Завдання за індивідуальним планом навчання з дисципліни «Історія

держави і права зарубіжних країн»

Виконав - Ткачук Сергій

1. Державний лад Паризької Комуни.

Революція 18 березня 1871року була спровокована спробою Тьєра роззброїти Національну
гвардію Парижа і перш за все відібрати в неї артилерію. Розпочата урядом 18 березня 1871
року військова операція закінчилася повним провалом. Влада перейшла до Центрального
комітету Національної гвардії. Уряд Тьєра втік до Версаля, вивів туди війська, поліцію,
жандармерію. Центральний комітет Національної гвардії швидко встановив порядок у
столиці, надіслав до міністерств і відомств своїх представників, здійснив ряд соціально-
економічних заходів. Основні зусилля він, однак, спрямував на організацію виборів до
Паризької Комуни. Вибори Паризької Комуни відбулися 26 березня 1871 року, а 28 березня
на майдані біля ратуші Паризьку Комуну урочисто проголосили. Програмним документом
Паризької Комуни стала Декларація Комуни «До французького народу» від 19 квітня 1871
року, покликана «роз'яснити характер, зміст і мету революції», що відбувається. Головною
метою революції Декларація проголошувала «визнання і зміцнення Республіки, єдиної форми
правління, сумісної з правами народу, з правильним і вільним розвитком суспільства». Одним
з принципів політичного устрою була визнана повна автономія Комун на всій території
Франції. Невід'ємними правами таких Комун повинні бути: затвердження комунального
бюджету, управління місцевими службами, організація судочинства, внутрішньої поліції,
освіти, організація міської оборони і національної гвардії. Повинна бути забезпечена
«постійна участь громадян у справах Комуни», вільний захист їх інтересів. Передбачалося
призначення через обрання або за конкурсом відповідальних змінюваних посадових осіб і
комунальних чиновників. Державний лад Паризької Комуни був досить своєрідним.
Найвищим органом була сама Паризька Комуна, яка відразу оголосила себе “єдиною владою”.
Комуна визнала недійсними накази або повідомлення версальського уряду, забороняла
чиновникам і службовцям їх виконувати. Було накладено «секвестр на все рухоме і нерухоме
майно і на цінні папери всіх видів», які належали членам версальських зборів, членам Уряду
національної оборони і уряду Тьєра. Всі вони були визнані незаконними. Паризька Комуна не
знала розподілу влади, її декрети і розпорядження виконували комісії, які вона створювала зі
свого складу. Комуна обирала десять таких комісій, кожна з яких відала «функціями колишніх
міністерств». Першого травня 1871 року був прийнятий декрет про організацію Комітету
громадського порятунку, який складався з п'яти членів. Але цей орган вже не встиг як слід
розгорнути свою діяльність. Почалася робота по створенню центрального апарату управління.
Так, Центральний комітет Національної гвардії направляв до міністерств своїх представників.
Те саме робила і Паризька Комуна, призначаючи в усі важливі відомства по одному делегату,
який мав працювати під контролем комісії і Комуни. Таким чином була знищена чиновницька
бюрократія. Комуна скасувала привілеї чиновництва, ліквідувала особливий статус цієї
замкненої групи. За саботаж, невихід на роботу звільняли чиновників, обирали нових
працівників, перетворюючи їх на службовців Комуни. Максимум заробітної плати становив
шість тисяч франків на рік. Комуна скасувала стару поліцію, знищила жандармерію. Порядок
у Парижі підтримували резервні пролетарські батальйони Національної гвардії. Місцеве
