УДК 821.161.

2
С16

Серія «Мистецькі біографії»

заснована у 2020 році

Художник-оформлювач
М. С. Мендор

ISBN 978-966-03-8724-9 © О. І. Саліпа, 2020

(Мистецькі біографії) © М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020
ISBN 978-966-03-9413-1 © Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020
 Чернівці, 1941

— Галю, ти довго будеш із тим чаєм бавитись? Я змерзла.

— Ви вже пили.
— Пила? Може. Забула. Часом тепер забуваю, — ста-
ра жінка перебирала зморщеними руками край скатерти-
ни і гладила плетене гачком мереживо. — Хоча вірші і свої,
і чужі, пам’ятаю добре. Галю, а то ти так краї скатерки пооб-
плітала чи купила де?
— Я, мамо, я. Ще того року, цілу зиму плела і квітки бі-
лим вишивала, як ви просили.
— То добре, — стара жінка втратила цікавість до візе-
рунків і втомлено повернула голову до вікна. — А диви, яка
весна рання, — всміхнулася сама до себе. — Галя мені не
рідна. Я взяла її, коли вона мала п’ять. Бідна дитина, мама
покинула, втекла десь до Відня, чи куди, і не давала про
себе знати, — говорила впівголоса. — Галин тато — то мій
брат. Я сама жила, от і взяла дитину собі на розраду. І їй
добре, і я маю рідну душу. Мучиться зі мною, старою. Але
не нарікає. Терпляча. Моя мама така була, Галина бабця.
Така добра, що хоч Матір Божу з неї пиши, — стара всміх-
нулася куточком зморщеного рота. — А ти нагадай, як тебе
звати?
— Оля, — молода студентка, що сиділа по той бік столу,
розгладила спідницю на колінах.
— А чого прийшла, нагадай?
— Наукову працю про вас пишу. В університеті поради-
ли. Читала ваші статті про радянську владу. Бути тут, біля
вас, то мені за честь, — руки дівчинки ледь помітно тремті-
ли, мова була уривчастою — від хвилювання судомно хапала
ротом повітря.
— Про що? Про владу?
3
 — Ага, — дівчинка різко встала, хотіла щось сказати, але,
схоже, передумала, бо відразу сіла.
— Про владу... Вже й не згадаю, що писала, стара стала,
сама бачиш, — жінка дивилася кудись за спиною своєї гос-
ті. — Як, ти кажеш, тебе звати? Нагадай, — перевела погляд
на дівчинку. — Я пам’ять маю добру, ти не думай — вірші би
годинами розказувала. А щось дрібне часом забуваю.
— Оля.
— Оля... — жінка ледь помітно всміхнулася. — Так мене
Осип називав. А я сварилася: не любила, коли так манірно...
Оля... Ольга — моє ім’я. А він мене — Олею...
— Маковей?
Старенька не відповіла нічого. Звела брови і схилила
голову — про щось згадувала. До кімнати зайшла жінка.
— Галю, а пересунь моє крісло ближче до вікна. Трохи
на людей подивлюся.
— А ви їх мало бачите? То учні, то студенти, то літера-
тори. Ви — наша зірка. — Жінка взялася пересувати крісло,
а далі вкрила стареньку кольоровим коцом. — Від скла хо-
лодом тягне, — пояснила дівчинці-студентці. — А хворіти
їй ні до чого. — Я вам липи знову заварила, — то вже до
матері. — Горня на столі. Захочете — попросіть дівчинку,
вона подасть.
— То вас Маковей Олею називав? — не вгавала сту-
дентка.
— Хто? — стара пильно глянула в очі гості. — А може,
й він. Може… — Жінка розгублено блукала очима навколо,
наче щось шукаючи.
— А ви його кохали? — спитала несміливо, погладжуючи
пальцями масивний мідний кулон на шиї.
— Ні, — відповіла різко.
Дівчинка округлила очі від здивування:
— Але ж...
— Ну що але? Не кохала, і крапка, — стара нервово від-
вернулася до стіни. — Нема про що говорити.
— Але кажуть...
4
 — Багато чого кажуть, — стара не дала студентці дого-
ворити. — Думаєш, я брешу?
Жінка стисла кулаки і пильно подивилася на гостю.
— А як же листи? Кажуть, люди бачили ваші до нього
листи...
— От дурна, і як тільки таких в університеті трима-
ють, — розсміялася жінка. — Я хто? Письменниця. Пись-
менниці — пишуть. Не вір листам, — додала вже спокій-
ніше. — За листами ховають справжнє. Я ті, що були від
нього, спалила всі до єдиного. А він мої беріг нащось. Діс-
тала б їх — теж би до вогню кинула. Там їхнє місце. Щоб
не питали такі дурні, як ти, — говорила швидко і нервово.
Але, помовчавши хвилину, додала: — Листи — то творчість.
Розумієш, ті, хто живуть письмом, рідко люблять сей світ
таким, як він є. Нам щось надумати — не гріх. А любов —
і поготів. Бо як то — без любові? А щоденники і листи — то
найбільша брехня у світі. Галю, а де та плящина з морем? —
крикнула голосніше до жінки, котра поралася в сусідній
кімнаті.
— У шафі, мамо. Я забрала, поки чай питимете.
— Ану-но, дай її сюди.
Жінка мовчки дістала з шафи закорковану скляну
пляшку і поставила на підвіконня біля матері.
— Там, усередині, море, — старенька погладила плящину
зморщеною рукою. — Мені колись одна художниця привез-
ла. Уявляєш — море! — Очі жінки всміхалися. — Все життя
воно мене кличе, а я так ні разу й не поїхала. Але я писала
про море, хоч його і не бачила. Нюхала, як пахне морська
вода, уявляла, смакувала тими картинами. І писала. Вийшло,
скажу я тобі, дуже правдоподібно. Так мені кажуть. А ти мені
про листи. Я ж певне, могла писати про любов, не любивши,
якщо про море написала. Могла ж, правда?
— Я в то не вірю, — студентка вже сміливіше заглянула
у вічі.
Стара спробувала підсунути пляшку ближче, але мало
її не перекинула.
5
 — Я завжди когось любила, — жінка знову дивилась
у вік­но і говорила повільно. — Завжди. Не було б любові —
я б не писала. Любов і письмо — то як сестри.
— І Осипа?
— Ти там щось іще хотіла, книжку підписати, чи що. Не
згадаю. — Жінка різко перервала розмову. — Галю, а прине-
си-но мені чорнило, — крикнула голосніше. Коли названа
донька склала приладдя на столі та підсунула до нього крісло
старої жінки, та тремтячою рукою вивела: «Кобиляньська».
Студентка встала, поправила спідницю й узяла книжку:
— Вдячна. Я ще прийду.
Стара промовчала. Студентка зібралася виходити, але
на порозі кімнати оглянулась. Ольга на неї не дивилася. На
диво стрункий, як для таких літ, силует жінки з гордо під-
несеною головою міг би стати картиною під пензлем хоро-
шого художника.
— Ніколи більше не питайте її про любов. Вона не лю-
бить про це говорити, — шепнула гості Галина, коли зачи-
няла двері.
 Кимпулунг, 1876

Вони вперто дерлися на гору: троє дівчат і два хлопці.

— Може, перепочинем? — благально дивився на товари-
шів юнак років двадцяти.
— Ще трохи. — Ольга зупинилася, вперлася руками у ко-
ліна, щоб віддихатися. Поділ її сукні був густо заліплений
реп’яхами. — От же ж халепа, — бідкалася впівголоса, обби-
раючи зелені кульки, — і чого б то дівчатам не одягатись
у щось зручніше, як хлопці. — Августо, ти як?
Юна худорлява дівчинка, що йшла поруч, зупинилась. Її
обличчя розчервонілось, а шкіра на губах потріскалася від
напруги. Августа загорнула кучеряве пасмо, що вибилось із
зачіски, за вухо і впевнено махнула головою:
— Все добре. Йдемо далі.
Юлько і Олесь дивилися на дівчат з-під лоба:
— Подуріли, чи що? Цілком дурна то була думка — дер-
тися вгору задля забави. І де у вас тої снаги береться, — про-
бурмотів під ніс Юлько. Олесь більше мовчав, але з виразу
обличчя було помітно, що цілком підтримував брата.
Йти на гору надумала Ольга. Зрештою, в тому не було
нічого дивного: ще змалку від її ідей у нормальних людей
округлювались очі.
«Олька мала родитися хлопом», — констатував якось
батько, коли побачив, як та з розкритим ротом дивиться на
вгодованого коня з лискучою шерстю і без страху гладить
його по спині.
— Тату, а можна я — верхи? — Мала благально дивилася
батькові у вічі. Чоловік оглянувся навколо, чи ніхто не ба-
чить, поправив сідло і підсадив доньку на коня:
— Тримайся міцніше. І нікому не кажи. Бо дівчатам на
конях — не пасує.
7
 — А як хочеться?
— Байдуже. Не пасує, і все. — Чоловік повільно вів коня
за віжки, а в Ольги аж котилася слина з кутиків губ від за-
доволення.
— Так гарно, таточку, так гарно! — хапала повітря ро-
том. — Я чую, як у нього б’ється серце, — гладила попід
гривою коня.
— Буде з тебе. — Чоловік зупинився, схопив однією ру-
кою семирічну доньку і поставив на землю.
— Стійте, таточку, не йдіть. — Мала міцно обійняла
батька за ногу.
— Тобі зле?
— Ні, добре. Хочу, щоби так було довше. — Дитина обій-
мала тата за ногу й міцно заплющувала очі, аж шкіра навко-
ло біліла. — Ви навчите мене їхати верхи?
— Ти з мене смієшся? Хлопці не хочуть, а тобі конче
треба?
— Треба, таточку, треба. Хочу ним керувати, — показала
поглядом на коня. Далі відпустила батька, підійшла до тва-
рини і торкнулась її тіла так високо, як могла. — Ви лише
гляньте, який він сильний. Який великий і дужий. Якби
я змогла ним керувати — я би стала ще сильнішою, ніж він.
— От дурна дівка, — тато почухав потилицю, — то ж
кінь. Де ж людині тягатися з його силою.
Ольга задумалась і по-дорослому серйозно промовила:
— Ті, хто має владу над кимось, — завжди сильніші, на-
віть коли без власної снаги. В тому і приємність.
З того дня Ольга часто бігала дивитись, як пасуться коні.
Близько не підходила. Брала з собою все, щоб малювати, сі-
дала десь удалині й годинами вбирала очима картину, що
бачила перед собою. А далі мазок за мазком переносила її
на полотно. Виходило не завжди добре. Хоч Ольга багато
вчилася малюванню, але то була не та справа, яка давалась
їй легко. Часом дівчинка дратувалась і жбурляла пензлика
в траву, лягала на землю й дивилася в небо. Потім вставала
і ще старанніше поверталася до роботи. І коли хто її в такі
8
хвилини гукав — то було марно. Нікого не чула і нічого не
бачила. Часом улітку за малюванням зустрічала захід сонця.
А коли поверталася додому, діставала «на горіхи» від
мами.
— Тобі б, Олю, тільки в хмарах літати, — цілувала мама
у голову, коли гнів минав. — А мені хто поможе? Справи
хатні, діти, городи...
Щось липке і неприємне огортало маленьку Ольжину
душу потім щоразу, коли тікала до коней, щоб малювати чи
просто думати. Сором за те, що не така, як інші. Часом різко
схоплювалася з місця, бігла додому, до мами. Мовчки бра-
лася за будь-яку хатню роботу, лише б заспокоїти те непри-
ємне, що наповнювало її зсередини.
— Хай би цього року Ольга йшла до школи, — мовив
якось за вечерею батько і крадькома глянув на доньку. Та аж
підстрибнула з радості на стільці: досі лише заздрісно спо-
стерігала, як зникають за книгами її старші брати і сестри
і тим самим тікають від щоденної хатньої праці.
Тато були вченим теж. Ользі, та й іншим дітям у сім’ї, рід-
ко доводилося відчувати від нього ніжність чи сподіватися
на якісь поблажки. Але то ж батько — він має бути суворим.
На ньому все тримається.
— Та чи треба? — засумнівалася мама. — То ж дівка. Та
й у голові в неї робиться казна-що, сам знаєш.
— Ми, Маріє, не служницю собі народили. Подивись,
який світ навкруги — жіноцтво вже давно не заперте в хаті.
Марія, мама Ольги, мовчки підвела очі на чоловіка. Той
устав з-за столу, хоч так в родині досі й не велося, підійшов
до дружини і поцілував у маківку:
— Не ображайся, знаю, що ти себе віддала мені й дітям.
Але то був твій вибір. А як вона так не схоче?
Ольга сиділа за столом і навіть припинила рухати щеле-
пою. Так і тримала в роті шматок запеченого м’яса, поки її
брати і сестри гелготіли поруч, як гуси. Її ніхто не питав, чи
хоче вона до школи, але за таке рішення готова була просто
тут кинутися татові на шию.
9
 Вже за місяць вона старанно вчила письмо і читан-
ня. Нікому не зізнавалася, що, власне, читати вміла й до
того. Сама не знала, звідки. Але хизуватися собою не
звикла.
Додому до них з братами приходив учитель української
мови. В школі ж — лише німецька та румунська.
Вікно до знань, яке відкрило навчання, захоплювало і ля-
кало: чим більше Ольга читала, тим більше розуміла, скільки
всього непрочитаного і невивченого ще залишається.
Окрім школи, Олю вчили грати на фортепіано. Мама
страшенно любила, коли донька, розправивши поділ сук-
ні на колінах, граційно ставила руки на клавіші старого ін-
струмента і починала грати. Байдуже, що було далі. Тільки
ось цей первісний момент народження музики з нічого мав
значення.
Ольга полюбляла грати марші. Їхній ритм і сила крізь
кінчики пальців розливалися тілом дівчинки, примушува-
ли розправляти плечі та підводити вище голову. Із завзят-
тям била по клавішах і діставала за це зауваження від Аделі
Францівни, старої вчительки музики.
— Звідки у Вас стільки агресії, юна пані? — перелякано
дивилася вчителька.
Ольга опускала очі та бралася перебирати поділ спідни-
ці. Хвилини, коли втрачала контроль над собою, були най-
гіршими в її житті. Це могло трапитися будь-де: на уроці
музики, як от зараз, у розмові з учителем малювання, коли
хотіла довести, що плавні переходи кольорів — то не завжди
добре, бо ополудні, наприклад, усе навколо таке контрастне,
що аж ріже очі. Чи навіть, найгірше, коли до батька, секре-
таря при старостстві, приходили друзі, сідали за чай і об-
говорювали якийсь цікавий художній твір. Ольга ховалася
біля самісіньких дверей у сусідній кімнаті. А коли дискусія
сягала апогею, то не витримувала, виходила зі сховку і пал-
ко висловлювала свою думку. І тільки перелякані очі тата
зупиняли її. В такі миті хотілося провалитися крізь землю.
Сором — ось вічний супутник її нестриманості.
10
 — Дивно, що у такій родині дівчинка отримала негід-
не виховання, — яксь із докором сказала Аделя Францівна
Олиній мамі. Та, не знати, за що, вибачилась.
— Я більше не хочу, щоб вона мене вчила, — рішуче ска-
зала Ольга, коли за педагогом зачинилися двері.
— Даремно. Адже вона каже правду, — мама взялася на-
кривати на стіл, а донька — їй допомагати. — Десь ми тебе
не догледіли.
— Я думаю, досить із тебе навчання. По чотирьох класах
сидітимеш удома, — тато, котрий якраз у ту хвилину зайшов
до кімнати, замислено глянув на Ольгу. Дівчинка заклякла
на місці:
— Як то — вдома?
— Так, як і всі. Помагатимеш матері. Щодо уроків ма-
лювання та музики — я не перечу, то треба кожній жінці.
Грай, малюй, скільки хочеться. А навчання — досить. Щось
зле сіють книжки у твоїй голові, боюсь, аби тебе не згубили.
Ольга мовчки поклала тарілку на стіл і погладила ска-
тертину рукою.
— Тоді... Тоді я не хочу нікого бачити! — Схопила поділ
сукні й побігла надвір. Батьки переглянулися між собою:
така реакція була очікуваною, нічого дивного.
Дівчина стала посеред двору і з жахом прислухалася до
серця, що вилітало з грудей. Нащо воно грає такі злі жар-
ти? Чи вартувала ця витівка зіпсованого настрою батькам?
Оля сіла на колоду під парканом і затулила вуха руками,
щоб не чути свого серця. Але від цього його стукіт став іще
сильнішим. Дівчинка різко встала і побігла за хату, туди,
де виднілися гори, де у величезній загорожі паслися коні.
Біля стовпчика огорожі лежало старе сідло. Схоже, хтось
із селян залишив, а сам пішов напитися води чи пообідати.
Ольга, довго не думаючи, осідлала першого-ліпшого коня,
що пішов до рук. Тисячу разів бачила, як робив то батько
і брати, — проблем не виникло. Рішуче вперлася руками
йому в шию і застрибнула на спину. Кінь кілька разів туп-
нув копитом і потряс головою від несподіванки, але далі пі-
11
шов спокійним кроком уздовж огорожі. Ольга боялася на-
віть дихати. Але дуже швидко страх змінився захопленням.
Кінь рухався повільно і поважно. Дівчина відчувала, як на-
пружується і розслаблюється кожен його м’яз. Натягнула
вуздечку сильніше. Побачила, що тварина сповільнила крок.
Легенько штовхнула ногою в бік, як то робив батько — і кінь
пішов швидше.
— Ви, панночко, так би не бавилися, бо сукенку замасти-
те, — почула голос за плечима і спробувала оглянутися. Тва-
рина такого маневру не зрозуміла і різко зупинилась. Ольга
відчула, як ковзнула голими литками по порепаній шкірі
сідла. Очуняла за мить, коли кінь, не второпавши, що від-
бувається, закрутився на місці й мало не розтрощив копи-
том їй голову.
Саме тоді, коли ледь не сталося неминуче, звідкись під-
скочив хлопець у засмальцованій сорочці й сильно ляснув
тварину ззаду. Кінь відстрибнув на кілька метрів і побіг геть.
Сідло на його спині перекосилося.
— Хто ж так коней сідлає?! — засміявся хлопець на всі
зуби і подав Ользі руку. Спітніла хлопчача долоня торкну-
лась її шкіри і запекла новими відчуттями.
— Хочете, я вас навчу?
— Хочу. Тільки татові не кажіть.
— А мені то що? Я не звик зайве балакати.
Його звали Іван, і він пас коні зі всього краю містеч-
ка. Ціле літо вчив нову знайому їздити верхи, сідлати коней
і доглядати за ними. Ольга слухала його з таким самим захо-
пленням, як і читала книжки. Все у цьому сільському хлоп-
цеві було для неї новим: наївна простота і неосвідченість,
грубі риси обличчя й відверта поведінка.
Найперше Оля взялася вчити його читати по-німецьки.
Іван пручався, як міг. Але нудні години на пасовищі не за-
лишали вибору.
— Ти вивчишся читати і візьмеш мене заміж, — серйозно
пояснювала Ольга. Почувалася поруч із Іваном спокійно та
легко. Його простакуватість притягувала її, як ніколи досі.
12
 Хлопець по-дружньому обіймав дівчинку за плечі та
сміявся:
— Мала ти ще, щоб із тобою женитися. Підрости.
Ольга старанно виводила для Івана літери та слова пру-
тиком на піску, а думки її були там, де її шкіри крізь тоненьку
блузу торкалася його рука.
Іван умер того ж літа. Ніхто не бачив, як. Знайшли в полі
з розбитою головою. Казали, ніби його вдарив кінь. Ольга
про це дізналася не відразу. Десь за два дні, коли вийшла на
поле та побачила старого пастуха замість свого друга. Чо-
ловік сказав, що Івана вже і поховали.
Оля пішла на цвинтар, знайшла свіжу могилу і постояла
над нею, закусивши губу. Море незнайомих почуттів роз-
пирало зсередини і просилося на волю слізьми. Але вона не
пускала. Повернулася додому, знайшла великий зошит і сіла
писати. Вирішила, що просто мусить намалювати словами
все, що було в її житті досі. Напише щоденник.
Спочатку то були просто спогади. Незчулась, як вони
почали обростати деталями, котрих не було. Далі в зошиті
з’явилися незнайомі люди зі своїми історіями. Оля зляка-
лася: то було щось нове. Інший світ, зовсім їй не знайомий.
— Августо, а йди-но, щось тобі покажу. — Ольга
по-змовницьки підморгнула подружці, доньці місцевого
старости, тендітній дівчині з великими очима та кучерявим
волоссям.
До Августиного тата часто сходилася місцева інтелі-
генція. Тут багато розмовляли українською, обговорювали
книги, ділилися новинами. Ольга завжди просилася з та-
том на такі вечори. Нібито щоб побалакати з подружкою,
а насправді — щоб послухати, про що говоритимуть старші.
Августа її в тому підтримувала, часом навіть сама видуму-
вала нові й нові сховки, де вдвох із Олею сиділи годинами
та прислухалися до голосів у вітальні. Вже далеко не діти,
вони зі сміхом потайки залазили до великих дубових шаф
і сиділи там мовчки, втираючи одна одній піт із обличчя, аж
поки батькові гості не розходилися. Тоді так само непомітно
13
вислизали зі сховку і, ніби так і мало бути, виходили десь із
кухні чи іншої кімнати.
— Августо, а йди-но, щось тобі покажу. Ось, лише ти це
можеш читати, — розчервоніла Ольга простягнула подружці
дрібно списаний зошит.
Августа сіла на широку тахту і жестом запросила Оль-
гу сісти поруч. Її очі швиденько бігали за рядками зошита.
Вона любила, коли Ольга приїздила в гості. Завжди че-
кала її з нетерпінням. Помагала мамі готувати смачне до ве-
чері, виставляла на видне місце картини, намальовані за цей
час, аби похизуватись. А під покривало на постелі ховала
дві-три книжки, які непомітно брала для Олі в татовій біб­
ліотеці. Дуже вже та любила читати і повсякчас неймовірно
тішилася таким несподіванкам. Ольга завжди розповідала
щось нове та цікаве і вмовляла на незвичайні витівки. Від
природи вперта і норовлива Августа слухалася подругу, як
зачарована. Було в ній щось незбагненно-світле та приємне.
Найбільше Августа полюбляла підслухані розмови та-
тових гостей. Коли вони разом із Олею опинялись у тісній
і паркій шафі й ледве стримувалися, щоб не зареготати, —
то було чудово. Їхні ноги перепліталися від нестачі місця,
і кожен рух відкликався приємним лоскотом. Шкіра Ольги
завжди пахла лавандою. Казали, що її мама додавала квітів до
води, якою донька вмивалася. Так, чи інакше, а Августа що-
разу намагалася вловити цей аромат і прихилялася носом до
щоки подружки близько-близько. В такі хвилини її огортало
приємне тепло, думки плутались. Якщо треба було щось ска-
зати, то Ольга притулялася губами до її вуха і ледь чутно ше-
потіла. Її подих обпікав шкіру, хотілося сміятися ще більше.
— Ось це все, про що ти пишеш, це було насправді? —
Августа здивовано глянула на подругу.
Ольга ствердно махнула головою.
— Так. Усе, до останку. Нема в мене ближчої подруги, як
ти, тому і ділюся.
— Бідолашна моя дівчинка... — Августа не знала, як по-
водитись, і несміливо притягнула голову подружки на свої
14
груди. Від її близькості стало лоскотно десь усередині. —
А батько знає?
— Про що? — Ольга перелякано округлила очі.
— Про Івана, про ваше кохання. Про те, що твій нарече-
ний загинув, тебе захищаючи.
Ольга виборсалася з обіймів подруги й озирнулася, чи
ніхто не чув:
— Ні, ти що, я лише тобі. Нікому більше. Це — наша та-
ємниця.
Обличчя Августи пашіло від хвилювання:
— Слухай, а розкажи мені більше. Ви ж із ним... ну...
той... цілувалися?
— Ну... так, звісно, — Ольга опустила очі. Сама не знала,
нащо збрехала. І в «щоденнику», і тут, зараз.
— Щастить тобі.
Августа прислухалася до власних відчуттів: щось непри-
ємне кольнуло під грудьми. Може, заздрість? Бо ж у неї не
те, що поцілунків, — навіть натяків на романтику не було.
Читала далі, а коли завершила, підвела очі на подругу:
— Олю, знаєш, а ти гарно пишеш. У тебе талант. Може,
напишеш вірша чи оповідку?
Подруга розсміялася:
— Таке скажеш, і хто то читатиме? Куди мені до літера-
торів, — вказала головою на полиці з книгами у бібліотеці.
— А ти спробуй руською. По-нашому зараз пишуть
мало. — Августа гладила долонею рівно списані сторінки зо-
шита й роздивлялася чорнило, яке залишало слід на її руках:
— Бачиш, чорнило — як і мої фарби. Ти теж малюєш
картини, тільки словами.
У передпокої почулися голоси. Гості розходились. Ольга
похапцем вирвала зошит із рук подруги:
— Тільки ж ти про ось це — нікóму.
Сховала «щоденник» до голого тіла, під блузу і притисла
лівою рукою до живота.
«Бач, а вона повірила. Не мала жодного сумніву. Варто
було тільки запевнити, що то справжній щоденник. Як то ці-
15
каво!» — думала, поки чекала на батька біля дверей. Майже
фізично відчувала, як виросла в очах подруги: тепер вона —
не просто дівчисько, а та, яка мала трагічне кохання і навіть
знає, що таке поцілунок. Виявляється, щоб люди думали про
тебе так, як ти хочеш, треба зовсім небагато.
«Щоденники і листи можуть бути найбільшою брехнею
в світі» — зробила для себе висновок.

Йти на гору придумала Ольга. Вперлася, що хоче освяти-

ти свою з Августою дружбу з якогось там джерела. А хлоп-
ців та Ядвігу, сестру Августи, взяли про всяк випадок, «рап-
том що».
Оля рухалася від каменя до каменя по-чоловічому легко.
Тільки брудний поділ сукні сковував. Час від часу подавала
руку худорлявій Августі. Та дерлася вгору, зціпивши зуби.
Олесь і Юлько йшли без особливої охоти: давно втомились,
але залишити дівчат самих не могли.
— Стійте, це тут! — Ольга зупинилася, витерла чоло ру-
кавом і завмерла. Десь близько чулося дзюрчання джерела.
Дівчина роздивилася навколо і пішла трохи вправо. Юлько,
Олесь і Августа попрямували за нею.
— Ставай на коліна тут, — скомандувала Ольга подрузі,
й та беззаперечно послухалась. — А тепер пий.
Обидві, як за командю, нахилилися над широким джере-
лом і зачерпнули долонями воду. Зробили по кілька ковтків,
холодні струмочки потекли по шиї за пазуху.
— Тепер наша дружба буде вічною, — Ольга всміхалася
широко, обійняла Августу і поцілувала десь біля вуха.
— Для того не треба було ніякої води, але якщо ти вже
так хотіла, то хай буде, — дівчата обнялись і з реготом лягли
на нагріте каміння поруч.
Олесь, Юлько і Ядвіга мовчки сиділи біля них і без особ­
ливого ентузіазму вдивлялися в дно струмка.
Августа тримала Ольгу за руку й тішилася від краси цьо-
го моменту. Тверда долоня подруги надійно ховала її тонкі
пальці під собою.
16
 — Не може цього бути! — Ольга рвучко сіла. Далі зняла
взуття і босоніж перейшла на інший бік струмка. Там опу-
стилася на коліна, а за кілька хвилин повернулась із буке-
том тендітних квітів у руках. — Едельвейси! Ви бачили, це ж
едельвейси!
Усі четверо із цікавістю обступили Ольгу. І справді, вона
тримала в руках букет біло-жовтих едельвейсів.
— Тепер мені в коханні пощастить, — усміхалася на всі
зуби Ольга.
— Кажуть, якщо подаруєш квітку комусь, то та люди-
на тебе і полюбить, — Юлько простягнув руку, щоб узяти
квіти. — Віддай мені, ти ж не хлопець, що квіти комусь да-
рувати.
— Ще чого! — Ольга відсмикнула руку. — Де воно ска-
зано, що то чоловік має дарувати?
Августа переминалася з ноги на ногу:
— Олю, а подаруй їх мені, — ледве наважилася промо-
вити.
— Дурна, чи що? — розсміялася їй в обличчя подруга. —
То ж для коханого.
— А дочекаються? — Юлько спробував силою відібрати
букет. — Мені потрібніше.
— Не підходь. Я ці квіти засушу — і чекатимуть скільки
треба.
Додому поверталися втомлені.
— Слухай, Августо, ти як думаєш, то правда? — біля са-
мих воріт власного будинку Ольга раптом зупинилася.
— Що саме?
— Ну, що той, кому я подарую квітку, мене покохає?
— А мені як знати. Може. А що, є кому?
— Ну, може, і є. Не хочу про це говорити.
Ольга поцілувала подружку в щоку і побігла додому.
Августа ще кілька хвилин постояла біля воріт, а потім
пішла. Душу розривало від почуттів: щастя від чудового дня
і незрозумілої тривоги. Вдома сіла за малювання. Лише це
заспокоювало.
 Чернівці, 1895

