Навчальна дисципліна «Психологія»

1. Предмет, будова, принципи й методи сучасної психології.

2. Діяльність та спілкування.
3. Особистість.
4. Психологія соціальних груп та міжособистісних відносин.
5. Увага.
6. Відчуття та сприймання.
7. Пам’ять.
8. Уява.
9. Емоційно-вольова сфера особистості.
10. Індивідуально-типологічні властивості: темперамент і характер.
11. Генетичний аспект особистості: від задатків до здібностей.
12. Динаміка і закономірності психічного розвитку та формування особистості.
13. Психологічні особливості становлення особистості у підлітковому віці.
14. Психологія ранньої юності.
15. Психологічні основи учіння і навчання.
16. Психологія виховання і самовиховання як цілеспрямованого процесу
формування особистості.
17. Психологія педагогічної діяльності та особистості вчителя.
18. Психологічні основи педагогічного спілкування.
1. Предмет, будова, принципи й методи сучасної психології.

Психоло́гія — наука, що вивчає психічні явища та поведінку людини. Класифікація

Б.М.Кедрова про положення наук має форму трикутника у центрі якої знаходиться псих.

Завдання псих: вивчення законів псих діяльності в її розвитку. Ці закони розкривають, яким
чином об'єктивний світ відображається в мозку людини. Психіка є відображенням
об'єктивної дійсності, і тому вивчення псих законів - встановлення залежності психічних
явищ від об'єктивних умов життя та діяльності людини.

Принцип детермінізму стверджує, що психіка залежить від способу життя. Він розкриває
основні причини виникнення психіки у філогенезі (істор розвитку) і онтогенезі (індивід
розвитку від народження до смерті), закономірну зумовленість псих явищ, псих діяльності та
психічних властивостей людини.
Принцип єдності психіки і діяльності дає змогу розкривати механізми появи і
функціонування психіки. У свідомості формуються динамічні моделі дійсності, за допомогою
яких людина орієнтується в навколишньому середовищі. Міміка, жести, виразні рухи,
висловлювання об'єктивно виражають псих стани людини. Цей принцип дає змогу
розглядати психіку як динамічне утворення, що постійно змінюється на різних етапах
становлення особистості.
Принцип відображення означає, що всі псих функції генетично спрямовані на відображення
дійсності. Випереджуючи фіз контакт людини з об'єктом, психі відображення сигналізує про
значущі для неї об'єкти — має сигнальний характер.
Принцип системності вимагає розглядати психіку як складну сис взаємопов'язаних псих
явищ. Згідно з ним у процесі наук пізнання всі принципи психології треба використовувати у
взаємозв'язку.

Загальна психологія є базовою для всіх галузей психологічної науки. Вона систематизує і
узагальнює результати досліджень інших галузей. Розрізняють інженерну, авіаційну, військ,
соц, медичну, юридичну, вікову і пед псих.

Структуру сучасної психології визначають три взаємопов'язані форми вияву психіки :

Псих процеси - форми суб'єктивного відображення об'єктивної реальності, за допомогою
яких здійснюється пізнання світу, засвоєння знань, навичок і формування умінь (відчуття,
пам'ять, мислення, уява, емоції)
Псих властивості - це індивідуально-психологічні особливості, що дають змогу розрізняти
людей, знати їхні вчинки і мотиви діяльності (спрямованість, темперамент, характер і
здібності)
Псих стани - тимчасова динаміку псих діяльності, яка істотно впливає на поведінку та
діяльність особистості (тривожність, апатія, схвильованість, стрес)
Виділяють 4 групи методів :
1. Організаційні методи (порівняльний, лонгітюдний і комплексний)
2. Емпіричні методи (спостереження і самоспостереження, експеримент, тест, бесіда)
3. Кількісний і якісний методи оброблення даних. Кількісні методи — це визначення
середніх величин якостей, визначення коефіцієнтів кореляції. Якісний метод передбачає
аналіз і синтез зібраних даних, їх порівняння й узагальнення.
4. Інтерпретаційні методи (генетичний і структурний методи) Генетичний метод дає змогу
інтерпретувати весь оброблений матеріал дослідження в характеристиках розвитку з
виділенням етапів, стадій, критичних моментів. Структурний метод є засобом
встановлення структурних зв'язків між якостями особистості, що є предметом аналізу.
2. Діяльність та спілкування.

Спілкування тісно пов'язане з діяльністю. Будь-яка форма спілкування виступає як форма

сусп діяльності, люди завжди спілкуються в процесі певної діяльності. Поєднання діяльності
однієї людини з діяльністю інших людей утворює спільну діяльність. У спільній діяльності
формуються не тільки суб'єкт-об'єктні (людина — предмет діяльності), а й суб'єкт-суб'єктні
відносини (людина — людина). Сутність .спілкування полягає у взаємодії суб'єктів діяльності.

Зв'язок спілкування й діяльності полягає саме в тому, що завдяки спілкуванню діяльність

організується. Розбудова плану спільної діяльності вимагає від кожної людини розуміння
мети діяльності, засобів реалізації, розподілу функцій для її досягнення. Специфіка
спілкування в процесі діяльності полягає у створенні можливості організації та координації
діяльності її окремих учасників

Функції спілкування :

Інформаційно-комунікативна охоплює процеси формування, передання та прийому

інформації. Реалізація цієї функції має кілька рівнів. На першому здійснюється вирівнювання
розбіжностей у вихідній інформованості людей, що вступають у психологічний контакт.
Другий рівень — передання інформації та прийняття рішень. Третій рівень пов'язаний із
прагненням людини зрозуміти інших. Спілкування тут спрямоване на формування оцінок
досягнутих результатів (узгодження — неузгодження, порівняння поглядів)

Регуляційна-комунікативна функція полягає в регуляції поведінки. Завдяки спілкуванню

людина здійснює регуляцію не тільки власної поведінки, а й поведінки інших людей, і реагує
на їхні дії. Відбувається процес взаємного налагодження дій..

