***

***

КАЛЕВАЛА
ФІНСЬКИЙ НАРОДНИЙ ЕПОС

Переклад з фінської Євгена Тимченка

Київ
"ОСНОВИ"
1995
 ББК 82.3(4Фін)-
6 К17

"Калевала" - фінський народний епос

про пригоди та звитяги героїв казкової країни Калева.
Це найдавніша літературна пам'ятка фінського народу,
написана у формі рун.

Книжка ілюстрована роботами

фінського художника Отто Йосефа Аланена

Передмова та редакція перекладу Дмитра Павличка

Художнє оформлення Віталія Мітченка

Видання здійснюється за сприяння

Посольства Фінляндії в Україні
та при підтримці фінських компаній та організацій:
Metsäteollisuus ry
Veitsiluoto Oy
Enso-Gutzeit Pankakoski Boards Ltd

^ 4603020200-32 ^ Дмитро Пав личко.

K.-----------^------------ Без оголош Передмова, редакція перекладу, 1995.
Віталій Мітченко.
ISBN 5-7707-7649-8 Художнє оформлення, 1995.
КАЛЕВАЛА

Фінські народні пісні, руни, імена їхніх героїв Вейнемейнена, Ільмарінена, Калеви і т.д. вперше
згадуються у віршованій передмові до "Псалтиря", яку написав єпископ Михайло Агрікола 1551 року.
Послідовник Лютера, ревний християнин, він боровся проти поганських вірувань і вважав стародавню
міфологію фіннів непотрібною і шкідливою. На щастя, руни, витворені язичництвом, у захованих за
лісами, озерами та болотами селах зберігались довго. Вони увібрали в себе деякі мотиви принесеного
католицькими і православними місіонерами християнства. У такому вигляді й були записані фінськими
фольклористами.
Фінляндія, завойована шведськими вікінгами в XII—XIII століттях, багатьма процесами свого
духовного й культурного життя була пов'язана зі Швецією, 1630 року король Швеції Густав II Адольф
видає декрет з вимогами та інструкціями щодо збирання старовини та записування народної творчості
шведів і фіннів. У декреті йде мова про те, що "необхідно записувати стародавні оповіді, хроніки, поеми
про драконів, титанів, гномів, а також про видатних людей, про стародавні монастирі і замки, про життя
королів і міст, звідки можна було б довідатись, що діялося в давніх часах". На думку монарха, вивчення
старожитностей мало довести, що "ми — найстарша нація", що "наші предки не були варварами".
Аналогічний декрет був виданий ще раніше королем Данії Християном IV. Скандинавські народи
прагнули зміцнити свій авторитет, свою національну духовність. Вони починають вивчати свою
минувшину, шукати в своїх прако- ренях живлющі соки для майбутнього розквіту.
Першим, хто почав формувати погляд на руни та на їхніх виконавців як на скарби національної
духовності, у Фінляндії був Даніель Юсленіус (1676 —1752). 1700 року він видає дві народні поеми, а
згодом публікує свій трактат про фінську магію, де наводить уривки з рун як приклади замовлянь. В
роках 1766—1778 Генрик Габрієль Портан (1739—1804), батько фінської історії, видає багатотомне
зібрання народної поезії "De poesi fennica". Вчені вважають, що характеристика рун, яку дав Портан, не
втратила значення до сьогодні.
На зацікавлення фольклором у Фінляндії мали вплив "Поеми Оссіяна", написані 1765 року
Джеймсом Макферсоном за мотивами шотландських народних пісень, а також популярна в Європі
антологія "Голоси народів у піснях", що її видав 1778—79 року німецький мислитель Йоган Г.Гердер.
Нація може існувати лише тоді, доводив Гердер, коли вона має розвинену культурну ідентичність,
базовану на мові та усній літературі простого народу.
З початком XIX століття у всіх європейських країнах наступає епоха романтизму. Центром уваги
письменників і вчених стає минувшина зі своїми призабутими традиціями. Національне пробудження
народів, особливо тих, які знаходились під чужим пануванням, набуває в романтизмі ідеологічної основи.
Політики й філософи починають знаходити теоретичний базис для права націй на самовизначення.
Народна пісня стає молитвою патріотичних рухів і повстань. Боротьба за рівноправність мов, за розвиток
національних духовних цінностей переходить у боротьбу за державну незалежність.
Працюючий на шведську науку й культуру університет у Турку, відкритий ще 1640 року, починає
переформовуватись у центр фінського романтизму. Саме звідти починають видобуватись ідеї
національного відродження фіннів. Там вчиться майбутній укладач "Калевали" Еліас Леннрот.
Національна ідея стає двигуном гуманітарних наук, особливо філології та фольклористики. Фінська
художня література на початку XIX століття фактично ще не існувала, але існувала
6 КАЛЕВАЛА

могутня народна усна поезія. Зібрана й скомпонована в "Калевалі", вона дає фіннам такий же заряд
національної свідомості, який українцям приніс геній Тараса Шевченка.
Початок XIX століття для фіннів був переломним ще й тому, що Росія, нарешті, після довгих воєн зі
Швецією відбирає в неї Фінляндію. 1809 року в складі російської імперії з’являється Велике Князівство
Фінське. Шведська неволя замінена російською. Але процес асиміляції фіннів зі шведами, який на той
час був майже закінченим, припинився. Фінська інтелігенція, що користувалась виключно шведською
мовою, починає говорити і жити рідною. Та справа ця посувається дуже повільно. Носієм фінської мови
й культури ще довго залишається малописьменний або й неграмотний селянин.
Деякий час Росії було вигідно підтримувати культурницький рух фіннів, спрямований проти засилля
шведськомовної еліти і взагалі проти "ворожої" Швеції. Але як тільки починає формуватись і вбиратися в
силу фінська інтелігенція, політика царських наглядачів змінюється. Починається русифікація Фінляндії.
Однак відсутність спорідненості між фінською та російською мовами допомагає фіннам чинити опір
асиміляційній політиці Петербурга.
"Од молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує", — писав Тарас Шев ченко
про часи, коли не тільки од "благоденствія", але й од ненависті до російського узурпатора фінн мовчав
при зустрічі з ним, даючи знати кивком голови, що розмова між ними неможлива.
Дівчина в отецькій хаті —
то король у пишнім замку,
їй меча лишень бракує.
А життя невістки інше, так
живе вона при мужу, як
живе в Росії в’язень, тільки
що не має варти.
Цей уривок засвідчує ставлення творців "Калевали" до Росії, образ якої асоціюється в них із
в’язницею.

II
Недалеко від Гельсінкі, в селі Самматті, донині стоїть хата сільського кравця, де 19 квітня 1802 року
народився всесвітньовідомий конструктор "Калевали" Еліас Леннрот. Авторові цих рядків пощастило
побувати в тій хатині. Там тепер — музей. Бідне селянське житло родини Леннротів нагадує наші,
сьогодні так само музейні, бойківські курні оселі. Дерев’яні, чорні, небілені стіни. Широка лавиця і стіл.
Найцікавіший експонат — великі ножиці, якими батько Леннрота, а потім і син його Еліас кроїли грубе
домоткане полотно.
Не знаю, чи, компонуючи руни в одну цілість, "творець" "Калевали" послуговувався ножицями,
витинаючи з безкінечної тканини народних пісень лише те, що годилося на стрункий і вічний одяг
фінського духу, але думаю, що без такої "кравецької" роботи "Калевала" не могла з'явитись на світ. Геній
Леннрота не тільки в тому, що він відкрив рунічні скарби, але і в тому, що зумів із тих діамантів створити
гармонійну систему, космічне намисто, де кожне світильне тіло має свою орбіту і перебуває в русі,
залежному од інших світил.
Читати й писати рідною мовою Леннрот навчився дома. До школи пішов у дванадцять літ, вже
будучи грамотним і певною мірою начитаним. Якийсь час він працює продавцем у сільській крамниці,
заробляє на прожиття кравецтвом. 1822 року починає студіювати гуманітарні предмети у вже згаданому
університеті в Турку, де його поглинає національно-романтична атмосфера.
"Вейнемейнен — бог стародавніх фіннів", — так називається написана латиною 1827 року перша
наукова праця Леннрота. Та медицина приваблює його не менше, як філософія й філологія. Він пише
вірші, але все ж закінчує медичний факультет університету в Гельсінгфорсі, стає лікарем. У маленькому
містечку Каяані Леннрот пропрацював на посаді лікаря двадцять років
КАЛЕВАЛА 7

(1833—1853). Саме в цей час він здійснює одинадцять подорожей по далеких закутинах
Фінської та Російської Карелії в пошуках народних пісень. Як Сковорода, з торбиною за
плечима, з патерицею і сопілкою в руках, він обходить лісові й багнисті простори своєї бать-
ківщини. Долає тисячі кілометрів, зимою — на лижах, влітку — на човні, але найчастіше пішки,
з фанатичною затятістю добирається до найвіддаленіших хуторів і сіл, де ще живуть у пам яті
видатних піснетворців епічні руни тисячолітнього віку.
Леннрот опрацьовує зібраний матеріал і все
більше переконується, що, оскільки в різних
рунах виступають одні й ті ж персонажі, існує
можливість об’єднати пісні спільними героями і
наскрізним сюжетом. Це не була нова думка. Її
висловив, ще будучи студентом, фольклорист
Карл Готлюнд, а Рейнгольд фон Бекер (1788—
1858) навіть спробував її реалізувати у своїй
книжці про Вейнемейнена.
На Леннрота сильне враження справили
п’ять томів рун, які записав і видав Захарій Топеліус
(1781—1831), так само лікар за фахом і
так само невтомний збирач народної творчості.
За прикладом Топеліуса Леннрот вирушає до
російської Карелії і зустрічає там найвидатнішого
імпровізатора і відтворювача давніх рун
Аргіппу Пертуннена. Пісні, записані від Пертуннена, а
також від його сестри Марії та її
сина, стали базовими для першого видання "Ка-
левали", яке вийшло 1835 року.
Те видання мало 32 руни, понад 12 тисяч
рядків. Драматургія тут розвивалась навколо
протистояння між родами Калеви і Похйоли;
керманич синів Калеви Вейнемейнен перемагає
почварні сили північної країни Похйоли,
відбирає в її володарки Льовхі чародійний млин
Сампо, який намелює сам собою борошно, сіль і
монети. Перше видання "Калевали" — всього
500 примірнтків! — (хоч і розпродувалась
книжка 12 років!) збудило фінську громадсь-
кість, дійшло до свідомості освіченої молоді і започаткувало процес народження нової фінської
культури. Це нагадує нам появу першого "Кобзаря", малесенької книжки, де було всього вісім
творів, але заряд духовності, що його принесла ця збірка поезій, не вичерпається ніколи.
Леннрот знову й знову мандрував до Карелії, на диво, відкривав усе нові руни, які збагачували вже
зібраний і скомпонований матеріал. "Калевала" заохочує інших збирачів фольклору, поклонників
Леннрота, до виїздів і піших екскурсій по всій країні — за скарбами народної поезії. Серед учнів
Леннрота виділяється Даніель Європеус (1820—1884), який зібрав для свого наставника і вчителя
неоціненні руни, що ввійшли до нового видання "Калевали". Це передовсім пісні про Куллерво, про
пригоди Леммікейнена, а також про тяжке хліборобське життя, весільні звичаї, полювання та про історію
музичного інструменту кантеле. Нова й остаточна редакція "Калевали" виходить 1849 року. Вона має вже
50 рун, 22795 рядків.
У передмові до видання Леннрот не забув згадати своїх попередників: "Без тих двох людей руни
"Калевали" зосталися б, можливо, в давньому схові; хто ж бо, не маючи вказівок Топеліу-
8 КАЛЕВАЛА

са, міг припускати, що для пошуку рун треба піти до російської Карелії, і кому прийшла б у го лову ідея
про сполучення рун в одну цілість, якби спроба фон Бекера не вела нас у тому напрямі".
Крім "Калевали", Леннрот видав багато збірників народної творчості різних жанрів, уклав шведсько-
фінський словник. 1853 року він полишає свою лікарську практику і переїжджає до столиці, де його
чекала почесна посада професора фінської мови й літератури в університеті. Свої знання, свою ще
прижиттєву світову славу Леннрот спрямував на боротьбу за рівноправність фінської мови з домінуючою
повсюдно шведською мовою. Не без його зусиль фінська мова з 1860 року стала вживатись у початкових
школах і на нижчих щаблях адміністративного життя, а з 1880 року — як мова викладання у вищих
навчальних закладах Фінляндії.
Еліас Леннрот помер у своєму селі 13 березня 1884 року.

III
Сучасники Леннрота, романтично настроєні літератори, вважали, що укладач "Калевали" "знайшов
епос у лісі" і що він просто лише видрукував те, що йому пощастило записати від виконавців рун.
Насправді "Калевала" є майстерною компеляцією, поєднанням пісень чи їхніх частин за певним
композиційним порядком, який був навіяний Леннротові як поетові-симфоністові, творцеві епічного
характеру. Він не писав за народ, не стилізував, але поводився із своїми записами рун так, що одна пісня
ніби заходила в другу пісню. Фінські вчені вважають, що в "Калевалі" тільки три відсотки рядків
належать перу Леннрота. За духом і буквою "Калевала" — народний твір, але за композицією —
леннротівський.
"Калевала" сформована із рун, які творилися за різних обставин і часів. Леннрот мусив надати
епосові загальнонаціонального звучання, тобто він усунув діалектні відмінності рун з різних регіонів, і
таким чином текст "Калевали" згармонізований відповідно до певних правил, які згодом утвердились як
норми фінської літературної мови.
Безперечно, руни творилися, доповнювалися, шліфувалися, розвивалися протягом століть. Вони
жили в усній традиції, в мистецтві співу й переспіву, яким володіли фінські скальди чи рапсоди,
піснетворці, обдаровані пам’яттю, уявою та музично-голосовими здібностями. Були це "прості й
неписьменні" хлібороби, рибалки, столярі. Траплялися серед них і сліпці-жебраки. Як не згадати тут
наших кобзарів, творців історичних пісень і дум. Схожість українських дум і фінських рун незаперечна.
Одначе існують і цілком певні відмінності між ними — думи народжені козаччиною, боротьбою нашої
нації за свою державність, а руни "Калевали" головним чином відбивають міфічну доісторію народу
суомі.
Існувала "технологія" творення рун. Співаки сідали верхи на лаві чи на порозі обличчям один до
одного, бралися за руки і, похитуючись, ніби відштовхуючись один від одного, імпровізували. Дяп рядки
складав заспівувач, їх повторював його партнер і додавав од себе два наступні рядки. Заспіву вач
повторював чи, вірніше, по-своєму передавав рядки свого товариша, а той знову придумував два наступні
рядки. Звідси виникає один з найголовніших поетичних засобів "Калевали" — паралелізм. Завдання
кожного співака полягало в тому, щоб, переспівуючи рядки, придумані товаришем, повторювати їх у
дещо зміненому вигляді. Ось як, наприклад, Дочка повітря творить світ:

На дев’ятий рік, нарешті,

Мабуть, на десяте літо, з
моря голову піднесла,
підвела чоло над хвилі,
почала творить створіння,
утворять утвори стала на
хребтах прозорих моря, на
просторі вод безмежних.
КАЛЕВАЛА 9

Очевидно, між співаками йшло змагання, хто образніше, цікавіше, точніше вестиме далі оповідь.
Імпровізації западали в пам’ять творців і слухачів. Видатні співаки виховували і залишали по собі учнів.
Часто це були діти рунотворців. Вони додавали до вже знаного, співаного батьками твору свої образи,
основуючи їх на досвіді нових поколінь.
В "Калевалі" можна легко доглянути спільні для найдавніших вірувань всіх народів космого нічні
мотиви, символи й образи. Часто коваля Ільмарінена порівнюють із Гефестом, співця Вейнемейнена із
Орфеєм. "Від єгипетського божка Кнефа, який тримав яйце у своєму дзьобі яструба, і від божка Птага,
який яйця як символ сонця тримав у руці, до яйця Леди, що дало початок цілому поколінню грецьких
героїв, і до яйця дикої качки у фінській "Калевалі", з якої постали небо і земля, тягнеться довгий ряд
міфічних образів, в яких яйце символізує... початок усього сущого..." Це слова Івана Франка, що
підкреслюють насамперед правомірність прочитань фінського епосу як одного із фундаментальних
творів загальнолюдського масштабу.
"Калевала" справді пропонує читачеві стати свідком творення світу від початку і майже до сьогодні.
Тут все відбувається за межами історичного часу, на незмінних площинах міфічного буття, але в кожному
епізоді діє близька і зрозуміла нам людина. Вона то набуває всемогутності богів, то знову стає земною і
навіть слабкою істотою, міфічні образи тут дивним чином поєднані з побутово-реалістичним, отже,
маємо перед собою чи не первісний зразок магічного реалізму, культивованого в казках та в сучасній,
особливо латиноамериканській прозі. Це робить "Калевалу" неподібною до інших поетичних
загальнолюдського значення епічних творів.
Руни "Калевали" ведуть читача у сфери фантастичних явищ і подвигів, але в той же час розвивають
відчуття неподоланності людської духовної сили. Панорама будівництва світу, розвиток подій у
"Калевалі" підпорядковані ідеї людяності, вірності до свого роду, любові до рідної землі. Боротьба між
двома родами, яку легко сприйняти як війну між двома країнами, а також як символічне зображення
боротьби добра і зла, є сюжетною пружиною твору. Країна Калеви, земля сонця і працьовитих людей,
протистоїть країні Похйолі, землі темностей і захланних відьмаків. Діти Калеви — хлібороби і теслі,
музиканти й благородні воїни, жителі Похйоли — варвари, чаклуни, які погорджують працею, живуть з
розбоїв і злодійства. Льовхі, владчиня Похйоли, мріє про владу й багатство, безсоромно привласнює собі
змайстрований Іль- маріненом чародійний млин Сампо, що є запорукою добробуту її країни. Сини
Калеви оружною рукою намагаються повернути Сампо, але під час бою млин розвалюється, падає в
море, і тільки його уламки хвиля прибиває до берегів щасливої Калеви.
За масштабністю мислення, пластикою, композицією, розмаїттям образів, глибиною проникнення в
божественні й звірячі начала людини, за міфологічною природою своєю "Калевала" не поступається
"Іліаді" чи "Одіссеї", а за людяністю — перевищує їх. Гомерові поеми оспівують красу патріотичного
вбивства, жорстокий дух воїна, славу кривавого переможця. "Калевала" оспівує красу ковальського і
мистецького вміння, добродушність плугатаря, боротьбу із темними силами та суворою природою
північних земель.
Меч зблискує в "Калевалі" набагато рідше, ніж у "Пісні про "Нібелунгів" чи в "Пісні про Роланда",
зате у фінському епосі висяває леміш і музичний інструмент кантеле. Символ "Калевали" — млин Сампо,
який намелює борошно, сіль і монети, тобто полегшує людині виготовляти найнеобхідніші речі для
життя. Розкидані по темних пущах в озерній та приморській країні герої "Калевали" — то насамперед
люди праці, мужі, які корчують ліси, займаються рільництвом, мисливством і риболовлею, та їхні
дружини, які прядуть, тчуть полотно, шиють одежу, годують свійських тварин, ведуть господарство. В
багатьох рунах із глибоким знанням справи описується спосіб виготовлення тих чи тих предметів або
вироблення продуктів. Обробка заліза, плетіння сітей, варіння пива, готування ниви під засів, полювання
на ведмедя, нарешті, майстрування кантеле — це трудові процеси, які барвисто й захоплююче зображені
в "Калевалі".
Світової слави епічні полотна, як правило, малюють героїв, сила яких — м’язи, мстиві ха рактери,
хитрощі та невтомність у бойовому поєдинку. Сила героїв "Калевали" — в слові.
10 КАЛЕВАЛА

Слово — головне знаряддя найвидатнішої постаті "Калевали", одвічного чарівника і поета

Вейнемейнена. Таємничою силою слова користуються майже всі персонажі епосу. І хоч їхня віра в слово
походить із язичницького світобачення, із традиції шаманства та магічного ворожбитування, здавалося б,
примітивних первісних жерців, вона збігається з біблійною мудрістю, яка говорить, що слово Бога —
закон для буття. Християнський Бог творить світ за допомогою слова. Таким же чином будує
Вейнемейнен собі човна. "Напочатку було Слово... і Бог було Слово", — пишеться в Євангелії від Івана, і
цю дивовижну істину підтверджує "Калевала". Але перші творці "Калевали" не відали нічого про Святе
Письмо, а проте надали слову надприродної могутності, яку воно має в Біблії. Найпізніші складачі рун
"Калевали" потрапили під вплив християнства і створили образ Мар’ятти, відображення Богородиці.
Суспільний лад, представлений у "Калевалі", — родова організація, близька до матріархату. Хоч на
чолі роду Калеви стоїть великий чародій Вейнемейнен, рід не втратив поваги до жінки, про що говорить
образ матері Леммікейнена. Головою роду ляпонців, північного племені, змальованого лише негативними
мазками, є жінка, газдиня Льовхі, дочок якої чомусь так жадають і беруть за дружин сини ворожого роду.
Належність до роду має в "Калевалі" неабияке значення. За межами родових взаємин немає життя.
Коли родина Куллерво гине, він стає слугою Ільмарінена, і над ним уже занесений кулак недоброї долі. В
"Калевалі" зустрічається невільництво, але рабів у класичному розумінні немає. Порівняно з поемами
Гомера, де зображено рабів і їхніх володарів, аристократів з мечами, "Калевала" змальовує більш ранній
період суспільного розвитку, коли рід ще не розпався на господарів і невільників.
Найстарші руни "Калевали", ті, де розгортається міф про створення неба, моря і землі із яєць дикої
качки, походять із праісторичного буття угро-фінських чи прибалтійських етносів. Це могло бути навіть
до початку нашої ери. Але пригоди і характер Кавко, Кавком’єлі, Леммікейнена, Ахті (цей герой має аж
чотири імені) нагадують вдачу і військові виправи фінських вікінгів. Припускають, що цей образ
донжуана і войовника "Калевали" міг бути створений лише в епоху феодалізму, десь між YIII і XIII
століттями. Але Кавко репрезентує рід, а не націю. Він змальований як анти герой, що не властиве для
лицарських епосів часів середньовіччя. Цілком можливо, що ця суперечність в образі Леммікейнена
виникла через те, що його творили в різних часах, накладали, як це водилося в храмах, на давнє
зображення нові фарби і нові лінії.
Витвором різних "малярів" є так само образ Куллерво. З одного боку, цей геній помсти володіє
недобрими чарами, як справжній упир, але з іншого — він викликає співчуття як пастух, сиротина,
безпорадний хлопець, що не може знайти собі місця на землі.
Це протиріччя в характерах героїв "Калевали", яке, мабуть, можна пояснити колективним генієм її
творця, є ознакою найвищого мистецького вміння. "Калевала" не знає повністю негативних людей.
Більше того, її так звані негативні герої стали найбільш шанованими та улюбленими, бо в них живе
правда про людську незбагненну і суперечливу натуру.
Чотири головні постаті "Калевали" — Вейнемейнен, Ільмарінен, Леммікейнен і Куллерво —
складають начебто чотири головні прикметності людей взагалі і людини зокрема. Це — мудрість, уміння,
войовничість і приреченість. Названі герої більшою чи меншою мірою володіють надприродними
талантами. Але це не божества, а люди, бо, незважаючи на свою виняткову обдарованість, вони просять
допомоги у начебто справжніх богів. Якогось визначеного релігійного культу в "Калевалі" немає, але
існує найвищий бог Укко, володар грому, бог Тапіо і богиня Мієліккі, володарі лісу і т.д. Ці чудові
язичницькі боги ще не позбулись людських рис, не покинули землі, вони не на Олімпі, не у всевишніх
райських просторах, а в річках чи пущах мають свої осідки та оселі.
А герої "Калевали" — люди. Вони приваблюють до себе своєю богоподібністю, яка, одначе, часто
залишає їх. Ми бачимо, як вони по-людськи страждають. Конфлікт душі і тіла, або ж конфлікт духовного
і матеріального, небесного і земного — це драма, яку вони переживають.
КАЛЕВАЛА 11

Вейнемейнен усе може, але не може одружитися через свою старість із молодою красунею
Айно. Ільмарінен усе може, бо змайстрував не тільки Сампо, але й небозвід! Та не може він
вдихнути життя у викувану із золота жону, з якою пробує кохатись, але ж надаремно. Леммі-
кейнен так само все може. Перед його відвагою і силою відступають монстри і змії. Але є одна
дівчина на острові Саарі, яку йому не спокусити. Без допомоги Вейнемейнена він так само не
може встояти проти відьомського воїнства Похйоли. Куллерво може обернути стадо корів на
вовчу зграю, але він найнещасливіший з усіх героїв "Калевали", бо метою його життя є тільки
помста, яка веде його до самогубства, бо доля підкидає йому для згвалтування рідну сестру.
Важко чим-небудь доповнити (навіть із арсеналів модерної літератури) образ людськості, такий
контроверсійний, такий філософський образ, як його подає фінський епос.
"Калевала" — оптимістичний твір. Вона
доводить, що людина здатна визволятись із
тюрми, перемагати сили зла, вибавляти з ка-
мінної в’язниці саме сонце, сотворяти впорі-
вень з богами чуда і возноситись над неміччю
ненависті та окаянством злочину. Немає тако-
го завдання, яке людина "Калевали" не спро-
можна виконати. Мати Леммікейнена, нічим
надзвичайним не виділяється, вона не чудо-
твориця, як Вейнемейнен, а проста,
непримітна жінка, і водночас вона могутніша
за всіх богів, бо силою материнської любові
воскрешає із мертвих свого сина.
У цьому возвеличенні людини в "Калевалі"
— чаруюча, дитинна ідеалістичність, незнищен-
на віра в перемогу добра і справедливості, без
яких немислима загальнолюдська культура.
IV
"Ми не шведи і не хочемо бути росіянами,
тому дозвольте нам бути фіннами!" — писали
ще до виходу "Калевали" патріоти Суомі. А
коли світ почав її читати, вони вже не
просили дозволу бути фіннами, а сказали:
"Ми — нація, яка має свою духовність і свою
історію!" Йоган Людвіг Рунеберг, шведсько-
мовний поет, який став фіноманом, автор на-
ціонального гімну Фінляндії, після виходу
"Калевали" писав, що її можна прирівнювати
до Гомерових поем. Студенти називали "Калевалу"
матір’ю фінської нації і вимагали,
щоб читанням поеми повсюдно починались
академічні курси.
"Калевала" піднесла фінську мову на
висоти літературної, а згодом і державної мови. Без того ентузіазму, який вона викликала в се-
редовищі інтелігенції, фінська мова не змогла б вийти переможницею в боротьбі з віковою
звичкою розмовляти й писати по-шведському, а також у боротьбі з підступними програмами
русифікації, з якими прийшли царські колонізатори. Перший видатний фінський письменник
12 КАЛЕВАЛА

Алексіс Ківі (1834—1872) починає свою творчість трагедією "Куллерво", яку він написав 1839 року.
Ілюструючи "Калевалу", відкрив світові свій неповторний дар Акселі Гален-Каллела
(1863-1931).
"Калевала" дає безмежний простір для фантазії художника. Одним з найоригінальніших явищ у її
мистецькому освоєнні стала творчість Ото Йосефа Аланена, роботами якого проілюстровано наше
видання.
Наприкінці XIX століття настає період всенародного захоплення "Калевалою" і під її впливом доба
бурхливого розвитку літератури, музики, живопису, дизайну, зодчества фіннів. "Калевала" стає могутнім
символом Фінляндії, відбивається в іменах її новонароджених людей, у назвах її нових міст, вулиць,
театрів, кораблів, фірм і т.д. Розмаїттям своїх образотворчих стилів поема живить і зміцнює одночасно
реалістичну, натуралістичну, експресіоністську і символістську течії у фінському мистецтві. Відоме як
"Золотий вік фінського живопису" двадцятиліття (1890—1910) сповнене настроями "Калевали", дивиною
і силою її характерів та її життєствердною філософією.
Тоді ж починається паломництво видатних фіннів до російської Карелії, батьківщини "Калевали".
Вони зустрічають там нове покоління руноскладачів і співаків і переконуються, що "Калевала" —
автентичний народний епос, який живе і розвивається за своїми усно-традиційними законами,
незважаючи на існування своєї окремішної, книжкової, леннротівської форми. Серед паломників бачимо
великого композитора Яна Сібеліуса (1863—1937), твори якого спричиняються до ще більшої світової
слави фінського епосу. Симфонічна поема "Куллерво", сюїта "Леммікейнен", "Пісня Вейнемейнена",
симфонічна фантазія "Дочки Похйоли" — це речі, що своє безсмертя завдячують "Калевалі".
Перекладати "Калевалу" починають ще в 40-і роки XIX століття, однак основою більшості
перекладів "Калевали" стало її друге видання. Поема перекладена майже всіма європейськими мовами, а
також японською, китайською, гебрейською, турецькою, арабською, грузинською, вірменською і мовою
есперанто.
Німецький переклад "Калевали" потрапляє до рук американського поета Генрі Лонгфелло, і той під
його впливом пише 1833 року свою найкращу річ — "Пісню про Гайявату". Лонгфелло використовує не
лише поетичний розмір, але й антропоморфізм та спосіб виразу фінської поеми. Він називає "Пісню про
Гайявату" "індіанською Еддою", а краще було б назвати її "індіанською Калевалою".
Естонський поет Фрідріх Кройцвальд (1803—1882) на основі естонських епічних народних пісень і
переказів створив під впливом "Калевали" поему "Калевіпоег" і видав її 1861 року.
За 130 літ, тобто від 1833 до 1983 року "Калевала" виходить в оригіналі та в різних пере кладах 274
рази, в тому числі двічі в перекладі Євгена Тимченка українською мовою. Останні відомості, які маємо з
цієї статистики, вказують, що "Калевала" до 1993 року перекладена сорока чотирма мовами світу,
деякими — декілька разів.
V
Один з найбільших дослідників рун, фінський учений Карло Крон не відкидав думки про те, що в
тематиці і мові епосу є запозичені германські, слов'янські та литовські елементи. Він не сумнівався, що
руни створилися фіннами та естонцями на стадії їхньої ще не цілком розокремле- ної мовної єдності.
Естонський народний епос "Калевіпоег" (український переклад Анфіси Ряппо, "Дніпро", 1981 р.) є, крім
усього іншого, доказом того, що руни, які згодом стали основою двох споріднених епічних поем, мали
поширення на території, заселеній фіннами та естонцями.
Відомо, що найголовніші руни "Калевали" були відкриті в так званій російській Карелії, в районах Ухти й
Архангельська, тому вчені найбільше дискутують питання, чи ті руни створені
КАЛЕВАЛА 13

карелами, а чи мігрували вони із Західної Фінляндії разом із родинами співаків. К.Крон та інші фінські
фольклористи не відкидали карельського особливо значного внеску у творення рун, але вказували й на
чисто західнофінські прикмети в їхній мові. Оначе деякі російські вчені твердять, що "Калевала" — епос
карельської народності, хоча ця народність користується фінською мовою в письмі та її діалектами в
живому спілкуванні. Але є в російській науці і протилежний погляд. У передмові до видання поеми
"Калевала" в перекладі А.Бєльського 1933 року Д.В.Бубріх пише: "Таке величезної важливості культурне
явище, як руни "Калевали", виявилось явищем, яке зовсім не зв’язує фіннів і карелів культурно, бо зовсім
ясне не фінно-карельське, а фінське його походження".
Безперечно, колонізована ще новгородськими князями Карелія не втратила фінської душі, явиною
якої є мова. Тому "Калевала" — фінський епос, збережений фінна ми, записаний фіннами, в ньому завжди
існуватиме об’єднувальний для фіннів і карелів зміст. Для російської науки про "Калевалу" важливий
кордон між Росією та Фінляндією, вона прагне довести, що руни є або лише фінське, або лише
карельське явище. У "Калевалі" такого кордону немає. Старі руни відображають епоху, коли Росії ще не
було, а в нових рунах Росія згадується як чужа країна.
Зрозуміло, "Калевала" має й матиме величезний вплив на розвиток культури карелів фінською
мовою, а також на ті сфери їхнього духовного життя, де вживається російська мова. А для нас важливим є
те, що фінський епос давно переступив усі кордони, ставши не лише пульсатором народу суомі, але й
джерелом натхнення для різних народів і культур, живою духовною спадщиною нашого часу і майбутніх
поколінь людства.
VI
1901 року в перекладі та з передмовою Є.Тимченка "Калевала" виходить у Львові накладом
Українсько-Руської видавничої Спілки. Відзначаємо цей факт з почуттям подиву і вдячності; навіть у
підневільних умовах діячі української культури вміли стежити за літературним життям Європи. Адже
саме на початку XX століття "Калевала" і дослідження фінського епосу стають предметом широких
наукових дискусій на Заході.
1928 року той же переклад "Калевали" з тією ж передмовою перевидає Державне Видавництво
України. На титульній сторінці написано: "Видання друге, витравлене". Але значних і потрібних виправ-
лень там нема. В словах "Калевала", "Тапіола", "Похйола" і т.п. з’явилось м’яке "л" — "Калеваля",
"Тапіоля", "Похйоля" і т.п., що відповідало тодішньому українському правопису, але не відповідало
фінській фонетиці, за якою "л" вимовляється твердо. Деякі діалектні форми Тимченко замінює
літературними, наприклад, "безпешний" — "безпечний", але його редакторська робота була
непослідовною.
Це трохи дивно, бо Тимченко як перекладач з 1901 до 1928 року пройшов серйозну школу. Він
переклав "Синю птицю" і "Непроханого гостя" М.Метерлінка (див. журнал "Українська хата" ч. 1-2 за
1909 рік), поему Байрона "Каїн" та підручник "Мовознавство" Х.Санфельда-Єнсена. "Каїна" Тимченко
видав 1924 року з передмовою П.Филиповича. Отже, він перебував у колі неокласиків, працював з ними,
знав їхні вимоги, які підняли мистецтво українського перекладу на дуже високий рівень. Його
бездоганний переклад "Каїна" свідчить, що він застосовував у своїй творчості методи і принципи того
мистецтва. "Своєї" "Калевали" Тимченко, одначе, не відредагував. Це може бути пояснене різними
причинами, зокрема, і його впертістю, з якою він ще в 20-х роках вживав слово "язик" на означення
"мови".
Обидва українські видання "Калевали" сьогодні належать дро бібліографічних раритетів.
1973 року, перебуваючи у Фінляндії при підготовці фінського номера "Всесвіту" і маючи намір
приступити до вивчення мови суомі, щоб перекласти "Калевалу", я простудіював Тимченків переклад.
14 КАЛЕВАЛА

Мене вразила його багатюща лексика, витонченість і віртуозність. Я зрозумів, що "Калевалу" краще за
Тимченка не перекладу, але разом з тим відчув потребу наближення його мови до сучасності.
Великий шанувальник гуцульського діалекту, Тимченко певною мірою "огууулив" фінський епос.
Можливо, це зроблено свідомо, щоб таким чином передати архаїку оригіналу. Подекуди це йому вдалося.
Наприклад, Льовхі, володарка Похйоли, названа "газдинею", і це добре характеризує її як голову роду.
Назвавши її "владчинею" чи "володаркою", перекладач одразу перемістив би епос у феодальну епоху, а це
не відповідало б міфічному часові, в якому розгортаються події "Калевали". Отже, використання
гуцульського діалекту само собою не було помилкою, але його надмір довелось таки усунути, щоб
"Калевала" стала фактом української літературної мови.
Переклад Тимченка базований лише частково на оригіналі. "Ми користувались, — пише він, — з
німецького перекладу А.Шіфнера, російського А.Бєльського і французького прозаїчного Л.Лезуана де
Дюка". Бувши професором санскриту, порівняльного мовознавства, знаючи французьку, німецьку,
іспанську, англійську та італійську мови, Тимченко вухом поліглота добре чув оригінал, про що свідчать
фінські рецензії його перекладу.
Теперішнє, третє, українське видання "Калевали" відтворює той же Тимченків столітньої давності,
але грунтовно відредагований переклад. Найголовніші принципи редагування: заміна діалектних форм на
літературні — наприклад, "черімха" — "черемха", "иней" — "іній", "скрань"
— "скронь", "ратувати" — "рятувати", "кракати" — "крякати", "у дверіх" — "у дверях" і т.п.; заміна
укорочених дієслівних форм на довгі — наприклад, "мовля" — "мовляє" або "мовить", "влуча" —
"влучає", "кликать" — "кликати" і т.п..; заміна довгих прикметникових і займенникових форм на короткі
— наприклад, "бідная" — "бідна", "такії" — "такі" і т.п. Певна річ, ці принципи застосовувались
обережно, не повсюдно, щоб у жодному випадку не порушити поетичності і змісту твору.
Зрозуміло, рідко вживані жаргонізми й діалектизми замінювались на літературні синоніми —
наприклад, "банелюки" — "небилиці", "ковточки" — "когуточки", "феники" — "монети", "бугір"
— "пагорб" і т.д. Були проблеми з наголосами. Наприклад, у перекладі читаємо "перебив табун оленів".
Отже, мусимо виправити: "оленів набив він стадо". Слово "старець" перекладач вживає в значенні
"старець", а це ж різні поняття. Редактор повинен був подбати і про мелодійність рядка, усунути збіг
приголосних типу: "ось сльоза біжить та друга", змінивши рядок "ось одна сльоза та й друга...".
Головна мета редактора полягала в тому, щоб "Калевала" сприймалась так, ніби вона написана
сучасною мелодійною українською мовою і щоб разом з тим читача вражала Тимченкова лексична
скарбниця, невичерпна синоніміка, майстерність у побудові складних речень і, найголовніше, непов торна
поезія фінської народної епопеї.
Наше видання "Калевали", крім усього іншого, має віддати належне її українському пересо-
творителю Євгену Костянтиновичу Тимченку. Він народився 27 жовтня 1866 року у Полтаві в родині
дрібного чиновника. 1876 року сім'я Тимченків переїжджає до Петербурга. Там він закінчує домашню
освіту за програмою класичної гімназії. Деякий час відвідує як вільний слухач лекції в Пе тербурзькому
університеті. 1891 року Тимченко переїжджає до Києва і на пропозицію журналу "Киевская старина"
починає готувати матеріал для українсько-російського словника.
1911 року Тимченко складає магістерські іспити при Київському університеті. 1914 року захищає
магістерську дисертацію (монографію) при Петербурзькому університеті на тему "Функции генетива в
южнорусской языковой области" (опонентами були А.Шахматов, І.Бодуен де Куртене та С.Булич). Тоді ж
він обраний професором Варшавського університету. Роботи Тимченка з питань української граматики,
діалектографії, лексикографії складають поважний список. Він автор більш як ста праць, деякі з них ще
досі не опубліковані.
До його найвизначніших робіт належить "Русско-малороссийский словарь" (Київ, том І, 1897 р. і том
2, 1899 р.), а також "Курс історії українського язика" (1917 р., друге видання 1930 р.).
КАЛЕВАЛА 15

Тимченко брав, і то немалу, участь у складанні "Словаря української мови", що його упорядку-
вав Б.Грінченко. 1919 року Тимченко призначений директором комісії з укладання історичного
словника української мови при Українській Академії наук з правами дійсного члена УАН. Результа-
том роботи комісії став ’’Історичний словник українського язика", перший том якого вийшов двома
зошитами (1930 р. перший зошит від А до В і 1932 р. другий зошит від Г до Ж). Були підготов-
лені до друку наступні зошити й томи, але репресії, яких не оминув і головний автор словника, все
припинили.
Варто відзначити, що "Словник староукраїнської мови XIV—XV ст.", виданий "Науковою
думкою" в сімдесяті роки, є продовженням і
частковим завершенням роботи, яку розпочав
Тимченко зі своїми співробітниками. Част-
ковим, бо Тимченко слушно вважав, що
українська мова виникла не в XIV столітті, як
це приписано їй було радянською мовознавчою
псевдонаукою, а в докиївські часи. Тимченко
не визнавав існування якогось древньоруського
народу, з якого нібито вийшли три братні
східнослов’янські нації. Він доводив, що на
території Київської княжої держави жили різні
племена, мови яких мали відмінності, що зафік-
совано в поодиноких пам'ятках письма із
докиївської ще епохи. Прикмети української
мови, вважав Тимченко, відбиті в найдавніших
писемних документах Київської Русі, тобто в
"Ізборниках Святослава".
Тимченко розумів, що будь-який лінг-
вістичний твір є одночасно історичним і
політичним твором, а тому в "Курсі історії
українського язика" він виступає як літописець
українського народу і теоретик його державності.
Він твердить, що з прилученням до Московської
держави Україна перестала бути державою і тому
вона перестала бути і нацією взагалі, ставши
тільки "аморфною етнографічною масою".
Тимченко свідомо ототожнює поняття "держави"
і "нації", бо тільки таким чином за умов наступу
російської мови на українську мову і нищення
всього українського на догоду русифікації можна
було стати бодай у науковій праці на захист рід-
ного народу. Зрештою, він має цілковиту слуш-
ність. Повноцінного національного життя не може
мати недержавний народ.
Тимченко в "Курсі історії українського язика" пише: "Український нарід, хоч позбавлений
національного життя, не переставав виділяти зі свого надра активні елементи, свідомі своєї наці-
ональної відрубленості, носителів національної традиції". У передмові до того ж "Курсу" якийсь
Глухенко заперечує Тимченкові: "Для нас державна відокремленість нації не є самоціль... було
б реакційною вимогою одстоювати державну самостійність кожної нації, що складають СРСР,
бо це суперечило б інтересам клясової боротьби пролетаріату".
16 КАЛЕВАЛА

Терпіти 'ворога клясової боротьби пролетаріату" в Інституті мовознавства АН УРСР не могли. 1

жовтня 1933 року з’являється наказ про його звільнення з роботи, в якому Тимченка характеризовано як
націоналіста і члена СВУ. 9 вересня 1938 року його заарештовують. На допитах Тимченко категорично
відкидає звинувачення в належності до антирадянських організацій, але так само категорично і гордо
заявляє: "За переконанням я був і є націоналістом, самостійником".
Слідчий намагається вибити з нього зізнання про участь у терористичних акціях та організаційній
діяльності, але професор не здається. Набріхувати на себе, як деякі його знайомі, не хоче. Своїх поглядів
не приховує. "Я вважав, — каже він на слідстві про більшовицькі порядки, — що українська культура і
мистецтво з року в рік занепадають, і поряд з цим проводиться послідовна русифікація України".
У березні 1939 року Тимченка було засуджено на 3 літ позбавлення волі і заслано до Красно ярського
краю. 1944 року його, колишнього дійсного члена АН УРСР та члена-кореспондента АН СРСР,
приймають на роботу в ранзі наукового співробітника того самого інституту, де він працював. Це
милосердя не обійшлося без впливових на той час людей, таких, як Л.Булаховський і М.Рильський. 22
травня 1948 р. Євген Тимченко помер. Л.Булаховський у некролозі, обходячи заборонені питання
Тимченкової біографії, все ж наважився перерахувати великі заслуги покійного й написати: "З високими
природними якостями вченого він сполучав і повну особисту порядність..."
Євген Тимченко духовно і фізично належить до плеяди найкращих українських інтелігентів, що їх
розтоптала комуністична система. Його прізвище у матеріалах слідства стоїть поруч з іменами
М.Грушевського, А.Кримського, С.Єфремова, А.Ніковського, С.Стешенка, П.Саксаганського,
Л.Старицької-Черняхівської, В.Дурдуківського та багатьох інших. Він був найближчим до цих людей, але
ув’язнити його могли і за дружні творчі контакти з неокласиками, тобто з молодшим поколінням великих
талантів і мучеників за Україну.
Тимченка випустили, щоб він помер удома, та все ж він у нашій історії буде разом з тими, хто несе
над собою трагічний ореол "розстріляного відродження".
"Калевала" належить до вічних творів, які ніколи не зітруться в загальнолюдській пам’яті. Вона
житиме і в українській культурі як певний ключ до пізнання народу суомі і людини взагалі. Добре, що
вона перекладена знаменитою особистістю, людиною високого обдарування і благородства. Певна річ,
засвоєння фінського епосу українською літературою на цьому лише починається. Сторіччя перекладу
"Калевали", що його будемо 2001 року відзначати, підкаже сміливцям, як підступити до нової трансляції
невмирущого творіння. Тимченко міг би звернутись до них словами, якими закінчується "Калевала":

Хоч би й як було, а все ж я Тут от стежечка відкрилась

показав співцям дорогу, для співців мудріших, кращих і
путь їм дав, нагнув верхів’я, на співанки багатших
скинув віти, дав їм стежку, на в плем’ї тім, що літ доходить,
прийдешнє дав їм вихід. в підростаючім народі.

Дмитро ПАВЛИЧКО
ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА

"Калевала" — то фінська народна епопея. Вона складається з поодиноких рун, або пісень. Найкраще
заховалися стародавні руни в Карелії російській (параф. Вуокіньємі Архангельської губ. і параф. Реполі і
Хімолі Олонецьк. губ.) і фінляндській (в Ільмантсі, Суоярві, Суйсталі, Імпілярті і Сердоболі) і на
західному березі Ладозького озера до Інгрії. Мова тих рун, як і цілої Калевали, — карельський діалект (за
літературну мову Фінляндії уважають говір Тавастів). Відкрито фінський епос нещодавно, хоч першу
згадку за божества фінських племен Тавастів і Карелів подибуємо в поемі абоського єпископа Агріколи,
надрукованій 1551 року; єпископ Бонг в 1675 р. докладніше виклав фінську міфологію й надрукував
кілька рун "Калевали"; в XVII віці Юсленіус, а в XVIII — Портан з Ленквістом і Танандером багато
попрацювали над міфологією фіннів; в 1820 р. проф. Райнгольд фон Бекер видав у зв'язнім викладі кілька
рун за Вейнемейнена, що позаписував їх у північній Фінляндії; він перший подивився на руни як на часті
цілого епосу; 1822—1836 рр. вийшли в світ "Давні руни і новітніші пісні фінського народу" д-ра Захара
Топеліуса. Всі названі праці мають досить уривковий характер. Першою ж особою, що зібрала руни в
певну цілість, згідно з певним планом, був Еліас Леннрот (Elias Lonnrot); він, починаючи з 1828 р.,
виїздив скрізь по Фінляндії, збираючи стародавні і новітніші пісні; ці останні він видав під назвою
Kanteletar1 в 1840 р., а перші, зложивши в одну епопею з 32 рун (понад 12000 віршів), видав в 1835 р. під
титулом "Калевала" . Оголошення "Калевали" друком збудило великий патріотичний ентузіазм серед
освіченої верстви фінського народу; під впливом того ентузіазму Академічне Товариство, заложене в
Гелфорсі 1831 р. з метою збирання і публікування забутків національної літератури, набрало нового
життя. Воно порозсилало своїм коштом багато збирачів рун по всіх усюдах Фінляндії і сусідніх
провінцій, де живе фінський народ. Увесь величезний пісенний матеріал, що був зібраний, Товариство
передало Леннротові на впорядкування. Леннрот узявся до праці, і наслідком його роботи вийшла ко-
лосальна епопея в 50 рун, чи то 23.793 вірші. Це друге видання побачило світ в 1849 році.
Ел.Леннрот, як і дехто з інших вчених, був тої думки, що колись існувала ціла епопея (хоч
насправжки Калевала недавня поема), розрізнені частини якої Леннрот віднайшов і поскладав докупи.
Народні співаки (laulajat) знають тільки руни різної вели кости, але не поему "Калевалу". Ця назва, як і
сама поема, є твір Леннрота, синтеза традиційної фінської поезії. Мова рун також позбавлена архаїзмів і
відбиває тільки ту говірку, що в ній склалася руна; вона, хоч і традиційна, але повсякчас рухлива і змінна
і має так само багато варіантів, як всяка інша людо- ва пісня. Одного сюжету, щоб в’язав руни в епопею,
нема, і ми в ній маємо кілька циклів рун: цикл Сампо з центральною в нім фігурою Вейнемейнена; цей
цикл можна вважати за підста- вовий, і слабо з ним зв’язані цикли рун про Леммікейнена (рр.ХІ—XV,
XX, XXVI—XXX) і Куллерво (рр. XXXI—XXXVI). Домінують в Калевалі два мотиви авантурного
характеру: мотив сватання і мотив добування Сампо .
Калевала — епопея цілком відмінного характеру від інших народних епопей. Коли ми в тих
знаходимо якийсь історичний підклад і боротьбу героїв (богатирів) силою оружжя, то в Калевалі не
маємо жодного історичного підкладу, навіть до того, що рунам зовсім не відома давня стичність фіннів з
германцями, литовцями і слов’янами, що за неї свідчить мовний аналіз. Епічні руни вказують на
одинокий конкретний історичний факт — на прибуття фіннів у сторону, де перед тим жили ляпонці
(ляпи), і випертя їх на північ. І богатирі фінські борються з силами природи і з людьми не так фізичною
силою, як силою своєї духовної одарованості, могутністю

2 5-162
18 КАЛЕВАЛА

свого слова в замовляннях і закляттях, як шамани. Цей дивний факт дослідники виясняють тим, що
"Калевала" постала з поезії, яка лежить в грунті шаманської або магічної ідеї, що епічна руна своїми
типами богатирів ніщо інше, як паросток чародійної руни, створительки демонічного міфу. Тим воно
"Калевала" і надає великої ваги співові, але співові заклять і замовлянь, інші пісні, на думку героїв
"Калевали", ’’тільки забавка жіноча”. Поняття навіть фінської землі дуже невиразне. Калевала й Похйола
— це міфічні сторони. Калевала — то світла сторона, заселена добрим нащадком Калеви. Похйола, на
північ від неї, — то похмура, холодна сторона, де живе лиха Льовхі з дочками. Одинокий реальний народ
— ляпонці, а фінни показані в особах Вейнемейнена, Ільмарінена та інш. Важко собі уявити, де власне
мешкає богатир, де терен його трудів. Не бачать дослідники в "Калевалі" будь-якого поняття соціальної
спільності: понад осібником і родиною вона не підноситься, героїчні чини мають інтерес індивідуальний,
а не національний.
Початок і природу фінських рун дасться зрозуміти, коли ми почнемо їх студіювати з чародійних
пісень, бо вони власне й є справжні руни. Ці руни глибоко перейняті життям народу, його релігійним
минулим, згадками та ідеалами. Чародійна поезія подивується у багатьох народів, але ніде не відіграє
такої видатної ролі, як у фіннів. Причини цього треба шукати в шаманізмі, що без сумніву був первісною
релігією фіннів, як і інших їм споріднених племен. Чародійство пересякає у фіннів умислове і
матеріальне життя. Вони мають на кожний момент, на кожний вчинок, на все добре й лихе свою
чародійну пісню. Чародій (чарівник, чаклун) разом і лікар, і лікування не поможеться, коли він не
роздивиться в хоробі і не закляне її своїм могутнім словом. Підставова ідея шаман із му — це опанування
природи і упокорення собі демонічних істот, що нею завідують, могутністю слова, що йде від людей
високообдарованих (бо це продукт особистої вищої сили). Такі люди — чарівники, шамани. Чарівник є
відун, знахар. Він знає природу і початок всього. Звідти й походить його могутність. Всемогутній той, на
погляд ’’Калевали", хто пізнає істоту речей, себто їх початок і буття. Віща людина, що знає початок речей,
своїм словом, замовляннями і закляттями може зробити все, що схоче. Так, напр., щоб загоїлися рани від
заліза, треба говорити руну, що знає і оповідає походження заліза. Це походження, зрозуміла річ,
поетична і міфічна фантастика. Таким чином руна чародійна стає повістевою, що в тіснім зв’язку з
епічною. Чародійна пісня своїм викладом і ціллю є приповість, що дорівнює формулі. Її треба
виголошувати цілу без зміни і опустів — коли бракує слова, чи воно змінено, чи забуто, то вона губить
свою силу. Так в ’’Калевалі" (руна XVI і XVII) і Вейнемейненові не пощастило спорудити корабля, бо
йому забракло три слові і, щоб їх знайти, він спускається аж у пекло. Співці ніколи не показують
чародійних рун збирачеві вповні в твердій вірі, що коли вони частину, вірш або слово опустять, то той не
скористає з неї. Тільки порівнянням тексту, записаного у різних співців, можна одержати повний текст
руни. Але це не значить, що руни сталися стереотипними і заціпенілими в своїй давній формі: на це не
було ні кастового, ні громадського примусу — це вільна поганська поезія, як і інші руни, і має численні
варіанти. Епічна руна пішла від чародійної. Опріч інших фактів і міркувань, Компаретті найясніший
довід на це бачить в самому слові руна, що стосується тепер до традиційних пісень різного гатунку, а у
народних співців його прикладають переважно до пісень, що служать на магічні цілі. Це добре відоме
старогерманське слово "runa", що первісно значило таємничу думку, таємницю, потай сказане, тихо
промурмочене слово.
Форма руни дуже давня. Поставши натурально і самосібно, ця форма зовсім проста, примітивна і
легка і має свої елементи в самій природі фінської мови, що розрізняє короткі і довгі голосівки, головний
наголос завжди на першім складі слова, а побічний на інших складах непаристого ліку, на третім, п’ятім і
т.д.; опріч того, фінській мові властивий закон вокалічної гармонії, себто асиміляції голос івки наростку з
голосів кою кореня в слові; це робить вухо сприйнятливим до рівнозвучності. Найнатуральніша віршова
міра при таких даних — трохей. Руна має 8-складовий силабічний вірш, що творить чотири трохеїчні
стопи . Голосова гармонія
КАЛЕВАЛА 19

різного роду, алітерація і рима підсилює цей вірш і робить чутнішим. Алітерація вимагає, щоб в однім
вірші принаймні дві слові починалися тим самим звуком, голосовим чи шелестовим. При шелестових
звичайно також і наступна голосівка буває однакова або споріднена, при голосових не конче потрібно,
щоб вони були цілком ті самі.
Рима буває дуже часто, і не тільки між віршами, але і в середині вірша; її вживання зовсім вільне,
ніколи не обов'язкове, часто її то бракує зовсім через багато віршів, то вона тягнеться поспіль через
довгий їх ряд.
Опріч того, руни багаті на паралелізми, чи повторення. Паралелізм формулюють так: кожен вірш
мусить в собі замикати повну думку, що повторюється іншими словами в найближчих віршах, себто ми
маємо майже раз у раз побіч два синонімічні рядки, де другий є парафразою першого, напр.:
В мене два прегарні луки,
пара луків пречудових,
з них один влучає добре
і стріляє другий влучно.

Паралелізм підносить і урізноманітнює поетичний вираз, надає йому виразності, але не робить
думку виразнішою, навпаки, часом робить її хисткою, неозначеною, загальною — це тим, що співець, не
знайшовши близькозначного слова чи виразу, щоб ту саму думку повторити в іншій формі, заміняє її
чимось іншим, як йому здається, до того стосовним. Так він може сказати:

Летіла пташка гарного літнього дня,

летіла пташка гарної осінньої ночі,

і лишається враження, що пташка летіла якогось неозначеного часу. Або:

Ось дівчат чотири бачить, наречених
п'ять із моря,

чотири або п'ять, себто кілька.

Ночі шостої сконала, ночі восьмої
умерла, —

показує приблизність часу смерті. Коли ми чуємо, що Вейнемейнен, упавши в воду,

Років п'ять носивсь по морю, років
п'ять та шість гойдався, та ще років
сім і вісім... —

то це хитання в лічбі дає виображення довгого неозначеного часу.

Щодо міфології і космогонії "Калевали" завважимо коротко, що "'Калевала" показує нам, як давні
фінни уявляли собі сили, що керують життям природи й людини, увособлюючи ті сили в людській
постаті; до того кожна сила має ще свої підрядні сили здебільшого в постаті дівчат і дочок. Творець
усього світу — Юмала, це сила, що кермує й будує, — пізніше це ймення стало назвою християнського
Бога. В постаті Укко увособлено небо й повітря; він творець усього, що бачимо. Повітря — Ільма —
породило дочку Ільматар, матір води; вона творить скелі, береги й каміння, що під водою. Повітря
утворило також качку (sotka), початок твердих істот; з

2*
20 КАЛЕВАЛА

яйця качки постав суходіл і небесні світила. Ільматар, себто вода і вітер (повітря) породили мудрого діда
Вейнемейнена, головного богатиря "Калевали". За поміччю Укко Вейнемейнен творить на землі рослини.
У Вейнемейнена є брат Ільмарінен, син повітря, віщий коваль, вітрів керманич; він — увособлення
вогню. З молока паннів повітря почалося залізо. Так постав світ з добродійних сил природи. Зла засада
увособлена в постаті облудного божества Хіїсі, що панує на землі і володіє лебедем, лосем і величезною
рибою, і лихої Льовхі, що народилася від холоду; вона мешкає завжди у хмурій Похйолі і орудує
морозами й снігами. Льовхі помагає сліпій дочці царя мертвих, щоб та породила дев'ятеро синів —
хороб; вона краде сонце й місяць в ясній стороні Калевалі і губить худобу. Льовхі — це увособлення
твердої північної зими з усіма важкими наслідками, що вона залишає в житті мешканців на далекій
півночі. В міфології "Калевали" є також і царство мертвих, підземний острів Туонела з царем і царицею
Туоні і їх дочкою Туонетар, щоб туди дістатися, треба переїхати через річку Туоні. В протилежність
Туонели є світла оселя Юмали в надзоряних країнах; там в коштовних начиннях готуються цілющі масті,
щоб гоїти поранених і вертати до життя вбитих.
Мешканці Калевали і сам Вейнемейнен їздять сватати дочок Льовхі; це сватання і є зв’язковою
ниткою всіх подій "Калевали". В розповідках про ці події розсипано багато побутових рис, що малюють
нам фінське життя, становище жінки, родинні взаємини, звичаї, одіж і т.ін. Побіч інтересу
етнографічного, Калевала має великий артистичний інтерес: в ній багато місць високоліричних, багато
тонко обмальованих характерів, здоровий гумор, глибоке й живе почуття природи.
В своїм перекладі ми користувалися з німецького перекладу А.Шіфнера , російського А.Бєльського і
французького прозаїчного Л.Леузон Дюка (уваги до тексту з нього й пороблено) та з розправи про
"Калевалу" Д. Компаретті .
Євген Тимченко
ПЕРША РУНА

Зачин поеми. Дочка повітря Люоннотар1 (Каве) спускається з небесних високостей на середину моря. —
Подих вітру її запліднює. — Сім віків блукає вона по морю. — її боління й жалі. — її благання до Укко,
найвищого бога. — Качка сідає на коліно дочки повітря і будує там своє гніздо, де кладе семеро яєць. —
Яйця розбиваються, з їх уламків формується земля, небо, сонце, зорі й хмари. - Народження Вейне-
меинена2 , вічного співотворця.

Я почув одне бажання, Ці слова ми відшукали,

я одну охоту маю,
щоб до співу готуватись,
щоб почати швидше слово,
щоб на голос взяти пісню,
що наш рід співає здавна.
На устах вже тане слово,
мова поспіхом береться; на
язик вона мій лине,
10 рознімає мені зуби.
Золотий мій друже й брате,
мій товаришу відмалку,
ти ходи співати разом,
йди зі мною розмовляти,
ось тепер ми вкупі будем, з двох
сторін зійшовшись різних.
Сходимось ми дуже рідко,
ми стріваємось не часто в
Похйолі3, країні бідній,
20 в північнім, убогім краї.
Положімо руку в руку4,
поєднаймо наші пальці;
заспіваймо ми жвавіше, і почнім з
пісень найкращих, щоб їх слухали
коханці, щоб почули друзі й браття
в плем’ї тім, що літ доходить, в
підростаючім народі.
30 ці пісні знайшли ми разом в поясі
реміннім Вейно в
Ільмаріненовім5 горні, на мечі
Кауком’єлі6, в Юкагайненовім7
луці, в Похйоли студенім полі, на
рівнинах Калевали8.
Тих пісень співав мій батько,
як тесав був топорище; їх мене
навчала мати,
40 як крутила веретено.
Я тоді, іще малятко — коло їх
колін вертівся, як молокосос
дрібненький, як сисун малий
молочний.
Не забракло слів на Сампо9,
замовлянь на Льовхі10 досить; в
тих словах старіло Сампо, від
тих чарів щезла Льовхі;
Віпунен11 умер у співах,
50 вмер в забавах Леммікейнен12.
Є чимало слів ще інших,
слів-заклять, що я навчився,
що зібрав їх на дорозі, що
вломив їх у лісочку, що в кущах
понатинав я, що з гілок
понабирав я,
22
що вскубнув собі у травах,
що підняв собі на стежці,
як ходив ще пастушатком,
60 ще хлоп'ям на пасовисько,
де моріг на мед багатий,
де горбочки золотисті —
йшов за чорною Муріккі13,
і періста Кіммо14 — поруч.
Сам мороз мені дав співи,
дощ мені пісень приносив;
їх мені навіяв вітер, їх морські
принесли хвилі,
а птахи слова складали,
70 дерева творили мову.
Я в один клубок змотав їх, я в
одну зв'язав їх в'язку, я поклав
клубок на сани, на санки
поклав я в'язку; я привіз їх до
оселі, у санках привіз до клуні,
я в коморі на бантині їх сховав
в скарбонці мідній.
Пісні довго на морозі,
80 довго в схованці лежали.
Чи мені пісні з морозу, співу з
холоду не взяти; чи не внести в
хату скриньки, чи скарбонку не
поставить на ослін під гарні
банти, під оцим гарненьким
дахом? Чи відкрить пісень
скарбонку, скриньку цю, що
повна співу, розмотати весь
клубочок,
90 розв'язати вузлик в'язки?
Гарну пісню заспіваю, залунає
вона любо, якщо пивом
почастують, вгоноблять
ячмінним трунком. А коли не
буде пива, не дадуть ’’п'яного
чола”, заспіваю натщесерце,
запиваючи водою,
КАЛЕВАЛА
щоб цей вечір був веселий,
100 щоб цей день скінчився любо і
щоб радощами ранок, день
новий у нас почався.
Кажуть так, чував не раз я,
чув, що в пісні так співають:
ночі йдуть одна по одній,
поодинці дні нам світять.
Був один і Вейнемейнен, цей
одвічний чаромовець, що
донька повітря Каве15,
110 то його матуся рідна.
Люоннотар16, Ільми доня,
та дочка творіння гарна,
дівувала безганебно всі
свої дівочі літа в
наповітряній країні, на
рівнинах плоскорівних.
Занудила панна світом:
дівувати їй обридло, вікувати
самотою,
120 жити дівою до скону в
наповітряній країні, на
розложистих пустелях.
От на діл зійшла та панна і
спустилася на хвилі, на хребти
прозорі моря, на площину
безбережну, аж дмухнув
сердитий вітер, та знялась від
сходу буря, пойнялося шумом
море,
130 піднеслись високо хвилі.
Захитало вітром панну,
хвилями її вгорнуло, загойдало
в синім морі на покритих
шумом хвилях; вітер плід
надув дівчині, ваготу дало їй
море.
Тяж вона в собі носила,
в череві твердім вагітнім,
сімсот літ, а може, більше,
140 дев'ять аж віків людини,
ПЕРША РУНА
а дитина не знайшлася,
ще не створена — не вийшла.
Матір вод17 носило в морі
то на схід, а то на захід,
то на південь, то на північ,
то до всіх сторін небесних,
мордувалась вона тяжко
з грубим черевом на морі.
А дитина не знайшлася,
150 ще не створена — не вийшла.
Стала панна тихо плакать і
такі слова мовляти:
"Лихо дням моїм нещасним,
горе мені — непритулі!
Я тепер чого добулась, що я
вийшла із повітря, що мене
шпурляє буря, що мене гойдає
хвиля на просторі водяному,
160 на хвилястому безмежжі.
Краще б я жила в повітрі,
дівчиною пробувала б, ніж я
маю в цих просторах водам
статися за матір.
У життю тутешнім холод,
порухи тут неспокійні; нудно
тут мені блукати, на
одноманітній хвилі.
Укко18, мій високий боже, ти,
що держиш ціле небо,
170 не барись, боржій спустися,
поспішай, тебе благаю, дівчину
порятувати, що не може
розродитись! Поспішай, берися
швидше, поспішай, бо дуже
треба". Небагато часу плине,
ледве мить одна минула, аж
летить прегарна качка,
180 лине гожий птах в повітрі: на
кубло глядить містини, на свою
оселю — місця.
23
І на схід літа й на захід, і на
південь, і на північ, та знайти
не може місця, ні придатної
містини, де сплела б собі
кубельце, де собі оселю мала
б.
Політала, обдивилась,
загадалась і сказала:
190 "Як поставлю дім на
вітрі, на воді збудую хатку,
— то зруйнує хатку вітер,
понесуть домівку хвилі".
Те почула мати моря, та
дочка повітря красна, підвела
плече із моря, виставила з
хвиль коліно, щоб кубло
змостила качка,
200 щоб собі оселю мала.
Качка, гожий птах, нарешті
політала, обдивилась, враз
побачила коліно серед хвиль
на синім морі, прийняла його
за пагорб, за моріг взяла
зелений.
Політала, обдивилась, на
коліно сіла-впала, там кубло
собі лаштує,
210 золоті кладе там яйця:
шестеро яєць — зі злота,
сьоме ж яйко — із заліза.
Сіла квочкою на яйця,
нагріва горбок колінний.
День сидить, сидить ще й другий, та
сидить іще ж і третій.
Завважає мати моря, та дочка
повітря красна, помічає, що зігрілась 220
її шкіра й розпалилось наче в полум’ї
коліно, і всі жили розтопились.
Рухає вона коліном,
затряслась од болю раптом,
24
так, що яйця впали в воду,
у морські скотились хвилі,
на друзки розбились в морі
та уламками розпались.
Не загибли яйця в морі,
230 дрізки в водах не пропали,
тільки красно відмінились,
сформувались по-новому, із
яйця, з самого споду, суходіл
— земля постала; із яйця, з
гори самої — став високий
склеп небесний, із жовтка, з
його вершини, стало в небі
сонце ясне; із білка, з його
вершини,
240 став на небі срібний
місяць; із рябенького в яєчку
зорі в небі зазоріли; із
темнотного в яєчку — на
повітрі хмари стали.
Час минає, прудко лине,
рік по рокові збігає
з молодим сіянням сонця,
з юним блиском місяцевим;
матір вод все плава й плава,
250 та дочка повітря красна,
по дрімливих хвилях моря, по
морській туманній площі.
Простяглись під нею води, а
над нею — небо ясне.
На дев’ятий рік, нарешті,
мабуть, на десяте літо з моря
голову піднесла, підвела чоло
над хвилі, почала творить
створіння,
260 утворять утвори стала на
хребтах прозорих моря, на
просторі вод безмежних.
Там, де руку простягала,
зараз виступи створились; де,
було, ногою ступить, ями
вириє для риби;
КАЛЕВАЛА
де ж у воду опускалась,
глибочінь ставала глибша.
Де землі торкалась боком, 270
рівний берег там простягся;
дотикалась де ногою, стали заводі
лососям; головою де торкалась, там
саги малі ставали.
Відпливла від суходолу та на
хвилях зупинилась, — споруджала
скелі в морі, від очей укриті рифи,
щоб човни там розбивались 280 і
щоб гинули там люди.
Утворилися вже виспи, і
повстали в морі скелі;
вітряні стовпи19 піднеслись, і
степи й поля зробились;
замережило каміння, та
наморщились бескети; та ще
вічний співотворець,
Вейнемейнен не вродився.
Старий певний Вейнемейнен
290 в тілі матері блукає
поспіль цілих літ аж тридцять,
саме стільки зим блукає по
дрімливих хвилях моря, по
морській туманній площі.
Погадав, поміркував він, як же
бути, як тут жити, в просторі, де
завжди темно, в недогіднім
скорбнім місці, де світ сонця не
сягає,
300 світла місяця не видно.
Він такі слова мовляє і таку
промовив мову:
"Сонце, місяцю і возе, що на
небі, понесіте із дверей мене
незнаних, із затворів
незвичайних, із кубла цього
малого, із цього тісного житла.
ПЕРША РУНА
Дайте мужеві свободу,
дайте волю ви дитині,
щоб я бачив місяць в небі,
щоб на сонце я дивився,
щоб на воза позирав я,
поглядав на зорі ясні”.
Не пустив на волю місяць,
і не визволило сонце.
Стало жить йому там важко,
там життя йому обридло.
Він торкнув фортечну браму,
320 проломив її мізинцем,
320 проломив її мізинцем,
костяний замок ламає пальцем —
лівою ногою; до дверей повзе
сміливо на руках та на колінах.
Стрімголов у море кинувсь,
25
повернув рукою хвилі.
Так лишився муж на морі,
велетень — на мокрій хвилі.
Років п'ять носивсь по морю,
330 років п'ять та шість гойдався, та
ще років сім чи вісім; врешті, він
пливе на берег, на сухий безлісий
горбик, на колінах він рачкує та
спирається руками; він підвівсь,
щоб бачить місяць, щоб на сонце
подивитись, щоб на воза
позирати, щоб поглянути на зорі.
340 Так вродився Вейнемейнен,
всемогутній чаромовник, так
дочка повітря Каве свого сина
народила.
ДРУГА РУНА

Вейнемейнен випливає на безлюдний, неродючий острів. Пеллервойнен 1 розралює і засіває землю. —

Виростає багато рослин і дерев. Тільки дуб спить у своїм законі. — Турсо 2 запліднює жолудь. — Дуб
підноситься і застує своїм гіллям сонце й місяць. — Карлик з вод, раптом перемінившись на велетня,
його валить трьома ударами сокири. — Чарівна сила дубового гілля. — Нове орання. — Всі дерева
повалені, опріч берези, її богатир залишає, щоб вона була місцем відпочинку для птахів. — Орел
підпалює дерева. - - Зерно сіється в попелі, Укко посилає дощ, і збіжжя сходить. — Спів зозулі.

Як підвівся Вейнемейнен, а на вогкому — черемху; в

то на берег став ногами, на
обмиту морем виспу, на
безлісяну рівнину.
Жив він там багато років,
повсякчас він жив там далі на тім
острові самотнім, на безлісяній
рівнині.
Погадав, поміркував він,
10 подумки себе питався, хто
йому засіє землю, хто
насіння розпорошить?
Поля син той Пеллервойнен
Сампса, хлопець той станистий,
він йому засіє землю і насіння
розпорошить.
Засіває степ він пильно,
болота він засіває, і
пролісся піскуваті, і
20 рівнини кам'янисті.
Сіє він сосну на горах, сіє на
горбах ялину.
Він на ріні сіє верес, чагарі
саджає в долах.
В рівчаках березу садить, на
пухкому грунті — вільху,
холодку він садить іву, на святих
місцях — рябину3,
30 верболози — на болоті,
ялівець — на пісках білих, край
річок дубину садить.
І ростуть дерева вгору, пагінці
порозпускали.
З верхом квітчаним ялини,
сосни з гілками рясними; в
рівчаках зросли берези, на
вогкому грунті вільхи, на
пухкому — черемшина.
40 Ялівець не дуже виріс; гарні
ягідки на ньому, добрий вивіт
— на черемсі.
Старий певний Вейнемейнен
став на ноги, щоб побачить, чи
сійба вдалась, чи добра
Пеллервойненова праця.
Він дерев уздрів зростання,
пагінців веселий розвій, тільки
дуб рости не хоче:
50 древо боже4 — без коріння.
Дав упертому він волю, хай
свого дізнає щастя.
ДРУГА РУНА
Поспіль три чекає ночі, стільки ж
саме днів чекає; потім, як минув
вже тиждень, він іде на дуба
глянуть: дуб рости таки не хоче,
не коріниться, та й годі.
Ось чотири панни бачить,
наречених п’ять із моря, на
60 м’якому моругові, на траві, росою
вкритій, на ріжку серед туману,
на острівчику лісистім.
Ворушать, скосивши, сіно і
згромаджують докупи.
З моря вийшов Турсо, велет,
богатир із хвиль підвівся.
Він здавив траву, і трави
загорілись, запалали, обернулися
на попіл, в темний дим
70 перетворились. Попіл — купою
навколо, порох — товщею сухою.
В порох лист кладе він ніжний
разом з жолудем дубовим.
І зросла рослина гарна, пагінець
стрункий підвівся, там на грунті
ягодистім, на новій землі
суничній.
Він гіллям рясним поширивсь,
розброставсь чолом широким,
80 верхом виріс аж до неба, віти
широко розкидав: заважає
хмарам бігти, оболоки зупиняє, в
небі застує він сонце, заслоняє
місяць ясний.
Старий певний Вейнемейнен
так міркує і гадає: треба дуб отой
зрубати, повалити стрункий
стовбур: людям жити дуже сумно,
чудно якось рибі плавать,
27
як і сонечко не грає, і не світить
місяць любо.
А дужак той не знаходивсь,
того велетня немає, щоб зрубати
здужав стовбур, сто вершків
100 його звалити.
Старий певний Вейнемейнен
сам сказав слова такії:
’’Мати, що мене носила,
Люоннотар, що зродила, ти
мені з води дай сили, бо вода
найдужча в світі, щоб
звалити дуб високий, щоб
його злобу скорити, щоб
заграло знову сонце,
110 засвітив би місяць людям”.
От виходить муж із моря,
богатир із хвиль підвівся; він не
дуже, щоб великий і не зовсім,
щоб маленький: ніби чоловічий
палець, з жінчину п’яту
заввишки.
Мідяна на ньому шапка, з
міді й чоботи у нього, руки в
мідних рукавицях, що із
120 мідяних табличок, мідний пояс
був на тілі, мідяна сокира збоку,
топорище довге в палець і
заввишки в ніготь вістря.
Старий певний Вейнемейнен
так гадає і міркує:
’’Він скидається на мужа
велетенської будови, а всього
завдовжки в палець і заввишки
як копито”.
Він такі слова мовляє, дав
таку почути мову: ’’Неподібний
ти до мужа, наймізерніший
силачу, від мерця ти ледве
кращий, від пропащого
ладніший".
28
Річ зняло морське малятко,
відповів герой із моря:
"Ні! Я муж насправжки буду,
богатир із хвиль потужних.
Я прийшов звалити стовбур,
розкрутити дуб високий".
Старий певний Вейнемейнен
вимовля слова такії:
"Це тобі і не судилось, не дано
тобі це зроду, щоб звалив ти
стовбур дужий, щоб зрубав ти дуб
чудовий”.
Але ж ледве він сказав це,
150 ледве глянув він на нього, як той
муж змінивсь одразу, як на
велетня він виріс: по землі
волочить ноги, головою хмари
держить, борода аж по коліна, аж
до п'ят волосся звисло. Кожне око
довге в сажень, в сажень і литки
завширшки, сажня півтора —
гомілки, стегна — повних аж два
сажні.
160 Гострить він свою сокиру, лезо
виправля штудерно на шістьох
брусках кремінних, на сімох
твердих точилах. Заходив він
потім прудко, піднімав він
шпарко ноги в своїх штанях
глибочезних, в широчезному
убранні.
Раз ступив і опинився аж на
грунті піскуватім; другим кроком
170 став на грунті, що на колір, як
печінка; як ступив, нарешті,
втретє, підступив під дуба саме.
Дуб сокирою він вдарив, став
рубати рівним лезом.
Раз рубнув, рубнув і вдруге і
рубає дуба втретє;
КАЛЕВАЛА
криця іскри розсипає, дуб
180
отой вогнем узявся; дуба
хоче він звалити,
похилити стовбур дужий.
Втретє вдаривши, нарешті,
він здолав звалити дуба,
заломити дужий стовбур, сто
вершечків нахилити, положив
на схід він стовбур, а вершка на
захід кинув, лист на південь
розпорошив, розметав на північ
190 віти.
Хто, бува, узяв там гілку,
щастя той знайшов довічне; хто
приніс вершок до себе, той мав
талісман довічний; хто собі
відтяв листочків, той дістав
довічну втіху, що з трісок
порозкидалось, і скіпки які
лишились на хребті прозорім
моря, на рівнині вод відкритих,
200 те на хвилях колихалось, ніби
човник серед річки, барка на
хвилястім морі.
В Похйолу заніс те вітер.
Панна Похйоли тендітна прала
білу хустку в морі, прала
вбрання, полоскала, била
праником на скелі, на ріжку
край моря саме.
Тріску вгледівши на морі,
210 підняла ту деревинку і несе в
коші додому. Принесла до
чародія, щоб чаклун зробив їй
стріли заворожені — до лука.
Ледве дуб міцний звалився,
ледве впав прегордий стовбур,
знову сонечко засяло, засвітив
прекрасний місяць, простяглись
на небі хмари,
220
ДРУГА РУНА
знов веселки позгинались
на ріжку серед туману, на
острівчику лісистім.
Піднеслись гаї чудово,
розрослись гаї на волі, лист
розвивсь, трава буяє, птах
співає на деревах,
весело шпаки стрекочуть, і
зозуля закувала.
230 Ягідки із грунту вийшли, золоті
квітки на нивах; розрослись там
трави різні, роду всякого
рослини.
Лиш один ячмінь не сходить,
29
вруна пишні не колише.
Старий певний Вейнемейнен
ходить, мислі розважає понад
морем понад синім, понад
дужою водою.
240 Зеренець він шість знаходить, сім
насіннячок збирає
окрай голубого моря, на м’якім
піщанім грунті, їх він заховав у
хутрі, в лапці вивірки руденькій.
Він пішов, засіяв ниву, він
пішов, розсипав зерно, в землі
Калеви розсипав,
30
саме край галяви Осмо.
Глянь, співа синиця з гілки:
"Не зійти ячменю в Осмо, в
Калеви вівса не буде, бо не
зчищено там поля, там не
вирубано лісу і не спалено, як
треба".
. Старий певний Вейнемейнен
справив гостру тут сокиру; він
ліси рубати взявся, він скидає
їх на полі.
260 Порубав він всі дерева,
залишив саму березу,
щоб відпочивали птахи,
КАЛЕВАЛА
щоб зозуля там кувала.
Он орел летить по небу,
пролетів через повітря, щоб
побачити березу:
"І навіщо та береза тут
незаймана зосталась, стан
не зрубано високий?"
270 Вейнемейнен відмовляє: "Тим
вона рости зосталась, щоб
пташки на ній сідали,
спочивав орел небесний".
Промовля орел небесний:
"Добре дбав єси тим чином,
що березу не порушив,
ДРУГА РУНА
вшанував високий стовбур,
щоб пташки на ній сідали
і щоб я сідав на неї".
280 Роздобув орел пломіння,
викресав огонь ударом;
палить ліс північний вітер,
східний — обертає в попіл,
вигорають всі дерева,
обертаються на порох.
Старий певний Вейнемейнен
з хутра шість виймає зерен,
насінинок сім виймає
із куничої торбинки
290 та з-під вивірчої лапки,
із тхорячої шкурини.
Ось іде ріллю засіять,
йде розсіяти насіння
і такі слова мовляє: "Ось я сію,
засіваю,
з жмені творчої я сиплю
всемогутньою рукою,
щоб росло на ниві збіжжя,
щоб зійшло на цьому грунті.
300 О праматінко земная,
мати нив, землі богине,
дай зерну снагу до зросту,
дай йому живучу силу;
ні, не виснажиться нива
нині, завжди і до віку,
якщо донечки творіння
ласку й милість їй дарують.
Земле, встань, мерщій прокинься,
божий краю, скинь дрімоту,
310 пагін випусти із сгібе,
хай росток здійметься вгору,
хай помножиться колосся,
розростається стокротно,
де зорав я і посіяв,
де багато працював я.
Укко, мій високий боже,
Укко, отче мій небесний, ти,
що хмарами керуєш, оболоки
направляєш,
31
320 раду радь собі на хмарах, в небі
праведную раду. Надішли зі
сходу хмару, з півночі її
виявлюй, другу з заходу пошли
ще, шли із півдня найпрудкішу.
Боже, дощ пошли із неба, хай із
хмари мед поллється, щоб
колосся піднеслося, щоб рілля
зазеленіла".
330 Укко, бог отой високий, той
міцний отець небесний раду
радить собі в хмарах, раду
праведну на небі; посилає
східну хмару, з півночі він другу
суне, з заходу він гонить хмару,
а найшвидшу із полудня; їх кінці
він сполучає, б'є одну об одну
краєм,
340 посилає дощ небесний,
крапле медом з хмар високих,
щоб колосся піднеслося, щоб
рілля зазеленіла. Затемніло там
колосся, піднеслось стебло
високе із землі, з м'якого грунту,
Вейнемейнена рукою.
От минає день найближчий,
дві та три минає ночі,
350 вже збігає цілий тиждень.
Вийшов старий Вейнемейнен на
лани зелені глянуть, де зорав і де
посіяв, де поклав багато праці.
Ось ячмінь росте напрочуд,
шестиграннеє колосся, три гудзи
на стебелині.
Старий вийшов Вейнемейнен,
озирнувся, роздивився.
360 Он весняная зозуля5
там струнку березу бачить:
32
"І для кого та береза
неушкоджена лишилась".
Мовить старий Вейнемейнен:
"Ця береза тим лишилась, щоб
рости собі на волі і щоб ти на
ній кувала. Загукай, зозуле
люба, заспівай дзвінкої пісні:
КАЛЕВАЛА
370 як срібло, гучний твій голос,
мов цина він чисто дзвонить.
Вранці ти співай і ввечір, куй
опівдні свою пісню на окрасу
цій країні, на препишний
розріст гаю, щоб узмор’я
багатіло, щоб було доволі
хліба".
ТРЕТЯ РУНА

Далеко пішла Вейнемейненова слава. — Юкагайнен заздрить йому і хоче з ним змагатись. — Він
виїжджає йому назустріч і зачіпає його. — Вейнемейнен дає Юкагайненові змогу показати свій розум,
але не хоче мірятися з ним силою. — Юкагайнен розпалюється, загрожує Вейнемейнену мечем. — Тоді
Вейнемейнен піддає його чарам. — Юкагайнен просить помилування, обіцяє, коли Вейнемейнен
відкличе свої чари, віддати за нього свою сестру Айно. — Вейнемейнен його звільняє. — Юкагайнен
вертається смутний додому, оповідає матері свою пригоду. — Горе молодої дівчини, яку хочуть віддати за
старого співотворця. — Радість матері, що має надію посвоячитися зі славетним богатирем.

Старий певний Вейнемейнен і почув там дивну мову, що

вік живе собі, вікує в степах
Вейноле1 широких та в дібровах
Калевали.
Там пісні свої виводить, повне
мудрості співає.
Він щодня співав натхненно,
він свої пісні виводив,
він розповідав у співі,
10 про речей первопочатки2,
що сьогодні ні дитині,
ні героям не до тями;
бо тепер часи недобрі
і народ здрібнів занадто.
Чутка ген пішла по світу,
розійшлась далеко слава
Вейнемейненових співів,
чародійливого слова.
От пішла на північ чутка, в
20
Похйолу заходить слава.
Жив собі там Юкагайнен,
молодий ляпонець3 щуплий;
якось він пішов у гості
співати краще можна і пісні
складати ліпші в степах Вейноле
широких та в дібровах Калевали,
аніж він оце співає, свою пісню в
батька взявши.
ЗО Розридався Юкагайнен, не
дають йому спочину
Вейнемейненові співи, кращі за
його співання.
Йде він до старої нені, до своїх
батьків приходить, каже їм, що
зараз їде, що лаштується в
дорогу, в путь до Вейноле, щоб
співом з Вейнемейненом
змагатись.
40 Батько сина не пускає, не
пускає сина мати, щоб до
Вейноле він їхав, щоб із Вейно4
там змагався. "Ні, тебе там
зачарують, зачарують і закинуть
34
рот і голову в замети, руку
викинуть на вітер, щоб рукою ти
не рушив, не ступив би і
50 ногами".
Мовив юний Юкагайнен:
"Добре батенько все знає, але
мати знає краще, знаю ж я за всіх
найкраще: я бажаю сперечатись і
змагатися з мужами.
Я співців ослаблю співом,
чаклунів я зачарую, заспіваю
так, що перший в них співець
останнім буде; я його в каміння
60 взую, в луб одягну йому ноги,
покладу на груди камінь, кам'яну
дугу — на плечі, дам з каміння
рукавиці, кам'яний надіну
шолом".
Так наважився упертий, він
бере коня зі стайні; з ніздер
полум'я пахкоче, сипле іскри
кінь копитом. Загнуздав коня
баского, в золоті запріг
70 гринджоли, сам усівся на
гринджоли, умостився на
сидінню.
Батогом коня ударив, вдарив
пужалном перлистим. Добрий
кінь біжить шляхами, полетів
румак чудовий.
Лине звідти хутко-прудко,
скаче день, один та другий,
третій день він хутко лине, а
80 коли минув і третій,
Вейноле степів засяг він в
піскуватій Калевалі.
Старий певний Вейнемейнен,
заклинач оцей одвічний, саме був
на тій дорозі, шляхом тим
спокійно їхав
КАЛЕВАЛА
в степах Вейноле широких, у
90 дібровах Калевали.
Молодий палкий ляпонець
шпарко спереду наїхав;
зачепилися голоблі, і гужі
переплелися.
Об хомут хомут аж тріснув, об
дугу дуга штовхнулась.
Тут вони і зупинились.
Стали двоє й міркували.
Крапотить з дуги водиця, з
100 голобель знялася пара.
І спитався Вейнемейнен:
"Звідки ти, з якого краю, що
женеш конем шалено, як
скажений наїжджаєш, ти хомут
порвав навіщо, ти зламав дугу
навіщо, нащо попсував
гринджоли, скорси поламав
обидва?"
Мовив юний Юкагайнен, сам
110 такі слова підносить: "Молодий
я Юкагайнен, але також хочу
знати, звідки ти, лайдаче, родом,
з кодла підлого якого?"
Старий певний Вейнемейнен
обізвався так на цеє, він такі
слова мовляє:
"Як ти юний Юкагайнен, так
звертай лишень з дороги, бо
молодший ти од мене".
120 Зараз юний Юкагайнен
промовляє так в одвіті:
"Що тут значить наша юність,
наша юність або старість; хто
знаттям переважає, та мудріший
хто за кого, тільки той дорогу
візьме, другий вступиться з
дороги; ти, старезний
Вейнемейнен, заклинач отой
одвічний.
130
ТРЕТЯ РУНА
Так готуймося ж до співу,
до пісень своїх берімось,
один одного почуймо,
починаймо тут змагання".
Старий певний Вейнемейнен
промовляє так в одвіті:
"Я співець не знаменитий,
заклинач я невідомий;
вікував я вік самотньо,
140 жив собі в краю
пустельнім
посеред степів питомих,
слухав там лишень зозулю.
Та хай буде, як хто хоче.
Хлопче золотий, повідай,
що ти знаєш більш від інших,
в чім над ними візьмеш гору?'
Мовив юний Юкагайнен:
"Я всього багато
знаю,
та одне я певне знаю
150 і найкраще розумію:
є на дим в покрівлі дірка,
а багаття коло печі;
тюленеві добре жити
і гаразд морській собаці:
досхочу жере лососів
та глитає сигів гори.
Сиг живе на дні
морському,
а лосось — на рівнім місці.
Щука треться саме в холод,
160 серед лютих бур зимою.
Боязкий горбатий окунь
восени у твань заходить,
треться влітку на сухому,
берег збуджуючи плеском.
А коли тобі ще мало,
то я ще багато знаю,
знаю, оленями оре
люд на півночі далекій,
а кобилами — на півдні,
170 а в Ляпонії — волами.
З*
35
гай стрункий росте на Пізі, на
вершині Горни — сосни.
Три страшні там водоспади
і озер великих троє,
три гори також високі
під отим небесним склепом:
Галлепиоре7 у тавастів8 ,
180 Катракоскі9 у карелів,
годі ж бо змогти Вуоксу10,
переважити Іматру11".
Мовив старий Вейнемейнен:
"Тям, дитино, баби мудрість не
пасує бородатим і жонатим не
подоба.
Ти скажи речей початок,
невмирущих діл глибокість".
Мовив юний Юкагайнен,
190 сам сказав слова такії:
"Розповім я про синицю, що вона є
тільки пташка, а єхидна — то
гадюка, йорж в воді — то буде
риба; м’якшає в землі залізо, а
земля — перекисає; тепла вода —
нездорова, пал вогню — річ
небезпечна, а вода — найстарші
ліки,
200 шум годиться до закляття.
З лікарів — творець найперший,
бог — порадник найстаріший.
Із гори вода побігла, а вогонь упав
із неба; ржа змінилась на залізо;
зародилась мідь у скелях.
Від землі болота старші; іва
найстаріше древо, а ялина —
перша хата,
210 камінь — перше є начиння".
Старий певний Вейнемейнен
промовляє так в одвіті:
"Чи ти щось додати маєш, чи усі
вже небилиці?"
36
Мовив юний Юкагайнен:
"Пам'ятаю ще я трохи, давнину
я сиву тямлю, як тоді зорав я
море, як скопав морську
глибокість; рибам вирив я
220 печери, опустив я дно морськеє,
розстелив тоді озера, гори
вергав я на гори, наскидав
великі скелі.
Був я шостая людина,
сьомим моцаком вважався;
утворив я небо й землю,
взяв повітря в певні межі,
стовп на воздусі поставив,
збудував небесну стелю,
230 ясен місяць напутив я,
осяйне поставив сонце,
прикотив на місце воза,
небо зорями засіяв".
Мовив старий Вейнемейнен:
"Брешеш ти над міру всяку; ти
не був при тому зовсім, як тоді
оралось море, як копалася
глибокість, рибам вирились
печери, дно морськеє
240 опускалось, порозстелено озера,
гори вергалось на гори, та ще
скелі наскидалось.
Не було тебе там видно, той
тебе не чув, не бачив, хто
спорудив небо й землю, взяв
повітря в певні межі, стовп на
воздусі поставив, збудував
небесну стелю, напутив хто
ясний місяць, сонце осяйне
250 поставив, воза прикотив на
місце, небо зорями засіяв".
Отже, юний Юкагайнен
мовить отакеє слово:
КАЛЕВАЛА
"Розум свій коли згубив я, дак
мечем шукати буду.
Нумо, ти, старезний діду, ти з
260 широким ротом старче, нумо
мірятись мечами, на їх леза
роздивімось".
Мовив старий Вейнемейнен:
"Та мені цілком безпечні і мечі
твої і мудрість, твої хитрощі, твій
дотеп.
Та хай буде, як хто хоче: із тобою
я, мізерним, міряти мечів не буду,
ти нікчемний і противний".
270 Розпалився Юкагайнен,
гнівом рот йому скривило,
трусить патлами сердито і
такеє мовить слово:
"Хто мечі боїться мірять і на леза
роздивлятись, так того своїм я
співом на свинячий писк оберну,
і людей такої вдачі я повсюдно
розпорошу: положу їх в купу
гною чи в куток до стайні кину".
280 Став похмурим Вейнемейнен,
він розгнівався страшенно: сам
тоді почав співати, сам він слово
зняв, нарешті.
Не дитячий спів почав він і не
забавку жіночу, він пісень співав
геройських, що їх діти не
співають, молодь і мужі статечні
знають їх до половини, бо часи
тепер недобрі, і народ здрібнів
290 занадто.
Зняв річ сміло Вейнемейнен,
сколихнулися озера, затрусились
гори з міддю, іздригнулося
каміння.
ТРЕТЯ РУНА
З скелі скеля вниз котилась і
трощилися бескети.
А дуга ляпонця стала
молоденькими гілками,
обернувсь хомут на іву,
на шлеї верба з'явилась,
золочені сани стались
побережною лозою, а батіг
перловий взявся на взбережжі
осокою; кінь ляпонця
білолобий 310 скам'янів край
водоспаду.
Меч із держалном злотистим
блиснув блискавкою в небі, став
веселкою над морем; лук
мальований зігнувся, та
шуліками в ляпонця стріли легкі
полетіли,
37
а собака тупомордий
кругляком зробивсь великим.
Дід і шапку відміняє,
320 з шапки стала довга хмара. Він
співає — рукавиці на квітки
перемінились, повстяна блукає
свитка
баранцями в синім небі,
а із пояса ляпонця зорі в
небі зазоріли.
Він співає — Юкагайнен по
стегно загруз в болото і по
пояс — в багновище,
330 у сипкий пісок — по плечі.
Оттоді-то Юкагайнен міг
збагнути, зрозуміти, що не тим
шляхом пішов він, що
побравсь в дорогу дурно,
38
щоб змагатися в закляттях
з Вейнемейненом великим.
Хоче рушити ногою
і ноги звести не може;
повернути другу хоче,
340 та вона узута в камінь.
Юкагайнена узяв тут острах
лютий, жах великий, він
страшне побачив лихо і такі
слова мовляє: "Вейнемейнене
розумний, віковічний
заклиначу, відміни ти
чаклування і візьми назад
закляття, відпусти мене ти
звідси,
350 увільни на волю з лиха.
Все тобі віддам на обмін, все
віддам тобі, що схочеш".
Мовив старий Вейнемейнен:
"Що ж мені ти дать гадаєш,
щоб вернув я чаклування, щоб
узяв назад закляття, щоб
пустив тебе я звідси, увільнив
на волю з лиха?"
Мовив юний Юкагайнен:
360 "В мене два прегарні
луки, пара луків
пречудових; з них один
влучає добре і стріляє
другий влучно; вибирай,
якого схочеш".
Мовив старий Вейнемейнен:
"Я твоїх не хочу луків, ти
дурний, мені їх нащо.
В мене в хаті їх такого, що
обвішано всі стіни,
370 всі гвіздки занято ними.
В ліс самі ті луки ходять і
стріляють там без мене".
Заспівав — і Юкагайнен
засмоктавсь у твань ще більше.
Мовив юний Юкагайнен:
"Маю два човни прегарні,
КАЛЕВАЛА
пару байдаків чудових; як стріла,
один літає, другий — збіжжя
перевозить: вибирай, якого
380 хочеш".
Мовив старий Вейнемейнен:
"Байдаків мені не треба, я човнів
твоїх не хочу, їх такого в мене
дома, що заставлено весь берег,
повно їх у всіх затоках: і вони
тривкі під бурю і міцні
навпроти вітру".
Знов співає — Юкагайнен
засмоктався в твань ще глибше.
390 Мовив юний Юкагайнен:
"Коні два на стайні в мене,
огирів чудових пара; під сідлом
один з них біга, другий швидко
тягне в возі; вибирай, якого
хочеш".
Мовив старий Вейнемейнен:
"Коней тих мені не треба,
огирів твоїх хвалених; в мене їх
такого дома, що стоять при
400 кожних яслах і стоять у кожнім
стійлі, хвиля плеще їм на спині,
на кряжах ставки мигочуть".
Знов співає — Юкагайнен ще
загруз у твані глибше.
Мовив юний Юкагайнен:
"Вейнемейнене, дідусю! відміни-
бо чаклування і назад візьми
закляття.
Шапку золота добуду, в бриль
410 срібла тобі насиплю, що з війни
приніс мій батько, на бойовиську
надбавши12".
Мовив старий Вейнемейнен:
"Я срібла твого не хочу, а й те
золото нінащо.
Маю їх багато дома,
ТРЕТЯ РУНА
у коморах ними повно,
скрині напхано — до верху;
в мене золото, як місяць,
а срібло старе, як сонце".
Знов співає — Юкагайнен
заситився в твань ще більше.
Мовив юний Юкагайнен:
"Вейнемейнене дідусю!
відпусти мене ти звідси,
увільни на волю з лиха.
Я віддам тобі все збіжжя,
430 всі лани тобі віддам я,
щоб життя порятувати,
щоб уникнути заглади".
Мовив старий Вейнемейнен:
"Я ланів твоїх не хочу,
мені збіжжя не потрібне;
маю й так того багато:
де не зирк, усюди нива,
бовваніють всюди скирти.
Та і нива в мене ліпша,
440 і чистіші околоти".
Знов співає — Юкагайнен
заситився в твань ще глибше.
Та, нарешті, Юкагайнен
зовсім скис, перелякався.
Аж по рот загруз в багно він,
з бородою — у болото.
В рот набився мох з землею,
а в зубах кущі загрузли.
Мовив юний Юкагайнен:
430 "Вейнемейнене премудрий,
славний, вічний заклиначу,
поверни назад закляття,
дай мені топтати рясту,
відпусти мене ти звідси.
Мулом очі заліпились,
ріже вже пісок зіниці.
Якщо візьмеш ти закляття,
злу свою замову вернеш,
то віддам тобі я Айно,
460 доньку матері моєї,
39
хай мете тобі в селитьбі і господу
чисто держить, хай діжки шурує
й парить і пере твою одежу, тче
сріберні покривала і медовики
хай смажить".
Старий певний Вейнемейнен
віджививсь, повеселішав, він
зрадів, що Юкагайнен жінку
дасть йому на старість.
470 Сів на радісну він скелю, став
собі на камінь співу, заспівав він
трохи, ще раз, втретє заспівав ще
трохи.
Взяв назад він чаклування,
повернув свої закляття.
Вийшов юний Юкагайнен, із
болота тягне шию, тягне бороду із
твані.
Скеля знов конем зробилась,
480 кущі в сани обернулись, з осоки
батіг вродився.
Хутко він лаштує сани, швидко
сам у них метнувся... Звідти він
смутний мандрує, у недоброму
гуморі до коханої матусі, до
батьків своїх береться.
Він чкурнув, немов шалений, і
під’їхав божевільно: поламав об
клуню сани, а голоблі — об
490 ворота.
"Що за знак", — гадає мати, і
промовив слово батько:
"Тю! дурний, зламав навіщо і
гринджоли, і голоблі.
Що ти їдеш, як шалений,
прилетів, як божевільний?"
І заплакав Юкагайнен, і
слізьми обливсь гіркими, звісив
голову понуро, шапку зсунув
500 якось набік,
40
побілілі губи стиснув, опустив
журливо носа.
Мати перша поспиталась,
захотіла правду знати:
"Ти чого, синочку, плачеш, що
тобі завдало смутку?
Чом ти білі губи стиснув,
510 опустив журливо носа?"
Мовив юний Юкагайнен:
"Рідна ненечко, кохана, лихо
скоїлось зі мною, нещаслива,
зла пригода.
Без причини я не плачу, є
причина, щоб тужити.
Я довіку буду плакать, вікувати
вік у смутку: бо сестру, кохану
Айно, доню любої матусі,
520 Вейнемейнену прирік я, щоб
йому була за жінку, старцю
хирному підпора, діду кволому
підстава".
Мати сплеснула руками,
заплескала у долоні, промовляє
так в одвіті:
"Сину рідний мій, не плач-бо,
чей нема причини плакать і
нема чого журитись.
530 Пестила я цю надію, дуже довго
я чекала, щоб оцей герой
могутній, щоб той дужий
Вейнемейнен та моїм зробився
зятем, чоловіком доні любій".
Молода те чує Айно і гіркі
сльозини ронить, плаче день і
другий плаче, сидячи на ганку,
тужить, з туги жалібно
голосить,
540
КАЛЕВАЛА
з скрути, що вразила серце.
Мати їй сказала ось як: "Що
ти плачеш, дочко Айно?
Наречений твій могутній, за
героя віддасися, щоб сидіти
край віконця, на ослоні
розмовляти".
Відмовляє дочка мамі:
550 "Мамо, матінко рідненька, є,
кохана, з чого плакать: шкода
кіс моїх чудових, юних кучерів
шкодую, жаль дівочого волосся,
що замолоду покриють та
завчасу їх зав'яжуть.
Я вбиватимусь довіку за те
сонце любе-миле, за цей місяць
тихий-ясний, за блакить
прозору неба. Треба їх мені
560 покинуть, їх дівча забути
мусить коло братнього ослона
та батьківського віконця".
До дочки говорить мати,
молодій стара мовляє:
"Кинь, дурна, свої печалі, годі
плакати, нещасна!
Без причини ти ридаєш,
побиваєшся даремно.
Боже сонце любе-ясне на землі
570 повсюдно світить, не в саме
віконце батька, не лиш на ослін
до брата. Ягідок багато всюди,
на галявинах суниці.
Недотепо! Там їх можеш ти
набрати скільки схочеш,
більше, ніж у лісі батька чи на
полі свого брата".
580
ЧЕТВЕРТА РУНА
Вейнемейнен здибає Айно в лісі і просить вийти за нього заміж. — Айно не хоче і з плачем вертається
додому. — Мати її силкується потішити і заохочує вистроггися в найкраще убрання. — Дівчина
слухається поради, потім знову нарікає на свою сумну долю. — - Виливаючи свої жалі, вона приходить
над море. — Там купаються троє дівчат. — Вона хоче купатися разом з ними, розбирається і кидається в
воду. — Хвилі її заносять, і вона топиться. — Заєць приносить матері Айно сумну звістку. — Вона
заливається гіркими слізьми; з тих сліз виходять три річки і дев’ять водоспадів, і серед водоспадів
ростуть
берези; в їх верховітті кують три золоті зозулі.
Молоде дівчатко Айно, Я ношу простеньку сукню, хліба
Юкагайнена сестричка, в житнього вживаю.
гай пішла гілок нарізать, в Я сиджу в батьківській хаті,
лісі віників зробити. ЗО вкупі з ненькою своєю".
Віник батькові зв’язала, а Далі хрещик із міжгруддя,
матусі — другий віник, і, золоті каблучки з пальців, з
нарешті, третій віник в’яже шиї перли поскидала, з голови
братові своєму. червону стрічку, зо зла кинула
От хапається, простує із в болото, в чагарі все
10 гайочка до домівки. пошвиргала і з плачем пішла
Аж надходить Вейнемейнен, стан додому та, ридаючи, — до
стрункий в гаю він бачить, на хати.
траві дівчатко гоже, він слова такі Батько Айно край віконця
мовляє: 40 майстрував був топорище.
"Не носи ти ні для кого, а "Ти чого, дитино, плачеш, чим ти
для мене тільки, дівко, на журишся, дівчатко?"
прекрасній шиї перли, "Є причина, батьку, плакать, є
золотий носи ти хрещик; нудьга і сум на серці, тим я й
заплітай для мене коси, плачу, любий тату, і з плачем
20 перев’язуй їх стрічками". прийшла до тебе, бо згубила з шиї
Дівчина відповідає: хрещик, гарні застібки від паса.
"Ні на кого я не важу, як ношу на Срібний хрещик був у мене, мідні
шиї хрещик і шовкову стрічку в застібки носила".
косах. Вбрання кращого не треба, 50 Брат сидів там коло брами,
за булки мені байдуже. різьблену дугу робивши.
42
"Ти чого, сестрице, плачеш, ти
чого вдалася в смуток?”
"Є причина плакать, брате, є
нудьга і сум на серці: через те я,
брате, плачу і з плачем прийшла
до тебе, що згубила з пальця
перстень, а коштовні перли — з
60 шиї; золотий із пальця перстень,
з шиї срібнії перлини".
От сестра сиділа в дверях,
золотий там пояс ткала:
"Ти чого, дитино, плачеш?
Ти чого, дівча, смуткуєш?”
"Є чого, сестрице, плакать, є
нудьга і сум на серці; через те я,
серце, плачу і з плачем прийшла
до тебе: з скронь моїх упало
70 злото, а срібло — з мого волосся,
із чола блакитна бинда, з голови
шнурок червоний".
У коморі за дверима брала
матінка сметану.
"Ти чого, дитино, плачеш?
Ти чого, дівча, сумуєш?"
"Мати люба, ненько рідна, ти
моя затуло кревна!
Є мені чого журитись і на долю
80 нарікати: ось чому я, мати, плачу
і з плачем прийшла до тебе: я
гілки шукала в лісі, в гаї віники
робила, віник татові зв’язала, і
тобі зв’язала віник, і нарешті
третій віник мому братові
зв’язала.
Вже додому йти я хтіла, йшла
дібровою хутенько.
З ниви так сказав Осмойнен,
9 Калевайнен з поля мовив:
0
КАЛЕВАЛА
"Не носи ти ні для кого, а для
мене тільки, дівко, на
прекрасній шиї перли, золотий
носи ти хрещик; заплітай для
мене коси, перев’язуй їх
100 стрічками.
З грудей кинула я хрещик, з шиї
перли-самоцвіти, із чола
блакитні бинди, з голови
шнурок червоний, зо зла кинула
в болото, в чагарі все
швиргонула, а сама йому
сказала:
"Ні на кого я не важу, хрещик
носячи на шиї, стяжку маючи у
110 косах; вбрання кращого не
треба, за булки мені байдуже,
просте маю я убрання, хліба
житнього вживаю; я сиджу в
батьківській хаті вкупі з
ненькою моєю".
Мати дівці відмовляє,
молодій стара говорить:
"Годі, дочко, плакать, годі!
Не журись, моя дитино!
120 Цілий рік вживай ти масла, ти
тоді ставніша будеш; другий рік
ти їж свинину, огряднішою ти
будеш; хліб з сметаною — на
третій, ти тоді красуня станеш.
На горі стоїть комора, в тій
поставлена коморі скриня з
скринею щільненько і шкатула
— на шкатулу.
Ти відкрий найкращу скриню,
підніми пістряве віко, золотих
130
шість пасів знайдеш, сім
чудових синіх суконь: донька
місяця їх ткала, донька сонця
мені зшила.
ЧЕТВЕРТА РУНА
За колишніх молодощів,
я ще дівкою, бувало,
ягідок шукаю в лісі, 160 Я два дні їх поносила, а
140 на горі беру малину.
Якось раз я там уздріла:
місяцівна тче, я чую, і
пряде сонцівна, бачу,
на узліссі коло гаю, край
зеленого лісочка.
Боязливо підійшовши,
коло них я тихо стала й
почала своє благання, до
паннів я так сказала:
150 "Місяця і сонця панни,
дайте-но срібла та злота,
дайте дівчині-небозі,
дівчині убогій дайте".
Місяцівна злота дала,
а срібла дала сонцівна,
золота кибалка вийшла,
вийшов ще й начільник
срібний.
43
Я домів прийшла, мов квітка,
до батьків прийшла весела.
на третій поскидала.
Золоту зняла кибалку, срібний
скинула начільник, понесла
нагору в хатку
і поклала тихо в скриньку; там
лежить вона і досі, я не
бачила їх більше.
Ти надінь шовкові стяжки,
золотий вбери начільник.
170 Ти візьми блискучі перли,
золотий на шию хрещик і
сорочку полотняну.
Вийми ти тоненьку сукню, що
з м’якої вовни зшито. Там
візьми шовковий пояс і
панчішечки шовкові,
тонкошкірі черевички.
І гаразд заплівши коси,
44
кісником зв’яжи шовковим.
Не забудь, гляди, каблучок,
вийми золоті наруччя.
Так убравшися в коморі, ти
приходь додому швидше,
своїм родичам на радість,
всьому домові на втіху.
Наче квітка гожа будеш,
наче ягідка хороша; ти
вродливішою станеш,
веселішою ти будеш".
190 Так матуся їй сказала,
мати доньці так мовляла.
На слова та не вважає і не
чує, що їй кажуть, плаче
ревними сльозами, по
двору іде ридає,
промовляє слово скорбне
і такії речі мовить:
"Що то є веселих думка,
КАЛЕВАЛА
що то є душа щасливих,
200 чи ж не те веселих думка,
чи не те душа щасливих, що
вода, коли хвилює, що та
бідна хвиля в ночвах? Що то є
бездольних думка, що душа
качок сивеньких?
Чи ж не те бездольних думка, та
душа качок сивеньких, що
брудний льодок на стрісі, що вода
стояча й чорна?
210 Часто як дівоча думка, гадка
дівчини слабкої, полем
боязко мандрує, в гай
невпевнено заходить, по
степах собі блукає, по кущах,
по моху бродить, від смоли
не краща гадка, не біліша за
той вугіль.
О, мені багато б краще,
ЧЕТВЕРТА РУНА
щоб була я не вродилась, щоб
була не виростала та не бачила
б на світі ані смутку, ані лиха.
Краще б жить мені недовго:
ночі шостої сконати, ночі
восьмої померти; не багато б
мені треба: трохи хустя на
сорочку та куток під муравою,
трохи сліз з очей матусі, може,
ще сльозу від батька, мабуть,
півсльози від брата".
230 Плаче Айно день і другий,
мати знов її питає:
"Дівчино, чого ти плачеш? Ти
чого, дівча, горюєш?" "Як же б
то я й не ридала, не жаліла літ
дівочих!
Ти ж мене пообіцяла, віддала
ти доню рідну дідуганові на
втіху, діду кволому на поміч,
поточистому в підпору,
240 пильнувати його хати; краще б
доню ти послала у глибінь
морську холодну, щоб сигам
була сестриця, рибам подруга
моторним. Краще б плавати у
морі, у глибоких хвилях жити,
бути там сигам сестрою і
подругою тим рибам, як
старого потішати, бути в
помочі хиткому, падаючому в
250 підставі, поточистому в
підпорі”.
Дівчина йде до будинку і
простує до комори; відкрива
найкращу скриню і знаходить
там, на споді, золотих шість
поясочків,
260
45
суконь семеро чудових.
Убирається препишно, вибирає,
що найкраще: і кладе на скроні
злото і срібло ясне на коси,
понад очі синю бинду, на чоло
червону стяжку.
Далі вийшла і мандрує і
байраками, і долом, і
степами, і болотом,
270 густотінними лісами, і співа
собі тихенько — як ішла, то
так співала:
"Сум важкий мені на серці і
тяжка нудьга гнітюча.
Сум, проте, не буде важчим і
нудьга не стане більша, як
помру я, нещаслива, у важких
сконаю муках, при своїй
страшній печалі, при журбі
280 своїй безкраїй.
От тепер година впала, щоб
лягти в труну соснову і зійти в
домівку Мани1, до дверей дійти
Туоні.
І не плакатиме батько, не
журитиметься й мати, сестрин
вид сухий від плачу, сліз вочу не
буде в брата, як сховаюсь я у
воду, упаду в морськую піну, у
290 безодню чорну зникну, в твань,
помішану з намулом".
День іде вона і другий, та
нарешті аж на третій вже
дісталася до моря, на травою
вкритий берег. Смерклося і вже
в темноти все довкруг
позападало.
Цілий вечір там ридала,
плакала всю ніч до рання,
300 сидячи собі на скелі
46
та сумуючи самотньо,
Айно досвітку діждалась,
подивилась, — аж три панни
плинуть хвилями морськими;
Айно легким кроком тихим
хоче йти до них четверта,
надійти, як п’ята вітка.
310 На моріг вона скидає убрання
своє коштовне, а панчохи на
земличку, черевики на каміння.
На пісок скидає перли, а на
скелі — злотні персні.
Там стояв бескет у хвилях,
маячів далеко в морі.
Плине дівчина до нього, хоче
вибратись на гору.
320 Ледве панна там ступила,
забажала відпочити на
розтріснутім камінні, на оцій
маячній скелі, як упав у воду
камінь, скеля — аж на дно у
море; разом з каменем упала, з
тим гладким бескетом Айно.
Так та рибонька упала,
так загинула небога,
330 і, вмираючи, сказала, як
гойдалася на хвилях:
"Я пішла купатись в морі,
погойдатися на хвилях; от я,
курочка, упала, пташка бідна,
потонула. Батьку любий, ти
ніколи за життя свого довіку не
лови собі тут риби на просторі
вод широких.
340 Я пішла на берег митись, я
пішла купатись в морі; от я,
курочка, упала, пташка бідна,
потонула.
Ти ніколи, рідна нене,
КАЛЕВАЛА
за життя свого довіку не бери
води в затоці, щоб діжу
вчинять до хліба.
Я пішла на берег митись, я пішла
купатись в морі;
350 от я, курочка, упала, пташка
бідна, потонула.
Ти ніколи, брате любий, за
життя свого довіку не давай
води коневі на оцім
нещаснім місці.
Я пішла на берег митись, я пішла
купатись в морі; от я, курочка,
упала, пташка бідна, потонула.
360 Ти ніколи, сестро мила, за
життя свого довіку не мочи
очей хороших і не мий у
рідній бухті, бо уся вода в
цім морі тільки кров із жил
дівочих; риби всі, що тут у
морі, тільки м’ясо з мого
тіла; чагарі, що тут над
морем, кісточки мої дівочі;
370 а трава, що тут буяє, з мого
виросла волосся".
Так та дівчина сконала, пташка
бідна, запропаща.
Хто б узявся мовить слово,
хто б узявся скласти мову в
хату гарного дівчати, в рідний
двір красуні Айно?
Чи ж ведмідь те слово скаже, чи
ж ведмідь складе ту мову?
380 Ні, йому не скласти мови, на
корів він нападає.
Хто б узявся мовить слово, хто б
узявся скласти мову в хату гарного
дівчати, в рідний двір красуні
Айно?
Вже ж не вовк те слово скаже,
ЧЕТВЕРТА РУНА
і не вовк складе ту мову.
Не здола він скласти мову,
бо ягнят він забиває.
390 Хто б узявся мовить слово, хто
б узявся скласти мову в хату
гарного дівчати, в рідний двір
красуні Айно?
Чи ж лисиця слово скаже,
чи ж вона складе ту мову?
Ні, вона не скаже слова, бо гусей
вона пантрує.
Хто б узявся мовить слово, хто
б узявся скласти мову
400 в хату гарного дівчати,
в рідний двір красуні Айно?
Чи ж то заєць слово скаже, він
хіба складе ту мову? Заєць так
відповідає:
47
"Сількість, я ладен на теє”.
От біжить, полинув заєць,
поспішає довговухий, хутко
скаче клишоногий, швидко
мчиться косоротий до дівчачої
410 домівки, до питомої оселі.
Шпарко він підбіг до лазні,
край порога зупинився,
а в тій лазні все дівчата,
кожна має в руці віник:
’’Кривоокого ми зварим,
вирлоокого спечемо,
господарю на вечерю,
на сніданок господині,
420 милій доні на полудник,
на обід зготуєм сину”.
Відповів на те їм заєць,
48
вирлоокий гучно мовив:
"Хай сюди надійде Лемпо2 в
чавуні собі варитись.
Я прийшов, щоб вам звістити,
мовити такеє слово:
"Красна дівчина загибла, на ній
цинове намисто, срібна застібка
430 укупі та мідяний поясочок.
Панна в хвилі опустилась, в
глибочінь морів обширних, щоб
сигам сестрою бути, бистрим
рибам за подругу".
Заридала мати ревно,
обливаючись сльозами,
говорити смутно стала, слово
жалібно мовляти: "Матірки! Ви
не невольте за життя свого
440 ніколи, щоб ішли до шлюбу
дочки, віддавалися з принуки,
як подружжя не до мислі, як
мені, дурній, хотілось доню
силою віддати, цю куріпочку
рідненьку".
Мати плакала, а сльози
ручаями та струмками із очей
старої бігли на її змарнілі лиця.
Ось одна сльоза, ось друга,
450 ось гіркі збігають сльози з
помарнілих лиць старої до
грудей, що дишуть важко.
Ось одна сльоза, ось друга,
ось гіркі збігають сльози із
грудей, що важко дишуть, в
пелену розкішну сукні.
Ось одна сльоза, ось друга,
ось гіркі збігають сльози з
перели в розкішній сукні на
460 мережані панчохи.
Ось одна сльоза, ось друга,
КАЛЕВАЛА
ось гіркі збігають сльози із
мережаних панчішок на високі
черевики.
Ось одна сльоза, ось друга, ось
гіркі збігають сльози із високих
470 черевиків під її обидві нозі.
На добро землі — у землю, на добро
воді — у воду.
Як стекли вони на землю, три
струмочки утворили, потекли
трьома річками із води, що слізьми
повна, що з обличчя збігли прудко,
що текли із лиць багато.
На струмку такім, на кожнім
водоспад вогненний рине; серед
480 піни водоспаду три сполученії
скелі; і край кожної скелини знявсь
гарнесенький горбочок; на
шпильку горба на кожнім три
прекраснії берези.
На вершках, на тих березах, три
зозуленьки кувало.
Всі три разом стали кликать; кличе
з них одна: "кохання",
"наречений" — кличе друга, кличе
490 третя: "радість, радість”.
Що гукає все: "кохання", ця три
місяці іукає до дівчат, що
потопились без кохання в хвилях
моря.
Що гукає: "наречений”, шість та
місяців гукає до усіх тих наречених,
що взаємності не мали.
А що кличе: "радість, радість",
вік гукає та зозуля тій це матері
500 нещасній, що всі дні ридає гірко.
Мати бідна так сказала,
ЧЕТВЕРТА РУНА 49