управління організовувалося відповідно у двадцяти округах, на які поділявся Париж.
Справами округу відали члени Комуни, які мали право створювати необхідні комісії.
Паризькою Комуною була ліквідована стара судова система. Комуна створювала новий
судовий апарат. Низовою судовою інстанцією залишалися мирові судді, які повинні були
обиратися населенням. Але тимчасово їх довелося призначати Виконавчій комісії. Мирові
судді розбирали як цивільні, так і незначні кримінальні справи. Для серйозніших справ
передбачалося створити Палату цивільних справ. Комуна проголошувала демократичне
судочинство, прилюдний, рівний для всіх суд, виборність суддів, свободу захисту. Широкі
права надавалися звинуваченим. Вони мали право вимагати виклику свідків за рахунок
Комуни, обирати захисника на свій розсуд і т.д. Декретом від 2 квітня 1871 року церква була
відокремлена від держави, бюджет культів був скасований. Майно, яке належало релігійним
конгрегаціям, оголошувалося національною власністю. У зачинених церквах відкривалися
клуби. Двадцять дев'ятого березня 1871 року з'явився декрет про скасування старої армії і
заміну її Національною гвардією. «Ніяка військова сила, — було сказано в декреті, — крім
Національної гвардії, не може бути заснована в Парижі або введена в нього» (ст. 2). Всі здатні
до військової служби громадяни повинні були вступити до лав Національної гвардії. За
короткий час свого існування Паризька Комуна встигла здійснити ряд важливих соціально-
економічних заходів. У травні 1871 року Комуна затвердила Статут Луврських майстерень з
ремонту зброї, який вводив нові принципи керівництва майстернями. Органами управління
стали загальні збори робітників, рада майстерень і делегат, який знаходився при Комуні, але
обирався загальними зборами робітників. Велику увагу приділяла Комуна регулюванню умов
праці робітників. Був встановлений максимум заробітної, який визначався “в шість тисяч
франків на рік”. Комуна здійснила широку демократизацію системи народної освіти.
Проголошувалося введення загальної, безплатної, обов’язкової, всебічної шкільної освіти.
Було вжито термінових заходів щодо боротьби з безробіттям, скасовувалась нічна праця в
булочних, вводились привілеї для осіб, зайнятих випуском обмундирування для Національної
гвардії. Декретом від 17 квітня було введено відстрочення сплати боргів за комерційними
векселями, що врятувало від розорення тисячі дрібних торговців і підприємців. Однак
Французький банк, звідки версальці одержували суми, набагато більші, ніж Комуна, не було
націоналізовано. Згодом його дирекція передала версальцям кліше для друкування грошей.
Комуна видала декрет про судову відповідальність шести членів версальського уряду, винних
у розв'язуванні громадянської війни, їхнє майно підлягало секвестру. Вводилась кримінальна
відповідальність за дезертирство. 19 квітня комунари звернулись із закликом до сільських
жителів, в якому переконували їх не вірити версальцям і викладали свою соціально-
економічну програму: землю—селянам, знаряддя праці робітникам. Однак основна маса
селян Комуну не підтримала. 28 травня 1871 р. версальські війська зайняли Париж. Двадцять
два трибунали розглядали справи комунарів і виносили обвинувальні вироки. Репресіям були
піддані прихильники Комуни не тільки в Парижі та Ліоні, а й в інших містах. Паризька
Комуна проіснувала лише сімдесят два дні. Не всі свої задуми вона втілила в життя. Але
Комуна зробила свій внесок в історичний досвід розвитку демократії, збагатила його
принципово новими державними і правовими інститутами.

