-
лягла на своєму одруженні з молодим місіонером попри те, що вся родина
була проти такого нерозумного кроку. З нею хотів одружитися дуже бага-
тий чоловік, і для батьків він був значно кращим варіантом, аніж якийсь
пастор, — однак не для Дженні: багатій був уже в літах, тоді як пастор —
молодий і сповнений ентузіазму та ідеалістичних міркувань. Його серце пере-
повнювало кохання. Не дивно, що саме пастора обрала Дженні. Вона вийшла
за нього заміж і поїхала на південь як дружина місіонера.
Опісля вони довго не підтримували зв’язок. Міс Поллі добре це пам’я-
тала, адже наймолодшій із сестер тоді було п’ятнадцять. Родина не мала
бажання спілкуватися з дружиною місіонера. Щоправда, Дженні їм писала,
що останню дитину назвала Полліанною — на честь своїх сестер. Її інші
діти померли. Лист про Полліанну став останнім; потім вони отримали від
пастора коротку й сумну звістку про те, що Дженні померла в маленькому
західному містечку.
Час не стояв на місці для мешканців розкішного будинку на пагорбі. Міс
Поллі задумливо дивилася на долину, що розкинулася біля підніжжя пагорба,
і думала про те, як змінилось її життя за останні двадцять п’ять років.
Їй уже виповнилося сорок, і вона лишилася зовсім одна. Батько, мати,
сестри — усі померли. Протягом багатьох років вона була єдиною незмінною
господинею будинку та спадкоємицею всіх грошей свого батька. Трапляли-
ся люди, які відкрито співчували їй щодо самотності; були й ті, хто радив
узяти до себе компаньйонку та жити разом. Та міс Поллі не потрібні були
співчуття й поради. Вона завжди казала, що не почувається самотньою —
навпаки, їй дуже приємно лишатися наодинці, їй подобалися спокій і тиша.
Але тепер…
Міс Поллі підвелася з похмурим обличчям і стиснутими в тонку лінію губа-
ми. Звісно, це добре, що вона хороша жінка й наділена почуттям обов’язку,
але не такий простий характер має, щоб ставитися до всього цього спокійно.
Гм, Полліанна — чи чули ви більш недоречне ім’я, аніж це?

5
 РОЗДІЛ 2. СТАРИЙ ТОМ І НЕНСІ
[…] 1 Удень Ненсі вийшла в садок, де працював старий Том. Він притру-
шував піском доріжки й виполював у садку бур’яни вже багато років. Дівчина
вирішила з ним потеревенити.
— Доброго здоров’ячка, дядьку Томе! — Ненсі кинула оком через плече,
щоб упевнитися, що її ніхто не бачить і не чує. — А ви знаєте, що до міс
от-от приїде маленька дівчинка? Вона житиме тут!
Садівник аж закляк у здивуванні.
— Та невже! — пробурмотів він, і раптом його втомлені очі засяяли. —
Не може бути, але найімовірніше, це маленька доня міс Дженні! Інша її сест­ра
також не вийшла заміж. Що ж, Ненсі, це може бути тільки дівчинка міс Дженні,
хай благословить її Господь! Невже мої старі очі її нарешті побачать, гай-гай!
— А хто така міс Дженні?
— Вона була справжнім янголом, що спустився з небес, — зітхнув ста-
рий, — але для своїх батьків вона була просто старшою дочкою. Їй випов-
нилося двадцять, коли вона вийшла заміж і поїхала звідси. Ех, давно то
було, дуже давно! Чув, що всі її діти жили недовго, окрім останньої доньки,
мабуть, саме вона й приїжджає.
— Їй одинадцять років.
— Авжеж, мабуть, так і є, — кивнув старий Том.
— І ця бідолашна спатиме на горищі! І хазяйці не соромно?! — проше-
потіла Ненсі, знову кинувши оком через плече.
Почувши це, старий Том спохмурнів. Але наступної миті на його губах
з’явилася хитра посмішка.
— Гм, цікаво, що міс Поллі робитиме з дитиною в будинку, — мовив він.
— Ха! А мені цікаво, що дитина робитиме з нею в цьому домі! —
вигукнула Ненсі.
Старий Том засміявся.
— Бачу, тобі не надто подобається міс Поллі, — зауважив він.
— Та хіба вона взагалі може комусь подобатися? — відповіла на це Ненсі.
Том загадково всміхнувся. А потім знову почав працювати.
— Мабуть, ти не чула про роман міс Поллі, — стиха мовив він.
— Роман?! У неї? Ні! Та, думаю, про це ніхто не чув, бо це просто
неможливо!
— Та годі тобі! — зауважив Том. — До речі, її кавалер досі живе
в цьому місті.
— І хто ж він?
— Гадаю, я не маю права про це розповідати, — і чоловік випростався.
Він поглянув на будинок, і в його глибоких блакитних очах промайнуло
відчуття гордості слуги господарів, для яких він працював та яких любив
упродовж стількох років.
1
[…] — позначка пропущеного тексту.

6
 — Але ж це неможливо — вона й чоловік! — наполягала Ненсі.
Том лише похитав головою.
— Ти не знаєш міс Поллі так, як її знаю я, — заперечив він. — Колись
вона була справжньою красунею — та й зараз була б такою, якби схотіла.
— Красуня? Міс Поллі?!
— Саме так. Якби вона розпустила своє волосся, як тоді, одягла капе-
люшок із трояндами та сукню з мереживом чи іншими білими штучками,
ти побачила б, яка вона красуня. І зауваж: міс іще зовсім не стара!
— Та невже? Тоді вона надто добре прикидається, — пхикнула Ненсі.
— Тут ти правду кажеш. І почалося це тоді, як виникли проблеми з її
коханим, — кивнув старий Том. — Відтоді вона ніби харчується голками:
стала колючою, немов їжак. Важко з нею — що є, то є.
— Ваша правда, — нарешті погодилася зі старим Ненсі. — Їй немож-
ливо догодити, хоч як старайся! Ноги б моєї тут не було, якби не мати
й сестри — годувати їх комусь же треба. Та одного дня я таки не витри-
маю, так і знайте! А якщо вже не витримаю, то так і буде — піду звідси,
та ще й залюбки!

РОЗДІЛ 3. ПРИЇЗД ПОЛЛІАННИ

[…] Наступного дня на вокзалі Ненсі побачила її — худеньку дівчинку
в червоній картатій сукні, з волоссям, заплетеним у дві товсті коси. З-під
солом’яного капелюшка виглядало гарне личко в ластовинні — воно повер-
талося в різні боки, шукаючи когось очима.
Ненсі одразу ж упізнала Полліанну,
але їй знадобилося трохи часу, щоб
заспокоїтись — у неї чомусь тремтіли
коліна. Дівчинка стояла на пероні сама,
коли Ненсі нарешті зважилася підійти.
— Ви міс Полліанна? — затина-
ючись, запитала вона. Наступної миті
відчула, як її міцно обняли маленькі
ручки.
— О, я така рада, рада вас ба-
чити, — закричала дівчинка прос­то
у вухо Ненсі. — Так, я Полліанна,
і я така щаслива, що ви мене зустрі-
чаєте! Я сподівалася, що ви приїдете!
— Справді? — здивовано запитала
Ненсі, не розуміючи, як узагалі Поллі-
анна могла про неї знати. — Невже
сподівалася? — повторила вона, нама-
гаючись розправити капелюха.

7
 — О, так, і всю дорогу намагалась уявити, як ви виглядаєте, — зізнала-
ся дівчинка, пританцьовуючи навшпиньках та розглядаючи Ненсі з голови до
п’ят. — Та зараз я нарешті знаю, які ви, і ви мені подобаєтесь!
Ненсі відчула деяке полегшення, коли до них нарешті приєднався Тімоті,
бо слова Полліанни її бентежили. […]
Нарешті троє всілися в екіпаж, розмістивши позаду валізу Полліанни.
Дівчинка ж умостилася між Ненсі й Тімоті. Увесь цей час вона щось роз-
повідала й сипала запитаннями. Ненсі спочатку намагалася відповідати, але
скоро відчула, що просто не встигає за летом її думки.
— Погляньте! Хіба не чудовий краєвид?! А нам далеко їхати? Сподіваюся,
що далеко: дуже вже я люблю подорожувати, — зітхнула Полліанна, коли
вони нарешті рушили. — Звісно, якщо це недалеко, я не буду засмучуватися,
це теж дуже добре — адже тоді ми швидко дістанемося будинку, правда ж?
Яка гарна вулиця! Я знала, що тут так гарно — мені ще тато розповідав…
Згадавши про батька, дівчинка раптом замовкла, ніби їй перехопило дух.
Ненсі занепокоєно поглянула на неї та побачила, що маленьке підборіддя
злегка тремтить, а оченята налилися слізьми. Однак за мить дівчинка, опа-
нувавши себе, знову почала щебетати.
— Так, тато мені розповідав. Він чудово пам’ятав ці місця. А ще, мабуть,
треба вам дещо пояснити. Принаймні місис Грей так уважає. Річ у цій черво-
ній картатій сукенці. Знаєте, я мусила б носити чорне, і місис Грей дивувала-
ся, чому я не в чорній сукні. Вона сказала, що вам це може видатися навіть
дивним. Та в місії не було одягу чорного кольору, окрім чорної вельветової
сукні однієї леді, однак пастор Карр сказав, що це не підходить. До того ж
вона була трохи витерта на ліктях та в інших місцях — знаєте, як це буває.
Кілька леді із Жіночої допомоги хотіли купити мені чорну сукню та капелю-
шок, однак інші вважали, що доцільніше було б придбати килим для церкви.
Місис Вайт вирішила, що так буде навіть краще, надто вже їй не подоба-
ються діти в чорному. Тобто дітей вона любить, але не в чорному одязі.
Полліанна на хвильку замовкла, щоб набрати повітря, а Ненсі вдалося
нарешті сказати:
— Гадаю, нічого страшного в цьому немає.
— Я рада, що ви так думаєте, бо і я так уважаю, — кивнула Полліанна,
у якої знову перехопило дух. — Мабуть, мені було б значно важче радіти
в чорному.
— Радіти?! — здивовано вигукнула Ненсі.
— Так, радіти, що тато пішов на небо, щоб бути там із мамою та іншими
дітьми. Він казав, що я маю радіти за них. Та знаєте, це доволі важко, на-
віть коли на мені червона картата сукня, бо мені так його бракує. Не можу
не думати про те, як сильно мені хочеться, щоб він був зі мною, бо ж по-
ряд з мамою та дітьми є Бог і янголи, а в мене не лишилося нікого, окрім
леді із Жіночої допомоги. Однак тепер мені буде значно легше, бо зі мною
ви, тітонько Поллі! Я така щаслива, що ви в мене є!

8
 Співчуття Ненсі до маленької самотньої дівчинки враз змінилося щирим
здивуванням.
— Ох, дорогенька, ти помилилася! — затинаючись, мовила вона. —
Я Ненсі, а не твоя тітка Поллі!
— То ви не тітонька Поллі? — розчаровано мовила дівчинка.
— Ні, мене звуть Ненсі. Ніколи б не подумала, що ти сплутаєш мене
з нею, адже ми зовсім не схожі. Ми просто небо й земля!
Тімоті насмішкувато цокнув язиком, але Ненсі була надто занепокоєна,
аби щось на це відповісти.
— Але хто ж ви тоді? — запитала Полліанна. — Ви не схожі на жодну
леді із Жіночої допомоги!
— Я Ненсі, хатня робітниця. Я виконую всю домашню роботу, хіба що
не перу й не прасую, це робить міс Даргін.
— Але тітонька Поллі існує? — схвильовано запитала дівчинка.
— У цьому можеш навіть не сумніватися, — утрутився Тімоті.
Дівчинка відразу заспокоїлася:
— О, тоді все гаразд.
Після короткої паузи вона продовжила:
— А знаєте, я навіть рада, що вона не приїхала мене зустрічати, бо
наша зустріч попереду, а в мене вже є ви. […] А моя тітонька Поллі
багата?
— Так, міс.
— Я дуже рада, адже, мабуть, це чудово — мати багато грошей. У мене
ніколи не було багатих знайомих, хіба що Вайти, але й у них статки не такі
вже значні. Однак у кожній кімнаті вони мають килим, а щонеділі їдять мо-
розиво. У тітоньки Поллі їдять морозиво по неділях?
Ненсі похитала головою та насмішкувато кинула оком на Тімоті.
— Ні, міс, ваша тітонька не любить морозива. Принаймні я ніколи не ба-
чила його на столі.
На обличчі Полліанни з’явилося розчарування.
— О, справді? Як прикро! Навіть не знаю, як можна не любити морози-
во. Однак це навіть на краще — адже якщо з’їси забагато, може заболіти
живіт, як одного разу трапилося з місис Вайт. Саме вона й пригощала мене
морозивом. А килими в тітоньки є?
— Килими є.
— У кожній кімнаті?
— Майже в кожній, — відповіла Ненсі, спохмурнівши, бо якраз згадала,
що в кімнатці на горищі килима немає.
— Я дуже рада! — вигукнула Полліанна. — Обожнюю килими! У нас їх
не було, тільки два крихітні килимки, причому один вимащений чорнилом.
А ще в місис Вайт були картини — просто чудові — з трояндами, малень-
кими дівчатками на колінах, кошеням, ягнятами, левом. Звісно, це все було
зображено не на одній картині, особливо ягнята й лев. Хоч у Біб­лії й сказано,

9
що вони товаришуватимуть, але, мабуть, це трапиться лише в майбутньо-
му, правда ж? Принаймні не на картині місис Вайт. А ви любите картини?
— Я… я навіть не знаю, — хрипко відповіла Ненсі.
— Я люблю! У нас їх, щоправда, не було, знаєте, у місіях вони рідко
трапляються. Але потім з’явилося дві. Одна була така гарна, що тато вирі-
шив її продати, адже мені знадобилися черевики. А інша впала й розбила-
ся, щойно ми почепили її на стіну. Знаєте, скло часто б’ється. І я плакала.
Але так навіть краще, що я не звикла до гарних речей, бо тепер мені спо-
добається все в будинку тітоньки Поллі. Знаєте, це як яскраві стрічки, що
знаходиш у пожертвах замість вицвілих і темних. Ах, який же гарний цей
будинок! — не стрималася Полліанна, коли вони нарешті виїхали на простору
алею, що вела до будинку.

РОЗДІЛ 4. МАЛЕНЬКА КІМНАТКА НА ГОРИЩІ

Міс Поллі Гаррінгтон не підвелася, щоб зустріти племінницю. Вона погля-
нула на неї поверх книги, яку саме читала, коли Ненсі з Полліанною ввійшли
до кімнати, і простягнула руку. На кожному пальці, здавалося, було холодно
написано: «Обов’язок».
— Як почуваєшся, Полліанно, я… — почала було міс Поллі, але закінчити
не встигла. Дівчинка побігла через усю кімнату й припала до колін тітки, яка
була зовсім не готова до такого повороту.
— О, тітонько Поллі! Я така щас-
лива, що ви дозволили мені приїхати
жити з вами, — крізь сльози загово-
рила дівчинка. — Це так чудово, що
в мене з’явилися ви й Ненсі — піс-
ля того, як у моєму житті були лише
леді із Жіночої допомоги!
— Цілком можливо, хоч я і не мала
честі познайомитися із цими леді, —
сухо відповіла міс Поллі, намагаючись
звільнити свої коліна від пальчиків дів­
чинки. Потім вона поглянула на Ненсі,
яка досі стояла біля дверей.
— Ненсі, ти можеш іти. Полліанно,
устань, будь ласка, щоб я могла тебе
роздивитися.
Полліанна відступила назад, нерво-
во засміявшись.
— Звісно! Адже ви мене ще ніколи не бачили. Хоча й дивитися нема на
що, окрім, хіба що, ластовиння. Ох, і я маю ще пояснити вам дещо стосов-
но червоної картатої сукні й чорного кольору. Я розповідала Ненсі, як тато
сказав…

10
 — Мені не цікаво, що сказав твій тато, — перервала її тітка Поллі. —
Гадаю, у тебе є валіза?
— Так, тітонько, чудова валіза — мені її подарували в Жіночій допомо-
зі. Хоча там майже немає речей, моїх речей. Пожертв із дитячими речами
останнім часом у місії було зовсім мало. Та у валізі є всі татові книжки —
місис Вайт сказала, що я маю взяти їх із собою. Знаєте, тато…
— Полліанно, — знову перервала її тітка, — ти маєш запам’ятати одну
річ, але раз і назавжди: ніколи не говори зі мною про твого батька!
У дівчинки перехопило дух від хвилювання.
— Чому, тітонько Поллі, хіба ви… — вона завагалася, а тітка скориста-
лася паузою.
— Зараз ми підемо нагору до твоєї кімнати. Твоя валіза, гадаю, уже там,
принаймні я веліла Тімоті занести її туди. Іди за мною, Полліанно.
Дівчинка слухняно пішла за тіткою. Вона ледве втримувалася, щоби
не розридатись, у її очах стояли сльози, але за хвилину вона вже гордо
підняла голову.
«Мабуть, це й на краще, що вона не хоче говорити про мого батька, —
міркувала Полліанна. — Мені буде навіть легше, якщо я не говоритиму про
нього. Може, саме тому тітонька й заборонила це робити». І, упевнена в тому,
що тітонька саме про неї піклується, Полліанна змахнула сльози й почала
роздивлятися навсібіч.
[…] Лишившись на самоті, Полліанна знову підійшла до своєї «картини»,
як вона подумки охрестила краєвид із вікна. За мить вона спробувала відчи-
нити вікно — дуже вже задушливо було в кімнаті. На щастя, вікно легко про-
чинилось, і дівчинка висунулася назовні,
жадібно ковтаючи свіже повітря.
Вона побігла до іншого вікна. І його
теж вдалося доволі легко відчини-
ти. Величезна муха влетіла до кімна-
ти й почала гучно дзижчати. За нею
влетіло ще кілька мух, але Полліанна
не звернула на це уваги. Вона зробила
дивовижне відкриття: просто під вікном
росло величезне дерево з міцними гіл-
ляками. Вони були схожі на велетенські
руки, що запрошують до своїх обіймів.
Дівчинка розсміялася. «Думаю, мені
вдасться», — і вона хвацько цокнула
язиком. Наступної миті Полліанна вже
стояла у вікні, а ще за мить — повзла
найближчою гілкою.
Гілка за гілкою — і, немов маленька мавпочка, дівчинка дісталася най-
нижчої. Стрибок на землю виявився не таким простим навіть для хороброї

11
та досвідченої в цій справі Полліанни. Однак, затамувавши подих, вона таки
це зробила, розкачавшись на руках і приземлившись у м’яку траву. Дівчинка
підхопилась і почала роздивлятися довкола.
Вона опинилася на задньому подвір’ї. Перед нею розкинувся сад, у яко-
му працював згорблений старий чолов’яга. За садом маленька стежка вела
в напрямку поля та пагорба, на якому величезна сосна ніби охороняла ске-
лю. Цієї миті Полліанні здалося, що коли і є місце у світі, де варто побувати,
то воно на верхівці тієї скелі.
Дівчинка швидко пробігла повз старого, продерлася через кущі й нарешті,
важко дихаючи, опинилася на стежці. Вона пішла до скелі. Дивно, із вікна
здавалося, що та зовсім поряд! Насправді виявилося, що шлях до неї не та-
кий уже й близький.
Чверть години потому великий годинник у холі вибив шосту. На остан-
ньому ударі Ненсі задзвонила у дзвіночок, сповіщаючи про вечерю.
Минула хвилина, дві-три… Міс Поллі насупилася та почала нервово приту-
пувати ногою під столом. Урешті вона підвелася, вийшла в хол і не­терп­ляче
поглянула на сходи. Хвилину вона прислухалася, після чого розвернулась
і повернулася за стіл.
— Ненсі, — рішуче мовила вона, коли подали першу страву, — моя не-
бога спізнилася. Ні, не треба її кликати, — суворо зауважила жінка, по-
бачивши, що Ненсі зробила крок до виходу. — Я попередила її, коли ми
вечеряємо, — тепер нехай зробить певні висновки та навчиться бути пункту­
альною. Коли спуститься, даси їй молока з хлібом на кухні.
— Так, пані.

РОЗДІЛ 5. ГРА
— Заради Бога, міс Полліанно, як же ви мене налякали! — загукала
Ненсі, поспішаючи до скелі, із якої дівчинка злізла з очевидним відчуттям
провини.
— Налякала?! О, вибач, будь ласка, але не варто через мене перейма-
тися, Ненсі. Тато й леді із Жіночої допомоги теж часто лякалися, поки одно-
го разу не зрозуміли, що я завжди повернуся цілою та неушкодженою, хоч
куди б не пішла.
— Але ж я навіть не знала, що ви пішли з дому! — вигукнула Ненсі,
ухопивши дівчинку за руку й потягнувши за собою з пагорба. — Я не ба-
чила, що ви пішли, та й ніхто не бачив. Я думала, що ви вилетіли просто
з вікна в небо! Так, саме про це я одразу й подумала!
Полліанна відповіла на це осяйною усмішкою.
— Ну, власне, так я і зробила. Тільки я полетіла не вгору, а вниз —
дісталася землі гілками старого дерева.
Ненсі раптом зупинилася.
— Що ви зробили?!
— Злізла вниз по дереву, по тому, що росте під вікном.

