Галина Вдовиченко

Галина Вдовиченко
Одразу дві захопливі книжки відомої
овженням
письменниці Галини Вдовиченко про пригоди з прод
мишачого рок-гурту – «Мишкові Миші»
та «Зірковий час Мишкових Мишей» –
виходять під однією обкладинкою.
Що може об’єднати звичайну сіру мишу,

Мишковi Мишi
комп’ютерну мишку, лабораторну,
щура, лялькову, польову, кажана
та хлопчика Мишка? Музика.
Кожен в особливому рок-гурті робить
свою улюблену справу. Михайлик,
сіра миша Мишкова, комп’ютерна мишка
Джойстик, лабораторна миша Баська,
смітниковий щур Гібсон, гламурна Глаша,
кажан Лилик та Олько Камуфляж.
А згодом і дівчинка Зірка.
Та на шляху до злагоди та гармонії
так багато перешкод...

www.starylev.com.ua
2 3
5
 Галина Вдовиченко

з продовження
м

Намалювала
Інна Черняк

Видавництво Cтарого Лева

6 Львів — 2017
УДК 82-3-93
ББК 84(4УКР)
В 25

Одразу дві захопливі книжки відомої письменниці Гали-

ни Вдовиченко про пригоди мишачого рок-гурту – «Мишко-
ві Миші» та «Зірковий час Мишкових Мишей» – виходять під
однією обкладинкою.
Що може об’єднати звичайну сіру мишу, ­комп’ютерну
мишку, лабораторну, щура, лялькову, польову, кажана та хлоп-
чика Мишка? Музика.
Кожен у цьому особливому рок-гурті робить свою улюбле-
ну справу. Михайлик, сіра миша Мишкова, комп’ютерна миш-
ка Джойстик, лабораторна миша Баська, смітниковий щур
Гібсон, гламурна Глаша, кажан Лилик та Олько Камуфляж.
А згодом і дівчинка Зірка.
Та на шляху до злагоди та гармонії так багато перешкод...

Галина Вдовиченко © текст, 2017

Інна Черняк © художнє оформлення, 2017
Закентій Горобйов © леттерінґ, 2017
Видавництво Старого Лева © 2017
Усі права застережено
ISBN 978-617-679-434-9

Мишкова, домашня миша
Михайлик бавився іграшковою залізницею у своїй кімна-
ті. Потяг біг колією, зупинявся перед шлагбаумами, вагони
переходили з рейок на рейки… Аж раптом під столом у кутку
кімнати хтось перелякано запищав!
Хлопчик теж неабияк настрашився з несподіванки — але
потім побачив маленьку сіру Мишку. Потяг щойно зробив
крутий поворот перед самісіньким її носом, мало не зачепив-
ши, і вже мчав у зворотному напрямку — чух-чух-чух-чух!
— Ф-фу! Як ти мене налякав! — невідомо кому дорікнула
Миша, прийшовши до тями. — Вибираєшся, бач, на поверх-
ню — а на тебе мчить локомотив! Збожеволіти можна! А це,
бач, іграшкова залізниця… Яке щастя!.. Мені завжди щастить!
Твоя кімната?
10
Чорненькі оченята на Михайлика блим-блим! Гостя трима-
лася так, ніби вони з хлопчиком — давні приятелі.
— Моя. А ти звідки тут узялася?
— З нірки. Онде, бач — прогризла, — Мишка показала хвос­
тиком на отвір під стіною. — Обрала твою кімнату, бо звідси
чути музику. Майже щовечора. А я музику люблю… Особли-
во рок. Я — Миша-композитор.
Михайликові досі не випадало зустрічати мишей-компози-
торів. І мишей, які б розмовляли — теж. Та й загалом жодних
мишей він дотепер не знав.
Сіренька гостя хутко обнюхала вокзал, побудований із
пластмасових кубиків, раз у раз позираючи на потяг. Михай-
лик потягнувся до пульта — і вагончики, уповільнюючи рух,
зупинилися…
Пухкенька гостя була напрочуд рухлива. Обстеживши всі
куточки кімнати, вона стрімко видряпалась на стіну з куби-
ків.
— Хіба серед мишей є композитори?! — наважився запитати
Михайлик, спостерігаючи за Мишею.
— Звісно, є, — відповіла вона.
— То наспівай щось зі своєї музики.
11
 Миша озвалася миттєво, ніби була готова до такої пропо- — Затишно у вас. Мені подобається, — гостя визирнула з кап-
зиції. Лише набрала повні груди повітря: ця, зручно влаштувавшись у ньому, немов у гніздечку. — А що
— Тум! Ту-дум! Ту-дум! Тум-тум! Тр-р-р —ча-ча! Тр-р-р—ча- це в тебе на столі? Яблуко?
ча! Тс-с-с. Там-там!.. — Недогризок.
Перевела дух. — Зернятка залишилися? Обожнюю недогризки яблук із
— Узагалі, я голосу не маю. Але слух у мене є. І талант є. Я скла- зернятками. Давай-но сюди!
даю музику, запам’ятовую її й тримаю у голові. Ось де вона вся, — І, не припиняючи базікати, Миша захрумтіла качанчиком.
миша постукала хвостиком собі по лобі. — Всі три пісні. Напрочуд балакуча миша.
— Я теж люблю музику, — сказав хлопчик. — Он вона, — Буду до тебе заходити, гаразд? Не бійся, мамі на очі не по-
у комп’ютері... казуватимуся. Миша приходитиме в гості до Мишка! Миша та
Миша дивилася на хлопчика уважними оченятами-ґудзи- Мишко! Звучить? Коли в мене буде своя рок-група, я приду-
ками. маю їй красиву назву. А собі — гарне сценічне ім’я. У відомих
— Як тебе звуть? артистів має бути гучне ім’я. Ти вже обідав?
— Михайлик. — Борщ їв після школи, — Михайлик зніяковів від того, що
— Тобі ім’я Мишко більше пасує. Сам тут живеш, Мишку? не здогадався запропонувати Миші якогось гостинця. — Їсти-
— З татом і мамою. меш борщ?.. Я принесу.
— А як вони до мишок ставляться? — Краще все окремо й сире: капусту, моркву, картоплю... У мене
— Ну-у… Якщо мама ввійде, то­бі кра- вдома, в моїй хатці, — Миша знову показала хвостиком у бік нір-
ще не показуватися їй на очі. ки, — зосталося тільки трохи вівса. Їсти, правду кажучи, хочу.
Відповідь Миші не сподобала- — Я миттю! — і хлопчик побіг на кухню.
ся. Коли повернувся з морквиною та картоплиною, Миша вже
— Як можна не любити то­ чекала, сидячи на кубику. Її шия була оповита серветкою — но-
го, кого ще не знаєш? — зди­ совою хустинкою, що вона знайшла на підлозі. На мордоч-
вувалася вона й ­зникла в Ми- ці застиг вираз нетерплячого очікування, а лапка відбивала
хайликовому капці. Лише ­швидкий ритм.
хвостик залишився на по­ — Чух-чух-чух-чух-чух, — заспівала вона і двічі щосили
верхні. вдарила по кубику: — Там-там! Це буде «Пісенька веселого

12 13
­ аровозика, який не хотів налякати Мишу». Отут усе покла-
п
ди. Дякую. Яке щастя!
Сіренькій гості подобався Михайлик, його кімната, нова
пісенька та обід, до якого вона й узялася з апетитом.
…А згодом вони бавилися залізницею. Миша була началь-
ником вокзалу, Мишко — машиністом. Відтак Миша була на-
чальником потягу, Мишко — провідником. Потім Миша оголо-
сила себе начальником переїзду, а Мишка — стрілочником. Та
в розпал гри у передпокої почулися мамині кроки, і не встиг
Михайлик оком змигнути, як Мишу наче вітром здуло.
— Годі вже бавитися, — сказала мама, прочинивши двері. —
Час робити уроки. Складай, Михайлику, іграшки.
І він одразу взявся до роботи. Мама з подивом спостеріга-
ла, як син слухняно прибирає розкидані забавки. Але не зав­
важила, як під столом він затулив капцем дірку в підлозі —
щоб ніхто не побачив входу в мишачу нірку.

14 15

Джойстик, комп’ютерна мишка
Коли Михайлик прийшов зі школи, Миша вже хазяйнува-
ла в його кімнаті.
— Нічого, що я тут без тебе?.. — запитала вона. — Ти ж ска-
зав: почувайся, як удома. Знаєш, які новини? По-перше, при-
несла тобі олов’яного солдатика з підвалу. Подарунок! Анти-
кваріат! Бач, який гарний? Навіть фарба де-не-де збереглася.
Нехай охороняє наш вокзал! А по-друге, ми з Джойстиком на-
магаємося ввімкнути комп’ютер. Допомагай.
— З яким Джойстиком? — не зрозумів Михайлик.
— Із твоєю Комп’ютерною Мишкою... Отакої! Жартуєш?.. Не-
вже ви досі не знайомі?.. Повірити не можу! І які ви після цьо-
го сусіди? Він у твоїй кімнаті живе! Ось тут, біля комп’ютера.
Він теж не надто говіркий. Щоб когось завважив, треба набли-
зитися упритул — ось так. Бачиш? Він нічого не чує, коли в на-
вушниках. І ні на кого не звертає уваги. Правда, Джойстику?
Джойстику! Що я кажу: весь у собі! Музику слухає.
Михайлик ніколи особливо не приглядався до Мишки біля
комп’ютера. Мишка та й мишка, що в ній особливого? Зав­
жди на килимку серед затишного безладу: ліворуч — горнятко
з учорашнім чаєм, праворуч — засохлі мандаринові ш ­ коринки.
16
А тепер хлопчик уперше пильно роздивлявся Комп’ютер-
ну Мишку, яка, виявляється, має ім’я. Джойстик був зануре-
ний у музику в своїх навушниках і ледь помітно похитував
довгим хвостом-дротом. Як це вони й досі не потоваришу-
вали?
— …Й оскільки ми тут усі свої, — не замовкала тим часом
Миша, — хочу повідомити, що вночі я придумала собі сценіч-
не ім’я. Мишкова Миша! Звучить? Домашня Миша — не зву-
чить! А Мишкова Миша — звучить!
— Чому Мишкова? Це прізвище?
— Як це чому? — здивувалася Миша. — Тому що твоя! Ти —
Мишко, я — Мишкова. Це ж так просто! Міг би й здогадатися.
І знаєш, що ще?
Миша відхилила вбік один із навушників Джойстика, щоб
він чув, і сказала:
— Джойстик уміє записувати музику.
— Я багато чого вмію, — нарешті той глянув на Михайлика
й привітно помахав хвостом-дротом. — Умію, та мовчу. А той,
хто мовчить, залишається непомічений. Це ім’я — Мишків —
мало би належати мені, а не тому, хто тут гість.
Виявляється, дещо з розмови він усе ж чув.
— Ти що, образився? — щиро здивувалася Миша. — Джойс-
тик — це ж звучить! Джой-стик!!! І нічого зайвого!
— Але чому ти — Мишкова? — не поступався Джойстик.
— Бо це моя ідея! — вперлася й собі Миша. — До того ж не
може бути двох Мишкових!
— Чому? Джойстик Мишків! Хіба погано?
17
 — Та-ак... — Мишкова Миша під-
няла лапки догори, гучно ляснула
крихітними долоньками й вдала, що
прямує до нірки, — бачу, мені тут не
раді! Хто так приймає друзів?
Михайлик спробував припинити
сварку:
— Вгамуйтеся! Це ж добре, що вас
двоє! І добре, що Миша складає му-
зику в уяві, а Джойстик може її запи-
сати нотами. Разом запишемо вчо-
рашню пісню! Зараз покажу вам одну
музичну програму...
Хлопчик увімкнув комп’ютер,
і миші миттєво забули про с­ уперечку.
18
Мишкова Миша наспівувала мелодію, а Джойстик із Михай-
ликом записували ноти. Коли Михайлик увімкнув запис,
остання нота композиції потонула в дружньому вереску —
так високо трійця оцінила свою роботу. Обійнялися — і зно-
ву поставили запис на початок. А потім іще раз, і ще. Щора-
зу вдосконалюючи мелодію. Аж нарешті Миша вигукнула:
— А тепер — сирна перерва! Ми заслужили на добрячий
кусень запашного засохлого сиру.
— А сиру, здається, немає, — попередив Михайлик.
Миша жваво озирнулася — і полегшено зітхнула, поклав-
ши лапку собі на серце:
— Ф-фу! Яке щастя! Сир на місці.
Біля входу в нірку, просто в Михайликовому капці, лежав
чималенький шматок твердого жовтого сиру. Миша принес-
ла його з собою й заховала до обіду в надійне місце.
19
 — Не знаю лише, що скаже тато…
І саме цієї хвилини до кухні ввійшов тато. Налив собі чаю,
глянув через мамине плече у коробку…
— Ви б їй якийсь папір чи вату постелили… Нехай би собі
кубельце мостила.
Баська, лабораторна мишка Михайлик із мамою перезирнулися. А тато пішов дивити-
ся футбол по телевізору.
Тато Михайлика працював на музичній радіостанції. Це Лабораторну Мишку внесли до кімнати, немов принцесу
він установив на домашньому комп’ютері спеціальну програ- в кареті. Поки Михайлик бігав у крамницю по хліб, поки вони
му, щоб писати й аранжувати музику. з татом мили посуд після вечері, миші вже й потоваришува-
А Михайликова мама працювала в лабораторії. Звідти вона ли. Михайлика вони зустріли дружнім реготом.
й принесла додому білу мишку. Сиділи втрьох у коробці й роздирали газету на дрібні клап-
— Мені її шкода, — пояснила мама, дістаючи з торби картон- тики. Джойстик із білявкою — в навушниках, голова до голо-
ну коробку з мишкою. ви: один навушник — у нього, другий — у неї. Слухали вчораш-
— Чому шкода? — запитав Михайлик. ню пісню.
— Не хочу, щоб на ній проводили досліди. Я сказала, що
мишка хвора і її треба лікувати.
— А вона справді хвора?
Мама знітилася:
— Ні, вона здорова.
Михайлик уперше чув, що мама сказала неправду.
— Я думав, — Михайлик уважно подивився на маму, — думав,
ти мишей не любиш…
— Не люблю. Але мені її шкода, — і мама вимкнула газ під
чайником, що вже тоненько свистів на всю квартиру.
Із плетеного кошика з овочами вона вийняла морквинку,
порізала її на шматочки й поклала перед мишкою.

20 21
 — Що скажеш, Басько? — запитала новеньку Мишкова.
Новеньку звали Баською.
— Класна мелодія, — відповіла білявка. — А слова?.. Де сло-
ва?.. Чи це не пісня?
— Пісня! — запевнила Мишкова. — Але наразі без слів. Ми їх
іще не написали.
— Хочете, я напишу? — запропонувала Баська.
Миші від несподіванки перестали шматувати газету.
— А ти вмієш?
Рожевий Басьчин носик почервонів від хвилювання через
те, що вона опинилася в центрі уваги.
— Я щодня складаю вірші, — відповіла білявка. — Перший
вірш написала, коли втекла від пітона.
— Від кого???
— Від пітона. Ви ж знаєте, змії їдять мишей, а я — кормова
мишка. Нас вирощують на корм… Отже, я втекла, мене зло-
вили й знову здали в зоокрамницю. Звідти я потрапила в ла-
бораторію, на досліди. Але Мишкова мама мене врятувала...
— Розкажи про втечу від пітона! — запропонувала Мишкова.
Білявка прокашлялася.
— Вірш, як ви розумієте, білий, — попередила вона. — Тобто
без рими.
Зробила ефектну паузу й співуче затягла:
Закам’яніла мишка від страху…
Що буде зараз — зрозуміло.
Та варто стрибнути
22
назустріч
монстру своєму.
Пітон розгубиться на мить,
секунди досить.
Твій жах служитиме трампліном,
хай паща велетня опиниться внизу.
Вчепися в ніс йому!
Тримайся, мишко! І не бійся!
…Нарешті, ось вона — свобода.
Здрастуй, сонце!
Баська вклонилася. Всі мовчали. Ніхто не
наважувався дати оцінку.
Дивні були вірші.
— Ти впевнена, що ці слова можна співа-
ти? — перша озвалася Мишкова.
— Аякже. Дві частини вірша стануть купле-
тами. Два останні рядочки — приспівом. «Нарешті, ось вона —
свобода. Здрастуй, сонце!» Хіба поганий приспів?
— А що? Може бути! Вибору все одно немає...
Мишкова підняла лапку, Баська зробила те саме, вони гуч-
но ляснули долонями. Подивилися на Джойстика. Він із го-
товністю підніс обидві лапки — пролунало ще два оплески.
А тоді ще раз, усі разом — по Михайликовій руці.
— Мелодія, що ми написали вчора, підійде до іншої піс-
ні, — вирішила за всіх Мишкова. — А до «Втечі від пітона»
­напишемо нову музику. Як тобі твоє ліжко?
23
24 25
 Яке ліжко?.. Схвильована Баська не відразу й зрозуміла, що
звертаються до неї. «А! — здогадалася вона, — купка подертого
газетного паперу в коробці!»
Тепер вона матиме затишну й безпечну мишачу осе-
лю. М’якенька постіль. Шматочки моркви. І чудова компа- Гiбсон, смiтниковий щур
нія, яка цікавиться її віршами. Ще вчора про все це годі було
мріяти. — Як ти ставишся до щурів? — запитала Миша Мишкова,
щойно Михайлик розгорнув підручник і приготувався чита-
ти. У кімнаті було підозріло тихо. З Басьчиної коробки луна-
ло ледь чутне бубоніння — білявка складала вірш. Джойстик
у навушниках розглядав стелю. Мабуть, йому не хотілося ба-
чити безлад на столі: тарілку із залишками кетчупу та засох-
лий окрайчик канапки.
Михайликові було зараз не до мишей, і тим більше не до
щу­рів — він збирався робити домашнє завдання.
— До щурів? — напружився він у недоброму передчутті. — Не
знаю, досі я з жодним щуром не спілкувався.
— І навіть з тими, які живуть на смітнику?
— Ну-у… Тим більше — з тими, які на смітнику.
— Ніхто їх не любить, — зажурено мовила Мишкова. —
А вони ж — далекі мишачі родичі.
— Мишкова, щось ти крутиш…
— Добре. Кажу відверто й без вихилясів… Хочеш познайо-
митися зі Щуриком Смітниковим?
Михайлик мовчав.
— Він рокер, — упевнено повела далі Мишкова. — Ти бачив
коли-небудь Щура-рокера?

