Анна Корчемна 201СОУ

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
ЛЕКЦІЯ №1
Українська література на межі ХІХ-ХХ століття теоретичні
аспекти розвиток українського модернізму літературна творчість Лесі
українки драма і велич життя та здобутки
Динамічні еволюцiйнi та революцiйнi змiни в естетичнiй свiдомостi
напередоднi нової iсторичної доби формують розмаїте, полiфонiчне
художнє полотно – лiтературу XX ст. Прикметною ознакою стає тут, з
одного боку, усвiдомлення лiтератури як певного нацiонального та
iсторичного типу художньої творчостi, а отже, акцентування її зв’язку з
традицiєю, з iншого – радикальна переоцiнка, вибiр самої традицiї,
змагання рiзних тенденцiй, зумовлених новiтнiм художньо-естетичним
контекстом. Основнi художнi змiни цього перiоду пов'язанi передусiм iз
зародженням українського модернiзму, що почав активно розвиватися
наприкiнцi XIX ст. На вiдмiну вiд європейського раннiй український
модернiзм був явищем не лише естетичним, але передусiм культурно-
iсторичним. Формування неонародницької та модернiстської течiй в
українськiй лiтературi початку XX ст. було пов'язане з питаннями про
шляхи й напрями національно-культурного самовизначення. Це надавало
особливого драматизму полемiкам i декларацiям, з'ясуванню їх
вiдмiнностi та iдеологiчного спрямування, сприяло розгортанню двох
основних типiв iдеологiї (модернiзм i народництво), формуючи цiлий
спектр нових культурологiчних понять i концепцiй, спонукало до
розгортання дискусiй, появи творчих угруповань i партiй. Можливо, не
зовсiм чiтко окресленi й визначенi такi поняття, як «народництво» i
«неонародництво», «декаденство», «модернiзм», «неоромантизм»,
«iндивiдуалiзм», вiдбивали становлення нової критичної системи
цiнностей парадигми в українськiй культурнiй самосвiдомостi.
Геній Лесі Українки розкрився перед світом насамперед у
високохудожньому звучанні національної ідеї, гарячій любові до рідіюго
краю, яка полягала в обороні прав народу до незалежною національного і
державного життя. Свої думки і свої ідеї вона зуміла ввести у високу
мистецьку форму, шо чарує багатством поетичних образів і музикою
поетичного слова. Поетеса вийшла за межі традиційних тем. ЇЇ творчість
охоплювала широке поле світових мотивів, тому стала вагомим художнім
здобутком світової культури.
Леся Українка зростала під впливом казкової волинської природи,
рідного слова, пісні, народної традиції, любов до якої була прищеплена
насамперед матір'ю Оленою Пчілкою. Духовне збагачення поетеси
відбувалося під впливом висококультурних родин Старицьких, Лисенків,
дядька по матері М. Драгома-нова. Її талант розвивався завдяки природній
спостережливості та глибокому потягу до знань. Усі ці чинники
допомогли їй сягнути мистецьких вершин, стати письменницею
європейського і світового масштабу. Дух поетеси гартувала хвороба. Вона
спонукала до аналізу конкретних життєвих ситуацій та осмислення суті
буття людини. Звідси власне нескореність, прометеїзм Лесі Українки, до
якого вона, фізично квола, потягнулася ще на початку своєї творчості: "Я
вийду сама проти бурі І стану — поміряєм силу"
Поезія Лесі Українки носить переважно патріотичний характер. Це
твори громадянського і політичного характеру. Навіть особистий біль,
туга, тривога у її віршах переплітаються Із проблемами всієї України.
Щиро і зворушливо звучить її поетичне зізнання.
Приклад сильної волі, бажання боротьби знаходимо у відомих
поезіях "Слово, чому ти не твердая криця..." та "Contra Sрem Sрero".
Мужні, енергійні акорди громадянської лірики Лесі Українки високо
оцінив І. Франко "Від часу Шевченкового "Поховайте та вставайте"
Україна не чула такого сильного, гаря-чого поетичного слова, як із уст цієї
слабосильної, хворої дівчини...". Поезія Лесі Українки, тавруючи рабську
покору відсутність національної гідності, дух вірно підданості,
засвідчувала перед світом, що в літературі поневоленого народу на стику
двох століть з'явився талант, здатний протистояти всій ницості життя,
Талант, що мріє допомогти нащадкам Прометея визволитися від сну і
запалити вогонь справедливості. Добре ознайомлена з літературами
народів світу, письмен-ниця нерідко шукала в історії й літературі інших
народів, "у номерках віків і далеких підсоннях" розв'язки проблем
сучасного їй українського громадянського й національного життя. Біль і
тривога за рідний край неодноразово переплітаються її всенародним горем
("Напис в руїні", "Дим").
Своїми творами "Слово, чому ти не твердая криця..." та "Давня
казка" поетеса порушила проблему, що хвилювала митців усіх народів
роль поета у житті суспільства. Справжніми шедеврами світового
мистецтва можна вважати інтимну та пейзажну лірику поетеси. Природа
Волині, Поділля, морські хвилі під місячним світлом справляють
незабутнє враження. Велику мистецьку цінність у творах Лесі Українки
становить уміле використання фольклорних мотивів та образів, творення
символів ("зірка провідна", "темна ніч", "гора крута, крем'яна, "досвітні
огні", "весела весна").