Афективно-комунікативна функція характеризує емоційну сферу людини. Спілкування

впливає на емоційні стани людини. В емоційній сфері виявляється ставлення людини до
навколишнього середовища, в тому числі й соціального.

Однією з особливостей спілкування є формування міжособистісних стосунків.

Виходячи з названих вище функцій, Г. Андреєва виділяє три сторони спілкування:

комунікативну (обмін інформацією), інтерактивну (взаємодія) та перцептивну (розуміння
людини людиною).
3. Особистість.
Особистість це комплексна концепція, що відображає унікальні характеристики, риси,
властивості та поведінку людини, які визначають її індивідуальний стиль життя, спосіб
сприйняття світу, реакції на зовнішні події та міжособистісні взаємини.

Особистість формується і розвивається протягом усього життя під впливом

різноманітних чинників, таких як генетичні передавання, виховання, соціокультурне
оточення, навчання, досвід, та взаємодія з іншими людьми. Вона включає в себе різні
аспекти:

1. Психологічні риси: такі як характер, темперамент, емоційна стійкість, інтелектуальні

здібності, творчість та інші психічні характеристики.
2. Соціальна поведінка: включає ставлення до інших людей, роль у групі, комунікаційні
навички, адаптацію до соціальних норм і цінностей.
3. Мотивація і цілі: особисті цілі, мотиви та цінності визначають, що є важливим для людини
і що її рухає до досягнення успіху та задоволення.
4. Самосвідомість: здатність розуміти себе, свої переконання, сильні і слабкі сторони, а
також вплив своїх дій на інших.
5. Самореалізація: постійне прагнення до розвитку та вдосконалення, досягнення свого
потенціалу і самоактуалізації.

Особистість - це динамічна структура, яка може змінюватись з часом під впливом

зовнішніх умов і внутрішнього розвитку особистості.
Особистість є ключовим поняттям в психології і суспільних науках, і вивчення її дозволяє
краще розуміти людську поведінку та мотивації.

Одним із видатних внесків у вивчення особистості було запровадження поняття

"темпераменту" і "характеру".

Темперамент - це природний спосіб реагування людини на зовнішні подразники.

Характер же визначається через соціальні впливи та формування певних рис особистості.

Взаємодія цих двох понять створює унікальну особистісну конфігурацію кожної людини.
4. Психологія соціальних груп та міжособистісних відносин.

Група - сукупність людей, яким притаманна спільність за певною ознакою: соціальною,

виробничою, економічною, професійною, віковою, статевою тощо.

Як і більшість психічних явищ, групи розрізняють за різними критеріями. В залежності від

ознаки, за якою виділяють дану спільність, соціальні групи класифікують:

 за кількістю об'єднаних людей: групи великі та малі;

 за реальністю їх існування: реальні й умовні;
 за ступенем формалізації існуючих в групі взаємин: формальні та неформальні;
 за рівнем свого розвитку: розвинуті (колектив) та низькорозвинуті (асоціації,
корпорації, дифузні групи);
 за ступенем ідентифікації людини з даною соціальною спільністю: групи первинні та
вторинні;
 за національною чи етнічною спільністю: європейці, американці тощо;
 за віросповіданням: православні, католики тощо;
 за віком: діти, молодь, дорослі, люди похилого віку;
 за видами професійної чи непрофесійної діяльності: вчителі, студенти, школярі,
робітники;
 за соціальним положенням-статусом: керівники, підлеглі,

Будь-яка соціальна група становить собою сукупність людей, які володіють комплексом
тільки їм притаманних психологічних і соціальних рис, які прагнуть реалізувати свої
потреби, здібності в сумісній діяльності.

Групові норми та цінності – це певні правила, вироблені групою для забезпечення спільної
діяльності її членів.
Групові санкції – це сукупність механізмів та засобів, за допомогою яких група впливає на
своїх членів з метою дотримання ними існуючих норм та цінностей.

Мала група - небагаточисельне за складом об'єднання, утворене людьми, які мають спільну
мету та безпосередньо контактують один з одним в процесі її реалізації. Саме мала група -це
та елементарна ланка, через яку суспільство впливає на людину, а людина, в свою чергу,
впливає на суспільство. Як правило, верхня межа малої групи - 30-40 осіб, нижня межа - 2-3
особи.

Всередині малої групи, як правило, виникає психологічна та поведінкова спільність її членів.

Це надає групі відносно соціально-психологічну автономію. Тобто, зв'язки членів усередині
групи сильніші за зв'язки, що виникають відповідно до членів інших аналогічних груп.

Велика група - стихійно утворені спільноти, які характеризуються короткочасним терміном

існування (натовп, публіка, аудиторія)
5. Увага.

Увага — це пізнавальний психічний процес, який полягає у спрямованості та зосередженості

психічної діяльності на певних об'єктах та явищах, зовнішніх або внутрішніх, при
одночасному відволіканні від інших.

Увага не є самостійним психічним процесом. Будучи однією із сторін іншого психічного

процесу (наприклад, сприймання, пам'яті чи мислення), вона виявляється лише як
спрямованість на щось і зосередженість на чомусь.

Крім того, увага не має свого окремого специфічного продукту. Результатом її

функціонування не є ані образи, як це характеризує відчуття та сприймання, ані уявлення, як
це властиво пам'яті, ані поняття, судження чи умовиди, які виникають у процесі мислення.
Замість того увага є необхідною умовою якісного виконання будь-якої діяльності. Наприклад,
якщо ми запам'ятовуємо матеріал, будучи посилено уважними, число повторень
зменшується, причому відсутність уважності не компенсується збільшенням кількості
повторень.