12
 — Ой лишенько, — Ненсі аж дух забило, після чого вона знову помчала
в напрямку будинку. — Хотіла б я знати, що на це сказала б ваша тітка!
— Справді? Що ж, ми можемо дізнатися про це! Я все їй розповім, щой-
но прийдемо додому, — радісно пообіцяла дівчинка.
— Та ні, краще не треба, — відповіла Ненсі. — У жодному разі не варто
цього робити!
— Думаєш, тітонька Поллі розсердиться? — засмучено запитала Полліанна.
— Ні, гм… так, а втім, не переймайтеся. Мені не так уже й важливо, що
вона б там сказала, — пробурмотіла Ненсі, яка згадала, що має захища-
ти її від усіляких негараздів. — Та нам краще поспішити — мені ще посуд
треба мити!
— Я допоможу! — зголосилася дівчинка.
— О, міс Полліанно! — розчулилася Ненсі.
Кілька хвилин вони йшли мовчки. Небо стало зовсім темним, і Полліанна
міцніше взялася за руку своєї подруги.
— А знаєш, я навіть рада, що ти злякалась і саме через це при-
йшла по мене, — у дівчинки трохи тремтіли плечі, бо надворі вже було
прохолодно.
— Бідолашне ягнятко! І ви ж, мабуть, зголодніли! Боюся, доведеться вам
вечеряти хлібом з молоком зі мною на кухні. Вашій тітці не сподобалося, що
ви не спустилися до столу, розумієте?
— Але ж я не могла, бо була тут!
— Так, але вона ж про це не знала, — сухо відповіла Ненсі. — Шкода,
що вам перепаде лише молоко з хлібом… Так, шкода!
— Ні-ні, я дуже рада!
— Рада? Це ще чому?
— Бо я люблю хліб з молоком і буду рада розділити з тобою вечерю!
Чому ж не радіти?
— Здається, ви можете радіти будь-чому, — зауважила Ненсі, згадавши,
як дівчинка намагалася полюбити кімнатку на горищі.
— Та насправді це просто така гра, — засміялася Полліанна.
— Гра?
— Так, гра в радість.
— А це що таке?
— Ну от така гра. Мене тато навчив, і вона просто чудова, — почала
пояснювати Полліанна. — Ми завжди в неї грали, з того часу, як я була
зовсім маленькою. Я розповіла про неї леді із Жіночої допомоги, і дехто
з них приєднався до гри.
— То що це за гра? Знаєте, я не надто розуміюся в іграх.
Полліанна знову засміялась, але раптом зітхнула. У сутінках її обличчя
видавалося тендітним і задумливим.
— Мабуть, усе почалося тоді, коли в пожертву ми отримали милиці.
— Милиці?

13
 — Так. Я дуже хотіла ляльку, і тато написав їм про це. Та коли прийшла
пожертва, там була записка від однієї леді, і в ній ішлося про те, що ляльок
немає, але є милиці. Тож вона відправила їх, думаючи, що вони можуть ко-
лись знадобитися. Саме тоді ми й почали грати.
— Що ж, можу сказати, що не бачу в цьому жодного приводу для радо-
щів, — роздратовано зауважила Ненсі.
— Якраз цьому й треба радіти! Гра полягала в тому, щоб знаходити
привід для радощів у всьому без винятку, — захоплено розповідала Поллі­
анна. — І почали ми з милиць.
— Ну ви тільки погляньте на неї! Хіба можна радіти з того, що отримуєш
милиці замість ляльки?!
Полліанна заплескала в долоні.
— От якраз і можна! Можна! — вигукнула вона. — Але знаєш, Ненсі,
я також спочатку цього не розуміла, — чесно зізналася дівчинка. — Тато
мені пояснив.
— Що ж, поясніть тепер і мені, — наполягала Ненсі.
— Хіба ж не зрозуміло? Треба радіти з того, що милиці виявилися не-
потрібними! — тріумфально повідомила Полліанна. — Тепер бачиш, як усе
просто!
— Дивна якась гра, — зауважила Ненсі, з острахом поглядаючи
на Полліанну.
— Ні, вона не дивна, а чудова! — з ентузіазмом наполягала дівчинка. —
Відтоді ми постійно в неї грали. І що тобі важче, то більше треба радіти —
ось так! Щоправда, іноді буває зовсім важко, особливо коли твій тато йде
на небо, а в тебе не лишається нікого, окрім Жіночої допомоги.
— Авжеж, або коли тебе поселили в крихітну кімнатку на горищі, у якій
майже нічого немає, — пробуркотіла Ненсі.
Полліанна зітхнула.
— Спочатку й справді було непросто, особливо тому, що я почувалася
такою самотньою. Мені здавалося, що я просто не зможу бавитися в гру, та
й гарних речей хотілося нестерпно! Проте раптом я згадала, що не терплю
свого ластовиння, і зраділа, що не маю люстерка. А потім побачила цей чу-
довий краєвид із вікна й зрозуміла, що мені є із чого радіти. Знаєш, коли
шукаєш привід для радощів, забуваєш про неприємне — як у разі з лялькою
та милицями, розумієш?
— Гм! — Ненсі навіть не знала, що на це відповісти, і щосили намага-
лася стримати сльози.
— Зазвичай це буває дуже легко, — зітхнула Полліанна, — бо ж ми
з татом так часто бавились у гру, що я до неї звикла. Це трапляється саме
собою. Зараз мені, звісно, непросто, бо грати немає з ким. Можливо, тітонь-
ка Поллі якось згодиться пограти, — міркувала вголос дівчинка.
— Знаєш, Полліанно, хоч я і не зовсім розумію та й грати не вмію, але
я з тобою бавитимусь! Так, гратиму, гратиму! — пообіцяла Ненсі.

14
 — О, Ненсі! — вигукнула Полліанна, міцно обіймаючи дівчину. — Це буде
просто чудово! І весело, правда ж?
— Гм, мабуть, — із сумнівом мовила дівчина. — Та все одно не варто
на мене дуже вже розраховувати в грі, бо я ніколи в них не граю. Але для
тебе зроблю виняток, — закінчила Ненсі, коли вони нарешті ввійшли до кухні.
Полліанна з апетитом з’їла хліб, запивши його молоком, а потім пішла до
кімнати, де тітка Поллі читала книжку. Жінка зустріла її холодно.
— Ти повечеряла, Полліанно?
— Так, тітонько Поллі.
— Вибач, що змусила тебе вечеряти молоком і хлібом на кухні, але
я не могла вчинити інакше.
— Та я навіть рада, тітонько, що так сталося. Я люблю молоко й хліб,
і Ненсі мені подобається. Тож ви правильно вчинили.
Тітка Поллі рвучко випросталася в кріслі.
— Полліанно, тобі вже час спати. У тебе був важкий день, а завтра нам
потрібно розпланувати твій час, а також передивитися твій одяг — можливо,
доведеться щось докупити. Ненсі дасть тобі свічку, будь із нею обережна. До
сніданку потрібно спуститися о пів на восьму. Не запізнюйся. На добраніч.
Полліанна раптом підійшла до тітки й ніжно її обняла.
— Мені тут так добре, — радісно зітхнула дівчинка. — Думаю, мені
буде дуже добре з вами. Я знала про це, ще коли збиралася сюди їхати.
На добра­ніч, — весело закінчила Полліанна, вибігаючи з кімнати.
— Це ж треба, — стиха мовила міс Поллі. — Що за дивна дитина? Вона
рада, що я її покарала, а мені не варто перейматися, що я це зробила. І їй
подобається жити зі мною! Дивина, та й годі.
Міс Поллі знову взяла книжку.
А чверть години потому в кімнатці на горищі, зарившись у простирадла,
ридала маленька дівчинка.
— Татку, я знаю, що ти серед янголів, та я не можу зараз бавитись
у цю гру, просто не можу. І як радіти з того, що доводиться спати тут са-
мій, коли тут так темно й страшно. Якби поруч була Ненсі, чи тітка Поллі,
чи навіть леді із Жіночої допомоги, мені було б значно легше!
А внизу Ненсі поспішала закінчити роботу, роздратовано вичищаючи мо-
лочник щіткою. Вона не припиняла бурмотіти:
— Якщо вже я бавитимусь у таку гру, де треба радіти милицям замість
ляльки, то гратиму в неї по-своєму! Так, я вже зіграю в неї так, як треба!
Ото вже зіграю! Так! […]

РОЗДІЛ 7. ПОКАРАННЯ ДЛЯ ПОЛЛІАННИ

О пів на дев’яту Полліанна пішла спати. Москітні сітки ще не привезли,
і маленька кімната на горищі розігрілася, як пічка. […]
А за вікном простягався справді чарівний світ, у якому було вдосталь
свіжого повітря. Ах, як би добре було там гарячим щічкам і долоням!

15
 Коли дівчинка підійшла ближче й почала дивитися крізь скло, вона поба-
чила ще дещо: просто під віконцем розкинувся плаский дах літньої веранди
міс Поллі. Полліанна не зводила з нього очей. О, якби вона тільки могла
потрапити туди!
Дівчинка злякано озирнулася навколо. Десь позаду залишилася її за-
душлива кімнатка з не менш задушливим ліжком, та до неї потрібно було
пройти через суцільну темряву, хіба що витягнувши руки вперед, щоб ні на
що не наштовхнутися. А перед нею відкривався чудовий краєвид — і там
було свіже повітря, місячне світло й нічна прохолода.
Ах, якби тільки можна було поставити її ліжко там. У місії декому навіть
доводилося спати на вулиці, як, наприклад, Джоелю Гартлі, який страждав
від сухот.
Раптом Полліанна згадала, що бачила кілька білих мішків, які висіли
на стіні біля вікна на горищі. Ненсі якось обмовилася, що в них повно зи-
мових речей, які влітку зберігають на горищі. З острахом намацуючи шлях,
дівчинка пішла до мішків, вибрала найм’якший (у якому, до речі, зберігалася
котикова шубка міс Поллі) замість матраца, тонший — на подушку й майже
порожній мішок, що мав стати для неї ковдрою. З усім цим добром Поллі-
анна повернулася до віконця, підняла його й вибралася назовні, акуратно за-
чинивши за собою вікно. Вона добре пам’ятала, якими небезпечними можуть
бути мухи та скільки всього вони переносять на лапках.
Як же тут було прохолодно! Полліанна почала пританцьовувати від задо-
волення, глибоко вдихаючи чисте свіже повітря. Дах, щоправда, угинався під
ногами й щоразу, як вона ступала, чувся різкий звук, який, однак, подобав-
ся Полліанні. Вона кілька разів пробіглася туди-сюди — було так приємно
відчути себе вільною після задушливої кімнатки. Дах був широким і рівним,
тож упасти дівчинка не боялася. Нарешті вона зітхнула, умостилася на коти-
ковій шубці, підстелила мішок-подушку, а іншим мішком укрилася, зібравшись
спати.
— Я навіть рада, що сітки ще не привезли, — пробурмотіла дівчинка,
милуючись зірками, — адже тоді я не знайшла б оце чудове місце!
Унизу у своїй кімнаті метушилася в нічній сорочці й капцях міс Поллі,
геть бліда та дуже перелякана. Кілька хвилин тому вона зателефонувала
Тімоті й розповіла тремтячим голосом:
— Швидше бери батька та мчіть сюди! Прихопіть із собою ліхтарі! Хтось
заліз на дах веранди! Мабуть, видерся по кущах витких троянд! І, звісно ж,
може залізти в будинок через східне віконце на горищі. Хоч двері на горище
й зачинені, та поспішіть!
Трохи згодом Полліанну, яка вже майже заснула, розбудило яскраве світ-
ло ліхтарів і голосні вигуки. Вона розплющила очі й побачила Тімоті, який
стояв на останньому щаблі драбини. Том заліз на дах через вікно, а тітонька
виглядала з того ж таки вікна.
— Полліанно, що все це означає?! — загукала вона.

16
 Дівчинка сонно закліпала очима
й сіла.
— О містере Томе! Тітонько Пол­
лі! — затинаючись, мовила вона.
Прошу вас, не лякайтесь! У мене
немає сухот, як у Джоеля Гартлі.
Просто в кімнаті не було чим ди-
хати. Та вікно я зачинила, тітонько
Поллі, щоб мухи не занесли мікробів
на своїх лапках.
Тімоті неначе щез із драбини.
За ним поліз і старий Том, віддав-
ши ліхтар міс Поллі. Та закусила
губу й стояла мовчки, поки чоловіки
не зникли. Після цього вона мовила:
— Полліанно, передай мені всі
ці речі та йди сюди. Ти просто
не­ймовірна дитина! — додала вона,
коли дівчинка вже стояла поряд
з нею. Тримаючи ліхтар в одній руці,
а долоню Полліанни в іншій, вона
повернулася на горище.
Після прохолоди на даху веранди повітря на горищі здалося дівчинці ще
задушливішим, але вона не скаржилася. Натомість лише глибоко зітхнула.
На сходах міс Поллі раптом різко повідомила:
— Решту ночі ти спатимеш у моєму ліжку разом зі мною, Полліанно.
Сітки привезуть завтра, але доти я вважаю своїм обов’язком тримати тебе
там, де за тобою можна наглянути.
Дівчинка геть збентежилася.
— Спати з вами — у вашому ліжку?! — радісно вигукнула вона. — О, ті-
тонько Поллі, як це великодушно з вашого боку! Мені завжди так хотілося
заснути поряд з кимось із рідних, а не з леді із Жіночої допомоги. Яка ж
я все-таки рада, що сітки й досі не привезли! А ви б раділи на моєму місці?
Відповіді не було. Міс Поллі просто не знала, що відповісти. Правду кажу-
чи, вона почувалася абсолютно безпорадною. Уже втретє після приїзду Пол-
ліанни вона намагалася її покарати, і втретє дівчинка сприйняла покарання
як найвищу у світі нагороду. Мабуть, не дивно, що міс Поллі почувалася
безсилою.

РОЗДІЛ 8. ПОЛЛІАННА ЙДЕ В ГОСТІ

Незабаром у Гаррінгтонському маєтку встановився певний режим дня чи
щось схоже на те. Звісно, це був не той лад, якого від початку прагнула
міс Поллі. Так, Полліанна шила, грала на роялі, читала вголос і вчилася

17
готувати на кухні, але вона не присвячувала всім цим заняттям стільки
часу, скільки було заплановано спочатку. Утім у неї залишалося достат-
ньо часу для того, щоб «жити», адже з другої до шостої дівчинка могла
займатися чим завгодно. Звісно, якщо заняття категорично не забороняла
тітка Поллі. […]
Майже кожної погожої днини Полліанна благала відпустити її на прогу-
лянку або дати доручення, щоб потрапити до міста та мати змогу пройтися
в будь-якому напрямку. Практично щоразу під час такої прогулянки вона зу-
стрічала Незнайомця. Чомусь виділила саме його серед багатьох інших і на-
віть охрестила його Мій Незнайомець.
Чоловік часто був одягнений у довге чорне пальто й високий оксамито-
вий циліндр — таких речей звичайні перехожі не носили. Він був гладенько
виголений, досить блідий, а волосся, що виглядало з-під капелюха, уже торк-
нулася сивина. Незнайомець завжди ходив прямо й трохи поспіхом, завжди
сам-один, і Полліанні чомусь було його шкода. Мабуть, саме через це одного
дня вона зважилася з ним заговорити.
— Як ся маєте, сер? Сьогодні чудовий день, правда ж? — радісно при-
віталася дівчинка, підходячи ближче.
Чоловік стривожено озирнувся, а потім несміливо зупинився.
— Це ти до мене? — трохи різко запитав він.
— Так, сер, — аж сяяла задоволена Полліанна. — Я сказала, що день
сьогодні просто чудовий, ви згодні?
— Е-е-е? О! Гм! — вигукнув Незнайомець і поспішив далі.
Полліанна розсміялася. Це ж треба — такий кумедний чолов’яга!
Наступного дня вони знову перетнулися в місті.
— Сьогодні не так гарно, як учора, але теж нічого! — весело загукала
дівчинка.
— Е-е-е? О! Гм! — знову пробелькотів чоловік, а Полліанна не втрима-
лася від сміху.
Коли ж дівчинка заговорила з ним утретє, він різко зупинився.
— Хто ти, дитино, і чому звертаєшся до мене щодня?
— Мене звати Полліанна Віттієр, і мені здалося, що ви дуже самотній.
Я така рада, що ви нарешті зупинилися. Тепер ми можемо познайомитися,
адже я ще не знаю вашого імені.
— Це ж треба… — чоловік не закінчив думки й пішов геть ще швидше,
ніж раніше.
Полліанна засмучено дивилася йому вслід, а її губи не посміхалися,
як зазвичай.
— Що ж, може, він просто не зрозумів, адже це було, мовляв, неповне
знайомство — я ж так і не дізналася, як його звати, — пробурмотіла дів­
чинка, ідучи далі.
Цього ж таки дня Полліанні доручили віднести місис Сноу холодець із те-
лячої ніжки. Міс Гаррінгтон завжди передавала їй щось раз на тиждень. Вона

18
вважала це своїм обов’язком, оскільки вони були прихожанками однієї церк-
ви, але місис Сноу була бідною і до того ж постійно хворіла. Звісно, інші
прихожани мали про неї дбати. Міс Поллі виконувала свій обов’язок щочет-
верга, правда, не сама — це зазвичай робила Ненсі. Сьогодні цей привілей
випрохала Полліанна, і Ненсі радо погодилася, дізнавшись, що й міс Поллі
не проти.
— Я навіть рада, що не піду туди, — чесно зізналася Ненсі Полліанні, —
хоча думаю, їй не варто було б перекладати цей обов’язок на твої маленькі
плечі, бідненьке ягнятко. Так, не варто!
— Але я зроблю це з радістю, Ненсі!
— Не кажи «гоп», доки не перескочиш, — насмішкувато зауважила
служниця.
— Це ж чому?
— Бо нікому не подобається до неї ходити. Якби людям не було її шкода,
до неї ніхто б і зайти не наважився — настільки вона буркітлива й нудна.
О, як мені шкода її доньку, якій доводиться про неї піклуватися.
— Але чому, Ненсі?
Служниця тільки плечима знизала.
— Простіше кажучи, місис Сноу вважає: усе, що відбувається в її при-
сутності, не мало би відбуватися взагалі або мало б відбуватися не так.
Її навіть дні тижня не влаштовують! У понеділок вона скаржиться, що неді-
ля швидко минула, а якщо принести холодцю, то неодмінно зауважить, що
краще б це було курча. Однак навіть якщо принести курча, вона зажадає
бульйону з баранини!
— Так це кумедна жіночка! — засміялася Полліанна. — Думаю, мені про-
сто необхідно в неї побувати. Вона найімовірніше напрочуд дивовижна й зов-
сім не схожа на інших. Мені дуже подобаються люди, які відрізняються від
інших.
— Гм! Що є, то є — вона геть на інших не схожа, і ось що я тобі ска-
жу: слава Богу, що ми не такі! — похмуро закінчила Ненсі.
Полліанна міркувала над цими словами, заходячи через хвіртку у двір,
де стояв старенький крихітний будиночок. Її очі аж блищали від захвату —
так уже їй хотілося познайомитися з «дивовижною» місис Сноу.
Двері відчинила молода, але дуже бліда й утомлена дівчина.
— Як ся маєте? — увічливо запитала Полліанна. — Мене прислала міс
Поллі Гаррінгтон, я хочу побачити місис Сноу, якщо можна.
— Що ж, якщо ти кажеш правду, ти перша, хто хотів би її побачити, —
стиха мовила дівчина, але Полліанна цього не почула. Дівчина повернулася
й провела її до дверей у кінці коридора.
Дівчина відчинила двері та впустила Полліанну до кімнати хворої. Кілька
секунд вона кліпала очима, щоб звикнути до напівтемряви, яка тут панува-
ла. Нарешті дівчинка змогла роздивитися тьмяний силует жінки, котра сиділа
на ліжку в іншому кутку кімнати. Полліанна підбігла до ліжка.

