«Особливості переживання синдрому вцілілого в умовах воєнного

стану»
ЗМІСТ

ВСТУП ........................................................................................................
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ
ВИВЧЕННЯ КЛЮЧОВИХ ПРОБЛЕМ СИНДРОМУ ЛЮДИНИ,
ЩО ВЦІЛІЛА ...........................................................................................
1.1. Теоретико-методологічні засади вивчення синдрому вцілілого в
українській та зарубіжній психології .........................................................
1.2. Детермінанти, причини, функції та типи провини .............................
1.3. Синдром вцілілого як соціально-психологічний феномен війни…..
Висновки до розділу 1 ....................................................................................
РОЗДІЛ 2. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПЕРЕЖИВАННЯ
СИНДРОМУ ВЦІЛІЛОГО В УМОВАХ ВІЙСЬКОВОГО СТАНУ
2.1. Характеристика вибірки, методів та методик дослідження почуття
провини осіб, що вижили в умовах війни………………………………….
2.2. Аналіз результатів емпіричного дослідження психологічних станів
осіб із синдромом вцілілого…………………………………………………
Висновки до розділу 2 ...................................................................................
РОЗДІЛ 3. ПРОГРАМА КОРЕКЦІЇ СИНДРОМУ ВЦІЛІЛОГО…
3.1. Методологічні основи психологічної корекції почуття провини у
осіб із синдромом вцілілого…………………………………………………
3.2. Програма корекції психоемоційних станів у осіб з синдромом
вцілілого в умовах військового стану …….................................................
ВИСНОВКИ ………………………………………………...……..………..
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..................................................
ДОДАТКИ
 ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Відчуття провини за виживання,

також відоме під синонімами синдром концентраційного табору, провина
вцілілого або синдром Голокосту - форма посттравматичного стресового
розладу (ПТСР), почуття провини, коли людині вдається вижити після
нещасного випадку, терористичного нападу, стихійного лиха, епідемії,
геноциду або війни. Особливо загостреною є проблема, якщо поряд
постраждав хтось із близьких.
В публікації «Діагностичного і статистичного посібника з психічних
розладів IV» провину постраждалого визначили, як значущий симптом
посттравматичного стресового розладу. Вирішальним фактором для
постановки діагнозу є почуття провини пацієнта за те, що він навмисно чи
ненавмисно вижив, поки інші люди вмирали навколо них, не маючи
можливості їм допомогти. Головне екзистенційне переживання людини –
страх смерті. Коли ми стикаємося із загибеллю інших людей, ми мимоволі
замислюємося про смерть. І коли ми якимось чином рятуємося, то миттєво
поринаємо в центр цих переживань. Навіть якщо людина каже, що все
пропрацювала та нічого не боїться, зазвичай, це не так. Все, що стосується
катастроф, воєн, вбивств, не може бути початково не травматичним. Наша
нова реальність може сформувати безліч сценаріїв подальшої поведінки.
Наприклад, людина, що пережила війну, пускається у всі важкі, починає
залежати від адреналіну і екстремального проведення часу, реалізує свій
страх смерті в професіях, пов'язаних з ризиком для життя, або навпаки,
прагне ізоляції.
Досліджень провини того, хто вижив, як окремого синдрому, дуже
мало, проте це явище досить поширене — наприклад, зустрічається у 30–40%
ветеранів війн, звідси ми бачимо, якщо проблему не пропрацьовано, ніякий
час не допомагає людям заспокоїти свої переживання. Серед тих, хто
залишився живим після промислових або транспортних катастроф, 36–61%
людей з таким станом. Першими провину виділили вчені, які досліджували
особливості психіки у в'язнів концтаборів часів голокосту.
Людина, яка страждає від почуття провини за те, що вижила, часто
втрачає сприятливі можливості в житті, ізолює себе від інших, може „карати”
себе. Тобто, запускає режим саморуйнування. Почуття провини є дуже
складною емоцією. Процеси, що відбуваються в нашій психіці, часто
латентні, тому їх не просто розпізнати. Проте, не у кожної людини
виникають ці симптоми.
Деякі можуть відчувати провину лише тому, що їм вдалося врятувати
себе чи своїх близьких, а інші будуть звинувачувати себе в тому, що не
мають цього почуття. Розвиток симптомів завжди залежить від
індивідуальних особливостей функціонування механізмів психіки даної
людини. Кожна людина має свій власний досвід, темперамент та ресурси.
Також все залежить від того, чи психіка людини спроможна впоратися з
травматичним досвідом та стресом.
Синдром вцілілого може бути жорстоким етапом повернення людини
до реальності, внаслідок руйнування захисних механізмів психіки, які
відображалися у процесах гальмування, витіснення, або «втечі». Щоб
повернутися до гомеостазу, знадобиться багато часу. Спосіб і тривалість
лікування завжди носить індивідуальний характер та залежать від різних
факторів, таких як тяжкість травми або наявність попереднього досвіду. В
перші дні людина зазвичай намагається заперечувати реальність. Однак,
приблизно через тиждень-два починає розуміти справжній стан речей.
