Gewissensbisse

Posted originally on the Archive of Our Own at http://archiveofourown.org/works/50144257.

Rating: Teen And Up Audiences

Archive Warning: Creator Chose Not To Use Archive Warnings
Category: M/M
Fandom: Schmalgauzen
Relationship: Владислав Михальчук/Михайло Матюхін
Character: Original Characters, Original Male Character(s), Original Child
Character(s)
Additional Tags: Fluff and Angst, Family Issues, Slow Romance, Eventual Smut,
Eventual Romance, Humor, Mental Health Issues, Smoking, Slow Build,
Emotional Sex, Masturbation, Oral Sex, Priest Kink, Church Sex,
Religious Guilt, Religion, Swearing, Soulmates, Falling In Love, True
Love
Language: Українська
Stats: Published: 2023-09-17 Updated: 2023-11-04 Words: 26,779 Chapters:
8/12

Gewissensbisse
by beingandabsurdity

Summary

На годиннику була шоста година і Михайло повільно, але впевнено наближався до

храму. На груди ніби опустилася величезна каменюка як тільки він зайшов за ворота;
Міша так розхвилювався, що навіть ноги почали тягнути його назад. З думок не зникав
глибокий погляд блакитних очей, які він так хотів побачити знову, і водночас забути і
не згадувати ніколи.

Notes

See the end of the work for notes

 Unzucht
Chapter Notes

See the end of the chapter for notes

В ту ніч у Києві періщив дощ. Вийшовши з бару, хлопець хвилювався, що намочить ноги, але
перебігши на іншу вулицю, він зрозумів, що це неминуче. Він не помітив, що витратив
настільки багато, але кожний його незграбний рух видавав кількість алкоголю, яку він випив.
Грошей на таксі не було, тому він прийняв найкраще, на його думку рішення - піти пішки. Він
брів спустошеною вулицею в надії що його новопридбані кросівки не розлізуться. Пройшовши
сто метрів до найближчого магазину, сів на сходи і зтягнув мокре взуття, посидів пів хвилини
і подумав, що вкрай пустився берега. Хлопець зітхнув, невпевнено піднявся й поплентався
далі.

У під'їзді запалисто блимала лампочка, що дуже нервувало і так змореного нічними

прогулянками хлопця. П'ятиповерховий будинок здавався йому хмарочосом, а завдання
піднятися на другий - неосяжним. В решті решт йому вдалося це зробити, але тепер основною
загадкою було те, куди він запроторив ключі. Хлопець намагався знайти ключі крізь,
нашпорив по кишеням, але це не дало ніякого результату. Розізлившись, він вдарив ногою по
перилу і ключі випали з лівої кишені, він вилаявся звичним ‘’Блять’’, але все одно підняв їх,
хоча й без особливого ентузіазму. Коли двері було відчинено, він, тримаючись за стіну,
зайшов у квартиру, хлопцю здавалось, що сама Божа Матір з ікони, яка висіла перед входом,
дивилась на нього засуджуючим поглядом, в стані сп’яніння він не міг привести свої думки
до ладу і йому здалось, що ланцюжок на шиї став занадто тісним, аж настільки, що душив
його . Всіма моральними силами, що залишились він намагався вибратись із тієї в’язниці, в
яку потрапив з власної провини, але розуміння, яке він так не хотів сприймати, накрило його
з ніг до голови і він вкотре за вечір згадав причину того, чому він так вчинив з собою. В цей
момент єдиним бажанням було – добити себе самостійно, що він і вирішив зробити – це
бажання полягало в нескінченному споживанні будь-яких алкогольних напоїв до самої
відключки. Він доклав останні зусилля аби піднятись, але не втримався і впав.

Крізь глибокий сон були чутні незрозумілі звуки, які змусили хлопця прокинутись.

- Міша, Міша, сину… Міша, ти що знову напився? Я тебе падлюку колись таки запроторю в
дурку! – цей голос спрацював як звукова зброя, хлопець різко підскочив і від цього його
голова почала гудіти, він поплентався до вбиральні аби хоч трохи прийти до тями.

- Де тебе носило? Ти бачив котра година? Mожливо хоч колись думав, як мені тут тебе
чекати, не спати, та я місця собі знайти не можу, а ти все вештаєшся!

Михайло ігнорував образливі, але в той самий час звичні для нього слова, він знав, що нічого
нового все одно не почує . Холодна вода обпекла його гаряче обличчя і він подивився на себе
в дзеркало . Хлопець бачив перед собою змарнілу фізіономію, від якої його ледве не знудило і
останнє, що йому хотілося це вислуховувати нотації від матері. Кинувши пару незрозумілих
навіть самому собі фраз, він дійшов до кімнати і впав на ліжко, сон охопив його і до ранку він
проспав наче немовля. Міша прокинувся від того самого голосу, яким його вчора сварили,
але щось змінилось у ньому, він ніби став м’якшим.
Мама заговорила до нього, голос її тремтів:

- Синку, як ти себе почуваєш, чи не болить голова?

Міша закрив обличчя рукою та просопів напівсонним голосом:

- Все нормально, я просто стомився...

- Міша... – мати знизила голос на півтона – Що сталось? Скажи мені правду, я ж мати і маю
право знати.

Міша не хотів робити зайвих рухів адже тіло гуло від болю після вчорашніх походеньок, а
голова здавалася важкою і квадратною. Похмілля не давало його думкам зібратися до купи і
тому йому доводилось прикладати додаткових зусиль аби зрозуміти чи правильним буде
рішення сказати правду. Він дуже нервував адже не знав, як мати віднесеться до його слів.
Пару секунд він тримав погляд з нею та врешті-решт мовив:

- Мені Максим зрадив...

У жінки відібрало мову, Міша зчитував з обличчя всю палітру негативних емоцій, жінка наче
постаріла на 20 років, але він не планував зупинятись, адже все одно вже було запізно. Мати
встала і вийшла з кімнати, Міша, збираючи свої нутрощі докупи, підірвався і побіг слідом.

- Я більше не хочу цього чути...

Міша різко перебив її :

-А я хочу аби ти це почула хоч раз в житті, просто почула мене!

Мати розмахувала руками, показуючи свою неприязнь, викрикувала пронизливе «Ні, ні», але
Міші вдавалось її перекричати:

-Я тобі розкажу, як я про все дізнався! Виявилось, що я в нього був не єдиний, мені написав
інший хлопець і виявилось, що він теж зустрічається з Максимом, а коли ми зустрілися
втрьох, цей мерзотник почав вдавати, що він мене навіть не знає, я сказав йому, що не хочу
більше навіть чути про нього. - Міша говорив так голосно, що голос мимоволі здригався: -Ти
взагалі розумієш, який це удар для мене?

Міша зустрівся з нею поглядом, мати рвучко сіла за стіл, опустивши голову на тендітні руки
та заплакала. Хлопець притих. Голос матері тремтів, слів, як на зло, не знаходилось, вона
видавила з себе коротке ‘’Досить’’. Міша сів поряд, тільки зараз, після всього сказаного, до
нього дійшло, що він не розрахував емоцій, які з головою накривали його. Він не знав куди
подітись, в цей момент хотілось просто зникнути і він мовчки чекав. Похмілля як рукою
зняло. В один момент вона вирівнялась і втерла сльози – все це виглядало для Міши трохи
награно, хоча будь-хто інший з легкістю б піддався обману.

- Михайло, я не хочу аби ти страждав, але я не розумію за що мені Бог посилає такі муки... –
говорила мати з долею щирого відчаю.

Міша вкотре зрозумів, що дарма він знову піддався маніпуляції матері, хотілось зашити собі
рота аби більше не сказанути чогось.

- Я в тебе вклала всю свою душу, а ти не маєш найменшої поваги до мене, скільки раз я тобі
казала, що це гріх і добром це не закінчиться! – Він чув це багато разів і такі слова вже були
для нього поганою звичкою матері.

- Мамо, ну я ж… - звинувачено вимовив він, але не встиг договорити як його перервали.

- От хоч би раз ти мене послухався, знайшов собі хорошу дівчину і зажив нормальним
життям. – такі слова звучали не часто але в цій ситуації здались йому повністю абсурдними,
неабияк зачепили Михайла, йому навіть на хвильку захотілось пожаліти себе, здавалось, що в
цьому світі не залишилось людини, яка б змогла зрозуміти його. Його поняття про
‘’нормальне життя’’ геть не сходились з маминими. Він переосилив свої почуття і видавив з
себе нервове:

- Ну а що ти мені пропонуєш зробити аби виправитись?

Мати підняла заплакані очі на сина та мовила:

- Ти знаєш, синку, що ти можеш зробити.

У його пам’яті вспливло те, що його переслідувало безсонними ночами. Він знав що хоче
мати, але він так не хотів втрачати самого себе заради неї.

- Ні, мамо, це однозначно не варіант.

Мати накрила його руку своєю і продовжила:

- Це буде краще для тебе, ти зрозумієш у чому справжнє щастя, просто уяви, - вона
намагалася заглянути в очі до сина,- Мишко... Ти не будеш більше страждати. Добрі люди
тобі допоможуть і ти заживеш спокійним життям.

Тут вже заплакати захотілося хлопцю, мати давила на нього усими можливими способами. Ці
слова він чув вже не вперше, але в цей раз під вагою обставин він почав розглядати цей,
безсенсовний на перший погляд, варіант. Міша зрозумів, що втрачати вже нічого і подумав,
що хоч раз в житті він має можливість зробити щось аби бути вартим своєї матері. Можливо
вона дійсно єдина людина, яка хоч якось намагалась допомогти, не залишала його, давала
зрозуміти, що не зважаючи ні на що, буде поряд, хоча й так і не змогла повністю прийняти
свого рідного сина.

- Мені треба час аби подумати – ці слова звучали як щось нереальне не тільки для матері, а й
для самого Михайла, він не уявляв як взагалі міг таке сказати.

Мати наче загорілась, невже вона матиме можливість нарешті перетворити сина в, на її
думку, нормального хлопця, лише одна думка про це додала їй впевненості і якоїсь життєвої
сили, ну так, звісно, її син все зробить і буде щасливий, а вона нарешті отримає винагороду за
всі відмолювання його гріхів. Мати промовила до Михайла:

- Так, синку, подумай, – казала вона, витираючи останні сльозинки, – поїдемо в село,
поживеш у бабусі, вона явно за тобою сумувала весь цей час та і від міського життя матимеш
можливість відволіктись, давай ти подумаєш до обіду, а я поки бабусі подзвоню, вона зрадіє
– мати казала це все так швидко, що свідомість Міші перестала гнатись за окремими
фразами, бо більше, надавала перевагу суцільному сенсу.

Михайло зреагував звичним ‘’Угу’’, підвівся і вийшов, залишивши матір з її радощами на

самоті . Він зайшов в кімнату і впав на ліжко, в глибині душі він змирився зі своєю нелегкою
долею і вже прийняв рішення їхати, бо іншого виходу з цієї ситуації він не бачив. Груди наче
роз’їдало отрутою і він зарився глибоко під ковдру . Міші вперше за довгий проміжок часу
здалось, що він якийсь не такий, він недостатньо хороший син, людина, яка все робить
неправильно, спливла думка про те, що він вартує всіх тих страждань, він вартує аби його
засуджували, адже все, що він робить- погане і він має нести покарання за свої дії, на щастя
ці думки недовго мучили його і нарешті йому вдалось заспокоїтись.
Від набридливого тікання годинника можна було збожеволіти, Міша крутився зі сторони в
сторону, намагаючись знову заснути, але нічого з того не вийшло. Він кинув ці марні
намагання, коли годинник пробив першу. Незрозумілий стан полусну перебив стук у двері,
мати зайшла провідати його. Вона присіла поряд і провела рукою бо його скуйовдженому
волоссю.

- Синку, ти не спиш?

- Вже ні, намагався, але марно...

- Тобі зварити каву? А їсти будеш зараз, чи дочекаєшся поки я борщ зварю? – Мишко
дивився на неї і прекрасно розумів, що мова тут не про їжу або каву. Вона чекала на
відповідь, хоча заздалегідь знала про його рішення, але мабуть хотіла почути особисто від
нього.

- Я буду лише каву... – сказав Мишко та відвернувся в інший бік до вікна, його увагу прикув
дощ, який, здається, не зупинявся, змиваючи мокрі сліди, що він лишив на асфальті поки
добирався додому.

Михайло піднявся цього разу не так різко та попрямував до ванної кімнати аби хоч трохи
освіжитись, він зачинив за собою двері і повернувся до дзеркала. Запустив руки у пом’яте
волосся та розпушив його, одяг прилипав до вологої від поту шкіри, єдине що йому хотілося
це стати під холодну воду і змити з себе бруд вчорашнього дня. Міша стягнув білу футболку,
потерті сині джинси і білизну. Він підійшов ближче до дзеркала і відтягнув нижню повіку
вдивляючись у сухі, червоні очі. Щоки вже були не м’які через дводенну щетину. Михайло
важко видихнув, не мав жодного уявлення про те, що відбувається у його житті, думав все
про правильність свого рішення. Він ввімкнув воду і став під холодний потік, світла шкіра
покрилась мурахами, що змусило його здригнутися. Вода стікала по темному волоссю і
падала кудись додолу. Не дивлячись на нервовий стан в якому знаходився хлопець, він
намагався дихати рівномірно. Міцні груди повільно підіймалися і опускалися під потоком
крижаної води. Простояв він так декілька хвилин, які тягнулись вічність. Набридливий стук
знову перервав спокій:

- Михасю, в тебе все добре?

Міша мов вдруге прокинувся.

- Так, все добре.

Він очікував почути щось ще, але матері за дверима начебто і не було.

Міша швидко взяв з полиці яскраву пляшечку з лавандовим полем, вилив пахучу рідину на
долоню та розмазав по шкірі. Після декілька хвилинної процедури по очищенню душі і тіла,
він став на кахель. Вже відчував себе краще, наче знову народився. Залишалося тільки
позбавитися зайвої рослинності на обличчі. Михайло вийшов з ванної кімнати і почув запах
кави. Мандруючи квартирою він вже відчував те як кава буде ніжно розливатись по шлунку
та наповнювати його енергією. Мати крутилася біля плити, активно помішувала щось у
великій каструлі й нарізала капусту. Вона ледве не впустила черпак коли побачила у дверях
сина:

- Так набагато краще, який ти у мене гарний. - мати провела рукою по гладенькій щоці сина.

Михайло не відреагував, навіть ні краплі не зворушив його цей жест. Тільки згадалися
вчорашні її слова про дурку і в голові прозвучало "краще б вже в дурку, їй-богу". Все навколо
неможливо тригерило після вчорашнього скандалу, напруга нависала наче велика темна
хмара перед дощем та ніби переслідувала Михайла весь цей час. Але у кожного в цій кімнаті
напруга була різна, Міша ніяк не міг сховатися від палаючого полум’ям погляду мами.
"Треба казати" - подумав він - "Як би боляче не було".

- Ти дзвонила бабусі? - хлопець зробив ковток і скривися коли гаряче потрапило на язик.

- То ти вирішив їхати? Слава богу! - мати сплеснула руками,- Який ти молодець, нарешті
маму послухав.

Вона так і не відповіла на запитання та продовжувала тараторити:

- В селі зараз так добре, ти не уявляєш. Які там дівчата гожі, роботящі. А церква яка! Два
святих отця пречудових, так люблять усіх прихожан наче рідних...

Міша пропускав все повз вуха:

- Мамо, я спитав про бабусю.

- Ой, так синку, щось я заговорилася... - вона трохи затихла, - Вона нас чекає уже сьогодні.

- То що, вже сьогодні і поїдемо?

Мати світилася від щастя:

- Поїхали, дорогенький, а чого чекати? Я тебе відвезу, переночую та й поїду, бо в понеділок

вже на роботу виходити.

- Добре, поїдемо... - Міша сьорбав каву сподіваючись, що вона допоможе йому впоратися з
усіма його проблемами, які накопилися в голові.
Мати підійшла ближче і швидко поцілувала сина в щоку наче боялась його різкої реакції:

- А про Максима цього забудемо, наче його і не було, ще таких грішників нам не вистачало,
Господь йому суддя. - вона посміхалася не дивлячись на Мішу, але він зміг видавити з себе
тільки кволу недопосмішку.

Як можна було забути людину, яка була поруч декілька років і була найріднішою. Для Міши
це здавалося нереальною задачею, він не міг поводити себе як своя матір, вічно займатися
самообманом й вдавати, що все добре. Але всупереч своїм поглядам, він намагався
переконати себе, що їхати в село щоб відмолити гріхи було гарною ідеєю. Хотілося сховатися
від всіх, забути Київ і забути самого себе. Сподівався Михайло що приїзд до села відкриє
нову сторінку в його житті, він відволічеться та можливо з головою порине в релігію.

Невеличке село неподалік Києва завжди було йому наче укриттям від несправедливого
дорослого життя. В дитинстві мати часто відвозила його туди, до бабусі, водила до церкви й
на річку, що була поряд. Ця церква матері дуже подобалася, завжди казала вона що люди там
щирі та добрі, не те що в столиці. Пам'ятав Михайло те місце нечітко, відбитком в пам'яті
був лише запах воску та ладану, який так заспокоював.

Міша допив каву й промив філіжанку водою. Мати продовжувала крутитися над пахучею
їжею в кастрюлі час від часу поглядаючи гордо на сина.

- Давай борщик доварю та будемо збиратися. Добре, синочок?

- Так, дякую за каву.

Вона нічого не відповіла та тільки по дивному тепло посміхнулася.

Михайло повернувся до кімнати, запах стояв в ній не надто приємний. Все таки алкоголь
 давав про себе знати усіма можливими способами. Хлопець відкрив вікна та вдихнув свіже
дощове повітря. "Все, розпочинаю нове життя. Без підлих придурків"- думав Михайло
відганяючи неприємні думки, які так і лізли до голови. Так легко думати,але діяти було в
рази складніше.

Він так сподівався, що в селі він буде дихати вільно а не жадібно ковтати повітря, що місто
відпустить його ненадовго, але все ж гнітили думки про втрату своєї особистості. Від цих
думок над ним нависала тінь минулого, всіх тих років, яка ніби поглинала його, це був страх,
який породжував тривожність, але він мав ризикнути і йти далі .

Треба було збирати речі, він відкрив шафу в витягнув звідти декілька футболок, зняв з
вішаків сорочки й піджак. Все ж таки в село зібрався їхати, то і виглядати потрібно було
презентабельно. Дістав стару спортивну сумку, на дно поклав чорні кеди й фіолетові
шльопанці, а наверх обережно склав всі інші речі. Згадав про бідні кросівки,які вчора так
старався не промочити й подякував собі, що вирішив їх зняти тоді. Збори часу багато не
зайняли, Міша склав все найпотрібніше, не забув і про улюблену річ - музичний плеєр. На
ньому були зібрані всі пісні які відволікали хлопця від буденних справ. Він спокійно вийшов з
кімнати і поклав сумку біля вхідних дверей. З кухні виглянула мати.

- Дорогенький, ти вже зібрався? Який ти молодець. - Вона теж виглядала зібраною, надягла
улюблену блакитну сукню. - Зараз я тільки борщ переллю по банках і поїдемо.

Міша дивувався традиціям мами - закривати їжу в банку й везти в село. "Дурня якась" -
подумав він. - "Ще й в мою сумку покладе, то буду потім борщем тхнути..". Так і сталося,
їжа була спакована і Михайло з матір'ю попрямували на двір. Старенький опель, що
залишився від батька, стояв під під'їздом, тому йти далеко не було потрібно . Хлопець
поклав сумку за заднє сидіння, сам сів спереду. Мати сіла за кермо й перехрестилася, дорогу
перехрестила, а там і Мішу. Щось пробубніла собі під носа та завела машину.
Дорога на виїзд з Києва була довгою, здавалось, що швидше доїхати автострадою до села ніж
виїхати з міста. Міша весь час дивився у вікно, ностальгував за тим, як круто було у
дитинстві їхати сім’єю до бабусі, він знав наперед, що його чекає – смаколики, купання на
річці, свіже повітря – ну за такі розваги Міша ладен був терпіти одне служіння на тиждень, а
зараз вже нічого і не пам’ятав, мабуть і хрестився на католицький манер. Та найбільше йому
подобалась сама дорога, любив він машиною їздити десь і зовсім було не важливо де. Хлібом
не годуй – а лише дай поїздити десь. Він раптом побачив щось таке, що перетворило його на
дитину, те, що він бачив кожного літа – це поля соняхів, що розкидувались на сотні
кілометрів – чи то маленькому Мишку лише так здавалось.
Коли ти маленький, все здається великим, а потім коли виростаєш, то дивуєшся, чому все
здавалось таким неосяжним, а воно прямо перед тобою.

Chapter End Notes

N: всіх вітаю! декілька приміток: сюжет розгортається у 2012 році у селі

неподалік Києва. Михайлові 22, Владиславу 25.

також запрошую всіх відчути вайби подій на нашій дошці в пінтересті:

https://pin.it/3KijFqt

R: Дорогі Леді та Джентельмени, продовження буде виходити кожної неділі адже

ми знаємо, що неділя день священний - тож думаємо, що це прекрасний день для
занурення у нашу історію. Приємного вам читання, дякуємо кожному/кожній за
коментар і лайк!
 Vergessene Pfade
Chapter Notes

запрошуємо всіх відчути атмосферу фанфікшену у нашому плейлісті:

https://open.spotify.com/playlist/4VOmbrQg70sOHiyDcD3UIm?
si=hwa4qaMkT5mi2HkKBRs-cg&utm_source=copy-link

enjoy!

Щось нове в серці забриніло,

Мов сп’янило запахом суцвіть,

Будить думку і бадьорить тіло,

Але що - не можу зрозуміть...

Всю ніч Міша крутився у ліжку ніби вуж на сковорідці, в голову лізли дурні думки чи то про
самогубство чи то про спасіння душі, які водночас лякали його і в той самий момент,
здавались такими ж безглуздими, як і його розгульне життя у Києві. Він не думав спати, але
втома від тривожних думок взяла верх і оволоділа ним вже під ранок.

Михайло дуже міцно спав, так міцно, ніби міг проспати все життя . В рідній хаті його
лікували навіть стіни, особливо той шматочок стіни, який він розмалював яскравими
кольорами фарби колись в дитинстві: намалював рожеве порося, що вигрівається під палким
сонечком. Міша відчував, ніби і ніколи нікуди не їхав з цього дому, можливо це все був
просто довгий сон. Звісно, адже іноді буває так, що плутаєш сни з реальністю, а він би так
хотів, аби життя в Києві йому тільки наснилось; всі ті моменти страждання і болю, але
головне що тут він нарешті почував себе у безпеці.

Хлопець прокинувся о 4 годині дня, так довго спати він точно не планував. Світло
пробивалось крізь фіранки, обіймало кімнату теплими, медяними кольорами літа. Михайло
встав з ліжка, заправив постіль і вийшов з кімнати. Мама крутилася на подвір’ї - збирала
полуницю для пирога. Міша сподівався на те, що в нього вийде просочитися на іншу частину
двору і залишитись непоміченим, але перечепившись через відро він ледве не злетів зі сходів.

- Бляха, його раніше тут не було. Де ця чортівня взялась... – пробурмотів він, зовсім не
помітивши серйозного погляду мами.

- О, чую голос сина, мабуть піде дощ.

- Чому? На небі ні хмаринки. – Міша легко піддавався таким глузуванням мами.

- Та ти щось занадто рано прокинувся сьогодні, от я і кажу, що дощ піде або станеться щось, -
вона порпалася у ягідних кущах і майже не дивилася на сина, - точно тобі кажу, Мишко, таки
станеться.
- Мам, це вже не смішно. - Міша насупився: - Мені можливо нарешті вдалось виспатись. - Так
йому не хотілося спросоння слухати пусті балачки матері.

