1

План

Вступ..............................................................................................................3
Розділ 1. Поняття та ознаки правопорушення.......................................5
1.1. Ознаки правопорушення........................................................................5
1.2. Причини правопорушення.....................................................................9
Розділ 2. Склад правопорушень.............................................................12
2.1. Характеристика видів правопорушень...............................................12
2.2. Поняття та суть злочину та проступку...............................................16
2.3. Склад правопорушення: поняття та характеристика його
елементів ............................................................................................................21
Розділ 3. Роль Національної поліції в боротьбі з
правопорушеннями.............................................................................................23
Висновки.....................................................................................................31
Список використаних джерел.................................................................33
 2

ВСТУП

Актуальність теми. Проблематика правопорушень була і залишається

однією з провідних тем для досліджень як у вітчизняній, так і зарубіжній
юридичній науковій думці. Питання правопорушень були предметом
наукових пошуків у межах загальної теорії права. Однак, найбільшого свого
поширення вивчення актуальних питань правопорушень знайшли у галузевих
юридичних науках, зокрема у кримінальному, адміністративному,
цивільному, трудовому праві. Не залишилися осторонь піднятої
проблематики й спеціально юридичні науки, такі як кримінологія, які у
межах свого предмета вивчали питання змісту та окремих особливостей
правопорушень, суб’єктів які їх вчинять, профілактики та попередження
правопорушень. Правова теорія та юридична практика завжди привносили у
наукові пошуки з питань розуміння суті правопорушення свої особливості,
які обумовлювалися історичними, соціальними, політичними, економічними
трансформаціями, які позначалися на суспільному житті. Останнім часом
особливо гостро постає питання співвідношення таких понять як
«правопорушення» та «проступок». Це зумовлюється новітніми підходами до
їх розуміння, динамічними процесами розвитку законодавства в Україні,
використанням термінологічного апарату з урахуванням новітніх тенденцій.
Мета курсової роботи полягає у комплексному та об'єктивному
дослідженні правопорушення, його поняття та видів.
Поставлена мета зумовлює необхідність вирішення наступних завдань:
- розглянути ознаки правопорушення;
- дослідити причини правопорушення;
- дослідити характеристику видів правопорушень;
- розглянути поняття та суть злочину та проступку;
- дослідити склад правопорушення;
- дослідити роль Національної поліції в боротьбі з правопорушеннями.
Об’єктом дослідження є правопорушення як соціальне явище.
 3

Предметом дослідження є види правопорушень.

Методи дослідження. Основою курсової роботи є діалектичний метод
пізнання.
Крім цього загального методу пізнання для досягнення поставленої в
роботі мети були використані наступні методи:
1) формально-догматичний (юридичний) – при з’ясуванні
нормативного змісту окремих положень науки щодо правопорушення;
2) системно-структурний – для поглибленого дослідження і
співставлення окремих нормативних положень, які пов’язані з основними
видами правопорушень.
Стан дослідження. Для всебічного та повного дослідження питання
були використані наукові праці таких вчених як Самбор М.А. Кравець Л. К.
Бурдега Р.В. Поліщук О.М. Тубелець О. С. Устрицька Н. І. Брич Л.П. Хамула
П. І. Курочка М. І. Кисіль Л. Є. Козюренко Р. С. та ін.
Структура та обсяг курсової роботи. Курсова робота складається зі
вступу, трьох розділів, висновків, та списку використаної літератури.
Загальний обсяг роботи – 35 сторінок.
 4

РОЗДІЛ 1
ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ПРАВОПОРУШЕННЯ

1.1. Ознаки правопорушення

Правопорушення – суспільно шкідливе неправомірне (протиправне)

винне діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, що спричиняє
юридичну відповідальність. Як зазначає Шабуров А.С., правопорушення – це
суспільно шкідливе винне діяння дієздатного суб’єкта, яке протирічить
вимогам правових норм. Правопорушення – це винна поведінка
праводієздатного індивіда, яка протирічить приписам норм права, спричиняє
шкоду іншим особам і тягне за собою юридичну відповідальність.
Правопорушення – це неправомірне (протиправне), суспільно шкідливе,
винне діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатного суб’єкта, за яке в
чинному праві передбачена юридична відповідальність. Денисов Ю.А. під
правопорушенням розуміє суспільно небезпечне, винне діяння, що
протирічить нормам права, за вчинення якого передбачена правова
відповідальність. Макуєв Р.Х. вважає, що правопорушення – це винна
протиправна дія чи бездіяльність деліктоздатної особи, яка спричинила
шкоду суспільству, державі чи окремим особам, яка тягне юридичну
відповідальність. Підсумовуючи подібні твердження щодо розуміння суті
поняття «правопорушення» слід наголосити на тому, що переважна більшість
дослідників звертає увагу на такі його обов’язкові ознаки:
1) суспільна шкідливість діяння; 2) винність; 3) особа, яка його вчинила; 4)
наслідком такого діяння є юридична відповідальність. Таким чином, подібні
формулювання поняття «правопорушення» відтворюють системний
причинно-наслідковий зв’язок, який характеризує взаємопов’язаність діяння,
особи, значення для суспільства та наслідків, які визначені суспільством для
осіб, які вчиняють подібні діяння. Разом з цим, слід зазначити, що далеко не
всі автори у своїх доктринальних підходах звертаються до взаємозв’язків та
взаємозалежності правопорушення від норми права. У цьому контексті, на
 5

нашу думку, слід розмежовувати два підходи: перший – пов’язаний із

вчиненням діянь, які порушують загальноприйняті норми, виражені у
позитивному праві (законодавстві); другий – той, що безпосередньо пов’язує
протиправність діяння із юридичною відповідальністю. Перший підхід
фактично забезпечує можливість ідентифікації діяння як суспільно
шкідливого, такого, що не відповідає загальноприйнятим нормам поведінки
особи у суспільстві та у відносинах між членами суспільства. Поряд з цим
другий підхід у співвідношенні правопорушення та норми права пов’язаний
із тим, що норма права встановлює юридичну відповідальність за вчинення
такого діяння. Фактично цей підхід пов’язується з тим, що подібні
протиправні діяння, які ідентифікуються як правопорушення, повинні знайти
своє відображення у заборонних нормах, нормах, які містять у собі перелік
діянь, вчинення яких особам заборонено під страхом застосування до них мір
державного примусу [1, с. 40].
Важливою юридичною ознакою правопорушення є його
протиправність. Це означає, що відповідна діяльність або бездіяльність
суб’єкта не відповідає вимогам, сформульованим у конкретній правовій
нормі. З формально- юридичного аспекту протиправність – це порушення
вимог норм права, невиконання юридичних обов’язків, закріплених у
нормативно-правових документах [2].
Для правопорушень важливою ознакою є наявність вини –
внутрішнього негативного ставлення суб’єкта до інтересів людей,
суспільства. Провина відокремлює правопорушення від тих видів
протиправної поведінки, що суспільно шкідливі, свідомо-вольові, порушують
норми права, але не відображають негативного ставлення суб’єкта до вимог
правових приписів (наприклад, необхідна оборона). Вина має об’єктивну і
суб’єктивну сторону (як почуття вини). Всі сумніви стосовно доведення вини
особи витлумачуються на його користь (ст.62 Конституції України) [2].
Отже, правопорушення – це не тільки протиправне, шкідливе,
небезпечне діяння, а й винне діяння. Адже правопорушенням являється не
 6