З особливою силою проявився талант Лесі Українки у творах
останніх років життя — поемах, драмах. Поеми "Русалка", "Самсон",
"Місячна легенда". "Роберт Брюс, король шотландський", "Ізольда
Білорука" та інші твори, засвідчують обізнаність авторки зі світовою
класичною літературою, історією, зокрема творчістю Байрона, Вальтера
Скотта.
 Висока духовна культура письменниці засвідчена у драматичних
творах "Блакитна троянда", "У пущі", "Одержима", "Бояриня",
"Кассандра".

ЛЕКЦІЯ №2
Життя і творчий шлях Ольги Кобилянської
Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 р. в
невеликому містечку Гура-Гумора Кимпулунзького повіту в Південній
Буковині (тепер Румунія). Батько, українець з Галичини, Від матері, що
походила з німецько-польської родини, дівчина Успадкувала лагідність,
ніжність, музичне обдаровання. Дитинство Ольги минуло серед розкішної
природи Карпат, яка вплинула на формування естетичних смаків. У
Кимпулунзі Ольга здобула початкову освіту німецькою мовою. Батько
подбав, щоб дочка приватно вивчала й українську мову.
Формування Кобилянської як особистості відбувалося в складних
умовах. Доводилося жити в німецько-румунському оточенні, і хоч у сім'ї й
лунали польська та українська мови, проте поза стінами хати спілкувалася
німецькою. Дівчина брала участь в аматорських виставах, співала, грала на
фортеп'яно, багато читала — переважно твори німецьких і швейцарських
письменників: Йоганна Готфріда Гердера, Йоганна Вольфганга Ґете,
Фрідріха Шіллера, Готфріда Келлера, Генріха Гейне, Фрідріха
Шпільгаґена, Євгенії Марліт. Кобилянська почала писати вірші й
оповідання німецькою мовою.
Завдяки самоосвіті, постійному самовдосконаленню Кобилянська
ознайомилась з визначними явищами європейської культури. На її
зростання вплинула й Софія Окуневська, яка переконала
вісімнадцятирічну Ольгу писати українською мовою, працювати для
рідного народу. Тепер в її життя ввійшли поезія Тараса Шевченка, проза
Івана Франка, публіцистика Михайла Драгоманова. Кобилянська писала,
що в її творчій праці важливу роль відігравали особисті переживання і
враження. Справді, і в ранніх німецькомовних оповіданнях та повістях
"Гортенза", "Картина, з життя Буковини", "Видиво", "Вона вийшла заміж і
в пізніших, уже україномовних творах "Людина", "Царівна",
"Некультурна", "Ніоба", "Через кладку" — всюди просвічується образ
авторки, багатий світ її спостережень і почуттів, винесених з реальної
дійсності.
З 1891 р., коли сім'я оселилася в Чернівцях, Кобилянська входить у
коло прогресивної інтелігенції, глибше знайомиться з українським
літературним життям. З середини 90-х років друкуються її твори, на них
відгукується критика, їх перекладають німецькою, польською, чеською
мовами. Для неї багато важила поїздка до Львова на відзначення
Франкового ювілею у 1898 р. Тоді вона познайомилася з багатьма діячами
української культури. Наступного року Кобилянська відвідала Київ, де
зустрічалася з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Михайлом
Коцюбинським. Незабутнє враження справила на неї поїздка до Канева, де
вклонилася могилі Тараса Шевченка. За запрошенням родини Косачів
гостювала на їхньому хуторі Зелений Гай, поблизу м. Гадяча на
Полтавщині, щиро здружилася з Лесею Українкою. Велика поетеса високо
оцінила новаторську прозу Кобилянської, познайомила з нею українську
громадськість.
З цього часу образ "великої, пишної", але "пригнобленої, скованої"
України назавжди ввійшов у серце письменниці. Вона мріяла про нові
подорожі на Наддніпрянщину, проте цим планам не судилося здійснитися.
На заваді ставали напружена творча праця (на початку XX от. були
написані повісті "Земля", "Ніоба", "В неділю рано зілля копала", "Через
кладку", "За ситуаціями"), хвороба та смерть матері, хатні обов'язки,
розрив з близькими людьми, а головне — важка недуга внаслідок
простуди. "Хороба ця,— писала вона в 1927 р.— держиться мене й досі та
не дозволяє брати участі в діяльності українського суспільства".
Важкими для Кобилянської були трагічні роки першої світової
війни. Жила вона в Чернівцях, тремтіла душею за рідних та близьких, бо
один брат попав у російський полон і страждав десь у Сибіру, а про долю
другого не було жодної звістки. Матеріальні злигодні, постійне
напруження, вічна тривога — "ох, як се все торгає нерви, підкошує
здоров'я, а як ще до того пристане турбота о насущний хліб — ляг би в
труну і навіки з утома заснув!
Кобилянська гнівно засудила криваву бійню, їй особливо боліло, що
у війні гинули не тільки солдати, а й мирні люди. Про це йдеться в її
новелах "Назустріч долі", "Юда", "Лист засудженого вояка до своєї
жінки", "Сниться".

ЛЕКЦІЯ №3
Життя і творчий шлях Миколи Воронного
Микола Кіндратович Вороний народився 24 листопада (6 грудня)
1871 (на Катеринославщині, сьогодні це Дніпропетровщина) у сім’ї
ремісника. Мати походила із роду Калачинських. Ще гімназистом почав
писати вірші, захопився творчістю Т. Шевченка, театром М.