- Просто ти ще не звик до нормального життя і сну нормального. – відрізала мати з долею

відчаю.

- Пробач, я не хотів. Піду в церкву може там будуть навчати, як правильно жити. – сказав
Міша, але прозвучало це більш саркастично ніж він очікував.

Протягом цієї розмови настрій матері помітно погіршився і Міша не захотів продовжувати її,
адже знав, до чого вона може призвести – до чергових нарікань в його сторону про те, який
він хороший був у дитинстві, а виріс і став такий противний і нестерпний, хоча навіть у
дитинстві він не відчував себе повноцінним. Іноді він думав, коли ж настане його зірковий
час і мама нарешті скаже: “Я тобою пишаюсь” – мабуть саме цих слів йому і не вистачало аби
перестати себе гризти. Він чув їх від усіх: від колег по роботі, від друзів, і навіть від Макса,
свого колишнього бойфренда, але всі вони були не ті.

Коли йому вдалося зупинити цей потік руйнівних думок, Міша нарешті пішов в душ,
перекусив, та вийшов до церкви раніше аби не муляти мамі очі і не розхитувати її нерви .
Погода була хороша, але не дуже тепла, тому Міші довелось одягнути світлу сорочку та білі
шорти.

Закривши за собою двері, він відчув себе вільною людиною, в кармані нащупав повну пачку
сигарет – це була гарна нагода закурити, поки ніхто не бачить. Організм, який вже майже
добу не перетравлював нікотину, жадав нової дози і м’яко натякав Міші, що за пару годин
може статися бунт. Коли Міша затягнувся, то відчув тепло, що розливається по тілу,
швидкий прилив дофаміну явно поліпшив його настрій . Йому здавалось, що нікотин діє
краще, ніж найсильніші транквілізатори. Оминувши дві сусідні вулиці, він почав згадувати, як
дійти до церкви, на диво, у купі непотребу в його голові Мишко знайшов згадку про те, як
вони з мамою ходили до церкви, і він переходив з вулиці на вулицю, оминав будинки так,
ніби хтось вів його за руку, показуючи найкоротший шлях. Коли він майже дійшов до церкви,
то зрозумів, що забув спитати у мами, до кого він йде. “Ну і що ж тепер робити? вертатися чи
що? От бляха, оце я молодець звісно!” – сварив себе він. В нього була ідея подзвонити мамі і
ще раз розпитати про того Святого Отця, але на перший погляд вона здалась йому такою
поганою, що краще б він крізь землю провалився, ніж подзвонив їй після того, як вислизнув з
дому не сказавши їй ні слова. Іншого виходу не було тому Міша дістав телефон і набрав її,
довго чекати не довелось і мати одразу ж відповіла.

- Міша, кажи швидше, бо я зараз зайнята. – в цей момент він відчув себе так самотньо. Через
її тон, хотілось просто покласти слухавку і більше не дзвонити. “От завжди вона так” –
образливо прозвучало в його голові.

- Мам, я не відніму у тебе багато часу, скажи як той Святий Отець виглядає? Як його звати
хоча б?- мати зрозумівши, що син все ж таки вирішив стати “на путь істинний”, знову
повеселішала.

- Мишку, так ти до церкви пішов!? Мій же ти хлопчику! - її голос затремтів. Вона вже й не
сподівалась, що він колись на таке погодиться. Не дочекавшись відповіді, вона продовжила: -
цей Святий Отець... Ну розумієш, його складно з кимось сплутати.

- В сенсі, мам? Можна трохи конкретики додати?

- Ну він худий і високий, очі в нього добрі. Ти одразу зрозумієш! - Мати явно кудись спішила.
Міша подякував їй за допомогу у своєму звичному саркастичному тоні. В його уяві постав
старий священник, якому вже давно за 60, одягений в золоту рясу. Від цієї думки йому ще
більше захотілось бігти туди, де його ні одна жива душа не зайде, але він все ж таки взяв себе
в руки.

Хлопець стояв на перехресті хвилин 5 і думав про своє життя і муку, яку йому доведеться
пережити у пошуках, за словами мами “нормального життя”. В далині замайорів купол
церкви і зрозумівши що діватись вже нікуди, він поплентався до високих воріт.

Михайло зайшов до церкви, та все ж почував себе ніяково, адже як потім виявилось, це було
вечірнє служіння на яке, він вочевидь запізнився.
Він став у куточок біля входу і тихо спостерігав за тим, що відбувається, люди навкруги були
ніби зачаровані. З цікавістю розглядав кольорові вітражі, що пропускали вечірнє світло,
золоті візерунки, що так влучно доповнювали архітектуру церкви. Здалося йому що ікони
були розставлені на кожному вільному закутку: на величних стінах храму, в позолочених
кіотах, на аналоях. Поруч із вівтарем стояли два чоловіка. Обличчя одного з них він так і не
зміг роздивитись, хоча міг сказати, що перший однозначно був молодшим за другого -
низького та огрядного чоловіка. Люди хором молилися, хто як міг, в той час як Святий Отець
промовляв:

“Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Прийдіте, поклонімся Цареві нашому Богу.

Прийдіте, поклонімся Христові, Цареві нашому Богу.

Прийдіте, поклонімся і припадім до самого Господа Ісуса Христа, Царя і Бога нашого”.

Михайло не помітив як почав занурюватися у власні думки: задивився на ікону Миколая

Чудотворця й не вгледів, як закінчилось вечірнє служіння. Якась бабуся поклала йому руку
на плече і сказала: “Синку перехрестись і до Святого Отця на помазання”. Міша трохи
перелякався, але потім згадав слова мами, які вона промовляла, коли водила його маленького
до церкви: “Всі ми діти Христові, кожен тут тобі брат або сестра”.

Люди неспішно ставали один за одним, утворюючи чергу. Першими йшли діти, потім жінки, за
ними й чоловіки. Два священники по черзі ставили хрест людям на чолі маслом ладану, Міша
міг впізнати цей запах з тисячі. Підійшовши до Святого Отця ближче Михайло підняв голову
і побачив постать молодого, але, здавалося, змученого чоловіка. В його очах він бачив
пустоту і щось таке, що бачить у очах мами, коли вона дивиться на нього. Його очі були
безмежні - очі кольору неба після дощу. Міша відчував тепло його рук, аромат ладану і йому
неможливо захотілося осягнути всю цю величність. Чи не вперше за довгий час він відчув
себе у безпеці, між двома руками Владислава. Святий Отець – Владислав обережно намастив
його чоло маслом і перехрестив: “Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа”. Міша на декілька
секунд завис на блакитних очах навпроти, але почув басистий, і в той же час м’який голос,
який допоміг прокинутися: “Друже, не затримуйте чергу. Я можу за вас особисто
помолитися на ранковому служінні”. Михайло дещо зніяковів, опустив очі додолу і відійшов
убік.

Мишко вирішив засісти в кутку під гарним розписом на стіні, дочекатись поки всі прихожани
розійдуться і вже тоді поговорити зі Святим Отцем. Він відчував, як ноги його несли у бік
дверей, але вчасно зупинив себе на шляху і повернувся у свій куток на ослінчик.

Люди розійшлись і Михайло звернув увагу на старшого по вигляду священника, який виніс з-
за кіоту віник і почав підмітати підлогу. Помітивши Мішу він не на жарт перелякався,
підскочив і перехрестився. Хлопця це злегка потішило і він звернувся до дивного дядька:

- Вибачте, та невже я виглядаю так страшно, що налякав вас?

- Я дуже перепрошую, та чи можу я поцікавитись, що ви робите тут у таку пізню годину? –

обурено, майже викрикуючи проговорив священник. Василь Семенович був чоловіком
старого гарту, схильним до радикалізму, а особливо не любив невігласів, які тиняються
церквою у неробочий час.

- Я лікуватися прийшов. - спокійним тоном сказав Міша.

- Побійтесь Бога! Від чого лікуватись? Вам тут не лікарня, і не якийсь там...

Не встиг Отець Василь договорити, як тут з бокових дверей виплила постать, що обережно
ступала по церковному кахлю, Михайлові навіть на хвилину здалось, що навкруги стало
прохолодніше. Здалеку він міг розгледіти високу фігуру, на плечі чоловіка злегка падало
русяве волосся, що переливалось на вечірньому сонячному промінні. Той підійшов ближче і
хлопець побачив ті самі блакитні очі, що на перший погляд здавались сірими. Глибокий і
спокійний голос промовив до нього:

-Хлопче, чи ви не загубились? - посміхнувся священник, але Міша не відреагував. Зараз він

бачив тільки безкрає море в зіницях Владислава, але рука, що опустилася на плече допомогла
йому оговтатись. - Вибачте, та ми вже зачиняємо церкву, це було останнє служіння на
сьогодні. - глибокий голос наче зачаровував Михайла, вуха від нього наче плавилися і
хотілося слухати його більше і більше.

- Так, перепрошую... Та я, можливо... Ви знаєте про мене, я приїхав лікуватися, терапія все
таке. - Від присутності Владислава Міша відчував якісь не зрозуміли для себе почуття. Чи то
була тривога, а може спокій, він не міг зрозуміти, тільки м’явся в тому кутку під стінкою.

- Пробачте, та я трошки не розумію про що... - не встиг Владислав договорити, як у розмову

вліз Василь Семенович.

- Та що ми тут оце слухаємо, хлопець просто мабуть загубився, а лікарня у нас он - в

сусідньому селі. Ви щось точно, хлопче, плутаєте!

Поки Василь Семенович обурювався, Влад не зводив з Михайла очей, він дивився стурбовано
і в той же час з цікавістю.

Михайлу пропадом пропасти хотілося, він відчував себе дурником, хоча йому чомусь
здавалось, що це з нього зробили дурня. Тут в голові виникла ідея - він в цьому селі ніхто, а
от мати його знають добре.

- Перепрошую, Святий Отче, - Міша звернувся до блакитноокого чоловіка, - моя матір -

Василина Степанівна. Мені здається, вона раніше часто ходила на служіння до вашої церкви,
а потім до Києва переїхала.

Після цих слів Влад помітно посмутнішав та попросив Василя Семеновича вийти,
постукавши долонею по його спині.

- Ідіть, Василю Семеновичу, я сьогодні сам все зачиню.

Як тільки двері зачинилися, Владислав обережно сів на ослінок поряд з Мішею. Від нього
пахло церковним воском та зовсім трохи в його подисі відчувався сигаретний дим, такі різні
аромати, але пахло це так, ніби два протилежних світи вели у ньому боротьбу.
Святий отець виглядав суворо, волосся його втратило той золотавий відтінок, а очі здавались
Міші зовсім крижаними.

Він заговорив перший:

- Вибачте, я не одразу зрозумів про ваше лікування. Я знаю вашу мати і ви мали одразу
сказати про неї, мій батько її дуже поважав . – Владислав тримав голос на одній ноті, не
підвищував його, але й не говорив занадто тихо.

Міша чомусь посміхнувся, йому так хотілось сміятись, певно, цей сміх вже був істеричним.
Невже насправді він зважився на те чого боявся все життя?

-Нічого страшного... І вибачте за посмішку, у мене це нервове.

В очах Владислава було крижане царство, у очах Міши біси танцювали танок. Цей холодний
погляд потроху почав приводити Михайла до тями. Як і казала мама, Отець Владислав був
доволі високим, та ще й чорний підрясник робив його статуру схожою на смерть, господи
прости. Щось у цьому було таке, але Міша поки що не розумів що саме.

- Бог вибачить, - видохнув священник, не зводячи очей з Михайла. - Розкажіть мені, що

турбує вашу грішну душу, але спершу як вас звати ?

- Михайло, можна просто Міша. Якщо ви знаєте мою матір, то певно знаєте що саме мене
турбує...

- Так, ваша мати багато про вас розповідала, Міша. Вона вас напевно дуже любить.

Ці слова змусили хлопця задуматися. Чи справді мама його так любила, чи просто
нескінченно намагалася полюбити? Потік думок перервав голос священника:

- Мене звати отець Владислав. - він простягнув руку до Міши і той нервово її потиснув. -
Домовимося про нашу терапію. Будете приходити до церкви в такі години, ось як сьогодні ви
прийшли, після вечірнього служіння. Я вам зараз дам молитви, ви почитайте і спробуйте
запам'ятати. Прошу за мною.

Священник попрямував до великих дверей, які вели на двір. Біля церкви стояла невелика
одноповерхова хатка, поряд зеленів невідомої породи кущ, у який Владислав просунув руку
й дістав зв'язку ключів. Такого способу зберігання особистих речей Михайло ще не бачив,
стояв собі в стороні та спостерігав за неквапливими рухами святого отця. Той відкрив двері
хати й зайшов у темне приміщення, Міша навіть боявся уявити що вони там зберігали.
Минуло декілька хвилин й Владислав вийшов відтряхуючись від пилу. Простягнув до хлопця
маленьку книжку, меншу навіть за долонь. На обкладинці красувалися золотаві літери
"Відмолювання". Міша звернув увагу на білі руки священника: вени прорізалися крізь шкіру,
гострі контури пальців були такі привабливі й так тягнули до себе, немов просили дотику.
Але Михайло тільки взяв молитовник й прогорнув пожовтіли сторінки.

- Щиро вам дякую, Святий Отче. - Міша дивився на Владислава й намагався знайти якусь
надію в його очах. Але бачив тільки щось незрозуміло холодне та виснажене.

Так хотілося хлопцю щоб хоча б хтось насправді в нього повірив й полюбив, що він вже
майже запевнив себе що відмолювання це хороша ідея.

Священник нічого не сказав, тільки доторкнувся до плеча Міши й попрямував назад до

церкви. Хлопець видохнув, треба було вже повертатися додому. Виходячи за ворота церкви
він останній раз озирнувся в надії побачити русявого чоловіка в довгому підряснику, але
побачив тільки Отця Василя, який сідав на велосипед та зі зневагою дивився на Михайла.
"Що за дивак..." - подумав він, хотілося дулю йому показати, але совість не давала.

Цієї ночі Міша спав спокійно, навіть заснути йому вдалось з першого разу. Тільки
торкнувшись обличчям подушки, він ніби поринув у летаргічний сон, всі події якого
здавались реалістичними, а він ніби свідомо міг змінювати реальність, яка існувала у межах
його голови. Він потрапив на піщаний берег, солоне повітря пахло йодом, крізь сон Міша
намагався жадібно вдихнути за один раз якомога більше. Берег був порожній, а пісок ще
теплим, ночі в цьому місці явно були холодніші за дні. Він підійшов ближче до води, яка
омивала береги цього казкового місця, вода була прозора, але обпікаюче холодна, ніби тут
протікала холодна Карпатська ріка. Міша брів по піску, досліджуючи місцевість, його
зацікавив той факт, що поряд з ним було порожньо - ні людей, ні тварин. Сонце сідало, небо
наливалось яскравими відтінками червоного, трохи вище біля хмар майорів жовтий,
переливаючись у помаранчевий - все це було таким сюрреалістичним, що якби він побачив
таку картину наживо, нізащо не повірив би. Він зупинився аби перепочити і побачив вдалині
постать високого чоловіка, який неспішно брів стежкою. Міша був упевнений, що чоловік був
нещодавно десь поблизу, адже скоріш за все, вінок, який трапився йому дорогою на піщаний
берег належав тому високому чоловікові. Складно було пояснити, у який саме момент він
опинився там. Вінок був пишним: васильки, мальви, бузок, любисток, ромашка - Мішу наче
причарувало. Він обережно одягнув його на голову та почав кружляти, здавалось, ніби хтось
такий самий сонячний кружляє з ним у танці. Сон обірвався, але Міша заснув знову, і як і
сподівався - побачив його продовження.

Сонні думки підказували, що треба наздогнати чоловіка, та тільки-но він почав іти, загадкова
постать ще сильніше віддалилась . Він зупинився і подумав про те, що якщо це все нереально,
то наздогнати чоловіка просто крокуючи у нього не вийде.

Але все тут було фальшиво й для того, аби рухатись він мав бігти з усіх ніг, а крокуючи, він
залишався на тому ж місці. Він розігнався і щосили почав бігти; сонце ставало все більше
неосяжним, кольори неба різко змінювались. Михайло біг щосили, але так не могло тривати
вічність, обмеженість своїх легень не дала йому протриматися довше і йому довелось
зупинитися, а чоловік не зупиняючись продовжував свій шлях за горизонт. Його довге
волосся було заплетене у косу й одягнений він був у білу мантію, яка напівпрозорими
стрічками розвивалася по вітру.

Михайлові так і не вдалось наздогнати та осягнути його. Він прокинувся посеред ночі, випив
води і продовжив спати, так і не побачивши жодного іншого сновидіння до ранку.
 Entkommen

Сонце ніжно пропускало своє проміння через листя старої вишні, освітлювало невеличкий
двір десь на околиці села. Хата нагадувала Михайлові про його щасливе та безтурботне
життя, а вишню він добре пам'ятав ще з самого дитинства. Коли йому було шість, маленький
Михась вирішив видертись на саму верхівку вишні, адже як відомо, там найсолодші ягідки,
які сонце щедро обдаровує своїм теплом. Вже майже досягнувши цілі, він забув перевірити
ногою гілку на міцність, чому його вчив покійний дідусь, і з гуркотом злетів донизу.
Наляканий хлопчик відчув помірний біль, який згодом перетік у набряк і його відвезли до
лікарні у сусіднє село. Ох як же бабуся молилась тоді аби кістки зрослись правильно. Для
Міши така подія в житті означала одне – на річку йому вхід заборонений щонайменше до
зняття гіпсу.

Біля хати знаходився невеличкий садок, він теж був сповнений теплих спогадів, які Міша
завжди зберігав десь під серцем. Посиденьки в дерев'яній альтанці були одним із таких
спогадів і після багатьох років Міша сидів там і відчував тепло в душі, він навіть не міг
пояснити свої почуття, але здавалось, ніби всі голоси і тривожні думки в його голові
затихали. До стелі альтанки був прикріплений раритетний радіоприймач, з якого жваво
лунала пісня улюбленого гурту. Міша активно підспівував:

"Якщо куди не глянь все темне і чорне -

Значить ти заснув, і завтра буде добре."

Поряд сновигала бабуся - розливала трав’яний чай по маленьким філіжанкам. Їхня родина
мала традицію збирати трави – бабусині чаї завжди мали у складі мелісу, чебрець, верес та
плоди глоду.

Мати поставила на стіл тарілку з запашними варениками, на які вона збирала полуницю весь
вчорашній вечір. Михайло літав десь у себе в думках, спокійна музика його зачаровувала, а
вчорашня розмова зі священником надзвичайно надихала. Він ще не до кінця розібрався що
саме це було за натхнення, але це його зараз не бентежило. В селі час наче зупинявся і Міша
міг зовсім не контролювати те чим він займається; було тільки два обов'язки: допомагати
бабці з городом та хатою і ходити до церкви. Що ще потрібно для щастя?

Вареники наче дивилися на Михайла з тарілки, тому він хутко вибрав собі найгарніші та
взявся їсти. Мати з бабусею про щось спілкувалися, торохтіли посудом й час від часу
торкалися Міши - то по голові погладять, то по плечах. Він не звертав на них увагу, свої
думки нарешті почали приходити у порядок і тому він надав перевагу концентрації над ними.
Зненацька мати підскочила зі столу й побігла кудись до паркану. Міша продовжував жувати
свої вареники і не мав анінайменшого бажання слідкувати за тим що відбувається навколо.
Він лише думав про те як файно смакує сметанка.

- Міша! Михайло!? - зголосилась мати.

Хлопець стрепенувся й ледве не подавився коли побачив Отця Владислава, що стояв за

парканом й щось люб’язно пояснював мамі. В руках він тримав два залізних відра, красою
вони не виділялися й схоже служили сім'ї Владислава вже не одне десятиріччя. Міша
намагався бути непомітним, ховаючись за великим горнятком чаю. Бабуся легенько
підштовхнула онука:

- Йди привітайся зі Святим Отцем. - вона м'яко посміхнулася і Міша зрозумів що не

відвертиться. Він підвівся й обережно вийшов з альтанки. І варто було йому піднятися й
підвести очі, як одразу зловив на собі пронизливий погляд Владислава. Той спокійно
спілкувався про щось з матір'ю, але ніби дивився крізь неї. Думками він очевидно був не тут.
Михайло намагався зберігати спокій, повільно плентаючись до паркану, він зібрався з силами
й став поряд з матір'ю. Проявив неабияку ініціативу – привітався першим :

- Добрий ранок, Отець Владислав. - чітко та виразно проспівав Міша.

- Добрий ранок, Михайло, все у вас добре? - непорушно пробасив священник.

- Так… - зам'явся Міша, - все добре... Я думаю, що все добре... - слід було Владиславові
відкрити рота як впевненість хлопця моментально зникла.

Під час цієї, висмоктаної з пальця, розмови мама світилась від щастя. Можливо, вона навіть
вперше за довгий час була спокійна за сина. Міша з Отцем перекинулись фразами про погоду
на наступні два тижні, ця тема була універсальною для того, щоб хоч би якось оживити
діалог. Священник, за його словами, мав ще купу справ, тому відмовився поснідати:

- Вибачте, багато роботи, маю йти. - казав він матері, але очі ніби самі перебігали на
Михайла. – Передавайте пані Вірі вітання від мене, ще раз прошу у вас вибачення, мені
дійсно дуже не зручно відмовлятися. - Владислав привітливо посміхнувся й заправив
хвилясте волосся за вухо.

- Ой, та нічого страшного, - мати нервово торкнулася руки священника, - але ви заходьте у
будь-який час. - вона перехрестила Отця Владислава, який вже почав віддалятись. Аж раптом
Міша вийшов з трансу й зрозумів, що забув про найголовніше - попрощатись. В його голові не
знайшлось кращого рішення як крикнути:

- Святий отче! – той підскочив й повернув голову. - Гарного вам дня, Отче. – кинув він,
ковтаючи усі сумніви правильності своїх дій.

Міші здалося, що очі Владислава на секунду набули тепліших кольорів, сухий погляд наче й
рукою зняло. Темно синій підсвічувався яскраво лазуровим, вони були подібні до великих
сапфірів - хлопець був справжнім романтиком і іноді не розумів, як інші не помічають у
цьому світі таких простих і водночас прекрасний речей.

- Дякую, дуже дякую. І вам також, Михайло, чекаю вас сьогодні, не забудьте… - не встиг він
договорити, як Михайло, зрозумівши про що йде мова, перебив:

- Так, звичайно, я пам’ятаю.

Вони перекинулись прощальними поглядами, священник підняв відра й побрів в сторону лісу.
Як тільки Отець віддалився мати повернулася на Мішу й погладила його по голові, а той ніяк
не міг відвести погляд від високої постаті - в пів оберту стояв і дивився вслід священникові.

- Для чого йому відра? - замислено запитав він.

- Михайле, а вода для освячення звідки береться? З крини-и-иці. - протягнула мати наче до
дитини.

Міша проігнорував її, відвертівся від рук і так само замислено попрямував до назад до
альтанки.

Після сніданку мати як і планувала вирішила їхати додому, все ж таки завтра йти на роботу.
Міші як камінь з душі впав; він нічого не мав проти її присутності, але так набридало, що
постійно хтось за ним уважно наглядав, це не могло не напружувати. Мати зібрала речі,
бабуся вручила їй відро молодих огірочків та десяток банок свіжозвареного варення. Раніше
Михайла це дратувало: "Ох уж ці бабусі зі своїми банками" – думав він, зараз же став на бік
бабусі і вмовляв маму взяти якомога більше. Вона склала всі речі у машину і вони стали
попрощатися:

- Як же я буду оце в місті без тебе, синку? – мати лила штучні сльози, а Міша вже звик до
таких сцен. У таких випадках треба було просто прийняти ситуацію і дати жінці
виговоритись.