як почула глас зозулин: як горох, спадають краплі,

"Мати бідна, ти не слухай як боби, течуть великі.
довгоголосу зозулі. Упада життя на лікоть і на
510 Як почне вона кувати, корх старіє тіло, все воно
серце дуже затріпоче, мені тріпоче, як зозулин
сльози виступлять на очі, голос чую".
і вода збіжить по лицях;

4 5-162
 П'ЯТА РУНА
Вейнемейнен іде шукати Айно. — Він закидає сіті в море і витягає дивовижну рибку. — Саме коли він
готується її розчинити, вона вислизає з рук і докоряє йому, що він у ній не впізнав Юкагайненової
сестри. — Вейнемейнен благає її вернутися. — Але дівчина не вертається. — Вейнемейненова мати тоді
обзивається з домовини і радить йому, щоб він пішов шукати собі іншої відданиці між дівами Похйоли.

Розповідано вже вісті, чутка Там боги суть водянії,

певна надійшла вже, що дівчина
утопилась, молода померла
панна.
Старий певний Вейнемейнен
як дізнався, зажурився, плакав
ввечір, плакав рано, цілі ночі
гірко плакав, що загинула
красуня, що дівчина утопилась у
10 безмежному просторі, в глибині,
де хвиль багато.
Повний суму і гризоти, з
серцем, що печально билось, він
пішов на берег моря і такі слова
промовив:
"Ти скажи, Унтамо1 сонний, сни
свої скажи, ледащо, де води боги
домують, де живуть панни
Веллямо2".
Мовив Унтамо дрімливий, сни
20
свої сказав ледащо:
"Вод боги он там домують, там
живуть панни Веллямо: на
туманному виріжку, на
острівчику лісистім у глибокім
темнім морі, там далеко в чорній
твані.
30 там живуть панни
Веллямо. Там сидять в тісній
коморі, у вузькій, малій хатині,
там, на камені рябому, в грубій
скелі, саме в серці". Вийшов
старий Вейнемейнен, став він
на човнову пристань, взявши
вудочку тихенько, роздививсь
на волосіння. Положив гачки в
торбину,
40 заховав уду в кишеню.
Веслувати став він шпарко,
кермувать на виспу човник,
на ріжок туманний вийшов,
на укритий лісом берег.
Він налагодивсь на ловлю,
розпростав довженний волос,
повернув уду рукою і гачок
закинув в воду. Витягав його,
вудивши;
50 мідне вудлище тремтіло, в
волосіні срібло грало,
шелестіло злото в шнурі.
Дня погожого одного, як
заграв веселий ранок, на вуду
зловилась рибка, на гачок
залізний — сеньга.
П'ЯТА РУНА
Старий певний Вейнемейнен
швидко тягне рибу в човник,
бистро кидає на денце через
60 виспи сеньговії.
Взявши, дивиться на рибку І
такі слова мовляє: "Дивовижна
це рибинка, я таких не бачив
зроду: не вилискує лосось так,
не блискоче так пестружка, не
така і щука сива, плавників в
русалки більше, у водяника їх
менше; биндочок вона не має, а
русалки носять пояс, ну, а в
70 курочки є вуха.
Риба ця, неначе сеньга, наче
окунь з вод глибоких".
Вейнемейнен на ремені мав
ножа у срібних піхвах; він бере
ножа негайно, і виймає з піхов
срібних, розчинити хоче рибку,
карбувати хоче сеньгу, щоб
зробить собі снідання, собі
закуску на ранок, щоб обід собі
80 зварити, щоб було й на
підвечірок. Розчинять він хоче
рибку, черевце почав їй різать.
Хутко вислизнула сеньга, в
море кинулася рибка з човна
сірого зі споду, з байдака старого
діда.
Підвела з води голівку,
правим висунулась боком на
морськім на п'ятім валі, а на
90 шостім режі в сіті праву
випростала руку, зблиснула їй
ліва ніжка, аж на семій смузі
моря,
4*
51
на дев'ятому боввані.
Промовляє риба дивно 100 і
такую мовить мову: "Вейнемейнене
дідусю, не на те я випливала, щоб
мене, сеньгу, ти різав, розчиняв
мене, як рибку, щоб зробив сніданок
з мене, собі закуску на ранок, щоб
собі обід готовив та ще й, може,
підвечірок!"
Мовив старий Вейнемейнен:
110 "Так ти нащо випливала?"
"Випливала я на теє, щоб
куріпкою спокійно на руках
твоїх сидіти, щоб тобі за жінку
бути, щоб тобі стелити постіль,
подушки на ліжко класти,
причепурювати хату, вимітати
там підлогу, дров приносити до
хати,
120 і, багаття розпаливши,
буханців спекти великих
та медовиків
смачнющих, щоб ківшем
носити пива і сідать до
столу разом.
Зовсім я не сеньга з моря і не
окунь з вод глибоких, дівчина я
молоденька, Юкагайнена
сестриця.
Ти мене шукав так довго,
130 цілий рік мене бажав ти.
Ти старий і нерозумний,
Вейнемейнене безглуздий!
Не тобі мене зловити.
Я із Веллямо русалка, я дочка
єдина хвилі".
Мовив старий Вейнемейнен,
мовив жалібно і сумно:
"Юкагайнена сестра ти?
52
Так вертайсь, прошу-благаю”.
Ні, вона назад не прийде вже
ніколи аж довіку.
Хутко в хвилі затопилась,
опустилась зверху в море, аж на
спід, на сірий камінь, до
розколин щонайглибших.
Старий певний Вейнемейнен
погадав, думками кинув, що
ж тепер його чинити? От потяг
він пильно сіті 150 вдовж і
поперек по хвилях через бухти і
затоки, через тихі води тягне,
через води на Вейноле, через
виспи Калевали, через притемні
безодні, по хребту широкім
моря, через Юколи струмочки,
через всі саги ляпонські.
КАЛЕВАЛА
Він піймав багато рибок,
160 майже всіх, що єсть у морі,
не вловив він тільки рибки, що
була йому на серці: ні
русалочки Веллямо, ані
донечки потоків.
Тут старий той Вейнемейнен
став сумний і зажурився,
шапка набакир схилилась3, він
такі слова мовляє:
”Я дурний і нерозумний,
170 і людина я безглузда.
Вдався я з здоровим тямом, з
добрим розумом вродився, і
до всього чулим серцем. Мав
я все оте давніше, а тепер усе
те зникло під лиху оцю
годину; як на силі підупав я,
глузд в мені помер неначе,
П’ЯТА РУНА
і прозорливість пропала,
мудрість вся пішла до інших.
Ту, якої я бажав так,
через цілий вік шукавши,
ту із Веллямо русалку,
моря доню молодую,
щоб узяти за дружину,
мати жінкою на старість,
панну вудкою піймав я і потяг
собі у човник.
Втримати, проте, не зміг я,
190 не приніс до себе в хату,
відпустив назад у море, у
морську безодню темну”.
Він пішов помалу шляхом, все
зітхаючи журливо, простував
додому прямо і премудре мовив
слово:
"Я колись зозулин голос, часто
чув — вона співала рано-вранці,
пізно ввечір,
200 а було співа опівдні.
Де ж пропав прекрасний голос,
чом ж умер чудовий поспів?
Смутком голос надірвався, сум
його узяв з собою.
Я не чую більше співу ні тоді, як
сонце сходить, ні увечері, ні
вранці, ні опівдні вже не чую.
І собі не дам я ради,
53
як мені тривати в світі, як по цій
землі блукати?
Якби ще моя старенька моя мати
не померла, то мені сказала б
ясно, що я мав би починати, щоб
не вдаритися в тугу, не вдаватися
у смуток, під оці часи недобрі,
220 під оцю лиху годину”.
У труні проснулась мати, з-під
землі відповідала:
”Не вмирала мати в тебе, ще не
спить твоя старенька, щоб тобі
сказати ясно, як поводитися
мусиш, щоб не вдарився ти в
тугу, щоб і в смуток не вдавався
під оці часи недобрі,
230 під оцю лиху годину.
Дочок Півночі шукай же,
знайдеш їх, дівчаток гарних,
вдвоє кращих і ніжніших, раз у
п'ять, у шість здоровілих, ніж оці
ляпонки мляві, осоружні, язикаті.
Там візьми собі за жінку, чисту
Півночі дитину, що на позір буде
гожа,
240 і поставою прекрасна,
що то в неї зріст високий,
прудкі ноги, гнучке тіло”.
 ШОСТА РУНА
Вейнемейнен простує до Похйоли. — Юкагайнсн, що не забув зневаги від нього, палає помстою, чатує
на
нього на дорозі, узброєний луком. — Даремно мати силкується відвернути його від повзятої думки. —
Юкагайнсн зміряє у Вейнемейнена, але влучає в його коня; кінь падає й тягне за собою в море богатиря,
де той стає іграшкою великої бурі. — Юкагайнен хвалиться матері своїм учинком.
Старий певний Вейнемейнен 30 луковину пооздобив.
вже налагодивсь рушати Лук зробив він із заліза,
ув оті холодні села, луковину вилив з міді та обклав
в Похйолу оту похмуру. її він злотом та срібла туди
Кінь його від трини легший, додав ще.
легший від гороховини. Де ж то він знайшов мотузку,
Він надів йому попругу, тятиву як полагодив?
золоту накинув трензлю. Взяв льняні нитки у Лемпо,
Сів на спину румакові жили лосячі в Хіїсі1.
10 і пустився у мандрівку. Луковина вже готова,
Він жене хутенько шляхом і 40 і кінці готові в лука.
верстає версти швидко Вийшов лук на око гарний,
румаком від трини легшим, коштувати мусив много.
легшим від гороховини. Коник став на самім версі, по
Полем Вейноле жене він, по краях біжить лошатко, ведмежа
піщаній Калевалі, румаком він спить на заломі, на карбах
шпарко скаче від батьківщини все дрімає зайчик.
далі. Він вирізує і стріли, тричі
Він морським мандрує кряжем 20 пір’ям обтикає, точить стрілище
по розложистих простррах. з заліза,
В румака сухі копита, 50 із гілок смолистих кінчик.
незамоченії ноги. Він вже вирізав ті стріли і тоді
Молодий же Юкагайнен, той обтикав пір’ям, пір’ям ніжним
плохий ляпонський хлопець, ще і голубиним, горобця тонкими
досі пеклом дихав, він давно, давно крильми.
вже заздрив Вейнемейнену Гарту дав готовим стрілам,
старому, віковим його закляттям. умочив жало гострюще у соку
Змайстрував він лук вогненний, змії отруйнім, в трутизняній
крові гада.
ШОСТА РУНА
Як були готові стріли,
він нап'яв свойого лука.
Вейнемейнена чекав він,
чатував на свого друга.
Вранці, ввечері, опівдні
ревно жде його ляпонець.
Вейнемейнена чекає,
жде його без відпочинку.
Засідає під віконцем
і пильнує край баркану,
прислухається над шляхом,
70 виглядає друга в полі.
Висить сагайдак на спині, а в
руках той лук чудовий. Чатувати
його далі поза другу хату вийшов,
над шпилем гори вогненним,
понад виступом великим, над
вогнистим водоспадом, над ріки
святої виром.
Врешті одного світанку
80 оком скинув він на захід і на
північ подивився.
Повернув лице до сонця: бачить
— щось у морі чорне, запримітив
щось там синє.
"Чи не хмарка то зі сходу, чи не
досвіток ранковий?"
Ні, не хмарка то зі сходу, то не
досвіток ранковий, то старезний
Вейнемейнен,
90 заклинач отой одвічний.
Він до Похйоли простує, їде він
до Піментоли2 румаком од трини
легшим, легшим від гороховини.
Лук підносить Юкагайнен, той
плохий ляпонський хлопець,
тятивою бризнув з гніву і націлив
лук чудовий Вейнемейнену на
згибель,
100 щоб умер Сувантоляйнен .
55
Мати перш його спитала,
так його пита сивенька:
"Ти для кого справив лука ще й
обклав його залізом?"
Відповів їй Юкагайнен і
сказав слова такії:
"От на що я лука справив ще й
обклав його залізом: щоб
загинув Вейнемейнен,
110 щоб умер Сувантоляйнен.
Я заб'ю старого Вейно,
заклинача вікового.
В саме серце і в печінку, я йому
в лопатку влучу".
Та стрілять не дозволяє,
мати не велить стріляти:
"Вейнемейнена не руш ти,
сина Калеви не рухай, роду
славного той Вейно,
120 сестрин син, мені він небіж.
Якщо ти його застрелиш, вб'єш
ти сина Калевали, ох, тоді
позникне радість, пропаде навік
співання; на землі ж тут краща
радість і співання тут гарніше,
ніж отам в просторах Мани, в
тих оселях Туонели".
Молодий же Юкагайнен 130
міркував не дуже довго,
повстримався на хвилину: щоб
стріляти — зняв він руку,, щоб
націлити — зняв другу, тятиву
тримає цільно.
Він такі слова говорить і
таку мовляє мову:
"Хай загине він навіки, на землі
хай зникне радість, хай усі пісні
пощезнуть,
140 а таки я вб'ю старого".
Лук вогненний він націлив, на
коліні лівім держить
56
міднокутеє оружжя; став
на праве він коліно, з
сайдака стрілу виймає,
витягає ту пірчасту —
вийняв ту, що най
міцніша, і що стрілище
найкраще, і, на лук її
поклавши,
150 тятиву-жилу напнув він.
Нахилив тугого лука, до
плеча праворуч держить, він
налагодивсь до стрілу в
Вейнемейнена старого і слова
такі промовив:
"Линь, полинь, жало березне,
полети, ялинне стрільно,
розпростайсь, жило із лося. Як
рука націлить низько,
160 хай стріла полине
вище; як націлить
надто вгору, хай
помчить стріла та
КАЛЕВАЛА
От він брязнув тятивою,
похопивсь стрілу пустити;
вгору та стріла злетіла, через
голову у небо: оболоки
розірвались і порепалися
хмари.
Не вдавався він у тугу —
170 другу знов стрілу пускає:
полетіла вона низько, в землю
глибоко встромилась; в Маналі
їй захотілось розметати горб
піщаний.
Зараз він пускає третю, і
влучила цяя третя просто
лосеві у шию, і в коня того
встромилась, що був легший
від соломи,
180 легший від гороховини, — і
крізь м’ясо, і крізь кості, і
крізь лівую лопатку.
ШОСТА РУНА
Повалився Вейнемейнен,
хутко пальцями у вогкість,
і руками в хвилі моря,
впав долонями у піну
з хребта синього, із лося,
із свого коня у воду.
Знявся тут страшенний вихор,
190 в морі дуже хвилювання,
понесло старого діда,
від землі аж геть відбило,
на простори вод широких,
на відкриті водотечі.
Юкагайнен взяв хвалитись,
так він голосно волає:
”Вейнемейнене старезний,
за життя свого ніколи,
не побачиш ти довіку,
200 доти, поки місяць
світить,
Вєйноле степів широких,
ні пісків у Калевалі.
Років шість ти в морі плавай,
літ ти сім гойдайсь на хвилях,
вісім літ метатись будеш на
просторі вод широких, на
відкритих водотечах.
Як сосна на морі шість літ,
57
як смерека в хвилях сім літ,
210 вісім літ, як пень дуплавий".
От вернувся він додому, там його
питає мати:
'Ти невже подужав Вейно,
сина Калеви міцного?" Мовив
юний Юкагайнен, відповів
таке він слово: ’Так, його я
вже подужав, сина Калеви
забив я; хай він море
вичищає,
220 хай мете моторно води
на отих дрімливих хвилях.
Там у дзеркало потоків
старий пальцями уперся;
він упав на море ліктем, і
схилився перше набік, і
розпластався на спині, щоб
гойдатися на хвилях і по
морю хвилюватись".
А проте сказала мати:
230 "Зле вчинив ти, небораче,
що забив старого Вейно;
Калеви убив ти сина і героя
Сувантоли4,
Калеви красу і силу".
СЬОМА РУНА
Кілька днів Вейнемейнена нос5ггь морські хвилі. — Орел прилітає йому на поміч і заносить героя на
своїх крилах до Похйоли. — Льовхі приймає його в своїй хаті. — Вейнемейнен сумує. — Він хоче
повернутися додому. — Льовхі береться допомогти йому, але вимагає, щоб він скував для неї Сампо;
опріч того, в нагороду за цю роботу вона дасть йому свою дочку за жінку. — Вейнемейнен не береться
задовольнити її бажання, але обіцяє, що пришле їй знакомитого коваля Ільмарінена, який скує Сампо. —
Льовхі дає коня і сани Вейнемейненові, і він поспішає до своєї сторони.

Старий певний Вейнемейнен на відкритій водотечі.

плавом носиться на хвилях,
мов сосни прив’яла гілка,
мов суха з ялини галузь,
шість деньків чудових літніх,
ночей шість — безперестану.
Попід ним морська вологість,
понад ним сіяє небо.
Плине далі він дві ночі,
10 два довжезні дні мандрує; на
дев'яту ніч нарешті, як вже
вісім днів минуло, відчуває
він досаду, чує прикрощі
великі: на нозі бракує нігтя
і нема на пальці кістки.
Тут старий той Вейнемейнен
сам такі слова промовив:
"Горе мужеві, бідасі,
20 горе синові нещастя.
Я свою покинув землю, з краю
рідного пішов я, щоб тепер під
вільним небом мандрувати дні і
ночі, щоб мене шпурляли бурі,
щоб гойдали люті хвилі на
просторі вод широких,
Жити холодно у морі,
30 неприємно тут
тривати, поміж хвилями
втопати, по воді
морській носитись.
Я не знаю, як тут жити, як
держатися тут мушу під такі
часи недобрі.
Під ці злигодні великі.
Чи на вітрі дім поставить,
збудувать на вітрі хату?
Як на вітрі дім поставлю, 40
не найду підпори в вітрі; на воді
збудую хату — понесе її водою".
Від ляпонців птах тут лине,
від сумних країн орел той. Він
не дуже щоб великий і не дуже
щоб маленький: він крило по
морю тягне, другим він сягає
неба, і хвостом мете він хвилі,
50 та об скелі б'ється дзьобом.
Політав він, зупинився,
подивився, озирнувся,
Вейнемейнена побачив на
блакитній моря спині:
СЬОМА РУНА
"Ти чого на морі, мужу, богатире,
в вогких хвилях?"
Старий певний Вейнемейнен
отакі слова мовляє:
"Ось чого я, муж, на морі,
60 богатир — на мокрих хвилях: в
Похйолу я їхав, орле, сватать
дівчину північчя.
Прудко линув я по морю, по
широкій водоплощі.
Дня я певного утрапив, саме
вдосвіта, уранці, на затоку в
Люотолі1, в Юколи морські
потоки.
Там мій кінь звалився трупом,
70 там мене хотіли вбити.
Я упав з коня на воду,
пальцями у хвилі вперся, щоб
мене гойдала буря і щоб хвилі
колихали.
І подув зі сходу вітер, буря з
заходу, з північчя від землі мене
відбила, понесла в далекий
простір. Днів багато я гойдався, я
ночей багато плакав на просторі
80 вод далеких, на відкритій
водотечі.
Я не можу зміркувати, зрозуміти
і збагнути, як мені належно
вмерти, що зі мною буде перше:
чи я з голоду сконаю, чи в воді
втопитись мушу".
Відповів орел небесний:
"Не журись і не турбуйся, ти
сідай мені на спину, на мій хвіст
90 — на самім купрі. Понесу тебе я
з моря, понесу, куди захочеш,
пам’ятаю день той добре, тямлю
ті часи я гарні,
59
як гаї палив ти в Осмо,
Калеви ліси — під ниви, як
ти вшанував березу,
100 залишив високий
стовбур, щоб пташки там
спочивали і щоб я сідав на
неї".
Зняв тоді вже Вейнемейнен
швидко голову над хвилі; муж із
моря вийшов сміло, богатир
підвівсь над морем, між крильми
орла сідає, на хвості, на самім
купрі.
От несе орел небесний
110 Вейнемейнена старого, він
несе його по вітру, весняних
вітрів шляхами, до далеких меж
північчя, до смутної Саріоли3;
Вейнемейнена спускає, сам
бренить через повітря.
От заплакав Вейнемейнен,
плаче, жалібно голосить край
широкого він моря,
120 там на виступі незнанім.
Аж сто ран він мав у боці,
вітру тисячу ударів, борода
його в болоті геть
розпатлане волосся.
Дві і три він плакав ночі, рівно
стільки ж днів він плакав, і не міг
знайти дороги, хоч би будь-якої
стежки, щоб вернутися додому 130 на
знайомі пограниччя, у той край, де
народився, де він перше жив спокійно.
Панна Похйоли станиста, та
красуня білолиця, заложилася із
сонцем, що вставатиме із сонцем,
разом з місяцем і сонцем
просинатись буде вкупі.
60
От вона раненько встала
перед місяцем і сонцем,
ще ж і півні не співали,
курчин син не кукурікнув.
П’ять овець вона обстригла,
шість ягняточок найкращих;
узяла на хустку вовни,
назбирала й на убрання,
працювала перед світом,
ще раніш, як встало сонце.
От столи вона помила
150 і поміст шарує чисто,
чистить віником гіллястим,
ряснолистою мітлою.
І збирає сміття в купи, на лопатку
мідну горне, і лайно виносить з
хати, із дверей несе на ниву, аж
на край ланів виносить, кидає в
куток за тином, і стоїть там коло
сміття.
160 Щось почула й повернулась:
чує, плаче щось над морем, з того
боку чує стогін.
Поспіша додому швидко, хутко
квапиться до хати.
І, коли прийшла, сказала, слово
мовила такеє:
"Чула плач я понад морем, з того
боку чула стогін".
Льовхі, Похйоли газдиня,
170 та беззуба стара
баба у свій двір іде
моторно до відчиненої
брами.
Там прислухавшись до звуків,
таке слово промовляє:
"Так ніде не плачуть діти, так
жінки не стогнуть зроду; плачуть
так самі герої, бородаті
чоловіки".
От штовхнула в воду човник,
180 тридощатий той на хвилі,
КАЛЕВАЛА
і сама веслує шпарко, і гребе
туди моторно, де старий був
Вейнемейнен, богатир отой, що
плакав.
Справді плаче Вейнемейнен,
стогне тут Увантоляйнен, у
поганих лозах плаче, стогне у
густій крушині, борода і рот
тремтіли,
190 та уста не відчинялись.
Мовить Похйоли газдиня і
слова такі говорить: "Дідугане ти
безглуздий, ти в чужу потрапив
землю". Старий певний
Вейнемейнен вгору голову
підносить і таке він мовить слово:
"Добре я і сам це знаю, що в чужу
потрапив землю, 200 в незнайомий
край потрапив; а було в отчизні
краще, і стояв я дома вище".
Льовхі, Похйоли газдиня,
промовляє так до нього:
"Я б від тебе знати хтіла, і
дозволь тебе спитати: із яких
мужів ти будеш, із лічби яких
героїв?"
Старий певний Вейнемейнен
210 таке слово промовляє: "Дотепер
я був героєм, мене досі називали
чародієм, майстром пісні, співаком в
долинах рідних, в степах Вейноле
широких та в дібровах Калевали; а
тепер в моїм злім горі сам себе я не
вгадаю". Льовхі, Похйоли газдиня,
220 промовляє так до нього:
"Так виходь же із мокречі і
топчи до мене стежку,
СЬОМА РУНА
розкажи свої пригоди
і свою повідай долю".
Проганяє плач од мужа,
дужака бере від смутку,
поміщає його в човник,
на байдак саджає скраю,
а сама веслує шпарко,
230 гонить з усієї сили.
Просто в Похйолу прямує, в
чужу землю для старого. Там
голодного живила і сушила його
вбрання; гріла довгий час
старого, вигрівала, як дитину.
Муж одужав незабаром, став
герой здоровий знову. Почала питати
Льовхі 240 і такі слова мовляти:
"Вейнемейнене, скажи-но, чом
це ти так гірко плакав, в цій
місцевості суворій, понад цим
великим морем?" Старий
певний Вейнемейнен таке слово
промовляє:
"Досить є причин для смутку,
для журби та для ридання;
довго я на морі плавав,
250 довго били мене хвилі
на просторі вод широких,
на відкритій водотечі.
Я того так гірко плачу і
терпітиму довіку, що я рідний
край покинув, що з містин, мені
знайомих, я в чужі вступаю
землі, в чужі двері і ворота.
Тут усі дерева ранять,
260 порскає тут кожна
гілка, тут мені важка
береза, тут мене і вільха
ріже.
Тільки з вітром я знайомий,
тільки сонце друг мій давній
61
тут, в чужій мені країні, край
одвірків незнайомих". Льовхі,
півночі газдиня, промовляє так
до нього: "Вейнемейнене, не
плач-бо,
270 не журись, Увантоляйнен:
добре б тут тобі лишитись, час
проводити тут красно, їсти
сеньїу на тарілці і свинини
споживати".
Мовив старий Вейнемейнен, він
слова сказав такії:
"Я не їм чужої їжі, що найкраща
на чужині; бо найліпше людям
дома,
280 і стоїть там всякий вище.
Дай, небесний Боже добрий, ти,
любові повний творче, дай
вернутися додому, в рідний
любий край до себе. Краще в
себе в ріднім краї з черевика
воду пити, як в землі чужій
далекій мед — із кубка
золотого". Льовхі, півночі
газдиня,
290 промовляє так до нього:
"Що мені даси, дідусю, як тебе
додому справлю, аж на край
ланів питомих, довезу тебе до
лазні?"
Мовив старий Вейнемейнен:
"А чого б тобі хотілось, як мене
додому справиш, аж на край
ланів питомих, де чувати крик
зозулин,
300 де птахів співання чути?
Шапку золота ти хочеш?
Чи ти мірку срібла візьмеш?"
Льовхі, півночі газдиня,
промовляє так до нього:
"Вейнемейнене премудрий,
віковічний заклиначу,
62
та я злотом не турбуюсь,
сріблом також не журюся.
Злото — це квітки дитині,
310 а срібло — убрання коням.
От чи Сампо не скуєш ти кутим
покривом строкатим, взявши в
лебедя пір’їну, молоко — в
корови-дійки, вовни з літньої
овечки, молоде зерно з ячменю?
Дам тобі я в нагороду дівчину
мою дам, доню, і тебе додому
справлю,
320 щоб ти слухав там зозулю, щоб
пташок співання слухав понад
рідними ланами".
Старий певний Вейнемейнен
таке слово промовляє:
"Я скувать не можу Сампо
кутим покривом строкатим, та як
вернуся додому, Ільмарінена
пришлю я, щоб тобі скував він
Сампо 330 кутим покривом
строкатим. Хай дочку твою він
візьме, хай її він ущасливить.
А коваль він перший в світі,
перший майстер у мистецтві,
адже викував він небо, і скував
повітря покрив, що й сліду нема
кування,
КАЛЕВАЛА
і не знати кліщів зовсім".
Льовхі, півночі газдиня,
340 промовляє так до нього:
"Я віддам свою дитину, тому
дочку обіцяю, хто скувати
Сампо зможе кутим
покривом строкатим, взявши
в лебедя пір’їну, молоко — в
корови-дійки, вовни з
літньої овечки, молоде зерно
з ячменю".
І лошатко загнуздавши,
330 запрягла гнідого в сани,
Вейнемейнена саджає. Посадила
в сани діда, і такі слова мовляє, і
таку підносить мову: "Голови не
піднімай ти, не витягуйся над
сани, доки коник не пристане,
доки надвечір не буде. Якщо
голову піднімеш,
360 якщо витягнешся вгору,
то тебе спіткає лихо, упаде
лиха година".
От ударив Вейнемейнен
коника й полинув хутко,
опустивши вільно віжки, їде
він додому бучно з Похйоли
країв похмурих із сумної
Саріоли.
ВОСЬМА РУНА
Вейнемейнен бачить діву Похйоли на веселці. — Він запрошує її спуститися до нього в сани, щоб стати
йому за дружину. — Дівчина обіцяє уважити його бажання, якщо він подолає випроби, які вона йому за-
гадає. — Вейнемейнен вив'язується з двох перших завдань, але коли прийшло на третє — збудувати
човна, він тяжко поранив своє коліно сокирою. — Пошуки того, хто б його уздоровив. — Він знаходить
діда, який володіє чарами слів первопочатку.

Панна Похйоли вродлива, і тче убрання золотеє,

землі окраса й моря, на дузі
сидить в повітрі, зблискує в
склепінні неба, променіє вся
одінням і ясніє білим строєм,
тче убрання золотеє і сріблом
його оздобить; по срібернім
берді човник, золотий вона
пускає.
10 І літає човник легко, і в руках
він прудко ходить; хутко
рухалась основа, і співав
швиденько човник, як прекрасна
діва ткала і сріблом снувала
пильно.
Старий певний Вейнемейнен
шляхом їде гучно-бучно з
Похйоли країв похмурих, із
сумної Саріоли.
20 Недалеко він від’їхав, от
посунувся він трохи — чує:
ось по берду човник
зажурчав над головою.
Вгору голову піднявши,
подивився він на небо.
Це стоїть дуга на небі, а на ній
вродлива панна
30 сріблом те ткання гаптує.
Старий певний Вейнемейнен
зупинив коня відразу, і слова
такі говорить, і таку мовляє
мову:
"Дівчино, спустися в сани та
сідай зі мною поруч".
Відповідь дало дівчатко, так
сказало і спитало:
"Що ж на тих санках я маю, 40
що там дівчині робити?"
Старий певний Вейнемейнен
відповів на те їй зараз:
"Ти на те спустись, дівчино, ти
сідай у сани поруч, щоб пекти
хліби у мене, щоб мені варити
пиво, за столом співати красно,
край віконця розважатись —
серед Вейноле мойого,
50 по оселях Калевали".
Але дівчина, одначе, так йому
відповідає:
"Я пішла у луг квітчастий, я на
жовте поле вийшла, я в ляги
пішла завчасно, щойно сонце
закотилось;
64
раптом чую спів пташиний, чую
— шпак співа на гілці, він співа
дівочі думи і невістину розвагу.
60 Я сказала добрій пташці, так
я пташки запитала:
"Ти скажи мені, мій косе,
заспівай мені до тями, як на
світі жити краще, звікувати вік
найліпше: чи то в батенька
дівчатком, чи жоною в
чоловіка?"
Птах виразно повідає, кос на
гілці так щебече: "Влітку дні
70 ясні і теплі, дівчині тепліше
жити; взимку холодно залізу,
холодніш живеться жінці. Дома
дівчина на волі, наче ягідочка в
гаї; з чоловіком жінка — наче
пес на ланцюзі край буди. Рідко
слуги бачать ласку, а жінки її
ніколи і не бачать, і не знають".
Старий певний Вейнемейнен
таке слово промовляє:
80 "То дурне співання пташки,
нерозумні коса співи; ні! дівча
— то все дитина, тільки жінка
— на повазі.
Ти спустись, дівчино, в сани та
сідай зі мною поруч.
Я ж і муж не леда який, богатир
не із останніх".
Мовчить дівчина розумно і
такі слова говорить:
90 "Я тоді лиш за героя, матиму
тебе за мужа, як здолаєш
перетяти ножиком без вістря
волос, як яйце ти так зав’яжеш,
КАЛЕВАЛА
щоб і вузлика не знати".
100 Старий певний Вейнемейнен
перетяв одразу волос, ножиком
тупим без вістря перетяв його
негайно, зав’язав яйце він в
узлик, так що вузлика не знати.
Просить дівчину у сани,
просить сісти на сидіння.
Мовить дівчина розумно:
"Я спущусь до тебе в сани,
110 як ти так обточиш камінь,
батіжок із льоду зробиш, щоб не
сипались кавалки, і уламки не
летіли".
Старий певний Вейнемейнен
не збентежився ні кришки,
обточив він швидко камінь,
батіжок зробив із льоду, не
посипались кавалки, і уламки
не летіли.
120 Знову кличе панну в сани, зве
дівчину на сидіння.
Мовить дівчина розумно,
отакі слова говорить:
"Лиш тому віддам я руку, хто
мені змайструє човник із
уламків веретенця, із кавалків
мотовила, і на воду пустить
човник, каючок новий на хвилі,
130 не штовхнувши і коліном, не
займаючи рукою, не чіпаючи
пучками, не торкаючи
плечима".
Мовив старий Вейнемейнен,
сам такі слова промовив:
"Тут не знайдеться такого, під
оцим небесним дахом, хто, як я,
збудує човник, каючок, як я,
змайструє".
140 Взяв уламки з веретенця,
ВОСЬМА РУНА
взяв кавалки з мотовила
і ладнає шпарко човник:
сто дощок збиває разом
на горі, де сталі повно,
на залізистім бескеті.
Він будує човник пильно,
запопадливо майструє.
Робить день і робить другий,
та ж і третій день він робить,
150 тне сокирою каміння,
бескети рубає лезом.
Хіїсі на третю днину
вихопила топорище, і
хапає лезо Лемпо;
Вейно схопив топорище, щоб
скоріш сікла сокира, щоб мерщій
врубалась в камінь. З кремня
збочила сокира, застромилось
лезо в тіло,
160 мужу бідному в коліно,
Вейнемейненові в палець.
Лемпо ріже тіло діду,
Хіїсі йому рве жили, аж струмком
линула крівця, з рани линула
щосили.
Старий певний Вейнемейнен,
заклинач той віковічний,
промовляє таке слово і таку він
мовить мову:
170 "Ти, сокиро гостролеза,
з вістрям трепетним залізним,
слід тобі сікти дерева, слід тобі
рубати сосни, простувати до
ялини та з березою сваритись, а
не врубуватись в тіло, жил живих
не розтинати".
І почав старий закляття,
і згадав тоді, як мовив,
180 всього злого прапочаток,
пригадав він кожне слово; одного
згадать не може—
5 5-162
65
це закляття на залізо: щоб
зробити з нього бинду, щоб
замок міцний зладнати на ті
рани, повні крові, що та
синя сталь зробила.
Вже струмками кров збігає, як
потік бренить-буркоче,
190 покриває стебла ягід, залива
траву на луках; не лишилося й
травинки, кров’ю все було
покрито, все залив потік
кривавий; бурхотів він, бігши
грізно, з богатирського коліна, з
пальця сина Калевали.
Старий певний Вейнемейнен
лишаї зі скель здирає,
200 мох збирає на болоті,
на землі зриває трави, —
затулить уразу в пальці,
зачинить в коліні рану.
Але все було даремно, втамувати
кров не може.
Тут, тяжким прибитий лихом,
зрозумів він трудність праці.
Старий певний Вейнемейнен
починає плакать гірко.
210 Він запріг коня
хутенько, заложив гнідого
в сани, сам в санки усів
насилу, умостився на
сидінні.
Батогом коня ударив, він бичем
стібнув по культах, їде він все
далі й далі, все коротшає дорога.
До села він так доїхав, там
шляхів розхідних троє.
220 Старий певний Вейнемейнен
взяв дорогу щонайнижчу, до
найнижчої селитьби, на порозі
ставши, мовить:
"Чи нема кого в господі,
66
хто б загоїв слід заліза
хто 6 затамував боління,
і зцілив героя рани?"
Там сидів хлопчина долі,
був малюк там коло печі,
230 так він відповів старому:
"В хаті цій нема нікого, хто б
загоїв слід заліза, втамував би
біль героя, положив би край
терпінню, міг би рану ізцілити,
ти деінде його знайдеш, їдь до
іншої хатини".
Старий певний Вейнемейнен
батогом коня ударив,
240 далі він простує шпарко;
небагато переїхав, їде він
середнім шляхом, і в середній
двір заходить; край порога
ставши, мовить, так спитав біля
віконця:
"Чи нема кого в цій хаті, хто б
загоїв слід заліза, втамував би
річку з крові, жил потоки
заспокоїв?"
230 Балакливая бабуся там
лежала перед піччю, так вона
відповідала, тричі клацнувши
зубами:
"В хаті цій нема нікого,
КАЛЕВАЛА
хто б загоїв слід заліза, знав би,
звідки кров взялася,
заспокоював би болі.
Ти його деінде знайдеш, їдь до
іншої хатини".
260 Старий певний
Вейнемейнен батогом коня
ударив, далі він простує
шпарко, недалеко переїхав, їде
він горішнім шляхом, аж до
верхньої селитьби.
Край порога ставши, мовить,
так промовив край піддашшя:
"Чи нема кого в цій хаті, хто б
загоїв слід заліза,
270 втамував би річку з крові,
край потокові поклав би?"
На печі сидів старий дід,
грівся там сивобородий; звідти
дід старий лепече, закричав
сивобородий:
"І не те ще тамували, і не те ще
зупиняли три потужних божих
слові — повість про речей
початок;
280 так занишкли водоспади,
так загачено озера, ріки і
потоки бурні, і при виступах
затоки".
ДЕВ’ЯТА РУНА
Дід починає лікувати. — Але щоб загоїти рану від заліза, треба дійти до його первопричини, тобто треба
знати, як утворилося залізо. — Вейнемейнен саме це дідові оповідає. — Тоді старий кидає прокляттями
на залізо, силкується своїми чарами затамувати кров. — Він посилає свого сина по бальзам цілющий,
прикладає його до коліна богатиреві, кличучи на поміч великого творця Укко. — Вейнемейнен одужує,
дякує Юмалі, єдиному джерелові всякої сили і всякого добра.

От підвівся Вейнемейнен, мати всьому є повітря,

став на рівні ноги в санях,
він без помочі виходить,
без підмоги став на землю
та й пішов до діда в хату.
Вейно входить у світлицю.
Поставець приносить срібний,
золотий там ставлять келих,
що містить в собі замало,
10 саме трохи в його влазить з
дідугана Вейно крові, з
рани славного героя.
На печі старий лепече,
закричав сивобородий:
"Із яких людей ти будеш, із лічби
яких героїв?
Аж сім човнів крові вийшло —
діжок вісім глибоченних; із твоїх
колін, бідахо,
20 кров побігла на долівку.
Слів багато всяких знаю, а не
знаю про початок, про
народження заліза, і про перший
виріст криці".
Мовив старий Вейнемейнен,
він такі слова мовляє:
"Знаю сам початок сталі і
народження заліза:
30 старший брат — вода на світі,
менший брат води — залізо, а
вогонь — брат середульший1.
Укко, той творець найвищий,
сам той Укко, бог небесний,
відділив од неба воду2, розлучив
з водою землю: а залізо не
родилось, не зродилось, не
зростало.
Укко, бог отой повітря,
40 він простяг обидві руки і потер
одну об одну на своїм коліні
лівім: і три дівчини з’явилось,
красні три дочки створіння,
троє матірок заліза, сталі синьої,
твердої.
Плавко йдуть собі дівчата, по
хмарках вони ступають,
молоком їм повні перса,
50 аж соски їм заболіли.
Молоко на землю ллється,
повні перса затопляють
болота, рівнини, гори і
дрімливі хвилі тихі.
Молоко збігає чорне у
найстаршої дівчини,

5*
68
в середульшої дівчини
молоко стікає біле, в
наймолодшої дівчини
60 молоко тече червоне.
Молоко де чорне бігло,
вийшло там м’яке залізо;
там, де біле протікало,
сталь тверда, міцна
з’явилась; де червоне —
проточилось, там крихке
залізо стало.
Так було не дуже довго.
От залізо забажало брата
старшого побачить,
70 із вогнем спізнатись хоче.
Аж вогонь бурхоче страшно
КАЛЕВАЛА
і росте собі на силах,
хоче бідного спалити,
брата меншого —
залізо.
Аж залізо утікає,
поспіхом себе рятує від
руки вогню страшної, від
його жахної пащі.
І тікає геть далеко,
80 захисту собі шукає, де
хвилюється болото, де
потоки бистроплинні, на
хребті боліт широких і на
кручах височезних, де
гніздо знаходить лебідь, де
сидять на яйцях гуси.
ДЕВ’ЯТА РУНА
І на дні боліт залізо
простяглось попід водою, там
ховається два роки, криється
90 ще третій рочок поміж двома
пнями в лісі, між трьох
коренів берези.
Не втекло, проте, залізо від
вогню обіймів диких, довелось
йому, судилось, до вогню зайти
в селитьбу, на мечі щоб там, на
списи перекинутись від гарту.
В болотах вовки блукають,
із лісів біжать ведмеді; мочари
100 двигтять від вовка, а ведмідь
болото топче. Підіймається
залізо, там з землі виходить
криця, де ступає вовк ногою,
де ведмідь положить лапу.
Народився Ільмарінен,
народився, підростає, виріс на
горі з вугілля, зріс на галяві
вуглястій.
Він в руці тримає молот, в
110 кулаці стискає кліщі.
Ночі темної вродився, вдень
будує вже ковальню, він шукає
в кузні місце, де б міхи свої
поставить.
Він шука землі вогкої і
бугристого болота; він іде туди
дивитись, близько бачити
болото; споруджає там свій
горен, і міхи свої ставляє.
о
120 Йде він вовчими слідами, по
слідах ведмежих кроків,
бачить галузі з заліза, штиби із
ясної сталі на слідах глибоких
вовчих і на ступищах ведмедя.
69
І таке він мовить слово:
130 "Ой залізо бідне, любе, тут тобі
погане місце, ти лежиш тут
дуже низько, де ідуть вовки
болотом, де ступа ведмежа
лапа".
Погадав, поміркувавши:
"Що то станеться, як кину я в
огонь оце залізо, як його я кину
в горна".
Налякалося залізо,
140 з наляку воно тріпоче, як
почуло мову дику про
страшенну силу жару.
А коваль той Ільмарінен
мовив: "Ні, цього не буде, не
спалить вогню заліза, він
рідненького не зіубить.
До вогню ти підеш в хату, де
живе пломіння сховно, там ти
виростеш напрочуд,
150 там ти зовсім дужим станеш,
будеш ти мечем для мужа,
застібками для жіноцтва".
Того ж дня й надвечір саме із
боліт залізо взято, на глибокім
дні знайшлося і принесено до
горна.
От поклав коваль залізо у
вогонь в глибоке горно, зворухнув
ковальським міхом, 160 тричі дуть
його примусив; розтопляється
залізо, воно м'якшає під міхом, наче
та діжа пшенична, наче теє житнє
тісто, там в огні ковальськім дужім
в горні, в полум'ї жаркому.
І покликало залізо:
"Ільмарінене, ковалю!
170 Понеси мене ти звідси, тут мене
пломіння мучить".
70
Ільмарінен так відмовив:
"Як тепер ти звідси вийдеш,
так страшне усім ти будеш,
станеш диким і нещадним
і свого поріжеш брата,
сина матері пораниш".
Поклялось тоді залізо,
присяглось воно страшенно
на саме ковадло й горно,
180 на важкий ковальський
молот, так воно заговорило і
таку сказало мову:
"Буду різати дерева, рвати
каменеві серце; та не
різатиму брата, сина
матері не раню; краще
жити в світі буде, і життя
мені любіше, як дістануся
я людям,
190 буду їм ручним знаряддям,
аніж свій народ стинати,
завдавать родині рани".
І коваль той Ільмарінен, той
кувач одвічний, майстро, витяга
з вогню залізо, і, поклавши на
ковадло, б'є його, щоб стало
м’якше, і кує він гострі речі, і
кує списи й сокири.
200 Накував всього багато.
Але ще залізу мало, треба ще
йому додати.
Не зваривсь язик заліза,
Сталь іще не має рота, ще
залізо не зміцніло, бо не
змочене водою.
І коваль той Ільмарінен сам
про це собі міркує, трохи
попелу поклав він,
210 трохи ще додав він митлю в
воду — сталь загартувати, в сік
— залізо щоб зміцнити.
КАЛЕВАЛА
Язиком покуштувавши, добре
розумом розкинув, він такі
слова промовив:
"Ні, вода оця не здатна,
щоб цю сталь загартувати і
зміцнити щоб залізо".
Від землі летіла бджілка,
220 синьокрила, роботяща;
політавши, зупинилась, сіла при
ковальськім горні.
І коваль промовив слово:
"Бджілко, бистрий чоловічку,
принеси медку на крилах,
язиком дістань солодке із
шістьох корон квітових, із сімох
травних вершечків, щоб тут
сталь приготувати,
230 щоб тут справити залізо".
Чує шершень, Хійсі пташка, ті
слова він зачуває, він дивився з
даху в кузні, із соснового
піддашшя, як у горні сталь
кувалась, як залізо готувалось.
Звідти хутко-прудко лине,
розсипа страхами Хійсі і
приносить змій сичання,
240 чорну їдь єхидни злої,
мурашкову їдь несе він, потайну
трутизну жаби в воду, сталь щоб
гартувати, поміцнити щоб
залізо.
Сам коваль той Ільмарінен,
той кувач одвічний, майстро,
думає собі, міркує, що та
бджілка, прилетівши, мед несе
йому солодкий,
250 дає патоку медову;
він такі слова промовив:
"Принесла ти забагато
меду для загарту сталі і
зміцнити щоб залізо".
ДЕВ’ЯТА РУНА
Сталь туди він затопляє,
зануря залізо бідне,
із вогню залізо знявши,
з-понад горна сталь піднявши.
Вийшла сталь ізвідти злою,
260 і лихим залізо стало, і
присягу поламало, і клятьбу, як
пес той, з'їло: без ощадку ріже
брата і лютує проти кревних;
виливає много крові, випиває
кров із рани.
Шамотить стареча з печі
бородою й головою:
"Знаю, де взялось залізо,
270 знаю злу натуру сталі.
Ой лихе залізо бідне, і
тверда сувора жужель,
криця, повна сил великих.
Так то ти росло на світі, так то ти
страшним зробилось і занадто
вже могутнім.
Не було ж бо ти велике, ні
велике, ні маленьке, не було
ти дуже красне,
280 не було на силах дуже,
молоком ще як стікало, ще як
тільки-но вродилось в персах
гарних, у дівочих, у дівочих
грудях повних, край довженної
хмарини, посеред склепіння
неба.
Не було ж бо ти велике, ні
велике, ні маленьке, як було
водою наче,
290 ніби тим струмком
джерельним на болотистому
кряжі, біля бескету на скелі, як
землею ти лежало ржавим
порохом стелилось.
Не було ж бо ти велике, ні
велике, ні маленьке,
71
як тебе в землі, в болоті лосі й
олені топтали, як вовки тебе
душили,
300 дряпав лапою ведмедик.
Не було ж бо ти велике, ні
велике, ні маленьке, як тебе
тягли з болота, добували з
чорнозему і довозили в
ковальню, в Ільмаріненове
горно.
Не було ж бо ти велике, ні
велике, ні маленьке, як ти
брилою шипіло,
310 як ти варом клекотало,
в вогневім страшнім просторі,
як ти ревно присягалось міхом,
жорнами, ковадлом, дужим
молотом ковальським, коваля
житлом маленьким, горна
нивами жаркими.
Ти тепер велике стало, ти
придбало дужу лютість і
страшну клятьбу забуло,
320 честь свою, як пес той,
з’їло.
І родину ти шрамуєш, ти своїх
кусаєш кревних.
Хто ж до лиха приневолив,
хто тебе призвів до злоби?
Батько твій чи мати рідна, чи то
був найстарший братик, чи твоя
сестра найменша, чи якась
людина зроду?
Ані батько, ані мати,
330 ані твій найстарший
братик, ні сестра твоя
найменша, ні якась людина
зроду: ти само початок лиха,
вчинкам злим ти єсть начало.
Глянь ти на свою роботу, та
приходь направить лихо, бо
скажу твоїй я нені, я
72
Нені клопоту багато,
важко матері буває,
якщо син лихе накоїв,
як вчинив недобре хлопець.
Крове! Годі виливатись.
Джерелом не бий темнющим,
годі порскати на чоло, груди
ливно заливати!
Стій стіною непорушно, стій
барканом супокійно, стій, як меч,
що впав у море, 350 стій, немов на
мосі вільха, стій, немов на полі
брила, стій, як камінь в водоспаді.
Як натура спонукає, щоб ти
рухалося швидко, так ти
рухайся у м’ясі, та по костях
швидко бігай; там тобі багато
краще, непомірно ліпше в
шкурі, бігати тобі по жилах,
360 по кістках пересуватись, ніж на
землю виливатись,
. перемішуватись з пилом.
Молоко! на діл не лийся,
виливайся не на сіно, на моріг,
мужів окрасу, не на горб,
героїв злото: мусиш мешкати у
серці, льох собі в легенях мати.
Ти назад туди хапайся,
370 повернись туди хутчіше.
Не потрібно бігти струмом,
розстелятись, як озера,
джерелом болотним бити,
розливатись, як калюжа.
Тихо стій, не виливайся,
крове жизняна, не лийся,
смирна будь, скорися слову,
водоспад на Тур`і став же, і
потік мерців скорився,
380 море висохло і небо,
КАЛЕВАЛА
у страшне посушне літо, в рік
вогню, страждання повний.
Як на се ти не вважаєш, знаю
способи ще інші, щоб тебе
скорити, знаю.
Я візьму казан у Хійсі, щоб у
ньому кров варилась; візьме там
вона загарту, звідти не втече ні
краплі.
390 Не поллється сік червоний, не
впаде вже кров на землю, не
юшити їй із рани.
Чи ж не муж уже я зовсім, не
герой я, син старого, щоб
стримати силу крові, втамувати
струм із серця?
О, ще єсть отець високий, є
творець, живущий в хмарах, із
мужів він найсильніший,
400 найпотужніший з героїв, крові
рот зашити може, струм її він
затамує.
Укко! Творче мій високий, отче
й боже мій небесний, ти спустись, тебе
потрібно, ти спустись, тебе я кличу, ти
здуши рукою міцно, затисни
найбільшим пальцем, затули щільніше
рану 410 і замкни недобрий отвір,
положи листочків ніжних, золоті
квітки розкидай, зачини дорогу крові,
затамуй її потоки, щоб на бороду не
лляла, не текла мені на вбрання".
Кров ливку старий ускромив,
загатив дорогу крові, він послав
до кузні сина,
420 щоб той масті наготовив із
трави волокон ніжних і квіток
тисячолистих,
ДЕВ’ЯТА РУНА
з медових солодких крапель,
з дільника зібравши частки.
Йде собі в ковальню хлопець,
масті щоб приготувати.
На дорозі дуба здибав
і питає так він древо:
"Мед чи є в гілках широких,
430 є в дуплі щільник у тебе?"
Відмовляє дуб розумно:
"Так, учора мед ще крапав
на моє гілля широке,
він повис на верховітті,
із тих хмар, що там шуміли,
з баранці в-хмарок пахучих".
Взяв він трісочку від дуба,
крихту з дерева крихкого; взяв
багато трав пахучих,
440 взяв неназваного зілля,
що не тільки в цій країні, а й
деінде не буває.
Він розклав багаття в горні,
суміш так приготувавши, з тріски
молодого дуба, з трав, що мають
добрий вигляд.
От казан шумить, клекоче, ночі
три кипить він поспіль, поспіль
три весняні днини.
450 От на масть поглянув хлопець,
чи вона вкипіла добре, чи до
вжитку здатні ліки.
Масть, проте, ще не готова, ще
нема на рану ліків; він додав трави
в ту суміш, взяв неназваного зілля,
що його десь там, далеко, аж за
сотню миль збирали дев’ять
чаклунів потужних,
460 вісім знахорів найкращих.
Варить він іще три ночі, варить
дев’ять ночей поспіль і з вогню
казан знімає, дивиться на масть
дбайливо,
73
вже, нарешті, масть готова, вже
поспіли чудо-ліки.
Там осичина гілляста на
галявині зростала і вже дуже
надломилась,
470 і на землю майже впала.
Він мастить осичин стовбур,
чудо-ліками смарує і такі слова
мовляє:
"Змащую боляще древо мастю
доброю, живою, де зломилось,
хай зростеться, хай ізцілиться
осика, як була, хай краща буде".
І одужала осика,
480 стала кращою, як перше,
струнко вверх піднісся вгору і
зміцнів високий стовбур.
Так мастив тією мастю,
чудо-ліками він мазав, всі
розколини камінні, всі
порепані скализни: і
зростались половини,
сполучалися кавалки.
Залишив ковальню хлопець,
490 масть цілющу утворивши, чудо-
ліки зготувавши, він їх дав старому
в руки:
"От ти маєш мазь потужну,
маєш певні, добрі ліки, що
злучають гори хутко, швидко
зв’язують бескети".
На язик старий взяв масті, він
її куштує сміло, він сказав, що
добрі ліки,
500 масть йому вдалась
напрочуд.
Вейнемейнена мастить він,
гоїть одсліди мандрівки. Зверху
він мастить і знизу, посередині
він маже.
І таке він слово каже, і таку
мовляє мову:
74
"Не з моїм іду я м’ясом, з м’ясом я
творця простую; не моєю міццю
лину, міццю можного женуся; не
510 мої уста говорять, мовлю вищого
устами.
І в моїх устах є ласка, а уста
творця багатші; і в моїй руці
краса є, та найкращі руки
божі.
Помастив він мастю ледве,
ледве ліки приложив він, як
зсудомився від болю і звалився
Вейнемейнен.
520 Він туди-сюди метнувся, і нема
йому спочину.
Виганяє дід боління, він жене
великі муки — в середок гори
боління4, і на верх горба терпіння,
щоб каміння заболіло і щоб
мучились бескети.
Він узяв шовкові бинди, на
шматки він крає стяжки, відрива
від стрічки стрічку; бандажі
530 зробив старенький, обв’язав оцим
їх шовком, обмотав він вміло-
штучно Вейнемейнена коліно,
дужака недужий палець.
Він такі слова мовляє і таку
підносить мову:
"Божий шовк за бинду править,
стяжка божа — перепаска, на
коліні славнім мужа і на пальці,
повнім сили.
540 Глянь на нас, прекрасний боже,
борони нас од нещастя, щоб ми
лиха не дізнали, не були в тяжкому
горі".
КАЛЕВАЛА
Старий певний Вейнемейнен
почуває швидко поміч і стає
здоров на силі.
550 Тіло стало знову гоже,
і загоїлося знизу, і в
середині — без болю, по
боках — нема уразок, і
немає зверху шрамів;
стало краще і гарніше, як
було до того часу.
Може він ступать ногою, може
він згинати ногу без найменшого
боління,
560 без ніякої завади.
От підвівся Вейнемейнен, в
небеса стромляє око, він радіє
вельми й зорить через голову до
неба, і такі слова мовляє, і таку
він мовить мову: "Звідтіля іде
нам ласка, звідти йде порада
певна, звідтіля йде, з верху неба,
570 від творця, що силу має.
Слава, творче мій величний, і
хвала тобі, мій боже, що послав
мені пораду, що свою мені дав
поміч у моїх страшенних болях,
в муках, що дало залізо".
Мовив старий Вейнемейнен і
такі слова мовляє:
"Ти, народе, що ще будеш,
580 племено нове, будуще!
Не роби на заклад човна, не
хвались човном горбатим — бог
лише дає нам бистрість, лиш
творець її дарує, моцаки її не
знайдуть, руки дужих не
досягнуть".
ДЕСЯТА РУНА
Повернувши до себе, Вейнемейнен намовляє Ільмарінена вирушити на Похйолу, щоб викувати Сампо й
одружитися з молодою дівчиною. — Ільмарінен до того не дуже охочий. Вейнемейнен підіймає його на
зачароване дерево і звідти спроваджує коваля на крилах вітру в Похйолу.—Льовхі його радо вітає. — Він
ставить кузню і по кількох спробах, нарешті, виковує Сампо. — За роботу він як плату просить молоду
дівчину. — Вона не хоче йти з ним. — Льовхі дає богатиреві човна, він повертається додому й оповідає
Вейнемейненові, що вийшло з його подорожі.

Старий певний Вейнемейнен аж допоки місяць світить,

взяв свого коня гнідого,
румака гнуздає хутко,
гнідака запріг у сани,
в сани сам сідає прудко,
умостився на сидінні.
Батогом коня ударив,
аж батіг перловий ляснув.
Прудко кінь полинув шляхом
10 тільки шлях за ним мигоче,
у санках стукоче полоз,
та суха дуга тріскоче.
Звідти він понісся бучно
болотами, і полями, і
байраками, й лісами; їде день,
один і другий, і нарешті аж на
третій над’їздить до перевозу,
до кордону Калевали,
20 на межу галяви Осмо.
Там таке він слово каже і таку
він мовить мову: "Вовче, вбий
сонька-ляпонця, пожери його,
хворобо; він сказав, що я ніколи
свого дому не побачу, що
ніколи аж довіку,
Вейноле полів не вздрю я,
30 ні долин на Калевалі".
Старий певний Вейнемейнен
розпочав пісні співати; він
співав про дивну сосну з
золотим чолом і гіллям, із
верхом, що входить в небо і
впирається у хмари, про сосну,
що йде в повітря і підноситься
до неба.
Він, співаючи, чаклує,
40 поміщає місяць
ясний на сосні
золотоверхій, а
великий віз — на
вітах.
Їде Вейно гучно-бучно, в
золоту свою країну; журно
голову понурив, набакир він
шапку зсунув — адже мусить
Ільмарінен, той коваль
одвічний, майстро, як обіцяний
заручник,
50 їхати кувати Сампо
в Похйоли краї похмурі, в ту
печальну Саріолу.
От коня спинивши раптом на
76
старий вийшов Вейнемейнен із
своїх барвистих саней: чути
гуркіт у ковальні, в хаті вугля
чути молот.
Старий певний Вейнемейнен,
60 до ковальні підійшовши,
Ільмарінена побачив за роботою
тяжкою.
Ільмарінен так промовив:
"Вейнемейнене старенький, де
ти так барився, брате, де ти
бавився так довго?"
Старий певний Вейнемейнен
промовляє так до нього:
"От де бавився я довго, через
70 цілий час барився: був я в
Похйолі похмурій, у печальній
Саріолі; у ляпонії я мешкав, з
чаклунами проживав я".
Мовив знову Ільмарінен, він
такі слова підносить:
"Вейнемейнене, дідусю,
віковічний заклиначу; що ти
скажеш про дорогу і про шлях у
рідну землю?"
80 Мовив старий Вейнемейнен:
"Розповім тобі багато: є на
півночі дівчатко, панна є в селі
холоднім, не шука вона дружини,
мужа славного не хоче.
Люд на півночі студеній дівчину
ту дивну славить; їй на скронях
сяє місяць, зблискує на лоні
сонце, віз зоріє їй на плечах, сім
блискучих зір — на спині.
90 Ільмарінене, ковалю, мудрий
та одвічний майстре, їдь
поглянути на панну, подивитися
на коси:
КАЛЕВАЛА
якщо викуєш ти Сампо,
накриття строкате скрасиш, в
нагороду панна буде,
100 буде дівчина за працю".
Так мовляє Ільмарінен:
"Вейнемейнене, дідусю, щоб із
Похйоли звільнитись, дати
голові рятунок, ти вже обіцяв
ляпонцям в ті краї мене заслати.
Не піду, допоки віку і допоки
сяє місяць, в Похйоли хатини
темні,
110 в темні житла Саріоли,
де мужів шматують, ріжуть, де
героїв топлять в морі".
Мовив старий Вейнемейнен,
сам сказав слова такії:
"Є там ще велике диво, є сосна
з чолом квітчастим, і з гілками
золотими, саме край галяви
Осмо; на вершечку в неї місяць,
120 і зоріє віз на вітах".
Так мовляє Ільмарінен:
"Ні, не йму я тому віри, аж
допоки не побачу, на свої не
взорю очі".
Мовив старий Вейнемейнен:
"Як мені не ймеш ти віри, так
ходімо, подивімось, чи це
правда, чи неправда".
От виходять, щоб побачить
130 ту сосну з чолом квітчастим: йде
попереду сам Вейно; Ільмарінен йде
позаду.
Як вони туди дістались, на
межу галяви Осмо, надійшов
коваль близенько, щоб сосною
любуватись, де зоріє віз на
вітах, на вершечку сяє місяць.
ДЕСЯТА РУНА
Мовив старий Вейнемейнен,
сам сказав слова такії:
"Лізь угору, любий брате,
щоб узяти ясен місяць,
принести додому воза
з верховіття золотого".
Тут коваль той Ільмарінен
вилізає на вершечок,
під саме склепіння неба,
щоб узяти ясен місяць,
понести з собою воза
150 з верховіття золотого.
Золота сосна говорить, та
сосна з чолом чудовим: "Муже,
розуму тьма тьмуща, богатире
безрозумний.
Лізеш ти, дурний, на віти і на
верх, неначе хлопець, щоб
дістати штучний місяць, щоб
фальшиві зорі зняти".
Зараз взявся Вейнемейнен
160 чари діяти щосили,
щоб зірвалась шуря-буря, щоб
хитало дико воздух; сам сказав
слова такії і таку він мовив
мову: "Понеси його ти, вітре, на
своїм човні легенькім, прудко
мчи, щоб він долинув аж в ту
Похйолу похмуру". От
зірвалась шуря-буря,
170 дико шарпає повітря,
Ільмарінена відносить, прудко
мчить під небесами аж в ту
Похйолу похмуру, в ту
печальну Саріолу.
Так понісся Ільмарінен, так
хапається він далі, вітровим він
їде шляхом, манівцем повітря
свіжим, вище місяця, під
сонцем,
180 по широких плечах воза.
77
Біля Похйоли спинився, біля
лазні Саріоли, — і собаки не
почули, брехуни не зупинили.
Льовхі, півночі газдиня,
та беззуба стара баба, у
дворі сама стояла і такі
слова говорить:
"Із яких мужів ти будеш,
190 із лічби яких героїв?
Вітровим прийшов ти шляхом,
свіжим манівцем повітря, і
собака не загавкав, не згарчав
патлач хвостатий".
Так мовляє Ільмарінен:
"Не на те сюди прийшов я, щоб
мене собака шарпав, чи кусав
патлач хвостатий край одвірків
незнайомих,
200 край чужої брами-
входу". Зараз півночі
газдиня хоче випитать
приблуду:
"Чи ти був коли знайомий з
Ільмаріненом, небоже, чи ти чув
за того майстра, чи кувач він
справді вмілий? Ми чекаємо
віддавна, хочем бачити його тут,
в межах півночі далеких,
210 щоб він викував нам
Сампо". Так мовляє Ільмарінен
і такі слова говорить:
"Я з тим ковалем знайомий;
Ільмарінена я знаю, бо я сам
той Ільмарінен, я коваль умілий,
мудрий".
Льовхі, півночі газдиня,
та беззуба стара баба, забігає в
хату швидко 220 і такі слова
мовляє:
"Доню, над усіх молодша, ти з
діток моїх найкраща,
78
уберись сьогодні ліпше,
одягни гарнішу сукню,
вибери найкращі перли,
прибери ти ними груди,
поклади чистіші — ззаду,
і строкатіші — на скронях;
про рум’янець лиць подумай,
230 попіклуйсь, щоб твар блищала.
Бо коваль прибув до нас вже,
знакомитий Ільмарінен,
щоб нам викувати Сампо,
покрив вибити строкатий".
Похйоли найкраща доня,
звабливість землі і моря, узяла
найкращих сукень, найчистішеє
одіння, п’ять суконок одягнула,
240 головний убір вложила,
застібнула пояс мідний, золотий
прегарний пояс.
І комору залишає, та іде до
хати з двору: блискотять красою
очі, і прекрасні в неї вуха, все
обличчя їй ясніє, її лиця
рум’яніють, злото міниться на
грудях,
250 і срібло мигоче в косах.
Тут сама газдиня Льовхі
Ільмарінена проводить, вводить
в Похйоли господу, у хатину
Саріоли, досхочу годує мужа,
ще й дає доволі пити і, частуючи
гостинно, отакі слова мовляє:
Тльмарінене, ковалю,
260 мудрий та одвічний
майстре, чи скувать ти можеш
Сампо, покрив вибити
строкатий, взявши в лебедя
пір’їну, молоко — в корови-
дійки,
КАЛЕВАЛА
вовни літньої з овечки, молоде
зерно з ячменю?
В нагороду доню візьмеш,
візьмеш дівчину за працю".
Так мовляє Ільмарінен
270 і такі слова говорить:
"Я скую, звичайно, Сампо і
строкатий покрив виб’ю,
взявши в лебедя пір’їну, молока
в корови-дійки, вовни літньої з
овечки, молоде зерно з ячменю.
Адже викував я небо, дах
повітрьові скував я, і ніде не
знати скову,
280 і ніде не видко краю".
От іде кувать він Сампо,
вибивать строкатий покрив,
просить місця для ковальні,
місця для своєї кузні, не
знайшов такого місця, ані міхів,
ні ковальні, ні ковадла, ані
горна, ані молота й стукачки.
Так промовив Ільмарінен, 290
він слова такі говорить:
"То баби вагатись можуть, не
кінчають справ бідахи, а не муж
хоча б і гірший, богатир хоча б
слабкіший".
Місця він шука для горна, для
міхів шука містини там, на
обширах широких, в Похйоли
полях студених.
День шукає, день і другий,
300 і, нарешті, аж на третій
він смужний побачив камінь,
взорив він придатний бескет.
Там коваль і зупинився, там
розклав собі багаття.
В перший день поставив міхи, а
дня другого — ковадло.
ДЕСЯТА РУНА
От коваль той Ільмарінен,
сам кувач одвічний, майстро,
в полум’я, що треба, кинув,
310 що для діла — в горен вергнув,
при міхах підручних ставить, щоб
вогонь йому роздули.
От йому качають міхи і
розжеврюють вугілля.
Так три літніх дні провадять, без
перестанку три ночі; наросли на
п’ятах камні, на пучках, на
пальцях — брили.
Ось дня першого нагнувся
320 сам коваль той Ільмарінен;
він нагнувся подивитись, що на
дні жаркому, в горні, що із
полум’я там вийшло, що з вогню
там піднеслося.
Лук із полум’я з’явився, з
місяцевим злотосянням, золотий,
сріблокінчастий,
79
з держаком строкатомідним.
Був на позір лук чудовий,
330 але мав недобру вдачу: голови
хотів щодня він, а по святах — дві
голівки.
Сам коваль той Ільмарінен
вже не рад з такої зброї: ламле
надвоє він лука,
в жар його вергає знову, каже,
щоб підручні дули, щоб
роздмухували горно.
От на завтра знов нагнувся
340 сам коваль той Ільмарінен, щоб
побачити, що вийшло на жаркому
днищі в горні.
Із вогню байдак виходить,
вийшов човник темнобарвний: в
нього золоті облавки; кочети у
нього мідні.
Човник був на позір гарний,
але мав недобру вдачу:
80
сам ставав він до побою,
п'явся битись без потреби.
Сам коваль той Ільмарінен
не зрадів із того човна:
трощить він його нещадно,
човник в полум'я метає,
піддувать підручним каже,
щоб роздмухували пломінь.
От дня третього нагнувся
сам коваль той Ільмаринен,
щоб побачити, що вийшло
360 на жаркому днищі в горні.
Із вогню корова вийшла, роги
золотом ясніють, серед лоба —
віз небесний, на чолі — кружало
сонця.
Хоч на взір корова гарна, та
недобру вдачу має: завжди спить
собі у лісі, молоко пускає в
землю.
Сам коваль той Ільмарінен 370
не радів такій корові, на дрібні
шматки шматує, кидає її в жарини,
каже, щоб підручні дули, щоб
роздмухували пломінь.
Дня четвертого нагнувся сам
коваль той Ільмарінен
подивитися, що вийшло на
жаркому днищі в горні.
Із вогню там плуг виходить:
380 золотий леміш у нього,
чересло його спижеве,
срібне держално він має.
Гарний був той плуг на позір,
але мав недобру вдачу: він орав
лани чужії, скородив сусідній
вигін.
Сам коваль той Ільмарінен не
радів із того плуга, хутко ламле
на кавалки,
390 кидає його в пломіння,
КАЛЕВАЛА
каже він вітрам, щоб дули,
кличе бурю на підмогу.
Зашуміли вітри швидко, дме і
західний, і східний, дуже вітер дме
південний, і бушує страшно борва;
дмуть один день, дмуть і другий,
третій день вітри бушують,
вибухає з вікон пломінь,
400 з дверей іскри вилітають,
кура хмарою йде в небо,
оболок змішався з димом.
От коваль той Ільмарінен знов
дня третього нагнувся подивитися,
що вийшло на жаркому днищі в
горні. Бачить: Сампо вже
з'явилось, покрив Сампо виростає.
І коваль той Ільмарінен,
410 сам кувач одвічний,
майстро, став тоді боржій
кувати, молотком дзвонити
дужче, млин виковує він —
Сампо: млин той сам собою
меле, сіль, і борошно, і гроші,
порізно те все складає.
Сампо виковане меле, і блищить
строкатий покрив; рано вранці
меле мірку,
420 мірку ту собі на вжиток,
другу, щоб було на продаж, і
на сховок третю меле.
Рада півночі бабуся, віднесла
велике Сампо на бескет в пустошнім
краї, у міцну сховала гору аж за
дев’ятьма замками; розкорінилось там
Сампо в глибочінь на дев'ять сажнів;
430 вдався в землю корінь перший,
понад берег моря — другий, третій
корінь — вглиб бескету.
ДЕСЯТА РУНА
Все владнавши, Ільмарінен
чемно дівчини благає
і такі слова підносить:
"Чи даси мені ти доню?
Адже Сампо вже готове,
і строкатий покрив гарний?"
Панна Похйоли зітхнула
440 і таке йому сказала:
"Хто ж тут нарік ближчим буде,
хто на те тут буде літо кликати
пташок на співи, а зозулю — на
кування, як піду я на чужину,
пагінець в чужому краї?
Якби курочка пропала,
загубилося гусятко,
якби вишня всохла в неньки,
450 камінки червою щезли б,
то б ізникла і зозуля, і пташки
порхнули б хутко від шпиля
цієї гірки, від хребта ції
горбинки.
Я ніколи, поки світу, не
покину днів дівочих, ані
клопоту, ні праці, що, як день,
улітку любі; хто збиратиме
суниці,
460 хто наповнить співом
берег, хто ліси попереходить,
як піду я на чужину?"
І коваль той Ільмарінен, той
кувач одвічний, майстро,
хилить голову, похмурий,
набакир посунув шапку; хоче
він розміркувати, подумки
себе питає, як йому домів
дістатись,
470 до країн знайомих
братись, з Похйоли країв
похмурих,
6 5-162
81
із сумної Саріоли.
Мовить півночі газдиня:
"Ільмарінене, ковалю, ти чого
так зажурився, набакир посунув
шапку?
Чи тебе мордує думка, як
дістатися додому?” Відмовляє
Ільмарінен:
480 "Так, туди всі линуть думи,
щоб умерти в себе дома, там
знайти останній спокій".
Ільмарінену газдиня дала їсти,
дала й пити, на край човна
посадила до тих весел
міднокутих, вітер змусила
дмухнути — дме він з півночі
навально.
Так коваль той Ільмарінен,
490 той кувач одвічний, майстро, їде
в рідний край коханий, течією в
синім морі.
Іде день, день другий їде, і,
нарешті, аж на третій він домів
прибув щасливо в ті місця, де
народився.
Старий певний Вейнемейнен
Ільмарінена питає:
"Ільмарінене, мій брате,
500 віковічний ти ковалю,
що ж, чи викував ти Сампо,
пооздобив красно покрив?"
Так мовляє Ільмарінен, так
митець говорить вмілий: "Так,
нове вже меле Сампо, і
строкатий покрив віє: меле міру
рано вранці, щоб була вона на
вжиток, меле другу — то на
продаж, і для схову меле —
третю".
 ОДИНАДЦЯТА РУНА
Леммікейнен, веселий богатир, вирушає на Саарі1 , щоб домогтися руки красної Кіллікки2 , славної
дівчини на тім острові. — Дівчата піднімають його на глум. — Він метаться там, що позбавляє їх
дівочості. — Тільки Кілліккі не дається йому. — Він її заскочив у товаристві подруг, силоміць привозить
дівчину до себе. — Жалі та нарікання дівчини. — Леммікейнен присягається їй, що не буде ходити на
війну, а вона йому присягається, що не буде пустувата поза домом. — Красна Кілліккі стає
Леммікейненові за жінку, він заводить її до своєї родини. — Його мата дякує Юмалі за те, що синові

Ми тепер за Ахті скажем, Розійшлась про неї чутка, і

заспіваємо про зуха.
Острів'янином був Ахті
Лемпі син, удатний вельми.
Виростав у гарнім домі,
коло любої матусі,
над сагою близько моря,
над шпилем затоки дальнім.
Кавко рибами живився,
10 окунів ловив ізмалку,
став він мужем та й найкращим,
розцвітав, як кров червона, мав він
голову прекрасну і на зріст був
дуже ладний, але був і не без вади,
мав і норов непутящий: до жінок
усе горнувся, уночі раз-по-раз
вештавсь, де дівчата веселились,
20 де ошатні танцювали.
Там на Саарі дівчатко, наче
квітка, виростала, в домі
виросла високім, струнко
вигналася вгору, сидячи у
батька в хаті на низькій, на
задній лавці.
свати до неї слались, в дім до
дівчини-красуні,
30 в двір до гожої панянки.
Сонце сватало синочка3; та не
йде за нього панна, щоб сіяти
біля сонця, влітку квапитись
за сонцем. Місяць ясний сина
сватав; в його дім не хоче
панна, сяяти побіля нього, з
ним кодуючи в повітрі.
Зірка сватає синочка;
40 та не йде за нього панна,
щоб у довгу ніч мигтіти,
маячіти в зимнім небі.
Із Естляндії з'явились, та із
Інгрії4 ходили; але їх не хоче
панна, їм усім одне
провадить: "Злото тратите
даремно, марно тратите
срібло ви, я в Естляндію не
піду,
50 я не хочу веслувати,
плавать у воді естляндській,
берегами хвилі мірять,
ОДИНАДЦЯТА РУНА
їсти там естляндську рибу, юшку
сербати естляндську.
Я і в Інгрію не рушу, в
понадбережні країни, тільки
холод там і голод, ні трісок
нема, ні дров там, ні води, ані
пшениці, хліба житнього
60 бракує".
А веселий Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі, все ж
таки собі наваживсь квітку
сватати Саарі, ту невісту —
відданицю а пишно вбраними
косами.
Мати хоче відвернути,
відхилити його намір:
"Ти не сватайся, синочку, за дівчину
70 родовиту, адже там тебе не
стерплять, в роді Саарі значному".
І сказав тут Леммікейнен, відповів
Кауком'єлі:
"Чи ж мій дім не превельможний? І
наш рід значний так само — доберу
собі дівчину і до мислі, і до зросту". мовляє:
Мати все ж не дозволяє
Леммікейненові сватать
дівчину значного роду, в
80 Саарі сім’ї великій:
"Засміють тебе дівчата, і на глум
жіноцтво візьме".
Мало думав Леммікейнен і
такі слова мовляє:
"Заціплю я сміх жіночий, реготання
те дівчаче — біля лона, на колінах, на
руках — дитятка будуть, реготанню
край положать, глумові кінець
настане".
90 Мати так тоді мовляє:
"Ох, лиха мені година!
6*
83
Як жінок Саарі скривдиш, як
вінця дівчат позбавиш, буде бій
тоді великий і баталія
страшенна: всі в Саарі
чоловіки,
100 ціла сотня їх з мечами тебе
бідного обступить, щоб тебе
одного вбити".
Мало слухав Леммікейнен
осторог своєї нені; він коня
бере баского, а то був румак
шляхетний; скаче звідти гучно-
бучно, аж на Саарі він скаче
квітку сватати чудову,
110 гожу панну на виданні.
Все жіноцтво засміялось,
реготалися дівчата, як він
вулицею мчався, як у двір
кумедно в'їхав. Перекинув там
він сани і в воротях поточився.
Вилізає Леммікейнен, рот
скривив він і похнюпивсь, чорні
кучері куйовдить 120 і такі слова
"Я того не бачив зроду, і не
бачив, і не чув я, щоб із мене
насміхались, реготалися
дівчата".
Мало думав Леммікейнен, і
таке мовляє слово:
"Чи ж на Саарі є місце, на
розложистих рівнинах, щоб я
міг повеселитись,
130 чи ж є місце хоч у клуні, де
б гулять Саарі паннам, де б
дівчатам танцювати?"
Мовлять так Саарі панни, так
із виріжку мовляють: "Місця
досить на Саарі, рівнодолу тут
доволі;
84
щоб тобі повеселитись,
є за клунею містина;
там на луках можеш бути
140 за підпасача в пастушки!
В Саарі худенькі діти, тут гладкі
самі лошата".
Думав мало Леммікейнен.
За підпасача найнявся, цілий
день — на пасовищі, ніч — з
дівчатами гуляє — в гулянках
дівчачих ночі, в танках панночок
— до ранку.
Так веселий Леммікейнен,
150 молодець Кауком'єлі,
край поклав жіночим сміхам,
глум спинив дівчачий хутко; не
було дочки такої, ані чесної
дівчини, щоб її не обіймав він, не
ходив би з нею поруч.
З-між усіх була єдина в славнім
Саарі сімействі, що зальотників
цуралась,
160 і втікала від кохання
— Кілліккі4, красуня-
панна, квіт на Саарі
найкращий.
А веселий Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі, зіпсував
чобіт аж сотню і сто весел
поламав він, а все сватає
Кілліккі, коло дівчини впадає.
Кілліккі, красуня-панна,
170 таке слово промовляє:
"Нащо тут живеш, плохенький,
чом на березі скавчиш ти?
Тут ти сватаєш дівчину, що в ній
застібка цинова?
Я не маю часу вийти, я повинна
стерти камінь, макогона
розтоптати, і стовкти я мушу
ступку.
КАЛЕВАЛА
Я тебе не хочу, бідний,
180 бідака, таку ганчірку; я
стрункого хочу мужа, бо й сама
струнка на тіло; хочу, він щоб
був статурний, я ж збудована
статурно; хочу, він щоб був
великим — я сама на зріст
висока".
Перебігло мало часу, лиш
півмісяця минуло; дня
прекрасного одного,
190 вже увечері, як смеркло,
грались весело дівчата, всі
красуні танцювали на узліссі на
зеленім, край гарненької
галяви.
Всім перед Кілліккі водить,
квітка Саарі прекрасна.
Ось юнак уповні віку,
над'їздить той Леммікейнен,
румаком у коло в'їхав,
200 найдобірнішим верхівцем у
танок дівчаток красних.
Він схопив Кілліккі в сани,
кинув панну на сидіння,
обв'язав ремінням туго,
мотузком швиденько в'яже.
Батогом коня ударив,
шкіряним бичем він ляснув,
прудко він додому скаче,
скачучи, він так мовляє:
210 "Панни, ви ніде й ніколи,
не насмільтеся сказати, що до
вас от я над’їхав і повіз з собою
панну.
Як не будете слухняні, буде
вам, дівчата, лихо! Закляну
мечем і боєм сватачів сміливих
ваших, так що вдень вони
нічого, ні вночі не будуть чути,
220 ні на вулицю не вийдуть,
ОДИНАДЦЯТА РУНА
ані полем не поїдуть".
Мовить жалібно Кілліккі,
так цвіт Саарі горює:
'Увільни мене на волю,
випусти із рук дитину,
хай піду собі додому,
до заплаканої неньки.
Якщо ти мене не пустиш,
щоб додому я вернулась,
230 так п’ятьох братів я маю,
сім синів у батька кревних,
що тропу зайчатка знайдуть,
відберуть тобі дівчину".
Аж її він не пускає.
Почала дівчина плакать
і такі слова мовляє:
"Я весела народилась,
я веселою зростала,
і в веселощах жила я,
240 а тепер я повна смутку, я
ледачому дісталась, що
готовий завжди битись, на
війні змагатись дико .
Так мовляє Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі: "Кілліккі,
моя ти квітко, мед мій, ягідко,
красуне, залиш и свої турботи — я
тебе не скривджу зроду, 250 в моїх
їстимеш обіймах, підеш ти зі мною
поруч, станеш ти зі мною попліч,
ляжеш ти зі мною побіч.
Так журитися навіщо, і
навіщо ці зітхання?
Чи того ти так горюєш і
зітхаєш так журливо, що нема
корови й їжі, що достатків в мене
мало? 260 Не журись, не
клопочися, маю я корів багато,
молока дають доволі.
85
На болоті куманика, і суниці на
узгір’ях, камінки розкішні в
полі, що і без годівлі добрі, і без
догляду гарненькі; їх увечері не
в’яжуть, не розв’язують уранці.
270 їм не підкидають паші, і не
сиплють вранці солі.
Чи того ти так горюєш і
зітхаєш так журливо, що я роду
незначного, не родився в гарнім
домі?
Хай я роду незначного, не
родився в гарнім домі, та мій
меч вогнем жаріє, лезо
полум’ям палає:
280 роду значного він певно, він
родивсь в широкім домі.
Шліфувався він у Хійсі,
чистився в богів сяйлисто.
Ним здобути маю значність і
величність мого роду, тим мечем
моїм вогненним, лезом, що
пломіння гострить".
Кілліккі зітхнула тяжко,
налякалася й сказала:
290 "Ахті! Мужній сину Лемпі!
Хочеш мати ти красуню
половицею довіку* наче
курочку в обіймах? Присягнись
кляттям довічним, що не підеш
ти війною, якщо золота захочеш,
а чи срібла забажаєш".
Сам веселий Леммікейнен
слово отаке мовляє:
300 "Я клянусь кляттям
довічним, що війною не піду я,
якщо злота забажаю і срібла
собі захочу.
Але й ти також клянися,
86
що в селі не будеш зроду, як
захочеш танцювати і гуляти
забажаєш".
Так вони кляттям клянуться,
заручаються навіки 310 перед
божеством всеможним, перед богом
всепотужним:
Ахті — на війну не піде,
Кілліккі — в село не вийде.
Тут веселий Леммікейнен
батогом коня ударив, віжками
стібнув суворо і такі слова
промовив:
"Саарі, прощай! Прощайте, пні
ялин, смерек коріння,
320 де я виходив це літо, де я
виблукав ту зиму, де під дощ
вночі частенько загрузав я у
болото, все куріпочку шукавши,
все ту качечку ловивши .
Поскакав веселий коник,
рідний край здаля вже видко.
Так промовила дівчина і такі
слова мовляє:
330 "Вигляда дірками хата, до нори
вона подібна.
Певно, що живе в тій хаті
чоловік низького роду".
А веселий Леммікейнен таке
слово промовляє:
"Не зітхай за цю хатину, цим ти
місцем не журися.
Я тобі збудую іншу, я хаток
наставлю кращих,
340 із бервен багато ліпших,
з кроков щонайкращих в світі
Так приїхав Леммікейнен до
питомої оселі, до коханої матусі,
і наблизивсь до старої.
Неня сина зустрічає
КАЛЕВАЛА
і таку мовляє мову:
"Чом ти, сину, забарився, чом
загаявсь на чужині?"
350 А веселий Леммікейнен
отакі слова мовляє:
"Хай тепер жінки Саарі і нехай
дівчата чесні поглузують,
покепкують, що я з-поміж них
найкращу посадив до себе в
сани, ковдрою її закутав, заховав
на самім споді і під хутро
запроторив.
360 За смішки жінкам віддячив, і
за реготи — дівчатам.
Мати, ти ж мене носила,
дорога моя і рідна!
Я здобув, чого бажав я, я досяг,
до чого бився.
Краще ^головах намощуй,
подушки клади м’якіші, щоб
заснув собі я дома побіч юного
дівчати".
370 Мати так на це сказала і таку
мовляє мову:
"Слава, боже мій великий, і
хвала тобі, мій творче!
Ти послав мені невістку, що
роздме мені багаття, що
майстерно ткати вміє і пряде на
веретено, та пере чистенько
хуста, повсть валити буде гарно.
380 Ти хвали, красуне, долю,
уродилась ти чудово; добре все
зробив творець наш, він, отець
любові повний; у снігу первістка
чиста, чоловік твій ще чистіший;
і на морі піна біла, чоловік твій
ще біліший; і струнка на морі
качка,
ОДИНАДЦЯТА РУНА
чоловік твій ще стрункіший;
ясні зірочки на небі, чоловік
твій ще ясніший.
Синку, ти підлогу ширшу
пороби й віконця більші,
пороби новії стіни, оббудуй
усі покої
87
і пороги до покоїв, нові двері
над порогом.
Ти ж бо дівчину цю виграв,
вибрав ти собі красуню,
400 роду вищого панянку
і значнішого коліна".
ДВАНАДЦЯТА РУНА
Кілліккі забуває свою присягу, іде пустувати в село. — Розгніваний Леммікейнен покидає її, він вирішує
шукати собі іншої жінки — в Похйолі. —- Мата силкується відвернути сина від цього наміру, малюючи
йому небезпеки, що на них він може наразитися серед потужних чаклунів північної сторони. —
Леммікейнен легковажить осторогою матері, вішає щітку на стіні, кажучи, що коли щітка стане червоною
від крові, то це буде знак, що він умер. — Він прибуває в Похйолу і починає з того, що висміює всіх у
хаті, опріч старого, сліпого пастуха; йому він закидає злочинства, які той зробив замолоду, зневажає
старця. — Пастух обмірковує, яким способом помстити ся Леммікейнену.