2. Конституційні закони 1875 р. у Франції.

Після придушення Паризької комуни між буржуазними партіями розпочинається суперечка з
приводу подальшого розвитку державності, про те, який політичний лад найкраще захистить
експлуататорські класи від нової революції. Більшість у Національних зборах, обраних ще до
Комуни, становили монархісти. Серед них сформувалося три погляди на цю проблему: 1)
реставрація династії Бурбонів (легітимісти); 2) передання влади нащадкам Луї-Філіппа
Орлеанського (орлеаністи); 3) передання влади наступникові Наполеона III (бонапартисти).
Та, незважаючи на це, А. Тер (сам монархіст), наперекір усім сподіванням, через страх перед
новим революційним вибором, висловився за збереження республіканської форми правління
за умови, що всі ключові посади в уряді цієї республіки приберуть до рук монархісти. Такий
компроміс не влаштовував представників крайньої реакції, й А. Т'єру довелося піти у
відставку.

Президентом став один з винуватців Сіданської катастрофи, відкритий монархіст- маршал Е.

Мак-Магон. Одначе й це не привело до відновлення монархії. Французький народ -
робітники, селяни, дрібна буржуазія - ясно висловлювалися за збереження республіки. У1871-
1874 рр. на додаткових виборах до Національних зборів і деяких міських органів влади, вони
голосували переважно за кандидатів-республіканців. Це відіграло вирішальну роль у справі
зміцнення республіки. Саме тому середня та частина великої буржуазії також висловилися за
республіку, побоюючись, що відновлення монархії призведе до нової революції та поставить
під загрозу велику власність. За таких умов Національні збори змушені були примиритися.
Сподіваючись, що це лише тимчасова поступка, вони в 1875 р. затвердили республіканський
режим, прийнявши Конституцію Третьої французької республіки. Власне, це була
неконсолідована конституція, що складалася з трьох конституційних актів (законів) -"Про
організацію Сенату" (24 лютого 1875 р.), "Про організацію державної влади" (25 лютого 1875
р.), "Про відносини державної влади"(26 лютого 1875 р.).

За конституційними законами, державний лад Третьої республіки 1875 р. базувався на

принципі розподілу влад. Конституція передбачала створення двопалатного законодавчого
органу (Парламенту) -Національних зборів. Нижня - Палата депутатів - обиралася один
раз на чотири роки у кількості 600 осіб. Формально проголошувалося загальне виборче право.
Насправді ж, цим правом могло скористатися лише ЗО % французького населення (чоловіки
старші від 21 року, а не мали його: жінки, військові та населення колоній). Діяла мажоритарна
система виборів у два тури (перший тур - абсолютна більшість, другий - відносна більшість
голосів). Верхня палата- Сенат -обирався один раз на дев'ять років у кількості 300 осіб, з яких
75 сенаторів були довічними й обиралися Палатою депутатів, а 225 - особливими колегіями
виборців за департаментами. Сенат був постійним органом, його не можна було розпустити, а
кожні три роки він оновлювався на одну третину. Сенат, за певних обставин, міг
перетворюватися на найвищий суд над президентом. Сенат і Палата депутатів збиралися
щороку на сесії, що розпочиналися та закінчувались одночасно (засідання палат могло бути
відстрочено президентом, але не більше, ніж на місяць). Приймати закони мали право і
Палата депутатів, і Сенат, але без затвердження останнього, жоден з них не міг набрати
чинності.

Главою держави був президент, який обирався Національними зборами один раз на сім
років і міг бути переобраним. Він володів значними повноваженнями: мав право законодавчої
ініціативи; оголошував закони, прийняті обома палатами, стежив за їх виконанням;
здійснював помилування; розпоряджався збройними силами; призначав на всі цивільні й
військові посади; за згодою Сенату міг розпустити Палату депутатів.
Передбачалось утворення Ради міністрів, але детального визначення її правового статусу
Конституційні закони не давали. Зберігалася Державна рада, що була заснована ще за
Наполеона І і складалася з представників вищої бюрократії, призначених президентом. Вона
виконувала при урядові консультативні функції. Про місцеве управління та судову гілку влади
в Конституційних законах 1875 р. теж нічого не згадувалося.

Незважаючи на недемократичність цієї Конституції, її прийняття все ж таки було важливим

кроком на шляху політичного розвитку Франції, позаяк вона закріплювала республіканський
лад, а це відповідало намаганням й інтересам французького народу. З певними змінами та
доповненнями (з перервою на період окупації фашистською Німеччиною), Конституційні
закони 1875 р. діяли до 1945 р., коли були скасовані рішенням референдуму.

