Professional Documents
Culture Documents
Доки Світло Не Згасне Назавжди Кідрук
Доки Світло Не Згасне Назавжди Кідрук
Макс Кідрук
Привіт, Читачу або Читачко!
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
32
33
34
35
36
37
38
39
40
41
42
43
44
45
46
47
48
49
50
51
52
53
54
55
56
57
58
59
60
61
62
63
64
65
66
67
68
69
70
71
72
73
74
75
76
77
78
79
80
81
82
83
84
85
86
87
88
89
90
91
92
93
94
95
96
97
98
99
100
101
102
103
104
105
Епілог
106
107
Перелік музичних творів, рекомендованих для
прослуховування під час прочитання
Післямова автора
notes
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
32
33
Макс Кідрук
Доки світло не згасне назавжди
Привіт, Читачу або Читачко!
Книга, яку Ви тримаєте в руках, особлива. Її доповнює мобільний
додаток, що його можна безкоштовно завантажити на сервісі Google
Play для пристроїв з операційною системою Android або на App Store
для iOS. Для цього зайдіть зі смартфона на веб-сайт
www.maxkidruk.com – там будуть посилання для завантаження, – або
просто зіскануйте QR-код:
Ваш МК
Зрештою пробелькотала:
– Мені н-не м-можна додому…
– Усе гаразд.
Уперши руки в боки, Лара зважував, що з нею робити.
– Я серйозно! – Рута скинула голову. – Мій батько… він козел… і
він мене вб’є.
– Ми не поїдемо до тебе додому.
– Він і тебе з-з… з-заб’є до смерті.
Тієї миті вона вже дуже приблизно усвідомлювала, що верзе:
насправді Рута ніколи не бачила, щоб її батько кого-небудь бив, не
бачила навіть, щоб він замахувався когось ударити.
– Поїдемо до мене, – мовив хлопець.
Його батьки розлучилися три роки тому. Мати перебралася до
Тернополя, а хлопець, вступивши на механічний факультет НУВГП[2],
залишився мешкати в батьковому будинку в Колоденці[3]. Частина
кімнат там досі стояла без ремонту, проте жити можна було.
– Що? – насупилася дівчина.
Лара очікував, що Рута шпетитиме його за намір сісти п’яним за
кермо, натомість дівчина розчепіреними пальцями намалювала у
повітрі незрозумілий знак і, посопуючи, підвелася.
– Кажу, поїхали до мене. Відіспишся. Ну?
Рута насупилася ще дужче – хлопець міг порахувати зморшки на її
лобі, – але не схоже було, щоб щось обмірковувала, бо так нічого й не
видала. Лара потрактував це як згоду.
– Хочеш іще… ну… – Він підніс два пальці до рота, зобразивши
блювання.
Дівчина мотнула головою.
– Ні.
– Тоді сідай.
Лара взяв її за руку та обережно провів до пасажирського сидіння.
Відчинив дверцята, допоміг улаштуватися, застебнув пасок безпеки.
Рута відкинулася на спинку крісла, повернула голову до плеча й
застигла із роззявленим ротом. Дихала неглибоко й часто, наче собака
у спеку.
Хлопець двічі прокрутив ручку склопідйомника, а тоді руками до
упору опустив шибку.
– Я залишу відчиненим. Не замерзнеш?
– Ні, – прошепотіла дівчина, – не замерзну. – А коли Лара
захряснув дверцята, додала: – Тільки їдь нешвидко.
– Добре.
Лаврик лише з третьої спроби завів універсал – старий
«мерседесівський» двигун довго пирхав і кашляв, немовби
намагаючись вихаркнути щось із вихлопної труби, – і зрештою
повільно рушив. Сьомий гуртожиток НУВГП стояв наприкінці
Студентської, що на самісінькому півдні Рівного, – за
дев’ятиповерховою будівлею вже починалися поля, – тож до
Колоденки було недалеко. Не більше як два кілометри вулицею
Курчатова.
Якийсь час, зсунувшись на кріслі та підставивши обличчя під
потік холодного повітря, Рута роздивлялася поквецяне поодинокими
хмарами нічне небо, потім, коли відчуття млості почало повертатися,
вп’ялася очима в місяць, що мчав навздогін, а за якусь мить
вирубилася.
2
Упродовж півхвилини після пробудження Рута насолоджувалася
станом блаженної невизначеності, коли сон уже відступив, а спогади
про вчорашній треш іще не піднялися на поверхню свідомості.
Зрештою розплющила очі, збагнула, що вона не вдома, і скривилася.
Рута не пам’ятала, як тут опинилася, та це й не мало значення. Думка
про те, що доведеться пояснювати батькам, чому не ночувала вдома,
спричинила напад нудоти, а за ним, наче дамбу прорвало, у свідомості
сліпучими іскрами замиготіли уривки спогадів.
Рута рвучко сіла. Передусім треба зрозуміти, де вона. Дівчина
потерла пальцями очі та повела головою з боку в бік. Вона сиділа на
скрипучому двоспальному ліжку посеред чистої, але занедбаної
кімнати з високою стелею. Крізь жалюзі пробивалися кволі сонячні
промені. Навпроти ліжка стояла перекособочена радянська шафа з
антресолями. Праворуч притулився трельяж на тонких ніжках із
трьома шухлядами. В кутку за трельяжем Рута помітила стілець, на
якому хтось акуратно склав її одяг. Спохмурнівши, дівчина зазирнула
під ковдру (на ній була лише білизна – трусики «бразиліана» та
напівпрозоре чорне бра). Потому ще раз окинула поглядом кімнату.
Рута пам’ятала вечірку, пам’ятала, як її знудило на ґанку, проте поїздка
до Колоденки, а також усе, що було після неї, вивітрилося з голови.
Вона невиразно пригадувала, як спиралася ліктем на бампер
старезного «мерседеса» та про щось говорила (чи то пак намагалася
говорити) з Ларою, але на тому все.
Лара.
Рештки сонного туману помалу випаровувалися з мозку, і Рута
почала здогадуватися, де перебуває. Вона побачила за подушкою свій
смартфон і, поміркувавши, дещо придумала. Узяла телефон до рук та
спробувала під’єднатися до вайфаю. За півхвилини налагодилося
з’єднання, і Рута, прочитавши назву мережі – Crocodealer, збагнула, що
не помилилася: вона в Колоденці, в будинку Лари. Днів десять тому
вони святкували тут день народження Артема Гольмана на прізвисько
Артемон.
Після під’єднання до мережі телефон дзизнув, сповістивши про
надходження запиту в друзі від користувача St. Bozko. Рута здивовано
звела брови. Вона півроку не заходила на свій акаунт у Фейсбук. І хто
такий цей Святий Бозко? Рута, примружившись, придивилася до фото,
а тоді, зрозумівши, скорчила презирливу гримасу. Божинда. Стас
Божко. Телепень не знає навіть, як правильно написати власне
прізвище латинкою. У мозку сплив туманний спогад про те, як він,
глузуючи, знімав її на відео на ґанку гуртожитку. У Рути аж ніздрі
роздулися: хрін йому, а не дружба! Вона не дасть цьому придуркові
теґнути її під відео. І тільки після того Рута зауважила повідомлення
про пропущені дзвінки. Її зіниці розширилися, наче плями чорнила у
воді, після чого похололими пальцями дівчина розгорнула журнал
викликів.
– Бляха!
Дев’ятнадцять пропущених. Шістнадцять від матері, три останні –
від батька. Найпізніший о пів на п’яту ранку. Рута зиркнула на
годинник у кутку екрана – десять до сьомої, – і прикусила губу.
Дев’ятнадцять!
– Мені кінець.
Вона подумала, що вдома її четвертують, а тоді, не вагаючись,
запустила Вайбер, вибрала в контактах сестру й натиснула
«Відеовиклик».
Змалечку ім’я наділяло Руту підсвідомим відчуттям власної
винятковості, хоча її сестру батьки назвали ще незвичніше – Індією.
Індія була на чотири роки старшою й навчалася на третьому курсі
медичного факультету Тернопільського державного медичного
університету. Зважаючи на ранню пору, сестра могла бути не в мережі,
тож доцільніше було би просто зателефонувати, проте розмови, під час
яких вона не мала змоги бачити обличчя співрозмовника, Рута вважала
неповноцінними й беззмістовними, а тому сподівалася, що Інді забула
вимкнути Інтернет перед тим, як лягти спати.
Поки йшов виклик, Рута, закусивши губу, приглядалася до
власного відображення у правому нижньому куті екрана. Якщо не
брати до уваги тупий біль у животі та присмак лайна в пересохлому
роті, почувалася вона не так щоб дуже кепсько: коли тобі сімнадцять,
організм із дивовижною легкістю нейтралізує наслідки навіть
найбурхливіших пиятик (особливо якщо вдалося позбутися більшої
частини алкоголю перед тим, як вирубитися), зате вигляд мала
жахливий. Волосся стирчить навсібіч, неначе в собаки після бійки,
шкіра у світлі, що проникало крізь жалюзі, здавалася потрісканою й
сірою, немовби присипаною тальком, припухлі півмісяці, що
підпирали очі, надавали обличчю насторожено-ображеного виразу.
Руті пощастило. За хвилину теленькання обірвалося – сестра
відповіла, і Рута, не дочекавшись, поки налаштується відеосигнал,
жалібно пробелькотала:
– Інді, ти тут? Чуєш мене?
– Почекай…
– Я тебе розбудила?
Екран залишався темним. Із динаміка долинуло шарудіння
постелі, а слідом за ним – хриплувате й трохи сердите:
– Ні. – Пауза. – Тобто так. Сьома ранку, неділя, звісно, ти мене… –
А тоді сигнал пробився, й Інді роздивилася сестру. Трохи розкосі та
бездонно-темні, як і в Рути, очі стали майже цілком круглими. – Мала,
що з тобою?
Кисло всміхнувшись, Рута спробувала пожартувати:
– Усе так погано?
– Мені траплялися трупи з кращим кольором шкіри, ніж у тебе.
– Не вигадуй!
– Я серйозно! – Інді закліпала, проганяючи залишки сну, й
наблизила лице до екрана. – Маєш такий вигляд, ніби з тебе всю ніч
виганяли злих духів.
Рута зітхнула:
– Тоді ти не здивуєшся, якщо я скажу, що почуваюся так само.
– Що сталося?
Рута набрала в легені повітря і… замовкла. Німувала секунд
десять – слова не йшли, вона просто не уявляла, з чого почати, – і
зрештою, не вигадавши нічого кращого, промимрила:
– Це трохи довга історія…
– Сьома ранку, і я нікуди не поспішаю.
Рута потерла пальцями лоба.
– Ну, якщо коротко, то батько вчора знайшов мої фотки на
«Розетці».
– Що-о? – Інді затулила долонею рота.
Два роки тому, влітку 2017-го, на весіллі у батькового хрещеника
Рута познайомилася з фотографами Тарасом Ярошевичем і Савою
Нестеровим. Хлопцям було трохи за двадцять, і вони подружились:
упродовж року дівчина тричі ходила до них на фотосесію. Восени
2018-го Тарас і Сава перебралися до Києва, де на гроші Савиних
батьків відкрили власну студію. Попервах перебивалися дрібними
замовленнями, аж доки на початку весни 2019-го не підписали
великий контракт із польським брендом «Obsessive». Тарас надіслав
полякам фотографії Рути, і та їм одразу сподобалася. Рута була
метискою і попри те, що не вважала себе неабиякою красунею –
принаймні точно не належала до дівчат, чия сліпучо-виклична
зовнішність оглушує з першого погляду, – завжди виділялася й
привертала увагу. Її батько, Григір Статник, був українцем, а мати,
Аміна Алієва, – казашкою (яка, щоправда, зростала в Україні, у
Маріуполі, куди її сім’я переселилася з Усть-Каменогорська в середині
1970-х). Від матері Рута успадкувала чудове темне волосся,
оксамитову шкіру та найважливіше – м’яку грацію в рухах і мовленні.
А від батька… та, власне, нічого. Хіба зріст і легке пом’якшення
монголоїдних рис. Чоловіки накидали на Руту оком через екзотичність,
а не через приголомшливість зовнішності, і лише потім,
придивившись, не могли відірватися, часто не розуміючи, що саме не
дає їм відвести погляд.
Щойно поляки дали добро, Сава зателефонував Руті, і дівчина без
вагань погодилася. Обидва фотографи були геями, Рута збагнула це ще
під час першої фотосесії, тож почувалася між них цілком упевнено й
розкуто. Зйомки відбулися в Рівному, за два неповні дні хлопці
заплатили Руті 2800 гривень, хоча вона значно більше тішилася
процесом, а не грішми. У квітні фотографії з’явилися на сайті
«Obsessive», а на початку травня з дозволу поляків їх почав
використовувати інтернет-магазин «Розетка». Серед білизни, яку
рекламувала Рута, було кілька корсетів і напівпрозорих нічних
сорочок, однак нічого насправді вульгарного. Ніяких еротичних
комплектів чи боді-комбінезонів у сіточку. Тобто проблема була не у
фотографіях. І не в тому, що Руті на момент зйомок ще не виповнилося
вісімнадцять. Проблема була з Григором Статником, батьком Рути.
– Що? – повторила Інді, а потім: – Ні!
Побачивши реакцію сестри, Рута відчула, як нудота повертається.
– Так, – закивала вона.
– Як він їх знайшов?
– Не знаю. – Рута підібгала губи. – Мені було не до того, щоб
розпитувати. Ти не уявляєш, як він розходився. Верещав так, аж вуха
закладало.
– Ти серйозно? Наш батько?
– Ага. З того, що я розібрала, хтось із його приятелів з роботи
лазив «Розеткою» та випадково натрапив на розділ із білизною та
нічними сорочками.
– Як можна випадково натрапити на нічні сорочки? – Інді закотила
очі.
Рута роздратовано, ледь не зі злістю стенула плечима.
– Не знаю! Може, він вигадує, може, не було ніякого приятеля, і
він сам знайшов фотки.
– Та як?
– Дивився порнуху, а потім Фейсбук чи Ґуґл підкинув йому
рекламу з білизною, і він упізнав мене. Йому ж подарували планшет
півроку тому.
Інді не хотіла про таке навіть думати.
– Чому ти відразу не зв’язалася зі мною? Він забрав телефон?
Її сестра заперечно мотнула головою. Потім шморгнула.
– Це не все…
– Не все?
Рута замовкла. Інді кивнула, заохочуючи її продовжувати, і Рута,
ніби через силу, заговорила:
– Він не заспокоювався. Торочив одне й те саме: випитував, де я
взяла гроші на фотосесію. Я пояснила, що це не я, а мені заплатили,
проте він тупо мене не чув. Мама намагалася його вгамувати, то він ще
й на неї нагримав. Я зрозуміла, що в такому стані домовитися з ним ні
про що не вдасться, і спробувала зачинитись у своїй кімнаті, й тоді він
ледь не вивалив двері.
– Жесть.
– Мною затіпало, я схопила светр, на ходу взулася та вискочила до
ліфта. Він за мною. Я побігла сходами. Він закричав, щоб я
повернулася, потім таки погнався і горлав, аж захлинався, що я його
зганьбила. Коли втямив, що не наздожене мене, почав верещати, щоб я
не з’являлася вдома, поки не приберу ті фотографії з Інтернету. Волав
на весь під’їзд, як божевільний.
Інді мовчала. Вони з сестрою вже давно досконало вивчили
найрізноманітніші версії емоцій одна одної, тож їй не потрібно було
охати чи зітхати, Рута лише за зміною відтінку в глибині сестриних
очей могла здогадатися, про що та думає.
– Я пішла на ПДМ[4], – правила далі Рута, – засіла там на
півгодини, заспокоїлася, але замерзла. Светр такий собі попався.
Хотіла набрати тебе, але вирішила, що краще потім, коли буду у своїй
кімнаті, ну, щоб поговорити спокійно, і тоді зателефонувала Ларі…
– Цьому імбецилові з покоцаними мізками? – скривилася Індія.
– Припини, – обурилася Рута, – він нормальний.
– Я бачила його друзів. Нормальні з такими навіть не віталися б.
Із цілковито незрозумілих для Рути причин її сестра, яка
прихильно ставилася до всіх попередніх її хлопців, категорично
незлюбила Бодю Лаврика. І це при тому, що зустрілася з ним лише раз,
коли на другий день Великодня Лара разом із Божиндою й Артемоном
заїжджав по Руту. Втім, Інді визнала, що зараз не час порушувати цю
тему, і швидко промовила:
– Забудь. Розповідай далі.
– Лара сказав, що в їхньому гуртожитку якраз гулянка
намалювалася, хтось там щось захистив, і запитав, чи я не проти
приєднатися. Я погодилася. Він забрав мене, ми завалилися до сьомого
гуртожитку Водника й почали бухати. – Рута заходилася гризти ніготь,
але за мить, схаменувшись, відсмикнула руку від обличчя. – Я
намагалася розповісти Ларі про сварку з батьком, але йому не до того
було. Мені стало геть хріново, і я взялася пити. Разом з усіма.
Хлебтала все, що під руку лізло: текілу, горілку, якусь коричневу
бурду, що приніс Артемон. Коротше, нажерлася в гівно і обригала
ґанок гуртожитку. Тричі… Це останнє, що пам’ятаю.
– Ауч, – звела брови Інді. – Як ти дісталася додому? Що батько?
Пауза.
– Ось із цим у нас проблема. – Проблеми у них завжди були
спільними. На губах Рути майнула винувата, якась наче собача
усмішка, після чого вона покрутила телефон, демонструючи сестрі
кімнату. – Я не вдома.
Інді вирячилася.
– Ти не ночувала вдома?!
– Ага.
– Де ти зараз?!
– У Лари.
– Ти здуріла, мала!
У Рути затремтіла нижня губа.
– Треба щось придумати. У мене дев’ятнадцять пропущених за
ніч.
– Пропоную добровільно здатися, – випалила її сестра.
– Не смішно, Інді.
– Я не жартую. Що раніше ти прийдеш додому, то менше тобі
всиплять.
Рута ледь нахилила голову та зсунула стиснуті губи вбік.
– Такий собі план, сістер.
Індія не відповіла, усвідомлюючи, що Рута має слушність. Те, о
котрій годині сестра завалиться додому, вже нічого не змінить. Але що
тоді? Як виправити ситуацію? Інді відвела очі, втупившись у щось
поза телефоном. Рута, чекаючи, що запропонує старша сестра, нервово
терла схожий на недбало виконаний зварний шов короткий шрам, який
розтинав навпіл її праву брову. Спливло секунд двадцять, темні очі
сестри залишалися нерухомими, і тоді Рута несміливо запитала:
– Можна я приїду до тебе?
Інді стрепенулась і втупилася в екран.
– Куди?
– До Тернополя. Відсиджуся. Перечекаю в гуртожитку.
– Ні, Руто, – гірко всміхнулася сестра. – Це погана ідея.
– То що мені робити?
Інді затамувала подих, а тоді відкарбувала:
– Одягайся. І їдь додому.
Це було єдине, що вона могла сказати, проте точно не те, що
воліла почути її молодша сестра. Рута розпачливо замотала головою:
– У мене з рота тхне. Я наче здохлих пацюків наїлася. Вони
занюхають, що я бухала!