Ольга йшла вулицею, притримуючи однією рукою поділ

довгої незручної сукні, а іншою притискала стос паперів під
рукою.
Бруківка під ногами після дощу була слизькою і потре-
бувала особливої уваги. Осінь.
Ольга не любила ні мокрі вулиці, ні ось цей холодний
вітер, що поривався зняти її капелюшка та насмішити всю
вулицю, коли б вона за ним побігла. Та й чи побігла б? Пев-
не, що просто провела б поглядом і пішла далі. Хоча така
втрата була б помітною в її теперішньому матеріальному
становищі.
Підвода з коричневим і лискучим конем проїхала зов-
сім поруч, у ніздрі вдарив неприємний запах, і жінка май-
же відчула, як колесо прокотилося так близько від подолу
її сукні, що ще трохи — і зачепило б. Раптом зупинилася
й оглянулася навколо. Наче від сну прокинулася. Вона — на
вулиці Панській. Куди йде? Навіть не відразу знайшлась із
відповіддю. Але згадала: в редакцію «Буковини», до Осипа.
Десь там зараз, поміж дубовими столами, у кімнаті, де
пахне чорнилом і папером, він її чекає. Її Осип. Красивий,
ставний. Може, навіть дивиться у вікно чи прислухається до
стукоту коней по дорозі — бо ж не знає, що вона йде пішки.
Ольга струсонула головою: і що це з нею робиться? Нема,
щоб просто йти до «Буковини» — то думається дурне.
З Осипом познайомилася тільки минулого тижня. До
того він писав їй іще зі Львова. Ольга перечитувала ті листи
і десь усередині навіть трохи насміхалась: як роками вона
шукала, де б надрукувати нею написане, — то всі відводили
очі. А коли її почали видавати німецькі журнали — якось
враз і наші заметушилися.
18
 Осінні черевики від незвички натерли ноги, і жінка му-
сила зупинитися біля якогось будинку, прихилитися до його
стіни і трохи постояти.
— А ще вчора було літо, — вікно будинку відчинилось
і з нього виглянула стара простоволоса жінка. Ольга від не-
сподіванки відсахнулась, але не відповіла нічого. — Кажу,
літо ще вчора було, малі мої босими ходили, — голосніше
озвалася жінка, ніби подумала, що її погано чують. — Може,
вам, пані, поміч яка треба?
— Ні, — знайшлась Ольга, — все добре, вдячна, — від-
повіла холодно і зробила кілька кроків далі.
— Пані, може, ви часом прислугу чи куховарку собі шу-
каєте? — крикнула вслід жіночка. — Бо моя донька має двох
дітей годувати, а роботи нема. Скоро жебрати треба буде
йти, бачу.
Ольга зупинилась і роздратовано потерла скроню. Чи
то від погоди, чи від голосу дивної жінки починала боліти
голова.
— Не шукаю, — різко кинула через плече, підхопила по-
діл сукні й швидко пішла далі. Мокра бруківка виляскувала
під підборами.
— Та й не пані я ніяка, — то вже сама до себе.
Якось Осип написав їй листа. Мовляв, переїздить до Чер-
нівців і просить милості зустрітись особисто. Ольга пере-
читала ті рядки кілька разів. Було в них щось незвичайне.
Якась упевненість. Сила. Прихований зміст.
Навіть не відповівши йому, вона сіла писати Августі до
Відня. Розказувала про те, як мало навіть серед інтелігенції
в немалому місті чоловіків, які б її зацікавили. Щоб і ро-
зумний, і сильний, і красивий. Хіба надія, що Осип, новий
редактор «Буковини», відомий іще зі Львова, буде таким,
як треба.
І Ольга погодилася на зустріч. Про точну дату вони не
домовлялися, то в трепетному чеканні минув цілий тиж-
день. Коли почула, як біля дверей будинку зупинилася під-
вода, — серце ледь не вилетіло з грудей.
19
 Далі був його голос — приємний баритон, в’язкий, наче
добрий кисіль, що готує мама.
Встала з-за столу, щоб його зустріти. Тільки-но двері
в кімнату прочинились, як Ольга перша по-чоловічому про-
стягла руку Осипу:
— Кобилянська, будьмо знайомі.
Чоловік зніяковів від несподіванки, але майже не подав
знаку: прийняв простягнуту руку, злегка стиснув її у приві-
танні й відрекомендувався:
— Осип Маковей, ваш палкий прихильник.
В очах Ольги заграли бісики:
— Ви мали сказати, прихильник мого письма? Бо до мене
самої чоловіки не надто уважні.
Осип не відразу знайшовся з відповіддю. Пройшовся
повільно від стола до вікна і назад, аж потім підвів на жін-
ку очі:
— Якщо ви таким чином, як властиво жінкам, випро-
шуєте похвалу, то я Вас розчарую: я не з тих чоловіків, котрі
вміють сказати гарно. Хіба написати, коли не бачиш люди-
ни, — то так.
— То ви, пане Осипе, сором’язливий? — Ольга відверто
розсміялась. Але майже відразу про це пошкодувала. І що на
неї найшло? Жінка відчувала: всередині прокидається мале
чортеня, як у дитинстві, і це дратувало.
Осип стиснув губи і потупив погляд у підлогу. За двери-
ма почувся галас — мама командувала Ольжиними братами,
поки ті заносили до кухні мішок із якимись крупами.
Гість скористався паузою, щоб роздивитися кімнату: не-
величке прохідне приміщення, скромно обставлене, фарба
на підлозі протерлася від часу. На столі — хаотично скла-
дений папір і чорнило, дверцята шафи — прочинені, схоже,
через старі та провислі завіси. Було трохи соромно за те, що
він побачив, але вже як є.
Шум за дверима стих, і довелося продовжувати розмову.
— І в таких умовах ви працюєте? — чоловік схопився за
соломинку, щоб перевести тему.
20
 — Так, доводиться. — Ольга почервоніла. — Думали,
письменниці живуть у розкоші? — в голосі почулися хо-
лодні нотки злості.
— Перепрошую, якщо образив. — Осип підійшов ближ-
че і, не підводячи очей, торкнувся руки жінки трохи вище
зап’ястя.
Від несподіванки Ольга стрепенулась. Але такий незвич-
ний жест у ту ж мить зняв усе її напруження. Ольга почува-
лася страшенно втомленою.
— Давайте сядемо, — запропонувала гостю і, не чекаючи
його відповіді, просто знесилено впала на стілець. Чоловік
кілька разів переступив з ноги на ногу і сів на стілець по ін-
ший бік стола. — Ви ж до мене у справі?
— І так, і ні. Спершу я, звісно, хочу просити у вас дозво-
лу бачити ваші нові тексти руською. Якщо все буде добре,
то друкуватимемо. Але є й друге, — Осип опустив очі, — не
таке важливе. Я хотів на власні очі побачити жінку, письмом
якої захоплююся.
Ольга рвучко встала. Від різкого руху стіл похитнувсь і,
якби жінка не відреагувала вчасно, то чорнильниця б пере-
вернулась і залила все, що було близько. Інцидент звів гра-
дус розмови на нуль, й обличчям обох пролетіли посмішки.
— І як? Я не розчарувала? — Ольга підійшла до вікна
й удала, що дивиться на вулицю.
— Розчарували. Ви надто молода для світила літератури.
Жінка відчула, що Осип теж устав і підійшов до неї. Спи-
на вкрилася гусячою шкірою. Він говорив, а Ольга відчувала
його подих десь між своєю шиєю та потилицею. Обличчя
і постава добре відбивалась у склі. Можна було пильно його
роздивитися, чого не зробиш відкрито. Блакитні глибокі очі,
високе чоло, золотаве, ледь хвилясте волосся. Воно так ди-
сонувало з її власним, чорним, стягнутим у пучечок. Ольга
відчула себе як ніколи худою і гострою — ніс, вилиці, навіть
худющі довжелезні від гри на фортепіано пальці — все це
було таким бридким на тлі м’яких рис обличчя та форм тіла
мужчини поруч.
21
 — Я читав ваші твори, і переконаний, що вони мають
виходити руською для нашого читача. В них стільки живо-
го, того, що є в кожного з нас. Ніби ви от так просто підгля-
нули в наші села та будинки. То зовсім інша література, ніж
була до цього. Така, яку схочуть люди, — від інтелігента до
селянина. Я впевнений.
Кожне слово відбивалося в свідомості Ольги, як удар
у великий бубон, і приємно резонувало. Потім вона навіть
не могла добре пригадати, що ще казав Осип. Хіба що пообі-
цяла вже днями прийти до нього зі своїми творами в газету
і на прощання чомусь не подала йому звично руки, а просто
ледь помітно помахала.
Тільки-но Осип пішов, як Ольга сіла писати Августі.
Руки зрадливо тремтіли, і літери виходили кривими, ніби
розбігалися по сторінці: «Августо, рідненька моя, то він. То
нарешті він. Той чоловік, за яким я буду почуватися щасли-
во. З яким мені буде цікаво і добре».
І ось, зараз, вона йде до нього у редакцію вулицею, яку
знає, як свої п’ять пальців, але чомусь усе навколо здається
їй новим. Але найдивніше — навіть не у тому всьому, що
вона бачить, а десь усередині — тепле і трохи колюче від-
чуття, що наповнює всю аж до кінчиків волосся.
І що такого особливого в цьому чоловікові? Важко ска-
зати, чи він красивий. Симпатичний та ставний — так. А чи
є в ньому якась особлива краса? Хто знає...
Ольга притисла стос паперів під рукою, щоб узятися
двома долонями за масивну ручку дверей редакції і всім
тілом навалилася на них, аби відчинити. Двері піддали-
ся. В ніздрі вдарив задушливий запах чорнила, фарби
та газет.
До Осипа треба було підніматися на другий поверх.
Ольга йшла рипучими дерев’яними сходами і роззиралася
навколо. Цокіт друкарських машинок спочатку дратував,
але вже за кілька хвилин до нього звиклося. Поки підніма-
лася нагору — повз неї проходили люди. Лише дехто з них
на кілька хвилин затримував погляд на обличчі Ольги, ніби
22
пригадуючи, звідки її знає, але здебільшого всі дивилися
повз неї, наче її не було тут узагалі.
Осип стояв біля вікна свого невеличкого кабінету з па-
перами в руках, повернутий боком до вхідних дверей. Було б
дурницею зайти відразу і не скористатися шансом розгле-
діти його, поки не помічає. Чоловік не дивився у написане,
а розглядав щось за склом. Світло падало саме на його об-
личчя, й Ользі здавалося, що вона бачить кожну складку
біля його очей. Раптом Осип наче відчув її погляд і якось
смішно, навіть по-дитячому потер долонею око під окуляра-
ми саме там, де вона щойно дивилася.
Зараз він повернеться й її буде викрито — чекати більше
не можна. Ольга несміливо постукала.
— Це Ви, Олю? — голос Осипа звучав розгублено, так,
наче вона застала його за якоюсь таємною справою. Його
очі бігали, а пальці стиснули папір у руках так сильно, що
той зім’явся.
— Перепрошую, що без попередження, — знітилася
гостя.
— Що ви, що ви, навіть не думайте вибачатись! Я чекав
на вас із тієї самої хвилини, коли вийшов з вашого дому. —
Чоловік поклав папери на стіл і відсунув стілець для гості. —
Сідайте. Я маю добрий чай, якщо ваша ласка буде його ску-
штувати, то я пошлю когось у сусідній будинок за гарячою
водою. Ви не проти?
— Можна? — Жінка оглянула кабінет Осипа, знайшла,
куди покласти стос своїх записів і сіла на стілець. Осип на кіль-
ка хвилин вийшов, аби розпорядитися стосовно чаю. Ольга по-
гладила вказівним пальцем клавіші на друкарській машинці,
що стояла на краю стола. Гладенькі та приємні на дотик вони,
здавалося, зберігали тепло рук господаря. Поряд лежало пись-
мове приладдя — навіть у редакції такої знаної газети бага-
то чого писалося від руки. Ольга пройшлася пальцем по ви-
пуклому візерунку чорнильниці, зробленої з якогось металу.
— То здебільшого для листів. — Осип стояв за її спиною
і, схоже, вже давненько.
23
 — Перепрошую. Мені завжди цікаве письмове приладдя.
Вважаю такі речі дуже особистими.
— І то правда. Не тільки для письменників. Знаєте, кож-
на наша думка — то всього лише хмарка, що літає десь над
головою. А коли за неї береться перо — тоді та думка і на-
роджується по-справжньому.
— Знаю, що ви, Осипе, теж пишете, і непогано.
— Не смішіть мене, — чоловік закинув голову назад і за-
крутив у різні боки. — Мені з вами не зрівнятися.
— Та навіщо комусь із кимось рівнятись? — Ольга під-
велась і підійшла до вікна. — Ви — самі по собі, і я — сама
по собі. Чула про вас у літературному товаристві, говорять
досить хороше. Сама, зізнаюся, ще не читала — нема часу
за письмом. — Жінка кинула погляд на стос паперів, що їх
тримала в руках. — Я вам свою повість принесла. Якщо за-
цікавить — буду рада почути думку.
— О, чудово, я навіть не сподівався на такі новини! —
Чоловік схопив зі стола рукопис і жадібно впився в нього
очима. Серце Ольги вилітало з грудей. Вона навчилася тер-
пляче ставитися до критики, але зараз чомусь хотіла чути
лише хороше. Та Маковей із компліментами не поспішав.
Він відклав папери і вийшов із кабінету. Повернувся з двома
великими горнятами в руках. Пахло травами.
— Чай ледь не охолов. Я просив нас не турбувати, то
ніхто й не наважився нагадати мені про напій. Я не часто
чаюю в кабінеті. То ще львівська звичка. Тут до такого не
привчені. — Маковей відчинив шафку в кутку кімнати і ви-
тягнув звідти якийсь клунок. Поставив на стіл і розгорнув
із повощеного паперу кілька невеличких пиріжків. У кім-
наті запахло їжею, і від цього запаху в Ольги чомусь зно-
ву почала боліти голова. — Пригощайтеся, жінка, в якої
я квартирую, пече відмінно. Сьогодні — з в’яленими сли-
вами. Скуштуйте.
Ольга залишалася стояти біля вікна. Вона почувала-
ся невдовленою через те, що чоловік не сказав жодного
слова про її рукопис. Звісно, він не встиг його прочита-
24
ти, але ж міг хоч би словечком обмовитися. На душі не­
приємно зашкребло.
— Знаєте, Олю, вам треба більше відпочивати.
Від цього «Олю» жінку пересмикнуло. Ніхто її так не на-
зивав тепер, а надто не очікувала такого від цього майже
незнайомого чоловіка.
Маковей підійшов зовсім близько і поклав руку на її пле-
че. Такий жест був дуже недоречний для людей, що майже
не знають одне одного, і Ольга відверто розгубилася. Тепло
долоні Осипа відчувалося навіть через цупку тканину сукні.
Щось приємне і незвичне розлилось її тілом.
— Те, що я про вас чув, дозволяє зробити висновок про
вашу неабияку силу духу, але в першу чергу ви — жінка.
Хай навіть і дуже талановита. Ви маєте втомлений вигляд,
і мені, як і будь-якому чоловікові, думається лише про те, як
було б добре, коли б замість блідості на ваших щоках красу-
вався здоровий рум’янець. Може, вам варто поїхати в село
на якийсь час? Я за вас хвилююся.
— В село? То ви з тих, хто б відправив жінку до корів,
дітей і поля?
— Ні в якому разі! Не хотів вас образити. Ви, звісно, гід-
ні того, щоб бути на одному рівні з інтелігентними мужами
сучасності. Але мені хочеться потурбуватися про вас, як про
малу дитину. Самого дивують такі думки. Забудьте про них,
благаю.
Ольга слухала його голос і майже фізично відчувала, як
розсипається на піщинки. Ще вчора вона б плюнула чолові-
кові межи очі за натяк на її фізичну слабкість, але тут і зараз
їй хотілось піддатися силі цього чоловіка, прийняти його
турботу, бути просто жінкою, без регалій і заявок на попу-
лярність. Чомусь пригадалося нічне жахіття, яке в дитинстві
снилося кілька разів поспіль. Начебто вона лежить на посте-
лі, а до неї наближається вбивця і хоче її задушити. Ольга
пробує поворухнутися чи закричати, але тіло не слухається,
голос пропав. Її загибель неминуча. Зараз почувається, як
у тому сні — дивна слабкість забирає здатність пручатися.
25
 — Мені треба йти, почаюємо в інший день, — різко по-
вернулася до дверей жінка і, залишивши здивованого Ма-
ковея в кабінеті, вийшла геть. До цієї слабкості ще треба
звикнути.
На вулиці в Ольги запаморочилося в голові, до горла
підступила нудота. Голова починала боліти дужче і дужче.
Кожен крок відгукувався новою хвилею болю. Коли до її
будинку на Рошівській залишалося кількасот метрів, ста-
ло зовсім зле. Довелося сісти просто на ґанок якоїсь старої
хати і перечекати кілька хвилин. Аж коли повернулася до-
дому, побачила натерті до крові черевиками ноги та відчула
неприродну втому.
«Хіба може хтось із тутешніх стати мені кращою пар­
тією, ніж Осип, — думалося перед сном. — Він досконалий.
Схоже, пройде трохи часу і я закохаюсь у цього чоловіка, як
дурна сільська дівка. І нікуди від того не дітися».
Тієї ночі Ользі снилися гори. Ніби вона дереться на вер-
шину, а та все віддаляється. Каміння зривається з-під ніг
і з гуркотом летить униз. Ользі страшно. Вона тримається за
невеличкий виступ скелі і шукає поглядом вершину.
***
Осип дивився на двоє повних горнят із чаєм, що дав-
но охолов. Дивна жінка — ця Кобилянська. Він не такою
її уявляв. Коли вперше трапив до рук її твір — вчитувавсь
у кожне слово, аж дух перехоплювало. Ніколи не думав, що
жінка може так писати. Ні, він не з тих, хто вважає чоловіків
розумнішими і вищими. Ні в якому разі. Але була в текстах
Кобилянської якась невловима сила, якась чоловічість, рі-
шучість, стійкість.
Ще коли тільки прийняв пропозицію переїхати до Чер-
нівців, вирішив неодмінно її побачити, познайомитися.
Нащо йому те було потрібно? Хотів би сказати самому собі,
що тільки заради того, щоб краще пізнати її творчість, але
ні. Було цікаво, звідки ж іде ця мужність і впевненість, якою
світяться Ольжині тексти. Може, тому, що йому самому бра-
26
кувало отих чоловічих рис. Мало не щодня картав себе за
якусь надмірну м’якість.
Надкусив уже трохи підвітрений пиріг зі сливами і за-
пив холодним чаєм.
Згадалось, як щоранку в Яворові тато збирав його до
школи. Хоч сам працював від світання, але коли Осип мав
виходити з дому, майже завжди проводжав за ворота. Оси-
пу те не подобалося, та й хлопці насміхались. Але терпів, не
вмів батькові перечити. Намагався вийти з дому якнайра-
ніше, щоб уникнути цих незвичайних проводів. Якось не
заведено було в їхніх колах аж так опікувати дітей. Батьки
мусили працювати, малі — вчитися або допомагати по гос-
подарству. Але в його родині все було інакше.
Тато був кушніром і тяжко працював на землі. Він, Осип,
теж любив землю і, може, з більшою охотою б порпався з на-
сінням, ніж сидів у школі, але батько навіть думати про таке
заборонив. І з раннього дитинства Осип поніс на плечах не-
легкий вантаж — став надією всієї родини на краще життя.
Однолітки його не любили. Може, якби тоді, в дитин-
стві, він прямо сказав татові, що не потребує науки чи оцих
щоденних проводів — то все було б інакше. Але хіба на таке
наважишся?
Перші свої вірші він довго ховав від людей. За них на-
віть було соромно. Не тому, що погані, а тому що не знав,
чи личить хлопцеві писати поезію. Вже у Львові, в гімназії,
де його оточували такі ж, як він, — спраглі до знань (а жага
ця з’явилася раптово і росла кожен день), зізнався сам собі,
що буде літератором.
Перший надрукований вірш зі студентської газети став
для батька знаком — його дитина пішла вірним шляхом.
Тато плакав і поклав ту газету до скрині, щоб далі по кілька
разів на рік додавати до неї нові й нові публікації.
Родина їхня жила незаможно. Мама, розумна жінка, що
вільно читала німецькою, не цуралася ніякої роботи по гос-
подарству. Поки росли молодші брати, тато мусив усе тягну-
ти сам, а далі дочекався сякої-такої помочі.
27
 Мама на свята пекла пухкі пироги з ягодами. Коли Осип
уперше приїхав зі Львова на канікули додому, зачув запах
тих пирогів іще з сусідньої вулиці. Їв і не міг наїстися. Мама
стояла поруч і гладила по голові. Питала, як живеться у гім-
назії, чи ніхто не ображає. Як малу дитину питала. А тато
не зводив очей, дивився, як на ікону. І стільки гордості було
в тому погляді.
І в ту мить так огидно йому стало від своєї слабкості,
аж стряс плечима. Жодного слова не сказав про те, скільки
разів плакав від голоду на твердих гімназійних ліжках і зга-
дував оці її пироги, як найбільше щастя. Не сказав, скільки
разів хотів кинути все і пішки йти до Яворова, до мами з та-
том, сіяти зерно, вирощувати городину й їсти, їсти, їсти...
До Львова після тих канікул повернувся іншим: мусив
покладатися лише на себе. Передусім заходився шукати під-
робіток. Міщан, які хотіли своїм дітям кращої долі та праг-
нули дати їм освіту, на той час у Львові вистачало. Тому ре-
петитором улаштувався легко. Щоправда, через вік і недос-
відченість йому платили вкрай мало — доводилося брати
стільки занять, скільки міг витримати. І поміж тим знахо-
дити час на власне навчання.
Серед його учнів було два збитошні хлопці Ольховські,
що жили з батьками у великому будинку неподалік гімназії.
Обох звали Петрами, і це завжди дивувало Осипа. Вияви-
лося, так захотів їхній батько, небідний купець, вже немо-
лодий, теж Петро. Обидва сини мали називатися на його
честь — і крапка. Здібностей до мов хлопці не мали ніяких,
як і до навчання взагалі, але їхня мама так хотіла зробити
з них учених людей, що мусили відкладати всі розваги на
потім і приймати репетиторів, які змінювали один одного.
Маму хлопців звали Аделія. Жінка носила довгі сук-
ні з важких тканин і часто спостерігала за уроками Осипа
з кутка величезної зали, де йому і хлопцям виділили місце
для занять.
Будинок був досить великим — мав два поверхи, вік-
на, оздоблені ліпниною, меблі з доброго дерева. Осип, про-
28
те, робив висновок, що попри показові розкоші, родина не
надто багата, бо інакше вони найняли б собі поважнішого
вчителя.
Хоча хлопці були молодші за нього самого всього на
кілька років, проте слухали Осипа й намагалися виконува-
ти всі його завдання. Спонукала до цього аж ніяк не жага
до знань, скоріше страх перед мамою. Він бачив, як Петри
щоразу ловили її погляд, коли заходила до кімнати, наче на-
магалися зрозуміти, з чим мати прийшла.
Розмовляти з господарями дому таким, як він, не було
звичаю, тож молодий чоловік ретельно виконував те, що
йому належало, кланявся і йшов. Але одного разу вже за
дверима почув голос Аделії:
— Затримайтеся на хвильку. Маю дещо сказати.
Про що жінка говоритиме — годі було здогадатись. Аде-
лія поглядом вказала на хвіртку до невеличкого садка біля
самого будинку, і обоє пішли туди. Починалась осінь. Листя
пожовкло, але ще не опало.
— Якби я не мав проблем із зором і міг собі дозволити
купити мольберт і фарби, — я б намалював ваш сад зараз
же! — Осип захоплено роззирався навколо. Дерева в саду
були невеличкі — схоже, садили їх не пізніше, ніж років
десять тому. Поміж звичних для Львова плодових дерев
впадали у вічі декоративні червонолистяні клени. Їхній ко-
лір був настільки насиченим і глибоким, що, здавалось, аж
різав очі.
Жінка здивовано глянула на Осипа:
— Ти... Ви малюєте?
— Колись трохи малював. Тóму треба вчитись, а я не
маю ні грошей, ні часу.
— А я вчилася. Щоправда, відколи хлопці народились
один за одним, за пензель не бралася. Зате сад цей посади-
ла. Чоловік не перечив — він зайнятий своїм, постійно десь
їздить. А я тут, удома, з дітьми. Хоч якась розвага. Та й кому
те малювання треба?
— Хіба вам самій.
29
 — Мені? — Жінка уповільнила крок. — Не знаю, чи і мені
самій треба. То смішно — сидіти вдома з дітьми і малювати
замість того, щоб слідкувати за господарством. Я і читаю
крадькома від чоловіка, він зазвичай жартує, що жінка і на-
ука — як свиня і вельон.
Аделія широко всміхнулась і підняла поділ сукні, щоб не
змітати ним опале листя з доріжки.
— То ви і німецьку знаєте?
— Знаю. Точніше, говорю погано, а от читаю і перекла-
даю — досить добре. Щоправда, це мені зараз у нагоді не
стане. Не до того.
Аделія запросила Осипа сісти на масивну дерев’яну лаву
з кованими поручнями. Жінка нагадувала йому маму.
— Хочете яблук? — В її руках звідкись з’явилося кілька
стиглих антонівок.
У такій ситуації вчителю пасувало би відмовитись, але
яблука пахли так, що котилася слина. Осип простягнув руку,
а в животі по-зрадницьки забурчало.
Аделія різко підвелася:
— Та ви голодний! А я займаю вас своїми балачками.
Перепрошую, вас, мабуть, вже чекає вечеря.
— О, не переймайтеся, схоже, моя вечеря сьогодні —
то ваші яблука. — Жартувати над самим собою — то було
в його стилі.
Жінка спохмурніла.
— Зачекайте тут. Я повернуся за хвилю. Не йдіть ні-
куди.
Вона швидким кроком пішла у будинок, не оглядаючись.
Повернулася за кілька хвилин із якимось згортком.
— Це вам, пригощайтесь.
У згортку були ще теплі пироги з яблуками. Осип добре
пам’ятав, як без вагань накинувся на них просто там, у сад-
ку. Він їв, а Аделія розгублено стояла поруч.
По всьому жінка майже невідчутно торкнулася його пле-
ча рукою:
— Наступного разу я спечу горіховий штрудель.
30
 З того часу тричі на тиждень після занять із Петрами
Осип їв із її рук. Він міг би відмовитися, віджартуватися,
зрештою, перетерпіти свій голод і послати до дідька потре-
би в силі організму, що ріс. Але він любив ті хвилини навіть
не за їжу, якої йому ще багато років завжди буде мало, а за
приємне відчуття майже материнського захисту. Турбота
Аделії була тим острівцем, де його виснажена і ще дуже юна
душа могла відпочити й поніжитися.
Коли було тепло, проводили час у саду, а взимку — у не-
великій прибудові, де розпалювали піч.
Аделія любила гладити його по голові і перебирати попе-
лясте волосся пальцями. В ті хвилини Осипу хотілося спати.
Згорнутися калачиком і заснути просто тут, під вишнею, як
це часом роблять обидва Петри.
— Ти виростеш красивим. Кращим, ніж мої сини. Жінки
люблять таких, блакитнооких, — сказала якось Аделія і ледь
відчутно торкнулася губами високого чола.
Від цього невинного поцілунку всередині Осипа щось
обірвалося. Здивовано дивився на Аделію: перед ним
була красива молода жінка, на вигляд, може, і не стар-
ша за його одноліток. Якби не діти — ніхто б не дав їй
більше двадцяти. Трохи бліда шкіра, худі кисті рук, але
впевнена і горда постава. І що вона знайшла у старому
Петрові?
Осип осмілів і обійняв Аделію, але вона несподівано від-
штовхнула:
— Не треба. Ти занадто юний. Вибач, що дала собі волю.
— Будь певна — задалеко не зайде. — Близькість жінки
зводила з розуму. Зловив себе на думці, що хотів би кину-
тися цілувати їй шию, щоб вона хапала повітря ротом і при-
тискалася до його губ сильніше, так, як роблять те ласі до
пестощів місцеві дівчатка, що нерозбірливо вішаються на
гімназійних хлопців і сподіваються колись стати їхніми дру-
жинами.
Аделія піддалась і притулилася всім тілом. Стояли
мовчки.
31
 Щоразу, коли Осип приходив на заняття з Петрами, все
завершувалося саме так: спочатку він їв, а Аделія гладила
тим часом його по голові, а потім обіймала. І нічого більше.
Повертався до гімназії з розбурханою від близькості жі-
ночого тіла уявою. Злий і втомлений, шукав заспокоєння ті-
лами досвідчених дівчат, але від того, що із жодною не було
так добре, як могло б бути з Аделією, дратувався ще більше.
Ночами перекладав, писав вірші. А на ранок із важкою від
втоми і думок головою йшов на заняття. Успішність падала,
та й байдуже.
Одного разу він не стримався. Замість того щоб обій-
няти Аделію, як завжди, зловив її голову обома руками, за-
кинув назад і поцілував. Якусь мить йому навіть здалося,
що вона не проти. Тонкі й ледь вологі губи навіть не во-
рухнулися під його устами. Але вже за секунду відчув, як
її руки з силою вперлися йому в груди, тіло напружилось.
Аделія відштовхнула Осипа впевнено, навіть по-чоловічому
сильно.
— Не треба було цього робити! — обличчя жінки горі-
ло рум’янцем, а очі блистіли. Осип бачив, як пульсує на її
шиї вена.
— Пробач. Не стримався.
— Йди звідси. Я скажу, щоб тобі принесли гроші за весь
попередній місяць у гімназію. Має вистачити, поки знайдеш
інший підробіток. Ми не можемо більше бачитися.
Аделія повернулася спиною і пішла.
— Через таку дурницю?
— Дурницю? — Жінка повільно обернулася. — Кажеш,
дурницю? — Її погляд був гострим, як шабля. Ніколи досі
не бачив Аделію такою.
— Ти сама мене до цього штовхала. Сама заговорила пер-
ша. Якби ти не хотіла — я б не залишився тут жодного разу.
Аделія повільно втягнула повітря носом. Пауза була схо-
жа на затишшя перед грозою.
— Сама? А що ти? Де був ти? Це ти, зрештою, чоловік,
хоч і молодший за мене. Ти міг відмовитися. Піти. Ще тоді,
32
коли залишився вперше. У будь-який із інших днів. Я ніколи
тебе не тримала. І то було б по-чоловічому.
Жінка підняла поділ сукні й пішла геть. Осип залишився
посеред саду. Почекав, поки в будинку засвітиться, — ду-
мав, що жінці минеться і вона його перепросить. Але марно.
Десь за два дні якийсь просто одягнутий чоловік при-
ніс йому гроші від Ольховських. А з ними — ледь теплий
згорток — пахучі Аделині пироги. Як нагадування про те,
що він втратив.
Зараз, через роки, він ненавидів себе за ту малодушність.
Адже і справді міг піти з її дому з яблуком у кишені та на-
завжди залишитися добрим юним учителем двох збитош-
них Петрів. Але піддався. Так само і потім — міг піти до
неї, просити зустрічей, вибачатись. Але піддався знову. Бо
вона вирішила. А він сам навіть не спробував сказати вго-
лос, чого хоче.
Тепер, вже поважний журналіст і редактор газети, Ма-
ковей сидів за робочим столом, жував пироги і запивав хо-
лодним чаєм. Кобилянська була сильною. Навіть зовсім не
жіноче рукостискання давало зрозуміти, хто з них головний.
Сховавши горнята в шафу, розгорнув рукопис, який вона
принесла. Пробігся очима. Твір був чудовим навіть з першо-
го погляду. Трохи відредагувати — і можна видавати, хоча б
навіть на шпальтах його газети. При наступній зустрічі тре-
ба обговорити це з Кобилянською. Вона не має бути проти.
 Відень, 1895