Без зв'язку з іншими психічними процесами і незалежно від них увага існувати не може.

У психології розрізняють мимовільну, довільну та після довільну увагу. Усі різновиди уваги
тісно пов'язані між собою і за певних умов переходять одні в одних.

Мимовільна увага виникає несподівано, незалежно від свідомості, непередбачене, за умов

діяльності або відпочинку, на дозвіллі під впливом найрізноманітніших подразників, які
впливають на той чи той аналізатор організму. Вона властива і людині, і тваринам, хоча
виникнення її в людини якісно відрізняється від мимовільної уваги тварин. Людина, на
відміну від тварини, може опанувати свою мимовільну увагу, предмет мимовільного
зосередження може стати предметом свідомого зосередження.
Збуджувачами мимовільної уваги можуть бути не лише зовнішні предмети, обставини, а й
внутрішні потреби, емоційні стани, наші прагнення — все те, що чомусь хвилює нас

Мимовільна увага є короткочасною, але за певних умов, залежно від сили впливу
сторонніх подразників, що впливають на нас, вона може виникати досить часто, заважаючи
основній діяльності.

Довільна увага - це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах і явищах

навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Довільна увага своїм головним
компонентом має волю. Силою волі людина здатна зосередити свою свідомість на потрібній
діяльності протягом досить тривалого часу. Особливості цілеспрямованість,
організованість діяльності, усвідомлення послідовності дій, дисциплінованість
розумової діяльності, здатність боротися із сторонніми відволіканнями. Головним
збуджувачем довільної уваги є усвідомлювані потреби та обов'язки, інтереси людини,
мета та засоби діяльності.

Післядовільна увага виникає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у

процесі довільної уваги. Долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає
до них, сама діяльність зумовлює появу певного інтересу, а часом і захоплює її виконавця, і
увага набуває рис мимовільного зосередження.

6. Відчуття та сприймання
Відчуття́ — психофізичний пізнавальний процес, який полягає у відображенні окремих
властивостей, предметів та явищ оточуючого світу при безпосередній дії подразника на
органи чуття.

Залежно від контакту рецептора з подразником розрізняють :

 ДИСТАНТНІ (рецептори реагують на подразнення, які надходять від віддалених

об’єктів) – зорові, слухові, нюхові.
 КОНТАКТНІ (рецептори передають подразнення при безпосередньому контакті з
об*єктами, які впливають на них) - кінестетичні, дотикові, смакові

Основними властивостями відчуттів є якість, інтенсивність, тривалість і просторова

локалізація.

Якість — це основна особливість даного відчуття, яка відрізняє його від інших відчуттів. Так,
слухові відчуття відзначаються висотою, тембром, звучністю, зорові — кольоровим тоном,
насиченістю і т. ін.

Інтенсивність відчуття характеризується силою відповідного подразника і

функціональним станом рецептора.

Тривалість відчуття визначається часом дії подразника та його інтенсивністю. На основі

відчуттів виникає уявлення про локалізацію подразника у просторі.

Чутливість - здатність аналізатора реагувати на дію подразника, відчувати його. Подразник

викликає відчуття тоді, коли інтенсивність його дії, його сила досягає певного рівня, порогу.
Підпорогова сила подразника відчуття не викликає

Сприймання - це психічний процес відображення в мозку предметів і явищ в цілому, в

сукупності всіх їхніх властивостей та якостей при безпосередній дії на органи чуття людини.

В основі сприймання лежать відчуття, але сприймання не зводиться до суми відчуттів. Ми

сприймаємо, наприклад, класну дошку, а не суму зеленого кольору, твердості,
прямокутності. Сприймаючи, ми не лише виокремлюємо групу відчуттів, а поєднуємо їх в
цілісний образ, розуміємо його, застосовуючи для цього свій попередній досвід.

Особливості сприйняття людини людиною залежать від: віку, статті; індивідуальних

особливостей людини, професії та загальних закономірностей сприйняттів та відчуттів.

Основними операціями сприйняття є аналіз і синтез.

Види сприймання поділяють за різними критеріями:

1. В залежності від сенсорних особливостей - зорове, слухове, нюхове, дотикове, смакове.

2. В залежності від мети: мимовільне і довільне сприймання.

3. В залежності від складності: сприймання простору, сприймання часу, сприймання руху.

4. В залежності від міри організації: організоване (спостереження) і неорганізоване.

7. Пам’ять

Пам’ять – це психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні та послідовному

відтворенні досвіду людини. Завдяки пам’яті людина може здобувати необхідні для
діяльності знання, вміння та навички. Пам’ять — неодмінна умова психічного розвитку
людини.

У пам’яті розрізняють такі основні процеси: запам’ятовування, зберігання, відтворення та

забування.

ЗАПАМ´ЯТОВУВАННЯ - це утворення й закріплення тимчасових нервових зв´язків. Що

складніший матеріал, то складніші й ті тимчасові зв´язки, які утворюють підґрунтя запам
´ятовування.

Процес запам´ятовування - активний процес, під час якого з початковим матеріалом

відбуваються певні дії. Процес запам´ятовування починається в короткотривалій пам´яті
(КТП) і завершується в довготривалій пам´яті (ДТП).

ЗБЕРІГАННЯ як процес пам´яті полягає у ступені збереження обсягу й змісту інформації

впродовж тривалого часу. Для збереження потрібне періодичне повторення. Збереження
означає наявність інформації в довготривалій пам´яті

Забування — процес повністю протилежний запам'ятовуванню; утрата людини можливості

відтворення та впізнання, раніше відомого, матеріалу. Забування буває повним або
частковим, тривалим або тимчасовим. При повному забуванні людина повністю не впізнає
матеріал.