будь-яке протиправне діяння, а лише скоєне умисно чи з необережності,

тобто з вини особи. Ця ознака відрізняє правопорушення від об’єктивно
протиправних діянь. Останні здійснюються свідомо і з волі особи, але вини
(умислу чи необережності) не містять. Саме тому вони не заключають в собі
внутрішнього негативного відношення їх суб’єкта до інтересів суспільства,
організацій чи громадян і юридичної відповідальності в суспільстві не
притягують. Винятки складають випадки нанесення шкоди джерелом
підвищеної небезпеки без вини його власника, невиконання грошових
обов’язків і деякі інші цивільно-правові об’єктивно протиправні діяння, за які
законом допускається юридична відповідальність. Однак відповідальність в
цих випадках має відновний характер. Кримінальна відповідальність за
діяння, яке не містить в собі вини, недопустима [2].
Правопорушенню властиві такі ознаки:
1) має протиправний, неправомірний, характер, тобто суперечить
нормам права, чиниться всупереч праву, є свавіллям суб'єкта; являє собою
порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання
обов'язків, що випливають із нормативно-правового акта, акта застосування
норм права або договору, укладеного на основі закону;
2) є суспільна шкідливим (наприклад, прогул,) або суспільна
небезпечним (посягання на життя людини). Суспільна шкідливість
(проступок) і суспільна небезпечність (злочин) — основна об'єктивна ознака,
що відрізняє правомірну поведінку від неправомірної. Юридичний аспект
шкідливості виражається в порушенні суб'єктивних юридичних прав і
обов'язків або перешкоді їх виконанню, матеріальний — у заподіянні
учаснику правовідносин матеріальних або моральних збитків;
3) виражається в поведінці -- протиправній дії (крадіжка, розбій,
наклеп, образа) або бездіяльності (недбалість, прогул, залишення особи в
безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, які зовні не виявилися, не
визнаються чинним законодавством об'єктом переслідування. Практика
 7

переслідування за інакомислення є виявом репресивної суті тоталітарного

режиму в державі;
4) має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення
правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, перебуває під
контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними усвідомлено і добровільно.
Відсутність волі є юридичною умовою, за якою діяння не визнається
правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки.
Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної
особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються);
5) є винним. Правопорушенням визнається лише винне діяння, тобто
дія, яка виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до
інтересів людей, завдає своєю дією (чи бездіяльністю) збитки суспільству і
державі, містить вину. Вина — це психічне ставлення особи до свого діяння і
його наслідків. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її
користь (ст. 62 Конституції України).
6) є кримінальним, тобто спричиняє застосування до правопорушника
заходів державного примусу, заходів юридичної відповідальності у вигляді
позбавлень особистого, організаційного і матеріального характеру.
Застосування державного примусу до правопорушника має на меті захистити
правопорядок, права і свободи громадян.
Відсутність зазначених ознак не дозволяє розглядати діяння як
правопорушення [3].
Отже, ознаками правопорушення є суспільна шкідливість,
небезпечність, протиправність, винність, свідомо-вольовий характер,
наявність причинного зв’язку між діянням і суспільно небажаними
наслідками.

1.2. Причини правопорушення

 8

Під причинами правопорушень розуміють соціальні явища, що

призводять до вчинення правопорушень на масовому, груповому та
індивідуальному рівнях [4, с. 265].
З точки зору філософського підходу причиною правопорушення є
конфлікт між загальним суспільним інтересом, що втілений у нормі права, та
особистим інтересом, що відображається у протиправному
вчинку. Соціологічний підхід ураховує умови життя соціальної групи
(професійної, етнічної, релігійної, вікової та ін.), які стають джерелом
конфлікту, викликають відхилення від універсальних загальнообов'язкових
правил. Психологічний підхід акцентує увагу на психофізичних
особливостях, внутрішньому світі людини, що зумовлюють формування
протиправних настанов конкретної особи [4, с. 265].
Причини правопорушення виявляються на індивідуальному, груповому і
суспільному рівнях. На індивідуальному рівні визначаються причини
правопорушення, вчиненого конкретною особою (наприклад, деформація
особистості, антисоціальна настанова). На рівні соціальних груп причини
правопорушень спричинені особливостями групової правосвідомості. На
загальносуспільному рівні правопорушення зумовлені несприятливими
змінами в соціальній, економічній, культурній, політичній системах
суспільства (бідністю, економічною кризою, корупцією та ін.) [4, с. 265].
За сферами життєдіяльності суспільства виокремлюють економічні
причини (високий рівень безробіття, фінансова криза, структурні дисфункції
ринку), соціальні (незбалансованість соціальної політики, що викликає
соціальну напругу, низький рівень соціального забезпечення та страхування,
маргіналізація суспільства), юридичні (колізії та прогалини у праві,
нехтування верховенством права, неефективна робота правоохоронних
органів), культурологічні (пропаганда насильства, жорстокості, соціальної
ворожнечі, руйнація культурної спадщини) [4, с. 265].
 9

Під причинами правопорушень розуміють комплекс явищ об’єктивного

й суб’єктивного характеру, що здатні детермінувати протиправну поведінку
суб’єктів права. [5].
В юридичній літературі й сьогодні йдуть суперечки про соціальні та
біологічні причини правопорушень, про сучасний розвиток антропологічної
школи на генетичному рівні. На нашу думку, протиставлення їх недопустиме.
Поведінка людини залежить як від соціальних, так і від біологічних
факторів. Причому, пріоритет повинен бути за соціальними факторами через
те, що особа формується й діє у відповідному соціальному середовищі і її
вчинки залежать не стільки від фізіологічних особливостей і стану організму,
скільки від міжособистісних відносин різного рівня і суспільства в цілому.
[5]. Основна причина протиправної поведінки людини пов'язана з
різноманітними протиріччями, що впливають на дестабілізацію нормального
функціонування соціального середовища й індивіда. Загострення цих
протиріч спричиняє зростання правопорушень. Підтвердженням
цього служать інерційні рушійні тенденції в економічній,
політичній та інших сферах нашого життя. Причому протиріччя, що
виникають у сфері економіки, є наріжним
каменем, детонатором усіх інших протиріч. [5].
Причини правопорушень не слід ототожнювати з умовами їх скоєння.
Причина правопорушень знаходиться в закономірному, необхідному зв'язку з
наслідками, завжди викликає їх. Умови ж (у комплексі з іншими
обставинами) лише сприяють формуванню наслідків (посилюючи чи
послаблюючи дії причин), не викликаючи їх із необхідністю. [5].
До суб'єктивних причин правопорушень відносять низький рівень
правосвідомості і правової культури людей, асоціальні мотиви й цілі, потреби
й інтереси окремих осіб. Суб'єктивними умовами, що сприяють вчиненню
правопорушень звичайно вважають демографічні й соціально-психологічні
особливості, які прямо не спричиняють правопорушення. Це, наприклад,
темперамент, стать, вік, риси характеру, наявність психологічних відхилень,
різні фізичні недоліки та ін.
 10

Об'єктивними причинами правопорушень виступають конкретні

суперечності її суспільстві: економіці, політиці, соціальній і духовній сферах
життєдіяльності людей. Наприклад, відставання свідомості окремих груп
людей від їх суспільного буття, економічні і політичні кризи та ін. [5].
До об'єктивних умов, що сприяють вчиненню правопорушень належать
недоліки організаційного і технічного порядку, які підтримують і оживляють
дію об'єктивних і суб'єктивних причин. [5].
Отже, під причинами правопорушень розуміють комплекс явищ
об’єктивного й суб’єктивного характеру, що здатні детермінувати
протиправну поведінку суб’єктів права.