19
 — Як ся маєте, місис Сноу? Тітонька Поллі сподівається, що ви вже по-
чуваєтеся краще й посилає вам телячий холодець.
— О боже, холодець! — почулося незадоволене буркотіння. — Звісно,
я дуже вдячна, та все ж сподівалася, що це буде бульйон з баранини.
Полліанна трохи насупилася.
— А я думала, що вам замість холодцю зазвичай хочеться курчати, —
зауважила вона.
— Що? — мало не підстрибнула хвора пані.
— Та нічого такого, — швидко похопилася дівчинка, — різниця тут
і справді невелика. Просто Ненсі сказала, що вам зазвичай хочеться курча-
ти, коли від нас приносять холодець, і баранячого бульйону, коли приносять
курча. Щоправда, вона могла все сплутати чи забути, тож…
Пані просто-таки виструнчилася, сидячи в ліжку. Для неї це була аж над-
то нехарактерна поза, та Полліанна про це й гадки не мала, тож не звер-
нула уваги.
— Та-а-ак, міс Нестриманість, хто ти така? — вимагала пояснень місис
Сноу.
Полліанна весело й дзвінко розсміялася.
— Та ні, у мене зовсім не таке ім’я, місис Сноу, і я дуже рада, що
воно геть інше! Це, мабуть, було б ще гірше за Гіпзибу, як гадаєте? Я —
Поллі­анна Віттієр, небога міс Поллі й тепер живу з нею. Ось, принесла вам
холодець.
Спочатку пані слухала Полліанну з неабияким зацікавленням, та коли по-
чула про холодець, то безсило впала на подушки.
— Що ж, дуже тобі дякую. Твоя тітонька надзвичайно щедра й добра
людина, та сьогодні вранці я мала поганенький апетит, але так хотілося ба-
ранячого… — вона раптом затнулася, а потім різко змінила тему розмови: —
Сьогодні вночі я геть не стулила очей, уявляєш?
— О, краще мені цього не уявляти, — зітхнула Полліанна й поставила
холодець на невеличкий столик. Умостившись у кріслі, вона продовжила: —
Ми стільки часу витрачаємо на сон! Хіба вам не шкода стільки спати?
— Гаємо час на сон?! — здивовано перепитала хвора.
— Саме так, адже в цей час можна просто жити. Так шкода, що ми
не можемо жити вночі!
Жінка знову сіла, як струна.
— Ти, мабуть, найдивовижніша дитина з усіх, кого я знала! — вигукну-
ла вона. — Ану підійди до вікна й підніми фіранку, хочу тебе роздивитися!
Полліанна підвелася та засміялася, проте здалося, що вона трохи засмутилася.
— О, тоді ж ви побачите моє ластовиння, — важко зітхнула вона, підходя-
чи до вікна, — і це тоді, коли я тільки-но почала радіти, що в цій напівтем-
ряві його зовсім не видно. Ну от, тепер ви можете… О! — раптом вигукнула
вона з неабияким захопленням. — Тепер я рада, що ви захотіли побачити
мене, бо і я можу вас бачити! А мені ніхто й не казав, що ви така гарна!

20
 — Я гарна? — ледве вимовила шокована жінка.
— Ну звісно! Хіба ви не знали? — мовила Полліанна.
— Не знала, — сухо зауважила місис Сноу.
Вона жила на світі вже сорок років, і останні п’ятнадцять тільки те й ро-
била, що висловлювала своє незадоволення з того чи іншого приводу. Жінка
була настільки цим зайнята, що не мала часу радіти звичайним речам, які
її оточували.
— У вас такі гарні й великі очі! Вони темні, як і ваше чудове куче-
ряве волосся, — захоплено говорила дівчинка. — Мені так подобаються
чорні кучері! Це одна з речей, які я обов’язково матиму, коли потраплю
на небо. А ще у вас на щоках просто чудові рум’янці. Звісно, ви справж­
ня красуня, місис Сноу! Думаю, ви й самі б це помітили, якби поглянули
в люстерко.
— У люстерко! — у відчаї простогнала хвора, відкидаючись на подуш-
ки. — На жаль, я нечасто дивлюся в нього, та й ти б, мабуть, не дивилася,
якби була змушена лежати в ліжку, як я!
— Звичайно, — співчутливо погодилася Полліанна. — Але стривайте,
я сама вам покажу! — вигукнула вона, підбігаючи до трюмо й беручи ма-
леньке люстерко.
Повернувшись до ліжка хворої, вона раптом зупинилася та уважно огля-
нула жінку.
— Знаєте, якщо ви не проти, я трохи вас причешу, а вже потім подиви-
тесь у люстерко, — запропонувала дівчинка. — Можна вас розчесати?
— Що ж, гаразд, якщо ти так
хочеш, — буркітливо дозволила мі-
сис Сноу, — але зачіска однаково
довго не протримається.
— О, дуже вам дякую! Я просто
обож­нюю робити зачіски, — зраділа
Полліанна, акуратно поклавши люс­
терко й узявши гребінця. — Сьо-
годні багато не вдасться зробити:
надто вже я хочу, щоб ви швидше
побачили, яка ви гарна, але якось
я зроблю вам по-справж­ньому роз-
кішну зачіску, — продовжувала дів­
чинка, ніжно пропускаючи кучері
жінки між пальцями.
Кілька хвилин Полліанна старан-
но працювала, начісуючи й розпушу-
ючи волосся, ефектно викладаючи
кучері. Урешті вона підбила подуш-
ку, щоб жінка могла якнайзручніше

21
на неї спиратися. Тим часом хвора похмуро коментувала весь процес, аб-
солютно не вірячи в його успішність. Однак під кінець у її голосі почало
вчуватися хвилювання.
— Ну от! — нарешті вигукнула Полліанна, ухопивши з вази, що стояла
біля ліжка, рожеву гвоздику й прикрасивши нею зачіску. — Тепер ви мо-
жете собою помилуватися! — і вона з тріумфальним виразом подала жінці
люс тро.
— Гм, — тільки й змогла сказати хвора, уважно вивчаючи своє
відображення. — Узагалі-то мені більше подобаються червоні гвоздики, та яка
різниця, якщо до вечора квітка однаково зів’яне.
— Але ви маєте навіть радіти, що квіти в’януть! — засміялася Поллі­
анна. — Адже тоді щодня у вазі з’являються нові. Мені подобається, коли
ваше волосся таке пухнасте, — із задоволенням закінчила вона. — А вам?
— Гм, можливо, а проте зачіска довго не протримається, коли постійно
лежиш на подушці, як я.
— Звісно, не протримається, але це теж на краще, — задоволено кивну-
ла Полліанна, — бо ж тоді я зможу зробити вам зачіску знову. У будь-якому
разі ви маєте радіти, що у вас чорне волосся, на білій подушці воно має
кращий вигляд, аніж світле, як-от у мене.
— Так-то воно так, та мені ніколи не подобалося чорне волосся — на ньо-
му помітна кожна сива волосина, — бурчала місис Сноу, однак не відводила
очей від люстерка.
— Я обожнюю чорне волосся! Ах, якби ж і в мене таке було, — зітхнула
Полліанна.
Місис Сноу опустила люстро й роздратовано повернулася до дівчинки.
— Воно б тебе геть не тішило, якби ти була мною! Тебе б не тішило ані
волосся, ані будь-що інше, якби доводилося днями лежати тут, як я!
Полліанна замислилася, насупивши брівки.
— Так, тоді було б значно важче це робити, — міркувала вона вголос.
— Робити що?
— Радіти.
— Радіти, коли лежиш у ліжку хвора, і так день у день? Не думаю,
що це можливо, — мовила місис Сноу. — Скажи, чому я маю радіти, коли
зі мною таке трапилося?!
На превеликий подив жінки Полліанна підстрибнула й плеснула в долоні.
— Що ж, це й справді не так уже й просто! Зараз мені час іти, але
я думатиму всю дорогу додому, і можливо, наступного разу, коли завітаю до
вас на гостину, я вам розповім! Бувайте! Я чудово провела з вами час! —
вигукнула дівчинка, виходячи з кімнати. […]
Трохи пізніше, коли до кімнати зайшла її донька Міллі, люстерко досі
лежало на ліжку, але було ретельно заховане в складках ковдри.
— Мамо, фіранки підняті! — здивовано вигукнула Міллі, переводячи погляд
з фіранок на гвоздику у волоссі матері.

22
 — А що тут незвичайного? — бурчала жінка. — Якщо я хворію, це зовсім
не означає, що я маю просидіти все життя в темряві, чи не так?
— Н-ні, звичайно ж, ні, — одразу запевнила її донька, беручи до рук
пляшечку з ліками. — Просто я вже давно пропонувала тобі розміститися
у світлішій кімнаті, а ти постійно відмовлялася.
На це місис Сноу нічого не відповіла. Вона перебирала мереживо на сво-
їй нічній сорочці. А потім засмучено мовила:
— Думаю, хтось міг би подарувати мені нову нічну сорочку, наприклад,
замість баранячого бульйону!
— Мамо! — Міллі від здивування аж слів забракло. У шафі за її спиною
лежали дві нові нічні сорочки, і вже кілька місяців вона марно вмовляла
матір одягнути якусь із них.

РОЗДІЛ 10. СЮРПРИЗ ДЛЯ МІСИС СНОУ

Коли Полліанна знову завітала до місис Сноу, та, як і минулого разу,
лежала в темній кімнаті. […]
— Як же тут темно! Я вас зовсім не бачу! — вигукнула дівчинка й рішу-
че підійшла до вікна, щоб підняти фіранки. — Хочу подивитися, чи зробили
ви таку зачіску, якої я вас навчила… Бачу, що ні! Та нічого, це навіть добре,
можливо, пізніше я знову вас розчешу, якщо дозволите. А тепер погляньте,
що я вам принесла.
Жінка неуважно дивилася перед собою.
— Байдуже, як це виглядає, бо його смак від цього не зміниться, —
пробурчала вона, однак перевела свій погляд на кошик. — То що там?
— А вгадайте! Чого б вам зараз хотілося? — і Полліанна підійшла
до кошика. Її обличчя аж світилося від радощів. Хвора спохмурніла.
— Що ж, мені нічого не хочеться з того, про що я знаю, — зітхнула
вона. — Майже все воно однакове на смак.
Полліанна кахикнула.
— Та не тепер! Угадайте! Якби вам справді чогось хотілося, що б це
було?
Жінка вагалася. Звісно, вона цього не усвідомлювала, однак уже дав-
но звикла бажати те, чого в неї не було. Тож вирішити, чого їй насправді
хочеться, здавалося майже неможливим. Однак потрібно було сказати щось
у відповідь — дивна дівчинка нетерпляче чекала.
— Що ж, можливо, баранячого буль…
— Він тут є! — вигукнула Полліанна.
— Але це зовсім не те, чого я насправді хочу, — зітхнула хвора, хоч
у животі почало бурчати. — Правду кажучи, я б не відмовилась від курчати.
— О, курча тут теж є! — радісно сповістила Полліанна.
Жінка здивовано на неї поглянула.
— У тебе є і те, й інше? — запитала вона.

23
 — Так — і на додачу ще й телячий холодець! — із тріумфом мовила
Полліанна. — Я поміркувала й вирішила, що ви маєте отримати на обід
те, чого вам справді хочеться; тож ми з Ненсі приготували для вас ці
страви. Звісно, кожної потрошку, але ж вони всі тут! Я така рада, що вам
захотілося курчати, — зізналася дівчинка, виймаючи з кошика три невелич-
кі ми­сочки. — Знаєте, я оце йшла до вас і думала: а якщо вам раптом
захочеться рубця чи цибулі — словом, чогось такого, чого в мене немає!
О, як би це було погано, адже я так старалася, щоб вам догодити! — за-
сміялася дівчинка.
Відповіді не було. Хвора, здавалося, намагалась подумки знайти відповідь
на якесь важливе питання.
— Ну от! Я залишу все це для вас, — мовила Полліанна, поставивши
мисочки в рядок на столі. — Можливо, баранячого бульйону ви захочете
завтра. До речі, як ви почуваєтеся? — увічливо поцікавилася дівчинка.
— Поганенько, та дякую, що спитала, — пробурчала місис Сноу, безпо-
радно відкинувшись на подушку. — Уранці мені й поспати не дали. Сусід-
ська дівчина Неллі Хіґґінс почала вчитися музики й цілісінький ранок грала
не вгаваючи. Мало з розуму мене не звела! Не знаю, що й робити!
Полліанна співчутливо похитала головою.
— Розумію вас, це просто жахливо. Так само було і з місис Вайт — од-
нією леді із Жіночої допомоги. У неї якраз стався напад радикуліту, тож вона
навіть поворухнутися в ліжку не могла. Вона казала, що їй було б значно
легше, якби могла рухатися. А ви можете?
— Можу що?
— Крутитися, рухатися в ліжку, змінювати положення, якщо музика
аж надто набридає?
Місис Сноу витріщилася на дівчинку.
— Ну звісно ж, я можу рухатися в ліжку, скільки мені заманеться, —
трохи роздратовано мовила вона.
— Тоді ви маєте цьому радіти, правда-правда! — закивала Полліанна.

РОЗДІЛ 11. ЗНАЙОМСТВО З ДЖИММІ

Одного погожого ранку, у четвер, Полліанна знову понесла місис Сноу
миску телячого холодцю. Вони з нею стали гарними друзями, і дружба ця
почалася з третього візиту Полліанни, після того як вона розповіла місис
Сноу про гру. Тепер і хвора в неї грала. […]
Полліанна якраз згадувала про це, коли помітила на узбіччі хлопчика.
Той сидів на невисокому пагорбку й поволі обстругував невелику палицю.
— Привіт! — доброзичливо всміхнулася Полліанна.
Хлопець поглянув на неї й одразу ж повернувся до роботи.
— Собі скажи «привіт», — пробурмотів він.
— Знаєш, ти зараз так виглядаєш, ніби й телячому холодцю, здається,
не зрадієш! — засміялася Полліанна.

24
 Хлопець здивовано поглянув на неї, а потім знову заходився стругати
палицю затупленим ножем зі зламаним лезом.
Дівчинка якусь мить вагалася, але потім усе-таки опустилася на траву біля
хлопчика. Незважаючи на хоробрі заяви Полліанни про те, що вона звик­ла
до дорослих ще в Жіночій допомозі та їй не потрібні однолітки, вона часто
сумувала, що їй нема з ким погратися чи хоча б поговорити. Тож вона
просто не могла втратити такої чудової нагоди.
— Мене звати Полліанна Віттієр, — приязно мовила вона. — А тебе?
Хлопець знову мовчки поглянув на неї. Почав було вставати, та врешті
відкинувся назад.
— Джиммі Бін, — неохоче промимрив він.
— Чудово! Ну, тепер ми знайомі! Я рада, що ти назвав своє ім’я, бо де-
хто про це забуває, розумієш? Я живу в будинку міс Поллі Гаррінгтон. А ти?
— Ніде.
— Ніде?! Так не буває, адже кожен із нас має десь жити! — зауважила
Полліанна.
— Ну то й що, а я ніде не живу — принаймні зараз. Шукаю нову місцину.
— Справді? А де вона?
Хлопець кинув на неї презирливий погляд.
— Ну ти й дурепа! Хіба я б шукав, якби знав, де це?
Полліанна ображено труснула волоссям. Це був не зовсім чемний хлоп-
чик, а їй не подобалося, коли її називали «дурепою». Однак це був перший
хлопчик, якого вона тут зустріла, тож сваритися було не варто.
— А де ти жив раніше? — поцікавилася вона.
— Чого це ти до мене причепилася? — урвався терпець хлопцеві.
— А що ж мені робити? — спокійно відповіла Полліанна. — Ти нічо-
го не розповідаєш, тож щоб дізнатися про тебе більше, доводиться питати.
Хлопець хихотнув. Смішок вийшов не зовсім щирим, бо йому було
геть невесело, проте обличчя його стало приємнішим, коли він заговорив
знову.
— Ну гаразд, слухай уже, якщо ти така цікава. Я Джиммі Бін, і мені
десять років, пішов одинадцятий. Минулого року я потрапив до сиротин-
ця, та в них стільки дітей, що для мене й місця немає. Та мені й само-
му там жити не хочеться. І вирішив я піти. Хочу жити деінде, але поки
що не зна­йшов підходящого місця. Знаєш, мені хочеться жити вдома —
у звичайному будинку, і щоб у мене була мама, а не наглядач із притул-
ку. Якщо ти маєш дім, то певно й батьків, а я їх не маю — відтоді, як
помер батько. Тому я зараз у пошуку. Уже заходив до чотирьох будинків,
але ніхто не згодився мене взяти, хоч я і казав, що працюватиму. Ну от!
Ти це хотіла знати? — на останніх двох реченнях голос хлопчика раптом
затремтів.
— Як прикро! — поспівчувала йому Полліанна. — Невже зовсім ніхто
не захотів тебе взяти? Я дуже добре розумію, як ти почуваєшся, бо після

25
того як мій тато помер, у мене не було нікого, крім Жіночої допомоги. Та по-
тім мене взяла до себе тітонька Поллі… — тут Полліанна раптом затну­лася.
У неї з’явилася блискуча ідея.
— Я знаю місце, де ти житимеш! — вигукнула вона. — Тебе візьме до
себе тітонька Поллі! Я впевнена — адже мене вона взяла! І Флафі та Бафі
теж — коли їм не було де подітись і їх ніхто не любив. А це лише кіт і пес.
Звісно, вона буде рада взяти тебе до себе! Ти просто не знаєш, яка вона
добра! […]
Коли вони нарешті прибігли до будинку, Полліанна без жодних вагань
привела свого нового друга до здивованої тітки.
— Тітонько Поллі! — захоплено по-
чала вона. — Ви тільки-но подивіть-
ся! Я знайшла декого значно кращого
за Флафі й Бафі. Це справжній живий
хлопчик! Ви зможете його виховувати!
А спатиме він спочатку в кімнатці на
горищі. Він і працювати може, хоча, ду-
маю, матиме на це небагато часу, бо
ми разом гратимемося.
Спочатку міс Поллі зблідла, а потім
на її щоках з’явилися гарячі рум’янці.
Вона не все розуміла, але їй вистачило
того, що почула.
— Полліанно, що все це означає?
Хто цей брудний обшарпанець? Де ти
його знайшла? — різко почала вона.
«Обшарпанець» відійшов на крок на-
зад і скосив очі на двері. Дівчинка ж ве-
село засміялася.
— Ну от, я зовсім забула вам його відрекомендувати! Я вже як Незнайо-
мець! А ви теж помітили, що він геть брудний? Я маю на увазі хлопчика —
він зовсім як Флафі й Бафі, коли ви їх узяли до себе. Та, гадаю, це можна
легко виправити — помиємо його, та й усе! Ох, я зовсім забула! — знову
засміялася вона. — Це Джиммі Бін, тітонько.
— Гаразд, і що він тут робить?
— Тітонько, та я ж вам уже розповіла! — щиро дивувалася дівчинка. —
Я привела його для вас. Він тут житиме. Знаєте, йому потрібні батьки й дім.
Я розповіла, як багато ви зробили для мене, Флафі й Бафі, і сказала,
що ви йому також будете раді, адже хлопчик набагато кращий за собаку
чи кота.
Міс Поллі відкинулася на спинку крісла й піднесла до горла тремтячу
руку. Її знов охоплювала незрозуміла безпорадність. Однак вона опанувала
себе й сіла прямо.

26
 — Це вже занадто, Полліанно. Мабуть, це найабсурдніша річ, яку ти тіль-
ки могла придумати. Мало в нас бродячих собак і котів, то ти ще й го-
лодранців з вулиці приводиш…
Хлопчик несподівано здригнувся. Його очі ображено заблищали, і він ви-
соко підняв підборіддя, упевнено зробивши кілька кроків у бік тітки Поллі.
— Я не жебрак, мем, і мені від вас нічого не треба! Я просто хотів пра-
цювати, а за це отримати ліжко та їжу. І я б ніколи не прийшов до вашого
будинку, якби ця дівчинка не розказала, яка ви хороша й добра і як мені
зрадієте. Що ж, ні — то й ні! — і він рвучко вийшов із кімнати з таким
почуттям гідності, що це могло б виглядати смішно, та насправді він мав
дуже жалюгідний вигляд.
— О тітонько Поллі, — тремтливим голосом мовила Полліанна, — я га-
дала, що ви зрадієте йому! Я була в цьому впевнена…
Міс Поллі підняла свою руку, закликаючи племінницю помовчати. Їй на-
решті урвався терпець. Слова «добра й хороша» досі звучали в її голові,
а тілом знов оволодівала безпорадність. Однак вона зібрала всі сили, щоб
дати відсіч.
— Полліанно! — вигукнула вона. — Припини нарешті постійно говорити
«рада». Я тільки те й чую: «рада, рада, рада» — так і збожеволіти можна!
У дівчинки брови полізли догори.
— Тітонько Поллі, — видихнула вона, — я просто думала, що ви зраді-
єте тому, що я ра… О! — і вона злякано притисла долоню до губ, а потім
вибігла з кімнати. […]

РОЗДІЛ 12. ВІЗИТ ДО ЖІНОЧОЇ ДОПОМОГИ

[…] Полліанна чудово знала, що леді зазвичай зустрічаються о другій го-
дині дня в капличці біля церкви — приблизно за пів милі від її дому. Вона
спланувала все так, щоб дістатися місця близько третьої.
— Треба, щоб вони всі зібралися, — міркувала дівчинка, — бо там спо-
чатку може й не бути тієї, що візьме Джиммі Біна до себе. Та й зрозуміло,
що для леді друга година — це майже третя, бо жінки часто спізнюються.
Потихеньку, але із залізною впевненістю Полліанна піднялася сходами, що
вели до каплички, відчинила двері й потрапила в коридор. Із головної кімна-
ти чувся гомін жіночих голосів, подеколи лунав сміх. Не вагаючись, дівчинка
зайшла туди.
Розмова одразу ж стихла, і Полліанна відчула себе трохи незручно. Те-
пер, коли дійшло до справи, вона дещо зніяковіла. Усе-таки всі ці чужі й ма-
лознайомі обличчя не належали леді із Жіночої допомоги, до яких вона так
звикла.
— Як ваші справи, шановні члени Жіночої допомоги? — дівчинка на­решті
знайшла в собі сили заговорити. — Мене звати Полліанна Віттієр, гадаю,
дехто з вас мене знає. Принаймні я знаю вас, хоч і не всіх.

