Питання 2.

Руська держава в період правління Олега: Київ – “мати всім городам

руським”. Основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики Олега: пріоритети і
результативність. Похід на Візантію 907 р. Русько-візантійські угоди 907 і 911 р. Похід
на Каспійське узбережжя 912 р.
Згідно свідчень з Іпатіївського літопису наприкінці IX століття (а саме у 882 році) з
Новгорода вирушає походом на південну Русь «представник» князя Рюрика Олег з
князівським сином Ігорем. Він попередньо займає Смоленськ (Гніздово) та Любеч,
поступово просуваючись до Києва. Літописець чітко пише:
«Вирушив Олег [у похід], узявши багато своїх воїв — варягів, чудь, словен, мерю, весь,
кривичів. І прийшов він до Смоленська з кривичами, і взяв город Смоленськ, і посадив у
ньому мужа свого. Звідти рушив він униз [по Дніпру] і, прийшовши, узяв [город] Любеч і
посадив мужа свого».
Олег підкорює міста і залишає в них своїх довіреників. Щоб захопити Київ, однак,
він здійснює хитрість. «Повість временних літ» і Новгородський літопис злагоджено
повідомляють, що Олег сховав своїх воїнів у човнах, а сам з малим Ігорем пішов під
Угорське, де послав посла до Аскольда і Діра, щоб ті вийшли до «купців, що йдуть в Греки
од Олега й Ігоря-княжича». Князів вдалося виманити і тоді, викрившись, воїни обступили.
Києвичів було підступно вбито.
«Ви обá не є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого. — І [тут] винесли
Ігоря. — А се — син Рюриків».
Треба думати, що в реальному житті події могли розвивалися й інакше. Ідея
захоплення Києва виникла у Олега не тоді, коли він підпливав до міста, а значно раніше і,
можливо, не без впливу оточення Аскольда. Заволодіти Києвом силою у нього не було
ніяких шансів: невелика дружина не могла нічого зробити з добре укріпленим містом.
Навряд чи допомогла б і хитрість з укриттям воїнів, про яку пише літописець. Все це
наводить на думку, що Аскольд став жертвою не Олега і його воїнства, а власних бояр, яких
не влаштовувала його політика. Ні про яке норманське завоювання Києва, тоді, не може
бути й мови. Стався переворот, унаслідок якого на престолі сіла нова людина. Однак, це
можна вважати лише припущенням, оскільки дана інформація розходиться з писемними
повідомленнями.
Проте Олег у цей час не описується, як «князь». В Іпатіївському літописі (879 р.)
зазначено, що Рюрик перед смертю передав княжіння Олегу «із його роду». Традиційно ця
фраза служила вказівкою на норманство останнього. Сам Олег також назвав себе
представником «роду княжого». Отже, Олег дійсно міг бути родичем новгородського князя
Рюрика. Проте «княжичем» називають Ігоря.
На противагу цьому Радзивілівський літопис по-іншому описує слова Олега, який
сказав Аскольду і Діру, що вони не є князі і не з роду княжого, після чого показав Ігоря та
промовив, що це Ігор, син Рюрика. Тут Олег не є родичем Рюрика.
У тексті русько-візантійського договору 907 року не було виявлено жодної відомості
про правовий статус Олега. Аналіз договору 911 року вже згадує, що посли називали його
Великим князем Руським. Отже, з 907 по 911 рік статус Олега змінюється. Фактично в цей
час відбувається переворот. Олег прикривався тим, що він опікун Ігоря і має право
княжити. Отже, кровним родичем Рюрика він не був і лише як представник малолітнього
князя, він зміг оголосити себе великим князем Київським і повністю змінити свій статус, як
і статус Ігоря.
Захопивши Київ, Олег відразу переніс туди із Новгорода столицю. А сам Новгород
обклав даниною, ослабивши його політичний та економічний вплив. Ймовірно, це було
зроблено із тією метою, що в Києві у Рюриків не було сильної підтримки, тож втриматись
можна було тільки із застосуванням сили. Тож з цього часу Київ стає «матір’ю городів
руських».