Відтворення – один із головних процесів пом'яті. Воно є показником міцності

запам'ятовування і водночас наслідком цього процесу. Засадою для відтворення є
активізація раніше утворених тимчасових нервових зв'язків у корі великих півкуль головного
мозку. Найпростіша форма відтворення – впізнавання.

Мимовільне запам’ятовування здійснюється без спе3іально поставленої мети запам’ятати.

На мимовільне запам’ятовування впливають яскравість, емоційна забарвленість предметів.
Мимовільному запам’ятовуванню сприяє також наявність інтересу. Усе, що цікавить,
запам’ятовується значно легше й утримується в нашій свідомості значно довше ніж нецікаве.

Довільне запам’ятовування відрізняється від мимовільного рівнем вольового зусилля,

наявністю завдання та мотиву. Воно має цілеспрямований характер, у ньому
використовуються спеціальні засоби та прийоми запам’ятовування.
8. Уява

Уява – це процес створення людиною нових образів на основі попереднього досвіду. Це

психічний процес, який передбачає відхід від минулого досвіду, перетворення даного і
породження на цій основі нових образів, які є продуктами творчої діяльності людини та
прообразами для неї.

Уява — це специфічно людський психічний процес, що виник і сформувався у процесі праці.

Людина не може розпочинати виконувати будь-яку діяльність, попередньо не уявивши її
результат.

Уява є складовою пізнавальної діяльності людини, однак вона відрізняється від інших
пізнавальних психічних процесів. Зокрема, уява відрізняється від сприймання. Уява — це
процес створення людиною на основі попереднього досвіду образів об’єктів, яких вона
ніколи не сприймала. Образи уяви не завжди відповідають реаліям, в них є елементи
фантазії.

Функції уяви:

1. Представляє дійсність в образах (уява пов’язана з мисленням і органічно входить до

його складу). Уява активізує наочно-образне мислення.

2. Регулює емоційні стани (за допомогою уяви деякою мірою задовольняються потреби,
знімається напруження).

3. Довільно регулює пізнавальні процеси і стани людини (за допомогою образів людина
може керувати сприйманням, спогадами, висловлюваннями).

4. Створює і реалізує внутрішній план дій (спроможність виконувати їх «про себе»,

маніпулювати образами).

5. Планує та програмує діяльність і поведінку. Керує фізіологічними станами (ритм

дихання, частота пульсу, кров'яний тиск).

Види уяви: мимовільна та довільна.

Мимовільна уява характеризується тим, що створення нових образів відбувається без

спеціальної мети уявити певні об’єкти чи події.

Довільна уява представляє створення образів з постановкою мети, спостерігається

переважно у творчій діяльності людини.
9. Емоційно-вольова сфера особистості.
Емоції — психічні стани і процеси в людини та вищих тварин; це відповідні реакції на
зовнішні та внутрішні подразники, які проявляються у вигляді задоволення або
незадоволення, радості, страху, гніву тощо. В емоціях виявляється позитивне або негативне
ставлення людини до навколишнього світу.

Людина не лише сприймає навколишні предмети і явища — у неї формується певне

ставлення до них.

Функції емоцій : оціночна та сиггнальна

Емоційні стани — це тривалі переживання, ефект від сильної емоційної реакції. До них
відносять збудження, пригнічення (депресія), страх, тривогу. Емоційний стан є мінливим
психічним явищем. Веселий настрій може змінюватися на сумний, спокійний — на
тривожний, пригнічення — активністю.

Воля – це свідома організація і саморегуляція людини своєї діяльності й поведінки і

спрямована на подолання труднощів при досягненні поставлених цілей.
Воля є важливим компонентом психіки людини, нерозривно зв’язаної з мотивами,
пізнавальними і емоційними процесами. Вольові дії за своєю природою причинно
обумовлені, і виникають в процесі активної взаємодії з середовищем. Вольова активність має
складну психологічну структуру і включає ставлення до зовнішніх впливів, мотивацію, а також
свідому саморегуляцію.
Вольові якості особистості: цілеспрямованість, принциповість, самостійність,
ініціативність, витримка, рішучість, наполегливість, організованість, дисциплінованість і
сміливість.
Сукупність усіх наведених позитивних вольових якостей особистості утворює силу волі
людини, яка є ступенем необхідного вольового зусилля для досягнення будь -якої мети.
10. Індивідуально-типологічні властивості: темперамент і характер.

Природжені індивідуальні особливості у процесі виховання, під впливом умов життя

змінюються. Серед набутих у процесі навчання, виховання та діяльності індивідуальних
особливостей найважливішими є спрямованість особистості, її інтереси, здібності, ідеали
та переконання, риси характеру. Природжені та набуті за життя індивідуальні особливості під
впливом виховання змінюються, але більшість з них має стійкий характер, і тому вони
позначаються на діяльності та поведінці особистості.

СПРЯМОВАНІСТЬ - це властивість особистості, що становить собою систему взаємопов´язаних

внутрішніх спонукань, які спрямовують та орієнтують її життєвий шлях у соціальному просторі
й часі.

Під спрямованістю розуміють систему домінуючих мотивів. Провідні мотиви

підпорядковують собі всі інші й характеризують будову всієї мотиваційної сфери людини.
Виникнення ієрархічної структури мотивів є передумовою стійкості особистості.

ХАРАКТЕР - це сукупність відносно стійких індивідуально-своєрідних властивостей

особистості, які виявляються у поведінці, діяльності й ставленні до людей, колективу, до
себе, речей, праці тощо.