3. Громадська війна в США 1861-1865 рр. та її соціально-економічні і політичні

наслідки.

У середині XIX ст. США, що складалися із 31 штату, були прикладом перемоги демократії та
швидкого матеріального прогресу: невпинно зростала промисловість на Сході, міцніло
сільське господарство на Заході й Півдні, золоті копальні Каліфорнії постачали золото для
торгівлі, країна вкрилася мережею залізниць, шосе та пароплавних шляхів сполучень.
Прискореному прогресу і гармонії американського суспільства загрожувала небезпека
територіального конфлікту. Нова Англія та середні Атлантичні штати були головними
центрами промисловості та торгівлі.
Конфлікт між Північчю та Півднем наростав. Південні плантатори звинувачували північних
бізнесменів і підприємців у тому, що завдяки торгівлі бавовною, яку вони здійснювали,
зміцнюється економіка північно-східних штатів, а їх звинувачували у тому, що причиною
промислового занепаду Півдня є рабство. Темношкірі раби південних штатів становили
половину їх населення, а в інших штатах – лише незначну частку. Захисники рабства
заявляли, що відносини між рабовласниками та рабами гуманніші, ніж між підприємцями та
робітниками.
Усе більше прихильників здобувала Республіканська партія, яка виступала проти рабства й
гуртувала навколо себе всіх незадоволених. Незабаром лідером республіканців став А.
Лінкольн.
Авраам Лінкольн (1809-1865)- громадський і політичний діяч, президент США (1861 -1865),
який увійшов в історію як людина, що змогла запобігти розпаду США та ліквідувати рабство.
Як непримиренний противник рабства очолив війну північних штатів проти
рабовласницького Півдня за збереження єдності США. 8 листопада 1864р. обраний
президентом США на другий термін. Загинув від рук убивці 15 квітня 1865р.
Лінкольн був противником рабства. “Я ненавиджу рабство, тому, що рабство само по собі
жахливо несправедливе“, – говорив Лінкольн. У1854 р. у промові в м. Пеорія (Іллінойс) він
закликав до поступового знищення рабства. Однак ще страшнішим за поширення рабства він
вважав розпад країни.
На президентських виборах 6 листопада 1860 р. Лінкольна обрали президентом США. Як
тільки підсумки виборів стали відомими, штат Південна Кароліна заявив про вихід із союзу і
про припинення існування держави “Сполучені Штати Америки”. Інші південні штати
зробили те саме і 4 лютого 1861 р. сформували Конфедеративні Штати Америки зі столицею
в Річмонді. Президентом обрали Джефферсона Девіса.
4 березня 1861 р. президент Лінкольн склав присягу і у вступній промові відмовився визнати
розкол країни, розцінивши дії південних штатів як “юридично неправомірні” і закликав до
відновлення попередніх обов’язків щодо союзу. Однак рабовласники Півдня не почули
закликів президента і 12 квітня 1861 р. напали на федеральний форт Самстер у бухті
Чарльстон (Південна Кароліна). Нечисленний гарнізон склав зброю і спустив прапор США.
Через два дня Лінкольн оголосив Конфедеративні Штати в стані заколоту і закликав громадян
захистити єдність країни. До лав армії записалося 75 тис. добровольців. Це стало початком
Громадянської війни 1861-1865 рр.
Агресивні кола Півдня мріяли про перетворення США на єдину рабовласницьку державу.
Водночас їх влаштовувало і створення самостійної держави. Правлячі кола Півночі виступали
проти рабства і не бажали відокремлення Півдня, який міг стати потенційною загрозою
союзу. Кожна сторона вступила у війну зі сподіваннями на перемогу, однак матеріальні та
людські ресурси були на боці Півночі, яка складалася з 23 штатів з населенням у 22 млн осіб.
На боці Конфедерації виступило 11 штатів з населенням 9 млн осіб. На Півночі були
зосереджені підприємства з виробництва зброї та боєприпасів, одягу, значні запаси
продовольства. Розгалужена мережа залізниць давала змогу швидко переміщувати війська,
підвозити резерви і боєприпаси. Південь міг розраховувати лише на великий офіцерський
корпус, значні запаси зброї та почуття ненависті до чужаків “янкі” (жителів Півночі).
Президент Лінкольн розгорнув активну діяльність, спрямовану на організацію армії,