Отже, починаючи з часів князювання Олега влада київського уряду поширюється не
лише на Наддніпрянщину, а й на північні руські землі.
Політика князя Олега почалась з підкорення східно-слов’янських племінних союзів. У
883 році він «почав воювати проти древлян і, підкоривши їх, брав з них по чорній куниці».
У 884 році «пішов Олег на сіверян, і побідив сіверян, і наклав на них данину легку. І не велів
він їм хозарам данину давати, сказавши: «Я їм противник, і вам нічого давати». Уже у 885
році дійшла черга радимичів:
«Послав Олег [послів] до радимичів, питаючи: «Кому ви данину даєте?» Вони ж сказали:
«Хозарам». І мовив їм Олег: «Не давайте хозарам, а мені давайте». І дали вони Олегові по
шелягу, як ото й хозарам давали. І володів Олег деревлянами, полянами, сіверянами 1,
радимичами, а з уличами й тиверцями мав рать».
Отже, об’єднання слов’янських племен у одну державу відбувалося поетапно.
Спочатку Русь поглинула ті племінні об’єднання, що були поблизу Києва, пізніше – більш
далекі. У князя не вистачало сили на те, щоб підкорити всі союзи одразу, а самі союзи
прагнули зберегти свою автономію. Тому протягом всього свого правління Олег «збирав»
руські землі.
Олег почав перетворювати федерацію племен на централізовану Руську державу.
Згідно зі свідченням «Повісті временних літ» князь створює опорні пункти центральної
влади у племінних княжіннях міст, зі встановлення приблизного порядку стягання данини
на підвладних князеві землях (князь разом із дружиною їздив по всіх землях і збирав
данину). Землі приєднаних до держави князівств одразу ж обкладалися даниною, на них
поширювалися системи судочинства й адміністрації.
Проте об’єднання племен не було міцним. «Повість минулих літ», Новгородський та
інші літописи оповідають про запеклу боротьбу наступників Олега за підкорення тих самих
об’єднань племен, які приєднував до Руської землі сам князь. Союзи племен аж до кінця X
ст., до часів князювання Володимира Святославича, зберігали значну автономію, а їхня
верхівка — великі багатства. Всі «літописні» племена управлялися місцевими князями.
Поширення (хай не остаточне) влади київського осередку на значну частину
племінних об’єднань зробило Давньоруську державу, що перебувала в процесі
формування, економічно сильною й відносно централізованою.
У 907 році князь Олег здійснює похід на Візантійську імперію:
 «І прибув він до Цесарограда, а греки замкнули Суд і город заперли. І вийшов Олег на
берег, і повелів воям виволокти кораблі на берег. І попустошив він довкола города, і вчинив
убивство багатьох греків…»
Примітки: Суд – бухта Золотий Руг, що відділяла власне Константинополь від його Галати.

У цьому ж епізоді згадується момент, коли Олег звелів воїнами поставити кораблі на
колеса, після чого вони рухнулися під вітром по землі. Насправді кораблі під вітрилами не
могли рухатися суходолом. Це потребувало б зусиль сотень людей, волів чи коней. Так і
вчинив Олег, щоб здійснити психологічний тиск. І це спрацювало: Візантія запропонувала
на мир.
Напевне, причиною війни, що спалахнула між Руссю та Візантією, було невиконання
Константинополем двох головних умов угоди 860 р., укладеної Аскольдом з імператором
Михаїлом: оплата імперією данини Києву й надання торговельних привілеїв руським
купцям у візантійських містах.
Того ж 907 року була укладена русько-візантійська угода. Її текст став відомий
Нестерові й літописець увів його до «Повісті минулих літ», скориставшись архівом
київських князів. Це перший дипломатичний акт Давньої Русі, що зберігся до наших днів.
