Professional Documents
Culture Documents
Коллінз Уїлки - Місячний камінь
Коллінз Уїлки - Місячний камінь
Коллінз Уїлки - Місячний камінь
Уїлки
Коллінз
Місячний камінь
Конвертовано сайтом javalibre.com.ua
Місячний камінь
Коллінз Уїлки
ПРОЛОГ
ШТУРМ СЕРІНГАПАТАМА
(1799)
(З родинного архіву)
Я пишу ці рядки з Індії до моїх родичів у Англії, щоб пояснити, чому я відмовився
дружньо потиснути руку своєму кузену, Джонові Гернкаслу. Моє мовчання з цього
приводу було неправильно витлумачене членами моєї родини, а я не хочу, щоб вони
були поганої думки про мене. Прошу їх почекати зі своїми висновками доти, доки вони
не прочитають моєї розповіді. Даю слово честі: все те, що я напишу, — чистісінька
правда.
Приватна суперечка між мною і моїм кузеном виникла під час великої події, в якій ми
обидва брали участь, — штурму Серінгапатама, що відбувся під командуванням
генерала Берда 4 травня 1799 року.
Для того щоб яснішими стали обставини, я мушу звернутись до періоду, що передував
наступові, та до розмов у нашому таборі про коштовне каміння й купи золота, які
зберігалися в серінгапатамському палаці.
II
З усіх божеств, яким поклонялися в цьому храмі, один бог Місяця уник жадібних рук
магометанських завойовників. Під охороною трьох брамінів недоторканного ідола з
жовтим алмазом у лобі перевезли вночі у друге священне місто Індії — Бенарес.
Божество вдихнуло свій дух в алмаз, що прикрашав чоло статуї, і браміни впали перед
ним навколішки, закривши обличчя покривалами. Вішну звелів, щоб віднині Місячний
камінь пильно охороняли три жерці вдень і вночі, поки існує світ. Браміни почули це й
скорились волі божества. Вішну передрік нещастя, які впадуть на того зухвалого
смертного, що насмілиться оволодіти священним каменем, і на всіх його нащадків, до
яких камінь перейде після нього. Браміни звеліли записати це пророцтво на воротях
святилища золотими літерами.
III
Так розповідали в нашому таборі фантастичну історію Місячного каменя. Вона ні на
кого з нас не справила серйозного враження. Лише мій кузен Гернкасл, захопившись
фантастикою, повірив цій легенді. В ніч перед штурмом Серінгапатама він ні з того ні з
сього розгнівався на мене й на інших за те, що ми назвали всю цю історію байкою.
Виникла безглузда суперечка, і в Гернкаслі виявився його нестримний характер. З
властивою йому хвалькуватістю кузен заявив, що, як тільки англійська армія оволодіє
Серінгапатамом, ми побачимо той алмаз на його пальці. Цю несподівану репліку
зустріли гучним реготом, і на цьому, гадали ми всі, справа закінчилась.
Кузен мій і я були розлучені на самому початку наступу. Я не бачив його ні під час
переправи через річку, ні тоді, коли ми підняли англійський прапор на першому
проломі, ні тоді, коли ми перейшли через рів і, відвойовуючи кожен крок, вступили в
місто. Я зустрів Гернкасла тільки смерком, коли місто було вже наше і генерал Берд сам
знайшов мертвого Тіппу під купою вбитих.
У цей час знову пролунав крик, і я миттю влетів до кімнати, що, як виявилось, була
зброєвою палатою. Третій індус, смертельно поранений, упав біля ніг людини, яка
стояла до мене спиною. Ця людина обернулася в ту мить, коли я увійшов, і я побачив
Джона Гернкасла із смолоскипом у одній руці і закривавленим кинджалом у другій.
Коли він повернувся до мене, камінь, вправлений у руків'я кинджала, зблиснув вогнем.
Вмираючий індус підвівся навколішки, показав на кинджал у руках Гернкасла і,
прохрипівши на своїй рідній мові: «Прокляття Місячного каменя лежить на тобі і на
твоїх нащадках!», упав мертвим на підлогу.
Не встиг я отямитись, як у кімнату вбігли солдати мого загону. Кузен мій, немов
божевільний, кинувся їм назустріч.
— Скажи мені спочатку, — сказав я, — яким чином загинув індус у збройовій палаті і
що означали його останні слова, коли він показав на кинджал у твоїй руці?
Він відповів:
— Нічого.
IV
Прошу пам'ятати, що все те, що тут написане про мого кузена (якщо тільки не виникне
необхідність розголосити ці події), призначається лише для членів нашої сім'ї. Гернкасл
не сказав нічого такого, що могло б дати мені привід для розмов з нашим полковим
командиром. Мого кузена часто піддражнювали алмазом ті, хто пам'ятав, як він
вибухнув гнівом перед штурмом; але він мовчав, згадуючи, напевне, обставини, при
яких я застав його в збройовій палаті. Ходили чутки, що він мав намір перейти в інший
полк, — мабуть, для того, щоб розстатися зі мною.
Правда це чи ні, але я не можу стати його обвинувачем з досить поважних причин.
Якщо я все вищенаписане розголошу, в мене не буде ніяких доказів, крім моральних. Я
не тільки не зможу довести, що він убив двох індусів, які стояли на дверях, — я не
зможу навіть з певністю заявити, що він убив третього індуса всередині приміщення, бо
не бачив цього на власні очі. Правда, я чув слова вмираючого індуса, але якщо мені
заперечать, що вони були передсмертним маренням, як я зможу це спростувати? Нехай
наші родичі з одного і другого боку складуть собі думку про все вищесказане і самі
вирішать, чи були в мене достатні підстави для огиди, яку я й досі відчуваю до цієї
людини.
Хоч я не вірю фантастичній індійській легенді про алмаз, однак повинен признатись,
що і сам не вільний від певного забобону. Переконання це чи помилкова думка, — все
одно, я вважаю, що слідом за злочином повинна неминуче настати розплата. Я не тільки
переконаний у винності Гернкасла, але й не сумніваюсь, що, залишивши в себе алмаз,
він усе своє життя жалкуватиме про це і що інші також жалкуватимуть, узявши цей
алмаз, якщо він віддасть його їм.
РОЗПОВІДІ
ЧАСТИНА ПЕРША
ПРОПАЖА АЛМАЗА
(1848)
Події, про які розповів Габріель Беттередж, дворецький леді Джулії Веріндер
Розділ І
Тільки вчора я розкрив мого «Робінзона Крузо» на цьому місці, а сьогодні вранці, 21
травня 1850 року, прийшов до мене племінник міледі, містер Френклін Блек, і почав зі
мною таку розмову.
Не розуміючи ще його наміру і вважаючи, що заради миру і спокою завжди слід бути на
боці стряпчого, я сказав, що і я вважаю так само. Містер Френклін вів далі:
— Як вам відомо, пропажа алмаза кинула тінь підозри на репутацію невинних людей.
Пам'ять невинних може потерпіти і в майбутньому через брак письмових матеріалів, до
яких могли б вдатися ті, що житимуть після нас. Не може бути сумніву, що ця наша
дивна сімейна історія варта того, щоб про неї розповісти, і мені здається, Беттередж, ми
із стряпчим Бреффом придумали правильний спосіб, як це зробити.
— Ми повинні розповісти про певні події, — вів далі містер Френклін, — і є цілий ряд
осіб, причетних до цих подій і здатних передати їх. Завдання полягає в тому, щоб,
узявши за основу ці незаперечні факти, ми всі по черзі написали історію Місячного
каменя — в межах нашої особистої обізнаності, не більше. Нам треба почати з того,
яким чином алмаз потрапив до мого дядька Гернкасла, коли він служив у Індії п'ятдесят
років тому. Таке вступне слово у мене вже є — це старий фамільний рукопис, у якому
очевидець розповідає про всі істотні подробиці. Далі треба викласти, яким чином алмаз
потрапив у будинок моєї тітки в Йоркшірі два роки тому, і як він потім зник через
дванадцять годин. Ніхто краще вас, Беттередж, не знає, що сталося в той час у будинку.
Отже, ви й повинні взяти перо в руки і почати розповідь.
Ось у таких виразах повідомили мене, яку участь повинен я взяти в написанні історії
алмаза. Якщо вам цікаво знати, що я зробив за таких обставин, то дозвольте сказати, що
я зробив те, що, напевно, зробили б і ви на моєму місці. Я скромно заявив, що мені таке
завдання не під силу, а сам подумав, що виконати його я таки зможу, якщо тільки
візьмусь як слід за діло. Здається, містер Френклін прочитав мої таємні думки в мене на
обличчі. Він не повірив у мою скромність і настояв на тому, щоб я взявся як слід за
діло.
Минуло дві години, як містер Френклін залишив мене. Не встигли за ним зачинитися
двері, як я вже пішов до свого письмового столу, щоб почати оповідь. І ось я сиджу
безпорадний, незважаючи на всі свої здібності, і все більше переконуюсь, подібно до
вищезгаданого Робінзона Крузо, що нерозумно братися за будь-яку справу, не
розрахувавши спочатку всіх витрат на неї і не зваживши, а чи під силу вона тобі. Прошу
вас, пригадайте, що я цілком випадково розгорнув цю книгу саме на цьому місці
напередодні того дня, коли так необачно взявся за справу, яку маю тепер виконувати; і
дозвольте запитати — невже це не було пророцтвом?
Я не вірю в забобони; за своє життя я прочитав дуже багато книжок; я, коли хочете,
свого роду вчений. Хоч мені минуло вже сімдесят, пам'ять у мене міцна і ноги теж.
Ради бога, не вважайте мене неуком, якщо я висловлю свою думку, що такої книжки, як
«Робінзон Крузо», ніколи не було і не буде написано. Багато років звертався я до цієї
книги, — звичайно, в хвилини, коли палив люльку, — і завжди вона була мені вірним
другом і порадником у всіх труднощах цього суєтного життя. Коли в мене поганий
настрій, звертаюсь до «Робінзона Крузо». Тоді, коли дружина занадто допече, і тоді,
коли хильну зайве, — знову звертаюсь до «Робінзона Крузо». На своєму віку я
розтріпав шість грубезних примірників «Робінзона Крузо». В останній день свого
народження міледі подарувала мені сьомий примірник. З цього приводу я хильнув
зайвого, і «Робінзон Крузо» знову наставив мене на путь істини. Коштує він — у
голубій оправі та ще й з малюнком на додачу — чотири шилінги і шість пенсів.
Чи не здається вам, що все це не дуже скидається на початок історії про алмаз? Я наче
блукаю бозна-де і шукаю бозна-що. Ми, з вашого дозволу, візьмемо новий аркуш
паперу й почнемо спочатку, з найукліннішою повагою до вас.
Розділ II
Кількома рядками вище я згадав про міледі. Алмаз ніколи б не потрапив у наш будинок
(де він і пропав), якби його не подарувала доньці міледі; а донька міледі нізащо не
могла б одержати цього подарунка, якби міледі в стражданнях і муках не народила її на
світ. Але якщо ми почнемо з міледі, нам доведеться розпочати здалека, а це, скажу я
вам, справжня втіха для людини, що має виконати таке завдання, як у мене.
Якщо ви хоч трохи знаєте великосвітське товариство, ви, напевне, чули про трьох
чудових міс Гернкасл: міс Аделаїду, міс Кароліну та міс Джулію — наймолодшу і, на
мою думку, найкращу з трьох сестер, — а в мене була можливість судити про них, як ви
згодом переконаєтесь. Я став на службу до старого лорда, їхнього батька (дякувати
богові, нам нема ніякого діла до нього у зв'язку з алмазом; я ніколи не зустрічав — ні
серед людей вищого, ні серед людей нижчого стану — чоловіка з таким довгим язиком і
з таким запальним характером), — так от, кажу, став я на службу до старого лорда
пажем до трьох його шляхетних доньок, коли мені було п'ятнадцять років. Там я жив,
поки міс Джулія не вийшла заміж за покійного сера Джона Веріндера. Це був чудовий
чоловік, тільки треба було, щоб хтось ним керував, і, між нами, він таку людину
знайшов; більше того, йому це пішло на користь; він став гладким, жив щасливо і помер
легко — від того дня, як міледі повезла його в церкву вінчатись, і до того дня, коли вона
полегшила його останній подих і назавжди закрила його очі.
— Сер Джоне, твій управляючий старий дурень. Дай йому хорошу пенсію, а на його
місце признач Габріеля Беттереджа.
Ви багато разів чули про подружжя, які живуть нещасливо. А це — приклад цілком
протилежний. Нехай він буде пересторогою для одних і заохоченням для інших. А я
тим часом оповідатиму далі.
Ну, скажете ви, тепер я жив розкошуючи. Я й справді обіймав довірену мені почесну
посаду, мав свій власний невеличкий котедж, вранці об'їжджав маєток, удень складав
звіт, увечері палив люльку й читав свого «Робінзона Крузо», — чого ще міг я бажати
для того, щоб вважати себе щасливим? Пригадайте, чого не вистачало Адамові, коли
він жив на самоті в раю, і якщо ви не осуджуєте Адама то не осуджуйте й мене.
Жінка, на якій спинив я свій погляд, вела господарство у моєму котеджі. Звали її Селіна
Гобі. Я згоден з покійним Вільямом Кобетом щодо вибору дружини. Дивіться, щоб
жінка добре пережовувала страву й мала тверду ходу, і ви не помилитесь. У Селіни Гобі
щодо цього все було гаразд, і це було однією з причин, що я одружився з нею. Була в
мене й інша підстава, до якої я сам додумався. Коли Селіна була незаміжньою, я
повинен був щотижня платити їй за роботу й утримувати її. Ставши моєю дружиною,
Селіна харчувалася б разом зі мною і даром вела б господарство. Ось із якого боку я
подивився на це. Економія з домішкою любові. Я виклав це міледі так, як сам собі
уявляв.
— Я думав про Селіну Гобі, — сказав я, — і мені здається, міледі, що дешевше буде
одружитися з нею, ніж утримувати її як служницю.
Міледі розсміялася й відповіла: вона не знає, що для жінки образливіше — мої слова чи
мої принципи. Мені здається, що вона розсміялася з причин, яких ви не можете
зрозуміти, якщо ви не знатна особа. Не зрозумівши нічого, крім того, що я маю дозвіл
освідчитися Селіні, я пішов і освідчився. І що ж сказала Селіна? Боже ти мій, як мало
ви, мабуть, знаєте жінок, якщо питаєте про це! Розуміється, вона дала згоду.
Коли до весілля залишилось небагато часу й почали вже говорити, що мені треба
пошити новий фрак, я завагався. Я розпитував інших чоловіків, що вони почували, коли
були в моєму становищі, і всі вони призналися, що за тиждень до шлюбу в глибині душі
бажали відмовитись від нього. Я зайшов трохи далі: я збунтувався й постарався
відмовитись від одруження. Та куди там — нізащо! Я добре знав, що вона даром не
відступиться від мене. Винагородити жінку, коли чоловік відмовляється від неї, — один
з англійських законів. Підкоряючись законам і старанно все зваживши, я запропонував
Селіні Гобі перину й п'ятдесят шилінгів винагороди. Ви, можливо, не повірите, а тим
часом це свята правда: вона була настільки дурна, що відмовилась від винагороди.
Звичайно, після цього робити було нічого. Я придбав новий фрак, найдешевший, і все
інше зробив якомога дешевше. Ми не були щасливим, але не були й нещасливим
подружжям. Того й того було в нас наполовину. Не розумію, як це виходило, але ми
завжди, маючи найкращі мотиви, заважали одне одному. Коли я хотів піднятись по
східцях, моя дружина в цей час сходила вниз, а коли моя дружина хотіла зійти вниз, я
йшов наверх. Ось воно, подружнє життя, — я сам пережив його.
Після п'ятирічних непорозумінь всемудре провидіння захотіло визволити нас одне від
одного, забравши мою дружину. Я залишився з моєю маленькою донькою Пенелопою;
інших дітей у мене не було. Невдовзі по цьому помер сер Джон, і міледі також
залишилася з маленькою донькою, міс Речел; інших дітей не було і в неї. Не пощастило
мені дати належну характеристику міледі, а треба сказати, що вона щиро дбала про мою
маленьку Пенелопу: послала її до школи. Коли Пенелопа виросла й зробилася
моторною дівчиною, вона стала покоївкою міс Речел.
Я прийняв цей чудовий подарунок, не знаходячи слів подяки моїй пані за виявлену мені
честь. Але, на мій превеликий подив, жилет був не честю, а підкупом. Виявляється,
міледі помітила, раніше ніж я відчув це сам, що з роками я подався, і прийшла в мій
котедж улестити мене (якщо можна вжити подібний вираз), відмовитись від
непосильних для мене обов'язків управляючого і провести у спокої решту днів свого
життя дворецьким в її будинку. Я заперечував, як тільки міг, проти принизливої для
мене пропозиції жити в спокої. Але моя пані знала мою слабину: вона зобразила це як
послугу для неї самої. Суперечка наша скінчилася тим, що я, як старий дурень, втер очі
своїм новим шерстяним жилетом і сказав, що подумаю.
Донька моя Пенелопа щойно зирнула через моє плече, щоб побачити, що я встиг
написати за цей час. Вона завважила, що написано чудово і справедливо з усякого
погляду. Але зробила один закид, сказавши, що я досі писав зовсім не те, що слід було б
писати. Мене просили розповісти історію алмаза, а я тим часом розповідаю свою власну
історію. Дивно, що не можу пояснити, чому це так. Хотів би знати; невже пани
письменники також вплутують себе самих у свої оповіді, як і я? Якщо так, я співчуваю
їм. А тим часом — знову не те, марно тільки псував папір. Що ж тепер робити? Нічого,
наскільки мені відомо, — вам лише треба не втрачати терпіння, а мені — почати писати
втретє.
Розділ III
Питання про те, як же мені почати розповідь, я намагався вирішити двома способами.
По-перше, я почухав потилицю, але це не привело ні до чого. По-друге, порадився з
моєю донькою Пенелопою, яка й подала мені цілком нову думку.
На думку Пенелопи, я маю почати з того самого дня, коли ми одержали звістку, що до
нас приїздить містер Френклін, і послідовно, день за днем, описувати наступні події. І,
дивна річ, коли ви таким чином спините вашу увагу на якійсь даті, у вашій пам'яті
зринуть і потрібні обставини. Єдине утруднення полягає в тому, щоб згадати хід подій.
Але Пенелопа висловила готовність допомогти мені в цьому, заглянувши у свій власний
щоденник, який навчили її вести в школі і який вона й досі веде. У відповідь на мою
пропозицію записувати події замість мене, звіряючись із своїм щоденником, Пенелопа
вся спалахнула і гнівно зауважила мені, що її щоденник призначений тільки для неї
самої, і що жодна жива істота в світі не довідається, що в ньому написано. Коли я почав
допитуватись, чому це так, Пенелопа відповіла:
— Просто так!
— Габріелю, — сказала міледі, — ось новина, яка здивує вас. З-за кордону повернувся
Френклін Блек. Він гостює у батька в Лондоні, а завтра приїде до нас на місяць і
відсвяткує разом з нами день народження Речел.
Якби в мене в руках був капелюх, тільки одна повага до міледі перешкодила б мені
підкинути його до стелі. Я не бачив містера Френкліна з того часу, як він ще дитинчам
жив з нами в цьому будинку. Він був з усіх поглядів (наскільки пам'ятаю) наймилішим
хлопчиком, який будь-коли запускав дзигу чи розбивав вікно. Міс Речел, яка була
присутня при нашій розмові, у відповідь на мої слова зауважила, що вона пам'ятає його
як найлютішого тирана ляльок і найжорстокішого фурмана, який заганяв дівчинку до
знесилля, примушуючи її бігати в мотузяних віжках.
— Я палаю обуренням і наперед вмираю від утоми, коли думаю про Френкліна Блека,
— закінчила свою мову міс Речел.
Ви, природно, запитаєте, чому ж містер Френклін усі свої роки з того самого часу, як
він був ще хлопчиком, і до того часу, як став мужчиною, провів за межами своєї
батьківщини. Я відповім: тому що його батько мав нещастя бути найближчим
спадкоємцем одного герцогського титулу і не міг юридично це довести. Розповім
коротко, як це сталося.
Наш славний хлопчина не забув про нас, коли поїхав за кордон. Час від часу він писав
— іноді міледі, іноді міс Речел, а іноді й мені. Перед своїм від'їздом позичив у мене
моток вірьовки, складаний ніж на чотири леза і сім шилінгів, шість пенсів, яких я назад
не одержав і не сподіваюсь одержати. Його листи до мене стосувались, головним
чином, нових позичок; проте я чув від міледі, як він поживав за кордоном з того часу,
як став дорослим. Навчившись того, чого могли навчити його німецькі заклади, він
поїхав до Франції, а потім в Італію; там зробили його універсальним генієм, наскільки я
міг зрозуміти. Він трохи віршував, трохи малював, трохи співав, грав і писав музику, —
запозичуючи, як я підозрюю, в усіх цих випадках так само, як він позичав у мене.
Багатство його матері (сімсот фунтів на рік) дісталось йому, коли він став повнолітнім, і
пройшло між його пальців, мов крізь решето. Чим більше було в нього грошей, тим
більше він їх потребував; у кишені ж у містера Френкліна була дірка, яку ніколи не
можна було зашити. Його веселість і невимушеність манер сприяли тому, що його
скрізь охоче приймали. Він жив то тут, то там, і скрізь адреса його (як він сам її давав)
була: «Поштамт, Європа — до запитання». Двічі він хотів повернутися в Англію і
побачитися з нами, і двічі (пробачте на цім слові) якась негідниця клята затримувала
його. Третя спроба вдалась, як вам уже відомо з тих слів, що міледі сказала мені. В
четвер двадцять п'ятого травня ми вперше побачимо, яким став наш милий хлопчик
після того, як він виріс і перетворився в мужчину. Він був доброго роду, мав мужній
характер, і було йому, за нашими розрахунками, двадцять п'ять років. Тепер ви знаєте
містера Френкліна стільки ж, скільки і я до його приїзду до нас.
У четвер стояла чудова літня погода, і міледі з міс Речел, не сподіваючись на приїзд
містера Френкліна раніш як на обід, поїхали снідати до своїх друзів по сусідству.
Коли вони поїхали, я пішов оглянути спальню, приготовлену для нашого гостя, і
побачив, що все там гаразд. Потім, бувши не тільки дворецьким, а й буфетником міледі
(за моїм власним проханням, бо, бачите, мені було неприємно, щоб хтось інший володів
ключами від винарні покійного сера Джона), тож потім, кажу, я вийняв наш знаменитий
латурський кларет і поставив його зігрітися до обіду на теплому літньому сонечку.
Вирішив і сам посидіти на теплому сонечку, бо якщо це добре для старого кларета, то
добре і для старих кісток; я взяв своє крісло, щоб вийти на подвір'я, коли мене спинив
звук тихого барабанного дробу, що залунав з тераси перед покоями міледі.
Коли я глянув пильніше, то помітив, що в індусів через плече висіли маленькі барабани.
Позаду них стояв маленький, худорлявий, білявий англійський хлопчик, який тримав
мішок. Я вирішив, що ці люди — мандрівні фокусники, а хлопчик з мішком носить
знаряддя їхнього ремесла. Один із трьох індусів, що розмовляв по-англійському і,
повинен признатись, мав якнайкращі манери, підтвердив мій здогад: він просив дозволу
показати свої фокуси в присутності господарки дому.
Я хоч і старий дід, але не похмурий, люблю розваги і не стану не довіряти людині
тільки через те, що в неї шкіра трохи темніша за мою. Але найкращі з нас мають свої
слабості, — а моя слабість у тому, що, коли кошик з фамільним сріблом вийнятий з
буфетної, я негайно згадую про цей кошик, як тільки побачу мандрівного іноземця, в
якого манери кращі за мої. Тому я сказав індусові, що господарки немає вдома, і звелів
йому з його товаришами йти геть. У відповідь він чемно вклонився мені і разом з
товаришами залишив подвір'я. А я повернувся до свого стільця, сів на сонячному боці
двору і, якщо говорити правду, не те щоб заснув, а добре таки задрімав.
Мене розбуркала моя донька Пенелопа, що примчала, немов на пожежу. Знаєте, що їй
заманулось? Вона зажадала, щоб трьох індійських фокусників негайно заарештували —
на тій підставі, що нібито вони знали про приїзд до нас із Лондона містера Френкліна
Блека і мали намір завдати йому лиха.
Ім'я містера Френкліна остаточно збудило мене. Я розплющив очі і примусив доньку
пояснити у чім річ.
Спочатку вони озирнулись навколо себе, щоб переконатися, що вони самі. Потім усі
троє повернулись обличчям до нашого будинку і пильно втупилися в цей бік. Далі
загомоніли й засперечалися своєю рідною мовою, перезираючись між собою, наче у них
були якісь сумніви. Тоді й звернулись до англійського хлопчика, ніби чекаючи, щоб він
допоміг їм. А потім головний індус, що розмовляв по-англійському, наказав
хлопчикові:
— Простягни руку.
Донька моя Пенелопа, дійшовши до цього місця в розповіді, вигукнула, що вона просто
не розуміє, як при цих страшних словах серце не вискочило з її грудей. Я подумав,
грішним ділом, що цьому міг перешкодити її корсет. Але вголос лише промовив:
— Ох, у мене мороз пробігає поза шкірою від цього. (Nota bene: жінки люблять такі
маленькі поступки).
Так от, коли індус наказав: «Простягни руку», хлопчик відступив на крок, похитав
головою й відповів, що йому не хочеться. Після цього індус запитав (зовсім без гніву),
чи не хоче він, щоб його знову випровадили в Лондон і залишили там, де знайшли,
сонного, у порожній корзині на базарі, голодного, обідраного й безпритульного? Це,
здається, вирішило питання. Хлопчина неохоче простягнув руку. Індус вийняв з-за
пазухи пляшку й налив з неї чогось чорного, схожого на чорнило, на долоню
хлопчикові. Потім, доторкнувшись до голови хлопчика і зробивши над нею в повітрі
якісь знаки, сказав:
— Дивись.
Хлопчик завмер на місці і стояв, немов статуя, дивлячись на чорнило, налите в його
долоню…
Досі всі ці витівки індусів у розповіді Пенелопи здавались мені фокусами, зв'язаними з
марним витрачанням чорнила. Я почав було знову дрімати, але дальші слова Пенелопи
відразу розігнали мій сон.
Хлопчик відповів:
— Я бачу його.
Індус запитав:
— Цією чи іншою дорогою приїде англієць сьогодні?
Хлопчик відповів:
— Має.
Хлопчик відповів:
— Не можу сказати.
— Я втомився. У мене в очах туман, і він мені заважає. Сьогодні я більше нічого не
можу бачити.
На цьому запитання скінчились. Головний індус сказав щось на своїй мові своїм двом
супутникам, показуючи на хлопчика і на місто, де (як ми довідались пізніше), вони й
спинились. Потім, знову зробивши знаки над головою хлопчика, він дмухнув йому на
лоб; той здригнувсь і опам'ятався. Після цього всі пішли в місто, і дівчата більше їх не
бачили.
На мою думку, тут мораль зводилась ось до чого. По-перше, головний фокусник почув з
розмов служниць на подвір'ї про приїзд містера Френкліна й побачив нагоду заробити
гроші. По-друге, він, його супутники і хлопчик мали намір (з тією метою, щоб заробити
вищезгадані гроші) потинятися де-небудь поблизу, поки міледі приїде додому, а потім
повернутися і провістити їй приїзд містера Френкліна, немов вони про це знають
завдяки чарам. По-третє, Пенелопа чула їхню репетицію, таку саму, як і акторів, що
репетирують свою п'єсу. По-четверте, мені слід цього вечора добре приглянути за
столовим сріблом. По-п'яте, Пенелопі слід заспокоїтись і залишити свого батька знову
подрімати на сонечку.
Це здалося мені найрозсудливішим. Але якщо ви хоч трохи знаєте молодих жінок, ви не
здивуєтесь, почувши, що Пенелопа не поділяла мого погляду. На думку моєї доньки,
тут справа була серйозна. Вона особливо нагадала мені третє запитання індуса: «Чи має
англієць це при собі?»
Я підморгнув, показуючи цим, що жартую. Але Пенелопа сприйняла мої слова цілком
серйозно. Її заклопотаність вплинула, нарешті, і на мене.
— Та звідки може знати це містер Френклін? — спитав я.
Після того як вона пішла, я вирішив і справді запитати містера Френкліна, головним
чином для того, щоб заспокоїти Пенелопу. Про нашу з ним розмову цього ж самого дня
ви довідаєтесь пізніше. Але щоб не збуджувати вашої цікавості, а потім не
розчаровувати вас, прошу дозволу одразу ж, перш ніж ми підемо далі, вас попередити,
що в нашій з ним розмові про фокусників не було й тіні жартів. На мій превеликий
подив, містер Френклін, так само як і Пенелопа, сприйняв цю звістку серйозно. Ви
зрозумієте, наскільки серйозно, коли взнаєте, що, на його думку, це означало Місячний
камінь.
Розділ IV
Щиро прошу пробачення за те, що затримую вашу увагу на собі й своєму кріслі.
Старик, котрий куняє на сонячному подвір'ї, — постать малоцікава, я це добре знаю.
Але розповідь має йти своїм порядком, і вам доведеться ще трохи побути зі мною,
чекаючи на містера Френкліна Блека, який має приїхати в кінці дня.
Не встиг я знову задрімати після того, як пішла моя донька Пенелопа, мене розбудив
брязкіт тарілок і блюдець у кімнаті для слуг, а це означало, що обід готовий. Сам я
обідаю в себе дома, і до загального обіду мені нема ніякого діла, а тому залишилось
тільки побажати їм усім приємного апетиту і знову заспокоїтись у своєму кріслі.
Тільки-но я простягнув з цією метою ноги, як прибігає інша жінка. На цей раз не моя
донька, а Ненсі, посудниця. Я перегородив їй дорогу й помітив, що, коли вона просила
мене пропустити її, обличчя в неї було надуте, — а таке, принципово, як глава
служниць, я ніколи не залишаю без з'ясування причини.
Ненсі спробувала було мовчки вислизнути від мене, але я схопив її за вухо. Вона —
гарненька, повновида молода дівчина, і я маю звичай саме ось так виявляти свою
дружню увагу до неї.
— Розанна знову спізнилась на обід, — відповіла Ненсі, — і мене послали по неї. Всі
важкі роботи випадають на мої плечі в цьому будинку. Пустіть мене, містер Беттередж!
Розанна, про яку щойно згадала Ненсі, була наша друга покоївка. Оскільки я
співчутливо ставився до нашої другої покоївки (чому — ви зараз довідаєтесь) і помітив
по обличчю Ненсі, що вона побіжить і накинеться на свою подругу з лайливими
словами, — а цього обставини зовсім не вимагали, — мені спало на думку, що мені
зараз нічого робити, і що я сам можу сходити за Розанною і натякнути їй бути надалі
справнішою. Я знав, що вона терпляче стерпить це від мене.
— А де Розанна? — запитав я.
Ненсі (в неї чудовий апетит) лишилась задоволеною. А коли в неї задоволений вигляд,
вона мила дівчина; тоді я поплескую її по підборіддю. Це не розпусність — це звичка.
Ні! Так справа далі не піде. Мені прикро, що я вас знову затримую, але вам неодмінно
треба вислухати історію пісків і історію Розанни, — з тієї причини, що справа про алмаз
тісно зв'язана з ними. Як старанно намагаюсь я вести безперервну розповідь, і як погано
мені це вдається! Та що ж я маю робити! Люди й речі так прикро переплутуються в
цьому житті і самі напрошуються на вашу увагу. Сприймімо це спокійно; я коротко все
розповім, і ми незабаром проникнемо в саму глибину таємниці, — обіцяю вам!
Розанна (говорити про особу раніш, ніж про річ, вимагає елементарна ввічливість) була
єдиною новою служницею в нашому будинку. Місяців за чотири до змальовуваних
подій міледі була в Лондоні і їздила у виправний заклад, який мав дбати про те, щоб
злочинниці, звільнені з тюрми, не ставали більше на хибний шлях. Начальниця, бачачи,
що міледі цікавиться цим закладом, вказала їй на одну дівчину, Розанну Спірман, і
розповіла дуже невтішну історію, яку в мене не вистачає духу тут повторити, бо я не
люблю хвилювати себе без потреби і вас також. Річ у тім, що Розанна Спірман була
злодійка, але не з тих, які створюють компанії в Сіті і обкрадають тисячі людей; вона
попалася в руки поліції, її запроторили до в'язниці, а потім направили у виправний
будинок. На думку начальниці, Розанна (незважаючи на її попередні вчинки) —
дівчина, яких мало, і їй потрібна тільки нагода, щоб показати себе гідною звання
християнки. Міледі (вона дуже щира християнка), сказала начальниці:
Через тиждень Розанна Спірман найнялась до нас у будинок другою покоївкою. Крім
міс Речел і мене, ніхто не знав історії цієї дівчини. Міледі, яка багато в чому зі мною
радилась, порадилась зі мною і з приводу Розанни. Перейнявши в останній час звичку
покійного сера Джона завжди погоджуватися з міледі, я щиро погодився з нею й
відносно Розанни Спірман.
Рідко трапляється краща нагода, ніж та, що випала цій бідній дівчині у нас. Ніхто із
служниць не міг з докором нагадати про її минуле, тому що ніхто його не знав. Вона
одержувала платню і користувалася всіма пільгами нарівні з іншими, і час від часу
міледі дружнім слівцем заохочувала її. Розанна, я повинен сказати, виявилась гідною
такого лагідного обходження. Хоча вона була далеко не міцного здоров'я і часом
непритомніла, про що я вже згадував, свої обов'язки виконувала скромно і
беззаперечно, старанно й добре. Проте якось не знайшла друзів серед служниць, окрім
моєї доньки Пенелопи, яка була завжди ласкава з Розанною, хоча й не дуже близько
трималась до неї.
Не знаю, чому ця дівчина не подобалась їм. У ній не було краси, яка викликала б в
інших заздрощі; вона вважалась найнекрасивішою дівчиною в нашому будинку, і, крім
того, в неї одне плече було вище другого. Я гадаю, що слугам найбільш не подобались
її мовчазність і схильність до самотності. Вона читала або працювала у вільні години,
коли інші теревенили. А коли наставала її черга відпочивати, в дев'яти випадках з
десяти спокійно надівала капелюшок і йшла собі погуляти. Розанна ніколи не
сварилась, ніколи не ображалася, тільки вперто і ввічливо трималась осторонь інших.
Додайте до цього, що, хоч вона була й негарна, в ній було щось таке, що робило її
схожою не на служницю, а на пані. Можливо, це проявлялося в її голосі, можливо, у
виразі її обличчя. Я можу тільки сказати, що інші жінки помітили це з самого першого
дня, як тільки Розанна Спірман ввійшла в наш будинок, і говорили (цілком
несправедливо), що вона задається.
Розповівши історію Розанни, я повинен згадати про одну з багатьох примх цієї
дивакуватої дівчини, а потім уже перейти до історії пісків.
Будинок наш стоїть високо на йоркшірському узбережжі, біля самого моря. Поблизу
нас є чудові місця для прогулянок — в усіх напрямах, крім одного: тут, по-моєму,
найбільш неприємно прогулюватися. З чверть милі йдеш похмурим сосновим лісом і,
минувши низькі скелі, опиняєшся в найбільш відлюдній і огидній бухті на всьому
нашому узбережжі.
Я Розанни не зустрів у лісі. А побачив її біля піщаних горбів на березі; дівчина була в
маленькому солом'яному капелюшку і в простому сірому плащі, який вона завжди
носить, щоб прикривати, наскільки це можливо, своє криве плече. Розанна сиділа
самотньо й дивилась на море і на піски.
Вона здригнулась, коли я підійшов до неї, і відвернулась від мене. Як старший над
слугами, я принципово ніколи не пропускаю нагоди розпитати, чому мені не дивляться
в очі; я повернув її до себе і побачив, що вона плаче. Моя носова хусточка — один із
півдюжини чудових фулярових носовиків, подарованих мені міледі, — лежала в мене в
кишені. Я вийняв її і сказав Розанні:
— Ходімо й сядемо зі мною, моя мила, на березі. Я спочатку витру вам очі, а потім
насмілюся спитати, чого ви плачете.
— Годі, годі, моя дівчинко, — сказав я, — ваше минуле життя все згладжене. Чому б
вам не забути про нього?
Вона взяла мене за полу сюртука. Я неохайний дід і засмальцьовую одяг, коли їм і п'ю.
То одна жінка, то інша відчищають плями на моєму одязі. Напередодні Розанна вивела
пляму з мого сюртука якоюсь новою речовиною, що знищує всілякі плями. Жир змився,
але на ворсинках сукна лишився темний слід. Дівчина вказала на це місце й похитала
головою.
— Пляму знято, — сказала вона, — але місце, на якому вона була, все ще видно,
містере Беттередж, все ще видно!
— За вами послали Ненсі, — вів далі я, — але я подумав, що від мене ви краще
сприймете маленький докір.
Замість того щоб допомогти мені підвестись, бідолаха крадькома взяла мою руку і
стиха потисла її. Вона зробила зусилля, щоб знову не заплакати, і це їй вдалося, за що я
став поважати її.
— Щось приваблює мене сюди, — сказала дівчина, виводячи пальцем фігури на піску.
— Я стараюсь не приходити сюди — і не можу. Іноді, — додала вона стиха, немов
лякаючись власної фантазії, — іноді, містере Беттередж, мені здається, що моя могила
тут чекає на мене.
Вона, здавалось, не чула моїх слів; поклавши руку на моє плече, втримала мене біля
себе.
Розанна схопилася й почала вдивлятися в той бік, звідки лунав голос. Я сам збирався
було вже підвестись, але тут мене вразила раптова зміна в обличчі дівчини.
Її щоки вкрилися таким чудовим рум'янцем, якого я ніколи не бачив у неї раніше; вона
вся ніби проясніла від якогось безмовного й радісного подиву.
— Хто це? — сказала вона тихо, швидше до самої себе, аніж до мене.
Не підводячись із піску, я повернувся і глянув у той бік. До нас ішов поміж горбами
ясноокий юнак у чудовому світло-коричневому костюмі, в таких же рукавичках і
капелюсі, з трояндою в петлиці і з усмішкою на обличчі, яка могла б викликати у
відповідь усмішку навіть у Тремтливих пісків. Перш ніж я встиг підвестись на ноги, він
стрибнув на пісок біля мене, кинувся мені, за іноземним звичаєм, на шию і так міцно
обійняв, що з мене мало дух не вилетів.
— Милий, старенький Беттередж, — сказав він, — я винен вам сім шилінгів і шість
пенсів. Тепер ви пізнаєте, хто я?
Ой лишенької Це ж був містер Френклін Блек, який приїхав на добрих чотири години
раніше, ніж ми сподівались!
Я навів тут недбале запитання містера Френкліна і мою безглузду відповідь — на втіху
та заохочення всім дурням, — бо я примітив: для обмежених людей великою втіхою є
свідомість того, що й той, хто розумніший за них, іноді робить не краще, ніж вони. Ні
містерові Френкліну з його чудовим закордонним вихованням, ні мені в мої роки, з
моєю досвідченістю і природним розумом, не спало на думку, що означало незрозуміле
збентеження Розанни Спірман. Ми облишили думати про бідолаху, ледве зник за
піщаними горбами її сірий плащ. Ну, то що ж, запитаєте ви цілком природно. Читайте,
добрий друже, терпляче, і, можливо, ви пожалієте Розанну Спірман так само, як
пожалів її я, коли взнав усю правду.
Розділ V
Коли ми залишилися самі, я, перш за все, зробив третю спробу підвестися з піску.
Містер Френклін спинив мене.
Поки він говорив, я дививсь на нього й намагався знайти схожість із хлопчиком, якого
пам'ятав, у чоловікові, що був переді мною. Він збив мене з пантелику. Хоч як я
вдивлявся, але не міг побачити рум'яних щічок хлопчика, як не зміг би побачити на
ньому і його охайної дитячої курточки. Колір обличчя містера Френкліна став блідим, а
нижня частина обличчя вкрилася, на мій превеликий подив і розчарування, кучерявою
каштановою борідкою й вусами. Його жвава розв'язність була дуже приємна і
приваблива, — я з цим згоден, — але вона не могла зрівнятися з колишньою
невимушеністю його поводження. Що ще гірше, він обіцяв зробитись високим і не
додержав обіцянки: був витончений, стрункий і добре складений, але ні на крихітку не
вищий середнього зросту. Одне слово, він цілком обманув мої сподівання. Роки не
залишили в ньому нічого колишнього, крім ясного, прямого погляду очей. В цьому я
знову впізнав нашого милого хлопчика і на цьому закінчив свої дослідження.
Слова ці надзвичайно здивували мене. В голові моїй сяйнула, мов блискавка, думка про
трьох фокусників і про здогад Пенелопи, що вони мали намір завдати якоїсь шкоди
містерові Френкліну Блеку.
— Розкажіть мені про трьох індусів, які були у вас сьогодні, — вів далі містер
Френклін, не звертаючи уваги на моє запитання. — Можливо, Беттередж, мій іноземець
і три фокусники виявляться з однієї й тієї ж компанії.
— В покійної місіс Беттередж було багато вад, сер, — сказав я. — Одна з них, — якщо
ви дозволите назвати її, — полягала в тому що вона ніколи не говорила до ладу. Моя
дружина швидше скидалась на муху, аніж на жінку, — вона ні на чому не могла
спинитися.
— «Цією дорогою, а не іншою приїде сьогодні англієць? Чи має англієць це при собі?»
Я запідозрюю, — сказав містер Френклін, виймаючи з кишені запечатаний маленький
пакуночок, — що це означає ось цю річ. А річ ця, Беттередж, — знаменитий алмаз мого
дядька Гернкасла.
— Великий боже, сер! — вигукнув я. — Яким чином потрапив до вас алмаз нечестивого
полковника?
— Нечестивий полковник у своїй духівниці заповів свій алмаз у подарунок моїй кузині
Речел у день її народження, — відповів містер Френклін, — а мій батько, як виконувач
духівниці нечестивого полковника, доручив мені привезти його сюди.
— Полковник заповів алмаз міс Речел? — вигукнув я. — А ваш батько, сер, виконувач
духівниці полковника? Ну, готовий битись об заклад на що завгодно, містере Френклін,
що ваш батько не захотів би доторкнутись до полковника навіть щипцями!
Ось суть того, що я наводжу тут виключно для вас. Будьте уважні, а то зовсім зіб'єтеся з
пантелику, коли ми заглибимося в цю історію. Викиньте з голови дітей, обід,
капелюшок і все інше. Постарайтеся забути політику, коней, біржовий курс у Сіті і
неприємності у вашому клубі. Сподіваюсь, ви не розгніваєтесь на мене за мою
сміливість: я пишу це тільки для того, щоб привернути вашу увагу, шановний читачу.
Боже! Хіба ж я не бачив у ваших руках найвидатніших авторів, і хіба ж я не знаю, як
легко відвертається ваша увага, коли цього вимагає у вас книга, а не людина?
Я згадав вище про батька міледі, старого лорда з запальною вдачею і довгим язиком. У
нього було всього-на-всього п'ятеро дітей. Спочатку двоє синів; потім, після досить
тривалого часу, дружина його знову завагітніла, і троє дівчаток з'явились на світ одна за
одною так швидко, як тільки дозволила це природа; моя пані, як уже згадувалось, була
наймолодша і найкраща з усіх трьох. З двох синів старший, Артур, успадкував титул і
маєток батька. Другий, високоповажний Джон, одержав солідне багатство, залишене
йому одним із родичів, і став на військову службу.
Поганий той птах, що бруднить своє власне гніздо. Я вважаю благородне сімейство
Гернкаслів своїм власним гніздом і тому визнаю за ласку, якщо мені дозволять не
входити в подробиці про високоповажного Джона. Я глибоко переконаний, що це один
з найбільших негідників у світі. Інакше про нього й не скажеш. Він почав військову
службу з гвардійського полку і повинен був залишити гвардію раніше, ніж йому минуло
двадцять два роки, — не будемо говорити чому. Занадто велика суворість правил
виявилась не під силу високоповажному Джонові. Він поїхав у Індію, подивитися, чи
там теж так само суворо, і понюхати пороху. Що ж до хоробрості, то, треба віддати
йому належне, він був поміссю бульдога, бойового півня й дикуна. Гернкасл брав
участь у штурмі Серінгапатама. Невдовзі потому він перейшов до іншого полку, а
незабаром ще до іншого. Тут він одержав свій останній чин полковника і після
сонячного удару повернувся в Англію.
Він приїхав з такою репутацією, що всі родичі відвернулись від нього; міледі (яка
щойно вийшла заміж) перша оголосила (звичайно, за згодою свого чоловіка), що її брат
ніколи не ступить на поріг її дому. Люди уникали полковника, тому що його репутація
була заплямована; але мені треба тут згадати лише про одну пляму, зв'язану з алмазом.
Час від часу до нас доходили найрізноманітніші чутки. Розповідали, що нібито він
почав вживати опій; нібито він робить якісь дивні хімічні досліди; ніби він пиячить і
розважається з найнепристойнішими людьми в найбрудніших кишлах Лондона. Як би
там не було, полковник вів самітне, порочне, таємниче життя; один раз — лише один
раз — після його повернення в Англію, я сам його бачив віч-на-віч.
Років за два до того часу, про який я зараз пишу, і років за півтора до своєї смерті
полковник несподівано приїхав до міледі в Лондон. Це було в день народження міс
Речел, двадцять першого червня, і в честь цього дня, як завжди, зібралися гості. Лакей
прийшов сказати мені, що мене хоче бачити якийсь добродій. Ввійшовши в хол, я
зустрів полковника — схудлого, постарілого, обідраного, виснаженого, але, як і раніше,
зухвалого і злого.
Він уже кілька разів намагався листовно примиритися з міледі, лише для того (я в
цьому твердо переконаний), щоб зробити їй неприємність. Але до нас у дім він
прийшов уперше. Мені кортіло сказати йому, що в міледі гості. Але диявольський вираз
його обличчя злякав мене. Я пішов передати його доручення і, за власним його
бажанням, залишив полковника чекати відповіді в холі. Слуги витріщились на нього,
стоячи віддалік, наче він був ходячою руйнівною машиною, начиненою порохом і
ядрами, і міг щохвилини вибухнути серед них.
— Коли мені потрібна ваша порада, — сказала міледі, — ви знаєте, я сама звертаюсь по
неї. А зараз я у вас не прошу поради.
Я сподівався від нього вибуху навіть при тій ввічливості, з якою я передав відповідь
міледі. На мій подив, нічого подібного не сталося: полковник злякав мене, сприйнявши
ці слова з неприродним спокоєм. Очі його, сірі, блискучі, з хвилину були звернуті на
мене; потім він засміявся Сміявся не вголос, як інші люди — сміх його бринів десь
всередині тихо, зловтішно із страшною люттю.
Коли через рік знову настав день народження міс Речел, ми почули, що полковник
лежить хворий в ліжку. А ще через півроку, — тобто за півроку до того часу, про який я
зараз пишу, — міледі одержала листа від одного вельмишановного пастора. Він
сповіщав їй про дві дивні сімейні новини. По-перше, що вмираючи полковник простив
свою сестру по-друге, що він простив і всіх інших і прийняв свою смерть дуже
повчально. Я сам (незважаючи на єпископів і пасторів) маю щиру повагу до церкви, але
в той же час твердо переконаний, що високоповажний Джон постійно перебував у
полоні диявола і що останній огидний вчинок у житті цього підлого чоловіка був той,
що (з дозволу сказати) він обдурив священика.
Ось, коротко, і все, що я розповів містерові Френкліну. Я помітив, що він слухає дедалі
уважніше і що розповідь про те, як сестра відмовилась прийняти полковника в день
народження його племінниці, здавалось, вразила містера Френкліна, немов постріл, що
влучив у ціль. Хоч він і не признався, але я побачив досить ясно по його обличчю як це
розтривожило його.
— Ви розповіли все, що знали, Беттередж, зауважив він. — Тепер моя черга. Але, перш
ніж розповісти вам, які відкриття зробив я в Лондоні і яким чином був замішаний у цю
справу з алмазом, мені хочеться знати ось що. По вашому обличчю видно, мій старий
друже, що ви нібито не зовсім розумієте, до чого веде наша розмова. Чи, може, мене
обманює ваше обличчя?
— Ні, сер, — відповів я. — Моє обличчя в усякому разі в даному випадку, говорить
правду.
Якщо він мав рацію, в наш спокійний англійський дім раптом увірвався диявольський
індійський алмаз, а за ним змова живих шахраїв, кинутих на нас помстою мерця. Ось
яким було наше становище, яке відкривалось мені в останніх словах містера Френкліна!
Хто чув щось подібне в дев'ятнадцятому столітті, завважте, у вік прогресу, в країні, що
користується благами британської конституції! Ніхто ніколи не чув нічого подібного,
отже, ніхто не може цьому повірити. А проте я продовжуватиму свою розповідь.
Що таке було зі мною? Йому я не сказав, а вам скажу по секрету. Мені закортіло
запалити люльку і почитати «Робінзона Крузо».
Розділ VI
Нічим не виявляючи своїх почуттів, я ввічливо попрохав містера Френкліна вести далі
оповідь. Містер Френклін відказав «Не совайтесь, Беттередж!», і продовжував.
— Що він зробив? — повторив містер Френклін. — Я вам скажу, що він зробив. Він
застосував неоціненну здатність, яка називається здоровим глуздом, до оцінки листа
полковника. Він оголосив, що вся ця історія — чистісінька нісенітниця. Просто під час
своїх мандрів по Індії полковник роздобув поганеньке скельце і прийняв його за алмаз.
Що ж до побоювання бути вбитим і вжиття пересторог для збереження його життя і
цього скельця, то нині дев'ятнадцяте сторіччя і кожній розсудливій людині варто лише
звернутись до поліції. Полковник багато років уживає опій, і якщо єдиний спосіб
дістати дорогоцінні папери полягає в тому, щоб сприйняти марення від вживання опію
за факт, то батько мій був цілком готовий взяти на себе цю сміховинну
відповідальність, тим охочіше, що особисто для нього вона не зв'язана ні з яким
клопотом. Алмаз і запечатані інструкції віддали в комору банкіра, а листи полковника,
які періодично повідомляли, що він живий, одержував і розпечатував стряпчий нашої
сім'ї містер Брефф, довірена особа мого батька. Жодна розумна людина в подібному
становищі не подивилася б на цю справу інакше. Нам тільки те й здається ймовірним,
Беттередж, що узгоджується з нашим власним життєвим досвідом, і ми віримо
романтиці тільки тоді, коли прочитаємо про неї в газеті.
Мені стало ясно, що сам містер Френклін вважає думку свого батька про полковника
необачною й помилковою.
Тим часом містер Френклін знову взявся за перервану нитку розповіді й продовжував:
— Батько мій одержав потрібні папери і з того часу більше не бачив свого швагра. З
року в рік у заздалегідь умовлені дні заздалегідь умовлений лист одержував від
полковника й розпечатував стряпчий Брефф. Я бачив цілу купу цих листів. У кожному з
них була одна й та ж сама ділова фраза. «Сер це засвідчує, що я ще живий; нехай алмаз
зберігається, як і раніше. Джон Гернкасл». Ось і все, що він писав, і надходило це
повідомлення регулярно, в зазначений день. Але шість чи вісім місяців тому вперше
змінилася форма листа. Тепер там значилося: «Сер, кажуть, що я помираю.
Приїжджайте до мене й допоможіть мені скласти духівницю». Стряпчий Брефф поїхав і
знайшов полковника в маленькій приміській віллі, розташованій на прилеглих до неї
землях; тут полковник жив на самоті з того часу, як залишив Індію. Він тримав собак,
котів і птахів, але з ним не було жодної людської істоти, крім служниці, що приходила й
доглядала його господарство, та лікаря. Духівниця була дуже проста. Полковник
витратив більшу частину свого багатства на хімічні досліди. Його духівниця складалася
всього з трьох пунктів, які він продиктував у ліжку при повній своїй свідомості. У
першому пункті він забезпечував утримання й догляд за своїми тваринами. Другим
пунктом засновувалась кафедра експериментальної хімії в одному з північних
університетів. У третьому полковник відписав Місячний камінь як подарунок до дня
народження своїй племінниці з умовою, щоб мій батько був виконувачем духівниці.
Мій батько спершу відмовився. Однак подумавши трохи, поступився; почасти через
упевненість, що обов'язки виконувача духівниці не завдадуть йому ніякого клопоту,
почасти через натяк стряпчого, зроблений ним в інтересах Речел, — що алмаз все-таки,
може, чогось і вартий.
— А полковник не сказав, сер, — запитав я, — з якої причини він відписував алмаз міс
Речел?
— Він не тільки сказав, але й написав про цю причину в своїй духівниці, — відповів
містер Френклін. — Я взяв собі витяг, який ви зараз побачите. Не забігайте наперед,
Беттередж! Все повинно йти по порядку. Я вам розповів про духівницю полковника, а
тепер ви повинні почути, що ж сталося після його смерті. Для додержання
формальностей необхідно було оцінити алмаз, і тільки після цього можна було
затвердити духівницю. Всі ювеліри, до яких ми зверталися за консультацією, в один
голос підтвердили судження полковника, що це один з найбільших алмазів у світі.
Питання про точну оцінку являло собою серйозні труднощі. За своїми розмірами це був
феномен серед алмазів, за кольором його цілком можна було віднести до особливої
категорії, і, на додаток до цих, не зовсім визначених фактів, у ньому виявився гандж —
у вигляді плями в самій середині каменя. Проте навіть з цією серйозною вадою
найнижча ціна алмаза дорівнювала двадцяти тисячам фунтів. Уявіть же собі здивування
мого батька: він мало не відмовився від обов'язків виконувача духівниці, мало не
випустив з нашої сім'ї цю дивовижну коштовність! Інтерес, викликаний в ньому цією
справою, змусив його розпечатати інструкції, що зберігались разом з іншими паперами,
і, на мою думку, вони дають ключ до виявлення змови, яка загрожувала життю
полковника.
Я зараз же напружив свій розум. Але через властиву моєму розумові англійську
забарність, у мене в голові все переплуталось, поки містер Френклін вказав на те, що
саме вбачати в цьому.
— Змова, вчинена індусами, яким раніше належав алмаз, — сказав містер Френклін, —
пов'язана з якимсь стародавнім індійським забобоном. Така моя думка, і вона
підтверджується одним фамільним документом, який зараз при мені.
Тепер я зрозумів, чому поява трьох індійських фокусників біля нашого будинку здалась
містерові Френкліну обставиною, що заслуговує на увагу.
— Я не хочу нав'язувати вам свою думку, — вів далі містер Френклін. — Думка про
обраних служителів індійського культу, які присвятили себе, незважаючи на всі
труднощі й небезпеки, завданню повернути священну національну дорогоцінність, і
вичікували для цього слушного моменту, — ця думка, як мені здається, цілком
узгоджується з тим, що нам відомо про терпіння східних племен і про вплив східних
релігій. Крім того, я людина з живою уявою: м'ясник, булочник і податковий інспектор
не здаються мені єдиною правдоподібною реальністю. Нехай же мій здогад оцінюється
як завгодно; перейдімо до єдиного практичного питання, що стосується нас. Чи
залишиться в силі змова навколо Місячного каменя після' смерті полковника? І чи знав
полковник про це, коли залишав своїй племінниці подарунок до дня її народження?
Я починав розуміти, що справа ця кінець кінцем стосується міледі і міс Речел. Жодне
слово, сказане містером Френкліном, тепер не випадало з моєї уваги.
— Коли я взнав історію Місячного каменя, — вів далі містер Френклін, — мені не дуже
хотілось привозити його сюди, але містер Брефф нагадав, що хто-небудь повинен же
передати моїй кузині спадщину від дядька і що я можу зробити це з таким же успіхом,
як і будь-хто інший. Коли я забрав з банку алмаз, то мені здалося, що за мною слідкує
на вулиці якась обірвана смуглява людина. Я пішов до батька за своїми речами і
знайшов там лист, який несподівано затримав мене в Лондоні. Я повернувся в банк з
алмазом і знову побачив цю людину. Знову забираючи алмаз із банку сьогодні вранці, я
зустрів цю людину втретє, вислизнув від неї й поїхав (перше ніж вона встигла напасти
на мій слід) ранковим, замість вечірнього, поїздом. Ось я тут з алмазом у повній цілості,
— і яку ж першу новину я чую? Я довідуюсь, що тут побувало троє мандрівних індусів
і що мій приїзд із Лондона і те, що я повинен мати при собі, були головним предметом
їхньої розмови у той час, коли вони думали, що вони самі. Не буду просторікувати про
їхні маніпуляції з чорнилом, про те, як хлопчику веліли дивитись на нього, щоб
побачити людину, що була далеко, і тому подібне. Штука ця (яку я часто бачив на
Сході) і на мою думку, і на вашу — звичайнісіньке шахрайство. Питання, яке ми
повинні зараз вирішити, полягає в тому, чи не помиляюсь я, надаючи великого значення
простій випадковості, чи справді ми маємо доказ, що індуси натрапили на слід
Місячного каменя з тієї хвилини, як його взято з банку?
— Думаю, сер, — відповів я, — що мені хотілося б закопати алмаз у цей хисткий пісок і
в такий спосіб вирішити це питання.
Містер Френклін перший знову повернувся до предмета розмови. Він вийняв з кишені
конверт, розпечатав його й подав мені папірець, який там лежав.
Він дав мені витяг з духівниці полковника. Витяг зараз при мені, і я переписую його
дослівно для вас:
«По-третє, нарешті, дарую й відписую моїй племінниці, Речел Веріндер, дочці та єдиній
дитині сестри моєї Джулії Веріндер, вдови, — в тому разі, якщо її мати, зазначена
Джулія Веріндер, буде жива після моєї смерті, — жовтий алмаз, який належить мені і
відомий на Сході під назвою Місячного каменя. І доручаю моєму виконувачеві
духівниці віддати алмаз або самому, або через якого-небудь надійного посередника,
якого він призначить, в особисте володіння вищезазначеної племінниці моєї Речел в
перше ж святкування дня її народження після моєї смерті і в присутності, якщо
можливо, моєї сестри, вищезгаданої Джулії Веріндер. І я бажаю, щоб вищезгаданій
сестрі моїй повідомили точною копією третій — і останній — пункт моєї духівниці, що
я дарую алмаз доньці її Речел на знак мого повного прощення за ту шкоду, яку завдали
її вчинки моїй репутації, а особливо на доказ того, що я прощаю, як і годиться
вмираючому, образу, завдану мені як офіцерові і джентльменові, коли її слуга, за її
наказом, не впустив мене до неї на день народження її доньки».
Далі ставилась така умова. Якщо на час кончини заповідача помре міледі або якщо не
буде в живих міс Речел, алмаз необхідно відіслати в Голландію, згідно з запечатаними
інструкціями, що зберігаються разом з ним у банку. Виручена від продажу алмаза сума
має бути додана до грошей, уже відписаних духівницею професорам-хімікам одного з
північних університетів.
— Ну, — сказав містер Френклін, — тепер, коли ви прочитали власні слова полковника,
що ви скажете? Привізши Місячний камінь до тітки в дім, послужу я сліпо його помсті
чи виправдаю його як християнина, що розкаявся?
— Важко уявити собі, сер, — відповів я, — що він помер зі страшною помстою в серці
й огидним обманом на вустах. Одному богові відома правда. Мене не питайте про це.
Френклін виховувався не тільки у Франції, але й у Німеччині. Досі він перебував під
впливом, як я гадав, французького виховання. А тепер (наскільки я міг розібрати) верх
взяло німецьке. Одне з правил мого життя — ніколи не робити висновків з того, чого я
не розумію. Я вирішив ухилитись від вибору об'єктивної чи суб'єктивної сторони.
Попросту кажучи, я витріщив очі і не відповів нічого.
— Чи є на світі молода дівчина, сер, яка могла б устояти перед спокусою прийняти
такий подарунок, як Місячний камінь?
— Не хочу паплюжити небіжчика, сер, — відповів я, — але якщо він навмисне залишив
у спадщину сестрі клопіт і небезпеку через її доньку, то неодмінною умовою цієї
спадщини мало бути, щоб сестра його була жива й відчула неприємність усього цього.
— Ого! Так ось які ви приписуєте йому заміри? Це знов-таки суб'єктивне тлумачення!
Ви бували в Німеччині, Беттередж?
— Це вже ви самі повинні вирішити, сер, — сказав я, — що робити далі. В усякому разі,
це справа не моя.
Містер Френклін, здавалось, не помітив усієї сили моїх слів, — у той час він був у
такому стані, що не бачив нічого, крім неба над своєю головою.
— Я не хочу лякати тітку без причини, — промовив він, — але я й не хочу залишати її
без необхідного попередження. Якби на моєму місці були ви, Беттередж, скажіть мені,
що б ви зробили?
— Почекав би.
— Те саме, що робив ваш батько, сер, — відповів я. — Ваш батько здав його на
зберігання у сейф лондонського банку, а ви здайте його на зберігання в банк у
Фрізінголлі.
Тут, дякувати богові, первісний англійський фундамент проступив нарешті крізь весь
закордонний лоск! Це був той самий Френклін, якого я пам'ятав, ще як він був
дитиною: він, як бувало раніше, пожвавішав перед поїздкою верхи й нагадав мені добрі
давні часи. Осідлати для нього коня? Я осідлав би йому дванадцятеро коней, якби він
тільки зміг поскакати верхи на всіх разом!
Розділ VII
У другій половині дня повернулись міледі і міс Речел. І як же вони здивувались, коли
почули, що приїжджав містер Френклін Блек — і знову поїхав верхи. І, звичайно, вони
тут же поставили делікатні запитання: чи варто говорити, що «зовнішня політика» і
«міцний сон на сонці» для них вже не годились. Не придумавши нічого іншого, я
сказав, що приїзд містера Френкліна з ранковим поїздом слід розглядати лише як одне з
його дивацтв. Коли мене запитали, невже від'їзд його верхи був також дивацтвом, я
відповів: «Так, дивацтво», і відбувся, здається, дуже вдало.
— Я раніше не помічала, щоб ти був жорстоким, тату, — сказала вона дуже тихо і
вийшла.
Слова моєї доньки немов облили мене холодною водою. Я розгнівався на себе за те, що
розхвилювався, коли вона промовила їх, — але ж це було саме так. Тепер, з вашого
дозволу, змінимо предмет розповіді. Жаль, що я змушений був написати про це, — і не
без причини, як ви побачите далі.
Настав вечір: дзвінок, який сповіщав, що вже час переодягатися до обіду, пролунав
раніше, ніж містер Френклін повернувся з Фрізінголла. Я сам приніс гарячої води до
нього в кімнату, сподіваючись почути після цього несподіваного запізнення про яку-
небудь пригоду. Але на моє превелике розчарування (напевно, й на ваше) не скоїлось
нічого. Містер Френклін не зустрівся з індусами ні по дорозі туди, ні на зворотному
шляху. Він віддав Місячний камінь у банк, сказавши просто, що цей камінь дуже
дорого коштує, і привіз розписку в кишені. Я зійшов униз, відчуваючи, що після всіх
наших вранішніх тривог про алмаз кінцівка ця занадто буденна.
Я багато дав би, щоб прислуговувати за столом у цей день. Але при моєму становищі це
прислуговування в домі за обідом (за винятком великих сімейних свят), означало б
принизити свою гідність в очах інших слуг, — міледі й без того вважала мене досить
схильним до прислуговування: ні до чого було шукати ще однієї нагоди для цього. Вісті
з «верхніх сфер» того вечора принесли мені Пенелопа й лакей. Пенелопа сказала, що
міс Речел ніколи не займалась так старанно своєю зачіскою й ніколи не здавалась такою
веселою й гарною, як при зустрічі з містером Френкліном у вітальні. Лакей доніс, що
додержання шанобливого спокою в присутності «високих гостей» і прислуговування
містерові Френкліну Блеку за обідом — дві речі найбільш несумісні, які тільки
доводилось йому зустріти при виконанні своїх обов'язків. Пізніше ввечері ми почули, як
вони грали й співали дуети. Містер Френклін брав високо, міс Речел ще вище, а міледі
грала, невідступно йдучи за ними до благополучного кінця, і чудово, і приємно було
чути їхні голоси, що лунали вночі крізь відчинені на терасу вікна. Ще пізніше я відніс
містерові Френкліну содової води й коньяку й побачив, що міс Речел зовсім витіснила з
його голови думку про алмаз.
— Найчарівніша дівчина з усіх, кого я бачив після повернення в Англію! — Ось і все,
що я міг добитись від нього, поки намагався перевести розмову на більш серйозні
предмети.
Ніч випала тиха й парка, на небі сяяв місяць, що був саме на підповні. Було так тихо
навкруги, що я час від часу чув слабкий і глухий шум моря, коли прибій підкочувався
до піщаного берега біля гирла нашої бухточки. Будинок стояв так, що на терасі було
темно; але яскраве місячне світло осявало всипану гравієм доріжку, що лежала по
другий бік тераси. Подивившись на небо, а потім на стежку, я побачив людську тінь, що
падала з-за рогу будинку.
Бувши старим, але хитрим, я не закричав; проте, оскільки я, на нещастя, також був і
незграбним, ноги на гравії зрадили мене. Не встиг я підкрастись до рогу, як почув тупіт
ніг, легших за мої, — і, як мені здалося, не однієї пари — що поквапно віддалялися.
Коли я дістався до рогу, «непрохані гості» повтікали в чагарник по той бік доріжки і
зникли з очей у хащах парку. З чагарника вони легко могли пробратися через нашу
огорожу на шлях. Якби я був на сорок років молодший, я, можливо, і встиг би спіймати
їх, перш ніж вони втечуть з нашого парку. Тепер же я повернувся, щоб взяти на підмогу
молодшу людину. Тихенько Самюель і я взяли рушниці, обійшли навколо будинку й
оглянули чагарник. Пересвідчившись, що в наших володіннях ніхто не переховується,
ми повернулись. Переходячи через доріжку, де я бачив тінь, я вперше помітив
маленький блискучий предмет, що лежав на гравії, освітлений місяцем. Піднявши цей
предмет, я побачив, що це була маленька пляшечка з густою, приємного запаху,
рідиною, чорною, мов чорнило.
Розділ VIII
— Це залежить від того, що саме хлопчик може сказати. Якщо він здатний побачити
алмаз крізь залізний сейф фрізінголльського банку, індуси поки що не турбуватимуть
нас своїми відвідинами, а якщо ні — ми ще матимемо нагоду схопити їх у чагарнику
раніше, ніж мине кілька ночей.
З двадцять дев'ятого числа міс Речел і містер Френклін знайшли новий спосіб бавити
час, який інакше їм нікуди було б подіти. Є причини звернути особливу увагу на
заняття, яке їх захопило, бо воно має певне відношення до того, що сталося пізніше.
Взагалі кажучи, в житті вельможних панів є дуже небезпечний підводний камінь — їхнє
власне неробство. Життя цих панів здебільшого проходить у вишукуванні якого-небудь
заняття; і цікаво спостерігати — особливо якщо у них є смак до чогось розумового, —
як часто вони необачно втягуються в бридке заняття. В дев'яти випадках з десяти вони
починають або мучити кого-небудь, або псувати що-небудь і при цьому вони твердо
переконані, що вдосконалюють свій розум тоді, як, просто кажучи, тільки зчиняють
розгардіяш у будинку. Мені доводилось бачити, як пани (на превеликий жаль, дами не
були винятком) розгулюють цілими днями, наприклад з порожніми коробочками з-під
пілюль і ловлять ящірок, жуків, павуків і жаб, а повертаючись додому, настромлюють
бідолах на булавки або безжалісно ріжуть їх на шматочки. Ви бачите, як ваш пан чи
паш розглядають у збільшувальне скло нутрощі павука, або ви натрапляєте на східцях
на жабу без голови; і коли ви хочете довідатись, що означає ця огидна жорстокість, вам
кажуть, що молодий пан чи молода пані мають нахил до природознавства. Іноді, знову-
таки, ви бачите, як вони цілими годинами псують чудові квіти гострими інструментами
задля безглуздої цікавості — з чого зроблені квіти. Хіба колір їхній зробиться кращий
або запах буде приємніший від того, що вони це взнають? Але треба ж бідолашним
панам провести час, вірніше, треба ж якось згаяти час. О, панове! Ви борсалися в
грязюці й ліпили з неї пиріжки, коли були дітьми, а коли виросли — поверхово
займаєтеся бридкими науками, ріжете павуків і псуєте квіти. У першому і в другому
випадку весь секрет полягає в тому, що вашій бідолашній безтурботній голові нема про
що думати, а вашим бідолашним бездіяльним рукам нема чого робити. І кінчається тим,
що ви починаєте псувати фарбами полотно і наробите на весь будинок смороду; або
розведете в скляному ящику з брудною водою пуголовків, від яких усіх у будинку
нудить; або почнете відкопувати і збирати тут і там шматочки камінців, посипаючи
ними домашню провізію; або займаєтесь фотографією, бруднячи свої пальці і нещадно
спотворюючи фізіономії всіх мешканців будинку. Безперечно, доводиться тяжко
людям, які своїми руками мусять здобувати засоби до життя: одяг, щоб прикрити своє
тіло, пристанище від негоди, їжу, щоб існувати. Але порівняйте найтяжчу працю, яку
вам будь-коли доводилось виконувати, з тим неробством, яке змушує псувати квіти й
перевертати шлунки павуків, і дякуйте своїй щасливій зірці, що ваша голова повинна
про щось думати, а ваші руки повинні щось робити.
Універсальний геній містера Френкліна, який нахапався всього потроху, дійшов і до так
званого «декоративного живопису». Він повідомив нам, що винайшов нову суміш для
розведення фарб, так званий «розчинник». Із чого він виготовляється, я не знаю, а що
він являє собою, можу сказати в двох словах: він смердів. Оскільки міс Речел неодмінно
хотіла випробувати свої здібності на цій суміші, містер Френклін послав у Лондон за
матеріалами і приготував речовину з таким запахом, що навіть собаки чхали, коли
заходили до кімнати; примусив міс Речел одягти фартушок з нагрудником і дав
завдання розмальовувати її власну маленьку вітальню, названу, через брак відповідного
англійського слова, «будуаром». Почали з дверей. Містер Френклін зіскріб з них
пемзою весь чудовий лак і зробив те, що він назвав «ґрунтовкою». Потім міс Речел
розмалювала двері, за його вказівкою й допомогою, візерунками і девізами —
грифонами, птахами, квітами, купідонами тощо, копіюючи малюнки, зроблені
знаменитим італійським живописцем, імені якого я не пригадую, — того самого, що
залишив світові кілька своїх дів Марій і мав кохану з булочної. Робота ця довго тривала
і до того ж була брудна. Але наша панна й молодий джентльмен, здавалося, не
втомлювались за нею. Коли не їздили верхи, не приймали гостей, не сиділи за столом,
не співали, — вони удвох, примостившись рядочком і проявляючи бджолину
працьовитість, псували двері. Який це поет сказав, що сатана завжди придумує якусь
шкоду навіть і для рук нероб? Якби він був на моєму місці в цьому будинку й бачив міс
Речел із пензлем, а містера Френкліна з його розчинником, він не зміг би написати
нічого правдивішого від того, що пишу я.
Того вечора ми в кімнаті слуг уперше обговорили домашнє питання, яке, так само як і
розмальовування дверей, має відношення до майбутніх подій.
Спостерігаючи, як містерові Френкліну і міс Речел приємно бути разом і яка це була б з
усіх поглядів чудова пара, ми, цілком природно, гадали, що вони, окрім
розмальовування дверей, займуться чимось іншим; дехто з нас говорив, що не мине й
літо, як у будинку буде весілля. Інші (на чолі зі мною) погоджувалися, що, цілком
імовірно, міс Речел вийде заміж, але сумнівалися (з причин, які зараз будуть викладені),
що містер Френклін Блек буде її женихом.
А що можна сказати про її вдачу? Невже в цього чудового створіння не було вад? У неї
було стільки ж їх, скільки й у вас, добродійко, — ні більше, ні менше.
Якщо говорити серйозно, то моя мила гарненька міс Речел, поряд з безліччю принад і
чарівностей, мала одну ваду і, заради справедливості, я змушений це визнати. Міс Речел
відрізнялась від більшості своїх ровесниць тим, що в неї були свої власні ідеї і вона
була така вперта, що навіть не визнавала мод, якщо ці моди не задовольняли її. В
дрібницях така незалежність була цілком стерпна, але в справах важливих заходила (як
вважали міледі і я) занадто далеко. Міс Речел міркувала так, як взагалі мало хто з жінок
удвічі старших за неї міркує, ніколи не питала поради, ніколи не говорила зарані, що
вона збирається робити, ніколи ні з ким не ділилася секретами й потаємними думками,
— навіть з матір'ю. В малих і великих справах, з людьми, яких вона любила, і з людьми,
яких вона ненавиділа (в першому і другому випадку з однаковою енергією), міс Речел
завжди діяла по-своєму, покладаючись і в радісні, і в прикрі хвилини свого життя
тільки на себе. Дуже часто я чув, як міледі казала:
При всій її потайності і свавільності, в ній не було й тіні фальші. Я зроду не пам'ятаю,
щоб вона будь-коли не додержала слова; я не пам'ятаю, щоб вона будь-коли сказала
«ні», думаючи «так». Пригадую, як у дитинстві ця добра душа не раз приймала на себе
провину й зазнавала кари за яку-небудь провину любимої подруги; ніхто ніколи не чув
від неї признання, коли це викривалось і її допитували. Але ніхто при цьому не чув
також, щоб вона збрехала. Вона дивилась вам прямо в обличчя, хитаючи своєю
голівкою, і говорила просто:
— Не скажу!
Знову покарана за це, вона признавалася, що жалкує, промовивши «не скажу», але,
незважаючи на те, що її садовили на хліб і воду, все-таки мовчала. Свавільна,
страшенно свавільна іноді, — я згоден з цим; а все ж таки це було найчарівніше
створіння, яке будь-коли родилось на світ. Можливо, ви знайдете тут деяку
суперечність. У такому разі дозвольте сказати вам по секрету. Вивчайте уважніше вашу
дружину протягом двадцяти чотирьох годин. Якщо ваша добра дружина не буде
суперечити сама собі, то, борони вас боже, ви одружились з дивачкою!
Отож я познайомив вас із міс Речел, і тепер ми безпосередньо підійшли до питання про
погляди цієї молодої дівчини на шлюб.
Друга сестра міледі (не лякайтеся, цього разу ми не будемо занадто глибоко вдаватися в
сімейні справи) розчарувалась у коханні, а потім, аби лише вийти заміж, зважилась на
те, що називається «нерівним шлюбом». Вся сім'я страшенно збаламутилась, коли
високоповажна Кароліна неодмінно захотіла бути дружиною містера Еблуайта,
фрізінголлського банкіра. Він був дуже багатий і дуже лагідної вдачі і привів на світ
величезну сім'ю — і це говорить проти нього. Однак час і прогрес сучасної освіченості
зробили свою справу, і нерівний шлюб був щасливим. Ми тепер всі ліберали (рука руку
миє), яке мені діло, чи ви в парламенті, чи ні, сміттяр ви чи герцог? Це сучасний погляд,
і я додержуюсь цього погляду. Еблуайти мешкали в чудовому будинку з парком,
недалеко від Фрізінголла. Вони вельми достойні люди, і їх дуже поважають у наших
краях. Ми не приділятимемо їм занадто багато уваги на цих сторінках, за винятком
містера Годфрі, другого сина містера Еблуайта, який, з вашого дозволу, займе тут
важливе місце, бо він має відношення до міс Речел.
При всьому блиску, розумі і взагалі хороших якостях містер Френклін навряд чи міг, на
мою думку, перевершити містера Годфрі в очах нашої молодої панночки.
По-перше, містер Годфрі вигідно відрізнявся своїм зростом, що сягав понад шість
футів; обличчя в нього було яснорожеве, повновиде й округле, чисто виголене, на
голові — чудове довге русяве волосся, недбало зачісане назад. Але для чого я
намагаюся змальовувати його? Якщо вам траплялось бувати в комітеті жіночої
благодійності в Лондоні, ви знаєте містера Годфрі Еблуайта так само добре, як і я. Він
був адвокатом за професією, дамським догідником за характером і доброзичливим
самаритянином за переконанням. Приймання від жінок пожертвувань і подавання
допомоги потребуючим жінкам не могли без нього обійтися. В благодійних товариствах
допомоги бідним матерям, у товаристві святої Магдалини по порятунку розпусниць, в
об'єднаннях ритористів, які займалися влаштуванням на роботу бідних жінок замість
бідних чоловіків, залишаючи останніх викручуватись, як самі знають, — скрізь він був
віце-президентом, директором, консультантом. Де тільки засідає за столом жіночий
комітет, там і містер Годфрі з капелюхом у руці верховодить, стримуючи гарячковість
зборів і ведучи милих дам тернистим діловим шляхом. Я гадаю, що це був
найвикінченіший філантроп (з невеликим достатком) в історії Англії. На благодійних
мітингах нелегко було знайти такого, як він, промовця, здатного видавити сльози і
гроші. Це був стопроцентний громадський діяч. В останній раз, коли я був у Лондоні,
моя пані зробила мені дві приємності: вона послала мене в театр подивитись
танцівницю, яка всіх зводила з розуму, і в Екстер-Холл послухати містера Годфрі.
Танцівниця виступала з оркестром. Джентльмен — з носовою хусточкою і склянкою
води. Було повно людей і на виставі балетного, і на виставі ораторського мистецтва. І
при всьому цьому — він (я маю на увазі містера Годфрі) виявився надзвичайно
простою, приємною й лагідною людиною. Він любив усіх. І всі любили його. Тепер
поміркуйте самі, які шанси мав містер Френклін чи будь-хто інший із звичайною
репутацією і звичайними здібностями поряд з такою людиною?
Він прийняв запрошення моєї пані приїхати на торжества в середу (у день народження
міс Речел) і пообіцяв пробути до п'ятниці, дня, коли він у справах жіночих благодійних
установ змушений буде повернутися до міста. Разом з листом містер Годфрі надіслав
вірші, присвячені, як він висловився, «дню різдва» своєї кузини. Мені передавали, що
міс Речел, приєднавшись до містера Френкліна, жартувала над цими віршами за обідом,
і Пенелопа, що була на боці містера Френкліна, торжествуюче запитала мене, яка моя
думка з цього приводу.
— Міс Речел навмисне ввела тебе, моя люба, в оману, — відповів я, — а мене не так-то
легко обдурити. Ось почекай, слідом за своїми віршами з'явиться і сам містер Еблуайт.
Моя донька відповіла, що містер Френклін може спробувати щастя раніше, ніж услід за
віршами з'явиться поет. І я повинен визнати, що справді, містер Френклін не залишив
жодної невикористаної можливості, щоб здобути прихильність міс Речел.
Хоча містер Френклін був одним з найзапекліших курців, яких тільки доводилось мені
зустрічати, він відразу ж залишив сигари, коли вона якось сказала, що терпіти не може
запаху тютюну, яким пропахнув його костюм. Він так погано спав після того, як
прийняв рішення обмежити себе в курінні, і, позбувшись заспокійливого діяння
тютюну, до якого звик, приходив кожного ранку з таким засмученим і виснаженим
виглядом, що міс Речел сама попросила його знову почати палити. Але ні! Він не
захотів повертатись до того, що може викликати в ній бодай хвилинне невдоволення;
він рішуче доведе справу до кінця й поверне собі сон — рано чи пізно, самою лише
силою волі й терпінням. Ви можете сказати, що така відданість (як говорив дехто із
слуг) не могла не вплинути належним чином на міс Речел, — відданість, яка до того ж
підтримувалася щоденним розмальовуванням дверей. Все це дуже добре, але в неї у
спальні висіла фотокарточка містера Годфрі; на ній той зображений під час
виголошування промови на благодійному мітингу, так що волосся в нього розліталось
від вихору власної красномовності, і з очима, що якнайчарівніше виманювали гроші з
вашої кишені. Що скажете ви на це? Кожного ранку — сама Пенелопа мені
признавалася — зображення мужчини дивилось, як причісувалась міс Речел. Він сам
незабаром дивитиметься на це в натурі, — така була моя думка.