Кропивницького, політичною літературою. Особливий вплив на
формування світогляду поета справила творчість Кобзаря. Продовжував
навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський
факультет).тПрацював бібліотекарем і коректором Наукового товариства
імені Шевченка, режисером українського театру товариства «Руська
бесіда», був актором театру. Також працював в редакції журналу «Життє і
слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Був літературним та театральним
критиком, перекладачем. Микола Вороний дійсно водив тісну дружбу з
Іваном Франком, постійно листувався з ним, вважав його своїм учителем.
Допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал»,
деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря». З 1897 — актор
трупи М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших.
Член РУП. Був одружений на доньці Миколи Вербицького Вірі
Миколаївні Вербицькій. Батько поета Марка Вороного.
1901 — залишив сцену і служив в установах Катеринодара, Харкова,
Одеси, Чернігова.
1910 — оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського,
викладав у театральній школі.
М.Вороний став одним із організаторів Української революції
1917року, тож посів посаду директора і режисера Національного театру.
1917 — один із засновників і режисерів Українського національного
театру. У 1937 році оселився у місті Новоукраїнка (Одеська область),
працював коректором у районній газеті, але невдовзі його збуло звільнено
і знову заарештовано „за участь у контрреволюційній військово-
повстанській організації”. Обвинувачення були вигадані. 7 червня 1938 —
був розстріляний за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області з
групою селян. 10 листопада 1957 — рішенням президії Кіровоградського
обласного суду Миколу Вороного було реабілітовано. Уже після того
вийшли такі його книги: „Вибрані поезії”, „Твори”, „Театр і драма”.

ЛЕКЦІЯ №4
Життєвий творчий шлях Олександра Олеся
Олександр Олесь (Кандиба) народився 5 грудня 1878 року в м.
Білопілля Сумської області в чумацько-селянській сім’ї. Брав участь у
випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», в яких
з’являються його перші вірші.
У 1905 р. альманах «Багаття» вперше публікує твори Олександра
Олеся. Перша поетична збірка Олександра Олеся мала назву “З журбою
радість обнялась” У 1907 році одружився з Вірою Свадковською, яка
народила йому сина Олега Ольжича. За 1907–1918 рр. поет створив шість
книг: «З журбою радість обнялась» (1907). У 1912 р. подорожує
Гуцульщиною, отримує незабутні враженням.О. Олесь познайомився та
провів кілька днів у Карпатах з І. Франком, з В. Гнатюком, О.
Кобилянською, М. Коцюбинським. У 1913 р. Олександр Олесь побував в
Італії, написав низку віршів про свої враження. Після більшовицького
жовтневого перевороту Олесь опиняється за кордоном (1919). Еміграція
стала трагедією життя Олеся. Після еміграції за кордон оселяється і
періодично живе в Будапешті, Відні, Берліні, Празі. Олесь видає за
кордоном ряд збірок, основна тема яких — туга за Україною. Восени 1941
р. юнак побував у Києві, мріючи про відновлення української державності.
22 липня 1944 року Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі після того,
як одержав повідомлення про загибель сина. Місце, де похований
Олександр Олесь – це Ольшанське кладовище в Празі.
Твори Олександра Олеся:
- збірка «З журбою радість обнялась»
- збірка «Княжа Україна»
- драматична поема «Ніч на полонині»
- драматичний етюд «По дорозі в Казку».

ЛЕКЦІЯ №5
Поети молодої музи творчість і особливість
Михайло Яцків, Петро Карманський, Василь Пачовський,
БогданЛепкій, Степан Чарнецький, Сідір Твердохліб, Остап Луцький.
Говорять, що назва пішла від назви новели М.Яцкива „Доля молоденької
музи”. Проголосили своїм гаслом символізм та служіння краси. "Молода
муза" не була організацією, яка веде облік своїх членів чи має
розроблений статут чи програму. Це був радше клуб літераторів, до якого
тяжіло чимало молоді, що працювала у різних галузях мистецтва.
"Молодомузівці" не мали жодного приміщення, де б вони могли
збиратися. То й не дивно-гурток становила молодь, вихідці з сел та
провінційних містечок Галичини, вчорашні випусники університету або ті,
що його не закінчили, канцеляристи, вчителі гімназій чи вільні
художники. Олімпом "Молодої музи" було кафе "Монополь". Богдана
Лепкого називали "професором". Початком цієї групи як мистецької течії
можна вважати появу у 1906 р. журналу "Світ", до складу редколегії
увійшли В. Бірчак, П. Карманський, О. Луцький та М. Яцків. Сама ж
"Молода муза" була створена роком пізніше – у 1907р. (за оновлення
літератури). У 1907р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні
зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на
загальноєвропейські зразки та тенденції.І. Франко назвав статтю О.