Згідно угоди Візантія зобов’язувалася сплачувати Русі щорічну данину. Як виходить з
дальшого розвитку подій і свідчень візантійських джерел, Руська держава пообіцяла за це
надавати Візантії військову допомогу. Руські воїни з’являються на кордонах імперії: на
Кавказі й Близькому Сході, в Малій Азії й на Криті. Великим досягненням київського
уряду було одержання від грецької сторони права безмитної торгівлі для руських купців у
Константинополі та інших містах імперії. Давньоруських торгових людей і послів годували
безкоштовно в столиці Візантії протягом шести місяців, а коли вони від’їжджали на
батьківщину, урядовці постачали їм паруси, канати, якорі, а також продовольство.
Ця угода була розширена й закріплена в русько-візантійському договорі 911 р., також
уміщеному Нестором до літопису. Відомо, що в дні підписання угоди загін із 70 русичів
брав участь у поході візантійського війська проти арабів на о. Крит у Середземному морі.
Останні роки життя Олега історикам невідомі — так само, як і рік його смерті.
«Повість временних літ» свідчить, що він помер 912 р., а Новгородський літопис називає
922 р.: князь загинув, коли ходив «за море». За яке море, не вказується. Можливо, це
уточнення і не потрібне: політичні інтереси Олега були спрямовані на південь, тож море
могло бути Чорним. Однак, існує хозарський документ середини X ст. про похід Олега на
стольний град Візантії: хозари перемогли руського володаря і примусили його вчинити
напад на Візантію. Той похід приніс прикру невдачу князеві. У морському бою візантійці
спалили руські ладді «грецьким вогнем», а Олег утік до Персії, де й був забитий.
Існує ще повідомлення Новгородського літопису. Воно говорить про те, що 920 року
русичі напали на Царгород. «Їх послав князь Ігор», - додає літописець. За наказом
імператора Романа полководець Феофан «вогняним пристроєм спалив руські кораблі».
Ймовірно, Олег мав відношення до цього походу, Адже новгородські літописці ніколи не
визнавали Олега князем, лише воєводою Ігоря. А з літопису відомо, що сам Ігор не ходив
на Царгород, а послав своїх воїнів.
 Навряд чи може бути випадковий збіг свідчень хозарського джерела й новгородського
літописця про те, що руські ладді були знищені «грецьким вогнем». Можливо, літописець
помилково датував похід 941 р. під проводом Ігоря на греків 920 р.
Проте є свідчення того, що Олег ходив-таки на морське узбережжя після вдалого
походу на Візантію 907 р. Це був берег Каспійського моря. Дане свідчення належить
арабському сучасникові Олега, географу та історику Аль-Масуді. Він розказує, що близько
5 сотень кораблів, на кожному з яких було по сотні людей, увійшли до протоки Найтаса
(тобто Керченської) и послали до хозарського царя «просити про те, чи можуть вони
увійти до його го річки (Дону?), вступити до хозарської річки (Волги) та хозарського моря
(Каспійського)» за тієї умови, що руси віддадуть хозарам половину всієї здобичі, «котру
награбують у народів, що мешкають по цьому морю». Хозарський правитель погодився,
руси по Дону та Волзі досягли столиці каганату Амол (Атіль), а звідти вийшли до
Каспійського моря. Аль-Масуді та інші арабські автори твердять, що в каспійській
експедиції руси були майже повністю перебиті ворогом — мабуть, персами. Тому
ймовірно, що не за Чорним, а за Каспійським морем склав буйну голову князь Олег.
Все вищезгадане не було відомо давньоруським книжникам. Той же Новгородський
літопис від 922 р. сповіщає: «Пішов Олег до Новгорода, а звідти до Ладоги. Інші ж
мовлять, що пішов він за море, і клюнула його змія в ногу, і від того він помер». Отже,
існують різні версії загибелі князя Ігоря.