Шістнадцятого червня сталась подія, яка, як мені здавалося, ще більше знизила шанси
містера Френкліна.
Сімнадцятого числа хмара, судячи з усього, знову розвіялась. Вони знову почали
розмальовувати двері і здавалися такими ж добрими друзями, як і раніше. Якщо вірити
Пенелопі, містер Френклін скористався примиренням, щоб освідчитися міс Речел, і не
дістав ні згоди, ні відмовлення. Моя донька була впевнена (за деякими ознаками і
прикметами, якими я не вважаю за потрібне набридати вам), що молода пані ухилилась
від пропозиції містера Френкліна, не вірячи в її серйозність, а потім у глибині душі
жалкувала, що обійшлася з ним таким чином. Хоч Пенелопа була в більш близьких
стосунках з своєю молодою пані, ніж звичайно бувають покоївки, тому що вони з
дитинства майже виховувались разом, — а все-таки я надто добре знав стриманий
характер міс Речел, щоб повірити в таку відвертість з її боку. В даному випадку, як мені
здавалось, моя донька бажане сприймає як дійсність.
Дев'ятнадцятого числа сталась нова подія. До нас приїздив лікар. Його запросили
прописати ліки одній особі, яку я вже мав нагоду відрекомендувати вам на цих
сторінках, — нашій другій покоївці, Розанні Спірман.
Наприклад, вона раз у раз потрапляла на очі містерові Френкліну, — крадькома, але
потрапляла. Він звертав на неї увагу не більше, ніж на кішку: йому і в голову не спадало
хоч раз поглянути на некрасиве обличчя Розанни. Апетит бідолахи, і без того поганий,
зовсім пропав, а на її очах вранці лишались явні сліди безсоння і сліз. Одного разу
Пенелопа зробила цікаве відкриття, про яке ми нікому не сказали: вона застала Розанну
біля туалетного столика містера Френкліна, коли та крадькома виймала з петельки
рожу, подаровану йому міс Речел, і натомість вставляла таку саму, але зірвану нею
самою. Після цього вона разів зо два зухвало відповіла мені на мою доброзичливу
пораду поводитись обережніше і, що ще гірше, вона була не занадто ввічлива в тих
небагатьох випадках, коли міс Речел ненароком зверталась до неї.
Міледі помітила цю зміну і спитала мене, що я думаю про це. Я намагався вигородити
дівчину, відповівши, що, на мою думку, вона не зовсім здорова, і скінчилося тим, що
послали, як уже згадувалось, дев'ятнадцятого числа по лікаря. Він сказав, що в неї
розладнані нерви, і висловив сумнів, чи здатна вона для послуг. Міледі запропонувала
відправити її для зміни повітря на одну з наших віддалених ферм. Розанна просила з
сльозами на очах, щоб їй дозволили залишитись, і в лиху годину я порадив міледі
випробувати її ще деякий час. Як показали події і як ви незабаром побачите, я не міг
придумати гіршої поради. Якби тільки можна було хоч одним оком заглянути в
майбутнє, я тоді власною рукою вивів би Розанну Спірман з нашого дому.
Двадцятого числа одержали записку від містера Годфрі. Він збирався заночувати в
Фрізінголлі, щоб порадитися з батьком в одній справі. Наступного дня опівдні він і дві
його старші сестри мали приїхати до нас верхи, ще задовго до обіду. Окрім записки, він
надіслав у подарунок міс Речел гарненьку шкатулку з китайського фарфору, із
свідченням любові й побажанням усього найкращого. А містер Френклін подарував їй
простий медальйон, удвічі дешевший за шкатулку; і все-таки моя донька Пенелопа —
така вже упертість жінок — пророкувала йому успіх.
Розділ IX
Двадцять першого червня, в день народження, погода зранку була похмура й мінлива,
але до полудня зовсім прояснилось.
Ми, слуги, почали цей щасливий день, як завжди, із вручення своїх невеличких
подарунків міс Речел і промови, яку я виголошую щороку як глава слуг. Цим я
наслідую метод, прийнятий королевою при відкритті парламенту, — тобто говорю
кожного року майже одне й те саме. Мою промову (так само, як і промову королеви) до
її виголошення чекають з нетерпінням, як щось таке, чого раніше не чули. Коли ж вона
виявляється зовсім не новою, слухачі, хоча й бурчать потроху, але сподіваються почути
щось новіше в майбутньому році. Легко керувати людьми і в парламенті, і на кухні —
ось який треба зробити з цього висновок.
Після сніданку містер Френклін мав зі мною таємну нараду з приводу Місячного
каменя: настав час забрати його з фрізінголлського банку й віддати у власні руки міс
Речел.
Чи він пробував знову освідчитися своїй кузині в коханні і дістав облизня, чи тривале
безсоння збільшило дивні суперечності і нерішучість його характеру, — я не знаю.
Одне тільки ясно, що містер Френклін виявив себе досить невигідно вранці, в день
народження. Він двадцять разів міняв свої наміри відносно алмаза протягом двадцяти
хвилин. Що ж до мене, то я додержувався простих фактів, уже відомих нам. Адже не
трапилось нічого такого, що дало б нам підставу турбувати міледі з приводу алмаза чи
відмінити законне зобов'язання, за яким містер Френклін мав передати алмаз своїй
кузині. Такий був мій погляд на справу, і хоч містер Френклін багато разів міняв своє
рішення, він змушений був, нарешті, погодитися зі мною. Ми вирішили, що після
сніданку він поїде верхи у Фрізінголл і привезе алмаз і, очевидно, містера Годфрі з
двома молодими панночками, його сестрами.
Прийнявши таке рішення, наш молодий джентльмен знову пішов до міс Речел.
Вони провели весь ранок і частину дня за розмальовуванням дверей. Пенелопа стояла
поряд і, за їхньою вказівкою, розмішувала фарби, а міледі, перед сніданком, то входила
в кімнату, то виходила, приклавши до носа хусточку (вони зловживали цього дня
розчинником містера Френкліна), і даремно намагалась відірвати обох малярів від
роботи. Лише о третій годині вони зняли фартухи, відпустили Пенелопу (яка найбільше
потерпіла від розчинника) і змили з себе весь цей бруд. Але досягли, чого хотіли, —
закінчили розмальовувати двері до дня народження і дуже пишалися своєю роботою.
Грифони, купідони і все інше, повинен я визнати, вийшло дуже красиве на погляд, але
було там усього цього так багато і так воно було переплутане квітами й девізами, а пози
представлені так ненатурально, що купідони ці неприємно врізались у вашу пам'ять на
багато годин після того, як ви мали нагоду подивитись на них. Якщо я додам, що після
закінчення ранкової роботи Пенелопа блювала, то кажу це не з упередження проти
розчинника. Ні! Ні! Він перестав смердіти, як тільки висох, а якщо мистецтво вимагає
подібних жертв, то хоч Пенелопа й рідна донька мені, я скажу: нехай мистецтво
одержить цю жертву.
Містер Френклін закусив наспіх і поїхав у Фрізінголл по своїх кузин (як він сказав
міледі) і по Місячний камінь (як було відомо тільки нам обом).
Оскільки це був один з тих урочистих днів, коли я повинен був зайняти місце біля
буфета й порядкувати під час обіду, то в період відсутності містера Френкліна в мене
було про що міркувати. Подбавши про вино і зробивши огляд чоловічій і жіночій
челяді, яка повинна була прислуговувати за обідом, я пішов до себе зібратися з
думками, поки з'являться гості. Затягнувшись — ви знаєте чим — і заглянувши — ви
знаєте, в яку книгу (про неї я вже мав нагоду згадувати на цих сторінках), я заспокоївся
і тілесно, й душевно. Мене збудив — не від дрімоти, а від задуми — тупіт копит, і я
пішов зустрічати кавалькаду, що складалася з містера Френкліна, його кузена і двох
кузин — супроводжував їх грум старого містера Еблуайта.
Містер Годфрі дуже вразив мене тим, що був схожий на містера Френкліна в одному
відношенні, — він, здавалося, був не в настрої. Гість, як звичайно, лагідно потис мені
руку і ввічливо висловив задоволення, що бачить свого старого друга Беттереджа в
доброму здоров'ї. Але був якийсь похмурий, чого я ніяк не міг зрозуміти, і, коли я
запитав про здоров'я його батька, відповів дуже коротко:
— Як завжди!
— Не бачили індусів?
— Жодного.
Після цього він запитав про міледі і, почувши, що вона в маленькій вітальні, пішов
прямо туди. Не пробув там і хвилини, як пролунав дзвінок, і Пенелопа доповіла міс
Речел, що містер Френклін Блек хоче з нею говорити.
Біля столу стояла, мов зачарована, міс Речел із злополучним алмазом полковника в
руках. По обидва її боки стояли навколішки цокотухи, пожираючи очима коштовний
камінь і скрикуючи від захоплення кожного разу, як він випромінював новий блиск.
Біля протилежного кінця столу стояв містер Годфрі, сплескуючи руками, як доросла
дитина, і стиха промовляючи своїм співучим голосом:
— Чудовий! Чудовий!
Містер Френклін сидів на стільці біля книжкової шафи, смикаючи себе за борідку і
тривожно поглядаючи в сторону від вікна. А там, біля вікна, повернувшись спиною до
всього товариства, стояв об'єкт його споглядання — міледі, що тримала в руках витяг з
духівниці полковника.
— Зайдіть через півгодини до мене в кімнату, — відповіла вона. — Я маю вам дещо
сказати.
З цими словами вона вийшла з вітальні. Було ясно, що міледі була збентежена тими
самими сумнівами, які охопили містера Френкліна й мене під час нашої наради на
Тремтливих пісках. Що означала спадщина Місячного каменя? Чи те, що вона жорстоко
і несправедливо обійшлася зі своїм братом? Чи брат її був ще гірший, ніж вона думала
про нього? Таке серйозне питання повинна була розв'язати міледі, тим часом як її
донька, нічого не знаючи про вдачу полковника, стояла у вітальні з його подарунком в
руках.
Не встиг я слідом за міледі вийти з кімнати, як міс Речел, завжди уважна до старого
слуги, який живе у них з дня її народження, спинила мене:
Господи помилуй! Оце так алмаз! Завбільшки з яйце сивки! Блиск, що струменів із
нього, був схожий на сяйво повного місяця. Коли ви вдивлялися в цей камінь, його
золотава глибина притягувала ваш погляд до себе так, що ви не бачили нічого іншого.
Глибина його здавалась невимірною, цей камінь, який ви могли тримати великим і
вказівним пальцями, здавався бездонним, як саме небо. Спочатку він був на сонці;
потім ми зачинили віконниці, і він засяяв у темноті своїм власним місячним блиском.
Не дивно, що міс Речел була зачарована; не дивно, що кузини її раз у раз скрикували.
Алмаз до такої міри зачарував і мене, що я так само голосно вигукнув: «О», як і
цокотухи. Лише один з нас залишався спокійний — це містер Годфрі. Він обійняв за
талію своїх сестер і, поглядаючи поблажливо то на алмаз, то на мене, сказав:
Я гадаю, що він сказав це з метою просвітити мене. Але він лише нагадав мені про обід.
Я пошкандибав униз, до своєї команди офіціантів. Коли я виходив, містер Годфрі
промовив:
Тієї хвилини, як він удостоював мене цим виявом своєї прихильності, він обіймав своїх
сестер і ніжно позирав на міс Речел. Ось який запас любові таївся в ньому! Містер
Френклін був справжнісіньким дикуном у порівнянні з ним.
Те, що відбулося цього разу між мною і моєю пані, було, в основному, повторенням
того, що відбулося між містером Френкліном і мною на Тремтливих пісках, з тією лише
різницею, що я промовчав про фокусників, бо досі ніщо не давало мені приводу лякати
міледі щодо цього. Коли мене відпустили, я не міг не помітити, що, з точки зору міледі,
полковником керували найпідліші мотиви і що вона постарається при першій же нагоді
відібрати в доньки Місячний камінь.
Мене вже не відривали від приготувань до святкового обіду, поки не настав час і мені
самому причепуритися для зустрічі гостей. Тільки-но я одягнув свій білий жилет, як
з'явилась Пенелопа, ніби для того, щоб причесати ріденьке волосся, що лишилося в
мене на голові, і поправити мою білу краватку. Дівчинка моя була дуже весела, і я
бачив, що вона хоче щось мені сказати. Вона поцілувала мене в лисину й шепнула:
— Кому? — запитав я.
Тут я хотів знову запротестувати. Але моя донька в цей час взяла в руки щітку, і вся
сила її пальців перейшла туди. Якщо ви лисі, ви зрозумієте, як вона мене подряпала.
Якщо ж ви не лисі, пропустіть ці рядки і дякуйте богові, що у вас є захист між головною
щіткою і шкірою вашої голови.
Я заволодів щіткою і розкрив рот, щоб висловити їй докір, на який, признаюсь, слова і
поведінка моєї доньки цілком заслуговували.
Один за одним вслід за Еблуайтами прибували гості, поки всі не з'їхалися. Включаючи
господарів, зібралось двадцять чотири чоловіка. Це було прекрасне видовище, коли всі
посідали за стіл і ректор фрізінголлський підвівся і з чудовою вимовою прочитав
молитву.
Ці двоє сиділи по обидва боки міс Речел, яка, наче цариця свята, цілком природно, була
центром загальної уваги. Цього разу вона більше, ніж звичайно, привертала погляди
присутніх, бо (на таємне невдоволення міледі) у неї на грудях сяяв чудовий подарунок,
який затьмарив усі інші, — Місячний камінь. Його подарували без оправи, але цей
універсальний геній, містер Френклін, зумів з допомогою своїх вправних пальців і
срібного дроту пришпилити його, як брошку, до її білого плаття. Звичайно, всі
захоплювалися дивовижними розмірами і красою алмаза. І тільки двоє сказали щось не
зовсім звичне про нього, — це було двоє гостей, про яких я згадував, що сиділи обабіч
міс Речел.
Міледі слухала з таким заклопотаним виразом обличчя, ніби хотіла, щоб лікар говорив
серйозно і щоб йому вдалося викликати в міс Речел бажання пожертвувати заради
науки своїм подарунком.
Другий гість, що сидів праворуч від моєї панночки, був видатний громадський діяч —
славнозвісний індійський мандрівник, містер Мартует, який, ризикуючи життям,
проник, переодягнений туди де ніколи ще не ступала нога жодного європейця.
— Якщо ви коли-небудь поїдете в Індію, міс Речел, не беріть з собою подарунка вашого
дядька. Індійський алмаз буває іноді предметом релігійного культу в Індії. Я знаю одне
місто і один храм у цьому місті, де ваше життя не протривало б і п'яти хвилин, якби ви
з'явились з цим алмазом.
Міс Речел, перебуваючи в безпеці в Англії, з захопленням слухала про ту небезпеку, яка
загрожувала б їй в Індії. Цокотухи були в ще більшому захопленні — вони покидали
свої ножі й виделки і голосно закричали:
— О, як цікаво!
В міру того, як проходив обід, мені ставало все ясніше що це свято далеко не так
вдалося, як вдавались попередні.
Пригадуючи тепер цей день народження і те, що трапилося пізніше, я майже схильний
гадати, що це триклятий алмаз навіяв якийсь смуток на все товариство. Я щедро
частував гостей вином і, як привілейована особа, ходив навколо столу з тими стравами,
яких брали мало, і шептав гостям:
Серед жінок, що сиділи за обідом, була шановна місіс Тредголл, вдова професора. Ця
добра дама безперестану говорила про свого покійного чоловіка, жодного разу не
сказавши присутнім, що він уже помер: вона була певна, я гадаю, що кожній дорослій
людині в Англії відомо про це. В одну із заминок, що настала в розмові, хтось згадав
про нецікавий і досить непристойний предмет — про анатомію людського тіла; і
відразу ж місіс Тредголл завела розмову про свого покійного чоловіка, не згадуючи, як
завжди, що він помер. Анатомія, за її словами, улюблене заняття професора в часи
дозвілля. На нещастя, містер Кенді, який сидів навпроти і нічого не знав про небіжчика,
почув її. Як людина надзвичайно чемна, він скористався з цієї нагоди, щоб відразу
запропонувати професорові свої послуги.
Стало так тихо, що можна було б почути, як падає булавка. Гості (з поваги до пам'яті
професора) сиділи всі мовчки. Я в цей час стояв позад місіс Тредголл, частуючи її
чаркою рейнвейну. Вона схилила голову й промовила дуже тихим голосом:
— Можливо, професор не знає, що з карткою члена коледжа він може бувати там
щодня, окрім неділі, від десятої до четвертої години?
Я моргав містерові Кенді через стіл. Міс Речел штовхала його в бік. Міледі кидала на
нього багатозначні погляди. Зовсім даремно! Він вів далі з добродушністю, яку не
можна було ніяк спинити:
— Я був би вельми радий послати професорові мою картку, якщо повідомите його
адресу.
— Його адреса, сер, могила, — сказала місіс Тредголл, раптом втративши терпіння, і
заговорила з такою силою й люттю, що аж задзвеніли чарки. — Професор помер десять
років тому!
За винятком цокотух, які зареготали, такий смуток охопив усе товариство, ніби всі
ладні були піти слідом за професором, і, подібно до нього, волати з могили.
Але досить про містера Кенді. Решта гостей поводилась так само непристойно, як і
лікар. Коли їм слід було говорити, вони мовчали, а коли починали розмову, то все
невлад. Містер Годфрі, звичайно такий красномовний на трибуні, зовсім не хотів
проявляти себе в приватному товаристві. Чи він був сердитий, чи засоромлений після
своєї поразки в квітнику, — не можу сказати. Він приберіг всю свою красномовність
для ушей дами, що сиділа поруч з ним. Вона була членом його комітету, релігійна, з
чудовою оголеною шиєю і великою пристрастю до шампанського, — вона любила сухе
вино і, розумієте, в дуже великій кількості. Я стояв за їхньою спиною біля буфета і
можу засвідчити, що товариство втратило дуже повчальну розмову, що відбувалась між
містером Годфрі та його сусідкою і яку мені вдалося почути, відкорковуючи пляшки,
розрізаючи баранину тощо. Що саме говорили вони про свої благодійні справи, я не
чув. Та коли почав прислухатися до них, вони вже давно перестали говорити про жінок,
що розроджуються, і про жінок, що їх треба було врятувати, і перейшли до більш
серйозних предметів. Релігія, як я зрозумів зі слів містера Годфрі, означає любов. А
любов означає релігію. Земля — це небо, трохи постаріле. А небо — це земля, дещо
обновлена. На землі живуть дуже непорядні люди; але зате на небі всі жінки будуть
членами великого комітету, де ніхто ніколи не сваритиметься, а чоловіки служитимуть
їм, як янголи богові. Чудово! Чудово! Але чому ж містер Годфрі не розповів про все це
присутнім?
Що ви гадаєте, наприклад, з приводу його міркування про те, як далеко може зайти
заміжня жінка в своїй прихильності до стороннього чоловіка? Все це він з французькою
дотепністю розтлумачував незаміжній тітці фрізінголлського священика! А що ви
скажете, коли він, ухилившись в німецьку сторону, заявив одному землевласникові,
великому авторитету в галузі скотарства, який розповідав про свою досвідченість у
виведенні бугаїв, — що досвідченість, власне кажучи, нічого не варта і що справжній
спосіб виведення бугаїв полягає в тому, щоб заглибитися в самого себе, розвинути ідею
зразкового бугая і таким чином породити його. І, нарешті, якої ви думки про таку його
вихватку: коли в депутата нашого графства, який, наминаючи сир і салат, розпалився з
приводу поширення демократизму в Англії, вихопились такі слова: «Якщо ми втратимо
стародавній захист наших прав, містере Блек, то дозвольте вас запитати, що ж у нас тоді
залишиться?» — містер Френклін відповів з італійської точки зору:
Суперечка між ними почалася з того, що містер Френклін змушений був признатись, —
я забув, з якого приводу, — що останнім часом він дуже погано спить уночі. Містер
Кенді сказав йому на це, що його нерви розладналися і що йому негайно треба пройти
курс лікування. Містер Френклін відповів, що лікуватися і йти навпомацки поночі, —
на його думку, одне й те саме. Містер Кенді, відповідаючи влучним ударом, сказав, що
містер Френклін сам шукає сон навпомацки поночі і що тільки ліки можуть йому
допомогти знайти його. Містер Френклін, не вгамовуючись, заявив, що він часто чув, як
сліпий водить сліпого, а тепер уперше взнав, що це означає. Таким чином сперечались
вони гостро і влучно, і обидва розпалились; особливо містер Кенді до того втратив
самовладання, захищаючи свою професію, що міледі змушена була втрутитись і
заборонити дальшу суперечку. Цей вимушений необхідністю наказ остаточно знищив
веселість гостей. Розмова подекуди ще виникала на одну-дві хвилини, але в ній
бракувало життя й вогню. Сатана (чи алмаз) вселився в гостей, і всі відчули
полегшення, коли моя пані підвелася й подала знак дамам залишити чоловіків за вином.
Тільки-но розставив я в ряд графини перед старим містером Еблуайтом (який заміняв
господаря дому), як на терасі залунали звуки, які мене так перелякали, що я відразу
втратив свої світські манери. Ми перезирнулися з містером Френкліном: це були звуки
індійського барабана. Я ладен був заприсягнутися, що це повернулись до нас
фокусники, довідавшись про появу в нашому будинку Місячного каменя.
Коли вони вже обходили ріг тераси, я мерщій пошкандибав до них, щоб відіслати геть.
Але, на нещастя, дві цокотухи випередили мене. Вони вискочили на терасу, наче пара
фейєрверочних ракет, з нетерпінням бажаючи подивитись на фокуси індусів. Інші дами
вийшли слідом за ними, і, нарешті, з'явились чоловіки. Не встиг я промовити «боже
мій», як пройдисвіти почали свою виставу, а цокотухи вже цілували гарненького
хлопчика.
Містер Френклін став поруч міс Речел, а я позаду неї. Якщо наші побоювання були
справедливі — вона стояла, нічого не запідозрюючи, індуси могли на її платті бачити
алмаз.
Я занімів від подиву. Містер Мартует продовжував палити свою сигару. Містер
Френклін, маневруючи, як мені здалося, між різними сторонами свого характеру,
порушив мовчанку, заговоривши в милому італійському стилі, крізь який прозирав
міцний англійський фундамент.
— Що говорить вам про все це ваш досвід? — запитав на закінчення містер Френклін.
— Багато.
— Ви, звичайно, призначили час, в який повинні були приїхати до леді Веріндер. Звідси
до станції місцевість безлюдна. Ви приїхали в призначений час?
— Я відвіз його через годину після приїзду сюди і за три години до того, як мене чекали
тут.
— Курю, сер.
— У тій країні, з якої приїхали ці люди, так само мало дорожать життям людини, як ви
попелом з вашої люльки. Якби життя тисячі людей стояло між ними та поверненням
алмаза і якби вони знали, що можуть убити цих людей безкарно, вони вбили б їх усіх.
Жертвувати кастою — справа серйозна в Індії, а жертвувати життям — не варте нічого.
— Вони бачили Місячний камінь на платті міс Веріндер, — сказав він. — Що ж тепер
робити?
Містер Мартует відповів мені раніше, ніж встиг заговорити містер Френклін.
— В такому разі спустіть собак, — сказав містер Мартует. — Є у вас великі собаки в
дворі?
— Цього досить. У даному разі, містере Беттередж, обидві мають одну велику
позитивну якість: їх, напевно, не турбуватимуть ваші сумніви щодо недоторканості
людського життя.
Із вітальні долинули до нас звуки фортепіано, коли містер Мартует пустив у мене цей
заряд. Він кинув свою сигару і взяв під руку містера Френкліна, щоб повернутись до
дам. Ідучи слідом за ними в дім, я помітив, що небо почало вкриватися хмарами. Містер
Мартует теж це помітив. Він поглянув на мене і промовив з властивим йому похмурим
гумором:
Добре йому було жартувати. Але я не був знаменитим мандрівником і пройшов свій
життєвий шлях, не ризикуючи життям серед злочинців і вбивць у різних заморських
країнах. Я ввійшов до своєї кімнатки, сів у своє крісло, весь спітнілий, і запитав себе
безпорадно: «Що тепер робити?» В такому тривожному стані духу інші впали б у
розпач; я ж кінчив зовсім інакше. Я запалив люльку і глянув у «Робінзона Крузо».
Не минуло й п'яти хвилин, як мені трапилось це чудове місце, сторінка сто шістдесят
перша:
«Страх небезпеки в десять тисяч разів страшніший, ніж сама небезпека: коли вона
з'явиться на наші очі, ми переконуємось, що тягар тривоги значно більший того
нещастя, яке нас тривожить».
У людини, яка після цього не увірує в «Робінзона Крузо», або не вистачає в голові
десятої клепки, або ця людина безнадійно закохана в свою самовпевненість. Не варто
витрачати на неї докази, краще зберегти їх для когось із більш довірливою душею.
Я давно вже запалив удруге люльку і все ще захоплювався цією чудесною книгою, коли
Пенелопа (що подавала гостям чай у вітальні) прийшла до мене з новинами. Вона
залишила цокотух, коли ті співали дует, — слова починалися з «О», і музика
відповідала словам. Вона помітила, що міледі робила помилки, граючи у віст, чого з
нею раніше ніколи не траплялось. Вона бачила, як знаменитий мандрівник заснув у
кутку. Чула, як містер Френклін потішався над містером Годфрі з приводу жіночих
комітетів взагалі, і містер Годфрі відповідав йому значно різкіше, ніж личило
джентльменові з такою лагідною вдачею. Підглянула, як міс Речел, напевно,
намагаючись заспокоїти місіс Тредголл, показувала їй фотографії, а сама крадькома так
поглядала на містера Френкліна, що жодна тямуща покоївка не помилилася б і на
хвилину. Нарешті, вона бачила, як містер Кенді, лікар, який таємниче зник у вітальні і
потім таємниче повернувся, зайшов у розмову з містером Годфрі. В цілому справи
йшли краще, ніж можна було сподіватись, судячи з того, як пройшов обід. Якби тільки
ми могли протриматися ще з годинку, старий батечко Час підвіз би екіпажі, і ми зовсім
спекалися б гостей.
Все минає на цьому світі, і навіть заспокійливий вплив «Робінзона Крузо» минув, коли
Пенелопа пішла від мене. Я знову розхвилювався і вирішив обійти навколо садиби,
перше ніж почнеться дощ. Замість того щоб узяти лакея, в якого був людський і, отже,
непридатний для першого-ліпшого непередбаченого випадку ніс, я взяв з собою собаку-
шукача. Можна було покластись на те, що його ніс почує чужого. Ми обійшли довкола
садиби і вийшли на шлях; повернулись так, як і пішли, — ні з чим, не знайшовши
жодної людської істоти, що переховувалася б поблизу будинку. Я знову посадив собаку
на цеп і, повертаючись через кущі, зустрів наших двох джентльменів, що виходили з
вітальні. Це були містер Кенді і містер Годфрі; вони (як сказала мені Пенелопа) все ще
розмовляли між собою, тихо сміючися з якоїсь дотепної вигадки. Я здивувався, що вони
подружили, але, звичайно, пройшов повз них, наче й не помічаючи їх.
Прибуття екіпажів ніби послужило початком для дощу. Він так линув, наче мав намір
не вщухати до ранку. За винятком лікаря, на якого чекав відкритий екіпаж, решта
гостей поїхала додому в затишних каретах. Я висловив побоювання містерові Кенді,
коли б він не промок до самісіньких кісток. А він мені відповів, що дивується, як це я
дожив до своїх років і не знаю, що шкіра лікаря непромокальна. Він поїхав під дощем,
сміючись із свого власного жартику, і ми, таким чином, здихалися наших обідніх
гостей.
Розділ XI
Коли останній з гостей поїхав додому, я повернувся в хол і знайшов Самюеля біля
бокового столика. Він готував коньяк і содову воду. З вітальні вийшли міледі і міс
Речел у супроводі двох джентльменів. Містер Годфрі випив коньяку з содовою водою.
Містер Френклін нічого не пив. Він сів; вигляд у нього був надзвичайно стомлений.
Напевно, розмова в цей урочистий день змучила його.
Міс Речел була в надзвичайно піднесеному настрої, саме в такому настрої, коли
хочеться говорити нісенітниці і вперто відстоювати їх, як щось розумне, — що, може,
доводилось вам помічати у молодих дівчат, коли нерви їхні збуджені в кінці дня,
переповненого сильними відчуттями. Спочатку вона заявила, що не знає, куди сховати
алмаз. Потім сказала: «Звичайно, покладу на стіл поряд з іншими речами». Далі
збагнула, що алмаз може засяяти сам по собі своїм дивним місячним світлом у темряві
й налякати її вночі. Нарешті, згадала про індуську шафку, що стояла в її вітальні, і зараз
же вирішила сховати індійський алмаз в індуську шафку, щоб дати можливість двом
чудесним туземним витворам намилуватися один одним. Мати, яка терпляче слухала
всі ці нісенітниці, нарешті втрутилась і спинила Речел.
Міс Речел сприйняла ці слова так, як сприйняла б десять років тому пропозицію
розлучитися з новою лялькою. Міледі зрозуміла, що цього вечора її ні в чому не
переконаєш.
— Зайдеш до мене, Речел, як тільки встанеш вранці, — сказала вона, — я маю тобі
дещо сказати.
Вслід за нею попрощалась і міс Речел. Спочатку вона потисла руку містерові Годфрі,
що стояв на другому кінці зали, розглядаючи картину на стіні. Потім повернулась до
містера Френкліна, який все ще мовчки і стомлено сидів у кутку.
Про що вони розмовляли між собою, не можу сказати. Але, стоячи біля дубової рами, в
яку вправлено велике дзеркало, я побачив у ньому, як Речел, перш ніж піти спати,
крадькома вийняла з-за корсажа медальйон, подарований їй містером Френкліном, і
показала йому з усмішкою, яка безсумнівно означала щось не зовсім звичайне. Цей
випадок трохи похитнув мою попередню впевненість, і я почав думати, що, можливо,
Пенелопа й має рацію щодо почуттів її панночки.
Тільки-но міс Речел перестала засліплювати містера Френкліна, він помітив і мене.
Його непостійні звичаї, що раз у раз мінялися, вже встигли змінитися і щодо індусів.
— Я зніму з них ошийники, сер, — відповів я, — і дам їм досхочу побігати вночі, якщо
вони почують чужий слід.
Він здавався таким стомленим і блідим, коли кивнув мені головою і взяв свічку, щоб іти
наверх, що я насмілився порадити йому випити на ніч коньяку з содовою водою. Містер
Годфрі, що підійшов до нас з другого кінця кімнати, підтримав мене. Він у дуже
лагідному, товариському тоні почав умовляти містера Френкліна випити що-небудь
перед сном.
Я згадую про ці незначні обставини тому, що після всього баченого й почутого мною
цього дня мені було приємно відзначити, що обидва наші джентльмени знову в
хороших стосунках, як і раніше. Їхня словесна битва (яку чула Пенелопа у вітальні) і
суперництво в здобутті прихильності міс Речел, напевно, не привели до серйозної
сварки. Адже вони обоє мали добру вдачу, бо ж були світськими людьми. А
позитивною якістю людей високого звання є те, що вони ніколи так не сперечаються
між собою, як люди незнатні.
Містер Френклін відмовився від коньяку і пішов наверх з містером Годфрі, бо їхні
кімнати були поряд. Однак на площадці кузен, мабуть, його умовив, або, як завжди, він
сам передумав.
Ми з Самюелем обійшли весь будинок і, як завжди, замкнули всі двері. Цього разу я все
оглянув особисто і ні в чому не поклався на свого помічника. Все було замкнуто як
слід, поки я, старий дід, ліг у ліжко на початку першої години ночі.
Напевно, турботи цього дня були мені не під силу. Як би там не було, але і я, подібно
містерові Френкліну, вельми погано спав цієї ночі. Вже сходило сонце, коли нарешті
заснув. Весь час, поки я не спав, у домі було тихо, як у могилі. Не чути було ані
найменшого звуку, тільки дощ шумів і вітер шелестів у деревах.
Приблизно о-пів на восьму я прокинувся й відчинив вікно. День був чудовий, сонячний.
Коли годинник пробив вісім, я збирався було вийти надвір, щоб знову посадити собак
на цеп. І раптом чую позад себе на східцях лопотіння жіночих спідниць.
Вона потягнула мене за собою до вітальні нашої панночки; вітальня була поруч з її
спальнею. Там, на порозі спальні, стояла міс Речел, пополотніла, як її білий пеньюар.
Обидві половинки індійської шафки були розчинені навстіж. Одна з шухляд висунута
до краю.
— Погляньте! — сказала Пенелопа. — Я сама бачила, як міс Речел поклала вчора алмаз
у цю шухляду.
Сама не своя, чужим голосом міс Речел відповіла так само, як і моя донька:
— Алмаз пропав.
Не встигли ми збагнути, що робити далі, як увійшла міледі: вона почула мій голос у
вітальні доньки й спитала, що сталось. Звістка про зникнення алмаза приголомшила її.
Вона відразу ж підійшла до спальні доньки й настояла на тому, щоб її впустили. Міс
Речел впустила її.
Перший з'явився містер Годфрі. Коли він почув, що трапилось, він тільки в замішанні
підняв догори руки, що не надто багато говорило на користь його душевної твердості.
Містер Френклін, на прозорливість якого я розраховував, сподіваючись, що він
порадить нам, виявився таким же безпорадним, як і його кузен, коли в свою чергу почув
цю звістку. Над усяке сподівання, він цієї ночі добре виспався і від такої незвичної для
нього розкоші, як він сам говорив, аж очманів. Але коли містер Френклін випив чашку
кави, яку він, за іноземним звичаєм, завжди випивав за годину-дві до сніданку, — розум
його прояснився, він почав проявляти свою вроджену розсудливість; рішуче й розумно
вжив ось яких заходів.
Спочатку він послав по слуг і звелів їм залишити всі двері й вікна нижнього поверху (за
винятком парадних дверей, які я відімкнув) саме так, як воно було, коли ми замикали їх
звечора. Потім він запропонував містерові Годфрі й мені, перш ніж вживати дальших
заходів, пересвідчитись, чи не впав алмаз куди-небудь випадково, наприклад, за шафку
чи за стіл, на якому стояла шафка. Подивившись в обох місцях і нічого не знайшовши,
розпитавши також Пенелопу і взнавши від неї не більше того, що вона вже сказала
мені, містер Френклін запропонував розпитати ще міс Речел і послав Пенелопу
постукати до неї в спальню.
З кімнати вийшла міледі й зачинила за собою двері. Тієї ж хвилини клацнув замок: міс
Речел замкнула двері зсередини. Моя пані підійшла до нас, надзвичайно збентежена й
засмучена.
Посиливши цим повідомленням про міс Речел нашу розгубленість, міледі після деяких
зусиль повернула собі свій звичний спокій і почала діяти із звичною рішучістю.
Міледі й містер Годфрі (які не знали того, що було відомо містерові Френкліну й мені)
обоє здригнулись і здивувалися.
Чи це французька, чи англійська сторона вдачі містера Френкліна взяла гору, але була
то розумна сторона. Питання стояло тільки про те, чи надовго цього вистачить.
Він поклав перед тіткою перо, чорнило й папір, і вона (як мені здалося) написала лист,
але не дуже охоче. Якби можна було залишити без уваги такий випадок, як пропажа
алмаза вартістю в двадцять тисяч фунтів, я вважаю, — судячи з думки міледі про її
покійного брата і з того, що вона з недовір'ям поставилась до подарунка, — що
особисто для неї було б полегшенням дозволити злодіям утекти з Місячним каменем.
— Один з них міг пробратися в зал під час метушні, коли гості роз'їжджалися, — сказав
містер Френклін. — Він, мабуть, лежав під диваном, коли тітка й Речел вирішували,
куди сховати алмаз. Йому варто було тільки почекати, коли в будинку все стихне, а
потім дістатись до шафки й забрати звідти алмаз.
Сказавши це, він гукнув грума, щоб той відчинив ворота, і швидко виїхав.
— Ви ж знаєте, яка чудна Речел і як вона несхожа на інших дівчат, — сказала мені
міледі. — Але я зроду ще не бачила її такою незвичайною й замкнутою, як зараз.
Пропажа брильянта наче позбавила її розуму. Хто б міг подумати, що цей жахливий
алмаз так зачарує її за такий короткий час?
І справді, це було дивно. Міс Речел була зовсім не з тих, що до нестями захоплюються
різними витребеньками. А тим часом вона все ще сиділа у себе в спальні, безутішна й
самотня. По правді кажучи, в нашій господі не вона одна вийшла зі своєї звичайної
колії. Наприклад, містер Годфрі — загальний розрадник по професії і той, здавалось, не
знав, куди йому подітись. Не маючи з ким розважити душу і не наважуючись
спробувати утішити міс Речел, він блукав заклопотано і безцільно по всьому будинку і
в саду. Після того лиха, що спіткало нас, він рішуче не знав, що робити: чи поїхати геть
звідси (адже він всього-на-всього гість), чи залишитись — можливо, і його скромні
послуги стануть у пригоді. Кінець кінцем він вирішив, що за даних обставин останнє
буде, напевно, найбільш звичним і делікатним. Кажуть, що в скрутних обставинах, як
на пробному камені, пізнається справжній характер людини. Коли ці обставини
торкнулись містера Годфрі, він виявився значно слабішим, ніж я думав. Щодо
служниць, то — за винятком Розанни Спірман, яка трималась осторонь, — вони
збиралися по кутках, перешіптувались і на все дивились підозріливо, — така вже вдача
цієї слабої половини роду людського, коли в домі трапляється щось незвичайне.
Признатись, я й сам був стривожений і роздратований. Клятий Місячний камінь
перевернув усе шкереберть у нашому будинку.
Здивувавши нас звісткою про цей зовсім новий поворот справи з Місячним каменем,
наш молодий джентльмен, на просьбу тітки, сів і все як слід пояснив.
Виявилось, що рішучості його характеру вистачило тільки до Фрізінголла. Він ясно
виклав суть справи перед суддею, а суддя негайно послав по поліцію. З перших же
відомостей про індусів вияснилось, що вони навіть і не намагались вийти з міста. Далі
з'ясувалося, що всіх трьох індусів разом з хлопчиком бачили, коли вони напередодні
повертались до Фрізінголла, об одинадцятій годині вечора, — а це (беручи до уваги час
і відстань) також доводило, що вони повернулися в місто відразу ж після вистави на
нашій терасі. Ще пізніше, опівночі, поліція, що робила обшук у нічліжному будинку, де
вони спинилися, знову бачила їх усіх трьох і, звичайно, з хлопчиком. А коли повернуло
за північ, я сам міцно замкнув будинок. Ясніших доказів на користь індусів не могло
бути. Суддя сказав, що поки що проти них немає й тіні підозри. Але оскільки можливо,
що після приїзду поліції розшуки приведуть до яких-небудь відкриттів, що
стосуватимуться фокусників, він заарештує їх як шахраїв та бродяг і протримає з
тиждень під замком на випадок, якщо вони нам будуть потрібні. Не знаючи наших
порядків, вони щось (а що саме — не знаю) зробили в місті і попали прямісінько в
лабета закону. Кожну суспільну інституцію (включаючи й правосуддя) можна завжди
трохи обійти, варто лише підшукати слушний привід. Високоповажний суддя був
старим другом міледі, і індусів заарештували того ж ранку, як почалося слідство.
Так розповів містер Френклін про події у Фрізінголлі. Індійський ключ до таємниці
зниклого алмаза, очевидно, зламався у нас в руках. Якщо фокусники невинні, то хто ж
забрав Місячний камінь з шухляди міс Речел?!
Сігрев почав з того, що оглянув усю садибу ззовні і зсередини: результат цього
обслідування показав, що ззовні злодії не могли до нас проникнути і що, отже, крадіжку
вчинив хтось у будинку. Можете собі уявити, як почували себе слуги, коли ця офіційна
заява досягла їхніх ушей. Інспектор вирішив, що почне з огляду будуара, а потім
допитає слуг. У той же час він поставив одного з поліцейських на сходах, що вели до
спалень слуг, і наказав не впускати туди нікого з мешканців будинку до дальших
розпоряджень.
— Ану, молодиці, йдіть-но знову униз, усі до одної! Я вас не кликав сюди. Погляньте!
— вигукнув раптом інспектор, вказуючи на маленьку пляму під самісіньким замком на
розфарбованих дверях міс Речел. — Погляньте, що наробили ваші спідниці.
Забирайтеся звідси геть!
Розанна Спірман, яка була найближче до нього і до плямки на дверях, першою подала
приклад слухняності й відразу ж повернулась до роботи. За нею подалися й інші.
Інспектор закінчив огляд кімнати і, нічого цим не досягнувши, спитав мене, хто перший
виявив пропажу. Першою виявила її моя донька. Послали по неї.
Інспектор спочатку обійшовся з Пенелопою трохи суворо.
— Мене ніколи не вчили говорити неправду, містере полісмен! І якщо мій батько може
стояти поруч і вислуховувати, як його доньку звинувачують у брехні і в крадіжці, не
впускають до її власної кімнати, знеславлюють її добре ім'я, єдине багатство бідної
дівчини, — то він не такий уже й добрий батько, яким я його вважала.
Далі інспектор попросив побачення з самою міс Речел. Пенелопа передала його просьбу
крізь двері. Відповідь прийшла до нас тим же шляхом:
Почувши таку відповідь, наш вельми досвідчений полісмен, здавалось, був здивований і
ображений. Я пояснив йому, що наша панночка захворіла, і попросив його трохи
почекати, щоб побачитися з нею пізніше. Після цього ми знову зійшли вниз і зустрілися
в холі з містером Годфрі й містером Френкліном.
Потім інспектор повернувся знову в будуар у супроводі мене й моєї доньки. Він хотів
пересвідчитись, чи не переставляли протягом ночі меблі, — очевидно, його перший
обшук щодо цього нічого не дав.
— Посилав, міс.
— Так, міс.
— А де він зараз?
Це було з мого боку неповажливо й непристойно, але я ніяк не міг утриматися, щоб не
виглянути з вікна, коли міс Речел зустрілася з джентльменами. Вона підійшла до
містера Френкліна, ніби не помічаючи містера Годфрі, який в цей час відійшов і
залишив їх самих. Вона, мабуть, розмовляла з містером Френкліном досить енергійно.
Розмова тривала недовго і (судячи з виразу обличчя, яке я розгледів з вікна)
надзвичайно його вразила. В той час, як вони стояли удвох, на терасі з'явилась міледі.
Міс Речел помітила її і, сказавши містерові Френкліну кілька слів на прощання, раптом
повернулась і пішла до себе, перш ніж її мати встигла наблизитись до неї. Міледі була
сама здивована, а коли побачила незвичайне здивування містера Френкліна, вона
заговорила до нього. До них підійшов міс тер Годфрі і теж встряв у розмову. Містер
Френклін походжав серед них, напевно, переказуючи їм, що сталося, бо вони, зробивши
кілька кроків, разом спинились, наче прикипіли до місця, — так вразило їх почуте. Не
встиг я все це помітити, як двері вітальні рвучко відчинились: це в свою спальню
швидко пройшла міс Речел, збуджена й розгнівана; її очі люто блищали, і щоки палали
від гніву. Інспектор знову спробував було звернутись до неї з запитанням. Вона
обернулась до нього у дверях спальні.
З цими словами вона ввійшла в кімнату й хряснула дверима перед самим нашим носом.
Пенелопа, що стояла найближче до дверей, почула, як вона заридала, залишившися
знову на самоті.
Я сказав інспекторові, що все це свідчить про те, як глибоко переживає міс Речел
пропажу свого алмаза. Турбуючись про честь сім'ї, я з прикрістю бачив, що молода пані
забулась навіть перед поліцейським офіцером, і вибачився перед ним, як тільки міг. Але
в думках (і цього словами не скажеш) я був більше збентежений незвичайною мовою й
поведінкою міс Речел. Беручи до уваги сказане нею у дверях спальні, я міг тільки
зробити висновок, що вона була смертельно ображена прибуттям поліції і що
здивування містера Френкліна на терасі викликане тим, що вона різко висловила йому
(як людині, що покликала поліцію) свою думку про це. Якщо цей здогад був
правильний, то чому ж, утративши свій алмаз, вона невдоволена присутністю саме тих
людей, які мали відшукати його для неї? І звідки вона могла знати, що Місячний камінь
ніколи не знайдеться?
— По-перше, знав про це я, сер, — відповів я. — Самюель, лакей, теж знав: коли
зайшла розмова про те, куди сховати на ніч алмаз, він був у передпокої. І моя донька
знала, як вона вже вам сказала. Вона або Самюель могли згадати про це в розмові з
іншими слугами, або слуги й самі могли почути цю розмову крізь бокові двері
передпокою, які в цей час могли бути відчинені на чорні сходи. Як мені здається, всі в
домі могли знати, де минулої ночі лежав алмаз.
Оскільки моя відповідь була занадто широким полем для підозрінь інспектора, він
постарався звузити його, попросивши мене охарактеризувати слуг.
Я зараз же подумав про Розанну Спірман. Але згадувати про неї тепер було недоречно,
та я й не хотів спрямовувати підозріння на бідолашну дівчину, чесність якої не
підлягала ніякому сумніву за весь час її перебування у нас. Наглядачка виправного
будинку казала міледі, що Розанна щиро покаялась, і на неї можна цілком покластись.
Якщо інспектор знайде причини запідозрити її, лише тоді я змушений буду розповісти
йому, як вона попала на службу до міледі.
— Всі наші слуги мають прекрасну репутацію, — сказав я. — І всі заслужили довір'я
своєї господині.
Після цього містерові Сігреву лишалось тільки одне: самому взятися за справу й
особисто познайомитися зі слугами.
Їх допитали по черзі, і ніхто з них не міг нічого сказати путнього, хоч наговорили вони,
особливо жінки, вельми багато й дуже обурювалися, що заборонили входити в їхні
кімнати. Коли решту слуг відіслали на свої місця, вниз, покликали Пенелопу й
допитали вдруге.
— Ми вам дуже вдячні, ваша милість, — сказав я, — але просимо дозволу діяти так, як
належить у цій справі; ми самі віддамо свої ключі. Коли Габріель Беттередж подасть
приклад, — сказав я, спиняючи в дверях інспектора Сігрева, — решта слуг буде
наслідувати його, обіцяю вам. Ось вам перш за все мої ключі!
Міледі взяла мене за руку й подякувала зі сльозами на очах. О, чого б тільки я не віддав
у цю хвилину за те щоб мати право налупцювати інспектора Сігрева!
Оскільки я поручився за них, решта слуг наслідувала мій приклад, — досить неохоче,
звичайно, але все-таки погодившись зі мною. Поглянули б ви на жінок, коли полісмени
рилися в їхніх речах. Куховарка так дивилась, наче хотіла засмажити інспектора
живцем на сковороді, а інші жінки — немов збираючись з'їсти його, як тільки він
засмажиться.
Після того як обшук скінчився, а алмаза, звичайно, і сліду не знайшли, інспектор Сігрев
пішов у мою кімнату поміркувати, що йому робити далі. Він і його помічники були в
нашому будинку вже кілька годин, а ми ні на крок не наблизились до істини, яким
чином зник Місячний камінь і кого з нас запідозрюють у крадіжці.
— Вона прийшла сюди з перснем, який я загубив у себе в спальні, — вів далі містер
Френклін. — Коли я подякував їй, то сподівався, звичайно, що вона піде. Замість цього
вона стала навпроти мого столу і витріщилась на мене дуже й дуже дивно —
напівзлякано й напівфамільярно. «Дивна історія з цим алмазом, сер», — сказала вона ні
з того ні з сього. Я відповів: «Так, дивна», — і чекав, що буде далі. Клянуся честю,
Беттередж, вона таки, мабуть, не при своєму розумі! Вона каже: «А алмаза ніколи не
знайдуть, сер, правда? Не знайдуть і того, хто його взяв, — я ручуся за це». При цьому
вона кивнула мені головою і всміхнулася. Не встиг я спитати її, що вона хоче цим
сказати, як почулись ваші кроки за дверима. Вона, мабуть, злякалася, що ви застукаєте
її тут. Як би там не було, вона змінилась на обличчі й вийшла з кімнати. Що б це могло
значити?
Навіть тоді я не міг наважитись розповісти йому історію цієї дівчини. Адже це означало
б назвати її злодійкою.
Крім того, якби розповісти йому все відверто і якби припустити, що алмаз украла вона,
— все одно було б неясно, чому вона хотіла відкрити свою таємницю саме містерові
Френкліну.
— Найкраще буде, сер, — промовив я, — коли я перекажу про це міледі при першій же
нагоді. Вона дуже лагідно настроєна щодо Розанни, і, зрештою, може виявитись, що
дівчина була тільки зухвала й нерозсудлива. Коли в будинку зчиняється якийсь
розгардіяш, сер, служниці люблять бачити все в похмурому світлі, — це придає
бідолахам деяку вагу в їхніх власних очах. Коли хто-небудь захворіє, жінки вже
каркають, що він помре; пропав алмаз — вони пророчать, що його ніколи не знайдуть.
Така точка зору (повинен признатись, її я вважаю за свою власну думку), здається,
вельми розважила містера Френкліна: він склав телеграму і припинив розмову. По
дорозі на стайню я заглянув до кімнати, де обідали слуги. Розанни Спірман між ними не
було. На моє запитання мені відповіли, що вона раптом занедужала й пішла до себе
полежати.
— Дивно! Адже вона була цілком здорова, коли я нещодавно бачив її, — зауважив я.
Це вже була інша точка зору на поведінку дівчини. Якщо Пенелопа має рацію, тоді
легко пояснити «безглузду» розмову Розанни, і її поведінку — їй було однаково, що
вона говорить, аби тільки примусити містера Френкліна заговорити до неї. Якщо ми
правильно розгадали таємницю, тоді, напевне, можна пояснити, і чому вона пройшла
повз мене у вітальні з таким гордовитим, зарозумілим виглядом. Хоч він сказав лише
два слова, однак вона таки домоглася свого — містер Френклін заговорив до неї.
Я сам простежив за тим, як запрягали коней. В диявольських тенетах невідомого й
таємничого, що тепер оточувало нас, далебі приємно було спостерігати, як добре
розумілися поміж себе пряжки й ремені. Коли ви бачите, як запрягають коней в голоблі
фаетона, можете не сумніватись — все буде гаразд. А це, скажу я вам, ставало
рідкісною втіхою в нашій сім'ї.
Розмірковування інспектора (після того як йому не вдалося знайти алмаз у кімнатах або
в скринях слуг), напевно, привели його до цілком нового висновку. Все ще будучи
переконаним, що алмаз викрав хтось із мешканців будинку, наш досвідчений полісмен
був тепер такої думки, що злодій (він був досить розумною людиною, щоб не назвати
ім'я бідолашної Пенелопи, хоч особисто він, мабуть, запідозрював саме її!) діяв спільно
з індусами; тому він запропонував перенести слідство до фокусників, у фрізінголлську
тюрму. Почувши про це нове рішення, містер Френклін взявся відвезти інспектора
назад у місто, звідки можна було телеграфувати в Лондон з таким же успіхом, як і з
нашої станції. Містер Годфрі, який все ще вперто вірив у здібності Сігрева і дуже хотів
бути присутнім під час допиту індусів, попросив дозволу поїхати з інспектором у
Фрізінголл. Одного з полісменів про всякий випадок залишили в нас, а другий
повертався з інспектором у місто. Отже, всі чотири місця у фаетоні були зайняті.
Перед від'їздом містер Френклін відвів мене набік, щоб ніхто не міг нас почути.
— Справа в двадцяти тисячах фунтів, сер, — сказав я, думаючи про вартість алмаза.
— Річ у тім, щоб заспокоїти Речел, — серйозно відповів містер Френклін. — Я дуже
стурбований за неї.
Він раптом відійшов від мене, наче хотів припинити дальшу розмову. Мені здалося, що
я зрозумів, чому: він побоювався, що ненароком викаже мені таємницю слів, сказаних
йому міс Речел на терасі.
Друга половина дня пройшла, повинен сказати, вельми печально, похмуро. Міс Речел
все ще не виходила з кімнати; вона заявила, що дуже хвора й не може сьогодні обідати
разом з нами. Міледі була так пригнічена станом доньки, що я не наважився додати їй
клопоту своїм повідомленням про те, що Розанна Спірман говорила містерові
Френкліну. Пенелопа вперто стояла на тому, що її негайно схоплять, засудять і
запроторять у тюрму за крадіжку. Інші жінки повстромляли свої носи в біблії й
молитовники, з кислими, як оцет, мінами; як мені доводилося спостерігати на своєму
віку, в такий спосіб виконується обряд благочестя в «неурочний» час. У мене навіть не
було настрою розгортати «Робінзона Крузо». Я вийшов на подвір'я і, потребуючи
побути хоч трохи у веселому товаристві, вмостився на своєму кріслі біля будок і почав
розмовляти з собаками.
За півгодини до обіду з Фрізінголла повернулись обидва джентльмени, домовившись з
інспектором Сігревом, що він приїде до нас наступного дня. Вони заїжджали до містера
Мартуета, індійського мандрівника, який проживає поблизу міста. На прохання містера
Френкліна, він дуже люб'язно погодився бути перекладачем під час допиту тих двох
індусів, які зовсім не знали англійської мови. Допит, старанний і досить тривалий, не
дав нічого: не знайдено було ані найменшого приводу запідозрювати фокусників у
змові будь з ким із наших слуг. Коли дійшли до такого висновку, містер Френклін
послав у Лондон депешу. На тому справа й закінчилась до наступного дня.
Але годі про історію дня, що настав після дня народження міс Речел. Досі становище не
прояснилось ні на йоту. Лише днів через два таємниця трохи відкрилась. А як саме і з
якими результатами — про це ви зараз довідаєтесь.
Розділ XII
Минула ніч четверга, і нічого не трапилось. Ранок у п'ятницю приніс дві новини.
Другу новину приніс листоноша. Наш герой містер Кенді досить невдало пожартував,
коли він, від'їжджаючи під дощем увечері в день народження Речел, сказав, що його
шкіра непромокальна. Але шкіра його не врятувала — він таки промок до кісток,
простудився тієї ж ночі і тепер лежить у пропасниці. За словами листоноші, бідолашний
лікар молов дурниці у маренні так само жваво, як і при здоровому розумі. Ми всі
жаліли маленького лікаря, а містер Френклін жалкував, що той захворів, особливо —
через міс Речел. Із слів, сказаних ним міледі під час сніданку, в моїй присутності,
можна було зрозуміти, що коли найближчим часом питання про Місячний камінь не
з'ясується, то для вилікування міс Речел треба буде шукати найкращого лікаря.
Прочитавши ім'я нового полісмена, містер Френклін здригнувся. Напевне, він чув різні
цікаві анекдоти про детектива Каффа від стряпчого свого батька під час перебування в
Лондоні.
Коли я дістався до сторожки, зі станції під'їхала візницька карета, і з неї вийшов вже
сивіючий літній чоловік, худий, як тріска. На ньому був скромний чорний костюм і біла
краватка. Обличчя його було гостре, як сокира, а шкіра жовта, суха й поблякла, наче
осінній лист. В його твердих, як сталь, світлосірих очах з'являвся якийсь бентежний
вираз, коли вони зустрічалися з вашими очима, — ніби вони чекали від вас більшого,
ніж було відомо вам самим. Хода його була легка, голос меланхолійний; довгі сухорляві
руки були крючкуваті, мов пазури. Він скидався на пастора, на підрядчика похоронного
бюро — на кого завгодно, тільки не на того, ким він був насправді. Більшої
протилежності інспекторові Сігреву, ніж сищик Кафф, полісмена менш заспокійливої
зовнішності (для сім'ї, пригніченої горем) ви ніде не знайдете.
— Так, сер.
— Я детектив Кафф.
— Прошу сюди.
По дорозі до господи я назвав своє ім'я й становище в сім'ї, щоб він міг відверто
говорити зі мною про справу, яку доручала йому вести міледі. Проте він не обмовився
ні словом про справу, а тільки захоплювався місцевістю й зауважив, що морське
повітря дуже різке і свіже. Я здивувався про себе, чим цей знаменитий сищик Кафф
заслужив свою репутацію. Ми дійшли до будинку, немов два незнайомих собаки, яких
уперше посадили на один цеп.
Спитавши про міледі й почувши, що вона в оранжереї, ми обійшли сад позад будинку й
послали слугу розшукати її. Поки ми чекали, сержант Кафф розгледів крізь арку, обвиту
плющем, наш квітник і попрямував туди, вперше виявивши щось подібне до інтересу.
На здивування садівника і на моє обурення, цей знаменитий полісмен виявив неабияку
обізнаність з нікчемним мистецтвом розведення троянд.
Ну й полісмена ж прислали нам! І оце він повинен довести до кінця справу з алмазом
міс Речел і знайти злодія, що викрав його!
— Я не маю часу любити будь-що, — відповів сержант Кафф. — Але коли в мене
трапляється вільна хвилинка, я присвячую її рожам, Беттередж. Я почав своє життя
серед них, у розсаднику мого батька, і закінчу серед них, якщо зможу. Так. Одного
чудового дня (з божою поміччю) я перестану ловити злодіїв і візьмуся за вирощування
троянд. Між моїми клумбами, пане садівник, будуть трав'яні стежки! — сказав сищик.
Його, напевно, неприємно вразили наші стежки, посилані гравієм.
— Для людини вашої професії, сер, — зважився я зазначити, — це досить дивний смак.
Він побачив її раніше, ніж помітили її я й садівник, хоч ми і знали, в який бік дивитись,
а він — ні. Я почав його вважати значно кмітливішим, ніж він здався мені з першого
погляду.
Зовнішність детектива чи справа, в якій він приїхав, або те і друге — ніби трохи
збентежили міледі. Вперше в житті я помітив, що вона не знала, як відповісти сторонній
людині. Сержант Кафф відразу ж вивів її зі скрутного становища. Він спитав, чи не
доручили вже кому-небудь справу про крадіжку до того, як ми послали по нього, і,
почувши, що запросили іншого полісмена, який і досі ще тут, попросив дозволу перш за
все поговорити з ним.
Міледі пішла до господи. Перш ніж податись за нею, сержант розважив душу, кинувши
садівникові на прощання кілька слів щодо посиланих гравієм стежок.
— Умовте міледі залишити стежки зарослими травою, — сказав він, сердито глянувши
на стежки. — Без гравію!
Чому інспектор Сігрев зробився набагато нижчий на зріст, коли його відрекомендували
сержантові Каффу, я не беруся пояснювати. Можу тільки згадати цей факт. Вони пішли
удвох і вельми довго сиділи, замкнувшись і не впускаючи до себе нікого. Коли вийшли,
інспектор був схвильований, а сищик позіхав.
— Сержант хоче оглянути вітальню міс Веріндер, — сказав містер Сігрев, звертаючись
до мене надзвичайно врочисто і з великим піднесенням. — Він, можливо, задасть кілька
запитань. Будь ласка, проведіть сержанта.
Я повів їх наверх. Детектив уважно оглянув індійську шафку і весь будуар, задаючи
запитання (лише коли-не-коли інспекторові і постійно мені), смисл яких, я гадаю, був
однаково незрозумілий нам обом. Нарешті, оглядаючи покій, він дійшов до виходу і
спинився навпроти відомих вам розмальованих дверей. Сищик поклав свій кістлявий
палець на маленьку плямочку під замком, яку інспектор Сігрев помітив ще раніше, коли
вичитував служницям, які скупчились у кімнаті.
— Ні, сер.
— А ви це помітили, я гадаю?
— Минулого тижня я провадив одне секретне слідство, пане інспектор, — сказав він. —
На одному кінці слідства було вбивство, а на другому чорнильна пляма на скатерті, якої
ніхто не міг пояснити. На своєму віку мені довелося вести безліч найрізноманітніших
справ, але я ніколи не мав діла з «дрібницями». Перш ніж ми зробимо ще один крок у
цій справі, ми повинні побачити спідницю, яка зробила пляму, і довідатись напевно,
коли висохла ця фарба.
— Ні, — сказав він, — ми спочатку займемося фарбою. Питання про фарбу вимагатиме
одного слова: так або ні, — це швидко. А питання про жіночі спідниці — довге. О
котрій годині служниці були в цій кімнаті вчора вранці? Кажете, об одинадцятій? А
знає хто-небудь у домі, вогка чи суха була фарба об одинадцятій годині ранку?
— Він тут?
Містер Френклін був саме поблизу, чекаючи слушної нагоди для знайомства з великим
Каффом. Через півхвилини він був уже в кімнаті й давав таке свідчення:
— Ви пам'ятаєте, сер, коли було пофарбоване те місце, на якому тепер пляма? — спитав
сищик.
Перший карколомний удар для містера Сігрева! Якби він не запідозрив бідолашну
Пенелопу, я пожалів би його.
Розв'язавши питання про фарбу, сищик Кафф з цієї хвилини наче забув про свого
колегу полісмена і звертався до містера Френкліна, як до більш надійного помічника.
Не встиг він промовити ці слова, як двері спальні розчинились і перед нами несподівано
з'явилася міс Речел.
Вона звернулась до детектива, наче не помічаючи або не звертаючи уваги на те, що він
був для неї зовсім незнайомий.
— Ви сказали, — спитала вона, вказуючи на містера Френкліна, — що він дав вам ключ
до таємниці?
— Дуже можливо, що саме цей джентльмен, міс, — повторив сищик, уважно вивчаючи
своїми сталево-сірими очима обличчя моєї панночки, — дав нам у руки ключ.
На якусь мить вона повернулась і хотіла було подивитись на містера Френкліна. Я кажу
«хотіла було», бо вона раптом знову відвернулась, перш ніж очі їх зустрілися. Її думки,
напевно, були чимсь дивно стривожені. Вона почервоніла, потім знову зблідла. Разом із
блідістю на її обличчі з'явився новий вираз — вираз, який мене дуже злякав.
Замість відповіді, міс Речел продовжувала далі запитувати, як ніби сищик ні про що її
не питав або вона нічого не чула.
— Дякую вам, міс, — сказав він. — Ви, бува, не знаєте чого-небудь про цю пляму? Чи
не зробили ви її самі ненароком?
З цими словами вона обернулась і знову замкнулась у своїй спальні. На цей раз і я
почув (як чула раніше Пенелопа), що вона заридала, як тільки залишилася знову на
самоті.
Вибачення, яке я придумав учора (коли вона забулася при інспекторі Сігреві), зробила
сьогодні людина, яка не могла виявляти такого співчуття, як я, тому що була для неї
сторонньою особою. Наче холодна дрож пройняла мене, а чому — я тоді не знав;
напевно, тієї хвилини в мене промайнула перша підозра про нову думку (і жахливу
думку), яка з'явилася в сищика Каффа, — лише на підставі того, що він побачив у міс
Речел і почув від неї під час їх першої розмови.
Містер Френклін постарався заспокоїтись і, через силу облишивши в думках міс Речел,
повернувся до справи.
— Здається, я розумію, — сказав він. — Чим точніше ми встановимо час, тим легше
нам буде вести розслідування.
— Саме так, сер, — відповів сищик. — Ви дивились на свою роботу в середу, після того
як закінчили її?
Він обернувся до сержанта Каффа і пояснив, що моя донька — покоївка міс Веріндер.
Я виконав це розпорядження менш ніж за п'ять хвилин. Тільки одна трудність виникла,
коли сказав про спальні. Мені як главі слуг довелося вжити всю повноту влади, щоб
удержати юрбу служниць від спроби влетіти наверх слідом за мною й Пенелопою; їм
кортіло добровільно давати показання й негайно допомогти сищикові Каффу.
Потім сищик запитав мене, чи немає в нас великих собак, які могли б убігти до кімнати
і розмазати фарбу своїм хвостом. Почувши, що це було неможливо, він послав за
збільшувальним склом і почав крізь нього розглядати пляму. На фарбі не було видно
слідів людської руки. Всі ознаки свідчили, що фарбу розмазала чиясь сукня. Той, на
кому була ця сукня, судячи за свідченням Пенелопи й містера Френкліна, щоб зробити
цю пляму, мав бути в кімнаті між північчю і трьома годинами ранку в четвер.
— Оця ваша «дрібниця», пане інспектор, — сказав він, вказуючи на пляму під замком
дверей, — перетворилася в досить важливий чинник після того, як ви бачили її
востаннє. На даній стадії слідства завдяки цій плямі, я гадаю, можна зробити три
відкриття. По-перше, довідатись, чи є в цьому будинку одяг, замазаний такою фарбою.
По-друге, вияснити, якщо є такий одяг, — кому він належить. По-третє, взнати, яким
чином ця особа проникла до кімнати і зробила цю пляму між північчю і трьома
годинами ранку. Якщо ця особа не зможе дати задовільної відповіді, тоді вам нічого
займатись розшуками злодія, що вкрав алмаз. Я зроблю це сам, з вашого дозволу, а вас
не буду відривати від ваших міських занять. У вас тут є один з ваших підлеглих.
Залишіть його про всякий випадок зі мною, і дозвольте мені побажати вам всього
найкращого.
Повага інспектора Сігрева до сищика була велика, але повага до своєї персони була ще
більша. Коли знаменитий Кафф допік йому, він відбив удар зі всією спритністю, на яку
був здатний, і вийшов з кімнати.
— Але є такі люди, що можуть не помітити й слона, коли занадто високо задирають
носа.
Містер Френклін і я чекали, що буде далі. Детектив дивився у вікно, заклавши руки в
кишені і насвистуючи про себе мотив «Остання літня рожа». Пізніше, під час слідства, я
запримітив, що тільки цей свист і видавав напружену роботу його думки, яка крок за
кроком наближалась до таємничої мети. Очевидно, «Остання літня рожа» допомагала
йому й підбадьорювала його. Можливо, що вона в якійсь мірі відповідала його вдачі,
нагадуючи йому, бачите, про любимі троянди; причому цю пісеньку він насвистував на
вельми журливий мотив. Постоявши біля вікна хвилин зо дві, сищик дійшов до
середини кімнати і спинився в глибокій задумі, втупивши очі в двері спальні міс Речел.
Раптом він опам'ятався, хитнув головою, ніби говорячи: «Так буде краще!» — і,
звертаючись до мене, виявив бажання при першій же нагоді поговорити десять хвилин з
міледі.
Такий незвичайний погляд на справу змусив нас здригнутись, і ми обидва почали дуже
просити його пояснити нам, що він хотів цим сказати.
Розділ XIII
Я не знав, що їй відповісти на це. Чим більше я спостерігав сищика Каффа, тим більше
він мені подобався. Міледі, висловившись переді мною відверто, вмить оволоділа
собою; як я вже казав вам, вона була з природи жінкою сильної волі.
— Якщо неодмінно мені треба з ним говорити, нехай так, — сказала вона. — Але я не
можу себе примусити залишитися з ним віч-на-віч. Запросіть його сюди, Габріеле, і
побудьте тут під час нашої розмови.
Наскільки я пам'ятаю, це був перший приступ зневіри в моєї пані з того часу, як вона
була ще дівчинкою. Я повернувся в будуар. Містер Френклін вийшов у сад до містера
Годфрі, який мав незабаром їхати в місто. Ми із сищиком Каффом пішли прямо в покої
міледі.
Однак вона відразу ж оволоділа собою й запитала сищика, чи він не заперечує проти
моєї присутності. Вона додала, що я не тільки її старий слуга, але й надійний порадник,
і що в усіх домашніх справах вона звикла зі мною радитись. Сержант люб'язно відповів,
що він дивиться на мою присутність, як на поміч, оскільки має сказати дещо про слуг
взагалі й пересвідчився, що моя компетентність у цій справі вже принесла йому певну
користь. Міледі показала на два стільці, і ми відразу ж сіли радитися.
— У мене вже склалась певна думка про цю справу, — почав сищик Кафф. — Прошу
вашого дозволу, міледі, залишити її поки що при собі. А зараз я хочу згадати про своє
відкриття нагорі, у вітальні міс Веріндер, і про те, чим я вирішив — з вашого дозволу,
міледі, — зайнятися в першу чергу.
Далі він розповів про пляму на дверях і про зроблений ним висновок так, як він виклав
їх тільки що інспекторові Сігреву.
— А яким чином ви збираєтеся знайти замазаний одяг? — спитала моя пані, знову
звертаючись до детектива. — На превеликий сором, скрині й кімнати моїх добрих слуг,
які багато років живуть у мене, вже обшукав перший слідчий. Я не можу й не хочу
дозволити, щоб їм заподіяли образу вдруге!
Я повинен був визнати, що він має рацію. Міледі спочатку здивувалась, але потім теж
погодилася, що це справедливо.
— Єдина інша дама в цьому домі — міс Веріндер, — відповіла моя пані здивовано. —
Єдині джентльмени — мої племінники, містер Блек і містер Еблуайт. Можете не
сумніватись — вони не відмовляться.
— Коли слідство закінчиться, мої речі можна переслати до мене в Лондон, — сказав
він.
— Мені жаль, що я завдаю вам клопоту, сер, через просту формальність, але приклад
джентльменів примирить з обшуком і слуг.
— Якщо я пришлю вам ключі міс Веріндер, — сказала вона, — гадаю, вам поки що від
мене нічого не треба?
— Прошу вашого пробачення, міледі, — відповів сержант Кафф. — Але перш ніж ми
почнемо, я хотів би заглянути в білизняну книгу. Може статись, що замазаний одяг
належить до білизни. Якщо ці розшуки не дадуть ніяких результатів, я попрошу дати
мені відомості про всю білизну, що є в будинку, і про всю білизну, яку віддали прати;
якщо якої-небудь речі невистачатиме, можна буде припустити, що саме на ній і
залишилася фарба і що цю річ навмисне заховала вчора або сьогодні та особа, якій вона
належить. Інспектор Сігрев, — додав сержант, обернувшись до мене, — звернув увагу
служниць на пляму, коли вони скупчилися в кімнаті у четвер вранці. Можливо, містере
Беттередж, і це виявиться однією з багатьох помилок інспектора Сігрева.
Міледі звеліла мені подзвонити, щоб принесли книгу запису білизни. Вона лишалася з
нами доти, поки не принесли цю книгу, на той випадок, якби, проглянувши її, сищик
Кафф знову схотів що-небудь спитати.
Великий Кафф відкрив білизняну книгу, розібрався в ній за півхвилини і знову закрив
її.
— У мене до вас, міледі, тільки одне запитання, — сказав він. — Молода жінка, яка
принесла сюди цю книгу, служить у вас так само давно, як і інші слуги?
— Тому, що коли мені востаннє довелось бачити її, вона сиділа в тюрмі за крадіжку.
Після цього не лишалось нічого іншого, як розповісти йому всю правду. Моя пані
звернула особливу увагу на гарну поведінку Розанни в її домі і згадала, що наглядачка
виправного будинку була про неї якнайкращої думки.
— Я вже казав вам, міледі, що до цього часу нікого в домі не запідозрював у крадіжці.
Після цієї відповіді міледі підвелася, щоб іти нагору, по ключі міс Речел. Сержант
випередив мене, квапливо відчинивши перед нею двері і дуже низько вклонившись їй.
Міледі затремтіла, проходячи повз нього.
Ми чекали, чекали, а ключів усе не було. Сищик Кафф не промовив до мене жодного
слова. Він повернув до вікна своє меланхолійне обличчя, заклав у кишені свої кістляві
руки й тихо насвистував про себе «Останню літню рожу».
Нарешті ввійшов Самюель, але не з ключами, а з папірцем для мене. Я зніяковів і ледве
надів окуляри, почуваючи, що похмурий погляд сищика невідступно стежить за мною.
На папірці рукою міледі було написано кілька рядків олівцем. Вона повідомляла мені,
що міс Речел рішуче відмовилась показати свій гардероб. Коли міледі спитала її чому,
вона залилася сльозами. Після повторного запитання вона вигукнула: «Тому, що не
хочу, от і все. Тільки через мій труп ви зможете досягти своєї мети, не інакше». Я
зрозумів небажання міледі зустрітися із сищиком Каффом після такої відповіді її
доньки. Якби я був не занадто старий для милої юнацької соромливості, я почервонів би
від однієї думки, що повинен глянути йому в очі.
— А! — сказав сищик.
Голос його не був підпорядкований такій досконалій дисципліні, як його обличчя. Він
промовив «А!» тоном людини, яка почула те, що сподівалась почути. Він і розсердив, і
злякав мене — не можу пояснити чому, але це було так.
Він поклав книгу на стіл і, вийнявши складаний ніж, почав зрізувати свої нігті.
Або людина, менш віддана Речел, ніж я, побачила б, куди він хилить. Жах, що його
міледі відчувала перед сищиком, напевно, означав (як я зрозумів уже згодом), що вона
(як говориться в біблії) «неясно розрізняла», куди він хилить. А я цього тоді ще не
розумів — от і все.
Розділ XIV
Найближчий шлях з кабінету міледі в сад вів через відомий уже нам чагарник. Щоб вам
був зрозумілішим дальший хід подій, я повинен додати, що стежка в чагарнику була
місцем улюбленої прогулянки містера Френкліна. Коли він зникав з дому і його ніде не
могли відшукати, ми звичайно знаходили його тут.
Треба признатися, читачу, що я досить затятий. Чим упертіше сищик Кафф приховував
від мене свої думки, тим наполегливіше намагався я про них довідатись. Коли ми
повернули на стежку в чагарнику, я спробував перехитрувати його іншим способом.
Я відразу ж згадав про несподівану хворобу Розанни Спірман за вчорашнім обідом, але
не встиг відповісти, як сищик Кафф раптом втупився очима в кущі і промимрив про
себе:
— Ага!
— Що трапилось? — спитав я.
— Знову ревматизм у спині, — відповів сищик голосно, немов бажаючи, щоб нас
почула третя особа. — Напевно, на погоду.
— Не може бути, щоб ця молода жінка, Розанна Спірман, зі своєю зовнішністю, мала
коханця, — сказав він. — Але в інтересах цієї дівчини я повинен спитати у вас зараз, чи
не придбала вона, бідолашна, за прикладом інших, залицяльника?
— Річ у тім, що я помітив Розанну Спірман у кущах, коли ми йшли стежкою, — сказав
сищик.
— Так, коли я сказав «ага». Якщо в неї є коханець, така поведінка нічого не значить. А
якщо нема, то при даному становищі, яке склалося в домі, це дуже підозріло, і, як мені
не прикро, я змушений буду діяти відповідним чином.
Ну, що я міг йому сказати? Я знав, що чагарник був улюбленим місцем прогулянок
містера Френкліна; я знав, що він, мабуть, зверне на цю стежку, повертаючись із
станції; я знав, що Пенелопа не раз заставала тут свою подругу і завжди запевняла мене,
що Розанна хотіла привернути увагу містера Френкліна. Якщо моя донька мала рацію,
то могло статись, що Розанна чекала тут повернення містера Френкліна саме в той час,
як сищик помітив її. Я не знав, що робити — чи розповісти про химерну думку
Пенелопи, як про свою власну, чи дати можливість сердешній дівчині постраждати від
наслідків, до того ж дуже серйозних, у зв'язку з підозрою сищика Каффа? Виключно з
жалю до дівчини — клянусь честю і душею, з жалю до дівчини — я дав сищикові
необхідні пояснення й розповів, що Розанна по вуха закохалася в містера Френкліна
Блека.
Сержант Кафф ніколи не сміявся. В тих випадках, коли що-небудь здавалось йому
смішним, кутики його губ трохи кривилися, тільки й того. От і зараз він злегка скривив
рот.
Досі я тримався досить відверто із сищиком Каффом. Але вкрадливість, з якою він
удруге звернувся до мене з цим запитанням, змусила мене насторожитись. По правді
кажучи, мені була вельми не до вподоби думка допомагати його розшукам, якщо вони,
ці розшуки, немов змія в траві, приводили його до моїх товаришів — слуг.
— Оце і все.
Я ніяк не міг збагнути, чому він вибрав саме цю хвилину, коли я обдурив його, щоб
висловити мені свою прихильність. Я трохи запишався — справді, трохи запишався
тим, що нарешті обдурив знаменитого Каффа!
Ми повернулись додому. Сержант попросив, щоб я виділив йому для допиту окрему
кімнату, а потім присилав туди по черзі всіх слуг, що живуть у будинку.
Я привів сищика Каффа у свою власну кімнату, а потім скликав усіх слуг у передпокій.
Розанна Спірман прийшла разом з іншими, як і завжди. Вона була по-своєму не менш
кмітлива, ніж сищик, і мені здається, що вона чула в чагарнику, як він розпитував мене
про слуг, перш ніж помітив її. Але в неї був такий вигляд, наче вона зроду не чула про
існування такого місця, як чагарник.
— Якщо сержант Кафф не вірить порядній жінці, то він міг би, в усякому разі, лишити
свою думку при собі!
— Сержанта Каффа дуже шкода; напевно, він, тату, замолоду був нещасливий у
коханні.
— Я ставала на службу до міледі не для того, щоб якийсь полісмен відкрито сумнівався
в моїй чесності.
Потім пішла Розанна Спірман. Лишалась найдовше. Ніякого висновку не зробила: була
мовчазна, як риба, і бліда, як крейда. Слідом за Розанною пішов лакей Самюель. Був
хвилин зо дві. Його висновок був такий:
Краще було б мені не говорити про Розанну і містера Френкліна. Було ясно, що
сердешна дівчина викликала підозріння у сищика Каффа, незважаючи на всі мої
старання запобігти цьому. Але все-таки я наважився спитати:
— По-моєму, краще буде нічого вам не казати, містере Беттередж, — відповів він, — а
то, знаєте, ви можете знову розгубитись.
— Нехай іде.
— Замкніть двері вашої кімнати, — сказав сищик, — і, якщо хто-небудь спитає про
мене, скажіть, що я сиджу тут і розмірковую.
Було ясно, що підозріння сищика Каффа щодо Розанни викликані відповідями слуг під
час допиту. А тим часом дві служниці (крім самої Розанни), які найдовше були на
допиті, — покоївка міледі і покоївка всього будинку, — були найбільш запеклими
гонительками сердешної дівчини. Прийшовши до такого висновку, я ніби випадково
заглянув до кімнати слуг. Там саме пили чай, і я відразу ж на нього напросився. (Бо,
запам'ятайте, за склянкою чаю жінки стають охочі до розмов так само, як чоловіки за
чаркою вина).
Мої сподівання знайти союзника в чайнику не лишились без винагороди: менш ніж
через півгодини я знав стільки ж, скільки сам сищик.
Оскільки я вже підмітив хитрощі великого Каффа і здогадався, що він має намір таємно
стежити за Розанною, коли вона вийде на прогулянку, мені стало ясно, що він умисно
не показав обом покоївкам, як істотно вони йому допомогли. Таким жінкам варто лише
натякнути, що їх свідчення заслуговують на довір'я, і вони так запишаються цим, такого
наговорять і накоять, що відразу змусять Розанну Спірман бути насторожі.
Я вийшов з дому. Був чудовий літній вечір, але мені було не до цього: вельми жаль
було мені бідолашної дівчини, і взагалі я був дуже стурбований поворотом справи.
Попрямувавши до чагарника, я зустрів містера Френкліна. Він давно вже повернувся із
станції і мав тривалу розмову з міледі. Вона розповіла йому про непоясниму відмову
Речел дати оглянути її гардероб і цим навіяла на нього такий смуток, що він, здавалось,
не наважувався більше говорити про панночку. Фамільний характер виявився в ньому
цього вечора вперше після його приїзду.