26 27
 — Ніякого не бачив. І не впевнений, що хочу побачити. При-
наймні тут, — Михайлик вирішив діяти рішуче. Спілкування
зі щурами його не приваблювало.
— Хочу тобі дещо розповісти, — Мишкова Миша не мала наміру
відступати. — Була я сьогодні в підвалі. Й ось чую: хтось кашляє.
«Хто тут?» — запитую. — «Це я, Щур Смітниковий. Іди собі, куди
йшла». Придивилася — щось сіре, пелехате, довгохвосте. «Ти, —
кажу, — застудився, чи що?» Аж ні, просто надихався якогось яду-
чого диму на смітнику. «Зараз, — каже той, — віддихаюсь і піду...»
— Знаєш, Мишо, я ще не зробив завдання з читання… Твоя
історія занадто довга…
— Ще дві секунди! Я вже наблизилася до головного. «Відди-
хаюся, — каже, — й піду на репетицію». Увага! — «Яку, запитую,
репетицію?» — І знаєш, що він мені відповів? Не повіриш! —
«Я на гітарі граю». — «А де, — кажу, — граєш? У якому гурті?» —
«Поки що — ніде. Поки що я сам репетирую». Що скажеш?!
— Не може бути!
— Може!!!
— Щур грає на гітарі?
— Ти б чув! І не який-небудь котячий вальс! Він зможе за-
грати нашого «Веселого паровозика» і «Втечу від пітона» — що
завгодно!
— Клич його сюди! — Михайлик згорнув книжку. Почекають
уроки!
Тієї ж миті з коробки вискочила Баська. Джойстик біля
комп’ютера зняв навушники. Ці хитруни лише вдавали, що
роблять кожен свою справу…
28
— Ми кинули на лапках, хто тобі цю новину розповідати-
ме, — пояснила загальне пожвавлення Мишкова. — Випало
мені. Миші — це все ж одне, а щурі — трохи інше. Принайм-
ні для людей. Я ще жодної людини не бачила, яка б до хати
щура впустила.
— Клич його сюди, кажу! — повторив Михайлик.
Мишкова підбігла до нірки й гукнула в темряву:
— Гібсоне! Йди до нас!
Із темного-темного отвору, наче з тунелю, без поспіху ви-
брався Щурик. Страшний, довгоносий, із настовбурченою на
голові шерстю. Зіщулився від світла, роззирнувся довкола, по-
сунув на плечі ремінь від гітари, буркнув:
— Брр-день!
— Добрий день! — відповіли миші. — Заходь, не бійся.
— Хто боїться?! — Гібсон глянув із викликом. — Ніхто й не
боїться.
— Я — Михайлик, — сказав хлопчик. — Ми шукаємо мишу-­
гітариста.
— А я — не Миша, я — Щур, — відповів Гібсон. — Не підходжу?
— Зараз побачимо, чи підходиш. Грати вмієш?
Без метушні, з почуттям власної гідності, Гібсон скинув
з плеча гітару, розчохлив її, протер чистою, хоч як це дивно,
шматиною, провів лапками по струнах — і дуже вправно за-
грав відому пісню «Мішель».
Кругла мордочка Мишкової сяяла від задоволення.
— Яке щастя! — захоплено зблиснула вона очима, коли стих-
ли останні акорди. — Мишва! У нас буде супер-пупер-група!
29
Ось побачите! Хочете, всі будемо Мишковими? Гібсоне, хочеш
бути Мишковим? Гібсон Мишків, звучить?
Гібсон скривив мармизу.
— Не хочу. Я нічий. І прізвища не маю. Гібсон, і все, — сказав
він. — Готові пісні є? Покажіть.
Він справді був класний музикант: подивився в ноти
й одразу зіграв обидві пісні. Хто б міг подумати, що на сміт-
никах є такі таланти!
— А пісні — нічого, — вперше за вечір усміхнувся Гібсон, — — Музикантів немає. Але є одна миша,
справжні. іграшкова. Живе на підвіконні на першому поверсі... Клас-
Його обступили. ний голос має. Я днями награвав акорди під балконом, а вона
— Гібсоне, а знайомі музиканти в тебе є? На одній лише з вікна підспівувала. Спробую домовитися з нею про зустріч —
бас-гітарі далеко не заїдемо. тут, з усіма нами. Якщо погодиться, сам її сюди притягну.

30

Гламурна миша Глаша
Її купили в супермаркеті іграшок два місяці тому. Але гос­
подиня іграшки, восьмирічна Дівчинка, лиш коротко пора-
діла Гламурній Миші — Глаші. За кілька тижнів геть охолола
до колишньої улюблениці. Нові іграшки недовго затримува-
ли увагу Дівчинки. Вона швидко втрачала до них цікавість
і просила батьків купити нові забавки.
Гламурна Миша сумувала на підвіконні: гірко було по-
чуватися покинутою, сумно бачити, як вицвітають на сонці
яскраві чобітки та руда перука з довгими кучерями. Через вік­
но Глаша спостерігала за дітьми, які бавилися в пісочниці, за
мамами й бабусями на лавочці. Ніхто не звертав на неї ува-
ги — й вона навчилася розважати себе сама. Співом. У неї ви-
явився не лише хороший голос, але й досконалий слух. Глаші
достатньо було раз почути пісню — з машини, що зупинила-
ся неподалік, або з екрана телевізора у квартирі навпроти —
і вона могла відтворити її майже без помилок.
Глаша мало не зомліла, коли одного дня побачила на під-
віконні за склом дві лапи з кігтями. Щур! Він підтягнувся
й опинився на одному з нею рівні:
— Це ти тут щойно співала?
32
Був схожий на реп’ях — шерсть на голові стирчала навсібіч
неслухняними голками. За спиною стримів гриф гітари.
Глаша мовчки кивнула.
Щур дістав гітару, взяв кілька акордів, сказав:
— Я Гібсон.
І почав грати пісню, яку вона щойно співала. Глаша навіть не
знала, як ця пісня називається. Щось про хлопців-­риболовців.
Та й то лише один куплет, який вдалося почути згори, з вік-
на третього поверху. Глаша мовчки слухала гру Гібсона. Та він
раптом урвав мелодію.
— Тебе як звати?
— Я Глаша, — відповіла Гламурна Миша.
Їй хотілося, щоб він іще щось заграв.
Але Гібсон сказав:
— Послухай, дівчинко, яка справа…
І розповів про своїх нових знайомих, про їхню музику та
плани.
— Пропозиція така: я забираю тебе до них, ви знайомите-
ся, а тоді повертаю тебе сюди, на підвіконня. Я тут неподалік
живу, мені по дорозі.
І хто б іще півгодини тому сказав, що Глаша вирушить
в путь, і не сама, а з незнайомцем, який забереться в помеш-
кання через прочинену кватирку, — вона б не повірила. А от
наважилася! Та ще й тішилася — як того дня, коли в іграшко-
вій крамниці її зняла з полички рука Дівчинки.
Уся мишача компанія неабияк розгубилася, побачивши
Глашу. Думали, це буде звичайна іграшкова, сіра або рожева,
33
 мишка, а Гібсон випустив поперед себе з нірки розцяцькова-
ну лялечку. Мишка мала навіть сережки у вухах та золотисту
мобілку в розшитому блискітками футлярі на поясі.
— Ми оце вчора разом із Гібсоном та Баською написали
блюз «Самотність», — діловито почала Мишкова, отямившись
першою. — Пропонуємо, щоб ти його заспівала… Спробуй. Хоча
тобі, мабуть, пасуватиме щось веселіше…
— Чому? — трохи навіть образилася Глаша. — Я знаю, що таке
самотність...
Баська простягнула їй аркуш паперу з текстом, написаним
уночі. Товариство завмерло. Гібсон узяв перші акорди, кив-
ком голови дав знати — починай… Оксамитовий, трохи низь-
кий голос заповнив кімнату. Він упевнено йшов за мелодією.
Коли гітара та голос змовкли, миші вигукнули: «Ще раз!». Гла-
ша натхненно й уже впевненіше повторила. Слухачі вибухну-
ли оплесками, як на справжньому концерті.
— Синку! — почулося з коридору.
Миші сипонули хто куди.
— Який у тебе безлад! — дорікнула мама, зазирнувши в кім-
нату. — Поскладай, нарешті, книжки та іграшки. Ми з та-
том незабаром повернемося. А може, ти все-таки з нами пі-
деш?
— М-мамусю… Мені ще уроки робити…
— Ну, гаразд. Не сумуй без нас. Фільм триватиме трохи біль-
ше двох годин. І поглянь, Баська втекла! Упіймай її!
Коли за батьками клацнув дверний замок, із-за спинки ліжка
вибралася розчервоніла Мишкова. ­Незважаючи на ­кругленьке

34 35
черевце, у мить небезпеки вона показала ­дивовижну сприт-
ність. Із нірки випнувся довгий ніс Гібсона. Він теж блискавич­
но відреагував на рипіння дверей — за секунду зник, немов і не
стояв щойно посеред кімнати з гітарою. Глаша від несподіван-
ки заклякла на місці — тому й зробилася непомітною серед роз-
киданих іграшок. Із усієї компанії мама завважила лише білу
пухнасту Баську.
— Погляньте, Баська втекла! — розсміявся Михайлик, відітх-
нувши. — Упіймайте її! — повторив мамині слова.
Зчинилася весела метушня. Баська підстрибнула й кинула-
ся навтьоки. Всі — за нею. Лише Гібсон шугонув назад, до нір-
ки. Сховав там свою гітару, аби ніхто випадково не розтрощив
інструмент, а тоді помчав разом з усіма наздоганяти Баську…
Коли нарешті гармидер ущух, коли всі нареготалися й пере-
вели дух, Глаша згадала:
— А де моя мобілка?! Хто бачив мою мобілку?!
— Де вона дінеться! — заспокоїла її Мишкова. — Он вона, на
підлозі.
— Мені моя Дівчинка може зателефонувати, — пояснила Гла-
ша, зніяковівши. — Я злякалася, що не почую дзвінка…
Перевіривши, чи були вхідні дзвінки, запитала:
— Гібсоне, який у тебе номер мобілки? Я собі запишу.
Гібсон фиркнув:
— Мобілка! Та на біса вона мені здалася, та мобілка! Не маю
й не хочу мати! Аби мене кожен смикав, коли хтів?
— А я свою десь посіяла… — Мишкова стурбовано роззир-
нулася довкола. — Де ж вона? Ото чудасія!.. Знайду — скажу
36
свій номер. Я його не пам’ятаю. Така, бач, пам’ять стала діря-
ва, сама дивуюся…
Під бурмотіння Мишкової Гібсон почав награвати блюз
«Самотність». Із кожним акордом музика ставала дедалі ве-
селіша. «Самотність» вона нагадувала чимраз менше і менше.
Гібсон дуркував і пританцьовував. Глаша охоче підхопила цю
гру — й нумо підспівувати. Мишкова перестала бурмотіти про
мобілку, заходилася відбивати лапками ритм. І в цьому весе-
лому шарварку виникла ідея зробити веселий варіант сумної
пісні. Чом би ні?
Незчулися, як після двох годин роботи народився «Миша-
чий рок-н-рол». Запальний та енергійний. У ньому годі було
впізнати колишню пісню про самотню мишу.
— Нам потрібна соло-гітара, — зробив висновок Гібсон. —
Якщо не знайдемо музиканта, доведеться комусь із вас навчи-
тися грати на гітарі. Йдеш додому?
Остання фраза була адресована Глаші.
— Звісно, йду. Мене вже, мабуть, моя Дівчинка шукає, — від-
повіла вона і знову перелякано підхопилася. — А де моя мобіл-
ка?
— Ондечки вона, — показав хвостиком Джойстик, — на моє-
му килимку біля комп’ютера.
Глаша перевірила, чи не було вхідних дзвінків…
— Ходімо, — сумно сказала вона Гібсонові. — Моя Дівчинка,
мабуть, у зоні недосяжності…
 — Агов, янголе! —
зареготав Джойс-
тик. — Просимо до
нас!
Кажан шугонув до­
Лилик, вiн же кажан низу. Спробував сісти
на крихітні задні лапки,
Це сталося через два дні, пізнього вечора. В розпал репети- але вони були занадто кво-
ції у відчинену кватирку знадвору влетів кажан. Чорним ме- лі й не пристосовані до того,
теликом погасав по кімнаті, зачепився лапками за карниз над щоб триматися на пласкій по-
вікном і повис головою донизу. верхні. Кажан не втримався, пере­
Миші з підлоги спостерігали за несподіваним гостем. кинувся на спину. Відлетів убік. Хо-
— Довго висітимеш? — поцікавився Джойстик. — Спускай- тів було сісти на торшер. Але сидіти
ся до нас. він не вмів, тому похитнувся, розгорнув
— Ой, не треба! — пискнула Баська. — Кажани — вампіри. Не- перетинчасті крила й затріпотів ними, намагаючись
хай забирається, звідки прилетів. втримати рівновагу. Його крила видали чіткий дріб по по-
— Не треба його тут! — підтримала білявку Глаша, нерво- верхні торшера. Мордочка в Кажана й справді була неприєм-
во посмикуючи себе за руді кучері. — Я бачила фільм жахів на, схожа на бульдожу. Тіло — вкрите рідким пушком, а передні
у теле­візорі в сусідньому вікні. Кажани — це жах, що летить лапки закінчувалися довгим пазуристим пальцем. Страхіт-
на крилах ночі. тя — та й годі!
Кажан ворухнувся, розплющив очі й глянув униз. — Кажани нічого не бачать! — в голосі Глаші пролунала нот-
— Я заблукав, — стиха повідомив він товариству. — Мені тре- ка жалю.
ба в дупло, в мою стару липу. Де тут вихід, прошу сказати? — Я все бачу, — відповів крилатий гість. — Хоч би що про нас
— Там! — дівчата-мишки одночасно показали на прочине- казали — майже все вигадки. Про жодну іншу мишу стільки
ну кватирку. не пліткують, як про кажанів.
— Почекайте, — зупинив їх Гібсон. — Він такий самий, як ми, — А ти не звертай уваги, — порадив Джойстик. — Будь вищий
тільки з крилами. пліток. Нехай собі говорять.

38 39
 — Я не можу не реагувати, я ду­
же чутливий. Усе чую — навіть
найтихіший шепіт на протилеж-
ному боці вулиці. Відчуваю най-
менші вібрації звуку, найніжніші
порухи повітря.
Кажан знову втратив рівнова-
гу, зробив «півсонце» на верхньо-
му колі торшера й, повиснувши
вниз головою, тріпонув розправ-
леними крильми. Як ніби пробіг-
ся паличками та щіточками по
барабанах: тр-р-р-р, кх-кх-кх...
— Ану — ще раз! — вигукнув Гіб-
сон.
— …найменші вібрації звуку,
найніжніші порухи повітря, —
слухняно повторив гість.
— Повтори те, що ти зробив
крильми. Як це тобі вдалося?
Кажан міцніше обхопив кіль-
це своїми лапками, не пристосо-
ваними для сидіння, але створе-
ними для чіпляння, й зсередини
торшера почулося гучне енергій-
не: тр-р-р-р, кх-кх! тр-р-р-р, кх-
кх!
40
Гібсон узяв до рук гітару.
— Слухай, пацюче, як тебе звати?
— Лилик, — подав голос торшер.
— Тримай ритм, Лилику!
Кажан, тямущий хлопець, заторохкотів крильми, як та
ударна установка. А коли його підтримала гітара, розійшовся
не на жарт. Гібсона теж годі було зупинити. Він навіть хвостом
проходився по струнах: угору-вниз, угору-вниз...
Мишкова стояла між музикантами, благоговійно стулив-
ши перед собою лапки.
— Яке щастя! — повторювала вона. — Яке щастя!
Джойстик тим часом сидів за комп’ютером й записував му-
зику, яку чув. А Глаша підійшла до Гібсона, поклала руку йому
на плече і заспівала. Без слів — самими звуками: па-ба — па-
ба — па-ба-а-а.., па-ба — па-ба — па-ба-а-а…
Лише білявка Баська не ворушилася, зосереджено про щось
розмірковуючи. Чи просто слухала. А може, складала вірша.
…Коли Михайлик із батьками повернувся від бабусі, у кім-
наті його зустріла весела компанія мишок.
— Ого! — здивувався він. — Лилик! Шоста мишка!
Хлопчик намагався не показувати, що йому доволі мото-
рошно дивитися на Кажана. Той теж ніколи зблизька не ба-
чив людину, йому теж було незатишно. Від того насурмився,
і його мордочка стала ще більш схожа на бульдожу.
— Він класно грає на барабанах, — поквапилася пояснити
Мишкова, — не дивися, е-е, що зовнішність, е-е...
— Не ангельська, — підказав Джойстик.
41
 Мишковій дуже хотілося, щоб Мишко з Лиликом сподоба-
лися один одному:
— Насправді Лилик не зовсім страшний! Тобто хто сказав,
що він страшний? — вона остаточно заплуталася.
— Повечеряймо спершу, а потім я вам таке розповім — попа-
даєте! — перевів розмову на іншу тему Михайлик.
Він пішов на кухню, а коли повернувся з тарілкою у руках
і кімнату заповнив апетитний запах хлібних скоринок, скроп­
лених запашною олією, миші відчули, як вони зголодніли.
Поки вони їли, Михайлик розповідав обіцяну історію.
За містом, із вікна татової машини він побачив таку кар-
тину: у полі, на узвишші, перед глядачами-мишками грала на
гітарі миша у камуфляжній формі. Та коли авто загальмува-
ло — миші втекли.
— Я її знайду! — пообіцяв Гібсон. — Тільки докладніше пояс-
ни, де це було.
— Краще я знайду! — озвався Лилик. — Я знаю це поле, воно
неподалік, за містом, за окружною дорогою. Там живуть миші-­
полівки. Завтра ж туди злітаю. А нащо вона вам?
— Як?! — вражена Мишкова навіть перестала хрумтіти. —
Як — нащо? Хіба ти не зрозумів? Ми ж створюємо рок-групу!
Я — композитор. Джойстик — аранжувальник і звукооператор.
Баська пише тексти. Гібсон грає на бас-гітарі. Глаша співає.
Ти — на барабанах. А Михайлик буде нашим продюсером.
— Я — на барабанах?
— Я — продюсером?
Лилик із Михайликом запитали одночасно.

42 43
 — Пояснюю для тих, хто гальмує і не встигає за моєю дум-
кою, — Мишкова навіть жувати перестала, — у кожній справжній
рок-групі має бути барабанщик і продюсер. От Мишко, скажі-
мо. Він про нас піклується, створює умови для репетицій, го-
дує нас, захищає. Він — наш продюсер. Ти, Лилику, наразі гра-
єш на торшері. А коли ми заробимо перші гроші — купимо тобі
ударну установку, такі собі «барабани-навпаки», щоб можна
було грати, висячи вниз головою.
— Ми зароблятимемо гроші? — уточнив Лилик.
— Авжеж.
— І я куплю собі мансарду з вікном на Високий замок?
— Не відразу, але купиш. Усе, що схочеш, купиш. Ми ж бу-
демо супергрупа!
Кажан знову заплющив очі. А потім розплющив і сказав:
— Чекайте нас із мишею-полівкою у камуфляжі. Завтра. Тут.
У цей же час.
Мишам було добре сидіти на пледі, що сповз із Михайли-
кового ліжка на підлогу. М’яко, затишно і смачно.
Глаша потяглася по добавку.
— Добре тобі! — заздрісно глянула на струнку Глашу білень-
ка Баська. — Виглядаєш — супер! Можеш їсти, скільки забажа-
єш! А я схильна до повноти. Я ж кормова мишка. Хоч що до
рота закину — відразу гладшаю…
— Та не робіть собі з дурного проблеми! — втрутилася в розмо-
ву життєрадісна Мишкова. — Їжте собі на радість! Лише з коци-
ка зійдіть, не кришіть тут. Не вистачало, щоб мама побачила…
Олько Камуфляж, польова миша
Польова миша була схожа на Рембо: коричнева з чорними
смужками на спині. Вбрана в плямисті тактичні штани, з ре-
менями портупеї через обидва плеча та з сумкою-планшетом
на правому боці.
Новенька анітрохи не розгубилася в новому товаристві.
— Доповідаю: нас, мишей-полівок, усюди переслідують! —
повідомила пошепки. — Люди нас труять, щоб ми їм врожай
не нищили. А самі в полі стільки їжі залишають — армію ми-
шей нагодувати можна. А ще на нас полюють хижаки. Живе-
мо в постійному стресі. У військово-польових умовах. Тож не
дивуйтеся: мушу обстежити нову територію — визначити ймо-
вірність несподіваного наступу й шляхи можливого відступу.
— Що вона сказала?.. — прошепотіла Глаша.
Баська на те лише лапкою махнула.
Нова Миша хутко обнюхала кожен закуток кімнати, про-
бігла весь двоповерховий іграшковий автосервіс-центр, у який
Михайлик бавився ще вчора. Розклав на підлозі — й не при-
брав.
— У неї манія переслідування — чи що? — знову пошепки за-
питала Глаша Баську.
45
 — Доповідаю! — тепер уже командирським голосом, на всю
кімнату озвалася миша, схожа на Рембо. Вона була задово-
лена результатами обходу кімнати. — Я — не вона! Я він. Хло-
пець. Моє ім’я — Олько. Як будете шукати у задорожному полі,
питайте Олька Камуфляжа. А тепер, Лилику, давай гітару!
­Пр-раво—р-руч! Раз-два!
На диво, Лилик слухняно виконав команду, і в лапах гостя
опинилася пошарпана гітара. Вона була схожа на свого госпо-
даря — розмальована під камуфляж і, судячи з вигляду, вже
побувала у багатьох сутичках — уся в слідах від чиїхось зубів
та кігтів.
— Репертуар у мене — будь здоров! — Олько провів лапкою по
струнах. — Марші, похідні пісні, боївки… Знаєте «Марш, марш,
на той бік»?.. Нумо, всі разом! Заспі-вай! Раз-два!
— Пацику, стоп! — рішуче озвався нарешті Гібсон. — Лилик
летів по тебе за окружну дорогу задля важливої справи. Та
наші інтереси, я бачу, можуть і не збігтися. Тому послухай. Ми
не маємо наміру грати марші. У нас інший репертуар. Якщо не
зіграємося — тоді що ж, вибач, що потурбували. І Лилик тебе
поверне до… До місця твоєї дислокації.
Олько Камуфляж повів носом у бік Гібсона:
— Ми — це, даруйте, хто?..
— Ми — це, даруйте, миш-бенд. Мишача рок-група.
— А до чого тут щурі, не второпав? Чи ти, може, не щур? —
Олько Камуфляж відверто демонстрував свій бойовий наст­
рій.
46
— Смітниковий щур, щоб ти знав, — крижаним голосом від-
різав Гібсон.
Розмова все менше нагадувала приємне знайомство. Однак
і Олько Камуфляж, і Гібсон тримали себе у лапах. Олько об-
смикнув на собі планшет і вдавано-ліниво попередив:
— Щур миші не товариш. Якби знав, що тут будуть щурі, не
прийшов би.
— Цікаво, чому?.. — криво посміхнувся Гібсон. — Чого ти тут
носом крутиш, мишо?
— Ну от, я ж казав, — Олько обвів поглядом товариство, шу-
каючи підтримки. — Ми, миші, для вас, щурів, — маленькі по-
смітюшки. Другий сорт. Ви впевнені, що в усьому кращі за нас.
І ви дуже помиляєтеся!
— Бовдуре! — заревів Гібсон, озираючись на Лилика. — Кого
ти привів?
Той мовчки розвів крилами — він висів на карнизі й занепо-
коєно спостерігав за тим, як розгортаються події внизу.
Олько схопився за свій планшет. Дівчата-мишки завере-
щали:
— Хлопці, годі!
47
 — Ви що, подуріли?
— Яка кішка вас укусила!
Раптом, цілком недоречно до напруженого моменту з кут-
ка задоволено мугикнув Джойстик. Усі з подивом озирнули-
ся на нього. Той, як завжди, нічого не чув: утупився поглядом
у монітор, вуха затулені навушниками, всміхається… Він за-
раз геть на іншій хвилі, не тут, де ось-ось спалахнуть воєн-
ні дії. І треба ж! Саме це вдоволене мугикання і вигляд усміх-
неного Джойстика охолодили запал тих, хто вже готовий був
до бійки.
Аж тут і ключі зашаруділи у замку, і з коридору почувся
голос Михайлика:
— Спокійно, мишво! Це я! Знайшли Мілітариста?
Михайлик ледве дочекався закінчення уроків у школі — так
хотілося побачити нового музиканта.
— Я не Мілітарист, я Камуфляж, — виправив його Олько. —
Олько Камуфляж. А ти Михайло? Дуже приємно. Хоча я так
і не зрозумів, навіщо мене покликали, — Олько поводився на-
прочуд упевнено. — Ви взагалі грати вмієте — чи лише майст­
ри сваритися?
Михайлик засміявся:
— Справжній Мілітарист! Я, бачу, щось важливе пропус-
тив… Гаразд, облишмо балачки. До діла.
— Що ви граєте? Яку музику? — запитав Олько.
— А ти послухай, — запропонувала Мишкова.
Олько попустив ремені портупеї, скинув планшет, але гіта-
ру не відклав, тримав на колінах, обпершись на неї лапками.
48
Мишкова ступила крок уперед і зосереджено потерла но-
сик:
— Що покажемо? «Рок-н-рол»? «Паровозик»? «Пітона»?..
— Може, спочатку «Самотність»? — запропонувала Глаша.
І відразу заспівала. Протягом усієї пісні Олько просидів,
тримаючи руки на гітарі.
— Я таке ніколи не зіграю, — сказав він, коли Глаша замов-
кла. — Дуже тиха пісня…
— Тоді — «Паровозик»! — оголосила Миша Мишкова. — По-
їхали!
Третій куплет співали всі разом. Навіть Гібсон подавав го-
лос, енергійно перебираючи струни гітари. Лилик завзято то-
рохкотів на торшері. Олько намагався намацати свою партію.
— Непогано! — висловив він свої враження. — Це, звичайно,
не марш, але теж нічого. А що ви казали про Пітона? Давай-
те про Пітона!
Пісня про Пітона Олькові сподобалася найбільше.
— Піднімає бойовий дух, — зблискуючи чорними оченята-
ми,­схвально завважив він. — Не кожна пісня на таке здатна!
А коли відіграли ще й «Мишачий рок-н-рол», розпашілий
Олько вигукнув, трусонувши гітарою:
— Браття, я ваш!
— Нашого полку прибуло, — підвів риску Михайлик.
Так завжди казав тато, коли до них приїздили його брати.