- Ну то трошки поживеш без мене, а я скоро повернусь, обіцяю. – Міша вкинув таку ж саму
штучну фразу аби тільки заповнити цю мовчазну порожнечу.

Міхайлові спало на думку, що вона поводила себе так, ніби відправляла сина в табір у Крим
на усе літо, без права на відвідування частіше ніж раз у місяць. Хоча всі вони знали, що мати
можливо й буде дзвонити, але точно не приїде найближчим часом. Не зважаючи на вік Міши,
вона занадто опікала його і тому згодом в нього з’явилось бажання втекти. Він часто хотів
сказати про це матері, але якийсь дурний сором стримував його. Кожна хвилина наодинці
була для нього на вагу золота. Перед тим як ‘’залізна рука города’’ забрала мати з собою,
вона в черговий раз обійняла сина і побажала з користю провести час.

Сонечко припікало, червнева спека переносилась тут легше, природа ніби заколисувала, тіло
ставало м’якшим, а розум очищувався. Час тягнувся довго, до обіду Михайло тільки й
займався тим, що ґав ловив. Намагався не занурюватися у свої думки, але тривожні спалахи
іноді давали про себе знати. Допомогти прийти у себе допомогала тільки бабуся, з якою
Міша розговорився за обідом. Вона раніше завжди пила 2 філіжанки кави, одну зранку - як
тільки прокинулась, а іншу - після обіду. Таке споживання здавалось Мишку дуже логічним.
Вона заговорила першою:

- Мішо, такий ти вже великий став. - зітхнула вона. Така банальна фраза, але на мить здалося,
що ніби її доброта може вилікувати всі душевні травми.

- Бабусь, та ну перестань, може виріс на пару сантиметрів та і все.– в його голосі відчувався
надмірний холод, але звісно він не хотів придавати розмові такого тону. Бабуся, схоже, не
помітила:

- Ой онучок, не в тому вік вимірюється, - роздумувала вона, Міша відчув філософський

підтекст у її словах.

- Може ти і маєш рацію, - хлопець справді почав розслаблятися, - а взагалі як тут в селі без
нас справляєшся? - Міша не знав, що б такого спитати, як підібрати слова. Часто траплялося
таке, коли довго не бачишся з кимось. Він це питав вже вдруге, але чомусь очікував на іншу
відповідь, більш чесну та розлогу.

- Тяжко буває іноді, а так загалом, справляюсь, - бабуся тихо хихикала, - твій дідо був би в
шоці, що баба до такого віку дожила.

- Дідо був би щасливий мабуть… - Міша опустив очі на чашку кави, що стояла перед ним.

- Коли б побачив тебе такого статного хлопця... - вона не договорила, і немов згадавши щось
кивнула головою. - До речі, мама там розповідала про тебе різне... Казала, що ти нещасний і
жити спокійно не можеш, бо щось тебе постійно гризе.

- Мама багато каже, іноді навіть занадто - Міша розгублено почав розмішувати каву у чашці.
Не було йому відомо, чи знає бабуся про його походеньки і найголовніше, чи не зречеться
вона такого онука, який ніколи не міг виправдати нічиїх очікувань. Було у нього відчуття, що
бабуся, чи не єдина людина, яка нічого від нього не вимагала, але внутрішній страх стискав
нутрощі, не давав Міші спокійно вдихнути на повні груди, ніби хтось повільно затягував
вузол і кожен раз він проживав одні й ті самі події.

- Михасик, ти гарний хлопець. - Міша відчув у цій фразі дивний, незрозумілий йому настрій. -
Але ти ж знаєш свою мати, вона не бажає тобі зла.

Міші не дуже хотілось продовжувати з цього моменту, черговий спалах засліпив очі,
перекинув його в той день, коли мати вмовляла його піти до церкви та сповідатись
повторюючи запекле: "Я не бажаю тобі зла, це на краще, тобі допоможуть". Бабуся враз
помітила його сум’яття, поклала свою руку на його та мовила:

- Михасю, я буду завжди на твоїй стороні, що б хто не казав, мені це просто не важливо, -
хлопець що не вперше за довгий час відчув щирість у чиїхось словах, - адже я знаю тебе, як
свого онука, як хорошого, сердечного хлопця. – Міша відчув що очі от-от заблищать.

І ось йому знову 10 років, він летить на велосипеді полем і думає про те, яке прекрасне та
водночас незвідане життя його чекає попереду. Велич майбутнього його зовсім не лякає, він
поступово пірнає в цей жорстокий світ навіть не підозрюючи, що через 12 років буде плакати
від слів бабусі, бо вона залишилася єдиною підтримкою в його житті. Вона пересіла на місце
коло онука та обійняла його. Хлопцеві душу наче розрізало з середини але й одночасно
з’явилась якась легкість, що породжувала тепло в його серці. Нарешті хоч хтось щиро
поговорив з ним, цього справді так не вистачало. Міші знадобилося пару хвилин щоб
заспокоїтися, бабуся дивилась йому в очі:

- Я може і виглядаю слабкою й дурною, але за свого онучка натовчу будь-кому пику, - вона
посміхнулася й зайнялася витирати йому очі строкатим рукавом, - ти це завжди пам’ятай,
Мишку.

Міша шмигав носом, але також з щирістю обдарував бабусю посмішкою. Тривога трохи
притупилася і світлі думки почали надходити до непроглядно темного розуму. Йому так
хотілося усвідомити, що він вартий чиєїсь любові, і в першу чергу своєї.

Порочне коло дорікань від всіх навкруги ніяк не могло перерватися, забагато часу він прожив
таким способом. Він вважав себе іноді найгіршою людиною в світі, хоча не вчинив ніякого
злочину, насправді його байдужість до себе була найтяжчим злодіянням.

Хвилини спливали наче години, рефлексію Михайла перервав знайомий голос. Звук долунав
зі старого телевізора, що торохтів наче трактор. Синоптики обіцяли сонячну погоду по усій
країні. ‘’Нехай проблеми та незгоди не роблять вам в житті погоди’’ - було останнім що
почув Міша й подумав, що в такому разі слід очікувати дощу. За проханням бабусі хлопець
мав вибити килими в хаті є, адже за словами старої, пилосос все одно не збирав весь той пил,
що осів за рік.

Міша бродив по хаті, хотілось роздивлятись кожен куточок, поки світло не перестане
освітлювати пам’ятні деталі. Він відчинив шафу, хотів перш за все дістати хлопавку для
килимів: копався на полиці, поки не натрапив на щось дуже велике і об’ємне на верхній
полиці, куди не залізти без драбини. ‘’І хто ж закинув хлопавку так високо’’ - подумав він. З
горища він приніс драбину та дістався найвищої полиці – сказати що він був здивований від
побаченого – не сказати нічого. На полиці лежала гітара - давній подарунок дідуся на день
народження маленького Мишка. Він вхопив її та сів, почав розглядати, радів як дитина - про
килими він успішно забув. Мишко згадував акорди, іноді в нього навіть виходило зіграти
цілий відрізок мелодії.

Сплинула година виконання імпровізаційних балад Мишка і він все ж вирішив, як і обіцяв,
допомогти бабусі. Він явно не був готовий до такого кардіо-тренуванняя, але впорався менш
ніж за годину. Бабуся раділа – і це придавало Михайлові ще більше сил. Він заліз під гарячу
воду в літньому душі та майже зварився під пекучими променями. Після цього влігся в
гамаку під яблунями і подумав про те, що молитви які йому дав Отець Владислав варто хоча
б прочитати. На перший погляд вони здались йому дивними, але Міша вигадав свою тактику
вивчення – він сприймав молитви як прості вірші, вчив по рядках, намагався вкласти їх в
голові. Коли сил вже зовсім не вистачало - він здався і зрозумів, що якщо запам’ятав хоча б
половину з того, що зубрив - то вже чудово.

На перший сеанс Михайло йшов відчуваючи незрозумілі для нього поривання душі. Він радів
що поїхала мати, щоразу прокручував в голові шматки образливих фраз і з полегшенням
видихав. Тепер можна було курити і не хвилюватися, не ловити на собі гнівні погляди.
Природа, що буяла навколо придавала неабияких сил; хотілося жити, відчувати, йти вперед.
Забути все що було раніше наче про страшний сон й стати нормальною людиною. Бабусині
слова також блимали ліхтарями в голові, нагадуючи що необов'язково бути ідеальним для
когось. І постать священника Михайло ніяк не міг витурити з думок. Схоже за ці два дні він
бачив його надто багато разів. Щось було в ньому таке по дивному привабливе, однак погляд
він мав майже завжди льодяний. В уявленні Михайла священники були добрими, щасливими
допомогти людям з їх проблемами. Але не дивлячись на знедолений вигляд, Владислав
виконував всі свої обов'язки, іноді навіть робив більше, тому Міші було надзвичайно цікаво
покопатися в душі Святого Отця. Всередині хлопця була завірюха яка зносила все на своєму
шляху: здоровий глузд, вміння адекватно міркувати й говорити.

На годиннику була шоста година і Михайло повільно, але впевнено наближався до храму. На
груди ніби опустилася величезна каменюка як тільки він зайшов за ворота; Міша так
розхвилювався, що навіть ноги почали тягнути його назад. З думок не зникав глибокий
погляд блакитних очей, які він так хотів побачити знову, і водночас забути і не згадувати
ніколи.

Огидного дядьки Семеновича на території церкви не спостерігалося - це Мішу неабияк

порадувало. Він неквапливо піднявся широкими сходами і зупинився вдивляючись у вітражі
на вікнах, що блискотіли над головою. Відтягував час як тільки міг: дістав з кишені маленьку
книжечку, пробубонів ще раз молитву собі під ніс, і вже наче був готовий відкрити перед
собою двері. На щастя цього робити не довелося, двері відчинилися самі і Михайлу треба
було тільки підвести очі догори щоб зрозуміти хто перед ним стоїть. Отець Владислав наче
застиг між важкими дверима і стояв не рухаючись. Вони мовчки дивилися один на одного,
ніби бачилися уперше. Губи священника здригнулися, він здається хотів щось сказати, але
вийшло тільки вхопити трохи повітря у легені. Михайло зосереджено розглядав очі
Владислава, на цей раз ненароком угледів в лівому оці кару краплинку. Тепер від священника
надходив аромат ладану, але знову ж нестерпно віяло якимось дешевим табаком. "Що ж це за
священник такий" - подумав Міша й взявся за тяжезні дерев'яні двері.

- Добрий вечір, Отче. - Михайло легко прослизнув повз Владислава й попрямував ближче до
центру будівлі. Той стояв, пас очима Мішу, такий був серйозний, що здавалося зараз буде
бити.

- І вам добрий вечір.

Михайло все ще почував себе схвильовано і вкрай некомфортно під поглядом священника,
але з усіх сил намагався це не показувати. Великими кроками ходив з місця на місце, бовтав
руками десь у низу, то у кишені запхне то голову почухає. Владислав начебто прийшов у себе
й теж наблизився ближче до вівтаря.

- Як вам молитви? Не важко було завчити? - низький голос священника розливався у

церковному відлунні.

- Так, все добре, дякую. - він говорив тихо, голос вочевидь підводив.

Михайлові ніяково було від ввічливого "Ви", до якого він геть не звик. Він не усвідомлював
що перед ним, у чорному підряснику стоїть справжній священник, від Владислава надходило
щось дивне, те що Міша так сильно хотів зрозуміти й відчути на собі.

Святий Отець вже був зовсім близько Михайла і жестом запросив розпочинати:

- Ставайте ось тут на коліна, ближче до вівтаря. - Владислав вказав рукою до долу. Міша
здивувався коли священник й сам опустився на коліна, стало ще більш незручно. - Сьогодні я
вам продемонструю як все це діло відбувається, вже в наступний раз буду вже спостерігати й
повноцінно допомагати.

Помітив Михайло як священник час від часу торкався свого волосся й заправляв його за
вуха, було воно довге й стелилося золотими хвилями під промінням сонця. Міша намагався
зберігати спокій, хоча серце калатало як скажене, руки трусилися й ноги здавалося ось ось
відмовляться ходити. Він став на коліна поряд з Владиславом й той розпочав молитву.

Михайло впевнено підхопив знайому "Отче наш" і промовляв її в один голос із священником.
Слова складалися наче пісня, їхні голоса зливалися в неймовірне поєднання чогось живого й
справжнього. Наступна молитва була до богородиці, яку Михайло побачив на першій
сторінці свого молитовника. Він майже її запам'ятав, іноді плутав слова, але впевнене
мовлення священника поряд не зупиняло його. Звертав увагу Міша й на те, як часто треба
було хреститися й вклонятися майже до землі. Після звичних молитов, пішли ті, які
найбільше вводили Михайла в напругу.

"Іди, окаянна душе моя, зі своїм тілом: сповідайся Творцеві Твоєму і принеси Богові сльози,
через розкаяння". - ще менш впевнено промовляв він й часом заглядав на Владислава, який
заплющив очі й повністю віддався процесові. Міша не міг зрозуміти до кінця що саме зараз
відбувається, де він, і для чого це все. Але від впевненого чоловіка поряд наче світло
надходило і давало надію на те що після відмолювання життя знову налагодиться. Остання
молитва звучала найсерйознішою, Владислав шалено промовляв рядок за рядком і Міша
подумав що йому зараз знесе дах. Усвідомлення почало накатувати важким каменем на груди,
а тривога вже простягла свої чорні руки щоб осягти Мішу цілком і повністю. Повітря у
грудях ставало все менше і менше, в якийсь момент хлопець подумав що він ось ось і
задихнеться. Думки переповнювали, голова нестерпно гуділа. В якийсь момент Міша не
витримав, зігнувся й важко захекав, мов тільки що пробіг кілометраж від Києва до села.
Владислав розплющив очі й швидко підвівся з колін, потягнув за собою й Михайла який
жадібно хапав повітря.

- Михайло, ви що? Все добре? - священник не міг зрозуміти що відбувається й незрозумілими

жестами то торкався спини хлопця, то намагався зазирнути в очі. - Ось, сядьмо тут.

Владислав тримаючи Мішу за плечі повів його до найближчою лави. Михайло сів, повітря
почало повертатися, а жахливе гудіння в вухах зникало. Він дивився кудись в землю, коли
зрозумів що більше не відчуває рук священника на собі. На пухке волосся почало щось капати
й Міша різко підняв голову. Перед ним стояв збентежений Владислав з трьохлітровою
банкою в руках, вона по вінця була наповнена водою. Священник простягнув її ближче до
хлопця:

- Пий, пий... - Міша ухватився за ту банку наче за рятувальний круг й жагуче ковтав воду. По
підборіддю вже текло і Міша відчепився від банки, почав розуміти що сталося й взагалі не
хотів бачити зараз нікого, тим більше Святого Отця, який стояв поряд і нервово водив очима.
Міша набрався сили й промовив:

- Вибачте, Отче, я... таке у мене буває. - він піднявся з лави й став поряд із зомлілим
священником. - Завтра вже буде краще.

Михайло намагався показати, що він вже отямився й навіть трохи витягнув посмішку.
Владислав вражено кліпав очима, тільки що Михайло наче до смерті задихався, а вже стоїть
перед ним і впевнено щось заявляє.

- Михайло, ти впевнений? У мене тут тільки свята вода як бачиш... - Владиславу вочевидь
було ніяково, - Я можу подзвонити комусь...

- Не треба. - перебив Міша, - Дякую вам за воду, Отче. Мені справді легше.

- Та будь ласка... - очі священника все ще були мов по п'ять копійок, він повів плечима
тримаючи в руках банку з водою.

- На сьогодні це все? - Міші хотілося вибігти з цієї церкви і не вертатися більше ніколи.

- Так, ми загалом вже наближалися до завершення. Можеш йти. - Владислав поглядом повів
до виходу з церкви. Міша навіть не звернув увагу як різко священник перейшов на "ти", він
був занадто схвильований ситуацією, до якої привела його паніка.

- Дякую, Отче. І за воду ще раз дякую. - Міша стрімко покрокував до виходу, в вухах знову
загуло і він навіть не почув що йому відповів священник.

Міша вилетів з церкви, інстинкти наказали йому бігти не озираючись, рятуватись. Він біг так,
ніби хтось гнався за ним. По дорозі він пару разів ледве не впав але добігши до сільського
магазину трохи збавив темп, перевірив кармани на наявність сигарет і зрозумів, що дорогою
до церкви викурив останню. Перш ніж зайти до магазину, він зупинився і спробував трошки
заспокоїтись, але ніби хтось перекрив потік кисню в легені. Міша сів на ослінок біля
крамнички, схрестив руки на грудях й почав повільно вдихати. Спочатку було до болі тяжко
дихати, він відчував, що весь його моральний біль перетікав у фізичний. Після того, як йому
нарешті вдалось відновити дихання Михайло піднявся, він боявся поворушитись відчуваючи,
що один його невірний рух здатен повернути його до того стану, з якого він себе тільки що
дістав. Міша обережно піднявся по невеличким сходам, молода продавчиня подивилась на
нього здивованими очима, що блищали від цікавості, та його це не особливо тривожило; він
купив пачку синього вінстона та виснажено покульгав додому.

В хаті була тиша, бабуся чи то спала, чи то десь проходжалася. На кухонному столі Міша
побачив тарілку захолонувшого супу та запашні пампушки, які вірно чекали хлопця, але від
тривоги одна тільки думка про їжу викликала нездужання. Головою Міша все ще тікав з
церкви. Сам він не міг зрозуміти, що його так лякало: "Хіба Отець Владислав такий
страшний? та зовсім ні...І навіть навпаки". Михайло вперше за довгий період часу вирішив
провести рефлексію - він сів у альтанці, вдруге відкрив свіженьку пачку вінстона, в думках
він вже уявляв, як його спершу буде нудити від першої затяжки, але потім він звикне і
перестане відчувати будь-що . Так і сталось, ноги почали приємно німіти, нікотин вражав
найвразливіші місця його тіла. Люди часто курять дешеві й гидотні цигарки, такі що аж
відвертає; навіть коли перший раз їм зовсім не сподобалось. Але той, хто переходить цей
бар’єр болю, з часом починає тільки насолоджуватись ефектом, не отримуючи від того
страждань - такого висновку він дійшов затягуючись втретє. Думки про церкву й Отця
Владислава поглинали його, він не міг зрозуміти, чому йому здається, що він знав його і
раніше. “Це просто твої здогадки, не варто сприймати їх так серйозно’’. В його думках ніби
протистояли два ворожих боки, але все що міг Міша - спостерігати зі сторони.

Світлячки співали свою пісню, засівши у покошеній траві, місячне світло освітлювало село
вночі - ‘’Так все це гармонійно’’ - подумав Міша. “Вдень сонце обдаровує своїм теплом, а
вночі місяць освічує кожну дорогу маленького села”.

Після двох годин роздумів Мишко впав на ліжко та одразу ж заснув. Скоріш за все йому
снилось щось приємне, він посміхався, й був щасливий хоча б уві сні.
 Vlad
Chapter Notes

See the end of the chapter for notes

Менi здається, що живу не я,

а iнший хтось живе за мене в свiтi

в моїй подобі

Нi очей, нi вух,

нi рук, нi нiг, нi рота. Очужiлий

в своєму тiлi. I, кавалок болю,

I, самозамкнений, у тьмущiй тьмi завис.

Ти, народившись, виголiв лишень,

а не прирiс до тiла.

Не дiйшов своєї плотi.

Тiльки перехожий

межисвiтiв, ворушишся на сподi

чужого iснування

Василь Стус

Туга. Смуток. Біль за тим, чого вже не повернути. Усвідомлення. Провина. Самотність.
Сестра. Аварія. Кров. Звинувачення. Розпач. Сумніви. Віра. Назавжди. Кінець? Усвідомлення.

Кожен ранок він прокидався з відчуттям, що всі ці емоції та події є складовою його життя,
він знав, він вірив, що це дійсно так. Він звик ховати своє минуле, яке не полишає його,
перетікає в теперішнє так, наче він проживав один і той самий день, хтось постійно натискав
на кнопку

‘’Повторити мелодію’’ і він прокидався

знову.

Дні повторювалися, але він не змінювався, єдине, що підтримувало його це люди. Мабуть,
тато б пишався ним, якби дізнався, що його син Владислав вирішив продовжити справу його
життя - бути священником і віддати життя вірі. Владислав багато думав, іноді навіть занадто
багато, про той випадок, здавалось, він прорахував усі можливі варіанти того, як могли б
розгорнутися події в той день - і приймав той факт, що смерть ще не раз завітає до нього в
гості без запрошення. "А що, якщо він би все ж вмовив мати залишитись вдома та провести
день у селі?", "А що, якщо батько не встиг відремонтувати машину і вони б просто
залишились вдома?", "А що, якби вони поїхали іншою дорогою, де було менше машин?", "А
що, якщо..." - ця фраза відлунювалась в його голові; скільки існувало варіантів, але Бог
чомусь обрав саме цей. Іноді Владислав ображався на Бога за те, що той забрав у нього
батьків, але водночас і дякував, адже його сестра Мирослава вижила в тій жахливій аварії.

Одного весняного дня сім’я Михальчуків їхала до монастиря в Київ, сніг вже встигнув
розтанути та тільки шматочки старої мерзлої криги перешкоджали нормальному руху на
дорозі. Батько Владислава – Іван, віз сім’ю до святих мощей, які в ті дні були відкриті для
усих бажаючих прихожан. Влад сидів з маленькою сестричкою на руках, Мирославі тоді було
лише 3 роки, він дуже любив бавитись з нею - разом вони дивились у віконечко і спостерігали
за тим, як по небу пливуть хмарки схожі на лісних звірів: "Дивись, Миросю, он та хмаринка
схожа на зайчика, а ось та на вовка, дивись! Дивись, як пливуть, ніби зайчик втікає від
вовка!"
Він намагався відірвати сестричку від батьківської сварки. Цей момент викарбувався у
пам’яті Влада надовго, адже він ніколи не чув, аби батьки сварилися, коли вони з сестричкою
були поряд, але в той момент вони сперечались з приводу дороги, якою краще виїхати -
батько нервував і виїхав на зустрічну смугу, й чорний ягуар, що мав пропустити сім'ю, влетів
прямо в старенький автомобіль.

Мовчання зависло у просторі, на хвилину час зупинився. Влад не чув

їхніх голосів, єдине що він почув - їхні серця перестали битись; і це оглушило його.
До приїзду поліції та швидкої Влад опритомнів, намагався підвестися, міцно стиснувши
маленьке непритомне тіло Мирослави, на щастя йому вдалося вибратись. Обороняючи сестру
хлопчик не помітив, як шматок скла врізався у його руку залишаючи по собі криваву смугу
повздовж кістки.
Йому не боліло, здавалось, саме тоді він перестав відчувати, що йому щось може боліти.
Мирославу вийшло врятувати, дівчинка від страху зомліла, але бригада лікарів приїхала як
раз вчасно.

На похороні батьків Влад не рюмсав й не тужив, тільки дивився очами повними порожнечі
кудись за горизонт.
Хтось жартував, що він тримається як справжній чоловік, але він того не робив не тому, що
соромився, а тому, що і слова з себе вичавити не міг; погляд його щосекунди ставав
холоднішим й холоднішим.