Після цієї тиради він не захотів продовжувати розмови, поки не заспокоїться. Хвилин зо
дві ми йшли мовчки, а потім він спитав мене, куди подівся сищик Кафф. Неможливо
було обдурити містера Френкліна байкою про те, ніби сищик сидить у моїй кімнаті й
розмірковує. Я розповів йому все, як було, особливо підкресливши, що говорили
покоївки про Розанну Спірман.
Ясний розум містера Френкліна вмить побачив, який оборот прийняли підозріння
сищика.
— Ви, здається, говорили мені сьогодні вранці, — почав він, — що один з крамарів
запевняв, ніби зустрів учора Розанну, коли вона йшла пішки у Фрізінголл, тим часом як
ми вважали, що вона лежить хвора в своїй кімнаті?
— Говорив, сер.
— Якщо покоївка моєї тітки і друга жінка говорять правду, значить, крамар справді
зустрів її. Хвороба була всього лиш приводом, щоб обманути нас. У неї була якась
причина для того, щоб таємно пробратись у місто. Замазаний фарбою одяг, напевно,
належить їй, а вогонь у своїй кімнаті о четвертій годині вона розвела для того, щоб
спалити цей одяг. Алмаз украла Розанна Спірман. Я зараз же піду й розповім тітці, який
поворот прийняла справа.
— Тому, що коли ви розповісте міледі, то міледі розкаже про все це міс Веріндер.
На якусь мить запанувала тиша. Містер Френклін наблизився до сищика. Обидва вони
пильно подивилися в обличчя один одному. Містер Френклін заговорив перший,
знизивши голос так само раптово, як і підвищив його.
— Я гадаю, вам відомо, містере Кафф, — сказав він, — що ви ведете справу вельми
делікатну.
— Не перший, а може, сотий раз веду я делікатну справу, — відповів той із своєю
звичайною холодністю.
— Я хочу сказати, сер, що я кину цю справу, якщо ви розповісте леді Веріндер чи кому
б то не було про те, що трапилось, поки я не дам вам на це дозволу.
— Містере Беттередж, — сказав сищик, — ви зробили дуже велику дурницю під час
моєї відсутності. Ви самі почали розшуки. Надалі прошу вас робити це разом зі мною.
Він взяв мене за руку й повів по дорозі, якою сюди прийшов. Повинен визнати, що хоч
я й заслужив на його докір, але не збирався допомагати йому розставляти тенета
Розанні Спірман. Злодійка вона була чи ні, законно це чи ні, — все одно мені її було
шкода.
— Що вам треба від мене? — спитав я, висмикнувши свою руку і різко спинившись.
— Усього лише кілька невеличких відомостей про тутешні околиці, — відповів сищик.
— Чи є в цьому районі стежка, яка вела б від будинку до морського берега? — спитав
сержант.
З цими словами він вказав на соснову алею, яка вела до Тремтливих пісків.
— Покажіть її мені.
Розділ XV
— Містере Беттередж, — сказав він, — оскільки ви зробили мені честь і встряли в мої
справи і оскільки я гадаю, що ви можете стати мені в пригоді до кінця нинішнього
вечора, я не бачу смислу морочити один одного і маю намір подати вам приклад
відвертості. Ви вирішили не давати мені ніяких відомостей, які могли б пошкодити
Розанні Спірман, тому що з вами вона поводилась добре і тому що вам її щиро жаль. Ці
гуманні мотиви роблять вам дуже велику честь, але в даному разі вони абсолютно
марні. Розанні Спірман не загрожує ані найменша небезпека, навіть якщо я обвинувачу
її як спільницю у викраденні алмаза на підставі доказів, які так само очевидні, як ніс на
вашому обличчі.
Він говорив серйозно, в цьому не можна було сумніватись. Але в думці в мене
ворухнулось щось лихе проти нього.
— Ні.
Навіщо він так несподівано вкинув це дивне запитання, я ніяк не міг збагнути. Але, не
підозріваючи, що правда може пошкодити Розанні, я відповів, що дівчина прийшла до
нас, маючи дуже бідний запас білизни, і що міледі в нагороду за її добру поведінку (ці
слова я особливо підкреслив) подарувала їй нову білизну тижнів зо два тому.
— Який нікчемний цей світ! — сказав сищик. — У ньому людське життя, містере
Беттередж, нагадує мішень, в яку нещастя стріляє безперестанку і завжди влучає в ціль.
Якби не ця нова білизна, ми легко знайшли б нову сорочку чи спідницю в речах
Розанни і, таким чином, викрили б її. Ви стежите за моєю думкою, адже ж так? Ви самі
розпитували служниць і знаєте, які відкриття зробили дві з них біля дверей Розанни.
Напевно, вам відомо, чим займалася вчора дівчина, після того як вона занедужала? Ви
не можете здогадатись? О, я це так само бачу, як смужку світла отам, на верховіттях
дерев. Об одинадцятій годині в четвер уранці інспектор Сігрев (це втілення людських
вад) показує всім служницям пляму на дверях. У Розанни є підстави побоюватись за
свої власні речі; вона користується першою ж слушною нагодою, щоб піти в свою
кімнату, знаходить пляму на своїй сорочці чи спідниці, — все одно на чому, — вдає з
себе хвору, пробирається в місто, купує матеріал для нової спідниці чи сорочки, шиє її
сама в своїй кімнаті в четвер уночі, розводить вогонь (не для того, щоб спалити: дві ЇЇ
подруги підслуховують біля дверей, і вона розуміє, що запах горілого зрадить її, та їй і
нікуди подіти купи попелу), — так от, вона розводить вогонь, щоб випрати, висушити й
випрасувати підмінений одяг, а замазаний одягає, певно, на себе і ось тепер, у цю
хвилину, намагається знищити його де-небудь у зручному місці на цьому безлюдному
березі. Я простежив сьогодні після обіду, як вона зайшла в рибальському селі до однієї
хатинки, куди, можливо, і ми зайдемо перед тим, як повертатимемось назад. Вона
деякий час побула в цій хатині і вийшла звідти (як мені здалося), з чимсь захованим під
плащем. Плащ на жінці — емблема благодійності — прикриває безліч гріхів. Я бачив,
як вона вийшла з хатини й пішла на північ уздовж берега. Невже ваш морський берег
тут вважається таким мальовничим, містере Беттередж?
— Смаки бувають різні, — сказав сищик Кафф. — На мою думку, нема нічого гіршого
за цей морський краєвид. Якби нам довелося стежити за іншою людиною, йдучи цим
берегом, і якби людина та раптом озирнулась, ви не знайшли б за що сховатись. Мені
лишилось вибрати одне з двох: або посадити Розанну в тюрму у зв'язку з підозрою, або
дати їй поки що можливість діяти на свій розсуд. З причин, поясненням яких не буду
вам набридати, я вирішив краще піти на будь-яку жертву, аніж викликати тривогу в
однієї особи, ім'я якої ми не називатимемо. Я повернувся додому, щоб попросити вас
провести мене на північний кінець берега іншою дорогою. Пісок — один з найкращих
шукачів — він прекрасно веде вас по теплому сліду. Якщо ми не зустрінемо Розанни
Спірман на зворотному шляху, то пісок, поки ще видно, може розповісти, де вона була.
Ось пісок. Ви мені пробачте, але я попрошу вас іти мовчки і пропустити мене вперед.
Якщо лікарям відома хвороба під назвою розшукна лихоманка, то саме така хвороба
оволоділа зараз вашим покірним слугою. Детектив Кафф спустився поміж піщаними
горбами до берега. Затамувавши подих, я стежив за ним поглядом і чекав здаля, що ж
далі буде.
Останнє вечірнє світло швидко згасло, і над цією безлюдною місцевістю нависла якась
зловісна тиша. Хвилі океану безшумно набігали на велику піщану обмілину в бухті. А
всередині бухти вода стояла непорушна й похмура, ані найменший подих вітерця не
тривожив її. На мертвій поверхні води плавали шматочки жовто-білої твані. Піна і слиз
тьмяно виблискували в тих місцях, де останні промені ще падали на них поміж двох
великих скель, що виступали в море з півночі і півдня. Почався відплив, тим часом як я
стояв і чекав, широка коричнева поверхня Тремтливих пісків почала вкриватися
брижами й тремтіти, — це був єдиний рух у цьому жахливому місці.
Я бачив, як сищик здригнувся, коли тремтіння піску впало йому в очі. Подивившись
хвилин зо дні, він відвернувся й підійшов до мене.
Він повів мене ближче до берега, і я сам переконався, що на піску виднілись тільки його
й мої сліди.
— Ви мені пробачте, але я попрошу вас іти швидше, — сказав сищик. — Мені треба
завидна відшукати те місце, де вона зійшла з берега.
— Чим більше пізнаю вас, містере Беттередж, — сказав сищик, — тим більше чеснот
відкриваю у вас. Скромність! О леле, як рідко зустрічається скромність на світі, і як
багато цього раритету у вас! Якщо я сам ввійду в котедж, перше ж моє запитання
змусить господарів замовкнути. А якщо я ввійду з вами, ви, як шановний сусіда,
познайомите мене, і розмова йтиме невимушено. Отакий вигляд має справа в моєму
розумінні, а ви як гадаєте?
Не придумавши відразу вдалої відповіді, я постарався виграти час і запитав, який саме
котедж він має на увазі.
Коли сищик змалював мені це місце, я збагнув, що в цій хатині мешкає рибалка на ім'я
Йолланд, його дружина і двоє дітей — син і донька. Пам'ятаєте, коли я вперше
розповідав вам про Розанну Спірман, то згадував, що під час прогулянок до Тремтливих
пісків вона зрідка відвідувала своїх друзів у Коббс-Голлі. Цими друзями й були
Йолланди — шановні, достойні люди, хороша репутація яких була відома на всю
околицю. Знайомство Розанни з ними почалося із знайомства з їхньою кульгавою
донькою, відомою під ім'ям Кривоніжки Люсі. У цих двох дівчат з фізичними вадами
був, напевно, якийсь дружній потяг одної до одної. В усякому разі, Йолланди і Розанна
в часи їхніх рідких зустрічей завжди були в теплих, приятельських стосунках. І те, що
сищик Кафф простежив за дівчиною саме до їхнього котеджу, змусило мене зовсім по-
іншому поставитись до його прохання допомогти в розслідуванні. Розанна пішла туди,
де часто бувала; отже, довести, що вона була в товаристві рибалки і його сім'ї, це все
одно, що довести її невинність. Таким чином, виконати просьбу сищика Каффа
означало допомогти дівчині, а не нашкодити їй. Такий висновок цілком заспокоїв мене.
Я спокійно сидів у кутку, чекаючи, що сищик наведе розмову на Розанну Спірман. Його
звична манера підходити до суті справи здалека на цей раз проявилася з особливою
силою. Як йому це вдалось, я тоді не міг збагнути і тепер не можу розповісти. Але це
факт — він почав з королівської фамілії, з примітивних методистів і цін на рибу і
перейшов від усього цього (зі своєю звичайною меланхолійністю і скритною манерою)
до пропажі Місячного каменя, до злобності нашої старшої покоївки і взагалі до
жорстокого поводження служниць з Розанною Спірман. Дійшовши таким чином до суті
справи, про себе самого сказав, що він наводить довідки про зникнення алмаза почасти
для того, щоб відшукати його, а почасти для того, щоб захистити Розанну від
несправедливих підозрінь її ворогів у нашому домі. Через якихось чверть години після
нашого приходу добра місіс Йолланд була переконана, що має справу з найкращим
другом Розанни, і умовляла сищика Каффа промочити горло й розважити свій настрій
пляшкою голландського вина.
Будучи твердо переконаним, що сищик марно витрачає з місіс Йолланд час, я сидів і
слухав їхню розмову майже так, як, бувало, слухав колись у театрі акторів. Великий
Кафф виявився на диво терплячим, нудно пробуючи щастя і так і сяк, роблячи постріл
за пострілом, так би мовити, на щастя — а може, влучить. Але скільки він не старався,
все скінчилося на користь Розанни. Місіс Йолланд говорила не вмовкаючи, з
цілковитим довір'ям до сищика. Коли ми глянули на свої годинники й зібралися було
вже йти, він зробив останню спробу.
— Господь з вами, та вона ж уже виїжджає звідси! — вигукнула місіс Йолланд. (Nota
bene. Я подаю тут слова місіс Йолланд на англійський лад, тим часом як вона
розмовляла йоркшірським наріччям. Коли високоосвічений Кафф раз у раз вдавався по
допомогу до мене, щоб зрозуміти її, то що робили б ви, якби я передавав її слова на її
рідній мові?)
Розанна Спірман залишає нас! Почувши це, я насторожився. Мені здалось дивним,
якщо не сказати більше, що вона спочатку не попередила ні міледі, ні мене. У мене в
думці виник сумнів: чи не влучив у ціль останній постріл сищика Каффа? Та я і сам
почав сумніватись, чи справді моя участь у всій цій справі була така невинна, як мені
здавалось. Можливо, сищик змусив обмовитись чесну жінку, заплутавши її в тенета
своїх облудних викрутасів; і я як порядний протестант відразу пригадав, що «батько
брехні» — диявол і що диявол і зло ніколи не бувають далеко одне від одного.
Передчуваючи щось лихе, я хотів було забрати сищика додому. Але він поквапливо
знову сів і попросив для підкріплення ковток голландського вина. Місіс Йолланд сіла
навпроти нього й налила йому чарчину джину. А я, почуваючи себе надзвичайно
ніяково, рушив до дверей, сказавши, що вже, мабуть, час іти додому, — але не міг
переступити порога.
Тут я знову відійшов від дверей. Як глава слуг міледі, я не міг допустити, щоб у моїй
присутності продовжувалась така безцеремонна розмова про те, піде наша служниця чи
не піде.
— Ви, мабуть, помиляєтесь щодо Розанни Спірман, — сказав я. — Якби вона хотіла
залишити своє місце, вона перш за все повідомила б про це мене.
— Ходімо! — сказав я Каффу. — Я не можу більше чекати; мені вже треба повернутись
додому.
Вона взяла свічку й повела сищика в куток кухні. Я не втримався і теж пішов за ними. У
кутку була навалена ціла купа різного мотлоху, здебільшого металевих речей; їх
рибалка назбирав з затонулих кораблів і не встиг ще розпродати. Місіс Йолланд
засунула руку в цей мотлох і вийняла звідти стару лаковану олов'яну шкатулку з
кришкою і кільцем для того, щоб її підвішувати, — такі шкатулки бувають на кораблях
для географічних і морських карт та інших документів, щоб охоронити їх від вологості.
— Ось! — сказала вона. — Коли Розанна прийшла сьогодні до нас, вона купила в мене
точнісінько таку шкатулку. — «Це якраз годиться, — сказала вона, — для моїх
манжеток і комірців, щоб вони не жужмились у чемодані». Один шилінг і дев'ять
пенсів, містере Кафф. Слово честі, ні півпенні більше!
Він зважив шкатулку в руці. Коли Кафф дивився на шкатулку, мені почувся мотив
«Останньої літньої рожі». Не було ніякого сумніву: він зробив якесь відкриття на шкоду
Розанні Спірман — і саме в такому місці, де, як мені здавалось, її репутація була в
найбільшій безпеці, — і все через мене. Можете уявити собі, як я себе почував і як
щиро розкаявся, що допоміг знайомству місіс Йолланд із сищиком Каффом.
Не звертаючи на мене аніякісінької уваги, місіс Йолланд знову засунула руку в мотлох і
на цей раз витягла звідти ланцюжок.
— Зважте на руці, сер, — сказала вона сищикові. — У нас було три таких ланцюжки, і
Розанна взяла два. «Для чого вам, серденько, такі ланцюжки?» — питаю я. «А я зчеплю
їх докупи і обв'яжу ними чемодан», — відповідає вона. «Мотузок дешевше обійдеться»,
— кажу я. «Зате ланцюжок міцніший», — відказує дівчина. «Та хіба чемодани
обв'язують ланцюжком?» — запитую. «О місіс Йолланд, не заперечуйте, — каже вона,
— продайте мені ланцюжки!» Чудна дівчина, містере Кафф, золота людина, любить
мою Люсі, як рідна сестра, але завжди вона з маленькими дивацтвами. Ну, я догодила
їй. І взяла з неї всього три шилінги і шість пенсів, містере Кафф!
Ще цього бракувало — запитувати мене. Вони добились від мене тільки одного:
— На добраніч!
З цими словами вона, немов втративши самовладання, згребла купу срібла і поквапливо
сховала її назад у кишеню.
Цього разу я не тільки підійшов до дверей, але й переступив через поріг і рішуче
попрямував додому. Судіть, як хочете, але в мене було таке враження, що хтось із них
або обоє разом смертельно образили мене. Не встиг я ступити кілька кроків, як почув,
що сищик наздоганяє мене.
— Так, — промовив сищик, немов читаючи в темряві мої думки. — Замість того щоб
навести мене на слід, вам, містере Беттередж, — при вашому співчутті до Розанни,
можливо, втішно буде це знати, — ви привели мене до того, що збили з пантелику.
Вчинки цієї дівчини сьогодні, звичайно, досить ясні. Вона прикріпила обидва
ланцюжки до кільця олов'яної шкатулки; опустила цю шкатулку в воду або в хисткий
пісок; другий кінець ланцюжка вона прикріпила до якого-небудь місця під скелею,
відомого тільки їй. Вона залишить шкатулку там доти, поки закінчаться розшуки
алмаза, а потім, на дозвіллі, зможе, коли їй заманеться, знову вийняти її зі схованки.
Досі все цілком ясно. Але, — додав сищик з відтінком нетерпіння в голосі, яке я
помітив уперше, — залишається таємницею, що в дідька вона заховала в цій олов'яній
шкатулці?
Я подумав про себе: «Місячний камінь!» Але сержантові Каффу лише сказав:
— Невже ви не здогадуєтесь?
— Це не алмаз, — вів далі сищик. — Досвід усього мого життя нічого не вартий, якщо
Розанна Спірман взяла алмаз.
Коли я почув ці слова, мене знову охопила нестерпна розшукна лихоманка. В усякому
разі, я до того забувся, зацікавившись цією новою загадкою, що необачно вигукнув:
— Замазаний одяг!
Глянувши й собі, я зрозумів, що предметом його споглядання було вікно кімнати міс
Речел і що світло в цьому вікні снувало туди й сюди, наче в кімнаті коїлося щось
незвичне.
— Якби я був йоркшірцем, — вів далі сищик, взявши мене під руку, — я заклався б з
вами на цілий соверен, містере Беттередж, що ваша панночка несподівано вирішила
їхати з дому. Якщо я виграю це парі, я готовий закладатися з вами на другий соверен,
що ідея про від'їзд спала їй на думку не раніше як годину тому.
Перший здогад сищика злякав мене. Другий якось переплутався у мене в голові з
донесенням полісмена, що Розанна Спірман повернулася з Тремтливих пісків годину
тому. Обидва ці здогади справили на мене дивне враження. Коли ми пішли вечеряти, я
висмикнув свою руку з руки сержанта Каффа і, забувши про чемність, пройшов поперед
нього в двері, щоб самому навести довідки.
Знову! Розанна повернулась годину тому, міс Речел прийняла якесь незвичайне
рішення, міледі чекала сищика, і все протягом останньої години! Було вельми
неприємно бачити, як дуже різні люди й речі зв'язувались таким чином між собою. Я
пройшов нагору, не дивлячись на сищика Каффа і не розмовляючи з ним. Рука моя
раптом затремтіла, коли я підняв її, щоб постукати в двері моєї пані.
— Мене не здивує, — шепнув мені через плече сищик, — якщо у вас у домі вибухне
якийсь скандал. Не лякайтесь. У свій час мені доводилось виходити з гірших сімейних
труднощів так, що ніхто про них не знав.
Не встиг він промовити ці слова, як я почув голос моєї пані: вона кликала нас.
Розділ XVI
Кімнату міледі освітлювала одна лиш настільна лампа. Абажур був опущений, і
обличчя міледі залишалось у тіні. Замість того щоб глянути на нас із своєю звичайною
прямотою, вона сиділа біля столу і вперто не відривала очей від розгорнутої книги.
— Містере полісмен, — сказала вона, — чи важливо для вашого слідства знати зарані
про від'їзд будь-кого з нашого дому?
— Так я повинна вам сказати, що міс Веріндер має намір переїхати у Фрізінголл до
своєї тітки, місіс Еблуайт Вона залишає нас завтра, рано-вранці.
Сищик Кафф поглянув на мене. Я зробив крок уперед, щоб заговорити з моєю пані, але,
признаюсь вам, у мене не вистачило духу на це, і я знову мовчки відступив.
— Дозвольте спитати, ваша милість, коли міс Веріндер сповістила вас про своє рішення
їхати до тітки? — поцікавився сищик.
Сищик знову поглянув на мене. Кажуть, у старих серце не може битися швидко. А моє
серце ледве не вискочило як у людини в двадцять п'ять років!
Міледі відразу ж наказала мені передати кучерові її розпорядження, щоб екіпаж для міс
Речел подали не раніше як о другій годині дня. Потім вона звернулась до сищика.
— Тільки одне, ваша милість. Якщо міс Веріндер здивується цій зміні в розпорядженні,
будь ласка, не говоріть, що я — причина відстрочки її подорожі.
Пані моя раптом підвела голову від книги, ніби хотіла щось сказати, але з великим
зусиллям стрималась і, знову втупивши очі в сторінку, рухом руки відпустила нас.
При цих словах істина нарешті промайнула в моїй старечій дурній голові. На якусь
мить я, здавалось, зовсім втратив розум. Я схопив сищика за комір і припер до стіни.
— Хай вам чорт! — закричав я. — У міс Речел щось не гаразд, а ви весь час крилися з
цим від мене!
Він скривив кутики губів, напевно, вважаючи, що пустив дуже влучний дотеп. Я провів
його у свій маленький кабінет і причинив двері.
— Невже ви хочете запевнити мене, — вигукнув я, — що міс Речел украла свій власний
алмаз?
— Так, — сказав сищик, — я саме це й хотів вам сказати, слово в слово. Міс Веріндер
переховувала в себе, потай від усіх, Місячний камінь з самого початку й довірилась у
цьому тільки Розанні Спірман, сподіваючись, що ми підозріватимемо у крадіжці
Розанну Спірман. Ось вам і вся справа, як на долоні. Схопіть мене знову за комір,
містере Беттередж.
— Мої докази ви почуєте завтра, — відповів сищик. — Якщо міс Веріндер відмовиться
відкласти поїздку до своєї тітки, — а ви побачите, що вона відмовиться, — я буду
змушений розповісти завтра все нашій пані. А оскільки я не знаю, що може з цього
вийти, прошу вас бути в курсі всіх справ. А поки що облишмо про це. Ні, Беттередж,
більше ви ні слова не почуєте від мене про Місячний камінь. Ваш стіл накритий для
вечері. Це одна з багатьох людських слабостей, до яких я завжди прихильно ставлюсь.
А поки ви подзвоните слугам, я прочитаю молитву «Даждь нам днесь…»
Я подбав, щоб йому подали все якнайкраще, і нітрохи не пожалкував би, коли б він
подавився усім цим. Саме в цей час увійшов головний садівник (містер Бегбі) зі своїм
щотижневим звітом. Детектив відразу ж почав своє про троянди і про перевагу
трав'янистих стежок перед посиланими гравієм. Я залишив їх удвох і вийшов з кімнати
дуже засмучений. Це було перше в моєму житті хвилювання, яке я не міг подолати ні
тютюновим димом, ні навіть читанням «Робінзона Крузо».
Мої думки перервав лакей Самюель: він приніс мені записку від пані.
Коли я попрямував додому, щоб прочитати цю записку при світлі, Самюель зауважив,
що буде зміна погоди. Я був такий заклопотаний, що не помітив цього раніше. Але
тепер, коли він звернув на це мою увагу, я справді почув, що собаки скавчать і
підіймається вітер. Глянувши вгору, я побачив, як по небу мчали хмари; вони ставали
дедалі чорнішими й чорнішими і все швидше затягували блідий місяць. Наближалася
буря, Самюель мав рацію — справді, наближалася буря.
В цей час я майже ненавидів сищика. Але заради істини повинен визнати, що по
меткості він був просто феномен.
Потім він обернувся до містера Бегбі, і знову розпочалася дискусія саме з того місця, на
якому перервалась.
В цей час я вийшов з кімнати і не чув кінця їхньої суперечки. В коридорі я зустрів
Пенелопу і спитав, чого вона чекає.
Моя донька чекала дзвінка своєї панночки, щоб лаштуватись до завтрашньої подорожі.
З дальшого розпиту з'ясувалося, що причиною бажання міс Речел переїхати до тітки у
Фрізінголл було те, що рідний дім став для неї нестерпним і що вона більше не може
переносити мерзотну присутність полісмена під одним дахом з нею. Довідавшись
півгодини тому, що її від'їзд відкладається до другої години дня, вона розлютувалась.
Міледі, яка була при цьому, суворо зауважила їй, а потім (бажаючи, напевно, сказати
доньці щось по секрету) вислала Пенелопу з кімнати. Донька моя надзвичайно
засмутилася від змін, що сталися в нашому домі.
— Все йде не так, як слід, тату, все йде не так, як раніше. У мене зараз таке почуття,
наче нам усім загрожує якесь жахливе нещастя.
Я сам це почував, але при доньці намагався удати, що нічого особливого не трапилось.
Поки ми розмовляли, пролунав дзвінок міс Речел. Пенелопа побігла нагору складати
речі. А я пішов у передпокій поглянути, що говорить барометр про зміну погоди.
— Ради бога, не говоріть зі мною, — відповіла вона і, вирвавшись із моїх рук, побігла
на чорний хід.
— Вона щойно пробігла повз мене, сер, надзвичайно схвильована і якась дивна.
— Та що ви, сер!
— Не можу ніяк збагнути, — вів далі містер Френклін, — але якщо дівчина причетна до
пропажі алмаза, я далебі гадаю, що вона дві хвилини тому збиралася в усьому
признатись, вибравши чомусь для цього мене.
Коли він промовляв останні слова, я подивився на двері, і мені здалося, ніби вони трохи
прочинилися.
Невже там хтось підслуховував? Не встиг я підійти до дверей, як вони знову щільно
причинились; виглянувши в коридор, я, здається, побачив поли чорного фрака сищика
Каффа, що повертав за ріг. Звичайно, він знав не гірше мене, що вже не може
сподіватись на мою допомогу при тому обороті справи, який прийняло його слідство. За
даних обставин від нього можна було чекати, що він сам собі допомагатиме і притому
саме таким таємним способом.
Не бувши цілком певним, що справді бачив сищика, і не бажаючи накоїти лиха там, де
його вже й так було досить, я сказав містерові Френкліну, що це, напевно, ввійшов у дім
собака. Потім я попросив розповісти, що ж трапилося між ним і Розанною.
— Ви, мабуть, проходили через зал, сер, — спитав я, — випадково зустріли Розанну, і
вона заговорила до вас?
Після всього того, що відбулося між детективом і мною, я прекрасно розумів, чого саме
не доказав містер Френклін.
Тільки встановивши, що Місячний камінь украла наша друга служниця, можна було
зняти з міс Речел ганебну підозру, що закралася проти неї в душі сищика Каффа. Мова
йшла вже не про те, щоб довести її невинність. Якби Розанна нічим не скомпрометувала
себе, тоді сподівання містера Френкліна, як він сам признався, було б справді
жорстокістю щодо неї. Але в тім-то й річ, що це було не так. Вона вдала з себе хвору і
нишком ходила в Фрізінголл. Дівчина цілу ніч не спала і щось робила або знищувала
потай. Цього вечора вона ходила до Тремтливих пісків за надзвичайно підозрілих
обставин, щоб не сказати більше. Всі ці причини змусили мене (хоч мені і жаль було
Розанни) вважати думку містера Френкліна щодо цієї справи цілком природною і не
безрозсудною. Я сказав йому про це.
— Так, так, — відповів він. — Але є ще надія, — звичайно, дуже слаба, — що поведінка
Розанни може мати якесь пояснення, якого ми зараз не бачимо. Я терпіти не можу,
Беттередж, коли зневажають почуття жінки. Передайте небораці, про що я просив вас.
Якщо вона побажає говорити зі мною, — все одно, вскочу я через це в халепу чи ні, —
пришліть її до мене в бібліотеку.
Навівши довідки в кімнаті для слуг, я взнав, що Розанна пішла в свою кімнату; вона,
подякувавши, відмовилась від будь-якої допомоги куховарки і просила тільки про одне:
щоб дали їй спокій. Отже, про її зізнання (якщо вона справді збиралася зробити таке
зізнання) годі було й говорити сьогодні. Я доповів про все це містерові Френкліну, який
після цього залишив бібліотеку й пішов спати.
Я саме гасив світло й зачиняв вікна, коли до мене зайшов Самюель із звісткою про двох
гостей, яких я зачинив у своїй кімнаті.
Дискусія про білу мохову троянду, очевидно, нарешті закінчилась. Садівник пішов
додому, а сищика Каффа не можна ніде знайти на всьому нижньому поверху будинку.
Я заглянув у свою кімнату. Цілком вірно — там нікого не було; я знайшов тільки два
порожні кухлі, і відчувався сильний запах гарячого грогу. Невже сищик сам пішов у
спальню, яку для нього приготували? Я піднявся нагору подивитися.
Коли я дістався до другої площадки сходів, мені почувся зліва звук тихого і спокійного
дихання. Ліва сторона площадки вела в коридор, який сполучався з кімнатою міс Речел.
Я заглянув туди й побачив таку картину: поперек коридора стоять три стільці, а на них,
скрутившись калачиком, спить сищик Кафф! Його сивіюча голова була закрита
червоною носовою хусточкою, а за подушку правив чорний фрак.
Він спав чуйно, як собака, і тільки-но я наблизився до нього, він одразу ж прокинувся.
Сищик Кафф глянув похмуро на три стільці, до яких він сам себе присудив цієї ночі, і
відповів серйозно:
— І я теж.
Розділ XVII
Вночі нічого не трапилось, і (я щасливий додати!) міс Речел, і Розанна не робили ніяких
спроб зустрітися, — пильність сищика Каффа лишилась без винагороди.
— Ви хочете мені щось сказати? — ось і все, що він одержав у відповідь на ввічливе
побажання містерові Френкліну доброго ранку.
— Так, я маю дещо сказати вам, сер, — відповів детектив, — з приводу слідства, яке я
тут веду. Вчора вам стало відомо, який оборот приймає це слідство. Цілком природно,
що, в вашому становищі, ви образились і засмутилися. Цілком природно також, що ви
зганяєте на мені свою злість, викликану сімейним скандалом.
Сищик Кафф залишив без уваги цю відповідь, наче її й не було, і вів далі:
— Ви можете допомогти мені, сер, щоб я не витрачав свій час на розпитування в місті.
Для цього ви повинні зрозуміти мене й розповісти все одверто.
Я стояв мовчки біля них і подумав про те, як причинилися двері напередодні і як зникли
поли фрака за рогом коридора. Не могло бути сумніву, сищикові Каффу таки вдалося
підслухати нашу розмову, і тепер він запідозрює, що Розанна Спірман розважила свою
душу, признавшись у чомусь містерові Френкліну.
Ледве в мене сяйнула ця думка, як у кінці стежки біля чагарника з'явився не хто інший,
як Розанна Спірман власною персоною! За нею йшла Пенелопа й намагалась, напевно,
примусити її повернутись додому. Побачивши, що містер Френклін не сам, Розанна
спинилась, очевидно, дуже здивована, і не знала, що їй робити. Пенелопа чекала позад
неї. Містер Френклін помітив дівчат одночасно зі мною. А сищик зі своєю
диявольською хитрістю удав, ніби зовсім не помітив їх. Все це сталося в одну мить.
Перш ніж містер Френклін і я встигли сказати хоч слово, сищик Кафф, наче й не було
нічого, ніби продовжуючи розмову, промовив голосно, так щоб Розанна могла його
почути:
— Вам нема чого боятись завдати будь-кому шкоди, сер! Навпаки, я прошу вас
удостоїти мене своїм довір'ям, якщо ви виявляєте співчуття до Розанни Спірман.
Містер Френклін одразу ж удав, ніби він теж не помітив дівчат, і відповів так само
голосно:
Тільки-но дівчата пішли, як пролунав дзвоник до першого сніданку, і сищик Кафф був
змушений тепер відмовитись від дальших спроб щось довідатись. Він мені спокійно
сказав:
Не промовивши більше ані слова, він пішов своєю дорогою, і ми щасливо збулися його
на кілька годин.
— Нічого, сер.
Безперечно, досить нелогічно. Але я і сам почував те ж саме. Я цілком його розумів. І
якщо хоч раз у житті ви згадаєте, що ви смертні, можливо, і ви теж все зрозумієте.
Міс Речел, замкнувшись у своїй кімнаті, уперто чекала, коли їй подадуть екіпаж, щоб
їхати до тітки. Міледі й містер Френклін поснідали удвох. Після сніданку містер
Френклін прийняв одне із своїх раптових рішень — поквапно вийшов з дому заспокоїти
свої нерви тривалою прогулянкою. Тільки я один бачив, як той пішов; він сказав мені,
що повернеться до приїзду сищика. Зміна в погоді, передбачена вчора, настала. Після
зливи на світанку подув сильний вітер. До обіду зірвався ще більший вітер, нависли ще
темніші хмари, але дощу не було. Для молодої й сильної людини, здатної витримати
міцні пориви морського вітру, прогулянка при такій погоді була досить непогана.
— Зачекайте, поки повернеться цей чоловік, — сказала вона, маючи на увазі сищика. —
Тоді ми повинні будемо говорити про це, а зараз нас ніхто не змушує до цього.
Мені неважко було здогадатися, у чім річ. Але в мене було вже таке правило, щоб
чоловіки як вищі істоти впливали на жінок, де тільки можливо. Якщо жінка (чи то моя
донька, чи хто інший) пробує вмовити мене щось зробити, я завжди вимагаю пояснень:
а для чого? Чим частіше ви примушуватимете жінок як слід обмірковувати аргументи,
тим зговірливішими будуть жінки у всіх випадках життя. Хіба винні ці бідолахи, що
вони спочатку діють, а вже потім розмірковують? Винні ті, що потурають їм, як дурні.
— Я боюся, тату, що містер Френклін, сам не бажаючи того, жорстоко образив Розанну.
— Нічого особливого не сталося, тату, але містер Френклін сказав, що він анітрошечки
не співчуває їй і — о леле! — таким суворим тоном!
— Я так і говорила їй. Але, тату, річ у тім (хоч у цьому й не можна звинувачувати
містера Френкліна), що він уже кілька тижнів підряд зневажав і розчаровував її, і, на
довершення всього, ще й це! Звичайно, вона не може сподіватися на його прихильність
до неї. Це просто безглуздя, щоб Розанна забула, хто вона і як їй належить поводитися в
нашому домі. Але дівчина, здавалося, втратила почуття дівочої гордості, власної
гідності, — все на світі. Вона просто злякала мене, тату, коли містер Френклін
промовив ці слова. Розанна наче скам'яніла, почувши їх. Потім раптом стала
надзвичайно спокійною і з того часу продовжує працювати немов уві сні.
Я почав потроху тривожитись. У голосі Пенелопи було щось таке, що змусило мій
чудовий здоровий розум замовкнути. Тепер мої думки набрали того самого напряму,
що і в Пенелопи, і я відразу пригадав, що саме сталося між містером Френкліном і
Розанною вчора у більярдній. Вона здавалась тоді глибоко враженою, а тепер знову, як
на те, бідолашну вразили у найчутливіше місце. Сумно, сумно! — тим більше сумно,
що нема чого сказати на виправдання дівчини і її вчинків.
Ми зустріли Розанну в коридорі, вона підмітала підлогу біля спалень, бліда і спокійна,
охайна, як завжди, у своєму скромному ситцевому платті. Її погляд був якийсь тьмяний
і тупий — не те, щоб вона була заплакана, але наче вдивлялася в щось надто пильно.
Можливо, то був туман, викликаний її власними думками. Навколо неї не було,
звичайно, нічого, що вона б не бачила вже сотні й сотні разів.
Я виклав перед нею всю справу так, як вона була, в найбільш дружелюбних і
заспокійливих словах, які тільки я міг придумати. Мої правила щодо жіноцтва, як ви
вже могли помітити, дуже суворі. Але якось виходить, що, коли мені трапляється бути
віч-на-віч з жінками, правила ці, признаюсь, на практиці не застосовуються.
Моя донька вже звернула увагу на те, що Розанна виконувала свою роботу наче уві сні;
додам, що вона слухала і говорила теж наче уві сні; і в мене виник сумнів, чи зрозуміла
дівчина те, що я їй сказав.
— Цілком упевнена.
Вона повторила їх, немов заводна лялька, і весь час продовжувала замітати підлогу. Я
забрав у неї щітку так лагідно й ласкаво, як тільки міг.
— Ну, ну, моя люба, — сказав я, — ви наче сама не своя. У вас щось є на душі. Я ваш
друг і залишуся другом, навіть якщо ви в чомусь і винні. Признайтесь мені щиро у
всьому, Розанно, признайтесь!
Бувало, коли я розмовляв з нею так, у неї на очах виступали сльози. А тепер я не
побачив у них ніякої зміни.
— Міледі? — спитав я.
— Ні.
— Містерові Френкліну?
Я сам не знав, що їй відповісти на це. Вона була в такому стані, що ніяк не змогла б
зрозуміти застереження не говорити з містером Френкліном віч-на-віч, яке він просив
передати їй. Я вирішив діяти обережно і сказав їй, що містер Френклін пішов погуляти.
Вона подивилась на мене з серйозною і пильною увагою, ніби хотіла зберегти в своїй
пам'яті мої слова. Потім взяла з моїх рук щітку й пішла з нею поволі коридором.
— Ні, — сказала вона сама до себе, продовжуючи мести, — я знаю кращий спосіб
розважити свою душу.
— Який?
Нічим не можна було зворушити її, ні про що було говорити з нею. Я дав знак Пенелопі
йти зі мною. Коли ми залишали її, вона, як і раніше, замітала коридор, наче уві сні.
— В цій справі може розібратись тільки наш лікар, — сказав я. — Ми тут безсилі.
Моя донька нагадала мені про те, що містер Кенді хворий: він (як ви, можливо,
пам'ятаєте) простудився ще того вечора, як у нас був званий обід. Його помічник,
якийсь містер Езра Дженнінгс, був, звичайно, до наших послуг. Але в нашій місцевості
його мало хто знав. Його найняв містер Кенді за вельми дивних обставин: чи праві ми,
чи ні, але ніхто з нас не любив його й не довіряв йому. У Фрізінголлі були й інші лікарі,
але ми їх не знали, і Пенелопа побоювалася, щоб при нинішньому стані Розанни вони
не завдали їй ще більшої шкоди.
Я хотів було поговорити з міледі. Але, пригадавши, що в неї й свого клопоту аж надто
багато, не наважився додавати до всіх неприємностей новий клопіт. А все ж таки треба
було щось робити. Становище дівчини, на мою думку, було явно тривожним, і про це
необхідно було повідомити пані. Досить неохоче пішов я до неї у вітальню. Але там
нікого не застав. Міледі замкнулася з міс Речел, і мені не залишалось нічого іншого, як
чекати, поки вона вийде звідти.
Я чекав марно, поки годинник на парадних сходах пробив без чверті другу. Через п'ять
хвилин мене гукнули знадвору. Я відразу ж упізнав цей голос. Сищик Кафф повернувся
з Фрізінголла.
Розділ XVIII
— Що нового у Фрізінголлі?
Саме тоді, коли сержант промовив ці слова, з прогулянки повертався містер Френклін.
Подолавши свою цікавість краще, ніж зумів це зробити я, він мовчки пройшов повз нас
у будинок.
— Для себе самої, звичайно. Між північчю і трьома годинами ранку, в четвер, вона,
мабуть, пройшла в кімнату панночки, щоб домовитись, куди сховати Місячний камінь,
поки ви всі спали. Повертаючись звідти, вона зачепила сорочкою за свіжо вифарбувані
двері. Дівчина не могла змити плями, не могла й знищити сорочки, не маючи в запасі
іншої, схожої на цю, щоб увесь комплект її білизни виявився повним.
— Матеріал, який вона купила для заміни, — відповів сищик. — Якби йшлося про
сорочку міс Веріндер, їй довелося б купити мережив, оборок і ще бозна-чого, і вона не
встигла б пошити її за одну ніч. Шматок простого полотна означає просту сорочку
служниці. Ні, ні, містере Беттередж, — все це досить ясно. Заковика полягає в тому,
щоб відповісти на питання: чому, пошивши нову сорочку, вона сховала замазану,
замість того щоб її знищити? Якщо дівчина не схоче пояснити, лишається тільки один
спосіб розгадати цю загадку: обшукати Тремтливі піски. І тоді істина відкриється.
(Щоб не дражнити вашу цікавість, як він роздражнив мою, скажу тут зарані, що він
повернувся з Фрізінголла з дозволом на обшук. Його досвід у таких справах підказав
йому, що Розанна, певно, носить при собі пам'ятну записку про те місце, куди вона
сховала річ, — на випадок, якщо їй доведеться повернутись туди через деякий час, коли
зміняться обставини. Здобувши таку записку, детектив мав би все, що йому було
потрібно).
Оскільки ще не минула загроза дощу, для міс Речел подали карету. Сищик Кафф зробив
Самюелю знак зійти до нього з зап'яток.
— Біля воріт за дверима ви зустрінете одного мого приятеля, — сказав він. — Цей
приятель, не спиняючи карети, сяде з вами на зап'ятки. Вам слід мовчати й удати, наче
ви нічого не помітили. Інакше ви вскочите в халепу.
З такою порадою він послав лакея назад, на його місце. Що подумав про це Самюель, я
не знаю. Але для мене було ясно, що за міс Речел встановлюється таємний нагляд з тієї
хвилини, як вона виїде з нашого дому, якщо взагалі вона виїде. Нагляд за моєю пані!
Шпигун позад неї на зап'ятках екіпажа її матері! Я відрізав би собі язика, перш ніж
заговорити після цього із сищиком Каффом.
Першою з дому вийшла міледі. Вона стала віддалік, на верхньому східці, звідки могла
бачити все, що відбувається навколо. Ні слова не сказала вона ні сищикові, ні мені.
Стуливши губи і сховавши руки під легким манто, яке накинула на себе, виходячи на
повітря, міледі стояла нерухомо, як статуя, чекаючи доньку.
Через хвилину з'явилася Речел, дуже гарно одягнена в костюм з якоїсь м'якої жовтої
тканини, яка пасувала до її смаглявого обличчя. Жакет щільно облягав її стан. На голові
в неї був елегантний солом'яний капелюшок з білою вуаллю, а на руках ясно-жовті
рукавички, які теж пасували до її рук, наче друга шкіра. Її прекрасне чорне волосся
здавалося з-під капелюшка м'яким, як атлас. Її маленькі вушка скидались на рожеві
черепашки; з кожного звисала перлина. Вона швидко вийшла на ґанок, струнка, як лілея
на стеблині, гнучка і спритна в кожному русі, мов кішечка. Я не міг помітити ніяких
змін на її гарненькому личку, окрім зміни у виразі очей і губів. В очах було більше
блиску й люті, ніж мені хотілося б побачити, а губи до того втратили свій колір і
усмішку, що я їх просто не впізнав. Вона поквапно поцілувала матір у щоку,
промовивши: «Постарайтеся пробачити мені, мамо», — і так швидко опустила вуаль,
що аж порвала її. В ту ж мить збігла східцями і вскочила в карету, немов хотіла
сховатися там.
Сержант Кафф виявився не менш спритним. Він відштовхнув Самюеля і, тримаючись
рукою за відчинені дверцята карети, став перед міс Речел тієї самої хвилини, як вона
сіла на своє місце.
— Я хочу сказати вам одне слово, міс, перш ніж ви поїдете, — відповів сищик. — Я не
можу не дозволити вам їхати до вашої тітки, я насмілюся тільки сказати вам, що ваш
від'їзд, при даному становищі, завдасть нам зайвих труднощів у відшуканні вашого
алмаза. Будь ласка, зважте на це й вирішіть самі, поїхати вам чи залишитись.
— Поїхали, Джемсе!
Не кажучи більш ні слова, сищик захряснув дверцята карети. Тієї ж хвилини, як він
зачиняв їх, з дому вибіг містер Френклін.
Містер Френклін відступив назад, наче громом прибитий. Кучер, не знаючи, що йому
робити, подивився на міледі, яка все ще нерухомо стояла на верхньому східці. Міледі,
на обличчі якої боролися гнів, жаль і сором, зробила кучерові знак їхати й поквапливо
зайшла в дім. Містер Френклін, до якого повернувся дар слова, гукнув їй навздогін,
коли екіпаж від'їжджав:
— Тьотю, ви мали цілковиту рацію. Прийміть мою вдячність за всю вашу доброту й
дозвольте мені їхати.
Міледі обернулась, немов для того, щоб заговорити з ним. Але потім, ніби не довіряючи
собі, лагідно махнула рукою.
— Зайдіть до мене, перш ніж ви залишите нас, Френклін, — промовила вона уриваним
голосом і пішла до своєї кімнати.
Він теж зайшов у дім. Поведінка міс Речел зовсім приголомшила його. А як він,
напевне, судячи з цього, її любив!
Сержант Кафф і я залишились удвох біля сходів. Сищик стояв, повернувшись обличчям
до просіки між деревами, в якій видно було один з поворотів дороги, що вела з дому.
Він заклав руки в кишені і тихо насвистував про себе «Останню літню рожу».
Помічник конюха повернувся: за ним ішов, дуже неохоче, як мені здалося, Джойс.
— Ніяк не можу збагнути, сер, — почав Джойс, — мені дуже прикро, але якось так…
Полісмен пішов геть. Мені важко зараз передати вам, як вплинула на мене звістка про
зникнення Розанни Спірман. Думки мої мінялися з гарячковою швидкістю, — наче я
думав про п'ятдесят різних речей водночас. Так я і стояв, не зводячи очей з сержанта
Каффа, — мені зовсім відняло мову.
— Ні, містере Беттередж, — мовив сищик, немов угадавши в потоці моїх думок головну
і відповідаючи на неї перше, ніж на решту. — Ваш друг Розанна не проскочить у мене
між пальцями так легко, як ви гадаєте. Поки я знаю, де міс Веріндер, я тримаю в своїх
руках і спосіб відшукати спільницю міс Веріндер. Я перешкодив їм зустрітися цієї ночі.
Дуже добре. Тоді вони постараються зустрітись у Фрізінголлі, замість того щоб зійтися
тут. Слідство треба просто перенести, — трохи швидше, ніж я сподівався, — звідси в
той дім, куди поїхала міс Веріндер. А тим часом я, мабуть, попрошу вас знову скликати
слуг.
Я пройшов з ним до кімнати для слуг. Соромно признатись, але гріх втаїти, — коли він
промовив останні слова, у мене знову почався приступ розшукної лихоманки. Я забув,
що ненавиджу сержанта Каффа, і, конфіденційно взявши його під руку, спитав:
— Якби цей чоловік, — сказав він, очевидно маючи на увазі мене, — розумівся ще на
вирощуванні троянд, він був би найдосконалішою людиною в усьому світі!
Після такого сильного прояву почуттів сищик зітхнув і взяв мене під руку.
— Річ ось у чому, — сказав він, знову повертаючись до справи. — Розанна зробила
одне з двох: або пішла прямо у Фрізінголл (перш, ніж я туди дістануся), або пробралася
спочатку в свій тайник на Тремтливих пісках. Найперше нам треба з'ясувати, хто із слуг
бачив її востаннє до того, як вона вийшла з дому.
— Так. У цьому листі має бути пам'ятна записка, як знайти те місце, де вона сховала
свою річ. Я повинен взнати в поштовій конторі, яка адреса зазначена на цьому листі.
Якщо це та адреса, яку я підозрюю, наступного понеділка я зроблю вашій приятельці,
місіс Йолланд, новий візит.
Розділ XIX
Як виявилось, про зникнення Розанни вже знали всі слуги. Вони самі почали розшуки і
щойно спіймали моторного хлопчака, прозваного Дафі (Простачок), якого іноді брали
полоти траву в саду і який бачив Розанну Спірман півгодини тому. Дафі запевняв, що
дівчина не пройшла, а пробігла повз нього сосновою алеєю в напрямі морського берега.
— Дафі, — сказав сищик, — хочеш заробити шилінг? Якщо згоден, то ходімо зі мною.
Нехай фаетон буде напоготові, містере Беттередж, коли я повернуся.
Він рушив до Тремтливих пісків з такою поспішністю, що мої ноги (незважаючи на те,
що добре збереглися в мої роки) не змогли б поспіти за ним. Маленький Дафі, як це
роблять юні дикуни в нашій місцевості, коли їм дуже весело, — завив од радощів і
помчав слідом за сищиком.
Тут я знов не можу ясно усвідомити стан моїх думок за час між відходом і поверненням
сищика Каффа. Якась дивна, приголомшлива тривога охопила мене. Я брався то за те,
то за інше в домі і надворі, робив щось нікому не потрібне, але що саме, не пригадую.
Навіть не знаю, скільки часу минуло після відходу сищика до пісків, коли Дафі прибіг
назад з дорученням до мене. Сержант Кафф дав хлопчикові листок, вирваний з записної
книжки, на якому було написано олівцем: «Пришліть мені швидше черевик Розанни
Спірман».
Знаю добре: діяти таким чином не означало швидко виконати одержані інструкції. Але
перш ніж віддати черевик Розанни в руки детектива, я вирішив особисто перевірити, що
це за нова містифікація. В цю хвилину мене знову охопило бажання вигородити
дівчину. Це почуття (не кажучи вже про розшукну лихоманку) змусило мене поспішити
на берег, тільки-но віддали мені в руки черевик; я майже біг, наскільки дозволяли мені
сили в мої сімдесят років.
Коли я наблизився до берега, хмари потемнішали, і дощ линув суцільною білою стіною,
гнаною вітром. Я чув плескіт моря, воно билося об піщаний берег бухти. Трохи далі
проминув хлопчика, який сховався від дощу між піщаних горбів. Потім я побачив
бурхливе море, хвилі заливали берег, густий дощ, який мчав над водою, мов покривало,
і жовтий дикий берег з самотньою чорною фігурою, що стояла на ньому, — фігурою
сищика Каффа.
Я підійшов до нього; я задихався; моє серце билось так, наче хотіло вискочити з грудей.
Я не міг промовити й слова. Я хотів поставити йому сотню запитань, але жодне з них не
злинуло з моїх вуст. Його обличчя злякало мене. Я побачив у нього в очах вираз жаху.
Він вихопив черевик з моїх рук і приклав його до слідів на піску, які йшли з півдня, від
того місця, де ми стояли, і прямо до того виступу скелі, що називається Південним
стрімчаком. Слід ще не був змитий дощем, черевик дівчини точнісінько співпав з ним.
Нарешті він спинився, знову подивився мовчки на мене, а потім на море, яке все далі й
далі заливало Тремтливі піски. Я теж глянув на воду і зрозумів, про що він думає.
Страшенно тупий дрож пройняв мене раптом. Я впав навколішки в пісок.
Слова сержанта викликали в моїй уяві змінений вираз обличчя дівчини, її слова і
вчинки, заціпеніння й отупіння, з якими вона слухала мене й говорила зі мною, коли
підмітала підлогу в коридорі кілька годин тому. Ці спогади підтверджували жахливий
здогад сищика. Я хотів розповісти йому про страх, від якого в мене аж серце похололо;
я поривався сказати: «Вона загинула смертю, яку сама шукала». Але ні, слова не
сходили з моїх уст. Німа дрож міцно тримала мене в своїх лабетах. Я не відчував
проливного дощу, не бачив припливу, що піднімався все вище й вище. Немов уві сні,
переді мною з'явився привид загиблої бідолахи. Я бачив її знову, як і раніше, того
ранку, коли прийшов сюди, щоб привести її додому; я знову чув, як вона говорить мені,
що Тремтливі піски наче притягують її мимоволі, і запитує себе, чи не тут на неї чекає
могила. Мене охопив якийсь незрозумілий жах за свою дитину. Моя донька була з нею
ровесниця. Зазнавши таких же злигоднів, як і Розанна, моя донька теж могла померти
такою ж страшною смертю.
Сержант лагідно підвів мене, а потім відвів подалі від місця, де вона загинула.
Мені стало легше дихати, і я тепер бачив усе довкруг таким, яким воно було в дійсності.
Глянувши на піщані горби, я помітив, як до нас бігли перелякані слуги й рибалка
Йолланд, вони гукали, чи не знайшлася дівчина. В кількох словах сержант пояснив їм,
про що говорять сліди, і сказав, що з нею, напевно, скоїлося якесь нещастя. Потім він
відкликав рибалку набік і, знову повернувшись до моря, спитав:
— Скажіть, а чи могла вона в таку погоду відпливти в човні з того виступу скелі, де
закінчуються її сліди?
Сищик Кафф подивився востаннє на сліди, що виднілись на піску і які тепер швидко
змивав дощ.
— Отже, — сказав він, — ось вам доказ того, що вона не могла піти звідси берегом. А
це, — вів далі він, глянувши на рибалку, — доказ того, що вона не могла поїхати морем.
— Судячи з того, — відповів рибалка, — який сьогодні приплив по той бік стрімчака,
годину тому води не вистачило б, щоб утопити кошеня.
— А на цьому боці?
Всі скупчились навколо мене. Сищик зараз же схаменувся. Він відтіснив од мене людей
і сказав, що я — старий і що ця подія тяжко вразила мене.
— Містере Беттередж, я хочу сказати вам кілька слів про смерть цієї молодої жінки.
Вздовж одного боку стрімчака, футів на чотири від скелі, серед Тремтливих пісків
тягнеться мілина. Я вас питаю: чому вона не скористалася з неї? Якби вона
посковзнулась ненароком, вона впала б там, де можна дістатися дна і де глибина сягає
ледве до пояса. Розанна, мабуть, добралася бродом або стрибнула в самий вир пісків, —
інакше не могла б загинути. Ні, випадкового нещастя не могло бути, сер! Її поглинула
пучина Тремтливих пісків, і поглинула з її власної волі.
Почувши свідчення людини, на знання якої можна було покластись, сищик замовк. Ми
всі принишкли, як і він. Ніби за взаємною згодою, ми звернули й піднялися по схилу
берега.
На піщаних горбах зустріли помічника конюха, який біг до нас з дому. Це був добрий
хлопець, він щиро поважав мене. Юнак подав мені коротеньку записку; на обличчі в
нього був глибокий сум.
То були її останні прощальні слова до старого, який з усіх сил старався, дякувати
богові, завжди старався бути дружелюбним до неї.
«Ви часто прощали мені, містере Беттередж, у минулому. Коли вам доведеться бути на
Тремтливих пісках, постарайтеся простити мені ще раз. Я знайшла свою могилу там, де
вона чекала на мене. Я жила і вмираю, сер, із вдячністю до вас за вашу доброту».
Оце й усе. Хоч яка коротка була ця записка, в мене не вистачало сил стримати своїх
почуттів. У старого, який залишає світ, сльози ллються так само легко, як і в дитини,
яка тільки-но починає жити на світі. Я заридав.
Розділ XX
Ті, що йшли попереду, донесли сумну звістку раніше за нас, і слуг охопив панічний
страх. Коли ми проходили повз кімнату міледі, двері рвучко розчинилися зсередини. До
нас вийшла пані (за нею йшов містер Френклін, марно намагаючись заспокоїти її),
зовсім нетямлячи себе від страшної події.
— Я так само мало винний у цій сумній події, міледі, як і ви, — сказав він. — Якщо
через півгодини після цього ви ще наполягатимете на тому, щоб я залишив ваш дім, я
прийму відмову, але не гроші вашої милості.
Це було сказано дуже ввічливо, але водночас і дуже твердо і вплинуло на мою пані так
само, як і на мене. Вона дозволила містерові Френкліну ввести себе в кімнату. Коли за
ними зачинились двері, сищик подивився на служниць із своєю звичайною уважністю і
помітив, що в той час, як інші були просто перелякані, Пенелопа була в сльозах.
Люди вищого світу мають усі блага для своєї втіхи; зокрема, вони дістають велике
задоволення, даючи волю своїм почуттям. А бідні люди не мають такого привілею.
Нестатки щадять осіб, що «стоять вище», але чомусь не зглянуться на нас. Ми вчимося
приховувати свої почуття в собі й терпляче тягнути лямку своїх обов'язків. Я не
ремствую на це, я тільки відзначаю це як факт. Пенелопа і я були готові відповідати
сержантові, як тільки він у свою чергу буде готовий. Коли сищик спитав її, чи не знає
вона, що саме змусило її подругу покінчити з собою, моя донька відповіла (як ви
передбачаєте), що вона це зробила через любов до містера Френкліна Блека. Далі сищик
спитав, чи говорила вона про це кому-небудь іншому. Пенелопа відповіла:
— І жаліючи також містера Френкліна, моя люба. Якщо Розанна померла через любов
до нього, то сталось це без його відома і не з його вини. Нехай собі їде звідси сьогодні
ж; для чого марно завдавати йому жалю, відкриваючи йому істину?
Сищик Кафф сказав: «Цілком вірно» — і знову замовк, порівнюючи думку Пенелопи
(як мені здалося) зі своєю власною думкою, яку він залишив при собі.
По дорозі до міледі я зустрів містера Френкліна, який виходив з її кабінету. Він сказав
мені, що леді Веріндер згодна побачитися з сержантом Каффом, — у моїй присутності,
як і раніше, — що він спершу хоче сам поговорити з сищиком. Повертаючись зі мною в
мою кімнату, він спинився й поглянув на розклад руху поїздів, що висів у залі.
Його розмова з сищиком відбулася в моїй присутності. Він сказав, що міледі готова
визнати, що висловилась надто запально. Він спитав, чи згодиться сержант Кафф — при
такому з її боку визнанні — прийняти винагороду і залишити справу про алмаз у такому
стані, в якому вона є зараз. Сищик заперечив:
— Я поясню вам, сер, — відповів сищик. — Коли я приїхав сюди, то взявся належним
чином розкрити темну справу з пропажею алмаза. Зараз я готовий до цього і тільки
чекаю можливості виконати свою обіцянку. Коли я доповім леді Веріндер, в якому стані
справа, і коли скажу їй прямо, що слід зробити для відшукання Місячного каменя, тоді
відповідальність буде з мене знята. Нехай міледі сама вирішить після цього —
продовжувати мені справу чи ні. Тоді я закінчу те, за що взявся, і прийму винагороду.
Цими словами сержант Кафф нагадав нам, що навіть поліцейський сищик має свою
гідність, якої він не бажає втрачати.
Його погляд був настільки справедливий, що заперечити було нічого. Коли я підвівся,
щоб провести його в кімнату міледі, він спитав, чи не бажає містер Френклін бути
присутнім при розмові. Той відповів:
— Цей чоловік говоритиме про Речел, а я її надто люблю, щоб чути це і стримувати
свій характер. Краще мені побути на самоті.
Я залишив його дуже засмученого: він сперся ліктями на підвіконня й закрив обличчя
руками, тим часом як Пенелопа визирала з-за дверей, палко бажаючи втішити його. Я
на місці містера Френкліна покликав би її. Коли з вами погано обходиться одна жінка,
ви знайдете велику втіху, розповівши про це іншій жінці, бо, як правило, ця жінка стане
на ваш бік. А, може, коли я відвернувся, він і справді її покликав? Тоді треба віддати
належне моїй доньці — вона ні перед чим не спиниться, щоб утішити містера
Френкліна Блека.
На останній нараді вона навіть не відвела очі від книги, що лежала перед нею на столі.
Цього разу становище змінилось на краще: вона подивилась у вічі сищикові таким же
твердим поглядом, як і він на неї. Фамільний характер виступав у кожній рисі її
обличчя; і я зрозумів, що коли така жінка, як леді Веріндер, напружила нерви, щоб
почути гірку істину з вуст детектива Каффа, — ось де наскочила коса на камінь.
Розділ XXI
Але сержант Кафф зробив дальший крок, очевидно (як ви здогадуєтесь) маючи намір
відразу перейти до надзвичайно неприємної розмови між леді Веріндер і ним.
— Так, я маю на увазі міс Речел, — відповів сищик так само прямо.
Коли ми ввійшли в кімнату, на столі у міледі лежала чекова книжка — без сумніву,
вона вийняла її для того, щоб розплатитися з сищиком. Тепер міледі поклала її знов у
шухляду. Мені було надзвичайно боляче бачити, як тремтіла її рука — та рука, що
обсипала благодіяннями старого слугу; я благав бога, щоб ця рука тримала мою руку,
коли настане час моєї кончини і я назавжди залишу своє місце дворецького.
— Не варто говорити мені про цю причину. Після того, що ви зараз сказали, ви знаєте
так само добре, як і я, що зайшли надто далеко, щоб повертатись назад. Я зобов'язана
заради самої себе й заради своєї доньки наполягти, щоб ви залишились тут і розповіли
про все відверто.
— Можливо, буде не так важко і для вас, і для мого доброго слуги й друга, — сказала
вона, — якщо я подам приклад і почну сміливо говорити зі свого боку. Ви підозрюєте,
що міс Веріндер обдурює нас усіх, сховавши алмаз для якоїсь своєї мети, чи не так?
— Дуже добре. Тепер перш ніж ви почнете, я повинна сказати вам як мати міс
Веріндер, що вона абсолютно нездатна зробити те, в чому ви її запідозрюєте. Ви взнали
її характер всього лише два дні тому, а я знаю її характер з дня її народження.
Висловлюйте які завгодно підозріння щодо неї, — ви цим не можете образити мене. Я
наперед упевнена в тому, що при всій вашій досвідченості, цього разу обставини навели
вас на неправильний слід. Пам'ятайте, я не маю ніяких таємних відомостей: донька моя
не розповідала мені абсолютно ніяких секретів, так само як і вам. Причина, що змушує
мене говорити з такою впевненістю, як я вже вам сказала, одна: я знаю свою дитину.
Сержант Кафф вклонився. Слова моєї пані справили на нього тільки одне враження:
його довгасте з гострими рисами обличчя стало на мить лагідніше, наче він жалів її. Що
ж до його переконань, було ясно, що вона не захитала їх ні на йоту. Він умостився
зручніше на стільці й повів свою підлу атаку на репутацію міс Речел у таких виразах:
— Першу інформацію про пропажу Місячного каменя я одержав від інспектора Сігрева.
Я переконався в його цілковитій нездатності впоратися з цією справою. Єдине, що
здалося мені в його словах гідним уваги, то це те, що міс Веріндер відмовилась
відповідати на його запитання й розмовляла з ним надзвичайно брутально й
презирливо. Це було дивно, але я приписав це якій-небудь безтактності інспектора, що,
можливо, образив молоду дівчину. Запам'ятавши цю деталь, я сам, без сторонньої
допомоги, зайнявся справою. Моє розслідування закінчилось, як вам відомо, відкриттям
плями на дверях; із свідчень містера Френкліна Блека ясно, що між цією плямою і
пропажею алмаза існує безпосередній зв'язок. Досі я підозрював, що Місячний камінь
було викрадено і що злодієм виявився, напевно, хтось із слуг. Дуже добре. Що ж
трапилось на даному етапі слідства? Міс Веріндер несподівано виходить зі своєї
кімнати й говорить зі мною. Я помітив у поведінці цієї молодої панночки три підозрілі
обставини: міс усе ще надзвичайно схвильована, хоч після пропажі алмаза минуло
більше доби; вона поводиться зі мною так само грубо, як і з інспектором Сігревом;
нарешті, вона страшенно гнівається на містера Френкліна Блека. Прекрасно. Ось, кажу
я сам собі, молода панночка, що втратила коштовний камінь, панночка, як говорять
мені мої очі й вуха, запальної вдачі. При даному стані речей і з такою вдачею що ж вона
робить? Вона виявляє незрозумілу ворожість до містера Блека, до інспектора і до мене,
— інакше кажучи, саме до тих людей, які різними способами намагаються допомогти їй
відшукати зниклу річ. Довівши слідство до цієї точки, міледі, я тоді, і тільки тоді,
звернувся до своєї досвідченості. Ось ця досвідченість і пояснює поведінку міс
Веріндер, яка до цього здавалась незрозумілою; вона наводить мене на думку про тих,
інших молодих панночок, яких я знав. Ця досвідченість підказує мені, що вона має
борги, про які не наважується признатись і які треба будь-що сплатити. От я й запитую
себе, чи не означає пропажа алмаза тільки те, що він піде на сплату цих боргів? Такий є
висновок, який моя досвідченість виводить з простих фактів. А що може заперечити
проти цього ваша досвідченість, міледі?
— Тільки те, що я вже вам сказала, — відповіла моя пані. — Обставини ввели вас в
оману.
Щодо мене, то я не промовив ні слова. Хтозна-як, але в моїй дурній старечій голові
промайнула думка про Робінзона Крузо. Як я хотів, щоб цієї ж хвилини сищик Кафф
опинився на безлюдному острові — один як палець, без П'ятниці і без будь-якої надії на
повернення звідти! (Nota bene. Я, звичайно, добрий християнин, якщо не ставити надто
великих вимог до моїх християнських почуттів. Що ж до всіх інших, то вони, на
превелику мою втіху, в цьому мало чим відрізняються від мене).
— Правильний мій висновок чи ні, міледі, я повинен був насамперед перевірити його. Я
запропонував вашій милості оглянути всі гардероби в домі. Це був єдиний спосіб
відшукати одяг, який, цілком імовірно, залишив пляму на дверях, і це був єдиний спосіб
перевірити мій висновок. Що ж із цього вийшло? Ви, міледі, погодились на це; містер
Блек і містер Еблуайт погодились теж. Одна тільки міс Веріндер стала на перешкоді
слідству, категорично відмовившись. Ось це й переконало мене в тому, що моя точка
зору правильна. Якщо ж ви і містер Беттередж все-таки не хочете погодитися зі мною,
то ви, напевно, просто не помічаєте й не хочете зрозуміти того, що сталося на ваших
очах буквально сьогодні. Адже я при вас сказав вашій доньці, що її від'їзд — за даного
стану справ — стане на перешкоді до відшукання її алмаза. І ви самі бачили, як вона
наказала кучерові їхати, незважаючи на мою заяву. Ви бачили на власні очі, як, замість
подякувати за те, що містер Блек зробив більше за всіх, щоб дати мені ключ до цієї
загадки, вона привселюдно образила містера Блека на порозі дому своєї матері. Що все
це значить? Якщо міс Веріндер не причетна до приховування алмаза, — то що це
значить?
Він поглянув на мене. Було жахливо чути, як він наводив доказ за доказом проти міс
Речел, і усвідомлювати, що тобі, при всьому жагучому бажанні захистити її, нема чого
заперечити йому. Я, дякувати богові, стою вище доказів здорового глузду. Це
допомогло мені твердо удержатись на точці зору міледі, як на своїй власній. Це
підбадьорило мене, і я не розгубився перед сищиком Каффом. Отже, скористайтесь,
добрі друзі, моїм прикладом! Він врятує вас від багатьох неприємностей. Виховуйте в
собі почуття вищості над доказами здорового глузду й побачите, як ви підріжете
крильця всім розсудливим людям, якщо вони захочуть дошкулити вам, ніби вам же на
користь.
Не дочекавшись відповіді ні від мене, ні від моєї пані, сержант Кафф продовжував (о, як
мене дратувало, що його зовсім не збентежило наше мовчання!):
— Ось вам факти, міледі, що говорять проти однієї міс Веріндер. А тепер давайте
розглянемо факти, що говорять проти міс Веріндер і покійної Розанни Спірман разом.
Повернімось на хвилину, з вашого дозволу, до відмови дозволити оглянути її гардероб.
Після цієї відмови я вже прийшов до свого висновку, але мені треба було вияснити два
питання. По-перше, як надалі продовжувати слідство? По-друге, чи є в міс Веріндер у
домі спільниця серед служниць? Уважно обміркувавши це, я вирішив вести слідство, —
як ми називаємо в нашій професії, — досить неправильно. І ось чому: адже я мав справу
з сімейним скандалом, який не повинен вийти за межі сім'ї. Чим менше розголосу, чим
менше допомоги від сторонніх, тим краще. Звичайний спосіб затримувати людей за
підозрінням, допитувати їх на суді й тому подібне — тут зовсім не годиться, оскільки
сама ваша, міледі, донька, як я гадаю, була призвідницею всієї справи. В даних умовах я
відчув, що найбільш підхожою людиною, яка могла б допомогти в моєму слідстві, є
містер Беттередж, з його характером і становищем у домі; крім того, він добре знає слуг
і дорожить честю сім'ї. Я взяв би в помічники містера Блека, але тут завадила одна
обставина. Він із самого початку підмітив, куди веде моє слідство, і, при його
відданості міс Веріндер, порозумітися з ним було неможливо. Я докучаю вашій милості
цими подробицями для того, щоб показати, що я не виніс цієї таємниці за межі
сімейного кола. Я — єдина стороння людина, яка знає цю таємницю, і моя кар'єра
сищика залежить від того, наскільки я вмію тримати язик за зубами.
Тут я відчув, що моя кар'єра залежить від того, що я не промовчу. Бути виставленим
перед моєю пані, в мої літа, в ролі помічника полісмена, — цього моя християнська
душа не змогла' витримати.
Розваживши таким чином душу, я відчув велике полегшення. Міледі виявила мені
честь, по-дружньому поплескавши мене по плечу. Зі справедливим обуренням глянув я
на сищика, бажаючи з'ясувати, що думає він про таке свідчення. Сищик присмирнів,
наче ягня, і, здавалося, став ще більш прихильним до мене.
Чи можна було, запитував я себе, викласти справу проти міс Речел і Розанни з більш
огидної точки зору, ніж ця? Виявляється, можна, як ви зараз побачите.
— У мене була інша причина мати підозру до небіжчиці, — вів далі сищик, — причина,
яка здавалась мені ще переконливішою. Хто міг якнайкраще допомогти міс Веріндер
таємно одержати гроші за алмаз? Розанна Спірман. Жодна молода дівчина, будучи на
місці міс Веріндер, не змогла б сама вести таку ризиковану справу. Вона повинна мати
помічницю, а хто найбільше годився для цього, запитую я знову, як не Розанна
Спірман? Ваша покійна служниця, міледі, прекрасно знала своє ремесло, коли була
злодійкою. Я знаю, напевно, що вона мала стосунки з одним із тих небагатьох
лондонських лихварів, які охоче дадуть велику суму за таку чудову річ, як Місячний
камінь, не ставлячи делікатних запитань і не наполягаючи на незручних умовах.
Запам'ятайте це, міледі; а тепер дозвольте розповісти, як мої підозріння підтвердилися
вчинками Розанни і які ясні висновки можна з них вивести.
Слідом за цим він перебрав усі вчинки Розанни. Вони вже знайомі вам так само, як і
мені, і ви зрозумієте, як ці незаперечні факти накинули тінь на пам'ять бідолашної
загиблої дівчини, звинувачуючи її в причетності до справи зникнення Місячного
каменя. Те, що він розповів, збентежило навіть мою пані. Вона нічого не відповідала,
коли він скінчив. Але сержантові, здавалось, було байдуже, відповідають йому чи ні.
Він вів далі — бодай його чорти взяли! — як завжди спокійно.
— Виклавши всю цю справу так, як я її розумію, — сказав він, — мені лишається тільки
додати, міледі, що я збираюсь робити далі. Я бачу два шляхи довести слідство до
успішного кінця. Один з них я вважаю найбільш певним. Другий припускаю тільки як
сміливий експеримент, не більше. Ви, міледі, вирішите самі, який з них вибрати. Може,
варто вибрати надійний шлях?
Моя пані зробила йому знак діяти самостійно й самому робити вибір.
— Далі, — відповів сищик, — я попрошу вас, міледі, взяти в дім на місце Розанни
Спірман служницею жінку, звичну до таємних слідств, за розсудливість якої можу
ручитись.
Чути, як її рідна донька стає предметом подібної пропозиції, було для моєї пані
настільки нестерпним, що вона вперше заговорила гнівно:
— Мій другий спосіб, — вів далі сищик, як завжди невимушено, — полягає в тому, щоб
провести сміливий експеримент, про який я вже говорив. Я гадаю, що в мене склалось
досить правильне поняття про характер міс Веріндер. Вона цілком здатна, на мою
думку, на зухвалий обман. Але вона має надто гарячу й запальну вдачу і не звикла до
обдурювання, тому не вміє лицемірно поводитись у дрібницях і стримуватись, коли її
роздратовують. Її почуття весь цей час не раз виходили з-під її контролю, тим часом як
її інтереси вимагали приховувати їх. Ось на цю особливість її характеру я і пропоную
вплинути. Я хочу несподівано сильно приголомшити її за обставин, які діймуть її до
живого. Простіше кажучи, я хочу без будь-якого попередження повідомити міс
Веріндер про смерть Розанни Спірман, сподіваючись, що її найкращі почуття змусять її
відверто в усьому признатись. Чи приймаєте ви цей спосіб?
— Так, приймаю.
— Будьте цілком певні про дві речі, — сказала вона сержантові Каффу в холі. — Я
пророблю цей експеримент з міс Веріндер так само сміливо, як ви могли б зробити це
самі. І я повідомлю вам результати — усно або листовно — сьогодні ж, до відходу
останнього поїзда в Лондон.
З цими словами вона сіла в екіпаж і, взявши сама віжки, поїхала у Фрізінголл.
Розділ XXII
Після від'їзду пані я зміг приділити увагу сержантові Каффу. Я знайшов його в
затишному куточку холу. Він переглядав свій записник і люто кривив кутики губів.
І більше від нього не можна було добитися жодного слова про Місячний камінь. Він
втратив уже всякий інтерес до свого слідства і неодмінно хотів знайти садівника. Через
годину я почув, як вони сперечалися в оранжереї, і предметом їхньої суперечки знову
була шипшина.
Тим часом я повинен був довідатись, чи не передумав містер Френклін їхати
післяобіднім поїздом. Розпитавши мене про нараду в кімнаті міледі і довідавшись, чим
вона скінчилась, він відразу ж вирішив дочекатися звістки з Фрізінголла. Ця природна
зміна в його планах, яка простим людям не загрожувала б нічим особливим, мала для
містера Френкліна небажані наслідки. Вона кинула його в обійми нерішучості й
бездіяльності, і, таким чином, усі іноземні сторони його вдачі повискакували назовні,
мов чорти з болота.
— У мене було кілька достойних прагнень, Беттередж, але що я тепер маю робити з
ними? В мені дрімає безліч хороших якостей, але тільки Речел могла б допомогти мені
викликати їх назовні!
Він так красномовно змалював картину його власних позитивних якостей, що таїлися в
ньому, і потім так зворушливо оплакував їх, що я навіть не міг придумати, чим би його
втішити, як мені раптом спало на думку: адже саме це нагода застосувати благотворний
вплив «Робінзона Крузо». Я пошкандибав до себе в кімнату і приніс це безсмертне
творіння. В бібліотеці нікого не застав! Карта сучасної Італії дивилась на мене, а я
дивився на карту сучасної Італії.
Я пішов у вітальню. Там на підлозі лежала його носова хусточка — доказ того, що він
тут був. А порожня кімната свідчила про те, що він уже вийшов звідси.
Зайшов я в їдальню і здибав там Самюеля; він приготував печиво та склянку хересу і
мовчки вивчав порожнечу кімнати. Хвилину тому сюди вбіг, мов шалений, містер
Френклін, щоб трохи підкріпитися. Самюель, страшенно поспішаючи, приготував йому
щось перекусити, але містер Френклін раптом зник, ще до того, як замовк дзвоник, який
він смикнув нагорі.
Я заглянув у будуар і нарешті знайшов його. Там, біля вікна, він виводив пальцем на
вогкому склі якісь візерунки.
З таким же успіхом я міг би звернутись до однієї з чотирьох стін кімнати; він весь
поринув у свої нескінченні, далекі думки.
— Чому б вам не заглянути в цю справу? — сказав він, наче особисто я був проти того,
щоб у неї заглянути. — Якого дідька ви стали таким нетерплячим, Беттередж, коли для
досягнення істини так потрібне терпіння! Не перебивайте мене. Поведінку Речел легко
зрозуміти, якщо тільки віддати їй належне і взяти до уваги спочатку об'єктивну точку
зору, потім суб'єктивну й закінчити об'єктивно-суб'єктивною точкою зору. Що ж нам
відомо? Нам відомо, що пропажа Місячного каменя минулого четверга вранці призвела
її до нервового зворушення, від якого вона ще й досі не одужала. Поки що ви не
заперечуєте, що це об'єктивна точка зору? В такому разі дуже добре, — не перебивайте
мене. Так от, вона в стані нервового зворушення, і хіба можна сподіватись від неї
якогось іншого поводження з людьми, що оточують її? Міркуючи так, виходячи із
внутрішньої суті явища, що ми маємо? Ми маємо суб'єктивну точку зору. Спробуйте-но
заперечити цю суб'єктивну точку зору! Дуже добре. В такому разі — що звідси
випливає? Боже мій! Та об'єктивно-суб'єктивне пояснення, звичайно! Речел, називаючи
речі своїми іменами, не Речел, а хтось інший. А з якої це речі хтось інший поводиться зі
мною жорстоко? Ви, Беттередж, вельми нерозсудливі, але навряд чи зможете
звинуватити мене в цьому. Так чим це кінчається? Для мене це кінчається, незважаючи
на вашу прокляту англійську обмеженість і упередження, цілком щасливо і спокійно.
Де ж херес?
Від цих розмов у мене замакітрилося в голові, я почав сумніватись — моя це голова чи
містера Френкліна. Ось у такому сумному стані я й ухитрився зробити три об'єктивні
речі: приніс містерові Френкліну його херес, пішов до себе в кімнату і втішився
люлькою — цього разу вона здалася мені надзвичайно приємною.
Але не думайте, що я так легко збувся містера Френкліна. Він знову перейшов з
будуара в хол, далі потрапив на половину, де живуть слуги, почув запах тютюнового
диму з моєї люльки і відразу ж нагадав, що кидати палити заради міс Речел було
щонайменше наївно. В одну мить він виголосив переді мною цілу тираду про куріння і
виявився досить сильним у розмовах на цю вічну тему, висловлюючись на французький
манір ясно, дотепно і водночас скептично.
При цих словах я похитав головою. Можливо, це й надзвичайно розумно, але в мене на
практиці це не виходило.
— Коли ще була жива місіс Беттередж, — сказав я, — мені таки частенько спадало на
думку застосувати вашу філософію, містере Френклін. Але якщо ви одного разу
вибрали сигару, то вам уже й по закону належить її палити.
Я послав по сержанта у розарій сказати, що мені треба негайно переговорити з ним. Він
з'явився, цілком захоплений думками про садівника й дику троянду, і заявив, що такої
впертої людини, як містер Бегбі, ще світ не бачив. Я попросив його викинути з голови
цю нікчемну дрібницю і якнайуважніше поставитись до справді серйозної справи.
Тільки після цього він помітив у моїх руках лист.
«Мій добрий Габріелю, прошу вас передайте сержантові Каффу, що я виконала свою
обіцянку. Відносно Розанни Спірман результати такі. Міс Веріндер урочисто заявляє,
що вона ніколи не говорила жодного слова віч-на-віч з Розанною з того часу, як ця
нещасна жінка переступила поріг мого дому. Вони не зустрічались, навіть випадково,
напередодні тієї ночі, як зник алмаз; між ними зовсім не було ніяких стосунків з ранку
четверга, коли в домі зчинилася тривога, аж до суботи, коли міс Веріндер поїхала від
нас. Така була відповідь моєї доньки, коли я несподівано сповістила її коротко про
самогубство Розанни Спірман».
