Е

1. Загальна характеристика середньовічного героїчного епосу.

п
Героїчний епос – це сукупність творів про бойову, лицарську звитягу, оспівана народними співцями, яка зображає
події минувшини так, як їх трактував народ у період створення цих творів.
Основою для героїчного епосу служили бойові гімни, створенні дружинними співцями, які брали безпосередню
участь в описаних ними подіях. Сюжети цих гімнів у період раннього Середньовіччя активно запозичували бродячі

о
співці, які відігравали значну роль у формуванні національної свідомості кожного народу.
У Британії їх називали глеоманами, у Франції – жонглерами, у Німеччині – шпільманами, в Іспанії –
хугларами, у Київській Русі – скоморохами або гуслярами.

с На відміну від ранньосередньоічного героїчного епосу, де оспівувався героїзм людей, що борються за інтереси
свого роду і племені, іноді проти утиску своєї честі, в епосі розквіту Середньовіччя оспіваний герой, що бореться за
цілість і незалежність своєї держави. Його супротивники - як іноземні завойовники, так і буйство феодали, що
завдають своїм вузьким егоїзмом великої шкоди загальнодержавній справі. У цьому епосі менше фантастики, майже

с
відсутні міфологічні елементи, на місце яких стають елементи християнської релігійності. За формою він
має характер великих епічних поем або циклів малих пісень, об'єднаних особистістю героя чи важливою історичною
подією.

т Головне в цьому епосі - його народність, яка не відразу усвідомлюється, так як в конкретній обстановці розквіту
Середньовіччя герой епічного твору виступає нерідко в зовнішності воїна-лицаря, охопленого релігійним
ентузіазмом, або близького родича, або помічника короля, а не людини з народу. Зображуючи в якості героїв епосу

в
королів, їх помічників, лицарів, народ, за словами Гегеля, робив це "не з переваги знатних осіб, а з прагнення дати
зображення повної свободи в бажаннях і діях, яка виявляється реалізованої в уявленні про царственности". Також і
релігійна захопленість, часто притаманна герою, не перечила його народності, оскільки і народ надавав в той час
своїй боротьбі проти феодалів характер релігійного руху. Народність героїв в епосі в період розквіту Середньовіччя -

о
в їх самовідданій боротьбі за загальнонародну справу, в їх надзвичайному патріотичному насназі при захисті
батьківщини, з ім'ям якої на вустах вони іноді гинули, борючись проти іноземних поневолювачів і зрадницьких дій
анархіствующіх феодалів.

р Розквіт рицарського героїчного епосу припадає на ХІІ – ХІІІ ст. Найбільша кількість епічних поем було створено у
Франції. Тривалий час вони існували в усній формі. Мандрівні музиканти-жонглери співали „пісні про діяння” під
акомпанемент примітивних інструментів типу маленьких арф або скрипок – на ярмарках, в монастирях, замках, у
королівських покоях. Можливо, героїчний епос існував на території Франції ще в ІХ – Х ст., тобто в епоху Каролінгів.

ю
Саме їй приписується ідеальне епічне минуле. Проте, в епосі рамки епохи Карла Великого розмиті і не відповідають
реальному періоду його правління (768 – 814 рр.)
Поряд з усними переказами існували латиномовні церковні легенди про славні діяння Карла і його дружинників. Так

в
поступово склався героїчний епос зрілого Середньовіччя, літературно оформлений і записаний старофранцузькою
мовою в період підготовки і здійснення хрестових походів (ХІ – ХІІІ ст.). Тоді тема протистояння християнського й
мусульманського світів знову набула злободенності. Карла Великого, однією з головних цілей якого було
протистояння арабському наступу на Європу, почали сприймати як ідеального правителя-християнина, втілення

а
воєнної могутності християнського світу, а його дружинників – як благородних лицарів-вассалів, що вірно служать
монарху в справі боротьби з „невірними”.

в Зріле Середньовіччя стало періодом розквіту героїчного епосу — героїчної оповіді про минулі події, пов’язані із
захистом інтересів племені, роду, держави народний героєм. У якій би країні не створювався епос, жанрові ознаки
були подібними, хоча час і народ накладали певний відбиток на витлумачення теми, образу, ситуації.