Ахті, юний Леммікейнен, насурмонився й розгнівавсь;

молодець Кауком’єлі,
все живе собі, вікує
з молодим дівчам укупі.
На війну не ходить Ахті,
на село не йде Кілліккі.
Раз такий випадок стався:
як на світ благословилось,
вийшов Ахті Леммікейнен
10 в місце те, де риби труться;
не вернувся він надвечір,
в обляги, коли вже смерклось.
Кілліккі в село майнула,
де дівчата забавлялись.
Хто про цей дізнався вчинок,
хто подасть про цеє звістку? То
його сестра Айніккі про цей
вчинок розповіла, подала про цеє
звістку.
20 "Ахті, братику коханий!
На село пішла Кілліккі,
до чужих воріт майнула,
де дівчата забавлялись,
де вродливиці гуляли".
Ахті, матері синочок, той
веселий Леммікейнен,
довго сердивсь Леммікейнен і
слова такі промовив:
30 "Ненечко моя старенька,
випери мені сорочку в чорних
змій страшній трутизні та суши її
хутчіше, щоб я міг піти до бою, з
дітьми Похйоли побитись, на
полях синів ляпонських. Кілліккі
в селі гуляла, до чужих воріт
ходила, де дівчата забавлялись,
40 де вродливиці гуляли".
Кілліккі таке сказала,
хутко вимовила слово:
'Чоловіче любий, Ахті, ти не
важся йти до бою — я
побачила, заснувши,
задрімавши — сни недобрі:
вибухав вогонь, як з горна,
викидало вгору пломінь
попід вікнами хатини,
50 по краях стіни високих,
пломінь вкинулася в хату,
зашуміла водоспадом,
ДВАНАДЦЯТА РУНА
від підлоги в стелю билась, від
віконця — до віконця".
Сам веселий Леммікейнен
таке слово промовляє:
"Я не вірю снам жіночим, ні
жіночим присяганням. Мати, ти
ж мене носила, — дай мені
60 бійну сорочку, дай мені жупан
до бою: мене битись пориває,
буду пиво битви пити, меду
бійки покуштую".
Так промовила матуся:
"Милий Ахті, мій синочку, ти не
важся йти до бою — адже пиво є
в нас дома, піниться в ялових
бочках, по дубових ллється
рульках. То ж для тебе все те
70 пиво, цілу днину можеш пити".
Так мовляє Леммікейнен: "Я
не хочу пива дома, дома питиму
я воду.
Хочу пить веслом смоленим; той
напій мені солодший над всі
пива в цьому домі. Дай мені
бійну сорочку, принеси жупан
до бою!
Я до Похйоли поїду, на лани
80 синів ляпонських, щоб
доскочити там злота, щоб срібла
собі набрати".
Мати Ахті намовляє: "Любий
Ахті, мій синочку, золото є в
нашім домі, срібло в нас лежить
в захові. Дня того, що збіг
допіру, ще досвітньою добою, як
орав челядник в полі, він куток
орав зміїний, лемешем він
90 вийняв скриньку, він знайшов у
скриньці злото:
89
зібрано було там сотні, тисячі
були — під віком, — скриньку
він заніс в комору і поставив на
бантинах".
Відмовляє Леммікейнен:
100 "Нащо мені та комора?
Я срібло візьму війною, принесу
багато більше, аніж того злота в
скриньці, взятого на полі плугом.
Дай бійну мені сорочку, принеси
жупан до бою, в Похйолу я
вирушаю, переб'ю дітей
ляпонських.
В Похйолу мене щось кличе,
110 всі думки мої тривожить.
Хочу там я сам почути, на свої
уздріти очі, чи на Похйолі є
панна, сватача щоб не хотіла,
чоловіка не бажала, щоб їй мужа
не манулось".
Мати Ахті намовляє:
"Любий Ахті, мій синочку,
Кілліккі є в тебе в хаті,
120 за жінок усіх
найкраща; дивно бачити
на ліжку двох жінок у
чоловіка".
Відмовляє Леммікейнен:
"Кілліккі іуляти ходить, хай
вона, в селі гулявши, по чужих
хатах ночує, як ота селянська
молодь, як танцюючі красуні".
Мати хоче налякати,
130 зупинити страхом сина:
"Не ходи ти, мій синочку, в
Похйоли далекі села, не ходи без
чаклування, без премудрощів
всеможних до вогню дітей
північних, на лани дітей
ляпонських.
90
Закляне тебе ляпонець і
співом тур янець вколише, він
заб'є тебе в вугілля, плечі й голову
— в пломіння, покладе в жарини
руку — на розпалене каміння”.
Відмовляє Леммікейнен:
"Чаклуни ті чарували, і ті змії
заклинали; трьох зібралося
ляпонців влітку в обляги на мене.
Голі стали на бескеті, без одіння,
без підпасів , не прикриті ані
кришки; узяли вони від мене і від
мене те дістали, що бере топір з
150 каміння, дістає з бескету свердло,
що бере обцас на кризі і що
смерть — в порожній хаті.
Вже і вдруге нахвалялись;
справа йшла тоді інакше, бо
замовами хотіли засмоктать
мене в болото, в те болото, де
блукав я; в твань глибоку я
потрапив, по коліна —
багновиця, грязь до бороди
160 сягала; та я муж, а не нікчема,
відсахнувся від болота.
Чаклуном тоді зробившись,
розпочав я сам закляття.
Я співав — а чаклунове, ті
стрільці з своїм оружжям, ті
метальники ножами, співаки з
своєю сталлю водоспадом
поставали, перекинулись в
джерела, нуртами забили вгору,
обернулися злим вітром.
170
Там нехай собі дрімають,
відьмаки оті нещасні.
КАЛЕВАЛА
Хай тим чаклунам поснулим
180 і дрімотою заклятим
проростуть густезні гриви крізь
їх голови й клепані, крізь їх
відьмаківські плечі, крізь їх
тельбухи та м'ясо”.
Мати все ж не дозволяє
синові на бій рушати, сина мати
не пускає, а невіста мужа
просить:
”Не зривайся з дому, любий,
190 в ті холодні, злі країни,
в Похйолу похмуру й темну,
чигає там небезпека, мужу
бідному там страшно: там живе
нещастя, Ахті; хоч би був ти
стоязиким,
(а повірити в це трудно), не
здолаєш своїм співом Похйоли синів
штудерних, так, як тур'янець не
скажеш, 200 так не скажеш, як
ляпонець”.
Став чесатись Леммікейнен,
веселун Кауком'єлі, чеше він
своє волосся, пильно щіткою
чухмарить.
До стіни він кида щітку, у куток
до печі кида, і такі слова
мовляє, і таку підносить мову:
"Отоді лиха година 210
Леммікейнена спіткає, як із щітки
кров закрапле, як руда поллється з
неї”.
І пішов веселий Ахті в Похйолу
оту похмуру, він матусі не
послухав, хоч слізьми вона
благала.
Він лаштується: взяв пояс і
залізну взяв сорочку, крицею
оперезався 220 і такі слова мовляє:
ДВАНАДЦЯТА РУНА
"Муж міцніший у мисюрці,
дужчий в панцері залізнім, в
крицянім паску сильніший поміж
тими чаклунами; не страшний
відьмак найгірший і безпечний —
щонайдужчий".
За свого меча вхопився: як
вогонь, той меч рубає,
гострено його в Хіїсі, у богів
230 він шліфувався.
Меч прип'яв собі до боку, в піхви
заховавши зброю.
Де ж той муж вже затаївся, де
герой сховався смілий?
Там він трохи затаївся, там герой
сховався смілий, попід лутками
при дверях, край стовпа, де свічку
ставлять, там, де зазубень надворі,
де зчиняються ворота; там
240 незримо й обережно від жіноцтва
муж ховався.
Та й така пересторога ще замало
помагає; мусить він ховатись далі
від юрби мужів потужних на
роздвоєній дорозі, на каміння
синій спині, на движкім болотнім
грунті, край текучого потока, між
камінням водоспаду, на заломі вод
шумливих.
250 Сам веселий Леммікейнен таке
слово промовляє:
"Ну, з'являйтесь, мужі бою,
велетні земні й одвічні, з
глибокості серпоносці, луконосці
із потоків, лісе, й ти ходи зі мною,
нетрі, станьте й ви за мене. Старче
гір з своєю міццю,
Хіїсі лячний, підводний,
260
91
мати вод, зберись на силі, діду
вод, ставай з юрбою, ви, з усіх
долин русалки, ви, запінені потоком,
боронити станьте мужа, як товариші
героя, щоб жалом стріла чаклунська
270 не взяла мене нітрохи, щоб ножі
мене не брали, ні стрілецька лучна
зброя.
Як цього ще буде мало, я
візьмусь на інший спосіб, я
зітхати буду вгору, до старця
дійду, що в небі, що спрямовує
він хмари, оболоки направляє.
Укко, мій високий боже,
280 отче ти небесний давній,
що бесідуєш крізь хмари,
об’являєшся в повітрі.
Меч давай вогнем палючий, дай
мені вогнисте лезо, щоб мені
відбити лихо і біді межу
покласти, і землею, і водою,
побороти чаклунівство, що
переді мною стане,
290 що зістанеться й за мною,
та з боків і наді мною, що
згромадиться навколо, щоб
закляв я чаклунів тих із їх
стрілами і леззям, із їх
гострими ножами, з їх
гидотним харалужжям".
Взявся клясти Леммікейнен,
засвистів Кауком'єлі огиру
своєму в гаї,
300 злотогривому у полі.
Коника вдягає в збрую, ставить
бурого в голоблі, сам тоді сідає
в сани. Умостився на сидінні,
92
батогом коня ударив,
вузлуватим його ляснув;
прудко кінь біжить ізвідти,
полетіли сани гарні,
аж загув пісочок срібний
310 і пологи золотії.
Їде день, день другий їде, їде він
також і третій — і, нарешті, вже на
третій до села він під’їжджає.
Сам веселий Леммікейнен, скаче
він хутенько шляхом, крайню
вулицю верстає, під’їздить до хати
скраю.
Край одвірку зупинився,
320 так питає на порозі:
"Чи не знайдеться в цій хаті, хто б
гужі міг послаб шити, опустить
голоблі в санях та хомут стягти з
коняки?"
Так маля з долівки каже, каже те
хлоп’я з порога:
"Ні, нема нікого в хаті, хто б
гужі тобі послабшив, опустив твої
голоблі 330 і хомут стягнув з
коняки".
Не журився Леммікейнен,
батогом коня ударив, він джгутом
перлистим ляснув, хутко він
полинув шляхом по тій вулиці
середній до середньої хатини.
Став собі коло піддашшя і питає на
порозі:
"Чи нема кого в цій хаті,
340 хто б мої віжки подержав,
хто б зумів з грудей та шиї
відв'язать реміння штучно?"
З печі крикнула бабуня, і з ослона
— белькотуха:
"Так, знайдеться хтось в цій хаті,
хто твої віжки подержить,
КАЛЕВАЛА
хто гужі твої розв’яже і тобі
голоблі спустить.
Знайдеш тут мужів десяток,
350 цілу сотню, як захочеш, що
тебе спроторять звідси, давши
коней на дорогу, щоб тобі дійти
додому, в рідний край дійти,
ледащо, на ослін батьківський,
ланцю, та до матері в хатину, та
до брата саме в браму, до своїх
сестер дістатись, перед тим, як
вечір зайде,
360 перед тим, як сяде сонце".
Не журився Леммікейнен, таке
слово він мовляє:
"Треба б цю застрелить бабу,
трясогубу цю забити".
Звідти він береться швидко,
розігнав коняку шляхом, де йде
вулиця горою, до горішньої
хатини.
Як веселий Леммікейнен,
370 до того під’їхав двору, він такі
слова промовив, кинув отаке
закляття:
"Хійсі, втихомир собаку, морду
псу заший ти, Лемпо, затисни ти
псові пащу, затули собаці варто,
щоб ті брехи не лунали, якщо
муж повз них проходить".
От до двору він вступає,
380 батогом ударив землю: курява
з землі знялася, він, неначебто в
тумані, перетяв супоню швидко,
опустив відтак голоблі.
Сам веселий Леммікейнен
став уважно прислухатись,
щоб ніхто його не бачив, щоб
ніхто не запримітив.
ДВАНАДЦЯТА РУНА
Він знадвору чує співи,
припадає до шпарини,
чує крізь стіну — гулянку,
крізь дошки — гульбу веселу.
Зазирнув до хати нишком, до
господи заглядає, чаклунів у хаті
повно, чаклуни співають, грають,
попід стінами — музики, віщуни —
попід дверима, знахарі — кругом на
лавах,
400 відьмаки страшні — в запічку, по-
ляпонському співають, та, мов
Хійсі, репетують.
Сам веселий Леммікейнен
обернутися бажає в постать
меншу, непримітну; крізь куточок
пролізає усередину до хати і такі
слова говорить:
'Тарний спів, бо вже скінчився,
410 пісня красна, бо коротка; зберегти
всю мудрість краще, як порвать — на
половині".
Сама півночі газдиня на
помості метушиться, посеред
підлоги стала, промовляє слово
грізне:
"Перше пес, бувало, гавкав, хоч
отой залізнобарвний, кості він жвакує
й м’ясо 420 і їх кров'ю запиває.
Із яких мужів ти будеш, із числа
яких героїв, що приходиш до
світлиці, забираєшся до хати, що
не гавкнув і собака, не дочув той
пес брехливий?"
Відповів їй Леммікейнен:
"Та прибув сюди я, справді, не без
вмілості й мистецтва,
430 не без мудрості і сили,
93
і не без заклять батьківських, та
не без науки діда, щоб собаки не
кусались, щоб ті пси мене не
з’їли.
Мене матінка купала, як я
був малятко кволе, влітку три
рази щоночі, разів дев’ять в ніч
осінню, щоб на будь-якій дорозі
440 міг я співом боронитись, щоб
співав потужно дома, щоб співав
так на чужині".
Сам веселий Леммікейнен,
молодець Кауком’єлі, розпочав
закляття грізні і співання
заклинавче.
З хутра полум'я добулось, і вогонь
в очах блискоче, як співає
Леммікейнен,
430 як співає й заклинає.
Хто співцем був знаменитим,
став при нім співцем нікчемним,
він напхав їм в рот каміння, на
долонях скель наставив, тим
співцям, повсюдно знаним,
чаклунам широкославним.
Він закляв мужів пихатих, він
розкидав їх по світу, на галявини
— безлісні,
460 на невиорані тверді, на озера
ті безрибні, де не може жити й
окунь, в водоспад бурхливий
Рутьї3, в нурти, що вогнем
клекочуть, в той потік
шумливопінний; як каміння, їх
поставив, щоб вони вогнем
палились, щоб тріщали, наче
іскри.
Так веселий Леммікейнен
470 тих мужів закляв з мечами,
тих героїв із оружжям, і старих і
молоденьких,
94
всіх середньолітніх також.
Одного лиш не закляв він,
того пастуха-поганця,
сліпуна, старого діда.
Дідуган цей мокроокий
промовляє так до нього:
"Леммікейнене, закляв ти
480 всіх старих і молоденьких,
всіх середньолітніх також,
чом же дав мені ощадок?"
Відмовляє Леммікейнен:
"Тим тобі я дав ощадок, що на
тебе й глянуть шкода, й без
закляття ти поганий. Ти ще
замолоду, діду, пастухом був
найлютішим,
КАЛЕВАЛА
грядки матері псував ти
490 і сестер соромив рідних,
ти усіх безвічив коней і
лошаток всіх калічив на
полях і на болотах, на
мочарах-багновицях".
Аж пастух той мокроокий в
гніві був занадто злісний; з
хати він надвір виходить,
через двір пішов на поле, до
потока мертвих вибіг,
500 до ріки святої нуртів.
Пантрував Кауком’єлі,
Леммікейнена чекав там.
Ждав, як з Похйоли додому
повертатися він буде.
 ТРИНАДЦЯТА РУНА
Леммікейиен у господині Похйоли просить руки її доньки. —Льовхі обіцяє уважити його просьбу, якщо
він упіймає лося на галявині в Хіїсі. — Леммікейиен загадує собі нарти, щоб бігати по снігу, і кидається
навздогін лосеві-бігунові. — Він його наздоганяє, бере в пута, але звір виривається й тікає. — Леммі-
кейнен знову за ним женеться; його нарти ламаються, він змушений спинити лови.

От веселий Леммікейиен а тоді приходь і сватай 30 мою

мовить так північній бабці:
"Дай мені, стара, дівчину,
дай дочку свою красуню,
між паннами найгарнішу,
між дівчатами найкращу".
Мовить півночі газдиня,
отакі слова мовляє:
"Я не дам за тебе дочку,
10 я не дам тобі дівчину, ні
найкращу, ні найгіршу, ні
найвищу, ні найнижчу; ти
давно дружину маєш, маєш
дома господиню".
Відмовляє Леммікейиен:
"Кілліккі в село прогнав я, я
дружину вигнав з хати, до
чужих воріт приїзних; жінки
кращої шукаю.
20 Дай за мене свою доню, з-
між усіх дівчат найкращу,
найвродливішу красуню".
Мовить півночі газдиня:
"Не віддам дочки ніколи за
людину нестатечну, за героя-
непотребу.
Ти піймай спочатку лося на
галявині в Хіїсі,
квіточку найкращу".
Ахті шпеника хутенько
насадив на бистрий прутик,
тятиву на лук наструнив і
налагодив злі стріли, і такі
слова мовляє:
"Вже насаджено і прутик,
стріли всі напоготові, лук
наструнено мій міцно.
Та на ноги лиж потрібно,
40 мушу я придбати нарти".
Сам веселий Леммікейнен,
погадав, думками кинув, як
йому зробити нарти, з чого
лижі змайструвати?
Йде до Кавппі1 він у хату,
йде до коваля Лійліккі2: "Мудрий
мешканцю Вуої3, між ляпонцями
найкращий, справ для мене добрі
нарти, 50 вигладь їх якмога ліпше,
щоб я міг піймати лося на галявині
в Хіїсі.
Ліїліккі так мовляє,
Кавппі відтинає шпарко:
"Вирушаєш надаремно
полювати того лося, —
96
хоч яким ти будеш ловким,
пня гнилого ти піймаєш”.
Не журився Леммікейнен
60 і такі слова промовив:
"Споряди для мене нарти,
лижі ти зроби для мене.
Я піду й піймаю лося на
галявині в Хіїсі".
Лійліккі на нарти майстер,
він мистець у цій роботі,
восени дошки готує, їх обточує
узимку, цілий день гемблює
вигин,
70 завтра кільця наладнає.
Нарта ліва вже готова, вже
готова нарта права. Викінчений
був і вигин, кільця вставлені,
де треба. Викладав той вигин
змієм, а лисицею — кільчатко.
Помастив він лоєм нарти,
салом лосевим ялозить, в
голові тримає думку,
80 а слова такі мовляє:
"Хай один із молоданів,
що на вирості в народі,
на ці нарти сміло стане,
цими лижами поїде".
Мовив юний Леммікейнен,
молодан уповні віку:
"Так, один із парубоцтва, що на
вирості в народі, стане і на ліву
нарту,
90 і на праву також стане".
Приладнав сайдак на спині,
лука взяв він через плечі,
захопив ціпок у руку, човгнув
лівою ногою, далі правою
зачовгав і такі слова мовляє:
"Не знайти на божім світі, під
оцим небесним дахом,
КАЛЕВАЛА
не знайти у цьому лісі 100
бігуна-четверонога, що його
зловити годі, годі злапати, як
здобич в узутії Калеви сина, в
Леммікейненових нартах".
Чує ту промову Хійсі,
ті слова вчуває Ютас4,
лося робить той Хіїсі,
Ютас оленя майструє.
Голова — з пенька гнилого, 110
роги — з гілочок вербових, з
комишу морського — ноги, з
наболотних трав — коліна, із тичок
пружистих — тулуб, з сіна та
соломи — жили, очі — з квітів
болотняних, а з квіток озерних —
вуха, шкіра — із кори, а м’ясо — із
прогнилої колоди.
Хіїсі навчає лося 120 і
такі слова мовляє:
"Ти біжи, прекрасний лосю,
оленю мій швидконогий, на
місця, де густо лосів, на синів
ляпонських ниви, хай цей муж
попопотіє, хай змокріє
Леммікейнен".
Дременув той лось гаями, в
ліс майнув чудовий олень,
Похйолою він полинув,
130 став посеред нив
ляпонських. Він цебер
перевертає, стручує казан в
багаття, вивертає в жар все
м’ясо, вилива в кибицю юшку.
І піднявся гвалт страшенний на
синів ляпонських нивах: їхні
пси заскавучали, засміялись
їхні жони, діти стали вголос
плакать,
140 застогнали всі ляпонці.
ТРИНАДЦЯТА РУНА
Сам веселий Леммікейнен
хутко лося здоганяє,
мчить полями й болотами,
і широким низькодолом.
Із під нарт вогонь береться,
і ціпок димує дуже,
тільки лося вже не видко,
і не видко, і не чути.
Поковзом прямує Ахті
150 через доли й через гори,
через всі пустелі Хійсі,
через всі галяви Кальми5 —
перед щелепами смерті,
біля Кальминого дому.
Смерть роззявила вже пащу,
Кальма голову схиляє,
щоб схопити вже героя,
проковтнуть Кауком’єлі —
не могли його умкнути,
160 не могли його зуспіти.
Не минув одної смужки, не
зайшов в один куточок в
Похйоли краях далеких, на
полях синів ляпонських; мчить
він смужкою тією, той куток
він переїхав, аж на край кутка
доїхав, чує: гомін знявся
дужий по всіх Похйоли
околах,
170 на полях синів
ляпонських, чує — гавкають
собаки, чує плач дітей
ляпонських, чує реготи
жіноцтва, чує він ляпонців
мурміт.
Сам веселий Леммікейнен
понаважився дістатись в місце,
де собаки брешуть, на поля
синів ляпонських.
І, приїхавши, сказав він,
180 так спитав, як там
з’явився: "Гей, чого жінки
сміються, і чого тут діти
7 5-162
97
лементують дідугани, брешуть
сірії собаки?"
"Через те жінки сміються,
через те малята плачуть,
лементують дідугани, брешуть
сірії собаки, — перебіг тут
лось Хіїсі,
190 копитом гладким
простукав, і цебра він
перекинув, і казан в багаття
струтив, він розлив тут нашу
страву, на кабицю вилив юшку.
Молодик уповні віку, сам
веселий Леммікейнен, нарту
ліву посуває, як гадюка в
житній ниві, повалив ялину в
воду,
200 як єхидна плазовита,
сам, сковзаючи, промовив, на
ціпок зіпершись, каже: "Ну, тепер
ляпонець кожний може вже піти по
лося, може кожная ляпонка вимити
казан чистіше; і ляпонські діти
можуть на вогонь тріски збирати; в
казані ляпонець кожний 210 може
тут зварити лося".
Напирає він щосили, уперед
нагнувсь, понісся; вперше
нартою він рушив — як з очей
пропав одразу, вдруге нартою
він рушив, вже його нечутно
стало; а за третім разом —
спритно скочив лосеві на
спину.
Він бере кленову палю,
220 із гілок берези луб’я,
щоб зв’язать міцніше лося,
повести за тин дубовий". "Тут
постій, бігуне Хійсі, тут
стрибай, скакуне лютий".
98
Гладить він по спині лося
і по шиї плеще любо:
"Ну, тепер вже буде з мене,
я перепочити можу
біля дівчини-куріпки,
230 побіч юного дівчати .
Розпалився лось Хіїсі,
і почав він дико битись,
і такі слова мовляє:
"Хай тебе ухопить Лемпо!
Хочеш ти з дівчатком спати,
жити з панною жадаєш!"
Упирається ногами,
рве мотуззя березове,
ламле ту кленову палю,
240 розкидає тин дубовий,
і полинув хутко-прудко,
дременув, майнув, помчався
і полями, й болотами,
і лісистими горбами,
вже його не видко оком,
вже його не чути вухом.
Молодець дивився хмурно,
КАЛЕВАЛА
веселун той зажурився,
засмутився і насупивсь,
250 прудко він помчав за лосем.
Відштовхнувся він ногою, та
загрузла в ямі нарта,
розломилась, і загнулась і
підошвою скрутилась, на кінці
зломився прутик, на кінці ціпок
вломився.
З рук тікає лось Хіїсі,
голови його не видко.
Смутно глянув Леммікейнен,
260 звісив голову журливо, всі свої
розгледів речі і такі слова мовляє:
"Хай ніхто за свого віку із
мисливців щонайкращих не біжить в
ліси зухвало, щоб ловити Хійсі лося,
як то я побіг, бідака, — зіпсував геть-
чисто нарти, поламав свого ціпочка
270 і погнув свій прутик в лісі".
 ЧОТИРНАДЦЯТА РУНА
Веселий Леммікейнен по своїх замовляннях і заклинаннях і завдяки допомозі лісових богів і богинь
нарешті ловить лося Xіїсі і заводить його в Похйолу. — Тоді Льовхі йому загадує забити лося-бігуна
Хіїсі. Леммікейнен виконує завдання і знову просить руки молодої дівчини. — Льовхі кладе третю і
останню умову своєї згоди, а саме: вбити лебедя на чорній річці Туоні. — Леммікейнен, узброєний в лук,
простує до цієї річки. — Старий пастух Похйоли вбиває його і кидає в ріку Туоні. —Там син смерті
розшматовує Леммікейнена.

От веселий Леммікейнен вам — ліси мої соснові,

погадав і так міркує:
На який би шлях звернути,
на яку піти дорогу?
Чи Хіїсі лося кинуть,
і самому йти додому,
чи попробувати ще раз,
вполювати того звіра
на відраду панні лісу,
10 панні гайовій на радість?
Він такі слова мовляє і таку
говорить мову:
"Укко, мій високий Боже, любий
отче мій небесний, споряди ти ліпші
нарти, дай ти їм велику швидкість,
щоб я ними міг майнути суходолом,
болотами, просто в сторону Хіїсі 20
полем Похйоли великим в сліди
оленя прудкого,
Чей же йду, як муж до лісу, як
герой, іду на працю я шляхом на
Тапіолу1, йду повз Тапіо оселі.
Вам уклін, мої вершини,
вам — гаї осик біленькі,
вам, хто в тих лісах
витає!
30 Дай дорогу, лісе, пустко,
будь, о Тапіо, прихильний,
пропусти на гори мужа, дай
мені пройти болотом, дай
піймати лося й потім чесно
взяти нагороду.
Сину Тапіо, Нюйріккі2, мужу
у червоній шапці, ти зазнач
мені дорогу, на горі подай
прикмети,
40 Щоб, дурний, ішов я
просто, щоб знайшов собі
дорогу, щоб здобув я здобич в
лісі, трудячись для нагороди.
М’єліккі3, газдине лісу,
лісова прекрасна ненько,
ти своє розкидай злото, ти
розсип срібло ряхтливе
перед мужем, що блукає
по яругах та по ямах.
50 Золоті ключі візьми ти, що
на чересі в каблучці, відімкни
пивницю Тапйо,
too
пошукай в палатах лісу —
тут я здобичі шукаю,
за мисливство — нагороди.
Як же ти сама не хочеш,
загадай своїм служебкам,
доручи своїм челядкам,
наймичок своїх пошли ти,
60 і яка газдиня з тебе,
як не маєш ти служебок,
як не держиш сто челядок,
тисячу служниць слухняних,
щоб отари в лісі пасти
і про дичину щоб дбати.
Лісова, станиста панно,
Тапйо, доню медомовна,
в медову заграй сопілку,
у солодку дуду свисни
70 там, де пані милостива,
де газдиня лісу дивна.
Ти даси їй чути гуки,
ти її від сну розбудиш,
а вона не чує зовсім,
не проснулась, не збудилась —
я благаю невідступно,
золотий язик тривожу".
Так веселий Леммікейнен
на бігу богинь благає.
80 Поспішає лісом диким
і полями, і болотом
до гори вугілля Хійсі,
на галявини пекучі.
Ковзає він день, і другий,
і, нарешті, аж на третій —
надійшов до крутогір’я,
на бескет високий вийшов;
кинув оком він на південь,
подививсь через болото,
90 взорив він оселю Тапйо —
двері золотом мигочуть, блиск сягає
за болото, через чагарі та гори.
Тут веселий Леммікейнен
уступає з свого місця,
КАЛЕВАЛА
наближається до хати,
підійшов до вікон Тапйо.
Там, чекаючи, сховався,
під вікном засів він шостим;
100 там подательки сиділи,
лісу матірки розсілись
у брудних, буденних сукнях,
в заяложеному дранті4 .
Так промовив Леммікейнен:
"Що сидиш, газдине лісу,
у брудній, буденній сукні,
чом ти загорнулась в дрантя?
На тебе й дивитись бридко —
на чудне твоє обличчя;
110 маєш лиця невродливі,
зашкорубле чорне тіло.
Як блукав я тут лісами,
то знайшов я три палаци:
кістяний і дерев’яний,
третій був палац камінний;
золотих шість гарних вікон
в кожнім простінку я бачив;
подививсь я крізь віконце,
заховавшись, я побачив
120 моцаря самого, Тапйо;
бачив Тапіо газдиню.
Теллерво5, дочку їх бачив,
бачив люд багатий Тапйо;
всі там злотом шамотіли,
сріблом всі вони бряжчали;
а сама газдиня лісу,
що дає відраду-втіху,
в золотій була обручці,
в перснях золотих сяйнистих,
130 вона мала одяг злотний,
золоті стрічки в волоссі,
золоті ковтки на вухах,
блискітні на шиї перли.
Лісова ласкава пані,
Метсолі медова мати, скинь
солом’яні пантофлі, берестяні
черевички.
ЧОТИРНАДЦЯТА РУНА
Поскидай гидотне рам'я,
скинь сорочку до роботи —
сукню радості візьми ти
і сорочку ошатнішу,
поки я ходжу тут лісом,
поки здобичі шукаю.
Я нуджуся дуже в лісі,
я похмурим тут зробився,
бо ходжу тут по-дурному,
зовсім здобичі не мавши;
обітуй мені ту здобич,
щоб я міг спочити трохи.
150 Так занадто довгий вечір,
день задовгий без здобутків.
Діду лісу, бороданю, мохова
кущаста шапко, загорни ліси в
полотна, убери гаї в одіння,
укривало дай осикам, вільхам дай
м'яке убрання, вкрий сріблом
стрункі ялини, та розсип по соснах
злото, 160 та опережи їх міддю,
соснам дай паски сріберні. Хай
цвіте береза злотом, брязкітки
хай виснуть в гіллі. Все зроби,
як в давні давна! Отоді були
дні ліпші, ялина ясніла сонцем,
а сосна була, як місяць, медом
пахло серед лісу, медом пахло
в сивім гаї;
170 лагумінням — на
проліссях, а з боліт текла олія.
Доню лісу, добра панно,
доню Тапіо, Туйліккі6, дичину
жени на взлісся, до перелісків
розлогих; як вона не схоче
бігти, як сюди ледащо піде, із
куща візьми ти прутик, прут
березовий — в долині,
101
180 бий її тоді по клубах, по
боках її ти хвиськай, і жени
до місця скорше. Здобич ти
жени швиденько, аж до мужа,
що чекає на дорозі
польовничій.
Як вона на стежку вийде,
дай їй стежкою пробігти, руки
розведи, мов крила, щоб не
збочила, дивися,
190 щоб та дич не зникла в
лісі, щоб від стежки не
відбігла. А як дич зі стежки
зійде, як вона, буває, збочить,
так веди її за вухо, на тропу
веди за роги.
Якщо тарас на дорозі, ти
відкинь його зі стежки, якщо
там лежать дерева, розтрощи
їх на кавалки.
200 Як спіткаєш ти вориння,
похитни його навкісно там, де
п’ятий перевійник, де його
підпора сьома.
Стрінеш річку на дорозі чи
на стежечці струмочок, ти
місток зроби шовковий, з
кармазинової хустки,
перекинь через міжгір'я, кинь
його ти через воду,
210 через північну водицю,
через піну водоспаду.
Ти, господарю Тапйоли,
дому Тапйо господине, діду
пралісів косматий, золотий
владарю лісу, Мімерккі7,
газдине лісу, лісова владична
мати, ти стара в убранні
синім, у мережаних панчохах,
220 всі приходьте помінятись
сріблом-золотом зі мною!
102
Взяв від місяця я злото, а
срібло моє від сонця; на
війні його здобуто, в
битві надбано насилу; в
гамані воно згасає, у
кисеті марно гине, і те
злото нерозмінне, і те
срібло невиводне".
230 Вже веселий
Леммікейнен перебіг далеко
лісом, він співав і на узліссі, і
в гущавинах зелених,
задобрив газдиню лісу і
господаря діброви.
Подобрішали до нього славні
доньки Тапіоли.
Сполошили, виганяють
лося з дебри лісової,
240 з гірки Тапіо зганяють і
женуть в околи Хійсі, де на
нього муж чекає,
КАЛЕВАЛА
він готов ловити здобич.
Сам веселий Леммікейнен
свій аркан накинув швидко, на
плече Хіїсі лося, на міцну
лошати шию, щоб ногами не
брикався, як йому погладять
спину.
250 Тут веселий Леммікейнен
отакі слова мовляє:
"Лісу і землі владико, ти
красо галяв травистих, мати
лісу — Міеліккі, мати лісова
владична, поспішай забрати
злото і срібло бери хутчіше,
розстели боржій хустину,
поклади її на землю 260 під оце
блискуче злото, під оце срібло
прекрасне, щоб на пилюгу не
впало, не розсипалось по
бруду".
ЧОТИРНАДЦЯТА РУНА
От на Похйолу він рушив, як
туди прийшов, промовив:
"І, нарешті, лось Хіїсі, на
полях піймався Хійсі.
Дай, стара, за мене дочку,
дай мені дівча за жінку".
270 Льовхі, півночі газдиня, отакі
слова мовляє:
"Ахті, дам за тебе доньку,
дам тобі дівча за жінку, як
коня ти загнуздаєш,
румака, що весь червоний,
Хійсі огира у піні, саме
край полів Хіїсі".
Взяв веселий Леммікейнен
золотистую кантарку 280 і
сріблястую обротьку і пішов коня
шукати, пильнувати довгогривка
по краях полів Хіїсі.
Бистро він іде, мандрує,
поспішає з того місця на зелені
перелісся, на святого поля межі,
там коня шукає пильно, там
шукає довгогривка.
290 Він заткнув кантар за пояс,
на плече узяв обротьку.
День шукає, потім — другий, і,
нарешті, аж на третій вийшов він
на горб високий, став на кам’яну
вершину, подививсь на схід, на
захід, повертається до сонця: на
степу коня побачив, довгогривця
молодого.
300 Вилітають іскри з ніздрів,
дим знімається із гриви.
І промовив Леммікейнен:
"Укко, мій високий боже, ти, що
хмарами кермуєш, небесами
хмари водиш,
103
відчини склепіння неба, як
вікно — легке повітря, збий коня
залізним градом, занеси грудки
заліза 310 в гриву коника Хіїсі,
білочолому — у спину".
Укко, той творець небесний, що
живе собі на хмарах, розпанахав
геть повітря, розламав склепіння
неба, дав залізний град та іній,
удощив сталевим градом мужа
голову — буйнішим, кінську
голову — дрібнішим.
320 Все коневі в гриву впало,
білолобому — на спину.
Тут веселий Леммікейнен
надійшов, щоб роздивитись, все
добачити ясніше.
Він такі слова мовляє:
"Добрий коню з краю Хійсі, ти
румаче з гір високих, золотим
чолом нагнися, головою з
срібним блиском,
330 під кантарку золотую,
під сріблястую обротьку.
Тебе кривдити не буду,
пригинатиму не дуже на дорозі
на далекій, на шляху короткім
вельми в Похйолу до пані Льовхі,
до моєї злої тещі.
І не битиму ремінням, батогом
тебе не лясну,
340 не торкну тебе я шовком,
мотузком вести не буду".
Хійсі кінь — червоний волос,
огир той, що весь у піні, золотим
чолом нагнувся, головою з
срібним блиском — в золотистую
кантарку, у сріблястую обротьку.
104
От нарешті Леммікейнен
загнуздав коня Хіїсі,
ув уздечку запрягає,
надіва оброть на морду
і сіда на спину хутко,
верховую сіда на крижі.
Батогом коня ударив,
з верби гілкою махає,
хутко він простує шляхом,
до високих гір прямує,
до тих гір на північ дальню,
на той кряж, укритий снігом.
360 В Похйолу приїздить Ахті,
з двору він іде до хати і таку
підносить мову, він такі слова
мовляє:
"Кінь загнузданий великий,
румака я взяв од Хійсі на
полях його зелених, саме край
святого поля.
Я отам піймав і лося на полях
далеких Хійсі;
370 дай, стара, за мене доню,
дай мені дівча за жінку".
Льовхі, півночі газдиня, отакі
слова мовляє:
"Я віддам тобі за жінку, заручу
з тобою панну, якщо лебедя
застрелиш, птаха дужого на
плесі чорної ріки в Туоні, на її
святому нурті;
380 а при тому маєш право
лиш одну стрілу послати".
Сам веселий Леммікейнен,
молодець Кауком’єлі, хоче
лебедя уздріти, довгошийого
побачить, на ріці Туоні чорній,
в низовому краї Мани.
Швидко він ізвідти рушив,
кроками пішов швидкими,
КАЛЕВАЛА
390 до потоку царства мертвих,
до святої річки нуртів.
Лук закинено за плечі, і
сайдак на спині висить.
А пастух той мокроокий, дід із
Похйоли старезний, став при
самій Туонелі, край святої річки
нуртів і дивився все навколо, чи
не прийде Леммікейнен.
400 От нарешті той злостивець
Леммікейнена побачив, як
підходив ближче й ближче до
потока Туонели, саме біля
водоспаду, край святої річки
нуртів.
Наче кий підняв із моря, з
хвилі він підняв гадюку,
устромив її крізь серце
Леммікейнену в печінку,
410 вгородив крізь ліву паху,
просто в правую лопатку.
І веселий Леммікейнен вже
пронизаний звалився і такі слова
мовляє:
"Дуже зле ото вчинив я,
що не змислив запитати у
старенької матусі...
Мав би дві маненьких слові,
слів не більш, як троє, мав би: 420
знав би як і що робити за цього
страшного бою!
От не знаю, чим я маю вразити
змію-гадюку?
Мати, ти мене носила, покорм
із груді давала, а дізнатися не
можеш, де тепер твій син
нещасний. Поспішай до мене,
ненько, прибіжи мені на поміч,
430 щоб мене порятувати,
вибавити тут від скону,
ЧОТИРНАДЦЯТА РУНА
щоб я парубком збудився,
бувши знов уповні віку".
Так пастух той мокроокий,
з Похйоли сліпий дідуга,
Леммікейнена закинув,
сина Калеви втопивши
в Туонели чорні води,
в ті бурхливі темні нурти.
440 І веселий Леммікейнен в
течію шубовснув гучно, там
шумує з водоспадом на
просторі царства мертвих.
Весь в крові слуга Туоні меч
стромляє в Кавком'єлі,
105
полоснув гостренним лезом так,
що іскри полетіли; на п'ять
куснів — плоть героя, тіло все —
на вісім часток.
450 Все те він у води Мани, в
річку Туонели скидав:
"Ти лежи собі там вічно із
сагайдаком і луком, лебедів
стріляй в потоці, водяних птахів
— на хвилях".
Так сконав той Леммікейнен,
вмер зальотник ненатомний в
струмі чорному Туоні, на дні
Манали глибокім.
 П’ЯТНАДЦЯТА РУНА
Кілліккі спостерегла, що із щітки Леммікейііенової капає кров. — Це знак, що він помер. — Мати
Леммікейнеиова вирушає на Похиолу, щоб довідатись, що сталося з її сином. — Льовхі оповідає, що саме
вона наостанку загадала Леммікейненові; але сонце матері достовірно каже, де він помер і де похований.
— Леммікейнеиова мати вирушає до річки Туоні; витягає з неї покалічене тіло сина і довгими замовлян-
нями та прикладанням чарівного бальзаму повертає йому життя, потім припроваджує сина додому.

Леммікейнеиова мати так Кілліккі, красуня-жінка,

старенька дома мислить: "Де
тепер мій Леммікейнен, де мій
син запропастився?
Не прийшов назад — не чути,
щоб з дороги повертався".
І не відала небога, і не знала
мати рідна, де та плоть її
пропала і де кров її зосталась.
10 Чи на гори він подався, чи в
степи пішов широкі, чи на моря
кряж рухливий, на пінисту
водотечу.
Чи стоїть в кривавій бучі, серед
боїща страшного, по коліна весь
у крові, зчервонився аж по
крижі?
Кілліккі, красуня-жінка, на всі
боки подивилась в
20 Леммікейненовім домі, у дворі
Кауком’елі, ввечір глянула на
щітку, вранці дивиться на неї;
сталось так одного разу, рано-
вранці перед світом: виступає
кров із щітки, кров червона із
щетини.
30 отакі слова мовляє:
"Чоловік пропав без сліду,
згинув мій Кауком’єлі десь на
стежечці безлюдній, на дорозі
невідомій, вже стікає кров із
щітки, кров червона — із
щетини".
Леммікейненова мати пильно
дивиться на щітку, починає
гірко плакать:
40 "Мені лишенько на світі!
Що мені чинити бідній?
От вже любий мій синочок, син
нещасної навіки до важкого дня
дожився, до біди дійшов мій
хлопець; лихо Кауко спіткало,
кров закапала із щітки, кров
червона — із щетини".
Аж поділ схопила в руки,
50 сукні пелену схопила —
лине шляхом швидко, швидко,
квапиться вона щосили; від
ступнів трусились гори і
підносились долини,
понижалися узгір’я, глибочінь
здіймалась вгору.
П’ЯТНАДЦЯТА РУНА
Так до Похйоли добігла,
розпиталася про сина і такі
слова мовляє:
60 "Ой ти, півночі газдине, ти куди
заслала сина, Леммікейнена
мойого?"
Льовхі, півночі газдиня,
матері таке мовляє:
"Зовсім я на тім не знаюсь, де
синок твій заподівся. Огира
йому дала я, вогневу коняку в
сани; десь замерз він в
ополонці, чи на ледовому морі,
70 чи дістався в пащу вовку, чи
ведмедеві у пельку".
Мати Ахті так мовляє:
"Ти брехню говориш чисту:
вовк мій рід губить не буде, а
ведмідь не займе Ахті,
швиргоне він вовка пальцем,
кулаком ведмедя звалить.
Як мені не скажеш правди, де
ти Кауко поділа, я в пекарні
80 двері зламлю, двері у млині
зламаю".
Мовить півночі газдиня:
"Я його погодувала і дала йому
напитись, вшанувала всім
доволі; посадила мужа в
човник, щоб він плинув течією.
Але все-таки не знаю, де пропав
твій син нещасний. Може, в піні
водоспаду, серед нурту десь у
90 вирі".
Мати Ахті так мовляє:
"Ти брехню провадиш чисту; ти
скажи відверто правду, положи
кінець неправді.
Ти куди поділа Ахті, сина
Калеви де діла?
Бо тебе погибель візьме
107
100 миттю смерть тебе поглине!"
Мовить півночі газдиня:
"Ну, тепер скажу я правду:
загадала я, щоб лося гордого
піймав твій Ахті, огира щоб
загнуздав він і щоб він запріг
лошатко.
Та по лебедя послала, щоб
цього зловив він птаха. А
проте таки не знаю,
110 може, з ним зчинилось лихо, чи
він так чого загаявсь; не
чутно, щоб він вернувся
молоду свою забрати, мою
донечку кохану".
Мати все шукає сина, все
боїться, що пропав він; наче
вовк біжить болотом, як
ведмідь простує лісом, як змія
пливе водою.
120 Як кабан біжить на полі, як
їжак край моря ходить, як
той заєць — берегами;
відкидає геть каміння,
стовбури дерев ламає,
розкидає хмиз далеко, на
мости гілки метає.
Все загиблого шукає, все
шукає й не знаходить. От вона
дерев питає,
130 де її синок подівся?
3-між дерев ялина каже, дуб
відмовив їй розумно:
"Я про себе лиш піклуюсь, де
б я дбав про твого сина. Випав
льос мені суворий, і мене
спіткало лихо: на кілля мене
рубають ріжуть, тешуть на
кияччя, та на дрова
переводять,
140 пропаду я незабаром".
Мати згиблого шукає, все
шукає — не знаходить.
108
От шляхи вона стріває,
їх вона благає-просить:
"Ви шляхи, від Бога дані,
чи не бачили синочка,
мого ябка золотого,
мого срібного кийочка?"
їй шляхи відповідають,
150 їй путі таке говорять:
"Нам самим великий клопіт, де ж
нам дбать про твого сина. Нам
гірка судилась доля, нас тяжке
спіткало лихо: нами всі біжать
собаки, нами котяться колеса; нас
обцаси гострі топчуть, нас
придушують підошви".
Мати згиблого шукає,
160 все шукає — не знаходить.
От іде по небу місяць, а вона
його благає:
"Золотий мій місяченьку, чи не
бачив ти синочка, мого ябка
золотого, мого срібного
кийочка?"
Місяць той, від Бога даний, їй
відказує розумно:
"В мене клопоту багато,
170 де б я дбав про твого
сина. Випав льос мені
суворий, і мене спіткало
лихо: уночі я сам блукаю і
свічу в морози люті; взимку
я на чатах пильних, влітку я
зникати мушу".
Мати згиблого шукає, все
шукає й не знаходить.
Сонце їй іде назустріч,
180 так його благає мати:
"Сонце, що від Бога дане, чи не
бачило синочка, мого ябка
золотого, мого срібного
кийочка?"
Сонце мусило все знати,
КАЛЕВАЛА
тож на відповідь сказало:
"Вже загинув твій синочок, вже
сконав він, неборака, в Туоні, на
чорній річці,
190 в Манали глибоких водах.
В водоспад він затопився, вринув у
глибокі нурти, на границях
Туонели, аж на низовинах Мани".
Леммікейненова мати розлилась
слізьми гіркими, до ковальні йде і
каже: "Ільмарінене, ковалю, ти
давніш кував і вчора,
200 тож для мене ще сьогодні
скуй граблі з держалном мідним та
з залізними зубцями; зубці довгі, на
сто сажнів, і держак на п'ять —
завдовжки".
Сам коваль той Ільмарінен,
той кувач одвічний, майстро,
мідяне зробив граблище, на
граблі зубці скував їй, що
завдовжки на сто сажнів,
210 на валку — аж п’ять зубочків.
Леммікейненова мати
граблище важке схопила і
біжить до Туонели, просить і
благає сонце:
"Сонце, ти від Бога дане, ти
присвічуєш творцеві, припечи
разочок палко, вдруге, щоб знялася
пара, втретє гаряче-пекуче,
220 ти приспи лихеє кодло, ти
знесиль народець Мани, потоми
Туоні панство".
Сонце те, від Бога дане,
дорога творця дитина, на
дупло берези сіло, на залом
вільховий стало, засвітило раз
палюче, вдруге, щоб знялася
пара,
П’ЯТНАДЦЯТА РУНА
втретє — гаряче-пекуче, і
лихе приспало кодло, і
знесилило всю Ману,
молодих мужів з мечами,
дідуганів із кияччям, списаків
середньолітніх; а потому
любе сонце, повернулося до
неба, на свою містину давню,
на своє прадавнє місце.
Леммікейненова мати 240
узяла граблі залізні і гребе й
шукає сина у шумливім водоспаді,
посеред бурхливих нуртів, не
знайшла ж його, одначе.
От вона береться глибше,
вже сама вступила в воду, аж
по пояс стала в хвилі, в
бистру течію по пояс, загрібає
у потоці,
250 в течії шукає сина.
Втім іде на другий берег,
переходить раз і другий,
ловить синову сорочку,
ловлячи, ридає тяжко,
переходить знову річку,
витята панчоху й шапку, ті
панчохи тягне з сумом, тягне
шапку із журбою.
Знов вона ступає глибше,
260 в Манали глибоку яму,
уподовж бере граблями, впоперек
заходить вдруге, навкоси
громадить втретє. Та лише за
третім разом сніп великий
зачепила, на зубці грабель залізні.
Не самий то сніп ізринув,
сам веселий Леммікейнен,
молодець Кауком’єлі,
270 на зубці перечепився,
підмізинним тільки пальцем,
109
тільки лівою ногою.
Появився Леммікейнен, Калеви
синок веселий, на граблях,
багатих міддю, на блискучій
хвилі моря.
Та шматків забракло кілька,
голови шматка з рукою, і дрібних
ще інших часток,
280 та життя йому забракло.
Отоді міркує мати і таке
мовляє слізно:
"Чи ж отут не вийде мужа, чи ж
не буде тут героя?"
Крук оті слова вчуває і на
відповідь їй каже:
"Той, хто зник, не буде мужем,
богатир не стане знову, вже сиги
пожерли очі 290 і роз'їли плечі щуки;
кинь в струмок його ти знову,
кинь у нурти Туонели, щоб він
там тюленем стався, на кита щоб
перекинувсь".
Леммікейненова мати не
скидає сина в воду, а занурює
глибоко знову граблище у
воду, знов по річці вона
бродить,
300 вздовж і впоперек
Туоні. Голови шмат ловить,
руку, і спинних кісток
частинки, і кавалки культів
ловить, інших ще багато
куснів і складає плоть
синочка, Леммікейнена
свойого.
Притуля до м’яса м’ясо,
кісточки всі доміряє, м’яз
прив’язує до м’яза 310 і стискає
міцно жили.
Цупко зв’язує ті жили, і
кінці з кінцями зводить, жил
нитки вона всі лічить і такі
слова мовляє:
110
"Панно жил, струнка на виріст,
Суонетар1, жил богине,
ти прядеш чудово жили,
пряхо в рівним веретенцем,
з верстаком на мідь багатим,
320 з колесом метким залізним; ти
приходь, тебе прошу я, ти
приходь, тебе благаю, жмуток
жил неси скоріше, в’язки жил
неси в приполі, щоб зв’язать
міцніше жили, їх кінці скріпити
дужче в ранах цих, що ще
відкриті, в цих дірках, що тут
роздерті.
Як цього ще буде мало,
330 є там високо в повітрі, є там
дівчина у барці, в човні з
накриттям червоним. Панно, ти
зійди з повітря, ти з пупка небес,
дівчатко, переплинь на цих ти
жилах, переїдь по плечах, панно,
по кістках порожніх плавай, по
дірках, що тут у м’язах.
Поклади на місце жили,
340 де вони лежали спершу; ти
заллєш великі жили, знов вони
візьмуться жити; перев’яжеш
міцно тужні в кінчиках жилок
маленьких.
Ти візьми м’якеньку голку,
засили шовкову нитку, ший ти
голкою м’якою, олив’яною цируй
же.
Жил кінцівки голка стягне,
350 а шовкова нитка — зв’яже.
Як цього ще буде мало, ти
всевідо, вишній творче, запряжи
моторні коні, румаки баскі і
бистрі, і строкатими санками
переїдь і кості, й м’язи, і те м’ясо,
що тріпоче.
КАЛЕ ВАЛА
Переїдь ти жили бучно,
прив’яжи до костей м’язи,
360 прив’яжи до жили жилу,
поклади срібло на скріпи, на
жилок уразки — злото.
Там же, де розсілась шкіра, дай
рости новій ти шкірі; там, де
жили розірвались, ти позв’язуй
їх міцніше; де нема багато крові,
там налий руди нової; де були
розбиті кості,
370 хай там знову виростають;
де розшарпалося м’ясо, поклади
його міцніше, припасуй його
щільніше, де воно лежало перше,
кість до кості, м’ясо з м’ясом,
прикріпи до членів члени".
І збирає мати сина, мужа,
славного героя, щоб зажив він так, як
перше, 380 в тій подобі, що давніше.
Замоцьовано всі жили, зцементовано
кінцями; не здоліє муж промовить,
говорить синок не здужа.
Ці слова говорить мати, так
сама дається чути:
"Де тепер візьму я масті, де
крапель візьму медових, щоб
безсилого мастити,
390 щоб направить бідолаху,
щоб він міг промовить слово,
щоб уста відкрив для співу?
Меду пташко, божа бджілко,
лісових квіток царице, принеси піди
ти меду, неси патоку солодку із
Метсоли запашної та з чуйної
Тапіоли, з келишків квіткових
взявши, 400 із голівок трав пахучих,
П’ЯТНАДЦЯТА РУНА
щоб боління втихомирить,
заспокоїти терпіння".
Бджілка, пташечка хутенька,
полетіла, задзвеніла,
до Метсоли запашної,
до мудрої Тапіоли,
висисає квіт на луках,
язиком медку зварила
з келишків шістьох квіткових,
410 з цвіту, що від ста
травинок, і летить назад
бренливо, приліта з гудінням
хутко; мед солодкий їй на
крилах, повно патоки на пір’ї.
Леммікейненова мати
забирає масть від бджілки і
мастить слабого нею та
невдатника лікує.
Масть, проте, не помагає,
420 муж не може мовить слова.
Ці слова мовляє мати: "Бджілко,
пташечко кохана, в інші полети
країни, за дев’ятим морем будеш,
опустись на виспу в морі, на
пролісся медовії.
Де нові хатки Туурі , де
Пальвойнена3 оселі, там
медок є добродійний,
430 там чудові є мастила, всякую
жилу зміцняють, всякий м’яз вони
лікують. Принеси тієї масті,
принеси ті ліки-чари, щоб мені
покрити лихо, щоб загладити
нещастя".
Бджілка, легкий чоловічок,
знов запурхала далеко, за
дев’яте море лине,
440 пів десятого — промчала,
день летить, летить день другий,
так летить вона день третій, в
комишах не спочиває,
111
не сідає на листочки, мчить до
острова на морі, на медові
перелісся, на вогненні водоспади,
до святої річки нуртів.
Там і мед уже зварився,
450 масть була зовсім готова в
глиняних мисках-тарелях, в
казанах спижевих гарних, що були
завдовжки — в палець, що були
завширшки — в пучку.
Бджілка, бистрий чоловічок,
позбирала масті пильно.
Не багато плине часу, ледве мить
одна минула, вже вертається,
бренькоче,
460 поспішає, мчить щомога.
Шість в руках несе лушпайок, сім
шкарупочок — на спинці, мастю
доброю всі повні, чудо-ліками
пропахлі.
Леммікейненова мати сина
мастю тою маже: дев’ять мастей
положила, вісім різних чудо-ліків.
Не дають вони рятунку,
470 нічогісінько не вдіють.
Леммікейненова мати отакі
слова мовляє:
"Бджілко, пташечко повітря,
полети, полинь ще втретє на
небесні високості, за дев’ятим
небом будеш, там багато знайдеш
меду, щільників солодких силу,
Бог один його вживає,
480 сам святий той сотворитель,
він своїх дітей ним мастить, як їх
зла мордує сила.
Крильця ти вмочи в медочок, а в
ситу — легенькі пера. Принеси
щільник на крилах, на своїй
обгортці — меду,
112
щоб ці болі вгамувати,
заспокоїти терпіння".
Бджілка та, розумна пташка,
490 отакі слова мовляє:
"Як туди мені дістатись, я —
безсилий чоловічок".
"Ти полинеш звідси гарно,
загудеш вгорі чудово, вище місяця
під сонцем, біля дивних зір
небесних.
В перший день, там пролетівши,
роги місяцю зачепиш, а на другий
надлетиш ти 500 до лопатки
ведмедиці,
а на третій — станеш вище
спини того семизір’я, там не
довга вже дорога; невеличка
тільки смужка там до божої
оселі, до помешкання
святого".
Від землі знялась та бджілка, з
дерну піднеслась на крилах,
ніжним віялом махає,
510 вгору мчить малими крильми
над подвір’ям місяцевим,
зачепила з краю сонце і
ведмедичині опліччя та сімох
сірок лиш спину. Полетіла в льох
до Бога, до потужного — в
комори; готувалися там ліки, там
виварювано масті — їх варили в
срібних жбанах,
520 в казанах із щирозлоття; мед
варився в осередку, по боках
м’якіші масті, готувався мед на
сонці, а варились масті долі.
Бджілка, пташечка повітря,
меду набира доволі, досхочу сити
приймає.
Небагато плине часу, як
назад вона вже лине,
КАЛЕВАЛА
530 як вертається з гудінням;
сто ріжків приносить в лапках,
тисячу посудин інших, повних
медом, і водою, і зціляючою
мастю.
Леммікейненова мати в рот
бере цілющі ліки на язик
покуштувати, щоб ціну
розсудком скласти: "Масть така,
як їй і треба,
540 от оці таємні ліки — ними
Бог лікує рани, ними він гамує
болі".
Мати сина натирає,
безталанного лікує, мастить
кості по розщепах, м’язи
мастить по суглобах, мастить
зверху та із споду, і всередині
теж мастить, і такі слова мовляє,
550 і таку підносить мову:
"Прокидайсь від сну, синочку,
залиши свою дрімоту, розбудись
в лихому місці, добувайся знов
до сонця!”
Він прокинувся від сплячки,
він підвівся із дрімоти, міг тепер
сказати слово, язиком він так
промовив: "Довго спав я на
дозвіллі,
560 я дрімав, ледачий, довго, ну,
та й виспався ж я добре, як мене
взяв сон глибокий".
Леммікейненова мати отакі
слова мовляє:
"Спав би ти, нівроку, більше,
перележав би ще довше ти без
мене, без матусі, що тебе колись
носила.
Ти скажи, синочку бідний, 570
ти повідай, щоб я чула: хто тебе
заслав до Мани, хто відніс в Туоні
річку?"
ГГЯТНАДЩГГА РУНА
Мовив юний Леммікейнен,
неньці так відповідає:
"Пастушисько мокроокий, той
сліпун з країв дрімотних, в
Маналу мене він кинув, до ріки
заслав Туоні.
Він послав з води гадюку,
580 він із хвиль єхидну вислав
на знебулого героя.
Я не знав, що тут чинити, я не
знав гадючих болів, мук
гадюки-дудкотіла".
Мати Ахті так мовляє:
"Недобачливий ти мужу,
чаклунів зачаклувати, заклясти
хотів ляпонців, і не знав ти мук
гадючих,
590 ні терпінь єхидни злої.
Від води змії початок, у струмку
вона вродилась, з мізку качки
водяної, з мізку чайки, що на
морі. Сйєйєтер4 плювала в
хвилі, кидала слюну на води,
розтягла її вода там, освінуло
тихо сонце.
Її хвилі колисали 600 і гойдало
— подування,
і погнало — з хвиль на берег,
і відкинуло — прибоєм".
Леммікейненова мати колихає
сина ніжно, до життя вертає
знову, щоб він став, як був
давніше, щоб він стався трохи
кращим і ладнішим, як давніше.
І тоді спитала сина,
610 ще чого йому бракує?
Відмовляє Леммікейнен:
8 5-162
113
"Не багато ще бракує: там
живе моє серденько, там думки
мої домують, у північної
дівчини, в кучерявого дівчатка.
Льовхі слухати не хоче, — не
віддасть мені дівчини, якщо
птаха не піймаю,
620 якщо лебедя не дам їй,
з річки чорної Туоні, із
струмка святого нурту".
Мати Ахті так говорить, отакі
слова мовляє:
"Хай тут лебеді спокійно
плавають, качки — нуртують на
ріці Туоні чорній, в цьому
вогняному вирі.
Ти ходи на рідні межі 630
вкупі з матір’ю смутною, ти
складай подяку долі і хвали
найперше бога, що тобі дав
добру поміч, до життя тебе
вернувши із стежок Туоні
хитрих, з Манали країни злої.
Чи могла б я домогтися зцілення
твойого, сину, без всезнаючого
бога,
640 без помічника благого".
Встав веселий Леммікейнен5,
навпростець пішов додому вкупі
з матір’ю своєю, вкупі з ненькою
старою.
Залишу отут я Кавко,
Леммікейнена покину, з пісні
викину надовго, поверну я хутко
співи, оберну на інші речі,
650 на нову стежину зверну.
 ШІСТНАДЦЯТА РУНА
Вейнемейнен споруджує човен. — Але йому забракло трьох слів, а без них він не може закінчити свого
діла. — Він даремно шукає тих слів по всьому світі. Нарешті він спускається в оселі мерців, до пекельної
Манали. — І там він не знаходить трьох бажаних слів. — Люд на Маналі силкується його затримати в
похмурих домівках. — Вейнемейнен виноситься звідти своєю чарівною силою і, повернувшись на
землю, радить людям, щоб вони не важились на подорож до Манали, описує муки, що там чекають на
злочинців.
Старий певний Вейнемейнен, Аж осика мовить слово,
заклинач отой одвічний, будувати 30 каже так йому сквапливо:
взявся човник. Майстрував нове "Ти чого від мене хочеш,
суденце на туманному виріжку, на що ще ти бажаєш мати?"
острівчику лісистім; не було Мовить Сампса Пеллервойнен,
дощок у нього, деревні йому так відказує осиці:
забракло. "От чого, осико, треба, от
Хто ж йому достачить древа, чого я тут бажаю: човна
стовбури дубові знайде, дідові потрібно, треба на
10 Вейнемейнену на човен, щоб суденце древа".
суденцю дно зробити? Дивовижно відповіла
Пеллервойнен, син пролісся, 40 стогіллястая осика:
Сампса, хлопець той маленький, "Протече, потоне човен,
він дерев йому достачить, якщо буде він з осики;
стовбури дубові знайде осередок мій порожній, бо
Вейнемейнену на човен, щоб він вже тричі цього літа хроб
дно зробив суденцю. точив мені серденько, під
От дорогою пішов він до моїм лягав корінням".
перелісків на сході, він одну гору Чує Сампса Пеллервойнен
20 обходить, потім другу, потім теє слово та йде далі, він стукав
третю. собі спокійно 50 на північні
На плечі сокира злотна, перелісся.
мідне в неї топорище. Здибав він ялину йдучи, що на
Тут надибав він осику, що сажнів шість заввишки, келепом
заввишки на три сажні. затяв ялину, та сокирою рубнув
Він зрубати хтів осику, келепом він, і такі слова мовляє:
її звалити. ’Чи здасися ти, ялино,
ЦДСТНАДЦЯТА РУНА
Вейнемейнену на човен,
чи ти добра до будови?"
Просто відмовля ялина,
60 гучним голосом сказала:
"Байдака не буде з мене,
шестиреберного човна — я
попсована ялина.
Крук аж тричі цього літа на мій верх
сідав і крякав, на гіллі моєму —
гава".
Чує Сампса Пеллервойнен ті слова й
рушає далі.
Він ступав собі спокійно,
70 на південний край він
вийшов; дуба він ото надибав,
дев’ять сажнів дуб в обіймах.
Поспитався Сампса дуба:
"Дубе, отче-деревино, чи
придатний ти на човен, на те
дно військовій чайці?"
Дуб відказує розумно, мудро
так він промовляє: "Маю
деревні багато,
80 щоб зробити трам для човна.
Я ставний, не маю вади, і міцне
осердя в мене: бо вже тричі
цього літа сонце грало в моїй
кроні, сходило в моїх конарах,
на вершку — світився місяць, в
гіллі кукала зозуля, в галузках
пташки співали".
Чує Сампса Пеллервойнен 90
і бере з плеча сокиру, затинає вістря
в дуба, лезом він рубає гострим,
швидко дерево схиляє, дуба звалює
додолу.
Він відтяв йому верхів’я,
розрубав йому він стовбур і для
дна шалівки робить. Нарубав
дощок без ліку
8*
115
на байдак співцеві гарний,
100 Вейнемейнену на човен.
Старий певний Вейнемейнен,
заклинач отой одвічний,
закляттям будує човен, він
байдак збиває співом із кавалків
того дуба, із останків деревини.
Заспівав — і дно готове, заспівав
— з’явились боки, заспівав він
третю пісню —
110 й кочета на човен
вийшли. Закріпив кінці він
ребрам, щільно їх злучив
боками.
Примоцьовані вже ребра,
міцно злучені їх боки, та
словечок трьох забракло, щоб в
човні зробити линви, щоб на
споді трам скінчити, щоб
зробить облавок швидше.
Старий певний Вейнемейнен,
120 заклинач отой одвічний, отакі
слова мовляє:
"Мені лишенько на світі.
Не спустить на море човна,
байдака нового в хвилі".
Погадав, поміркував він, де б
йому знайти три слові,
роздобути ті закляття?
Чи не в мізку голуб’ячім, чи не в
крилах лебединих,
130 чи не в гусячих лопатках?
Він пішов трьох слів шукати.
Лебедів убив він купу і гусей
велику зграю, ластівок набив
багато, а знайти не може слова,
не знайде і півсловечка.
Погадав, поміркував він:
"Чи я слів тих не здобуду в
писках оленів статечних,
140 в роті вивірки прудкої.
116
Він пішов трьох слів шукати,
трьох заклять йому потрібно.
Оленів набив він стадо,
настріляв копицю білок, слів
таких знайшов багато, що не
стануть у пригоді.
Погадав, поміркував він:
"Сотню слів знайду я, певно, в
тих оселях на Туоні, в сховах
150 Манали темнющих".
Він трьох слів пішов шукати в
царстві хмурого Туоні.
Йшов швидкими він ступнями,
чагарями йшов він тиждень,
чебрецем ішов він — другий,
ялівцем ішов він — третій;
бачить він Туоні виспу, Манали
високий пагорб.
Старий певний Вейнемейнен
160 кличе голосно та гучно над
потоком Туонели, понад Манали
водою:
"Шли порон, Туоні дочко, чадо
Манали, дай човна, щоб на той
бік я дістався, переплив би
перетоком".
Донька Туоні маленька, панна
Манали цікава, що там сукню
вишивала, виполіскувала хуста
170 на ріці Туоні хмурій, в Манали
глибоких водах, отакі слова
мовляє і таку підносить мову:
"Надійде для тебе човник, якщо
скажеш ти причину, чом це в
Маналу прийшов ти, болестями
не побитий, не покараний ще
смертю, тут живим немає місця".
Старий певний Вейнемейнен
отакі слова мовляє:
180
КАЛЕВАЛА
"Взяв мене сюди Туоні, Манала
сюди спровадив".
Донька Туоні маленька, панна
Манали цікава, отакі слова
мовляє:
"Брехуна я вже піймала: якби
взяв тебе Туоні,
190 якби Мана припровадив,
сам би ніс тебе Туоні, сам
тягнув би Маналяйнен, дав би
Мана тобі шапку, а Туоні —
рукавиці. Вейнемейнене, мов
правду, що тебе на той світ
тягне?"
Старий певний Вейнемейнен
отакі слова мовляє:
"Привело мене залізо,
200 криця в Маналу
приводить". Донька Туоні
маленька, панна Манали цікава,
отакі слова мовляє:
"Брехуна я бачу зараз: як вело б
тебе залізо в царство Туоні
похмуре, з тебе кров текла б
червона, дзюркотала б з тебе
крівця. Вейнемейнене, мов
правду,
210 хоч тепер її повідай".
Старий певний Вейнемейнен
отакі слова мовляє:
"Човник ніс мене до Мани, до
Туоні несла хвиля".
Донька Туоні маленька, панна
Манали цікава, отакі слова
мовляє:
"Брехуна я зараз бачу: якби
човен ніс до Мани,
220 або хвиля — до Туоні, то
була б твоя одежа пересякнута
водою.
Ти скажи відверто правду: що
тебе в Маналу тягне?"
ШІСТНАДЦЯТА РУНА
Тут старенький Вейнемейнен
ще наважився збрехати:
"Ніс мене вогонь до Мани,
і приніс в Туоні пломінь".
Донька Туоні маленька,
230 панна Манали цікава,
отакі слова мовляє:
"Бачу я брехню виразно:
якби ніс вогонь до Мани, якби
принесло пломіння, тобі кучер
посмалився б, борода б твоя
згоріла. Вейнемейнене
старенький, якщо хочеш сісти в
човен, правду мусиш всю сказати,
240 і покласти край неправді.
Нащо в Маналу прийшов ти,
болестями не побитий, не
покараний ще смертю, ще живий
прийшов — навіщо?"
Мовив старий Вейнемейнен:
117
"Набрехав тобі я трошки, не
сказав тобі я правди, так тепер скажу
запевно. Змайстрував я штучно
човник, 250 збудував байдак я
співом, день співав, співав я другий,
а на третій день зламав я саночки
пісень чудових,
співу полози зламав я і до
Манали подався, щоб собі добути
свердло до пісень, санки поладить,
полози направить знову. Надішли
тепер ти човна 260 і пошли мені
порона, щоб рікою перейшов я, на
той бік до вас дістався".
Донька Туоні сварилась, так
костила Мани панна:
"Ти дурний єси й безглуздий, в
мізку зав'язку не маєш.
118
Без причини, без хвороби
ти до Туоні мандруєш.
Ти б зробив багато краще,
270 якби йшов собі додому, бо до Мани
йде багато, та ніхто звідтіль не
вийде".
Мовив старий Вейнемейнен:
"Хай боїться Мани баба, а не
муж, хоч найслабкіший, не
герой, хоч би плохенький.
Шли порон, Туони донько, чадо
Манали, дай човна!"
Туонівна їде з човном,
280 Вейнемейнена відвозить перетоком
тим вузеньким, аж на той бік через
річку, і такі слова мовляє:
"Вейнемейнене старенький, ти
живим прибув в Туоні, в царство
Мани — не померлим".
Господиня Туонетар,
Маналятар та старенька, принесла в
начиннях пива,
290 держить кухоль за два вушка і такі
слова мовляє:
"Випий діду, славний гостю!"
Старий певний Вейнемейнен
подививсь на кухоль повний:
крекчуть жаби там на днищі,
хробаки лежать краями.
Та на відповідь він каже:
"Не на те сюди прибув я, щоб
напиться з кухля Мани,
300 кубки Туоні сушити —
топиться пияк од пива,
кухлів вихиляч вмирає".
Мовить пані Туонели:
"Вейнемейнене старенький, нащо в
Маналу прийшов ти, чом прибув до
Туонели, перш ніж Мана тебе
кликнув, Туоні сказав прибути?"
КАЛЕВАЛА
Мовив старий Вейнемейнен:
310 "Будував собі я човна,
байдака нового ладив, на три
слові мав потребу, щоб кінці
зробити міцно, щоб човнові тил
покрити.
Не знайшов я трьох словечок, не
дістав я їх на світі, мусив
братись до Туоні в Маналу
рушати мусив, щоб три слові
роздобути,
320 вивчити нові закляття".
Господиня Туонели отакі слова
мовляє:
"Слів не дасть тобі Туоні, їх не
скаже зроду Мана.
Знай же, ти не зможеш звідси за
життя своє ніколи під свою
вернуться стріху, в питому свою
країну". Накидає сон на мужа,
330 відпочить кладе приблуду на
Туонину постелю.
Там лежав герой в дрімоті, в сон
глибокий затопившись, там свою
розкидав одіж.
Там була одна бабуся,
гостра щелепа відвисла,
що нитки з заліза пряла,
виливала нитку з міді.
Сітей сто вона напряла,
340 тисячу сіток зробила якось
однієї ночі десь у водах, на
камінні.
Був там і дідусь-каліка, мав
старий всього три пальці;
виплітав з заліза сіті, лаштував
він сіті мідні.
Сітей сто наплів старенький,
тисячу сіток він справив отієї ж
таки ночі
330 в тих же водах — на камінні.
ШІСТНАДЦЯТА РУНА
Були пальці в того діда, наче ті
гаки залізні: сітей сто він
розставляє на протоці Туонели,
вздовж і впоперек їх ставить,
навкоси він ставить сіті, щоб не
вийшов Вейнемейнен, щоб не
вислизнув друг моря за свого
життя ніколи, аж допоки сяє
місяць, із осель на Туонелі, з
360 Манали будов похмурих.
Старий певний Вейнемейнен
отакі слова мовляє:
"Чи ж мені не сталось лихо, чи
мене тут смерть не схопить, в цих
оселях Туонели, в Манали
будовах темних?"
Постать він свою міняє, в тілі
іншім об’явився, чорний — він
до моря лине, в очерети —
370 осокою, хробаком залізним лізе і
склезить, як та гадюка, крізь
потоки Туонели, крізь Туоні сітей
сотню.
Догори зняв син Туоні пальці,
мов гаки залізні, вийшов рано
подивитись, глянути на свої сіті,
пестрюгів знайшов він сотню,
119
рибок тисячу дрібніших, не
знайшов він тільки Вейно, не
знайшов морського друга.
Вийшов старий Вейнемейнен,
вийшов він із Туонели, і такі
слова мовляє, і таку підносить
мову:
"Боже добрий і могутній,
390 вже ніколи і нікого
не пускай у царство Мани ще
живим, по власній волі;
множество туди приходить, але
мало хто виходить із осель на
Туонелі, з Манали будов
похмурих.
Далі так він мовить слово, так
до молоді мовляє, до нового
покоління,
400 що тепер доходить зросту:
"Ви, сини землі, довіку, за життя
свого ніколи не покривдіть
неповинних, не чиніть
безвинним лиха, щоб не бачити
віддяки в тих оселях на Туоні, де
провинним буде місце, де
ганебним буде ложе під
розпаленим камінням,
410 під палаючим
бескетом, ковдра буде їм
гадюча, буде їм ліжник
зміїний".
 СІМНАДЦЯТА РУНА
Вейнемейнен вирушає до велетня Віпунена, щоб випитати в нього три слові, яких йому бракує. — Веле-
тень уже вмер. — Вейнемейнен спускається в його могилу. —: Віпунен його проковтнув. — Вейнемейнен
заходить далеко в його нутрощі і ставить там кузню. — Віпунен, охоплений болем, благає богатиря
вийти, кидає на нього наймогутнішими закляття ми. — Вейнемейнен вимагає од Віпунена три слові. —
Нарешті велетень виказує їх. — Вейнемейнен виходить із живота велетня і добудовує човна.

Старий певний Вейнемейнен "Ільмарінене, ковалю,

не виносить трьох словечок із
осель на Туонелі, з Манали будов
похмурих.
Він умом своїм роздумав, він
розважив головою, де б то троє
слів спіткати, заклинання
роздобути?
10 Йшов йому пастух назустріч і
такі слова мовляє:
"Слів знайти ти можеш сотню,
тисячу пісень навчитись —
Віпунен тобі їх скаже, в шлунку
велетня знайдеш їх. Є до
Віпунена стежка, є на місце те
дорога, — не така, щоб аж
найліпша, не така, щоб аж
найгірша; першу часть дороги
20 йтимеш жалами голок жіночих,
перейдеш частину другу —
вістрями мечів вузеньких,
перейдеш частину третю —
топірців геройських леззям".
Старий певний Вейнемейнен
погадав про цю дорогу, до
ковальського йде горна і такі
слова мовляє:
30 скуй мені обуву з криці,
викуй чоботи залізні, скуй
залізную сорочку і підойму
із заліза, булаву із сталі
викуй, щоб було доволі
криці, зверху щоб було
залізо.
Йду здобути я три слові, йду
заклять нових дістати, Віпунен
мені їх скаже,
40 в його шлунку їх здобуду".
Сам коваль той Ільмарінен
отакі слова мовляє:
"Віпунен умер, він в гробі,
Антеро пропав давно вже, він
давно не ставить пасток, сітей
вже не напинає.
В нього не знайдеш три слові,
не знайдеш ані півслова".
Старий певний Вейнемейнен
50 не зважа на засторогу.
Перебіг за першу днину жалами
голок жіночих, а дня другого
чвалає по мечів геройських
вістрях, а на третій день
проходить по сокир гострющім
леззі,
СІМНАДЦЯТА РУНА
Віпунен, з пісень славетний, той
старець потужно-дужий, на землі
лежав, простягтись, із закляттями
60 й піснями.
На плечі росте осика, а на
скронях — березина, а на
підборідді — вільха, в бороді —
верба плакуча, потяглися з лоба
сосни, між зубів стоять ялиці.
Вже надходить Вейнемейнен,
меч залізний висуває, з піхов
витягає зброю, з чересел своїх
здіймає, на плечі — руба осику,
70 березину тне на скронях, вільхи
валить в підборідді, в бороді
вербу стинає, кедри звалює на
лобі, між зубів ялини валить.
Застромляє паль залізний в рот
Віпунена великий, крізь його
бридотні ясна та крізь зуби
скрегітливі, і такі слова мовляє:
"Встань, служебниче людини,
пробудись, одкинь дрімоту, сон
80 збори свій довговічний!”
Віпунен, з пісень славетний,
прокидається раптово, він удар
болючий чує, чує він боління
гостре; він кусає паль залізний
хоч м'яке залізо зверху, годі
перегризти крицю, прокусить в
залізі серце.
Старий певний Вейнемейнен в
роті велетня спіткнувся, слизнув
90 лівою ногою, провалився наче в
яму — в рот Віпунена великий,
поміж вилиці широкі.
121
Віпунен, з пісень славетний, 100
відкриває ширше рота,
роззявляє пельку страшно — він
ковтнув з мечем героя, перейти
пустив крізь горло Вейнемейнена
старого.
Віпунен, з пісень славетний,
отакі слова мовляє:
"Вже чого-чого не їв я!
Я ковтав козу з вівцею, і корову, і
телицю,
110 кабана глитав
охоче, та ніколи ще
такого я не трібував
шматочка".
Мовить старий Вейнемейнен,
він такі слова мовляє:
"Бачу я, спіткало лихо, бачу,
вибухло нещастя у вузькій кошарі
Хійсі, у могильнім льосі Кальми".
Погадав, поміркувавши,
120 як же бути, що чинити?
Мав ножа собі при боці з жилавою
рукояттю, з нього човника
майструє, байдака будує швидко, і
пливе в живіт титана, він гребе в
кишках та в шлунку, він гасає по
дорогах і по закутках нутроти.
Віпунен, з пісень славетний, 130
зовсім тим не турбувався.
Зараз взявся Вейнемейнен
лаштуватись до кування.
Він почав кувать залізо, він зробив
з сорочки кузню, на міхи ужив
рукава, хутро стало піддувалом,
димарі з штанів поставив, щелепи
з панчіх для печі; став кувати на
коліні,
140 був йому кулак за молот.
122
Він кував, гатив щосили,
гук нестерпний учинивши,
він кував ціліські ночі,
вдень кував безперестанку
в шлунку велетня страшного,
в чаклуна старого чреві.
Віпунен, з пісень славетний,
отакі слова мовляє:
"Ти з яких мужів, ковалю,
150 із лічби яких героїв?
Проковтнув я сто героїв, я до
тисячі пожер їх, та не їв тобі
подібних — аж до рота дім
клубиться, на язик той жар
приходить, в горло чад іде з
заліза.
Ти виходь, катюго, звідти, ти
тікай мерщій, душмане, а не то
піду до неньки,
160 все скажу твоїй матусі; якщо
матері скажу я, все їй виявлю
достоту, я жалю завдам матусі, і
бабусі важко буде, що синок
недобре чинить, що дитя поганим
стало.
Годі розуму добрати, ані способу
збагнути — як ти, Хіїсі,
ковтнувся,
170 як там, бісе, опинився, щоб
мене кусати й рвати, жерти,
мордувати страшно?
Чи ж бо ти від бога слабість, від
найвищого — недуга, чи мені
тебе наслали, божества якісь
незнані?
Чи ти вліз в живіт за плату,
примостився тут за гроші?
Якщо ти — від бога слабість,
180 від найвищого — недуга,
доручуся я творцеві, волі вищого
віддамся:
КАЛЕВАЛА
славних бог не залишає, не
дає загинуть смілим.
Як тебе мені наслали божества
якісь незнані, то знайду я твоє
кодло, відшукаю твій початок.
Появилася ушкода,
190 від заклять лихота сталась,
між чаклунством дуже сильним,
поблизу співців умілих, там, на
сідалі злих духів, на ворожбитів
проліссях, на рівнинах бога
смерті, з-під землі вона з’явилась,
із осель мужів померлих, із хаток
людей загиблих, з набубнявілого
грунту,
200 із землі, що зрита всюди, з
кременів, де вітер грає, із пісків
великошумних, із долин униз
похилих, із боліт без дна й без
моху, із струмків, життям що
повні, з хвилі, що рокоче вічно, з
загород лісів Хіїсі, із п’яти
міжгір’їв гірних.
Від похилля гір спижевих,
210 від крушинового згір’я, від сосни,
що шелескоче, від шумливої
ялини, від смолистої смереки, від
ялин гнилого лісу, від паскудних
нір лисиці, від лісних галяв
косулі, від скелистих гнізд
орлиних, із печери клишоногих, з
Похйоли країв похмурих,
220 із Ляпонії сумної,
із гаїв, на порость бідних, з поля,
що не знало плуга, від бойовищ,
кров’ю злитих, із тих місць, де
б’ються вої,
СІМНАДЦЯТА РУНА
від столоченого нив'я, від крові,
що там димує, від морів далеких
кряжу, від розлогої рівнини, від
глибокості мулкої,
230 із безодень щонайглибших,
із шиплячого потока, з прірви,
що вогнем клекоче, з водоспаду,
що на Рутьї, з нуртів, що
бурують завжди, з задньої
частини неба, із окрайків хмар
безводних, з стежки вітерців
весняних, звідтіля, де їх
спочинок.
Або зло ізвідти вийшло,
240 або ти прийшов ізвідти в
моє серце непровинне, в моє
черево безгрішне, щоб кусати й
шматувати, шарпати його і
дерти?
Ну, виходь-но, псе Хіїсі, ну,
вилазь, собако Мани, геть,
дивогляде, із шлунку, геть з моїх
печінок, кате!
Ти не рви моє поребря,
250 сележінь не увереджуй, не
труси мойого шлунку, не
перевертай легені, не свердли
мойого пупа, скронь моїх ти не
торкайся, кряжу спинного не
рухай, не розколюй кульш у
мене.
Як не муж я, як належить, то
пошлю того, хто кращий, щоб
прогнав лихоту з мене,
260 щоб дивоглядом ригнути.
Жен землі гукну я з долу, газдів
я з полів покличу, з-під землі —
мужів з мечами, з-під пісків
героїв верхи, всіх на поміч, яко
силу, на підмогу, на пожиток,
123
при моїх тяжких терпіннях, при
моїх страшливих муках.
Як тобі цього не страшно, 270
якщо ти не хочеш вийти: то приходь,
могутній лісе, ялівцю, з
челядниками, ти, ялиннику, з
народом, озерце, з дітьми своїми, сто
героїв із мечами, мужів тисячу
залізних, щоб тут біса катувати,
роздушить лиху хворобу.
Як тобі й цього не страшно,
280 якщо ти не хочеш вийти — мати
вод, з'явись негайно з хвилі в синій
перев'язці, із струмка в м'якім
убранню, з твані чистою ти вийди,
захист мужеві слабкому сотвори і
дай полегшу, щоб не з'ївся
неповинно, щоб без слабості не
згинув.
Як тобі й цього не страшно,
290 якщо ти не хочеш вийти — то
приходь, творіння доню, золота
красуне, панно, найдавніша із
жіноцтва, ти на світі — перша мати.
Подивись на ці боління, припини
нещадні муки, ти усунь моє
терпіння, з мене виметни душмана.
Як тобі й цього не страшно,
300 якщо ти не хочеш вийти —
Укко! Ти в небеснім пупі, на окрайці
хмар трюмових, ти спустись, тебе
благаю, поспішай, тебе я кличу, ката
вижени із мене; порятуй мене від
чарів, полікуй мечем огнистим,
лезом тим, що мече іскри.
124
З черева вилазь, душмане,
утікай мерщій, катюго,
не твоя бо там домівка.
Як тобі хатини треба ,
пошукай деінде місця,
та оселища нового —
біля рідного осідку,
край дверей твоєї пані!
А коли туди прибудеш,
як дійдеш кінця дороги,
до батьків своїх приб'єшся,
320 до батьківської отари,
познак дай, що ти вже дома, що
прибув, дай знати нишком,
затарахкай, наче громи, наче
блискавиця, блисни; вдар у двері
ізнадвору та відсунь з віконця
дошку, нишком прошмигни до
хати, поспішай, лети в покої, та
хапай за кульші газду,
330 за вузьке на п'ятці місце.
Гадзу кинь у кут найдальший, а
газдиню аж за двері, вирви газді
очі з лоба, розколи газдині
череп; на гаки скарлюч їм
пальці, покрути, зсудом голів'я.
Як цього ще буде мало,
півнем вилети із хати, і
надвір лети курчатком,
340 на гною грудьми усядься,
віджени від ясел коней, вижени
корів зі стайні, їх встроми у гній
рогами, а хвостами вбий у
землю, поверни їм очі рогом і
скрути міцніше в'язи.
Якщо ти — хвороба з вітру,
якщо він тебе навіяв разом з
весняним повітрям,
350 якщо ти прийшов од стужі,
КАЛЕВАЛА
линь дорогою повітря, весняних
вітрів шляхами, не сідавши на
дерева, не шукавши відпочинку,
просто мчи на мідну гору, їй на
шпиль сідай спижевий, щоб
гойдав тебе там вітер, щоб
повітря пильнувало.
Якщо ти спустився з неба, 360
із окрайців хмар тоненьких, то
вернись на небо знову, знову
піднесись в повітря, в хмари, де
багато крапель, в зорі, що мигтять на
небі, там собі палай, як пломінь,
вибухай вогнем нещадно, на ясній
дорозі сонця, в дворі місяця
округлім.
Якщо ти прийшов з потоків,
370 як тебе вода пригнала,
до води ж ти й повертайся, знов
іди собі в потоки, наузкрай
мулкого замку, на сам верх на
водогір’я, щоб тебе гойдали
хвилі, щоб потоки колихали.
Якщо ти з пролісся Кальми, із
осель людей померлих,
повертайся в рідне місце,
380 повертай в домівку Кальми, на
той грунт, що набубнявів, на
розпалені простори, де народи
потопились, де лежить великий
натовп.
Якщо ти, дурний, приплівся з
темних суточків Хіїсі, із кутків
ялинних нетрів, із соснової яруги,
прожену тебе, щоб жив ти 390 в
суточках лісів Хіїсі, де вікує гай
сосновий по кутках ялинних нетрів.
СІМНАДЦЯТА РУНА
Там ти доти залишайся,
доки не згниє підлога, гриб
не переточить стіни, не
впаде додолу стріха.
Прожену тебе, потворо,
ти, почваро дивоглядна, в
лігво дідуся-ведмедя,
400 в дім ведмедиці-бабусі, на
болотяні низини, на
німуючі мочари, на
джерела повноводі, на
бренливії потоки, на озера
тихі й мертві, де не хоче
жити й окунь.
Якщо там не знайдеш місця,
прожену тебе ще далі аж за
Похйоли кордони,
410 у далекий край ляпонський, на
галяви бідні в парость, на
неорані угіддя, де ні місяця, ні
сонця, де й за дня панує пітьма.
Вигідно тобі там буде,
пурхатимеш, наче пташка.
Там на вітах виснуть лосі,
олені шляхетні й сарни,
щоб муж голод заспокоїв,
420 щоб не гинув без наїдку.
Я жену ледащо далі,
заклинаю, проганяю, аж до
водоспаду в Рутьї, аж на вир
його вогнистий, де ламаються
дерева, вивертаються ялини,
сосон стовбури високі та ялиці
темнокорі.
Плавай там, лихий поганцю, 430
плавай в піні водоспаду, та крутись в
широкій хвилі, та живи в гучних
потоках.
Якщо там не буде місця,
прожену тебе я далі,
125
в річку чорної Туони, в Манали
правічні води, щоб ти звідти не
вернувся за життя свого ніколи, як
не дам тобі свободи 440 за тих
тлустих і рогатих дев’ять баранів
найкращих, що з ягнят вівці одної,
за биків найдужчих дев’ять, що з
телят одної матки, за прекрасних
дев’ять коней, що з лошат одної
матки.
Ти собі попросиш коней,
огиром захочеш їхать?
Коней дам тобі в дорогу,
450 огирів тобі достачу; має
коника Хіїсі, грива, як вогонь
червона, іскри сипляться із
ніздрів, крицяні біліють зуби,
крешуть крицяні копита; має
кінь сталеві ноги, може
стрибнуть через гори і долиною
ступати, якщо верховень
умілий,
460 якщо їде муж на ньому.
Як тобі цього ще мало,
можеш взяти Хійсі нарти,
чобітки вільхові Лемпо і кийок
лихого мужа, щоб дістатись в
край Хіїсі, щоб дійти до гаю
Лемпо, щоб ти поковзом
оббігав, землі Хіїсі лихого.
Ти надибаєш каміння,
470 розколи його на частки;
гілля на шляху спіткаєш,
поламай його на ріща; ти в путі
героя стрінеш, так туди йому й
дорога.
Гей, рушай-но, непотрібний!
Утікай, ледащо, звідси,
126
нім на світ благословиться,
перш, як займеться світання,
перш, як зійде ясне сонце, перш,
480 ніж півень кукурікне. Час
ледащові рушати, час тікати вже
гидкому, час при місяцеві бігти,
час відходити при сонці. Якщо,
злий, не утечеш ти, як не підеш
звідси, псюко, то візьму великий
пазур того, хто жадає крові,
клешні я візьму на тебе, зуби ті,
що має каня, щоб здушить тебе,
потворо, щоб з тобою покінчити,
490 в голові щоб не шуміло, щоб
душа не хвилювалась. Утікав би
Лемпо грізний, любий материн
синочок, як давав мені бог
поміч, дарував творець пораду.
Ти, що матері не знаєш,
недолуга скотиняко,
безпритульний псе паршивий,
геть, безбатченку, з нутровин, бо
свій час ти скоро згубиш, як
500 скінчить мандрівку місяць".
Старий певний Вейнемейнен
отакі слова мовляє:
"Тут мені живеться добре, тут
надовго я зостанусь. Замість
хліба їм печінку, на обід я маю
сало, стравлю я твої легені, дуже
добра то пожива.
Глибше я свою ковальню,
закопаю в м’язи серця, молотком
510 міцніше буду бити там, де
небезпечно, щоб мене до суду
віку ти не спекався ніколи;
КАЛЕВАЛА
якщо слів я трьох не вчую,
520 не довідаюсь
закляття, щоб і тисячу
потужних
характерників навчити.
Бо не слід словам-замовам бути
в схові-таємниці1, в землю їм
піти не можна і по чаклуновій
смерті".
Віпунен, з пісень славетний,
цей дідуга повносилий, на устах
несе закляття,
530 наповняє груди міццю.
Слова сховок відмикає, відчиняє
слів шкатулу, щоб співать пісень
найкращих, щоб слова найліпші
знати про речей первопочаток;
нині тих пісень не знають, нині
слів тих не вживають ні герої,
ані діти — бо лихі часи настали,
540 ізживаються вже люди.
Про початок слів виводив,
поспіль всі співав закляття, як то
з божого наказу, як з потужного
веління вмент розпалося
повітря, і вода із нього вийшла,
із води земля постала, із землі
пішли ростини.
Заспівав, як місяць стався, 550
як поставлено і сонце,
як стовпи вітрів з’явились, як
пішли на небі зорі.
Віпунен, з пісень славетний,
заспівав пісень багато, то ж не
чувано й не знано в жоднім часі,
в жоднім віці, хто б співав за
нього краще, хто б твердіші знав
закляття. Так слова із уст
виходять,
560 так вони з язика скачуть,
СІМНАДЦЯТА РУНА
як породисте лошатко, расовий
румак неначе.
Віпунен весь день співає, ночі
всі співає поспіль; сонце слухає
ті співи, місяць біг свій зупиняє,
замовкає в морі хвиля.
Стали в сагах всі боввани,
бистрий струм ріки спинився,
водоспад спинився в Рутьї, стих
570 на Вуоксі струмочок, і Ордан
став нерухомо.
Зараз старий Вейнемейнен, ті
слова бере до тями, як
наслухався їх досить, як набрав
замов хороших, вирішив на
сонце вийти з Віпуненового
шлунка, вийти велетневі з рота,
чаклунові — з черевини.
Мовив старий Вейнемейнен:
580 "Гей, Віпунене великий, рота ти
роззяв, страшидло, уст твоїх
кутки відкривши, щоб я з черева
міг вийти, міг вернутися
додому".
Віпунен, з пісень славетний,
отакі слова мовляє:
"Я пожер істот багато,
проковтнув я силу тисяч
всякого, але такого, як
590 старезний Вейнемейнен, я не
пробував ще їсти; добре, що
собі виходиш".
127
Славний Антеро Віпунен
хутко щелепи роззявив, рота широко
відкрив він, уст кутки відкрив ще
більше. Старий певний Вейнемейнен
600 вийшов з черева титана, вийшов
велетневі з рота, чаклунові — з
осередка.
З рота він слизнув поспішно,
вислизнув на перелісся, наче
вивірка весела, як бобер
золотогрудий, і пішов собі він
далі, аж до горна в братній кузні.
Ільмарінен мовив діду:
610 "Що ж? Чи вивідав три слові, чи
дістав такі речення, щоб краї в човні
зробити, щоб зв’язати трам міцніше,
щоб зміцнить облавки дужче?”
Старий певний Вейнемейнен отакі
слова мовляє:
"Я сто слів уже навчився,
заклинань почув сто тисяч, я
добув нові закляття,
620 взяв слова з таємних сховів".
І пішов старий до човна, в місце
мудрої роботи, закінчив він
швидко човна, по краях зв’язав
окрайці, трам зв’язав
щонайміцніше і зміцнив облавки
дужче; човен збудував од пісні,
без трісок байдак створився.
 ВІСІМНАДЦЯТА РУНА
Вейнемейнен сідає у свій корабель і вирушає в дорогу до Похйоли, щоб там просити руки гарної діви. —
Ільмарінен, дізнавшись про це від своєї сестри, одягається в найкраще убрання, запрягає найкращі сани і
також виїздить на Похйолу. — Він зустрічає Вейнемейнена і складає з ним угоду, що обидва вони не бу-
дуть силою брати за себе доньки Похйоли. — Льовхі радить дочці вибрати Вейнемейнена. Але дівчина
воліє того, хто викував Сампо.

