3.) Розвиток ідей українського консерватизму.

В’ячеслав Липинський,
Стефан Томашівський, Василь Кучабський
Наприкінці 19—на початку 20ст. в українській політичній думці переважали ідеї
соціалізму. Лібералізм в Україні не набув такого поширення, як у країнах
Західної Європи.
Липинський послідовно обстоював ідею незалежної української державності.
Він вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй
етнографічній території, врятує націю від економічного розпаду та кривавої
анархії. Відповідно до цього власне призначення він вбачав у тому, щоб
прищепити народу України свої погляди як світогляд, здатний перетворити
пасивну територіальну спільноту в політично організовану націю.
На думку Липинського, кожний народ мусить пройти період монархії,
відсутність якої на теренах України була причиною неоформления власної
державної організації впродовж століть. Ідея монархії має виступати
консолідуючим чинником українського суспільства, вона відповідає
державницькій традиції, започаткованій іще Б. Хмельницьким. Висновок на
користь такої монархії В. Липинський зробив на основі аналізу виокремлених
ним трьох основних форм і методів державного правління: демократії з
республікою; охлократії з диктатурою; класократії з правовою — «законом
обмеженою і законом обмежуючою» — монархією.
Основними підвалинами, на яких має засновуватися українська монархія, В.
Липинський називає аристократію, класократію, територіальний патріотизм,
український консерватизм і релігійний етос.
Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом
з гетьманом управління державними й суспільними справами здійснює
аристократія — найкращі представники нації, незалежно від їх соціального
походження. В аристократії існують статична й динамічна складові. Першу
представляють такі елементи, які наявні у будь-який історичний період, —
шляхта і хліборобський клас. Аристократія завжди повинна поновлюватися,
інтегруючись з іншими соціальними верствами, які складають монархічну
державу.
Державницька концепція С. Томашівського грунтується на ідеї особливої ролі
Галичини та уніатської церкви в українському державотворенні. Якщо М.
Грушевський витоки української державності вбачав у Київській Русі, В.
Липинський — у козацько-шляхетській державі Б. Хмельницького, то С.
Томашівський відносив їх до Галицько-Волинської держави XIII—XIV ст.
Основними чинниками, на яких базується його концепція, є земля, нація і
держава.
С Томашівський вважав, що про Україну як про певну цілісність упродовж усієї
історії можна говорити тільки як про землю в географічному розумінні.
Українська земля як чинник історії України — це історичний процес здобування
українським народом землі. Другим важливим чинником історії українського
державотворення є процес формування української нації, в якому поєднані дві
протилежні тенденції — консолідуюча і роз'єднуюча. Третім чинником
державотворення є перетворення української народності в націю і становлення
першої української національної держави — Галицько-Волинського князівства,
що утворилося
С. Томашівський доводив, що традиції українського народу, наявність
внутрішніх розбіжностей між провідниками та станами українського суспільства
зумовлюють необхідність впровадження в Україні монархічної форми правління
як такої, що найкраще сприяє утвердженню авторитету і порядку.
У державотворчій концепції С Томашівського українська державність виступає у
формі клерикальної монархії. Історичні дослідження вченого, як і творчість М.
Грушевського та В. Липинського, є класичним прикладом державницького
пояснення історії українського народу.
Як і В. Липинський та С. Томашівський, найбільш придатною формою
державного правління для України В. Кучабський вважав монархію. Особливу
роль у заснуванні монархічної держави в той період, на його думку, була
покликана відіграти провідна верства, сформована з «людей військового духу і
організації», з огляду на втрату іншими суспільними верствами здібностей і
можливостей стати на чолі державотворення. Ця концепція, на формування якої
не в останню чергу справило вплив те, що її автор сам був військовим, дістала
назву «позитивний мілітаризм».
В. Кучабський поділяє ідеї В. Липинського й С. Томашівського про те, що справу
створення української держави може вирішити не етнічне об'єднання українців у
межах чужої держави, а формування психологічного складу нації на певній
території її проживання. Необхідною умовою цього є державотворча
національна ідея. Для початку потрібен своєрідний український П'ємонт*, який
зможе організувати решту України на визвольну боротьбу. На думку В.
Кучабського, роль П'ємонту мала відіграти Галичина, в якій склалися для цього
найбільш сприятливі умови.
Військові могли б стати провідною верствою в українському державотворенні у
1917—1920 pp. — тоді, коли, на думку В. Кучабського, інші верстви виявилися
нездатними до цього. Провідну ж верству, що зберегла в собі консервативні
лицарські риси, несе відповідальність за державну справу, гарантує стабільність
внутрішнього устрою держави, В. Кучабський вбачає у великих землевласниках.
Щоправда, провідною верствою, наголошував він, може бути як один суспільний
клас, так і представники кількох чи й усіх суспільних класів, об'єднані вірністю
до монарха — виразника єдності. Формування провідної верстви є одним із
головних завдань українського консерватизму.