Риса характеру - це звична, стійка, повторювана форма реагування, поведінки чи ставлення.

Характер найтісніше пов´язаний з темпераментом, який визначає зовнішню, динамічну
форму вираження сутності людини. Його можна зрозуміти з того, як вона мислить і
поводиться за різних обставин, якої думки вона про інших людей і про саму себе, в який
спосіб здебільшого поводиться.
Характер людини виявляється в її суспільній діяльності, суспільних відносинах. Тому знати
характер особистості дуже важливо. Це дає змогу передбачати, як вона поводитиметься за
певних умов, чого від неї можна чекати, як вона виконуватиме доручення тощо.
Спрямованість характеру виявляється у вибірковому позитивному чи негативному
оцінному ставленні особистості до праці, речей, колективу, вчинків і діяльності людей і до
самої себе.

ПЕРЕКОНАННЯ - це знання, ідеї, погляди, що є мотивами поведінки людини, стають рисами її

характеру й визначають ставлення до дійсності, а також вчинки, поведінку.

Переконання виявляються в принциповості, непідкупності, правдивості, вимогливості до

себе. Особистість із непохитними переконаннями спроможна докласти максимум зусиль для
досягнення мети, віддати, коли потрібно, своє життя заради суспільних справ.
Непринциповим людям, кар´єристам ці риси характеру не властиві.

Темперамент як складова структури характеру є динамічною формою його вияву. Це

індивідуальна особливість людини, що виявляється в її збудливості, емоційній вразливості,
врівноваженості та швидкості перебігу психічної діяльності

Успішне скеровування процесу формування особистості вимагає досконалого знання

психологічних особливостей розвитку дитини та його врахування практикою навчально-
виховної роботи.
11. Генетичний аспект особистості: від задатків до здібностей.

Задатки - це генетично обумовлені анатомо-фізіологічні особливості мозку та нерв сис.

Вони є базою, індивідуально-природною передумовою для розвитку здібностей та їх
формування в певних напрямках.

Задатки - це лише одна з умов формування здібностей, вони не гарантують їх

автоматичного розвитку.

На основі одного й того ж набору задатків можуть розвиватися різні здібності.

До основних задатків належать:

А) Типологічні властивості нервової системи: швидкість утворення тимчасових нервових

зв'язків, їх міцність, легкість диференціювання, сила зосередженої уваги, розумова
працездатність тощо.

Б) Індивідуальні анатомічні особливості будови аналізаторів та окремих ділянок кори

головного мозку.

Здібності - це індивідуально-психологічні особливості, які відрізняють одну людину від

іншої, визначають успішність виконання діяльності або ряду видів діяльності. Їх не можна
звести до знань, умінь та навичок, але вони обумовлюють легкість та швидкість навчання
новим способам та прийомам діяльності.

Існує два основних варіанти класифікації здібностей:

А) За видами психічних функціональних систем: сенсомоторні, перцептивні, уважні,

мнемонічні, образні, мисленнєві, комунікативні.
Б) За основними видами діяльності: математичні, музичні, наукові, літературні, художні.

Крім того, здібності поділяються на загальні та спеціальні.

Загальні здібності характеризуються тим, що: по-перше, вони при нормальному розвитку
наявні у більшості людей певної вікової категорії; по-друге, вони "задіяні" в широкому
спектрі видів діяльності. До загальних здібностей належать: загальний інтелект, креативність.
Спеціальні здібності не є широко поширеними, їх формування потребує спеціального
навчання, а нерідко й особливого обдарування.

12. Динаміка і закономірності психічного розвитку та формування особистості.

Онтогенез людини – це цілісний процес, що знаходить своє вираження в різних і пов'язаних
між собою формах (морфологічній, фізіологічній, психічній і соціальній). Це – становлення
людини як організму, як свідомої суспільної істоти, як особистості.

Розвиток – незворотний процес, спрямований на зміну матеріальних і духовних об'єктів з

метою їх удосконалення.
Розвиток психіки – послідовні, прогресуючі (хоча й включають у себе окремі моменти
регресу) та в цілому незворотні кількісні та якісні зміни психіки живих істот. Ці зміни
обумовлюють їх перехід від нижчих (простіших) до вищих (складніших) форм взаємодії з
навколишнім середовищем. Розвиток психіки -це кількісні та якісні зміни живої людської
істоти, зміни необхідні, послідовні, пов'язані з певними етапами її життєвого шляху.
Розвиток психіки – спрямована, закономірна зміна психіки, що веде до появи нових якостей.

Основна ознака психіки людини полягає в тому, що крім спадкоємних і особисто надбаних
форм поведінки людина володіє новим, найважливішим засобом орієнтування в
навколишній дійсності – знаннями, які являють собою концентрований досвід людства,
переданий за допомогою мови. "Свідомість" буквально означає "сукупність відомостей,
знань".

Психіка людини формується та постійно збагачується в умовах соціального оточення, в

процесі засвоєння соціального, суспільного досвіду. Якщо тварина, вирощена в штучних,
ізольованих умовах, зберігає всі свої видові якості, то людина без соціального оточення не
здобуває ніяких людських якостей. В історії відзначено близько 40 випадків, коли діти з
раннього віку вигодовувалися тваринами. Вони не виявляли не тільки ознак свідомості (у них
повністю відсутні мова, мислення), але навіть ознак прямоходіння.

Поняття "формування" застосовують насамперед для характеристики процесу розвитку

індивіда під впливом зовнішніх соціальних факторів.
У формуванні можна виділити стихійну компоненту (тобто зміни під впливом некерованих,
випадкових факторів, наприклад, неформальних компаній) і цілеспрямований процес змін
особистості (виховання).