с
Героїчному середньовічному епосу притаманні такі типові ознаки:
- відображення зростання національної самосвідомості, пов’язаної із захистом рідної землі;
- використання історичних подій, імен відомих осіб з відповідним елементом міфологізації;
- розкриття конфлікту — зіткнення з ворогами, яке закінчувалося перемогою епічного героя. Навіть тоді, коли він

я
гинув, за ним залишалася моральна перемога;
- наділення епічного героя богатирськими рисами: мужністю, силою, прагненням боротися з ворогами за інтереси
свого етнічного угруповання чи держави. Він нехтував смертю, завжди був готовий поступитися найдорожчим задля
виконання свого обов’язку. Розкриття образу відбувалося переважно, а іноді й лише у вчинках, типовим було
соціальне походження і статус героя — рівень знатності й заможності, людські якості надавалися в ідеалізованій
формі, герой втілював ідеальні поняття народу про красу фізичну й моральну, про етику поведінки. Він і його подвиги
завжди були в центрі уваги розповіді про минулі події;
- змалювання ворога в образі гідного супротивника, який переважав у кілька разів за чисельністю свого війська
військо епічного героя;
- надання великого значення зброї, зокрема мечу, опису битви, що ставало кульмінацією твору і поєднувало в собі всі
його сюжетні лінії;
- зображення смерті й почуття скорботи, філософських роздумів з приводу зображених подій.
Героїчний епос відрізнявся від давнього народного епосу і разом з тим мав з ним спільні риси.

2. Єтапи розвитку жанру.

Епос створювався в епоху племінних міжусобиць, у період створення державності та боротьби з

чужоземниминашестями. Це й визначило характер його головного героя. Центральним персонажем героїчного епосу
всіхнародів є воїн-богатир. Роланд чи Ілля Муромець, Сід, Марко Королевич чи Давид Сасунський — народнийгерой
завжди виступає як захисник рідної землі від чужоземної навали, як борець за єдність народу іпротивник сваволі
феодалів. Народна фантазія наділяє героя незвичайною силою, мужністю і доблестю, в якихякби втілена міць цілого
народу. Героями епосу часто виступають представники панівної верхівки (правителі,знать), але це не суперечить його
народній суті.
Образи героїв епосу на всіх стадіях його розвитку будуються затрадиційним принципом-усі вони сміливі й могутні,
непохитні борці. З послабленням зв'язків ізфольклорними традиціями герої втрачають риси, притаманні казковим
персонажам, послаблюється чи зовсімвиключається роль надприродних сил, чарів у досягненні перемоги над
ворогом, підноситься роль особистихздібностей, вчинків героїв.

Поетика ранніх зразків героїчного епосу має багато спільних рис із поетикою чарівної казки: героїка поєднується з
фантастикою, значну роль відіграють міфологічні, казкові образи та ситуації, герої наділяютьсячаклунською силою,
вони спілкуються з богами, духами. Ворожі сили, представлені образами чудовиськ,людожерів, драконів. У процесі
розвитку героїчного епосу поступово послаблюється зв'язок із фольклором,посилюється роль історичних фактів
переказів, легенд, хоча переосмислення історії залишається характерноюрисою героїчного епосу.

На більш пізніх етапах розвитку жанру відбуваються істотні зміни у тематиці й поетиці творів.
Упізньофеодальному епосі внаслідок розпаду первинно - общинного устрою, утворення держав на чолі зкоролем
(князем, царем), формування феодальних відносин родоплеменні інтереси поступаються чизливаються з
національними, державними. Тема захисту роду трансформується у тему незалежностідержави. Виникає епічний
образ короля, що уособлює єдність і незалежність держави. У зв'язку з цим в епосі високо оцінюється вірність
сюзерену.
Головний персонаж, що був органічною частиною свого етносу(його інтереси не виходили за межі інтересів роду,
тому він діяв самостійно, нікому не підкоряючись),посідає певне місце у феодальній ієрархії. У деяких творах він
виступає як васал свого сюзерена-короля, який уособлює національні інтереси („Пісня про Роланда").
Виникає мотив військового протистояння іноземцям.
Патріотичні мотиви, пов'язані з боротьбою протизавойовників, у період поширення „світових" релігій часто
набувають релігійної форми боротьби з „невірними". Все це накладає певний відбиток на трактування героїчної
особистості у героїчному епосі іприводить до значних змін у системі поведінки героя й у тому, як виражається його
безмежна відданістьспільній справі.

На пізньому етапі розвитку епосу з'являються спроби розкрити психічний стан героїв — виникають інабувають все
більшого значення мотиви особистих інтересів (кохання, пристрасті, майнові інтереси).Тим самим готується ґрунт
для розвитку рицарського роману.