Крихітна кімнатка, в якій квартирувала Августа вже

кілька місяців, ніколи не асоціювалась у неї з домом. Дім
Августи був десь у сонячному Кимпулунгу, де жила до по-
вноліття. Чи в інтелігентних Чернівцях, куди переїхала по-
тім. А тут, у Відні, — так, тимчасове пристановище.
Рік тому, коли вона вперше приїхала до тутешньої школи
мистецтва — не тямила себе від щастя. Затишні вулички, са-
мохідні машини, люди, що поважно проходжувалися, — все
мало якийсь особливий смак модерну, що його досі вона від-
чувала тільки через картини відомих австрійських мистців.
Августу поселили у велику кімнату, де жили й інші ді-
вчата-учениці її віку. І якщо їхала до Відня вона з чіткою
впевненістю, що таки непогано малює, то тут її чекало роз-
чарування — виявилося, її талант нічим не відрізняється
від талантів усіх тутешніх студентів. Треба багато вчитися.
Те, що раніше приносило задоволення, стало тягарем:
заняття від ранку до ночі, інколи від мольберту доводилося
не відходити по кілька годин поспіль. Постійно голодна та
сонна, дівчина не горіла бажанням до творчості.
Тепер, коли мала добрі успіхи у навчанні й трохи адап-
тувалася до тутешнього життя, стало трохи краще. Най-
перше — змогла винайняти кімнатку в старезному будинку
з товстенними кам’яними стінами. Кімната була в цоколі,
то ж тут завжди тягнуло сирістю, а з невеличкого вікна вид-
нілися хіба що ноги поважних австрійських фройлен, що
цілими днями сновигали туди-сюди вулицею.
У кімнатці було ліжко, стіл і шафа, дверцята якої ніяк не
хотіли зачинятись. Але порівняно із минулорічним її побу-
том це вже було добре. Фарби, олівці, альбоми, мольберти
Августа складала купою в кутку кімнати. Їжу готувала ра-
34
зом із ще кількома квартирантами на спільній великій кухні.
Власне, раніше то була квартира небідної родини і займала
два поверхи. Другий — зі світлими спальнями та салоном,
а перший — для господарських потреб. Тут була кухня, кім-
нати для зберігання речей, кімната для прислуги. І тут жила
Августа. Тільки-но починався день, як намагалася швидше
вийти звідси на вулицю, інакше і сама б запліснявіла у цих
стінах.
Десь двічі на тиждень витрачала кілька гелерів на бу-
кет дрібних квітів, які продавали на вулицях місцеві малі
дівчатка. Ці квіти нагадували їй їхні, гірські, польові. Ста-
вила букет у простеньку вазу, яка залишилася ще від госпо-
дарів дому, і це було єдиною яскравою плямою в її кімнаті.
Вранці, тільки розплющивши очі, Августа спершу приму-
шувала себе подивитися на ті квіти, а вже потім — навко-
ло. Вони нагадували їй про велику мету — повернутися до
Чернівців мисткинею високого рівня, гідною спілкування
в певних колах.
Цей ранок був трохи іншим, ніж багато попередніх. Ав-
густа, як зазвичай, почала день із милування квітами, але
відразу кинула оком на лист, що лежав поруч. Щось непри-
ємне стиснуло під грудьми. Отже, їй не наснилося.
Лист був від Ольги. Коротший, ніж завжди. Писаний на-
віть не в Ольжиній манері, тому і здивував. О, чого прихо-
вувати — Кобилянська часто писала їй про свої закоханості,
але всі вони були такі далекі, такі нереальні, схожі на її ху-
дожні твори. Августа ніколи не вірила в них. Ще з тієї дав-
нішньої розповіді про конюха, яку Ольга так у деталях опи-
сувала у щоденнику. По тому Августа мала розмову з бра-
тами Кобилянської та достеменно знала, що ніякого Івана
не було і не могло бути. Ольга збрехала. Але до тієї брехні
Августа завжди ставилася поблажливо, або, може, й за неї
Ольгу любила. В голові Кобилянської жив собі зовсім інший
світ зі своїми людьми та подіями, і це було досить мило.
Але Осип Маковей, про якого подруга писала їй тепер,
був дуже навіть живим і справжнім. Августа знала, що вони
35
вже зустрічались і яке він враження справив на Кобилян-
ську. Та і, власне, інакше не могло бути. Ольга ще, мабуть,
до зустрічі з ним все вирішила. Раніше, коли Августа була
поруч, вона могла хоч якось захистити найближчу подругу
від власних фантазій.
Пригадалось, коли довелося вперше розлучатись із
Ольгою надовго. Тоді здавалося, що назавжди. Як же Ав-
густа плакала, коли дізналася, що батька переводять у Чер-
нівці!..
Того дня вона прийшла додому раніше. Разом із Софією
Окуневською і Ольгою зібралися побути на околицях, ди-
хати природою, пити свіже молоко й говорити про все на
світі. Але погода зіпсувалася, звіявся вітер. Довелося зали-
шити Ольгу в Софії вдома, бо та щось хотіла роздивитись
у бібліотеці, а самій поспіхом іти додому, щоб не змокну-
ти. Тільки зачинила за собою двері, як за вікном гримнуло
і вперіщив дощ.
Тато сидів із книжкою на широкому бамбетлі, мами Ав-
густа не бачила, але чула її голос.
— То це вже вирішено, Йосифе?
— Остаточно. В Чернівцях потребують радника крайо-
вої управи. Я погодився.
— Не спитавши нас?
Мама говорила невпевнено, ніби боялася, що її сміли-
вість може викликати батьків гнів.
— А про що питати? Хіба дурень би відмовився. Та
й уяви, як то добре буде для доньки. Чернівці. Інтелігенція.
Знайомства, можливості. — Батько встав і пішов у куток
кімнати. Августа того не бачила, але здогадувалася, що за-
раз він підходить ззаду, обіймає маму і вже м’якшим голо-
сом каже: — Винаймемо будинок, обживемося, тобі сподо-
бається.
Мовчки зайшла до кімнати і пильно глянула на батьків.
Усе було саме так, як вона уявляла: тато стояв позаду мами і,
мабуть, іще секунду тому її обіймав, але, побачивши доньку,
перелякано відсахнувся.
36
 — То ми кудись їдемо? — сама не впізнавала власний
голос.
— Ми переїздимо до Чернівців. — Тато говорив повіль-
но, обережно, ніби ступав по краю скелі. — Я матиму хоро-
ший чин. А ти зможеш навчатися.
Дівчина кілька секунд стояла на місці. Її брови нахмури-
лися й утворили дві складки на лобі, погляд уперся в підлогу.
Далі повільно обернулась і мовчки пішла в свою спальню.
Життя руйнувалося.
Вона не могла влаштувати шкандаль, плакати, кричати,
тупати ногами — не дозволяло виховання. Натомість згор-
нулася калачиком у кутку кімнати і просиділа так кілька го-
дин. Лише коли кінцівки розболілися від постійного напру-
ження, помітила, що вже ніч, роздяглась і голою залізла під
холодне простирадло.
На ранок, спухла від сліз, пішла до Ольги.
У будинку Кобилянських було на диво тихо. Зазвичай
повна людей хата аж трясеться від руху і гулу. Ольга була
вдома сама. Коли Августа зайшла в кімнату, її подруга грала
якусь легку мелодію на фортепіано.
— А де всі? — на голос Кобилянська обернулась, але про-
довжувала грати.
— По господарству. А я захворіла трохи, то й лишилася
в хаті. Посидиш зі мною?
— Ольго... — Августа вже сумнівалася, чи варто казати
щось їй зараз, у час хвороби. — Ольго, я більше не житиму
в Кимпулунзі.
— Це як? — музика різко обірвалася, Кобилянська роз-
вернулася на стільці й здивовано дивилася на подругу зни-
зу вгору. Августа простягнула їй обидві руки і та прийняла.
— Ми переїздимо до Чернівців.
— До Чернівців? — підскочила зі стільця Ольга. — До
самих Чернівців?
— Татові там дають посаду.
— Чернівці... Та це... Та це прекрасно! — Кобилянська ки-
нулась обіймати подругу. Її очі світилися справжнім захоп­
37
ленням. — Я така рада за тебе, така рада, — обціловувала
Августу в щоки, — це ж такі можливості, такі люди!
Худі Ольжині руки висіли на шиї подруги щільним зам-
ком, а ноги, здавалося, самі по собі пританцьовували на міс-
ці. Августа відчувала, як та міцно стискає пальці на її шиї,
й від цієї її сили кидало в дрижаки. Ольга пахла квітами.
То й не дивно — в Кимпулунзі було де проходжуватися по-
лями і навіть полежати у траві. Кобилянська притулилася
до Августиної щоки і щебетала, щебетала, щебетала їй на
вухо. Хотілося запустити долоню в тугу зачіску подруги,
розплести коси, щоб вони впали на плечі, гладити по голо-
ві й казати: «Яка ж ти дурненька, Олю. Живеш у своїх фан-
тазіях, щоденниках, книжках, а хто ж без мене захищатиме
тебе від усього, що відбувається насправді? Хто ще зрозуміє
твою дику вдачу, заплітатиме тобі в коси квіти під час про-
гулянок? Хто витиратиме твої сльози, коли допече суворий
батько? Олю-Олю, на кого я тебе тут маю лишити?» Сльо-
зи стискали горло. Та вона ладна була відмовитися від усіх
благ, які мало б дати їй велике місто, лиш би залишитися тут,
біля своєї вірної подруги, лиш би, як і зараз, бачити її що-
дня, ходити разом у гори, лежати на вузькому Ольжиному
ліжку обійнявшись і слухати її розповіді про те, яким буде
її коханий чоловік, дім, діти.
— А я щодня писатиму тобі листи. Розказуватиму, що
у нас тут і як, передаватиму новини, — не змовкала Ольга. —
Я така щаслива за тебе, така щаслива!
Те солодке від обіймів і поцілунків, але гірке від перспек-
тиви розставання юнацьке прощання Августа не забуде ще
багато років. Майже напам’ять знатиме всі Ольжині листи
і вмітиме добре відрізняти, де в них правда, а де вигадка
творчої душі. А від тих вигадок часом кров застигала у ве-
нах. Одного разу Ольга написала якомусь старому чоловіко-
ві, що вийде за нього заміж, аби той дав їй достойне життя
і можливість навчатися. Вона, Августа, тоді проплакала цілу
ніч. Навіть не плакала — гарчала, як поранений пес, і вити-
скала з себе сльози, інакше вони б розірвали її зсередини.
38
Відчай від того, що не може допомогти і хоч якось полег-
шити страждання Ольги від принизливої бідності, тиснув
із усіх боків. Той старий чоловік від пропозиції шлюбу від-
мовивсь, але що було б, якби ні? Як би жила вона, Августа,
знаючи, що її Ольги торкаються зморщені кістляві руки яко-
гось багатого діда?
Але Чернівці неможливо було не полюбити. Найпер-
ше — за можливість навчатися. Всю себе Августа присвя-
тила штудіюванню живопису — брала приватні уроки та
багато малювала. Нових подруг тут майже не набула. Та й чи
потребувала їх? Часом їздила до Ольги в гості, й тоді вже
вони не могли набалакатись, хоч і листувалися дуже багато.
Найбільше Августу тішило, що в той же рік із Кимпу-
лунгу поїхала до Львова Окуневська. Бо надто багато Софія
займала часу в житті Кобилянської. Чотири роки, відтоді,
коли її батько приїхав працювати до міста, Окуневська май-
же щодня бачилася з Ольгою. Познайомилися через Юліана,
брата Кобилянської, що викладав Софії мовознавство. Дів­
чина ж просочилась у життя Ольги, як красива, але небез-
печна ртуть. Заповнила собою весь вільний час, усі її думки.
Так здавалось Августі.
Софія говорила українською, давала Кобилянській укра-
їнських книжок і переконала спробувати писати рідною мо-
вою. А Ольга і пристала. І байдуже, що Августа просила про
це подругу ще мало не з дитячих літ. Була в цьому спілку-
ванні якась небезпека. Окуневська марила професією ліка-
ря. Жінкам те було зась. Усього кілька десятків жінок в Ав-
стро-Угорщині тоді мали вищу освіту. Софія сіяла в голові
Ольги думки про рівність між чоловіками і жінками, знайо-
мила її з подругами, що сповідували такі ж ідеї. І Ольга гу-
билась. Августа з жахом бачила, що її тендітна подруга роз-
ривається між своєю ніжною та романтичною натурою, що
хоче любити, і думками про те, що вона може мати чоловічу
силу та витримку. Залишити її в такій компанії — означало б
дати можливість тим думкам перемогти. Сама вона, Августа,
теж хотіла мати право навчатись, але її прагнення були не
39
агресивні, не спрямовані на те, щоб прирівнятися до чоло-
віків у правах. Вона просто хотіла займатися тим, що добре
вдавалося, — малювати. Можна було б усе життя пропрацю-
вати вчителем мистецтва, навчати живпису тих, хто тільки
бере пензель у руки, але Августа мала свій задум. Хто, як не
вона, зможе намалювати до дрібниць життя простих людей?
Хіба комусь те цікаво? А вона зможе. Навчиться, освоїть тех-
ніки і малюватиме простих людей. Тих, про яких Ольга пише
у своїх творах. Кобилянська малюватиме їх словами, а вона,
Кохановська, фарбами.
Софія Окуневська того ж року, що і Августа, поїхала на-
вчатися до Львова. Ольга залишилася в Кимпулунзі і, хоч
жалілась у листах на те, що її всі покинули, але то була для
Августи гарантія безпеки для їхньої дружби.
Ті шість років, що довелося жити у Чернівцях без вірної
подруги, мали б звести нанівець їхнє спілкування. Але хіба
можна було дозволити собі втратити такий скарб?
А потім сталося головне — Ольга написала, що і сама
переїздить до Чернівців! О, скільки то було радості! Авгус-
та не могла дочекатися, коли зможе бачити подругу щодня.
До Чернівців Ольга приїхала розгублена. Та й чи див-
но — все життя прожити в первозданних і невинно-чистих
горах і приїхати у велике місто.
Квартира, яку винайняли Кобилянські, була тісна і бідно
обставлена. Вони і в Кимпулунзі не жили в розкоші, але там
Ольга мала всю природу цього місця на те, щоб усамітни-
тись. А тут — тісну прохідну кімнатку, завжди повну людей.
Батько Августи намагався хоч якось покращити побут
давніх друзів — домовився про добротний стіл для Ольги
і якийсь запас продуктів на перший час.
Коли вперше прийшла до Ольги у її чернівецьку кварти-
ру — серце стиснулося. Кобилянська ж, як завжди привітно,
всміхалась:
— А бачиш, Августо, і я тепер тут. І я не залишилася
припадати пилюкою в далекому від справжньої культури
Кимпулунзі.
40
 Усмішка її хоч і здавалась щирою, але мала в собі ноти
якогось остраху. Хотілося по-материнськи обійняти подру-
гу, покласти її голову собі на плече і довго-довго гладити ре-
тельно зачесане волосся. Але що могла зробити вона, Августа,
коли і її власне життя було далеке від розкоші? Хіба розважа-
ти Ольгу прогулянками та знайомити з поважним товари-
ством. А ще — читати її твори та малювати до них ілюстрації.
Ольга, хоч і намагалася здаватись в очах інших сильною
та рішучою, насправді була, як ніхто, беззахисною та довір-
ливою. Доводилося пильно придивлятися до всіх нових лю-
дей у її колі, щоб не допустити близько того, хто міг би її
образити. Була особлива насолода в тому, щоб захищати її
від поганого.
Августин батько, що завжди добре ставився до родини
Кобилянських, вже майже перед самою смертю виступив
проти її з Ольгою спілкування. Сталося це після одного ви-
падку, що насправді нібито нічого й не означав.
Того дня погода була мінливою — то парило так, наче
земля варилась у великому казані, а то пускалася злива. Але
що могло втримати двох молодих дівчат у літній вечір удо-
ма? Августа зайшла за Ольгою пообіді. Кобилянська саме
прочитала щось із нових творів Франка і мала конче розка-
зати про те подрузі. За розмовати не помітили, як дійшли до
вузьких вуличок із низенькими будиночками. Майже село.
І все б нічого — вони часто забредали на околиці Чернівців
і з цікавістю заглядали на прості обійстя, — але раптом упе-
ріщив дощ. Ні втекти, ні сховатися змоги не було. Августа
мала з собою добротний плащ із грубої тканини, а Ольга
була в самій лише літній сукні.
— Візьми, — простягнула плащ в одній руці, а іншою
пригладила мокре волосся.
— А ти? Ти ж вимокнеш до нитки. — Ольга вагалася.
— Нічого мені не станеться. А тобі хворіти не можна.
У вашій хаті ще тільки слабості й не вистачало.
Августа рішуче розгорнула плащ і вмостила на плечі
Ольги. Та вже сама закинула капюшон на голову.
41
 Додому було йти далеко, та й спочатку довелося провод-
жати Кобилянську. А коли стала на порозі хати, мокра, як
хлющ, із плащем у руках, батько не витримав:
— Ольгу від дощу ховала?
— А кого ж.
— Сама чому не одягла?
— А що мені буде?
— Не менше, ніж їй.
— Та ти що, — всміхнулася кутиком губ, — я сильна
і здорова, а Ольга — як травина — дмухнеш, то й похилить-
ся. Її треба захищати.
Августа зажмурилась і пригадала, якою тендітною і ма-
ленькою сприймалася подруга весь час, що йшли під тим
дощем. Дивилася на Ольгу крадькома, бачила, як холодні
краплі з капюшона часом падали на її щоки. Десь у животі
розливалося ледь вловиме тепло і хотілося стерти ті крапли-
ни з обличчя і поцілувати там, де вони щойно були.
Тато стояв просто перед Августою і дивився у вічі, наче
щось у них шукав.
— Господи Боже, — прошепотів, — та вона тобі дорож-
ча, ніж ти сама...
Батько розвернувся і пішов у хату, а Августа стояла на
ґанку, поки з неї стікали патьоки дощової води. Чи була їй
Ольга дорожча за саму себе? Хтозна. Ніколи про те не ду-
мала. Але з того дня батько часом ніби навмисне вигадував
їй роботу саме на той час, коли та мала зустрічатися з Ко-
билянською.
Зараз, у сирій віденській квартирі, Августа почувалася
майже так само, як тоді, під холодним літнім дощем. Вона
майже фізично відчувала, як холодні краплі товаришуван-
ня з Маковеєм б’ють Ользі у лице і розуміла, що мусить від
них подругу захистити.
Лист на столі білів, як занадто різка у кімнаті пляма, і був
передвісником цілком можливої поразки Августи у цій бит-
ві. Дівчина кинулася до столу і зім’яла піддатливий папір
у щільну кулю. Далі збиралася кудись нею жбурнути, але
42
стрималася. Дістала з-під ліжка важку коричневу валізу,
з якою колись приїхала до Відня, розкрила і запхала зім’яту
паперову кульку десь між інших дрібниць, які не мала на-
міру використовувати, але й викинути було шкода. Закрила
валізу і штовхнула її далі під постіль.
Зрештою, а хіба їй має бути щось до того, з ким прово-
дить час Ольга? Чи не краще, якщо вона і справді знайде собі
доброго чоловіка, народить дітей, заведе господарство? Хто
сказав, що від цього вона не буде щасливою?
Тут, у Відні, Августа бачила не одну емансипе. Такі були
часи — лише у столиці Австро-Угорщини жінка мала до-
ступ до сякої-такої освіти. Тому й їхали сюди зі всіх око-
лиць. Тутешні фройлен одягалися на чоловічий манер, па-
лили тютюн та носили пенсне. Августа не могла пригадати,
чи хоча б одна з них видавалася щасливою. Стильною —
так, сильною — так, незалежною — так. Але от чи щас­
ливою?
Августа глянула на великий годинник у кутку кімнати.
До початку занять мала ще добрі дві години. Одягла буден-
ну сукню, зробила сяку-таку зачіску, приладнала на голову
капелюшок і вийшла на вулицю.
По-осінньму прохолодний ранок війнув свіжістю. Ав-
густа зупинилася, щоб на повні груди вдихнути запах про-
холодного сонного міста. Десь недалеко чувся цокіт копит
коней чиєїсь брички.
Пригадалися коні в Кимпулунзі, яких так любила Ольга.
Там голови їм прикрашали кольоровими китицями, і коли
кінь ішов дорогою, ті китиці поважно похитувались, мов
яскравий маятник.
Тут, у Відні, коні на вулицях зустрічалися все рідше. Час­
тіше — самохідні автомобілі, що гуділи на кілька вулиць.
Але, здається, цокіт копит по кам’яних дорогах у місті зали-
шиться назавжди, хоч скільки б віків минуло.
Августа попрямувала до єдиної кав’ярні в її районі, що
працювала так рано. Модна звичка починати ранок із по-
пулярного напою так і не вкорінилася за рік у її життя, але
43
сьогодні відчувала, що має подумати над тим, що робити
далі. А для цього потрібен був ясний мозок.
Худий офіціант із заспаним обличчям приніс горнятко
кави і двоє мигдальних тістечок — справжню розкіш для Ав-
густиного шлунка. Дозволити собі таке могла не часто, тому
спочатку злегка змочила губи у напої, далі набрала трохи
кави в рот і перекóчувала рідину язиком, поки та остаточно
не втратила смак. Так само робила і з наступним ковтком.
Їхати зараз додому Августа не могла — до вакацій було
далеко, та й чим би вона зарадила Ользі в її новому кохан-
ні? Хіба б роздратувала. Після того, як Ольжину «Людину»
надрукував журнал «Зоря», її добре приймали в поважних
товариствах. А їй, Августі, до того треба було ще вчитись
і вчитись. Проста малярка з Кимпулунгу не цікавила нікого.
Хіба тих дівчат із Товариства руських жінок, що збиралися
в Українському громадському домі й говорили про те, що
вона має право бути знаменитою.
У будинку навпроти кав’ярні розчинился вікно. З нього
виглянула молода дівчина, трохи старша за саму Августу. Ді-
вчина кілька хвилин вдивлялась у кінець вулиці, ніби когось
виглядала. І тільки коли десь із глибини кімнати прозвучав
грубий чоловічий голос «Wo bist du lieb? Ich warte auf das
Frühstück»1, Августа зрозуміла, що ті кілька хвилин були для
дівчини єдиним шансом на те, щоб побути на самоті й на-
хабно вхопити вранці красу порожньої вулиці.
Коли вже Августа доїдала печиво, з будинку вийшов до-
бре вдягнутий чоловік зі стосом паперів під пахвою і стрімко
рушив вулицею в напрямку центру міста. Йому вслід через
вікно дивилася змучена дівчина з дитиною на руках. Чим
більше віддалявся чоловік від дому, тим бадьорішою і лег-
шою ставала його хода. Тим часом дівчина заходилася за-
чиняти вікно і, трохи вагаючись, вочевидь зі страху про-
студити дитину, залишила невелику шпарину в рамі. Через
скло Августі здалося, що дівчина стала навіть меншою, ніж

1
Де ти, люба? Я чекаю сніданку (нім.).

44
була. Чи видавалася вона щасливою в цьому майже ідиліч-
ному ранку? Навряд. Августа заплющила очі й уявила, як
чоловік, котрий щойно вийшов із дверей будинку, з радістю
заходить до якоїсь редакції чи аудиторії університету, де ви-
кладає, а його дружина повертається до пелюшок і хатнього
гармидеру. Мине кілька годин — і вона виглядатиме чолові-
ка у цьому ж вікні з надією, що той принесе їй якусь звістку
із зовнішнього світу. Тим часом готуватиме їсти, бавитиме
дитину, наводитиме лад удома — робитиме все те, чого ні-
коли не видно. Чим не обслуга для мужчини? Однакові дні
змінюватимуть один одного, жінка старітиме, а одного дня
помре і не залишить по собі нічого, ніби й не жила.
Августа уявила, що цим чоловіком може бути сам Мако-
вей, а його втомленою дружиною — її Ольга. Вона, з її дур-
ною романтичною натурою, може з радістю відмовитися
від своїх літературних успіхів на догоду мужчині. Народи-
ти йому дітей, готувати їсти, отак от зустрічати з роботи.
Від цієї картини стало млосно. Августа залпом проковтну-
ла рештки кави, дістала з кишені кілька гелерів і поклала на
стіл. Тепер вона точно знала, що не віддасть Ольгу Маковею
просто так.
Люди поволі виходили зі своїх будинків і розповзалися
Віднем у справах. Починався день.
 Чернівці, 1896

— Олю, ти навіть сама не розумієш, яка ти... — Осип пі-

дійшов до неї ззаду, поки дивилась у вікно. Він був настільки
близько, що подих теплою хвилею торкався Ольжиної шиї.
На письмовому столі лежав свіжий номер «Буковини»
з опублікованою «Царівною» Кобилянської.
— Ти навіть не уявляєш, скільки людей мені вже пере-
казували захоплення твоїм письмом. Я й сам не очікував
такої слави. Так, звісно, після того, як у «Зорі» вийшла твоя
«Людина», ти в нас письменниця знана, очікувана у найви-
щих мистецьких колах. Але ти знову перевершила сама себе!
Ольга стояла обличчям до вікна, заплющивши очі. Го-
лос Маковея розливавсь її тілом чимось густим і солодким.
Навіть якби зараз він сварив її чи критикував щось написа-
не, — їй було б однаково приємно.
Успіх її «Людини» був не таким вже й однозначним. Щоб
твір побачили читачі, довелося його переписувати кілька ра-
зів. Доповнювати, правити. Вислуховувати критику Франка.
Десятки разів хотіла махнути на все рукою і спалити ту по-
вість назавжди. Почувалася повною бездарністю.
— Тільки ти, Наталю, а ще Софія і жінки, що вас оточу-
ють, хвалять моє письмо, — жалілася своїй подрузі Кобрин-
ській у хвилини відчаю. — Тільки вам це цікаво.
Кобринська ніколи не піддавалася на такі провокації.
Замість по-дружньому погладити по голові, тисла на най-
болючіше:
— А ти, Ольго, хотіла б, аби було легко? Праця. Тільки пра-
ця над собою робить нас кращими. Ну що зміниться від того,
що ти кинеш писати? Чи буде тобі краще? Не сміши. Якщо ти
з самого початку не налаштована виграти, то нема чого й по-
чинати гру. Твоя поразка означатиме, що всі ми помилилися.
46
 Наталя, з дому Озаркевич, хоч на той час вже і була за-
міжня, але палко відстоювала права жінок. З Ольгою вони
зналися ще з юності. Зустрічались у Кимпулунзі за цікавими
розмовами, разом прогулювались околицями. Наталя теж
пробувала писати, тому з нею було цікаво. Коли в ній поча-
лась ота боротьба за рівність із чоловіками? Десь, мабуть,
у той час, коли вперше дізналася, що існує інший світ — той,
де не мати, як у них, головна в родині, де жінку дозволено
ображати і з нею не рахуються. Десь у той час уперше за-
говорили між собою про несправедливість у ставленні до
жіноцтва щодо важливих професій і здобуття освіти. Ви-
давалось абсурдом, що їм, розумним дівчатам, спраглим до
знань, була закрита дорога до поважних вузів.
— Ну і дурна ти, Ольго, — сварила Наталія подругу, коли
та з усіх сил намагалася сподобатись Геньові, її брату. — Дур-
на, бо то не ти маєш просити його уваги, а він сам вимолю-
вати право бути коло тебе.
Ольга ніколи не питала, чи саме так у неї було з її чоло-
віком, Кобринським, але ці розмови з подругою додавали
віри в себе.
Потім разом із Наталею вже в Чернівцях доєдналася до
Товариства жінок на Буковині.
Ольга не хотіла розписуватись у своїй поразці. Тому
знову і знову перебирала повість по словечку, враховувала
зауваження і писала по-новому. І коли «Людина» нарешті
вийшла, то Кобилянській важко було впізнати у цьому тексті
своє первісне оповідання. Часом здавалося, що через чужі
зауваження та зміни перед нею був не зовсім її твір. Подія,
що мала б додати впевненості, посіяла ще більші сумніви.
І от тепер, коли про її нову повість «Царівна» було стіль-
ки позитивних відгуків, Ольга відчула себе такою, що твердо
стоїть на ногах у сучасній літературі. Тепер її мали б оцінити
всі, навіть Озаркевич.
Геньо... Від спогадів про нього в Кобилянської приєм-
но стискалося серце. Вони ніколи не були разом і навіть не
цілувались, але скільки всього хорошого залишив цей хло-
47
пець у її житті. Так багато, як із ним, вона не розмовляла
ще з жодним чоловіком. Спочатку — в гурті з Наталкою,
Софією, Юліаном і Максиміліаном, а потім — і наодинці.
Особливо пам’яталися кінні прогулянки. Ольга обирала
найноровливішого жеребця, чіпляла червоні китиці йому
на голову, сідлала і за якусь хвилину вже була верхи. Євген
їздити не вмів, то ж завжди ішов поруч. Так і гуляли — Оль-
га на коні, Геньо — пішки. А коли між ними, як зазвичай
буває у молодих, розпалювалася суперечка, Кобилянська
щосили втискала важкі чоботи в боки коневі і мчала геть
галопом. Озаркевич залишався розгубленим посеред лісу.
За кілька хвилин Ольга поверталась. Її розпирало від за-
бороненого щастя — швидкої їзди. Геньо терпляче чекав.
У такі хвилини почувалася вищою, більшою, сильнішою за
нього. І нащо те їй було треба? Отой дитячий бунтарський
дух не давав спокою.
Через Євгена Ольга почала багато читати і писати. Він —
студент Віденського університету, завжди був у курсі по-
дій у світі. Випросила в батька дозволу передплатити два
німецькі журнали — один про політику, інший — про мис-
тецтво. Батько спочатку не хотів, посилався на брак грошей,
але коли за неї вступився Юліан, котрий на той час вже сам
учителював, тато зм’як і навіть сам організував усе через
пошту.
З письмом було важче — здивувати Євгена хорошим сло-
вом ніяк не вдавалося. Він завжди казав, що її вірші та ко-
роткі есеї — ніщо більше, як наслідування німецьких пись-
менників. Ольга злилась, ображалась, але не відступала.
Ота юнацька любов до Євгена йшла з нею через усі роки,
їхала спочатку до Димки, потім — до Чернівців, і була в її
серці теплим, наївним спогадом навіть тоді, коли поруч сто-
яв Маковей.
— Олю, ти навіть сама не розумієш, яка ти, — повторю-
вав Осип.
— А яка? — сама здивувалася ноткам кокетства у своє-
му голосі.
48
 — Ти... Ти — унікальна. Діамант. Мені часом здається,
що осягнути твою глибину неможливо.
Ольга нахмурилася. Щось неприємне зашкребло під сер-
цем. А яких слів вона чекала замість цих? Захоплення її кра-
сою? Зізнання у коханні? Зрештою, що за дурні думки? Хіба
не через це вона намагається переступити своїми творами
і постійним навчанням? Хіба не хоче, щоб жінок цінували
не за вроду?
— Ти перебільшуєш, Осипе. Думаю, ти бачиш мене та-
кою тільки тому, що щось заступає тобі очі, – всміхнулася
грайливо і повернулась обличчям. — Щось, що не дає тобі
побачити в мені не надто талановиту писаку, котра рветься
в світ літератури.
— Смішна.
Маковей опустив очі й поклав руку Ользі на плече. Вона,
певне, мала б зараз ту руку скинути або пожартувати з цього
приводу гостро, але захотіла трохи посмакувати цією мит-
тю. Майже фізично відчувала, як її середина наповнюється
теплим світлом. Подумати тільки — їй добре навіть від та-
кого цнотливого дотику.
Ольга пересилила себе, взяла долоню Осипа своєю ру-
кою і обережно, наче щось дуже крихке, зняла зі свого плеча.
«Чари» чоловічого дотику трохи відпустили, і можна було
знову перетворюватися на звичну всім сильну жінку.
— Може, ти мене просто любиш? — випалила ні з того,
ні з сього і взялася краєм ока спостерігати за реакцією чо-
ловіка.
Маковей почервонів і довго не міг спромогтися на від-
повідь. Побачив у кімнаті стілець, розвернув його поближче
до столу, але спинкою до стіни і втомлено сів.
— Часом твої жарти важко зрозуміти. Навіть якби й лю-
бив — думаєш, я б утішився від того, що мене викрили? Чи
потребував би отаких розмов для зізнання?
— Звідки мені знати, я ж ніколи не... — Почала Коби-
лянська, але раптом змовкла. — Слухай, а хочеш кулеші
зі шкварками? Мамі привезли відмінної бринзи — скуштуй.
49
 — Кулеші? Навіть не знаю. Якось не личить.
— Моєму товаришеві не личить зі мною пообідати? Що
за маячня! Зрештою, дозволь мені таку незвичайну приєм-
ність — погодувати тебе.
Осип мовчки підвівся, що означало згоду. Кобилянська
вийшла з кімнати і покликала його за собою:
— Вдома нікого нема. Батько працює, мати пішла за яко-
юсь городиною до знайомих, із нею і молодші діти. То ми
сьогодні тут хазяї.
Тісна кімнатка, що слугувала одночасно і кухнею, і їдаль-
нею, вразила своєю чистотою.
«Так затишно і гарно, здається, буває лише в бідних ха-
тах», — зловив себе на думці Осип. Прості меблі, мінімум
посуду, скромні бавовняні білі серветки для прикрас. Так
трепетно до інтер’єру ставляться виключно ті господині, які
не можуть претендувати на те, щоб прикрасити його за те-
перішньою модою.
— Кулешу готувала я, — Ольга накладала страву в мис-
ки. — У нас, на Буковині, кукурудзяну кашу для неї варять
по-особливому. Потім вона вдається пухка і приємна на
смак. Малою я любила заливати кулешу узваром, а зараз до-
бре смакує зі шкварками чи бринзою. Запиватимемо кислим
молоком?
— Я не проти, — від розповіді про страву в Маковея був
повен рот слини. Накинувся на їжу, тільки-но миска опи-
нилася перед ним. Кулеша була справді смачною. Лише за
кілька хвилин помітив, що Ольга не їсть, а мовчки за ним
спостерігає.
— Все добре? — перепитав із повним ротом їжі.
— Чудово. Краще не буває. Знаєш, є в тому щось сакраль-
не — дивитися на чоловіка, який їсть.
Осип їв швидко і захланно, наче хтось за ним гнався.
Спостерігати за ним було цікаво: їжу він майже не пережо-
вував, запивав великими ковтками кислого молока, сліди
від якого залишались у кутиках губ. Ольга боролася з ба-
жанням обережно їх витерти, як би матір витерла малій
50
дитині. Очі він майже не підводив. Та й узагалі нечасто
дививсь їй у вічі.
За вікном сутеніло. В кімнаті швидко стало темно. Ольга
встала з-за столу і засвітила лампу. М’яке світло розлилося
приміщенням нерівномірними хвилями.
— А ти вже бачив електричні ліхтарі?
— О, я рідко маю прогулянки ввечері. Знаєш, Олю, я не
з тих, хто по роботі годинами ходить містом. Або працюю
в газеті, або маю якісь зустрічі, або пишу. Та й з тобою зараз
ми багато часу проводимо.
Осип доїв кулешу і відставив посуд убік. Ольга тим ча-
сом розпалила грубу, поклала казан із водою грітись і захо-
дилася мити миски.
— А давай підемо сьогодні дивитися на ліхтарі? Кажуть,
то зараз чи не головна атракція для чернівецької молоді.
— Якщо хочеш — ходімо. Хоча мені й трохи дивні такі
прогулянки. Але хіба можна було б очікувати іншого від тебе
з твоєю душею, повною романтики?
— Романтики? — Ольга витерла руки ганчіркою і стала
перед Маковеєм. — До чого тут романтика? Це наше май-
бутнє. Сучасність. Ти читав, що один учений винайшов про-
мені, якими можна просвітити людське тіло і подивитися
на наші кістки? Хоч уявляєш, що це дасть для медицини?
Знаєш, — Ольга говорила схвильовано і терла долоні одну
до одної, — знаєш, у мене часом завмирає серце, коли читаю
такі новини. Лише уяви, в який вік ми живемо!
— У вік пафосу? Здається, наш уряд запевняв, що елек-
трика в Чернівцях буде раніше, ніж у Львові. А що маємо?
— Та хіба це важливо? Раніше, пізніше — головне, що ми
маємо можливість бачити, як у місті починається нова епо-
ха. Ще трохи — і нам не треба буде світити гасові лампи в ха-
тах. Не треба буде ходити по воду до криниць і водовозів. Все
це буде в кожного вдома, як вже є у багатьох великих містах.
— Думаєш, від цього буде краще? — Осип і собі встав
і опинився перед самим обличчям Ольги. — Хіба не ти в сво-
їх оповіданнях так захопливо оспівуєш село та природу?
51
 — Село та природу? То ти вважаєш, що мої твори про
це? — Ольга округлила очі й пильно дивилася на Осипа. Той
узяв її за плечі, ніби хотів заспокоїти.
— Олю, припини. Бракувало ще посваритися через дур-
не. Збирайся, підемо на прогулянку. Подивимося на твої лі-
хтарі.
Кобилянська хотіла щось відповісти, але в якусь мить її
запал спав. Пішла до кімнати, одягла чи не найкращу сук-
ню з цупкої тканини, що закривала тіло від щиколоток і аж
по шию — хоч вже і заповідалося на літо, але вечори були
ще холодні, — зручне взуття, бо ходити доведеться багато.
Трохи завагалася з вибором капелюшка, але зупинилася на
невеличкому, що мав у комплекті чудові рукавички. Погляд
упав на спідню сорочку, оздоблену ніжним мереживом по
краю. Подарунок Августи. Ольга всміхнулася сама до себе:
чи матиме вона колись нагоду одягти такий аксесуар? Ог-
лянулася, чи Осип не увійшов, дістала сорочку зі скрині.
Провела долонею по приємній на дотик тканині кольору
слонової кістки. Крім винаходів та електричної революції,
в життя її однолітків вривалася мода на вишукану білизну.
Їй така розкіш була не по кишені, і спочатку вона навіть не
хотіла приймати дорогий подарунок від подруги, але коли
побачила цю красу — не втрималася. Сорочка була до біса
гарною, і Ольга лише раз приміряла її, а одягнути надовше
не наважувалася.
Слідкувати за модою — то була ще одна її зовсім жіноча
слабкість. Разом із науковими журналами вона з однаковою
цікавістю гортала і свіжі випуски «Dziennik Mod Paryzkich».
Грошей на модне вбрання не було, але мама Ольги непогано
шила і з великою насолодою втілювала в життя її скромні
бажання.
Навіть коли вона вже йшла з Осипом попід руку голов-
ною вулицею міста, здавалося: все ще відчуває шкірою тонку
тканину спідньої сорочки, яку тримала в руках удома.
Відколи у місті встановили електричні ліхтарі, тих, хто
бажав провести вечір під ними, з кожним днем ставало все
52
більше. А надто у пору, коли літо майже вступило в свої пра-
ва, але ще не мучило спекою.
— Знаєш, а було щось особливо романтичне у тому, як
кожен вечір міські освітлювачі запалювали один за одним
гасові вуличні ліхтарі, — озвався Маковей. — Вони мені
завжди були схожі на героїв якоїсь дивної казки. Хіба не
такі картини ти любиш?
— Люблю, але потреби в русі вперед не заперечую.
Я б і сама пішла десь навчатися, хоча б на вчительку, щоб
хоч якось пришвидшувати майбутнє. Але то все — гроші.
А я — людина небагата, ти ж знаєш.
— О, ти багата душею, — Осип давно по-товариськи
звертався до неї на «ти», хоча в листах, які часом писали одне
одному з поїздок, і далі за звичкою вживали поважне «ви».
— Ну, якщо вже ми про це почали мову, скажи, чи не
має змоги «Буковина» платити мені хоч якісь кошти за мої
твори?
Осип відвів погляд убік. Повз них саме проїздила обшар-
пана бричка, запряжена одним конем. В’язка хвиля запаху
накрила обох.
— Я не знаю, Олю. Я не знаю. Спробую щось зробити
для тебе, але багато не обіцяю.
— Не вдасться — то не вдасться. Не переймайся тим за-
надто, — відрізала швидко, ніби вже пошкодувала про те,
що сказала.
Осип зупинився і взяв Ольгу за плечі:
— Добре, що ти про це заговорила. В цьому немає нічого
стидного — просити плату за свою працю. Це я дурний, як
чоловік мав би подумати про те, за що ти маєш жити.
Ліхтар над їхніми головами замиготів від перепаду на-
пруги.
— Якщо все буде дуже зле — скажи мені. Я, хоч і сам не-
багатий, але грошима тобі допоможу.
Ольга підвела очі на Осипа і завмерла. Досі він іще ніко-
ли так на неї не дивився. Блакитні глибокі очі блищали від
світла навколо, шкіра від цього здавалася не білою, а золо-
53
тисто-смаглявою. Ольга вдихнула повітря на повні груди.
Почувалася тендітною лялькою в руках великого і сильного
мужчини. Й оті його слова про допомогу та підтримку були
такими потрібними їй, жінці, що у свої тридцять з хвости-
ком вже добре навчилася покладатися лише сама на себе.
Цей чоловік, що стоїть зараз біля неї, — втілення всіх її фан-
тазій, нагорода за роки чекання.
Згадалось, як одного разу, ще юною дівчинкою, зустрі-
ла в Димці, селі, де тоді жили, цигана. Вона й до того захо-
плювалася ворожінням, навіть сама пробувала вгадати долю
собі й своїм подругам. А тут — справжній циган, який до
того ж зізнався, що є ворожбитом.
Ольга, може, б і не наважилася підійти до нього, якби чоло-
вік сам не взяв її за руку. Уважно глянув на долоню і майже по-
шепки сказав: «Вийдеш заміж за поважного пана і будеш його
любити всім серцем». Мама, котра тоді стояла поруч, швидко
прогнала цигана, але слова, сказані ним, Ольга не забувала ні-
коли. Чи хоча б одна дівчина на світі чекала свого поважно-
го пана так ревно, як чекала вона? Навряд. Згадала, як смія-
лася з неї Августа, коли придивлялася до кожного знайомого
чи не дуже чоловіка і намагалася впізнати у ньому свою долю.
І ось тепер біля неї він — її поважний пан, хай і трохи
молодший. Розумний, талановитий. Хіба була б вона чогось
варта без нього? Це ж він редагує її тексти, виправляючи
Ольжину погану руську мову. Це він знайомить її з черні-
вецькою інтелігенцією, розказує про неї еліті письменства
по всій країні. Це він торує їй шлях у літературі.
Напіврозтулені пухкі уста Осипа вабили до себе. Ольга,
хоча й була досить високою як для жінки, піднялася нав-
шпиньки і ледь торкнулася його губ своїми. Осип стрепе-
нувсь, але не відсторонився, навпаки, за якусь мить притис-
нувся до неї сильніше.
— Досить, — раптом відійшла на крок Кобилянська.
В голові паморочилося від поцілунку. — Досить, бо як воно
виглядає — двоє поважних людей цілуються просто посе-
ред вулиці.
54
 — Думаю, маємо на те право. — Осип відкашлявся, голос
звучав невпевнено.
Люди, що обходили їх з обох боків вулиці, по-змовниць-
ки підморгували. Ольга зашарілася.
— Ото вже не думала, що у своєму віці матиму таку при-
году. Але, мабуть, щось подібне має бути в житті кожної жін-
ки. Бо не буває так, що навколо тебе стільки любові в світі,
а вона тебе не торкається.
Маковей якийсь час ішов мовчки. Роздивлявся камінь
під ногами і, здавалося, думками був десь далеко.
— Олю, — зважився нарешті заговорити на ходу, але так
і не дививсь їй у вічі, — пробач, коли цей поцілунок тебе
образив. Якщо на цьому нашій творчій праці разом буде
кінець — я зрозумію.
— Ти здурів, Осипе? — Кобилянська розсміялася голос-
но і щиро. — Ні, ти напевне здурів. Думаєш, можна образити
поцілунком некрасиву і безталанну немолоду даму?
Осип мовчав, а Ольга дивилася на вузеньку смужку мо-
лодого місяця — свідка її мимовільного щастя.
У ту ж мить усі водночас ліхтарі на вулиці погасли.
— Як думаєш, щось трапилося? — Кобилянська схопила
Маковея за руку.
— Мабуть. Електрика — річ непевна.
— Господи, як темно. Я не бачу зовсім нічого. Люди, схо-
же, вже відвикли ходити сюди зі своїми ліхтарями в руках,
як то було раніше.
Десь зовсім близько почувся шум, що змішався із чиї-
мось жіночим зойком. Хтось сильно штовхнув Ольгу і вона
мало не впала, але вчасно схопилася за стовп, до якого крі-
пився електричний вуличний ліхтар, тому встояла.
— Осипе? — намагалась угледіти його в цілковитій тем-
ряві, але відповіді не було.
Ліхтарі засвітилися так само несподівано, як і згасли.
Люди з нажаханими обличчями роздивлялися навколо.
Якась жінка бідкалася, що хтось штовхнув її прямісінько
у величезну калюжу і тепер їй доведеться докласти зусиль,
щоб вичистити сукню.