Бабуся та дідусь взялись виховувати онуків у селі, давали любов і тепло, робили все, що в їх
силах, але тепер Влад розумів й усвідомлював, що ніхто в цьому світі не вічний. Православ'я
панувало у родині ще з правдавніх часів. Епоха комунізму минала, а в селах люди до нього
зовсім байдужими були.
Іван Володимирович був ярим прихильником всього українського, вчив дітей солов'їній, й
про літературу не забував. Після його смерті цим став
займатися дідусь, він був людиною вірною до релігії - привчав онуків звертатись до Бога з
повагою, молитися кожного дня - зранку і ввечері. Одного разу Влад відкрив дідусеві свою
таємницю, що тримав образу на Бога, й той відреагував погано. Потім часто сварив
маленького Влада за його злість до Всевишнього, адже "На все воля Божа". Влад і сам часто
засуджував себе за зневіру, адже розумів, що Бог любить всіх однаково, але по правді в
глибині душі він цього не усвідомлював, постійно тримав в голові цю фразу й продовжував
жити.

Бабуся завжди приділяла більше уваги Мирославі, але Влад ніколи не ображався, адже
сестричка була меншою і єдиною близькою людиною, яка у нього залишилась.

У шкільні роки у Влада був пік релігійності. Дід після смерті батьків ще більше впав у релігію
і привчив онуків до регулярного церковного життя. Коли Владу було 13 років, він почав
прислужувати в церкві - допомагав при обрядах освячення води, мив церковий посуд й
начищав свічники. Що його найбільше захоплювало в церкві - це невеличка пекарня, яка
працювала вже багато років. Запах свіжого хліба надихав його й наповнював його порожнє
серце наснагою; навчитися майстерності випікання було для маленького Влада справжньою
мрією.

У неділю Влад прокидався раніше за всіх і з усіх ніг біг у церкві, адже знав, що матиме шанс
спостерігати за породженням пекарського мистецтва.

Жінка, яка випікала проскурки вчила Влада цьому нетиповому як для хлопця заняттю і він
безсумнівно був гарним учнем - вдома пік пироги, хліби, пампушки. Бабуся й не думала, що з
цього щось вийде, але тісто щоразу піддавалося м'яким рукам хлопця й перетворювалося на
щось неперевершене.

Уже тоді Влад починав усвідомлювати, що церковна справа є чимось рідним для нього -
нагадувала йому про безтурботне дитинство. Тож після успішного складення іспитів у
старшій школі Влад подав документи до омріяної Київської семінарії, його до цього
підштовхував дідо, який хотів для своєї дитини всього найкращого, хотів аби його онук мав
забезпечене майбутнє.

Спочатку Владу складно було звикнути до жорстких, на перший погляд умов великого міста,
але всі ми гнучкі до будь-яких змін створіння, тому навіть у цих кам’яних джунглях йому
вдавалось знайти комфорт і спокій.
Він любив відвідувати пари, а після ходити в бібліотеку; читати нові випуски журналів й
надходження книг - він буквально намагався вхопити все. Влад часто уявляв що в його голові
є велика й простора кімната з високими поличками аж до небес, й кожне своє набуте знання
він може покласти туди, а коли буде треба - дістати.

Він відрізнявся від інших учнів тим, що розумів просту істину - навчання це не тільки про
твою майбутню професію, воно має бути всестороннім. на таких
як він жартома казали "ботан", але його це не засмучувало, адже він міг сприймати будь-яку
точку зору адекватно, більш того, часто переймав думки інших.
В Києві Влад міг бути трохи іншим ніж в селі, більш вільним у своїх проявах. Але були
моменти, які він не любив, як, наприклад постійні посвяти першокурсників. Це все тому, що
його власна посвята була досить незвичною.
Він досі добре пам'ятає, як хлопець з 3 курсу на прізвисько Стасик завів його в підсобку, під
приводом показати нову аудиторію, притиснув до книжкової шафи і поцілував.
Стасик був старшокурсником з багатої родини, батько запроторив його в академію аби той
хоч якоюсь справою займався і не заважав батькові крутити бізнес.
Поки Стасик цілував Влада, всі інші заглядали через фіранку та дружньо гигикали, звісно
Влад рвучко відштовхнув хлопця, але, мабуть, не так швидко, як мав би, він тоді зовсім
розгубився. Стасик хоч і був дурним хлопцем і до 3 курсу розуму не додалось, але краси
йому точно не бракувало: темне, як земля волосся, м'які риси обличчя, і погляд, в якому так і
читалася відсутність будь-чого святого.

Це все було дурною витівкою, але першокурсник сприйняв це тоді занадто серйозно: дивився
своїми великими очима, хотів щось сказати, але не встиг. Він ніколи не думав про те, чому ця
ситуація так його зачепила. Безглуздий жарт старшокурсників з семінарії, ніби нічого
незвичного, але було в тому щось таке, що порушило звичний порядок.
Для старшокурсників це була традиція, кожного року вони якось намагались підколоти
першачків, робили все, аби додати різноманіття в студентське життя. Та цього разу за такі
жарти вони отримали 2 години відпрацювання в класі бібліології, допомагали сортувати нові
книги.

Владові було все одно що подумають про нього одногрупники або старшокурсники, проблема
була в тому, що він так і не зміг розібратись зі своїми відчуттями в той момент, відклав цю
ситуацію на найвищу полицю аби навіть при сильному бажанні він не міг туди дістатись.

Проживання в гуртожитку було достатньо комфортним, свого сусіда по кімнаті Влад бачив
не часто, адже той часто їздив до батьків, що проживали у передмісті Києва. Влад по-
хорошому заздрив йому, та в одночас щиро дякував Богові за Мирославу. Він же їздив
додому кожного місяця, привозив їй якихось смаколиків з Києва, одного разу навіть привіз
чорні польські туфлі на короткій шпильці, мода була така. Мирослава дуже любила брата,
все спішила наготувати перед його приїздом, кожного разу бігла йому назустріч ніби вони й
не бачились кожного місяця.

На момент смерті бабусі й дідуся Мирославі було 16, а Влад от-от мав закінчувати
університет. Втрата батьків для нього була найстрашнішим горем, а коли він вдруге побачив
смерть, то відчув що десь глибоко серце все ще йойкає, воно страждає, але дуже тихо аби
нікого не потурбувати. Цього разу йому було легше, адже він певним чином був готовим до
того, що це станеться, та біль все одно роз’їдав його, душив. Саме в той день він відкрив для
себе цигарки - курив одну за одною, знав, що Бог його за це ніколи не пробачить, а і як
пробачить, то за ним все життя буде тягнутись слід. Кожен гріх – це шрам; у Влада був один,
але немалий, простягався він від великого пальця по променевій кістці до зап’ястя. Той
самий шрам, який він отримав коли потрапив з батьками в аварію. Тонка рожева пляма
кожного разу нагадувала йому про власну вразливість.

Коли настав час обирати місце практики, він вирішив, що повернеться у село і спробує
почати свій шлях священнослужителя у рідній, затишній церкві, тим більше що залишати
сестру саму він не мав наміру. Мирослава у свою ж чергу вийшла заміж у 18 років за 22-х
річного вчителя історії - Олександра Сергійовича. Це було кохання з першого погляду, він
був молодий і статний хлопець, дуже хазяйновитий, а головне люблячий. Влад хвилювався
аби його сестра була щаслива, але всі його сумніви з плином років розвіялись. Він вирішив,
що має й далі займатись церковною справою, адже саме такої долі бажав йому дід і зі
стовідсотковою впевненістю він міг сказати те саме й про батька. Василь Семенович допоміг
йому влаштуватися в церкві, люди тягнулись до його чистої енергетики, було в ньому щось
магнетичне, що сам він не міг розпізнати.

До певного часу він жив з Мирославою, але після одруження сестра переїхала, як і годиться,
до чоловіка у сусіднє село, а Влад залишився сам один. Самотність завжди була його
супутницею, сестра неодноразово наголошувала на тому, що треба вже й самому Владу
знайти своє кохання, але йому завжди було не до того. Звісно, були в їхньому селі порядні та
гарні дівчата. Однією з таких була Олеся - струнка кароока дівчина, яка іноді просила Влада
допомогти їй у сільських справах: то дрів нарубати, то сіно в снопи скласти. Вона жила з
матір'ю, тому і не дивно, що шукала допомогу на стороні, а Влад із радістю допомагав. Олеся
дівчина з бідної сім’ї була, працювала вчителькою молодших класів й дуже любила дітей, та
по правді кажучи була відчайдушно закохана у Влада ще зі юнацьких років, але сама
розуміла, що нічого з того не вийде, адже різні вони. Об’єднувала їх дружба і
взаємодопомога.

Окрім церкви Влад знаходив спокій у випіканні. Ще тоді маленьким хлопчиком він відчував,
що хоче якось пов’язати своє життя з цим. В селі він пік проскурки для церкви, а у вільний
від роботи час випікав домашній запашний хліб. І який же аромат доносився з хати, коли в
печі тільки-но підіймався та пухкішав хліб. Тісто піддавалось його ніжним та водночас
сильним рукам. Все виходило як треба, і цей процес захоплював його - радів як дитина
кожному спеченому тістечку.

"Кажуть очі дзеркало людської душі. Коли люди налаштовують контакт один з одним -
частіше дивляться в очі. Той, хто відводить очі - щось приховує або чогось соромиться" -
Влад часто згадував ці слова бабусі у сумну хвилину. Його великі очі зливались з небом, в них
можна було побачити відображення сірих хмар, промені сонця, що контрастували з синім
підтоном.
Мав він незвичний дефект ока, який у селі бабки-знахарки називали краплинкою, хоча й самі,
мабуть не відали, що воно таке.
Через цей дефект (саме так Влад раніше називав цю особливість), він ніяковів коли треба
було дивитись людям в очі, він думав, що коли виросте то краплинка зникне, але проходили
роки, а вона й з місця не рушила.

Якось гуляючи Києвом він вирішив зайти у бібліотеку - саме так розважалась тогочасна
молодь, яка навчалась в духовній семінарії. Його вже встигли вивчити всі працівники, взяли
за звичку вітатись, тільки-но Влад переступав поріг. На цей раз він попросив останній випуск
журналу «Натураліст», який випускався без особливої регулярності. Підхопивши журнал він
засів у читацькій залі. Несподівано й для самого себе, він натрапив на статтю про так зване
явище "Гетерохромія", звідти він дізнався, що цей феномен ніяк не загрожує його очам,
просто він з дитинства такий особливий.

Куліси підіймаються, зал завмирає в мовчазному очікуванні, починає лунати музика.

Здається, куди не глянь – вона крізь, ховається десь поміж куліс, хтось завмирає побачивши
її постать, а хтось миттєво та безнадійно закохується в неї. Молодою закоханою людиною він
скидався на дитину з сім’ї київських аристократів, але був звичайним сімнадцятирічним
хлопцем, який отримував стипендію і відкладав її на такі походи в оперу. Він так сильно
відчував музику, здавалось, вона тонкими голками заходить під шкіру та ось останній акорд і
за звичкою він завмирає, намагаючись ковтнути хоча б трошки повітря. Зіниці розширюються
чи то від різкого підвищення серотоніну, чи то від освітлення в театрі - невідомо, але як же
жадібно він вслуховується в кожен рядок, намагається зловити те, що багато хто упускає,
читає крізь рядки, перебігаючи з акорду на акорд. Далі лунає увертюра Франца Шуберта Der
Spiegelritter(Рицар Дзеркала). І от він плавно переноситься в кімнату з великим дзеркалом, що
символізує вічну рефлексію, він і сам ніби головний персонаж нескінченної п’єси, який
бачить у цій історії своє справжнє відображення. Лицар довго дивиться у дзеркало, яке в
кінці історії допомагає розв'язувати проблеми минулого. І він знаходить спокій у цій
композиції, по тілу пробігає стадо сиріт і він міцно втискається в оксамитове крісло - він в
цій історії одинокий Лицар, що досі шукає питання у прозорому дзеркалі.

Кожного ранку, спостерігаючи як сонце наповнює небо теплом, він посміхався. Влад був
дуже добрим та чуйним, він відчував, що якесь світло прозирає через весь той тягар, ніби те
сонце у похмурий день намагається висунути хоча б один тоненький промінчик.
А ще він дуже любив людей, так, як нікого, він поважав їх усіх і ніколи не потребував
взаємного хорошого відношення до себе, воно само приходило до нього. Він ладен був
жертвувати собою заради блага інших. Не важливо наскільки стомленим він був та ж знав, що
має певні обов’язки перед іншими і не може їх підвести. І кожного разу коли його душа
наповнювалась теплом він посміхався, так робили всі, але коли посміхався він - посміхались
всі заради кого він тут,
всі заради кого він все ще Святий Отець Владислав.
 Після того, як його "клієнт", якщо наляканого Михайла можна було так назвати, вилетів з
церкви зі швидкістю світла, Влад довго не міг зрозуміти, що, та в який момент пішло не так.
Міша одразу зізнався, що в нього це нервове, але думки, які лізли в голову, не давали місця
здоровому глузду. Можливо Отець Владислав занадто тиснув на нього через що бідолашний
не міг до кінця переварити всі ті емоції, які на нього нахлинули.
Отець Владислав часто думав про людей, які ходять до нього на служіння, от і про Мішу він
не міг перестати думати. Йому було шкода хлопця за те, що з ним відбувається, він
проймався його відмолюванням, але чомусь йому здавалось, що таким чином він може
травмувати Мішу. "Але ж всі ми на шляху до щастя страждаємо, ніщо не дається просто так"
- думав він безсонною ніччю вдивляючись у білу стелю.

Церковні двері зачинилися за Михайлом, стало занадто тихо. Здавалось, Влад чув як донизу
падає пил з ікон, а в кутку догоряє остання свічка. Сонце ніби відрегулювало до мінімуму
потужність з якою світло проступало в будівлю, та Отець Владислав мав докласти
додаткових зусиль аби побачити те, для чого при денному світлі не потрібно було б таких
старань. Він сидів на тому самому ослінчику і чомусь так спокійно йому стало, він не
розумів, що коїться, але не пам’ятав коли востаннє йому було так спокійно. Згодом ніч
виборола своє право на існування і сонце поступилось місяцю, церкву охоплювала темнота.
Влад довго думав і вирішив, що постарається відноситись до Михайла з більшим розумінням,
можливо це йому допоможе виграти у тій боротьбі, про яку заведено мовчати.

LUDOVICO EINAUDI – In Un’Altra Vita (In another Life)

Мелодія линула.

''Даруй, премудрий Господи, Своїм Святим Духом мені, недосконалому, благодать розуміння,
щоб розпізнати все те, що є Тобі вгодним і приємним, і не тільки розпізнавати, але й бажання
щиро й сумлінно виконувати його та не приставати до порожнього або гріховного, щоб
співстраждати зі страждаючими і бути милосердним і співчутливим до всіх грішників.
Амінь.''

Chapter End Notes

N: ця глава є роботою моєї любої соавторки; дякую тобі за твою роботу, цьом.
також я намалювала ілюстрацію до нашого фанфіку, яку ви можете побачити на
дошці у пінтересті
 Berührung
Chapter Notes

нову ілюстрацію можна побачити на дошці у пінтересті і за посиланням:

https://pin.it/7JmETGM

Мама завжди привчала маленького Михася дякувати Богові за кожен прожитий день. Саме
вона подарувала хлопчику дитячий молитовник і пояснювала, що читати молитви треба
кожного дня, але Міша трактував це по-іншому - зачитувати в голос незрозумілі слова й
заучувати фрази, яких ніколи в житті не чув. Але він залюбки це робив, для нього це було
щось на кшталт обов’язку. Мама хвалила і приділяла увагу - це було найголовнішим для
маленького Міши.

В той день Михайло прокинувся від жахливої мігрені, голова боліла так, що аж в очах біліло.
Бабуся вже давно працювала на городі, хлопець не знав чи заходила вона до нього, певно не
хотіла турбувати любого онука. Подвійною хвилею накрило від однієї думки про те, що було
вчора; думки про Владислава змішувалися з каламутними спогадами про колишнього хлопця
й мати. Рядки молитов плавали перед очима темними рядками й наче гіпнотизували. Міша
повільно піднявся й сів на край ліжка, напівзаплющеними очима розшукував по кімнаті рідну
пачку сигарет. Здавалося, що якщо він зараз закурить, то всі проблеми зникнуть, думки
підуть геть, а важкий камінь на грудях впаде й дасть нарешті ковтнути свіжого повітря.
Хлопець дошкандибав до столу, що стояв біля вікна, був він устелений вишитою
скатертиною. В інший день хлопець би звернув увагу на гарні візерунки, але зараз його
цікавило тільки неможливе бажання увібрати в себе весь нікотин що існував на світі. Він узяв
до рота цигарку, пересилив свій біль й запалив кінець сірниками, що лежали поряд. Скільки
часу він так стояв самому Богу відомо, розліпив очі тільки коли відчув, що на
ногу сипиться попіл залишаючи по собі чорні цятки на шкірі.

Вчорашні роздуми в альтанці теж залишили по собі слід у пам'яті Михайла, він згадав, що
тоді поривався тримати своє життя в покорі, зараз же думав, що це абсолютно неможливо.
Заспокоювало його лиш те, що про церкву він міг забути на декілька днів, звичайно не
хотілося цього робити - Міша налаштував себе на нове життя, але біль наче роз'їдав його
зсередини, тому швидко було прийнято рішення відволіктися.

Наступними днями хлопець намагався відключити свій мозок й пожити для себе: бавився з
гітарою по декілька годин на день, ходив на річку й допомагав бабусі поратися на городі.
Іноді сидів в альтанці й спостерігав за жвавим життям за парканом, переконував себе, що
просто хоче подивитися на людей, що ходили цим шляхом, але мав на оці зовсім інше.
Вичікував коли Отець Владислав знову буде йти за водою, та як старанно б Міша не
вдивлявся за паркан, так цього і не сталося. З приходом думок про Владислава й чортового
відмолювання обличчя Міши мимоволі кривилося, серце падало кудись в п'ятки, а в вухах
починало нестерпно гудіти. Йому справді хотілося побачити священника знову, відчути
м’якість його долоні коли потискатиме руку, побачити ще раз золотаві пасма, що чоловік так
старанно заправляв за вуха, почути той неймовірний, басистий голос. Водночас Міша
згадував, як безглуздо вчинив коли утік з церкви. В той момент відчувалося це так, наче біля
вівтаря зайнялася пожежа і треба було бігти й не обертатися, гукати людей на допомогу, але
довкола не було ні душі.

Коли до неділі залишалося три дні, Михайло почав потрохи приходити до тями, декілька
разів на день брав до рук молитовник. Згадував слова бабусі, що молитва мала породжувати
внутрішній спокій, любов до себе й до Бога, повинна бути подібною до подяки за кожну
прожиту секунду. Зараз йому було важко навіть уявити, що звернення до Бога може бути
щирим, воно могло привести Мішу тільки у стан неможливої тривоги. Але щось в глибині
його душі так мотивувало продовжувати, немов обіцяло в майбутньому віддячити.

Коли Міша брів до церкви, він майже переконав себе що в цей раз “сеанс” проходитиме
спокійно, він намагатиметься бути врівноваженим й думки не зможуть взяти під контроль
тіло.

Стоячи на колінах біля вівтаря Михайло відчував себе мізерним. Здавалося, що всі святі, які
намальовані на іконах пропалюють в ньому дірки статечними поглядами. Вся велич, прикраси
й обрамлення церкви наче нагадували Михайлові факт незначущісті його життя. Щоб хоч
якось сконцентруватися на молитві, хлопець заплющив очі й уявляв, що стоїть десь у
лавандовому полі. Запах цієї рослини завжди заспокоював Мішу, надавав сили й живої
енергії. Але тривожній свідомості байдуже було, й над спокійним лавандовим полем
здіймалася несамовита буря, яка забирала у свій буревій все, що траплялося на шляху.

Дзвінкий відголос кадила розливався по церковній тиші й зливалися з тихою молитвою:

“Отче! Змалку я переступаю Твої Заповіти і в гріхах та лінощах проминуло життя моє. Тому
взиваю до Тебе: допоможи мені Своєю Милістю хоч тепер підвестися з моїх гріхів”.

Владислав стояв на невеличкому щаблі й впевнено тримав у руці кадило. Сьогодні він
виглядав по-іншому: світле й густе волосся було заплетено в косу, вона не була довгою,
закінчувалася десь нижче потилиці. На диво коса виглядала охайно, хоча й невеличкі пасма
стирчали над лобом. Під час молитви Михайло мимохіть відкривав одне око, настільки було
йому цікаво, що під час ритуалу робить священник. Той то бігав очами по різним кутках
будівлі, то переводив погляд на Михайла й обдивлявся його з голови до ніг, в напівголос
промовляв низьке “амінь” й обережно розмахував кадилом над головою хлопця.

Михайлові той звук поступово починав різати слух, найменший тріск викликав у нього страх
який повільно перетікав у тривогу. Лавандове поле в уяві ставало більш непроглядним з
кожною секундою, сильний вітер зносив тендітні квіточки, захоплював світ суцільною
темрявою. Міша більше не відчував, що може володіти ні своїми емоціями, ні думками, ні
тілом. Гомін церковного брязкальця перетворився на ненависний гул й Міші здалося наче ще
трохи і барабанні перетинки лопнуть. Він не помітив як з уст вже не лилася тиха молитва,
вона перетворилася на судоржне марення, що було неможливо зупинити. В свідомість почали
вливатися нечіткі картинки, перед очами знову постала матір, вона була останнім що
Михайло хотів зараз бачити. “Таких як ти і існувати не повинно, це проти бога!”, “Подивися,
яким ти був і яким ти став, що тобою, сину?” - відляском лунало в голові. Міша повністю
вийшов зі стану розуміння дійсності, у себе в думках він знову був маленьким хлопчиком від
якого відвернулися всі навколо, він знову сам-на-сам з величезним жорстоким світом. Враз
гомін почав затихати, Міша зрозумів, що більше не чує брязкання кадила; він миттєво вийшов
із трансу й різко розплющив очі. Владислав сидів поряд з Михайлом й обіймав його тремтяче
тіло. Міша дійсно зрозумів що його колотить, наче він пробув тиждень на північному полюсі.
Святий Отець обхопив хлопця довгими руками й пригорнув до себе, а Мішу зовсім повело й
він не міг стримувати емоцій - по щокам потекли солоні краплі, що перетікали на плече
священника й вбиралися у чорну тканину підрясника. Міцно вчепившись пальцями в спину
Владислава, хлопець беззвучно скімлив й хапав ротом повітря. Руки Отця відчувалися
неймовірно теплими й зовсім не грубими, вони неначе сцілювали кожну клітину тіла Міши.

- Ви-ви-бач... Ви-бач-те... - хлопець задихаючись витискував з себе слова.

- Тихо, тихо. - пробасив Владислав десь біля вуха й ще міцніше притиснув до себе Мішу. - Я
знаю, що важко.

Ця фраза була так потрібна Михайлові зараз, хоч і коротка та була настільки влучна, що той
був готовий залишитися в обіймах Владислава навіки.

Думки повільно приходили до ладу, дихання відновлювалося й Міша обережно відсунувся

від священника. Почав судомно витирати сльози, а очі підняти боявся, хто ж зна що
священник подумає про нього. Той підвівся першим:

- Ну чого сидиш, вставай. - бовкнув Владислав. - Холодна підлога.

Міша обережно став на ноги, підвів очі і вже хотів подякувати Святому Отцю, але не встиг.

- Михайло, я не хочу наполягати, - вдумливо промовив Владислав хмурячи брови, - ти б

подумав чи справді воно тобі треба? Бо ти себе загониш...

- Ні, ні, мені це треба, - Міша вертів головою, - я хочу! Зрозумійте, мені просто треба
звикнути.