– Руто, ти не ночувала вдома! Яка, блін, різниця, що вони там
занюхають?! Чисть зуби й при додому. Бігом!
Ну справді? А що вона хотіла? Тікати з хлопцем до Києва? Вона
ще навіть школу не закінчила.
– Бляха… – Рута відкинулася на подушку, а тоді згадала, що
сьогодні неділя. – А вони зараз не в церкві?
– Навряд. Хоча… – дівчата обмінялися поглядами та водночас
знизали плечима, – все може бути. Вони напевно не сплять. Я зараз
зателефоную мамі, поясню, що з тобою все окей, і попереджу, що ти
вже їдеш. Вона, мабуть, його підготує. Потім розповім щось про
навчання, додам, що за два чи три тижні повертатимуся додому.
Коротше, заговорю їм зуби, зроблю все, щоб… ну, ти розумієш.
Обидві усвідомлювали: це однаково, що затуляти картонкою
жерло гармати, проте кращих ідей не було. Насамкінець Інді
підбадьорливо всміхнулася:
– Не переймайся так. Вони перебісяться, і все владнається. I’ve
got your back, sister![5]
– Ага, – Рута вдруге скорчила «не вражену» гримасу, – тобі легко
говорити.
– Набереш, щойно зможеш.
– Обов’язково.
І дівчина натиснула відбій.
Тільки-но обличчя сестри зникло з екрана, на Руту темним
задушливим пластом лягло відчуття самотності. Дівчина скулилася та
підсмикнула ковдру до підборіддя. Кортіло весь день провалятися в
ліжку. Вона гнала геть думку про те, що їй хоч-не-хоч доведеться
взаємодіяти зі світом поза межами цієї кімнати, одначе та вперто
насувалася знову, пригнічуючи щораз дужче. Якби хоч Інді була в
Рівному… Рута страшенно сумувала за сестрою, проте того ранку чи
не вперше за три роки відчуття покинутості та безпорадності стали
майже нестерпними.
Спливло хвилин п’ять, доки Рута пересилила млість і, відкинувши
ковдру, сіла в ліжку. Втупилась у відображення в дзеркалі. У слабкому
світлі, що прослизало крізь жалюзі, сліди від подушки робили шкіру
на її щоках схожою на розмоклий картон. Дівчина провела пальцями
по мішках під очима, без особливого успіху спробувала розрівняти
волосся, потім торкнулася рубця над правим оком. Шрам з’явився в
червні 2009-го, Руті тоді було сім. Індії щойно виповнилось
одинадцять, і вона саме навчила сестру їздити на велосипеді.
Щоправда, забувши показати, як гальмувати. Рута пригадала, як
уперше відчула, що вміє тримати рівновагу, і на радощах, ігноруючи
застереження сестри, помчала вулицею Островського. Тиха й
малолюдна вуличка Островського огинала півколом ПДМ і на півночі
впиралась у вулицю Князя Володимира з набагато жвавішим рухом.
Семирічна Рута налягала на педалі. За музичною школою починався
схил, який у міру наближення до Князя Володимира крутішав. Рута
побачила попереду Т-подібне перехрестя, яким сюди-туди
прошмигували машини, і з жахом відчула, що сила тяжіння немовби
змістилася – її тягло до перехрестя, наче магнітом. Вона зняла ноги з
педалей, але велосипед продовжував набирати швидкість. Рута була
недурною дівчинкою, тож навіть у сім років розуміла, що мусить будь-
що спинитися, інакше їй кінець, одначе не знала як. З переляку вона
знову закрутила педалі, прискорюючись іще дужче. Індія бігла за нею
й волала: «Не їдь туди!» Рута кричала: «Я й не хочу їхати!» Зрештою за
лічені метри від перехрестя Рута різко забрала праворуч і на повній
швидкості врізалася в паркан останнього будинку на Островського.
Якби паркан був бетонним, на тому її історія й закінчилася б. На
щастя, загорожа була з дротяної сітки й замортизувала, тож Рута
відбулася порізами на передпліччях і лобі. Коли Індія привела сестру
додому, та мала вигляд акторки з фільму жахів: обличчя, груди, руки,
стегна – все заляпала кров.
Рута ще раз погладила рубець. Аміна довго розпитувала доньок
про те, що сталося. Індія сказала, що сестричка «просто перечепилася
й упала», Рута навідріз відмовилася що-небудь говорити. Звісно, ні
Григір, ні Аміна їм не повірили. Рута прибрала руку від лиця та скупо
– так, що усмішка торкнулася самих очей, – усміхнулася. Вона так і не
розповіла. Батьки до цього часу не знають, що відбулося того дня.
I’ve got your back, sister.
«Усе буде добре».
Поправивши ліфчик, Рута спустила ноги на підлогу. На
внутрішній поверхні лівого стегна помітила великий синець, але не
стала на ньому зациклюватися. Швидко вдяглась і, прочинивши двері,
ступила до короткого коридору, який упирався в сходи, що вели на
перший поверх. Дівчина навшпиньки підійшла до поручнів і
перехилилася, зазирнувши до вітальні. Лару не розгледіла, зате почула
знайому музику, пронизливий виск автомобільних покришок, скрегіт
від зіткнень і дзенькіт розбитого скла – хлопець ганяв у «Need for
Speed» на «PlayStation».
Рута почала спускатися. Коли до вітальні залишилося два кроки,
сходинка під ногою рипнула, і Лара, поставивши гру на паузу, скинув
на неї голову.
– Доброго ранку, – привіталася дівчина.
– Жива?
– Що?
Насправді Рута добре його почула, просто запитання несподівано
боляче зачепило її. Спостерігши, що дівчина насупилася, Лара
спробував додати в голос теплоти:
– Кажу, як почуваєшся?
– Краще, ніж очікувала.
– Голова не болить?
– Ні.
Запала ніякова мовчанка. На килимку під вхідними дверима Рута
побачила свої кеди – правий зі слідами блювотиння на підошві – і
опустила очі. Дерев’яна підлога неприємно холодила голі ступні. Лара
кахикнув – покашлювання загубилося серед стін – і несміливо озвався:
– Стосовно того, що сталося вчора…
– Не хочу про це чути! – Дівчина аж надто різко махнула рукою. –
Забудь!
– Добре.
Рута вловила якийсь сумнів у його голосі. Лара відвернувся,
втупившись у нерухоме зображення на екрані велетенського плаского
телевізора, який вивищувався на облупленому, напевно, ще
радянському комоді, та перед тим Рута встигла зауважити, як обличчям
хлопця пробіглась усмішка.
– Чого ти либишся?
Він ковзнув поглядом по її грудях, і в його очах мигнув короткий
сірий спалах. Рута густо почервоніла. Вона вже не чекала на відповідь,
коли Лара пояснив:
– Ти сміялася вночі.
– Справді? – дурнувато перепитала дівчина.
– Я ледь у штани не наклав. Образно кажучи. Думав тебе будити.
Але потім ти ніби заспокоїлася.
– У мене таке буває.
Власне, таке в неї не вперше – Рута вряди-годи сміється вві сні.
Першою про її сміх дізналась Індія; Руті тоді було шість. Якогось
ранку після того, як переконалася, що старша донька нічого не
вигадує, Аміна запевнила сестер, що в тому сміхові немає нічого
страшного, то з Рутою вночі граються янголятка. Індія страшенно
образилася: мовляв, а чому янголятка не приходять гратися до неї?
Довелося вигадувати, що й Індія вночі хихоче, хоча насправді за понад
десять років, упродовж яких вони ділили одну кімнату, Рута чула від
сестри лише хропіння. За інших обставин дівчина, може, й розповіла б
цю історію Богданові, проте зараз не хотіла що-небудь пояснювати.
– Відвези мене додому, – попросила вона.
– Ти не поснідаєш? – Лара кивнув у бік кухні.
– Ні. – Від самої думки про їжу в шлунку замлоїло.
Хлопець засмутився.
– Якби знав, що ти так рано прокинешся, уже щось приготував би.
Якусь яєчню.
– Ні. Мені треба додому. Вибач.
Хлопець відклав джойстик і спроквола підвівся з накиданих на
підлогу подушок.
– Добре. Нехай.
3
Поки доїхали, небо затягнула непривітна сіро-блакитна пелена, і
сонце спершу стислося до бляклого розмитого кружальця, а потім
узагалі зникло. Дорогою майже не розмовляли. Тільки на Відінському
кільці Рута натякнула Ларі, що у двір краще не потикатися, і хлопець
висадив її на зупинці перед «Броварнею на Грушевського».
Статники мешкали на восьмому поверсі старої панельної
десятиповерхівки за номером 42 на Грушевського. Квапливо
попрощавшись, Рута перебігла безлюдну вулицю й попід стіною
довжелезного похмурого будинку попленталася до свого під’їзду. Із
кожним кроком її м’язи напружувалися та німіли, немовби від доторку
чогось пронизливо-холодного, – спочатку сідниці, потім поперек,
потім спина та шия, аж доки тіло не перетворилося на суцільний
клубок зсудомлених волокон. У затхлій півтемряві під’їзду Рута двічі
хекнула в долоню, перевіряючи віддих, обдивилася кеди,
переконуючись, що на них не залишилося блювотиння, і тільки після
того ступила до ліфта.
Ліфт повільно виповз на восьмий поверх. Перед дверима квартири
Рута завмерла. Від хвилювання темніло в очах. Вона дістала з кишені
ключ, якийсь час не наважувалася ним скористатися, зрештою
смикнула ручку та виявила, що двері незамкнені. Нишком
прослизнувши до квартири, дівчина причинила двері та прислухалася.
Усередині панувала в’язка наелектризована тиша. Застояне
повітря мало дивний кислуватий присмак. Кухня ліворуч Рути
пустувала. Із проходу до найбільшої кімнати на підлогу коридору
падав прямокутник жовтуватого світла, проте ніхто до неї не вийшов.
Праворуч на стіні висіло велетенське прямокутне дзеркало. Рута
нахилилася ліворуч, щоб у відображенні зазирнути до кімнати, й тут-
таки наштовхнулася поглядом на матір. Аміна, сховавши руки між
колінами, примостилася скраєчку дивана й дивилась у дзеркало на
доньку. На кріслі, ближче до вікна, сидів батько, прикипівши очима до
чогось, що тримав на колінах. Рута спершу похолола, а потім
здогадалася: сестра. Інді їх попередила. Дівчина опустилася
навпочіпки, повільно розшнурувала кеди, роззулася, після чого
випросталася, на негнучких ногах проминула коридор і зупинилася на
порозі великої кімнати.
Мати підвелася їй назустріч. Наступного року Аміні мало
виповнитися п’ятдесят, але навіть зараз, після безсонної ночі, вона
здавалася щонайбільше сорокарічною. Кругловида, з довгим
смолянистим волоссям, що м’якими хвилями спадало на спину,
струнка.
– Де ти була? – запитання прозвучало невпевнено і якось
несміливо, ніби Аміна повторювала щойно завчену фразу незнайомою
мовою.
Рута намірилася збрехати, буцімто провела ніч у Іванки Бадалян,
однокласниці, яка жила в сусідньому під’їзді, проте вчасно
схаменулася. Іванка, напевно, була першою, кому зателефонували
батьки. Навіть якщо вони їй не телефонували, такі історії слід
продумувати заздалегідь: брехню легко викриють, і від того стане ще
гірше. Відтак Рута лише схлипнула:
– Мам… – і затихла.
Аміна простягнула руки до доньки. Рута чомусь вирішила, наче
мати нахиляється, щоби принюхатися до її віддиху, і тому
відсахнулася. Очі Аміни затуманило слізьми, та вже за мить вона
опанувала себе.
– Ми погарячкували вчора, – тихо зронила жінка.
«Не ми, а він, – зі злістю подумала Рута. – Це в нього була
істерика! А ти, як і я, намагалася його заспокоїти!» Дівчина хотіла
викрикнути ці слова вголос, однак їй забракло відваги.
– Ми розуміємо, ти вже доросла… – Аміна помітно
напружувалася щоразу, коли видушувала із себе «ми». Неначе
очікувала на удар у спину. – Тобто майже доросла. Із цим важко
змиритися, проте так, ми це розуміємо та приймаємо. – Наприкінці
фрази голос надломився, і жінці довелося роблено закашлятися, щоби
приховати тремтіння.
Рута нарешті наважилася спідлоба глипнути на батька. Григір
Статник застиг, наче прибитий цвяхами до крісла, з виразом обличчя
людини, яка не сподівається від життя нічого доброго. Тільки губи
безгучно ворушилися. У руках він стискав пошарпану книжку в
бордовій палітурці. Чоловік не відривав очей від пожовтілих аркушів і
загалом міг би видатися спокійним, якби не жили, що страхітливо
поздувалися на шиї. Рута, впізнавши книгу, відчула, як уздовж хребта
шугнули крижані мурахи.
«Молитвослов і Псалтир», великим шрифтом.
Її батько мав такий вигляд, нібито власні нутрощі ось-ось
розірвуть його на шматки, й, учепившись обома руками в
православний молитовник, беззвучно промовляв молитву.
На Руту накотило відчуття відрази й переляку, таке сильне, що її
замлоїло, і довелося взятися рукою за одвірок. Вона ніколи раніше не
бачила його таким. Учора він накинувся на неї, це було трохи
несподівано й дуже неприємно, але… на тому все. Тепер же Григір
поводився так, наче їх із матір’ю не існувало. Змарніле після безсонної
ночі обличчя набуло землистого відтінку, скляні очі металися
сторінками молитовника, губи й на мить не стулялися, проте з рота не
вилітало жодного звуку, мовби стіни всмоктували в себе слова. Було
щось незбагненно лячне в його похмурій безмовності. Рута поглянула
на матір і, закусивши губу, пожалкувала, що секунду тому від неї
відсторонилася.
– Скільки тобі заплатили? – тим самим сплющеним, позбавленим
емоцій голосом поцікавилась Аміна.
– Заплатили? – перепитала Рута.
– Я про фотосесію.
Дівчина звела брови.
– Дві… дві тисячі вісімсот.
– Ти на щось уже їх витратила? – Зауваживши, як щось сіпнулося
в глибині доньчиних очей, Аміна поквапливо додала: – Не хочеш – не
кажи, мені просто цікаво.
Рута мовчки похитала головою.
– Отже, це твоя перша робота. – Аміна спробувала всміхнутися,
опуклі вилиці зрушили зморшки довкола очей, але усмішка вийшла
незавершеною, так і не перетнувши невидиму лінію посередині
обличчя: темні очі залишилися зосередженими й наполоханими. –
Перший заробіток, так?
– Ну. Мабуть. Так.
Мати кивнула. Рута знову скоса повела очима на Григора. Той
розгойдувався, жадібно вхопившись за молитовник.
– Руто, послухай, – заговорила Аміна, – ні я, ні батько не маємо
наміру тебе в чомусь обмежувати. Але поки ти неповнолітня, поки ти
живеш із нами, ми за тебе відповідаємо. І ми… ми лише хочемо, щоб у
тебе все було гаразд. – З кожним словом позначені сумом очі дедалі
більше набрякали вологою, і зрештою дві великі сльозини покотилися
щоками. – Тому я дуже прошу, – Рута відчула, що також починає
плакати, проте відірвати погляд від обличчя матері не змогла, –
наступного разу попереджай, кажи, куди йдеш, просто кажи мені. Я не
заборонятиму, обіцяю, але мушу знати, де ти. Добре? Ти чуєш мене?
Рута кивнула.
– І ще… – Перед тим як продовжити, Аміна змахнула сльозу, а
тоді самими губами наказала доньці: «Не плач». Рута зрозуміла і,
підібгавши губи, проковтнула схлип. – Відповідай на дзвінки. Якою б
розлюченою ти не була, якщо я телефоную, відповідай мені.
Домовилися?
Рута ще раз кивнула. Аміна повторила:
– Домовилися?
Збагнувши, що відповідь потрібна не матері, дівчина впівголоса
підтвердила:
– Так.
І тут-таки краєм ока вловила рух – батько відірвався від
молитовника й повернув голову. Гострі, ніби голки, сірі очі вп’ялися в
доньку. Рута чекала, що він що-небудь скаже, може, знову зірветься,
почне гримати на неї, проте батько мовчав.
Григір Статник не завжди був такий. Принаймні так запевняла
Інді. За словами сестри, трохи більше як десять років тому батько не
просто вмів веселитися, а й із дивовижною легкістю ділився
веселощами з усіма довкола. Рута й сама дещо пригадувала.
Наприклад, як Григір возив їх до озера, захованого в мальовничому
хвойному лісі поблизу Рівного (після 2010-го вони туди більше не
навідувалися, тож Рута навіть приблизно не уявляла, де це). Він ловив
пуголовків, учив Індію плавати, пояснював щось про очерет і про те,
навіщо будують дамби. Якогось іншого дня вони всією сім’єю
вибралися з ночівлею до Горині. Григір тоді півнóчі показував сузір’я й
розповідав страшні історії. Руті було п’ять, вона не запам’ятала нічого
конкретного, тільки окремі невиразні спалахи – сміх матері над
пригаслим вогнищем, удавано переляканий вереск сестри, терпкий
запах батькових долонь (він любив розтирати між пальцями суцвіття
полину), – проте враження виявилися достатньо сильними, щоб
закарбуватися надовго. Значно чіткіше вона запам’ятала час, коли її
батько почав змінюватися.
Григір народився 1964-го в Рівному, після школи вирушив на
навчання до Києва, закінчив інженерно-фізичний факультет КПІ за
спеціальністю «Металургія», а 1989-го, після повернення з армії,
влаштувався майстром механообробки на Новокраматорському
машинобудівному заводі. Фахівцем він був хорошим, і менш як за рік
його переманили на маріупольський «Азовмаш». Невдовзі Григір
познайомився з першою дружиною, Уляною. Вони побралися взимку
1992-го, а наприкінці року в них з’явився син. Назвали Дем’яном.
Через два місяці після народження сина Григір запив. Не через
труднощі батьківства, просто час був такий: усі бухали, і Григір
забухав. Від затяжного запою його врятувало те, що після розпаду
СРСР Україна продовжувала за інерцією співпрацювати з Індійською
республікою, і в липні 1993-го Григір долучився до групи інженерів,
які реконструювали коксову батарею на металургійному заводі в
Руркелі[6]. Він пробув у відрядженні півроку, але за місяць після
повернення знову поїхав: «Азовмаш» підписав контракт на постачання
обладнання для будівництва кисневого конвертора на заводі в
Бокаро[7]. Двадцять дев’ять із наступних тридцяти шести місяців свого
життя Григір Статник провів у Бокаро. Йому подобалася робота, він
непогано заробляв, зрештою звик навіть до клімату, аж раптом в
березні 1997-го дружина пішла від нього – втекла до Європи чи то з
голландцем, чи то з італійцем. Інді якось зізналася Руті, що їхній
батько того єдиного разу, коли заговорив із нею напідпитку, бідкався,
нібито його перша дружина навіть за нинішніми мірками була
нікчемною жінкою. Дівчата не надто йняли тому віри: хтозна, що він
міг бовкнути на п’яну голову. Втім, не на користь Уляни свідчило те,
що вона покинула напризволяще чотирирічного Дем’яна, з яким Григір
попервах не знав, що робити. З іншого боку, Григір не так щоб дуже
сумував, бо вже через три місяці одружився вдруге, взявши за жінку
двадцятисемирічну медсестру заводської поліклініки Аміну Алієву.