РОЗДІЛ 2
СКЛАД ПРАВОПОРУШЕНЬ
 11

2.1. Характеристика видів правопорушень

Базуючись на наявності економічних, соціальних, політичних відносин

суспільства, розрізняють три види правопорушень:в сфері соціально-
економічних відносин (власність, праця, розподіл і ін.); в сфері побуту і
дозвілля (сім’я, суспільний порядок); в суспільно-політичній сфері
(діяльність державного апарату) [6].
Правопорушення по колу осіб: особисті і групові (колективні).
Груповими називаються правопорушення, скоєні об’єднанням дій членів
групи, які характеризуються визначеним ступенем загальності інтересів,
цілей і єдністю дій [6].
Види правопорушень за ступенем суспільної небезпеки та заподіяної
шкоди:
- проступки (від лат. culpa levis - легка вина) - суспільно шкідливі
протиправні винні діяння (дії або бездіяльності), що відрізняються від
злочинів меншим ступенем суспільної небезпеки;
- злочини (від лат. scelus) - суспільно небезпечні протиправні винні
діяння (дії або бездіяльності), що відрізняються від проступків підвищеним
ступенем суспільної небезпеки, бо посягають на найбільш значущі соціальні
цінності (життя, здоров'я, власність, національну безпеку, громадський
порядок тощо). Злочинами є тільки кримінальні правопорушення [7, с. 354].
Правопорушення класифікуються по двох головних підставах: за їх
характером і ступеня суспільної небезпеки.
За характером правопорушення діляться на кримінальні,
адміністративні, цивільні та дисциплінарні.
За ступенем суспільної небезпечності
правопорушення характеризуються як злочини, до яких відносяться
кримінальні правопорушення і провину, що включають адміністративні,
цивільні та дисциплінарні правопорушення. [8].
 12

Адміністративним правопорушенням визнається протиправне винне

діяння, що посягає на державний або громадський порядок, ставлення
власності, права і свободи громадян, порядок управління, за яке передбачена
адміністративна відповідальність.
Адміністративне правопорушення характеризуються наступними
рисами.
1. Об'єкт адміністративного правопорушення збігається з об'єктом
кримінальних правопорушень. Однак саме діяння менш небезпечно, оскільки
завдає меншої шкоди суспільним відносинам і соціальним цінностям. Так,
наприклад, порушення правил пожежної безпеки може бути і кримінальних, і
адміністративним правопорушенням. Кримінальним воно є в тому випадку,
якщо спричинило заподіяння тяжкого або середньої тяжкості шкоди здоров'ю
людини, або його смерть. До адміністративних належать правопорушення, не
призвели до названих наслідків. [8].
2. Адміністративні правопорушення можуть здійснювати фізичні
деліктоздатні особи - громадяни та керівні працівники підприємств і установ.
Відповідальність за адміністративні правопорушення передбачена
адміністративним, фінансових, податкових, екологічних та іншим
законодавством.
3. Адміністративні порушення можуть здійснюватися суб'єктами
правопорушення, як правило, що не перебувають у правовідносинах з тими,
чиї права порушені. Переважна їх кількість складають порушення правил
дорожнього руху, пожежної безпеки, норм санітарії та ін
Цивільні правопорушення - це незаконні діяння в області договірних та
недоговорних майнових і пов'язаних з ними немайнових відносин. Вони
характеризуються наступними рисами.
1. Немайнові відносини регулюються в основному нормами
цивільного, сімейного та земельного законодавства.
 13

2. Цивільні правопорушення виражаються, як правило, у невиконанні

договірних зобов'язань, заподіянні майнової шкоди, укладанні угод, що
суперечать закону
3. Суб'єкт цивільного правопорушення, як правило, полягає в
договірних правовідносинах з юридичною та фізичною особою, права якої
порушені, можливо і позадоговірне заподіяння шкоди.
4. Суб'єктами цивільних правопорушень можуть бути громадяни,
підприємства, установи, інші юридичні особи та їх посадові особи.
5. Шкода, яка заподіюється цивільним правопорушенням, носить
майновий характер інаноситься конкретного юридичній або фізичній особі.
Він являє собою зменшення кількості його матеріальних цінностей. Як
правило, він виражається в псуванні майна, несплати поставлених за
договором товарів, неповернення боргу і т.п.
6. Цивільним правопорушенням визнається також заподіяння
нематеріального, моральної шкоди, наприклад поширення не відповідних
дійсності відомостей, що принижують честь і гідність людини, що ганьблять
ділову репутацію господарюючого юридичної особи, або приватного
підприємця.
Дисциплінарні правопорушення направлені проти трудової, службової,
навчальної, військової дисципліни, завдають шкоди нормальному
функціонуванню різних державних, господарських, навчальних та інших
установ і підприємств.
До дисциплінарним провиною відносяться прогул, запізнення на
роботу, невиконання наказів та розпоряджень начальників.
Основні риси дисциплінарних правопорушень:
1. Вони здійснюються фізичними особами - працівниками підприємств
та установ.
2. Суб'єкти цих правопорушень перебувають у трудових
правовідносинах з юридичними особами або підприємцями без утворення
юридичної особи, права яких порушуються.
 14

3. Об'єктом трудових правопорушень є нормальна діяльність

юридичних осіб, або відповідно до підприємців без утворення юридичної
особи.
Виділяються також процесуальну, виконавчу та міжнародні
правопорушення.
До процесуальних відносяться порушення норм кримінального,
цивільного та арбітражного процесуального права. Вони виражаються в
порушенні порядку проведення обшуку, подачі скарги, пред'явленні позову,
заяві клопотання, передбаченим процесуальним законодавством. Суб'єктами
цих правопорушень є юридичні та фізичні особи, які звертаються з позовом
до судових органів, слідчі, а також учасники судового процесу. [8].
Виконавчі правопорушення представляють собою дії, що суперечать
нормам кримінально-виконавчого права, законодавства про порядок
виконання рішень судів у цивільних справах. Суб'єктами цих правопорушень
є судові виконавці, працівники пенітенціарних установ, особи, які відбувають
покарання у місцях позбавлення волі. [8].
До міжнародних відносяться порушення норм міжнародного права і
власних зобов'язань держав, що заподіюють шкоду іншим державам або
світовій спільноті. Наприклад, злочинними є піратство, работоргівля,
міжнародний тероризм та ін.. До інших міжнародних деліктів відносяться
порушення прав міжнародних представництв, торгових зобов'язань та ін.. [8].
Суб'єктами міжнародних правопорушень є фізичні та юридичні особи -
підприємства та організації, а також в цілому держави, які не виконують
норми
міжнародного права, міждержавні договори та угоди. [8].
Отже, види правопорушень різняться між собою ступенем суспільної
небезпечності (шкідливості), об'єктами зазіхання, суб'єктами, поширеністю,
ознаками об'єктивної і суб'єктивної сторони, а також процедурами їх
розгляду.
 15
2.2. Поняття та суть злочину та проступку
 16