3. Джерела , історія створення та художні особливості "Пісні про Нібелунгів"

 «Пісня про Нібелунгів» пробудила великий інтерес у науково-літературних колах і сприяла виникненню численних
досліджень. На сучасному етапі вважають, що «Пісня» постала на основі двох старовинних героїчних пісень: 1)
сказання про Брюнхільду і 2) сказання про загибель бургундів. Виявлено також сюжетну спільність «Пісні» з рядом
скандінавських пам'яток («Старшою Еддою», «Еддою» Сноррі, «Сагою про Вйолсунгів» та ін.), що свідчить про
спільні сюжетні корені, які сягають у старогерманську давнину. Окремі елементи «Пісні» пов'язані зі світом міфів та
казок (юнацькі подвиги Зігфріда, богатирські змагання наречених з Брюнхільдою та деякі інші мотиви й епізоди).
Походження слова «нібелунги» не з'ясоване, його прийнято пов'язувати зі словом Nebel - туман, звідки
«Нібелунги» - діти, сини туману. В першій частині епопеї ці казкові істоти виступають як охоронці скарбу та витязя
Зігфріда; в другій - Нібелунгами вже називають бургундів. Попри всю різноманітність джерел, які міг знати і
використати автор, «Пісня» не є механічним поєднанням існуючих сюжетів. Невідомий нам поет заново
переосмислив цей епічний матеріал і створив новий сюжетно багатогранний і високохудожній твір вже в категоріях
сучасної йому ідеології феодально-рицарського суспільства. В цій останній редакції німецька поема набуває ознак і
рицарського роману.
«Пісня про Нібелунгів» відзначається сюжетною різноманітністю. Сива давнина та пишний придворно-рицарський
побут виступають у поемі в складному переплетінні. В ній відбилися спогади про події [70] великого переселення
народів, про далекі мандри, переходи, кровопролитні битви. Зберігся в ній і суворий трагічний дух давніх
германських сказань. Так, у германському епосі варварських часів велике місце займають мотиви кривавої помсти,
родової й особистої честі. Це відображено і в «Пісні». Сварка Брюнхільди з Крімхільдою і помста, яка стала
результатом цієї сварки, відіграють значну роль у розгортанні майже всього сюжету. В поемі причина сварки має свій
соціальний підтекст: Брюнхіль-ді ніби образливо, що зовиця не є рівнею їй (вона вважає, що Зігфрід - васал її
чоловіка). Обурена таким приниженням, Крімхільда видає таємницю сватання Гунтера. Горда Брюнхільда жорстоко
мстить за обман. Вона рішуче виступає на захист своєї честі й розпочинає страшну низку злодіянь, жертвами яких
стають тисячі людей. Треба зазначити, що скандінавський варіант причин цієї сварки більш переконливий:
Брюнхільда ще до одруження любила Сигурда (Зігфріда); забута ним, вона продовжує самовіддано кохати; звідси - її
роздратованість і жадоба помстити.
Значну увагу в поемі приділено Крімхільді, якою автор захоплюється впродовж майже всієї поеми. Замолоду - це
красива і горда дівчина, вона, за звичаями того часу, довіряє свою долю старшому братові. Згодом Крімхільда -
любляча ніжна дружина, яка пишається чоловіком-героєм. Після загибелі Зігфріда - це невтішна вдова; й нарешті,
розлючена дияволиця, яку жадоба помсти та скарбів штовхає на вбивство братів та їхніх васалів.

4. Єпічний світ , система образів та сюжетобудова поеми "Беовульф".