Зіткнення з реальністю може викликати шок, симптоми можуть посилитися.
Більшість сучасних наукових досліджень лише підтверджують
наявність провини та необхідність її дослідження. Прояв почуття провини і
подробиці пережитого в умовах війни недостатньо досліджене у вітчизняних
працях.
Тому важливо шукати детермінанти провини. Це дає змогу визначити
тип і профіль переживання провини та створити програму психологічної
корекції його руйнівних симптомів. Дискусійним залишається питання про
вплив військових умов на переживання синдрому вцілілого та провини на
українців.
Отже, дана проблема є надзвичайно актуальною в контексті останніх
подій, які відбуваються в Україні, вибір теми дослідження було зумовлено
відсутністю організованої теоретико-методичної розробки.
Об'єкт дослідження – почуття провини вцілілого як психологічний
феномен.
Предмет дослідження – особливості переживань почуття провини у
осіб із синдромом вцілілого в умовах військового стану.
Мета дослідження полягає в аналізі особливостей переживання
почуття провини людини, яка вціліла від війни, розробити рекомендації для
стабілізації психоемоційного стану осіб із синдромом вцілілого в умовах
війни.
Відповідно до мети було сформовано наступні завдання:
- здійснити психологічний аналіз почуття провини як психологічної
проблеми;
- з’ясувати психологічні особливості проявів синдрому вцілілого в
умовах воєнного стану;
- визначити особливості психоемоційних станів та почуття провини у
осіб із синдромом вцілілого під час війни;
- розробити ефективну психокорекційну програму стабілізації
психоемоційного стану осіб із синдромом вцілілого.
Гіпотезою дослідження є припущення про те, що виявлення
особливостей переживання почуття провини у структурі синдрому вцілілого
мають зв’язок із рівнем стресу і специфікою психологічної травми, які
необхідно враховувати для розробки ефективної психокорекційної програми
стабілізації психоемоційних станів осіб із синдромом вцілілого.
Об’єкт дослідження: вплив війни на виникнення синдрому вцілілого.
 Предмет дослідження: синдром провини вцілілого, що породжує
глобальну проблему занепаду психологічного стану людства та небезпеку
такого оточення.
Методи дослідження. У дослідженні було використано систему
загальнонаукових методів дослідження:
- Соціологічні методи збору інформації: тестування, інтерв'ю.
- Теоретичні: аналіз, абстрагування, дедукція та пояснення наукових
джерел стосовно явища розповсюдження і переносу синдрому
вцілілого на інших. Методика психологічної діагностики копінг-
механізмів (в адаптації Л.І. Васермана), шкала тривоги Гамільтона.
- Емпіричні:
1) Коротка шкала тривоги, депресії та ПТСР;
2) Методика «Вимірювання почуття провини та сорому» (Test of
SelfConscious Affect (TOSCA) Дж. П. Тангней)
3) Тест на стрес. (розроблено Джерсайлд);
4) Методика визначення стресостійкості та соціальної адаптації Холмса та
Раге .
- Методи математичної статистики: кореляційний аналіз, інтерпретація
та представлення результатів дослідження.
Емпірична база дослідження. У дослідженні взяло участь 100 осіб. З
них 37 чоловіків та 63 жінки, віком від 18 до 55 років, які є свідками подій
російського вторгнення на території України. Дослідження проводилось на
опитуванні волонтерської бази допомоги переселенцям із м.Харків, що
виїхали в пошуках прихистку до Черкаської області, починаючи з 24 лютого
2022 року.
Наукова новизна та теоретична значущість роботи полягає в тому:
- уточнено зміст поняття «синдром вцілілого»;
- визначено підходи щодо запобігання перебігу синдрому особи, яка
вціліла у посттравматичний стресовий розлад;
 - досліджено вплив навколишнього середовища на прояв синдрому
вцілілого;
- проведено емпіричне дослідження особливостей прояву синдрому
вцілілого в умовах воєнного стану та запропоновано психокорекційні
програми.
- отримано базу для подальшого розвитку сучасних підходів до
психокорекції різних видів переживання провини.
Практичне значення дослідження полягає в можливості використання
практичних рекомендацій щодо профілактики синдрому вцілілого на основі
профілактики почуття провини. Теоретичні та емпіричні результати можуть
бути застосовані для розробки відповідних курсів лекцій та навчальних
семінарів при викладанні психології екстремальних ситуацій. Отримані
результати можуть бути корисними при розробці комплексу
психокорекційних та психопрофілактичних заходів для подолання
негативних наслідків війни на психологічний стан українців.