27
 Тиша здавалася гнітючою. Деякі леді й справді знали про незвичайну
племінницю своєї знайомої, і майже всі про неї чули, однак жодна не мала
що сказати.
— Я… я прийшла до вас у справі… хочу запропонувати розглянути один
випадок… — затинаючись, почала Полліанна, мимоволі говорячи словами
свого батька.
Леді почали перешіптуватися.
— Тебе прислала тітонька, дорогенька? — запитала місис Форд, дружина
пастора.
Полліанна трохи зашарілася.
— О, ні, я прийшла сама. Розумієте, я дуже звикла до Жіночої допомоги,
адже саме там ми з татом жили й там мене виховали.
Хтось не втримався — і почулося хихотіння. Дружина пастора нахмурила
брови.
— Зрозуміло, дорогенька. То що там у тебе за справа?
— Ну, я прийшла через Джиммі Біна, — Полліанна глибоко вдихнула
й продовжила: — У нього немає дому, і живе він у сиротинці, а вони за-
раз переповнені, і він там геть непотрібний, принаймні так він уважає. Тож
розумієте, йому потрібен дім. Звичайний дім, і щоб там була мама замість
на­глядачів, щоб були батьки, які б могли про нього дбати. Йому десять років,
пішов одинадцятий. Я подумала, що хтось із вас міг би взяти його до себе.
— Це ж треба-а-а, — протягнув хтось із леді, порушивши паузу, яка за-
пала після монологу дівчинки.
Полліанна стурбовано обвела очима обличчя навколо себе.
— О, я зовсім забула сказати! Він працюватиме! — радісно повідомила
вона.
Тиша тривала ще кілька хвилин, після чого одна-дві леді холодно поста-
вили їй кілька запитань. А коли дізналися про Джиммі все, що знала Поллі-
анна, то почали обговорювати цей випадок, але не дуже охоче й без краплі
співчуття.
Полліанна слухала їх, і її занепокоєння росло. Дещо з того, про що вони
говорили, вона не могла зрозуміти. Та дуже скоро стало очевидно, що жод-
на з присутніх жінок не хотіла взяти Джиммі до себе, хоча кожна вважала,
що це має зробити хтось інший, оскільки в Жіночій допомозі було кілька
бездітних леді. Та однаково ніхто не згодився прихистити Джиммі Біна. Тоді
заговорила дружина пастора. Вона запропонувала членам Жіночої допомоги
взяти витрати за проживання та освіту Джиммі на себе. За її словами, це
було цілком можливо, якщо цьогоріч надіслати менше грошей на освіту ма-
леньких хлопчиків у далекій Індії.
Тепер заговорили майже всі леді. Вони заявили, що їхня спільнота слави-
лася підтримкою індійських місій, тож доведеться померти від сорому, якщо
цього року пожертви від Жіночої допомоги будуть меншими. Вони ще про
щось говорили, однак Полліанні знову здалося, що вона їх геть не розуміє.

28
З усього виходило, що їм було байдуже, на що саме витрачати кошти: го-
ловне, щоб сума пожертви була більшою за суми у звітах інших жіночих
спільнот. Для них було важливо посідати перше місце в щорічному звіті про
благодійність. Полліанна із сумнівом похитала головою. Мабуть, вона все-таки
неправильно їх зрозуміла. […]

РОЗДІЛ 13. ЩО ТРАПИЛОСЯ В ПЕНДЛТОНСЬКОМУ ЛІСІ

Полліанна чудово знала, наскільки гарним буває Пендлтонський ліс.
Та сьогодні він був особливо прекрасним, ніби намагався розрадити її, адже
завтра доведеться розповісти про все Джиммі.
— От якби всі вони були тут — ті леді, що так голосно розмовляли, —
зітхнула Полліанна, зводячи очі на блакитне небо між кронами зелених де-
рев, осяяних сонцем, — вони б точно передумали щодо Джиммі Біна, і хтось
обов’язково взяв би його до себе, — упевнено закінчила дівчинка, хоча
й сама не знала, звідки в неї така впевненість.
Раптом Полліанна нашорошила вуха й прислухалася. Десь голосно гавкав
собака. За мить він уже біг до неї.
— Привіт, песику! — дівчинка поглянула на собаку, а потім очікувально
на стежку, якою він прибіг. Вона вже бачила цього собаку й знала, кому
він належав. Авжеж, Незнайомцю, містеру Джону Пендлтону! Дівчинка пильно
дивилася на стежку, сподіваючись нарешті його побачити, але той не з’яв-
лявся. Тоді вона знову звернула увагу на собаку. Той, як видалося Полліанні,
поводився доволі дивно. Він продовжував гавкати, уривчасто, ніби подавав
сигнал тривоги. Пес то вибігав на стежку, то повертався до дівчинки.
Вони пішли стежиною і врешті дійшли до бокової доріжки. Пес почав
гавкати ще сильніше, ніби благаючи Полліанну повернути.
— Але ж я іду додому! — сміялася Полліанна, продовжуючи йти прямо.
Собака, здавалося, збожеволів. Він бігав туди-сюди між стежкою і Поллі­
анною, гавкаючи й жалібно підвиваючи. Кожен його рух і погляд розумних
каштанових очей свідчили про благання — настільки сильне, що врешті
дівчинка зрозуміла, розвернулася та пішла вслід за псом.
Тепер собака щосили кинувся вперед. І дуже скоро Полліанна зрозуміла
чому: біля підніжжя скелі, неподалік від бокової стежки, непорушно лежав
чоловік.
Під ногами дівчинки хруснула гілка, і потерпілий повернув голову. Із кри-
ком розпачу Полліанна підбігла до нього.
— Містере Пендлтоне! Ви поранені?
— Поранений? Ні, що ти! Я просто тут сонячні ванни приймаю! — в’їд-
ливо відповів той. — Слухай, ну ти хоч щось тямиш? Хоч щось розумне
можеш зробити?
Полліанні від образи аж мову відібрало, але за звичкою вона почала від-
повідати на запитання почергово.

29
 — Що ж, містере Пендлтоне, розумію я не все та не завжди, та й не
все мені вдається, але більшість леді із Жіночої допомоги, окрім, щоправда,
місис Роусон, завжди казали, що здорового глузду мені не бракує. Я чула,
як вони про це якось говорили, хоч і не здогадувалися, що я це чую.
Чоловік похмуро всміхнувся.
— Добре, добре, ти мені вибач, я погарячкував. Це все через ногу: зла-
мав ненароком. Тепер послухай мене, — він зробив паузу, а потім із зусил-
лям витяг в’язку ключів із кишені своїх штанів. — Та стежка веде до мого
дому, іти туди хвилин п’ять, не більше. Так можна дійти до бокових дверей
біля порт-кошеру 1. Ти знаєш, що це таке?
— Так, сер. У тітоньки є такий, а над ним тераса, на даху якої мені
колись удалося поспати. Точніше, майже вдалося, бо мене чи не одразу
знайшли.
— Що? А, гаразд. Коли зайдеш до будинку, пройди через вестибюль
і хол до останніх дверей. На великому полірованому столі в центрі кімнати
знайдеш телефон. Ти вмієш ним користуватися? Набереш лікаря Томаса Чіл-
тона, його номер має бути на картці десь там. Вона може висіти на гачку,
але я не впевнений. Гадаю, ти зможеш упізнати картку з телефонами?
— Так, зможу!
— Скажеш лікареві Чілтону, що Джон Пендлтон лежить біля підніжжя па-
горба Маленького Орла в Пендлтонському лісі зі зламаною ногою. Тож нехай
приїздить із ношами та двома помічниками. Що робити далі, він знає. Ска-
жеш, щоб ішов сюди стежкою від будинку.
— Зі зламаною ногою? О містере Пендлтоне, як це жахливо! — здригну-
лася Полліанна. — Але я така рада, що нагодилася саме вчасно! Чи не можу
я ще щось…
— Можеш, але, бачу, не хочеш! Будь ласка, іди й зроби те, про що
я тебе просив, — ледве простогнав чоловік. […]
Дуже скоро Полліанна знов опинилася біля містера Пендлтона. Попри
біль, він одначе помітив, як швидко вона повернулася.
— У чому річ? Ти не змогла потрапити всередину? — стривожено запи-
тав він.
Полліанна щиро здивувалася.
— Чому ви так вирішили? Звісно, змогла, тому я і тут! — відповіла
дівчинка. — Хіба я б поверталася, якби не змогла зайти?! А лікар сказав,
що приїде якомога швидше, разом з помічниками та всім необхідним. Він
також сказав, що знає, куди потрібно йти, тож я не лишалася, щоб показу-
вати йому шлях. Мені хотілося побути з вами.
— Справді? — похмуро всміхнувся чоловік. — Не можу сказати, що мені
подобається твій вибір. Здається, тобі краще вибирати приємніших людей для
спілкування.

1
Порт-кошер — криті в’їзні ворота для карети; наскрізний проїзд через будівлю; накриття.

30
 — Ви так кажете, бо дуже сердитий?
— Гм, дякую за відвертість. Власне, так.
— Але ви сердитий тільки зовні, а всередині — зовсім ні! Анітрішечки! —
дзвінко засміялася Полліанна.
— Та невже! І звідки ти це знаєш? — запитав чоловік, намагаючись зруч-
ніше покласти голову на землю, щоб не зрушити ненароком ногу.
— О, це зрозуміло з багатьох речей. Наприклад, із того, як ви стави-
теся до свого собаки, — зауважила дівчинка, указуючи на те, як містер
Пендлтон поклав свою довгу тонку руку на голову собаки, що лежав біля
нього. — Дивно, та собаки й коти завжди знають, якими є їхні господарі
всередині, правда ж? Я можу потримати вашу голову, — несподівано за-
пропонувала вона.
Чоловік кілька разів скривився від болю і застогнав, та врешті вмостив
голову на колінах Полліанни. Вони були набагато зручніші, аніж скелясте під-
ніжжя пагорба.
— Що ж, так значно краще, — тихо пробурмотів він.
Деякий час містер Пендлтон
лежав мовчки. Полліанна спосте-
рігала за його обличчям, гадаючи,
чи не міг той заснути.
З усього було видно, що міс-
тер Пендлтон таки не спав. Зда-
валося, що він міцно зціпив зуби,
щоб не стогнати від болю. Поллі­
анні ж хотілося закричати вго-
лос, коли вона бачила це велике
й міцне тіло таким безпорадним.
Одну долоню він стис у кулак
і відкинув убік, друга лежала на
голові собаки. Вірний улюбленець
сидів непорушно, не зводячи своїх
відданих і розумних очей з облич-
чя господаря. […]
Нарешті собака нашорошив
вуха й заскавчав, а потім голосно
гавкнув. Наступної миті Полліанна почула голоси, і за хвильку на галявині з’яви-
лися ті, кому вони належали. Троє чоловіків несли ноші та інші необхідні речі.
— Лікарю Чілтоне! — радісно привітала дівчинка найвищого чоловіка, яко-
го вже знала. Він був гарно виголений.
— Що, моя люба, граємось у сестру милосердя?
— Та ні, сер, — усміхнулася Полліанна, — я тільки тримала його голову,
але ліків ніяких не давала. Я рада, що опинилася тут вчасно.
— І я теж, — кивнув лікар і почав оглядати пораненого.

31
 РОЗДІЛ 14. ВАЖЛИВО, ВІД КОГО ХОЛОДЕЦЬ
[…] Десь за тиждень після пригоди в Пендлтонському лісі Полліанна якось
зранку звернулася до тітки Поллі:
— Тітонько, ви не будете проти, якщо цього разу я віднесу телячий хо-
лодець не місис Сноу, а комусь іншому? Мені здається, місис Сноу не буде
проти, адже це тільки на один раз.
— Господи, Полліанно, що це ти знову задумала? — зітхнула тітка. —
Ти найнеординарніша 1 дитина, яку я коли-небудь бачила!
Дівчинка стурбовано нахмурила брівки.
— Тітонько Поллі, а що таке «неординарна»? Якщо людина неординарна,
то їй не бути ординарною?
— Ну, це вже точно.
— О, тоді все гаразд. Я дуже рада бути неординарною, — просвітліла
Полліанна. — Розумієте, місис Вайт часто казала, що місис Роусон — дуже
ординарна жінка, і вважала, що це жахливо. А ще вони постійно сварилися,
і татові… ой, тобто нам доводилося нелегко, коли потрібно було їх мирити
між собою, — поспішно виправилася дівчинка, почуваючи себе так, ніби її
корабель плив між Сциллою та Харибдою: вона не могла не згадувати бать-
ка, коли розповідала про сварки в місії, і водночас їй було заборонено про
нього говорити.
— Гаразд, це не так важливо, — нетерпляче перебила її тітка Поллі. —
Про що б ми не говорили, ти завжди згадуєш свою Жіночу допомогу!
— Так, тітонько, — радісно посміхнулася дівчинка, — та це й не дивно,
вони ж мене виростили, тож…
— Годі, Полліанно, — холодно мовила тітка. — То що там із холодцем?
— О, з ним нічого не трапилося! І я б нікуди його не понесла, не запи-
тавши спершу вас. Ви дозволяєте мені носити холодець їй, тож гадаю, дозво-
лите віднести разочок і йому! Розумієте, зламана нога — це ж не назавжди!
Місис Сноу ще довго лежатиме, тож я ще носитиму їй холодець, і не раз…
А до нього хоч би раз навідатися…
— Він? До нього? Зламана нога? Про що це ти, Полліанно?
Дівчинка здивовано подивилася на тітку, та раптом дещо згадала.
— О, я зовсім забула, що ви нічого не знаєте! Це трапилося, коли ви
від’їжджали на похорон. От якраз того дня я знайшла його в лісі. Мені до-
велося піти в будинок і телефонувати лікареві та помічникам, а потім я три-
мала його голову на колінах і таке інше… Ну, а потім я пішла додому
й відтоді ще не бачила його. Та коли Ненсі приготувала холодець для мі-
сис Сноу, я подумала, як було б добре цього разу віднести холодець йому.
То як, тітонько, ви дозволите?
— Так, так, я не проти, — нарешті стиха відповіла міс Поллі. — А хто
це такий?
1
Неординарний — незвичайний, оригінальний; який чимось вирізняється.

32
 — Це мій Незнайомець. Тобто містер Джон Пендлтон.
Міс Поллі мало з крісла не вистрибнула.
— Джон Пендлтон?!
— Так, мені Ненсі сказала, що його так звати. Ви з ним, мабуть, теж
знайомі?
Міс Поллі нічого не відповіла, а натомість запитала:
— А ти з ним знайома?
Полліанна ствердно кивнула.
— Так, він тепер завжди говорить зі мною і навіть усміхається. Знаєте,
він такий суворий тільки зовні. То я піду по холодець. Ненсі казала, що він
майже готовий, коли я йшла до вас, — закінчила Полліанна, ідучи до дверей.
— Зачекай, Полліанно! — голос міс Поллі раптом став дуже рішучим. —
Я передумала! Сьогодні, як завжди, віднесеш холодець місис Сноу. Усе, тепер
можеш іти.
Дівчинка глибоко засмутилася.
— Але, тітонько Поллі, вона ще довго лежатиме, і їй носитимуть усілякі
гостинці, ви ж розумієте! А в нього лише зламана нога, і довго це не три-
ватиме! Він же зламав її тиждень тому!
— Так, я пам’ятаю. Я чула, що з містером Джоном Пендлтоном трапилася
неприємна пригода, — усе ще сухо й уперто мовила міс Поллі. — Та я не
маю бажання посилати йому холодець, Полліанно.
— Я знаю, він суворий, але це тільки зовні, — сумно зауважила Поллі-
анна, — мабуть, тому він вам і не подобається. Та я не скажу йому, що це
від вас. Я скажу, що холодець від мене. Мені містер Пендлтон подобається,
і я б радо передала йому страву.
Міс Поллі похитала головою, але раптом зупинилась і тихо спитала:
— А він знає, хто ти така, Полліанно?
Дівчинка тільки засмучено зітхнула.
— Гадаю, що ні. Хоч я і казала йому, як мене звати, він однаково мене
ніяк не називає.
— А чи знає він, де ти живеш?
— Ні, я йому ніколи не казала.
— То містер Пендлтон і гадки не має, що ти моя небога?
— Думаю, що так.
На мить запала тиша. Міс Поллі дивилася на Полліанну, але здавалося,
що вона її не бачить. Дівчинка переминалася з ноги на ногу й тільки голосно
зітхала. Нарешті міс Поллі підвелася.
— Гаразд, Полліанно, — урешті сказала вона, і її голос був незвично
м’яким, — ти можеш віднести містерові Пендлтону холодець. Але пригостиш
його від свого імені! Запам’ятай: я його не посилала. Тож зроби все, щоб
у нього й гадки такої не виникло!
— Так, тітонько! Ні, що ви… дякую, тітонько Поллі! — торохтіла Полліан-
на, вибігаючи з кімнати.

33
 РОЗДІЛ 15. ЛІКАР ЧІЛТОН
[…] За мить Полліанна опинилася в розкішно вмебльованій спальні,
а служниця, трохи затинаючись, почала пояснювати:
— Якщо ваша ласка, сер, тут до вас прийшла маленька дівчинка з хо-
лодцем… Лікар сказав, щоб я провела її сюди.
Полліанна залишилася наодинці із чоловіком, який лежав на ліжку.
— Та хіба ж я не казав, що не хочу… — почувся роздратований го-
лос. — А, це ти! — і голос став трохи теплішим, а дівчинка підійшла до ліж-
ка ближче.
— Так, містере, це я, — усміхнулася Полліанна. — І я така рада, що мені
дозволили вас побачити! Розумієте, спочатку жіночка вже майже забрала
в мене холодець, і я боялася, що взагалі вас не побачу. А тоді прийшов
лікар і дозволив. Правда ж, це дуже мило з його боку?
— Гм, — тільки й відповів чоловік, та на його губах з’явилася мимо­вільна
усмішка.
— Я принесла вам холодцю, — мовила Полліанна, — ми приготували
його з телячої ніжки. Сподіваюся, вам сподобається, — з надією додала
дівчинка.
— Я ще ніколи його не їв, — усмішка щезла, а на обличчі містера Пендл­
тона знову з’явилося невдоволення.
На мить Полліанна розгубилася і, здавалося, була трохи розчарована.
Та вона поставила мисочку на стіл і знову почала говорити:
— Справді не їли? О, тоді ви не можете знати, любите ви його чи ні,
правда? Тоді я навіть рада, що ви його не куштували. Бо якби таки
пробували…
— Гаразд, можеш не старатися. Одне знаю напевне: я лежу тут непоруш-
но й, мабуть, лежатиму аж до Судного дня, — роздратовано заявив чоловік.
— О ні! До Судного дня ви навряд чи лежатимете — знаєте, це ж тра-
питься тільки тоді, як архангел Гавриїл подме у свою трубу… Хіба що цей
день настане раніше, аніж усі очікують, тоді все можливо. У Біблії сказано, що
Судний день може настати значно раніше, аніж ми сподіваємося, та я не ду-
маю, що так буде. Тобто, ви не подумайте, я вірю всьому, про що написано
в Біблії, та сумніваюся, що цей день настане швидше, ніж ми думаємо, і…
Джон Пендлтон раптом голосно засміявся. Цієї миті до кімнати якраз за-
ходив санітар. Почувши сміх хворого, він притьмом вийшов, не кажучи ані
слова. Як той кухар, що відкриває дверцята духовки й швиденько їх закри-
ває, бо пиріг іще не піднявся, а холодне повітря може його зіпсувати.
— Тобі не здається, що ти трохи заплуталася? — запитав містер Пендл-
тон у Полліанни.
— Може бути! — весело розсміялася дівчинка. — Але я мала на увазі,
що поламана нога — це не те, що триває довго. От, наприклад, місис Сноу
не зможе ходити до кінця життя. А ви маєте радіти, що насправді не ле-
жатимете в ліжку аж до Судного дня!