Поняття "становлення" вказує на набуття нових ознак і форм у процесі розвитку. Можна
говорити, наприклад, про становлення характеру людини, її мислення тощо, тобто це поняття
доцільно застосовувати тоді, коли йдеться про розвиток якоїсь сторони чи якості особистості
як про процес наближення до певного стану.

13. Психологічні особливості становлення особистості у підлітковому віці.

Почуття дорослості - центральне новоутворення підліткового віку. Воно зв'язано з
етичними нормами поведінки. З'являється моральний кодекс, який диктує підліткам стиль
поведінки і взаємин з ровесниками. Моральний розвиток набуває суттєвих змін саме у
підлітковому віці. Інтелектуальні зміни дозволяють розвиватися власній ієрархії
цінностей, яка починає впливати на поведінку підлітка. Розвиток ціннісних
орієнтацій підлітка характеризується їх ускладненням, зростанням особистісної
незалежності. Ціннісні орієнтації починають складатися в складну і стійку систему, яка
визначає становлення активної життєвої позиції.

Основні потреби підліткового віку:

1) потреба у самовираженні;
2) потреба уміти щось робити;
3) потреба щось значити для інших;
4) потреба рівноправного спілкування з дорослими;
5) посилення статевої ідентифікації.

Підлітковий період - це період інтенсивного формування самооцінки, бурхливого

розвитку самосвідомості як здатності спрямовувати свідомість на власні психічні процеси,
включаючи і складний світ своїх переживань, потреби пізнати себе як особистість. На межі
молодшого шкільного віку і підліткового відбувається криза самооцінки.

До кінця підліткового періоду самооцінка може стати значним регулятором поведінки

індивіда.

Д.І.Фельдштейн виділяє такі стадії розвитку самооцінки підлітка:

1 стадія (10-11років): підлітки підкреслюють свої недоліки, вони глибоко переживають

невміння оцінити себе, переважає критичне ставлення до себе.

2 стадія (12-13 років): актуалізується потреба в самоповазі, загальному позитивному

ставленні до себе як до особистості.

3 стадія (14-15 років): виникає "оперативна самооцінка", яка визначає ставлення підлітка до
себе в теперішній час, підліток зіставляє свої властивості з нормами.

Становлення "Я" підлітка це:

- Досягнення значної вольової саморегуляції, засвоєння нових значущих цінностей,

безвідносно до поглядів інших осіб

- Потреба в самостійності, підвищення вимог до самого себе, поглиблення самооцінки,

прийняття на себе відповідальності.

Підліток - ще не цільна зріла особистість, це проявляється у боротьбі протилежних рис,

прагнень. Для підлітків характерні: реакція емансипації (тип поведінки, за допомогою якої
підліток хоче вийти з-під опіки дорослих), реакція захоплення (захоплення в цей період дуже
різноманітні: інтелектуально-естетичні; тілесно-мануальні; накопичення; азартні; лідерські),
реакція групування з ровесниками (бажання належати до певної групи), реакція відмови
(пасивно-оборонний тип реакції опозиції).

14. Психологія ранньої юності

Юність - це досить тривалий період життя людини від 14-15 до 25 років, який
поділяють на ранню та пізню юність. Рання юність охоплює період від 14-15 до 18 років.

Різні псих. теорії розглядають юність як :

- своєрідний етап розвитку внутрішнього світу, насамперед - самосвідомості дитини.
- етап бурхливого психосексуального розвитку дитини.
- етап соціалізації дитини, переходу від залежного дитинства до самостійної дорослості,
формування соціальних ролей, ціннісних орієнтацій.

Труднощі юності пояснюються розходженням у моментах досягнення індивідом, з одного

боку, біологічної зрілості, а з іншого - соціальної зрілості. У сучасному суспільстві, де
період шкільного навчання досить тривалий, біологічне дозрівання випереджує соціальне.
Більшість юнаків і дівчат цього віку вже досягають статевої зрілості.
Значно вдосконалюється нервова система, яка стає стабільнішою та витривалішою.
Суспільство визнає дорослість людини з 17 років, коли вона отримує паспорт, починає
відповідати за всі свої вчинки перед законом, користується виборчим правом та всіма
іншими правами дорослої людини. Водночас фактична соціальна зрілість може настати як
раніше моменту її юридичного визнання, так і пізніше.

Соц ситуація розвитку зумовлюється підготовкою до вступу в самостійне життя, який полягає
у виборі професії, у визначенні подальшого життєвого. Найбільш актуальною проблемою є
самовизначення.
Психічний розвиток у ранній юності - це та необхідна основа, яка дозволяє людині свідомо й
обґрунтовано здійснити вибір подальшого життєвого шляху відповідно до своїх можливостей
та індивідуальних особливостей.
Соц ситуація розвитку старшокласника породжує суперечність між ідентифікацією та
індивідуалізацією його особистості. З одного боку, юнаки прагнуть до незалежності,
самостійності, захищають своє право на індивідуальність. З іншого боку, посилюються
прагнення свідомо будувати свою поведінку відповідно до існуючих суспільних норм і вимог.

Провідною діяльністю для старшокласників виступає навчально-професійна діяльність.

Центральним новоутворенням особистості у ранній юності є готовність старшокласника до

життєвого самовизначення, осередком якого є професійний вибір

15. Психологічні основи учіння і навчання.

Учіння – стихійний або цілеспрямований процес засвоєння людиною знань, вироблення
вмінь і навичок, розвиток особистості, інтелекту, що відбувається в умовах індивідуальної
або спільної діяльності, спілкування з ровесниками або старшими шляхом спостереження за
поведінкою та діяльністю інших людей, їх наслідування, а також у процесі сприймання та
аналізу інформації у засобах масової інформації.
Процес учіння, що здійснюється під впливом інших людей, називається научінням. Це може
відбуватися стихійно та цілеспрямовано.