Надійність та достовірність результатів дослідження забезпечується
репрезентативною вибіркою, що зумовлена суворою вибірковою сукупністю
одиниць дослідження, яка має достатній обсяг, що є статистично значущим;
оперативним отримання якісної інформації, що дозволяє швидко
прослідкувати можливі зміни; валідністю інформації, завдяки кількісному та
якісному аналізам отриманих результатів; використанням коректно дібраного
блоку методик емпіричного дослідження та достовірним соціологічним
методам збору інформації і їх подальшої математичної обробки;
відповідністю методології та інструментарію дослідження завданням та меті
роботи.
Структура роботи. Курсова робота складається із вступу; трьох
розділів із висновками до кожного із них; загальних висновків; списку
використаних джерел, що налічує __ найменування (із них _ іноземною
мовою) та додатків. Основний обсяг роботи __ сторінок. Робота містить __
таблиць та __ рисунків.
 РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ
ВИВЧЕННЯ КЛЮЧОВИХ ПРОБЛЕМ СИНДРОМУ ЛЮДИНИ, ЩО
ВЦІЛІЛА
1.1. Теоретико-методологічні засади вивчення синдрому вцілілого в
українській та зарубіжній психології
Дослідження синдрому вцілілого висвітлено у небагатьох працях
зарубіжних та українських вчених, стосовно психологічних наслідків
переслідування, описуючи «патологічні наслідки» (Е. Вінд), введення
терміну «синдром провини вцілілого» для позначення стану жертв
концтаборів, які страждають від почуття провини. (В. Г. Нідерланд),
виявлення синдрому уцілілого у травмованих людей, які пережили
нацистські переслідування (Е. Візель, Б. Беттельгейм, М. Поро, С. Джозеф.)
Стівен Джозеф, психолог з Університету Ворика, вивчав людей, які
вижили після перекидання Herald of Free Enterprise, в результаті якого
загинули 193 з 459 пасажирів корабля. Його дослідження показали, що 60
відсотків тих, хто вижив, страждали від провини. Згодом вчений дослідив,
що люди, які страждають, іноді звинувачують себе в смерті інших, у тому
числі тих, хто загинув, рятуючи постраждалого, або кого той, хто вижив,
безуспішно намагався врятувати. Також провину вцілілих можуть почувати
батьки, що пережили своїх дітей, діти, що не змогли евакуюватись разом з
батьками, важко травмовані, але одужуючі, родини, які мають дітей з
обмеженими можливостями здоров'я.
Починаючи з 90-х рр. ХХ ст. з’явилися систематичні дослідження
посттравматичного зростання, які базувалися на спеціально розроблених
психодіагностичних методиках, зокрема, Опитувальник життєствердних
переконань (С. Мадді), Шкала базисних переконань (С. Фолькман),
Опитувальник сенсу життя (M. Ф. Стегер, П. Фразіер, М. Калер),
Опитувальник неприємностей і підйомів (Р. Лазарус), Опитувальник
посттравматичного зростання (М. Ш. Магомед-Емінов).
 Констатовано, що більша частина досліджень з проблеми ПТСР
стосується епідеміології, діагностики і терапії учасників бойових дій, жертв
різного виду катастроф та терористичних актів і переважно виконана на
контингенті респондентів зрілого віку. При цьому відзначається недостатня
кількість досліджень, присвячених вивченню соціально-психологічних
особливостей розвитку та подолання ПТСР у молоді, попри те що науковці
(Л. Боярин, І. Добряков, З. Кекелідзе, Т. Мельницька, Л. Пілецька) вказують
на специфіку формування проявів ПТСР та їх корекції в осіб різних вікових
груп. Крім того, наявний досвід психологічної допомоги при ПТСР у молоді
потребує поглибленого наукового аналізу, узагальнення та систематизації.
Визначено, що ПТСР виникають як відстрочена або затяжна реакція на
стресову подію або ситуацію (короткочасну/тривалу) виключно загрозливого
або катастрофічного характеру, здатну спричинити стрес у будь-якої людини
(Г. Боуландер, А. Егендорф, С. Фіглей). Доведено, що екстремальними
можуть бути й ситуації, які мають значення для окремої людини, наприклад
акти агресії, насильницькі дії (Б. Шостакович).
Пов’язаний з військовими діями ПТСР має різний ступінь прояву в
різних збройних силах світу. Наприклад, в Ізраїлі він становить 1-2%, 10% —
у Канаді й Великобританії та 15-25% у США. Ці показники варіюються для
окремих підгруп ветеранів, адже учасники давніших бойових дій мають
вищий ступінь прояву синдрому. Зокрема, у Сполучених Штатах приблизно
35% військових, котрі брали участь у збройних конфліктах ще до війни у
В’єтнамі, мали серйозні скарги на ПТСР. Натомість, найперші показники
рівня ПТСР серед ветеранів Йом-Кіпурської війни 1973-го року в Ізраїлі —
першого випадку зіткнення Ізраїлю з проблемою ПТСР — становив 20%.