Окреслена Концепцією реформування кримінальної юстиції України

2008р. та впроваджена новим Кримінально-процесуальним кодексом України
система поділу кримінальних правопорушень на злочини та проступки
поставила як перед вітчизняними науковцями, так і перед українським
законодавцем, складну задачу формування інституту кримінальних проступків
у вітчизняному кримінальному праві [9, с. 143].
Наслідком намагань реалізації такої задачі стали численні наукові
дослідження та три проекти законів України щодо внесення змін до чинного
законодавства, зокрема Кримінального кодексу України [9, с. 143].
Ч. 1 Розділу ІІ Концепції передбачено, що критеріями поділу
кримінально карних діянь на злочини та проступки мають стати: ступінь
небезпеки та правові наслідки кримінально караного діяння для особи,
суспільства і держави; практика застосування кримінального та
адміністративного законодавства; міжнародний досвід захисту людини,
суспільства і держави від злочинів та проступків [9, с. 143].
В зв’язку з цим пропонується введення інституту кримінальних
проступків в який би входили окремі діяння, що за чинним Кримінальним
кодексом України відносяться до злочинів невеликої тяжкості, і не мають
значного ступеня суспільної небезпеки, а також передбачені чинним
Кодексом України про адміністративні правопорушення діяння, які мають
судову юрисдикцію і не є управлінськими (адміністративними) за своєю
суттю (дрібне хуліганство, дрібне викрадення чужого майна тощо). Також
Концепція передбачає створення Кодексу України про кримінальні
проступки в який будуть входити дещо менш суворі покарання, ніж ті, які
передбачені чинним Кримінальним кодексом України за вчинення злочинів
[10, с. 156].
Інтродукція проступків та як наслідок розширення приватноправових
засад в кримінальному праві пов’язані зі станом злочинності в Україні, а
точніше з її нормою. Норма злочинності в залежності від її рівня зумовлює
відповідний рівень порогу криміналізації – низький або високий. При рівні
злочинності вище норми, держава стає неспроможною стримати вал
 17

злочинності, зокрема тяжкої та особливо тяжкої. Саме розслідування цих

категорій злочинів в основному опікуються правоохоронні органи.
Кримінальні проступки, злочини невеликої та середньої тяжкості умовно
відходять на другий план серед завдань правоохоронних органів. І саме тут,
на допомогу законодавцю приходять приватні (диспозитивні) засади в
кримінальному праві: розширення обсягу приватного кримінального
переслідування та примирення. В цілому, це дозволяє «розвантажити»
правоохоронні органи [11, с. 147].
Злочином визнається передбачене кримінальним законодавством
суспільно небезпечне діяння, що посягає на особистість, права і свободи
громадян, правопорядок, економічну систему, власність, державне
управління та інші значущі суспільні відносини.
Злочини характеризуються наступними основними рисами.
1. Злочини - найбільш суспільно небезпечні правопорушення. Їх
особлива суспільна небезпека полягає в тому, що вони зазіхають на найбільш
важливі та головні суспільні відносини та соціальні цінності, такі, як
конституційний державний лад, життя і здоров'я громадян, їх права і
свободи, правосуддя та ін Злочини заподіюють людям і суспільству тяжка
шкода .
2. Суб'єктом злочину можуть бути тільки фізичні особи. Юридичні
особи не можуть скоювати злочини і нести кримінальну відповідальність.
3. Перелік усіх злочинів зазначений у кримінальному законі -
Кримінальному кодексі. Правопорушення за своїми ознаками (наприклад,
суспільної небезпеки), хоча і підпадають під злочину, але не зазначені у
кримінальному кодексі, не є злочинами.
4. Особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, є злочинцем. Воно
підлягає кримінальному покаранню, визнається судимою, що тягне для нього
певні негативні наслідки. Наприклад, судимість враховується при
призначенні покарання при вчиненні нового злочину.
5. Кримінальні правопорушення вчиняються незалежно від того, чи
правопорушник у правових або інших відносинах з тим юридичною чи
 18

фізичною особою, щодо якої скоєно злочин. Кримінальну правопорушення

руйнує позитивні соціальні зв'язки правопорушника з суспільством,
державою, громадянами, юридичними особами та породжує негативні,
злочинні стосунки. [8].
Проступки також є суспільно небезпечними діяннями. Проте їхній
небезпечний вплив менш значна порівняно з кримінальними
правопорушеннями. Об'єктами правопорушень - вчинків є адміністративні,
майнові і трудові відносини, що не представляють великої суспільної
небезпеки. [8].
Проступки – менш небезпечні для суспільства діяння. Вони посягають
на цінності, що охороняються всіма іншими (крім кримінально-правових)
нормами права – цивільного, адміністративного, трудового, екологічного,
фінансового тощо. Тому серед проступків розрізняють адміністративні,
дисциплінарні, цивільно-правові, конституційні, матеріальні та ін. [6].
Проступки-делікти (лат. delictum – проступок) – правопорушення, які
завдають шкоду особі, суспільству, державі, і являються основою для
притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності. [6].
Якщо кримінальний закон у загальному визначає, які діяння є
злочинними, тобто створює законодавчу абстракцію, то виключно на основі
кваліфікації можна визначити, чи є злочином конкретне діяння, що мало
місце в реальному житті. Таким чином, кваліфікація злочину є тією ланкою,
що дозволяє безпосередньо реалізувати державно-політичну волю в
конкретній життєвій ситуації [12, с. 100].
Кваліфікація злочинів є підставою для призначення
покарання,звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання,
застосування примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх та
частково і опосередковано застосування примусових заходів медичного
характеру. Це дозволяє констатувати, що кваліфікація злочинів є
основоположною, фундаментальною, центральною, стрижневою частиною,
ядром застосування кримінального закону в слідчій та судовій практиці. У
 19