Луцького маніфестом "Молодої музи": "Коли вже відкинемо наразі
всецарство сучасних сомнень і перехресних клічів у напрямі нашого
пізнання, а обмежимося лише на обсягах людського чуття у сфері
письменства і філософії, всім яскраво пригадалося ті живе биття
сучасного, надміру, може, вразливого людського серця і щоби
пригадалися нам усі його притулкутам, де могло воно знайти своє тепло і
спокій серед бурхливих днів”. Такі заклики не заперечувами ні
громадянської теми, ні літературноїтрадиції. До того ж притулком для
серця оголошувалися не тільки "метафізичні, містичні краї", а й саме
життя, всі ті, де виявляється внутрішня потреба митця, яку не можна
замкнути "в ніяк розумовану шухляду". Єдине, що об'єднувало
представників усіх цих груп, було неприйняття побутового реалізму,
описовості старої школи епічного письма .. Його перша збірка „З теки
самовбивці” є певним наслідуванням „Страждання молодого Вертера”
Гете. „Моє життя – це життя Гетьового Вертера; Його шлях – то моя
дорога” – каже герой книжки Карманського, а також „Зів'ялого листя”
І.Франка з їх прийомом художньої містифікації. Здається, у цього поета в
крові був потяг до мандрів. Він, як згодом засвідчували його побратими,
часто розповідав про своє татарське походження, від чого залишився „кар”
– чорний, а з Італії приніс він у поезію молодомузівців, замість шуму
смерек та хвиль Дністра, аромат кипарисів, хлюпання Тібру. Не
вколодається у молодомузівські рамки та поезія В.Пачовського та
Б.Лепкого. Один із основних мотивів лірики Василя Пачовського –
„розсипані перли” сліз ліричного героя через нерозділене кохання, його
плач за втраченою милою (Марусею, Дзюнею, Стефкою, Вандою,
Ганнусею), що поступово зливається у збірний образ жіночого ідеалу.
Фольклорною символікою сповнені й драматичні поеми В.Пачовського –
„Сон української ночі”, „Сонце руїни”, „Золоті ворота”, в основі яких
лежить ідея національного відродження. Головним персонажем драми
„Золоті ворота” є міфологічний образ Марка Проклятого, український
варіант вічного мандрівника, якого за гріхи не приймає ні рай, ні пекло, і
він змушений спокутувати скоєні злочини (вбивши матір та сестру),
чинячи добро. Образом Марка співає ніби „пронизує” всю історію України
– від Золотих воріт Києва, які князь Михайлик відніс на списі до
Цареграда – і у пролом увійшли татари. Втрата Золотих воріт символізує
втрату народом державності, яка має повернутися разом із ним. Поезію
Б.Лепкого молодмузівського періоду пронизує меланхолійна туга осені
(вірш „Журавлі”). Б.Лепкий – співець села, на яке він дивуватися не „крізь
якесь розове скло”, але й не кличе рвати пута. У нерозривному зв'язку із
землею він вбачає здорове ядро народу, заручину його безсмертя. Це була
пам'ять колективної психології селян, посилена іделогією національної
державності у християнсько-релігійному духі. Молодомузівці вписали
свою сторінку в історію нашої літератури. Вони шукали нових шляхів,
засвоюючи ідеї, мотиви, форми тогочасної європейської літератури,
намагаючись вивести й українську культуру, загнану у глухий кут
російськими колонізаторами, на світові обрії.

ЛЕКЦІЯ №6
Молода муза як унікальне явище в історії української літератури
На початку ХХ ст., коли модернізм набирав обертів в українській
літературі, уявлення про модерне мистецтво часто ставало темою для
дискусій серед української інтелігенції. Представники “старої”
народницької школи були обурені різкою зміною ідеологічного вектору
літератури, який молоде покоління поетів намагалося відвести від
громадських, патріотичних мотивів. Отож, об'єднані прагненням вивести
мистецтво на новий шлях, звільнитися від етнографізму і долучитися до
загальноєвропейського культурного розвитку, молоді митці утворили
групування “Молода Муза”.
Кожен учасник “Молодої Музи” - людина зі своєю долею та митець
зі своїм неповторним обличчям. Перший їхній спільний проект був
пов'язаний із редагуванням журналу “Світ”, але там їм не дали розкрити
свій потенціал, тому вони вирішили заснувати власне видавництво
“Молода Муза”.
Вони відхрещувалися від побутового реалізму, описовості старої
школи письма, клялися в любові до мистецьких витворів, оспівували
кохання, як правило, тільки гасло. Але своєю творчістю їм не вдавалося
доторкнутися до глибини душі читача, їх образи-символі “нікого ні гріють,
ні студять” (І. Франка). Саме тому Б. Рубчак і вважав їхню поезію не
символістичною, а передсимволістичною.
Найяскравіше втілити у своїй творчості ідеї “Молодої Музи”
вдалося В. Яцківу. У нього чи не найтісніше поєднані бодлерівські ідеал і
сплін, чи не найорганічніше поєднані фольклорний символ з модерною
технікою письма, що місцями доходить до майже сюрреалістичних
образних конструкцій. У його творчості гострота спостереження, точність
деталі поєднана з виходом за рамки реальності, а тонка лірічна
настроєність існує поряд із відразливою натуралістичністю.
Найталановитішим поетом “Молодої Музи” можна назвати Петра
Карманського. Його перша збірка “З теки самовбивці” є наслідуванням
“Страждання молодого Вертера” Гете та “Зів'ялого листя” Франка.
Домінуючі мотиви смутку і космічного болю, на думку Франка, підносять
поезію П. Карманського від дрібниць буденщини до проблеми
загальнолюдської духовності етики. У цього поета був потяг до мандрів,
замість шуму смерек та хвиль Дністра, він привіз у поезію аромат
кипарисів та хлюпання Тибру. Та незважаючи на всі намагання
відмежувати свою творчість від політичних лещат, на старості років
Карманський вступив до радянської Спілки письменників і писав
соцреалістичні вірші.