34
 — О, я такий радий, — похмуро зауважив хворий.
— І до того ж ви зламали тільки одну ногу, тому радійте, що не дві, —
сипала аргументами дівчинка.
— Авжеж! Я просто щасливчик! — фиркнув чоловік, звівши брови. —
Відтак маю тішитися, що я не стонога й не зламав п’ятдесят своїх ніг!
Полліанна захихотіла.
— Оце ви справді гарно придумали, — міркувала вона, — бо в стоніг
дуже багато ніг. Тож ви можете радіти тому…
— О, звісно, — урвав її на півслові хворий, і до його голосу, здавалося,
знову повернулася гіркота. — Мені тільки й лишається, що радіти всім дов-
кола — санітару, лікарю, служниці на кухні…
— Звичайно, містере, ви тільки подумайте, як би вам було погано без них!
— Що?! — здивовано вигукнув хворий.
— Я маю на увазі, що вам було б геть погано, якби ви лежали тут сам-
один, а поряд нікого не було!
— Гм, із цього й потрібно починати, — роздратовано зауважив чоловік, —
я таки лежу тут сам-один! А ти сподіваєшся, що я радітиму, — і кому?
Жінці, яка перевертає все в будинку догори дриґом і називає це прибиран-
ням; чоловікові, який їй допомагає і потурає, ще й називає це «доглядом за
хворим»? Я вже не кажу про лікаря, який їх підтримує, — це ціла змова!
І на додачу всім їм потрібно платити, і добре платити!
Полліанна співчутливо поглянула на хворого:
— Так, тут я вас розумію… Приємного в цьому мало, адже ви постійно
заощаджували гроші всі ці роки.
— Що я робив?!
— Заощаджували. Купували тільки боби й рибні фрикадельки, ви ж і самі
це знаєте. Вам справді подобаються боби? Чи індичка подобається більше,
і справа тільки в шістдесяти центах?
— Послухай, дитино, про що це ти говориш?
— Таж про гроші! Ви відмовляєте собі в усьому, збираючи гроші для
язичників. Я дізналася про це випадково. І це одна з причин, чому я вважаю
вас насправді добрим, а суворим тільки на вигляд. Власне, мені про все це
Ненсі розповіла, — відповіла Полліанна, усміхаючись.
У хворого аж щелепа від здивування відвисла.
— Ненсі розповіла, що я заощаджую гроші для… Гм, а можу я поціка-
витися, хто така ця Ненсі?
— Наша Ненсі. Вона працює в тітоньки Поллі.
— Тітонька Поллі! А це хто ж така?
— Це міс Поллі Гаррінгтон, з якою я живу.
Хворий аж здригнувся на ліжку.
— Міс… Поллі… Гаррінгтон? — видихнув він. — Ти живеш із нею?
— Так, я її небога. Вона взяла мене на виховання, бо моя мама була її
рідною сестрою, — стиха почала розповідати дівчинка. — І коли тато пішов

35
на небо, щоб там зустрітися з мамою, у мене нікого не залишилося, окрім
Жіночої допомоги. І тітонька взяла мене до себе.
Містер Пендлтон мовчав. Його голова лежала на подушці, а обличчя
було блідим — настільки, що Полліанна злякалася. Вона поволі підвелася
зі стільця.
— Мені, мабуть, краще піти, — мовила вона. — Сподіваюся, холодець
вам сподобається.
Хворий раптом повернувся до неї та розплющив очі. У них читалося якесь
незрозуміле благання. Полліанна не могла цього оминути.
— То ти небога міс Поллі Гаррінгтон? — лагідно запитав він.
— Так, сер.
Його очі уважно вивчали Полліанну, аж поки вона не відчула, що потріб-
но щось сказати.
— Ви її, мабуть, знаєте? — поцікавилася дівчинка.
Джон Пендлтон усміхнувся, але його усмішка була трохи дивна.
— О, так, я її знаю, — на мить він завагався, але потім продовжив,
знову-таки дивно всміхаючись. — Але ж ні, не може бути, що це міс Поллі
Гаррінгтон прислала мені холодець!
Полліанна засмучено відповіла:
— Н-ні, сер, це не вона. Тітонька сказала, що я маю зробити все, щоб
ви навіть і не припустили, що вона могла його прислати. Та я…
— Так я і думав, — коротко відповів хворий та відвернувся.
Засмученій Полліанні нічого не лишилося, окрім як навшпиньках вийти
з кімнати.
Біля будинку у своєму екіпажі на неї чекав лікар. Він розмовляв із сані-
таром, який стояв на сходах.
— Ну нарешті, міс Полліанно! Чи можу я з превеликим задоволенням
доставити вас додому? — усміхнувся лікар. — Я вже було рушив, та потім
вирішив вас почекати.
— О, дякую, сер, я дуже рада, бо просто обожнюю кататися, — аж ся-
яла Полліанна, хапаючись за його руку й залазячи в екіпаж.
— Справді? — і він знов усміхнувся, а потім кивнув санітарові на про-
щання. — Що ж, наскільки я розумію, є багато речей, які ти просто обож­
нюєш робити, чи не так? — додав він, і візок покотився дорогою.
Полліанна засміялася:
— Ну, не знаю, але, мабуть, щось у цьому є, — зауважила вона. — Можу
сказати, що мені подобається робити все, що є життям. Та є речі, які мені
не подобаються, наприклад, шити або читати вголос, бо це геть не життя.
— То що ж це тоді таке?
— Тітонька Поллі каже, що ці заняття вчать жити, — зітхнула Полліанна
й сором’язливо всміхнулася.
Лікар усміхнувся, та посмішка була трохи дивна.
— Справді? Та знаєш, інакше вона, мабуть, і не могла б сказати.

36
 — Так-так, — підтвердила Полліанна, — але я тут не погоджуюся з нею.
Мені здається, що не обов’язково вчитися жити. Принаймні я цього ніколи
раніше не робила.
— Що ж, дитинко, декому з нас таки доводиться це робити, — тяжко зітхнув
лікар. Кілька хвилин він мовчав. Полліанна ж кидала на нього оком, і їй чомусь
було його дуже шкода. Надто вже сумний він був. Дівчинці хотілося якось до-
помогти чоловікові, зробити хоч щось. Мабуть, саме тому вона стиха мовила:
— Лікарю Чілтоне, мені здається, що в професії лікаря дуже багато радощів!
— Радощів? Як?! Адже я бачу навколо лише страждання! Хоч би куди
я пішов! — вигукнув здивований лікар.
Полліанна кивнула.
— Я знаю, та ви ж допомагаєте своїм хворим, чи не так? І ви робите
це залюбки, а потім радієте, коли вони одужують. Ось чому ви маєте бути
завжди раді — щасливіші за всіх нас!
Очі лікаря раптом наповнилися гарячими сльозами, адже насправді його
життя було надзвичайно самотнім. Дружини не мав, як і дому, окрім хіба
двокімнатного офісу. Та він справді любив свою роботу. І тепер, удивля­ючись
у сяючі очі цієї маленької дівчинки, він відчував, ніби його благословляє неви-
дима любляча рука. А ще він зрозумів, що тепер і щоденна робота, і важкі
виснажливі ночі біля хворих будуть іншими, адже ця дівчинка своїми словами
підбадьорила його й надихнула.
— Нехай Господь благословить тебе, дитино, — мовив лікар, і на його
обличчі знову з’явилася усмішка, яку добре знали й любили його пацієнти.
А потім додав: — Що тут сказати? Виявилося, що лікар потребував цих «лі-
ків» не менше, аніж його хворі! […]

РОЗДІЛ 16. ЧЕРВОНА ТРОЯНДА ТА МЕРЕЖИВНА ШАЛЬ

Це трапилось одного дощового дня десь за тиждень після візиту Поллі­
анни до містера Джона Пендлтона. Тімоті відвіз міс Поллі на чергові збори
Жіночої допомоги. Коли вона повернулася, була вже третя година дня. На
щоках міс Поллі розквітли рожеві рум’янці, а із зачіски через сильний вітер
повибивалися чорні кучерики. Такою тітку Поллі дівчинка ще ніколи не бачила.
— О-о-о! Тітонько, то вони й у вас є! — збуджено загукала Полліанна,
пританцьовуючи навколо тітки, яка пройшла до вітальні.
— Що є, неслухняна дівчинко?
Полліанна продовжувала кружляти навколо міс Поллі.
— А я навіть не знала, що вони у вас є! Хіба так буває, що в когось
вони є, але інші їх ніколи не бачать?! Як гадаєте, у мене вони можуть з’яви-
тися — звісно, до того часу, як я потраплю на небеса? — туркотіла Поллі-
анна, смикаючи себе за пряме волосся навколо вух. — Та навіть якщо вони
й з’являться, чорними однаково не будуть…
— Полліанно, що все це означає? — нетерпляче запитала тітка Поллі,
знявши капелюха й намагаючись поправити свою зачіску.

37
 — Ні, ні, тітонько, будь ласка, не треба! — почала благати дівчинка. —
Не пригладжуйте волосся! Я ж саме про це й кажу — про ваші чудові чорні
кучерики. О, тітонько Поллі, які ж вони гарненькі!
— Що за нісенітниці ти говориш, Полліанно? Краще скажи мені, навіщо
ти ходила в Жіночу допомогу стосовно того хлопчика-обшарпанця? Невже ти
не розумієш, що вчинила по-дурному?
— Але це зовсім не нісенітниці, — заперечила дівчинка, спочатку відпо-
відаючи на першу частину тітчиного зауваження. — Ви навіть не уявляєте,
яка ж ви гарненька, коли волосся лежить вільно! О, тітонько Поллі, можна
я причешу вас, як місис Сноу, і прикрашу зачіску квіткою? Так хочеться по-
бачити вас такою! Але ви будете набагато гарніші за місис Сноу!
— Полліанно! — міс Поллі говорила дуже суворо, але суворість була
трохи вдаваною, бо насправді слова небоги викликали в неї дивне відчуття
радості. Та й зрозуміло: хіба раніше когось цікавило, як виглядає вона або
її волосся? І чи хотілося комусь побачити її гарною? — Полліанно, ти не від-
повіла на моє запитання. Чому ти пішла до Жіночої допомоги, та ще й з та-
ким питанням?
— Так, тітонько, я там була, але не знала, що це по-дурному. Хоча воно
й справді виявилося саме так, адже їх більше цікавить, як ростуть цифри
в щорічному звіті, аніж як зростає Джиммі. Тож я вирішила написати до моєї
Жіночої допомоги, бо, знаєте, Джиммі живе доволі далеко від них, і я поду-
мала, що він для них буде незгірш за якогось індійського хлопчика. От як я.
Хіба ж я для вас не як дівчинка з Індії? То як, тітонько Поллі, ви дозволите
мені вас причесати?
Тітка Поллі приклала руку до шиї — нею знов оволоділо незрозуміле
почуття слабкості.
— Але ж, Полліанно, коли сьогодні в Жіночій допомозі мені розповіли,
як ти туди приходила, то я не знала, куди очі подіти від сорому! Я…
Дівчинка знову почала пританцьовувати навшпиньках.
— Ви не сказали! Не сказали, що я не можу вас причесати, — щиро
раділа дівчинка, — отже, ви згодні! Це майже як тоді, коли ви не послали
містеру Пендлтону холодцю і не хотіли, щоб я казала йому, що він від вас.
Чекайте на мене тут, я миттю принесу гребінця.
— Але Полліанно, Полліанно! — спробувала протестувати тітка Поллі, по-
спішаючи сходами за племінницею.
— О, ви вирішили піднятися сюди? — дівчинка зустріла міс Поллі біля її
кімнати. — Так буде навіть краще. А ось і гребінець! А тепер сідайте, будь
ласка, сюди. Ох, яка ж я рада, що ви дозволили!
— Але, Полліанно, я… Я…
Міс Поллі так і не вдалося закінчити речення. Її охопило знайоме відчуття
безпорадності, тож нічого не лишилося, окрім як підкоритися та сісти на пу-
фик перед великим люстром. Волосся тітки вже перебирали десять вправних
і водночас ніжних пальчиків.

38
 — О, яке ж у вас гарне волосся, — торохтіла Полліанна, — і воно на-
багато краще, аніж волосся місис Сноу. Та це й правильно, вам потрібно
мати багато гарного волосся, бо ви здорова й можете ходити куди заманеть-
ся і де вас можуть побачити інші. Ах! Якби всі побачили вас такою, вони
були б водночас раді й дуже здивовані, ви ж бо так довго ховали таку кра-
су! Тітонько Поллі, ви станете такою красунею, що всі вами милуватимуться!
— Полліанно! — видихнула тітка під хвилею розпущеного волосся. —
Я взагалі не розумію, як дозволила тобі робити зі мною такі дурниці!
— Чому ж, тітонько Поллі? Думаю, ви маєте радіти, що людям подобаєть-
ся вами милуватися. Хіба ж ви не любите дивитися на гарні речі? Знаєте,
я набагато щасливіша, коли бачу гарних людей, бо коли бачиш негарних, то
зазвичай відчуваєш тільки жаль. А як мені подобається робити зачіски, —
задоволено муркотіла дівчинка. — У Жіночій допомозі я багатьом робила
зачіски, та ні в кого з них не було такого розкішного волосся, як у вас.
Щоправда, волосся місис Вайт було доволі непогане, й одного дня вона мала
чудовий вигляд, коли я надягла на неї… О, тітонько Поллі! Я ще дещо при-
думала! Але це поки що таємниця, і вам я її не відкрию. Тепер, коли ваша
зачіска майже готова, я на деякий час вийду з кімнати. Але ви маєте пообі-
цяти — пообіцяти! — що навіть краєм ока не дивитиметеся в люстро, поки
я не повернуся! Домовились? — гукнула дівчинка, вибігаючи з кімнати.
На це міс Поллі не відповіла нічого. Але її внутрішній голос підказував, що
вона має якомога швидше виправити все те, що зробили з її зачіскою пальчи-
ки небоги. Що ж до того, дивитися в люстро чи ні, — їй це було байдуже…
І раптом, зовсім випадково, міс Поллі поглянула на своє відображення в люстрі
на туалетному столику. І від побаченого на її щоках розквітли гарячі рум’янці.
Помітивши ці рум’янці, вона почервоніла ще більше. У люстрі відображалося
жіноче обличчя — не дуже молоде, та сяюче від несподіваного збудження.
Щічки горіли рум’янцями, очі блищали. Волосся, темне й трохи вологе
від дощу, спадало на спину пишними хвилями й закручувалося над вухами
невеличкими кучериками, які Полліанна виклала дуже акуратно.
Усе це настільки здивувало й шокувало міс Поллі, що вона геть забула
про свій намір зачесатися на звичний манер. До кімнати якраз повернулася
Полліанна. Міс Поллі не встигла навіть поворухнутися, як дівчинка накинула
на її очі хустину і зав’язала кінці за головою.
— Полліанно! Полліанно, що ти робиш? — загукала вона.
— Ось про це я і не хотіла вам казати, тітонько Поллі. А ще боялася, що
ви таки підглядатимете, тому й зав’язала цю хустку. Тепер сидіть спокійно,
це триватиме не більше хвилини, а потім я все вам покажу, — засміялася
Полліанна.
— Але Полліанно, — знову почала міс Поллі, намагаючись наосліп
звестися на ноги, — ти маєш це зняти! Дитино, що це ти робиш? — із жахом
видихнула вона, відчуваючи, як щось укриває її плечі.
Полліанна ж у відповідь знову засміялася.

39
 Тремтячими пальцями вона загортала тітчині плечі в дуже гарну мережив-
ну шаль. Щоправда, річ трохи пожовкла за довгі роки зберігання в скрині
й пропахла лавандою. Дівчинка знайшла шаль тиждень тому, коли Ненсі при-
бирала на горищі; і сьогодні їй подумалося, що її тітонька незгірш за місис
Вайт має право бути гарно вдягненою. Закінчивши, Полліанна знов із задо-
воленням поглянула на результати своєї праці, і їй здалося, що дечого ще
не вистачає. Вона рішуче вхопила тітку за руку й потягнула на літню веран-
ду. Там біля перил якраз розквітла червона троянда, і до неї можна було
дотягнутися рукою.
— Полліанно, що це ти робиш? Куди ти
мене ведеш? — тітонька Поллі марно нама-
галася вирвати руку. — Я не піду…
— Ми тільки на хвилиночку вийдемо на
веранду! Усе майже готово! — наполяга-
ла Полліанна. Урешті вона зірвала троянду
й прилаштувала її в тітчиному волоссі над
лівим вухом.
— Ну от! — вигукнула дівчинка, розв’язу-
ючи вузол на хустині й відкидаючи вбік. —
О тітонько Поллі, ви маєте радіти, що я вас
так гарно причесала!
Якусь мить міс Поллі здивовано дивилася
на себе й на все довкола, та раптом тихо
скрикнула й побігла до кімнати. Полліанна,
простеживши за тим, куди кинула оком тітонька, помітила, що на під’їзну
алею звернув чийсь екіпаж. Вона майже одразу впізнала чоловіка, який три-
мав віжки, і радісно перехилилася через перила веранди.
— Лікарю! Лікарю Чілтоне! Ви приїхали побачити мене? Я тут!
— Так, я бачу, — дещо невесело всміхнувся лікар, — ти б не могла спус­
титися сюди?
У спальні Полліанна побачила почервонілу від сорому й роздратовану
тітку. Вона рвучко виймала шпильки, якими дівчинка пришпилила шаль.
— Полліанно, як ти могла? — простогнала міс Поллі. — Отак мене
вирядити, а потім вивести надвір, щоб це побачили!
Полліанна аж зупинилася.
— Але ж ви були такі гарні, надзвичайно гарні, тітонько Поллі, і…
— Гарна? — незадоволено пхикнула жінка, відкидаючи шаль убік і почи-
наючи пригладжувати волосся тремтячими пальцями.
— О, тітонько, нехай зачіска залишиться!
— Залишиться? У такому вигляді? Нізащо! — і міс Поллі безжально скру-
тила волосся у вузол — усе, до єдиного кучерика.
— Як жаль, ви були просто прекрасні, — ледве не плакала Полліанна,
виходячи з кімнати. […]

40
 РОЗДІЛ 17. ПРОСТО-ТАКИ ЯК У КНИЖЦІ
[…] Наступні пів години, що Полліанна провела в кімнаті містера Пендл-
тона, були просто чудові. У скриньці лежало чимало скарбів, які господар
дому збирав роками під час своїх дивовижних подорожей. І кожна річ мала
свою захопливу історію, починаючи від майстерно вирізаних китайських шахів
і закінчуючи малесеньким індійським ідолом із жадеїту 1.
Почувши цікаву історію про ідола, дівчинка замріяно пробурмотіла:
— Так, мабуть, краще брати на виховання маленького хлопчика з Індії.
Він-бо нічого не знає і гадає, що Бог сидить у такій штуці, як цей ідол.
А Джиммі Біна ніхто брати не хоче, хоч він і знає, що Бог на небі. От якби
Джиммі хотіли взяти більше за тих індійських хлопчиків.
Джон Пендлтон ніби не чув усіх цих міркувань. Він знову дивився перед
собою, хоч, здавалося, нічогісінько не бачив. Та врешті він стрепенувся, узяв
черговий скарб зі скриньки й продовжив розповідати далі.
Ці відвідини для Полліанни були справді чудовою подією, та перш ніж
вони скінчилися, дівчинка раптом усвідомила, що вони обговорюють не лише
сувеніри зі скриньки. Вони говорили про неї, Ненсі, тітоньку Поллі та життя
Полліанни вдома. А ще містер Пендлтон розпитував про те, як вона жила
в невеличкому західному містечку.
І коли Полліанні настав час іти, він раптом заговорив, але таким голосом,
якого з уст суворого Джона Пендлтона дівчинка ще не чула.
— Люба дівчинко, хочу попросити тебе приходити частіше. Ти мені дуже
потрібна. Є ще одна причина, і якось я про це тобі розкажу. Знаєш, коли
я дізнався, хто ти, то спочатку не хотів більше тебе бачити. Ти нагадала мені
декого, про кого я намагався забути впродовж довгих років. Тож я прагнув
переконати себе, що мені більше ніколи не треба тебе бачити, і щодня, коли
лікар питав, чи не послати по тебе, я казав: «Ні». Однак через деякий час
зрозумів, що хочу тебе бачити так сильно, що речі, про які я так довго на-
магався забути, знову й знову зринають у моїй пам’яті. І тепер я хотів би
бачити тебе частіше. Ти приходитимеш до мене, дитино?
— Ну звісно, містере Пендлтоне, — видихнула Полліанна. У її очах сві-
тилося співчуття до хворого, який лежав перед нею, — радісно!
— Дякую, — лагідно мовив чоловік. […]
Полліанна, здавалося, досі не йняла віри словам Ненсі. І тоді служниця
знову всілася поряд з нею і почала розповідати все спочатку.
— Було все так. Якраз перед вашим приїздом сюди містер Том, садівник,
розповів мені, що в міс Поллі колись був коханий. Я спочатку й сама не по-
вірила. Ну уявіть: вона й чоловік! Але старий Том правив своєї та сказав,
що той чоловік і зараз живе тут, у місті. Ну, а тепер мені все зрозуміло.
Це ж Джон Пендлтон! У нього таємниче життя? Ще й яке! Хіба він не живе
відлюдником і ніколи ні з ким не говорить? А ця дивна поведінка, коли він
1
Жадеїт — мінерал зеленого кольору, що використовують у ювелірних виробах.

41
дізнався, що ви небога міс Поллі… До того ж цей чоловік зізнався, що ви
нагадуєте йому про те, що він волів би забути. Та безперечно він мав на
увазі міс Поллі! Ну, а вона холодцю посилати йому не хотіла! Це ж теж до-
каз! Ось так, міс Полліанно, усе просто, дуже просто!
— О-о-о, — видихнула Полліанна, широко розплющивши від здивування
очі, — але ж, Ненсі, я гадаю, якби вони справді кохали одне одного, то вже
якось би помирилися! Вони ж обоє були самотні впродовж усіх цих років!
Мабуть, вони були б дуже раді помиритися!
Почувши це, Ненсі лише презирливо пхикнула.
— Гадаю, ви небагато знаєте про кохання, міс Полліанно. Розумієте, ви
все-таки ще дитина. Та якщо на світі і є люди, які не здатні бавитись у вашу
«гру радості», то це саме ця парочка закоханих у сварці. Саме так! Він та-
кий суворий і злий, а вона…
Тут Ненсі раптом зупинилася, згадавши, із ким та про кого говорить.
І за мить весело розсміялася:
— А знаєте, міс Полліанно, як би все-таки було добре, коли б ви навчили
їх бавитись у свою гру — і вони б помирилися! Ах, боже ж мій! Ото б усі
в місті здивувалися, якби побачили їх разом! Та це неможливо. Точно, зовсім
неможливо!
На це Полліанна нічого не відповіла, але коли трохи згодом зайшла
до будинку, було помітно, що вона дуже серйозно щось обмірковує.