Владислав насупився:

- Ну дивись... Я попередив, а ти сам вирішуй. В будь якому випадку ти не повинен страждати

за когось, розумієш?

- Так, так, я розумію, - з соромом відмахувався Міша, - наступного разу все буде добре, я вам
обіцяю.

Хлопець видавив з себе нещасну посмішку й затоптався на місті.

- Е-е-е, ну я піду... Гарного вам вечора.

Владислав щось відповів Михайлові, але той хутко крокуючи до виходу, намагався не
вибухнути на місці. Він вилетів з церкви наче ошпарений і навіть не перехрестившись
витягнув з кишені пачку цигарок.

Міша знову закурив, на цей раз він не відчув того особливого відчуття розслаблення і кайфу,
яке було присутнім майже завжди. У більшості випадків люди курять не тому, що їм це
подобається, або як, наприклад вважав Міша - курять для того, аби заспокоїтись.

Свіженька пачка виглядала так наче її тільки-но з фабрики привезли, а злісне “Куріння
вбиває” от-от надрукували. Міша ховає пачку і вирішує, що робити далі - додому не
хочеться, та і що там власне робити, повертатись до церкви не було сенсу, дивитися в її
сторону боляче було. Коли Мишко був підлітком, то часто ходив з друзями купатися на
річку, і як же вчасно він це пригадав: “А що ж на тій річці, чи не всохлась?”

Все ж вирішив перевірити, чи пам’ятає він дорогу до річки: спочатку йшов впевнено
стежкою, але на пів дороги зрозумів, що звернув не туди, довелось вертатись. Коли ж він все
ж таки вийшов на правильну стежку, трошки пройшов у глибину провалля, то побачив рідну
водойму, що розтяглась від в’їзду до їхнього селища аж до іншого меншого села. Над річкою
велично нависала церква, немов стражі Бога - янголи, охороняли це місце.

На небі пливли хмарки, доносився спів цвіркунів, які зачаїлися у комиші, зрідка можна було
почути квакання жаб, яких бабуся Мишка гидувала, такі ж вони були страшні, а маленький
Мишко сміявся з неї, “Жаби прикольні й квакають смішно, отак-то ква-ква-а” - дражнився
він. Він несвідомо посміхнувся, приємні спогади неабияк заспокоювали тривожну душу, чи в
цигарках було діло?

Він сів на траву біля імпровізованого сільського пляжу. Міша завжди був щедрим на емоції,
тож зараз хотілось плакати й водночас сміятися. “І чому еволюція не дала нам можливості
робити ці дії одночасно?”- думав він. “Дурнику, невже тебе зараз саме це хвилює, яка в біса
еволюція?”- говорив він сам до себе.

Міша дивився на воду і заспокоювався, здавалось, вона його заколисувала своїми плавними
хвилями. Небо гармонійно відображалось у річці, наче красувалось своїми великими
круглястими хмарами у дзеркалі. Аби дійти остаточного спокою Михайло все ж вирішив
спробувати закурити ще раз, він повторив свій ритуал не змінюючи порядок дій - дістав,
запалив, вдихнув. Він так був сконцентрований на сигареті, що й не почув, як хтось проходив
повз. Вартувало йому лише підняти голову, як він машинально викинув недопалок у річку.

- Не гоже, Михайле, кидати недопалки у річку. - спокійно зауважив Отець Владислав. - Тут
така природа, а ви що? - він дивився на Михайла зверху вниз. Дуже вчасно він прямував з
церкви до своєї домівки по праву сторону притримуючи велосипед “Україна”.

- Вибачте…Я це… Зовсім не те, що... - Мішу знову охопила паніка, бо куріння це ж гріх!

Отець Владислав наче вже запам’ятав поведінку тривожного Михайла й поклав руку йому на
плече заспокоюючи:

-Нічого, нічого, це мине. Але природу попрошу не забруднювати.

Міша тільки жваво закивав головою не відриваючи погляду від священника. В глибині душі
він так не хотів щоб Владислав йшов геть, навпаки щоб обійняв удруге, дав слушну пораду й
подарував ще один чаруючий погляд блакитних очей. Міша так і сидів витріщившись на Отця
й той немов вирвав хлопця з потоку шалених думок пробасивши:
- Михайло, з вами все добре? Ви якийсь занадто блідий.

- Так, вибачте, я щось… Трохи задумався - він тряхнув головою й підвівся на ноги.

Владислав виглядав зовсім не по-священницьки: підрясника на ньому не було, велика

сорочка у синю клітинку висіла на худорлявому тілі показуючи гострі ключиці. Розпущене
золотаве волосся стало пишнішим від коси, в деяких місцях воно вилося - він був
надзвичайно привабливим. Михайло міг зі стовідсотковою впевненістю сказати, що ніколи не
бачив людей з такою незвичною, але наскільки гарною зовнішністю.

- Чи можу я вам допомогти якось? - обережно поцікавився Владислав.

- Та ні, дякую. Тяжкий день просто. - збрехав він. Панікувати вдруге за сьогодні він не хотів,
тому намагався відігнати всі думки про відмолювання і церкву, сприймати священника як
звичайну людину.

- Михайле, - звернувся до нього Отець Владислав відкладаючи велосипед на бік, - я вам не

ворог, ви ж знаєте? Але можливо я щось не так сказав, або вам занадто тяжко? - в очах його
читалося щире занепокоєння.

- Ні, ні! - махав головою Міша - Я просто маю звикнути! Це ж на краще... Правда?

- Я звісно хочу, аби вам стало краще, але на все воля Божа. - Влад знову поклав руку на плече
Міші - мабуть, цей жест для Отця означав підтримку. Михайло ненароком звернув вагу на
шрам, що простягався по променевій кістці. “Дивина, звідки таке у священника?” - подумав
хлопець.

- Дякую! Я вам дуже дякую, вибачте за моє... - Міша не встиг закінчити.

- Ви не маєте просити вибачення за те, що не можете контролювати. Всі ми створіння Божі. -

пояснив спокійно Святий Отець.

Міша не міг відвести очей від чоловіка навпроти, хотілося говорити з ним годинами,
дізнатися про нього все можливе й навіть більше - настільки чаруюче він виглядав. Хлопець
вирішив що сьогодні вже втрачати нічого й тихо звернувся до Владислава:
- Отче, а от можна я у вас дещо запитаю, але не сприймайте це... - він нервово посміхнувся
запихуючи руки у кишені - Не сприймайте це занадто серйозно.

- Так, уважно слухаю. - Владислав аж насторожився й нахмурив лоба.

- Ваш... - до горла підкотив ком - Ваш шрам - Міша помітив, що вираз обличчя Отця став ще
більш серйозним, але зупинятися він наміру не мав, - Він у вас давно?

Питання хлопця справді заділо священника за живе; він підніс руку ближче до очей й
подивився на рожеву смугу, наче тільки що згадав про її існування.

- Так, дуже давно. - Відрізав він беручи довгу паузу. Міша вже й не чекав почути
продовження, але той зітхнув й промовив: - Склом віконним порізався.

Міша вже почав жалкувати що спитав, Владислав різко став похмурим й немов відлетів
кудись у свої думки.

- Пробачте, дурне питання. - захвилювався хлопець.

- Все добре... - Владислав перевів погляд на свій велосипед що лежав у високій степовій
траві.

- У мене от, наприклад, на лікті шрам, це я з яблуні падав. - Михайло швидко закатав рукав
сорочки демонструючи невеличкий рубець на шкірі. - Досі пам'ятаю, як летів. - сміявся він
намагаючись розбавити напругу яку сам і створив.

- Боляче було?

- Вибачте..?

- Падати боляче було? - чіткіше перепитав священник.

- А, так ви про це… - “Господи, що я роблю?” - Так... Ніколи насправді й не думав, що шрами
можуть боліти. А ваш іноді болить?

- Часом, коли згадую про нього. - Очі Отця наче посіріли й Михайло пообіцяв собі що
поверне блакитне сяйво назад.

Поки село не почали огортати сутінки, Міша намагався розговорити Владислава, але той все
частіше почав поглядати на велосипед й хлопець зрозумів що пора завершувати і так
достатньо тривалу розмову.

- А я, теж маю йти, бабуся зачекалася вже напевно. - лопотав Михайло поки священник
підіймав з підлоги свій транспорт: - А мені якраз по дорозі, може я вас проведу?

Міша був готовий до того що Отець може відмовити, адже у нього таких парафіян як він хоч
лопатою вигрібай, та на диво Владислав м’яко кивнув й запросив вирушати.

Всю дорогу Владислав уважно слухав історії одухотвореного Михайла, тримався поряд
нього, й випромінював спокій, що придавало хлопцю ще більше впевненості на продовження
діалогу. Міша розповідав про своє дитинство, ненароком зробив акцент на тому, чому в них з
мамою не дуже хороші відносини. Владислав частіше слухав, аніж говорив, хоча б за це його
можна було вважати гарним співрозмовником.

Коли вони дійшли до невеликої осики що розділяла дорогу навпіл, Владислав зупинився:

-Далі я сам. Дякую, Михайле, що провів. - Владислав посміхнувся краєм рота й знову
торкнувся долонею плеча хлопця. Видно було, як втома лягала на його повіки, виглядав він
зараз ще більш змученим.

- Отче, я що хотів сказати. - Міша ніяк не міг набалакатися: - Вам колись казали, що ваші очі
неймовірного волошкового кольору?

Владислав насторожено підняв праву брову, але риси його обличчя стали злегка м’якшими,
привітнішими. - Я готовий поклястися, що ніколи не бачив таких.

- Михайло, я дуже ціную вашу прихильність, справді. Якщо вам так спокійніше, ви можете
казати мені все, що у вас на думках, тільки б вам було краще.

- О, а тоді ще ваше волосся воно, знаєте як? - Отець помітно випрямився, - Воно як морські
хвилі у шторм. - Михайло явно входив у смак забуваючи про все що тривожило його
годинами раніше.

В сутінках видно було жахливо, але Міша був впевнений що щоки Отця набули теплішого
кольору й очі замерехтіли блиском.
- Михайле, - Владислав несподівано перехопив руку Міши й серце його наче зупинилося, -
Щиро дякую за ці слова, та вже пізно, ви казали що бабуся чекає.

- Так, точно, ви не подумайте нічого, я просто...

- Ви дуже щира людина, дай вам Бог здоров’я. - Кивнув священник.

- Так, може воно і так, може ви й праві. - гомонів Міша й сподівався що Владислав не
сприймає його слова як дурний жарт.

Вони стояли посеред дороги дивлячись один на одного ще декілька хвилин; Міша почав
виходити зі стану збудження й зрозумів що вже краще мовчати. Місяць кидав срібне сяйво на
будинки, деякі жителі села вже давно бачили десятий сон. Владислав склав руки позаду та
посміхнувся:

- Добраніч, Михайле. - приємний бас почав заколисувати хлопця.

- Добраніч, Отець Владислав, гарних вам снів.

Вони незграбно потиснули один одному руки й Міша востаннє посміхнувшись, підстрибуючи
покрокував у протилежному напрямку.

Отець Владислав поклав велосипед на осику й деякий час спостерігав за постаттю Михайла,
що плавно зникала у темряві.

Священник довго перебирав думки “І що з цим хлопцем таке? Тільки-но приїхав сюди
лікуватися, так я розум втратив, ношуся з ним як з малою дитиною”. Та на питання: “А чи
можна з ним по-іншому?”, завжди випливало чітке: “Ні”.

Він й сам не міг зрозуміти, що коїться, й чому в грудях стало тепліше коли Міша говорив про
очі й волосся. Але сьогодні він посміхнувся саме завдяки хлопцеві. “У нього гарне почуття
гумору, нічого такого”. - заспокоював себе він. Так і просидів Отець Владислав копаючись у
власних думках аж до півночі й дійшов висновку, що має за будь-яку ціну допомогти
Михайлу, але чому? Здавалося відповідь лежала на поверхні, та для того аби зрозуміти
потрібен час. “Все ще попереду” - подумав він і провалився у глибокий сон.
 Reinigen

Михайло зачинив за собою двері і притулився до них спиною, наче шукаючи опору. Він відчув
як його обличчя почало заливатися рум'янцем, а по потилиці побігли мурахи. "Господи, що ж
це за священник такий..." - посміхнувся Міша й закрив очі долонею. Ще трохи постояв у
темній кімнаті намагаючись зрозуміти що він тільки що вчудив. "Як ти міг таке сказати
Святому Отцю? Які нахрін волошки? Які хвилі?" - гигикав хлопець сам до себе. Зараз він не
відчував ні тривоги, ні страху, тільки якесь тепло, що розливалося у животі й повільно
перетікало донизу. Він провів долонею по гарячій щоці й торкнувся шиї, відчув як десь там
під вухом пульс вибиває свій хвилюючий марш. Здається він почав усвідомлювати чому його
наче магнітом тягло до того священника,

більш того, йому більше зовсім не хотілося цього приховувати. Міша більше не стидався
сьогоднішнього зриву в церкві, схоже це була відправна точка для початку справжнього
розуміння своєї мети. Нескінченне самокопання та спроби виправити себе настільки
набридли, що він з впевненістю прийняв рішення слідувати за своїм серцем й не намагатися
виправити те, що виправлення не потребувало.
Сутінки поступово забирали в свої обійми все світло й разом з тим лишали Мішу без єдиної
краплі невпевненості й сорому. Хотілося дістати з кишені телефон й подзвонити матері,
розповісти про своє відкриття й порадувати її. Порадувати настільки щоб більше ніколи не
спілкуватися з нею.

І як же йому хотілося зараз повернутися до одного з київських клубів і танцювати, пити,

жити до моменту поки світло знову не повернеться на вулиці.
Міша зробив перший крок від дверей і відчув як перед очами почало мутніти, все тіло його
горіло, здавалося холодна підлога зараз зашкварчить під гарячими ногами. Він мляво добрів
до крайньої кімнати, пильно обдивлявся кожен закуток намагаючись зрозуміти чи один він
був у хаті. Бабусі певно тут не було, Міша зрозумів що та пішла до сусідки, дуже вона
любила тихі вечірні посиденьки з любою подругою.
Хлопець впав на ліжко й зарився головою під подушку, ніяк не міг припинити посміхатися.
Перед закритими очима щоразу поставав спокійний вираз обличчя священника, який
одночасно дарував затишок й розпалював неможливе вогнище в душі. Не кажучи про терпкий
аромат ладану й табаку що тягнувся слідом за чоловіком, наче витягуючи душу з нещасного
Михайла. Хотілося цілком і повністю зануритися в солодку оману й скоїти найстрашніші
гріхи заради одного лиш погляду блакитних очей.
Міша змінив положення і тепер він лежав на спині, тіло відчувалося таким важким і гарячим,
наче пропалювало м'яку перину на якій лежав хлопець. Він підклав під шию прохолодну
подушку й заплющив очі. "Добраніч, Михайло, гарних снів". - проминуло в голові і Міша
прикусив нижню губу, важко видихнув й поклав руку собі на шию. І знову він бачить перед
собою чорний підрясник, золотий ланцюжок з хрестом і теплі руки, що кличуть до себе в
обійми. Міша
проводить рукою по шиї, від чого все тіло здригається, й підводить спритні пальці до комірця
сорочки. Розстібає ґудзик за ґудзиком, хвилин і хлопець привстає й зтягує з плечей липку
тканину. В уяві все ще миготять кадри спогадів зі священником, найменші деталі ще більше
розпалюють жар в грудях Михайла. Білі кросівки побиті життям, які виглядали з-під ряси,
золотаві пасми до плечей й пухкі уста - Міші хотілося все і зараз.
Штани вже були зовсім тісними й хлопець розумів що найменший рух і його накриє цією
хвилею неймовірної насолоди.
Руки неконтрольовано тягнулися донизу; Міша не часто дозволяв собі займатися гріховною
діяльністю, але в цей момент він подумки посилав всі можливі правила й закони на три
літери. Він обережно доторкнувся до застібки штанях й тихо простогнав, далі вирішив не
церемонитися - швидко розстібнув ґудзик з блискавкою і стягнув штани кудись під коліна
хитаючи ногами в різні сторони щоб скоріше перейти до діла. Міша вже забув коли останній
раз у нього так сильно стояло, його ще більше збуджував той факт що стоїть не на когось там,
а на священника православної церкви. Це йому здавалося таким святим, недосяжним, як то
кажуть: заборонений фрукт - найсолодший.
Міша останній раз розплющив очі, в кімнаті було темно й тихо, тільки ікони визирали
пригніченими поглядами десь із-за кутка. В голові проминуло "Похуй" і хлопець знову закрив
очі. Він кладе долоню на теплий член і на
секунду затримує подих, перед очима знову повстає знайома посмішка, адамове яблуко що
так гарно виднілося на худій шиї, загадковий шрам на правій руці. Вгору - Міша знову в
обіймах Святого Отця, той притискає хлопця до грудей і він може чути як у чоловіка калатає
серце. Вниз - Міша відсовується від священника й дивиться в його чисті очі, може
роздивитися кожен недолік, кару краплину, яка додає цим очам особливої вродливості.
Михайло пропускає подихи і щоки ще більше наливаються кольором, з лоба стікає перша
солона краплинка. Вгору - Отець Владислав запускає довгі пальці в волосся до хлопця й
неспішно поглажує неслухняні темні пасми. Вниз - Міша наближається напіввідкритими
губами ближче до губ Владислава не
відриваючи погляду від небесного кольору очей. Вниз - Міша ледве-ледве торкається губ
священника і той лине до нього, об'єднуючи їхні уста в один нерозривний вузол. Михайлові не
вистачає повітря, він щодуху намагається вирівняти свій подих, але все марно. Розмірене
дихання трималося не більше ніж 10 секунд, а потім знову переростало в відчайдушне
прагнення ковтнунти шмат повітря. Буйна фантазія заходила вже занадто далеко: ось
священник вже притискає хлопця до церковної підлоги і коліном здавлює гарячий орган між
ногами. Міша водить рукою вже так швидко, що зап'ястя починає боліти, все тіло
здригається від солодких думок й груди ходять ходором. Вгору і вниз - Владислав вже
повністю володіє тілом Міши й приводить в стан приємної
тривоги кожну клітину. Міша щосили зжимає очі й закидає голову назад майже вдарившись
об залізне обрамлення старого ліжка. Зараз здалося душа його цілком вийшла з грудей й
віддалася Святому Духові. Картини перед очами перекриває один сліпучий спалах, всі
кольори зникають і темрява знову огортає спітніле тіло Михайла, який в думках є зовсім не
тут.

Наступного ранку Міша почувався дивно, сам не розумів чому, але постійно намагався
уникнути зорового контакту з бабусею. Аналізувати чому так відбувається він не збирався,
забагато справ було у нього: випити першу філіжанку кави, покурити в альтанці, послухати
прогноз погоди на радіо, ну дуже Михайло був зайнятий. Часто до голови приходили думки
про наступний сеанс, що мав відбутися
через п’ять днів. Чекати не хотілося зовсім і Міша витрачав ще деякий час на роздуми про те,
як би не подаючи вигляду, зовсім випадково побачити Святого Отця. "Піду на ранкове
служіння... Ні, ні... Краще піду на річку і почекаю його...Ні..." - розмірковував хлопець
докурюючи другу цигарку підряд. Коли від цигарки не залишилося майже нічого він погасив
її об паркан. В голові проминули слова Владислава про куріння і Міша насупився; на цей раз
як порядний житель села поклав дотлівшу папіроску назад до пачки. Розвернувся щоб йти до
хати і раптом побачив бабусю, що наближалася до нього. В грудях щось здавило, але хлопець
зрозумів що тікати нікуди, та й сенсу в цьому зовсім немає.

- Онучок, все добре в тебе? - бабуся стала поряд обпираючись на паркан.

Як тільки Міша відкрив рота щоб відповісти на запитання жінка скривилася й почала
кашляти розмахуючи долонею поперед обличчя:

- Ну ти й накурив! - посміхнулася вона і Михайло теж не зміг стримати посмішки.

- Ха-ха, так... Все добре у мене, ба.

Бабуся нахилила голову вбік, дивилася вона прямо в очі Михайлові, і йому здалося що зараз
вона прочитає всі його пустотливі думки. Хлопець не міг і слова з себе видавити, та бабуся
почала першою:

- Я ось що хотіла сказати тобі: післязавтра храмове свято у Отця Василя у церкві, - на слові
"храм" Міша аж випрямився, - буде святкове богослужіння.
Міша поки що не знав що це за таке "святкове богослужіння" і з чим його їдять, тому уважно
слухав.

- Зазвичай ті у кого є бажання приходять раніше і допомагають поприбирати церкву перед

святом... - бабуся не встигла договорити.

- Так, так! Я піду! - заходився Міша. - Це в середу буде?

- Так, це вже післязавтра. - відповіла бабуся здивовано. Очі Міши світились від щастя, ніби
бабуся сказала йому щось таке, що піднесло його аж до

сьомої хмари.

- Я хотів сказати, ну я піду, точно, і з усім допоможу. - промовив Міша знервовано.

- Добре. Онучок, у тебе точно все добре?

- Так...так, звісно, я просто трошки забув куди йшов, от… - ця репліка вилетіла з уст швидше
ніж він встиг подумати про те, що сказав.

- Роки йдуть, а ти, Михасю, не змінюєшся, такий самий забудько який і був!

- Ну ба-а-а. - протяжно промугикав він.

- Ходімо узвар пити, спеціально для тебе зварила. - мовила вона ніби

вибачаюсь за свої слова про забудькуватість Міши.

Михайло справді сподівався що за пару тижнів у селі його тіло й душа очистяться, та й так і
відбувалося. Чого не скажеш про думки, він і не здогадувався, як сильно сумуватиме за
Святим Отцем. Але нарешті вівторок поступився середі, довгий період його сердечних мук
мав ось-ось закінчитись. Він прокинувся о 5 годині ранку, й непоспішно виповз з хати
вдихаючи аромат ранкового села. Бабуся як раз набирала воду з колодязя.

- Міша, ти чого так рано!? Ще ж ніч на дворі!

- Та я виспався вже ніби. - пробурмотів Михайло й позіхнув так що аж в вухах

задзвеніло.

- Йди ще полежи. Рано ще, рано, а я поки щось на сніданок нам приготую.

Міша слухняно почимчикував назад до кімнати. Світло ще не встигло заполонити хату, але
його промені легенько лягали на штори, які ніби куліси прикривали актора, зберігаючи
краплю інтриги серед глядачів. Він впав на ліжко: "Не грішний, я не грішний. Не грішний, ні-
ні-ні". - повторював він у себе в голові, але бентежні думки його наздоганяли. Все це було
схоже на хованки - він ховав свої страхи у найпотаємніших місцях своєї свідомості, аби
самому ж на натикнутись на якийсь із них. Так Михайло пролежав з пів години, а потім з
важко зітхнувши, вирішив перечитати

молитви - ще не вистачало, щоб Отець Владислав у ньому розчарувався.

День був похмурий, скоріш за все мав піти дощ, але в душі у Міши сяяло сонце. Розуміння що
сьогодні він побачить священника повільно накривало хлопця і він мимоволі уявляв як
наблизиться до нього, потисне руку, роздивиться його високу статуру і... І потім знову буде
терпляче чекати дня їхньої наступної зустрічі.

Ось нарешті сьома і Міша вертиться перед дзеркалом: одягнув він білу сорочку з коротким
рукавом та лляні сині шорти; виглядати хотілося бездоганно - церковний празник все ж таки.
Від несподіваної появи бабусі у дверях він аж підскочив:

- Оце у мене онук! Бережіться дівчата! - і якби у доброти був голос, то він точно звучав би
так.