Ще одним яскравим представником “Молодої музи” був Василь
Пачовський. Він випустив першу збірку «Розсипані перли», коли йому
було лише двадцять три роки. Вона стала подією в літературній житті того
часу. І. Франко посвятивши їй розділ у своїй статті «Наша поезія у 1901
році». Він стверджував, що в «Пачовському нам виявляється великий
майстер нашого слова, правдивий, талантливий співає, що незвичайно
глибоко вслухався у мелодію нашої народної пісні і нашої мови, що
володіє технікою вірша, як мало хто з нас, і вміє за одним дотиком
порушити в душі симпатичні струні, щоб збудити побажання настрій і
витримати його до кінця». Хоча нерідко від Франка можна було почути
досить саркастичні репліки у бік творчості Пачовського. Процитувавши
вірш “Люба, зорі з нас сміються. Що вночі не спимо…”, Франко зауважив:
“Не диво, що на таке зорі сміються. Кінь би сміявся” .
Збірки «На стоці гір» (1907) та «Ладі Марені — терновий вогонь
мій» (1913) поглиблюють мотиви першої. Тут немає вже тієї удаваної
безжурності, альбомних посвят, натомість міцніє філософське начало,
мистецька тематика вічної боротьби світлого і темного, космічний мотив.
У книжці «На стоці гір» немає такого хвильового перебігу настроїв, як у
попереднього. Тут відчувається вже погамованість почуттів, що спричиняє
послідовність у розгортанні основних мотивів. Вірші цієї збірки
звільняються від прямолінійного фольклоризму «Розсипаних перлів».
“Молода муза” проіснувала як групування порівняно недовго – від
1907 року до Першої Світової війни. Проте діяльність “молодомузівців”
призвела до появи безлічі літературознавчих праць, стимулювала
представників тодішнього літературного процесу до більш чіткого
формулювання поглядів та розуміння суті модернізму. Тому, безперечно,
вона вписала свою важливу сторінку в історію української літератури.

ЛЕКЦІЯ №7
Гнат Хоткевич
31 грудня 1877 у Харкові народився український письменник,
історик, бандурист, композитор Гнат Мартинович Хоткевич (літературний
псевдонім: Гнат Галайда; 1877-1938, тюрма НКВД), автор близько 600
музичних творів, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і
громадсько-політичний діяч. Крім оригінальної літератури та книг про
музику, за радянських часів багато перекладав з світової класики:
Шекспіра, Мольєра, Шіллера, Гюґо. Жертва сталінського терору.
Літературну діяльність Хоткевич почав у 1897 році (оповідання
"Грузинка" у львівському журналі "Зоря"). Письменник був яскравий і
плідний і залишив після себе багату літературну спадщину: оповідання
"Блудний син" (1898), "Різдвяний вечір" (1899), цикл "Життєві аналогії"
(1897–1901), збірка "Гірські акварелі" (1914); протягом 1914-1915 була
написана низка оповідань під назвою «Гуцульські образки» (уперше
надруковані 1931); нарис "Григорій Савич Сковорода" (1920), повість
"Авірон" (1928), роман "Берестечко" та інші. Найвизначнішим
досягненням прозової творчості Хоткевича стала романтична повість з
гуцульського життя "Камінна душа" (1911), кілька разів перевидавана (у
різних редакціях) пізніше. Стоячи осторонь тодішніх літературних
дискусій, Хоткевич, проте, був одним з найпопулярніших письменників в
Україні, про що свідчить поява його "Творів" у 8 томах (1928-32). Але далі
почалися утиски, внаслідок яких останній його роман "Довбуш" не був
надрукований і лишилася незакінчена тетралогія про Тараса Шевченка,
над якою Хоткевич працював від 1928. Хоткевич був людиною
різнобічних талантів. Він був не тільки письменником і театральним
діячем, але й одним із найяскравіших музикантів і теоретиків народної
музики в Україні. Він став бандуристом вже в роки студентської юності,
вперше придбавши інструмент в 1894 році, і вперше виступивши на сцені
як соліст в 1896 році. А коли Хоткевич був виключений за "українство" з
Харківського політехнічного інституту, він приєднався до хору Миколи
Лисенка, виконуючи соло на бандурі. Причому став відомий, як віртуоз. У
1937 р. Гната Мартиновича було репресовано, а в 1938 р. письменник
помер, залишивши незавершеними багато творчих задумів, у тому числі й
тетралогію про Тараса Шевченка, що мала бути своєрідним пам'ятником
Великому кобзареві.

ЛЕКЦІЯ №8
Василь Семенович Стефаник
Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Русів
на Станіславщині (сьогодні це Івано-Франківщина) у сім’ї заможного
селянина. Батько В.Стефаника був працьовитим та вимогливим. Він хотів
дати сину найкращу освіту. Майбутній новеліст навчався три роки в
рідному селі Русові, три роки у Снятинській школі, потім у 1883 році
вступив до Коломийської гімназії, яку не закінчив, бо його виключили за
участь у Покутській трійці у 1890 р. В. Стефаник переїхав до Дрогобича і
вступив до місцевої гімназії, яку закінчив 1892 р. Того ж року він вступив
на медичний факультет Краківського університету, де вчився до 1900 р.