Упродовж наступних 32-х років цей показник впав до 6.8%. Різний рівень
ПТСР у різних збройних силах країн світу наводить на думку, що деякі
стратегії подолання проблеми працюють краще за інші. Деякі фактори
відіграють особливо важливу роль у тому, чи проявить себе ПТСР серед
кадрового складу військ та яким буде рівень цього прояву.
 Досвід Ізраїлю показує, що психологічна допомога є найуспішнішою,
коли вона надається задовго до початку бойових дій. Ключовим елементом
цього підходу є відповідне передвоєнне навчання та тренування, так само як і
своєчасні заходи під час збройних дій. Фактор часу є настільки
визначальним, що наразі ЦАХАЛ навчає військових діагностувати симптоми
психологічного шоку серед своїх соратників та долати їх безпосередньо на
полі бою ще до того, як цей стан переросте у затяжну й важку травму.
Лікування після психологічного шоку стало невід’ємним елементом першої
допомоги як у ЦАХАЛ, так і серед цивільного населення країни.
У разі необхідності, навіть за відсутності тілесних пошкоджень
солдатам надається психологічна допомога після травматичного шоку. Те ж
саме стосується цивільних осіб, котрі стали жертвами терористичних атак.
При цьому професійна психологічна допомога надається в ЦАХАЛ будь-якої
хвилини: як до, під час та після участі у військових операціях. Цінність
такого досвіду, окрім очевидної користі від постійної наявності професійної
допомоги, полягає також у тому, що він гарантує встановлення відносин
довіри між військовими та психологами, що в свою чергу полегшує першим
звернення по допомогу в разі потреби.

1.2. Детермінанти, причини, функції та типи провини

Почуття провини – це свого роду самосуд, через який знижується
самооцінка та мучають докори сумління. Д. Осюбель характеризує провину
як «моральний сором», де сором стає загальним явищем, а провина — лиш
видом і є нижчим за ступенем.
Очевидно, що між провиною і мораллю існує зв’язок, який сприяє
формуванню норм поведінки, совісті та загального розвитку особистості.
Д. Осюбель висуває три передумови переживання провини:
1) Прийняття моральних цінностей;
2) Інтерналізація моральних цінностей;
 3) Здатність до самокритики, яка допомагає сприймати протиріччя між
реальною поведінкою та внутрішніми цінностями.
Автори часто стикають з невизначеністю детермінант провини. Це
відбувається через те, що почуття провини може виникати в результаті
поведінки, яка змінюється відповідно до моральних, релігійних та етичних
норм, і, відповідно, причини, чому люди відчувають провину, можуть бути
дуже різними. Це може залежати від культури, країни, статусу людини.
К. Ізард зазначає, що відчуття провини не залежить від переконань
людини, її моральних якостей, релігії, поглядів на життя і т.д. На його думку,
кожна людина має особистий етичний кодекс, яким окреслює межі
дозволеного та прийнятного, що формує соціальну та міжособистісну
поведінку [Мороз,134].
Проте, не всім відома структура даного кодексу та зв’язок його
окремих принципів. Звісно більшість культур має окреслені обмеження, що
зазвичай пов’язані з сексуально-агресивною поведінкою, в чому може
звинувачуватися навіть невинна людина (зокрема, це стосується чоловіків).
Варто зазначити, що почуття провини може виникати не тільки через
якусь діяльність людини, але й через її бездіяльність, наприклад неправильна
думка, почуття, дія, чи байдужість.
Іноді почуття провини виникає просто через наявність певних фактів,
на які людина не має жодного впливу, тобто у випадку, коли людина не
вчинила жодного злочину, чи дії, або просто не має вибору.
К. Ізард наводить приклад дівчини, яка почувається винною через
розлучення батьків. Справді, такі ситуації трапляються досить часто, адже
діти ототожнюючи себе з батьками шукають причину в собі відчувають
провину за ситуацію, яка повністю вийшла з-під їх контролю.
Тут можна говорити не лише про розлучення батьків, а й про випадки
насильства над людиною, яка з певних причин почувається винною. Навіть у
таких ситуаціях людина може сприймати деякі власні дії як такі, що ведуть
до них, або відчувати провину за дії, які вони повинні були зробити в
результаті того, що сталося.
Почуття провини виникає в результаті «інтерналізації» стандартів
поведінки, в результаті переходу продиктованих суспільством норм
поведінки від зовнішніх до внутрішніх норм. Людина, яка живе з відчуттям
провини перетворюється в захисника та джерело цих норм. Вона
першочергову бере на себе відповідальність за свої дії та забезпечує
дотримання правил. Почуття провини посилиться, якщо її поведінка,
ситуація чи дія не відповідають і суперечать нормам, які вона засвоїла
[Кононова]. Наприклад, у випадку сексуального насильства, людина може
почуватися винною, що не змогла себе захистити, опинилася не в тому місці,
не в той час, одягнулася занадто відверто і т.д. Суспільство може
підживлювати це почуття роблячи жертву винною, вважаючи її
провокатором, тому факт випадкового статевого акту, табуйований
оточуючим суспільством, може стати неприпустимим для жертви. Почуття
провини, як і сором, є основою особистої та суспільної відповідальності
[Кононова].