Бiйка
Наступного дня репетиція знову почалась сутичкою.
Олько Камуфляж прийшов із тактичним наплічником —
поки ховав його на долішній полиці між книжками, Гібсон
мало не розтягнувся на підлозі, перечепившись через покину-
ту там сумку-планшет. Але тільки-но Гібсон нахилився, щоб
підняти її за ремінці, Олько опинився поруч:
— Не лапай!
— А ти не розкидай свого барахла! — вищирився Гібсон.
Зазвичай репетиції починалися з жартів. А тут уперше взя-
лися за інструменти з похмурим настроєм…
Репетирували годину, другу, але діло не йшло.
— Хто у луг, а хто у плуг, — сумно констатувала Мишкова.
— А все тому, — озвався з торшера Лилик, — що я не маю «та-
рілок».
— Яких тарілок? — не зрозуміла Глаша.
— Дз-зен-нь! — проспівав Лилик. — Мені потрібні «тарілки».
Я ж не можу барабанити по торшеру і вигукувати: дз-зен-нь!
дз-зен-нь! Для цього є «тарілки».
— Я ж казала — розбагатіємо й купимо тобі справжню удар-
ну установку, — пообіцяла Мишкова. — А тепер за роботу.
— Стій! — підняв вгору вказівний палець Гібсон. — Згадав!
Згадав, де я їх бачив. Кришки від іграшкових банячків! За
ніркою Мишкової, у підвалі, стоїть ящик зі старими дитячи-
ми цяцьками. Весь у павутинні й давно нікому не потрібний
ящик. А в тій купі поламаних забавок — дві кришки від іграш-
кових банячків! Я навіть одного разу спробував погримати
тим посудом. Це саме те, що нам потрібно! Лилик має рацію.
Чекайте на мене тут. Я хутко.
І він зник у нірці під столом.
Минуло хвилин із десять. Джойстик саме показував мишам
новий музичний сайт в інтернеті, аж раптом Лилик, який ди-
вився у монітор догори ногами, показав крилом у бік нірки:
— Щось там не те!
— Де? Що таке?
— У підвалі якийсь рух — я чую, як повітря коливається.
Усі прислухалися. Навіть Джойстик. Навушники цього
разу висіли у нього на шиї, як комір. І тоді
всі почули, як із нірки долинає
далеке сопіння й тривожні
звуки ударів.
— Слухай мою коман-
ду! — підхопився Олько
Камуфляж, застібаючи
на собі сумку-планшет. —
Дівчатам залишатися
тут! Лилик лічить до де-
сяти — і летить за мною.

50 51
Джойстик стоїть біля нірки з… он тією дерев’яною кеглею, ба-
чиш? Тільки притулися ближче до стіни, щоб тебе не було
видно з нірки. Якщо хтось чужий сюди дертиметься — ти зна-
єш, що робити. Якщо будеш потрібний — ми тебе покличемо.
Лилику, починай рахувати.
І Олько зник в отворі у стіні.
Усі перезирнулися.
Лилик мовчав.
— Раз. Два. Три, — почала рахувати білявка Баська.
— Чотири. П’ять, — підхопив Лилик. — Шість…
На слові «десять» він зник у темряві. А решта вихопили
з іграшкового боулінгу по кеглі й, міцно стискаючи зброю
в лапах, вишикувалися обабіч нірки: Баська з Глашою — ліво-
руч, Мишкова із Джойстиком — праворуч.
Через кілька хвилин напруженого чекання у глибині нір-
ки почулося сопіння, глухі голоси. Миші прийняли бойові
стійки.
Першим із темряви висунувся розбитий до крові ніс Гібсо-
на. Миші запищали, покидали кеглі на підлогу й, ухопившись
за Щура, затягнули його в кімнату. А з ним і Олька, який вів
побитого з підвалу, перекинувши його лапу собі за шию. Від-
так випурхнув і Лилик, якому теж перепало.
— Що сталося? — закричали мишки.
Михайлик — він щойно надійшов — миттю оцінив ситуацію
й побіг по перекис водню, вату та зеленку.
Огляд постраждалих показав, що все обійшлося малою
кров’ю. Лилика не ушкоджено, кров на ньому була Г ­ ібсонова.
52
На Олькові — ні подряпини, а Гібсон — поранений, ще й ніс роз-
дуло... Поки Михайлик обробляв рани, поки заливав їх зелен-
кою, а дівчата дружньо дмухали, щоб не пекло, — з’ясувалося,
що сталося у підвалі.
Гібсон знайшов ящик з іграшками, взяв покришки й два
лялькові банячки без ручок. Поскладав усе в подерту торбу
й мав уже повертатися — та дорогу йому заступили підваль-
ні щурі.
— О, брате! Чому сам-один?
— Що робиш на щурячій території?
— Покажи, що тягнеш у торбі!
Вони добре знали, з ким мають справу, але вдали, ніби не
відразу впізнали давнього знайомого.
— Та це ж Гібсон, хлопці! Той, що з мишами знається! Де
твоя гітара, бринькале?..
І почалася шарпанина…
— Що ж ти нас ганьбиш, виродку?
— Хто таке бачив, аби Щур із мишами приятелював!
— За таку ганьбу треба братам компенсацію платити!!!
Хтось поцілив Гібсонові в ніс. Гібсон дав здачі. Спалахну-
ла бійка — троє на одного.
— Якби не Олько — хана б мені, — Гібсон, сповитий у бинти
по самі очі, ледве ворушив розбитими губами.
— А я вилітаю з-за рогу — оп-па, що коїться! — Олька аж роз-
пирало від вражень — він почувався немов риба у воді. — Аж
бачу, а заюшеного кров’ю Гібсона пацюки мотлошать. Неспра-
ведливо, хлопці! Троє на одного! За такі речі слід відповідати!
53
 — Він одному — раз! Межи наглі очі! — підхопив розповідь
постраждалий. — Другому — два! У зуби! Третьому — під ніс!
Мишам мову відібрало: Олько розкидав здоровенних під-
вальних пацюків? Не може бути!
— Ще скажи — однією лівою, — недовірливо мовив Джойс-
тик.
— Чому лівою? Правою, — засміявся Олько. — Взяв у праву ру­
ку електрошокер — він завжди зі мною у планшеті, маленький,
як кулькова ручка. Тільки б, думаю, не зачепити Гібсона! На
задорожному полі, особливо темної ночі, з електрошокером
спокійніше. Несподіваний, як укус бджоли, удар струмом —
і будь-який нахаба відскакує від тебе на безпечну відстань.
— І часто ти його застосовуєш? — запитав Михайлик.
— Оце вперше. Вірите?
— Дай подивитися, — простягнув лапу Гібсон.
— Обережно, — попередив Олько, — сильно струмом не вда-
рить, але вщипне добряче. Кнопку не натискай.
— Лилику! — покликав Кажана Михайлик. — А ти чого
мовчиш? Що ти в підвалі робив?
Лилик злетів униз, зачепився лапками за кріс-
ло й стенув плечима.
— Лилик теж молодець! — поплескав Гіб-
сон Лилика по спині. — Залітає, а в нас —
гармидер, крики, зойки… Він тут як
рикне, крилами як затріпоче! Мор-
ду таку зробив, що серце у п’я-
ти втек­ло. Скажений бульдог!

54 55
­ лово честі! У голові промайнуло: а може, це не наш Лилик?
С Смачно захрумтіли всі, окрім Баськи, яка боялася поглад-
Добив підвальних! Остаточно морально добив! Тікали, немов шати.
справжнього вампіра побачили. — Я схильна до зайвої ваги, — знову пояснила вона. — Тому
— Супер! Супер! — плескала у долоні білявка Баська. намагаюся уникати вуглеводів.
А хлопці все не могли заспокоїтися. Переповідали то одну Але в кімнаті стояло таке злагоджене, таке завзяте хру-
деталь сутички, то іншу. мтіння, що Баська трохи повагалася, а тоді махнула лапкою
— Одне добре, — зробив висновок Олько Камуфляж, — що ми й собі взяла зернину.
з собою гітар не мали. Ось вони, наші красунечки, живі й не- — Хр-рум! — апетитно відкусила вона половинку.
ушкоджені. — Хрич-хрич! — озвався Гібсон.
— Пацики і пацюні! — остаточно ожив Гібсон. — Чи не за- — Хруч-хруч-хруч! — підтримала їх Мишкова.
тяглася наша технічна перерва?.. — Хр-рум!
Мишва припинила балачки, акуратно встановила в торше- — Хр-рич!
рі ударну установку — банячки та банячкові покришки. Лилик — Хруч-хруч-хруч!
умостився всередині конструкції, все миттєво випробував, Михайлик не їв сирого зерна, тому він просто запустив
голосно зігравши енергійну суміш коломийки з тарантелою. руку в мішечок, черпнув повну жменю й пропустив пшеницю
Заходилися репетирувати, і все пішло так добре, що у ве- крізь пальці. Зерно із сухим шурхотінням посипалося з доло-
селому нетерпінні музиканти ніяк не могли зупинитися. Аж ні у торбинку:
зголодніли. — Тш-ш-ш…
— Ну що, перерва? — запропонувала Мишкова. — У животі — Тич-тич-тич-тич! — дрібно постукав по зворотному боку
вже бурчить. своєї гітари Олько Камуфляж. На його думку, у цій музиці зву-
— Обідня перерва! — оголосив Олько. — Де наша похідна кух- ків бракувало саме цього: тич-тич-тич-тич!
ня? І пішло-поїхало. Нова пісня народжувалася!
Під поглядами здивованих мишей — яка похідна кухня? — Хр-рум!
звідки? — він витягнув із-поза двох енциклопедій свій тактич- — Хр-рич! Хр-рич!
ний наплічник. А з нього торбинку зерна. — Хр-рум!
— Не думайте, не крадене, — пояснив він. — Це пшениця, що — Хр-рич! Хр-рич!
на землю з колосків сиплеться. Здорова мишача їжа, без хімії. — Хруч-хруч! Хруч-хруч!

56 57
 — Тш-ш-ш…
— Тич-тич-тич-тич!
— У нас обідня перерва! Ми не працюємо! — вигукнула Миш-
кова. — Пісня! Називається «Обідня перерва», — а тоді голосом
ведучої додала: — Без слів.
А вбік, ніби комусь пояснювала, скоромовкою докинула:
— …лише хрумтіння, дві гітари й приспів-примовка: «У нас
обідня перерва! Ми не працюємо!».
Того вечора репетирували довго. Ще ніколи такої тривалої
репетиції не було. Михайлик час від часу відволікався і навіть
встиг щось у своїх шкільних зошитах написати і в книжках
почитати. Пішов до батьків «здавати» уроки — сьогодні в ньо-
го був перевірочний день, коли мама чи тато переглядали що-
денник та зошити.
— Можна я у вас заночую? — запитав Олько, коли Михайлик
повернувся. — Засидівся. А до дому далеко.
— Авжеж, залишайся. Гібсона теж нікуди не відпустимо.
Куди йому з такою мордякою…
— А Глашу хто проведе? — Гібсон, на диво, не сперечався.
— Я проведу, — запропонував Лилик. — Он моя дупляста ли­
па — з вікна видно. Підкину Глашу — і до себе.
— Хлопці! — спохопилася Глаша. — А де моя мобілка?..
— Усе! — поставила крапку Мишкова. — Ледве лапи волочу.
Я теж пішла. Усім — бай-бай. Глашо, що твоя мобілка робить
біля моєї нірки?..
Концерт
І ось настав день, коли Михайлик сказав:
— Пора дати перший концерт.
Пропозицію зустріли мовчанням.
— А не зарано? — засумнівалася Мишкова.
— Мені збоку краще видно. Тобто краще чути. Маємо кон-
цертну програму з кількох пісень.
Миші захвилювалися. Навіть зухвалий Гібсон та незво-
рушний Олько Камуфляж. Навіть завжди впевнена в успіхові
Миша Мишкова завмерла посеред кімнати, нервово стиска-
ючи лапки.
— А що! — нарешті озвалася вона. — Справді пора!
— А де? Коли? Перед ким? — запитала Баська.
— Таких деталей я не знаю, — відповіла Мишкова. — Запитай-
те продюсера, — вона зиркнула в бік Мишка. — Знаю лише, що
ми справді готові до виступу. Знаю, що будемо відомі й успіш-
ні.
— І багаті! — нагадав Лилик. — Ти казала, що ми розбагаті-
ємо!
— І багаті, — погодилася Мишкова. — А от як це все влашту-
вати, не знаю. Я не тактик, я стратег!
59
 — Зате я знаю, — сказав Михайлик. — Призначаємо день ви- с­ воїми ­розмовами, вони не звертали уваги на сцену-підвікон-
ступу — раз. Розклеюємо оголошення у під’їзді, на стовпах, на ня. Кілька хлопців завзято ганяли м’яча. Намагаючись розди-
паркані — два. У зазначений час відчиняємо вікно — три. Вихо- витися, що коїться під вікном, миші штовхалися біля щілин-
дите на підвіконня, як на сцену. І концерт починається! Чого ки між фіранками на вікні.
мовчите? Перелякалися? — Не бачили оголошень, чи що? — не вірила своїм очам
— Хто перелякався? — відгукнувся Лилик. — Я спокійний, як Мишкова. Вона була впевнена, що збереться натовп.
Глашина мобілка. Я готовий. — Не все так зле, — заспокоїв друзів Лилик. — Гляньте-но
— Хлопці, де моя мобілка? — згадала Глаша. — А, хай їй грець! уважніше...
Ще жодного разу не обізвалася, навіть голосу її не чула... Я теж Справді, не такий уже й малолюдний був двір. Під балко-
готова до концерту. ном першого поверху, в будинку навпроти, сиділи кілька ко-
— Трохи лячно, якщо чесно, — Лилик вибив барабанний дріб тів — вони не зводили очей із Мишкового підвіконня. Раз у раз
і вдарив у «тарілки». — Але дуже хочеться подивитися, як нас визирали з підвального вікна довгі щурячі носи, поводили ву-
сприйматимуть… сиками, щось винюхуючи. А в дуплі липи поблискувало кіль-
— Усе! Я вже пишу текст оголошення! — заходилася шукати ка пар чиїхось очей.
папір та ручку Баська. — У віршах чи у прозі? — Лилику, хто це там у тебе? — поцікавився Джойстик.
— А день який призначаємо? — з-за свого пульта озвався
Джойстик.
— Завтра, — сказав Гібсон. — Чого відкладати? Тільки ми
й досі не маємо назви. Треба якось назвати свою рок-групу.
«Миші»? «Щурі»? «Пацюки»? «Пацики й пацюні»?..
— «Мишкові Миші», — увірвала його Мишкова. — Як вам наз-
ва?..
— Згода!!! — закричали миші.
…Наступного дня у призначений час, незважаючи на роз-
вішані в кількох місцях оголошення, під вікном прогулюва-
лися лише кілька мам із малюками. На винесених із дому
кріслах сиділи під дуплястою липою дві бабусі; захоплені