наведення порядку в тилу та залучення до боротьби нових верств населення країни. У травні
1862 р. він видав закон про гомстпеди (садиба, ділянка), який давав право будь-якому
громадянину країни, що не брав участі у боротьбі проти США, за символічну плату в 10 дол.
отримати ділянку землі 64 га під ферму на вільних землях, яка через декілька років безплатно
переходила у його власність. 1 січня 1863 р. Лінкольн оголосив Прокламацію про звільнення
чорношкірих рабів південних штатів і закликав їх взяти участь у війні на боці Півночі. Таким
чином, ліквідація рабства проголошувалася метою війни водночас зі збереженням цілісності
США.
Однак початок 1863 р. був невдалим для армій Півночі. Навесні південні війська під
командуванням генерала Лі завдали нищівної поразки федеративним військам у битві поблизу
Чансел-лорсвілля.
Людські та матеріальні ресурси Півдня вичерпувалися. Морська блокада південних штатів
федеральним флотом виявилася ефективною і війська Конфедерації відчували гостру потребу
в зброї, боєприпасах, продовольстві тощо. Північні штати розвивалися динамічно – фабрики і
заводи працювали на повну потужність, сільське господарство експортувало зерно в Європу, а
людські ресурси поповнювалися за рахунок еміграції.
Навесні 1864 р. війська Півночі почали великомасштабний наступ на територію Джорджії. В
результаті армія Півночі завдала досить серйозної поразки Півдню.
Після цієї перемоги зріс авторитет А. Лінкольна, якого в листопаді 1864 р. обрали
президентом на другий термін. Головною його метою було відновлення США на основі
рівноправності всіх штатів федерації, а тому президент закликав до милосердя й
великодушності до переможених. Однак 14 квітня 1865 р., коли країна святкувала завершення
братовбивчої війни, у Вашингтоні в театрі Форда фанатичний маніяк – актор Дж. Бутс –
вчинив замах на президента, вистріливши йому в голову.
Після смерті Лінкольна його програму повинен був упровадити в життя віце-президент Б.
Джонсон, який не мав такого авторитету, як попередник. У травні 1865 р. було видано указ
про амністію, який повернув південним плантаторам громадянські та політичні права, їхню
власність без рабів. У грудні 1865 р. Конгрес ратифікував 13-ту поправку до Конституції
США, яка забороняла рабство на території країни.
14-та поправка до Конституції США, яка забороняла колишнім лідерам Конфедерації
обіймати відповідальні посади й урівнювала темношкірих у правах з білими: “Всі особи, які
народжені або натуралізовані в Сполучених Штатах і підкоряються їх юрисдикції, є
громадянами Сполучених Штатів і штатів, у яких вони проживають”. Практично всі південні
штати за винятком Теннессі відмовилися ратифікувати цю поправку. Це було зумовлено тим,
що в багатьох південних штатах приймалися окремі закони, які обмежували права
темношкірого населення, зокрема права власності на землю, свободу переміщення тощо.
Напружена політична ситуація могла спричинити нову громадянську війну. Деякі політичні
лідери на Півночі заявляли про необхідність захистити права темношкірого населення. У 1867
р. Конгрес США всупереч волі адміністрації південних штатів поділив їх на п’ять округів і
запровадив воєнний стан. Так Конгрес сподівався змусити штати прийняти 14-ту поправку і
надати темношкірому населенню виборчі права. її ратифікували наступного року. Через рік
Конгрес прийняв 15-ту поправку до Конституції США, яка передбачала, що виборчі права
громадянина США не можуть бути обмежені кольором шкіри, расою або колишнім рабським
станом. У 1870 р. цю поправку ратифікували південні штати. Тим самим політична частина
Реконструкції завершилася.
Головним підсумком Громадянської війни в США стали ліквідація рабства і перетворення
південних штатів на демократичні адміністративні одиниці, які за політичним устроєм не
відрізнялися від інших суб’єктів федерації. Водночас остаточне зрівняння темношкірого
населення в політичних правах не було завершене і цей процес тривав до другої половини XX
ст.