Словом, усе дуже заплутано було.
А 15 серпня 1998-го народилася Інді. Аміна наполягала на
простішому імені, та Григір вирішив, що дівчинку, яка з’явилася на
світ у день незалежності Індійської республіки, слід назвати тільки
Індією. Аміна пізніше жартувала: добре, що донька не народилася на
день взяття Бастилії. У травні 1999-го, за два дні до вильоту в чергове
відрядження, Григір дізнався, що його батько помер від інсульту, –
старий не дожив рік до пенсії, – і до Індії Григір більше не повернувся.
У Рівному лишилася трикімнатна квартира, тож Статники, позаяк у
Маріуполі власного житла не мали, перебралися на захід. Григір пішов
працювати начальником зміни на «Рівнеазот», 2002-го світ уперше
побачила Рута, і якийсь час усе було добре – ну, як у всіх, – аж поки в
грудні 2010-го, на другий день після свого вісімнадцятиріччя, не
загинув Дем’ян.
Хлопець розбився на машині, яку з нагоди повноліття презентував
йому батько. То була старезна чортопхайка «тойота», в якій про
«тойоту» нагадували лише кузов і частина двигуна, проте машина була
на ходу і, судячи з усього, мала непогані шанси протриматися, доки
Дем’ян не заробив би на кращу. В неділю, 5 грудня, хлопець захотів
похвалитися батьковим подарунком і з двома друзями вирушив
кататися об’їзною. Дорога підмерзла, за Колоденкою Дем’ян не
впорався з керуванням, і машина скотилася в кювет. Двоє його друзів,
яким вистачило клепки пристебнутися, відбулися подряпинами.
Дем’ян, який вважав, що пас безпеки – для шмаркачів, вилетів через
лобове скло та розбився на смерть.
Подорослішавши, Рута часто думала – і це були дивні думки, – що
якби її брат загинув інакше, скажімо, не на подарованій Григором
машині, або якби аварія сталася на кілька років пізніше, може, все
обернулося б не так. Григір запив не відразу, десь за місяць після
похорону, та й запоєм те, що з ним відбувалося, назвати було важко.
Чоловік не набирався, завжди знав міру, проте пив із убивчою
регулярністю: чарка горілки за сніданком, келих пива під час обідньої
перерви, дві чарки горілки перед сном. Він навіть не намагався
забутися, алкоголь правив йому за щось на кшталт мастила, яке давало
змогу не заіржавіти та допомагало нехай на автоматі, але рухатися.
Ночами Григір погано спав, удень розтуляв рота лише в разі крайньої
потреби, на доньок не зважав узагалі: Індія могла щось запитати за
столом, а він навіть не дивився в її бік.
За якийсь час Григір узяв за звичку йти кудись із дому у вихідні.
Зникав на весь день і повертався поночі, невідь-звідки приносячи купу
релігійних книг: «Небеса на землі», «Шляхи християнського життя»,
«Наодинці з Богом». Спливло трохи часу, доки Аміна усвідомила, що її
чоловік більше не п’є та регулярно відвідує церкву. Відтоді, хоч і не
була релігійною, вона вряди-годи вистоювала службу разом із ним.
Пізніше Рута зрозуміла, що відчайдушна потреба бути прощеним,
позбутися дошкульного почуття провини позбавила батька вибору: або
спасіння у Бога, або нестерпні муки до кінця життя. Він став якимось
загальмованим – незмінно напруженим і мовчазним (ніби вірив, що
Бог має намір оживити його сина, і боявся припуститися помилки,
через яку Той може передумати). Напруженим, але не лихим.
Принаймні спочатку. Дівчата сприймали батькову релігійність як
нешкідливе хобі, Аміна мовчазно потурала чоловікові, та вже за кілька
років усе круто змінилось – у гірший бік. Григір, чи то відчувши, що
промовляння молитов не приносить полегшення, чи то захопившись і
небезпечно наблизившись до межі, за якою розверзлася бездонна
прірва релігійного фанатизму, взявся нещадно прискіпуватися до
дружини та доньок. Особливо до доньок. Непристойний одяг. Забагато
макіяжу. Неправильні книжки. Неправильна музика. Неправильне
все!.. Він не кричав, не підвищував голосу, просто монотонно капав на
мізки, і зрештою від чоловіка, який міг назвати доньку Індією та з
легкістю розсмішити дружину до сліз, не залишилося й сліду.
Батько свердлував Руту поглядом. Він нещодавно почав носити
окуляри, і тепер круглі скельця неправдоподібно збільшували його й
так вирячені очі. Навіть за півдесятка кроків було видно мереживо
жовтаво-червоних капілярів, що обплітали свинцеві райдужки. Рута
відчувала, як тілом прокочуються хвилі дрібного тремтіння, їй
здавалося, ніби ще трохи – і вона спалахне під тим поглядом. Одначе
дівчина витримала. Несподівано розлючений вираз збіг з батькового
лиця, їхні погляди розчепилися, і Григір, сховавшись за застиглою
маскою, першим відвів очі.
Рута повернулася до мами. Вона зрозуміла, що відтоді, як
зателефонувала Інді, вони про все домовилися. Вирішили розрулити
мирно. Чи то пак матері вдалося переконати його, що все слід
розрулити мирно. Аміна стояла на вигляд тиха та поступлива, проте
Рута знала, що це враження оманливе. Мама рідко встрявала в
суперечки, втім, коли було потрібно, вміла з неймовірною легкістю
вкладати в чужі голови потрібні їй думки.
– Отже, ми домовилися, – підсумувала Аміна. – Ти приходиш
додому не пізніше як опівночі. – Григір випростався так різко, що
рипнуло крісло. Аміна на секунду заплющила очі. – Не пізніше як
одинадцята вечора. Якщо з якоїсь причини затримуєшся, телефонуєш
мені й кажеш, де ти. Гаразд?
– Добре.
Дівчина невдоволено блимнула очима. Бажання обійняти матір
ураз щезло. Момент минув, і щось у ній наче згасло. Рута спідлоба
дивилася на матір і не відчувала нічого, крім смертельної втоми.
Страшенно хилило на сон. Уся розмова раптом видалася нудною й
непотрібною.
– Можна я піду?
Аміна кивнула.
– Так.
І лише зрушивши з місця, Рута усвідомила, як сильно тремтять
коліна. За крок до дверей власної кімнати її гойднуло, дівчина зачепила
плечем стіну й саме тоді, зупинившись, почула, як із зали долинуло
приглушене батькове сичання:
– Вона так і не сказала, де була.
Мати щось зашепотіла у відповідь. Рута кілька секунд вслухалася,
проте не розібрала жодного слова. Зрештою прослизнула до кімнати,
зачинила за собою двері та, не роздягаючись, упала на ліжко.
Щойно нервове збудження вляглося, Руту затрусило, наче в
лихоманці. Вона пірнула під ковдру й тоскно втупилася в клапоть
захмареного неба, який було видно крізь вікно. Збиралося на дощ.
За хвилину, постукавши, до кімнати зазирнула Аміна. Запитала,
чи донька не голодна. Рута заперечно похитала головою. За мить по
тому, як мати зникла за дверима, під рукою тихо дзизнув смартфон.
Дівчина понуро глипнула на екран. Іванка щось написала в Телеграмі,
проте Рута не стала відкривати повідомлення та від’єднала Інтернет.
Якийсь час, задерши голову, вона дивилась у вікно, а потім, забувши,
що пообіцяла зателефонувати сестрі, поринула в міцний сон без
сновидінь.
4
Wandering aimlessly in a cold dark mist I
follow
Walking in a dark world that’s been
Kissed with sadness.
Without sunlight things are born
To the dead of nightmares
Soulless demons laughing in a sea of
madness.
08:36
Ти де?
08:36
Мене сьогодні не буде.
08:37
Цілий день?
Чому?
08:38
Чорнай розпитує про тебе.
Питає, де ти.
08:38
Придумай щось. Скажи їй, щоб вона заспокоїлася. Не
хочу, щоб телефонувала батькам. Бо вона може.
08:40
Все гут, я тебе відмазала.
Тебе не буде взагалі?
22:14
Яка лікарня? Я приїду.
На відповідь довелося чекати довгі півгодини.
22:46
Не треба. Ми вже повертаємося.
18
Аміна й Індія повернулися з лікарні о чверть на дванадцяту.
Щойно зачувши клацання дверної ручки, Рута вискочила зі своєї
кімнати їм назустріч.
Першою до квартири зайшла мати. За нею немічним шлейфом
втяглася сіра тінь. Рута навіть дихати перестала: їй знадобилося кілька
секунд, щоб упізнати сестру. Інді мала такий вигляд, немов од неї
лишилася сама тільки шкіра. У півтемряві коридору обличчя було аж
чорним, наче вимазаним кіптявою, мертво застиглі очі скидалися на
порожні западини. Щелепа – безсило відвисла, пальці звішених вздовж
тіла рук – міцно переплетені. Сестра щулилась і здригалася, ніби від
холоду.
Аміна ввімкнула світло, і Руті впало в очі, що голова та руки
сестри тремтять, мов у людини, що страждає на хворобу Паркінсона.
Щойно Інді розчіпляла долоні, тремтіння помітно посилювалося.
Наступної миті її коліна підігнулися, й Інді опустилась на
килимок біля входу. Доки мати схилялася до неї, Рута шарпнулась
уперед, із розгону впала на коліна та обійняла сестру.
– Усе добре, Інді, все добре, я тут, із тобою.
Тримаючи в обіймах, вона гладила сестру по голові, спині й
водночас відчувала, як усередині все завмирає. Від Інді віяло холодом,
неначе від брили льоду. Рута відчувала, як через груди, через руки,
через усі точки дотику в її тіло вливається притлумлений біль.
Уткнувшись носом сестрі у ключицю, Інді глухо промовила:
– Не добре, Рут. Ні. – Рутине плече обдав холодом її вогкий
віддих. – Ілля помер.
Від шоку шия подалася назад, і Рута, несамохіть
відсторонюючись, спробувала зазирнути сестрі в очі.
– Що?
Інді більше нічого не сказала, тільки згорбилася ще дужче та
притулилася лобом до стіни. Рута перевела збентежений погляд на
матір. Секунд двадцять дивилася на неї знизу вгору, аж доки Аміна не
промовила:
– Він помер у лікарні. – І так ніби цих трьох слів було
недостатньо, так ніби їхню суть потрібно було додатково пояснювати,
пригнічено додала: – Від втрати крові.
Рута міцно обхопила холодну й мокру від дощу долоню Індії.
Здавалося, варто лише на мить відпустити її – і сестра втратить
свідомість.
19
Подробиці того, що сталося з Іллею, Рута дізналася лише вранці.
Хлопець повернувся з Тернополя в неділю пізно ввечері, у понеділок
півдня відсипався, а по обіді вирушив кататися на велосипеді. Дорогою
додому неподалік торгового центру «Арена» його збив легковий
автомобіль, чия швидкість майже на півсотні кілометрів за годину
перевищувала допустиму в межах міста норму. Лікарі чотири години
боролися за життя хлопця, проте врятувати не змогли. Невдовзі по
десятій вечора двадцятидворічний Ілля Ісаєв помер, не приходячи до
свідомості.
Це все, що Рута змогла дізнатися від матері. Решту вичитала в
Інтернеті дорогою до школи. Водій утік із місця події. За свідченнями
очевидців, за кілька секунд до зіткнення Ілля виїхав на ліву смугу,
огинаючи припаркований біля тротуару білий мінівен. В іншій статті
писали, що на хлопцеві була біла футболка, тому, ймовірно, водій його
не помітив. Рута подумала, що це цілковита дурня: навряд чи на
швидкості сто кілометрів за годину колір футболки відіграв хоч якусь
роль.
Інді, проплакавши півночі, за годину до світанку поринула у
бентежний сон, і вранці Рута довго зважувала, чи йти до школи: не
хотіла покидати сестру. Аміна натякнула, що не проти, щоб молодша
донька лишилася вдома, але Рута відчувала, що відсутність протягом
двох днів поспіль напередодні ЗНО точно насторожить класну
керівничку, і тоді або сама керівничка, або Ада Романівна, вчителька
української, зателефонує її батькам. Дівчині вистачало проблем і без
того, щоб пояснювати, де протинялася весь понеділок, тож,
пославшись на те, що у четвер перший екзамен ЗНО, вона
попленталася до школи.
Перші три уроки – алгебру, всесвітню історію та англійську мову
– вона тупо проспала. Руту не чіпали. У класі вже знали, що вчора
неподалік школи під колесами автомобіля загинув велосипедист, перед
алгеброю Рута обмовилася Іванці, що загиблий був нареченим її
сестри, інформація поширилася класом, дійшла до вчителів, і дівчині
дали спокій.
На початку четвертого уроку Рута нарешті прокинулася, та
зосередитися не змогла. Думки постійно перескакували на вчорашню
сварку з батьком. Вона жаліла сестру, але не могла викинути з голови
те, що спричиняло млосну важкість унизу живота. За сніданком мати
жодного слова не сказала про аналізи, взагалі не згадала про аборт, і
Руту пересмикувало від усвідомлення того, що до цієї розмови
доведеться повертатися.
П’ятим уроком у розкладі стояла фізкультура. Після неї мали бути
інформатика та фізика, проте Рута вирішила, що з неї досить, і
відпросилася.
Коли вона прийшла додому, Інді ще спала, згорнувшись
калачиком на дивані в залі. Рута перевдяглася, підсунула впритул до
дивана крісло і, взявши до рук книжку, вмостилася поруч із сестрою.
Просто щоби бути поряд, коли Інді прокинеться.
20
Після приходу з роботи батьків Рута не могла знайти собі місця у
квартирі. Намагалася не відступати від Індії й водночас не потрапляти
на очі батькові. Усіляко підтримувала сестру та водночас відчайдушно
сигналізувала матері, що також потребує підтримки. Що ще гірше –
після того, як Аміна вирішила, що Інді спатиме в Рутиній кімнаті й
перенесла Рутину постіль до зали, дівчина не мала жодної можливості
усамітнитися: поруч із нею у великій кімнаті постійно хтось терся.
Інді весь день нічого не їла та майже не реагувала на кволі спроби
її втішити, зависнувши в химерному стані на межі притомності. Вона
рано заснула, проте часто прокидалася і, сховавши обличчя в подушку,
тихо рюмсала. Через запухле та червоне від сліз обличчя здавалося,
наче дівчина й уві сні не припиняє плакати.
Рута натомість ніяк не могла заснути. Півночі крутилася на
незручному дивані, слухаючи, як батьки час від часу навшпиньки
скрадаються зі спальні та зазирають до кімнати, де спить сестра.
Уранці середи, не виспавшись, дівчина почувалася препаскудно.
Рута читала в Інтернеті про «ранкову хворобу», на яку страждає
половина вагітних жінок, однак до того моменту просто не уявляла, що
від токсикозу може бути аж так кепсько. Її нудило, в голові
паморочилося, суха шкіра лущилась і свербіла, а обличчя було
брезклим і блідим. Після п’яти хвилин під душем дівчина так і не
оговталась – від гарячої води тіло, навпаки, ще дужче зм’якло, а
млосне відчуття, ніби хтось повільно, але невтомно перемішує її
нутрощі дерев’яною лопаткою, нікуди не зникло. Попри всі тривожні
сигнали, які подавав організм, Рута недооцінила серйозність свого
стану. Їсти вона не хотіла, та все ж з’явилася до сніданку, і тоді – Аміна
посмажила яєчню з мисливськими ковбасками – від запаху олії й
ковбаси порожній шлунок спершу немовби наповнило водою, а потім
стиснуло до розмірів тенісного м’ячика. Рута гучно кавкнула,
вискочила геть із кухні й ледве встигла домчати до туалету.
Аміна майже напевно чула, як молодша донька блює над унітазом,
та незважаючи на це, коли Рута, винувато туплячись собі під ноги,
вийшла з туалету, не промовила жодного слова. Зате Григір зреагував:
дочекався, доки донька проминатиме кухню, й гучно сплюнув у
тарілку – в буквальному сенсі вивергнув усе, що залишалося не
пережованого в роті. Руті страшенно кортіло пити, проте вона не
наважилася зайти до кухні, швидко взулася й голодною пішла до
школи.
Того дня уроків не було, тільки консультація з української та
літератури, після чого одинадцятикласників відпускали додому –
давали змогу відпочити перед ЗНО. На свіжому повітрі млість на
якийсь час відступила, та вже після кількох хвилин у душному класі
Руту знову почало піднуджувати. Рятуючись від неправдоподібно
в’їдливих запахів, вона раз у раз затуляла пальцями ніс, але це не надто
допомагало.
Ада Романівна розказувала про найбільш типові помилки під час
минулорічного тестування, і Рута уважно вслухалася, проте не могла
вичленити з монотонного жебоніння жодного знайомого слова.
Зауваживши, як збіліла її подруга, Іванка пошепки запитала, що з нею
таке, на що Рута лиш роздратована пирхнула. Тієї миті вона вперше
занепокоїлась через екзамен. Вона знервована, розфокусована, не
здатна сконцентруватися, а отже, може наприпускатися помилок.
Майже напевно наприпускається. Ба більше: якщо завтра вона
почуватиметься так само, може взагалі знепритомніти від слабкості. Це
лякало Руту до всирачки. Тобто вона розуміла, що з фізіологічної
точки зору в її стані немає нічого незвичайного, лякало радше
усвідомлення того, що цей стан виявляв: ембріон усередині неї не
просто неухильно росте, а перебудовує її тіло під власні потреби.
За мить по тому, як Рута облишила спроби розшифрувати
мурмотіння Ади Романівни, двері класу відчинилися й на порозі
постала Олександра Стефанівна Скрипаль, директорка школи. Двоє чи
троє Рутиних однокласниць підхопилися з місця, але директорка
жестом наказала їм сидіти. Потім звернулася до Ади Романівни:
– Можна вас на хвилину?
Учителька охопила поглядом насторожено принишклий 11-А та
вийшла з кабінету. Двері покинула напівпрочиненими. На мить у класі
запало вичікувальне мовчання, після чого одинадцятикласники
зашепотілися й зашаруділи, потягнувшись по смартфони. Тільки Рута
завмерла, примерзнувши очима до дверей класу: або в неї параноя, або
директорка весь час, поки стояла на порозі, дивилася саме на неї. З
коридору долинав відгомін розмови – Ада Романівна про щось
перемовлялася з директоркою. І ще з кимось. Стривожені жіночі
голоси розбавляло рипуче чоловіче варнякання.
За півхвилини Ада Романівна визирнула з-за одвірка та поманила
Руту долонею.
– Підійди, будь ласка.
Хтось позаду впустив підручник на підлогу. Водночас зі звуком
падіння пролунало глухе «бля», потім хтось пирснув, але вчителька,
здавалося, нічого цього не помічала та свердлувала поглядом Руту.
– Я? – спантеличено перепитала дівчина.
Ада Романівна кивнула.
– Так, Статник, ти.