60 61
 — Мої брати і сестри — двоюрідні, троюрідні… — відповів Ли-
лик. — Я мушу стати багатим і купити мансарду з вікном на
Високий замок, щоб усім вистачило місця. А ти гадав, я лише
для себе про мансарду мрію?
— Усе! Пора! — зібрався з духом Михайлик. — Призначили
початок на шосту вечора, то й починаймо о шостій. Хоч би нас
слухав навіть хтось один, гратимемо, як для себе. Не боїмося
і не тремтимо. Готові?.. Оголошую!
Михайлик розсунув фіранки, розчахнув вікно навстіж і по-
бачив маму з татом. Вони встановлювали у траві довгу лавку
і запрошували на неї сусідів...
Михайлик утамував хвилювання, кахикнув і виголосив:
— Дорогі друзі! Ми дуже раді, що ви прийшли на наш пер-
ший концерт! Перед вами виступає рок-гурт «Мишкові Миші»!!!
Далі все відбувалося немов у тумані. Перша пісня прозву-
чала досить невпевнено. На жодній репетиції такого не було.
Хвилювання, що охопило мишей, заважало, затискало, зби-
вало з ритму.
Не встигли змовкнути останні акорди пісні, як із підваль-
ного вікна почувся свист — це щурі намагалися зірвати кон-
церт. Але решта слухачів підтримали артистів оплесками.
На другій пісні і музиканти, і Глаша заспокоїлися. На тре-
тій — виникло відчуття зіграності, а далі почало наростати
й міцнішати завзяття, що охоплювало мишей у найкращі хви-
лини репетицій...
Кажани — Лиликові брати і сестри — вилетіли з дупла, повис­
ли по гілках і завзято плескали крильми. Хлопці-­футболісти
62
припинили гру, сіли в траву і зацікавлено спостерігали за тим,
що відбувається на підвіконні. З пісочниці, позабувавши відер-
ця й лопатки, вибралися малюки і влаштували під вікном дис-
котеку. В гурті школярок, що виник під вікном, одна дівчинка
раз у раз повторювала:
— Яка Мишка! Який голос! Я хочу взяти в неї автограф!
У перерві за лаштунками розпашіла Глаша кинулася до
хлопців:
— Бачили? Це ж моя Дівчинка!
Але дівчинка так і не впізнала Глашу. Красуня-співачка
з диво-голосом нічим не нагадувала їй власної забутої на під-
віконні іграшки.
Закінчився концерт бурхливими оваціями. Глядачі дов-
го не відпускали зі сцени «Мишкових Мишей». А ті й самі не
прагнули йти — повторили на біс кілька пісень і лише тоді, ма-
хаючи лапками, оглядаючись і наштовхуючись одне на одно-
го, зійшли зі сцени.
…Поки мама готувала вечерю, тато зробив артистам про-
позицію: запросив їх на радіо, до своєї студії, записати пісні
й пустити їх в ефір.
— Ви зробили хороші пісні, — сказав він. — Однак це лише
перший крок. Якщо працюватимете, як дотепер, — усе, що ви
задумали, здійсниться.
— Ми готові, тату! — сказав Михайлик. — А чи ви з мамою
здивувалися сьогодні, побачивши нас у вікні?
— Ми, синку, давно здогадувалися про те, що тут відбуваєть-
ся… І якби ти раніше розповів про «Мишкових Мишей», знаєш,
63
 що я би на це сказав? Що час і тобі спробувати себе у музиці.
Хочеш, підемо в музичну школу на прослуховування? Вашій
команді не зашкодив би клавішник… Або саксофоніст…
Мишки напружилися, коли до кімнати зайшла мама. Джой-
стик завмер — справжнісінька пластмасова комп’ютерна миш-
ка! Гібсон зберігав незворушний вираз морди: він намагався не
всміхатися, щоб не налякати маму своїми зубами, і довгий хвіст
із тієї ж причини підібгав. Із карниза пискнуло: це Лилик зако-
тив очі, зробив півколо і завмер сторч головою. Як ніколи досі.
— Зомлів, — перша второпала Мишкова і, промовисто гля-
нувши на маму, натякнула: — Мабуть, з голоду.
— Отож бо! — охоче підтримала її мама. — Запрошую всіх на
святкову вечерю. Мийте лапки — і за стіл!
— Отакою нині буде крапка, — тато з готовністю підвівся.
— Правильна крапка, — погодилась Мишкова. — Найкрапкіша
крапка — смачна-а…

64 65

Зiрка
Минуло багато-багато часу...
Може, навіть два місяці. А може, й два з половиною. І стала-
ся важлива подія у житті рок-гурту «Мишкові Миші»: виступ
на сцені музичної школи, де тепер навчався Мишко.
Цей день почався з того, що Мишко не поснідав. І дарем-
но. Варто було підкріпитися перед виходом із дому. Тоді перед
концертом не буркотіло б у животі так голосно. Не турбува-
ли би хлопчика ці таємничі звуки, що не мали ані найменшо-
го стосунку до музики.
А Мишковій ніщо не завадило похрумтіти окрайчиком хлі-
ба! Вона ще й по другий шматочок потяглася, перехилившись
за край тарілки й примовляючи: «Як я хвилююся перед висту-
пом! Як мене це бентежить, хто б тільки знав! Подай, Михай-
лику, будь ласка, ще шматочок».
Звичайна домашня сіра мишка на ім’я Мишкова ніколи не
втрачала бажання погризти чогось смачненького. Ніколи, за
жодних обставин. Навіть перед концертом.
Натомість Михайликові щоразу перед виступом рок-гурту
«Мишкові Миші» їжа не лізла до рота. А тих концертів було
вже кілька.
68
Після того першого, на підвіконні
Михайликового помешкання, було
ще два у пісочниці на подвір’ї і два
біля кіоску «Все для дому». Наступ-
ний концерт мав відбутись у музич-
ній школі.
Відколи на шкільну дошку ого-
лошень почепили афішу, Михайлик
утратив спокій. Перший виступ за
межами подвір’я! І одразу ж — у му-
зичній школі!.. Було з чого хвилюватися.
Послухати рок-гурт «Мишкові Миші» зібрався повнісінь-
кий зал.
Тут уперше виступали семеро мишок.
Глядачі забули й дихати, слухаючи оксамитовий голос Гла-
мурної Миші Глаші, іграшкової дівчинки-мишки у яскравих чо-
бітках, із кульчиками у вушках та з мобілкою на ремінці. Від-
ключеною, звісно ж, мобілкою, щоб не заважала працювати.
Співачка походжала з мікрофоном у руці, а одного разу на-
віть сіла на край сцени та звісила лапки. Публіка була у захваті.
Позаду, в глибині сцени, підспівували дві грубенькі мишки —
сіра та біла. Мишкова та Лабораторна Мишка Баська. Сором’яз-
лива Баська ледь похитувалася у такт музиці, склавши рожеві
лапки перед собою на білосніжному черевці. А енергійна вертка
Мишкова крутилася як заведена. Вона підстрибувала, трусила
затиснутими у кулачках малесенькими марокасами, малювала
у повітрі сердечка й видмухувала поцілунки в зал.
69
 — Я народжена для сцени! — шепотіла вона Басьці між піс-
нями. — Тут моя стихія!
Хлопці-музиканти на глядачів — нуль уваги. Польова миша
Олько Камуфляж та смітниковий щур Гібсон завзято грали на
гітарах, нікого не помічаючи. Олько — на своїй польовій, бойо-
вій, битій-товченій соло-гітарі зі слідами чиїхось гострих зубів.
Гібсон — на доглянутій, пещеній, без жодної плямки, бас-гітарі.
Лилик, він же Кажан, щосили торохкотів на барабанах і таріл-
ках. Його не було видно з-поза ударної установки. Саморобний
комплект, зібраний з іграшкових банячків, покришок та порож-
ніх пластикових пляшок здригався від його дужих крил. Догори
дриґом! Ось як запальний Лилик давав собі раду з громохкою
конструкцією. Висів на низькому турнікеті головою донизу, заче-
пившись лапками і працюючи крилами на всі боки. У нього була
особлива манера гри. Індивідуальна й неповторна. Кажаняча.
За мікшерним пультом сидів незворушний Джойстик, звуко­
оператор, зосереджений на клавішах, кнопках та перемикачах.
Непомітний, як усі комп’ютерні мишки. Однак спробували б
музиканти обійтися без нього — нічого б із того не вийшло.
Наприкінці виступу хвостатого гурту глядачі схопилися
на ноги й танцювали по обидва боки від сцени. Такого у му-
зичній школі ніколи не траплялося.
Мишки виконали на біс «Пісеньку веселого паровозика»,
а тоді ще й хіт сезону — «Втечу від пітона», і кілька разів виходили
вклонятися до глядачів, бо їх не відпускали й кричали ­«браво!».
Михайлик усе бачив, бо сидів у сьомому ряду. Він теж не
жалів долонь, вони горіли, немов попечені.
70
Після концерту в кімнатці за лаштунками зібралися май-
же два десятки глядачів. Більше не вміщалося. Мишок-музи-
кантів вітали, наче давніх друзів. Хлопців плескали по спи-
нах, тиснули їм лапки, дівчатам дарували квіти й цукерки.
Хтось навіть приніс і причепив до дверної клямки гроно ко-
льорових повітряних кульок на довгому шнурочку.
— Яке щастя! — повторювала розчулена Мишкова Миша, за-
кидаючи собі до рота прозорі карамельки. — Яке щастя!
— Супер! Супер! — раділа біленька Баська.
Глаша всміхалася. Мовчки поправляючи лапкою руді ку-
чері, роздавала автографи на запрошеннях.
Миші-музиканти тимчасом зачохлили свої інструменти.
Гібсон обережно вклав гітару в футляр — звичайний футляр
від окулярів Михайликового тата. Той сам йому подарував,
побачивши, який Гібсон акуратист. Щодо гітари акуратист,
а загалом не дуже. Свою бас-гітару він доглядав та беріг, як
живу істоту. «Я її не на смітнику знайшов», — ніжно примов-
ляв він. Дарма, що сам Щур Смітниковий. Він завжди був го-
товий поділитися з друзями всім, що мав, але нікому не доз-
воляв торкатися до своєї гітари, попереджаючи: «Не руш!».
А в особливих випадках грізно гарикав: «Лапи!!!».
Олько недбало запхав свою гітару в наплічник із маску-
вальної сітки. Олько Камуфляж надавав перевагу всьому вій-
ськовому: одягові кольору хакі, бойовим маршам, гучним ко-
мандам. У нього й гітара була бойова — покусана, подряпана,
подерта по краях. Вона брала участь у запеклих сутичках на
полі за окружною дорогою, де Ольків дім.
71
 Після кожного виступу Олько з Гібсоном вдавалися до ви-
гаданого ними ритуалу. Щойно закінчувався черговий кон-
церт, щойно гітари ховалися у чохлах, як хлопці ставали ніс
до носа, підносили праві лапки вгору і, полоскотавши повітря
кігтями, видряпувалися ними по лапці товариша — від лік-
тя до зап’ястя. По черзі. Спочатку один, потім другий. Долоні
сходились у гучному ляску: хляп! Кулаки стискалися, великі
пальці відстовбурчувалися вгору: х-ха!!!
Саме так хлопці вітали один одного з вдалим виступом. А дів­
чата-­мишки просто вигукували: «Яке щастя!» і «Супер-супер!».
Кожен радів по-своєму.
Лилик, він же Кажан, почувши традиційний ляск долонь
і тріумфальне «х-ха!!!», лише скоса поглянув на друзів: він допо-
магав Джойстику пакувати апаратуру, висячи на стільці голо-
вою донизу. Без барабанів і тарілок він був стриманий і тихий.
Останнім за лаштунки, розсуваючи натовп, пробрався Ми-
хайлик. За його спиною простувала незнайома дівчинка. Очі
в неї були синьо-фіолетові, наче квіти. Це завважили всі. На-
віть незворушний Джойстик, навіть Лилик головою донизу.
— Мишва, знайомтеся! — хлопчик пропустив гостю вперед. —
Це Зірка.
Запала тиша. Мишкова гучно розгризла карамельку, не
зводячи очей із дівчинки.
— Ми разом ходимо на сольфеджіо, — докинув Михайлик.
У Зірчиних вухах похитувалися маленькі срібні зіроч-
ки. Пускали на всі боки сонячні промінчики, заворожуючи
­погляди й зупиняючи розмови.

72 73
 Дівчинка була ще та сміливиця. Розкута й говірка. Вона сама
перезнайомилася з усіма, повідомила, що в захваті від гурту
«Мишкові Миші». І попередила, що має одну прегарну ідею. Завт­
ра прийде на репетицію — «Так, Михайле?» — й усе розповість.
А в кімнатці тимчасом знову зробилося гамірно. Ще трій-
ко хлопців втиснулися до гурту з коридору. Ба-бах! — голосно
луснули у тисняві дві повітряні кульки.
— Ці миші справжні? — приступили хлопці до Мишка.
— Справжніших не буває! — всміхався той.
Мишкова хутко пережувала цукерку й виголосила:
— Стривайте! Здається, я зараз напишу нову пісню!
Нетерпляча мишка, вона свої творчі плани завжди виносила
на загал, хоча не завжди згодом доводила ті задуми до пуття.
— Пісня називатиметься «Ці миші справжні!», — торохкоті-
ла Мишкова. — Починатиметься так: «Повітряна кулька лус­
кає: ба-бах!!!». І йде мелодія. От послухайте! — і вона наспіва-
ла початок: — Звучить?
— Двозначно звучить! — відказав Гібсон. — Кулька лускає…
До чого?
— До того, що салют! — Мишкова розгорнула цукерку й за-
кинула до рота. — Второпав?
— Хіба що салют… — знизав плечима Гібсон.
Зірка, дочекавшись паузи, всміхнулася, помахала пальчи-
ками у повітрі: до завтра! Гойднулися срібні зірочки у вухах.
Натовп мовчки розступився, пропускаючи Зірку до дверей,
і в цій тиші у Михайлика голосно забуркотіло в животі...
Дiвчатам — схуднути,
хлопцям — викинути старi лахи!
Третю годину поспіль тривала репетиція. Михайликова
кімната повнилася гучними звуками.
Новій пісні «Ці миші справжні!» чогось бракувало, це зро-
зуміли всі. Наче й музика Мишкової гарна. І Басьчині слова
хороші. А щось не так.
Олько Камуфляж запропонував додати ритму. Як у бойо-
вому марші! Ритмом пісні не зіпсуєш!
Гібсон вважав, що не зашкодить аранжування у стилі джаз-
рок.
— До чого тут джаз? — не погоджувався Олько. — Є нагода
хоч один нормальний марш написати! «Ці! Миші!! Справж-
ні!!!» — ось як ця пісня має звучати.
— А мені хочеться, щоб це була лірична пісня... — стиха оз-
валася Глаша.
Вона навіть спробувала наспівати свій варіант, але замовк­
ла щойно почавши, бо прийшли з музичної школи Михайлик
із Зіркою.
— Бачили? — замість привітання з порогу запитала Зірка,
гойд­н увши кульчиками-зірочками. — Бачили?
75
 Червоною шкіряною текою (мабуть, із нотами) Зірка вка-
зала убік комп’ютера.
— В інтернеті вже є ваш фан-клуб! «Миш-Миш» називається!
— «Киш-киш»? — не зрозуміла Мишкова.
— «Миш-миш»! Скорочений варіант від назви «Мишкові
Миші»!
— «Миш-миш»… — замислилася Мишкова. — Я теж у скороче-
ному варіанті Миш-Миш. Мишкова Миша — Миш-Миш! А що?
Мені подобається. Яке щастя!
— Супер! — додала Баська і склала лапки на животі.
Хлопці новину сприйняли спокійно. Фан-клуб — то фан-
клуб! Аби не заважав. Їм кортіло чимшвидше повернутися до Джойстик, оцінивши обстановку, зітхнув, нацупив навуш-
репетиції. ники, ввімкнув музику й одвернувся. Ці розмови надовго,
Гібсон, перебираючи струни гітари, поглянув з-під своєї слушно вирішив він.
чуприни на Олька. Той ворухнув лапкою у повітрі: терпіння, Зірка вперше була в гостях у Михайлика. Її погляд затри-
мовляв, зараз продовжимо... Із глибин торшера, наповненого мався на кубиках, тоді на залізниці, розкладеній на підлозі,
іграшковими банячками та кришками, визирнув Лилик. При- й зупинився на хлопчикові.
мружився, привітався й зник. — Твої іграшки?.. Це ти бавишся?
Тидич-тидич-тидич.... — з його сховку почулося стишене Михайлик знітився.
постукування крилами. Лилик теж не мав наміру розводи- — Та ні... Це… мої миші. Це вони бавляться.
тися про фан-клуб. Він теж прагнув зараз одного — репети- І посунув ящик з машинками ногою під стіл.
рувати. Мишкова вмить зорієнтувалася — хутко підбігла до іграш-
Глаша тимчасом не могла відірвати погляду від Зірчиних кової вантажівки, по-хазяйському сперлася на капот: моя,
туфельок. Новесенькі, кольору стиглих баклажанів, з метале- а що?
вими ажурними пряжками, вони зупинилися перед самісінь- Баська з Глашею перезирнулися.
ким Глашиним носом. Гламурна Миша в захваті їх роздивля- Олько Камуфляж здивовано звів брови.
лася, забувши геть про все. Гібсон почухався.