Дійшовши до цього місця, я звів очі на сержанта Каффа і спитав, якої він думки про це.
— Я тільки ображу вас, коли висловлю свою думку. — Відповів сержант і додав з
дратівною покірливістю: — Кажіть далі, містере Беттередж, кажіть далі.
Оце й усе, про що мені призналась донька. Коли я запитала її, чи не може вона
пояснити мені пропажу алмаза, вона вперто мовчала. Коли я умовляла її бути зі мною
відвертою, вона зі сльозами на очах відмовилась. «Настане день, коли ви довідаєтесь,
чому мені байдуже, що мене запідозрюють, і чому я навіть на ваші запитання не
відповідаю. Я зробила багато для того, щоб заслужити співчуття моєї матері, і не
зробила нічого, що змусило б мою матір червоніти за мене». Ось власні слова моєї
доньки.
Вважаю, що після моєї розмови з полісменом, він хоч і стороння людина, але повинен
вияснити так само, як і ви, що відповіла міс Веріндер. Прочитайте йому цього листа, а
потім, віддайте вкладений для нього чек. Відмовляючись від його дальших послуг, я не
можу не висловити переконання в його сумлінності й розумі; але я ще більше
переконана, що в даному разі обставини фатально обманули його».
На цьому лист закінчувався. Перш ніж передати сержантові Каффу чек, я спитав, чи не
бажає він зробити яке-не-будь зауваження.
Сержант глянув на чек і похмуро звів брови, віддаючи належне щедрості міледі.
— Це така щедра оцінка мого часу, — сказав він, — що я вважаю себе зобов'язаним
відплатити за неї дечим. Я запам'ятаю, містере Беттередж, суму на цьому чеку, —
можливо, випаде нагода пригадати її.
— Леді Веріндер поки що дуже спритно владнала справу, — сказав сержант. — Але цей
сімейний скандал належить до числа тих, які раптом спалахують знову, коли ви менш за
все чекаєте цього. Не мине й кілька місяців, як ми знову матимемо справу з Місячним
каменем.
Смисл його слів і манера, з якою він їх промовив, зводились ось до чого. Лист моєї пані
свідчив, на його думку, про те, що міс Речел стала настільки черствою, що не піддалась
ні на які вмовляння і якнайбезсоромніше обдурила (о леле, при яких обставинах!) свою
матір. Не знаю, що на моєму місці сказали б сержантові інші, а я відповів йому прямо:
Хоч який роздратований і сердитий був я, але диявольська впевненість, з якою він
промовив ці слова, припнула мені язика.
Я був у цей час, як вам відомо, дуже сердитий, але чи може гнів устояти проти такого
втручання? Сержант Кафф помітив зміну в мені і заохотив її вельми до речі одним
слівцем:
— Годі, годі! — сказав він. — Чому б не подивитись на мою точку зору так, як
дивиться на неї міледі? Чому б не сказати, що обставини фатально обманули мене?
Дивитись на будь-що однаково з міледі було досить приємним привілеєм, навіть при тій
незручності, що цей привілей запропонував мені сержант Кафф. Гнів мій помалу
вгамувався. Я дивився на будь-яку іншу думку про міс Речел, крім думки міледі і своєї,
з гордовитим презирством. Одне, чого я не міг зробити, це змовчати про Місячний
камінь. Здоровий глузд повинен був застерегти мене, — я це знаю, — що цю справу
слід залишити в спокої. Та ось маєте! Ми не знали тих чеснот, якими відзначається
нинішнє покоління. Сержант Кафф зачепив моє болюче місце, і, хоч я ставився до нього
з презирством, болюче місце все-таки давалося взнаки. Скінчилося тим, що я уперто
повернув його до листа міледі.
— Мене цей лист цілком переконав, — сказав я. — Але все одно, продовжуйте, як ніби
ви могли б переконати мене в іншому. Ви вважаєте, що словам міс Речел не можна
вірити, і кажете, що ми знову почуємо про Місячний камінь. Доведіть, що це так,
сержанте, — закінчив я весело. — Доведіть, що це так!
Замість того щоб образитися, сержант Кафф схопив мою руку і так міцно потис її, що
мені аж боляче стало.
Якби він облив мене відром холодної води, навряд чи це викликало б у мене більш
неприємне відчуття, ніж те, яке викликали його слова. Запевнення міс Речел у своїй
невинності робило поведінку Розанни — пошиття нової сорочки, переховування
замазаної сорочки і все інше — абсолютно непояснимою. І це не спадало мені на думку
доти, поки сержант Кафф не нагадав про все в одну хвилину!
— По-друге, — вів далі сержант, — ви знову почуєте про трьох індусів. Ви одержите
звістку про них або в тутешніх околицях, якщо міс Речел залишиться тут, або з
Лондона, якщо міс Речел поїде в Лондон.
Він чітко написав на чистому аркуші: «Містер Септімус Люкер, Міддлсекська площа,
Лембет, Лондон».
— Ось, — сказав він, — показуючи на адресу, — останнє слово про Місячний камінь,
яким турбую вас зараз. Майбутнє покаже, правий я чи ні. А поки що, сер, забираю з
собою щиру особисту прихильність до вас, яка, мені здається, робить честь нам обом.
Якщо ми не зустрінемось до мого виходу у відставку, сподіваюсь побачити вас у гостях
у моєму будиночку поблизу Лондона, який маю на меті придбати. І ви побачите,
містере Беттередж, що в моєму саду будуть зарослі травою стежки. А щодо білої
мохової троянди…
— Спитайте його про мохову троянду, коли він повернеться додому, і ви побачите, що
від його доказів не залишиться й сліду! — крикнув мені у вікно знаменитий Кафф.
— Добродії! — відповів я, втихомирюючи їх обох, як мені вже доводилося
втихомирювати раніше. — В питанні про мохову троянду ви обидва маєте рацію!
З таким же успіхом я міг би товкти воду в ступі. Вони пішли, завзято сперечаючись про
троянди і ні на йоту не поступаючись один перед одним. Коли я востаннє глянув на
них, містер Бегбі уперто хитав головою, а сержант Кафф міцно тримав його за руку,
наче арештанта. А втім… Хоч я весь час і ненавидів сержанта, повинен визнати, що він
таки сподобався мені.
Поясніть, якщо можете, цей душевний стан. Незабаром ви збудетесь мене й моїх
суперечностей. Коли я повідомлю про від'їзд містера Френкліна, на цьому, нарешті,
закінчаться суботні події. А коли я далі оповім про вельми дивні факти наступного
тижня, цим самим я завершу свою частину розповіді й передам перо людині, яка має
продовжити історію про Місячний камінь. Якщо ви втомилися за читанням цієї повісті
так само, як я за писанням її, — боже, яке задоволення дістанемо ми з вами через кілька
сторінок.
Розділ XXIII
Закордонний лоск, напевно, зовсім зійшов з містера Френкліна, коли настав час сказати
«прощавайте». Замість відповіді, він подав мені листа, якого написала йому міледі.
Більша частина листа була заповнена тим, що вже було сказано нею в листі,
одержаному мною. Але в кінці була приписка про міс Речел, яка пояснить наміри
містера Френкліна, якщо не пояснить нічого іншого.
— Ви знаєте прислів'я, сер, — ось усе, що я йому сказав, — коли дійде до найгіршого,
— почне мінятись на краще. А наші справи не можуть бути в гіршому стані, містере
Френклін, ніж вони є зараз.
— Коли я приїхав сюди з Лондона з цим жахливим алмазом, — сказав він, — сім'я леді
Веріндер була найщасливішою сім'єю в Англії. А тепер погляньте на цю сім'ю! Вона
розкидана, роз'єднана, саме повітря цього будинку отруєне таємницями й підозріннями.
Чи пам'ятаєте ви той ранок на Тремтливих пісках, коли ми розмовляли про мого дядька
Гернкасла і його подарунок до дня народження? Місячний камінь став знаряддям
помсти полковника, Беттередж, — такої помсти, яку не міг уявити й сам полковник!
Я провів його по сходах. Дуже прикро було бачити, як він, пригнічений горем, залишає
стару домівку, в якій провів найкращі роки свого життя. Пенелопа (надзвичайно
засмучена тим, що трапилося в домі) прийшла вся в сльозах попрощатися з містером
Френкліном. Він поцілував її. Я махнув рукою, ніби кажучи: «Цілуйтеся на здоров'я,
сер». Деякі із служниць з-за рогу поїдали його очима. Він був одним з тих мужчин, які
подобаються всім жінкам. В останню хвилину я спинив кабріолет і попросив містера
Френкліна, щоб він повідомив нас про себе листовно. Він, здавалось, не чув моїх слів,
— озирався довкруг, дивлячись то на той предмет, то на інший, немов прощаючись з
старою домівкою й садом.
Поні здригнувся при цих словах, наче відчувши християнську огиду до них.
— Господь з вами, сер, їдьте, куди вам пощастить! — встиг сказати я йому навздогін.
Було вельми скучно й сумовито, коли нарешті цей довгий суботній літній вечір
наблизився до кінця.
Все це нагадало мені слова містера Френкліна про розкиданість і роз'єднаність сім'ї, і
думки мої, природно, звернулись до самого містера Френкліна. Чим більше я думав про
нього, тим більше мене тривожило його майбутнє. Скінчилося тим, що я написав листа
камердинерові його батька, містерові Джефко. Я просив повідомити мені, що робитиме
містер Френклін після приїзду в Лондон.
Недільний вечір був такий скучний, що далі нікуди, — гірший, ніж суботній. Ми
скінчили цей день, як сотні тисяч інших людей закінчують його раз у тиждень на цих
островах, — чекаючи, коли нарешті настане час лягати спати, і, не дочекавшись,
поснули в своїх кріслах.
— Хто тут у вас Френклін Блек? — спитала дівчина, кидаючи на мене лютий погляд і
спираючись на свою милицю.
Вона зробила крок до мене і глянула так, наче збиралася з'їсти мене живцем.
Мій досвід поводження з покійною місіс Беттередж став у пригоді і на цей раз. Коли
жінка намагається роздратувати вас, відплачуйте їй тією ж монетою — постарайтеся зі
свого боку роздратувати її. Жінки взагалі готові до будь-якої відсічі з вашого боку,
окрім цієї. Одним єдиним словом можна добитись не гірше, ніж цілою сотнею слів, і
одним словом я добився цього від Кривоніжки Люсі. Я подивився лагідно їй в обличчя і
сказав:
— Дурниці!
Дівчина відразу ж спалахнула. Вона зручніше стала на дужу ногу, взяла милицю й люто
вдарила нею тричі об землю.
— Він убивця! Він убивця! Він убивця! Через нього загинула Розанна Спірман!
— Через нього загинула Розанна Спірман? — спитав я. — Що змушує вас так говорити,
Люсі?
— А вам що до того? І взагалі, кому яке діло до цього? О, якби вона була такої думки
про чоловіків, як я, вона була б зараз жива!
— Вона, бідолашна, завжди була про мене хорошої думки, — сказав я, — і, наскільки
пам'ятаю, я завжди старався бути лагідним з нею.
— Я любила її, — ніжно сказала дівчина. — В неї так нещасливо склалося життя; підлі
люди зле вчинили з нею і звели з доброї путі, але це не зіпсувало її лагідного характеру.
Вона була ангел. Вона могла б бути щасливою зі мною. У мене був план їхати удвох у
Лондон, влаштуватись, як двом сестрам, і заробляти шиттям. Цей чоловік приїхав сюди
і все зіпсував. Він зачарував її. Не говоріть мені, що він не мав цього наміру і не знав
про це. Він повинен був знати. Він повинен був пожаліти її. «Я не можу без нього жити,
а він, Люсі, навіть не дивиться на мене» — ось що вона говорила. Жорстоко, жорстоко,
жорстоко! Я казала їй: «Жоден мужчина не вартий того, щоб за ним так знемагати». А
вона відповідала: «Є мужчини, заради яких можна померти, Люсі, і він один з них». Я
склала трохи грошей. Домовилася з моїм батьком і матір'ю. Хотіла забрати її від
зневажань, яких вона тут зазнавала. У нас була б маленька квартирка в Лондоні, і ми
жили б, як сестри. Як вам відомо, сер, Розанна одержала добре виховання й писала
гарним почерком. Вона вміла швидко шити. Я шию не так швидко, як шила Розанна,
але я теж можу шити. Ми жили б чудово. О леле! Що ж трапилося сьогодні вранці? Що
трапилося вранці? Приходить лист від неї, і вона пише мені, що розстається з тяжким
життям. Приходить лист, в якому подруга прощається зі мною назавжди! Де він? —
вигукнула дівчина, підводячи голову і знову спалахуючи гнівом крізь сльози. — Де той
джентльмен, про якого я маю говорити не інакше, як з повагою? Недалекий той день,
містере Беттередж, коли бідні повстануть проти багатих. Благаю бога, щоб почали з
нього. Благаю бога, щоб почали з нього!
— А в якій справі?
— Так.
Невже темрява невідомості починає розвіюватись? Невже те, що я так палко прагнув
знати, само по собі відкривається мені? Я змушений був почекати хвилинку. Сержант
Кафф залишив після себе заразу. За деякими особисто мені відомими ознаками
розшукна лихоманка знову почала оволодівати мною.
— Якщо він хоче одержати цей лист, нехай приїде сюди і візьме його в мене.
Можете собі уявити, з яким нетерпінням чекав я листоношу у вівторок вранці. Він
приніс мені два листи. Один від Пенелопи (у мене ледве вистачило терпіння прочитати
його); вона повідомляла, що міледі і міс Речел благополучно переселилися в Лондон.
Другий від містера Джефко зі звісткою про те, що син його пана вже виїхав з Англії.
— Мій любий хлопчику, не буду тебе обманювати. Я зможу вислухати тебе не раніше,
як після закінчення цієї сесії. На добраніч!
Ось про яку розмову в кабінеті повів мені містер Джефко. Розмова поза кабінетом була
ще коротша:
Куди саме він поїхав, ніхто, — не виключаючи і його самого, — не міг відгадати.
Можливо, ми одержимо від нього першу звістку з Європи, Азії, Африки або Америки.
На думку містера Джефко, він міг бути в будь-якій з чотирьох сторін світу.
Звістка про від'їзд містера Френкліна з Англії в неділю вранці і звістка про прибуття
міледі і міс Речел у Лондон в понеділок дійшли до мене, як вам відомо, у вівторок.
Настала середа і не принесла нічого нового. В четвер я одержав другу купу новин від
Пенелопи.
Вранішня пошта принесла мені сюрприз у вигляді лондонської газети. Почерк, яким
було написано адресу, збентежив мене. Я порівняв його з записаними в моїй книжечці
ім'ям і адресою лондонського лихваря і відразу ж упізнав почерк сержанта Каффа.
Кажуть, один із стародавніх мудреців радив своїм ближнім (забув, з якого приводу)
«вичікувати кінця». Сподіваючись довести до кінця свою розповідь, я вже кілька днів
сумнівався, чи впораюся з цим. Я бачу, що мій опис очевидних фактів наближається до
завершення цілком пристойно. Ми переходили у справі про Місячний камінь від чуда
до чуда і закінчуємо найбільшим чудом — здійсненням трьох завбачень сержанта
Каффа менш ніж за тиждень з того дня, як він їх зробив.
Одержавши в понеділок звістку від Йолландів, я тепер почув звістку з Лондона про
індусів та лихваря, і пригадайте — сама міс Речел була в цей час теж у Лондоні. Як
бачите, я змальовую все в найгіршому світлі, навіть якщо це говорить проти моїх
власних поглядів. Якщо ви залишите мене і станете на бік детектива, на підставі всіх
цих доказів, якщо єдине розумне пояснення, яких ви можете підшукати, полягає в тому,
що міс Речел і містер Люкер, напевне, домовились, і Місячний камінь тепер у заставі в
лихваря, — признаюсь, я не зможу осудити вас за такий висновок. У невіданні довів я
вас до цього місця. В невіданні змушений залишити вас, із моїм шануванням.
Чому, можуть спитати, «змушений»? Чому б не довести людей, яким я досі оповідав, аж
до цілковитого з'ясування справи про Місячний камінь?
У відповідь на це я можу тільки заявити, що дію за наказом, а цей наказ даний мені
(наскільки я розумію) в інтересах істини. Мені не дозволено розповідати більше, ніж я
знаю. Або, висловлюючись ясніше, я повинен суворо дотримуватись рамок своєї
власної обізнаності і не розповідати про те, що мені казали інші люди, з тієї простої
причини, що ви самі почуєте про це від них, так би мовити, з перших рук. Щодо
Місячного каменя, я маю подати незаперечні факти очевидця, а не чутки. Уявляю собі,
як років через п'ятдесят хтось із членів сім'ї прочитає ці сторінки. Боже! Як він себе
почуватиме, коли його попросять не зважати ні на які чутки і діяти як суворий суддя.
ЧАСТИНА ДРУГА
ВІДКРИТТЯ ІСТИНИ
(1848–1849)
Розповідь перша
Розділ І
Я завдячую моїм батькам (обоє тепер на небі) тим, що вони привчили мене з ранніх
дитячих літ до порядку й акуратності.
У ті щасливі, давно минулі дні вони навчили мене і вдень і вночі охайно тримати своє
волосся, а перш ніж лягти відпочивати — старанно складати своє вбрання в одному й
тому ж порядку, на тому самому стільці, що стояв на тому самому місці в ногах ліжка.
Складанню одягу незмінно передував запис подій дня в моєму невеличкому щоденнику.
За ним незмінно йшла вечірня молитва, яку я повторювала в ліжку. Після вечірньої
молитви незмінно огортав мене солодкий сон дитинства.
Згодом (на жаль!) молитву змінили сумні й гіркі роздуми; а солодкий сон поступився
місцем тривожним сновидінням, які позбавили мене спокою. Все ж і тепер я складаю
свій одяг і веду невеличкий щоденник. Колишня звичка зв'язує мене із щасливим
дитинством, до розорення батька. Ця остання звичка, завдяки якій мені вдалось
головним чином дисциплінувати грішну природу, успадковану всіма нами від Адама,
несподівано виявилась важливою для моїх скромних інтересів зовсім в іншому напрямі.
Вона дала змогу мені, бідолашній, удовольнити примху одного багатого члена сім'ї
нашої. Мені таки поталанило стати корисною (у світському розумінні цього слова)
містерові Френкліну Блеку.
Деякий час я не мала ніяких вістей від цієї квітучої гілки нашої сім'ї. Коли ми самотні й
бідні, про нас часто забувають. Я живу зараз (треба ж економити!) у невеличкому місті
в Бретані, в якому я знайшла добірне коло шановних англійських друзів і яке може
похвалитися протестанським пастором і дешевим ринком.
Не маючи свого щоденника, сумніваюсь — дозвольте мені, будь ласка, сказати про це
мирськими вульгарними словами! — чи змогла б я чесно заробити ці гроші? А з
щоденником бідна трудівниця (вибачаючи містерові Блекові його образи) заслуговує
одержати належне. Ніщо не залишалось поза моєю увагою в той час, коли я гостювала у
моєї дорогої тітоньки Веріндер. Завдяки моїй давній звичці (я записувала день у день
все, як було), все, до найдрібніших деталей, буде розказано тут. Моя свята повага до
правди (дякуючи богові) значно вища від поваги до окремих осіб. Містер Блек зможе
легко замовчати ті місця, які здаватимуться йому не зовсім приємними для однієї особи.
Він купив мій час; але навіть його щедрість не зможе підкупити моє сумління.[1]
Особа, яка відчинила двері, вислухала моє прохання з зухвалою мовчанкою і лишила
мене стояти в передпокої. Це була дочка старого поганця Беттереджа, якого довго,
надто довго терплять у родині моєї тітоньки. Я присіла в передпокої почекати відповіді
і, маючи завжди в своїй сумочці кілька релігійних трактатів, вибрала один досить таки
підхожий до особи, яка відчинила двері. Передпокій був забруднений, стілець твердий,
але блаженна свідомість того, що я плачу добром за зло, поставила мене значно вище
від таких мізерних дрібниць. Трактат був одним із серії брошур, написаних для
молодих жінок про гріховність нарядів. Стиль був побожний, простий. Трактат
називався: «Слівце про стрічки для вашого чепчика».
— Міледі дуже вдячна і запрошує вас завітати завтра, на другий сніданок, о другій
годині дня.
Не буду говорити про тон, яким вона передала це доручення, і неприємну зухвалість її
погляду. Я подякувала юній грішниці і з християнською чемністю сказала:
— Хто це написав, міс, чоловік чи жінка? Якщо жінка, мені, чесно кажучи, нічого
читати з цього приводу. Якщо чоловік, то перекажіть йому, що він нічого в цьому не
розуміє.
Живучи тепер самотньо, я не маю можливості перенести в свою розповідь замітку про
цю наругу, надруковану тоді в газетах. Я була позбавлена тоді також неоціненної
переваги — почути про все з красномовних вуст самого містера Годфрі Еблуайта. Все,
що я можу зробити, це подати факти так, як мені самій розповіли того понеділка
увечері, дотримуючись порядку, який я засвоїла з раннього дитинства в складанні
одягу. Все буде переказано точно і все буде поставлено на своє місце. Ці рядки написані
бідною кволою жінкою. А хто буде таким жорстоким, щоб сподіватись на щось більше
від бідної кволої жінки?
Дата (завдяки моїм батькам, жоден календар не може бути точнішим щодо дат, ніж я
сама) — п'ятниця 30 червня 1848 року.
Ранком цього пам'ятного дня нашому талановитому містерові Годфрі довелося міняти
чек в одному з банківських будинків на Ломбардській вулиці. Назва фірми випадково
закреслена в моєму щоденнику, а моя свята повага до правди не дозволяє мені робити
припущення в такій справі. На щастя, назва фірми не має ніякого відношення до справи.
А має відношення одна обставина, що сталась, коли містер Годфрі уже закінчив із своїм
ділом. Виходячи з приміщення банку, він зустрів у дверях джентльмена, абсолютно
йому незнайомого, який випадково виходив з контори одночасно з ним. Навперебій
вони ввічливо запропонували один одному пройти першим у двері. Незнайомець
настояв, щоб містер Годфрі пройшов раніш за нього; містер Годфрі сказав кілька
ввічливих слів; вони розкланялись і розійшлися в різні боки.
В передпокої він побачив, що його чекає бідно вдягнений, але делікатний і інтересний
зовнішністю хлопець. Хлопець вручив йому листа, попередивши при цьому, що
одержав його від старої леді, якої не знав і яка не веліла йому ждати відповіді. Подібні
випадки не раз траплялись у величезній практиці містера Годфрі як покровителя
громадської благодійності. Він відпустив хлопця і розкрив листа.
Почерк був зовсім не знайомий йому. В листі його запрошували зайти через годину в
один будинок на Странді по вулиці Нортумберланд, де йому жодного разу не
доводилось бувати. Літня леді хотіла одержати деякі пояснення від достойного
керівника «Материнського опікунського комітету» і збиралася зробити щедрі внески
для благодійних цілей, якщо містер Годфрі дасть відповіді, які задовольнили б її. Вона
назвала своє ім'я, додавши, що короткочасність її перебування в Лондоні не дає їй змоги
перенести час зустрічі із знаменитим філантропом, до якого вона звертається.
Звичайна людина двічі подумала б, перш ніж піти на запрошення до незнайомої особи.
Але істинний християнин не буде вагатися, коли йдеться про добрий вчинок. Містер
Годфрі відразу ж поїхав на Нортумберландську вулицю. Йому відчинила двері людина
вельми порядної зовнішності, хоч і товстувата трохи і, почувши ім'я містера Годфрі,
відразу ж провела його в порожню кімнату з внутрішнього боку, в бельетажі. Зайшовши
до кімнати, Годфрі помітив дві незвичайні речі. По-перше, слабкий запах мускусу і
камфори. По-друге, старовинний східний рукопис, багато ілюстрований індуськими
фігурами й девізами, який лежав на столі.
Він заглянув у цю книгу, стоячи спиною до зачинених дверей, які вели до передньої
кімнати, коли раптом, без найменшого шуму, його ззаду схопили за шию. Він устиг
лише помітити, що рука, яка схопила його за шию, була гола і смуглява, але вмить його
очі були міцно зав'язані, рот заткнутий, а самого кинули на підлогу (як йому здалося)
двоє людей. Третій очистив його кишені і обшукав його, дозвольте мені вжити такого
вислову, безцеремонно з ніг до голови.
Через деякий час містер Годфрі почув унизу шурхіт, схожий на шелест жіночої сукні.
Він наближався з боку східців і раптом припинився. Жіночий крик розітнув атмосферу
злочинства. Знизу пролунав чоловічий голос: «Хелло!» На східцях почулись чоловічі
кроки. Містер Годфрі відчув, як чиїсь християнські пальці розв'язують його і виймають
з рота кляп. Здивовано він побачив двох пристойного вигляду незнайомців і ледве
вимовив:
— Що все це означає?
Після цього відбулась неминуча розмова. Ні! Буду скрупульозно точна. Спочатку
містерові Годфрі дали нюхальної солі й води, щоб заспокоїти його нерви. А після цього
були зроблені пояснення.
З розповіді господаря і господині дому (людей, котрі мають хорошу репутацію серед
сусідів) стало ясно, що їх перший і другий поверхи напередодні найняв на тиждень
поважний джентльмен, — саме той, хто відчиняв двері на стук містера Годфрі.
Джентльмен заплатив за тиждень наперед, заявивши, що ці кімнати потрібні для трьох
східних вельмож, його друзів, які прибули в Англію вперше. Рано-вранці, в день
жахливої наруги, два східних незнайомці, в супроводі їхнього поважного англійського
друга, переселились у цю квартиру. Незабаром повинен був приєднатись і третій, а
багаж (дуже громіздкий, як запевняли) мав прибути до них з митниці пізніше, ввечері.
Хвилин за десять до прибуття містера Годфрі з'явився третій незнайомець. Нічого
незвичайного не сталось, як здавалося господареві й господині, котрі були внизу доти,
поки (п'ять хвилин тому) три іноземці в супроводі свого поважного англійського друга
не вийшли з будинку і не пішли в напрямі Странду. Господиня згадала, що до них
приходив відвідувач, і, оскільки вона не бачила, щоб він також виходив з будинку, їй
здалося дивним, що джентльмена залишили нагорі одного. Порадившись з чоловіком,
вона вирішила переконатись, чи не сталось чогось підозрілого. Результат я вже описала;
на цьому й закінчилось пояснення господаря й господині.
Після цього в кімнаті зробили обшук. Речі дорогого містера Годфрі були геть розкидані.
А коли їх зібрали, то виявилось, що все ціле: годинник, ланцюжок, гаманець, ключі,
носова хусточка, записник; всі його папери були уважно перебрані, але залишені
цілими в розпорядженні власника. Жодної, навіть найдрібнішої речі з майна господарів
дому не було взято. Східні вельможі захопили з собою тільки свій ілюстрований
рукопис і більш нічого.
Що все це означало? Якщо судити з мирської точки зору, це, мабуть, означало, що
містер Годфрі став жертвою незрозумілої помсти з боку якихось невідомих. Мала місце
ганебна змова, і наш улюблений невинний друг потрапив у тенета злочинців. Коли
християнин, герой сотень благодійних перемог, потрапляє у пастку, помилково
поставлену на нього, — о, яке це попередження для нас завжди бути насторожі! Як
швидко можуть наші власні темні пристрасті стати східними вельможами, які
несподівано схоплять нас!
Я могла б написати цілі сторінки застережень лише на цю тему, але (на жаль!) мені не
дозволено розмірковувати, я повинна розповідати. Чек мого багатого родича — з цього
часу кошмар мого існування — застерігає мене, щоб я не допускала нічого зайвого в
цьому літописі насильства. Тепер ми повинні залишити містера Годфрі на
Нортумберландській вулиці й піти трохи пізніше слідом за містером Люкером.
Після відвідання банку містер Люкер побував у різних частинах Лондона у справах.
Повернувшись до себе додому, він побачив лист, який чекав його, недавно залишений,
як йому сказали, якимсь хлопчиком. Тут, як і в листі містерові Годфрі, почерк був
незнайомий; згадувалось прізвище одного з клієнтів містера Люкера. Його
кореспондент повідомляв (лист було написано від третьої особи, мабуть, його
помічником), що його несподівано викликали в Лондон. Він щойно найняв квартиру на
площі Альфреда, Тотенхем-Корт-роуд, і хоче негайно побачитися з містером Люкером
у справі однієї покупки, яку він збирається зробити. Джентльмен цей був натхненним
збирачем східних антикварних речей і багато років був щедрим клієнтом містера
Люкера. О, коли ми вже звільнимось від культу Мамони! Містер Люкер узяв кеб і
негайно поїхав до свого щедрого клієнта.
Мила тітонька Веріндер прийняла мене із своєю звичною люб'язністю й добротою. Але
я згодом помітила, що тут щось сталось. Тітонька кинула кілька тривожних поглядів на
дочку. Коли я дивлюсь на Речел, я не можу без здивування подумати, що така нікчема
може бути дочкою таких знаменитих батьків, як сер Джон і леді Веріндер. Цього разу
вона, треба сказати, не тільки розчарувала, а просто-таки вразила мене. Неприємно було
бачити відсутність будь-якої стриманості в її розмові й поводженні. Нею опанувало
якесь гарячкове хвилювання, що змушувало її надто голосно сміятись і бути гріховно-
примхливою та перебірливою в стравах за сніданком. Мені було дуже шкода її
бідолашної матінки навіть до того, як я по секрету довідалась про справжній стан речей.
— Пам'ятай, Речел, тобі лікар казав, щоб ти тихо сиділа за книжкою після їди.
— Я піду в бібліотеку, мамо, — відповіла вона. — Але якщо прибуде Годфрі, нагадайте,
щоб мені сказали про це. Я помираю від бажання дізнатися про його пригоди на
Нортумберландській вулиці.
Коли ми лишились одні, тітонька розповіла мені всю жахливу історію про індійський
алмаз, котру мені, як я з радістю дізналась, нема потреби тут переказувати. Вона не
приховувала від мене, що була б схильна зберегти її в таємниці. Але тепер, коли всі її
слуги довідались про зникнення алмаза і коли про деякі обставини стало відомо навіть
газетам і сторонні люди роблять припущення про те, чи є якийсь зв'язок між тим, що
сталося в маєтку леді Веріндер, і пригодами на Нортумберландській вулиці та на площі
Альфреда, — неможливо приховувати це, і повна відвертість стає не тільки
необхідністю, а й доброчесністю.
Дехто, почувши те, що почула я, був би, мабуть, украй здивований. Що ж до мене, то,
знаючи, що характер Речел не піддавався виправленню з дитинства, я була готова до
всього, що тітонька могла мені сказати про свою дочку. Могло статися ще гірше й
закінчитися вбивством, і я сказала собі: «Природний результат! О господи, господи, —
природний результат!» Але одне мене таки приголомшило — це ті заходи, до яких
вдалася тітонька за даних обставин. Тут справді варт було б діяти пасторові, коли б він
був! А леді Веріндер вважала за потрібне запросити лікаря. Всю свою молодість
бідолашна тітонька провела в безбожній домівці свого батька. Знову природний
результат! О господи, знову природний результат!
«О, яка поганська порада, — подумала я про себе. — В християнській країні і така
поганська порада!»
— Я докладаю всіх сил, аби виконати ці вказівки. Але дивна пригода з Годфрі сталася в
такий невдалий час! Речел нараз стала неспокійною і схвильованою, як тільки почула
про це. Вона не давала мені спокою, аж поки я не написала листа моєму племінникові
Еблуайту з запрошенням приїхати до нас. Вона виявила інтерес і до іншої людини, з
котрою так само брутально вчинили, — до містера Люкера, чи як там його звати? —
хоч ця людина, певна річ, зовсім чужа їй.
Містер Годфрі з'явився відразу ж, як тільки було названо його ім'я, — саме так, як
містер Годфрі робить усе, — в самий раз. Він не зайшов відразу ж слідом за слугою,
щоб приголомшити нас. І не так повільно, аби завдати нам подвійної незручності
чекання при відчинених дверях. Така вже його чудова особливість — завжди бути в
щоденному житті справжнім християнином. Ця дорога людина була цілковитою
досконалістю.
Ми обидві довідались про його здоров'я. Обидві разом запитали, чи заспокоївся він
після страшної пригоди минулого тижня. З цілковитим тактом він устиг відповісти нам
обом в одну і ту ж хвилину. Леді Веріндер одержала відповідь словами, а мені дісталась
його чарівна посмішка.
Важко не скоритись небесній красі його посмішки. Багатство його бархатистого голосу
посилило своєю невимовною принадністю інтерес до того ділового питання, з яким він
до мене звернувся. Правду кажучи, ми мали досить-таки штанів; ми були зовсім
завалені ними. Тільки-но я хотіла про це сказати, як відчинилися двері, і стихія
мирського неспокою вдерлась у кімнату в особі міс Веріндер.
— Я така рада вас бачити, Годфрі, — звернулась вона до нього так, — з горем додам я,
— ніби приятель звертається до приятеля. — Як шкода, що ви не захопили з собою
містера Люкера! Ви і він (поки триває наша остання сенсація) тепер найцікавіші люди в
усьому Лондоні. Про це боляче говорити, це неприродно, від цього інстинктивно
здригається упорядкована натура, подібна до міс Клак. Та дарма! Розкажіть мені всю
історію на Нортумберландській вулиці. Я знаю, що газети не про все написали.
Навіть містер Годфрі успадкував ницу натуру, що дісталась нам від Адама, — дуже
мізерну частинку людської спадщини, але — на жаль! — все ж успадкував. Чесно
кажучи, мені тяжко було бачити, як він узяв руку Речел в обидві свої руки і ніжно
притис її до лівого боку свого жилета. Це було пряме заохочення її нерозсудливій
манері говорити і її зухвальству щодо мене.
— Люба Речел, — промовив він тим же голосом, який збуджував мене, коли він
говорив про наші плани і штани, — газети розповіли вам усе — і розповіли значно
краще, ніж це міг би зробити я.
— Годфрі вважає, що ми надаємо надто великого значення цій справі, — зауважила моя
тітонька. — Він щойно казав нам, що йому не хочеться розповідати про це.
— Чому?
— Причина дуже проста, і розповісти про неї дуже легко, — відповів він примирливим
тоном, — мені набридла ця тема.
— Вам набридла ця тема? Мій дорогий Годфрі, я хочу зробити вам зауваження.
— Яке?
— Ви надто довго перебуваєте серед жінок. І запозичили від них дві дуже погані
звички. Навчились говорити серйозно про нісенітниці і брехати, маючи задоволення з
того, що брешете. Ви не можете діяти відверто з вашими палкими прихильницями. А я
маю намір примусити вас діяти відверто. Йдіть сюди і сідайте. Я згоряю від нетерпіння
засипати вас прямими запитаннями і сподіваюсь, що ви повинні засипати мене прямими
відповідями.
Вона потягла його через усю кімнату на стілець, що стояв біля вікна, де світло падало б
на його обличчя. Мені дуже важко переказувати розмову та описувати такі вчинки. Та,
якщо зважити на чек містера Френкліна Блека, з одного боку, і мою повагу до істини —
з другого, що було мені робити? Я глянула на мою тітоньку. Вона сиділа непорушно, не
маючи, очевидно, наміру втручатися. Ніколи раніше я не помічала в неї такого
заціпеніння. То була, можливо, реакція після тих випробувань, що вона зазнала у себе в
маєтку. Неприємний симптом, треба зауважити, до того ж у віці дорогої леді Веріндер і
з її огрядною фігурою.
А тим часом Речел сіла біля вікна з нашим люб'язним і поблажливим — надто вже
поблажливим — містером Годфрі. Вона почала сипати запитання, якими погрожувала
йому, не звертаючи ніякої уваги ні на свою матінку, ні на мене, ніби нас зовсім не було
в кімнаті.
— Нічогісінько.
— Це правда, що троє людей, які розставили вам тенета, були ті ж самі, які потім
розставили тенета містерові Люкеру?
— У цьому не може бути ніякого сумніву, дорога Речел.
— Ніякого.
— А ви, як ви думаєте?
— Дорога моя Речел, вони зав'язали мені очі раніш, ніж я встиг побачити їхні обличчя.
Я абсолютно нічого не знаю про це. Як можу я висловити свою думку з цього приводу?
Вона і далі безсоромно сипала запитання. Ті, хто ретельно вивчають біблію, неодмінно
згадають, як згадала і я, сліпих дітей диявола, котрі продовжували безсоромно свої оргії
ще до потопу.
— Знову мені не щастить, Речел. Ніхто менше за мене не знає про містера Люкера.
— Ніколи.
— У містера Люкера, здається, украли розписку, яку він одержав від свого банкіра? Що
це була за розписка?
— Про це і в газетах було сказано. Можливо, цього й досить для широкого кола
читачів, але для мене — замало. В розписці банкіра мало бути сказано, що це за
коштовний камінь.
Речел помовчала трохи після того, як він усе це сказав. Глянула на матір і зітхнула.
Потім знову перевела погляд на містера Годфрі й повела далі:
— Деякі наші приватні домашні справи, — сказала вона, — здається, теж потрапили в
газети?
— На мій превеликий жаль, мушу сказати, що це справді так.
— І дехто з нероб, абсолютно чужих нам людей, намагається встановити зв'язок між
тим, що скоїлось у нас удома в Йоркшірі, і тим, що сталося після цього тут, у Лондоні?
— Люди кажуть, що троє невідомих, котрі вчинили наругу над вами й містером
Люкером, — це ті самі індуси, вони запевняють також, що й коштовний камінь…
Тут вона зупинилась. Речел блідішала на очах. Незвичайно чорне волосся дівчини
зробило блідість її, за контрастом, такою страшною, що ми всі подумали — вона ось-
ось знепритомніє, зупинившись на середині свого запитання. Дорогий містер Годфрі
вдруге зробив спробу залишити свій стілець. Моя тітонька благала Речел не говорити
більше. Я слідом за тітонькою поспішила на допомогу їй із скромними примирливими
ліками у вигляді склянки з нюхальною сіллю. Але ніхто з нас не мав ні найменшого
впливу на неї. Нараз пролунало:
Саме такими були її слова, записані мною в щоденнику відразу ж після того, як я
повернулась додому.
Речел знову звернулась до містера Годфрі. З упертістю, яку страшно було бачити, вона
знову повернулась до того запитання, на якому зупинилась, і закінчила такими словами:
— Я сказала вам хвилину тому про те, що говорять люди у певних колах. Скажіть мені
відверто, Годфрі, чи говорить хто-небудь, що коштовна річ містера Люкера — це і є
Місячний камінь?
Як тільки було згадано про Місячний камінь, я побачила раптову зміну в моєму
чудовому другові. Обличчя його потемніло. Він утратив притаманну йому м'якість у
поводженні, яка була найбільшою його чарівністю. А його відповідь переповнилась
благородним обуренням.
— Вони таки говорять про це! — вигукнув він. — Є люди, котрі не зупиняються перед
тим, щоб звинувачувати містера Люкера в ошуканстві заради якихось приватних, його
особистих інтересів. Він уперто присягається, що до скандалу, який звалився на його
голову, він ніколи в житті не чув про Місячний камінь. А ці пройдисвіти — без будь-
яких доказів — кажуть, що він мас певні причини щось приховувати; ми, мовляв,
відмовляємось вірити його клятві. Ганьба! Сором!
Поки він говорив, Речел дивилась на нього якось дивно, не можу сказати, як саме, та
вельми дивно. А коли він закінчив, вона сказала:
— Коли взяти до уваги, що містер Люкер лише випадковий ваш знайомий, то ви щось
надто запально відстоюєте його інтереси, Годфрі.
Мій обдарований друг дав їй одну з найбільш справді євангельських відповідей, які я
будь-коли чула:
Тон, яким були сказані ці слова, міг би розтопити камінь. Але — о друзі мої! — що таке
твердість каменя? Ніщо перед твердістю духовно не відродженого серця. Вона
пирхнула. Я червонію, згадуючи це, — вона пирхнула прямо йому в обличчя.
— Збережіть ваші благородні фрази, Годфрі, для жіночого комітету. Я переконана, що
скандал, котрий зачепив Люкера, не пощадив і вас.
— Моя люба Речел, — заперечила вона, — ти справді не маєш права так говорити!
— Не питайте мене! — попросив він. — Краще забудьмо про це, Речел, слово честі,
забудьмо!
— Розкажіть їй, Годфрі, — втрутилась моя тітонька, — ніщо їй не завдасть зараз такої
шкоди, як ваше мовчання.
Гарні очі містера Годфрі просльозились. Він кинув на неї останній благальний погляд і
потім промовив фатальні слова:
— Якщо ви хочете знати, Речел, кажуть, що Місячний камінь під заставою у містера
Люкера і що я — та людина, яка віддала його під заставу.
— Не говоріть зі мною! Не чіпайте мене! — вигукнула міс Речел, відійшовши від нас
усіх, я б сказала, наче загнаний звір, у куток кімнати. — Це моя провина! Я повинна
виправити її! Я пожертвувала собою — це моє право. Але бачити, як гине невинна
людина, і зберігати таємницю, яка руйнує їй репутацію на все життя? О господи! Це
надто жорстоко! Я не зможу цього перенести.
Тітонька підвелася зі стільця і раптом знову сіла. Вона покликала мене слабким
голосом, показавши на флакон у своєму робочому кошику.
За інших обставин мені здалося б це дивним. Але тепер не було часу думати —
необхідно було дати ліки. Люб'язний містер Годфрі підсвідомо допоміг мені приховати
все це від Речел, говорячи їй в іншому кінці кімнати стриманим голосом:
— Загородіть мене від неї на хвилину чи дві. Не дозволяйте, щоб Речел вгледіла мене.
— Хвилин через дві краплі зарадять справі, — промовила вона тихенько і, заплющивши
очі, застигла в чеканні.
— Ваше ім'я не повинно бути зв'язане з такими справами. Ваша репутація, люба Речел,
вельми чиста і вельми свята для того, щоб нею розважалися.
— Моя репутація! — вона вибухнула сміхом. — Мене звинувачують, Годфрі, так само,
як і вас. Найкращий сищик в Англії переконаний, що я вкрала свій власний алмаз.
Спитайте його, що він думає, і він скаже вам, що я віддала Місячний камінь під заставу,
щоб сплатити свої особисті борги.
Вона замовкла, перебігла в інший кінець кімнати і впала навколішки біля ніг матері.
Вона була така збуджена, що навіть не помітила стану своєї матінки. Знову звелась на
ноги і в одну мить опинилась біля містера Годфрі.
— Показуйте її скрізь, не думайте про мене, — сказала Речел, подаючи йому заяву. —
Боюсь, Годфрі, що я не була до вас справедлива досі в своїх думках. Ви не такий егоїст,
ви значно кращий, ніж я думала. Заходьте до нас, коли зможете, і я постараюся
загладити несправедливість, якої ви зазнали через мене.
Вона подала йому руку. О! Яка жалюгідна й низька наша натура! На жаль, містер
Годфрі не тільки забувся настільки, що поцілував їй руку — більше того, він відповів їй
ніжним тоном, який у даному разі сам собою був гріховний:
Речел здригнулася, але вмить опанувала себе. Вона пройшла через усю кімнату й
підійшла до матінки.
— Вони заїхали взяти мене на виставку квітів, — сказала вона. — Одне словечко, мамо,
перш ніж я піду. Чи не завдала я вам горя?
(Чи повинні ми висловлювати співчуття або виправдувати низькі моральні почуття, які
дозволили поставити подібне запитання після того, що сталось? Я схильна на
прощення. Зжальмося).
Краплі зробили своє — колір обличчя моєї бідолашної тітоньки знову став звичайним.
— Ні, ні, моя мила, — відповіла вона. — Їдь із своїми друзями й розвеселися трохи.
Я відійшла від вікна й була вже біля дверей, коли Речел збиралася вийти з кімнати. І
раптом сталася нова зміна — вона заплакала. Я з інтересом спостерігала за
несподіваним пом'якшенням цього жорстокого серця. Я вже була схильна сказати їй
кілька серйозних слів. На жаль, моя симпатія, викликана добрими намірами, лише
образила її.
Я думаю, що змогла б описати кількома словами свій жаль, який я відчула до цієї
нещасної й зіпсованої дівчини. Та я майже така ж багата на слова, як і на гроші.
Дозвольте мені сказати: моє серце стікало кров'ю через неї.
— Люба тітусю, невеличка змова, — сказав він. — Дорога міс Клак, благочестивий
обман може пробачити навіть ваша висока моральна прямота! Прошу вас залишити
Речел переконаною, що я приймаю благородну самопожертву, з якою вона підписала
цей папір. І прошу вас бути свідками того, що я знищив цей папірець у вашій
присутності, перш ніж залишити цю кімнату!
Він засяяв своєю прекрасною посмішкою; простягнув одну руку тітоньці, а другу мені.
Я була так вражена його благородною поведінкою, що й слова не вимовила. Тільки
заплющила очі і в якомусь містичному самозабутті піднесла його руку до своїх губ. А
він прошепотів ніжне заперечення. О порив, чистий, неземний порив цієї хвилини! Я
сіла, сама не знаю, на що, забувши абсолютно про все в своєму захваті. Коли я знову
розплющила очі, то ніби спустилася з небес на землю. В кімнаті нікого не було, крім
тітоньки моєї. Він пішов.
Я відразу ж підвелася. Делікатність залишила для мене тільки один вихід: спочатку
попросити пробачення, а потім піти. Леді Веріндер зупинила мене й настояла на тому,
щоб я знову сіла.
Нема потреби говорити, що весь свій час я віддала в розпорядження моєї тітоньки.
Її духівницю! Я згадала про ліки в її робочому кошику. Згадала про синюватий відтінок
її обличчя. Світло, що йшло не від світу цього — світло, яке пророче засяяло з
невиритої ще могили, — прояснило мої думки. Таємниця моєї тітоньки не була більше
таємницею для мене.
Розділ III
Повага до бідолашної леді Веріндер не дозволила мені навіть натякнути їй, що я вгадала
гірку правду, перш ніж вона сказала хоч слово. Я мовчки ждала, коли вона заговорить,
і, вирішивши сказати кілька втішних слів при першій же зручній нагоді, почувала себе
готовою здійснити будь-який обов'язок, поставлений переді мною, — байдуже,
наскільки боляче це може бути.
— Друзілло, я давно вже серйозно хвора, — почала моя тітонька. — І, дивно, сама
цього не знала.
Я подумала про тисячі й тисячі людських істот, котрі гинуть від того, що вони цієї
хвилини духовно хворі, самі не підозрюючи цього. І я дуже боялась, що моя бідолашна
тітонька може бути однією з них.
Двоє лікарів! І, о боже, (при стані Речел) жоден з них не духовна особа!
— Один з двох лікарів, — продовжувала тітонька, — був незнайомий мені. Другий був
давнім другом мого чоловіка і завжди щиро ставився до мене заради мого чоловіка.
Прописавши ліки для Речел, він сказав, що хотів би поговорити зі мною наодинці в
іншій кімнаті. Я сподівалася, звичайно, дістати деякі спеціальні поради для поправки
здоров'я моєї дочки. На мій подив, він з серйозним виглядом взяв мене за руку і сказав:
«Я дивлюсь на вас, леді Веріндер, не тільки як друг, але і як лікар. Боюсь, що негайна
медична допомога потрібна більше вам, аніж вашій доньці».
Він поставив мені ряд запитань, яким я не надала ніякого значення, аж поки помітила,
що мої відповіді засмутили його. Закінчилося все тим, що він домовився приїхати до
мене зі своїм другом, теж лікарем, на другий день, в години, коли Речел не буде вдома.
Результат цього візиту — дуже ласкаво й обережно повідомлений мені — переконав
обох лікарів у тому, що втрачено дуже багато дорогоцінного часу, який вже не можна
було повернути, і що моя хвороба стала тепер недоступною їхній майстерності.
Понад два роки я слабую на хворобу серця, яка, не виявляючи ніяких симптомів, що
могли б налякати мене, поступово руйнувала моє здоров'я. Я можу прожити ще кілька
місяців або померти, не дочекавшись завтрашнього дня, — лікарі не можуть і не сміють
сказати що-небудь певне. Не буду запевняти, моя мила, що я не переживала важких
хвилин з того часу, як дізналась про свій справжній стан. Але зараз я вже примирилася з
цим і збираюся зробити все можливе, щоб упорядкувати всі мої світські справи. Я
найбільше стурбована тим, щоб Речел не довідалась про правду. Якщо вона довідається
про неї, відразу ж пояснить моє погане здоров'я заклопотаністю стосовно алмаза й
почне, бідолаха, гірко дорікати собі за те, в чому зовсім не винна. Обидва лікарі
погодилися, що це лихо почалося років два, якщо не три тому. Я впевнена, що ви
збережете мою таємницю, Друзілло, бо я бачу щиру печаль і співчуття до мене на
вашому обличчі.
Моя бідна тітонька й уявити собі не могла, який трепет побожної вдячності пробіг по
моїх жилах, коли вона наблизилась до кінця своєї сумної розповіді. Тут переді мною
відкривалось широке поле корисної діяльності! Моя улюблена родичка й нещасна
ближня стояла на краю великої зміни, зовсім не підготувавшись, і само провидіння
примусило її розповісти про свій стан мені! Як можу я описати радість, з якою я відразу
ж згадала, що цінних духовних друзів, на яких можна в цій справі покластись, не
одиниці, а десятки! Я схопила тітоньку в свої обійми, — моя надмірна ніжність не
могла тепер задовольнитись нічим меншим, окрім обіймів.
Навіть таке просте прохання — такий сильний нечестивий вплив світу! — здається,
налякало мою тітоньку. Вона відповіла, кинувши на мене здивований погляд, бачити
який було водночас і повчально, і жахливо:
Не можна було гаяти жодної хвилини. Годинник на каміні показав мені, що я ледве
встигну збігати додому, запастись першою серією відібраних книжок (скажімо, лише
дюжиною) і повернутися вчасно, щоб зустріти стряпчого й бути свідком підписання
духівниці леді Веріндер. Пообіцявши обов'язково повернутись до п'ятої години, я
поспішила виконувати мою благодійну справу.
Коли йдеться про мої власні інтереси, я скромно задовольняюсь місцем в омнібусі.
Дозвольте переконати вас у моїй відданості інтересам тітоньки тим, що на цей раз я
вирішила розоритись — узяла кеб.
Приїхавши додому, я відібрала і зробила позначки в книжках першої серії для читання
й повернулась на Монтег'ю-сквер з дюжиною книг у дорожному мішку, подібних до
яких, я цілком певна, не знайдете в літературі жодної країни Європи. Я заплатила
кучерові тільки те, що він заробив. Він узяв гроші, проклинаючи мене, а я негайно
вручила йому один з моїх трактатів. Коли б я приставила пістолет йому до лоба, цей
негідник не виявив би більшого переляку. Він скочив на передок і з нечестивими
вигуками невдоволення чимдуж погнав коней. І зовсім даремно, — можу з радістю
доповісти вам, що я таки встигла посіяти добре насіння всупереч його волі, кинувши
другий трактат у вікно його кеба.
— Ви приїхали сюди жити, міс Клак? — запитав він, угледівши мій мішок.
Від цих утішних думок мене відірвав голос містера Бреффа. Моя споглядальна
мовчанка, здавалося, гнітила цю мирську людину і примусила її, так би мовити, проти
власної волі почати зі мною розмову.
— Ну, міс Клак, які останні новини у ваших благодійних організаціях? Як поживає ваш
приятель містер Годфрі Еблуайт після того, як пройдисвіти на Нортумберландській
вулиці завдали йому перцю? Їй-богу, потішну історію розповідають у моєму клубі про
цього благодійного джентльмена.
Я пропустила повз вуха манеру, з якою ця людина заявила, що мені вже понад двадцять
років і що я не маю ніякого грошового інтересу в духівниці леді Веріндер. Але від тону,
яким він натякнув на дорогого містера Годфрі, мій терпець увірвався. Вважаючи себе
зобов'язаною після всього, що сталося в цей день у моїй присутності, стверджувати
невинність мого чудового друга скрізь, у кого б і де б не виникали сумніви, — я відчула
необхідність вважати приводом до виконання цього справедливого наміру і жалюгідний
докір містера Бреффа.
— Так, так, міс Клак, ви вірите своєму приятелеві. Цілком природно. Але містерові
Годфрі Еблуайту не так легко буде переконати світ, — це не комітет благодійних дам.
Факти проти нього. Він був у будинку, коли вкрали алмаз. І він був першою людиною в
цьому будинку, яка поїхала в Лондон після всього. Це дуже негарні обставини, пані,
якщо подивитись на них з точки зору останніх подій.
Я знаю, що повинна була зупинити його раніше, ніж він говоритиме далі. Мені треба
було сказати, що він говорить, не знаючи про свідчення невинності містера Годфрі,
видане йому єдиною особою, котра була безперечно досить компетентною, щоб
говорити про це, — вона прекрасно знала справу. На жаль, спокуса довести стряпчого
до необхідності усвідомити свою неправоту була значно сильнішою для мене. Удавши з
себе вельми наївну людину, я спитала його, що він має на увазі під «останніми
подіями».
— Під останніми подіями, міс Клак, я маю на увазі події, до яких причетні індуси, —
почав містер Брефф, дедалі більше беручи наді мною, бідолашною, гору, в міру того як
він говорив. — Що роблять індуси після того, як їх випустили з фрізінголлської тюрми?
Вони відправляються в Лондон і стежать за містером Люкером. Що ж каже містер
Люкер, коли він уперше звертається до судді за захистом? За його словами, він
підозрює одного зі своїх працівників — також чужоземця — у змові з індусами. Чи ж
може бути ясніший доказ, що ті негідники знайшли собі співучасника серед осіб, котрі
працювали в містера Люкера і знали, що Місячний камінь знаходиться в домі містера
Люкера? Дуже добре. А що ж далі? Містер Люкер занепокоєний (і має на це підстави)
за безпеку «великої коштовності», яку він держав у себе вдома. Він таємно віддає цю
річ (за загальним описом) у сейф свого банкіра. Дуже розумно з його боку, але індуси
також розумні зі свого боку. Вони мали підозру, що алмаз переміщений з одного місця
в інше, і вони точно знайшли надзвичайно сміливий і вдалий спосіб з'ясувати ці
підозри. Кого вони схопили і обшукали? Не тільки містера Люкера, — що було цілком
зрозуміло, — але й містера Годфрі Еблуайта також. Чому? Містер Еблуайт пояснює це
тим, що індуси діяли, керуючись нібито сліпою підозрою, побачивши, як він випадково
розмовляв з містером Люкером. Абсурд! З містером Люкером цього ранку говорило з
півдюжини інших людей. Чому ж індуси не простежили за цими людьми також до
самого дому і не заманили їх у пастку? Ні, ні! З цього можна зробити простий висновок:
містер Еблуайт має свій власний інтерес у «коштовній речі» так само, як і містер
Люкер, а індуси, певно, не знали, в кого саме з них була коштовність, і їм нічого іншого
не лишалось, як обшукати їх обох. Такою є громадська думка, міс Клак. А громадську
думку спростувати в даному разі не легко.
— Чи не пояснили б ви, містере Брефф, значення вашої думки так, аби я переконалась,
що розумію вас? Уявіть собі, що ви побачили міс Веріндер зовсім незрозуміло чому
заінтересованою в тому, що сталося з містером Еблуайтом і містером Люкером. Уявіть
собі, що вона ставила вельми дивні запитання про цей жахливий скандал і виявила
зовсім нестримне хвилювання, коли довідалась, що про це говорять.
— Уявляйте, що хочете, міс Клак, це не підірве мого довір'я до міс Веріндер ні на йоту.
— Тоді дозвольте повідомити вас, містере Брефф, що містер Годфрі Еблуайт був у
цьому будинку дві години тому і що про його цілковиту невинність в усьому, що
стосується пропажі Місячного каменя, заявила сама міс Веріндер у найсильніших
висловах, які я будь-коли чула від молодої дівчини.
Сказавши це, він відвернувся від мене і, роздратований, почав ходити туди й сюди по
кімнаті.
У цих словах не було нічого такого, що вимагало б відповіді з мого боку, — і все ж я
відповіла йому. Здавалось майже неймовірним, що я не могла втриматись, аби дати
спокій містерові Бреффу, навіть тепер. Було б, напевне, понад людську зіпсованість,
коли б я відкрила в тому, що він щойно сказав, новий привід зробити йому
неприємність. Але, о мої друзі, нема нічого понад людську зіпсованість, і всього можна
чекати, коли наша грішна природа бере гору над нами!
— Можливо, міс Клак. Чесно кажучи, мені більше нічого не спадало на думку.
— Раніше ніж я мала щастя переконати вас, сер, у невинності містера Еблуайта, ви
згадали, як один з приводів підозрювати його, той факт, що він був у будинку під час
пропажі алмаза. Дозвольте мені нагадати вам, що містер Френклін Блек також був у
будинку під час пропажі алмаза.
Старий грішник відійшов від вікна, сів на стілець навпроти мене і пильно подивився на
мене з жорстокою, недоброю посмішкою.
— Так не можна, міс Клак, — не можна так думати, слово честі. Ви ж добре знаєте, що
містер Френклін Блек — мій улюбленець. Але це нічого не значить. Я гляну на справу з
вашої точки зору, поки ви встигнете накинутись на мене. Ви маєте цілковиту рацію, міс.
Я підозрював містера Еблуайта на підставі причин, які дають право підозрювати також і
містера Блека. Дуже добре, будемо підозрювати обох. Припустимо, що за своїм
характером він здатний вкрасти Місячний камінь. Єдине питання полягає в тому, чи був
він заінтересований у цьому.
— Інакше кажучи, пані, хоч він не мав ніякої рації красти алмаз, він усе-таки взяв його
внаслідок розбещеності своєї натури? Дуже добре. Нехай буде так… На якого ж
чорта…
— Прошу пробачення, містере Брефф. Якщо ви так будете згадувати чорта, я змушена
буду залишити кімнату.
— Вибачте, міс Клак. Надалі буду обачнішим у своїх висловах. Я хочу тільки запитати
вас ось про що. Чому — якщо припустити, що алмаз украв Френклін Блек, — чому він
робить себе найпомітнішою особою в будинку, старається відшукати пропажу? Ви
можете відповісти, що він хитро намагався відвернути підозру від себе. А я вам скажу,
що йому не треба було відвертати підозри, бо його ніхто не підозрював. Спочатку він
краде Місячний камінь, не маючи ніяких підстав для цього, — лише через природну
зіпсованість, а потім відіграє першу роль у розшуках краденого алмаза, роль, яка йому
зовсім не потрібна і через яку була смертельно ображена молода дівчина, що, коли б не
це, вийшла б за нього заміж. Ось яке безглузде твердження, до якого ви неминуче
прийдете, якщо спробуєте зв'язати пропажу Місячного каменя з Френкліном Блеком.
Ні, ні, міс Клак! Після нашого сьогоднішнього обміну думок з вами справді можна
зайти у безвихідь. Невинність Речел (як відомо про це її матері й мені) — поза всяким
сумнівом. Невинність містера Еблуайта безперечна, — інакше Речел ніколи не
засвідчила б її. Невинність Френкліна Блека, як ви щойно бачили, незаперечна сама по
собі. З одного боку, ми всі морально впевнені в цьому. З другого боку, ми також
упевнені, що хтось привіз Місячний камінь у Лондон і що алмаз таємно знаходиться в
цю хвилину або у містера Люкера, або в його банкіра. Яка користь із моєї досвідченості,
яка користь з будь-чиєї досвідченості в даній справі? Вона заводить у безвихідь мене;
вона заводить у безвихідь усіх нас.
Ні, не всіх. Вона не збила з пантелику сищика Каффа. Я вже хотіла сказати про це з
усією можливою лагідністю і всім необхідним протестом проти припущення, ніби я
бажаю заплямувати Речел, як увійшов слуга сказати, що лікарі поїхали і моя тітонька
жде нас.
Дозвольте мені додати тут, перш ніж моя розповідь перейде до інших подій, що я не
описала, до чого ми домовилися із стряпчим, не маючи певної точки зору на цю тему.
Мені наказано в розповідь про разючу історію Місячного каменя включити не тільки
зображення напряму, якого набирає підозра, але й імена людей, на яких вона падає в
той час, коли, як вважали, індійський алмаз був у Лондоні. Звіт про мою розмову в
бібліотеці з містером Бреффом, як мені здається, точно відповідає цим умовам. Я мушу
також сказати, що моя грішна натура знов узяла гору наді мною. Смиренно
признаючись у цьому, я беру гору над своєю грішною натурою. Отже, моральна
рівновага відновлюється; духовна атмосфера знову очищається. Дорогі друзі, ми
можемо продовжувати.
Розділ IV
Підписання духівниці тривало значно менше, ніж я сподівалася. На мою думку, все
було зроблено дуже поспішно, непристойно поспішно. Покликали Самюеля, лакея,
котрий мав бути другим свідком, — і відразу вручили перо моїй тітоньці. У зв'язку з
цією урочистою подією я відчувала сильний порив сказати кілька відповідних слів. Але
містер Брефф своєю поведінкою переконав мене, що буде значно розумніше
утриматись від цього, поки він був у кімнаті. Не минуло й двох хвилин, як все було
закінчено, і Самюель (не скориставшись тим, що я могла сказати) знову пішов униз.
Згорнувши духівницю, містер Брефф глянув на мене, очевидно, запитуючи себе, думаю
я чи ні залишити його наодинці з тітонькою. Та я повинна була виконати мою високу
місію, і мішок з цінними виданнями лежав у мене на колінах. Адвокат міг своїм
поглядом зрушити з місця собор святого Павла з таким же успіхом, як зрушити з місця
мене. У нього була одна добра риса (внаслідок, безперечно, його світського виховання),
якої я не можу не визнати: він пильно спостерігав усе. Я, здається, справила на нього
таке ж враження, яке справила на візника. Він також пробурмотів якісь нечестиві слова
й поспішно вийшов, залишивши мене переможницею на полі бою.
Ось вона, золота нагода! І я відразу ж скористалася з неї. Іншими словами, мерщій
розкрила свій мішок і взяла книжечку, що лежала зверху. Це було одне з ранніх видань
— тільки двадцять п'яте — відомого анонімного твору (гадають, що його написала
люба міс Беллоус) під заголовком «Змія в домі». Мета цієї книжки, з якою мирський
читач, можливо, не знайомий, показати, як злий дух підстерігає нас у всіх, на перший
погляд невинних, справах нашого буденного життя. Розділи, найбільш придатні для
того, щоб їх читали жінки, називаються: «Сатана у щітці для пригладжування волосся»,
«Сатана за дзеркалом», «Сатана під чайним столом», «Сатана за вікном» та багато
інших.
— Приділіть вашу увагу, дорога тітонько, цій дорогоцінній книзі — і ви дасте мені все,
що я у вас попрошу.
— Боюся, Друзілло, — сказала вона, — що, раніше, ніж я зможу прочитати це, треба
почекати, поки мені стане краще. Лікар…
В ту хвилину, коли вона згадала лікаря, я вже знала, що буде далі. Багато разів, під час
моєї минулої практики серед моїх тяжко хворих, члени відомого нечестивого
товариства лікарів заважали мені виконувати мою благородну місію, прикриваючись
жалюгідними твердженнями, ніби пацієнт хоче спокою і що міс Клак з її книжками —
це найшкідливіше, що може для них бути. Вочевидь, подібний сліпий матеріалізм
(діючи віроломно за моєю спиною) тепер хотів забрати моє єдине право власності, на
яке я можу претендувати, — право на духовну власність над моєю умираючою
тітонькою.
— Ви, можливо, почуватимете себе краще, моя дорога, через годину чи дві, — сказала
я. — Ви можете прокинутись завтра вранці з почуттям, що вам чогось бракує, і тоді цей
простий томик зможе замінити те, чого вам справді бракувало. Дозвольте залишити вам
книжку, тітонько. Лікар не заперечуватиме проти цього!
— Дозвольте мені залишити вас, відпочивайте, дорога тітонько. Я прийду завтра знову.
Сказавши це, я випадково глянула на вікно. Там стояло багато квітів у ящиках і
горшках. Леді Веріндер до нестями любила ці тлінні скарби і мала звичку вставати час
від часу, милуватись ними і нюхати. У мене в голові майнула нова думка.
Але замість того, щоб зірвати квітку, я додала до неї ще одну книжку з мого мішка,
залишивши її як сюрприз тітоньці між геранню і трояндами. Після цього в мене
промайнула щаслива думка: «А чому б не зробити те саме для неї, бідолашної, в усіх
інших кімнатах, куди вона заходить?» Я хутко попрощалася з нею і, проходячи через
передпокій, прокралась до бібліотеки. Самюель підійшов до дверей, щоб випустити
мене, але, подумавши, що я вже пішла, вернувся до себе вниз. На столі в бібліотеці
лежали дві «розважальні книги», які порекомендував невіруючий лікар. Я негайно
прибрала їх з очей, прикривши своїми двома дорогоцінними книжками. В їдальні я
побачила улюблену канарейку тітоньки, яка співала у клітці. Тітонька мала звичку
завжди годувати цю пташку з власних рук. На столі, що стояв під кліткою, було
розсипане насіння. Я поклала книжку в насіння. У вітальні мені трапилась щасливіша
нагода спорожнити свій мішок. На фортепіано лежали улюблені музичні п'єси тітоньки.
Я засунула дві книжки між ноти. Ще одну книжку поклала в дальній вітальні під
незакінченою вишивкою: я знала, що це робота леді Веріндер. Третя маленька кімната
була коло дальньої вітальні, відділена від неї портьєрами, а не дверима. На каміні
лежало просте стародавнє віяло тітоньки. Я розкрила дев'яту книжку на одному дуже
корисному місці, а віяло поклала замість закладки. Тут виникло питання, чи не
пробратись мені ще вище, в спальню, — ризикуючи, певна річ, зазнати образ, якщо
особа в чепчику зі стрічками перебуває в цей час на верхньому поверсі й побачить мене.
А втім — боже мій! — що з того? Невже бідній християнці варто боятись образ? Я
пішла наверх, приготувавшися стерпіти все. Скрізь було тихо і порожньо, здається, був
час, коли служниці пили чай. Ось переді мною кімната тітоньки. На стіні навпроти
ліжка висів мініатюрний портрет мого покійного дорогого дядечка, сера Джона.
Здавалось, він посміхнувся до мене, здавалось, він говорив: «Друзілло, поклади сюди
книгу». Обабіч тітчиного ліжка стояли столики. У неї було безсоння, і вночі вона
хотіла, чи думала, що хоче, мати деякі речі. Я поклала одну книжку біля коробки
сірників — з одного боку і ще одну книжечку під коробку з шоколадними цукерками —
з другого. Якщо їй потрібний буде вогонь, чи вона захоче цукерку, дорогоцінна книжка
потрапить їй на очі або буде зачеплена рукою і в кожному випадку говоритиме з
мовчазним красномовством: «Прочитай мене, будь ласка, прочитай!»
Але на дні мого мішка була ще одна книжка й залишалась необстеженою ще одна
кімната — ванна, відразу ж за спальнею. Я заглянула туди, і священний внутрішній
голос, який ніколи не підводив мене, шепнув мені: «Ти поклала книжки скрізь,
Друзілло, поклади тепер і у ванній, і справа твоя буде зроблена». Я помітила халат,
кинутий на стілець. У ньому була кишеня, і туди я всунула останню книгу.
Чи можна висловити простими словами втіху від виконаного обов'язку, відчуття якої
охопило мене, коли я вишмигнула з будинку, ніким не помічена, і опинилась на вулиці з
порожнім мішком у руках? О мої мирські друзі, вам, що захоплюєтесь ілюзією розваг у
грішному лабіринті непутящого життя, як легко бути щасливим, якщо тільки ви
бажаєте бути добрими!
Коли цієї ночі я складала свої речі, коли відновлювала в пам'яті справжнє багатство, яке
я розсіяла щедрою рукою з верху до низу в будинку моєї багатої тітоньки, — я заявляю,
що відчула себе вільною від усіх турбот, ніби я знову стала дитиною. На серці в мене
було так легко, що я проспівала строфу вечірньої молитви. На серці в мене було так
легко, що я заснула, не проспівавши другої строфи. Зовсім так, ніби я знову дитина!
Точнісінько так, ніби я знову дитина!
Так минула ця блаженна ніч. Коли я прокинулась наступного ранку, якою молодою
відчула я себе! Я могла б додати, якою молодою здавалась я, коли б я була здатна
розповідати про своє тлінне тіло. Але я не здатна і не додам нічого.
Під час свого перебування в Лондоні я займала нижній поверх. Вітальня моя була
невеличка, дуже низька і дуже бідно вмебльована, але така чистенька! Я виглянула в
коридор подивитись, хто з прислуги леді Веріндер прийшов по мене. Це був молодий
лакей Самюель — ввічливий, червонощокий мужчина з вельми люб'язними манерами.
Я завжди відчувала духовний інтерес до Самюеля і бажання сказати йому кілька
повчальних слів. Цього разу я запросила його до вітальні. Він зайшов з великим
пакунком у руках і поклав його на стіл з таким виглядом, наче боявся цього пакунка.
Я затримала його, щоб задати йому ласкавим тоном кілька запитань. Чи зможу я
побачити тітоньку, якщо завітаю на Монтег'ю-сквер? Ні, вона поїхала покататись. Міс
Речел поїхала з нею, і містер Еблуайт сів з ними в коляску. Знаючи, як сильно милий
містер Годфрі занедбав свої благодійні заняття, я вважала дивним, що він поїхав
кататись, наче йому нема чого робити. Затримавши Самюеля вже в дверях, я звернулась
до нього ще з кількома ласкавими запитаннями. Міс Речел їде сьогодні на бал, а містер
Еблуайт домовився прибути на вечірню каву і поїхати разом з нею. На завтра
оголошено ранковий концерт, і Самюель мав наказ взяти кілька квитків, зокрема, для
містера Еблуайта.
— Боюсь, що всі квитки буде продано, — сказав цей невинний юнак, — якщо я відразу
ж не побіжу по них.
Він промовив ці слова й помчав, а я знову лишилась одна з тривожними думками, які
полонили мою голову.
Наслідком місії може бути оподаткування; наслідком місії можуть бути заколоти;
наслідком місії можуть бути війни, — ми продовжуємо свою роботу незалежно від
будь-яких людських поглядів, що рухають світ. Ми вищі від розмірковувань; ми вищі
від глузувань; ми не дивимось чужими очима; ми не слухаємо чужими вухами; в наших
грудях б'ються власні серця. Славна, чудова перевага! І як можна заслужити це? О мої
друзі, не поспішайте ставити зайві запитання! Ми єдині, котрі можуть заслужити це, бо
ми єдині, котрі завжди праві.
У справі моєї ошуканої тітоньки форма, якої мала набрати моя побожна наполегливість,
була для мене вельми чітка.
Інші листи написали для мене мої неоціненні співробітниці, члени товариства
материнського опікунства.
Удаючись до такої або іншої простої форми ввічливих прохань, нам пощастило всі ці
дорогоцінні місця подати в такій формі, яка не змогла б викликати підозри навіть у
найдосвідченішого з нечестивих лікарів. Перш ніж згустились вечірні сутінки, я
написала до тітоньки дванадцять повчальних листів замість дванадцяти повчальних
книжок. Після цього негайно ж дала розпорядження, щоб шість із них надіслали
поштою, а шість заховали в кишеню, щоб особисто розкидати їх по будинку на другий
день.
Виявляється, моя тітонька погано спала. Вона знову була в кімнаті, в якій я стала
свідком підписання духівниці; лежала на дивані і намагалася заснути.
Через хвилину я почула кроки — чоловічі кроки, що наближались до вітальні. Хто міг
бути цей щасливець? Не встигло виникнути це запитання, як постала в думках і
відповідь. Хто ж може бути, крім лікаря?
Я ждала хвилину чи дві, а може, й більше. Чула, як гість, схвильований, ходив туди й
сюди. Чула також, як він розмовляв сам із собою. Мені навіть здалося, що я впізнала
його голос. Чи не помилилась я? Невже це не лікар, а хтось інший? Може, це містер
Брефф? Ні, безпомилковий інстинкт підказав мені, що це не містер Брефф. Але хто б він
не був, він все ще розмовляв там сам із собою. Я ледь-ледь розсунула важкі портьєри і
почала прислухатися.
Слова, які я почула, були: «Я зроблю це сьогодні!». А голос, який промовляв їх,
належав містерові Годфрі Еблуайту
Розділ V
Рука моя опустила штору. Але не думайте, о, не думайте, що мене злякала думка про
моє надзвичайно складне становище! Моє сестринське співчуття до містера Годфрі
було таким, що я навіть не спромоглася запитати себе, чому він не на концерті. Ні! Я
думала тільки про слова разючі слова, які злетіли з його вуст. Він зробить це сьогодні!
Він промовив їх тоном страшної рішучості, що зробить це сьогодні. Та що ж саме, що
він зробить? Що-небудь не більш негідне, ніж він уже вчинив? Чи не зречеться він
віри? Чи не залишить наш материнський комітет? Невже ми востаннє бачили його
ангельську посмішку в залі комітету? Невже ми востаннє чули його неперевершене
красномовство в Екстер-Голлі? я була така схвильована від самої лише думки про
жахливі перспективи для такої людини, як він, що, здається, ладна була вибігти зі свого
сховища і заклинати його іменем усі жіночі комітети в Лондоні пояснити все, — коли
раптом почула в кімнаті інший голос. Він проник через портьєри, гучний і сміливий, у
ньому зовсім не було жіночої чарівності. Це був голос Речел Веріндер!
— Клак у бібліотеці?!
Ще хвилину тому я була наче в лихоманці і не знала, що мені робити. Тепер я охолола і
більше ні в чому не сумнівалась. Показатись їм після того, що я почула, було
неможливо. Крім каміна, куди було більше сховатись? Отож попереду слід сподіватись
на мучеництво. Я обережно розсунула портьєри, щоб можна було і бачити, і чути все. А
потім пішла на мучеництво з натхненням перших християн.
— Не сідайте на диван, — вела далі молода леді. — Візьміть стілець, Годфрі. Мені
подобається, коли той, хто говорить зі мною, сидить навпроти.
Він сів на найближчий стілець. Стілець був низенький і занадто малий для високого
мужчини. Я ще ніколи не бачила ніг Годфрі в такому незручному для них положенні.
— Ну, — продовжувала вона, — що ж ви їм сказали?
— Саме так. Вони дуже шкодували, що вас не буде на концерті, але цілком зрозуміли
вашу відмову. Всі вони шлють вам привіт, і всі хочуть вірити, що нездужання леді
Веріндер скоро мине.
— Абсолютно ні! Через кілька днів, я в цьому переконаний, знову все буде гаразд.
— Я теж так думаю. Спочатку я була трохи злякалась, а тепер — певна, що все буде
гаразд. Ви були дуже люб'язні, що пішли попросити за мене вибачення перед людьми,
майже незнайомими вам. Але чому ви самі не поїхали з ними на концерт? А шкода, що
ви також не послухаєте музику.
— Не кажіть так, Речел! Якби ви тільки знали, який я щасливий тут, з вами!
Він склав руки й подивився на неї. А зробивши це, він у тому ж положенні повернувся в
мій бік. Чи можна описати словами, як мені стало огидно, коли я побачила такий самий
патетичний вираз обличчя, який зачаровував мене, коли він виступав на захист
мільйонів неімущих братів на трибуні Екстер-Голла!
— Важко позбутись поганої звички, Годфрі Але, будь ласка, спробуйте все ж відкинути
звичку говорити компліменти. Зробіть це для мене!
— Я ніколи в своєму житті не говорив вам компліментів, Речел. Щаслива любов може
іноді вдаватись до мови лестощів, я згоден з цим. Але безнадійна любов, моя мила,
завжди говорить правду.
Він присунув свій стілець ближче і, промовивши слова «безнадійна любов», узяв її за
руку. Настала хвилина мовчання. Він, котрий міг схвилювати кожного, безсумнівно,
схвилював і її. Я подумала, що почала розуміти слова, які зірвались у нього, коли він
був один у вітальні: «Я зроблю це сьогодні». Боже мій! Навіть найсуворіша
пристойність не могла б не здогадатися, що саме робив він тепер.
— Абсолютно марно! Я порушую нашу умову кожного разу, як думаю про вас. О
Речел! Як ніжно ви сказали мені цими днями, що я виріс у ваших очах як ніколи!
Либонь, це божевілля з мого боку надіятись на підставі цих дорогих слів? Можливо, це
божевілля мріяти, чи не прийде день, коли ваше серце пом'якшає до мене? Не кажіть
мені, що це безумство! Залиште мені мою ілюзію, моя мила! Я повинен мати її, щоб
плекати для своєї втіхи якщо я не маю нічого іншого.
Голос його тремтів, і він підніс до очей білу носову хустинку. Знову Екстер-Голл! Для
повної схожості невистачало тільки глядачів, захоплених вигуків і склянки води.
— Чи впевнений? Ви знаєте, яким я був, Речел. Дозвольте мені розповісти вам, який я
тепер. Я втратив інтерес до всього на світі, крім вас. Зі мною сталося перетворення,
якого я сам не можу пояснити. Чи повірите? Мої благодійні справи стали нестерпною
неприємністю для мене, і коли я бачу тепер жіночий комітет, мені хочеться втекти на
край світу!
Якщо в літописах відступництва є щось подібне до такої заяви, я можу тільки сказати,
що даний випадок не взятий з оповідань, прочитаних мною. Я подумала про
«Материнський опікунський комітет». Я подумала про товариство «Нагляду за
недільними залицяльниками до служниць». Я подумала про інші товариства, дуже
численні, щоб згадати тут, про ті, які спирались на цю людину як на непохитний стовп.
Я подумала про боротьбу жіночих комітетів, котрі, так би мовити, вдихали своє ділове
життя ніздрями містера Годфрі, — того самого містера Годфрі, який щойно огудив
нашу добру роботу як дошкульну неприємність і щойно заявив, що він хотів би втекти
на край світу якщо потрапить у наше товариство! Мої юні подруги зрозуміють моє
становище, коли я скажу, навіть мені з моєю дисциплінованістю було важко
проковтнути мовчки справедливе обурення. В той же час справедливість вимагає
додати, що при цьому я не пропустила жодного слова з дальшої розмови. Заговорила
Речел.
— Моя дорога Речел, це неможливо, аби ви мали хоч найменшу причину так говорити
про себе!
— І ви можете про це питати? Я впевнений у цьому, бо знаю вас. Ваше мовчання, моя
мила, зовсім не принизило вас в очах ваших справжніх друзів. Пропажа дорогоцінного
подарунка, зробленого вам в день народження, може здатись дивною; ваш незрозумілий
зв'язок з цією подією може здаватись ще дивнішим…
— Я зовсім не натякала на нього. Я можу слухати про пропажу Місячного каменя, хто б
не говорив про нього, зовсім не втрачаючи почуття поваги до себе. Якщо історія алмаза
розкриється коли-небудь, стане зрозуміло, що я взяла на себе жахливу відповідальність;
стане зрозуміло, що я взялася зберігати жахливу таємницю, — але також стане ясно, як
сонячний день, що я ні в чому не винна! Ви не розумієте мене, Годфрі. Мені слід було
висловитися чіткіше. Як це мені не важко, я висловлюсь зараз чіткіше. Припустимо, що
ви не закохані в мене. Припустимо, що ви любите якусь іншу жінку…
— Ну?
Вона раптом повернулась і з усієї сили почала бити руками по спинці дивана. Голова її
опустилась на подушку, і вона заридала. Не встигла я обуритися її поведінкою, як була
вражена зовсім несподіваним вчинком містера Годфрі. Чи можете ви повірити, — він
упав перед нею на коліна, на обидва коліна, — я урочисто заявляю! Чи може скромність
моя дозволити мені згадати, що потім він обійняв її? Чи можу я признатися, що, проти
волі своєї, я раділа, коли привів її до пам'яті двома словами:
— Благородне створіння!