55
 Осип сидів на землі, обхопивши голову руками.
— Тобі щось болить? Не мовчи, чуєш! — Ольга стала на
коліна поруч і підвела його голову. Маковей, здавалось, ди-
виться кудись крізь неї. — Не лякай мене! Перестань!
Чоловік ніби прокинувся від сну — розгублено оглянув-
ся навколо і заходився вставати.
— Тобі ніде не болить? Може, не вставай поки? Посидь,
так буде краще.
Він розгублено блукав поглядом навколо. Здавалося, не
впізнає ні це місце, ні Кобилянську. Проте Маковей підвів-
ся на ноги і схопився рукою за стовп, поволі повертаючись
до тями.
— Що то було, Осипе? Я злякалася.
— Не знаю. Тільки відчув, як мене боляче штовхну-
ли. Потім хтось нахилився наді мною і, здається, притис
мені до горлянки щось холодне. Я думав — то ніж і мені
кінець.
— Скажеш теж — ну кому потрібно тебе вбивати? Може,
злодюжка якийсь. Глянь, чи тебе не обікрали.
— Не може бути, — Маковей обмацував себе обома ру-
ками. — Таки обікрали. І треба ж було мені взяти з собою
всю платню...
Неподалік була вільна лавка — туди й пішли, щоб
сісти. Маковей знову обхопив руками голову і гортанно
застогнав.
— Ото було б горя, — через силу всміхалась Ольга. — Ну
що таке гроші? Головне, що живі. А гроші... Ось, — витягну-
ла з кишені 50 крейцерів. — Тут небагато, але на прожиття
вистачить.
Осип дивився то на неї, то на гроші.
— Але я не можу їх узяти...
— Можеш. І навіть не кажи нічого. Я на всьому готовому
в батьків живу, а ти що робитимеш? Помреш із голоду? Бери.
Осип несміливо простягнув руку і прийняв гроші. Спо-
чатку тримав їх на витягнутій руці, ніби й досі вагався, чи
брати, а потім мовчки сховав до кишені.
 Львів, 1884

Навчання в гімназії після вакацій почалося тільки тиж-

день тому. Хлопці раділи зустрічам з давніми знайомими
і ділилися свіжими новинами. Заняття минали кволо, ніби
великий гімназійний віз іще не встиг розігнатись і набрати
швидкості. Смагляві від перебування на сонці у селах і роз-
ніжені маминою турботою хлопці боролися зі сном і голо-
дом. У животах бурчало, а тіло не могло звикнутись із тим-
часовими обмеженнями в русі.
— Ми по заняттях у «Віденську» збираємося. Ти
з нами? — Микола, Осипів одноліток, сімнадцятирічний
довготелесий хлопець підморгнув по-змовницьки у перерві
між заняттями.
— А не покарають?
— Ми ж не жовтороті першаки. Майже випускники.
Майже дорослі.
— Отож, що майже. Як би у халепу не вляпатися...
— Ти відразу кажи — з нами чи ні. Ніжних боягузів нам
не треба. Вже й шкодую, що тебе покликав. Ти хоч знаєш,
хто у «Віденській» буває? Сама богема: літератори, філосо-
фи, науковці.
— Знати то я знаю, але ж хіба то нам по кишені?
— А ти, можна сказати, з дому грошей не привіз? Раз
у житті й погуляти можна. Відсвяткуємо кінець вакацій. То
що, з нами?
Осип подумки перерахував гроші, які зміг заробити
за вакації, працюючи писарем і перекладаючи документи
руською і німецькою мовами. Думав віддати їх матері, бо
після смерті батька їй було дуже скрутно. Але ситуація ви-
магала.
— З вами.
57
 Після того, як кількох хлопців із гуртка, який разом зор-
ганізували, виключили з гімназії, а його самого суворо по-
передили, Осип мусив бути особливо обережним у своїх
діях. Будь-яке порушення могло стати крапкою в його осві-
ті. А цього Маковей допустити не міг. Мав годувати матір
і братів. Оце і було першочерговим завданням.
У кнайпу, що мала назву «Віденська», взяв усі гроші,
щоб не осоромитися перед товаришами, але мав намір еко-
номити.
Йшли майже мовчки попри костел єзуїтів до площі Свя-
того Духа на Валах. Кам’яні стіни кав’ярні виднілися здалеку.
Незважаючи на вечірній час, всередині було не надто багато
людей. Хлопець, що розносив страви, критично оглянув гурт
і, перш ніж прийняти в них замовлення, ввічливо попросив
показати гроші:
— Перепрошую, але я маю знати, чи зможе паньство оп-
латити всі свої бажання, щоб уникнути шкандалю.
Гімназисти як за командою повитягували з кишень гро-
ші та простягнули поперед себе. Хлопчина аж присвиснув,
коли побачив, скільки тримає в руках Осип.
— Бачу, пани налаштовані добре відпочити. Але міцні-
шого, ніж пиво, я вам, даруйте, не подам.
Хлопці хором розчаровано зітхнули та приречено замо-
вили по гальбі пива і трохи якоїсь їжі.
Пахло доброю кавою й чимось солодким. Осип і його то-
вариші з розкритими ротами вертіли головами та роздивля-
лися навколо. Будівлю цю спорудив іще 1829 року перший її
власник Карл Гатман. Зараз же нею володіли зовсім інші куп-
ці. У залі було розставлено невеличкі круглі столики, не роз-
раховані на великі компанії, як то було в більшості кнайп. Усі
застелено однаковими гаптованими скатертинами кольору
кави з молоком. Осип придивився: скатертини були вишиті
на пів тону світлішими нитками, ніж саме полотно, і це ро-
било їх іще вишуканішими. Кажуть, ціни у цій кав’ярні були
не найвищі в місті, але все ж таки доволі вагомі для учня гім-
назії. Так само місцевих гурманів не надто вражала і якість
58
їжі, але для таких, як Осип, це не мало значення. Важливим
був рівень і особлива атмосфера розкоші.
Відвідувачами були здебільшого поважні, добре вбрані
чоловіки. Вони читали газети і попивали каву, заїдали її чу-
дернацькими десертами. Дехто був трохи бідніший — визна-
чити це можна було по костюму і по тому, що десертів такі
люди не замовляли.
Тим часом принесли пиво і страву. Напій виявився до-
волі міцним, тож перше приємне тепло розлилося тілом вже
за кілька хвилин. Допиваючи гальбу, Осип відкинувся на
спинку стільця і, поки його товариші жваво обговорювали
кожен свої вакації, мріяв.
Мріяв, що колись приходитиме сюди в чині професора
чи при якійсь хорошій посаді та, не рахуючи гроші, замов-
лятиме все, що забажає душа. Коли ти вже роками постій-
но напівголодний, та ще й утомлений від навчання, підро-
бітку й відповідальності, такі мрії є вершиною щастя. Було
добре — чи то від пива, чи від особливої аристократичної
атмосфери кав’ярні. Осип навмисне не повертав голову в бік
своїх товаришів, аби їхній захмелілий веселий гурт не псував
його довершену картину.
До гімназії поверталися вже затемна. Микола, як голов-
ний у гурті, ніс попереду запалений ліхтар. Щоб не попас-
тися захмелілими посеред міста вночі і не бути за це пока-
раними в гімназії, йшли безлюдними вузькими вуличками.
Осип плентався ззаду і в думках іще смакував атмос-
феру «Віденки», коли почув гуркіт і побачив, як ліхтар, що
освічував дорогу, полетів кудись убік. Зрозумів, що поруч
почалася бійка. Найкращим виходом було щосили тікати.
Він навіть пробіг кілька кроків перед тим, як хтось великий
і сильний звалив його з ніг. Холодне лезо ножа на горлі не
давало вдихнути на повні груди.
— Давай гроші, — прошипів крізь зуби хтось над самим
вухом. — Давай гроші або прощайся з життям.
Пахло кислим потом і металом. Страх паралізував і Осип
не міг навіть поворухнутися, не те, щоб спробувати вирвати-
59
ся з рук нападника. Той, не дочекавшись відповіді, вільною
рукою понишпорив по кишенях Маковея і витягнув звідти
все до останнього.
У хаті поруч засвітилася лампа, й Осип побачив, як кіль-
ка довготелесих чоловіків побігли геть. Віддихався, сів на
землю, обхопив руками голову і заплакав. Так, як не плакав
змалечку, — гірко і щиро.
Хлопці тим часом повставали, обтрясли одяг і заходи-
лися шукати, чим засвітити ліхтар. Хтось побіг до сусідньої
хати за вогнем. Із Осипових сліз не сміялись і не кепкува-
ли — схоже, кожен ще й досі переживав страшне усвідом-
лення того, що його щойно мало не вбили.
Осип не поспішав вставати. Почувався розтоптаним,
спустошеним, розчарованим. Іще годину тому він, як ду-
рень, мріяв про щоденну каву та солодке з газетою в руках,
бачив себе на місці задоволених життям поважних відвіду-
вачів «Віденки», а зараз сидить посеред темної вулиці майже
в калюжі без жодної копійки в кишені.
По тому він плакав іще кілька разів — коли мама писа-
ла в листах, як скрутно їй живеться і що має надію лише на
нього. І коли дуже хотілось їсти. Тоді, злий сам на себе нав-
мисне замість покарання прокручував у голові спогади з «Ві-
денки» — аромат кави та солодощів, що відтепер назавжди
асоціювався в нього із запахом розкоші. Ненавидів себе. За
бідність. За слабкодухість — бо не міг дати відсіч злодію.
Довжелезні дні, які довелося прожити зовсім без грошей,
не забулися ніколи. Десь із тих часів і з’явилася звичка їсти
захланно, ніби має не вистачити. І страх, що все повторить-
ся, — йому знову доведеться голодувати і мліти від арома-
тів, коли проходитиме біля чужих вікон, де щось готують.
— Я дізнався. На нас напали хлопці Янека. Вони вже дав-
но живуть розбоєм. Хтось доніс, що ти маєш гроші, і вони —
тут як тут, — прошептав якось на гімназійному подвір’ї Ми-
кола. — Я вивідав, де їх можна зустріти, — на «Прогулянці»1,
біля одного з «садочків». Ти з нами?
1
Одне з найкриміногенніших місць у Львові тих років.

60
 — Куди? — не відразу второпав Осип.
— Дати здачі, куди ж іще. Треба показати, що ми не бо-
ягузи. Всі наші йдуть. Завтра ввечері.
— Я — як усі.
— Так і думав. Тобі ж найбільше дісталося.
Чим ближчим був час запланованої вилазки у «Прогу-
лянку», тим голосніше калатало серце у Маковея. В якусь
мить йому навіть здалося, що зі всіх гімназійних коридо-
рів на нього дивляться очі, які питають, чи він не боїться.
І поки він сумирно сидів на заняттях, усередині тривала
одвічна хлопчача боротьба — між інстинктом самозбе-
реження і страхом бути висміяним друзями за слабко­-
духість.
Ввечері, тільки-но завершилися заняття, ноги самі по-
несли Осипа в забуту всіма гімназійну комірчину — чи не
найнадійніший сховок у будівлі. Заліз у найдальший її кут,
обхопив руками ноги і так просидів до самого ранку, щоб
ніхто не знайшов. Намагався не думати про те, як там зараз
його хлопці. А коли задрімав, снилося, що велика металева
рука стискає його горло і не дає дихати. Чітко відчував її хо-
лод і запах. Прокинувся мокрий від поту.
Серед своїх з’явився аж на заняттях наступного дня.
Хлопці ні про що не питали, тільки похмуро дивились у його
бік. Із того, що жоден з них не мав ні синців, ні подряпин,
Осип робив висновок, що вилазка не відбулась. А що було
тому причиною — справа вже не його.
Весь наступний гімназійний рік погоджувався на будь-
яку роботу, яку міг знайти. І аж коли склав матуру, поїхав
до матері і братів із заощадженими грішми. Але перед тим,
наче в нагороду самому собі, зайшов до «Віденки» на каву.
Замовив доволі дорогий сирник і щиро здивувався, коли
виявив, що його мати з домашніх продуктів робить значно
смачніший. Замість того, щоб отримати омріяне задоволен-
ня, відвідини кав`ярні навіть трохи розчарували. Зрештою,
то поки було не його життя, а так, підглянуте, випробуване
на зуб. І Маковей це добре розумів.
61
 На той час він вже мав кілька публікацій у пресі своїх
віршів і навіть знався із самим Франком, але поки що не
відчував від того ні морального задоволення, ні матеріаль-
ного зиску.
Чи буде колись час, коли він житиме не напівголодно? Чи
зможе вдосталь заробити розумом, а не руками, як колись
батько? Чи виправдає покладені на нього надії?.. Найчасті-
ше такі думки огортали вдома, в рідній постелі, біля матері,
коли з кухні пахло пирогами, а він за звичкою зривався на
ноги ранесенько.
 Чернівці, 1896

Осип, як і годиться, провів Ольгу до її будинку і повер-

тався додому нічною вулицею. Несподівана пригода досі
примушувала серце битися частіше. Крізь усю товщу тка-
нин він відчував, як пекли йому гроші в кишені. Чому він
погодився їх узяти? Звідки випірнув отой майже дитячий
липкий страх залишитися назавтра голодним? Адже часи
вже не ті, він не у гімназії, де кожен сам за себе. Його безпе-
речно годувала б у борг господиня квартири, де він жив, та
й товариші підтримали б. Зрештою, він би міг випросити
трохи грошей авансом. Завтра ж поверне Ользі все, що в неї
взяв. Бо інакше від сорому не відмиється.
Сьогодні, коли відчув холодне лезо біля горлянки, наче
щось невидиме вхопило його за барки і закинуло назад
у юність, у темну львівську вулицю, в руки хлопців місце-
вого злодюжки Янека, що тримав у страху чи не все місто.
Казали, їм тоді ще пощастило, бо траплялися випадки, коли
та компанія не гребувала тим, аби для страшнішої картинки
покалічити своїх жертв. Не на смерть, але так, щоб зустріч
із ними снилася в жахіттях роками. Коли усвідомив, що за-
лишився без грошей, побачив перед очима шістнадцятиріч-
ного Осипа, котрий плаче від того, що хоче їсти.
Вдруге майже голодувати йому довелось у 1890-му, після
року служби у цісарській армії. У цивільному світі без ко-
пійки в кишені було непросто. І хоч він силував себе з голо-
вою зануритись у впорядкування збірки військових пісень,
збиранням яких розважався на службі, але їсти хотілося.
Випадкові підробітки дозволяли хіба що не вмерти.
Коли Франко, побачивши, як за кілька місяців Осип схуд
до неможливого, запропонував працювати в народовській
газеті «Діло», Маковей вагався — радикал за переконання-
63
ми, довго шукав собі виправдання, щоб погодитися на ро-
боту в урядовій пресі. Зрештою закусив губу і став до пра-
ці. Щоб заглушити голос сумління, багато писав — поезій,
оповідань, фейлетонів, публіцистики. Хоч так робив спроби
прислужитися рідному народові.
— А що я можу, коли не маю іншого виходу? — полюб­
ляв повторювати Франкові, бо лише той зараз розумів його
душевне сум’яття. — Хіба буде краще, якщо я вмру з голоду,
гордий і невідомий? Перечекаємо, наберемося сил і зруши-
мо брилу з місця.
Якраз напередодні, в жовтні 1890 року, Франко створив
русько-українську радикальну партію. То була справжня по-
літична сила європейського зразка, з програмою, фіксова-
ним членством і наразі вже мала трьох представників у Га-
лицькому сеймі. Головне — в основі програми партії була
людська гідність і всеукраїнська єдність. Маковей вірив: на-
віть працюючи у народовців, можна бути вірним своїм іде-
алам. І Франко був тому прикладом.
Тут, у «Буковині», він, Маковей, хоч і не має цілковито-
го впливу на редакційну політику, але може друкувати хо-
роших руських поетів і письменників, простягати їм руку
підтримки, як колись простягнули йому. От взяти хоча б
Ольгу — якби не він, чи наважилася б ця жінка писати русь-
кою мовою? Її європейська кров давала про себе знати, хоч
оповідання німецькою і не мали величезного успіху. Тим ча-
сом сама Кобилянська завжди пояснювала, що пише так, аби
весь світ дізнався про її земляків. Та й руська мова її була,
правду кажучи, далеко не досконалою. Доводилося багато
редагувати. Але воно того було варте.
Ольга... Згадка про неї примусила стиснутися все всере-
дині. Було помітно неозброєним оком, що він їй не байду-
жий. І той сьогоднішній поцілунок — хто зробив до нього
перший крок? Тепер вже годі й зрозуміти. Коли вона опи-
нилася близько — така жіночна, тепла й піддатлива — йому
захотілося притиснути її зі всієї сили і ввібрати в себе оте
все добре й тепле, що вона випромінювала. Напитись її. Від-
64
кусити шматок. Муркотіти, як приручений тигр, в аурі її за-
тишку. Але чи хотів він її цілувати? Чи хотів володіти нею
як жінкою?
Згадав їхню недавню поїздку до Кимпулунгу. Ольга сама
запропонувала податися разом у гори, відпочити. В цьому
не було нічого незвичайного. Поселились у різних садибах.
У перший вечір Кобилянська охоче проводила його знайо-
мими їй з дитинства стежками і розповідала десятки істо-
рій. Видумані чи реальні — хто знає. Що-що, а фантазувати
Кобилянська вміла. Тут він чи не вперше побачив у ній не
горду і розумну жінку з цигаркою в руці, а майже юну без-
турботну дівчинку. Гори спонукали до того, щоб відкритись
одне одному. Все було дуже навіть добре — Осип тішився
і природі, і хорошій компанії. А вже під вечір Кобилянська
раптом зупинилася посеред прогулянки, взяла його за руку,
критично оглянула з ніг до голови і зауважила:
— Мені здається, ви залегко вдягнуті. Хоч би не змерзли
і не захворіли. Треба повернутися за чимось теплішим.
Маковей заплющив очі й чітко побачив перед собою
владну і турботливу Аделію з його львівської юності. Від не-
приємного відчуття власної слабкості почало нудити. Май-
же фізично відчув, як меншає посеред цього лісу, ще тро-
хи — і стане завбільшки з найдрібнішу комашку.
Поспіхом попрощавшись, пішов до будинку, де квар-
тирував. І аж коли зачинив за собою двері кімнати і опи-
нився на самоті, відчув себе тим самим Осипом, яким сюди
приїхав.
Відтоді уникав зустрічей з Ольгою, хоч вона писала йому
щодня.
Регулярно листи від неї надходили й тоді, коли повер-
нулися в Чернівці. То була також своєрідна творчість. Ча-
сом дивувало, звідки в її голові береться оте все видумане,
що вона виписує йому на папері та шле поштою. Маковей
ті листи старанно зберігав — колись можна буде видати їх
окремою книгою. Бо в них стільки переживань і романтиз-
му — аж страшно. Щоправда, листи Кобилянської мали так
65
мало спільного з реальністю, аж часом здавалося — пише їх
зовсім інша людина. Але хіба можна судити Ольгу за те, що
вона, невиправна мрійниця, хотіла прожити ще одне, цілко-
вито видумане життя? Так і сприймав її Осип: одну — в жит-
ті, іншу — в листах і творах. І що дивно — ту Ольгу, яка жила
у письмі, а не насправді, він міг би полюбити по-справжньо-
му. А та, яку зустрічав наяву, — здавалася просто її близнюч-
кою, схожою на лице, але іншою всередині.
Коли до будинку залишалося зовсім недалеко, Маковей
зауважив, що за ним слідом хтось іде. Легкі, але ритмічні
кроки не відставали вже досить довго. Тіло зрадливо тер-
пло від страху.
Осип оглянувся. В обличчя війнув прохолодний вітер —
було схоже на те, що збирається на дощ, тому й був вечір та-
ким неприродно темним. Помітив силует людини, що йшла
попід огорожами будинків. Вдав, що шукає щось у кишенях.
Людина, не сповільнюючи кроку, пройшла повз нього. Осип
із полегшенням видихнув — треба ж таке, здалося. Але вже
за кілька хвилин страх зрову схопив за горло — людина, що
йшла за ним, спокійнісінько стояла біля дверей його будин-
ку, дивно обіпершись спиною на мур. Не залишалося нічого,
як підійти ближче і заговорити першим.
— Перепрошую, ви часом не до мене? — озвався Осип,
коли підійшов до самих дверей. Тьмяне світло невеличкого
гасового ліхтаря, що висів неподалік, не дозволяло добре
роздивитися гостя. «Треба буде подбати, щоб вулиця освіт-
лювалася краще» — зловив себе на думці.
— До вас. Впустите? Здається, починається дощ.
Голос був відверто жіночим. Кілька величезних кра­
пель впали на пилюку під ногами. В повітрі запахло зливою.
— Заходьте. — Осип розгублено прочинив двері.
Пані Стефанія, господиня будинку, де він квартирував,
вже спала, то ж пояснювати щось про нічного візитера не
довелося.
Гостя мовчки зайшла в кімнату і зняла чоловічого капе-
люха. Хвиля русого кучерявого волосся впала їй на плечі.
66
В штанях і кафтані — далеко не дівчачому одязі — вона мала
дивний вигляд.
— Кави? — запропонував Маковей, щоб хоч якось за-
повнити незручну паузу.
— Кава вночі — нехороша звичка. Там, звідки я приїха-
ла, кавують лише до четвертої години пообіді. Та й чи не
хотілося б вам спочатку дізнатися, хто я і навіщо тут? — ді-
вчина говорила лагідно, ледь підводячи погляд на Осипа.
Але навіть так він відразу помітив її великі та глибокі очі,
що дивилися з якоюсь особливою довірою.
— Перепрошую, щось я справді розгубився. Зізнаюся, ви
примусили мене хвилюватися. То хто ви? Буду радий стати
в нагоді.
Дівчина відрекомендувалась, і Маковей здивовано звів
брову.
 Чернівці, 1987