І в її голосі відчувалося напруження.
Рута, підвівшись, швидко пройшла поміж партами до коридору.
Цього разу Ада Романівна зачинила за нею двері.
Попід вікном навпроти кабінету української, неприродно
виструнчившись, стояла директорка, поруч неї – середнього зросту
чоловік у прямокутних окулярах без оправи. Рута спершу відзначила
неймовірну блідість директорки, а потім зміряла поглядом чоловіка.
Коричневі штани, світла сорочка із розстебнутим коміром, жакет у
темно-сіру смужку. Пара звивистих вен на скронях. Округле черевце.
Років сорок на вигляд. Нічого особливого. Він був би цілком
звичайним, якби не сплющене обличчя – таке, ніби його притисли до
запиленого скла. Між пальцями виставлених перед себе долонь
чоловік тримав чорний шкіряний гаманець.
– Ти Рута Статник? – той самий гугняво-скрипучий голос.
Рута інстинктивно роздула ніздрі. Чоловік їй одразу не
сподобався. Зазвичай вона не вбачала проблеми в тому, що старші
незнайомці звертаються до неї на «ти», проте цього разу дівчину
пересмикнуло. Чоловік процідив запитання підкреслено недбало й
зверхньо, наче спльовував прилипле до губів лушпиння.
– Так, – крізь зуби відповіла вона.
– Капітан поліції Гайдаш. – Те, що Рута сприйняла за гаманець,
виявилося чохлом для поліцейського жетона. Не підіймаючи рук,
Гайдаш розгорнув чохол, почекав, доки Рута опустить погляд на
посвідчення, а тоді запитав: – Давно знайома з Богданом Лавриком?
Дівчина звела очі на директорку, потім скосила їх на Аду
Романівну. Вона не чекала на підтримку, радше зволікала, щоб усе
обміркувати. Чоловік не запитав, чи знайома вона з Ларою, тобто він
майже напевно знає, що вони спілкуються, а отже, так само може
знати, коли вони познайомилися. Рута боязко заперечила:
– Ні.
– Ти ж із ним зустрічаєшся, так?
Гайдаш сховав жетон до кишені жакета. Рута ледь мотнула
головою.
– Ні.
– А він каже, що зустрічаєшся.
– Уже ні. Ми розійшлися.
– Давно?
Дівчина потупилася, гарячково намагаючись збагнути, до чого він
хилить. Лара вляпався в якесь лайно, це ясно як день. Але до чого тут
вона? І як це пов’язано з тим, як давно вони розійшлися? Що сказати,
аби не нашкодити самій собі? І наскільки те, що вона говоритиме,
зашкодить Ларі? Не те щоб Рута цим надто переймалася, а проте…
У розмову втрутилась Олександра Стефанівна:
– Руто, можеш не відповідати, – а потім до слідчого: – Дівчині ще
не виповнилося вісімнадцять, і ви не маєте права допитувати її без
ба…
Гайдаш грубо обірвав її:
– Я й без вас знаю, що можу допитувати неповнолітніх лише за
присутності батьків. – Він звертався, наче до тупуватого собаки, що
відмовляється виконувати давно вивчену команду. – Це не допит. Буде
треба, викличемо батьків і все повторимо. Зараз у мене обмаль часу,
тож я просто хочу дещо дізнатися. Крім того, – він звернувся до Рути,
– тобі ж нема чого приховувати. Хіба ні? – Чоловік невміло
посміхнувся, і нудота, що було відступила на другий план,
повернулася: їдка колюча грудка підперла горло. Гайдаш запитав
удруге: – Коли ви розійшлися?
– Кілька днів тому.
– Кілька – це скільки? – Він нахилив голову, не даючи Руті змоги
уникнути його погляду. – Це важливо.
– Три. – Дівчина наморщила лоба. – Чи чотири.
– Що стало причиною?
Рута ледь розтулила губи, та Гайдаша, схоже, не цікавила
відповідь, він майже відразу поставив наступне запитання:
– Коли ви востаннє бачилися?
– Що він зробив? – випалила дівчина.
Слова немовби самі вихопились назовні.
– Тут я ставлю запитання, – із глухим роздратуванням гаркнув
слідчий.
Рута почервоніла, проте, відчувши, що може допекти йому,
набралася сміливості та повторила:
– Скажіть, у що він вляпався.
– Відповідай на запитання! – голос злетів до металевого стакато.
І це все вирішило. Просякнутий зневагою, до скрипу зубовного
самовдоволений тон викликав обурення, яке швидко переросло в
кипучу злість. Якась частина Рутиного мозку розуміла, що найкраще
було б розповісти правду – вони бачилися з Ларою чотири дні тому, – і
забути про все, та інша усвідомлювала: це саме те, що від неї воліє
почути Гайдаш. Вона не мала наміру забезпечувати Ларі алібі, проте
дивилася на хижо прискалені очі чоловіка, на жмутки щетини у
складках його карикатурно плоского обличчя, і насилу стримувалася,
щоб не скривитися. Річ не в Ларі, річ у пихатому нахабі, який репетує
на неї, неначе на дворового пса, а тому вона не дасть йому того, на що
він так сподівається. Її очі спалахнули жаром, і Рута, не змигнувши,
збрехала:
– Позавчора, тобто в понеділок.
– Коли точно?
– Після обіду.
Жоден м’яз не ворухнувся на Гайдашевому лиці.
– Ти ж казала, ніби ви розійшлися чотири дні тому.
– Розійшлися чотири дні тому, а останній раз бачилися позавчора.
Лара… тобто Богдан хотів помиритися.
– Де ви були?
– Гуляли.
Він негучно пирхнув.
– Я питаю: де?
Рута ледь примружилася, пригадуючи, де її заскочив дзвінок
Лари.
– У центрі. На Лебединці. У дворах довкола. Я не пригадую всіх
місць.
– О котрій Лаврик поїхав від тебе?
Не помітивши, як Гайдаш нашорошився, Рута здвигнула плечима.
– Не знаю. Не пам’ятаю. Я була вдома близько півночі. Можете
запитати у батьків.
– Тобто після заходу сонця?
– Після.
– Упевнена?
– Так. Було вже темно.
Слідчий потер підборіддя й кинув погляд за вікно. Здавалося,
цілковито втратив інтерес до розмови. За півхвилини він повільно
повернув голову та начебто ненароком поцікавився:
– І він поїхав, так? – Рута насупилася, не зрозумівши запитання, і
Гайдаш уточнив: – Тобто Лаврик був на машині?
– Так, – не замислюючись, підтвердила дівчина. Лара завжди на
машині.
– Що за машина? – його брови трохи піднялися. – Старий брудно-
білий «мерседес» на польських номерах?
Тут вона нарешті насторожилася. Збагнула, що Гайдаш витягнув з
її слів щось таке, чого вона сама не зауважила. Рута раптом відчула
себе людиною посеред вулиці, на яку всі озираються, але перед якою,
як на зло, немає жодного дзеркала, щоб роздивитися, що не гаразд.
– Ну-у, так.
– Добре. Чудово просто, – пласке обличчя розітнула скошена
посмішка. Гайдаш зиркнув на директорку та самовдоволено мовив: – У
мене все.
А тоді розвернувся і, не попрощавшись, закрокував геть.
За півхвилини, коли відлуння кроків стихло, двоє жінок і дівчина
все ще стояли в коридорі. Директорка й Ада Романівна напружено
поглипували на Руту, ніби боялися, що дівчина ось-ось рвоне навтьоки,
й намагалися втримати її на перехресті своїх поглядів.
21
Адреналін притупив нудоту, і запахи відразу немовби зблякли.
Натомість, щойно Рута ступила до класу, тіло пронизало тривожне
відчуття, дуже схоже на те, що накрило її в неділю ввечері, коли, міцно
заплющившись, дівчина не наважувалася поглянути на вже готовий
результат на смужці тесту для визначення вагітності. Ось і зараз: щось
погане вже скоїлося, Рута підсвідомо це знала, проте продовжувала
ментально відгороджуватися, щоб не осягнути цього усвідомлено.
Дивно було переживати таке двічі за тиждень.
Щойно вона опустилася за парту, Іванка нахилилась і збуджено
прошепотіла:
– У мережу злили відео, як збили Іллю.
Рута почула й зрозуміла подругу, але спочатку пропустила слова
повз себе. Вона неначе ковзала поверхнею темного озера, за будь-яку
ціну силкуючись не зазирати в його моторошну глибину.
– Коли ти встигла? – Рута повела очима на Іванку.
– Щойно викинуло в новинах. Я не могла не подивитися.
Тривожне відчуття розросталося. Думки безперервно крутилися
навколо розмови з Гайдашем, і що впертіше Рута їх відганяла, то
дужче почувалася так, мовби частини її тіла припасовані не до ладу.
(і він поїхав, так?)
(так)
(що за машина?)
Яка йому різниця, що за машина в Лари?
Рута раптом дрібно затрусилася. Щоби погамувати тремтіння,
мусила навіть переплести пальці. Через що її так тіпає? Через Лару?
Вона переймається, що з ним станеться? Ні. Було щось іще, щось
значно більше. Дівчина колись читала про психологічний експеримент,
у якому перед піддослідними вмикали запис баскетбольного матчу та
просили рахувати результативні передачі. В якийсь момент матчу на
екрані з’являвся чоловік у костюмі горили, якого ніхто з піддослідних,
заклопотаних підрахунком пасів, не помічав. І Рута почувалася так
само: начебто в її полі зору стоїть велетенська горила, але мозок
настирливо витирає її образ зі свідомості.
Довго так тривати не могло.
– Що ти сказала? – перепитала вона.
Іванка повторила:
– У мережі вже є відео, і там жесть.
Невидимі шви почали з’єднувати фрагменти спогадів. У
свідомості нарешті дещо зринуло, поки що невиразний образ. Рута
труснула головою, руйнуючи його: це маячня, дурниця просто, таке
може бути хіба в кіно.
Проте образ повернувся.
– Дай сюди. – Рута вихопила з руки подруги смартфон.
– Ти чого? – вирячилась Іванка.
– Дівчата, тихше, – зробила зауваження Ада Романівна.
На них дивилося півкласу. Іванка інстинктивно сховала голову
між пліч, Рута не зважала. Схоже, вона взагалі не почула вчительку.
Дівчина провела пальцем по екрану. Перед нею вигулькнула
вкладка браузера зі статтею про аварію на Київській: три коротенькі
абзаци та під ними – вбудований запис із камери спостереження. Рута
розвернула смартфон горизонтально, почекала, доки програма
перемалює зображення, і торкнулася «Грати».
Відео розгорнулося на весь екран, і Рута з першого погляду
впізнала місце. Камера висіла на стіні житлового будинку, що на
південному боці Київської неподалік ТЦ «Арена». Дівчина знала, що
на розі того будинку розташовується обласна бібліотека для юнацтва, і
на мить насупилася – відколи це бібліотеки обладнують камерами
спостереження? – а потім згадала, що зовсім поряд із бібліотекою
розмістився магазин вогнепальної зброї «Сапсан». Камеру
припасували просто над його ґанком. Зображення було чорно-білим,
але хорошої якості. Рута бачила тротуар, чималий шмат проїжджої
частини, газон із північного боку вулиці й акуратну багатоповерхівку
вдалині. Ближче до лівого краю екрана виднівся брудно-білий мінівен.
Упродовж перших секунд нічого особливого не відбувалося:
півдесятка пішоходів квапилися до автовокзалу, два чи три легковики
промайнули дорогою. Потім зліва з’явився велосипедист, і Рута
напружилася. Вона впізнала Іллю: худорлявий, в окулярах, велошолом
на голові. Хлопець зробив усе правильно, все, як вимагали правила:
спершу озирнувся через плече, переконуючись, що позаду нікого
немає, після чого випростав убік ліву руку. Ілля не збирався повертати
– лівий розворот на дорозі з більш як однією смугою в кожному
напрямі велосипедистам заборонено, – просто сигналізував, що
вимушено виїжджає на крайню смугу, оминаючи припаркований попід
тротуаром мінівен. Рута встигла подумки запитати себе, чому хлопець
не помітив машину, що наближалася, – він же кинув погляд назад? – а
далі все втиснулося менш ніж у секунду.
Автомобіль проскочив поле огляду камери майже миттєво, й Іллю
буквально змело з дороги. Удар був таким сильним, що хлопця разом із
велосипедом підкинуло на три метри у повітря. Над дорогою його
перекрутило, наче ганчір’яну ляльку; голова, руки, ноги метелялися
так, ніби з тіла зникли всі кістки та м’язи, що надавали йому форми.
Рута відразу збагнула, що Ілля не жилець, вона взагалі не уявляла, як
після такого хлопець протримався на цьому світі довгі чотири години.
Машина зникла з екрана ще до того, як тіло непорушно розпласталося
на асфальті. Оце й була відповідь на її запитання: придурок за кермом
мчав із шаленою швидкістю і в той момент, коли Ілля озирнувся,
перебував ще надто далеко, щоб велосипедист побачив у ньому
загрозу.
Пекуча грудка підперла горло, і Рута мусила на мить
заплющитися, щоб опанувати себе. Пересиливши нудоту, вона
перетягнула повзунок прокрутки на початок. Іванка щось зашепотіла
та спробувала забрати телефон, але Рута відкинула її руку й удруге
запустила відео. Щойно машина влетіла в поле огляду камери, дівчина
призупинила відтворення.
Машина.
Універсал.
Білий універсал.
Автомобіль у кадрі був дещо розмитим, і Рута подумала, що
навряд чи роздивилася б номер, якби наїзд стався вночі, а так…
Тремтячими пальцями вона збільшила зображення. Цифри на
номерному знакові розплилися, проте залишилися читабельними,
дівчині не довелося навіть примружуватися, вона лише трохи
наблизила обличчя до екрана.
Номер був польським – WRA 56775, – і Рута усвідомила, що
перед нею Ларин «мерседес».
Дівчина застогнала, наче їй запекло всередині. Наступної миті
відсахнулася й відкинула телефон. Іванка ледве встигла перехопити
його на краю парти.
– Ти здуріла? – розсердилася подруга. – Ти що, блін, твориш?
– Блядь, це Лара, – прохрипіла Рута.
Лара вбив Іллю.
Іванці знадобилося секунд п’ять, щоби почуте втряслося в мозку.
Потім її очі полізли на лоба:
– Що-о?
– Це його машина. Я впізнала номер.
– Твій Лара?
Тієї миті, коли Рута розгледіла номер, її мозок неначе вибухнув.
От справді – дівчина відчула ударну хвилю, яка відбилася від
внутрішньої поверхні черепа, і уявила пошматовані обривки думок, що
розліталися навсібіч.
Лара на смерть збив нареченого її сестри.
Перш ніж усвідомила, що робить, Рута скочила зі стільчика. Хтось
на сусідньому ряді пирснув, і Ада Романівна спідлоба зиркнула на
дівчину.
– Руто, що сталося?
Рута повела очима з боку в бік. Іванка сиділа із роззявленим
ротом. Сама Рута мала такий вигляд, ніби не тямить, де перебуває і як
тут опинилася.
Смішки стихли. Ада Романівна також підвелася.
– З тобою все гаразд?
Лара вбив нареченого її сестри.
Рута випалила:
– Можна мені вийти?
Учителька, не зводячи погляду з дівчини, кивнула.
– Звісно.
Рута нахилилася, згребла з парти ручки, зошит, а тоді
випросталася. Вирішила, що Ада Романівна її не зрозуміла.
– Я маю на увазі, можна мені піти? – пауза. – Мені дуже треба.
– Яке піти? – Ада Романівна скинула брови. – Куди? Ти при
своєму розумі? Завтра екзамен. Іще однієї консультації не буде.
«Я не тупа, – Руті хотілося закричати, – чорт забирай, я не тупа! Я
розумію, що більше консультацій не буде». Натомість вона видушила із
себе:
– Я мушу піти просто зараз.
Клас принишк. Ада Романівна помовчала, потім розгублено
кліпнула.
– Це через те, що… сталося в коридорі?
– Так.
– Ти знаєш, куди йти?
Рута спершу розгубилася, а потім збагнула, що вчителька запитує
про школу, в якій вона завтра вранці писатиме ЗНО з української мови
та літератури.
– Так, у мене тринадцята школа. Адресу я знаю. Паспорт,
сертифікат – усе візьму.
Жінка нехотячи хитнула головою в бік дверей.
– Можеш іти.
Наостанок Рута кинула погляд на Іванку – та все ще сиділа з
таким виглядом, мов її щойно огріли чимось по голові, – після чого
кулею вилетіла з класу.
Лара. Вбив. Нареченого. Її. Сестри.
А вона щойно сказала слідчому, що той вечір хлопець провів із
нею.
22
Рута набрала Лару ще до того, як вибігла зі школи. Спускаючись
із ґанку, терпляче прослухала до кінця довгі гудки, проте хлопець не
озвався. Не бачачи дороги, дівчина подалася геть від школи й за
хвилину зателефонувала ще раз. Результат такий самий – серія гудків,
а потім: «Ваш виклик переадресовується на автовідповідач, будь ласка,
зачекайте…» Тримаючи телефон перед собою, Рута продовжувала
набирати Лаврика, поки не дійшла до перехрестя та зупинилася.
Лара не відповідав.
Рута намагалася не думати про Індію.
Хвилину вона стояла, неуважно дивлячись на потік машин, що
вливався у вулицю Грушевського. Потім світлофор перемкнувся на
зелене, люди висипали на перехід, але Рута не рушила з місця.
Поривчастий західний вітер сік обличчя колючими пилинками й
немовби штовхав її в інший бік. Дівчина розвернулася та закрокувала в
напрямку старого автовокзалу. На ходу відкрила Інстаграм, відшукала
профіль Лари та натиснула «Повідомлення». Вгорі екрана, під
нікнеймом, висвітилося: «У мережі 13 год тому». Від учорашнього
вечора хлопець не з’являвся в Інтернеті, тож сподіватися на те, що він
відповість зараз, не варто було.
Лара вбив нареченого її сестри.
І тут Рута дещо згадала. Згорнула Інстаграм, натомість
перескочила у Фейсбук, на вкладку «Запити на дружбу». St. Bogko
нікуди не подівся й досі висів угорі списку. Дівчина обрала
«Підтвердити», перейшла на акаунт Божка та швидко надрукувала в
Месенджері:
Божиндо, привіт
це Рута
дай свій телефон
це терміново!
09:18
Привіт. Це Рута Статник. Припускаю, ти не хочеш мене
бачити, але я мушу з кимось поговорити.
Дощ ущух, проте повітря було масним від вологи, а низькі хмари
із сивими пошматованими краями запаморочливо швидко пролітали
над містом.
Анна висадила Руту на Грушевського, неподалік місця, де
підібрала дві години тому. Рута, попри те що груди розпирало від
суміші суперечливих почуттів, додому не пішла. Звернула на вулицю
Орлова і, тримаючись затіненого боку, попрямувала до Пагорба Слави.
Від почутого голова йшла обертом. Рута була шокована,
розгублена й водночас відчувала полегшення. Від цього думки
плутались, а тілом, незважаючи на спеку, час від часу прокочувалися
хвилі дрібного тремтіння.