кваліфікації злочину знаходить вияв принцип персональної відповідальності

особи за конкретне діяння, передбачене законом. Звідси випливає, що лише
правильна кваліфікація є однією з гарантій здійснення правосуддя відповідно
до закону [12, с. 101]. Отже, правильна кваліфікація є вміння суду правильно
застосувати кримінальний закон.
Вивчаючи теорію кваліфікації злочинів, варто звернути увагу на
монографічне дослідження Н. І.Устрицької. Так, Н. І.Устрицька зазначила,
що у теорії кримінального права розрізняють дві підстави кваліфікації
злочинів – фактичну та юридичну. Фактичною підставою кваліфікації
злочину є інформація про вчинене суспільно небезпечне діяння, що стала
відомою правоохоронним органам і яку вони здобули в законному порядку.
Кваліфікація можлива лише після того, як встановлено всі обов’язкові
фактичні обставини справи. Це передбачає наявність ознак, що
характеризують кожний з елементів посягання – об’єкт, об’єктивну сторону,
суб’єкт, суб’єктивну сторону. Тобто де, коли, ким, за яких обставин, з
використанням яких знарядь, у який спосіб вчинено злочинне діяння, до яких
шкідливих наслідків призвело, ким вчинено, як проявилося суб’єктивне
ставлення особи до вчиненого тощо. Таким чином правильне встановлення
фактичних обставин справи є основою для кваліфікації злочину [13, с. 152].
Кваліфікація злочину передбачає повне і всебічне встановлення тих
фактичних обставин справи, що відповідають ознакам складу злочину,
зазначеним у законі. Якщо такі фактичні обставини не з’ясовано, не можна
дати точної кваліфікації злочину, що відповідала б об’єктивній істині. Окрім
виявлення у справі певних фактичних обставин, потрібно знайти і усвідомити
ознаки цього складу злочину відповідно до норми КК, потім встановити
відповідність вчиненого особою діяння ознакам складу, описаного в законі.
Кваліфікація злочину і є об’єднуючою ланкою між фактично вчиненим
особою суспільно небезпечним діянням і тим складом злочину, якому це
діяння відповідає [13, с. 152].
 20

Щодо юридичної підстави кваліфікації злочинів, то в літературі

трапляються різні погляди. Одні автори визначають такою підставою склад
злочину, інші – норми кримінального закону, дехто –склад злочину та норми
кримінального закону разом. На думку, В. О. Навроцького, зауваження
авторів, які вважають, що склад злочину не може бути підставою квалікікації
злочинів, є більш слушним. По-перше, зауважує науковець, вчення про склад
злочину виникло в кримінально-правовій науці порівняно недавно, а
кваліфікація здійснювалася задовго до цього. По-друге, щоб кваліфікувати
діяння, потрібно мати про нього відповідну інформацію та кримінально-
правову норму, що регламентує це діяння. Згідно з позицією В. О.
Навроцького, юридичною підставою кваліфікації злочинів слід вважати
кримінально-правову норму, що передбачає узагальнені, типові ознаки
злочинного діяння [13, с. 153].
Досліджуючи питання розмежування злочинів Л.П. Брич зазначив, що
розмежування юридичних конструкцій є окремою доктриною, яка є
складовою, з одного боку, теорії законотворчості в кримінальному праві, а з
другого – теорії кримінально-правової кваліфікації [14, с. 11].
Отже, розмежування ознак злочину та проступку надасть можливість
більш правильно кваліфікувати вчинене діяння.

2.3. Склад правопорушення: поняття та характеристика його

елементів

В загальному значенні склад правопорушення - це елементи, з яких

воно складається, його структура і результат системного аналізу.
Правопорушення і склад правопорушення - взаємопов'язані, але не тотожні.
Вони співвідносяться між собою як явище (конкретне правопорушення) та
юридичне поняття про нього (склад конкретного виду правопорушення).
Конкретним діянням, вчиненим у відповідній обстановці, часі та місці, є
правопорушення, а склад правопорушення об'єднує найістотніші, типові та
 21
універсальні його ознаки. В
 22

теорії права іноді це називають юридичним складом правопорушення [15,

с.284].
Юридичний склад правопорушення включає чотири елементи:
o об'єкт правопорушення;
o об'єктивну сторону правопорушення:
o суб'єкт правопорушення;
o суб'єктивну сторону правопорушення. [16].
Об'єкт правопорушення утворюють ознаки, що характеризують
спрямованість правопорушення, тобто те, яким суспільним відносинам
завдається шкода або створюється загроза її заподіяння (з приводу життя або
здоров'я людини, з приводу його майна тощо). Отже, об'єктом
правопорушення є охоронювані правом суспільні відносини, яким завдається
шкода. [16].
Об'єктивну сторону правопорушення утворюють зовнішні ознаки,
через які здійснюється і проявляється зовні правопорушення: а) дія чи
бездіяльність, якими воно здійснюється;
б) шкода, що наступив в результаті дії або бездіяльності:
в) причинний зв'язок між діянням і породженим їм шкодою;
г) місце, час, спосіб, обстановка вчинення дії або бездіяльності. [16].
Суб'єктом правопорушення визнається особа (група осіб, організація),
яка вчинила протиправне діяння і володіє правоздатністю, дієздатністю і
деликтоздатністю (здатність нести відповідальність за скоєне). [16].
Суб'єктивну сторону правопорушення виражає психічне ставлення
суб'єкта до вчиненого діяння і його наслідків. До ознак суб'єктивної сторони
належать вина, мотив і мета. [16].
Ставши особистістю і отримавши можливість правильно орієнтуватися
в суспільстві, людина свідомо оцінює та спрямовує свою поведінку на
досягнення тих чи інших цілей. При цьому, переступаючи закон, індивід
повинен усвідомлювати, що своєю поведінкою він завдає шкоди державі або
особи, тобто здійснює винне, протиправне діяння. [16].
 23

Вина характеризує внутрішнє (психічне) ставлення особи до скоєного

правопорушення, тобто те, чи усвідомлювала особа характер здійсненого
правопорушення і його суспільну небезпеку (інтелектуальний момент вини) і
бажала його зробити (вольовий момент вини). [16].
В залежності від співвідношення інтелектуального і вольового
моментів вини розрізняють дві її форми: умисну і необережну. У свою чергу,
виділяють умисел прямий і непрямий, а необережна вина може бути у формі
злочинної самовпевненості і злочинної недбалості.
За вчинення дії чи бездіяльність, що призвели за собою суспільно
небезпечний шкоду, наступ якого особа не усвідомлювала і не передбачала,
воно відповідальності не підлягає. Такі дії (бездіяльність) визнаються
казусом, не тягне за собою відповідальності невинним заподіянням шкоди.
Мотив - це внутрішні спонукання, якими керувався суб'єкт при
здійсненні правопорушення. [16].
Мета - ідеальна модель результату, якого прагнув досягти суб'єкт при
здійсненні правопорушення. [16].
Таким чином, під юридичним складом правопорушення розуміють
сукупність необхідних і достатніх (з точки зору законодавця) об'єктивних і
суб'єктивних ознак для визнання протиправного діяння як правопорушення.