76 77
 У торшері стихло постукування Лилика.
— Гаразд, — порушила тишу Зірка. — Всі знають про наші ново­
введення?
Миші вперше чули про якісь нововведення.
— Михайле, ти нічого їм не казав? — гостя поглянула на
хлоп­чика. — Тоді я розкажу.
— А я тим часом приготую чай!
І за Михайликом причинилися двері. Щось він занадто
спритно вшився.
У кімнаті запанувала тиша. Навіть Джойстик зсунув на-
вушники, щоб краще чути.
— Отже…
Туфельки з металевими пряжками пройшлися перед ми-
шачими носами, обережно, намагаючись не наступити на
кубики та іграшкову залізницю.
— «Мишкові Миші», безперечно, вдалий проект, — глибоко-
думно мовила Зірка. — Але! У ньому немає важливих складо-
вих, — вона зробила паузу й підвищила голос. — Де іміджмей-
кер? Де піар-менеджер? Без них — ані руш!
Зірка склала руки на грудях і зупинила погляд на Миш-
ковій. Та кивнула, замислилась й, щось пригадавши, радісно
проторохкотіла:
— Миші в шафі шаруділи, шість шарфів шерстяних з’їли!
Зірчині великі синьо-фіолетові очі стали ще більші.
— До чого тут шарфи?
— Скоромовка, — мордочка Мишкової сяяла. — Ти зна-
єш свою скоромовку, я знаю свою. Ми ж скоромовки зараз
78
з­ гадуємо? Урок дикції, так? Я можу й твою повторити. Будь
ласка! Я можу!
Мишкова напружилася, прокашлялася й повторила:
— «Де імі-ме-кер? Де пі-пі-джер? Без них ані руш!» Ф-фу...
Хоча мені про шарфи більше подобається…
Зірка хитнула головою, блиснули промінчики від срібних
зірочок.
— Облишмо скоромовки. Йдеться про наше майбутнє. Це,
по-перше. По-друге, не імімекер, а і-мідж-мей-кер! Це люди-
на, яка дбатиме про вашу зовнішність. Яка відповідатиме за
те, щоб ви мали зірковий вигляд. Зрозуміло? Ви ж не прості
миші, ви зіркові миші! І, по-третє, не піпіджер, а пі-ар-ме-не-
джер. Хтось англійську знає?.. Ну гаразд, якщо зовсім доступ-
но пояснити — то це фахівець, який організовуватиме ваші ін-
терв’ю на радіо і телебаченні… Та й загалом робитиме різні
корисні справи для всього гурту, нагадуватиме публіці про
вас, щоб усі знали, хто такі «Мишкові Миші»… Без цього не
матимете справжнього успіху.
Гібсонові набридло слухати.
— І?.. — він зробив лапою коло у повітрі, наче запитував: до
чого ця промова?
— Увесь цей клопіт, цей, без перебільшення, тягар, шановне
товариство, я беру на себе, — підсумувала Зірка.
Миші мовчали. Вони не знали, як на це реагувати.
Зірка не дала їм отямитися, тут-таки попрохала хлопців
відсунути залізницю вбік. Гібсон з Ольком, відклавши гіта-
ри, швидко впорались із цим завданням. І Зірка заходилася
79
вільно походжати кімнатою взад-вперед, не дивлячись собі
під ноги.
— У житті зірок найголовніше — імідж, — її вказівний палець
злетів угору. — Імідж понад усе!
Туфельки зупинилися біля вікна, розвернулися й попря-
мували до дверей, проте завмерли на півдорозі.
— От, скажімо, білявка… Е-ее, Баська. Правильно?
Баська всміхнулася, кивнула: правильно, Баська.
— Басьці конче треба схуднути.
Басьчині очі тієї ж миті спливли слізьми. Найболючіша
тема. Фігура! Кормовій мишці належить бути пухкенькою. Не-
безпека перетворитися на живий корм для пітона давно ми-
нула, але натуру не переробиш — особливості Басьчиної комп-
лекції незмінні. Їй і справді не зашкодило б трохи схуднути...
80
Мишкова, почувши цю пораду, поклала Басьці лапку на
плече. На знак підтримки. Виклично зиркнула, хотіла було
щось сказати на захист товаришки, але Зірка її випередила.
— А Мишковій — і поготів. Що ти там, Мишкова, постійно
жуєш?.. Що в тебе за щокою? Що в лапці? Хліб?.. Дай-но сюди!
Мишкова сховала за спину окраєць хліба: чого б це? не дам!
— Так! — розсердилась Зірка. — Негайно обох на дієту! Поки
на скинете зайвої ваги!
— На яку ще дієту? Хе-хе! — Мишкова й не думала поступа-
тися. — Що за вигадки! У мене така статура! Я собі подобаюся!
— Дівчата… — тон Зірки пом’якшився. — Ви ж бажаєте успіху
своєму гурту?.. Вам небайдужа доля «Мишкових Мишей», чи
не так? Тоді за роботу! Мусите зробити так, як я кажу. У вас
дуже симпатичні комплекції — між нами, друзями. Як на зви-
чайне життя. Але ж не для сцени. Не для екрана. А ми неза-
баром і на екран потрапимо! Нам туди дорога! Я продума-
ла стратегію просування гурту на найближчі місяці, — Зірка
постукала пальчиком по червоній шкіряній течці з папера-
ми. Так ось що вона там тримала — не ноти, а план роботи. —
І почнемо з того, що ви обидві сядете на дієту. Ви обидві — чу-
єте, дів­чата? — щодня виконуватимете спеціальний комплекс
вправ. Заради колективу. Ось вони!
Зірка витягла два аркуші з текстом та малюнками. Один
аркушик опинився у Баськи, другий — у Мишкової. Білявка,
витерши сльози, слухняно заходилася вивчати рекомендації,
Мишкова ж недбало відвела лапку вбік, навіть не глянувши
на малюнки. Зірка вдала, що не помічає цього.
81
 — Так! Далі! — провадила вона, впритул роздивляючись те-
пер уже Глашу.
Глаша знітилася.
Зірчин погляд потеплішав.
— Тут усе гаразд. До зовнішності жодних претензій. Глаша —
сама досконалість, сцена — її стихія... Але! Є проблеми з упев-
неністю в собі. Глаші варто бути розкутішою. Ось над цим до-
ведеться попрацювати.
Хлопцям набридло слухати про зайву вагу та іншу дурню.
Гібсон упевнено взяв кілька акордів, нагадуючи, що перерва
затягнулась.
— А тепер — хлопці!
Зірка наблизилася до Гібсона.
— Так-так-так... Тут, скажу я вам, роботи — непочатий край.
Щурові… тобто е-ее… як там його?.. Гібсону... варто зробити
пластику носа та хвоста. Ніс завеликий, хвіст задовгий.
Гібсон щосили вдарив по струнах.
— Ніс завеликий? — верескнув він. — Хвіст задовгий? У щура
не буває занадто великого носа! І занадто довгого хвоста! Тра-
гедія — це коли ніс чи хвіст закороткі, щоб ви знали! І це знає
кожен із роду гризунів.
Хтозна, що б іще бовкнув лютий на гостю Гібсон, але ува-
гу всіх перехопила обдерта гітара — вона несподівано злетіла
в повітря, обертаючись. Це Олько хвацько продемонстрував
свій фірмовий фокус — високо підкинув та впіймав гітару, за-
тиснув її між колінами й простукотів лапками на поверхні ба-
дьорий ритм: там! та — там-там!!! та-та!!!
82
— А що? — реготнув він. — Лиликові — обтяти крила! Щоб
був як усі. Щоб не виділявся. Джойстика — обтягнути шкірою!
Щоб не вилискував пластмасовими боками. Мені… Що мені?
Руду перуку, як у Глаші! Задля краси й досконалості! Сцена —
моя стихія...
І він знову гучно простукотів: там! та — там-там!!! та-та!!!
Але Зірка не була налаштована на жарти. Вона все сприй-
няла за чисту монету.
— Ні, — серйозно відказала вона. — Джойстика вже не пере-
робиш, а Лилику крила потрібні. Він крилами грає…
— А я хвостом що, малюю?
Гібсон хвацько пройшовся хвостом по струнах. А тоді про-
демонстрував іще один викрутас: затиснув носом три струни
одночасно, а лапами та хвостом видобув кілька акордів.
— Є охочі повторити? Ну ж бо! Спробуйте! Ніс, кажете, за-
довгий? Мені — в самий раз!
— Гаразд, — погодилася Зірка. — Можна й без операції обій-
тися. Як виняток… Одначе прошу серйозно поставитися до
того, що в житті гурту «Мишкові Миші» починається новий
період.
— Супер! Супер! — удавано високим голосом, майже як Бась-
ка, пропищав Олько Камуфляж, підморгнув Басьці, а тоді
й Глаші, підбивши лапкою удавані кучері на голові. З ним ча-
сом траплялися напади веселощів. Як от тепер.
Баська його піднесення не поділяла. Нема підстав для ра-
дості у житті опасистої мишки! Басьці залишалося сумно ди-
витись у вікно.
83
 Олько натомість і не думав угамовуватися. Він вихопив ар-
кушик із вправами із Басьчиних лапок і промимрив:
— «Стати на задні лапки».
Підвівся.
— «Поставити їх на ширину плечей».
Розсунув лапки й потупцяв, вмощуючись зручніше.
— «Передніми лапками потягнутися вгору».
Витяг лапки до стелі й помахав вгорі папірцем.
— Віддай! — Баська вихопила у нього свої рекомендації. —
Тобі не перуку на голову! Клямку тобі на язик, щоб менше па-
тякав!
— Отакої!
Олько не чекав від Баськи різкого відкоша.
— Я ж тебе підтримати хотів, — почухав він потилицю.
— О-о! — прицмокнула Зірка. — Яка експресія, Басько! Не-
погано, непогано! Що ж ти така тиха й непомітна на сцені?..
А тебе, Ольку, прийшов час витягти з камуфляжних лахів.
Нормальні миші у такому дранті на сцену не пхаються.
— Дрантя?! — не повірив своїм вухам Олько. — Дрантя?!
Відкинув гітару, розправив портупею на плечах, провів до-
лонями по добряче поношених військових штанях.
— Оце, перепрошую, ви називаєте дрантям? Мої улюблені
штани! Вони зі мною всюди! Вони й у підвалі були, коли ми
з Гібсоном та Лиликом дали прочухана зухвалим щурам! Ось
на кишені дві дірки від зубів залишилися на згадку! Я у цих
штанях хоч куди!
— У підвал — будь ласка, на сцену — зась! — відказала Зірка.

84 85
 — Та ніколи в житті! — не поступався Олько. — Нізащо! Був!
Є! І буду у цих штанях! Чули всі? Вони завжди зі мною. У важ-
кі й щасливі хвилини. У біді та в радості. Всюди! А на сцену
їм, бач, не можна!
— Мишкові! — рішуче мовила Зірка і вдихнула побільше по-
вітря. — Слухайте мене!
Вона хотіла щось сказати, але не встигла. З прочинених
дверей впливла таця з горнятками і тарілкою смаколиків,
а над нею — задоволене Михайликове обличчя. Він сам від
себе не чекав, що спроможеться на таку знану гостину.
— Булочки з маком, масло і мед! — оголосив він. — Дівчата,
розстеляйте нашу серветку. То що, поговорили?
— Авжеж! — буркотнув Олько. — Поговорили.
Михайлик поглянув на Зірку… Поставив тацю на серветку
з вишитим малюнком, на тому малюнку до дірчастої головки
сиру тулилося кілька напівпрозорих сирних скибок та гілочка
кропу... Ніжно-жовті й зелені нитки. Улюблена серветка гурту.
Від чаю ніхто не відмовився, всі охоче присунулися до по-
частунку, забувши про суперечку. Зірка опустилася на підло-
гу, ближче до мишей, провела поглядом чималенький шмато-
чок булки, що його відразу вхопила голодна Мишкова, хотіла
було щось закинути, але стрималася.
— З Мишкової, власне, все й почалося, — Михайлик помішу-
вав цукор у горнятку. Він вирішив, що Зірку варто ближче по-
знайомити з кожною мишкою.
— Уяви, одного дня он із тієї дірки в підлозі, — він показав
ложкою під стіл, — вилізла миша-композитор.
86
Мишкова замахала лапками: заждіть-заждіть! Швиденько
пережувала, підвелася й приклала лапку до грудей:
— Це була я. Відтоді я називаюся Мишкова, а до знайомства
з Мишком була просто Миша. Сіра миша.
— Згодом Мишкова познайомила мене з Джойстиком, —
вів далі Мишко. — Я раніше й не помічав, що звичайна ком­
п’ю­терна мишка вміє розмовляти, та ще й записувати музи-
ку...
Джойстик ледь помітно хитнув хвостом-дротом.
— Джойстик заніс у комп’ютер музику Мишкової...
— Я ту музику ось тут тримала, — Мишкова постукала собі
по чолу кінчиком хвоста і потяглася по новий шматочок бул-
ки. — А Джойстик — хоп-хоп-хоп — зайшов у якусь спеціальну
програму та й записав усі мої мелодії. Що б я без нього роби-
ла? Позабувала б свої мелодії! Чи не щастя?
Останню фразу було важко розібрати, бо Мишкова вимови-
ла її з повним ротом. Але всі зрозуміли, що вона хотіла сказа-
ти. Цей вислів був її найулюбленіший: «Чи не щастя?» — або ж
«Яке щастя!». Мишкова вміла радіти і почуватися щасливою
за будь-яких обставин.
— Згодом, — провадив далі Михайлик, — мама принесла з ла-
бораторії білявку Баську. Це була вже третя мишка у нашій
компанії. Кормова лабораторна мишка. Їй випало навіть тіка-
ти від пітона… Баська почитала нам свої вірші, і ми зрозумі-
ли, хто напише слова до мелодій Мишкової.
— А щур тут як опинився? — Зірка ковтнула чаю. — Звідки ти
взявся, Гібсоне?
87
 Гібсон неспішно відставив убік свій маленький гранчак із
чаєм.
— Мишкова запросила. Почула, як я у підвалі бринькаю на
гітарі.
І Гібсон зіграв кілька акордів із пісні «Мішель».
— А мене сюди Гібсон привів, — озвалася Глаша. Вона так по-
сміливішала, що посунулася ближче до Зірки, не зводячи з неї
очей. — Гібсон побачив мене у вікні. Тут неподалік, на підві-
конні… Ще дивувався, як це так — лялька, а співає…
— А ти, кажане?
— Я сам сюди влетів, ніхто не кликав...
Лилик погойдувався, зачепившись лапками за спинку кріс-
ла. Пластмасова трубочка стриміла в роті — він через трубочку
посьорбував чай головою донизу.
— Випадково промахнувся, — при-
тримав трубочку, щоби не випа-
ла при розмові. — Я заблукав. Був
білий день, мене на вулицю по-
несло, а я на сонці кепсько бачу.
Цілив у липове дупло, нато-
мість — бац! — влучив у прочи-
нену кватирку. Сам злякався,
всіх налякав. Так і познайо-
мились. І з того часу гамсе-
лю крильми по всьому, що
хоч віддалено нагадує бара-
бани й тарілки…
88
— Зрозуміло. А ти? — Зірка повернулася до Олька.
Той мовчки видудлив вміст металевої кварти. Знайшов
її колись у ящику з цяцьками, а для Гібсона видобув звідти
гранчак із грубого скла. Не з іграшкового ж сервізу пити сер-
йозним хлопцям-музикантам.
— А мене мобілізували, — обтер морду лапою. — Просто
з поля смикнули. У цих штанях, — виразно глипнув на Зірку, —
у цьому «дранті». З гітарою та наплічником забрали, з чим
був.
— Тепер ясно, — Зірка подивилася на Михайлика, — чому ти
до музичної школи пішов вчитися… Щоб керувати групою?
Щоби бути її продюсером?
— Не зовсім так, — хитнув головою Михайлик. — Це миші так
кажуть: ти наш продюсер і все таке… А я хочу навчитися грати
на фортепіано, щоб наша музика звучала ще краще. Але мені
ще вчитися й вчитися...
— Дозволите ще чаю? — зблиснула оченятами Мишкова. —
Спрага діймає… Налийте мені ще.
Пили чай, мастили булки маслом-медом. Лапки та руки
липли до горняток. Нарешті наїлися й подобрішали. Зірка ви-
тягла пачку вологих серветок зі своєї червоної течки й розда-
ла кожному по клаптику.
— За чистотою лапок теж… ім-м-м… іміджмейкер стежить? —
поцікавилась Мишкова.
— І за чистотою лапок теж, — погодилася Зірка.
— То що, друзі? — аж тоді запитав Михайлик. — Що робимо
завтра?
89
 Зірка вихопила з червоної теки блокнот, розгорнула його,
тицьнула пальчиком у заповнену охайним почерком сторінку.
— Завтра в нас день зустрічі з дизайнером. Дизайнер поди-
виться на всіх, зніме мірки, запропонує кожному новий інди-
відуальний стиль.
— Навіщо? — не второпали мишки.
— Як це, навіщо? Невже вам подобається ваш вигляд на сце-
ні?
— А який у нас вигляд на сцені?
— Незірковий вигляд! Один лише Гібсон чого вартий! Наче
щойно зі смітника…
— Так і є, — на диво спокійно мовив Гібсон і гучно відриг-
нув. Навмисно так зробив, миші певні були, що навмисно. —
Звісно, що не з салону краси… — ощирився він.
— Воно й видно, — прицокнула Зірка.
— Стривайте! — зупинив усіх Михайлик. — Завтра подиви-
мося, що то за дизайнер. І чи воно нам треба.
…Коли ж за Зіркою зачинилися двері, Михайлик притулив-
ся до них спиною й запитав:
— Ви зауважили, які у Зірки очі? Наче фіалки...
Мишки обмінялися багатозначними поглядами.
— А у мене, як чорнички, — нагадала Мишкова. — Ти казав:
у тебе, Мишкова, очі круглі й чорні, наче чорнички.
— Я так казав?.. — Михайлик усміхався, думаючи про своє.
Мишкова взяла в лапки свої марокаси і потрусила ними.
— Тс-ссс, — озвалися вони, — тс-ссс...

90 91

Тигромишi готуються до стрибка
Мишкова з Баською старанно качали прес, зачепившись
зад­німи лапками за спід дивана, а передні склавши за голо-
вою. Вушка та вусики миготіли в повітрі. Дівчата кректали від
напруги, але не припиняли вправ.
Репетиція тривала без них.
Глаша трималася біля хлопців, проте була нині вкрай не­
уважна. Раз по раз скошувала очі до розгорнутої книжки. Щой-
но музика вщухала, а хлопці починали сперечатися, Глаша під-
сувала книжку до себе…
— Глашо! — не витримав Гібсон. — Що там у тебе?
— «Самовчитель для невпевнених мишок».
— Що за дурня! У тебе з цим проблем немає.
— Є! У мене перед виходом на сцену зуби цокотять.
— Хочеш щось скажу тобі, Глашо… — удавано стишив голос
Гібсон. — У мене теж!
— Я дам і тобі почитати цю книжку, — зраділа Глаша.
— Та на щуриська скаженого воно мені треба! Добре підго-
туватися до концерту — ось найкращий спосіб не боятися сце-
ни. Хоча, — Гібсон почухався, — сумніваюся, чи можна взагалі
не хвилюватися перед виступом.
92
— Хай там як, а я мушу дочитати перший розділ і переказа-
ти Зірці, про що там ідеться, — стиха відповіла Глаша. — Мені
за це сьогодні оцінку поставлять.
— Слухайте, так неможливо працювати! — не витримав
Джойстик. — Як будете готові — дайте знати.
Йому набридли ці теревені та зупинки на суперечки. Він
насунув на вуха навушники й увімкнув музику.
Але послухати не вдалося, бо двері прочинилися й до кім-
нати увійшли Михайлик і Зірка, пропускаючи поперед себе...
Хто ж це був? Звісно, що дизайнер. Одразу було зрозуміло, що
ця лиса мишка, а може, поголений ховрашок, і є дизайнер. За-
гадкове сухорляве створіння у дірчастих
джинсах. Смужка короткої шерсті на
голові вистрижена узорами й пофар-
бована в білий колір. Вуса стирчать
двома короткими пучеч­ками, а очі хо-
ваються за великими чорними оку-
лярами.
— Що це?.. На голові?.. — пошепки
запитала Баська Мишкову.
Та знизала плечима:
— Може, воно, бідне, так нерів-
но облізло…
— Це хлопчик чи дівчинка? — зно-
ву нахилилася до Мишкової Баська.
Мишкова не встигла відповісти, бо
Зірка піднесено виголосила:
93
 — Знайомтеся. Це Мікі!
Гість зсунув окуляри на кінчик носа, вийшов уперед вих-
лястою ходою й заходився витріщатися на музикантів. Їх ні-
хто й ніколи так безцеремонно впритул не роздивлявся. На-
віть Зірка.
Голос у Мікі був доволі писклявий:
— Так, так, так… — лапки дизайнера потерлися одна об одну. —
Як вам ідея: миші-тигри? Таки собі тигромиші, га? Як на мене,
геніально. Просто ге-ні-аль-но! Акцент зробимо на смужках,
на агресивному макіяжі. Публіка буде ваша з потрухами. Хай
мене грім поб’є, якщо це не так!
— Чого це ми тигромиші? — реготнув Гібсон. — Я й щуром
непогано почуваюся.
— Поза сценою — хоч байбаком. Залишайтеся хто ким хоче,
не питання. А публіку ви порвете саме як тигромиші!
— Ми папір рвемо, — подала голос Баська, — коли мостимо
собі кубельце. А публіку ми не займаємо…
— Та це ж так кажуть: порвати публіку, — короткі вусики
Мікі стрибнули вгору.
— Я перепрошую, а чи є у вас інші пропозиції?
Це несподівано сміливо озвалася Глаша. Мабуть, на неї по-
чав діяти самовчитель із виховання впевненості.
А от у дизайнера самовпевненості було у надлишку.
— Пропозицій у мене ніколи не бракує! Але вам варто поду-
мати саме над цією. Покрутити її, пожувати, покатуляти, звик-
нутися з нею — і тоді ви самі зрозумієте, що ця ідея найкраща!
Миші у шкурах тигрів! Тигромиші готуються до стрибка!
94
— А звідки ми на ці шкури гроші візьмемо? — Лилик зробив
над торшером стійку, потримався вертикально сторч голо-
вою — і зник усередині.
Поки що Михайлик із Зіркою не зронили і слова. Мабуть,
домовилися не втручатися. Але тут Михайлик змушений був
подати голос.
— Я свою свинку-скарбничку розбив. На добру справу гро-
шей не шкода.
— Ти ж збирав Лиликові на барабани! — нагадав Гібсон.
Лилик знову зійшов над краєм торшера, затримався у най-
вищій точці, вдивляючись в Михайликове обличчя. «На ба-
рабани!!!» — виразно читалося на його морді.
— Хе-хе! На барабани ми ще заробимо! — втрутилася Мишко-
ва. Їй сподобалася ідея зі шкурами. В шкурах не буде помітно,
у кого яка фігура. — Тигромиші, тигромиші… Щось у цьому є.
Тигромиші! Звичайними мишками хоч греблю гати, а тигро­-
м
­ иші — це щось геть нове.
— І мені подобається! — несподівано підтримав її Олько
Камуфляж. — Миші у тигрових шкурах! Гр-рр! Подобається,
мишво! Але, попереджаю, ту шкуру смугасту вдягатиму на
свої штани. І тільки на час концерту.
— Звісно, на час концерту! — зраділа Зірка. Вона не споді-
валася, що так швидко вдасться переконати мишок. — Ці кос­
тюми — лише для виступів! Тож не зволікаймо, підходьмо до
Мікі, знімаймо мірки.
На пластмасовому іграшковому кубику вже лежала розкри-
та строката валізка Мікі, з якої звисав схожий на Джойстиків
95
хвостик кравецький метр, а всередині чого тільки не було!
Купа смугастих клаптиків, ножиці, котушки ниток, ґудзики,
змійки, голки, кнопки, а згори — розгорнутий зошит із черво-
ним олівцем. Зірка тим олівцем на першій сторінці написала
друкованими літерами: МИШКОВА МИША.
І приготувалася записувати об’єм талії. Iнтерв’ю на телебаченнi
Мишкова вже стояла перед Мікі, лапки вгору, і хихотіла:
вона страх як боялась лоскоту. Ремботигр! Ось так приблизно виглядав Олько Камуфляж.
Костюми ще не готові, а він уже помалу входив у роль: на-
малював собі на щоках та чолі широкі смужки і навіть із гар-
чанням поганявся за Баською коридорами телестудії.
Почувалися всі, немов перед грою, хоча Зірка попередила:
яка там гра! Прямий ефір — це дуже відповідально. Все, що ска-
жете та зробите перед камерами, вже не виправиш.
Принишклі миші всілися рядочком під дверима студії. До
них вийшла помічниця режисера, трохи схожа на Глашу, така ж
гарна. Сказала:
— Приготуватися! А ви хто? — до Зірки. — Продюсер?
— Продюсер у школі. А я, — Зірка зробила паузу, — іміджмей-
кер і піар-менеджер гурту! Рада знайомству!
— Тоді увага! — дівчина показала пальчиком на екран теле-
візора у холі. — Зараз буде реклама. Після реклами — ваш ви-
хід.
Лилик ворухнувся, пластмасова цяцька озвалася у його
лапці шурхітливим звуком. Він прихопив зі собою на студію
брязкальце, що ним іще немовлям бавився Мишко.
— Для чого це? — кивнув на іграшку Гібсон.