Невдовзі по першій, коли дівчина дісталася перехрестя з
Буковинською, їй знову зателефонувала мати. Рута довго та
прискіпливо тупилась у телефон, ніби вірила, що від її погляду мелодія
дзвінка урветься, проте так і не відповіла. Коли телефон усе ж затих, у
свідомість пробилася неприємна думка, що додому сьогодні вона не
повернеться. Дівчина не уявляла, де ночуватиме, та розуміла, що,
просто закунявши у своїй квартирі, майже напевно опиниться у пастці.
Ноги самі несли її вперед. Рута міркувала, як далі діяти, куди себе
подіти на наступні кілька днів, що сказати батькам, коли перед
пішохідним переходом, за яким починалась алея Пам’яті, згадала про
Русецького. Дівчина різко спинилася. Собі на сором вона не
жалкувала, що покинула його в «Броварні на Грушевського», і
визнавала, що спинилася насправді через інше. Рута дещо вигадала та,
не бажаючи зав’язнути у ваганнях, правильно це чи ні, узяла телефон і
швидко набрала анестезіолога. Якась її частина, поки тривали гудки,
сподівалася, що Тимофій не відповість, але за чверть хвилини сигнали
урвались і в динаміку пролунало радше засмучене, аніж сердите
«алло».
Рута вхопила у груди повітря й говорила, не перериваючись,
упродовж п’яти хвилин. Спершу перепросила за те, що не прийшла,
далі розповіла, нібито дуже посварилася з батьками, сама дивуючись,
із якою легкістю останнім часом їй вдається брехати.
Тимофій, вислухавши, буркнув, що йому жаль. Рута запитала, чи
можуть вони все-таки зустрітися. Лікар довго мовчав перед тим, як
поцікавитися, де вона. Рута пояснила. Виявилося, Русецький жив
зовсім поряд – у багатоповерхівці на Київській, поблизу «Сільпо» – і
пообіцяв підійти за лічені хвилини.
Якби її думки на той момент не були такі розшарпані та
невпорядковані, Рута, напевно, здивувалася б цій поступливості,
замислилася б над тим, чому після всього, що між ними сталося,
Тимофій усе ще хоче її бачити, втім останніми днями все відбувалося
надто швидко, її мозок буквально скипав від перевантаження та не
встигав обробляти події в реальному часі.
Вони зустрілися на Буковинській, між офісом «Райффайзен
Банку» й тим місцем, де колись була стоянка для автомобілів, а зараз
височіла глуха задня стіна торгового центру «Арена». Лише
побачивши Тимофія, Рута відчула, що мусить говорити – про що
завгодно, аби тільки позбутися нервозності після спілкування з
Анною. Коли хлопець наблизився, дівчина несподівано для самої себе
підступила й незграбно обійняла його (перші обійми завжди
незграбні), після чого, ігноруючи те, як збентежено витяглося його
обличчя, почала говорити. Вона говорила й говорила, не замовкаючи.
Розказала про Іллю, про те, як проспала екзамен з української, про
сварку із сестрою, спілкування з якою їй страшенно не вистачає.
Вони спустилися до Київської й неквапом простували вулицею на
захід. Низькі рвані хмари набрякали чорнотою, і невдовзі з них почав
сіятися дрібний холодний дощ. Тимофій став. Рута скулилася – на ній
були лише джинсові шорти та футболка, – глипнула скоса на хлопця й
нарешті зважилася промовити:
– Я не хочу додому.
Вони сховалися під деревом за кілька кроків від пішохідного
переходу, біля якого збили Іллю Ісаєва. Тимофій відвів очі вбік, однак
майже відразу відсмикнув погляд і впер його собі під ноги. Рута
зиркнула в той бік і помітила хлопця та дівчину, ненабагато старших за
неї, які смокталися просто посеред тротуару, забувши про дощ.
Русецький звів голову й хрипко проказав:
– Пішли до мене.
Дівчина потупилася.
– Я не… – Саме цього вона й добивалася, але тепер, коли почула
пропозицію, завагалася.
– Тобі є в кого зупинитися на ніч? – запитав хлопець.
Рута мотнула головою.
– Тоді ходімо.
Він розвернувся та закрокував назад до «Сільпо». Дівчина кілька
секунд дивилася йому в спину, після чого подалася слідом.
Перед тим як порівнятися з хлопцем, вона дістала з кишені
телефон, кілька секунд розглядала власне мутнувате відображення на
екрані, а потім, затиснувши бокову кнопку, вимкнула його.
64
Квартира Русецького знаходилася на першому поверсі панельного
будинку за номером вісімдесят три на Київській, хоча вікна виходили
на Костромську та парк перед Пагорбом Слави.
Тимофій відімкнув вхідні двері й пропустив Руту вперед. Ледве за
ним зачинилися двері, дівчина озирнулась, і вони витріщилися одне на
одного. Рута – з настороженим сумнівом, хлопець – сконфужено.
Спливло секунд п’ять, доки Тимофій мовив:
– Ну, проходь.
Квартира була двокімнатна. Рута зняла босоніжки та ступила до
першої, більшої кімнати. Меблів – мінімум. Ліворуч попід стіною
стояв розкладний диван, такий великий, що на ньому за бажання
помістилося б троє. Дівчина відзначила дерев’яні бильця завширшки
сантиметрів тридцять і перевела погляд на вузьку шафу для одягу, що
височіла навпроти.
Під вікном розташовувався розкладний письмовий стіл. Поряд
нього до стіни ліпилася завалена книжками консольна поличка.
Ліворуч від шафи був прохід до меншої кімнати, а праворуч від вікна –
двері на балкон. На балконі дівчина помітила велосипед і,
наблизившись упритул до дверей, узялася його розглядати.
З-за спини долинув голос Тимофія:
– Я мушу притримувати однією рукою двері, тому щоразу, коли
заношу велик, кермо дряпає стіну. – Він начебто просив вибачення.
Рута спершу не зрозуміла, про що йдеться, а потім зауважила на
стіні збоку від балконних дверей смугу облупленої штукатурки.
Розвернувшись, дівчина побачила грандіозний плоский телевізор
на стіні.
– Ого, – не стрималася, – він величезний… Я про плазму.
Тимофій лише махнув рукою:
– Це батьки подарували. Я майже не користуюся ним. Навіть не
знаю, які там канали.
– То нащо він тут?
– Я під’єднав його до Інтернету й іноді вмикаю баскетбол. Ну,
НБА.
– А… – Рута пройшла повз шафу й зупинилася перед другою
кімнатою. – А тут що?
Усередині виявилося порожньо. Голі, ретельно поштукатурені
стіни, й більше нічого.
– Нічого, – відповів хлопець. – Тобто там тільки тренажер,
орбітрек. Я сам живу, і ця кімната ніби як не потрібна, то я її відвів під
спортзал, типу, гантелями помахати, від підлоги повідтискатися, ну,
всяке таке…
– Ок. – Рута байдуже стенула плечима, а потім стала до хлопця
лицем і подивилася йому просто в очі. – Я з тобою не спатиму.
За лічені секунди Тимофій почервонів так, нібито щойно вискочив
із сауни.
– Я нічого такого не думав.
«Думав», – вирішила дівчина.
– Просто хотіла відразу це з’ясувати.
– Я ляжу отам, – він мотнув головою в бік меншої кімнати, – на
підлозі.
Рута роззирнулася.
– А ти маєш якийсь матрац чи щось типу того?
– Ні.
– То на чому ти спатимеш?
Тимофій почервонів іще дужче.
– Я ж сказав: на підлозі.
Дівчина проминула його, сіла на диван і відкинулась на спину,
розвівши руки.
– Тут достатньо місця на двох. – Вона підняла голову й поглянула
на Русецького. Він боявся вдихнути. – Якщо, звісно, ти пообіцяєш не
розпускати рук.
Здавалося, що червоніти далі нікуди, але хлопець таки зміг.
– Я ляжу на підлозі. Нічого страшного.
– Та припини. – Рута сіла. – Я не заберу багато місця.
Зрештою Тимофій, кивнувши, погодився.
Коли дощ стишився, вони разом сходили в «Сільпо» й купили
продуктів на вечір, а також зубну щітку та гігієнічні прокладки для
Рути. Дорогою назад дівчина ввімкнула на трохи телефон. Після
завантаження операційки на екрані спливло повідомлення про три
пропущені дзвінки від Аміни. Рута зітхнула, закусила краєчок губи і,
провівши пальцем по екрану, видалила повідомлення. Попри
усвідомлення, що мати зараз місця собі не знаходить від тривоги, вона
вирішила не реагувати. У міру того як нервове збудження після
розмови з Анною влягалось, у свідомості зароджувався лячний і
водночас притягальний задум, як усе владнати, як одним махом
розгребти лайно, що назбиралося в її житті за останній місяць. Рута
боялася тих невиразних, поки що не до кінця оформлених думок, але
позбутися їх не могла. Вона усвідомлювала: їй потрібен час, щоб
остаточно заспокоїтися й зважити все. Ще й багато чого залежало від
того, що відбуватиметься цієї ночі. Їй потрібно заснути якнайдалі від
домівки й дізнатися, чи знайдуть її істоти.
І лише потім щось вирішувати.
Після вечері Тимофій попередив, що йому завтра на роботу, тож
він мусить лягти раніше. Хлопець видав Руті окрему подушку та
ковдру, забився в куток дивана й демонстративно відвернувся носом до
стіни.
Рута, не роздягаючись, примостилася на інший бік, накрила ноги
легкою ковдрою і, заклавши руки під голову, втупилась у стелю.
Чверть години мовчали. Дівчина чула, як десь далеко за містом
гуркоче грім. Спати не хотілося. Тимофій насправді також не спав.
Рута якийсь час прислухалася до його нерівномірного дихання та
зрештою, не витерпівши, озвалася:
– Спиш?
Хлопець, не обертаючись, буркнув:
– Ні.
– Я тобі заважаю?
– Не заважаєш. – Він перекрутився на інший бік. – А ти чого не
спиш?
– Не знаю, – зітхнула Рута. – Розкажи щось про себе.
Більшість хлопців, яким вона подобалася, після цих слів зі шкіри
пнулися, щоб її вразити, проте Русецький виявився не таким. Він двічі
знизав плечима – це мало такий вигляд, наче намагався почухати спину
об подушку, – а тоді одноманітно заговорив:
– Як і ти, закінчував дванадцяту школу. Мій батько – онколог,
тому я ще змалечку знав, що буду лікарем. Навчався у Вінниці. Потім
повернувся сюди. Далі три роки в інтернатурі і…
– Ні, – перебила його Рута. – Я це все знаю. Може, й не знаю, але
можу дізнатися з твоїх сторінок у соцмережах. Розповідай щось таке,
чого не знає ніхто.
– Ну-у… – Він запустив пальці у волосся, кілька секунд
спантеличено німував, а тоді, сховавши голову між пліч, проторохтів: –
У мене родима пляма над куприком… м… у вигляді серця.
– Ти гониш!
– Ні.
– Показуй!
Рута сперлася на лікоть, схопила з бильця телефон і ввімкнула
ліхтарик.
– Ні! – замотав головою Русецький.
– Покажи, я сказала! – насупилася дівчина.
Хлопець нехотячи повернувся й на кілька сантиметрів відтягнув
пальцем гумку трусів. Рута посвітила туди телефоном. Просто над
куприком виднілася блідо-рожева родима пляма завбільшки з
полуницю, справді віддалено схожа на символ серця.
Рута не могла не підколоти:
– О, це так мило.
– Ні, це не мило! – набурмосився Тимофій.
– Якби ти був геєм, було б дуже мило.
– Але я не гей!
Дівчина стрималася, щоб не бовкнути «жаль». Натомість
попросила:
– Розкажи щось іще.
Хлопець невдоволено покректав, а вже за мить його обличчя
підсвітила усмішка.
– Є дещо. Минулого тижня під час нічного чергування я приклеїв
суперклеєм двірники на машині мого боса.
– Приклеїв до чого? – не зрозуміла Рута.
– Ну, до скла.
Дівчина пирснула.
– Навіщо?
– Бо він козел. Ставить машину просто попід приймальним
відділенням. – Тимофій сердито звів брови на переніссі. – Не зовсім
під відділенням, але ти ж бачила, у нас під лікарнею влаштували
імпровізований паркінг для начальства, є спеціально розмічені місця.
Чомусь так сталося, що моєму завідувачеві місця не виділили, але він
однаково втуляє свій джип наприкінці ряду. Тачка в нього дай Боже,
реально – танкер, і частково перекриває дорогу до приймального.
Невеликі швидкі сяк-так протискаються, а трохи більшим
реанімобілям, коли його корч стоїть на парковці, доводиться
зупинятися на повороті, й потім бригади в буквальному сенсі несуть
пацієнта на руках. Але оскільки мій бос завідує відділенням
інтенсивної терапії, найважчих хворих – тобто саме тих, яких
привозять на реанімобілях, – доправляють до нього, тому ніхто йому
нічого не каже. Я, типу, захотів його трохи провчити.
– Він зрозумів?
– Ні. Змінив двірники, але машину й далі ставить де ставив.
Наступного разу треба буде забити монтажною піною вихлопну трубу.
Хвилину вони мовчали, потім дівчина знову заговорила:
– Згадай найдивніший випадок, із яким стикався в реанімації. –
Хлопець зітхнув, а Рута додала: – Тільки під найдивнішим я маю на
увазі найхимерніший, а не найстрашніший.
Тимофій замислився.
– Не зовсім з реанімації, але… Коротше, влітку чотирнадцятого я
проходив практику на швидкій у Тернополі. Ми якось прибули на
виклик, а там мертва бабуся. Ну тобто давно мертва, її вже мали везти
на кладовище: труна, вінки, ритуальний автобус, родичі зібралися. Всі
в чорному. І повезли б, але останньої миті перед тим, як винести її з
квартири, бабуся гучно хрóпнула. Її доросла донька гепнулася на
підлогу без свідомості, зять із переляку викликав швидку. Ми
пояснили, що таке трапляється, типу, людина помирає, бактерії
продовжують робити свою роботу, в тілі накопичуються гази, а одним
із найлегших шляхів для їхнього виходу є трахея. Виходячи, газ
протискається крізь голосові зв’язки й на вихлопі утворюється звук,
який нагадує стогін чи гортанне покректування. З боку це скидається
на те, що труп скрушно зітхає. Але донька з чоловіком не повірили,
здійняли ґвалт і зателефонували у поліцію.
– І що? – Рута не знала, кривитися їй чи сміятися. – Що ви
зробили?
– Та нічого не зробили. Приїхали копи, подивилися, розвернулися
та забралися. Ми теж подалися звідти. А нам услід кричали, що ми
вбивці та що Супрун – це «ісчадіє ада». Мене насправді вбило, що ті
чоловік і жінка реально думали, ніби варто покропити їхню бабусю
чудодійними краплями – і вона встане й піде. Обоє були, м’яко кажучи,
малоайк’юшними. Типові такі глядачі «1+1».
Рута перевернулася на спину та втупилася в стелю. Гілля дерев,
що росли попід будинком, відкидало на стіни та стелю заплутані тіні,
які раптом почали складатись у вищирені обличчя.
– Що? – насупився Тимофій.
– Нічого. Більше не треба розповідати історії.
– Добре, – у голосі проступило відверте полегшення.
– Ніколи.
– Та добре, добре.
Кілька хвилин вони лежали в тиші. Потім хлопець запитав:
– Аміна знає, де ти?
– Ні, не знає.
– То не говори.
– Я й не збиралася. – Русецькому могла бути відома дата її
народження, але Рута вирішила ризикнути й збрехала: – Я вже
повнолітня. – Вона помовчала. – Якщо із цим якісь трабли… тобто
якщо потрібно, я піду.
– Ні. Усе гаразд.
Рута хотіла ще щось сказати, проте хлопець рівномірно засопів.
Кілька секунд дівчина дивилася на нього, а тоді лягла на бік і
прикипіла очима до велосипеда, чиє кермо проглядалося крізь шибку
балконних дверей. Може, таки варто було залишити місто? Але вона не
вдома, і поряд неї велосипед. Можна буде підірватися й одразу
чкурнути навтьоки. Крім того, на відміну від Анни Чорнай вона не
оживляла мертвих. Принаймні поки що. Зрештою Рута заплющила очі,
сподіваючись, що після того, як зісковзне в сон, велосипед стоятиме на
тому самому місці.
65
Велосипед нікуди не подівся, хоча впродовж кількох секунд після
того, як розплющила очі, Рута про нього не думала. Її сповивала в’язка
півтемрява, і дівчина, злякавшись, рвучко скочила на ноги. У нутрощах
дивана щось сухо тріснуло, Рута, глухо скрикнувши, сахнулася вбік.
Озирнувшись, вона побачила, як бильце, біля якого лежала, просіло і,
похилившись, уперлося краєм у стіну. Потому погляд метнувся до
вікна, і дівчина видихнула. Не те щоб заспокоїлась, але видихнула
принаймні вільно: у кімнаті було темно через зарості, що повністю
затуляли вікно. Кілька гілляк навіть пробили балконну шибку.
Почекавши, доки стишиться биття серця, Рута навшпиньки
прокралася на кухню та припала до вікна. Зелені тут було менше, та
все ж дерева попід будинком стояли так щільно, що дівчина майже
нічого не могла розгледіти. Притиснувшись щокою до мутнуватого
скла, вона задерла голову та спробувала проникнути поглядом крізь
нагромадження листя й гілок. Далеко понад кронами дерев відливало
звичною мертвотною сірістю бездонне небо. Схоже, пітьми не було. Чи
то пак не було на сході, куди виходили вікна квартири. Що робиться з
іншого боку будівлі, Рута не знала.
Вона повернулася до великої кімнати та підступила до дверей на
балкон. Ухопилася за ручку обома руками, змістила її вбік, смикнула
на себе, проте двері не піддалися. Дівчина закрутила головою,
шукаючи, чим би розбити вікно, а потім пригадала слова русявого
хлопця, що врятував її у попередньому сновидінні.
(ці з білими очима… це сновиди)
(уникай їх, бо вони виказують тебе)
Рута замислилася. Іванка в її сні реагувала на звук. Будинок, у
якому мешкав Русецький, був величезний, на кілька сотень квартир,
малоймовірно, що серед пожильців немає жодного, хто страждав би на
сомнамбулізм. Може, хтось просто зараз тиняється із закоченими
очима сусідньою квартирою. Або в коридорі за дверима. Рута
здригнулась і поворушила плечима, позбавляючись мурашок між
лопатками. Звук розбитого скла приверне увагу, а тому, покрутивши
ручку, вона вперлася ногою в стіну, закусила губу й узялася смикати.
За третім разом двері подалися та з тихим шерехом прочинилися. Рута
прослизнула на балкон і, схилившись, оглянула велосипед. Шини
спущені, шестерні аж чорні від іржі, але, схоже, все решта на місці.
Велик був на ходу.
Сідницями відпихаючи балконні двері, дівчина позадкувала та
втягнула велосипед до квартири. Він виявився легким, значно легшим,
ніж вона гадала. Рута зняла закріплений під рамою насос, притулила
велосипед до стіни, поставила колесо ніпелем донизу, скрутила
захисний ковпачок і, приєднавши до нього патрубок насоса,
заходилася качати. За кілька хвилин вона впоралася з обома колесами.
Передня шина підозріло швидко втрачала пружність, але Рута не стала
на цьому зосереджуватися, вирішила, що зупиниться та підкачає її,
щойно вибереться з міста.
Прилаштувавши насос назад під раму, вона пересунула велик до
виходу з квартири. Вхідні двері були замкненими, і Рута добряче
намучилася, доки відімкнула їх без зайвого шуму. Потому почала
повільно відчиняти, очікуючи, що сходовим майданчиком розлетиться
тріскотливе скрипіння, але завіси, на диво, не видали жодного звуку.
Чверть хвилини, затамувавши подих, дівчина прислухалася, а тоді
обережно визирнула з квартири. Стулки ліфтових дверей були вдавлені
всередину, з шахти стирчала вкрита сірим слизом арматура, а з
електрощитка звисали засотані павутиною дроти.
Набравши у груди повітря, неначе перед пірнанням, Рута
переставила велосипед за поріг і покотила до виходу з будинку.
Прокручування коліс супроводжувалося неприємним попискуванням,
ніби хтось водив металом по мокрому склі, і дівчина на кожен такий
звук кривилася. За крок від дверей під’їзду вона спинилася. Поклала
ліву руку на кермо, правою відтулила двері та обережно вистромила
голову надвір.
На зарослому високою травою дитячому майданчику, метрів за
двадцять від виходу з під’їзду, хтось стояв. Рута, не стримавшись,
перелякано кавкнула та шарпнулася від порога. Металева пружина
захряснула двері, пахнувши дівчині в обличчя сухим пилом і
кислуватим запахом заліза. Велик із глухим дзенькотом повалився на
бетонну підлогу. Дівчина побігла геть, прикидаючи, чи встигне
продертися крізь хащі попід східною стіною багатоповерхівки, доки її
спіймають, коли знадвору долинуло:
«Не бійся!» Пауза. «Це я».
Рута завмерла на сходовому майданчику, повернулась обличчям
до дверей під’їзду. Серце гатило так, що темніло в очах.
Хто – ти?.. – подумала вона. – Хто ти, в сраку, такий?
Двері розчинилися навстіж, впустивши до під’їзду хвилю
тьмяного світла. На ґанку вималювався хлопець, той самий, що
написав «Тікай!» під вікнами Іванчиного будинку. Дівчина відступила
на крок і вперлася спиною в пощерблену стіну. Ліворуч щирився
дротами потрощений щиток із лічильниками.
«Виходь, – сказав хлопець. – Тут нікого, крім мене, нема».
Рута не рухалася. Він жестом поманив її до себе.
«Я тебе не скривджу».
Його слова влітали у вуха, але розпорошувалися, не досягаючи
Рутиного мозку. Зрештою хлопець зітхнув, нахилився, підняв
велосипед і, вивівши його на вулицю, кинув через плече:
«Гаразд, можеш сидіти, доки не заспокоїшся. Я почекаю тут».
Він відпустив одвірок, і двері захряснулися. Прямокутник кволого
світла стиснувся до ледь помітної лінії та щез. Дівчина кілька секунд
не рухалася – дихала часто, наче загнаний у пастку звір, – а тоді
рвонула слідом, із розгону штовхнула двері та вибігла надвір.
Хлопець сидів на бордюрі навпроти входу до під’їзду,
зосереджено промацуючи задню шину Тимофієвого велосипеда.
Колесо ще одного, меншого, але такого самого іржавого, виднілося з
трави позаду.
Насамперед Рута потягнулася поглядом на захід – туди, де
розташовувалася її десятиповерхівка. Небо в тому боці здавалося
темнішим. Не геть чорним, а радше якимось каламутним. Дівчина
вглядалася достатньо довго, щоб побачити фіолетові проблиски, що
промайнули в темноті, ніби в далеких хмарах на горизонті спалахнули
бузкові блискавки.
Хлопець підвівся. Підняв із трави свій велосипед.
«А де ці?» – запитала Рута, махнувши рукою на захід.
«Там, де й мають бути. Біля твого будинку на Грушевського».
«Вони не знають, що я тут?»
Хлопець заперечно мотнув головою:
«Поки ні».
«А дізнаються?»
«Якщо залишишся тут іще на ніч, мабуть, так». Він задер голову
та обвів поглядом масив вікон десятиповерхової «шпаківні». «Ну або
тебе почує сновида».
Скориставшись цим, дівчина почала його розглядати. Приблизно
її зросту, може, ненабагато нижчий. Руки не худі, але без жодного
натяку на м’язи. Кругле обличчя, русяве волосся, ледь опуклі
зеленкуваті очі. І ямка на підборідді, така глибока, що в неї без
проблем помістилася б соняшникова насінина.
«Ти чекав на мене?» – поцікавилася вона, коли хлопець опустив
голову.
«Так».
«А як ти довідався, де на мене чекати?»
Він не відповів. Натомість кивнув на її велосипед:
«Піднімай його та поїхали».
«Куди?»
«Хочу дещо тобі показати».
Рута скинула голову, всім своїм виглядом показуючи, що з місця
не зрушить, поки не розпитає про все, що їй потрібно.
«Хто ти?» – мовила вона.
«Я Марк», – назвався хлопець.
Окей, тебе звати Марк, – подумала Рута, а потім повторила:
«Хто ти?»
Його очі стали схожими на матове скло.
«Я хочу допомогти».
Дівчина мотнула головою.
«Це не відповідь».
Марк знизав плечима та промовчав.
«Що ти робиш у моєму сні?» – не вгавала Рута.
«Це не твій сон, – його обличчям майнула тінь усмішки. – Це
взагалі не сон, ти ж знаєш».
Руту обсипало морозом.
«То ти… ти…» Вона сама не розуміла, чому почала фразу, позаяк
не мала жодної здогадки, як її закінчити. Та остаточно замовкнути її
примусило відчуття, що взялося неначе нізвідки: вона знає хлопця.
Рута вивчала кругловиде обличчя Марка, і щосекунди її впевненість у
тому, що раніше бачила його, зростала.
«Я тут, щоб тобі допомогти», – сказав він.
Дівчина примружилася. Звідки вона може його знати? Десь
зустрічалися? Знайомий знайомого? Ні, не так. Відчуття було трохи
інакшим. Так буває, коли дивишся на чужу, але все ж знайому людину,
яку востаннє бачила багато років тому, й не можеш збагнути, чи це
людина так змінилася, чи ти просто помилилася, сплутавши її з
кимось.
«Я тебе знаю?» – вона вигнула брову.
«Навряд».
Рута ледь помітно здригнулася: він не відповів «ні». І ще
вирішила, що він збіса дивний. Не лячний, ні, просто якийсь не такий,
як треба.
«Із чим ти мені допоможеш?»
«Із твоєю проблемою».
«М?..»
«Я можу принаймні пояснити».
Не те щоб вона потребувала додаткових роз’яснень після розмови
з Анною, та все ж вивалила кілька запитань:
«Хто ці істоти? Вони реальні? Чому вони з’являються? І чому
переслідують мене?»
Марк обірвав її дещо різко:
«Стоп. По черзі. Тут усе реальне, мала б уже зрозуміти. Істоти
теж. Далі – вони типу санітарів, які у сновидіннях “підчищають”
людей, саме існування яких загрожує цілісності та несуперечності
фізичної реальності. Чому вони з’являються? Бо ти скоїла щось таке,
що зруйнувало або може зруйнувати причинність Усесвіту, а вони це
чують, наче гієни – кров».
Але ж вони не гієни, – зауважила про себе Рута.
«Чому вони схожі на моїх рідних? – Дівчина згадала Лару та
спохмурніла. – Окей, не завжди на рідних, але це обов’язково хтось, із
ким я знайома».
«Це ти їх бачиш такими», – видав Марк.
Дівчина збентежилася:
«А ти хіба ні?»
«Ні. Для мене вони схожі на дементорів із “Гаррі Поттера” чи на
назгулів із “Володаря Перснів” – безликі стрьомні сутності в подертих
балахонах. Ти бачиш їх з обличчями, бо… – він замислився та кілька
секунд мовчки ворушив губами, – ну, напевно, Всесвіт у такий спосіб
показує, на кого найдужче вплинули твої дії, типу, з ким найбільша
проблема».
Рута подумала про сестру. Потім про Іллю Ісаєва. Потім знову про
сестру. Після чого прогнала геть думки про Анну Ігорівну.
«Ти сказав, що знаєш, як це вирішити».
«Сказав», – кивнув хлопець.
«Як?»
Він повернувся і, витягнувши шию, якийсь час дивився на захід.
Заспокоївшись, знову поглянув на Руту.
«Загалом є три варіанти. Перший, – Марк відігнув указівний
палець на лівій руці, – тікати».
«Ти кеп».
Він пропустив повз вуха насмішку.
«Тобі треба щоночі засинати на новому місці, якомога далі від
місця, де засинала напередодні, вві сні не ловити ґав, постійно
рухатися, бігти, за можливості їхати на велосипеді, коротше, робити
що завгодно, щоб темрява не наздогнала тебе, і…» Хлопець затих.
«І?»
«Ну, сподіватися, що завдана тобою шкода врешті-решт
розсмокчеться».
«Як довго на це чекати?»
Марк скорчив незрозумілу гримасу.
«Залежить від того, що ти натворила. Якщо пов’язані з тобою
логічні суперечності в реальному світі незначні, теоретично втекти
можна».
Перед очима Рути постало змарніле обличчя Анни Чорнай.
«А якщо я, наприклад, “воскресила” когось померлого? Ну, тобто
не “воскресила”, – дівчина зобразила пальцями лапки, – ти розумієш,
про що я». Збагнувши, що говорить у минулому часі, Рута похапцем
додала: «Звісно, я нічого такого не робила, просто питаю, наскільки це
вважатиметься серйозним».
У його очах щось промайнуло, і Руті здалося, що хлопцеві щось
відомо. Тобто відомо значно більше, ніж він готовий поділитися.
«Серйозним? – відповів Марк так, що у неї мурашки по спині
пробіглися. – Ні. Це буде смертельним. У такому разі, – він
пересмикнув плечима, – ти не втечеш».
«Але…» – Рута застигла із роззявленим ротом.
«Тікатимеш, може, досить довго. Але врешті-решт вони
наздоженуть тебе. І тоді світло для тебе згасне назавжди. Воскресити
людину… – Він гучно пирхнув. – Повір мені – таке ніколи не
розсмокчеться. Раніше чи пізніше ці потвори дістануть тебе».
Дівчина ковтнула слину.
«Які ще варіанти?»
«Другий, – крім вказівного, Марк відігнув середній палець, –
можна вбити тих, кого стосувалися всі ті твої зміни. Хто через них
зробився ніби як несумісний із…»
Рута перебила його:
«Вбити?»
«Так, – Маркове обличчя нічого не виражало. – Позбутися в
реальному житті всіх, хто може виявити спричинені тобою
парадокси».
«Е…»
«Що?»
«Це якась дурня. Я не розумію…»
«Що саме тобі незрозуміло? Річ же не в тому, що хтось навмисно
старається тебе прикінчити вві сні. Річ у тім, що твій мозок
унікальний, і ця унікальність призводить до виникнення парадоксів у
реальності. Щойно ти знищиш усі парадоксальні вузлики, які
настворювала, проблема зникне, і Всесвіт дасть тобі спокій».
Рута стрепенулася, почувши слова, які вже була чула від Анни, а
тоді подивилася на хлопця зі скепсисом:
«Тобто, щоб вирішити мої проблеми, ти штовхаєш мене на
вбивство в реальному житті?» Вона помовчала та повторила,
виділяючи кожне слово: «Вбивство. В реальному. Світі».
Марк стенув плечима.
«Твоє життя таке саме реальне, як і те, що ти вважаєш сном. І
мене не обходить, що на тебе там чекає. Я лише пропоную варіанти, як
позбутися тіней, що женуться за тобою».
«Окей. Який третій варіант?» – запитала Рута.
«Він видасться тобі дивним».
«Розповідай».
«Я краще покажу». Хлопець сів на велосипед, поставив ноги на
педалі. «Не відставай».
«Куди ми?»
«Це недалеко, в центрі міста, але треба буде зробити гак, – він
кинув нашорошений погляд на захід. – Про всяк випадок».
Повз старий автовокзал вони вибралися на Данила Галицького,
спустилися на південь до перетину з вулицею Степана Бандери, там
звернули на захід і помчали аж до перехрестя з вулицею Чорновола.
По тому хлопець рушив на північ, не збавляючи швидкості, прокотився
повз обтиснутий заростями майдан Незалежності та навпроти будівлі
кінотеатру «Україна» з обваленим дахом чкурнув у двори. Дівчина
справно крутила педалі поряд.
Далі їхати не можна було – на схід від майдану хащі ставали
непролазними. Якийсь час Марк і Рута тягнули велосипеди за собою,
але швидко втомилися та зрештою залишили їх там, де вулиця Малий
Узвіз упиралась у будівлю Головного управління національної поліції.
Скрадаючись, вони дісталися третього корпусу РДГУ та причаїлися в
чагарях неподалік місця, де починалася вулиця Квітки-Основ’яненка.
«Бачиш цей будинок?» – дивно схвильованим голосом запитав
Марк.
Вулиця заросла так, що потрісканого асфальту майже не було
видно. Будівель також не було, лише трохи далі й правіше від сховку,
де принишкли хлопець із дівчиною, з нетрищ стриміла облуплена сіра
десятиповерхівка.
«Який будинок?» – зобразила здивування Рута.
Хлопець знову проігнорував сарказм у її голосі.
«У реальному житті він жовтий, – його очі неприємно зблиснули.
– Утратив колір за стільки часу».
«Ми зайдемо до нього?» – цього разу цілком серйозно промовила
дівчина.
«Ні. Не хочу ризикувати, – Марк стрельнув швидким поглядом
убік. Темрява тепер пульсувала на сході від них, за Палацом дітей та
молоді. – Але хочу, щоб ти пішла до нього, коли прокинешся».
«В реальності?»
«Так. Треба, щоб ти дещо зробила з ліфтом».
«Навіщо?»
«Дослухай. Ти маєш зайти до другого під’їзду. Код на дверях:
зірочка – решітка – шість – два – один».
«Шість, два, один, – повторила дівчина. – Окей».
«Можеш не запам’ятовувати, – не зводячи широко розплющених
очей із будинку, хлопець змахнув у повітрі рукою. – Дочекаєшся, коли
хтось виходитиме, і прослизнеш досередини».
«Чому тоді…»
Він не дивився на неї та, схоже, не почув жодного слова.
«Є дещо важливіше, що ти повинна запам’ятати». Марк дістав із
кишені зжовклий папірець, розгорнув його і, потупившись, ніби
передавав щось ганебне, вручив Руті. «Ти можеш забути, коли
прокинешся, тому я підготував дещо, що допоможе тобі зафіксувати
послідовність у пам’яті. Це, типу, схема».
Дівчина поглянула на аркуш.
«Що це?»
«Порядок проходження поверхів».
Вивчаючи накреслену від руки схему, Рута супилася.
«Я не розумію».
«Я знаю, тому слухай мене уважно, – хлопець узяв її обличчя в
руки так, наче думав поцілувати. – Коли потрапиш до під’їзду,
викличеш ліфт на першому поверсі та зайдеш до кабіни сама. Потім
поїдеш на четвертий. На четвертому не виходь; щойно ліфт
зупиниться, рушай на другий. Із другого поверху, так само не
виходячи, піднімайся на шостий. Потім із шостого – назад на другий,
звідти – вгору на восьмий, а з восьмого – знову на другий, і
насамкінець – на десятий. Усе, як я намалював, бачиш? – він тицьнув
пальцем у жовтий папірець. – Четвертий-другий, шостий-другий,
восьмий-другий, і десятий. Увесь цей час мусиш бути сама. Тебе ніхто
не повинен бачити в кабіні, інакше все даремно».
«А як хтось побачить?» – уставила дівчина.
«Тоді все спочатку, з першого поверху. А тепер найважливіше, –
він нахилився майже впритул, і його віддих залоскотав Руті обличчя, –
на п’ятому поверсі перед тим, як двері відчиняться, тобі потрібно
відступити вглиб ліфта, бо до кабіни заскочить дівчинка».
«А чому саме на п’ятому? – запитала Рута. – І звідки ти знаєш, що
це буде саме дівчинка?»
«Знаю. Буде дівчинка, – відкарбував Марк. – Припускаю, ти
злякаєшся, це нормально, але, хай там що, не залишай кабіни. Коли
вона зайде, двері зачиняться, після чого… після чого… – його очі
забігали, – можеш натиснути будь-яку кнопку. Поїхати на перший,
наприклад».
Чого я маю її лякатися? – подумала Рута, а вголос запитала:
«І що?»
«Нічого, – хлопець видихнув. – Це все».
«Я повинна покататися на ліфті, а тоді проїхатися з дівчинкою з
п’ятого на перший?»
«Так».
«І що це дасть?» – Рутині очі підозріливо примружилися.
«Обнулить усе».
«Як це?»
«Отак. Істоти більше тебе не переслідуватимуть».
«Але, – певна річ, вона йому не повірила, – це якась дурня».
Марк невдоволено випнув підборіддя.
«Окей. Тоді обирай будь-який з перших двох способів».
Рута відвела очі й, туплячись поглядом у похмуру
багатоповерхівку, обмізковувала почуте. Хлопець морочить їй голову,
ясно, як день. Але навіщо йому це? Чого він добивається?
«Ми вже вдруге вшиваємося від істот на велосипедах, –
невпевнено почала дівчина. – Може, є якийсь інший спосіб, ну, щоб
пересуватися в цьому світі?»
Він мотнув головою.
«Велосипеди не завжди під рукою. Я кілька разів намагався
завести автомобілі, проте мені ще жодного разу не вдалося.
Припускаю, окремі з них на ходу і, може, навіть із бензином у баках,
але абсолютно всі з розрядженими акумуляторами».
Рута пригадала вказівник «ВИХІД» над дверима з відділення
інтенсивної терапії.
«В одному зі снів я опинилася в реанімації міської лікарні, і там
над дверима світився зеленим вказівник “Вихід”. Він же повинен був
живитися від чогось. Якісь батарейки чи щось таке».
Хлопець глумливо всміхнувся.
«Ну, наступного разу можеш збігати по ті “батарейки” та
спробувати від них завести автомобіль».
Дівчина набурмосилася.
«Що буде, якщо я відмовлюся та не скористаюся жодним
варіантом?»
«Ти що, тупа?»
Її обличчя налилося багрянцем.
«Я не…»
«Досі не зрозуміла, як це серйозно?»
«Звісно, я зрозуміла! – огризнулася Рута. – Але…» Несподівано
вона осягнула, що сперечатися далі немає сенсу, і замовкла.
За хвилину Марк заговорив уже спокійніше:
«Знаю, ти мені не віриш. Але прийде час, і ти згадаєш мою
розповідь. Обов’язково. Просто запам’ятай: перший – четвертий –
другий – шостий – другий – восьмий – другий – десятий – і
насамкінець п’ятий».
Дівчина ще раз поглянула на аркуш із цифрами. Маркова
розповідь, вочевидь, була безглуздою вигадкою, його історія просто не
могла мати логічного обґрунтування, тож Рута вирішила не марнувати
час на подальші розпитування. Вона зіжмакала папірець і заштовхала
його до кишені.
«Звідки ти це все дізнався?»
«Що саме?» Марк спрямував погляд не на обличчя, а на кишеню,
куди Рута поклала намальовану ним схему.
«Ну, про цей будинок, про те, що тут роблять істоти, про мене
врешті-решт».
«Ти не одна така, – ухильно відповів хлопець. – Далеко не
перша».
«Це не відповідь».
Його погляд раптом став тоскним, наче в собаки, що дивиться на
їжу, до якої не в змозі дотягтися, і якимось недоречно тріпотливим
голосом Марк проказав:
«Я достатньо довго тут, щоб розібратися».
І знову – його обличчя видалося знайомим. Проте за мить Рута
викинула це з голови. Тривожна здогадка немовби пробила діру в її
черепі й палаючим метеором прошила мозок, розбризкуючи навсібіч
усі інші думки. У свідомості дівчини несподівано чітко постало
розуміння, чому весь час відчувала, начебто Марк якийсь дивний. Він
нагадував радше річ, а не людину. Щось, що мало б давно сконати,
проте досі живе.
Глянувши через плече, хлопець знову кинув погляд на схід, а тоді
схопив Руту за руку та повів геть. Ось тільки, хай скільки дівчина
озиралася, вона не бачила темряви, яка б сунула навздогін. Небо над
їхніми головами залишалося світлим.
66
Марк провів Руту до місця, де вони залишили велики, після чого,
гарячкуючи, наказав якомога швидше забиратися з міста.
Дівчина вмостилася на велосипед, востаннє подивилася на хлопця
та закрутила педалі. Вирулила на Соборну і, петляючи між ямами,
попрямувала на захід. У межах міста дорога ще була більш-менш, тож
за чверть години Рута дісталася Луцького кільця – кругової розв’язки
на північному заході Рівного, за якою починалося шосе на Луцьк.
Після кільця дорога стала набагато гіршою. Дівчина, вимушено
сповільнившись, нарешті помітила, що обидва колеса трохи спустили.
Вона проїхала півкілометра, посеред Обарова зупинилася та зняла з
рами насос. Виштовхавши велосипед на узбіччя, Рута обстежила
поглядом довколишній ландшафт. Обабіч поруйнованої луцької траси
темніли зарості, лиш де-не-де у просвітах між гіллям виднілися руїни
колись ошатних котеджів. Не виявивши нічого підозрілого, вона
присіла та підкачала спершу переднє, потім заднє колеса.
Рута вже майже закінчила й готувалася зняти шланг насоса з
ніпеля, коли раптом у кущах праворуч і трохи позаду себе почула
шелест і потріскування. Наче хтось, не переймаючись здійнятим
шумом, продирався крізь чагарі до дороги. Дівчина завмерла і, не
підводячись, повернула голову на той звук.
Секунд десять нічого не відбувалось, а потім на витягнуту вздовж
дороги й зарослу високою травою галявину вийшла літня жінка. Рідке
сиве волосся було заколото гребінцем. Пом’ята нічна сорочка сповзла з
плеча, оголивши з одного боку зморшкуваті груди. Жінка завмерла за
кілька кроків від порепаного асфальту й закрутила головою. Коли
обличчя на мить опинилося перед Рутою, дівчина розгледіла
моторошно закочені очі без зіниць. Спиною шугнули мурахи.
Сновида.
Рута затамувала подих. Жінка не рухалася. Дівчина виждала
хвилину, а тоді взяла до рук захисний копачок, різким рухом зняла
шланг насоса, та поставити ковпачок на місце не встигла. Ніпель
пирснув повітрям, видавши коротке насичене «чш-ш-ш». Жінка
стрепенулася та повела головою до Рути.
А наступної миті зі сходу, від міста, надійшов глухий виляск.
Через три секунди до місця, де застигла дівчина, немовби докотилася
хвиля від вибуху. Повітря – вся його маса відразу – зрушила з місця й
неначе зсунулася на кілька метрів на захід. Рута відчула легкий
поштовх у груди, побачила, як синхронно нагнулися, ніби кивнувши, а
потім випросталися дерева, почула, як, сколихнувшись, зашелестіла
трава.
Літня жінка із закоченими очима попрямувала до асфальтівки.
Дорогою її ноги заплуталися в траві, вона впала на випростані руки,
проте майже відразу підвелася та побрела на Руту далі. З переляку
дівчина впустила захисний ковпачок. Розуміючи, що не встигне знайти
його до того, як стара наблизиться, вона схопила першу, до якої змогла
дотягтися, каменюку і, випроставшись, пожбурила нею в жінку. Камінь
поцілив у шию над лівою ключицею, відскочив і вдарив у підборіддя.
Жінка закинула голову та вишкірилася, але удар несподівано збив її з
пантелику. Вона заклякла та витріщалася тепер у той бік, де камінь
приземлився на дорогу, а не туди, звідки він прилетів. Остерігаючись,
аби не хруснуло в коліні, Рута опустилася навпочіпки, навпомацки
відшукала ковпачок, а тоді тремтячими пальцями накрутила його на
ніпель.
Віддалившись на півсотні метрів, дівчина озирнулася. Жінка із
закоченими очима йшла за нею назирці, одначе Рута цим не
переймалася – вона легко відірветься. Значно більше хвилювало те, що
коїлося над містом. Темрява розпухала, наче дріжджове тісто, у
розривах, де чорнота здавалася не такою щільною, вихоплювалися
темно-бузкові протуберанці. Вони розхристано звивалися на тлі сірого
неба, схожі на зміїв, що підняли голови, видивляючись, хто їх
потурбував.
Рута відвернулася та щодуху закрутила педалі.
Вона гнала, не зупиняючись, наступні кілька годин.
67
Прокинувшись, Рута виявила, що вона на дивані сама. Дівчина
перевернулася на спину, потягнулася, піднесла долоню до рота й
кілька разів хекнула, перевіряючи віддих.
Сонце вже зійшло, однак було ще рано. Рута нахилилася до
широкого бильця, взяла до рук телефон, увімкнула його і,
дочекавшись, поки стихнуть повідомлення про пропущені дзвінки від
Аміни, подивилася на екран. За чверть восьма. А тоді прислухалася.
Знадвору чулися приглушені голоси, у ванній хлюпала вода, крізь її
шум пробивалося гугняве наспівування. Тимофій Русецький,
мугикаючи під носа примітивну мелодію, приймав душ.
Згадавши сновидіння, Рута насупилася. Цього разу вона не бачила
істот і, попри зустріч зі сновидою, відносно легко відірвалася від
пітьми, а тому гнітюче відчуття, що оселилось у свідомості після
розмови з Анною Чорнай, притупилося. Проте дівчина супилася, бо їй
не подобалося почуте від Марка. Якщо відверто, Марк їй теж не
сподобався, хоч і видавався знайомим. Спершу Рута вирішила
викинути його з голови, але згодом, повагавшись, усе ж наблизила
смартфон до очей, відкрила блокнот і похапцем, поки числа не зникли
з пам’яті, занотувала надиктовану хлопцем послідовність: 1—4—2—6
—2—8—2—10—5… Рута не збиралася її перевіряти абощо, просто не
хотіла картатися за недбалість, якщо раптом ці химерні числа таки
знадобляться.
На протилежному бильці, сповіщаючи про надходження
текстового повідомлення, глухо дзизнув смартфон Тимофія. Рута
повернула голову. Смартфон лежав екраном донизу, тож погляд
дівчини зупинився на матово-синьому чохлі зі стилізованим
зображенням стетоскопа. Кілька секунд вона його уважно розглядала,
а потім відчула, як усередині неспокійним черв’яком заворушилася
підозра.
Рута повільно обвела поглядом кімнату та нарешті замислилася
над ланцюжком подій, що привів її сюди. Вона потрапила до
реанімації, молодий анестезіолог урятував її, згодом, коли її виписали,
він зателефонував і запросив на побачення, проте Рута відшила його.
Невдовзі вона сама його набрала, вони домовилися про зустріч, мило
спілкувалися, поїли в «Маку», після чого вона побачила Якова
Демидовича і… сталося те, що сталося. Попри це, коли вранці
наступного дня Рута написала Русецькому, хлопець одразу погодився
на нову зустріч. Вона не прийшла. За кілька годин перетелефонувала
та попросила вибачення, Тимофій зустрівся з нею й урешті-решт
пустив до себе додому. Вони не переспали, Рута відразу дала
зрозуміти, що йому нічого не світить, та однаково хлопець дозволив їй
залишитися.
Не те щоб у цьому було щось надзвичайне. Жодна з подій окремо
не викликала запитань, але всі разом вони чомусь насторожували. Ось
ці альтруїзм, чуйність і цілковита відсутність самоповаги здавалися
Руті дивними. Дівчина подумала, що будь-хто інший на місці
Русецького заблокував би її номер ще після інциденту перед «Златою
Плазою». І точно не погодився б на спілкування після того, як Рута не
з’явилась у «Броварні на Грушевського». У неї було таке враження,
ніби він… він…
Якась думка билася під поверхнею свідомості, проте дівчина ніяк
не могла за неї вхопитися.
Рута витягла шию та прислухалася – плюскіт і мугикання не
затихали, – а тоді ривком пересунулася через півдивана, сягнула рукою
до телефона в синьому чохлі й ухопила його.
Сівши так, аби краєм ока бачити двері ванної кімнати, вона
активувала смартфон і провела пальцем по заставці. Пароля не
виявилося. Передусім дівчина зазирнула в текстові повідомлення.
Реклама від lifecell, есемес із «Нової пошти», повідомлення про час
прибуття таксі, виписка з рахунка в «Приватбанку». Нічого цікавого.
«Або він підчищає повідомлення».
Рута сама не знала, що шукає, і загалом усвідомлювала, що те,
чим зараз займається, – ганебно, але спинитися не могла. Жагуча
цікавість глушила кволе попискування совісті в зародку. Після
текстових повідомлень дівчина взялася за Фейсбук. Пробіглась очима
по акаунту (Тимофій підписав себе як Tymo Rusetsky), але теж не
з’ясувала нічого вартого уваги: місце роботи, місце навчання,
контактна інформація; розмовні мови – українська й англійська;
стосунки – все складно. Нудьга смертельна. Хоча в користувачів
Фейсбуку чомусь інакше й не буває. У голові проскочила думка, що
розробникам не зайве було б додати до клієнтської угоди пункт: «Чи
згодні ви робити все, що від вас залежить, щоб ваш акаунт був нудним,
як річний звіт міністерства юстиції?» – після чого Рута згорнула
сторінку та відкрила Інстаграм. Спершу проглянула стрічку, потім
перекинулася на акаунт. Фото з батьками, фото зі значно старшим
чоловіком у лікарському халаті на вході до відділення інтенсивної
терапії, чийсь собака, відпочинок на природі, спортзал, велосипед,
велосипед, велосипед. Нудно. І аж занадто правильно. Гран-прі на
світовій першості з правильності та занудства.
Без особливого ентузіазму Рута вирішила перевірити телефонну
книгу, але, виходячи з Інстаграму, випадково зачепила пальцем
«плюсик» унизу екрана – кнопку для додавання нового фото. Перед
очима постала галерея з фотознімками та завантаженими на телефон
картинками. Рута ледачо прогорнула їх униз і вигнула брову:
Русецький мав півтора десятки фото в роздягалці спортзалу в самому
рушнику, хоча ніде їх не виставляв. Дівчина ще раз провела пальцем
угору, прогортаючи фотознімки, і раптом…
– Сука… – мимоволі лайнулася.
Обличчя витяглося, Рута піднесла телефон до очей. Що за фігня?
Вона мерщій згорнула Інстаграм, відкрила галерею, зайшла в
розділ «Завантаження» та заціпеніла, роззявивши рота. Понад три
чверті файлів у розділі складали її фотографії в білизні. Рута зі злістю
подумала про Саву Нестерова, однак, придивившись, зрозуміла, що
фотограф ні до чого: на всіх знімках стояли водяні знаки компанії
«Obsessive», а це означало, що Русецький просто завантажив їх із
сайту. Там також були фотографії інших дівчат, окремі – в аж занадто
відвертій та абсолютно непрактичній білизні, однак абсолютна
більшість – її.
Рута навмання відкрила декілька файлів і звернула увагу на дати
завантаження: 27 квітня, 28 квітня, 1 травня, 3 травня…
– Клятий збоченець, – прошипіла вона.
Відчувши, що у неї пересохло в горлі, дівчина відкинула телефон,
вибігла на кухню, схопила першу, що потрапила під руку, склянку,
налила з чайника води та пила величезними ковтками, аж поки не
похлинулася. З ванної досі долинало неголосне мугикання – Тимофій
продовжував безтурботно наспівувати.
Рута пригадала його найперший несподіваний дзвінок. Вона ще
тоді здивувалася, звідки анестезіолог узяв її номер.
(звідки номер мобільного?)
(узяв у реєстратурі… з реєстраційної картки)
Ага, ще чого! Лобом розповзлися зморшки. Не міг він його там
узяти! Формально її не клали до лікарні, а привезли ледь живу до
реанімації, і ніхто не запитував її домашню адресу чи номер телефону.
Рута замислилася. Ймовірно, її телефон підібрала Анна Чорнай і
згодом лишила в реанімації. Дівчина пам’ятала, що смартфон був
розряджений, отже, Русецький мусив спершу зарядити його, щоб
дізнатися її номер. Дівчина скривилася: вона лежала без свідомості, а
Русецький у цей час нишпорив у її телефоні.
Чорт. Чорт! Як же огидно!
Вона метнулася назад до кімнати, забрала свій телефон, сяк-так
поправила футболку й шорти та прожогом вискочила з квартири.
Рута підтюпцем спустилася до тролейбусної зупинки навпроти
супермаркету «Сільпо» та зупинилася, міркуючи, куди податися. Через
дорогу височіла будівля старого автовокзалу. Додому вона не піде. По-
перше, через те, що боїться там заснути. А по-друге, Аміна майже
напевно поведе її до невролога чи психіатра, а це вже ніби як не
актуально. Ночувати під відкритим небом теж не варіант: над головою
знову купчилися грозові хмари. Якийсь час дівчина зважувала, чи не
зателефонувати Саві й Тарасу та перебути якийсь час у Києві, але
згодом у неї з’явилася краща ідея: поїхати до Тернополя, спробувати
помиритися з Інді та заночувати у неї в гуртожитку.
Дочекавшись зеленого сигналу світлофора, Рута перебігла на
інший бік і попрямувала до автовокзалу. Обійшовши автостанцію,
вона зупинилася на платформі, звідки відправлялися маршрутки на
Тернопіль. Найближча відбувала о 8:15.
Праву руку Рута інстинктивно прикладала до серця, немовби
намагаючись сповільнити його пришвидшене биття, а лівою відшукала
номер сестри, натиснула на «Виклик» і приклала смартфон до вуха.
Довгі гудки, здавалося, лунали цілу вічність, але зрештою Інді
відповіла. І затихла.
– Це я, – виждавши кілька секунд, сказала Рута.
У динаміку – тиша. Рута насупилася, відірвала телефон від вуха та
зиркнула на екран. Таймер відраховував секунди, отже, Інді не
розривала зв’язок. Рута приклала телефон назад і мізинцем узялася
терти шрам над бровою, водночас складаючи в голові наступну фразу.
Хочу приїхати до тебе… Ні, не так. Можна я приїду?.. Ще гірше.
Зрештою, зібравшись на силах, вона відкарбувала:
– Я їду до Тернополя. Нам треба поговорити.
Спливло ще кілька секунд, доки Інді озвалася. Невдоволено,
майже осудливо:
– Вночі мені телефонувала мама.
Рута прикусила кінчик язика.
– І що?
– Нічого! – підвищила голос сестра. – Коли ти нарешті
перестанеш поводитися так, наче всі люди довкола – лише сировина
для твого его?
«Що?» – у Рути відвисла щелепа.
– Це не так!
– Тобі мало Іллі? Думаєш іще маму звести в могилу?
«Що ти верзеш?!» – Рута вільною рукою затулила обличчя.
– Інді, я не…
– Ти б чула її голос! – вигукнула Індія.
Рута схлипнула, проте нічого не промовила. Опустила погляд,
втупилася під ноги й мовчала, аж поки Інді, трохи заспокоївшись, не
взялася розповідати:
– Батьки збираються заявити в поліцію про твоє зникнення. Ти
неповнолітня, тебе шукатимуть. І ще мама сказала, що ти… – Вона
затнулася, добираючи менш категоричний вислів, і Рута подумки
відзначила, що ще, напевно, не все втрачено. – Сказала, що в тебе не
всі вдома.
– У мене все гаразд, – застогнала дівчина. – Окей, не все. Тобто
все якраз не гаразд. Але це не має жодного стосунку до маминої версії.
– Де ти провела ніч?
Рута завагалася, доки відповісти:
– У анестезіолога, який виходжував мене в реанімації.
Якийсь час Інді мовчала, обмірковуючи почуте.
– Ти з ним… ну… – Сестра не приховувала відрази.
Рута заплющила очі й ледь закинула голову.
– Ні, я не спала з ним. Але, блін, навіть якби й так, що з того?
– Нічого! Ти тупо не помічаєш, не усвідомлюєш, що з тобою
відбувається. Ти геть пустилася берега!
Вуха різонули знайомі високі тони, що проступали в голосі
Григора, коли він волав, і Рута, спалахнувши, не вигадала нічого
кращого за крикнути:
– Хто ти така, щоб засуджувати!
– Ти й зараз лише про себе думаєш! – дорікнула сестра. – А я
говорю про маму, не про тебе!
– О, не треба, я тебе прошу, – крізь зуби процідила дівчина. –
Останнє, чого я зараз потребую, – це вислуховувати від тебе нотацію.
Його звати Тимофій, йому двадцять шість, і мені здавалося, що він
нормальний. Я сподівалася, він зможе мені допомогти. Але
помилилася. Вкотре. У цього козла на телефоні була папка з моїми
фотками в білизні. Йому треба було тільки затягти мене в ліжко. –
Вона видихнула, голос згас. – Я щойно звалила від нього, і мені більше
немає куди піти.
Чверть хвилини сестри німували. Потім Інді мовила:
– Зателефонуй мамі.
Рута знала, що не телефонуватиме, одначе стомлено промимрила:
– Добре, але…
– Ніяких «але». Зателефонуй. – Пауза. – І набереш, коли будеш у
Тернополі.
Після чого розірвала зв’язок.
Кілька секунд Рута крутила в руках телефон. Від згадки про матір
стискалося серце, проте телефонувати вона не збиралася. Принаймні
поки що. З іншого боку, Рута боялася, що Аміна справді заявить про її
зникнення в поліцію, після чого її зловлять і силоміць повернуть
додому. Поміркувавши, дівчина відкрила додаток «Повідомлення» та
надрукувала есемес:
08:01
Зі мною все добре. Повернуся сьогодні або завтра.
Мусиш мені вірити. Будь ласка, не хвилюйся…
Перечитавши, вона натиснула «Надіслати», переконалася, що
повідомлення доставлено, і вимкнула смартфон.
68
Дорогою до Тернополя Рута подумки повернулася до останнього
сновидіння: що більше міркувала про нього, то дужче переконувалася,
що знає Марка. Ні, вона не знайома з ним, але точно десь бачила. Це
вочевидь було давно та стосувалося… Дівчина взялася терти лоба. У
надрах свідомості зринув невиразний спогад: це якось пов’язано зі
школою. Її школою?.. Рута наморщила носа. Ні. Марк з вигляду її
одноліток, якби він навчався у дванадцятій, вона була б його відразу
впізнала.
Але котрою тоді?
Рута довго копирсалася у спогадах, але нічого вартого уваги
більше звідти не витягла, тож на під’їзді до Кременця ввімкнула
телефон, під’єдналася до Інтернету та ввела у Google запит: «Марк
школа Рівне». Угорі списку результатів сервер розмістив посилання на
статтю трирічної давності, опубліковану на сайті газети «Рівне
вечірнє». Рутині очі розширилися. Вона натиснула на заголовок і стала
читати:
23.05.201609:32
Ти бачила?
Що там?
13.06.201908:27
26.05.2011
Сьогодні четвер, 26 травня, перший день після того, як я успішно
перекреслила два роки свого життя. Яків зі мною, і, схоже, у нас усе
гаразд. Якщо, звісно, не зважати на те, що я майже нічого не знаю з
того, що сталося впродовж цих двох років (зате добре уявляю, що на
мене чекає вночі).
Я починаю вести цей щоденник, щоб, по-перше, зафіксувати все,
що дізналась у Геттінгені, по-друге, записувати сюди власні висновки
на основі пережитого (такий собі бортовий журнал людини, яка,
знехтувавши всіма засторогами, наважилася кинути виклик минулому),
а по-третє, просто вести щоденник на випадок, якщо раптом (я не маю
наміру цього робити, але все ж…) знову захочу щось змінити вві сні.
Припускаю, що, якщо сумлінно вести записи, то після чергової зміни
минулого вони зміняться відповідно, і, переглянувши їх та зіставивши
з тим, що пам’ятаю, я сформую досить точне уявлення, як
розгорталися події в новій реальності. Саме цього зараз не вистачає.
Боюся ляпнути чи втнути якусь дурницю.
Поки що я радше збуджена, ніж налякана. І ще, певна річ, рада,
що Яків зі мною (зранку, поки він був у душі, я передивилася фото на
його телефоні, схоже, ми ці два роки непогано проводили час).
Наступний тиждень спробую не спати. За цей час потрібно
переконати Якова поїхати з Києва хоча б на кілька тижнів.
02.11.2012
Новий сон, і чергова зустріч із Машкою. Вона починає мене
напружувати, однозначно, і я не уявляю, як її спекатися. Цього разу
вона була просто нестерпна, норовила кудись потягти мене, щось
показати. Я намагалась допитатися, що саме, але у відповідь Машка
лише скиглила та переконувала, що я повинна піти з нею. Коротше,
вона жахливо поводилася.
NB. Ненавиджу підлітків!
NB2. Сподіваюся, О.С.С. не прочитає цього щоденника.
Зрештою я здалась, і дівчина посунула мене до центру міста,
тобто до якоїсь будівлі неподалік упр. поліції. Будинок нічим
особливим не вирізняється…
Дурня, чи не так?
Я не повірила, про що їй і повідомила, після чого Маша
влаштувала істерику. Справжню, блін, істерику. Тупала ногами, дерла
нігтями своє обличчя та кричала, що я мушу, мушу піти в реальному
житті до цього будинку та зробити все, як вона наказала.
Я просто розвернулася та покинула її там.
23.10.2012
Сьогодні знову снилася руїна. Хмара була десь на сході, далеко, і я
вже навчилася ментально відмежовуватися, передчувати, коли вони
можуть бути поряд, тож не надто хвилювалася. Саме через це ледь не
вмерла від страху, коли наштовхнулася на дівчинку-підлітка. Не
сновиду! Зовні вона була як я, цілком нормальна тобто. Вона теж
перелякалася та спершу взялася тікати, але повернулася. Сказала, що її
ім’я Маша. Просила називати Машкою. Я вирішила, що дівчинка
також особлива, поцікавилася, де вона перебуває (в сенсі, де спить у
реальності) і як давно потрапляє в руїну, проте Машка, схоже, взагалі
не зрозуміла, про що я. Ближче до пробудження я помітила, що вона
якась дивна – тіло дванадцятилітньої, але очі старої, – проте, схоже,
нешкідлива.
26.10.2012
Знову дівчинка. Та сама. Машка. Цього разу хмара вигулькнула
підозріло близько до старого автовокзалу, і я відразу забралася на
захід, від гріха подалі, і малá весь час плелася за мною хвостиком.
Я спробувала її розговорити, проте вона не реагувала. Взагалі.
Лише зиркала спідлоба та мовчки сунула назирці. І це було… ну, не те
щоб страшно, просто мало такий вигляд, начебто Машка – це
маленький голодний стерв’ятник, який лише чекає на момент, коли я
впаду, щоб почати викльовувати мені очі.
Дурне порівняння, та якось так я це відчула.
Поки ми отак крокували, у моїй голові виникла думка, що Машка
може мати якісь свої рахунки зі світом, тобто ми втікаємо від її, а не
від моєї хмари, і це, звісно, мені не дуже сподобалося, тож я
зупинилась, присіла біля неї та запитала, що вона хоче. І тоді Машка
нарешті відповіла. Сказала, що хоче повернутися додому. Я
поцікавилася, де її дім, але вона знову наче води в рот набрала.
Це все дуже дивно.
04.11.2012
Цієї ночі насолоджувалася безсонням. Читала десь до четвертої.
Решту часу міркувала про дівчинку зі сну. Багато всього незрозумілого
з нею, і це не дає спокою.
На ранок таки пішла до вказаного нею будинку. Нічого такого,
просто подивитися. Біля будинку відчула шкірою несильну вібрацію в
повітрі (може, здалося). Таке буває, коли наближаєшся до ліній
електропередач чи до гігантського трансформатора під напругою, але,
мабуть, я себе накрутила.
Зайти до будинку не наважилися. Не те щоб злякалася, просто не
схотіла. По-дитячому це якось було б. Тож просто роздивлялася.
Ну, загалом саме те, що я й думала: будинок як будинок.
Крім того, за останні кілька місяців чорнота відступила. Я бачила,
як вона виповзає з-за горизонту, але не встигає наблизитися. Я
прокидалася швидше.
Тому навіщо?
19.11.2012
Майже два тижні відносного спокою, і сьогодні знову з’явилася ця
мала. І ще й причепилася з претензіями, мовляв, чому я не
скористалася її «ритуалом». Я не зреагувала, та мене насторожило,
звідки вона знає, що я не скористалася. Чи означає це, що якби я
скористалася її порадою, ця шмаркачка відразу про це дізналася б? Але
як?
Я відповіла, що це взагалі-то не її клопіт, і тоді вона мене вдарила
– несильно, ледь штурхнула рукою, так зазвичай б’ють ще зовсім
несвідомі діти, – і втекла.
21.11.2012
Сьогодні знову не сплю. Намагаюсь уявити, скільки людей у цей
самий момент змінюють минуле вві сні. Тисячі? І так щоночі. Ми не
знаємо достеменно фізичного механізму, але я переконана, що будь-яка
людина з надлишковими зв’язками в мозку спроможна це робити.
Проблема в тому, що майже ніхто цього не усвідомлює. А потім вони й
гинуть отак само – засинають і не прокидаються, не усвідомлюючи,
що Всесвіт «підчищає» їх уві сні. Я міркувала про це ще в Геттінгені:
скільки життів можна було б урятувати, якби була можливість
поширити наявну в нас інформацію? На жаль, Райнер мав слушність:
здатність деформувати минуле так глибоко вкорінена в саму текстуру
реальності, що для сторонніх науковців просто не існує методики її
підтвердження. Хай що б ми змінювали, для решти спостерігачів
здаватиметься, ніби так і було. Відповідно, у разі оприлюднення
результатів наукова спільнота вважатиме всю нашу групу збіговиськом
недоумкуватих шарлатанів. І тоді професорові можна забути про
ґранти, головування в Медичному центрі, публікацію статей і т.п.
Я все розумію, але як усе-таки жаль…
22.11.2012
Машка.
Не знаю, як пояснити, але вона починає поводитися дивно. Вона й
раніше викликала питання, а тепер… Цієї ночі знову знайшла мене.
Знову переважно мовчала, тільки ходила слідом. Одначе сьогодні
вперше було моторошно. Не здогадуюся чому. Напевно, через те, що
досі не можу ідентифікувати її природу в реальності. Хто вона? І що
тут робить? Ну тобто є сновиди, є ходаки, що виринають із темряви, і є
особливі, та ця мала інакша. Ні перше, ні друге, ні третє.
Щось, що має людську подобу, проте людиною не є.
10.06.2019
З хорошого – сьогодні нарешті зустрілася з Рутою. Підстерегла її
під її ж будинком. Усе пояснила. Зважаючи на обставини, дівчина
трималася непогано. Думаю, у неї все буде гаразд. Якби не вагітність,
була б цілком певна.
З поганого – під кінець розмови я заснула. Десять чашок кави вже
не допомагають. Я просто вирубилася посеред розмови, не відчуваючи
цього. І це недобре. Ще гірше – це те, що люди з пітьми (Рута називає
їх істотами) вже були в кав’ярні… обступили мене… вони просто
чекали, коли я провалюсь у сон, і відразу взялися душити…
Із цим треба щось робити. Я довго так не витримаю.
…більше не маю права на помилку.
REM-стадія
Очі здійснюють швидкі рухи.
А тіло??
Dr. Michel Jouvet[24]
Тіло завжди залишається нерухомим. Ну, майже завжди. Під час
REM-стадії навіть вимикається система внутрішнього обігріву. Це
важливо? Так Ні
Усе тіло немовби паралізовано. Якщо мозок подає команду
рухатися, її блокує щось на кшталт вимикача, що міститься у стовбурі
головного мозку в основі черепа.
Вимикач – середня частина locus coeruleus.
Спинно-бокова покришка мосту (?)
Поряд.
Якщо зачепить? Що тоді?
locus coeruleus проводить нисхідні інгібуючі імпульси через
магноцелюлярне ядро ретикулярної формації.
11.06.2019
Припустимо, ми можемо завадити locus coeruleus паралізувати
тіло під час сну. Чи означає це, що я відтворюватиму чи здійснюватиму
всі ті рухи, що мені сняться? Важливе питання: чи я тоді прокинуся?
Проте ще важливіше: чи повноцінним буде життя без REM-сну?
Трохи нижче було дописано абзац, але букви мали такий вигляд,
ніби Анна виводила їх поспіхом на коліні під час землетрусу. Рута
ледве розрізняла слова.
Вони тут. Я бачила ще двох істот, коли поверталася додому. Вони
брели за мною всю дорогу, ховалися між гаражів і зникали, щойно я
намагалася впіймати їх очима. Реальність немовби стоншується, і я не
знаю, чи це через хронічне недосипання, чи вони бояться, що я справді
від них утечу, й лізуть з потойбіччя в реальність.
Я тепер згадую, як два чи три дні тому Яків прийшов уночі, застиг
на порозі вітальні й дивився на мене. Він знав, що я не сплю. Ось
тільки я тепер сумніваюся, що то був Яків.
Кого я повернула до цього світу?
11.06.2019
Схоже, є рішення.
Мушу стримуватися, щоб усе записати, а тоді ще раз обдумати.
Знайшла статтю…
12.06.2019
Щойно вичитала. Рік тому обл. протипухлинний центр виграв
ґрант на купівлю обладнання. Місяць тому поставили лін. приск. ост.
покол. VARIAN із можливістю 3D-картування органів.
Уже налаштований?
Сподіваюся, так, інакше мені кінець.
Завідує центром д.м.н. О. Ф. Русецький.
Його син – Тимофій Русецький, анестезіолог у реанімації міськ.
лікарні.
Це шанс.
Треба поговорити з Рутою.
Тимофій не стримався:
– Воу.
– Що? – витягнула шию Рута.
– Тут український інтерфейс.
– Ок. І що?
– Нічого. – Він подивився на дівчину, а тоді скоса зиркнув на
крісло з відкидною спинкою. – Лягай туди.
Вона простежила за його поглядом.
– Уже?
– Ну, так. – Хлопець підвівся, скочив до крісла, оглянув його й
тицьнув пальцем у сидіння. – Лягай.
Рута обережно сіла, потім відкинулася на спинку. Тимофій якийсь
час перебирав руками лямки для фіксації лоба, підборіддя та грудей.
– Не знаю, чи це треба, але краще перестрахуватися.
Дівчина з недовірою глипнула на білі тканинні пояси із
пластиковими застібками.
– Це обов’язково?
– Думаю, так. Тобі не можна рухатися під час сканування.
«І під час операції».
– А це довго?
Хлопець знизав плечима.
– Я не знаю.
– Ну окей, – вона зітхнула, – пристібай.
Русецький клацнув застібками на лобі, під щелепою та на рівні
Рутиних плечей, потім підтягнув шлейки. Руки нижче від ліктів не
фіксував, хоча ремені там також були.
– Руками не воруши, – розвернувшись, він попрямував назад до
стола.
Сів за комп’ютер, натиснув «Увійти» й вибрав зі спадного меню у
верхньому правому куті команду «Сканувати › Мозок». Наступної миті
в надрах апарата зародився ледь вловний стугін.
– Що це? – напружилася Рута.
– Лежи й не смикайся. Напевно, це томограф. Сканує твій мозок.
– Напевно?
Хлопець не відповів. На екрані виник індикатор виконання
процесу, і він заворожено спостерігав, як заповнюється горизонтальна
смужка: 22… 36… 57%.
– Чому затих? – озвалася Рута.
83%.
– Розбираюся, – він не вловлював рівень тривоги в її голосі. – Все
добре.
– Що добре?
Комп’ютер видав короткий сигнал, індикатор процесу щез, на
його місці висвітилося:
Рівне, Україна
Перелік музичних творів, рекомендованих для
прослуховування під час прочитання
1. Ashes Remain – On My Own.
2. Five Finger Death Punch – Sham Pain.
3. Bruce Dickinson – Broken.
4. Trivium – Beneath The Sun.
5. Within Temptation – Mercy Mirror.
6. Iron Maiden – Dance Of Death.
7. Papa Roach – Periscope (feat. Skylar Grey).
8. Bad Wolves – Remember When.
9. Bruce Dickinson – Born In ‘58.
10. Doro – Lift Me Up.
11. Amy Shark – I Said Hi.
12. Heavenwood – Rain Of July.
13. Within Temptation – Raise Your Banner.
14. Doro – Love’s Gone To Hell.
15. Heavenwood – Suicidal Letters.
16. Five Finger Death Punch – I Apologize.
17. Godsmack – Every Part Of Me.
18. Sasha Boole – Дорога.
19. Sum 41 – Never There.
20. Majesty – Last Reward.
21. Five Finger Death Punch – I Refuse.
22. Godsmack – When Legends Rise.
23. Trivium – Rise Above The Tides.
24. Skillet – Save Me.
25. Papa Roach – Help.
26. In Flames – Stay With Me.
27. Five Finger Death Punch – Will The Sun Ever Rise.
Післямова автора
Ця історія, безперечно, вигадана, проте, як і в інших моїх книгах,
чимало з написаного ґрунтується на наукових фактах (найдивнішим із
яких особисто для мене є перевиробництво та подальше відсікання
нейронних зв’язків у мозку немовляти). Розібратися, як функціонує
людський мозок, мені допомогла низка науково-популярних книг,
серед яких: Дін Бернетт «Наш дивакуватий мозок», Брюс Худ «Ілюзія
Я, або Ігри, в які з нами грає мозок», Лоран Коен «Дивовижні історії
про мозок, або Рекорди пам’яті коноплянки», Кайя Норденген «Мозок
усемогутній», а найбільше – фундаментальна праця нобелівського
лауреата з фізіології та медицини Еріка Канделя «У пошуках пам’яті.
Виникнення нової науки про людську психіку», а також дивовижна
книга Тімоті Верстінена та Бредлі Войтека «Мозок Зомбі. Науковий
підхід до поведінки ходячих мерців».
Попри те що цей роман – не медичний трилер, він містить чимало
деталізованих описів та епізодів, пов’язаних із людською фізіологією
(не лише з мозком) і медициною. Їх уможливили консультації з
Андрієм Рижковським, лікарем-анестезіологом відділення інтенсивної
терапії Рівненської обласної клінічної лікарні. Все, що є фізіологічно
точного та медично достовірного в тексті, – завдяки Андрієві. Всі
помилки – винятково на моїй совісті (не забувайте, що тримаєте в
руках художній текст, і певних відступів від реальності я припускався
свідомо).
Окрім Андрія Рижковського, робити цю історію більш
правдоподібною допомагала Наталія Соколовська, вчителька
математики Рівненської гімназії «Гармонія». Я дякую їй за вичерпні
відповіді на запитання про старшокласників, порядок складання ЗНО,
особливості проведення додаткової сесії для школярів, які не взяли
участі в основній, тощо.
Ольга Соколовська пояснила, як саме водій, що вчинив ДТП на
автомобілі з іноземною реєстрацією, може уникнути покарання (в
Україні для цього напружуватися не потрібно), за що я їй також
вдячний.
Дякую бета-рідерам, які вичитували чорнову версію роману:
Тетяні Сапсай, Дімці Ужасному, Святославові Кіралю, Степанові
Онищуку й Олександрові В’юну. Ціную (хоч і не завжди беру до уваги)
всі ваші коментарі.
Як мені відомо, книга «Доки світло…» є першим в Україні
дорослим романом із доповненою реальністю та розробленим
спеціально під книгу мобільним додатком (можу помилятися, але не
суть). Спасибі видавництву КСД за те, що погодилося на цю авантюру.
На момент написання післямови я ще не знаю, чим усе обернулося,
проте хочеться вірити, що ваші (й мої також) сподівання виправдалися.
Я вдячний Юлі Королюк і всім, хто працював над додатком у
компанії «ideil». Вірю, що це лише початок і ми разом видамо на-гора
ще не один крутий проект.
Спасибі Павлові Алексєвичу, який не пошкодував часу та
квадрокоптера, щоб відзняти з повітря локації, що ви їх бачили в
додатку.
Дякую Володимирові Стаднику за обкладинку, а Ользі Веремчук
за редагування.
Як завжди, спасибі батькам за любов і підтримку, а сестрі за книги
(більшість із перерахованих на початку післямови подарувала вона).
Ну й найважливіше – дякую дружині, котра, напевно, найбільше
вклала в цей роман. І не лише часу. Таня вичитувала рукопис
прискіпливіше за будь-якого рідера, фотографувала місто для
мобільного додатка, обробляла фотографії, допомагала з фабулою,
анотацією та підтримувала, коли у мене опускалися руки… Дякую. Ти
найкраща, і я тебе люблю.
facebook.com/kidruk
twitter.com/max_kidruk
instagram.com/max.kidruk
notes
Примітки
1
Дозвольте розповісти історію, яка пройме до кісток,
Про те, що довелось побачити…