РОЗДІЛ 3
РОЛЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ В БОРОТЬБІ З
ПРАВОПОРУШЕННЯМИ
 24

В якості однієї з ознак інституту правоохоронних органів у науці

цілком логічно називається наявність відповідних державно-владних
повноважень, зокрема, можливість видавати загальнообов’язкові
нормативно-правові акти регулятивного характеру. При цьому, у теорії
держави та права засадничим є те, що від державних органів відрізняються
державні установи і організації, які також складають державний механізм,
але не мають владних повноважень, а отже, не є носіями державної влади.
Здійснення ж правоохоронними органами у процесі правоохоронної
діяльності охорони і захисту основ конституційного ладу, у тому числі прав
громадян, законності й правопорядку від протиправних посягань
безпосередньо вимагає застосування такими інституціями державно- владних
повноважень, серед іншого забезпечених й можливістю застосування заходів
державного примусу. Відтак, зважаючи на неприйнятність покладення на
відповідні державні установи і організації державно-владних повноважень,
які є іманентною властивістю правоохоронних органів, останні серед усіх
інституцій в рамках державного механізму можуть мати статус виключно
державних органів. Саме з цих підстав не можна погодитись із О. Бандуркою,
що визначає правоохоронні органи як функціонуючі у суспільстві і в державі
установи та організації, основним завданням діяльності яких є забезпечення
законності, боротьби зі злочинністю та іншими правопорушеннями.
Необхідно зауважити і те, що правоохоронними органами можуть бути не
будь-які державні органи, а саме органи державної влади. Від останніх слід
відрізняти, ті державні органи, що безпосередньо не реалізують функції
держави і не мають державно-владних повноважень, забезпечуючи при
цьому державно-владну діяльність органів державної влади. В Україні одним
із найбільш наочних прикладів такого державного органу є Адміністрація
Президента України, що здійснює забезпечення діяльності глави держави й
не наділена самостійними державно- владними повноваженнями. З огляду на
зазначений поділ державних органів на органи державної влади та
допоміжні державні органи, правоохоронні
 25

органи потрібно характеризувати не просто як державні, а саме як органи

державної влади [17, с. 38].
Основними завданнями МВС є забезпечення формування державної
політики у сферах:
1) охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави,
протидії злочинності, забезпечення публічної безпеки і порядку, а також
надання поліцейських послуг;

2) захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в

її виключній (морській) економічній зоні;
3) цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних
ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації надзвичайних ситуацій,
рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки,
діяльності аварійно-рятувальних служб, а також гідрометеорологічної
діяльності;

4) міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній

(незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та
інших визначених законодавством категорій [18].

Закон України «Про Національну поліцію» визначає, що Національна

поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить
суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії
злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. [19].
Стаття 2 Закону передбачає, що завданнями поліції є надання
поліцейських послуг у сферах: 1) забезпечення публічної безпеки і порядку;
2) охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; 3)
протидії злочинності; 4) надання в межах, визначених законом, послуг з
допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або
внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги [19].
 26

Забезпечення законності і правопорядку, підтримання державної

дисципліни потребують, щоб органи влади забезпечували проведення в
життя державної волі, застосовуючи в разі необхідності до тих, хто не слідує
цій волі добровільні і примусові заходи, які допускаються законом. Для цього
держава має спеціальний апарат примусу. Державний примус,
опосередковуючись у праві, виступає у формі правового примусу і, як
правило, виявляється в конкретних заходах примусового характеру. які
застосовуються уповноваженими на це органами держави, посадовими
особами, у зв’язку з невиконанням правових норм [20, с. 133].
Ознаками адміністративного примусу є:
– він є об’єктивно необхідним методом, цілеспрямованим способом
поведінки, набором певних дій і засобів, які повторюються й сприяють
вирішенню завдань соціального, державного управління, застосовується на
базі переконання у сфері реалізації виконавчо-розпорядчої діяльності
держави;
– офіційний, державно-владний характер, застосування його
здійснюється лише від імені держави уповноваженими державними органами
та їх посадовими особами у процесі реалізації ними державно-владних
повноважень, звідси й відповідний характер примусової діяльності.
Суб’єктами застосування адміністративно-примусових заходів є, як правило,
органи виконавчої влади. З метою залучення громадян до охорони
громадського порядку держава може надавати певним громадським
формуванням (наприклад з охорони громадського порядку і державного
кордону) право застосовувати адміністративно-примусові заходи щодо
фізичних та юридичних осіб за дорученням держави у встановлених
законодавством випадках й, як правило, під державним контролем;
– множинність та розмаїття суб’єктів застосування адміністративно-
примусових заходів, на противагу моносуб’єктному характеру застосування
заходів всіх інших різновидів державно-правового примусу. Кількість
відповідних суб’єктів постійно змінюється;
 27

– численність осіб, щодо яких здійснюється застосування

адміністративно-примусових заходів. Серед них не лише фізичні, а й
юридичні особи різноманітних форм власності та організаційно-правових
форм, в тому числі і органи державної виконавчої влади, місцевого
самоврядування;
– відсутність службового підпорядкування між суб’єктами
застосування адміністративно-примусових заходів (активними учасниками)
та особами, щодо яких здійснюється застосування зазначених заходів (їх
можна назвати пасивними учасниками відповідних правовідносин, оскільки
саме їх поведінка є об’єктом певного впливу);
– специфіка юридико-фактичних підстав застосування. Наявність цієї
ознаки адміністративного примусу слід особливо виділити, оскільки вона є
характерною лише для цього виду державно-правового примусу. А саме, для
будь-яких інших видів державно-примусової діяльності єдиною юридико-
фактичною підставою є протиправне діяння і при його відсутності не має
взагалі легальної бази для застосування державного примусу.
Адміністративно-примусові заходи можуть застосовуватися як при вчиненні
протиправних діянь, так і при настанні особливих умов, передбачених в
законодавстві (епідемії, епізоотії, стихійних лих, катастроф техногенного
характеру та інших надзвичайних обставин), коли відповідні заходи
використовуються з метою попередження виникнення тих чи інших
шкідливих (небезпечних) наслідків, їх локалізації, а також для профілактики
протиправних діянь;
– багатоаспектна цільова спрямованість адміністративного примусу.
Він передбачає не лише реакцію на правопорушення, а й їх превенцію,
припинення, попередження та боротьбу з екстремальними подіями. Мета
адміністративного примусу складна, включає в себе кілька складових, а саме:
попереджувально-виховну, припиняючу та каральну, які деталізуються у
попередженні, припиненні протиправних діянь та надзвичайних умов,
локалізації їх наслідків, створенні необхідних ситуацій для можливого у
майбутньому притягнення винних осіб до відповідальності, забезпеченні
 28