Це важливо в соціалізації людини, тобто, це допомагає засвоїти норми та

правила суспільства та ефективно з ним взаємодіяти.
К. Муздибаєв виділяє дві функції вини:
1) Забезпечення соціальної сумісності;
2) Саморегуляція, яка інформує людину про свою поведінку.
Автор підкреслює, що усвідомлення провини допомагає коригувати
поведінку, зняти міжособистісну напругу, сприяє альтруїстичним діям
[Мітіна].
Узагальнюючи погляди різних авторів, Ільїн виділяє три функції
провини:
1) Почуття провини як моральний регулятор, що сприяє підтриманню
соціальних норм поведінки;
2) Формування самоставлення;
 3) Профілактика психічних розладів.
Він підтримує думку вчених, що почуття провини є самостійним
явищем, що сприяє зниженню тривожності та попередженню психічних
розладів [12]. І. Бєлік уточнює, що ці функції можливі при оптимальному
рівні провини, адже перебільшена та невиправдана провина може завдати
людині шкоди, призвести до хронічної втоми та навіть стати причиною
самогубства [1].
К. Муздибаєв також говорить про ризик психопатології у надмірно
винної людини. Можуть виникати невротичні синдроми, порушення
самооцінки, зниження самооцінки [Мініна]. М. Льюїс пропонує як спосіб
позбутися почуття провини пасивний варіант – змиритися з ним і дати йому
згаснути [].
К. Ізард вважає, що найкращий спосіб протистояти цьому почуттю —
жити в гармонії з совістю. Проте, він наголошує на тому, що людина
порушивши певні кордони, які сама ж означила може надто болісно
відчувати провину. Занадто жорсткі правила поведінки, які заважають жити,
не можуть сприяти благополуччю як особистості, так і інших.
До того ж К. Ізард виділяє одну специфічну функцію провини, яка
може спонукати людину виправити ситуацію. Для вирішення внутрішнього
конфлікту у людини виникає бажання попросити вибачення перед
скривдженою людиною або якимось чином загладити свою провину [Кононова].
Це ефективний спосіб усунення дискомфорту, викликаного почуттям
провини, і прищеплює хороші манери, ввічливість, емпатію та співчуття, які
сприяють розвитку особистості, проте не завжди це змінює ситуацію в
позитивному напрямку.
У «Психології емоцій» автором було наведено кілька особистих
прикладів людей. Наприклад було окреслено, що провина, підкріплена
радістю, може стати основою розвитку особистості. У цьому прикладі
дівчина відчувала провину перед своїм другом. Вони посварилися і не
спілкувалися майже рік, тому радість примирення зміцнила почуттям
відповідальності за страждання, які він відчував через провину друга. На
цьому прикладі автор зазначає, що не тільки почуття провини, але й усі
негативні емоції можуть нести адаптивну функцію. Таким чином, почуття
провини відіграє важливу роль у формуванні соціальної та особистої
відповідальності. Частково очікування провини або страх провини пов'язані з
бажанням і потребою відповідати нормам і правилам суспільства. Почуття
провини допомагає відчути ситуацію, біль, образу, іншої людини, знайти
правильні слова, вжити заходів, щоб допомогти «жертві», виправити власні
дії чи ситуацію в цілому.
Д. Вайс виділяє 5 видів провини за умовами чи причинами її
виникнення [14]:
1) Адаптивна провина – це почуття провини дорослого, яке виконує
соціально адаптивну функцію і сприяє здоровому розвитку особистості. Інші
типи вважаються дезадаптивними та нераціональними:
2) Почуття провини потерпілого – цей тип провини пов’язаний з
ірраціональною несвідомою вірою в те, що людина має щось хороше, чого
немає ні в кого іншого. Тобто провина проти того, хто позбавлений того, що
має.
3) Почуття надмірної відповідальності - надмірне почуття
відповідальності та альтруїзму, пов'язані з турботою про щастя інших. З
одного боку, це корисні функції провини, але вони шкідливі для людини, як і
надмірна провина.
4) Провина розлуки (зрада) - розлука або розлука з коханими і
близькими людьми сприймається людиною як зрада з її боку, яка може
завдати їй болю і шкоди. Наприклад, провина молодої людини в розлученні з
батьками, захист свого особистого простору.
5) Почуття ненависті до себе – цей тип провини складається з вкрай
негативної самооцінки, що супроводжується відчуттям нікчемності. Ця
провина може виникнути внаслідок необережного і жорстокого поводження
батьків і родичів [8].
