Практичнее заняття № 5

АВСТРІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА.
НОВЕЛІСТИКА СТЕФАНА ЦВЕЙГА

1. Австрійський феномен у контексті німецькомовної літератури ХХ ст.

(універсалізм, поєднання загального й часткового, вихід за межі локального,
філософічність тощо).
Віденська школа та її представники: Роберт Музіль («Людина без властивостей»),
Йозеф Рот («Марш Радецького»), Герман Брох (трилогія «Сновиди»), Еліас Канетті
(«Осліплення») та ін.

Своєрідність австрійської літератури.

Суть проблеми – у невизначеності явища «австрійська література» як такого, що має

відмінні риси від німецької літератури. Про саму проблему науковці заговорили у ХХ ст.
Є різні погляди, проте переважна більшість дослідників погоджується, що твори
австрійських письменників мають ідентифікаційні ознаки, а це означає, що австрійське
й німецьке – різні речі. Інша проблема полягає в тому, кого з письменників можна
віднести до австрійських – тих, що проживають в Австрії, хоча мають інше походження,
чи тих, які народилися в Австрії, але проживають в іншій країні? Згоди так і не
знайдено, проте запропоновано спільний знаменник для вирішення проблеми – поняття
«австрійської літературної традиції», яке охоплює різні аспекти: і територію Австрії з її
самобутнім духовним багатонаціональним та маргінальним кліматом, і європейський
контекст, і психологію письменників, де б вони не проживали і якого б походження не
були.

В Австрії з кінця 18 ст. склались своєрідні суспільно-політичні та культурно-історичні

умови, в яких могла народитись самобутня література. Цією своєрідністю виступає
парадоксальне поєднання різнорідних явищ, як от:

 абсолютизму габсбурзької монархії (1792-1862) із стрімким розвитком

капіталістичних відносин та економічною стабільністю;
 єдиного центру з багатонаціональною периферією, яка протидіяла центру і
водночас його збагачувала;
 пригнічення людських прав та свобод, поширення репресій з утвердженням
просвітницьких ідеалів та утворенню незалежних націй,

Австрія як багатонаціональна країна, ядро якої становили німці, відчула вплив різних
національних традицій: юдейських, слов’янських, угорських, романських, що і зумовило
породження «австрійського феномена» - «інтелектуального дива».

До специфічних рис австрійської літературної традиції відносять:

 відсутність політичної тематики

 відхід від конкретної дійсності, розімкнення часових та просторових сфер
 концентрація уваги на «приватній сфері», поєднання особистого з універсальним
 наявність мотивів гедонізму
 алегоричність, метафоричність, інтелектуальність літератури
 ескапізм, герой – пасивний індивід, відмежовується від дійсності і замикається у
світі власних переживань, схильний до меланхолійного настрою, депресії,
суїцидного кінця. Проте ці переживання, спричинені особистими проблемами,
проектуються та поширюються на всю дійсність. Таким чином, мікросвіт героя є
своєрідною міфологемою, з якою зіставляється світ зовнішній.
  Розвиток подій переважно подається у проекції внутрішнього «Я» героя, на його
зовнішності увага не зосереджена, перед читачам – оголена людська душа, яка
слабо мислить, але гостро відчуває (з перспективи протагоніста твору – злиття
суб’єктивно-об’єктивної дійсності). Цим доводиться нестабільність та плинність
зовнішнього світу і вічність внутрішнього (вплив теорії пізнання Е. Маха –
дійсність існує як «комплекс відчуттів»).

ПРЕДСТАВНИКИ: Віденська школа: Роберт Музіль «Людина без властивостей»

(Фрейд, гротеск) - в одному ряду з прозою Дж. Джойса. Герман Брох (1889-1951)
«Смерть Вергілія» істор. роман пр епоху римського імператора Октавіана
Августа. Йозеф Рот (1894-1939) «Марш Радецького» (1932). Єдиний професіонал, був
журналістом, народився в Галичині на сході Габсбурзької монархії (село Шваби чи м.
Броди), мати – єврейка, батько – австрієць словенського типу, вчився у Львівському та
Віденському унтах, помер у Парижі

Еліас Канетті (болгарин) – критик, літературознавець, лаур. Ноб. Пр. (1981). Знаковим
є роман «Осліплення» (1935), у якому порушена проблема міщанського обивательства.

Празька школа: Г. Майрінк – роман “Голем” (1915), Ф. Кафка – “Процес”, “Замок”

(трагізм, потяг до фантастики, гротеску).

2. Творчість Стефана Цвейга (1881–1942). Жанрова багатогранність художньої

спадщини митця. С. Цвейг як майстер новели. Цикл новел «Ланцюг», тематика його
частин: «Перші переживання» (1911), «Амок» (1922), «Сум’яття почуттів» (1927).