- Та ну я як завжди, чого ти... - зніяковів хлопець.

- Не в одязі справа, ой не в ньому. Ти наче сонце сяєш увесь ранок.

Михайло помітив що бабуся назбирала свіжих овочів з городу спеціально до свята, склала їх
обережно у кошик й поставила біля дверей. Була така традиція в селі - допомогти привести
церкву до ладу, а потім зібратися й відсвяткувати, куштуючи благословенну їжу. Неслося
туди все найкраще - хліба, вина, яйця; не хотілося залишатися в стороні, тому найбільш спілі
огірки й помідори були
відкладені до священної трапези.

Міша ще ніколи не бачив щоб люди були настільки активними у храмі. Кожен був зайнятий
своїм ділом: дівчата з церковного хору поралися біля драбини - мили вікна, ще деякі
незнайомі Михайлові люди хазяйнували біля вівтаря, а більш старші прихожани начищали
свічники.

Священників видно не було, тому бабуся одразу пішла до своєї знайомої привітатися.
Хлопець ж залишився стояти біля входу й намагався знайти очами світло-русяву голову
посеред незнайомців. Враз двері за спиною Михайла гучно зачинилися, так що він аж
вжахнувся. Поряд з ним з'явився Отець Василь, виглядав він, на думку Михайла, як завжди
дуже дивно.

Чоловік прочистив горлянку й буркнув:

- Доброго здоров'я. - обдав він хлопця косим поглядом.

- Добрий день. - спокійно відповів Міша.

Священник ще раз демонстративно кашлянув і пішов десь у напрямку кіоту. Михайло не

зрозумів що відбулося, усміхнувся і погляд його зачепила маленька дівчинка що сиділа на
лаві недалеко від драбини. На вигляд було їй рочки три, мала вона біле волосся, й здавалося
наче світилася, наповнюючи велике приміщення сяйвом і теплом. Вона теж була зайнята
ділом - перелистувала товстенну книжку й з зацікавленістю бубоніла щось собі під носа.
Міша знову почув різкий скрип що

надійшов від дверей, але тих що були розміщені з правого боку церкви. Серце вмить забилося
швидше і в животі щось завібрувало - Отець Владислав увійшов до храму й теж почав бігати
очима по людях наче когось розшукуючи. Міша швидко зробив вигляд що він чимось
зайнятий; у руках був тiльки плетений кошик, тому хлопець став роздивлятися червоні
помідори що лежали в ньому. З-під лоба все ж таки поглядав на Отця Владислава: той
спершу підійшов до бабусь й привітливо посміхнувся до них, потім ще раз ще раз обдивився
церкву, не знайшов те що шукав і покрокував прямісінько до маленької дівчинки що сиділа на
лаві. Це вже дуже сильно зацікавило Михайла, тому про помідори прийшлося забути.
Владислав присів біля дівчинки й

посмішка його заграла такою ніжністю, якої Михайло в житті не бачив. Священник швидко
поцілував дівча у чоло й підняв очі. Погляди їх зустрілися і Міша знову згадав які ж гарні
помідори були у нього в кошику. Хлопець зрозумів що Отець зараз підійде до нього й дуже
зосереджено почав вивчати овочі, зовсім не панікуючи, як йому здавалося. Хоча серце його
говорило про інше, і неначе готове було вистрибнути з грудей.
"Ну все, спокійно". - подумав Міша й підняв голову. Поряд з ним вже стояв Владислав й
щиро посміхався:

- Доброго дня, Міша. - хлопець ледве не зомлів.

- Добрий день, Отче. - голос підводив і помітно тремтів.

Владислав спокійно перевів погляд на кошик у руках хлопця:

- Це ви до столу принесли?

- Так, так! - Міша знову згадав про кошик. - Ось, будь ласка, приготували все найкраще.

Владислав забрав овочі й поклав долоню на плече Михайлові.

- Щиро дякую вашій сім'ї. - священник здалося хотів приобійняти хлопця, але стримався і
прибрав руку. - Проходьте, бабуся ваша вже знайшла собі роботу й вам зможемо знайти. Я
вас попрошу протерти аналої з іконами, просто від пилу. Робота неважка, зробите?

- Звичайно! - Міша зараз був готовий хоч під стелю лізти й начищати багатоярусне
панікадило.

- Чудово, щиро вам дякую. - Владислав ще раз посміхнувся, в цей раз показуючи ряд рівних
зубів. - Підійдіть он туди, - показав він рукою наліво, - Миро... Дівчата вас забезпечать
інструментами.

Михайло кивнув і вже був готовий бігти до дівчат, та Владислав все ніяк не міг надякуватися.

- Ще раз дякую за овочі. - востаннє посміхнувся священник і швидко щез за церковними

дверима з яких щойно з'явився.

Міша ще пів хвилини стояв посміхаючись, намагався усвідомити що тільки що відбулося.

Владислава сьогодні наче підмінили, напевно церковне свято було для нього насправді
чимось дуже особливим. Безперечно Міша перейняв піднесений настрій Святого Отця і
майже підстрибуючи побіг до дівчат, що майстерно драїли вікна з вітражами.

Час летів швидко, і вже дуже скоро церква блистіла наче розписана крашанка. Міша завершив
всю роботу, яка була для нього виділена й присів на лаву біля бабусі.

- От бачиш як файно, які ми молодці! - бабуся посміхнулася до Михайла й поклала голову на

його міцне плече. Він нічого не сказав, тільки кивнув у
відповідь. В душі було тепло як ніколи, спільна праця неабияк об'єднувала та придавала ще
більше сил.
- Онучок, а ти молитву читав зранку?

- Так, читав..? - Міша відповів зацікавлено.

- То буде святе причастя сьогодні, тільки спочатку сповідатися треба. - в голосі бабусі
відчувалася незвична серйозність. - Ти пам'ятаєш як сповідатися?

- Так, я пам'ятаю, бабусю. Буду причащатися.

Міша цей досвід здавалося міг пам'ятати до смерті. Він був для нього цілковито негативним,
та навіть трохи травмуючим: десятирічним хлопчиком мати привела його до церкви й
наполягла на сповіді, а Міша тоді й сам не знав на що йде. Стоячи впритул з товстим
священником, посеред повної людей церкви, які здавалося дивилися тільки на нього, йому
було насправді лячно. Дядько шепотів йому на вухо щось про покаяння, а хлопчик
неможливо мріяв про те щоб ця мука скоріше закінчилася.

Будучи дорослим Михайлові дуже хотілося постояти впритул вже не з товстим, а молодим і
високим священником, і думки про шепіт на вухо розігрівали і так гаряче від роботи тіло.

Служба пройшла насправді швидко, Міша стояв у своєму улюбленому кутку і слідкував за
граційними рухами

Владислава, насолоджувався глибоким низьким голосом і відчував себе так добре, що

здавалося лусне від почуттів. Церковний хор доспівував останній рядок молитви і час
наближався до сповіді. В цей день сповідь приймав не тільки Отець Владислав, а й Василь,
але Михайло одразу прийняв рішення кому він сьогодні відкриє всі свої найсекретніші
грішки.
Людей сповідалося небагато, тому Міша швидко зайняв чергу яка утворилася біля аналоя, на
якому лежала велична книга в позолоченому обрамленні. До кожної людини Отець Владислав
приділяв особливу увагу і Міша сподівався що тіло його не підведе в момент близької
розмови зі священником.

Коли підійшла черга Михайла, він як ніколи впевнено підійшов до аналою. Владислав
посміхнувся до нього краєчком рота й поклав руку в золотавій рясі на спину хлопцеві.
Священник нахилився до нього і Міша одразу відчув теплий подих біля лівого вуха:

- Кладіть праву руку на Святе Євангеліє. - тихо пробасив Владислав.

Міша твердо вирішив що сьогодні ніяких панічних атак у нього не буде, тому рішуче поклав
долонь на старовинну книгу.

- Знаєте молитву до сповіді? - запитав священник.

Міша не знав ніякої молитви, зараз він знав тільки одне, як би було чудово доторкнутися
пальцями до цих гарячих губ, що гріли ліве вухо, ті що пахли пізньою осінню й церковним
воском.

Михайло наче промуркотів:

- Ні, не знаю.

- Тоді повторюйте за мною:

Сповідаю я, великий грішник Михайло, Господу Богу Вседержителю, во Святій Тройці

славимому і поклоняємому Отцю і Сину, і Святому Духу всі мої гріхи, вчинені волею чи
неволею, словом чи ділом, чи помислами.
Согрішаю. - Владислав промовляв слова не поспішаючи, хотів щоб хлопець запам'ятав і
промовив правильно кожне слово, тому після сказаного зробив невеличку паузу й уточнив: -
Після "согрішаю" перераховуйте гріхи.

Міша навіть не поплутав місцями слова і з успіхом повторив молитву за священником, але
зупинився після доленосного "согрішаю", бо усвідомив що зовсім не вирішив про що саме
буде каятись.

- Е-е... - протягнув хлопець, - курив цигарки.

- Каєшся сину Божий в курінні? - продовжував тихо басити Владислав.

- Каюсь. - видохнув Михайло й сам не розуміючи що робить.

Рука священника на плечі залишалася у незмінному положенні, Владислав був спокійний наче
вода. Міша боковим зором роздивлявся візерунки на рясі, й намагався якнайбільше вдихнути
запаху що надходив від Отця, каявся тут він тільки словами, а в голові продовжував
малювати заборонені сюжети. Міша вже повністю прийняв ситуацію, тому нероздумуючи
видав:

- Вчиняв рукоприкладство.

Владислав завмер і замовчав. Між ними повисла тиша і Міша нервово почав стукати пальцем
по Євангелії.

- До кого? - з нотою тривоги запитав священник.

Міша задумався: "А чи правильний термін я підібрав?". Він знову замичав:

- Е-е... Ну... До себе. До кого ж ще.

- Спроба самогубства? - тон Владислава помітно змінився, Міша вже знав що священник
хмурить брови.

Тут хлопець зрозумів що насправді сплутав термінологію, і опустивши погляд почав

колотити пальцем по книзі:

- Ні, ні... Ви що... - бурмотів Міша, - рукоблуд напевно.

Владислав відчутно розслабився і торкнувся головою голови хлопця. Міша не зрозумів цього
жесту, і навпаки напружився, бо відчув дотик чистого русявого волосся на обличчі. Щоки
вже починали червоніти й Міша думав що після сповіді стане кольору вареного річкового
раку.

Далі слідувало звичне "Каєшся?" і у відповідь чулося приглушене "Каюсь". По закінченню

обряду Отець Владислав розвернув Михайла до себе й рішуче перехрестив, зазираючи
блакитними очами до очей хлопця, наче думки читаючи.

Міша був наче очманілий після настільки близького контакту з Отцем Владиславом,
натхнення накатувало на нього хвилями, а почуття переповнювали, мов зараз з вух пар піде.
Обряд причастя в його спогадах був ще більш інтимним процесом, тому в якому він був
передчутті словами не описати. Він знову став в невеличку чергу біля вівтаря й схрестив руки
на грудях, так впевнено наче робив це кожного дня. Продовжував спостерігати за священим
процесом: Отець Василь обережно виніс церковний посуд на невеличкій круглій таці, передав
Отцю Владиславу позолочену лжицю, а у себе залишив потир. Михайло з інтересом слідкував
за руками священників, які з майстерністю володіли кожним священим інструментом. Черга
просувалася, а Мішине серце колотилося все більше і більше, то опускалося в п'ятки, то
піднімалося до верхівки голови. Він ще морально не відійшов від того що тільки що розповів
Владиславу про свою гріховну діяльність, сам дивувався як осмілився таке видати. І ось
знову він наближається до священників, про існування Василя він цілком вдало забув й не
звертав увагу на те що той стояв поряд з Владиславом. Зараз він бачив єдину ціль і вже не міг
дочекатися щоб зробити те, те саме чого він так сильно жадає. Михайло наближається до
священника, сумлінно хреститься й піднімає погляд на Владислава. Той дивиться на нього
звичним поглядом, який проймає до самих кісток, але щось таке грає в його очах - те, що
грало тільки коли вони з Михайлом зустрічалися поглядами. Особливе й незрозуміле, таке
далеке і пронизливе. Отець повільно переводить погляд на потир і набирає червоного вина у
лжицю, підносить до уст Михайла, який невідривно спостерігає за небесними очами
Владислава. Міша зараз не відчував ні тривоги, ні паніки, тільки неможливий ентузіазм та
пристрасть яка розпалювалася в грудях. Він торкається губами лжиці й продвигається вперед
забираючи до рота священий напій, повільно прикриває очі, ковтає й знову дивиться
напівприкритими очами на Владислава. Той стоїть непорушно й спостерігає за кожним
зваблюючим рухом Михайла, очі його відкриті трохи більше ніж зазвичай і блакить
відливається закохуючим у себе аквамарином. Міша готовий: на губах у нього залишилася
маленька краплина вина, що надає його губам стиглого бордового кольору. Він вичікує коли
в черговий раз Владислав його перехрестить і знову опустить руку ближче до уст хлопця.
Торкається виноградними губами руки священника й застигає на декілька секунд знову
пронизуючи поглядом зосереджені очі навпроти. Шкіра Отця відчувалася м'якою наче
вовняна ковдра і хлопець затримався на декілька секунд щоб якомога чіткіше відкласти цей
момент у своїх спогадах. Міша віддалився від руки Владислава й в останній раз зазирнув до
блаватних очей, які так само не відводили свого погляду від очей Михайла. Священник
виглядав зосереджено і сфокусовано, але в погляді його вже не читався спокій.

Міша немов відчув як сильно у Владислава торохтіло серце, тільки доторкнувшись до його
правої руки палкими устами. Хлопець розвернувся і хутко побіг у свій улюблений куток біля
входу; одразу хотілося йому провалитися під землю, але усвідомлення надходило до нього
жваво й до кінця служби він спостерігав за вже розгубленим Владиславом давлячи лукаву
посмішку долонею.
 Die Familie
Chapter Notes

See the end of the chapter for notes

Як тільки служіння було завершено, Отець Владислав урочисто запросив усіх бажаючих на
традиційну священу трапезу. Зібралося чоловік 10 від сили: дівчата з хору, постійні
прихожани церкви, що включали в себе пару сільських чоловіків й жінок. Як Міша і думав,
Отець Василь та Владислав заздалегідь підготували стіл, накрили його білою скатертиною, на
якій розставили тарілки - всі вони були з різними візерунками, що придавало столу ще більш
домашньої атмосфери. Погода була хороша, ранковий дощ пройшов, не залишивши і
сліду.Цього літа температура була нижче звичайного, що давало змогу проводити більше
часу на вулиці без загрози зваритися.

Владислав Іванович поставив кошик на ослінчик і дістав із нього запашний рум'яний хліб.
Видно сьогодні він виділив багато часу зранку аби спекти кругленький житній виріб,
здавалось, що якщо торкнутися його ножем, то він розтане, аж настільки він був свіжим.
Слідом за хлібом Владислав поставив на стіл вишневий пиріг, зверху посипаний цукровою
пудрою - він велично красувався на столі привертаючи увагу прихожан. Здивувало Михайла,
що Владислав своїми руками творив таку красу і він пообіцяв собі що обов'язково запитає у
священника про його захоплення.Отець Василь теж не сидів без діла й виставляв на стіл все,
що принесли люди – такий був звичай – кожен приносив з дому що мав, аби усім разом
вшанувати покровителя церкви та зблизитися один з одним, спілкуючись про все на світі.

Хоча й село було невеличке, але особливо часу на розваги і балачки люди не мали, адже осінь
була не за горами, а там і зима, мали готувати запаси яких вистачить рівно до початку сезону
полів. Коли все було готово Владислав присів із Василем Семеновичем у главі, який в свою
чергу весь час косо поглядав на Мішу, що сів поряд з бабусею. Михайла і Владислава
розділяла тільки вона, й Міша все ще почувався трохи незручно після контакту зі
священником, але той здавалося відволікся на підготовку стола й майже не дивився на
Михайла.

Навпроти Міши сиділи дівчата з хору, уважно розглядаючи нову постать в їхньому селі, його
поява була дуже помітною адже не так часто до них приїзжав хтось просто так, та і
пам’ятали вони лише маленького Мишка, а статна фігура хлопця поки що не була їм знайома.
Владислав піклувався про те, аби всім вистачило місця й бігав поміж прихожан перевіряючи
належну кількість вилок й тарілок, та тільки потім сів. Коли кожному з гостей було розлито
свячене вино, він піднявся і як один з організаторів цього священного празника мовив:

- Дорогі браття і сестри, – він на хвильку зупинився; Міша дивився на нього зачаровано, весь
цей час вони зовсім не зустрічались поглядами мабуть з моменту причастя. Він за такий
короткий період часу вже встиг скучити, і коли Владислав на момент зазирнув у його очі,
Михайла знову повело. Священник продовжив: – Я дуже вдячний всім, що ви з радістю
допомогли сьогодні нам поприбирати, адже ми маємо бути вдячні Богу за цей храм, який для
кожного з нас як друга домівка. Благословляю вас служники Божі на цю трапезу і дякую
Всевишньому, що ми маємо таку можливість зібратись тут, тож давайте помолимось разом.

Всі прихожани взялись за руки і почали молитись, вони робили це так по звичному, що Міша
аж зам'явся від несподіваності, але як і всі закрив очі і промовляв молитву пошепки. Отець
Владислав в свою чергу голосно проговорював заучені на пам'ять рядки й краєм ока
спостерігав за хлопцем:

"Який він молодець, молиться’’. – це все, що було у думках священника, чи можливо лише
те, що він міг дозволити собі подумати про нього..?

Після благословіння трапези люди хутко почали розбирати їжу зі столу; Мишко не збирався
багато їсти, але з яким ентузіазмом налягав він на свіжий й запашний хліб, міг би перед
Богом заприсягтися, що був це найсмачніший хліб який він колись куштував.

"Та то ж Отець Владислав спік". – перешіптувались дівчата, що сиділи поруч з Мішею. Той
мимохіть заглядав на ту саму дівчинку, яку він бачив у церкві. Сиділа вона на руках у своєї
матері й хрумтіла свіжим огірком; така вона була цікава, Міша ловив себе на думці що щось в
ній було таке тепле й безтурботне, те що він бачив в очах у Владислава коли сьогодні зранку
зайшов до церкви.

Отець же був спокійним наче морський штиль; цей день для нього завжди відрізнявся від
інших, але сьогоднішнє святкування відчувалось якимсь особливим. Коли стіл почав поволі
ставати порожнім, Владислав підірвався пропонуючи заварити чаю. Збігав у ту саму хатку,
яка стояла біля храму, й вийшов вже з кип'ячим чайником. Міша не зміг відмовитися від
турботи священника й теж потихеньку сьорбав гарячий ромашковий чай.

Пройшло декілька годин з початку застілля і люди неспішно почали розходитись: хтось
додому, хтось по справам. Дівчата здавалося ніколи не втомлювалися від співу й виходячи за
ворота продовжували виводити чаруючі мелодії.

Міша довго сидів роздумуючи над тим що відбулося раніше й зовсім не помітив як бабуся
поряд зникла; можливо вона сказала хлопцю щось перед своїм відходом, але він настільки
поринув в себе що не чув ані звуку. Стряхнувши головою він підвівся, дивитися по сторонам
не хотілося - напруга поступово налягала на нього холодною хвилею.

Він побрів стежкою, ноги вели його незрозуміло куди, але від церкви він далеко не відходив.
Михайлові згадались сигарети, бажання закурити поглинуло його настільки, що він ладен був
бігти у найближчий сільський магазин, але всі думки обірвались коли на його плече лягла
рука. Від несподіваності він аж підскочив і ненавмисне штовхнув Отця Владислава.

- Міша, вибач що я тебе налякав, - він вдруге несподівано перейшов на ти і Михайла це немов
витягло з довгого сна, - але ти пішов, а я трохи хвилююсь. - Міша в цей момент ніби втратив
здатність говорити, тільки стояв і лупав очима; навіть на мить здалось, що до нього говорить
хтось інший, але не Отець Владислав. Михайло так і дивився з подивом:

- Н-нічого страшного... Вибачте, що я на вас наскочив, просто несподівано трохи. - нервово

посміхався Міша.

- Давай вже на "ти", - настояв священник, - я хотів сказати тобі дещо. - Міша неначе знову
міг чути як серце Влада заторохтіло, та й сам хвилювався не менше, можливо навіть їхні
серця билися в унісон: – дякую, що прийшов. – відрізав Отець і замовк.

Михайло подумав що зараз міг запросто пустити сльозу. Почута фраза була більш інтимною
за все що сьогодні пережив хлопець; було надзвичайно тепло й приємно і Міша схоже
почервонів:

- Та будь ласка, Отче, я заради вас… – від щастя з рота посипалися непотрібні фрази, але
Міша завжди вмів зупинитись обірвавши думку на пів слова, – дякую, що пригостив хлібом і
пиріг це щось неймовірне, скільки любові ти туди вклав? - хотілося продовжувати діалог,
тому Міша вкинув перше питання, що прийшло до розуму.

Владислав і сам розумів, що Міша явно не це хотів запитати, але він щиро готовий був
сказати Міші: "Питай в мене що хочеш, сьогодні я дам відповіді на будь-які питання’’, але
вкотре стримався:

- Не дуже багато, може годинку чи дві, ніколи не рахував.

- Тобі подобається пекти? – нарешті запитав Міша. Він намагався розкривати Отця дуже
обережно, це як ходити квітковим полем, де іноді на шляху трапляються троянди –
вколотись трояндою і померти від її шипів він поки що не планував, хоча завжди тримав в
голові і цей план.

- Так. - відповів Владислав спокійно.

- У тебе дуже гарно виходить... - від нового "ти" Михайло почувався невпевнено, але
священник поряд виглядав найбільш умиротвореною людиною на землі.

- Дякую, - Владислав посміхнувся краєчком рота, - хотів тобі ще дещо сказати, Михайло... У
тебе останнім часом дуже помітні успіхи, я справді пишаюсь тобою, і я думаю про те, що
можливо тобі треба почитати щось більш серйозне.

- Так, звичайно! Так, я б почитав… - нервово відказав Міша.

- У мене є Псалтир, гарна книга, пізнавальна. Вона там у мене в повітці, почекаєш? -
священник показав рукою на ту саму хатку, де здавалося зберігалося все на світі. Міша знову
смирно кивнув у відповідь і наступне що він бачив це спину Владислава, а потім те як він
повертається, але чомусь без Псалтиря.

- Ех, вдома вона у мене... Зовсім забув. Давай я тобі завтра її віддам. - він перебирав руками
пояс на підряснику.
- А може я тебе проведу й заодно книгу подивлюся? - слова наче говорилися самі собою.

Очі Владислава загорілися, але всеодно проглядалася в них нотка сумніву:

- Ну чого ти будеш бродити туди-сюди... - схвильовано відказав він, а Міша тільки

заперечливо хитав головою.

- А що тут того села? - Хлопець не знав куди подіти руки, тому вирішив що сьогодні грає по
повній і поклав долоню на плече Владислава, підтримуючи, - Не хвилюйся.

Михайло не розумів що відбувається: чи сон це? Чи дійсність? Владислав перед тим як піти з
церкви на хвилину відлучився й щось швидко сказав Семеновичу, віддав йому ключі від
повітки й повернувся посміхаючись до Михайла. Владислав сьогодні й справді був як сам не
свій і Міша старався якомога більше цим насолодитися. По дорозі розмова зайшла про
музику й Міша не міг не розповісти про свій незабутній досвід.

- Я в дитинстві до музичною школи ходив, мати вважала що хист у мене до музики.