 І. Бєлік, цитуючи К. Куглера, описує статус провини та
характеристики провини. Ці поняття, розроблені західними психологами, у
термінології нашої країни слід розуміти відповідно як почуття провини та
сумлінність, які розглядаються як моральна характеристика особистості.
Провина, або реактивна провина, передбачає емоційну реакцію людини на
порушення власних внутрішніх норм. Совісність або випереджаюча провина
– це емоційне переживання, пов’язане з можливим порушенням цих норм
[Бойко-бузьль, 36].
Такі представники екзистенціальної психології, як Д. Морано, Р. Мей,
Д. Будженталь, І. Ялом, розрізняють об’єктивну та онтологічну провину.
Якщо об'єктивна провина досить очевидна і ґрунтується на порушенні
засвоєних норм і протиправних діях, то онтологічна провина складається з
почуття невідповідності «реального» та «ідеального», а також невдоволення і
невдоволення собою та іншими. Дослідник вважає, що людина може
почуватися винною через невідповідність «реального» та «ідеалу», коли
причина цієї невідповідності залежить від неї. Але у автора виникає питання,
чи може людина відчувати провину за те, що від неї не залежить і у що не
можна втручатися. Автор, навпаки, стверджує, що людина може почуватися
винною, навіть якщо вона нічого не зробила [Кононова].

1.3 . Синдром вцілілого як соціально-психологічний

феномен війни
Початок РФ повномасштабної війни проти України 24 лютого 2022
року став дуже травматичним досвідом для більшості українського
населення. Вдома їх тероризують загроза авіаударів на території, де не
ведуться бойові дії на землі, страх перед окупантами, полон, зґвалтування та
тортури. Почуття провини є одним із психологічних феноменів, який має
тривалу історію дослідження, але науковий інтерес до нього залишається. Це
пов'язано, перш за все, з тим, що почуття провини є частиною людського
існування. Тому що формування здатності особистості відчувати провину
відбувається в соціальних і професійних взаємодіях. Важливим елементом
будь-якої сучасної війни є - психологічна війна. Це вплив на почуття, емоції
та думки людини. Соціальні ролі багатьох різко змінилися. У військових із
цим проблем переважно немає – усе чітко, а в цивільних ідентичність під
сильним ударом. Основне переживання – відчуття безсилля щодо ситуації.
Люди зляться на себе, відчувають провину та сором за те, що вони не можуть
щось зробити або тому, що вважають, що зробили недостатньо. Інший тип
провини — це провина потерпілого. Синдром провини вцілілого — це
соціально-психологічний феномен, який виникає у людей, які пережили або
стали свідками травматичних подій (таких як війна, катастрофа, насильство
або стихійні лиха) і вижили інакше, ніж інші [Мороз,134].
Більшість людей, особливо ті, хто виїжджає в інші країни (хоча це
трапляється і з тими, хто просто змінив регіон перебування всередині
країни), стикаються з таким явищем, як синдром вцілілого.
Серед симптомів синдрому: емоційна нестабільність; порушення сну
(наприклад безсоння); тривожність; збентеження; втрата чи посилення
апетиту; почуття безпорадності; відсутність енергії; злість та агресія,
спрямовані на себе; пагубні звички, які мають допомогти втекти від
реальності: алкоголь, наркотики, які заглушають внутрішній біль;
відсутність сенсу життя; одержимість («Я міг щось зробити, але не зробив»,
«Я вижив, вони померли, це несправедливо», «Мені краще, ніж , це
неправильно», «інші люди заслуговують на більше, щоб вижити», « це я
винен», «як мені з усім цим жити?»).
Багато людей, які тікають від війни та залишають свої домівки та
батьківщину, можуть мати цей синдром. Зараз це відчуває багато українців.
Вони порівнюють себе з людьми в гірших обставинах або з мертвими і
відчувають біль, смуток, гнів і сором. Почуття провини, яке відчувають
біженці з України, є феноменом, відомим у психології як синдром вцілілого.
Це соціально-психологічний феномен, який виникає у тих, хто вижив
або, в даному випадку, у тих, хто є свідком травматичних подій війни. Цей
синдром характеризується апатією, занепадом сил і навіть відразою до життя.
Це призводить до думок про самогубство, самоушкодження. Існує також
одержимість, ілюзія, що люди могли щось зробити, але не зробили.
Результати досліджень вчених Єрусалимської медичної школи показують,
що людська психіка під час війни реагує по-різному. Від помірного,
тимчасового стресу до тяжких психічних розладів, які негативно впливають
на здоров’я, таких як депресія та зловживання психотропними препаратами і
посттравматичний стресовий розлад (ПТСР).
Під сучасними реаліями розуміють такі екстремальні та критичні події,
загрозливі ситуації, які мають потужний негативний вплив на особистість і
потребують надзвичайних зусиль для подолання наслідків цього впливу, є
невичерпним джерелом травматичних ситуацій. 24 Одним із наслідків війни
для психічного здоров’я людини є посттравматичний стресовий розлад.