Нічого більше! Але він промовив ці слова з таким поривом, який зробив його колись
відомим публічним промовцем. А вона сиділа чи вражена, чи зачарована, — я справді
не знаю, — і не думала навіть відштовхнути його руки туди, де їм належало бути. Щодо
мене, то моє розуміння пристойності було зовсім спантеличене. Я була так неприємно
непевна, в чому мій перший обов'язок — заплющити очі чи заткнути вуха — що не
зробила ні того, ні другого. Те, що я була здатна держати портьєри так, щоб чути й
бачити, я приписую цілком істериці, з якою я боролась. Навіть лікарі підтверджують,
що, коли ви боретеся з істерикою, треба міцно за що-небудь триматися.
— Я ніколи не говорив більш розсудливо, моя мила, з точки зору як ваших, так і моїх
інтересів. Загляньте на мить у майбутнє. Невже ви повинні пожертвувати своїм щастям
заради людини, яка ніколи не знала про ваші почуття до неї і яку ви вирішили ніколи
більше не бачити? Чи не ваш це обов'язок щодо самої себе забути це нещасне
захоплення? А хіба ви знайдете забуття в тому житті, яке тепер провадите? Ви
випробували це життя, і ви доволі ситі ним. Оточіть себе більш благородними
інтересами, ніж нікчемні мирські інтереси. Серце, що любить і поважає вас, домівка,
спокійні права і щасливі обов'язки якої день у день поступово захоплюватимуть вас.
Спробуйте цю втіху, Речел! Я не прошу вашої любові, я буду задоволений вашою
дружбою й повагою. Все інше залишіть, довірливо залишіть відданості вашого чоловіка
й часові, котрий вилікує навіть такі глибокі рани, як ваші.
Вона почала вже піддаватися. О, яке тільки виховання дістала вона! О, я б на її місці
поводилась не так.
— Чи багато жінок знаєте ви, люба Речел, котрі поважали б і цінували своїх чоловіків? І
все ж вони добре живуть зі своїми чоловіками. Чи багато наречених, ідучи під вінець,
можуть розкрити свою душу перед тим, хто веде їх? І все ж їхній шлюб не буває від
того нещасним, вони продовжують жити так чи інакше. Правда, жінки в заміжжі
шукають затишку значно частіше, ніж вони бажають зізнатися в цьому; і, треба додати,
вони переконуються в тому, що шлюб справдив їхні надії. Повернімося знову до вас. У
ваші роки і з вашою привабливістю хіба можна приректи вам себе на одиноке життя?
Повірте моїй обізнаності зі світом, — для вас це абсолютно неможливо. Це питання
тільки часу. Ви вийдете заміж за когось іншого через кілька років. Або ви вийдете
заміж, моя мила, за людину, котра зараз біля ваших ніг і яка дорожить вашою повагою й
добрим ставленням більше, ніж любов'ю всякої іншої жінки на світі.
— Якщо я дам згоду, ви будете розкаюватись, і я каятимусь, але буде вже надто пізно.
— Судіть самі. Я говорю на підставі того, що бачив у своїй власній сім'ї. Скажіть, що ви
думаєте про мою родину в Фрізінголлі? Хіба мій батько й мати нещасні одне з одним?
— Коли моя мати була дівчиною, Речел (це не таємниця в нашій родині) вона любила,
як любите ви, — і вона віддала своє серце людині, яка була не гідна її. Вона вийшла
заміж за мого батька, поважаючи його, цінуючи його, але не більше. А результат цього
можете бачити на власні очі. Невже нема заохочення в цьому для вас і для мене?[2]
Ним оволодів новий порив — цього разу порив нечестивого захоплення. Він пригортав
її все ближче і ближче до себе, так що його обличчя вже торкалось її обличчя, і тоді…
НІ! Я, справді, не можу перебороти себе, щоб описати до кінця цей скандальний
момент. Дозвольте мені тільки сказати, що я збиралася заплющити очі, перш ніж це
станеться, і на одну мить запізнилась. Бачите, я сподівалася, що вона чинитиме опір. А
вона скорилась. Для кожної вельми пристойної особи моєї статі цілі томи нічого більше
не скажуть.
Навіть моя невинність у таких справах почала підозрювати, до чого схиляється таке
побачення. Вони за цей час так зрозуміли одне одного, що я цілком закономірно
сподівалася, що вони, взявшись за руки, підуть під вінець. Однак містер Годфрі
промовив ще кілька слів, які нагадали, що треба виконати ще одну пусту формальність.
Він сів — і цього разу йому вже не заборонялось — на диван біля неї.
— Нехай краще мама нічого не знає про це доти, поки не видужає. Я хочу, Годфрі,
тримати це поки що в таємниці. Ідіть тепер і повертайтесь увечері. Ми вже й так довго
тут удвох, вельми довго одні.
І міс Речел підійшла до портьєр. Тієї миті, коли вона поклала руки на них, тієї миті,
коли вона неминуче повинна була виявити мене в кімнаті, голос молодого рум'яного
лакея на східцях зупинив її, і мені вже не треба було щось придумувати. Це,
безперечно, був голос дуже переляканої людини.
Лакей щойно зайшов у кімнату. На його обличчі не було видно рум'янцю. Він сказав:
Через хвилину я лишилась одна і могла в свою чергу непомітно зійти вниз. Містер
Годфрі пройшов повз мне в передпокій. Він поспішав за лікарем.
Я застала Речел на колінах біля дивана. Голова матері лежала в неї на грудях. Одного
погляду на обличчя тітоньки (знаючи те, що я знала) було досить, щоб відкрити мені
страшну правду. Я залишила свої думки при собі до приїзду лікаря. Він приїхав досить
скоро. Передусім попросив Речел залишити кімнату, а потім сказав усім нам, що леді
Веріндер померла. Серйозним особам, котрі цікавляться прикладами закоренілого
скептицизму, можливо, буде цікаво почути, що він не проявив жодних ознак каяття,
коли глянув на мене.
Згодом я заглянула в їдальню і бібліотеку. Тітонька померла, не розпечатавши жодного
з моїх листів. Мене це так вразило, що я не подумала (згадала тільки через кілька днів)
про те, що вона померла, не залишивши мені невеликої спадщини, яку обіцяла.
Розділ VI
1. «Міс Клак шле своє привітання містерові Френкліну Блеку і, посилаючи йому п'яту
частину своєї скромної розповіді, повідомляє, що вона почуває себе неспроможною
сказати про все, що хотілось би сказати з приводу такої жахливої події, як смерть леді
Веріндер. Тому вона додає до свого власного рукопису численні уривки зі своїх
дорогоцінних видань, котрі є в її розпорядженні, — все, що стосується цієї страшної
теми. І, можливо, ці уривки (міс Клак гаряче вірить) пролунають, як звук сурми у вухах
шановного родича, містера Френкліна Блека».
2. «Містер Френклін Блек кланяється міс Клак і висловлює вдячність за п'яту частину її
розповіді. Повертаючи уривки, надіслані разом із записками, він бажає утриматись від
будь-яких заперечень, які може мати щодо цієї різновидності літератури, і хоче просто
сказати, що додані до рукопису видання не потрібні для виконання тієї мети, яку він
має на увазі».
4. «Містер Френклін Блек шкодує, що він змушений розчарувати міс Клак. Він може
тільки повторити вказівки, які мав честь дати їй, коли вона починала роботу над своєю
розповіддю. Її просили обмежити себе власними спостереженнями людей і подій, як
записано в її щоденнику. Наступні викриття вона буде так ласкава залишити для пера
тих людей, які правомочні писати про це як справжні свідки».
Розділ VII
Після смерті леді Веріндер її дочка стала підопічною швагра покійної, містера
Еблуайта-старшого. Згідно з духівницею, він був призначений опікуном Речел до її
заміжжя або повноліття. Думаю, що за цих обставин містер Годфрі повідомив батька
про свої нові стосунки з кузиною. Що б там не було, але через десять днів після смерті
моєї тітоньки заручини вже не були таємницею в сімейному колі, і для містера
Еблуайта-старшого — другого завершеного відступника — стало важливим зробити
свою опікунську владу якнайприємнішою для багатої молодої дівчини, яка збиралась
вийти заміж за його сина.
Речел завдала йому клопоту спочатку з вибором місця, де вона мала проживати.
Будинок на Монтег'ю-сквері нагадував їй про смерть матері. Будинок в Йоркшірі
нагадував їй скандальну справу з Місячним каменем. Власна резиденція її опікуна у
Фрізінголлі не нагадувала нічого подібного. Але присутність Речел у цьому будинку
після тяжкої втрати перешкоджала б розвагам її кузин — дочок Еблуайта, — та вона й
сама просила, щоб її відвідини відклали до сприятливішого часу. Закінчилось тим, що
старий містер Еблуайт запропонував їй зняти мебльований будинок у Брайтоні. Там
разом з нею мали жити його дружина з хворою дочкою і ждати його приїзду туди трохи
пізніше. Вони не прийматимуть нікого, крім кількох старих друзів, а його син, Годфрі,
роз'їжджаючи туди й сюди лондонським поїздом, завжди буде до їхніх послуг.
Моя тітонька Еблуайт — повна мовчазна білява жінка з однією визначною рисою
характеру: вона зроду ніколи нічого не робила для себе сама. Вона прожила все своє
життя, використовуючи допомогу інших і засвоюючи чужі думки. Більш безпорадної
особи з духовної точки зору я не зустрічала ніколи, — абсолютно неможливо було
вплинути на такий важкий характер. Тітонька Еблуайт слухала б тібетського далай-
ламу точнісінько так само, як вона слухає мене, і сприймала б його погляди, як і мої.
Вона зупинилась у лондонському готелі і, лежачи на дивані, з допомогою свого сина
найняла будинок у Брайтоні. Необхідних слуг вона розшукала, снідаючи ранком у
ліжку (в тому ж готелі); вона ж дала вільний день своїй покоївці з умовою, щоб дівчина
«почала свої розваги з того, що пішла б по міс Клак». Об одинадцятій годині, коли я
зайшла до неї, вона все ще була в капоті і спокійно обмахувалась віялом.
— Дорога Друзілло, мені потрібні слуги. Ви така розумна дівчина, — будь ласка,
найміть їх для мене.
Я оглянула цю брудну кімнату. Церковні дзвони закликали до обідні; вони навіяли мені
слова ніжного умовляння.
Тітонька відповіла:
Що можна було сказати після цього? Я творила чудеса з убивцями, але з тітонькою
Еблуайт мені не пощастило ні на дюйм.
— Його взяла Речел, моя дорогенька, — відповіла вона. — Він у тій кімнаті.
Я зайшла в дальшу кімнату і ось так знову побачила Речел — уперше після того як ми з
нею розлучились на Монтег'ю-сквері.
— Рада вас бачити, — сказала вона. — Друзілло, я раніш мала звичку говорити з вами
дуже нерозумно і вельми грубо. Прошу пробачення. Сподіваюсь, ви пробачите мені.
Моє обличчя, напевне, видало те здивування, яке відчула я після цих слів. Речел
почервоніла, а потім продовжувала своє пояснення.
— За життя моєї бідної матінки, — сказала вона, — її друзі не завжди були моїми
друзями. Тепер, коли я втратила її, моє серце звертається за підтримкою до людей,
котрих вона любила. Вона любила вас. Постарайтесь бути моїм другом, Друзілло, якщо
ви можете.
Для кожної розсудливої людини мотив, висловлений в такий спосіб, був просто
разючим. Тут, у християнській Англії, була молода жінка, яка переживала тяжку втрату
і не знала, де знайти собі вірну підтримку, а знайти її вона справді сподівалася серед
друзів матінки! Тут моя родичка зрозуміла свою провину щодо інших не під впливом
переконання і обов'язку, а під впливом настрою й поривання! Вельми сумно так думати
— а все ж то був проблиск надії для особи з моїм досвідом влаштовувати добрі справи.
Я думаю, що нема нічого лихого в моєму прагненні пересвідчитися в тих змінах, що
сталися у вдачі Речел після смерті матері. Отож я вирішила зробити корисне
випробування — прозондувати справу щодо її заручин з містером Годфрі Еблуайтом.
Речел подала.
— Так. Його найняв Годфрі, і люди в цьому будинку просили, щоб він залишив їх як
слуг. Він не був упевнений, чи підходять вони для нас, і повернувся, так нічого й не
вирішивши.
— Не дуже.
— Різні ступені щастя є, моя мила. Ми якось поговоримо з вами і про це. А поки що я
візьму на себе клопіт по добору слуг. Нехай ваша тітонька напише листа в
брайтонський будинок.
— Як це люб'язно з вашого боку! Ми приїдемо туди до вас, як тільки все буде готове.
Сподіваюсь, ви залишитесь погостювати у нас. У Брайтоні зараз велике пожвавлення, і
вам далебі там сподобається.
Це було в середині тижня. А в суботу ввечері будинок уже був готовий для них. За цей
короткий проміжок часу я встигла перевірити не тільки вдачі, а й релігійні погляди всіх
слуг, котрі звертались до мене, і зробила вибір, який схвалювала моя совість. Я також
відшукала й відвідала двох серйозних моїх друзів, котрі проживали в цьому місті і яким
я могла розповісти про благочестиву мету, що привела мене в Брайтон. Один з них —
духовний друг — допоміг мені закріпити місця для нашого невеликого товариства в тій
церкві, де він сам служив. Інший друг — незаміжня жінка, така ж, як і я, — віддала у
повне моє розпорядження свою бібліотеку (яка мала тільки дорогоцінні видання). Я
взяла в ній з півдюжини творів, старанно вибраних для Речел. Розклавши їх у тих
кімнатах, які вона могла зайняти, я вважала свої приготування закінченими. Непохитна
віра в слуг, котрі її обслуговуватимуть, непохитна віра в пастора, котрий читатиме їй
проповіді, і непохитна віра в книги, які лежать у неї на столі, — таким був потрійний
подарунок, який приготувало моє завзяття осиротілій дівчині. Мою душу переповнював
небесний спокій у цей суботній вечір, коли сиділа я біля вікна, чекаючи приїзду моїх
родичок. Перед моїми очима снував туди й сюди суєтний натовп народу. Та чи багато
хто з них усвідомлював так, як я, що вони бездоганно виконали свій обов'язок?
Жахливе запитання. Не будемо спинятись на ньому.
— Як поживаєте, міс Клак? — запитав він. — Цього разу я маю намір залишитися.
Цей натяк на випадок, коли я примусила його відступити зі своїми справами перед
моєю справою на Монтег'ю-сквері, переконав мене, що старий грішник приїхав у
Брайтон з якоюсь особливою метою. Я приготувала зовсім невеличкий рай для моєї
улюбленої Речел — і ось уже знову з'явилася змія!
— Годфрі було дуже прикро, Друзілло, що він не міг приїхати з нами, — сказала моя
тітонька Еблуайт. — Щось затримало його в Лондоні. Його місце погодився заступити
містер Брефф і залишитись у нас до понеділка. До речі, містере Брефф, мені приписано
робити моціон, та мені це зовсім не подобається. Ось, — додала тітонька Еблуайт,
показуючи з вікна на інваліда, якого віз у кріслі слуга, — ось мій ідеал моціону. Якщо
вам потрібне повітря, ви можете дихати ним, сидячи в кріслі; якщо ж вам потрібна
втома, я впевнена, можна досхочу заморитися, дивлячись на цього слугу.
— Ні, мені тільки трошки сумно, — відповіла вона. — Я часто бачила море на нашому
березі в Йоркшірі при такому ж освітленні. І я думаю про ті дні, Друзілло, які вже
ніколи не повернуться.
Містер Брефф залишився на обід і на цілий вечір. Чим більше дивилась я на нього, тим
більше переконувалась, що він приїхав у Брайтон з якоюсь таємною метою. Я старанно
стежила за ним. Він поводився невимушено і весь час говорив безбожні дурниці, — аж
доти, поки настав час розставатись. Коли він тиснув руку Речел, я помітила, що його
жорсткий і хитрий погляд зупинився на ній на якусь мить з особливим інтересом і
увагою. Вона була об'єктом тієї мети, яку він мав на увазі! Прощаючись, він нічого
особливого не сказав ні їй, ні іншим. Містер Брефф сам напросився на сніданок на
завтрашній день і пішов ночувати в готель.
Не було ніякої можливості примусити тітоньку Еблуайт на другий ранок вчасно зняти
капот, щоб встигнути одягнутись до церкви. Її хвора дочка (яка, на мою думку, не
хворіла ні на що, крім невигойних лінощів, успадкованих від матері) заявила, що має
намір цілий день провести в ліжку. Речел і я разом пішли до церкви. А там мій
обдарований друг прочитав чудову проповідь про поганську байдужість світу до
маленьких прогрішень. Більш як годину лунало його красномовство у святому
приміщенні. Коли ми виходили з церкви, я запитала у Речел:
— Від головного болю є тільки одні ліки, — сказав цей жахливий старик, —
прогулянка. Прогулянка вилікує вас, міс Речел. Я до ваших послуг, якщо ви зробите
мені честь, прийнявши мою руку.
Містер Брефф галантно розчинив перед нею двері. Через хвилину вони обоє вийшли з
будинку. Не знаю, чи відчувала я коли-небудь сильніше священний обов'язок
втрутитись, ніж цієї хвилини. Але що було робити? Нічого іншого, як тільки втрутитись
при першій же зручній нагоді — того ж таки дня, хоч і пізніше.
Тільки-но він вийшов, Речел повернулась до себе в кімнату. Вона не вийшла до обіду. Її
покоївка (та сама, що носить чепчики зі стрічками) прийшла вниз сказати, що у міс
болить голова. Я побігла до неї, пропонуючи їй крізь зачинені двері свої сестринські
послуги. Двері були замкнуті, і Речел не відчинила їх. Скільки тут мені довелось
перебороти перешкод! Та коли я побачила замкнуті двері, то відчула новий приплив сил
і натхнення.
На другий ранок, коли їй понесли чашку чаю, я зайшла в кімнату. Сіла біля її ліжка і
сказала їй кілька серйозних слів. Вона вислухала їх з томною чемністю. Я помітила
дорогоцінні видання мого серйозного друга, звалені в купу на розі стола. Чи заглядала
вона в них? Так, але вони не зацікавили її. Чи дозволить вона мені почитати їй уголос
кілька місць — надзвичайно цікавих, — які, мабуть, лишились непоміченими нею? Ні,
не зараз, — вона зараз думає про зовсім інше. Даючи ці відповіді, вона зосереджено
перебирала оборки своєї нічної сорочки. Треба було якимсь натяком привернути її
увагу до мирських інтересів, які вона мала у серці.
— Знаєте, моя мила, — почала я, — мені вчора спала на думку дивна фантазія про
містера Бреффа. Побачивши вас після прогулянки з ним, я подумала, що він розповів
вам якусь неприємну новину.
Вона випустила оборки своєї нічної сорочки, і її чорні очі люто блиснули на мене.
Вона знову почала перебирати свої оборки і понуро відвернулась від мене. Сотні разів,
виконуючи мої добрі діла, я натрапляла на таке ж ставлення. Воно й цього разу
підштовхнуло мене на нову спробу. В моїй безстрашній старанності врятувати її душу я
відважилась на величезний ризик і відкрито натякнула на заручини.
Вона сіла в ліжку, смертельно бліда. У неї, очевидно на кінчику язика вертілось
зухвальство, яким вона колись нагороджувала мене. Але міс Речел стримала себе, знов
опустила голову на подушки, подумала якусь хвилину а потім виголосила знаменні
слова:
Вона подзвонила в дзвіночок, який висів у неї над ліжком. І в кімнаті з'явилась особа в
чепчику зі стрічками.
— Пенелопо, ванну!
Треба віддати їй належне. При тодішньому стані моїх почуттів, я гадаю, вона знайшла
єдино можливий засіб примусити мене піти з кімнати.
Моя позиція щодо Речел, у простому світському розумінні, була надзвичайно складна.
Я сподівалась привести її до вищих речей щирим застереженням щодо її заручин. А
тепер, якщо їй можна було вірити, ніяких заручин не передбачалося зовсім. Але, о друзі
мої, християнка з моїм досвідом (із перспективою проповідування євангелія) ширше
дивиться на речі. Припустивши, що справді розірвано заручини Речел, які Еблуайти
батько і син, вважають справою вирішеною, на який же результат можна сподіватись?
Усе це може закінчитись, якщо вона уперто стоятиме на своєму, обміном жорстокими
словами й гіркими обвинуваченнями з обох боків. А що було б із Речел після закінчення
бурхливого побачення? Внаслідок цього була б благотворна моральна депресія. Її
гордість була б виснажена, її упертість була б вичерпана рішучим опором, який вона
вчинить із своїм характером за даних обставин. Вона б звернулася за співчуттям до
найближчої людини, котра могла б запропонувати їй своє співчуття. І я була б цією
найближчою людиною, була б їй розрадою, знайшла б потрібні живлющі слова
євангельської проповіді. Ніколи перед моїми очима євангельські перспективи не були
такими широкими, як я їх бачила тепер.
Після сніданку міс Речел безцільно блукала по кімнатах, потім раптом опам'яталась і
відкрила фортепіано. Мелодія, яку вона вибрала для своєї гри, була непристойно
нечестивого гатунку й нагадувала ті вистави на сцені, про які не можна подумати без
того, щоб кров не застигла в жилах. Було б передчасним звертатись до неї тоді. Я
тихенько дізналась, коли саме прибуває містер Годфрі Еблуайт, а потім урятувалась від
цієї музики, утікши з дому.
Гуляючи одна, я використала нагоду, щоб відвідати двох моїх місцевих друзів. Це була
невимовна втіха знову відчувати себе зайнятою серйозною розмовою з серйозними
людьми! Безмежно підбадьорена і освіжена, я поверталась назад, додому, в найбільш
підхожий час прибуття гостя, якого чекали. Я ввійшла в їдальню, завжди безлюдну в
цей час, і віч-на-віч зустрілася з містером Годфрі Еблуайтом.
Він не зробив будь-якої спроби втекти. Навпаки, він вельми поспішно підійшов до
мене.
— Дорога міс Клак, саме вас я і ждав! Я випадково звільнився раніше, ніж думав, від
моїх лондонських справ і приїхав сюди до призначеного часу.
Він тихо зітхнув і взяв мене за руку. Певна річ, я вирвала б свою руку, якби тон його
відповіді не вразив мене.
— Я бачив Речел, — сказав він цілком спокійно. — Вам відомо, мила подруго, що вона
була заручена зі мною? Але тепер вона раптом вирішила взяти своє слово назад. Вона
переконалась, що для неї і для мене буде краще, якщо вона візьме назад поспішну
обіцянку і дасть мені можливість зробити інший, щасливіший вибір. Це єдина причина,
на яку міс Речел посилається, і єдина відповідь, яку вона дає на мої запитання.
— Що це значить?
Містер Годфрі підвів мене до крісла. Я невиразно пригадую, що він був ніжним. Я не
думаю, щоб він обняв мене рукою, підтримуючи мене — але я не впевнена. Я була
зовсім безпорадна, а його поводження з дамами таке сердечне. В усякому разі, ми сіли.
За це я можу ручитись, якщо я не можу ручитись ні за що інше.
Розділ VIII
— Найкраща подруго, напружте ваш розум і допоможіть мені, — вів далі Годфрі. —
Скажіть, чому настав час, коли мої плани одруження здаються мені чимось подібним до
сну? Чому раптом мені спало на думку, що моє справжнє щастя в тому, щоб допомагати
моїм милим дамам у виконанні скромних, корисних справ і щоб проголошувати короткі
переконливі промови, коли мене викликає голова зборів? Навіщо мені громадське
становище? Я його і так маю. Навіщо мені прибутки? Я і так можу заплатити за свій
хліб насущний, за мою славну маленьку квартиру і за мої два фраки на рік. Чого я хотів
би від міс Веріндер? Вона призналась мені власними вустами (це, моя дорога, між
нами), що любить іншу людину й виходить за мене заміж тільки для того, щоб
викинути цю людину з голови. Який жахливий союз! О моя дорога, який жахливий
союз! Ось про що я думав, міс Клак, по дорозі в Брайтон. Я наближався до Речел з
почуттям злочинця, який збирався почути свій вирок. Коли дізнався, що вона також
змінила свою думку, коли почув її пропозицію відректись від заручин, я відчув (у цьому
не може бути ні найменшого сумніву) надзвичайне полегшення. Місяць тому я в екстазі
притискав її до грудей. А годину тому, коли дізнався, що ніколи більше не притисну її
до грудей, мене сп'янила радість, як міцний напій. Це здається неймовірним, цього,
здається, не може бути. А втім, це — факти, як я мав честь повідомити вас, коли ми з
вами сіли у ці два крісла. Я втратив прекрасну дівчину блискуче громадське становище
і багаті прибутки й скорився без боротьби. Як ви можете це пояснити, мила подруго? Я
цього зробити не спроможний.
Я була глибоко зворушена. Хвороба (якщо я можу говорити як духовний лікар) була
для мене цілком ясна. З власного досвіду всі ми знаємо таке звичайне явище, коли люди
з високими здібностями часто опускаються до рівня найбільш обмежених людей, котрі
їх оточують. Мета мудрого провидіння, без сумніву, полягає в тому, щоб нагадати
великим світу цього, що й вони смертні, і що та сила, яка дала їм велич, може також і
відняти її. Тепер, на мою думку, в сумних учинках милого містера Годфрі, невидимим
свідком яких я була, легко було побачити одне з таких корисних принижень. Легко було
встановити приємне перетворення його прекрасного характеру, коли він з огидою
відсахнувся від ідеї одруження з Речел і коли в чарівному пориві виявив бажання
повернутись до своїх дам і бідняків.
У кількох простих сестринських словах я виклала йому свої погляди. Приємно було
дивитись на його радість. Поки я продовжувала, він порівнював себе з рештою людей,
які виходили з темряви на світло. Коли ж я сказала про щире повернення його в
«Материнський опікунський комітет», серце нашого християнського героя ущерть
переповнилося радістю. Він притискував до губів то одну, то другу мою руку.
Схвильована винятковим торжеством його повернення до нас, я дозволила йому
робити, що він хоче, з моїми руками. Я заплющила очі. В екстазі духовного самозабуття
я опустила голову на його плече. Через хвилину я, звичайно, зомліла б на його руках,
коли б не шум зовнішнього світу, який примусив мене опам'ятатись. За дверима
почулось осоружне брязкання ножів і виделок, і лакей прийшов накривати стіл для
сніданку.
Я насмілилась запитати його, чому він так поспішає повернутися в Лондон. Його
відповідь нагадала мені про сімейні ускладнення, які ще настануть, і про сімейні
труднощі, які треба буде владнувати.
— Я одержав листа від батька, — сказав він. — Справи примушують його сьогодні ж
виїхати з Фрізінголла в Лондон, і він має намір приїхати сюди або сьогодні ввечері, або
завтра вранці. Я повинен розповісти йому, що сталося між мною і Речел. Його серце
прихильне до нашого одруження — і, я боюсь, буде вельми важко примирити його з
думкою про розрив наших заручин. Я мушу зупинити його заради нас — до того, як він
прибуде сюди, і підготувати його до примирення. Найкраща і найдорожча подруго, ми
ще зустрінемось!
Промовивши ці слова, він поквапно вийшов. Так само поквапно, із свого боку, я побігла
нагору заспокоїтися в своїй кімнаті до того, як зустрінуся з тітонькою Еблуайт і міс
Речел за сніданком.
Мені здалося (але, признаюсь, я поганий суддя в таких справах), що одержана нею
свобода повернула її до своїх думок про того іншого, кого вона любила, і що вона
злилась на себе за те, що не могла перебороти почуття, якого в душі соромилась. Хто ця
людина — я підозрювала, але годі було витрачати час на пусті припущення. Якщо мені
вдасться навернути її в свою віру, вона, цілком зрозуміло, не матиме таємниць від мене.
Я почула б про цю людину, я також почула б усе про Місячний камінь. Коли б навіть у
мене не було вищої мети довести її до розуміння духовних речей, — самого лише
бажання звільнити її душу від цих гріховних таємниць було б досить, щоб заохотити
мене і далі діяти.
Тітонька Еблуайт робила свій моціон увечері — в кріслі для хворих. Її супроводила
Речел.
— Хочеться самій тягнути це крісло, — занепокоєно промовила вона, — хочеться
зморити себе до такої міри, щоб звалитися з ніг!
Вона була в такому ж настрої і ввечері. В одному з дорогоцінних видань мого друга —
«Життя, листи й праці міс Джен-Анн Стампер», сорок п'яте видання — я знайшла
місця, дивовижно схожі на становище, в якому опинилась Речел. Коли ж я
запропонувала їй прочитати, вона відійшла від мене до фортепіано. Уявіть собі, як мало
вона знала серйозних людей, якщо могла подумати, що моє терпіння так швидко
вичерпається. Я залишила міс Джен-Анн Стампер у себе й чекала подій з великою
надією на майбутнє.
Того вечора старий Еблуайт не приїхав. Та я знала, якого значення цей пожадливий
мирянин надавав одруженню свого сина з міс Веріндер, і була твердо впевнена, що (як
не перешкодить цьому містер Годфрі) ми побачимо його на другий день. З його
втручанням у справу прийшла б буря, якої я сподівалась, і, звичайно, настало б
благотворне виснаження сил опору в Речел. Я не ігнорую того факту, що старий містер
Еблуайт має репутацію взагалі (і особливо серед своїх підлеглих) чудової
доброхарактерної людини. За моїми спостереженнями, він заслуговував на свою
репутацію в тих випадках, коли робили так, як він хотів, не більше.
— Я ще раз обміркував усю нашу розмову після того, як ви пішли, — відповів містер
Брефф, — і мені здалось, що я, можливо, буду корисним тут. Я ледве встиг на поїзд і не
бачив, у якому вагоні ви їхали.
Давши це пояснення, він сів біля Речел. Я скромно пішла в куток — з міс Джен-Анн
Стампер на всякий випадок. Тітонька моя сиділа біля вікна, як завжди, спокійно
обмахуючись віялом. Містер Еблуайт стояв посеред кімнати; його лисина була, як
ніколи, червона, коли він з найбільшою люб'язністю звернувся до своєї племінниці.
— Моя дорога Речел, — сказав він, — я чув дуже дивні новини від Годфрі. Я приїхав
сюди довідатися про них. У цьому будинку у вас є своя власна вітальня. Проведіть мене
туди, будь ласка.
Він сів на стілець. Усі інші дивились на його обличчя так, наче сподівались, що воно
скаже правду, — і це після сімдесяти років мирського життя! Я дивилась на маківку
його лисої голови, бо помічала раніш, що справжній його характер виявлявся саме там.
— Кілька тижнів тому, — вів далі старий джентльмен, — мій син інформував мене, що
міс Веріндер дала йому слово вийти за нього заміж. Може, Речел, він не так зрозумів
або нафантазував про те, що ви сказали йому?
Гріховна природа нашої, так би мовити, прабабусі Єви пробудилася в Речел, і вона
почала розпалюватись.
— Будь ласка, містере Еблуайт, давайте зрозуміємо одне одного, — сказала вона. —
Нічого подібного до сварки не було вчора між мною і вашим сином. Якщо він вам
сказав, що я запропонувала розірвати наші заручини і він погодився з свого боку, — він
сказав вам правду.
— Так, це йшло спочатку від мене. Але це зустріло, як я вам уже сказала, згоду і
схвалення вашого сина.
Ртуть у термометрі піднялась до краю. Мені здалося, що лисина раптом стала ясно-
червоною.
Містер Брефф не звернув на це ніякої уваги. Гладкий полиск ніяк не змінився на його
старому, зморшкуватому обличчі. Речел подякувала йому за пораду, а потім обернулась
до містера Еблуайта, зберігаючи спокійний вираз обличчя, який (беручи до уваги її
роки і стать) було страшно бачити.
— І що ж зробив мій син? — наполягав містер Еблуайт. — Я маю право знати це. Що
зробив мій син?
— Просто кажучи, ви зі своєї доброї волі і для своєї втіхи, міс Веріндер, кокетували з
моїм сином?
Дівчина помовчала якусь хвилину. Сидячи позаду неї, я почула, як вона зітхнула.
Містер Брефф взяв її руку і притиснув. Зібравши сили, вона відповіла містерові
Еблуайту так само сміливо, як і раніше.
— Я чула ще гірші тлумачення, — сказала вона, — і терпляче перенесла їх. Минув той
час, коли ви могли б образити мене, назвавши дурисвіткою.
Містер Еблуайт підвівся і так сильно відсунув свій стілець, що він перекинувся й
полетів на підлогу.
— Але я маю дещо сказати, — оголосив він, грюкнувши по столу кулаком. — Я скажу,
що коли син мій не відчуває образи, то її відчуваю я.
— Так, образа, — знову повторив містер Еблуайт. — Тепер я знаю, з якої причини ви,
міс Веріндер, порушили обіцянку, яку дали моєму синові! Я, певно, знаю це не гірше,
ніж ви розповіли б про це. Ваша клята родинна гордість завдає образи Годфрі, як
образила вона й мене, коли я одружився з вашою тіткою. Її родичі — злиденні родичі —
відвернулись від неї за те, що вона вийшла заміж за чесну людину, котра своїми
власними руками завоювала собі місце і виборола собі щастя. Предків не було в мене.
Моє походження не бере початок від головорізів і шахраїв, які б жили з крадіжок і
вбивств. Я не можу вказати час, коли в Еблуайтів не було сорочки на тілі і коли вони не
вміли розписатись. Ха! Я не був підхожим до Гернкаслів, коли я одружувався. А тепер,
як видно, мій син не підходить для вас. Я підозрював це давно. У вас заговорила кров
Гернкаслів, моя юна дівчино! Я давно це підозрював.
— Вельми непристойне підозріння, — зауважив містер Брефф. — Дивуюсь, як у вас
вистачило зухвалості висловити його.
Перш ніж містер Еблуайт знайшов підхожі слова, щоб відповісти, заговорила Речел
тоном, сповненим презирства.
— Справді, — сказала вона адвокатові, — не варт звертати на це увагу. Якщо він може
так думати, нехай думає, як хоче.
З ясно-червоного містер Еблуайт став багряним Він задихався, ледве переводив подих,
дивився то на Речел, то на Бреффа люто, наче не знав, кого з них атакувати першого.
Дружина його, яка досі байдуже обмахувалась віялом, злякалась і спробувала, зовсім
безрезультатно заспокоїти його.
Під час усієї цієї невеселої розмови мені не раз кортіло втрутитись і сказати кілька
серйозних слів, але я стримувала себе, боячись можливих наслідків, що дуже не гідно
християнки і англійки, яка прагне не до того, чого вимагає головним чином
розсудливість, а до того, що морально справедливо. Побачивши, до чого дійшла справа
я поставила себе вище від будь-яких міркувань про пристойність. Якби я збиралась
заперечувати власними, смиренно придуманими словами, доказами, — можливо, я й не
наважилася б. Але прикра родинна незгода, свідком якої я тепер стала, була чудово й
добре передбачена в листуванні міс Джен-Анн Стампер, — лист тисяча перший, під
заголовком «Мир у сім'ї». Я вийшла зі свого скромного куточка і розкрила дорогоцінну
книгу.
Містер Еблуайт трохи опам'ятався; він готовий був вибухнути гнівом і таки вибухнув
би, коли б на моєму місці був хтось інший. Але мій голос (завжди лагідний) у важливих
випадках життя володіє високою нотою. В даному випадку я відчула владний заклик
говорити найвищим тоном. Піднесла до містера Еблуайта мою дорогоцінну книгу й
показала пальцем на розкриту сторінку.
Я не можу написати жахливе слово, яке тут замінене крапками. Я скрикнула, як тільки
воно злетіло з його вуст кинулась до мого мішечка, який лежав на боковому столику,
висипала з нього всі мої трактати; схопила один трактат про нечестиві лайки, під
заголовком «Замовкніть в ім'я неба!» і піднесла йому з почуттям душевного благання.
Він роздер його і кинув через стіл на мене. Всі підвелися, стривожені, не знаючи, що
буде далі. А я відразу ж сіла у свій куток. Якось був такий випадок, майже за подібних
обставин, коли міс Джен-Анн Стампер схопили за плечі й виштовхали з кімнати. Я
чекала, натхненна її мужністю, повторення її мучеництва.
Але ні — цього не сталось. Передусім старий грішник звернувся до своєї дружини.
— Хто… хто… хто… — запитав він, заїкаючись від злості, — запросив сюди цю
нахабну бузувірку? Хто?
Перш ніж тітонька Еблуайт встигла сказати слово, за неї відповіла Речел:
— Ого! — сказав він. — Міс Клак тут, у вас у гостях, у моєму домі?
Після цього в свою чергу втратила терпіння Речел. Обличчя її почервоніло, а очі гнівно
заблищали. Вона повернулась до адвоката і, показуючи на містера Еблуайта, гордо
спитала:
Так відплатив містер Еблуайт за те що Речел не погодилась вийти заміж за його сина!
— Моя мила, — сказала вона, взявши Речел за руку, — мені було б соромно за свого
чоловіка, якби я не знала, що з вами говорив його гнів, а не він сам. Ви, — казала далі
тітонька Еблуайт, звертаючись до мене в куток з новою енергією, — це ви, зла особо,
роздратували його. Сподіваюсь, я ніколи більше не побачу ні вас, ні ваших трактатів!
— Прошу пробачення у вас, моя любонько, — сказала вона, — пробачення від імені
мого чоловіка. Що я можу зробити?
Довір'я родини до цієї людини було справді надзвичайне. Не кажучи ні слова, тітонька
Еблуайт залишила кімнату.
— Ех! — сказав містер Брефф, дивлячись їй услід. — Кров Гернкаслів має свої вади, я
згоден з цим. Але все-таки є дещо в хорошому походженні!
Зробивши це суто мирське зауваження, він пильно глянув у мій куток ніби чекаючи, що
я піду. Але моя заінтересованість у Речел, незрівнянно вища, ніж його, прикувала мене
до стільця.
Містер Брефф відмовився від надії випровадити мене так, як це було у леді Веріндер на
Монтег'ю-сквері. Він підвів Речел до стільця біля вікна і там заговорив з нею.
— Мила моя міс Речел, — почав він, — поведінка містера Еблуайта, цілком природно,
образила і здивувала вас. Якби варто було сперечатися з такою людиною, ми швидко
показали б йому, що він не сміє чинити самовільно. Але не варто цього робити. Ви мали
рацію, коли сказали, що на нього не слід звертати уваги.
Він зупинився і знову подивився в мій куток. Я сиділа зовсім непорушно з трактатами
під руками і з міс Джен-Анн Стампер на колінах.
Після цих слів я встала й вирішила втрутитися. Містер Брефф зробив те, чого я боялась,
коли він просив місіс Еблуайт прислати капелюшок і шаль для Речел.
Перш ніж я встигла сказати слово, Речел прийняла його пропозицію з найщирішою
вдячністю. Коли б я дозволила укладеній в такий спосіб між ними угоді здійснитись,
коли б Речел хоч раз переступила поріг дверей містера Бреффа, — тоді прощавай
найкраща надія мого життя, надія, яка принесла мені загублену вівцю назад до кошари!
Одна тільки думка про подібне нещастя вкрай розбила мене. Я викинула на вітер
жалюгідні кайдани мирської скромності і з завзяттям, рішуче висловила свою думку.
Містер Брефф нічого не сказав. А Речел подивилась на мене з холодним подивом, якого
навіть не приховувала.
Я спробувала обійняти її, але вона відступила від мене. Моя палкість не передалася їй, а
тільки налякала.
— Не розумію вашого натяку на мою матінку, — сказала вона. — Міс Клак, будь ласка,
поясніть мені це.
Раніш ніж я змогла відповісти, підійшов містер Брефф і запропонував свою руку Речел,
намагаючись вивести її з кімнати.
— Вам краще не продовжувати цієї розмови, моя мила, — сказав він, — а міс Клак
краще не розповідати.
Коли б я була палицею чи каменюкою, таке втручання й тоді примусило б мене сказати
правду. Я з обуренням відштовхнула містера Бреффа і урочисто, пристойною для
подібного випадку мовою, розповіла їй погляди християнського вчення на те якою
страшною бідою є смерть без покаяння.
Речел відсахнулась від мене, — я червонію, пишучи про це, — і скрикнула від жаху.
— Ходімо звідси! — сказала вона містерові Бреффу. — Ходімо геть звідси, ради бога,
поки ця жінка не сказала ще чогось! О, подумайте про невинне, корисне і прекрасне
життя моєї бідолашної матінки! Ви були на похороні, містере Брефф, ви бачили, як всі
любили її, ви бачили, як бідняки плакали над її могилою, втративши свого найкращого
друга. А ця негідна жінка стоїть тут і хоче викликати в мене сумнів, чи є моя матінка,
що була ангелом на землі, ангелом на небесах! Та годі говорити про це! Ходімо! Мене
вбиває сама лише думка, що я дихаю одним повітрям з нею! Жахливо навіть подумати,
що ми перебуваємо в одній кімнаті з нею!
Я зробила спробу підійти до неї; я була вражена і засмучена, але, нічого й говорити, не
була ображена. Я тільки хотіла їй сказати: «Дай бог, щоб ваше жорстоке серце
пом'якшало! Я охоче прощаю вам!» Але вона опустила вуаль і, вирвавши з моїх рук
кінчик своєї шалі, поквапно вибігла з кімнати, грюкнувши дверима перед самим моїм
носом. Я витерпіла цю образу з властивою мені звичайною твердістю. Я пригадую це
тепер із своїм звичайним терпінням, звикнувши ставити себе вище від будь-якої образи.
— Легко здогадатися, хто посварив їх усіх, — сказала вона. — Я всього лише бідна
покоївка, але мені, слово честі, соромно за вас!
Відтоді я ніколи більше не бачила Речел Веріндер. Я простила їй тоді, коли вона
ображала мене. Зі своєї доброї волі я молилась за неї після цього. І коли я помру, то як
відповідь мою добром на її зло: вона одержить «Життя, листи й праці міс Джен-Анн
Стампер», залишені їй у спадщину за моєю духівницею.
Розповідь друга,
Розділ I
Мій прекрасний друг, міс Клак, поклала перо; я продовжую розповідь після неї з двох
причин.
По-перше, тому, що я можу пролити необхідне світло на деякі пункти, які досі
лишаються неясними. Міс Веріндер мала свої таємні причини розійтися з женихом, і я
був тому виною. Містер Годфрі Еблуайт мав свої власні причини відмовитись від
усіляких прав на руку своєї чарівної кузини, — і я відкрив їх.
По-друге, не знаю, на щастя чи на нещастя, але в період, про який я зараз пишу, я
виявився замішаним у таємницю індійського алмаза. Я мав честь розмовляти в моїй
власній конторі з незнайомим чоловіком східного походження з незвичайно
вишуканими манерами, який, безсумнівно, був ватажком трьох індусів. Додайте до
цього, що я зустрів на другий день славнозвісного мандрівника, містера Мартуета,
розмовляв з ним про Місячний камінь, і ця розмова вельми вплинула на дальші події.
Оце короткий перелік моїх прав на те становище, яке я займаю на цих сторінках.
Сер Джон мав свою частку либонь, дуже велику частку — найнешкідливіших і
найсимпатичніших якостей, притаманних людству. Серед них згадаю про одну що
стосується даної справи — це непереборне небажання, поки він перебував у доброму
здоров'ї, написати свою духівницю. Леді Веріндер використала весь свій вплив, щоб
спонукати його виконати свій обов'язок, і я старався вплинути на нього. Він
погоджувався із справедливістю наших поглядів, але далі цього не йшов аж поки не
занедужав на хворобу яка кінець кінцем звела його в могилу. Лише тоді нарешті
послали по мене, щоб я вислухав вказівки мого клієнта щодо духівниці. Вона, як
виявилось, була набагато простішою від тих, котрі мені будь-коли доводилось
засвідчувати протягом усієї своєї професійної кар'єри.
Сер Джон дрімав, коли я зайшов до кімнати. Він прокинувся і побачив мене.
Усе майно перебувало в його повному розпорядженні і було двох родів: земельна
власність (я навмисно не вживаю технічних висловів) і грошова власність. У більшості
подібних випадків я вважав би своїм обов'язком попросити мого клієнта ще раз
обдумати свою духівницю. Щодо сера Джона, то я знав, що леді Веріндер не тільки
гідна необмеженого довір'я (всі хороші дружини гідні цього), а й виправдає це довір'я
(на що, наскільки я знав прекрасну стать, здатна одна з тисячі). За десять хвилин
духівниця сера Джона була написана і засвідчена, а сер Джон, добра людина, знову
продовжував спати.
Леді Веріндер цілком виправдала довір'я, виявлене їй чоловіком. У перші ж дні вдівства
вона послала по мене і склала свою духівницю. Її розуміння свого становища було
таким здоровим і розумним, що мені не було ніякої необхідності радити їй що-небудь.
Моя відповідальність почалась і закінчилась перекладом її вказівок на юридичну мову.
Не минуло й двох тижнів, як помер сер Джон, а майбутнє його дочки було забезпечене з
любов'ю і розумом.
Духівниця лишалася в моїй конторі у вогнетривкому сейфі значно менше років, ніж
мені цього хотілось. Уже влітку тисяча вісімсот сорок восьмого року довелося мені
глянути на неї знову за вельми сумних обставин.
У той час, про який я пишу, лікарі оголосили свій вирок бідолашній леді Веріндер, і цей
вирок у буквальному розумінні слова можна назвати смертним вироком. Я був перший,
кого вона повідомила про своє становище; і я побачив, що вона бажає переглянути свою
духівницю разом зі мною.
Краще забезпечити свою дочку було неможливо. Але з часом її наміри винагородити
деяких менш близьких родичів трохи змінились, і стало необхідним додати три або
чотири пункти до документа. Відразу ж зробивши це, щоб уникнути непередбачених
випадковостей, я дістав дозвіл леді Веріндер перенести ці останні вказівки на другу
духівницю. Моєю метою було уникнути деякої неминучої плутанини і повторень, які
вже дещо змінили початковий документ і які, правду кажучи, прикро впливали на мої
професіональні відчуття придатності речей.
Засвідчення цієї другої духівниці було описано міс Клак, яка підписалась на ній як
свідок. Щодо грошових інтересів Речел Веріндер, то друга духівниця слово в слово
повторювала першу. Єдина зміна стосувалась призначення опікуна і певних умов цього
призначення, які було вказано за моєю порадою. Після смерті леді Веріндер я віддав
духівницю моєму повірникові, щоб він зареєстрував її, як це у нас ведеться.
Через три тижні після цього, наскільки я пам'ятаю, стало відомо, що діється щось
незвичайне. Трапилось мені зайти в контору свого повірника і друга, і я помітив, що він
прийняв мене з більшим, ніж завжди, інтересом.
— У мене є для вас новина, — сказав він. — Як ви гадаєте, що я почув сьогодні ранком
у Доктор-Коммонс? Духівницю леді Веріндер уже запитували і розглядали!
— Так, клерк сказав мені це без вагання. Духівницю розглядав містер Смоллі, з фірми
Скіпп і Смоллі. Вона ще не була скопійована в фоліактовий реєстр. Отже, нічого не
лишалось робити, як відхилитись від заведеного порядку й показати йому оригінальний
документ. Він дуже старанно розглядав його і зробив помітки в своїй записній
книжечці. А знаєте, що йому було потрібно там?
Якби інша фірма проявила незрозумілий інтерес до духівниці моєї покійної клієнтки,
мені б, можливо, було не легко зробити деякі відкриття. Але на Скіппа і Смоллі я мав
вплив, так що тут мені порівняно легко було діяти. Мій власний клерк (дуже здібна й
чудова людина) був братом містера Смоллі, і завдяки цьому побічному зв'язку Скіпп і
Смоллі вже кілька років підбирали крихти, що падали з мого стола, інакше кажучи, ті
справи, котрі потрапляли в мою контору і які я з різних причин не хотів вести особисто.
Моє професіональне покровительство було в даному разі вельми важливим для фірми.
Я мав намір, якщо буде потрібно, нагадати про це покровительство в даному випадку.
Повернувшись у контору, я розповів моєму клерку про те, що сталось, і послав його в
контору брата з таким дорученням: «Містер Брефф наказав кланятись і повідомити вас,
що він бажав би знати, чому містери Скіпп і Смоллі визнали за потрібне розглядати
духівницю леді Веріндер».
Це примусило містера Смоллі разом із своїм братом відразу ж прийти в мою контору.
Він признався, що діяв за інструкціями, одержаними від клієнта. А потім додав, що не
може сказати більш нічого, бо це було б порушенням професіональної таємниці з його
боку.
Ми трохи посперечалися з приводу цього. Певна річ, він мав рацію, а не я. Правду
кажучи, я був розсердився, у мене виникла підозра, і я настирливо хотів дізнатись
більше. Ще гірше — я відмовився вважати таємницею будь-яку додаткову інформацію,
запропоновану мені, і вимагав повної свободи дій для себе. Більше того, я хотів здобути
найбільше вигоди зі свого становища.
— Вибирайте, сер, — сказав я містерові Смоллі, — між ризиком втратити справи або
вашого клієнта, або мої.
Цього для мене було досить, мені більше нічого не треба було знати.
Коли я обміркував те, про що довідався, я зайшов у безвихідь: що ж мені далі робити?
Ще й тижня не минуло, відколи я почув (на моє здивування і прикрість) про заручини
міс Веріндер. Я щиро поважав і любив її, і мені було невимовно сумно почути, що вона
виходить заміж за містера Годфрі Еблуайта. І ось тепер цей чолов'яга, якого я завжди
вважав брехуном з добре підвішеним язиком, справдив найгіршу про нього думку і
прямо розкрив, що він одружується з корисливою метою. «Ну, і що ж тут такого? — ви
можете сказати. — Подібне робиться щодня». Згоден, вельмишановний сер. Та чи
сприйняли б ви все так легко, якби йшлося, скажімо, про вашу сестру?
Це цілком залежало від його фінансових обставин, про які я нічого не знав. Якщо його
справи були дуже кепські, йому вигідно було одружитися з міс Веріндер заради самого
тільки прибутку. Якщо ж, із другого боку, йому необхідно було терміново дістати
велику суму на певний час, тоді духівниця леді Веріндер досягла б своєї мети і не
допустила б, щоб її дочка потрапила в руки мерзотника.
Мої сумніви закінчились після того, як я зайшов у той самий лондонський готель, в
якому опинились місіс Еблуайт і міс Веріндер. Вони сказали мені, що збираються їхати
на другий день у Брайтон і що якісь несподівані обставини перешкодили містерові
Годфрі Еблуайтові супроводити їх. Я відразу ж запропонував зайняти його місце. Коли
я тільки думав про Речел Веріндер, можна було ще вагатись. А коли я побачив її, то
умить вирішив, що б там не було, сказати їй правду.
Зручна нагода трапилась, коли ми разом пішли на прогулянку другого дня після мого
приїзду в Брайтон.
— Чи можу я поговорити з вами, — запитав я, — про ваші заручини?
— Звичайно, — відповіла вона байдуже, — якщо у вас нема нічого цікавішого для
розмови.
— Чи не пробачите ви старому другові і слузі вашої родини, міс Речел, якщо я наважуся
спитати вас, чи ви дуже бажаєте цього шлюбу?
Сильно сказано! І тут, мабуть, таїться щось схоже на роман. Але в мене була своя тема
для розмови, і я не став відхилятися (як висловлюються юристи) від основного питання.
— Навряд чи містер Годфрі Еблуайт думає так, як ви, — сказав я. — Він, у всякому
разі, прагне цього шлюбу?
— Він так говорить, і мені здається, що я повинна йому вірити. Він не одружився б зі
мною після того, в чому я йому призналась, якби він не любив мене.
Бідна дитина! Проста думка про те, що людина сватає її для свого власного
самолюбства й корисливості, ніколи не виникала у неї. Завдання, яке я поставив перед
собою, почало здаватись мені значно важчим, ніж я сподівався.
— Містере Брефф, — сказала вона, — ви хочете щось сказати про Годфрі Еблуайта?
Говоріть.
Вона знову взяла мене під руку і тихенько пішла зі мною. Я почував, як її рука
машинально дедалі міцніше тиснула мою руку, і я бачив, як від моєї розмови вона стає
дедалі блідішою, — але ні слова не злетіло з її вуст у той час, коли я говорив. Вона
довго мовчала, і коли я закінчив. Опустивши голову, йшла поруч зі мною, не
усвідомлюючи моєї присутності, не помічаючи нічого довкола себе, заглиблена, можна
сказати, у свої власні думки.
— Я вже багато чим завдячую вашій доброті, — сказала вона. — А тепер почуваю себе
ще більш зобов'язаною вам, ніж раніше. Якщо ви почуєте, повернувшись у Лондон,
розмови про моє заміжжя, відразу ж спростуйте їх від мого імені.
Я був уражений, коли вона це сказала. Вона була така юна і така самотня — і так стійко
переносила це! Бажання допомогти їй перемогло в мені почуття ніяковості, що її міг би
я відчути за таких обставин, і я висловив їй думки, що виникли у мене в дану хвилину.
Мені доводилось давати поради у свій час численним моїм клієнтам і справлятися з
вельми делікатними труднощами. Та це був перший випадок, коли я мав радити
молодій дівчині, як звільнитись від слова, даного своєму нареченому. Порада, яку я
подав, була така: я рекомендував сказати містерові Годфрі Еблуайту — в приватній
розмові, певна річ, — що їй стало достеменно відомо про корисливу мету його сватання
до неї. Потім вона мала додати, що їхнє одруження після того, що стало їй відомо,
просто неможливе. А далі вона пропонує йому вибір: або гарантувати собі її мовчання,
погодившись на розрив заручин, або вона буде змушена розповісти правду про
справжню причину розриву. Якщо ж він задумає захищатись або спростувати факти,
вона повинна буде послати його до мене.
Міс Веріндер уважно слухала мене до кінця. Потім дуже мило подякувала за пораду й
відповіла, що вона не зможе скористатися з неї.
— Що, коли б вас попросили висловити свою думку про поведінку містера Годфрі
Еблуайта?
— Ну?
— Що б ви сказали?
— Містере Брефф, я вірила цій людині. Я пообіцяла вийти заміж за Годфрі Еблуайта.
Як можу я сказати йому, що він підлий, як можу я сказати, що він обдурив мене, як
можу я знеславити його в очах світу після цього? Я принизила сама себе, навіть
думаючи про нього як про свого чоловіка. Якщо я скажу йому те, що ви радите,
значить, я буду змушена признатись перед ним у своєму власному приниженні. Я не
можу зробити цього — після того, що між нами сталося, — я не можу цього зробити!
Для нього сором не матиме ніякого значення. А для мене цей сором буде нестерпним.
Тут виявилась одна з чудових особливостей її характеру, яка цілком розкрилася переді
мною. Велика огида до всього підлого приводила до того, що Речел забувала про свої
інтереси й легко могла поставити себе у фальшиве становище й скомпрометувати перед
усіма друзями! Досі я трохи сумнівався, чи добру пораду я дав. Але після того, що вона
заявила тут, я переконався: це найкраща порада в її становищі, і без будь-яких вагань
почав знову вмовляти її зробити саме так.
Вона тільки похитала головою й повторила свої заперечення трохи іншими словами.
— Він був мені настільки близькою людиною, що просив мене дружиною його стати. А
я була вельми високої думки про нього, коли дала згоду. Я не можу сказати йому в
обличчя, що він після цього найогидніша істота!
— Але, моя дорога міс Речел, — заперечив я, — просто неможливо вам сказати, що ви
розриваєте заручини, не давши пояснення, чому саме.
— Я скажу, що продумала все ще раз і дійшла висновку що для нас обох буде краще,
якщо ми розлучимось.
— І нічого більше?
— Більше нічого.
Перш ніж повернутись додому, я востаннє спробував умовити ЇЇ. Речел була непохитна,
як завжди. В моїй душі громадились дивні, суперечливі почуття до неї, коли я залишив
її в цей день. Вона була вперта, вона була неправа; була цікава, чудова, гідна глибокого
співчуття. Я взяв у неї обіцянку, що вона напише мені, як тільки в неї буде що-небудь
повідомити, і повернувся до своїх справ у Лондоні з почуттям тривожного спокою.
В той вечір, коли я повернувся, і ще до того, як міг прийти обіцяний лист, я був
здивований візитом містера Еблуайта-старшого, який сказав мені, що містер Годфрі
дістав відмову — і прийняв її — того ж дня.
З моєї точки зору, простий факт, висловлений словами, підкресленими мною,
пояснював причину згоди містера Годфрі так чітко, ніби він признався в ній сам. Йому
потрібна була велика сума грошей, і потрібна на певно визначений час. Прибуток Речел
міг допомогти в усьому іншому, але не в цьому; і Речел звільнилась від нього, не
зустрівши ні найменшого опору з його боку. Якщо мені скажуть, що це — просте
припущення, я запитаю в свою чергу яке інше припущення пояснить, чому він
відмовився від шлюбу, що забезпечив би його на все життя?
Радість, яку я відчув при щасливому ході справи, затьмарилась тим, що сталось під час
моєї зустрічі з містером Еблуайтом-старшим.
Він приїхав, цілком зрозуміло, довідатись, чи не зможу я пояснити йому дивний вчинок
міс Веріндер. Не варт говорити, що я ніяк не міг дати йому потрібної інформації.
Досада, яку я викликав у нього, і роздратування від недавньої зустрічі з сином
примусили містера Еблуайта втратити рівновагу. Його вигляд і його слова переконали
мене, що міс Веріндер зустріне в ньому безжалісну людину, маючи справу з ним, коли
він приїде до них у Брайтон на другий день, щоб усе з'ясувати.
Я провів тривожну ніч, обмірковуючи, що мені тепер робити. Чим закінчились мої
роздуми і як вони виправдали моє недовір'я до містера Еблуайта-старшого, уже
розказано (як мені відомо) в належному місці оцією зразковою особою, міс Клак. Я
тільки хочу додати до її розповіді, що міс Веріндер знайшла спокій і відпочинок, яких
вона, бідолаха, вельми потребувала, в моєму домі в Гемпстеді. Вона зробила нам честь,
зупинившись у нас погостювати на тривалий час. Моя дочка й дружина були зачаровані
нею, а коли виконавці духівниці призначили нового опікуна, я відчув щиру гордість і
задоволення від думки, що моя гостя і моя сім'я розлучилися добрими друзями.
Розділ II
Тепер я повинен навести додаткові дані, які мені відомі про Місячний камінь або,
точніше кажучи, про змову індусів, котрі хотіли викрасти алмаз. Те, що мені лишилося
сказати (здається, я вже говорив про це), досить таки важливе в світлі подій, які
чекають нас попереду.
Через тиждень чи десять днів після того, як міс Веріндер залишила нас, один із клерків
зайшов до мого приватного кабінету з карточкою в руці і повідомив мене, що якийсь
джентльмен жде внизу і хоче поговорити зі мною.
Я глянув на карточку. На ній було написано іноземне прізвище, яке я вже не можу
пригадати. Під прізвищем унизу картки були написані англійською мовою слова, які я
добре запам'ятав:
Зухвальство такої людини, як містер Люкер, який посмів рекомендувати когось мені,
так здивувало мене, що якусь хвилину я сидів мовчки, запитуючи себе, чи не підвели
мене мої очі. Клерк, помітивши моє здивування, поділився зі мною результатом своїх
власних спостережень над іноземцем, який чекав унизу.
Я показав йому на стілець і попросив повідомити, які справи привели його до мене.
— Я прийшов просити вас, сер, — сказав він, — позичити мені грошей. А це я залишаю
вам на доказ того, що мій борг буде повернений.
Індус вклонився.
— Чи можу я запитати, чому сам містер Люкер не дав вам грошей, які ви просите?
Коротка і чітка відповідь! Коли б Місячний камінь був у мене, цей східний джентльмен,
я твердо переконаний, убив би мене без найменшого вагання. І разом з тим, за винятком
згаданої неприємної маленької обставини, я повинен сказати, це був справді зразковий
клієнт. Можливо, він не пошкодував би мого життя. Але він зробив те, чого ніхто з моїх
співвітчизників не робив ніколи, — він шанував мій час.
— Мені шкода, — сказав я, — що ви мали клопіт іти до мене. Містер Люкер помилився,
пославши вас сюди. Мені доручають, як і іншим людям моєї професії, позичати гроші.
Але я ніколи не даю гроші незнайомим людям і ніколи не позичаю під таку гарантію,
яку пропонуєте ви.
Зовсім не намагаючись, як це робили б інші, умовляти мене вчинити проти моїх правил,
індус ще раз вклонився і загорнув свою шкатулку в обидві обгортки, не кажучи ні
слова. Він встав — цей чудовий убивця встав, щоб іти, тієї самої хвилини, як я відповів
йому!
— Припустимо, сер, що ви могли б позичити мені гроші, — сказав він, — в який саме
строк я повинен був би повернути їх вам?
Індус востаннє вклонився мені ще нижче, ніж раніш, і відразу тихенько вийшов з
кімнати.
Це сталося в одну мить, — він вислизнув тихою, гнучкою кошачою ходою, яка,
признаюсь, трохи налякала мене. Як тільки я опам'ятався настільки, що почав думати, я
дійшов одного ясного висновку з приводу незрозумілого гостя, який вшанував мене
своїм візитом.
Його обличчя, голос і манери під час нашої розмови були такі стримані, що здавалися
неприступними найдопитливішому поглядові. Але заглянути під його маску спокійної
зовнішності він все-таки дав мені змогу. Не виявив ні найменшої ознаки інтересу
запам'ятати що-небудь з того, що я говорив йому, аж доки я не сказав, у який строк
дозволяється боржникові зробити перший внесок грошей, взятих ним під заставу. Коли
я інформував його про це, він уперше за всю нашу розмову глянув мені прямо в
обличчя. З цього я зробив висновок, що він спеціально поставив мені останнє
запитання, і в нього був особливий інтерес почути мою відповідь. Чим більше я думав
про те, що сталось між нами, тим більше я підозрював, що принесена шкатулка і
прохання дати позику були простою формальністю для того, щоб прокласти шлях до
останнього запитання, поставленого мені.
Містер Люкер був у всіх відношеннях значно нижчий від індуса, — такий вульгарний,
такий бридкий, такий раболіпний і нудний, що не варт його й описувати принаймні на
цих сторінках. Ось коротко суть того, що він мені сказав.
Напередодні візиту до мене індуса містер Люкер був вшанований відвіданням цього
вишуканого джентльмена. Незважаючи на його європейський костюм, містер Люкер
відразу ж упізнав у гостеві верховоду трьох індусів, які набридли йому, блукаючи біля
його будинку, так що йому довелось порадитися з суддею в цій справі. Зробивши це
дивне відкриття, він прийшов до висновку (цілком природно, мушу признатись), що
індус обов'язково належить і до зграї тих трьох людей, котрі зав'язали йому очі,
заткнули рот і відібрали в нього розписку банкіра. В результаті — він був
паралізований від страху, тож твердо вважав, що прийшла його остання година.
Зі свого боку індус зберігав вигляд зовсім незнайомої людини. Він вийняв маленьку
скриньку і звернувсь до нього з тим самим проханням, що й до мене. Бажаючи скоріше
спекатись його, містер Люкер заявив на його прохання, що грошей у нього нема. Тоді
індус попросив назвати людину, до якої було б краще й доцільніше звернутися по
позику. Містер Люкер відповів, що в подібних випадках краще й доцільніше звертатись
до адвоката, який має добру репутацію. Індус попросив назвати людину з такою
репутацією і такої професії, і містер Люкер назвав мене, — з тієї простої причини, що,
будучи дуже переляканим, він схопився за перше ж ім'я, яке пригадав.
— З мене піт котився градом, сер, — закінчив цей нещасний чоловік. — Я сам не знав,
що говорю. Сподіваюсь, ви не звинувачуватимете мене за це, сер, беручи до уваги, що я
був переляканий до смерті.
Я вельми люб'язно вибачив цій людині. Це був найкоротший шлях звільнення від
Люкера. Коли він збирався вже йти, я затримав його, щоб запитати ще дещо. Чи не
питав індус чогось особливого в ту хвилину, коли виходив від містера Люкера?
Так! Індус запитав містера Люкера, запитав саме те, про що питав і мене, прощаючись, і
дістав таку саму відповідь, яку дав йому я.
Розділ III
Коли він повернувся в Англію кілька місяців тому, громадськість дуже цікавилась цим
мандрівником як людиною, котра пройшла через багато небезпечних пригод і
врятувалась від них, ніби для того, щоб розповідати про них. Тепер він заявив про свій
намір повернутись на стару ниву своїх подвигів і проникнути в області, які все ще
лишаються недослідженими. Така надзвичайна байдужість до небезпеки, з якою він
готовий зустрітися ще раз, піднесла інтерес, що був трохи підупав, до культу цього
героя. Закон шансів був явно проти можливості і на цей раз знову лишитись
врятованим. Не щодня вдається нам зустрічатися за обідом з визначною людиною і
передбачити, що скоро ви почуєте звістку про її загибель.
Коли чоловіки залишились одні в їдальні, я сидів поблизу містера Мартуета. Чи варто
говорити, що всі гості, будучи англійцями, як тільки дами залишили їх, почали розмову
про політику.
Щодо цієї загальнонаціональної теми, я один з найменш типових англійців, які коли-
небудь жили в світі. Розмови про політику, як правило, здавались мені найбільш
нудними і найменш корисними розмовами. Глянувши на містера Мартуета, коли
пляшка вперше обійшла навколо столу, я побачив, що й він, очевидно, поділяє мої
погляди. Він робив це вельми обережно — з можливою повагою до почуттів свого
господаря, — і все ж було видно, що він збирається задрімати. Мені спало на думку
розігнати його сон розмовою про Місячний камінь і, якщо це вдасться, подивитися, що
він думає про нове ускладнення індуської змови, котре сталося в буденній обстановці
моєї контори.
Видатний мандрівник зробив мені честь, пробудившись від дрімоти й запитавши мене,
хто я такий.
Я розповів йому про свої професіональні зв'язки з родиною Гернкаслів, не забувши
нагадати і про те дивне становище, яке я займав щодо полковника і його алмаза.
Містер Мартует повернувся на своєму стільці так, що залишив позаду все товариство (і
консерваторів, і лібералів) і всю свою увагу сконцентрував на містері Бреффі,
звичайному адвокатові з Грейс-Інн-сквера.
— У мене є всі підстави вважати, що один з них розмовляв учора зі мною в моїй
конторі, — відповів я.
Не так легко було здивувати містера Мартуета, але ця моя відповідь цілком уразила
його. Я розповів, що сталося з містером Люкером і що сталося зі мною, точно так, як я
описав це тут.
— Дозвольте мені одне запитання, — сказав він. — У якому стані перебуває тепер
змова, метою якої є викрадення Місячного каменя?
— Змова індусів, містере Брефф, може бути для вас таємницею тільки тому, що ви
ніколи не дивились на неї серйозно. Давайте розглянемо її разом з вами з того часу, як
ви написали духівницю полковника Гернкасла, і до тієї хвилини, коли індус прийшов до
вас у контору. У вашому становищі сімейного юриста може бути вельми важливим,
щоб ви могли, якщо буде потрібно для інтересів міс Веріндер, мати ясне розуміння всієї
справи. Виходячи з цього, скажіть мені, що вам цікавіше — підійти поступово до
розуміння рушійних причин індусів, чи ви хочете, щоб я позбавив вас клопоту
самостійного аналізу і відразу сказав, що я сам думаю?
Не варт говорити про те, що я цілком оцінив практичний сенс першої з двох пропозицій
і вибрав саме її.
— Дуже добре, — сказав містер Мартует. — Розглянемо передусім вік трьох індусів.
Можу поручитися, що всі вони ніби одних років, — вирішіть самі, чи не здався вам
індус, котрий відвідав вас, у самому розквіті життя? Ви гадаєте, йому нема й сорока
років? Я теж так думаю. Припустимо, що йому нема ще й сорока років. Тепер
поверніться до того часу, коли полковник Гернкасл приїхав в Англію і коли ви були
втягнуті в план, придуманий ним для збереження свого життя. Я не хочу, щоб ви лічили
роки. Я тільки хочу сказати, цілком зрозуміло, що теперішні індуси, за своїм віком,
повинні бути наступниками тих трьох індусів (майте на увазі, містере Брефф, усі вони
були брамінами найвищої касти, коли залишили батьківщину), які поїхали слідом за
полковником сюди. Дуже добре. Наші теперішні індуси прийшли на зміну тим, що були
тут раніше. Коли б мова йшла тільки про це, справа не являла б такого інтересу. Але
вони зробили більше. Вони замінили собою ту організацію, яку їх попередники
створили в цій країні. Не бійтеся! Ця організація, я не сумніваюсь, як на наше
розуміння, — пуста справа. Я б сказав, що в основному вони могли розпоряджатись
певною сумою грошей; коли їм це було потрібно, могли забезпечити собі послуги
англійців того підозрілого гатунку, які марнують загадкове життя в кварталах Лондона,
де живуть іноземці; нарешті, могли спиратися на співчуття тих небагатьох із своїх
співвітчизників, які так чи інакше працюють у цьому великому місті. Як бачите, нічого
страшного. Але про це варт знати, тому що, можливо, нам доведеться пізніше
звернутись до цієї скромної невеликої організації індусів. Зробивши таке пояснення,
задам вам запитання і сподіваюсь, що ваша досвідченість відповість мені. Яка подія
дала індусам першу можливість захопити алмаз?
— Саме так. Той чи інший з тих підозрілих англійців, про яких я згадував, дістав їм
копію того, що ви написали. З копії вони дізнались, що Місячний камінь був
відписаний дочці леді Веріндер і що містер Блек-старший або людина, призначена ним,
повинна була віддати його їй в руки. Погодьтесь, що необхідну інформацію про таких
людей, як леді Веріндер і містер Блек, зовсім легко здобути. Єдина трудність для
індусів полягала в тому, щоб вирішити, коли їм зробити спробу викрасти алмаз: чи під
час переміщення його з банку, чи пізніше, почекавши, коли його перевезуть в Йоркшір,
у дім леді Веріндер. Другий шлях, очевидно, був менш небезпечним шляхом — і ось
вам пояснення появи у Фрізінголлі індусів, переодягнених фокусниками. Можна не
говорити про те, що в Лондоні в їхньому розпорядженні була організація, яка тримала
їх у курсі всіх подій. Двоє могли зробити це: один мав стежити за тим, хто йде в банк з
будинку містера Блека, а другий, мабуть, почастував пивом слуг містера Френкліна
Блека і дізнався від них про домашні справи. Таким найпростішим способом вони
довідались, що містер Френклін Блек ходив у банк і був єдиною людиною в домі, яка
мала намір відвідати леді Веріндер. Що насправді було після цього, ви пам'ятаєте, без
сумніву, так само добре, як і я.
— З такою загадкою найлегше мати справу, — сказав він. — Дозвольте мені для
початку визнати, що ваше пояснення справи було абсолютно правильним. Індуси,
безсумнівно, не знали, де саме подів містер Френклін Блек алмаз, бо вони зробили свою
першу помилку в перший же вечір приїзду містера Блека до його тітки.
— Отже, все гаразд, — підвів підсумки містер Мартует. — Першу можливість захопити
алмаз індуси втратили того дня, коли їх посадовили у фрізінголлську тюрму. Коли ж
випала їм друга можливість? Друга можливість була для них, як я можу довести, коли
вони ще сиділи в тюрмі.
Перш ніж продовжувати свою розповідь, він дістав записник і розгорнув його на
спеціальній сторінці.
— Я в ті дні залишався із своїми друзями у Фрізінголлі, — продовжував він. — За день
чи за два до того, як індусів звільнили (здається, це було в понеділок), до мене прийшов
комендант тюрми з листом. Якась місіс Маканн, у якої вони наймали квартиру,
принесла цього листа в тюрму для передачі індусам; а самій місіс Маканн цей лист
всунув у двері вранці листоноша. Тюремні власті помітили, що на листі був
ламбетський штемпель і що адреса, хоч і написана правильною англійською мовою,
якось не відповідала прийнятому у нас звичаю адресувати листи. Розпечатавши
конверт, вони побачили, що текст був цілком написаний іноземною мовою — мовою
хінді, як вони цілком правильно подумали. До мене прийшли, певна річ, для того, щоб я
зробив їм переклад. Я записав у своєму записнику копію оригіналу і свій переклад, —
ось вони до ваших послуг.
Він подав мені розгорнутий записничок. Першою була скопійована адреса. Вона була
написана суцільною фразою без жодних розділових знаків: «Трьом індусам які
проживають у дами на ім'я Маканн у Фрізінголлі в Йоркшірі». Потім був переписаний
індуський текст, а англійський переклад був наприкінці, зроблений такими дивними
словами:
«Іменем правителя Ночі, який сидить на Антилопі, руки якого обіймають чотири кутки
землі!
Брати, поверніть ваші обличчя на південь, приходьте до мене на вулицю, на якій багато
шуму і яка спускається до берега річки!
Лист ось так і закінчувався; не було ні числа, ні підпису. Я віддав книжечку містерові
Мартуету і признався, що цей цікавий зразок індуської кореспонденції поставив мене в
безвихідь.
— Вони почали набридати містерові Люкеру, — відповів я, — тиняючись без діла коло
його будинку в Ламбеті.
— Так.
— У своїй заяві, як ви пам'ятаєте, він згадує про іноземця, котрий служив у нього і
якого він щойно звільнив, підозрюючи його у спробах вчинити крадіжку; він також
думав, що цей іноземець діє заодно з індусами, які набридали йому. Висновок, містере
Брефф, на диво ясний — і про те, хто написав лист, такий незрозумілий вам, і про те,
яку східну коштовність цей іноземець хотів украсти в містера Люкера.
Висновок (як я сам поспішив признатися) був вельми ясний, щоб його пояснювати. Я
ніколи не сумнівався, що Місячний камінь потрапив до рук містера Люкера саме в той
проміжок часу, про який говорив містер Мартует. У мене було тільки єдине питання: як
могли індуси довідатись про не? Питання це (найважче в даному разі, як я думаю) тепер
розв'язане, як і решта питань. Хоч я і стряпчий, але відчув, що містер Мартует проведе
мене з зав'язаними очима останніми поворотами лабіринта, яким він вів мене досі. Я
зробив йому комплімент сказавши це, і він люб'язно це прийняв.
— Дайте й мені, в свою чергу, певну інформацію, перш ніж продовжувати, — попросив
він. — Хтось мав відвезти Місячний камінь з Йоркшіра в Лондон, і хтось одержав за
нього гроші, інакше він не був би в руках містера Люкера. Чи відомо вам, хто це
зробив?
— Ще ні.
— Була якась історійка (чи не так?) з містером Годфрі Еблуайтом. Мені сказали, що він
— знаменитий філантроп, а це вже прямо говорить проти нього.
Як тільки запитання злетіло з його вуст, я здогадався, нарешті, чого індус приходив до
мене вчора.
— Я говорив вам, містере Брефф, що ви додумаєтесь самі, якщо тільки вам дати
можливість для цього. Через рік після того, як Місячний камінь було здано під заставу,
індуси чекатимуть третій шанс вкрасти його. Містер Люкер сам сказав їм, скільки треба
чекати, і ви своїм шановним авторитетом підтвердили, що містер Люкер говорив
правду. Коли приблизно, на вашу думку, алмаз було передано в руки позикодавця?
— А тепер тисяча вісімсот сорок восьмий рік. Дуже добре. Якщо невідома людина,
котра віддала під заставу Місячний камінь, може викупити його через рік, алмаз буде в
руках цієї людини знову наприкінці червня сорок дев'ятого року. Я буду за тисячі миль
від Англії і англійських новин. Та, либонь, вам варт було б записати число і постаратися
бути в Лондоні в цей час?
Це були його останні слова на цю тему. Подали каву; гості підвелись і розійшлися по
кімнатах, а ми піднялись нагору до дам.
Червень тисяча вісімсот сорок дев'ятого року. Ждати новин про індусів наприкінці
цього місяця.
Зробивши це, я передаю перо, на яке не маю права далі претендувати, тому, хто
повинен писати після мене.
Розповідь третя,
Розділ I
Весною тисяча вісімсот сорок дев'ятого року я мандрував на Сході, змінивши свої
дорожні плани, складені кілька місяців тому й передані моєму юристу і моєму банкіру в
Лондоні.
— Боюсь, що привіз вам нехороші новини, сер, — сказав він, показуючи на один з
листів з жалобною рамкою, адреса на якому була написана рукою містера Бреффа.
Лист повідомив мене, що мій батько помер, а я став спадкоємцем його величезного
багатства. Спадщина, яка переходила в мої руки, принесла з собою й відповідальність,
містер Брефф благав мене негайно повернутися в Англію.
Портрет мій, описаний старим другом Беттереджем у той час, коли я виїжджав з Англії,
був (мені здається) трохи перебільшеним. Беттередж по-своєму химерно й серйозно
тлумачив сатиричні зауваження своєї панночки про моє закордонне виховання й
переконав сам себе, що справді бачив ті французькі, німецькі й італійські сторони мого
характеру, з яких завжди підсміювалась моя весела кузина і які існували тільки в уяві
нашого доброго Беттереджа. Але, за винятком цієї хиби, мушу признатися, що він
написав чисту правду. Я справді був вражений в саме серце ставленням Речел і залишив
Англію при першому ж гострому стражданні, заподіяному мені найгіршими
розчаруваннями.
З другого боку, під час мого повернення на батьківщину дія цих ліків, які так добре
допомагали мені, почала так само слабнути. Чим більше я наближався до країни, де
вона жила, і до можливості побачити її знову, тим більше непереборною ставала її
влада наді мною. Коли я залишав Англію, її ім'я було останнім словом, яке злетіло з
моїх вуст. Повернувшись в Англію, я передусім спитав про неї, коли ми зустрілися з
містером Бреффом.
Мені розповіли, звичайно, про все, що сталось під час моєї відсутності, — інакше
кажучи, про все, що було тут написано як продовження розповіді містера Беттереджа,
за винятком тільки однієї обставини. Містер Брефф у той час не вважав можливим
повідомити мене про причини, що спонукали Речел і Годфрі Еблуайта розірвати свої
заручини. Я не турбував його незручними запитаннями на цю делікатну тему. Великим
полегшенням для мене було дізнатись після ревнивого розчарування, викликаного в
мені повідомленням про намір Речел стати дружиною Годфрі, що, подумавши, вона
переконалася в поспішності свого вчинку і взяла назад своє слово.
Вислухавши розповідь про минуле, я почав розпитувати (все про Речел!) про сучасне.
Під чиєю опікою вона перебуває, залишивши домівку містера Бреффа, і де вона живе
тепер?
Вона жила під опікою вдови, сестри покійного сера Джона Веріндера, місіс Меррідью,
яку виконавці духівниці її матері просили бути опікункою і яка погодилась прийняти
цю пропозицію. Мені сказали, що вони прекрасно зжились і тепер влаштувались на
сезон у будинку місіс Меррідью на Портлендській площі.
Слуга, який відчинив двері, не був упевнений, чи дома міс Веріндер. Я послав його
нагору з моєю візитною карточкою, щоб швидше з'ясувати це питання. Слуга
повернувся з кам'яним обличчям і повідомив мене, що міс Веріндер нема вдома.
О шостій годині вечора мені вдруге сказали, що міс Веріндер немає вдома. Чи не
доручила вона щось передати мені? Ніякого доручення не було передано. Хіба міс
Веріндер не одержала мою карточку? Прошу пробачення, міс Веріндер її одержала.
Із свого боку, я не хотів, щоб до мене так ставились, не зробивши спроби дізнатися хоч
би про причину цього. Я послав свою карточку місіс Меррідью і просив її призначити
мені побачення в будь-який зручний для неї час.