- Тоді ласкаво просимо до нашого церковного хору! - сміявся Владислав. - Я теж співати
люблю насправді.

Розмова линула й не зупинялася, хлопці здавалося знали один одного вже багато років.
Дорога була недовга, тому вони швидко дійшли до невиличкої хати, з гарним подвір'ям й
консервною банкою на паркані. Міша одразу зрозумів для чого вона була потрібна й в голові
наче склалися пазли. Але говорити він про зараз це не збирався, відклав кепське питання на
потім.

Владислав відчинив двері до домівки, й Михайло одразу звернув увагу що в хаті порожньо, ні
душі крім нього й священника. Навіть взуття в передпокою стояло тільки чоловіче.

- Михайло, проходь. Я зараз швиденько знайду Псалтир, - Владислав зтягнув кросівки й

одягнув резинові капці, - ось можеш присісти поки що на літній кухні.

В хаті у Владислава був порядок, який не був характерним для всіх інших чоловіків з якими
був знайомий Міша, тому йому ще більше захотілося покопатися в душі у Святого Отця.

Владислав порпався у шафі десь у сусідній кімнаті, та через лічені хвилини з’явився на
порозі кухні. Він не тільки знайшов книгу, а й встиг переодягнутися: зняв підрясник, і тепер
Отець стояв перед Мішою у білій футболці та чорних джинсах; волосся його було розпущене
та спадало чаруючими пасмами на плечі. Міша відчував, що йому зайвий раз не потрібно
дивитись на Отця, бо здавалося що зараз збожеволіє від сорому й симпатії. Щоки вже не
горіли червоним, а тільки покривалися блідою барвою.

- Михайло, ось псалтир, - Владислав протягнув книгу хлопцеві, - тобі не погано? - Отець сів
поряд з ним й зазирнув у загублені очі хлопця.

Той стряхнув головою приходячи в себе:

- Дякую, Отче. - Сказав Міша дивлячись йому прямо в очі, - а розкажи мені ще щось, прошу.

- Що, дійсно цікаво послухати? - очі Владислава загорілися від Мішиної зацікавленості,
хлопець кивнув у відповідь, - Ну добре, але це тільки між нами.

Влад щиросердно посміхнувся й почав свій монолог про все на світі: церковне життя,
Семеновича, випічку. A Міша все ніяк не міг наслухатися, ховав найтепліші почуття за
дружньою посмішкою, але очі його безсумнівно видавали, закоханий погляд не можна було
сплутати ні з чим. Влад здавалося бачив Михайла наскрізь, але щосили намагався ігнорувати
палкий позирк сірих очей. Зараз він відчував якусь неймовірну легкість від спілкування з
Михайлом, думки про несерйозність та легковажність хлопця спливали з кожною відповіддю,
яку видавав Міша підтримуючи дискусію. Владислав насправді бачив у ньому щось
споріднене, таке, що було характерним для сім’ї його самого. Міша так сильно нагадував
Владу про щось, про те, що грало на найтонших струнах його незламної душі.

Михайлові ж хотілося розкрити всі свої секрети й розділити з кожне нещастя зі

священником, але той майстерно стримував себе. Владислав тільки поверхнево оповідав
обривки свого щасливого життя, біль усю тримав в собі, бо не дай Бог хтось помітить
справжню натуру Отця Владислава.Вони говорили та обмінювались поглядами і так по колу:
розмова - погляд - розмова. На подвір’ї ставало все тихіше, навіть затихли невгамовні
сільські дівчата. Михайло час від часу зиркав на годинник, бо в якийсь момент згадав що
пообіцяв бабусі завтра рано вранці сходити з нею на ринок. Як би йому не хотілося
розлучатися з Владиславом зараз, але обіцянка була обіцянкою. В той день він брів додому
щасливий міцно тримаючи Псалтир - книга, яку він скоріш за все ніколи не відкриє, але
зберігати буде щиро, біля серця.

Хлопець слухав священника настільки зосереджено, що навіть через декілька днів пам'ятав
майже кожне його слово. Довго він крутив обривисті репліки в голові й аналізував чи не
кожне слово. Ця вечірня напіввідверта розмова сприймалася Мішою як справжній "Дар
Божий", й так хотілося йому вірити що Отець сприймає їх разом проведений час так
само.Міша все думав й думав: багато з того, що розказав йому Влад було якимсь
беззмістовним, неначе поверхневим - він говорив щиро, але не відверто. Ніби щось сиділо в
ньому і не давало йому сказати хоч одну чистосердешну фразу.

"Можливо Отець чогось боїться? Або ж ми не достатньо добре знайомі..." - ці думки

тривожили Михайла.

Дні летіли, Міша вже як по розкладу привчився ходити на вечірні служіння. Куточок біля
входу вже став рідним й теплим, а найулюбленішим заняттям Михайла в церкві була не
молитва. Переглядини з Отцем - єдине що підтримувало його настрій й бажання відвідувати
храм. Міша очей не зводив з молодого священника, а коли погляди їх сходилися завмирав, й
дихати не хотілося, тільки б довше втримати на собі погляд небесно блакитних очей. Але
Владислав був непохитним й стійким, віддався процесії служіння на сто відсотків. Як би не
хотілося Михайлові знову поговорити з ним, одразу після служби священник зникав за
дверима розписаного кіоту й дістатися його було неможливо. А хлопцеві тільки й
залишалося що прокручувати в голові їхню розмову й кожного разу знаходити щось нове для
себе: недосказані фрази, незрозумілі факти, повна плутанина. Міша не знав чи справді
хотілося Владиславу заплутати його, чи вийшло це випадково, але коли виходячи за церковні
ворота і вже звично повертаючи голову до будівлі, бачив священника, що сидів на лаві й
пускав клуби диму, щось стримувало його від того щоб підійти й заговорити першим.

Одного ранку він як зазвичай снідав з бабусею; день був дощовий й величезні серпневі хмари
накрили село. Бувши дитиною Мишко думав про те що одного такого похмурого дня хмари
можуть просто впасти, й тоді їхнє маленьке селище затопить - такі думки дуже засмучували
його і він рахував години до кінця бурі. Бабуся поряд спокійно попивала, здавалося,
безкінечну філіжанку гарячої кави.

- Бабусь, можна в тебе запитати дещо? - Михайло з обережністю розпочав діалог.

- Так, будь ласка, онучок. - бабуся поставила філіжанку на стіл й подивилася на Мішу.

- Я зі священником з моменту свята храмового не балакав. Він якийсь стурбований останнім

часом? Чи мені здалося...

- Можливо роботи багато... Або щось

душі його спокою не дає, самотній ж такий, - бабуся зітхнула, - бідолашний.

Міша помітно захвилювався:

- Чому бідолашний?

- Ах, та то довга історія, онучок - протягла бабуся повертаючись до теплого напою.

- Бабусь, а я нікуди не поспішаю! - прощебетав Міша з запалом.

Бабуся опустила очі й зітхнула ще більш важко:

- Що ти конкретно хочеш знати?

Міша не роздумаючи випалив:

- Звідки у нього шрам на руці?

- А він тобі хіба не казав? - бабуся дійсно була здивована, бо мабуть думала, що вони друзі.
Але навіть Міша не міг й слова знайти щоб описати свої відносини з Отцем.

Хлопець у відповідь тільки заперечно похитав головою.

- Ну тоді слухай, але пообіцяй! - Бабуся виглядала так ніби ця тема була для неї дуже
тяжкою: - За будь-яких обставин не кажи нікому.

Михайло задумався, а справді, кому він міг розповісти цю таємницю? Напевне тільки самому
Владиславу, бо крім нього на все село знайомої душі не було.

- Я обіцяю. - відказав зосереджено він.

Дощ непереривно лив підтоплюючи ґанок; бабуся долила онуку кави:

- Колись давно був собі на світі хлопчик з золотавим волоссям - маленький Владислав. - Вона
розпочала свою оповідь дивно, ніби читала казку: - У нього була мама і тато, а також
маленька сестричка Мирослава, але горе спіткало їхню сім'ю. - бабуся перевела зажурений
погляд на Михайла. - Коли Владу було 7 років, його сім'я потрапила в... - Бабуся важко
зітхнула, - Машина вилетіла на зустрічну смугу і врізалась в щось... Не пам'ятаю вже.

Міша не міг і слова випхати з себе, сидів й вражено кліпав очима, а бабуся й не збиралася
зупинятися:

- Батьки загинули на місці, а він, на удачу, витягнув свою Мирославу, врятував її - закрив
собою. Тепер вона єдине що у нього залишилося, береже її як зіницю ока свого. - жінка
зупинилася й простягла руку до вишитої серветки, витерла вологі очі: - Отака історія, синку.

Міша мовчав ще довго, тепер в голові нарешті все сходилося. Він й уявити не міг що тихий й
добрий сільський священник ніс за собою такий величезний тягар болю. Осягнути увесь
відчай неможливо було і Михайло завис на декілька секунд, поки дощ періщив за вікном й
навивав ще більше гірких думок.

Здається, він зрозумів чого так сильно боявся Владислав - втрати.

Знайома Михайлові ситуація: не можна занадто близько підпускати когось - бо є великий

ризик того, що скоро ти прив'яжешся, а значить біль буде сильнішим. Отцю в очі тепер буде
подивитися важко, хоча Михайло сумнівався що Влад розпізнає істину в його очах. Він
прийняв рішення мовчати, як і пообіцяв бабусі. Всередині буря почуттів назовні – вдаваний
спокій. Вечірнє служіння ось-ось мало початись, люди потихеньку сповзались до церкви,
навіть дід Олекса, найзавзятіший пияка села, вирішив, що сьогодні саме той день, коли треба
відмолити всі чарки, випиті за тиждень.

Михайло теж поспішав на служіння; сьогодні він прагнув провести більше часу в церкві -
вдивлятись в очі Отця, намагатись побачити його з зовсім іншого, нового боку. Та й
насправді так хотілося відпустити думки й хоч раз повністю віддатись процесу.

Зайшовши до церкви, він обережно сів на боковий ослінець і чекав, поки Владислав розпочне
священу процесію. Погляд його був прикутий до Отця, він не мав наміру відволікатись.
Служіння ставали дедалі більше особливими для Міши, адже на свої швидкі позирки він
отримував відповідь: довгі й чуттєві зорові контакти.І як би Отець не намагався заховати свої
душевні переживання Міша помічав, краплю болі й загубленості в очах, сковану міміку. Про
очі Міша міг би говорити вічність: яскравий блакитний колір, їхній блиск. А на це золоте
волосся й теплі руки, що в той особливий день витирали йому сльози й обіймали його, Міша
міг би душу проміняти.

Коли Отець проходив до вівтаря читаючи молитву своїм глибоким басом, Міша забував про
існування людей навколо і здавалось, не чув нічого, окрім голосу Влада. Іноді ловлячи себе на
цій думці, він ніяковів, але не міг зупинитись дивитись так, ніби очима можна по-
справжньому кохати.

Він на секунду завмирав, відчуваючи як його серце калатає від бурі емоцій, яка поглинає
його. Не хотілось думати про свої почуття більше, хотілось просто відчувати та жити цим
самим моментом. Служіння закінчилось трохи раніше звичного часу, хоча для Міши ця
різниця була помітною. Люди почали розходитись у справах, але Михайло відчув що йому
треба залишитися, щось неземне наче тримало його.

В порожній будівлі роздався гуркіт, різкий, але не довгий - хтось не притримав двері.
Варто Михайлові було повернути голову, як він побачив ту саму дівчинку-радість. Вона була
одягнена в білу сукню, маленькі черевички та золотисту хустку, весь її образ наче нагадував
тепле червневе сонце. Радість бігла прямо до Отця Владислава в обійми, несла світло і
наповнювала Влада ним. Він обережно взяв її на руки та обійняв, маленькі руки міцно
трималися за плечі священника, й той танув на очах. Дівчинка була ще зовсім маленька,
заплетені мамою коси стирчали в різні боки, зелені очі, наче великі смарагди, дивились на
дядька з любов’ю та долею суму, адже так рідко вони мали змогу бачитися. Міша затамував
подих, коли дівчинка двома руками обхопила обличчя дядька, стиснула з усієї дитячої сили й
поцілувала у лоба.

Влад посміхався, і Міша вперше після храмового свята побачив його щиру посмішку, в
грудях щось стиснулося чи то від болю, чи від заздрощів, чи від розчулення. Справді це
служіння було особливим, тим що Михайло знайшов ще один привід упевнитись у своїй
глибокій сердечній прихильності.

- Марійко, ану йди до матусі! Відволікаєш дядька від роботи. - за дівчинкою в церкву
увійшла тендітна, наче теплична квітка, дівчина. Мирослава була невисока, зростом як сам
Михайло. Вона була дуже схожа на брата - м'яке русяве волосся заплетене у косу, очі, що
сяють лузурними хвилями, тонкі вуста. Здавалося, що дівчина була легша за пір'їну, кожен її
рух був елегантним і витонченим. Вона була одягнена у довгу синю сукню з льону, яка ледве
торкалася підлоги, прості чорні туфлі - все було таким звичайним, але в той же час
гормонійно поєднувалося.

Міша ніби потрапив на чуже сімейне святкування, де всі знали один одного, а він знав лише
одного чоловіка й заціпеніло дивився на нього.

Влад несподівано подивився на Михайла, так наче знав що він тут увесь час й з нетерпінням
чекав їхньої розмови. Тримаючи дитинча на руках він спокійно наблизився до Міши й перед
тим як заговорити до нього вигукнув до Мирослави: "Не свари дитину, вона - це святе". - й
поцілував дівчинку кудись в скроню.

- Ось, познайомся, Марійко, - Влад кинув теплий погляд на Мішу, - це дуже хороший хлопець
Михайло, ходить до твого дядька в церкву.

Ноги від цього погляду почали відмовлятися стояти рівно, але Міша спробував переключити
свою увагу на дівчинку.

Вона зіскочила з рук дядька й видно хотіла сказати щось. Міша присів і протягнув їй долонь,
вона жваво взялася маленькою ручкою за великий палець хлопця:

- Привіт, я Маша! - дівчинка активно тиснула пальця Михайлові, - мені 3 роки.

- Добрий вечір, пані! Дуже приємно познайомитись, для мене це велика честь.

Дівчинка посміхнулась, мабуть, уявляючи себе принцесою, про яких вона читала у книжках.
Марійка була розумна не на свій вік - вже могла читати й навіть переказувати казки.

- Маріє, ну скільки ще можна тебе кликати! - заклопотана Мирослава підлетіла до хлопців. -

Привіт, дорогенький. - промовила вона та міцно обійняла Владислава, від чого його очі
заблищали ще дужче. А Міша тільки стояв поряд й вимальовував в голові свої картини. Як би
хотілося йому вірити в те, що колись і він зможе так само по-рідному обійняти Влада, і

його очі знову заблищать ніби зірочки.

Міша вже підступив до Мирослави, хотів познайомитися, та Влад його випередив.

- Мирославо, сестричко, знайомся, це мій хороший... - Влад зиркнув на Мішу - друг...

Михайло, ходить до церкви, ще й на окремі служіння приходить! - гордовито заявив він.

Міша все ще стояв як вкопаний й тільки краєм рота посміхався до Мирослави. З кожним
новим словом Влада на нього накатувала нова хвиля відчаю, йому неможливо хотілося бути
чимось більшим для Владислава, аніж просто прихожанином й другом.

Погіршували ситуацію нав'язливі думки: "А можливо Влад в цій історії тільки лікар, що лікує
безнадійну душу? І для чого я залишився тут сидіти? Краще б пішов скоріше..."

- Дуже приємно, Мирославо, - відрізав він.

- Рада знайомству, як вам тут у селі, не дуже знудились? - голос у неї був ніжний та
приємний, говорила вона впевнено і щиро, слідкуючи краєм ока за донькою.

- Зовсім ні, хоча насправді іноді сумно, бо окрім бабусі нікого тут не маю. - Міша говорив
правду, адже дивлячись в очі цій дівчині, він просто не міг збрехати. Вона почувши відповідь
лише постукала Мішу по плечу, підтримуючи.

- Хлопці, вибачте, та маємо бігти,

Марійці завтра рано у садочок, а нам ще доїхати треба. - Марія явно була не дуже задоволена
рішенням матері, адже дядька вона дуже любила, хоча й так рідко бачилась з ним.
- Ну мам, ще трохи можна? Я ж ще з дядьком Михайлом не погралась, - так Мішу ще точно
ніхто не називав й він неконтрольовано посміхнувся, - а можна я до них ще приїду і покажу
дядьку нову іграшку, яку тато подарував? - промовляла вона поспіхом, ніби боялась не
встигнути договорити.

- Добре, кицю, але зараз маємо їхати. - повчально пояснювала Мирослава, - бувайте Михайло,
рада була з вами познайомитись, сподіваюсь, ще побачимось.– рвучко додала вона

звертаючись до хлопця, але скільки ж безперечної шляхетності було в її голосі.

- Обов'язково побачимося, Мирославо, радий був познайомитись!

Влад спохватився проводжати, але перед цим швидким жестом показав Міші, щоб той
закечав на нього. Він присів на ту саму лаву, поки Влад узявши Марійку на руки покрокував
за Мирославою, на виході з церкви вони про щось говорили, Влад обійняв їх на останок,
зайшов у церкву і зачинив за собою двері. Міша з усіх сил намагався відволіктися від
несподіваного знайомства, й вирішив зробити вигляд що він дуже зацікавлений в іконі
Богородиці, яка стояла на аналої в декількох метрах.

Владислав наблизився до нього й сів поряд, ледь торкаючись коліном об коліно Михайла. Як
тільки сестра з племінницею вийшли за поріг очі Владислава знову втратили своє сяйво, у
Міши від усвідомлення цього ще більше закололо у серці. Він виглядав виснажено й
відповідав коротко, але видно було що з Мішою поговорити він був радий.

- Михайло, бачу, що читання Псалтиря йде тобі на користь.

- Так, скоріш за все так воно і є... - видавив Міша, який за ці дні навіть молитовник не
відкривав, а про Псалтир і мова не йшла.

- Ти молодець, справді - продовжував Отець, - я хотів сказати... Я справді пишаюсь тобою, що

ти взявся за таке важке діло.

- Дякую, Отче. - вдячно промовив Міша вдивляючись в очі навпроти.

Зараз Владислав був так близько, що хотілося скоротити відстань яка все ще залишалася.
Хотілося зануритися у світле волосся, торкнутися кожної зморшки на обличчі священника й
 не відпускати його від себе ніколи. Кожного разу поряд з Владиславом він почувався наче на
вершині гори - вільним й натхненним. Стільки всього хотілося сказати Отцю зараз, але він
зміг тільки видавити з себе тихе:

- У тебе чудова племінниця.

Владислав зітхнув з посмішкою:

- Так, вона просто золото і сестра…

- Теж дуже хороша, - підхопив Михайло, - ви так схожі, Отче.

Владислав затих. Він притиснув потилицю до розписаної стіни і дивився кришталевими очима
кудись у вікна, ніби роздумуючи над сенсом життя. Міша не зводив з нього очей, але скоро й
сам перевів погляд кудись додолу. Згадалася історія бабусі і Міші вже не хотілося говорити
ні слова, насолоджуватися моментом близькості з Владиславом поки така є.

Після декілька хвилинних роздумів священник несподівано перевів погляд на хлопця:

- Знаєш, Міша. Хто б що тобі не казав, але ти повинен цінити себе. Ти у себе - найдорожча
цінність.

Міша розгублено дивився у очі Отця й намагався зрозуміти що саме він має на увазі. Хотів
вже відкрити рота й запитати, але Влад різко піднявся з лави й покрокував до виходу,
лишаючи Михайла на самоті з його думками.

Chapter End Notes

N: привіт! сподіваюся кожному вдалося пройнятися особливою атмосферою

храмового празнику :) також вчора намалювала невеличку ілюстрацію, якщо вам
сподобається підтримайте лайком <3
https://nl.pinterest.com/pin/760615824593055847/
 Die Stimme?
Chapter Notes

See the end of the chapter for notes

Серпневі вечори ставали все коротші й холодніші, Міша все менше проводив час на вулиці,
виходив тільки по необхідності - страшенний був мерзляк. Стара вишня вже не зеленіла і
Міша сидячи в альтанці прохолодними вечорами, курив й спостерігав як жовті кольори
забарвлюють листок за листком. З теплих речей він привіз тільки стару чорну олімпійку яка
залишилася в нього ще з шкільних років, та коли навіть вона перестала зігрівати Мішу, бабуся
знайшла в шафі старий дідовий світер. Зелений, в'язаний самою бабусею, й мав він
відповідний аромат, але для Михайла він пахнув як рідна домівка і ніщо інше.

Міша справді почувався гірше ніж звичайно: більше курив, менше спав, рідше відвідував
церкву. З моменту його знайомства з Мирославою пройшло більше двох тижнів, й після цієї
події Владислав став все більше і більше віддалятися від хлопця. Михайло переборюючи всю
тривогу навіть декілька разів підходив до священника, розповідав про Псалтир, намагався
вивідати що у чоловіка в серці відбувається. Але той все так само посміхався краєчком рота
й щезав за масивними дерев'яними дверима. Вже й думав сходити додому до священника, але
щось його тримало й наче підказувало що цього робити не варто.

На відмолювання Міша ходив як і раніше, але чи з тою самою ціллю що і спочатку?

Налаштовував він себе геть по іншому: "Ніякий я не грішник. Мені б очі любі побачити, й
теплу руку потиснути". Кожний сеанс він тримав себе у руках, дихав і краєм ока милувався
Владиславом, що стояв над ним з кадилом й басив одну й ту саму молитву, яку Міша вже міг
на пам'ять розповісти. Після відмолювань Отець плескав Михайла по плечу, а якщо виглядав
менш тоскливо - хвалив й невідривно дивився в очі.

В один з суботніх вечорів, Михайло сидів в альтанці закутавшись у теплий світер й

прикусуючи цигарку зубами. Темрява навивала флегматичний настрій, але й водночас
надихала на нескінченні роздуми хоч до ранку. Наступного дня заплановано було чергове
відмолювання, якому Михайло вигадав іншу назву, яка більш підходяща була -
"Відкохування". Кожного разу коли це слово проминало в його голові він мимоволі
посміхався й нещасно зітхав, розуміючи шо він справді готовий своє серце вирвати з грудей й
Владиславу віддати, тільки б він знову став щасливим й благословляв хлопця сонячною
посмішкою.

Неділя проминула непомітно за постійними роздумами й курінням, і ось Міша вже

піднімається з колін в порожньому храмі. Владислав сьогодні виглядав вже по звичному
понуро, очі не сяяли блакиттю й волосся не грало золотом на сонячному промінні. Він
наблизився до Михайла і вже як по традиції поклав руку на його плече збираючись пройти
повз й зникнути за дверима, але Міша хутко збагнув й накрив своєю рукою холодну долонь
Владислава, стримуючи. Той розвернувся до Михайла дивлячись йому прямо у очі, вираз
обличчя його був непохитним, ні посмішки, ні смутку, ні руху. Міша не відпускав долонь
священника, тримав її обидвома руками наче скарб:

- Влад, що з тобою?
Той продовжував стояти, наче задубілий, але здалося на секунду відтінок очей став
теплішим.

- У мене все...

- Ні, я не хочу чути що все добре. Я чую це кожної неділі, але ж я бачу що щось тебе гризе
зсередини. - тараторив Міша.

Владислав відпустив руки Міши й насупив брови, зайнявся поправляти комірець підряснику:

- Послухай... - зітхнув він. - Тобі воно треба?

- Повір, мені треба як нікому іншому! - Міша готовий вдруге на коліна стати. - Я твій друг, -
на останньому слові він несвідомо важко видихнув, - я хочу допомогти.