провадження в справах про правопорушення, покаранні, перевихованні

правопорушників;
– багатоваріантність зовнішніх форм прояву адміністративного примусу;
– психічний або фізичний вплив у вигляді обмежень особистого,
організаційного, майнового характеру, тобто тих чи інших несприятливих
для особи наслідків, які досить різноманітні, що пояснюється розмаїттям
відносин, які охороняються за їх допомогою, метою, підставами,
компетенцією суб’єктів застосування тощо [21].
На думку Л. Є. Кисіль, адміністративний примус визначається як
застосування відповідними суб’єктами до осіб, які не перебувають в їх
підпорядкуванні, незалежно від волі і бажання останніх передбачених
адміністративно-правовими нормами заходів впливу морального, майнового,
особистісного та іншого характеру з метою охорони відповідних суспільних
відносин шляхом попередження і припинення правопорушень, а також
покарання за їх вчинення. Виходячи з такого розуміння, особливості
адміністративного примусу вбачаються у наступному: – завжди поєднується
із застосуванням широкого спектру виховних засобів;
– застосовується, як правило, органами виконавчої влади та їх
посадовими особами, уповноваженими на те відповідними законодавчими
актами, без звернення до суду. Лише в окремих випадках, як виняток, їх
застосування покладається на суди (суддів) і представників громадських
об’єднань, наділених певними державно-владними повноваженнями
(наприклад, членів громадських формувань з охорони громадського порядку,
громадських інспекторів тощо);
– застосовується не лише у зв’язку з вчиненням адміністративних
правопорушень, а й за їх відсутності, з тим щоб попередити їх вчинення або
забезпечити громадський порядок або громадську безпеку;
– за своїм змістом адміністративний примус ширший за
адміністративну відповідальність, на відміну від інших видів державного
примусу, які, як правило, рівнозначні відповідному виду юридичної
відповідальності;
 29

– застосовується як до фізичних, так і до юридичних осіб, які

безпосередньо не підпорядковані уповноваженим на застосування
адміністративного примусу органам держави та їх посадовим особам;
– застосовується незалежно від волі і бажання суб’єкта, до якого
застосовується; – регулювання адміністративного примусу, підстав, умов і
порядку застосування заходів впливу здійснюється нормами
адміністративного права;
– діяльність щодо застосування заходів адміністративного примусу
здійснюється відповідно до адміністративно-процесуальних норм, які на
сьогодні від норм матеріального права в основному не відокремлені (за
винятком норм, які регулюють порядок застосування адміністративних
стягнень);
– заходи адміністративного примусу можуть мати характер
морального, майнового, особистісного впливу, допускається застосування
фізичної сили і вогнепальної зброї;
– метою застосування адміністративного примусу є запобігання різним
антигромадським проявам; припинення розпочатого або вже вчиненого
протиправного діяння та забезпечення провадження в справах про
адміністративні правопорушення; покарання осіб, які вчинили
правопорушення [22, с. 84].
Згідно ст. 29 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейський
захід - це дія або комплекс дій превентивного або примусового характеру, що
обмежує певні права і свободи людини та застосовується поліцейськими
відповідно до закону для забезпечення виконання покладених на поліцію
повноважень [19].
Поліцейський захід застосовується виключно для виконання
повноважень поліції. Обраний поліцейський захід має бути законним,
необхідним, пропорційним та ефективним. [19].
 30

Поліцейський захід припиняється, якщо досягнуто мети його

застосування, якщо неможливість досягнення мети заходу є очевидною або
якщо немає необхідності у подальшому застосуванні такого заходу. [19].
Поліція для виконання покладених на неї завдань вживає заходів
реагування на правопорушення, визначені Кодексом України про
адміністративні правопорушення та Кримінальним процесуальним кодексом
України, на підставі та в порядку, визначених законом. [19].
Поліція для охорони прав і свобод людини, запобігання загрозам
публічній безпеці і порядку або припинення їх порушення також застосовує в
межах своєї компетенції поліцейські превентивні заходи та заходи примусу,
визначені цим Законом [19].
Поліція для виконання покладених на неї завдань може застосовувати
інші заходи, визначені окремими законами.
Поліція може застосовувати такі превентивні заходи: 1) перевірка
документів особи; 2) опитування особи; 3) поверхнева перевірка і огляд; 4)
зупинення транспортного засобу; 5) вимога залишити місце і обмеження
доступу до визначеної території; 6) обмеження пересування особи,
транспортного засобу або фактичного володіння річчю; 7) проникнення до
житла чи іншого володіння особи; 8) перевірка дотримання вимог дозвільної
системи органів внутрішніх справ; 9) застосування технічних приладів і
технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, засобів
фото- і кінозйомки, відеозапису; 10) перевірка дотримання обмежень,
установлених законом стосовно осіб, які перебувають під адміністративним
наглядом, та інших категорій осіб; 11) поліцейське піклування. [19].
Заходи адміністративної відповідальності (адміністративні стягнення) є
різновидом заходів адміністративно-правового примусу, що застосовуються
до осіб, які вчиняють адміністративні правопорушення. Такі заходи
необхідно відрізняти від адміністративно-попереджувальних заходів, заходів
адміністративно-процесуального забезпечення та адміністративно-
 31

відновлювальних заходів. Заходи адміністративної відповідальності мають

низку відмінних ознак:
– перелік заходів адміністративної відповідальності встановлений
КУпАП і є вичерпним;
– накладення та виконання заходів адміністративної відповідальності
(адміністративних стягнень) передбачають для правопорушника строк
погашення адміністративної відповідальності [23].
Відповідно до ст.. 23 КУпАП України адміністративне стягнення є
мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка
вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів
України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових
правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами. [24].
Законами України може бути передбачено адміністративне видворення
за межі України іноземців і осіб без громадянства за вчинення
адміністративних правопорушень, які грубо порушують правопорядок. [24].
Служба ДОП одна з найчисленніших в системі МВС України, що
займається проведенням індивідуально-профілактичної роботи з особами,
схильними до вчинення злочинів і адміністративних правопорушень. [25, с.
75]. ДОП в установленому порядку ініціює встановлення адміністративного
нагляду щодо осіб, звільнених з місць позбавлення волі, які за ознаками
судимості підпадають під дію Закону України «Про адміністративний нагляд
за особами, звільненими з місць позбавлення волі». ДОП вживає заходів з
метою виявлення кримінальних, адміністративних правопорушень. Припиняє
виявлені кримінальні та адміністративні правопорушення. [26].
Отже, Національна поліція України - це центральний орган виконавчої
влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод
людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

ВИСНОВКИ
 32

Правопорушення - це соціально небезпечне або шкідливе, протиправне,

винне діяння деліктоздатного суб’єкта (фізична чи юридична особа), яке
передбачене чинним законодавством і за нього встановлена юридична
відповідальність
Соціальна сутність правопорушення – нанесення шкоди тим
особистим, груповим чи загальносуспільним інтересам, які юридично
захищені державою Сутністю правопорушення є свавілля суб’єкта, тобто
таке зовнішнє виявлення його волі, що не відповідає закономірностям
розвитку суспільства, зазіхає на свободу інших
суб’єктів. Правопорушення характеризується невиконанням
забороняючих норм у формі дій чи бездіяльності. Не вважається
правопорушенням невикористання суб’єктивного права, тому що можливість
його реалізації залежить від власного розсуду суб’єкта.
Правопорушенню властиві такі ознаки: 1) має протиправний,
неправомірний, характер; 2) є суспільна шкідливим (наприклад, прогул,) або
суспільна небезпечним (посягання на життя людини). 3) виражається в
поведінці -- протиправній дії (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або
бездіяльності (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані).
4) має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення правопорушення
залежить від волі і свідомості учасників, перебуває під контролем їх волі і
свідомості, здійснюється ними усвідомлено і добровільно. 5) є винним. 6) є
кримінальним.
Відсутність зазначених ознак не дозволяє розглядати діяння як
правопорушення
Види правопорушень за ступенем суспільної небезпеки та заподіяної
шкоди:
- проступки (від лат. culpa levis - легка вина) - суспільно шкідливі
протиправні винні діяння (дії або бездіяльності), що відрізняються від
злочинів меншим ступенем суспільної небезпеки;
 33