97
 — Треба ж крилам і лапам якусь роботу дати, — відповів ка-
жан. — Ви он із гітарами. А я без свого торшера. Як триматиму
перед камерою крила: так?.. чи так?.. А з брязкальцем — ніби
як з інструментом…
— Приготуватися! — повторила схвильована Зірка. — Не пи-
щати у студії! Не чухатися, не штовхатися! Дивитися у каме-
ру й усміхатися! Пам’ятайте: імідж — понад усе!
Після цих напучувань від грайливого настрою не залиши-
лося й сліду.
Тим часом на екрані телевізора транслювали ранкову про-
граму, на яку запросили «Мишкових Мишей». Ведучі — хло-
пець та дівчина — готували ранкову яєчню, піджартовуючи
одне над другим. «Стій! — раптом сказав хлопець. — Їсти хочу!
Голодний як вовк! Вмикайте рекламу, а я тимчасом посні-
даю!» Дівчина засміялась, оголосила: «Реклама!» — і на екра-
ні спливли пакетики йогуртів.
— Прошу заходити! — визирнула в прочинені двері поміч-
ниця режисера.
У великій кімнаті з високою стелею один кут був залитий
яскравим світлом. За скляним столиком на жовтій шкіряній
канапі сиділи хлопець і дівчина, які щойно готували яєчню.
Хлопець зосереджено вивчав якісь папери, щось підкреслю-
вав червоним фломастером. Дівчина пудрила ніс, зазираючи
в маленьке люстерко. Осторонь вистигала апетитна яєчня.
Миші, штовхаючись, перелізли через грубі шнури та кабе-
лі, що тягнулися по підлозі, проминули стійки з телекамера-
ми та софітами й потрапили в яскраве коло світла.
98
Гібсон сів біля хлопця-ведучого і скоса зиркнув у папери —
це була інформація про рок-гурт «Мишкові Миші». Біля Гіб-
сона опинилася білявка Баська. Біля Баськи хотів було сісти
Олько Камуфляж, але не встиг — там уже мостилися Джойс-
тик і Глаша. Олько сів поруч. До Олька притулився Лилик із
брязкальцем у лапці. Він заледве орієнтувався, засліплений
світлом софітів. Та ще й сторч головою. Його підтиснула Миш-
кова, аби той, бува, не впав додолу.
Усі були трошки розгублені. Перша отямилася Мишкова,
пискнула: агов, ведучі, ми тут! Артисти на місці!
Дівчина-помічниця швидко причепила кожному гостю по
маленькому мікрофончику на прищіпці — й відійшла убік. — Ува-
га!
Ведуча сховала пудреницю. Ведучий відірвав зосередже-
ний погляд від паперів.
— П’ять! Чотири! Три! Два! Один! Прямий ефір!
— Шановні телеглядачі, — на обличчі ведучого спалахнула
усмішка, — у нашому ранковому ефірі — неповторний рок-гурт!
Музиканти та співаки, від яких шаленіють слухачі. І вони —
хто б ви думали? — миші! І ви вже, мабуть, здогадалися, що
в нас у гостях… — ведучий зробив паузу і прогуркотів: — р-р-
рок-гур-р-рт… «Мишкові Миші»!!! І моє перше запитання — до
Щура Гібсона, ось він, біля мене: Гібсоне, як тобі з мишами ве-
деться? Не ображають тебе? Як почуваєшся, скажи нам від­-
верто.
— Мені прищепка защемила шерсть. Я перечеплю мікро-
фон, гаразд?
99
 У студії пролунав різкий звук — клацнуло, зафонило і стихло.
Гібсон швидко впорався з проблемою й забрав лапи від мікро-
фончика.
— Ось, тепер добре. Як мені з мишами? Та нормально мені
з мишами. А що? У нас повно роботи, нема часу на дурниці…
Дівчина-ведуча всміхнулась у камеру, показавши рівні білі
зуби.
— А я попрошу свою сусідку в чудовій сірій шубці відреко-
мендувати її друзів, — сказала ведуча. — І почати із себе.
Мишкова кліпнула очима:
— Можна води?.. Водичка у вас є?

100 101
 Хто б міг подумати: балакуча, завжди впевнена у собі Миш-
кова так розгубилася, щоб їй від хвилювання аж горло пере-
хопило.
Хлопець-ведучий налив їй у склянку води, Мишкова жадіб-
но вихлептала всю, розбризкуючи краплі, повернула склян-
ку й запитала:
— Чому ви яєчню не з’їли? — кивнула на тарілку за кадром. —
Казали ж, голодний як вовк...
Ведучі перезирнулися.
— Семеро мишок у студії! — рішуче нагадала дівчина. Зав-
чена усмішка не сходила з її обличчя. — Семеро талановитих
мишок, які знайшлися в бурхливому морі життя! І лише одна
з них має крила. Лилику, тобі слово!
Мишкова штовхнула Лилика убік: ну ж бо, говори!
— Доброго ранку! — з готовністю озвався Лилик, мружа-
чись. — Я кажан, тому, даруйте, при світлі погано бачу... Але
мені не обов’язково бачити моїх друзів, головне — їх відчувати.
Лилик зробив маленьку паузу й виголосив:
— Праворуч від мене — польова миша…
— …точніше сказати, мишак… — виправив Олько.
— …польовий мишак, — погодився кажан, — на ім’я Олько Ка-
муфляж. Він прихопив до студії свою гітару.
Щось гримнулося на підлогу. Це у Глаші випала мобілка.
Олько з Гібсоном кинулись її піднімати, мало не вдарившись
лобами.
— Це була мобілка гламурної мишки Глаші, — не змигнувши
оком вів далі Лилик. — Усе гаразд, Глашо. Бери свою мобілку.
102
Брязкальце у його лапках ледь чутно зашурхотіло.
— Глаша — лялька, — розповідав Лилик. — Голос у неї окса-
митовий — ви переконаєтесь у цьому, щойно хлопці візьмуть
до рук гітари.
Брязкальце талахкотнуло голосніше. Глаша звела очі і на-
решті поглянула в камеру.
— Гібсон — щур, — упевнено вів далі Лилик, — далекий родич
сімейства мишачих, а нам як рідня. Він бас-гітарист.
Гібсон двічі вдарив себе пальцем по носу, немов по стру-
нах.
— Комп’ютерна мишка Джойстик — наш звукооператор…
Джойстик поворухнув хвостом-дротом.
— Біленька мишка Баська — автор слів до пісень.
Баська вклонилася, носик її був рожевий-рожевий від хви-
лювання.
— Мишкова Миша — композитор…
Мишкова піднесла лапку вгору, обвела поглядом студію
зліва направо й справа наліво, немов перед нею був стадіон
глядачів.
— Баська з Мишковою — бек-вокалістки, — провадив тим ча-
сом Лилик, — вони супроводжують головну вокальну партію,
партію Глаші.
Ритмічне шурхотіння брязкальця слугувало мелодійним
тлом до Лиликових слів: чихх — ш-ш-ш! чихх — ш-ш-ш!
— А я — кажан. Я Лилик, барабанщик «Мишкових Мишей».
Голос Лилика звучав на диво впевнено, ніби він усе життя
оголошував з екрана телевізора учасників концерту.
103
 — І ми зараз заграємо для вас, шановні телеглядачі, нашу Хвилини ефіру добігли кінця, до студії вже входили на-
нову пісню «Ці миші справжні»! ступні гості.
Чихх — ш-ш-ш! Чихх — ш-ш-ш! Отямилися на вулиці. Запищали-застрибали. Олько з Гіб-
Брязкальце перекинулося з правої у ліву Лиликову лапку, соном обмінялися своїм фірмовим привітанням. Піднесли
він розправив крило і, сяк-так тримаючись боком, почав ви- лапки вгору, подряпали повітря. Лапа Гібсона злетіла по лапі
стукувати по спинці жовтої шкіряної канапи. Олька, перебираючи кігтями — від ліктя до долоні. Олько
Олько зістрибнув, ухопив гітару й узяв три акорди. Гібсон й собі повторив цей жест, видряпавшись кігтями лапою дру-
опинився поруч, торкнувся струн своєї бас-гітари й кивнув га. Ляснули долоню об долоню, стиснули кулаки й показали
до Глаші. одне одному по великому пальцю: х-ха!!!
«Я готова!» — показала вона жестом. Не так уже й страшно виступати у прямому ефірі!
Мишкова посунула Лилика ближче до дівчини-ведучої, щоб
той не впав.
Баська вже чекала на неї внизу.
Втративши опору, Лилик затріпотів крилами, намагаючись
втримати рівновагу. На допомогу йому прийшов Джойстик,
підставивши плече.
Глаша заспівала.
Один рядок із цієї пісні повторювався тричі, це був такий
приспів.
— Миш-ш-ш-ші… — тягнула Глаша.
Мишкова з Баською встигали за три секунди ш-ш-шурхо-
тіння звуку «ш» проспівати дуетом «ші-ші-ші». Ось як це ви-
глядало:
Мишш-(ші-ші-ші)-шші...
Мишкові Мишш-(ші-ші-ші)-шші...
Хвостатий гурт ледве вклався у відведений для виступу
час.

104 105

Розбiр польотiв
— Бачила-бачила!
Зірка закинула свою сумку на підвіконня, попередньо ви-
тягнувши з неї червону течку. Мало не збила на підлогу Бась-
чину коробку.
— Була на телебаченні! І вже навіть маю компакт-диск із
відеозаписом. Зараз влаштуємо розбір польотів.
— Яких польотів? — не второпав Лилик.
— Проаналізуємо запис програми. Розберемо помилки. Це
називається «розбір польотів», — Зірка сіла у крісло перед мо-
нітором комп’ютера, підтягнула до себе стілець і жестом за-
просила мишок влаштовуватися біля неї. — На телебаченні зі
мною записали коротеньке інтерв’ю для вечірнього випуску
«Новин шоу-бізнесу», — вона обвела мишок тріумфальним по-
глядом. — А що ж ви думали! Не марную час! Джойстику, став
компакт!
— Та ми щойно почали репетицію! — невдоволено буркнув
Гібсон, знехотя підводячись. — На телебаченні ми, відверто ка-
жучи, на самому завзятті виїхали.
— Хіба ми погано звучали? — Олько вже допомагав Джойс­
тику. — Суперово звучали!
106
— Та нормально звучали, — погодився Гібсон. — Тому й диву-
юся, як нам вдалося нову пісню зіграти практично без репе-
тицій. Насправді над нею ще працювати і працювати!
— Встигнете! — присадила Гібсона Зірка. — Невже вам не ці-
каво, як ви на екрані виглядаєте?
— Цікаво! Цікаво! — запищали дівчата.
— Михайле, ми починаємо! — гукнула Зірка у прочинені
двері.
Джойстик поклацав-пошарудів — і на екрані з’явилось
усміхнене обличчя хлопця-ведучого. Того, що яєчні не з’їв.
«Шановні телеглядачі!..» — піднесено почав він. Камера узя-
ла загальний план — показала всіх, хто сидів на жовтій кана-
пі в студії.
За спинами мишок гмикнув Михайлик: картинка була до-
волі кумедна.
Між двома ведучими, притиснувшись одне до одного, си-
діли «Мишкові Миші». Гібсон смикав прищепку мікрофона на
грудях, намагаючись непомітно його відчепити, його ніс потра-
пив у ліву камеру і видавався ще довшим, аніж насправді. Бась-
ка ховалася за плече Гібсона і, як завжди, коли хвилювалася,
швидко-швидко чухала кінчик рожевого носика. Незворушний
Джойстик завмер нерухомо, навіть очі заплющив. Напружена
Глаша забула й дихати, очі долу. Олько Камуфляж, забувшись,
провів лапкою по чолу, розмазавши намальовані бойові смуж-
ки. Він обперся лапками собі у коліна, набрав грізного вигля-
ду й хоробро вирячився у камеру. Засліплений софітами Лилик
не міг дивитися на світло, він ­опустив ­голову низько-низько
107
і ­вдавав, що лагодить брязкальце. Непосидюча Мишкова кру- І цей веселий шарварок заступила реклама дитячих під-
тила головою вправо-вліво, то видивлялася щось на стелі, то гузків.
на підлозі, і раз по раз зазирала в праву камеру. — А що! — зробив висновок Олько. — Ми прикрасили собою
Мишачі задні лапки та хвости безладно звисали з канапи. ранковий ефір!
Ось Гібсон впорався з мікрофоном… — Непогано, — погодилася Зірка. — Але є кілька помилок. Хто
Ось Мишкова попросила пити… скаже, яких саме?
Баська ще швидше заходилася чухати ніс. — Не варто було говорити всім про прищепку від мікрофо-
У глядача мав би виникнути сумнів: що тут роблять ці на, — дорікнув сам собі Гібсон. — Непомітно б відчепив — і по
миші ще й щур? Як вони грають та співають разом, такі різ- всьому.
ні? Для чого їх запросили на телебачення? — А я, хе-хе, даремно про яєчню запитала, — самокритич-
Усе змінилося, щойно Лилик почав знайомити глядачів зі но додала Мишкова. — Спочатку запитала, а потім подума-
своїми друзями. Його брязкальце створило ледь чутний зву- ла. Але ж насправді цікаво, чого він її приготував, та не з’їв…
ковий фон, налаштовуючи глядачів на те, що ось-ось поч- Зірка підвелася з крісла.
неться щось цікаве. І коли до шурхотіння приєдналися гі- — Це все дрібниці, — вона походжала кімнатою, не замов-
тари, мишки перед монітором полегшено перевели дух: все каючи. — Головна помилка полягає в чому?.. Головна п ­ омилка
було доб­ре! Пісня їм вдалася! Вони не зганьбилися, не вдари-
ли мордочками у багнюку!
У фіналі пісні Гібсон показав телеглядачам рокерську
«козу» — два розведених вгору пальці — вказівний та мізи-
нець. На натхненній Ольковій мармизі розмазалися всі смуж­
ки. Глаша дивилася просто в камеру — її очі сяяли. Мишко-
ва з Баською стрибали позаду, вхопившись за лапки. Лише
Джойстик не знав, куди себе подіти, бо не мав біля себе звуко-
операторського пульта. Натомість Лилик розходився на жов-
тій шкіряній канапі так, що врешті-решт втратив рівновагу
й гепнувся разом зі своїм брязкальцем, але відразу й злетів,
шугонувши зосліпу просто на камеру.

108 109
полягає у тому, що ви в ефірі не повідомили жодної сенсацій-
ної новини про себе. А без сенсації в шоу-бізнесі — нікуди. По-
трібна була сенсація!
— Яка сенсація? У нас немає жодних сенсацій.
— Побачите! — загадково пообіцяла Зірка. — Почуєте і поба-
чите. Покажу вам, як це робиться. Коли там вечірній випуск
«Новин шоу-бізнесу»?
Зазирнули у програму — за півгодини.
— Якраз дівчата встигнуть зробити свій комплекс вправ! —
Зірка виразно поглянула на Баську та Мишкову. — Глашо,
скільки розділів із «Самовчителя для невпевнених мишок»
ти прочитала?..
Дівчата взялися до фізкультури.
Глаша знічено бурмотіла «е-ее» та «ну як його», перепові-
даючи Зірці вивчені розділи підручника.
Олько смішив Баську з Мишковою, кумедно повторюючи
їхні рухи. Набурмосений Гібсон щось награвав стиха на гіта-
рі, схилившись над грифом.
Михайлик працював із комп’ютерною мишкою.
Лилик відпочивав догори ногами й, склавши крила, навіть
тихенько посопував уві сні. Він умів засинати на кілька хви-
лин, щойно виникала така можливість.
Новину про «Мишкових Мишей» тележурналісти зали-
шили на завершення випуску. Мишки вже було подумали, що
Зірка помилилась і про них у новинах нічого не буде, аж рап-
том на екрані з’явився стоп-кадр: мишки на жовтій канапі.
А тоді — Глаша, крупним планом.
110
Голос за кадром: «Як стало відомо “Новинам шоу-бізнесу”
з надійного джерела, у рок-гурті “Мишкові Миші” двоє музи-
кантів закохані… в одну й ту саму співачку! Солістку гурту!»
Тим часом на екрані з лапок Глаші випала мобілка — її одно-
часно кинулися підіймати Гібсон та Олько.
Голос за кадром: «Ми звернулися по коментар до іміджмей-
кера та піар-менеджера гурту Зірки, і ось що вона сказала».
«Звідки ви це взяли! — усмішка Зірки. — Зрештою, в кожно-
му колективі — свої таємниці…»
— Що за натяки? — аж підстрибнув Гібсон, вишкірившись
двома рядами зубів до Олька. — Це ти щось наплів їм, базіка-
ло?
— Я?! Це в тебе, пацюче, занадто довгий язик! — відрубав
Олько. — Не носа, а язика комусь варто підкоротити!
Учепилися один в одного. Ой, що зараз буде!
— Хлопці, не треба! — гукнула Глаша.
І хлопці припинили. Засапані й розлючені, важко дихаю-
чи, озирнулися на Глашу: щур-шерсть-дибки та мишак-мілі-
тарист:
— Твоя робота?.. Ти намудрувала?..
— Я? — задихнулася Глаша. — Геть подуріли?
— Та ви що! — Зірку заскочила така бурхлива реакція на відео­-
сюжет. — Що тут такого, зрештою? Це я придумала! А що? Го-
ловне — викликати цікавість!
— Ти?.. — не повірив Михайлик.
— Викликати цікавість? — кипів Гібсон. — А я думав, голов-
не — добре грати і співати!
111
 — Цього недостатньо, — наполягала Зірка. — Хіба вам шко- — Гаразд, — сказав тоді й Михайлик, — я Зірку проведу і по-
да? Нехай трохи язиками поплескають! вернусь.
— А от сказали б, що Зірка закохалась у Михайлика! — на- А кому сказав — не зрозуміло. У кімнаті тихо і сумно, ніхто
смілилась на репліку Баська. — Га? до нього не обізвався.
— То що ж! — не вступалася Зірка. — Нехай би й сказали! Мишкова з Баською вечеряли у Басьчиній коробці з-під
Михайлик почервонів. взуття. Гризли дієтичну моркву, що залишила їм Зірка.
— То це правда? — нашорошила вуха Мишкова. — І чого на тебе Олько накинувся? — перша порушила мовчан-
— Яка різниця! — відмахнулася від неї Зірка. ку Мишкова. — «Дурниці вам у голові!» — перекривила його. —
— Велика різниця! — підтримала товаришку Баська. Зранку бігав за тобою на телестудії, а тут мало очі не видряпав.
— Дурниці вам у голові! — визвірився Олько й так глипнув Мілітарист!
на білявку Баську, що та заходилася швидко-швидко чухати Шморгання носом було їй у відповідь. Баська плакала.
ніс. З переляку. — Перестань, — попередила Мишкова. — Було б через що! Ну
— Слухайте, — подав раптом голос Лилик. — Полетів я до все, все. Тихо.
себе. Досить на сьогодні. Ви тут без мене сперечайтеся.
І вилетів у кватирку.
Гібсон теж забрався геть, мовчки закинув гітару за спи-
ну — тільки його й бачили. І Олько не затримався — спакував
наплічник, «бувайте!» і випхався, аби швидше на поле за ок-
ружною дорогою, не побоявся сутінок. А Джойстик мовчав на
своєму килимку, він уже давно перейшов у сплячий режим
разом зі своїм комп’ютером.
Заплакана Глаша усамітнилась у мереживній косметичці, що
слугувала їй за кімнатку. Цю затишну оселю облаштувала для
неї Михайликова мама, дізнавшись, що гламурна миша поки-
нула своє підвіконня у сусідній квартирі — все одно її зникнен-
ня там ніхто не помітив. Навіть батистову носову хусточку по-
дарувала для затишку. Ця хусточка була Глаші за покривальце.