Відповідно до Міжнародної класифікації хвороб і проблем, пов’язаних зі
здоров’ям, «синдром провини вцілілого» є симптомом ПТСР.
Основні симптоми:
1. Зміни в досвіді емоцій і переконань:
● стійкі негативні переконання про себе, інших і світ; непохитні
спотворені переконання щодо причин і наслідків травматичних подій, які
призводять до дезадаптивних емоційних переживань і поведінки;
● труднощі у переживанні емоцій, особливо позитивних, відчуття
емоційної «скутості»;
● надзвичайна провина, страх, сором.
2. Повторне переживання травматичного досвіду:
● спогади про травматичну подію виникають проти волі людини і
супроводжуються неприємними відчуттями та сильними фізичними
реакціями (серцебиття, пітливість тощо) [Мороз , 134];
● мимовільно повторювані спогади (інтрузії), пов’язані з травматичною
подією, флешбеки (небажані спогади, які є настільки сильними та яскравими,
що людина ніби втрачає контакт з реальністю та ніби «переноситься» у
травмований стан);
● порушення сну, кошмари (сни, пов'язані з пережитою подією). Саме
сприйняття стресових ситуацій деякі дослідники вважають найважливішим
психологічним стресором, першопричиною всіх подальших наслідків.
Ступінь дії стресу залежить від ставлення суб'єкта до стресора, його
суб'єктивної значущості та суб'єктивної ймовірності. Як зазначали С.
Ауербах і С. Гремлінг, «Оцінка стресової ситуації залежить від того, що цей
стресор означає для нас і як ми його оцінюємо» [Кудінова, 28].
Вчені вважають, що причиною стресу виступає особистісна
інтерпретація ситуації. Тобто, несприятливі прояви стресу у більшості
випадків залежать від сприйняття людиною самого себе, особистої
відповідальності за інших та події, які відбуваються ( особливо це стосується
екстремальних умов), а також від психологічного сприйняття того чи іншого
характеру.
Нереалістичне сприйняття оточуючого світу, спотворені переконання
також можуть бути причиною стресу. Багато людей відчувають сильний
стрес, коли об'єктивні події відрізняються від їх суб'єктивного сприйняття.
Нереалістичні очікування можуть стати причиною емоційних і поведінкових
крайнощів, які приносять додатковий стрес [Мороз, 134].
Невпевненість є вагомим фактором стресу, оскільки деякі поведінкові
реакції можуть перешкоджати виконанню особистих бажань, що може
призвести до внутрішнього дисонансу, який часто є причиною стресу.
Вчені виділяють чотири типові ситуації, пов'язані з небажаною
поведінкою:
1. невміння правильно відповісти;
2. нездатність захистити свої інтереси;
3. невміння відмовляти;
4. неможливість отримати бажане/належне.
 Вивчаючи психологічні детермінанти стресу, особливу увагу слід
приділяти таким факторам стресу, як високий рівень тривожності. К.
Спілберг визначає тривогу як суб'єктивне відчуття напруги, що
супроводжується негативними думками та неспокоєм [Черповська].
На противагу йому Дж. Грінберг описав тривогу як ірраціональний
страх, що проявляється фізичним збудженням, що супроводжується
бажанням уникнути чогось або когось [Черповська].
Вчений зазначив, що тривога, яка не заважає повсякденному життю, є
нормальною. Людська раса завдячує їй виживанням протягом багатьох
століть. Характерною ознакою високої тривожності, яка призводить до
виражених стресових станів, є просто ірраціональний страх. Відповідно до
позиції В. Файвишевського, тривожність характеру розглядається як
результат депривації негативної мотиваційної системи, тобто задоволення
суперечливих потреб у негативних емоціях.
Отже, події, які можуть спричинити психологічну травму, — це події,
свідком яких стає людина або які сприймає як загрозу своєму життю чи
життю близьких. Це воєнні події, різного роду кримінальні дії (зґвалтування,
тортури, пограбування), стихійні лиха, особливі хвороби, раптова втрата
близьких, аварії на дорогах.
У психологічній літературі почуття провини можна розділити на
конструктивне (коли людина вчинила щось не так і страждає від почуття
провини) і невротичне (формується через спотворене сприйняття ситуації).
Якщо в основі провини лежить реальне заподіяння комусь шкоди - потрібно
змінитися, максимально виправити ситуацію і зробити висновки, щоб такого
не повторилося. Провина потерпілого є неадекватною провиною і не має
реальних підстав. Це навіяне почуття провини, яке заважає нам прийняти
правильні рішення, відволікає нас від гідного проходження та відпускає
травматичну ситуацію. Людина, яка страждає від почуття провини за те, що
вижила, може втратити можливості в житті, ізолювати себе від інших і
«покарати» себе. Іншими словами, ініціювати режим самознищення.