Учіння залежне від дозрівання. Воно завжди опосередковане певним рівнем біологічної
зрілості організму і без неї не може здійснюватися. Так, не можна навчити дитину
розмовляти доти, доки у неї не дозріють необхідні для цього голосовий апарат, відповідні
відділи головного мозку.

Результатом учіння є навченість школяра, яка виявляється у розвитку його особистості,

інтелекту, засвоєння ним знань, оволодіння вміннями і навичками. Вона виникає завдяки
діяльності, безпосередньо не зумовленої вродженими фізіологічними реакціями організму.

Між процесами учіння і дозрівання є і зворотна залежність. Так, учіння певною мірою
впливає на дозрівання організму. Проте учіння сильніше залежить від дозрівання, ніж навпа.

Види учіння :
Імпринтинг — це специфічний вид навчання, що зазвичай відбувається на ранніх етапах
життя і характеризується швидким і тривалим запам'ятовуванням певних стимулів.
Незворотній процес. (дитина навчилась говорити)

Метод спроб і помилок — це процес учіння, де індивід пробує різні варіанти поведінки до
тих пір, поки не досягне успішного результату. Емпіричність - базується на основі
експериментів та досвіду.

Умовно-рефлекторне научіння — це процес формування нових умовних рефлексів через

асоціацію нейтрального стимулу з умовним стимулом. Приклад - експерименти Івана
Павлова з собаками, де звук дзвінка (нейтральний стимул) асоціювався з їжею (безумовний
стимул), в результаті чого звук дзвінка викликав слиновиділення (умовна реакція).

Учіння людини відбувається на таких рівнях:

- сенсорному (формується здатність до розрізнення і розпізнавання образів сприймання,

наприклад кольорів, звуків);

- моторному (вибір і об’єднання рухів у певні програми, а також їх диференціація,

генералізація і систематизація, наприклад складних рухів з ракеткою у грі в теніс);

- сенсомоторному (синтез сенсорного і моторного рівнів), на якому під контролем образів

сприймання формуються рухові програми);

- когнітивному (виявлення, аналіз, відбір, узагальнення та закріплення суттєвих

властивостей і зв’язків предметів, доцільні дії з виявлення цих властивостей і зв’язків);

- метакогнітивному (осягнення знань про свій інтелект та інтелектуальну діяльність,

пам’ять, мислення) рівнях.
16. Психологія виховання і самовиховання як цілеспрямованого процесу формування
особистості.
Психологія виховання вивчає внутрішні психологічні механізми становлення і розвитку
особистості загалом, окремих її властивостей, а також керування цим процесом.
Соціальний механізм. Існує суспільна мораль, на якій базуються соціальні установки,
заборони, заохочення. Велику роль відіграють засоби масової інформації. Тут дуже
важливим є механізм усвідомлення, що проявляється в соціальній пам'яті та соціальному
мисленні. (соціальна пам’ять і мислення)
Педагогічний механізм базується на взаємодії вихователя і вихованця. Цей механізм
використовує міжособистісні механізми. Істотними є поступовість, послідовність,
систематичність у вихованні.
Психологічні механізми:

 Горизонтальний механізм включає систему взаємопов'язаних послідовних

компонентів, які мають прямий і зворотній зв'язок: знання - розуміння - переживання
- регулятивний механізм - поведінка - здібності - діяльність -ставлення і спрямованість
- світогляд.
 Міжособистісний груповий механізм включає такі взаємозв'язані механізми: психічне
зараження, наслідування, механізм ідентифікації, груповий тиск, змагання,
суперництво.
 Психодинамічний механізм включає три ланки: потреба -зусилля - задоволення.

Фізіологічні механізми - мозкова система кодування і управління психічними явищами:

тимчасові нервові зв'язки, динамічні стереотипи, умовні та безумовні рефлекси, перша і
друга сигнальні системи.

Рівні виховання :

Перший рівень розвитку психіки - рівень існування (немовлята). Основна програма поведінки
- інстинктивна. Рівень виховання - сенсорно-емоційний. Дієвими стимулами є заохочення і
покарання. Вони на цьому рівні повинні базуватися на педагогічному такті.

Другий рівень розвитку - предметно-образний (раннє дитинство, дошкільний і молодший

шкільний вік). Рівень виховання -наслідувально-стереотипний. Головне у вихованні -
тренування дій з утворенням навичок і звичок.

Третій рівень - конкретно-логічний (підлітки). Рівень виховання - інтелектуальний. Основа

всіх видів активності цього рівня - знання, розуміння, переконання.

Четвертий рівень - свідомості (юність). Рівень виховання -морально-вольовий.

Характеризується цілеспрямованістю, програмуванням, плануванням, свідомо-вольовою,
моральною регуляцією внутрішніх і зовнішніх зв'язків і відносин.

Самовиховання - свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у себе позитивних

рис і подолання негативних. Важливим аспектом самовиховання є логічне мислення, вміння
аналізувати кожен свій вчинок, що сприяє виробленню вимогливості до себе.
Самовиховання потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою, досягати
поставленої мети. Підвищує ефективність процесу самовиховання ідеал, до якого прагне
учень.
17. Психологія педагогічної діяльності та особистості вчителя.

Пед діяльність - це професійна активність учителя, в якій за допомогою різних засобів

впливу на учнів реалізуються задачі навч й вих (А. Маркова). У загальному вигляді пед
діяльність - багатогранний вид діяльності, пов'язаний з навчанням і вихованням.

Види пед діяльності: навчальна, виховна, організаторська, управлінська, самоосвітня.