Рання осінь нагадувала Ользі час, коли вона жила в міц-

ній єдності з природою. Терпкий запах горілого картопля-
ного бадилля, надто чисте і солодке, як для міста, повітря,
яким хотілося дихати і дихати, поки не запаморочиться в го-
лові... Майже кожного вечора гуляли з Осипом у парку. За-
мість квітів він часом приносив у кишенях яблука. Вели-
кою насолодою було обнюхувати їх годинами й уявляти себе
в якомусь саду під розлогою яблунькою. Аж коли аромату
не залишалося ніскілечки, Ольга наважувалася відкусити
перший шматочок і якнайдовше ним смакувати. А інколи
потай ховала ті яблука, приносила додому, сідала біля під-
віконня і притуляла собі до щоки. Уявляла, що то Осипові
поцілунки. Ті, яких у житті було так мало.
Сьогодні Осип не прийшов, щоб запросити на прогу-
лянку, довелося до пізнього вечора просидіти біля відчи-
неного вікна. Боялася ступити з дому, щоб не проґавити
його візит.
— Ти б вийшла хоч трохи на вулицю, Олю, — мама обе-
режно заглянула в кімнату, підійшла ближче, обійняла й по-
цілувала в голову.
«Свята жінка», — подумалось Ользі. Чи змогла б вона
так, як мама, відмовитися від свого минулого, вивчити мову
свого коханого, народити йому дітей і поставити на вівтар
сімейного щастя всю свою долю. Ким би могла стати мама
Анна, якби не кохала батька так сильно? Чого б досягла? Чи
була б щасливою?
Ольга підвелася й обійняла маму. А далі мовчки, щоб
хоч трохи розігнати думки в голові, пішла займатися гос-
подарством: перемила посуд, підмела в хаті й узялася готу-
вати вечерю.
68
 — Мамо, а давай дістанемо з погреба засоленого м’яса
і зробимо печеню? Вона мені завжди добре вдається.
— А ми когось чекаємо в гості? — кинула на Ольгу по-
гляд, повний тепла.
— Та ні, то я так, для братів і батька.
— Шкода... Думала, Осип зайде…
Ольга опустила очі. На душі неприємно шкребло. Де він?
Чому не дає про себе знати?
— А знаєте, мамо, давайте приготуємо печеню, і я сама
занесу її Маковею. Хіба йому часто доводиться смакувати
домашньою їжею? Часом він виглядає таким худим і втом-
леним.
— Як знаєш. Хіба я тобі колись перечила? То добре —
показати чоловікові, яка ти господиня. Може, одумається.
Коли готове м’ясо вже парувало і пахло так, що паморо-
чилось у голові, Ольга загорнула глибоку глиняну посудину
з кришкою в чисте полотно й пішла до Осипа додому. Ні на
хвилину не замислювалася, чи пасувало так робити дівчині.
Зрештою, так хотіла побачити Маковея, що ні про що інше
не могла думати.
Перед тим як вийти з дому, глянула на себе у дзеркало.
Змарніла від недосипання шкіра й мішки під очима кра-
си не додавали. Ночами писала і перекладала. Тепер вона
мала важливу життєву роль — робити все, щоб про її Оси-
па дізнався весь світ. І хоча часу на власну творчість за-
лишалося мало, але, дописавши новелу «Аристократка» та
«Impromptu phantasie», бралася за нові тексти. «Товариство
руських жінок на Буковині», де любила проводити час,
довелося покинути — зібрання відверто розчаровували
й перетворилися на розмови знудженого жіноцтва і обмін
плітками.
У квартирі Осипа світилося. Зупинилась на порозі, по-
правила одяг і постукала. Двері відчинила пані Стефанія,
господиня дому. Вона добре знала Ольгу, бо тій доводилося
часом працювати над текстами і в нього вдома, тому всміх-
нулася, злегка підморгнула і запросила увійти.
69
 — Пане Осипе, маєте гостей! — Її голос звучав приємно,
так, як би мати кликала свого сина.
Ольга не чекала на запрошення, а відразу ж увійшла до
кімнати, де був Маковей. Той стояв біля полиці з книгами
і стрепенувся від несподіванки:
— Ти?
— Сподівався побачити когось іншого?
— Можливо, але яке це має значення? Щось трапилося?
— Я принесла тобі вечерю.
Ольга поклала згорток на стіл. Осип здивовано дивився
то на неї, то на посуд з їжею.
— Навіщо?
— Мені шкода, що немає кому за тобою доглядати.
Ти схуд, і одяг твій зносився. Може, справимо тобі новий
костюм?
— Припини!
Маковей сів на стілець й охопив голову руками.
— Принини! Зараз же припини! Хіба ти нічого не розу-
мієш?
Від образи і здивування у Кобилянської перехопило по-
дих. Сльози, як вона не намагалась їх зупинити, потекли по
щоках. На крик прибігла пані Стефанія, але швидко зрозу-
міла, що зайва, і пішла в іншу кімнату.
Годинник на стіні вистукував секунди. Здавалося, десь
зараз має вдарити грім. Але вечір за вікном був таким тихим,
що аж дзвеніло у вухах.
— Пробач. Пробач, я бовдур. — Осип роздратовано зала-
мував руки й кілька разів то вставав, то знову сідав на стілець.
— Я таким тебе ще не бачила.
— Олю, я не дитина. Я можу сам про себе подбати.
— Ти заслуговуєш на те, щоб про тебе піклувалися.
— Ти не маєш цього робити. Не маєш. Я ніколи не змо-
жу за це відплатити. Почуватимуся винним усе життя. Буду
себе їсти і мучити обох.
— Не кажи дурниць. Ми можемо бути щасливі. Бо я тебе
кохаю.
70
 Маковей по-звірячому загарчав і скрутився, ніби йому
щось боліло. Здавалося — ось-ось він втратить контроль
і нищитиме все, що є навколо.
— Йди звідси. Благаю тебе, йди.
— Ти ж не заборониш і далі тобі писати?
— Пиши, коли тобі так хочеться. В листах ти інша...
Ольга стрімголов вибігла з будинку. По щоках текли
сльози. Не зважала навіть на людей, які співчутливо повер-
тали голови в її бік. Зрештою, хто він такий, щоб отак її об-
ражати? Хто він такий? Усього лиш сенс її життя, велика
любов, надія на щастя.
Осип... Осип... Осип... Усе, все в її житті останнім ча-
сом — лише для нього. Ні сміятися, ні сумувати не могла,
щоб не поділитися з ним. Щодня писала йому листи, навіть
тоді, коли щойно лише бачилися. Без нього не могла дихати.
До дому було вже недалеко. Сховатися від усіх. Пережи-
ти образу. Переплакати. Головне — не бачити людей. Побути
з цим болем на самоті.
Мама хотіла про щось запитати, але все зрозуміла без
слів. Рідна кімната чомусь здавалась як ніколи великою.
Добре, що в хаті майже нікого немає, — хоч якась можли-
вість усамітнення. Ольга уявила, як хтось із її братів чи їхніх
друзів іде через кімнату, бо вона прохідна. Аж перетрясло.
В чому була — впала на постіль. Схрестила руки на грудях
і мовчки розплакалась. А коли сліз не залишилося, просто
лежала горілиць і дивилась у стелю.
Зрештою, а з чого вона взяла, що має подобатись Оси-
пу? Некрасива, занадто висока, широкоплеча, з кострубати-
ми рисами обличчя. Чорна, як ворона. Та ще й пише якісь
дурниці. Не всі її хвалять, далеко не всі... Навіть сам Фран-
ко недвозначно натякнув, що модернізм зараз нікому не
потрібен.
А Осип... Осип — найкращий у всьому. Хіба є в цьому
світі ліпша для неї пара? Ну що зробити, щоб він перестав
бути сліпим? Довести, що буде найкращою йому дружиною.
Тільки так.
71
 Колись, ще в Кимпулунзі, зовсім малою з розкритим ро-
том спостерігала, як старші брати і їхні товариші вчать неве-
личкі вистави і потім грають їх на сімейних святах. А ночами
по тому їй снилося, що вона — королева величезної країни,
пухнаста кішка чи тореадор на кориді. Зовсім інша, ніж була
насправді. З іншими манерами, іншими думками, в іншому
одязі. Перевтілюватися, змінюватися — те, що було водно-
час і цікавим, і страшним. Якось дізналася, що брати не мо-
жуть знайти дівчину на невелику роль. Кілька днів просто
літала над землею — ось він, її шанс! За вечерею несміливо
спитала Юліана, чи не підійшла б вона для їхнього театру.
Як же з неї сміялися!
— Мала, а така до всього нового охоча, — реготав Юлі-
ан. — Ти глянь на себе, тобі хіба опудало грати — довготеле-
са, ще й вуха стирчать у різні боки. То тобі не вірш напам’ять
вчительці прочитати. Тут потрібна серйозна гра.
Ольга стиснула кулаки і пішла геть. Образа й відчуття
несправедливості не давали дихати. На вулиці сперлася на
ріпату стіну хати і сповзла вниз. Так і сиділа десь із годи-
ну. А потім пішла до батькової бібліотеки, дістала звідти
найтовстішу книжку і взялася вчити уривок із німецької
вистави. Майже не виходила з хати, відволікалася тільки
на допомогу мамі. І десь через три дні, коли всі так само
зібралися за столом, вийшла посеред кімнати й зачитала
монолог.
— От тобі й мала, — присвиснув Юліан. — Справжня
актриса! Здивувала ти нас, здивувала. Думаю, і роль собі за-
служила. А що, спробуємо, якщо дуже хочеш.
— Дуже хочу, — дивилася йому благально у вічі.
— Вперта... — То вже до батьків.
Так в її житті з’явилося місце, де вона могла бути ін-
шою, — театр. Тоді вона довела всім, що може і вміє гра-
ти. Потім театр так захопив, що навіть хотіла стати актри-
сою. Сценки на свята ставила вже і з Кохановською, Окуне-
вською, Кобринською. Саме Наталка і відмовила пов’язува-
ти своє життя з театром:
72
 — Ну ким ти будеш, Ольго? Все життя кривлятись?
А як же ти сама? А як же бажання залишити слід у цьому
світі? Ти не зможеш завжди когось копіювати. Бо сама ти —
особлива. З тих жінок, які на вагу золота.
І от тепер вона, Ольга, та, що особлива і на вагу золо-
та, — лежить у сукні на постелі й плаче через те, що її від-
штовхнув коханий.
Ольга різко сіла. Зрештою, що за дурниці? Чому вона за-
раз так само не зможе довести, що гідна бути з Маковеєм?
Минуть десятиліття, а її згадуватимуть як ту, що все жит-
тя була поруч із митцем. Кохала, надихала і допомагала. Ту,
завдяки якій він творив.
І кому буде краще від того, що вона отак нахабно витра-
чає час на сльози, коли могла б зробити щось корисне для
Осипа?
Кобилянська глибоко вдихнула, встала і вмилася. Зав-
тра вона піде до Маковея, попросить вибачення. Має ще
цілу ніч, щоб зайнятися перекладом його статей на ні-
мецьку.
Вранці Маковей прийшов сам. Довго вибачавсь, обіймав
її за ноги, просив не тримати зла. Ольга не тямила себе від
щастя. Хвалилася, скільки всього вдалося переробити за ніч,
гладила Осипа по голові, то вставала, то знову сідала за стіл,
говорила багато і швидко, ніби боялася, що Маковей піде,
а вона так і не зможе зробити його щасливим.
— Осипе, те, що ти пишеш, — геніально. Без перебіль-
шення. Давно не зустрічала такої легкої мови і водночас та-
ких глибоких думок. Впевнена — в тебе велике майбутнє.
— Олю, про що ти кажеш? Якби не ти — про мене і не
знав би ніхто. Зайда, вчитель, що поривається підняти з ко-
лін усе українське.
— Дурненький. Який же ти в мене дурненький, — цілу-
вала його у лоба. — Я всього лиш роблю те, що і має робити
жінка, яка любить.
— Віддавати мені всю себе?
— А як інакше?
73
 — Інакше? Не знаю, але й інакше має бути... — Осип пі-
дійшов до Ольги близько й провів рукою по її щоці. — Дай
мені трохи своєї любові. Трохи того вогню, з яким в очах на
мене дивишся. Хай і мене пече.
Його поцілунок був довгим і палким. Ольга рвучко вди-
хала повітря носом і пестила пальцями потилицю Осипа.
Так він цілував її вперше.
— Ніхто мене не любить і не любив так, як ти, Олю. Ні-
хто так сильно в мене не вірив. Твоє кохання часом так мене
душить, що я не хочу жити. Що я тобі дам натомість?
— Нічого. Нічого не треба. Просто дозволь бути поруч,
робити тебе щасливим, допомагати, турбуватися.
— А де ти? Де в тому всьому ти, Олю? — Осип відійшов
на крок, вперся долонею в її груди і пильно дививсь у вічі.
— А мені просто дозволь купатись у твоєму щасті. Для
жінки то добре. Навіть для такої, як я.
Маковей обійняв Ольгу і говорив вже майже пошепки,
на вухо:
— Так не буде, Олю. Так не буде. Хтось має дати тобі все,
на що ти заслужила. В когось, хто тебе кохатиме, має горіти
отой вогонь усередині, який горить у тебе. А я — всього лиш
дурень, який зараз обіймає тебе, але думає про іншу... Зга-
дує запах її шкіри, м’якість волосся, її запаморочливі губи
і величезні очі.
Ольга відчула, як земля йде з-під ніг. Сказати у відповідь
нічого не могла. Навіть гучніше, ніж голос Осипа, чула влас-
не серце, що виривалось із грудей.
Інша жінка... В нього є інша... Зараз би треба було зібрати
рештки гордості, відштовхнути, зачинити за ним двері. Але
кому від того стане краще. Якщо він зараз тут, обіймає і ці-
лує її, то чи варто все руйнувати? Ольгу ніби паралізувало.
А Осип продовжував цілувати, ніби й не казав щойно тих
пекучих слів. Зрештою, може, і справді їй почулося? Може,
то її хвора фантазія примушує плутати видумане з реаль-
ним. Ось же Осип, тут, біля неї, цілує, обіймає, пестить, як
законну дружину. Він — її. Тільки її. А все решта — байдуже.
74
 Ольга відповіла на поцілунок. Закинула руки Маковею
на плечі й притулилася сильніше. Через цупку тканину сукні
грудьми відчувала, як рвучко піднімаються й опускаються
ребра коханого, коли він дихає. Від його долонь ставало га-
ряче. Осип гладив їй спину, а далі притиснув до кутка шафи
так сильно, що аж стало боляче. Ольга терпіла. Не хотіла
псувати такої миті. Маковей запустив руки в її тугу зачіску,
розв’язав стрічку, витягнув шпильки і на якусь мить відір-
вався від поцілунку, щоб подивитися на неї. Пасма прямого
чорного волосся важко впали на плечі.
— Ти — інша. Ти зовсім інша. Не така, як вона.
Чи був у його голосі жаль, чи захоплення — годі й зро-
зуміти. Інша — значить краща? Хіба не тому він зараз тут, із
нею? Хіба не через це далі цілує, спочатку — обличчя, а тепер
вже й впадину біля ключиці. Незнайомі досі відчуття на-
кривають важкою хвилею. Ось вже рука Осипа опускається
нижче по попереку і хапається за полу сукні, щоб підняти її
вгору. Але зупиняється на півдорозі.
Ольга розплющила очі. Обличчя Маковея було просто
перед нею, розпашіле, з напухлими від поцілунків губами.
О, який же він зараз красивий! Здається, ось-ось — і серце
вилетить із грудей.
— Ні. Дідько вхопи, ні, — вперше чула, як Маковей ла-
ється. — Я не можу. Не дивись на мене так. Я не можу. Ти...
ти цього не заслуговуєш.
Осип схопив капелюха та плаща і вибіг із хати. З її пустої
нестерпної кімнати, де не можна навіть усамітнитися.
— Осип вже пішов? — заглянув котрийсь із братів, але
сил відповісти йому не було. Серце калатало, ніби навіжене.
Довелося сісти на стілець і вхопитись обома руками за нього,
бо здавалося, що земля хитається, як гойдалка.
Спина, котра ще кілька хвилин тому впиралася в кут
шафи під вагою коханого тіла, нила тупим болем, на руках
проступили червоні плями від його пальців. Ольга потерла
шкіру. Піднесла долоні до обличчя — вони ще пахли Оси-
пом. Що робити? Заглушити біль роботою? Помогти мамі
75
по господарству? Ольга віддихалася, сіла ближче до столу
і взялася писати. Спочатку — листа Августі, потім, самому
Осипу, а вже над ранок спробувала почати нове оповідання,
але всі слова ніби кудись повтікали...
На ранок, зовсім не спавши, сяк-так привела себе до ладу
і пішла до Осипа. Навмисне підгадала час, коли той мав ви-
ходити з дому в редакцію. Бо такий ранній візит інакше на-
певне викликав би багато запитань у будь-кого, хто б про
нього дізнався.
На вулицях іще порожньо. Кобилянська защіпнула на
всі ґудзики теплий кафтан і обійняла себе руками. Так було
тепліше. Під ногами вже часом траплялося жовте листя і по-
одинокі каштани, тож перехожі мусили дивитися, щоб не
впасти через котрийсь із них.
Біля будинку, де мешкав Осип, нікого не було. Ольга зу-
пинилася неподалік і повернулася обличчям до його вікна.
На якусь мить їй здалося, що фіранка за склом ворухнулася.
Чекала, що звідти вигляне Маковей, але марно. Щоб оста-
точно не змерзнути, довелося проходжуватися туди-сюди
тротуаром. Час, у який Осип зазвичай виходив у газету, дав-
но минув. Або вона прийшла запізно, або щось сталося. Від
цієї думки стиснулося серце.
Ольга ще якийсь час вагалась, а потім підійшла до масив-
них дверей і обережно постукала. Ніхто не відчинив. Може,
не чують. Удруге стукала вже наполегливіше і довше. За две-
рима щось зашаруділо, але змовкло. І вже коли вона зібрала-
ся йти, почула, як ключ у замку голосно клацнув.
— Не мерзніть, Олю, йдіть додому, — з-за дверей по-
казалася голова пані Стефанії у бавовняному білому чеп-
чику. Схоже, жінка місила тісто й вийшла на вулицю так,
як була.
— Я — до Осипа. Але, мабуть, десь його проґавила. Тре-
ба йти у редакцію «Буковини», — зашарілася, ніби дитина.
— Удома він, удома. Але пускати вас не велів, ви вже ви-
бачте.
— Щось трапилось? Осип захворів?
76
 — Усе добре. Йдіть і собі додому. Йдіть, не мерзніть. Не
ви до нього, а він до вас має ходити, моя дитино. Дасть Бог,
йому минеться і все налагодиться, — пані Стефанія похита-
ла співчутливо головою і зачинила двері.
Хвилини три Кобилянська обмірковувала, що їй робити
далі. Повернутися додому? Прожити ще один день, не ро-
зуміючи, що між ними з Маковеєм відбувається? Перечиту-
вати його листи, де він пише їй, як закоханий хлопчисько?
Згадувати вчорашні поцілунки? Зрештою, він просто мусить
усе пояснити.
Ольга впевнено повернула в бік редакції газети «Буко-
вина» — рано чи пізно Осип туди прийде.
У газеті ніхто навіть не здивувався, коли попросилася
почекати на Маковея у його кабінеті — про їхню довгу друж-
бу не знав хіба що дурень. Увійшла всередину й заплющила
очі. Пахло її коханим. Таким, яким він був учора, коли при-
тискав собою до шафи і цілував шию.
На столі — як завжди, безлад. Усміхнулась і заходилася
складати розкидані папери на купи, витирати долонею пи-
люку, що назбиралася під ними. В цьому був весь Осип —
не пристосований ні до господарства, ні до того, щоб поко-
мандувати кимось зі своїх підлеглих, аби ті підтримували
чистоту.
Поміж черговим стосом паперів руки намацали щось
тверде. На стіл впав масивний кулон із червонуватого ме-
талу. Прикраса зовсім не чоловіча. Ольга зважила його у до-
лоні — навряд чи хтось захотів би носити таке важке на шиї.
Кулон, схоже, був виготовлений на замовлення і мав щось
схоже на крихітний замочок. Щоб його розкрити, потрібно
було всього лиш зачепити потрібний гачечок нігтем. Кулон
розкрився. Всередині, перев’язане червоною ниткою, було
пасмо білявого волосся.
Руки Ольги затремтіли від неприємної здогадки, й вона
ледве встигла закрити кулон і жбурнути назад під папери,
коли увійшов Маковей.
— Що ти тут робиш, Олю?
77
 — Не радий мене бачити? Вирішив сховатися?
Маковей роздратовано оглянув стіл, на якому неозброє-
ним оком були помітні сліди її хазяйнування, пірнув рукою
між папери, дістав звідти кулон і кинув до кишені штанів.
— Я не маленький, щоб отак безцеремонно встрявати
в моє життя.
— А ми вже зовсім чужі, Осипе?
— Ми друзі, як і раніше. Хай би що ти там собі думала.
— Хай би що я собі думала? Тобто, все, що було вчора,
я собі нафантазувала?
— То була помилка. Помилка зголоднілого до жіночих
ласк чоловіка. Не більше. А тепер іди звідси, якщо не хочеш
звести нанівець нашу дружбу.
— Це через неї? — Ольга кивнула головою на кишеню,
в якій був кулон із пасмом волосся. Осип пірнув туди рукою,
ніби хотів перевірити, чи річ на місці.
— Не знаю. Можливо. Частково — так. І через неї також.
Але більше — через тебе саму. Ти слухаєш мене і не чуєш.
Хочеш стати мені матір’ю, а я від цього захлинаюся.
— Дорікаєш моїм віком? Тим, що я старша? Хіба це до-
стойний вчинок мужчини?
Осип сів за стіл і схопився руками за голову:
— Олю, ти мене не чуєш. Прошу тебе, йди додому. Йди,
інакше я скоро збожеволію і від того, що почуваюся винним
тобі за твоє кохання, і від почуттів, які палять мене самого.
Маковей майже лежав на столі безсило. Першим пори-
вом було підійти і погладити його по голові, але стримала-
ся. Мовчки вийшла і майже наосліп побігла сходами вниз.
Ледь здержувалася, щоб не розплакатись. А вже на вулиці,
тільки-но сховавшись між деревами неподалік, притулилася
спиною до масивного стовбура і дала волю сльозам.
Оговталася лише коли підійшов якийсь чоловік і запи-
тав, чи не сталося якогось лиха і чи не потрібна їй допомога.
А й справді, хіба сталося щось аж таке зле? Мине кілька днів,
Осип заспокоїться і все буде так, як завжди. Зрештою, їм од-
наково доведеться працювати разом і він від цього нікуди
78
не дінеться. А вона тим часом знайде спосіб йому допомогти
нарешті стати щасливим.
Втішившись такою думкою, Ольга поправила на собі
одяг, витерла обличчя виворітним боком спідниці й пішла
додому.

День сяк-так перебула, помагаючи мамі по господар-

ству, а на ніч всілася писати. Тільки в цей час, коли вдо-
ма всі засинали і можна було мати хоч якусь імітацію уса-
мітнення, до Ольги приходила муза. Як не на нові твори,
то на листи. Писала трохи подругам — Августі, Софії, але
найбільше — йому, Маковею. І байдуже, що сьогодні з ним
бачилися — в листі можна сказати багато з того, що вголос
не наважуєшся. Або й навіть те, чого насправді нема. Осип
каже, що у листах вона інша. Ніжна й романтична. А що
в житті? Хіба може вона бути такою, коли все навколо по-
требує її опіки і турботи? Коли стільки всього непереро-
блено, коли не прочитано стільки книг? Ось і він, Осип,
ну зовсім не переймається долею своїх праць і творів. На-
писав — і хай буде, на тому все. Що було б, якби вона не
сліпала ночами над перекладами, не надсилала його стат-
ті й вірші у журнали по всьому світу? Добре, що в нього
є вона, та, яка вірним другом і підтримкою йтиме поруч
багато років. Та, яка розуміє всю велич його таланту, яка
зробить усе, щоб він розквітнув, а не погруз у болоті бу-
денних справ. Вона візьме все на себе. Осипу залишить-
ся тільки творити і насолоджуватися створеним нею ком-
фортом. Ці думки так захопили, що Ольга миттю взялася
за переклади й не заснула ні на хвилинку до самого ранку.
І тільки коли вже майже світало, зрозуміла, що стерпла від
писання долоня ледве розгинається, а пальці повністю сині
від чорнила. Пішла в кухню, щоб помити руки. Засвітила
лампу і заходилася набирати води в миску. Приємна її про-
холода зробила свою справу — долоні розрухалися й Ольга
взялася масажувати пальцями там, де боліло — біля основи
великого пальця і в самому центрі кистей. Лінії на долонях
79
під водою здавались особливо виразними. Ольга вийняла
руки з миски і піднесла ближче до очей.
— Долю свою хочеш видивитися?
Теплий мамин голос примусив стрепенутися.
— Може, й хочу. Має ж вона бути десь написаною.
— Хіба у Господа Бога. А ти в дурниці віриш.
— Вірю. І ворожити люблю. Мене дівчата ще в Димці
вчили.
— То чому на Маковея не поворожиш?
Ольга опустила очі.
— З Маковеєм буде так, як я того сама схочу.
— Ну-ну... — мама підійшла ближче й поцілувала у ма-
ківку. — Бідна моя дитина.
— Так, як Ви за батьком, так і я за ним піду, куди по-
кличе.
— А покличе?
— То завжди так, що жінка, яка поруч із чоловіком, ча-
сом важливіша за нього самого. — Ольга удала, що не по-
чула маминого запитання. — Жінка — то і є основа, на якій
чоловік будує решту. От як ви з татом — він працює, а ви —
виховуєте нас, дітей. І добре виховуєте. Мову, віру, культу-
ру — все в нього взяли. Я теж так буду. Так, як ви.
— Отож бо, що як я, — мама всміхнулася кутиком губ. —
І знаю, як то важко.
— Але Ви змогли.
Мама подала Ользі пожовклий рушник, щоб та витерла
руки.
— Йди, Олю, поспи хоч трохи. Бо впадеш від тієї любові.
Очі й справді злипались. І вже коли виходила, чи зда-
лося, чи й справді почула за плечима тихеньке мамине: «Ти
так не зможеш».
***
Осип поїхав до Львова. Може, назавжди.
Ольга лежала і не мала сили підвести голови. Якщо їй не
полегшає до обіду, мама викличе лікаря. А їй не полегшає.
Бо як може минути такий пекучий біль?
80
 Дізналася про це лише вчора. Все сталося якось так
по-дурному, що Ольга навіть не могла повірити у реальність
того, що діялося. Хіба буває так, щоб людина просто зібра-
лась і переїхала в інше місто? Не плануючи, не обговорюю-
чи з найближчими? Власне, вона, Ольга, і була найближчою
до Осипа. Ще, може, Франко, але він далеко. А тут, у Чер-
нівцях, — вона. Тільки вона. Тільки вона була завжди біля
нього, знала всі його біди й радощі. Й отак мовчки — зібра-
тись і поїхати?
Десь два місяці тому вони зважилися на те, щоб жити
разом. Точніше, вона сама запропонувала. Просто одного
вечора працювали вдвох до пізньої ночі — боролися з її не
надто хорошою руською мовою в письмі — й повертатися
додому зовсім не хотілося. Попросила в Осипа дозволу за-
лишитися. Він саме перебирав книжки у величезній шафі,
шукав, що б перечитати на ніч. Пропозиція його здивувала:
— Не думав, що порядній дівчині личить залишатися
в чоловіка до шлюбу.
— Мені вже стільки років, що швидше непорядно зали-
шатися самій.
— І не боїшся, що на це скажуть удома?
— Я не маленька. Та й мама знає, де я. Думаю, хвилюва-
тися не буде.
Осип трохи подумав і погодився.
— Я скажу пані Стефанії, щоб постелила тобі в перед-
покої.
Господині будинку навіть не довелося нічого пояснюва-
ти — жінка з розумінням кивнула головою і пішла готува-
ти свіжу постіль. Правду кажучи, вже тоді Ольга сподіва-
лася що ночуватиме разом із Осипом, але навіть такі його
пóступки — то вже була половина справи.
Власне, до того часу між ними нічого такого й не було.
Ольга удавала, що не помічає Осипової холодності, ніяк не
реагувала на його спроби відсторонитися. Приносила йому
їсти, ділилася щойно написаним, перекладала його твори та
пропонувала їх видавцям. Схоже, Осип піддався. Принайм-
81
ні, більше не втікав від її опіки й навіть дозволяв працювати
в нього вдома. Кілька разів справа доходила до поцілунків.
На людях Маковей ніколи не виявляв якогось особливого
ставлення, хоча виходили разом на прогулянки майже що-
дня. Говорили про літературу, науку, події в країні, часом
навіть про політику, бо це його цікавило, — про все на світі,
але не про їхні стосунки. Власне, Ольга сама обачно не за-
чіпала цю тему. Так, як було, — її влаштовувало. Єдине, що
завжди просив — щоб писала йому листи. Казав, що колись
зробить із них книгу. Сміялася з його нерозумних ідей, але
писала — про те, що було насправді, про те, що хотіла б,
щоб було. Трохи з життя, а трохи вигадувала. Про щось
мовчала. Ще з дитинства пам’ятала, як колись Августа по-
вірила її щоденнику. Так само має статись і з цими листами.
Хай та Ольга, що живе у них, краще буде безнадійно закоха-
ною, аніж просто вірною помічницею того, без кого не ба-
чить життя. А про все інше вона напише потім, коли Осип
остаточно належатиме їй. Коли створять сім’ю, народять
дітей. Тоді з її Ольгою з листів станеться диво — вона от-
римає нагороду за своє кохання — особисте щастя. А Ольга
справжня тим часом працюватиме над тим, щоб усе це з нею
збулося.
Осип часом сміявся з того письма. Казав, що, якби не
знав правди, — сам би повірив. Навіть тоді, коли жила в ньо-
го в хаті, раз на кілька днів ішла додому, щоб написати йому
звідти. Про те, як любить і як сумує, що не разом. А потім
поверталася помагати пані Стефанії варити щось до вечері,
перебирала Осипів одяг, щось латала, щось замінювала на
нове. Дивно, але він навіть не помічав, як у його шафі з’яв-
лялася ще одна сорочка чи як підошва на черевиках раптом
виявлялася міцно перешитою і відремонтованою. Не при-
стосований до побуту. Зовсім. Пропаде без турботи.
Ольгу ніскілечки не засмучувало те, що тепер довелося
відкласти свою творчість і дбати про Маковея. Зрештою,
в тому було її щастя. Та й хто вона? Так, жінка, що наду-
мала довести всім, що її письмо чогось варте. Що не лише
82
чоловіки мають право бути розумними, сильними і відо-
мими. Надумала, але сама ж добровільно від того права
відмовляється. Заради права бути поруч із найкращим чо-
ловіком.
Перші кілька днів проживання в одній хаті Маковей що-
разу дивувався, коли бачив її вранці. Ніби то не він дозволив
їй лишитись. А потім, здається, звик.
— Сусіди мене вже питають, що то за пані хазяйнує
у квартирі. Ще трохи — і доведеться представити тебе, як
законну дружину, — пожартував у котрийсь із днів за сні-
данком.
— Хіба ці умовності важливі? — серце Ольги тьохну-
ло. — Традиції роблять нас в’язнями. Двоє дорослих людей
можуть робити так, як їм заманеться. Навіть жити разом.
Августа пише, що, до прикладу, у Відні не надто перейма-
ються такими умовностями.
В Осипа випала з рук ложка, й поки він роздратовано ог-
лядав одяг, чи не замастився, Ольга принесла ганчірку і ви-
терла пролиту страву з підлоги.
— Може, то твоя Августа не надто переймається питан-
нями моралі?
— Ти її не знаєш. Вона надто добра і не пристосована до
складного світу. Але не аморальна — в цьому я певна.
— Так чи інакше — я маю розуміти, на скільки ти пере-
ймаєшся питанням шлюбу.
— Дуже мало. Шлюб — то перед людьми. А між двома —
лише любов. Але побратися законно я не проти.
Ольга затамувала подих.
— Добре. Я в це число газети хочу трохи з Марка Черем-
шини надрукувати. Може, і щось твоє підготуємо?
— Не знаю. Я майже не пишу останнім часом...
Ольга відчула неприємну порожнечу від незавершеної
розмови. Звісно, вона не чекала пропозиції одруження про-
сто тут і зараз, але сподівалася, що, як дорослі люди, вони
з Маковеєм це обговорять, раз почалася така мова. Образа
стиснула горло і захотілося плакати. Але, зрештою, хіба вона
83
сама не сказала щойно Осипу, що шлюб їй не важливий? За-
раз вона біля нього, і поки цього досить. А більше... Більше
буде потім.
— Хіба що «Меланхолійний вальс». Не так давно дописа-
ла. — Кобилянська встала з-за столу, вийшла в іншу кімнату
й повернулася з паперами. Осип швидко проглянув перші
сторінки.
— Добре, подивлюся потім.
— Ми з пані Стефанією надумали пекти пироги, — ки-
нула вслід, коли Маковей вже виходив з дому. — Ти з чим
більше любиш?
— Що? — його погляд блукав десь відсторонено.
— Питаю — з чим пироги робити? З яблуками, сливами,
чи з сиром?
— А... Байдуже. Роби, з чим хочеш.
— З яблуками?
— Хай будуть з яблуками. Вирішуй сама. І знайди час
писати.
Ольга провела коханого поглядом, поки той не зник за
рогом вулиці. Тепер можна було братися до хатніх справ.
Письмо зачекає. Перепрала одяг, в якому він ходив на робо-
ту, пройшлася праскою по сорочках. Далі взялася пересте-
ляти його постіль. Його, а не спільну, бо й досі, як не дивно,
спала від нього окремо.
Ліжко пахло Осипом. Ольга сіла на краєчок, обняла
жмут постільної білизни, заплющила очі, вдихнула рідний
запах. Хвиля теплих почуттів накрила з головою. Сьогодні
неодмінно все має статися. Інакше вона нічого не варта як
жінка. Така думка додала рішучості.
Поки постіль мокла у величезних ночвах, побігла додому
і принесла ще трохи свого одягу — бо так і не переїхала до
Осипа остаточно. Пропозиції від нього не було — тож до-
водилося жити на дві хати.
Склала свій одяг акуратною гіркою, трохи повагалась,
але таки сховала його в Осипову шафу. Там саме була віль-
на полиця, ніби на неї чекала. Під самий низ запхала мере-
84
живну сорочку. Саме ту, що колись подарувала Августа. Ось
і буде нагода одягти її вперше.
Додому Маковей повернувся в доброму гуморі — до га-
зети в один день зайшли кілька постійних читачів, щоб по-
тиснути руку редактору, який змінив «Буковину».
— Знаєш, Олю, це так приємно, коли твоя робота по-
трібна, — розказував Осип із повним ротом гарбузової каші,
приготованої за маминим рецептом. — Я і сам бачу — люди
прокидаються, все наше, руське, прокидається, оживає.
І письмо, й навіть трохи історія.
— Франко так не вважає.
— Франко засмучений минулими виборами до австрій-
ського парламенту. Його можна зрозуміти. Але то так було
завжди — мистецтво має йти вперед перед політикою. А по-
тім вже вести її за собою. Будуть українські письменники,
художники, музиканти — народ почне більше поважати себе.
І в сеймі, парламенті наших побільшає. Ти як думаєш, Олю?
— Не знаю. Знаю лише, що в політиці мало жіноцтва.
— А ти б хотіла?
— Що хотіла б?
— У політику. В сейм. Керувати?
— Я? — Ольга всміхнулася. — Милий мій Осипе, я б хо-
тіла, щоб тобі сподобалися пироги, яких я напекла сьогодні.
А політика зачекає.
— Раніше ти говорила по-іншому. А як же твої подруги
з «Товариства руських жінок»?
— То все було вчора і буде завтра. А зараз я хочу наго-
дувати свого чоловіка. Якщо ти похвалиш мої пироги — це
буде не менше, ніж би я перемогла на виборах до австрій-
ського парламенту.
Осип потягнувся за пирогом, втупивши погляд у сті-
ну. Відкусив шматок, пережував і кинув пирогом до столу:
— Олю, ти себе чуєш? Ти готова проміняти успіх на
пироги?
— Якщо то будуть пироги для тебе — то звісно, — лагід-
но всміхнулась Ольга і згадала свою маму, яка от саме так
і зробила — проміняла всю себе на любов.