 Таким чином, почуття відповідальності, що виникає через переживання
провини, сприяє дорослішанню особистості та її психологічної
спроможності. Акцентуючи увагу на різних видах провини, автори
розглядають цю емоцію з різних ракурсів. З одного боку, в ній містяться
дискусії про поняття провини, її передумови та сутність, а з іншого боку,
показано погляди, що відображають різні аспекти провини, а також за яких
умов вона може виникнути.
Багато людей, які тікають від війни та залишають свої домівки та
батьківщину, можуть мати цей синдром. Зараз це відчуває багато українців.
Вони порівнюють себе з людьми в гірших обставинах або з мертвими і
відчувають біль, смуток, гнів і сором.

Висновки до 1-го розділу

Незважаючи на серйозні напрацювання щодо дослідження синдрому
людини, що вціліла залишається низка проблемних питань, викликаних
сучасним травматичним досвідом суспільства, розв’язати які можна,
з’ясувавши теоретико-методологічні засади дослідження синдрому в умовах
сьогодення. Синдром вцілілого, який перетікає у ПТСР, є актуальним
об’єктом дослідження клінічної психології, проте стан дослідження
синдрому вцілілого важко назвати задовільним з багатьох причин.
Недостатньо дослідженими залишаються: рекомендації, яких потрібно
дотримуватися у поводженні з дітьми та правильному поясненні, що
відбувається у світі, щоб не травмувати психіку; підходи до запобігання
перебігу синдрому людини, що вціліла у посттравматичний стресовий
розлад; вплив навколишнього середовища на прояв синдрому вцілілого у
людей з наслідувальною формою поведінки.
Російське вторгнення в Україну 2022 року — відкритий воєнний напад
РФ за підтримки Білорусі на Україну, початий о 3:40, 24 лютого 2022 року.
Те, що спричинило глобальну катастрофу та стало причиною масових
психологічних розладів у житті усіх українців. Тому зараз із проблемою
синдрому вцілілого зіткнулась колосальна кількість українського народу.
Сам факт того, що сталося, ще довго матиме важкі наслідки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бойко-Бузиль Ю.Ю. «Синдром провини вцілілого як
соціальнопсихологічний феномен війни». Особистість, Суспільство,
Війна. Харків, 2022. С. 25-30
2. Кононова, М., & Кучма, Т. (2020). Сутність стресу як психологічної
категорії. Молодий вчений, 1 (89), 28-32.
3. Кудінова, М.С. (2016). Порівняльний аналіз понять «стресостійкість»
та «емоційна стійкість». Теорія і практика сучасної психології, 1, 22–28
4. Курова А.В. Психологія особистості: навчально-методичний посібник
(для осіб факультету психології, політології та соціології НУ «ОЮА»)
Одеса: Фенікс, 2019.
5. Мітіна С.В. Психологія особистості: навч.-метод. посіб. Київ :
Видавництво Ліра-К, 2020. 274 с
6. Мороз Р. А. Психологія травмуючих ситуацій : навчальнометодичний
посібник. Миколаїв: Іліон, 2018. 298 с.
7. Москалець В. П. Загальна психологія: підручник. Київ; Ліра–К:, 2020.
564 с. 66 19.
8. Наугольник Л.Б. Психологія стресу: підручник. Львів : Львівський
національний університет внутрішніх справ. 2015. 324 с
9. Н. Череповська, Н. Дідик. Медіапсихологічні ресурси подолання
травми війни : практичний посібник / уклад. Н. Череповська ;
Національна академія педагогічних наук України, Інститут соціальної
та політичної психології. Кропивницький : Імекс-ЛТД, 2020. 210 c.
10.Приходько Ю. О., Юрченко В. І. Психологічний словник-довідник:
Навч. посіб., 4-те вид., випр. і доп. Київ: Каравела, 2020. 418 c.
11. Психологія особистості. навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Р.С.
Кацавець. “Вид. дім “Аперта”, 2021. 134с.
12.Психосоціальний стрес: прояви та техніки його подолання : рек.
бібліограф. покажч. / Харків. нац. пед. ун-т імені Г. С. Сковороди, наук.
б-ка ; уклад. Т. І. Неудачина ; відп. ред. О. Г. Коробкіна. Харків :
ХНПУ, 2020. 49 с.
13. Психологія стресу: підручник / Л. Б. Наугольник. Львів: Львівський
державний університет внутрішніх справ, 2015. 324 с.
14.Психологічні особливості віддалених наслідків стресогенних впливів :
монографія / М.С. Корольчук, В.М. Корольчук, А.І. Кулаженко, С.М.
Миронець, О.В. Тімченко, Л.А. Перелигіна, В.Є. Христенко / за заг.
ред. М.С. 67 Корольчука. Київ.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2014. 276 с