112 113
 Але Баська від того ще дужче заплакала. Навіть пописку-
вати почала.
— Ну тихо, тихо, — не вгавала Мишкова. — Ч-ч-ч-ч. Не плач,
мишко! Не плач! Чуєш, який ритм! Чуєш мелодію? Ч-ч-ч-ч. Не
плач, мишко, не плач!
Баська шморгнула носом і затихла.
Мишкова витягла з-під себе клаптик паперової серветки:
тримай, сльози повтирай. А сама: пі-пі-пі — вже наспівує ме-
лодію, яка щойно народилася просто нізвідки, з повітря, з ви-
падкових звуків та слів.
Баська знала за товаришкою таку особливість. Таланови-
та Мишкова могла скласти пісню за будь-яких обставин. Му-
зика виникала у неї в голові з усього, що вона чула і що собі
уявляла.
Сльози у Баськи вже висохли, але серветку вона взяла, сер-
ветка їй була потрібна для іншого.
— Ручку маєш? Вірш зараз напишу на твою мелодію.
Мишкова прошурхотіла до столу і швиденько повернулася
з кульковою ручкою: на!
Хоч як старалася допомогти, зазираючи Басьці через пле-
че, а все ж прочитати чи почути готовий вірш їй того вечора
не судилося. Не дочекалася — заснула під бубоніння білявки.
А Баська в нічній тиші не одного вірша на серветці напи-
сала, а цілих три. На неї найшло натхнення. Мабуть, з голоду.
Примiрка
— Друзі, не повірите! — Михайлик склав на грудях руки, об-
вів мишок поглядом і зупинився на Зірці. — От хто вгадає, що
сталося? Які варіанти?
Від учорашнього дещо розгубленого настрою у Мишка не
залишилося й сліду. Він знову був енергійний та веселий.
— Та що завгодно могло статися! — підвів голову Гібсон. Щур
зосереджено міняв струну на гітарі. — Он у мене струна обір-
валася. Хоч якусь підказку дай.
— Хороша новина у мене! — підказав Михайлик. — Дуже хо-
роша! Вгадайте, яка. Розгляну всі версії!
Друзі охоче підхопили гру.
— Нас чекають на центральному телебаченні?
— Ні!
— Мама кличе нас обідати?!
— Ні!
— Мікі відмовляється нам шити нові костюми?!
— Ні, ні, ні, все не те! Нас. Запросили. Виступити… У кон-
цертному залі «Зоряний шлях»! У суботу! Самі подзвонили
й самі запросили. Як справжніх професійних музикантів!
— Хе-хе! — першою оговталася Мишкова. — Яке щастя!
115
 — Супер! Супер! — підхопила Баська.
— Це найкращий концертний зал у місті! — Зірка навіть у до-
лоні заплескала. — Я казала, що наш виступ на телебаченні
дасть свої результати? Казала? А тепер головне — встигнути
до суботи з новими костюмами!
— Тепер головне — встигнути підготувати програму, — не по-
годився Гібсон.
— Та це само собою, — відмахнулася від нього Зірка і схопи-
лася за телефон. — Мікі! Мікі! Чуєш, Мікі?.. Як наші костюми?
У Мікі все було готове до першої примірки.
— Агов! — обізвався від комп’ютера завжди мовчазний, як
усі комп’ютерні мишки, Джойстик. Він нічого не чув, бо си-
дів у навушниках. — Тут у клубі фанатів «Мишкових Мишей» —
у тому клубі «Миш-Миш», пам’ятаєте? — обговорюють, як по-
трапити на наш концерт у «Зоряному шляху». В нас там буде
концерт, чи що?
— Добрий день! — розсміялася Зірка. — Ти знову не з нами?
Ми щойно про це говорили, Джойстику! Де ти був?.. Збирай-
ся, ми їдемо на примірку.
— А може, я залишусь? Запишу тут дещо…
— Запишеш після примірки. Нас Мікі чекає. Мікі не має зай­
вого часу.
— А у нас його хоч греблю гати! — гарикнув Гібсон.
— Годі балакати! — урвала його Зірка. — Прошу всіх до кошика!
Плетений з лози кошик для пікніка вже стояв напоготові.
Одна з двох бокових накривок гостинно відхилена, на дні по-
стелено м’якеньку шматочку.
116
— Не гаймо часу! — підігнала всіх Зірка.
І мишки одна за одною пострибали досередини, а Михай-
лик обережно опустив над ними кришку.
Спочатку в отвори між лозинами мишки побачили сходи
під’їзду, а тоді в очі вдарило яскраве сонце. Вони чули шум ав-
тівок та гомін міського натовпу, за кілька сантимет­рів від їх-
ніх чутливих носів миготів строкатий одяг людей, ті входи-
ли і виходили з трамвая.
Якби хтось із них уважніше придивився до кошика в ру-
ках хлопчика, то міг би зауважити блиск маленьких оче-
нят, що припали до шпарок. Але ніхто з людей до кошика
не придивлявся. Лише якесь одоробло, зухвало проштовху-
ючися до виходу, мало не вибило кошика з Михайликових
рук.
Хлопчик заледве встиг його підхопити.
Дружний мишачий вереск на високій ноті пролунав на весь
трамвай.
Пасажири, всі як один, повернули голови до Мишка.
Той не розгубився. Витяг із кишені телефон, приклав до
вуха:
— Алло. Я слухаю.
Тоді помовчав й сказав:
— Гаразд, все як домовилися.
Пасажири відвернулися. У кожного з них мобілка мала свій
голос, у цього хлопчика вона пищала по-мишачому. Навіть
миші повірили, що Михайликові справді хтось телефонував,
а вони за своїм вереском не почули дзвінка.
117
 Лише Зірка одразу все зрозуміла й, ледве дочекавшись зу-
пинки, дала собі волю: залилася сміхом на всю вулицю, аж на
неї озирнулась якась бабця.
— Якби не знала, що то миші верещать, теж подумала би, що
ти такий ринґтон на телефоні встановив! — сказала вона, від-
сміявшись. Затримала погляд на Михайликові. — Але ж реак-
ція! Я б не додумалася...
Михайлик не став після цих слів пояснювати, що він не
від­разу оговтався, а ідея з мобілкою вискочила нізвідки, наче
прудка миша-рятувальниця.
У дизайнерській студії їх зустрів величезний, від підлоги
до стелі, Мікі. Це був гігантський колаж — портрет господаря,
зібраний з яскравих вирізок із журналів мод. Уздовж однієї
стіни тягнулися стелажі з тканинами та коробками кравець-
кого причандалля. Інша стіна — всуціль дзеркальна. На віша-
ках — готові костюми. Тигрові.
Від вішаків, відбиваючись у дзеркалі, пішов назустріч
гостям таємничий космічний прибулець. Це був Мікі. Ма-
ленький Мікі в срібному обтислому комбінезоні, срібних ке-
дах, на голові — срібна бандана. Такий у нього був сьогодні
імідж.
— Це хлопчик чи дівчинка? — знову стиха запитала Бась-
ка.
Їй ніхто не відповів. Ніхто цього не знав. Вибравшись із ко-
шика, миші зацікавлено роззиралися довкола.
— Почнімо з комп’ютерної мишки, — пальчик Мікі вказав на
Джойстика.

118 119
 Одяг для Джойстика нагадував смугасту рукавичку з хвос­
тиком. Або футляр для мобілки. Або ж наволочку для диван-
ної подушки.
Джойстик слухняно дав себе запхати у цей чохол, байдуже
ковзнув по своєму відображенню в дзеркалі, й надів навуш-
ники. Йому — аби на навушники ніхто не зазіхав, а решта не
мало значення.
Мікі відступив на кілька кроків, знову підійшов, покрутив
Джойстиком туди-сюди: добре!
У лапках Мікі опинився ще один костюм.
— Це для кажана!
Лилик довго обряджався у свій костюм, мружився й зітхав.
Нарешті смикнув замок-змійку, защебнувся, глянув у дзерка-
ло — й розреготався.
— Мишво, це ж збіса смішно!
— Не можна таких слів казати! — серйозно мовила на це
Г
­ лаша.
— Це збіса смішно! — повторив Лилик. Він реготав, вихиту-
ючись головою донизу на кронштейні для одягу.
Його костюм був такий: смугаста камізелька (з отворами
для крил) із бутафорною головою тигра (у цій голові ховалися
Лиликові лапки), а на голову кажана надівався каптур, з яко-
го звисав довгий хвіст. Усе навпаки! Так задумав дизайнер.
Скидалося, ніби це тигр грає на барабанах дивними розчепі-
реними щітками, а зовсім не кажан висить головою донизу.
Мікі нікого не слухав, він був захоплений результатом сво-
єї роботи.
120
— Унікальна конструкція! — лапки Мікі пройшлися по ґуд­
зиках та гачечках на Лиликові. — Ефектне рішення! Ставлю
собі найвищий бал!
І це були лише перші спалахи радості автора від свого тво-
ріння.
Бо Мікі тут таки прийшов у захват від костюму Глаші.
Глаша й справді мала чудовий вигляд: у короткій смугастій
спідничці, високих чобітках, довгих рукавичках та шапочці-­
напівмасці, що затуляла їй половину обличчя. Світська тиг-
риця!
У Баськи костюм був зовсім інший — суцільний комбінезон
на змійці, з отвором для обличчя. Ідея костюму для білявки
полягала у тому, що вона мала бути тигромишею-альбіносом.
В усіх смужки йшли на жовто-охристому тлі, а у Баськи — на
білому. Білявка прудко вскочила у свою другу шкурку — назов­
ні лише рожевий носик та чорні очка.
— Дуже затишно! — зробила вона висновок. — Як у нірці!
Перетворившись на тигра, Олько Камуфляж теж залишив-
ся собою вельми задоволений. Він навіть скорчив хижацьку
морду перед дзеркалом та загрозливо загарчав. Справжні-
сінький тигр!
Хвіст Гібсона у чохлі не вміщався — хвіст був довший за ньо-
го.
— Нічого! — була відповідь Мікі. — Доточу кілька сантимет­
рів.
— А воно мені треба?! — розсердився щур. — Я свого хвоста
нікуди не ховатиму! Я ним гратиму, щоб ви знали!
121
 Довгий Гібсонів ніс стирчав з-під пластмасової маски. Ні-
який із нього тигромиш. Але що вже було робити…
Мишкова? Куди поділася Мишкова?
Це вже була не Мишкова, а смугаста жовта динька сорту
«колгоспниця». Але це її не засмучувало. Рухлива сонячна
динька концерту не зіпсує!
Усі ще трохи подуріли-пореготали перед дзеркалом, а тоді
поскидали нові костюми й полегшено відхекалися.
— Що скажете? — погляд Мікі затримався на Зірці з Михай-
ликом.
— Мені подобається, — з готовністю кивнула Зірка.
122
— Нічо так, — невпевнено озвався Михайлик. — Аби лиш їм
зручно було.
— Прохання! — Зірчин вказівний пальчик спрямувався вго-
ру. — Костюми треба закінчити до четверга. Ми ще мусимо
в них фотосесію зробити — для афіші.
— Нереально… — очі Мікі пішли під лоба. — Нереально... Але
зроблю.
Додому повернулися голодні, немов справжні хижаки. Зір-
ка, схопивши канапку, побігла домовлятися про фотосесію.
Миші з Михайликом розстелили свою улюблену серветку (ту,
що з вишитим сиром та гілкою кропу) й викотили на неї по-
дарунок від Михайликової мами. Кружало сиру. Розміром із
колесо від іграшкової вантажівки. Скраєчку
красувалися два довгі сліди від зубів.
Звідкіля взялися?
Почали було з’ясовувати, але об-
лишили. Ніхто не зізнався. Мо­же,
й справді так і було.
Принесли з кухні свіжі рогали-
ки. Пішла гостина! Лише Баська
відверталася до вікна: дієта! Миш-
кова з солідарності спочатку під-
тримала товаришку, а тоді підмови-
ла її узяти по крихітному шматочку
сиру, по маленькому куснику хліба.
Проковтнули й сиділи обидві сумні,
намагаючись не дивитися на стіл.
123
 А коли всі поїли, постало питання, кому сьогодні прибира-
ти. Їли всі, а прибирати не хотів ніхто.
— Дехто майже й не їв! — нагадала Мишкова. Настрій у неї
був кепський.
— Зіграймо в гру? — запропонував Михайлик. — Щоб визна-
читися, хто прибиратиме.
До ігор мишки завжди були охочі, погодилися й тепер.
Поставили шість кубиків у коло й нумо бігати всімох нав-
круги. Штовхаються, сміються, чекають, коли Михайлик у до-
лоні плесне.
Хлоп!
Кинулися до кубиків, повсідалися на них. Кубиків шість,
а мишок семеро. Хтось мав залишитися без кубика-­стільчика.
І це був Джойстик, який одразу й повернувся до свого комп’ю­
тера, немов тільки на те й чекав.
Михайлик прибрав один кубик, дав сигнал до нового забігу.
Другою вибула з гри Глаша. Мінус ще одна мишка, мінус
ще один кубик.
Зірвалися у біг п’ятеро мишок, закружляли навколо чоти-
рьох кубиків. Кому цього разу не буде де сісти?
Не пощастило Гібсонові — перечепився через Ольків хвіст
і залишився з носом.
А далі й Мишкова на мить розгубилася, не встигла за-
стрибнути на вільний кубик. Один із трьох. Зосталося два
кубики і три мишки.
От вже й Лилик вибув із перегонів, невчасно пригальму-
вавши.
124
Навколо останнього кубика затупцювали вдвох Олько
з Баською. Регочуть, одне за одного чіпляються. Спостеріга-
ючи за ними, всі за животи тримаються. А Мишко час тягне,
щоб іще смішніше було. Аж раптом Олько став стовпом:
— Стій!
Баська на нього наштовхнулась і теж зупинилася.
— То як тоді? Хто ж виграє?.. Той, що програє, чи як?..
— Про що ти, Ольку?
— Нє, ну дивіться. Скажімо, я зараз виграю, так? То що ви-
ходить — мені й прибирати? Бо я сам-один у грі залишився.
Так?
— Басьці прибирати! Басьці! Бо вона тоді програє, якщо ти
виграєш!
— А якщо Басьці прибирати, то нащо їй було бігати до са-
мого фіналу? За що боротися?
— Справді, — загули миші. — Джойстик перший програв.
Йому і прибирати! Але навіщо ми тоді стільки бігали?
Геть заплуталися миші — хто програв, хто виграв і кому
прибирати.
Але Олько знайшов вихід.
— Гаразд! — сказав він. — Ми з Баською разом і поприбирає-
мо. А добігаємо просто заради спортивного інтересу!
І зірвався з місця.
Усі бачили, як Олько, почувши гучний оплеск, на секунду
затримався. А Баська не розгубилася, видряпалася на кубик —
і вже сидить, заходиться сміхом. І Олько собі сміється, ані-
скільки йому не шкода, що його білявка випередила.
125
 Швидко впоралися вони з прибиранням, за кілька хвилин
у кімнаті вже було чисто і тихо. Глянули на годинник: пізно
вже! Пора по домівках!
Миші-музиканти гайнули додому.
Михайлик іще сів почитати під настільною лампою.
Джойстик спав на своєму килимку біля комп’ютера.
Глаша ледь чутно шаруділа у своїй косметичці-альтанці —
готувалася до сну. Мабуть, зуби чистила.
На підвіконні, у картонній коробці, сидячи на купі подер-
тих паперових серветок та клаптиків газети, задивилася на
місяць Баська. Щось зашурхотіло поруч — і над краєм короб-
ки показалася голова Мишкової.
— Можна до тебе? Мені з голоду не спиться.
— І мене сон не бере…
— Як гадаєш, що це було?
— Коли?
— Та ж із Ольком Камуфляжем! Він так спокійно сприйняв
те, що ти його обійшла… Навіть не розсердився.
— А-а, — мовила білявка. — Тобі теж здалося, що він мені піді­
грав?
— Переконана в цьому! Не такий він й агресивний, як ча-
сом видається.
— І я його вже не боюся.
— Хе-хе. Яке щастя!
— Супер-супер!
Сиділи в Басьчиному кубельці, стиха перемовлялися, пози-
раючи на зоряне небо, на круглий місяць. Великий і жовтий.
126
— Місяць у повні схожий на сир, — зауважила Баська.
— А молодий місяць — на рогалик, — зітхнула Мишкова.
— А місяць ні те ні се — на шматочок вершкового масла… Сві-
жого запашного вершкового масла.
Мишки ковтнули слину.
— Знаєш, Басько, — сказала Мишкова. — Ми сьогодні так ба-
гато рухалися, стільки енергії витратили, що нам не зашко-
дить перед сном з’їсти по мацюпусінькій канапочці. Ось по
такій мацюпунічці, — і вона показала, якій саме: з мишачу до-
лоньку. — Для підняття настрою та життєвого тонусу. Для
впевненості у завтрашньому дні. Га?
Баська відразу й погодилася.
— Тільки ччч! — приклала пальчик до рота Мишкова.
— Шшш! — підхопила Баська.
— Ч-ч-ч-ч, — згадала Мишкова недавно складену пісню.
— Ш-ш-ш-ш, — зрозуміла її Баська.
Мишкова миттю опинилась на підлозі.
— Не плач, мишко, не плач... — весе-
ло наспівуючи, побігла на кухню.
За кілька хвилин над кра-
єм коробки знову зійшла,
як круглий місяць, щас­
лива мордочка Мишко-
вої. Вона піднесла над
головою дві половинки
рогалика. Як козячі ріж-
ки.
127
 — А може, нам, хе-хе, побути козомишками?.. — примружи- всі закричали: «Хто це зробив? Хто ця нікчема?» — я зляка-
лась вона. — Теж непоганий варіант. лася...
Баську розібрав сміх. Вона затиснула собі лапкою рота, а дру- — Надгризла, то надгризла, — махнула лапкою Мишкова. —
гою взяла ріжок і понюхала його. Який чудовий запах! Який роз- Подумаєш!
кішний вигляд! Кожна половинка рогалика розрізана повздовж, — А я відразу здогадалася, що це ти, — сказала Глаша.
намащена маслом, ще й перекладена шматочками сиру. — По носу? — запитала Баська і потерла кінчик носа, який
— Мацюпусінькі канапочки! — хихотіла Баська. — Мацюпу- миттєво порожевів від сорому.
нічки! Двома руками ледве втримаєш... — По слідах від зубів! Я вмить твої зуби впізнала.
— Я подумала: а може, ще хтось захоче? — пошепки відпові- Вони ще погомоніли втрьох, гості накришили Глаші на по­
ла Мишкова. І озирнулася. с­тіль та й розійшлися по своїх куточках у піднесеному наст­
Не було з ким ділитися. рої. Баська — на підвіконня, у коробку з паперовими серветка-
— Гей, дівчата, — почулося від альтанки-косметички. Це Гла- ми та клаптиками газети. Мишкова подріботіла було до нірки,
ша визирала зі свого будиночка з сітчасто-мереживними сті- та на півдорозі зупинилася, подумала-подумала, і залізла все-
нами. На голові — бігуді. — Чому не спите? редину Мишкового капця. Зручно там вмостилася, згорнув-
Михайлик відірвався від книжки, глянув у бік мишок — чо­ шись калачиком. Чого туди-сюди вештатися, коли зранку зно-
го, справді, шумлять? Чому не полягають ніяк? ву повертатися?..
І знову схилився над сторінками.
Мишкова показала Глаші жестами: «Ми — до тебе».
«Гайда!» — махнула лапкою Глаша.
— Їсти хочеш? — першим ділом запитала Мишкова, влашто-
вуючись у ляльковій хатці на батистовій хустинці з вишитим
кутиком.
— Ой ні, — відмовилася Глаша. — Я так пізно не вечеряю.
— А ми поїмо. Ми акуратно, не хвилюйся.
Деякий час в альтанці було чути, як мишки жують.
— Дівчата, — зітхнула Баська, — мушу зізнатися. Це я...
сир надгризла... Те велике кружало. Не стрималась. А коли