85
 Осип мовчки встав з-за столу, подякував Ользі та пані
Стефанії за вечерю і пішов до себе. Йти за ним чи ні — не
могла вирішити.
— Ви, Ольго, на пана Осипа не сердьтеся, — обережно
почала старенька Стефанія, перемиваючи миски. — Чоло-
віки. Часом і не збагнеш, яка муха їх кусає. Пересердиться
і все буде добре. Треба лише зачекати.
Чекати Ольга не хотіла. Сьогодні мало статися те, що
змінить усе її життя. Сьогодні вона стане справжньою дру-
жиною коханому.
Ольга витерла мокрі руки сірим від часу і прання рушни-
ком і пішла до Осипової спальні. Він стояв біля вікна і думав
про щось своє. Майже нечутно прочинила шафу і дістала
звідти купку одягу. Здається, Маковей її навіть не помітив.
От як можна бути таким зануреним у свої думки?
У передпокої переодяглася, підперезала довгий, аж по
саму підлогу, халат шовковим поясом і увійшла.
Маковей, здавалося, навіть не поворухнувся з того мо-
менту, як вона вийшла звідси з одягом — так і стояв облич-
чям до вікна, щось розглядав на вулиці. Обережно поклала
руку йому на плече, і він стрепенувся.
— Ти?
— Ніяк не звикнеш, що я тут?
— Так... Ні... Вибач, — говорив швидко і розгублено. —
Я задумався.
— Часом мені здається, що ти — з іншого світу. Таких
неуважних і непристосованих до життя я ще не бачила.
— Ти теж не зовсім звичайна. В листах — одна, наяву —
інша. — Маковей і далі дивився у вікно.
— Це зле?
— Не знаю. Ти така, яка є. Це не може бути зле чи
добре.
Ольга підійшла ближче, поклала обидві руки Осипу на
плечі й розвернула до себе обличчям. Від несподіванки він
ступив крок назад, його очі розгублено бігали. М’ясисті губи
розтулилися, ніби хотів щось сказати.
86
 Ольга підступила ближче і впевнено поцілувала кохано-
го зі всією пристрастю, яка в ній тільки була. Спочатку на-
пружений, із кожною секундою поцілунку він обм’якав. Аж
поки зовсім не подався назустріч і не відповів на поцілунок.
Важко сказати, скільки те тривало. Ольга, хоч і була до-
сить високою, стояла на пальцях і трималася обома рука-
ми за шию Маковея. Той спочатку невпевнено, а потім вже
якось по-господарськи однією рукою гладив її волосся, а ін-
шою притримував голову. Жінка дихала часто і через ткани-
ну відчувала, як її груди труться об його сорочку.
— Ти чого, Олю? — Осип на десяток секунд відірвався
від її губ і оглянув здивовано. Вона не відповіла — просто
ще пристрасніше поцілувала. Аж коли губи почали пекти
від таких грубих пестощів, заговорила:
— Скільки можна чекати, Осипе? Я живу з тобою в одній
хаті вже кілька тижнів, і я не залізна.
Маковей завмер на кілька секунд, а далі обережно, наче
щось крихке і ніжне, почав цілувати спочатку її скроню,
а далі — шию.
— То ти хочеш, щоб між нами все сталося?
— Хочу.
— Ось так, просто, без шлюбу і романтики?
— Шлюб — це умовності. Головне — щастя.
Осип, здавалося, трохи завагався, десь на мить сповіль-
нивши свої поцілунки. А далі мовчки зняв через голову свою
сорочку. Ольга провела долонею по світлому кучерявому во-
лоссі на грудях. Маковей різко вдихнув повітря. Їй хотілось
би, щоб рука рухалася його шкірою граційніше і м’ягше, але
виходило різко. Там, де щойно торкалася рукою, відтворила
доріжку поцілунками. І коли спустилася губами до тонень-
кої смужки волосся, що починалася від пупка і ховалася десь
у спідню білизну, Осип захрипів від несподіванки. Підняв її
попід руки і оголив плече. Завжди соромилася того, як стир­
чить кістка ключиці й випирають суглоби. А зараз на це все
ще й дивиться її коханий чоловік — хочеться провалитися
крізь землю.
87
 Осип кинувся цілувати її шию, ключицю й плече, ніби
голодний звір. Свідомість затуманювалася, ще трохи, і вона
не зможе контролювати жодну частинку свого тіла. Опус-
тила голову на плече, що опинилося просто перед її облич-
чям, взялася досліджувати його губами. Осип затремтів.
Повільно, ніби насолоджуючись кожною секундою, запхав
руку їй за пазуху і взяв по черзі у долоні груди. Вся та
енергія, що стеклася їй униз живота, здавалося, загорі-
лася і ось-ось вибухне. Вигнула спину дугою і відкинула
голову назад, щоб Осипу було зручніше її пестити, а сама
гладила правою рукою його по спині, а лівою гралася його
волоссям.
Маковей вивільнив одну руку і провів нею по Ольжино-
му стегні, піднімаючи спідницю халату вгору. Такою розпу-
сною вона не почувалася ніколи. Але хіба це має якесь зна-
чення, якщо з нею — найкращий чоловік у світі?
Коли сильні руки піднялися стегнами вище, Ольга ледь
стримувалася, щоб не кричати від бажання. Обличчя Мако-
вея розпашіло, здавалося, він не бачить нічого перед собою,
лише її тіло.
— Олю, я не можу більше стримуватися. Перш ніж ми
це зробимо, скажи — ти впевнена, що хочеш, щоб усе було
саме так?
— Впевнена.
Він одним рухом стягнув покривало з ліжка, поклав Оль-
гу на спину і розвів її ноги. Все сталося досить швидко. Спо-
чатку було трохи неприємно, навіть боляче, але далі цей біль
перейшов у щось зовсім інше — солодке, таке, чого хотіло-
ся ще і ще. Рухи Осипа ставали різкішими і ритмічнішими.
Ольга з задоволенням дивилася, як той закусує губу й різко
видихає в момент найвищої насолоди. І вже коли вони май-
же поснули після всього, Ольга згадала, що так і лежить на
ліжку в домашньому халаті й мереживній сорочці, яку так
ніхто й не побачив, під ним. Обтерши краєм і без того зіпсо-
ваної постільної білизни кров із ніг, встала і розв’язала пояс.
Осип уважно стежив за її рухами. Скинула з плечей халат
88
на підлогу й залишилася стояти у ніжній, звабливій і вишу-
каній сорочці. Такої в місті не мав ніхто.
Маковей зірвався з місця, ніби побачив привида. Охопив
голову руками й сів на ліжко.
— Осипе, щось не так? — Ледве торкнулася його плеча.
— Не так. Все не так. Я все зіпсував. Я не мав робити
нічого такого.
— Ти мене лякаєш. Ти зараз схожий на божевільного.
— Так і є — я божевільний. Так і є.
Маковей встав і кілька разів зміряв кроками кімнату.
— Одягнися, — кинув у Ольгу халат. — Ні, краще не
так. — Раптом вихопив халат з її рук. — Одягнися щось
тепле і йди додому.
— Зараз, поночі?
— Зараз. Іди звідси. Йди.
Ольга поспіхом кинулася одягати сукню. Руки не слуха-
лись і ґудзики вдалося застібнути не відразу. З панчохами
було ще гірше. Думала тільки про єдине — лише б не запла-
кати. Плечі здригалися від внутрішньої напруги й бажання
розридатися. Маковей сидів на краю ліжка, охопивши рука-
ми голову і хитався, як маятник.
— Ти навіть не скажеш, що сталось? — Ольга говорила
тихо, майже пошепки.
— Вона була права, Олю. Вона була права, — Маковей
скидався на божевільного.
— Хто вона?
— Вона казала, що навіть якщо я буду з тобою, то все
одно завжди бачитиму її перед очима. Думатиму про неї.
Хотітиму її. Так і є. Так і сталося...
— Ти хворий, Осипе. В тебе не все гаразд з головою, —
говорила швидко, але тихо, бо сил на щось більше вже не
було. — Я не можу терпіти таке приниження.
— Не терпи, Олю, не терпи! — Маковей упав перед нею
на коліна й охопив її ноги. — Не терпи. Йди звідси. Йди
надовго. Назавжди. Ти такого не заслужила. Ти найкраща
з жінок, яку я зустрічав.
89
 — Дурень! — усе, що змогла з себе витиснути. Відштовх-
нула його і вирвалася з рук. Навіть не пам’ятає, як взула че-
ревики, як накинула на плечі пальто й наділа капелюшок.
Тільки-но вибігла за двері будинку, як притулилася спиною
до стіни, дістала тремтячими руками папіросницю із кишені
й запалила цигарку.
Люди засвічували лампи у вікнах. Недалеко щось гуді-
ло — мабуть, трамвай — диво техніки, яке з’явилось у Чер-
нівцях кілька місяців тому, віз останніх на сьогодні пасажирів.
Для початку треба було заспокоїтися. Йти додому в та-
кому стані, як зараз, — не можна. Важкість унизу живота
нагадувала про все, що сталося кілька годин тому. Ольга
навіть не встигла помитися, тому внутрішній бік стегон був
липким, ноги неприємно терлися одна об одну.
Ольга допалила цигарку, викинула недопалок в урну
й оглянула себе: ґудзики пальта були застебнуті через один,
із-під капелюшка виглядали залишки зруйнованої при-
страстю зачіски.
Підвела очі на вікно Осипа. Здається, за фіранкою хтось
стояв. Що сталося кілька хвилин тому в квартирі? Яка муха
вкусила цього чоловіка? Відповіді на ці питання вирішила
шукати вже завтра. Треба було дістатися додому, поки ос-
таточно не стемніло.
— Ти сама? А де Осип? — мама хотіла пояснень.
— Удома. Йому треба попрацювати. Вирішила не зава-
жати, — сховала очі.
— Ви вже остаточно все вирішили?
— Що вирішили?
— Жити разом.
— Не знаю. Побачимо. Наразі я хочу спати. — Ольга за-
хотіла нагріти води, щоб помитися. Поставила посеред кухні
велику балію, налила туди спочатку холодної, потім гарячої,
щоб не парувало, роздяглася догола й сіла в воду. Просиділа
так, не ворухнувшись, поки вода майже вистигла. До кух-
ні саме увійшла мама, підсунула стілець ближче до Ольги
й сіла поруч.
90
 — Ти не така, як я, Олю. Ти так не зможеш. Ти так не му-
сиш, — погладила доньку по голові.
— Як так? — Кобилянська ніби прокинулася зі сну.
— Всю себе йому віддати. Жити заради нього.
— Зможу. Раз вирішила, то зможу, — Ольга вже майже
забула, що годину тому не хотіла Осипа навіть бачити після
образи, якої він їй завдав. Зараз тут, удома, біля мами, вона
знову вірила у власні сили та власні почуття. Все владнаєть-
ся. Вона попроситься до Маковея знову і він не відмовить.
Мама зітхнула і долила кілька кухлів гарячої води.
— Я жінка, мамо. Жінка має жити для того, кого кохає.
Так, як і ви.
— Я до свого кохання і не жила зовсім. Тільки з твоїм
батьком ми ніби склали одне ціле із половинок.
— І в мене буде так само. Я знаю.
— Ти не просто жінка. Ти — більше. Ти — сама по собі.
Цілісна. І не маєш права того втратити. Як ти була малою,
ми завжди дивувались, як однаково в тобі сплелися дівочі та
хлопчачі риси — любов до музики, малювання, коней, жага
до навчання, безстрашність перед небезпекою, впертість,
витривалість і неймовірний романтизм. Тільки тепер я ро-
зумію — тобі не треба чоловіка, бо чоловік є в тобі.
Ольга роздратовано махнула рукою, вилізла з балії й ви-
терлася рушником. Мама простягла чисту сорочку.
— Без Осипа я не буду щасливою. Крапка.
Листи тієї ночі писались особливо добре. Тішилася, що
може викласти все на папері без потреби відповідати на пи-
тання друзів. Тільки її розповідь. Тільки те, що хоче, щоб
вони знали.
Три дні не ходила до Маковея. Думала, як завжди, прийде
сам. А потім не витримала. Пішла в редакцію «Буковини»,
нібито щоб занести якісь рукописи. Коли спитала про Оси-
па, — на неї дивилися так, ніби на дурну.
— Хіба він не сказав вам нічого? — підозріло глянула на
Ольгу ще зовсім юна дівчинка, що клацала на друкарській
машинці.
91
 — Він багато чого мені казав. Про що саме?
— Що їде.
— Їде? Куди? Надовго?
— Кажуть, — невпевнено пробубніла під ніс, — начеб-
то до Львова, назавжди. Роботу там запропонували. А ви
не знали?
— До Львова? Назавжди? Так, знала, знала, — Ольга ви-
рішила не виказувати себе. Всім було відомо, на скільки вони
близькі з Осипом, й інформація про те, що він не втаємни-
чив її у такі глобальні плани, була ні до чого.
В надії на те, що це чийсь дурний жарт, Ольга бігла до
будинку, де квартирував Маковей.
— Віддихайтеся, пані Ольго. Ви так розпашілися —
лише б не заслабли, — двері відчинила пані Стефанія.
— Де Осип?
— Як то — де? Поїхав. Наступного дня по тому, як ви
були в нас. Речі його я маю відправити пізніше.
Ольга мовчки оминула жінку й увійшла в кімнату Ма-
ковея. Постіль була гладко застелена. Посеред кімнати три
розкриті валізи з одягом і дрібними речами.
— Як бачите, я ще й не поскладала все. Пан Осип не хо-
тів, щоб я це наперед робила.
— То він знав, що поїде?
— Мені сказав десь із місяць тому, щоб я нового квар-
тиранта собі напитала. А по тому, як ви були тут, вранці
зібрав у маленьку валізку найпотрібніше, розрахувався зі
мною і поїхав.
Ольга присіла над валізами, трохи подумала й вивернула
вміст усіх трьох на підлогу.
— Нащо ж ви так, пані Олю, то ж моя праця...
— Я допоможу.
Перебрала руками кожну одежинку, кожну річ. Все було
його, все було рідне. Раптом жінку осяяв неприємний здогад:
— А кулон? Де металевий кулон? У нього був. Із замоч-
ком такий, масивний, розкривався ще.
— Не бачила. Не було тут ніякого кулона.
92
 — Отже, забрав із собою. Це ж який він йому дорогий.
Захрипіла від душевного болю, згорнулася калачиком
просто на підлозі, на його речах.
— Випийте. Трохи полегшає. І йдіть додому. Може, там
вже і лист від нього, — пані Стефанія принесла кухоль
води. — А я тут сама все поскладаю.
Як дійшла до своєї хати — не пам’ятає. Сіла за стіл і взя-
лася писати. Скупо, майже без емоцій. Мовляв, чому не по-
відомив, які плани надалі. Він відповів трохи більше, ніж
за тиждень. Писав, що не хотів її засмучувати. Що житиме
у Львові й працюватиме в «Літературно-науковому віснику»
редактором і сподівається на плідну співпрацю, обіцяє щед­
ро відплатити за їхню добру дружбу.
Того ж дня, коли дізналася, що Маковей поїхав, Ольга
злягла з лихоманкою. Хворіла важко, бо найкращі ліки —
жага до життя — їй були недоступні.
Лікар таки прийшов. Оглянув, порадив трави й медика-
менти. Сказав, що вона чи то застудилася, чи щось інше, але
якихось вагомих причин до такого поганого самопочуття не
має. Сама ж Кобилянська знала свою хворобу. Розбите серце
боліло так, що хотілося викинути його з грудей. Не їла, не
виходила на вулицю, не писала.
А за деякий час, у січні, Маковей надіслав перший номер
журналу з її «Меланхолійним вальсом». Погана редактура,
перекручений текст і помилки... Написала про те Осипові,
але він, схоже, сприйняв це за вибрики ображеної жінки.
«Ось вона і є — плата за все, що було», — посміхнулася
кутиком рота й сховала журнал подалі.
 Львів, 1897

Рік був непростим. Ще до цього Франко балотувався на

правиборах до сейму, їздив по селах, скликав віче, спілку-
вався з народом. І ніби всі були за нього. Але переміг ін-
ший. Поляк, як і передбачалось. Якраз по тому, чи то від
перевтоми, чи від чогось іншого, Франко зліг із хворобою.
Мав проб­леми з очима і кілька місяців не виходив з дому.
І здивував усіх, коли він 1897 року погодився балотуватись
до парламенту від радикальної партії. Мовляв, не міг відмо-
вити, бо на нього покладали великі надії. На нових виборах,
де Франка висунули аж у двох округах, дива не сталося. Ка-
зали, що наступного дня після них простий народ плакав.
Під пильним контролем прем’єр-міністра Бадені робило-
ся все, щоб перемогли представники поляків. Із 63 новообра-
них послів від Галичини лише троє були українцями. Це стало
величезним розчаруванням у першу чергу для самого Франка,
хоча він зазвичай того не виказував і лише віджартовувався.
Зброя, з якою йшли між народ проти українців — страх.
Лякали новими податками, арештами, підлаштовували бій-
ки, щоб ліквідувати особливо затятих агітаторів українських
кандидатів. Погрожували не давати позики з повітових кас,
а тим, хто вже взяв, казали, що треба буде віддавати всю
суму разом. Кого не могли залякати — споювали, відбира-
ли мандат.
Окрема тема — місцеві хруні — ті, хто продавав свій го-
лос за гроші. Франко розказував, що якось під час агітації
поміж людей вийшов такий чолов’яга і спитав, скільки той
дає за голос.
Найлегше фальшувати вибори було тим, хто мав би слід-
кувати за їхньою чесністю, — війтам. Ті могли несподівано
змінити дату проведення виборів, записати в представники
94
від громад людей, яких давно немає на світі, а якщо народ
таки приходив, аби віддати свій голос за якогось кандидата,
то його могли не зарахувати через те, що невірно запам’ятав
прізвище чи ім’я, переплутав наголос.
Люди були розчаровані. Але 1897 року сталося дещо
страшніше. Українці збунтувалися. Прийшли під виборчі
дільниці вимагати права голосувати чесно. І Бадені, що досі
носив маску друга українського народу, дав наказ застосову-
вати силу. 10 учасників протестів було вбито, 19 важко по-
ранено, майже 800 — арештовано. Франко ніколи не казав
того на загал, але було помітно, що такий важкий програш
українства його підкосив. Чи відчували проукраїнські пар-
тії свою відповідальність за протести, які тоді відбулися? Та
й чи мали її нести? Важко сказати.
Франко трохи віддихався і знову взявся за роботу, ніби
нічого й не сталося. Саме тоді він і запросив Осипа бути
редактором у «Літературно-науковому віснику». Журнал
мав чотири напрямки — літературний, науковий, критич-
ний і публіцистичний — і був розрахований на українську
спільноту. Фінансування обіцяло бути стабільним, бо жур-
нал відкривався під крилом Наукового товариства ім. Шев-
ченка. Франко хотів, щоб видання згуртувало навколо себе
всю літературну еліту країни.
Спочатку Маковей вагався — залишити насиджене міс-
це у Чернівцях, повертатися до Львова без гарантії, що там
буде так само добре, як зараз... Він навіть до останнього не
був упевнений, що зробить це.
І ось зараз, на годиннику восьма ранку, він стоїть на пло-
щі у Львові з маленькою валізою в руках і виглядає в натовпі
Франка. Так, наче їхав звідси не на кілька років, а на вакації
додому. А тепер повернувся, щоб із новою силою взятися за
науку. Чи то пак, за роботу.
Франко махав капелюхом здалеку. Маковей підхопив ва-
лізу з землі й пішов назустріч.
— Я думав, ви, Осипе, з речами. Навіть підводу найняв,
щоб довезла все на квартиру.
95
 — Вирішив їхати легко. Все решту надішлють днями. Та
й не така велика в мене була платня, щоб розжитися знач-
ним майном.
— Якщо так, то маємо час випити кави або чаю. Тут не-
подалік є непоганий заклад.
Осип мацнув себе по кишені з грошима, бо в дорозі мог-
ло статися різне. Переконавшись, що все гаразд, погодився.
— От і добре, — зрадів Франко і побіг відпустити візни-
ка з підводою.
Осип зрозумів, що йдуть вони до «Монополю», що в бу-
динку Шпрехера.
— Я, зізнаюся чесно, чай люблю більше, ніж каву, —
всміхнувся Франко, — та й до кав’ярень ходжу не так по-
смакувати напоєм, як послухати молодь, погортати пресу.
Каву я люблю готувати сам, меланж, зі збитими вершками.
У «Монополі» у такий ранній час відвідувачів майже не
було. Сіли за столик у кутку, Маковей узяв кави, а Іван Яко-
вич — чаю.
— Прийдеш якось сюди ввечері, побачиш, як тут молодь
мене обсідає зусібіч. Люблю з ними говорити.
Осип згадав, як приходив у «Віденську» гімназистом
і так само заглядав до рота старшим розумним людям. Ці-
каво було б опинитися на їхньому місці тепер.
— Як тобі було у Чернівцях?
— Добре. Я мав волю друкувати тих, хто того справді
вартий. І в письменницькому, і в науковому товаристві мене
прийняли радо. Роззнайомився з усіма. То буде корисним
і у Львові. Багато кого планую друкувати і в «Літератур-
но-науковому віснику».
— І Кобилянську?
— І Кобилянську, — Осип обвів пальцем ребро білої
чашки й опустив очі.
— Як вона? Пише?
— Пише. І чимраз краще. Мова її теж виробляється.
— Не відмовляла тебе від переїзду?
— Може, і відмовляла б, якби знала.
96
 — А ти не сказав?
— Не сказав.
— Не думав, що ти боягуз, Маковею, — Франко всміх-
нувсь і поплескав Осипа по плечі.
— Таки боягуз, Іване Яковичу. Таки боягуз, — всміхнув-
ся той.
До кав’ярні увійшов гурт молодих хлопців, які почали
з цікавістю перешіптуватися, дивлячись на Франка.
— Ну, питайте вже! — крикнув до них Іван Якович,
і хлопці перелякалися, ніби їх заскочили на чомусь забо-
роненому.
— Як ви все встигаєте? І писати, й наукою займатись,
і політикою, і навіть чай пити посеред дня? — озвався, ма-
буть, найсміливіший.
— Якщо все чітко розпланувати і не витрачати час на
дурниці, то його стає вдвічі більше, не знали? — зі сміхом
кинув гурту хлопців і знову обернувся до Маковея: — Я чув,
що ви із Кобилянською дуже близькі. Думав, може, знайшла-
ся нарешті жінка, яка буде тобі доброю підтримкою.
— Як вам ваша Ольга?
Франко опустив очі.
— До чого тут порівняння? Кобилянська інша. Вона —
не проста жінка. Буде дуже прикро, якщо її тонку творчу
натуру зламають невдачі в коханні. Розумієш?
— Розумію. Але нічого не можу з собою вдіяти, — Мако-
вей відсьорбнув ковток кави і закусив рогаликом. — Навіть
і не думав я, Іване Яковичу, що ми з вами розмовлятимемо
про особисте.
— Про роботу ще набалакаємося. Ти поки облаштовуй-
ся на новому місці, обживай квартиру. Ти ж уже винайняв?
— Винайняв.
— Ну й добре. А щодо Кобилянської... Боюся, щоб твій
від’їзд не зламав її. Поцікався, що з нею і як. Бо ж їй хтось
таки скаже, де ти й що.
Франко попрощався, дорогою помахавши і гурту хлоп-
ців, які вже доїдали чималу порцію пляцків із кавою.
97
 Осип залишився сидіти на місці. Треба було зібратися
з думками. Рука сама потягнулася в кишеню і намацала ме-
талевий кулон. Маковей покрутив його в руці, а потім обе-
режно розкрив і торкнувся пальцем білявого пасма волос-
ся, схованого всередині. Далі підніс кулон до носа і вдихнув
аромат. Пахло Нею. Жінкою, про яку думав день і ніч. Чи
зустрінуться вони ще хоч раз? Мусять. Мусять зустрітися.
«Кожен раз, коли ти бачитимеш Кобилянську, ти згаду-
ватимеш про мене», — казала вона. І те було правдою. Ці
думки доводили до божевілля.
У ту мить, коли Кобилянська стала перед ним у самій
сорочці, здалося, що то якась мара — не інакше. Й зараз,
коли згадував ту мить, усередині все хололо. Навіть спро-
бував щипнути себе за ногу, але видиво не зникало. І тут,
як ніколи, чітко зрозумів, наскільки Кобилянська не така,
як Вона, та, інша, про яку думав. Якраз до тієї миті, коли
побачив Ольгу в самій сорочці, він майже повірив, що змо-
же бути з нею разом. Жити, як сім’я. Приймати її опіку. Її
самовіддачу. Але раптом усе ввірвалося. Він грубо, навіть
трохи дико, вигнав Ольгу з хати, бо боявся: якщо вона за-
лишиться ще хоч на хвилину — не стримається і розкаже
їй усе, назавжди втративши шанс знову зустрітись із Нею.
Тією, про яку думав.
Ольга пішла ображена і принижена, але Маковей добре
знав, що не мине і дня, як вона попроситься назад. Похап-
цем зібрав речі і поїхав. Це було водночас і вкрай нечесно,
і якнайбільше чесно щодо неї ж самої.
Маковей рішуче підвівся з-за столу, заплатив за свою
каву та рогалики, підхопив у руку валізу й пішов на нову
квартиру. Житло йому підшукали гімназійні друзі, з якими
час від часу листувався. Будинок знайшов швидко. Зовсім
недалеко від редакції «Науково-літературного вісника».
Двері відчинила жіночка років сорока.
— Ми з чоловіком самі живемо он там, — показала
у вікні будинок навпроти, — тож вам докучати не будемо,
але й у полі зору триматимемо, — втомлено сказала Осипу.
98
 Квартира була крихітною: одна кімната і кухонька. Але,
зрештою, хіба треба більшого молодому редактору?
Жінка провела коротку екскурсію шафами і сказала, що
за додаткову плату може раз на день приносити їсти. Ма-
ковей на таку пропозицію пристав. Чесно кажучи, не уяв-
ляв, як сам обходитиметься без турботливої пані Стефанії
і... Осип зловив себе на думці, що постійно згадує Коби­
лянську.
— І ще, пане, маю вам сказати. Я розумію, що чоловік
ви молодий, нежонатий. То якби вам захтілося якихось
інших вигод, які б могла дати жінка, — не соромтеся,
кажіть.
Маковей округлив очі й зміряв жіночку з голови до ніг.
— Ні, що ви, — поспішила виправдатися та, — до мене
це не має стосунку. Але я знаю людей, які мають гарних ді-
вчат, якби було треба.
— Матиму на увазі, — всміхнувся Осип і поклав валізу
на стіл.
Жінка взяла гроші за перший місяць, так само втомлено
попрощалась і почовгала коридором на вулицю.
Маковей сів у м’яке крісло в кутку кімнати і підпер під-
боріддя рукою. Серце шалено гупало. Ось він — новий етап
його життя. Тут він і почнеться: у тісній і скромно вмебльо-
ваній кімнатці у Львові.
Господиня квартири, яку звали Павліною Стефанівною,
розбудила наступного дня раненько, безцеремонно уві­
йшовши до кімнати, де Маковей ще ніжився в постелі після
нелегкої вчорашньої дороги.
— Може, хотіли сьте ше спати, пане, але я вже снідання
принесла, то вставайте, щоб не захололо.
Осип застогнав від зусилля, з яким довелося підвести-
ся з ліжка. Дочекався, коли жінка відвернеться, і похапцем
одягнув штани.
Павліна Стефанівна залишила їжу на столі й пішла, на-
віть не попрощавшись. Якби не шморгання її, мабуть, трохи
завеликих черевиків, то думав би, що вона й досі тут.
99
 Маковей знайшов у шафі миску та ложку, відкрив криш-
ку глечика, в якому йому принесли сніданок, і скривився:
пахло не дуже.
Осип згадав, як Ольга пекла йому пиріжки. З яблуками,
з маком, із м’ясом. І як пахли вони на цілу вулицю. Пиріжки
вдавались їй не гірше, ніж письмо, і це лякало.
Ніколи не думав, що така жінка його полюбить. Якби
про це йому сказали ще тоді, коли вперше читав її твори чи
листувався, — був би на сьомому небі від щастя. Здавалося,
вона відчуває точно так само, як він, бачить світ його очима.
Тільки вміє це описати так, що аж подих перехоплює. Так,
як він сам не вміє і не вмітиме ніколи.
Але її романтика з творів і листів не мала нічого спільно-
го з тим, що було в житті. Її сила була такою великою, що не
давала дихати. Її опіка була липкою, як мед, хоч і солодкою.
Але, може, так і мало б бути у сім’ї. Може, до того звиклося б,
якби не інше... Якби не розуміння, хто є перед ним. Якби не
усвідомлення її письменницького рівня і перспектив. Ольга
була дивовижною. Дивовижною письменницею. Сильною,
модерновою, завзятою. І він, Осип, по-своєму любив у ній
той вогонь. Захоплювався ним. Але коли вона, дідько заби-
рай, вирішила заради нього стати звичайною жінкою, все
зруйнувалося. Яке право він мав на таку жертву? Власни-
ми руками вбити Ольгу-письменницю, щоб породити Оль-
гу-домогосподарку? Хіба совість би дозволила таке?
Крім цього, була ще Вона, та, про яку думав. Тá, пасмо
волосся якої носив із собою в кулоні.
Ледве примусив себе проковтнути кілька ложок водявої
пшеничної каші з квашеним огірком із невеличкого банячка.
Огірки були те, що треба. Солоні та хрусткі. Але ні води, ні
узвару не було ніде.
Маковей вилаявся в думках, одягся, взяв відро і пішов
шукати криницю.
— То це ви — той пан, що тепер живе в нашій старій
хаті? — хлопчик років шести з цікавістю заглядав Осипові
в очі.
100
 — А ти — син Павліни Стефанівни?
— Син. Можна я часом до вас заходити буду?
— Заходь, якщо хочеш. Щоправда, не знаю, що там ціка-
вого. Квартира як квартира.
— Я б хотів там жити, — зітхнув малий і присоромлено
опустив очі додолу.
— Хіба той будинок, де ти живеш зараз, не кращий?
— Кращий. Більший. Але то дім дядька Гриші, ми там
усього рік живемо з мамою.
Хлопчик трохи помовчав, ніби вагаючись, чи продовжу-
вати, а далі додав:
— Він нас узяв до себе. Тепер він мій вітчим, — малий
зробив паузу перед останнім словом, ніби спіткнувся.
— Тепер розумію. То у квартирі, де я живу, ти виріс?
— Так. Ми там жили з мамою і татом. Щоправда, тата
я не пам’ятаю.
— А де він дівся? — спитав Осип і зловив себе на думці,
що це відверто безцеремонно.
— А, — махнув рукою малий, ніби говорив про щось
таке, що не мало значення, — в кар’єрі піском присипало.
На роботах. Я ще навіть балакати не вмів.
Маковей здвигнув плечима — не знав, що казати. Взяв
повне відро води й пішов у бік будинку, де тепер мешкав.
— То я зайду колись?
— Заходь. Тільки під вечір. Удень я працюю. І ще, —
Осип завагався, але продовжив, — скажи, а твоя мама смач-
но готує?
— Дядько Гриша каже, що її вариво навіть пси не їдять, —
посміхнувся малий на всі зуби. — Але щось придумаємо, —
зітхнув із розумінням. — Я вам від бабці пироги приноси-
тиму.
Маковей розсміявся, хитнув головою і пішов далі — ран-
ковий морозець вже добряче припікав у руки. Не рятував
навіть теплий кафтан.
Розпалив грубку і заходився готувати узвар — пригорщу
сушені знайшов у одній з численних шафок. Тепер він розу-
101
мів, чому в них стільки всього, — господиня просто не захо-
тіла перевозити весь той дріб’язок у нову хату через дорогу.
Коли узвар закипів і Осип відсунув його вбік, у две-
рі легенько постукали. За мить показалася голова малого:
— Я вам пляцка приніс. Баба пекла позавчора, але він
іще добрий, — прошепотів по-змовницьки і чекав запро-
шення увійти.
Маковей махнув «заходь», і малий по-господарськи ог-
лянув хату.
— Ну що, все так, як і було при тобі? — всміхнувся Осип.
— І так, і не так. Ніби все на місці, але якось порожньо.
— Розумію.
Маковей згадав, як уперше приїхав додому після смерті
батька. В хаті було все на місці, але пустка тиснула зусібіч.
— Давай, що приніс.
Хлопчик простягнув криво обрізаний шматок ткани-
ни, в якому був загорнутий прямокутник вже трохи зачер-
ствілого, але кращого, ніж водява каша, простого пляцка
на квасному молоці. Такі Маковеєві з братами колись пекла
мама. Пляцки навіть ніхто не різав — розривали руками ще
теплими під бідкання мами про те, що можуть дістати скрут
кишок.
— А тебе як звати? — схопився раптом Осип, коли хлоп-
чик вже зібрався виходити.
— Андрійко.
— Андрійко... — повторив упівголоса. — А я — Осип
Степанович, — простягнув малому руку, і той по-дорослому
її стиснув. — Може, узвару?
— Ні, скоро мама мене шукатимуть. Я ще маю сусідам
подвір’я мести від листя. Дядько Гриша домовився за якісь
копійки.
Маковей попрощався з новим другом і взявся до узвару
з пляцком.
А вже десь через годину стояв біля дверей одягнутий та
взутий і дивився на себе у велике старезне дзеркало в де-
рев’яній рамі, що висіло майже навпроти входу.
102
 Шлях до редакції журналу, де працюватиме, знав добре,
бо створили його на базі все тієї ж газети «Зоря», де працю-
вав трохи раніше, ще до того, як поїхав у Чернівці.
Дорогою на роботу думав, як там Ольга. Чи вже повідо-
мив їй хтось новину про його від’їзд? Якщо так, то за кілька
днів він неодмінно отримає від неї листа на адресу редакції.
Всміхнувся сам до себе — знав Кобилянську так, як ніхто
інший.
У редакції на Маковея вже чекав Франко і Борковський1.
— Маємо багато роботи, — схвильовано почав Іван Яко-
вич. — Грушевський покладає на нас великі сподівання.
Новий журнал, який вирішено було назвати «Літератур-
но-науковий вісник», мав виходити раз на місяць. Михай-
ло Грушевський за підтримки Наукового Товариства імені
Тараса Шевченка взявся реформувати двотижневик «Зоря»
і журнал «Житє і слово» у щось зовсім нове і вагоме. Зов-
сім недавно, 3 листопада, на засіданні товариства було за-
тверджено назву нового журналу, його обсяг і редколегію.
В одному з останніх чисел газети «Зоря» писалося: «Ско-
рий культурний поступ нашого народу в останніх часах
і зв’язаний з тим зріст його духових потреб між іншим дав-
но давав себе відчути і в сфері літератури і белетристики. За-
снована 18 років тому літературно-наукова часопись “Зоря”,
віддавши важні прислуги нашому культурномужиттю, пере-
стає вже своєю програмою задовольняти ці потреби. З огля-
ду на це Наукове Товариство імені Шевченка... постановило
з початком 1898 р. зреформувати “Зорю”, цебто розширити
її програму і обсяг...»
Новий журнал мусив мати шість напрямків: оригінальна
белетристика і переклади з чужих літератур, оригінальні пе-
рекладні статті про найважніші здобутки вселюдської нау­ки
і наш науковий рух, критично-літературні студії з нашого
і чужого письменства, напрямок «З літератури і життя»: хро-

1
Борковський Олександр (1811—1921) — український журналіст
і видавець, діяч «народовської» партії, редактор «Зорі» в 1888—1889 рр.