Видатний австрійський новеліст, есеїст, поет, драматург, автор біографічних романів та

нарисів, письменник великої ерудиції та внутрішньої культури. Не відкидаючи
реалістичних прийомів, широко вдавався до модерністської техніки, зокрема
психоаналізу, поєднував у творах елементи символізму, імпресіонізму, неоромантизму,
експресіонізму. Як митець-новатор розкрив можливості психологічної новели, під його
пером цей жанр набув досконалості та вишуканості. Здебільшого порушував
універсальні проблеми гуманізму, добра і зла, людської долі та жорстокості світу,

Народився у Відні у заможній буржуазній сім’ї. Вивчав романістику та германістику в

університетах Відня та Берліна, багато подорожував: Індокитай, Північна Америка,
Італія, Іспанія, Швейцарія, Радянський Союз.

Підтримував дружні стосунки з відомими письменниками свого часу – Р.Роланом, Г.

Гессе, Е.Верхарном, Р.Рільке, Дж.Джойсом. Був також знайомий із З.Фрейдом, теорія
якого мала помітний вплив на творчість Цвейга. Напередодні ІІ Світової війни Цвейг
виїхав із Зх. Європи, поселився спочатку у Лондоні (1934), потім у Нью-Йорку (1940) і
нарешті Бразилії, де разом з дружиною звів рахунки з життям, оскільки не витримав
ностальгії за батьківщиною та відчаю, пов’язаного з війною.

Хоча творчу діяльність розпочав з віршів – 1901 р. (написав зб. віршів «Срібні струни»,
де використав поетику символізму, імпресіонізму та неоромантизму) та драм, все ж
найбільшого успіху досягнув у жанрі новели та біографічного роману і есе
(белетризованої чи романізованої біографії). Написав романи «Бальзак» (1946 р. –
працював 30 років), «Марія Стюарт» (1935), «Марія Антуанетта» (1932), «Тріумф і
трагедія Еразма Роттердамського» (1934), «Магелан» (1938), «Амеріго» (1942 -
посмертно), а також есе про Достоєвського, Діккенса, Гельдерліна, Кляйста (книга
«Будівники світу»), Стендаля, Толстого, Фрейда, Ніцше. Не завжди точний у передачі
фактографічного матеріалу С. Цвейг уміє з одного боку, майстерно змалювати духовну
атмосферу та колорит епохи, з іншого – складні колізії у душі творчої чи історичної
особистості. Його увагу як митця передусім приваблювали постаті з драматичною
долею, які боролися не лише з навколишнім світом, а й із собою. У деякій мірі його
біографії мали параболічний характер – у минулому митець шукав аналогії із
сучасністю, прагнув зрозуміти особливості взаємозв’язків між окремо взятою
особистістю та суспільним процесом. Все ж об’єктом його творів були передусім
стосунки між людьми, які визначалися сферою почуттів. Він вдавався до описів
найменших процесів, які відбувалися у психіці героїв. І в цьому добивався вражаючого
естетичного ефекту.

Художні особливості новелістики Цвейга.

Новели, як і романи, Цвейг писав впродовж всього життя. Вони складають два
цикли: «Ланцюг» та «Калейдоскоп». Якщо в другому («Калейдоскопі») об’єктом
змалювання постає передусім навколишня дійсність, автор вдається до більших
узагальнень та синтезу, то в «Ланцюгу» увагу здебільшого зосереджує на
людських пристрастях.

«Ланцюг», у свою чергу ділиться, на три групи:

І – «Перші переживання» (1911) – дитячі переживання

ІІ – «Амок» 1922 – пристрасті людини середнього віку

ІІІ - «Сум’яття почуттів» (1927) – переживання у період старості.

Темою циклу є людські пристрасті, заховані у глибинах людського підсвідомого.

Вони і становлять сутність кожної людини, її природу, проте суперечать нормам
суспільної моралі, вступають із нею в конфлікт. У новелах зображені ситуації, коли
пристрасть, незважаючи на умовності світу та закони розуму, виривається з темниць
підсвідомого, спонукає героїв на безглузді вчинки. Нерідко пристрасть стає для них
фатальною, при цьому привносить у жорстокий, прагматичний світ трохи тепла, любові
та гуманізму. Образ світла в новелах і є символом пристрасті, що вийшла з потаємних
глибин людських інстинктів. Натомість темрява символізує невідоме й нерозгадане
підсвідоме, яке в будь-який момент може про себе дати знати.

На відміну від Фрейда, який розглядав людину як сукупність психічних та фізіологічних

процесів, Цвейг підходив до проблеми ширше: бачив у людині безмежні творчі
можливості, прагнув зобразити її у ширшому спектрі проявів. Тобто, замість
психоаналізу бачимо у Цвейга психосинтез (Сучков).

Таким чином, конфлікт новел полягає у протиставленні підсвідомого та свідомого,

пристрасті та розуму, потаємних бажань і норм офіційної моралі.

Цвейг рідко порушував проблеми класової нерівності , оскільки вони не були йому
добре знайомі. Предметом зображення в новелах є здебільшого спосіб життя
представників середньої та дрібної буржуазії. Проте епізодично умови життя ІІІ класу
розкриваються у низці новел, зокрема «Пекуча таємниця», «Лист незнайомої».