РОЗДІЛ 18. ПРИЗМИ

1

Теплі серпневі дні пролітали, неначе мить, і Полліанна навідувалася до ве-

ликого будинку на Пендлтонському пагорбі дуже часто.
[…] Тепер у Полліанни не було жодних сумнівів стосовно того, що саме
Джон Пендлтон був колись коханим тітоньки Поллі, і дівчинка всім своїм
добрим серцем прагнула зробити все, щоб таки з’єднати ці люблячі та над-
звичайно самотні серця.
Та поки що вона не уявляла, як це можна зробити. Дівчинка іноді гово-
рила з містером Пендлтоном про свою тітоньку. Він слухав — часом уважно,
а часом роздратовано, та здебільшого з трохи дивною посмішкою на зазви-
чай суворому обличчі. Говорила вона про містера Пендлтона і з тітонькою
Поллі, точніше, намагалася поговорити, бо переважно тітка її довго не слу-
хала й зав­жди знаходила іншу тему для розмови. Вона так часто робила,
коли Полліанна заводила про когось мову, а особливо коли йшлося про лі-
каря Чілтона.
Дівчинка гадала, що це через те, що саме лікар Чілтон побачив тітонь-
ку на веранді з новою зачіскою, трояндою у волоссі та мереживною шаллю
на плечах. Дуже скоро Полліанна й сама переконалася в тому, що тітонька

1
Призма — прозорий багатогранник, через який може проходити світло й розкладатися
на окремі кольорові промені.

42
справді не любить лікаря. А трапилося це, коли дівчинка трохи застудилась
і була змушена сидіти вдома.
— Якщо до вечора тобі не покращає, доведеться послати когось по лі-
каря, — сказала тітка Поллі.
— Справді? О, тоді я хочу, щоб мені було зле, — вигукнула Поллі­анна, —
адже тоді до мене прийде лікар Чілтон.
Тітка якось дивно на неї подивилася, і Полліанна не зовсім зрозуміла
цей погляд.
— Тебе оглядатиме не Томас Чілтон, Полліанно, — різко мовила міс Поллі. —
Він не наш сімейний лікар. Якщо тобі стане гірше, я викличу містера Воррена.
На щастя, дівчинці стало краще, і лікар узагалі не знадобився.
— Я така рада, — зізналася Полліанна тітці того ж вечора. — Звісно, мені
подобається лікар Воррен, але лікар Чілтон усе-таки подобається мені більше.
Думаю, він би засмутився, якби його не покликали мене лікувати. Знаєте, ті-
тонько Поллі, він же не винен, що випадково побачив вас — тоді, як я вас
зачесала й накинула вам на плечі шаль, — серйозно зауважила дівчинка.
— Годі вже, Полліанно. Я не хочу обговорювати ані лікаря Чілтона, ані
його почуття, — рішуче відрізала міс Поллі.
Якусь мить дівчинка засмучено на неї дивилася, а потім зітхнула:
— Мені так подобається, коли на ваших щоках з’являються ось такі
рум’янці, тітонько Поллі, і, знаєте, мені так хочеться вас знову причесати…
От якби ви… — але договорити їй не вдалося, бо міс Поллі вже була в ін-
шому кінці коридору.
Якось наприкінці серпня Полліанна прийшла до містера Пендлтона зранку
й помітила на його подушці яскраві веселкові смужки — блакитну, жовту,
зелену, червону, фіолетову… Дівчинка аж завмерла від захвату.
— О, містере Пендлтоне, до вас у гості завітала малесенька веселка, —
і Полліанна радісно заплескала в долоні. — О, яка ж вона гарна! Але як сюди
могла потрапити веселка? — запитала вона.
Чоловік розсміявся, але сміх чомусь був сумним. Цього ранку Джон Пендл-
тон був не в гуморі.
— Гадаю, вона «потрапила» сюди через он той скляний термометр
на вікні, — слабким голосом мовив він. — Узагалі, це погано, коли сонце
світить на термометр, та зранку його проміння потрапляє саме в це вікно.
— Веселка така гарна, містере Пендлтоне, правда ж? І це справді робить
сонце? Це ж треба! Якби в мене був термометр, я б почепила його на сон-
ці, щоб бачити такі веселки цілісінький день!
— Ха, такий термометр і користі не приноситиме, — розсміявся хворий. —
Як же він зможе показати, наскільки тепло чи холодно надворі, якщо цілий
день висітиме на сонці?
— А мені однаково, — мовила Полліанна, із захватом милуючись кольо-
ровими промінцями на подушці. — Яка різниця, якщо у твоїй кімнаті завжди
житиме маленька веселка?

43
 Містер Пендлтон знову засміявся. Він зацікавлено дивився на щасливе об-
личчя дівчинки, а потім йому сяйнула одна думка. Він подзвонив у дзвіночок.
— Норо, — мовив хворий, коли до кімнати ввійшла літня служниця, —
принеси мені один з великих мідних підсвічників, що стоять на каміні в пер-
шій вітальні.
— Так, сер, — пробурмотіла дуже здивована жінка.
За мить вона повер­нулася. Її супроводжував незвичайний тихий дзенькіт.
Жінка підійшла до ліжка. Дзенькіт створювали кришталеві підвіски, що висіли
на старовинному канделябрі 1 в її руках.
— Дякую, постав його на тумбу, — звелів хворий. — А тепер візьми
мотузок, відсунь фіранку й натягни його впоперек вікна. Ось так, дякую, —
додав він, коли служниця зробила все, про що він просив.
Коли жінка вийшла, містер Пендл-
тон поглянув на Полліанну, яка аж
палала з нетерплячки й цікавості. Очі
його всміхалися.
— А тепер, Полліанно, дай мені
канделябр.
Дівчинка принесла його, і за мить
хворий уже зривав з нього кришталеві
підвіски — одну за одною — і скоро
всі вони лежали біля нього на ліжку.
— А тепер, люба моя, візьми їх
і почепи на мотузку, яку Нора прив’я-
зала на вікні. Якщо тобі й справді хо-
четься жити з веселкою, я не бачу
іншого виходу.
Спочатку Полліанна не розуміла,
навіщо все це робити, та коли поче-
пила три підвіски й ненароком кинула оком на кімнату, їй відкрилося все,
що задумав містер Пендлтон. Після цього вона ледве впоралася зі своїми
тремтячими пальцями — так їй хотілося якомога швидше почепити решту
кришталиків. Та нарешті вона закінчила й відступила од вікна, скрикнувши
в захваті.
Розкішна, але безрадісна спальня перетворилася на казку. Усюди ви-
танцьовували різнобарвні промінці — червоні й зелені, фіолетові й пома-
ранчеві, золотаві й сині. Вони миготіли на підлозі, стінах, меблях і навіть
на ліжку.
— О! Як же гарно! — загукала Полліанна й раптом засміялася: — Гадаю,
сонце намагається побавитись із нами в гру! Вам так не здається? — запи-
тала дівчинка, зовсім забувши, що містер Пендлтон не розуміє, про що вона

1
Канделябр — свічник для кількох свічок або електричних ламп.

44
говорить. — Якби ж у мене було багато таких кришталевих підвісок! Я б
з радістю дала трохи тітоньці Поллі, місис Сноу та іншим! Які б вони були
раді! А тітонька Поллі, може, і дверима разочок би грюкнула, як гадаєте?
Почувши це, Джон Пендлтон не стримався від сміху.
— Гм, наскільки я знаю твою тітку, Полліанно, потрібно дещо більше
за кришталеві підвіски на сонці, щоб змусити її гримати дверима й радіти
з того. А що ж це за гра така, про яку ти згадала?
Якийсь час дівчинка здивовано кліпала очима, а потім таки зрозуміла.
— Я зовсім забула, ви ж нічого не знаєте про гру в радість!
— А ти мені розкажи про неї!
І цього разу Полліанні нарешті вдалося розповісти хворому про свою гру.
Вона почала від початку, тобто з розповіді про милиці, які отримала замість
бажаної ляльки. Поки дівчинка говорила, вона зовсім не дивилася на хво-
рого, а зачаровано милувалася танцюючими промінцями, які проходили крізь
кришталеві призми на осяяному сонцем вікні.
— Ну ось і все, — нарешті закінчила розповідь дівчинка, — тепер ви
знаєте, чому я сказала, що сонце намагається пограти з нами.
— Можливо, та мені здається, що найкраща з усіх призм — це ти сама,
Полліанно.
— Справді? Але ж від мене не відбиваються гарненькі червоні, зелені
й фіолетові промінці, коли на мене світить сонце, містере Пендлтон!
— Хіба ні? — усміхнувся хворий.
А Полліанна ніяк не могла зрозуміти, чому в його очах стоять сльози.
— Ні, — відповіла дівчинка, а за мить засмучено додала: — Боюся, міс-
тере Пендлтоне, сонце не дає мені нічого, окрім ластовиння. Тітонька Поллі
каже, що мені не можна довго бути на сонці, бо його стане ще більше!

РОЗДІЛ 19. ДИВНА ПРОПОЗИЦІЯ

З вересня Полліанна почала ходити до школи. Вона склала іспит, і ви­
явилося, що має достатньо знань для дівчинки її віку. Тож незабаром вона
вчилася в одному класі з хлопчиками й дівчатками — такими ж, як сама.
Складно визначити, чи то школа більше здивувала Полліанну, чи вона
школу. Та дуже скоро в дівчинки встановилися з нею гармонійні взаємини,
і Полліанна навіть якось зізналася тітці Поллі, що хоча раніше мала сумніви
щодо цього, та все ж ходити до школи — це теж жити.
Попри те, що дівчинка отримувала надзвичайне задоволення від навчання,
вона не забувала й про давніх друзів. І хоча вже не могла приділяти їм так
багато часу, як раніше, проводила з ними майже все своє дозвілля. Однак най-
більше страждав від того, що вона приходила тепер не так часто, містер Пендл-
тон. І одного суботнього ранку він зважився на непросту розмову з Полліанною.
— Послухай, Полліанно, а ти б не хотіла переїхати сюди й жити
зі мною? — нетерпляче запитав він. — Я тепер так рідко тебе бачу…
Дівчинка засміялася — ну й дивак цей містер Пендлтон!

45
 — Мені завжди здавалося, що вам не подобається, коли навколо люди, —
зауважила вона.
— Гм, так і було, але ж потім ти навчила мене тієї чудової гри. І тепер
мені подобається, коли про мене всі дбають, — почав розповідати містер
Пендлтон. — Ти не переймайся, я скоро вже почну ходити, і тоді побачимо,
хто тут головний.
— Але ж насправді ви не радієте всьому, тільки кажете, що радієте, —
сумно зауважила дівчинка, спостерігаючи за собакою, що мостився біля камі-
на. — Ви ж самі знаєте, що неправильно бавитесь у гру, містере Пендлтоне.
Знаєте?
На обличчі чоловіка з’явився смуток.
— Ось чому, люба, я хочу, щоб ти допомогла мені навчитися грати в ра-
дість. То ти переїдеш?
— Містере Пендлтоне, ви це несерйозно! — стрепенулася дівчинка.
— Я справді цього хочу, бо ти мені дуже потрібна. То як?
Полліанна була приголомшена.
— Містере Пендлтоне, але ж я не можу! Ви й самі це знаєте.
На обличчі хворого промайнув геть дивний вираз, який залишився абсо-
лютно незрозумілим для Полліанни.
Дівчинка спохмурніла й замислилася.
— Але ж тітонька Поллі була така добра до мене, — поволі почала
вона, — і взяла мене до себе, коли в мене не лишилося нікого, окрім леді
із Жіночої допомоги, і…
Дивна тінь знову промайнула на обличчі хворого, але цього разу він за-
говорив тихим і надзвичайно сумним голосом:
— Розумієш, Полліанно, колись давно я був закоханий в одну жінку й спо-
дівався, що вона якось увійде до цього дому. Я уявляв, якими щасливими
ми будемо разом і як проживемо пліч-о-пліч багато-багато років…
— Розумію, — відповіла на це дівчинка, і в її очах засвітилося щире
співчуття і жаль.
— Але… розумієш, я не зміг її сюди привести. Не має значення, чому
так трапилося, не зміг, та й усе. І відтоді ця купа сірого каміння була
будинком, проте так і не стала домівкою. Знаєш, вона б могла стати
домівкою завдяки жінці або присутності дитини, а в мене ніколи не було
ні того, ні того. Тепер ти розумієш, чому я хочу, щоби ти переїхала
до мене?
Полліанна раптом підстрибнула — її обличчя сяяло від радісної думки.
— Містере Пендлтоне, то ви маєте на увазі, що всі ці роки ви хотіли
запропонувати цій жінці руку й серце?
— Гм, мабуть, т-так, — затинаючись відповів хворий.
— О, тоді я така рада! Тож усе просто чудово! — видихнула дівчинка. —
У такому разі ви можете взяти нас обох, і все буде добре!
— Узяти вас обох? — розгублено перепитав чоловік.

46
 Полліанна раптом знітилася:
— Звісно, тітоньку Поллі ще доведеться вмовляти, та я впевнена, що
вона буде рада до вас переїхати, якщо ви розповісте їй усе, що й мені.
В очах містера Пендлтона з’явився жах.
— Тітка… Поллі… переїде сюди?..
— А-а, то ви б радше до неї переїхали? — здивовано зауважила дів­
чинка. — Звісно, наш будинок не такий гарний, як цей, однак він ближче і…
— Полліанно, про що це ти говориш? — лагідно поцікавився містер
Пендлтон.
— Ну як — про те, де ми всі житимемо! — відповіла дівчинка, диву­
ючись із такого запитання. — Я гадала, ви саме це мали на увазі. Ви ж
самі сказали, що всі ці роки вам не вистачало руки й серця тітоньки Поллі,
щоб перетворити цей дім на домівку, тож…
Після цих слів хворий якось дивно скрикнув. Він підняв руку й почав
було щось говорити, та наступної миті рука виснажено опустилася на ліжко.
— До вас лікар, сер, — мовила служниця, зазирнувши до бібліотеки.
Полліанна поспіхом підвелася. А містер Пендлтон схвильовано заго­ворив:
— Полліанно, заради бога, нікому не говори про те, що я тебе просив —
принаймні поки що… […]

РОЗДІЛ 20. ЩЕ БІЛЬША НЕСПОДІВАНКА

Коли Полліанна нарешті приїхала до містера Пендлтона, він помітно
нервував.
— Полліанно, — одразу ж почав він, — я всю ніч міркував і намагався
зрозуміти: що саме ти мала на увазі вчора, коли сказала, що я прагну руки
й серця твоєї тітки Поллі? Що це мало означати?
— Я тільки хотіла сказати, що ви ж раніше кохали одне одного, тож
я дуже рада, що ваші почуття лишилися незмінними дотепер.
— Кохали? Я і твоя тітка Поллі? — щиро здивувався містер Пендлтон.
Почувши це, Полліанна розгубилася:
— Але ж як, містере Пендлтоне? Ненсі сказала мені, що ви кохали…
— Нісенітниця! Мушу сказати, що твоя Ненсі насправді нічогісінько
не знає! — насмішкувато мовив чоловік.
— То ви не кохали її? — у голосі дівчинки вчувався розпач.
— Ніколи в житті!
— Тоді ця історія не матиме щасливого кінця, як у книгах, — ще більше
засмутилася Полліанна.
Містер Пендлтон мовчав і замислено споглядав краєвид за вікном.
— Як шкода! А все так гарно починалося, — мало не плакала Поллі­
анна. — І я б залюбки переїхала сюди разом з тітонькою Поллі.
— А тепер не переїдеш? — запитав хворий, не повертаючи голови.
— Ні, я не можу. Адже я тітки-Полліна.
Почувши це, чоловік рвучко повернувся до дівчинки.

47
 — Перш ніж ти стала «тітки-Полліна», Полліанно, ти була мамина… І саме
її руки й серця я прагнув багато років тому.
— Моєї мами?
— Так. Я не хотів тобі розповідати, але, мабуть, воно й на краще — те,
що ти зараз про все дізнаєшся, — вимовивши ці слова, містер Пендлтон
чомусь дуже зблід.
Полліанна помітила, що йому важко говорити. Вона дивилася на нього,
широко розплющивши очі й відкривши рота.
— Бач, я дуже сильно кохав твою маму, але вона — вона мене зовсім
не любила. І згодом поїхала з міста разом із твоїм батьком. Тоді я і зро-
зумів, наскільки вона для мене важлива. Здавалося, що земля зникає з-під
моїх ніг, і… утім нічого. Усе життя я прожив скупим, суворим і дратівливим
стариганом, хоча зараз мені ще й шістдесяти немає. А тоді одного дня, як
одна з отих кришталевих підвісок, що ти їх так любиш, у моє життя, при-
танцьовуючи, увійшла маленька дівчинка. І моє буття заграло різними кольо-
рами — пурпуровими, золотими, яскраво-червоними… Усі ці барви були від
тебе, моя мила. Коли я дізнався, хто ти, мені здалося, що нам краще взагалі
не бачитися. Я не хотів, щоб ти нагадувала мені про моє нещасливе кохання.
Але тепер ти сама бачиш, як усе склалося. Ти потрібна мені. Я хочу, щоб ти
завжди була поряд. То як, дівчинко моя, ти погодишся переїхати до мене?
— Але ж, містере Пендлтоне, а як же тітонька Поллі? — в очах Поллі­
анни стояли гарячі сльози.
— А як же я? Як мені радіти всьому, коли тебе не буде поряд? Полліанно,
тільки коли ти з’явилася в моєму житті, я почав радіти йому хоча б наполо-
вину! Якби ти була моєю дівчинкою, я радів би всьому й робив усе для того,
щоб і ти раділа. Виконував би всі твої бажання, усі мої гроші — до єдино-
го цента — я б витратив на те, щоб зробити тебе найщасливішою у світі!
Полліанна, здавалося, не йняла віри своїм вухам.
— Містере Пендлтоне, я б ніколи не дозволила вам витратити на мене
гроші, які ви збирали для язичників!
У хворого почервоніли щоки. Він почав було говорити щось, та Полліанна
вела далі:
— Я не розумію, чому ви не можете радіти без мене. Адже у вас стільки
грошей, і ви багато добра робите для людей. Як же можна не радіти ва-
шим подарункам? Ось, наприклад, ті підвіски, що ви подарували мені й мі-
сис Сноу, або золота монетка для Ненсі на день народження, і…
— Гаразд, це неважливо, — перервав її чоловік. Його обличчя залили
гарячі рум’янці — і не дивно, бо донедавна ніхто в місті й не здогадувався
про його «щедрість». — То все насправді дрібниці, і мені це майже нічого
не коштувало. Та й робив я це через тебе. Тож це ти насправді дарувала
всі ці речі, а не я! Так, це ти! — знову повторив він, помітивши, що дівчин-
ка розгублено дивилася на нього й, здавалося, хотіла все заперечити. —
І все це свідчить лише про одне: ти мені дуже потрібна! — у голосі містера

48
Пендлтона знову з’явилися ніжні й благальні нотки. — Якщо я буду бавитись
у гру радості, ти, Полліанно, маєш бути тут і грати зі мною.
Дівчинка замислилася.
— Однак тітонька Поллі була дуже добра до мене, — зауважила вона,
але чоловік знову її різко перервав. До нього неначе повернулася його звич-
ка дратуватися. Він нетерпляче заговорив:
— Звісно, вона була до тебе доброю! Але вона й наполовину не потре-
бує тебе так, як я, це вже точно! — заявив він.
— Чому ж, містере Пендлтоне, вона рада, що я…
— Рада? — знову вигукнув хворий, утративши рештки терпіння. — За-
кладаюся, міс Поллі взагалі не знає, як можна чомусь радіти. Вона тільки
виконує свій обов’язок. Обов’язків у неї ціла купа, я добре знаю, бо сти-
кався із цією «обов’язковістю», коли нам доводилося спілкуватися. Щоправ-
да, протягом останніх п’ятнадцяти-двадцяти років нас не можна було назвати
гарними друзями, та я дуже добре її знаю. Усі знають її: вона не з тих,
хто здатен радіти, Полліанно. Ця жінка навіть не розуміє, як це. Що ж до
переїзду — запитай у неї дозволу, можливо, вона буде зовсім не проти.
О, як же ти мені потрібна, дівчинко моя! — у розпачі вигукнув він.
Важко зітхнувши, Полліанна підвелася.
— Гаразд, я спитаю, — міркуючи про щось, мовила вона. — Я не хочу
сказати, що не бажаю жити тут із вами, містере Пендлтоне, але… — дів­
чинка замовкла на півслові. А потім додала: — Добре, що я вчора нічого їй
не розповіла, бо я ж думала, вам потрібні її рука й серце.
— Так, це справді добре, Полліанно, — невесело всміхнувся хворий. —
Добре, що ти вчора нічого їй не казала.
— Їй ні, а от лікареві розповіла. Та гадаю, це не рахується.
— Лікареві? — здивовано вигукнув містер Пендлтон. — Хочеш сказати,
ти розповіла про це лікарю Чілтону?
— Так, коли він сьогодні приїхав по мене й сказав, що ви дуже хочете
мене бачити.
— Гм, оце так! — пробурмотів чоловік, відкидаючись на спинку свого
крісла. Раптом він сів рівно. — А що ж він на це сказав?
— Я точно не пригадаю, мабуть, нічого важливого він не говорив… Хоча
ні, сказав, що може тільки уявити, як сильно вам хочеться мене побачити, —
пригадала Полліанна.
— Та невже? — зі смішком зауважив Джон Пендлтон.
А Полліанна так і не змогла зрозуміти, чому її відповідь викликала у хво-
рого посмішку.