103
ніка літератури й культурного життя українсько-руського
народу в Австрії і Росії, огляди літератури й культурного
життя в світі слов’янськім і загальнолюдськім, бібліографія.
Відразу було домовлено, що кожне число журналу під-
писуватиме Михайло Грушевський.
— Хочу зробити його чимось вагомим у розвитку нашо-
го літературно-наукового життя й суспільної думки, — по-
яснив сам Грушевський, коли доєднався до Маковея, Франка
і Борковського. — Сподіваюся на вашу поміч.
Роботи мали багато. Хоча основа для нового часопису
вже була, але робити його копією тих, що виходили раніше,
не хотілося. Щоразу, повертаючись додому поночі, Мако-
вей тішився, що привіз із Чернівців немало своїх напрацю-
вань — тепер йому було легше.
Лист від Кобилянської не примусив себе чекати. Його при-
несли разом з іншою поштою до редакції журналу. Ольга писа-
ла мало і стримано. Осип перечитував кожне слово й уявляв,
які її емоції за ними сховані. Кілька днів думав — відповідати,
чи ні. Але, згадавши прохання Франка, таки написав. Пояс-
нив, що не повідомив Ользі про свій від’їзд через те, що бояв-
ся її засмутити. Частково це було правдою. Далі сухо в кіль-
кох словах розповів про роботу над новим часописом, його
мету і перспективи. Нічого зайвого, нічого особистого. Ніби
писав далекій знайомій, а не жінці, з якою майже жив разом.
— Це ти добре робиш, що не рвеш із нею спілкування
остаточно, — похвалив Маковея Франко, коли побачив ад-
ресований Кобилянській лист на столі. — Я сподівався, що
вам обом стане розуму розділити особисте і роботу.
— Якщо вже зайшла про те мова — гляньте. Готую в пер-
ший номер «Вісника», — Маковей простягнув Франку руко-
пис «Меланхолійного вальсу», що йому дала перед від’їздом
Кобилянська. Той здивовано звів брову, запхав папери до
портфеля, якого носив з собою і швидко, як і було властиво
Франку, пішов.
Осип зітхнув полегшено, ніби разом із рукописом Іван
Якович забрав від нього якийсь важкий тягар.
104
 Дорогою додому зайшов на пошту й надіслав листа Оль-
зі. Трохи подумав і купив листівку для пані Стефанії — тіль-
ки зараз він міг оцінити всі вигоди квартирування у неї.
Павліна Стефанівна, нова господиня, як і належить, кож-
ного ранку приносила йому їсти. Осип якось призвичаїв-
ся до її страв, хоча, правду кажучи, вони мало відрізнялись
одна від одної на смак. Був то пісний борщ, капусняк чи
каша — здавалося, приготоване все з одних і тих самих про-
дуктів. Осип щоразу обіцяв собі, що найме когось іншого
для приготування їжі, але, оцінивши своє фінансове стано-
вище, відкладав цю ідею на пізніше.
На порозі квартири Осипа чекала несподіванка — загор-
нуті у велике простирадло й зав’язані вузлом зверху, з Чер-
нівців приїхали його книги. Пані Стефанія, схоже, потур-
бувалася, щоб він не платив за послуги пошти, і відправила
книги з кимось попутно.
Маковей заніс бібліотеку до хати й просто в зимовому
кафтані та черевиках укляк на коліна і заходився переби-
рати знайомі книжки. Почувався радісно, ніби зустрівся із
давніми друзями.
— Мама би за таке дали запотиличник, — осудливо по-
хитав головою Андрійко, показуючи на грязюку, що стіка-
ла з черевиків на ткану кольорову доріжку. — Перезуйтеся
в домашні капці.
Осип зрозумів, що з радості від зустрічі з книгами не за-
чинив дверей квартири, тому й не помітив, як малий зайшов.
Хлопець трохи повагався, потім зняв чоботи і онучі, яки-
ми загортав ноги, пішов до однієї з шаф, відчинив її і дістав
дві пари великих плетених із якоїсь чи то грубої нитки, чи
мотузки, тапок.
— Баба нам сплели, але мама сказала, що то все дурниці,
й навіть не взувалася в них ніколи.
Осип не встиг опам’ятатись, як Андрійко підійшов ззаду,
присів і зняв з нього чоботи, ніби служка з пана.
— Ти що це робиш?
— Роззуваю вас, що ще.
105
 — Не пан, сам можу.
Хлопчина здвигнув плечима і копнув тапки під
ноги Маковею. Той слухняно взувся. Жорсткий мате­ -
ріал заколов шкіру, але після важкого дня це було навіть
приємно.
— А це у вас що? — Андрійко присів над клунком.
— Книжки, хіба не бачиш.
— Аааааа, — протягнув малий і погладив рукою палітур-
ку першої-ліпшої книги.
— А по-якому вони написані?
— Більшість — по-руському, є й німецькі, польські.
— А ця по-якому? — малий витягнув з купи зжовклу від
часу «Енеїду» Котляревського.
— По-руськи. Хіба сам не бачиш?
— Звідки я маю бачити, — буркнув хлопчик й обережно
поклав книжку поверх інших.
— То ти не вмієш читати? — здогадався Маковей.
— Не вмію. В нас ніхто не вміє — ні мама, ні баба, ні
дядько Гриша.
— А хочеш, я тебе навчу?
Очі малого округлилися:
— Не жартуєте?
— Я серйозно. Маю досвід учителювання, — Маковей
згадав, як проводив вечори з хлопчиками Петрами та інши-
ми своїми учнями. Цікаво, як вони там? Що з них виросло?
— Ну, якщо не жартуєте, то добре. Я згоден. Тільки мамі
не кажіть.
— Здивувати її хочеш? Хвалю. От будеш іти через рік чи
два до школи, а читати вже вмітимеш — чим не перевага?
— До школи — це навряд.
— А чому ж, якщо тобі наука цікава?
Малий здвигнув плечима, а тоді обійшов крихітну квар-
тиру і заглянув у кожну шпарину.
— Я попросити вас щось хотів, — несміливо заговорив
до Осипа. — Там, у дальній шафі, клуночок з висушеним тю-
тюном. То ще татів. Дивіться, не викиньте.
106
 — А чому мама не забрала його до нової хати?
Андрійко здвигнув плечима.
— Я прийду завтра. Дуже вже кортить повчитись.
А, і ще, мало не забув, — хлопець понишпорив у глибокій
кишені і дістав звідти невеликого пампуха. — Баба при-
несли. Їжте.
Маковей узяв пампух, обтер його від пилюки чи ще
чогось, що налипло у кишені Андрійка, відкусив шматок
і всміхнувся: смішний цей малий, поводиться, як дорослий,
навіть от його годує якими-не-якими, а ласощами.
Хлопець тим часом мовчки вийшов.
Осип підійшов до шафи, у яку щойно заглядав малий,
і намацав згорток із тютюном, ніби хотів перевірити, чи той
каже правду. На всю кімнату запахло куривом і закрутило
в носі.
«Що це, як не проста людська любов? — подумав Мако-
вей. — Жінка знайшла собі іншого, переїхала до нової хати,
а тютюн, що належав уже мертвому чоловікові, роками три-
має у сховку».
Перший номер «Літературно-наукового вісника» ви­
йшов. Якогось особливого фурору він не вчинив, але від-
чувалося, що це щось, хоч не цілком нове, але насичене
і просякнуте всім українським. Планувалося, що друкува-
тимуть по одному числу кожного місяця. До авторства за-
лучали людей з усіх куточків наших земель. Власне, в тому
і був задум Грушевського — об’єднати, зробити єдиним ці-
лим, показати, що ми разом.
— Найгірше, що може бути, — це вказувати на те, що від-
різняє населення різних частин українських земель. Маємо
переконувати одне одного, що ми — один народ. Мусимо
мати почуття солідарності, близькості між собою.
— Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не га-
личанами, не буковинськими українцями, а українцями без
офіціальних кордонів, — полюбляв казати Франко. — Ми
повинні — усі без виїмку — поперед усього пізнати ту свою
Україну, всю в її етнографічних межах... і засвоїти собі те
107
знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кожним її частко-
вим локальним болем і радувалися кожним хоч і як дрібним
та частковим успіхом, а головне, щоб ми розуміли всі про-
яви її життя, щоб почували себе справді «практично части-
ною його».
Сам Грушевський опікувався публіцистичним напрям-
ком «Вісника» і досить вдало скеровував у потрібному
напрямку суспільну думку. Видання цілком мало шанс
привернути увагу не лише української, але і світової спіль-
ноти.
Майже того ж дня, коли отримав у руки перший друко-
ваний номер «Вісника», Маковей пішов на пошту і надіслав
його Кобилянській. Там було опубліковано її оповідання
«Меланхолійний вальс», яке віддала перед самим від’їздом.
Марно було сподіватися, що такий крок вона сприйме як
вибачення. Він знав Ольгу: вона гарантовано роздратується
через цю публікацію, але з часом їй минеться.
Ольга не писала вже якийсь час. Зате кількома днями піз­
ніше прийшов лист від пані Стефанії. Вона, поміж всім ін-
шим, розповідала, що Кобилянська начебто захворіла і зов-
сім не виходить із дому.
В Осипа стерпло серце.
«Але, зрештою, з чого ти взяв, що її слабість — то через
тебе? — думав собі. — Може, дістала застуду чи ще щось,
тому й сидить удома».
На тому трохи і заспокоївся.
Андрійко приходив на навчання кілька разів на тиждень.
Вже за якийсь час почав непогано читати і виводити криві
літери чорнилом. Учнем він був уважним і здібним, тож Ма-
ковеєві така розвага давала тільки задоволення. Ну, ще хіба
пироги та пампухи, які малий крадькома приносив у кише-
нях чи в рукаві.
Його мама, сумна мовчазна жінка, щоранку втомлено
човгала взуттям по короткій доріжці — від свого дому до
квартири, де жив Осип. Носила їсти.

108
 Маковей давав малому додому прості книжки, щоб при-
вчити до літератури.
— А хто їх складає, тоті книжки? — поцікавився хлопець
у якийсь із вечорів, коли вчитися довелося біля груби, бо
у кімнаті було вогко і холодно.
— Такі ж люди, як і ти. Може, трохи доросліші.
— І ви теж?
— І я. — Осип дістав із шафи свою збірку «Поезії» і дав
у руки Андрійкові.
— Ого, — напівпошепки сказав той і провів долонею по
обкладинці. Потім обережно розгорнув і почав читати, во-
рушачи губами.
Біля дверей щось рипнуло. Андрійко перелякано глянув
на Осипа.
— Ти чого? Хіба тут є кого боятися? — пішов відчиняти
двері той.
На порозі стояв худий, трохи лисуватий чоловік років
сорока. За ним, наче зіщулившись, ховалася Павліна Сте-
фанівна — мама Андрійка.
— То це ти його науки вчиш? — чоловік кивнув на Ан-
дрійка. Осип здогадався, що перед ним і є той дядько Гриша,
з яким живе господиня квартири і її син.
— Я, Осип Маковей, — простягнув руку для приві-
тання.
Чоловік ніби того й не помітив.
— Ти це припини мені, чуєш?
— Як то — припинити? Андрійко здібний, та й мені не
важко. Платити за це не треба, якщо ви за це хвилюєтесь.
Я б на вашому місці думав про те, щоб його у школу віддати.
Світлу голову має хлопчина й охоту до знань.
— Охоту до збитків і ліні він має. А ти мене не вчи.
Я його годую не для того, щоб він потім штани на лаві про-
тирав. Підросте трохи — піде зі мною до людей працювати,
на будову. Не все ж мені їх годувати, — кивнув на Павліну
Стефанівну.
Маковей стояв ошелешений.
109
 — А ти — додому! — крикнув чоловік до Андрійка. І щоб
сюди — ні ногою!
Малий, здавалося, поменшав удвічі. Нагнув голову і ви­
йшов із хати. Його вітчим наче ще щось хотів сказати Осипу,
але махнув рукою і теж повернувся до виходу.
Мама Андрійка сповільнила крок і затрималася біля
дверей:
— Ви на Гришу зла не тримайте, він доброго хоче, — про-
шепотіла, наче вибачаючись, не підводячи очей від підло-
ги. — Андрійко, як виросте, має багато працювати, щоб доб­
ре жити. Не треба псувати його книжками. Розумні, вчені
не бувають ні щасливими, ні багатими, — знизала плечима
жінка.
 Яворів, 1879

Не було такого дня, щоб Осипа не хвалили в школі. А ще

дужче батьки тішилися, коли вчителі перестрівали їх десь
поміж людьми і розповідали, який їхній син здібний, особ­
ливо до мов. На уроках Осип почувався господарем ситу-
ації. І зовсім інакше було між місцевими дітьми чи під час
роботи в полі.
Оскільки з однолітками малий Маковей ладнав не дуже,
то й батьки його до спілкування з дітьми не силували. Ве-
чори він проводив здебільшого за книжкою, а от удень було
складніше.
Якби він мав достатньо грошей і кращий зір — точно
став би малярем. Міг годинами сидіти в полі й задивлятись,
як переливається на сонці пшениця чи блищить соковита
квітка конюшини. А так — мав змогу хіба писати про ту
красу несміливі вірші та ховати їх від усіх.
— Маковею, чуєш, Маковею, кажуть, ти вже всі розуми
поїв? — штовхав у бік старший на кілька років хлопець на
пасовищі.
— Чого чіпляєшся?
— А скажи, які вони на смак — тоті розуми? Бо нам і не
спробувати.
— Нічого я не їв, відчепіться.
— Кажуть, ти в нас до гімназії підеш. Тато хочуть зро-
бити з тебе великого чоловіка. Ну, а що зробиш, коли до ро-
боти на землі ти не вдатний. Хоч якась із тебе користь буде.
— А якщо і так, то що?
— А ти не знав? Щоб стати великим чоловіком, треба не
розуми їсти, а землю, що під ногами.
Гурт хлопців, котрі вигнали пасти череду, розреготався.
— Ще таких дурнів, як ви, не бачив.
111
 — Ну, ми тобі зле не хочемо. Хочеш бути вченим — будь.
Тільки землі нашої скуштуй.
— Не буду, — Осип упевнено закинув гриву вгору.
— Їж, сказали тобі.
Двоє старших хлопців повільно встали з трави і підійш-
ли майже впритул. Один заламав руки, інший набрав повну
жменю землі та притис Осипові до рота. Маковей відпльо-
вувався, але коли йому затулили пальцями носа — мусив
відкрити рота, щоб вдихнути. Відчув, як на язик сипеться
пригорща землі. Осипа знудило. Хлопці ще довго сміялися,
поки він біг додому.
У хаті нікого не було, й хлопець рушив у поле шукати
батька. Спочатку хотів пожалітися на кривдників, а потім
усе обміркував і промовчав.
— То правда, тату, що я не вдатний до роботи на землі? —
похнюплено спитав батька, поки той ішов за конем по полі.
— Не забивай дурним голову. Йди краще почитай. До-
сить, що я все життя батрачу до сьомого поту. До роботи
вдатні всі, а до науки — одиниці.
Осип ішов додому і роздумував, чи не краще було б йому
навчитися робити на землі та помагати батькові. Бо ж це
йому дуже подобалося. Хіба він не зможе читати книги без
навчання у Львівській гімназії? А що інше треба для того,
щоб бути розумним? Лише читати.
Вдома мама ховала до комори виручені за збіжжя гроші
та цілувала Осипа у чоло:
— Може, хоч ти у нас вийдеш у люди і будеш заробляти
головою, а не мозолями.
І по тому малий Маковей уявляв, як сидить у великій
і світлій хаті, перед ним — ціла класа учнів, які ловлять кож-
не його слово. Далі він відпускає їх по домівках, а сам кличе
свою покоївку і каже накривати на стіл. Та стелить білу ска-
тертину, виносить миски з пирогами, сиром, борщем, узва-
ром — аж стіл вгинається. Осип їсть, наказує зібрати посуд
і йде в сад читати книжку. Десь так він уявляв собі життя
вченої людини. Того, хто заробляє не мозолями, а головою.
З тими думками поїхав до Львова.
 Львів, 1898

— Стійте, заждіть хвилинку, — Маковей притримав за

руку Павліну Стефанівну. — Скажіть, а чому ви залишили
в цій хаті тютюн вашого покійного чоловіка?
Жінка оглянулася, ніби боялася, що їх хтось підслухає:
— Ну, а що я мала з ним робити? — знизала плечима
і знову втупила погляд у підлогу.
— Викинути або забрати до нової хати.
— Та не могла я викинути, — знітилася жінка. — Воно ж
моїм Романом, татом Андрійка, пахне. Як то можна викину-
ти запах? Це ж найперший спогад.
— А чому не забрали до хати Григорія?
— Гриші? Не хотіла його гнівати. Він і так до нас дуже
добрий. Думаєте, напівголодні вдова і дитина комусь треба?
А Гриша — наш сусід, сам жив, придивлявся до нас, а тоді
до себе покликав.
— А як же любов?
— Та яка любов, коли твоїй дитині нема що їсти, — жін-
ка зітхнула і втомлено почовгала взуттям по підлозі в бік
свого дому.
Осип зачинив за нею двері й потер скроню пальцями.
Здавалося, ось-ось — і його розболиться голова.
Далі знайшов між своїми речами металевий кулон, роз-
крив його і вдихнув повітря, намагаючись уловити аромат
білявого пасма волосся.
«Запах — найперший спогад», — згадав слова Павліни
Стефанівни і всміхнувся.
Закрив кулон і поклав його на місце. А в голові крутилася
розмова з вітчимом Андрійка.
Наступного для в редакції вхопив за руку Франка:
— То правда, що розумні не бувають щасливими?
Як вважаєте?

113
 Іван Якович задумався:
— Знаєш, Осипе, в кожного своє щастя. Але якщо дурно-
му для щастя треба шматок білого хліба і теплу жінку поруч,
то розумний хоче більше. І того більшого не завжди можна
здобути. От я хочу єдности і соборности України. А то трохи
важче, ніж заробити на булку.
— Ну і яка вигода від того, що я колись залишив батькові
поля та пішов учитися? Що я заробив? Ось це? — Маковей
вивернув пусті кишені. З грошима і тут, у Львові, було су-
тужно. Зарплатня у «Літературно-науковому віснику» була
хоч і регулярною, але досить малою. — Чи це я якось розу-
мом не вдався, що не можу на достойне життя собі заро-
бити? Нащо тато хотів зробити з мене вчену людину? Щоб
я бідував? На землі я б заробив більше.
— Так, ти б мав користь від землі. Але яку користь вона
мала б від тебе? Твоя земля, твоя країна?
Маковеєві стало соромно за свій сплеск зневіри.
— От що, Осипе, не думай про дурне. Краще берися за
працю, — Франко поспіхом, як це було йому властиво, вий-
шов геть.
Після того Маковей іще не раз повертався в думках до
слів, сказаних Павліною Стефанівною. Ніби намагався про-
мацати всю свою свідомість і нарешті зрозуміти, чи не шкодує
він сам про те, що батько колись підтримав його бажання вчи-
тися. Спробував навіть уявити, як би склалася його доля, якби
він залишився в Яворові на батьківській землі. Але що більше
він про це думав, то менше мав відповідей на свої питання.
Андрійко вчитися більше не приходив. Осип бачив його
кілька разів, коли той підмітав вулицю, але вирішив не під-
ходити, щоб не накликати на малого гнів його родича.
Якось хлопчина підійшов сам:
— Не думайте, що вони нас перемогли, — моргнув ба-
гатозначно. — Я все одно читаю все, що бачу. Вже і німець-
кою, і руською.
Маковей округлив очі від здивування. Малий був не
з простих, виявляється.
114
 Навесні наступного року Франко заговорив про те, що
Маковеєві треба вчитися далі:
— Я надумав помогти тобі подати твою кандидатуру на
стипендію для навчання у Відні. Ти не проти?
В Осипа тьохнуло серце.
— Не проти. Але коби вдалося.
Коли за деякий час прийшла відповідь про те, що сти-
пендію йому погоджено і він аж рік навчатиметься у Віден-
ському університеті, не чувся від радості. Це був не інакше
як подарунок долі. Тепер потрібно було його не змарнувати.
Найперше сів писати листа до Кобилянської. Вона навіть
сама не уявляла, як його майбутнє зараз залежить від неї.
Було дуже важливо зробити все правильно.
Відповідь довго чекати не довелося. Маковей приніс ли-
ста додому, сів на стілець, розрізав ножем для пошти і жа-
дібно припав до рядків, виведених рукою Ольги. А коли
побачив потрібні слова — не втримався і розцілував листа
в пориві радості. Все вдалося! Все складалося саме так, як
йому було треба.
Збирався до Відня ретельно — склав гроші з кількох
заробітних плат і справив собі новий костюм і черевики,
вичистив плащ. Павліна Стефанівна, що обходила його за
додаткові гроші, напрасувала всі сорочки і поскладала рів-
ними купками до валізи. В нагрудну кишеню Осип кинув
кулон із білявим пасмом волосся і поплескав по ній: тепер
усе зміниться.
 Відень, 1899

До Відня Осип приїхав залізницею. Втомлений з дороги,

спершу таки вирішив прогулятися містом. Зловив себе на
думці, що здається — хтось за якимось чаклунством просто
враз збільшив його майже рідний Львів, розширивши вули-
ці, примноживши людей, надбудувавши додаткові поверхи
в будинках. То й не дивно — до Львова останнім часом усе
частіше запрошували віденських архітекторів, і ті будували
будинки на зразок австрійських. Люди в столиці не відріз-
нялися нічим від наших — львівських, чернівецьких, київ-
ських. Хіба розмовляли німецькою. З цим у Осипа проблем
не було, порозумітися з тутешніми міг. Уперше заговорив
до місцевих, коли довелося пояснити у кав’ярні, що хоче
філіжанку кави і шматок штрудля — в животі вже добря-
че бурчало, запаси продуктів, які йому люб’язно зготувала
в дорогу Ольга, дружина Франка, закінчилися. Зі стравами
від Павліни Стефанівни вирішив не ризикувати — як уявив,
що дістане її тушковану капусту, що пахне онучами, з торби
перед іншими пасажирами — зморщився.
Штрудель засмакував добре — тут його посипали дріб-
ними горішками, не схожими на наші. Кава нічим не відріз-
нялася від тієї, що варили у «Віденці», Осип у думках зробив
комплімент давно знайомому львівському закладу.
Отже, він у Відні. До університету — лише завтра. Фран-
ко домовився зі своїм колишнім науковим керівником, Ват­
рославом Ягичем про аудієнцію. А сьогодні він має знайти Її.
У Маковея від хвилювання стисло серце: чому він не по-
думав раніше, що може просто-напросто не віднайти цю
жінку в такому великому місті й не вивчив, де зміг би за-
квартирувати у такому випадку? Це було так по-дурному
з його боку. Але тепер вибору не мав.
116
 Маковей допив каву, кинув на стіл кілька гелерів і по-
кликав жестом чоловіка, який її варив. Заговорив німецькою
і тицьнув у руки папірець з адресою. Той спочатку розгу-
бився, а далі пішов у якусь з кімнат, мабуть, господарських,
довго там із кимось розмовляв і нарешті зі щасливим вира-
зом обличчя вигулькнув до Маковея — один із його хлопців
знав, де це.
Спочатку Осип збирався найняти кінницю, але таки по-
крокував пішки, хоча все вказувало на те, що йти доведеться
довго. Дорогою ще кілька разів перепитував у людей, куди
йому прямувати. На диво, майже всі, до кого звертався, всмі-
хались у відповідь, радо кивали головами і вказували напря-
мок руху. І коли один із чоловіків привітно сказав, що це вже
nicht weit weg — недалеко, — серце Осипа забилося часті-
ше. Дивно, але він ніколи навіть не уявляв, як відбудеться
їхня зустріч. Не прокручував у голові ці хвилини, не думав,
як виглядатиме вона, що він казатиме, про що питатиме.
Єдине — він не був певен, що ця жінка захоче його бачити,
й зробив усе від нього залежне, щоб вона не дізналася про
приїзд заздалегіть і не встигла втекти.
Будинок із такою ж адресою, як на клаптику його па-
перу, був вже перед очима. Маковей вирішив трохи заче-
кати — день надворі, навряд чи вона вдома. А постукати
у двері й піти від них із отим відчуттям спустошеності, яке
трапляється від розуміння, що вдома нікого немає, не хо-
тілося.
Спочатку трохи походив сусідніми вулицями. З цікаві-
стю роззирався навколо — то ось де вона живе, ось що ба-
чить кожного дня. Ось що чує, коли йде зі своїми справами
вранці та повертається додому ввечері.
«Ото дурний, — ошарпнув сам себе, — дурний підліток.
Дозволив задурити собі голову».
Маковей кілька годин просидів у кав’ярні навпроти по-
трібного йому дому й наважився піти туди аж тоді, коли на
місто впали сутінки й у вікні, яке мало б належати тій, до
кого прийшов, засвітили лампу.
117
 Вже коли постукав, Осип зловив себе на думці, що треба
було прихопити якісь квіти чи подарунок, але було пізно.
Двері відчинилися. Вона стояла перед ним, вбрана у дов-
гу темно-фіолетову сукню, й тримала в руках запалену лам-
падку. Якщо й здивувалася, побачивши його перед своїми
очима, то не подала знаку.
— Ти зайдеш? — спитала, ніби він вийшов із дому не піз­
ніше, ніж сьогодні вранці, і тепер повернувся назад. — Весна
цього року пізня, вечори ще холодні, не хотілось би krank
werden1, — сказала вона чомусь впереміш із німецькою.
— Ти знала, що я прийду?
— Я знала, що ти колись прийдеш, — відповіла спокій-
но й навіть трохи байдуже, — то чому б не сюди і сьогодні?
— Дивна...
— Ти й минулого разу так казав, — здвигнула плечима.
Світло від лампадки, яку тримала жінка в руках, безпе-
решкодно просочувалося крізь її кучері, що торкалися пле-
чей. У Львові таку простоволосість назвали б вульгарною.
А тут? Тут межа між звичним і тим, що занадто, була вкрай
тонкою, майже непомітною. Осипу здавалося, що все, що
відбувається зараз, — вигадка його хворої уяви. І якщо торк-
нутися рукою кучерів, які світяться, все пропаде. Він навіть
повільно підніс руку, щоб перевірити свій раптовий здогад,
але Вона відступила на крок і пішла в глибину квартири. Без
жодного запитання прочинила двері й покликала Маковея
за собою. За дверима була крихітна кімнатка з малесеньким
вікном під самою стелею. Майже весь простір у ній займало
ліжко. «Занадто велике й масивне для такої тісноти і бідно-
сті», — чомусь подумалося Осипові.
— Ти спатимеш тут, — поклала лампадку на ослінчик
у кутку.
— А ти?
Здавалося, що він проговорив це тільки подумки, а чо-
мусь вийшло, що вголос.

1
Захворіти (нім.).