Університет покинув, бо медицина його не цікавила. У 1897 році
відбулись перші публікації його новел у Львівському журналі
«Літературно-науковий вісник». Свої новели писав російською,
польською та чеською мовами. У 1899 у Чернівцях, з’явилася перша збірка
прози Стефаника “Синя книжечка”. «Першим українським новелістом»,
«володарем селянських душ», «великим майстром слова», «володарем
тяжкого слова», «сільським філософом» – називають В.Стефаника. 1900
року у Львові з’явилася друга збірка письменника «Камінний Хрест». У
1903 В.Стефаник відвідує Київ, де знайомиться з М.Старицьким, Панасом
Мирним, М.Коцюбинським, Миколою Вороним. Також був знайомий з
Лесею Українкою, Ольгою Кобилянською, Іваном Франком. 26 січня 1904
року Василь Стефаник одружився з Ольгою Гаморак. У них було 3 синів,
та після 10 років щасливого сімейного життя Ольга померла. У 43 роки
Стефаник став вдівцем, сам виховував дітей. Більше він не одружувався.
Був депутатом австрійського Віденського парламенту з 1907 року до 1918.
Він захищав інтереси селян аж до розвалу Австро-Угорщини.
1 період творчості ( 1897 – 1901):
1899 – збірка новел «Синя книжечка».
1900 – збірка новел «Камінний хрест».
1901 – збірка новел «Дорога».
2 період творчості ( 1916 – 1933):
1916 – новели «Діточа пригода», «Вона- земля», «Марія».
1926 – збірка «Земля».
1927 – 1933 – написав більше 10 новел, переважно автобіографічних.
7 грудня 1936 року письменник помер від серцевого нападу.
Похований у Русові біля матері згідно з заповітом новеліста.
 В. Стефаник — один із представників Покутської трійці (умовне
об’єднання трьох українських письменників: Василя Стефаника, Леся
Мартовича та Марка Черемшини. Назва походить від регіону, оскільки усі
троє були з Покуття. Завдяки постійній та тісній співпраці молоді
письменники пройшли так звану Франкову школу та сформувалися під
його безпосереднім впливом. Саме І.Франко брав активну участь у
становленні та формуванні таланту Стефаника, Мартовича та Черемшини.
Творчість В. Стефаник розпочав поезіями в прозі (1896-1898 рр.). У
жовтні 1897 р. на сторінках чернівецького, часопису «Праця» була
надрукована новела «Виводили з села», пізніше — новели «У корчмі»,
«Стратився», «Синя книжечка» та «Сама саміська», які одразу зробили
його широковідомим українським письменником. Ці твори ввійшли до
першої збірки В. Стефаника «Синя книжечка» (1899 р.). Пізніше виходили
книги новел «Камінний хрест» (1900 р.), «Дорога» (1901 р.), «Моє слово»
(1905 р.), «Земля» (1926 р.). Шанувальники творчості митця називали
його, за висловом Марка Черемшини, «поетом мужицької розпуки».
Новаторство Стефаника полягає у тому, що він є творцем психологічної
новели. Він будує сюжети не на розвитку зовнішніх подій, а на змінах
почувань та переживань. У творах письменника немає авторських
роз’яснень та тлумачень, говорять, роздумують самі персонажі. Тому його
твори побудовані на монологах та діалогах. Він прагнув, щоб кожне слово
у його новелах звучало, як згусток людського болю, повноголосо. Його
твори стилі, глибоколіричні, що порівнює їх із народною піснею.

ЛЕКЦІЯ №9
Архип Юхимович Тесленко
Архип Юхимович народився 2 березня 1882 року на Полтавщині.
Невеличке село Харківці Лохвицького повіту. Батько хлопчика мав
проблеми зі здоров’ям, тому не міг займатися тяжкою фізичною працею.
Знав трохи грамоти, за дріб’язок допомагав селянам, цим і жили. Мати
довго наймитувала по панських економіях. А потім вона отримала у
спадок клапоть землі й стала там господарювати. Синові жінка намагалася
дати найкращу освіту, тому влаштувала Архипа до церковнопарафіяльної
школи. Науки хлопцеві давалися легко, тому по закінченню цього закладу
вступив до харківецької церковно-учительської школи. Ще змалечку
ненька бавила малого піснями, казками, приказками. Кохаючись у
народному фольклорі, й сам став складати оповідки, пізніше писав байки
про однокашників. Водночас багато читав релігійної літератури. Але
написана вона була складно, багато чого хлопець просто не розумів. Часто
за роз’ясненням звертався до наставників, та замість відповідей завжди
отримував відкоша. А щоб не набридав – взагалі виключили зі школи за
“вільнодумство” і “крамолу”. Отак у 16 років Тесленко опинився обабіч
життя: без освіти, грошей, без надії. Щоби не обтяжувати родину, –
звернувся до материного брата, щоб той посприяв із працевлаштуванням,
та марно, ніхто не допоміг. У 1889 році все ж таки зумів отримати місце
писаря в Лохвиці, але пропрацював там не довго. За пів року перейшов до
повітового нотаря, де також довго не втримався. Постійні кпини,
знущання, наганяй, а ще примхи пані писаревої змусили все покинути. Та
чи не найбільше йому дошкуляло переслідування за читання літератури. А
читав Тесленко багато, іноді всю ніч міг просидіти з книжкою. Всі свої
переживання хлопець переніс у вірші, які спочатку писав російською. У
серпні 1901-го Архип переїхав у Долинське – нині місто районного
значення у Кіровоградській області, тоді просто станція Південно-
Миколаївської залізниці. Там він вчився на залізничного телеграфіста й
одразу ж проходив практику. Водночас ні на мить не полишав книжок,
читав до болю в очах. Зрештою постійне напруження очей через погане
освітлення далося взнаки. “Слабість на очі” – такий невтішний діагноз
поставив лікар. Це стало причиною звільнення. Обірваний, босий, без
гроша в кишені поплівся додому. Спочатку допомагав батькам по
господарству, коли траплялася вільна хвилина – готувався до іспитів на
право вчителювання. Заприязнився з місцевим викладачем, брав у нього
книжки. Під впливом прочитаного написав кілька віршів.