Старий певний Вейнемейнен "Ти зійди на човен, боже,

погадав, думками кинув:
вирішив дівча привезти, панну з
гарною косою, з Похйоли країв
похмурих, із сумної Саріоли,
доньку півночі прегарну, ту
відданицю вродливу.
Байдака свого вбирає —
половинки човна — в червінь, ніс
10 човна вкриває злотом, все він злотом
пооздобив, а відтак чудовим ранком,
рано, ледве день зайнявся, відіпхнув
у воду човна, справив човен течією
— від бервен безкорих зовсім, від
цівок ялових круглих.
Він міцні поставив щогли і
напнув на них вітрило, полотно
нап’яв червоне, прикріпив вітрило
синє, сам тоді вступив у човен, у
20 кораблик цей новенький, щоб на
морі кермувати, скородить блакитні
води.
Він такі слова мовляє і таку
підносить мову:
30 на байдак зійди із неба,
щоб зарятувать безсилка,
щоб підсилити малого на
просторі вод широких, на
розложистих потоках.
Загойдай мій човен, вітре,
пожени кораблик, хвиле, щоб не
брав я в руки весел, ними хвиль не
ударяв би на широкім кряжі моря,
40 на розложистих потоках".
Анніккі1, — чудове ймення, —
донька присмерку і ночі, перед
днем уже проснулась, вже
прокинулася вранці, била
праником білизну, сукню чисто
вимивала на червоному на мості,
на широкім переході, там, на
виріжку, в тумані,
50 на острівчику лісистім.
Оком скинула навколо, на
обвітря дальносяжне, подивилась
вгору в небо, позирнула в море з
долу: з високості сонце блиска, і
мигочуть долом хвилі.
ВІСІМНАДЦЯТА РУНА
Оком скинула на море і до
сонця повернулась: де Суомі2
річки гирло, де лимани річки
Вейно, бачить: щось на морі
чорне, бачить: щось на хвилях
синє.
І такі слова мовляє і таку
підносить мову:
"Що отам на морі чорне, що отам
на хвилях синє?
Може, гусяча ти зграя, може ти
качок громада?
Так лети собі, здіймайся в небеса,
70 пташина зграє.
Може ти лосося стадо або
просто ключа риби?
Так спустись і плавай глибше, у
струмках глибоких плавай.
Чи ти пагірок підводний, чи ти
просто гілка в морі, хай тебе
укриють хвилі, хай вода на тебе
ляже”.
Човник плине далі й далі, йде
80 кораблик парусистий вподовж
виріжку в тумані, вздовж лісів
понадбережних.
Анніккі, — чудове ймення, —
вже побачила кораблик, човен
дощаний близенько, і такі слова
мовляє:
"Чи не братній ти кораблик, чи не
батьківський ти човник? їдь собі у
рідну землю, в рідну сторону
90 вертайся, стань до пристані
передом, до вальців чужини
демном.
Як же човен ти з чужини, плинь
собі ізвідси далі, до чужих вальців
140 отакі слова мовляє:
передом, демном до цього
причалу”.
То не з вітчини був човник, не з
далекої чужини;
9 5-162
129
надпливав то Вейнемейнен,
100 то співця над'їхав човен.
Над'їздить він дуже близько, вже
старець в розмову вдався, слово
дасть, та візьме друге, щоб
сказати краще — третє. Анніккі,
— чудове ймення, — донька
присмерку і ночі, мовить так, при
човні ставши: "Вейнемейнене,
куди ти, друже моря, де ти їдеш,
110 де, красо землі, берешся?"
Відмовляє Вейнемейнен,
мовить дід старий до панни:
"На лососі я поїхав, де лососі
нерестяться на ріці Туоні чорній,
в глибокості, в очереті".
Анніккі, — чудове ймення, —
отакі слова мовляє:
"Не брехав би ти зухвало,
120 бо не треться риба нині.
Від'їздив давніш мій батько, часто
їздив мій сивенький, щоб сеньгу
ловить в потоках, пстружок щоб
домів возити: в байдаку лежали
сіті, спочивав у човні невід.
Мотузків багато в сітях, по боках
жердини в сіті, на лавках лежали
ості,
130 при стерні — ціпки великі.
Вейнемейнене, де їдеш, йдеш
куди, Увантоляйнен?"
Мовив старий Вейнемейнен:
"Я гусей ловить поїхав
там, де граються рябенькі,
слинявих птахів ловити
на саксонській3 перетоці, на
відкритій водотечі".
Анніккі, — чудове ймення, —
130
"Знаю тих, що правду кажуть,
брехуна одразу бачу.
Виїздив мій батько перше, їздив
часто мій сивенький, щоб гусей
ловити в річці, забивать
червонодзьобих; лагодив свойого
лука, тятиву торкав руками, пси
на ланцюзі стояли, там прив'язані
при луці, бігли берегом собаки,
150 брехуни — камінням гострим.
Вейнемейнене, мов правду, де
верстаєш ти дорогу?"
Мовив старий Вейнемейнен:
"Ну, а що, як я поїхав на страшну
криваву бучу, де всі голови
подібні, зачервонені коліна,
гомілки, облиті кров'ю?"
Відмовляє так Анніккі, що з
циновими цяцьками: "Знаю, як
160 до бою ходять; батько мій ходив
давніше на оту криваву бучу, де
всі голови подібні; сто мужів
ішло до весел, з ними тисячі
стояло, по краях звисали луки, із
лавок щити висіли.
Ти скажи-но краще правду, не
прибріхуючи зовсім,
Вейнемейнене, мій друже,
старче, ти куди прямуєш?"
170 Старий мовив Вейнемейнен,
отакі слова говорить:
"Ти зійди на човник, панно, ти
вступи в байдак, дівчино, оттоді
скажу я правду і прибріхувать не
буду".
Так відказує Анніккі, що з
циновими цяцьками:
180
КАЛЕВАЛА
"Зійде хай на човен вітер, хай
сідає в ньому буря.
Поверну твого я човна, перекину
із облавком, якщо правди не
почую, як не скажеш все
поправді, як не вчую ясно правди,
190 як брехати не зволієш".
Старий мовив Вейнемейнен,
отакі слова мовляє:
"Ну, скажу, нарешті, правду,—
побрехав я трошки перше, їду
дівчину я взяти, молоду дістати
панну з Похйоли країв похмурих,
із сумної Саріоли, із оселі
людожерців,
200 де героїв топлять в морі".
Анніккі, — чудове ймення, —
донька присмерку і ночі, як оцю
почула правду, без брехні, саму
лиш правду, вже хусток не
вибивала, вже не прала вбрання
більше на закрайку переходу,
край червоного помосту.
А, схопивши вбрання в руку, 210
облямівку в жмені стисла і пішла
додому хутко, квапиться, бігом
помчала; в хату коваля прибігла,
підійшла сама до горна.
Там працює Ільмарінен, той
коваль одвічний, майстро, він
робив з заліза лавку і сріблом її
оздобив, смуга кіптяви на тім'ї,
220 в сажень вугілля на
шиї. Анніккі зайшла до
кузні і такі слова мовляє:
"Ільмарінене, мій брате,
віковічний ти ковалю,
ВІСІМНАДЦЯТА РУНА
викуй доброго човночка, скуй мені
каблучок гарних, дві-три пари
когуточків, п'ять чи шість мені
підпасів, я за те тобі звідомлю
вісточку без побрехеньки”.
230 Мовить дужий Ільмарінен:
"Принеси вісток хороших, то скую
тобі і човник, накую каблучок
гарних і скую на лоно хрещик,
головний убір прекрасний;
принесеш вісток поганих,
поламаю я оздоби і в вогонь їх з
тебе кину, швиргону їх просто в
горно".
Анніккі, — чудове ймення, —
240 отакі слова мовляє:
"Ільмарінене, ковалю, ти
бажаєш взяти панну, ту, з
якою заручився, хочеш взять її
за жінку.
Ти куєш безперестанку, раз у
раз гримиш, стукочеш, влітку
ти куєш підкови, взимку —
для підків залізо.
Ти вночі санки майструєш,
250 вдень для саней — боковини, щоб
привезти наречену, щоб до
Похйоли рушати.
А проте туди вже їде хтось
хитріший і зручніший. Візьме він
тобі належне, візьме те, що
покохав ти, і на що дививсь два
роки, і що років зо три сватав.
Сквапно їде Вейнемейнен на
хребті морів шумливих, на стерні
260 сидить спижевім, та на демені зі
злота.
В Похйолу похмуру їде, до сумної
Саріоли".
9*
131
Ковалеві стало смутно,
зажурився муж заліза, кліщі з рук
йому упали,
270 випустив з руки він молот.
Мовить дужий Ільмарінен:
"Анніккі, моя ти сестро, ось тобі
зроблю я човна, накую каблучок
гарних, дві-три пари когуточків,
п'ять або і шість підпасів; лазню
грій мені солодку, начади в
медовій хаті, положи полін
найтонших,
280 наколи трісок дрібніших,
трохи попелу підсип ти і додай ще
трохи лугу, щоб я голову змив
добре, щоб відмив я лугом тіло —
від осіннього вугілля та від згару
зимового”.
Анніккі, — чудове ймення, —
добре лазню напалила древом
тим, що кинув вітер,
290 тим, що блискавка розбила;
узяла каміння в річці, полила,
душніше стало від води, що із
потока, в течії, що все бурує; із
кущів гілок нарвала, бере китиці
зелені, парить повний медом
віник край солодкого каміння;
обертає слиз у мило,
300 в молоко, що кисле з лугу,
мізок з костей милом стався,
клейкий мізок до вмивання, щоб
змив голову жених той, шарував
щоб добре м'язи.
Сам коваль той Ільмарінен, той
кувач одвічний, майстро, накував,
що їй ба жалось, головний убір
окрасив,
132
а дівча тим часом в лазні
піклувалось, щоб він мився.
Положив до рук їй речі,
а вона йому сказала:
"Я вже лазню напалила,
парова комора тепла, вже
попарила я віник, китицями
помахала; досхочу купайся в
лазні, виливай води доволі,
щоб як сніг блищали очі, —
320 голова — як льон біліла”.
1 коваль той Ільмарінен сам
пішов до лазні митись.
Тіло віником шмагає, очі вже
йому заблисли, і вже скроні
розпалились, як яйце, біліла
шия, блиском мускули
взялися. Вийшов з лазні до
світлиці, ледве там його
вгадали:
330 лиця так йому хороші, так
здоров'ям рум'яніли.
Він такі слова мовляє: "Анніккі,
кохана сестро, дай мені найкраще
вбрання, дай сорочку полотняну,
щоб вродливішим зробитись, щоб
до сватання прибратись”.
Анніккі, — чудове ймення, —
принесла йому сорочку,
340 щоб без поту тіло вбрати, що було
з убрання голе; принесла й штани
для нього, що колись пошила
мати, щоб без бруду кульші
вбрати, де кісток не знати зовсім.
Принесла м'які панчохи, що
сплела колись їх мати, щоб
гомілку одягнути, щоб литки
теплом закрити;
350 черевики, що до міри,
КАЛЕВАЛА
чоботи, що він купив їх, щоб
покрить кінці панчішок, що
колись сплела їх мати;
принесла блакитне вбрання,
що внизу червоним шите, щоб
надіти вверх сорочки, гарно
витканої з льону, і жупан
суконний добрий, що лягав він
чи не вперше
360 на блакитне те убрання, що
новіше між новими; хутро з
тисяччю петельок, що окрас на
ньому сотня — на жупан із
грубих сукон, що поверх їх
сукна тонші. Подає на бедра
пояс, золотий отой підпасок, що
колись сплела ще мати, що їх
дівчиною ткала;
370 рукавиці ті рябенькі з
золотистими кінцями, що
ляпонці їх робили на форемні
дуже руки; на волосся
золотисте принесла велику
шапку, що колись купив ще
батько, коли сам ще маму
сватав.
От коваль той Ільмарінен вже
одягнений, готовий,
380 одіж вся йому пасує.
Він слузі своєму каже:
"Запряжи мені лошатко в
пооздоблені саночки, щоб я міг
поїхать ними, щоб до Похйоли
я рушив”. Так челядник
відмовляє: "Коней шість у нас
на стайні, румаків у нас немало,
запрягти ж тобі якого?"
390 Відмовляє Ільмарінен: "Огира
візьми прудкого, запряжи буйне
лошатко,
ВІСІМНАДЦЯТА РУНА
хай в санках буланко піде;
посади і шість зозульок,
сім пташок полож блакитних,
на дузі щоб посідали,
на ремінні щоб співали, —
хай милуються дівчата,
хай ясніша буде радість;
400 принеси ведмеже
хутро, щоб на ньому я
усівся; принеси з тюленя
шкуру, щоб укрив я нею
сани '.
І запріг завсідний наймит, що
за гроші завжди служить, швидко
він запріг лошатко, взяв буланого в
голоблі. Шість зозульок поміщає4,
сім пташок отих блакитних 410
гомоніти під дугою,
щоб цвірінькали в ремінні. Він
несе ведмеже хутро, щоб
господар сів на ньому; він несе
з тюленя шкуру, щоб запін
зробить на сани.
Сам коваль той Ільмарінен,
той кувач одвічний, майстро, Укко
вищого благає, так грімливого він
просить: 420 "Снігу свіжого дай,
боже, платівців м'яких із неба, щоб
я ними мчав, як вітер, щоб вищали
снігом сани".
Свіжим снігом сипле Укко,
платівці скидає з неба, степові
укрив він трави і накрив
пучечки ягід.
Сам коваль той Ільмарінен
сів на сани із заліза,
430 і такі слова мовляє, і
таку підносить мову:
"При віжках хай щастя буде,
бог санкам моїм заслона, віжки
щастя не розірве,
133
бог санок не поламає".
В одну руку бере віжки, а батіг
хапає в другу — батогом коня
ударив і такі слова мовляє:
440 "Гей, біжи ти, білолобе,
линь, полинь ти, лляногривий".
Кінь той скаче по дорозі, по
морському побережжі, по краях
горбів медових, по вільхових
низовинах.
Скаче берегом він бучно, на бігу
шуршить пісками, б'є йому пісок у
вічі, в груди плеще хвиля з моря.
450 Скаче день, день другий скаче,
і також день третій скаче, і,
нарешті, аж на третій —
Вейнемейнена він стрінув.
Він такі слова мовляє і таку
підносить мову: "Вейнемейнене,
дідусю, дай домовлюся з тобою,
що як сватати ми будем дівчину
обидва разом,
460 щоб не йшла вона насилу, а
пішла б до мужа вільно".
Мовить старий Вейнемейнен:
"Згоду я даю охоче панни силою не
брати.
Не візьму її насильно, хай вона
припаде тому, з ким сама піти
бажає; я не дихатиму лихом,
гніватися я не буду".
470 Ідуть так вони все далі, по
своїй дорозі — кожен.
Човен берегом шелеще, скаче кінь
— земля трясеться.
Проминуло трохи часу, ледве
мить одна минула, чуєш, гавкає
собака,
134
пес домовий гучно бреше в
Похйолі, похмурій завжди, в
цій потужній Саріолі.
480 Пес гарчав спочатку тихо,
скавулів собі собака; він лежав
на краю поля, по землі молов
хвостищем.
Похйоли господар каже:
"Доню, скавулить собака, —
чорний пес чогось там гавка,
виє псина клаповуха".
Відмовляє мудро донька: "В
мене є свої турботи,
490 тра догледіти комори і
корів нагодувати, борошно
змолоти в жорнах, пересіяти
крізь сито, важким каменем
змоловши, що його я ледве й
зрушу".
Тихо гавкає собака, пес в
дворі гарчить злобиво.
КАЛЕВАЛА
Каже півночі господар:
"Ну, стара, піди поглянь-но,
500 чорний пес чогось там гавка,
виє псина підворітна".
Аж йому стара мовляє: "Не
бере мене охота, бо я пораюся
в хаті, про обід я клопочуся:
хліба вже спекти потрібно,
замісить крутіше тісто, хліб
пектись великий буде, в мене й
так снаги вже мало".
510 Мовить півночі господар:
"Ті баби сквапливі завжди, все
працюють ті дівчата, як
Увихаються край печі, як
простягнуться на ліжку. Синку,
ти піди послухай".
Аж той парубок
мовляє: ."Слухати не маю
часу, бо гострить сокири
треба,
ВІСІМНАДЦЯТА РУНА
розколоти пень великий,
оберемок дров набрати,
наколоть поління тонко,
грубе дерево здрібнити,
сил я небагато маю”.
А собака все гавкоче,
все гарчить дозорця замку,
не гамується дивогляд,
на горбі гвалтує сторож,
сидячи узкрай пролісся
і хвоста піднявши вгору.
530 Мовив півночі
господар: "Псище той не
дурно лає, не вищить він
без причини, не гарчав би
він на сосни”.
0 580 "Якщо мед тече із древа,
Йде господар сам із хати.
За межу двора виходить, на
останній край пролісся, поза
нивами своїми.
Подививсь собаці в морду,
бачить, морда повернулась 540 на
кряжі горбів бурливих, на верхів’я
гір вільхових.
Тут всю правду він побачив,
чом розгавкався той песик.
Гавкав він, окраса грунту,
завивав мохнатохвостий, бо в
затоці Лемпо — човен, має
парусами човен,
0 стоять залізні сани
на межі горбів медових.
550 Похйоли старий господар
входить хутко до покою,
швидко в хаті показався і такі
слова мовляє:
"Вже до нас чужі прибули на
кряжах морів шумливих; ось
до нас і сани їдуть по горбів
медових межах; човен їде під
вітрилом кряжами затоки
Лемпо”.
135
мовить: "Як же нам дізнатись, з
чим до нас чужі прибули? Доню,
любеє малятко, вкинь у полум’я
рябину, підпали дерев окрасу.
Якщо з дерева кров лине, то ідуть
на нас війною; якщо витече
водиця, то між нами спокій буде".
570 Панна Похйоли станиста,
дівчина плохенька й тиха кида в
пломінь горобину, підпаля дерев
окрасу; не тече ні кров із неї, не
тече й вода з поліна: бачать, мед
тече з рябини, капає сита
солодка.
Із кутка Свовакко5 мовить, так
стара говорить з ліжка:
капає сита солодка, значить, це
ще будуть гості, женихів великий
натовп”.
Вийшла півночі газдиня,
вийшли разом — дочка й мати, по
двору ступали швидко, разом вийшли
за ворота; звідти глянули далеко,
повернулися до сонця 590 і побачили
кораблик,
що надходив під вітрилом — під
полотнищем червоним.
Він пливе сагою Лемпо, знизу
човник той сірявий, а згори він
червонястий, на кермі сидить там
велет, муж сидить на мідних
веслах. Бачать огира, що скаче:
ковзають червоні сани,
600 їдуть вбрані сорокато на межі
горбів медових; на дузі там шість
зозульок,
136
золоті птахи співають,
сім пташок там блакитнявих,
що співають на ремінні.
Гордий муж сидить на санях
і в руках тримає віжки.
Похйолянська господиня
отакі слова мовляє:
610 "Чи гадаєш віддаватись,
як тебе приїдуть сватать, щоб в
житті подружжям бути, жінкою
— курчам коханим?
Хто в червонім човні їде,
байдаком там хто простує по цю
сторону затоки? Вейнемейнен
то старенький; він добро везе на
споді, в байдаку везе він скарби.
620 А отой, в санках що їде, в
розмальованих гринджолах на
межі горбів медових,
КАЛЕВАЛА
сам коваль то Ільмарінен: він
з порожніми руками —
замовлянь у санях повно.
Як уступлять до покоїв,
принеси коновку меду, з
двома вухами коновку, і
подай ту кінву тому,
630 за кого піти охоча;
Вейнемейнена частуй ти, що
везе майно у човні, в байдаку
везе багатство”.
Доня Похйоли вродлива
відповідь таку складає:
"Мати, ти мене носила,
пестила мене й кохала, я не
виберу багатства, я маєтків
не бажаю,
640 мужа гарного я хочу,
що на вид, на тіло красний.
Не було того ніколи,
ВІСІМНАДЦЯТА РУНА
щоб продавано дівчатко, —
хай бере мене без скарбу
молодий той Ільмарінен,
що нам викував тут Сампо,
що строкатий вибив покрив”,
Мовить півночі газдиня:
"Ти дурна єси, дівуле, —
650 Ільмарінена береш ти,
сорочки йому щоб прати, піт з
чола йому стирати, з голови
змивати сажу".
Відмовляє так їй доня і
такі слова мовляє:
"Вейнемейнена старого,
діда кволого не хочу.
Дуже трудно, важко буде,
нудно жити з дідуганом".
660 Вейнемейнен не задлявся,
він досяг мети хутчіше, він
байдак червоний ставить,
темний човен поміщає на
вальці, що із заліза, на вальці,
багаті міддю.
Сам пішов він до покоїв,
уступив у дім старої, край
одвірка зупинився і промовив
на порозі.
670 Він такі слова мовляє і
таку підносить мову:
"Чи підеш за мене, панно, на
усе життя за жінку, дні мої
ділить зі мною,
137
бути курочкою в мене?"
Зараз та північна панна швидко
дідові мовляє: "Змайстрував мені ти
барку, збудував великий човен 680 із
поламків веретенця, із кавалків
мотовила?"
Старий мовив Вейнемейнен,
він такі слова мовляє:
"Човна гарного зробив я,
байдака свого збив міцно,
щоб він вітру не піддався,
щоб держався під негоду.
Якщо він піде на хвилі, на
морській заковза площі,
690 як пухир, щоб він піднявся,
щоб як квіточка гойдався, на всю
шир струмків північних, на
укритих шумом хвилях".
Донька Похйоли вродлива на
відказ таке мовляє:
"Я не хочу мужа з моря, що
живе на хвилях завжди,
глузд йому відносять бурі,
б’ють вітри йому по мізку.
700 Замуж не піду за тебе, не
зв’яжу себе з тобою, щоб в житті
іти у парі, як та курочка кохана,
щоб тобі стелити ліжко, класти в
голови подушку".
 ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА РУНА
Ільмарінен зараз же за Вейнемейненом входить до хати в Похйолі і просить руки молодої дівчини. —
Мати йому загадує виконати три завдання. — Спочатку він повинен виорати поле, повне гадюк, потім пін
повинен перемогти ведмедя Туоні, вовка Манали, і, нарешті, він повинен піймати великого щупака в
чорній річці Туоні. — Ільмарінен, наляканий завданнями, скаржиться молодій дівчині. — Вона вже
вибрала його собі за чоловіка, а тому хоче допомогти йому своїми порадами; богатир витримує всі випро-
бування. — Льовхі дає згоду на його одруження зі своєю дочкою. — Вейнемейнен повертається додому,
він співає пісню, в якій радить, щоб старці ніколи не йшли навзаводи з молодиками.

Сам коваль той Ільмарінен, скородив конем Хіїсі,

той кувач одвічний, майстро, до
покою йде хутенько, він до хати
швидко входить. Мед
принесено солодкий, в кінві
патоку приносять Ільмаріненові
в руки; так коваль промовив
слово: "За життя свого ніколи,
доки світить-сяє місяць, я до
10 трунку не торкнуся, як мені
дівча не буде, якщо панна не
готова та, що я чекав на неї”.
Мовить півночі газдиня,
отакі слова мовляє:
"Клопіт з жданкою великий та з
вибранкою морока; ніжка ще не
в черевичку, не озута ще і
друга.
Буде дівчина готова і засватана
20 за тебе, як гадюче зореш поле,
якщо так перейдеш плугом, що
леміш не ворухнеться, не
хитнеться кіл древесний. Вже
орав ту землю Лемпо,
лемешем на мідь багатим,
30 як вогонь, залізом гострим;
половину мій синочок
недоорану покинув”.
Сам коваль той Ільмарінен
йде до дівчини у хату і такі
слова мовляє:
"Донько присмерку і ночі,
може ти ще пам’ятаєш, як скував
для вас я Сампо, як колись я вибив
покрив? 40 Ти клялась мені
страшенно перед богом, що все
знає, перед образом потужним ти
мені дала надію, мужу, доброму
завзятцю, що мені жоною будеш,
курочкою золотою.
Та не хоче твоя мати, дать
мені тебе — дитину, якщо я гадюче
поле 50 та не виорю геть-чисто”.
Помагає наречена, дівчина
дала пораду: "Ільмарінене,
ковалю, кувачу одвічний,
майстре,
ДЕВ'ЯТНАДЦЯТА РУНА
золотий леміш ти викуй
і сріблом закрась прекрасним —
ти тоді те поле зореш
і перейдеш плугом ниву”.
Тут коваль той Ільмарінен
60 золота поклав до горна
і срібла туди додав ще,
змайстрував леміш для плуга,
та обув'я із заліза, мідяні
зробив поножжя, їх надів собі
на ноги, і накрив литки він
ними; взяв сорочку металеву,
з криці кращої взяв пояс і
залізні рукавиці,
70 рукавиці ще й камінні.
Він зробив лоша вогнисте,
впріг коня в хомут і в шори і
пішов орати поле, нив'я
скородити взявся.
Бачить — голови гадючі
139
вертяться, сичать страшенно;
він такі слова говорить:
"Змії, божі сотворіння, хто
підняв тут ваші пащі?
80 Хто вас вислав, хто поставив
ваші голови так просто, ваші
шиї так високо? Уступайтеся з
дороги,
на стерно ідіть, отруйні,
в лісові ховайтесь нетрі,
у траву ховайтесь, змії!
Як прилізете ви знову,
Укко голови потрощить
вам сталевою стрілою 90 і
залізними ключами".
Він пішов гадючим нив'ям,
скородив єхиден поле,
познімав гадюк він ралом,
познімав єхиден плугом.
І сказав, назад вернувшись: "Я
зорав гадюче поле,
140
край єхидни заскородив,
покрутив зміїну землю.
Віддавай, бабуньо, доню,
100 доручи мені кохану".
Похйолянська господиня
отакі слова мовляє:
"Лиш тоді віддам я доню,
подарую я дівчину,
якщо ти у царстві мертвих, в
Манали темнотнім гаї, візьмеш
Туоні ведмедя, Манали
страшного вовка. Сотні взять їх
там хотіло,
110 з них ніхто не повернувся”.
Сам коваль той Ільмарінен йде
до дівчини в покої і такі слова
говорить:
"Маю я такий ще загад — мушу
взяти вовка Мани і ведмедя на
Туоні; мушу взяти в царстві
мертвих,
КАЛЕВАЛА
в Манали темнотнім гаї”.
Наречена помагає,
120 дівчина дає пораду:
"Ільмарінене, ковалю,
кувачу одвічний, майстре,
викуй ти кантар сталевий і
зроби залізний ремінь у воді
там на камінні,
в шумуванні трьох потоків;
ним того ведмедя візьмеш,
втихомириш вовка Мани”.
І коваль той Ільмарінен,
130 той кувач одвічний,
майстро, сам зробив кантар
сталевий, він скував залізний
ремінь у воді там на камінні, в
шумуванні трьох потоків.
Ускромлять пішов звіряток і
сказав слова такії:
"Тергенетер1, туманівно,
пересій тумани ситом,
ДЕВ'ЯТНАДЦЯТА РУНА
туманів розсип ти тіні,
де блукають дикі звірі,
щоб моїх ступнів не чути,
щоб вони не повтікали”.
Обв'язав він пащу вовку,
ланцюгом зв'язав ведмедя
на перелісках Туоні,
в гаї, що здаля синіє,
і сказав, коли вернувся:
"Ну, віддай, бабуньо, доню,
я приніс тобі ведмедя,
150 в Маналі зв'язав я вовка".
Похйолянська господиня
отакі слова мовляє:
"Я тоді віддам качатко ,
пташеня віддам блакитне,
якщо ти піймаєш щуку,
принесеш товстезну рибу
з річки чорної Туоні,
з Манали глибоких нуртів,
та щоб сіть не розставляти,
160 невода в глибінь не кидать.
Сотні там ловить ходило,
але жоден не вернувся”.
Став похмурим Ільмарінен
і в біді він опинився.
До дівчини входить в хату
і такі слова мовляє:
"Ще один я маю загад,
буде він за перші гірший:
мушу я піймати щуку,
170 товстелезну хижу рибу
в річці чорній на Туоні,
в Манали глибоких водах
і без невода й без сітей,
без ніякого знаряддя”.
Наречена помагає,
дівчина дає пораду:
"Ільмарінене, ковалю,
не журись, не падай духом!
Із вогню вірла зроби ти,
180 викуй птаха вогневого, —
він тобі піймає щуку,
141
принесе товстезну рибу
з річки чорної в Туоні, з
Манали глибоких
нуртів”.
Сам коваль той Ільмарінен,
той кувач одвічний, майстро, із
вогню вірла створяє, вогневого
птаха робить.
Кігті викував залізні,
190 пазурі скував із криці,
приробив з облавків крила, і на
крила сам він виліз; сів він
птахові на спину, на кістках
орла вмостився.
Так вірла запобігає, так того
він птаха радить: "Орле мій,
коханий орле, ти лети, куди
скажу я, в Туоні на чорну
річку,
200 до темнющих нуртів
Мани; ти схопи Туоні щуку, ти
здобудь товстезну рибу”.
Полетів орел прекрасний,
птах отой вогненнокрилий, щоб
піймать велику щуку, рибу з
лютими зубами, із глибочини
Туоні, з Манали глибоких нуртів;
він одним крилом на хвилях 210 і
торкає неба другим, пазурами б'є
об море, гострить дзьоба на
бескетах.
От надходить Ільмарінен;
йде коваль, щоб подивитись в
хвилі чорної Туоні, чатувати
птах надходить.
Із води дивогляд вийшов,
Ільмарінена схопивши; аж орел
хапає звіра 220 і крутнув його за
шию, загрузив його глибоко, у
густу забив тванюку. Підвелась
Туоні щука, із води собака лізе,
142
щука та не щонайбільша,
разом з тим не щонайменша:
язичище в дві сокири,
як граблище, в неї зуби,
паща в три струмки широкі,
230 в сім човнів завширшки
спина; проковтнуть героя хоче,
Ільмарінена — пожерти.
Аж орел шугнув хутенько, птах
повітря долі злинув; він не дуже щоб
великий, і не дуже щоб маленький: на
сто сажнів дзьоб завдовжки, паща буде
в шість потоків, в шість списів язик
завдовжки, 240 як п’ять кіс, ті
пазурища.
На страшну він лине щуку,
на метку товстезну рибу.
От метнувся він на щуку,
на велику рибу кинувсь.
А та щука величезна, той
пливак товстий і бистрий, пазурі
вірлові стисла в глибокості вод
блискучих. Високо орел піднісся,
230 у повітря вільне знявся,
пазурі скалявши мулом, — по
воді блакитній тягне.
Полетів і зупинився, хоче
стрібувати знову: пазуром одним
ударив по плечу страшної щуки,
водяному псу по спині; пазуром
ударив другим в гору з міцного
заліза,
260 в скелю, що з твердої криці.
Відскакнув від скелі пазур, від
залізного бескету, вже пливе в
глибини щука, вже на дно вона
тікає з пазурів орла великих, з
пазурів великоптаха, на боках
дірки у неї,
КАЛЕВАЛА
і значні на плечах шпари.
Лазурями, що з заліза,
270 знову б’є орел великий,
крила полум’ям блискочуть,
очі іскрами метають.
В пазурі схопив він щуку,
водяного пса стискає, тую
рибу лускувату, із потоків
тягне диво, з водяної
глибокості, на хребет
блискучий моря.
Так піймав орел могутній
280 щуку аж за третім разом,
витягнув її із річки, товстелезну і
моторну, із потоку царства
вмерлих, з Манали глибоких
нуртів.
І води вгадати годі за лускою
теї щуки, і повітря не пізнати
за вірла великим пір’ям.
В пазурях орел волоче 290
рибу з темною лускою на гілля
велике дуба, на ялину зеленасту;
куштувати став він щуку, рибі
черево пробивши, лазурями
шарпав лоно, відтяв голову від
тіла.
І промовив Ільмарінен:
"І орел ти леда-який, і який
пернатий з тебе,
300 і яка із тебе птиця,
що покуштував ти риби,
розпоров и$ивіт тій щуці і
роздер цілком їй лоно,
пробив голову у риби".
З пазуром орел залізним
відлітає шпарко далі, знявся вище
він в повітря навзкрай довгої
хмарини; стогне небо, гнуться
хмари, 310 покривився покрив
неба,
ДЕВ'ЯТНАДЦЯТА РУНА
в руках Укко лук зламався3,
роги місяцю скрутились.
От приносить Ільмарінен
щучу голову велику,
як дарунок пані-тещі,
і такі слова мовляє:
"Голова ця буде править
за стілець у вашій хаті”.
Він такі слова мовляє
320 і таку підносить мову:
"Я зорав гадюче поле,
заскородив край єхидни: в
Маналі зв’язав я вовка, я в Туоні
взяв ведмедя; з щупаком
прийшов тепер я, з пливаком
товстим, моторним із потоку
царства вмерлих, з Манали
глибоких нуртів, чи даси мені ти
доню,
330 чи мені доручиш панну?"
Господиня на Похйолі мовить:
"Ти вчинив погано, що їй голову
відрізав, розчинив живіт
щупачий, що порвав ти лоно
риби, що покуштував ти м’яса”.
Сам коваль той Ільмарінен так
на відповідь мовляє:
"Не буває без ушкоди 340 і з
найкращих місць здобуток; з Манали
узяв я рибу, із Туоні річки виніс.
Чи ж тепер готова панна та, що я
чекав на неї?"
Похйолянська господиня отакі
слова мовляє:
"Так, тепер готова панна та, що
ти чекав на неї; це качатко
дорогеньке,
330 пташку ніжну я вручаю
Ільмарінену: хай буде на життя
жоною мила, буде днів твоїх
подружжям,
143
курочкою золотою .
Долі там дитя сиділо,
заспівав з долівки хлопчик4 :
"Об’явився тут в покоях, до
палацу птах прибився, прилетів
орел зі сходу,
360 крізь повітря лине яструб: він
одним крилом на хмарах, лине
другим він у хвилях; він хвостом
потоки ріже, головою вперся в небо;
навкруги він кида оком; полетить,
нерушно стане, і летить в мужів
палаци, дзьобом клепле величезним;
але ж дах в мужів залізний — 370 і
добутись в хату годі.
Він подивиться круг себе,
полетить, нерушно стане, і
летить в жінок палаци, дзьобом
клекче величезним; дах
спижевий у жіноцтва — і
добутись в хату годі.
Він подивиться круг себе,
полетить, нерушно стане, і
летить в дівчат палаци,
380 дзьобом клекче величезним;
у дівоцтва дах із льону: і
добутись в хату годі.
На димар ото летить він, і на
дах він опустився, він віконну
дошку ламле, на вікні сідає в
хаті, на стіні — зеленоперий, і на
кроквах сів пернатий.
Кучерявку там він бачить,
390 панну з гарною косою, що
над всі дівчата краща, що
найкраща з кучерявок,
найладніша вона з ладних,
найвродливіша із гарних.
В пазурі орел бере той, яструб-
птах уже хапає
144
з багатьох найкращу панну,
із качок, що найгарніша,
що найлегша, найніжніша,
400 наймоторніша, найкраща;
панну взяв орел надземний,
і ото вже дряпа кіготь
ту, що так держиться просто,
що найкраще тіло має; взяв її
на хвіст пернатий із м’яким та
ніжним пухом”.
Похйолянська господиня
отакі слова мовляє:
"Звідки ти дізнався, милий, 410
де ти, ябко золотеє,
чув, що тут зросла дівчина,
льон-коса, мов сонце ясне? Чи
срібло блищало панни, чи то
дівчина позлота, чи від нас
ясніло сонце, блискотів ізвідти
місяць?"
Промовля малятко з долу,
КАЛЕВАЛА
юний пагінчик муркоче: "Твій
коханець так дізнався, 420 щастя
кріт знайшов дорогу в дім до
дівчини-красуні, панни красної до
двору — за вітця чутки не злії,
що судно велике вислав, а за
матірку ще ліпші, що хліби пече
смачнющі, хліб пшеничний
гарно місить, ним гостей своїх
шанує.
Так довідавсь той коханець,
430 так чужинець той дізнався, що
вже виросло дівчатко, що дівчина вже
велика.
Якось раз надвір він вийшов і
наблизивсь до комори.
Рано це було, надосвіт, зайнялось
на зорю ледве, вся в шматках
крутилась сажа, вгору дим
густий здіймався
ДЕВ'ЯТНАДЦЯТА РУНА
з хати, де дівча зростало, 440
з двору, де жило станисте: там
сама молола панна і брусками
терла жорна, що співали, як
зозуля, як качки, дірки кричали,
як цвіркун, цвірчало сито, а
каміння — як перлини.
Він пішов до неї вдруге, і
пішов він краєм поля:
дівчина була на луках,
450 квітчаним ішла проліссям,
казанок зачервонивши,
фарбу жовтую варила.
Він пішов до неї втретє, до
дівчини під віконце.
Тче дівчина, чує, пильно чує
— движкає там бердо, човник
так літа веселий, наче горностай
камінням; чує стук зубців на
берді, 460 наче жовна — на
деревах; чує: там навій все
ходить, наче вивірка на вітах".
Похйолянська господиня
отакі слова мовляє:
"Бачиш, дівчино кохана, чи ж
не мовила тобі я, не ходи
співать до сосен, не співай на
дні долини, шиї людям не
показуй,
470 не показуй рук біленьких,
колотіння перс дівочих, не
хвались високим станом.
Цілу осінь я казала і
торочила все літо, і весною
говорила, як вже сіялося
вдруге — побудуймо собі
сховок, невеличкі вікна
будуть;
10 5-162
145
ткала б ти отам, дівчино,
480 працювала за верстатом, і
суомійці не чули б, женихи по
всій Суомі”.
На долівці мовить хлопчик, та
дитина двотижнева:
"В хаті коника сховаєш,
огира з хвостом хорошим,
кучерявого дівчатка не
сховаєш ти ніколи.
Хоч збудуй ти мурування,
490 кам'яницю серед моря, і
держи ти там дівчину, молодую
цю куріпку, не сховається
дівчина, там не виросте велика,
щоб жених не об'явився; і жених
і сват прибудуть, ті мужі, що в
шапках ходять, що кують
підкови коням”.
Тут старезний Вейнемейнен
500 сумно голову понурив,
влаштувавсь додому їхать і такі
слова мовляє:
"Марнував я час, бідаха, а того і
не добачив, що вчасніше треба
сватать, тра женитись молодому.
Мусить жаль на все той мати, кому
жаль женитись рано, хто обтяжитись
не хоче 510 ні дітьми, ні
господарством”.
Старий певний Вейнемейнен
заказав собі самому, щоб не
сватався дід сивий, до дівчат
щоб не лицявся, заказав не йти
змагатись з молодим на
веслуванні, там не йти на
перегони, де суперник
молоденький.
 ДВАДЦЯТА РУНА
На Похйолі готуються до весілля. — Забито великого бика. — Пиво зварено і налито в бочки. — Наго -
товано всякого варива й печива. — Звідусіль запрошено на весілля. — Тільки Леммікейнена не
запрошено.
Що б тепер його почати
і яких пісень виводить?
Ось про що тепер співаймо,
ось яких пісень почнімо:
як на Похйолі гуляло,
як пиячило чаклунство.
Довго лагодять
весілля,
довго всячину готують
в Похйоли покоях гарних
10 і в хатах на Саріолі.
Що ж отам приготувалось,
понаношено чого там на гульню
північну довгу, щоб там пив
великий натовп, щоб прибулий
люд наївся?
Бик, годований в карелів, віл
товстий в Суомі виріс; ні малим
був, ні великим, був теля собі, як
всяке:
20 він хвостом був у Тавастів1,
головою був у Кемі2; на сто
сажнів роги вгору, в півтораста
сажнів — морда; тільки тиждень
ласці треба, щоб йому оббігти
шию, треба горлиці день цілий,
щоб перелітати швидко з рога
одного — на інший; не
спочивши на дорозі,
30 цілий місяць треба білці,
щоб з плеча на хвіст дістатись;
до кінця вона не дійде перш як
місяць вийде цілий.
Бик, що є такий завбільшки,
дужий віл оцей Суомі, йшов з
Карелії із почтом аж на Похйоли
опілля.
Сто мужів тримало роги, морду
тисяча тягло їх,
40 як бика вели шляхами,
в Похйолу на те весілля.
Бик верста свою дорогу до
потоку Саріоли, він пасеться на
мочарах і хребтом торкає хмари:
різника, проте, немає, щоб бика
того зарізав, ні в лічбі синів
ляпонських, ні в юрбі великім
люду,
50 ані в юнім поколінні,
ані в тім, що ветхим стало.
От прибув старий з чужини,
Віроканнас3 — від карелів, і такі
слова мовляє: "Почекай-но, биче
бідний, якщо з довбнею прийду я,
якщо келепом ударю, саме в череп
твій, бідахо, так на те, що буде, літо
60 голови ти не повернеш, не
спиратимешся писком на узкрай
галяви цеї,
ДВАДЦЯТА РУНА
на ції затоки гирло”.
Ось пішов дідусь, щоб різать,
Віроканнас на роботу,
бугая убить — Пальвойнен;
повернув бик головою,
глянув чорними очима,
і старий стрибнув на сосни,
70 хутко — в кущики Пальвойнен,
швидко — в верби Віроканнас.
Різника шукають пильно,
щоб він міг бика зарізать,
та вишукують в карелів
і на обширах Суомі,
в стороні спокійній русів,
.4
у краю відважних шведів , по
розложистій Ляпоньї, в стороні
заклять, у Тур'ї,
80 в царстві вмерлих все шукають
— аж по низовинах Мани, все
шукають і не знайдуть, все
довідуються дурно.
Різника шукають пильно,
все його шукають далі, на
хребті блискучім моря, на
розложистих потоках.
Муж підвівся в синім морі,
богатир в морських потоках,
90 на хребті блискучім моря,
на відкритій водотечі.
Він не дуже щоб великий і
не дуже щоб маленький:
під лушпайкою міг спати,
умоститись міг під ситом.
Це був дід, кулак залізний,
міць, обличчя залізясте, скелю
мав собі за шапку, за взуття —
бескети гострі;
100 золотий тримав він ножик,
ніж той з держалном спижевим.
На бика різник знайшовся,
обібрався зарізяка, кат для
бугая Суомі,
10*
147
товстошкурому — забивця.
Як різник побачив здобич, він
вола у шию вдарив і поставив на
коліна, кинув він бика додолу.
110 Що ж зготовано із нього?
Небагато з нього вийшло, м'яса
цебрів тільки сотня, ковбаси сто
сажнів вийшло, вийшло крові на
сім човнів, на сім бочок лою стало
— на весілля похйолянське, на
гуляння в Саріолі.
Був на Похйолі будинок і
великий, і широкий,
120 що завдовжки в дев'ять сажнів
і на сажнів сім — завширшки; на
даху курікне півень, так його не
чути долі, пес всередині як гавкне,
так його не чути в дверях.
Похйолянська господиня все
підлогою ходила, шпарко поралася
в хаті, міркувала і гадала:
130 ”Де то я добуду пива, як напої
приготую, споряджаючи весілля,
про гуляння піклувавшись?
Я не знаю, як варити, ні як
пиво почалося”.
На печі сидів старушко, звідтіля
дідуга мовив:
”Та ячмінь беруть на пиво, також
хміль іде на трунок,
140 і води на пиво
треба, і вогню, що
добре гріє.
Хміль від гультяя вродився: він
пішов малим у землю, в грунт
посаджений дрібненьким, як лиха
гадюка, кинувсь, біля Калеви
струмочка,
148
наузкрай галяви Осмо;
юний пагінчик піднявся,
виткнувсь там зелений прутик,
він потягся на дерева,
похопився до вершечка.
А ячмінь дідусь посіяв,
щастя дід на полі Осмо;
добре той ячмінь вродився,
дуже гарно вгору виріс
наузкрай галяви Осмо,
на угіддях Калевали.
Мало часу упливає,
забренів той хміль в деревах.
160 Промовляв ячмінь на полі,
а вода — в струмочку Осмо —
’ Так коли нам знов зійтися,
і піти один до 'дного?
Самотою жити нудно,
двом чи трьом укупі краще".
Осмотар, що пиво варить,
молоду там варить брагу,
кидає ячмінні зерна,
зерен шість бере з ячменю,
170 сім вершків бере із хмелю,
і водички вісім ложок,
на вогонь казан там ставить,
щоб кипіло зілля дужче.
Так вона зварила пиво
дня жаркого серед літа
там, на виріжку в тумані,
на острівчику лісистім,
в посуді новім, на споді,
у березових цебринах.
180 От вона зварила пиво,
а проте воно не грає.
Погадала, зміркувавши, і такі
слова мовляє:
"Ще сюди чого додати, що в
намішане покласти, щоб
мені заграло пиво, щоб мені
поспіла брага?" Калеватар5,
гарна панна,
КАЛЕВАЛА
дівчина, гарненькі пучки,
190 що повсюдно й хутко
ходить, що обута завжди легко,
ходить шпарами помосту, то
серединою піде, то одне, то
друге прята поміж тими
казанами.
Раптом вгледіла там скіпку і
бере її з помосту.
Обертає вона тріску:
"Що із тріски може вийти 200 у
руках прекрасних панни, поміж
пальцями дівчати, якщо тріску в
руки Капо, положу між пальці
панні".
Віддає ту тріску Капо і кладе
між пальці панні.
От потерла Капо руки, ніжно
ручки потирає об свої обидві
кульші — біла вивірка
з’явилась.
210 Так вона сказала білці, так
дочці дала пораду:
"Білко, злото в високості, цвіт
горбів, землі веселощ, побіжи,
куди пошлю я; я пошлю тебе, я
справлю — до коханої
Метсоли, до мудрої Тапіоли; на
малі вилазь дерева, на баркан
попнися вгору,
220 щоб орел тебе не займив,
не схопив би птах небесний.
Принеси ти глиць соснових,
шишечок тонких ялинних і
віддай їх в руки Капо, дай на
пиво доні Осмо".
Хутко вивірка побігла, меле
хвостиком моторним і
перебігає шляхом через
простори широкі,
230 вздовж і вшир біжить
лісами,
ДВАДЦЯТА РУНА
скаче впоперек і просто
до коханої Метсоли,
до мудрої Тапіоли.
Лісових три сосни бачить,
бачить там ялин чотири.
Вибігла на сосну в лісі,
на ялину — на рівнині;
і орел її не займив,
не схопив той птах небесний.
240 І соснових глиць набравши,
шишечок ялинних взявши,
в пазурі ховає глиці,
їх заховує у лапки,
їх принесла в руки Капо
і поклала їй між пальці.
Капо їх метає в брагу,
Осмотар кладе у пиво, а
таки не грає пиво і
підноситись не хоче.
250 Осмотар, що варить пиво,
Капо, що готує брагу, все
міркує і гадає:
"Ще чого сюди додати, щоб
заграло теє пиво, щоб поспіла
добре брага?"
Калеватар, гарна панна,
дівчина, гарненькі пучки, що
повсюдно й хутко ходить, що
обута легко завжди,
260 ходить шпарами помосту,
то серединою піде, то одне, то
друге прята поміж тими
казанами.
Аж побачила там тріску
і взяла її з помосту,
обертає вона тріску:
"Що то буде з теї тріски у
руках прекрасних Капо, межи
пальцями дівчати,
270 якщо тріску в руки Капо,
положу між пальці панні?"
Віддає ту тріску Капо
149
і кладе між пальці панні.
От потерла Капо руки,
ніжно ручки потирає об свої
обидві кульші — вийшла
жовтая куниця.
Так вона куницю радить, доні
так дає пораду:
280 "Пташко ти, моя кунице, ти,
красуне з добрим хутром,
побіжи, куди пошлю я; я тебе
пошлю, направлю до ведмежих
нір на скелю, до гаркуш у ліс, у
гаври, де ведмеді б’ються люто,
де життя тверде провадять, лапка
хай збере там дріжджі, зачерпне
хай ніжка піни,
290 їх віддай на руки Капо, на
долоні доні Осмо".
І побігла тут куниця,
злотопузочка майнула, перебігла
по дорозі, через простори
широкі; вздовж і вшир біжить
річками, через них вона майнула
на бескет в ведмежі гаври, до
гаркуш в камінні лігва,
300 де ведмеді б’ються люто, де
життя тверде провадять, де
залізом повні скелі, де на сталь
багаті гори.
З морди йде ведмедю піна,
дріжджі йдуть зі злої пащі; піну
лапками схопила, в пазурі
забрала дріжджі, принесла їх в
руки Капо і кладе на пальці
панні.
310 Капо їх у пиво кида,
Осмотар кладе у брагу, а
проте не грає пиво, не
шипить героїв трунок.
Осмотар, що варить пиво,
150
Kaпo, що його готує,
погадала, зміркувавши:
"Що б то ще сюди додати,
щоб заграло теє пиво,
щоб поспіла добре брага?”
320 Калеватар, гарна панна,
дівчина, гарненькі пучки, що
повсюдно й хутко ходить, що
обута завжди легко, ходить
шпарами помосту, то
серединою піде, то одне, то
друге прята поміж тими
казанами, долі вгледіла
стручечок і взяла його з
долівки.
330 Повернула той стручечок:
"Що то з його може вийти у
руках прекрасних Капо, поміж
пальцями дівчати, як стручок я
в руки Капо, положу між пальці
панні?"
Віддає стручечок Капо і кладе
між пальці панні.
От потерла руки Капо, ніжні
ручки потирає 340 об свої обидві
кульші — бджілка випурхнула
звідти.
Так вона сказала бджілці, так
порадила пташатку: "Бджілко,
пташечко хутенька, польових
квіток царице, полети, куди
пошлю я.
Я пошлю тебе, я справлю до
оток на синім морі, на бескети
між потоків;
350 дівчина там спочиває:
розв’язався в неї пояс, з боку
трав медових сила, в пелені
солодке зілля.
Візьми патоки на крила,
на твоє убрання меду, із
вершечків зел чудових,
КАЛЕВАЛА
з золотих квіткових вінців, і
віддай на руку Капо, на долоні
дочці Осмо".
360 Бджілка, пташечка моторна
вже летить і поспішає, пролітає
всю дорогу, скорочає путь
далеку, вздовж і вшир летить на
морі, впоперек перелітає, на
отоки в синім морі, на бескети
між потоків.
Он дрімає тихо панна, що в
цинованих оздобах,
370 там на луках, що без назви,
наузкрай полів медових; золота
трава на культах, на стегні трава
срібляна.
Бджілка медом маже крила, в
солодощах пера топить, там, на
стеблах зел цілющих, в золотих
квіткових вінцях, і приносить в
руки Капо, і кладе між пальці
панні.
380 Капо мед у пиво кида, в
брагу мед вона вкидає, і,
нарешті, грає пиво, молодий
піднявся трунок, там на дні
новім начиння, у березовій
цеберці до вушок шумує пиво,
через край воно стікає, утекти у
землю хоче, преться, щоб на діл
упасти.
390 Трохи часу упливає, ледве
мить одна минула, аж біжать
герої пити, Леммікейнен
щонайперший: п'яно впився
Ахті Кавко, веселун напився
дуже, впився пивом доньки
Осмо, пивом доньки Калевали.
Осмотар, що варить пиво,
ДВАДЦЯТА РУНА
Kaпo, що готує брагу,
отакі слова мовляє:
"Мені лишенько на світі,
що поставила погано,
не гаразд поклала пиво;
і тече воно із діжки,
витікає геть додолу".
Кос на дереві високім,
спів червонохвіст заводить:
"Непоганий зовсім трунок,
це напій на смак чудовий,
410 треба ним наповнить бочки,
в льох віднести тії бо дні,
помістить в дубових бочках, що
кругом оббиті міддю".
Так те пиво народилось,
стала Калевали брага, через
те і ймення славне, гарне
прізвище у пива, що воно
родилось славно, що мужам
воно приємне,
420 що на сміх жінок схиляє, і
мужам дає веселощ, і дає
хоробрим радість, дурнів лиш
веде до бійки".
Похйолянська господиня,
як початок пива вчула, в
свій цебер води набрала,
налила до половини,
ячменю поклала досить,
хмільових головок силу,
430 почала варити пиво і кругом
мішає воду, на дні начиння
нового, у березовій цеберці.
Цілий місяць камінь гріють,
літо ціле варять воду; дерева з
гаїв приносять, із криниць —
джерельну воду; поріділа зелень
в гаї, і вода в струмках пропала,
440 все на пиво обернули,
151
перенесли все на брагу, в Похйолу
на буйну учту, добрим людям на
гуляння.
Дим угору знявсь на виспі,
запалав вогонь на розі,
закужелився він густо, дим густий
в обвітря вийшов, там, де був
вогонь страшенний, там, де
пломінь розіслався,
450 півземлі пойняв собою, де
здавен живуть карели.
Люд увесь глядить на небо,
вгору дивиться тривожно: "Звідки б
дим отой міг взятись, простелитись аж
до неба?
На війні димів ще більше, вівчарі
димують менше".
Мати Ахті вийшла рано, рано-
вранці до криниці,
460 щоб води черпнуть у відра, як
уздріла хмару з диму, що йде з
Похйоли сумної, отакі слова
мовляє:
"Дим оце з війни напевно, від
вогню страшної бійки".
Ахті, що живе на виспі, красен
сам той Леммікейнен, роздививсь
кругом по небу, погадав і так
розважив:
470 "Я хотів би бути ближче, щоб
довідатися зблизька, де той дим
початок має, звідки дим іде в
повітря? Статись може, що він з
битви, із вогню страшної бійки".
Пильно дивиться той Кавко, там
де дим густий клубує; не з війни той
дим кужеливсь, не з вогню страшної
бійки — 480 то вогонь пішов від пива,
то від браги йде пломіння, із протоки
Саріоли,
152
з пагорбів, що при затоці.
Пильно дивиться той Кавко,
скоса оком позирає,
поглядає другим криво
і губою не ворушить;
ще раз глянув і промовив,
від протоки мовить слово:
490 "Тещо люба і кохана,
Похйоли газдине мудра,
пива ти звари смачного,
навари багацько браги,
стовпищу людей на трунок,
Леммікейнену — найбільше
на його бучнім весіллі,
як твою дочку він візьме".
Вже було готове пиво,
вже поспів мужів напиток,
500 пиво впорали червоне,
повідносили ту брагу,
щоб в землі започивало,
в кам’янім студенім льосі,
у дубових все барилах,
в бо днях з мідними чопами.
Похйолянська господиня
стала страву готувати, казани
заклекотіли, сковорідки
зашкварчали,
510 напекла хлібів великих,
навела багато каші, щоб
вгонобити люд добрий,
підживить великий натовп, в
Похйолі на буйній учті, на
гулянні в Саріолі. Напекла
багато хліба, каші намішала
хутко.
Мало часу упливає, ледве
мить одна минула,
520 аж в барилі пиво грає, і
шумує брага в льосі:
"Вже б мене і пити можна, вже
б і час мене точити, щоб
уславити шановно,
КАЛЕВАЛА
щоб виспівувати гоже".
От співця шукають всюди, щоб
то був співак майстерний, щоб
додав хвали, як треба, щоб співав
пісень найліпше.
530 Принесли співати сеньгу,
щуку, щоб співала гоже; не з руки
співати сеньзі, щуки й зовсім не
співають — сеньга з зівами
кривими, щука з рідкозубим
ротом.
От співця шукають всюди, щоб
то був співець майстерний, щоб
він міг співати гоже, щоб співав
гучної пісні.
540 Привели співати хлопця,
узяли його до співу; не хлоп’яча
річ співати, не дитиняче то діло:
язики криві в хлоп’яток, наче
загнуте коріння.
Розпалилось пиво в бочці, і
страшні прокльони сипле із
барил отих дубових, звідти,
де чопи спижеві:
550 "Як співця не розшукають,
щоб він був співець майстерний,
щоб удати міг він співи, щоб
гучних пісень виводив, обручі
порву на бодні, проламаю дно в
барилі".
Господиня наказала на
весілля кликать всюди — шле
послів до всіх поселень і такі
слова мовляє:
560 "О мале дівча кохане, ти слуго
моя й челядко, поскликай людей
на учту, поскликай мужів юрбами,
всіх старців та всіх убогих, всіх
сліпих та всіх нужденних, всіх
калік і клишоногих;
ДВАДЦЯТА РУНА
привези сліпих човнами,
привези безногих кіньми, а
калік вези санками.
570 Похйоли народ хай прийде,
Калеви народ скликайте,
Вейнемейнена покличте, хай
співає тут майстерно; та не
клич Кауком’єлі, не ходи на
острів Ахті".
Так дівча відповідало і таку
підносить мову:
"А чому ж Кауком'єлі, чому
Ахті не покликать?"
580 Похйолянська господиня їй на
відповідь мовляє:
"А тому Кауком’єлі, а тому не
клич ти Ахті, що задиристий
він завжди і гарячий він,
причепа, зіб’є бучу на весіллі,
на бенкеті справить дешпет,
засміє дівчаток чесних у
святковому убранні", їй
відказує дівчатко,
590
153
і такі слова мовляє:
"Як вгадать Кауком'єлі, щоб
не кликать на весілля? Я не
відаю, не знаю, де оселя
рідна Ахті".
Похйолянська господиня
отакі слова мовляє:
"Ти вгадаєш легко Ахті,
знатимеш його оселю —
600 на отоці він домує,
край води живе проворний,
край широкої затоки, на
заломі рогу Кавко".
Дівчина, ота служебка, що
то в неї добра плата, ті
запросини відносить —
шість чи вісім хат обходить.
Похйоли народ гукає, Калеви
народ збирає,
610 вбогих кличе і нужденних,
наймитів, старців у дранті,
тільки Ахті молодого,
Кавком’єлі обминула.
 ДВАДЦЯТЬ ПЕРША РУНА
Ільмарінен урочисто вступає до господи своєї нареченої. — Його і численний почет, що йому товаришує,
вітають бучно. — Починають весільний бенкет. — Вейнемейнен співає, щоб подякувати господарям і
стягти на них ласку Юмали.
Похйолянська господиня,
та бабуся в Саріолі,
не була на той час дома,
працювала в ту хвилину.
Чує ляскання в болоті,
рип санок край моря чує.
Оком кинула на захід,
подивилася на сонце,
зміркувала і гадає:
10 "Що за люди
об’явились там, на березі?
Ой, леле! Мабуть, то
велике військо?"
Наближається до місця,
роздивитись хоче ближче.
То ж було не військо зовсім
сватачів велика зграя, а в гурті
сватів і зять був, посеред
людей хороших.
Похйолянська господиня, 20
та бабуся в Саріолі,
ледве впав той зять у вічі,
промовляє таке слово:
"Я ж гадала, що то буря купу
дров там навалила, що бурхоче
берег моря, що то рінь шумить
бережна; я наблизилась до
місця, роздивитись ближче
хтіла, аж не буря то шуміла,
30 аж не падали дерева,
не бурхоче берег моря, не
шумить там рінь бережна; їде
зять ото умнозі, двічі сто
мужів надходить.
Як побачила я зятя, як в гурті
мужів пізнала?
Він в юрбі завсіди значний, як
черемха у лісочку, наче дуб в
зеленім гаї,
40 наче місяць між зірками.
Ворон-кінь у того зятя, наче
вовк жадний той огир, наче
жайворон на жирі, мов той
жайворонок лине; шість
пташок золотоперих на дузі
сидить-щебече, сім пташок
блакитних вкупі там цвірінькає
в ремінні".
Гвалт на вулиці зчинився, 50
на шляху тріщать голоблі; зять у
двір заїхав шпарко, вся ватага тисне
в хату; зять стоїть поміж дружками,
посеред людей хороших, став,
вперед не випинався, і не зовсім
став позаду.
"Нуте, хлопці і герої, ну,
цибаті, поспішайте, ви беріть
супоню швидше 60 і реміння
попустіте,
ДВАДЦЯТЬ ПЕРША РУНА
положіть на діл голоблі і
мерщій стрічайте зятя".
Зятів кінь біжить швиденько,
зять майнув саньми рябими через
тестя двір великий. Промовляє
господиня:
"Мій ти наймите за гроші,
ти слуго в селі найкращий,
забери коня від зятя,
70 білолобого ти визволь од
шлеї, що міддю кута і
ясною цинню вкрита, від
коштовного реміння, від
дуги, що вся вербова;
відведи коня баского,
відведи ти обережно, на
ремінні сріблокутім і на
поводі шовковім, на м’який,
далекий вигін,
80 на переліски, рівнини, аж на
снігові пологи, у той край
молочно-білий.
Румака напій в дорозі з
джерела того близького, де вода
дзвенить, дзюркоче і біжить,
немов та гляга, під корінням
сосен дужих, попід коренем
ялини.
Зятевому дай коневі 90 з
золотих ночовок січки, а з
мідяного корита — дай
добірного ячменю; та змели
пшениці-ярки, нагодуй
лошатко нею.
Зятевого кониченька відведи до
кращих ясел, на те місце, де
горбочок, там, де задня загорода;
прив’яжи коня до ясел,
100 до кілець міцних із злота,
до гаків, що із заліза, до
стовпа припни рябого;
155
і насип тому коневі вівсика в
одне корито, в друге — дай
йому отави, дай йому полови
— в третє.
Румака почисть до блиску
скребом із кісток моржевих,
волосіння щоб не лізло,
110 щоб хвоста не попсувати;
зятевого кониченька вкрий
попоною, як треба,
злототканою дергою, сукном з
мідними нитками.
Ви ж бо, хлопчики-курчата,
поведіть до хати зятя, скиньте з
голови убори, рукавиць не
надівайте.
Подивитись я хотіла б,
120 чи увійде зять до хати, не
виважуючи двері, не
розсунувши одвірків, сволоків
не піднімавши, не понизивши
порога, і кутків не поламавши,
та не попсувавши балок".
Не увійде зять до хати, не
уступить до покою, там дверей
не познімавши,
130 не одсунувши одвірків,
сволоків не піднімавши, не
понизивши порога, і кутків не
поламавши, і не позсувавши
балок — головою зять бо
вищий, та ще довгі вуха в
нього.
Отож сволоки піднято, шапка
щоб не зачепилась; опустивсь
поріг донизу,
140 закаблук щоб не псувався; і
розсунено одвірки, зовсім
виважено двері, як надходив
зять той ближче, як той велет
наближався.
156
"Дяка богові, нарешті,
увійшов зять до покоїв.
У світлицю я зирнула б,
глянула б я бистрим оком,
може там стола не мито,
150 не шаровано там
лавиць, чи там вичищено
лиштви, чи там вискребано
дошки".
Оком кинула я в хату, і мені
вгадати годі, із якого древа хата,
дах з якої деревини, де бервен
на стіни взято, як позбивано там
лиштви.
Всі краї — з кісток їжачих,
160 а підвалини — з ялинних. Двері
— кості росомахи, із кісток ягнят —
одвірки.
Крокви всі із яблунини, і
стовпи там слойоваті, на
підпорах печі — квіти, покрив
папоротниковий.
Там усі лавки залізні, всі
помостини німецькі, всі столи
блискочуть злотом, 170 на полу —
єдвабний килим.
Печі під із міді литий, а черінь
— зі сталі кутий, печі дах —
морське каміння, з дуба Калеви
— передник.
Наречений входить в хату,
поспішає до господи і такі слова
мовляє:
"Боже, ти пошли здоров’я під
оці славетні крокви,
180 в хату красної будови".
Господиня відповіла:
"Будь і ти здоров, з'явившись в
цю малесеньку хатинку, в цю
будівлю невисоку, в цю ялинову
оселю, в це соснове будування.
КАЛЕВАЛА
Гей ти, дівчино-челядко, гей ти,
наймичко селянська, дай вогню
на берестині,
190 на кінці соснини-тріски, щоб
я глянула на зятя, зиркнула йому
у вічі, чи ті очі сірі, сині, чи
біліють, мов льнянії".
Принесло вогню дівчатко, ота
наймичка селянська, принесла на
берестині, на кінці соснини-
тріски.
"Ні! Не той вогонь на трісці,
200 дим пішов дігтьовий, чорний,
задимив він очі зятю, і він став на
церу чорний. Принеси вогню на
свічці, на свічі восковій, білій".
Принесла вогню служниця, ота
наймичка селянська, принесла на
довгій свічці, на свічі восковій, білій.
Замигтів димок від воску,
210 вогник од свічі засяяв,
освінув він очі зятю, залисніли
його лиця.
"Я вгадала очі в зятя — не
червоні, і не сині, і не білі, мов
льнянії, не блищать, як піна в
морі, а немов фіялка сірі, як
комиш, вони прекрасні! Нуте,
хлопчики-курчата,
220 поведіть мойого зятя на той
посад височенний, на оте
піднесле місце, до стіни плічми
він сяде, на червоний стіл —
очима, до гостей — лицем
одкритим, грудьми к гомону
сидячих".
Пані-матка вгонобляє, напуває
зятя й гостей;
ДВАДЦЯТЬ ПЕРША РУНА
всіх частує добрим маслом,
всім м’які грудки підносить,
всіх запрошених годує,
над усіх — частує зятя.
Вже покладено там сеньгу,
принесли-бо вже й свинину; так
було начиння повне, що тримали
ледве вінця, на вгонобу добрим
гостям, та насамперед — для зятя.
Похйолянська господиня 240
мовить: "Дівчино-малятко, принеси
в коновках пива, у тих кухлях, що
два вуха, всім запрошеним — по
черзі, та для зятя — щонайперше".
Поставець принесла дівка, ота
наймичка-служебка, щоб
кружав, ходив по колу, щоб
гуляв з достиглим пивом, щоб
стікав хміль бородою,
250 щоб збивалась піна біла у
запрошених на свайбу, та
насамперед — у зятя.
Що ж тоді із пивом стало, що
достигле проказало, як потрапило
співцеві, знакомитому старому
Вейнемейненові, діду, оборонникові
співу, що багатий на співання 260 і
найдужчий на закляття?
Він узяв найперший пиво і
такі слова мовляє:
"Пиво, дуже добрий трунку, та
не п’ється тебе мовчки; ти збуди
мужів до співу, хай уста співають
злотні, хай господарі почують, а як
ні — газдиня скаже: "Десь зав’яло
вже співання, 270 язики вже
затупились,
157
бо я зле зварила пиво, я налляла
трунку злого, що співці ще не
співають, ще не хваляться
заводом, гомону гостей не чути,
і зозуля не радіє".
Хто ж почать повинен співи,
чий язик бреніти мусить в
Похйолі, на буйній учті,
280 на гулянні в Саріолі?
Не співатиме ж тут лавка, як на
ній людей не буде; і поміст не
заспіває, як людей нема на
ньому, тут вікно не веселиться,
як нема газди при ньому; не
шелесне скатертина, як нема
людей край столу; не гуде на
дим віконце,
290 як людей немає в хаті".
От усівся хлопчик долі, біля
печі на лавчині, і мовля дитина з
долу, хлопчик з лавки біля печі:
"От малий я, недорослий, вутлий
я, тонкий на тіло, аж хай буде, як
хто хоче — не співають ті, що
грубші, моцаки-мужі не
мовлять,
300 мов не хочуть веселитись; я
співатиму, худеньке, я співатиму,
слабеньке, хоч худе я маю тіло,
буде пісня соковита, щоб цей
вечір був веселий, щоб цей день
пошанувати!"
На печі лежав старушко, він
такі слова мовляє:
"Встид, щоб нам співали діти,
310 лопотали марні речі — в їх
піснях брехні багато, а пісні дівчат
без правди;
158
хай співає мудрий співи,
той, що всівся на ослоні".
І сказав тут Вейнемейнен,
так старий промовив слово:
"Чи між молоддю хтось буде,
в вельми чесному народі,
хто б з’єднав з рукою руку,
320 і поклав одну на другу, і почав би
потім співи, зняв би радісне
співання, щоб і день нам був
веселий, щоб уславлено і вечір?"
Дід із печі так мовляє:
"Тут не чувано ніколи, ще не
бачено й не чуто, зроду ще і в жоднім
часі, щоб співець та був де кращий,
330 заклинач щоб був мудріший, ніж
був я, коли, бувало, белькотав наївним
дітям край широкої затоки, чи знімав
на полі бучу, у сосновім лісі кликав,
заклинав у темнім гаї.
Дужий, славний мав я голос,
голоси пісень чудові, і текли
вони, як ріки,
340 як струмок води, бреніли,
поковзом ішли, мов нарти, йшли,
мов корабель-вітрильник; важко
вимовити нині, а ще важче — те
почути, що надбив я дужий голос,
що мій милий глас порвався, що
на річку він не схожий, не тече, а
лиш стукоче, як граблі поміж
пеньками,
350 як сосна на полі сніжнім, на землі
піщаній — сани, на сухім камінні
— човник".
Мовив старий Вейнемейнен,
промовляє так натхненний:
КАЛЕВАЛА
"Як не з’явиться хто інший,
щоб співав зі мною разом, то
я сам співати буду, сам
виводитиму поспів; зроду я
співець на світі,
360 я співцем і народився.
Не питатиму ні в кого, ні
доріг пісень, ні краю".
Старий певний Вейнемейнен,
співам вічная підпора, розпочав
веселе діло, виконання співотвору;
залунав веселий поспів, слово міцно
загриміло.
Розпочав дід Вейнемейнен,
370 заспівав уголос мудрість;
знав багато слів він добрих і
пісень чудових силу, більше,
ніж каміння в скелях, ніж
квіток в воді квітучій.
І завів тут Вейнемейнен,
заспівав вечірню радість, щоб
жіноцтво посміхнулось, чоловіки
веселились, щоб сприймали наче
подив 380 Вейнемейнена співання,
щоб усі подивувались, хто одклав
для пісні працю, хто не мав тоді
роботи.
Мовив старий Вейнемейнен,
він сказав, скінчивши співи:
"Я співець не знаменитий,
заклинач я невідомий, я не
можу вдати краще, бо уміння
в мене мало.
390 А коли б творець співав
нам, мовив би слова устами, то
співав би він потужно, мовив
би заклять багато.
Він на мед змінив би море, кряж
морський — на добрий солод, а пісок
— в горошок гожий,
ДВАДЦЯТЬ ПЕРША РУНА
став би сіллю камінь в морі,
гай жизннбним грунтом став би,
темний ліс — пшеничним полем,
400 пирогами стали б гори,
сталися б з каміння яйця.
Він співав би й заклинав би, говорив
би і творив би: в стайні — коней
буйногривих, в стійлах — безліч
ряболобих, в полі — тьму
молокодайних, сотні — з вим’ям
величезним, тисячі — істот з рогами.
Він співав би й заклинав би, 410
промовляв би і творив би: газді —
хутро із лисиці, на каптан сукно —
газдині, доні — черевички гарні,
синові — сорочку білу.
Посилай завсіди, боже, творче
праведний, добро нам, щоб отак
всі поживали,
159
щоб отак собі всі мались, як у
Похйолі на учті,
420 на гулянні в Саріолі.
Хай тече рікою пиво, хай
медовий трунок ллється, як в
покоях похйолянських, як в
будинках Саріоли, щоб співали
тут щоднини, щоб пісні лунали
ввечір, поки житиме господар,
поки віку господині.
Боже, дай ти їм відплату, 430
дай їм, творче, нагороду — на столі
— господареві, господині — у
коморі, їх синам — на ловах в лісі,
їхнім дочкам — при верстаті, і на
літо те, що буде, хай ніхто не
пожалкує, що він був на цім
бенкеті, танцював на цім весіллі".
 ДВАДЦЯТЬ ДРУГА РУНА
Молода збирається покидати свою родину і їхати до чоловіка. — Мати зворушливо малює людей і речі,
що з ними має розстатися Ті донька, показує в найсумніших тонах прийдешнє молодої. — Подружена
побивається за рідною домівкою. — Мати ще раз оповідає про клопоти та журбу в подружнім житті і
додає гіркоти сльозам прощання з дочкою. — Забирає слово дитина і, описуючи користі, які в домі
Ільмарінена матиме його дружина, намагається заспокоїти і потішити молоду жінку.

Як весілля відтулялось, не готова-бо кохана,

побенкетувалось досить
в Похйолі на буйній учті,
на гульні в землі суворій,
господиня каже зятю,
Ільмаріненові мовить:
"Чом сидищ, високорідний,
чом не спиш, окрасо краю?
Чи сидиш як батьку втіха,
10 чи як матері відрада, чи як
пишність у покоях, як краса
весільних гостей?
Не сиди, як батьку втіха, чи як
матері відрада, чи як пишність у
покоях, як краса весільних
гостей, а сиди, як втіха панні, як
для дівчини відрада, ти засяй
твоїй коханій,
20 кучерявці засвітися.
Любий зятю, милий друже,
постривай-но ще хоч трохи —
не готова ще кохана, ще не
вбрана твоя жінка — сплетена
одна коса вже, та не сплетена ще
друга.
Любий зятю, милий друже,
постривай-но ще хоч трохи:
30 ще не вбрана твоя
жінка: лиш один рукав
наділа, а ще другий
порожнює.
Любий зятю, милий друже,
постривай-но ще хоч трохи: не
готова-бо кохана, ще не вбрана
твоя жінка: лиш одна обута
ніжка, а ще друга ніжка боса.
Любий зятю, милий друже,
40 постривай-но ще хоч трохи: не
готова-бо кохана, ще не вбрана твоя
жінка: одна ручка в рукавиці, друга
ручка зовсім гола.
Любий зятю, милий друже,
зачекав ти, не втомився; твоя
жінка вже готова, наша качечка
вже вбрана.
Вийди, продане дівчатко1, 50
йди, купована пташино!
Ось те, що тебе зв’язало, що
тебе і розрізняє; ось він, хто
тебе виводить, за тобою вийде
в двері; вже румак кусає повід,
вже чекають сани панну.
ДВАДЦЯТЬ ДРУГА РУНА
Ти поквапилась на гроші,
віддала ти хутко руку,
ти взяла дарунок швидко,
60 ти каблучку вділа
прудко; а, так будь до санок
мила, і сідай на них
хутчіше, переїдь селом ти
шпарко, поспішай-но
від’їжджати.
Мало дівчина на себе
задивлялась-дивувалась, мало
вгору поглядала; будеш
скаржитись на продаж, сліз ти
литимеш багато,
70 часто ти ридати будеш, що
покинула ти батька, що від рідної
матусі, з батьківщини вже
відходиш, із хатини дорогої.
Ти була щаслива дома, у
будинках пан-отцевих, наче квітка
делікатна, наче ягідка на волі, в
масло ти ступала з ліжка,
80 в молоко ішла, проснувшись, з
ліжка йшла ти на пшеницю, в
масло свіже — з простирадла; а як
масло набридало, брала ти
шматки свинини.
Ти не знала, що то клопіт, дум
тужливих ти не мала, віддала
ялинам клопіт, віддала ти думу
соснам, та осиці — на болоті,
90 та березі — на пісочку.
Пурхала, немов листочок,
як метеличок веселий,
наче ягідка росла ти, як
суничка на проліссі.
З хати рідної виходиш, ти вже
йдеш в чужу господу; буде й
ненька там не рідна, всі чужі в тій
хаті будуть;
11 5-162
161
на чужині все інакше,
100 все не так, як в рідній хаті. Там
ріжки гучать інакше, там риплять
інакше двері, половинки йдуть
інакше, там вищить інакше засув;
там дверей знайти не зможеш, не
відчиниш половинки, як тамтешні
дочки вміють; розпалить вогню не
зможеш, не запалиш там і печі 110 до
вподоби чоловікам.
Дівчино, чи ти хотіла, чи
гадала, молоденька, там лиш
нічку перебути та додому знов
вернутись?
Не на нічку ти мандруєш,
не на нічку, не на другу, ти
ідеш туди надовго, на літа,
на довгі роки, ти навік
лишаєш батька,
120 та чи й матір ти застанеш?
Не впізнаєш свого двору, ні
порога в рідній хаті, як
навідаєшся в гості, до свого
гнізда старого".
Бідна дівчина зітхнула, і
зітхнула, й відітхнула, їй
великий сум на серці, а в очах
блискочуть сльози, і сказала
панна слово:
130 "Так я думала, гадала, так я
знала й говорила за життя
мойого ранку — ти дівчина —
не дівчина за тим захистом
батьківським, посеред полів
отецьких, в хаті матері старої —
дівчиною тоді будеш, як поїдеш
до подружжя, на поріг ногою
ступиш,
140 в сани другою ногою;
162
головою станеш вища, вища
вухами ти будеш.
От нащо в житті чекала, от
чого я так бажала, наче
доброї години, наче літечка
приходу.
От і здійснились надії, вже
наблизився мій виїзд, на
поріг нога ступила,
150 і вже в сани стала друга.
А проте збагнути годі, що мій
розум відмінило: я не з радощами
в серці, я не весело виходжу із
оселі дорогої, з того дому, де
вродилась, з того двору, де
зростала; йду з вітцевого будинку
з думами гіркими йду я,
160 я зажурена виходжу, наче осені в
обійми, мов на лід тонкий,
весняний — і нема на ньому
сліду, ані одсліду ковзького.
Є в людей приємні думи, є
щасливі в повесіллі, ні журби
вони не мають, ні нудьги, ані
печалі, як от я, бездольна, маю.
170 Я журбу ношу велику, серце, як
вугілля чорне, гіршої журби не
треба.
Чи ж не те померлих думи, чи ж
не те блаженних мислі, що
напровесні світання, що
весняним ранком сонце?
В мене ж бідної ті думи, у
засмученої мислі, наче
рівний берег моря,
180 наче край у темних хмарах,
наче темінь в ніч осінню. Взимку
день похмурий дуже,
КАЛЕВАЛА
та хмурніші мої думи, за осінню
ніч — темніші".
А бабуся працьовита, що жила
при хаті завжди, отакі слова
мовляє:
"Ну, от бачиш-но, дівчатко,
пам'ятаєш, що казала 190 і
торочила тобі я:
"Сватачем ти не любуйся, не
дивись в уста ти мужу, і очей
не розглядай ти, а дивись, чи
дужі ноги; хай його вуста
приємні, хай він має й очі
гарні, та в устах усівся Лемпо,
смерть сидить на підборідді".
Я порадила дівчатку,
200 я сказала так небозі:
"Сватачі до панни прийдуть,
сватачі й сватове прийдуть,
сватачам же ти відкажеш, ти від
себе їм промовиш, скажеш їм
слова такії і таку промовиш мову:
"Так ставатись не повинно, щоб
була я за невістку, а жила, немов
служебка,
210 щоб у найми
мандрувала, бо такій, як я,
дівчині, неподоба в наймах
бути.
Та ж цього не може бути, щоб
підлеглою я стала!
Як мені хто слово скаже,
відповім йому дві слові; займе хто
моє волосся чи до кучерів
торкнеться, я того схоплю за чуба
220 і розпатлаю ганебно".
Ти на це і не зважала, слів моїх
ти не почула, ти сама в огонь
рушаєш, самохіть — в ріденький
дьоготь,
ДВАДЦЯТЬ ДРУГА РУНА
квапишся в санки лисиці, щоб
ведмедю впасти в лапи.
Повезуть тебе ті сани, понесе
ведмідь далеко — там газді
служити будеш,
230 будеш піддана свекрусі.
Підеш ти до школи з дому,
йдеш на муки ти від батька;
тяжко йти на ту науку, буде
важко там небозі — поводи вже
покупились, в'язи рабські вже
готові, не комусь вони готові, а
тобі — сумній небозі.
Хутко приймеш ти суворість
240 і години злої лютість — кістяні у
свекра зуби, захолов язик свекрусі,
мова дівера — морозна, гордий карк
зовиця має.
Слухай, що кажу, дівчатко,
слухай слова на прощання —
квіткою була ти дома, радістю в
дворі отецькім, мати звала тебе
сонцем,
250 ясним місяцем звав батько,
блиском вод тебе звав братик і
хустиною — сестриця.
Ти в чужу рушаєш хату, там
чужою буде й мати, не така ж
вона, як рідна, матінка землі
чужої; рідко дасть хороший
загад, рідко дасть пораду добру.
Свекру будеш ти гидкою,
260 казна-чим свекрусі будеш,
діверу — порогом будеш, і
страховищем — зовиці.
Ти тоді була б хороша, ти тоді
була б весела, якби ти знялась,
як пара, як легенький дим в
повітря,
11*
163
та запурхала б, мов листик, та
звихалася б, як іскра.
Не літаєш ти, як пташка, 270
і не пурхаєш, мов листик, не
звихаєшся, як іскра, не здіймаєшся,
як пара.
Панно, любая сестрице, от
тепер ти проміняла, свого батечка
на свекра, доброго отця — на злого;
проміняла рідну матір на оту лиху
свекруху; свого брата проміняла 280
на того лихого швагра;
рідних, лагідних сестричок —
на зовиць отих глузливих;
полотнянії постелі на сажне каміння
гостре, воду чисту і прозору — на
цвілятину й багнюку; береги з
пісочком білим — на брудне
каміння чорне; милий гай ти
проміняла 290 на безлюдну темну
пустку, і горбочок, повний ягід —
на сухе та жовте нив'я.
Чи ти думала, дівчино, чи ти
марила, куріпко, що ти клопоту
й роботи з цеї ночі знать не
будеш, як тебе спровадять
спати, як до сну
присупроводять?
Не до сну присупроводять,
300 і спровадять не на спокій — на
неспокій сподівайся, надійся журби
ударів.
Буде часто сумування,
нудьгувати часто будеш.
Доки хустки не носила, ти не
відала про смуток; доки ти не
мала хустки, ти не відала
турботи;
164
клопоти, журбу, неспокій
хустка дівчині приносить,
хустка горе достачає,
льон жалі одні приносить.
Що то дівчина в господі?
Дівчина в отецькій хаті —
то король у пишнім замку,
їй меча лишень бракує.
А життя невістки інше,
так живе вона при мужу,
як живе в Росії в’язень,
320 тільки що не має варти.
Час увесь пропрацювала, вже і
плечі обважніли, вже змокріла
вся від поту, піт аж пінився на
скронях; та вже інша жде робота
— розпалить багаття треба,
рубанців у піч покласти, і туди ж
встромити руки.
Отоді небога мусить 330 взяти
розуму у сеньги, язика в йоржа
шукати, в окуня узяти змислу, взяти в
плітки рот і пузо, в качки мудрості
придбати.
Не домислилась сама я, не
сказала мені мати, сестер дев’ять
не сказало, дев’ять тих скарбів
добірних, де вродивсь той
ненажера,
340 де гризун той
пробувае, що жвакує кості
й м’ясо і на вітер сипле
волос, та за вітром їх
пускає, весняним вітрам
дарує.
Плач же, дівчино-молодко,
плачеш ти, так плач же дужче.
Обсипай сльозами руки, сліз гірких
налий у жмені, двір зроси, мов дощ
весняний, 330 в хаті піл залий
ставками,
КАЛЕВАЛА
плач, допоки втопиш спокій, щоб
текли помостом сльози; ти ще
плачеш небагато, ти, як
вернешся, заплачеш, як прийдеш
ти в дім отецький, як старого
батька вгледиш, ти в диму
побачиш лазню, а в руках —
студений віник.
Плач же, дівчино-молодко, 360
плачеш ти, так плач ще дужче. Ще ти
плачеш небагато; ти, як вернешся,
заплачеш, як до матінки ти прийдеш,
як стару побачиш неньку під
барканом вже без духу, а в руках —
соломи жмутик.
Плач же, дівчино-молодко,
плачеш ти, так плач ще дужче.
Ще ти плачеш небагато;
370 ти, як вернешся,
заплачеш, як прийдеш
додому в гості, свого
братика побачиш, що, на
вулиці упавши, прихилився
до хатини.
Плач же, дівчино-молодко,
плачеш ти, так плач ще дужче.
Ще ти плачеш небагато; ти, як
вернешся, заплачеш, як прийдеш
додому в гості,
380 лагідних сестер
побачиш, що лежать серед
дороги, а в руках — тяжкі
лопати".
Тяжко дівчина зітхнула, і
зітхнула, й відітхнула, ревно
плакати взялася, сипати слізьми
гіркими, облила сльозами руки,
сліз насипала у жмені, заросила
двір батьківський,
390 залила поміст ставками,
і такі слова мовляє, і таку
підносить мову:
ДВАДЦЯТЬ ДРУГА РУНА
"Ви ж, мої сестриці любі,
подруги мойого віку, бавилися
ви зі мною, слухайте, що я
скажу вам: годі розуму дібрати,
чом мене в'ялить, і душить, і
гнітить страшна нудьгота,
400 чом журба мене
мордує, чого сум мене
вбиває, і нудьга чого так
в'яже.
Не так думала, гадала, не на те
я сподівалась; бути пташкою я
хтіла, буть зозулькою бажала, як
до днів своїх добуду, до мети
дійду своєї.
Не іду я, мов зозуля,
410 щоб кувати по
горбочках; качечкою я
відходжу — так вона в
далекій хвилі,
відпливаючи у море, в
крижаній воді тріпоче.
Мій ти батеньку рідненький,
ти моя старенька мати, ви куди
мене ведете, що ви робите зі
мною, що я сльози проливаю,
420 що мордуюся нудьгою,
що турбот я маю стільки,
що таке я зношу горе?
Чи ти, матінко-небого, що мене
в собі носила, що мені давала
покорм — годувала й напувала,
чи ж колоду ти носила, чи
камінчик ти купала, а не
донечку купала,
430 не кохану колисала
для турботи без устанку та для
жалощів сердечних?
Може, хтось мені те скаже,
може, хтось і так гадає,
165
що нема чого дурненькій
побиватись та журитись.
Люди добрі, замовчіте, не
кажіть мені такого, бо турбот я
маю більше,
440 як каміння в водоспаді, ніж
лозини на мочарах, ніж в степу
сухих зелинок. їх не зрушила б
коняка, впряжена до мого воза,
похитнулась би і впала, тріснув
би хомут на шиї — це тягар
моїх печалей, це моя нудьга
важезна".
Заспівав тут хлопчик долі, 450
бавлячись побіля печі: "Дівчино,
чого ти плачеш, чом ти журишся,
небого? Коням ти покинь журіння,
чорним меринам печалі, клопоти —
залізномордим, нудь і смуток —
головатим, в них бо голови
більшенькі, кості також в них
міцніші, витриваліші в них шиї,
460 дужчий мають обсяг тіла.
А тобі навіщо плакать і чого
тобі страждати?
Не ведуть тебе в болото,
наузкрай якоїсь річки — із
родючої рівнини на лани ти
йдеш багаті, із осель, де варять
пиво, йдеш туди, де повно
хліба.
Подивись навколо себе,
470 від стегна дивись праворуч
— муж стоїть, твоя затула,
чоловік — з тобою поруч,
гожий муж і кінь чудовий,
штучно вироблені шори;
горобці пурхають жваво, на
залом дуги злітають,
166
веселяться там і коси,
там виспівують в ремінні
золотих аж шість зозульок,
480 синіх семеро
пташаток на хомут коня
сідають, поперед санок
співають.
Не журись, моя сестричко,
донько неньчина, кохана — на
життя не гірше йдеш ти, на життя
ідеш ти краще, йдеш ти поруч з
хліборобом, вкупі з ратаєм
робітним, коло вуст плугатаревих,
490 на руках ти вже в
рибалки, в мужа, що готує
лови на ведмедя і на лося.
З чоловіків — твій найкращий,
ти взяла собі героя: завжди лук
його в роботі, на гвіздку сайдак не
висне, не стричать собаки дома,
килимків м'яких не знають.
Тричі вже весни цієї,
КАЛЕВАЛА
500 саме вдосвіта уранці, при
вогні він прокидався, між
гіллям він просинався;
повесні йому аж тричі роси
промивали очі, віти щіткою
служили, гребінцем гілля
бувало.
Стада має він великі,
більшають його отари;
має сватач наш багато,
510 того, що в лісах блукає, що
гасає по дібровах, має він не до
рахуби тих корів молокодайних,
ялівок, биків рогатих, на ланах
багато хліба, силу збіжжя в долах
має, по лісах вільхових — ниви,
ячмені — понад струмками, там
вівси — поміж бескетів, 520 і
пшениця — коло моря, гроші —
купами у нього, а монет — неначе
ріні".
 ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ РУНА
Молода слухає настанов, її навчають, як вона повинна поводитися в домі свого чоловіка і як вона
повніша показуватися сумирною і покірною супроти свекра і свекрухи. — Старчиха вкидає і своє слово,
щоб намалювати сумний образ подружнього життя, оповідає про різні перебіги свого дівочого й жіночого
страждання; вона згадує, як з нею нелюдськи поводився чоловік, як вона змушена була тікати від нього і
поневірятися по світу.