- злочини (від лат. scelus) - суспільно небезпечні протиправні винні

діяння (дії або бездіяльності), що відрізняються від проступків підвищеним
ступенем суспільної небезпеки, бо посягають на найбільш значущі соціальні
цінності (життя, здоров'я, власність, національну безпеку, громадський
порядок тощо). Злочинами є тільки кримінальні правопорушення
Юридичний склад правопорушення включає чотири елементи:
o об'єкт правопорушення;
o об'єктивну сторону правопорушення:
o суб'єкт правопорушення;
o суб'єктивну сторону правопорушення
Поліція для виконання покладених на неї завдань вживає заходів
реагування на правопорушення, визначені Кодексом України про
адміністративні правопорушення та Кримінальним процесуальним кодексом
України, на підставі та в порядку, визначених законом.
Поліція для охорони прав і свобод людини, запобігання загрозам
публічній безпеці і порядку або припинення їх порушення також застосовує в
межах своєї компетенції поліцейські превентивні заходи та заходи примусу,
визначені цим Законом.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 34

1. Самбор М.А. Правопорушення та проступок: до питання

співвідношення понять в умовах розвитку законодавства про адміністративні
та кримінальні правопорушення. Юридична наука. 2013. № 8. С. 39-48
2. Правопорушення: поняття, ознаки та характеристика [Електроний
ресурс]. – Режим доступу: http://osvita.ua/vnz/reports/law/9314/
3. Поняття і ознаки правопорушення [Електроний ресурс]. – Режим
доступу: http://www.vuzlib.su/beta3/html/1/11993/12177/
4. Петришин О. В. Теорія держави і права: підруч. для студ. юрид. вищ.
навч. закл. / О. В. Петришин, С. П. Погребняк, В. С. Смородинський та ін.; за
ред. О. В. Петришина. X. : Право, 2014. 368 с.
5. Причини правопорушень і шляхи їх подолання [Електроний ресурс].
– Режим доступу: https://studfiles.net/preview/5154728/page:89/
6. Класифікація та ознаки правопорушень [Електроний ресурс]. –
Режим доступу: http://osvita.ua/vnz/reports/law/9324/
7. Скакун О. Ф. Теорія права і держави: Підручник / О. Ф. Скакун. 3-те
видання. К. : Алерта; ЦУП, 2011. 524 с.
8. Види правопорушень правопорушень. [Електроний ресурс]. – Режим
доступу: http://o-pravovedenii.ru/index.php?option=com_content&view=
article&id=45:vidi-pravoporushen&catid=9&Itemid=5
9. Кравець Л. К. До питання про критерії розмежування кримінальних
проступків та злочинів за проектами законів щодо внесення змін до чинного
кримінального законодавства. Матеріали Інтернет - конференції:
«Відповідальність за кримінальні правопорушення у сучасному вимірі»,
присвяченої пам’яті українського криміналіста, професора Л.В. Багрій-
Шахматова, 27 грудня 2013 року, м. Одеса. С. 142-146.
10. Бурдега Р.В. Доцільність запровадження інституту кримінальних
проступків в кодексі України про кримінальні проступки. Матеріали Інтернет
- конференції: «Відповідальність за кримінальні правопорушення у
сучасному вимірі», присвяченої пам’яті українського криміналіста,
професора Л.В. Багрій-Шахматова, 27 грудня 2013 року, м. Одеса. С. 153-158.
 35

11. Поліщук О.М. Інтродукція інституту кримінального проступку як

реалія розвитку кримінального законодавства. Матеріали Інтернет -
конференції: «Відповідальність за кримінальні правопорушення у сучасному
вимірі», присвяченої пам’яті українського криміналіста, професора Л.В.
Багрій-Шахматова, 27 грудня 2013 року, м. Одеса. С. 146-149.
12. Тубелець О. С. Проблеми кваліфікації злочинів. Вісник Вищої ради
юстиції. 2013. № 3 (15). С. 100-110.
13 Устрицька Н. І. Кваліфікація повторності злочинів: монографія.
Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013. 216 с.
14. Брич Л.П. Теорія розмежування складів злочинів: монографія.
Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013. 712 с.
15. Бостан С. К. Теорія держави і права : навч. посіб. / С. К. Бостан, С.
Д. Гусарєв, Н. М. Пархоменко та ін. К. : ВЦ "Академія", 2013. 348 с
16. Склад правопорушення. [Електроний ресурс]. – Режим доступу:
https://studme.com.ua/16131023/pravo/sostav_pravonarusheniya_osnovanie_yurid
icheskoy_otvetstvennosti.htm
17. Хамула П. І. Правоохоронні органи в системі органів державної влади
: дис. канд. юр. наук : 12.00.01 / Хамула Павло Іванович .Харків, 2015. 235 с.
18. Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ
України : Постанова Кабінету Міністрів України Перелік
від 28.10.2015 № 878 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/878-2015-%D0%BF
19. Про Національну поліцію : Закон від 02.07.2015 № 580-
VIII [Електронний ресурс]. — Режим доступу :
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/580-19
20. Курочка М. І. Адміністративний примус, обумовлений
необхідністю припинення правопорушення. Форум права. 2015. № 4. С. 133-
136.
21. Поняття та ознаки адміністративного примусу [Електронний ресурс].
— Режим доступу : https://admincourt.wordpress.com/2010/01/21/% %BE/
 36

22. Кисіль Л. Є. Адміністративно-правове регулювання відносин

органів публічної адміністрації та громадян їх застосування заходів
адміністративного примусу. Часопис Київського університету права. 2014.
№ 3. С. 84-88.
23. Козюренко Р. С. Заходи адміністративної відповідальності за
вчинене правопорушення : поняття та класифікація [Електронний ресурс]. —
Режим доступу : http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/
cgiirbis_64.exe? C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN= UJRN&IMAGE_
FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/vnulpurn_2016_845_16.pdf
24. Кодекс України про адміністративні правопорушення (статті 1 -
212- 21) : Верховна Рада УРСР; Кодекс України, Закон,
Кодекс від 07.12.1984 № 8073-X [Електронний ресурс]. — Режим доступу :
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/80731-10/page2
25. Середа В.В. Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ.
Особлива частина: навчальний посібник / В. В. Середа, Μ. П. Гурковський,
Ю. С. Назар та ін.; за заг. ред. В. В. Середи. Львів : ЛьвДУВС, 2015. 584 с.
26. Про затвердження Інструкції з організації діяльності дільничних
офіцерів поліції : МВС України; Наказ, Інструкція від 28.07.2017 № 650
[Електронний ресурс]. — Режим доступу :
http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z1041-17