Познайомившись із “Вечорами на хуторі біля Диканьки”, написав
побутовий нарис “Ніч на Івана Купала в селі Харківці” та ліричний роздум
“На досвідках”. Пізніше потоваришував із режисером місцевого
аматорського театру Миколою Дяковим. Ця дружба допомогла
визначитися Тесленку в життєвому напрямі. Він обрав для себе
громадсько-культурну ниву. Організував аматорський гурток у рідному
селі. У 1903-му Архип отримав дозвіл на постановку вистави “Невільник”
Марка Кропивницького, яка мала чималий успіх. Зібрані від вистави
кошти пішли на допомогу сім’ям-погорільцям. Потім Тесленко написав
для свого театру п’єси “Горобина ніч” та “Не стоїть жить”. Останню
відправив Кропивницькому на суд. Відповідь не забарилася. Драматург
схвально оцінив роботу Тесленка, але як професіонал вказав на помилки і
способи їх вирішення. Натхненний підтримкою Кропивницького, Архип
поринув у культурно-громадське життя: брав участь в розвитку освітніх
земських заходів, став співорганізатором “Селянської спілки”. Окрім того,
вів активну революційну роботу серед селян. Читав на зібраннях
заборонені книжки, за що був заарештований і опинився за ґратами.
Щоправда, невдовзі його випустили, але переслідування на цьому не
закінчилися. На 1905 рік Тесленко вже написав п’ять оповідань, що були
впорядковані у збірку. Та друкувати її відмовилися, аргументуючи
невиразністю написаного. Рукопис потрапив до Бориса Грінченка, який
був редактором “Громадської думки” і ця збірка побачила світ. У 1906-му
читачі дізналися про нового письменника. У грудні Тесленко взяв участь у
революційному заколоті селян. Але цей виступ придушили, троє селян
загинули. Архип, щоб знову не опинитися за ґратами, втік до Києва.
Грошей не має, паспорта й того не було. Люта зима, тулився по нічліжках.
Іноді жив у комірчині редакції “Громадської думки”. Тоді були написані
оповідання, які Грінченко публікував у газеті. Для письменника це була
величезна відрада. Наприкінці жовтня 1906 року Тесленко опинився у
в’язниці. Разом із 15-ма селянами його збиралися заслати до Вологодської
губернії на 2 роки, хоча слідство щодо участі в Лохвицьких подіях 1905-го
ще було далеким від завершення. Тесленка переводили з в’язниці до
в’язниці – Лохвиця, Гадяч, Миргород, московська Бутирка, Ярославський
централ. Міністр внутрішніх справ Російської імперії розпорядився
заслати письменника до Вятської губернії. Але на шляху туди його
повернули до України для завершення слідства. Суд виправдав Тесленка,
та його знову відправили на північ – до завершення терміну заслання. Так
у тюрмах і на етапах він провів два роки. Ще й хвороби дошкуляли: тиф,
плеврит, туберкульоз. Лише у 1909-му Архипові вдалося повернутися
додому. Змучений, хворий, переслідуваний ворогами. Та рідна хата дала
сил ще взятися за перо і написати низку дописів, щоправда, під
псевдонімом Селянин. За рік по поверненню мати письменника померла.
Відійшла у засвіти його єдина опора. Залишився вдвох із батьком-калікою.
Злидні, холод, голод. Смертельно хворий Тесленко не має коштів на ліки.
Холодними сірими днями тягнулося життя. Відчуваючи скору смерть,
Архип Тесленко робить останнє зусилля і пише твори: “Поганяй до ями!”,
“Немає матусі”, “Прощай, життя!”, “В тюрмі”, “На чужині”, “Що б з мене
було?”, “В пазурях у людини”. Вони теж були опубліковані Грінченком.
Ще такий молодий, а жити вже не має сил, організм знесилений,
туберкульоз прогресує, кожен подих дається важко. 28 червня 1911-го
Тесленко помер у тій же хатині, в якій усього 29 років тому він народився.