Психологічна структура пед діяльності включає:

Мотиваційно-орієнтовну ланку - готовність до діяльності та постановка вчителем цілей.

Виконавську ланку - вибір і застосування засобів впливу на учнів.
Контрольно-оцінну ланку - контроль та оцінка своїх власних пед впливів - самоаналіз.

Педагогічна задача повинна:

- включати характеристику псих розвитку й бажані зміни у псих розвитку після впливу;
- ураховувати учня як активного співучасника процесу.

Центральною ланкою в усій педагогічній діяльності є особистість учителя. Базовою

псих вимогою до особистості педагога є любов до дітей.
Наступною найбільш важливою вимогою до особистості вчителя є наявність спеціальних
знань у тій сфері, в якій він навчає дітей, і знань психолого-педагогічного характеру.

Три основних блоки: 1) пед діяльність; 2) пед спілкування; 3) особистість учителя.

Необхідні характеристики, якими повинен володіти педагог:

Пед ерудиція - загальний запас сучасних знань і способів, якими ці знання передати.
Пед мислення - виявлення посеред зовнішніх, незаданих, прихованих властивостей
педагогічної дійсності в ході порівняння та класифікації ситуацій причинно-наслідкових
зв'язків.
Практичне пед мислення - аналіз конкретних ситуацій з використанням теоретичних
закономірностей і прийняття на їх основі педагогічних рішень.
Пед імпровізація - знаходження несподіваного педагогічного рішення.
Пед такт - почуття розумної міри на основі співвіднесення задач, умов, можливостей
учасників спілкування.
Можливо акцентувати увагу на такій характеристиці особистості вчителя, як уміння стати в
рефлексивну позицію стосовно самого себе й до здійснюваної діяльності в цілому.
Результатом виходу в таку позицію є здатність педагога зрозуміти, усвідомити свої справжні
мотиви, труднощі, причини прояву тієї чи іншої поведінки та стосунків, що дозволяє вчасно
скорегувати свою поведінкову програму з метою найбільш ефективного здійснення
професійної діяльності.
У літературі, присвяченій педагогічній діяльності, особливо виділяють таку характеристику в
особистості вчителя, як пед свідомість:
 усвідомлення норм, правил і моделей своєї професії;
 усвідомлення цих якостей в інших людях;
 урахування оцінки себе як професіонала іншими людьми;
 самооцінку окремих сторін своєї особистості.
18. Психологічні основи педагогічного спілкування.

Педагогічне спілкування — система соціально-психологічної взаємодії між учителем та

учнем, спрямована на створення оптимальних соціально- психологічних умов для спільної
діяльності.
Педагогічне спілкування є поліфункціональним явищем, яке забезпечує обмін
інформацією, співпереживання, пізнання особистості, самоутвердження, продуктивну
взаємодію. Обмін інформацією і ставленням співрозмовників один до одного характеризує
комунікативний аспект спілкування; пізнання особистості й самоутвердження —
перцептивний; організація взаємодії — інтерактивний. У педагогічному процесі воно
виконує такі функції:
— контактну (встановлення контакту як стану обопільної готовності до приймання і
передавання повідомлення, змісту взаємозв'язку);
— інформаційну (обмін повідомленнями: прийом, передавання інформації; обмін думками,
задумами, рішеннями тощо);
— спонукальну (стимуляція активності партнера з комунікації, спрямування його на певні
дії);
— координаційну (взаємне орієнтування й узгодження дій для організації спільної
комунікативної діяльності);
— пізнавальну (сприйняття, осмислення змісту інформації, пізнання внутрішнього стану
співрозмовника; розуміння і вивчення навколишнього світу, особистості, колективу, себе);
— експресивну (можливість доступно, цікаво й емоційно-виразно передавати знання,
формувати уміння й навички; збудження в партнерові необхідних емоційних переживань
(“обмін емоціями”));
— встановлення відносин (усвідомлення власного місця в системі рольових, статусних,
ділових, міжособистісних та інших комунікативних зв'язків);
— організація впливу (зміна стану, поведінки, рівня комунікативних знань, умінь, досвіду,
ціннісно-мотиваційної сфери співрозмовника тощо);
— управлінську (керування своєю поведінкою, вплив на інших людей).

Комунікативна взаємодія у процесі педагогічного спілкування відбувається на таких

принципах:
— урахування соціальних настанов учня (кожна людина має власні погляди, цінності,
досвід. Людині легше відкинути те, що не відповідає її настановам, ніж змінити їх. Учитель
має враховувати ці настанови, уважно ставитись до них);
— “Ви-підхід” (передбачає попереднє з'ясування намірів та очікувань учня, спільний пошук
шляхів розв'язання проблеми);
— толерантність (розуміння того, що всі люди індивідуальні та неповторні, кожен має
право на власний погляд);
— референтність (передбачає повагу до учнів, демонстрацію віри в кращі їх якості,
акцентування на позитивному, врівноваженість, доброзичливість, оптимізм).
Функціонально-рольове спілкування є суто діловим, стандартизованим, обмеженим
вимогами рольових позицій. Особисті мотиви, стосунки педагога й учня при цьому не
виявляються й не враховуються, головна мета його полягає в забезпеченні виконання певних
дій.
Особистісно-орієнтоване спілкування є складною психологічною взаємодією, яка
передбачає виконання певних нормативних функцій з виявом особистого ставлення,
почуттів. Спрямоване воно не так на виконання завдань, як на розвиток особистості учня і
вимагає такого рівня активності особистості, за якого вона не підкоряється обставинам, що
складаються в педагогічному процесі, а сама створює їх, виробляє свою стратегію щодо
свідомого і планомірного удосконалення себе.