Моєю останньою спробою було написати Речел. Мій слуга відніс їй на другий день
листа з суворим наказом дочекатись відповіді.
Хоч як я кохав її, мене глибоко образила така відповідь. Містер Брефф, який зайшов до
мене поговорити у справах, застав мене ще приголомшеним пережитим. Я відразу ж
відкинув усі справи й відверто розповів йому про все. Та він не зміг, як і місіс
Меррідью, дати задовільного пояснення. Я запитав його: можливо, якийсь наклеп
дійшов до Речел? Містер Брефф не знав нічого про будь-який наклеп на мене. Може,
вона говорила що-небудь про мене, коли мешкала в домі містера Бреффа? Ніколи.
Можливо, вона хоч запитувала під час моєї довгої відсутності, живий я чи помер? Про
це вона ніколи не питала.
Я вийняв із свого записника лист бідної леді Веріндер з Фрізінголла, написаний в день
мого від'їзду з її йоркширського маєтку. Я звернув увагу містера Бреффа на дві фрази в
цьому листі:
«Цінна допомога, яку ви подали слідству в розшуках зниклого алмаза, все ще здається
непростимою образою для Речел в її нинішньому пригніченому стані. Діючи в цій
справі наосліп, ви посилили її тривогу, бо своїми свідченнями, самі того не бажаючи,
помагали розкриттю її таємниці».
Я подзвонив і наказав своєму слузі запакувати мої речі і послати за розкладом поїздів.
Містер Брефф запитав здивовано, що я збираюсь робити.
— Містере Брефф, допомога, яку я з найкращим наміром подав під час розшуків її
алмаза, була непростимою образою для Речел майже рік тому і залишається
непростимою образою досі. Я не хочу бути в подібному становищі. Я вирішив відкрити
секрет, чому вона нічого не сказала матері і чим викликана її неприязнь до мене. Якщо
час, зусилля і гроші зможуть зробити це, я знайду злодія, який вкрав Місячний камінь!
Того ж вечора, перед заходом сонця, я знову стояв на так добре знайомій мені терасі
спокійного старого сільського будинку. Першою людиною, яку я зустрів, був садівник.
Годину тому він залишив Беттереджа в його улюбленому куточку на задньому дворі, де
той сидів і грівся на сонці. Я добре знав цей куточок і сказав, що сам піду і знайду його.
Ось він — милий старий друг щасливих днів, які ніколи вже не вернуться; ось він — у
давньому своєму куточку, в давньому плетеному кріслі, з люлькою в зубах, із своїм
«Робінзоном Крузо» на колінах і зі своїми двома друзями-собаками, які дрімали біля
його ніг. Я стояв так, що останнє скісне проміння сонця кидало поперед мене довгу
тінь. Чи собаки побачили мою тінь, чи їх тонкий нюх відчув моє наближення, вони,
загарчавши, піднялися. Здригнувшись, у свою чергу, старий одним окриком примусив
їх замовкнути, а потім, прикривши свої старечі очі рукою, допитливо подивився на
людину, яка стояла в хвіртці.
Очі мої наповнились сльозами. Я мусив почекати хвилину, перш ніж наважився
заговорити з ним.
Розділ II
— Ось те місце, яке я читав, містере Френклін! — промовив він, як тільки до нього
повернулась здатність говорити, — щоб я так хліб їв, сер, ось те місце, яке я читав
перед вашим приходом! Сторінка сто п'ятдесят шоста: «Я стояв, як громом прибитий,
або ніби побачив примару». Якщо це не означає: «Чекайте несподіваної появи містера
Френкліна Блека», то англійська мова нічого не варта! — сказав Беттередж, із шумом
загорнувши книжку і звільнивши нарешті руку, щоб потиснути мою простягнуту йому
правицю.
— Будь ласка, містере Френклін, — сказав він, відчиняючи переді мною двері зі своїм
особливим старомодним поклоном. — Я запитаю пізніше, що привело вас сюди, а
спочатку повинен влаштувати вас якнайзручніше. Тут стались сумні зміни після вашого
від'їзду. Будинок замкнутий, слуги відіслані. Але це не так важливо! Я сам приготую
вам обід, дружина садівника постелить вам, а якщо в льоху збереглась пляшка нашого
знаменитого латурського кларету, ви ним прополощете собі горло, містере Френклін.
Прошу заходити! — сказав бідний старик, мужньо відстоюючи честь покинутого дому і
приймаючи мене з гостинністю і ввічливою повагою давніх часів.
Я не хотів розчаровувати його. Але цей будинок належав тепер Речел. Чи міг я їсти або
спати в ньому після того, що сталося в Лондоні? Найпростіше почуття поваги до самого
себе забороняло — рішуче забороняло мені — переступати поріг цього будинку.
Я взяв Беттереджа під руку й повів його в сад. Що поробиш! Я змушений був
розповісти йому нею правду. Його відданість Речел і прихильність до мене за даних
обставин привели його в безвихідь і засмутили. Він висловив свою думку із звичайною
прямотою і властивою йому найпозитивнішою в світі філософією, яку я тільки знаю, —
філософією беттереджської школи.
— Міс Речел має свої вади, — я цього ніколи не заперечував, — почав він. — І
зарозумілість, що іноді трапляється, — одна з них. Вона постаралася взяти гору над
вами, і ви стерпіли це. Боже мій, містере Френклін, невже ви досі так мало знаєтесь у
жінках? Чи ви коли-небудь чули від мене про покійну місіс Беттередж?
Я дуже часто чув від нього про покійну місіс Беттередж, — він незмінно згадував її, як
приклад слабості і порочності чудової статі. В такому вигляді виставив він її й тепер.
— Дуже добре, містере Френклін. Тепер вислухайте мене. Кожна жінка мас свої власні
примхи. Покійна місіс Беттередж починала гарячитись, як тільки мені доводилось
відмовити їй в тому, що їй було до серця. Коли я в таких випадках приходив після
роботи додому, будьте певні, моя дружина вже кричала мені з кухні, що після такого
брутального ставлення до неї з мого боку в неї невистачає сил приготувати мені обід. Я
терпів це деякий час — так, як ви тепер терпите примхи міс Речел. Але, нарешті,
терпіння моє увірвалось. Я пішов на кухню і взяв місіс Беттередж — розумієте, по-
дружньому — на руки і відніс її одним махом у найкращу кімнату, де вона звичайно
приймала гостей.
«Ось твоє справжнє місце, моя дорога», — сказав я і знову повернувся на кухню. Там я
замкнувся, зняв свій сюртук, закачав рукави і зготував собі обід. Коли все було готове, я
подав його, як сам хотів, і пообідав з задоволенням. Потім викурив люльку, випив
трохи грогу, а після цього навів лад на столі, помив каструлі, почистив ножі й виделки,
прибрав усе й підмів черінь. Коли все було до блиску чистим, я відчинив двері і пустив
на кухню місіс Беттередж. «Я пообідав, моя мила, — сказав я, — і сподіваюсь, ти
знайдеш кухню в найкращому вигляді». Поки ця жінка жила, містере Френклін, мені
ніколи вже не доводилось самому готувати обід! Звідси мораль: ви стерпіли примху міс
Речел у Лондоні, не робіть цього в Йоркшірі. Прошу до господи!
Що можна було відповісти на це? Я тільки міг запевнити мого милого друга, що навіть
його здатність переконувати пропала марно в даному разі.
Я згадав це місце, як тільки Беттередж назвав його. Ферма стояла серед долини, на
березі найкрасивішого струмка в цій частині Йоркшіра; фермер мав окрему спальню й
вітальню, яку він бувало здавав художникам, рибалкам і туристам. Приємнішого житла
на час мого перебування в цих місцях я не міг би знайти.
— Залишається трапитись іще тільки одному чуду, — сказав він мені через плече, —
якщо ви, містере Френклін, здумаєте заплатити мені сім шілінгів і шість пенсів, які ви
позичили в мене в дитинстві.
Цей саркастичний випад привів його у кращий настрій. Ми пройшли повз будиночок і
вийшли з хвіртки. Як тільки ступили на нейтральну землю, обов'язки гостинності (за
кодексом моралі Беттереджа) припинились і набрали чинності привілеї цікавості.
— Чудовий вечір для прогулянки, містере Френклін, — сказав він, ніби ми щойно
зустрілися з ним. — Припустимо, що ви йдете у Фрізінголлський готель, сер…
— Ну?
— Вельми зобов'язаний вам, містере Френклін, за вашу ласку. Але я мрію, власне
кажучи, не про сніданок. Здається, ви сказали, що хочете щось розповісти мені? Якщо
це не секрет, сер, — промовив Беттередж, залишивши обхідні дороги і ставши на
пряму, — я згораю від нетерпіння дізнатися, що привело вас сюди так несподівано?
— Місячний камінь, містере Френклін. Але що привело вас сюди зараз, сер?
— Якщо це не жарт, сер, — сказав він, — боюсь, що я трохи подурнів на старості літ. Я
не розумію його.
— Облиште ви цей алмаз, містере Френклін! Послухайте моєї поради і киньте ви цей
алмаз! Клята індійська штучка збивала з праведного шляху кожного, хто до неї
наближався. Не витрачайте ваших грошей і ваших сил у прекрасну весну вашого життя,
сер, займаючись Місячним каменем. Як можете ви (прошу пробачення) сподіватись на
успіх, коли сам сищик Кафф заплутався в цій справі? Сищик Кафф, — повторив
Беттередж, суворо погрожуючи пальцем, — найвидатніший сищик в Англії!
— Ніщо не змінить мого рішення, мій старий друже. Навіть детектив Кафф не
переконає мене. Між іншим, рано чи пізно я повинен поговорити з ним. Ви що-небудь
чули про нього за останній час?
— Чому?
— Після вашого від'їзду, сер, в поліцейських колах сталась подія. Знаменитий Кафф
подав у відставку. В нього є невеличкий коттедж у Доркінгу, і він геть захопився
розведенням троянд. Він сам написав мені про це, містере Френклін. Він виростив білу
мохову троянду, не прищеплюючи до дикої троянди. І сподівається, що містер Бегбі,
наш садівник, приїде в Доркінг і визнає себе остаточно переможеним.
Мабуть, я щось сказав не зовсім обережно. В усякому разі, щось у моїй відповіді,
здається, образило Беттереджа.
Тон, яким він зробив це зауваження, і деяка розгубленість у його манерах підказали
мені, що він має якусь інформацію, якої не наважиться мені повідомити.
— Так, добре пам'ятаю, ніби це було вчора! Міледі сама написала вам листа про це, а ви
були такі ласкаві, що показали лист мені. Там було сказано, що міс Речел вважає себе
смертельно ображеною тією участю, яку ви взяли в розшуках її алмаза. І ні міледі, ні ви,
і ніхто інший не могли вгадати чому.
— Був гнів, — відповів я, — коли я виїжджав з Лондона. Але зараз він минув. Я хочу
примусити Речел порозумітися зі мною і нічого більше.
— Звичайно!
— Ви завжди думали, що вона щось знала про Місячний камінь і хотіла відкрити вам
свою душу?
Настала моя черга завмерти. Даремно я намагався у вечірніх сутінках розгледіти його
обличчя. Здивований, я трохи нетерпляче запитав, що він хоче цим сказати.
— Де він?
— У її приятельки в Коббс-Голлі. Ви, мабуть, чули, коли були тут востаннє, сер, про
Кривоніжку Люсі — дівчину, що ходить з милицею?
— Дочка рибалка?
— Кривоніжка Люсі норовлива дівчина, сер. Вона не захотіла віддавати його ні в чиї
руки, крім ваших. А ви виїхали з Англії раніш, ніж я встиг вам написати про це.
— Зараз дуже пізно, сер. На нашому узбережжі рибалки економлять свічки, і в Коббс-
Голлі рано лягають спати.
— Ось ферма, містере Френклін. Спокійно спіть і приходьте завтра вранці, якщо ви
будете такі ласкаві.
— Так, сер.
— Рано-вранці?
Розділ III
Мов у тумані, залишилось у пам'яті моїй все те, що сталось на готерстонській фермі.
Пригадую гостинну зустріч; багату вечерю, якою можна було б нагодувати ціле село на
Сході; чудову, чисту постіль, з одним недоліком — ненависною спадщиною наших
предків — пуховою периною; безсонну ніч, безперестанне запалювання сірників, щоб
засвітити маленьку свічку; і почуття величезного полегшення, коли зійшло сонце і
можна було вставати.
— Чорт побери!
— Ну! ну! А вилікуєтесь ви, напевне, коли я розпечатаю листа Розанни Спірман.
Ходімо й одержимо його.
— Містере Беттередж, — сказала вона, не відводячи від мене погляду, — назовіть його,
будь ласка, ще раз.
Дівчина повернулась до мене спиною і раптом вийшла з кімнати. Добра місіс Йолланд,
— як я здогадуюсь — вибачилась за дивну поведінку своєї дочки, а Беттередж (мабуть)
переклав її слова на ввічливу англійську мову.
Я говорю про це навздогад. Всю мою увагу привернув стукіт милиці, що віддалявся.
Грюк-грюк — дерев'яними східцями; грюк-грюк — через кімнату над нашими
головами; грюк-грюк — знову по східцях униз — і знову на порозі стояв привид із
листом у руці, підкликаючи мене до себе.
Не можна було помилитись у виразі її обличчя. Я викликав у неї почуття сильної огиди
й обурення. Я не такий пихатий, аби говорити, що жодна жінка ще не дивилась на мене
так. Обмежусь скромнішим запевненням: ні одна жінка не дала мені можливості
помітити це. Такий безцеремонний розгляд можна витримати лише до певної міри. Я
зробив спробу відвернути увагу Кривоніжки Люсі на предмет, менш огидний, ніж моє
обличчя.
Вона раптом відвернулась від мене і стомлено опустила голову на свою милицю.
— О бідолашна! — промовила вона м'яким голосом, який я вперше почув від неї. — О
моя втрачена подруго! Що ти знайшла в цій людині? — Вона знову підвела голову і ще
раз люто глянула на мене.
— І ви можете спати?
— Авжеж.
І з цими прощальними словами вона якомога швидше пошкутильгала від мене. Було
одне пояснення, котре я міг дати її поведінці і яке, безсумнівно, зробив би кожний. Я
міг тільки підозрювати, що вона божевільна.
«Френклінові Блеку, есквайру. Віддати в його власні руки (не доручати нікому іншому)
повинна Люсі Йолланд».
Я зірвав печать. У конверті лежав лист; а в цьому листі, в свою чергу, було вкладено
аркуш паперу. Передусім я прочитав лист:
«Сер, якщо вам цікаво знати значення моєї поведінки з вами у той час, коли ви
гостювали в домі моєї господині, леді Веріндер, зробіть те, що вказано в пам'ятці,
вкладеній у цей лист, — зробіть це так, щоб ніхто не був присутній при цьому. Готова
служити Вам
Розанна Спірман»
Не встиг я прочитати останні слова, підкреслені в оригіналі, як почув позаду себе голос
Беттереджа. Винахідник розшукної лихоманки був зовсім охоплений цією
непереборною хворобою.
Я вручив йому лист і пам'ятку. Він прочитав лист без особливого інтересу. Але друга
записка — пам'ятка — сильно вразила його.
— Сищик говорив про це! — вигукнув Беттередж. — Із самого початку й до кінця, сер,
Кафф говорив, що вона має план тайника. І він тут! Спаси нас, боже, містере Френклін,
ось таємниця, яка спантеличила всіх, починаючи з найвидатнішого Каффа, ось вона
готова і жде, так би мовити, тільки того, аби відкритись вам. Зараз приплив, сер, це
може кожний бачити. А скільки часу ще залишилось до відпливу?
Він підняв голову й побачив недалеко від нас юнака, який латав сітку.
— Через годину.
— Ходімо.
— Важко мені залишати вас одного в таку хвилину, — сказав Беттередж. — Але вона,
бідолаха, вмерла жахливою смертю, і я відчуваю ніби обов'язок перед нею, містере
Френклін, виконати її останнє прохання. Крім того, — додав він багатозначно, — в
листі нічого не сказано про те, щоб ви зберігали своє відкриття в таємниці. Я піду в
ялинник і почекаю вас там. Не затягуйте надовго, сер. За подібних обставин не легко
справитися з такою хворобою, як розшукна лихоманка.
Період чекання, яким би коротким він не був, якщо міряти його одиницями часу,
розтягується до жахливих пропорцій, якщо міряти його одиницями невідомості. Це був
один з тих випадків, коли неоціненна звичка курити стає особливо дорогоцінною і
втішною. Я закурив сигару і сів на схилі берега.
Проміння сонця надавало особливої краси всім навколишнім предметам, які я міг
бачити. Повітря було таке свіже, що жити й дихати ним вже було насолодою. Навіть
невеличка одинока бухта весело вітала ранок, і навіть гола, волога поверхня
Тремтливих пісків, вилискуючи золотавим блиском, приховувала весь жах свого
підступного коричневого обличчя під короткочасною посмішкою. Це був найкращий
день після мого приїзду до Англії.
Відплив настав раніш, ніж я докурив сигару. Я побачив, як почав підніматись пісок, а
потім як страшно затремтіла його поверхня, — ніби якийсь злий дух ожив, почав
рухатись і здригатися в його бездонній глибині. Я викинув сигару і знов повернувся на
скелю.
Пам'ятка давала мені вказівку промацати землю вздовж палиці, починаючи з того кінця,
котрий ближче до маяка.
Не було абсолютно ніякої можливості вирвати цю морську траву чи просунути крізь неї
руку. Зробивши позначку кінцем палиці, ближчим до Тремтливих пісків, я вирішив за
власним планом відшукати ланцюг. Мій план полягав у тому, щоб пошукати внизу під
самою скелею, чи не знайдеться втрачений слід ланцюга там, де він входив у пісок. Я
взяв палицю і став на коліна на самому кінці Південного стрімчака.
Але після цього, перш ніж палиця заглибилась у пісок ще на кілька дюймів, я відкинув
цей забобонний жах і весь затремтів від хвилювання. Встромивши палицю навздогад
при першій своїй спробі — при цій першій спробі я попав у потрібне місце. Палиця
зачепила ланцюг.
Міцно схопившись за коріння морської трави лівою рукою, я приліг на самий край і
помацав правою рукою під виступом скелі. Моя права рука натрапила на ланцюг.
Я дуже легко витягнув ланцюг. До його кінця був прикріплений олов'яний ящик.
Ланцюг так заржавів у воді, що я ніяк не міг відчепити його від кільця, яке
прикріплювало його до ящика. Поставивши ящик між колінами і напруживши всі свої
сили, я зірвав кришку ящика і побачив щось біле всередині. Я навпомацки визначив, що
це було полотно.
Передня її сторона, коли я розправив сорочку, являла собою численні складки і бганки,
і нічого більше. Та коли я повернув її, то відразу побачив плями від фарби, якою були
пофарбовані двері будуара Речел!
Мої очі залишались прикутими до плями, а думки миттю перенесли мене від сучасного
в минуле. Я так чітко пригадав слова сищика Каффа, ніби ця людина знову стояла біля
мене, ділячись зі мною неспростовним висновком, до якого вона прийшла, розглядаючи
пляму на дверях:
«Знайдіть у цьому будинку одяг, замазаний такою фарбою. Дізнайтесь, кому належить
цей одяг. Дізнайтесь, як пояснить ця особа своє перебування в цій кімнаті, де вона
заплямувала свій одяг, між північчю і третьою годиною ранку. Якщо ця особа не зможе
дати задовільного пояснення, нічого далеко шукати руку, яка взяла алмаз».
Першим моїм поривом було глянути на лист, який лежав у мене в кишені, лист,
знайдений мною в ящику.
Та, засунувши руку в кишеню, я тут же згадав, що є швидший спосіб дізнатися про це.
Сама сорочка відкриє правду, бо, цілком вірогідно, вона має мітку її господаря.
Знайомі букви сказали мені, що ця нічна сорочка — моя. Я відвернув очі від них. Я
побачив сонце; побачив блискучу воду бухти; побачив старого Беттереджа, який щораз
ближче підходив до мене. Я знову глянув на букви. Моє власне ім'я. Прямо переді мною
— моє власне ім'я.
«Якщо час, зусилля і гроші зможуть зробити це, я знайду злодія, який украв Місячний
камінь!» — з цими словами я поїхав з Лондона. Та ось я проник у таємницю, яку
Тремтливі піски приховували від усіх живих. І незаперечний доказ плями, зробленої
фарбою, відкрив мені, що злодієм був я сам!
Розділ IV
Мені здавалось, що удар, заподіяний мені, зовсім паралізував мою здатність думати й
почувати. Зрозуміло, я не усвідомлював, що зі мною діється, бо, за словами Беттереджа,
я заливався сміхом, коли він запитав, у чому річ, і, тицьнувши йому в руки нічну
сорочку, сказав, щоб він сам розгадав загадку.
Про що ми говорили на березі, я не маю ні найменшого уявлення. Перше місце, яке я
пригадую зараз, — ялинник. Ми з Беттереджем разом ішли назад додому, і Беттередж
говорив мені, що і він, і я будемо здатні глянути на речі тільки після добрячої склянки
грогу.
Боюсь, що картина, яку я щойно тут змалював, здається читачеві вельми дивною, щоб
не сказати більше. До чого я передусім вдаюсь, потрапивши в таке виняткове
становище? Либонь, віддаляю себе від людського товариства? Можливо, примушую
себе проаналізувати цю потворну неможливість, яка, проте, стоїть переді мною як
неспростовний факт? Чи, може, я поспішаю в Лондон з першим же поїздом, аби
проконсультуватись з компетентними людьми й негайно ж провести розслідування? Ні.
Я знаходжу притулок у будинку, в який був вирішив не входити ніколи, аби не
принизити власної гідності, і сиджу, попиваючи спиртні напої з водою в товаристві
свого старого слуги о десятій годині ранку. Чи можна було чекати такої поведінки від
людини, котра потрапила в моє жахливе становище? Можу тільки відповісти, що
вигляд знайомого обличчя старого Беттереджа приносив мені невимовну втіху, а його
грог допоміг мені так, як, гадаю, ніщо інше не допомогло б мені в тій тілесній і
душевній знемозі, яка охопила мене. Тільки це й можу я сказати на своє виправдання і
готовий щиро захоплюватись, якщо мої читачі й читачки незмінно зберігають гідність і
сувору логічність поведінки в усіх випадках життя.
— Я так само нічого не знаю, що я вкрав, як і ви, — сказав я. — Але свідок проти мене
є! Пляма й мітка на нічній сорочці — факти.
Запитання відразу ж нагадало про лист у моїй кишені. Я вийняв і відкрив його. Лист був
на багато сторінок дрібно списаного тексту. Я з нетерпінням глянув на підпис унизу
листа: «Розанна Спірман».
Коли я прочитав це ім'я, несподівана згадка сяйнула мені і несподівана підозра постала
в новому світлі.
«Сер, я повинна освідчитись вам. Освідчення, в якому багато горя, можна іноді зробити
кількома словами. Моє можна зробити трьома словами: «Я люблю вас».
— Сьогодні вранці ви були наодинці з Кривоніжкою Люсі, сер, — мовив він. — Хіба
вона нічого не сказала вам про Розанну Спірман?
— Будь ласка, повернімось до листа, містере Френклін. Кажу відверто вам, у мене духу
невистачає засмучувати вас після того, що ви вже витерпіли. Нехай вона сама за себе
говорить, сер. А ви продовжуйте пити свій грог. Заради самого себе, продовжуйте пити
свій грог!
«Дуже ганебно було б для мене говорити вам про це, якби я була живою, коли ви
читатимете цей лист. Але я вже буду мертвою, сер, коли ви знайдете його. Ось це й
додає мені сміливості. Навіть і могили моєї не залишиться, щоб сказати вам про мене. Я
хочу написати всю правду, бо Тремтливі піски ждуть, аби заховати мене, щойно ці
слова будуть написані.
Крім того, ви знайдете свою нічну сорочку, заховану в моєму тайнику, з плямою від
фарби, і захочете дізнатись, яким чином я заховала її і чому не сказала нічого вам про
це, коли була ще живою. Можу навести лише одну причину. Я зробила ці дивні речі
тому, що люблю вас.
Не буду більше турбувати розповіддю про себе, про своє життя до того дня, як ви
приїхали в дім міледі. Леді Веріндер взяла мене з виправного будинку. Я прийшла у
виправний будинок з в'язниці. Мене запроторили за грати, бо я була злодійкою. А стала
злодійкою тому, що мати моя зробилась вуличною жінкою, коли я була ще зовсім
маленькою дівчинкою. Мати моя зробилась повією тому, що джентльмен, котрий був
моїм батьком, кинув її. Нема ніякої потреби розповідати таку звичайну історію, як ця,
детально. Вельми часто її можна прочитати на сторінках газет.
Леді Веріндер і містер Беттередж були дуже ласкаві зі мною. Ці двоє й начальниця
виправного будинку — єдині добрі люди, з якими мені доводилося зустрічатися за все
моє життя. Я змогла б залишитись на своєму місці — не зовсім щасливому, — але
могла б залишитись, якби ви не приїхали. Я не вважаю вас винним, сер. Це моя провина
— цілком моя провина.
Пам'ятаєте той ранок, коли ви спустились до нас із піщаних горбів, шукаючи містера
Беттереджа? Ви були схожі на принца з чарівної казки. Ви були схожі на коханця,
створеного мрією. Ви були найпрекраснішим людським створінням, яке я будь-коли
бачила. Щось подібне до щасливого життя, якого я ніколи ще не знала, промайнуло
переді мною в ту хвилину, коли я побачила вас. Не смійтеся з цього, якщо можете
стриматись. О, коли б я зуміла примусити вас відчути, яке важливе все це для мене!
Я повернулась додому й написала ваше ім'я і своє ім'я на своїй робочій скриньці й
намалювала під ними вузол закоханих[3]. Потім сам демон — ні, мені треба сказати:
добрий ангел, — шепнув мені: «Піди й подивися в дзеркало». А дзеркало сказало мені
— не так важливо, що сказало. Я була надто дурною, щоб скористатись з цього
застереження. Я дедалі більше закохувалась у вас, ніби була одного з вами звання і
найпрекраснішою з усіх істот, яких вам будь-коли доводилось бачити. Я старалась — о
боже, як я старалась! — примусити вас глянути на мене. Коли б ви знали, як я, було,
плакала ночами від горя й досади, що ви ніколи не звертали на мене уваги! Ви, мабуть,
пожаліли б тоді мене і час від часу нагороджували б своїм поглядом, щоб я могла жити.
Либонь, ваш погляд не був би дуже добрим, коли б ви знали, як я ненавиджу міс Речел.
Я, здасться, здогадалася, що ви любите її, раніше ніж ви про це самі взнали. Вона, було,
дарувала вам троянди, щоб ви носили їх у петлиці. Ах, містере Френклін! Ви носили мої
троянди частіше, ніж ви чи вона думали! Єдина втіха, котру я мала в той час, полягала в
тому, щоб потихеньку поставити у вашу склянку з водою мою троянду, замість її
троянди, — а її троянду викинути.
Коли б вона була справді такою вродливою, якою вона вам здавалась, я, можливо,
легше стерпіла б усе це. Ні, я, либонь, ще більше зненавиділа б її. Уявіть собі міс Речел
без її вбрань, одягнуту в сукню служниці… Не знаю, нащо я пишу все це. Не можна
заперечувати, що вона має погану поставу; вона надто худорлява. Але хто може
сказати, що саме подобається мужчині? І юним леді дозволяється мати такі манери, за
які служниця була б позбавлена свого місця. Та це не моя справа. Я не буду певна, що
ви прочитаєте мого листа, якщо я й далі так писатиму. Тільки образливо чути, як міс
Речел називають гарненькою, коли знаєш, що все це йде від її нарядів і від її
впевненості в самій собі.
Постарайтесь, сер, не втрачати терпіння, читаючи листа. Я зараз перейду до того часу,
який, я певна, цікавить вас, — коли було вкрадено алмаз.
Моє життя не здавалось мені дуже важким, коли я була злодійкою. І тільки коли мене
навчили у виправному будинку розуміти всю ганебність мого попереднього життя і
прагнути до кращого, мої дні стали довгими й нудними. Думки про майбутнє не давали
мені спокою. Чесні люди — навіть найдобріші чесні люди — були мені страшним
докором. Розпачливе почуття самотності не залишало мене, куди б я не пішла, що б я не
робила, з ким би я не була. Я знаю, це був мій обов'язок старатися жити в злагоді з
моїми подружками-служницями на моєму новому місці. Однак я не здружилася з ними.
Вони дивились (чи мені здавалося, що дивились) на мене з підозрою. Я не жалкую, о ні,
не жалкую, що мені дали можливість виправитись, — але насправді, насправді це було
нудне життя. Ви спочатку прийшли, як промінь сонця, — а потім ви також не
справдили моїх надій. Я була досить-таки божевільною, що покохала вас, і я не могла
навіть привернути вашої уваги до себе. Це було велике нещастя — справді було велике
нещастя в цьому.
Тепер я наближаюсь до того, що вам хочу сказати. В ті гіркі дні я пішла два чи три рази,
коли була моя черга виходити, до мого улюбленого місця — на берег над Тремтливими
пісками. І я сказала собі: «Я думаю, що все закінчиться тут. Коли я не зможу далі
терпіти, я думаю, що все закінчиться тут». Ви повинні зрозуміти, сер, що це місце
приваблювало мене ще до того, як ви прийшли. Я завжди думала, що зі мною щось
станеться в хистких пісках. Але я ніколи не думала, що саме вони вкоротять мені життя,
— аж доти, поки не настав час, про який я нині й пишу. Тоді я подумала, що це місце за
хвилину чи дві може покінчити з усіма моїми турботами, — і після цього назавжди
поховає мене.
Це все, що я хотіла сказати про себе, починаючи з того ранку, коли я вперше побачила
вас, і кінчаючи ранком, коли в домі була зчинена тривога з приводу пропажі алмаза.
Я була так роздратована безглуздими розмовами серед служниць про те, кого будуть
першим підозрювати; і дуже сердилась на вас (не розуміючи вас у той час) за ваші
старання розшукати алмаз і за виклик поліції і трималася сама якнайдалі від цього, аж
поки не прибув у дім полісмен із Фрізінголла.
Містер Сігрев почав, як ви, можливо, пригадуєте, з того, що поставив варту біля
спалень служниць, і всі жінки з гнівом кинулись нагору дізнатися, з якої речі він так їх
образив. Я теж пішла з ними, бо, коли б я зробила щось інше, ніж робили всі, містер
Сігрев відразу ж запідозрив би мене. Ми знайшли його в кімнаті Речел. Він сказав нам,
що жінкам тут нічого робити, і, показавши на пляму на пофарбованих дверях, додав, що
це зробили ми нашими спідницями, і виставив нас усіх знову вниз.
«Вам нічого турбуватись, Розанно, — сказала вона, — фарба на дверях міс Речел уже
кілька годин тому висохла. Коли б містер Сігрев не поставив варту біля наших спалень,
я також і йому б сказала про це. Не знаю, що ви думаєте, а я ніколи в своєму житті не
була так ображена!»
Пенелопа була гаряча дівчина. Я заспокоїла її й перепитала про фарбу на дверях, яка, за
її словами, нібито висохла вже кілька годин тому.
— Вчора я була з міс Речел і містером Френкліном весь ранок, — відповіла Пенелопа,
— змішувала фарби, коли вони закінчували розмальовувати двері. Я чула, як міс Речел
запитувала, чи висохнуть двері до вечора, до приїзду гостей. А містер Френклін похитав
головою і сказав, що вони висохнуть не раніш, як через дванадцять годин. Уже давно
минув час сніданку, — була третя година дня, коли вони закінчили. Що говорять ваші
підрахунки, Розанно? Мої говорять, що двері мали бути сухими вже о третій годині
цього ранку.
— Ніхто з дам не міг зробити цієї плями, — відповіла Пенелопа. — Я залишила міс
Речел у ліжку о дванадцятій годині минулої ночі. Тоді ж я оглянула двері, і там не було
ніякої плями.
Моїм обов'язком, сер, було застелити вам ліжко і прибрати вашу кімнату. Це була моя
найщасливіша година за весь день. Я, бувало, цілувала подушку, на якій всю ніч
відпочивала ваша голова. Хто б не прибирав вашу кімнату після мене, ви ніколи не
побачите свої речі так гарно складеними, як складала їх я для вас. Ні на одній дрібничці
з вашого несесера ніхто не міг побачити ні найменшої цяточки. Ви не помічали цього
ніколи, як не помічали й мене. Пробачте, будь ласка, я знову заговорилась.
Поспішатиму і буду продовжувати.
Так, значить, я пішла того ранку виконувати свою роботу у вашій кімнаті. На ліжку
лежала ваша нічна сорочка так, як ви скинули її. Я взяла її, щоб скласти, і побачила на
ній пляму від фарби, якою були пофарбовані двері міс Речел.
Не скажу вам прямо, яка підозра першою промайнула у мене в голові, коли я зробила це
відкриття. Ви тільки розсердитесь, а коли розсердитеся, далебі розірвете листа й не
читатиме його далі.
Досить, з вашого дозволу, сказати лише одне. Детально обміркувавши все, я вирішила,
що це неймовірно, — з причини, про яку я скажу вам. Коли б ви були у вітальні міс
Речел в такий час ночі і міс Речел знала це (а ви були б настільки нерозумними, що
забули б остерігатись невисохлих дверей), вона сама нагадала б вам про це — вона
ніколи не дозволила б вам винести таке свідчення проти неї, яке тепер було перед моїми
очима! В той час, признаюсь, я не була цілком упевнена, що мої підозріння помилкові.
Не забудьте, що я призналась у своїй ненависті до міс Речел. Постарайтесь, якщо
можете, уявити собі, що частина цієї ненависті була в усьому. Все це закінчилось тим,
що я вирішила залишити нічну сорочку в себе, ждати, спостерігати й дивитись, яку
користь із цього я можу здобути. В той час — пригадайте, будь ласка, — я й подумати
не могла, щоб ви украли алмаз».
— Розумію вас, містере Френклін, — відповів він. — Цілком природно з вашого боку.
Допоможи нам, боже, — додав він, понизивши голос, — але це було також природно і з
її боку.
Знов приступаю до переписування змісту листа з оригіналу, який зараз є в моїх руках:
Був єдиний засіб — пошити точнісінько таку саму нічну сорочку до суботи, коли в дім
прийде праля із своїм записником.
— Тому, що алмаз був у вітальні міс Речел, — відповіла Пенелопа. — І тому, що я була
останньою у вітальні вчора ввечері.
Коли б ішлося про іншого джентльмена, я думаю, мені було б сором підозрювати його в
крадіжці. Але сама лише думка, що ви спустились до мого рівня і що я, маючи в руках
вашу нічну сорочку, дістаю можливість урятувати вас від викриття й ганьби на все
життя, — я кажу, сер, сама лише думка про це відкрила переді мною таку можливість
заслужити вашу прихильність, що я перейшла сліпо, як кажуть, від підозри до
переконання. Я відразу ж вирішила, що ви старались більше за всіх, аби викликати
поліцію, тільки для того, щоб обманути нас, і що рука, яка взяла алмаз міс Речел, ніяк
не може належати нікому іншому, окрім вас.
Збудження від нового мого відкриття повинно було, я думаю, запаморочити мені голову
на деякий час. Я відчула таку нестримну нетерплячку побачити вас, аби випробувати
якимсь слівцем про алмаз і примусити глянути на мене та заговорити зі мною, що я
причесалась, причепурилась, як могла, і сміливо пішла в бібліотеку, де ви, я знала, щось
писали.
Ви говорили чемно (я цього не можу заперечувати), але все ще були на відстані від
мене, — жорстока відстань між нами! Будучи тоді глибоко переконана, що ви
переховуєте вкрадений алмаз, я була так роздратована і тоном голосу вашого, і вашою
байдужістю, що в запалі тієї хвилини набралася сміливості натякнути вам.
Я сказала:
— Вони ніколи не знайдуть алмаза, чи не так, сер? А також того, хто взяв його, — я
поручусь за це! — Кивнула головою і всміхнулась до вас, неначе говорила: — А я знаю!
На цей раз ви глянули на мене, і в ваших очах заблищало щось подібне до цікавості, і я
відчула, що ще кілька слів з вашого й мого боку, і вони допоможуть виявити правду.
Саме цієї хвилини містер Беттередж зіпсував усю справу, підійшовши до дверей. Я
пізнала його кроки, я також знала, що для нього буде незвичним бачити мене цієї пори
дня в бібліотеці — не кажучи вже про перебування там разом з вами. Я мала час тільки
для того, аби самій устигнути забратися геть до того, як він міг зайти і попросити мене
вийти. Я була зла й розчарована, а проте ще не зовсім утратила надію. Крига, що була
між нами, тріснула, як ви бачите, — і я думала, що при наступній нагоді я подбаю, щоб
містер Беттередж не став на нашому шляху.
Коли я повернулась у кімнату до слуг, пролунав дзвінок до нашого обіду. Було вже так
пізно, а ще треба було дістати матерію для нової нічної сорочки! Була тільки одна
можливість дістати її. Я прикинулась за обідом хворою і, в такий спосіб, увесь
проміжок часу до самого чаю мала в своєму розпорядженні.
Що я робила, коли всі думали, що я хвора лежу в своїй кімнаті, і як я провела ніч після
того, як знову прикинулась хворою за чаєм і мене відіслали в ліжко, — нема потреби
розповідати вам. Сищик Кафф дізнався про все це, та не дізнався більш нічого. А я
можу здогадатись, як він це робив. Мене впізнали (хоч я й не піднімала вуалі) у
фрізінголлській крамниці. Навпроти мене висіло дзеркало біля того прилавка, де я
купувала полотно, і в цьому дзеркалі я побачила, як один з крамарів, показавши на моє
плече, шепнув щось іншому. Знову ж увечері, коли я таємно сиділа за роботою,
замкнувшись у своїй кімнаті, я чула за дверима дихання служниць, які підозрювали
мене.
Мені тоді було байдуже до цього, байдуже мені й тепер. У п'ятницю вранці, за кілька
годин до того, як прибув сищик Кафф, нова нічна сорочка — замість тієї, яку я взяла у
вас, — була пошита, випрана, висушена, випрасувана, позначена, складена так, як
звичайно пралі складали всі інші сорочки, і благополучно вкладена у ваш комод. Тепер
нічого було боятись (коли б вирішили переглянути білизну в домі), що новизна нічної
сорочки видасть мене. Вся ваша спідня білизна була нова, пошита, либонь, у той час,
коли ви повернулися з-за кордону додому.
Потім приїхав сищик Кафф і здивував усіх, оголосивши те, що він думає про пляму на
дверях.
Я гадала, що винні ви (як я вам призналась) більше тому, що мені хотілося вважати вас
винним, ніж із якихось інших причин. А тепер сищик Кафф дійшов до такого ж самого
висновку зовсім іншим шляхом! Але одяг — єдиний доказ проти вас — був у моїх
руках! І жодна жива істота на землі не знала цього, включаючи й вас самого! Боюсь
признатися вам, що я почувала, коли думала про це, — пам'ять про мене стане вам
назавжди ненависна».
— Гаразд, сер. Нехай трохи відпочинуть мої очі, а потім я продовжуватиму. А поки що,
містере Френклін, я не хочу квапити вас, — але, може, ви скажете мені хоч слово, — чи
не знайшли ви з цієї жахливої плутанини вихід?
— Так, сер?
— Тоді, Беттередж, — наскільки я бачу тепер, — усі мої засоби вичерпані. Крім містера
Бреффа і сищика, я не знаю жодної живої душі, котра могла б бути хоч трохи корисною
мені.
Двері відчинились, і до нас спокійно зайшов чоловік такої незвичної зовнішності, якої
мені ніколи не доводилось бачити. Судячи з його постави й рухів, він був ще молодий.
Якщо ж судити з його обличчя і порівняти його з Беттереджем, він здавався старшим за
нього. Колір його обличчя був смуглявий, як у цигана; його худі щоки глибоко запали, а
вилиці різко видавались. Його ніс був чудово вирізьблений, такий типовий для
стародавніх народів Сходу, але дуже рідкий серед нових племен Заходу. Над бровами
— високе чоло. Зморщок і складок на обличчі було безліч. Очі на цьому дивному
обличчі були ще дивніші — ніжні карі очі, вдумливі й засмучені, глибоко запалі, —
вони дивились на вас і (принаймні так було зі мною) полонили увагу силою власної
волі. Додайте до цього густе кучеряве волосся, яке з дивних примх природи втратило
свій колір найбільш дивовижним і химерним способом. На маківці голови воно ще
зберегло свій природний густий чорний колір. З обох боків голови, без найменшого
поступового переходу до середини, який зменшував би силу незвичайного контрасту,
воно було зовсім біле. Межа між цими двома кольорами була примхливою. В одному
місці біле волосся переходило в чорне, а в іншому чорне переходило в біле. Я дивився
на цю людину з цікавістю, яка, сором сказати, не піддавалась контролю. Його м'які карі
очі лагідно глянули на мене, і він відповів на мою мимовільну грубість (я так
витріщився на нього) пробаченням, якого, впевнений, зовсім я не заслужив.
— Треба почати з того, що сама його зовнішність проти нього. До того ж розповідають,
що містер Кенді взяв його з дуже сумнівною репутацією. Ніхто не знає, звідки він; у
нього тут нема жодного приятеля. Як же ви після цього можете сподіватися, що він
кому-небудь сподобається?
— Певна річ, це зовсім неможливо! Чи можу я запитати, що йому було потрібно від вас,
коли він дав вам оцей папірець?
— Він приніс мені список хворих, сер, яким треба на цьому тижні видати вино. Міледі
завжди роздавала добрий портвейн і херес хворим біднякам, і міс Речел бажає
продовжувати цей звичай. Настали інші часи! Так, настали інші часи! Я пам'ятаю, як
містер Кенді сам приносив цей список моїй господині. А тепер помічник містера Кенді
приносить список — мені. Я дочитаю листа, з вашого дозволу, сер, — сказав Беттередж,
підсуваючи до себе сповідь Розанни Спірман. — Не весело читати, запевняю вас. І все
ж це заважає мені сердитись, коли я думаю про минуле.
— Є здоровий глузд, сер, у нашій поведінці, коли мати народжує нас на світ божий.
Кожний з нас більше чи менше чинить опір цій появі на світ. І ми, всі до одного, цілком
маємо рацію в цьому.
Помічник містера Кенді так вразив мене, що я не міг негайно викинути його зі своєї
голови. Я прослухав останні неспростовні філософські вислови Беттереджа й
повернувся до питання про напівсивого чоловіка.
— Гіршого імені не може бути, — відповів похмуро Беттередж. — Його звуть Езра
Дженнінгс.
Розділ V
А я сидів біля вікна, чекаючи, поки він закінчить. Потроху враження, яке справив на
мене Езра Дженнінгс (хоч у тому стані, в якому був я, здавалося зовсім незрозумілим,
щоб якась жива істота могла справити на мене будь-яке враження!), стерлося з моєї
пам'яті. Думки мої повернулись у старе русло. Я ще раз примусив себе глянути прямо в
лице своєму неймовірному становищу. Я ще раз продумав той план, який склав нарешті
для майбутніх своїх дій.
Повернутися в Лондон того ж дня, викласти все перед містером Бреффом і, нарешті,
найголовніше — добитися (будь-яким способом і ціною будь-яких жертв) особистого
побачення з Речел, — ось який був мій план дій, наскільки я був здатний скласти його в
той час. До відходу поїзда лишалося ще більше години. Мало було надії на те, що
Беттередж зможе знайти в непрочитаній ще частині листа Розанни Спірман щось таке,
що корисно було б знати до того, як я залишу будинок, у якому пропав алмаз. Цього я й
чекав тепер.
«Вам тепер не треба сердитися, містере Френклін, навіть якщо я трохи торжествувала,
знаючи, що держу в своїх руках усе ваше майбутнє. Тривога й побоювання знову
повернулись до мене. Знаючи думку детектива Каффа про пропажу алмаза, можна було
передбачити, що він огляне нашу білизну й одяг. А в моїй кімнаті, та й у всьому
будинку не було місця, яке, на мою думку, правило б за надійне сховище від обшуку.
Як заховати вашу нічну сорочку, щоб навіть сищик не зміг її знайти, і як зробити це, не
втрачаючи жодної хвилини такого дорогоцінного часу? Нелегко було відповісти на
подібні запитання. Моя нерішучість закінчилась тим, що я придумала спосіб, котрий,
можливо, примусить вас посміятися. Я роздяглась і одягла вашу нічну сорочку на себе.
Ви одягали її, — і на хвилину я відчула задоволення, надягши її після вас.
Наступна новина, яка стала відома нам у кімнаті для слуг, показала, що я не запізнилась
ні на хвилину з вашою нічною сорочкою. Сищик Кафф зажадав побачити книжку, де
записували білизну.
Я знайшла її й віддала йому у вітальні міледі. Колись нам із сищиком доводилось не раз
зустрічатись. Я була впевнена, що він упізнає мене, — і не була впевнена в тому, що він
зробить, коли побачить, що я служу в домі, де пропала коштовна річ. Я відчула, що в
подібному випадку для мене буде полегшенням відразу ж закінчити наше побачення з
ним і відразу ж знати найгірше.
Коли я вручила йому книгу, він подивився на мене, ніби я була зовсім незнайома йому,
і особливо ввічливо подякував за те, що я принесла книгу. Я подумала, що все це —
нехороші прикмети. Невідомо, що він міг сказати про мене за спиною, невідомо, як
скоро я могла опинитись у в'язниці, будучи запідозреною і обшуканою. Саме був час
вашого повернення з залізниці, куди ви їздили проводжати містера Годфрі Еблуайта, і я
пішла на вашу улюблену доріжку в заростях чагарника дочекатись нової можливості
поговорити з вами — останньої можливості, що, як я думала, ще може трапитись мені.
Після цього мені не залишалось нічого більше, як повернутись на своє місце, до своєї
роботи, поки нове лихо не впаде на мою голову. В ту хвилину, як я проходила алеєю, ви
поверталися з вокзалу. Ви йшли прямо до чагарників, коли побачили мене, — я
впевнена, сер, що ви побачили мене, — а потім повернули в інший бік, ніби від
зачумленої, і ввійшли в будинок[4].
Даремно вимагати від мене пояснення щодо моєї власної поведінки в той час. При
всьому бажанні я й сама не можу її зрозуміти.
Чому я не зупинила вас, коли ви відвернулись так жорстоко від мене? Чому я не
закричала: «Містере Френклін, я маю щось вам сказати; це стосується вас самих, і ви
повинні вислухати й вислухаєте мене!» Ви повністю залежали від мого милосердя —
ви, як кажуть, були в моїх руках. Більше того, я мала тоді всі засоби (якби я тільки
могла примусити вас довіритись мені) стати корисною вам у майбутньому. Звичайно, я
ніколи не думала, щоб ви, джентльмен, украли алмаз тільки заради простого
вдоволення забаганки вкрасти його. Ні! Пенелопа чула, як міс Речел, а я чула, як містер
Беттередж говорили про ваше марнотратство і ваші борги. Для мене було цілком ясно,
що ви взяли алмаз для того, аби продати його або віддати під заставу і, в такий спосіб,
дістати грошей, які вам були потрібні. Ну, а я могла б назвати вам одну людину в
Лондоні, котра б позичила вам потрібну суму під заставу такої речі і не задавала б вам
незручних запитань.
Невже я нічого більше не могла зробити для вас, окрім того, що сховала вашу нічну
сорочку, не могла піти на більший ризик, перебороти більші труднощі? Так могло бути
з іншою жінкою, але як могло це статися зі мною? В дні, коли я ще була злодійкою, я
підпадала в п'ятдесят разів більшому ризику і виходила з таких утруднень на своєму
шляху, порівняно з якими ця трудність була просто дитячою грою. Я, так би мовити,
пройшла добру школу шахрайства та обдурювань, деякі з них були такого великого
масштабу і так майстерно проведені, що вони стали знаменитими, і про них писали в
газетах. Чи було ймовірним, щоб така незначна справа, як переховування вашої нічної
сорочки, вплинула на мою душу і примусила завмирати моє серце, коли я повинна була
поговорити з вами? Марно й безглуздо питати. Цього не могло бути!
Чи варт детально розповідати про своє безглуздя? Істина і так зрозуміла, правда? За
вашою спиною я любила вас усім серцем і душею. А коли була перед вами — нічого
заперечувати — я боялась вас; боялась, що ви можете розсердитись на мене; боялась
вашої відповіді (хоч ви і взяли алмаз), коли б я наважилася сказати вам, що саме я
розгадала вас. Я дійшла до того, що насмілилася заговорити з вами в бібліотеці. А ви
відвернулись тоді від мене. І втекли, як від зачумленої. Я намагалась будь-якою ціною
розгніватись на вас і, таким чином, набратись мужності. Ні! Я не відчувала нічого, крім
нещастя й гіркого почуття образи. «Ви некрасива дівчина; у вас перекошене плече; ви
тільки служниця; чого ви добиваєтесь, намагаючись поговорити зі мною?» Ви ніколи не
казали подібних слів, містере Френклін, і, незважаючи на це, ви все сказали мені! Чи
треба пояснювати подібну дурість? Ні. Не лишається нічого більше, як признатися в
цьому, і хай буде так.
Я ще раз прошу вас пробачити за ці вправи мого пера. Можна не боятись, цього більше
ніколи не станеться. Я наближаюся вже до кінця.
Першою, хто потурбував мене, зайшовши до пральні, була Пенелопа. Вона вже давно
знала мою таємницю і робила все можливе, аби напоумити мене, — і робила це вельми
ласкаво.
Думка про те, що ви можете виїхати, ніколи не виникала в мене. Я не могла говорити з
Пенелопою. В мене вистачило сили тільки дивитись на неї.
Вона каже, що їй тут нестерпно залишатись, поки в домі перебуває поліція; вона
вирішила сьогодні ввечері поговорити з міледі і завтра ж виїхати до тітки Еблуайт.
Якщо вона це зробить, містер Френклін відразу ж знайде причини для від'їзду, повірте
мені!
— Вельми охоче поїхав би, коли б вона дозволила йому; але вона не дозволить. Йому
також далася взнаки її вдача; він теж у неї в немилості, хоч зробив усе, що міг, аби
допомогти їй, бідолаха! Ні, ні! Якщо вони не помиряться до завтра, ви побачите, що міс
Речел поїде в один бік, а містер Френклін — в інший. Куди він помандрує, не можу
сказати. Але він ніколи не залишиться тут, Розанно, після від'їзду Речел.
Мені вдалося приховати відчай, який охопив мене при думці про ваш від'їзд. Правду
кажучи, я побачила невеличкий проблиск надії для себе в тому, що між вами і міс Речел
виникла серйозна незгода.
— Винна в усьому міс Речел, — сказала Пенелопа, — і, наскільки мені відомо, це все її
примхи, і нічого більше. Не хочеться мені розчаровувати вас, Розанно, але не
захоплюйтесь думкою про те, що містер Френклін напевне посвариться з нею. Він
надто вже любить її!
Тільки промовила вона ці жорстокі слова, як нас покликав містер Беттередж. Всі слуги
повинні були зібратися в залі. А звідти ми мали один по одному відправитись у кімнату
містера Беттереджа на допит до сищика Каффа.
Моя черга прийшла після допиту покоївки міледі й першої служниці. Розпити сищика
Каффа, — хоч він і дуже вміло їх маскував, — незабаром показали мені, що ці дві жінки
(мої найлютіші вороги в домі) підглядали біля моїх дверей у четвер після полудня і в
той же четвер уночі. Вони досить багато наговорили сищикові, аби відкрити йому
частину істини. Він — і це цілковита правда — знав, що я пошила нічну сорочку, але
помилково думав, що замазана фарбою сорочка належала мені. Я відчула ще одне з
того, що він мені говорив, хоч я це ще не зовсім розуміла. Він, певна річ, підозрював
мене, що я була замішана в зникненні алмаза. Але водночас дав мені зрозуміти — з
певною метою, як я думаю, — що не вважає мене головним винуватцем зникнення
коштовного каменя. Він, здається, думав, що я діяла за чиїмись вказівками. Хто це міг
бути, я так і не змогла здогадатись ні тоді, ні тепер.
У даній обстановці одне було ясно: сищик Кафф дуже далекий від істини. Ви були б у
безпеці доти, поки не знайшли б вашої нічної сорочки, — але ні хвилини більше.
Важко мені примусити вас зрозуміти страждання й жах, котрі зараз тяжіють наді мною.
Для мене було небезпечно далі носити вашу нічну сорочку. Мене могли б примусити
скинути її в поліції у Фрізінголлі, взявши туди за підозрою і зробивши там обшук. У
той час, як сищик Кафф залишив мене ще на свободі, я повинна була вибрати, притому
негайно: знищити мені вашу сорочку чи заховати в безпечному місці, на безпечній
відстані від будинку.
Коли б я хоч трохи менше любила вас, я думаю, що знищила б її. Але як я могла
знищити єдину річ, котру я мала і яка підтверджувала, що я врятувала вас від викриття?
Якби ми дійшли до можливості відверто поговорити і якби ви підозрювали мене в тому,
що в мене якісь погані наміри, і заперечували б усе, — як могла б я примусити вас
довіритись мені, не показавши вам вашої нічної сорочки? Чи не було помилкою вірити,
як я вірила і ще вірю, що ви не наважилися б дозволити бідній дівчині, подібній до
мене, бути співучасницею вашої таємниці і вашої крадіжки, вчинити яку спокусили вас
борги? Згадайте про ваше холодне ставлення до мене, і ви неодмінно зрозумієте моє
небажання знищити єдину річ, котра, на моє щастя, давала мені змогу здобути ваше
довір'я і ванту вдячність.
Я вирішила заховати сорочку і вибрала місце, яке найкраще знала, — Тремтливі піски.
І ось я майже закінчую мій довгий лист, одна, у спальні Люсі Йолланд. Коли його буде
закінчено, я зійду вниз, згорну нічну сорочку і заховаю її під плащ. Я знайду між
старими речами місіс Йолланд якусь скриньку, аби зберегти сорочку цілою і сухою в
моєму тайнику. А потім піду до Тремтливих пісків — не бійтеся, сліди моїх ніг не
видадуть мене! — і заховаю вашу нічну сорочку в піску, де жодна жива душа не зможе
знайти її, якщо я сама не відкрию цієї таємниці.
Тоді, містере Френклін, я матиму дві причини ще раз зробити спробу сказати вам те,
чого я не змогла сказати досі. Якщо би, як говорила Пенелопа, поїдете і якщо я не
встигну поговорити з вами до від'їзду, я назавжди втрачу таку можливість. Це перша
причина. Далі, мене заспокоює свідомість того, що коли мої слова й розсердять вас, то
нічна сорочка, яку я дістану, буде достатнім виправданням для мене. Це друга моя
причина. Якщо обидві причини не дадуть мені сили витримати холодного ставлення,
яке досі пригнічувало мене (я кажу про ваше холодне ставлення до мене), то скоро
прийде кінець моїм зусиллям і моєму життю.
Час закінчувати лист. Я довела себе до сліз. Як же я знайду дорогу до свого тайника,
якщо дам непотрібним сльозам засліпити мене?
Крім того, навіщо так сумно дивитись на речі? Чому не вірити, що все ще може
закінчитись гарно? Можливо, я зустріну вас у хорошому настрої сьогодні ввечері, а
якщо ні, то мені, либонь, ще пощастить зустріти вас завтра вранці. Моє бідне некрасиве
обличчя не буде красивішим від горя — адже так? Хто зна, можливо, я списала всі ці
нудні довгі сторінки даремно? Я покладу їх для більшої безпеки (не варт говорити зараз
про іншу причину) в тайник разом з нічною сорочкою. Важко мені було, дуже важко
писати вам цього листа. О, коли б ми могли зрозуміти одне одного, з якою радістю я
роздерла б його!
Залишаюся, сер, вірно любити Вас і покірно служити Вам, Розанна Спірман».
Беттередж мовчки дочитав листа. Потім старанно вклав назад у конверт і замислився,
понуривши голову й опустивши очі долу.
— Нема тут нічого, що могло б допомогти вам, містере Френклін, — відповів він. —
Послухайте моєї поради і не виймайте цього листа з конверта, аж поки закінчаться ваші
теперішні турботи. Лист дуже засмутить вас, коли ви прочитаєте його. Не читайте його
тепер.
Я поклав лист у свій записник.
У п'ятницю ввечері, як вірно описав це Беттередж, вона зустріла мене самого біля
більярдного столу. Її поведінка й мова давали мені право думати — і наштовхнули б на
таку думку кожного за даних обставин, — що вона була близька до того, аби
признатись про пропажу алмаза. Заради неї я свідомо не проявив інтересу до того, що
вона могла б повідомити, заради неї я навмисне дивився на більярдні кулі, а не на неї —
і який результат? Я відштовхнув її від себе, вразив її серце!
У суботу знову — в той день, коли вона довідалась від Пенелопи про мій можливий
терміновий від'їзд, — нас і далі переслідувала приреченість. Вона ще раз робить спробу
зустрітися зі мною на доріжці з кущах, але побачила там мене в товаристві Беттереджа і
сищика Каффа. Вона чула, як детектив (маючи власний таємний намір) запитав про моє
співчуття до Розанни Спірман. Знову ж, заради неї самої, бідолашної, я категорично
відповів йому — голосно відповів, аби вона могла почути мене — що «Розанною
Спірман я зовсім не цікавлюсь». Тільки-но ці слова, які мали на меті попередити її, щоб
вона не шукала побачення зі мною, було сказано, — вона повернулась і зникла:
запобігла небезпеці, як я тоді думав; зважилась на самогубство, як я тепер знаю.
Розділ VI
— Раніш ніж поїду в Лондон, — почав я, — хочу поставити вам два запитання. Вони
стосуються мене і, я думаю, вельми здивують вас.
— Якщо тільки вони виб'ють з моєї голови лист цієї бідної дівчини, містере Френклін,
нехай роблять зі мною все, що тільки хочуть. Будь ласка, здивуйте мене, сер,
якнайшвидше.
— Моє перше запитання, Беттередж, ось яке: чи не був я п'яний увечері в день
народження Речел?
— Ви таки зрадили своїй звичці, сер, — сказав він. — І я скажу вам, як саме. Ви
здавались страшенно недужим, і ми умовили вас випити кілька крапель віскі з водою,
аби трохи підбадьорити вас.
Я знав, що можу цілком покластись на його пам'ять у таких справах. Значить, думати
про те, що я був напідпитку, було абсолютно неможливим. Я перейшов до другого
запитання.
Беттередж зупинився, подивився на мене якусь мить, похитав головою і вів далі:
— Давайте спробуємо думати інакше, сер, — сказав він. — Додержуйтеся своєї думки,
але подивіться, яка далека вона від істини. Коли вважати, що нічна сорочка є доказом,
— а я цьому не вірю, — ви б не тільки вимазались об пофарбовані двері, самі не знаючи
цього, але також узяли б і алмаз, самі не знаючи того. Чи не так?
— Дуже добре, сер. Припустимо, що ви були п'яні або сонно блукали, коли взяли алмаз.
Цим можна пояснити те, що сталося в ніч після дня народження. Але як ви поясните те,
що сталось далі? Алмаз було надіслано в Лондон після цього. Алмаз було віддано під
заставу містерові Люкеру. Хіба ви робили щось подібне, нічого не знаючи про це?
Невже ви були п'яні, коли я вас проводжав у кабріолеті в суботу ввечері? І хіба ви крізь
сон пішли до містера Люкера, коли поїзд довіз вас до кінця вашої подорожі? Вибачте
мені, містере Френклін, коли я скажу, що вас так пригнітила ця справа, що ви просто
нездатні оцінити все самі. Чим швидше ви порадитеся з містером Бреффом, тим
швидше виберетеся з безвиході, в яку тепер попали.
Я прибув у Лондон у такий час, що в мене не було ніякої надії застати містера Бреффа в
його конторі. Отож я з вокзалу поїхав до нього додому в Гемпстед і потурбував старого
стряпчого, який куняв собі в своїй їдальні з улюбленою моською на колінах і пляшкою
вина під рукою.
Я довго боровся з собою, відкидаючи цей обурливий висновок. Але він усе ж неминуче
висів наді мною. Мій намір добитися особистого побачення з Речел був справді
викликаний думкою, яку щойно висловив містер Брефф.
— Перший крок, який треба зробити, — казав далі стряпчий, — це звернутись до Речел.
Вона мовчала весь цей час із причин, котрі я, знаючи її характер, можу легко зрозуміти.
Але, після того що сталось, далі терпіти цю мовчанку неможливо. Треба переконати її
чи примусити розповісти нам, чому вона переконана, що саме ви взяли Місячний
камінь. Можна сподіватися, що вся ця справа, яка здається нам такою серйозною,
розлетиться вщент, коли нам удасться зламати упертість Речел і спонукати її
висловитися.
— Це вельми заспокійлива думка для мене, — сказав я. — Чесно кажучи, мені хотілося
б знати…
— Вам хотілось би знати, як я можу пояснити це, — перепинив мене містер Брефф. —
Я зможу пояснити вам це протягом двох хвилин. Зрозумійте, що я дивлюсь на цю
справу передусім з юридичної точки зору. Для мене питання полягає в доказі. Дуже
добре! А доказ із самого початку позбавлений грунту в одному важливому пункті.
— В якому?
Таке заперечення вразило мене і було переконливішим за те, яке я відчував раніше.
— Саме так! Але коли ви прочитали листа, вам стало шкода цієї бідолахи, і ви не
наважилися запідозрити її. Це робить вам честь, шановний сер, це робить вам честь!
— Боже мій! Як спокійно ви говори те, що Речел підозрює мене! — спалахнув я. — Яке
право має вона підозрювати мене в крадіжці на підставі будь-якого доказу?
У восьмому розділі розповіді Беттереджа згадується про приїзд іноземця у будинок моєї
тітки, який прибув до мене в справі. А справа ця полягала ось у чому.
Я мав необережність (потребуючи, як звичайно, в той час грошей) позичити певну суму
у власника невеликого ресторану в Парижі, якому я був добре відомий як постійний
відвідувач. Було призначено строк виплати позики, а коли час настав, я не зміг
виконати умови, як це часто буває з тисячами інших чесних людей. Я послав цій людині
вексель. Мій підпис, на моє нещастя, був надто добре відомий на подібних документах:
йому не вдалось реалізувати його. Справи його підупали після того, як я позичив у
нього гроші, він опинився перед можливим банкрутством, і його родич, французький
юрист, приїхав до мене в Англію і почав вимагати, щоб я заплатив йому свій борг.
Це був чоловік запальної вдачі, і він обрав не той тон у розмові зі мною. З обох сторін
було сказано багато гострих слів; а моя тітка і Речел, на нещастя, були в сусідній
кімнаті і все чули. Леді Веріндер увійшла до нас і захотіла неодмінно дізнатися, що
сталося. Француз показав дане йому доручення і заявив, що я винен у банкрутстві
бідної людини, котра довірилась моїй честі. Моя тітка негайно виплатила йому гроші і
випровадила його. Вона, безперечно, значно краще знала мене і не поділяла думки
француза про мене. Але була вражена моєю безтурботністю і справедливо розгнівалась
на мене за те, що я поставив себе в таке становище, яке без її втручання могло б бути
дуже неприємним. Чи мати розповіла про все, чи Речел чула це з сусіднього покою, я не
можу сказати, але вона по-своєму, романтично і звисока розглядала цей випадок. Я був
«бездушним», я був «неблагородним», у мене «не було принципів», невідомо, «що я міг
би зробити потім», — одне слово, наговорила мені таких жорстоких слів, яких я ще
ніколи не чув від жодної молодої дівчини.
Розрив між нами тривав увесь наступний день. На третій день мені вдалось помиритися
з нею, і я перестав думати про це. Можливо, Речел пригадала цей нещасний випадок у
ту критичну хвилину, коли моє право на її повагу знову і значно сильніше було
поставлене під сумнів? Містер Брефф, коли я розповів йому про все, відразу ж ствердно
відповів на це запитання.
— Він повинен був вплинути на неї, — відповів він цілком серйозно. — І я, заради вас
самого, бажав би, щоб цього не сталось. Однак ми з вами відкрили, що ця обставина
нашкодила вам, і, в усякому разі, нам хоч одне стало ясно. Не бачу, за що ми можемо
тепер узятись. Наш дальший крок у цьому слідстві повинен привести нас до Речел.
Він встав і в задумі почав ходити по кімнаті туди й назад. Двічі я наважувався сказати
йому, що саме вирішив побачитися з Речел, і двічі, беручи до уваги його роки і вдачу,
утримався від того, аби зненацька не вразити його в таку несприятливу хвилину.
— Найбільша трудність полягає в тому, — вів далі він, — як примусити її сказати все,
що їй відомо в цій справі. Що можете ви запропонувати?
— Ви?! — Він раптом зупинився і подивився на мене так, ніби я втратив розум. — Ви?
Це ніяк неможливо для вас!
Він обдумував ситуацію в новому світлі ще хвилину чи дві і раптом сміливо розв'язав
питання на мою користь.
— Ось у чім річ, — сказав він. — Чесно кажучи, я не можу надіятись ні на вашу
обачність, ні на ваш характер. Але я сподіваюсь, що десь у самому куточку серця Речел
ще зберегла до вас деяку слабкість. Торкніться злегка цієї слабкості, і, повірте, за цим
буде найвідвертіше зізнання, на яке здатна жінка! Неясне одне питання — як вам
зустрітися?
— Чудово! — сказав містер Брефф. Відповівши одним словом на мою пропозицію, він
знову пройшовся туди й сюди по кімнаті.
— Коли? Завтра?
Я щиро подякував йому за неоціненну допомогу, яку він мені подав, і, відмовившись
від гостинного запрошення переночувати в Гемпстеді, повернувся на свою лондонську
квартиру.
Про наступний день я можу тільки сказати, що він був найдовшим у моєму житті. Хоч я
знав про свою невинність, хоч я й був упевнений, що рано чи пізно огидне
звинувачення, яке лежало на мені, повинно бути спростоване, — все ж у душі моїй було
почуття самоприниження, що якось інстинктивно тримало мене на відстані від моїх
друзів. Ми часто чуємо (найчастіше, однак, від неглибоких спостерігачів), що злочин
може мати вигляд невинності. Мені здається, що скоріше невинність може бути схожа
на злочин. Я наказав нікого не приймати протягом усього дня і наважився вийти лише
під покровом нічної темряви.
На другий ранок, коли я ще снідав, несподівано з'явився містер Брефф. Він вручив мені
невеликий ключ і сказав, що вперше в його житті йому сором за себе.
— Вона прийде?
— Інакше не може бути. Але жінки, як ви вже встигли помітити, не дуже дотримуються
принципів. Моя сім'я в даному разі не відчуває мук сумління. Річ у тім, аби звести вас із
Речел, і моя дружина й дочки дивляться на засоби для досягнення мети із спокійною
совістю, подібно до єзуїтів.
— Ключ від хвіртки в задній стіні мого саду. Приходьте туди о третій годині. Зайдіть у
сад і звідти через оранжерею — в будинок. Пройдіть маленьку вітальню й відчиніть
двері, які ведуть у музичну кімнату. Там ви зустрінете Речел і побачите її одну.
Чекати треба було ще довго. Щоб якось провести час, я почав переглядати листи. Серед
них був лист від Беттереджа. Я негайно розпечатав його. На моє здивування і
розчарування, він починався з пробачень за те, що там не було якихось особливих
новин. У дальшому реченні знову з'явився неминучий Езра Дженнінгс! Він зупинив
Беттереджа, коли той повертався із станції, і запитав його, хто я такий. Довідавшись, як
мене звати, він повідомив свого патрона містера Кенді, що бачив мене. Почувши це,
містер Кенді сам приїхав до Беттереджа висловити свій жаль з приводу того, що ми не
зустрілись. Він мав особливу причину бажати нашої зустрічі і просив, щоб йому дали
знати, як тільки я знову буду в околицях Фрізінголла. Крім кількох фраз, характерних
для філософії Беттереджа, оце і все, що було в листі мого кореспондента. Добрий,
вірний старик признався, що написав його «скоріше із приємності писати мені».
Я всунув лист до кишені й через хвилину забув про нього, захоплений думками про
свою недалеку зустріч із Речел.
Коли на годиннику гемпстедської церкви пробило третю годину, я всунув ключ містера
Бреффа в замок дверей, зроблених у стіні саду. Вступивши в сад і замикаючи хвіртку із
внутрішнього боку, признаюсь, я відчував деякий страх за те, що може статися.
Крадькома озирнувся, боячись якого-небудь несподіваного свідка в одному з кутків
саду. Але ніщо не підтвердило моїх підозрінь. Алеї саду були всі, як одна, пусті, і
єдиними моїми свідками були пташки і бджоли.
Розділ VII
Я зачинив за собою двері. Ми мовчки дивились одне на одного: нас розділяла вся
довжина кімнати. Рух, який зробила Речел, вставши з місця, був, либонь, єдиним рухом,
на який вона була здатна. Здавалося, що всі її душевні сили зосередилися в погляді на
мене.
— Речел!
Звук голосу мого повернув її до пам'яті, і її щоки порожевіли. Вона мовчки пішла мені
назустріч. Повільно, ніби діючи під впливом сили, яка не залежала від її волі, вона
підходила до мене все ближче й ближче; тепла густа барва залила її щоки, жваві
вогники засвітились у неї в очах. Я забув про мету, з якою прийшов до неї; забув про
ганебну підозру, що лежала на моєму доброму імені; забув ті думки, те минуле, сучасне
і майбутнє, чого я не мав права забувати. Я не бачив нічого, крім жінки, яку любив і яка
все ближче підходила до мене. Вона тремтіла, вона стояла в нерішучості. Далі я вже не
міг стримати себе — я обійняв її і вкрив обличчя поцілунками.
Була хвилина, коли мені здавалося, що на мої поцілунки відповідають, хвилина, коли
мені здавалося, що й вона також забула про все. Не встигла ще ця думка промайнути у
мене в голові, як її перша ж свідома дія примусила мене відчути, що вона все пам'ятає. З
криком смертельного переляку вона відштовхнула мене з такою силою, що навряд чи я
встояв би проти неї, якби й захотів цього. В її очах побачив я нещадний гнів, а на вустах
— безжалісне презирство. Вона зміряла мене поглядом згори донизу, ніби перед нею
була незнайома людина, що образила її.
Можливо, гіркота, яку я відчував, передалась і моєму голосу. Після перших же моїх слів
її очі, які ще хвилину тому дивились кудись в інший бік, знехотя повернулись до мене.
Вона відповіла тихим голосом, з похмурою покірністю, котра була для мене зовсім
новою.
— Так, я питаю.
— Я зберегла вашу ганьбу з таємниці, — відповіла вона, — і стерпіла всі наслідки своєї
мовчанки. Невже я не маю права, щоб ви звільнили мене від запитання, яке ображає
мене? Невже будь-яке почуття вдячності померло у вас? Колись ви були джентльменом.
Ви колись були дорогі моїй матері і ще дорожчі мені…
Голос зрадив її. Вона опустилась на стілець, повернулась до мене спиною й закрила
обличчя руками.
Я почекав трохи, перш ніж знайшов у собі сили сказати щось. У цю хвилину мовчання
сам не знаю, що я відчував гостріше — образу, заподіяну мені її зневагою, чи горду
рішучість, яка не дозволяла мені співчувати її горю?
Я стримував себе. Все моє майбуття, цілком можливо, залежало від того, щоб я не
втратив витримки в цю хвилину. Настав час перевірити теорію містера Бреффа.
Охоплений палким бажанням випробувати її, я обійшов навколо стільця і став прямо
перед Речел.
Відкриття, яке засвітилось переді мною з цих слів, знищення всього, на що надіявся
містер Брефф, привели мене до заціпеніння. І хоч я був зовсім невинний, я мовчки стояв
перед нею. В її очах, в очах кожного я повинен був здаватись людиною, пригніченою
викриттям свого злочину.
Вона знітилась перед видовищем мого приниження і свого торжества. Раптова моя
мовчанка, здавалось, налякала її.
Вона відійшла вбік, ніби збираючись вийти з кімнати, і завагалась, перш ніж дійшла до
дверей.
Я підійшов до неї, сам не знаючи, що роблю. Либонь, я мав якусь непевну думку
стримати її, аби вона не сказала ще чогось. Із тієї хвилини, як я дізнався, що свідчення,
на підставі якого Речел звинувачувала мене, було свідченням її власних очей, ніщо —
навіть переконання у власній невинності — не було ясним у моїх думках. Я взяв її за
руку; я намагався говорити з нею твердо й розважливо. Та все, що я міг сказати, було:
Вона затремтіла й відвернулась від мене. Її рука була безсилою і тремтіла, залишаючись
у моїй руці.
— Пустіть мою руку, — сказала вона ледь чутно.
Мій дотик до її руки вплинув на неї так само, як звук мого голосу, коли я вперше
зайшов до кімнати. Після того як вона мене обізвала боягузом, після того як вона
зробила визнання, що затаврувало мене як злодія, я все ще мав владу над нею, поки її
рука була в моїй руці!
Це була єдина її відповідь. Голова її опустилась на моє плече, а рука мимоволі стиснула
мою руку, коли вона просила мене випустити її.
Я утримався від повторення запитання. Але тут і закінчилась моя витримка. Мені
можна було знову з чистою совістю ходити між чесними людьми, лише примусивши
Речел розповісти все детально. Єдина надія, котра залишалась у мене, полягала в тому,
що, можливо, Речел не звернула уваги на щось у ланцюгу подій, — на якусь дрібницю,
яка далебі при уважному розгляді могла б стати підставою для доведення моєї
невинності. Признаюсь, я не випускав її руки. Признаюсь, я заговорив з нею з усією
ніжністю і довір'ям, як у добрі давні часи.
— Я хочу спитати вас про дещо, — сказав я. — Хочу, щоб ви розповіли мені про все,
що сталося з тієї самої хвилини, коли ми побажали одне одному спокійної ночі, і до
того моменту, коли ви побачили, що я взяв алмаз.
Вона підвела голову з мого плеча і зробила зусилля звільнити свою руку.
— Я скажу вам навіщо, Речел. Ми з вами — жертви якоїсь страшної облуди, що натягла
на себе маску істини. Якщо глянемо удвох на те, що сталося в ніч після дня
народження, ми, можливо, ще зрозуміємо одне одного.
Голова її знову впала на моє плече. В неї на очах появилися сльози і поволі покотились
по щоках.
— О! — сказала вона. — Хіба я не мала ніколи цієї надії? Хіба я не старалась дивитись
на це так, як ви дивитесь зараз?
Ці слова ніби пробудили в ній надію, яку я відчував сам, коли говорив їх. Вона
відповіла на мої запитання не тільки з покірністю, але й напружуючи свій розум; вона
охоче розкривала мені всю свою душу.
— Я лягла в ліжко.
— Ви заснули?
Така відповідь майже позбавила мене мужності. Щось у голосі, — навіть більше, ніж у
словах, — проникло мені прямо в серце. Тільки після деякої паузи я зміг продовжувати.
— Ви вийшли зі спальні?
— Відчинила.
— Що зупинило вас?
— Ви злякались?
— Що ж ви зробили?
— Я погасила свічку, аби мама подумала, що я сплю. Я була уперта, — мені хотілось
тримати алмаз там, де я його сховала.
— Кого ви побачили?
— Вас.
— Одягнутого, як завжди?
— Ні.
— У нічній сорочці?
— Одного?
— Одного.
— Так.
— Ясно?
— Так.
— Нічого подібного. Ваші очі блищали, були блискучіші, ніж звичайно. Ви так
оглядались у кімнаті, ніби знали, що перебуваєте там, де вам не потрібно бути, і ніби
боялись, що вас побачать.
— Звичайно, ви могли бачити мене, але ви жодного разу не глянули на мене. Даремно
це запитувати. Я певна, що ви мене не бачили.
— Ви повернулись і пішли прямо в куток, що біля вікна, де стоїть моя індійська шафа.
— Стоячи біля шафи, я повинен був стояти спиною до вас. Як же ви могли бачити, що я
робив?
— В моїй вітальні три дзеркала. Коли ви стояли там, я бачила ваше відображення в
одному з дзеркал.
— Що ж ви побачили?
— Я бачила, як ви всунули руку в шухляду. Бачила також блиск каменя між вашим
вказівним і великим пальцями, коли ви вийняли руку з шухляди.
— Ні, у вашій правиці був алмаз, а лівою рукою ви взяли свічку з шафи.
— Ні.
— Ні, ви стояли зовсім непорушно, як мені здавалося, і довгий час. Я бачила ваше
обличчя боком у дзеркалі. Ви були схожі на людину, яка замислилась і не задоволена
своїми думками.
— Що ж сталось далі?
— А потім?
— Потім вогник ваш зник і звук від ваших кроків завмер, а я лишилась одна в темряві.
— Нічого.
Я випустив її руку, встав і пройшовся по кімнаті. На всі мої запитання було дано
відповідь. Кожну подробицю, яку я хотів знати, було розкрито передо мною. Я навіть
повернувся був до думки про лунатизм і сп'яніння; але, знову ж, неможливість того й
іншого постала переді мною, — цього разу в переконливому доказі свідка, який бачив
мене на власні очі. Що тепер можна було сказати? Що тепер треба було робити? Тільки
жахливий факт злодійства — єдиний видимий і відчутний факт — стояв переді мною
серед непроглядного мороку, який заволік усе довкола. Не було ніякого проблиску
світла, коли я довідався про таємницю Розанни Спірман в Тремтливих пісках. І ні
найменшого проблиску світла тепер, коли я звернувся до самої Речел і почув таку
ненависну історію з її власних вуст.
Тон, яким вона говорила, показав мені, що мій вплив на неї закінчився.
— Ми повинні були разом переглянути все, що відбувалося в ніч після мого дня
народження, — вела далі вона, — і тоді ми повинні були зрозуміти одне одного. Чи
сталося так?
Вона безжалісно чекала моєї відповіді. Але, відповідаючи їй, я вчинив згубну помилку,
— я дозволив у моєму становищі відчайдушної безпорадності взяти гору над моїм
самовладанням. Необачно й непродумано я почав дорікати їй за мовчання, через яке я
досі не знав правди.
— Якби ви сказали тоді, коли вам треба було сказати про це, — почав я, — якби ви в
ім'я загальної справедливості пояснили мені…
З шаленим викриком вона зупинила мене. Кілька слів, мовлених мною, вкрай
розлютили її.
Вона пішла за мною й відштовхнула мене від дверей, зачинила їх і вказала мені на
стілець, з якого я підвівся.
Мені було дуже важко бачити її, моєму серцю було боляче чути її слова. Я відповів
знаком — це все, що я міг зробити, — що скоряюсь її волі.
Густий рум'янець гніву почав сходити з її обличчя, коли я повернувся й мовчки сів на
стілець. Вона переждала трохи й зібралася з силами. Коли вона заговорила, лише одна
ознака почуття була помітна в ній. Вона говорила, не дивлячись на мене. Її руки були
міцно стиснуті на колінах, а очі втуплені в землю.
Я спробував заговорити. Але вона нетерплячим жестом зупинила мене. Її настрій раз у
раз змінювався, й знову почав розгорятися гнів. Вона підвелася зі стільця й підійшла до
мене.
— З якої причини?
— Причина була важлива. Я вирішила краще порвати його, ніж віддати такій людині, як
ви! Які перші вісті дійшли до мене вранці? Я почула, що ви — ви!!! — були першим,
хто запросив у дім поліцію. Ви були активною людиною, ви верховодили, старались
більш за всіх, аби відшукати алмаз! Ви навіть зробились таким сміливим, що хотіли
говорити зі мною про пропажу алмаза, який самі ж украли, алмаза, який весь час був у
ваших руках! Після цього доказу вашої огидної брехливості й хитрощів я порвала свого
листа. І навіть тоді, коли мене допікали допитами й запитаннями полісмена, якого
запросили ви, — навіть тоді якесь засліплення душі моєї не дало мені змоги зовсім
відмовитись від вас. Я говорила собі: «Він грає свій підлий фарс перед усіма іншими в
домі. Спробуємо, чи зможе він зробити це переді мною». Хтось сказав мені, що ви на
терасі. Я спустилась на терасу. Примусила себе глянути на вас. Примусила себе
заговорити з вами. Ви не забули, що я сказала тоді?