Це дівчину научають, як туди прийдеш, подумай, 30

наречену умудряють.
Хто ж дівчину научає,
хто панянку умудряє?
Осмотар, дружина гідна,
Калеватар, гарна жінка, дівчину
оту навчає, ту сирітку умудряє,
як їй в радощах прожити,
звікувати вік похвально, бути в
10 шані чоловіка, буть на похвальбі
в свекрухи.
Осмотар так промовляє і таку
підносить мову: "Сестро,
молода дружино, юний
пагінчику ніжний, ти послухай,
що скажу я, що я вимовити маю.
Звідси ти мандруєш, квітко,
рушиш, ягідко, далеко, підеш ти,
рябенька хустко, вийдеш, листе
20 оксамитний, із уславленої хати,
із прекрасної оселі; прийдеш ти
в господу іншу до чужого
господарства.
Все інакше в чужім домі, все
не так в тім господарстві;
поміркуй ти, що робити; там не
так, як в ріднім краї, як на
материнськім полі: тут було
співання в долах, тут гулянки —
на дорогах.
Цю хатину залишаєш,
забирай же все з собою — та
покинь три речі дома: сни, що
ти за днини снила, слово
ненине ласкаве,
40 діжечку із маслом свіжим.
Все візьми з собою, люба, а
торбиночку зі снами залиши
хатним дівчатам десь на припічку
широкім; співи ти покинь на лавці,
радісні пісні — в куточок, помелу
покинь гулянки, галас кинь на
окрай ковдри, на пічний ослін —
пустоти, 50 викинь лінощі на
землю, чи товаришці віддай їх, чи
віддай своїй сестриці — в чагарі
нехай несе їх, хай у пустку їх
закине.
Норови приймай одмінні,
інших звичаїв навчися —
168
пестощі забудь батьківські,
а щоб тебе пестив свекор,
нижче ти йому вклоняйся,
60 розсипай слова найкращі.
Норови приймай одмінні,
інших звичаїв навчайся — забудь
пестощі матусі, а свекруха щоб
любила, ти вклоняйся їй
низенько — розсипай слова
найкращі.
Норови приймай одмінні,
інших звичаїв навчайся — брата
пестощі забудь ти,
70 а щоб дівер тебе пестив,
нижче ти йому вклоняйся,
розсипай слова найкращі.
Норови приймай одмінні,
інших звичаїв навчайся — сестри
пестощі забудь ти, а щоб пестила
зовиця — ти вклоняйся їй
низенько — розсипай слова
найкращі.
Все життя, весь вік до скону, 80
поки світа, поки сонця, бережись
розпусти, доню, бережи свою чесноту,
бо пуття шукають в хаті; в добрій хаті
повсякчасно чоловік пуття знаходить,
добрий муж пуття шукає; не поможе й
розум добрий, якщо норови погані;
честі скоро там забракне,
90 де злі норови муж має.
Хай той свекор вовком буде,
ведмедицею — свекруха, злою
гадиною — дівер, а дубиною —
зовиця, ти складай їм шану й
більше, й нижче кланяйся
щоразу, ніж ти кланялася неньці,
посеред світлиці в батька,
КАЛЕВАЛА
пошануй свою свекруху
100 більше, аніж маму рідну.
Ти тепер придбати мусиш
мудрий тям і бистрий розум,
завжди з думкою міцною та з
розважливістю бути; гостре око
мати ввечір, щоб знайти свічу як
треба; і над ранок — гостре
вухо, щоб почути голос півня,
раз один він кукурікне,
110 кукурікне він і вдруге
— мусить встати
молодиця, а старі хай
сплять спокійно.
Якщо півень не покличе,
господарський птах не кликне,
час по місяцю вистежуй і по
возові на небі; часто маєш ти
виходить, щоб на місяць глянуть
ясний, час по возові взнавати,
120 брати від зірниць пораду.
Якщо віз поверне й стане
дишлом просто до полудня, а задком
своїм на північ, це вже час вставати з
ліжка, геть іти од боку мужа, із
життя обіймів свіжих, вогню в
попелі шукати, іскру в козубі
маленьку, в рубанцях вогню роздути
130 так, щоб не пішов далеко.
Як холодний попіл буде і нема
в козубці іскри, ти розбуркай
чоловіка, красеня тоді збуди ти:
"Дай вогню, мій любий мужу,
ягідко, кресни хоч іскру".
Як малий дістанеш кремінь,
губку притули до нього,
викреши сама іскрину,
140 та віткни у світич тріску,
ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ РУНА
і піди тоді до стайні годувати
там худобу.
Там замукає корова, свекрів
кінь почне іржати, дівера корова
мукне, змекає теля зовиці, щоб
хутчіше дати сіна, конюшини їм
підкинуть.
Та піди нагнись в обору,
нахилившись в двір до стада:
150 нагодуй корів охоче і ягняточок
отару.
В жолоб кинь коровам сіна і
подай телятам пійла, стебел
молодих — лошатам, вівцям —
ніжної отави; та не бий свиней
ногами, і не копай поросяток, а
насип годівлі свиням в ночви і
підстав безрогим.
Не лягай в хліві спочити, не
160 засни десь на оборі. Побувала
ти в стодолі, на отари
роздивилась, так біжи мерщій
до хати, линь, як сніг, додому
скорше. Там заплакала дитинка,
верещить дитя на ліжку,
говорить не може, бідне, не
промовить немовлятко — чи
голодне, а чи змерзло, чи йому
що на заваді, як не бачило
170 матусі, мови матері не чуло.
Ти тоді в покої ввійдеш,
увійдеш — на четвертину — у
руці відро з водою, на плечі
зелений віник, у губах тримаєш
тріску, от четвертою і ввійдеш.
Підмети тоді підлогу, зі стола
змети чистенько,
180
169
вилий воду на мостини, не на
голову дитині; долі ти дитя
побачиш, хоч зовиці то дитина,
садови його на лавку, витри вічка,
гладь голівку, дай шматочок хлібця
в руки, 190 ти намаж на хлібчик
масла; як не знайдеш хліба дома,
дай йому хоч тріску в руки.
Ти столи повинна змити, як
виходитиме тиждень — мий
стільницю, мий із боку, не
забудь і ніжок змити, ти облий
водою лавку, обмети, як треба,
стіни, помий лавиці й підлоги,
200 вікна всі і стіни в хаті.
Що на стіл пилюки сіло, що
насіло по віконцях, позмітай
крилом старанно, взявши
мокрую ганчірку, витри, щоб
не знявся порох, щоб до стелі
не курився.
Позмітай зі стелі сажу, а з
куточків — павутиння,
погадай про комин в печі,
210 не забудь і про бантини,
щоб світлицю всі вгадали,
мали за покій світлицю.
Слухай, дівко, що скажу я,
що скажу і що промовлю: не
з’явись ніде без сукні, не світи
своїм волоссям, не ходи, гляди,
без хустки, не ходи без
черевиків: то не любо чоловіку
—
220 забурчить тоді твій милий.
Доглядай ти дуже пильно
горобин, що на подвір’ї, ті
рябини дуже добрі, віття
мають вельми гарне,
170
на гілках хорошу зелень,
китиці червоних ягід —
через них пізнає дівка,
беззаступная дружина,
чи живе вона по мислі
230 чоловіка, мужа свого.
Ти, як щур, вухами слухай та,
як заєць, бігай прудко, карком
молодим схиляйся, нагинай
невкірну шию, як той ялівець —
під вітром, як той глід, що в бурю
гнеться.
Будь ти завжди обережна, раз у
раз ти стережися, щоб не впала,
не побилась,
240 не звалилася край печі,
не заплуталась би в сукні та
об ліжко не спіткнулась.
Вернеться із поля дівер, а
зовиця — із комори,
чоловік з роботи прийде,
від сіток надійде милий;
принеси з водою корчик,
принеси рушник до того,
нахились додолу нижче,
250 і ласкавенько балакай!
Надійде твоя свекруха, в руках
борошно тримавши, ти біжи
надвір, назустріч, уклонися їй
низенько, борошно із рук старої
забери й неси до хати!
Якщо ти сама не знаєш і сама
собі не тямиш, до якого братись
діла,
260 до якої праці взятись,
запитайсь тоді в старої:
"Ой, свекровонько, рідненька, що
мені тепер робити, до якої
взятись праці?"
Відповість тобі свекруха, так
стара тобі відкаже:
КАЛЕВАЛА
"От тобі до чого взятись, от
яку робити працю — ти товчи,
мели старанно,
270 додавай ти руху жорнам,
принеси води з криниці, заміси
крутіше тісто, принеси дрівець
до печі, добре піч щоб
напалила, напечи ти потім
хліба та спечи пиріг ти грубий,
посуд вимий ти на їжу, на пиття
начиння витри".
Як почуєш від свекрухи,
280 від старої, що робити, ти
візьми зерно з каміння та іди
молоти в хижку.
І коли туди ввійдеш ти, щоб
зерно молоти в хижці, не співай, не
веселися, не кричи на цілу пельку;
хай співає ручка жорен, хай дірки
кричать в камінні, не стогни, не
плач ти вголос, 290 не зітхай,
допоки мелеш,
щоб твій свекор не помислив,
щоб свекруха не гадала, що ти
стогнеш спересердя, що
зітхаєш ти від злості.
Потім борошно спетлюєш,
принесеш домів на віці, і печи
там хліб весела, заміси його
дбайливо, борошна не
марнувавши,
300 щоб усе пішло на тісто.
Як відро стоїть порожнє, на
плече візьми відерце і візьми у
руки корчик, зачепи водиці
корцем, понеси води без
смутку, на коромислі два відра.
Ти назад іди, як вітер, як
весняне повівання,
ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ РУНА
ти з водою не барися,
ти не стій коло криниці,
щоб твій свекор не помислив,
щоб свекруха не гадала,
що ти дивишся в колодязь
і милуєшся собою,
і вродливістю своєю,
і красою — в дні криниці.
Підеш там, де в стосах дрова,
рубанців щоб там набрати,
ти не розкидай ті дрова —
320 дров осикових захопиш,
підбирай тихцем поліна, не роби
багато грюку, щоб твій свекор не
помислив, щоб свекруха не
гадала, що ти кидаєш від злості,
гуркотиш ти спересердя.
І підеш ти до комори, віднесеш
муку у засік, там, гляди, не
спочивай ти,
330 не загайся по дорозі,
щоб твій свекор не помислив, щоб
свекруха не гадала, що ти
борошно гайнуєш, роздаєш
жінкам селянським.
Підеш ти начиння мити,
шарувати посуд чисто, вимивай
горшкам ти вушка, перемий
смужечки кухлів, філіжанки
вимий з боку,
340 вимий ложки, мий їм ручки.
Ти гляди, пильнуй тих ложок,
стережи свого начиння, щоб і пес
не постягав їх, не взяла б їх там і
киця, не розсипав птах домашній,
дітвора щоб не побрала, бо дітей в
селі багато, діточок маленьких
сила, що твої горщечки візьмуть,
350 занесуть з собою ложки.
171
От надійде час купатись,
віники готуй та воду, випар
віники у лазні, як уже не буде
диму; довго там не забарися,
не загайся по дорозі, щоб твій
свекор не помислив, щоб
свекруха не гадала, що ти в
лазні розляглася,
360 що маніжилась на лавці.
Як ти вернешся до хати,
запроси до лазні свекра:
"Свекре, любий мій, коханий,
вже вода готова в лазні, вже і
віники готові, чисто виметені
дошки.
0
Йдіть, хазяїне, помийтесь, я
вже все приготувала, я сама
додам вам пари,
370 я там стану за дошками".
Прясти час ото настане,
0 доба надійде ткати:
не шукай в селі умільців, не
шукай ткачів на боці, не шукай собі
поради, не для тебе чужі берда.
Випрядай нитки саменька, кужіль
власною рукою, вовну скручуй, та
не дуже, 380 а льняні нитки —
крутіше, їх сотай в клубок ти
дужче. Насотай ти їх на цівку, з
цівки вже — на мотовило, на навій
навинь основу; тут удар міцніше
бердом, торохти верстатом швидше,
на свитки натчи ти сукон, та натчи
тканин на сукні, з того вовняного
клоччя — 390 від ягняточок
зимових, з шерсті літньої овечки, з
барана м'якої вовни.
172
Ти послухай, що скажу я,
що тепер тобі пораю:
ти бери ячмінь на пиво,
на напій — солодкий солод,
ти бери ячмінних зерен,
і — півдерева поління.
Покуштуй солодкий солод,
400 в рот візьми той плин
ячмінний, не мішай той солод
гаком, не крути його дрючками, а
долонями вимішуй, і крути його
руками, та ходи частіше в лазню,
щоб не нівечити заплід,
Щоб, бува, не сіла киця,
кіт на солоді не спав би,
та, гляди, не бійся вовка,
410 того звіра лісового,
як простуєш ти до лазні,
якщо навіть буде північ.
Як чужий у гості прийде,
ти не гнівайся на гостя:
добра хата завжди може і
чужого пригостити — маєш
там немало м’яса, пиріжків
багато добрих.
Чужака проси сідати,
420 приязно із ним
балакай, вгонобляй його
словами, поки буде їсти
й пити.
Як піде з твоєї хати,
попрощається вже зовсім,
чужака не проводжай ти,
поза двері не ходи з ним,
чоловік щоб не розсердивсь,
щоб не гнівався коханий.
Як тебе охота візьме 430 на
село піти як-небудь, на селі ти все
розпитуйсь, побалакай із чужими;
на селі веди розмови, і розумно, і
статечно,
КАЛЕВАЛА
на своїх не нарікай ти, і, гляди,
не лай свекрухи.
Невістки якщо спитають, чи
яке жіноцтво інше:
"Чи дає свекруха масла,
440 як давала мати рідна?"
Не посмій казати просто:
"Ні, мені вже масла годі".
А кажи: "Дає завсіди; їм я
ложками те масло", хоч з зими
узявши, може, ти його і не
видала.
Слухай далі, що скажу я, що
приказувати буду; ото з хати
вирушаєш 450 та ідеш в чужую
хату.
Не забудь, гляди, про матір, і не
смій журити рідну: вік тобі
дала матуся, згодувала твої
груди вона персами своїми, і
своїм прекрасним тілом; рідко
мати спала ночі та й обідать
забувала, присипляючи дитину,
460 пестячи тебе, малятко.
Бо хто матір забуває, хто
свою стареньку кривдить, не
добром на той світ піде, в
Маналу, в Туоні царство; буде в
Маналі віддяка, буде там
страшна відплата. Як хто матір
забуває, кривдить хто свою
стареньку, тому в Маналі
згадають,
470 скажуть донечки Туоні:
"Як це ти могла забути,
скривдити свою матусю —
мати труд великий мала, ваготу
страшну носила, мучилась,
лежавши в лазні, на соломі
розметавшись,
ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ РУНА
як тобі життя давала,
як тебе на світ зродила".
Сіла баба на підлозі,
480 просто всілася на килим;
стара знає всі пороги, пам'ятає
кожну хатку, ось вона таке
мовляє і таку підносить мову:
"Заспівав дружині півень,
курчин син співав красуні; гава
крякала в Великдень і
напровесні гойдалась:
"Заспівала б я охоче,
490 та вони без співу будуть; в
золотім вони будинку, в золотім
вони коханні: я ж без золота, без
місця, без кохання вік вікую.
Ти мене послухай, сестро: в
чоловікову йдеш хату, не співай
же в лад дружині, як співала я,
нещасна, потурала чоловіку,
500 серцю гордої істоти.
Я зростала, наче квітка, ніби
степова зелинка; вгору йшла, як
юний прутик, вийшла дівчина
станиста, як медова квітка
гарна, як кохана в милуванню.
Я була мов качка в батька, в
матері була качатком, була
пташечкою в брата,
510 зябликом була — в
сестриці, йшла собі, мов квітка
шляхом, наче ягідка — ланами,
берегами шамотіла, на горбах в
квітках гойдалась і долинами
співала, на узгір'ях цокотіла, по
лісочках я гуляла, веселилась в
кождім гаї.
173
Паща в пастку лиса гонить,
520 а язик жене куницю; думка гнала
до дружини, в другий дім мене,
дівчатко; так вже дівчину створили,
так вже викохано доньку, щоб була
дружина мужу і підданиця свекрусі.
Йшла я, ягідка, в чужину,
вишня — до води чужої, як
камінка — на образи,
530 як суниця, йшла я хутко.
Дуб мене немовби різав, а
берези наче рвали, вільха
нібито хапала, кожна гілка
мов кусала.
В хату я ввійшла, як жінка,
надійшла я до свекрухи.
Буцім там (мені казали, як
туди іти я бралась) шість
покоїв — всі соснові,
540 і хижок подвійно наче, наузкрай
лісів — комори, а край вулиці — там
квіти, при струмку — ячмінь
прекрасний, на ланах — овес
буйненький, помолоченого стоси,
немолоченого копи, сотні грошей —
вже здобутих, сотні грошей — ще не
взято.
Я прийшла тоді, дурненька,
550 руку віддала я здуру — шість
підпорок біля хати, сім тичок попід
барканом, там шерсткі гаї й дерева,
всі кущі там непривітні, там на всіх
шляхах — турботи, там в лісах панує
злоба, в засіках зерно недобре, деякі
— порожні зовсім; сотня слів, уже
здобутих,
560 сотня слів, що ще не взято.
174
Але тим я не журилась,
жити й так я хтіла гоже,
я собі чекала шани,
я добра собі шукала.
От зайшла я у покої
і трісок взялась шукати,
лобом стукнулась об двері,
об одвірок — головою;
там при дверях — чужі вічі,
570 очі хмурі — попри стіни,
а серед підлоги — косі,
навдаля — лихі достоту,
і пашить вогонь із рота,
з язика ідуть пожежі,
з рота свекрові лихому
бухає вогонь без ласки.
Але ж тим я не журилась, як
не як — бажала жити, бути в
похвальбі та ласці 580 і триматися
тихенько; я, як заєць той, скакала,
горностаєм там гасала, в пізні
лягови лягала, як старча, вставала
рано.
А проте дастьбі шаноби, не
знайшла отам я ласки, хоч би
вергала я гори, скелі надвоє
рубала.
Пильно борошно молола,
590 зерна терла я терпляче, щоб
свекруха їх пожерла, вогневим
ковтнула горлом, там на покуті
усівшись, де золочене каміння.
Я ж сама, невістка, з'їла
борошенця кам'яного, за
столом, там коло печі, із корця
насмакувавшись.
Я, невістка в тій господі,
600 я, пестунка, часто несла
свіжий мох з болотяниці, хліб собі
пекла я з моху,
КАЛЕВАЛА
з джерела носила воду, воду
пила я з корчажки, їла я, сердечна,
рибок, там я корюшки вживала,
нахилившись просто в сіті,
колихаючись у човні: не могла ж я
взяти риби 610 із свекрушиної
жмені.
І коли б одна хоч днинка, щоб
було це ненароком.
Влітку жала я колосся,
взимку жито молотила, наче
наймичка поденна, наче найнята
челядка. Завжди в хаті у свекрухи
ціп мені давали в руки, але той,
котрий найдовший, 620 терлицю,
але — найважчу, вила, але ті —
найбільші і під дужу силу праник.
Не гадав ніхто ніколи, що,
безсила, я втомлюся: моцакам,
і тим є втома, огири змогтися
можуть.
Так я дівчина-сердега,
гарувала, працювала; я в своїм
купалась поті,
630 а вже знову час надходив по
вогонь новий тягтися, знову
братися до праці.
За любов я лайку мала,
язики лихі сварили, завжди
лаяно мій норов,
незаплямлене імення, так
дощем слова і лито, так і лито
на небогу, мене іскри
обсипали,
640 били, мов той град залізний.
Не вдалася я в розпуку: так
жила б собі й до віку, щоб
старій ставати в поміч, жити
при вогненнім горлі.
ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ РУНА
От що дух мій загубило,
принесло велике горе — вовком муж
мій перекинувсь, став цілком в
ведмежій статі; горілиць він їсть —
навлежки, 650 горілиць усе він
робить.
Узяли мене тут сльози.
Я роздумувала в хижці, я
згадала дні колишні, як мені
жилось давніше на
батьківському подвір’ї, в гарній
маминій світлоньці.
Я взялась тоді мовляти, і таке
зняла я слово: "Породила мене мати
660 наче яблуньку-красуню, добре
викохати знала, посадити ж не
зуміла; бо деревце посадила на лихе,
недобре місце, на невипещену
землю, під березове коріння: хай
весь вік вона там плаче, хай усе
життя банує.
Адже я придатна, мабуть, 670
і для кращої місцини, і для довшого
подвір’я, і для ширшої підлоги, і для
тіла, що ладніше, і для кращої
дружини.
Я дісталась постолові, що
подертий весь на дрантя: має
гавине він тіло, ніс у крука він
позичив, рот від злого вовка
має,
680 решта в його — од ведмедя.
Я коли б такого хтіла, то
пішла б тоді на згірок, на шляху
взяла б ялину, стовбур
вільховий із лісу, узяла б я вид з
дернини, з клоччя бороду взяла
б я,
175
йому — голову із глини, із
жарин вогневих очі, із
деревних шишок вуха,
690 із гілок вербових ноги".
Я таку співала пісню і зітхала
я дбайливо; те й почув ото мій
милий, був тоді він за стіною; зараз
він ізвідти вийшов, перейшов крізь
двері в хижку. Я його ходу вгадала, я
ступні його пізнала; так без вітру
подихання 700 волос став йому
горою, зуби щирились страшенно,
вивертав очима бридко, ясеня в
руках тримав він, у руках він мав
ломаку; наді мною зняв він довбню,
міцно в голову ударив.
От настав і вечір потім, став
збиратись він до еону, взяв у
руки хворостину,
710 взяв з гвіздка нагай
ремінний, не для когось, а для
мене, для нещасної дружини.
От пішла я спочивати, і на
сон я знемоглася, уляглась
я з чоловіком, положив
мене він побіч, кулаками
став штовхати, зозла
копати і бити, батогом
стібать ремінним,
720 бити пужалном із кістки.
Я відскочила від мужа, від
холодної постелі; він на мене
кинувсь ззаду, гнав мене він аж
за двері, мені в коси учепився,
повискубував волосся і за
вітром зозла кинув, на повітрі
розпорошив.
176
Де шукати тут поради,
хто б тут став мені на поміч?
Крицяне обув’я дано,
ремінці мені — спижеві.
Я чекала за стіною
і тривала у заулку,
щоб покинув він казитись,
хоч би трохи вгамувався;
вгамуватись він не хоче,
не перестає казитись.
Я, нарешті, стала мерзти,
740 та, закинена, осіла
під стіною, там лишилась,
за дверима в чоловіка.
Я хотіла погадати: не
терпіти ж так довіку, і не
зносить гніву довго, не
приймати тут зневаги між
юрбою злого Лемпо, у
кублі гидкого Піру1.
Попрощалась з милим домом
750 та з улюбленим подвір'ям, взялась
я тоді блукати і степами, й болотами, і
широкими струмками, де лани мойого
брата — сосни там були не мокрі, і
шуміли там ялини, там закрякало
вороння, застректали всі сороки:
"Не твої тепер містини,
760 ті місця, де ти родилась".
На ту мову я не дбала, і
пішла у двір до брата, та
мені сказала брама, всі
лани мені сказали:
"Ти вернулася додому, що ж ти
хочеш тут почути? Вже давно помер
твій батько, мати вже давно сконала,
став чужий тобі твій братик, 770 його
жінка, як московка2".
КАЛЕВАЛА
І на це я не зважаю, так іду в
покої просто, узялась за
клямку в дверях, у руках
студена клямка. Уступила я в
покої і спинилася у дверях: в
хаті — гарна господиня, та зі
мною не віталась, не дала
руки, мов старцю.
780 Я була не менше горда, теж
вітатися не стала і руки їй не
давала. Простягла до печі
руки: піч холодною здалася, я
до жару повернулась: аж
вугілля там без жару. Братик
мій лежав на лавці,
розпростався коло печі; і на
шиї з сажень вугля,
790 на стопу на інших членах, в
голові золи на лікоть, і на
чверть там цілу сажі.
І спитав чужую братик, так
розпитує він гостя: "Звідки ти
єси, з-за моря?" Я на відповідь
сказала:
"Чи сестри не пізнаєш ти,
доньки кревної матусі?
Привела одна нас мати,
800 ми одної пташки діти,
ми — куріпочки рідненькі, з
одного кубельця — птахи".
Брат заплакав, те почувши,
потекла з очей водиця.
І сказав дружині братик,
шепітнув своїй коханій:
"Принеси сестрі поїсти".
Жінка скоса подивилась і
капусняку приносить;
810 сало в нім хорти ізіли, сіль там
вилизав собака, ту потраву пес
обнюхав.
ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ РУНА
І сказав дружині братик,
шепітнув своїй коханій:
"Принеси — для гості пива".
Жінка скоса подивилась,
і води приносить гості;
а вода була негідна,
нею очі промивала,
820 руки вимила невістка.
Я тоді пішла від брата,
вийшла з рідної домівки і
пішла блукати всюди, я взялась
ходить, сердешна, понад
берегами моря.
І надходила журлива до
дверей, мені не знаних, до
цілком чужої брами, потягла
дітей з собою,
830 небожат чужих вела я.
Є людей чимало в світі,
12 5-162
177
навіть знайдеться багато, хто
на мене злісно крикне, хто
мене уразить словом. Небагато
ж набереться, хто б чинив мені
щось добре, хто б мене ласкаво
кликнув чи до печі попровадив,
як мене намочить дощик,
840 як прийду я із городу в сукні,
інеєм убраній, в хутрі, що покрито
льодом. Я ніколи за дівоцтва не
гадала, не чекала, що така біда
велика, може статися людині, як те
лихо безпросвітне, що мене навік
зуспіло, як те горе, що дісталось
850 на мою нещасну долю.
 ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА РУНА
Ільмарінена навчають, як він повинен поводитися зі своєю дружиною. — Старий дід встряє в розмову та
оповідає, як він присилував свою жінку, щоб його слухалась. — Турбота і горе діви з Похйоли. — Вона -
прощається з батьківською хатою. — Ільмарінен Іде з нею і по трьох днях дороги прибуває до рідного
села.
Вже ми дівчину навчили,
нарозумили невісту.
Ще скажу моїм братам я, так я
цим дружкам промовлю:
"Молодий мій, любий брате, між
братами щонайкращий,
наймиліший ти в матусі,
найлюбіший між синами, ти
послухай, що скажу я, що скажу
10 і що промовлю, про лянну оцю
пташину, про цю курочку
кохану.
Молодий, хвали ти доню, те
хвали, що ти одержав, хвалиш
ти, хвали ще дужче, бо тобі
добро припало, дарував добром
створитель, дав тобі добро,
прихильний; ти ж і батькові
подякуй, вдячний будь і пані-
20 матці, що відданицю прекрасну
викохала й згодувала.
Дівчина тобі аж сяє, поруч
стоячи, ясніє, вся тобі належить
в сяйві, щоб ти дівці був
заслона, пригорнув її, прекрасну,
до життя міцну і вмілу;
молотити вона вміє,
30 знає, як траву косити, тямить
добре хуста прати, і сукно
вальцює зручно, і нитки
пряде на сукна, і тче вбрання
на верстаті.
І дзвенить у неї бердо, як на
пагірку зозуля, човник бігає
нитками, як гілками
горностайчик, у руках тримає
цівку 40 ткаля, наче білка жолудь;
аж село не може спати, і не спить
село незбудно, так дівча гримоче
бердом, так тріщить дівочий
човник.
Молодий, молодче милий,
пагінцю мужів прекрасний,
косу викуй найгострішу, до
кісся приладь твердого, виріж
ти його при брамі,
50 на пеньку клепай ти косу; як на
небі зійде сонце, супроводь на
степ дівчину, уважай на
шелест сіна, як трава
шуршить посохла, як осока
шелевіє, шамотить кислич
зелений, як рівняються
горбочки, як ламаються
зелені.
ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА РУНА
А на завтра дай дівчині
до ткання багатий човник;
дай їй ничениці й бердо,
дай ти їй і ткальну ляду,
дай ступицю їй найкращу,
ткацьке все наряддя добре;
посади-но до верстату
дівчину, і дай їй бердо:
задзвенить воно ударно,
загучить верстат далеко,
на село аж піде гуркіт,
70 навіть далі — гук верстата.
Швидко це старі завважать, на
селі жінки спитають:
"А хто тче там за верстатом?"
Ти повинен відказати:
"Золота моя працює, то шумить
моє серденько.
Чи ж їй тканку розпустити, чи ж
основу з берда зняти?"
Розпускать не треба ткані,
80 і не тра знімать основи —
тче так тільки сонця донька, тче
так панна місяцівна і ведмедиці
покревна, тчуть так зір чудових
доні.
Молодий, молодче милий,
пагінцю мужів прекрасний,
вирушатимеш в дорогу, з цього
місця ти поїдеш, далі із
дівчатком милим,
90 візьмеш курочку гарненьку.
Не вози, гляди, синички, цеї
пташечки-білянки, по яругах та
по ямах, не вези по загорожах,
щоб не впала на колоду, не
звалилась на каміння!
Бо її ніколи в батька,
дома в рідної матусі не
возили ні по ямах,
100 ні по людних загорожах,
12*
179
щоб не впала на колоди, не
звалилась на каміння.
Молодий, молодче милий,
пагінцю мужів прекрасний, не
вези свого дівчатка, не вези
його додому, щоб воно в кутках
сиділо та куйовдилось в
куточку!
Бо вона в батьківській хаті, 110
у мамуниних покоях
за життя кутків не знала,
не куйовдилась в куточку,
а сиділа край віконця, на
помості серед хати, вранці
матері на радість, ввечері
отцю на щастя.
Чоловіче, ти ніколи не води
свого пташатка, жінку не води
до ступи,
120 щоб кору вона товкла
там, щоб пекла хліби з
соломи, чи з ошкірочків
смереки!
Бо ніколи в хаті батька, на
дворі своєї неньки до
ступи вона не бралась, щоб
товкти кору посохлу, щоб
пекти хліби з соломи та з
ялинною корою.
Цю куріпочку веди ти 130 на
лани врожайні й ниви, хай в коморі
жита сипле, хай бере ячмінь
хороший, щоб місить хліби великі,
щоб зварить найкраще пиво,
напекти хлібів пшеничних, білого
вчинивши тіста.
Молодий, мій любий брате,
ця куріпка, не курчатко, дороге
пташатко наше,
140 хай у тебе сліз не знає.
Як лиха година прийде, як
занудиться дівчина,
180
запряжи гнідого в сани,
в шори білого візьми ти,
привези до батька доню,
до матусі — у покої.
Не посмій же цю куріпку,
це біленьке пташенятко,
як служебку, зневажати,
150 наче наймичку дешеву, не
пускати до пивниці, не
впускати до комори; бо ніколи
в хаті батька на дворі своєї нені
не поводилися з нею, мов зі
служкою за гроші — в льох
вона ходила вільно, ставно
входила в комору, крашанок
вона гляділа,
160 мала око над булками,
та над начинням молочним, та
над збанами для пива, льох же
на ніч замикала, а на ранок
відмикала.
Молодий, молодче милий,
пагінцю мужів прекрасний, як з
дівчам ти будеш добрий,
привітають тебе мило.
Як до тестя в двір приїдеш 170
чи до тещі у гостину, тебе добре
нагодують, почастують і напоять,
відпряжуть тобі коняку, відведуть її
на стайню, нагодують там, напоять,
принесуть вівса в кішниці.
Не давай догани дівці, цій
білесенькій пташині, буцім рід
її незнатний,
180 і родина невелика.
Знатний рід в твоєї жінки,
чимала родина в неї: як
восьмину сіють бобу, то боба
дістане кожний;
КАЛЕВАЛА
льону як восьмину сіють, вийде
кожному по нитці.
Ти не здумай, мужу бідний, з
дівчиною зле чинити, нагаєм її
навчати,
190 наче слуг тих батогами,
канчуком примусить охать,
гірко плакати по клунях, бо її в
батьківській хаті не посмів
ніхто ніколи нагаєм ремінним
вчити, наче слуг тих батогами,
канчуком примусить охать,
гірко плакати по клунях.
Біля неї стань стіною,
200 стань, неначе стовп
одвірний, щоб не вдарила
свекруха, щоб її не лаяв свекор,
щоб і гості не гнівили, щоб
сусіди не костили, як
присікаються люди, щоб її ти
сам ударив, не послухай же
нікого, не карай жони своєї, ти
на неї ждав три роки,
210 сватався безперестанку.
Чоловіче, вчи дружину,
золоте, сочисте ябко, ти порадь
її на ліжку, за дверми навчай на
розум, через рік отак чини ти,
рік учи її словами, другий —
вчи її очима, третій — тупай
вже ногою!
Як не буде шануватись,
220 як все буде їй ні гадки,
очерет тоді візьми ти, назбирай
в проліссі хмизу і повчи
дівчину трошки.
На четвертий рік так само
нахваляйся очеретом, тим
зелом, що не болюче,
ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА РУНА
не батож її ремінням і не бий
її різками.
Як не буде шануватись,
230 як все буде їй ні гадки,
принеси із лісу різку, ту
берізку із долини, принеси її
під хутром, щоб не бачили
сусіди; покажи її дружині,
засором її, не бивши.
Як не буде шануватись, як
все буде їй ні гадки, ти повчи
її різками,
240 березинкою хвиською
— десь у кутику, в покоях,
поза мшистою стіною, не
лупцюй посеред луки чи
абиде серед поля, щоб в
селі не чути бучі, щоб
сусіди не почули ні в твоїх
хатах ридання, ані
метушні у лісі.
Бити маєш ти по плечах, 250
м'ясо м'якшити на спині; ти не бий
ніколи в око, стережися вух
торкнути.
Як на скронях гуля скочить,
плями сині під очима, то
почне питатись теща, хутко
тесть оте завважить, на селі
усі побачать, глузуватиме
жіноцтво:
"На війні була ти, мабуть, 260
у баталії бувала,
чи то, може, вовк пошарпав,
чи ведмідь де пом'яшкурив?
Чоловік був, знати, вовком,
той ведмедик був дружина?"
На печі лежав старушко,
угорі лежав старенький,
обізвався дід з лежанки, так
згори дідусь промовив:
181
"Чоловіче, ти нещасний,
270 не зважай на вдачу
жінки, на гладкий язик
дружини, як от я зважав,
сердега, купував я хліба й
м'яса, купував я масла й
пива, купував і риби досить
— всяку всячину їстівну;
пива брав у нашім краї, а
пшеницю брав здалека.
Але ще й цього замало —
280 не було пуття їй з того,
от пішла в покої жінка та
мені вчепилась в чуба, з
перекошеним обличчям,
вивертаючи очима, все
зітхала і стогнала, зозла
гримала на мене, узивала
товстозадим, мене
телепнем костила.
А нову найшов я стежку,
290 повернув на шлях я
інший, взяв березову я
гілку — став я пташкою у
жінки, з ялівця узяв я
прутик,
"моє золото", мовляє; як побив її
вербою, жінка кинулась на шию".
От зітхнула тут дівчина, і
зітхнула й застогнала, стала гірко
вона плакать,
300 і такі слова мовляти:
"Людям вже близька розлука, вже
на дверях їх прощання, а моя
розлука ближча, і близесенько
прощання; і важка моя розлука, і
прощаннячко тяжкеньке з тим
селом, таким гарненьким, із тим
двориком прекрасним, де я
виросла — красуня,
310 де зростала я все вгору,
182
де росла я, ще дитина, за
дитинства виростала.
Я ж не думала давніше, не
гадала я ніколи за розлуку та
прощання, я не мислила, що
буду розлучатися з цим замком
та з високою горою.
Я тепер в розлуку вірю, бачу я
— пора прощатись, п'ють уже
320 прощальний кубок, для прощань
нема вже пива. Вже повернено і
сани, передком стоять до
вийстя, боком стали вже до
стайні, задом до хліва вже
стали.
Як віддячу при розлуці, як,
сердега, при прощанню, я за
покормо мамуні, за добро отцю
моєму, мому братові за ласку, за
330 прихиллячко — сестриці?
Тобі дяка, любий батьку, за
усе життя переднє, за ту їжу, що
давав ти, за добірнії шматочки.
Тобі дяка, люба мати, що
малою колисала, що маляточком
носила, і мені давала покорм.
І тобі спасибі, брате, і тобі,
моя сестрице, усій челяді
подяка, всім приятелям
340 колишнім, з ким жила я
нерозрайно, з ким росла я,
молоденька.
Не журися, мій татуню, і
матусечко рідненька, не
вбивайсь, високий роде, мої
родичі шановні, не вбивайтесь,
не сумуйте, не журітеся ви
мною,
350
КАЛЕВАЛА
що іду я на чужину, а куди —
сама не знаю.
Аж блискоче боже сонце, сяє-
світить місяць божий, миготять
на небі зорі, і ведмедиця велика
у надвітрі розляглася, —
360 всюди є оці світила,
не лише в дворі батьківськім,
де жила я, молоденька.
Мушу я тепер лишити золоту
оселю рідну, батьківську ясну
світлицю, льох, комору, всі
будівлі, і степи, лани, мочари,
луки, моруги зелені, ручаї,
струмки, потоки,
370 піскувате побережжя; хай
купаються тут хлопці, і жінки, і
чоловіки.
Залишаю тут болото, ратаєві
— гарне поле, ліс — кому
потрібний спокій, хто гуляє — тим
діброви, хто ступає — тим баркани,
хто блукає — тим провулки, хто
гасає — двір широкий, 380 хто
стоїть — тому ці стіни, встелений
поміст — охайним, хто мете —
тому підлоги. Лишу оленям
пролісся, рисям вільний гай покину,
гусям — луки зелененькі, а
пташкам — кущі й дерева.
Я тепер іду вже звідси, я
тепер іду в чужину, на осінні
довгі ночі,
390 на ковзьку весняну кригу, де
цілком не знати сліду, де і
одсліду не видко на корі —
знаку від сукні, на снігу —
знаку убрання.
ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА РУНА
Якщо я, буває, вернусь,
як повернусь в рідне місце,
не почує мене мати,
не почує мене батько,
як зачну я голосити,
400 в головах у них
заплачу, молода травиця
зійде, ялівець попідростає,
там над материним тілом,
в головах у мого тата.
Якщо я, бува, з’явлюся
на оцім дворі широкім, вже
ніхто і не вгадає, опріч двох
моїх маляток, на воринні
перевесла 410 та того кілочка в
полі — я, дитина, їх зв’язала, я,
дівча, його встромила.
Угадає лиш корова, що її я
напувала, годувала ще телятком:
зареве вона від жалю на цих
чорних купах гною, на ланах
зими твердої, як лишень вона
вгадає,
420 що таки я звідси родом.
Та ще батьків коник любий,
що його я годувала, як була
малим дівчатком, заірже отут за
мною, тут на смітнику надворі,
на ланах зими твердої, він мене
ще угадає, що таки я звідси
родом.
Та ще братів любий цуцик,
430 що його я годувала,
ще дівчаточком — учила,
що тут гавкає щохвилі,
там на смітнику на дворі,
на ланах зими твердої, він
мене ще угадає, що таки я
звідси родом.
183
Не впізнають мене інші, як
повернуся додому; як давніш, ті ж
будуть броди,
440 все така ж хатина буде, на
своїх місцях — затоки,
непозбиранії сіті.
Прощавай, моя оселе, із своїм
дощаним дахом!
Як би любо повернутись, гарно
б знов — назад до хати.
Ти прощай, широкий дворе,
горобиною закритий!
Як би любо повернутись,
450 гарно б знов — назад до хати.
Прощавайте, рідні сіни,
хато на твердім помості!
Як би любо повернутись, гарно
б знов — назад до хати.
Вам чолом — уклін прощальний,
ягідкам, землі і лісу, вам, пастівники
з квітками, вам, отави й сіножаті,
вам, озера з острівцями,
460 вам, глибокі перетоки, вам,
горби й гаї соснові, вам, яруги і
берези".
Тут коваль той Ільмарінен посадив
у сани панну, батогом коня ударив і
такі слова мовляє:
"Ви прощайте, берег моря,
берег моря, край галяви, всі
ялини на дорозі,
470 по лісах великі древа, ти
під хатою, мій глоде, ялівець
коло криниці, ви, всі ягідки на
полі, стебла ягідок і травок,
кущики, коріння сосен, бересте
і листя вільхи".
Від’їжджає Ільмарінен
з Похйоли додому їде.
184
Втім дітвора заспівала
молодій прощальну пісню:
"Чорна линула пташина,
через ліс сюди хапалась,
взять качатко тут зуміла,
нашу ягідку украла,
наше яблучко виносить,
нашу рибоньку вивозить,
обмаль грошей заплатила,
їй дали принаду срібну.
Поведе нас хто до річки,
490 хто тепер нам дасть водиці?
Вже отут не дзенькнуть відра,
тут коромисла не рушать, тут
помосту не местимуть, тут не
митимуть підлоги, тут не
вичистять начиння — в кухлів
будуть вушка чорні!"
Сам коваль той Ільмарінен
від’їздить з своїм подружжям,
зарипіли тяжко сани 500 в Похйолі
на побережжі, край медової затоки,
на вершку, на кучугурах; полетів
пісок і камінь,
КАЛЕВАЛА
гуркотять в дорозі сани, ті залізнії
залубни, березові щабельчата;
затріщав вербовий вузлик, і
черемхова запона, і гужі хитались
з виском,
510 кільця мідяні бряжчали.
Кінь чудовий линув швидко, біг
румак міцний щосили.
Скаче день і другий скаче, ще
отак він скаче й третій — ось
одна рука на віжках, на рамені в
панни — друга, ось одна нога під
хутром, зверху, на повітрі —
друга.
Кінь біжить хутенько шляхом,
520 все коротшає дорога; доби третьої,
нарешті, як закочувалось сонце, коваля
оселю вздріли — Ільмарінена дім
близько.
Лине смугами там сажа, дим
кужелиться, як хмара, з хати
весело виходить і до хмар
простує рясно.
 ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА РУНА
Ільмарінен впроваджує свою жінку до свого роду. — її бучно вітають. — Починають весілля. —
Вейнемейнен співає. — Він славить господаря, господиню, свата, дружків молодої і всіх бесідників,
відтак сідає в сани і їде додому. — В дорозі його санки ламаються. — Він спускається в безодні Туоні,
щоб знайти засоби збудувати собі інші санки. — Вейнемейнен повертається додому.
Вже давно чекали люди, і
чекали, і дивились, чи не їде
Ільмарінен із дружиною
додому.
Заропіло око бабі, як вона
в вікно дивилась; молоді
коліна слабли, як чекала на
воротях; позмерзали дітям
ноги,
10 що топтались під стіною;
люди чоботи подерли, як
гасали берегами.
Якось раз, нарешті, вранці,
дня чудового, ясного, в лісі
започувся шелест, сани гучно
згримотіли.
Льокка1, добра господиня, Калеви
донька поставна, отакі слова мовляє:
20 "Певно це мій син грімкоче, з
Похйоли, нарешті, їде, їде зі
своїм подружжям.
Приїзди до свого роду, заїжджай
на двір батьківський, — до
батьківщини, до хати, що її поставив
пращур".
Над’їжджає Ільмарінен, сам коваль
до того дому, до батьківщини, до
хати,
30 що її поставив пращур.
Горобці співають гучно на
дузі новій зігнутій, радо там
кують зозулі, спереду на
гойних санях, білка скаче,
веселиться на голоблі, на
кленовій.
Льокка, добра господиня,
Калеви донька поставна отакі
слова мовляє 40 і таку підносить
мову: "Місяця дідусь чекає,
парубки чекають сонця, діти ягід
ждуть у лісі, а вода чекає човна.
Не чекала я на місяць, сонця я
не сподівалась, я синочка
виглядала, з молодим подружжям
сина, вранці, ввечері дивилась 50 і
не знала, де він дівся: чи вирощує
малятко, чи маленьке там плекає,
що сюди іти не хоче.
Адже він хвалив завсіди того,
хто вертавсь додому, ще як
слід не захолонув.
Вранці все я виглядала,
цілий день тримала в думці,
чи не їдуть вже там сани,
60 чи не гуркотять в дорозі,
186
чи у двір не заїжджають,
просто до тісної хати.
-Якби там з соломи коник,
та із двох шматочків сани,
я ті сани похвалила б,
їх я санями назвала б,
хай би милого привезли,
мого любого додому.
Час увесь я там чекала,
70 цілий день я виглядала,
головою похилившись, що й
скуйовдилися коси, що вже очі
слупом стали: чи ж приїде
любий-милий, чи приїде він на
дворик, ввійде до тісної хати?
Це, нарешті, він приїхав,
наостанці повернувся, поруч з ним
видочок гарний, 80 личка
червоненькі побіч.
Молодий, мій побратиме,
випрягай коня хутчіше, поведи
свого коненька на траву та на
отаву, на овес та на
свіженький, та чолом пошли
громаді, поклонися чесним
людям, кожному в селі
вклонися.
Як ото скінчиш уклони,
90 розповідж, що пережив ти,
чи не мався ти в пригодах, чи
в дорозі був здоровий, як ти
простував до тещі, як ти йшов
до тестя в хату, чи здобув
війною дівку, чи розламував
там браму, чи ти силою взяв
замок, чи ти мури там
понищив, як ти увійшов до
тещі,
100 як ти сів побіля тестя?
Аж я бачу, не питавшись, не
розпитуючись, бачу: був він
свіжий у дорозі,
КАЛЕВАЛА
задоволений він їде, взяв
гусяточко за здобич, поламав
тяжкі ворота, дощану зламав
фортецю, потрощив із липи
стіни, як до тещі пробивався,
110 як ішов до тестя в хату;
взяв він качку під заслону, взяв
куріпочку в обійми.
Це ж і дівчина з ним поруч,
сяєво — йому до пари.
Хто приніс сюди неправду,
розпустив вістки недобрі, що ні з
чим жених з’явився, що даремно
кінь пробігавсь? Не з нічим жених
з’явився, 120 не даремно кінь
пробігавсь, бо було йому що везти.
Мусив гривою трусити, коник весь
покрився потом і запінився
страшенно, бо курчаточко привіз
він — і важка ж оця красуня!
Висідай, красуне, з саней,
злізь-но, добра, із сидіння,
хай-но тебе не підводять,
130 не несуть тебе ізвідти,
хто не може, бо малий ще, хто
не хоче, бувши гордим.
Підведись-но із сидіння, із
санок виходь, кохана, на
гостинець дуже добрий, стань
отут на сіру землю, що її
рівняли свині, поросята
утоптали, та угладили ягнята,
140 коні гривами підмели.
Підеш ти, як те гусятко, як
качатко те дрібненьке на
підметенім подвір’ї, на отих
галявах рівних, на
свекрушинім подвір’ї, де твій
свекорко домує;
ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА РУНА
ти до брата в хату підеш, на
сестри моріг зелений.
Ти ступи ногою в двері, стань на
150 піл ногою в сінях, в сінях не
душних і тьмавих, уступи в
покої потім попід сволоки
високі, під цю стріху
чепурненьку.
За зими, що проминула, за оце
перейшле літо, — діл гучав
качачокостий, що на нім хтось
має стати, золота кричала стеля,
що під нею хтось перейде, і
160 раділи всі віконця, що хтось сяде
попід ними.
За зими, що проминула, за оце
перейшле літо, — тріскотіла
клямка в дверях за дверницю,
що в каблучках, і поріг схилявся
нижче перед панночки подолом,
відчинялись двері часто —
відчиняльниці чекали.
За зими, що проминула, за оце
170 перейшле літо , — відмінилася
світлиця, від попрятниці й
порядку, похилився передпокій
до своєї замітачки, і комора
повернулась до чистильниці в
коморі.
За зими, що проминула, за оце
перейшле літо, — двір спухово
повертався до трісок-скіпок
збирахи. Опускалися комори, на
180 навідачку чекавши; сволоки вже
позгинались, все для сукень
молодиці.
Вже за зиму, що минула, за
оце перейшле літо, — дуже
вулиця журилась,
187
190 що не йде гуляти жінка;
підійшла горожа ближче до
горожі, що навпроти, хлів також
тоді посунувсь задля милого
качатка.
За добу, що ледве збігла, це
сьогоднішньої днини, в стайні
мукала корова, хто ж їй кине
жмуток сіна; та й лоша іржало
вранці,
200 хто ж йому сінця підкине, і
ягнятко мекотіло, хто ж йому
трави підбавить.
За добу, що ледве збігла, це
сьогоднішньої днини, під вікном
діди сиділи, діти бігали край
моря; попід стінами жіноцтво, і
хлоп'ята коло сіней: ждали
молоду газдиню,
210 все на молоду чекали.
Слава, дворе, твоїм статкам,
слава, хато, твоїм дітям, слава,
клуне, твому збіжжю, всій твоїй
гостині слава, слава, сіни, твоїм
міхам, слава дереву й оселі,
слава, хато, твоїм людям і
народові твоєму!
Ясний місяцю, королю,
220 слава вам, весільні гості, тут
давніше не бувало, ні колись, ні
перед вчора, поїжджай таких
шановних, люду гарного такого.
Молодий, мій побратиме,
розв'яжи червоний вузлик, познімай
хустки шовкові, покажи твою
куницю, що ти сватав аж п'ять років,
230 вісім літ дививсь на неї!
Чи ж привів свою бажанку?
Чи бажав зозулю взяти,
188
від землі забрати білу,
від води забрати свіжу?
Аж я бачу, не питавшись
і на неї не дивившись —
ти привіз зозулю, пташку,
синю качку ти вподобав,
пагінець узяв зелений
240 від зеленого кущатка,
гілку взяв щонайсвіжішу,
ти ж її із глоду вибрав".
Долі дитинча сиділо,
так дитя мовляло з долу:
"Що з собою, братку, тягнеш? Чи
красу пеньків дьогтьових,
стрункість діжки дьогтьової, що
заввишки з мотовило?
Молодий, мій милий, бачиш:
250 цілий вік ти сподівався, що дівча
дістанеш в сотню, навіть в тисячу
ціною; ти дістав дівчину в сотню,
навіть в тисячу ціною: як ту гаву на
болоті, як сороку на баркані, як
опудало на полі, птаху чорну із
пилюки.
Що ж такого учинила 260 за те
літо, що минуло, як не наплела
панчішок, рукавиць не нав’язала, так
з нічим сюди з’явилась, без дарів
прийшла до тестя? Пацюки
скребуться в скрині, довговухі у
шкатулі".
Льокка, добра господиня,
Калеви донька поставна ті розмови
чує дивні 270 і такі слова мовляє:
"Зла дитино, що ти мовиш, адже
ти сказав нечесно!
Хай дивуються на другу, хай-но
іншу поганьбують, а не дівчину
цю нашу,
КАЛЕВАЛА
і нікого в нашій хаті!
Досить ти сказав погано, і твоя
ледача мова, мов з телячого
язика,
280 із ледачого пса мізку.
Женихова панна — чудо, над усі
в своїм околі, камінки доспілі
наче, мов суниці на узгір’ї, як
зозуленька на гілці, наче птах на
горобині, мов пташатко на
березі, білошиєчка — на клені.
Ні в Німеччині ніколи,
290 ні в Естляндії не знати панни
гарної такої, качечки, що повна
знади, ні краси такої в оці, ні
тендітності в поставі, ні
білявості в обличчі, ані кучерів
на шиї.
Не з нічим прийшла дівчина,
принесла з собою хутра,
принесла з собою сукень,
300 дорогих тканин багато.
Молода оця дівчина
пряла довго веретенцем,
працювала мотовилом,
гарно пучками робила, і
лискучого убрання
понароблювала взимку, і
напровесні білила,
теплим літом посушила:
укривало, що на ліжко,
310 щоб на нім подушку класти,
стяжки-стрічечки шовкові,
вовняні тепленькі ковдри.
Гей ти, жіночко-красуне, цери
свіжої вродливко, дома ти була в
повазі, в батька — доброю
дочкою: будь же ти і тут в
шанобі в мужа — доброю
жоною.
ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА РУНА
Ти не знай журби ніколи,
не вдавайся у засмуту;
ти прибула не в болото
і не в струмину джерельну —
із багатої країни
ти дістала ще багатшу;
ти була, де пива — вволю,
тут його багато більше.
Панно, жіночко, красуне,
от за що тебе спитаю:
чи ти бачила, прийшовши,
330 величезні купи зерен, в
засіках пшениці гори, все
оте при цій господі?
Чоловік твій добре оре, він
сіяч і він же ратай.
Дорога дівчино, мила,
ось тобі що я промовлю: ти
потрапила в багатство, так
зумій тут залишитись;
вигідно тут бути жінці,
340 добре бути тут невістці:
маєш ти собі все масло,
маєш молока доволі.
Тут невістці буде добре,
буде курочці чудово.
Тут дошки широкі в лазні, лавиці
у хаті добрі, тут господар — що
твій батько, а господарка — що
мати, а сини — брати неначе,
350 як сестра тобі — дочка їх.
Як тобі спаде бажання,
як тебе охота візьме знову
з’їсти в батька риби або
дичини у брата, не у дівера
проси їх, не проси ти їх у
свекра, а проси у чоловіка,
попрохай за це дружину!
Не знайдеться в лісі темнім 360
ні одне четвероноге,
ні така в повітрі пташка,
189
ні двокрила птаховина, ні в водиці
жодна риба між найкращих риб у
морі, щоб твій муж не міг зловити
— чоловік не міг спіймати.
Тут невістці буде добре,
буде курочці чудово; жорен їй
не тра вертіти 370 і не треба
ставить ступки: тут вода
пшеницю меле, тут тече
струмок на жито, тут струмок
начиння миє, вичищає — піна з
моря.
Ти, сільце моє розкішне,
рідної землі шматочку, —
долі луг, а вище поле,
посередині — будівлі, за
селом — там берег моря,
380 а край берега водиця,
де качки живуть блакитні,
плавають блискучі птахи".
Нагодовано прибулих, і
напоєно приходьків, дано
м’яса їм шматками, добре
спеченого хліба, дано ячного
їм пива, дано пива із
пшениці, досхочу було що
їсти,
390 попоїсти і напитись;
все було на тацях гарних,
на полумисках червоних;
пироги там розломили, на
грудки ділили масло, на
шматки сигів ламали і
порізали лососів
срібнокутими ножами,
лезами, що сяють злотом.
Без кінця точилось пиво,
400 лився мед дорогоцінний, там
крізь дерево йшло пиво, мед
крізь рульку дерев’яну, щоб
вуста змочити пивом, щоб
думки живити медом.
190
Хто ж пісень співати мусить,
хто співцем повинен бути?
Старий певний Вейнемейнен,
заклинач той віковічний,
співи зараз починає,
410 почина пісень співати, і такі
слова мовляє, і таку підносить
мову:
"Миле і кохане браття, на слова
багаті кревні, ви, проречиста
родино, ви послухайте, що
мовлю: рідко гуси стануть побіч,
і сестра сестрі поопліч, рідко
стануть поруч браття,
420 діти матері одної,
тут на межах нещасливих, на
просторах зимних, бідних.
Чи заводити нам співи,
починать пісень співання?
Може лиш один співати,
може ткати лиш богиня,
може фарбувать блакити
божество одне - єдине.
Аж співають ляпончата,
430 що обутії травою, м’яса
лосячого з’ївши, шматки оленя
великі.
Так чого ж мені не вдати, не
співати нашим дітям, як ми
борошном наїлись, досить
житом поживились?
Аж співають ляпончата, що обуті
в зела й трави, корчик випивши
водиці,
440 пожувавши смеречини.
Так чого б не вдав я співу, не
співали б наші діти, від
ячмінного напою, перевареного
пива?
Аж співають ляпончата,
ті обутії травою, лежачи
собі на сажі,
КАЛЕВАЛА
сидячи там на вугіллі; так чого б
не вдав я співу,
450 не співали б наші діти, сівши
тут під сволоками, під оцим
гарненьким дахом?
Чоловікам тут чудово, і
жінкам отут приємно, тут,
серед начиння з пивом, край
великих кухлів меду, близ
сигів у перетоках, край
лососячих заводів, де завсіди
є пожива,
460 не виводяться напої.
Чоловікам добре жити, і
жіноцтву тут приємно.
Тут не з клопотом брать їжу, не з
журбою жити можна, без клопоту
брати їжу, без журби тут жити
можна, доки ще живе господар і
живе ще господиня.
Славити кого ж я маю,
470 чи господаря спочатку, а вже
потім господиню?
Всі того спочатку славлять, хто
поставив дім на драгві, хто лісів
йому достачив, хто приніс колод
ялинних, хто приніс високих
сосен, їх поставив в кращім місці,
позбивав їх так майстерно, що
велика хата вийшла,
480 і будинок щонайкращий; хто
із лісу стіни виніс, балки зніс з
високогір’я, сволоки — з кущів
рясненьких. Взяв кору він з
черемшини, мох з текучого
болота, дошки з ягідного поля.
І покої гарні вийшли, дах
стоїть на свому місці; сто
мужів над ним робило,
490 тисячі там працювало,
ДВАДЦЯТЬ П'ЯТА РУНА
як той ставили будинок, і коли
дошки збивали.
Загубив тоді господар, той
будинок оброблявши, загубив
волосся много в бурі й під лиху
годину; залишав господар часто
рукавиці на камінні, на гілках свою
шапчину, засищав у твань панчохи.
Часто добрий наш господар
500 уставав уранці рано, від усіх
раніш підводивсь і селянам
всім нечутно залишав свою
катрягу і багаття, що
палилось; промивав росою очі
і розчісувавсь гілками.
Так господар, так наш добрий,
назбирав до хати друзів; повно тих
співців на лавах, люд під вікнами
веселий, на помості балакучий;
510 горлачів під тином повно, натовпи
— попід стіною, переходять під
барканом, ходять зграєю по двору,
на землі гуляють всюди.
Я господаря уславив, славлю
добру господиню, що нам їсти
зготувала, стіл заставила начинням,
напекла хлібів пахучих, наварила
круто каші, все лиш легкою рукою,
все десятком легких пальців; і
520 зійшли хліби чудово, всіх вона
нагодувала, досхочу дала свинини
й пирогів дала в сметані.
Отоді погнулось лезо, і
ножака покривився, коли
щуку розтинала
530
191
і лосося нам ділила.
Часто добра пані-матка уставала
до роботи ще як півні не співали,
курчин син не кукурікав, щоб
весілля впорядити,
540 щоб упорати роботу,
щоб і дріжджі зготувати і
зварити більше пива.
Так та добра пані-матка із
ячменю наварила пива доброго
напрочуд.
Ллється тут напій чудовий — він
з родючого насіння, солод із
солодких зерен.
Не цурупалком мішала 550 брагу
пані господиня, обертала їх рукою, все
долонею мішала, все крутила в димній
лазні на позмиваних ослонах.
Ось ця добра пані-матка
обережно пильнувала, щоб ці
зерна не упали, щоб не впав
додолу солод; і ходила часто в
лазню,
560 і серед ночі ходила,
і вовків не побоялась, не
лякалась звіра в лісі.
Я уславив пані-матку, а
тепер уславлю свата.
Хто ж призначений був сватом,
хто показував дорогу?
На селі — то сват найліпший,
провідник добра і щастя.
Хороше наш сват убрався,
570 він в жупані чужоземнім,
до рамен прилип жупанчик, і
сидить на нім доладно.
Хороше наш сват убрався,
одягнув жупан обтислий, по піску
припіл волоче, по землі він тягне
поли.
192
Добра сватові сорочка,
крадки знизу визирає,
її ткала місяцівна,
580 цинню зручно цяцькувала.
Хороше наш сват убрався,
вовняний на ньому черес, сонця
донька його ткала, пальцями його
творила, як вогню іще не знала,
бо вогонь ще не з’являвся.
Хороше наш сват убрався,
на ногах панчохи з шовку і
шовковії кокарди,
590 розмальовані підв’язки,
що гаптовано мов злотом і
сріблом покрито наче.
Хороше наш сват убрався, у
німецьких черевиках, що мов
лебеді на річці, мов на березі
лисухи, мов на кущиках ті
гуси, мов птахи на перелеті.
Хороше наш сват убрався,
600 в кучері принарядився,
борода в злотих дрібушках, голова
його у шапці, піднеслась до хмари
шапка, перейшла вона над лісом,
сотню ти за неї правиш, а за
тисячу оддав би.
Оце я уславив свата, буду
славити і дружку.
Звідкіля взялася дружка,
610 де знайшлась така щаслива?
От ізвідки тая дружка, от де
винайшлась щаслива: з замку
Таніка2 старого, з-за ніштацької
фортеці.
Ні, не звідтіля та дружка, ні,
вона не з того боку.
От ізвідки тая дружка, от де
винайшлась щаслива: при
двинських знайшлася водах,
КАЛЕВАЛА
620 при затоках широчезних.
Ні, не звідтіля та дружка, ні,
вона не з того боку: камінки
росли на грунті, і на галяві
суниці, зелененька травка в
полі, золотая квітка в гаї.
От ізвідки тая дружка, от де
винайшлась щаслива.
В дружечки уста тендітні,
630 як Суомі човник ткацький,
вічки дивляться приязно, наче
зіроньки на небі, блискотять далеко
скроні, мов на морі місяць світить.
Вбрана дружка дуже гарно:
золотий ланцюг на шиї, золота на
тім'ї стяжка, в золотих обручках
руки, в золотих каблучках пальці,
640 золоті у вухах перли, золоті на
скронях петлі, золотий на лобі
жемчуг.
Думав я, що сяє місяць, як
заблискали прикраси; думав я,
що світить сонце, як сорочки
комір блиснув; корабель, я
думав, плине, як її майнула
хустка.
Так уславив я і дружку,
650 а тепер гостей уславлю —
надовкола люд прекрасний,
сповна розуму дідове, молоді
моторні, жваві, вся юрба оця
велична.
Подивився б я на гостей,
якби їх я знав давніше.
Аж вони тут не бували і не
з’являться тут хутко. Таке
стовпище на позір,
660 тут юрба така прекрасна,
всі діди такі розумні, парубки
такі моторні;
ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА РУНА
вбрана ця юрба чудово, наче ліс,
коли доспіє, угорі, що зорі на
ніч, долі, що ті зорі вранці.
І срібла, і злота силу набули
собі ті гості: на ланах — кишені
грошей,
670 а на вулицях торбинки грошей
носять славні гості, аби їм
пошану дати".
Старий певний Вейнемейнен,
він, підпора дужа співам,
поточився хутко в сани і собі
додому рушив.
Він співав безперестанку і пісні
свої й закляття, заспівав він
пісню й другу,
680 і як третю заспівав він —
задзвенів об камінь полоз, і
повис на пні брусочок,
розломились його сани.
Дуже гнеться санний полоз,
затріщали всі брусочки,
відвалились боковини.
Мовив старий Вейнемейнен, і
такі слова він каже:
"Чи між молоді нема тут,
690 між народом, що на зрості, чи
поміж людьми старими, між
народом, що зникає, хто б пішов
в Туоні царство, хто б пішов в
оселю Мани, свердло взяв мені в
Туоні, та дістав од Мани
свердел, щоб полагодив я сани і
зробив нове сидіння?"
Що сказали молодята,
700 що повідали дідове:
13 5-162
193
"Між тутешнім парубоцтвом, чи
поміж людьми старими, в цьому
племені немає ні єдиного завзятця,
щоб пішов в Туоні царство, щоб
пішов в оселю Мани і здобув у Мани
свердло, взяв той свердел у Туоні,
щоб полаголив ті сани 710 і зробив
нове сидіння".
Старий певний Вейнемейнен,
заклинач отой одвічний, знов
пішов в Туоні царство і прибув в
оселю Мани.
Взяв він свердло у Туоні, взяв
його в оселі Мани.
Заспівав там Вейнемейнен, гай
постав тоді там синій, у гаю
дубочки рівні,
720 і струнка рябина
поруч; збудував із них він
сани, позгинав із них він
корси; вибирає на
брусочки, на дугу бере
дерева.
Так полагодив він сани, збудував
нові гринджоли, запрягає в них
лошатко, впріг перед саньми
гнідого; потім сам сідає в сани,
730 опустився на сидіння;
дременув без пуги коник,
полетів не битий хутко до
старої паші вдома, до
колишньої годівлі.
І приїхав Вейнемейнен,
заклинач отой одвічний, до своєї
брами просто, та до власного
порога.
 ДВАДЦЯТЬ ШОСТА РУНА
Леммікейнен здогадується, що справляють весілля на Похйолі, і хоче туди їхати. — Мати хоче його
відмовити від цього і довго йому оповідає про дивні перешкоди, що він здибає в дорозі. — Леммікейнен
не лякається. — Він бере зброю і їде. — Пророкування матері справджується. — Але силою чарування
богатир перемагає перешкоди, що стають перед ним, і прибуває в добрім здоров’ї до осель Похйоли.

Ахті жив на виспі Кавко, там, 30 хай він голод заспокоїть;

на виріжку, край бухти, там орав
собі він поле, скородив ріллю
безмежну.
Мав тонке і гостре вухо,
слухи мав він надзвичайні.
Від села він чує гомін, тупіт —
понад берегами, на льоді
гладкому стукіт, на проліссі
10 скрипіт саней.
Це йому на думку спало,
навинулося на гадку, що на
Похйолі весілля, бенкетує
люд веселий.
І поник він головою, чорні
кучері упали, кров од злоби
опустилась з бідних лиць його
десь нижче. Скородити зараз
кинув, залишив орати ниву, на
20 коня він миттю скочив,
навпростець помчав додому, до
коханої матусі, щоб побути біля
неї.
Як прийшов додому Ахті,
загадав таке він неньці:
"Мати, любая матуся, мужу
дай поїсти швидше, він
тепер голодний дуже,
напали тим часом лазню,
приготуй мерщій купання,
щоб я міг обмити тіло, стати
в поблиску героя".
Леммікейненова мати
хутко наїдки збирає,
вгамувати сина голод, щоб
муж голод заспокоїв, а тим
часом лазню гріє,
40 робить синові купання.
Ось веселий Леммікейнен
з'їсти їжу похопився,
поспішав до лазні потім і
пішов собі купатись.
Мив себе отам той зяблик,
чистив тіло подорожник:
голова, як льон, біліла,
блискотіла ясно шия.
Він прийшов з купання в хату
50 і такі слова мовляє:
"Мати, любая старенька, ти
піди на гору в хижку,
принеси мені сорочку,
принеси жупан найкращий,
щоб я міг у нього вбратись,
щоб я гарно одягнувся".
Спершу мати поспиталась,
узяла стара на розпит:
ДВАДЦЯТЬ ШОСТА РУНА
"Ти куди ідеш, синочку,
чи ти рися йдеш ловити,
чи принести хочеш лося,
чи стріляти білок будеш?"
Відповів їй Леммікейнен,
молодець Кауком’єлі:
"Дорога і люба нене,
я не йду на полювання,
ні на рися, ні на лося,
і стрілять не буду білок;
в Похйолу я йду на бенкет,
70 на велике погуляння.
Дай мені сорочку гарну,
принеси жупан найкращий,
щоб убрав я на весілля,
щоб був гарним на гулянню".
Мати сина не пускає,
дозволу не хочуть дати
два найліпші чоловіки,
два сини і дочок трійко,
щоб невийшов Леммікейнен
80 в Похйолу на погуляння.
Мати синові мовляла,
так дитині говорила:
"Не ходи, синочку милий,
мій синочку любий, Кавко,
аж до Похйоли на учту
на велике погуляння:
та ж туди тебе не кличуть,
ти не бажаним там будеш".
А веселий Леммікейнен 90 отакі
слова мовляє:
"Лиш ледащо йде на заклик,
добре йде, коли не кличуть —
тут запросини є в мене, тут
спонука — біля мене — меч мій
з вогневої криці, гостре лезо
іскрометне".
Леммікейненова мати
так говорить, промовляє:
"Не ходи ж бо, мій синочку, 100
в Похйолу на погуляння.
ІЗ*
195
Там на вулицях страшидла,
чудеса там на дорозі, тричі
смерть лякає мужа, тричі там
лякає згуба".
Відмовляє Леммікейнен,
молодець Кауком’елі:
"Смерть старі вбачають всюди,
всюди їм — сама погибель; муж
ніколи не вжахнеться,
110 муж не буде обережним.
Та хай буде, як хто хоче.
Ти скажи-но, хай почую — що за
перша та погибель, і яка остання
буде".
Мати Ахті так мовляє,
так відказує старенька:
"Я скажу тобі по правді, а не так
скажу, як хочу.
Ось що першая погибель,
120 та загибель щонайперша
— не багато ти перейдеш,
день один ти переїдеш, річку
здибаєш вогненну посеред
путі своєї, вир у ній вогнем
клекоче, і горить в тім вирі
скеля, горб на тій палає
скелі, на горбі орел жаріє,
уночі він гострить зуби,
130 пазурі удень він точить
на чужих, як хто надходить, на
людей, хто ходить близько".
Відмовляє Леммікейнен,
молодець Кауком'елі:
"Мруть нехай баби від цього, але
це не смерть героям.
Знаю я від цього ліки і зумію
вберегтися, — чаклуванням утворю я
140 і коня й героя з вільхи, щоб зі
мною їхав поруч, щоб скакав поперед
мене,
196
сам же качкою я зараз
хутко в хвилі потоплюся —
попід кігті цього птаха,
попід пазурі орлині.
Дорога і люба мати,
а яка погибель друга?"
Мати Ахті так мовляє:
150 "От тобі погибель друга:
переїдеш небагато
другої грізної днини,
аж побачиш рів огненний,
він перетина дорогу,
тягнеться на схід без краю,
і на захід — нескінченно.
В тім рові — жарке каміння,
скель розпечених там сила,
там вже сотні появлялись,
160 там вже тисячі загибли;
сотні там були з мечами,
з кіньми тисяча пропала".
Відмовляє Леммікейнен,
молодець Кауком’єлі:
"То не смерть мужів, матусе,
не від того мруть герої.
Знаю річ одну на цеє,
і собі знайду я вихід:
оберну я в лід героя,
170 з криги я збудую мужа,
зажену його в пломіння,
хай стоїть посеред жару,
хай в ту лазню, що палає,
з мідним віником він піде,
сам я шасну стороною,
перескочу через пломінь,
бороди не осмаливши,
кучерів не попаливши.
Дорога і люба мати,
180 розкажи про третю згубу".
Мати Ахті так мовляє:
"Ось яка погибель третя:
ще як трохи переїдеш,
день в дорозі перебудеш,
КАЛЕВАЛА
в щонайвищім будеш місці,
біля Похйоли самої, вовк там
поночі блукає, а ведмідь, як блима
світло, в Похйолі, там коло брами,
190 там, на щонайвищім місці; вже
вони пожерли сотні, з’їли тисячі
героїв: так чому б тебе не з’їсти,
беззаступного не вбити?"
Відмовляє Леммікейнен,
молодець Кауком’елі:
"Хай вони ягнят покірних,
розшматують на кавалки, а не
сміливого мужа,
200 чи хоч кволого героя, бо ж
я пасом упасався, мужа
застібку я маю, я ношу героїв
пряжку, як надійну оборону
від лихого вовка пащі, від
страховища Унтамо1.
Знаю спосіб я й на вовка,
знаю спосіб на ведмедя —
вовчика я загнуздаю,
210 уберу в ланцюг ведмедя,
покришу його на січку, на
малесенькі шматочки, там тоді
пройду я вільно, так свою
скінчу дорогу".
Мати Ахті так мовляє: "Ще
не край тобі на тому; ти натрапиш
на дорозі три великих дивовижжя,
три страхи отам ти знайдеш, 220
три погибелі на мужа — як на
Похйолу прибудеш, там дива
спіткаєш гірші: як перейдеш трохи
далі, двір’я Похйоли побачиш, там
острокіл є залізний, навкруги
сталеві стіни
ДВАДЦЯТЬ ШОСТА РУНА
від землі ідуть до неба й до землі
ідуть від неба; там списи стоять,
мов кілля,
230 переплетені гадюччям,
замість лоз — отруйні змії,
ящірки висять на списах,
вигравають там хвостами, та
сичать всі язикаті, у повітрі
галасують, держать голови на
окіл.
Простяглись там долі змії,
розпросталися гадюки, вгору
— язики шиплячі,
240 долі — віхають хвостами;
над усі одна страшніша,
залягла вона при вході, та
змія від балки довша, за
бантину значно грубша,
язиком шипить високо,
роззявляє пащу грізно не на
когось, а на тебе, а на тебе,
небораче".
Відмовляє Леммікейнен,
250 молодець Кауком’єлі:
"Мерти з того діти можуть,
богатир не вмре від того;
чаклувать вогнем я вмію, як
змогти пломіння, знаю: змій
зжену я чаклуванням, віджену
гадюк із входу; поорав же я
давніше поле, повнеє гадюччя, та
— з гадюками поляну.
260 Неукритими руками,
змій тримав я просто в пальцях, я
в руці тримав гадюку, змій
десяток забивав я і гадюк тих
чорних сотню.
Кров гадючу з рук змивав я, а з
пучок — гадюки сало.
Я не поковзнусь ніколи, і
ніколи не впаду я
197
у зміїну темну пащу,
270 в пазурі гадюки злої.
Сам душити стерво буду,
розтопчу оту гидоту, зажену
гадюк чаклунством, прожену з
путі єхиден, Похйоли двором
пройду я і вступлю до хати
вільно".
Мати Ахті так мовляє:
"Не вступай-бо, мій синочку, в
Похйоли чаклунську хату, 280 в
темне житло Саріоли.
Там герої всі при зброї,
оперезані мечами, і від хмелю
галасливі, розлютовані від
трунку. Заворожать тебе, сину,
вістрями мечів огненних, вбито
дужчих там за тебе, там
хоробріші вмирали".
Відмовляє Леммікейнен,
290 молодець Кауком’єлі:
"Я бував і жив давніше в
Похйоли хатах чаклунських; не
змогти мене ляпонцю, не поб’є
мене тур’янець, — сам ляпонця
зачарую, сам поб’ю я там
тур’янців, розколю в поламки
плечі, просвердлю їм
підборіддя, розірву сорочки
комір,
300 розпанахаю їм груди".
Мати Ахті так мовляє: "Сину
мій, безщасний мужу, ти
міркуєш, як давніше, все ти
хвалишся колишнім.
Ти, звичайно, був немало в
Похйоли хатах чаклунських, і
по морю там ти плавав — як
язик собачий, море, течію ти
переїхав,
310 з течією далі впав ти
198
аж на дно ріки Туоні,
в глибину страшної Мани.
Був би там ти і донині
без мойого порятунку.
Слухай, що тобі скажу я:
як до Похйоли прибудеш,
то побачиш на узгір’ї
двір, обнесений колами,
на колі кожніськім — череп,
320 лиш один лишився вільний,
це на те, щоб настромити
твою голову на нього".
Відмовляє Леммікейнен,
молодець Кауком’елі:
"Дурні хай на це зважають, хай
вони цього бояться, навіть ті, що
трохи в битвах, в грищах побули
військових; а герої не бояться,
330 не лякаються ні кришки —
бойову сорочку дай-но, принеси
мені ти зброю. Батьківський я
меч підніму, роздивлюсь на
певне лезо, що залежалось
холодне, давно в схованці
лежало, давно плакало,
лежавши, нудьгувало без
роботи".
Взяв військову він сорочку, 340
взяв стару отецьку зброю, взяв
батьківське лезо певне, взяв він
батькову сокиру, у поміст ударив
вістрям, а жалом затяв у стелю, і
зігнув рукою лезо, наче гілку
черемшини, наче ялівець-рослинку.
І промовив Леммікейнен:
"Чи хто в Похйолі знайдеться,
350 чи хтось є на Саріолі,
хто б свій меч з моїм поміряв,
хто б на леза роздивився?"
КАЛЕВАЛА
Він з гвіздка знімає лука,
сагайдак бере на плечі, і такі
слова мовляє, і таку підносить
мову: "Назову того героєм,
мужем визнаю могутнім, хто
зігнути лука здужа,
360 тятиву тугу напнути
там на Похйоли просторах, в
темних житлах Саріоли".
От веселий Леммікейнен,
молодець Кауком’єлі, бойову
вдягнув сорочку і вложив на
себе зброю, і до наймита
промовив, і такі слова мовляє:
"Ти, купований мій джуро, 370
що мені за гроші служиш! Румака
скоріше вирядь, приготуй коня до
бою, щоб поїхав я на бенкет, де
гуляє зграя Лемпо".
І, наказові слухняний,
швидко йде слуга до двору, в
сани він коня впрягає; румака
запріг жаркого.
І, вернувшись, так промовив:
380 "Я твою уволив волю, румака
твого узброїв, кінь запряжений —
готовий".
Леммікейнену пора вже
вийти в двір, сідати в сани;
кулаки стиснув він міцно —
заболіли жили в пальцях.
Так чинив, як мав на думці,
вийшов сміливо із хати.
Мати радила синочка,
390 так вона його навчала,
край дверей і край бантини, і
на сідалі край печі:
"Мій синочку-одиначе, ти моя
дитино дужа,
ДВАДЦЯТЬ ШОСТА РУНА
вирушаєш на весілля,
прийдеш ти, куди бажаєш:
пий ковша до половини,
до середини пий кухлик,
половину ж ту, що гірша,
400 тому дай, хто там найгірший
— хробаки там комашаться, там
на дні начиння — змії".
Так вона ще сина радить,
так напучує дитину, на
останній грядці поля, на
останніх вже воротях:
"На гульню ти поспішаєш,
прийдеш ти, куди бажаєш, ти
сиди на півсидінню,
410 виступай напівходою,
половину щонайгіршу тому дай,
хто там найгірший, тільки так ти
будеш мужем, і героєм справжнім
станеш, крізь юрбу коли
перейдеш, крізь гучну одверту
мову, крізь героїв дужих натовп,
крізь юрбу мужів відважних!"
Поспішає Леммікейнен,
420 щоб хутчіше сісти в сани,
батогом коня ударив, батогом
перлистим чеше.
І румак полинув з місця, бучно
він несе героя.
Небагато він від'їхав,
переїхав лиш годинку, глухарів
побачив зграю; от знялася вгору
зграя, відлетіло птаство хутко 430
поперед коня баского, декілька
пір’їн лишилось з крил тетері на
дорозі.
Взяв ті пера Леммікейнен,
заховав собі в кишеню, він не
знав, що статись може, що там
трапиться в дорозі:
199
адже все придасться дома, при
потребі — всьому місце.
Трохи далі переїхав,
440 часточку малу дороги:
заіржав кінь, зупинився,
непорушно став вухатий.
Сам веселий Леммікейнен,
молодець Кауком’елі на санках
підвівся вище і, вперед
схилившись, глянув; ось, як
мати говорила, як старенька
запевняла — перед ним ріка
палає,
450 перетяв потік дорогу,
водоспад горить в потоці, скеля
в ньому палахкоче, пагорбок
пала на скелі, на горбі — орел
вогнистий виригає пломінь
горлом, так і б’є вогонь із
пельки, пера мерехтять
вогнисті, бризкотять довкола
іскри.
Він, здаля уздрівши Кавко,
460 Леммікейненові мовить:
"Ти куди простуєш, Кавко,
Леммікейнене, куди ти?"
Відмовляє Леммікейнен,
молодець Кауком’елі:
"їду в Похйолу на учту, їду до
людей гуляти. Повернися,
орле, трохи, уступись мені з
дороги, дай мандрівцеві
проїхать,
470 Леммікейненові ж надто —
хай проїде стороною, хай
обніжком переїде".
Так орел відповідає, зіпає
вогненна пелька: "Мандрівцеві
дам дорогу, Леммікейненові ж
надто: хай у пельку він рушає,
заїжджає в моє горло;
200
отуди тобі дорога,
ти туди іти повинен —
там запрошеним — стіл довгий,
лавка без кінця і краю”.
Мало думав Леммікейнен,
і журився небагато:
він поліз в кишеню хутко,
в гаманці своїм шукає,
вийняв винайдені пера,
у грудки він їх сквапливо
обома скачав руками,
490 між пучками він потер їх;
глухарів повстало стадо, зграї
горобців з'явились; в пельку їх
орлу він кинув, в пащу кинув, як
поживу, у вогненне кинув горло, в
зуби — птахові жаркому.
І оттак він рушив далі, в перший
день порятувався.
Батогом коня ударив,
500 нагаем перлистим ляснув;
кінь біжить, прямує далі, скаче в
далину лошатко.
От він трохи переїхав, часточку
путі своєї, знову кінь
нахоропудивсь, заіржав і
зупинився.
Ахті звівся на сидінні,
нахиливсь вперед і глянув,
сталось, як казала мати,
510 як старенька запевняла.
Перед ним палає прірва, саме
посеред дороги, простяглась на
схід широко, йде на захід
безкінечно, там розпалене
каміння, повно брил
палахкотливих.
Мало думав Леммікейнен,
взявся він благати Укко:
"Укко, мій високий боже,
520 дорогий небесний отче,
КАЛЕВАЛА
нажени з півночі хмару, другу з
заходи пошли ти, і пошли зі
сходу третю, та ще з північного
сходу, кресони ти їх краями,
викреши сніжинок досить, хай
впаде тут сніг саженний, сніг
по ратища і вище, — на
розпечене каміння,
530 на вогнем покриті скелі”.
Укко, бог, творець високий,
Укко, той отець небесний, дав
од півночі хмарину, дав од
заходу він другу, третю хмару
дав зі сходу, та ще з північного
сходу, кресонув одну об одну,
снігом порожню наповнив,
посилає сніг саженний,
540 сніг по ратище і вище
— на розпечене каміння,
на вогнем покриті скелі:
озеро із снігу вийшло,
хвилі котяться на ньому.
Чаруванням Леммікейнен
збудував там міст із криги, через
озеро широке, з цього краю аж на
той край. Так виходить він зі скрути,
550 вільним він стає до завтра.
Батогом коня ударив, нагаем
перлистим ляснув; хутко кінь
біжить по кризі, лине він все
далі шляхом, їде милю, їде
другу, так ще далі він проїхав,
раптом кінь став непорушно,
унерушився на місці.
Сам веселий Леммікейнен
560 з саней скочив, подивився: він
стоїть при в'їзді саме, там ведмідь
— на переході,
ДВАДЦЯТЬ ШОСТА РУНА
де лежить кінець дороги
в Похйолу похмуру завжди.
Тут веселий Леммікейнен,
молодець Кауком’елі,
застромив в кишеню руку,
в капшуці чогось шукає,
втім вийма овечу вовну,
570 швидко тре її на клоччя,
обома він тре руками,
розтира в пучках дебелих.
Тільки раз дмухнувши в руки, вже
овець із рук пускає, вже ягнят жене
отару, цапенят веселих силу.
До отари вовк метнувся, на
ягнят ведмідь накинувсь, а
веселий Леммікейнен 580
поверстав свою дорогу.
Небагато переїхав — видно
Похйоли дворище; загорода
там залізна і баркан там був
сталевий.
Той баркан — в землі сто сажнів,
сажнів тисячу у небі.
Там списи стоять, як слупи, змії в
них переплелися, поплелися в них
гадюки,
590 ящірки — за перевесла.
Висіли страшні хвостища,
з свистом голови сичали,
черепи вгорі хитались,
вниз хвости їм теліпались.
Тут веселий Леммікейнен
вже замислив, загадався:
"Все, як матінка мовляла,
як старенька віщувала:
саме той баркан високий,
600 від землі іде до неба;
глибоко повзуть гадюки, а
баркан ще буде глибший,
птаство високо літає, а
баркан стоїть ще вище".
201
А проте той Леммікейнен
вийшов із кута тісного, зараз
взяв ножа із піхов, вийняв те
страшне залізо, ламле зозла
загороду,
610 розламав її в шматочки;
розколов баркан залізний, ту
гадючу загороду, між п’ятьма її
стовпами, між сьома її тичками;
потім сам поїхав далі, аж до
Похйоли самої.
На шляху лежать гадюки,
саме поперек дороги: довші
гадини од балок,
620 грубші од бантин найгрубших.
Сто очей ті змії мали, жал по тисячі
та й більше, з решето завширшки
очі, як списи в них язичиська, як
зубці грабель, в них зуби, в сім
човнів завширшки — спини.
Не посмів тут Леммікейнен
навпростець помандрувати
повз гадюк отих стооких,
630 біля — тисячеязиких.
І промовив Леммікейнен, молодець
Кауком’єлі:
"Ти, ряба землі гадюко, чорна ти, як
цвіт Туоні, що плазуєш у колоссі і в
рослин корінних Лемпо, щуришся
під моріжечком, при дерев корінні
лазиш.
Хто ж тебе послав з колосся,
640 хто послав з рослин
коріння, щоб ти щулитись
могла тут, по дорозі
вихилятись?
Хто твій зів на землю вислав, хто
тобі звелів, гадюко, щоб ти голову
здіймала, била по землі хвостищем?
202
Може, мати, може, батько,
чи, може, твій найстарший братік,
чи сестра твоя найменша,
650 чи хтось інший із родини?
Зів стули, поникни лобом,
і язик сховай подвійний,
ти собі в клубок згорнися,
ув один клубок змотайся,
ти лиши мені півшляху,
пропусти мандрівця далі,
уступися із дороги,
заповзи в кущі, у вереск,
в чагарі сухі сховайся.
660 Гей, зникай собі у мосі,
ниткою плазуй лянною,
як осикова остружка,
вткнися в трави головою,
застроми її в горбища;
в ропші лиш твоя оселя,
і притулок у дернині.
Якщо голову підіймеш,
то її розіб’є Укко,
загартованими стрільми,
670 крицяним, залізним градом".
Так промовив Леммікейнен,
та не слухалась гадюка,
все жалом сичить страшенним
і шипить, підвівшись вгору,
грозить страхітливим зівом
голові Кауком’елі.
Але знав ще Леммікейнен
слово давнє і глибоке,
що чував він від старої,
680 що від матері навчився.
І промовив Леммікейнен,
молодець Кауком’елі:
"Як того тобі не страшно, як
ізвідси ти не підеш,
набубнявієш з хвороби та від
болещів надмешся, луснеш,
мов капшук, гадюко, репнеш
натроє, паскудо,
КАЛЕВАЛА
як твою знайду я матір,
690 таїну твою відкрию.
Знаю, кругла, твій початок,
знаю, звідки ти взялася.
Сьйоятер тебе зродила, ця
потвора — твоя мати.
Сьйоятер плювала в воду і
слюну пускала в море, вколисали її
хвилі, і приспала водотеча; років
шість вона гойдалась, 700 років сім
вона носилась на блискучім кряжі
моря, на його надутій хвилі.
Розтяглась вона на морі, гнучкість
їй давало сонце, а бурун її відкинув,
на пісок — погнали хвилі.
Ось три донечки з’явились,
повиходивши до моря, над
шумливу водотечу,
710 там слюну вони уздріли
і таке сказали слово:
"Що з слюни цієї буде, якщо
дасть творець їй душу, та ще
очі подарує?"
І почув творець ту мову, і такі
слова мовляє:
"Вийде з негоді лиш негідь, із
паскудства тільки капость, як
вложу я в неї душу,
720 як їй очі подарую".
І почув ту мову Хійсі, що
ладен робити лихо, та узявся
сам творити, дарував слюні він
душу, очі дав слюні так само.
Так то виникла гадюка, так
єхидна народилась.
Чим живитись вона стала?
Хіїсі лайном смердючим.
730 Хто вділив їй свого серця?
ДВАДЦЯТЬ ШОСТА РУНА
Їй вділила серця мати.
З чого мізок у гадюки?
Із морського шумовиння.
Де ж її чуття беруться?
З водоспадового нурту.
Звідки голова в паскуди?
Із бобового зерняти.
А з чого в гадюки очі?
Із зерна лянного Лемпо.
740 А з чого у неї вуха?
Із листків берези Лемпо.
З чого рот її зробився? Сьйоятер
дала застібку.
А язик гадюки з чого?
Спис їй дав сам Кейтоляйнен2. З
чого зубище гадюки?
Із ячмінних вусів Мани.
Звідки ясна вона має?
З ясен доньки Калевали.
750 Що то є зміїна спина?
Стовп обпалений Хіїсі.
Звідки хвіст у неї взявся?
203
Домовик свою дав косу. Звідки
черево в гадюки?
То бог смерті дав свій пояс.
Це єсть твій первопочаток, це
твоя краса, єхидно!
Ти землі раба, гадюко, маєш
барву, як Туоні,
760 як землі й пустелі
барва, наче той веселки
колір!
Дай мандрівцеві дорогу, хай
герой собі проїде,
Леммікейнена пусти ж ти; він
на бенкет поспішає, на обід
уповні добрий".
Розвивається гадюка,
відповзає геть стоока, грубий
гад повзе з дороги,
770 на дорогу іншу лізе;
вільно міг пройти мандрівець,
Леммікейнен там проїхав на
весілля похйолянське, на обід,
де повно люду.
 ДВАДЦЯТЬ СЬОМА РУНА
Леммікейнен з’являється на Похйолі. — Його приймають негостинно.— Йому подають горщик в пивом,
повний отруйного гадюччя. — Він вибухає гнівом. — Він заходить у змагання в чаклунстві з господарем,
потім вони міряються мечами. — Леммікейнен, викликаний на бій, відтинає голову своєму ворогові і
настромлює її на палі біля хати. — Господиня Похйоли викликає на Леммікейнена цілу армію. — Богатир
тікає з Похйоли.
Перевів тепер я Кавко, 30 що сидів там біля столу, так
Ахті, що живе на виспі, йому відповідає, і такі слова
поуз пащі смерті злої, він каже:
повз лихої пельки Кальми, "На моїм дворі знайшовся б
в Похйолу провів героя, для коня твого притулок, не
в хату, де багато люду. відмовив би й тобі я, якби ти
Мушу я тепер сказати, ввійшов, як треба, зупинивсь
оповісти я повинен, коло одвірка, ставши в дверях
як веселий Леммікейнен, на порозі, а чи в тім кутку край
10 молодець Кауком’єлі, печі,
в Похйолі з’явився раптом, на 40 де казан та дрюк для нього".
просторах Саріоли, як прийшов Розпалився Леммікейнеи,
гулять зухвало незапрошений на чорні кучері відкинув, як
учту. казан, волсся чорне, і такі
Той веселий Леммікейнен, слова мовляє:
повний сили життєвої, увійшов "Хай сюди приходить Лемпо і
притьма до хати, серед хати стоїть собі при дверях, хай він
переходить, аж влягає піл із глини, убереться в сажу, в чорних
20 і гуде соснова хата. плямах тут побуде. Батько мій
Тут веселий Леммікейнеи старий ніколи,
проказав слова такії: 50 любий мій од роду-віку не
"Ну, здорові, ось і я тут! стояв на цьому місці попід
Будь здоров, хто сам так скаже! трамами при дверях; на ослоні
Чуєш, газдо похйолянський, на мав він місце, для коня свойого
твоїм дворі чи буде для коня — стайню, для своїх людей —
ячменю трохи, та й для мене трохи господу, для рукавиць —
пива?" куточок, місце для чобіт і стіни
Сам господар похйолянський, для своїх мечів дволезих.
ДВАДЦЯТЬ СЬОМА РУНА
Чом же я не маю місця,
тут де батько мав містину?"
Він заходить в хату вище
і сідає кінець столу,
на край довгого ослона,
на ту лавицю соснову,
аж ослін під ним угнувся,
улягла соснова лавка.
І промовив Леммікейнен:
"Тут я гість не випадковий:
чом мені не дано пива,
70 не частовано тут гостя?"
Ільпотар1, та доня Льовхі, так
на відповідь сказала:
"Леммікейнене, молодче, не
скидаєшся на гостя, голови
моєї прагнеш, хочеш скронь
мені розбити. Тут іще в ячмені
пиво, а ячмінь іще не бродить,
не замішана пшениця,
80 м'ясо зовсім не готове.
От приїхав би ти вчора, чи
приїхав би хоч завтра".
Розгнівився Леммікейнен,
так що й рот перекосився,
збилася на бік чуприна, він такі
слова мовляє:
"Так вже страву ви поїли, вже
закінчили гуляння, поділили
гойне пиво,
90 мед весь випили до краплі,
поховали всі вже кухлі,
повиносили всі глеки?
Ну, сумних сторін газдине,
довгозубе страховидло, вже ти
справила весілля, по-собачому
згуляла!
Напекла хлібів великих,
наварила силу пива, з шести міст
скликала гостей, 100 і дружків взяла
ти дев'ять,
205
понаскликувала бідних,
назбирала гній і мотлох, казна-
кого запросила, наймитів
якихсь у дранті, люду всякого
набрала, лиш мене не
запросила.
Як мені могло так статись,
чей же я прислав ячменю?
Всі його несли корцями,
110 всяке сипало не
щедро; я ж його привіз
багато, половину на діл
сипав, самого чола —
ячменю,
найдобірнішого зерна.
Та не буде гостем Ахті,
гостем з прізвищем хорошим,
вже йому не буде пива, казана
йому не ставлять, в казані
немає їжі,
120 ні свинини в двадцять
фунтів, вже не пить йому, не
їсти — після доброї
мандрівки".
Ільпотар, газдиня в хаті, отакі
слова мовляє:
"Гей ти, дівчино, малятко, ти
моя служебко мила — казаном
носи ти їжу, чужанинові дай
пива".
Невеличке це дівчатко,
130 що начиння вимивало, що
ложки всі витирало, що всі
кухлі шарувало, в казані
принесло їжі, кості риб'ячі й
голівки, та стебло зав'яле з ріпи,
та суху скоринку з хліба;
принесло в коновці пива будь-
якого, півгнилого;
Леммікейнену підносить,
140 щоб він спрагу заспокоїв, і
такі слова мовляє:
"Якщо ти є муж правдивий,
206
вип'єш ти усе це пиво,
до сухого вип'єш кухоль".
Тут веселий Леммікейнен
подивись на дно у кухоль,
там лежать на споді змії,
плавають на дні гадюки,
краєм повзає хробачня,
150 видко ящірок у пиві.
Так промовив Леммікейнен,
так сваривсь Кауком'елі:
"Хто мені подав цей кухоль,
хай піде він в Туонелу — ще
допоки зійде місяць, ще допоки
зайде сонце!"
Далі мовив Леммікейнен:
"Пиво, ти ледачий трунку,
сорому ти вже набралось,
160 і таким ганебним стало; я
таки це вип'ю пиво, але негідь
на діл кину, підмізинним
пальцем вергну, лівим пальцем
пометаю".
Опустив в кишеню руку, в
капшуці шукав чогось там;
вудку він ізвідти вийняв, він
гачок узяв з кишені, опустив
його у кухоль,
170 в кухоль він закинув вудку,
на гачок вловились змії, на той
гак — лихі гадюки, жаб він
витяг цілу сотню, тисячі піймав
хробацтва; він покидав гидь
додолу, все пошвиргав на
підлогу.
Гострий ніж він добуває, з
піхов лютеє залізо, постинав
голівки зміям,
180 порубав гадюкам шиї,
темний мед охоче випив,
залюбки усе те пиво, і такі
слова мовляє:
"Гість я, мабуть, випадковий,
КАЛЕВАЛА
що мені не дано пива, щоб
було приємно пити; і мені не
дано більше у великому
начинні; барана мені не
ріжуть,
190 і бика мені не вбито, не
внесли вола до хати,
двокопитого в господу".
Сам господар похйолянський
отакі слова мовляє:
"Нащо ти сюди з'явився, та
ж тебе ніхто не кликав?"
Відмовляє Леммікейнен,
молодець Кауком'елі:
"Гість запрошений — то добре,
200 а некликаний — ще краще.
Слухай, похйольця синашу, Похйоли
нещасний газдо, дай за гроші пива
пити, за готівку дай напитись".
Тут господар похйолянський
злютувавсь, озвіривсь грізно, і
розгнівавсь, і роззлостивсь. Він
наворожив ставочок на долівці,
перед Кавко,
210 і такі слова мовляє:
"Річка ось, напийсь доволі,
сербони з цього ставочка".
Трохи думав Леммікейнен і
такі слова мовляє:
"Не телятко я в бабусі, я тобі
не віл хвостатий, щоб я пив
із річки воду, щоб жлуктав я
із калюжі".
Сам почав він чаклування,
220 вдав пісень він
чарівничих: спорудив вола
чаклунством; віл той був
золотогривий, висербав він
ту калюжу, випив залюбки
всю воду.
Похйоли синок цибатий чарами
створив вовчиська,
ДВАДЦЯТЬ СЬОМА РУНА
посадив посеред хати, щоб була
волові згуба.
Аж веселий Леммікейнен 230
зайчика створив прудкого, щоб
стрибав він по долівці перед пащею
вовцюги. Похйоли синок цибатий
пса тоді створив жадного, щоб той
пес піймав зайчатко, щоб його
роздер негайно.
Аж веселий Леммікейнен
створив білочку під дахом, щоб
стрибала по бантинах,
240 і щоб пес на неї гавкав.
Похйоли синок цибатий
спорудив куницю жовту, щоб
вона загнала білку аж під
крокви височенні.
Тут веселий Леммікейнен
витворив руду лисицю, щоб
вона куницю з'їла, щоб вона
куну забила.
Похйоли синок цибатий
250 швидко вичарував курку,
щоб вона літала долі перед
пащею лисиці.
Аж веселий Леммікейнен
робить каню пазуристу,
вичарував Ахті каню, щоб вона
забила курку.
Тут господар похйолянський
отакі слова мовляє:
"Не поліпшає ця учта,
260 як гостей не стане менше;
геть іди, чужаку, звідси,
геть тікай з цього весілля.
Геть же, вибрудку Хіїсі!
Від людей тікай скоріше, пріч до
себе, непотребо, геть від нас,
лиха личино". Відмовляє
Леммікейнен, молодець
Кауком’єлі:
207
"Та ніхто так не дозволить,
270 жоден муж, хоча б найгірший,
щоб його зганяли з місця, щоб з
сидіння проганяли".
Тут господар похйолянський зо стіни
хапає леза, як вогонь вони
блискочуть, він такі слова мовляє:
"Ох ти, Ахті, недотепо,
молодче Кауком’єлі, нумо
мірятись мечами 280 та на леза
роздивімось; чи то мій меч
кращий буде, чи то твій,
Кауком’єлі?"
Відмовляє Леммікейнен:
"Маю я предобре лезо, що на черепах
щербилось, на кістках твердих
ламалось.
Та хай буде, як хто хоче: якщо так в
гостину звеш ти, дай подивимося,
пане,
290 чий то меч найкращий буде.
Батько мій колись, бувало, сміло
мірявся мечами; ще наш рід не
відмінився і в нащадку він не
гірший".
Взяв він меч, схопив залізо,
лезо він вогненне витяг з піхов,
хутром перевитих, з
перевиненого паса.
Мірялись вони мечами,
300 на довжінь мечів дивились;
вийшло так, що трохи довший меч
господаря на ніготь, на брудний край
нігтя довший, — чи на півсуглоба
пальця.
Ахті, острів’янин, мовив, так
сказав Кауком’єлі:
"Вийшло так, що меч твій довший,
твій удар хай буде першим!"
Ось господар похйолянський
310 б’є своїм мечем завзято,
208
хоче влучити й не може, цілить
Кавкові у тім'я: та шмагає по
бантинах, в балок жолоби
влучає, на шматки побив
бантини, балок жолоби строщив
він.
Ахті, острів’янин, мовить,
так сказав Кауком’елі:
"Винуваті в чім бантини, балки
320 в чому провинились, що ти б'єш
мечем бантини, балки на тріски
рубаєш?
Сину Похйоли, послухай,
слухай, півночі хазяйка: трудно
битися у хаті, тут жіноцтво
заважає, лиш загидимо долівку,
заллємо долівку кров'ю; ми на
двір виходьмо краще, та
зітнімося на полі, та на галяві
330 побиймось, бо надворі кров
ладніша, на відкритім місці —
краща, на снігу — іще ладніша".
Ось на двір вони виходять,
там знайшли з корови шкуру,
розстелили її долі, і на ній
обидва стали.
Ахті, острів'янин, мовить:
"Слухай, Похйоли нащадку,
адже лезо маєш довше і
340 страшніший меч у тебе,
скористайся ним раніше, заки
світ оцей покинеш, заки згубиш
свою шию, сміливіше бий,
чаклуне!"
Вдарив Похйоли господар,
раз ударив, раз і вдруге, і ще
втретє він ударив, та не міг
влучити певно, дряпонути м'ясо
Ахті чи шматочок здерти
350 шкури.
КАЛЕВАЛА
Ахті, острів'янин, мовив, так
сказав Кауком'елі:
"Дай тепер, щоб я узявся, бо
моя черга настала".
А господар похйолянський
вже не слухає слів Ахті, раз у
раз мечем рубає,
360 мірить в Ахті він даремно.
Б'є вже полум'я з заліза, б'є
вогонь із леза лютий у руках
Кауком'елі, лине блиск від іскор
далі, розсипається по шиї сина
Похйоли той поблиск.
І сказав Кауком'елі:
"Ох ти, газдо похйолянський,
як твоя ясніє шия,
370 наче та ранкова зірка".
Подивився похйолянець,
півночі старий господар, на
свою червону шию, на облиту
кров’ю шию.
Тут ударив Леммікейнен,
рубонув він лезом хутко, він
мечем влучив у мужа, б'є він
зброєю з заліза.
І одним ударом дужим 380 з
пліч він голову стинає, відрива від
шиї череп, гичку так стинають з
ріпи, колосок так відтинають, так
плавник стинають з риби. Голова
додолу впала, глухо впав на землю
череп, як простромлена стрілою з
гілки падає тетеря.
Сто стовпів там піднеслося,
390 сто кілків було довкола, сто
голів на них стриміло, був один
кілок порожній. Взяв веселий
Леммікейнен мертву голову руками,
ДВАДЦЯТЬ СЬОМА РУНА 209

настромив її на кінчик сто мужів великозбройних;

ще не зайнятого списа. сто мужів з мечами вийшло, 410
Ахті тут же повернувся, вийшла тисяча при зброї,
повернувсь Кауком'єлі Леммікейнену на згубу, Кавком’елі
до тії господи знову, на погибель.
400 і такі слова мовляє: Справді вже пора тікати,
"Принеси води, дівчатко, вже, нарешті, стало трудно,
щоб із рук я змив негайно небезпечно і нестерпно
кров господаря-нікчеми, Леммікейнену лишатись в
кров ненависного мужа". Похйолі на гойній учті, на
Похйоли стара газдиня весіллі похйолянськім, на
в злість упала, скаженіє, пиятиці чаклунства.
меченосців чаром кличе,

145-162
 ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА РУНА

Леммікейнен тікає а Похйоли. — Він перекинувся орлом і під тінню легкої хмарки Укко, щоб притлумити
спеку, вирушає повітрям у свої сторони. — Мати його питає, що він робив на Похйолі. — Богатир їй
оповідає про забійство, про гнів та узброєння цілого народу і питається її, куди йому тікати, щоб
сховатися від помсти. — Вияснивши непотрібність різних пересотворень, вона йому вказує далекий
острів, де його батько вже був знайшов притулок під час воєнних страхів. — Вона заохочує сина
перенестись якнайшвидше на той острів
і залишатися там декілька літ.
Ахті, острівний гульвіса, той в інше тіло відмінитись,
веселий Леммікейнен, 30 взяти іншую подобу — він
вибирається хутенько, орлом злітає вгору, він сягнути
щонайшвидше вирушає з неба хоче; обпаляє лиця сонце,
Похйоли країв похмурих, з Сари обпікає скроні місяць.
темної господи. Взяв благати Леммікейнен,
З хати він біжить, як буря, взяв просити бога Укко:
наче дим по двору лине "На добро ти гойний, Укко,
рятуватись від нещастя, геть від боже мій, премудрий в небі,
10 злочину тікати. нахиляєш хмари з громом,
І коли надвір він вийшов, 40 оболоками керуєш!
роздивлявся скрізь надворі, став Ти зроби мені хмаринку, ти
коня свого шукати; він ніде коня сховай мене в туманах,
не бачить тільки пень стоїть на щоб під захистом летів я,
полі, лиш верба, де коник пасся. щоб додому повернутись,
Хто б його навів на розум, хто до коханої матусі, до
б його порадив добре, щоб він сивенької старої".
голови не збувся, щоб волосся Аине небом геть він далі,
він не втратив, щоб воно не озирнувсь назад він раптом,
20 розлетілось в Похйоли страшнім бачить: лине сивий яструб,
дворищі? На селі чутно вже 50 палахкочуть в нього очі, ніби
лемент, чути гомін по домівках, очі похйолянця, що недавно в
очі вікнами блискочуть. бійці згинув.
Все село взялося блиском, Так промовив сивий яструб:
мусив був Кауком’єлі, "Гей ти, Ахті, гей, веселий, чи
Ахті, острівний гульвіса, ти тямиш нашу бійку,
пам'ятаєш герць вояцький?"
ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА РУНА
Ахті, острів’янин, мовить, так
сказав Кауком’елі: "Яструбе,
чудовий пташе, поверни свій
60 лет додому, а, коли туди
прибудеш, в Похйолу сумну і
темну, розповідж усім, як
трудно взять орла і з'їсти в
небі".
Навпростець він хутко лине
сам до рідної матусі, на виду
його турбота і гризот багато в
серці.
Мати йде йому назустріч,
70 стрілись там вони на стежці, де
ішов він повз комору. Спершу
мати так питає: "Синку мій
щонаймолодший, ти моє дитя
найдужче, ти чого такий
похмурий з Похйоли біжиш
додому?
Чи ти скривдився на кухлі, в
Похйолі сумній гулявши? Якщо
скривджений на кухлі, так
80 візьми найкращий кубок, що
добув війною батько, що приніс
він з бойовища".
Відмовляє Леммікейнен:
"Мати рідна і кохана, будь я
скривджений на кухлі, то
господарю я мстився б,
скривдив би я сто героїв, цілу
тисячу провчив би".
Так тоді мовляє мати:
90 "Ти чого ж такий похмурий? Чи
коневі твому кривда, чи з конем
тобі образа?
Як твому коневі кривда, мусиш
кращого купити — маєш засоби
отецькі, батькові ти маєш
гроші".
Відмовляє Леммікейнен:
"Мати, матінко, матусе,
14*
211
якби я зазнав образи 100 в
Похйолі з конем огнистим, я б
господаря образив, я б увів усіх в
неславу, — вершників та їхніх коней,
всіх мужів із румаками".
Мати Ахті так мовляє:
"Ти чого ж такий похмурий, чом
з таким журливим серцем
повертаєшся додому?
Чи жінки сміялись з тебе,
110 чи глумилися — дівчата?
Як сміялося жіноцтво, як на
глум взяли дівчата, засміяти й
ти їх можеш, поглузуй і ти з
жіноцтва".
Відмовляє Леммікейнен:
"Порожденнице, матусю, щоб
жіноцтво глузувало, щоб дівчата
з мене кпили, то господаря б я
скривдив,
120 всіх дівчат я засміяв
би, і знеславив би я
сотню, цілу тисячу
жіноцтва".
Мати Ахті так мовляє:
"Що воно з тобою сталось? Чи
що трапилось в дорозі, як на
Похйолу ти їхав?
Може ти поїв багато, чи поїв, чи
може випив?
Чи ти бачив сон недобрий,
130 там, де мав свою ночівлю?"
Аж веселий Леммікейнен
отакі слова мовляє:
"Хай баби про те міркують, що
вони у снах уздріли!
Знаю сни свої нічні я, і сни
денні твердо знаю; люба матінко
старенька, поклади у торбу їсти —
дай ти борошна в торбину 140
поклади у торбу солі:
212
син твій мусить утікати,
їхати кудись в чужину,
рідну хатку залишати,
двір покинути отецький,
бо мужі мечі вже гострять
і списи на мене точать".
Спершу мати запитала,
чом він так тікає швидко,
чом мечі на нього гострять,
150 чом списи на нього точать.
Відмовляє Леммікейнен,
молодець Кауком’елі:
"От мечі навіщо гострять, от
списи навіщо точать — на
загин мені, бідасі, на моє
життя нещасне. Вийшов заспір
в нас і бійка в Похйолі посеред
двору, тож убив я похйолянця,
160 вбив я Похйоли нащадка,
Похйола іде війною, північ —
дикою юрбою на потомленого
стане.
Я один, а їх багато".
Ці слова сказала мати, так
стара дитині мовить: "Адже я
тобі казала, я тебе застерігала,
я тобі забороняла,
170 щоб на Похйолу не йшов
ти. Ти повинен був лишитись
жити в материній хаті, під
заслоною старої, тут на
нашому дворищі, не було б
війни між вами, не було б
такого лиха.
Та куди ж ти, мій синочку, та
куди ж ти хочеш, синку, від
переступу тікати,
180 рятуватись від злочинства,
щоб і голови не стято, щоб не
рубано і шиї,
КАЛЕВАЛА
щоб не вшкоджено волосся, не
розвіяно за вітром?"
Відмовляє Леммікейнен:
"Я того не знаю місця, де б
знайшов собі я захист, де б
сховався від злочинства.
Порожденнице, матусю,
190 радь мені, куди тікати!"
Мати Ахті так мовляє і такі
слова говорить:
"Я не знаю, де подіти, де тебе
сховати мушу, щоб ти став дубком у
горах, ялівцем собі на полі, так і там
біда зуспіє, й там знайде лиха
година — на горі дубків частенько
200 зрізують, беруть на балки,
ялівець так само часто на штахети
облупляють.
Як березою в долині, а чи
вільхою ти будеш, так і там зуспіє
лихо, й там знайде тебе нещастя —
тих беріз, що там в долині, на поміст
рубають часто, а в зеленім гаї вільхи
210 часто на хати стинають.
Станеш ягідкою в полі, а чи
ягодою в горах, чи суницею у
лісі, чи чорницями на полі, але
й там зуспіє лихо, й там знайде
тебе недоля: зірвуть там тебе
дівчата, що у циньових оздобах.
Щукою ти станеш в морі, 220
будеш сигом в бистрій річці, то і там
зуспіє лихо, й там знайде тебе
лихота; молодець, увесь у сажі, там
запустить в воду сіті,
ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА РУНА
волоком тебе піймає, чи старий у
невід зловить.
Якщо в ліс тебе пущу я вовком,
чи в кущі — ведмедем, то ж і там
зуспіє лихо, й там знайде лиха
230 година; молодець, увесь у сажі
нагострить свойого списа, вовка
щоб уполювати, щоб того ведмедя
вбити".
Аж веселий Леммікейнен отакі
слова мовляє:
"Сам місця лихі я знаю, що над
них немає гірших, ті, де смерть
мене зуспіє, де лиха зустріне
доля.
240 Мати, ти мене зродила, молоком
своїм живила, мов мені, куди
тікати, де мені шукати схову?
Біля уст моїх погуба, на устах
моїх нещастя, завтра голову я
втрачу, стане правдою прокляття".
Леммікейненова мати ці
слова мовляє мудрі:
"Я тобі назвати можу захисну
місцину добру, де б ти міг
250 переховатись, де б утік ти від
нещастя.
Знаю я шматок земельки,
невеличка то місцина, де не
сваряться й не б'ються, меч туди
не знає шляху; присягайсь
клятьбою страшно,
213
260 поклади собі ти твердо, що
ти цілих шістдесят літ вже не
станеш до побою, хоч і візьме
хіть до злота, хоч срібла ти
забажаєш".
Леммікейнен так мовляє:
"Присягаюсь я страшенно, що
ні першого я літа, ані другого
так само до баталії не стану,
270 де стинаються мечами.
Маю я плече у ранах, і в дірках
великих груди з перших
радощів військових і з моїх
останніх бійок на великих
бойовищах, де мужі нещадно
б'ються".
Мати Ахті так мовляє і такі
слова говорить:
"Ти візьми отецький човник,
280 в ньому, синку, заховайся.
Перепливши морів дев'ять, ти
прямуй в десяте море, навпростець
на виспу в морі, на бескет
посередводний, саме там давніш
твій батько і ховався, й рятувався,
як тим літом воювали, цілий рік
були все бійки; добре там йому
жилося,
290 він проводив час там
добре; ти ховайсь там рік і
другий, аж на третій — їдь
додому, до батьківської
хатини, до прапрадідів оселі".
 ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТА РУНА
Леммікейнен прибуває на острів Саарі. — Він там дивує чарівною могутністю своїх співів. — Він про-
водить життя у веселощах та в пригодах кохання. — Він зводить усіх дівчат та удовиць. — Тільки одною
бідною дівчиною-перестарком він погорджує. — Вона мститься, роблячи на нього засідку. — Увесь люд
острова піднявся проти нього. — Він змушений тікати. — В морі його захопила буря. — Корабель його
розбило, він уплав дістається на острів, де йому дають човен, щоб він міг далі їхати. — Прибувши додо-
му, він бачить, що хата його спалена, матері немає. — Він знаходить матір далеко в лісі, оповідає їй про
свої пригоди на Саарі.

От веселий Леммікейнен, з тих валків, на мідь багатих.

молодець Кауком'єлі
взяв собі в торбину їсти,
масла літнього — у короб,
на рік масла взяв з собою,
а на другий — взяв свинини,
та й пішов шукати схову;
він іде сквапливо шляхом
і такі слова мовляє:
10 "Я тепер відходжу з дому,
я відходжу на три роки,
літ на п'ять лишу отчизну.
Жертимуть її зміюки,
рисі в гаї заведуться,
лосі житимуть на полі,
на галяві — дикі гуси.
Прощавай, матусю рідна!
Як надійдуть похйолянці,
як насуне вбивців зграя,
20 як мене шукати будуть,
ти скажи, що геть пішов я,
від отчизни віддалився,
що покинув рідну землю,
де врожай зібрав багатий".
Він спустив на воду човник,
корабель спустив на хвилі, з тих
вальців, оббитих сталлю,
Він нап'яв на щоглу парус,
30 полотно припнув до линви,
сів у човні він на демен, сів,
щоб човном керувати, сів на
самий дзьоб передній, при
стерні він примостився.
І такі слова мовляє, і таку
підносить мову:
"Ти повій на парус, вітре,
пожени човнове тіло, хай
полине човник хутко,
40 хай біжить байдак
ялинний на той острів без
наймення, на той виріжок
незнаний".
Розгойдало вітром човник,
течія його погнала водяним
кряжем блискучим на відвертій
водотечі; вже два місяці гойдає,
та до того й третій місяць.
На ріжку були дівчата,
50 на тій стрілці в синім морі,
роздивлялись на всі боки,
поверталися до моря.
Та чекала — брат над’їде, та
свого чекала батька,
ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТА РУНА
сватачів чекали інші,
і чекали щонайбільше;
Кавко взорили на морі,
човник вгледіли найперше.
Човник, наче хмара, висів
60 поміж небом та водою.
Погадали так дівчата, панни
з острова сказали: "Щось чуже на
морі видно, щось на хвилях
мерехкоче. Якщо ти кораблик з
наших, якщо з Саарі ти човник,
повертай додому скорше, просто на
острівну пристань, щоб новин та
різних вістей 70 з чужини ми
дізнавали — чи війни,чи супокою
позаморський люд бажає?"
Вітер човник підганяє, і
гойдають його хвилі; гонить
човна Леммікейнен, мчить
кораблик на бескети, на косу
жене він швидко, на острівний
прикрий берег.
Як до берега причалив,
80 Леммікейнен так промовив:
"Чи на виспі є місцина, чи тут
є земля пригожа, де б свого я
витяг човна, примостив би —
на сухому".
Панни з острова сказали, так
відповіли дівчата:
"Є на острові місцина, є земля
у цих галявах, де б свого ти
витяг човна,
90 примостив би — на
сухому". Тут валки тобі готові,
повен пристанями берег, хоч
човнів ти мав би сотню, хоч би
тисячу привів їх".
Тут веселий Леммікейнен
човна витяг на сухеньке,
215
на валки байдак поставив і
такі слова мовляє:
"Є на острові місцина,
100 є земля на цих галявах,
щоб безсилого сховати,
мужа, що ненадто дужий,
від баталії бучної, від
гучної гри мечами?"
Панни з острова сказали, так
відповіли дівчата:
"Є на острові місцина, є земля
на цих галявах, щоб безсилого
сховати,
110 мужа, що ненадто дужий.
Є на острові і замки, і домів
багато гарних: хай хоч сто
мужів приходить, хай хоч
тисяча — прибуде".
Аж веселий Леммікейнен
отакі слова мовляє:
"Чи на виспі є місцина, є земля
на цих галявах, часть
березового лісу,
120 чи землі шматочок інший,
де б ліси я міг звалити, до ладу
їх порубати?"
Панни острова сказали, так
відповіли дівчата:
"Не знайти на виспі місця, ні
землі у цих галявах навіть в діжечку
завширшки, як лягти горілиць
навіть, де б ти вирубав лісочок 130 і
врядив д ля себе місце: тут поділено
всі землі, всі поміряно галяви.
Ліс поділено так само, зайнято
уже всі луки".
Так спитався Леммікейнен,
молодець Кауком’єлі:
"Чи на виспі є місцина, є земля
на цих галявах,
216
де пісень співати можна,
починати довгі співи?
На вустах слова вже тануть,
вже із ясен виростають".
Панни з острова сказали, так
відповіли дівчата:
"Є на острові місцина, є земля
на цих галявах, де пісень
співати можна, починать
мистецькі співи, де ти в гаї
можеш грати, танцювати в полі
150 можеш".
І почав тут Леммікейнен, сім
пісень — почав творити:
вичарував горобини у дворі,
дуби — у лісі, на дубах —
гілля широке, жолуді висять на
кроні, злотні ланцюжки між
ними, а на ланцюжках —
зозулі. Як лиш закує зозуля,
вийде золото із дзьоба, мідь
160 тече із крил раз по раз, і срібло
збігає долу на горбочки золотії,
на сріблом укриті гори.
Вів і далі Леммікейнен, він
співав, робив закляття,
відміняв пісок на перли, блиск
новий давав камінню, а
червону барву — древу,
квіточки вбирав у злото.
Вів і далі Леммікейнен — у
170 дворі зробив колодязь, золотий
на нього покрив, а на покриві
— корчажку, щоб тут пило
парубоцтво, щоб дівчата очі
мили.
Він ставки зробив на луках, на
ставках — качаток синіх,
злотодзьобих, сріблоглавих,
мідяні створив їм ніжки.
180
КАЛЕВАЛА
Дивувалися дівчата,
чудувалися панянки, як співав
той Леммікейнен, як творив
закляттям дуба.
І сказав їм Леммікейнен,
молодець Кауком’елі:
"Співанку я вдав би гарну, я
чудові знаю співи, якби жив я
десь під дахом,
190 чи сидів би десь край
столу; як не матиму тут хати,
на підлогу як не стану, кину в
гай мої закляття, в ліс
повикидаю співи".
Острівні дівчата мовлять, так
надумало дівоцтво:
"Хату матимеш, співаче, двір,
де житимеш вигідно, щоб із
холоду взять пісню,
200 взять слова свої знадвору".
Став співати Леммікейнен, щойно
увійшов до хати, справив кухлі
чаклуванням, на столі розклав,
розставив кухлі та корчажки з пивом,
глечаки з медовим трунком і миски з
горою повні, філіжанки вщерть
налиті; пива досить було в кухлях,
210 меду в глечиках доволі,
зайвина велика масла, ще й
було свинини сила, щоб
наївся Леммікейнен, щоб був
ситий Кавком’єлі.
Леммікейнен — пан великий, їсти
він не може йначе, — як лиш так, —
щоб ножик злотний та ще й срібне
рукояття.
Взяв він рукояття срібне,
220 золоте співало лезо.
їв він — скільки забажалось, досхочу
він випив пива.
ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА РУНА
Перейшов тут Леммікейнен
поспіль всі чергою села, паннам
острова на радість, всім дівчатам —
на відраду.
Де поверне головою, там
його уста спіткають; там,
куди простягне руку, тую
230 руку вже хапають.
Він поїхав ночувати у
щонайтемніший закут.
Сіл навкруг було чимало, і
дворів з десяток в кожнім, що
не двір і що не хата, дочок
там лічилось десять.
Не було ні однієї доньки-
дівчини у мами, щоб не мав
спочинку з нею, їй рам’я не
240 потомив би.
Сто вдовиць йому припало, ціла
тисяча відданиць, двох в десятку не
лишалось, не лишалось трьох із
сотні тих дівчат, щоб він не звів їх,
тих вдовиць, щоб з ним не спали.
Так живе Кауком’елі, так
він весело вікує там на
острові три літа.
Він живе в великих селах паннам
250 острова на радість та вдовицям на
відраду.
Проминув лише одну він вже
підстаркувату дівку, що жила
в селі десятім, на морській
косі довженній.
Він міркує, як рушати,
як вертатися додому, аж
прийшла стара дівуля і такі
слова мовляє:
260 "Бідний Кавко, любий хлопче, якщо
ти мене забудеш, то я зичу, щоб в
дорозі човен твій на камінь трапив".
217
Не вставав він серед ночі, ще
як півні не співавли, з тою
дівкою, щоб гратись, з тою
панною гуляти.
Дня одного він, нарешті,
270 зваживсь — вечора одного
ще до місяця устати, ще як півні
не співали.
Встав же він іще раніше —
встав до слушної години.
Він поклав собі негайно перейти
далекі села до тієї дівки в гості,
на відраду тій дівулі.
Сам вночі він переходить 280
через села всі ті поспіль, на край
виріжку на морі, аж в оте село
десяте; перейшов село і бачить на
дворах там скрізь три хати, а в хатах
він там побачив, в кожній хаті — три
герої. Кожен муж у кожній хаті меч
нагострює свій пильно, настальовуе
сокиру —
290 Леммікейнену на згубу.
Тут веселий Леммікейнен
отакі слова мовляє:
"День чоло своє підводить, і
блискуче зійде сонце на
бездольного героя, мені бідному
на шию.
Мужеві хіба вже Лемпо на
заслону дасть сорочку, чи своїм
плащем укриє,
300 чи в свою сховає шапку —
проти ста мужів ворожих, проти
тисячі напасних".
Не обнявши, кинув панну,
залишив своє розпалля,
повернув до свого човна, на
байдак пішов сердега —
218
але ж попелом став човен,
порохом сухим полігши.
Бачить він, що близько лихо,
310 набігає зла година;
човна хоче змайструвати,
байдака нового справить, та
деревини не має, і катма
дощок на човен.
Бачить дерева шматочок, та малі
дощечки зовсім; п'ять всього
шматків од цівки, шість уламків
веретенця.
Змайстрував із них він човник,
320 збудував байдак новенький,
поробив усе він штучно, чаруванням
все він справив: раз ударив — є
півчовна, вдруге — друга половина,
втретє вдарив — барка ціла, вже цілком
готовий човен.
Він штовхнув його на хвилі,
човна він спустив на воду, і такі
слова мовляє,
330 і таку підносить мову:
"Як пухир, пливи на хвилях, як та
квіточка — на водах.
Орле, скинь хоч дві пір'їни, орле —
три, а ти дві, круче, хай впаде на
човен шапка, на ледачий човен —
брусся".
Він на спід сідає в човен, при
демені він вмостився, схилив
голову журливо,
340 набакир він шапку збочив.
Вже вночі тепер не сміє, вдень не
важиться так само паннам острова
на радість на танках дівчат бувати.
І промовив Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
"Вже прощатися я мушу, покидать
хатки тутешні,
КАЛЕВАЛА
кинуть радощі дівочі 350 і
танки дівчат гарненьких. При оцім
моїм прощанні, при оцім моїм
від'їзді вже ж дівчата не радіють, не
танцюють молоденькі в цих дурних
хатах тутешніх, на дворах цих
нещасливих".
Плачуть з острова дівчата,
тужать на ріжку панянки:
"Леммікейнене, чом їдеш?
360 Чом, герою, ти відходиш?
Чи ж дівчата соромливі, чи
тобі жінок бракує?"
Відмовляє Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
"Тут дівчата безсоромні, і
жінок отут не мало.
Я жіноцтва мав би сотню,
тисячу дівоцтва взяв би. їду
тим я, Леммікейнен,
370 через те я від'їжджаю,
що мене кортить страшенно
свою сторону побачить, там
свою суницю — в себе, на
своїй горі — малину, на своїм
ріжку — дівчаток, курочок в
дворі своєму".
І поїхав Леммікейнен
байдаком своїм по морю;
підійшов до човна вітер,
380 човна гнати вийшли хвилі
на блакитнім кряжі моря, на
відкритій водотечі. Берегом
стоять небоги, на каміннячку
— гарненькі, плачуть острівні
дівчата, тужать золоті панянки.
Доти журяться дівчата, доти
ті панни ридають, доки видко
в морі щоглу,
390 і блищать залізні кільця.
ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА РУНА
Не за щоглою банують,
не за кільцями тугими,
а за мужем, що при щоглі,
що при кочетах залізних.
Леммікейнен теж заплакав,
плакав він, журився дуже,
поки знать було ще острів,
доки гори бовваніли.
Не за островом він плакав,
400 не за горами на виспі,
жаль було йому дівчаток,
гусочок з гори тієї.
Далі їде Леммікейнен тим
морським блакитним кряжем,
плине день, і другий плине, а на
третій день раптово враз зірвавсь
великий вітер, заревла в повітрі
хвиля, буря з острова неслася,
410 і вітри прийшли зі сходу,
розірвали хутко човен, байдака
залом звалили.
І звалився Леммікейнен, він упав
руками в воду; мусив пальцями
гребти він, і ногами кермувати.
Дні він плаває і ночі, він
гребе на повну силу.
Бачить — оболок маленький,
420 десь на заході — хмарина,
хмарка та землею стала, на
косу перемінилась.
Став на землю, в хату входить,
хліб пече там господиня, при діжі її
всі дочки:
"О ти, добра господине, якби
знала ти мій голод і моє
збагнула лихо, похопилась би
в комору,
430 до пивниці б швидко
бралась, принесла б ти глечик
пива, принесла б шматок
свинини,
219
ти б оту спекла свинину, жиром
хліб змастила б добре, щоб муж
стомлений наївся, щоб герой тут
пива випив. Плакав я і дні і ночі
на широких моря хвилях, наче я
— коханка вітру,
440 зможена на вічній хвилі".
Вийшла добра господиня — до
комори, що на згірку, і взяла в
комірці масла, та принесла шмат
свинини, і спекла той кусень
м'яса, щоб наївся муж голодний,
ще принесла пива глечик, щоб
потомлений напився; байдака
тому дарує,
450 зовсім врядженого човна,
щоб той муж додому їхав, на свої
лани дістався.
От приїхав Леммікейнен, на
свою діставсь країну.
Бачить землю, бачить берег,
бачить острів, перетоки, бачить
він колишню пристань, бачить всі
оселі давні, на горі ялини бачить,
460 на горбах всі бачить сосни,
хати ж рідної не бачить, де колись
була оселя, де стояла рідна хата,
там черемховий гайочок, а в
дворі, де був колодязь, ялівець
росте колючий.
І промовив Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
"Я гуляв у цьому гаї,
470 я стрибав по цім камінні, на
траві я тут качався, я лежав на
цьому нив’ї; хто ж мою хатину
збурив, хто зламав наш дах
рівненький?
220
Хатку спалено до щадку,
попелище вітер звіяв".
Гірко плаче Леммікейнен,
плаче день і плаче другий.
Не за хатою він тужить,
480 не оплакує господу, він за
родичами плаче, він ридає
за ріднею.
Бачить він, що птах літає,
що орел ширяє в небі.
Так запитує вірла він: "Орле,
мій коханий пташе, чи
повідати не можеш, де моя
матуся рідна, що мене носила
з болем,
490 і любила, і плекала?"
Та нічого птах не знає, птах
не відає нічого, знає тільки,
що померли, знає крук, що
позникали, від меча усе
пропало, що забила всіх
сокира.
І промовив Леммікейнен,
молодець Кауком’єлі:
"Мати, ти ж мене носила, 500
покорм ти мені давала, мертва ти,
тебе немає, порожденнице-матусю,
і твоє вже тіло порох, з голови
ростуть вже сосни, ялівець росте із
ліктів, верби виросли з долоней.
Це дурному нагорода, це
нещасному відплата, це за те, що
меч підняв я, 510 що поніс огненну
зброю аж на Похйолу похмуру, за
межу землі сумної; ввесь мій рід за
це загинув, із відомсти ненька
вбита".
Подививсь він на всі боки,
бачить слід помітний ледве,
КАЛЕВАЛА
ледь протоптана травиця,
кимось ледь прим’яте зілля.
Він пішов, шукає шляху,
520 напрям вгадує незнаний.
Йде до лісу дивна стежка, сліду
путівець знайшовся.
Милю він іде, йде другу, і
простує він ще трохи в гущину
тінисту гаю, в лісові похмурі
нетрі; бачить хатку там
маленьку, ледве видиму оселю
поміж скелями в міжгір’ї,
530 поміж трьох ялин —
господу. Бачить там він любу
матір, бачить там стареньку,
сиву.
І радіє Леммікейнен, він
возрадувався в серці, і
такі слова говорить, і таку
підносить мову: "Дорога
матусю, люба, я тобі
життям завдяч ний; ти
жива, тебе не вбито,
540 не заснула ти в могилі, я ж
гадав, що ти померла, думав,
що тебе забито, що зарубано
мечами, та ще списами
пробито; виплакав я очі й
сльози, я зарюмався до
страму".
Мати Ахті так мовляє:
"Правда, я ще животію, хоч я
мусила тікати і по закутках
ховатись 550 у темнотах цього
гаю,
в лісових похмурих нетрях.
Йшли війною похйоляни, і
прийшла ватага битись, все на
тебе, бідолаху, все на тебе, на
бездольця. Спопелили нашу
хату та спустошили оселю".
ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА РУНА
І сказав їй Леммікейнен:
"Мати, ненечко рідненька,
ти забудь тепер за горе,
прожени свою сумоту.
Хату я нову поставлю,
я тобі збудую кращу,
в Похйолу тоді піду я,
кодло Лемпове я знищу".
Мати Ахті так мовляє
і такі слова говорить:
"Пробував ти довго, синку,
570 довго проживав без мене
в сторонах отих далеких,
при чужих стояв ти дверях,
на ріжку, що без наймення,
там на острові далекім".
Відмовляє Леммікейнен,
молодець Кауком’єлі: "Добре там
мені жилося, і гулялося приємно:
красно там блискоче древо, 580
перелісся сині сяють,
221
на ялинах срібні віти, золоті на
квітах стебла; там стоять медові
гори, з крашанок — горби й
бескети; мед тече з гілок
соснових, молоко з ялин
точилось; по кутках текло там
масло, з жердок там стікало пиво.
І було там добре жити,
590 пробувати там приємно, та
зайшла там переміна, стало жить
там небезпечно: стали за дівчат
боятись, ніби все оте жіноцтво, та
мізерія ледача, той чортзна-який
народець щось від мене злого
має, ніби всіх з ума я зводив.
Я ж боявсь того дівоцтва,
600 молодиць, дівок боявся, так, як
вовк свиней боїться, як курей
боїться яструб".
 ТРИДЦЯТА РУНА
Проти волі та умовлянь матері Леммікейиен готується піти війною на Похйолу. — Він узброює свій кора-
бель і бере з собою Тйєру, свого давнього товариша по зброї. — Мати Похйоли посилає на героя Мороза.
— Мороз змагається з Леммікейненом, але, переможений його заклинаннями, відступає, залишаючи
обкутий кригою корабель Леммікейнена. — Леммікейнен в товаристві Тйєри подорожує пішки. — Він
згубив дорогу, але, випарувавши собі коня, повертається верхи додому.