128

Фотосесiя
Михайлик приніс газету з кіоску. Свіжа газета подала ста-
ре фото: Олько з шокером у руці, Гібсон із бинтом на носі, між
ними у повітрі — Лилик із розведеними крилами… Коли це було!
Давнє фото: бійка зі щурами у підвалі.
Але в газеті написано, що фото вчорашнє. Мишки мало не
повірили, що це й справді сталося вчора. А підпис був такий:
«Музиканти побилися через співачку! Барабанщикові дове-
лося розбороняти суперників!».
Мишки виразно поглянули на Зірку.
— Це не я! — запевнила Зірка, покрутивши головою. — Слово
піар-менеджера, не я! Нікому нічого не казала. Це закон сенса-
ції запрацював. Тепер кожен буде додавати до почутого щось
своє! Що далі — то неймовірніше.
І щоб перевести розмову на інше, занадто жваво спохопи-
лася:
— Нам уже час бути у фотостудії! Гайда на фотосесію!
Фотограф, низенький вусатий грубасик, терпляче виче-
кав, поки «Мишкові Миші» вдягнуться в свої костюми, а тоді
заходився розставляти їх перед об’єктивом. Зірка йому охо-
че допомагала.
130
Михайлика посадили в центрі, на
підлозі. Маску тигра він зсунув на
чоло, щоб не заважала. Біля його ніг
вмостився Джойстик, зліва й справа —
Гібсон та Олько з гітарами. Над усіма
навис Лилик — голова тигра, довгий
хвіст. Здавалося, ніби на підвищенні
позаду всіх сидить тигр, тримаючи
у лапах чорні щіточки, схожі на кажа-
нячі крила. Солістку Глашу постави-
ли попереду з мік­рофоном у лапці, на
крок за нею — бек-вокалісток Мишко-
ву та Баську.
Зробити вдалий кадр фотографу
довго не вдавалося. То хтось із ми-
шок очі заплющить, то хтось почу-
хається. То в Лилика (голова донизу)
вушка з-під камізельки визирнуть,
то справжній хвіст Гібсона перед ка-
мерою промайне.
Потомилися всі, ніби виснажливу
репетицію відпрацювали. І фотограф
незадоволений. Клацає та й клацає,
міняє розстановку мишок, і вираз об-
личчя в нього похмурий і зосеред­
жений. Ну ж бо попрацюй з мишами-­
музикантами!
131
 Нарешті перерва. Що там вийш-
ло? Чи є вдалі кадри?
— Та що там! — супиться фото-
граф. — Ось погляньте, — показує на
екран комп’ютера, — тут ваш Рембо пів-­
обличчя затулив гітарою. А ось ваша вертка
товстуля встигла черевце почухати. Вони у вас що, ніколи
не фотографувалися?
— Вони зірки! — каже йому Зірка. — А зірки фотографу-
ються весь час!
А зірки чекали, щоб ці тортури чимшвидше закінчили-
ся — вони вже добряче зіпріли в своїх костюмах.
— Остання спроба! — виголосив фотограф. — Ще раз! Усі
по місцях! Увага... Дивімося на мене й кажімо: Сир-р-р-р!!!
І миші радісно і злагоджено вигукнули, відчуваючи, що
це вже нарешті кінець:
— Сир-р-р-р!!!!
До вечора афіша була готова.
Побачили її вже вдома, перед тим, як Зірка відправила
стосик глянцевих аркушів у місто, на дошки оголошень та
у концертний зал «Зоряний шлях».
На афіші миші виглядали так, наче зібралися на карна-
вал.
«Тигромиші у “Зірковому шляху!”» — було написано вго-
рі великими літерами.
А нижче меншими:
«Концерт супер-пупер-гурту “Мишкові Миші”!
132
Лише один день!
Субота!
Не кажіть згодом, що ви про це не знали!»
— Ніби й не ми, — засумнівалася Глаша. — Може, дамо
звичайне наше фото?
— Пізно, — озвався Джойстик. Він сидів, як завжди,
біля екрана комп’ютера. — Афіша вже гуляє Інтерне-
том. І вже її жваво обговорюють. От послухайте: «Якби
не знайома назва, можна було б подумати, що на сцену
вийде рок-гурт єнотоматраців!»
— Єното-матра-ців?! — не повірила Мишкова. — Чому
єнотоматраців? Ми ж тигромиші!
— Мало хто що напише! — обірвала Джойстика Зір-
ка. — Вам заздрять! От і пишуть нісенітниці.
— Шановні пацики та пацюні! — подав нарешті голос
Гібсон. — Гайда репетирувати! Жодної нормальної ре-
петиції за останні дні! Жодної нової пісні! З чим вий-
демо до публіки?
— Спокійно! — каже Зірка. — Ми візьмемо публіку змі-
ною іміджу та розмахом промоції. Невже ви за кілька
днів свої старі пісні забули?
133
 насміхаються над кумедною смугастою динькою сорту «кол-
госпниця», яка ще й розгублено кліпає очима.
Весело глядачам.
Тупотять ногами.
Усе гучніше і гучніше.
Що це було? Аж раптом Лилик я-а-ак ударить у свої барабани: гуп-п!
Тоді ще раз: гуп-п!!!
Гра не пішла з перших нот. От не пішла — і все. Мабуть, мі- Що це на нього найшло?
сяць у повні вплинув... Приєднався до гуркоту в залі.
А від третьої пісні вже ніхто й не сумнівався: це провал. Глядачі ногами: туп! туп! туп! туп!
Глядачі мляво поплескали хто двічі, хто тричі — й мовч- А Лилик разом із ними: гуп! гуп! гуп! гуп!
ки чекали, що буде далі. Мишко стояв за лаштунками. І у цій Мишки на сцені розгубилися, не знають, що робити.
пронизливій тиші виразно забурчало у нього в животі. Цього У залі: туп! туп!
лише бракувало. Михайлик зранку нічого не їв. Але це його Барабани: гуп! гуп!
зараз не обходило. Важило тільки те, що відбувалося на сце- І вже ніхто з глядачів не сміється. Наче змагаються, хто
ні. А там усе пішло не так. кого перетупає-перегупає.
Лапки в мишок затерпнули, голоси сіли. Щось ті лапки гра- Лилик у тарілки:
ли, щось ті голоси співали, але воно не трималося купи. Глаша Дзен-нь!
своє веде, дівчата — своє правлять. Гібсон злиться й збиваєть- Пішла луна попід стелею.
ся. Олько біситься, у ноти не потрапляючи. І от уже один за од- Гуп! гуп!
ним усі замовкають… Стовбичать на сцені «Мишкові Миші» як Дзен-нь!
побиті. Самі на себе не схожі в цих смугастих чужих костюмах. Гуп! гуп!
А глядачі гудуть... У залі здіймається шум і свист. Дзен-нннь!
Ото жах! Крила розгорнув, зробив паузу — глядачі на нього в усі очі.
Глаша мордочку сховала в лапки — і за лаштунки. Втекла! Зітхнув — і таке вшкварив, таке тарахнув, що о-йой!
Мишкова відчайдушно підхопила обірвану пісню, але Видав нечувану сольну партію на барабанах із тарілками.
такого півня пустила, що зал вибухнув сміхом. Тішаться-­ Із відчаєм та піднесенням!

134 135
 Ніколи від нього такого не чули!
Хвилину грає, другу, третю. Глядачі, отямившись, чимдуж­
че плескають, ногами тупають, підтримують ритм. Уже й пере­
зираються захоплено: що виробляє крилатий розбишака, га?
Ото вже казиться-шаленіє віртуоз!
— У-у-у-уууу! — котиться залом щодалі то гучніше: — У-у-у!
Вибухає зал оваціями. Щойно осудно свистів, а от уже гу-
кає «браво»!
Лилик, вибившись із сил, замовк. Голова тигра давно з’їха-
ла набік, метляється збоку непотрібним тягарем…
І тут — отакої! — естафету перехоплює Гібсон.
Вистрибує вперед, як скажений, ривком роздирає на собі
смугастий костюм. Відкидає лапкою лахміття, гітару притис­
кає до себе: ось і ми з гітарою! Тримайтеся тепер!
Лапами грає, хвостом угору-вниз ходить по струнах, дов-
бає їх своїм довгим носом.
Публіка реве.
Парад талантів!
Олько ледве дочекався своєї черги. Через нього немов на-
пруга пройшла — затремтів усім тілом, а тоді й ушкварив ска-
жений ритм! Марш — не марш, а щось таке шалено енергійне.
Ще й на одній лапі боком-боком прострибав уздовж сцени,
мало в оркестрову яму не впав.
Глаша нарешті опритомніла, вийшла з-за лаштунків, прос­
то в прожектор світла. З низької ноти хрипло почала — і наче
по драбині гайда вгору-вгору своїм оксамитовим тембром. Ні-
коли досі так не співала.

136 137
 Публіка шаленіє.
— Ми-ші! — скандує. — Ми-ші!
А на сцені — не пісня, не концерт, а чиста імпровізація, яку
повторити неможливо, а можна лише зіграти й заспівати раз
у житті.
Шоковий вийшов номер.
І для артистів, і для публіки.
Стався перелом у концерті — фух-ххх! Далі все пішло як по
маслу.
…Після виступу розчулена радісна Зірка кинулася обійма-
ти мишок:
— Навмисно таке втнули? Зізнайтеся, навмисно? — зірочки
у вухах розгойдувалися, пускаючи промінчики. — Так побуду-
вати свій виступ! Хто це придумав? Який фантастичний хід
знайшли! Хитрюгани!!! А я ж повірила, повірила, що ми вже
майже зганьбилися. Хотіла встати й утекти світ за очі. Яка
бджола Лилика вкусила? Що виробляв, кажанисько! А Гіб-
сон — ви бачили? Бачили? На собі одяг: хр-рясь! І — за гітару!
Скажений щур, вуса дибки! А Олько! Глянув би на себе збоку!
Сценою стриб-стриб-стриб! Яка знахідка! Яка фішка, Ольку!..
Зірку неможливо було зупинити:
— А Глаша! — тормосила вона мишок. — Як вам Глаша? Не-
ймовірно! А Баська з Мишковою! Дівчата, ви були фантастич-
ні! Який тріумф!!!
— Стривай! — зупинив її Михайлик. — Годі вже! Заспокойся.
Ми насправді, чуєш, насправді, були за крок від ганьби. Ще
кілька секунд — і нас погнали б зі сцени! Хвала Лилику, він
138
урятував ситуацію. А тоді й кожен доклався як міг. Ми дивом
уникли провалу!
— Та я що... Я з відчаю почав гупати у барабани, — промим­
рив Лилик. — Від сорому. Не було що втрачати.
Лилик лише при барабанах був такий сміливий, а без них
непоказний і тихий, не відразу й помітиш, що він десь поруч.
— Хай там як, а тепер буде так, — Михайлик говорив впев-
нено і рішуче, — всі фотосесії, інтерв’ю, зміни іміджу, плітки —
все вбік. До роботи! Я сідаю за гами, ви починаєте репетиції.
— А я? — в очах Зірки зблиснула розгубленість. — Мені що
робити?
Зірка теж навчалася у музичній школі по класу фортепіа-
но, але, правду кажучи, в майбутньому не бачила себе музи-
канткою.
— Тобі що робити? Не заважати, — відповів Михайлик.
— Не заважати? — кліпнула очима Зірка. Хотіла було обра-
зитись, але передумала:
— Я ж хотіла як краще… що ж мені тепер, і на репетицію не
можна?
— Звісно, можна, — голос Михайлика пом’якшав. — Ти ж наш
цей… як його… Ти ж з нами.
Надворі вже був похмурий вечір. Серпанок туману оповив
будинки, в повітрі висіла сіянка дощу. Дрібного-дрібненько-
го. Водяний пил залітав навіть під дашок над виходом із кон-
цертного залу.
Синьо-фіолетові Зірчині очі підозріло блищали.
139
 — Не плач! — мовила Глаша. — Не плач, Зірко!
— Я не плачу. Це дощ. Над містом дощ.
— Та який там дощ! — Мишкова хотіла підтримати Зірку, та
не знала як. — Бачила я такі дощі, що о-йой! Зливи! А це так...
ледь-ледь дощить. Мжичка!
Велика крапля вдарила Мишкову по носику, аж та підстриб-
нула з несподіванки. І з неба посипались краплі, як виш­ні — на
Зірку, на Михайлика, на мишок.
— Дощ! — закричали мишки. — Над містом дощ!
— Бігом, бо змокнете!
Це під самісінькі сходи під’їхав машиною Михайликів тато.
Михайликова мама притримала дверцята: гайда до нас!
Усі й застрибнули на заднє сидіння.
— Ви були у залі? — запитав Михайлик, щойно автівка ру-
шила.
Тато поглянув у дзеркало на лобовому склі.
— Були.
— І як?
— Викрутилися... — кахикнув тато. — Я вже й не сподівався...
— Я спочатку мало не зомліла, — озирнулася до музикан-
тів мама. — А потім ледь собі не позбивала долоні, плеска­ючи.
Але й вечір…
Зірка посунулася вперед, нахилилася до Михайликових
батьків, запитала: — Однак такі помилки можна виправити, — сказала мама. —
— Що я зробила не так? На таких помилках вчаться.
Батьки відповіли не відразу. — Це що ж, як на уроках у школі? — здивувалася Зірка.
— А ти сама подумай, — озвався тато. — Другорядні речі опини- — Приблизно як на уроках у школі, — всміхнулася мама. —
лися на місці головних. Ви всі занадто захопилися несуттєвим… Тільки життєві уроки краще запам’ятовуються.

140

Над мiстом дощ
Віконне скло заливають потоки холодного дощу. А в кім-
наті гаряче, мишки працюють аж гай гуде. Так репетирують,
що й про їжу забули. Навіть Мишкова.
Нарешті перерва.
Незвично мовчазна Зірка весь час сиділа в куточку і лише
тепер озвалася.
— Я вас слухала, слухала, і от що хочу сказати… У новій піс-
ні, у приспіві, бракує якогось особливого звуку...
— Такого? — запитав Лилик. І пройшовся швидким дробом
по барабанах.
— Ні, не зовсім. Отакого...
І Зірка вимовила якесь неочікуване поєднання звуків, що
його важко передати на письмі, а ще важче повторити вголос.
— Трдтрдтрдтрд!
Ось такий цей вигук міг би бути на папері. Три звуки зли-
лися в один — спробуй-но повторити! Наче білочка горішок
розгризає. Немов дятел своїм дзьобом дерево товче. Швидко-­
швидко.
Вразила Зірка мишок до глибини мишачої душі.
— Дищщ! — додала вона. Остаточно всіх спантеличила.
142
— Ще раз! — видихнув Михайлик. Йому теж не доводилося
нічого подібного чути.
— Трдтрдтрдтрд — дищщщ, — легко повторила Зірка.
— Круто! — стрепенувся Лилик. — Як ти це робиш? Щось я не
второпав.
— Та що там! — махнула рукою Зірка. — Я ще й не таке можу...
І вона поцокала язиком, а потім поклацала, та ще й потріс­
котіла.
— Та-лаа-ант... — озвалася нарешті Мишкова.
— А можеш такі вставки, ось так — голосом, робити під час
пісні? — запропонував Михайлик.
— Звісно, можу. Але це так... Хобі. Знічев’я. А потім я все
­одно буду вашим іміджмейкером та піар-менеджером. Трош-
ки згодом, і набагато кращим, ніж досі.
Гібсон повільно і старанно спробував повторити:
— Тириди-тириди-тириди… дищщ… Як воно збіса вихо-
дить? Ні інструментом, ні крилом, ні кігтем… Ти унікум, Зірко.
— Облиш! — усміхнулася Зірка. Їй було приємне це неспо-
діване визнання. Вона ніколи не надавала значення тому, що
вміє. Яка з цього користь? А от же нарешті знадобилося...
— Спробуймо тепер усі разом! — запропонував Михайлик. —
Вмикаймо наш музичний метроном! Де він?
Метрономом не раз користувалися на репетиціях. Запуска-
ли ритмічний хід маятника — він задавав певний темп. Ось
і тепер, щойно Михайлик торкнувся метронома, прилад го-
лосно почав відбивати потрібний ритм: тик-так, тик-так, тик-
так..
143
 — У Зірки краще виходить! — зиркнув на дівчинку Олько. — Михайлик узяв до рук бубон...
Куди метроному до Зірки! Кожен натхненно вів свою партію. Переглядалися, обміню-
— А ми поєднаємо... — Михайлик кивнув: — Починай, Зірко! валися ледь помітними знаками.
Імпровізуй, не бійся! — Пум! Пум! Пум! Пум!
А чого було боятися? Припросини зайві. — Над містом дощ.
— Бум-м-м! — глухо проспівала Зірка. — Бум-м-м! — Пум-пум!
Мурашки побігли у багатьох по шкірі. Так це таємничо про- — Над містом дощ.
звучало. — Пум-пум!
Чотири удари метронома — один бум-м-м. Знову звуки метро­ — Над містом дощ.
нома, знову бум-м-м. — Пум-пум!
Зірка кинула погляд на Лилика: чого чекаєш? — Над містом дощить.
Кажан озвався постукуванням у барабани — вступив у гру. Це Мишкова пропищала. Настрій був такий, що ледве стри-
Мишкова вхопила марокаси. мували сміх.
Наче насіння посипалося: — Над містом дощ!
— …ш-ш-ш-ш-ш… — Пум-пум!
Глаша показала на себе: тепер я. — Над містом дощ!
— Над містом дощ! — оксамитово зро- — Пум-пум!
нила вона. — Над містом дощ!
Метроном відстукував ритм, Ли- — Пум-пум!
лик дріботів по маленькому бара- — А над мишами хвища!!!
бану, Мишкова шурхотіла своїми Це Олько Камуфляж вистрибнув уперед.
марокасами. Усі нумо реготати, наче він бовкнув щось дуже смішне.
Ось і Гібсонова бас-гітара — Хвища! Сильний дощ! Ви що, не чули такого слова? — диву­
відгукнулася, наче далеко-­ ється Олько. — Хвища над нами! Погляньте! — й тицяє лапкою
далеко загуркотіла громови- на вікно.
ця. За нею вступила соло-гі- Усі хапаються за животи. Регочуть до сліз. Давно так не сміяли-
тара Олька Камуфляжа. ся. А чому? Бо радість вихлюпується через край. Нарешті радість.

144 145
 І тоді Зірка видає своє особливе, авторське, фінальне:
— Трдтрдтрд — дищщщщ!!!
Обдерта гітара летить, обертаючись, вгору. Це Олько Ка-
муфляж згадав про свій фірмовий трюк — підкинув інстру-
мент у повітря й упіймав. Затиснув коліньми, простукотів
лапками по деці: там! татам! там!! та!!!
— Яке щастя! — лунає у кімнаті.
— Супер! Супер!
Шшшшшш... — шумить дощ за вікном.

146 147
Змiст: Літературно-художнє видання

Галина Вдовиченко

МИШКОВI МИШI

Мишкова, домашня миша . . . . . . . . . . . 10

Джойстик, комп’ютерна мишка . . . . . . 16
Баська, лабораторна мишка . . . . . . . . . . 20
Гібсон, смітниковий щур . . . . . . . . . . . . 27 Для молодшого та середнього шкільного віку

Гламурна миша Глаша . . . . . . . . . . . . . . . 32 Художнє оформлення та макет Інни Черняк

Головний редактор Мар’яна Савка
Лилик, він же кажан . . . . . . . . . . . . . . . . 38 Літературний редактор Вікторія Стах
Олько Камуфляж, польова миша . . . . . 45 Художній редактор Назар Гайдучик
Коректор Ольга Горба
Бійка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 50
Концерт . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 59 Підписано до друку 24.11.2017. Формат 70x90/16.
Папір офсетний. Гарнітура «Constantia».
Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 11,12.
Наклад 4000 прим. Зам. № .
ЗIРКОВИЙ ЧАС «МИШКОВИХ МИШЕЙ»
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців
Зірка. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 68 ДК № 4708 від 09.04.2014 р.
Дівчатам — схуднути, хлопцям — Адреса для листування:
викинути старі лахи!. . . . . . . . . . . . . . . . 75 а/с 879, м. Львів, 79008

Тигромиші готуються до стрибка. . . . . 92 Львівський офіс:

вул. Старознесенська, 24-26
Київський офіс:
Контрактова площа,
Інтерв’ю на телебаченні. . . . . . . . . . . . . . 97 вул. Нижній Вал, 3-7

Розбір польотів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 106 Книжки «Видавництва Старого Лева»

Ви можете замовити на сайті www.starylev.com.ua
Примірка. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 115 0(800) 501 508 spilnota@starlev.com.ua
Фотосесія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 130 Партнер видавництва
Що це було? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 134
Над містом дощ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 142
Віддруковано ПРАТ «Харківська книжкова фабрика «Глобус»
вул. Різдвяна, 11, м. Харків, 61052
Свідоцтво ДК № 3985 від 22.02.2011
www.globus-book.com
150 151
 Галина Вдовиченко

Галина Вдовиченко
Одразу дві захопливі книжки відомої
овженням
письменниці Галини Вдовиченко про пригоди з прод
мишачого рок-гурту – «Мишкові Миші»
та «Зірковий час Мишкових Мишей» –
виходять під однією обкладинкою.
Що може об’єднати звичайну сіру мишу,

Мишковi Мишi
комп’ютерну мишку, лабораторну,
щура, лялькову, польову, кажана
та хлопчика Мишка? Музика.
Кожен в особливому рок-гурті робить
свою улюблену справу. Михайлик,
сіра миша Мишкова, комп’ютерна мишка
Джойстик, лабораторна миша Баська,
смітниковий щур Гібсон, гламурна Глаша,
кажан Лилик та Олько Камуфляж.
А згодом і дівчинка Зірка.
Та на шляху до злагоди та гармонії
так багато перешкод...

www.starylev.com.ua