Я міг би відповісти, що я пам'ятаю кожне слово, сказане нею. Але яку користь у таку
хвилину дала б мені моя відповідь?
Як міг я сказати їй, що почуте тоді мною здивувало й засмутило мене, примусило
думати, що вона перебуває в стані небезпечного нервового збудження, викликало в
душі моїй навіть деякий сумнів, чи була пропажа алмаза для неї такою ж таємницею, як
для всіх нас, і не показало мені й проблиску істини. Не маючи найменшого доказу на
своє виправдання, як міг я переконати її, що знав не більше, ніж перший-ліпший
сторонній чоловік, про те, що вона справді думала, коли говорила зі мною на терасі?
— Якби ви все сказали тоді, ви могли б піти від мене, Речел, із свідомістю, що жорстоко
образили невинну людину.
— Пустіть мене, Речел, — сказав я. — Буде краще для нас обох. Дозвольте.
У неї в грудях клекотів істеричний гнів — часте, судорожне дихання майже торкалось
мого обличчя, коли вона затримала мене біля дверей.
Дівчина заридала. Вона робила несамовиті зусилля, аби стриматись, і дедалі міцніше
тримала мене.
— Я не можу вирвати свого палкого почуття до вас із свого серця, — промовила вона,
— навіть тепер! Ви можете покластись на ганебну, нікчемну слабість, яка може
боротися з вами тільки таким шляхом!
Вона раптом відпустила мене, підняла руки й почала несамовито заламувати їх.
— Інша жінка вважала б ганьбою для себе доторкнутись до нього! — вигукнула вона.
— О боже! Я ненавиджу себе ще більше, ніж зневажаю його!
Я обернувся, щоб вона могла побачити на моєму обличчі те, чого я не міг висловити, —
обернувся й махнув рукою. Я побачив її тьмяно, як видіння, крізь сльози, які нарешті
здолали мене.
Через хвилину все скінчилося. Я знову вийшов у сад. І більше не бачив і не чув її.
Розділ VIII
— Ви бачили Речел?
— Ви обіцяєте мені?
— Обіцяю.
Містерові Бреффу полегшало. Він поклав капелюх і присунув свій стілець ближче до
мого.
Тут я втрутився.
— Я не вважаю винною Речел, — сказав я. — Я тільки жалкую, що вона не наважилась
поговорити відверто зі мною ще тоді.
— Дуже добре. Що ж, на вашу думку, було зроблено з Місячним каменем, коли його
привезли в Лондон?
— Ні.
— Цілком вірно. А тепер зверніть увагу ось на що. Зараз ми маємо вже червень.
Наприкінці цього місяця (не можу точно пригадати день) мине рік, відколи, як ми
вважаємо, було віддано під заставу алмаз. Слушна нагода, — щоб не сказати більше, —
для людини, котра віддала цю річ, викупити по закінченні року. Якщо вона її викупить,
містер Люкер повинен сам — відповідно до його власного розпорядження — взяти
алмаз від банкіра. За даних обставин я вважаю потрібним поставити сищика біля банку
в кінці цього місяця і простежити, кому містер Люкер поверне Місячний камінь. Тепер
ви розумієте?
— Це ідея містера Мартуета стільки ж, скільки й моя, — сказав містер Брефф. — Вона,
можливо, ніколи не виникла б у моїй голові, коли б у мене не було недавно розмови з
ним. Якщо містер Мартует має рацію, індуси також, видно, чатуватимуть коло банку
наприкінці місяця, і тоді може статися щось серйозне. Що з цього вийде, — цілком
байдуже вам і мені, — крім того, що це допоможе нам схопити таємничу «особу», котра
віддала під заставу алмаз. Ця людина, повірте мені, несе повну відповідальність (не
претендуючи знати, як саме) за те становище, в якому перебуваєте ви тепер; і тільки ця
людина зможе повернути вам повагу Речел.
— Не можу заперечувати, — сказав я, — що запропонований вами план розв'яже
ускладнення вельми сміливим, дуже відвертим і цілком новим способом. Але…
— Так. Мої заперечення полягають у тому, що ваша пропозиція змушує нас чекати.
— Згоден. За моїми розрахунками, нам доведеться чекати близько двох тижнів. Хіба це
так довго?
— Це ціла вічність, містере Брефф, у моєму становищі. Моє життя буде просто
нестерпним для мене, коли я не зроблю чогось такого, аби відновити свою репутацію.
— Він пішов у відставку. Даремно сподіватися, щоб Кафф зміг вам чимось допомогти.
— Звичайно, — відповів я, — якщо тільки не звільню вас через деякий час від
необхідності вдаватись до подібного експерименту.
Розпитавши в готелі, я дістав необхідні дані, як знайти сищика. До нього вела тиха
польова дорога недалеко від міста, і котедж стояв посеред садка, оточеного ззаду і з
боків хорошою кам'яною стіною, а спереду — високою огорожею. Хвіртка з
пофарбованими, майстерно виготовленими ґратами вгорі була замкнута. Подзвонивши,
я заглянув крізь грати й побачив скрізь улюблені квіти знаменитого Каффа; вони квітли
в його саду гронами, вони затуляли його двері, заглядали йому у вікна. Далеко від
злочинів і таємниць великого міста знаменитий сищик, викривач злодіїв, спокійно
доживав сибаритом останні роки свого життя, цілком віддавшись своїм трояндам.
Поважна літня жінка відчинила мені хвіртку і відразу ж зруйнувала мої надії на
допомогу сищика Каффа: він лише напередодні поїхав в Ірландію.
Жінка посміхнулась.
— У нього тепер тільки одна справа, сер, — сказала вона, — троянди. Садівник однієї
знатної особи в Ірландії винайшов якийсь новий спосіб розводити троянди, і містер
Кафф поїхав довідатися про нього.
— А ви не знаєте, коли він повернеться?
— Нічого не знаю, сер. Містер Кафф сказав, що він може повернутись і відразу, а може
й затриматися, залежно від того, буде новий спосіб вартий чи не вартий вивчення. Якщо
ви маєте щось передати йому, я подбаю про це, сер.
Я віддав їй мою картку, написавши на ній олівцем: «Маю розповісти вам дещо про
Місячний камінь. Повідомте мене, як тільки повернетесь». Після цього мені більше
нічого не лишалось, як підкоритись обставинам і повернутися в Лондон.
У такому збудженому стані, в якому перебував я в той час, про який пишу зараз, і моя
невдала поїздка до сищика тільки збільшила в мені невгамовну потребу щось зробити.
В день мого повернення з Доркінга я вирішив, що на другий ранок докладу нових
зусиль, аби форсувати свій шлях через усі перепони від мороку до світла.
Коли б чудовий Беттередж був присутній в той час, як я обдумував це питання, і коли б
він був у курсі моїх думок, він, без сумніву, сказав би, що в даному разі взяла гору
німецька сторона. Серйозно кажучи, цілком можливо, що моє німецьке виховання було
в деякій мірі причиною того лабіринта марних думок, в який я тепер вплутав себе.
Більшу частину ночі я сидів і курив, будуючи різні теорії, одну неймовірнішу за іншу.
Коли я нарешті заснув, вигадані мною фантазії переслідували мене уві сні; я встав
уранці, почуваючи, що об'єктивно-суб'єктивне і суб'єктивно-об'єктивне безнадійно
переплутались у мене в голові, і почав день, — який мав стати свідком моїх дальших
зусиль щодо практичних заходів, — зовсім не впевнений, чи мав я будь-яке право (на
суто філософському грунті) розглядати будь-які речі (включаючи й алмаз) як такі, що
існують взагалі.
Як довго я міг би блукати в тумані власної метафізики, якби мене залишили власні
думки, самому мені важко сказати. Сталось так, що несподіваний випадок прийшов на
допомогу моєму визволенню і врятував мене. Цілком випадково цього ранку я вдягнув
те пальто, яке носив у день мого побачення з Речел. Шукаючи щось в одній з кишень, я
натрапив на зім'ятий клаптик паперу і, видобувши його, побачив у руці забутий лист
Беттереджа.
Недобре було залишати без відповіді мого доброго давнього друга. Я сів за письмовий
стіл і знову прочитав його лист.
Присвятивши себе ще раз розв'язанню непроникної загадки, яку моє власне становище
поставило переді мною, я тепер намагався подолати трудність дослідження її з суто
практичної точки зору. Оскільки події пам'ятної ночі були все ще незрозумілі мені, я
оглянувся трохи назад і почав шукати в своїй пам'яті якихось пригод у час, що
передував тій ночі в день народження, — пригод, котрі допомогли б мені знайти ключ
до розгадки.
Чи не сталось чогось у той час, коли ми з Речел закінчували фарбувати двері? Або
пізніше, коли я їздив у Фрізінголл? Або потім, коли я повернувся з Годфрі Еблуайтом і
його сестрами? Або ще пізніше, коли я віддав Речел Місячний камінь? Або значно
пізніше, коли приїхали гості і всі ми сіли за обідній стіл? Моя пам'ять дуже легко
відповідала на всі запитання, аж поки я не дійшов до останнього. Оглядаючись на події,
що сталися за обідом у день народження, я знову відчув безвихідь. Я був нездатний
навіть пригадати кількість гостей, які сиділи за одним столом зі мною.
Виробивши цей план дій, я повинен був насамперед мати повний список гостей. Його
легко було одержати від Габріеля Беттереджа. Я вирішив того ж дня повернутися в
Йоркшір і почати мої розслідування з наступного ранку.
Було вже вельми пізно виїжджати тим поїздом, який відходив з Лондона до полудня. Не
лишалось нічого більше, як ждати близько трьох годин наступного поїзда. Чи не міг би
я з користю провести цей час у Лондоні?
Хоч я й забув і кількість, і більшу частину імен гостей, я досить легко пригадав, що
майже всі вони приїхали з Фрізінголла або його околиць. Але «майже всі» ще не
означало «всі». Деякі з них не були жителями цього графства. Я сам був одним з таких.
Містер Мартует був другим, а Годфрі Еблуайт — третім. Містер Брефф не приїхав: я
згадав, що справи перешкодили йому приїхати. Чи не було кого-небудь з дам, які
постійно живуть у Лондоні? Я зміг пригадати лише міс Клак, яка належала до цієї
останньої категорії. Однак уже є троє гостей, з якими, в усякому разі, мені було б
корисно зустрітися, перш ніж я поїду з Лондона. Не знаючи адреси людей, яких мені
треба було знайти, я пішов прямо в контору містера Бреффа, сподіваючись, що,
можливо, він допоможе мені відшукати їх.
Містер Брефф був так заклопотаний, що не міг приділити мені більше хвилини свого
дорогоцінного часу. Проте й за цю хвилину він устиг розв'язати в найнегативніший
спосіб усі питання, які я поставив перед ним.
По-перше, він вважав мій нововинайдений метод знайти ключ до розгадки таємниці
досить фантастичним для того, аби про нього можна було говорити серйозно. По-друге,
по-третє і по-четверте, містер Мартует був у даний момент у дорозі, прямуючи до місця
своїх минулих пригод; міс Клак у результаті грошових втрат переселилася, з метою
економії, до Франції; містера Годфрі Еблуайта, можливо, вдалося б знайте десь у
Лондоні. Чи не взнати мені його адресу в клубі? А, може, я вибачу містерові Бреффу,
якщо він повернеться до своєї справи й побажає мені всього найкращого?
Поле розшуків у Лондоні тепер так обмежилось, що мені залишалось тільки взнати
адресу Годфрі. Я послухався стряпчого й поїхав у клуб.
У холі зустрів одного з членів клубу, колишнього давнього приятеля мого кузена, а
також і мого знайомого. Цей джентльмен, вказавши мені адресу Годфрі, розповів про
дві недавні пригоди, які сталися з ним і які ще не дійшли до мене, незважаючи на
значну важливість їх для мене.
Виявилося, що, одержавши від Речел відмову, він, замість того щоб упасти в розпач,
незабаром після цього освідчився іншій молодій дівчині, що була відома як багата
відданиця. Пропозицію його прийняли, і шлюб вважався справою вирішеною. Але
заручини раптом зовсім несподівано розладнались, і цього разу, подейкували, через
серйозну незгоду в думках між нареченим і батьком нареченої щодо шлюбного
контракту.
І, ніби в нагороду за цю другу невдачу, Годфрі невдовзі після цього був згаданий у
духівниці однієї з численних своїх шанувальниць. Багата і літня леді, яку дуже
поважали в «Материнському опікунському комітеті» і яка була великою приятелькою
міс Клак (їй, до речі кажучи, вона не відписала нічого, крім жалобної каблучки),
виділила в духівниці чудовому і достойному містерові Годфрі п'ять тисяч фунтів.
Одержавши це приємне доповнення до своїх скромних грошових запасів, він, кажуть,
відчув необхідність трохи відпочити від своїх благодіянь і, за приписом лікаря, повинен
був «вирушити на континент, оскільки це могло згодом дати користь його здоров'ю».
Якщо я хотів побачити його, треба було, не гаючи часу, зробити йому візит.
Та сама нещасна доля, котра примусила мене запізнитись на один день до детектива
Каффа, примусила мене й тут запізнитись на один день до Годфрі: він виїхав
напередодні вранці в Дувр. Спочатку він поїхав в Остенде, і слуга його думав, що він
поїде в Брюссель. Час, коли він повернеться, не був встановлений, але, в усякому разі,
він буде відсутній принаймні три місяці.
Я повернувся до себе, трохи підупавши духом. Троє з гостей, присутніх тоді на обіді (і
всі троє винятково розумні люди!), були далеко від мене саме в той час, коли мені так
важливо було мати з ними зв'язок. Свої останні надії покладав я тепер на Беттереджа і
на друзів покійної леді Веріндер, яких міг ще знайти живими й здоровими в околицях
сільського маєтку Речел.
На цей раз я прямо вирушив у Фрізінголл, місто, що тепер стало центральним пунктом
моїх розшуків. Я приїхав увечері досить-таки пізно для того, щоб побачитися з
Беттереджем. На другий ранок я послав до нього гінця з листом, запрошуючи його
якнайшвидше приїхати до мене в готель.
Частково для того, аби скоротити час, а частково тому, що це було зручніше для
Беттереджа, я послав свого гінця у найнятім екіпажі і міг сподіватись, якщо не виникне
якихось перешкод, побачити старого раніш як через дві години. А в цей проміжок часу
я вирішив поговорити з тими гістьми, що були на обіді в день народження і були
особисто знайомі мені та проживали тут поблизу. Це були мої родичі Еблуайти і містер
Кенді. Лікар висловлював особливе бажання бачити мене, а жив він на сусідній вулиці.
Отже, я вирішив передусім вирушити до містера Кенді.
— Я часто думав про вас, містере Блек, — сказав він, — і щиро радий нарешті знову
бачити вас. Якщо я зможу зробити щось для вас, будь ласка, я цілком до ваших послуг,
сер, — цілком до ваших послуг!
Предмет моєї розмови, певна річ, передбачав необхідність уведення в курс справи
особистим поясненням, перш ніж я зможу зацікавити людину, майже не знайому мені,
аби вона зробила все можливе для допомоги в моїх розшуках. Ще їдучи у Фрізінголл, я
вирішив, яким буде моє пояснення, — і зараз мав можливість випробувати на містерові
Кенді.
— Я недавно був у Йоркшірі і тепер знову приїхав сюди у справі досить романтичній,
— сказав я. — У цій справі, містере Кенді, беруть участь усі друзі покійної леді
Веріндер. Ви пам'ятаєте пропажу індійського алмаза близько року тому? Недавно
склались обставини, які подають надію, що цей алмаз можна відшукати, і я як член
родини беру участь у розшуках. Серед труднощів, на які я натрапив, є й необхідність
знову зібрати всі свідчення, котрі були зібрані раніше, причому зібрати якнайбільше їх,
якщо можливо. Деякі особливості цієї справи вимагають відновлення моїх спогадів про
все, що сталось у цьому домі ввечері в день народження міс Веріндер. І я насмілююсь
звернутись до друзів її покійної матері, які були присутні при цьому, з проханням
допомогти мені своїми спогадами…
Маленький лікар сидів, неспокійно покусуючи кінчики своїх пальців увесь час, як я
говорив. Його тьмяні, водянисті очі дивились на моє обличчя з таким неуважним і
сумним виглядом, який боляче було бачити. Неможливо було вгадати, про що він
думає. Ясно було тільки одне, що мені не пощастило після перших двох-трьох слів
привернути його увагу до самого питання. Єдина можливість скерувати його мислення
на потрібний шлях полягала в зміні теми розмови. І я спробував негайно заговорити про
інше.
— Ось що привело мене у Фрізінголл, — сказав я весело. — Тепер, містере Кенді, ваша
черга. Ви доручали Габріелеві Беттереджу сказати мені…
— Ось ви й тут! — повторив лікар. — І Беттередж абсолютно мав рацію. Я хотів вам
щось сказати. Я дав йому це доручення. Чудова людина Беттередж. Яка пам'ять! В його
роки — така пам'ять!
Він знову замовк і почав кусати пальці. Згадавши, що я чув від Беттереджа про наслідки
лихоманки, що відбилась на його пам'яті, я продовжував розмову, сподіваючись, що,
можливо, допоможу лікареві пригадати дещо.
Він схопився з місця і глянув на мене. По його блідому обличчю раптом розлився
густий рум'янець, і він знову сів на стілець, ніби усвідомлюючи, що виявив слабкість,
яку йому хотілося б приховати. Боляче, як боляче було бачити, що він усвідомлює ваду
своєї пам'яті і хоче приховати її від своїх друзів.
До цього він викликав у мене тільки співчуття. Але слова, сказані лікарем зараз, — хоч
їх було й небагато, — відразу ж збудили до краю мою цікавість. Обід у день
народження уже став подією минулого, на яку я дивився з дивною сумішшю надії й
недовіри. І раптом виявилося, що містер Кенді має сказати мені щось важливе про цей
обід!
Я постарався знову допомогти йому. Цього разу причиною моєї участі були мої власні
інтереси, і вони примусили мене надто вже поспішати до тієї мети, яку я мав на увазі.
Містер Кенді зрозумів мій натяк і в свою чергу дав зрозуміти мені, що вважає його
образливим.
— Мені зовсім непотрібно записувати, містере Блек, — сказав він досить холодно. — Я
ще не такий старий і на свою пам'ять, дякувати богові, можу покластися.
Нічого й говорити, мені довелось удати, ніби я не зрозумів, що він образився на мене.
— Те саме хотів би я сказати про свою пам'ять, — відповів я. — Коли стараюсь думати
про справи, котрі були рік тому, я знаходжу свої спогади далеко не такими, як мені б
хотілося. Взяти, приміром, обід у леді Веріндер…
Очі його знову дивились на мене допитливо і так жалібно, так неуважно і так сумно, що
було жаль старого. Він, очевидно, болісно й даремно намагався щось пригадати.
— Обід був вельми приємний, — раптом заговорив він з таким виглядом, ніби саме це й
хотів сказати. — Вельми приємний обід, містере Блек, чи не так?
Тут він почувався досить вільно. Облуда різних пліток і сварок у місті, які стались
місяць тому, легко приходили йому на пам'ять. Він теревенив так само плавно, як і
колись. Та були хвилини, коли навіть при всій красномовності він раптом вагався,
дивився на мене якусь мить допитливо, переборював себе і знову продовжував. Я
терпляче зносив цю муку (це, звичайно, справжнісінька мука для космополіта —
слухати мовчки, без заперечень новини провінціального містечка), аж поки годинник на
каміні не показав мені, що візит мій триває більш як півгодини. Маючи деяке право
вважати, що я вже приніс свою жертву, я підвівся, аби розпрощатись. Коли ми тисли
один одному руки, містер Кенді сам заговорив знову про обід у день народження.
— Я такий радий, що ми знову зустрілися, — сказав він. — Я справді збирався
поговорити з вами, містере Блек, про обід у леді Веріндер — чи не так? Приємний обід
— справді, приємний обід, ви погоджуєтеся зі мною?
Розділ IX
У той час, як мій життєвий досвід радив мені відповісти про сумну зміну в містері
Кенді, а потім іти далі своєю дорогою, — інтерес до Езри Дженнінгса ніби прикував
мене до місця і дав йому можливість, якої він, мабуть, сам шукав, поговорити зі мною
наодинці про свого хазяїна.
Зачепивши розмову про хворобу містера Кенді, Езра Дженнінгс, либонь, надав
можливість продовжувати цю розмову мені. Його мовчання говорило само за себе:
«Тепер черга за вами». Я також мав свої причини повернутись до розмови про хворобу
лікаря і заговорив першим.
— Судячи із зміни, яку я побачив у ньому, — почав я, — хвороба містера Кенді була
значно небезпечніша, ніж я гадав.
— Так.
— Його пам'ять про події того часу послабла безнадійно, — сказав Езра Дженнінгс. —
Навіть прикро, що бідолаха зберіг ще деякі жалюгідні її рештки. Тьмяно пригадуючи
наміри, які він мав перед хворобою, і справи, які він збирався зробити чи про які мав
говорити, він зовсім неспроможний згадати, в чому ці наміри полягали і що він повинен
був сказати чи зробити. Він болісно усвідомлює, що втрачає пам'ять, і мучиться,
стараючись, — як ви, мабуть, помітили, — приховати це від інших. Коли б він одужав,
зовсім забувши про минуле, він був би щасливішим. Ми всі, можливо, почували б себе
щасливішими, — додав він із сумною посмішкою, — якби про це могли цілком забути!
— Це можна сказати, думаю, про більшу частину людства, містере Блек. Боюсь, що
цього не можна сказати про всіх. Чи є у вас будь-які підстави думати, що спогади, які
містер Кенді намагався воскресити в своїй пам'яті під час вашої розмови з ним, мають
для вас серйозне значення?
Говорячи це, він зачепив із власної ініціативи саме те, про що я хотів з ним порадитись.
Інтерес до цієї дивної людини примусив мене під впливом минулого враження дати
йому можливість поговорити зі мною; приховуючи поки що все те, що я міг, із свого
боку, сказати про його патрона, я хотів насамперед переконатися, чи зможу довіритись
його скромності й делікатності. Але й того, що він сказав, було годі, аби переконати
мене, що я маю справу із джентльменом. У ньому було те, що я наважусь назвати
невимушеним самовладанням, яке не тільки в Англії, але і в усіх цивілізованих країнах
є вірною ознакою хорошого виховання. Яку б мету він не ставив собі останнім
запитанням, з яким звернувся до мене, я без сумніву відчув, що поки що немає підстав
не відповісти йому відверто.
Езра Дженнінгс глянув на мене з деяким проблиском співчуття у своїх замріяних карих
очах.
— Пам'яті містера Кенді вже нічим не зарадиш, — відповів він. — Я стільки разів
пробував їй допомогти, відколи він видужав, що можу говорити про це цілком певно.
— Признаюсь, ви мені подали надію на більш задовільну відповідь, ніж ця, — сказав я.
— Анітрохи. Єдина трудність відповіді на ваше запитання полягає для мене в самому
поясненні. Чи можу я розраховувати на ваше терпіння, якщо повернуся ще раз до
хвороби містера Кенді і, говорячи про неї, цього разу не звільню вас від ознайомлення з
деякими професіональними деталями?
Моя цікавість, здавалось, тішила його, можна сказати, була йому приємною. Він знову
посміхнувся. В цей час ми вже минули останні будинки міста. Езра Дженнінгс на
хвилинку зупинився, аби зірвати кілька придорожних польових квітів.
— Які вони гарні! — промовив він просто, показуючи мені свій букетик, — і як мало
людей в Англії, здатних милуватися ними так, як вони того заслуговують!
— Ні. Я народився й частково був вихований в одній з наших колоній. Батько мій був
англійцем, але моя мати… Ми відійшли від нашої теми, містере Блек, і це моя провина.
Правду кажучи, в мене багато асоціацій з цими маленькими придорожними квітами…
Але це не так важливо. Ми говорили про містера Кенді. Давайте повернемось до
містера Кенді.
Зіставляючи кілька слів, які мимоволі вирвались у нього про самого себе, з
меланхолійним поглядом на життя, коли він вважав умовою щастя для людства повне
забуття минулого, — я цілком зрозумів, що історія, яку я прочитав у нього на обличчі,
збігалася — в усякому разі, у двох деталях — з його розповіддю. Він страждав, як мало
хто з людей страждає; і в його англійській крові була домішка чужоземної раси.
— Ви, либонь, чули, дозволю собі сказати, про початкову причину хвороби містера
Кенді? — заговорив він знову. — Цілу ніч після званого обіду леді Веріндер лив дощ.
Мій патрон їхав додому у відкритому кабріолеті і промок до кісток. А вдома його чекав
посланець від хворого, який прохав негайно приїхати; і, на своє нещастя, лікар одразу ж
поїхав до пацієнта, навіть не переодягнувшись. Я сам затримався цієї ночі біля хворого,
на певній відстані від Фрізінголла. Коли я повернувся на другий ранок, мене вже чекав
біля дверей переляканий конюх містера Кенді й відразу ж повів мене в кімнату свого
хазяїна. За цей час біда вже сталася; хвороба вступила в свої права.
Я послав у льох по пляшку шампанського і своєю власною рукою дав хворому добрих
півсклянки випити. Обидва лікарі мовчки взяли свої капелюхи й пішли…
— Коли б ви були на моєму місці, містере Блек, ви б згадали, що містер Кенді взяв вас
до себе в дім за обставин, які зробили вас його боржником на все життя. На моєму місці
ви, побачивши, що сили його падають і падають, наважилися б скоріше ризикувати
всім, ніж дати померти на своїх очах єдиній людині на світі, яка підтримала вас. Не
думайте, що я не усвідомлював жахливого становища, в яке поставив себе! Були
хвилини, коли я відчував усю гіркоту своєї самотності й страшної відповідальності, яка
лежала на мені. Коли б я був щасливою людиною, коли б я прожив квітуче життя, я
певен, що звалився б під тягарем обов'язку, який взяв на себе. Але в мене не було
щасливого минулого, на яке я міг би оглянутися, не було в минулому спокою, якому я
міг би протиставити теперішні мої турботи й тяжку невідомість, — і я мужньо
дотримувався свого рішення. Я вибирав повний час у середині дня, коли моєму
пацієнтові трохи кращало, для того, аби відпочити. Весь інший час доби я не відходив
від його ліжка, поки життя його було в небезпеці. Перед заходом сонця, як завжди
буває в таких випадках, починалося звичайне при лихоманці марення. Воно тривало з
перервами майже всю ніч і стихало в небезпечні години ранку — від другої до п'ятої,
коли життєві сили навіть найздоровіших найбільше знижуються. У такі години смерть
пожинає найбагатші людські жнива. Тоді я ставав на герць із смертю, відвойовуючи у
неї хворого, котрий лежав на смертному ложі. Я жодного разу не ухилився від
лікування моїм методом, заради якого ризикував собою. Коли вино переставало діяти, я
давав коньяк. А коли інші збуджуючі засоби втрачали свою дію, я подвоював дози.
Після тривалої невідомості (яку, сподіваюсь, бог ніколи в житті більше не пошле мені)
настав день, коли дуже частий пульс поступово ставав рідшим і ритмічнішим; і, ще
краще, настала зміна в битті — безпомилкова зміна, що вказувала на видужання
хворого. Тоді я зрозумів, що врятував його; і, чесно кажучи, мене зрадила рішучість. Я
опустив худу руку бідолашного хворого на ліжко і заридав. Істеричний припадок,
містере Блек, і нічого більше! Фізіологія говорить, — і правильно говорить, — що деякі
чоловіки народилися з жіночою конституцією, — і я один з них!
Він сказав це таким же спокійним і природним голосом, яким говорив і перед цим.
Голос і манера його від початку й до кінця свідчили про його особливу, майже
хворобливу турботу про те, щоб ні в якому разі не викликати мого співчуття до себе.
— Ви можете запитати мене, нащо я докучаю вам цими деталями, — сказав він далі. —
Це єдиний шлях, містере Блек, який, мені здається, придатний, аби підготувати вас до
того, що я маю сказати далі. Тепер ви точно знаєте моє становище під час хвороби
містера Кенді, тому ви легше зрозумієте, як гостро я потребував тоді чогось такого, що
змогло б дати мені деяке душевне полегшення. Кілька років тому у вільні години я
почав писати книгу, присвячену моїм побратимам по професії, — книгу про складну й
важку проблему захворювання мозку й нервової системи. Моя книга далебі ніколи не
буде закінчена і, цілком зрозуміло, ніколи не буде видана, і все ж вона була мені другом
у довгі години самотності; вона ж допомогла мені скоротати час — час болісного
чекання і нічого більше — біля ліжка містера Кенді. Я, здасться, говорив вам, що в
нього було марення? Я назвав навіть час, коли воно починалося?
— Так.
— Так от я саме дійшов тоді у своїй книзі до розділу, присвяченого маренню такого
роду. Не буду викладати вам детально свою теорію з цього питання; обмежусь лише
тим, що являє для вас інтерес у даному разі. Я неодноразово сумнівався, практикуючи, а
чи не можна зробити висновок, що під час марення втрата здатності зв'язно говорити
доводить до втрати здатності послідовно мислити. Хвороба бідного містера Кенді
давала мені можливість вияснити свої сумніви, перевірити їх. Я володію стенографією і
легко міг записувати уривчасті фрази хворого точнісінько так, як він їх вимовляв. Тепер
ви розумієте, містере Блек, до чого я все це веду нарешті?
Я добре бачив усе і ждав з нетерпінням, затамувавши подих, що він скаже далі.
— Ви почуєте про це, містере Блек. Серед моїх письмових доказів згаданого
твердження — або, вірніше, в письмових дослідах, які можуть підтвердити моє
становище, — є аркуш, де зустрічається ваше ім'я. Майже цілу ніч думки містера Кенді
були зайняті чимось спільним між вами і ним. Я записав його безладні слова в такому
вигляді, в якому їх сказав хворий, на одному аркуші паперу. Свої ж власні міркування,
які зв'язують ці слова, я записав на іншому аркуші паперу. Похідним від цього, як
кажуть в арифметиці, був чіткий звіт: по-перше, про щось зроблене в минулому; по-
друге, про щось таке, що містер Кенді мав намір зробити в майбутньому, коли б йому
не перешкодила хвороба. Питання полягає в тому, чи це той втрачений спогад, який він
марно намагався вловити, коли ви сьогодні відвідали його, чи ні?
— Чому?
— Поставте себе для певного часу на моє місце, — сказав Езра Дженнінгс. — Чи
відкрили б ви іншій людині те, що сказав у непритомному стані під час хвороби ваш
пацієнт і беззахисний друг, не пересвідчившись спочатку, що подібний ваш вчинок
виправдується необхідністю.
— Я давно вже геть відкинув усяку необхідність обговорювати цей бік справи, —
сказав Езра Дженнінгс. — Коли б мої записки включали в себе щось таке, що містер
Кенді хотів би зберегти в таємниці, записки ці давно були б знищені. Мої записки-
експерименти, зроблені біля ліжка мого друга, не мають в собі зараз нічого такого, що
він не наважився б повідомити іншим, коли б до нього вернулась пам'ять. А щодо вас, я
маю всі підстави бути певним, що мої записки містять саме те, що він так сильно хоче
сказати вам.
— І все-таки ви вагаєтесь?
— І все-таки я вагаюсь. Згадайте обставини, при яких я дістав цю інформацію. Хоч вона
й невинна, я не можу наважитись розповісти вам про неї, поки ви не викладете мені
причин, які підтвердять необхідність зробити це. Він був такий страшенно хворий,
містере Блек! Він був такий безпорадний і повністю в моїй владі! Хіба це дуже багато,
якщо я попрошу вас тільки натякнути мені, чому вас цікавить утрачений спогад? Як ви
гадаєте, що це за спогад?
Відповісти йому з відвертістю, яку викликала в мене його манера тримати себе й
говорити, означало б відкрито поставити себе в становище людини, котру підозрюють у
викраденні алмаза. І хоч як зросла симпатія, викликана в мені Езрою Дженнінгсом із
самого початку, я все-таки не міг перебороти свого небажання розповісти йому про
ганебне становище, в яке я потрапив. Я знову вдався до тих пояснювальних фраз, які
мав напоготові для задоволення цікавості сторонніх людей.
На цей раз я не мав причин скаржитися на брак уваги з боку свого слухача. Езра
Дженнінгс слухав мене терпляче, навіть тривожно, поки я не закінчив своєї розповіді.
— Мені дуже шкода, містере Блек, що я збудив у вас надії тільки для того, аби
розчарувати їх, — сказаз він. — За весь період своєї хвороби від початку й до кінця
містер Кенді жодним словом не згадав про зникнення алмаза. Справа, з якою він
зв'язував ваше ім'я, не має, запевняю вас, ніякого відношення до втрати чи повернення
коштовного каменя міс Веріндер.
Коли він сказав ці слова, ми наблизились до місця, де велика дорога, якою ми йшли,
розгалужується на дві менші. Одна вела до садиби містера Еблуайта, а друга — в село,
що лежало в долині, на відстані двох чи трьох миль. Езра Дженнінгс зупинився біля
дороги, що вела в село.
— Мені сюди, — сказав він. — Я далебі щиро засмучений, містере Блек, що не можу
бути вам корисним.
Голос його переконав мене в щирості. Лагідні карі очі зупинились на мені з глибоким
співчуттям. Він уклонився і пішов дорогою до села, не промовивши більше ні слова.
— Ви маєте повне право ставити умови, на яких вважаєте можливим розповісти мені те,
що почули біля ліжка містера Кенді, — заперечив я. — Я розумію й ціную
благородство, яке вами керує. Як я можу сподіватись від вас довір'я, якщо я сам
відмовлятиму вам у ньому? Ви повинні знати, і ви знатимете, чому мені так важливо
встановити, що саме хотів мені казати містер Кенді. Коли виявиться, що я помилився у
своїх сподіваннях і ви не зможете допомогти мені, довідавшись про справжню причину
моїх розшуків, я покладусь на вашу чесність, щоб ви зберегли мою таємницю; щось
говорить мені, що довір'я моє не буде обманутим.
— Зупиніться, містере Блек! Я повинен сказати кілька слів, перш ніж дозволю вам
продовжувати.
— Перш ніж ви мені виявите будь-яке довір'я, — казав він далі, — вам треба знати, і ви
знатимете, за яких обставин найняли мене в дім містера Кенді. Це не займе багато часу.
Я не збираюся, сер, розповідати «історію свого життя», як кажуть, будь-кому. Вона
помре разом зі мною. Все, що я прошу, це дозволити розповісти вам те, про що я
повідомив містера Кенді. Якщо, вислухавши мене, ви не передумаєте з приводу того,
що хотіли мені сказати, тоді я весь у вашому розпорядженні. Чи не пройти нам трохи
далі?
Пройшовши кілька сот ярдів, Езра Дженнінгс зупинився біля отвору в стіні з
необтесаного каменю, яка відділяла в цьому місці болото від дороги.
— Чи не хочете трохи відпочити, містере Блек? — запитав він. — Я вже не той, ким був
раніше, і є речі, котрі глибоко вражають мене.
Я, звичайно, погодився. Він пішов уперед через отвір у стіні на порослий вереском
лужок, який облямовували з боку дороги кущі й хирляві дерева; з другого боку звідси
відкривалась велична картина розлогого й пустинного простору бурих степів. За
останні півгодини небо захмарилося. Світло стало похмуре, обрій огорнули тумани.
Прекрасне лице природи зустріло нас лагідно, тихо, з погаслими барвами — і без
найменшої усмішки.
Ми мовчки сіли. Езра Дженнінгс, поклавши біля себе капелюх, провів рукою по лобі з
очевидною втомою, провів і по незвичайному своєму волоссю, чорному й сивому
впереміж. Він відкинув від себе свій маленький букет польових квітів таким рухом,
ніби зв'язані з ним спогади зараз завдавали йому страждання.
Він знову зупинився. Я глянув на нього, а він не подивився на мене. Все його єство,
здавалось, було пройняте болісними спогадами і зусиллям говорити.
Вибору не було — я мусив піти. Нічого говорити про те, що я пережив після цього.
Мені тепер всього сорок років. Але гляньте на моє обличчя, воно розкаже вам за мене
про пережиті мученицькі роки. Закінчилось це тим, що доля закинула мене в ці краї: я
зустрівся з містером Кенді. Йому потрібний був помічник. Я послався щодо моїх
здібностей на відзив мого останнього хазяїна. Що ж до моєї репутації — я розповів
йому те саме, що сказав вам, навіть більше того. Я попередив його про труднощі, котрі
можуть виникнути в даному випадку, якщо навіть він повірить мені.
— Тут, як і скрізь, — сказав я йому, — я зневажаю ганебний виверт жити під чужим
іменем: у Фрізінголлі я буду не в більшій безпеці, ніж в інших місцях, від хмари, яка
переслідує мене, куди б я не заховався.
— Я нічого не роблю наполовину, — відповів він мені. — Я вірю вам і жалію вас. Якщо
ви готові піти на будь-який ризик, який би не трапився, я також готовий ризикувати.
Хай благословить його всемогутній бог! Він дав мені притулок, він дав мені роботу, він
дав мені спокій душі, і я маю цілковите переконання (вже кілька місяців, як я його
маю), що тепер не станеться нічого, що змусило б його каятися в цьому.
— Наклеп діє, як і завжди. Та коли він добереться сюди, буде вже пізно.
— Ні, містере Блек, — мене не буде в живих. Протягом десяти років я слабую на
внутрішню хворобу, яку не можу вилікувати. Не буду приховувати від вас, я давно дав
би їй можливість убити мене, коли б один, останній зв'язок з життям, не надавав життю
ще деякої ціни в моїх очах. Я хочу забезпечити особу… вельми дорогу мені… якої я
ніколи не побачу більше. Та незначна спадщина, що залишилась мені від рідних, навряд
чи дасть їй незалежність. Отож надія прожити стільки часу, аби ця сума досягла
певного розміру, спонукала мене боротися проти хвороби. Ефективним у даному разі
виявився опіум. Цим всесильним лікам для вгамування всякого болю я зобов'язаний
відстроченням на багато років мого смертного вироку. Але й сила опіуму має свої межі.
Хвороба посилювалась, і я непомітно почав зловживати опіумом. Тепер я розплачуюся
за це. Вся моя нервова система розладналась; мої ночі сповнені жорстоких мук. Тепер
уже кінець недалекий. Нехай він приходить — я жив і трудився недаремно. Невелика
сума майже зібрана, і я маю можливість її поповнити, якщо останній запас життєвих
сил не виснажиться раніше, ніж я думаю.
Сам не розумію, як я розповів усе це вам. Не думаю, що я був такою ганебною істотою і
намагався викликати у вас жаль до себе. Либонь, ви скоріше повірите мені, коли
довідаєтесь, що, заговоривши з вами, я твердо був переконаний: скоро помру. Не буду
приховувати, містере Блек. Ви мене зацікавили. Втрата пам'яті мого бідного друга була
мені засобом для спроби зблизитися з вами. Я покладав надію на побіжний інтерес з
вашого боку, інтерес, котрий міг бути викликаний бажанням довідатись, що він хотів
вам сказати, і на можливість, з мого боку, задовольнити його. Хіба нема для мене
пробачення, що я нав'язався вам таким способом? Либонь, можна пробачити мені.
Людина, яка живе так, як я прожив своє життя, має свої гіркі хвилини, коли думає про
людську долю. У вас — молодість, здоров'я, багатство, становище в суспільстві, надії
на майбутнє. Ви і люди, подібні до вас, показують мені сонячну сторону життя і мирять
мене з цим світом перед тим, як я розлучуся з ним назавжди. Як би не закінчилась
розмова ця між нами, я не забуду, що ви були люб'язні погодитись на неї. Тепер від вас
залежить, сер, сказати мені те, що ви мали намір сказати, або попрощатись зі мною.
На цей заклик у мене могла бути єдина відповідь. Не вагаючись ні хвилини, я розповів
йому все так само відверто, як написав на цих сторінках.
— Ніколи в житті.
— Справді, відчував.
— Ви погано спали?
Він випустив мою руку так само несподівано, як і взяв її, і подивився на мене з
виглядом людини, в якої зник останній сумнів, що мучив її.
— Там у селі мене чекає невідкладна справа; я мусив бути у хворого вже півгодини
тому; я повинен іти туди негайно. Дайте мені дві години з цього моменту і приходьте
знову до містера Кенді; я буду повністю у вашому розпорядженні.
— Надто вже важлива це справа, щоб її так похапцем можна було пояснити, містере
Блек. Не з власної примхи я випробовую ваше терпіння: я зробив би чекання ще важчим
для вас, коли б здумав полегшити його зараз. До зустрічі у Фрізінголлі, сер, через дві
години!
Людина, яка стояла на широкій дорозі, знову покликала його. Він поспішив до неї,
залишивши мене самого.
Розділ X
В такому настрої я не тільки відмовився відвідати місіс Еблуайт, але ухилився навіть
від зустрічі з Габріелем Беттереджем.
Він сидів один у невеличкій кімнаті, яка була з'єднана скляними дверима з аптекою. На
стінах, пофарбованих жовтою фарбою, висіли кольорові малюнки, які зображали
жахливе спустошення, що його завдають різні страшні хвороби. Книжкова шафа вся
заповнена медичними творами у потемнілих оправах, а над шафою, замість звичайної
статуетки — череп; великий сосновий стіл, увесь в чорнильних плямах; дерев'яні
стільці, які можна бачити на кухнях і в котеджах; протертий невеликий килим посеред
кімнати; водогінний кран з раковиною й водостічною трубою, грубо вмурованою в
стіну, — все це мимоволі викликає думку про страшні хірургічні операції, — ось як
була вмебльована кімната. Між кількох горщиків з квітами дзижчали бджоли; в саду
співали пташки; в одному з сусідніх будинків час від часу долітало до вуха слабке
уривчасте бринькання розладнаного піаніно. В усякому іншому місці такі звичайні
звуки приємно говорили б про звичайний світ за стінами; але сюди вони вривались як
порушники тиші, яку ніщо, крім людського страждання, не могло порушити. Я глянув
на скриньку з червоного дерева з хірургічними інструментами і на величезний згорток
корпії, котрі займали відведені їм місця на поличках книжкової шафи, і внутрішньо
здригнувся від думки про звуки, такі звичайні й підхожі для кімнати Езри Дженнінгса.
— Я не прошу пробачення у вас, містере Блек, що приймаю вас у цій кімнаті, — сказав
він. — Це єдина кімната в усьому будинку, де в такі години дня ми можемо бути певні,
що ніхто не заважатиме нам. Ось лежать мої папери, приготовлені для вас; а тут дві
книги, до яких ми матимемо нагоду звернутися, перш ніж закінчимо нашу розмову.
Підсувайтесь ближче до столу, і ми матимемо можливість подивитися все це удвох.
Я присунувся ближче до столу, і Езра Дженнінгс вручив мені свої записки. Вони
складалися з двох цілих аркушів паперу. На першому були записані слова через великі
інтервали. Другий знизу доверху був списаний чорним і червоним чорнилом. У тому
неспокійному стані зацікавленості, в якому я перебував тієї хвилини, я з відчаєм відклав
убік другий аркуш паперу.
— Згляньтеся на мене! — вигукнув я. — Скажіть, чого мені чекати, перш ніж я візьмусь
за читання?
— Ви вже мені казали, — почав він, — що, наскільки вам відомо, ніколи опіуму і в рот
не брали.
— Цілком праві.
— Вибачте. Нема нічого такого, про що не варт було б згадувати в подібній справі.
Беттередж, кажете, чимось пояснював ваше безсоння. Чим саме?
— А ви курили?
— Так.
— Так.
— Беттередж цілком мав рацію, містере Блек. Коли куріння входить у звичку, людина,
коли кине курити, повинна бути незвичайної конституції, аби не відчувати деякого
розладу нервової системи. Ваше безсоння, на мою думку, цим і пояснюється. Друге моє
запитання стосується містера Кенді. Чи не пригадуєте ви: не було у вас із ним чогось
подібного до суперечки про його професію в той день народження за обідом або
пізніше?
— Є ще одна річ, яку мені дуже важливо було б знати, — сказав Езра Дженнінгс. — Чи
не мали ви приводу для того, щоб турбуватись за Місячний камінь у цей самий час
минулого року?
— У мене були дуже серйозні причини для неспокою. Я знав, що Місячний камінь був
предметом змови, і мене попередили, аби я вжив заходів до охорони міс Веріндер. якій
він належав.
— У вашій присутності?
— В моїй присутності.
— Містере Блек, — сказав він, — якщо ви прочитаєте зараз ці записки у світлі моїх
запитань і ваших відповідей, ви зробите два дивні відкриття щодо самого себе. Ви
побачите, по-перше, що ввійшли до вітальні міс Веріндер і взяли алмаз, будучи сонним
під впливом опіуму; по-друге, що опіум вам дав містер Кенді — без вашого відома, —
для того, аби на практиці спростувати думку, яку ви висловили за званим обідом у день
народження міс Речел.
Я сидів з паперами в руках зовсім приголомшений.
— Пробачте, будь ласка, бідному містерові Кенді, — лагідно попросив помічник. — Він
учинив велике зло, я визнаю; але вчинив він це невинно. Якщо ви проглянете мої
записки, то побачите, що — коли б йому не перешкодила хвороба — він приїхав би до
леді Веріндер наступного ранку після пам'ятного обіду і признався б у своєму жарті з
вами. Міс Веріндер, звичайно, почула б про це й розпитала б його — і, отже, правда, яка
лишається прихованою ось уже рік, була б відкрита того ж таки дня.
— Кожний лікар, містере Блек, у своїй медичній практиці робить іноді подібне
віроломство. Неуцьке недовір'я до опіуму в Англії зовсім не обмежується нижчими й
малоосвіченими класами. Кожний лікар, який має широку практику, буває вимушений
час від часу обдурювати своїх пацієнтів, як містер Кенді обманув вас. Я не виправдую
безглуздого жарту, якого він припустився за тих обставин. Я тільки роз'яснюю вам
більш точний і більш поблажливий погляд на спонукальні причини.
— Як усе це було зроблено? — запитав я. — Хто дав мені його без мого відома?
— Цього сказати я не можу. За всю свою хворобу містер Кенді не згадав про це ні
словом. Либонь, ваша власна пам'ять підкаже, кого треба підозрювати в цьому?
— Ні.
— У даному разі нема потреби на цьому зупинятися: таємно чи якимсь іншим способом
дали вам ліки. Погодимось на цьому й перейдемо до обставин, значніших у даній
справі. Якщо можете, прочитайте мої записки. Продумайте все те, що сталось у
минулому. А я маю запропонувати вам дещо вельми сміливе й дуже захоплююче в
майбутньому.
Я проглянув папери, складені в тому ж порядку, в якому Езра Дженнінгс вручив їх мені.
Аркуш, менше списаний, лежав зверху. На ньому безладні слова й уривки фраз, які
злетіли з вуст містера Кенді під час марення, читались так:
Оце й усе, що було написано на першому з двох аркушів. Я повернув його назад Езрі
Дженнінгсу.
— Слово в слово те, що я чув, — відповів він, — за винятком повторень одних і тих же
слів, коли я переписував мої стенографічні нотатки. Він повторював деякі слова і фрази
десятки разів, іноді до п'ятдесяти разів, залежно від того, якого значення надавав думці,
котру вони передавали. Повторення в такому випадку допомагали мені встановити
зв'язок між окремими словами й уривками фраз. Не думайте, — додав він, вказуючи на
другий аркуш паперу, — що я видаю вставлені мною вислови за ті самі, яких ужив би
містер Кенді сам, коли б він був здатний говорити зв'язно. Я тільки маю на увазі, що
проникнув через перепони безладного викладу до логічної основної думки. Судіть самі.
Марення містера Кенді було тут записано чорним чорнилом, а відновлені його
помічником інтервали між словами і фразами — червоним чорнилом. Я переписую
перше й друге підряд, бо і марення,і його пояснення записані на цих сторінках досить
близько одне від одного — так, що їх легко можна порівняти й перевірити.
«…Містер Френклін Блек розумний і приємний, та йому треба збити пиху, перш ніж
говорити про медицину. Він признався, що страждає безсонням. Я кажу йому, що нерви
виснажені і що йому треба лікуватися. Він мені каже, що лікуватися і йти навпомацки в
темряві — одне й те ж. І це він сказав у присутності всіх за столом. Я йому кажу: «Ви
шукаєте сон навпомацки в пітьмі, але ніщо, крім ліків, не зможе допомогти вам знайти
його». Він відказує мені на це, що чув, як сліпий водить сліпця, і тепер знає, що це
значить. Дотепно, — але я можу дати йому можливість проспати цілу ніч, незважаючи
на його гострий язик. Йому справді треба поспати: аптечка леді Веріндер у моєму
розпорядженні. Дати йому двадцять п'ять гран лаудануму перед сном так, щоб він не
знав, і приїхати наступного ранку: «Ну, що, містере Блек, чи не погодитесь ви прийняти
ліки сьогодні? Без них ви ніколи не позбудетесь свого безсоння». «Помиляєтеся,
містере Кенді, я спав прекрасно цілу ніч без ваших ліків». Тоді вразити його, сказавши
правду! «Ви спали прекрасно цю ніч тому, що прийняли дозу лаудануму, сер, перед
тим, як лягти спати. Що ви тепер скажете про медицину?»
— Я дуже мало розуміюся в дії лаудануму, аби мати свою власну думку, — відповів я.
— Я тільки можу покластися на вашу думку й відчути внутрішнім переконанням, що ви
маєте рацію.
Я показав на папери, що лежали на столі перед нами. Езра Дженнінгс похитав головою.
— Ніякої користі, містере Блек, абсолютно ніякої користі не дадуть вони вам з трьох
неспростовних причин. По-перше, ці записки зроблені за обставин, зовсім нових для
більшості людей. Вже це говорить проти них! По-друге, в цих записках викладена ще
не перевірена медична й метафізична теорія. І це також говорить проти них! По-третє,
це записки мої; і, крім мого запевнення, нема ніяких доказів, що вони не підроблені.
Пригадайте, що я вам говорив у долині, і запитайте себе, яку вагу можуть мати мої
слова? Ні, записки мої цінні тільки в одному відношенні — з точки зору людського
вироку. Ваша невинність повинна бути доведена, і вони вказують, як це можна зробити.
Ми зобов'язані обгрунтувати наші переконання фактами, і я знаю, що ви та людина, яка
доведе це.
— Ви повинні зробити ось що, містере Блек, — відповів він. — Ви повинні вкрасти
Місячний камінь підсвідомо вдруге, в присутності людей, свідчення яких не викликали
б сумніву.
— Близько року.
— Більше.
— Якщо наслідки будуть такі ж самі, як у червні минулого року, — сказав Езра
Дженнінгс, — якщо ви знову страждатимете так, як страждали тоді від безсоння, ми
зробимо наш перший крок. Ми знову доведемо вас до того нервового стану, в якому ви
були в ніч після дня народження. Якщо ми знову зможемо відновити хоч приблизно
домашню обстановку, яка тоді оточувала вас, і якщо ми зможемо знову зайняти ваші
думки різними питаннями, зв'язаними з алмазом, які раніше хвилювали вас, ми
поставимо вас фізично й морально так близько, як тільки можна, в те ж саме становище,
в якому ви торік прийняли опіум. І в даному разі ми цілком можемо надіятися, що
повторне вживання опіуму приведе в більшій чи меншій мірі до повторення результату
вживання. Ось така моя пропозиція в кількох словах. Ви тепер побачите причини, які
примушують мене це зробити.
Він повернувся до однієї з книг, що лежали біля нього, і розгорнув її на тому місці, яке
було закладене папірцем.
— Цілком зрозуміло.
Він підсунув мені через стіл розгорнуту книгу й показав уривок, позначений олівцем.
— А тепер, — каже він, — прочитайте ось цей звіт, що, як мені здається, безпосередньо
стосується вашого становища і того експерименту, зробити який я вмовляю вас.
Зверніть увагу, містере Блек, перш ніж ви почнете читати, що я посилаюсь на одного з
найвизначніших англійських фізіологів. У ваших руках книга доктора Елліотсона
«Фізіологія людини», а випадок, який наводить доктор, грунтується на відомому
авторитеті містера Комба.
«Доктор Ебл повідомив мене, — говорить містер Комб, — про одного ірландського
носильника, який, будучи тверезим, забував, що він робив, коли випивав, та,
напившись, знову згадував ті вчинки, які він скоїв у п'яному стані. Якось, добре
випивши, він загубив досить цінний пакунок і в хвилини тверезості не міг дати ніяких
пояснень про це. Випивши наступного разу, він згадав, що лишив пакунок в одному
будинку, а оскільки на пакунку не було адреси, то він і залишився там цілим, і
носильник одержав його, коли пішов по нього».
— Якнайкраще.
— Загальна помилка щодо опіуму, містере Блек! У цю хвилину я напружую свій розум
(такий, який він є) для вашої справи під впливом дози лаудануму, яка в десять разів
сильніша, ніж дана вам містером Кенді. Але не покладайтесь на мій авторитет навіть у
такому питанні, яке вже випробуване на моєму власному досвіді. Я передбачав
заперечення, котрі ви щойно зробили, і я знову заручився свідченням, яке матиме вагу і
у ваших очах, і в очах ваших друзів.
Він подав мені одну з тих двох книг, що лежали біля нього на столі.
— Ось, — сказав він, — знамениті «Визнання англійця, який вживав опіум»! Візьміть із
собою цю книжку і прочитайте її. На сторінці, яку я позначив, ви знайдете, що, коли де-
Квінсі влаштовував, як він каже, «оргію опіуму», тобто вживав його велику дозу, він
ішов в оперу й утішався музикою чи блукав по лондонських ринках у суботу ввечері і з
інтересом спостерігав старання бідняків роздобути собі щось на недільний обід. Отже,
ця людина була здатна займатись відповідною діяльністю і переходила з місця на місце
під впливом опіуму.
— Так! І що ж тоді?
— Можливо, містере Блек, — не смію сказати більше, — що ваша думка зберегти алмаз
привела цілком природно до наміру заховати цей коштовний камінь, і ви підібрали
йому місце десь у своїй спальні. В даному разі з вами могло статися те, що сталося з
ірландським носильником. Можливо, під впливом другої дози опіуму, ви згадаєте
місце, де заховали алмаз після першої дози.
Тепер прийшла моя черга дати пояснення Езрі Дженнінгсу. Я зупинив його раніше, ніж
він устиг щось сказати іще.
— Усі ваші міркування ні до чого не приведуть, — мовив я. — Алмаз у даний момент
знаходиться в Лондоні.
— Ви його винесли власними руками з кімнати міс Веріндер. Як він був узятий від вас?
— Ні.
— Ні.
— Містере Блек, тут є дещо таке, що треба з'ясувати. Чи можу я запитати, яким чином
вам відомо, що алмаз тепер у Лондоні?
Таке саме запитання поставив я містерові Бреффу, коли розпитував його про Місячний
камінь, повернувшись в Англію. Відповідаючи Езрі Дженнінгсу, я повторив те, що сам
чув з вуст нашого стряпчого і що вже добре відоме читачам із цих сторінок.
— При всій повазі до вас, — сказав він, — і при всій повазі до вашого юридичного
радника, я додержуюсь висловленої мною думки. Вона грунтується, мені це добре
відомо, на простому здогаді. Але ваша думка, вибачте мені за нагадування, також
грунтується на простому здогаді.
Його погляд на справу був цілком новий для мене. Я з хвилюванням хотів почути, як
він обстоюватиме його.
— Я вважаю, — казав далі Езра Дженнінгс, — що під впливом опіуму ви взяли алмаз,
аби заховати його десь у безпечному місці. Цей же вплив і цей же мотив могли
спонукати вас заховати його десь у вашій кімнаті. Ви вважаєте, що індуські змовники
не могли помилитись. Індуси пішли в дім містера Люкера по алмаз, — значить, алмаз
повинен бути у містера Люкера. Чи маєте ви які-небудь докази, аби довести, що
Місячний камінь був завезений в Лондон? Адже ви не можете навіть угадати, як і хто
вивіз його з дому леді Веріндер! Чи є у вас доказ, що алмаз відданий під заставу
Люкеру? Той заявив, що ніколи не чув про Місячний камінь, а в розписці його банкіра
згадується тільки про цінну річ. Індуси вважають, що містер Люкер бреше, — і ви знову
вважаєте, що індуси мають рацію. Все, що я можу сказати на захист своєї думки, то це
те, що вона можлива. Що ж ви, містере Блек, логічно чи юридично можете сказати на
захист вашої думки?
— З цієї ж хвилини,
— Це перший крок. Другий крок повинен полягати в тому, щоб відновити, наскільки це
можливо, домашню обстановку, яка оточувала вас минулого року.
Як це можна було зробити? Леді Веріндер померла. Речел і я, поки на мені лежала
підозра в злодійстві, були розлучені безповоротно. Годфрі Еблуайта не було — він
мандрував десь на континенті. Просто було неможливо зібрати людей, які населяли
будинок, коли я ночував у ньому востаннє. Ці заперечення не збентежили Езру
Дженнінгса. Він сказав, що надає дуже мало значення тому, аби зібрати тих самих
людей, бо даремно було б сподіватися, щоб вони зайняли те ж саме положення відносно
мене, яке займали тоді. З другого боку, він вважав за необхідне для успіху
експерименту, щоб я бачив ті самі предмети навколо себе, які оточували мене, коли я
востаннє був у цьому домі.
— А найголовніше, — додав він, — щоб ви спали в тій кімнаті, в якій спали в ніч після
дня народження, і умебльована вона повинна бути точно так, як і тоді. Сходи, коридори
й вітальня міс Веріндер також мають бути відновлені в такому вигляді, в якому ви
бачили їх востаннє. Обов'язково треба, містере Блек, поставити меблі на ті ж самі місця
в цій частині будинку, звідки, можливо, тепер їх винесли. Кинути курити буде
даремною жертвою, якщо ми не дістанемо дозволу міс Веріндер зробити це.
— Про це нічого й говорити. Після того що сталось між нами через пропажу алмаза, я
не можу ні бачитися з нею, ні писати їй. Ось як стоїть справа.
— Чи можу я, містере Блек, зробити висновок (з двох-трьох фраз, які вихопились у вас),
що ви відчували не простий інтерес до міс Веріндер раніше?
— Цілком вірно.
— Платили.
— Я в цьому впевнений.
— Пам'ятайте, що я говорив вам у долині, — відповів він. — Якщо я зможу зробити для
вас цю невеличку послугу, містере Блек, я відчую це, як останній проблиск сонячного
світла, яке сяє ввечері після довгого і хмарного дня.
Розповідь четверта.
1849. — 15 червня. Хоч мене й відривали мої хворі й перешкоджала хвороба, я закінчив
листа міс Веріндер вчасно, до сьогоднішньої пошти. Мені не вдалось написати так
коротко, як я хотів би. Та здається, що написав я листа ясно. Він дає їй повну свободу
вирішувати так, як побажає вона сама. Якщо міс Веріндер погодиться допомогти
експерименту, вона погодиться з своєї доброї волі, а не з милості до містера Френкліна
Блека чи до мене.
16 червня. Встав я пізно після жахливої ночі; вчора опіум мстився, переслідуючи мене
кошмарними снами. То я ніби крутився в пустому просторі з привидами мертвих друзів
і ворогів, то над моїм ліжком поставало кохане обличчя, якого я вже ніколи не побачу
знову, фосфоренціюючи в темряві ночі, кривлячись і посміхаючись мені. Легке
повернення старого болю у звичайний час перед світанком було навіть приємне мені, як
зміна. Воно розігнало привиди — і тому його можна було терпіти.
Я пізно встав після погано проведеної ночі й тому запізнився до містера Френкліна
Блека. Він лежав на дивані, пив віскі з содовою водою і їв сухі бісквіти.
— Я покатаюсь, якщо тільки тут знайдеться кінь. До речі, я надіслав учора листа
містерові Бреффу. А ви написали міс Веріндер?
— Дуже добре. Ми будемо мати новини, які варто буде розповісти один одному завтра.
Не поспішайте йти! Я хочу сказати вам ще одне слово. Ви, здається, думали вчора, що
наш експеримент з опіумом не зустріне підтримки деяких моїх друзів. Ви мали рацію. Я
вважаю старого Габріеля Беттереджа одним із своїх друзів; і ви б тільки послухали, як
він рішуче заперечував, коли я бачив його вчора. «Ви наробили силу-силенну дурниць
за своє життя, містере Френклін, та це вершина їх усіх!» І це думка Беттереджа! Я
впевнений, що ви зважите на його упередження, якщо вам доведеться зустрітися з ним?
Я залишив містера Блека й пішов до своїх хворих, почуваючи себе краще й щасливіше
після цього короткого побачення з ним.
У чому секрет привабливості для мене цієї людини? Либонь, це тільки значить, що я
відчуваю різницю між щирим і ласкавим ставленням, з яким він допустив мене
познайомитися з ним, і нещадною огидою й недовір'ям, з яким зустрічають мене інші
люди? Чи, може, у нього є щось справді таке, що відповідає моєму прагненню до
людського співчуття — прагненню, котре пережило самотність і переслідування
багатьох років і яке стає дедалі сильнішим у міру того, як наближається час, коли я
перестану і відчувати, й терпіти? Яка користь ставити подібні запитання? Містер Блек
збудив у мені інтерес до життя. Нехай буде досить і цього; навіщо старатися зрозуміти,
в чому полягає цей новий інтерес?
17 червня. Сьогодні вранці перед сніданком містер Кенді повідомив мене, що їде на два
тижні провідати свого друга на півдні Англії. Він дав мені, бідолаха, так багато
спеціальних вказівок, ніби мав ще більшу практику, ніж у нього була до хвороби.
Практика мало чого варта тепер! Інші лікарі витіснили його, а до мене звертається лише
той, хто не може знайти іншого лікаря.
Це, либонь, добре, що його не буде в цей час. Він був би засмучений, коли б я не
розказав йому про експеримент, який я збираюся провести з містером Блеком. І я знаю,
що міг би бути небажаний результат, коли б я довірився йому. Краще так, як воно є.
Безперечно, краще так.
Пошта принесла мені відповідь міс Веріндер після від'їзду містера Кенді.
Чудовий лист! Він викликав у мене найкращу думку про неї. Вона не намагається
приховати свого інтересу до нашого задуму. Говорить мені так лагідно, що мій лист
переконав її в невинності містера Блека, що нема й найменшої потреби (щодо неї)
доводити це. Вона навіть дорікає собі — зовсім безпідставно, миле створіння! — за те,
що не розгадала у свій час таємниці. Причина всіх цих запевнень, либонь, полягає не
тільки в її великодушному бажанні швидше загладити несправедливість, яку вона
мимоволі виявила до іншої людини. Ясно, що вона продовжувала любити його і під час
їхньої відчуженості. В кількох місцях листа радість її, що він заслуговує на любов,
проривається крізь прийняті умовності пера й чорнила, всупереч стриманості,
необхідній в листі щодо сторонньої людини. Чи можливо (запитую я себе, читаючи цей
чарівний лист), що я єдиний з усіх людей на світі, обраний стати засобом до того, аби
знову поєднати цю юну пару? Моє особисте щастя було розтоптане; мою любов
відірвали від мене. Невже я доживу до того, щоб побачити щастя інших людей,
влаштоване моїми руками, — їх відроджену любов? О милосердна Смерть! Дозволь
мені побачити це, перш ніж обіймуть мене твої руки, перш ніж твій голос прошепче
мені: «Відпочинь нарешті!»
В листі було два прохання. Перше з них — не показувати листа містерові Френкліну
Блеку. Мені доручалося сказати йому, що міс Веріндер охоче віддає свій будинок у
наше повне розпорядження; і нічого більше.
Цю її волю було легко виконати. Але друге прохання спричинило мені чимало
труднощів.
Не задовольняючись вказівкою, яку дала міс Веріндер містерові Беттереджу про те, аби
він виконував усі мої розпорядження, вона просила дозволу допомогти мені особистим
своїм спостереженням над тим, як буде відновлено обстановку в її вітальні. Вона жде
лише відповіді від мене, щоб поїхати в Йоркшір і бути присутньою як свідок у ту ніч,
коли експеримент з опіумом буде повторено.
Те, що вона заборонила мені говорити містерові Френкліну Блеку, пояснюється тим, що
вона (я так гадаю) нетерпляче бажає розповісти йому сама раніше, ніж буде зроблено
дослід, який повинен відновити його репутацію в очах інших людей. Я розумію і високо
ціную великодушне бажання швидше виправдати його, не чекаючи, поки буде чи не
буде доведена його невинність. Вона хоче, бідна дівчинка, загладити заподіяну йому
образу. Та цього не можна зробити. У мене й крихти сумніву нема, що їхнє хвилювання,
збуджене зустріччю, старі почуття, розбуджені цією зустріччю, нові надії, відроджені
нею, вплинуть на душу містера Блека й фатально відіб'ються на успіху нашого
експерименту. І в даній обстановці досить важко викликати в ньому ті ж настрої, які
полонили його минулого року. А якщо нові інтереси й нові почуття хвилюватимуть
його, наша спроба буде просто безплідною.
І все ж, хоч я й знаю це, у мене не вистачає духу розчарувати її. Я повинен спробувати
знайти такий вихід з даного становища, який дозволив би мені сказати «так» міс
Веріндер, не позначившись на тій послузі, котру я зобов'язаний зробити містерові
Френкліну Блеку.
Повідомлення містера Блека про проведену ним ніч таке саме, як і вчора. Іноді засинав,
але уривчастим сном — не більше. Сьогодні почувається краще, бо спав учора по обіді.
Цей післяобідній сон, без сумніву, був результатом прогулянки верхи, яку я йому радив
зробити. Боюсь, що доведеться припинити цей життєдайний моціон на свіжому повітрі.
Він не повинен бути цілком здоровим, як не можна йому бути й зовсім хворим. Тут
потрібне вельми точне лавірування, як кажуть моряки.
Я розповів йому точно те, що мені було дозволено розповісти, і ні слова більше. Зайве
було придумувати причини, чому я не показую йому листа. Він з болем у серці —
бідолаха! — сказав, що розуміє делікатність, яка не дозволяє мені показати листа.
Мені дуже хотілось натякнути йому, що він зараз так само несправедливий щодо неї, як
вона була несправедлива щодо нього. Але, подумавши, я не захотів позбавити її
подвійної насолоди — здивувати і простити його.
Відвідини мої були дуже короткі. Після останньої ночі я мусив відмовитись від чергової
дози опіуму. Неминучим наслідком цього було те, що хвороба, прихована в мені, знову
перемогла. Я відчув наближення припадку і поспішно вийшов, аби не налякати й не
стурбувати містера Блека. Цього разу припадок тривав чверть години й залишив у мене
достатньо сил, аби продовжувати свою роботу.
План, запропонований мною, враховував інтереси обох сторін, якщо тільки вона
погодиться з ним. Спочатку я навів усі докази проти її зустрічі з містером Блеком до
самого експерименту, а потім порадив їй приїхати таємно в свій дім того вечора, коли
ми будемо проводити експеримент. Виїхавши з Лондона післяобіднім поїздом, вона
може приурочити свій приїзд до дев'ятої години вечора. На цей час містер Блек, як я
вирішив, уже буде в своїй спальні, і, таким чином, міс Веріндер зможе пройти в свої
кімнати до того, як буде прийнято опіум. Після того як все це буде зроблено, вона без
перешкод зможе спостерігати за результатами разом з усіма нами. А наступного ранку
покаже містерові Блеку (якщо захоче) своє листування зі мною, отже, посвідчить, що
він був виправданий в її очах раніше, ніж було фактично доведено його невинність.
У цьому розумінні я й написав їй. Оце й усе, що я міг зробити сьогодні. Завтра я
повинен побачити містера Беттереджа і дати йому вказівки, як все влаштувати в домі.
Було вже близько дев'ятої години, коли я сьогодні встиг дістатися до готелю. Цей візит,
навіть у хворобливому стані, вийшов досить-таки забавним завдяки присутності
Габріеля Беттереджа.
Коли я зайшов, він був уже в кімнаті. Наблизившись до вікна, дивився в нього, поки я
задавав своєму пацієнтові звичайні запитання. Містер Блек знову погано спав і почував
наслідки безсоння сьогодні ранком значно більше, ніж досі.
Лист було одержано вранці. Містер Брефф висловлює рішуче несхвалення плану, на
який наважився його друг і клієнт за моєю порадою. Це було погано тому, що
збуджувало надії, котрі могли ніколи не здійснитися. Все це було незрозуміле для
нього, крім того, це здавалось дурисвітством, схожим на месмеризм, ясновидіння тощо.
Це переверне шкереберть дім міс Веріндер і закінчиться тим, що прикро вразить міс
Веріндер. Він розказав справу (не називаючи імен) відомому лікареві, той посміхнувся,
похитав головою й нічого не сказав. Виходячи з цих причин, містер Брефф протестував
проти нашого плану.
Було цілком ясно, коли б навіть містер Блек не зробив це ще ясніше, замінивши читання
листа простим переказом його змісту, що причиною всього цього було недовір'я до
мене. Заздалегідь передбачаючи такий результат, я не був ні розсерджений, ні
здивований. Я тільки запитав містера Блека, як вплинув на нього протест його друга.
Він із запалом відповів, що той не справив на нього ні найменшого ефекту. Після цього
я дістав право викинути містера Бреффа з голови і викинув його.
Містер Блек зареготав. Я хотів заговорити. Беттередж підняв руку на знак того, що він
ще не закінчив говорити.
— Ні слова, містере Дженнінгс! — сказав він. — Я не бажаю чути від вас жодного
слова, сер. У мене є свої правила, хвалити бога! Якщо я одержав наказ, котрий буде
недалеким родичем наказу з Бедламу, це нічого не значить. Поки я одержую його від
свого хазяїна чи господині, — я підкоряюсь. Я маю свою власну думку, яка, будь ласка,
пригадайте, збігається також із думкою містера Бреффа, знаменитого містера Бреффа!
— сказав Беттередж, підвищуючи голос, і, поважно хитаючи головою, подивився на
мене. — Мені байдуже; я залишу свою думку при собі. Моя молода леді говорить:
«Зроби це», — і я відповідаю: «Міс, буде зроблено». Ось я тут з книжкою і олівцем, —
він, правда, підструганий не так добре, як хотілося б, але, якщо християни втрачають
розум, хто може сподіватися, щоб олівці залишались гострими? Давайте мені ваші
накази, містере Дженнінгс. Я запишу їх, сер. Я вирішив не відступати від них ні на
йоту. Я — сліпе знаряддя, ось хто я. Я — сліпе знаряддя! — повторив Беттередж,
відчуваючи насолоду в цьому визначенні самого себе.
Містер Блек зробив мені знак зважити на його слова. Я «давав накази» так чітко і так
серйозно, як тільки міг.
— Я хочу, щоб деякі частини будинку були знову відкриті, — сказав я, — і вмебльовані
точно так, як вони були вмебльовані у цей час минулого року.
— Чому?
— Тому, що торік там, містере Дженнінгс, стояло опудало мишоїда. Коли всі виїхали,
мишоїда винесли разом з іншими речами. А коли мишоїда виносили, він луснув.
— Чому не можна?
— Вітальня міс Веріндер має бути відновлена точно в такому ж вигляді, в якому вона
була минулого року. Так само й коридор, що веде з вітальні на перший майданчик. Так
само і другий коридор, який веде з другого майданчика до спальні леді. Так само
спальня, котру займав у червні минулого року містер Френклін Блек.
— Сер, — сказав Беттередж, — у такому разі я сам маю додати один чи два пункти.
Він відкрив свою записну книжку на новій сторінці і ще раз лизнув свій олівець.
— Звичайно, ні.
— Тепер про перший коридор, — вів далі він. — Коли ми знімали прикраси в цій
частині будинку, то винесли статую товстенної голої дитини, блюзнірськи названу в
каталогу дому «Купідоном, богом любові». Минулого року він мав два крила в
м'ясистій частині плечей. Я не догледів як слід, і він втратив одне крило. Чи повинен я
нести відповідальність за одне крило Купідона?
19 червня. Ще один протест проти наших продуманих рішень! Цього разу від дами.
На моє ім'я з ранковою поштою надійшло два листи. Один — від міс Веріндер, яка
вельми люб'язно погоджувалась на мій план. Другий — від дами, в будинку якої вона
живе, — місіс Меррідью.
20 червня. Містер Блек уночі починає відчувати постійну тривогу. Тепер чим скоріше
буде приведено в належний стан кімнати, тим краще.
Сьогодні вранці по дорозі в будинок він порадився зі мною з деякою нерішучістю й
нервовим нетерпінням з приводу листа (пересланого йому з Лондона), який він одержав
від детектива Каффа.
Сищик пише з Ірландії. Він повідомляє, що одержав (від своєї економки) візитну картку
з запискою на ній, яку містер Блек залишив у нього в домі поблизу Доркінга, і
повідомляє його, що повернеться в Англію через тиждень, а може, й раніше. А поки що
він просить містера Блека бути таким люб'язним і пояснити йому, з якого приводу він
хоче говорити з ним про Місячний камінь. Якщо містер Блек може переконати його, що
він припустився серйозної помилки під час слідства минулого року, він вважатиме
своїм обов'язком (після щедрої винагороди, одержаної від покійної леді Веріндер)
віддати себе в розпорядження цього джентльмена. А якщо ні, він просить дозволу
залишитись своєму відлюдді, серед мирної втіхи сільського життя. Прочитавши листа,
я, не вагаючись, порадив містерові Блеку повідомити Каффа про все, що сталося після
припинення слідства в минулому році, і нехай він сам робить висновок на підставі
ясних фактів.
Подумавши трохи, я порадив також запросити сержанта Каффа бути присутнім під час
досліду, якщо він устигне повернутися в Англію на той час. Він, у всякому разі, був би
цінним свідком, і, якщо буде доведено помилковість мого твердження, що алмаз
захований у кімнаті містера Блека, його порада могла б бути вельми важливою для
дальших кроків, які будуть поза межами мого контролю. Ця остання думка, либонь,
примусила містера Блека прийняти рішення. Він пообіцяв послухатися моєї поради.
Коли ми під'їжджали до дому міс Веріндер, стук молотка оповістив нас, що там робота
йшла на повний хід.
— Чи можу я сказати вам кілька слів наодинці? — запитав він таємничим шепотом.
Я, певна річ, погодився. Містер Блек вийшов, аби почекати мене в саду, а я пройшов з
Беттереджем в його кімнату. Я був упевнений, що почую прохання про якісь нові
поступки, подібні до тих, що вже були зроблені щодо опудала мишоїда й купідонового
крила. Але, на моє превелике здивування, Беттередж таємниче взяв мене обіруч і задав
мені надзвичайно дивне запитання:
Він відімкнув шафу, що стояла в кутку, і вийняв брудну, пошарпану книжку, від якої
сильно тхнуло тютюном, коли він почав перегортати сторінки. Знайшовши потрібне
місце, він попросив мене підійти до нього, а сам продовжував бурмотіти тим же
таємничим голосом.
Він ляснув по книзі долонею і вибив при цьому ще сильніший запах тютюну.
— Ні найменшого.
Беттередж пильно подивився на мене у мертвій тиші. Тоді він з величезною обачністю
закрив книжку, знову з надзвичайною старанністю замкнув її в шафі, повернувся й
знову пильно подивився на мене. Потім заговорив.
— Сер, — сказав серйозно, — багато чого можна пробачити людині, котра не читала
«Робінзона Крузо» з дитячих років. Бажаю вам усього найкращого.
Він відчинив двері з низьким поклоном і дав мені можливість пройти в сад. Там я
зустрів містера Блека, який повертався в дім.
Містер Блек ніколи ще так погано не спав, як цієї ночі. Я був змушений, проти своєї
волі, приписати йому ліки. На людей з такою чутливою організацією, як у нього, ліки
впливають, на щастя, досить швидко. Інакше я боявся б, що він зовсім знесиліє, коли
настане час для досліду.
Щодо мене самого, то після невеликої перерви в болях за останні два дні у мене
сьогодні вранці знову був приступ, про який нічого не скажу, крім того, що він
примусив мене повернутись до опіуму. Загорнувши цей щоденник, я відміряю собі
повну дозу — п'ятсот крапель.
22 червня. Наші надії сьогодні кращі. Нервовий стан містера Блека значно
поліпшується. Минулої ночі він трохи спав. Моя ж ніч, завдяки опіуму, була ніччю
людини, котру приголомшили. Не можу сказати, що я ранком прокинувся; більш
підхожим буде вислів «опам'ятався».
Мою медичну аферу (як її називає Беттередж) тепер неминуче треба відкласти до
наступного понеділка. Завтра увечері робітники затримаються в домі до ночі. А
наступного дня традиційна тиранія неділі, — одна з інституцій цієї вільної країни, —
так розподілила поїзди, що просто неможливо запросити когось приїхати до нас з
Лондона. До понеділка нічого більше робити, залишається тільки уважно доглядати за
містером Блеком і тримати його, якщо можливо, точно в такому стані, в якому я
побачив його сьогодні.
Тим часом я умовляв його написати містерові Бреффу і підкреслити прохання, аби він
був присутній як свідок. Я навмисне обрав стряпчого, бо він був сильно упереджений
проти нас. Якщо нам пощастить переконати його, ми зробимо нашу перемогу
незаперечною.
Містер Блек написав також сищикові Каффу; а я надіслав кілька рядків міс Веріндер. З
ними і зі старим Беттереджем, який є вельми важливою особою в родині, у нас буде
доволі свідків, не рахуючи місіс Меррідью, якщо вона настоїть на тому, аби принести
себе в жертву думці світу.
23 червня. Помста опіуму знову переслідувала мене минулої ночі. Але байдуже, я маю
терпіти це, поки не настане понеділок і поки це не мине.
Містер Блек сьогодні знову не зовсім здоровий. О другій годині він мені признався, що
відкрив шухляду, в якій заховав сигари, і йому коштувало великих зусиль замкнути її
знову. Після цього він викинув ключ у вікно. А сторож знайшов його на дні порожньої
цистерни і приніс сьогодні вранці — така доля! Я забрав цей ключ собі до вівторка.
Усе це результат безсоння, котре, в свою чергу, виникає із стану нервового збудження,
викликаного тим, що він перестав курити — кинув звичку, доведену до краю. Тепер на
нього діють ті самі причини, які діяли й минулого року, і результати, либонь, ті самі
будуть. Чи триватиме такий стан до закінчення досліду? Події ночі мають вирішити це.
Поки я пишу ці рядки, містер Блек бавиться в залі за більярдом, практикуючи різні
удари, як він робив часто, гостюючи тут у червні минулого року. Я взяв із собою
щоденник, частково з метою заповнити чимсь години, які, мабуть, залишаться у мене
незайнятими, а частково сподіваючись, що, либонь, у цей час станеться щось гідне бути
записаним.
Отож я одержав кілька рядків від міс Веріндер. Вона збирається приїхати вечірнім
поїздом, як я їй радив. Місіс Меррідью настояла на тому, аби супроводити її. В листі є
натяк, що в шановної дами трохи порушений душевний спокій, який звичайно буває
прекрасним, а тому вона потребує всілякої поблажливості, з огляду на її вік та звички. Я
постараюсь у своїх стосунках з місіс Меррідью бути таким же стриманим, яким був
Беттередж у стосунках зі мною. Він зустрів нас сьогодні урочисто, вдягнений у свій
найкращий чорний костюм і був у накрохмаленому білому галстуці. Коли дивився в мій
бік, він згадував, що я не читав «Робінзона Крузо» з дитячих років, і поблажливо
співчував мені.