Раз веселий Леммікейнен, якщо звідси я поїду,

молодець Кауком'єлі,
вийшов вдосвіта уранці
ледве зайнялось на днину,
став на пристані човнярській,
на кораблевім причалі.
На гаках стогнав там човен,
там байдак дощаний плакав:
"Мушу я лежати, бідний,
10 сохнути, сердега, мушу.
На війну не їде Ахті —
шістдесят він літ не може
здобувать срібла війною,
допевнятись боєм злота".
Тут веселий Леммікейнен в
човен кинув рукавицю, ту
хутровану пальчатку, і такі
слова мовляє:
"Ти, ялинний, не журися,
20 ти, з брусковими боками, ще ти
підеш воювати, на баталію
поїдеш, вояків ти повен будеш
перше, як минеться завтра".
Ахті до своєї нені йде й такі
слова мовляє:
"Ти не плач, матусю рідна, не
вбивайсь, моя старенька,
30 як піду на бойовище.
Це мені на гадку спало, узяла
мій мозок думка — Похйоли
народ побити, на гидких
помститись людях".
Мати хоче зупинити — так
стара до сина каже:
"Не ходи, синочку любий, там
на Похйолі похмурій, смерть
тебе зуспіти може,
40 можеш ти загинуть хутко".
Трохи думав Леммікейнен; він
війною йти наваживсь, Похйолу
розбить поклявся. Він такі
слова мовляє:
"Де б я мав знайти ще мужа, де
б знайшов з мечем героя, щоб
мені був поміч в бійці, був би
дужому підмога?
Чув багато я за Тйєру,
50 чув чимало за Кууру1, так
візьму його я краще, він з
мечем за мною піде і мені в
бою поможе, буде дужому
підмога".
Він через село подався,
перейшов до двору Тйєри.
ТРИДЦЯТА РУНА
Як прийшов туди, промовив, так
сказав, як там з’явився: "Тйєро,
друже мій сердечний, ти мій
60 любий і коханий, чи колишнє
пам'ятаєш, як жили з тобою
вкупі, як, було, ходили разом на
великі бойовища?
Перейшли ми сіл чимало, де було
хаток по десять, а в хатинах —
все герої, їх по десятеро в кожній.
Жодного із тих героїв, із отих
мужів найдужчих, не лишилось
— всіх ми вбили, всіх зрубали ми
70 обидва".
Був там батько під віконцем, на
списи він древка різав, при
коморі на порозі мати масло
колотила; брат був на дворі при
брамі, лаштував собі він сани; під
мостком стояли сестри, прали
хусточки всілякі.
Від вікна промовив батько, від
порога мати мовить, там від
80 брами брат мовляє, і від мосту
мовлять сестри: "Тйєрі ніколи
стинатись, не на часі списом
битись: він тепер вже крамарює,
на весь вік зробив він покуп.
Одружився щойно Тйєра,
господиню взяв недавно, ще до
перс він не торкнувся, не
горнувсь до її лона".
На печі лежав сам Тйєра, біля
90 печі — той Kyypä, нагорі обув він
ногу, другу він обув на лавці,
коло брами вперезався,
застібнувся вже далеко
веселий в човні мерзне, щоб він з
байдака не вийшов 140 за життя свого
ніколи,
223
і за ратище схопився;
100 не було воно велике, і
не дуже щоб маленьке, так
удовж собі середнє — кінь
стоїть на рукояті, різьблене
лоша на списі, а вовки на
лезі виють, на кільці
ревуть ведмеді.
От своїм трясе він списом,
рухає він ним, хитає, вгору кидає
ту зброю,
110 у гливке вганяє нив'я,
в землю степову стромляє, в
твердь, немов долоня,рівну.
Далі він ударив списом, б'є об
спис Кауком'єлі, поспішає й
вирушає, як товариш Ахті в битву.
Ахті, що живе на виспі,
відштовхнув свій човник в воду,
як гадюку — між колосся,
120 як ту кручену єхидну.
І поїхали на північ, аж на
Похйоли простори.
Господиня Похйолянська
посила Мороз нещадний на
морські брижі студені, на пустелю
білосніжну і такі слова мовляє, і
таку дає вказівку:
"Гей, Морозе, мій синочку,
130 мій годованцю -
малятко, вирушай мерщій
на море, йди туди, куди я
справлю, заморозь ти
човен Ахті, той байдак
Кауком'єлі, на блискучім
кряжі моря, на відкритій
водотечі.
Хай замерзне сам господар, хай
224
як не визволю сама я,
як не дам йому свободи".
Син ледачого коліна,
молодий, лихий на вдачу,
взяв Мороз студити море,
взяв тужавить водотечу.
Поки брався він до цілі,
поки тягся суходолом,
постинав деревам зелень,
150 відібрав траві волокна.
Як до Похйоли дістався, на
морський широкий берег, на
безкраю бережину, то спочатку
заморозив уночі озера й бухти і
стужавив берег моря; не чіпав
самого моря, не в’язав ще
водотечі.
На морському кряжі — зяблик,
160 а на хвилях — трясохвістка; їхні
лапки не померзли, голова — не
задубіла.
Аж на другу ніч почав він
розпросторюватись далі, сорому
цілком позбувся, виріс він зухвало
дуже, став морозити він люто,
студенити все страшенно — лід
зробив за лося товщим,
170 навалив на сажень
снігу, заморозив човен
Ахті, зачинив байдак у
кризі.
Він бажав самого Ахті в тих
крижинах схолодити, зашпори
вганяє в пальці на руках,
морозить ноги. Розпалився
Леммікейнен, в злість упав,
розгнівавсь дуже, до вогню веде
Мороза,
180 притиска його до горна.
Він схопив його руками, в жмені
він тримає злого,
КАЛЕВАЛА
і такі слова мовляє, і таку
він мовить мову:
"Сину північного вітру,
сину зла, Морозе лютий, не
зморожуй мені пальців, ніг
моїх ти не торкайся, вух
моїх не смій займати,
190 голови не смій чіпати.
Маєш ти доволі труду на
обвітряній пустелі, залиши ж ти
людське тіло, що його родила
мати; ти морозь болото й землю,
мертве холоди каміння, на воді
морозь ти верби, хай потріскають
осики, обдери кору з берези,
200 розчахни великі сосни,
не займай на людях шкіри,
людського не рви волосся.
Як цього тобі ще мало, йди
морозити озера, і розпалене
каміння, і палахкотні бескети,
скелі, де заліза повно, дикі гори,
повні криці; хай Вуокса ціпеніє,
210 і зупиниться Іматра;
затули ти нуртам пельку,
заморозь на вирах піну.
Чи початок твій сказати, звідки
ти прийшов, де взявся? Знаю
твердо твій початок, певно знаю,
як ти виріс — холод народивсь на
вербах, а Мороз пішов з берези,
що на Похйолі зростає,
220 в темнім краї біля дому, од
вітця, що був злочинець, і від
матері стидкої.
Хто живив Мороз на вербах,
хто надав лихому сили?
ТРИДЦЯТА РУНА
Його мати перс не мала,
молока їй бракувало.
Там його живили змії,
там гадюки — насипали.
Не було їх вим’я свіже —
230 без пипок цицьки гадючі.
Там Мороз гойдала буря,
колисав північний вітер
поміж вербами на водах,
на потоках неспокійних.
Хлопець виховавсь недобре,
норовів набув поганих; довго й
прізвища не мало те зіпсоване
хлоп’ятко, аж нарешті дано
ймення:
240 став Морозом прозиватись.
Далі жив він по барканах, по
чагарниках тинявся, влітку він
струмками плавав по верхах боліт
широких, влітку шелестів в ялинах,
бурхав по гаях соснових, по
березових лісочках, скаженів собі по
вільхах. Студенив траву й берези
250 і зарівнював пролісся; він кусав
дерев листочки, квіточки побрав по
травах, покусав кору на соснах,
пощипав ялинам кірку.
Не занадто вже великий,
виріс ти надмірно вгору; ти
мене морозить хочеш, щоб мої
розпухли вуха? Відібрати
хочеш ноги,
260 викрасти пучки на пальцях?
Ти покинь мене морозить,
студенити непощадно.
Я вогонь вложу в панчохи,
поломінь — у черевики,
накладу вугілля в брижі,
сковорід по швах наставлю,
15 S-162
225
і Мороз мене не візьме,
стужа побоїться взяти.
Прожену тебе далеко,
270 аж до півночі, Морозе!
А коли туди прибудеш, як
батьківщини досягнеш,
казани студи негайно, і на
припічку вугілля, та
жінок, що місять тісто, та
на персах немовляток, всіх
ягнят і всіх овечок, і
кобилине лошатко.
Як цього ще буде мало,
280 зажену тебе я звідси в Хіїсі
вугляну купу, на черінь пічний
до Лемпо. Перейди в огонь
ковальський, на ковадло
забирайся, щоб тебе коваль
помучив молотками й
клепачами, молотком, щоб бив
він дужче, щоб дробив тебе
нещадно.
Як тобі й цього ще мало, 290 і
ти слухатись не хочеш, знаю я ще
інше місце, ще один притулок знаю:
зажену твій рот до літа, твій язик —
у теплу хату, щоб довіку там
лишився, щоб не вийшов ти довіку, і
не дам тобі я волі, не знайдеш ти
порятунку". Вітра півночі синочок,
300 той Мороз помітив лихо;
сам благає він пощади і такі
слова мовляє:
"Так умовмося з тобою,
щоб не шкодити навзаєм
один одному довіку, поки
сяє-світить місяць.
Як почуєш мою стужу, як
мене колись піймаєш,
226
ти в огонь мене одправиш,
чи штовхнеш мене в пломіння
між ковальську жаровину,
в Ільмаріненове горно,
заженеш мій рот до літа,
мій язик у теплу хату,
щоб довіку там лишився,
не вернувсь назад ніколи".
Так веселий Леммікейнен
човен свій лишив у кризі,
свій байдак, обкутий льодом,
320 і в дорогу рушив пішки.
Йде за ним товариш Тйєра, йде
тропою свого друга.
Це ступає рівним льодом, по
гладкому йде той Ахті.
Так іде він день і другий, і,
нарешті, вже на третій — мис
голодний бовваніє, маячить
сільце мізерне.
Ахті йде на твердь осілу
330 і такі слова мовляє:
"Є, звичайно, м'ясо в замку, в
цім дворі і риба буде для
потомлених героїв, для мужів,
що знемоглися", не було в тім
замку м'яса, в тім дворі не було
риби.
І промовив Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
"Хай вогонь пожре цей замок,
340 хай знесе його водою".
І мандрує Ахті далі, лісом
сміливо ступає, невідомими
шляхами і незнаними мостами.
Це збирає Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі, пух м'який
по всім камінні і волокна по
бескетах; хутко сплів собі
панчохи,
350 черевики штучно справив
КАЛЕВАЛА
посеред осель морозних в
лютуванні холоднечі.
Він пішов шукати шляху і
вивідувати напрям — простий
шлях до ліса тягся, там
стелилася дорога.
І промовив Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
"Ой ти, Тйєро, мій коханий,
360 ось де ми тепер дістались, дні і
місяці блукавши у просторах вітру
й стужі".
Відповів йому так Тйєра, дав
таке від себе чути:
"Тут збирається на помсту, на
погибель нам, нещасним; на війну
сюди прийшли ми в Похйолу,
похмуру завжди, щоб життя свого
позбутись, 370 щоб загинути навіки
на місцях оцих нікчемних, на
дорогах невідомих.
Нам ніколи не дізнатись, не
дізнатись, не сказати, ми яким
ідемо шляхом, на яку ступили
стежку, щоб загинути у лісі,
щоб умерти в рівнодолах, тут,
де тільки крук літає,
380 та живуть похмурі гави.
Круки будуть наше тіло
розривати на шматочки, м'ясо
птаство похапає, кров нам
вип'ють хижі птиці, і дзьоби
засунуть круки в трупи наші
нещасливі, птахи порозносять
кості по каміннях, по бескетах.
Матінка не буде знати,
390 не довідається,
рідна, де її дитя пропало,
де її збігає крівця —
ТРИДЦЯТА РУНА
чи на багнищах-мочарах,
чи на згубнім бойовищі,
чи на кряжі серед моря,
на увінчаних потоках,
чи на горах, хмелем вкритих,
чи на кущиках край шляху.
Не довідається мати
400 за синочка, бідолаху,
думатиме про загибель,
буде думка, що загинув;
і заплаче неня гірко,
голоситиме старенька:
"Там тепер мій син сердечний,
мій улюбленець нещасний — сіє
він поля Туоні і скородить ниви
Кальми.
Дав мій син тепер навіки,
410 він, моя дитина бідна, дав
він лукові спочинок, хай та зброя
люта всохне; хай пташата
жовтороті і малі куріпки в
гніздах, і ведмеді, й буйні лосі
стріл смертельних не бояться!"
Відмовляє Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
"Ось що сталось, мати рідна —
420 ти мене в собі носила, і курей
надбала купу, лебедів велику зграю,
аж їх всіх розвіяв вітер, лютий Лемпо
їх розсипав — тут одна, а там он
друга, загнана далеко третя.
Пам'ятаю я колишнє, пам'ятаю
кращі днини, виступав, мов
квітка, дома,
430 наче ягідка, ходив я.
Хто на нас, бувало, гляне, той
наш виріст подивляє; все тоді
було інакше, ніж під цю лиху
годину;
15*
227
вітер знаємо сьогодні, сонце
бачили давніше, нині нас
вкривають хмари, дощ нам очі
заслоняє.
Не журилися ми дуже 440 і
не вельми клопотались, чи живуть
дівчата добре, чи красуні ті гуляють,
чи сміється те жіноцтво, чи
відданиці співучі — без плачу в
своїм бажанні, без утоми в
клопотанні.
Тут нема ще чарування, проти
нас нема закляття, щоб
померли ми в дорозі,
450 на дорозі щоб загибли,
молоді, щоб ми звалились, юні,
щоб навік пропали.
Відьмаки коли ворожать,
чаклуни коли чаклують, то домів
привести можуть, у місця принести
рідні; і себе самих чарують, на дітей
пускають чари, і змертвляють навіть
рід свій, 460 знищують свою
родину.
Батько мій ніколи перше, дід
отой сивоволосий, чаклунів тих не
гонобив, не любив синів
ляпонських. Так колись казав мій
батько, так і я тепер промовлю:
"Борони, потужний творче, заступи,
прекрасний боже, хай рука
заслонить гойна 470 і твоя велика
сила мислі-думи чоловічі, гадки-
помисли жіночі, і розмови
бородатих, і розмови безбородих;
будь нам вічне за бороло, будь нам
певна охорона,
228
щоб дитина не зблудилась, щоб
син матері не кинув на шляху
творця благого, на дорозі, що від
480 бога".
Зараз справив Леммікейнен,
молодець Кауком’єлі, румаків
баских з турботи, карих коней із
печалі, і кантарку з днів
журливих, і кульбаку з
лихоліття.
Сів він румаку на спину, був той
кінь у білих плямах,
КАЛЕВАЛА
їде він ступою важко,
490 попліч з ним поїхав Тйєра, їде
берегом насилу, ледве у пісках
плуга нить — до коханої матусі,
до сивенької старої.
Я тепер покину Кавко,
змовкне поспів мій про нього.
Напутив на шлях я Тйєру, хай
додому він мандрує; хочу співи
повернути,
500 поведу їх іншим шляхом.
 ТРИДЦЯТЬ ПЕРША РУНА
Кривава боротьба між Калерво1 та Унтамо2 . — Калерво переможений, його оселя обернена в попіл. —
Куллерво, син Калерво, присягає помститися. — Унтамо виховує Куллерво, потім загадує йому дещо
зробити, а той поводиться як несповна розуму. — Унтамо зрікається його служби і переносить його в
Карелію, де й продає ковалеві Ільмаріненові.
Привела курчаток мати, лебедів Один одного б’є дуже, та приймає
велику зграю, по двору курчат й сам удари.
пустила, лебедів пустила в річку. І, нарешті, вже повторно
Прилетів орел, злякав їх, яструб день на другий чи на третій
прилетів — розбійник, прилетів, свій овес Калерво сіє за
погнав їх сокіл. Одного взяв до селитьбою Унтамо.
Каряли3, другого поніс в Росію, Це вівця Унтамо сміло
дома третього покинув. той овес Калерво з’їла, а
Той, занесений в Росію, там на злелютий пес Калерво 40
крамаря придався, той, в Карелію розірвав вівцю Унтамо.
10
прибулий, виріс і назвавсь Унтамойнен загрожає свому
Калерво; ну, а той, хто виріс дома, братові Калерво, що заб’є весь
той прозвався Унтамойнен; він рід Калерво від малих аж до
приніс отцеві лихо, горе матінці великих, що понівечить всю
— на серце. челядь і попалить їм оселі.
Ставить сіті Унтамойнен там, Він мужів обдав мечами,
де тоні у Калерво. Калервойнен він дає хоробрим зброю,
бачить сіті — рибу в торбу молодим — ножі на пояс,
забирає; на думки лихий Унтамо в 50 і сокири на рамена:
і пішов він, щоб стинатись, до
20 злість упав, розгнівавсь дуже, він
в кулак стискає пальці, в боротьбу побою став на брата.
пускає руки, за ті покидьки Жінка любая Калерво саме
рибині, за ікру та кість щупачу. при вікні сиділа, як
Борикалися і бились, та немає поглянула в віконце,
переможця. промовля слова такії:
"Мабуть, дим там вгору знявся, чи
то, може, темна хмара біля галяви
тієї,
60 край того нового шляху".
30
230
То не хмара насувалась, то не
дим густий стелився — сміляки
Унтамо вийшли, до Калерво
йшли на бійку.
Це прийшли мужі з мечами, ті
відважники Унтамо, вбили увесь
рід Калерво, рід увесь його
великий, двір його дотла
спалили,
70 порівняли двір з землею, лиш
одна Калерво панна з плодом в
череві лишилась. От взяла юрба
Унтамо, повела її до себе, щоб
там сміття підмітала, чистила в
хатах підлоги.
Трохи часу проминуло,
народився хлопчик в неї, в тої
бідної матусі.
80 Як назвати немовлятко?
Мати зве його Куллерво4, а
Унтамо зве Сотьяло5.
Положили тут малятко, ту
дитину, що без батька, положили
до колиски, щоб дитину
колисати.
Він гойдається в колисці і своїм
волоссям має, день гойдається і
другий,
90 а коли настав вже третій,
штовхонув ногами хлопчик,
взад, вперед штовхнув ногами,
сповиття зірвав із себе і поліз
собі на ковдру, поламав колиску
з липи, пелюшки подер на
шмаття.
Обіцяє вдатись мужем, і,
здавалось, буде жвавий.
Унтамола6 вже чекає,
100 що коли він дійде зросту,
вб’ється у потугу й розум, буде
мужем, як годиться, молодець за
сотню буде
КАЛЕВАЛА
чи й за тисячу героїв.
Два, три місяці росте він, але
вже на третій місяць, як на зріст
він був з поліно, так почав він
міркувати:
"Якби ще я виріс більше
110 і набрався сили в тілі,
то помстився б я за батька та за
сум моєї неньки".
Мову ту почув Унтамо і такі
слова мовляє:
"В нім — моїй родині згуба, в
нім росте Калерво другий".
Тут мужі пішли гадати,
міркувало все жіноцтво, де б
хлоп’ятко заховати,
120 як його зігнать зі світу.
Ось його саджають в бочку,
заховали у барило, до води його
понесли і на хвилі опустили.
І побачити приходять, як три
ночі вже минуло, чи зануривсь
хлопець в воду, чи в барилі не
загинув.
Не втопився у воді він,
130 і не згинув у барилі.
Виліз хлопець із барила, сів собі
на воднім кряжі, мідяний ціпок
у ручках, кий із мотузком
шовковим. Ловить хлопець рибу
в морі, виміряє в морі воду —
трошки там води у морі, на дві
ложки, може, буде, а як виміряти
добре,
140 може, буде й на три ложки.
Унтамойнен у гризоті:
"Як дійти ладу з дитятком, як
стягти на його лихо, смерть
йому як заподіять?"
Загадав він, щоб челядник
взяв березових полінців,
ТРИДЦЯТЬ ПЕРША РУНА
сотні гілочок ялових,
деревин, смолою повних,
щоб спалив на них хлоп’ятко,
150 щоб того Куллерво знищив.
Назбиралось, наскладалось
березового поління,
сотні гілочок ялових,
деревин, смолою повних,
береста колод без ліку,
сотня сажнів ясенових.
Кинемо вогонь в поліна,
він по купі розійдеться;
в купу вергнемо хлоп’ятко,
160 в саме вогнище, в жарини.
День там палять, палять другий,
третій день його там палять.
От прийшли туди і бачать —
по коліна він у спузі,
сидить в попелі по лікті,
коцюбу в руках тримає,
додає вогневі сили,
розгрібає він вугілля,
волоска не загубивши,
170 не спаливши й кучерини.
Дуже гнівався Унтамо:
"Що ж робити з хлопцем маю,
як стягти на нього лихо,
як би смерть йому зробити?"
І на дереві повісив,
він на дуб потяг дитину.
Це три ночі вже минає,
стільки само днів минає.
І міркує Унтамойнен:
180 "Час піти і подивитись,
чи вже згинув той Куллерво,
чи вже вмер він там, на дубі".
І слугу він посилає,
а слуга одвіт приносить:
"Не загинув той Куллерво,
там на дереві не вмер він:
на корі рисунки різьбить,
у руках він має прутик;
порисовані дерева,
231
190 він увесь порізав дуб той,
вирізьбив мужів з мечами,
поробив списи при боці".
Хто б поміг тому Унтамо з тим
хлоп’ятком нещасливим?
Смерть, яку б не готував він, на
яку б не брався згубу, все не
гине той хлопчина, нема гибелі
на злого.
І, нарешті, потомився,
200 мисливши йому погибель,
— взяв слугою він Куллерво,
взяв, немов свою дитину.
Унтамойнен так промовив і
такі слова говорить:
"Ти, як будеш шануватись,
будеш жити, як годиться, в цій
зістанешся господі, і роби, як
той челядник, будеш мати і
заплату,
210 по заслузі ти дістанеш —
ремінцем по грішнім тілі, може,
й ляпаса по вусі".
Ще побільшав той Куллерво на
п’яту підріс він вище.
Ось послав його Унтамо, щоб
він мав собі роботу — дав йому
дитя глядіти, дав хлоп’ятко
колисати. "Доглядай його ти
пильно,
220 їсти дай і сам їж
разом, пелюшки пери на
річці, одяг вичисти
дитині".
Доглядав він день та другий,
ламле руки, коле очі, а на третій
день дитинку доконав зовсім,
бідаху, пелюшки у річку кинув,
на вогні спалив колиску.
І міркує Унтамойнен:
230 "Ні, ніколи вже не вийде з
Куллерво пістунки-няні, щоб
малих дітей глядіти.
232
І на що то він годиться,
до якої праці здатний?
Може б ліс йому рубати?
Засилає — ліс рубати.
Куллерво, той син Калерво,
отакі слова мовляє:
"Оттоді я стану мужем,
240 як дадуть до рук сокиру,
буду кращий, як давніше,
подивитись буде любо:
я п’ятьох мужів, а може,
і шістьох я вартий буду".
Йде до коваля, до горна,
і такі слова мовляє:
"Слухай-но, ковалю-брате,
топірець мені ти викуй,
як дорослому сокиру,
230 до роботи дай заліза —
я до лісу йду на працю,
порубаю там берези".
І коваль зробив, що треба,
хутко викував сокиру,
та по мужеві сокира,
по робітнику те вістря.
Куллерво, той син Калерво,
гострить ту свою сокиру,
цілий день її лаштує,
260 ввечір ладить топорище.
Далі в ліс іти зібрався,
він іде високогір’ям —
до деревні на будову,
на підвалини та балки.
Він сокирою рубає,
древо лезом тне гладеньким;
раз рубне великий стовбур,
а що гірший — то й півразу.
П’ять дерев ото звалив він,
270 стовбурів з корінням — вісім,
і такі слова мовляє,
і таку підносить мову:
"Тут нехай працює Лемпо,
Хійсі хай ліси рубає!"
Затопив у пень сокиру,
КАЛЕВАЛА
бучу зняв страшенну в лісі,
засвистів він лісом гучно.
І такі слова мовляє:
"Хай поляже лісу стільки,
280 стільки хай беріз поляже,
скільки простору мій голос і мій
посвист засягає.
Хай не буде ні гіллячки, ні
найменшої стеблинки ні тепер,
ні в жоднім часі, аж допоки сяє
місяць, де рубає син Калерво, де
зруб робить молоденький.
Якщо тут ріллю засіють,
290 як завруниться тут нива, як
зійдуть зелені вруна і в стебло
вбиваться стануть, хай вони не
колосують, хай в колосся не
зростають”.
Унтамойнен, муж відважний,
подивитися приходить, як підтяв
той ліс Куллерво, як той
робітник працює.
Ні до чого те рубання,
300 підтинання те нікчемне.
І міркує Унтамойнен:
"І на це він недотепа. Попсував
міцні колоди, древа, здатні для
будови.
І до чого він придався, що йому
я дам робити?
Може, тин плести він буде?"
Загадав сплітати тина.
Куллерво, той син Калерво,
310 заплітати тин узявся, взяв ялин
кряжі великі і кілками їх поставив,
лісові великі сосни постромляв,
неначе палі, на кілки узяв лозою
величезні горобини, і зробив той тин
суцільним, залишив його без брами.
ТРИДЦЯТЬ ПЕРША РУНА
І такі слова мовляє,
320 і таку підносить мову:
"Хто літать не може птахом,
в кого крил нема для льоту,
той сюди ввійти не може —
за великий тин Куллерво".
Унтамо із хати вийшов,
подивитися приходить,
як сплітає тин Куллерво,
той слуга в війні здобутий.
Ось він бачить тин суцільний,
330 без порубів, без отворів,
тин поставлено той долі,
але знявся він до неба.
І такі слова мовляє:
"І на це він недотепа.
Тин мені зробив суцільний, без
воріт його він вивів, від землі
довів до неба, аж до хмар його
піднісши. Перейти крізь тин не
можу,
340 бо нема воріт, ні брами.
І до чого він придався?
На яку роботу здатний?
Хай мені молотить жито".
Ціп дає слузі Унтамо.
Куллерво, той син Калерво,
молотити жито взявся:
233
обернув зерно на порох,
а солому — на полову.
Ось приходить сам господар,
330 подивитися приходить, як
молотить син Калерво, як то жито б’є
Куллерво. Жито порохом зробилось,
стала триною солома.
Розізлився Унтамойнен:
"Ні до чого цей робітник,
що не дам йому робити, всю
він знівечить роботу. Відвезти
б його в Росію 360 чи в
Карелію продати,
Ільмаріненові в кузню, хай там
молотом махає!"
Він продав Калерво сина, у
Карелію відправив, взяв його
коваль до себе, за яку ж ціну
згодились?
Дав коваль ціну велику —
казани дав два старезні, три
шматки гаків залізних,
370 дав п’ять кіс він
непотрібних, копаниць дав шість
нікчемних за паскудного
хлопчиська, за пахолка —
недотепу.
 ТРИДЦЯТЬ ДРУГА РУНА
Ільмаріненова дружина хоче зробити з Куллерво пастуха. — Вона спекла хлібину, заховавши в ній
камінь,
положила хлопцеві в торбу і наказала йому гнати скотину на пасовище. — Чарами заклинань вона нама-
гається відвернути біду від стада, яке Куллерво має доглядати.
Куллерво, той син Калерво,
парубок в панчохах синіх, в гарних
кучерях злотистих, в черевиках
шкуратяних до ковальської господи
входить та одразу просить зараз
вечером роботи, праці доброї на
ранок:
"Та скажіть мені одразу,
10 як моя робота
зветься, що я тут
робити мушу, до якого
взятись діла".
Ільмаріненова жінка міркувати
починає, що повинен він робити,
цей купований челядник; в пастухи
його послала, хай отари доглядає.
Та пихата господиня,
20 ковалиха реготлива, пастухові
хліб готує, хліб пече доволі грубий,
верх пшеничний, спід вівсяний, а в
середині — лиш камінь.
Хліб мастить ріденьким маслом, і
сальцем мастить скоринку, і дає
робітникові, пастухові на поживу.
Так сама слугу навчає,
30 промовляє так до нього:
"Ти цей хліб не їж, допоки не
ввійде до лісу стадо".
Ільмаріненова жінка
пастись випускає стадо, і такі
слова мовляє, і таку
підносить мову:
"В ліс корів я випускаю,
просто в гай молокодайних,
на осики — просторогих,
40 на берези — круторогих,
набиралися щоб тлущу і щоб
салом обростали в лісових
проліссях чистих, посеред
гаїв широких, у березняку
високім, між осиками
рясними, в золотих лісах
соснових та по сріберних
дібровах.
Бережи їх, добрий боже, 50
борони, потужний творче, заслони
їх від нещастя, від години крий
лихої, щоб біда їх не зуспіла, щоб
знегода не спіткала!
Як ти дома боронив їх,
захищав їх в загорожі,
захищай їх і на волі, за
горожею боронь їх, щоб
відпасувалось стадо,
60 щоб мені вдалась худоба
—
ТРИДЦЯТЬ ДРУГА РУНА
доброзичливим до мислі,
і наперекір зломисним.
Пастухи бувають люті,
є й пастушки непутящі,
ти вчини з верби пастушку,
вільху пастухом вчини ти,
оборонцем — горобину;
хай черемха гонить стадо
ще раніш за господиню
70 і від челяді раніше!"
Пастухом верба не буде, і не
буде горобина, гнать товар не
буде вільха, ні черемха
білоцвітна!
"Ну, тоді пошли ти кращих,
насилай дочок творіння, щоб
худоби пильнували, боронили
ціле стадо!
Маєш ти дівчат багато,
80 їх сотки тобі слухняні, що
живуть у надповітрі, доньки
дивнії творіння.
Літа доню — жінко щастя,
півдня доню — мати твору,
доню хвої — господине, донько
ялівця — красуне, горобинівно
— малятко, черемхівно —
донько Тапйо, Мйєліккі —
невісто лісу,
90 Теллерво — ти панно Тапйо,
стережіть мою худобу, ви її хоч
доглядайте, ви за неї дбайте
влітку, як весь ліс зазеленіє,
зашелесне лист на древі,
заколишуться зелинки.
Літа донько — жінко щастя,
доню півдня — мати твору,
розгорни поділ суконки,
100 розіпни хвартух тоненький,
вкрий моїх корівок стадо,
заслони моїх маляток,
235
щоб зла хвиля не торкнула, щоб
і дощ їм не пошкодив.
Заховай їх від лихоти,
перепни стежки нещастя,
повні груззю багновиці,
небезпечні перетоки, воду,
повну хвилювання,
110 глибоченну ту безодню, щоб
нещастя не було їм, щоб
ушкодини не мали, як, бува,
загрузнуть в твані, як
затопляться в потоки проти
божого веління — всепотужного
наказу!
Ти заграй в ріжок пастуший із
високих високостей — в той ріжок
медовий з неба, 120 в ріг землі з
солодким звуком! Ти подми в ріжок
той дужче, в голосний ріжок заграй
ти і пошли квіток на гори, закраси
яри, долини, розмалюй окрайки гаю,
дай життя усім узліссям, мед пошли
на край болота, солодощів — на
потоки!
Стадам дай годівлі більше, 130
нагодуй моїх рогатих, їм подай
медову їжу, їх напій питвом
медовим! Золотого дай колосся, трав
пошли срібноголових, живодайних
дай потоків, ручаїв, струмків
бурхливих у шумливім водоспаді, на
ріці, що прудко рине з пагорбів,
укритих злотом,
140 та зі срібного лісочка!
Золоті криниці вирий з двох
боків отам на луках, де могли б
напиться стада, щоб збирався
мед солодкий
236
в пишнім вимені корови,
у набряклих повних дійках,
щоб з тугих рожевих дійок
молоко текло рікою,
щоб лилось воно струмками,
130 щоб запінилось потоком,
щоб трубою бігло гучно,
щоб ішло киплячим рогом,
щоб воно точилось завжди,
щохвилини виливалось,
поминувши сіно злеє
і покоси поганенькі,
щоб не йшло воно до Мани,
щоб не гинув дар прекрасний.
Є лихих багато в світі —
160 молоко для Мани доять1,
дар корів вони марнують,
переводять жирний покорм;
небагато є тут добрих,
що беруть його від Мани —
на селі збирають — кисле,
а деінде — добре й свіже.
На село моя матуся
не ходила на пораду,
і по розум ні до кого
— милим з вершків доброї
170 молоко солодке в Мани,
в господарів кисле брала,
а свіжіше брала в інших;
молоко далеко брала,
і воно було чудове —
йшло воно із Туонели,
з Манали воно збігало,
нишком-тишком прокрадалось,
вніч приходило тихенько,
щоб лихі його не чули,
180 щоб негідники не знали,
щоб йому нікчемне сіно
не прискорило загину.
Так, бувало, мати мовить, так
сама, бувало, скаже:
"Дар корів куди мандрує?
Молоко куди стікає?
КАЛЕВАЛА
До чужих воно не піде, по
дворах селянських ходить - в
пелені воно у шльондри,
190 в білих ручках непотреби;
чи, попавши на дерева, в лісі
там воно пропало, розкотилося
по гаї, полилося на пролісся.
Молоко йти не повинно ні до
Мани, ні до інших, ні до
шльондри в її сукню, ні до
ручок непотреби, не повинно
йти в дерева,
200 в лісі гинути зеленім,
розтікатись по діброві,
виливатись на пролісся. Молока
і дома треба до ужитку
повсякчасно: дома жде його
газдиня, і в її руках — дійниця.
Доню літа, жон окрасо, доню
півдня, мати твору, погодуй
піди Сйотіккі,
210 і напій ти Юотіккі, молока
ти дай Герміккі, дай, ще краще,
Туоріккі, сіна ти підкинь
Майріккі2, дай же тим корівкам
травиці, з трав отих, политих
добре, од землі подай, од
неньки, із лужечка медового, із
солодкої мурави,
220 з ягодистого дай грунту,
від паннів квітнях в рівнинах,
від травних панянок ніжних,
через панну мли на небі, що
вмолочнює корови; щоб носили
повне вим я, молоком набрякли
дійки, щоб челядка недоросла
їх доїла — куца дівка.
ТРИДЦЯТЬ ДРУГА РУНА
Вийди ти з долини, панно,
із струмка з м’яким окрайком,
лагідне дівча, з потоку,
ти на зріст струнка й прекрасна!
Ти візьми води в струмочку,
щоб мої помити стада,
щоб ті стада кращі вийшли,
щоб моя вдалась худоба,
перш, як прийде господиня,
як побачить їх пастушка,
та господарка нещасна,
240 та пастушечка убога.
М’єліккі, газдине лісу,
милосерда мати стада, ти
пошли робинь ставніших, ти
пошли челядок кращих
доглядати мого стада,
пильнувать мені худоби через
ціле довге літо, через дні
гарячі й довгі, що дарує нам
найвищий,
230 що дає нам милосердний!
Теллерво, ти діво Тапйо,
лісу донечко прекрасна, з
ніжним берегом суконки, з
злотокудерним волоссям,
обороннице худоби —
господині стад пильнуй ти
серед гарної Метсоли і
розумної Тапйоли!
Доглядай пильніше стада,
260 про корів пильнуйся більше.
Вкрий їх гарною рукою, гладь їх
ніжними пучками і чеши до
блиску риси, щоб були гладкі й
барвисті, як вівці-дикухи руно!
Як стемніє, звечоріє,
сутінь вечора настане,
допровадь додому стадо,
перед очі господині,
270 щоб вода текла по спинах, —
237
був на крижах став молочний!
Як додому піде сонце,
защебече на ніч пташка, — ти
промов тоді до стада, ти
звернися до товару:
"Гей додому, круторогі, молоко
несіть до хати!
Добре буде вам удома, буде
м’яко долі спати,
280 по лісах блукати страшно,
берегами тупотіти; як ви
прийдете додому, розкладуть
жінки багаття, на траві, багатій
медом, на землі, де ягід сила.
Сину Тапіо, Нійріккі,
сину ліса в синій свитці, ти
кілків постав соснових і
ялин струнких з вінцями,
290 постели містки на багнах,
по містинах недогідних, по
драговинах і тванях, по
драглястих багновицях!
Допровадь ти круторогих,
прижени їх, ратичастих, до
хмарин з густого диму без
ушкоди і без блуду, щоб не
грузли по болотах, щоб не
впали в багновиці!
300 Як не слухатиме стадо, як
вночі заблудить в лісі, ти тоді,
рябини панно, ти, дівчино
ялівцева, із берези виріж різку,
прутик з кущику тоненький,
пуіу в лісі з горобини,
ялівцевую нагайку, за зеленим
замком Тапйо, за горою із
черемхи.
310 Пожени додому стадо, як
почнуть палити в лазні; стадо
ти жени додому,
238
лісовий товар — в Метсолу!
Отсо3, ябко лісовеє,
що медову лапу маєш,
дійдем до ладу з тобою,
і погодимось назавжди,
на всі дні свойого віку,
доки житимемо в світі —
320 жалуй ратиці і роги, не
займай молокодайних поки
літечко триває, ця пора дзвінка й
гаряча.
Як ти дзвоника почуєш і
ріжка покличний голос, на
моріг лягай, ведмедю, на
галявині мостися, устроми
в зелинки вуха, голову
сховай у листя.
330 В гущину біжи скоріше, в
купу моху заховайся; на місця
тікай ти інші, де гущавина
глибока, щоб ні брязкіток не
чути, ні розмов — пісень
пастуших.
Слухай, Отсо, мій коханий, та
медоволапий друже: не кладу я
заборони, — йди й махай хвостом
при стаді, 340 тільки не займай
язиком, не хапай гидотним ротом, не
дери корів зубами, лапами їх не
торкайся.
Обминай лужок далеко, ту
галявину молочну, і від брязкіток
ховайся, від страшних пастуших
свистів! Якщо стадо на галяві,
мусиш бігти до болота;
350 якщо стадо на болоті, мусиш
бігти до діброви; на горі
пасеться стадо, ти зістанься під
горою; стадо ходить під горою,
КАЛЕВАЛА
ти на белебні крутися; якщо в
поле вийде стадо, заховайся в
ліс хутенько, ходить стадо по
лісочку — ти тікай в широке
поле!
360 Мов зозуля золотенька, наче
срібний голубочок, мов сижок
той стороною, водяна неначе
рибка, вовняним клубком
котися, мов клубок лянний
легенький! Пазурі сховай під
хутро, заховай під ясна зуби, не
лякалося щоб стадо, щоб
худоба не боялась!
370 В спокої покинь худобу, ратиць
бідних не впольовуй, хай вони
блукають тихо, виступають хай
не лячно болотами і полями, та
ще тихим переліссям; не займай
ти їх, ведмедю, не хапай в
залізні лапи!
Ти згадай, як присягався при
потоці край Туоні,
380 при шумливім водоспаді, перед
вищого коліном — одібрав ти
там і дозвіл тричі влітку
наближатись до тих дзвоників
дзвінливих, до тих брязкоток
нашийних; але дозволу немає,
не було тобі ухвали, щоб чинив
ти далі лихо, раз у раз кохався в
крові.
390 Злість тебе як переможе, до
зубів жага приступить, поверни
на ліс ти злобу і жадання на
ялини — ти гризи гнилі колоди,
стовбур трухлої берези, ти іди
на баговиння,
ТРИДЦЯТЬ ДРУГА РУНА
на горби, де сила ягід.
Як наїстися захочеш, як
напитись забажаєш —
400 так живися ти грибами, у
мурашнику копайся, їх коріння
червонясте, мед шматочками в
Метсолі, а не їжу для худоби, не
траву, не свіже сіно!
А коли із медом діжка замусує
у Метсолі, на горбах, укритих
злотом, і на пагірках сріблястих,
410 там, захланний, нагодуйся,
жадібний, ти там напийся, бо то
справа невиводна, і той трунок
не зникає.
Так ми дійдемо до згоди, буде
в нас довічний спокій, щоб жили
й гараздували ціле літо
спекотливе, бо земля в нас,
брате, спільна, але різний засіб
жити.
420 Як ти бою забажаєш, як захочеш
воювати, воюватимемо взимку,
на снігу спіткаймось разом!
А коли поверне літо, потечуть
ріки й багниці — звідти будь ти
щонайдальше, де пасуться наші
стада!
Якщо вернешся, одначе, до
пастівників багатих,
430 ми накинемось на тебе; як
не буде варти дома — є жінок
багато смілих, господиня є
кмітлива, що тобі шляхи
зав’яже, дасть нещастя на дорозі,
щоб ти шкоди не накоїв, не
приніс загину стадам проти
божого веління,
239
проти вищої ухвали.
440 Укко, мій високий боже, чуєш, я
тебе благаю: зачаруй моїх корівок,
оберни моє все стадо на дерева чи
каміння, як дивогляд — звір
жорстокий — там проходитиме
близько — хай йому добра не буде.
Якби я була ведмедем, як
медову мала б лапу,
430 я б ніколи не крутилась у бабів
попід ногами, є ще іншії місцини, є
ще далі загороди, де тинятись може
ледар, може нипати ледащо.
Підколи, роздряпай лапи, щоб з
литок все м’ясо злізло, серед
синьої діброви, в лоні дивного
лісочка.
460 Ти іди грудками поля, на піску
веселий бігай, де готова є дорога,
щоб піти тобі над морем на страшну
й далеку північ, на ляпонськії
простори; там тобі приємно буде,
залишитися там добре: ходаків не
треба влітку, восени онуч не треба,
—
470 ходиш по верхах багнища, по
широких днах болотних.
Як путі туди не знайдеш,
як туди не знайдеш стежки,
поспішай ти іншим шляхом,
біжи іншими стежками
впрость до гаю Туонели чи
на галяви до Кальми!
Болота собі там знайдеш і
бори, щоб нагулятись;
480 там Строкатка і Мурівка,
240
і корів багато інших.
В них міцні залізні пута, ланцюгів
на шиях десять; набирає товщу
тіло, набирають м’яса кості.
Будьте добрі, лісе й гаю, будь,
дібровонько, ласкава, заспокій
рогате стадо, ратичастим дайте
спокій,
490 дайте, доки буде літо,
доки теплий час триває.
Куйппана, діброви царю,
владарю високородий, псів
своїх тримай міцніше,
брехунів своїх відважних!
В ніздрю по грибку встроми їм, і
по жолудю — у другу, щоб вони
не чули нюхом, не навітрились на
стадо!
500 Зав’яжи їм очі шовком, вуха
биндою постягуй, щоб не
чули тупотіння, щоб не
бачили й не чули.
Як цього ще буде мало, як
цього ще небагато, дітвору
жени ти звідти, виганяй
своїх синочків, хай виходять
із діброви, хай тікають з
узбережжя,
510 із пастівників вузеньких, від
полів просторих вельми!
Ти сховай собак в печерах,
брехунів зв’яжи моторних
золотими ланцюгами
ТРИДЦЯТЬ ДРУГА РУНА
та сріблястим ще ремінням,
щоб злочинства не чинили,
безсоромного злодійства!
Як цього ще буде мало, як
цього ще небагато,
520 золотий мій царю, Укко,
ти мій срібний оборонцю, —
слухай моє слово злотне і мою
з коханням мову.
Дай ужівки з горобини на ці
писки тупоморді; як ужівки їх
не спинять, мідяні ти вилий
пута; якщо мідь нікчемна буде,
викуй ти залізні скови;
530 як порветься ще й залізо, як
воно не здатне буде — золотий
ціпок уткни ти в їхні пащі
гострозубі, залютуй кінці міцніше і
клепли по них порядно, щоб і лиця
не здригнулись, не розціпились
щоб зуби, якщо ціле те залізо,
якщо й сталь його не ріже, 540 ніж
не може зіпсувати, і сокира не
врубає!”
Ільмарінена дружина, ця
розумна господиня, тих корів з
хліва погнала, стадо пастися
пустила, пастуха пустила
ззаду, щоб ганяв невільник
стадо.
 ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ РУНА
Куллерво жене корови пастись. — Він нарікає на свою долю. — До обіду він витягає з торби хлібину, що
спекла Ільмаріненова жінка. — Ніж його зламався об камінь, що був у хлібині. — Гнів Куллерво. — Він
клянеться помститись. — Крук йому дає пораду, як це зробити. — Куллерво обертає корів на вовків та
ведмедів і з таким дивним стадом повертається додому. — Ільмаріненова жінка іде доїти корів, але
дістається на поталу вовкам та ведмедям.

Куллерво, той син Калерво, хліб сухий бере скотарик 30

положив у клунок страву і
погнав корів болотом, сам пішов
за ними лугом.
А йдучи, він так промовив,
повторив слова печальні: мОх,
нещасне я хлоп’ятко,
наймізерніший хлопчина!
Я куди тепер потрапив?
10 На порожню лиш дорогу,
стерегти хвостів волячих, за
телятами тягтися, тинятися
болотами, по лихих місцях
блукати".
На траві пастух усівся, сів, де
сонечко пригріло, повторив
слова печальні, заспівав пісень
тужливих: "Сяй мені ти, боже
сонце, сяй ти, боже веретенце,
20 ковалевому пахолку, пастухові -
небораці; та не сяй ти ковалеві,
не світи його дружині!
Добре жити господині — хліб
пече собі пшеничний, пироги
собі готує і намащує їх маслом;
і гризе суху скоринку; він гризе
хлібець вівсяний, хліб з
половою він крає, із соломи хліб
жує він, хліб — з сосновою
корою, воду козубом черпає, п’є
її він з-під коріння.
Сонце, пріч сховайсь, пшеничко,
боже верем’я, ти щезни, заховайсь
за сосни, сонце,
40 ти, пшеничко, за лісочок, та за
ялівець колючий, та за вільхові
вершечки, воларя веди додому, де
хліби, де сила масла, щоб він хліб
жував там свіжий, в пирогах щоб їв
начинку!"
Ільмаріненова жінка на той
час, як той Куллерво,
пастушок, співав і кликав,
50 хліб давно вже з маслом
з’їла, хліб шматками їла свіжий,
в пирогах начинку з’їла; для
Куллерво — тільки каша та
капуснячок холодний, де собака
з’їв все сало, вилизав усе вже
чорний,

16 5-162
242
досхочу Рябко нажерся, той Сірко
наївся добре.
З лісу пташка заспівала, із
60 куща — співець-малятко: "Час
уже слузі поїсти, сиротині час
обідать".
Куллерво, той син Калерво,
подививсь на тінь — від сонця і
такі слова мовляє:
"Справді, час би вже поїсти, за
обід пора вже взятись, пошукати
в шайці страви".
Відігнав корів на спочив, щоб
70 заснули на мураві, сам на травці
він усівся, на траві зеленій,
свіжій, зняв він клуночок зі
спини, вийняв хлібець із
торбинки, подививсь кругом і
каже, і такі слова мовляє:
"Часто хліб добрячий зверху і
гладка скоринка верхня, а
всередині — соснина, під
сосниною м’якушка".
80 Він здобув ножа із піхов, щоб
одрізати окрайця, але вперся ніж
у камінь, в каменюку вперся
лезом, аж йому вломилось вістря,
— на шматки розпалось лезо.
Куллерво, той син Калерво,
бачить, що зламався ножик, він
почав тоді ридати і такі слова
мовляє:
"Дорогий мені цей ножик, він
90 один мені був любий —
перейшов мені від батька, був він
власністю старого!
Я зламав його об камінь, об ріняк
він розтрощився, об цей хліб
газдині злої, об лихої баби
хитрість.
КАЛЕВАЛА
Як за глум такий помститись,
100 як віддячити за кпини, як за хліб
той відплатити, що спекла тварюка
злюща?"
Гава крякає із гілки, крук той
кряче-покликає: "Бідний,
пряжко золотая, сину-сирото
Калерво, ти чого так зажурився,
ти чого впадаєш в смуток?
Лісову візьми ти гілку,
110 сук березовий із долу,
зажени корів в болото,
брудноногих у нетечу, та
півстада дай ведмедям, а вовкам
дай решту зжерти.
Позбирай вовків у лісі,
ведмедів табун великий, оберни
вовків на Красьок, а ведмедів на
Строкаток, і на двір жени, як
стадо,
120 мов товар рябий до
хати, відплати за глум
газдині, бабі тій лихій —
за посміх".
Куллерво, той син Калерво,
отакі слова мовляє:
"Почекай, Хіїсі хльорко!
За ножем батьківським плачу, а
сама ти будеш плакать за
корівками своїми".
Виламав з куща він прутик,
130 пагінець той ялівцевий, і погнав
корів в болото, всіх волів жене в
тванюку; дав ведмедям — половину,
другу — дав вовкам великим, із
вовків корів зробив він, і з
ведмедиків — худобу, обернув вовків
на Красьок, а ведмедів — на
Строкаток.
Сонце вже на півдні стало, 140
вже воно іде на вечір,
ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ РУНА
на верхів’я сосен сходить,
час корів уже доїти;
вже пастух мізерний злісний,
Куллерво, той син Калерво,
ведмедів жене додому,
заганя вовків до двору,
він своє навчає стадо
і такі слова мовляє:
"Рвіте стегна господині,
150 прокусіть литки газдині,
як на вас вона погляне,
як нагнеться, щоб доїти".
Він сурму собі справляє
із коров’ячої кості,
сурму з ніжки Туоміккі1,
із стегна від Кірйо2 дудку;
і в сурму заграв Куллерво,
в ріг він засурмив пастуший
на горі при хаті тричі,
160 шість разів — побіля хати.
Ільмаріненова жінка,
коваля дружина гарна,
жде корів із пасовища,
масла літнього бажає;
чує, що болотом ходять,
чує шелест на пісочку,
і такі слова мовляє,
і таку підносить мову:
"Будь уславлений, найвищий!
170 Ріг гуде, надходить стадо;
де взяв наймит ріг пастуший,
змайстрував він з чого дудку?
Чого він сурмить так дуже,
чом так голосно суремить?
Звук мене дере по вухах,
в голові тріщить від нього".
Куллерво, той син Калерво,
отакі слова мовляє:
"Ріг знайшов у твані наймит,
180 виніс дудку з драговини.
Стадо все вже в перегоні,
в загороді вже корови —
16*
243
розклади багаття димне і ходи
корів доїти".
Ільмаріненова жінка кличе,
щоб стара доїла: "Мамо,
вийдіть-но доїти, піклуватись
за худобу, бо мені самій не
можна,
190 помісити треба тіста!"
Куллерво, той син Калерво,
отакі слова мовляє:
"Адже, добра господиня, жінка
та, що розум має, видоїть сама
корівок, сама дбатиме про
статок".
Ільмаріненова жінка розклада
сама багаття і корів іде доїти;
200 оглядає рогатизну і такі
слова мовляє:
"Добре те на позір стадо, колір
статку непоганий — волос в
стада, наче в рися, наче руно те
в овечки, набубнявіло і вим’я,
затужавіли і дійки".
Нахилилася доїти,
молоко цідити сіла,
210 потягла ще раз, ще другий,
хоче ще тягнути втретє; раптом
вовк на неї кинувсь і ведмідь
раптово шарпнув, за литки
вхопив вовчисько, і ведмідь
гризе за п’яти, на литках кусає
м’ясо, і в стегні ламає кості.
Куллерво, той син Калерво
так за глум віддячив бабі,
220 за той посміх і за кпини, за
наругу жінки злої.
Ільмаріненова жінка,
господиня горда плаче і такі
слова мовляє:
244
"Злий скотарю, ти злочинцю,
ти домів пригнав ведмедів
і вовків на двір просторий".
Куллерво, той син Калерво,
їй на це відповідає:
230 "Як пастух — вчинив я гидко,
ти ж погано — як газдиня —
запекла ти в хлібі камінь, в хлібі
кременю уламок, я ножем уперся в
камінь і зламав об кремінь ножик,
ножик батенька мойого, роду
нашого залізо".
Господиня так сказала:
"О пастуше, пастушатко,
240 відміни своє чаклунство і
візьми назад закляття, з пащі
вовка, з лап ведмедя вирятуй мене,
дитинко!
Дам тобі сорочок гарних, дам
штани дорогоцінні, хліб даватиму
із маслом, молока, яке найкраще;
рік ти будеш без роботи, другий
рік задар годуйся.
250 Як мене не порятуєш, не даси
негайно волі, я помру лихою
смертю, в сиру землю я
повернусь".
Куллерво, той син Калерво отакі
слова мовляє:
"Як вже вмерти, так вмирай же, до
загибелі йди швидше!
Під землею буде місце для
померлих, там у Кальми — 260 там
найдужчі в супокої,
КАЛЕВАЛА
найпотужніші — в дрімоті".
Господиня так сказала:
’Укко, мій високий боже, ти напни
свій лук великий, налаштуй оружжя
краще, положи стрілу спижеву на
вогневий лук ізверху; та намір
стрілу вогненну, твердомідну ту
стрільницю, 270 хай перейде попід
пахи і крізь м’ясо на лопатці,
повали Калерво сина, хай впаде
лихий на землю від сталевого
настрілка, від спижевого оружжя".
Куллерво, той син Калерво
сам сказав слова такії:
'Укко, мій високий боже, не
мене врази стрілою,
280 а ’Льмарінена дружину,
що найгірша між жіноцтвом,
поки тут вона на місці, поки
звідси не рушала".
Ільмарінена дружина,
ковалева жінка впала на тім
самім місці мертво, наче
кіптява звалилась, коло хати
простяглася, у дворі тісному
впала.
290 Так та жінка і сконала, так
загинула красуня, що її шукали
довго, сватали шість років
поспіль Ільмаріненові в
радість, тому ковалю на славу.
 ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА РУНА
Куллерво покидає Ільмаріненову хату. — Ільмарінен побивається над тілом покійної жінки. — Куллерво
верстає свою дорогу, нарікає на долю і приймає рішення дістатися в Унтамо, щоб помститися за кривди
своєї родини. — Лісова бабуся дає йому знати, що його батьки ще живі, і показує дорогу, куди треба йти,
щоб знайти їхню домівку. — Куллерво туди прибуває і дається пізнати. - Його мати, зрадівши, що знову
бачить сина, оповідає йому, як її старша дочка таємниче зникла і як померла з невідомої причини.

Куллерво, той син Калерво, серед двору вона впала,

парубок в панчохах синіх,
в гарних кучерях злотистих,
в черевичках шкуратяних,
коваля зібравсь покинуть,
Ільмарінена лишити
перш, ніж буде майстер знати,
що його сконала жінка —
адже буде він журитись,
10 боротьбу почне з Куллерво.
Бавлячись, пішов він звідти, з
хати коваля, веселий, сурмлячи,
іде по лісу, по новім гуляє нив'ї,
болота хитав і землі, і земля
давала відгук на веселу гру
Куллерво, на його безжурні
крики.
У ковальні стало чути —
20 там коваль роботу кинув, вийшов
слухать на дорогу і на двір
пішов дивитись, що за гомін
там, у лісі, на пісках в ріжок хто
грає.
Тут побачив він і правду, що
там трапилось, побачив — долі
жінка розпростерта, там його
красуня впала,
30 на травицю повалилась.
І коваль старий горює, серце
гине од скорботи, цілу ніч
сидів і плакав, і гіркі котились
сльози; чорний сум, неначе
дьоготь, чорний жаль, як те
вугілля.
Куллерво іде все далі, він, як
трапиться, блукає — день іде
похмурим лісом,
40 на землі дерев
Хіїсі; як посутеніло,
на ніч на землі він
там усівся.
На землі сидить сирітка, так,
покинений, міркує:
"Хто мене створив, бідаху, хто
мене зродив такого, щоб
блукав я місяцями попід небом
неосяжним?
Хто у рідний край простує,
50 хто іде в свою оселю, — темний
ліс — його отчизна, на піску —
його оселя; вітер його зігріває,
лазнею буває буря.
Ти ніколи, боже добрий, поки
світа, поки сонця,
246
не роби дитя нещасним, щоб
сиріткою тинялось, щоб жило собі
без батька, щоб без матері
60 лишилось, як мене зробив ти,
боже, як створив мене, бідаху, ніби
чайку в синім морі, ніби качку на
бескеті.
Сонце ластівці сіяє, і блискоче
горобцеві, веселить пташок
воздушних; лиш мені воно не
світить, лиш мені не грає сонце, я
веселощів не маю.
Хто зродив мене, не знаю, хто
70 носив мене у чреві, може качка
перелітна принесла мене в болото
і покинула край моря, там, в
розколині бескету.
Батька змалечку я втратив, ще
дитям позбувся неньки, батько й
мати вже померли, згинула моя
родина; в черевики, вшиті з льоду,
мене взули в чужій хаті та на
ожеледь пустили, на місток
80 хитливий дуже, щоб звалився я в
болото, щоб упав я в гнилу воду.
За життя свого ніколи я в багні
лежать не хочу, як хисткий,
хитливий мостик, наче кладка в
драговинні, я не хочу йти в болото
— адже дві руці я маю, всі п’ять
пальців я згинаю, і підношу десять
нігтів".
Ось йому на гадку спало, в
90 мізку засвітила думка, щоб іти на
двір Унтамо, за батьківський сум
помститись,
КАЛЕВАЛА
за печаль своєї неньки,
100 за своє лихе нещастя.
Він такі слова мовляє:
"Унтамойнене, пожди-но, згубцю
роду мого й плоду, я прийду з тобою
битись, я твою оселю збурю, я
спалю твій двір широкий".
Лісова надходить баба, в синій
сукні та старенька, і такі слова
мовляє,
110 і таку підносить мову:
"Куди йдеш, Калервів сину, де,
Куллерво, поспішаєш?"
Куллерво, той син Калерво, отакі
слова мовляє:
"Ось мені на гадку спало, в голові
засіла думка, — мандрувати на чужину, в
Унтамойнен а оселю, щоб помститись за
смерть батька, 120 за смерть батька й
кров матусі, зруйнувати його хату, двір
на попіл обернути".
Так промовила старенька і такі
слова говорить:
"Не померло ваше плем’я, не
загинув ще Калерво; батько твій
живе ще досі, мати ще твоя
здорова".
"Ти, моя бабусю люба,
130 розкажи мені, кохана,
де живе мій батько рідний, де живе
моя матуся?"
"Там живе твій любий тато , там і
матінка рідненька, там — у стороні
ляпонській, коло рибного ставочка".
"Дорога, кохана бабцю, ти мені
повідай, люба, як мені туди
дістатись,
140 як знайти туди дорогу?"
ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА РУНА
"Ти туди дійдеш, хлопчино, і не
знаючи дороги: ти іди спочатку
лісом, далі берегом повз річки;
так перейдеш день і другий, так і
третій день перейдеш, поверни
тоді на північ, на шляху побачиш
гору, ти піди попід горою, обійди
ліворуч гору; швидко ти до річки
вийдеш, річка ця праворуч буде,
150 берегами помандруєш, до порогів
трьох прибудеш, на кінці коси ти
станеш, на ріжку доволі довгім;
там побачиш ти хатину, на ріжку
— рибальську хату, там живе твій
батько й досі, мешкає там твоя
мати, там і дві твої сестриці,
панни дві прекрасні й гожі".
Куллерво, той син Калерво,
вирушає у дорогу, день іде, іде ще
160 другий, так іде він день ще третій;
повернув тоді на північ, на шляху
гору надибав; він пішов попід
горою, від гори пішов ліворуч,
надійшов тоді до річки, там іде
він краєм річки, лівим берегом
потоку, надійшов до трьох
порогів, і на край коси приходить,
та до самого краєчка, там побачив
він хатину, на ріжку —
170 рибальську хату.
Уступив він до хатини, не
вгадали там Куллерво: "Звідки ти
прибув? З-за моря? Із якої ти
родини?"
180
247
"Не вгадаєте ви й сина, я
дитина ваша рідна; бо мене
мужі Унтамо відвели колись від
роду: ростом був я, мов
мізинчик, мов матусі
веретенце".
Спершу так сказала мати, 190
так промовила старенька: "Бідний
сину, мій коханий, бідна пряжко
золотая, так з живими ти очима
перейшов незнані землі, я ж ридала
за тобою мов за мертвим, лила
сльози. Мала я синочків двоє, дві
дочки я мала гожі; заподілося з них
двоє,
200 старших двоє діток згибло
— на війні пропав синочок,
доня згинула без вістки; це
синочок повернувся, донька ще
не повернулась".
Куллерво, той син Калерво,
так спитав своєї неньки:
"Але де вона поділась, де моя
сестра загибла?"
Мати так сказала слово
210 і таку підносить мову:
"Ось куди вона поділась, ось де
згинула сестричка — йшла по
ягоди до лісу, під горою по
малину, там та курочка
поділась, швидко пташка там
сконала, там без вісточки
пропала, смерть забрала там
сердешну.
За дочкою хто нудьгує?
220 Та ніхто, лиш рідна мати —
скрізь вона дочки шукає, мати
все до неї рветься; так пішла і
я, небога, відшукати хтіла
дочку:
248
як ведмідь, я бігла лісом, наче
видра, бігла гаєм, день
шукала, день і другий, третій
день її шукала, а на третій
день надвечір вийшла я,
230 нарешті, вище, на горі
високій стала, на самім шпилі
високім; там свою дочку я
звала, там мандрівниці
шукала: "Де ти, донечко
кохана,
КАЛЕВАЛА
повернись додому швидше!"
Так свою гукала доню, за
пропалою вбивалась; гори
так відповідали,
240 відповіли так діброви:
"Не гукай своєї доні, не
шукай її уголос, бо ніколи аж
довіку і вовік вона не зможе
бути в материній хаті, бути в
пристані отецькій".
ТРИДЦЯТЬ П’ЯТА РУНА

Куллерво пробує жити статечно в батьківській хаті, але незабаром його лиха вдача бере гору; він все
ламає, до чого доторкнеться. — Батько йому радить подорожувати. — Куллерво вирушає в мандри,
здибує дівчат і запрошує їх до себе в сани. — Всі відмовляються. — Він одну бере живосилом і гвалтує.
— З’ясовується, що ця дівчина його рідна сестра. — Розпач і трагічна смерть знеславленої дівчини. —
Куллерво вертається додому, оповідає матері про свій гидкий вчинок, потім каже, що позбавить себе
життя. — Мати умовляє його покинути свій намір, просить його податися на пустку і там оплакувати
свій злочин. — Куллерво, навпаки, хоче залишитися серед людей, почати бої з Унтамо і помститись,
нарешті,
за лихо, яке той накоїв його родині.
Куллерво, той син Калерво, ти й облавків не зламаєш".
парубок в панчохах синіх, з того Куллерво, той син Калерво, став
часу поселився під батьків гребти з усії сили, з молодим
щасливим дахом, та не став він потяг завзяттям;
розумнішим, мужа розуму не 30 він зламав облавки в човні,
мавши, бо на добре не навчали, ялівцеві в човні ребра, весь
колисали зле в колисці, виховач осиковий кораблик.
був нерозумний, колисач дурний Вийшов глянути Калерво і такі
був зовсім. слова мовляє:
10 Взяв той хлопець працювати, "Ти гребти нездатний зовсім, ти
брав усяку він роботу — рибу зламав облавки в човні, ялівцеві
лагодивсь ловити, розставляти його ребра, весь осиковий
снасть рибацьку, і такі слова кораблик. Пожени у невід рибу,
мовляє, так, весло тримавши, 40 може, в тім ти будеш
каже: ліпший".
"Чи тягти щодуху невід, чи Куллерво, той син Калерво,
веслом гребти щосили, чи взявся гнати рибу в невід, рибу
тягти мені помалу, веслувати ту жене і каже, отакі слова
скільки треба?” мовляє:
20 Від стерна сказав господар, він "Чи цілим плечем робити, і як
такі слова мовляє: муж ту рибу гнати, чи погнати
"Хоч потягнеш ти щосили, хоч обережно, гнати стільки, скільки
гребтимеш якнайдужче, ти і треба?"
човна не розіб’єш, І відмовив невідничий:
50 "Щоб була то за робота,
250
як не гнати на всю силу,
мужа повною снагою”.
Куллерво, той син Калерво
всім плечем погнав тут рибу,
мужа повною снагою, обернув
на кашу воду, розтріпав на
мотлох волок і зробив ту рибу
слизом.
Вийшов глянути Калерво, і
60 такі слова мовляє:
"Ти не здатний гнати рибу,
розтріпав на мотлох волок,
поплавці розбив на друзки,
розскепав клини на скіпки;
спроможись хоч на податок,
йди-но гроші заробляти! Може,
ти в дорозі кращим, може,
розумнішим станеш”.
Куллерво, той син Калерво,
70 парубок в панчохах синіх, в
гарних кучерях злотистих, в
шкуратяних черевичках, взявсь
податків добувати, спромагатися
на гроші.
Заплатив усі податки, землі
овочем сплативши, він в своїх
санках усівся, взявши місце на
сидінні, і додому собі їде, в
свою сторону мандрує.
80 Гучно сани поскрипіли,
переміряли в дорозі
Вейнемейнена галяви та облоги
за полями.
І біжить дівча назустріч,
злотокоса йде на лижах, в
Вейнемейненовім полі, на
неораних полянах.
Куллерво, той син Калерво,
там санками зупинився, став до
90 дівчини мовляти, так,
запрошуючи, каже:
КАЛЕВАЛА
"Увійди, дівчатко, в сани,
відпочинь отут на хутрі!"
На бігу дівчина мовить,
ковзаючи, так сказала: "Смерть
тобі у сани сяде, там хвороба
відпочине".
Куллерво, той син Калерво,
100 парубок в панчохах синіх,
батогом коня ударив, нагаєм отим
перлистим; хутко він верста дорогу,
сани на снігу скрипочуть; він
полинув дуже бучно, сквапно їде він
шляхами, на морів блискучі кряжі, в
крижанім широкім полі.
Аж дівчина йде назустріч, 110
бреде снігом в черевичках, на морів
блискучих кряжі, в крижанім
широкім полі.
Куллерво, той син Калерво,
зупинив коня сквапливо, рот
стулив якмога краще, мовив
дівчині звичайно:
"Ти сідай, красуне, в сани,
їдьмо, дівчино, зі мною".
Дівчина у черевичках
120 так на відповідь сказала:
"Хай Туоні сяде в сани,
Мана хай з тобою їде".
Куллерво, той син Калерво,
парубок в панчохах синіх,
батогом коня ударив, канчуком
затяв перлистим; кінь полинув
прудко шляхом і скриплять в
дорозі сани; бучно він верста
дорогу,
130 по дорозі виміряє
Похйоли піски безплодні, темні
сторони ляпонські.
Аж дівчина йде назустріч у
цинованих оздобах, —
ТРИДЦЯТЬ П’ЯТА РУНА
Похйола навкруг піщана,
темні сторони ляпонські.
Куллерво, той син Калерво,
віжками коня затримав,
рот стулив якмога краще,
140 мовив дівчині уклінно:
"Ти сідай, дівчатко, в сани, тут,
красунечно, під хутро — поїси
зі мною яблук, погризеш моїх
горішків".
Так дівчина відповіла у
цинованих оздобах:
"Я плюю тобі на сани, я плюю
на них, нещасний; під твоїм
накриттям — холод, 150 у санках
твоїх — гидотно".
Куллерво, той син Калерво,
парубок в панчохах синіх,
підхопив дівчину в сани,
притягнув її до себе, садовить в
санках на хутрі і на спід під
накрив тягне.
Гнівно мовила дівчина у
цинованих оздобах: "Відпусти
мене з сидіння,
160 з рук пусти мене, дитинку,
щоб ледачих слів не чула, щоб
прохань дурних не чула; а як ні
— санки зламаю, виб’ю довгі
боковини, розвалю на друзки
сани, на тріски строщу
брусочки".
Куллерво, той син Калерво,
парубок в панчохах синіх, відчинив
з грошима скриню 170 і підняв
строкате віко, показав їй своє срібло,
розстелив хустки барвисті, з краєм
золотим панчішки і сріблом обкутий
пояс.
Дівчину те злото надить,
хустка їй думки міняє,
251
їй срібло несе погибель, її
мислі нищить злото.
Куллерво, той син Калерво, 180
парубок в панчохах синіх, взявся
дівчину голубить, гладить він її,
лоскоче, в одній руці віжки в нього, а
в другій — дівочі груди.
Знемагає він дівчину у
цинованих оздобах під тим
накривом блискучим, на рябім
звірячім хутрі.
Вже їм бог послав світанок,
190 вже він день їм вислав другий;
дівчина його спитала і такі слова
мовляє:
"Із якої ти родини, із якого
роду, смілий?
З роду, певно, не малого, батько
твій значний, напевно".
Куллерво, той син Калерво,
отакі слова мовляє:
"Рід у мене не великий,
200 не великий, не маленький,
отакий собі середній — я
нещасний син Калерво, син
Калерво нерозумний, син його
дурний я дуже; звідки ж ти,
дівчатко, родом, із якої ти
родини, певно, з роду немалого,
батько твій значний, напевно?"
Так дівчина відповіла
210 і такі слова мовляє:
"Рід у мене не великий, не
великий, не маленький, отакий
собі середній — Калерво я бідна
доня, я дівчина нерозумна, я
дурне дівчатко дуже.
Як дитиною була я, в хаті, в
любої матусі,
252
в ліс по ягоди пішла я,
та під гору по малину;
я збирала полуниці,
під горбком малину брала,
я збирала день, заснула,
день збирала, день ще другий,
і, нарешті, вже на третій
не знайшла додому стежки,
далі в ліс дорога слалась,
в гущину стежки лежали.
Там я плакала, сиділа,
230 день я плакала, день другий, і,
нарешті, вже на третій — вийшла
я на гору вище; на горі високій
стала, там я кликала й кричала; ліс
мені зелений мовить, і горби
відповідали:
"Не гукай, дурне дівчатко, не
покликуй нерозумно, бо твого не
чути згуку,
240 він додому не доходить".
Третій день я йшла й четвертий,
п'ятий день блукала й шостий — я
наважилася вмерти, я погибелі
шукала, та не згинула, не вмерла,
бідна, не запропастилась.
Якби вмерла я, бездольна, якби
згинула, слабенька, то на другий
рік, можливо,
250 чи на третє, може, літо,
зеленіла б, як травиця, зацвіла б,
немов та квітка, вийшла б ягідкою
вгору, камінки б червоні вийшли; я
б страхів цих не зазнала, не
дізнала б я неслави".
І заледве це сказала,
ледве мовила це слово,
як і вискочила з саней,
260 хутко кинулася в річку,
КАЛЕВАЛА
просто в піну водоспаду, в
закипаючу безодню; там кінець
собі дістала, відшукала там
погибель, спокій — в стороні
Туоні, супокій — на дні
потоків.
Куллерво, той син Калерво, з
саночок сквапливо вийшов,
починає плакать гірко,
270 дуже гучно голосити:
"Я в житті своїм нещасний, і
жахлива в мене доля; я свою
сестрицю рідну, дочку неньчину
знеславив! Горе рідному отцеві,
горе матінці старенькій; нащо мене
годувала, нащо в світ мене пустила,
бо я мав би за найкраще 280 не
рости і не родитись, не родитись в
цьому світі, на землі не об'являтись;
не вчинила смерть, як треба, і не те
творила слабість, що мене не
умертвила, як пожив я лиш дві
нічки".
Він хомут ножем розрізав,
ріже він тверде реміння, на
коня притьма сідає,
290 білолобцеві на крижі,
поспішає він додому! Небагато
переїхав, в батьків двір він
заїжджає, приїздить на
перелісся.
Там була на дворі мати.
"Мати рідна і кохана!
Якби ти мене, рідненька,
як на світ я народився, в
димній лазні положила,
300 двері міцно зачинила, у
диму б там задушила, і на
другу ніч забила
ТРИДЦЯТЬ ГГЯТА РУНА
в ліжником і пелюшками,
та мене б там утопила,
в піч би кинула колиску,
на вогні б її спалила!
На селі тоді спитали б:
"Чом нема колиски в хаті,
лазня замкнена — чому б то?"
310 Ти тоді їм так сказала б:
"Я спалила ту колиску,
її в піч я швиргонула,
в лазні зерна проростають,
в них собі готую солод".
Спершу мати поспитала,
та старенька у сивинах:
"Що з тобою, мій синашу,
що за диво ти говориш?
Наче ти з Туоні вийшов,
320 наче з Манали звільнився?"
Куллерво, той син Калерво,
промовля слова такії:
"Диво скоїлось нелюдське,
утворилося злочинство —
я мою сестрицю рідну,
доню неньчину знеславив.
Як сплатив я всі податки,
всю віддав потрібну плату,
я, було, дівча надибав
330 і голубив ту дівчину;
то була моя сестриця,
неньки рідної дитина.
Смерть свою вона дістала, вже
знайшла свою погибель в
страшних нуртах водоспаду, в
тому вирі, що клекоче; я не можу
зміркувати,
253
зрозуміти і збагнути,
де б собі знайшов кінець я,
340 де б я смерть знайшов, нещасний чи
в страшній у вовчій пащі, чи то в
роззіві ведмедя, чи в кита великім
чреві, чи в зубах лихої щуки?"
Мати так на це мовляє:
"Не шукай, синочку, смерті в
пащі у страшного вовка, в зіві
лютого ведмедя, в животі кита
великім,
350 ні в зубах лихої щуки.
Не мала коса Суомі, сторона
широка Саво1, щоб сховати
вчинок мужа, щоб покрити там
злочинство; на шість літ
укритись можна, навіть
поспіль аж на дев'ять; час
дарує спокій мужу,
втихомирять літа горе".
Куллерво, той син Калерво,
360 отакі слова мовляє:
"Не піду я, щоб ховатись, щоб
від сорому тікати, а піду я в
пащу смерті, я піду до брами
Кальми, на великі бойовища,
де хоробрі вої б'ються, на
ногах стоїть ще Унто, не
загинув осоружний.
Я не відомстив за батька і за
неньчині страждання, я й за
інше не помстився, — за свої
нестерпні муки".
 ТРИДЦЯТЬ ШОСТА РУНА
Куллерво готується до помсти. — Мати силкується спинити його, вказуючи небезпечності, які
загрожують йому, покликаючись на його прив'язання до своєї родини. — Її заходи марні. — Куллерво
вирушає в дорогу. — У дорозі доходить до нього звістка, що померли його батько, брат і сестра. — Ця
звістка його не зворушила, він іде далі. — Його мати також помирає; він її оплакує, але не кидає наміру
помститись Унтамо.
— Нарешті він прибуває в край Унтамо і там винищує всіх людей, всі хати обертає на попіл. — Потім він
повертається до батьківської хати, що стоїть пусткою. — Він виливає свій жаль. — Йому являється мати.
— Він іде на полювання, але прибувши до місця, де він згвалтував сестру, добуває меча і, сказавши
останню промову до смертного оружжя, забиває себе.
Куллерво, той син Калерво, там, де крукова оселя, де
парубок в панчохах синіх, ріллю ті гави орють; а впаду
хоче рушити війною, на бойовищі,
він налагодивсь до битви, 30 у баталії хоробрих; добре
нагострив меча і списа, згинути на полі, як бряжчать
вістря обернув на жало. мечі — померти, гарна військова
І тоді сказала мати: недуга, воїн швидко помирає,
"Не ходи, синочку любий, він відходить, не болівши, не
не ходи туди війною, марнівши, світ лишає".
10 де мечів залізних сила! Ці слова мовляє ненька:
Хто воює без причини, хто став "Якщо ти умреш у битві,
зопалу до бою, той життя в війні хто дасть батькові підмогу,
загубить, той погине сам у битві, 40 хто побуде при старому?"
від меча той смерть знаходить, Куллерво, той син Калерво,
той конає від заліза. отакі слова мовляє:
Чи козою в бійку їдеш, чи на "Хай помре він на прогоні, хай в
бій ти цапом рушиш, і коза дворі життя кінчає!"
побита буде, "Хто дасть матері заслону, хто
20 і впаде той цап негайно, лишиться при старенькій?"
псом повернешся додому, "Хай на снопі помирає, у
жабою по битві станеш". кальнім хліві хай гине!"
Куллерво, той син Калерво, "Хто ж побуде коло брата, 50
отакі слова мовляє: як його зуспіє горе?"
"Не впаду я на болоті, на пісках "Хай занудиться у лісі, хай він
не повалюся, звалиться на полі!"
ТРИДЦЯТЬ ШОСТА РУНА
"При сестрі твоїй хто буде,
як надійде зла година?"
"При колодязі хай гине,
на тій стежці, що до пральні!"
Куллерво, той син Калерво,
з хати поспіхом береться
і до батька так мовляє:
60 "Ну, старий, бувай здоровий! Чи
за сином ти заплачеш, як почуєш,
що помер я, чи в сім'ї я не лічуся, чи
з родини зовсім вийшов?"
І промовив батько слово: "За
тобою не заплачу, як почую, що
помер ти; буде другий син у мене,
що від тебе кращим буде 70 і за тебе
розумнішим".
Куллерво, той син Калерво,
промовля слова такії:
"Таж і я не буду плакать, як
почую, що помер ти; я собі
збудую батька — голова
камінна буде, з глини рот, з
журавин очі, борода — сухе
бадилля, ноги — штурпаки
вербові,
80 м'ясо — дерево трухляве".
Та й до брата він мовляє:
"Прощавай, мій любий брате!
Чи за братом ти заплачеш, як
почуєш, що помер я, чи в сім'ї я
не лічуся, чи пропав з родини
зовсім?"
Брат йому промовив слово:
"За тобою не заплачу, як почую,
що помер ти;
90 я собі добуду брата,
буде він від тебе кращим, вдвічі
розумнішим буде".
Куллерво, той син Калерво,
промовля слова такії:
255
"Таж і я не буду плакать, як
почую, що помер ти; я собі збудую
брата — голова — камінна буде, з
глини рот, з журавин очі, 100 борода
— сухе бадилля, ноги — штурпаки
вербові, м'ясо — дерево трухляве".
Далі він сестрі мовляє:
"Прощавай-но, сестро люба!
Чи по братові заплачеш, як
почуєш, що помер я, чи в сім'ї я
не лічуся, чи пропав з родини
зовсім?"
Так промовила сестриця:
110 "За тобою не заплачу, як
почую, що помер ти — я собі
дістану брата, буде він від тебе
кращим, ще й багато
розумнішим".
Куллерво, той син Калерво,
промовля слова такії:
"Таж і я не буду плакать, як
дізнаюсь, що ти вмерла; я собі
сестру змайструю — 120 голова —
камінна буде, з глини рот, з журавин
очі, і сухе бадилля — волос, із
квіток болотних вуха, із гілок
кленових тіло".
Тут він матері промовив:
"Мати рідна і кохана, ти в собі
мене носила, ти мене ходить
навчала, чи за сином ти
заплачеш,
130 як почуєш, що помер я, чи
в родині я лічуся, чи пропав з
родини зовсім?"
Мати це сказала слово і таку
підносить мову:
"Ти моїх думок не знаєш, серця
ти мого не знаєш;
256
гірко, гірко я заплачу,
як помреш ти, мій синочку,
із лічби людей відійдеш,
140 в нашому роду не будеш; я
заллю слізьми хатину, на мостах
струмочки будуть, я на вулицях
поплачу, я в хліві від сліз зігнуся,
розтоплю я сніг сльозами,
розм'якшу слізьми я землю, і
земля зазеленіє, по траві струмки
поллються.
Як я плакати втомлюся,
150 як я зможусь голосінням, я
ридатиму прилюдно, в лазні тихій
я поплачу, всі лавки, помости,
дошки, підпливуть слізьми
моїми". Куллерво, той син
Калерво, парубок в панчохах
синіх, бавлячись, пішов до бою,
йшов він з погуками в битву, йшов
ланами й болотами,
160 тупотів він по зарінку,
шелестів, травою йдучи, шамотів
в сухих зелинах.
Вслід за ним пішла відомість,
слуху досягла новина:
"Вже сконав, помер твій батько,
відійшов старий навіки; йди
додому подивитись, як померлого
ховають!"
Куллерво, той син Калерво,
170 так на відповідь мовляє:
"Як сконав — сконав навіки; дома
знайдеться шкапина, щоб везти
його до ями, опустити в надро
Кальми!"
Шелестячи, йде болотом і гуде,
полями йдучи; у тропу приходить
звістка, слуху досягла новина:
КАЛЕВАЛА
"Братик твій помер недавно,
180 відійшла батьків дитина; йди
додому подивитись, як померлого
ховають!"
Куллерво, той син Калерво,
так на відповідь мовляє:
"Як сконав — сконав навіки;
огир знайдеться на стайні, щоб
везти його до ями, опустити в
надро Кальми!"
Шелестячи, йде болотом, 190
у ріжок по лісі трубить; у тропу
приходить звістка, слуху досягла
новина:
"Вже твоя сестра померла, вже
батьків сконала доня, йди
додому подивитись, як
покійницю ховають!"
Куллерво, той син Калерво,
так на відповідь мовляє:
"Як сконала, так сконала,
200 дома є у нас
кобила, щоб везти її
до ями, опустити в
надро Кальми!"
По стерні іде, радіє,
шелестячи, йде лугами, у сліди
надходить чутка, слуху досягла
новина:
"Мати вже твоя сконала, твоя
ненька з добрим серцем, йди
додому подивитись,
210 як покійницю ховають!"
Куллерво, той син Калерво,
отакі слова мовляє:
"Горе бідному синкові, вже моя
сконала мати, що мені стелила
постіль, гаптувала покривало,
що махала мотовилом, що
вертіла веретенцем; я ж не
бачив, як вмирала,
220 як душа із неї вийшла,
ТРИДЦЯТЬ ШОСТА РУНА
може, з холоду сконала,
може, з голоду померла!
В хаті вмерлую обмийте,
добрим милом і водою,
обгорніть в хустки шовкові,
положіть в лянному вбрані,
відвезіть її на цвинтар,
опустіть на лоно Кальми,
з жалібним везіте співом,
230 опускайте з голосінням; я
не можу повернутись, бо не
скараний Унтамо, не загинув
мій противник, ще живе
злочинець лютий".
Шелестить, іде до бою, як
звитяжник до Унтамо, і такі
слова мовляє:
'Укко, мій високий боже, меч
подай мені найліпший,
240 дай мені добренне лезо,
щоб боролося з юрбою, проти
сотні щоб стояло".
Він знайшов меча до мислі,
він набув добренне лезо, він
юрбу мечем стинає, витинає рід
Унтамо, в попіл хати обертає,
лиш самий зістався порох, лиш
— каміння коло печі,
250 горобини — під барканом.
Куллерво, той син Калерво,
повернув до свого краю, йшов
до батькової хати, на лани
свого старого, а знайшов
порожню хату, увійшов, неначе
в пустку — нема кого
пригорнути, нема кому рук
подати.
До вугілля руку суне,
260 аж вугілля вже холодне,
через те він і довідавсь, що
його сконала мати.
17 5-162
257
Приложив до печі руку, захололо
там каміння, через те він і
довідавсь, що сконав його вже й
батько.
На поміст він озирнувся — на
помості скрізь безладдя, через те
він і довідавсь,
270 що його сестра померла.
Він пішов відтак на пристань, на
вальцях не видко човнів, через те
він і довідавсь, що нема на світі й
брата.
Гірко плакати узявся,
переплакав день, і другий, і такі
слова мовляє:
"Добра матінко, рідненька,
що ти синові лишила,
280 як жила на цьому світі?
Ти, матусенько, не чуєш, як тобі
стаю на очі, як на бровах
убиваюсь, як тужу на твоїм тім’ї!"
У труні збудилась мати, з
домовини відповіла:
"Чорний пес тобі лишився, щоб ти
з ним блукав лісами; ти візьми його з
собою 290 і мандруй з ним ген
поліссям — йди на той бік в нетрі лісу,
до тих лісових дівчаток, до двора
дівчат блакитних, на край замку
лісового; пошукаєш ти там хліба,
милостині там попросиш".
Куллерво, той син Калерво, пса
узяв, до лісу рушив; йде дорогою
все далі,
300 перейшов лісові нетрі,
перейшов він іще трохи —
невеличкий перемежок, і
дійшов до того лісу, на оте
страшенне місце,
258
де він дівчину підмовив,
де свою сестру знеславив.
Плаче там і луг прекрасний,
плаче жалібно й діброва,
молода сумує травка,
310 на піску квітки зітхають, що він
дівчину знеславив, знапастив
матусі доню; молода трава не
сходить, на піску квітки не
вийшли, не зросли на тому
місці, там, де скоїлось
злочинство, де він дівчину
знеславив, згвалтував дочку
матусі.
Куллерво, той син Калерво,
320 меч гостренний витягає,
повернув до себе лезо, так меча він
запитався, його волі він довідавсь —
чи не хоче те оружжя м'ясо грішне
шматувати і напитись злої крові.
Добре меч вгадав ту думку,
він почув бажання мужа,
відповів слова такії:
330 "Та чому б не побажав я м’ясо
грішне шматувати і напитись
злої крові,
КАЛЕВАЛА
як вбиваю і безгрішних, як п’ю кров
із неповинних?"
Куллерво, той син Калерво,
парубок в панчохах синіх
рукоять меча встромляє в
землю, наставляє груди, на
жало на вістря гостре,
340 на свій меч він навалився,
похопивсь назустріч смерті і
сконав на тому вістрі.
Ось як парубок загинув, ось
такий кінець Куллерво, оттаке
сконання мужа, смерть
безщасного героя.
Чує старий Вейнемейнен,
звістку про ту смерть він чує, як
життя скінчив Куллерво, 350 і такі
слова мовляє:
"Не давай, прийдешній люде,
діточок на виховання недотепам
безрозумним, не давай в чужу
колиску — зле діток глядіти
будуть, колисать не так, як
треба; дурнями ті діти будуть,
нетямущими — навіки, хоч
постаріють од віку,
360 хоч подужчають на тілі".
 ТРИДЦЯТЬ СЬОМА РУНА
Ільмарінен гірко побивається за жінкою. — Він прагне викувати собі іншу дружину з золота і срібла. —
Його заходи в цій справі. — Витягам з горна своє кування, Ільмарінен викін'іує твір. — Він укладає
створену статую на ліжко, лягає побіч неї, але не може стерпіти холоду, що йде від металу. — В розпуці
він іде до Вейнемейнена, пропонує йому викувану жону. — Співотворець не хоче її брати, він заповідає,
щоб жоден співець не шукав собі ніколи жінки з золота і не залицявся ніколи до жінки зі срібла.

Кожен вечір Ільмарінен І на той час дуже часто,

тяжко тужить за жоною:
уночі він сну не має,
вдень не їсть, а тільки плаче,
рано-вранці він голосить,
день настане, він зітхає,
бо нема його дружини,
бо його красуня вмерла;
вже до молота рукою
10 доторкнутися не хоче,
не чутно його кування,
не чутно — вже цілий місяць.
Так промовив Ільмарінен:
"Горе хлопцеві-бідасі,
жити й бути як, не знаю;
чи сиджу, чи сплю ночами,
важко все, думки тікають,
пропадає моя сила.
Я нудьгую вечорами,
20 і буває важко вранці,
а вночі буває гірше,
і найгірше — як прокинусь;
я не жду, як перше, ночі,
не шкода вставати вранці —
день чи ніч — яка різниця?
За красунею вбиваюсь,
за коханою жоною,
за чорнявкою сумую.
30 як лежу я на перині, сни
опівночі я бачу; дурно я
ловлю рукою, дурно милої
шукаю помацки побіля
себе".
Жив без жінки Ільмарінен і
постарівсь без дружини; два-
три місяці він плакав, плакав і
четвертий місяць; взяв він
золота із моря,
40 срібла взяв з морських потоків,
нагромадив древа в купу, разів
тридцять за ним їздив, на вугілля
палить древо, положив вугілля в
горно.
Взяв він золота немало,
срібла підібрав уламок — на
вагу з ягня осіннє, наче те
зайча завбільшки; кинув
золото топитись,
50 в горно він і срібло кинув; в міхи
дмухати поставив слуг, робітників
щоденних.
Дмухають недбалі слуги,
тиснуть наймити щосили,
руки в них без рукавичок,
плечі в них так само голі.

17*
260
Сам коваль той Ільмарінен вугілля
перегортає, щоб із золота дружину,
зі срібла жону зробити.
60 Зле ті слуги дмуть в жарини,
наймити працюють мляво.
Сам коваль той Ільмарінен в горно
дмухати приходить — раз дмухнув,
дмухнув ще вдруге, але аж за
третім разом подививсь на спід у
горно, аж на дно жаркої печі, що
там твориться в тім горні, що з того
вогню виходить.
Ось вівця із печі вийшла і
70 метнулася із горна; золоте й
спижеве руно, є ще й срібне
волосіння. Втішилися всі, зраділи,
— Ільмарінен не радіє.
І промовив Ільмарінен:
"Це лиш вовкові потрібне!
Я хотів жони зі злота, срібної хотів
дружини".
І коваль той Ільмарінен
швиргонув вівцю до горна, і додав
80 ще більше злота, і срібла туди
докинув, ставить наймитів до праці
— слуг, робітників щоденних.
Дмухають дбайливо слуги,
жваво наймити працюють; руки в
них без рукавичок, плечі їхні також
голі.
Сам коваль той Ільмарінен вугілля
перегортає, щоб із золота дружину,
зі срібла жону зробити.
90 Зле ті слуги дмуть в жарини,
натискають дуже мляво.
Сам коваль той Ільмарінен в горно
дмухати надходить —
КАЛЕВАЛА
дме він раз і дме ще вдруге,
100 але аж за третім разом
подививсь на спід у горен, аж на
дно жаркої печі: що там твориться
в тім горні, що з того вогню
виходить.
Із вогню біжить лошатко, до
міхів воно надбігло, злотогриве,
срібноглаве — мідяні дзвінкі
копита.
Геть усі зраділи з того,
110 Ільмарінен не радіє.
І промовив Ільмарінен:
"Вовк цього міг сподіватись!
Жінки хтів я золотої, срібної
хотів дружини".
І коваль той Ільмарінен
швиргонув лошатко в горно, додає
ще більше злота і срібла ще
докидає, ставить наймитів до міху
—
120 слуг, робітників щоденних.
Дмухають потужно слуги,
наймити працюють жваво,
руки в них без рукавичок,
плечі в них так само голі; сам
коваль той Ільмарінен вугілля
перегортає, щоб із золота
дружину, зі срібла жону
зробити.
Зле ті слуги дмуть в жарини, 130
наймити беруться мляво; сам коваль
той Ільмарінен в горно дмухати
надходить — раз дмухнув, дмухнув ще
вдруге, а на третій раз, нарешті,
подививсь на спід у горен, аж на дно
жаркої печі, що там твориться в тім
горні, що з того вогню виходить.
З горна дівчина виходить,
140 дівчина, сяйниста врода,
ТРИДЦЯТЬ СЬОМА РУНА
срібноглава, алатокудра,
стан тонкий, чудово-дивний,
так що й людям стало страшно —
Ільмарінен не боїться.
Взявсь робити Ільмарінен,
взявсь доковувати постать;
він кував, не спавши ночі,
вдень кував без відпочинку;
ноги він зробив дівчині,
150 ноги їй зробив і руки, але ж та
нога не ходить, а рука — не обіймає.
Дівчині він робить вуха,
та вони не можуть чути; він
уста зробив їй гарні, мов
живі, зробив очиці, та уста
не розмовляють, не
блищать чуттями очі.
І промовив Ільмарінен:
160 "Те дівча було б прекрасне, як
здоліло б розмовляти, якби гріло
почуттями.
Він поніс красуню панну
на свою м’яку перину, та на
подушки високі, на свою
шовкову постіль.
Ось коваль той Ільмарінен
в лазні напалив, як треба,
положив у лазні мило 170 і зв’язав
гіллястий віник.
Діжки три води приніс він,
щоб та зяблиця купалась,
подорожник щоб обмився,
жужелицю змив на злоті.
Досхочу коваль там мився,
залюбки він там купався,
побіч дівчини приліг він на
пуховицю м'якеньку, на своє
сталеве ліжко,
180 що залізнії підпори.
Аж коваль той Ільмарінен
загадав на першу нічку
261
ліжників принести купу
і хусток лічбу велику, два
чи три ведмежих хутра,
ліжників п’ять-шість
суконних, щоб лягти з
жоною спати, з золотим
обличчям поруч.
З того боку йому тепло,
190 де він ліжниками вкритий,
але з того, де дружина, де
лежить та золотая, звідти
холодом лиш віє, звідти йде
мороз страшенний, бік отой вже
леденіє, вже твердіє, як той
камінь.
І промовив Ільмарінен: "Панна
ця — мені завада; відвезу її до
Вейно,
200 Вейнемейнену в дарунок,
хай йому жоною буде, сяде хай
курча на лоні".
Панну він привіз до Вейно. Як
прийшов туди, промовив, говорив
таке він слово: "Вейнемейнене
старенький, ти візьми красуню-
панну, дівчину мою статурну, рот у
неї не широкий 210 не широкі надто
й лиця".
Старий певний Вейнемейнен,
як ту статую побачив, як на
золото поглянув, отакі слова
мовляє:
"Ти оце привіз навіщо, золотий
оцей дивогляд?"
Ільмарінен так мовляє:
"Щоб ти мався щонайкраще, я
привіз тобі дружину,
220 цю куріпочку на лоно".
Мовить старий Вейнемейнен:
"О ковалю, любий брате, кинь в
огонь оце творіння, і накуй
речей всіляких,
262
або одвези в Росію, —
хай потужні в бойовищах,
на війні її здобудуть.
Ще ніхто у нас не важивсь,
і мені також не личить,
230 брати дівчину зі злота,
брати срібну наречену".
Заказав тут Вейнемейнен, не
дозволив друг потоків,
поколінням тим, що будуть,
тому родові, що сходить, щоб не
кланявсь перед злотом і перед
сріблом не падав.
КАЛЕВАЛА
Він такі слова мовляє і
таку підносить мову:
240 "Діти бідні, подивіться, ви,
на вирості герої, якщо тільки вам
до тями зрозуміти те, що раджу
— стережіться, поки віку, поки
сяє місяць в небі, сватать дівки
золотої, брати дівчини зо срібла
— злото має блиск холодний, 250
дихає морозом срібло!"
ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМА РУНА
Ільмарінен приїжджає до Похйоли, щоб там знайти собі дружину. — Льовхі не віддає за нього другої
дочки. — Дівчина і собі не хоче йти слідами своєї сестри. — Ільмарінен бере її силоміць, кладе в сани і
їде додому. — Лемент дівчини в дорозі. — Прибуття до села, де вони спиняються на ночівлю. —
Зможений

Ільмарінен засинає твердим сном. — Дівчина використовує цей час, щоб його зрадити. — Гнів
Ільмарінена. — Чарівними словами він обертає її в чайку. — Вейнемейнен випитує коваля про новини з

Покидає Ільмарінеи, сам сказав слова такії:

той коваль одвічний, майстро,
золоту подобу жінки,
молоду жону срібляну;
на коня надів він збрую,
він запріг його в саночки,
сам на сани він сідає,
умостився на сидінні;
він поклав помандрувати,
10 і таке на думці мав він, щоб на
Похйолі посватать півночі
доньку молодшу.
Іде він денну дорогу, а відтак
ще Іде другу, — а на третій
день, нарешті, в Похйоли
дворище в’їхав.
Льовхі, півночі газдиня,
там була надворі саме,
промовляти починає,
20 взяла коваля на розпит: чи її
дитині добре, чи гаразд їй
там живеться з чоловіком у
свекрухи як газдині і
невістці.
І коваль той Ільмарінен
журно голову понурив,
шапка збочилася набік,
"Не питайся, люба тещо,
30 не бери мене на розпит, чи
живеться добре доні, чи гаразд
їй там живеться!
Смерть її схопила раптом, їй
кінець прийшов зненацька; в
землю ягідку сховали, і поклали
на пісочок, чорнокучерну — під
стебла, і сріблясту — під
травицю; я по твою другу
доньку,
40 по дівча прийшов молодше;
ти віддай дівчину, тещо,
відпусти ти другу доньку в хату
першої дружини, на ослін
сестри-небоги!"
Льовхі, півночі газдиня, отакі
слова мовляє:
"Зле давніше я вчинила і
зробила я недобре, що
дала тобі дитину,
50 донечку тобі вручила, щоб
умерла молоденька, щоб
загинула та квітка, наче в пащі
злого вовка чи в страшній
ведмежій пельці.
264
Другої доньки ніколи
не віддам за тебе, майстре,
щоб змивала з тебе сажу,
чорну кіптяву й пилюку;
я вже вкину радше доньку,
60 дорогу мою дитину,
десь у водоспад бурхливий, ув
оті шумливі нурти, у страшну
роззяву Мани, в зуби щуки
Туонели”.
Тут коваль той Ільмарінен
рот скривив, чоло спохмурив, і
волосся розкуйовдив, і,
хитнувши кудерцями, уступив
до хати сквапно,
70 хутко перейшов під стріху і
такі слова мовляє:
"Ходь, дівчаточко, до мене, на
ослін сестри твоєї, в хату
першої дружини, щоб хлібів
пекти із медом, щоб варить
найкраще пиво".
Аж співа хлоп’ятко долі, так
співає й промовляє:
"Геть іди звідсіль, ковалю,
80 пріч од нашого порога!
Шкода замкові од тебе, горя
замкові завдав ти, як прийшов
сюди раніше, як уперше став
на дверях.
Панно, любая сестрице, це
сватач, та будь розсудна; не
дивись йому на ноги, а на рот
його дивися; адже в нього ясна
вовчі,
90 лисячий він має норов,
пазурі — ведмежі, гострі; ніж
його жадає крові, ним він
голови стинає, перерізує ним
спини".
Дівчина таке сказала
Ільмаріненові в очі:
КАЛЕВАЛА
"Не піду за тебе заміж,
за паскудника такого; ти
забив свою дружину,
100 ти мою сестрицю стратив,
ти й мене забити можеш, сам
життя мене позбавиш; іншого я
мужа прагну, мав би бути
кращим муж мій, мав би мати
зріст хороший, мав би їздить в
кращих санях, і до кращої оселі,
і до більшого будинку, не до
кузні, де вугілля,
110 та багаття й дим ядучий".
Розпалився Ільмарінен, той
коваль, одвічний майстро, рот
розкрив, чоло спохмурив і
волосся розкуйовдив; він побіг,
схопив дівчатко, обійняв її
руками, з хати вибіг, як
шалений, і побіг до саней
прудко, посадив дівчину в сани,
120 просто кинув на сидіння,
їхати домів береться,
повертатися додому; віжки в
’дній руці тримає, а в другій —
дівочі груди!
Гірко плакала дівчина і такі
слова мовляє:
"Йду до ягоди на багнах,
до бережного латаття, там
я, курочка, загину,
130 там умру я, пташка, з горя.
Ільмарінене, ковалю, якщо ти
мене не пустиш, розіб’ю оці я
сани, потрощу я їх на друзки, їх
колінами зламаю, розіб’ю я їх
ногами".
Сам коваль той Ільмарінен
отакі слова мовляє:
ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМА РУНА
"Так коваль уладив сани,
щоб залізні боки мали,
щоб їм шкоди не зробила
своїм тупанням дівчина".
Плаче дівчина нещасна
ув оздобинах блискучих,
пальці з сорому ламає,
боляче кусає руки
і такі слова мовляє:
"Якщо ти мене не пустиш,
відмінюсь тоді на рибу,
150 сигом піду попід хвилі".
А коваль той Ільмарінен
отакі слова мовляє:
"Не втекти тобі од мене: вслід
я щукою полину".
Плаче дівчина нещасна ув
оздобинах блискучих, пальці з
сорому ламає, боляче кусає
руки і такі слова мовляє:
160 "Якщо ти мене не пустиш,
я сховаюсь в ліс зелений,
горностаєм піду в гори".
Сам коваль той Ільмарінен
отакі слова мовляє:
"Не втекти тобі від мене —
вслід я видрою полину".
Плаче дівчина нещасна ув
оздобинах блискучих, пальці з
сорому ламає,
170 боляче кусає руки і такі
слова мовляє:
"Якщо ти мене не пустиш, то
я жайворонком стану і
сховаюся за хмари".
А коваль той Ільмарінен
дівчині відповідає:
"Не втекти тобі од мене — я
услід орлом полину".
Переїхали ще трохи,
180 невеличку ще дорогу,
265
почала хропти коняка,
налякалась довговуха.
Підвела голівку панна, слід
на снігові вбачає, і,
питаючись, так каже: "Перебіг
тут хтось дорогу?"
Відмовляє Ільмарінен:
"Перебіг дорогу заєць".
Бідна дівчина зітхнула,
190 і, зітхнувши, заридала, і
такі слова мовляє:
"Горе дівчині-небозі!
Мала б я собі за краще,
уважала б за найліпше та за
цим побігти зайцем, утекти із
ним на волю, а не з судженим
лишатись на пом’ятім
покривалі — і волосся краще
в зайця,
200 має заєць рот ладніший".
Сам коваль той Ільмарінен
очі в діл, кусає губи, їде бучно
по дорозі; небагато переїхав,
коник голосно запирхав,
довговухий — налякався.
Підвела голівку панна, слід
на снігові вбачає, і, спитавши,
так сказала:
210 "Що перебігало шляхом?"
Відмовляє Ільмарінен:
"Тут лисичка перебігла".
Бідна дівчина зітхнула, і,
зітхнувши, заридала, і такі
слова мовляє:
"Горе дівчині-небозі!
Я б собі за краще мала,
уважала б за найліпше в санях
їхати лисичих,
220 в лиса повозі швидкому, а
не з судженим лишатись на
пом’ятім покривалі:
266
і волосся краще в лиса,
має лис ладніший ротик".
Сам коваль той Ільмарінен —
очі в діл, кусає губи,
їде бучно по дорозі;
небагато переїхав,
коник голосно запирхав,
230 довговухий налякався.
Підвела голівку панна,
слід на снігові вбачає, і,
питаючись, говорить:
"Що дорогу перебігло?"
Відмовляє Ільмарінен: "Перебіг
дорогу вовчик".
Бідна дівчина зітхнула,
і, зітхнувши, заридала, і
такі слова мовляє:
240 "Горе дівчині-небозі!
Я б собі за краще мала, я за ліпше
уважала б вслід за вовком цим
побігти, що все дивиться понуро,
а не з судженим лишатись на
пом'ятім покривалі — має вовк
волсся краще, має вовк і рот
ладніший".
Сам коваль той Ільмарінен —
250 очі в діл, кусає губи, бучно
вулицею їде уночі в селі новому.
Тут потомлений з дороги в сон
твердий упав він зараз, а тим
часом, коли спав він, жартувала з
іншим жінка.
Як коваль той Ільмарінен та
прокинувся уранці, рот скривив,
спохмурив чоло, 260 у ковтун волосся
збилось.
І сказав тут Ільмарінен,
він такі слова мовляє:
"Чи не взятися до співу, молоду
зачарувати,
КАЛЕВАЛА
лісовим зробити звіром,
відмінить — на водяного?
Якщо в ліс її пущу я, то ввесь
ліс перелякаю; як пущу її на
воду,
270 утечуть від неї риби; як
візьму я меч на неї, її лезом
доконаю".
Чує меч, що він наважив,
дізнає бажання лезо, і такі
слова мовляє:
"Не на те я насталився, щоб
губить жінок собою, щоб збавляв
життя безсилих".
Аж коваль той Ільмарінен
280 розпочав закляття дужі і
почав замови гнівно: відмінив на
чайку жінку, щоб скакала по
бескетах, та по скелях пискотіла,
понад берегом крутилась, і
ниряла під негоду.
Тут коваль той Ільмарінен
знов на саночки сідає, і
верста дорогу бучно,
290 сумно голову спустивши, їде
в сторону отцівську, на відомі
перелісся.
Його старий Вейнемейнен
на шляху перестріває, і такі
слова підносить:
"Ільмарінене, ковалю, чом ти,
брате, зажурився, набакир
звихнулась шапка.
Чи ти з Похйоли вернувся?
300 Як там Похйола похмура?"
Відмовляє Ільмарінен:
"Добре в Похйолі живеться,
Сампо меле безустанку, як
давніш, стукоче покрив, меле
день, щоб годуватись, меле
другий день — на продаж,
ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМА РУНА
і на засів — меле третій.
Я говорю справедливо,
знову це я повторяю: 320 без дружини повернувся?"
310 добре в Похйолі живеться,
бо працює в неї Сампо!
Там і оранка, і сіви, і
всілякі там рослини, і
добро там
невиводне".
Мовить старий Вейнемейнен:
"Ільмарінене, ковалю, де
покинув ти дружину,
267
де ти дівчину залишив, чи ж ти
сам назад приїхав,
Сам коваль той Ільмарінен
отакі слова мовляє:
"В чайку обернув чаклунством я
свою ледачу жінку; нині чайкою
на морі та дружина стогне,
квилить, шамотить там по
бескетах, аж лунають криком
скелі".
 ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА РУНА
Вейнемейнен запрошує Ільмарінена їхати з ним па Похйолу, щоб вивезти звідти Сампо. — Ільмарінен
викладає труднощі цього діла, радить рушати суходолом. — Вейнемейнен па те пристає і просить коваля,
щоб той зробив для нього меча. — Обидва богатирі сідають па коней і пускаються в дорогу. —
Вейнемейненів корабель жаліється, що його покинуто, і просить, щоб йому дали змогу взяти участь у
битві. — Вейнемейнен кидає коня, узброює корабель і пускається в море. — Зустріч з Леммікейненом,
що прилучається до виправи.

Старий певний Вейнемейнен щоб поставити там Сампо, щоб з

отакі слова мовляє:
"Ільмарінене, ковалю, чи не рушити
на північ, в Похйолу чи не піти нам,
щоб добути чудо-Сампо?"
Сам коваль той Ільмарінен так
йому відповідає:
"Нам незмога взяти Сампо, важко
винести той покрив з Похйоли
10 країв похмурих, із сумної Саріоли,
бо віднесена вже Сампо, покрив
сховано строкатий в кам'яну
скелясту гору, в Похйоли гору
спижеву, в схов — за дев'ятьма
замками; Сампо там розкоренилось
в глибочінь — на дев'ять сажнів, і
пішов у землю корінь, в водоспад
зануривсь другий, третій в гору, що
при хаті".
20 Мовить старий Вейнемейнен:
"Брате, любий мій ковалю, ми до
Похйоли ходімо, щоб здобути
звідти Сампо; корабель збудуймо
добрий,
собою взяти покрив,
30 вийняти його зі скелі, із
гори, де повно міді, дев'ять
замків одчинивши".
Відмовляє Ільмарінен:
"Суходолом безпечніше;
Лемпо морем хай поїде, хай
смерть хвилями простує — там
зуспіти може вітер, може нас розбити
хвиля, тра гребти там буде пальцем 40
і ліктями кермувати".
Мовив старий Вейнемейнен:
"Суходолом безпечніше,
безпечніше, але важче, ще
крутіше, ще ж і дальше;
байдаком у морі добре, човном
плавати приємно, вод рівнинами
чвалати, простувати течією.
Хвилі човничок гойдають,
50 вітри рухають кораблик,
західний вітрець колише, а
південний підганяє; та хай
буде, як хто хоче: ти не
хочеш братись морем,
ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА РУНА
так поїдьмо суходолом,
бережиною поїдьмо.
Скуй лишень мені ти лезо,
меч зроби мені вогненний,
щоб вовків погнати врозтіч,
60 Похйоли народ розбити, бо ж
піду я брати Сампо в селах,
скованих морозом, в Похйолі
завжди похмурій, в тій
печальній Саріолі."
Сам коваль той Ільмарінен, той
кувач одвічний, майстро, у
вогонь залізо кинув, кинув
крицю у вугілля, злота кинув
цілу жменю,
70 і срібла докинув пригорщ;
дмухать міхами примусив слуг
тих, наймитів щоденних.
Дмухають потужно слуги,
наймити працюють жваво, наче
тісто, криця м’якне, кашею стає
залізо, як вода, срібло блискоче,
наче хвиля, плине злото.
Нахилився Ільмарінен,
80 той коваль одвічний, майстро,
подививсь на спід до горна, аж
на дно жаркої печі: там он лезо
утворилось, золотий держак —
до нього.
Вийняв він з вогню ту суміш і
поклав метал чудовий з горна на
своє ковадло, щоб веселий
стукав молот.
Меч зробив по своїй мислі, 90
виклепав найкраще лезо, меч він
злотом пооздобив і сріблом його
оправив.
Старий певний Вейнемейнен
подивитися приходить і бере
вогненне лезо, взяв його у праву
руку,
269
повертає, розглядає і такі
слова говорить:
'Чи по мужеві та зброя,
100 чи по мечникові лезо?"
І прийшовся меч по мужу, та
по мечникові — лезо; в кінці
леза сяє місяць, по середині —
гра сонце, на держаку сяють
зорі.
Кінь ірже в частині дальній,
угорі сидить котятко, гавкає ще
пес на піхвах. Вейнемейнен,
меч узявши,
110 пробує бескет рубати,
і такі слова мовляє:
"Цим би лезом я спромігся
тверді гори перетяти,
порозколювати скелі".
Сам коваль той, Ільмарінен
отакі слова мовляє:
'Чим я можу, бідолаха, чим,
відважний, боронитись, упасатись,
затулятись 120 від пригод землі і
моря?
Чи не в панцир одягтися, взять
залізную місюрку, вбратися у
пас крицевий? Муж у панцирі
геть дужчий, богатир в залізі
кращий, в пасі крицевім —
міцніший".
Час від’їхати, пора вже, вже
прийшла доба від’їзду; мусить
їхать Вейнемейнен,
130 з ним коваль той
Ільмарінен, от пішли коня
шукати, щоб мав гриву
колосисту, поводи у них на
стегнах, а наряд увесь — на
плечах.
І коняку виглядають, морду
кінську серед лісу, пильно
дивляться по нетрях, в темнім
лісі на галявці;
270
врешті вгледіли в діброві,
у гаю — колосогривця.
Старий певний Вейнемейнен,
з ним коваль той Ільмарінен,
огира у шори вбрали,
голову коня — в кантарку;
тупотять, мандрують шляхом,
їдуть берегом обидва,
на узмор’ї чують зойки,
крики з пристані лунають.
Старий певний Вейнемейнен 150
отакі слова мовляє:
"Це там дівчина ридає, це там
зойкає дівчатко; чи не їхали б ми
ближче, глянули б, а що там
сталось?"
Він туди під’їхав ближче,
подивитись, хто там плаче, то не
дівчина там плаче, не дівчатко
там ридає, це там човник зойка-
плаче,
160 це байдак журливо квилить.
Старий мовить Вейнемейнен,
ставши збоку того човна:
"Чом, дощаний човне, плачеш,
мій байдаче з кочетами, чи твоя
робота груба, чи важкі гаки для
весел?"
Відмовля дощаний човен,
мовив човен з кочетами:
"В море човен вийти хоче, —
170 від вальців, укритих дьогтем,
дівка так від свого дому, прагне в
мужеву оселю.
Це я плачу, човен бідний, я
благаю, бідолашний, щоб мене
штовхнули в воду, щоб мене
пустили в море.
Ті, що мене будували,
збудувавши, так співали:
байдаком воєнним будеш
КАЛЕВАЛА
180 і корабликом — для бою,
щоб скарби возить на споді, і
щоб плавати з багатством. На
війні ще не бував я, і по здобич
я не їздив.
Хоч і гірші човни інші, їздять
все-таки на битву, на веселе
бойовище, виїздять на літо
тричі, повертаються з грошима,
190 ще й везуть скарби на споді.
Я ж збудований напрочуд, з
сотні цілої дощечок, тут лежу поміж
трісками, саме тут, де будувався;
земляне хробацтво тільки спочиває
піді мною, та гидке-бридке те
птаство на моїй кублиться щоглі, та
всі жаби із болота 200 на моїх боках
сідають.
Мався б я подвійно краще, і
подвійно, і потрійно, якби був
сосною в лісі, чи ялиною в
діброві, в гіллі вивірка стрибала
б, пес побіля пня вертівся б".
Старий певний Вейнемейнен
отакі слова мовляє:
"Ти не плач, дощаний човне,
210 мій байдаче з кочетами, на війну
ти підеш хутко, на баталію поїдеш!
Чи створив тебе, байдаче, чи
удав творець майстерно, чи
поїхав би ти боком, навпростець
чи стороною, щоб тебе до рук
не брати, кулаками не торкати і
плечем не порушати,
220 не тягти тебе руками?"
ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА РУНА
Відповів дощаний човник,
мовив човен з кочетами:
"Мій великий рід не ходить,
байдаки, братерство любе, як їх в
воду не штовхають, як по хвилі
не женуть їх, як руками не
чіпають, як не рухати їх з місця".
Мовив старий Вейнемейнен:
230 "Як зіпхну тебе я в воду, чи побіг
би ти без весел, як не будуть
веслувати, як стерно не покермує, як
вітрило не напнеться?"
Відповів дощаний човник,
мовив човен з кочетами:
"Мій великий рід не ходить, і
ніхто із нас не їде, як гребти не
будуть пальці,
240 якщо весла не поможуть, як
стерно служить не буде, не
дмухнуть вітри на парус".
Старий певний Вейнемейнен
отакі слова мовляє:
"Чи побіг би ти на весла, як тебе
вони порушать, пожене стерно
хутенько, і дмухне у парус
вітер?"
Відповів дощаний човник,
250 мовив човен з кочетами:
"Ввесь великий рід мій ходить,
човни, братія вся люба, якщо
руки держать весла, якщо весла
помагають, підганя стерно
рухливе, якщо парус повен
вітру".
Залишає Вейнемейнен на піску
свою конячку, прив’язав її до гілки
260 і до пня за уздіницю;
штовхонув на хвилі човник,
жене співами у воду;
271
так запитує він човна і такі
слова мовляє:
"Човне, вигнутий майстерно,
мій байдаче з кочетами, чи ти
так поїдеш гарно, як ти маєш
вигляд гарний?"
Відповів дощаний човник, 270
мовить човен з кочетами: "Можу я
ходити добре і вмістити на помості
сто мужів, що держать весла, мужів
тисячу — без діла".
Старий певний Вейнемейнен
взяв тихцем пісень співати —
на одному боці в човні
парубоцтво гоже сіло; в кулаках
багато сили,
280 в чоботи їм ноги взуті; а на
другім боці в човні в каблучках
дівчата сіли, ув оздобинах
цинових, в поясках блискучих,
мідних.
Вейнемейнен все співає —
засадив мужами човник; там на
споді всілись старці, що свій вік
увесь сиділи; посадив їх він
тісніше;
290 молодь спершу посідала.
Сам він сів у човен скраю,
коло демена з берези.
Він корабликом кермує і такі
слова мовляє:
"Ти біжи на хвилях, човне, на
просторі бездеревнім, ти біжи,
немов та банька, наче квітка —
течією".
Парубків гребти примусив,
300 а дівчат — сидіти тихо; парубки
веслують щиро, не коротшає дорога.
Він казав гребти дівчатам,
парубкам — сидіти тихо;
272
і гребуть дівчата щиро,
не коротшає дорога.
Він старих гребти примусив,
молодих — сидіти тихо;
і старі веслують щиро,
310 не коротшає дорога.
Вже, нарешті, Ільмарінен
веслувати сам усівся: і побіг
дощаний човник, і коротшає дорога,
тільки чути хлюпіт весел, кочетів
вищання чути.
Він гребе з страшенним грюком,
аж похитуються лави, стогнуть
весла з горобини,
320 держаки — немов куріпки, а
лопати — як тетірки, човна ніс
кричить, як лебідь, човна зад, мов
крук той, кряче, кочета йому
грегочуть.
Сам старезний Вейнемейнен
бойовим човном кермує, на
червоній лаві сівши, коло демена
стоявши; виріжок маячить в морі,
330 на тім виріжку — оселя.
Там на виспі Ахті мешкав, на
ріжку при бухті Кавко; плаче
Кавко там без риби, там без
хліба Леммікейнен, там
маленька Ахті хата, все життя
його погане.
Він зробив для човна боки і
заднив того він човна на ріжку отім
голоднім,
340 при сільці отім мізернім.
Слухи в Ахті дуже гострі і зіркі
він має очі; подививсь на
північ, захід, повернув до
сонця очі, ген веселку — там
далеко, а ще дальше — бачить
хмару.
КАЛЕВАЛА
Не веселку то він бачить, і не
дощова то хмара, то біжить
весело барка,
350 то жене байдак дощаний на
блискучім кряжі моря, на
відкритій водотечі; при стерні
сидить стерничий, дужий муж
стерном кермує.
Мовив юний Леммікейнен:
"Я цього не знаю човна, човна
дивної будови, що мандрує із
Суомі, весла воду б’ють зі сходу,
360 а стерно бере на захід”.
Гучним голосом покликнув,
так гукнув, що аж лунає, з
виріжку він обізвався, через воду
гучно кличе:
"Чий оце на морі човник, чий
кораблик тут на хвилях?"
Парубки сказали з човна,
відповіли так дівчата:
"Що за муж ти на відлюдді, 370
що ти за сміливець в нетрях, як не
відаєш, не знаєш човна з Вейноле
самого і стерничого не знаєш, цього
при веслі героя?"
Відмовляє Леммікейнен:
"Та стерничого я знаю, а також
гребців я знаю; старий певний
Вейнемейнен при стерні сидить,
кермує,
380 а веслує Ільмарінен; пливете
куди, герої, гей, мужі, куди йдете
ви?"
Мовить старий Вейнемейнен:
"Ми простуєм9 на північ, проти
дужої водиці, через хвилі, вкриті
шумом, щоб собі здобути Сампо,
засягти строкатий покрив,
ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА РУНА
з Похйоли його забрати, взять з
гори, де повно міді".
І промовив Леммікейнен:
"Вейнемейнене старенький, ти
мене візьми як мужа і як
третього героя, бо ти їдеш брати
Сампо, понести з собою покрив.
Покажу себе я мужем, якщо
треба буде битись; в свої руки
меч візьму я, я свої підставлю
плечі".
400 Старий певний Вейнемейнен
взяв з собою того мужа,
молодця забрав у човник; сам
веселий Леммікейнен
наближається до барки,
поспішає в човен хутко і несе
бруски з собою
18 5-162
273
Вейнемейнену на човен.
Мовить старий Вейнемейнен:
410 "Є вже древа досить в човні, в
байдаку брусочків досить, все
влаштовано, як треба; нащо ти
приніс брусочки, нащо нам оці
колоди?"
Відмовляє Леммікейнен:
"Не потопить човна поміч,
не зашкодить обережність;
у північнім морі часто
рвали бурі з човна древо,
420 вітри дошки з них збивали".
Мовить старий Вейнемейнен:
"Тим у човні цім воєннім вигин
зроблений залізний, і оббито
зверху сталлю, щоб нам вітер не
пошкодив, щоб нас буря не
розбила".
 СОРОКОВА РУНА
Вейнемейненів корабель іде далі. — Він опинився серед водоспадів. — Заклинання Леммікейнена. —
Корабель спиняє щука. — Вейнемейнен її вбиває, з її кісток робить музичний інструмент — кантеле. —
Даремні спроби Вейнемейненових товаришів і похйолян грати на цьому інструменті. — Його відносять
до
могутнього співотворця.
Старий певний Вейнемейнен
далі човником кермує, від кінця
морського рога, від убогої
селини; він, співаючи, мандрує,
повний радощів, по морю.
Зорять з берега дівчата,
зорять, слухають і мовлять: "Що
за погулки на морі, що за співи в
водотечі, так давніше не співали,
10 кращі ці пісні новітні!”
І кермує Вейнемейнен —
перший день із річки в річку, а
на другий — болотами, і
потоками — на третій.
Пригадав і Леммікейнен, як
чував давніше мову побіля
струмків огенних, при святої
річки нуртах, і такі слова
мовляє, і таку підносить мову:
20 "Водоспаде, кинь шуміти, гей,
водо, не колихайся, панно рік,
дівчино шуму, сядь на камінь
серед виру, на бескеті при
шипінні, захопи в рамена хвилі і
бурун стисни руками
30 шум води здуши у жмені, не
пускай на груди бризки, а на
голови — той гомін!
В морі ти живеш оддавна,
ти одвічно — в шумовинні!
Догори, на хвилі, вирни,
піднеси над шумом лоно та
зв’яжи пильніше піну,
стережи ти краще хвилі, щоб
під ними не загинув,
40 хто безгрішний, неповинний!
Ви, каміння серед річки,
шумом прибрані бескети,
нахиліть високі чола, долу
голови схиліте, де байдак
червоний плине, де біжить
смолений човник.
Як цього ще буде мало, Кіммо,
добрий сину Каммо1, просвердли ти
свердлом шпару, 50 проколи в камінні
дірку, — крізь бескет серед потоку,
крізь лихий підводний камінь, щоб
наш човник, не застрявши, перебіг
там без ушкоди!
Як цього ще буде мало,
господарю водотечі, оберни
на мох каміння, на дихання
щуче — човник,
СОРОКОВА РУНА
як він піде через хвилі,
через водяні висоти.
Мужня панно водоспаду,
що в ріці живеш постійно,
випряди м’якеньку нитку,
із лянних скрути початків,
протягни понад водою,
над струмками — нить блакитну,
щоб по ній мій човен линув,
дном осмоленим проїхав,
щоб недосвіднії навіть
70 простаки знайшли дорогу.
Ти, керманичко-богине, візьми в
руки непохибні те стерно, що ним
кермуєш в зачарованих потоках,
повз оту оселю злісну, попід вікна
чаклунові!
Як цього ще буде мало,
Укко, мій небесний боже, проведи
мечем наш човник,
80 покеруй блискучим лезом, щоб
побіг дощаний човник, щоб спішив
байдак ялинний".
Старий певний Вейнемейнен
через хвилі сам кермує, поміж
скелями проходить і крізь піну з
диким ревом.
Там байдак не зачепився, бо
знавця там човен слухав.
А коли, нарешті, вийшов 90 на
широку, вільну воду, він свій біг спинив
раптово, бистрий човен зупинився, на
однім загруз він місці, з мілини зійти не
може.
Сам коваль той Ільмарінен, з ним
веселий Леммікейнен — разом той
байдак штовхають, в воду — ті
дошки соснові, нагинають дуже
човна,
100 відштовхнути хочуть з місця;
18*
275
та не хоче бігти човник, дощаний
байдак спинився.
Старий певний Вейнемейнен отакі
слова мовляє:
"Леммікейнене веселий, нахилися й
подивися, що воно тримає човна,
що нам човник зупинило на
розложистих потоках,
110 на глибокостях
безмовних; що там: гілка, чи
то камінь, чи яка притика
інша”.
Сам веселий Леммікейнен
нахилився, подивився аж на
спід під самий човник і такі
слова він каже:
"Човен сів тут не на камінь, не на
камінь, не на віти, на плечі сидить
він щучім,
120 на стегенці пса морського”.
Старий певний Вейнемейнен отакі
слова мовляє:
"Все в воді траплятись може —
може — й гілка, може — й щука;
сидимо на спині щучій, на стегні
морської псини; із мечем ти лізь у
воду, розшматуй прокляту рибу".
Сам веселий Леммікейнен,
130 молодець рвучкий,
здоровий, з піхов добуває
лезо, косторуба витягає, з
лезом скаче він у воду, він з
облавків поточився,
покотився у глибини і гребе
руками в морі.
Ільмарінен хутко тягне
за волосся того мужа, він
підніс його з потоку 140 і
такі слова мовляє:
"Поробились всі мужами,
бородатими всі стали;
276
і таких аж сотня буде, повна тисяча
їх вийде".
Взяв коваль свій меч огненний, з
піхов дике лезо витяг, щоб убити
зараз рибу; він на спід під човен
вдарив, та залізо поламалось, щука
того й не почула.
150 Старий певний Вейнемейнен
отакі слова мовляє:
"І півмужа ви не варті, в вас нема й
третини мужа, якщо міць була
потрібна, то ще й розум треба мати;
розум лиш буває в простих, та весь
ум буває в інших".
Сам свого виймає леза, витягає
те залізо, меч він застромляє в
хвилі; з краю човна в глиб занурив,
160 саме в спину тої щуки, в ребра того
пса морського.
Меч, одначе, там лишився, меч
застряг в глибокій пащі; старий
певний Вейнемейнен витягає вгору
рибу, із води підносить щуку.
На шматки розпалась щука, риби
хвіст на спід звалився, голова упала
в човен.
Знов байдак із місця рушив, знов
170 іде по хвилях човен; старий певний
Вейнемейнен повернув на бескет
човен, і жене байдак на берег;
повернувся він і бачить щучу
голову в кавалках і такі слова
мовляє:
"Хто тут з молоді найстарший,
розплатав би цю рибину, рибу цю
пошматував би, щучу голову розтяв
би?"
180
КАЛЕВАЛА
Чоловіки з човна мовлять, і
жіноцтво від облавків:
"У ловця — найліпші руки,
найсвятіші пальці в нього".
Старий певний Вейнемейнен
190 з піхов ножика виймає, він бере
холодну крицю, щоб порізати ту щуку,
розплатати ту рибину, і такі слова він
каже:
"Дівчина щонаймолодша хай
мені цю щуку зварить, щоб була
нам на сніданок, придалась на
ситий бенкет".
Узялись варить дівчата,
200 десять панночок
навзавід; приготовили ту
щуку на обід і на сніданок;
на бескетах залишились
кості риб’ячі — на скелі.
Старий певний Вейнемейнен
подививсь на тії кості, звідусіль
він роздивився і такі слова
мовляє:
"Що могло б із цього вийти,
210 із зубів цієї щуки, з її
щелепів широких, якби
кинути їх в горно, якби
дати їх до майстра, до
досвідченого мужа?"
І промовив Ільмарінен:
"А нічого з непотрібних кісток
риб’ячих не вийде, як їх кинути у
горно, як віддати їх до майстра,
220 до досвідченого мужа".
Старий певний Вейнемейнен
отакі слова мовляє:
"Із кісток оцих, одначе,
о 2
вийде кантеле чудове, якби
майстер тут знайшовся, щоб з
них інструмент зробити”.
СОРОКОВА РУНА
Не знайшлося майстра зшити,
ті кістки зв’язати вміло,
в інструмент музичний скласти;
230 взяв старий сам Вейнемейнен
кістки риб’ячі в’язати;
сам стає собі за майстра,
інструмент він сам справляє,
робить він знаряд на радість.
Звідки в кантеле заломи?
З щучих щелепів великих.
Звідки штифтики взялися?
Із зубів великих щучих.
Струни кантеле ізвідки?
240 З волосні коня Хіїсі.
Вже той інструмент готовий —
кантеле готове грати, кістка щуча
обернулась в інструмент
солодкозвучний.
Вже зібрались нежонаті та
одружені герої, недоросле
парубоцтво, і дівчата молоденькі, і
бабня уся й дівоцтво,
230 і середні молодиці,
щоб на кантеле дивитись,
щоб побачити ту арфу.
Старий певний Вейнемейнен
зволив молоді й старечі, дозвіл дав
середньолітнім, струни щоб
перебирали на тім кантеле, на
щучім, на тій арфі рибокостій.
Стариня і молодь грала,
260 грав і люд
середньолітній; молодим
ламались пальці, старим
голови трусились, на
веселощі не йшлося, і
грання не вигравалось.
І промовив Леммікейнен:
"Гей, недоуми ви, діти, з
тупим розумом дівчата,
недотепи і нездари,
277
не під силу вам заграти,
270 звуки вивести
майстерно; інструмент
мені ви дайте, мені
кантеле несіте і поставте
на коліна, під мої пучки
поставте".
Ось веселий Леммікейнен
держить кантеле руками,
ставить арфу перед себе, під
пучки свої лаштує, от він
кантеле торкає,
280 так і сяк переставляє:
не бренить одначе арфа,
не приносить вона втіхи.
Старий мовить Вейнемейнен:
"Ні між тими, що молодші, ні між
людом на зростанні, ні між
старшими не буде, хто б умів на цім
струменті і заграти й дати втіху;
може в Похйолі хтось буде, 290 хто
на тій заграв би арфі, щоб добути з
неї втіху, як зашлю її на північ?"
Він у Похйолу шле арфу, до
самої Саріоли: молоді на ній там
грали, грали там на ній дівчата,
грали там і молодиці, і жонаті
чоловіки, і старенька господиня 300
в руцях кантеле крутила, цупко
пальцями хапала, його пучками
стискала.
Там на Похйолі всі грали,
грали там всілякі люди — та
веселощів не знати, не було
грання співуче, струни
поперевертались, волосінь
стогнала сумно, звук надбитий
там виходив,
310 кепсько кантеле гучало.
278
Спав сліпий, в кутку зігнувшись,
на печі лежав старушко,
на печі він і прокинувсь,
він проснувся на лежанці,
сидячи, бурчить він з печі,
забурчав з кутка тісного:
"Та покиньте-бо там грати,
зупиніть страшенний гамір!
Мені голову розбили
320 і пробили в вухах шпари,
розкуйовдили волосся,
вибили зі сну надовго.
Якщо кантеле в Суомі не
приносить вам потіхи, ні
солодкої дрімоти, в сон
приємний не втопляє,
КАЛЕВАЛА
так укиньте його в воду, в
глибочінь морів закиньте, чи
назад його несіте,
330 покладіть чудову арфу в
руки, що її створили та
наструнили для звуку.
Відповіла арфа гучно,
ось як кантеле сказало:
"Я іти не хочу в воду, в
глибочінь морську топитись,
хай заграє сам мій майстер, хай
рука його заграє".
Віднесли тихенько арфу,
340 обережно положили
на її творця коліна,
на його майстерні
руки.
 СОРОК ПЕРША РУНА
Старий Вейнемейнен сідає на камінь відради і грає та виводить свої чудові співи. — Бог і богині, всі
істоти в природі вбігаються його слухати. — Вейнемейнена співи переповнюють їх захватом,
зворушують до сліз. — Вейнемейнен і собі почав плакати, сльози його течуть у глибшій моря. —
Вейнемейнен обіцяє нагороду тому, хто зможе їх позбирати. — Це пощастило зробити качці. — Але
сльози богатиреві
перемінилися вже на блискучі перлини.
Старий певний Вейнемейнен 30 кінська волосінь дзвеніла.
заклинач отой одвічний, вимив Грає певний Вейнемейнен;
свої пальці дужі, палюхи обидва збіглись всі четвероногі, і нема
вимив, на відради вийшов такого звіра у довколишньому
скелю, сів на камені співання, на лісі, щоб не йшов туди й не
сріблястій високості, на слухав, не радів, не дивувався.
злотистому горбочку. Білка весело примчала, по
Взяв він кантеле під пальці, гілках собі стрибала; і прибігли
ставить закрут на коліна; взяв горностаї,
10 він кантеле руками, і такі слова 40 посідали коло тину;
мовляє: лось од щастя гопки скаче, і
"Хай сюди приходить кожен, хто радіють навіть рисі.
ніколи ще не слухав, як лунає Вовк прокинувсь на болоті, на
спів одвічний, кантеле як ніжно піску собі підвівся, а ведмідь —
грає". в ялинних вітах, між рясних
Вейнемейнен починає струн зелених сосон; вовк біжить через
торкати, ніжно грати на тій арфі болото, а ведмідь — через
рибокостій, на тім кантеле із діброву; він сідає під барканом,
щуки; пальці хутко піднеслися, і 50 коло хвіртки він усівся;
20 палюх угору знявся. повалив баркан на камінь,
Втіху радість доганяла, погук на пісок звалив ту хвіртку;
з погуком єднався. лізе він тоді на сосну,
То грання було справдешнє, то вилізає на ялину, щоб
на голос були співи. грання того почути, щоб,
Звук дали із риби кості, лад дали дивуючись, радіти.
ті щучі зуби, волосінь бреніла Мудрий старець Тапіолі, сам
гучно, господар на Метсолі,
280
лісовий народ весь разом,
діти, хлопчаки, дівчата
вище піднялись — на гору,
щоб грання того почути;
вийшла лісова владчиня,
Тапіолі мудра бабка,
у панчохах вийшла синіх,
биндочки на них червоні,
на березну нарість сіла,
на зелений закрут вільхи,
щоб грання того послухать,
70 голос кантеле почути.
Літачі усі в повітрі, всі оті
пташки двокрилі, запурхали,
прилетіли, прилетіли, посідали,
щоб послухати тих звуків, щоб,
дивуючись, радіти.
Аж орел вчуває вдома те
грання Суомі красне — кидає в
гнізді пташаток 80 і збирається
летіти, де кантеле ніжно грає, де
співає Вейнемейнен.
Впав орел той з високості, з-
поза хмар спустився яструб, і
качки з потоків вийшли,
вийшли лебеді із твані, навіть
зяблики-малятка весело
защебетали, сотні чижиків
зліталось,
90 з ними жайворонки тьмою
вигравали у повітрі, на плечі
співали в мужа, як він грав,
отець коханий, як дрижали в
арфі струни.
Навіть донечки творіння,
надійшли — панни повітря,
дивувалися й раділи, чувши
кантеле бриніння.
Ось одна на перекоті,
100 на небеснім сіла склепі,
КАЛЕВАЛА
а на хмарах сіла друга —
на червонім крайці хмари.
Панна місяця, красуня, і
красуня, дочка сонця, у руках
тримають берда, човники
перекидають — золота тканина
тчеться, шелестить срібляста
нитка, йде через хмарки
червоні,
110 край великого склепіння.
А коли вони почули звуки
кантеле чудові, берда випали їм
з ручок, човник випорснув із
пальців, золота порвалась нитка,
шнур сріблястий обірвався.
Не було на суходолі, ні в воді
такого звіра, не було такої риби,
120 що шістьма плавцями плава,
щоб не збіглися послухать,
дивуватись і радіти.
Щупаки понадпливали, водяні
важкі собаки, сеньги кинули печери,
з глибу сиги поспливали, сплив
червоноокий окунь, корюки спливли;
всі риби в очерет грудьми
встромились, 130 вийшли слухати на
берег Вейнемейнена співання, на
грання полюбуватись.
Ахто, володар потоків з
травиною бородою, і собі на
поверх виплив, на морській він
плава квітці. Чує дивне
вигравання і такі слова мовляє:
"Не чував ніколи зроду,
140 щоб хтось міг отак співати,
як співає Вейнемейнен,
заклинач отой одвічний".
СОРОК ПЕРША РУНА
Сотки, берегові доньки,
очеретові сестриці,
свої довгі коси чешуть,
на чолі своїм оздобу, —
чешуть золоту щетину
щіткою,що сяє сріблом;
як вони почули звуки,
150 те грання чудово-
гарне,
щітка сприснула у воду,
хутко в хвилі затопилась;
і розсипалися коси,
чесані до половини.
Господиня вод, нарешті,
вийшла вкрита очеретом,
знявшись з глибокостей моря,
випливає обережно,
в очерет повзе приморський,
160 на бескеті там сідає,
щоб послухати хоч трохи
Вейнемейнена співання;
звуки дивно розлягались,
і грання було чудове;
зразу пані вод здрімалась,
уві сні схилилась низько
на шпилі рябої скелі,
край великого бескету.
Старий певний Вейнемейнен
170 грає день і другий грає —
не було там ні героя,
ні твердого чоловіка,
ані однієї жінки,
з тих усіх, що носять коси,
хто б від тої гри не плакав,
хто б не лив од щастя сльози.
Молоде й старе ридає,
плачуть хлопці нежонаті,
і жонаті теж ридають,
180 півдоросле парубоцтво,
і дівоцтво гойне плаче,
і малі дівчатка плачуть —
отакі чудові звуки,
так старий зрушливо грає.
281
Старий плаче Вейнемейнен,
гойно сльози покотились, із очей
збігають краплі, і течуть оті
перлинки наче зернятка ячменю,
190 наче ягоди болотні, наче
курячі яєчка, наче голови
голубок.
Із очей водиця капле, дуже
краплями збігає, і на вилиці прямує, і
біжить по гарних лицях; з лиць вона
собі стікає на широке підборіддя, з
підборіддя геть збігає 200 по старця
високих грудях, а з грудей його
високих на його коліна дужі, а з колін
його потужних — в підбиття ноги
високе; з підбиття ноги старого —
вже на землю під ногами, через п’ять
збігає свиток, через шість злотистих
пасів, через сім сорочок синіх,
210 через ткань восьми жупанів.
Так пускає Вейнемейнен
водяні з очей краплини на
морськеє побережжя, а з
морського побережжя в
глибочінь блискучу водну, аж на
твань мулку і чорну.
Мовить старий Вейнемейнен,
отакі слова мовляє:
"Чи нема між молодими,
220 між юрбами парубоцтва, в
нашім племені численнім між
синами чи не буде, хто б зібрав
мені ті сльози із глибоких вод
блискучих?"
Відмовляло парубоцтво, так
йому стареча каже:
282
"Тут нема між молодими,
між юрбами парубоцтва,
в нашім племені численнім,
230 між синами тут немає, хто б
зібрав тобі ті сльози із глибоких
вод блискучих".
Мовить старий Вейнемейнен і
такі слова мовляє:
"Хто мої дістане сльози, водяні
й солоні краплі із глибоких вод
блискучих, дам тому я з пір’я
сукню".
Крук тоді надходить, кряче;
240 мовить старий Вейнемейнен:
"Мої сльози вийми, круче, із
глибоких вод блискучих, дам тобі із
пір’я сукню".
Крук дістати сліз не може.
Синя качка теє слуха,
качка сизая надходить;
КАЛЕВАЛА
мовить старий Вейнемейнен:
"Качко сизая, ти часто в ясну
глибочінь пірнаєш,
250 ти погожу воду любиш — йди
візьми мої сльозини із глибоких
вод блискучих: буде добра
нагорода, дам тобі із пір’я сукню".
Ось іде збирати качка
Вейнемейненові сльози із
глибоких вод блискучих;
там на чорнім, темнім мулі
позбирала в морі сльози,
260 принесла їх в руки Вейно; сльози
інший мали вигляд — обернулися
в перлини! Блискотять вони і
сяють, миготять блакитним
блиском, — то оздоба королівська,
то довічна радість людям.
 СОРОК ДРУГА РУНА
Три богатирі прибувають до Похйоли. — Вейнемейнен пропонує Льовхі розділити з ним Сампо. —
Льовхі не згоджується і піднімає на оборону Сампо народ. — Вейнемейнен грає на кантеле і своїми
чарами присипляє похйолянців, а тим часом забирає Сампо і несе його на свій корабель. — Леммікейнеи
заводить пісню серед моря. Його хрипкий голос долітає до Похйоли і будить посну лих людей. — Гігів
Льовхі. — Вона накликає на корабель трьох богатирів: туман, морську потвору і страшенну бурю. —
Кантеле тоне на дно моря. — Вейнемейнен з товаришами уникають загибелі.

Старий певний Вейнемейнен, а з на вальцях, оббитих сталлю,

ним коваль Ільмарінен, третій з
ними Леммікейнеи, молодець
Кауком’єлі,
Ідуть рівнявою моря, на
розложистих потоках, в те
село студене й зимне, в
Похйолу завжди похмуру, де
мужам збавляють віку, де
10 героїв топлять в морі.
Хто ж гребе на тому човні?
Перший був там Ільмарінен, на
тому човні гребе він, він гребе
веслом переднім; другий був там
Леммікейнеи, він гребе веслом
останнім.
Старий певний Вейнемейнен до
стерна собі сідає, він човном
кермує в морі він веде його по
20 хвилях через моря шумування, по
воді, укритій шумом; править в
Похйолу, на пристань, на вальці
уже знайомі.
Це туди вони надходять,
скінчивши дорогу довгу, човник
свій на берег тягнуть, смолений —
здіймають вгору
30 на вальцях, що міддю грають.
Човна ставлять, в хату входять і
вступають до покоїв.
Пані Похйоли, владчиня, так
розпитує приходьків:
"Що ви маєте сказати, несете яку
новину?"
Старий певний Вейнемейнен так
на відповідь мовляє: "Гомонять
мужі про Сампо,
40 про строкатий мовлять покрив;
поділить прийшли ми Сампо, на
той покрив роздивитись".
Пані Похйоли, владчиня, отакі
слова мовляє:
"Між трьома не ділять білку, і
куріпочку не ділять.
Добре тут працює Сампо, покрив
грюкає строкатий в Похйоли
глибокій скелі,
50 в надрах мідного бескету; з
цього щастя я втішаюсь, я —
владчиня того Сампо".
Старий певний Вейнемейнен
отакі слова мовляє:
"Як не хочеш поділити, щоб взяли
ми половину,
284
заберемо ціле Сампо,
силоміць його ми візьмем".
Льовхі, Похйоли газдиня,
60 у велику злість упала,
Похйоли народ скликає,
молодих людей з мечами,
всіх узброєних героїв, —
Вейнемейнену на згибель.
Старий певний Вейнемейнен
кантеле бере чарівне, він співати
починає, розпочав грання чудове,
всі заслухалися люди,
70 всі піснями дивувались, всі
мужі розвеселились, голосно
жінки сміялись; сміх — до сліз;
герої, діти — всі попадали од
сміху.
Весь народ знесиливсь раптом,
всі попадали, змоглися, задрімав,
хто співу слухав, в сон запав, хто
дивувався. Спала молодь і
старизна,
80 доки грав там Вейнемейнен.
Зараз мудрий Вейнемейнен,
чарівник, чаклун одвічний, до
кишені пхає руки, в гамані щось
там шукає; він виймає сонні
стріли, напускає дрімки в очі,
міцно всім замкнув війниці, на
замок замкнув він зори всім
знеможеним, поснулим,
90 в сон затопленим героям.
Він наслав на них дрімоту, щоб
вони поспали довго, Похйоли
жильці щоб спали, щоб весь люд
дрімав щасливо.
Взяти йде тоді він Сампо, покрив
той рябий побачив в скелі
Похйоли глибокій, в надрах
мідного бескету, де замків було аж
дев’ять,
КАЛЕВАЛА
100 як лічить, то, може, й десять.
Взяв співати Вейнемейнен,
тихим голосом виводив коло
мідного бескету, перед тим
камінним замком — похитнулися
ворота, на завісах затріщали.
Помастив там Ільмарінен
засуви — замки на дверях,
помастив завіси лоєм,
110 салом змазав ті завіси, щоб і
двері не рипіли, щоб завіси не
вищали; повернув замок він
пальцем, він підніс рукою засув,
відімкнув замки ті просто,
відчинив ворота легко.
Мовить старий Вейнемейнен,
сам такі слова говорить:
"Леммікейнене, веселий,
120 над мої всі друзі вищий, ти
піди, візьми там Сампо, захопи
строкатий покрив".
Це веселий Леммікейнен,
молодець Кауком’єлі, що
непрошеним приходить, без
хвали моторний завжди, кинувся
— метнувсь до Сампо, щоб зі
скелі взяти покрив, і, туди йдучи,
промовив,
130 на бігу він так хвалився:
"Почуваюся я мужем, богатир я в
цій блакиті, я зіб’ю в бескеті
Сампо, покручу я в скелі покрив,
правою крутну ногою, я його
п’ятою зрушу!"
Це збиває Леммікейнен,
обертає, крутить, вертить, Сампо
він схопив руками,
140 коліньми у землю вперся; не
порушилося Сампо, і не збивсь
строкатий покрив;
СОРОК ДРУГА РУНА
розкорінилося Сампо
в глибочінь на дев'ять сажнів.
В Похйолі був гарний волик,
був великий, вельми дужий,
мав міцні, могутні боки
і тверді, добренні м'язи,
ріг був довжиною в сажень,
150 більше сажня мала морда.
Взяв того вола герой наш, плуга
взяв з окрайку поля, Сампо
виорав коріння, вирвав покриву
коріння, тоді Сампо
зворухнулось, похитнувсь
строкатий покрив.
Взяв старий тут Вейнемейнен, а
з ним коваль Ільмарінен, та ще
третій Леммікейнен —
160 підняли велике Сампо
з Похйоли глибин скелястих, з
надер мідного бескету; віднесли
його до човна, в кораблі його
сховали.
Сампо в човнику нарешті, в
човнику так само покрив;
байдачок зіпхнули в море, в течію
— дощаний човник; він шугнув у
воду з плеском,
170 в течію спустивсь боками.
Поспитав тут Ільмарінен і такі
слова мовляє:
"А куди везти це Сампо, де
подінемо цей покрив, з Похйоли
його забравши, взявши з лютої
країни?"
Старий певний Вейнемейнен
отакі слова мовляє:
"Сампо маємо везти ми,
180 потягти ми маєм покрив на
туманний мис далекий, на
покритий лісом острів, де собі
цілком спокійно залишитися він
може; адже там ще є містина,
285
там ще є земля невинна,
непорушена, спокійна, меч
його ще не навідав", їде
старий Вейнемейнен,
190 межі Похйоли минає, їде
він — душа спокійна,
повертається веселий і такі
слова мовляє:
"Від Похйоли відвернися, до
вітчизни чолом, човне, до
чужини стань плечима! Корабель
вигой дуй, вітре, посувай, водо,
наш човник, стань на допомогу
веслам,
200 легкість дай лопатам
весел на розложистих
потоках, на гладких
рівнинах моря.
Як малі у човна весла, як
гребці не вельми дужі, як
керманич нештудерний, як
човном керують діти, дай твої
нам весла, Ахто, вод господарю,
дай човна, весла дай нам кращі й
нові,
210 дай стерно щонайміцніше!
Сам тоді сідай до весел, сам
ходи, дай рух човнові, хай байдак
біжить хутчіше, кочети нехай
стрибають серед хвиль та серед
плеску, серед вод морських
шумливих".
І погнав свій човен далі старий
певний Вейнемейнен; а з ним коваль
Ільмарінен 220 і веселий
Леммікейнен — веслами гребуть на
човні, поспішають і веслують на воді
блискучій, чистій, на рівнинах вод
широких.
І промовив Леммікейнен:
"Скільки я гребу, бувало, чув я
завжди співи моря, чув співців
майстерних співи,
286
а сьогодні я не чую
нічогісенько такого —
ані співу в нашім човні,
ані поспіву в потоках".
Старий певний Вейнемейнен
отакі слова мовляє:
"Недоречні в морі співи,
і співання у потоках,
співи тільки перешкода,
заважає веслам пісня —
зникло 6 денне світло ясне,
240 нас окрила 6 тут
темнота на розлогім
хвилюванню, на рівнинах
вод широких".
Тут веселий Леммікейнен отакі
слова мовляє:
"І без того час минає, і зникає
день чудовий, гучно ніч до нас
береться, поспішає сутінь ночі, хоч би
й зовсім не співав ти 250 за життя
свого ніколи".
їде старий Вейнемейнен, крає
сині хвилі в морі, день кермує,
день ще й другий, і, нарешті, вже
на третій — став веселий
Леммікейнен так мовляти-
говорити: "Вейнемейнене, чому
ти, наш найкращий, не співаєш?
Адже ти здобув те Сампо,
260 славну подорож ти звершив".
Старий певний Вейнемейнен
відмовляє так розумно:
"Ще завчасу нам співати,
ще не час радіти гучно;
лиш тоді співати добре,
лиш тоді радіти треба, як
свої побачиш двері, як
уздриш свої ворота".
Мовить юний Леммікейнен: 270
"Якби я та був стерничим, я чимдуж
тоді співав би,
КАЛЕ ВАЛА
зіпав би на всю пащеку, хоч не
здатний я до пісні, я кричав би
що лиш змога; як не хочеш ти
співати, так я сам візьмусь до
співу".
Тут веселий Леммікейнен,
молодець Кауком’єлі, губи
склав, як це потрібно,
280 налагоджує вже голос,
починає сам співати, видає до
співу звуки, хриплим голосом
співає, горлом спів заводить
грубим.
Так веселий Леммікейнен
галасує і горланить, борода і рот
трясеться, підборіддя
захиталось; геть далеко лине
поспів,
290 поспів хвилями простує, йде
до шостого села він, заліта за
сьоме море.
На пеньку сидить журавлик,
на сирім горбі зеленім, кісточки
на пальцях лічить, підіймає
вгору ніжки; він страшенно
налякався, він жахнувсь од того
співу.
Журавель злетів і скрикнув,
300 налякався, зняв він крила,
полетів на північ скоро, в Похйолу
він хутко лине, прилетів на темну
північ, на болоті зупинився, крикнув
голосом шкарадним, закричав з усеї
сили, — Похйоли народ збудився,
розбудився люд поганий.
Встала Похйоли газдиня,
310 пробудилася з дрімоти, та до
хліву чимчикує, на сушарню
прибігає, глянула в хліві на
стадо, в засіку зерно лічила:
СОРОК ДРУГА РУНА
чи не згублено корови,
чи не зменшало там збіжжя?
Тут вона іде до скелі,
до спижевого бескету;
як прийшла туди, сказала:
320 "Мені лишенько на світі,
тут була рука ворожа —
зламані замки й замочки,
і тверді відкрито двері,
порозбивано завіси;
та невже немає Сампо,
віднайшли його, забрали?"
Пограбоване вже Сампо,
зник його строкатий покрив
з тої скелі, з того схову,
330 зі спижевого бескету,
де замків висіло дев’ять,
як лічити засув — десять.
Льовхі, Похйоли газдиня,
у великий гнів упала,
аж на силі знемоглася,
морок став сліпити очі.
Панну мли вона благає:
"Панно мли1, туману доню,
пересій туман крізь сито,
340 і пошли густий ти морок,
з неба дай густе повітря,
напусти густої пари
на морів блискучих кряжі,
на розложисті пустелі,
щоб спинився Вейнемейнен,
щоб загруз Сувантоляйнен.
Як цього ще буде мало,
Іку-Турсо2, сину старця,
підведи чоло із моря,
350 піднеси над хвилі тім’я,
Калеви мужів нікчемних,
затопи в потоках темних,
хай ті злі сливі герої
згинуть в моря глибокостях.
В Похйолу верни ти Сампо,
не скотивши з того човна.
Як того ще буде мало,
287
Укко, мій високий боже, золотий
королю вітру,
360 мій володарю, сріблястий, бурю
дай, пошли негоду і зніми повітря
силу, хвилі ти пошли і вітер
проти човна, що на морі, щоб
втопився Вейнемейнен, щоб
загруз Сувантоляйнен".
Дихає донька туману, напустила
млу на хвилі, туманом встеля
повітря,
370 щоб старий той Вейнемейнен там
стояв три ночі поспіль посеред
блакиту моря, щоб не вийшов він
нікуди, щоб від’їхати не здужав.
Ночі три стоявши в морі
посеред морських потоків,
мовить старий Вейнемейнен,
отакі слова мовляє:
"Навіть муж цілком нездатний,
380 найбезсиліший з героїв не
затопиться в тумані, не загине в
паруванні".
Шарпонув він лезом воду,
він мечем ударив море: мед з
меча йому закрапав, з леза
патока збігає, парування йде
до неба, і підносяться
тумани; хутко води стали
чисті,
390 світлом грають всі потоки,
простяглися сині води, світ
зробився наче більший.
Мало часу упливає, ледве
мить одна минула, чути
шелест величезний у воді під
самим човном, бризкає вже
піна вгору, Вейнемейненові
— в човен.
Тут коваль той Ільмарінен
400 престрашенно налякався,
288
кров йому тече на лицях,
по виду стікає долу,
з головою він укрився,
затулив руками вуха,
і закрив обличчя пильно,
і заплющив щільно очі.
Старий певний Вейнемейнен
подививсь на море з човна
і зирнув очима набік,
410 бачить диво невелике
— Іку-Турсо, син старого,
коло човника піднявся
головою просто з моря,
тім'ям вирнув понад воду.
Старий певний Вейнемейнен
ухопив за вуха Турсо, і підніс за
вуха вище, і спитав його суворо,
і такі слова мовляє:
420 "Іку-Турсо, дідів сину,
ти навіщо з моря вийшов,
нащо випнувся над води,
перед людськими очима,
перед Калеви синами?"
Іку-Турсо, син старизни, і
зрадів, але не дуже, і не вельми
налякався, і ні слова не
відмовив.
Старий певний Вейнемейнен
430 запитався його вдруге,
втретє гостро він промовив:
"Іку-Турсо, дідів сину, ти
навіщо з моря вийшов, нащо
випнувся над води?"
Іку-Турсо, син старизни,
обізвавсь на третій запит,
відказав слова такії:
"Я на те із моря вийшов, я на те
над води випнувсь,
440 що собі тримав на
думці рід загладити
Калевин, віднести на північ
Сампо; як мене відпустиш
в воду,
КАЛЕВАЛА
як життя мені даруєш,
вдруге я вже не з'явлюся
перед поглядом людини".
Зараз старий Вейнемейнен
відпустив його у воду і такі
слова мовляє:
450 "Іку-Турсо, дідів сину, не
виходь ніколи з моря і ніколи не
знімайся перед поглядом
людини від сьогодні і довіку".
Вже ніколи не посміє Турсо
виринути з моря перед поглядом
людини, вже ніколи, доки місяць,
сонце, світло і повітря 460 ясні
радощі дарують.
Далі старий Вейнемейнен
кораблем своїм кермує;
небагато часу збігло,
ледве мить одна минула,
посилає Укко з неба,
можний володар повітря,
дужий вітер їм назустріч,
хвилі-гори посилає.
Вітри буйнії дмухнули,
470 загули страшенно бурі,
вітер з заходу бушує, з півдня й
заходу він ріже, і від сходу
напирає, від полудня й сходу
виє, і кричить з півночі й сходу,
з півночі реве страшенно.
Позривав з дерев він листя,
відірвав із сосон глицю, польові
квітки пошарпав,
480 і стебло порвав на зіллі, і
погнав піски густезні на
поверхню вод блискучих.
Буйно ті вітри шугали, в
човен плещуть хвилі-гори, арфу
зносять аж на берег, теє кантеле
із кості,
СОРОК ДРУГА РУНА
всім на щастя й радість Ахто,
всім, хто в Віллямо замешкав.
Ахто бачить арфу в морі, діти
490 Ахто на потоках ловлять кантеле
коштовне, понесли його з собою.
Плаче старий Вейнемейнен, на
очах його водиця, він слова такі
мовляє:
"От і зникла моя арфа, вся душі
відрада згибла, моя радість
утопилась; вже тепер ніколи
більше, за мого життя довіку, не
надійде з зуба щуки, з її кості
500 моя втіха".
Сам коваль той Ільмарінен
вельми й дуже налякався і такі
слова мовляє:
"Горе з долею моєю, що
пустився я в це море, на
розложисту пустелю, на колодах
цих хитливих, на гілках
движких, тремтячих!
Що зазнав колись мій волос і
510 великих бур і вітру, борода моя
вбачала дні лихі в просторах
водних, та я бачив рідко бурю,
щоб на цю вона скидалась.
Ой страшні потоки бурні, ці
шумливі хвилі-гори!
Вітер стар мені в підмогу, хвилі
ласку вже дарують".
Старий певний Вейнемейнен
висловляє іншу думку:
520 "В човні плакати не гоже, і
журитись тут не личить:
19 5-162
289
не поможе плач в знегоді, і
журба — в лиху годину".
Потім він мовляє слово і таку
знімає мову:
"Зупинись, буремне море,1 530
чад своїх спини, бурхливе, Ахто,
заспокій же хвилі, Віллямо, свій люд
спини ти, щоб він човен мій не
рухав, щоб не бризкав в ребра човна.
Ти знімись до неба, вітре,
відійди собі за хмари, в ті місця,
де ти родився, де живе твоя
родина, не вали ти нашу барку,
540 не крути човном з ялини, ти
вали дерева в лісі, ти ламай на
стромах сосни".
Сам веселий Леммікейнен,
молодець Кауком’єлі, отакі
слова мовляє:
"Прилітай, тур’янцю, орле, троє
пер мені подай ти, а ти, круче,
дай ще пару — щоб хистити
малий човник,
550 байдачок наш поганенький".
По краях бруски набивши,
збивши побічні опори, інші він
зробив облавки: їх зробив
заввишки в сажень, щоб великі
в човен хвилі не могли
перехлеснутись.
Так змайстровано той човен,
так він зладжений обабіч, щоб
його гойдали бурі,
560 щоб його вали жбурляли,
якщо піною морською по
високій хвилі йтиме.
 СОРОК ТРЕТЯ РУНА
Льовхі узброює всіх похйолянських воєнників і вирушає з ними Вейнемейненові навздогін. — Богатир
силою своїх чарів споруджує серед моря скелю; на неї нарізується корабель з Похйоли і розбивається. —
Тоді Льовхі перекидається орлом, забирає вояків під свої крила і здіймається в повітря. — Вона здоганяє
Вейнемейненів корабель і сідає на щоглі. — Леммікейнен разить її мечем. Вейнемейнен валить її,
ударивши стерном. — Льовхі, проте, намагається вирвати Сампо з корабля, але воно розбивається на
друзки. — Марні погрози Льовхі. — Вона визнає себе переможеною і повертається на Похйолу. —
Вейнемейнен, прибувши до своєї сторони, бачить уламки Сампо на березі. — Він їх збирає і вдається з
молитвою до Юмали, щоб привернути його ласку на свій народ.
Льовхі, Похйоли від моїх всіх друзів вищий,
газдиня, вилізь ти на щоглу вгору,
вояків своїх збирає, 30 та на линви парусисті,
подає ватагам луки, подивись вперед на овид,
для мужів мечі готує, подивись назад на небо —
човен Похйоли лаштує, чи ясний повітря обрій, чи
виряджа військовий човен. захмарений наш овид!"
На байдак мужів саджає, Виліз хутко Леммікейнен,
споряджає їх до бою,— молодець до всього зграбний, йти
10 мов качат маленьких качка,
готовий без прохання, без хвальби
їх вона веде рядами; проворний завжди; на високу
сотня мечників сідає, щоглу виліз,
тисяча мужів — на човен. 40 став на линви парусисті, та на
Ставить щоглу на байдаці, схід, на захід глянув, подививсь
прикріпляють на ній линви, на північ, південь, та на Похйоли
і вітрило напинають — взбережжя, і такі слова мовляє:
полотно на тії линви; "Проти нас повітря ясне, а
наче хмарка, човен лине, за нами тьмаве небо; з
наче брила хмар на небі, півночі надходить хмара, з
заходу йдуть оболоки".
20 вирушає Льовхі в море,
в даль жене, сквапливо їде, Старий мовить Вейнемейнен:
щоб назад узяти Сампо 50 "Ти говориш неправдиво; зовсім то
з Вейнемейненого човна. не хмарка лине, і не оболок то суне: то
Старий певний Вейнемейнен кораблик парусистий, придивися-но
в морі човником кермує пильніше".
і такі слова мовляє,
на човні стоявши, мовить:
"Сину Лемпі веселенький,
СОРОК ТРЕТЯ РУНА
Пильно дивиться син Лемпі і
такі слова мовляє:
"Здалека неначе острів, з півночі,
як виспа в морі, соколи там на
осиках, глухарі там на березах".
60 Старий мовить Вейнемейнен:
"Ти говориш неправдиво; соколів
там не буває, глухарів нема там
зовсім: з Похйоли то парубоцтво,
придивися втретє краще".
От веселий Леммікейнен
придивляється вже втретє і такі
слова мовляє, і таку підносить
мову:
"Човник з півночі надходить,
70 сотня весел б’є по морю.
Сто мужів сидить при веслах,
більш як тисяча — на човні".
Старий певний Вейнемейнен
тут дізнавсь, нарешті, правди і
такі слова мовляє: "Ільмарінене,
до весел, Леммікейнене веселий,
ви, всі люди, гей веслуйте, щоб
помчався швидко човник, щоб
байдак вперед полинув".
80 Ільмарінен сам веслує, і
веслує Леммікейнен.
І гребуть всі люди з ними;
тріскотить стерно соснове,
кочети риплять страшенно,
загойдавсь ялинний човник,
писнув голосом тюленя, вир
заклекотав навколо, воду
всю укрили хвилі, навкруги
клубує піна.
90 Всі мужі гребуть щосили, всі
навзаводи — герої.
Не коротшає дорога, і не втік
дощаний човник од вітрильника
швидкого,
19*
291
що із Похйоли женеться.
Старий бачить Вейнемейнен,
100 що тепер біда зуспіла, що вже
лихо не минеться; погадав,
поміркувавши, як же бути, що
робити; і такі слова мовляє:
"Вихід винайти я зможу, знаю я
маленьке диво".
Губку з гаманця виймає,
кремінь він бере сквапливо, з
гамана бере кремінчик,
110 небагато взяв там губки,
кинув той шматок у воду та
через плече наліво; і такі слова
мовляє, і таку підносить мову:
"З кременю хай вийде скеля, хай
підводна стане щовба, хай на
ній ворожий човник розіб’ється
і загине серед бурунів високих,
120 серед дикого ревіння".
Той підводний камінь виріс,
під водою щовба стала,
довжиною аж до сходу,
широчизною — на північ.
Човник Похйоли надходить,
йде він хвилями на веслах,
спотикається об скелю, об крутий
підводний камінь; розколовсь
дощаний човник, 130 геть
стореберний розсівся, щогла в воду
повалилась, паруси на хвилі впали.
Понесло їх геть повітря, вітер
підхопив ревучий.
Льовхі, Похйоли газдиня,
глибоко вступає в воду, хоче
зрушити свій човник, понести
його хоч трохи, та піднести не
здолає,
140 човна зрушити не може, —
292
поламалися всі ребра, всі
гаки порозпадались.
Довго думала, гадала і
такі слова мовляє:
"Хто б мені міг дати раду, хто б
мені прийшов на поміч?"
Відміняє своє тіло,
іншу плоть бере на себе;
п’ять приносить кіс гостренних,
150 шість мотик, давно нездалих. їх
собі взяла на пальці, наче пазурі
наділа, і до себе кораблище
прив’язала, приміцнила; ребра човна
крильми стали, кермо, наче хвіст у
неї, сто мужів бере на крила, тисячу
— на хвіст саджає, сотню мечників
підносить,
160 мужів тисячу в повітря.
Розпустила Льовхі крила
КАЛЕВАЛА
і вірлом знялася в небо,
крилами в повітрі плеще —
Вейнемейнену на згибель;
ось одне крило у хмарі, у воді
хлюпоче — друге.
Мати вод, краса небесна,
отакі слова мовляє:
"Вейнемейнене старенький,
170 поверни до сонця очі,
оберни чоло на захід,
озирнись назад хоч
трохи!"
Старий зараз Вейнемейнен
повернув до сонця очі, обернув
чоло на захід, озирнувсь назад
ще трохи — бачить бабу
препогану, — птах страшний в
повітрі лине, що по плечі, наче
яструб,
180 головою, мов орел той.
Вейнемейнена та птиця
доганяє — надлетіла,
СОРОК ТРЕТЯ РУНА
учепилася до линви,
на вершечку щогли сіла;
може впасти вона в човен —
корабель аж похилився.
Ільмарінен взяв молитись,
взяв найвищого просити,
гаряче творця благає,
190 промовля слова такії:
"Борони, всесильний творче,
заступи, прекрасний боже, від
погибелі тут сина, чадо матері
від смерті, синові дай ще
пожити між створіннями твоїми,
між людьми твоїми, боже!
Найчистіший боже, Укко, Укко,
ти творець небесний,
200 дай мені вогненне хутро,
дай сорочку, що палає, щоб під
захистом я бився, під заслоною
стинався, щоб я плоті не
ушкодив, щоб не збавив свого
тіла в грищах чистого заліза, в
зіткненню лихої криці".
Старий мовить Вейнемейнен,
каже так і промовляє:
210 "О ти, Похйоли газдине,
дай-но, поділімо Сампо на
окрайчику туманнім, на
острівчику лісистім?"
Мовить Похйоли газдиня:
"Вейнемейнене старенький, не
жадаю і не хочу паюватися з
нещасним".
І вона вхопила Сампо
Вейнемейненові з човна.
220 Тут веселий Леммікейнен
витягає меч із піхов, тягне
гостреє залізо з боку лівого
сквапливо, б'є по клеваках
орлячих, б’є по кігтях
нещадимо.
293
Б'є веселий Леммікейнен,
б'є мечем і мовить слово:
'Упадіть, мужі, додолу, всі
мечі і всі герої,
230 ви, що там на крилах сіли,
що на кігтях почіплялись".
Мовить Похйоли газдиня, з
вершка щогли так мовляє:
"Леммікейнене веселий, бідний
Кавко, ти молодче, одурив ти
рідну матір, набрехав своїй
старенькій — ти казав, що
шістдесят літ битися ні з ким не
будеш,
240 навіть як захочеш злота, чи
як срібла забажаєш".
Старий певний Вейнемейнен,
заклинач отой одвічний,
зміркував, що треба вдарить, що
прийшла година слушна — тягне
він кермо із моря, демено з
струмків дубове, б'є потвору тим
стернищем, відрубав орлові
кігті,
250 пазурі всі поламались, лиш
один малий лишився.
З крил попадала вся молодь,
всі мужі звалились в хвилі,
сотня з крил їх повалилась, з
тіла — тисяча упала, сам орел з
страшенним громом на край
човника звалився, наче з дерева
тетеря, наче вивірка з соснини;
260 ухопився він за Сампо,
підмізинним пальцем тягне,
тягне Сампо просто в воду,
упуска строкатий покрив із
червоних ребер човна в
глибочінь потоків синіх; так
розбилось Сампо в морі,
поламавсь строкатий покрив.
Потопилися розбитки,
294
ті шматки-уламки Сампо,
в глибокості вод широких,
в темній твані дна морського;
там від них усі багатства,
там скарби від них у водах;
і ніколи в жоднім часі
доки сяє місяць в небі,
не загине вод багатство,
те добро, що має Ахто.
Полягли шматочки Сампо
і на дні, і на поверхні,
280 на морів блакитній спині,
на широких хвилях моря, щоб
морський гойдав їх вітер,
колихала водотеча.
І гойдав їх в морі вітер,
колихала водотеча на морів
блакитній спині, на морських
широких хвилях; їх жене на
берег вітер, течія жене на сушу.
290 Старий певний
Вейнемейнен бачить хвилі
прибережні, бачить, як на берег
моря викидають бистрі хвилі ті
шматки-уламки Сампо і в
трісках строкатий покрив.
З того він радіє дуже,
промовляє так старенький: "Це
ізвідси вийде сім’я, невідмінних
благ початок — 300 дух орання й
засівання, гін всілякої рослини,
поблиск місяця вечірній, сонця
світло доброчинне — на розлогостях
Суомі, на моїх галявах рідних".
Льовхі, Похйоли газдиня,
промовля слова такії:
"Маю ще один я вихід,
маю ще один я спосіб,
310 проти засіву на ниві,
проти пастівні й рослини,
КАЛЕВАЛА
проти місячного сяйва,
проти сонячного світла;
понесу я в скелі місяць, я в
горі сховаю сонце, я
морозом заморожу,
застуджу зимою землю,
все, що зореш і посієш,
всю ріллю твою, все
збіжжя;
320 я спрямую град
залізний, град накидаю
сталевий на твою ріллю
велику, на твоє прегарне
поле.
Пожену з пісків ведмедя,
грубозубого із пущі, огирів хай
роздирає, хай кобил твоїх
шматує, хай твою краде отару,
хай твоїх корів погубить.
330 Твій народ зведу я
мором і твій плід увесь я
знищу, щоб, допоки сяє
місяць, не було за його
чутки".
Старий мовить Вейнемейнен,
він такі слова мовляє:
"Не боюся твоїх чарів, ні
тур'янців, ні ляпонців, бо година
тільки в бозі, він ключі од світу
носить;
340 не потворі їх тримати,
не врагу тримати в пучках.
Якщо доручусь я богу, на творця
зложу надію, прожене злочинця
з ниви, ворогів — з мого
врожаю, щоб лихий не збавив
сіву, щоб моїх рослин не
знищив, не украв би мого труду,
ні посіву, ні врожаю.
350 Похйоли газдине люта,
в скелю садови злочинців,
переступників — у гору,
замикай в каміння винних,
а не ясний місяць гарний
СОРОК ТРЕТЯ РУНА
і не сонечко кохане!
Ти морозь своїм морозом, застуди
зимою зимно те, що ти сама
посієш, те насіння, що розсиплеш;
шли туди свій град залізний,
360 крицяні свої градини, де твої
плугове орють, на сумні лани
ляпонські. Пожени з пісків
ведмедя, рися пожени з діброви,
клишоногого із лісу, малозубого із
гаю, аж на Похйоли угіддя, аж на
Похйоли худобу".
Льовхі, Похйоли газдиня,
промовля слова такії:
"Це моя загибла влада, моя сила і
370 потужність, міць моя — в
глибокім морі, у глибоких нуртах
— Сампо".
Тут додому йде і плаче, йде до
Похйоли з журбою; не взяла собі
від Сампо вартісного нічогісько, а
взяла з собою тільки —
підмізинним тільки пальцем, —
грудочку землі сирої, грудку
бідної земельки, тим то в Похйолі
380 убозтво, у ляпонців обмаль хліба.
Старий певний Вейнемейнен
вийшов сам тоді на берег,
відшукав шматочки Сампо і від
покришки уламки, понад берегом
блукавши, на м'якій піщаній
виспі.
Посадив уламки Сампо,
покришки тріски строкаті на
туманнім млистім розі,
390
295
на острівчику лісистім, щоб
росли і розростались, щоб щоліта
обертались на ячмінь — варити
пиво, на жита — щоб хліб місити.
400 Старий мовить Вейнемейнен,
так проказує він далі:
"Боже, дай, пошли нам, творче,
щоб у щасті ми кохались,
вікували щоб щасливо, звікували
вік свій чесно у Фінляндії
коханій, в стороні карелів рідній.
Борони, коханий творче,
заслони, наш добрий боже,
410 від мужів, що злої мислі, від
жінок, що злої думки, втихомир
землі страждання, вгомони води
потугу!
Подавай синам пораду,
бережи ти їх щоночі і щодня
вартуй од злого, хай не
світить мляво сонце, хай не
сяє місяць тьмаво, хай вітри
не дмуть отруйні,
420 хай шкідливий дощ не пада,
хай нам холод не пошкодить чи
яка негода люта.
Розгорни баркан залізний,
споруди камінні стіни круг того, чим
володію, з двох сторін мойого краю,
— від землі пошир до неба, від небес
пошир на землю, — щоб мені був край
мій рідний 430 міцним захистом,
заслоном, щоб туди не йшов
злочинець, щоб туди не сунувсь ворог
— поки віку, поки часу, поки сяє
злото-місяць".
СОРОК ЧЕТВЕРТА РУНА
Вейнемейнен хоче грати на кантеле, але ж інструмент — у морських безоднях. — Вейнемейнен
величезними граблями намагається добути інструмент. — Кантеле не знаходиться. — Вейнемейнен
майструє новий інструмент і добуває з нього чудові акорди.
Старий певний Вейнемейнен
так собі тепер міркує:
"Ох, було б сьогодні добре
звеселитись, повтішатись у новім
селі на святі, на отім дворі
прекраснім, та вже кантеле
пропало, перейшла моя потіха
вже навік до риб в оселю, та до
сеньги в глиб камінний, на потіху
10 щуці в морі,
Веллямо жильцям на радість; вже
його нам не поверне, не віддасть
його вже Ахто.
Ільмарінене, ковалю,
працював, кував ти вчора, та
покуй ще ти й сьогодні, скуй мені
граблі залізні, на граблях — зубці
міцніші, викуй ще й граблище
довге, щоб я міг гребти в
20 потоках, щоб громадив хвилі в
купи, очерет зібрав в копиці на
морському побережжі, щоб
знайшов я в морі арфу, взяв би
кантеле те знову з тих містин, де
плещуть риби, де живуть в
камінні сеньги".
Сам коваль той Ільмарінен, той
коваль одвічний, майстро,
30
змайстрував граблі залізні, мідяне
граблище довге, по сто сажнів в
кожнім зубі, довше вп’ятеро
граблище.
Взяв старенький Вейнемейнен
ті граблі важкі, залізні, перейшов
він небагато, путь він подолав
коротку, — по вальцях, укритих
дьогтем,
40 по вальцях, що куті з міді.
Там був човен, ні, два човни,
байдаки там два стояли, на
вальцях, укритих дьогтем, на
вальцях, що куті з міді, там один
новий був човник, човник другий
був старенький.
Старий мовив Вейнемейнен, до
нового човна каже:
"Ти зійди у воду, човне,
50 ти спустися, човне, в хвилі,
щоб тебе не вів я в море, не
держав великим пальцем".
Зараз вийшов човен в море, сам
зійшов на водотечу.
Старий певний Вейнемейнен на
край човника усівся, взяв він
чистити те море, піднімати
водотечу; водяні квітки змітає,
60 все сміття по надбережжю,
СОРОК ЧЕТВЕРТА РУНА
комишу шматочки навіть,
водяних рослинок крихти.
Він згинає кожну гілку,
зачепля граблями рифи,
та ніде знайти не може
арфи, зробленої з кості.
Вже його погибла втіха,
кантеле навік пропало.
Старий певний Вейнемейнен
70 повернувсь назад додому, він
чолом поник журливо, шапка
збочилася набік, та ще раз він
мовив слово:
"Я ніколи не знайду вже давніх
звуків в рибній кості, навтішання
— в щучім зубі”.
Ось лісочок він минає, він іде
собі край гаю; чує, плаче там
береза, верствувата там горює;
80 він іде до неї ближче,
наближається до древа, запитався
так берези:
"Чом, красо-березо, плачеш, чом
ти журишся, зелена, ти, журлива,
з білим пасом? Не ведуть тебе до
бою, воювати не неволять".
Мовить дерево розумно, мову
так зняло зелене:
"Може, дехто так і скаже, так
90 мовлятиме за мене, що лиш в
радощах живу я, шелещу гілками
радо, я ж бездольна, вся в
клопотах, бо журба моя — вся
радощ, я себе сама жалкую, лих
зазнаючи немало.
Я низьким журюся станом,
плачу я на свою бідність; я,
нещасниця бездольна, так
нещасна без підпори,
100
297
на оцім паскуднім місці
мушу день і ніч стояти.
Стільки щастя й раювання
мають інші в тій надії, що поверне
літня радість, на годині теплій
стане; я, проте, дурна береза,
мушу тут стояти, бідна,
110 щоб кору із мене дерли, щоб
гілля моє рубали.
Часто дуже до берези, часто-
густо прибігають по весні короткій
діти, до мого твердого кряжу, з гострим
ножиком підходять, сік з мого осердя
точать; злий чабан улітку часто 120 з
мене пояс мій знімає та плете миски і
піхви, і на ягоди кошілки.
А буває, біля мене, біля ніжної
берези, надовкруг сидять дівчата,
гілочки стинають з мене, угорі
стинають зелень, в’яжуть віники
для лазні.
Дуже часто мене, ніжну,
130 делікатну, білокору, і рубають,
і стинають, розскепляють на
поліна; адже тричі цього літа, все
за теплої години, при мені мужі
ставали, і сокири тут гострили —
все на мене, бідночолу, щоб з
життям я розлучилась.
Влітку так я літувала,
140 це була моя потіха, а зима була
не краща, снігу час не був
любіший.
Так було давніше й завжди —
сум моє обличчя тьмарить,
298
хилить голову додолу,
і мої блідніють лиця,
як собі я пригадаю
день мій чорний, злу годину.
Біль тоді вітри приносять,
150 і несе турботи іній,
зелень хутра вихор зносить,
мене іній роздягає.
Я, бездольная береза, деревце
оте нещасне, тут лишаюся
невбрана, тут стою під вітром
гола, в лютім холоді на стужі,
плачу й стогну на морозі".
Старий мовить Вейнемейнен:
160 "Ти не плач, моя березо, не
сумуй, зеленолиста, не журися, в
білім пасі; ти ще долю щасну маєш, і
життя твоє відрадне, ти, радіючи,
заплачеш, будеш втіхою бриніти".
Старий певний Вейнемейнен
робить арфу із берези, цілий
літній день робив він,
170 за день кантеле урядив на
туманнім, млистім розі, на
острівчику лісистім закрут
кантеле різьбить він, на потіху
робить скриню, закрут робить
він тривалий, цілу скриньку
верствувату.
Старий мовить Вейнемейнен,
він такі слова мовляє:
"Закрут кантеле готовий,
180 всім на радощі ця скринька,
де ж я шрубиків дістану, де
візьму кілочків добрих?"
На дорозі дуб піднісся, виріс
високо надворі, все гілля було до
міри, були жолуді на вітах,
КАЛЕВАЛА
а на жолудях — по кулі, а на
кулі — по зозулі; там зозуля
закувала:
190 голосів там п’ять лунало,
потекло із дзьоба злото, і срібло
збігало гойно на горбочки
золотисті, на сріблясті
високості, там на кантеле
гвіздочки, там він взяв кілки на
арфу.
Старий мовить Вейнемейнен і
такі слова мовляє:
"Є на кантеле гвіздочки,
200 є кілки на арфу нову; аж те
кантеле не повне, струн п’яти
йому бракує; де б на струни я
розжився, струн бренливих де
дістати?"
Він тих струн іде шукати,
попід лісом переходить; в лісі
там сидить дівчатко, там сидить
дівча в долині.
Ця дівчина і не плаче,
210 і не дуже, щоб радіє, тиху
співанку співає, щоб зайшов
хутчіше вечір, сподівається, що
милий надійде до неї скоро.
Старий певний Вейнемейнен
босоніж біжить хутенько, без панчіх
туди береться; як туди прибіг,
нарешті, попрохав волосся в дівки
220 і такі слова мовляє:
"Дай свого волосся, дівко, твоїх
кучерів ніжненьких, щоб вони
пішли на струни, на потіху
віковічну".
І дало дівча волосся, своїх
кучерів найм’якших, подало їх
п’ять, шість навіть, може, їх
було й семірко.
СОРОК ЧЕТВЕРТА РУНА
Струни кантеле з’явились,
виграйна довіку радість.
Було кантеле готове;
сів старий тут Вейнемейнен
на стілець коло одвірка,
на ослін він сів камінний,
бере кантеле до рук він,
взяв свою він осолоду,
повернув до неба закрут,
а голівку — до коліна,
і налагодив він струни,
240 і настроїв так, як треба; ось
налагоджені струни, стало
кантеле готове; взяв він арфу на
коліна, навкоси її поставив; по
тих струнах десять нігтів, всі
п’ять пальців перебігли, і бренять
по струнах радо, перестрибують
там прудко.
Вейнемейнен починає —
250 це на кантеле він грає,
делікатно водить пальцем, вигина
палюх до себе, і гучить берези
древо, і бренить берези зелень, і
співа зозулі злото, і пливе дівочий
волос.
Пальці дідові так грають,
струни кантеле рокочуть, скачуть
гори, рветься камінь, 260 навіть скелі
затремтіли, рифи луснули на морі,
хрящ поплив на рівних водах, і
зраділи всі ялини, застрибали пні в
діброві.
Все жіноцтво Калевали кидає
шиття й прядіння, мов струмок,
біжить нестримно, наче річка
лине-рветься; молодиці йшли й
сміялись,
270 йшли веселі господині,
299
щоб того грання почути, ту потіху
подивляти; чоловіки при музиці
без шапок усі стояли, скільки там
було жіноцтва — коло лиць
тримали руки; у сльозах дівчатам
очі, навколінцях парубоцтво, —
всі заслухані й поважні,
280 кантеле всіх вчарувало.
Як одні вуста, всі мовлять, як
один язик, всі кажуть:
"Не бувало зовсім перше тут
таких натхненних звуків, ми
такого ще не чули, скільки місяць
сяє й світить".
Те грання лунає бучно, за шість
сіл воно заходить — там нікого не
лишилось,
290 щоб не йшов ту гру
почути, те натхненне
вигравання, теє кантеле
чарівне.
Лісова звірня так само, пазурі
сховавши, сіла, щоб те кантеле
почути, ту потіху подивляти.
Наповітряні летухи на
кілках всі посідали, і морські
всілякі риби 300 всі до берега
беруться, із землі хробацтво
лізе, в порошнім піску плазує,
виганяється, щоб слухать того
бренькоту живого, тої кантеле
потіхи, Вейнемейненових
звуків.
Мудрий старець Вейнемейнен
виграває дивовижно, дивно ті
лунають звуки;
310 день він грав, день другий
грає без перестанку й спочинку,
від ранкового сніданку,
300 КАЛЕВАЛА

підперезаний як був він і пішов ялинним гаєм —

в тій самій одній сорочці. никли сосни всі додолу,
На господі грав у себе, нагиналися ялини, із гілля
у своїй ялинній хаті — шишки спадали, до коріння
і гучав там дах на хаті, віти гнулись.
і двигтів поміст в покоях, Чи гаями він мандрує,
там співали стеля й двері, 330 чи простує чагарями, радо
320 там гукали всі віконця, там гаї гуляють, чагарі отам
піч гула, гуділа цегла, радіють, всі квітки ласкаво
і підпори всі дзвеніли. зорять, нагинаються сучечки.
І пішов музика лісом,
СОРОК П’ЯТА РУНА
Льовхі довідується, що Сампо призводить до великого добробуту на просторах Калевали. — Вона
заздрить жителям Калевали. — її кличуть до Укко. — Льовіатар , Туоні дочка, породила дев’ятеро дітей,
дев’ять синів, збудників хвороб. — Льовхі випускає їх на синів Калеви. — Вейнемейнен помножує
заклинання і чарівні засоби, щоб одвернути болесті. — Він рятує свій народ від загибелі.

Льовхі, Похйоли газдиня, 30 шкуру темну і гидотну.