Найбільш ранньою пам'яткою стародавнього германського епосу є англосаксонська «Поема про Беовульфа».
Рукопис відноситься приблизно до 1000 p., але аналіз тексту показує, що дана редакція склалась на рубежі VII-VIII ст.
Поема налічує 3000 віршів, розпадається на дві частини.
Починається вона вступом, в якому розповідається про легендарного родоначальника датських королів Скільда
Скефінга. його правнук - король Данії Хротгар побудував для своїх дружинників розкішну палату «Хеорот» (що
означає «Оленяча палата»), названу так через те, що її крівлю прикрашали позолочені роги оленя. Та недовго
розважались дружинники короля. Кожної ночі почало з'являтися люте чудовисько Грендель, яке пожирало воїнів. На
допомогу датчанам прийшов хоробрий витязь Беовульф з племені геатів. Він смертельно поранив Гренделя, за що
його мати мститься дружинникам. Тоді Беовульф спускається у страшенну морську глибину, житло Гренделів, і
чудодійним мечем розправляється з кровожерливою матір'ю поверженого чудовиська. Нагороджений вдячними
датчанами, Беовульф повертається на батьківщину і здійснює ще немало подвигів. 50 років він щасливо править
геатами. Але на його землі нападає вогненний дракон. Старий король вбиває його і сам гине від отруйного зуба
дракона. Над прахом Беовульфа насипають високий могильний пагорб, разом з ним закопують і коштовності з печери
дракона. Дванадцять кращих воїнів віддають останні почесті доблесному і мудрому вождю.
Особливістю поеми є докладність описів і численні відступи (це епічний прийом «поширення»): [27] детальне
змалювання боїв, розповіді героя про свої подвиги, авторські ремінісценції тощо. «Беовульф» насичений фольклорно-
казковими і міфологічними образами і мотивами (дивовижне дитинство Скільда, надприродна сила Беовульфа, бої
героїв з велетнями, чудовиськами, драконом та ін.). Але ці казкові мотиви і образи перероблені вже відповідно до
принципів героїчного епосу. Фантастичні подвиги Беовульфа розгортаються на історично достовірному фоні буття
германських племен, подвиги і героїчна смерть героя зв'язані з захистом народу, з племінними, загальнонародними
інтересами.
Не встановилась єдина думка і щодо авторства. На сучасному етапі дослідження вважають, що автор «Поеми про
Беовульфа» був, очевидно, ліриком, який добре знав латинську поезію, язичницькі сказання, а також був знайомий з
творами античних авторів, особливо з «Енеїдою» Вергілія. Так, у поемі часто згадується ім'я бога, і окремі події
мотивуються його втручанням, виявляється знайомство автора з біблійними сюжетами, засуджується язичництво
короля данів тощо. З другого боку, в поемі сильні язичницькі уявлення і вірування. В тексті часто трапляються
посилання на долю, віра в її неминучість, кривава помста вважається моральним обов'язком воїна. Поема відбиває
також підвищений інтерес людей того часу до слави, здобичі, до нагород. У ній розповідається, як правителі
обдаровують своїх дружинників і скопа перстенями, дорогою зброєю. В уяві оповідача і слухачів золото, скарби
наділені владою і роковою силою, стають причиною чвар і ворожнечі. Це все ще германські уявлення
дохристиянського періоду. Таким чином, у поемі спостерігається нашарування християнського світогляду на
язичницькі уявлення.
Спроби встановити історичний прототип Беовульфа виявились безрезультатними. Очевидно, це збірний образ
ідеального воїна і правителя.

5. Співвіднршення історіі та художньої вигадки в поемі "Пісня про Роланда ".

"Пісня про Роланда" починається з оспівування перемог Карла Великого в Іспанії, хоча насправді ми знаємо, що він
мав там свої інтереси. За сім років війни з сарацинами Карл завоював усі сарацинські міста, крім Сарагоси, де
сарацинський цар Марсилій, зібравшись зі своїми васалами, радився, як позбутися франків.
Марсилія автор поеми показує людиною безчесною, оскільки той брехливо клянеться Карлові у вічній дружбі та
обіцяє прийняти християнство й охрестити всіх підданих. Карл, з точки зору автора, — людина принципова й
порядна. Причому, з позицій того часу, Карл не вважається загарбником, оскільки мета його походів благородна —
охрестити мусульманське поселення Іспанії.
У змісті поеми відбилися важливі протиріччя Середньовічної Франції. По-перше, крану терзали внутрішні
феодальні чвари, по-друге, країні загрожувала іноземна навала, по-третє, у десятому сторіччі загострилися боротьба
між християнською Європою та мусульманським Сходом. Але дійсною причиною хрестових походів було бажання
пограбувати багаті мусульманські країни. Та в очах Народу вчинки християн сповнені благородства, так само, як і
їхня мета. Тому Карл повірив брехливим запевненням Марсилія й повернув своє військо.
Визвольний пафос твору протиставляється феодальному егоїзму Марсилія й зрадництву Ганелона. Саля Ганелон,
посланець Карла, виявився зрадником, увійшовши у змовництво з Марсилієм. Ганелон винен в смерті свого пасинка
Роланда, який очолював двадцятитисячний ар'єргард франків, під час підступного нападу чотирьохсоттисячного
ворожого війська.
Ганелон — не випадковий зрадник, а типовий приклад феодальної непокірності. Заради власних інтересів він
призводить до загибелі десятки тисяч співвітчизників. Автор твору, як передова людина свого часу, розуміючи
необхідність державної єдності, засуджує феодальне свавілля й уславлює патріотизм франків, адже боротьба франків
з арабськими завойовниками ототожнювалася з релігійним подвигом.
До речі, "божественну" місію франків автор показує через вигадані небесні знамення. Так, на прохання франків
Бог продовжив день, а самого короля від смертельної рани зцілив архангел Гавриїл.
Вигадкою є і вік короля, у творі йому двісті років, а під час історичного походу йому було лише тридцять шість.
Мабуть, це пов'язано з тим, що вік асоціюється з мудрістю й розсудливістю.
Перебільшено також і мужність Роланда, коли він, смертельно поранений, наганяє жах на ворогів. У творі
розкриваються доблесть і духовна краса героя: