Намалювала

Грася Олійко

Львів
Видавництво Старого Лева
2019
УДК 821.161.2-3
Р 88

Оля Русіна
Р 88 Мія і місячне затемнення [Текст] : повість / Оля Русіна. — Львів :
Видавництво Старого Лева, 2019. — 240 с.
ISBN 978-617-679-704-3

Мії ніколи нудьгувати. З однокласником Матвієм та його мо-

лодшим братом Людожерчиком вони постійно потрапляють
у пригоди. І цих пригод стає ще більше, коли на порозі Міїної
з Дідусем квартири з’являється незнайомець — її тато. Насто-
роженість змінюється захватом — виявляється, тато працює
в астрономічній обсерваторії! А значить, Мія, Матвій і Людо-
жерчик теж одного дня зможуть туди потрапити.
Але чи це справді так? Читайте у дотепній повісті Олі Русіної,
сповненій кумедних витівок і жартів.
УДК 821.161.2-3

Як непросто буде мені витримати

всіх цих божевільних, диваків і зануд,
що населяли наш будинок!*

Ульф Старк «Диваки і зануди»

© Оля Русіна, текст, 2019

© Грася Олійко, художнє оформлення, 2019
© Видавництво Старого Лева, 2019
*
Переклад зі шведської Наталі Іваничук. — Тут і далі прим. ред.

ISBN 978-617-679-704-3 Усі права застережено

 Розділ перший,
у якому одні герої з’являються,
а інші — зникають, так і не привітавшись

Мія іноді думала, що, коли доля вирішувала, як роз-

селити купу людей в їхньому дев’ятиповерховому бу-
динку, все переплуталося, і так одні помешкання ви-
явилися напхані під зав’язку, а інші — майже порожні.
У своїй трикімнатній квартирі вона жила удвох із Діду-
сем. Зате у точнісінько такому ж помешканні з Матвієм
жили ще його молодший брат, мама, тато і двоє равли-
ків в акваріумі. У равликів була квартира в квартирі із
власним басейном.
Мія завжди вважала, що саме тому вони з Матвієм
і стали найкращими друзями: вони чудово одне з од-
ним ладнали, а кількість людей, які жили з ними, мож-
на було розподілити між їхніми помешканнями так,
аби ніхто нікому не заважав.
На щастя, вони з Матвієм жили в одному під’їзді,
і розділяло їх лише три поверхи. Мії пощастило меш-
кати вище — на останньому поверсі. Просто біля їхньої

7
з Дідусем квартири були двері, сходи за якими вели на
дах.
Мії з Матвієм вдалося потрапити туди тільки раз, по-
зичивши ключі в Дідуся. Поки він про це не довідався,
вони встигли запустити з даху ракету. У ракету вони
вклали листа, де написали кілька слів про себе, про те,
що живуть на планеті Земля, і про всяк випадок додали
свої номери телефонів.
— Цілком можливо, цей лист потрапить до космонав-
тів на Міжнародній космічній станції, — пояснив Мат-
вій. — Тоді вони зможуть із нами зв’язатися і, може, через
супутники навіть передадуть нам привіт по телебаченню!
Ракета не долетіла до Міжнародної космічної станції,
але потрапила у вікно сусіднього будинку. З тієї кварти-
ри негайно почали дзвонити на номери, написані у при-
чепленому до ракети листі.
— Вони могли б помітити, що лист адресовано не
їм, — скрушно зауважив Матвій.
— На що ви розраховували, запускаючи ракету
з даху? — тато Матвія так здивувався, що навіть забув,
що має на них сердитися.
Коли Матвій пояснив йому, тато розсміявся і сказав, що,
аби подолати силу тяжіння, ракеті треба відштовхнутися
від землі набагато сильніше.
— А до сусідів ви підете перепрошувати, — додав він,
спохопившись.
— Вони прочитали чужого листа! — запротестував
Матвій, але швидко здався.
Того року, загадуючи бажання на день народження,
Мія подумки проголосила, що хоче, аби їм коли-небудь
вдалося подолати цю силу тяжіння.
8 9
***
Коли Матвієві сказали, що в нього народився молод-
ший брат, він відповів лише:
— Та ну!
— Чесне слово, не жартую! — сказав батько і лагідно
скуйовдив йому волосся на маківці.
Тато подумав, що це Матвієві так радісно, що аж не ві-
риться. Насправді Матвій був дуже розчарований. Бо ж
він вирішив одразу, коли батьки розповіли йому про
нову дитину: найкраще було б отримати старшого брата.
Матвієві тоді вже виповнилося п’ять років, а він усе
ніяк не міг навчитися красиво зав’язувати шнурівки бан-
тиком на черевиках. У нього виходили лише якісь негарні
вузли, з яких задовгі кінці шнурівок звисали, ніби сумні
вуса кита. Через це до нього постійно чіплялися вихова-
телі в дитсадочку. Сам Матвій не бачив великої різниці
в тому, є в нього банти на черевиках чи немає. Але дорослі
вважали, що він може перечепитися через ті задовгі шну-
рівки і впасти, скрутивши собі шию чи зламавши руку.
Усе це так Матвієві докучило, що він одразу уявив собі
старшого брата, який, ніби супермен, з’являвся б у най-
потрібніші моменти якраз для того, аби зав’язати йому
шнурівки!
Брата він назвав Йівтам, бо це — Матвій, але навпаки.
Але замість старшого брата з’явився молодший. Це
було зовсім несправедливо.
— Так нечесно, — сказав Матвій татові.
— Що саме?
— Я теж ваш син, але ви зовсім не порадилися зі
мною, кого народжувати. Я хотів старшого брата, а не
малюка!
 Тут настала черга Матвієвого тата сказати «Та ну!».
— Розумієш, — почав тато Матвія після того, як зібрав-
ся з думками, — так виходить, що ти народився у нас
перший. Ти завжди будеш найстаршим, бо немає ніко-
го, хто народився б перед тобою. Тож ти сам можеш бути
лише старшим братом.
— І у мене ніколи-преніколи не буде свого старшого
брата? — спитав Матвій жалібно.
— Ну… ні, — чесно відповів тато.
Це було перше велике розчарування у Матвієвому
житті.
— А ти хотіла б мати молодшого брата чи сестру? —
спитав тоді ж тато і Мію, вже просто з цікавості. — Якби
твоя мама була вагітна?
— Я б хотіла великий надувний м’яч, — сказала Мія. —
Вагітні животи на нього дуже схожі.
Тато Матвія подумав, що це трохи сумно: коли має
народитися маленька дитина, усі насправді чекають на
щось інше. Може, десь існує паралельний світ, де люди
чекають на дітей, а народжують великі надувні м’ячі.
***
Мія не пам’ятала свого тата. Часом їй здавалося, що
його й не було. Він, щоправда, надсилав листівки на свя-
та і гроші, але це може робити будь-хто, не лише тато.
Мія часто собі думала, що могла б спокійно прожити
і без тата, це зовсім не проблема. Але її мама не могла.
Коли Мії було п’ять років, мама знайшла нового чолові-
ка і переїхала до нього. Мію вона не змогла забрати з со-
бою: їхня квартира була геть крихітна, а у мами з новим
чоловіком ще й народилася дитина.
10
Тож Мія стала жити з Дідусем, який до того відвіду-
вав її щовихідних. Тепер же усе змінилося: це мама від-
відувала їх. Щоправда, Дідусь Мії завше був веселим і до-
зволяв робити деякі речі, які мама забороняла.
Мама сказала Мії, що це лише на певний час, поки
все не утрясеться. У Мії була скляна новорічна куль-
ка, всередині якої бовталися яскраво розмальовані фі-
гурки й білі блискітки, схожі на сніг. Якщо кулькою по-
трусити, фігурки і сніг перемішувалися, і якийсь час не
можна було навіть розрізнити, скільки їх там насправ-
ді. Мія уявляла, що їхньою родиною хтось має ось так
потрусити, поки нарешті мама, вона і Дідусь не поста-
ють на свої місця.
Матвій на той час уже змирився з тим, що в нього ні-
коли не буде старшого брата. Молодший до того ж ви­
явився досить кумедним створінням. Коли в нього про-
різалися перші зуби, він почав гризти все підряд: свої
гумові іграшки, ручки, олівці. Навіть якось вкусив Мат-
вія за руку.
— Він хотів спробувати м’яса! — зареготала Мія.
— Може, з нього виросте людожер, — припустив Мат-
вій.
— Радше людожерчик. Він же малий.
Так сталося, що це прізвисько причепилося до мало-
го, і його почали іноді звати так навіть батьки.
***
Мія ж, своєю чергою, палко мріяла про песика. Жити
з Дідусем було чудово, але ж колись вони з мамою і та-
том жили втрьох, тож їй здавалося, що було б справед-
ливо, якби їх і надалі було троє: вона, Дідусь і собака.
11
 Проте пес — це єдине, на що не погоджувався Дідусь.
Він казав, що уже не в тому віці, аби бігати за соба-
ками.
— Крім того, уявляєш, що буде, якщо він погризе мені
капці? — сказав він Мії.
Того ж дня дівчинці спала на думку чудова ідея.
— Пограймося, ніби Людожерчик — це наш пес, — за-
пропонувала вона Матвієві.
На жаль, Людожерчик ще не досяг того віку, коли
з ним можна було б обговорити деталі гри. Він узагалі
ще майже не говорив.
— Добре було б вигадати з ним якийсь секретний код
спілкування, — зітхнув Матвій.
Мія, утім, не здалася. Вона намагалася змусити Людо­
жерчика гризти капці, як справжній пес. Але потім це
помітили Матвієві батьки, і їй трохи влетіло, хоча й не
так сильно, як влетіло би Матвієві. Дорослі, як давно по-
мітила Мія, трохи соромляться сварити чужих дітей.

***
Коли мама знайшла собі нового чоловіка й тата для
нової дитини, Мії найбільше на світі хотілося зробити
дві речі — завести собаку і змінити ім’я.
Мії не подобалося, коли її називав Мією хтось, окрім
мами. Навіть Дідусь, хоч вона його дуже любила. Одного
дня вона попросила його називати її Лорою. Наступного
дня — Анастасією, а ще через день — Віолеттою.
Мії хотілося, щоб ім’я, яке дала їй мама, залишилося
тільки для мами. Коли вона дзвонила їм з Дідусем додо-
му або забирала дівчинку в суботу гуляти на цілий день
і говорила «Соломіє» чи «доню» — це були дуже особливі

12 13
дні. І Мія хотіла, щоб її справжнє ім’я було тільки для та-
ких днів.
Дідусь терпляче називав її Лорою, Анастасією, Віолет-
тою, Мирославою, але дедалі частіше плутався і міг звер-
татися до Віолетти в день Єлизавети або навпаки. Мія
дуже злилася на нього за це.
— Я не буду з тобою розмовляти, коли ти називаєш
мене неправильним ім’ям! — кричала вона, жбурля­ючи
по кухні сир з канапок.
Дідусь зітхав і говорив, що йому важко запам’ятати
всі ці імена, адже пам’ять у нього вже не така, як у мо-
лодості. Але він може щось вигадати.
— Коли ти підеш до школи і навчишся гарно писати
довгими реченнями, ти зможеш написати свій закон,
який би дозволяв змінювати ім’я, наприклад, щоміся-
ця, — запропонував Дідусь. — І кожного місяця ти б хо-
дила з новим ім’ям. Президент би цей закон підписав
і — вуаля! Називайся собі, як хочеш, лише пам’ятай —
змінюй не частіше ніж раз на місяць! Інакше складно
буде запам’ятати.
— Чому не раз на день? — повторила вперта Мія.
— Тому що ти сама заплутаєшся, моя дівчинко. Нове
ім’я щодня — це сім нових імен на тиждень! Тобто трид-
цять, а то й тридцять одне на місяць. Ти й сама незчуєш-
ся, як загубишся у своїх іменах, і, уяви собі, одного ранку
прокинешся і не зможеш згадати, як тебе звали!
Тут Мія мусила визнати, що Дідусь мав рацію. Справ-
ді, прокинутися зранку, не знаючи, як тебе звуть, — на-
віть звучить моторошно.
Отож вона згодилася почекати, поки не піде до шко-
ли і не навчиться писати гарними довгими реченнями,
14
щоби вигадати закон про імена. Але до того дня, коли
Мія таки навчилася, вона зловила себе на думці, що вже
не настільки сумує за мамою, аби оберігати для неї своє
ім’я. Крім того, у класі її вже й так усі називали Мією.
У Мії був Дідусь, і вона знала, що він її не покине: Ба-
буся померла багато років тому, ще до Міїного наро-
дження, і Дідусеві ні з ким було розлучатися, переїж-
джати і чекати, поки все утрясеться.
Мама жила тепер у передмісті й казала, що забере
Мію до себе одразу, тільки-но вони з новим чоловіком
переберуться до нової, більшої, квартири. Вона багато
разів запрошувала доньку в гості, але Мія постійно від-
мовлялася — вона воліла, щоб мама сама приїжджала
до неї або ж щоби вони разом кудись ішли. Мія завжди
знаходила відмовки, шоб не їхати до мами: «Сьогод-
ні ми з Матвієм ідемо грати у футбол» або ж «Дідусь за
мною сумуватиме». Тоді мама засмучувалася і говорила,
що Дідусь може приїхати з нею разом. На що Мія відпо-
відала, що сьогодні він не може, бо в нього якраз розгу-
лявся ревматизм. Що було, звісно, неправдою, оскільки
ніякого ревматизму в Дідуся не було.

Розділ другий,
у якому Мії та Людожерчику
доводиться дуже переживати
Пізніше у Мії таки з’явився великий білий м’який со-
бака, але здобутий у не дуже чесний спосіб. Що це було
не дуже чесно, Мія зрозуміла вже набагато пізніше, тож,
може, це й не рахується, але вона все одно дуже бояла-
ся, що хтось колись про це дізнається. Боялася найбіль-
ше всього у світі. Мія знала, що тоді всі вважатимуть її
не просто брехухою, а кимось навіть гіршим.
До речі, це ще одна причина, чому Матвій був її най-
кращим другом: він знав про цю історію, але все одно
з нею дружив. Ба більше — він ніколи їй про це не зга-
дував. Ніби нічого й не було.
Якось, коли вони з Дідусем поверталися із супермар-
кету, Мія помітила у вітрині магазину з іграшками ве-
ликого білого собаку. Він стояв біля самісінького скла,
і його пластикові очі були такі великі, що в них відбива-
лися перехожі і ставали малесенькі, ніби фігурки з Леґо.
Мія прикипіла поглядом до вітрини.
16
Коли вони з Дідусем переходили дорогу, їй здалося,
що пес також проводжає їх поглядом. Що, звісно, було
вигадкою, бо він був іграшковий, і Мія добре це розумі-
ла. Але це не завадило їй хотіти цього собаку понад усе
на світі, точніше, понад усе на світі після справжнього
собаки. Бо вона вже зрозуміла, що живий пес — єдина
річ, на яку ніколи не погодиться Дідусь.
Вона хотіла попросити Дідуся купити їй білого плю-
шевого собаку, але згадала, що минулого тижня він уже
подарував їй величезний набір кольорових ручок для
малювання — майже на тридцять кольорів. І навряд чи
він погодиться зараз купувати ще якусь дорогу іграшку.
***
Коли увечері Мія вкладалася спати, вона дивилася на
ліжко й уявляла, що її білий пес сидить біля подушки.
У нього були великі лапи й волохатий писок, як у най-
добріших на світі собак, — Мія вважала, що багато шер-
сті на морді росте у тих собак, які ніколи не кусаються.
Вона назвала його Бімом.
Магазин з іграшками, де насправді мусив проводи-
ти ніч її Бім, був недалеко, і Мія бачила його з вікна своєї
кімнати. Вивіска крамниці іграшок світилася навіть тоді,
коли сам магазин зачинявся на ніч. Мія довго дивилася
на цю вивіску, думала про Біма — і тоді їй сяйнула ідея.
Наступного дня вона пішла в гості до Матвія, як і що-
тижня. Матвієві батьки вже настільки звикли до неї, що,
здається, часом увечері навіть забували, що Мію треба
відпровадити додому. Тоді Дідусь сам спускався на ліф-
ті і ввічливо стукав у двері. Людожерчик біг до перед-
покою і щосили обіймав Дідуся за ногу. Матвієва мама
17
 починала припрошувати Дідуся до чаю. Матвіїв тато
починав говорити з ним про музичні колонки. Урешті-
решт гостини затягувалися ще на кілька годин.
Поки дорослі пили чай, Людожерчик сидів у Дідуся
на колінах і час від часу смикав його за вуса. Вуса подо-
балися малому найбільше. Щодо людей Людожерчик
мав такі ж переконання, як і Мія щодо собак: вважав,
що людина, в якої на обличчі росте волосся, мусить бути
доб­рою, як святий Миколай.
Тим часом Матвій і Мія мали достатньо часу, щоб реа-
лізувати свій секретний план. Вони пробиралися у дитя-
чу, лягали на Матвієве ліжко і намагалися чимшвидше
заснути (якщо швидко заснути не вдавалося, вони при-
кидалися, що сплять). І коли Дідусь нарешті спохоплю-
вався зі словами «А котра вже година?», і вони з батька-
ми Матвія йшли шукати дітей, то незмінно зупинялися
на порозі дитячої й дивилися на Матвія та Мію, які без-
турботно й солодко спали (або ж прикидалися).
У такі дні Мія зазвичай залишалася ночувати в гос-
тях, бо будити поснулих дітей — найостанніша річ, яку
хочуть робити дорослі.
Утім, того дня Мія знала, що вона точно не зостанеть-
ся на ніч — Дідусь сказав, що завтра вони з самого ранку
йтимуть до поліклініки робити щеплення для школи.
Мія на це подумала лише, що вони знову минатимуть
магазин з іграшками, і вона побачить свого Біма.
— Послухай, Людожерчику, — почала вона, — у мене
є до тебе дуже важлива справа.
Людожерчик слухав її упіввуха, зводячи на підлозі ві-
тальні небачених масштабів місто.
— Але це таємниця, — додала Мія тихіше.

18 19
 Людожерчик одразу відволікся і глянув на неї очіку-
вально.
— У магазині з іграшками, що біля супермаркету,
ліво­руч, — майже пошепки провадила Мія, — ув’язнений
великий білий собака. Всі іграшки там звичайні. Але
він… він єдина жива іграшка там, бо насправді він із
Казкової Країни. Він потрапив туди… помилково. І якщо
його негайно не купити, він зачахне й не буде живим
і казковим. Розумієш мене?
Людожерчик розумів. Він дивився на Мію велики-
ми карими очима, і сльози підкочували йому до очей,
бо Людожерчика дуже зачіпали сумні історії на кшталт
цієї. Особливо на кшталт цієї.
— Але ми можемо його врятувати, — швидко додала
Мія. — Його треба лише купити. Точніше, треба вмови-
ти твоїх батьків, щоб вони його купили. І якнайшвидше!
Тоді білого пса буде врятовано. До речі, його звуть Бім.
Людожерчик щосили закивав головою. Операція з по-
рятунку песика — ось що йому належало зробити. Він
перестав плакати й потер кулачком очі, щоб впевнити-
ся, що там уже немає сліз.
Окрім Людожерчика, Мія поділилася своїм планом
з Матвієм. Точніше, просто розповіла йому, як збрехала
Людожерчикові. Зрештою, то ж був Матвіїв брат.
— Ого, — тільки й сказав Матвій, який не дуже пере-
ймався великими білими собаками, — то він точно сво-
го доб’ється. Малий уміє канючити, кажу тобі. Тепер не
даватиме мамі з татом проходу, якщо думатиме, що то
чарівний песик, якого треба рятувати.
І Людожерчик не дав. Він засинав і прокидався з дум-
кою про песика. Біля магазину він ставав, притиснувшись
20
носом до вітрини якраз навпроти песикового носа, і годі
його було звідти відтягти. Білий пес снився йому, і за
сніданком він довго переповідав свої сни татові, на що
той зазвичай казав лише: «Гм. Гм-гм». Хлопчик навіть
плакав і побивався за песиком так, наче той уже зачах-
нув у магазині навіки.
— Він канючить безперервно! — захоплено сказав
Мат­вій Мії за кілька днів. — Здається, мама з татом уже
здригаються лише від слова «песик».
Коли мама з Людожерчиком йшла вулицею, вона об-
ходила десятою дорогою будь-яких собак — бо вони
одразу нагадували хлопчикові про песика в магазині.
Якщо попереду виднівся білборд, де на рекламі був зо-
бражений собака, мама різко повертала і вони йшли ін-
шим шляхом.
Тато став вмикати йому мультики за сніданком —
що завжди категорично забороняв робити, — бо інакше
Людо­жерчик поринав у свою песиківську журбу й ка-
нючив, канючив, канючив.
Людожерчик не любив бути наймолодшим. Батьки
зазвичай вважали, що він жартує або грається, коли на-
справді він говорив цілком серйозно: «Якби це Матвій
просив порятувати песика з Казкової Країни, — журив-
ся Людожерчик, — його б точно послухали!»
— Я не буду говорити з вами людською мовою, — за­
явив Людожерчик на третій день. — Я буду лише гавкати.
— Боже, — мама схопилася за голову. — Добре, синку,
тоді я буду лише нявкати.
Людожерчик уявив маму, яка нявчить, і вирішив, що
це було б суперкруто. Увечері він загавкав на перехожо-
го, який підійшов до них з мамою запитати, як дійти до
21
станції метро. Очі в того зробилися як дві тарілки, він
щось пробурмотів і швидко пішов геть.
— Синку! — мамі, здається, відібрало мову.
— Ти ж обіцяла, що будеш нявкати! — запхинькав
Людо­жерчик.
Мама подивилася на сина й зітхнула. А тоді погляну-
ла услід перехожому.
— Бідолаха, він же побіг у протилежний бік від мет­
ро, — зауважила вона.
Наступного дня мама з татом здалися: пішли до ма-
газину й урочисто купили іграшку. Людожерчик нетя-
мився від щастя.
— Ось він! — малий урочисто показав Біма Мії.
— Ти врятував песика! — вигукнула Мія із трохи фаль-
шивою радістю, бо ж тепер іграшка була у Людожерчи-
ка, настільки ж недосяжна для неї, як і раніше. Але вона
й не думала здаватись.
Розділ третій,
у якому Людожерчик поводиться
як великодушний лицар
(хоча і не знає, хто такі лицарі)
Наступні кілька днів Мія прокидалася й засинала
сумна. Вона не знала, що їй робити. Чому вона не наро-
дилася в родині багатіїв, де ніколи не доводиться дума-
ти, як здобути ту чи іншу річ? Вона мусила придумати
цілий план, і все одно білий собака дістався комусь ін-
шому. І тепер вона не знала, як повернути все так, аби
вийшло як їй хотілося від самого початку.
Раніше Мія понад усе хотіла вирости. Дорослим жити
набагато легше: їм дозволяють більше, і можуть вони
більше. Узяти хоча б Людожерчика: він ще такий малий,
що його не відпускають гуляти самого. Що за насолода
скрізь тягатися за старшими!
Але от біда: тепер Мії також почало здавати-
ся, що менших дітей люблять більше, ніж старших.
Якби вона чи Матвій вередували так, як Людожер-
чик, їм би точно влетіло на горіхи — вони ж бо вже
23
задорослі для цього. Цікаво, чи прикро через це Матві-
єві?
Мія вкотре подумала: добре, що її молодша сестра не
живе з ними в одній квартирі. «Я б цього не витрима-
ла», — сказала вона собі.
***
Минув тиждень. Мія зрозуміла, що вона була просто-
таки дурна — адже за два місяці в неї день народження,
виповнюється вже десять років, і можна було би попро-
сити у Дідуся Біма у подарунок. От тільки Мії спершу
зов­сім не хотілося чекати цілих два місяці.
Тепер, дивлячись, як Людожерчик бавиться із песи-
ком, вона думала, що, може, краще було б і почекати.
— Знаєш що, — сказала Мія Людожерчикові ніби ми-
мохіть, — у моїй квартирі є прохід у Казкову Країну.
— Справді?! — Людожерчик аж підскочив.
— Еге ж.
— А який він завбільшки?
— Тобто? — не зрозуміла Мія.
— Я туди пролізу? Чи тільки песик? — Людожерчик
для наочності пхнув Біма під носа Мії.
— А-а-а… Ні, ти туди не пролізеш, ти завеликий. Він
не для людей, тільки для іграшок.
Людожерчик похнюпився, однак, пригадавши собі
щось, знову підхопився.
— А де саме він? У твоїй кімнаті?
Мія пригадала книжку, яку читала нещодавно, і ска-
зала:
— Він у шафі. І знаєш що… — додала вона, вхо-
пившись за ще одну ідею, що раптово виникла у неї
24
в голові. — Бімові треба ненадовго потрапити до себе до-
дому. На кілька днів. Він же давно не був удома. А потім
він повернеться до тебе. Ти ж не проти?
Людожерчик скривився:
— А це точно ненадовго? Він повернеться?
— Звісно, повернеться! Бім тобі обіцяє.
Того вечора Мія, як давно мріяла, поклала на ніч
­песика біля своєї подушки і відчула себе трішечки ліп-
ше. «Нас тут троє, — подумала вона, — я, мій собака і Ді-
дусь».
Проте наступні кілька днів вона вже не так тішила-
ся. Усе через Людожерчика: щоразу, коли хлопчик ба-
чив Мію, він починав допитуватися, чи його Бім вже
повернувся.
— Ось-ось уже, за кілька днів, — тільки й казала Мія.
Проте з кожним днем відчувала себе все неспокійні-
ше. Мія страшенно боялася, що Матвієві батьки довіда-
ються, хто вигадав для їхнього молодшого сина історію
про поневоленого песика, в яку він так щиро повірив
і кілька днів не давав нікому спокою.
На четвертий день вона не витримала і повернула
хлопчикові іграшку.
А за тиждень позичила ще раз.
Мії просто хотілося мати цю іграшку, і все. Хоч їй
було вже майже десять років та іграшками вона бави-
лася точно менше, ніж Людожерчик. Але Бім — це було
зовсім інше. Він був її улюбленою іграшкою.
Це перетворилося на замкнуте коло: Мія зовсім не хо-
тіла розповідати довірливому Людожерчику вигадані іс-
торії про Казкову Країну. І не хотіла його використовува-
ти. Зрештою, аж такою корисливою Мія не була.
25
 Але й зізнатися вона боялася. По-перше, Людо­жер­
чик: чим далі, тим більше він обожнював оповідки про
Казкову Країну, що в уяві Мії обростали новими подро-
бицями. Він би не повірив їй — у кращому випадку;
а в гіршому — розплакався б, і про все дізналися б до-
рослі.
По-друге, дорослі. Мія сподівалася, що вони ніколи-
ніколи не дізнаються про її витівку. Матвієві батьки ста-
вилися до неї як до власної доньки — що б вони сказали,
якби довідалися, що ця дівчинка замакітрила голову їх-
ньому синові, та ще й забирає в нього іграшки?
По-третє, Матвій. Він — Міїн найкращий друг навіть
зараз, бо про все знає, а проте не перестав із нею дру-
жити. Але раптом його батьки дізнаються і заборонять
йому навіть бачитися з такою, як Мія…
Мія перестала приходити до Матвія так часто, як ра-
ніше. Вони навіть двічі посварилися, але Матвієві става-
ло нудно і він мирився першим.
А потім настав Міїн день народження і сталося не-
сподіване.
Матвій завжди вітав її перший — оскільки вони жили
в одному під’їзді, на різні свята він із самого ранку по-
чинав колотити у двері. Так само робила й Мія, тільки
їй треба було не підніматися, а спускатися. Часом вони
сперечалися, хто з них робить це швидше.
— Із днем народження! — загорлав Матвій, тиця­ючи
Мії до рук пакунок із подарунком. — Кльова піжама!
Мія щойно встала з ліжка і ще не встигла переодяг-
нутися.
— З днем народження! — пискнув Людожерчик з-за
Матвієвої спини, простягаючи свій подарунок.

27
 Мія побачила, що це було, й округлила очі: Людожер-
чик простягав їй песика.
— Я подумав, що йому краще жити тут, ближче до
свого дому, — пояснив він довірливо. — Але я буду часто-­
часто брати його погратися. Обіцяєш?
Ошелешена Мія тільки кивнула.
— О, це так мило з вашого боку! — вигукнув Дідусь,
виходячи до передпокою. — У такі дні я точно впевне-
ний, що нічого не просплю. Багато дітлашні в кварти-
рі — й відразу кортить вилізти з ліжка!
Мугикаючи собі під носа, він подався на кухню зва-
рити для всіх какао.
— А ти добре подумав? — вирішила впевнитися Мія.
— Я ж братиму його погратися, часто, — просто пояс-
нив Людожерчик.
— Тітка Ганна нещодавно подарувала йому новий на-
бір юного хіміка, — зауважив Матвій іронічно, — тож не
думай, що він сидить без нових іграшок. Чесно кажучи,
нас так не балували... Тобі не здається? Хотів би я знову
бути малим. Але тільки іноді й ненадовго.
Мія раптом відчула себе напрочуд дорослою, і це від-
чуття приємно залоскотало їй у животі.
— Еге ж, — погодилася вона, — тоді були зовсім інші
часи.
Розділ четвертий,
у якому Людожерчик розмовляє
зі шкарпетками
Щосуботи Матвієва мама влаштовувала велике пран-
ня. Вона вигрібала весь одяг з кошика для білизни, по-
тім про всяк випадок зазирала під ліжка в дитячій,
у шафи та в різні секретні місця. Після цього вмикала
пральну машину, а спостерігати, як вона крутиться, —
то було улюблене заняття Людожерчика. Він міг робити
це так довго, аж поки йому не починала крутитися го-
лова.
Тієї суботи мама витягла із пральної машини мок­
рий одяг і розвісила його сушитися. Коли вона вішала
на шворку свою блузку, з її рукава випала шкарпетка. Це
була найменша з усіх можливих шкарпеток — належала
вона Людожерчикові.
— Гм, — сказала мама.
Шкарпетка була біла в зелену смужку. Мама пошука-
ла другу таку шкарпетку, але нічого не знайшла.
— Де ж вона загубилася? — замислено промовила вона.
29
 Людожерчик сидів на підлозі ванної кімнати. Він
і гадки не мав, де поділася його друга шкарпетка.
Коли мама пішла, Людожерчик взяв аркуш паперу,
ліг на підлогу і намалював довжелезну мотузку, на якій
висіли джинси, блузки, футболки та інші речі, а також
біла в зелену смужку шкарпетка. Потім хлопчик поду-
мав і домалював другу таку ж шкарпетку.
Людожерчик підвів очі й подивився на справжню
шкарпетку. Вона самотньо висіла поруч із маминою
блузкою й досі не мала пари.
По обіді Матвій схопив м’яча і збирався гайнути
у двір. Людожерчик завбачливо підхопився, кинув ма-
лювання та взяв брата за рукав футболки.
— Візьми із собою малого, — сказав тато Матвієві, —
але наглядай за ним!
Матвій скривився й узяв брата за руку.
— Сьогодні загубилася моя шкарпетка, — повідомив
Людожерчик, коли вони спускалися у ліфті.
— О-о, то тобі ліпше її знайти. Сам знаєш, що буде!
— Що?
— Якось, коли я був маленький, як ти, я загубив шкар-
петку, — почав Матвій, коли вони вийшли на соняч-
не подвір’я. Людожерчик тягнувся за ним, як на букси-
рі. — Я шукав її, та ніде не міг знайти. У мене зосталася
лише одна шкарпетка, і я подумав — ну, добре, що хоч
ця є. Але вночі вона ожила! І почала шукати свою пару
по всій квартирі. Це все через те, що шкарпетки завжди
мають бути разом! Вона торохкотіла і вчинила вели-
чезний розгардіяш. Батьки думали, що це привид, і теж
дуже злякалися…
— І ти боявся?
30
— Звісно! Ще й як. Уяви собі лишень, якщо вночі ти
прокидаєшся від того, що у твоїй кімнаті хтось лазить…
Я б на твоєму місці повернувся додому й добряче по-
шукав.
Людожерчик зупинився. Він добре розумів, що таки
варто піти пошукати шкарпетку. Але ще більше йому
кортіло гуляти з Матвієм, дивитися, як він грає у фут-
бол, і ходити скрізь із його старшими друзями і Мією.
— Я пошукаю ввечері, — вирішив він для себе.
***
Але ввечері Людожерчик дивився з Матвієм мульти-
ки і про все забув. Шкарпетка згадалася йому аж тоді,
коли мама побажала їм на добраніч, вимкнула світло
і вийшла з кімнати. З Людожерчикового ліжка було вид­
но, як на балконі самотня шкарпетка біліє на шворці по-
руч із іншим одягом.
Він міг би пошукати зараз у темряві, але навряд чи
щось би знайшов. Людожерчик насправді трохи боявся
темряви, особливо коли в кімнаті не було Матвія.
— Матвію! — прошепотів Людожерчик.
— Що? — сонно відгукнувся брат.
— Пошукай зі мною шкарпетку!
— Завтра, — пробурмотів Матвій.
— Зараз!
На це Матвій не відповів нічого.
— Будь ласка! — повторив Людожерчик, але брат, во-
чевидь, уже спав.
Хлопчик міцно заплющив очі. У нього був єдиний ви-
хід — якнайшвидше заснути, тоді вмить настане ранок
і можна буде знайти шкарпетку або розповісти все мамі.
31
 З-за зачинених дверей було чути приглушені голоси
мами й тата. У звичайні дні, коли на сусідньому ліжку
сопів Матвій і їм не загрожували жодні неприємності на
зразок самотніх шкарпеток, Людожерчик любив вслу-
хатися в ледь чутні балачки дорослих. Він дослухався
дуже уважно, намагаючись розібрати, про що говорять,
але завжди засинав швидше, ніж йому вдавалося зрозу-
міти щось із того бурмотіння.
Він слухав і зараз, але сон не йшов. Мама щось гово-
рила татові. Йому здалося, чи в неї справді трохи пере-
ляканий голос?
Людожерчик дуже хотів піти до яскраво освітле-
ної затишної вітальні, де сиділи батьки. Але для цього
треба було встати і перейти через усю кімнату до две-
рей — у повній темряві. Хлопчик ще раз глипнув на білу
шкарпетку. Вона висіла, як і належить, на шворці і тро-
хи похитувалась. Може, від вітру. А може, й ні.
Щоб не бачити шкарпетки, Людожерчик перевернувся
на інший бік і знову замружився. Він спробував іншу так-
тику: дослухався, як вдихає і видихає Матвій, і намагався
дихати одночасно з ним. Колись він почув, що, якщо ди-
хати в одному ритмі з людиною, яка спить, обов’язково за-
снеш і сам. Проте Матвій дихав занадто повільно: Людожер-
чик кілька хвилин старався, а тоді не витримав і відхекався.
Позаяк тепер він лежав обличчям до дверей, крізь
напівзаплющені очі йому було видно тоненьку смужку
світла, що просочувалося з коридору. Хлопчик намагав-
ся не дивитися на неї по-справжньому, тільки через на-
півопущені вії. Смужка світла трохи ворушилась, наче
від вітру. А тоді раптом — Людожерчик навіть не встиг
нічого подумати — зникла під ліжком Матвія.
32
Хлопчик помітив, як майнув її білий хвіст. Від не-
сподіванки він таки розплющив очі, але смужка вже
з’явилася знову: вона тихенько виповзла з-під іншо-
го кінця ліжка, і Людожерчик побачив, що ніяка це не
смужка світла — а його власна біла шкарпетка.
На ліжку, нічого не підозрюючи, спав Матвій.
— Агов! — пошепки покликав шкарпетку Людожер-
чик, натягаючи ковдру до самого підборіддя.
— Чого тобі? Ти вже давно маєш спати.
— Ти шукаєш другу шкарпетку, так? — пробурмотів
Людожерчик.
— Звісно, чого мені ще шукати? Тут її теж нема!
— Ти ж не чіпатимеш мого брата?
— Якого брата?
— Ти зараз під його ліжком, але там немає твоєї пари,
чесно. Там лише Матвієві шкарпетки можуть бути.
— Матвій — це твій брат? — поцікавилася шкарпетка.
— Ага. Тільки ти його не чіпай. Він не винен. Це я за-
губив другу тебе.
— Мені байдуже до твого брата, — відповіла шкарпет-
ка й ковзнула під стіл, — якщо, звичайно, він не ховає під
подушкою мою пару.
Було чути, як вона тихенько там шарудить, але при-
наймні галасувати й торохкотіти вона, здається, поки
що не збиралася.
— Скільки у вас пилюки, — приглушено пробурчала
шкарпетка, — не дивно, що останнім часом мені так час-
то доводиться приймати ванну.
Людожерчик не стримався й захихотів.
— Шкарпетки не приймають ванну!
— Та ну?
33
 — Їх перуть. У пральній машині або вручну. Хоча кра-
ще, звісно, у пральній машині. Вона так шалено швидко
крутиться. Тебе там сьогодні не нудило?
— Я взагалі не розумію, про що ти говориш, — відказа-
ла шкарпетка. Вона говорила трохи роздратовано, наче
Людожерчик їй страшенно надокучив. — Весь день сьо-
годні я тільки й могла думати про те, як мені самот-
ньо!
— Вибач… Це я, мабуть, десь загубив твою пару. Я хо-
тів пошукати ще сьогодні, але забув. Але завтра я точ-
но знайду!
— Завтра! — драматично вигукнула шкарпетка. Тепер
вона шаруділа десь під шафою. — Він каже «завтра»! Ці-
каво, як би тобі сподобалось, якби ти десь загубив свою
ногу, а мама б тобі сказала — ну нічого, сьогодні я забу-
ла пошукати, але ми точно знайдемо її завтра!
Людожерчик машинально підібгав під себе обидві
ноги.
— Ну, ногу не так просто загубити…
— Шкарпетку теж! Одначе комусь же це вдається! —
шкарпетка пролізла під килимок на підлозі і звідти при-
глушено додала: — Ну, але тепер можеш губити і свою
ногу, якщо тобі хочеться. Все одно я тепер одна, тож дру-
га нога тобі для шкарпетки не так вже й потрібна.
Людожерчика це розсердило, і він підвівся на ліжку.
— Шкарпетка! Шкарпетка для ноги! А не нога для
шкарпетки.
— Це ще як подивитися, — пробурмотіла та.
Людожерчик відкинув ковдру і зліз з ліжка.
— Я можу допомогти тобі пошукати зараз, якщо ти
обіцяєш не шуміти. І не злитися.
34
— Я не злюся, — сказала шкарпетка. — Ти ще не уявля-
єш, що було б, якби я злилася!
— А що?
— Я могла б, приміром, залізти на ліжко і задушити
твого брата. Шкарпетки це чудово вміють робити, особ­
ливо такі довгі, як я.
— Але ти пообіцяла, що його не чіпатимеш! Крім
того, — додав Людожерчик, — не така ти вже й довга.
Побачила б ти татові шкарпетки, то не вважала б себе
довгою. От хто може задушити!
— Мабуть, тато твій їх не губить? — насмішкувато за-
уважила шкарпетка.
Людожерчик ліг на підлогу і просунув руку під комод
з іграшками, але там не було нічого, крім коліщатка від
машини, яке він загубив кілька днів тому.
— О, — сказав він, дістаючи знахідку.
Шкарпетка ковзнула ближче, щоб подивитися.
— Абсолютно непотрібна дурня, — ствердила вона.
— У мене ідея! — скрикнув раптом Людожерчик й від-
разу затулив собі рота рукою, злякавшись, що мама з та-
том можуть почути.
Але бурмотіння голосів з вітальні не обірвалося ні на
мить.
— Повзи за мною, — наказав він шкарпетці, і вона, на
диво, мовчки послухалась.
«Звісно, — подумав Людожерчик, — це ж моя шкар-
петка».
Він дуже повільно прочинив двері кімнати і визир-
нув у коридор; двері вітальні були причинені, але не
замкнені. Бурмотіння звідти тепер було чути вираз-
ніше.
35
 Людожерчик тихенько скрадався попід стіною до за сніданком. — Вона приліпилася до стінки, і ніхто її не
дверей ванної і якомога повільніше натиснув на вми- помітив!
кач. У ванній кімнаті пральна машина стояла порожня Людожерчик із несподіванки закляк з ложкою каші
й неповоротка. Коли вона вимкнена, геть не віриться, на півдорозі до рота.
що ця штука може так швидко і жваво крутитися. — Але ж, мамо, це я її там знайшов ще вночі!
Людожерчик відчинив її кругле віконце і просунув Мама не сперечалася.
досередини руку. Провів рукою по стінках знизу вверх — — Матвію! — гукнув Людожерчик до брата, коли той
і раптом його долоня торкнулася до якоїсь тканини! зайшов на кухню. — Я знайшов шкарпетку уночі!
Людо­жерчик міцно вхопив цю річ, відліпив її від стін- — Де, під подушкою? — засміявся Матвій.
ки і витяг — це була біла в зелену смужку шкарпетка. — У пральній машині. До речі, та перша хотіла тебе
— Ох! — сказали вони втрьох. задушити, але я не дав!
— О, дякую, — сказав Матвій.
*** — Бачиш, — усміхнулася мама, — тепер Матвій бояти-
У себе в кімнаті Людожерчик довго думав, куди ж меться засинати, якщо тебе не буде в кімнаті!
покласти шкарпетки, щоб вони знову не загубили- Матвій обурено пирхнув.
ся. Зрештою він склав їх одна на одну і поклав собі під
ліжко. Йому неймовірно захотілося спати. Зарившись
у подушку, наче у велетенську теплу хмару, він пробур-
мотів:
— А от тато з мамою досі балакають у вітальні. Їм
можна не спати допізна, а ми з Матвієм…
— Твої батьки давно сплять, — здивовано обізвалась
одна зі шкарпеток, але Людожерчик не зрозумів, котра
саме.
— А хто ж це говорить у вітальні?
— Не знаю, може, це подушки на дивані, з яких ти по-
любляєш будувати халабуди? — сказала шкарпетка.

***
— Уявляєш, синку, зранку я знайшла твою шкарпет-
ку у пральній машині, — сказала мама Людожерчикові

36

Розділ п’ятий,
у якому Матвій керує важливою
операцією
Під кінець навчального року Матвій отримав на свою
голову клопіт. Клопіт прийшов з неба, точніше, з космосу.
— Завтра відбудеться затемнення сонця, — повідо-
мив увечері ведучий з радіо, яке Матвієві батьки слуха-
ли упіввуха, заклопотані ще чимось.
— Що таке затемнення? — спитав Людожерчик.
— Місяць опиниться між Землею та Сонцем так, що
закриє їх одне від одного, — відповів тато, відірвавшись
від книжки, яку читав на планшеті.
— Можливо, ми зможемо поспати довше, — засмія-
лася мама. Вона терпіти не могла рано вставати на ро-
боту, тож сніданок для Людожерчика і Матвія зазвичай
готував тато. Зате мама могла пізно увечері раптом по-
чати пекти пиріг.
Людожерчик насупився. Він не любив прокидати-
ся раніше за всіх. Іноді у вихідні він підхоплювався вже
о сьомій ранку і дуже нудився, бо всі ще спали.
38
— А можна мені не йти до школи? — одразу спитав
Матвій.
— Синку, ти ж знаєш, — відповів тато, — школу так
просто не скасовують.
— Навіть через сонячне затемнення?!
— Ну, це ж не землетрус.
— А коли буде землетрус?
— Ох, сподіваюся, що нескоро, — пожартував тато.
Матвій подумав — головне, аби не під час канікул.
Але й канікули ще не скоро.
— Як гадаєш, коли сонячне затемнення — тоді навко-
ло стає так темно, як уночі? — запитав Матвій Мію в шко-
лі перед першим уроком.
— Не так, — заперечила Мія, — бо тоді б його назвали
просто ніччю вдень.
— Як гадаєш, — спитав тоді Матвій Андрія, з яким си-
дів за однією партою, — стане дуже темно?
Андрій дуже сподівався, що буде темно, і бажано на
уроці математики. Щойно він це озвучив, у Матвія ви-
никла чудова ідея.
На великій перерві між третім і четвертим уроком
у їдальні, де завжди пахло всім і відразу — від компо-
ту до м’ясних відбивних, — з’являлися щойно спече-
ні пиріжки. Вони були з повидлом, шпинатом, м’ясом,
сиром, але Матвій найбільше любив пиріжки з кар-
топлею. Якби він міг, він скупив би всю тацю тих пи-
ріжків і їв би їх до вечора. Але батьки не давали йому
стільки кишенькових грошей, щоб вистачило купи-
ти денну порцію пиріжків з їдальні. Крім того, ніхто
при здоровому глузді не витрачатиме всі гроші на самі
пиріжки.
39
 Але якщо буде темно і ніхто не побачить — можна буде
вкрасти кілька пиріжків, вирішив Матвій. Він посвятив
у свій план Мію, Андрія і ще кількох друзів. Матвій, звіс-
но ж, не збирався говорити кожному зустрічному, що йде
красти пиріжки. Але так сталося, що Матвій сказав про
це пошепки Лізі, але Настя й Оксана все одно підслуха-
ли, і зрештою пиріжків захотіло мало не пів класу. Мат-
вій відчув себе капітаном, що веде якусь спецоперацію.
— Головне — всі беріть різні, — напучував він їх. —
Я люблю з картоплею, а Мія — з повидлом.
Матвій пам’ятав з новин, що затемнення має трапи-
тися ще до обіду. Тож на початку третього уроку всі, хто
зібрався їсти крадені пиріжки, сховалися під велики-
ми столами у їдальні. Матвій сидів, обхопивши руками
коліна, і чекав, що от-от стане темно. У спину йому со-
пів Андрій, а коліно боляче притиснула Мія своїм гост­
рим ліктем.
Їм важко було зрозуміти, скільки часу минуло: зда-
валося, ніби вже дуже багато, але таця з пиріжками все
не з’являлася. Було чути, як перемовляються пекарки
на кухні.
Голова Андрія опустилася Матвієві на спину, і за кіль-
ка хвилин він почув тихеньке похропування. Воно зако-
лисувало. Матвій на хвильку заплющив очі.
Коли він прокинувся, його витягували з-під столу за
руку.
— А це ще що таке?!
Так сталося, що того дня Матвієва вчителька записа-
ла найбільше зауважень у щоденниках за свою кар’єру:
майже пів класу не з’явилося на урок, залізло під столи
у їдальні й поснуло!

40 41
 — А сонячне затемнення? — запитав розгублений Анд­
рій однокласників, коли їхню ватагу відпровадили на-
зад до класу.
— Воно вже було! — захоплено повідомила Софія. —
Місяць насунувся на Сонце! Тільки на кілька хвилин,
тому темно не стало, і добре, правда?
— Всі знають, що ти боїшся темряви і навіть засинаєш
Розділ шостий,
з увімкненим світлом! — кинув розчарований Матвій.
у якому один письменник робить
Матвієві велику послугу

До кінця тижня всі, хто отримав зауваження у що-

деннику, мали дати його батькам на підпис. Мія спро-
бувала втішити Матвія:
— Ну, це ж не так страшно. Раз підпишуться і забу-
дуть.
Матвій не втішався. Найменше він хотів, щоб батьки
дізналися будь-що про цю історію. Запис у щоденнику
був дуже дивний: «Сховався замість уроку в їдальні», —
і йому довелося би пояснити, що це значить.
Матвій соромився. Тепер він розумів, наскільки по-
дурному в десять років не знати, що сонячне затемнен-
ня — це не те саме, що ніч. Усі в класі про це жартували,
а особливо — ті, хто повірив Матвієві. Як він міг так по-
думати! Матвієві найбільше хотілося, щоб усі якнай-
швидше забули про цю історію.
Мія слухала його упіввуха. Вона стояла біля дзерка-
ла і роздивлялася свій ніс. Взагалі-то, Мія його не дуже

43
любила, вона вважала його задовгим. Іноді, щоправда,
він здавався їй нормальним — звичайний ніс, може, хіба
трішечки довгуватий, але нічого особливого.
Але часом, якщо у Мії був поганий настрій, вона гир-
калася з Дідусем або з Матвієм чи школа ставала особли-
во нестерпною, — у такі дні вона дивилася в дзеркало
і бачила страшенно довгий ніс. Просто незрозуміло, як
він міг видаватися їй нормальним у хороші дні!
— У моєї мами цілком гарний ніс, — роздумувала Мія
вголос, повертаючи голову так, щоб поглянути на свій
ніс із кожного ракурсу. — У Дідуся теж, що й не дивно,
адже він — її тато.
— Може, Наталка просто забуде? Знаєш, їй пів кла-
су має показати підписи від батьків, — припустив Мат-
вій.
Наталка звалася Наталкою, бо вона була ще дуже мо-
лода, і її учні багато разів чули, як інші вчителі говорили
їй замість «Наталю Олегівно» просто «Наталко».
— Як гадаєш?
Мія задумливо відвернулася від дзеркала.
— Виходить, я успадкувала свій ніс не від мами. Ви-
ходить, він у мене від батька?
— Та нормальний в тебе ніс, — Матвій знизав плечи-
ма. — То що ти про це думаєш?
— Про що, про підпис? Вона забуде. Розслабся.
Їй було легко говорити: Міїн Дідусь підписався у пер-
ший же вечір і не надто сварив. Мії узагалі багато чого
сходило з рук. Іноді, коли Матвій сердився на Мію, він
думав, що Дідусь ставиться до неї поблажливіше, бо ж
ані мама, ані тато з Мією тепер не живуть. Звісно, Мат-
вій ніколи не говорив цього Мії.
44
Дідусь Мії поставив свій широкий підпис зеленою
ручкою, бо вважав, що, якщо вже йому треба калякати
щось в учнівських щоденниках, він теж мусить мати
свій колір. «Учням — синій, вчителям — червоний, — го-
ворив він, — ну, а мені — зелений».
Наталка, на щастя, ніколи до Міїного дідуся за це не
чіплялася. Одного разу він хотів пожартувати і підписа-
тися невидимим чорнилом з дитячого набору — таким,
яке можна побачити, лише якщо посвітити на нього
спеціальним ліхтариком. Але Мія категорично не по-
годилася.
Матвій взагалі не розумів, хто вигадав це ідіотське
правило — аби батьки підписувалися дітям у щоден-
никах. Їх вже майже не використовували у їхній школі,
а Наталка й узагалі зробила їм записи вперше (бо й урок
її пів класу прогуляло вперше)! Вона щодня питала Мат-
вія, чи він уже зізнався батькам у своєму мимовільному
прогулі, а Матвій щоразу казав, що сьогодні мама забула
підписатися, але зробить це завтра.
І так тривало майже тиждень, аж поки Наталка не
зробила інше цілком несподіване оголошення.
— Завтра до нас завітає письменник!
— Хто? — здивувався Андрій.
— Письменник, — в’їдливо зауважила Ліза, — людина,
яка пише книжки, ось хто.
— Цілком слушно, Лізо, — засміялася Наталка, — він
пише книжки, і ви зможете з ним поговорити і розпи-
тати про ці книжки! І навіть отримати автограф.
— А він молодий чи старий? — озвався хтось із задніх
парт.
— А чому це так важливо?
45
 — А як ми його тоді впізнаємо? Якщо прийде хтось
старий і з бородою — ми одразу зрозуміємо, що це пись-
менник. А якщо ні? Він же може бути на вигляд… ну, як
учитель?
— З бородою або хоча б з вусами, — докинула Мія.
— Ну, — пообіцяла Наталка, — перш ніж він зайде
сюди, я вас попереджу.

***
Письменник виявився зовсім не старий — його мож-
на було прийняти за вчителя фізкультури, бо він при­
йшов у смішних червоних кедах. Піджак у нього трохи
замастився крейдою, коли він випадково мазнув плечем
по дошці. Але всі тактовно промовчали: ніхто не знав, чи
годиться вказувати письменникові, що він забруднився.
Наталка представила його класові. У Лізи і ще в кіль-
кох дівчат загорілися очі: їм ще вчора сказали, як його
звуть, і дехто впізнав його прізвище, а дехто заґуґ­лив
напередодні.
— Диви, як Наталка хвилюється, — пробурмотіла Мія.
— Чого б це? — здивувався Матвій.
— Вона склала руки, як для оперного співу!
Матвій пирснув зі сміху, але Наталка вже постави-
ла письменника навпроти класу і відійшла до задніх
парт. Руки вона, і справді, увесь час тримала складени-
ми, ще й потирала великими пальцями один об інший,
ніби хотіла їх відполірувати.
Письменник присів на краєчок учительського столу.
— Ну що, — сказав він весело, — про що поговоримо?
Усі ніяково засопіли і почали перезиратися. Не те
щоб їм нічого було спитати, але ніхто не знав, про що

46 47
письменників можна питати, а про що — ні, і з чого тут
почати.
— Ви напишете про нас книжку? — бовкнув раптом
Андрій.
— О, — письменник помітно здивувався, — визнаю,
вже першим питанням ти мене нокаутував.
Всі зареготали.
— Щоб написати книжку, треба мати про що писа-
ти. Може, у вас є якась історія, яку ви хотіли б мені роз-
повісти?
— Є! — Ліза здійняла догори руку й аж підстрибнула
за партою. — Ось Матвій нещодавно…
— Ей, ти! — обурився Матвій і штовхнув її у спину.
Ще бракувало, аби про його сором дізнався письмен-
ник!
Ліза не потерпіла штовхання у спину, різко повер-
нулася за партою і заїхала Матвієві книжкою по плечу.
— Не перебивай!
— Це не твоя історія!
— Це історія нашого класу!
— Ні!
— Припиніть негайно! — скрикнула Наталка.
Мія вирішила, що бійки на очах у великого письмен-
ника жахають вчительку куди більше, ніж такі ж самі
бійки у звичайний день. Письменник примирливо під-
няв обидві руки догори.
— Гаразд, давайте не так. Якби ви писали книжку —
про що б ви її написали?
Усі затихли. Матвій гарячково перебирав у голові
кожну думку, за яку міг ухопитися, — про що б таке на-
писати книгу?
48
— Можна я?
Усі озирнулись на Андрія, який мав вигляд, ніби щой­
но прокинувся. Письменник енергійно закивав, заохо-
чуючи його.
— Я б написав книжку про те, що одного разу настало
сонячне затемнення. І скрізь зробилося темно, як уно-
чі. Я зранку пішов до школи, але не знайшов її — бо було
так темно, ніби ніч надворі, а ліхтарів не вмикали, адже
насправді це був день. Я не знайшов школи, але знай-
шов дещо інше… — Андрій зробив зловісну паузу, обвів­
ши очима клас.
Письменник слухав із помітним зацікавленням, а На-
талка нарешті припинила полірувати собі пальці. Одно­
класники перестали перемовлятися між собою й затих-
ли.
— Знайшов чорну-пречорну кімнату з чорним-­
пречорним столом? — насмішкувато зауважив Назар.
— Ні, — бадьоро відказав Андрій, відкинувшись на
стільці. — Я побачив ліхтар. А оскільки він був там один-
однісінький, я пішов до нього… Але ліхтар світив з іншо-
го виміру. Точніше, зі щілини між вимірами. Я мав би
допетрати, адже в нас тоді ліхтарі не світили, але я пі-
шов туди… Бо не дуже приємно ходити наосліп, знаєте.
І сам не помітив, як пройшов між вимірами — й опи-
нився в іншому.
— І що далі? — вигукнув письменник.
Андрій замислився.
— Я опинився у вимірі, де час рухався навпаки. На-
приклад, там всі йшли до школи лиш увечері, коли за-
синали. Тобто лише уві сні. Зранку вони прокидалися,
але тоді робили речі, які зазвичай люди роблять у снах:
49
ну, там літали, подорожували на інші планети, їли ба-
гато морозива…
— А мені якось наснилося, що я проковтнув живу ри-
бину, — поділився письменник.
— І таке теж могло би статися, — закивав Андрій.
— А цій рибині наснилося, що це вона потрапила в ін-
ший вимір! — захихотіла Оленка.
Клас розреготався.
— Або ж вона подумала, що ви тепер нею вагітний,
і вирішила, що вона насправді людина! — вигукнув Мат-
вій, згадавши той час, коли мама була вагітна Людожер-
чиком.
Письменник з удаваним переляком замахав руками.
— Дуже заплутана історія виходить, знаєте.
— А ви думали, — поважно сказав Андрій. — Писати
книжки — непроста справа!
Письменник заусміхався, наче Андрій щойно видав
гарний жарт, зрозумілий лише їм двом.
— Справді, раджу подумати тобі над цією історією, —
додав він уже серйозно. — У тебе гарна фантазія. Якщо
це все записати…
Цієї миті пролунав дзвоник на перерву. Письменник
поглянув на годинник.
— А книжки? А книжки? — підскочила Ліза.
Наталка вирішила взяти ситуацію у свої руки.
— Послухайте, я знаю, що у нас було обмаль часу і ви
хотіли б взяти автограф… Тому, гадаю, ніхто не проти,
якщо ми затримаємося на перерві?
Письменник сів за вчительським столом, і до ньо-
го вишикувалася ціла черга: завбачливі тримали під
пахвою книжки, і він ставив там свій підпис і писав
50
ще щось від себе. Щоправда, мало хто міг розібрати, що
саме він писав, бо письменник мав дуже нерозбірли-
вий почерк.
Невдовзі черга біля столу розсипалась і перетворила-
ся на купу дітей, котрі штовхалися, галасували й нама-
галися пробратися до столу всі разом і найшвидше. Мії
стало трохи шкода письменника — он як розгубився.
Вона стала ззаду і спробувала ганчіркою обережно ви-
терти крейду з його плеча, та тільки більше її розмазала.
Тим часом Матвій, галасуючи разом з усіма, дещо по-
мітив. Ліза, запхнувши підписану книгу в портфель, ви-
рвала із зошита сторінку й повернулася до черги.
— Ти чого? — штовхнув її Матвій.
— Хочу два автографи!
Почувши це, ще кілька дівчат кинулися до своїх парт
виривати сторінки із зошитів.
Тут Матвієві сяйнула думка. Він схопив свого щоден-
ника і, коли підійшла його черга, простягнув його пись-
менникові.
— Ти хочеш, аби я підписався тобі у щоденнику? —
здивувався той.
— Будь ласка, — вигукнув Матвій, — книжку я вже
маю, а два автографи — це крутіше, ніж один! Он Лізі
ви ж підписали.
Хлопець розкрив щоденника на потрібній сторінці
й тицьнув пальцем у потрібне місце, прикриваючи за-
одно рукою напис «Сховався замість уроку в їдальні».
Письменник знизав плечима і поставив свій широкий
підпис.
— Дякую! — зарепетував Матвій, швидко хапаючи що-
денник, поки ніхто нічого не помітив.
51
 Цієї миті задзеленчав дзвоник на наступний урок,
письменник підвівся з-за столу, але дівчата вхопили
його й повиснули йому на рукавах піджака.
— Не йдіть ще, залиштеся!
Письменник мав дуже розгублений вигляд.
***
— Ти що, здурів? — спитала Мія Матвія, коли він з гор-
дістю показав їй щоденник.
— А що? Він так нерозбірливо пише, що Наталка
в житті не дочитається, що там за прізвище. Я скажу,
що це почерк мого тата.
— Ти точно здурів, — насупилася Мія. У кишені вона
стискала маленький папірчик із трьома рядками незро-
зуміло чого і розмашистим підписом.
Після уроків Мія, Ліза та ще кілька дівчат зібралися на
майданчику навпроти школи, аби порівняти свої папір-
чики. Кожна з них сподівалася, що їй письменник напи-
сав щось особливе, не те, що іншим. Але цього вони так
і не дізналися — не змогли нічого прочитати.
Матвій весело насвистував і з радощів пробігся по
всіх бордюрах у дворі, балансуючи руками. Він мав ти-
сячу приводів для радості: прийшла весна, письменник
замість батьків підписався йому під зауваженням у що-
деннику і можна було вважати, що канікули вже поча-
лися.
Розділ сьомий,
у якому Мія дізнається,
що ціль не виправдовує засобів
Одного дня Наталка оголосила, що саме час їхньому
класові обрати свого старосту.
— Наступного року ви переходите до старшої школи…
— А там всі так роблять?
— …Там ви маєте турбуватися про значно більше ре-
чей, — пояснила Наталка. — Уроки у вас будуть у різних
кабінетах і з різними вчителями, і треба буде не губити-
ся, приносити їм ваші журнали з оцінками… Тому в кож-
ного класу є староста.
— А як же ви? — вигукнула Ліза.
— А я залишуся тут, — усміхнулася Наталка. — До мене
прийде новий перший клас.
Матвій підпер рукою щоку і зітхнув. Йому поки що
зовсім не хотілося переходити до тієї старшої школи.
Вона була набагато більша, і там швендяло багато май-
же дорослих високих старшокласників. Матвій не лю-
бив натовпів, де можна загубитися в лісі ніг.
53
 Гарно Наталці — влаштувалася так, щоб її ніколи у сві-
ті не викинули з молодшої школи!
Мія тим часом прикипіла очима до Наталки і слуха-
ла, що вона розповідає про посаду старости.
— Поки ви ще в четвертому класі, маємо гарну нагоду
потренуватися. Староста — це дуже відповідальна роль.
Він або вона пильнуватиме за журналом, за тим, на якій
перерві ви йдете до їдальні… Словом, буде трішки як я.
Старосту мали обрати голосуванням, щоби все було
чесно. Наталка попросила всіх три дні подумати і сказа-
ти їй, хто хотів би стати старостою.
Першого ж дня охочих було пів класу. Потім хтось пус-
тив чутку, що староста муситиме щодня ходити до дирек-
тора, й охочих поменшало. Але Мія залишалася непохит-
ною всі ці три дні. Вона збиралася стати тим старостою,
ще відколи Наталка вперше сказала, що воно таке!
Мія вирішила, що нарешті наведе тут порядок. Хлоп-
ців, які її, бува, дражнять і дратують на перервах, вона
відсилатиме додому. І всім буде заборонено чіпати її
портфель, пенал і кольорові ручки. А на великій перер­
ві можна буде когось посилати до їдальні по пиріжки
для неї — Мія дуже не любила товпитися у нескінчен-
ній черзі. Часом можна було простояти аж до наступ-
ного дзвінка, і тоді свій пиріжок вона мусила їсти непо-
мітно з-під парти.
За три дні у Мії з’явилися ще дві конкурентки — Ліза
з Ліною.
— За тиждень ми проведемо анонімне голосування, —
пообіцяла Наталка.
Наступного дня Ліна принесла до школи пакет із цу-
керками і щедро всіх вгощала.
54
— Це святкування мого переддня народження, — по-
яснювала вона. — Рівно за місяць у цей день буде перед-
день мого дня народження!
Мія тоді не взяла жодної цукерки. Вона тяжко замис-
лилася на весь урок і половину наступного, а потім у неї
з’явилася велика стратегічна ідея. Після уроків вона вле-
тіла додому і ще з порога заволала:
— Дідуню!
— Га? — відгукнувся Дідусь приглушено.
Він стояв у вітальні на колінах і лагодив свою ста-
ру стереосистему. Ламаючись, вона починала видавати
таку дивну мішанину звуків, ніби там всередині сидів
якийсь звір і пережовував музику, а кістки випльову-
вав назовні у вигляді моторошних звуків, що мало нага-
дували улюблених Дідусевих Вагнера та Жана-­Мішеля
Жарра.
— Дідуню, будь ласочка, мені треба вай-фай роутер, —
випалила Мія.
— Та у нас же вдома є інтернет, — здивувався він.
— То не додому. Мені треба вай-фай роутер для на-
шого класу.
— Га? — ще раз перепитав Дідусь, копирсаючись у пузі
своєї стереосистеми.
— Вай-фай роутер! — вигукнула Мія. — Треба! Прямо
на завтра!
Дідусь обернувся, сів на підлозі і здивовано глипнув
на Мію.
— На Бога, навіщо вам до класу роутер?
Мія теж присіла поруч.
— У нас будуть вибори старости, і Ліна вчинила зов­сім
не чесно… взяла і стала всім роздавати цукерки просто
55
так. І я подумала, якщо зроблю в класі роутер з вай-фаєм,
це точно буде крутіше, бо цукерку з’їв — і вже нема, а ін-
тернет — залишається. То що, купиш мені роутер?
Дідусь почухав за вухом.
— А пароль від інтернету даватимеш лише тим, хто
за тебе проголосує, чи як?
— Чудова ідея! — втішилася Мія.
***
Дідусь замислився. Але, перш ніж купувати роутер,
він пішов поговорити з Наталкою. А Наталка не підтри-
мала цієї ідеї.
— Заохочувати однокласників будь-якими матеріаль-
ними речами заборонено, — сказала вона. — Ані цукер-
ками, ані вай-фаєм.
— Вай-фай — це не зовсім матеріальна річ, — зауважи-
ла Мія. — Інтернет — він як повітря. Ви не можете його
відчути чи помацати.
Але Наталка була невблаганна. Переконувати треба
діями, а не подарунками, сказала вона.
Матвій важко зітхнув. Усе-таки мати свою особисту
інтернет-мережу було б дуже круто. Навіть старшоклас-
ники не могли б таким похвалитися.
Після обіду вони з Мією сиділи на балконі у неї вдома
і гралися у жовті машини. Звідси було найліпше видно
вулицю. Якщо нею проїжджала якась машина жовтого
кольору, треба було якнайшвидше вигукнути «Жовта
машина!» і штурхнути іншого в плече.
У цій грі слід бути дуже спостережливими, бо, як
зауважив колись Матвій, у жовтий колір машини чо-
мусь фарбують набагато рідше, ніж у червоний, білий,
56
чорний чи синій. Властиво, жовтими найчастіше бу-
вають маршрутки — але вони у грі не рахуються, лише
легкові машини. Це була особлива гра на випадок, якщо
ставало дуже нудно, а Мії з Матвієм цього разу було
і сумно, і нудно.
— Я можу приносити тобі ті пиріжки, якщо хочеш, —
сказав Матвій.
Після історії із сонячним затемненням Матвій був
відомою персоною в їдальні. Навіть старші учні зна-
ли, що він — той самий хлопець, який заради пиріжків
з картоп­лею ладен був прогуляти урок. Вони пропуска-
ли його в черзі поперед себе.
Мія зітхнула. Вона перехилилася через поручні
і роздивлялася голубів, що мили лапки в калюжі перед
під’їздом.
— Чому голуби смикають головами, коли ходять? —
запитав Матвій. Цього вони не знали.
Цієї миті у двері хтось подзвонив.
— Мабуть, це Дідусь, — сказала Мія. — Він вічно забу-
ває ключі, коли йде до магазину.
Але це був не Дідусь, а якийсь незнайомий чоловік із
чорною чуприною. І він мав довгий ніс.
— Соломіє! — сказав він.

Розділ восьмий,
у якому дехто з першого
розділу реабілітується
Незнайомець був височезний — на голову вищий від
дідуся, а волосся у нього було скуйовджене, наче він
щой­но помив голову і забув розчесатися.
Дідусь теж дивився на нього не надто довірливо. Але
й не прогнав, коли повернувся додому і побачив чужо-
го чоловіка у себе на порозі. Ба більше — він його впіз-
нав. Потім вони про щось довго говорили за зачинени-
ми дверима на кухні.
Матвія покликали додому вчити уроки. Мія лежала
на килимі у вітальні і читала книжку, за вікном поволі
опускалася темрява. Дідусь мовчки зайшов до вітальні.
Ухопив диван за кутик і потягнув — диван спритно ляс-
нув і розклався.
— Той дядько буде тут ночувати? — здивувалася Мія.
Диван вони розкладали зазвичай тільки для гостей, за
винятком Матвія і Людожерчика, бо вони спали в Мії-
ній кімнаті.
58
Дідусь почухав за вухом. Мія насторожилася. Дідусь
завжди починав чухати за вухами, якщо не знав, що від-
повісти, і хотів виграти час.
— Він залишиться. На кілька днів принаймні. Розумі-
єш, це ж не зовсім чужа нам людина. Це мій зять, якого
я не бачив багато років, а твій…
— Ну, мій тато, — погодилася Мія. — Він про це казав.
Тільки мені не дуже потрібен тато. У мене ж є ти.
— Я — це не зовсім те саме… — Дідусь знову почухав
за вухом.
— Чому?
Цієї миті гість постукав об одвірок (бо двері були від-
чинені — треба ж було об щось постукати) і зазирнув до
вітальні.
— Можна?
Дідусь кивнув і підвівся, щоб іти.
— Ей, куди ти? — підхопилася Мія.
— Вам із Віталієм треба поговорити, — повідомив Ді-
дусь, повагався, а тоді вийшов з кімнати і причинив
двері.
Мія схрестила руки на грудях і глянула на цього Ві-
талія. Що ж, якщо Дідусь отак втік, доведеться розбира-
тися самій.
Віталій дивився на неї і несміливо всміхався; у пра-
вому вусі в нього поблискувало маленьке кільце. Він був
схожий на рок-музиканта, якщо тільки рок-музиканти
коли-небудь сильно ніяковіли перед десятирічними
дів­чатами.
Мія не була налаштована довго говорити. Їй кортіло
спати, і щоб зранку тут уже ніяких гостей не було, і все
знову було як і раніше.
59
 — Знаю, це все дуже несподівано... Це дуже неспра-
ведливо — те, що ми стільки років не бачилися і не мали
змоги поспілкуватися і познайомитися ближче. Якщо
я кілька днів у вас погостюю, може, ми трохи це надо-
лужимо? Як гадаєш?
Мія знизала плечима, але про себе подумала, що гість
Віталій чогось явно не договорює. Ніби упродовж кіль-
кох останніх років був ще хтось, хто не давав йому спіл-
куватися з нею.
— Розумієш, — продовжив Віталій, — мене не було
в місті. Я був… далеко звідси, тож ми не дуже могли…
— А де ти був? — зацікавилася Мія.
Віталій подивився на неї, на стелю і знову на неї.
— Я… працював, — сказав він невизначено.
— Далеко звідси?
— Ага.
— І що ти робив? Це якась секретна робота?
— Ну… у певному сенсі, — Віталій розкуйовдив собі во-
лосся, почухав носа. — Це… одне маловідоме місце дале-
ко в горах.
— Ух ти! — Мія вилізла з ногами на диван і вмостила-
ся зручніше. — Ну, то нам із Дідусем ти скажеш?
— Можливо, — ухильно відповів Віталій.
— Я вгадаю! Хочу знати зараз!
— Ну… гаразд. Що, на твою думку, може бути дуже та-
ємне?
Мія замислилась і, як і Дідусь, почухала за вухом.
— Робота секретним агентом?
— Безперечно, — визнав Віталій. — Але ні, я не агент.
Він також вмостився зручніше на дивані, схрестивши
ноги. Дивлячись на Мію, Віталій усміхався, ніби йому

60 61
справді дуже подобалось із нею говорити. Зараз він на-
віть нагадував Дідуся і зовсім трошки — Міїну маму.
— Ти виробляєш щось секретне? Будуєш космічну ра-
кету?
— Ну…
— Це щось пов’язане з космосом, так? — Мія увійшла
в азарт.
— Ну… — Віталій явно вагався, і Мія, яка в недомовках
і ваганнях дорослих розбиралася краще, ніж більшість її
однолітків, відчула, що натрапила на правильний слід.
— Я нікому не скажу, — пообіцяла вона. — Ну, крім
мого найкращого друга. Але він теж нікому не скаже.
Може, хіба що своєму молодшому братові, бо він може
причепитися до нас і не дасть спокою, поки з ним не по-
діляться. Але він вміє берегти таємниці. Крім нас, ні­хто
не дізнається.
— А хто цей твій найкращий друг?
— Матвій, він живе на три поверхи нижче, якраз під
нами. Взагалі, точнісінько під нами, бо у них дитяча
кімната якраз там, де у нас вітальня. Ми з Матвієм, коли
були менші, уявляли, що через вентиляційні труби у на-
ших ванних кімнатах є вихід у космос. Ми навіть про-
бували туди залізти, але нічого не вийшло і нас злови-
ли батьки.
— Космос дуже далеко, — протягнув Віталій. Він слу-
хав доньку й усміхався.
— Але я хочу, коли виросту, потрапити хоча б трішеч-
ки ближче, — замислено додала Мія. — Стати пілотом лі-
така, наприклад!
— Навіть якщо ти зараз і не можеш полетіти в кос-
мос, це не означає, що не вийде наблизитися до нього…
62
по-іншому. Досліджувати зірки можна… ну, наприклад,
в обсерваторії, — зауважив Віталій.
Мія дивилася на нього широко розплющеними очима.
— Ти на цьому добре знаєшся, еге ж? Це місце, де ти
працюєш?!
Віталій трохи розгубився.
— Ем-м…
— Ну скажи! — Мія від нетерплячки застрибала на ди-
вані.
— Ну гаразд, — здався Віталій. — Але ти нікому про це
не розповіси, домовилися?
— Нікому, — палко пообіцяла Мія. — Крім Матвія.
— Гаразд, крім Матвія. Отже, я працюю в… в астроно-
мічній обсерваторії. Ми стежимо за зірками, працюємо
з телескопами і всіляке таке.
— Ох, — тільки й сказала Мія. — А де ця обсерваторія?
Ти зможеш взяти нас туди?
— Вона в горах, на одній із вершин. Обсерваторію не
можна будувати в місті — міські вогні засвітлюють небо.
— У горах… — Мія мало не застогнала від захоплення.
Поїхати в гори — то була їхня з Матвієм мрія ще з зими.
Дівчинка уявила, як розповідає всім у класі, що має
батька, який працює в суперсекретній астрономічній
обсерваторії. Куди там Ліні з її цукерками! «Вони всі на-
турально очманіють», — подумала Мія. І тут же загадала,
що дві хвилини тому Віталій попросив нікому не розпо-
відати про свою таємну роботу.
— Ох, — тільки й сказала Мія.
— Що? — не зрозумів Віталій.
— Нічого… Просто це дуже круто. В яких це горах?
Карпатах?
63
 Віталій кивнув, не вдаючись у подробиці.
— На Говерлі?
— Ні, що ти.
— Вона ж найвища!
— Але там купа туристів. Уявляєш, що було б, якби
вони всі побачили обсерваторію?
— Угу, — погодилася Мія. — То де ж? Ми могли б там
побувати?
— Ну… — Віталій вагався. — Гадаю, так. Може, пізніше
ми могли б туди поїхати.
— Ура! — Мія підстрибнула, і диван так скрипнув, що
Віталій аж сахнувся. Він поспіхом встав і почав дістава-
ти з наплічника, з яким прийшов, зубну щітку і рушник.
Мія замріяно відкинулася на подушки.
— Обсерваторія… А ти всі зірки знаєш? У мене ніколи
не виходить запам’ятати, яка має йти за якою, щоб скла-
далися всі ці сузір’я. Дідусь каже, у мене погана зорова
пам’ять, але це нічого, бо я маю гарну слухову взамін.
Так завжди буває — щось на щось. Дідусь каже, я вічно
чую і запам’ятовую те, що не призначене для моїх вух.
— Що ж… З тобою треба бути обережним, еге ж? А для
зоряного неба є карти. Я покажу тобі одну таку пізніше.
— Ага, — погодилася Мія.
Вона дивилася на Віталія, який незграбно стояв по-
серед кімнати із зубною щіткою та рушником в руках,
і їй раптом подумалось: цей новий чоловік не лише по-
казуватиме їй карти зоряного неба і розповідатиме про
обсерваторію, а ще й житиме з ними, їстиме за одним
столом, вона бачитиме його щодня. Мії стало дивно.
«Раптом у нього якась смішна піжама?» — подумала вона
і відразу підвелася.
64
— Ну… на добраніч, — трохи зніяковіло попрощався
Віталій, помітивши, що вона вже йде.
— Добраніч! — бадьоро гукнула Мія і зачинила за со-
бою двері.
У своїй кімнаті вона взяла під пахву Біма, підійшла
до вікна і спробувала пороздивлятися нічне небо, про-
те зірок видно було мало.
З вітальні знову долинали голоси Дідуся і Віталія.
«Дідусеві теж доведеться не говорити про обсерва-
торію», — подумала Мія. Приховувати щось від Дідуся
було дивно і трохи ніяково. Мія і раніше могла йому чо-
гось не розповідати, але це були переважно їхні з Матві-
єм бешкети, а не серйозні речі. Але вона пообіцяла Віта-
лієві: про Матвія попередила одразу, а про Дідуся — ні.
Може, Віталій скаже йому сам?
Мія не любила зберігати таємниці. Переважно вони
в неї довго не вберігалися. З іншого боку, у неї ще ніко-
ли не було такої серйозної таємниці, як ціла астрономіч-
на обсерваторія. Може, воно того варте?
Мія чекала, поки Дідусь з Віталієм нарешті нагово-
ряться у вітальні і Дідусь пройде коридором до своєї
кімнати, обов’язково дорогою зазирнувши подивитись,
чи спить уже вона. Тоді б можна було у нього вивідати,
чи знає він про обсерваторію.
Але Дідусь довго не йшов, і Мія здалася: умостила-
ся в ліжку, обійнявши Біма, і заснула під буркіт голо-
сів у вітальні.

Розділ дев’ятий,
у якому Віталію пропонують
розважати трьох дітей
Наступного дня зранку Мія навшпиньках пройшла
по коридору, прихилила двері вітальні і глянула на
гостя.
Віталій міцно спав. Його ніс здавався не коротшим,
ніж учора. Мія обернулася, щоб подивитися у дзеркало
на власне обличчя. Крім носа, не побачила нічогісінько
спільного. Чи довгого носа достатньо, щоб вважати ко-
гось своїм родичем?
Віталій спав довго. Скидалося, що він не звик встава-
ти дуже рано. Мія з Дідусем снідали, коли на порозі за-
явився Матвій, з-за спини якого визирав Людожерчик.
— Ходімо гуляти! — погукав Матвій.
У Мії тьохнуло серце: зараз вона нарешті зможе хоч
комусь розповісти про обсерваторію! Дідусь упродовж
ранку не подавав ані найменшого натяку, що взагалі
знає, що відбувається. Мія могла б поговорити з Матвієм
про все просто зараз, але ж поблизу постійно теліпався
66
Людожерчик. Коли він уже приходив разом зі старшим
братом, то не відступав від них ні на крок.
— Людожерчику, хочеш їсти? Може, пирога? — спро-
бувала заохотити його Мія, шукаючи їм із Матвієм шля-
хи відступу: як би швиденько взутися у передпокої і ви-
слизнути за двері.
— Ні-ні-ні! Я не хочу їсти. Ходімо шукати твою краї-
ну!
— Яку мою країну?
— Ну, як яку! Ту, де живе Бім. Я хочу її побачити.
— Е-е-е… — розгубилася Мія. — Але ж, пригадуєш,
я тобі казала, що люди туди не можуть потрапити. Там
є такий вхід, в який ти, ну… не пролізеш.
— Але ж краєчком можна глянути?
— Ну… Насправді, знаєш, у тій кімнаті, де стоїть та
шафа, про яку я тобі казала, зараз дехто спить, і його не
можна будити.
— Хто? — відразу підскочив Людожерчик.
— Він мій… тобто наш… — Мія заплуталася. — Він наш
гість, от.
— А можна на нього подивитися?
— Він же не музейний експонат, — суворо відказала
Мія. — От прокинеться, і побачиш.
— А якщо тільки краєчком ока?
Мія зітхнула, підвела хлопчика до дверей і трохи про-
чинила їх, щоб він міг подивитися на сплячого. Матвій
зазирнув і собі, але нічого не сказав.
— Ого, — тільки й сказав Людожерчик. — А він знає
про Країну?..
— Що ти, — заперечила Мія, відводячи його на кух-
ню, — дорослі про неї не знають.
67
 Людожерчика це дуже втішило. Він любив усе, в чому
не дуже розбиралися дорослі.
— А він скоро прокинеться?
— Не знаю, — із сумнівом сказала Мія.
— Він тепер житиме з вами? — запитав Людожерчик.
— О, — розгубилася Мія. — Ні, він… Він приїхав нас від-
відати. На якийсь час.
— А як його звати?
— Віталій, — упевнено відповіла Мія, бо принаймні
щодо цього вона не мала сумнівів.
— А що він буде робити? Він міг би… — замислився
Людожерчик. — Що, як він буде сином для твого Дідуся?
— Навіщо Дідусеві якийсь син? — обурилася Мія. —
У нього є я!
— Ну, ти ж у нього є не постійно. Ти часто сидиш
у школі або у нас вдома. І взагалі, ти наша ніби сестра.
Тому ти маєш бути у нас так само багато, як і тут. А цей
дядько зможе розважати Дідуся, коли тебе нема. Прав-
да? — Людожерчик смикнув Матвія за руку.
— Не будь дурний, — відказав Матвій. — Дідуся не тре-
ба розважати, він же дорослий.
— Йому що, ніколи не буває нудно?
— Він сам себе розважає, — відказала Мія. — Або я.
Цієї миті у дверях кухні з’явився Віталій. Він щойно
прокинувся, і виглядав ще більш розхристаним, ніж зав­
жди. Віталій розгублено потирав очі.
— Привіт! — заверещав Людожерчик, підбіг до нього
й обійняв за ногу.
— Привіт, — пробурмотів Віталій. — Е-е-е… Кожного
дня тут з’являються нові діти. Я — Віталій.
— Я знаю! — засяяв Людожерчик.
68
— А ти?
— Я Людожерчик…
— Антон, — вирішила додати Мія про всяк випадок.
Хтозна, чи не здасться їхньому гостеві це прізвисько ди-
вацьким.
— Я Міїн ніби-брат, — повідомив Людожерчик. —
І Матвій теж. А ти вмієш розважати людей?
— Брат? Ох, я й не знав! — скрикнув Віталій. — Не знав,
що у Соломії є брат.
— Ми завжди були, — знизав плечима Людожерчик, —
від самого народження, бо ми живемо тут поруч, у цьо-
му ж під’їзді. Круто, правда?
Матвій подумав, що Соломією Мію називали дуже рід-
ко, але змовчав. Зрештою, з гостями треба бути ввічли-
вим, принаймні на початку. Особливо якщо це чужі гості.
Дідусь, який саме зайшов на кухню, повідомив хлоп-
цям:
— Дзвонила ваша мама. Каже, що йде у справах, тому
ви можете або повернутися додому, або проводити час
із нами шалено цікаво і з користю, поки вона не повер-
неться. А тато ваш поїхав відвідувати якихось друзів.
— Друга, — тут же уточнив Людожерчик. — У нього
є друг Сергій, і він саме розійшовся з дівчиною, і тато
йому виявляє дружню підтримку. Так мама казала вчора.
— Здається, у тебе також слухова пам’ять розвинена
не в той бік, — пожартував Дідусь, але ніхто, крім Мії та
Віталія, жарту не зрозумів. — То що, залишаєтеся?
— Так! — Людожерчик схопив Мію за руку і потягнув
у вітальню. Їй довелося підкоритися.
— Покажеш шафу? — зашепотів Людожерчик у кори-
дорі.
69
 Мія з несподіванки не змогла вигадати нічого краще,
окрім як похапцем сказати:
— Вона зачинена!
— Ну то й що? — закліпав Людожерчик.
— А те, що… що цей вхід відкривається, тільки коли
в квартирі мало людей. Інакше нас усіх би туди затяг-
нуло, бо він дуже потужний. А бачиш, скільки зараз тут
народу?
— Ой, — засмутився Людожерчик. — А чого так? Це не-
чесно!
— Бо всілякі чарівні речі трапляються, коли наймен-
ше людей на них дивляться, — Мія знову сказала перше,
що спало на думку, але сказала впевнено і з розумним
виглядом, і Людожерчик їй повірив.
— Це нечесно, — невгавав він.
— Мабуть, — погодилася Мія. — Але ж так цікавіше: на
Казкову Країну треба чатувати, розумієш?
Людожерчик кивнув, подумавши, що тепер йому вар-
то частіше приходити до Мії в гості та зазирати до шафи.
Дідусь покликав їх із кухні.
— Я знаю, що ви збиралися гуляти, — сказав він Мат-
вієві, Мії та Людожерчику. — То чому б вам не погуляти
з Віталієм? Я маю деякі справи до обіду.
Людожерчик точно не був проти. Мії не дуже хотіло-
ся йти з Віталієм кудись саме сьогодні, але відмовляти
було б неввічливо. Лише Матвій був дуже незадоволе-
ний. «Але ж він ще не знає про обсерваторію», — поду-
мала Мія.
— Ти зможеш потренуватися розважати людей, — під-
бадьорливо сказав Людожерчик Віталієві. — Якщо нас
розважиш, то й Дідуся зможеш точно!
Розділ десятий,
у якому Людожерчик співає в метро,
а Віталій веде всіх у таємний дворик
Людожерчик був у захваті. Він дуже рідко бував десь
далеко, а на метро й узагалі ніколи не їздив ні з ким,
окрім батьків. Віталій, навпаки, почувався надто невпев-
нено: він не знав, куди можна було повести трьох дітей.
Якби вони ще були одного віку! Найбільше Віталія хви-
лював Людожерчик, бо він був наймолодший. А ще —
Мія, бо вона його явно сторонилася.
Людожерчика хвилювало те, чи встигнуть вони на
поїзд метро. Понад усе він хотів би побігти донизу еска-
латором, як це робили деякі люди, пролітаючи повз них.
Спустившись з ескалатора, Людожерчик опинився
в лісі ніг. Можливо, часом воно й добре — мати малень-
кий зріст, але точно не тоді, коли опиняєшся в натовпі.
Людожерчик роздивлявся ноги в джинсах, ноги в спід-
ницях, ноги в шортах, штани, з кишень яких стирчали
дроти навушників, і кишені, в які їхні власники запха-
ли руки.
71
 У вагоні якась пані звільнила їм місце, і Віталій блис-
кавично посадив туди Людожерчика. Він сидів, мете-
ляв ногами і неголосно наспівував. Малий любив співа-
ти в метро. Химерне відчуття — співати і не чути самого
себе. Зате, поки поїзд гальмував на станції, Людожерчи-
ків спів ставало чути дедалі ліпше — це була його улюб­
лена частина гри. Пісня, яку він любив співати, не зовсім
пасувала до поїзда, бо в ній ішлося про човен.
— Ми пливемо в жовтому човні, жовтому човні, жо-о-
овтому човні… — мугикав Людожерчик.
Люди поруч у вагоні почали перезиратися й усмі-
хатися. З-за спини Віталія хтось обурено пирхнув, але
Людо­жерчик цього не помітив. Він співав дедалі голос­
ніше й натхненніше:
— А наш човен шкрябає по дні, шкрябає по дні!
Вони вийшли на станції і пішли до ескалатора. Перед
самими сходами їм довелося вже не йти, а радше туп-
цяти, бо людей несподівано стало дуже багато. Віталій
взяв Людожерчика за руку, щоб не загубився. Малий не-
тямився із захвату: він любив ходити з кимось за руки.
Найліпше, звісно, з Матвієм, бо він не такий високий.
Шкода, що Матвій це не дуже любив.
Поки Віталій пильнував Людожерчика, Мія і Матвій
опинилися на дві сходинки ескалатора нижче.
— Він довго не міг приїхати до нас через роботу. Вона
у нього суперсекретна, і він роками тільки те й робив,
що працював там, — повідомила Мія Матвієві, поки вони
опинилися одні. — Він працює в обсерваторії — так він
сказав. А побудована вона десь далеко в горах.
— А чому в горах?
— Та ж там краще видно зорі, на вершинах!
72
— Це він теж тобі сказав?
— Це я й сама знаю!
— Круто, — задоволено зітхнув Матвій. — Пощасти-
ло тобі!
— Ну, не знаю, — із сумнівом сказала Мія. — Мені доб­
ре і з Дідусем. Віталій не дуже… схожий на тата.
— У вас носи однакові, — нагадав Матвій.
— У нас для нього немає місця. Не може ж він увесь
час спати на дивані у вітальні.
Тут ескалатор закінчився.
Коли вони проходили через турнікети, Людожерчик
провернув свій улюблений трюк: нагнувся і проліз по-
під його загороджувальними ручками. Віталій до цьо-
го не був готовий, тож завмер у невідповідний момент
і застряг між цими ручками.
— Попався! — радісно заверещав Людожерчик. — Я люб­
лю так проходити, — пояснив він, коли Віталій визволив-
ся з турнікета і вони вийшли на вулицю. — Але це тому,
що я ще не дуже високий. Коли мені виповниться шість,
я вже не зможу так проходити.
— Гм, — сказав Віталій. У нього досі трохи поболював
бік. І було соромно перед працівницею метро, яка все це
бачила. Вона так здивовано подивилася на Віталія, ніби
він узагалі не розрізняв, де праворуч, а де ліворуч.
Людожерчик знов узяв Віталія за руку.
— Скільки років виповнюється турнікетам, коли їх
ставлять ловити людей, які виходять?
— Що-що?
— Скільки їм стає років? — терпляче перепитав Людо­
жерчик.
— Тобто?
73
 — Ну, спершу турнікети стоять у метро і ловлять лю-
дей, які заходять. А потім вони стають старенькі і їх
пере­ставляють в інше місце — ловити людей, які вихо-
дять. Скільки їм тоді буває років?
— Звідки ти це взяв? — здивувався Віталій.
Людожерчик знизав плечима. Деякі речі він просто
знав, і все.
Вийшовши з метро, Віталій озирнувся навколо і звер-
нув на бічну вулицю. Матвій знав, що в її кінці розта-
шований парк Шевченка, вони з батьками іноді приїж-
джали туди заради величезного дитячого майданчика.
Однак Віталій, не доходячи до кінця вулиці, раптом
звернув у двір.
— Куди ми? — здивувалася Мія.
— Я називаю це нарнійським двориком, — сказав Віта-
лій. — Колись знайшов його випадково, я і не подумав би
тоді, що прямісінько в центрі міста є така тиха місцина…
Вони пройшли через арку, довгу і гулку, як тунель,
і раптом вийшли з іншого боку будинку. Верхні повер-
хи ховалися у кронах дерев; посеред двору був дитячий
майданчик з двома височенними гойдалками на лан-
цюгах. Гамір вулиці сюди майже не долинав, зате було
чути, як працює радіо у відчиненому вікні на першо-
му поверсі.
— Ого! — вразилася Мія. Віталій мав дуже задоволе-
ний вигляд.
— Я приходжу сюди, коли хочу побути наодинці, —
сказав він.
Людожерчик заліз на одну з гойдалок. Коли її розгой-
дували, ланцюги трохи перекручувалися. Людожерчик
захоплено повискував.
74
— Бачили будинок зі статуями на даху, коли ми йшли
сюди? — вигукнув Віталій, розхитуючи по черзі обидві
гойдалки. На другу сіла Мія, Матвій поступився їй чер-
гою і тепер сидів поруч на траві, чекаючи, доки Людо-
жерчик нагойдається.
— Бачили, а що? — гукнула Мія, що якраз відлетіла
назад.
— Взагалі це музей, — пояснив Віталій. — Музей міс-
та… Але статуї — його вартові. Вночі вони оживають, хо-
дять вулицями і пильнують порядок… Дивляться, що
трапилося тут за день.
Матвій подивився на нього з-під лоба. Віталій жартує
чи говорить серйозно?
— Не віриш мені, так? Спробуй погуляти тут уно-
чі!
***
— Ну що, я подумав… Тепер ми могли би сходити
в музей, — сказав Віталій, коли вони нагойдалися і зно-
ву вийшли на вулицю.
— У музей? — здивовано перепитав Матвій. — Той зі
статуями?
— Ні, тобто… Туди, звичайно, теж можна, але зараз
я думав про ще один.
Матвій нічого не сказав. Просто музей — цього він
найменше очікував від людини, яка працює в астроно-
мічній обсерваторії.
Матвій, загалом, любив музеї, але не дуже великі.
А музеї, в яких йому доводилося бувати, зазвичай були
вдвічі більші від улюбленого Матвієвого розміру. Десь
на половині йому переважно ставало нудно. Більшість
75
музеїв була розрахована на два, а то й на три дні Матві-
євого відвідування, але аж ніяк не на один.
Усі це Матвієві думки пронеслися зі швидкістю по-
їзда метро. Він не встиг додумати їх до кінця, бо вже
й так знав, що нічого не скаже Віталієві. Матвієві не хо-
тілося ображати людину, яка працює в астрономічній
обсерваторії.
Розділ одинадцятий,
Мія теж подумала, що дивно, чому Віталій не схотів
зводити їх, приміром, до планетарію. Може, у музеї на у якому Матвій роздивляється картини,
них чекає якийсь сюрприз?
а Людожерчик мріє про левів

Музей був дуже великий. Матвій подумав — так ви-

глядає музей-на-тиждень. Вони підіймалися до нього
довгими сходами, і Людожерчик вже почав був пхинь-
кати, але тут помітив біля входу двох величезних левів.
— У-у-у! — загорлав Людожерчик і відразу спробував
залізти одному з них на спину. — Давайте візьмемо од-
ного такого додому! Їх тут все одно два однакових!
— Дурбецало, вони ж кам’яні. І величезні, — заува-
жив Матвій.
Людожерчик скривився.
— Ну то й що? У нас вдома поміщається купа вели-
чезних речей. Можна викинути диван і поставити лева
замість нього. Або викинути машину і поставити його
в гаражі.
Матвій вирішив, що пояснювати малюку очевидні
речі — це справа Віталія, і непомітно посмикав його за
рукав.

77
 — Хм… Розберемося з цим, коли будемо вже йти, га-
разд? Ми ж прийшли подивитися музей, — запропону-
вав Віталій.
— Добре, будемо виходити і якраз заберемо, — вті-
шився Людожерчик.
Усередині музею було тихо, як під подушкою. Наче
всі вуличні звуки відбивалися від його стін і залишалися
на гамірній площі. У першому залі були картини. І в дру-
гому. І в третьому залі теж було багато картин.
Людожерчик посмикав Віталія за штанину.
— Чому тут стільки малюнків?
— Тому що це художній музей, — сказав Віталій. —
Ось, подивися на це… Ех, а в юності я хотів стати худож-
ником.
Людожерчик слухав не надто уважно. Він уявляв собі
кам’яного лева у своїй вітальні. Коли до них прийдуть
гості, вони натурально очманіють, як каже Мія.
— У цьому залі — картини епохи Середньовіччя, — по-
відомив Віталій. — Бачите, вони у досить похмурих то-
нах…
Чергова зали глипнула на Віталія із зацікавленням.
— Чому? — запитав Матвій.
— Тоді люди любили описувати різні страждання. Усі
святі, в яких вони вірили, обов’язково були мученика-
ми. Тобто дуже багато мучилися за життя, але за це піс-
ля смерті їм велося досить добре, — пояснив Віталій.
— Як вони страждали?
— Ну, голодували, поневірялися, усамітнювалися…
якщо коротко, — спробував пояснити Віталій.
Людожерчик скептично розглядав ікону, на якій була
зображена жінка з немовлям на руках.

79
 — Та ну, — сказав він, — якщо вони мало їли, то чому ж
вони такі товсті?
Чергова пані обурено пирхнула. Людожерчик втратив
інтерес до картини й почимчикував до наступної зали.
Зал було багато. Віталій захоплено роздивлявся кар-
тини, але Мія з Матвієм втомлювалися дедалі більше.
Вони були тут уже понад годину, і Мії всі картини по-
чали плутатися в очах.
Матвій подумав, що у музеї можна було б жити.
— Подивився одну залу на день — і йдеш робити уро-
ки. Потім ідеш гуляти, тоді — вечеряти і спати. А зран-
ку встаєш — і дивишся наступну залу, — пояснив він Мії.
— Так, ходити сюди замість уроків було б набагато
краще, — погодилася Мія.
Віталій так захопився картинами, що, здавалося, зов­
сім забув про дітей. Мію він дратував дедалі більше.
Притягнув їх сюди, тим паче — малого Людожерчика,
який уже скиглить і ниє, що хоче пити, в туалет і їсти.
А тепер Віталій і зовсім не звертає на них уваги.
— Пограймо в гру? — запропонувала зрештою Мія
Матвієві з Людожерчиком. — Бачите, як Віталій повіль-
но роздивляється картини? Нумо змагатися, хто витрі-
щатиметься на кожну з них найдовше. За кожну отри-
муємо по балу.
— Головне — переграти Віталія, — пробурмотів Матвій
і покосував на нього.
Віталій замислено розглядав ніжно-блакитну кар-
тину з двома дівчатами. Матвій, Мія і Людожерчик ста-
ли поряд з Віталієм і дружно почали вдивлятися й собі.
Білява дівчина стояла на колінах і завмерла перед
мольбертом, ніби злякавшись чогось; чорнява виходила

81
у неї з-за спини з напівпрозорої завіси. У них, вочевидь,
застигла пізня весна або літо — обидві дівчини були
вбрані у легкі, ніби прозорі, сукні.
Вони простояли так кілька хвилин. Віталій, здається,
навіть нічого не помітив: він зітхнув, ніби сам до себе,
і перейшов до наступної картини. Матвій, Мія і Людо-
жерчик залишилися.
Першим не витримав Людожерчик — він простояв
хвилин п’ять і підстрибом побіг услід за Віталієм. Мат-
вій із Мією перезирнулися і продовжили вдивлятися
в картину.
Ще за десять хвилин здалася Мія.
— Один-нуль, — задоволено зауважив Матвій.
Віталій дійшов уже до кінця зали; Людожерчика не
було видно.
За цей час Матвій виявив дещо цікаве. Щоб якось
урізноманітнити гру, він підходив та відходив від кар-
тини, яку роздивлявся, повертав голову так і сяк. Хло-
пець помітив, що чим ближче підходиш, тим більше всі
ці красивезні відтінки на полотні перетворюються прос­
то на окремі мазки, що взагалі ні на що не схожі. Коли
Матвій підходив до картини, мало не впираючись у неї
носом, — картина перетворювалася на незрозумілу ма-
занину; коли ж поволі відходив — мазанина складалася
у точні, ніби на фотографії, контури!
Матвій так захопився цією грою, що забув навіть про
Мію і Людожерчика. Він кружляв так перед кожною кар-
тиною, аж поки його хтось раптово не торкнув за руку.
Від несподіванки Матвій аж підскочив.
У нього за спиною стояла дівчина у довгій чор-
ній сукні, з книжкою під пахвою. Волосся у неї було
82
темно-червоне і зібране в короткий хвостик на поти-
лиці. Матвій спершу не зрозумів, чого вона його чіпає,
аж тут побачив бейджик, що був пришпилений до її
сукні.
— Тобі погано? Покликати когось? — турботливо спи-
тала дівчина.
— Е-е-е… — розгубився Матвій. — Та ні, дякую.
— У тебе крутиться голова? Ти з кимось сюди при­
йшов? Де твої батьки?
— Та ні, — знову заперечив Матвій, — я просто так див-
люся картини… Я прийшов сюди, ну… З братом, і подру-
гою, і татом моєї подруги, але вони…
— Це твій братик називає себе Людожерчиком? — по-
цікавилася червоноволоса дівчина.
— Ага, а звідки ви…
— Ходімо, — підморгнула вона Матвієві.
Вона привела його у маленьке підсобне приміщення,
де стояли невеликий стіл, крісло і диванчик, на якому
сидів Людожерчик і метеляв ногами. Він їв кекс і наси-
пав собі на штани купу крихт.
— Привіт! — заволав він. — Хочеш кекс?
Дівчина пригостила кексом і Матвія.
— Я заблукав у залі, а потім зустрів Софію, — повідо-
мив Людожерчик.
— Я знайшла твого братика, коли він намагався ви-
лізти на підвіконня, — весело розповіла чергова музею
Софія.
— Щоб побачити левів, — уточнив Людожерчик. — Ми
не можемо їх забрати додому, але я можу сюди прихо-
дити, коли заманеться. Це як з Бімом, якого я подару-
вав Мії.
83
 — Іноді я також думаю, що хотіла б забрати додому
декілька картин звідси, — замріялась Софія. — Але на-
багато приємніше приходити сюди і дивитися на них,
правда?
— Ну, і якби ви забрали їх собі додому, це була б кра-
діжка, — зауважив Матвій, вгризаючись у кекс.
— А хочете вкрасти нас? — добродушно запропонував
Людожерчик. — І попросити як викуп картини?
— Я не хочу вас красти, — засміялася Софія. — Я хочу
передати вас вашому татові, коли він…
— Він не наш тато, — уточнив Матвій.
— А хто ж він?
Матвій з Людожерчиком перезирнулися і знизали
плечима.
— Це наш дорослий друг, — заявив Людожерчик.
Софія і собі знизала плечима, а тоді підвелася й вихо-
пила звідкись з-за спини пузатий електричний чайник,
долила Матвієві у чашку заварку й розбавила її водою.
Підсобка була невелика, але Софія граційно маневрува-
ла поміж столиком, кріслом і диваном так, ніби їх тут
узагалі не було.
Людожерчик впустив шматочок кексу собі в чай.
— Розкажіть, що вам сподобалося в музеї найбіль-
ше? — поцікавилась Софія.
— Товсті голі жінки, — щиро зізнався Людожерчик.
— Ну, — засміялася Софія, — в історії мистецтва був
період, коли їх малювали досить часто… і відверто.
— А чому в залі, де Середньовіччя, все таке невесе-
ле? — спитав Матвій.
— Розумієте… — Софія замислилася й відкинула з лоба
волосся. Закручені пасма, які вибилися із зачіски, раз

85
по раз спадали їй на обличчя. Матвієві здалося, що вона
сама нагадує персонажа якої-небудь з тих картин — тіль-
ки не з тих похмурих середньовічних (хоч вона і була
у всьому чорному), а з інших, де красиві неземні люди
сидять у садах і попивають вино.
— Середньовіччя — це був непевний час… Людям жи-
лося не так легко, як нам зараз.
— Хіба ж нам живеться легко? — засперечався Матвій.
Він одразу згадав школу, підписи батьків, бійки і той
випадок, коли він гепнувся на уроці фізкультури, видря-
пуючись по канату нагору, і всі з нього сміялися. Потім він
подумав про Мію і її маму, яка приїжджає на вихідні, та й
то не кожні, і ще — про Віталія, який знову десь пропав.
— У певному сенсі, звісно, легко, — заперечила Софія.
Її очі підсміювалися, коли вона дивилася на Матвія, але
не зверхньо. — Подумайте самі: у нас є дах над головою,
вдома — гаряча і холодна вода, що тече просто з кра-
на. А ще є електрика, і ми знаємо, звідки вона береться,
а наш будинок не спалить раптово блискавка, бо на ньо-
му стоять блискавковідводи…
— Я не знаю, звідки береться електрика, — похнюпив-
ся Людожерчик.
— Ну, технічно, з усіма подробицями, я б теж зараз
не пояснила, як вона потрапляє до нас у лампи і всіля-
кі прилади. Але принаймні ми знаємо, що це — фізич-
не явище, а не витвір якого-небудь примхливого бога,
який будь-якої миті може нам її відімкнути, бо має по-
ганий настрій. А ще ми не хворіємо на чуму цілими
містами, вміємо вирізати апендицит і менше воюємо…
Хоча, — Софія насупилася, — в останньому людство не-
далеко еволюціонувало.
86
— І що з того? — перебив Матвій.
— А те, що у середньовічних людей усього цього не
було. Вони бачили навколишній світ, як і ми з вами, але
розуміли його набагато менше. А того, чого не розумі-
ли, вони боялися. Тому їм жилося не дуже весело, і кар-
тини їм малювалися… ну, ви самі бачили.
— Бідні люди, — похнюпився Людожерчик.
— Нам це складно зрозуміти, правда? — усміхнулася
Софія. Матвій помітив у неї на пальці тонкий гарний
перстень — у вигляді риби з камінчиком замість ока.
Софія машинально крутила його навколо мізинця. —
Світ для жителів Середньовіччя був дивний, як… Ну,
уяви собі, що в тебе над головою щодня літають косміч-
ні тарілки, але ти не можеш порозумітися з прибульця-
ми, бо не знаєш їхньої мови. Дорога, якою ти ходиш до
школи, іноді може привести тебе в інше місце. А у шко-
лі вчителі постійно змінюються і самі не дуже знають,
чого тебе навчати.
Матвій нарешті підвів очі з персня у вигляді риби на
Софію.
— Так? — перепитав він, бо більше не придумав, що
сказати.
— Так! — негайно вставив своє Людожерчик.
Матвій зітхнув. Мати молодшого брата — це іноді так
втомливо.
— До речі, де ж ваш друг? — поцікавилася Софія.
Матвій знизав плечима.
— Він десь роздивляється картини… Стривайте, але
ми забули ще про Мію! — раптом згадав Матвій. Дівчи-
на здивовано звела брови.
— Скільки ж вас тут іще?
87
 — Лише ми, — запевнив Матвій.
Софія знайшла Мію на диванчику в одному із залів —
дівчинка залізла на нього з ногами і перемальовувала
собі в щоденник двох чоловіків з картини. Виходило не
дуже схоже, і Мія втішилася, що якась незнайома дівчи-
на кудись її кличе, говорячи щось про Матвія та Людо-
жерчика.
Сама Софія потайки сподівалася, що десь дорогою до
підсобки знайде того дорослого Віталія, що прийшов до
музею із цими незвичайними дітьми. Але так ніде його
і не побачила.
А не зустріла Софія Віталія ось чому: він на той час
уже бадьоро крокував через хол музею до виходу. Віта-
лія завжди надихав живопис. Після відвідування На-
ціонального музею на нього частенько находило на-
тхнення помалювати. Він перебирав у пам’яті образи
й кольори, у голові йому роїлися щойно побачені кар-
тини.
Виходячи з музею, Віталій бадьоро помахав рукою
тітоньці, яка продавала вхідні квитки, проминув вели-
чезні різьблені двері і примружився від яскравого сон-
ця. День був просто чудовий!
Дорогою до метро Віталій вирішив купити кави
у мандрівній вуличній кав’яреньці у вигляді велико-
го рожевого равлика. Він любив цих равликів, що не-
сподівано вигулькували то там, то сям — біля метро, на
гамірних перехрестях, у затінку дерев і біля великих
яскравих супермаркетів. Попиваючи капучино, Віталій
розмірковував собі, як усі ці равлики непомітно ман-
друють містом; може, власники таємно пересувають їх
вулицями уночі, катають секретними поїздами метро…
88
Віталій мрійливо допив каву, роздивляючись закло-
потаних людей навколо, а тоді спустився у прохолодне
метро. Підходячи до турнікетів, він пропустив поперед
себе маму з маленькою дитиною — жінка вела хлопчи-
ка за руку. Віталій задивився на них і раптом аж підско-
чив.
Він нажахано завмер перед самим турнікетом, а ос­
кільки за ним йшли інші пасажири, невеликий потік
одразу утрамбувався в міні-корок.
— Агов! Ви проходите? — гукнув хтось Віталієві.
Віталій повернувся, окинув поглядом людей, що
скупчилися в нього за спиною, і кинувся до виходу
з мет­ро. Лагідне травневе сонце вже не здавалося йому
приємним; чим відчайдушніше він біг, тим сильніше
воно припікало. Віталій геть змокрів, поки домчав на-
зад до музею, і цівочки поту стікали йому по спині, ніби
маленькі вужі.
Він купив ще один вхідний квиток і помчав залами.
Картини миготіли йому в очах, зливаючись у суцільні
кольорові мазки. Музей був великий, і Віталій встиг об-
бігти його двічі, аж поки Софія почула невластиве для
музейної тиші тупотіння і пішла подивитись, хто по-
рушує спокій.
— О, то це ви — Віталій? — радо вигукнула вона.
— О… Так, я… — Віталій підозрював, що ця дівчина вже
здогадалася, що це він забув у музеї трьох дітей, і густо
почервонів.
— Людожерчик заснув, — доповіла Софія, — а стар-
шим я дала почитати книжку про Середньовіччя. Діти
не нудьгували, не переживайте, і вони навіть не голодні.
— О, я… Я навіть не знаю, як вам дякувати…
89
 Віталій почувався б набагато впевненіше, якби не
був червоний від швидкого бігу, а сорочка не прилипа-
ла б йому до спини. Він доволі незграбно дякував Софії,
поки та вела його до дітей, обережно передавала йому
на руки сплячого Людожерчика і врешті-решт проща-
лася з Матвієм та Мією.
— Книжку можеш повернути пізніше, — сказала вона,
обіймаючи Матвія. — Приходьте ще.
— Ми прийдемо замість уроків! — бадьоро помахала
їй на прощання Мія.
Матвій розгубився і не сказав нічого.
Зніяковілий Віталій зручніше перехопив сплячого
Людожерчика. Раптом малий пробурмотів крізь сон:
— Шоколадний кекс… Вона їла шоколадний кекс.
— Хто їв? — не зрозумів Віталій.
— Товста жінка з картини, — пробурмотів Людожер-
чик і знову заснув.
Вони пройшли лунким вестибюлем. Перш ніж спус-
титися сходами, Мія легенько провела рукою по спині
одного з левів.
— У мене досі немає номера твого мобільного, — дещо
ніяково нагадав Віталій Мії. Може, якби він був, йому б
не довелося ганяти залами, як навіженому.
вже наступного місяця вони почнуть виплачувати кре-
дит за нову квартиру і перевозити туди речі.
— А згодом ми зможемо переїхати туди і жити всі ра-
зом!
Ще мама додала, що на наступних вихідних приїде
до Мії і вони куди-небудь підуть разом.
«А мама ж не знає, що тут Віталій, — подумала Мія. —
А якщо він нікуди не поїде до наступних вихідних?»
Але Мія ані слова не сказала мамі про Віталія та астро-
номічну обсерваторію.
«Я навчилася берегти таємниці», — вирішила вона,
коли намагалася заснути і згадувала, скільки всього за
якісь два дні вона вже не сказала Дідусеві, мамі, Людо-
жерчикові й навіть Віталієві. Але деякі таємниці немож-
ливо вберегти.

***
Уже вдома, пізно ввечері, коли Матвій і Людожерчик
попрощалися й пішли додому, Мія подзвонила мамі.
— Ти ще не спиш? — здивувалася мама. — Як справи?
Мія відповіла, що все добре. Розповіла про вибори
старости у школі і про сонячне затемнення з пиріжка-
ми, але ні слова — про пригоди в музеї. Мама сказала, що

90

Розділ дванадцятий,
у якому Віталій і Мія міряються носами
Наступного дня, коли Мія йшла до школи, Віталій
ще спав.
У класі саме мали голосувати за старосту. Після при-
їзду Віталія Мія геть про це забула. За задумом Наталки,
ім’я свого обранця кожен мав написати на окремому ар-
куші. На перерві перед останнім уроком вона їх пораху-
вала й оголосила, що старостою класу стала Ліна.
— Незважаючи на відверті провокації декого з вас —
кого саме, ми не дізнаємося, бо голосування було ано-
німним, — додала Наталка, — наші вибори старости
відбулися. Щоправда, хтось вирішив проголосувати за
мене. І ще кілька людей вписали «пальму на нашому
підвіконні» та ім’я свого кота. Такі голоси ми дисквалі-
фікували.
Матвій сховався за підручником з математики.
— Ти що, вписав Наталку? — зашипіла Мія.
— Ні, я вписав пальму. Що, уже пожартувати не мож-
на?
92
— Міг би проголосувати за мене! — образилась Мія.
— Ну… — Матвій не хотів її зачепити.
Мія похмуро проштрикнула ручкою сторінку що-
денника.
***
Удома Віталій готував на кухні щось, що пахнуло по-
мідорами і сиром.
— Це піца? — запитала Мія з порога.
— Це гарячі канапки, — відповів Віталій.
Біля раковини стояла Міїна чашка. На стінках пона-
липали засохлі чайні листочки, що скидалися на чор-
них черв’яків.
— Чашка стояла брудна у тебе в кімнаті, — весело по-
відомив Віталій. — Я приніс її помити.
Мія насупилась. Вона часто залишала брудні чаш-
ки. Дідусь сварив її за це, жартуючи, що істоти, які роз-
ведуться у тих чашках, невдовзі почнуть заселяти їхню
квартиру.
Але чому Віталій взагалі заходив до її кімнати?
Мія взяла чашку і віднесла її назад.
— Вона ж немита!.. — гукнув Віталій, але дівчинка ні-
чого не відповіла. Вона зачинилася у своїй кімнаті, щоб
всі думали, ніби вона робить уроки.
Віталій приготував для них із Дідусем вечерю. Вона
навіть виявилася досить смачною — картопля, салат із
зелені та канапки.
— Як справи у школі? — запитав Віталій. Про музей
вони відучора не згадували.
Мія знизала плечима. Сьогодні вона точно не хотіла
говорити про школу.
93
 Дідусь замислено погладжував бороду. Мія подума-
ла, що це ж Дідусь зазвичай готував вечерю, і він ніколи
не їв канапок на ніч.
Пізніше, коли вона хотіла піти в душ, виявилося, що
там зайнято. Мія прислухалася: крізь булькотіння води
долинав спів.
— Ми пливемо в жовтому човні, жовтому човні, — Ві-
талій наспівував Людожерчикову пісню.
Мія трохи почекала для годиться, а тоді забарабани-
ла у двері.
— Так негарно робити, він же наш гість, — зауважив
Дідусь.
Він щось клацав на планшеті, який Мія з мамою по-
дарували йому на Новий рік, і буркотів, що його пальці
затовсті для такого екрана.
— Чого ця клавіатура така мацюпусінька? — обурю-
вався Дідусь.
Мія взяла у нього планшет і, поки Віталій не вийшов
з ванної, допомагала шукати в Ґуґлі все, що Дідусеві було
треба: він хотів знайти кілька нових музичних альбомів
різних дивних виконавців, яких Мія не знала.
Сидячи наступного дня на шкільних уроках, Мія за-
дивлялася на каштани, що цвіли за вікном, і думала про
астрономічну обсерваторію. Скільки там стоїть телеско-
пів? Чи великі вони? Чи бачили всі ті астрономи коли-
небудь тарілки прибульців, інформацію про яких тепер
приховують як щось дуже таємне?
З Віталієм вони про це ще не розмовляли. Майже зав­
жди поруч був Дідусь, а йому не належало знати про та-
ємницю. До того ж Мія бачила, як Дідусь іноді скоса по-
зирає на Віталія.
94
Мії досі не вірилося, що Віталій — її батько. Може, він
щось вигадує? Вона звикла, що його немає, а в неї на-
томість є Дідусь, мама, мамин новий чоловік Андрій
і їхня донька Софійка, яких, утім, Мія бачила дуже рід-
ко. Якщо вибирати між Віталієм і мамою — Мія обра-
ла б, звісно, маму. Хоча на маму вона раніше ображала-
ся, а на Віталія — ні.
Одного ранку, коли Мія збиралася до школи, Віталій
прийшов на кухню і заявив, що зробить для неї сніда-
нок.
— Навіщо? — здивувалася Мія. Вона звикла, що Віта-
лій зранку спить. Вочевидь, і зараз встати йому було не-
легко — він ніяк не міг розплющити до кінця друге око.
Віталій, проте, старанно взявся готувати вівсянку,
хоча і розхлюпав трохи на плиту, поки дивився на неї
одним оком. Мія вмостилась за кухонним столом. Вони
були одні — ідеальна нагода поговорити про найваж-
ливіше.
— Ви в обсерваторії самі собі готуєте їжу чи у вас є спе-
ціальні кухарі?
Віталій вхопився рукою за гарячу каструлю і різко
відсмикнувся.
— Fuck! — він подмухав на обпечені пальці, спохопив-
ся й обернувся до Мії. — Е-е-е… Це я… не звертай уваги.
— Ми у школі вчимо англійську, — усміхнувшись, по-
відомила Мія.
— Таке хіба вчать у школі? — здивувався Віталій. Мія
сперлася підборіддям на кулак. Вона вирішила нічого
не уточнювати.
Віталій відвернувся від каші й сунув пальці під хо-
лодну воду. Коли каша раптом зашипіла, перелившись
95
на плиту, він спохопився й узяв у обидві руки рушник, — Так мене дражнили в дитсадку, — пояснила Мія.
рушником — каструлю і гепнув її на стіл з таким вира- Решту сніданку вони доїдали мовчки. Віталій замис-
зом, наче це була атомна бомба. лено потирав кінчик носа. Він трохи образився. Мія цьо-
— Мабуть, у вас в обсерваторії є свої кухарі, — сказа- го не помітила. Вона чекала, що Віталій розкаже щось
ла Мія. про обсерваторію. Але він вперто мовчав.
— Чому це? — з підозрою покосував Віталій. Виходячи з квартири, Мія раптом зупинилася, ніби-
— Ти, мабуть, не дуже часто готуєш сніданки. то щоб поправити лямку наплічника. Лямка опинила-
Віталій почервонів. Дідусь або мама ніколи так не ні- ся на місці, а Мія й далі нерішуче чекала.
яковіли. Віталій здався Мії ще смішнішим, ніж досі. — Щось забула? — запитав Віталій.
— Просто я не дуже люблю вівсянку, — зізнався він. — Ні, просто… — Мія покусала губу, роздумуючи, ска-
— Я теж, — втішено повідомила Мія. — Тепер у нас зати чи ні. — Просто в суботу до нас прийде мама. Ось
є щось спільне, крім носів, правда? так.
— Носів? — здивувався Віталій. Вона швидко шмигнула за двері, бо, взагалі-то,
— У мами нормальний ніс. А в тебе довгий, як і в мене. і справ­ді вже запізнювалася до школи, але найперше
— У мене довгий ніс? тому, що їй кортіло лишити Віталія з цією новиною сам
— Ну звісно, ти його бачив у дзеркалі? на сам.
Віталій схопився за свій ніс, ніби той міг раптово ви-
рости від Міїних слів.
— У тебе зовсім не довгий ніс, — сказав він Мії.
Мія зітхнула. Віталій був як усі дорослі, коли ті нама-
гаються сказати підлітку, що його прищі зовсім не по-
мітні, чи дівчинці, яка постійно гепається на підлогу на
уроці фізкультури чи не втрапляє по м’ячу, — що вона
виглядає майже граційно.
Мії не треба було, щоб її втішали. Вона лише хотіла,
щоб Віталій сказав, що у нього також довжелезний ніс,
як і в неї!
— У тебе дуже довгий ніс, як і в мене, — вперто повто-
рила вона. — Або й ще довший, бо ти ж більший. Він схо-
жий на дзьоб пташки.
— Дзьоб пташки? — безпорадно перепитав Віталій.

96

Розділ тринадцятий,
у якому у всіх з’являються таємниці
Мія майже не пам’ятала, що відбувалося в той день
у школі.
Після занять вона сиділа у Матвія і допомагала Мат-
вієвій мамі пекти печиво. Мія і Матвій вимішували тіс-
то, а Людожерчик встромляв у миску пальці й непоміт-
но прикрашав тістом кухню. Він любив знаходити такі
секретні знаки кілька днів потому — вже навіть печива
не лишиться, а плямка зостанеться. Коли все було гото-
во, вони розтягали тісто на маленькі кавалки і розклали
їх на деко. Тоді мама поставила печиво у духовку. Деко
з печивом було таке велике, що Мія з Матвієм могли б
утримати його лише вдвох чотирма руками.
— Мені треба вийти до крамниці, — сказала мама,
зиркаючи на годинник. — Попильнуєте наше печиво?
Треба просто вимкнути духовку за п’ятнадцять хвилин.
Вона взула один босоніжок і почала переривати сум-
ку, шукаючи гаманця. А тоді ще раз перепитала Матвія,
чи він пам’ятає, як вимикати духовку.
98
— Мені вже майже одинадцять, мамо!
Мама повідомила їм усім, що вони розумнички, взу-
ла другий босоніжок і вийшла.
— А якщо не буде готове за п’ятнадцять хвилин? — за-
непокоївся Людожерчик.
— Мама завжди каже, що є легкий спосіб перевірити.
Треба встромити у печиво сірник: якщо він буде воло-
гий — значить, ще не спеклося, — пояснив Матвій.
Мія промовчала: вони з Дідусем рідко готували щось
разом. Вона завжди дивувалася, як багато всього Мат-
вій знає про готування їжі, найбільше — про сніданки.
Принаймні він точно міг зварити вівсянку краще, ніж
Віталій.
Матвій сів за стіл, поклав голову на руки і пильно по-
дивився на Мію.
— Отже, ти йому сказала, — підсумував він.
— Угу. Може, він до вихідних уже поїде…
— А якщо не поїде? Чого ти думаєш, що він…
Мія знизала плечима.
— А що це в тебе? — раптом запитала вона.
З-під підручників, звалених гіркою у кутку столу, ви-
зирала якась яскрава обкладинка. Вона потягла за її ку-
тик, і з-під стосу книжок вигулькнула книжка Софії про
Середньовіччя для дітей.
— Ти що, брав її із собою до школи? — здивувалася Мія.
Матвій сердито запхнув книжку назад.
— Яка різниця.
— Брав чи ні?
— Це моє діло!
Мії неприємно закололо у грудях. Матвій ніколи ні-
чого від неї не приховував. Та й вона від нього теж. Те,
99
що вона навчилася берегти таємниці — від мами, Діду-
ся, Віталія чи Людожерчика, — на Матвія не поширюва-
лося. Чому йому так здалася та дурна книжка? Ще й від
дівчини, яку вони бачили раз у житті, та й то через те,
що Віталій забув їх у музеї!
— То що там з Віталієм? — примирливо сказав Матвій.
Мія мовчки знизала плечима.
— Може, буде класно, якщо вони зустрінуться? Зга-
дають, як були одне в одного закохані, і знову захочуть
жити разом.
— Вони були закохані вічність тому, — нагадала Мія.
— То й що?
— Ти просто не розумієш! — Мія почала дратуватися.
Матвій іноді був просто нестерпний, але ж його бать-
ки все життя жили разом і якщо й сварилися, то макси-
мум на один день.
— Вони могли б разом кудись піти, — провадив далі
Матвій.
— Могли б.
Матвій глянув на годинник і вимкнув духовку. Разом
із Мією вони витягли звідти деко з печивом.
— А погулявши разом один раз, їм захочеться зустрі-
тися ще… Коли наші батьки миряться, вони завжди ку-
дись удвох ідуть.
Мія кивнула, бо знала це і так. Такі вечори Матвій із
Людожерчиком завжди проводили вдома у них з Діду-
сем.
— Ми могли б їм якось допомогти помиритися, — до-
дав Матвій.
— Що твої батьки роблять, коли миряться?
100
— Ну… — Матвій замислився. — Вони гуляють удвох,
або ми кудись їдемо разом. Вони починають багато смі-
ятися… ніби в них є якась таємниця.
— Печиво вже охололо? — нагадала Мія.
— Ще не готове, — повідомив Людожерчик. Про мало-
го Мія з Матвієм зовсім забули.
Матвій озирнувся на деко з випічкою.
— Срака-мотика! — це було таємна лайка Дідуся,
і вони вживали її тільки тоді, коли поруч не було нікого
з дорослих. Бо ж і Дідусь лаявся, коли, як він думав, діти
його не чули. — Людожерчику, сірники не треба було за-
лишати у печиві!
Мія зазирнула Матвієві за плече. У кожне печиво було
встромлено щонайменше три сірники. Печиво тепер на-
гадувало химерних їжаків із червоними на кінцях гол-
ками.
Коли вони повитягали всі сірники, Матвієва мама по-
вернулася і вони разом поласували трохи дірявим печи-
вом, Мія пішла додому. Підіймаючись у ліфті, вона зга-
дала про річ, яку не сказала Матвієві, і зрозуміла, що у неї
тепер також є таємниці від найкращого друга.
Мія не розказала, що вчора ввечері, того ж самого дня,
коли вона повідомила Віталієві про приїзд мами, він
раптом запропонував поїхати на кілька днів до астро-
номічної обсерваторії. Мія не напрошувалася. Він за-
пропонував сам.
Усього цього Мія не сказала Матвієві, але ось чому
вона думала, що Віталій не надто хоче бачитися з ма-
мою.

Розділ чотирнадцятий,
у якому Людожерчик згадує,
як намагався подружитися з коровою
Людожерчик лежав у темряві й не міг заснути. Він
знав: щоразу, коли сон не йшов, це було не просто так.
Мало статися щось незвичайне. Так завжди буває, якщо
достатньо довго почекати.
У вікні поблимували зорі. Видно їх було небагато.
Людо­жерчик сподівався, що в астрономічній обсервато-
рії їх вийде побачити більше. Але що там є такого, що до-
зволяє бачити купу зірок? Людожерчик намагався при-
гадати, чи говорив Віталій щось про це.
Згадати було нелегко. Людожерчика так вразила но-
вина про те, що десь є якась астрономічна обсерваторія
і вони туди поїдуть, що він зовсім забув, чи говорили
Мія з Віталієм про те, що ж це таке.
Окрім цього, слухати тоді Людожерчику було не
дуже зручно, а розпитати детальніше він не міг: на той
момент малий сидів у шафі. Про те, що Людожерчик
102
сидить у шафі, знав лише він сам. Мія і Віталій, які роз-
мовляли у вітальні, про це не підозрювали.
За кілька годин до того Матвій з’явився на порозі Мі-
їної квартири, тримаючи в одній руці підручник з ма-
тематики, а в іншій — Людожерчика. Їхня мама, хоч і не
мусила ходити на роботу, бо працювала перекладачкою
і їй для цього достатньо було лише ноутбука, інколи по-
требувала повної тиші і порожньої квартири. Це трапля-
лося тоді, коли вона мала терміново зробити якийсь пе-
реклад. Матвій казав: навіть мама іноді відкладає все на
останню хвилину.
Тож Матвій взяв Людожерчика із собою, щоб мама
могла кілька годин попрацювати в порожній квартирі.
Поки Матвій з Мією зубрили математику, Людожерчик
мусив розважати себе сам. Він намалював їх двох: під-
ручник на малюнку вийшов величезний, він укривав
Матвія з Мією, ніби ковдра, а вони солодко спали.
Коли настав час іти додому, Людожерчик досі дома-
льовував Мії піжаму.
— Ходімо, мама дзвонила вже двічі, — Матвій потяг-
нув брата за руку.
— Не можу, Мія ще без піжами!
— Та облиш, я можу бути й гола, — Мія спробувала до-
помогти Матвієві.
Людожерчик обурено прикрив долонею малюнок.
— Що ти собі думаєш? Ти ж тут не одна!
Мія обурено пирхнула, як вміє робити тільки вона,
коли вважає, що їй забивають баки дурнею, і пішла
з кімнати.
— Мама вже двічі дзвонила, — спробував нагадати
Матвій.
103
 Людожерчик пирхнув, як Мія. Маму ніколи не зро-
зумієш — то вона хоче працювати в порожній квартирі,
а то за кілька годин вимагає негайно повернутися назад.
Зрештою Матвій махнув рукою і пішов додому, нага-
давши, що прийде за Людожерчиком за годину.
Людожерчик домалював Мії піжаму й роззирнувся.
Він чув на кухні Міїного Дідуся, а разом з ним — саму
Мію; голос Віталія долинав із ванної, наче з довгої буль-
кітливої труби, — Віталій приймав душ і щось наспіву-
вав. Людожерчик раптом збагнув: у вітальні нікого нема!
Тихенько й обережно, щоб його ніхто не почув і не
згадав, що його мама дзвонила вже двічі, Людожерчик
прослизнув у вітальню, заліз у шафу й причинив за со-
бою дверцята.
У шафі було темно. І лоскотно: Людожерчикові по-
стійно ліз в обличчя кінчик якогось пухнастого рукава
і викликав бажання чхнути. Малий завмер, щоб рукав
менше його чіпав, і приготувався чекати. Він добре знав:
якщо достатньо довго чекати, щось незвичайне рано чи
пізно станеться.
Єдина проблема: сидячи у шафі, та ще й у темряві, до-
волі складно визначити, чи ще рано, чи вже пізно. Людо-
жерчикові здавалося, що пройшло вже багато часу, але на-
справді його мама ще навіть не встигла подзвонити утретє.
Йому затерпли ноги й почало здаватися, що задня стінка
шафи трохи розхитана. Вона поскрипувала дедалі сильні-
ше. Можливо, якщо трошки надавити на неї рукою…
Тут Віталій вийшов з ванної кімнати й голосно по-
кликав Мію. Вони вмостилися на дивані у вітальні, і він
вивалив на неї цю грандіозну пропозицію — поїхати до
обсерваторії!
104
— О… — сказала Мія. — Ого.
Віталій широко всміхався, хоча Людожерчикові цьо-
го й не було видно.
— А Матвій? — запитала Мія.
— Гадаю, він теж зможе поїхати… якщо захоче.
«А я?» — хотів запитати Людожерчик, але не встиг —
Мія продовжувала розпитувати про ту обсерваторію:
в яких вона горах, чи поїдуть вони потягом, а потім до
якогось села автобусом, а потім пішки просто на гору.
Людожерчик у шафі так зрадів, що аж прикусив пух-
настий кінчик лоскітливого рукава. Поїхати до якогось
села, а потім видиратися пішки на гору… Людожерчик
з величезною радістю поїхав би до якогось села! Головне,
щоб там були кури і корови.
— На багато днів? Я пропущу школу? — вигукнула Мія.
«А я пропущу садочок», — подумав Людожерчик. І ма­
ма зможе перекладати кілька днів у порожній квартирі:
плюс тато, мінус Матвій і Людожерчик!
Віталій не встиг відповісти, бо якраз у цю мить задзво-
нив телефон, і Мія побігла відповідати. Віталій пішов за
нею, а Людожерчик різко вивалився з шафи, передчува­
ючи, що це може бути той самий третій дзвінок від мами.
Мама вже була добряче сердита, а Мія з Дідусем і гад-
ки не мали, що одну дитину забули відправити додому,
тож Людожерчика одразу посадили в ліфт і відправили
на нижній поверх. У поспіху його так ніхто і не спитав,
чи хотів би він поїхати разом з усіма до обсерваторії і чи
не проти він дорогою заскочити в якесь село у горах; але
якби спитали, у Людожерчика була б готова відповідь.
Якби хтось запитав Людожерчика, він би пригадав, як
минулого року вони всі разом (але без Мії) поїхали в село
105
до бабусі й дідуся. Вони приїхали надвечір, і бабуся їх
міцно обійняла, а дідусь поплескав по спинах; потім ба-
буся пригощала всіх теплим пирогом, а дідусь щось май-
стрував у дровітні, увімкнувши радіо на кухні так, щоб
йому було добре чути, тож воно гриміло на всю вулицю.
Тут усе було інакше. Вставали вони набагато раніше,
ніж удома, бо мало не з шостої ранку за вікнами почи-
нало щось горланити: кукурікали півні, мукали корови,
заливалися собаки. Мама поралася на кухні разом з ба-
бусею або засмагала на моріжку з книжкою, прикривши
голову великим солом’яним капелюхом. Тобто так про
неї казали: на питання: «Де мама?» — відповідали: «За-
смагає з книжкою», — але книжка, звісно ж, не засмага-
ла, мама просто її читала під сонцем.
Тато лазив на горище шукати якісь старі речі зі сво-
го дитинства, читав або грав з дідусем у шахи. Що ро-
бив Матвій, Людожерчик не пам’ятав. Брата переважно
не було вдома, бо він грався зі своїми сільськими дру-
зями деінде.
Людожерчик іноді приходив полежати з мамою, але
насправді у нього, як і в Матвія, не було на це часу. По-
бавитися з ним хотіла і бабуся. А дідусь хотів навчи-
ти його грати в шахи. Але Людожерчик не міг подовгу
з ними сидіти.
Час від часу дідусь брав Людожерчика до лісу по гри-
би, але спільні прогулянки у них не складалися: Людо-
жерчик весь час намагався завадити дідусеві збирати те,
за чим він туди прийшов.
— Дивись, які маленькі гриби. Вони ще не виросли
до кінця, бувають і більші. Називаються лисички, — по-
вчав дідусь.
106
Людожерчик відразу накривав їх долонями:
— Не зривай! Хай у них буде нормальне дитинство!
У селі ж Людожерчика найбільше цікавили твари-
ни. Вони ніби жили з людьми, але і сторонилися людей:
кури розбігалися від нього, корова дивилася недовір­
ливо, коти гуляли самі по собі, а до гусей взагалі краще
було не підходити.
А в Людожерчика було дві мрії: погладити курку та
обійняти корову. Бабусина корова була просто велетен-
ська — пригнувшись, Людожерчик міг пройти у неї під
пузом, але цього він не робив, бо трохи її побоювався.
Щоб її обійняти, йому, по-перше, треба було б вилізти
на якийсь стілець, а по-друге — набратися сміливості.
Кури ж від нього тікали. Людожерчик пробував різні
тактики: підходив повільно й тихо чи починав бігти ще
здалеку; говорив до них чи підбирався мовчки. Дарма —
кури завжди були швидші за Людожерчика. Вони розбі-
галися і блискавично пірнали в якісь схованки, про які
хлопчик і не підозрював: прослизали під загорожею на
чиєсь подвір’я чи ховалися в кущі.
Перепробувавши всі методи на бабусиних курях,
Людо­жерчик вирішив, що треба спробувати пошукати
собі курей деінде — може, в інших господарів вони бу-
дуть привітніші.
Мама не дозволяла йому ходити самому дуже далеко,
але на своїй та сусідній вулицях Людожерчик розлякав
курей дуже швидко. Він ганявся за ними по всій вулиці:
коли він добігав до кінця дороги, кури, що поховалися
від нього на її початку, якраз починали вилізати зі схо-
ванок, і можна було знову пробувати зловити та погла-
дити якусь із них.
107
 — Зажді-і-і-іть! — волав Людожерчик, несучись із ви-
тягнутими руками за якою-небудь особливо симпатич-
ною куркою.
Одного разу він буцнувся головою прямо в живіт яко-
їсь жінки, яка чекала на нього за рогом. Виявилося, що
це була хазяйка тієї самої курки, і вона була дуже серди-
та. І, на думку Людожерчика, зовсім не така симпатич-
на, як її курка.
Коли скарги було вислухано, а вибачення прийнято,
і жінка пішла додому, виявилося, що Людожерчику від-
тепер заборонено тероризувати курей.
Йому залишалася корова. Малий спостерігав за нею
здалеку або ходив навколо, коли бабуся її доїла. Бабусю
корова любила, а от усіх інших — не дуже.
— Їй просто треба до тебе звикнути, — заспокоювала
бабуся, коли бачила, що Людожерчик боязко зазирає з-за
одвірка до хліва, а корова глипає на нього з підозрою. —
Вона побоюється чужих.
Людожерчик подумав, що бабусина корова забагато
спілкувалася з курми.
— Корова-мізантроп, — казав про неї тато, але Людо-
жерчик не знав, що то значить.
Інша справа — пес. Він завжди радий бачити Людо­
жерчика, а обійми та погладжування просто обожню-
вав. Малий ганяв з ним по садку, намотуючи кола, а тоді
з розгону гепався на землю, і пес, висолопивши язика,
лягав поряд.
— Що це ви вичворяєте? — казав дідусь, визираючи
з вікна.
— Я обіймаю траву! — горлав Людожерчик, розкинув-
ши руки в густій зелені. По носі йому повзав якийсь жук.
108
Мама страшенно не любила і боялася комах. Людо-
жерчик комах любив, а боявся тільки корови.
— А песику дозволять спати у моєму ліжку? — запи-
тав Людожерчик якось увечері у бабусі.
— Не дозволять, — сказала бабуся. — І ти ж знаєш, що
звати її Марта, тому вона не песик, а…
— Песикиня? — здогадався Людожерчик.
— Хм, може бути, — погодилась бабуся. — Або собака.
Чи просто жінка-пес.
— Ми з песикинею ідемо гуляти, — сказав Людожер-
чик мамі наступного дня.
— З ким-ким? — не зрозуміла мама.
— З жінкою-псом.
Тато сказав, що при слові «жінка-пес» йому уявля-
ється жінка з головою собаки, так що, будь ласка, ка-
жіть краще вже «песикиня» або «Марта», красно дякую.
Звісно ж, песикині не дозволили спати у ліжку з Людо-
жерчиком, а йому — в її будці, але весь день від ранку до
вечора вони зазвичай проводили разом. Песикиня, на від-
міну від Людожерчика, нікого не боялася. Вона гавкала на
гусей, і ті, пирхаючи від невдоволення, розходилися з до-
роги. Гарчала на кіз — козам, здається, було байдуже. І дуже
любила велосипедистів, бо за ними можна було бігати.
Корова її не цікавила. Песикиня гордо і байдуже про-
ходила повз неї щоразу, коли опинялася десь побли-
зу. Так, ніби це була не корова, а щонайбільше якась ко-
машка у траві.
Людожерчик сидів поруч із песикинею на траві і зда-
леку споглядав, як корова жує траву. Неподалік дідусь
згрібав сіно, а потім запихав його в якусь незрозумілу
дерев’яну прибудову.
109
 — Чому ти збудував собі такий будиночок, напханий
сіном? — запитав дідуся Людожерчик.
— Це стодола, — відказав дідусь. — Сюди я складаю
їжу для корови. Вона їстиме сіно взимку, коли навколо
вже не буде трави.
— Це такий її особистий холодильник? — уточнив
Людо­жерчик.
— Еге ж, щось на кшталт.
Дідусі бувають такі різні, подумав Людожерчик. Йому
було б важко уявити, як Міїн Дідусь напихає сіном для
корови домашній холодильник. Добре, що у Матвія
і Людо­жерчика теж є дідусь, хоч і живе далеко. Мії по-
щастило більше — вона бачить дідуся щодня. Але й Лю-
дожерчиків дідусь знудився б у квартирі, в якій немає
де поселити корову, песикиню і курей.
Тут у двір забіг Матвій — він збирався йти на річку ку-
патися, але забув плавки. Людожерчик притьмом побіг
до нього, щоб піти на річку і собі. А песикиня побігла за
Людожерчиком, бо вона любила купатися — як і всі тва-
рини, яких малий знав. За винятком хіба курей, які лю-
били лише, щоб їх ніхто не чіпав.
Річка протікала недалеко від їхнього будинку, і, си-
дячи на березі, Людожерчик бачив корову, яка меланхо-
лійно пережовувала траву. Поруч Матвій із друзями за-
копували одного з хлопців у пісок.
Того літа Людожерчик так і не обійняв корову, бо за
якийсь короткий місяць вона не пройнялася до нього
довірою. Песикиня дивилася на корову презирливо, ніби
казала малому — і навіщо вона тобі здалася?
Зранку того дня, коли вони мали повертатися до міс-
та, Людожерчик зважився підійти до корови якомога

110 111
ближче, поки вона поїдала траву з лугу. Вона могла ро-
бити це цілісінький день.
— Шкода, що ти до мене так і не звикла, — заявив
Людо­жерчик з безпечної відстані. Корова махнула хвос-
том. — Може, ти і не любиш нікого, крім бабусі, але лю-
бити лише когось одного — це теж нецікаво. Якби у тебе
було більше друзів, тобі було б веселіше.
Корова мовчки підняла до Людожерчика морду, не
перестаючи жувати. Людожерчик трохи позадкував.
— І, можливо, — продовжив він уперто, — можливо,
хтось із цих друзів тебе б обійняв і тобі сподобалося б.
Корова жувала.
Повернувшись у місто, Людожерчик сказав Мії:
— Я вмію робити обличчя сумної корови. Ось ди-
вись! — він зосередився, зробив незворушне обличчя,
закотив очі й почав повільно-повільно рухати щелепа-
ми, як роблять корови, — з боку в бік. Мія сказала, що ви-
глядає дивно, але смішно.
Людожерчик знав, що цього літа вони до села не пої-
дуть: дідусь із бабусею мали самі їх навідати. І тим від-
чайдушніше Людожерчикові кортіло, аби Мія з Віталі-
єм взяли його з собою — до астрономічної обсерваторії!
У його фантазіях вона була схожа на велетенську летю-
чу тарілку, що приземлилася на вершині гори, на схи-
лах якої паслися веселі корови.
Летючі тарілки завжди уявлялися Людожерчикові
схожими на смішні патисони, що їх купували батьки,
аби вкидати в суп: круглі і з хвилястими крисами, наче
у капелюшка.
Так, зачарований патисонами, що кружляли у нічно-
му небі й нагадували НЛО, Людожерчик поволі заснув.
Розділ п’ятнадцятий,
у якому Мія змінює плани
Невдовзі з’ясувалося, що Віталій, як і Мія, не любить
мити після себе чашки.
Він постійно їх десь забував. На підвіконні у віталь-
ні, на бильці крісла і навіть у ванній. Дідусь бурчав: він
дуже не любив немиті чашки. Ще він не любив, коли
Віталій готував їсти. З його стравами ніколи не вгада-
єш наперед: він міг приготувати щось нормальне, а міг
і пере­солити так, що язик прилипав до піднебіння.
Зате Віталій знав купу цікавих відео на Ютубі. Дідусь
рано лягав спати, а Віталій звик не спати допізна — ка-
зав, що до півночі він все одно не може заснути. Коли Ді-
дусь ішов спати, Мія з Віталієм ще годину удвох диви-
лися відео.
Відповідаючи на Міїні численні розпитування, Віта-
лій показав їй всю серію «Космосу» Ніла Тайсона. Мія ди-
вилася, як чоловік на відео розмахує руками, сповільнює
та пришвидшує метушню великого міста, пояснюючи
на його прикладі теорію відносності. Потім він раптово
113
перемикався на моделі Всесвіту та зорі, які слухняно
підкорялися його рукам і вибухали, народжувалися,
крутили навколо себе планети, ніби тенісні м’ячики.
Мії здавалося, ніби у неї в голові один за одним вибу-
хають грандіозні феєрверки. Від цього аж дзвеніло у ву-
хах. Мія б не здивувалася, якби з вух у неї пішов дим.
Вона відчувала себе тим маленьким неслухняним елек-
троном, про які розповідав Ніл Тайсон, а просто над її
головою у космосі діялося стільки всього! А Віталій —
той самий Віталій, який сидів поруч, демонструючи їй
увесь цей грандіозний світ, Віталій, у якого пригорала
вівсянка та який пересолював каші, довготелесий і тро-
хи смішний — розбирався у всьому цьому і міг це все
показати!
З Віталія був кепський оповідач: намагаючись усе це
пояснити самостійно, він затинався і розповідав усе так
плутано, що Мія нічого не розуміла. Зрештою, коли він
увімкнув їй відео з поясненнями, усе стало на свої місця.
Мія спробувала пояснити це все Матвієві.
— Віталій сказав, що час — він різний тут і там, — роз-
повідала Мія.
— Тут і там? Може, там і сям? — зіронізував Матвій.
— Не перебивай! Чим швидше ти рухаєшся, тим по-
вільніше для тебе йде час. Для тих, хто рухається повіль-
но, час іде швидше.
— Щось не помічав!
— Треба рухатися справді швидко. Як світло! Порівня-
но зі світлом, ми — черепахи.
— Та ну, — недовірливо сказав Матвій.
Правду кажучи, тут і Мії складно було уявити напев-
не, що мав на увазі Віталій. Світло просто було. Зранку,

115
перш ніж встати з ліжка, Мія довго розглядала сонячні
промені на стіні кімнати.
— Це щось… дуже-дуже швидке, таке, що ми його й не
бачимо, — спробувала пояснити Мія.
Матвій виліз на гойдалку. Вони з Мією забрели на ди-
тячий майданчик у сусідньому дворі. Тут стояв невели-
кий чотириповерховий будинок, одну стіну якого мину-
лого року пофарбували в жовтий, і тепер його називали
лимонним домом.
— Тобто якщо я дуже швидко оббіжу навколо школи
мільйон разів, у вас за цей час пройдуть два уроки, а для
мене — ще не закінчиться математика?
— Мабуть, — припустила Мія.
— Тобто я жив би довше, ніж інші?
— Виходить, що так, — Мії здалося, що Віталій щось
про це розповідав, але вона не була впевнена.
— Якби я рухався так швидко, як світло, ми з Людо-
жерчиком помінялися б ролями, — раптом зрозумів
Матвій. — Він би став моїм старшим братом, а я — мо-
лодшим.
— Еге ж, тільки яка з того користь, якщо ви не могли б
навіть поговорити?
Матвій різко загальмував підошвами кросівок об землю.
— Це ж чому?
— Та ж ти рухався б так швидко, що Людожерчик те­
бе б просто не бачив. Я ж казала про це, — кинула Мія. —
Дай тепер мені.
Матвій став біля гойдалки, поки Мія щосили від-
штовхнулася ногами від мокрої після дощу землі.
— А ти вже придумала, що робитимеш з батьками на
вихідних?
116
Мія не дивилася на нього: розглядала лимонний бу-
динок, що підскакував туди-сюди, поки вона розгойду-
валась.
— Оскільки Віталій астроном, вони могли б піти разом
до планетарію. Це б її зачарувало, — продовжував Матвій.
Мія похмуро мовчала. Матвій ніколи не відчував,
коли краще зупинитися й не базікати, подумала вона.
— Або й у саму астрономічну обсерваторію! — вигук-
нув Матвій. — Це було б як у фільмі.
— Нічого б не було! — не втрималася Мія. — Віталій за-
просив до обсерваторії мене!
Матвій замовк.
— Він не сказав, де це. Точніше, я не питала. Але гори
неблизько. Мабуть, ми там будемо всі вихідні, і я навіть
трохи пропущу школу.
— А що ж твоя мама? — запитав Матвій після паузи. —
Їй ти сказала?
— Та ні, — сердито відказала Мія. Вона розгойдувала-
ся дедалі сильніше.
Вона знала і без Матвія: якщо мама приїде і не заста-
не її вдома, буде скандал. А ще ж є Дідусь, який нічого не
знає ані про обсерваторію, ані про Віталієву роботу. Крім
того, Мія чудово пам’ятала, що Віталій пообіцяв взяти із
собою і Матвія, але Матвієві поки що про це невтямки.
«Ось так — одна таємниця, а скільки з нею мороки», —
подумала Мія. Не дивно, що Віталій зник на добрих кіль-
ка років! Як іще можна приховати свою суперсекретну
роботу, коли навколо товчеться стільки народу?
Мія зістрибнула з гойдалки.
— Я йду додому! — заявила вона ошелешеному Мат-
вієві і справді пішла.
117
 ***
Увечері Мія подзвонила мамі на мобільний, але вона
не взяла слухавки.
Мія пішла в кімнату до Дідуся, сіла поруч і поклала
голову йому на живіт.
— Що, спиногризко? — озвався Дідусь. Він читав кни-
гу, відсунувши її далеко від очей, дарма що мав на носі
окуляри від далекозорості.
— А довго Віталій буде у нас гостювати?
Дідусь на неї не подивився.
— Думаю, це залежить від тебе, — відповів він радше
своїм вусам, ніж Мії.
— Серйозно? — здивувалася Мія.
— Він же твій гість.
— А якщо я скажу йому забиратися геть, він так і зро-
бить?
— Ну… якщо ти сформулюєш це саме так, я певний,
так і буде.
— А якщо я накажу йому піти й помиритися з мамою?
Дідусь відірвався від книжки, зняв окуляри й поди-
вився на Мію. Вона сиділа дуже близько і без окулярів,
певно, трохи йому розпливалася.
— Соломіє, що це ти надумала?
— Ну, в суботу приїжджає мама. Вона дзвонила.
Дідусь зітхнув.
— Ти не можеш наказати їм помиритися…
— Але?
— З чого ти взяла, що буде якесь «але»?
— Бо ти не говориш голосом, яким закінчують ре-
чення!
Дідусь зітхнув удруге й почухав за вухом.
118
— Вони можуть помиритися, якщо все складеться так,
а не інакше.
— Як-як складеться?
— Так, щоб вони помирилися.
— Але що тоді складеться? — не відступала Мія.
Дідусь енергійніше почухав за вухом.
— Обставини, — сказав він невизначено.
— Ти говориш, як учитель математики, я здурію!
Можна сказати нормально?! — Мія зістрибнула на під-
логу, аж та задвигтіла, вибігла з кімнати і хряснула две-
рима, не чекаючи, поки Дідусь скаже нормально все,
що думає.
Мія сердито потупотіла на кухню, але Віталія там не
було. Не було його й у вітальні. До її кімнати він не по-
тикається. Туалет відчинений, у ванній ніхто не співає.
Мія вже хотіла штурхати зі злості стільці, коли раптом
відчинилися вхідні двері й зайшов Віталій: в одній руці
він тримав велику магазинну сумку, в іншій — два мо-
розива.
— Поїздка переноситься! — зарепетувала Мія.
Віталій завмер, як і має завмерти людина, на яку з по-
рога кричать так, що шпалери відклеюються від стін.
— Але не скасовується, — додала Мія вже спокійніше.
Віталій обережно опустив пакет на підлогу.
Мія подивилася на його розгублене лице, і їй стало
Віталія трохи шкода.
— Сюрприз! — зарепетувала вона так, що Віталій зно-
ву підскочив, а в сусідній кімнаті в Дідуся злетіли з носа
окуляри.

Розділ шістнадцятий,
у якому Людожерчик
зустрічає прибульця
— Ти сказала йому, що ми підемо туди всі разом? —
здивувався Матвій.
Мія кивнула.
— Але навіщо там ми з тобою і Людожерчик?
— Тобі хіба не цікаво сходити в планетарій? Хай від-
чують себе, як… у великій родині.
— Але ж не… ну, не тоді, коли туди йдуть твої мама
й тато уперше після багатьох років розлуки!
— А що, як вони посваряться? — заперечила Мія. — Ти
так кажеш, ніби вони сходять разочок у планетарій і —
оп! — одразу помиряться. Усе не так просто. Тобі цього не
зрозуміти, але ми мусимо їх пильнувати.
Матвій все-таки — найкращий друг; хоча йому й по-
відомили безцеремонно, що він нічого не розуміє, він
таки погодився робити все, що запланувала Мія.
— І планетарій — це була твоя ідея, — докинула дів­
чина.
120
Матвій уже не був упевнений, що це хороша ідея, але
все одно спитав маму, чи можуть вони цієї суботи по­
їхати до міста з Мією та її батьками.
— Ох, звісно! — мама була приємно здивована. — Це
добре, що до Мії приїхав тато, еге ж?
Матвій знизав плечима.
«Так швидко?» — подумав Людожерчик, коли почув
про те, що вони всі разом кудись ідуть із Віталієм. Щой­
но Мія з Віталієм говорили про астрономічну обсерва-
торію, і от усі вже кудись разом збираються. Круті все-
таки іноді бувають ці дорослі.
***
— Завтра приїжджає твоя мама… — почав Матвій не-
визначено, коли вони з Мією в п’ятницю йшли зі шко-
ли додому.
— Знаю, знаю, — відгукнулася Мія.
— Ми точно підемо з ними у планетарій?
Мія здивовано глипнула на Матвія.
— Ми ж про все уже домовилися. Мамі я сказала, що
хочу піти у планетарій з тобою і Людожерчиком. А Віта-
лій буде сюрпризом!
Матвій згадав той день, коли вони вирішили, що Ві-
талій поведе їх у планетарій, а він повів їх у музей. Зга-
дав Софію із темно-червоним волоссям. Взагалі-то, вони
могли б знову сходити туди замість планетарію — там
принаймні вже все перевірено й надійно.
— А ти не думаєш, ну, що вони хотіли б побути на са-
моті, коли миритимуться?
Мія сердито пхнула ногою камінчик.
— Але ми не можемо залишити їх зовсім наодинці!
121
 — Чому?
— Бо тоді все піде не так. Одного разу все вже зіпсу-
валося!
— Добре, давай так: будемо з ними, а як тільки по-
бачимо, що вони починають миритися, — непомітно
зникнемо.
— Гаразд, — погодилася Мія.
***
— Привіт, — сказав Віталій Міїній мамі.
Мія із задоволенням відзначила, що він поголився.
Чи змінилася мама, відколи вони бачилися востан-
нє? Мія завжди пам’ятала її однаковою. Хіба що нещо-
давно мама пофарбувала волосся, і тепер воно стало
світло-­русявим, зовсім не схожим на Міїне і тим паче
на Віталієве.
На жаль, мама не кинулася на радощах Віталієві на
шию чи щось таке. Вона явно була здивована, але швид-
ко це приховала. Утім, може, вона просто соромилася їх
із Матвієм і Людожерчиком.
— Віталій приїхав до нас у гості, — оголосила Мія, роб­
лячи наголос на «нас».
Мама здійняла брови.
— Ти… класно виглядаєш, — незграбно додав Віта-
лій. — Гарна сукня.
— Дякую, це подарунок мого чоловіка, — сказала ма­ма.
Мія закотила очі.
***
Усе ж вони зібралися й пішли разом. Мама пообіцяла
Мії сходити на морозиво. Вони часто ходили поласувати
122
морозивом, коли гуляли вдвох, бо, на щастя, Міїна мама
належала до тих людей, які вважають, що морозиво
можна їсти цілий рік.
Вони йшли пагорбами, які, ніби ковдрою, укрив гус-
тий парк. Мія любила це місце — тут був Музей води,
куди вона, коли була маленька, ладна була ходити ледь
не щодня. Де-не-де, коли дерева розступалися, видно
було протилежний берег ріки, який видавався цілим
окремим містом.
Мама і Віталій говорили не дуже багато. Усе через
Людо­жерчика: він торохкотів без упину. Спершу він
розповідав щось про село і корів. Потім — про свою най-
кращу подружку в садочку. Матвій не дуже вслухався
у братову балаканину, аж поки малий не сказав таке, що
Матвій аж підстрибнув:
— А в астрономічній обсерваторії я хочу побачити оті
штуки, які літають навколо Землі й показують нам теле­
бачення…
— А, супутники, — озвалася Міїна мама.
Матвій смикнув Людожерчика за руку.
— Що? — обурився малий.
— Ти постійно говориш, — ляпнув Матвій, не вигадав-
ши, як відволікти його увагу.
— І що?
— Може, Мія он теж хоче щось сказати!
Усі — мама, Віталій, Людожерчик — повернулися до Мії.
«Що я хочу сказати?» — гарячково подумала Мія.
— Е-е-е… Ми з Віталієм ходили в музей із левами! —
сказала Мія мамі.
Мама поглянула на Віталія якось по-новому. Раніше,
помітила Мія, вона зиркала на нього збоку, ніби скоса,
123
а зараз вперше подивилася прямо в очі й навіть усміх-
нулася.
— Ага, а коли Віталій повернувся нас забрати, я вже за-
снув, — радісно сповістив Людожерчик. — Як у садочку!
Я б хотів ходити в музей замість садочка.
Мама відвела погляд.
***
На станції їм довелося затриматись. Поки Віталій роз-
пачливо шукав гаманець, Міїна мама, у якої завжди все
було передбачено, пройшла через турнікети за допомо-
гою спеціальної картки.
— Людожерчику, звідки ти знаєш про астрономічну
обсерваторію? — прошипіла Мія.
— Ну як же? Віталій сам сказав тобі… — Людожерчик
згадав, де сидів, коли Віталій говорив це Мії. — Я, ну… ви-
падково почув.
Мія закотила очі.
— Але він сказав, що візьме нас із Матвієм також! — бо-
ронився Людожерчик.
— Справді? — оживився Матвій.
— Я не встигла тобі сказати, — пробурмотіла Мія. —
Людожерчику, астрономічна обсерваторія — це вели-
ка таємниця! Про неї не можна нікому казати, втямив?
«Яка ж це таємниця, якщо Віталій казав, що ми туди
підемо всі — і ось ми йдемо, — а тут місто і купа людей?
Де тут її сховаєш? І чому ми не їдемо в село і не підіймає-
мося на гору?» — подивувався Людожерчик, але Мія була
розчервоніла й сердита, тож він просто покивав головою.
Планетарій стояв на доволі непримітній вуличці —
він радше губився серед багатоповерхівок, що стриміли
124
навколо, і величезної площі, плитка на якій утворю-
вала гігантські кольорові квадрати, схожі на шахову
дошку.
Людожерчик, який і досі чекав, що вони от-от по­
трап­лять в астрономічну обсерваторію, про яку стіль-
ки торочили Віталій, Мія та Матвій, поглянув ліворуч
і побачив НЛО.
Воно було як на малюнку — величезне, округле й біле.
НЛО присіло на іншому кінці площі, трохи сховавшись
за будинками, хоча на що цей літаючий об’єкт споді-
вався, такий великий, — неясно. Людожерчик захопле-
но роззявив рота. Мабуть, немає нічого незвичайного
в тому, що біля астрономічної обсерваторії приземли-
лася летюча тарілка. Де ж іще приземлятися, як не тут.
На Мію, Матвія, Віталія і маму Мії вона, здається, не
справила аж такого враження. Вони перейшли на про-
тилежний бік вулиці і зайшли до білої невисокої будів-
лі. Зсередини планетарій був набагато цікавіший ніж
ззовні, подумав Матвій. Він прикипів поглядом до двох
велетенських карт зоряного неба, намальованих на сті-
ні, — вони сягали другого поверху.
Мама й Віталій купили квитки у касі, збудованій
у фор­мі ракетної кабіни. Матвій жалібно озирнувся на
Мію.
— Ми тихенько вийдемо під кінець вистави, — непев-
но прошепотіла вона. Відмовлятися від цілого показу
в планетарії заради того, щоб мамине і Віталієве кохан-
ня могло відродитися під штучними зорями, все-таки
було трохи шкода. Тим паче, там все одно буде темно,
тож мама з Віталієм не помітять, зникнуть вони рані-
ше чи пізніше.
125
 — Якщо раптом таки помітять, що ми виходимо, ска-
жемо, що повели Людожерчика до туалету, — запропо-
нував Матвій.
Екран тут був не плаский, як у кіно, а напівкруглий
і висів просто над їхніми головами, імітуючи зоряне
небо. Матвій закинув голову, і йому видалося, що й зал,
і їхні крісла кудись пливуть. Звуки долинали звідусіль;
голос диктора розповідав щось про космічні відстані, час
і простір та про чорну матерію.
Матвієві здавалося, що не минуло і п’ятнадцяти хви-
лин, коли Мія посмикала його за руку.
— Треба йти! — вона показала очима на маму і Віталія.
Вони видавалися не менш захопленими, ніж діти навко-
ло них у залі. Мама зробила якийсь дивний жест, ніби
хотіла схилити голову на плече Віталієві, але в останній
момент передумала.
Мія знову смикнула Матвія за руку. Він із жалем віді-
рвався від екрана і, тягнучи за другу руку Людожерчика,
тихенько вибрався услід за подругою із залу.
— Куди ми йдемо? — заскиглив Людожерчик.
— До туалету, — сказав Матвій. Він вирішив, що, раз
уже вони вийшли, йому справді туди треба.
— Ходімо назад, — повторив Людожерчик, коли вони
з Мією чекали на Матвія під дверима туалету.
— Не можна. Нам треба піти прогулятися.
— Чому?! Ми ж сюди прийшли!
— Мамі з Віталієм треба зараз побути удвох.
— Навіщо? Що вони там будуть робити?
Мія зиркнула на телефон. До кінця сеансу залишалося
двадцять хвилин. Справді, що зараз роблять мама й Ві-
талій? Чи вистачить їм цього часу? Мія дуже сподівалася,
126
що просто зараз мама вже поклала голову на плече Ві-
талієві.
— Треба дати їм ще трошки часу, — сказала Мія Мат-
вієві. — Щоби після сеансу вони пішли кудись на каву
чи що…
— Хіба що вони так захопляться, що зовсім забудуть
про нас, — із сумнівом сказав Матвій.
Уперше в житті Мії справді понад усе хотілося, щоб
мама ненадовго про неї забула. Вона знову поглянула на
телефон — він мовчав.
— Ну то що, — озвався Матвій, — може, все-таки вико-
ристаємо цей час на щось цікаве?
— Ходімо назад, — Людожерчик знову спробував їх
намовити, але безрезультатно. Матвій взяв його за руку,
і вони пішли до виходу з планетарію, нікому нічого не
сказавши.
Людожерчик навмисно йшов повільно, неквапно
й зосереджено переставляючи кожну ногу. Матвієві до-
водилося витягувати руку назад і час від часу смикати,
аби брат поквапився.
— Ну, чого ти? — розсердився Матвій, смикнувши
Людо­жерчика за руку надто різко.
— Ай! — заверещав він, готовий розплакатися.
— Заспокойтеся! — скрикнула Мія. Вона не хотіла за-
раз стояти посеред площі із Людожерчиком, що плаче
на повен голос.
— Гаразд, — зітхнув Матвій, — ходімо десь сядемо. Де
ми можемо почекати на Віталія і твою маму?
Мія роззирнулася. Біля входу до метро була кав’ярня
з великими вікнами, уздовж яких сиділи відвідувачі
з кавою й тістечками. Усі вони мали напрочуд дорослий
127
вигляд — адже вони і були дорослі, а ще — якісь по-
особливому безтурботні.
Мія хотіла бути однією з них. Вони мали стильний
вигляд.
— Ходімо туди, — скомандувала Мія.
Матвій на хвилину випустив руку Людожерчика,
і малий трохи відстав. Як уже на те пішло, Людожерчик
зовсім не хотів сидіти в кав’ярні. Вона здавалася нудною,
і всі столики там були зайняті.
Мія і Матвій вже зникли за дверима. Може, якщо
Людо­жерчик на хвилинку відійде, вони, як і Міїна мама
з Віталієм, не помітять його відсутності?
Він трохи постояв, а тоді спустився вниз, у підзем-
ний перехід. Людожерчик пам’ятав, що звідси вони ви-
йшли. Він пройшов трохи далі, намагаючись вигляда-
ти як Матвій — упевненим у собі старшим братом, який
простує собі і ні на що не звертає уваги… Але навколо
знову був ліс ніг.
Цього разу не було нікого поряд, кого б Людожерчик
міг узяти за руку. Ноги миготіли навколо, час від часу
його штовхали. Тоді він подумав, що у кав’ярні все-таки
було б ліпше, і повернувся, щоби вийти.
Хтось схопив Людожерчика за плече і нахилився до
нього.
— Чого це ти ходиш один? Ти не загубився? — Людо-
жерчик несміливо підняв очі і побачив над собою хмару
темно-каштанового волосся, яке пахнуло, як ванна кім-
ната після того, як хтось у ній прийняв душ.
Людожерчик смикнувся, але жінка тримала його міц-
но. Серед густого волосся, що нависло над малим, по-
блискували окуляри.

129
 — Я йду до свого брата, — пробурмотів Людожерчик,
але слова, здавалося, застрягали йому не в горлі, а десь
аж під сонячним сплетінням.
— Де твої батьки? — супилася жінка. Вона випроста-
лася, і Людожерчик побачив кирпатий ніс, густі темні
брови і решту обличчя. Він посміливішав.
— Я йду до свого старшого брата! — вигукнув він, ви-
смикнув руку і побіг.
Людожерчик маневрував поміж ногами, коли поба-
чив попереду сходи і з полегшенням збіг ними нагору.
Після натовпу в підземному переході і всіх цих голів,
які зиркали на нього зверху вниз, на вулиці навіть ди-
халося легше.
Проте це була зовсім інша вулиця.
Людожерчик розгублено роззирнувся. Пошукав очи-
ма НЛО, та його ніде не було. Куди його завів цей підзем-
ний перехід? Зараз Людожерчик з радістю пішов би в нуд-
ну кав’ярню разом із Мією та Матвієм, та її ніде не було!
— Ти щось шукаєш, малий?
Людожерчик підвів очі й побачив довготелесого хлоп­
ця з великими круглими навушниками. Хлопець стягнув
навушники з голови.
— Загубився?
— Та я… — Людожерчик не знав, що відповісти. Однак
хлопець здався йому більш вартим довіри, аніж жінка
у переході. — Я шукаю… місце, де залишив свого брата
і… ще кількох людей.
— Ага, і де ж це?
«В астрономічній обсерваторії», — вже хотів сказати
Людожерчик, але тільки прикусив собі губу. Хлопець
з навушниками підбадьорливо йому кивнув.
130
На деякий час запала незручна тиша, яку перерива-
ло стукотіння світлофора і шум машин.
— Це… таке місце, — видушив із себе Людожерчик.
Хлопець запитально здійняв брови. Людожерчик здав-
ся. — Я не можу сказати.
— Ти не пам’ятаєш, звідки прийшов?
— Та ні, я пам’ятаю, тільки це… таке таємне місце,
і я не можу сказати, де воно.
Хлопець засміявся.
— Який ти серйозний! Але тоді я не зможу тобі до-
помогти знайти це місце, твого брата і кого ти ще там
маєш.
— Але це недалеко! — вигукнув Людожерчик. — Я прос-
­то спустився у перехід, а вийшов кудись не туди… Це
десь точно тут, — він раптом щось пригадав і підстриб-
нув з радості. — Це біля НЛО! Ти знаєш, як потрапити до
НЛО?
Хлопець наморщив лоба.
— Яке ще НЛО? Про що ти говориш? Це… ну, ти маєш
на увазі цю, летючу тарілку?
— Так!!! — Людожерчик втішився, що хлопець так
швидко його зрозумів. НЛО тут мають знати всі, а вже
біля нього буде й засекречена астрономічна обсервато-
рія.
Хлопець, втім, дивився на нього якось дивно — чи то
із занепокоєнням, чи то з острахом, Людожерчик не міг
зрозуміти.
— Послухай, — він присів біля нього навшпиньки. —
Це самісінький центр міста. Тут немає ніяких летючих
тарілок. Подумай-но гарно і скажи мені, звідки ти при­
йшов? Що ти пам’ятаєш?
131
 — Як це — немає летючих тарілок? Я ж бачив одну, —
здивувався Людожерчик.
***
Мія та Матвій стояли біля стійки в кав’ярні: Мія чита-
ла назви кав, написані над головами кельнерів, а Матвій
роздивлявся тістечка за скляною вітриною.
— Навіщо називати тістечко «Картопля»? — Матвій
наморщив носа.
— Виглядає вона апетитніше, ніж називається, — за­
уважила Мія. — Слухай, мені вистачить грошей на каву…
ось це капучино. Хоча Дідусь завжди каже, що для кави
я ще замала.
Продавець усміхнувся їм. Мія рішуче виклала на
прилавок гроші.
— Мені одне капучино і йому… Що тобі?
— Картоплю, — додав Матвій.
Продавець запитально здійняв брови.
— Ви тут самі?
— Зовсім ні, — й оком не моргнувши відказала Мія. —
Мама попросила мене взяти їй каву. Вона сидить ось там
у другій залі.
Продавець кивнув і повернувся до кавоварки. Мат-
вій обернувся, щоб спитати Людожерчика, що той хоче.
— А де Людожерчик?
— Як це — де?
Матвій подивився на неї широко розплющеними
очима.
— Він заходив із нами сюди?
— Здається… так, здається, заходив. Чи ні?
— Ходімо, — смикнув її Матвій.
132
Коли за хвилину продавець обернувся, щоб подати
Мії каву, перед стійкою вже нікого не було.
***
Мія з Матвієм вибігли на площу й роззирнулися.
— Тут ми точно були разом, — сказав Матвій. — Перед
входом у метро… Потім ми з тобою зайшли у кав’ярню,
а він куди дівся?
Мія озирнулася на планетарій. Звідти невеликими
групками виходили люди — показ уже закінчився.
— Зараз твоя мама побачить, що нас усіх нема… —
простогнав Матвій.
— Заспокойся, — кинула Мія. — Я надіслала їй есе-
меску, що ми зустріли нашу подругу Ліну з її батьками
і пішли з ними трохи пройтися, і що вони з Віталієм мо-
жуть ще скільки захочуть… посидіти десь разом.
— Ти ж не дружиш із Ліною, — здивувався Матвій. Мія
закотила очі.
— Так, але мама про це не знає.
Матвій не мав певності, чи така есемеска заспокоїть
Міїну маму, але промовчав. Його більше хвилювало те,
куди дівся Людожерчик. Вони з Мією оббігли всю пло-
щу, спустилися в підземний перехід і піднялися назад.
Людожерчика ніде не було. Матвій почав панікувати.
— Куди повідомляють про зниклих дітей? У полі-
цію? — непевно спитала Мія.
— Ти здуріла?!
— А що нам робити? Як нам ще його знайти?
Мія роззирнулася.
— У мене є фотографія Людожерчика, зовсім не-
щодавня, — вона рішуче витягнула телефон. — Треба
133
питати людей, чи вони його не бачили. Це як оголошен-
ня в газеті чи в інтернеті, тільки швидше.
Матвій уявив, як дає оголошення в мережі: «Зник мо-
лодший брат. Вік — 5 років. Ім’я — Антон, але відгукуєть-
ся теж на прізвисько Людожерчик…»
Мія підійшла до дівчини, яка налаштовувала гітару
біля входу в метро.
— Привіт, ви не бачили тут цього хлопчика?
Дівчина похитала головою.
Вони запитали ще кількох людей на площі, а потім
спустилися в підземний перехід. Продавчиня у крам-
ниці з булочками Людожерчика не бачила. І чоловік,
який продавав картки для мобільних телефонів, — теж.
Але пані, що продавала квіти, вихопила у Мії з рук теле-
фон.
— Стривайте… Так, я бачила його! Цей хлопчик стояв
просто ось тут, де ви стоїте, і говорив з якоюсь жінкою,
а потім кудись побіг.
— Куди побіг? — спитала Мія, але жінка розвела ру-
ками.
— Кудись туди… Він швидко зник, самі бачите, тут по-
стійно натовп, легко загубитися.
— Агов, — почув Матвій. Ззаду до них підійшла дівчи-
на з гітарою, яку вона сховала в чохол і закинула на пле-
че. — Ви шукаєте цього малого? Вам допомогти?
— Так! — з полегшенням згодився Матвій.
— Ти можеш походити і… попитати людей? — запи-
тала Мія.
— Звісно. Скиньте мені цю фотку.
Утім, навіть із допомогою дівчини справа швидше не
пішла. Людожерчика ніхто не знав і не бачив.
134
— Він же не провалився крізь землю! — у відчаї ви-
гукнув Матвій.
— Не провалився. Просто люди зазвичай нічого і ні-
кого не помічають, — сказала дівчина. Вона дістала ци-
гарку, підпалила й випустила вбік цівку диму. — Щоби
помітити, треба зупинитися. Як ми зараз на цій площі.
Стати. Дозволити, щоб все і всі рухалися навколо тебе,
але не рухатися самим. Спостерігати… Гаразд, — вона
знову витягнула з кишені телефон, — розділимося і бу-
демо шукати далі.
Дівчина пішла у бік планетарію. Мія повернулася до
Матвія:
— Перейдімо на інший бік вулиці і… — вона затну-
лася.
Неподалік планетарію стояли Віталій з мамою. Вони
про щось сперечалися, мама змахувала руками. Дівчина
з гітарою якраз наближалася до них. Ані Мія, ані Матвій
не встигли б її зупинити.
— Вибачте, ви не бачили десь тут поблизу цього хлоп-
чика?
— Перепрошую?! — мама вихопила у неї з рук теле-
фон. — Це ж Людожерчик! Де він? Хто ви така?!
— Стоп, стоп, стоп, — дівчина з гітарою позадкува-
ла. — Я, взагалі-то, просто допомагаю двом… я так розу-
мію, іншим вашим дітям… шукати його, ясно? Я понят-
тя не маю, де ваш син.
— Мія! — скрикнула мама, обернувшись. — Негайно
йдіть сюди! Як це розуміти?
Не схоже, що мама з Віталієм були дуже втішені, роз-
чаровано відзначила Мія. Може, година під зорями не
допомогла — чи їх обох просто не заспокоїла есемеска.
135
 — Як це розуміти? — повторила мама, розмахуючи
телефоном. — Які ще Лінині батьки? Хто така Ліна? І де
Людожерчик?
— Людожерчик — це ім’я? — пирхнула дівчина з гіта-
рою.
Мія розкрила рота і стулила його знову.
— Ми його шукаємо, — зізнався Матвій. — Ми з Мією
на хвилинку відволіклися, а він десь пропав.
Мама знову змахнула руками з таким виразом об-
личчя, ніби в неї закінчилися слова. Мія знала, що чим
мама сердитіша, тим більше вона починає жестику-
лювати, наче брак слів змушує її перейти на мову жес-
тів.
Віталій запустив долоню у волосся.
— Гаразд, заспокоймося всі на хвилинку, — він ле-
генько торкнувся маминої спини, але вона різко скину-
ла його руку. — Будь ласка! Де саме ви загубили Людо­
жерчика?
— Ось там, біля метро, — показав Матвій. — Там, де ти
мала грати на гітарі… А, до речі, як тебе звати?
— Юстина, — відгукнулася дівчина.
— Юстино… А як ти до всього цього причетна?
— Ніяк, — знизала вона плечима. — Я побачила, що ці
двоє шукають свого брата, і вирішила допомогти. Все
одно у мене сьогодні немає натхнення до музики.
Віталій підбадьорливо всміхнувся — щоправда, не-
ясно кому.

***
— Тут має бути НЛО, — переконував Людожерчик
хлопця з навушниками.

137
 — Ну, якщо тут десь є НЛО, то я — прибулець! — розре-
готався він. — Ходімо пройдемося і пошукаємо твоє НЛО.
Може, ти впізнаєш якусь вулицю.
Вони рушили вулицею вниз. У самому її кінці виднів-
ся величезний супермаркет, та все це було Людожерчи-
ку незнайоме.
— Кого ти, власне, шукаєш, малий?
— Свого брата, — почав перераховувати Людожер-
чик, — нашу подругу, яка нам майже як сестра і ще
й наша сусідка, а ще її маму, яка живе десь далеко, і її
тата, який я не знаю, де жив раніше, але що він робить
зараз — цього я не можу сказати, бо це таємниця.
Хлопець присвиснув.
— Усе трохи заплутано, еге ж, малий?
— Так, великий, — сказав Людожерчик.
— Хто великий? — не зрозумів той.
— Ти. Ну, — Людожерчик побачив, що він досі не ро-
зуміє, — ти називаєш мене малим, я називаю тебе вели-
ким.
Вони дійшли до кінця вулиці.
— Тут її нема, — зітхнув Людожерчик, — ходімо назад.
Хлопець провів його до виходу з метро, звідки вони
прийшли.
— Може, глянемо, чи немає твоєї летючої тарілки біля
іншого входу? — запропонував Великий хлопець.
Цього разу Людожерчик вже не боявся йти через на-
товп — він взявся за краєчок штанини Великого хлопця
і слідом за ним маневрував у лісі ніг. Петляючи поміж
людьми, вони знову піднялися нагору.
Людожерчик роззирнувся навколо і скрикнув.
— Та ось же вона!!!
138
Летюча тарілка, справді, нікуди не зникла — вона була
така ж біла й величезна, і навколо неї так само ходили
люди, наче навколо найзвичайнісінької речі на світі!
Великий хлопець зрозумів, на що вказує Людожер-
чик, подивився на нього, роззирнувся на всі боки й рап-
том розреготався.
— Ну… ти… даєш, — сміявся він, хапаючись за ребра. —
Це ж стадіон!
— Який стадіон?..
Великий хлопець відсміявся й потягнув Людожерчи-
ка за собою, підводячи ближче до тарілки.
— Ось ця біла штука, яка здалася тобі схожою на
НЛО… це просто дах стадіону, бачиш? Там всередині ве-
личезне футбольне поле. А ось входи туди…
Вони завернули за ріг будівлі, підійшли ближче,
і Людо­жерчик справді побачив кілька входів. А ще — пар-
кан навколо них, і написи на паркані, і плакати з футбо-
лістами на іншому боці тарілки. І звідси вона вже справ-
ді анітрохи не нагадувала НЛО.
— Ну, вище носа, — гукнув Великий хлопець, помі-
тивши, що Людожерчик розчаровано похнюпився. —
Я от вважаю, твоє порівняння дуже класне. Називатиму
тепер це місце саме так. І, до речі, якщо хочеш побачи-
ти справжнє НЛО… ну, тобто будівлю, схожу на таріл-
ку… попроси когось із цих своїх дивних друзів і родичів
проїхатися на кілька зупинок метро далі, до Либід-
ської. Там просто біля метро є будівля, яка дуже нагадує
НЛО, що приземлилося прямо на будинок. Тільки уяви
собі!
Людожерчик несміливо всміхнувся, але потім озир-
нувся на стадіон і знову похнюпився. Як ця штука могла
139
виявитися такою звичайною річчю. Людожерчик покла-
дав на неї такі сподівання!
— Агов, — посмикав його довготелесий хлопець, — ти
казав, десь тут є всі ці люди, яких ти шукаєш? Бо мені
вже справді треба йти. Не можу ж я залишити тебе тут
самого.
Людожерчик роззирнувся. Здавалося, навколо була
купа людей і жодного знайомого обличчя, але…
— Он же вони! — він помітив Мію, Матвія, Віталія, Мі-
їну маму і ще якусь незнайому дівчину неподалік від
астрономічної обсерваторії, де вони сьогодні були.
— Ага, ну то супер, — довготелесий хлопець потріпав
його по маківці. — То я побіг. Передавай від мене при-
віт прибульцям!
Він начепив на голову навушники і зник у натовпі.
— Матвію! — закричав Людожерчик, біжучи до бра-
та.
— Людожерчику! Слава Богу! — вигукнула Міїна ма­
ма. — Ми вже не знали, де тебе шукати!..
Віталій на радощах схопив його на руки і кілька ра-
зів підкинув догори.
— То це ти — Людожерчик? — спитала дівчина з гіта-
рою.
— Ага. А ти хто?
Вона знизала плечима.
— Мабуть, просто випадкова людина з вулиці. Рада,
що ти знайшовся! У мене аж з’явилося натхнення до му-
зики, — вона поправила на плечі ремінь від гітари.
У тролейбусі, яким вони поверталися додому, мама
з Віталієм сиділи кожен біля свого вікна і дивилися в різ-
ні боки.
140
— Людожерчику, де ти був? — допитувався його Мат-
вій, стишивши голос, аби не почув хтось із дорослих. —
Ти що, не розумієш, що не можна ось так зникати?
— Я знаю! Просто я відійшов, перейшов…
— Як це — відійшов, перейшов?
— Ну, я спустився вниз у підземний перехід, просто
так. А коли піднявся, там все було вже якесь зовсім інше.
Я став шукати нашу астрономічну обсерваторію. Бо ви
б мали бути десь поблизу.
— Яку астрономічну обсерваторію? — перервала його
Мія.
— Ну, як яку. Ти ж сама про неї говорила. Обсервато-
рія, куди ми приїхали всі разом з Віталієм… Ти ж сама
там сьогодні була — там, де зірки, планети…
— Людожерчику, це ж не астрономічна обсерваторія!
Обсерваторія виглядає зовсім не так, і вона дуже далеко.
Місце, де ми сьогодні були, — це планетарій.
— До обсерваторії ми ще тільки поїдемо? — зрадів
Людо­жерчик.
Мія машинально зиркнула на маму з Віталієм.
— Сподіваюся…
— Добре, може, там ви не будете тікати з місця, де
можна подивитися зірки, — втішився Людожерчик.
— Там справжні зірки. І вони скрізь, не лише в залі
з екраном, — сказав Матвій.
Тролейбус неквапно повернув на їхню вулицю.
— Ох, шкода, що я не запитав, як його звати! — вигук-
нув раптом Людожерчик, щось собі пригадавши.
— Кого? — перепитала Мія.
— Прибульця, якого я сьогодні зустрів, — пояснив ма-
лий, притулившись носом до шибки.

Розділ сімнадцятий,
у якому над містом з’являється
червоний Місяць
Відколи всі повернулися з планетарію, мама з Віталі-
єм більше не бачилися.
— Спільна пригода мала б їх об’єднати, — авторитет-
но сказав Матвій. — Їм довелося похвилюватися разом,
і вони забули про те, що колись давно посварилися…
Тому це навіть добре.
Мія спершу теж так вважала. Але чим далі, тим біль-
ше їй починало здаватися, що спільне хвилювання не
завжди об’єднує людей. Мама з Віталієм тепер майже
не бачилися.
Коли вони з Матвієм ховали зарядку від Віталієвого
ноутбука, аби він не міг втекти працювати до кав’ярні,
мама затримувалась або чекала на Мію у дворі. Мія була
як м’яч, який гравці у «гарячу картоплю» перекидають
одне одному.
— Я не так собі це уявляла, — сумовито поділилася
вона з Матвієм одного дня. Напередодні вона до ночі
142
чекала, коли прийде Віталій. Мама пішла додому о вось-
мій. Віталій обережно повернувся о десятій. — Таке вра-
ження, що вони домовилися ніколи не зустрічатися!
— Просто дай їм час, — прорік Матвій.
Хлопець повторював це щоразу, і Мія дуже хотіла
йому вірити. У питаннях стосунків між мамою і татом
він знав, здавалося, незрівнянно більше за неї.
Одного вечора Віталій постукав до Міїної кімнати, де
вона, лежачи на килимі, перемальовувала собі у щоден-
ник карту зоряного неба.
— Заходь! — крикнула Мія.
Віталій сперся на краєчок її письмового столу.
— Оце в планетарії вийшло не дуже весело… — по-
чав він.
Мія знизала плечима.
— Ми з мамою дуже за вас злякалися…
— Та ми ж не маленькі! — Мія махнула рукою. — Окрім
Людожерчика.
Це постійне торочіння про маленьких їй страшенно
набридло. І ще їй набридло, що мама з Віталієм, як ма-
ленькі, намагаються не звертати одне на одного уваги.
Віталій, здається, пропустив це повз вуха.
— Я тут подумав… Завтра вночі буде місячне затем-
нення. Таке нечасто трапляється. Хочете подивитися?
Мія недовірливо подивилася на Віталія знизу вгору,
відсунула від себе карту зоряного неба і щоденник та за-
пхнула їх під ліжко.
— А де ми на нього будемо дивитися? З вікна?
— Є краща ідея, — загадково всміхнувся Віталій. Він
запустив руку до кишені, і там щось задзвеніло. Віта-
лій вийняв кілька ключів на старому брелоку, і Мія
143
роззявила рота. Ті ключі вона впізнала одразу — вони
відкривали двері, що вели на дах будинку.
— Дідусь дав їх мені за умови, що я за вами нагляда-
тиму, — підморгнув Віталій. Він усміхався, дивлячись на
Міїне спантеличено-радісне обличчя.
Мія, звісно, знала, що у Дідуся та ще у кількох мешкан-
ців їхнього під’їзду є ключі від даху. Саме у нього вони
з Матвієм поцупили ключі, коли забралися на дах запус-
кати космічну ракету. Після того випадку Дідусь їх ретель-
но заховав, і Мія вже й не мріяла знову потрапити на дах.
— Завтра ввечері, — пообіцяв Віталій.
***
Мія, звісно, не втрималась і того ж вечора розповіла
про все Матвію з Людожерчиком.
— Здуріти можна! — чути було, як Матвій у слухав-
ці гучно зітхнув. Справжнє місячне затемнення — а не
таке, як сталося із тим сонячним затемненням тоді
у школі. Справжній Міїн тато-астроном уже напевне
знає, коли і як його побачити. — Я не доживу до завтраш-
нього вечора — ще стільки чекати!
Мія і собі зітхнула і з розмаху гепнулась на ліжко. До
місячного затемнення на даху треба було ще заснути
і прокинуся, відсидіти всі шкільні уроки і провести на-
ступних пів дня, чекаючи, доки стемніє.
«Це ще гірше, ніж останній день перед днем народжен-
ня», — думала Мія, неохоче збираючись зранку до школи.
Хоча Людожерчикові не треба було сидіти на уроках,
мучився він не менше, ніж Мія з Матвієм. Увесь ранок
він провів за малюванням велетенської ракети, на якій
він невдовзі вирушить у космос.
144
Ракета мала бути максимально наближена до справж-
нього розміру, тому Людожерчик узяв велетенський, на
пів стіни, аркуш ватману.
З одного боку він намалював ракету ззовні. Її корпус
був червоного, зеленого і сріблястого кольорів, і вогонь,
що виривався з її хвоста, був такий потужний, що виле-
тів на підлогу далеко за межі картини.
Після цього Людожерчик перевернув ватман, щоб на-
малювати ракету зсередини, і побачив, що насправді це
був плакат котрогось із Матвієвих улюблених музичних
гуртів, який він збирався повісити на стіну.
Людожерчик швиденько скрутив плакат, поклав його
там, де взяв, і побіг до мами дивитися полудневі мультики.
***
Після школи Мія з Матвієм не мали натхнення ро-
бити уроки: усі завдання були з математики, читання
і природознавства і ніяк не були пов’язані з зірками чи
космосом.
Вони вийшли у двір спостерігати, як сонце страшен-
но повільно, проте неухильно спускається до заходу.
Понад деревами літали ластівки — так швидко, що їх
неможливо було помітити, чути було лише їхні тонкі
попискування.
— Мій бінокль буде потрібний? — діловито поціка-
вився Матвій. Він приносив його лише на особливі оказії
і страшенно ним пишався — великий, з товстими скель-
цями, старий бінокль подарував йому тато ще на мину-
лий день народження. Колись він належав йому самому.
«Обіцяй тільки, що не підглядатимеш за людьми у вік­
на!» — пожартував тоді тато.
145
 Мія похитала головою.
— Віталій сказав, усе буде видно і так.
Вона підійшла до старого клена, що ріс неподалік ди-
тячого майданчика, схопилася за нижню гілку і підтяг-
нулася ногами. Трохи повикручувавшись, Мія притис-
нула коліна до шорсткої кори й підтягнулася на руках.
— Що ти робиш?
— Лізу.
Далі видиратися було простіше: ставши на повен
зріст на одній гілці, Мія могла легко підтягнутися на
наступну. Клен був старий і наростив собі неймовірно
густу крону.
— Е-ге-гей! — гукнула Мія крізь листя.
— Ти ще там? — озвався Матвій знизу. Йому було вид­
но лише підошви Міїних кросівок.
— Тут, а де ж я дінуся, — просопіла Мія, видираючись
на чергову гілку.
Ще одне невелике зусилля — і вона змогла вистроми-
ти голову з листя і поглянути на світ з висоти. Тут хоч
і було набагато нижче, ніж на даху будинку, але все-таки
настільки високо на дерева вони з Матвієм ще ніколи не
видиралися.
Мія бачила, як призахідне сонце б’є у вікна будинків.
Мешканці повідчиняли їх назустріч теплому травнево-
му повітрю, і будинок був наче складений з багатьох му-
шель, які тепер поволі розтулялися після кількох міся-
ців затяжного холоду.
Мія підняла голову назустріч крикливим ластівкам,
що літали тепер трішечки ближче.
— Сьогодні буде мі-ся-чне затемнення! — крикнула
вона у простір. Поміж двох багатоповерхових будинків,

146 147
що стояли один навпроти одного, її голос утворив чудо-
ву луну. Жінки на дитячому майданчику, які гуляли зі
своїми дітьми, роззирнулися, у котроїсь машини ввім-
кнулася сигналізація.
— Е-ге-ге-ге-гей!!! — щосили озвався Матвій із землі.
Мія знала: він нею пишається, і їй приємно залоско-
тало у животі. Вона відчула себе полководцем усього
цього двору з його галасливою дітлашнею, балакучими
жінками й неуважними дядьками, які вилізали зі своїх
машин, повернувшись з роботи. Усі вони цілими днями
ходили внизу, по землі, і нічого не знали. Вони можуть
покладатися лише на неї, лише вона може їм це сповіс­
тити — дівчинка, яка вилізла на найвище дерево у дворі.
— За-тем-нен-ня!!!
Матвій унизу прокричав щось захоплено. Мія повер-
нула до нього обличчя, щоб покликати залізати до неї,
і їй раптом здалося, що дерево похитнулося. Переля-
кавшись, Мія вхопилася рукою за гілку. Але це не дере-
во хитнулося — це вона, втративши рівновагу, необе-
режно нахилилася вниз, коли хотіла покликати Матвія.
У Мії запаморочилося в голові. Міцно вчепившись ру-
ками за шершаві гілки, вона перевела погляд догори —
на будинок і небо, і сиділа так, доки у вухах не переста-
ло шуміти.
— Агов, ти там? — знову крикнув Матвій, що було на-
справді зайве, бо ж він чудово бачив Мію, яка завмерла,
ніби статуя, на своїй гілці.
Мія глянула донизу і знову відчула, як світ перед її
очима починає перевертатися.
— Я не можу злізти!
— Що?
148
Матвій задер голову, дивлячись на неї. З Міїної ви-
соти його обличчя здавалося білим і трохи розмитим.
— Я не можу злізти! Голова паморочиться! — крикну-
ла вона, заплющивши очі.
— Чорт, чорт, чорт, — пробурмотів Матвій. Мія цьо-
го вже не чула.
Матвій підбіг до дерева, ухопився за найнижчу гілку,
підтягнувся. Але навіть залізши так високо — як він до-
поможе спуститися Мії? Він зістрибнув на землю і зно-
ву вибіг з-під дерева.
— Почекай! Я зараз!
Матвій кинувся бігти, на півдорозі зупинився і знову
озирнувся на Мію. Звідси вона здавалася іграшковою фі-
гуркою, котру якийсь велетень запхнув поміж гілок і забув.
— Я зараз тебе зніму! — знову крикнув Матвій.
Мія розплющила очі й сердито подивилася на свого
друга, що нерішуче завмер на півдорозі між її деревом
і під’їздом будинку.
— Давай швидше! — гримнула вона на весь двір.
За хвилину Матвій тарабанив у двері Міїної кварти-
ри. Двері відчинив Віталій.
— Швидше! Побігли! — вигукнув захеканий Матвій
у перерві між ковтками повітря.
Віталій закліпав очима, нічого не розуміючи.
— Мія на дереві! Вона зараз впаде! Її треба зняти!
— Що там таке? — гукнув Дідусь із глибини квартири.
Віталій уже взувався.
Надвір вони вибігли удвох — Матвій і Віталій, і трохи
далі за ними — Дідусь, який не встигав бігти так швид-
ко. Мія весь цей час обіймала гілку дерева і сподівалася,
що її не знудить на рятівників, що зібралися під кленом.
149
 І як ті космонавти літали у своїх ракетах?
Віталій скинув кросівки, щоб зручніше було лізти,
і легко підтягнувся на найнижчій гілці. Невдовзі все
його довготелесе тіло вже зникло серед листя.
До Дідуся та Матвія під деревом приєдналося кіль-
ка жінок з дитячого майданчика, яких раніше споло-
шив крик Мії. Вони хитали головами і прицмокували
язиками.
— Отак, коли ніхто за ними не дивиться, — сказала
одна. Дідусь сердито покосував на неї, та вона навіть не
помітила.
Здавалося, минула вічність, коли голова Віталія ви-
гулькнула поруч із Мією. Він міцно схопив її за руку.
— Я тебе тримаю, — запевнив Віталій, — а тепер — від-
пусти ту гілку й обережно перелізай сюди.
Вчепившись за Віталієву руку, Мія незграбно підліз-
ла ближче, до самого стовбура дерева. Віталій вказував
їй, куди ставити ногу, підстраховував і тримав за плечі,
доки вони удвох повільно наближалися до твердої зем-
лі. Насамкінець Мія так знесилилася, що Віталій зліз,
майже взявши її в оберемок. Дідусь зосереджено спосте-
рігав, як вони спускаються. Коли до кінця залишалась
одна гілка, він захотів допомогти, але зупинився, бо Ві-
талій уже спритно зістрибнув на землю і спустив Мію.
— Що? — щиросердно поцікавився він у жіночок, які
дивилися на них з Мією із явним несхваленням. Одна
з них зітхнула, інша закотила очі. Зацікавлені рятуваль-
ною операцією люди почали розходитися, і невдовзі біля
дерева залишилися тільки Мія, Матвій, Віталій і Дідусь.
Відчувши під ногами тверду землю, Мія зрозуміла,
що їй стрімко покращало.
150
— Ви не уявляєте, скільки звідтіля всього видно!.. —
почала вона, а Матвій, не знайшовши з радості, що ска-
зати, буцнув її кулаком у плече.
Тут Мія наштовхнулася на твердий Дідусів погляд
і знітилася.
— Ти на мене сваритимешся?
— Не сваритимуся, якщо пообіцяєш, що більше ніко-
ли туди не полізеш, — сказав Дідусь з усією суворістю,
яка вміщалась у його голосі.
— А якщо й полізе, її зніме Віталій! — розреготався
Матвій, але тут озвався вже сам Віталій:
— Не зніме. Я не завжди буду поруч, ясно? Тож і дума-
ти забудьте про це дерево.
— Ой, ну добре!
Сміючись і галасуючи, вони пішли додому. Заходя-
чи до під’їзду, Мія востаннє обернулася, щоб глянути на
дерево, і побачила, що Дідусь теж дивиться на нього —
саме на ту вершину, де вона сиділа: дивиться загублено
і трохи сумовито, наче там залишилося щось, що вони
з Віталієм забули забрати.
***
Коли нарешті настала ніч, Віталій повернув ключ,
і металеві двері легко відчинилися, відразу перестав-
ши бути такими тяжкими й неповороткими на вигляд.
Віталій пропустив усіх трьох уперед, допомігши Людо-
жерчику перебратись через поріг.
— О-о-о… — видихнув Матвій.
Вони ніколи не були на даху вночі. Ті пів години,
що вони з Мією провели тут без дозволу, розбивши вік­
но сусіднього будинку ракетою, — то було жаркого, до
151
одуріння яскравого літнього дня. Тепер здавалося, ніби
вони потрапили в інший світ.
На даху гуляв легенький вітерець, а гул вулиць доли-
нав сюди ніби крізь товщу води. А небо не затуляли ані
дерева, ані інші будинки, і через це воно здавалося втри-
чі більшим. Ніби вони піднялись наверх, але одночас-
но знаходилися на самому дні космосу, що розгорнувся
над їхніми головами.
Людожерчик вчепився у Матвієву руку й задер голо-
ву догори.
— Ми у велетенському планетарії, — ствердив він.
Віталій засміявся.
— Краще, бо тут — усе справжнє! — Він пройшовся
туди-­сюди дахом. — Звісно, зірок набагато менше — місь-
кі вогні їх засвічують, та все ж — люблю це видовище.
— А ось моє дерево! — вигукнула Мія, вказуючи на
темну крону далеко внизу.
— Гей, до краю близько не підходити, — застеріг Віта-
лій. — Уявіть, що ви прив’язані до мене повідками. Від-
ходити далі ніж на п’ятнадцять кроків не вийде!
Людожерчик заходився бігати туди-сюди, віддаля­
ючись від Віталія на кілька метрів і повертаючись.
— Ми великі! Які ми великі! — вигукнув він.
— Великі? Мені завжди здавалося, якраз навпаки, —
зауважив Віталій.
Матвій роздивлявся майже непомітний горизонт,
де поодинокі зірки перетікали у жмені міських вогнів.
— То де ж Місяць?
— Невдовзі ми його побачимо ось там, — вказав Віта-
лій. — Він буде червоний.
Людожерчик перелякано на нього глипнув.
152
— Нічого страшного, — засміявся Віталій, — просто
Місяць опиниться прямісінько між Сонцем і Землею,
і на нього падатиме і сонячне проміння, і тінь від Землі.
Матвій дещо згадав.
— А сонячне затемнення?
— Сонячне затемнення — це трохи інше. Тоді Місяць
встряє поміж Сонцем і Землею, і тому ми не бачимо час-
тини Сонця. Але Місяць набагато менший за Сонце, і ніч
у нас від того не настає. До речі, саме нещодавно було
одне таке затемнення, знаєте?
— Угу, — пробурмотів Матвій.
Мія лягла на дах і роздивлялася небо.
— Ось, дивіться! — вигукнув раптом Віталій.
Місяць був темно-червоний, ніби вони дивилися на
нього крізь кольорове скельце. Людожерчик від несподі-
ванки схопився за першу руку, яка йому попалась.
— Він ніби захворів! — із жалем у голосі промовив ма-
лий.
— Ні, це так, ніби планета Марс наближається до нас, —
зауважив Матвій.
Віталій роздивлявся Місяць із такою дивною усмішкою,
ніби той був таємним знаком, зрозумілим лише йому.
— Місяць — це дірка в небі, — згадав раптом Людожер-
чик. Це була одна з тих речей, про які він пам’ятав на-
певне, сам не знаючи звідки.
Віталій, звісно, так одразу нічого не зрозумів.
— Це дірка в небі, — повторив Людожерчик, — а за
нею розташувався рай. Через цю дірку душі померлих
людей потрапляють туди. Вона відкривається, коли Мі-
сяць росте, і закривається, коли він зникає на небі, — ось
зараз дірка дуже велика… Тому померлі люди літають
153
 серед нас лише вночі, бо вдень Місяця, тобто дірки, не-
має. І сняться нам також вночі.
— Ти дуже вигадлива дитина, — сказав Віталій, як ви-
далося, трохи навіть із заздрістю.
Матвій знуджено зітхнув. Удома він слухав Людожер-
чикові вигадки з ранку до вечора. Мама іноді розповіда-
ла їм на ніч казки, натхненні оповідками Людожерчика.
Матвій відійшов від решти і пройшовся дахом туди-
сюди, роздивляючись мерехтливе вечірнє місто. Йому
здавалося, чи на висоті справді крокується інакше, ніж
унизу?
— Зараз твій бінокль став би у пригоді, — з легким жа-
лем відзначила Мія, дивлячись на світлі клаптики вікон
у навколишніх будинках.
За кожним з них були люди: вечеряли, лягали спа-
ти чи робили щось, що звикли робити щовечора. Люди,
які мерехтіли у сяйливих клаптиках вікон, простягали-
ся далеко — до самого горизонту аж по інший берег Дні-
пра, якого звідси майже не було видно.
— Місто таке велике, я якось раніше й не думала… —
замислено промовила Мія.
Віталій кивнув.
— Люблю великі міста… Це трохи скидається на зоря-
не небо, правда? Ніби нагорі космос і внизу — теж кос-
мос, — він махнув рукою у бік міських вогнів.
— А ми на кораблі! — вигукнув Матвій і підстрибнув.
Людожерчик сонно прихилився до Віталієвої ноги.
Удома він у такий час зазвичай вже лягав спати, і тепер
йому злипались очі, а крізь напівзаплющені повіки ви-
давалося, що вогні навколо та їхній корабель розплива-
ються, як акварельні фарби від води.

154 155
 Віталій помітив це і взяв малого на руки. Людожерчик
слухав, як про щось говорить Матвій, як йому відповідає
Віталій, а їхні голоси звучали, наче всі вони вчотирьох за-
висли в космічній невагомості й похитуються туди-сюди.
Мія насправді також слухала Віталія і Матвія впівву-
ха. Їй було трохи шкода, що Дідусь не пішов із ними. Він
був чимось засмучений весь вечір, але вона не спитала,
що сталося, — спершу думала, що Дідусь сердиться на неї
за витівку з деревом. Коли, однак, Віталій запропонував
йому піднятися на дах, Дідусь махнув рукою і відказав,
що його вік занадто поважний для таких експедицій.
Дідусь любив сидіти на їхньому балконі — на четвер-
тому поверсі, куди сягали верхівки вишень, що росли
під їхнім будинком, — і, попиваючи свою дивну каву без
кофеїну, спостерігати за життям у дворі. Невже йому не
сподобалося б на даху?
Людожерчик не знав, скільки часу минуло, відколи
вони вилізли на дах. Йому подобалося слухати, як Мат-
вій розповідає, ніби вони пливуть на власному косміч-
ному кораблі, і було навіть зовсім не страшно від дум-
ки про те, що вони вже ніколи не повернуться на Землю.
Потім Віталій сказав, що час додому. Місяць уже був ви-
соко, і Людожерчик побачив, що космос, про який вони
говорили і який простягався далеко внизу, наближаєть-
ся й оточує їх. Коли вогні на небі і внизу перемішалися
і вже незрозуміло було, чи вони спускаються вниз поміж
зірок, чи крокують догори, Людожерчик вже міцно спав.
***
Коли Мія вимкнула світло й одним стрибком подолала
відстань від вимикача до ліжка у темній кімнаті, зайшов
156
Віталій побажати їй на добраніч. Разом вони ще трохи по-
дивилися з вікна на шматок зоряного неба.
— Ми ж підемо туди ще? — Мія була майже впевнена,
однак вирішила перепитати для годиться. Віталій все ж
не був схожий на людину, яка, відкривши комусь чудо-
ву таємницю, знову зачиняє до неї двері.
Віталій морщив чоло, ніби над чимось напружено ду-
мав. Мія закопалася поглибше під ковдру і звідти додала:
— Ти міг би це показати і мамі.
— Гадаєш?
— Їй би сподобалося.
Віталій помовчав.
— Знаєш, що, коли ти народилася, я ще вчився в уні-
верситеті?
— Так?
— Мені було двадцять. Твоя мама була старша, вона
вже два роки як закінчила навчання. А я був на четвер-
тому курсі.
— Що ти вчив? Астрономію?
— Ні, всього-на-всього політологію.
— Це що? — здивувалася Мія.
— Те, на чому я не розуміюся, — пробурмотів Віталій.
Мії хотілося спати.
— Мама за тобою сумувала, — муркнула вона, при-
плющивши очі.
— Правда? — перепитав Віталій, але не так, ніби був
приємно здивований, а так, ніби не знав, що сказати.
Це була неправда, мама ніколи про нього не згаду-
вала, але Мія знала: краще, щоб Віталій думав, що мама
сумувала.
— Ти відразу закохався у маму?
157
 — Ну… Не з першого погляду, але з перших кількох
днів точно.
— І як це було?
— Тобто?
— Ну, як це — закохатися в мою маму?
Віталій на хвилинку замовк.
— Уяви, що твоє серце перетворилося на кульку моро-
зива, що повільно розтікається по всьому тілу, до кож-
ної клітинки.
— О-о, — сказала Мія.
— Послухай, — раптом сказав Віталій зовсім іншим
голосом, — у нас поки що не вийде поїхати до астроно-
мічної обсерваторії.
З Мії миттєво злетів сон, вона сіла на ліжку, відки-
нувши ковдру.
— Як це не вийде?!
— Розумієш, я… є одна річ, — Віталій розгладив доло-
нею складки на простирадлі, ніби шукав поміж ними
потрібні слова. — Є одна річ, яку я загубив і яка потріб-
на для обсерваторії. Я мав привезти її туди, але тепер ми
не можемо їхати, поки я її не знайду.
— На тебе накричать? — уточнила Мія.
— Ну…
— Звільнять?!
— Не хочу цього перевіряти, — пробурмотів Віталій.
— А що це за річ?
— У мене був маленький ключик — від мого кабіне-
ту та від приміщення, де стоїть телескоп. Ось уже цілий
день я не можу його знайти.
— Ох, — сказала Мія й опустилася назад на подушку. —
Як же ти міг його загубити?!
158
— Я завжди його носив у такому маленькому синьо-
му мішечку. Може, він десь випав… Хоча зі мною такого
ніколи не траплялося.
Мія раптом зойкнула.
— А якщо його вкрали?
Віталій замислився.
— Можливо. Треба пригадати, хто знав, що у мене вза-
галі є такий цінний ключ…
— Але ж ніхто не знає про обсерваторію, крім нас? —
уточнила Мія.
— Не знає, але…
— А де він у тебе лежав?
— Завжди у бічній кишені наплічника.
— Ну й дурний! — спересердя скрикнула Мія. — Його ж
так легко звідти витягнути! Це ж міг бути хто завгодно!
Віталій похнюпився. Якусь хвилину вони сиділи
мовч­ки в темряві.
— Не переживай, — озвався Віталій, — я все одно його
знайду. Не думаю, що це міг бути будь-хто. Це точно
була людина, яка знає, що це за ключ і що він відмикає…
Сама подумай, кишенькові злодії зазвичай витягають
гаманці чи мобільні телефони. Навіщо їм якийсь ключ?
Мія мусила визнати, що Віталій все-таки має рацію.
Але і їхньої поїздки до обсерваторії було шкода до сліз.
— Я його знайду, — ще кілька разів пообіцяв Віталій
і посидів із Мією, поки вона не заснула.
Але, навіть засинаючи, Мія не припиняла думати, чи
зможе Віталій самостійно знайти ключ від обсерваторії.

Розділ вісімнадцятий,
у якому Мія та Матвій шукають
планетарій і подорожують у метро
— Ми маємо допомогти його знайти! — відрізала Мія
тоном, який використовувала іноді Матвієва мама, ка-
жучи, що вже по дванадцятій і всі діти мають іти спа-
ти.
— Але як? — не втримався Матвій. — Де ми будемо
його шукати, у місті живе кілька мільйонів людей!
— Треба згадати, з ким зустрічався Віталій, відколи
приїхав сюди.
— Думаю, окрім нас — із купою людей, — резонно за-
уважив Матвій. — Що він робив, поки ми були в школі,
гуляли, спали — не сидів же на кухні у вас удома?
— Так, але про астрономічну обсерваторію Віталій
говорив лише з нами, — заперечила Мія. — Хтось міг
підслухати нашу розмову й обікрасти Віталія… Згадуй,
згадуй, хто був у нас такий підозрілий? У музеї чи в пла-
нетарії, або… — Мія охнула. — Може, нас хтось підслухав
біля школи?!
160
Матвій замислився. Він чомусь не уявляв, що їхні
одно­класники здатні на крадіжку. Мія аж осіла на під-
логу, напружено думаючи.
— А Софія?
— Що Софія? — обурився Матвій.
— Віталій, здається, бачився із нею пізніше…
— Справді?
— Ну, він щось таке згадував кілька разів, але… Я все-
таки не вірю, що Софія могла вкрасти ключ, а ти?
— Звісно, не вірю! Але навіщо Віталій із нею зустрі-
чався?
Мія стенула плечима.
— Я не знаю, не розпитувала. Софія хороша, але вона
нам тут не допоможе…
Матвій ображено промовчав. Звісно, він не міг сер-
дитися на Мію за те, що її батько зустрічався із Софією.
Але все одно сердився. Особливо за те, що їй було до цьо-
го байдуже. Мія могла думати тільки про Віталія і свою
маму! «І це вже починає набридати», — похмуро поду-
мав хлопець.
— Планетарій, — пробурмотіла Мія. — Ось де могли
звернути увагу… Вони, певно, зрозуміли…
— І що ж нам робити? — відгукнувся Матвій. Часом
він не встигав за Міїними думками, ніби вона вже все
спланувала наперед.
Мія здивовано закліпала очима.
— Як це? Поїдемо туди.
— Коли?
— Завтра замість школи.
— Як?
— Ну, на метро.
161
 — А що ми їм скажемо?
— Нічого не скажемо. Заберемо ключ так само непо-
мітно, як зробили це вони.
— Але ж ми навіть не знаємо, чи вони…
— Знаю, що не знаємо. Але нам треба туди поверну-
тися! На місці ми все розвідаємо, ну!
Матвій сперечатися не вмів і не любив. Він вирішив,
що простіше з Мією погодитися. Тим паче, не йти до шко-
ли, нікому не сказавши, — це вже звучало як пригода.
— А Віталій?
У Мії загорілися очі.
— А Віталієві ми зробимо сюрприз — самі знайдемо
ключ і повернемо йому!
— Було б круто, — визнав Матвій.
Тепер у них з’явився власний таємний план, зрозу-
мів він.
***
Людожерчик відчував, що від нього щось приховують,
але не розумів що. І це його дуже хвилювало. Матвій уве-
чері був незвично мовчазний. Людожерчик намагався не
відходити від нього ні на крок, та це не допомагало: брат
навіть не дивився на нього і тільки переписувався з ки-
мось у телефоні.
Тут напевне щось було не так: у звичайний день Мат-
вій неодмінно б запитав, чого Людожерчик від нього
хоче, чи сказав би, що старші брати існують не для того,
щоб ходити за ними назирці; чи жартівливо спитав би,
чи це у Людожерчика вже виріс хвіст, чи йому здається.
— Пограймо у слова, — запропонував Людожерчик.
— Не можу, — відмахнувся Матвій.
162
«Ми не перевірили, від котрої години він працює.
Треба взнати!» — написала Мія.
— Чорт! Я забув, — вигукнув Матвій уголос.
— Що ти забув — слова? — здивувався Людожерчик.
Малий роздивлявся брата з-під лоба. Матвій ніс якусь
дивину. Хіба може людина, яка вже ходить до школи, за-
бути слова?
— А як ти ходитимеш на уроки? — з підозрою запитав
Людожерчик, хмурячи брови.
Матвій здригнувся і перелякано глипнув на нього.
Звідки малий вічно про все здогадується? Адже вони
з Мією нікому не казали, що не підуть завтра до школи!
— Ходитиму, як завжди, — про всяк випадок запевнив
він Людожерчика якомога буденніше.
Людожерчик не міг цього зрозуміти. Не схоже, щоб
Матвій раптово забув узагалі всі слова, але ж він увесь
вечір мовчить. А що, як вчителька запитає його на уро-
ці, а брат не зможе відповісти?
Коли вони лягли спати, Людожерчик ще довго не міг
заснути, як тієї ночі, коли шукав шкарпетку. Може, Мат-
вієві допомогти — занотовувати різні слова на клапти-
ках паперу і клеїти скрізь?
«Сподіваюся, він хоча б не забуде, як мене звати», —
подумав Людожерчик, вже засинаючи.
***
Мія і Матвій зустрілися зранку біля під’їзду. Нічого
підозрілого у цьому не було — вони так зазвичай і роби-
ли, коли йшли до школи. Дідусь помахав їм у вікно.
На ранкових вулицях було повно людей: всі кудись
поспішали.
163
 — Ти ж пам’ятаєш, на якій станції виходити? — ще раз
перепитав Матвій.
— Угу, — сказала Мія.
Вона пам’ятала, що їхали вони тоді три зупинки.
А біля виходу з метро була величезна площа, кругла
шапка стадіону і відразу поряд — планетарій. Знайти
буде неважко. Інша справа — що робити, коли вони по-
траплять досередини.
— Як шкода, що цей ключ такий маленький. Його
можна заховати будь-де! — сказала Мія Матвієві.
— Є ідея: нас двоє, тож хтось відволікатиме праців-
ників, а хтось забере ключ, — говорив Матвій, поки вони
стояли у повному людей вагоні, притулившись рюкза-
ками і спинами до шибок.
— А якщо його забрали додому?
— Віталій же не тримав його вдома, а носив із собою.
Якщо крадена річ невелика, то простіше її тримати біля
себе — надійніше…
— Але й дивно, — замислилася Мія, — тебе ж можуть
будь-якої хвилини, вважай, спіймати на гарячому ра-
зом із краденим.
— Це якщо ти нетямущий крадій, — заперечив Мат-
вій. — А якщо ти спритний, як… як Джеймс Моріарті*, то
тебе ніхто й не обшукуватиме.
Вони так захопилися розмовою, що забули рахувати
станції. Мія отямилася, коли вони проїхали точно біль-
ше ніж три.
*
Професор Джеймс Моріарті — герой оповідань Артура Конан Дой­
ла про Шерлока Голмса і доктора Ватсона; очільник злочинної
орга­нізації і геній кримінального світу.
164
— Виходимо! — перелякано потягнула вона Матвія
за рукав.
Вони викотилися з вагона на зовсім незнайомій стан-
ції. Вона була маленька, а її колони нагадували великі
сіро-­коричневі гармошки.
— Де ми?! Це щось не те! — злякалася Мія.
Матвій розгублено роззирався. Коли поїзд від’їхав,
вони побачили величезний напис на стіні за коліями —
«Політехнічний інститут».
— Ти пам’ятаєш якийсь інститут? — запитала Мія Мат-
вія. Він похитав головою.
— Мабуть, треба їхати назад.
Вони сіли у поїзд, що їхав у протилежний бік. Вже
у вагоні Мії раптом сяйнула думка.
— Та ж ми тоді їхали не з дому! — вигукнула вона.
Але Матвій тільки побачив, як рухаються її губи і як
розплющилися широко очі.
— Що-що? — прокричав він, пересилюючи гуркіт по-
їзда.
Мія приклала долоні до Матвієвого вуха і, притулив-
шись ротом, почала швидко пояснювати:
— Ми ж тоді їхали не з дому, із мамою та Віталієм!
Тож правило трьох зупинок не працює. Пам’ятаєш, ми ж
тоді гуляли!
— Ага, — згадав Матвій. — А звідки ми їхали?
Мія наморщила лоба.
— З отієї станції, де музей з левами.
— А, то це Майдан Незалежності, — з полегшенням
згадав Матвій. — Це я знаю — там треба перейти на іншу
лінію метро!
— Ох, чому цього метра так багато, — зітхнула Мія.
165
 Якби вони не поспішали до планетарію — часу ж
у них було тільки до кінця уроків, — вона б із задово-
ленням покаталася на метро подовше. Тим паче, стан-
цій виявилося так багато.
За вікнами вигулькнула якась станція темно-шоко-
ладного кольору, і крізь галас Мія почула з динаміка
щось про перехід на іншу лінію.
— Ходімо! — вона знову потягнула Матвія за руку.
Вони разом з іншими людьми пішли на якісь сходи,
піднялися і знову спустилися на ескалаторі. Інша стан-
ція була гарна — довга, світла і з величезними люстрами.
— Ого, — сказала Мія. Цієї станції вона не пам’ятала.
Але вони й не надто роздивлялися по сторонах, коли гу-
ляли з мамою та Віталієм. Були речі й важливіші.
— В який бік їхати? — розгублено запитав Матвій.
З одного з тунелів викотився поїзд. Мія не встигла
прочитати назви станцій на вказівнику — до того ж він
висів так високо, — але помітила, що їх там всього кіль-
ка, не більше ніж три.
— Давай сюди!
Вони знову побігли. Вагон цього разу був напівпорож-
ній, і Мія з полегшенням гепнулася на сидіння.
— Мені здається, ми об’їхали вже пів Києва!
Матвій присів поруч. Вони проїхали одну станцію,
тоді другу. Але на третій станції голос із динаміка у вагоні
раптом заявив, що це — кінець лінії і поїзд далі не поїде.
— Ти таке пам’ятаєш? — запитала Мія. Матвій похи-
тав головою.
З вагона вийшли дівчина в навушниках і пані з так-
сою на руках. Матвій з Мією перезирнулись і вийшли та-
кож. Поїзд смикнувся і поїхав собі далі до тунелю.

166 167
 — Ну й набрехали — «поїзд далі не їде», — обурила-
ся Мія.
— Ми знову приїхали кудись не туди, — розчаровано
зітхнув Матвій.
Ця станція була величезна, напівпорожня і дуже лун-
ка. Нечисленні пасажири поспішали до ескалатора у са-
мому кінці. Колони були червоні та білі, і пахло тут чу-
дернацько.
— Написано — «Сирець», — зауважила Мія, знову по-
дивившись на стіну за коліями. — Цікаво, хто вигадує ці
назви для станцій метро?
— Треба подивитися в Ґуґлі, як доїхати до планета-
рію, — вирішив Матвій. — Так ми ніколи не знайдемо ту
станцію. Ти пам’ятаєш, як вона називалася?
Мія скрушно похитала головою. Вона не пригадува-
ла назву станції — лише її вигляд. Однак виявилося, що
в метро все одно немає інтернету.
— Треба їхати нагору, — наважився Матвій.
Вони перейшли через увесь перон і ступили на пер-
ші сходинки ескалатора, як раптом Мії сяйнула думка:
— Олімпійська! Ось як вона називалася! Там же стаді-
он поблизу, я ще подумала тоді, що це легко запам’ятати.
— Ой, там же була таблиця з усіма назвами…
Таблиця стояла посередині станції, але ескалатор вже
поїхав догори. Мія спробувала побігти донизу, але нічо-
го не вийшло: рухомі сходи були швидші.
Матвій присів на одну зі сходинок.
— Доведеться спускатися знову.
Мія розчаровано гепнулася поруч із ним. Вони про-
їхали вже стільки станцій, але так і не наблизилися до
мети.
168
— Якщо так далі піде, ми нічого не встигнемо, — бурк­
нула вона. У них залишалося три години — і з них одна
на те, щоб вчасно доїхати додому.
Вони піднялися наверх, перейшли на інший бік —
до ескалатора, що їхав донизу, — і знову стали на східці.
— А з цього боку станція має прикольніший вигляд! —
визнав Матвій.
Вони спускалися довжелезним і прямим червоно-­
білим тунелем, і звідси станція ще більше скидалася на
борт якогось космічного корабля.
— Пробіжімось?
Вони порахували до трьох і подріботіли вниз ескала-
тором. У вухах засвистів вітер. Поодинокі пасажири, які
де-не-де стояли на сходах, перелякано сахалися, коли
повз них проносилися двоє дітей із наплічниками, що
підстрибували на їхніх спинах від швидкого бігу.
Матвій так захопився бігом і платформою, що швид-
ко до них наближалася, що не відразу зрозумів, що цей
сердитий голос, який вони чують з динаміків уже з хви-
лину, але не звертають на нього уваги, говорить саме до
них.
— Не можна бігати по ескалатору! Припиніть бігати
по ескалатору!
Але біг — це непроста річ, особливо якщо біжиш до-
низу. Бо, розігнавшись, зупинитися вже не так просто.
Матвій зрозумів, що жінка, яка вважає, що бігати по ес-
калатору небезпечно, якраз сидить у кабінці внизу, до
якої вони так стрімко наближаються. Але зупинитися
було вже просто неможливо.
Бракувало ще, аби довелося їй пояснювати, хто вони
такі і що тут роблять!
169
 — Біжи! — гукнув він Мії через плече і, вистрибнув-
ши з ескалатора, помчав через платформу геть. Праців-
ниця навіть вийшла з кабінки і проводжала їх спопеля-
ючим поглядом.
Мія і Матвій завернули за одну з колон, добігли до
кінця платформи і нарешті повсідалися просто на під-
логу, щоб віддихатися.
— Вона була така сердита… — простогнала Мія, хапа-
ючись за груди, — у мене аж мурашки побігли по спині!
— Гусячі лапки, — пробурмотів Матвій.
— Що?
— Людожерчик каже на це — «у мене гусячі лапки хо-
дять по спині».
— Яка різниця? — витріщилася Мія.
— Ніякої… Що нам тепер робити?
Вони почекали, поки проїдуть три поїзди, й аж тоді
наважилися вийти з-за колон назад на платформу, де
висіла схема з мапою всього метро. Вона була складна,
кольорова і з купою позначок, тож минуло ще з пів годи-
ни, поки Мія з Матвієм розібралися, що вони насправді
вийшли на одну станцію зарано — на «Театральній» за-
мість «Хрещатика», — і тому пересіли на зовсім іншу лі-
нію. Так вони і потрапили на порожню станцію, схожу
на космічний корабель зсередини.
— Нам треба повернутися, — Матвій про всяк випа-
док сфотографував мапу на телефон, — треба доїхати
до «Палацу Спорту» і там перейти на станцію «Площа
Льва Толстого», а вже звідти проїхати лише одну зупин-
ку і все!
Усе ж кінцева станція мала свої переваги — тут точ-
но не можна було помилитися і сісти не в той бік, бо
170
на кінцевій станції взагалі буває лише один бік, у який
можна сісти. «Цікаво, а що там назовні», — подумала
раптом Мія. Якби у них не залишилося так мало часу на
планетарій, можна було б вийти з метро і роздивитися…
Мія невиразно пригадувала, що Дідусь розповідав про
якийсь Сирецький парк, біля якого він винаймав квар-
тиру замолоду і куди ходив на ранкову пробіжку. Якось
увечері пішов на пробіжку і навіть заблукав, бо парк той
був величезний, ніби ліс. А іншого разу він там заблукав
уже з друзями, але тільки тому, що перед тим вони ви-
пили немало вина і вирішили серед ночі піти погуляти.
Мія з Матвієм зайшли до вагона і вже збиралися сіс-
ти, коли Матвій раптом так сильно смикнув Мію за пле-
че, що вона аж скрикнула.
— Що ти робиш?
— Дивися, хто там! Це ж той письменник.
Мія озирнулася. В іншому кінці вагона, біля вікна,
і справді сидів чоловік, який приходив колись до них
у школу і від якого вона досі мала надійно захований
удома папірчик із підписом та кількома рядками незро-
зумілої абракадабри.
— Ой! Давай підійдемо до нього!
Матвій же не поділяв Міїного захвату, бо ж і в нього
у щоденнику досі зберігався той автограф, історію яко-
го Матвій найохочіше б узагалі викинув із голови. Шко-
да, що ту сторінку не можна вирвати зі щоденника. Втім,
скоро все одно кінець навчального року.
Мія правильно зрозуміла Матвієві вагання, але від-
ступати не збиралася.
— Та ну тебе, він точно вже нічого не пам’ятає! Ну,
давай підійдемо — це ж круто! Ти щодня зустрічаєш
171
письменників у поїздах метро? Може, ми зробимо з ним
фото!
Матвій здався. Тим паче, вагон усе одно був майже
порожній, письменник би, певно, помітив їх і так. Якщо
він їх узагалі пам’ятає.
Виявилося, що письменник таки трохи пам’ятає, хоч
і не зміг одразу згадати звідки.
— О, привіт, — сказав він, коли перед ним вигулькну-
ла Мія з усмішкою на всі тридцять два зуби і кольорові
брекети. — Ми десь бачилися, чи мені здається?
— Бачилися! — радо підтвердила Мія. — У нас у шко-
лі… Ви приходили до нашого класу на цілий урок, і ми
вигадували історію.
Письменник смішно наморщив лоба, намагаючись
згадати все якомога швидше, аби не образити цих двох
несподіваних дітей.
— Пам’ятаєте історію Андрія про світ навпаки?
— І про рибу в животі, — докинув Матвій.
Письменник глянув на нього і ляснув себе долонею
по лобі.
— Точно! Це ж ти той хлопець, якому я поставив авто­
граф у щоденнику!
Матвієві закортіло самому ляснути себе долонею по
лобі з досади. Казав же Мії, що краще до цього письмен-
ника не підходити! У Матвія навіть промайнула думка,
чи не вдати, що він щось десь забув, і вибігти з вагона, але
тут двері клацнули і поїзд бадьоро погуркотів до тунелю.
Мія, сяючи яскравіше за лампи у вагоні, присіла біля
письменника.
— Боюся, я забув, як вас звати… Хоча я точно писав
ваші імена, коли підписував книжки. Ось так завжди.
172
— Я Мія, — вигукнула дівчинка, — а це мій друг Мат-
вій. А ще ми сусіди!
— Ясно, — усміхнувся письменник. — А я Всеволод.
— Всеволод? — здивувалася Мія. — На книжках же ви
підписані по-іншому.
— О, це мій псевдонім, — пояснив письменник. —
Дуже зручно, знаєш? Мені завжди кортіло мати два іме-
ні.
— Ой, і мені теж! — вигукнула Мія. — Коли я ще не хо-
дила до школи, я щотижня змінювала своє ім’я. Може,
мені теж стати письменницею?
— Гарний вибір, — сказав Всеволод. — До речі, а що ви
тут робите і куди їдете? Ви тут самі?
Мія з Матвієм перелякано перезирнулися. Про те, що
відповісти на таке запитання, ніхто з них не подумав.
— Ми, е-е-е… У мого тата невдовзі день народження.
Тобто насправді завтра, — заявила Мія. — І ми з Матвієм
їдемо шукати для нього подарунок… Знаєте, гарний ці-
кавий подарунок, у нас біля дому немає таких магазинів.
— Які ви молодці! — Всеволод був приємно вражений,
і Мія полегшено зітхнула. — Ви вже обрали щось? Чи хо-
чете потинятися магазинами?
— Потинятися магазинами, — сказав Матвій.
— Може, вам щось порадити? Я саме їду в центр.
— Е-е-е… — Мії катастрофічно бракувало часу на роз-
думи. Треба якось потрапити до планетарію, але як це
зробити тепер, із письменником Всеволодом? Подарун-
ки там точно не продаються.
Мії промайнула химерна думка, чи не посвятити Все-
волода у таємницю вкраденого ключа та його пошуків,
та дівчинка швидко її відкинула.
173
 — Може, твій тато любить читати? Я знаю кілька хо-
роших книгарень.
— Так, може, е-е-е… книги про космос і різні такі речі.
Вони його завжди цікавили.
Всеволод змовницьки їм підморгнув.
— Вважайте, вам пощастило, що ви мене зустріли!
Я на цьому якраз знаюся. Я саме збирався пошукати
дещо й собі в книгарнях, тож можете піти зі мною. Так
я буду певний, що ви не загубитеся!
Мія перелякано зиркнула на Матвія. Взагалі-то, ще
було не пізно ввічливо відмовитися, але чи не запідоз­
рить Всеволод що-небудь? Зрештою, він ще не спитав,
чи хтось із батьків знає, що вони зараз не у школі! Крім
того, прогулятися із письменником містом — це було
безперечно круто. Такого ніхто з їхніх однокласників
й уявити собі не міг, коли Всеволод прийшов до них на
першу зустріч… Ліза з Ліною просто помруть від заздро-
щів, подумала Мія. Вони, звісно, можуть і не повірити…
Але вони з Матвієм зроблять із Всеволодом фото! Чи кра-
ще — знімуть відео!
— То виходимо! — бадьоро вигукнув Всеволод.
Вони вийшли на тій же станції, на яку Мія з Матвієм
півтори години тому випадково пересіли і з якої поїха-
ли випадковим поїздом не в той бік. Виявилося, що вона
називається «Золоті Ворота». Просто біля виходу з метро
ці Ворота і стояли, Мія пригадала, як їм розповідали про
це на уроках. Ліворуч, поруч зі статуєю Ярослава Мудро-
го, грали вуличні музиканти.
— Ходімо послухаємо, — запропонував Всеволод. —
Тут завжди так гарно грають! Мені іноді здається, що це
якесь зачароване місце.

175
 Щоб слухати музику було ще приємніше, Всеволод
люб’язно вгостив їх обох, а також себе какао з маленької
кав’ярні на колесах, що зупинилася поблизу. Мія поду-
мала, що це вдалий момент, щоб зробити спільне фото.
Але можна ще почекати — може, буде ще краща нагода.
Випивши какао та поклавши гроші до капелюха ву-
личних музик, вони спустилися вулицею і зайшли у на-
півпідвальне приміщення книгарні.
— Ну, то дайте знати, коли щось оберете або якщо по-
трібна буде порада, — сказав Всеволод і відразу заглибив-
ся в якусь книжку.
Мія з Матвієм передбачливо відійшли подалі, у зал
з дитячою літературою.
— Що нам тепер робити? Ми з ним застрягли! — про-
шипів Матвій. — За півтори години уроки закінчаться,
і ми маємо бути вдома!
Мія розгублено розвела руками. Вона й сама не зна-
ла, що тепер робити.
— Скажемо, що нам терміново треба… треба… просто
додому? Бо ми сказали, що прийдемо о першій?
— І поїдемо без подарунка? Він щось запідозрить.
— Ну, ми скажемо, що… що…
Мія здавалася нещасною. Вигадати аж стільки всього
відразу вона не могла.
— Якщо ми запізнимося, нас почнуть шукати, — твер-
до сказав Матвій. — І тоді вже найближчим часом точ-
но не буде жодних втеч з уроків… планетарію… і ключа
ми не знайдемо.
У Мії, втім, раптово заблищали очі.
— Я знаю! Давай приїдемо разом із ним!
— Щ-що?
176
Матвієві здалося, Мія з’їхала з глузду. Щойно вони на-
магалися вигадати, як би непомітно, чемно і без підозр
втекти від письменника, і тут Мія пропонує взяти його
із собою додому на обід, на який вони, ймовірно, і так
запізняться.
— Ти здуріла?
— Та ні, послухай! Ми подякуємо за допомогу із… із
вибором подарунка і запросимо до нас на чай. А бать-
кам скажемо, що зустріли отакого відомого письменни-
ка, який до того ж нас знає і навіть давав нам автографи
у школі — скажеш, їх це не вразить? І що спеціально за-
просили його на чай, і через це трохи затрималися! На-
пиши їм есемеску просто зараз.
— А що, він піде на чай до нас додому, не до тебе?
— Ну, звісно, що не до мене. Він думає, що у Віталія
зав­тра день народження, забув? Не можна, щоб вони зу-
стрічалися, — ще вирішить його завчасу привітати.
Із цим Матвієві довелося погодитися.
Всеволод на пропозицію пристав, хоч і хитро усміх-
нувся їм обом, наче знав щось, про що вирішив не го-
ворити.
— Я якраз живу неподалік, тож, загалом, якщо ви так
запрошуєте… — Мія з Матвієм гарячково закивали. — Що,
боїтеся, батьки сваритимуть за те, що не пішли до шко-
ли, нікому не сказавши? — Він засміявся, побачивши їхні
розгублені обличчя. — Та не переживайте так! Я все зро-
зумів, бо й сам так колись робив.
— Ви прогулювали школу? — захоплено видихнула
Мія.
— О, бувало. Часом мені хотілося дочитати цікаву
книжку, а на уроках, як ви знаєте, зробити це складно…
177
І, коли я вчився в школі, письменники на заняття до нас
теж не приходили. Я, щоправда, був старший за вас, мені
було років п’ятнадцять чи шістнадцять… Я брав зранку
наплічник і їхав, скажімо, кататися на метро. Їздив і чи-
тав. Найчастіше від станції «Сирець», де ми оце з вами
зустрілися, аж до станції «Червоний Хутір» — на проти-
лежний кінець зеленої лінії. Кінець світу для мене, якщо
чесно. Або просто гуляв містом… Київ дуже красивий во-
сени і навесні.
Матвій округлив очі.
— Але не думайте, так було нечасто, — засміявся Все-
волод. — Просто іноді так хочеться побути на самоті,
знаєте…
Матвій невпевнено кивнув. Він рідко з­ алишався
один: удома поруч був Людожерчик, у школі — Мія
й інші однокласники, у Мії вдома весь час був Дідусь.
— Мені завжди було приємно бути одному у велико-
му місті, — продовжував Всеволод замріяно. — Ти наче
й не один — навколо купа людей, і водночас ти — на са-
моті, бо ж ніхто з цих людей тебе не знає.
Всеволод спитав, чи мають вони ще трохи часу, бо
він досі шукав якусь книжку, і Мія з Матвієм відповіли,
що мають, хоча насправді їм уже варто було б поверта-
тися додому. Так вони пройшлися на вулицю Богдана
Хмельницького, де ще хвилин двадцять провели у не-
великій букіністичній крамниці з полицями до стелі
і дерев’яними сходами, якими можна було піднятися
на другий поверх. Там пахло незвично, не так, як в усіх
книгарнях.
Букіністичною крамницею Всеволод не вдовольнив-
ся, тож знову спитав їх, чи мають вони ще буквально
178
кілька хвилинок, і Мія з Матвієм знову сказали, що так,
хоча думали зовсім про інше. Тому Всеволод радісно по-
відомив, що круто було б навідатися до книгарні «Сяй-
во», вона — одна з найстаріших у Києві, а дійти туди
можна якраз повз парк Шевченка, який став його улюб­
леним ще з тих часів, коли Всеволод тут прогулював
уроки.
У парку Шевченка були незвичайні лавки — на них
можна було напівлежати, і стояли вони парами, так,
що Мія з Матвієм опинилися обличчями одне до одно-
го, коли всілися на дві такі. Поруч примостився трам-
вайний вагон. Матвій спершу подумав, що він потрапив
сюди помилково, адже колій ніде не було, але Всево-
лод сказав, що це старий вагон, який перетворили на
кав’ярню і книгарню.
Мія добре розуміла, що їхній з Матвієм час уже
­зовсім-зовсім завершився, але в парку Шевченка був іще
дитячий майданчик. Гуляючи з мамою, вони іноді сюди
приходили і проводили кілька годин. Там були гойдалки
й гірки усіх можливих розмірів і форм, мотузки, якими
можна було з’їжджати, і каруселі, щоб на них крутитися.
Біля майданчика була скульптура смішної бабусі — Мія
завжди думала, її тут встановили навмисне, аби догля-
дала за дітьми. Хоча і батьків навколо майданчика та-
кож не бракувало.
Матвій спіймав тоскний Міїн погляд і собі зітхнув.
— Іншим разом, — з важким серцем сказав він, і їй до-
велося погодитися.
Коли вони проходили парком, з червоної, ніби грейп­
фрут, будівлі університету під пильним поглядом кам’я­
ної статуї Шевченка вибігали студенти.
179
 — І не дивно їм тут щодня ходити, — сказала Мія. —
Ходиш, а він дивиться.
— Усі пам’ятники дивляться, — здивувався Матвій.
— Так, але ось він стоїть прямісінько навпроти входу!
— Гадаю, це щоб пильнувати студентів, — пожарту-
вав Всеволод.
Мія раптом згадала, як Віталій розповідав їй, що
Розділ дев’ятнадцятий,
вчився у цьому ж університеті. Щоправда, його занят-
тя проходили, здається, далеко звідти. «Є таке велике у якому Всеволод знаходить свій старий ав-
студмістечко, на іншому кінці міста, — казав Віталій. —
Там зараз станція метро “Виставковий центр”. Будівлі
тограф і старого друга
там, звісно, не червоні і не жовті*, а просто білі, навіть
сіро-білі. Зате ми жили в гуртожитках, звідки на занят-
тя можна було дійти за десять хвилин. А навпроти був
якраз цей Виставковий центр — це така, знаєш, величез- Матвієва мама нічого не розуміла. Матвій написав їй
на штука, досить стара, будували її ще за радянських ча- про чай та якогось Всеволода, просив передати Міїно-
сів… Там купа павільйонів, фонтанів і парк, а зараз на му Дідусеві, щоб не хвилювався (Мія намагалася йому
його території проводять фестивалі». подзвонити, та Дідусь іноді забував зарядити телефон).
Вчитися в університеті, мабуть, дуже цікаво, дума- Матвієва мама зрозуміла, що перекладати вона сьогод-
ла Мія. Вона звикла, що школа — це просто школа. Вона ні вже навряд чи зможе, закрила ноутбук і піднялася на
зав­жди в одному місці. А університет — у когось заняття три поверхи передати вістку Дідусеві. Після цього Ді-
тут, у когось заняття там, наче він розкинувся по всьому дусь вирішив піти почекати на дітей з нею, тож коли
місту, де йому було зручно. Мія, Матвій та Всеволод стали на порозі квартири, мама
«Якби моя мама мала заняття не там, де Віталій, а ось та Дідусь вже пили щойно приготований чай.
тут біля парку, вони могли б ніколи не зустрітися», — по- — Що це все значить? — суворо запитала мама.
думала раптом Мія. — Оце Всеволод, — відразу сказав Матвій, намага­
ючись перевести розмову у безпечне русло.
Мама глянула на нього примружено.
*
Київський національний унівеситет ім. Т. Шевченка серед інших — Здається, я десь вас бачила…
має «Червоний» корпус — головний і найстаріший корпус універ-
ситету — та «Жовтий» корпус, де, зокрема, розміщено Інститут фі­
— Вам не здається, — таємничо додала Мія.
ло­логії КНУ. Всеволод розреготався, трохи зашарівшись.

181
 — Ну годі! Я просто дитячий письменник, — пояснив
він, тиснучи всім руки, — з Мією та Матвієм ми познайо-
милися нещодавно в їхній школі, а оскільки я живу тут
неподалік, вони при зустрічі запросили мене на чай…
І я подумав, якщо це потішить їх, то чому б і ні. — Він
підморгнув Матвієві.
— О, — сказала мама. Правду кажучи, сьогодні вона
була не надто готова до чаювання з письменниками.
Всеволод, правду кажучи, також не був готовий до ча-
ювання та довгих посиденьок. Як воно часто було із ша-
нувальниками, він гадав, що це не затягнеться надовго —
він трохи поговорить собі, залишить автографи дітям,
поспілкується з батьками й піде; тим паче, на нього ще че-
кала купа роботи. Передусім Всеволод мусив читати: рідко
хто знає, що письменники мусять читати набагато більше
і частіше, ніж писати, — часто з сумом гадав собі Всеволод.
Але тут Мія вирішила, що якраз настала відповідна
мить для фото.
— Зробімо всі разом селфі! — заволала вона.
У кадр не без труднощів влізли, окрім них трьох,
мама з Дідусем, і Всеволод кілька разів клацнув їх на
Міїн телефон, бо у нього була найдовша рука. Мія від-
крила готове фото і з гордістю всім показала.
— А оце, — згадала вона, випадково прогорнувши світ-
лину праворуч, де виявилося їхнє спільне фото з Віталі-
єм, — оце мій батько…
— Віталій? — вражено вигукнув Всеволод.
На хвильку запала тиша.
— Ви знайомі? — обережно перепитав Дідусь. Ніхто
не був упевнений, що почув саме те, що почув, а Всево-
лод, своєю чергою, — що побачив саме те, що побачив.
182
— Таж це Віталій. Ми знайомі купу років! А ти, вихо-
дить, та сама Соломія?..
Мія відчула, що її живіт перетворився на надувну
кульку і підносить її до небес. «Та сама Соломія»!
— Оце так, — засміялася Матвієва мама. — І давно ви
знайомі?
— Та ж іще зі студентських років! Ми разом вчилися
в університеті. То Віталій живе десь поблизу? Може, по-
кличемо твого тата на чай?
Дідусь закивав і пішов дзвонити Віталію, а Всеволод,
забувши, що зайшов на хвилинку, радісно долучився
до Матвієвої мами, яка розкладала на тарілках печи-
во.
У передпокої Матвій подивився на спантеличене Мії­
не обличчя і не зміг втриматися, аби щиро й радісно не
вишкіритися.
***
Віталій прийшов майже одночасно з Матвієвим та-
том і Людожерчиком, якого той забрав із садка.
— Ви пишете книжки? — радісно заволав Людожер-
чик, коли йому пояснили, хто цей чужий чоловік у них
вдома і чому це всі тут зібралися і галасують.
Коли Всеволод ствердно кивнув, Людожерчик з радо-
щів обійняв його за ногу так, що Всеволод майже втра-
тив рівновагу і ледь не впав.
— А я майже вмію читати!
На думку Людожерчика, вміння читати і вміння пи-
сати книжки мало б неабияк об’єднувати людей.
Всеволод і Віталій також обійнялися і кілька разів
гучно ляснули один одного по спинах.
183
 — Чорт, я й не знав, що ти знову в місті! — сказав Все-
волод. — Можеш собі уявити — я нещодавно якраз висту-
пав у класі, де вчиться твоя чудова донька.
Віталій широко усміхнувся Мії. Здавалося, слова «чу-
дова донька» також надимають у його животі кульку,
яка підносить його до небес.
— Скільки тобі вже років? — запитав Всеволод Мію, яка
стала біля Віталія і старалася бути найчудовішою донькою
у всій квартирі. Що й так було не складно, адже всі інші
діти — Матвій та Людожерчик — все-таки були синами.
— Скоро одинадцять, — повідомила Мія.
— А ви з Кірою, наскільки я знаю… — обережно поці-
кавився Всеволод.
— Угу, розійшлися… Добрих кілька років тому.
— Я живу з Дідусем і Віталієм… татом, — уточнила Мія.
— Ну, ви просто молодці! — сказав Всеволод і, здавало-
ся, справді так вважав.
За якусь хвильку, втім, він подивився на Віталія, при-
мруживши очі.
— Наскільки я пам’ятаю, у тебе ж день народження…
Хіба він не восени?
— Восени, — здивовано підтвердив Віталій, не зрозу-
мівши, куди хилить друг.
Мія відвела погляд. Здається, зі статусом найчудові-
шої доньки покінчено.
— Ага, — тільки й сказав Всеволод і усміхнувся Мії.
Більше він про це не згадував.
Аби всі могли вміститися за стіл, його довелося від-
тягнути від стіни і поставити посередині кімнати. Мат-
вієва мама запитала Всеволода, яку книжку він за-
раз пише, і Всеволод почав пояснювати, але, оскільки
184
книжка була готова поки що лише наполовину, зрозу-
міти щось із цього було важко.
— А ти? — раптом обернувся Всеволод до Віталія. —
Пам’ятаєш, як ми колись разом писали в універі? Не-
ймовірно, як іноді обертаються події — не думав тоді, що
я писатиму книжки для дітей, але ти! Я нещодавно чи-
тав кілька твоїх статей у… як же він називався…
Віталій невизначено махнув рукою.
— Я трохи змінював професії… — пробурмотів він.
Мія саме вийшла з кухні, щоб подзвонити мамі. Вона
точно мала би зрадіти нагоді попити чаю з письменни-
ком. А взагалі, для мами навіть важливішим за пись-
менника мав би бути Віталій.
Але мама взяла слухавку і почала дуже вибачатися,
бо вона ніяк, ну аж ніяк не може приїхати. Зараз вона на
роботі, а опісля має забрати Софійку з дитсадочка. Мії
вдалося домовитися лише, що мама забере її зі школи
за кілька днів і вони підуть гуляти — тільки удвох, і ро-
битимуть все, що Мія захоче.
Мія зітхнула, обперлася об стіну і притисла телефон
плечем до вуха.
— Гаразд, — неохоче відповіла вона мамі.
Вона бачила, як у сусідній кімнаті Людожерчик, яко-
му набридло сидіти з дорослими за столом, возиться
на підлозі з книжками і різнокольоровими стікерами
з якимись надписами.
Мія повернулася на кухню. Віталій саме змінив тему
розмови і став знову розпитувати Всеволода про його
книжки.
— А літературні зустрічі? Не уявляю, як можна дати
раду цілому класу дітей!
185
 — Ну, — засміявся Всеволод — буває по-різному. Іноді
діти самі починають розповідати дивовижні історії… А по-
тім завжди настає пора підписування книжок… І фото. Ви
не уявляєте, скільки це забирає часу! Найбільше я боюся, —
він змовницьки стишив голос, — щось у поспіху наплутати
і підписати комусь книгу неправильним ім’ям…
Матвій з Мією захихотіли.
— А бувають і доволі оригінальні діти, — засміявся
Всеволод, щось пригадавши. — Мене просили підпису-
вати стікери, аркуші із зошита, рукави светрів і навіть…
Ось Матвієві, пам’ятаю, я підписував щоденник!
Матвій ледь не похлинувся чаєм. Мія під столом спів-
чутливо притулила ногу до його коліна, а потім добря-
че штурхнула, бо її друг витріщився поперед себе, наче
не розуміючи, що відбувається.
— Щоденник? — здивувалася Матвієва мама. — То
у тебе, виявляється, є письменницький підпис? Пока-
жи нам з татом!
— Та… — невиразно пробурмотів Матвій.
— Я теж хочу підпис! — озвався Людожерчик, забіга-
ючи до кухні. — Покажіть і мені!
— Я не пам’ятаю, де мій щоденник, — заявив Матвій.
— Як це? — здивувалася мама. — Треба його знайти,
тобі ж завтра з ним до школи.
— Ми з Матвієм пошукаємо його ввечері! — встряла
Мія. — Пізніше! — додала вона з притиском, майже по
складах.
Мія пригадала, що у неї десь в кишенях мав би бути
папірець із Всеволодовим автографом… Якби вона за-
раз його показала, всі хоча б ненадовго забули про Мат-
вія і його щоденник.
186
Але, коли вона почала гарячково копирсатися в ки-
шенях штанів, Віталій раптом вигукнув:
— Стривайте, здається, я знаю! У передпокої було щось
таке, на чому великим літерами було написано «щоден-
ник». Я бачив, коли заходив.
Матвій і сам не зрозумів, що мав на увазі Віталій, але
тут мама вийшла з кухні і справді повернулася з його
щоденником. На нього був наліплений величезний ро-
жевий стікер із написом «ЩОДЕННИК».
— А навіщо ти це приліпив? — здивувався Матвіїв
тато.
— Це я, — з гордістю прорік Людожерчик. — Це на ви-
падок, якби ти в школі забув… ну, знаєш, забув це слово.
Помітивши, що Матвій дивиться на нього спантели-
чено, Людожерчик пошурхотів папірцями, які досі три-
мав у руках.
— Не хвилюйся, у мене їх багато! Тут є різні слова, не
тільки «щоденник».
Мія визирнула до сусідньої кімнати. Там була наліпка
«ТЕЛЕВІЗОР» на телевізорі, «ДВЕРІ 1» на дверях на балкон
і «ДВЕРІ 2» на дверях в коридор, «РЕЧІ АНТОНА. МАТВІЄ-
ВІ ЧІПАТИ НЕ МОЖНА» на коробці з Людожерчиковими
іграшками і «ШАФА ТА ОДЯГ» на шафі.
— Ти ж не вмієш писати, — прошипів Матвій.
— Але наша вихователька в садочку вміє, — просто по-
яснив Людожерчик.
— Матвію, — насупилася мама, перегорнувши кілька
сторінок у його щоденнику. — А що значить «Сховався
замість уроку в їдальні»?
— О, а ось і мій автограф! — радісно вигукнув Всево-
лод.
187
 Мама перевела погляд зі Всеволода на Матвія. Мат-
вій засопів.
— Ну, по-перше, це вже було давно, — вступилася за
друга Мія.
Всеволод, зрозумівши, під чим він підписався, голос­
но розсміявся.
— Дивовижно! Я ж завжди кажу, що діти — це джере- Розділ двадцятий,
ло натхнення, — він підморгнув Матвієвим і Людожерчи-
ковим батькам. — Ви не проти, якщо я коли-­небудь ви- у якому Казкова Країна стає ближчою,
користаю цю чудову історію в котрійсь зі своїх книжок?
а мама намагається не ображатися
Мія подумала, що, якби Людожерчик ліпив би зараз
стікери на неї і Матвія, на них би було написано «ХАЛЕ-
ПА 1» і «ХАЛЕПА 2».

— Так, ми були всі разом, мамо, — повторила Мія і зіт­

хнула. Мама усміхнулася і заклала волосся їй за вухо.
— Ти ж знаєш, чому я не могла приїхати, — сказала
вона.
Мії здавалося, що вона знала.
— Наступного разу ми погуляємо всі разом на вихід-
них…
— У письменників не буває вихідних, — Мія відштовх­
нулася ногами від землі і трохи розгойдала гойдалку.
Мама забрала її після уроків, і вони вдвох приїхали до
парку з дитячим майданчиком і величезним монумен-
том, який спостерігав за тим, як студенти вибігають із
червоної будівлі університету.
— А у Віталія? — запитала мама.
Мія з несподіванки шаркнула ногами об землю, і гой-
далка сповільнилася.
— Що у Віталія?

189
 — Коли він матиме час, ми могли би всі разом ку-
дись піти.
— Віталій взагалі не зайнятий, — сказала Мія швидко,
спостерігаючи за реакцією мами.
Взагалі-то Віталій часто був зайнятий. У нього завжди
був із собою ноутбук, і майже кожного разу, коли Мія
приходила зі школи, вона бачила, як Віталій щось писав.
Але він старався відразу відкласти роботу, щоб побути
з нею. Іноді його, щоправда, не було вдома.
— Усі разом — це…
— Я, ти, Віталій, Андрій, мала Софійка…— почала
мама.
— Що?!
Дівчинка з сусідньої гойдалки зістрибнула і кудись
побігла, і мама присіла поруч із Мією.
— Тобі не здається, що нам всім було б гарно позна-
йомитись ближче?
— Віталієві не треба знайомитися з Андрієм і Софій-
кою. Це не його родина, — вперто повторила Мія.
Мама зітхнула.
— Ти знаєш, я спершу була навіть проти, щоб він зна-
йомився з тобою, — сказала вона.
— Коли?
— Я не сподівалася, що він отак раптом приїде.
Мама нічого не знає про обсерваторію, подумала Мія.
Як же це все складно!
— Мабуть, у нього була робота, — сказала Мія обереж-
но.
— Еге ж, — кивнула мама, розгойдуючись. — Робо-
та… Він завжди обмежувався грошима та листівками
на Різдво і на твій день народження. Про що він думав

191
увесь цей час? Поки ми мусили дбати про тебе, купува-
ти тобі одяг і збирати в школу…
Вона нічого не розуміє, подумала Мія розпачливо.
— Але ось він тут, і я бачу, що він тобі потрібний, —
вела далі мама. — Ти не уявляєш, як я на початку зли-
лася…
— Чому?
— Бо у нас вже майже все налагодилося… Все, що не
могло налагодитися не один рік. І ми вже невдовзі бу-
демо жити всі разом. І тут з’являється він — і ти відра-
зу починаєш його любити, ніби за замовчуванням, бо
це ж Віталій…
Мія знизала плечима.
— Я не серджуся, — сказала дівчинка.
— Я знаю, — мама погойдалася, — я знаю, що треба
давати людям шанс, і ти вмієш це набагато краще, ніж
я… Я знаю, що зараз він дуже старається. Але не сердься
й на мене, гаразд?
— Угу, — сказала Мія.
— У нас тепер велика родина. Бо з неї вже нікого не
викинеш. Ані Віталія, ані Андрія. І ми всі раді, що у нас
є і ти, і Софійка. Може, Віталій і не найкращий… Я хоті-
ла сказати, що коли я думаю про нього, то відчуваю роз-
чарування. Але він старається, я ж бачу, і я сподіваюся,
що невдовзі відчуватиму щось іще. Просто потрібен час.
— Чому розчарування? Я думала, ти за ним сумуєш?
— Ми могли би бути гарними батьками і, можливо,
гарною сім’єю, але у нас нічого не вийшло. Тому розчару-
вання. Віталій нагадує мені про це, — промовила мама. —
Може, якби ми обоє вчасно це зрозуміли, не починали б
жити разом чи розійшлися раніше, не сварячись…
192
— Але ж тоді не було би мене! — скинулася Мія.
Мама здригнулася, ніби Мія вирвала її із задуми.
— Так, тоді не було б тебе. Бачиш, ти нагадуєш мені,
що насправді я рада, що все так склалося… Ну, я й поду-
мала, що гарно було би спершу познайомитися усім…
— І з Дідусем також, — нагадала Мія. — Їм, всім іншим.
Ми з тобою і так добре знаємо Дідуся.
— І з Дідусем, звісно. Куди ж без нього, — засміялася
мама. — Я взагалі не уявляю, що б я без нього робила. Ну,
то ти… подумай про це, гаразд?
— Гаразд, — повільно погодилася Мія. — Ти ще обіця-
ла, що ми зараз купимо млинців із бринзою і морозиво.
Мама встала з гойдалки, і Мія пішла за нею.
***
Мії з Матвієм довго не випадала нагода знову вибра-
тися до планетарію. Їхні батьки, та й Дідусь також, пиль-
нували, аби Мія і Матвій доходили до школи зранку
і проводили на уроках належну кількість часу. Особли-
во після того, як розкрилася таємниця зауваження у що-
деннику Матвія. Виходило, що пильнувало їх загалом
п’ять осіб.
— Це все нагадує якесь африканське плем’я, знаєш, —
пирхав Матвій, — там, де всі виховують усіх і дивляться
за чужими дітьми.
Мія сподівалася, що хоча б Віталій невтомно шукає
ключ і невдовзі його знайде.
Відтоді, як астрономічна обсерваторія стала недосяж-
ною на невизначений час, пригод стало менше. Вони
менше гуляли, Віталій більше не показував їм таємних
дворів і не водив на дах. Мія казала собі — все тому, що
193
Віталій зайнятий пошуками заповітного ключа. Та й
у Мії з Матвієм було повно уроків у школі — наближа-
лися літні канікули. І все ж, поки Віталій був тут, це не-
звичайне, не таке, як у всіх, життя було на відстані ви-
тягнутої руки.
Мія не могла дочекатися, коли Віталій знайде ключ
і це життя повернеться. Крім того, їй останнім часом не
давав спокою Людожерчик. Він заповзявся знайти Каз-
кову Країну рішуче, як ніколи раніше. Тож само собою
виходило так, що Міїна вигадка обростала новими по-
дробицями.
— Ну скажи, коли я зможу його побачити?.. Коли з’я­
виться цей вхід? — допитувався Людожерчик. — Я загля-
дав у шафу купу разів. І не тільки у вашу.
Людожерчик про всяк випадок перевірив усі шафи
вдома.
Наступного дня Мія на кишенькові гроші купи-
ла мініатюрний іграшковий екскаватор — Людожер-
чик обожнював екскаватори і завжди сподівався, що
тато продасть машину і купить одненький замість неї.
Мія поклала екскаватор у шафу у вітальні. Людожерчик
знайшов його, коли вчергове розчахнув дверцята шафи,
щоб залізти і перевірити, чи зможе він побачити Казко-
ву Країну.
— Бачиш, це тобі передали з Казкової Країни. Вони
так роблять, коли хочуть показати, що ти їм подобаєш-
ся! — вигукнула Мія.
Людожерчик захоплено притиснув екскаватор до гру-
дей. Коли Мія відвернулася, він тихенько прошепотів
у шафу:
— Ви мені теж дуже подобаєтеся!
194
Невдовзі після цього Людожерчик за звичкою ще раз
перевірив усі домашні шафи. У кімнаті батьків він на-
ткнувся на величезну коробку з роликами. Матвій ма-
рив такими весь останній місяць, але ж його день народ­
ження мав бути лише за три тижні.
— Людожерчику! — скрикнула мама, побачивши його
у спальні з роликами в руках. Вона вихопила їх і схова-
ла назад у шафу. — Це поки що наша таємниця, гаразд?
Давай домовимося, що ти цього не бачив.
Людожерчик поважно кивнув.
— Я знаю, мамо. Я вже не маленький. Матвій сам їх
знайде!
Мама розгублено подивилася на Людожерчика і спро-
бувала запхати коробку під ліжко.
— Здається, ти комусь дуже подобаєшся! — загадково
повідомив Людожерчик, заходячи до дитячої.
Матвій, що саме всоте перечитував книжку про Се-
редньовіччя для дітей, спалахнув і підстрибнув з не-
сподіванки.
— Звідки ти знаєш?
Людожерчик усміхався від вуха до вуха. Дедалі біль-
ше людей отримувало подарунки. На його думку, це
мог­ло означати одне: ті, з Казкової Країни, люблять їх
і стають їм дедалі ближчими. Може, навіть зовсім ско-
ро їм відкриються.

Розділ двадцять перший,
у якому знаходиться синій мішечок
Мія казала, що, коли Віталій знайде ключ або зробить
новий, вони, очевидно, влітку поїдуть до астрономіч-
ної обсерваторії. До початку канікул залишалося май-
же нічого — якісь кілька тижнів. А погода вже була зов­
сім літня.
Матвій в усьому з нею погоджувався. І все ж була одна
людина, з якою йому дуже хотілося б поділитися таєм-
ницею про обсерваторію, а найліпше — взяти з собою.
А що ближче було літо і майбутня поїздка, то менше
в нього на це залишалося часу.
Мія, звісно, була би проти. Але Матвій був упевнений,
що Софія не стане патякати про таємницю направо і на-
ліво. Вона не така: не покликала ж вона відразу поліцію
чи охорону, коли Віталій забув їх у музеї.
Матвій уявляв, як би змінилося її обличчя, коли вони
розповіли б їй. Чи вона стримувала б усмішку, як Мія,
щоразу, коли вони мимохіть згадують про свою таємни-
цю? Мія тоді стискає губи, але усміх все одно прослизає
196
крізь очі й кутики вуст. Тоді Матвієві і самому хочеться
заусміхатися.
Чи Софія вже знає щось про астрономічні обсерва-
торії? Чи після того, як вони їй все розкажуть, кинеться
читати в інтернеті і книжках все, що зможе знайти? Чи
рахуватиме вона дні до поїздки? Може, вона допоможе
їм знайти ключ?
Звісно, Матвій не збирався зраджувати Мію і розпові-
дати Софії все одразу. Мія б на це сказала, що не розпові-
ли ж вони Всеволодові чи навіть батькам, — і мала б ра-
цію. Але якби вони всі познайомилися ближче… Може,
Софія здогадалася б сама і не треба було нічого поясню-
вати?
Зрештою, у суботу ввечері Матвій заздалегідь домо-
вився з батьками. Мама, як завжди, не заперечувала,
щоб вони з Людожерчиком пів дня провели в гостях
у Мії, але вони мали повернутися по обіді, аби Матвій
підготував на понеділок домашні завдання.
— Та ж ми можемо зробити їх удвох, — про всяк ви-
падок нагадав Матвій.
Мама засміялася.
— Я не сумніваюся, але ви з Мією — все-таки не люди-
на з одним мозком, а з двома різними… Слова з англій-
ської маєте вивчити кожен окремо.
Слова з англійської зараз здавалися Матвієві такими
неважливими й далекими, ніби вони мали вчити їх що-
найменше у наступному житті.
Зранку Матвій не міг дочекатися, коли збереться
Людо­жерчик: малий довго не хотів вставати з ліжка
і лежав, загорнувшись у ковдру так, що видно було лише
ніс.
197
 — Та вставай уже! — Матвій намагався пхнути його
під ребра, але під ковдрою Людожерчик нічого не від-
чував.
— Я круасанчик, — реготав він. — Навколо мене тісто,
а всередині я — джем.
— Круасани, вставайте вже! — гукнула мама з кухні.
Коли вони нарешті зібрались і піднімалися сходами
до Міїної квартири, Матвій почав:
— Послухай… Ти зараз підеш до Мії сам, зрозумів?
Мені треба ненадовго піти декуди. Але я скоро повер-
нуся. Ви мене просто дочекаєтеся, гаразд? Якщо Дідусь
питатиме, скажи, що я… пішов до друга. А Мії можеш
сказати, що я їй все поясню сьогодні, коли повер-
нуся.
Людожерчик закліпав очима, нічого не розуміючи.
— Ти підеш кудись без Мії?
— Так, я ж сказав.
— Це таємниця?
— Це… це сюрприз, — викрутився Матвій. — Я ж ска-
зав, поясню пізніше.
— Сюрприз тільки для Мії чи для мене теж?
— Для тебе теж, — сказав Матвій, і Людожерчик від-
разу заспокоївся — він любив сюрпризи і заради них го-
товий був трохи потерпіти.
— То я скажу Мії, що в тебе для нас сюрприз?
— Скажи, якщо хочеш, — кинув Матвій. Думками він
був уже далеко.
Відпровадивши Людожерчика під двері Міїної квар-
тири, він, перестрибуючи через сходинки, побіг надвір.
Дорогу Матвій пам’ятав добре. Треба було перейти че-
рез перехрестя. Воно здавалося неймовірно великим,
198
якщо ти потрапляв на нього, виходячи просто із затіне-
них дворів зі старими деревами.
Матвій подумав, що варто було б взяти сонячні оку-
ляри, бо травневе сонце било в обличчя і йому дово-
дилося щосили мружитися, а він цього страшенно не
любив, бо нагадував тоді бабусиного кота, коли його
гладять.
Матвій потягнув наплічник за лямки, щоб зручніше
вмостити його на спині, і рушив через перехрестя.
У метро Матвій шмигнув поміж пані з великим на-
плічником і хлопцем зі скейтбордом, пройшов через
турнікети й опинився у величезному натовпі, де кожен
мав якісь свої справи і кудись поспішав. У вагоні поїзда
Матвій прилаштувався за спиною того ж таки хлопця зі
скейтбордом і зітхнув із полегшенням.
Поїзд рушив. Матвієві було трохи незатишно с­ еред
усіх цих людей: усі вони, певно, знали, куди їхали.
І лише він їхав майже навмання; чомусь, коли кудись
ідеш один, місто здається більшим, ніж зазвичай.
Щоб не думати про це, Матвій відвернувся до вікна
і задивився на синю смужку річки, через яку з гуркотом
переїжджав поїзд. Потім зиркнув на телефон: вони їха-
ли поки що всього лише вісім хвилин. Поїзд зупинив-
ся на острові, потім почав наближатися правий берег.
З-за нього визирали крани, ніби щогли кораблів, — там,
з боку Контрактової площі, будували міст через Дніпро.
Було легко уявити, ніби це якесь портове місто.
Поїзд востаннє зупинився над річкою й пірнув у ту-
нель; за вікнами все раптом стало гуркітливе і темне. За-
мислившись, Матвій автоматично вийшов з вагона на
першій же підземній станції.
199
 І лише на пероні зорієнтувався, що вона — геть йому
незнайома. Матвій поткнувся був в один прохід — але
там був лише довгий тунель, що вів до протилежної
платформи. Другий такий прохід все-таки вивів його
на станцію з ескалатором.
Матвій розгублено став посеред платформи. Люди об-
ходили його, ніби велетенська річка, що омиває камін-
чик. Якби зараз разом із ним була Мія, все було б наба-
гато простіше. Кілька тижнів тому вони вже заблукали
в метро, та нічого страшного не сталося… Але Мія була
вже далеко і навіть не знала, куди поїхав Матвій і наві-
що.
Матвій ще трохи постояв, набрався сміливості і про-
слизнув поміж людьми у перший-ліпший поїзд. Може,
на наступній станції буде якась велика мапа.
Двері клацнули, все пірнуло у темряву, але гуркіт ва-
гонів подіяв на Матвія заспокійливо. Навпроти нього
дівчина у темно-синій сукні на бретельках довірливо
схилила голову на плече своєму хлопцеві. Матвій при-
тулився спиною до дверей, напис на яких просив не
притулятися, і вирішив, що можна проїхати трохи і по-
дивитися, що буде — ану ж він потрапить на якусь зна-
йому станцію. А раптом що, можна запитати у тієї зако-
ханої парочки.
Другу станцію Матвій раптом упізнав: колони тут
були темного шоколадного кольору. Матвій вистрибнув
з вагона, випадково зачепивши ліктем якогось дядька
у спортивному костюмі, обернувся, щоб перепросити,
але той вже зник у натовпі. Матвій попрямував за на-
товпом до ескалатора і, щоб було веселіше, наспівував
Людо­жерчикову пісню про жовтий човен.
200
Уже на вулиці він з полегшенням зрозумів, що знає,
куди треба йти. Матвій бадьоро почимчикував униз ву-
лицею. Виходячи з метро, він обернувся на музей з фі-
гурами на даху. Вони стояли якось не так, як минулого
разу, — чи йому здалося? Віталій, здається, не жартував,
коли розповідав про них. Але ж це просто кам’яні фі-
гури, зрештою. Матвій подумав, що, взагалі-то, склад-
но зрозуміти, коли Віталій говорить серйозно, а ко-
ли ні.
На Хрещатику Матвій повернув ліворуч, намага­ючись
не думати про привидів кам’яних фігур, що прогулю-
ються цією ж вулицею ночами. Був вихідний, і Хреща-
тиком тинялися перехожі, поважні дорослі і блискавич-
ні галасливі діти на велосипедах чи з морозивом, хлопці
й дівчата на гіроскутерах. Матвій поправив наплічник
на спині й пірнув у натовп, маневруючи між перехо-
жими, — усе ж таки він ішов у справі. Два кам’яні леви
привітно — як йому тоді здалося — поглядали на Мат-
вія з висоти.
Він розумів, що йде зовсім навмання: він навіть не
знав, чи Софія сьогодні працює. У місті, в якому мешкає
кілька мільйонів людей, зустріти необхідну тобі люди-
ну — справжня випадковість. Якщо ти о першій-ліпшій
годині приходиш до цієї людини на роботу — твої шан-
си стрімко зростають, але досі не гарантують тобі успіху:
у неї бувають вихідні, вона може хворіти, поїхати у від-
пустку чи просто бути цієї миті у цьому ж місті, але на
іншому його кінці, недосяжна для тебе.
Однак того дня, коли Матвій потайки поїхав до Софії
на роботу, вона не хворіла, не взяла відпустку і сама ви-
йшла на східці музею та присіла біля одного з кам’яних
201
левів. Тому Матвій побачив її ще здалеку, коли підіймав-
ся сходами. Вона його теж.
— Матвію! Оце так! Що ти тут робиш? — вигукнула Со-
фія, підводячись. Матвій намагався одразу визначити,
чи вона здивувалася, чи радше зраділа.
Софія стояла, обхопивши себе руками за плечі, лег-
ка блузка на ній тріпотіла на вітрі. На сонці її темно-­
червоне волосся здавалося яскравішим, ніж тоді у музеї.
Матвій засунув руки у кишені джинсів, що, взагалі-то,
були вже йому закороткі — шкода, що він помітив це
тільки зараз.
— Я не знала, що Віталій вирішить узяти тебе за ком-
панію, — усміхнулася Софія.
— Віталій? — Матвій щиро здивувався. Софія розсмі-
ялася, і зніяковіння майже минуло.
— Я думала, він… Гаразд, це неважливо. То що ти тут
робиш?
— Я приїхав сам, — насупився Матвій.
— Ого, ти сам їздиш містом? Не боїшся загубитися?
— Звісно, ні, — дуже переконливо пирхнув Матвій, —
я сам скрізь ходжу ще звідтоді, як… ще з першого кла-
су!
З виразу обличчя Софії було незрозуміло, чи вірить
вона майстерно перекрученим фактам.
— Я хотів повернути книжку, — додав Матвій.
— О! Я вже й забула про неї. Тобі сподобалось?
— Ага, дуже. Вона, ну… гарного розміру і якраз уміща-
ється мені в наплічник, і тому я міг часто брати її з со-
бою до школи. Я люблю книги, які зручні для перенос-
ки… Ну, е-е-е, і всередині вона теж дуже цікава, я хотів
сказати.
202
Софія все усміхалась і усміхалась, беручи в нього
книжку. Матвій подивився спершу на одного кам’яного
лева, потім на іншого.
— Я ще хотів спитати… Можна, я приходитиму сюди
час від часу, може, візьму ще якісь книги, і ми будемо
пити чай, як тоді?
— Господи, звісно, що можна! — Софія сплеснула рука-
ми, але відразу додала: — Тільки не сьогодні, зараз я вже
йду сама, мушу лишень дочекатися…
— Матвію?
Матвій озирнувся на цей здивований голос і поба-
чив Віталія.
— Що ти тут робиш?
Софія схопила Матвія за руку.
— Любий, мені дуже-дуже прикро, сьогодні у нас
ніяк не вийде попити чаю в музеї, але ти можеш зайти
в інший день. Розумієш, зараз ми з Віталієм ідемо у кі-
но…
— Ви з Віталієм?.. — розгубився Матвій, і тут у нього
в голові щось клацнуло.
Софія відпустила його руку і жартівливо штурхну-
ла Віталія.
— А ти! Вічно з усього робиш таємниці, бачиш, що ви-
ходить? Бачу, ти й зараз щось ховаєш?
Віталій спробував заховати одну руку за спину, але
Софія схопила його за зап’ястя, як хвилину тому Матвія.
Матвій мав чітке відчуття, що насправді Віталій чекав,
коли вона про це спитає і візьме його за руку, і зовсім не
збирався приховувати того, що тримав у руці.
— Давай, можеш зробити це зараз, щоб я весь день
ніяковіла, — сміялася Софія. Через цей її безтурботний
203
сміх, дзвінкий і високий, Матвієві здавалося, що все це
відбувається не насправді.
Віталій мав розгублений, як ніколи, вигляд, ніби все,
що відбувалося, доходило до нього із запізненням, як
у комп’ютері, що підвисає. Софія прослизнула тонень-
кими пальцями у його кулак і — Матвій зойкнув — ви-
тягла маленький синій мішечок. Той самий синій міше-
чок, про який розповідала Мія. Вони стільки про нього
говорили, що Матвієві здавалося — він бачив його вже
десятки разів, хоча насправді зараз це сталося вперше.
— Ти хочеш віддати їй ключ? Навіщо?! — заволав Матвій.
— Ключ? Ви про що? — здивувалася Софія. Вона роз-
пустила шнурок, і на долоню їй упав звичайнісінький
кулон — маленька риба на тонкому ланцюжку.
— Стривай… — простогнав Віталій.
— Але… — пробелькотів Матвій, розкривши рота.
Віталій примирливо підняв долоню.
— Стривай. Я мушу дещо пояснити…
Софія розгублено завмерла. Кулон, скрутившись, ле-
жав у неї на долоні — тієї руки, помітив раптом Матвій,
де на пальці поблискував перстень із такою ж рибиною.
Синій мішечок був порожній.
— Це… подарунок? — вичавив із себе Матвій. — Але ж
там має бути… має бути ключ.
— Який ключ? — ще раз перепитала Софія і потруси-
ла мішечок. — Тут нічого немає, Матвію. Про який ключ
ти кажеш?
Віталій поклав руку йому на плече.
— Нам треба поговорити…
— Говори собі з нею! — заволав Матвій, відсахнув-
шись. — Ми шукали його для тебе… А ти! — він повернувся
204
до Софії. — Я передумав! Не прийду сюди більше ні-
коли!
— Матвію! — вигукнула Софія, простягаючи до нього
руку, в якій досі тримала злощасний кулон.
Матвій розвернувся і з усіх ніг побіг униз сходами,
аби тільки їх не бачити.
***
Біжучи до метро, Матвій випадково збив одного гіро­
скутериста. Наплічник боляче бив його по спині. Доб­
ре, що він хоча би встиг віддати Софії книжку — мати її
в себе тепер було б нестерпно.
Проштовхавшись за широкими спинами компанії
старших пані, які бадьоро балакали, пропливаючи че-
рез турнікети, Матвій потрапив на станцію і застрибнув
на ескалатор. Спішив він уже радше машинально: бачив,
що ні Віталій, ані Софія не намагаються його наздогна-
ти. Матвій присів на сходинку, хоча це було забороне-
но. Над головою в нього пропливали лайтбокси з рекла-
мою нової виставки у Мистецькому Арсеналі, концерту
якоїсь грузинської співачки і школи англійської мови.
Про все це треба було якось розповісти Мії. Якщо си-
ній мішечок з ключем, який вони так шукали, виявив-
ся просто подарунком для Софії — виходить, що і жод-
ної астрономічної обсерваторії не існує.

Розділ двадцять другий,
у якому Мія вдає із себе подушку,
а Дідусь ще більше все заплутує
Того дня Софія з Віталієм нікуди не пішли: коли Мат-
вій втік, Віталій майже відразу поїхав додому, повторю-
ючи, що мусить із ним поговорити.
— Я поїду з тобою, — твердо сказала Софія. — Що це за
ключ, про який він казав?
— Це… неважливо. Це наші з ними справи. І я маю по-
їхати один, — повторював Віталій.
Софія все ж дійшла з ним до самого метро.
— Послухай, я нічого не розумію, але Матвій… Він
дуже на мене образився, і я не розумію чому. Я також
маю з ним поговорити! Що взагалі відбувається?!
Віталій розгублено скуйовдив собі волосся на потили-
ці. Вони стояли біля входу в метро, Софія дивилася на
Віталія нетерпляче, готова без жодних обговорень їха-
ти разом з ним, куди б він зараз не збирався.
— Я… — почав був Віталій і знову затнувся. Йому не
хотілося брехати Софії. Направду, йому хотілося зараз
206
провалитися крізь землю. Хоча під землею тут якраз
було метро. — Послухай, це наша справа з Матвієм та
Мією. Я трохи… я вигадав одну штуку, якою вони дуже
захопилися, і планував їм сказати, що ми всі маємо при-
пинити це… але не встиг. Мені треба поговорити з ними
самому, розумієш?
— Що це за штука? Я можу з ними поговорити та-
кож?
— Можеш, звісно, можеш… Просто давай я зроблю це
перший. Для мене це важливо, гаразд? Я подзвоню тобі,
і ми зустрінемося ввечері. Ти зможеш приїхати?
— Звісно, — Софія зітхнула. — Знаєш, мені здається,
я непогано розуміюся з дітьми. А Мія і Матвій… просто
дай мені також із ними поговорити, гаразд? Особливо
з Матвієм.
Віталій ще кілька разів пообіцяв, що ввечері обов’яз­
ково подзвонить. Софія поступилася й дивилась, як він
у поспіху наштовхується на людей, пробігаючи через
турнікети.
***
Утім, коли Віталій приїхав додому, Матвія там не
було.
— Він має невдовзі прийти, — повідомили йому Мія та
Людожерчик. Коли Віталій відвернувся, Мія все ж діста-
ла телефон і написала Матвієві есемеску: «Ти де?»
Віталій вирішив поки що не йти до Матвієвих бать-
ків. Почекати з пів годинки.
— Гаразд, я піду попрацюю, — сказав він і зачинився
у вітальні з ноутбуком. Як і попереднього разу, він зро-
бив це невчасно.
207
 У вітальні у шафі сидів Людожерчик. Він заліз туди
подивитися, чи не залишили мешканці Казкової Країни
йому ще якогось подарунка. Віталій не помітив щілини
між дверцятами шафи, упав на диван і відразу подумав
про Всеволода. Йому необхідно було з кимось порадити-
ся просто зараз, а Всеволод перший спав на думку. Чи,
може, він спав на думку тому, що пише книжки для ді-
тей і трохи розуміється на вигадках?
— Привіт, Всеволоде, — сказав Віталій, і Людожерчик
у шафі, який якраз хотів вилізти, завмер.
Всеволода Людожерчик полюбив. Він не просто пи-
сав книжки, а ще й був веселий, підписався у Матвієво-
му щоденнику замість мами, і вважав, що Людожерчик
класно придумав підписувати предмети, аби Матвій не
забув, як вони називаються. Матвієві чомусь ця ідея спо-
добалася значно менше.
Але вивалитися з шафи на очах у Всеволода — ні, це
було б занадто! Це майже те ж саме, що заснути під час
уроку під столом в їдальні. Людожерчик не збирався так
осоромитися, тому принишк.
— Не знаю, що мені тепер робити, — сказав Віталій. —
Заварилася якась скажена каша. Ми щойно з Софією зби-
ралися гуляти, і раптом прийшов Матвій… Так, з тією
Софією, Всеволоде… І він побачив… розумієш, — зітхнув
Віталій, і Людожерчик врешті допетрав, що Всеволод не
заходив разом з Віталієм до кімнати — Віталій говорив
із ним по телефону.
— Загалом, коли я тільки приїхав до них, я вига-
дав таку собі гру… Я розповідав, що працюю у таємни-
чій астрономічній обсерваторії, — Віталій зробив пау-
зу, очевидно, аби Всеволод міг висловити свій подив чи
208
захват. — Еге ж, я ж кажу… Та ні, я не казав, що я насправ-
ді робив у… Чорт, Всеволоде, та ж там навіть нічого роз-
повідати! Ми з Мією не бачилися роками. І вони так за-
хопилися…
Людожерчик присів на дно шафи: йому трохи зама-
кітрилося у голові.
— Я, розумієш, спершу пообіцяв їм, що ми туди по-
їдемо… Та знаю, знаю! — вигукнув Віталій трохи роз-
дратовано. — Та, знаю, що вигадка гарна… Але це все
одно вигадка, Всеволоде, і я все збирався завершити всю
цю історію і їм розповісти, але от не встиг. Ну, як-як не
встиг… Матвій зустрів нас із Софією і побачив той по-
дарунок, який я для неї приготував… Розумієш, він ду-
мав, що то мав би бути ключ від обсерваторії, який ми
з ними шукали в оцій грі, що я вигадав.
Людожерчик почув кроки — Віталій ходив кімнатою
туди-сюди.
— Я не знаю, де зараз Матвій, — сказав Віталій. — Він
поки що не вдома… Я, мабуть, вже піду його шукати. Со-
фія хотіла приїхати увечері… Та ні, я ж хотів познайо-
мити її з дітьми… Ну, як познайомити — вони знайомі,
просто… сам знаєш.
Ця частина Людожерчику стала вже незрозумілою.
Йому не терпілося, щоби Віталій собі пішов. Йому на-
бридло сидіти в шафі і набридло, що дорослі вічно
з’являються поблизу саме тоді, коли він шукає Казко-
ву Країну.
Хоча, направду, зараз Людожерчик забув навіть про
Казкову Країну. Йому згадалася Мія, як вона збиралася
їхати до обсерваторії і як захоплено про неї розповіда-
ла… Людожерчик вирішив, що, хоча він знову підслухав
209
розмову дорослих, Мії цього разу треба про все ска-
зати.
Віталій вийшов з вітальні. Людожерчик чув, як він
взувається і як хряскають вхідні двері.
Коли Людожерчик забіг до дитячої, Мія сиділа на під-
лозі, притулившись спиною до шафи. Людожерчик ди-
вився на неї круглими очима, не знаючи, з чого почати.
Мія глянула на нього важким поглядом, змірявши з го-
лови до ніг, і зітхнула.
— Я маю тобі щось сказати, — почала вона.
— І я теж, — пискнув Людожерчик. — Я щойно сидів
у шафі і почув, як Віталій…
— Я знаю, — сказала Мія пласким голосом, — я теж це
почула.
Людожерчик присів біля неї на підлогу, поклав голо-
ву Мії на коліна, і вона обійняла його однієї рукою.
***
Матвій довго сидів на майданчику біля школи. До-
дому йти не хотілося. Алеєю вздовж школи бігали діти,
у небі покрикували ластівки. За кілька тижнів уроки за-
кінчаться, подумав Матвій. Ні до якої обсерваторії вони,
звісна річ, не поїдуть. Віталій може собі провести хоч усе
літо з Софією.
Може, вони з батьками знову поїдуть до дідуся з ба-
бусею. Матвієві стало раптом тепліше від думки, що, хай
там як вийшло з обсерваторією, у нього ще є мама, тато
і Людожерчик.
Але Матвієві ставало сумно від самої згадки про те,
що він більше не побачить Софію. Так він їй зопалу про-
кричав і збирався дотриматися свого слова. Хай ходить
210
у кіно зі своїм Віталієм, якщо їй так подобається. А ще
Матвій знав, що ще довго не зможе навіть прийти до
музею і зустріти Софію ніби випадково. Біля входу він
встиг помітити табличку, яка попереджала, що з літа
музей із левами зачинається на реконструкцію.
Матвій ліг на землю і так лежав, дивлячись на миго-
тіння листя й сонця над головою, поки не отримав есе-
меску від Мії, а потім від мами.
«Не може так бути, що ми постійно думаємо, ніби ти
десь поблизу, а потім виявляється, що ти сам їдеш кудись,
і навіть нікому не кажеш!» — написала мама. Насправді
це були навіть дві есемески в одній. Вона тричі подзвони-
ла, та Матвій не міг змусити себе взяти слухавку.
Зрештою він встав і пішов додому.
***
Мія напівлежала, уткнувшись обличчям у диван, так,
щоб зосталося трохи місця для носа і можна було диха-
ти. Окрім того, щоб дихати — бо цього завжди хочеться,
як би погано тобі не було, — Мії не хотілося нічого. Не
хотілося навіть плакати.
Вона почула, як захитався під нею диван, — поруч сів
Дідусь.
— Хочеш поговорити? — запитав він.
— Ні, — сказала Мія диванній подушці.
— Тобі так зручно лежати?
— Угу.
Дідусь помовчав. Мії подумалося, що саме цієї миті
він чухає за вухом, але в дівчинки не було ані най-
меншого бажання повернути голову і подивитися на
нього.
211
 — Тобі не обов’язково розповідати, що сталося, — мо-
вив зрештою Дідусь. — Можеш розповісти так, ніби це
трапилось із кимось іншим.
— Це як? — буркнула Мія.
— Уяви, що все те, що тебе засмучує, трапилося з яко-
юсь іншою дівчинкою. І подумай про це. Мені це зазви-
чай допомагає, — зізнався Дідусь.
Мія мовчала далі, і після паузи він сказав:
— Жив-був один старий Дідусь, який дуже любив слу-
хати музику і курити люльку на балконі. У нього була
онука…
— Ти не такий вже і старий, — буркнула Мія з подушки.
— Знаю, але ж ми не про мене зараз говоримо. Так-от,
у цього Дідуся була онука. Одного разу він прийшов до-
дому і побачив, що його дівчинка страшенно чимось за-
смучена, а ще ображена і сердита. Вона лежала на дива-
ні і вдавала із себе подушку.
— Вона хотіла, щоб її голова перетворилася на подуш-
ку, — докинула Мія.
«Здається, це називається злий гумор», — подумала
вона.
— Хотіла, щоб її голова перетворилася на подушку, —
погодився Дідусь. — Тоді б їй не довелося більше думати
про все те, що з нею трапилось, адже подушки не дума-
ють про серйозні речі. До речі, якою вона найбільше хо-
тіла б стати подушкою — з візерунками чи однотонною?
Мія подумала і сказала:
— Однотонною, з одного боку чорнющою і похмурою,
але з іншого — зеленою, з візерунками.
— Слушно, — погодився Дідусь, — тоді б її можна було
перевертати залежно від настрою.
212
— Еге ж, і я про це подумала, — сказала Мія.
Говорити в подушку було дуже незручно, тож їй дове-
лося трохи повернутися обличчям до кімнати.
— Але поки що вона подушкою не стала. Про що ж
вона думала?
— Її обманули, — сказала Мія, подумавши. — Її наду-
рив власний тато. Спершу він поїхав від неї, ще коли
вона була маленька, а потім повернувся і розповідав різ-
ні небилиці… нібито працював в астрономічній обсер-
ваторії і всяке таке. Але це все була брехня. Він був абсо-
лютно звичайним татом.
Дідусь зітхнув.
— Він багатьох обманув.
— Ще Матвія і Людожерчика, — докинула Мія. — Він
стільки всього розповідав і змусив всіх йому повірити…
а насправді знав, кожну хвилину знав, що всіх дурить!
— Знаєш, — сказав Дідусь, — може, він і не хотів спер-
шу нікого обманювати. Думаю, йому було трохи сором-
но, а ще він багато років не бачив свою доньку, і тут зро-
зумів, як вона виросла і що увесь цей час його не було
поруч… Думаю, йому просто хотілося виглядати в її очах
кращим, ніж він є насправді.
— Крутішим, — докинула Мія. — Але що з цього, якщо
насправді він зовсім не крутий?
— Може, він не хотів, щоб це зайшло так далеко.
І, може, він спершу не хотів розповідати цього всерйоз…
а, знаєш, як таку собі казку. Тільки на початок — казку,
щоб усіх розвеселити.
— На початок чого?
— Знайомства? З тобою, Матвієм і Людожерчиком.
— І тобою, — докинула Мія.
213
 — Ти забуваєш, що я знав його раніше. Багато років не — І все-таки він тебе дуже любить, — сказав Дідусь,
бачив, але колись добре знав. встаючи і виходячи з вітальні. — Так само, зрештою, як
— І тому ти його зараз захищаєш? я люблю твою маму. Тому я Віталія трохи розумію.
— Я не захищаю Віталія, Міє, але я думаю, що трош- — Як це ти його розумієш? — запитала Мія, і Дідусь
ки його розумію… Розумію, чому він так вчинив, і ду- обернувся вже у дверях.
маю, що насправді він не хотів брехати. Ти ж не бре- — Нам найбільше залежить на тому, щоб здаватися
шеш Людожерчику, коли розповідаєш йому про Казкову кращими в очах тих, кого ми любимо, — промовив він. —
Країну? Тому іноді ми їх обманюємо… Звучить, згоден, дуже по-
— Звісно, ні! — обурилася Мія. — Це ж просто казка! дурному, але саме так люди часто й поводяться.
— Але ж йому ти цього не кажеш? — Ти обманював маму? — здивувалася Мія, але Дідусь
— Він виросте і сам зрозуміє, — Мія сіла на дивані уже вийшов з вітальні, і вона не стала йти за ним і до-
і була настроєна захищати Людожерчика та їхню з ним питуватися.
гру. — Так само, як діти виростають і перестають вірити
у святого Миколая чи Санта Клауса…
— Але ж зараз він у неї вірить, правда?
— Він ще маленький! — закричала Мія. — Йому це по-
добається! По-твоєму, дорослі ніколи не мають гратися
з дітьми? Якби не було ігор, світ би здурів, було б нуд-
но!
— Бачиш, я про те ж, — погодився Дідусь. — Віталій
теж не хотів вас обманювати… Він почав це як таку собі
гру, бо був розгублений і не знав, як правильно себе по-
вести. А потім все й закрутилося.
— Він — дорослий, — відрізала Мія. — Це зовсім інше.
Ти ж мене ніколи не обманював!
Дідусь знову зітхнув.
— Направду, Міє, дорослі дуже часто поводяться як
діти. А ще частіше — не знають, як повестися, і сумують
через це… Просто вони добре це приховують. І, крім того,
невже ти думаєш, що я за ціле життя нікого не обманув?
Мія сиділа на дивані, схрестивши руки на грудях.

214

Розділ двадцять третій,
у якому Дідусь розповідає Мії
про свої вигадки
Того дня увечері Віталій стукав до кімнати доньки
і просив із ним поговорити, але Мія крикнула, щоб він
ішов до чорта, і їй було байдуже, чи покарає її Дідусь за
лайку, бо вона і так збиралася залишатися у своїй кім-
наті довіку. І Віталій пішов.
Із ним приходила Софія, та її Мія хотіла бачити ще
менше. Здається, Дідусь про щось із ними поговорив,
і вони поїхали. Віталій, мабуть, хотів попрощатися.
Упродовж наступних кількох днів Мія жодного разу не
згадувала про Віталія у присутності Матвія чи Людожер-
чика. Не знала, чи Віталій того вечора заходив і до них. Іно-
ді Мії було все ж цікаво — де він зараз? Але одразу ж вона
згадувала, що, куди б він не подався, це точно не астроно-
мічна обсерваторія, й одразу переставала про це думати.
У перші дні, прокидаючись зранку, вона спер-
шу не могла згадати, що її гризе: сталося щось пога-
не, щось змінилося, але що? За хвильку Мія згадувала:
216
астрономічної обсерваторії не існує, Віталій збрехав,
а вони марно стільки часу витратили на пошуки ключа.
Невдовзі мали розпочатися літні канікули, але Мії до
цього було байдуже. Кілька разів вона їздила до мами.
Здається, мама була рада, що Мія почала більше спіл-
куватися з її новою родиною; мала Софійка була трохи
молодша від Людожерчика і дуже кумедна. Бавлячись із
нею, Мія ненадовго забувала про Віталія.
— Давай уявимо щось, — посмикала її за руку Софійка
одного разу, коли вони з годину грали в доміно.
— Давай. Що?
— Що ми вирушили в експердицію!
— Експедицію, — машинально поправила Мія.
— На Північний полюс, — продовжувала Софійка.
— Зараз же майже літо, — почала заперечувати Мія. —
Таке треба уявляти взимку.
— Тут, дивись, — мала потягнула її на балкон, де су-
шилися великі білі простирадла. — Давай уявляти тут.
Тут усе біле.
Софійка загорнулася у шматок простирадла і вистро-
мила з нього голову.
— Не хочу, — розсердилася Мія. — Це все не по-
справжньому. Не хочу гратися у таку маячню.
— Чому?!
— Бо такого не буває!
Софійка на хвильку завмерла, роздумуючи, чи не по-
чати плакати, але, очевидно, передумала.
— Але ж ми уявляємо, — нагадала вона.
— Я хочу гратися у щось справжнє, — відрубала Мія.
— Ну, як хочеш, у Північний полюс я гратимуся з ма-
мою, — мала знизала плечима. — Ти якась нудна.
217
 Мія спаленіла. Досі вона цілком стерпно ладнала
з сест­рою. Вона нічого не відповіла, а Софійка не збира-
лася продовжувати сварку — просто швидко про неї за-
була. Мія примостилася на підлозі і бачила навколо себе
лише білі простирадла.
Часом Софійка трохи нагадувала Мії Людожерчика.
Зрідка Мія навіть ловила себе на тому, що сестрі мож-
на було б розповісти про Казкову Країну — Людожерчик
і досі дуже її любив, хоч так і не знайшов; проте потім
Мія згадувала, що її, ясна річ, неможливо знайти, і лег-
ко відмовлялася від цієї ідеї.
— Мій тато не любить цих штанів, але він любить
джинси, — повідомила Софійка. — А твій?
Мія помовчала.
— Мій тато теж любить джинси. І постійно в них хо-
дить. Він працює дуже далеко, але на його роботі не
треба носити костюми та піджаки. Він завжди ходить
у джинсах.
— Де він працює?
— В астрономічній обсерваторії.
— Ого, — з повагою промовила Софійка. — А що там
роблять? Туди можна поїхати? Це секретна робота?
— Спостерігає за зірками. Ні, не секретна. Але поїха-
ти туди не можна, бо це дуже далеко, — відповіла Мія.
***
Андрій, мамин новий чоловік, якось повів Мію до
кав’ярні.
— Відпочинемо від них, а вони від нас, — підморгнув
він, маючи на увазі маму, яка вчила Софійку зав’язувати
шнурівки на кросівках.
218
Вони не поїхали в центр, але Андрій знайшов дуже за-
тишне місце недалеко від дому — крихітну кав’яреньку
на декілька столів, що сховалася поміж старих лип в од-
ному із сусідніх дворів. З її вікна було видно дитячий
майданчик, де пузата малеча намагалася засипати одне
одного піском, а старші діти з вереском каталися на гой-
далках.
— Сюди ми любили ходити на побачення з твоєю
мамою, коли тільки почали зустрічатися, — сказав Ан-
дрій. — Ми завжди сідали за оцей столик, де ми з то-
бою зараз сидимо, — біля вікна, щоб видно було дитя-
чий майданчик.
— Угу, — сказала Мія, бовтаючи ложкою в какао.
— Твоя мама завжди задивлялася на цих дітей. Гадаю,
вона думала тоді про тебе.
Мія не втрималась і зневажливо пирхнула. Думала
вона про неї, аякже! Найімовірніше, вона думала про
нову дитину.
— Одного разу ми з нею посварилися, — продовжував
Андрій, — вона кричала, що через мене їй довелося зали-
шити тебе Дідусеві, що ми ніколи в житті не переїдемо
до нової квартири, щоб жити разом…
— А потім що? Ви помирилися?
— Помирилися. Знаєш, вона завжди дуже пережива-
ла через це. Софійка була маленька, а ти образилась і не
хотіла до нас приїжджати… Я тебе, зрештою, цілком ро-
зумію.
— Угу, — знову сказала Мія, бо не знала, що відповісти.
Вона подумала про Дідуся.
— Але тепер все буде чудово! — бадьоро сказав Ан-
дрій. — Нам довелося багато попрацювати, але нова
219
квартира вже майже готова. Ми зможемо всі заселити-
ся туди вже наступного місяця. Софійці дуже бракує
старшої сестри.
Мія кивнула. Бути старшою сестрою виявилося кру-
то. Звісно, вона звикла бавитися з Людожерчиком, але це
було не зовсім те ж саме…
— А де ця квартира? Десь недалеко від нас? — поціка-
вилася вона, роздумуючи про своє нове життя з новою
сестрою, новим татом і майже новою мамою.
— Ну… ні, — чесно зізнався Андрій. — Насправді це на
іншому березі, але… На метро можна доїхати за пів го-
дини! Ми дуже хотіли знайти щось поблизу, але кварти-
ри — це такий жах… Дуже важко знайти щось, щоб влаш­
товувало за всіма параметрами.
Мія впустила ложку в напівпорожню чашку з какао.
— Як це — на іншому березі? А як же моя школа?
— Там теж є школа, — сказав Андрій не дуже впевне-
но. — І ти підеш до неї вже з нового навчального року…
До осені ще багато часу.
— Але ж…
— Ми не переїжджаємо просто зараз, — похапцем до-
дав Андрій, побачивши Міїн вираз обличчя. — Звісно, ти
ще маєш час подумати… звикнути. Просто… не пережи-
вай за це, гаразд?
Як можна не переживати за речі, про які треба поду-
мати і до яких треба звикнути, завважила про себе Мія.
***
Наступного разу, коли вони побачилися, Андрій з ма-
мою та Софійкою разом відвели Мію додому увечері
і навіть затрималися на годину — попити чаю. Поки
220
дорослі збиралися додому, Софійка заснула, й Андрій
поніс її на руках.
Дивна річ — дім, думала Мія, проводжаючи їх усіх із
Дідусем у передпокої. Ми звикли жити на своїй вули-
ці, у своєму будинку, прокидатися в одному й тому ж
ліжку, і тут для нас закінчується місто — тут ми зранку
встаємо, а ввечері засинаємо. Насправді ж, виявляється,
можна жити де захочеш — просто одного разу поїхати
і більше ніколи не повертатися на свою стару вулицю.
Наступного дня, коли Мія сиділа на балконі з книж-
кою, прийшов Дідусь із мискою полуниць і вмостив-
ся поруч.
— Пам’ятаєш, ти сказав, що розумієш Віталія, бо та-
кож обманював маму? — запитала Мія, проковтнувши
кілька ягід.
— Ага, — зітхнув Дідусь. Він узяв з миски полуницю,
покрутив у пальцях, перш ніж з’їсти.
— Дуже обманював? Чи так, просто трохи вигадував?
— Чи можна обманути «дуже»? Ну, почалося все з то­
го… Коли твоя мама була маленька, я часто їздив у відряд­
ження. Я, звісно, міг би і не їздити так часто. Але я хотів
цього. Я хотів розвивати кар’єру, а у поїздках міг побачи-
ти світ — ті міста, які ми однаково ніколи не відвідува-
ли всією родиною у відпустці. Кіру часто питали у школі,
де я, чому не приходжу на шкільні свята чи збори. Вона
сердилася на мене й ображалася. Не міг же я весь час по-
яснювати свою відсутність нудними дорослими відряд­
женнями!
Мія хмикнула.
— І якогось дня… Кірі було років вісім… Я почав ви-
гадувати. Я вже не їздив у відрядження — я відбував
221
у захопливі, повні небезпек і пригод подорожі, кожна
з яких мала своє призначення. Я бував у Африці та Ан-
тарктиді, їздив до Британії рятувати королеву Єлизавету
від замаху, а на морських узбережжях досліджував при-
бережні води, рятуючи рідкісних морських мешканців.
— Вау, — визнала Мія.
— Еге ж… Тож мені почало здаватися, що такого мене —
цікавішого тата — Кіра любить набагато більше. Я вигаду-
вав і вже не міг зупинитися. Я навіть почував себе трохи
письменником чи що. Якби я тоді записав свої вигадані
пригоди, вийшла б, певно, ціла книга мандрів.
— А мама?
— А твоя мама пишалася мною і розповідала про мене
своїм друзям. Наталя, тобто твоя бабуся, була проти,
не схвалювала моїх вигадок, але нічого Кірі не казала.
Я знав, що рано чи пізно мушу це припинити… але, зна-
єш, мені подобалося бути супергероєм. І фантазія у мене
була багата.
Дідусь замовчав на мить.
— Правда розкрилася, коли твоїй мамі було одинад-
цять років. Вона декілька місяців зі мною не розмовля-
ла. Зрештою, тоді я вже перестав так часто виїжджати,
але від цього було тільки гірше.
— Але ви все-таки помирилися?
— Набагато пізніше… Але так, потім твоя мама подо-
рослішала і, здається, мене пробачила. Просто ті історії
перестали бути для неї такими цікавими і важливими.
Мія зітхнула.
— Я б хотіла, щоб ця астрономічна обсерваторія і все
інше існувало насправді.
— Що ж, — зауважив Дідусь, — все інше насправді існує.
Розділ двадцять четвертий,
у якому Людожерчик дізнається
таємницю цілого міста
Мія кілька разів говорила увечері по телефону з ма-
мою. Раз вони згадали про нову квартиру, але мама не
допитувалася, що Мія про це думає; переїхати вони
мали, очевидно, з початком нового навчального року,
а Мія чим довше ні з ким про це не говорила, тим біль-
ше мала відчуття, що її переїзд — уже вирішена справа.
Мія сподівалася, що Дідусь не чув цих розмов; вона досі
не знала, що йому сказати. Добре, що їх принаймні точ-
но не чув Матвій.
Утім, здавалося, Дідусь провадить власні розмови і без
неї. Мія не була впевнена, чи не поговорили вони вже
з мамою; крім того, кілька разів чула, як Дідусь, вочевидь,
розмовляв із Віталієм. Мія спершу не повірила своїм ву-
хам, але Дідусь точно кілька разів назвав його ім’я.
Переважно, однак, усі мовчали.
Найважче було з Матвієм. Закінчувався останній на-
вчальний тиждень у школі, і вдавати таку ж радість,
223
що й усі, було просто неможливо — тим більше тепер,
коли Мія не могла позбутися думки, що у вересні вона
вже не сидітиме з Матвієм за однієї партою, а він про це
ще навіть не знає.
— Що з тобою? — кілька разів питався Матвій. — У тебе
вигляд, ніби тебе нудить.
«Такий вигляд має людина, яка з усіх сил мусить мов-
чати, дурбецало», — подумала Мія, але нічого не сказала.
Їй знову дуже недоречно пригадалися ті перші дні,
коли вона мусила нікому не говорити про астрономіч-
ну обсерваторію.
— Віталій не телефонував? — обережно запитав Мат-
вій, вирішивши, що дивний Міїн настрій може бути
пов’язаний лише з ним.
— Ні, — відгукнулася Мія, і це була правда: вона з ним
не розмовляла, а що там чудив Дідусь — то вже його
справа.
Школа закінчилася різко і зненацька: просто останні
кілька уроків почалися й завершилися. Мія відмовила-
ся йти гуляти з Матвієм та друзями з їхнього класу, тож
по обіді сиділа вдома і вдавала, що дуже зайнята малю-
ванням.
«Але ж інший берег Дніпра — це лише пів години на
метро, як казав Андрій. Ми ж туди їздили», — думала
Мія. Чому ж він видається тепер таким далеким?
Увечері задзвонив телефон.
— Це тебе! — гукнув Дідусь через усю квартиру.
«Мабуть, Матвій», — подумала Мія, але не вгадала: це
був Людожерчик.
— Ти так давно до нас не приходила! — зарепетував
Людожерчик у слухавку. Батьки намагалися відучити
224
його від звички кричати в слухавку, пояснюючи, що,
хоча співрозмовник його не бачить, він не стає від цьо-
го гірше чути. Але Людожерчик постійно про ці наста-
нови забував.
— Мама з татом теж кажуть, що ти давно не заходи-
ла! Матвій вже прийшов додому, але мені все одно нуд-
но!
— Він не хоче з тобою гратися? — запитала Мія, намо-
туючи на палець дріт старого Дідусевого телефону.
— Ні-і-і-і-і-і-і-і! — протягнув Людожерчик старанно —
вочевидь, це призначалося не лише для Міїних вух, але
й для Матвієвих.
— Ну добре, — погодилася Мія.
***
Решту вечора Людожерчик не відходив від неї ні на
крок. Коли Матвія покликала мама і він пішов на кух-
ню принести всім соку, Мія з Людожерчиком зостали-
ся самі в дитячій. Людожерчик виліз із ногами на під-
віконня. Мія подивилася на нього і раптом вирішила
дещо сказати.
— Знаєш, я дізналася, що… — почала вона, — той вхід
у Казкову Країну, про який я тобі казала, насправді не
в нашій шафі. Він десь у нашому місті, але…
Мія провела пальцем по шибці, за якою миготіли
вогні великого міста, що його Віталій називав схожим
на космос.
— Десь там, але ніхто не знає точно де. У якомусь із
тих будинків, але їх так багато…
Людожерчик приліпився носом до шибки.
— І ти зовсім-зовсім не знаєш, у котрому з них?!
225
 — Ні. Вибач, — додала Мія, міркуючи, образився на неї
Людожерчик чи ні.
— Але в нас ще є час, щоб знайти, правда? — озвав-
ся він.
Мія жартівливо буцнула малого в плече.
— Ти ж не будеш перевіряти шафи у всіх квартирах,
правда?
— Але ж Бімові треба якось відвідувати домівку! —
вигукнув Людожерчик. — Крім того, все-таки у Казко-
вій Країні мене знають. Хтось же залишив мені у шафі
той екскаватор?
До кімнати повернувся Матвій з соком.
— Хто залишив тобі екскаватор у шафі?
— Той самий, хто залишив тобі ро… — Людожерчик
вчасно прикусив язика.
Матвій здивовано здійняв брови.
— Тебе кликала мама. Комусь пора приймати ванну!
— Не хочу у ванну, — почав впиратися Людожерчик,
але пішов, коли Мія пообіцяла ще трохи погратися із
ним перед сном.
Вони з Матвієм нарешті залишилися удвох. Матвій
виліз на підвіконня і притулився спиною до скла.
— Твоя мама і Віталій… Вони так і не цей… не закоха-
лося знову хоча б трішечки?
— Ні, — відказала Мія. Зараз їй здавалося, що вона на-
справді знала про це вже дуже давно. — У мами є Ан-
дрій… А Віталій, здається, почав зустрічатися з новою
дівчиною. Я трохи чула їхню розмову з Дідусем… І це —
Софія з музею з левами, уявляєш?
— Угу, — пробурмотів Матвій. Він не бачив Софію
відтоді, коли разом із ним до неї прийшов Віталій із
226
кулоном у синьому мішечку. Хоча, Матвій знав, вони
могли би знову зустрітися. Якби вони колись помири-
лися з Віталієм — то могли б зустрітися і з Софією.
— Просто це було так давно, — відгукнулася Мія. —
І, думаю, вони ж не сиділи і не чекали одне одного ро-
ками… Ну, і вийшло все отак.
Мія хотіла б уміти говорити так просто і зрозуміло,
як Дідусь, який нещодавно сказав їй, що кожен має пра-
во на таке щастя, яке хоче сам собі влаштувати — і мама,
і Віталій, але й вона, Мія, також. Мія розуміла, що це зна-
чить: мама може любити свою нову родину і любити
Мію, Віталій може робити все те ж саме, але що це озна-
чає для самої Мії? Сказати Матвієві чи не сказати, їхати
до мами чи залишитися вдома? Як у цій головоломці,
яку просто неможливо розв’язати, всі можуть бути та-
кими задоволеними і радісними, як про них каже Ді-
дусь, — Мія не розуміла.
— Мама, Андрій і Софійка нарешті переїжджають до
нової квартири, — випалила Мія, не даючи собі часу на
роздуми, — і я їду з ними, це класно, але далеко, я вже
точно не ходитиму до нашої школи.
Матвій розгублено закліпав.
— Далеко — це де?
— Це десь на іншому березі Дніпра, так каже Андрій.
Вони намагалися знайти щось ближче, але не вийшло,
бо квартири вибирати дуже складно, хоч їх і будують
тут скрізь. Скажи, дивно?
— І що ж, — сказав Матвій, не дивлячись на неї, — ти
переїжджаєш назовсім?
— Ну, я буду приїздити сюди. Тут же залишиться
квартира Дідуся і… все таке.
227
 — І давно ти про це знаєш? — жорстко спитав Матвій.
— Тобто?
— Ти весь останній тиждень щось приховувала,
я ж бачив. Як тоді, коли Віталій розповів про обсервато-
рію. Ти на нього іноді така схожа, просто жах!
— Неправда, Віталій збрехав! Я тобі не брешу!
— Я тебе питав, що трапилося, і ти сказала — нічого! —
вигукнув Матвій. — Це, по-твоєму, не брехня? Коли ти
збиралася всім розповісти — коли збереш усі речі? Чи
тоді, коли сідатимеш у машину? Чи коли запишешся до
нової школи?
— Яка різниця, це моя справа! — вибухнула Мія.
— У тебе вічно свої справи! Ти розповідаєш нам тіль-
ки те, що тобі вигідно…Чи захочеться… Чи…
До кімнати зазирнув Людожерчик.
— Ви сваритеся? — уточнив він.
— Я приїжджатиму сюди з Дідусем так часто, як тіль-
ки… Хоч кожного дня після школи!
— А якщо твій Дідусь нікуди з тобою не поїде? Про
таке ти не думала?
Мія, яка вже набрала повітря для відповіді, раптом
відчула, як все воно провалилося донизу і зникло десь
глибоко у животі. Ні, про таке вона справді не подумала.
— Йому ти теж нічого не сказала, еге ж? — ядуче за­
уважив Матвій.
— Чому ви сваритеся? — заскиглив Людожерчик.
Мія мовчки пройшла повз них обох, вискочила
з квартири і побігла сходами на свій поверх.
Розділ двадцять п’ятий,
у якому час прощатися,
але не час сумувати
Дідусь здивувався, відчинивши їй двері.
— Вже награлися? Якось ви швидко сьогодні. Я думав
іти тягти тебе силою додому ще тільки за годину!
— Дідусю, — випалила Мія, — ти ж теж переїдеш зі
мною до мами?
Дідусь не здивувався. «Очевидно, мама сказала йому чи
не раніше, ніж мені», — раптом з гіркотою зрозуміла Мія.
— Та що ж, — Дідусь почухав за вухом, — я гадаю, раз
такі справи… Гадаю, що ні.
— Ні?!
Дідусь почухав за другим вухом.
— А навіщо мені переїжджати?
— Як це — навіщо? — вигукнула Мія. — Це ж твоя сім’я!
Ти ж сам казав! Крім того, ти маєш переїхати зі мною ра-
зом!
Вона сердито потупала на кухню прямо у взутті і сіла
на стілець Дідуся.
229
 — Чому ти не хочеш переїхати зі мною?
Дідусь зітхнув, добираючи слова. Підійшов і сів по-
руч із Мією.
— Тому що, — сказав він, — мені добре тут. Ти ж знаєш,
що я люблю тебе, і маму, й Андрія з Софійкою, безпереч­
но — мати дві внучки ліпше, ніж одну! Але, Соломіє,
коли я казав тобі про те, що ми всі можемо жити, як нам
хочеться, і що ми всі любимо одне одного, — це не озна-
чає, що ми постійно мусимо бути разом. Ти ж бачиш, як
вийшло у твоєї мами і Віталія… Я не стану любити вас
усіх менше, коли ти переїдеш. Бо, розумієш, мені добре
тут. І я не хочу нікуди звідси їхати. І не мушу, правда ж?
— А я?
— А ти сама маєш вирішити, чого тобі більше хочеть-
ся.
Мія зітхнула і притулилася головою до Дідусевого
плеча.
— Але ж ти не зможеш часто до нас приїжджати.
— Щодня, напевне, ні, але ж ми зможемо бачитися
на вихідних.
— Але як же ти користуватимешся планшетом без
мене? Ти ж кажеш, що тобі на ньому незручно самому
все ґуґлити!
— Та вже якось навчуся, — засміявся Дідусь. Мія від-
чула, як від сміху затрусилися його плечі, коли її голо-
ву почало легенько підкидати, як під час їзди в машині.
— А хто тебе будитиме зранку?
— От же ж хитрюга, — Дідусь жартівливо ущипнув
її за носа, — можна подумати, ти так часто мене буди-
ла! Коли тобі треба йти до школи, я витягаю тебе з ліж-
ка по пів години!
230
Мія зітхнула.
— Ти сердився на маму, коли вона залишила мене на
твою голову?
— О, що ти, ні. Я був дуже радий.
— Чому?
— Я подумав, що моя донька знову мені довіряє. І у неї
були важкі часи, знаєш. Я хотів допомогти. Просто потім
це все затягнулося… Вони щойно розійшлися з Віталієм,
ти була ще дуже маленька, це все було складно для Кіри.
— А на Віталія ти сердився?
Дідусь знову голосно поскріб за вухом.
— Знаєш, важко сказати. Тепер уже ні. Тоді — о, тоді
так… Але минуло вже багато часу, я б не хотів знову на
нього злитися.
— А Матвій злиться на мене, — сумно сказала Мія.
— Я так і думав, — зітхнув Дідусь. — Ну… Думаю, рано
чи пізно він також перестане.
— Ох, мені здається, він ніколи не перестане.
— Послухай, ну перестав же я сердитися на Віталія.
— До дідька! — розсердилася Мія. — Я не хочу чекати
кілька років!
— Так, це довго, — погодився Дідусь.
Цього разу, як би Мії не хотілося, Дідусь більше нічо-
го не сказав: очевидно, він теж на її місці не знав би, що
робити з Матвієм і Людожерчиком.
«От дивно, вони ж мені не сім’я, — думала Мія, нама-
гаючись заснути у темній кімнаті, — але з ними все іще
складніше, ніж з мамою і Дідусем».
Віталій, певно, щось би вигадав, якби був тут. Він не
мирив би їх навмисне, але повів би всіх разом у якесь
таємниче цікаве місце, відоме лише йому одному, де
231
було б легше забути, що вони з Матвієм посварилися.
У цю мить Мії вперше в житті захотілося бути схожою
на Віталія.
***
Мія і Матвій зустрілися за три дні у дворі свого бу-
динку — випадково.
Насправді не зустрітися зі своїм же сусідом у власно-
му дворі — нелегко, але Мія останні три дні не виходила
з дому. Вона взяла за звичку сидіти на балконі, як Дідусь,
і звідти кожного дня бачила, як Матвій із Людожерчи-
ком виходять гуляти.
На третій день Мія не витримала — і сидіння на бал-
коні, і красномовних Дідусевих поглядів — і вийшла на-
двір.
Людожерчик помітив її і кинувся назустріч.
— Де ти була? Ти що, хворіла?
— Та ні, — сказала Мія, — я думала.
Людожерчик похнюпився.
— Матвій вже казав, що ти їдеш…
— Вибач, — сказав раптом Матвій. — Я не хотів на тебе
кричати.
Мія знизала плечима.
— Якщо ти хочеш жити з мамою, так і має бути. Це ж
твоя родина.
— У мене велика родина, — сказала Мія, присівши по-
руч на лавочку. — І це, звісно, класно, але іноді дуже…
складно.
— Шкода, що ми не могли б усі разом жити в астроно-
мічній обсерваторії Віталія, — сказав Людожерчик.
— Її не існує, Людожерчику, — нагадав Матвій.
232
Мія погойдала ногами в повітрі.
— Я нікуди не їду.
— Ти не їдеш до мами? — перепитав Людожерчик.
Матвій дивився на неї, не кліпаючи.
— Ми говорили вчора, — промовила Мія, дивлячись
понад їхніми головами. — Я сказала, що не можу ось так
просто поїхати… І що Дідусь нікуди не їде також… І ми
домовилися, що я їздитиму до них щовихідних. Зреш­
тою, це справді недалеко. Пів години на метро.
Людожерчик засяяв, як світлодіодна лампочка. Мія
усміхнулася йому у відповідь і повернулася до Матвія.
Він супився.
— Це неправильно!
— Що? Чому? — спантеличилася Мія.
— Ти не маєш через нас відмовлятися від переїзду до
мами! Ти не маєш відмовлятися лише тому, що… що ми
сумуватимемо чи щось таке!
— Ти знову кричиш, — нагадав Людожерчик. Хіба не
безглуздо знову робити те, за що ти щойно вибачався?
— Ти маєш їхати, якщо хочеш, — Матвій копнув но-
гою ніжку лавки, а Мія скочила на ноги.
— Ну й дурний! Ти думаєш, я залишаюся лише че-
рез тебе?
— А хіба ні?
Мія відчула, як щокам і вухам стало гаряче.
— Ну, то уяви собі, що у мене, окрім вас, тут є Дідусь…
школа… Я не думала лише про тебе перед тим, як ска-
зати мамі, що не переїжджаю! Теж мені, знайшовся пуп
землі!
Матвій дивився в землю, розглядав ніжку лавки, яка
щойно постраждала від його ноги.
233
 — Гаразд.
— І я не їду не лише тому, що ти за мною сумувати-
меш, — додала Мія несподівано для самої себе. — Я не їду
тому, що сама за вами всіма сумуватиму!
— А Віталій скоро приїде? — перервав її Людожерчик.
Мія прикусила губу.
— Насправді він невдовзі їде. На місяць, у якесь своє
відрядження.
Кілька днів тому Віталій знову прийшов до них із Ді-
дусем у гості — цього разу лише на вечір. Це була Дідусе-
ва витівка — виявилося, що він дуже хотів, аби Мія з Ві-
талієм поговорили.
Так Мія дізналася, що Віталій насправді працює у фір-
мі з купою різних програмістів, пише якісь технічні
огляди для різних сайтів і що невдовзі він планує винай­
мати квартиру десь тут неподалік.
— Із Софією? — поцікавилася Мія, але й так все знала.
Віталій ніяково усміхнувся і кивнув.
— Я знаю, ви ж її любите, правда? — уточнив він, пере-
кидаючи на плече зав’язане у хвостик волосся, що остан-
нім часом трохи відросло. — Ви знайшли з нею спільну
мову ще раніше, ніж я… Тоді, в музеї.
— Насправді, якби не ми, ти б із нею і не познайомив-
ся, — завважила Мія, відчувши приплив гордості і впер-
ше за весь час не згадавши при цьому про маму. Але зно-
ву подумала про Матвія. Того ж вечора Мія вирішила
помиритися і з ним.
— Якби я не наполягла, щоб Віталій і мама разом по-
вели нас до планетарію, Віталій зізнався би, що вигадав
астрономічну обсерваторію, ще тоді, — розповіла Мія
Дідусеві. — Він тоді ніби запросив нас із Матвієм туди
234
поїхати… а потім не знав, що із цим робити і як сказа-
ти нам, що це не зовсім правда і що насправді він міг би
звозити нас, але кудись в інше цікаве місце. Так він мені
сказав. Ох, — Мія сердито гримнула чашкою об ракови-
ну. — Все-таки гра, яку я вигадала для Людожерчика, на-
багато краща!
Дідусь на хвилинку підняв її на руки, як маленьку,
чого не робив уже сто тисяч років, і сказав, що Мія при-
думала все якнайліпше.
— Я досі не певна, чи правильно все придумала з Віта-
лієм, — зізналася Мія. — Він спитав, чи я, коли подумаю,
зможу його вибачити.
— Гадаю, — сказав тоді Дідусь, — батькам не обов’яз­
ково бути завжди батьками. Іноді їм достатньо бути
просто друзями.
***
Дорогою на вокзал їх накрила злива — як зазвичай бу-
ває на початку літа, коли небо хоче вилити на місто всі
свої запаси води, готуючись до спеки. Дідусь, Віталій,
Людожерчик, Мія і Матвій пірнули у вагон метро, наче
у підводний човен, який мав би їх врятувати від по-
топу.
Віталій ніс із собою дорожню сумку, з якою приїхав
до Мії в гості. Матвій роздивлявся станції і згадував, як
він їхав тут, сподіваючись зустріти в музеї Софію. Дідусь
розгорнув книжку, Мія дивилася то на нього, то на Ві-
талія, а Людожерчик, як завжди, думав про вік турніке-
тів. А оскільки ніхто йому не міг відповісти, Людожер-
чик сам вирішив довідатися про це, коли виросте. Хоча
більше йому все-таки хотілося стати астрономом.
235
 Коли вони вийшли з метро, злива вже припинила-
ся. Листя на деревах набубнявіло і набралося кольору.
На вокзалі пасажири вправно кермували своїми непо-
вороткими валізами, оминаючи калюжі. Призахідне
сонце сховалося за вежу з годинником, що стриміла над
площею.
Віталій залишив сумку у вагоні і вийшов знову.
— Ну… — сказав він. — Як щодо літа? Ми могли би ку-
дись з’їздити. Не в астрономічну обсерваторію, але… —
він вибачливо усміхнувся, — але теж може бути весело.
— Ми з Андрієм, мамою та Софійкою маємо їхати на
море, — пояснила Мія.
— А до нас приїдуть бабуся й дідусь, — сказав Матвій.
— Можливо, навіть із песикинею! — додав Людожер-
чик.
Вони попрощалися, Віталій із Дідусем потиснули
руки. Як завжди, коли не вдається розрахувати час і ви
прощаєтеся зарано, до відправлення потяга ще залиша-
лося декілька ніякових хвилин.
Коли між усіма повисла незручна тиша, що перери-
валась оголошеннями диспетчера, гуркотом валіз і люд-
ським гамором, Людожерчик подивився у натовп і по-
бачив там дівчину, яка зняла з голови наскрізь мокру
банданку і викрутила з неї воду.
— Коли я був маленький, — сказав Людожерчик за-
думливо, — і бачив, як штани викручують після пран-
ня, то думав, що вони плачуть.
Усі розреготалися, а Матвій, який чув цю історію не раз,
закотив очі. Тут виявилося, що потяг уже справді рушає.
Коли Віталій застрибував у вагон, Мія простягнула
йому на прощання складений учетверо листок. Там був
236
написаний її номер мобільного, про який Віталій пи-
тав ще після пригоди в музеї, а вона так його і не дала.
Дідусь, Матвій, Мія та Людожерчик поволі йшли до
виходу з вокзалу.
— А ключі від даху досі в тебе? — запитала Мія.
— Навіть не думай, що я вам їх віддам, — попередив
Дідусь.
— Та ж я знаю. Але наступного року в нас знову вибо-
ри старости…
— Наталка ж сказала, що все має бути чесно! Не мож-
на навертати людей на свій бік екскурсіями на дах чи
ще чимось.
— Я не збираюся нікого навертати. Але на даху можна
замкнути нечесних конкурентів… — вона наткнулася на
суворий погляд Дідуся і здалася, показуючи, що жартує.
— Або відсвяткувати перемогу, — додав Матвій.
Коли вони вийшли на своїй станції метро, навколо
вже зсутеніло. На небі проступили зорі. Деякі з них ся-
яли яскравіше за інші, ніби то були не зірки, а окуля-
ри телескопів, у які мешканці інших галактик зі своїх
астрономічних обсерваторій спостерігають за людьми,
які живуть на Землі.
2017—2018
 Розділ дванадцятий, у якому Віталій і Мія
Зміст міряються носами. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 92
Розділ тринадцятий, у якому у всіх
з’являються таємниці. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 98
Розділ перший, у якому одні герої з’являються,
Розділ чотирнадцятий, у якому Людожерчик
а інші — зникають, так і не привітавшись. . . . . . . . . . 7
згадує, як намагався подружитися з коровою. . . . . . 102
Розділ другий, у якому Мії та Людожерчику
Розділ п’ятнадцятий, у якому Мія змінює плани . . . 113
доводиться дуже переживати . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16
Розділ шістнадцятий, у якому Людожерчик
Розділ третій, у якому Людожерчик
зустрічає прибульця. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 120
поводиться як великодушний лицар
(хоча і не знає, хто такі лицарі). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23 Розділ сімнадцятий, у якому над містом
з’являється червоний Місяць. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 142
Розділ четвертий, у якому Людожерчик
розмовляє зі шкарпетками . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29 Розділ вісімнадцятий, у якому Мія та Матвій
шукають планетарій і подорожують у метро. . . . . . . 160
Розділ п’ятий, у якому Матвій керує
важливою операцією. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38 Розділ дев’ятнадцятий, у якому Всеволод
знаходить свій старий автограф і старого друга . . . 181
Розділ шостий, у якому один письменник робить
Матвієві велику послугу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 43 Розділ двадцятий, у якому Казкова Країна стає
ближчою, а мама намагається не ображатися. . . . . 189
Розділ сьомий, у якому Мія дізнається, що ціль
не виправдовує засобів. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 53 Розділ двадцять перший, у якому знаходиться
синій мішечок. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 196
Розділ восьмий, у якому дехто з першого
розділу реабілітується. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 58 Розділ двадцять другий, у якому Мія вдає із
себе подушку, а Дідусь ще більше все заплутує . . . . 206
Розділ дев’ятий, у якому Віталію
пропонують розважати трьох дітей. . . . . . . . . . . . . . . 66 Розділ двадцять третій, у якому Дідусь
розповідає Мії про свої вигадки . . . . . . . . . . . . . . . . . . 216
Розділ десятий, у якому Людожерчик співає
в метро, а Віталій веде всіх у таємний дворик. . . . . . 71 Розділ двадцять четвертий, у якому
Людожерчик дізнається таємницю цілого міста . . . 223
Розділ одинадцятий, у якому Матвій
роздивляється картини, а Людожерчик Розділ двадцять п’ятий, у якому час прощатися,
мріє про левів. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 77 але не час сумувати . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 229

238
 Літературно-художнє видання

Для молодшого і середнього шкільного віку

Головний редактор Мар’яна Савка

Літературний редактор Анастасія Єфремова
Відповідальний редактор Наталка Малетич
Художній редактор Назар Гайдучик
Макетування Андрій Бочко
Коректор Ольга Горба

Підписано до друку 05.06.2019. Формат 84×108/32

Гарнітура PermianSerifTypeface. Умовн. друк. арк. 17,70
Наклад 3000 прим. Зам. № ____

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців

ДК № 4708 від 09.04.2014 р.

Адреса для листування:

а/с 879, м. Львів, 79008

Львівський офіс:
вул. Старознесенська, 24-26

Книжки «Видавництва Старого Лева»

Ви можете замовити на сайті www.starylev.com.ua
0(800) 501 508 spilnota@starlev.com.ua

Партнер видавництва

Вiддруковано на ПрАТ “Бiлоцеркiвська книжкова фабрика”

Свiдоцтво серiя ДК № 5454 вiд 14.08.2017 р.
09117, м. Бiла Церква, вул. Леся Курбаса, 4.
Тел./Факс (0456) 39-17-40
E-mail: bc-book@ukr.net; сайт: http://www.bc-book.com.ua