Владислав ще раз обдав Михайла важким поглядом:

- Ходімо на вулицю сядемо.

"Нарешті". - подумав Міша й чимдуж побіг на двір вслід за священником.

Починало темніти, приємна прохолода відчувалася в повітрі й Міша подумав що зараз тільки
папіроски не вистачає. Але вирішив не провокувати Владислава, пам'ятав консервну банку на
паркані й відкладав підступне питання колись на потім.

Священник сів на стару лавку біля церкви й жестом запросив до себе Мішу, той сів поряд й
був готовий почути все що тільки священник захоче йому розповісти, дивився на нього
величезними очима не рухаючись.

- Можливо ти вже чув це від когось. Село все таки... - Владислав дивився кудись в небо. - У
мене крім Мирослави нікого тут немає. Ні тут, ні де...

Міша вже знав що зараз почує, але слухав уважно, наче серцем слухав й дивився зосереджено.

- Ми залишилися сиротами у ранньому віці. Потрапили у випадок сім'єю й вижили тільки ми.
- він розповідав це так умиротворено й спокійно, наче це було щось буденне.

- Мені шкода. - прошепотів Міша.

- Останнім часом мої думки мене наче поглинають, - Владислав нахилив голову додолу, -
такого напевно ніколи в мене не було. Я почуваюся якось... Спустошено.

- Владиславе, мені шкода. - Міша поклав руку на коліно священника. - Я знаю як це непросто
жити з болем в душі кожного дня. Я... відчуваю тебе.

Владислав непохитно сидів з опущеною головою й мовчав.

- Я можу допомогти, я... Я буду поряд і зможу підтримати. - приглушено промовляв

Михайло, голос його гомонів тихо й лагідно.

- Ні, Михайле. - Владислав підвівся з лави. - Дякую звісно, але, певно я сам розберуся.

- Послухай, - Міша підскочив вслід за священником, - я знаю як це важко, я справді міг би...

- Ні, ні, Мішо. - Отець зовсім не дивився в очі хлопцеві. - Йди-но вже додому.

Михайло затих й дивився на Владислава похмуро, покидати його не хотілося, але той усім
своїм видом наполягав залишити його. Чоловік нарешті перевів погляд на Мішу й, нічого не
сказавши, розчинився у вечірній темряві.

І знову Міша на самоті, знову тривожні сутінки й бентежна тиша. Він простояв біля лави ще
декілька хвилин, усвідомлюючи як сильно він хотів би зараз наздогнати Владислава й
пригорнути його до себе, зацілувати кожен сантиметр його обличчя, віддати йому всю свою
душу, довести які сильні почуття він до нього відчуває, кохати, любити, дихати одним тільки
Владом до кінця своїх днів.

Так він і стояв, втупляючись очима кудись в посохшу траву. Раптом роздався різкий звук,
який наче розбудив Мішу - задзвонив телефон. Він навіть забув про існування цього
пристрою, з самого приїзду лежав він в кишені штанів й Міша про нього не згадував. Він
дістав телефон, на маленькому екранчику віднілося те, що хлопець зараз найменше хотів
бачити - "Мама". Михайло вагався, чи підіймати слухавку, та шум дзвінка був такий
докучливий й неприємний, що він закотивши очі тицьнув на зелену кнопку. По тій стороні
одразу ж почувся бридкий писк матері, про яку Міша теж успішно встиг забути:
- Ало! Сину, добрий вечір! - торохтіла вона.

- Добрий вечір. - видихнув Михайло протираючи очі рукою.

- Як ти, Михась? Чула від бабусі про твої успіхи!

- Е-е... Так, успіхи... - бубонів він.

Мати неможливо було перебити:

- Ну от бачиш, який ти в мене молодець! Я ж знала що ти можеш виправитися й стати... -

Міша втомлено прибрав телефон від вуха, щоб перечекати приступ логореї матері. -
...Додому? - тут Міша вже зацікавився й приклав телефон назад до вуха.

- Що ти кажеш?

- Додому вже пора, не думаєш? Зустрічала твою коліжанку з кафе, може назад повернешся до
роботи?

Голова здавалося лусне від потоку питань і їх різності, Міша не міг переварити все одразу, в
голові він все ще був поряд зі священником.

- Так, мам... Буду повертатися напевно. Я тобі передзвоню. - навіть не попрощавшись Міша
кинув слухавку й поклав телефон назад до кишені.

Хотілося закричати так голосно, щоб птахи з дерев позлітали, але він тільки повільно присів
додолу й притулився головою до колін. Зміг з себе видавити лише тихе мичання, просидів так
пів хвилини збираючись з думками й підвівся.

Міша вийшов за церковні ворота вдивляючись кудись за горизонт, навколо була смертельна
тиша й тільки жаби гомоніли в річкових кущах. В думках проминув спогад його першого дня
у селі, як він так само, вперше виходив з церкви теплим липневим вечором. Знову він
повертає голову до храму в надії ще раз побачити русявого хлопця в довгому підряснику, й
завмирає. Владислав стоїть притулившись спиною до повітки, він вже зняв священницький
одяг й зібрав довге волосся в низький хвіст. В зубах в нього догоряє цигарка, блимає вона
червоним вогником і от-от погасне. Міша не відводить погляду від фігури Влада й той неначе
відчувши пронизливий погляд на собі підіймає очі на хлопця. Погляди їх зустрічаються, але
не протримавшись навіть декількох секунд Михайло програє; відвертає голову та йде геть.

*****

Владислав всівся на лаву й дістав з кишені пачку папіросів - та наче жива дивилася на нього
лукавою усмішкою, нагадуючи що колись прийдеться платити за всі вдіяні гріхи. Але він
відганяв нав'язливі думки з голови, останніми днями він був наче сам не свій, й гріхи були
останнім про що він міг дозволити собі думати. Щойно він поговорив з Михайлом й ця
розмова вдалася йому не на жарт важко. Він зробив першу затяжку заповнюючи організм
теплом, як би хотілося зараз аби дим міг зайти і у думки, ховаючи всі тривоги за сірою
пеленою.

Сигарета закінчувалася й Влад думав підійматися і йти зачинити храм, та раптом відчув як
його ніби обдало теплом з ніг до голови. Він прекрасно знав це почуття - Михайло десь
поряд. І він дивиться. Пронизує очима кожну клітину тіла, слідкує й уважно досліджує. Влад
підняв очі й побачив те що треба було довести - Михайло стояв за церковною огорожею й
жалісно споглядав на священника. Хлопець вмить відвів очі й пішов геть.

"Господи Пресвятий". - подумав Влад та протираючи очі, підвівся з лави й попрямував до

церковних дверей. Як тільки він провернув ключем два рази направо в голові в'їдливо
прозвучало:

"Прямуй за хлопцем".

Владислав не міг відвести погляд від фігури, яка віддалядась від нього, поступово
поринаючи у воду. Він ніколи й не міг подумати що хлопчина на ім’я Міша, міг бути таким
привабливим. Він не раз думав про нього, та ніколи не уявляв яким гарним могло бути його
тіло. Михайло входив до води, доріжка складала кроки і віддаляла його від священника. На
цей момент Влад ніби перенісся у інший всесвіт - туди, де він не священник, а та людина, яка
білою спиною пропалює темряву, не звичайний прихожанин церкви.

Голова хлопця повністю зникла у воді - Міша пірнув. Час тягнувся повільно й той ніяк не
з'являвся на поверхні. Влад стояв непорушно й очами пас розводи на воді, які лишилися по
Михайлові. Він занервував: "Куди він дівся?". Активніше почав розшукувати очами темну
голову посеред водойми, але ні розводів, ні бульбашок, ні голови видно не було. "Пиздець..."
- проминуло в голові у Владислава й він хутко почав скидати з себе одяг. Те саме тепло, яке
він почував від погляду Михайла знову огорнуло його тіло, й коли він пірнув під воду він
вже знав де шукати хлопця. Влад швидко вхопив його за плечі й потягнув до гори, він був
легкий наче пір'їна, не пручався й не рухався. Священник підхоплюючи тіло хлопця думав,
що зараз його серце лусне - наскільки швидко воно билося. Кожен його удар лунав так
голосно, наче міг оглушити не тільки Влада а й всіх мешканців водойми.

Влад чимдуж притискав Михайла до грудей й волок на берег, той нарешті почав подавати
ознаки життя й намагався пробурмотіти щось нерозбірливе захлинаючись кашлем. Умить
Влад відчув що Міша б'є його руками в груди, в плечі, всюди куди міг дістати; він відсунув
хлопця від себе притримуючи його обидвома руками за плечі. Неспокій відступав - Михайло
живий, стоїть бухикає й намагається розліпити очі.

Влад ненароком опустив погляд нижче, віддаючи волю його глибоким, але таким тонким
почуттям. Міша був неймовірно вродливий: ключиці, наче дві, поки що невідомі відправні
точки його тіла, так привертали увагу священника; широкі плечі і розкоші груди просили
дотику й Влад мимоволі спускався очима нижче, хоча й не до кінця розумів, що спонукає
його. Владислав відчув як десь знизу живота почало ставати тепліше - окситоцин бився об
стінки судин. Тепло проникало у кожен лаз затуманеного розуму і Влад не помітив як Міша
розліпив очі. Священник опaм'ятався й притиснув хлопця ближче до себе.

*****

"Невже це все й має так завершитись... Так, звичайно. А про що ти думав закохуючись у
священника? На що ти сподівався?" - звертався Міша до себе.

Ноги вели його незрозуміло куди, він певно й не дивився куди йшов, зараз думки володіли не
тільки його головою, а й тілом. Як же не хотілося повертатися назад до міста, жити рутиною
й по вихідним запивати біль в напівпорожніх барах. "Я не зможу без нього, без його очей і
рук, без дотику, без оксамитового голоса" - Міша заводив себе у глухий кут ще більше,
картав й був вже на межі зриву. Несподівано перед очима з'явилася рідна водойма - думки
завели Михайла до річки. Він стояв на зеленому бережку, який був з обох боків охоплений
очеретом й глиною переходив у воду. Він присів й торкнувся води рукою - вода була
крижана. "Що мені втрачати" - подумав той та швидко зтягнув увесь одяг. Холодно було
страшенно й Міша тремтячи зробив перший крок. Дно було м'яке й таке ж крижане, тягнуло
за ноги до себе, та не роздумуючи Міша пірнув під воду. Назад до повітря не хотілося й
хлопець відкрив очі; під водою була темрява, тільки бульбашки повітря розходилися
красивим візерунком й виходили на поверхню. Тіло швидко звикло до холодної води й Міша
вже був готовий віддатися підводній темряві. Хлопець підняв голову догори дивлячись на
яскравий місяць з-під води; він немов дивився на Мішу величезними очима, такими ж
сяючими й блискучими як у Владислава. Місяць простягав до хлопця свої білі руки й манив
поринути у світло. Перед ним стояв важкий вибір - світло й темрява, й Міша повільно
заплющив очі віддаваючись річковій чорноті. Повітря закінчувалось, тіло Михайла
опускалося все ближче до незвіданого дна. Свідомість вже здавалася йому маревом, темрява
тихо забирала хлопця в свої обійми.
"Помилуй мене, Боже, по великій милості твоїй, і по множеству щедрот твоїх очисти
беззаконня моє.

Найпаче обмий мене з беззаконня мого і від гріха мого очисти мене.

Бо беззаконня моє я знаю і гріх мій є завжди передо мною". - глибокий бас звучав далеким
відлунням в вухах хлопця.

Холодне повітря несподівано обвило бліде тіло, вдихати стало боляче й все те повітря що
залишалося всередині почало виходити назад. Легені немов запрацювали навиворіт і
задихаючись хлопець не міг зрозуміти як він опинився на поверхні. У вухах вже звично гуло,
очі теж палали від різкої зміни оточення. Михайло зрозумів що на місці він не стоїть - щось
тягне його до берега.

- Міша... Міша... - гудіння почало потроху зникати. Невже місяць таки спустився до нього на
допомогу? Чинячи опір хлопець уперся ногами у дно, щосили намагався зупинити те що його
волокло. Він хотів протерти очі, але зрозумів що не може підняти руки, бо щось сильно
стискає його тіло з обох боків. Михайло почав намагатися розворушитися й раптом рух
зупинився; він знову вільно заволодів руками й одразу простяг їх до обличчя. Він розплющив
очі й здригнувся, прямо перед лицем сяяло два блакитних ока; вони немов освітлювали
темряву навколо. Напівголий Влад стояв перед ним у воді й лихоманливо рухав губами, щось
казав здавалося, але Міша все ще не міг розібрати ні слова.

- Міша, ти що? Все... - нарешті він почав розбирати деякі слова.

- Що ти тут робиш? - пробурмотів хлопець ледве кліпаючи очима.

- Яка різниця!? Давай на берег, тут же закостеніти можна! - Влад знову обхопив Мішу за
плечі й поволок до берега. На цей раз Михайло вже перебирав ногами, але так немічно, що
священник був змушений тримати його й слідкувати щоб той не рухнув додолу.

Поки Міша трусився стоячи на траві, Влад нервово снував по піщаному бережку збираючи до
купи увесь одяг Михайла. Той трохи оговтався і теж нишпорив ногами по землі намагаючись
відшукати кросівки.

- Ти що оце робиш? - Влад наблизився до Михайла простягаючи йому чорну олімпійку з

штанями. Виглядав він надзвичайно занепокоєно й був мокрий як хлющ - з довгого волосся
стікала вода й той роздратовано намагався вижати з нього всю вологу.
Міша ухватив одяг й хутко почав одягатися, холод пронизував його до останньої кісточки.

- Я купався... - пробурчав Михайло запихуючи ноги у кросівки. - Звідки ти тут узявся?

- Я за тобою пішов. - немов присоромлено промовив Влад й наблизився до хлопця. Дивився

він зверху тими самими яскравими очима, видно було що хоче щось сказати, але вагається.

У Міши після відповіді Влада з'явилося дуже багато питань, але він так і не зміг з себе більше
нічого видавити. Священник зараз зовсім не виглядав як такий, звичайний молодий хлопак з
розгубленим поглядом й тріпочучим на вітру мокрим волоссям. Видавав його тільки
маленький дерев'яний хрестик що бовтався на шиї на чорній вервечці. Так вони і стовбичили
один перед одним на холоді поки Владислав не заговорив:

- Міша, послухай. Я не хотів тебе ніяк образити, мені складно говорити так відверто. -
хлопець відчув неабияку щирість в його словах. Як же хотілося зараз обійняти Влада,
притулити до серця і сказати, що все буде добре. Сказати, що вони просто можуть бути разом
проти всіх, але ж, чи могло це бути дійсністю?

Михайло знов починав тремтіти, але не зрозуміло було чи від холоду. Він дивився прямо у
Владові в очі:

- Влад, ти мені нічого не повинен. - прозвучало це дивно й Михайло на хвилю подумав, що за

нього тепер говорить справжня дорослість і здоровий глузд.

Влад замотав головою:

- Ні, ні. Ти дуже цінна для мене людина, - він почав нервово жестикулювати, - я й сам не знаю
чому. Але просто повір, з тих пір як ти з’явився у селі, та і в цілому - моєму житті, - Влад
опустив погляд й неначе заговорив тихіше, - мені й жити спокійніше стало. - він зовсім затих
й підвів очі на Мішу.

Михайло подумав що зараз збожеволіє від потоку інформації від чоловіка навпроти. Всі
слова, що він чув звучали цілком нереально, але з кожною новою хвилиною він розумів, що
недарма він впустив Влада до свого серця.

- Є речі, про які мені ще треба подумати і роз'яснити... - продовжував Влад. - Але, я дякую
тобі, Міша. - він нерішуче поклав холодні руки на плечі до хлопця і той не витримав. З усієї
сили він притягнув Владислава до себе й втикнувся йому носом кудись в шию, обвиваючи
тіло руками. В цьому єднанні їхні серця були так близько, що обидва могли відчути швидкий
ритм, який зливався в одне ціле.

- Дякую, Міша, що розумієш. - чув хлопець біля вуха.

Михайло відсторонився від Влада, в голові тривожно забриніло: "Давай, кажи йому".
Краплинка у очах Влада зараз була по-дивному помітна. "Кажи йому" - Міша відкрив рота,
вдихнув більше повітря. "Я тебе..."

- Так... Кх-м. Будь ласка, Владе. - Міша кволо смикнув краєм рота. - Ти теж для мене дуже
цінний.

Владислав щиросердно посміхнувся показуючи ряд білих зубів й опустив руки.

- Дуже холодно, я напевно піду. - випалив Міша. - Вибач, що я тебе тут... Намочив.

Влад трохи посерйознішав:

- Ти більше будь ласка такого не роби. Налякав мене не на жарт. - Влад підніс руки до голови
й почав зачесувати довге волосся назад.

- Так... - Міша усміхаючись почухав потилицю. - Не буду, вибач.

З прощаннями у цих двох явно була проблема, Міша нерішуче відводив очі, та й Влад не міг з
себе витиснути достойного слова. Михайло на мить згадав як вперше вони зустрілися на
цьому місці і серце забилося швидше. Згадав як незграбно намагався підбивати клинці до
Влада розповідаючи про очі волошкового кольору. Стало так боляче, що хлопець вирішив
негайно покинути місце зустрічі. Він востаннє подивився на Владислава й кивнув до нього
головою, той кивнув у відповідь, а далі що було Міша не пам'ятав. Ноги несли його у сторону
домівки, а думки неначе роз'їдали, повільно переходячи з голови до грудей і рук, не
залишаючипо собі ні краплі спокою.

А Влад так і стовбичив морозячи волосся на холодному вітрі. Думки його вичікували
моменту коли Міша зникне з поля зору - як тільки це відбулось, вони безжалісно накинулись
на чоловіка повністю поглинаючи його.
"Та що з тобою таке? Скільки можна мовчати? Я так більше не можу, це свавілля!" -
кричав голос зсередини, який він нещадно намагався ігнорувати увесь час. Голос мирно спав
й не тривожив Влада останніми роками, та з кожним днем він прокидався все більше й більше,
забирав спокій й умиротворення в якому так вправно навчився жити священник.

Думки вели його до тієї самої полички - та, яка могла знищити його теперішнє життя, але чи
було що втрачати насправді? Та і втрата себе, невже це не свобода?

Увесь цей час він дуже хотів забути той поцілунок зі старшокурсником в підсобці за
аудиторією, але зараз готовий був благати про повернення спогаду, аби він міг вхопитися за
таку маленьку, але все ж важливу деталь. Голос всередині вибухав від крику:

"Я знаю, ти мене чуєш, спробуй згадати те, що було того дня!"

- Ти про той спогад, який..? - голос не давав йому договорити.

"Так, скажи як ти себе тоді почував? А що якщо тобі сподобалося?"

- Ні, ні. Це не може бути правдою. - сіпався він намагаючись відсахнутись від голосу.

"Але ж тобі сподобалось тоді, правда? Згадай як ти затримався, чому ж одразу не

відштовхнув хлопця?" - продовжував лопотіти голос, - "А Михайло? Невже б ти не хотів
би поцілувати його? Просто уяви, як торкнешся його обличчя. Все, що ти так хочеш - у
тебе в руках, тільки подивись..."

- Господи, та це якась маячня! - знову відмовив Влад, але голос не зупинявся.

"Владе, ну невже ти не бачиш, як він страждає, як бігає за тобою, як дивиться, а ти

що? Чому ти не дозволяєш собі кохати?" - після останньої фрази яка прозвучала вибухом в
голові у чоловіка, відчулось як внутрішній голос почав знижати тон.

- Я не знаю... - він відчував себе загублено, ніби знову він сам у великому місті з маленькою
сестричкою на руках.

"Я краще за всіх знаю, що ти пережив, але чи можна все життя так страждати?"

Влад сердився на себе й боявся зізнатись, що зовсім не про таке життя він мріяв. А чи
справді він хотів вступати в семінарію, чи хотів служити Богові решту свого життя?
"Ти не чуєш своєю душі, свого серця, прислухайся! Твій холодний розум заповнив простір не
тільки у голові, а й у серці. Невже ти не чуєш цей ледь живий стукіт?"

- Я… я не знаю. - вкотре відмовив він.

"Ти все знаєш" - просопів голос: "Ти занадто рано подорослішав, але твій біль - це твоя
зона відповідальності. Михайло ні в чому не винен. Прошу, не відштовхуй його".

- Чому я говорю з тобою?

"Бо ми одна людина - я завжди був тут, але ти ніколи мене не чув. Ми з тобою багато
чого могли б пережити разом, але ти увесь час обирав усамітнення".

- Можливо, я хотів би чути тебе частіше... - відчайдушно мовив чоловік й перевів погляд на
золотаві бані храму.

"Тоді скажи мені правду".

- Що саме? - з долею нерозуміння відказав Влад.

"Ти знаєш, про що я кажу". - голос шаленів від люті і здавалося якби був людиною, давно б
врізав чоловікові по пиці.

"Ми-ха-йло". - протяжно продовжував він: "Саме так. Ти все правильно зрозумів".

- Я хотів би... Бути поряд з ним. - Владислав відчув як внутрішній голос зухвало посміхнувся.

"І..?"

- Ну що і, - "надокучливий який" - подумав Влад забуваючи що голос все чує, - і частіше його
обіймати. Можливо і не тільки обіймати. - після цієї фрази голос затих і здається,
 заспокоївся. Більше цього вечора він Влада не турбував, але тим невеличким діалогом
неабияк змотивував на подальші роздуми.

"Скільки можна дурити себе? Досить". - подумав Влад й відвернувся від церкви.

Тієї ночі він не спав, багато думав. Думав про храм, про віру, і про те, як сильно сумує за
батьками. Нарешті до чоловіка прийшло усвідомлення що він готовий, він хоче розповісти
все Міші чого б це не коштувало. В голові миготіло питання: "А чи прийме мене таким Бог?",
та він швидко відкидав його, бо: "Чи взагалі я колись потребував його прийняття?".

Скоро дійшов висновку, що він сам посадив себе за ґрати. А коли думок стало так багато, що
вони не вміщувались у його голові - він вирішив записати їх на папері. Відірвав аркуш зі
старого блокноту з Андріївським Собором на обкладинці та почав розкладати все по
клітинкам. Шукав те, що покаже йому шлях до світла і таки знайшов - маленький дерев'яний
хрест на його шиї, який йому пов'язала мама.

Вона завжди хотіла для нього тільки щастя, яким воно не було б. І Влад витративши ще
декілька хвилин на роздуми, прийняв остаточне рішення - бути щасливим.

Chapter End Notes

N: усім привіт! ми бачимо що наш фанфік вам дуже подобається, тому вирішили
створити тгк. на ньому ми будемо писати про все що пов'язано з гевісенсбісе,
нашими подальшими роботами та просто нашим письменницьким життям:)
будемо раді усім і кожній <3
https://t.me/allemeineliebeisthier

ну і по традиції) новий арт чекає вас на моєму пінтересті!

https://nl.pinterest.com/pin/760615824593142818/

End Notes

N: всіх вітаю! декілька приміток: сюжет розгортається у 2012 році у селі неподалік
Києва. Михайлові 22, Владиславу 25.

також запрошую всіх відчути вайби подій на нашій дошці в пінтересті:

https://pin.it/3KijFqt

R: Дорогі Леді та Джентельмени, продовження буде виходити кожної неділі адже ми

знаємо, що неділя день священний - тож думаємо, що це прекрасний день для
занурення у нашу історію. Приємного вам читання, дякуємо кожному/кожній за
коментар і лайк!
Please drop by the archive and comment to let the author know if you enjoyed their work!