Учора містер Блек також одержав відповідь від свого стряпчого. Містер Брефф приймає
запрошення, хоча і з застереженням. На його думку, вкрай необхідно, аби коло міс
Веріндер під час, як він безцеремонно висловлюється, наміченого спектаклю був
мужчина із здоровим глуздом. Оскільки нікого іншого нема, то таким мужчиною буде
сам містер Брефф. Отже, бідна міс Веріндер перебуватиме під подвійним наглядом.
Приємно вважати, що думка світу повинна бути справді задоволена цим!
Від детектива Каффа поки що нічого не чути. Він, без сумніву, все ще в Ірландії. Ми не
можемо сподіватися, що побачимо його сьогодні.
Щойно зайшов Беттередж і сказав, що мене запрошує містер Блек. Я повинен на деякий
час відкласти перо.
Сьома година. Ми знову обійшли заново вмебльовані кімнати й сходи; і зробили також
приємну прогулянку в лісочок, де містер Блек любив гуляти, коли гостював тут торік. У
такий спосіб я сподіваюсь відновити в його пам'яті колишні враження від обстановки й
місцевості, наскільки це можливо.
Зараз ми збираємось обідати саме в той час, коли було подано обід у день народження
торік. У даному разі моя мета суто медична. Лауданум повинен мати процес травлення
якнайближчий до того, який він мав минулого року.
Через деякий час після обіду я збираюсь почати розмову цілком звичайним тоном про
алмаз і про змову індусів, що мають на меті викрасти його. А коли спрямую думки
містера Блека на цей предмет, я зроблю все, що від мене залежить, перед тим, як
настане час дати йому потрібну дозу опіуму.
Пів на дев'яту. Тільки зараз я дістав можливість для одного надзвичайно важливого
обов'язку, а саме — обов'язку відшукати в домашній аптечці лауданум, яким
скористався містер Кенді минулого року.
Хвилин десять тому я вибрав момент, коли Беттередж не був зайнятий, і сказав йому,
що я хотів зробити. Без найменшого заперечення, навіть не думаючи діставати свою
записну книжку, він повів мене (на кожному кроці звільняючи мені дорогу) в нижню
кімнату, де зберігалась аптечка.
Певну трудність являло питання, яку кількість ліків я мав дати. Я обміркував його й
вирішив посилити дозу.
Записки мої підтверджують, що містер Кенді дав тільки двадцять п'ять гранів. Це
невелика доза для наслідків, які викликає опіум, навіть для такої сприйнятливої натури,
як містер Блек. На мою думку, цілком можливо, що містер Кенді дав більше, ніж
збирався дати, знаючи, як він любить добре пообідати, і беручи до уваги, що лауданум
він міряв після званого обіду. Як би там не було, я вирішив збільшити дозу до сорока
гранів. До того ж містер Блек знає, що йому доведеться прийняти лауданум, а це, з
погляду фізіології, рівнозначно певній протидії, котра (незалежно від його бажання)
виробляється в ньому. Якщо я не помиляюсь, потреба в більшій дозі незаперечна для
того, аби повторити наслідки, викликані минулого року меншим прийомом.
Десята година. Свідки, чи гості (не знаю, як краще їх називати) зібралися годину тому.
Коли було близько дев'ятої години, я умовив містера Блека піти зі мною в спальню,
сказавши йому, що мені хотілося б, щоб він востаннє оглянув кімнату й остаточно
переконався, що там відновлено попередню обстановку. Я заздалегідь домовився з
Беттереджем, аби кімнату для містера Бреффа відвели поруч із спальнею містера Блека
і щоб, коли він приїде, мені постукали в двері. Через п'ять хвилин після того, як
годинник у передпокої пробив дев'ять, я почув стук у двері і, негайно вийшовши,
зустрів у коридорі містера Бреффа.
— Міс Веріндер, мабуть, повідомила вас про моє бажання, аби її присутність у домі, —
звичайно, і присутність місіс Меррідью також, — залишалась у секреті для містера
Блека, поки мій експеримент над ним не буде зроблено?
— Я знаю, що мені треба держати свій язик за зубами, сер! — з нетерпінням сказав
містер Брефф. — Маючи звичку мовчати про безумство людського роду взагалі, я
готовий не розкривати рота і в даному разі. Ви задоволені цим?
Я вклонився і дав можливість Беттереджу провести гостя у відведену для нього кімнату.
Виходячи, Беттередж кинув на мене такий погляд, який зрозумілий був без слів: «Ви
маєте непрошеного гостя, містере Дженнінгс, і ім'я йому — Брефф!»
Дружина садівника (їй доручили подбав, аби дамам було зручно) зустріла мене в
коридорі першого поверху. Ця чудова жінка виявляє мені надмірну люб'язність, яка,
очевидно, є наслідком непереборного страху. Тільки-но до неї заговорю, вона витріщує
очі, тремтить і присідає. У відповідь на моє запитання, де міс Веріндер, вона вирячила
очі, затремтіла і, без сумніву, присіла б, якби міс Веріндер сама не перервала цієї
церемонії, несподівано відчинивши двері своєї вітальні.
Перш ніж я встиг відповісти, вона, нетерпляче бажаючи поговорити зі мною, вийшла в
коридор. Ми зустрілись біля підставки гасової лампи, світло якої падало на нас.
Глянувши на мене, міс Веріндер зупинилась у нерішучості, але відразу опанувала себе,
трохи почервоніла, а потім з чарівною відвертістю простягнула мені руку.
Вона була далека від того, щоб грати в ніяковість, і відповіла мені, як могла б
відповісти братові чи батькові:
— Ви звільнили мене від невимовного страждання, ви дали мені нове життя. Хіба можу
я бути невдячною і приховувати будь-що від вас? Я люблю його, — сказала вона
просто, — я любила його від початку до кінця, навіть тоді, коли була в своїх думках
несправедлива до нього, навіть тоді, коли говорила йому найжорстокіші й найсуворіші
слова. Чи може він у цьому пробачити мені? Сподіваюся, що так, — боюся, що це єдине
пробачення, яке я маю. Коли завтра він довідається, що я в домі, як ви гадаєте…
На цьому місці наша розмова була перервана появою Беттереджа з чайною тацею. Він
подарував мені другий багатозначний погляд, коли проходив до вітальні. «Так, так,
мовляв. Куй залізо, поки гаряче. Непрошений гість нагорі, містере Дженнінгс,
непрошений гість нагорі!»
Ми слідом за ним пішли в кімнату. В кутку сиділа маленька літня леді, із смаком
одягнута, повністю захоплена витонченим вишиванням; вона випустила роботу з рук і
злегка скрикнула, побачивши мій циганський колір обличчя і шпакуватий чуб.
Я спробував запевнити місіс Меррідью в тому, що під час даного досліду вибуху за
програмою не передбачається.
Момент для роздумів про совість Беттереджа був не підхожий. Кожної миті до кімнати
міг зайти містер Блек, розшукуючи мене, а тому я негайно пішов до нього в його власну
кімнату. Міс Веріндер вийшла за мною в коридор.
— Тільки протест світу, міс Веріндер, хоч і в маленькому масштабі, проти всього
нового.
На мій подив, я застав його одного; він неспокійно сновигав по кімнаті і був трохи
роздратований тим, що залишився один.
Він кивнув на зачинені двері суміжної кімнати, яку займав стряпчий. А ось і містер
Брефф зайшов на хвилинку; він спробував був знову заперечувати проти наших намірів
і знову зазнав невдачі в своїх намаганнях хоч трохи вплинути на містера Блека. Після
цього стряпчий зайнявся чорною шкіряною сумкою, доверху напханою діловими
паперами.
— Серйозні справи, — заявив стряпчий, — зовсім недоречні в даному разі. Але вони,
незважаючи ні на що, повинні йти своїм порядком. Містер Блек далебі пробачить
діловій людині її старомодні звички. Час — це гроші; і містер Дженнінгс може
розраховувати на присутність містера Бреффа, як тільки він буде йому потрібний.
Ще не було й десятої години. Після розпитів у різний час Беттереджа й містера Блека я
зробив висновок, що лауданум, даний містером Кенді, був прийнятий не раніше як об
одинадцятій годині. Виходячи з цього, вирішив не давати вдруге лаудануму раніше
цього часу.
Ми трохи поговорили, але думки наші були зайняті наступним важким випробуванням.
Розмова не клеїлась, а потім припинилася зовсім. Містер Блек ліниво перегортав
книжки, що лежали на його нічному столику. Я передбачливо проглянув їх усі, коли ми
зайшли в кімнату: «Опікун», «Плетун», «Помела» Річардсона, «Чутлива людина»
Мекензі, «Лоренцо Медічі» Роско і «Карл П'ятий» Робертсона — всі твори класичні,
всі, певна річ, значно кращі за ті, котрі були написані пізніше, і всі (з моєї теперішньої
точки зору) мають одну важливу особливість: не приковують нічиєї уваги і не
хвилюють нічийого розуму. Я дав можливість містерові Блеку відчути вплив класичної
літератури, а сам зайнявся записами у своєму щоденнику.
Мій годинник підказує мені, що вже скоро одинадцята. Я знову повинен закрити свій
журнал.
Друга година ночі. Дослід зроблено. Результат його я зараз детально опишу.
Я виглянув з вікна. Ніч була тепла й дощова, схожа щодо цього на ніч, яка була в день
народження — двадцять першого червня минулого року. Хоч я й не вірив прикметам,
однак був радий відсутності в атмосфері всякого прямого впливу на нервову систему,
— всякого надмірного нагромадження електрики чи ознаки грози. Беттередж підійшов
зі мною до вікна й таємниче всунув мені в руку невеличкий клаптик паперу. На ньому
було написане таке:
«Місіс Меррідью пішла спати після категоричного мого запевнення, що вибух
станеться завтра о дев'ятій годині ранку і що я не вийду з цієї частини будинку, поки
вона сама не прийде й не звільнить мене. Вона не підозрює, що головне місце події —
моя вітальня, інакше вона залишилася б тут на всю ніч! Я одна й дуже схвильована.
Благаю вас, дозвольте мені бути присутньою, коли будете відміряти лауданум; я хочу
якось взяти участь у цьому, ну хоч би в скромній ролі глядача. Р.В.»
Такий наказ, мабуть, вельми здивував його. Він подивився на мене так, ніби
запідозрював мене в таємних намірах щодо міс Веріндер.
— Ви не заперечуватимете, сер, — запитав він, — проти того, аби містер Брефф був при
тому, що ви збираєтесь робити?
— Так! — промовив містер Брефф, зосередивши дев'ять десятих своєї уваги на паперах
і неохоче приділивши мені одну десяту її. — І це все?
— Я мушу просити вас пройтися зі мною і бути присутнім під час прийому ліків.
— Оце й усе?
— Дуже добре! — відповів містер Брефф. — Моя це кімната чи містера Блека — мені
зовсім байдуже; я можу працювати над своїми паперами в будь-якому місці. Либонь,
ви, містере Дженнінгс, будете заперечувати проти цієї незначної домішки здорового
глузду до вашої процедури?
Ми застали міс Веріндер у вітальні. Вона була бліда й схвильована, нервово ходила з
кінця в кінець по кімнаті. Біля столу в кутку стояв Беттередж на чатах біля скриньки з
аптечкою. Містер Брефф сів на перший же стілець, котрий потрапив йому на очі, і,
змагаючися в корисності з коровою, знову заглибився в свої папери.
Міс Веріндер відвела мене вбік і відразу ж заговорила про те, що не давало їй спокою,
— про стан містера Блека.
— Одну хвилину! Зараз початок дванадцятої. Скільки ж доведеться чекати, поки щось
станеться?
— Звичайно.
— Я буду ждати в моїй спальні, так, як було й тоді. Я залишу двері прочиненими. Торік
вони теж були прочинені. Я спостерігатиму за дверима вітальні, і як тільки вони
відчиняться, погашу свічку. Саме так все й було в ніч після дня мого народження. І
зараз усе повинно повторитися точнісінько так, правда?
— О, звичайно!
Він підскочив, ніби я перервав його роботу в найцікавішому місці, і підійшов зі мною
до аптечки. Тут, позбавлений свого професіонального інтересу, він глянув на
Беттереджа і стомлено позіхнув.
Міс Веріндер підійшла до мене з графином холодної води, який взяла зі столу.
— Дозвольте мені налити води, — шепнула вона. — Я повинна прикласти рук до цього!
Наливши за моєю вказівкою воду, міс Веріндер вибрала хвилинку, коли Беттередж
замикав скриньку, а містер Брефф зайнявся своїми паперами — і нишком поцілувала
обідок склянки.
— Коли ви подасте йому склянку, — шепнула ця чарівна дівчина, — подайте ось цим
боком!
Я вийняв з кишені кусочок кришталю, який мав замінити алмаз, і подав їй.
— Ви й до цього повинні також прикласти свою ручку, — сказав я. — Покладіть його
там, де заховали минулого року Місячний камінь.
Вона пішла до індійської шафи й поклала кришталь, який мав замінити справжній
алмаз, у шухляду, в якій колись лежав Місячний камінь. Містер Брефф дивився на все
це так само, як і на все інше, без схвалення. Але драматизм цього моменту нашого
досліду переміг (на мій превеликий подив) здатність Беттереджа бути стриманим. Його
рука тремтіла, коли він тримав свічку, і він стривожено шепнув Речел:
Я знову пішов до дверей з лауданумом і водою в руках. На порозі зупинився, аби дати
останні вказівки міс Веріндер.
Його ліжко зі світлими ситцьовими завісками було поставлене узголів'ям до стіни так,
аби з обох боків був доступ свіжого повітря. Я зовсім опустив завіски з одного боку і в
тій частині кімнати, яку не міг він бачити, розмістив містера Бреффа й Беттереджа,
котрі мали ждати наслідків. У ногах ліжка я опустив завіску наполовину й поставив свій
стілець так, аби Френклін міг бачити мене, або, якщо буде потрібно, я міг зникнути з
його поля зору, дати чи не дати йому можливість поговорити зі мною, залежно від
обставин. Знаючи, що він завжди спить при світлі свічки в кімнаті, я поставив одну
свічку біля узголів'я ліжка на невеличкому столику, але так, аби світло не било йому в
очі. Другу свічку я дав містерові Бреффу; її світло на такій відстані пом'якшувалось
ситцьовими завісками. Верхня частина вікна була відчинена, щоб кімната
провітрювалась. Ішов тихий дощ, у кімнаті панувала тиша. Мій годинник показував
двадцять хвилин на дванадцяту, коли всі приготування були закінчені і я зайняв своє
місце на стільці, в ногах ліжка.
— Благаю вас, сер, — шепнув він мені, — скажіть нам, коли ж воно почнеться?
Я глянув на годинник. Була без п'яти хвилин дванадцята, коли я вперше помітив
симптоми дії лаудануму.
В цей час очі недосвідченої в цій справі людини ще не виявили б у ньому будь-яких
змін. Та з кожною хвилиною нового ранку швидкі, хоч і ледь помітні, успіхи впливу
лаудануму почали проявлятись досить активно. Сп'яніння опіумом заблищало в його
очах, на обличчі виступили краплини поту. Через п'ять хвилин, все ще продовжуючи
нашу розмову, він почав говорити безладно. Темою розмови залишався алмаз, та містер
Блек уже не закінчував своїх фраз. Згодом запала тиша. Раптом він сів на ліжку. І,
продовжуючи думати про алмаз, почав говорити знову, — але не зі мною, а сам із
собою. Ця зміна дала зрозуміти мені, що перша стадія досліду досягнута. Збуджуюча
дія опіуму оволоділа ним.
Було вже двадцять три хвилини на першу. Наступні півгодини були вирішальними для
нас: чи встане він зі свого ліжка, чи ні, аби вийти з кімнати.
Минуло ще десять хвилин — і нічого не сталося. Раптом він скинув із себе ковдру.
Потім спустив одну ногу з ліжка. Ждав.
— Даремно я забрав його з банку, — заговорив він сам до себе. — Там він надійно
зберігався.
Серце моє сильно забилось, почало стукотіти у скронях. Сумнів щодо безпеки алмаза
знову опанував його думки! Навколо цього й зосереджувався весь успіх досліду. Надія,
котра несподівано оволоділа мною, була доволі сильним потрясінням для моїх нервів. Я
мусив відвести погляд від нього, — інакше б не стримався.
Коли я зміг дозволити собі знову глянути на нього, він уже встав з ліжка і стояв прямо
біля нього. Зіниці його тепер звузились; очі блищали при світлі свічки, коли він
повільно повертав голову туди й сюди. Він щось міркував, у чомусь сумнівався і знову
заговорив.
Він замовк і неквапно пішов в інший кінець кімнати. Потім повернувся, постояв трохи
й пішов назад до ліжка.
Він знову неспокійно встав і кілька разів повторив свої перші слова:
Він знову притих. Я заховався за завісками ліжка. Він обвів кімнату байдужим
поглядом, хоч очі його й блищали. Це була напружена хвилина. Це була затримка
особливого роду — затримка в дії опіуму чи затримка в діяльності мозку? Хто міг
визначити це? Тепер усе залежало від того, що він робитиме далі.
Він глянув на свічку, що горіла на столику біля узголів'я ліжка. За якусь мить узяв у
руку свічник.
Свічка, яку містер Блек тримав у руці, раптом рушила з місця. Потім він пройшов повз
нас швидкими й безшумними кроками, не випускаючи свічки.
Двері були, як і всі двері в цьому будинку, на великих старовинних завісах. Коли двері
відчинились, між ними й одвірком залишилась невелика щілина. Я знаком запросив
своїх супутників дивитися через цю щілину так, аби він не зміг помітити нас. Сам же
став також за дверима, але на іншому боці. Ліворуч мене була ніша в стіні, в якій я міг
би заховатись, коли б він здумав виглянути в коридор.
Він дійшов до середини кімнати все ще зі свічкою в руках, озирнувся довкола, але
жодного разу не глянув назад.
Я бачив, що двері в спальню міс Веріндер були прочинені. Вона погасила в себе свічку.
Міс Веріндер мужньо володіла собою. Тьмяні обриси її білого легкого плаття — ось і
все, що я міг розгледіти. Жодна людина, котра не була б заздалегідь підготовлена, не
могла б підозрювати, що в кімнаті є жива істота. Вона стояла в затінку — мовчки, без
жодного руху.
Було десять хвилин на другу. В мертвій тиші я почув, як м'яко падали краплі дощу й
легкий літній вітерець шелестів у листі дерев.
Постоявши якусь мить у нерішучості посеред кімнати, містер Блек попрямував у куток,
що біля вікна, де стояла індійська шафа.
Він поставив свічку на шафу й почав висовувати й засовувати одну за одною всі
шухляди, аж поки дійшов до тієї, в якій лежав шматок кришталю, що заміняв собою
алмаз. Якусь мить дивився на шухляду. Потім вийняв з неї правою рукою кришталь, а
лівою рукою взяв із шафи свічку.
Він зробив кілька кроків назад у напрямі середини кімнати і знову зупинився.
Досі він повторював точно все те, що робив у ніч після дня народження. Чи будуть його
дальші вчинки точним повторенням того, що він зробив минулого року? Чи вийде він з
кімнати? Чи повернеться тепер, за моїм передбаченням, як і тоді, в свою спальню? Чи
покаже нам, що він зробив з алмазом, коли повернувся в свою кімнату?
Перша його дія, коли він почав рухатись, була зовсім не та, яку він зробив після
першого прийому лаудануму. Він поставив свічку на стіл і зробив кілька кроків у кінець
кімнати. Там стояв диван. Він важко сперся на його спинку лівою рукою, потім
випростався й знову повернувся на середину кімнати. Тепер мені було видно його очі.
Вони стали тьмяними, віки обважніли; блиск зіниць швидко зникав.
Напруження цієї хвилини дуже позначилось на нервах міс Веріндер. Вона зробила
кілька кроків і знову зупинилась. Містер Брефф і Беттередж уперше глянули на мене з-
за дверей. Передчуття розчарування оволоділо ними так само, як і мною.
Все ж, поки він стояв посеред кімнати, надія ще жевріла. Ми ждали з величезним
нетерпінням, що ж буде далі.
Те, що сталось потім, вирішило все. Фальшивий алмаз випав з його рук.
Кришталь упав на підлогу коло дверей і залишився лежати у всіх на очах. Містер Блек
не зробив ніякого зусилля, аби підняти його; подивився на нього затуманеним зором, і
раптом голова Блека опустилась на груди. Він похитнувся, випростався на якусь мить,
непевними кроками попрямував до дивана і сів. Зробив останнє зусилля над собою,
спробував встати — і знову опустився на диван. Голова його упала на подушки. Було
двадцять п'ять хвилин на другу. Не встиг я заховати свій годинник назад у кишеню, як
він уже спав.
Усе було закінчено. Тепер він був під болезаспокійливим впливом опіуму; експеримент
закінчився.
Ще не встигли вони відповісти, як мене тихо покликала міс Веріндер. Вона зустріла
мене у дверях своєї спальні з легкою шаллю й покривалом зі свого ліжка в руках.
— Так. Я не впевнений у дії опіуму на нього і тому не хочу залишати його одного.
— До того, як ми розійдемось, — почав я, — мені треба сказати вам кілька слів про
проведений мною сьогодні дослід. З його допомогою необхідно було з'ясувати два
моменти. По-перше, довести, що містер Блек минулого року зайшов у цю кімнату і взяв
Місячний камінь підсвідомо й мимоволі під впливом опіуму. Після того, що ви
побачили, ви тепер у цьому переконані?
— По-друге, — вів далі я, — потрібно було довідатись, куди він подів Місячний камінь
у ніч після дня народження міс Веріндер, коли перед її очима вийшов з вітальні з
алмазом у руках. Досягнення цієї мети, певна річ, цілком залежало від того, наскільки
точно він повторить усі свої дії, які робив торік. Йому не вдалося зробити це, і мети
експерименту, таким чином, не досягнуто. Не можу сказати, щоб я не був розчарований
цим результатом, але я можу чесно сказати, що я не здивований ним. Я з самого
початку говорив містерові Блеку, що наш повний успіх у цій справі залежить від
точного відтворення його торішнього фізичного й морального стану, і попередив його,
що досягти цього майже неможливо. Нам пощастило тільки частково відтворити
торішні умови, і дослід удався внаслідок цього лише частково. Можливо, я дав йому
надто велику дозу лаудануму. Та мені здається, що перша причина, про яку я говорив, є
справжньою причиною, якій ми повинні завдячувати і нашу невдачу, і наш успіх.
Сказавши це, я поклав перед містером Бреффом письмове приладдя й запитав його, чи
не заперечував би він викласти на папері все, що бачив, і підписати це, перш ніж ми
розстанемось на ніч. Він відразу ж узяв перо й написав звіт із звичкою ділової людини.
— Цим самим, — сказав він, підписуючи звіт, — я певною мірою спокутую те, що
сталося між нами вчора ввечері. Прошу пробачення, містере Дженнінгс, за недовір'я до
вас. Ви зробили Френклінові Блеку неоціненну послугу. Висловлюючись нашою
юридичною мовою, ви виграли справу.
— Одне слово про алмаз, — сказав він. — За вашою теорією, Френклін Блек заховав
Місячний камінь у своїй кімнаті. Я кажу інше: Місячний камінь знаходиться у банкіра
містера Люкера в Лондоні. Не будемо сперечатися, хто з нас має рацію. Обмежимося
запитанням: хто із нас зможе довести свою теорію?
— А моя перевірка, — заперечив містер Брефф, — саме відбувається. Ось уже два дні,
як я поставив біля банку сищиків, аби стежили за містером Люкером, і не зніму їх до
кінця місяця. Я знаю, що він повинен викупити алмаз особисто з рук банкіра, і маю
надію, що людина, котра віддала його під заставу містерові Люкеру, примусить його
забрати алмаз із банку, викупивши його. В такому разі я зміг би накласти руку на цю
особу. Тут надається можливість розкрити таємницю, починаючи точно з того місця, в
якому вона завела нас сьогодні в безвихідь! Ви погоджуєтеся з цим?
— Безперечно! — відповів я.
Містер Брефф потиснув мені руку й вийшов з кімнати. Беттередж пішов за ним.
Поки я дивився на нього, двері спальні тихо прочинились. На порозі знову з'явилася міс
Веріндер у своєму нарядному літньому платті.
— Зробіть мені останню послугу, — тихенько сказала вона. — Дозвольте побути біля
нього разом з вами.
— Я не можу спати; я навіть не можу сидіти спокійно у себе в кімнаті, — сказала вона.
— О містере Дженнінгс! Коли б ви були на моєму місці, то як би вам хотілося сидіти й
дивитись на нього! Адже ж так! Правда ж!
Вона підсунула стілець до дивана біля його ніг і дивилась на нього в щасливому забутті,
аж поки на очах її не виступили сльози. Вона втерла їх і сказала, що піде по роботу.
Вишивання вона принесла, та не зробила жодного стібка. Робота лежала у неї на
колінах, а вона не мала сили відвести від нього, погляду, хоч на мить, аби встромити
нитку в голку. Я згадав свою молодість, згадав лагідні очі, які колись із любов'ю
дивились на мене. З пригніченим серцем я звернувся за полегшенням до свого
щоденника і записав у ньому те, що тут говориться.
Так мовчки сиділи ми разом: я зайнятий писанням, а вона захоплена своєю любов'ю.
Перед шостою годиною я відчув попередження, що мій біль знову повертається до
мене. Я змушений був залишити їх одних на деякий час. Я сказав, що піду нагору і
принесу ще одну подушку для нього з його кімнати. На цей раз приступ мій не був
затяжним. Незабаром зміг повернутися й знову показатись їй.
Я застав її біля узголів'я дивана. Саме цієї миті вона доторкнулась губами до лоба
Френкліна. Я з усією серйозністю похитав головою й показав їй на стілець. Вона
подивилась на мене з ясною усмішкою і чарівним рум'янцем на обличчі.
Міс Веріндер стоїть на колінах біля дивана. Вона вибрала таке місце, щоб очі його, як
тільки він розплющить їх, побачили її.
Залишити їх самих?
Ну, звичайно!
Одинадцята година. Дім знову спорожнів. Вони все владнали між собою і всі поїхали
ранковим поїздом у Лондон. Закінчився мій короткий щасливий сон. Я знову
прокинувся, щоб бачити дійсність мого сумного й самотнього життя.
Не смію записати тут ніжні слова, сказані мені — особливо міс Веріндер і містером
Блеком. До того ж усе це не так потрібно. Слова ці завжди пригадуватимуться мені в
хвилини самотності й допоможуть мені перенести те, що я мушу витерпіти перед
кінцем свого життя. Містер Блек обіцяв написати й повідомити про все, що станеться в
Лондоні. Міс Веріндер повернеться в Йоркшір восени (на своє весілля, безперечно); а я
візьму відпустку і буду гостем у їхньому домі. Боже мій! Як радісно було відчувати, як
іскрилося щастя в її очах, і теплий потиск її руки говорив мені: «Це ви зробили!»
Мої бідні пацієнти чекають мене. Отже, вранці — знову назад до старої рутини! А
ввечері — до жахливого вибору між опіумом і болем.
Хвала богові за його милосердя! Я побачив трохи сонячного сяйва, — я був щасливий.
Розповідь п'ята,
Додам зі свого боку декілька слів, щоб доповнити розповідь, яка міститься в щоденнику
Езри Дженнінгса.
Про себе я можу тільки сказати, що прокинувся вранці двадцять шостого, нічого не
підозрюючи про те, що я говорив або робив під впливом опіуму, з тієї хвилини, коли
діяння його оволоділо мною, і до того часу, коли розплющив очі у вітальні Речел.
Про те, що сталося після мого пробудження, не вважаю себе вправі давати докладний
звіт. Обмежуючись тільки результатами, повинен сказати, що Речел і я зрозуміли одне
одного перше, ніж ми обмінялись кількома словами. І я, і Речел відмовляємось
пояснити, чому примирення наше було таким швидким. Добродії й добродійки,
пригадайте той час, коли ви гаряче любили, і ви взнаєте, що трапилось після того, як
Езра Дженнінгс зачинив двері вітальні, — взнаєте так само, як і я.
Але я не від того, щоб додати, що нас, напевне, застукала б місіс Меррідью, якби не
цілковите самовладання Речел. Вона почула шелест плаття поважної дами в коридорі й
вибігла їй назустріч. Я чув, як місіс Меррідью сказала: «Що трапилось?», і відповідь
Речел: «Вибух!» Місіс Меррідью відразу ж дозволила взяти себе за руку й повести в
сад, подалі від потрясіння, яке мало відбутись. Повертаючись у дім, вона зустріла мене
в холі і сказала, що надзвичайно здивована величезними успіхами науки з того часу, як
вона вчилася в школі.
— Вибухи, містере Блек, тепер порівняно тихші, ніж вони були раніше. Запевняю вас, я
в саду майже не чула вибуху, зробленого містером Дженнінгсом. І запаху нема,
принаймні зараз, коли ми повернулися в будинок. Я далебі повинна вибачитись перед
нашим другом-медиком. Справедливість вимагає сказати, що він влаштував це чудово.
Отож, перемігши Беттереджа й містера Бреффа, Езра Дженнінгс покорив і саму місіс
Меррідью. А взагалі, скільки ще невисловлених великодушних почуттів є на світі!
За сніданком містер Брефф не крився, чому він хоче, щоб я поїхав з ним у Лондон
вранішнім поїздом. Стеження біля банку й результат, якого можна було сподіватись,
викликали таку нездоланну цікавість у Речел, що вона негайно вирішила — якщо місіс
Меррідью не заперечуватиме, — їхати з нами в Лондон, щоб одержати перші ж новини
про події.
— Звістка про містера Люкера, — відповів містер Брефф. — Годину тому бачили, як він
виїхав зі свого будинку в Лембеті, в кебі у супроводі двох чоловіків, в яких мої люди
впізнали переодягнених полісменів. Якщо страх перед індусами змусив містера Люкера
вжити запобіжних заходів, то висновок досить ясний. Він їде забирати з банку алмаз.
— Так, або почути, що вийшло, якщо до нашого приїзду вже все буде скінчено. Ви
звернули увагу на хлопчика — того, що сидить на козлах?
— У мене в конторі називають цього неборака «Гусберрі» (аґрус). Він служить у мене
розсильним, і я хотів би, щоб на моїх клерків, які дали йому це прізвисько, можна було
покластися так само, як на нього. Гусберрі один з найхитріших хлопчиків у Лондоні,
містере Блек, незважаючи на його очі.
Була без двадцяти хвилин п'ята година, коли ми під'їхали до банку на Ломбард-стріт.
Відчиняючи двері кеба, Гусберрі допитливо подивився на свого хазяїна.
— Ти теж хочеш увійти? — лагідно спитав містер Брефф. — Ну, йди і не відходь від
мене до дальших розпоряджень. Він спритний, мов блискавка, — шепнув мені містер
Брефф. — Двох слів досить для Гусберрі там, де для іншого хлопчика потрібно було б
двадцять.
— Він пройшов тут повз нас півгодини тому, сер, у внутрішню контору.
— Ні, сер.
Я почав розглядати людей, шукаючи поглядом індусів. Але їх ніде не було видно.
Єдиний, хто скидався на індуса, був високий чоловік у лоцманському одязі і круглому
капелюсі. Невже це один з них, переодягнений в морський одяг? Не може бути! Чоловік
цей був вищий за індусів, а його обличчя, — там, де воно не було закрите кудлатою
чорною бородою, — було принаймні вдвоє ширше за обличчя будь-кого з них.
— Напевно, у них тут є свій шпигун, — сказав містер Брефф, глянувши на смуглого
моряка, — і можливо, що він і є той самий шпигун.
Із внутрішніх відділень банку вийшов лихвар, а за ним ще два сищики з його охорони.
— Не спускайте з нього очей, — шепнув містер Брефф. — Якщо він передасть кому-
небудь алмаз, то передасть його тут.
Він обернувся, відшукуючи свого другого клерка. Але його ніде не було. Озирнувся,
шукаючи хлопчика. Але Гусберрі теж зник.
Настала черга чоловікові в темно-сірому костюмі зайняти місце біля прилавка. Він
сплатив чек, одержав розписку й повернувся, щоб іти.
— В такому разі, — відповів містер Брефф, — я не спущу з очей вас за вдвоє більшу
суму. Чудове заняття для людини в моєму становищі! — пробурмотів він про себе, коли
ми вийшли слідом за незнайомим з банку. — Ради бога, не говоріть про це нікому.
Якщо про це взнають, я пропав.
— Це робить нам велику честь, — сказав він, узявши мене за руку й виводячи з аптеки.
— Хоч це розрадить нас!
— Ходімте до мене в контору, — сказав містер Брефф. — Гусберрі і другий мій клерк,
очевидно, переслідували когось іншого. Будемо сподіватися, що хоч вони не схиблять.
Коли ми приїхали до контори містера Бреффа, його другий клерк був уже там. Він
чекав нас близько чверті години.
— Одне з двох, — сказав він мені, — або Гусберрі втік, або він стежить за ким-небудь
на свій страх і риск. Давайте пообідаємо тут, може, хлопчик і повернеться години через
дві. У мене є в льоху добре вино, а в кафе ми візьмемо відбивних котлет.
Донесення й цього разу не являло ані найменшого інтересу. Містер Люкер повернувся
додому і там відпустив свою охорону. Він більше не виходив. Присмерком віконниці
його будинку були зачинені і двері замкнуті на засув. Вулицю перед будинком і алею за
будинком пильно охороняли. Жодних слідів індусів ніде не було видко, ніхто не
вештався поблизу садиби. Повідомивши ці факти, клерк спитав, які будуть
розпорядження надалі. Містер Брефф відпустив його на ніч.
— Ні, — сказав містер Брефф. — Якби він ризикнув залишити алмаз у себе вдома, то
нізащо не відпустив би полісменів.
Ми почекали хлопчика ще півгодини, але марно. Містерові Бреффу час було вже їхати в
Гемпстед, а мені повернутись до Речел на Портлендську площу. Я залишив свою картку
в конторського швейцара, написавши на ній, що буду в себе на квартирі о пів на
одинадцяту вечора. Цю картку мали передати Гусберрі, якщо хлопчик повернеться.
Я прочитав слова, написані чітким почерком юриста: «З вашого дозволу, сер, мені дуже
хочеться спати. Я прийду знову завтра вранці між дев'ятою й десятою годинами». Як
виявилось, приходив хлопчик з незвичайними очима, він показав мою картку з
написом, почекав з годинку, раз у раз засинаючи і прокидаючись, потім написав мені
кілька слів і пішов додому, з важким виглядом повідомивши слузі, що він нікуди не
годиться, якщо не виспиться вночі.
Наступного ранку о дев'ятій годині готовий був прийняти свого відвідувача. О пів на
десяту за дверима почулися кроки.
— Я надумав заглянути сюди, містере Блек, на випадок, якщо ви в Лондоні, перш ніж
написати вам у Йоркшір, — сказав сержант.
Він був, як завжди, худий і похмурий. Очі його не втратили свого давнього виразу, про
який так влучно сказано в розповіді Беттереджа, — «вони наче сподівались від вас
більшого, ніж було відомо вам самим». Але по зовнішньому вигляду він був просто
невпізнанний — так сильно змінило його нове вбрання. На ньому був крислатий білий
капелюх, легенька мисливська куртка, білі штани і тьмяно-коричневі гетри. Він тримав
міцну дубову палицю. Весь вигляд сержанта Каффа говорив, що він наче все своє життя
провів на селі. Але коли я привітав його з цією метаморфозою, він сприйняв це як жарт.
Сержант почав скаржитися — причому цілком серйозно — на шум і сморід у Лондоні.
Ну, знаєте, й розмови — як у звичайнісінького провінціала!
Я запропонував йому поснідати — він відмовився. Сержант Кафф снідав о пів на сьому,
а лягав спати з курми!
Я розповів йому про експеримент з опіумом і про те, що трапилося в банку на Ломбард-
стріт. Він був надзвичайно вражений експериментом, в його практиці це було щось
зовсім нове. Особливо зацікавився він припущенням Езри Дженнінгса про те, що я
зробив з алмазом після того, як вийшов з вітальні Речел.
— Абсолютно ніякої.
— Не більше, ніж я.
Я поклав лист у кишеню, а потім спитав сержанта, якої він думки про заходи, вжиті
нами в банку.
— Прекрасні заходи, сер, — відповів він, — це саме те, що слід було робити. Але, крім
Люкера, треба було стежити й за іншою людиною.
— Так, містере Блек, за людиною, названою в цьому листі. Тепер уже нічого не вдієш.
Коли настане час, я дещо запропоную вам і містерові Бреффу. А зараз почекаймо
хлопчика і подивімось, чи не розповість він нам що-небудь цікаве.
Було близько десятої години, а хлопчик все ще не з'являвся. Сержант Кафф заговорив
про інші справи. Він спитав про свого старого друга Беттереджа і про свого давнього
ворога — садівника. Через хвилину перейшов би від них до своїх улюблених троянд,
якби слуга не доповів нам, що прийшов хлопчик.
— Ти можеш говорити при цьому добродії, — сказав я. — Він тут саме для того, щоб
допомогти мені, і йому відомо все, що сталося. Сержант Кафф, — додав я, — це
хлопчик з контори містера Бреффа.
В сучасному цивілізованому світі знаменитість (не має значення, яка саме) — це важіль,
який рухає всім. Слава великого Каффа досягла навіть ушей маленького Гусберрі.
Банькаті очі хлопчика до того вирячилися, коли я назвав славнозвісне ім'я, що я
подумав: а чи не впадуть вони на килим?
— Октавіус Гай, — відповів хлопчик. — У конторі мене називають Гусберрі через мої
очі.
— За ким саме?
— З вашого дозволу, сер, містер Брефф хотів знати, чи не передасть що-небудь містер
Люкер кому-небудь, виходячи з банку. А я бачив, як містер Люкер передав щось моряку
з чорною бородою.
— Я не встиг нікому сказати про це, сер, бо моряк дуже поквапливо вийшов.
— А ти побіг за ним?
— Так, сер.
— Гусберрі, — сказав сищик, гладячи його по голові, — у тебе є дещо в цій маленькій
голівці — і це не вата. Я дуже радий.
— А ти що зробив?
Я відразу, щоб заспокоїти старого, написав йому про приїзд сержанта Каффа, додавши,
що Гусберрі цієї хвилини розпитують, і обіцяючи повідомити містера Бреффа особисто
або листовно — про те, що може трапитися вдень. Відправивши клерка в Гемпстед з
моїм листом, я повернувся в кімнату й побачив, що сержант Кафф стоїть біля каміна і
збирається дзвонити.
— Пробачте мені, містере Блек, — сказав сищик. — Я щойно хотів послати до вас слугу
повідомити, що волію говорити з вами. У мене не лишилось ані найменшого сумніву,
що цей хлопчина, — цей дуже славний хлопчина, — додав він, гладячи Гусберрі по
голові, — стежив саме за тим, за ким треба. Дорогоцінний час було втрачено, сер, через
те, що вас, на превеликий жаль, не було вчора вдома о пів на одинадцяту вечора.
Через п'ять хвилин сищик Кафф і я (Гусберрі сів на козли, щоб показувати кучеру
дорогу) їхали в східну частину міста, у Сіті.
— Так.
— Так от, сер, кеб поїхав з Ломбард-стріт до Тауерської пристані. Чорнобородий моряк
вийшов з кеба і заговорив з офіціантом роттердамського пароплава, який мав відійти
наступного ранку. Він спитав, чи можна зараз піти на пароплав і переночувати в каюті?
Офіціант сказав: «Ні. Цього вечора чиститимуть всі каюти і койки, мінятимуть
постільну білизну, а тому пасажирам до ранку не можна займати місця на пароплаві».
Моряк повернувся й пішов з пристані. Йдучи вулицею, хлопчик уперше помітив на
протилежному боці людину в одязі ремісника, яка, здавалось, не упускала з очей
моряка. Моряк зупинився біля сусіднього ресторану і ввійшов до нього. Хлопчик не
знав, що робити, і разом з іншими хлопчаками стояв і дивився на закуски, виставлені у
вікні ресторану. Він помітив, що ремісник теж чекає, але все ще на протилежному боці
вулиці. Через хвилину поволі під'їхав кеб і спинився біля ремісника. Хлопчик міг
розгледіти в кебі тільки одну людину, яка вистромилась із вікна, щоб поговорити з
ремісником. Гусберрі сказав мені, містере Блек, без будь-яких навідних запитань з мого
боку, що в цієї людини було смугле, мов у індуса, обличчя.
— Через деякий час, — вів далі сищик, — кеб помалу від'їхав. Ремісник перейшов через
вулицю і зник у ресторані. Хлопчак чекав, поки його не зморили втома і голод, а потім і
сам увійшов у ресторан. У Гусберрі в кишені був шилінг, і він каже, що чудово
пообідав: з'їв кров'яної ковбаси, пиріг із вугрем і випив пляшку імбирного пива. Чого
тільки не перетравить шлунок хлопчака? Все, що тільки можна з'їсти.
— І він побачив, містере Блек, моряка, який читав газету за одним столиком, і
ремісника, який читав газету, — за другим. Вже сутеніло, коли моряк підвівся й
вийшов. На вулиці він підозріливо оглянувся навкруги. На хлопчика — адже це був
тільки хлопчик — він не звернув уваги. Ремісник все ще не виходив. Моряк ішов,
озираючись на всі боки і, напевно, ще не знаючи, куди йому піти. Ремісник знову
з'явився на протилежному боці вулиці. Моряк усе йшов, поки не дістався до Берегового
провулка, що веде на вулицю Нижньої Темзи. Та він зупинився перед таверною
«Колесо Фортуни» і, уважно оглянувшись навкруги, увійшов. Гусберрі теж увійшов.
Коло буфету скупчилось багато народу, здебільшого цілком порядного. «Колесо
Фортуни» — таверна, досить пристойна, містере Блек, славнозвісна своїм портером і
пирогами зі свининою.
Відступи сищика дратували мене. Він це помітив і в своїй дальшій розповіді почав
строго дотримуватися свідчень Гусберрі.
— Моряк спитав, чи можна одержати ліжко. Хазяїн таверни відповів: «Ні, всі місця
зайняті». Буфетниця ж сказала, що десятий номер вільний. Послали по слугу, щоб
провести моряка в десятий номер. Саме перед цим Гусберрі й помітив ремісника між
людьми, що стояли біля буфету.
Він зник, перш ніж з'явився слуга. Не знаючи, що йому робити далі, Гусберрі вирішив
почекати й подивитись, чи не трапиться ще що-небудь. І не помилився. Покликали
хазяїна. Зверху пролунали сердиті голоси. Раптом знову з'явився ремісник: його тягнув
за комір хазяїн таверни і, на превеликий подив Гусберрі, він здавався дуже п'яним.
Хазяїн виштовхнув його за двері, погрожуючи покликати поліцію, якщо він
повернеться. Як з'ясувалося з їхньої суперечки, цю людину застали в десятому номері: з
упертістю п'яного, вона заявила, що зайняла цю кімнату. Гусберрі був так вражений
раптовим сп'янінням ще недавно тверезого ремісника, що не витримав і побіг слідом за
ним на вулицю. Поки ремісник був на очах у відвідувачів таверни, він хитався, як
справжнісінький п'яниця. Але як тільки він завернув за ріг вулиці, до нього відразу
повернулась рівновага, і він став зовсім тверезим. Надзвичайно здивований Гусберрі
повернувся до «Колеса Фортуни». Він знову чекав, чи не станеться що-не-будь. Нічого
більше не сталось, а про моряка — ні слуху ні духу. Гусберрі вирішив повернутися в
контору. Але як тільки він прийшов до цього висновку, на протилежному боці вулиці
знову з'явився той самий ремісник! Він подивився на одне з вікон таверни, єдине, в
якому було світло. Це світло наче заспокоїло його. Він відразу ж пішов. Хлопчик
повернувся в контору, одержав вашу записку, заходив до вас, але вас не було вдома.
Ось у якому тепер стані ця справа, містере Блек.
— Думаю, що справа серйозна, сер. Судячи з того, що бачив хлопчик, тут діють індуси.
— Так. А моряк — це, очевидно, той, кому містер Люкер передав алмаз. Дивно, що
містер Брефф, я і людина, найнята містером Бреффом, — всі ми помилилися відносно
того, кому, власне, передано камінь.
— Тут немає нічого дивного, містере Блек. Беручи до уваги той ризик, на який
наражається ця людина, містер Люкер, мабуть, змовився з нею й навмисне навів вас на
хибний слід.
Через чверть години кеб спинився в Береговому провулку і Гусберрі відчинив перед
нами двері.
Але як тільки ми переступили поріг «Колеса Фортуни», навіть для мого недосвідченого
ока стало ясно, що в таверні щось не гаразд.
За прилавком, звідки подають напої, стояла тільки розгублена служниця, яка не мала
ані найменшого уявлення про свої обов'язки. Кілька відвідувачів, які чекали ранкового
питва, нетерпляче стукали монетами по прилавку. Буфетниця вийшла з внутрішніх
кімнат, схвильована й заклопотана. На запитання сержанта Каффа про хазяїна таверни
вона різко відповіла, що той нагорі і що йому ніхто не повинен зараз набридати.
— Ходімте-но зі мною, сер, — сказав мені сержант Кафф, холоднокровно піднімаючися
сходами і роблячи хлопцеві знак іти за ним.
— Кого ще принесла лиха година? Що вам тут треба? — спитав він дуже роздратовано.
Знамените ім'я негайно вплинуло на розгніваного хазяїна таверни. Він відчинив двері у
вітальню і попросив у сержанта пробачення.
— З приводу одного чорнявого чоловіка, одягненого моряком, який ночував у вас цієї
ночі.
— Боже мій! Та це ж саме той чоловік, який щойно перевернув догори ногами весь дім!
— вигукнув хазяїн. — Чи знаєте ви або цей добродій що-небудь про нього?
— Він був абсолютно тверезий, сер, інакше я нізащо не дозволив би йому ночувати в
моєму домі.
— Ні.
Молоток і стамеска тесляра впоралися з дверима за кілька хвилин. Але зсередини двері
були забарикадовані меблями. Штовхнувши двері, ми відсунули цю перешкоду і
ввійшли в кімнату. Хазяїн таверни ввійшов першим, сищик — другим, я — третім. Інші
присутні при цьому особи ввійшли слідом за нами.
Моряк не виходив з кімнати. Він лежав одягнений на постелі, обличчя його було
закрите білою подушкою.
Смугле обличчя моряка було спокійне й нерухоме; чорне волосся й борода ледь-ледь
скуйовджені; тьмяні широко розкриті очі байдуже втуплені в стелю. Затуманений
погляд і нерухомий вираз сповнили мене жахом. Я відвернувся і відійшов до
відчиненого вікна. Решта людей разом із сищиком Каффом стояли біля постелі.
Офіціант подався виконувати обидва доручення. Немов якісь дивні чари затримували
сищика Каффа біля постелі. І всі ніби заклякли, чекаючи, що ж робитиме сищик.
— Гляньте-но сюди, сер, — повторив він і повів мене до столу в кутку кімнати.
На столі стояла дерев'яна скринька, відчинена й порожня. По один бік скриньки лежала
вата, яку вживають для загортання коштовностей. По другий бік — розірваний аркуш
білого паперу з напівзламаною печаткою на ньому і написом, який легко можна було
прочитати. Напис був такий:
Я почув, що мене знову смикнули за фалду. Гусберрі все ще не відставав від мене.
У задоволенні, яке знаходив Гусберрі в цій жахливій сцені, було щось таке огидне, що я
схопив його за плечі і випровадив з кімнати.
Тієї ж хвилини, коли я переступив поріг, я почув, як сищик Кафф питав про мене. Він
зустрів мене, коли я повернувся в кімнату, й силоміць потягнув до ліжка.
Він показав пальцем на тоненьку синювато-білу смужку над смуглим лобом покійника
біля коренів злегка скуйовдженого чорного волосся.
— Подивимось, що буде під цим, — сказав сищик, раптом міцно ухопившись рукою за
чорне волосся.
Перше, кого я побачив на другому кінці кімнати, був невгамовний Гусберрі. Він виліз
на стілець і, затамувавши подих, стежив через голови людей за всіма діями сищика.
— Він зірвав з нього бороду! — заволав Гусберрі. Знову настала пауза — сищик Кафф
щось попросив.
— Ідіть мерщій сюди, сер! Він саме змиває з нього фарбу! Сищик раптом розштовхав
натовп, що оточував його,
— Підійдіть до ліжка, сер! — почав він. — Або ні… Він пильно подивився на мене і
продовжував:
— Прочитайте ім'я, містере Блек, яке я там написав. Я прочитав. Там було написано:
Годфрі Еблуайт.
Розповідь шоста,
Доркінг, Серрей, 30 липня 1849. Френклінові Блеку, есквайру. Сер, прошу пробачення
за те, що я з запізненням надсилаю вам це донесення. Я навмисно затримав донесення,
бо хотів зробити його більш повним. Раз у раз зустрічав перешкоди, які можна було
подолати лише з певною затратою терпіння і часу.
По-перше, я хочу розповісти вам усе, що мені відомо про обставини смерті вашого
кузена; при цьому я наводжу такі висновки, які, на мою думку, випливають з
незаперечних фактів.
II
Для мене здається незаперечно доведеним, що він був задушений (поки спав, або
відразу ж після пробудження) подушкою з його постелі; що особи, винні у вбивстві
його, — троє індусів, і що мета даного злочину полягала в тому, щоб оволодіти
алмазом, який має назву Місячний камінь.
Факти, на підставі яких зроблено цей висновок, встановлені почасти під час огляду
кімнати в таверні, почасти зі свідчень на допиті в слідчого, який вів справу про це
вбивство.
На столі в цій кімнаті знайшли невеличку скриньку, з якої було зірвано конверт з
печаткою (всередині конверта був напис); скринька була відчинена й порожня. Містер
Люкер особисто впізнав скриньку, печатку і напис. Він заявив, що в цій скриньці дійсно
був алмаз, який називається Місячний камінь, і що він віддав цю скриньку, запечатану в
конверті, містерові Годфрі Еблуайту (в той час переодягненому) двадцять шостого
червня удень. Висновок з усього такий; причиною злочину було викрадення Місячного
каменя.
Під час огляду кімнати (висота якої всього лише сім футів) встановлено, що люк у
стелі, який веде на горище, був відчинений. Коротка драбина, по якій піднімались на
горище і яка завжди лежала під ліжком, була цього разу приставлена до люка так, що
будь-яка особа чи особи легко могли вийти з цієї кімнати. В самих дверцях люка
виявлено квадратний отвір, зроблений, очевидно, якимсь надзвичайно гострим
інструментом біля болта, який замикав люк ізсередини. Таким чином, будь-яка особа
знадвору могла відсунути болт, відчинити люк і сплигнути (або, щоб уникнути шуму,
спуститися за допомогою спільника) в кімнату, висота якої була, як уже зазначалося,
всього лише сім футів. Про те, що якась особа чи особи повинні були ввійти в кімнату
саме таким чином, свідчить наявність самого люка. Що ж до способу, з допомогою
якого він (або вони) дістався до даху таверни, треба зауважити, що сусідній будинок
стояв порожній і ремонтувався, до його стіни була приставлена довга драбина, яку
напередодні залишили робітники; повернувшись на роботу вранці 27-го, вони
побачили, що дошка, яку прив'язували до драбини, щоб ніхто не лазив на неї під час
їхньої відсутності, була знята й валялася долі. Як свідчить нічний полісмен, він
проходить Береговим провулком тільки двічі на годину, і під час його відсутності могли
непомітно піднятись по цій драбині, пройти по дахах будинків, повернутись і знову
непомітно спуститися. Свідчення мешканців теж підтверджують, що Береговий
провулок, коли перейде за північ, один із найтихіших, найбезлюдніших у Лондоні.
Отже, тут знову можна цілком слушно зробити висновок, що, додержуючи
звичайнісіньких застережних заходів і не втрачаючи самовладання, будь-яка людина
(або люди) могла піднятися по драбині і знову спуститись непоміченою. Дослід,
пророблений на даху таверни, підтвердив, що людина могла прорізати дірку в люку,
лежачи на ньому; в такому положенні вона була невидима для перехожих — її закривав
парапет будинку, що навпроти.
Оце вам фактичний, якщо не юридичний, доказ, що вбивство було вчинене індусами.
А поки що, написавши все необхідне про смерть містера Годфрі Еблуайта, я можу
перейти до розповіді про його вчинки до зустрічі з вами, під час зустрічі й після того, як
ви бачилися з ним у домі покійної леді Веріндер.
III
Говорячи про містера Годфрі Еблуайта, повинен заявити спочатку, що його життя мало
дві сторони.
Під час розслідування на цій віллі я побачив прекрасні картини і статуї, чудову мебель,
вибрану зі смаком, оранжерею з рідкісними квітами, які нелегко знайти в усьому
Лондоні. В результаті слідства у дами виявлені брильянти, що не поступаються своєю
рідкістю перед квітами; екіпажі і коні, що цілком слушно викликали сенсацію серед
людей, здатних судити і про якість екіпажів, і про породу коней.
Поки що в усьому цьому нема нічого незвичайного. Загородня вілла і дама — предмети
настільки звичні в лондонському житті, що мені слід було б просити пробачення в тому,
що я згадую про них. Але не зовсім звичайна, — наскільки мені відомо, — та
обставина, що всі ці прекрасні речі не тільки замовлялись, але й оплачувалися. Слідство
довело, на мій невимовний подив, що за картини, статуї, квіти, брильянти, екіпажі й
коні не лічилось ніякого боргу. А віллу було куплено й відписано на ім'я дами.
Мені довелося б довго шукати розгадку цієї таємниці й шукати марно, якби смерть
містера Годфрі Еблуайта не змусила провести слідство про всі ці речі.
Містерові Годфрі Еблуайту було доручено суму в двадцять тисяч фунтів, як одному з
двох опікунів якогось молодого панича, який був ще неповнолітнім у тисяча вісімсот
сорок восьмому році. Опікунство кінчилось, і молодий джентльмен повинен був
одержати ці двадцять тисяч фунтів у день свого повноліття, в лютому тисяча вісімсот
п'ятдесятого року. А до цього дня обидва опікуни мали виплачувати йому по шістсот
фунтів двічі на рік — на різдво і на Івана. Цей доход регулярно виплачувався головним
опікуном, містером Годфрі Еблуайтом. Двадцять тисяч фунтів (з яких нібито
одержували цей доход), вкладені в цінні папери, були всі розтрачені до останнього
фартинга в різний час, ще до тисяча вісімсот сорок сьомого року. Повноваження, що
давали право банкірам продавати цінні папери, і різні письмові розпорядження, що
сповіщали, на яку саме суму продавати, були формально підписані обома опікунами.
Але підпис другого опікуна, (відставного армійського офіцера, який жив у провінції)
завжди підроблявся головним опікуном — тобто містером Годфрі Еблуайтом.
Ось чим пояснювалася благородна поведінка містера Годфрі щодо сплати боргів,
зроблених для дами і для вілли, — і, як ви зараз побачите, для багато чого іншого.
Напередодні містер Годфрі Еблуайт приїхав до батька й попросив у нього (як про це
мені розповів сам містер Еблуайт-старший) в позику триста фунтів. Замітьте цю суму й
пам'ятайте в той же час, що піврічну сплату молодому джентльменові робили двадцять
четвертого числа цього місяця, а також про те, що весь капітал молодого джентльмена
був витрачений його опікуном ще в кінці сорок сьомого року.
Наступного дня містер Годфрі Еблуайт поїхав разом з вами до леді Веріндер. Через
кілька годин містер Годфрі (як ви самі сказали мені) освідчився міс Веріндер. У цьому,
без сумніву, він бачив, — якщо його освідчення буде прийняте, — кінець усім своїм
грошовим утрудненням, теперішнім і майбутнім. Але що ж у дійсності вийшло з цього?
Міс Веріндер відмовила йому.
Таким чином, увечері в день народження Речел фінансовий стан містера Годфрі
Еблуайта був такий: він повинен був роздобути триста фунтів до двадцять четвертого
числа і двадцять тисяч фунтів до лютого вісімсот п'ятдесятого року. Якби він не встиг
дістати цих сум, то був би пропащою людиною.
Тепер перенесімося, з вашого дозволу, в дім містера Люкера в Лембеті. І дозвольте мені
зауважити, у вигляді передмови, що містер Брефф і я знайшли спосіб примусити
лихваря щиро признатися в усьому. Ми старанно обміркували його свідчення, яке він
нам дав, і ось воно до ваших послуг.
IV
Пізно ввечері у п'ятницю двадцять третього червня сорок восьмого року містер Люкер
був здивований візитом містера Годфрі Еблуайта. Але він ще більше здивувався, коли
містер Годфрі показав йому Місячний камінь. Такого алмаза, наскільки було відомо
містерові Люкеру, не було в жодного приватного власника в Європі.
Містер Годфрі Еблуайт зробив дві скромні пропозиції з приводу цієї чудової речі. По-
перше, чи не купить її містер Люкер? По-друге, чи не погодиться містер Люкер, —
якщо сам не зможе купити, — взяти її на комісію й заплатити гроші наперед?
Перше ніж відповісти, містер Люкер довго оглядав алмаз, зважував його й оцінював.
Його оцінка, беручи до уваги пляму на камені, була — тридцять тисяч фунтів.
— Як ви його дістали?
Містер Годфрі почав було розповідати якусь історію. Містер Люкер знову розтулив
губи і цього разу промовив тільки два слова:
— Не годиться!
Містер Годфрі почав розповідати другу історію. Містер Люкер більше не витрачав слів.
Він устав і подзвонив слузі, щоб той випровадив джентльмена.
Тоді містер Годфрі змушений був зробити над собою зусилля і представити справу в
новому, більш правильному світлі, а саме: вливши непомітно настойку опіуму в коньяк
із содовою водою, він побажав вам на добраніч і пішов у свою кімнату. Спальня його
була поряд з вашою, і обидві кімнати сполучалися дверима. Ввійшовши до себе, містер
Годфрі, як йому здалося, зачинив за собою двері. Фінансові утруднення довго не давали
йому заснути. Він сидів у халаті й пантофлях близько години, обмірковуючи своє
становище. Коли ж приготувався лягти в постіль, раптом почув, як ви розмовляєте самі
з собою у себе в кімнаті, і, підійшовши до дверей, помітив, що він не причинив дверей,
як гадав.
Він зазирнув у вашу кімнату, щоб узнати, що таке з вами. І побачив, що ви з свічкою в
руках виходили зі спальні; почув, як ви сказали про себе голосом, зовсім не схожим на
ваш звичайний голос:
— Звідки я знаю? Можливо, індуси десь заховалися в будинку!
До цього часу він просто гадав, що, давши вам настойку опіуму, бере участь у
невинному жарті над вами. Тепер йому спало на думку, що опіум справив на вас дію,
яку ні лікар, ні тим більше він сам не передбачали. Побоюючись, як би не трапилось
чого-небудь, він потихеньку пішов слідом за вами — подивитись, що ви робитимете.
Він ішов за вами до самої вітальні міс Веріндер і бачив, як ви ввійшли до неї: ви
залишили двері за собою відчиненими. Перш ніж наважитися самому ввійти до кімнати,
Годфрі зазирнув у щілину між дверима й одвірком.
Таким чином, він не тільки підгледів, як ви забрали в шухляді алмаз, але бачив також
міс Веріндер, яка мовчки спостерігала за вами крізь відчинені двері зі своєї кімнати. Він
бачив, що й вона також помітила, що ви взяли алмаз.
Перед тим як вийти з вітальні, ви трохи завагалися. Містер Годфрі скористався цією
нерішучістю, щоб повернутися в свою спальню перше, ніж ви вийдете в коридор і
помітите його. Ледве він встиг переступити поріг своєї спальні, як ви теж повернулися.
Напевно, ви помітили містера Годфрі саме в той час, як він проходив повз суміжні
двері. В усякому разі, ви покликали його якимсь дивним, млявим голосом.
Він підійшов до вас. Ви подивились на нього тупим сонним поглядом і сунули алмаз
йому в руку. І сказали йому:
— Відвезіть його назад, Годфрі, в банк вашого батька. Там він буде в безпеці, а тут —
ні.
Ви нетвердими кроками відійшли від нього й одягнули халат. Потім сіли у велике
крісло, що стояло у вашій кімнаті, і сказали:
— Я не можу відвезти його в банк. Голова моя важка, мов свинець, і я не чую ніг під
собою.
Містер Годфрі повернувся з алмазом у свою кімнату. Він запевняв, що в той час ще не
прийшов ні до якого рішення, крім того, що чекатиме й подивиться, що трапиться
вранці.
Коли настав ранок, ваші слова і вчинки показали, що ви абсолютно нічого не пам'ятаєте
з того, що говорили і робили вночі. Водночас поведінка і слова міс Веріндер показали,
що вона, зі свого боку, вирішила нічого не говорити (жаліючи вас). Якби містерові
Годфрі Еблуайту заманулося лишити в себе алмаз, він міг би зробити це безкарно.
Місячний камінь врятовував його від розорення. Він поклав Місячний камінь собі в
кишеню.
Ось історія, що її розповів містерові Люкеру ваш кузен під тиском необхідності.
Містер Люкер повірив цій розповіді, тому що містер Годфрі Еблуайт був занадто
недалекою людиною для того, щоб вигадати її. Містер Брефф і я погодилися з містером
Люкером, що на вірогідність цієї розповіді можна цілком покластись.
Далі постало питання, що має робити містер Люкер з Місячним каменем. Він
запропонував такі умови, на яких погоджувався встряти в цю — навіть з його
професіональної точки зору — непевну й небезпечну справу.
Містер Люкер погоджувався позичити містерові Годфрі Еблуайту дві тисячі фунтів, з
тим щоб Місячний камінь був відданий йому в заставу. Якщо через рік містер Годфрі
Еблуайт сплатить містерові Люкеру три тисячі фунтів, він одержить назад алмаз, як
викуплену заставу. Якщо він не сплатить грошей через рік, застава — тобто Місячний
камінь — перейде у власність містера Люкера, який в цьому разі великодушно подарує
містерові Годфрі всі його векселі, видані йому раніше і які зберігались тепер в руках
лихваря.
Кузен ваш пішов було до дверей і повернувся назад. Як він міг бути певним, що ця
розмова залишиться в глибокій таємниці?
Містера Люкера він не знав. Якби містер Годфрі погодився на його умови, він став би
його спільником і міг би покластись на його мовчання. А тепер містер Люкер
виходитиме лише зі своїх власних інтересів. Якщо йому задаватимуть нескромні
запитання, хіба він наважиться компрометувати себе мовчанням заради людини, яка
відмовилась мати з ним справу?
Зрозумівши це, містер Годфрі Еблуайт зробив те, що роблять всі тварини (і двоногі, й
інші), коли вони потрапляють у пастку. Він озирнувся навколо в розпачі. У вічі йому
впало число цього дня, написане на майстерно зробленій картці, що лежала в ящичку на
каміні, — двадцять третє червня. Двадцять четвертого він мав сплатити триста фунтів
молодому джентльменові, опікуном якого він був, і ніякої можливості дістати ці гроші,
крім тієї, що пропонував йому містер Люкер, не було. Якби не ця триклята перешкода,
він міг би відвезти алмаз у Амстердам і вигідно продати його, розбивши на окремі
брильянти. А тепер йому нічого іншого не лишалось, як погодитись на умови містера
Люкера. А втім, у нього попереду був ще рік, щоб дістати ці три тисячі фунтів, а рік —
час немалий.
Містер Люкер відразу ж оформив необхідні документи. Коли вони були підписані, він
дав містерові Годфрі Еблуайту два чеки. Один — від 23 червня — на триста фунтів,
другий — тижнем пізніше — на решту — тисячу сімсот фунтів.
Яким чином Місячний камінь було віддано на збереження в банк містера Люкера і як
після цього поводилися індуси з містером Люкером та містером Годфрі, ви вже знаєте.
Наступна подія в житті вашого кузена стосується знову міс Веріндер. Він освідчився
вдруге і після того, як його вислухали, погодився, на її прохання, розірвати заручини.
Одну з причин, що змусила його піти на цю поступку, розгадав містер Брефф. Міс
Веріндер мала довічне право на маєток матері, — а тут не розживешся на двадцять
тисяч фунтів.
Ви скажете, що якби він одружився, то зміг би назбирати три тисячі фунтів, щоб
викупити алмаз. Він міг би це зробити, звичайно, якби ні його дружина, ні її опікуни і
управителі не заперечували проти того, щоб він узяв наперед більше половини доходу,
невідомо для чого, в перший же рік одруження. Але навіть якби він подолав цю
перешкоду, його спіткала б інша. Про його одруження довідалася б дама в загородній
віллі. Це була жінка розкішна, містер Блек, — з тих жінок, з якими жартувати не можна,
— з ніжним кольором обличчя і римським носом. Вона ставилася з глибоким
презирством до містера Годфрі Еблуайта. Це презирство було б мовчазним, якби він
добре забезпечив її. В противному разі у цього презирства знайшовся б язик. Довічне
право міс Веріндер так само мало давало йому надії роздобути це «забезпечення», як і
розжитися на двадцять тисяч фунтів. Він не міг одружитись, — він ніяк не міг
одружитись при таких обставинах.
Про те, як він пробував щастя з іншою дівчиною і що це весілля так само розладналося
через відсутність грошей, вам уже відомо. Вам також відомо, що він одержав спадщину
в п'ять тисяч фунтів, залишену йому невдовзі однією з його численних поклонниць,
прихильність яких цей чарівний чоловік міг здобути. Ця спадщина (як довели події) і
стала причиною його смерті.
Я довідався, що, одержавши свої п'ять тисяч фунтів, він поїхав в Амстердам. Там
зробив усі необхідні розпорядження, щоб розбити алмаз на окремі брильянти. Він
повернувся (переодягненим) і викупив Місячний камінь у призначений день. Але перш
ніж забрати алмаз, почекав кілька днів (на цю осторогу погодились обидві сторони).
Якби він щасливо дістався до Амстердама, у нього було б достатньо часу між липнем
сорок дев'ятого і лютим п'ятдесятого року (коли молодий джентльмен ставав
повнолітнім) для того, щоб встигнути розбити алмаз і вигідно продати його окремими
(шліфованими або нешліфованими) брильянтами. Отож судіть, які в нього були
причини наражатися на риск. «Або здобути, або вдома не бути», цей вираз якнайбільше
пасував йому.
Мені лишається тільки нагадати вам, перш ніж закінчу своє донесення, що ще не
втрачена можливість схопити індусів і знайти Місячний камінь. Вони тепер (як є всі
підстави гадати) — на шляху до Бомбея, — на одному з кораблів, що йдуть у Східну
Індію. Якщо не трапиться аварії, цей корабель не спинятиметься в жодній гавані, і
бомбейські власті (яких уже сповістили листом, надісланим суходолом) приготуються
вступити на судно, як тільки воно увійде в гавань.
Розповідь сьома,
Я не винен у тому, що заздалегідь не попередив вас про наближення його кончини. Він
рішуче заборонив мені писати вам. «Я вдячний містерові Френкліну Блеку, — сказав
він, — за кілька щасливих днів. Не завдавайте йому жалю, містере Кенді, не завдавайте
йому жалю».
Страждання його, аж до останніх шести годин його життя, страшно було бачити. Коли
йому ставало легше і розум його прояснявся, я благав сказати, кому з його родичів
написати листа. Він попросив пробачення, але від моїх послуг відмовився. Потім
сказав, анітрохи не жалкуючи, що воліє померти, як і все життя прожив, — усіма
забутий і невідомий. Цієї думки він не змінив до останньої хвилини. Тепер уже немає
ніякої можливості взнати будь-що про нього. Історія його життя зовсім не відома.
За день до смерті він розповів мені, як знайти всі його папери. Я приніс їх йому в
постіль. Там був невеличкий жмут чиїхось пожовклих листів, які він відклав набік; його
незакінчена книга; кілька переплетених зошитів щоденника. Він розкрив зошит, що
стосується цього року, і одну по одній вирвав з нього сторінки, присвячені тим дням,
коли ви були разом. «Передайте це містерові Френкліну Блеку, — сказав він. —
Можливо, з часом йому буде цікаво проглянути їх». Потім стиснув руки і палко благав
бога, щоб він дарував щастя вам і вашим ближнім. Він сказав, що хотів би знову
побачитися з вами. Але наступної хвилини передумав. «Ні, — відповів він, коли я
запропонував написати вам листа, — я не хочу завдавати йому жалю! Я не хочу
завдавати йому жалю!»
Потім на його прохання я зібрав папери, — тобто жмут листів, незакінчену книгу й
щоденник, — поклав усе це в один пакунок і запечатав своєю печаткою. «Обіцяйте
мені, — сказав він, — що власноручно покладете це в мою труну і що жодна чужа рука
не торкнеться до цього».
Він попросив мене зробити ще одну послугу, на яку я погодився лише після тяжкої
внутрішньої боротьби. Він сказав: «Нехай могила моя буде всіма забута. Дайте мені
слово честі, що не дозволите поставити на місці мого поховання ніякого пам'ятника —
ні навіть звичайнісінької надмогильної плити. Я хочу заснути навіки безвісним. Я хочу
спочити невідомим». Я спробував із ним сперечатися, але він — уперше й востаннє —
надзвичайно схвилювався. Я не міг стерпіти цього й поступився. Лише зелений
могильний горб відзначає місце цього вічного спочинку. З часом його оточать з усіх
боків надмогильні плити. І люди, що житимуть після нас, із здивуванням дивитимуться
на цю безвісну могилу.
Як я вже казав, за шість годин до смерті страждання Езри Дженнінгса вгамувались. Він
трохи задрімав. Мені здалося, що він марить. Кілька разів він усміхнувся. В цей час з
його вуст раз у раз зривалося жіноче ім'я — здається, «Елла». За кілька хвилин до
кончини він попросив мене підвести його на подушках, щоб він міг подивитись у вікно
на схід сонця. Він був дуже слабий, і голова його впала на моє плече. Езра Дженнінгс
прошептав: «Це — кінець!» Потім сказав: «Поцілуйте мене». Я поцілував його в лоб. На
якусь мить він підняв голову. Сонячне проміння освітило його обличчя, і на ньому
застиг прекрасний, ангельський вираз. Він тричі вигукнув: «Спокій! Спокій! Спокій!»
Голова його знову опустилась на моє плече, і всім його життєвим незгодам настав край.
Так він пішов від нас. Це була, я гадаю, велика людина, хоча громадянство його і не
знало. Він мужньо ніс тяжку долю. У нього була надзвичайно ніжна душа, яку мені
будь-коли доводилося зустрічати. Втративши його, я почуваю себе дуже самотнім.
Можливо, що після своєї хвороби я ніколи не буду таким, яким був раніше. Думаю
часом про те, щоб відмовитись від практики, поїхати звідси, полікуватися
закордонними ваннами і водами.
Сторінки із щоденника мого бідного друга чекають на вас у моєму домі. Я побоявся
довірити їх пошті.
Передайте міс Веріндер моє щире шанування і найкращі побажання. Лишаюся, дорогий
містере Френклін Блек, відданий вам Томас Кенді.
Розповідь восьма,
Я — та особа (як ви, без сумніву, пам'ятаєте), яка відкрила ці сторінки, почавши
оповідати історію. Я ж буду і тією особою, яка закриє їх, доказавши її кінець.
З дня смерті моєї бідної пані сімейні торжества в нашому домі стали рідкістю, і я з
нагоди весілля, признатися, хильнув зайвого.
Якщо вам коли-небудь траплялося робити щось подібне, ви мене зрозумієте. А якщо не
траплялося, то ви скажете, напевно: «От гемонський дідуган! З якої речі він говорить
про це?» Зараз почуєте, навіщо я це говорю.
Отож, перепустивши чарчину (бог з вами! ніби у вас самих немає слабості! тільки ваша
слабість — не моя, а моя — не ваша), я слідом за цим удався до надійних ліків, а мої
ліки, як ви знаєте, — це «Робінзон Крузо». На якому саме місці розгорнув я цю
неперевершену книгу, точно не скажу; але рядки, що в кінці уляглися перед моїми
очима, мені добре запам'яталися: вони були на сторінці триста вісімнадцятій — там, де
мова йде про домашні справи Робінзона Крузо і його одруження. Ось вони:
«З такими думками я оглянув своє нове становище: я мав дружину (зверніть увагу:
містер Френклін — теж!) і новонароджену дитину. (Зверніть знов увагу! Це саме може
статися і з подружжям Френкліна!) — і тоді моя дружина…» Що зробила чи не зробила
дружина Робінзона Крузо «тоді», мене вже ніскільки не цікавило. Я олівцем підкреслив
місце про дитину і заклав його шматочком паперу: «Побудь-но тут, — промовив я до
закладки, — поки шлюб містера Френкліна і міс Речел не станс на кілька місяців
старший, а там побачимо!»
— Беттередж! У мене є новина для вас! Через кілька місяців у цьому домі щось
трапиться!
— А скажіть, будь ласка, чи має ваша добра жіночка якесь відношення до цього?
— Ні слова більше, сер. Дай боже вам щастя обом, щасливий чути про це! — відповів я.
І ось тут настав час вийняти «Робінзона Крузо»! Це була нагода прочитати йому
уривочок про немовля, який я підкреслив у день одруження містера Френкліна! Я
прочитав ці чудові слова з виразом, що відповідав їх значенню, а потім суворо глянув
йому в обличчя.
ЕПІЛОГ
Двадцять сьомого червня торік я одержав інструкції від сержанта Каффа стежити за
трьома особами (за зовнішнім виглядом це індуси), яких підозрювали у вбивстві. Цього
ранку їх бачили на Тауерській пристані.
Було ясно, що індуси заздалегідь наважились на цей вчинок, щоб заплутати сліди, і я,
не гаючи часу, повернувся в Англію. Я зійшов з пароплава в Гревзенді і з'ясував, що
індуси поїхали звідси в Лондон. Я — туди, але вони подалися вже в Плімут. Розшуки в
Плімуті показали, що вони сорок вісім годин тому відпливли прямо в Бомбей
індійським судном «Б'юлі Касл».
Сищик Кафф просить мене викласти письмово деякі обставини, що стосуються трьох
осіб (гаданих індусів), які минулого літа були пасажирами на кораблі «Б'юлі Касл», що
йшов у Бомбей під моєю командою.
Індуси сіли на корабель у Плімуті. В дорозі я не чув ніяких скарг на їхню поведінку.
Вони мешкали в передній частині судна, і мені особисто майже не доводилося
зустрічатися з ними.
Наприкінці подорожі нам не пощастило — настав штиль, і ми три доби дрейфували біля
індійських берегів. У мене нема корабельного журналу, і я не можу тепер пригадати
широту й довготу. Взагалі, про наше місцезнаходження я можу тільки сказати таке:
течією нас прибивало до суші, а коли знову піднявся вітер, ми дістались до гавані через
двадцять чотири години.
Дисципліна на кораблі (як це відомо всім мореплавцям) під час тривалого штилю
послаблюється. Так було і на моєму кораблі. Деякі пасажири просили спустити шлюпки
й розважалися веслуванням і купанням, коли вечірня прохолода дозволяла їм це робити.
Після цього шлюпки треба було знову ставити на місця. Але їх лишали на воді біля
корабля, — через спеку ні офіцери, ні матроси не хотіли виконувати своїх обов'язків,
поки тривав штиль.
Третьої ночі вахтовий на палубі нічого незвичайного не чув і не бачив. Коли настав
ранок, виявилося, що зникла двовеслова шлюпка, а згодом мені доповіли, що троє
індусів теж зникли.
Прибувши в нашу гавань, я тільки там довідався, яка причина змусила моїх трьох
пасажирів скористатись нагодою, щоб утекти з корабля. Такі самі свідчення я дав і
властям. Вони визнали мене винним у послабленні дисципліни на кораблі. Я висловив
жаль і їм, і моїм хазяям. З того часу про трьох індусів нічого не було чути, наскільки
мені відомо. Мені не лишається нічого додати до того, що тут написано.
З того часу я багато мандрував по Центральній Азії. Звідти повернувся на місце своїх
колишніх пригод, у Північно-Західну Індію. Через два тижні після цього я опинився в
одній окрузі чи провінції (мало відомій європейцям), що має назву Каттавар.
Тут зі мною скоїлась пригода, яка, — хоч як неймовірним це може здатись, — являє для
вас особистий інтерес.
У диких областях Каттавара (наскільки вони дикі, можете судити з того, що тут навіть
землероби орють землю, озброєні до зубів) населення фанатично віддане старій
індуській релігії — стародавньому поклонінню Брамі і Вішну. Магометани, де-не-де
розкидані по селах всередині країни, бояться їсти м'ясо будь-яких тварин. Магометан
навіть за підозрою у вбивстві священної тварини — корови — безжалісно умертвляють
у цих краях благочестиві сусіди — індуси. В межах Каттавара є два найбільш
прославлені місця паломництва індуських богомольців, де розпалюється релігійний
фанатизм народу. Одне з них — Дварка, місце народження бога Крішни. Друге
священне місто — Сомнаут, пограбоване і зруйноване в одинадцятому столітті
магометанським завойовником Махмудом Газневі.
Опинившись удруге в цих романтичних краях, я вирішив не залишати Каттавара, не
глянувши ще раз на руїни прекрасного Сомнаута. Місце, куди я збирався дістатись,
було (за моїми розрахунками) на відстані трьох днів, якщо йти до цього священного
міста пішки.
Другого дня кількість індусів, що йшла в одному напрямі зі мною, досягла кількох сот.
Третього дня йшли вже тисячі. Всі поволі прямували до одного пункту — міста
Сомнаута.
Завдяки невеличкій послузі, яку мені вдалося зробити одному з моїх супутників-
пілігримів на третій день подорожі, я познайомився з індусами вищої касти. Від цих
людей я довідався: натовп іде на велику релігійну церемонію, що має відбутись цієї
ночі на горі поблизу Сомнаута. Церемонія ця присвячувалась богові Місяця.
Один з індусів, біля якого я стояв, побачив, як я здригнувся. Він пошепки пояснив мені
появу трьох постатей на скелі.
Це були браміни, сказав він, які заради служби богові порушили закони касти. Бог
звелів, щоб вони спокутували свою провину паломництвом. Сьогодні уночі ці троє
чоловіків мусять розлучитися. Трьома різними напрямами підуть вони пілігримами в
священні місця Індії. Ніколи більше не повинні вони бачити один одного. Ніколи
більше не повинні вони відпочивати від своїх мандр, із самого дня розлуки і до дня
смерті.
Поки він говорив мені це, журлива музика стихла. Троє постатей простяглися на скелі
перед завісою, що закривала божество. Потім вони підвелися, глянули один на одного,
обнялися й поодинці спустилися в натовп. Народ у гробовому мовчанні дав їм дорогу. Я
бачив як натовп розступився одночасно у трьох різних напрямах. Поволі величезна маса
народу, одягненого в біле вбрання, знову зімкнулася. Слід приречених на мандрування
людей, що ввійшли у натовп, зник. Ми їх більше не бачили.
Нова музика, гучна й весела, пролунала з-за схованого божества. Натовп, що оточував
мене, здригнувся і ще тісніше зімкнувся.
Так! Після восьми століть Місячний камінь знову сяє у стінах священного міста, де
почалась його історія. Як він повернувся на свою дику батьківщину, якими подвигами
чи злочинами індуси знов оволоділи своїм священним скарбом, відомо вам краще, ніж
мені. Ви втратили його в Англії і, — якщо я хоч трохи знаю характер індійського
народу, — ви втратили його назавжди.
Так роки минають один за одним; одні й ті самі події обертаються в колах Часу. Які
будуть наступні пригоди Місячного каменя? Хто може сказати?