РОЗДІЛ 21. ВІДПОВІДЬ ПОЛЛІАННИ

[…] Полліанна розуміла, що їй буде непросто дати відповідь Джону Пендл­
тону, і вона навіть трохи боялася цієї розмови. Він їй подобався, і дівчинка
щиро йому співчувала, бо чоловік здавався їй дуже нещасним. Полліанна

49
шкодувала, що в нього було таке самотнє життя, яке зробило його відлюдни-
ком, вона переймалася тим, що таким існування цього чоловіка стало через
відмову її матері. Полліанна знов уявила великий будинок із сірого каменю.
Коли його господар одужає, будинок однаково залишиться тим же — із ти-
хими кімнатами, пилом на підлозі, безладом на робочому столі. У дів­чинки
стиснулося від жалю серце. Їй хотілося, щоб хтось… і саме від цієї думки
вона раптом аж підстрибнула з радісним вигуком. Полліанні спала на думку
просто чудова ідея.
За першої ж нагоди дівчинка помчала до будинку на пагорбі. Там вона
опинилася в затемненій бібліотеці, а поряд у кріслі сидів містер Пендл­тон
з вірним собакою біля ніг.
— То як, Полліанно, ти згодна грати зі мною в радість до кінця мого
життя? — лагідно запитав чоловік.
— Так! — вигукнула дівчинка. — У мене є така чудова новина…
— Ми гратимемо разом? — перебив її Джон Пендлтон, і кутики його губ
нервово сіпнулися.
— Н-ні, але…
— Полліанно, ти не можеш мені відмовити! — у розпачі вигукнув чо­ловік.
— Але я мушу, містере Пендлтоне, справді мушу. Тітонька Поллі… — по-
чала спантеличено пояснювати дівчинка.
— То це вона не погодилася тебе відпустити?
— Я її навіть не запитувала, — засмучено відповіла Полліанна.
Дівчинка відвела в бік очі. Вона не могла дивитися на обличчя містера
Пендлтона — він був геть пригнічений новиною.
— То ти навіть її не спитала?
— Я не могла, сер, чесно, — пролепетала Полліанна, — бо зрозуміла все
й без розмови з нею. Тітонька Поллі хоче, щоб я жила в неї, і я теж хочу
лишитися там, — хоробро зізналася дівчинка. — Ви навіть не уявляєте, якою
доб­рою вона була до мене. Тітонька вже починає дечому радіти — і цих речей
багато! Ви ж знаєте, раніше вона нічому не раділа, ви самі про це казали.
Запала довга тиша. Чулося лише потріскування дрівець у каміні. Нарешті
господар дому почав говорити:
— Так, Полліанно, я все розумію. Ти не можеш її покинути тепер, — мо-
вив чоловік. — Я більше не проситиму тебе переїхати, — він говорив так
тихо, що дівчинка ледве почула його останні слова.
— Але ж ви не знаєте, яку чудову новину я хочу розповісти, — нагадала
Полліанна. — Є дещо, що може принести вам справжню радість!
— Гадаю, це не для мене, дівчинко, — заперечив містер Пендлтон.
— Ні, сер, якраз для вас. Ви ж самі казали — лише рука й серце жінки
чи присутність дитини роблять із дому справжню домівку. Щодо присутності
дитини, то я знаю, як допомогти. Щоправда, це буду не я, а дехто інший…
— Окрім тебе, мені ніхто не потрібен! — рішуче виголосив містер
Пендлтон.

50
 — Потрібен! Ви це зрозумієте дуже скоро, адже ви такий хороший
і добрий! Тільки згадайте про кришталеві підвіски, і золоту монету для Ненсі,
і всі ті гроші, що ви їх відкладали для язичників, і…
— Полліанно! — роздратовано вигукнув чоловік. — Не слід верзти такі
нісенітниці! Я вже сто разів тобі казав — немає жодних грошей для язични-
ків! За все життя я не послав їм ані пенні! Ось так!
Він задер угору підборіддя, але врешті змусив себе поглянути на дівчин-
ку, щоб побачити (як він очікував) безмежне розчарування в її очах. Та на
превеликий подив, розчарування не було — лише здивування й радість.
— О! Як добре! — загукала вона, плескаючи в долоні. — Я така рада!
Тобто мені насправді вельми шкода язичників, але я також рада, що вам
не потрібні маленькі хлопчики з Індії, бо всім навкруги тільки вони й потрібні.
Тому я рада, що ви більше хотіли б Джиммі Біна. Тепер я знаю — ви його
залюбки візьмете!
— Кого я візьму?
— Джиммі Біна. Він і буде для вас «присутністю дитини», і це для нього
буде щастям. Минулого тижня мені довелося повідомити йому, що навіть моя
Жіноча допомога із Заходу не може його взяти, і він дуже засмутився. Але
тепер, коли він про все дізнається, радість буде безмежною!
— Може, він і радітиме, та я — ні! — рішуче відповів на це містер Пендл-
тон. — Це нісенітниці, Полліанно!
— То ви його не візьмете? — розгублено запитала дівчинка.
— Саме це я і кажу, — відповів він.
— Але він був би чудовою «присутністю дитини», — мало не плачучи, на-
полягала Полліанна. — І вам не було б так самотньо, якби Джиммі був поряд.
— Не сумніваюся, — гмикнув чоловік, — проте я краще оберу самотність!
Чомусь тільки цієї миті Полліанна, уперше за кілька тижнів, пригадала,
що їй колись розповіла Ненсі. І вона рішуче заговорила:
— Ви, мабуть, уважаєте, що гарний живий хлопчик — це гірше, аніж
старий і мертвий скелет, якого ви зберігаєте десь у своїй шафі?! Але я так
не думаю, от!
— Скелет?
— Так, Ненсі розповіла мені, що ви зберігаєте його десь у шафі.
— Гм, це… — і раптом чоловік відкинув голову назад і щиро розрего-
тався. Настільки щиро, що Полліанна чомусь злякалася та розплакалася. По-
бачивши це, Джон Пендлтон замовк і сів рівно. Його обличчя знову набуло
серйозного виразу.
— Знаєш, Полліанно, тут ти, мабуть, таки маєш рацію, навіть більше, ніж
сама гадаєш, — м’яко почав він. — Насправді я розумію, що «гарний жи-
вий хлопчик» значно кращий, аніж мій скелет у шафі, але всі бояться змін.
Люди дуже часто міцно тримаються за свої скелети, моя мила дівчинко. Та
я хочу більше дізнатися про цього гарного хлопчика — Джиммі Біна. Ти мені
розповіси?

51
 І Полліанна радо почала розповідати про все, що тільки знала.
Можливо, саме сміх змусив містера Пендлтона забути про свій смуток
або ж те, як щиро Полліанна розповіла історію Джиммі Біна, та сталося
диво — серце містера Пендлтона стало м’яким і люблячим. Полліанна по-
верталася додому із запрошенням для Джиммі Біна: містер Пендлтон кликав
їх обох до великого будинку на пагорбі наступної суботи.
— Я така рада! Я впевнена, що він вам дуже сподобається! — мовила
Полліанна на прощання. — Мені так хочеться, щоб у Джиммі Біна був дім
і той, хто дбатиме про хлопця!

РОЗДІЛ 23. НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК

[…] Нещасний випадок стався в один з останніх днів жовтня. Полліанна
поспішала додому зі школи й переходила дорогу, здавалося, на цілком без-
печній відстані від автомобіля, що рухав-
ся в її бік.
Ніхто не зміг розповісти, що ж на-
справді там трапилося. Ніхто не знав,
чому це відбулось і хто був у цьому ви-
нен. Однак о п’ятій годині вечора непри-
томну Полліанну принесли до кімнати,
яку вона так любила. Бліда, мов крейда,
тітонька Поллі та Ненсі, яка не змогла
стриматися від ридань, акуратно її роз-
дягнули й уклали в ліжко. На авто до
маєтку Гаррінгтонів уже чимдуж мчав
лікар Воррен — йому зателефонували
одразу ж. […]
Полліанна не мала переломів, а ран-
ка на голові була незначною; однак лі-
кар мав надзвичайно стурбований вигляд
і сказав, що те, наскільки важким є стан дівчинки, стане відомо трохи зго-
дом. Лікар пішов, а міс Поллі зблідла ще більше й виглядала занепокоєною.
Полліанна ще не отямилась, але, здавалося, почувалася краще — наскільки
це взагалі можливо в такому стані. Увечері мала прийти кваліфікована мед-
сестра, щоб доглядати дівчинку. Ненсі ж довелося витерти сльози й повер-
нутися на кухню.
Наступного дня Полліанна нарешті розплющила очі й зрозуміла, де вона.
— Що трапилося, тітонько Поллі? Уже день, а я чомусь і досі в ліж-
ку! — загукала вона. — Ох, я і встати не можу! — простогнала Полліанна,
зробивши спробу підвестись і впавши назад на подушку.
— Ні-ні, люба, тобі потрібно деякий час полежати, — заспокоїла її тітка.
Вона говорила швидко й дуже тихо.
— Що трапилося? Чому я не можу встати? — не вгавала дівчинка.

52
 Міс Поллі кинула благальний погляд на молоду жінку в білій шапочці.
Та стояла біля вікна, і Полліанна ще не встигла її помітити.
— Скажіть їй, — самими лише губами мовила медсестра.
Міс Поллі відкашлялася, намагаючись
позбутися спазму в горлі, що заважав їй
говорити.
— Учора ввечері тебе збив авто­
мобіль, люба. Але зараз це вже не-
важливо. Я хочу, щоб ти ще відпочила
й трохи поспала.
— Збив автомобіль? О, так, я пе-
ребігала через дорогу… — почала при-
гадувати здивована дівчинка. А потім
піднесла руку до свого чола: — А чому
тут забинтовано й болить?
— Ти, головне, відпочивай, відпо-
чивай… — знову повторила міс Поллі.
— Але тітонько Поллі, я почуваю-
ся так дивно й так… погано! Я зовсім
не відчуваю ніг!
Міс Поллі кинула на медсестру ще один благальний погляд і підвелася.
Медсестра одразу ж підійшла до ліжка хворої.
— А тепер дозволь мені з тобою поговорити, — весело почала вона, —
думаю, уже час нам із тобою познайомитися! Я місис Гант, і я допомагатиму
твоїй тітоньці дбати про тебе. А перше, про що я хочу тебе попросити, —
це проковтнути ось ці маленькі білі пігулки.
На обличчі Полліанни з’явився страх.
— Але я зовсім не хочу, щоб про мене дбали, тим більше довго! Я хочу
встати, мені потрібно до школи! Я зможу піти туди завтра?
Від вікна, до якого підійшла тітка Поллі, почувся стишений стогін.
— Завтра? — підбадьорливо перепитала медсестра. — Мабуть, мені
все-таки доведеться трохи потримати тебе тут. Але ти маєш проковтнути ці
маленькі пігулки, і ми побачимо, чи вони тобі допоможуть.
— Гаразд, — нарешті погодилася дівчинка, а потім трохи невпевнено до-
дала: — Та я обов’язково маю піти до школи післязавтра, бо скоро почнуть-
ся іспити. […]

РОЗДІЛ 24. ДЖОН ПЕНДЛТОН

Полліанна не пішла до школи ані завтра, ані післязавтра. Вона ніяк
не могла отямитися, а коли до неї іноді поверталася свідомість, починала
стривожено розпитувати про свій стан. Так було тиждень, а коли лихоманка
нарешті минула, а біль став не таким сильним, дівчинка повністю прийшла
до тями. І їй знову розповіли про те, що з нею сталося.

53
 — Отже, мене просто збила машина, і я зовсім не хвора, — полегшено
зітхнула Полліанна. — Що ж, тоді я навіть рада!
— Ти р-рада? — здивовано перепитала її тітка, яка сиділа біля ліжка.
— Так, адже краще мати зламані ноги, як у містера Пендлтона, аніж бути
інвалідом на все життя, як місис Сноу. Зламані ноги врешті зростаються,
та якщо ти інвалід — це назавжди.
Міс Поллі нічого не відповіла їй щодо зламаних ніг. Вона раптом підхопи-
лася та підійшла до маленького туалетного столика в іншому кутку кімнати.
Там вона почала займатися нехарактерною для такої педантичної та стрима-
ної жінки справою: переставляти всі дрібнички з одного місця на інше. Вона
навіть не дивилася на речі, які брала до рук, і чомусь дуже зблідла.
Полліанна ж лежала в ліжку, із задоволенням спостерігаючи за різнобарв-
ними спалахами світла на стелі: промені проходили крізь кришталеві підвіски
містера Пендлтона, почеплені на вікні. […]
Містеру Пендлтону не довелося довго чекати в розкішній вітальні маєтку
Гаррінгтонів. Дуже скоро почулися тихі кроки, і до кімнати нарешті ввійшла
господиня. Чоловік хотів підвестися, та міс Поллі жестом зупинила його. Вона
не подала йому руки, а на її обличчі залишився холодний вираз.
— Я прийшов дізнатися, як почувається Полліанна, — трохи різко
почав він.
— Дякую, поки що без змін, — відповіла міс Поллі.
— Але скажіть мені, що з нею? — цього разу голос чоловіка втратив
рішучість.
Тепер на обличчі господині з’явився вираз розпачу й болю.
— Не можу, о, якби ж я тільки могла…
— Тобто ви не знаєте?
— Так.
— А що каже лікар?
— Лікар Воррен поки що ні в чому не впевнений. Він звернувся по до-
помогу до спеціаліста з Нью-Йорка. Вони домовилися про консультацію.
— Але ви хоча б знаєте, що саме пошкоджено?
— У неї невелика ранка на голові, кілька синців і пошкоджений хребет —
це й викликало параліч ніг.
Чоловік тихо скрикнув. На мить запала тиша, а потім він знову заго­ворив:
— А… Полліанна — як вона це сприйняла?
— Вона ще не зрозуміла, наскільки серйозно те, що з нею трапилося.
А я… я не можу їй сказати!
— Але ж вона має знати хоча б щось!
Міс Поллі знову піднесла руку до свого комірця — останнім часом цей
жест став таким звичним для неї.
— Так, вона знає, що не може рухатися, але думає, це через те, що
ноги зламані. Бідолашка каже, що краще мати зламані ноги, як у вас, аніж
стати інвалідом на все життя, як місис Сноу. Бо ж зламані ноги знову стають

54
здоровими, а інвалід — це назавжди. Вона постійно про це говорить, а я…
Мені здається, я скоро помру від горя!
Очі містера Пендлтона наповнилися слізьми, але навіть крізь них він ба-
чив обличчя жінки, яка сиділа навпроти, — воно потемніло від горя. І раптом
він згадав про те, що відповіла йому Полліанна, коли він востаннє благав її
переїхати: «Я не можу покинути тітоньку Поллі, особливо зараз!».
Мабуть, саме цей спогад змусив його тихо сказати:
— Знаєте, міс Гаррінгтон, я стільки вмовляв Полліанну переїхати й жити
зі мною.
— Щоб Полліанна переїхала до вас? — обурено вигукнула міс Поллі.
Чоловік трохи скривився, почувши тон, з яким вона говорила. Однак він
відповів дуже стримано й спокійно:
— Саме так. Розумієте, я хотів її вдочерити — звісно ж, офіційно. І вона
могла б стати спадкоємицею всього, що я маю.
Раптом міс Поллі усвідомила, що якби Полліанна погодилася на пропо-
зицію, на неї б чекало безхмарне майбутнє. Їй стало цікаво, чи погодилася
дівчинка на таку спокусливу обіцянку, адже містер Пендлтон мав багато гро-
шей і розкішний маєток.
— Полліанна дуже дорога для мене, — вів далі чоловік, — так само, як
була дорога її мати. І я був готовий дати їй усю любов, яку тримав у собі
цілих двадцять п’ять років.
Любов. Раптом міс Поллі згадала, чому вона вирішила взяти дівчинку на
виховання. Разом із цим спогадом зринув іще один — про те, що вранці
сказала дівчинка: «Мені подобається, коли мене називають “люба”, особливо
рідні». І цій дівчинці, яка давно не відчувала любові до себе, раптом запро-
понували всю любов, що назбиралася за двадцять п’ять років! І вона змогла
від цього відмовитися! Міс Поллі раптом усвідомила все це з дуже важким
серцем. А ще вона усвідомила, що вже не уявляє свого життя без Полліанни.
— І вона погодилася? — запитала міс Поллі. Питання прозвучало різко,
та, незважаючи на холодний тон, містер Пендлтон зрозумів, що вона на-
справді відчуває.
— Вона відмовилася, — відповів він, сумно посміхаючись.
— Але чому?
— Вона б ніколи вас не покинула. Сказала, що ви були дуже добрі до
неї, і тому вона хоче лишитися з вами. А ще вона думала, що й ви не схо-
тіли б її відпустити, — мовив чоловік і підвівся.
Він не дивився на міс Поллі. Містер Пендлтон повернувся та пішов до
дверей. Однак раптом він почув м’які кроки, і на його руку лягла її тремтя-
ча долоня.
— Коли приїде спеціаліст і я вже знатиму щось напевне щодо ста-
ну Поллі­анни, я вам повідомлю, — мовила міс Поллі, і її голос затрем-
тів: — До побачення; і дякую, що завітали. Я розповім їй, що ви приходили.
Полліанна дуже зрадіє.

55
 РОЗДІЛ 26. ПРОЧИНЕНІ ДВЕРІ
[…] У холі між собою розмовляли два лікарі, медсестра й міс Поллі.
А в кімнаті Полліанни Флафі нарешті застрибнула на ліжко своєї любої госпо­
дині й задоволено замуркотіла. І якраз цієї миті з холу долинув сповнений
розпачу вигук міс Поллі:
— Тільки не це! Лікарю, тільки не це!
Ви хочете сказати, що наша дівчинка біль-
ше ніколи не зможе ходити?!
Далі здійнявся галас. Спочатку зі спаль-
ні Полліанни почувся наляканий крик:
— Тітонько Поллі! Тітонько!
А міс Поллі, побачивши прочинені двері
й усвідомивши, що її почули, тихо простог-
нала й уперше в житті знепритомніла.
[…] Медсестра зачинила двері й, спо-
лотнівши, поспіхом підійшла до ліжка
Поллі­анни.
— Вона… вона не може зараз прийти,
люба. Твоя тітонька зайде трішечки пізні-
ше. А що сталося? Може, я тобі допоможу?
— Ні, ви не допоможете, — похитала головою Полліанна. — Я хочу знати,
що означає те, про що вона говорила. Хочу почути це зараз! Ви це чули?
Те, що сказала тітонька Поллі! Я хочу, щоб вона сказала, що це неправда.
Це не може бути правдою, не може!
Медсестра спробувала заговорити, та їй забракло слів. Дівчинка погляну-
ла на неї, і в її очах спалахнув іще більший жах.
— Міс Гант, то ви це теж чули?! Це правда? Не може бути! Невже я ні-
коли-ніколи не зможу ходити?
— Годі, годі, дитино, не плач, — нарешті заговорила медсестра, — може,
лікар і не знає, як воно буде. А може, узагалі помилився. Знаєш, у житті
всіляке трапляється.
— Але ж тітонька Поллі сказала, що він знає! Він знає про зламані ноги
й такі випадки, як у мене, більше за будь-кого іншого!
— Так, люба, я знаю, та лікарі теж іноді помиляються. Спробуй поки що
про це не думати, дорогенька, дуже тебе прошу!
— Але ж як я можу про це не думати, — сплеснула в долоні дівчинка
й розплакалася, — якщо це єдине, про що я думаю! Ох, міс Гант, як же
я тепер ходитиму до школи? Як піду до містера Пендлтона чи місис Сноу? Чи
ще до когось? — на цьому Полліанні забракло слів, і кілька хвилин вона не-
втішно схлипувала. Та раптом затихла й знову перелякано звела очі на мед-
сестру: — Міс Гант, як же я тепер зможу чомусь радіти, коли не ходитиму?
Міс Гант нічого не знала про гру Полліанни, та вона добре розуміла,
що хвору потрібно якнайшвидше заспокоїти. І, попри те, що вона була

56
схвильована, а серцем уболівала за дівчинку, медсестра вже стояла коло
ліжка із заспокійливими пігулками в руці.
— Годі, люба, годі. Випий ось це, — лагідно мовила вона, — тобі потріб-
но трішечки відпочити, а потім уже буде зрозуміло, що й до чого. Розумієш,
часто все буває геть не так погано, як нам здається.
Полліанна слухняно проковтнула пігулки й запила їх водою зі склянки,
яку їй дала міс Гант.
— Я знаю, тато часто казав подібні речі, — погодилася дівчинка. — Він
завжди говорив, що немає нічого такого, що могло би бути найгіршим у жит-
ті. Але ж йому не доводилося чути, що він більше ніколи не зможе ходити…
І я не знаю, що є гіршим за це. А ви знаєте?
Міс Гант нічого не відповіла. Вона просто не знала, що казати.