як таку почула звістку,
що Вейноле процвітає,
що в гаразді Калевала
через ті уламки Сампо,
через покриву розбитки —
заздрощі її напали,
раз у раз вона гадала,
смерть яку приготувати,
10 і наслать яку погибель на
Вейноле люд щасливий, на
героїв Калевали.
Зголосилася до Укко, бога
так вона благає:
"Укко, мій небесний боже, Калеви
народ зруйнуй ти, перебий
залізним градом, сталевим жалом
на стрілах, замори його ти мором,
20 щоб той люд пропав паскудний,
щоб мужі надворі вмерли, а в
корівнику — дружини".
Та сліпа Туоні донька,
Льов’ятар, старезна баба, з
дочок Мани найпоганша, з її
діток щонайгірша, всіх
лихот і зол причина, тьми
гидотностей початок, має
вид аж прикро чорний,
Та сліпа Туоні донька, та
чорнявка Улаппаллі2 стеле
стежкою постелю, в недогіднім
місці ліжко, і ляга собі на вітрі,
над негодою вляглася, та на
протязі холоднім, на ранковім
вітрі зимнім.
Це страшний зірвався вітер,
40 зашумів собі від сходу,
плід надув дурненькій дівці, й
він черево наповнив на
проліссях бездеревих, на
сумних безтравих луках.
Тяжу черева носила, ваготу
свою — з журбою, два, три
місяці носила, ще четвертий,
ще ж і п’ятий, ще і сьомий, ще і
восьмий,
50 а також дев’ятий
місяць; як старі жінки
лічили, півдесятого —
носила.
Як дев’ятий місяць вийшов,
на десятому — спочатку
набубнявіло їй тіло, болесті
напали дівку.
Плід, одначе, не виходить, не
бажає плід з’явитись.
302
З місця тут вона відходить,
і лягла на іншім місці,
і пішла родить повія,
непотрібниця од вітру,
поміж двох бескетів саме,
де п'ять гір зійшлись — в міжгір’я;
та дитина не виходить,
плід не хоче об’явитись.
Обродитись дівка прагне,
полегшити тіло хоче
при струмочках життєдайних,
70 при джерелах веселеньких; а все
місця не знаходить, щоб тяжі своєї
збутись.
Діточок зродити прагне, тяжу
витрусити хоче в огневих потоків
піну, у безодню вод шипучих, в темні
нурти трьох порогів, в дев'ять
стромовин не прикрих, та дитина не
з'явилась,
80 з черева дитя не вийшло.
Тут взялась погана плакать,
зажурилася паскуда, а куди піти — не
знала, не відала, де подітись, живота
щоб спорожнити, привести дітей
хутчіше.
Так промовив з хмар найвищий, так
з небес творець говорить:
"Є на березі край моря,
90 сухе місце на болоті,
в Похйолі, похмурій завжди, в
сумовитій Саріолі; ось туди
рушай родити, живота ваги
позбутись, там на тебе вже
чекають, там дітей твоїх
бажають”.
Доня Туоні, чорнявка,
Мани зла й гидотна дівка, йде
до Похйоли на багна,
100 йде до лазні Саріоли,
КАЛЕВАЛА
щоб дітей мерщій родити,
обродитись нарожденним.
Льовхі, Похйоли газдиня, та
беззубая бабуся, повела до лазні
любку, щоб обмити в лазні
дівку, на селі щоб там не чули,
не довідались і слова.
Напалила Льовхі лазню,
110 швидко все приготувала:
двері пивом помастила,
молодим тим пивом — засув,
щоб і двері не рипіли, щоб і
засува не чути.
Промовля слова такії і таку
підносить мову:
"Панно творива старезна, з
блиском золотим красуне,
найстаріша між жіноцтвом,
120 з матерів ти найдавніша, ти
ступи коліном в море, ти стегном
ступи в потоки, від йоржа слюни
візьми ти, набери з минька ти слизу,
помасти поміж кістками, намочи ти
боки слизом, порятуй від болів дівку,
вибав з болів поліжничих, з
мордувань отих страшенних, 130 з
черевних болінь нещадних.
Як цього тобі ще мало, Укко,
мій небесний боже, ти спустись,
тебе потрібно, поспішай, тебе
бо кличуть, бо мордується тут
жінка, з болем в чреві полі
жниця, серед диму в темній
лазні, в лазні мучиться
селянській.
Ти візьми у праву руку 140
вкриту золотом дубину, перепони
поламай всі, повали стовпи при
вході,
СОРОК П’ЯТА РУНА
і, замок творця розбивши,
так зроби, щоб через засув
там пролізло і велике,
і маленьке, й щонайменше”.
Випускає та паскуда,
донька Туоні безока,
повноту свою черевну;
150 злих дітей своїх поклала під
мережаную ковдру, у
м'якенькую колиску.
Породила дев'ять хлопців за
єдину літню нічку, поки лазня
нагрівалась, поки там вона
купалась; міццю черева зродила
— а живіт був дітьми повен.
Всіх синків поназивала,
160 пестила всіх нарожденців,
як той майстер, що зробив їх,
наяву створив живими. Перший
син болячки творить, другий
витворяє кольки, на гостець син
третій майстер, а четвертий —
на сухоти, п'ятий — майстер на
водянку, посідач корости —
шостий, сьомий син холеру
носить,
170 а чумну заразу — восьмий.
Був без назви син дев'ятий;
він був долі на соломі, мати
гонить його звідти, щоб ішов
заклясти води, щоб закляв він
побережжя, щоб усюди сіяв
заздрість.
Льовхі, Похйоли газдиня, всіх
докупи їх скликає, на той
виріжок туманний,
180 на порослий лісом острів,
посила синків злобивих, ці
нечувані хвороби на люд
Вейноле, щоб вимер, щоб рід
Калеви загинув.
303
Вейноле народ слабує, сини
Калеви страждають у нечуваних
недугах, що на ймення невідомі,
що гниє поміст під ними,
190 плісніє над ними стеля.
Старий вийшов Вейнемейнен,
віковічний чаромовець, щоб
голов вони не збулись, врятувать
недужих душі; він іде в Туоні
битись, сам — з хворобами
стинатись.
Нагріває душно лазню,
розпаляє в ній каміння
найчистішими дровами,
200 їх в річній воді
набравши; воду він приніс
накриту, бачно віники
приносить, парить віники
до лазні, стогіллясті —
розм'якшає.
Будить він медовий розпал,
буркає тепло солодке на
розпалених каміннях, на жарких,
палючих брилах.
Він такі слова мовляє,
210 і таку підносить мову:
"В пал ходи до лазні, боже, у
тепло, небесний отче, щоб
подати нам здоров'я, щоб нам
спокою надати.
Ти затри священні іскри, погаси
святе горіння, ти познищуй
надмір палу, пал поганий звідси
вишли, діточок щоб не спалив
він,
220 не забив твого створіння.
Ось я прискаю водою на
розпалене каміння, хай вода тут
медом стане, хай тут патока
солодка потече рікою з меду,
стане озером медовим
304
на жаркім камінні печі,
серед дощаної лазні.
Неповинні хай не гинуть,
230 хай не гинуть без хвороби,
що пошле на них створитель,
і без смерті, що від бога.
Хто ж губити правих буде, хай
від слів своїх загине, хай
наложить головою від своїх
думок злостивих.
Якщо я не муж настільки, не
герой я в сині Укко, щоб міг
визволити з лиха,
240 врятувать з біди тяжкої,
мужем з’явиться сам Укко,
той, що хмарами кермує, і
сидить на оболоках, і хмарки
по небу водить.
Укко, мій небесний боже, ти,
що в хмарах недосяжних, йди
до нас, бо ти потрібний,
поспішай, тебе прохають,
відміни оці страждання,
250 прожени оцю хворобу,
відішли од нас нещастя, знищ
тілесну підлу слабість.
Меч мені даруй вогненний,
вогневе, безстрашне лезо, щоб
цих злісних постинав я,
розігнав би цю гидоту на
стежки вітрів весняних, щоб я
муку в поле вигнав.
Пожену туди хвороби,
260 я туди зашлю всі муки, в ті
пивниці, що в бескетах, в гори,
що залізом повні, щоб
камінню дать хвороби, скелі
болем обважнити.
Не заплачуть скелі й камінь від
хвороб і від терпіння, хоч би й
мучити багато і штовхати їх
без міри.
КАЛЕВАЛА
Туонівно, панно болю,
270 ти живеш в горі хворобній,
де тече струмочків троє, де
розходяться три течі; вертиш ти
камінням болі, крутиш ти
хворобну скелю; відведи свої
хвороби в пащу синього
каміння, чи на море відведи їх,
затопи в морську глибокість, де
вітрець не прошелесне,
280 не засяє світло сонця.
Як цього ще буде мало —
господине, панно болю, панно
мук, жінок окрасо, ти приходь
сюди хутчіше, щоб створити
нам здоров’я, супокій щоб нам
подати.
Відбери ти болям силу, так
вчини, щоб зникли муки, щоб
заснув слабий спокійно, 290 і не
знав турботи хворий, щоб життя він
не позбувся, щоб він спекався
хвороби.
Позбирай в барило болі, муки
— у спижеву скриню, щоб могла ти
їх підняти, віднести від нас хвороби
на чоло бескету болів, в надра — під
хворобну гору. Там звари усі
хвороби 300 в казанках маленьких
дуже, в горщиках малих, як палець,
наче палець той великий.
Посеред гори є камінь, в тому
камені є отвір — просвердлило
свердло отвір, і залізо
перейшло ним; ти хвороби в
нього скидай, ти всі муки
вергни в нього, придуши
створіння дикі,
310 стисни там усі нещастя,
СОРОК П’ЯТА РУНА
щоб вночі вони не вийшли,
щоб удень не появлялись”.
Старий певний Вейнемейнен,
заклинач отой одвічний
змащує місця недужі,
де засіли хворобнечі,
дев’ять мастей накладає,
взявши вісім чудо-ліків;
і такі слова мовляє,
320 і таку підносить мову:
”Укко, мій високий боже,
давній мужу, що на небі,
ти пошли зі сходу хмару,
а від заходу — хмарину,
з півночі та вишли хмару,
вишли мед, пошли водиці,
щоб зм’якшити ці хвороби,
заспокоїти ці муки.
Якщо сам я не управлюсь,
330 якщо так створитель хоче —
мусиш, творче, дати ради,
помогти, найвищий, мусиш.
На своє я бачив око, торкав
власного рукою, мовив я
вустами цими і своїм
диханням дихав.
20 s-162
305
Де моя рука не займе, хай творця
рука досягне, що я не діткну, до того
340 хай торкнеться палець божий, бо в
творця гарніший палець, бог живіші
руки має.
Ти приходь, чаруй, мій творче,
слово мов, з'явися, боже, подивись,
зійди, потужний, уночі вздоров
недужих, вдень слабим подай
здоров’я, хай вони не чують болю,
хай не відають страждання,
350 хай не мають жалю в
серці, не слабують на
хвороби, не нездужають
нітрохи поки світу, поки
віку, поки злотом сяє
місяць!"
Старий певний Вейнемейнен,
заклинач отой одвічний, так
недуги проганяє, виганяє геть
хвороби, відвертає людські болі,
360 виліковує турботи, —
він од болещів, од смерті
Калеви народ рятує.
СОРОК ШОСТА РУНА
Розгнівана тим, що хвороби не знищують народу Калеви, Льовхі напускає на нього ведмедя. —
Вейнемейнен
Похйолою ходять вісті,
на селі новини чути —
Вейноле здоровим стало,
Калевала вільна знову
од недуг, що почалися,
від хвороб невиліковних.
Льовхі, Похйоли газдиня,
без зубів ота бабуся,
як почула, в злість упала,
10 і такі слова мовляє:
"Ще один я знаю спосіб, знаю
ще дорогу іншу: пожену з пісків
ведмедя, клишоногого із лісу на
Вейноле рогатизну, на худобу
Калевали".
От з пісків жене ведмедя,
клишоногого із лісу на
Вейноле рогатизну,
20 на худобу Калевали.
Старий певний Вейнемейнен
промовляє так до брата:
"Ільмарінене, братусю, скуй
мені нового списа, скуй мені
трійчасті вила, зроби ратище
спижеве.
Я вловить ведмедя хочу, звіра із
коштовним хутром, щоб кобил
моїх не брав він,
30 щоб не жер моїх лошаток,
щоб не нівечив він стада, не
губив моїх корівок”.
І коваль скував трійчатку не
коротку і не довгу, а таку собі
середню — вовк там сів на
жолобочку, на клюзі ведмідь
усівся, лось там пробігає
краєм, скаче кінь на рукояті,
40 олень сів коло голівки.
Свіжий сніг уранці випав,
постелив дорогу ніжний; білий
сніг, як взимку зайчик, начебто
ягня осіннє; старий мовить
Вейнемейнен і такі слова
мовляє:
"Це мене бажання тягне і
проводить до Метсоли;
підійду до панни лісу,
50 до блакитного дівчатка.
Від мужів піду до лісу, від
героїв — до роботи; привітай
як мужа, лісе, як того героя
Тапйо, поталань мені таланом,
щоб красу лісів піймав я.
Мйєліккі, газдине лісу,
Теллерво, дружино Тапйо,
СОРОК ШОСТА РУНА
прив’яжи своїх собачок,
не пускай на волю псючок,
на шляху, де сосен сила,
де стоїть салаш ялинний.
Отсо, ябко лісовеє,
пишна лапочко медова,
чуєш ти, що я з’явився,
що до тебе йду хоробро;
пазурі сховай в волосся,
заховай під ясна зуби,
щоб мені не загрожали,
70 щоб зосталися без руху.
Мій коханий Отсо, любий,
пишна лапочко медова,
ляж, засни в траві зеленій,
на прекрасному бескеті,
щоб хитались зверху піхти,
щоб вгорі шуміли сосни.
Там собі гойдайся, Отсо,
там крутись, медова лапо,
наче горобець в гніздечку,
80 мов та гуска, що на яйцях”.
Старий чує Вейнемейнен —
забрехав собака раптом,
псище гаркотнув зненацька
у дворі, де малоокий,
в лузі там, де гладкомордий.
Вейнемейнен так мовляє:
"Я гадав, зозуля кличе,
пташка люба розспівалась;
аж то зовсім не зозуля,
90 не взялась до співу пташка —
галасує мій собака,
то моєї пташки голос,
під дверима хатки Отсо,
у дворі того вродливця”.
Старий певний Вейнемейнен,
де лежить ведмідь, дізнався,
покуйовдив гарне ліжко,
своє кубло погане, шкандибай
золоте ведмеже лігво,
скоріш під стріху, 140 в людську
і такі слова мовляє,
поспішай оселю, по сніговищах
100 і таку підносить мову:
рушай-но, як та квітка по дорозі,
20*
307
"Хай господь во славі буде, хай
величиться створитель, що
мені дає ведмедя, злото лісове
дарує".
Аж на злого він поглянув і
такі слова мовляє:
"Мій коханий Отсо, любий,
пишна лапочко медова, не
сварись ти по-дурному;
110 я не бив тебе, мій
любий, скочив ти з гладкої
гілки, сам зі спохову
скотився, золоте подер
убрання, із гілок свою
одежу: восени буває
слизько, сльота-мряка в
дні осінні.
Гей, ти, лісова зозулько, що
трясеш розкішним хутром,
кинь свою холодну хатку,
120 кинь житло своє пустинне,
дім із галузок берези, твій
салаш з гілок вербових.
Славний, ти піди зі мною,
вирушай, оздобо лісу, в
черевиченьках легеньких, у
панчішечках блакитних.
Тут покинь тісні простори,
путівці, стежки вузенькі, йдімо
до мужів — героїв,
130 йдім туди, де юрби люду!
Не зле нас вітати будуть, у
добрі там жити маєш —
скуштувати дадуть меду, пити
патоки самої всім прибутнім
чужоземцям, там дають веселі
люди.
Геть іди собі ізвідси, кинь
308
через це гілля шмигляй-но,
наче білка по сучечках”.
Старий певний Вейнемейнен,
заклинач отой одвічний,
йде долиною і грає,
пісковинами співає,
і веде статечно гостя,
150 гостя у смугастім хутрі;
те грання до хати лине, чути
співи коло двору.
Погукнув народ у хаті, в домі
вся юрба сказала:
"Чути пошуми знадвору, чути
звуки із діброви, спів лапчатої
пташини, дівчини ріжечок з
лісу".
Старий певний Вейнемейнен
160 до воріт прийшов спочатку;
натовп кинувся із хати, люди добрі
так сказали:
"Чи не золото з'явилось, чи не
срібло нам дісталось?
Чи прийшли не гроші любі, чи
не золота монети?
Чи то ліс послав нам гостя, чи
дав рись, господар гаю, що
приходите зі співом,
170 женете на нартах бучно?"
Старий певний Вейнемейнен
отакі слова мовляє:
"Я оспівую гадюку, звіра божого
вславляю — тим то я прийшов з
піснями, радо-весело на нартах.
Тільки це не є гадюка, це не
рись, господар гаю — це
приходить сам славута,
180 це йде лісова повага, це
старий тут появився, це валько
сюди приходить; якщо любий
вам чужинець, розчиняйте
навстіж браму,
КАЛЕВАЛА
якщо вам він не до мислі,
зачиніть-но браму швидше".
Так народ на це відмовив,
люди добрі так сказали:
"Будь здоров, пане ведмедю,
190 медолапий — це прийшов ти в
чисто виметений дворик, в людські
простори охайні.
Цілий вік я сподівався, в
молодих літах чекав я, щоб ріг
Тапіо почути, лісова щоб дудка
грала, щоб засяло злото лісу,
щоб срібло тут показалось на
малім просторі двору,
200 на вузькій мережі в полі.
На врожай неначе ждав я, я
чекав, немов на літо — так жде
лижва на порошу, так чекають
льоду сани, так дівча жде
молодого, так дружина жде
дружину.
Під вікном сидів я ввечір,
рано я сидів при брамі, тижні
цілі — коло хвіртки,
210 місяці чекав при вході, біля
клуні ждав я взимку, на снігу
твердім стояв я, я стояв, коли сніг
танув, як земля в грудки збивалась,
як грудки укрились пилом, як той
пил став зеленіти; кожен ранок
міркував я, в голові держав я думку:
де ведмідь так довго ходить, 220 де
баривсь коханець лісу, чи в
Естляндію подався, чи Суомі він
покинув?"
Старий мовив Вейнемейнен,
сам сказав слова такії:
"Де вселити маю гостя,
куди золото подіти?
СОРОК ШОСТА РУНА
Чи вести його до клуні,
положить в житло соломи?"
Так народ на це озвався,
230 добрі люди так сказали:
"Запровадь ти чужоземця, гостя
того золотого, під великоставну
стріху, в нашу осяйну оселю; там
уже готова їжа, і поставлено що
пити, чисто виметено дошки,
пошаровано мостини, там жінки
убрались пишно 240 у
щонайчистіші сукні,
бинди в них напрочуд гарні, одіж їх
вбирає очі".
Старий мовить Вейнемейнен, він
такі слова мовляє:
"Отсо, пташечко кохана, пишна
лапочко медова, є земля — тобі
ходити, є поля — тобі верстати;
моє золото, пройдися,
250 перейди землею-полем,
перейди в панчішках чорних,
виступай в суконних штанях по
доріжках для синиці, ластів’ячими
стежками, де єсть кроков п’ять
найгладших, де шість балок
найміцніших.
Ви, жінки-небоги, дбайте, аби
стадо не злякалось, не сполохалась
отара,
260 щоб худоба не ревіла, як
ведмідь полізе в хату,
волохань в житло заб’ється!
Геть ви із сіней, хлоп’ята, геть,
дівки, з воріт і входу, ось герой
вступає в хату, ось краса мужів
могутня!
Отсо, яблуко із лісу, лісова окрасо
кругла,
309
ти дівчаток не лякайся,
270 не страхайся краснокудрих,
не лякайся і жіноцтва, ти не
бійсь жінок в панчохах! Все
жіноцтво, що є в хаті, за стіну
біжить щосили, як мужі до хати
входять, молодець як входить
гордий”.
Старий мовив Вейнемейнен:
"Боже, дай сюди гаразду, під оці
чудові балки,
280 в чисту, охайну господу!”
Люди так йому сказали: "Наш
привіт, вітай до хати, і впусти
своє пташатко, дай дорогу
золотому на оці ялинні глиці, на
печі щоб ліг він скраю, щоб він
хутро показав нам, бачити себе
дозволив.
Отсо! Тим ти не журися 290 і
не гнівайся від того, що розглядини
почнуться, що роздивимось волосся,
та не знівечимо хутра, волос той не
віддамо ми злому мужеві на одяг,
будь-кому на теплу свитку".
Старий Вейно тут не гаявсь,
зараз хутро зняв з ведмедя, у
куток поклав те хутро,
300 у казан поклав те м'ясо, у
баняк з твердої міді, у чавун на
дно спижеве.
На вогонь казан становлять,
вже на полум’ї той мідень,
повний весь, набитий напхом
м'яса грубими шматками,
пересипаними сіллю, що з
далеких місць везеться, із
Німеччини приходить,
310 із тих вод, що за Двиною,
310
по протоках солонавих, в
кораблях вона приходить.
Як ото зварили м'ясо, як зняли
казан з багаття, понесли пахучу
здобич і поставили ту пташку на столі
великім, довгім, в злотописаних
тарелях, щоб з ківша сьорбнути меду
320 та хильнуть з коновок пива.
Стіл той був увесь ялинний, і
всі мідяні тарелі, і всі ложки
щиросрібні, і ножі всі золотії, і
горнятка всі повненькі, всі кінці
мисок тримали, лісову оздобу
красну, посмак лісового злота.
Старий мовив Вейнемейнен,
330 сам такі слова він каже:
"Діду поля златогрудий, ти,
господарю Тапйоли, ти, жоно,
красо Метсоли, лісу люба
господарко, сильний мужу, сину
Тапйо, у червоній шапці, дужий,
Теллерво, дівчино Тапйо, весь
народе мужній Тапйо, до
патлатого приходьте,
340 на бенкет і на весілля — є
чого тут попоїсти, попоїсти
і напитись, ще й зістанеться
доволі, щоб селу всьому
роздати".
Тут народ промовив слово,
люди добрі поспитали:
"Як ведмідь на світ родився, як
він ріс з прекрасним хутром, чи
родивсь він на соломі,
350 чи ведмідь у лазні виріс?"
Старий мовив Вейнемейнен,
сам такі слова говорить:
КАЛЕВАЛА
"Він родивсь не на соломі і не в
клуні на полові; ось де він,
ведмідь, з’явився, народивсь
медоволапий — коло місяця і
сонця, коло воза, що на небі, біля
донечки повітря,
360 коло боку в доньки твору.
Дівчина йшла небесами по
самім краєчку неба, йшла якоїсь
хмарки шляхом, йшла самим
окрайком неба, йшла вона в
панчішках синіх, в
черевиченьках пістрявих; у руках
— кошелик з шерстю та
кошовочка з волоссям; кида
шерсть дівчина в воду,
370 в море кидає волосся, там
його вітри гойдають, там повітря
шерсть колише, течія їх там
хитає, їх женуть на берег хвилі,
на той виріжок солодкий, на
лісок женуть медовий.
М'єліккі, газдиня лісу, мудра
Тапіо дружина, на воді збира
волосся,
380 шерсть м’яку збира на
хвилях.
Швидко шерсть вона сотає і
склада волосся ніжне у
кошовочку кленову, в тую
різьблену колиску — з пелюшок
шнурочки віша, золотий ланцюг
чіпляє на суки гіллясті вельми,
на вершину многолисту.
Там гойдався цей рожденець,
390 колисалось немовлятко на сосні в
рясному вітті, на ялині шпилькуватій;
так там викохався Осмо, так там виріс
повнотілий
СОРОК ШОСТА РУНА
посеред кущів медових,
у медовому гайочку.
Там ведмідь чудесно виріс,
там він викохався добре,
низьконогий, крутолапий,
400 плоскомордий, тупоносий,
вельми широкоголовий, він
вовнистий дуже виріс; та зубів
немає в нього, пазурів йому
бракує.
М’єліккі, газдиня лісу, отакі
слова мовляє:
"Пазурі йому б дала я,
йому зуби дарувала б,
якби він не коїв лиха,
410 якби не робив він шкоди".
Заприсяг ведмідь смиренно
М’єліккі, газдині лісу, перед
богом він поклявся, перед
знаючим божився, що не
коїтиме лиха, не чинитиме він
шкоди.
М’єліккі, газдиня лісу, мудра
Тапіо дружина, йде йому
шукати зуби,
420 пазурі — зробити хоче;
розглядає горобину, в ялівці
зубів шукає, мацає цупке
коріння, стовбури кремезні,
грубі; твердості знайти не
може, і зубів там не знаходить.
Там росла ялинка в лузі, на
горбку сосна стояла, у ялинки
срібне віття,
430 гілля золоте в соснини, їх
бере з собою панна, пазурі
ведмедю робить, в щелепи
стромляє зуби, просто їх у ясна
садить.
Тут улюбленця пускає,
гонить молодця-вродливця,
311
в болота пускає бігти, щоб гасав
ведмідь гаями, щоб блукав він
на узліссі,
440 щоб лугами він скрадався; і
наказує ведмедю жити мирно,
як годиться, жити й добрі мислі
мати, дні проводити веселі, на
полях, в лісах тінистих, на
галявинах жизненних; босому
ходити влітку, без панчіх — в
осінню стужу, спочивати при
негоді,
430 та в лігві ховатись взимку
під кущів розкішним дахом,
край гільчастої фортеці, під
сріблястою сосною, ув обіймах
ялівцевих; п’ять на ньому
ковдер з вовни і кирей чудових
— вісім; там мою узяв я здобич,
там на ловах пощастило".
Так сказала молодеча,
460 так промовили і старці:
"Як же ліс таким був добрим,
гай — привітним і ласкавим, як
же був господар лісу, Тапйо, —
милим і зичливим, що він дав
тобі ведмедя, дав улюбленця
свойого, чи за ним з мечем ти
гнався, чи лякав його стрілою?"
Старий певний Вейнемейнен
470 отакі слова мовляє:
"Ліс до мене був задобрий, був
ласкавим гай задуже, добрим
був господар лісу, і зичливим —
милий Тапйо.
М’єліккі, газдиня лісу,
Теллерво, та доня Тапйо, та
красуня, панна лісу, лісове мале
дівчатко,
312
показало і дорогу,
і стежки мені прибрало,
на шляху признаки клало,
і щоб визначити напрям,
знаки різало на горах,
на деревах — карбувало,
просто до дверей ведмедя,
де й знайшовся острів грошей.
І коли туди прибув я,
підійшов до його схову,
я своїм не кинув списом,
490 не стріляв я там із лука, бо
він сам слизнув із верху,
сприснув зі слизької гілки,
штурпаки порвали груди, він на
гілля напоровся".
Вейнемейнен так говорить,
сам таку він каже мову:
"Мій улюбленчику, Отсо,
делікатне пташенятко, з
голови зніми одежу,
300 відклади кусало набік, не
торкай мене зубами, затули
свою пащеку, і гляди, не
розлютуйся, якщо ми тобі так
зробим, що твоя голівка трісне,
заскрегочуть твої зуби.
Ось беру я ніздрі Отсо,
ніздрям першим тим на поміч;
не беру я все одразу,
510 не одне беру я теє.
Ось беру я в Отсо вуха, вухам
першим тим на поміч; не беру я
все одразу, не одне беру я теє.
Ось беру я очі в Отсо, першим
тим очам на поміч; не беру я все
одразу, не одне беру я теє.
Ось беру я чоло в Отсо,
520 чолу першому на поміч;
КАЛЕВАЛА
не беру я все одразу, не
одне беру я теє.
Ось беру я пащу Отсо,
першій пащі тій на поміч; не
беру я все одразу, не одне беру
я теє.
Ось беру язик від Отсо, тому
язику на поміч; не беру я все
одразу,
530 не одне беру я теє.
Назову того я мужем, я назву
того героєм, хто оці полічить
зуби, хто кусало ціле вийме,
хто із щелепної кості вийме
всю зубню руками".
Не обралося нікого, ні один
храбрій не вийшов. Сам тоді
він лічить зуби,
540 сам зубню з кісток виймає,
вийняв дужими руками, став
коліном на ведмедя.
Вирвав зуби він ведмедю і
такі слова мовляє:
"Отсо, яблуко із лісу,
лісова округла банько, ти
пройдись іще по лісу,
покричи собі ще трошки,
із кубла свого тісного,
550 із низенької оселі —
в дім, збудований високо,
в широченнії покої.
Вийди, золото, пройдися,
вирушай в дорогу, скарбе, йди
в тропу, де свині ходять, де
проходять поросята, на горби,
покриті лісом, на ту гору
височенну, до тих сосен
голкуватих,
560 до ялинок стогіллястих;
побувать тобі там гоже,
пережити непогано,
СОРОК ШОСТА РУНА
голосний дзвенить де дзвоник
і голосить балабончик".
Старий певний Вейнемейнен
повернув додому звідти;
так сказала тоді молодь,
так промовили вродливці:
"Де поніс ти свою здобич,
570 де подів ти свій набуток, чи
на кризі його кинув, чи його
присипав снігом, чи втопив у
багновиці, чи в пісках сховав
сипучих?"
Старий певний Вейнемейнен
отакі слова мовляє:
"Не на кризі його кинув,
не засипав його снігом:
рвали б там його собаки,
580 закаляло б його птаство.
Не поклав його я в твані,
не зарив в пісок сипучий:
там його хробацтво їло б,
муравлі його потерли б.
Он куди поніс я здобич, цей
малесенький пайочок: на горбок
золотоверхий, на плече хребта
із міді, на святі поніс дерева,
590 на ті сосни срібновітні, на
те гілля величезне, на широке
верховіття для потішення
людини, перехожому для щастя.
Він на схід тримає ясна, на
північний захід — очі, їх підвів
не дуже вгору; якби звів уверх
високо, то б їх там ушкодив
вітер,
600 попсувало б їх повітря, не
спустив їх і додолу, бо якби
спустив додолу,
313
потарганили б їх свині, волочили
б їх болотом".
Старий певний Вейнемейнен
заспівав тут дуже гарно, щоб і
вечір приоздобивсь, щоб день
радощами вкрився.
Старий мовив Вейнемейнен 610
він такі слова говорить:
"Ти світи мені, каганче, щоб я міг,
співавши, бачить, бо моя черга
співати, на вустах вже пісня
тане".
Він співав, і грав він пильно,
грав, співав аж цілий вечір, і
сказав, скінчивши співи,
насамкрай промовив слово:
"Боже, дай і на прийдешнє,
620 боже-творче, дай-но ще раз, щоб
справлялося тут свято, щоб
пізніше пам’яталось, як робить
весілля хлопцю, волохатому —
бенкети.
Раз у раз давай, найвищий, дай,
створителю найкращий, познак
добрий на дорозі, і карби дай на
деревах молодцям
великодушним,
630 людям із відважним серцем.
Раз у раз давай, найвищий,
творче праведний і мудрий, щоб
ріг Тапіо вчувався, щоб лісів
сопілку чути на дворі, в тіснім
просторі, на оселищах вузеньких.
Цілий день нехай там грають,
хай увечері гуляють пинишній
лісовій країні,
640 радість хай буде в Суомі, в плем’ї
тім, що літ доходить, в
підростаючім народі".
СОРОК СЬОМА РУНА
Льовхі сховала в скелі місяць і сонце. — Вічна ніч простяглася над людом Похйоли. — Укко, найвищий
бог, іде шукати загублених світил. — Не знайшовши їх, він викресує іскру зі свого меча, яка, впавши на
землю, робить страшні спустошення. —Вейнемейнен та Ільмарінен запитують в дочки повітря, що
сталося з тою іскрою. — Дочка повітря каже їм, що той вогонь — у череві щуки. — Обидва богатирі
сплітають сіті, щоб зловити щуку. — Але, незважаючи на зусилля чоловіків і жінок, зловити рибу не
вдалось.

Старий певний Вейнемейнен, як не випущу їх звідси,

грає на своїм струменті, він
співає, довго грає, повен радощів
у співах.
Чути звуки аж на місяць, під
віконцем сонця чути, вийшов
місяць із кімнати, між березами
він ходить, вийшло сонечко із
замку, на вершку ялини сіло, щоб
10 те кантеле послухать, дивуватись
на ту втіху.
Льовхі, Похйоли газдиня, без
зубів ота бабуся, в ту хвилину
вкрала сонце, ухопила місяць в
руки, узяла з берези місяць,
потягла з ялини сонце і понесла
їх додому, в Похйолу похмуру
завжди.
І ховає місяць ясний у
20 строкатий бескет, в надра,
заганяє сонце в надра, в скелю,
де заліза повно.
І такі слова мовляє:
"Вже не вийде звідси місяць,
щоб світить собі на волі, вже не
вийде звідси сонце,
30 як не дам я їм свободи
з кіньми дев’ятьма, що разом їх
одна носила матка".
Щойно місяць заховався,
заховалось ледве сонце там, на
Похйолі, в бескеті, в надрах, де
заліза повно, краде Льовхі всі
багаття із хат Вейноле — вогні всі,
щоб хати вогню не мали,
40 щоб не було світла в хаті.
Ніч настала безкінечна, спав
густий на землю морок, вічна ніч
на Калевалі, в хатах Вейноле —
темноти, темно й там, вгорі, на
небі, в сторонах, де мешкав Укко.
Жить було без світла трудно, без
вогню — то й зовсім важко,
зажурилися всі люди,
50 навіть Укко зажурився.
Укко, цей творець небесний, цей
повітря сотворитель, дивувався
дивом дуже: погадав,
поміркувавши, що там з місяцем
стряслося, що там трапилося з
сонцем,
СОРОК СЬОМА РУНА
що світить не хоче місяць,
сяяти не хоче сонце.
Укко став на крайчик хмари,
60 на обніжок неба вийшов,
вийшов у панчохах синіх,
у рябеньких черевичках —
думав, чи не знайде місяць,
чи де сонця не побачить.
Але ж місяця не бачить і
знайти не може сонця.
Укко викресав пломіння, він
добув огонь веселий, вогневим
оружжям вибив,
70 тим мечем своїм вогнистим;
по нігтях вогонь пускає, по всіх
членах розливає поломінь в
краях небесних, в рівній зоряній
оборі.
Ото викресав огню він і сховав
огненну іскру у торбинці,
злотом шитій, у шкатулі
срібнокутій; іскру дав повітря
панні,
80 колисати дав дівчині,
щоб новий вродився місяць, і
нове з’явилось сонце.
Дівчина колише в хмарі, на
узкраїнах повітря, той вогонь
вона колише, уколошкує
пломіння в золотій колисці
гарній, на сріблястому ремінні.
Гнуться срібнії підпори,
90 золота шумить колиска; небо,
хмари затріщали, в небі
покришка погнулась: так вогонь
гойдавсь в колисці, поломінь так
присиплялась.
Аж вогонь колише панна,
присипляє собі пломінь, гладить
пальцями вогонь той, поломінь
на ручках няньчить;
315
з рук дівчини-недотепи,
100 випав той вогонь на
землю, з рук колишучих він
випав, з пальців пестячих —
зірвався.
Затряслось, розсілось небо,
відчинилося повітря, вниз
летить вогенна іскра, падає
червона крапля; покотилася по
небу, зашипіла верхом хмари,
дев’ять наднебес минає,
110 шість надзоряних наметів.
Старий мовить Вейнемейнен:
"Ільмарінене, ковалю, гей,
ходімо подивитись, подивитись,
розпитати: там якийсь вогонь
спустився, десь пломіння
засвистіло із країн небесних,
вищих — на земні країни нижні.
Чи не місяця то крайчик,
120 чи то не кружало сонця?"
І пішли вони обидва, та,
йдучи, все міркували: як би їм
дістатись ближче, як добитись
до місцини, де та поломінь
з’явилась, де вогонь звалився з
неба.
Перед ними річка грає,
розлилась широким морем. Взяв
старенький Вейнемейнен 130
будувати собі човна з дерева його
збивати; сам коваль той Ільмарінен
до човна стерно соснове і ялові весла
робить. Незабаром був готовий човен
з веслами й гаками.
Човен він спуска на воду і
гребе хапливо далі, йде він
річкою Невою1,
140 берегом потоків невських.
316
Ільматар, дочка повітря,
та створіння доня перша,
оддаля їм показалась
і такі слова мовляє:
"Із яких мужів ви двоє,
як вас люди називають?”
Старий мовить Вейнемейнен:
"Ми мужі обидва з моря,
я старенький Вейнемейнен,
150 другий буде Ільмарінен.
Ну а ти звідкіля родом, як тебе
на ймення звати?"
Так їм жінка та сказала:
"Я найстарша між жіноцтвом, я
дочка створіння перша,
найдавніша мати в світі; п’ять
разочків шлюб я брала, більше
була в наречених.
А куди ж це ви, сміливі,
160 куди ви йдете, герої?"
Старий мовить Вейнемейнен,
промовляє так до неї:
"Народився десь там вогник,
десь тут поломінь з’явилась; без
вогню жили ми довго, всі ми в
потемку ходили; нам ото на
думку спало подивитись, де
вогонь той, що з небес сюди
звалився,
170 що злетів з окрайку хмари".
Панна відповідь дала їм і такі
слова мовляє:
"Поломінь знайти не легко,
важко вам її уздріти; наробив
огонь той шкоди, лиха він накоїв
силу.
Вогнева з’явилась іскра, і
червона крапля впала із полів
творця великих,
180 де її сам Укко вибив;
впала крізь небесні строми,
наповітряні простори,
КАЛЕВАЛА
саме крізь димову дірку, по
сухих покрівлі кроквах — в хату
Туурі новеньку, до Пальвойнена
в оселю.
Як вогонь туди звалився в хату
Туурі новеньку, він почав робити
шкоду,
190 він узявся до злочинства:
ловить він за груди дівку,
розриває дівці перса, хлопцеві
пече коліно, смалить бороду
старому.
У колисці вбогій мати годувала
немовлятко, і туди вогонь
полинув, і вчинив страшне
злочинство: він опік дитя в
колисці,
200 матері опік він груди.
В Маналу пішла дитина,
відійшла в Туоні царство, бо на
смерть вона вродилась і судилась
на сконання від вогню, від мук
страшенних, згибла в полум'ї
червонім.
Мати більше вміння мала: в
Маналу не поспішала, бо вогонь
прогнати вміла,
210 поломінь вона прогнала крізь
малої голки вушко, крізь тяжкий
обух сокири та крізь надовбень
мотики — на краю
широкопілля".
Старий певний Вейнемейнен
дівчини питає шпарко:
"Але де ж вона поділась, тая
іскорка вогненна, з Туурі куди
пропала,
220 в ліс пішла вона чи в море?"
Так на відповідь сказала,
відповіла так та жінка:
"Геть вогонь побіг ізвідти,
поломінь геть покотилась,
СОРОК СЬОМА РУНА
попалила поле спершу,
болота спалила й ниви,
і, нарешті, впала в воду,
в хвилі Алюе2 скотилась,
аж те озеро скипіло,
230 від вогню вода блискоче.
Уночі три рази влітку, разів
дев’ять в ніч осінню, теє озеро
виходить з берегів до верху
сосен; там вогонь бушує дико,
жарке полум'я клекоче.
Як кипить, то викидає окунів
своїх на скелі.
Думу думають там риби,
240 щуки, окуні міркують, як їм
жити, що робити.
І за домом плачуть рибки, окунь
— за холодним плесом, йорж —
за скелею своєю.
Вийшов окунь кривов’язий, він
вогненну іскру ловить, та піймать
її не може.
Вийшов синій сиг із глибу,
ловить він огненну іскру,
250 проковтнув її одразу.
Алюе опало швидко, в береги
свої вступило на своє звичайне
місце ночі літньої спустилось.
Ось минуло часу омаль, сиг,
ковтнувши іскру, плава, біль
почув він і злякався, в шлунку
жар його катує.
Кидається риба з болю,
260 день пливе, пливе ще й
другий, де лежить сиговий
острів, де стоять бескети сеньги,
там, де сотні висп і мисів,
піщаних ріжечків в морі; кожен
ріг дає поради, кожен острів
мовить слово:
317
"В Алюе знайти не можна, в тому
озері тихенькім, хто забив би
нещасливця,
270 хто бідаху проковтнув би; і
кінця нема тим мукам від вогню
— твоїм терпінням”.
Ось пеструшка це почула і
сига того ковтнула, от минає
омаль часу, і нездужає та
рибка, що ковтнула рибку
інщу, в шлунку жар її катує.
Кидається риба з болю,
280 день пливе, пливе ще й
другий, де стоять бескети сеньги,
де стоять печери рибні, поуз
тисячу ріжечків, поуз сотню
островочків.
Кожен ріг дає поради, кожен
острів мовить слово:
"Чи в цім Алюе не буде, в тому
озері тихенькім, хто б забив
бездольну рибку, 290 хто б ковтнув її,
бідаху?
Мукам тим немає краю, від
вогню — твоїм терпінням".
Щука сива те почула,
проковтнула ту пеструшку;
ось минає омаль часу, вже й
нездужає та щука, в шлунку
біль вона вчуває, муки
терпить нестерпущі.
Кидається щука з болю,
300 день пливе, пливе ще й
другий, коло галчиної скелі, коло
чайчиних бескетів, поуз тисячу
ріжечків, поуз сотню
островочків.
Кожен ріг дає поради, кожен
острів мовить слово:
"В Алюе знайти там годі, в тому
озері тихенькім,
318
хто б забив нещасну щуку,
хто б ковтнув її, бідаху;
і нема тим мукам краю
від вогню — твоїм терпінням".
Старий певний Вейнемейнен,
з ним коваль той Ільмарінен,
ялівець стинають гучно,
і сплітають з лика сіті,
в івовій воді фарбують,
зміцнюють корою іви.
Старий певний Вейнемейнен
320 зве жінок сплітати сіті.
От жінки при сітях стали, невід
сестри потягнули, з сітями ідуть
на веслах, коло стрілок,
островочків, коло скель, печер
підводних, де живе сеньга
срібляста, де комиш стоїть, Сіріє,
де зростають очерети, їдуть далі,
рибу ловлять,
330 тягнуть невід під водою, держать
навкоси ту пряжу, нахиливши
невід, тягнуть.
Не зловили тої щуки,
хоч і дуже силкувались.
Тут брати вступили в воду,
підійшли мужі сильніші,
КАЛЕВАЛА
тягнуть сіті і штовхають,
невід сіпають, тарганять
біля рифів по затоках,
340 біля Калеви обривів.
Та зловити годі риби, хоч
вона потрібна дуже.
Щука сіра не знирнула із
тихенької затоки, ні з
води в великім морі:
завелика сіть для неї.
Стали скаржитися риби,
щука щуці так казала, сиг до
сига обізвався,
350 сеньга так до сеньги мовить:
"Чи вже вимерли відважні,
Калеви сини — чи згибли, ті,
що сіть плели із льону, із
ниток зробили невід, що
остьми отут лякали, києм
стукали довженним?"
Чує старий Вейнемейнен і
такі слова мовляє:
"Ні, не вмерли ще герої,
360 Калеви народ не згинув, вмер
один, а два вродилось, мають
неводи міцніші, киї довші і
страшніші, ловить рибу краще
вміють".
СОРОК ВОСЬМА РУНА
Вейнемейнен сплітає величезні сіті, щоб зловити щуку, яка проковтнула вогонь. — Надзвичайна ловля.
— Замовляння і заклинання. — Щуку піймано, і сонця син їй розтинає черево. — Він знаходить іскру,
яка вилітає в простори світу і призводить до страшного спустошення. — Вейнемейнен поспішає
навздогін вогневі, йому пощастило його опанувати, таким чином він повертає тепло і світло у Вейноле.
— Ільмарінен
гоїть свої опіки памороззю і льодом.
Старий певний Вейнемейнен, там, над Алюе широким,
віковічний співотворець, 30 там, на глиняному полі.
добирати став рахуби, І зійшла рослина добре,
знов узявся міркувати, незліченний льон там вийшов,
як би сіть сплести лянную, без колінець льон піднісся, ночі
в сто ниток зробити невід. літньої піднявся.
Далі так промовив слово Уночі той льон посіявсь, і
і таку підніс він мову: при місяці стромлявся,
"Може знайдеться, хто зоре, пересіявсь, перечистивсь,
10 зоре землю, льон посіє, щоб обібрався, общипався,
налагодив я сіті, щоб стоокий обтіпали його хутко,
невід виплів, щоб зловив і вбив 40 дуже швидко розчесали.
ту рибу, погубив би те ледащо". Віднесли його мочити, його
І землі знайшлося трохи, вимочено хутко, його вийнято
місце, полум'ям не ткнуте — на негайно, його висушено швидко.
обширному болоті, поміж двох Принесли його до хати і товкли
корчів місцина. його завзято, розминаючи
Зараз викопано й корінь. старанно, витягаючи волокна.
20 Там було насіння льону, що його Розчесали льон сквапливо,
хробак Туоні, вартовий землі 50 розчесали рано-вранці,
пильнує. весь у жмутики розклали,
Там золи стояла купка, сила потім льон на веретена ночі
попелу сухого, там колись літньої сотали, ночі, що між
спалили човен, люди знищили двома днями.
там барку, саме тут і льон той Навивають льон невісти,
сіють, у сухий стромляють держать льон на глицях сестри,
попіл,
320
виплітали невід тесті,
взялись браття до роботи.
Глиці крутяться чудово,
60 і сквапливо роблять петлі, скоро
сіть була готова, нитки з льону
посплітались, доки ніч тривала
літня, десь на половині ночі.
От, нарешті, сіть готова, нитки з
льону посплітались; сажнів сто
завдовжки сіті, сімсот — навкруги
по краю; камені до сітей в'яжуть,
70 прибивають міцні дошки.
І пішла до сітей молодь, а старі
гадали дома: чи ж доволі можна
буде, досхочу вловити риби?
Вже вперед волочать сіті,
затопляють їх під воду, вздовж води
дбайливо тягнуть, вшир води
волочать сіті, ловлять щупаків
маленьких,
80 ловлять йоржиків нещасних,
окуняток гостроперих, пліточок
сміливих ловлять; та зловить не
можуть риби, на котру сплітали
невід.
Старий мовить Вейнемейнен:
"Ільмарінене, ковалю, ну, ходімо ми
з тобою, потягнім водою сіті".
І пішли удвох герої,
90 по воді волочать сіті; одним краєм
повернули на той острів, що на морі;
другим боком повернули просто на
моріг зелений; а що вип'ялось, те
тягнуть впрост до Вейноле — на
пристань.
Тягнуть сіть, вперед штовхають,
тягнуть сіть, волочать невід —
КАЛЕВАЛА
наловили риби досить,
100 окунів велику гору,
і пестружечок гарненьких,
всяких тих лящів, і сеньги;
наловили риб чимало, та зловить
не можуть риби, на котру
сплітали невід, пряли прядиво із
льону.
До тих сітей Вейнемейнен
прив'язав ще інші сіті, до кінця
кінці додавши —
110 на сажнів п’ятсот
завширшки, сімсот сажнів мають
сіті; він такі слова мовляє:
"До потоків сіть потягнем,
понесем її ще далі вдруге через
темні води, поволочимо цей
невід".
Сіть волочать до потоків, і
несуть її на хвилі, тягнуть далі
через води,
120 вдруге невід затопляють.
Старий мовить Вейнемейнен,
отакі слова мовляє:
"Веллямо, води газдине, з
очеретяною груддю, скинь,
стара, свою сорочку і каптан
скидай хутенько!
Бо комиш — твоя сорочка, а твоє
вкривало — піна; їх зробила
вітру донька,
130 і дала їх донька моря; я ж
тобі лянную льолю, полотняну
дам сорочку, її шила місяцівна,
сонця доня її ткала.
Ахто, вод морських владарю,
сотні нуртів господине, кий
візьми п'ятисаженний, довжиною
на сім сажнів, з тим колом
перейди морем,
140 покопай все дно морськеє,
СОРОК ВОСЬМА РУНА
в комишах ціпком полапай,
риб жени табун великий,
де волочимо наш невід,
поплавків де сотню тягнем.
Рибу виганяй нещадно
із заток, печер, і нуртів,
з прірв, і ям, із днища моря,
із глибоких тих безодень,
де зовсім не світить сонце,
150 по піску ніхто не ходить”.
Вийшов з моря чоловічок1,
богатир із хвиль піднісся, на хребті
морськім усівся і такі слова мовляє:
"Треба вам, щоб хтось гнав рибу,
щоб держав той кий великий?”
Старий певний Вейнемейнен
отакі слова мовляє:
"Треба нам, щоб хтось гнав рибу,
160 щоб тримав той кий великий".
Муж малий, герой-малятко,
вирубав ялину в лісі, довгий
стовбур — на узмор'ї, на скалі той
кіл він ставить і, питавши, мовить
слово:
"Чи щодуху рибу гнати, всім плечем
мені робити, чи погнати, скільки
треба?"
Старий мовить Вейнемейнен,
170 сам сказав слова такії:
"Будеш гнати, скільки треба, то й
того доволі буде".
Взявся крихта-чоловічок, муж-
малятко до роботи, риб жене він,
скільки треба, табуни жене великі,
де той невід волочили, — поплавків
тягнули сотню.
При веслі коваль трудився;
180 старий певний
Вейнемейнен піднімає вгору
невід, сам він витягає сіті,
21 5 И’2
321
і таке він мовить слово:
"Риб табун вже б'ється в сіті, чи
підняв я вгору невід, чи пустив
тягар я нижче".
Тут вже витягли і невід, невід
витягли із моря, в човні дідовім
струсили,
190 зловлена, нарешті,
риба, на котру плелося сіті
і лаштовано той невід.
Старий певний Вейнемейнен
вже до берега береться та до
синього місточка, до червоного
причалу.
Купу риб із човна вийняв, взяв
він купу риб костистих, сіру
щуку звідти вибрав,
200 ту, що він бажав піймати.
Старий мовив Вейнемейнен,
сам сказав слова такії:
'Чи голіруч брати рибу, без
рукавиць із заліза, без камінної
пальчатки та без мідного
наруччя?"
Сонця син, коли почув те,
отакі слова мовляє:
"Колодач якби тут мати,
210 як було б тверде залізо".
Тут залізо з неба впало, ніж
упав золотоверхий, сріблом
виблиснуло вістря, сонця синові
до послуг.
Сонця син оте залізо, ніж
отой бере рукою, ріже черевину
щуки, їй живіт він розтинає; в
животі тієї щуки 220 та була собі
пестружка, в животі пестружки тої
сиг гладесенький знайшовся.
Ось він сига того крає, синій
клуб із кишки тягне,
322
з того місця, де та кишка
мала саме третій закрут.
Розгорнув клубочок синій,
а із синього клубочка,
ще клубок червоний випав.
230 Розгорнув клубок червоний,
із середини клубочка вийняв він
вогненну іскру, що майнула з
вишки неба, що крізь хмари
перебігла, що з восьми небес
упала, із дев’ятого простору.
Вейнемейнен взяв гадати, як ту
іскру повернути в житла, де нема
багаття,
240 в села, де немає світла.
Коли ось вогонь той раптом з
руки сина сонця випав,
Вейна бороду він палить,
смалить коваля ще дужче,
обсмалив ганебно лиця, та
опік йому ще й руки.
Ось біжить вогонь нещадний,
перебіг по хвилях Альве, і, на
ялівець стрибнувши,
250 він спалив кущі зелені,
підіймається на сосни, спалює
ялини гарні, та біжить все далі й
далі, там пів Півночі він палить,
опалив країну Саво, і Карелію
обабіч.
Старий певний Вейнемейнен
бігти сам за ним зібрався, крізь
ліси він переходить,
260 на тропу вогню ступає, він
знайшов його, нарешті, між двох
пнів, де саме корінь; був огонь в
дуплі вільховім, там, де пня
гнилого закрут.
Старий мовить Вейнемейнен,
отакі слова мовляє:
КАЛЕВАЛА
"Вогне, ти створіння боже, ти
найвищого утворе, рвешся в
глибину даремно,
270 без пуття прямуєш далі; краще
буде, як повернеш в людську хату,
в піч камінну, на своїх приляжеш
іскрах, під своє вугілля
скрившись, щоб і вдень ти був
придатним для тяжких полін з
берези, щоб тебе ховалось на ніч
золотим кружалом в печі".
Іскру він узяв огненну 280 на
палку займисту губку, на суху жагву з
берези, положив в казан спижевий, в
казані приніс ту іскру, в бересті її
приніс він, на ріжок туманний млистий,
на отой лісистий острів — аж в хатах
пломіння скресло, світло сталося в
оселях.
Сам коваль той Ільмарінен 290
вже побіг на берег моря, на підводному
бескеті, на тій скелі зупинився; від
вогню терпів він муки та від полум’я
— боління.
Там вогонь він швидко гасить,
знищує пломіння люте, і такі слова
мовляє, і таку підносить мову:
"Вогне, створений Всевишнім,
300 Пану2, ти синашу сонця, хто
тебе гнівив так дуже, що мені опік
ти лиця, опалив мені ти клуби та
опік страшенно боки?
Як мені вогонь згасити, поломіння
вгамувати, як знешкодити
пломіння, як те полум’я здушити,
СОРОК ВОСЬМА РУНА
щоб позбутися страждання,
щоб боління не терпіти?
Ти приходь із Тур'ї, донько,
від ляпонців наближайся,
в лід і паморозь озута,
біла паморозь на сукні;
в мисці шерешень ти носиш,
крижану холодну ложку;
води зимної налий ти
та накидай льоду більше
на місця, де є ужари,
320 де палила зла вогнина.
Як того ще буде мало, сину
Похйоли, приходь же, ти
годованцю ляпонський, мужу
сторони сумної; як сосна,
заввишки будеш і завбільшки, як
ялина; снігове обув’я в тебе,
рукавиці сніговії, снігову ти
шапку носиш,
330 сніговий — на клубах пояс!
З Похйоли візьми ти льоду, із
села, де зимно, снігу, в Похйолі
багато снігу і в селі багато льоду
— ріки — сніг, озера — крига,
там блищить повітря змерзле,
снігові зайці там скачуть,
крижані ведмеді ходять, по
шпилях сніжних гасають,
21*
323
340 по сніжних блукають
горах. Снігові там лебедята,
крижаних качок багато; в
сніговім живуть потоці, в
нуртах льодових зимують.
Лід вези сюди санками,
достачай возами снігу, з диких
верховин вези їх, із країв гори
твердої.
Все зроби зі снігу сніжним, 350
з льоду все зроби льодистим, все,
що тут вогонь понищив, все, що тут
спалила пломінь!
Як цього ще буде мало, Укко,
мій високий боже, що керуєш
небесами, оболоки всі провадиш, ти
пошли від сходу хмару, з заходу ти
вишли — другу, хай черкнуть одна
об одну, 360 порожнечу поміж ними
та наповни швидко льодом, масті
дай нам помічної на місця, що
опалились, на перегорілі рани".
Так коваль той Ільмарінен
вигоїв свої ужари, від вогню
лихе боління; Ільмарінен
уздоровивсь, наново дістав
наснагу,
370 збувшись опіків на тілі.
 СОРОК ДЕВ’ЯТА РУНА
Сонце і місяць не показуються, їм навзамін Ільмарінен кує золотий місяць і срібне сонце. — Він ос вішає
на вершку ялини, але від них нема жодного світла. — Вейнемейнен дізнається, де Льовхі сховала сонце і
місяць. — Він вирушає на Похйолу, щоб їх визволити. — Велика баталія. — Вейнемейненові іе повелося
визволити місяць і сонце з неволі і, щоб знов почати боротьбу, він просить Ільмарінена, щоб той дао йому
міцнішого знаряддя. — Льовхі, перекинувшись яструбом, летить до ковалевої майстерні. — Побачивши
знаряддя, які він готує, вона повертається на Похйолу і сама випускає зі скелі сонце і місяць. —
Вейнемейненові замовляння.

Не бажало сонце гріти, не хотів ковалеві так сказали:

світити місяць понад Вейноле
хатами, в піскуватій Калевалі;
засіви взялись морозом, болесті
на стада впали, затужило з горя
птаство, зажурилися всі люди, що
не сяє світло сонця, світла місяця
не видно.
Щука знала путь в глибинах,
10 знав орел дороги в небі,
корабельну путь знав вітер; але в
тьмі не знали люди, чи вернувся
ранок сірий, чи спустилась нічка
темна на туманний млистий
берег, на покритий лісом острів.
Радила нараду молодь, і діди
збирались радить, як без місяця
прожити, як лишитися без сонця
у краях, нещастя повних, в
20 Півночі просторах бідних.
І дівчата міркували, ждали
помочі сирітки; от пішли вони до
кузні,
"Підведись, ковалю, з ліжка,
30 відійди від скелі, майстре,
нам новий ти викуй місяць і
зроби нове нам сонце!
Зле, коли не світить місяць, важко
жити нам без сонця".
Встав коваль, підвівся швидко,
відійшов від скелі майстер, став
новий кувати місяць, став нове
робити сонце; місяць робить він зі
злота,
40 а зі срібла робить сонце.
Старий вийшов Вейнемейнен,
при своїх усівся дверях і такі слова
мовляє:
"Що. ковалю, любий брате, що ти
робиш так завзято, що куєш
безперестанку?"
Відмовляє Ільмарінен,
отакі слова мовляє:
"Золотий роблю я місяць,
50 і кую сріберне сонце,
понесу я їх на небо, де шість
зоряних покровів".
Старий мовив Вейнемейнен, сам
такі слова він каже:
СОРОК ДЕВ'ЯТА РУНА
"Ільмарінене, ковалю,
ти почав даремну працю:
злото місяцем не буде,
зі срібла не вийде сонця".
Ільмарінен справив місяць,
60 викував так само сонце,
обережно вгору виніс, їх він
високо поставив, він поніс на
сосну місяць, на вершок
ялини — сонце; піт з чола
йому котився, спиною текла
волога, бо так важко він
трудився, так натужувався
довго.
Він на гору виніс місяць
70 і поніс високо сонце,
на сосни верхів'я — місяць, на
вершок ялини — сонце; та не
хоче сяять місяць, і світить не
хоче сонце.
Мовить старий Вейнемейнен,
сам сказав слова такії:
"Треба день жеребкувати, по
прикметах тра дізнатись: де
сховалось наше сонце,
80 де од нас подівся місяць".
Сам старий той Вейнемейнен,
віковічний чародійник, ріже
скалочки із вільхи, ставить потім
їх в порядку. Жереба почав
вертіти, повертати став перстами,
отакі слова мовляє і таку
підносить мову:
"Я творителя питаю,
90 відповіді жду нестерпно:
мов ти правду, жереб божий, знак
творця, скажи по правді, де
сховалось наше сонце, і куди
сховався місяць, що вже довгий
час на небі ми не бачимо їх
зовсім.
325
Ти скажи по правді, жереб, не
кажи під мої мислі, дай мені
правдиве слово,
100 поклади завіт незламний!
Як мене одурить жереб, кину я
його на землю, чи в огонь його
закину, хай значок в огні
займеться".
Жереб вимовив по правді,
ознаймив по власній мислі, що
сховалось з неба сонце, впав з
небес високий місяць в Похйоли
велику скелю,
110 в надра мідного бескету.
Старий певний Вейнемейнен
отакі слова мовляє:
"Я піду тепер на північ, на тропу
синів ляпонських, принесу зі
скелі місяць, золоте звільню я
сонце". Поспіхом він вирушає в
Похйолу, похмуру завжди; день
іде, іде ще й другий,
120 і, нарешті, аж на третій —
показався вхід на північ, кам’яні
вже видко гори.
Втім кричить він дуже гучно,
ставши в Похйолі край річки:
"Гей, давайте мені човна, щоб
цю річку переплив я!"
Не почуто його крику, човна з
берега не гнали, наложив він
гілля купу,
130 від сосни сухої голок,
запалив їх на вбережжі, так, що
дим постав великий, знеслось
полум’я до неба, все повітря дим
наповнив.
Льовхі, Похйоли газдиня, до
віконечка підходить, на протоку
позирає і такі слова говорить:
326
"Що за полум’я палає
в гирлі синьої протоки?
Замалий це знак для битви,
для рибалки — завеликий.
Похйолянця син виходить,
з хати вийшов він хутенько,
щоб побачити й послухать,
щоб довідатися добре:
"З того боку над рікою —
появивсь герой потужний".
Старий крикнув Вейнемейнен,
150 вдруге він промовив грізно:
"Сину півночі, дай барку,
Вейнемейнену дай човна!"
Аж син півночі промовив і такі
слова мовляє:
"Тут нема човнів порожніх, ти от
пальцями гребися, а рука стерном
хай буде, щоб рікою плив на
північ".
Старий думав Вейнемейнен,
160 погадав, поміркувавши:
"Та не буде той за мужа, хто назад
втече з дороги".
В воду щукою він кинувсь, в течію
пішов він сигом, переплив протоку
швидко, перейшов простори хутко,
раз ступив, ступив ще й другий,
став на Похйоли взбережжі.
Похйоли сини говорять,
170 мовить так юрба ледача:
"Входь же в Похйоли дворище".
Він зайшов у двір спокійно.
Похйоли сини говорять, мовить
так юрба ледача:
"Входь же в Похйоли хатину". Він
зайшов у темну хату, він ступив
ногою в сіни, а рукою взяв за
клямку, в хату він тоді заходить,
180 переходить він під стріху.
КАЛЕВАЛА
Чоловіки мед пили там, патоку
собі ковтали, всі з мечами коло
боку, всі одним жаданням повні,
щоб умер той Вейнемейнен, щоб
загиб Сувантоляйнен.
Так прибулого спитали і такі
слова говорять:
"Що, паскуднику, ти скажеш, 190
що розкажеш нам, герою?"
Старий певний Вейнемейнен
отакі слова мовляє:
"Розповім я вам про місяць, я
дива скажу про сонце, де
сховалось наше сонце, і куди
подівся місяць?"
Похйоли сини мовляють,
мовить так юрба ледача:
"Ось куди втекло те сонце,
200 сонце з місяцем де впало —
до рябої скелі в лоно, вглиб
залізного бескету; неможливо
звідти вийти, їм на волю не
дістатись".
Старий мовить Вейнемейнен,
він такі слова говорить:
"Як не вийде місяць з надер, як
не вийде з глибу сонце, так тоді
даваймо битись 210 і мечами
воювати".
Вийняв меч, відкрив залізо,
меч грізний із піхов тягне — на
мечі сіяє місяць, а на рукояті —
сонце, і стоїть на сонці коник, на
голівці кіт нявкоче.
От помірялись мечами, та
на леза подивились, —
невеличку крихту тільки 220
довший меч отой у Вейно, на
ячмінне зерно товщий, ширший
він на соломинку.
СОРОК ДЕВ'ЯТА РУНА
Ось надвір із хати вийшли,
та на виїжджене поле;
так ударив Вейнемейнен,
що аж іскри засвітились.
Раз ударив, ще ударив,
і позрубував, мов ріпу,
наче з льону ті голівки,
230 Похйоли синів нікчемних.
Тут зібрався Вейнемейнен
подивитися на місяць, понести з
собою сонце з лона сірої
скелини, із гори, де криці сила, із
залізного бескету.
Переходить він ще трохи, ще
завдальшки небагато, бачить — там
зелений острів, 240 що на нім росте
береза; край берези стоїть камінь, а
при камені тім скеля, а дверей в
бескеті дев'ять, на тих дверях сотня
клямок.
Бачить тріщину в бескеті,
шпарку в камені вузеньку; він
меча виймає з піхов та його
стромляє в скелю, коле він
вогнистим лезом,
250 коле вогняним залізом
так, що натроє той камінь, хутко
надвоє розпався.
Старий певний Вейнемейнен
подививсь в камінну шпарку, там
гадюки брагу хлебчуть, пиво
п'ють єхидни в скелі, там, в
бескеті різнобарвнім, що на
колір, як печінка.
Мовить старий Вейнемейнен,
260 отакі слова мовляє:
"Бідна наша господиня небагато
пива мала: так гадюки брагу
хлебчуть, пиво п'ють єхидни в
скелі".
327
Зміям голови стинає, злим
єхиднам зносить шиї, і такі
слова він каже, і таку підносить
мову:
"Хай ніколи аж довіку,
270 від сьогодні і надалі,
хай не п'ють єхидни пива, хай
не хлебчуть браги змії".
Старий хоче Вейнемейнен,
віковічний чародійник,
розхитать руками двері,
відчинить їх міццю слова; не
відкрив дверей рукою, слів не
слухалися двері.
Старий мовив Вейнемейнен,
280 сам сказав слова такії:
"Баба, хто без броні ходить, то
не муж, хто без сокири".
Зараз він вернувсь додому,
сумно голову схиливши, бо
звільнити не спромігся, ані
місяця, ні сонця.
І промовив Леммікейнен:
"Вейнемейнене старенький, чом
не взяв мене з собою,
290 як товариша до бою?
Я відбив би всі замочки, всі
клямки я поламав би, дав би
місяцю свободу, дав би сонцеві
світити".
Старий певний Вейнемейнен
так йому відповідає:
"Не беруть слова тих клямок, не
беруть замків закляття, кулаком
їх не порушиш,
300 ліктем їх ти не відчиниш".
о
Йде до горна, йде до кузні і
такі слова мовляє: "Ільмарінене,
ковалю, викуй-но твердий
тризубець, ще й гаків
дванадцять викуй, ще ключів —
велику в'язку,
328
щоб я місяць з надер вивів, щоб зі
скелі вивів сонце".
Сам коваль той Ільмарінен,
310 той коваль одвічний, майстро,
всього накував, що треба,
спорудив гаків дванадцять, і
ключів велику в’язку, ратищ
цілий оберемок, не малих і не
великих, саме на середню міру.
Льовхі, Похйоли газдиня, без
зубів ота старенька, прикріпля до
клубів крила і летить собі в
повітрі.
320 Полетіла коло хати, полетіла
трохи далі, через Похйоли
простори до ’Льмарінена господи.
Подививсь коваль в віконце, чи
не дмухає там вітер; то не вітер
там надходить, пролітає сірий
яструб.
І промовив Ільмарінен, він сказав
слова такії:
"Що тобі тут треба, пташко, чом
330 ти сіла під віконце?"
Зараз птах той відмовляє, так
отой промовив яструб:
"Ільмарінене, ковалю, вічний ти
ковальський майстро, славний ти
мистець, молодче, і коваль ти
знакомитий".
Так промовив Ільмарінен, сам
сказав слова такії:
"Дива жодного немає, що коваль
340 я, та ще й добрий, коли викував я
небо, збудував повітрю покрив".
І сказав той птах ізнову, так
промовив сірий яструб: "Що куєш
ти тут, ковалю, що ти лагодиш
сьогодні?"
КАЛЕВАЛА
Так промовив Ільмарінен,
350 відповідь таку складає:
"Я міцний кую нашийник тій на
Похйолі бабусі, прикувати бабу
треба знизу до гори твердої".
Льовхі, Похйоли газдиня, та
стара, беззуба, бачить — їй
заноситься на лихо, на нещастя їй
кладеться, і летить почерез море 360
в Похйолу свою кохану.
Випускає сонце й місяць із
гори, з того бескету, і свою міняє
постать, обертається в голубку,
запурхала, прилетіла до
ковальської господи, до дверей
ковальні птахом, голубочком
припадає.
І промовив Ільмарінен,
370 сам сказав слова такії:
"Чом ти, голубе, з’явився, чом
припав ти до порога?"
Від дверей йому відмовив, від
порога каже голуб:
"Тим отут я при дорозі, щоб тобі
принести звістку — що вже
вийшов з скелі місяць, вийшло з
бескету вже сонце".
Сам коваль той Ільмарінен 380
подивитися виходить,
до дверей підходить швидко,
пильно дивиться на небо, бачить
— в небі сяє місяць, бачить —
сяє в небі сонце.
Він іде, біжить до Вейно і такі
слова мовляє: "Вейнемейнене
старенький, віковічний
співотворче, подивись піди на
місяць,
390 і поглянь піди на сонце —
СОРОК ДЕВ'ЯТА РУНА
далебі, вони на небі,
на своїх місцях звичайних".
Старий певний Вейнемейнен
сам на двір тоді виходить,
підвів голову до неба,
подивився в глиб небесний —
місяць там стояв, як перше,
як раніш сіяло сонце.
Старий глянув Вейнемейнен,
400 і, почавши говорити,
отакі слова мовляє
і таку підносить мову:
"Будь здоров, місяцю ясний,
божий виде з ніжним блиском,
злотна днина сяє знову, і
підбилось вгору сонце!
329
З скелі, місяцю, ти вийшов, ти
тепер вже вільне, сонце, як
зозуля золотая,
410 як той срібний голубочок.
На свої місця ідіть-но,
на свою дорогу власну.
Сонце, ранками вставай-но, від
сьогодні як лічити, і вітай щодня
нас щастям, щоб росло надбання
наше, щоб ішла нам в руки
здобич, щоб на вудку йшло нам
щастя.
Ти ходи гаразд щасливо,
420 на своїй раюй дорозі, в
радості дорогу звершуй,
спочивай вночі відрадно".
П’ЯТДЕСЯТА РУНА
Мар’ятгі1, чесній діві, доручено пильнувати стад. — Вона вриває ягідку. — Ягідка проникає в її тіло і
запліднює дівчину. — Мар’ятта шукає лазні, де б їй можна розродитися. — Всі відцуралися її, наче попії.
— Вона ховається до стайні і там приводить дитину на світ, кладе її в ясла. — Дає ймення дитині. —
Віроканнас покликаний, щоб її охрестити, а Вейнемейнен, щоб роздивитися на неї. — Вейнемейнепова
думка. — Дитина забирає слово і бентежить старого. — Дитину обрано на короля Карелії. — Вейнемей-
нен в розпуці і засоромлений. — Він будує човна, пускається в море і зникає навіки. — Він покинув своє
кантеле Фінляндії, щоб вона завжди втішалася. — Епілог.

Мар’ятта, дитина гожа, Мати шле її доїти, та доїть

вже давно росла при домі,
в хаті батьковій зростала,
в хаті рідної матусі;
п’ять поясків вже зносила,
шість каблучок вона стерла,
що з батьківськими ключами
на грудях блищали в неї.
Півпорога вона стерла
10 тим гаптованим поділком,
півбантини перетерла
з шовку стрічкою своєю,
пів-одвірка перетерла
рукавом з тонкої тканки,
черевичками підлоги
і мостини протоптала.
Мар’ятта, дитина гожа, це
дівчаточко-малятко, довго все була
тихенька 20 соромливості гляділа,
риби смачної вживала, їла і кору з
ялини.
А яєць не їла зроду,
кудкудашиних яєчок, із вівці
не їла м’яса, — з бараном
вівця ж гуляла.
вона не хоче, і такі слова
мовляє:
30 "Дівчина така з натури не
візьме корів за вим’я, бо вони
з биками грались, молоко
само хай ллється, чи хай
крапає з телятка".
Огира запріг їй батько,
огиром вона не їде; брат тоді
приводить матку, а дівчина
мовить слово:
"Не сади мене у сани —
40 з огиром була та матка.
Запряжіть мені лошаток,
шестимісячних — давайте".
Мар’ятта, дитина гожа,
неторканна, непорочна, тиха,
чорнокучерява, лагідна
красуня, смирна, стадо
вигнала на вигін, за ягнятами
виходить.
Там на гору йдуть ягнята,
50 на горбок полізли вівці.
На галяві ходить панна,
поміж вільх в лісочку скаче,
П'ЯТДЕСЯТА РУНА
а зозуля золотая
кличе, голосно співає.
Мар’ятта, дитина гожа,
слухає зозулин голос,
поміж ягодами сівши
на покотистім узгір’ї;
втім такі слова мовляє
60 і таку підносить мову:
"Клич, зозуле золотая,
заспівай, пташино срібна,
клич цинованими грудьми, ти,
суниченько німецька; ти
скажи, чи довго буду я без
очіпка в пастушках, на
галявинах, полянах, на
широкім грунті гаю: чи один
рік, чи два літа,
70 чи п’ять літ, чи, може, шість літ,
чи аж десять, може, років, чи вже
реченець мій нині?"
Мар’ятта, дитина гожа,
довго так жила в пастушках,
та не солодко так жити, та ще
дівчині-сердезі — по землі
плазують змії, ящірок доволі в
травах.
Не плазують там і змії,
80 ящірок в траві не знати; кличе
ягідка з узгір’я, камінки з гори
гукають:
"Ти зірви мене, дівчино,
молодесенька, візьми нас,
панночко, цинові груди, з
підперезками із міді.
Чи то з’їв би мене равлик, чи
хробак проглинув чорний,
мене бачили вже сотні,
90 тут ось тисячі сиділи,
сто дівчат, жінок аж двісті і
юрба дітей велика, — та ніхто
мене не рушив, не торкнув
мене рукою".
331
Мар’ятта, дитина гожа,
перейшла по стежці трохи, щоб
ту ягідку побачить, щоб з стебла
червону зняти: взяти б
кінчиками пальців,
100 взяти б гарними пучками.
Бачить ягідку на згірку,
камінки ті на полянці; наче
ягідка на око виглядає, мов
суничка, а проте таких не має ні
в полях, ні на деревах.
Ягідку вона зірвала,
збила ягідку з стеблини,
камінки тут поскакали 110 їй
на черевик чудовий, з
черевика поскакали гожій
панні на коліна, а з колін тієї
панни — в шамотливу її
сукню.
Далі — на барвистий пояс, з
того пояса — на груди, а з
грудей на підборіддя, з
підборіддя просто в губи, їй в
уста вони ковзнули,
120 на язик перекотились,
з язика - примісько в горло, з
горла перебігли в шлунок.
Мар’ятта, дитина гожа,
завагітніла від того, через те й
дістала грубість, важким черево
зробилось; убиралась без
шнурочка і без пояса ходила,
учащаючи до лазні,
130 там у потемку ховалась.
Мати часто міркувала,
розважала так старенька:
"Що то з Мар’яттою сталось,
що з куріпкою сумною, що
шнурочка не вбирає, не бере на
себе пояс,
332
а до лазні потай ходить
і ховається в темнотах?"
Отоді дитя сказало,
140 так промовило словами:
"Що то з Мар’яттою сталось;
лихо трапилось бідасі, через те,
що дуже довго в полі корівок
гляділа".
Тяж у череві носила, ваготу
свою з журбою, так сім місяців, чи
вісім, дев’ять місяців носила, а на лік
бабів стареньких — 150 дев’ять та
ще половину.
Як пішло вже на десятий,
панна з болестей страждає,
тверде черево вже стало,
мучиться дівчатко гоже.
Просить, щоб нагріто лазню:
"Люба матінко, матусе, дай мені
тепліше місце, дай зайти мені до
лазні, щоб там дівчина
обмилась,
160 щоб там жінка розродилась".
Мати їй мовляє слово,
відповідь дає сувору:
"Ти піди, роди, ледащо, в того, з
ким відпочивала, чи він хлопець-
парубійко, чи жонатий
чоловічок?"
Мар’ятта, дівчина гожа, їй на
відповідь сказала:
"Не була я з нежонатим,
170 ні з жонатим я не зналась, а
пішла я на узгір’я, камінки
хотіла рвати; в думці ягідки
хотіла, на язик її взяла я, а вона
вковзнула в горло, перескочила у
шлунок, завагітніла я з того, з
того я дістала грубість".
КАЛЕ ВАЛА
І прохає вона батька:
180 "Тату мій, татусю любий,
дай мені тепленьке місце, дай
зайти мені до лазні, де знайшла
б небога спокій, перетерпіла б
пологи".
Батько їй промовив слово,
відказав старий суворо:
"Геть від мене ти, ледащо,
на бескет, скажена, вийди,
де ведмідь живе, звірюка,
190 йди собі в його домівку; там
тобі родити, лярво, там загинеш
ти, ледащо!"
Мар’ятта, дитина гожа,
мудрим словом відказала:
"Я не лярва, не ледащо, не
скажена я нітрішки; я великого
героя, мужа маю народити; перед
ним скориться сильний, 200
Вейнемейнен присмирніє".
Панна в клопоті страшному,
де піти, куди подітись, купелі в
кого просити; ось вона челядки
просить: "Пільтті2, дівчино-
малятко, ти найкраща між
челядок, попроси, щоб дали
вмитись десь отам при річці
Сарі, де небога відпочила б,
210 перетерпіла б пологи.
Ти біжи, полинь хутчіше, бо
потрібно дуже швидко!"
Пільтті, дівчина-малятко,
отакі слова мовляє:
"Та кого ж просити маю, де мені
шукать підмоги?"
Добра Мар’ятта говорить,
отакі слова мовляє:
"Ти рушай до Руотуса3,
220 де струмок тече зарослий".
П'ЯТДЕСЯТА РУНА
Пільтті, дівчина-малятко,
до тих слів схиля увагу,
без прохань — іти готова,
помагати — без запросин;
наче пара, виходжає,
і, як дим, надвір простує,
підсмикує фартушечок,
підкасала довгу сукню
і побігла швидко-шпарко
230 до селитьби Руотуса,
аж тремтять від бігу гори,
колихаюпгься узгір'я, птахи
скачуть на деревах, скаче
камінь по болоті; Руотуса вже
вітає, увійшла в його оселю.
Він сидить в сорочці чистій
при столі та при напитку, за столом
сидить в сорочці 240 в ошатній, хоч
полотняній.
Так сказав він до дівчати,
бувши саме при обіді:
"Що повідаєш, ледащо? Звідки
ти оце прибігла?"
Пільтті, дівчинка-малятко,
отакі слова мовляє:
"Я прийшла просить купання
десь біля струмочка Сари, щоб
небога відпочила 250 і знайшла в
нещасті поміч".
Тут його приходить жінка, в
боки взявшися руками,
перехильцем походжає, ледве
дибає по хаті, дівчину взялась
питати і такі слова мовляє:
"Ти кому купання просиш,
просиш помочі для кого?"
Пільтті, дівчинка, сказала:
260 "Я для Мар’ятти прошу вас".
Відказала так дружина
Руотуса — жінка люта:
333
"Лазні вільної нема там, де
струмок тече зарослий, на
пекучій скелі лазня, хлів у
смерековім лісі, там повія може
митись, там скажена хай загине,
якщо кінь там не надише: 270 там
ви можете купатись!"
Пільтті, дівчина-малятко,
повертається швиденько, і
чимдуж вона побігла, і,
прибігши, так сказала:
"У селі немає лазні, і нема —
при річці Сарі, Руотусова
дружина отаке мені сказала:
"Лазні вільної нема в нас,
280 де тече струмок зарослий; на
пекучій скелі лазня, хлів у
смерековім лісі, там повія може
митись, там скажена хай загине,
якщо кінь там не надише, там ви
можете купатись!" Так сказала та
лихая, так мені відповідала".
Мар’ятта, нещасна панна,
290 починає гірко плакать і такі
слова мовляє:
"Ось тепер повинна йти я,
наче наймичка, служебка,
мов та грошова служниця, на
оту пекучу скелю, на поляну
в темнім лісі".
Підбирає вона сукню, щоб
не волоклась болотом,
помело несе з берези,
300 свіжий віник
м’яколистий і швидким
прямує ходом, муки
терплячи великі, в хату на
галяві темній, в хлів отой на
гірці Тапйо.
334
А йдучи вона мовляє,
і таку підносить мову:
"Творче мій, спустись на поміч,
милосердний, будь зі мною
в цій важенній дуже речі,
310 у цей час, тяжкий для мене!
Порятуй від болів панну і від мук
пологів жінку, щоб не згинула від
болю, мордувавшись, не
сконала".
І, коли дійшла до місця, так
вона ще промовляла:
"Коню мій, тепла надихай, хуркай
дуже, мій румаче, сотвори тепло,
як в лазні,
320 дай тепла якмога більше, щоб
небога відпочила, щоб найшла в
нещасті поміч".
Добрий коник постарався,
хуркав огир, сильно дихав на
те черево стражденне; а коли
той дихав коник, стало
душно, наче в лазні, наче
воду там нагріто.
Мар’ятта, сердешна панна,
330 дівчина сором’язлива, покупалась
там доволі, в тім теплі живіт
обмила, народила там синочка і
кладе синка-вродливця поруч із
конем на сіно, до
прекрасногривця в ясла.
Там вона синка обмила, в
пелюшки його сповила, положила
на коліна,
340 в пелену своєї сукні.
Синка любого плекала і,
плекаючи, кохала, оте яблучко
злотисте, отой пагінець
сріблястий, — на рученьках
годувала, на рученьках колисала.
КАЛЕ ВАЛА
Положила на коліна,
на свої поклала стегна,
почала голівку гладить 350 і
волоссячко чесати,
аж ізник з колін хлоп’ятко, от
було дитя й пропало, Мар’ятта,
сердешна панна затужила
бідна з горя, та взялась дитя
шукати, сина любого шукала,
свого ябка золотого, свого
срібного пруточка: і під
жорнами гляділа,
360 і під сани заглядала, і під
решето дивилась, і під
кошиком шукала, між дерев,
поміж травою, і на морузі
м’якому.
Так шукає сина довго, так
своє маля шукає на покритих
бором горах, на пісках та на
полянах, в кожній квіточці
шукає,
370 під кущем шукає кожним,
ялівець ірве з корінням, ламле
гілля на березах.
В далину пішла шукати,
швидко-хутко вирушає, йде
назустріч їй зірниця, тій зорі
вона вклонилась: "Зоре, ти
створіння боже, чи не знаєш,
де мій хлопчик, де маленький
мій подівся,
380 де ж ти, яблучко злотисте?" їй
зоря відповідає:
"Не сказала б, якби й знала, бо
мене створив твій хлопчик і
таку мені дав службу, щоб на
стужі я блищала і мигтіла у
темнотах".
Мар’ятта рушає далі,
вирушає швидко-шпарко,
П’ЯТДЕСЯТА РУНА
місяць їй іде назустріч,
перед місяцем схилилась:
"Місяцю, створіння боже,
чи ти знаєш, де мій хлопчик,
де маленький мій подівся,
де ж те яблучко злотисте?"
Так відказує їй місяць:
"Якби й знав, то не сказав би,
бо мене створив твій хлопчик
і таку мені дав службу,
щоб вночі я був на варті,
400 а за дня був на спочинку".
Мар’ятта рушає далі, вирушає
хутко-шпарко, сонце їй іде
назустріч, вона сонцеві
вклонилась: "Сонце, божеє
створіння, чи ти знаєш, де мій
хлопчик, де подівся мій
маленький, де ж те яблучко
злотисте?"
Мудро сонце відмовляє:
410 "Знаю я твого синочка, бо це
він мене створив так, щоб я в дні
погожі, ясні, грало золотом
червоним і блищало сріблом
дивним.
Я твоє малятко знаю, бачу я
твого синочка — ось де твій
синок-малятко, твоє яблучко
злотисте — в твані він загруз по
пояс,
420 у пісок загруз по плечі".
Мар’ятта, сердешна панна,
кинулась шукать в болоті, там
його вона й знаходить, і несе
синка додому.
Виріс Мар’ятти синочок, виріс
хлопчиком прекрасним, звати
як? — Ніхто не знає, ріс без
імені хлопчина; звала квіткою —
матуся,
430 а чужі — гулящим звали.
335
Охрестити хоче ненька те своє
дитя чудове, Віроканнас-дід4
придибав, щоб дитину
охрестити.
І старець промовив слово, він
таку підносить мову:
"Зачарований цей хлопчик; я
хрестить його не буду, доки його
не оглянуть,
440 не оглянуть, не похвалять".
Хто ж то хлопчика огляне, хто
огляне, хто похвалить?
Старий певний Вейнемейнен,
віковічний чародійник, він
прийшов, щоб ту дитину
обдивившись, похвалити.
Старий певний Вейнемейнен
отакий складає вирок:
"Якщо син почавсь в болоті 430 і
від ягоди з’явився, то його тра
закопати в лузі, де тих ягід сила, чи
нехай йому в болоті києм розіб’ють
голівку".
Син камінки відмовляє,
двотижневий так гукає:
"Ти без розуму, дідусю, ти без
глузду, кволий діду, положив
дурний ти вирок,
460 пояснив закони хибно!
Ти за більшії провини, за
діла, що ще дурніші, не
заводився в болото, голови
не збувсь своєї, хоч колись
дав на офіру неньки власної
дитину, щоб себе
порятувати, визволить себе
самого.
Та не воджено й пізніше
470 тебе, діду, на болото, як ще
замолоду, старче, кидав ти дівчат
топитись
336
у струмках морських глибоких,
в чорнім мулі дна морського".
В хрест уводить Віроканнас
хлопчика й благословляє,
щоб володарем Кар’яли,
пастирем він був могутнім.
Став старезний Вейнемейнен
480 і сердитим і похмурим,
і зібравсь рушати звідти.
На морський іде він берег
та виспівує уголос; заспівав
старий востаннє, збудував
собі він човен, міднокуту
справив барку.
На краю усівся в човні і
хребтом морським мандрує,
заспівав на розставання,
490 на прощання так промовив:
"Незабаром час цей зникне, дні минуть
і дні настануть, ще за мною
пожалкують, ждать мене, шукати
будуть, щоб я знов спорудив Сампо,
щоб почав я знову грати, щоб новий
зробив я місяць, щоб нове спорудив
сонце, бо без місяця і сонця 500
радості нема на світі".
Вже відходить Вейнемейнен,
йде під парусом шумливим, на
оббитім міддю човні, йде туди він
без вагання — де земель простори
вищі, де небес простори нижчі.
Там, човном своїм приставши,
він у просторах згубився, тільки
кантеле покинув,
510 поспів свій лишив музика —
спів — на радощі народу, на
життя дітей Суомі.
співанок негарних силу в кожній хаті,
в кожнім гаї і в кожнісінькій долині?
КАЛЕВАЛА
***
Затулю тепер уста я, зав’яжу
язик свій міцно, перерву співати
пісню, я від поспіву відстану;
відпочить повинні й коні, що
багато перебігли; і тверде залізо
слабне,
520 трав добряче
покосивши, опускаються і
води, що біжать все вниз
рікою; і вогонь згасати
мусить, відпалавши в ніч
студену, чом же співи не
повинні стишуватись і
змовкати по тих радощах
вечірніх, де втомилось
навіть сонце?
Так я чув, як говорили,
530 дуже часто повторяли:
"Течія на водоспаді всієї води не
виллє; і співець, хоч би й
найкращий, всіх не виспіває
співів; отже, краще перестати, як
порвать на половині”.
Так почавши і скінчивши, на
цім слові переставши, я пісні в
клубок мотаю,
540 ув одну згортаю в'язку, як
запас, кладу в комору, за замок з
твердої кості; не підуть вони з
комори жодним ходом, в жоднім
віці, як замок той не відчинять,
якщо кість не відімкнеться, як
язик в устах співочих не
повернеться до пісні.
Що було б, якби співав я, 550
П'ЯТДЕСЯТА РУНА
Вже моя померла мати,
на землі нема старої,
вже вона мене не чує,
золота моя матуся;
тут мене лиш сосни чують,
лиш ялини поважають,
слухають одні берези,
560 та вітають горобини.
Матінка мене, малого, тут
покинула навіки; я, мов
жайворонок виріс, наче шпак,
зростав на скелі, щоб співати, наче
жайвір, наче шпак той, щебетати; я
під доглядом чужанки виростав,
мене ростила мачуха, вона
прогнала 570 геть нелюблену
дитину — під стіну, що проти
вітру, під той північний остінок,
щоб мене згубив там вітер,
безпорадного й малого.
Я, мов жайворонок, виріс,
світом я блукав, як пташка, я
плуганивсь ледве-ледве, йшов
помалу своїм шляхом, вітру
всякого дізнав я,
580 та ще з бурями спізнався, став
тремтіти на морозі, в стужу
плакати навчився.
Багатьох тепер знаходжу,
часто я людей стрічаю, що
злим голосом говорять, що
мене словами колють,
2*1 5-162
337
що язик мій проклинають,
заглушають криком пісню
і моє співання лають,
590 глушать криками мій
голос, кажуть, що співаю
кепсько, що мої пісні —
фальшиві.
Люди добрі, я прошу вас, не
вважайте це за диво, що співаю, мов
дитина, що, мов те маля, щебечу, бо
ж не був я на науці у мужів чужих,
потужних, слів не наших не придбав
я, 600 не приніс з чужої мови.
Правда, інші там навчались, я
ж не міг піти із хати, геть од матінки
моєї; я не міг її покинуть, тож
навчався тільки дома, під бантинами
комірки, де моя матуся пряла, де мій
брат сидів з різьбою, де я жив —
мала дитина — 610 у сорочечці
подертій.
Хоч би й як було, а все ж я
показав співцям дорогу, путь їм дав,
нагнув верхів’я, скинув віти, дав їм
стежку, на прийдешнє дав їм вихід;
тут от стежечка відкрилась для
співців мудріших, кращих і на
співанки багатших в плем’ї тім, що
літ доходить, 620 в підростаючім
народі.
 ПРИМІТКИ
ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА
1 Від kantele — рід арфи у фіннів. (Див. примітку 2 до 40-1 руни).
2 Kalevala — назва країни, місце, де мешкає Kaleva, міфологічний праотець фінських богатирів
Вейнемейнена, Ільмарінена і Леммікейнена. (Див. примітку 8 до 1-ї руни).
3 Sampo — слово темного походження, чи то млин, чи то скарб. Компаретті не бачить в нім
нічого реального, але тільки ідеал добробуту. (Див. примітку 9 до 1-ї руни).
4
Наш переклад зроблений хореїчним 8-складовим двоколійним віршем з цезурою (пересічною)
посередині і ритмічним наголосом на третім складі і часто з ямбічною першою стопою, напр.:
"Старий певний Вейнемейнен", пор. у Куліша: "Пішла туга по Вкраїні". Гадаємо, що цей розмір
найближче віддає трохеїчний вірш оригіналу.
5 Kalevala, das National Epos der Finnen nach der zweiten Ausgabe ins Deutsche übertragen v. Anton
Schiefner. Helsinfors, 1852.
6 Калевала, Финская народная эпопея. Полный стихотворный переводъ съ предисловіемъ и
примѣчаниями А.П.Бѣльскаго, СПБ. 1888.
7 Le Kalevala, épopée nationale de la Finlande et des peuples finois, traduit de l’idiome original, annoté
et accompagné d’études historiques, mithologiques, philologiques et littéraires par L.Léouzon le Duc. Paris.
1867.
8 Der Kalevala oder die traditionelle Poesie der Finnen. Historisch-kritische Studie über den Ursprung
der grossen nationalen Epopöen v. Domenico Comparetti Deutsche vom Verfasser autorisirte und
durchgesehene Ausgabe. Halle. 1892.

ПЕРША РУНА
1
Дочка повітря — Ільматар (Ilmatar) — уособлення творчих сил природи. Ilma — повітря, tar —
дочка. Вона виступає і під іменем Каве (Kave). Каве — істота надприродних можливостей, жінка,
мати. Цю ж постать називають ще Люоннотар (Luonto — природа). Дочка повітря в різних місцях
"Калевали" називається дочкою творіння, матір’ю моря, вод, всього живого.
2
Вейнемейнен (Väinämöinen) або Вейно (Väinо) — головний герой "Калевали". Його називають
сином Калеви (Kalevainen) або сином Осмо (Osmoinen). Інколи його ще звуть Су- вантоляйненом
(Suvantolainen — від suvanto — широка течія річки) або Увантоляйненом (Uvantolainen). Він живе у
місцевості Вейноле (Vainota), яка належить до країни Калевали. Вейнемейнена народила Ільматар
(вона ж Каве або Люоннотар). Це начебто суперечить тому, що він є сином Калевали чи Осмо. В
"Калевалі" такі cуперечнocтi зустрічаються доволі часто. Вейнемейнен — старий, предвічний
піснетворець і чаклун. Його сила в слові, яким він здатний творити чудеса. Сила слова, з точки зору
творців "Калевали" — наймогутніша і найстрашніша сила людини.
3
Похйола (Pohjola), також Піментола, Саріола, Улаппала — північна країна, куди герої
"Калевали" приїжджають свататись або збудувати чудотворний млин Сампо (Sampo), який є
запорукою добробуту країни.
4
"Положімо руку в руку..." — Заклик до співу, до складання рун. Співак вибирав собі товариша,
вони сідали верхи на лавку один проти одного, бралися за руки і, похитуючись то вперед, то назад,
імпровізували. Заспівувач починав, його товариш продовжував, переспівуючи
КАЛЕВАЛА 339

уривок, складений заспівувачем, додаючи до нього і свої рядки. За той час заспівувач обдуму вав
наступні рядки руни.
5 Ільмарінен (Ilmarinen) — син Калеви, брат Вейнемейнена, віщий коваль, який викував Сампо.
6 Кауком’єлі (Kaukomieli), він же Леммікейнен (Lemmikeinen), Ахті (Ahti), або Кауко (Kauko) —
найжиттєрадісніший герой "Калевали". Його батько Лемпі (lempi — любов); цим пояснюється його
особлива пристрасть до жіночої статі.
7 Юкагайнен (Joukahainen) — ляпонець, ворог Вейнемейнена, який живе в Юколі. Він має
чародійного лука. Програвши пісенне змагання з Вейнемейненом, щоб відомститись, він підстеріг
свого противника, вбив його коня і повергнув старого Вейнемейнена в море.
8 Калевала (Kalevala) — країна, де живуть герої "Калевали". Калева (Kaleva) — батько чи предок
ряду героїв "Калевали". Друге наймення його — Осмо (Osmo). Він не виступає як дійова особа в
"Калевалі", але від його імені походить назва країни, де живуть Вейнемейнен, Ільмарінен та інші герої
епосу.
9 Сампо (Sampo) — чарівний млин, викуваний Ільмаріненом. Сампо сам собою, без будь- якої
допомоги, намелює борошно, сіль і гроші. Образ Сампо нагадує казкову скатертину-самобранку. За
Сампо йде війна між Калевалою й Похйолою.
10 Льовхі (Louhi) — господиня Похйоли, зла відьма, яка володіє чародійним млином Сампо, хоч
створив його син Калеви — Ільмарінен. Її називають ще Ільпотар.
11 Віпунен (Vipunen) — він же Антеро (Antero) — велет, який зрісся з землею; за уявленнями
творців рун, це — образ землі, в надрах якої сховані найбільші таємниці світу. В нутро Віпунена
спускається Вейнемейнен, щоб добути декілька слів, які йому необхідно знати, щоб збудувати
корабель.
12
Леммікейнен (Lemmikeinen), або Кауком’єлі — див. примітку 6.
13
Муріккі — кличка корови.
14
Кіммо — кличка корови.
15
Каве — див. примітку 1.
16
Люоннотар — див. примітку 1.
17
Матір вод — див. примітку 1.
18
Укко (Ukko) — бог небес, грому, блискавок; Ukkonen — грім; образ Укко в "Калевалі" має
християнські прикмети.
19
"...вітряні стовпи піднеслись..." — Вираз цікавий; складачі рун вважали, що небо стоїть на
"вітряних сповпах". Так само Тарас Шевченко, бувши дитиною, уявляв собі будову світу.

ДРУГА РУНА
1
Сампса Пеллервойнен (Sampsa Pellervoinen) — сіяч, помічник Вейнемейнена, творець
рослинного світу. Ім’я Пеллервойнен походить від pello — поле.
2
Турсо (Turso), Іку-Турсо (Iku-Turso) — морська потвора; тут виступає як людської подоби велет,
що живе в морі; злий дух моря.
3
...на святих місцях — рябину..." — Стародавні фінни рябину (горобину) вважали священним
деревом.
4
Древо боже — стародавні фінни вважали дуб священним деревом.
5
Зозуля — в "Калевалі" найулюбленіша птаха, віщунка добра і щастя.

ТРЕТЯ РУНА
1
Вейноле (Väinölä) — місцевість, де проживає Вейнемейнен.
2
"...про речей первопочатки..." — Спів про походження речей, за творцями "Калевали", —
найсильніший засіб впливу на речі; вся магія чаклунів, шаманів базується на знанні первопочат-

22*
340 КАЛЕВАЛА

ку предмета, на який вони хочуть вплинути; в "Калевалі" дуже багато заклинань, побудованих саме на
переліку первнів, з яких утворилось те чи те єство.
3 Ляпонець Юкагайнен, житель Юколи, яка належить до Ляпонії чи Лапландії. В епосі під
назвою Ляпонії виступають всі країни, які є ворожими Калевалі.
4 Вейно (Väinö) — Вейнемейнен, див. примітку 2 до 1-ї руни.
5 Піза (Pisa) — гора у Фінляндії.
6 Горна (Ноrnа) — гора у Фінляндії.
7 Галлепйоре (Hallapyörä) — озеро у Фінляндії.
8 Тавасти, або Гами — одне з найважливіших фінських племен.
9 Катракоскі (Kaatrakoski) — водоспад у Фінляндії.
10 Вуокса (Vuoksi) — річка у Східній Фінляндії, яка витікає із озера Сайма і впадає в Ладозьке
озеро.
11 Іматра (Imatra) — водоспад на Вуоксі.
12 "...на бойовиську надбавши." — Давні фінни мали своїх вікінгів, які вирушали у небезпечні
військові виправи і повертались b награбованим добром.

ЧЕТВЕРТА РУНА
1
Мана (Mana), Маналайнен (Manalainen), або Туоні (Tuoni) — божество підземного царства
мертвих. Царство мертвих — Манала (Manala), або Туонела (Tuonela).
2
Лемпо (Lempo), або Хіїсі (Hiisi) — божество зла, злий дух; він має своє господарство, своїх
звірів, які служать йому. Ім'я Хіїсі пов'язано з hiisi — непрохідний ліс, страшне місце, чистилище.

П'ЯТА РУНА
1
Унтамо (Untamo) — ім'я декількох персонажів "Калевали". Тут Унтамо — божество сну. 2 Веллямо
(Vellamo) — морська богиня, дружина Ахто (Ahto), бога моря.
3
Шапка набакир — знак журби.

ШОСТА РУНА
1
Хіїсі — див. примітку 2 до 4-ї руни.
2
Піментола — див. примітку 3 до 1-ї руни.
3
Сувантоляйнен — див. примітку 2 до 1-ї руни.
4
Сувантола — синонім до Калевали. Тому Вейнемейнена звуть ще Сувантоляйненом.

СЬОМА РУНА
1
Люотола (Luotola) — назва скелястої країни; тут — синонім до Юколи, країни Юкагайнена.
2
Саріола - див. примітку 3 до 1-ї руни.

ДЕВ’ЯТА РУНА
1
Існують перекази про те, що фінни здавен були добрими ковалями і від них навчилися ко-
вальства інші скандинавські народи.
2
Укко в 9 руні виступає як творець світу, тут його діяння нагадують акції Єгови. В першій руні,
одначе, творцем світу виступаає Ільматар, дочка повітря, але такі суперечності характерні для
"Калевали".
3
Водоспад на Тур`'ї — Тур'я (Tuija) — Ляпонія (Лапландія), а можливо, Норвегія.
КАЛЕВАЛА 341

4
За уявленнями творців "Калевали", хвороби зачинені в особливій горі Кіри — vuori. Ними
завідує дочка Туоні Кіри — Tyttö або Kivutar.

ОДИНАДЦЯТА РУНА
1 Саарі (Saari) — назва країни Saari; також означає острів. Ахті — Леммікейнен живе на острові,
його називають островитянином, але його острів має іншу назву.
2 Кілліккі (Killikki) — ім’я дівчини. Походить та слова Kyllä — достаток, багатство.
3 "Сонце сватало синочка..." — Залицяння синів небесних світил до земної дівчини — улюблена
тема фінської та естонської народної поезії.
4 Інгрія (Inkere, Inkeri) — назва місцевості біля Петербурга. Звідси — російське слово Іжора
(назва притоки Неви).

ДВАНАДЦЯТА РУНА
1 Тур’янець — житель Тур’ї, або Ляпонії. Деякі дослідники "Калевали" вважають, що Тур’я — це
Норвегія.
2 Ляпонські чаклуни при заклинанні ставали на камінь, гадаючи, що це надасть більше сили
їхнім чарам; вони скидали з себе одежину, щоб уникнути впливів, пов’язаних з одягом людини.
3 Рутья (Rutja) — Лапландія, від rutja — північне сяйво.

ТРИНАДЦЯТА РУНА
1 Кавппі (Kauppi) — ім’я купця, kauppi — купець, kauppaan — продавати.
2 Ліїліккі (Lyylikki) — друге ім'я того ж купця.
3 Вуоя (Vuojela) — назва острова Готланда. Тут вжито в значенні Похйоли. На Готланд, який з
давніх часів був центром торгівлі на Балтійському морі, нападали не раз фінські вікінги. Це є
історичною підосновою походів героїв "Калевали" на Похйолу. Готланд і Похйола асоціювалися в
уявленні творців "Калевали" з Лапландією (Ляпонією), оскільки так називали кожну ворожу щодо
Калевали країну.
4 Ютас (Juutas) — те саме, що Лемпо чи Хіїсі, злий дух. Ютас походить од імені Юда.
5
Кальма (Kalma) — божество смерті; kalma — смерть (первісно — могила).

ЧОТИРНАДЦЯТА РУНА
1
Тапіола (Tapiola) — місце перебування божества лісу, ліс; Тапіо (Tapio) — божество лісу. Друге
ім’я цього божества Куйппана (Kuippana). Місце його перебування має ще назву Метсо- ла (Metsola)
від слова metsа — ліс.
2
Нюйріккі (Nyyrikki) — син Тапіо; можливо, це ім’я пов’язане з іменами — Юрій, Георгій.
3
М’єліккі (Mielikki) або Мімерккі (Mimerkki) — дружина Тапіо; М’єліккі нагадує слово mieli —
думка, бажання.
4
На думку Леммікейнена, ліс, де немає дичини, нагадує людину в подертому одязі. Йому
здається, що ліс, де багато дичини, ясніє золотом і сріблом.
5
Теллерво (Tellervo) — дочка Тапіо; можливо, походить од імені Pellervo, який, за деякими
іншими рунами, був пастухом у Тапіо.
6
Туйліккі (Tuulikki) — дочка Тапіо; від слова tuuli — вітер.
7
Мімерккі (Mimerkki) — див. примітку 3.
342 КАЛЕВАЛА

П'ЯТНАДЦЯТА РУНА
1 Суонетар (Suonetar) — богиня здоров'я; від слова suoni — жила.
2 Tyypi (Tuuri) — володар чудової місцевості; можливо, від імені скандинавського божества Тора
(Тог).
3 Пальвойнен (Palvoinen) — те ж саме, що Туурі. Пальвойненом називають і Віроканнаса.
4 С’єйєтер (Syöjätär) — фурія — пожирачка; зла водяна істота.
5 "Встав веселий Леммікейнен..." — В деяких рунах, які Леннрот не включив до "Калевали", повість
про Леммікейнена закінчувалась інакше: матері вдалось виловити з води тіло свого сина, але він
пояснює їй, що мертвий не надається до життя, і тіло довелось кинути назад у воду. Ця повість нагадує
скандинавські сповіді про Балдура та деякі середньовічні католицькі легенди.

СІМНАДЦЯТА РУНА
1
"Бо не слід словам - замовам бути в схові-таємниці..." — Творці "Калевали" вважають, що
заклинальні, чародійні слова — невмирущі; ніхто не має права брати їх із собою в домовину.

ВІСІМНАДЦЯТА РУНА
1 Анніккі (Annikki) — сестра Ільмарінена; це ім'я, можливо, походить від слова anti — дарунок;
Annikki — дівчина з добрим іменем.
2 Суомі (Suomi) — Фінляндія; вчені вважають, що ця самоназва країни виникла від слова Sabme.
Так називали себе найдавніші поселенці на території Фінляндії.
3
Саксонська перетока — "Німецька протока"; фінни познайомились з німцями, які звали себе
саксами, тому Німеччина в них називається Saksa.
4
"Шість зозульок поміщає..." — Мова йде про шість дзвіночків.
5
Свовакко (Suovakko) — стара баба в Похйолі.

ДЕВ'ЯТНАДЦЯТА РУНА
1
Тергенетар (Terhenetär) — дочка туманів, богиня мряки; за уявленнями складачів рун, жила в
небесних висотах, звідки сипала на землю тумани, пересіваючи їх крізь сито.
2
"Я тоді віддам качатко..." — Дівчину фінни звуть качкою (курочкою), як ми — рибкою.
3
"...в руках Укко лук зламався..." — Лук Укко — мабуть, веселка.
4
"...заспівав з долівки хлопчик..." — Творці рун уводять у свої оповідання зайвих персонажів,
дітей, дідусів і т. д., які коментують події (на зразок хору в давньогрецьких трагедіях), хоч
безпосередньо участі в тих подіях не беруть.

ДВАДЦЯТА РУНА
1
Тавасти — фінське плем'я.
2
Кемі (Кеmі) — річка у північній Фінляндії.
3
Віроканнас (Virokannas) — могутній дід, викликаний на весілля до Похйоли, щоб зарізати бика.
Його звуть ще Пальвойненом, від слова palvo — копчене м'ясо.
4
"...у краю відважних шведів..." — Фінни називають шведів словом Ruotsi; це є одним з
аргументів норманського походження слова "Русь", адже і наш літописець називав варягів "Руссю". 5
Калеватар (Kalevatar) — дочка Калеви, або Осми, звуть її ще Капо (Каро).
 КАЛЕВАЛА 343

ДВАДЦЯТЬ ДРУГА РУНА

1
"Вийди, продане дівчатко..." — У давніх фіннів жениха вважали "покупцем" своєї дружини. Дівчина
мала право прийняти або відкинути просьбу ("ціну") "покупця". Звичай "продавати" молоду існує як
весільна забава в деяких районах України.
ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ РУНА
1 Піру (Ріru) — злий дух, те ж саме, що і Лемпо, можливо, пов'язане з іменем бога Перу- на в
давньоруській (українській) міфології.
2 "...його жінка, як московка." — Тобто груба, як московка.
ДВАДЦЯТЬ П'ЯТА РУНА
1 Льокка (Lokka) — мати Ільмарінена. Її називають дочкою Калеви. Це суперечить тому, що її син є
так само сином Калеви. Отже, вираз "дочка Калеви" має не пряме, а символічне значення.
2 Таніка — замок (замок Tanikanlinna) — це Таллінн (Ревель). Назва відображає те, що замок
побудували датчани, люди з Данії.
ДВАДЦЯТЬ ШОСТА РУНА
1
Унтамо (Untamo) — потвора, яка живе в Похйолі. Це не є той Унтамо, бог сну, про якого мова йде в
5-й руні. Його не слід плутати з третім Унтамо, братом Калерво, що виступає в 31-й та 34-й рунах.
Кейтоляйнен (Keitolainen) — син Кейто (бога металів), злий дух.

ДВАДЦЯТЬ СЬОМА РУНА

1
Ільпотар (Ilpotar) — те ж саме, що Льовхі, донька снігу.

ТРИДЦЯТА РУНА
1
Тйєра і Куура (Тіега і Кішга) — імена друга Леммікейнена. Kuura — іній, Тіега — грудка снігу з-під
копита. Мабуть, від скандинавського імені Diuri. Можливо, звідси ім'я київського князя Діра.

ТРИДЦЯТЬ ПЕРША РУНА

1
Калерво (Kalervo) — герой "Калевали", нащадок Калевали.
2
Унтамо (Untamo) — тут брат Калерво, людина з недобрими прикметами. Людина ночі (Uni —
сон).
3
Кар’яла (Karjala) — Карелія.
4
Куллерво (Kullervo) — син Калерво, трагічний герой "Калевали".
5
Сотьяло (sota — бій) — бойова сила.
6
Унтамола (Untamola) — країна Унтамо.

ТРИДЦЯТЬ ДРУГА РУНА

1
"...молоко для Мани доять..." — Заклинають корів для того, щоб молоко йшло в землю,
пропадало
2
Сйотіккі, Юотіккі, Герміккі, Туоріккі, Майріккі — клички корів.
3
Отсо (Otso) — ведмідь, буквально — широкочолий.
344 КАЛЕВАЛА

ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ РУНА

1 Туоміккі (Tuomikki) — кличка корови. (Tuoni — черемха).
2 Кірйо (Kirjo) — кличка корови (kirja — узір, kitjava — пістрява).

ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА РУНА

1
"Там живе твій любий тато..." — Це суперечить руні 31, де батько Куллерво гине.

ТРИДЦЯТЬ П’ЯТА РУНА

1
Саво (Savo) — країна біля озера Саволакс (Сайма), частина східної Фінляндії.

СОРОКОВА РУНА
1 Каммо (Kammo) — божество жаху, kamma — жах. Кіммі (Kimmi) — син жаху.
2 Кантеле (kantele) — музичний інструмент, подібний до гуслів. Литовською мовою гуслі —
kankles. Між давніми фіннами і давніми литовцями (пруссами) існували зв’язки, що й відбито в
споріднених назвах цього інструменту.

СОРОК ДРУГА РУНА

1 Паннамли — Тергенетар, або Удутар.
2 Іку-Турсо — див. примітку 1 до руни 2-ї.

СОРОК П’ЯТА РУНА

1
Ловіатар (Loviatar) — мати хвороб. У рунах, які не ввійшли до "Калевали", Ловіатар і Льовхі
виступають як один персонаж.
2
Улаппала (Ulappala) — царство мертвих, те ж саме, що Піментола чи Саріола.

СОРОК СЬОМА РУНА

1
Нева — назва цієї річки фінська, neva —болото. 2
Алюе (Alue) — озеро, можливо, Ладозьке.

СОРОК ВОСЬМА РУНА

1
"...з моря чоловічок..." — Добродійний дух, який живе у глибинах моря; в другій руні він звалює
дуба, крона якого заступала сонце.
2
Пану (Panu) — божество вогню, син сонця.

П’ЯТДЕСЯТА РУНА
1
Мар’ятта (Mariatta) — дівчина, що завагітніла від з’їденої ягоди. Тут знайшло відображення
непорочне зачаття і саме ім’я християнської Марії (maija — ягода).
2
Пільтті (Piltti) — служниця Мар’яти (piltti — маленький хлопчик), в початковому варіанті руни
мова йшла про служку — хлопчика.
3
Руотус (Ruotus) — зла людина, ім’я походить від Ірода.
4
Віроканнас (Virokannas) — цей Віроканнас не має нічого спільного з тим Віроканнасом, що був
різником бика в руні 20-й.
 СПИСОК ІЛЮСТРАЦІЙ
Стор. 29. Вейнемейнен рубає дуб
Стор. 30. Вейнемейнен засіває поле
Стор. 37. Вейнемейнен та Юкагайнен
Стор. 43. Вейнемейнен і Айно
Стор. 44. Айно
Стор. 47. Айно
Стор. 52. Вейнемейнен і Айно
Стор. 56. Юкагайнен
Стор. 68. Народження заліза
Стор. 79. Кування Сампо
Стор. 102. Аеммікейнен та змія
Стор. 117. Вейнемейнен на річці Туонела
Стор. 134. Ільмарінен вирушає на Похйолу
Стор. 136. Вейнемейнен та Ільмарінен у Похйолі
Стор. 139. Ільмарінен оре поле з гадюками
Стор. 140. Ільмарінен оре поле з гадюками
Стор. 144. Орел та щука
Стор. 292. Захист Сампо
 ЗМІСТ
Калевала. Дмитро Павличко............................................................................. 5
Від перекладача. Євген Тимченко.................................................................. 17
Перша руна................................................................................................... 21
Друга руна..................................................................................................... 26
Третя руна..................................................................................................... 33
Четверта руна............................................................................................... 41
П’ята руна................................................................................................... 30
Шоста руна.................................................................................................... 54
Сьома руна.................................................................................................... 58
Восьма руна................................................................................................... 63
Дев'ята руна.................................................................................................. 67
Десята руна................................................................................................... 75
Одинадцята руна.......................................................................................... 82
Дванадцята руна.......................................................................................... 88
Тринадцята руна.......................................................................................... 95
Чотирнадцята руна...................................................................................... 99
П’ятнадцята руна........................................................................................106
Шістнадцята руна.......................................................................................114
Сімнадцята руна.........................................................................................120
Вісімнадцята руна.......................................................................................128
Дев'ятнадцята руна....................................................................................138
Двадцята руна..............................................................................................146
Двадцять перша руна.................................................................................154
Двадцять друга руна...................................................................................160
Двадцять третя руна..................................................................................167
Двадцять четверта руна.............................................................................178
Двадцять п’ята руна...................................................................................185
Двадцять шоста руна.................................................................................194
Двадцять сьома руна..................................................................................204
Двадцять восьма руна................................................................................210
Двадцять дев’ята руна...............................................................................214
Тридцята руна.............................................................................................222
Тридцять перша руна.................................................................................229
Тридцять друга руна..................................................................................234
347 КАЛЕВАЛА

Тридцять третя руна..................................................................................241

Тридцять четверта руна............................................................................245
Тридцять п’ята руна..................................................................................249
Тридцять шоста руна.................................................................................254
Тридцять сьома руна..................................................................................259
Тридцять восьма руна................................................................................263
Тридцять дев’ята руна...............................................................................268
Сорокова руна.............................................................................................274
Сорок перша руна.......................................................................................279
Сорок друга руна........................................................................................283
Сорок третя руна........................................................................................290
Сорок четверта руна..................................................................................296
Сорок п’ята руна.........................................................................................301
Сорок шоста руна.......................................................................................306
Сорок сьома руна........................................................................................314
Сорок восьма руна......................................................................................319
Сорок дев'ята руна.....................................................................................324
П’ятдесята руна..........................................................................................330
Примітки......................................................................................................338
Список ілюстрацій......................................................................................345
 Калевала
ФІНСЬКИЙ НАРОДНИЙ ЕПОС

Переклад з фінської Євгена Тимченка

За редакцією та з передмовою Дмитра Павличка

Художнє оформлення Віталія Мітченка

Редактор Олена Зелик
Відповідальна за випуск Тетяня Соломаха
Технічний редактор Любов Смолянюк
Коректор Олена Зелик
 Підписано до друку 14.07.95.
Формат 70X100 1/l6. Папір офсетний № 1.
Гарнітура академічна. Зам. 5-162.

Видавництво "ОСНОВИ”
252133, Києв-133, бульвар Лихачова, 5.

AT "КНИГА"
254655, МСП, Київ-53, вул. Артема, 25.
 K 17 Калевала: Фін. Haр. епос/Пер. в фін. Є. Тимченка; Передм. Д.
Павличка; Іл. Отто Йосефа Аланена — К.: Основи, 1995. — 347 с.
ISBN 5-7707-7649-8
Фінський народний епос про пригоди та звитяги героїв казкової країни Калева —
найдавніша літературна пам’ятка фінського народу, написана у формі рун.
Видання ілюстроване роботами фінського художника Отто Йосефа Аланена.

К 4603020200-32 Без оголош. ББК 82.3(4Фін)-6

95