Як і Моріак, Цвейг не вдається до зображення виключних ситуацій, а

намагається у повсякденному розкрити драматичне й незвичайне. Не події
рухають сюжет вперед, а психологічні процеси героїв (сумніви, невдачі, спалахи
пристрасті, розчарування тощо).

Вирішенню конфлікту та проблем новел підпорядковані сюжет та

композиція. Композиція новел продумана і в художньому плані довершена. Дія у
творах розгортається весь час по наростаючій, що стає можливим
завдяки двовимірності оповіді – наявності сюжету і підсюжету. Сюжетно-
фабульна лінія – це зовнішній, видимий хід дій, який завершується несподіваною, іноді
парадоксальною розв’язкою. Це веде до перегляду експозиції, зав’язки та кульмінації.
Основою підсюжету постають лейтмотиви, ключові слова, натяки, виражені через
предмети, описи природи, портретні деталі, кольоролексику, світову гаму, зокрема
контраст світла й темряви («Амок» – труна, «24 години» – камінь, «Лист» – білі троянди,
«Пекуча таємниця» - зміни на обличчі хлопчика, який «на очах» дорослішає, тощо).
Часто в новелах наявні дві розв’язки, де друга є такою ж парадоксальною до першої,
як перша до зовнішнього сюжету. Завдяки такій композиції (двом розв’язкам) виразніше
проступає кульмінація – момент, коли відбувається переродження героя. Саме тоді
увиразнюється ідея твору.

Своєрідність Цвейга-новеліста полягає також і в тому, що він зображав події крізь

призму сприйняття їх іншою людиною, що додавало загадкової невизначеності та
неоднозначності оповіді. Отож, у новелах наявні такі структурні компоненти:

- невелика преамбула, подана оповідачем;

- далі розповідь героя;

- дві розв’язки;

- преамбула і друга розв’язка становлять обрамлення новел («Амок», «24 години…»,

«Лист незнайомої»).

3. Психологізм як діючий засіб драматизації звичних ситуацій у новелах «Пекуча

таємниця», «24 години з життя жінки», «Амок», «Лист незнайомої»,
 Основний конфлікт, тематика та проблематики новел.
 Своєрідність композиції: наявність обрамлення, преамбули, дві розв’язки .
 Сюжетна двовимірність (сюжет і підсюжет).
 Ключові деталі, їх смислове навантаження.
 Природа (звукова, кольорова) як контраст, тло чи спільник.
 Символічне наповнення світла і темряви.
 Портретна характеристика у новелах.

Конфлікт новел полягає у протиставленні підсвідомого та свідомого, пристрасті та

розуму, потаємних бажань і норм офіційної моралі.

Цвейг рідко порушував проблеми класової нерівності, оскільки вони не були йому добре
знайомі. Предметом зображення в новелах є здебільшого спосіб життя представників
середньої та дрібної буржуазії. Проте епізодично умови життя ІІІ класу розкриваються у
низці новел, зокрема «Пекуча таємниця», «Лист незнайомої».

Як і Моріак, Цвейг не вдається до зображення виключних ситуацій, а намагається у

повсякденному розкрити драматичне й незвичайне. Не події рухають сюжет вперед, а
психологічні процеси героїв (сумніви, невдачі, спалахи пристрасті, розчарування тощо).

Вирішенню конфлікту та проблем новел підпорядковані сюжет та композиція.

Композиція новел продумана і в художньому плані довершена. Дія у творах розгортається
весь час по наростаючій, що стає можливим завдяки двовимірності оповіді – наявності
сюжету і підсюжету. Сюжетно-фабульна лінія – це зовнішній, видимий хід дій, який
завершується несподіваною, іноді парадоксальною розв’язкою. Це веде до перегляду
експозиції, зав’язки та кульмінації. Основою підсюжету постають лейтмотиви, ключові
слова, натяки, виражені через предмети, описи природи, портретні деталі,
кольоролексику, світову гаму, зокрема контраст світла й темряви («Амок» – труна, «24
години» – камінь, «Лист» – білі троянди, «Пекуча таємниця» - зміни на обличчі хлопчика,
який «на очах» дорослішає, тощо). Часто в новелах наявні дві розв’язки, де друга є такою
ж парадоксальною до першої, як перша до зовнішнього сюжету. Завдяки такій композиції
(двом розв’язкам) виразніше проступає кульмінація – момент, коли відбувається
переродження героя. Саме тоді увиразнюється ідея твору.

Своєрідність Цвейга-новеліста полягає також і в тому, що він зображав події крізь призму
сприйняття їх іншою людиною, що додавало загадкової невизначеності та
неоднозначності оповіді. Отож, у новелах наявні такі структурні компоненти:

- невелика преамбула, подана оповідачем;

- далі розповідь героя;

- дві розв’язки;

- преамбула і друга розв’язка становлять обрамлення новел («Амок», «24 години…»,

«Лист незнайомої»).