РОЗДІЛ 27. ДВА ВІЗИТИ

[…] Уже дуже скоро всі мешканці Белдінгсвіля дізналися: нью-йоркський
лікар уважає, що Полліанна Віттієр більше ніколи не зможе ходити. Ніщо
й ніколи так не об’єднувало всіх містян. Практично кожен з них хоч раз та
й бачив приємне личко в ластовинні, на якому постійно сяяла радісна усміш-
ка, та майже всі були посвячені в гру Полліанни. Тільки подумати, вони
більше ніколи не побачать цю всміхнену дівчинку на вулицях, і цей голосок
ніколи не підказуватиме, чому радіти! Це здавалося просто неможливим, жах-
ливим, у це не хотілося вірити!
Жінки говорили про це на кухнях та у вітальнях, надворі й через паркан
і не соромилися своїх сліз. На вулицях, у кав’ярнях та крамницях про це
говорили й чоловіки, і дехто з них також плакав. А коли ж усі почули роз-
повідь Ненсі про те, як побивається Полліанна через те, що не може радіти,
співчуття стало ще більше.
І, як часто трапляється в такому разі, багатьом друзям Полліанни одно-
часно сяйнула чудова думка. На превеликий подив господині Гаррінгтонського
маєтку, їй довелося цілісінькими днями приймати візити різних людей. Деко-
го вона знала, а декого ні; щодня приходили й чоловіки, і жінки, і навіть
діти. Міс Поллі раніше навіть не припускала, що її небога може мати стільки
знайомих.
Дехто з них заходив, щоб присісти, — хоча б на п’ять-десять хвилин.
Дехто несміливо тупцював на ґанку, мнучи в руках капелюха (якщо це був
чоловік) чи сумочку (якщо приходила жінка). Хтось приносив книгу, букет
квітів або щось смачненьке, щоб хоч трохи розрадити дівчинку. Були й такі,
що відкрито плакали. А деякі відвертались і зумисне голосно сякалися, щоб
ніхто не помітив їхніх сліз… Та всі вони схвильовано допитувалися, як почу-
валася бідолашна маленька дівчинка, і всі до єдиного хотіли щось їй пере-
дати. Через ці прохання міс Поллі почувалася спантеличеною.
Першим прийшов містер Джон Пендлтон. Цього разу він уже був без
милиць.

57
 — Гадаю, мені не варто говорити, наскільки я приголомшений, — одра-
зу ж почав він. — Невже нічого не можна вдіяти?
— Ми постійно щось робимо, — у розпачі махнула рукою міс Поллі, —
лікар Мід виписав спеціальні ліки та вправи, які могли б допомогти, а лікар
Воррен стежить за тим, щоб усе це виконувалося. Але… лікар Мід практично
не лишив нам надії.
Раптом містер Пендлтон рвучко підвівся та пішов до виходу, хоча він
щойно прийшов.
Гість дуже зблід, а його губи склалися в тонку гостру лінію. Міс Поллі
вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, чому він не може більше лишатися
в її присутності. Біля виходу чоловік раптом озирнувся:
— Я хотів би, щоб Полліанні дещо переказали, — мовив містер
Пендлтон. — Скажіть їй, що я бачився з Джиммі Біном і тепер хочу, щоб
він жив зі мною. А ще скажіть, я гадаю, її це потішить: найімовірніше, я його
всиновлю. […]

РОЗДІЛ 28. ГРА Й ГРАВЦІ

Після візиту містера Пендлтона до маєтку Гаррінгтонів прийшла Міллі —
донька місис Сноу. Вона ще ніколи тут не бувала й почувалася трохи не­
зручно. Навіть почервоніла, коли міс Поллі ввійшла до кімнати.
— Я… я хотіла б дізнатися… як там маленька дівчинка? — пробелько-
тіла вона.
— Дякую, що завітали. Усе так само. А як ваша мама? — слабким го-
лосом поцікавилася міс Поллі.
— Я, власне, тому й прийшла… сказати вам, що… тобто попросити, щоб
ви переказали Полліанні, — трохи недоладно торохтіла дівчина. — Ми гада-
ємо, це просто жахливо, що ця чудова, найдобріша у світі дівчинка ніколи
не зможе ходити, надто після того, що вона зробила для нас, для мами…
Знаєте, вона навчила її бавитись у гру! А тепер ми дізналися, що вона сама
не може в неї грати — бідолашна дитина! Та воно й зрозуміло, чи ж до
гри в такому стані. А потім ми згадали, що вона говорила нам та як це до-
помогло, і вирішили, що, може, і їй самій це допоможе. Бо їй треба, треба
радіти! — тут Міллі замовкла й безпорадно подивилася на Поллі, очікуючи
відповіді.
Міс Поллі ввічливо її вислухала, проте зрозуміла, мабуть, тільки половину
зі сказаного. Вона вже давненько вважала Міллі Сноу трохи дивною, хоча
й не думала, що це може бути серйозно. Щоразу це був зовсім незрозумілий
і незв’язний набір слів. Та міс Поллі змусила себе відповісти:
— Мені здається, я не зовсім розумію тебе, Міллі, — увічливо зауважила
вона. — Що саме ти хотіла переказати Полліанні?
— Так-так, я хотіла дещо переказати, — похопилася дівчина. — Ми хо-
чемо, щоб вона знала, як багато зробила для нас. Звісно, вона й сама вже
дещо помічала, коли приходила, адже мама вже тоді дуже змінилася. Але

58
вона навіть не уявляє, наскільки ми змінилися — і я, і мама. Я… я зміни-
лася! А все після того, як і сама наважилася приєднатися до цієї гри.
Міс Поллі спохмурніла. Вона хотіла запитати в Міллі, що ж то була за гра,
та не могла вставити ані слова.
Дівчина схвильовано вела далі:
— Розумієте, раніше моїй мамі все було не так. Їй постійно хотілося чо-
гось іншого. Та й хто міг би її звинуватити в цьому — за таких обставин.
Але тепер… тепер вона дозволяє піднімати фіранки, тепер їй зовсім небай-
дуже, як вона виглядає та яка на ній сорочка. А ще мама почала плести!
Гарненькі маленькі штучки — шапочки та ковдри для малюків. Плете, а потім
віддає на ярмарки та в лікарні. І їй це справді подобається; вона рада, що
може це робити! Розумієте, це ж усе завдяки міс Полліанні, адже саме вона
сказала мамі, що треба радіти своїм рукам. Вона тоді запитала, чому мама
нічого ними не робить. Ах, якби ж ви тільки бачили тепер її кімнату із цими
кольоровими клубочками шерсті — червоними, синіми, жовтими. А на вікнах
ми почепили призми від міс Полліанни, і тепер у кімнаті так гарно й затишно.
Знаєте, я раніше й заходити туди боялася, бо там було так темно та непривіт-
но, а мама лежала в ліжку геть нещасна… Тож ми хотіли, щоб ви переказали
міс Полліанні, що все це тільки завдяки їй. І, будь ласка, скажіть їй, що ми
раді знайомству з нею… може, це її хоча б трішки втішить. І… Ну, мабуть, це
все, — нарешті закінчила Міллі й підхопилася зі стільця. — То ви їй скажете?
— Звісно, — пробурмотіла міс Поллі, намагаючись утримати в пам’яті
хоча б дещицю з усього сказаного. […]
Якось у двері подзвонила вдова Бентон. Міс Поллі добре її знала, хоч
вони ніколи не ходили в гості одна до одної. Та це була найсумніша жін-
ка в місті — вона завжди вдягалася в чорне. Однак того дня на шиї міс
Бентон була блакитна стрічка, а її очі сповнилися щирими сльозами. Вона
поспівчувала міс Поллі стосовно аварії, а потім несміливо запитала, чи може
побачити Полліанну.
— Вибачте, але поки що ми нікого до неї не пускаємо. Можливо, трохи
згодом, — похитала головою господиня.
Місис Бентон витерла хустинкою очі, підвелася та пішла до дверей.
Аж раптом згадала про щось і повернулася.
— Міс Гаррінгтон, ви не могли б їй дещо переказати? — затинаючись,
мовила жінка.
— Авжеж, місис Бентон, з радістю.
Жінка трохи повагалася, та врешті почала говорити.
— Ви їй, будь ласка, перекажіть, що я почала носити ось це, — і місис
Бентон торкнулася блакитної стрічки на шиї. Помітивши, що міс Поллі здиво-
вано на неї дивиться, вона продовжила: — Ця маленька дівчинка так довго
намагалася переконати мене одягти щось яскравішого кольору… І я нареш-
ті зважилася та хочу, щоб вона про це знала. Вона сказала, що Фредді
буде дуже радий бачити мене такою. Знаєте, Фредді — це все, що в мене

59
лишилося… — після цих слів місис Бентон похитала головою та пішла до
виходу. — Ви просто перекажіть це Полліанні, і вона все зрозуміє! […]
Не встигли ще зачинитися двері, а міс Поллі вже була на кухні й допи-
тувалася в Ненсі:
— Ненсі, — рішуче почала міс Поллі. Постійні й не дуже зрозумілі для
неї візити мешканців міста цими днями дуже спантеличили господиню, а від-
відини місис Пейсон стали останньою краплею. Ненсі вже давно не чула від
міс Поллі такого різкого тону. — Поясни мені, що це за абсурдна гра, про
яку говорить уже все місто? І до чого тут моя небога, хотіла б я знати?
Чому всі, починаючи з місис Сноу й закінчуючи місис Том Пейсон, вважають
за потрібне прийти та сповістити про те, що вони в неї грають? Бачу, що
половина жителів уже пов’язують собі на шию блакитні стрічки, припиняють
сваритися, учаться любити те, що раніше не терпіли, і все це завдяки Поллі-
анні! Я, звісно ж, намагалася дізнатися про все в неї, та чомусь не вдалося.
Щоправда, її зараз краще й не турбувати. Але з того, що ти казала вчора
ввечері, я зрозуміла, що ти про це знаєш. Розкажи мені про цю гру, негайно!
На превеликий подив міс Поллі, Ненсі раптом розплакалася.
— Усе це означає, що від червня ця благословенна дитина робить усіх
жителів цього міста щасливішими, учить їх радіти. А тепер вони намагаються
її потішити, хоча б трішки.
— Радіти чому?
— Просто радіти. Розумієте, це така гра.
— Я бачу, ти не краща за інших, Ненсі, — роздратовано тупнула ногою
міс Поллі. — Я ж питаю: що це за гра?
Ненсі підняла голову й подивилася в очі господині.
— Я розкажу вам, мем. Цю гру вигадав її батько. Розумієте, якось їй
прислали милиці замість ляльки, і вона, звісно, почала плакати. Та і яка б
дитина не заплакала! І от тоді містер Джон сказав, що завжди знайдеться
те, чому можна радіти. І що Полліанна може радіти милицям!
— Радіти милицям? — у міс Поллі аж сльози на очах виступили. Вона
згадала про паралізовані ніжки небоги.
— Саме так! Я також спершу дуже здивувалася, і для міс Полліанни
це спочатку видалося дивним. Але потім він сказав, що можна радіти тому,
що милиці їй не потрібні!
— О! — скрикнула міс Поллі.
— А після того вони постійно бавились у цю гру й у всьому шукали
щось радісне. І наша дівчинка сказала, що це було досить легко. Не так
шкода, що не отримала ляльку, зате милиці не потрібні! А назвали вони
її «грою в радість». Ось що це, мем, і відтоді Полліанна в неї грала.
— Але як… як… — міс Поллі забракло слів, і вона безпорадно замовкла.
— Ви б дуже здивувалися, мем, якби дізналися, що це й справді допома-
гає, — упевнено, як і Полліанна, вела далі Ненсі. — Якби ви тільки знали,
скільки добра вона зробила для моєї родини, моєї мами. Я її двічі брала до

60
себе в гості. І, знаєте, вона й мене змусила радіти дрібницям і важливому,
тож тепер жити стало простіше! Мені тепер навіть власне ім’я подобається!
А знаєте чому? Бо Полліанна сказала, що я маю радіти, адже мене звуть
не Гіпзибою! А ще ранки щопонеділка… Я їх раніше не терпіла, а завдяки
нашій дівчинці тепер я радію!
— Радієш ранку в понеділок?
— Так, це дивно звучить, мем, — щиро засміялася Ненсі, — та я вам по-
ясню. Наше ягнятко якось дізналося, що я не люблю ранки по понеділках. І от
вона мені й сказала: «Знаєш, Ненсі, я думаю, ти маєш радіти ранку понеділка
більше, аніж будь-якому іншому, бо до наступного ранку понеділка ще цілий
тиждень». Тож тепер щопонеділка я думаю про це, і то справді допомагає!
Я щоразу сміюся, коли згадую про ту розмову, а сміх допомагає! Слово честі!
— Та чому ж вона не розповіла про цю гру мені? — розгублено запитала
міс Поллі. — Чому зробила із цього таку таємницю, коли я її розпитувала?
Ненсі трохи повагалася, та врешті відповіла:
— Ви вже мені пробачте, мем, та ви ж самі заборонили їй говорити про
батька. Тому й не могла Полліанна вам нічого розповісти. Бачте, гру ж міс-
тер Віттієр вигадав.
Міс Поллі прикусила губу.
— Вона хотіла вам розповісти від початку, — вела далі Ненсі. — Їй же
не було з ким грати, розумієте? А потім Полліанна розповіла мені, і я ви-
рішила спробувати.
— А… інші як дізналися? — тремтливим голосом запитала господиня.
— О, про цю гру вже, мабуть, усі знають. Дізналися звісно як: хто від Пол-
ліанни, хто від мене. А потім почали переповідати іншим — так воно зазвичай
і буває. Наша дівчинка завжди до всіх усміхалася та була приязною, постійно
раділа — то як же можна було не дізнатися? Коли стався той нещасний ви-
падок, усі дуже засмутилися, особливо коли почули, що вона не може нічому
радіти. Тому й приходять щодня, щоб розповісти, як вона навчила їх радіти,
і сподіваються, що це допоможе нашому янголятку. Адже вона завжди хотіла,
щоб вони приєдналися до гри, от вони й продовжують грати!
— Тепер знаю, хто теж гратиме! — міс Поллі чимдуж вибігла з кухні.

РОЗДІЛ 29. ВІДЧИНЕНЕ ВІКНО

[…] Майже всі жителі Белдінгсвіля постійно цікавилися станом дівчинки.
Та був один чоловік, який ретельно збирав будь-яку інформацію. Здавалося, що
він знав про Полліанну все, так, ніби сам її лікував. І хвилювався дедалі біль-
ше, бо розумів, що вони просто втрачають дорогоцінний час. Коли ж Полліанні
не стало краще й навесні, чоловік не зміг більше сидіти, склавши руки. І тоді
лікар Чілтон (так-так, це був саме він!) вирішив піти до містера Пендлтона.
— Джоне, — рішуче почав лікар, коли вони пройшли до кабінету, —
я прийшов саме до вас, бо ви, як ніхто, знаєте історію моїх стосунків з міс
Поллі Гаррінгтон.

61
 Пендлтон здивовано на нього поглянув. Звісно, він знав, що між лікарем
Чілтоном та міс Поллі колись були романтичні стосунки, але про це ніхто
не згадував уже п’ятнадцять років.
— Так, я пам’ятаю, — відповів містер Джон, намагаючись надати своїм
словам інтонації співчуття. Але потім помітив, що співчуття було навіть
зайвим, бо лікареві було геть не до того, як хтось сприйме його слова.
— Пендлтоне, я маю побачити дівчинку. Мені конче необхідно її оглянути.
Я мушу оглянути Полліанну!
— То чому б вам це не зробити? — запитав містер Пендлтон.
— Чому? Ви ж знаєте, що я вже п’ятнадцять років не переступав порогу
Гаррінгтонів. Вам, звісно, це невідомо, та я скажу: господиня цього дому на-
останок сказала мені, що наступного разу, коли я зайду туди, це означатиме,
що вона визнала свою провину й вийде за мене заміж. Ось чому я зовсім
не впевнений, що зможу туди потрапити, якщо вона сама мене не запросить.
— Навіщо ж чекати запрошення? Просто підіть туди й огляньте дівчинку.
— Ну, знаєте, я маю почуття власної гідності, — трохи обурився лікар.
— Та якщо ви так переймаєтеся, чи не можна ненадовго забути про гід-
ність і про сварку?..
— Забути про сварку?! — вигукнув Томас Чілтон. — Та річ зовсім
не в цьому! Я б міг піти туди на колінах чи навіть на голові, якби ж це
тільки допомогло! Я мав на увазі професійну гідність. Дівчинка хвора, я лі-
кар. Але ж я не можу ввірватися до них і сказати: «Візьміть мене!».
— Чілтоне, а чому ви все-таки посварилися? — раптом поцікавився містер
Пендлтон.
Лікар зробив незрозумілий жест рукою та підвівся.
— Хочете знати причину? Коли йдеться про сварку між двома закохани-
ми, хто може визначити, чому вони насправді лаються? Іноді дурна суперечка
щодо розмірів місяця чи глибини річки може розростися до жахливої колотне-
чі, після якої настають довгі роки мовчання й гіркоти… Та не будемо про це!
Я не хочу згадувати про цю сварку, Пендлтоне. Але мені потрібно побачити
дівчинку. Це питання життя і смерті. Ставлю дев’ять із десяти, що Полліанна
Віттієр знову ходитиме!

РОЗДІЛ 31. НОВИЙ ДЯДЬКО

[…] Коли почало сутеніти, до кімнати Полліанни зайшла тітонька Поллі
й сіла біля ліжка небоги. Вона мала дуже загадковий, зовсім незвичний, проте
дуже щасливий вигляд. Медсестра пішла вечеряти, тож вони залишилися вдвох.
— Люба моя Полліанно! Я хочу розповісти це тобі першій! Скоро лікар
Чілтон стане твоїм дядечком — і все це тільки завдяки тобі! О дівчинко моя,
я така щаслива! І така рада!
Полліанна заплескала в долоні, але раптом зупинилася.
— Тітонько Поллі, то це вашу руку й серце він хотів здобути? Так, це
були ви, я так і знала! І тому він сказав, що мені вдалася найрадісніша

62
справа у світі! Я така щаслива! Знаєте, тітонько Поллі, я така рада, що на-
віть мої ноги мене не засмучують!
Після цих слів міс Поллі не втрималася і схлипнула.
— Можливо, колись, люба… — тітоньці Поллі чомусь забракло слів. Вона
ще не наважувалася розповісти дівчинці про те, яку надію лікар Чілтон по-
селив у її серці. Але вона сказала таке: — Полліанно, наступного тижня ти
помандруєш на м’якому й зручному ліжку. На ньому тебе занесуть в екіпаж,
а потім у вагон потяга. А поїдеш ти до чудового лікаря, у якого є великий
будинок далеченько звідси, і він якраз для таких хворих, як ти. Це друг
містера Чілтона, і ми сподіваємося, що він тобі допоможе!

РОЗДІЛ 32. ЛИСТ ПОЛЛІАННИ

«Дорогі мої тітонько Поллі й дядечку Томе! Я можу, можу ходити! Сьо-
годні я пройшла від свого ліжка до вікна — а це аж шість кроків! Як же
чудово знову ходити!
Усі лікарі дивилися на мене й усміхалися,
а медсестри чомусь плакали. А леді із сусід-
ньої палати, яка почала ходити тиждень тому,
уже сьогодні прийшла мене навідати! А інша
леді, яка сподівається почати ходити наступ-
ного місяця, також була з нами. Вона лежала
на ліжку й плескала в долоні.
Навіть темношкіра Тіллі, яка тут миє під-
логу, зазирнула у вікно й назвала мене “лю-
бонькою”. Щоправда, спочатку вона й сказати
нічого не могла, бо теж плакала.
Та я не зрозуміла, чому вони плакали.
Мені хотілося співати, кричати! О! Ви тільки
подумайте — можу ходити! Ходити! І не так важливо, що довелося провести
тут цілих десять місяців. Та й весілля я не пропустила, а це головне! Як же
чудово, тітонько Поллі, що тоді ви приїхали та обвінчалися просто біля мого
ліжка, щоб я все бачила. Вам добре вдається придумувати те, чому можна
порадіти!
Тут кажуть, що я скоро зможу поїхати додому. А знаєте, я б навіть пішки
пішла! Я, мабуть, ніколи нікуди не їздитиму, адже ходити набагато приємні-
ше! Це таке щастя! Я навіть радію тому, що мені довелося “втратити” на
певний час ноги, адже тепер я розумію, наскільки важливо, щоб вони були
здоровими. Завтра я збираюся пройти аж вісім кроків.
Цілую, Полліанна».
За перекладом Віри Наливаної;
ілюстрації Мар’яни Локтєвої

63
 ЗМІСТ
Елеонор Портер
ПОЛЛІАННА
(скорочено) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3
Розділ 1. Міс Поллі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3
Розділ 2. Старий Том і Ненсі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6
Розділ 3. Приїзд Полліанни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7
Розділ 4. Маленька кімнатка на горищі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10
Розділ 5. Гра . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12
Розділ 7. Покарання для Полліанни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15
Розділ 8. Полліанна йде в гості . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17
Розділ 10. Сюрприз для місис Сноу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23
Розділ 11. Знайомство з Джиммі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24
Розділ 12. Візит до Жіночої допомоги . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27
Розділ 13. Що трапилося в Пендлтонському лісі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29
Розділ 14. Важливо, від кого холодець . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32
Розділ 15. Лікар Чілтон . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 34
Розділ 16. Червона троянда та мереживна шаль . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37
Розділ 17. Просто-таки як у книжці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41
Розділ 18. Призми . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42
Розділ 19. Дивна пропозиція . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45
Розділ 20. Ще більша несподіванка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 47
Розділ 21. Відповідь Полліанни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 49
Розділ 23. Нещасний випадок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 52
Розділ 24. Джон Пендлтон . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 53
Розділ 26. Прочинені двері . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 56
Розділ 27. Два візити . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 57
Розділ 28. Гра й гравці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 58
Розділ 29. Відчинене вікно . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61
Розділ 31. Новий дядько . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 62
Розділ 32. Лист Полліанни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 63