4. Шлюбно-сімейне право по цивільному Кодексу Франції 1804 р.

Одним із завдань Французької революції 1789-1794 рр. було створення єдиної національної
правової системи. Мова йшла не лише про створення нового законодавства, але й про його
систематизацію. Робилися спроби кодифікувати революційне законодавство, але вони не дали
позитивних результатів. Причина невдач - часті зміни груп, які перебували при владі,
розбіжності в їхній ідеології та конкретних цілях; тимчасовий, ситуаційний характер багатьох
законів; боротьба великої буржуазії проти найрадикальніших вимог найбідніших прошарків
суспільства; відсутність чіткого розуміння тих принципів, на яких повинна була
здійснюватися кодифікація. І лише після зміцнення влади великої буржуазії, в наполеонівську
епоху з'явилися реальні умови для такої кодифікації. У цей період було створено п'ять
основних кодексів - Цивільний, Кримінальний, Торговий, Цивільно-процесуальний,
Кримінально-процесуальний. Першим 21 березня 1804 р. прийнято Цивільний кодекс. Він
розроблявся за участю Наполеона І й увійшов в історію як кодекс Наполеона. Кодекс
складався з трьох книг, які поділялися на титули, глави та статті (всього 2281 стаття). Книга
перша - "Про осіб" - закріплювала правовий статус фізичних осіб (неюридичних корпорацій).
Усі французи (крім заміжніх жінок) були рівними та мали цивільні права. Перша книга також
регулювала сімейні відносини. Визнавався тільки цивільний шлюб. Шлюбний вік для
чоловіків становив 18, а для жінок 15 років. Шлюб укладався на добровільній основі, але син,
якому не виповнилося 25 років, дочка, що не досягла 21 року, могли одружуватися лише за
згодою батьків. Обмежувалася влада батьків над неповнолітніми дітьми. Кодекс допускав
розлучення, але тільки з поважних причин (невірність, зловживання, грубе поводження чи
образа одним з подружжя іншого). Ініціатором міг стати будь-хто з подружжя, але для жінок
причин для розлучення визначалося менше. Відносини в сім'ї засновувалися на владі в сім'ї
чоловіка та батька. Дружина була обмеженою в правах. Вона без згоди чоловіка не могла
виступати в суді, дарувати, купувати чи продавати майно, їй належало жити з чоловіком і
завжди слідувати за ним. Діти поділялися на законних (народжених у шлюбі) та
позашлюбних. Заборонявся пошук батьківства.
Третя книга — "Прорізні способи, якими надувається власність" — найбільша за обсягом.
Вона визначала основні способи набуття права власності: спадкування, дарування, заповіт,
зобов'язання. Договір укладався за згодою сторін, які мали рівні права й обов'язки.
Спадкування відбувалося за заповітом або за законом. Усі спадкоємці за законом поділялися
на черги до 12-го ступеня споріднення та, згідно із законом, отримували однакові частки
спадку. Цивільний кодекс Франції 1804 р. став класичним зразком нормативно-правового акта
в континентальній системі права та був повністю або частково рецептований у багатьох
країнах (Бельгії, Люксембурзі, Греції, деяких латиноамериканських країнах). З численними
змінами він діє і в сучасній Франції. Справджується й оцінка, дана цьому актові його
ідеологом - Наполеоном: "Мою дійсну славу складають не сорок виграних мною битв -
Ватерлоо їх перекреслило. Та не буде забутий Цивільний кодекс".