ЛЕКЦІЯ №10
Степан Васильович Васильченко
 Степан Васильович Васильченко (справжнє прізвище — Панасенко)
народився 27 грудня 1878 (8 січня 1879) в м. Ічня на Чернігівщині в сім’ї
селянина-шевця. Навчався 1888–1893 в Ічнянській початковій школі. Два
роки готувався до вступу в учительську семінарію. 1895 вступив до
Коростишівської учительської семінарії. Закінчивши навчання 1898
вчителює на Київщині та Полтавщині до 1904 року і в цей час вів
щоденник «Записки вчителя». 19 грудня 1903 (1 січня 1904) уперше
надрукував оповідання «Не устоял (Из жизни народного учителя)» в
«Киевской газете». 1904 вступив до Глухівського учительського інституту,
але через рік покидає навчання і їде вчителювати на Донбас. 1906
заарештовано за участь у робітничих страйках. 1908 хворого на тиф
Васильченка звільнили, але заборонили учителювати. Повертається до
Ічні, заробляє на життя приватними уроками. 1910–1914 — завідувач
відділу театральної хроніки газети «Рада». У 1910 виходять твори —
«Мужицька арихметика», «Вечеря», «У панів», «На чужину», «Циганка»
та ін., пройняті любов’ю до людини праці, утвердженням віри в перемогу
справедливості. Під час Першої світової війни мобілізовано до армії, був
(до Лютневої революції 1917) командиром саперної роти на Західному
фронті. Тоді побачили світ перші збірки новел «Ескізи» (1911),
«Оповідання» (1915). Жахи війни знаходять відображення в «Окопному
щоденнику», оповіданнях «На золотому лоні», «Під святий гомін»,
«Отруйна квітка», «Чорні маки» та ін. 1919 жив у Кам’янці-Подільському,
де на замовлення Симона Петлюри написав оповідання «Про жидка
Марчика, бідного кравчика». Тут написав також сатиричний твір «Про
козака Ося і москаля Ася». 1920 подорожував із хоровою капелою
«Думка» по містах і селах Лівобережної України. 1921 працював у Києві
вихователем і завідувачем дитячого будинку, 1921–1928 — вчителем
школи імені Івана Франка. Багато працює Васильченко у радянський час і
над творами з минулого життя («Талант», «Віконце», «Осінні новели» та
ін.). Показовим у цьому плані є цикл «Осінні новели», який Васильченко
писав, починаючи з 1923, майже 10 років. Одна з художньо
найдовершеніших новел циклу — «Мати» («Чайка»). Васильченко написав
драматичні твори («Минають дні», «Кармелюк» та ін.), кіносценарії за
фольклорними мотивами, фейлетони, цикл новелет «Крилаті слова»,
переклади творів російських письменників Гоголя, Лєскова, Короленка,
Серафимовича. Помер 11 серпня 1932 року від хвороби серця.

ЛЕКЦІЯ №11
Володимир Винниченко — український політичний та державний
діяч, прозаїк та драматург.

Народився 26 липня 1880 року в місті Єлисаветград (сьогодні

Кропивницький) у звичайній селянській родині. У 7 років його віддали
навчатися до народної школи. Згодом вступив до Єлисаветградської
чоловічої класичної гімназії, яка була найпрестижнішим навчальним
закладом області, навчання там було платне. Однак через брак коштів
навчання там не закінчив. Пізніше склав екстерном екзамени за середню
школу і в 1901 році вступив на юридичний факультет Київського
університету. У 1902 р. Винниченко опублікував твір «Сила і краса». У
1903 році його арештовують і ув’язнюють як члена місцевої Революційної
української партії та виключають з унівеситету. Він був ув’язнений у
Лук’янівській в’язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти. Щоб
уникнути ув’язнення Винниченко виїзить за кордон. Жив у Франції,
Австрії, Швейцарії, Італії. На певний час приїдив в Україну, але
нелегально. У цей період він написав багато творів на соціальні та етичні
теми: «Дисгармонія», «Щаблі життя», «Контрасти». У Парижі він
одружується з Розалією Ліфшиць (1911 р.), яка стала не лише його музою,
а й вірним другом на все життя. На початку Першої світової війни
Винниченко переховувався у Москві, де жив з 1914 до 1917 р. під чужим
іменем. Видавав журнал «Промінь». У 1917 році переїхав в Україну, став
одним з організаторів і керівників Центральної Ради, згодом головою
першого українського уряду – Генерального Секретаріату. Після
повалення гетьмана П. Скоропадського Винниченко був одним з
керівників Директорії – нового уряду Української Народної Республіки. У
1918 р. був арештований гетьманськими офіцерами. Звільнений від арешту
через протест української громадськості. Він мав інші погляді ніж
більшість в Директорії й уряді, тому виїхав за кордон. У 1920 р.
Винниченко приїхав в Україну, але 23 вереся 1920 року востаннє залишив
її, відмовившись від співробітництва в уряді радянської України.
Протягом 1924-1928 pp. «Рух» видав «Зібрання творів» В. Винниченка у
23 томах. У 1930-1932 pp. «Книгоспілка» підготувала до друку «Зібрання
творів» письменника у 28 томах. У вересні 1933 р. В. Винниченко
написав відкритого листа до Політбюро КП(б)У, у якому звинуватив
Сталіна та Постишева в голодоморі й масових репресіях проти
українського народу. За цей лист книги Винниченка почали знищувати,
його ім’я замовчувалося, він став ворогом радянської влади. Останні роки
письменник жив з дружиною у Франції, в невеликому містечку Мужені,
неподалік від Канн, у своїй невеличкій садибі, що була названа «Закуток».
У великій матеріальній скруті, і в самотності. Роки війни підірвали вже
ослаблене здоров’я Винниченка. Після війни письменник відсторонився
від політики. Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 у
французькому місті Мужен. Дозволу поверутися в Україну йому не дали,
навіть перед смертю.