118
 Вона всміхнулась. Осип зловив цю усмішку навіть
у тьмяному світлі маленької лампадки.
Аж коли двері за нею зачинилися, Маковей почув, як
гупає його серце — голосно, чітко, сильно. Чи то від хвилю-
вання перед новим, чи від Її присутності.
Сів на краєчок ліжка і провів долонею по постелі. Білиз-
на була свіжа. Може, Вона когось чекала? Готувалася при-
йняти тут якогось іншого чоловіка, не його?
Осип охопив руками голову, ніби хотів витиснути зі
скронь думки про те, що саме тут, на цьому ліжку, поруч
із нею міг бути хтось, із ким їй би було добре. І, може, й не
один. Сказано ж — то Відень, тут грань між дозволеним
і розпустою часом майже невидима.
Аж ледь чутно загарчав від неприємного шкряботіння
всередині самого себе. Різко встав і вийшов у іншу кімнату.
Вона сиділа схилена над столом і читала книгу.
— Якщо ти хочеш вечеряти, — кинула, не відриваючи
погляд від рядків, — на кухні є трохи кави і шматок пирога.
Осип навіть не поворухнувся — стояв у дверях і дививсь,
як спокійно рухаються вгору-вниз її плечі.
Хоча в хаті ще палилось, але весняна вогкість давала про
себе знати — Вона сиділа на стільці, по-чудернацькому пі-
дібгавши під себе ноги, замотана у пухкий червоний коц.
У Львові чи в Чернівцях таким би застеляли постелі. Поділ
сукенки висів вільно над підлогою, біля стільця лежали не-
дбало кинуті домашні капці. Коц зсунувся з плечей і цим
дав змогу Маковею спостерігати за їхніми плавними похи-
туваннями в такт подиху.
— Ти навіть мене не обіймеш? — наважився заговорити.
Жінка відірвалася від книжки і розгублено подивилася
в бік Осипа:
— А хіба ми настільки близькі, щоб обійматися?
— Я думав, тоді, в Чернівцях, — зловив себе на тому, що
говорить, як ображений підліток.
— А що тоді? Ми пошлюбилися чи щось одне одному
пообіцяли?
119
 Осип не знайшов, що відповісти. Оглянувся по кімнаті
й пішов до кухні. Два невеликі баняки, пательня, кава і чай
в однакових бляшаних коробках. У ще одній, трохи меншій,
щось пахуче — мабуть, якісь трави. Холодний шматок пиро-
га знайшовся на великій плескатій тарілці, прикритий руш-
ником. Осип розламав пиріг надвоє і з’їв половину. Потім
трохи подумав і доїв решту. Запив просто холодною водою,
що стояла у прозорому збанку з вимальованою волошкою
на ньому.
— Вранці, на сніданок, мені принесуть молока, сиру
і трохи овочів. Я не роблю запаси — ніколи не знаю, чи їс-
тиму завтра вдома, — пояснила господиня, так само не від-
риваючись від книжки, коли Маковей повернувся до кімна-
ти. — Та й тебе я не чекала.
— Живеш, як аскет, — без особливої розкоші й трохи
голодною?
— Живу, як мені добре, — відповіла тим же байдужим
тоном.
Осипу здалося, що Вона навмисне уникає на нього ди-
витися.
— Слухай, може, мені піти?
— А тобі є куди піти?
— Не маленький, дах над головою знайду.
— Захочеш піти — підеш. Я ж тебе не тримаю.
— І тобі буде байдуже?
Замість відповіді Вона здвигнула плечима і продовжу-
вала читати. Осип нагрів у кухні трохи води, дістав широку
миску і помився з дороги.
— Обітрися, — Вона принесла чистий рушник і застала
Маковея зовсім голим. Осип із подивом помітив, що на її
обличчі не смикнувся жоден мускул. Дивилася на нього, як
мама на роздягнутого сина. Так, ніби він щодня стоїть у її
квартирі без одягу. Дивна жінка.
Заснути довго не вдавалося, хоч втома крутила тіло.
Прислухався до кожного її руху за стіною. Чув, як вона за-
горнула книжку, постелила собі постіль, погасила лампу
120
й лягла. Здавалося, було чути навіть її дихання, хоча цьо-
го й не могло бути. Від того, що жінка, про яку мріяв, так
близько, серце вискакувало з грудей. Але довга дорога брала
своє — повільно дрімота навалювалася на нього, як важка
перина, що не давала дихати. І десь між першими снами Оси-
пу здалося, що господиня квартири стоїть над його ліжком
і питає пошепки:
— Ти ж її не кохаєш? Скажи, ти її не кохаєш?
— Кого? — запитав і не впізнав свого голосу.
— Ольгу. Скажи, що ти її не кохаєш.
— Я її не кохаю. Я кохаю лише тебе.
Маковей згадав про той сон лише по обіді, після зустрічі
з Ватрославом Ягичем в університеті.
Коли прокинувся раненько — квартира була пустою.
В кухні стояв збанок свіжого молока і шмат добре відваре-
ного сиру, такого, що його можна було лупати руками. Осип
знайшов іще хлібину, загорнуту в рушник. Цим і поснідав.
Її не було. Постіль на канапі, де Вона спала, була зібрана.
Тільки книжка на столі вказувала на те, що жінка ця справді
існує і вчорашній вечір — то не Осипова вигадка.
Маковей замкнув двері на ключ, який завбачливо лежав
посеред столу, і пішов до університету.
Професор Вартослав Ягич виявився приємним 60-річ-
ним чоловіком, що всюди ходив із книжкою під пахвою. Він
був науковим керівником Франка, тож той і замовив слово
за новоявленого стипендіанта-студента.
— Про що ви б хотіли писати, молодий чоловіче? — за-
говорив до нього в стінах університету, коли той перехопив
професора між лекціями і відрекомендувався.
— Про Україну, — відповів впівголоса.
— Гм, не здивували, — всміхнувся кутиком губ. — Зна-
єте, в мене є для вас дещо. Залишайтеся тут і нікуди не
йдіть. — Чоловік пірнув у якісь із численних дверей, а Осип
залишився розглядати величні коридори університету. Сту-
денти, що сновигали тут сюди-туди, були зовсім не схожими
на тих, яких бачив у Львові та Чернівцях. Майже всі — саміт-
121
ники, майже всі дорогою щось читали або про щось думали
так глибоко, що не помічали нікого навколо.
— Франко мені дещо про вас розказував. Тому думаю, це
буде те, що треба, — професор простягнув Осипові книгу. —
Іван Гундулич. Хорват, як і я. Чули?
— «Осман»? Чув, а як же. Я хоча в політиці й не такий
палкий, як Франко, але таки розбираюся.
— Ну-ну, не нервуйтеся, не мав бажання вас образити, —
поклав руку на плече Маковею. — Знайдіть мене, коли ма-
тимете якісь думки стосовно вивчення цього твору. Впевне-
ний — це буде цікаво.
Осип взяв із простягнутої руки книгу, подякував і віді­
йшов під стіну. Професор Ягич побіг далі.
Перший день студій в університеті не був надто заван-
таженим. Більше ознайомчим. Проте вже за кілька годин
у Маковея паморочилася голова від усього побаченого.
Майже під дверима квартири задумався про те, що
й справді варто було б знайти собі інше житло: марно було
сподіватися, що із його дурної затії щось вийде. Вона не хо-
тіла його бачити. Не хотіла з ним бути. І це було очевидно.
Тільки встиг простягнути руку до дверей, як вони різко
відчинилися. Вона вийшла з будинку, ніби точно знала, що
Осип вже там є.
— Ходімо, — взяла його за руку й потягла вулицею.
І він пішов, навіть не питаючи, куди. Пішов, забувши про
втому і непростий перший університетський день.
За якийсь час вуличка різко звернула вбік. Маковей усе
ще тримався за її руку і мовчки йшов, як мала дитина йде
за мамою. Вулиця перетворилася на стежку, а згодом йти
вже довелося негустими заростями якихось кущів. З того,
що в одному місці вони мали просвітлину, було зрозуміло,
що сюди таки ходять. Дорогою вона раз у раз розплутува-
ла волосся, що чіплялося за колючі гіллячки, та вибирала
з нього ще торішнє листя. Капелюшка на ній знову не було.
Раптом вона зупинилась і буквально впала на землю.
Осип навіть злякався, чи не стало їй зле.
122
 — Сідай, — показала на камінь біля себе.
Маковей зробив крок і стерп: під його ногами почина-
лося глибоченне провалля. Чоловік обережно опустився на
місце, куди вказала вона. Сидіти здавалося безпечно.
— Дивися, сонце заходить. — Її очі сяяли якимось бо-
жевільним щастям.
Просто у них під ногами, у глибині провалля, золотилася
в промінні вечірнього сонця частина Відня. Осип обережно
опустив погляд униз: така ідея йому зовсім не подобалася.
Майже годину вона нерухомо вдивлялась у горизонт, а Ма-
ковей дивився на неї. В її очах був дитячий захват, розтулені
губи обвітрились, а обличчя розрум’янилось. Осипові захо-
тілося торкнутись устами її чола, як то робила мама в його
дитинстві, щоб перевірити, чи вона не заслабла.
«О Господи, та вона несповна розуму! — ловив себе на
думці. — Я ж зовсім її не знаю. Як міг на стільки часу зако-
хатись у свою ж власну вигадку?!»
Вона взяла Осипа за руку і притисла її до своїх грудей:
— Чуєш, як б’ється?
Маковей відчув, як його тіло вкривається гусячою
шкірою.
— Ти ж чуєш? Так завжди, коли бачу щось красиве. І ні-
чого не можу з цим вдіяти.
Осип відчував, як під його долонею пульсує чи її, чи
його власна кров. Світ навколо гуснув, як кисіль, в очах за-
туманювалося. Раптом вона міцно, аж до болю, поцілувала
його. Але не пристрасно чи ніжно, а якось по-дитячому, зі
всієї сили. Далі встала і пішла, не чекаючи на нього. Мако-
вей повертався додому ніби і з нею, а ніби сам — ішов на
кілька кроків позаду. Вона не обернулася жодного разу, але
Осипу здавалося, що він відчуває, як вона посміхається. Чи
насміхається над ним? Ні, ця жінка таки трохи божевільна,
не інакше.
Вдома вона знову перетворилася на мовчазну сусідку,
зайняту своїми справами. Ніби й не було того поцілунку.
А розбурхана уява Маковея зводила його з розуму — вночі
123
він знову бачив її вві сні. Нібито стояла над його ліжком у са-
мій мереживній сорочці. Такій же, в яку була вбрана Ольга
у ту ніч, коли у них все сталося.
Дні в університеті минали швидко. Часом Осипові зда-
валося, що він не може напитися тих нових знань, тієї ін-
формації, що йому тут давали. Все було зовсім інакше, ніж
у Львові. Залюблені у свою роботу, в науку, в слово, тутеш-
ні професори і студенти смакували кожну книжку, кожну
розмову як вишуканий десерт. Багата бібліотека, відносна
свобода у думках і справах надихали.
Вона майже не розмовляла — завжди займалася своїми
справами, ніколи не готувала йому і часом навіть не пита-
ла, як його справи, інколи не ночувала вдома. В такі ночі
Осип божеволів. Намагався не думати про те, що вона може
бути разом з якимось чоловіком. Що хтось може торкатись
її, цілувати. Бачити такою, як бачив він тоді у Чернівцях.
Але коли подібні думки нахабно вривались у свідомість, то
душили так сильно, що не було чим дихати. Маковей го-
динами міряв кімнату кроками, читав, писав листи, в яких
інколи не було жодного слова правди, до болю в очах ви-
дивлявсь у вікно, чи не йде вона десь на початку вулич-
ки. А коли чув її кроки — кидався на постіль і вдавав, що
спить. Прислухавсь, як відчиняє двері, наливає в кухлик
води, випиває кілька ковтків, ставить кухлик на стіл, йде
в свою кімнату, знімає одяг і лягає на постіль. Тепер вона
тут, біля нього, вдома. Сон зазвичай накривав несподі-
вано. А коли прокидався — її постіль вже була застелена
і порожня.
Якось Маковей за звичкою вранці заглянув до кімнати,
де вона спала, не очікуючи нікого там побачити. Погляд
раптово застиг на білій гірці з ковдри, що ледь-ледь по-
хитувалася. Вона була вдома і досі спала. Тут, біля Осипа,
на відстані витягнутої руки. Маковей трохи повагався, але
зрештою підійшов ближче й нахилився над її обличчям.
На щоці проступала ледь помітна рожева лінія — знак від
складки на подушці. Золотисті кучері вляглися на ключиці
124
й оголили шию. Але Осип припав поглядом до губ дівчи-
ни. Рожеві та пухкі від сну, вони, здавалося, налилися со-
лодким соком і ось-ось репнуть від того, що перестигли.
Осип відчув, як тепла хвиля відчуттів розхитується в жи-
воті. Нахилився нижче. Раптом вона широко розплющила
очі, якусь мить пильно дивилася на Маковея. Заскочений
зненацька, він навіть не подумав, щоб втекти чи вигадати
виправдання. Так і стояв, нахилений над її обличчям, і бо-
явся вдихнути повітря.
Повільно і виважено вона піднесла праву руку, закину-
ла її за шию Осипові та з силою притягнула його обличчя
до себе. Поцілунок був довгим і пристрасним. Земля пішла
з-під ніг. Далі її рука пройшлася йому по спині і знайшла
місце, де можна залізти під сорочку. Дотик долонь до голо-
го тіла не давав шансів Маковею на відступ. Не відриваю-
чись від її губ, він так само запхав руки під ковдру і намацав
мереживний низ сорочки. Під руками відчув пружні м’язи
її стегон. Здавалося, що під його руками не жива людина,
а злиток металу — така напружена була ця жінка. І, диво,
вона не переставала його цілувати й дивитись у вічі при цьо-
му. Осип навіть не був цілковито впевнений, чи усвідомлює
вона, що робить, і чи його перед собою бачить, але зупини-
тися вже не міг. Стягнув сорочку з її плечей і виборсав від
неї руки. На кілька секунд розірвав поцілунок, щоб розди-
витись її груди. А далі обережно торкнувся губами по черзі
кожної з них. Жінка ледь чутно застогнала і прогнула спину.
Маковей цілував її груди і повільно провів губами по шиї аж
до підборіддя. Вона схопила його за голову, притисла так,
що губи опинились якраз у ямці біля ключиці та обхопила
ногами за пояс. Було зрозуміло: то не просто пестощі — ця
жінка хоче кохатися.
Осип швидко зняв увесь одяг і кинув погляд на постіль.
Навіть не тіло викликало в нього безумне бажання, а очі. Ці
величезні глибокі очі, що не відпускали ні на мить. І зараз,
поки він роздягався, вона підвелася на ліктях і пильно ди-
вилася, ніби бачила вперше. Йому хотілося мати цю жінку.
125
Тримати в руках. Кохатися з нею. Володіти. Відчувати, як її
тіло піддається йому.
Знесилені, за кілька годин вони поснули і прокинулись,
аж коли на вулиці стемніло. Осип хотів обійняти і поцілу-
вати, але вона не далася — мовчки встала з постелі та, пере-
ступивши через одяг на підлозі, пішла напитися води. Далі
спокійно одяглась і вийшла на вулицю.
Маковей лежав на її ліжку, заклавши руки під голову,
і намагався зрозуміти свої відчуття. Ось щойно він кохавсь
із жінкою, яку жадав понад усе на світі. У ту мить він на-
справді володів нею. Але зараз? Та, що вийшла з квартири,
навіть не оглянулася на нього. Годі було й здогадатися, про
що вона думала. Ні, ця жінка йому не належала. І це злило,
дратувало, розбурхувало фантазію ще більше.
Маковей різко звівся на ноги. Він навіть не знає, куди
вона пішла.
Далі все було, як і раніше, — навчання вдень і мовчаз-
не сусідство вночі. А десь за тиждень Осип прокинувся від
відчуття, що в кімнаті не сам. Вона стояла зовсім близько
до ліжка в самій лише сорочці, і тільки-но він розплющив
очі — нахилилась і поцілувала в губи. Мереживний край со-
рочки неприємно шкрябав шкіру на грудях. Від несподіван-
ки Маковей розгубивсь, але відповів на поцілунок. Її тонкі
пальці пройшлися ледь відчутним дотиком по його грудях
і трохи надовше зупинилися внизу живота. Осип застогнав
від несподіваного відчуття і швидко зняв з жінки сорочку,
різким рухом перевернув на спину і опинився зверху. Так
він відчував свою над нею владу. Так було ліпше. Кохалися,
поки вистачало сил. Мовчки.
А вдень, ніби нічого й не було, перетворювалися на су-
сідів, що майже не розмовляли між собою.
Одного ранку вона встала з Осипової постелі й спокій-
но сказала:
— Ти мусиш знайти собі інше житло.
Маковей отеретів:
— Щось сталося?
126
 — Ні, нічого такого, — здвигнула плечима.
Стояла до Осипа спиною, тому він не міг бачити її об-
личчя і до останнього думав, що її слова — лише жарт. —
Просто я не хочу більше тебе бачити.
— Я тебе образив? Зробив боляче?
— Ні. Кажу ж — усе добре.
— Тоді чому?
— Без жодної причини. З чого ти взяв, що мало бути
інакше?
— Бо якщо двом людям добре, то від цього не відмов-
ляються.
Вона різко обернулась і пильно подивилася Маковеєві
у вічі:
— Ти зараз говориш за двох, помітив?
— Тобто я помиляюся? Тобі зі мною не добре?
— Господи, ну от навіщо все завжди ускладнювати? Якби
я хотіла, щоб ти знав, добре мені чи зле, — я б сказала про
це. Але я мовчу. Отже? — Її роздратування росло, вени на
скронях посиніли і надулись. — Отже, я не хочу ділитися
з тобою ні думками, ні почуттями. Второпав? — Різко вста-
ла й вийшла, не оглядаючись.
Маковей бачив її такою вперше.
«Божевільна. Вона направду божевільна!» — Осип про-
валився в сон.
Наступного ранку спочатку здалося, що нічна розмова
йому наснилась. Але зім’яте простирадло на постелі каза-
ло само за себе. Маковей сів на ліжку. Все було насправді.
Нову квартиру він знайшов швидко. Навіть кращу,
ніж ця: кімната, яку винайняв, була світлою — тут ціл-
ком вдавалося працювати за масивним письмовим столом
біля великого вікна. Поруч — непогана кав’ярня, де мож-
на було раз на день попоїсти — частіше просто не було
часу.
Перевезти речі було не складно — всі вони вмістились
у одну валізу. Навіть не замовляв кінницю — йшов до нової
оселі пішки, хоча відстань була немалою. Але мусив якось
127
розтягнути цю дорогу, щоб очистити думки, налаштуватися
на початок нового.
Сусіди по квартирі — Войцех і Фелікс — виявилися дво-
ма молодими професорами економіки. Зустріли Осипа при-
язно — мовляв, у гурті побільшало людей, здатних до ці-
кавих розмов. Але Маковей не мав охоти до спілкування,
принаймні, зараз. Тому в перший вечір зачинив за собою
двері кімнати, сподіваючись на розуміння нових знайомих.
Кілька тижнів він намагався не думати про неї. Багато
читав, відвідував усі можливі факультативи, значно про-
сунувся у написанні свого дослідження поеми Гундулича
про Хотинську борню. Навіть помітно схуд від такого на-
пруження.
Але раптом він її побачив. Не десь посеред вулиці, в на-
товпі людей, чи за столиком у кав’ярні. На картині.
Того дня Осип вирішив дати собі трохи перепочити
і після навчання в університеті пішов прогулятися до парку
неподалік. Літня спека гнала сюди людей, тому на те, щоб
посидіти на лавці, годі було й сподіватися. Маковей ходив
туди-сюди вузькими, вимощеними камінням стежками
і вдихав на повні груди свіжість старезних крислатих дерев.
Доріжки парку обабіч були обліплені продавцями різного
краму — від саморобних прикрас і шкатулок до невибагли-
вих «льодів» та інших смаколиків. Осип ішов углиб парку
з надією на те, що там менше людей і вдасться насолодитися
природою хоч трохи.
Раптом якась невидима сила примусила його поверну-
ти голову праворуч. Маковей остовпів. Перед ним був ряд
картин різного штибу — великих і менших, яскравих і на-
мальованих темними тонами. А на одній із картин була на-
мальована вона.
Осип подумав, що потроху божеволіє, і підійшов ближ-
че. Присів біля картини, й обличчя опинилося за кілька де-
сятків сантиметрів від полотна. Робота художника була тон-
кою. Дівчина на картині бігла зеленим літнім полем. Її сук-
ня розвівалася на вітрі й здавалося, вона зараз оглянеться.
128
І хоча обличчя не було видно, але Маковей був упевнений —
цю жінку він би впізнав із тисячі.
— Цікавитеся? — запитав німецькою літній чоловік, ма-
буть художник. Осип пропустив його запитання повз вуха,
чоловік із розумінням зітхнув, відійшов убік і повернувся за
кілька хвилин. — Цікавитеся, питаю?
— Це ви малювали? — Маковей відірвав погляд від кар-
тини і перевів на чоловіка.
— Племінник мій. Студент. Мої роботи он де! — махнув
рукою вліво, у край імпровізованої експозиції.
— А з кого це намальовано, не знаєте?
— Не знаю, — знизав плечима чоловік. — Будете ку­
пувати?
Осип звівся на рівні й швидко пішов геть. Намацав у ки-
шені металевий кулон і стиснув у долоні. Навіщо він но-
сить його з собою? Невже це божевілля його не відпустить?
«Треба з нею поговорити», — сказав сам собі й швидко,
ніби боявся передумати, пішов до знайомої квартири, в якій
іще недавно мешкав.
Вона була вдома. Отак просто посеред білого дня, чого не
траплялося ніколи раніше, поки він був тут. Те, що відчини-
ла двері майже відразу, як тільки постукав, було настільки
несподіваним, що Осип навіть не встиг придумати, що їй
скаже. Чомусь був упевнений, що доведеться чекати на неї
ще кілька годин, поки повернеться додому наніч.
— Зайдеш? — запитала спокійно, ніби він вийшов із
дому годину тому, так само як коли він постукав у ці двері
вперше, ще навесні.
— Я ненадовго. Хочу тобі дещо віддати.
Вона відступила на крок вбік, звільняючи перед Макове-
єм прохід до кімнати. Всередині нічого не змінилося. Огля-
нувся навколо, вдихнув знайомий запах помешкання, в яко-
му було добре.
— Ти як? — запитав найбанальніше, що спало на думку.
— Як завжди — прекрасно. — Всміхнулася, зачинила за
Маковеєм двері й підійшла ближче. — А ти?
129
 Він мало не зірвався, мало не розказав усе, як було: що
божеволіє без неї, що навантажив себе роботою рівно на-
стільки, скільки міг витримати фізично, що не відчуває ра-
дості спілкування з людьми і вже, мабуть, починає втрачати
глузд, бо бачить її на картинах у парку... Але вдихнув повітря
на повні груди, відвів очі вбік і ледве чутно відповів:
— Все добре.
Пауза затягувалась. Осип зробив іще кілька кроків усе-
редину кімнати, пірнув рукою в кишеню штанів і дістав звід-
ти металевий кулон.
— Забери, — простягнув їй. — Я не хочу в себе це мати.
Жінка ледь помітно всміхнулась і накрила долонею ку-
лон. Від дотику Маковей відчув, як його пробиває гарячим.
Відсмикнув руку, як тільки її пальці зімкнулися на холод-
ному металі.
Затамувавши подих, спостерігав, як змінюється облич-
чя жінки, коли вона розкрила кулон і побачила золотисте
пасмо волосся всередині. На якусь мить йому здалося, що її
очі заблищали. Сльози? Чого б їй плакати? Мабуть, здалося.
— А тепер іди, — широкими кроками рушила до дверей
і відчинила їх нарозтвір.
— Ми ще побачимось?
— Ніколи. Навіть якщо зустрінемося, то це будемо вже
не ми. Нас більше нема й не буде.
Спробував обійняти на прощання, але вона злякано від-
ступила на крок:
— Прошу тебе, не треба.
Маковей майже біг додому. Пустка всередині ставала
нестерпно великою і не залишала місця для інших думок.
Уночі майже не спав — крутився з боку на бік, ніби у га-
рячці. Думав про Неї, про Ольгу, про все, що сталось і що
буде далі. Як ніколи відчув себе чужим у цьому великому
місті. Та єдина ниточка, яка тягнула його сюди, обірвалась.
А наступного дня, тільки-но спала полуднева спека,
побіг до того парку, де вчора побачив її на картині. Хоча б
у такий спосіб, але він залишить цю жінку в своєму житті.
130
 Старий художник якраз закінчив розкладати свій крам.
Маковей впевнено пішов у кінець доріжки, де зеленіло літнє
поле картини. Підійшов майже впритул. Зупинився. Віді­
йшов на кілька кроків назад. Ні, цього не може бути!
— От дідько! — вилаявся впівголоса. — Невже я справді
втратив глузд?
Картина, котру бачив перед собою, була точнісінько та-
кою, як та, біля якої зупинився вчора. За винятком єдиної
деталі — на ній не було Її. Жінки у легкій сукні, котра, здава-
лося, зараз оглянеться і подивиться просто в душу величез-
ними очима. Так, ніби вона просто пішла далі, залишивши
зелене поле там, де воно й було.
Осип вже хотів було піти, але повернувся до старого про-
давця:
— Перепрошую, пане, — заговорив німецькою, — а та
картина, що я бачив учора... — навіть не знав, як сформулю-
вати запитання. Ну не питати ж, чи була на ній намальована
жінка його мрії...
— А, так, пам’ятаю, — чоловік підійшов ближче. — Її
купили вранці.
Осип полегшено зітхнув:
— А ця? — вказав на таку ж саму, тільки без жінки.
— О, знаєте, мій племінник — художник невисокого
штибу. Малює здебільшого на продаж. А такі літні пейзажі
добре розходяться. Він зробив вже кілька схожих. Тож не
дивуйтесь, якщо десь побачите такі самі. Чи майже такі ж.
Маковей подякував і пішов додому. Все виявилося ба-
нальним — він не божевільний. Картини просто схожі, та
й не факт, що подібність жінки та тій, що бачив учора, до
Неї — не його власна вигадка.
Але почувався Осип точнісінько так, ніби саме сьогодні
жінка, яку кохав до нестями, пішла з його життя, як дівчи-
на з картини, залишивши тільки поле, що саме по собі наче
й було непоганим, але... бракувало її.
 Чернівці, 1899

Дні тягнулися довго. Відколи Ольга разом із сім’єю по-

вернулася з Димки, де перечікували важкі матеріальні часи,
й оселилася в іншій квартирі, у її житті, здається, нічого не
траплялось. Осінь видалася похмурою, дощі не перестава-
ли падати ні вдень ні вночі. Навіть коли то була не злива,
а ледь помітна мжичка — вже нічого не хотілося. Не тішило
ні письмо, ні спілкування у літературних колах. Хіба домаш-
нє господарство заспокоювало — Ольга більше, ніж зазви-
чай, варила їсти, вигадуючи нові цікаві страви. А надвечір
засвічувала лампу і сідала читати листи. Чого-чого, а їх над-
ходило немало.
Того дня пошту принесли пізно, як ніколи. Хтось із бра-
тів прийняв конверти для Ольги і кинув їй на письмовий
стіл. Взялася до них, аж коли переробила всі домашні спра-
ви і зібралася спати.
Коли кинула оком на стіл і побачила конверт, що лежав
поверх інших, — аж підстрибнула на місці від несподіванки.
Осип! Їй писав Осип! За львівським штемпелем можна було
здогадатися, що він вже повернувся! Спочатку хотіла роз-
крити листа відразу. Але стрималася. Сіла на стілець і під-
несла конверт до губ. Лист пахнув, як і всі листи, чорнилом,
папером і ароматами поштових відділень, що чомусь усюди
однакові. Обережно розрізала конверт і дістала аркуш па-
перу. Осип писав широким почерком, наче кудись поспі-
шав. Лист був короткий, не більше двадцяти речень. Але
зміг освітити похмурий Ольжин день так, як не вдалося це
зробити ніякому, навіть найяскравішому, сонцю.
Маковей писав, що вже у Львові, поки що без роботи,
шукає себе. Питав, чи не має Ольга якихось нових творів
для редагування.
132
 Кобилянська встала і підійшла до вікна. Зізнатися йому,
що не могла писати без нього? Але хіба він і сам того не ро-
зуміє?
Чи не вперше за весь час Ольга не сіла відповідати Оси-
пу відразу. Перечитала листа ще двічі, склала так, ніби й не
розкривала досі, й лягла спати. Ранесенько, щойно прокину-
лася, — знову схопилася за листа. Перечитала ще раз, ніби
вперше. А далі, навіть не снідавши, одягла теплу бордову
сукню з чорним поясом, пришпилила на груди масивну ме-
талеву брошку — символ аристократів, приладнала на го-
лову невеличкого капелюха, накинула на плечі просту, без
мережива чи квітів, як то було модно зараз, накидку, взяла
пенсне у руку і пішла.
Ішла й усміхалася. Сонце, що вперше за довгий час ви-
глянуло з-за хмар, приємно лоскотало їй обличчя. Пожов-
кле листя в його промінні сяяло та хрускотіло під ногами.
Біля парку Ольга зупинилася. На повні груди вдихнула пові-
тря і заплющила очі. Їй було добре. Пахло свіжою випічкою.
Ольга, довго не думаючи, знайшла очима кав’ярню, звідки
неслися пахощі, і пішла туди. Купила запашний рогалик із
густим яблучним повидлом і велике горня чаю. Їла повільно,
насолоджуючись кожною секундою. І ніколи ще їй звичайна
булка не була такою смачною. Вийшла з кав’ярні не менш
ніж за півгодини й пішла в бік університету.
— Кобилянська, — відрекомендувалася жінка худому
чоловікові з густими світлими вусами вже в його кабі-
неті.
— Фердинанд фон Блументаль. Ректор університету. Але
ви це й самі знаєте, — всміхнувся він. — Чув про вас, Ольго.
Невже хочете в нас навчатися?
— А вам конче потрібні застарілі студентки? — зблис-
нула очима з-під лоба.
— Ну, хто вас, жінок, зрозуміє, — чоловік важко зітхнув
і встав, щоб розім’ятись. Але майже відразу знов опустивсь
у крісло — схоже, йому було незручно стояти в присутності
дами. — Я знаю, що ви багато говорите про рівність із чоло-
133
віками. Цього року ми маємо вже чотири студентки-жінки,
то серед них можете бути і ви.
Ольга сумно всміхнулася:
— Не тепер. Я прийшла просити за Маковея.
— Того, що керував «Буковиною»?
— Того. Він повернувся з Відня. Вашому закладу має
бути за честь прийняти спеціаліста такого штибу.
— Відень! — аж підстрибнув на місці чоловік. — Я теж
навчавсь у Відні. Чудовий університет! Чудові люди! — го-
ворив швидко, аж бульбашки від слини здулися в кутиках
його губ. — Але Маковей... Розумієте... Я не маю що йому
запропонувати.
Чоловік майже впав на стілець і мав вигляд дуже розча-
рованого. Ользі здалося, що він удає.
— Ви ж самі кажете, що в університет ідуть жінки. Що-
року їх буде більше. — Кобилянська рішуче встала, обереж-
но поклала пенсне, підійшла ближче до чоловіка, обіпер-
лася на стіл обома руками так, що її обличчя опинилося
просто над Фердинандом фон Блументалем. — Вам просто
необхідні будуть нові викладачі. А таких, як Осип, знайти
непросто.
— То чому ж за нього просить пані, а не він сам? —
Фон Блументаль дививсь у вічі Ольги і мав розгублений
вигляд.
— Хіба він може щоразу їздити зі Львова у всі міста, де
ведуть про нього перемовини?
— Можливо. Цілком можливо, — чоловік відвів погляд
і відсунувся разом зі стільцем на кілька сантиметрів далі. —
Я перепрошую, але мені справді немає що запропонувати, —
знизав плечима.
Кобилянська здогадувалася, чого боїться фон Блумен-
таль. Прізвище Маковея завжди асоціюють із Франком. Се-
лами ширилися повстання робітників, і, як була переконана
австрійська влада, підбивав людей на це саме Іван Якович.
Взявши на роботу його товариша, можна було набратися
проблем. Хто знає, скільки має сміливості ректор.
134
 Ольга мовчки випростала спину, знайшла очима своє
пенсне, повільно підійшла до місця, де воно стояло, і покла-
ла руку зверху.
— А за гроші? — обернулася різко до фон Блументаля.
— Перепрошую?
— Ви візьмете Маковея на роботу, якщо я знайду гроші,
щоб заплатити вам за це?
— Ви не при своєму розумі.
Кобилянська пішла до дверей, і вже коли торкнулася до-
лонею до ручки, фон Блументаль заговорив:
— З поваги до вас особисто й успіхів вашого брата.
Я знайду місце для Маковея в учительській семінарії. Опла-
та буде невисокою, попереджаю.
Ольга готова була кинутися йому на шию у ту ж мить.
Ледве стрималася, щоб не зробити цього. Тим часом фон
Блументаль устав з-за столу, підійшов до Кобилянської і по-
клав долоню їй на плече:
— Невже цей чоловік вартий того, щоб принижуватися
через нього так, як ви це зробили зараз? А як же рівність,
про яку ви й ваші подруги тепер так часто говорите?
Ольга трохи помовчала, шукаючи потрібні слова. На-
крила своєю долонею руку чоловіка й зняла її зі свого
плеча:
— Рівність — це про інше. В коханні немає рівності.
В коханні обоє мусять прислужувати.
Додому хотілося бігти. Знайома дорога здавалася дов-
шою, ніж зазвичай. Так буває, коли несеш у собі якісь нови-
ни. А особливо — хороші.
Всілася за стіл писати листа Маковею, навіть не зняв-
ши накидки з плечей. Зловила себе на тому, що всміхається.
Мама, коли побачила цю картину, зітхнула. Мовляв, удома
купа справ, а її донька листами розважається.
Ольга часто думала про те, чому ні батько, ні мати не
захотіли дати їй хорошу освіту, як і братам. Більше того —
якщо в дитинстві вони заохочували її до читання, письма
і музики, то з часом чомусь змінили свою думку, перекону-
135
ючи, що творчість — то дурниці. І лише коли ім’я Кобилян-
ської стало досить відомим, трохи зм’якли з цього приводу.
— Хай пише, поки незаміжня, — часто казав завжди су-
ворий батько. А мати взагалі ніколи йому не перечила, але
тільки-но Ольга сідала писати, як та знаходила для неї купу
хатніх справ, які треба було зробити тут і зараз.
Про ідеї рівності між чоловіком і жінкою, доступності
навчання і розвитку, в їх домі взагалі краще було не го-
ворити. Тому Ольжина мати, здається, найбільше за всіх
втішилася, коли побачила, що її дитина закохалася. Бо це
був чи не єдиний шанс для того, що вона стане «такою,
як усі».
— Мамо, Осип вже у Львові, — не стримала своєї радо-
сті Ольга.
— Я бачила вчора його лист. Тому знаю, чому ти така щас­
лива. — Жінка підійшла до доньки й поцілувала її в маківку.
— Це не все. Цілком можливо, що він повернеться до
Чернівців.
— Дав би Бог. Дав би Бог... — Мати чомусь зітхнула
й розв’язала накидку в Ольги на шиї. Кобилянська зупини-
ла її, поцілувавши в руку:
— Не треба. Я побіжу на пошту. Хочу надіслати листа
Осипові ще сьогодні. Щоб відповідь прийшла швидше.
— Добре, коли в тебе в голові от таке просте, дівчаче, —
всміхнулася мама, ще раз поцілувала її у маківку і пішла
у своїх справах.
Ольга дописала листа і запхала його до кишені сукні.
Потім трохи подумала, висмикнула з засушеного влітку бу-
кету, що стояв на столі, гілочку чебрецю і обережно вклала
між аркушами.
Наступні дні цілком і повністю провела у чеканні Оси-
пової відповіді. Погано їла, погано спала, вся робота, за яку
бралася, падала з рук. Мама аж захвилювалася, щоб Ольга
не захворіла, як тоді, коли Маковей поїхав. Але його відпо-
відь змінила все: Осип пристав на пропозицію університету
і повернеться до Чернівців!
136
 Весь той день, коли він приїхав, а також і цілий наступ-
ний, Кобилянська просиділа біля вікна квартири. Можна було
виправдовувати відсутність Осипа переїздом Кобилянських
в інший будинок, але ні — він точно знав її нову адресу, бо по-
дбала про це сама. Отже, мав би прийти. Просто мусив прийти.
Туманна і волога, як ніколи, осінь додавала особливо по-
хмурого настрою, і на третій день Ольга пішла до Маковея
сама.
Зустріла Осипа на вулиці. Він розмовляв із якоюсь стар-
шою жінкою і спочатку, здається, навіть її не помітив. А вже
коли Ольга підійшла надто близько — привітно всміхнувся
і попросив зачекати, поки завершить розмову. Кобилянська
кинула оком навколо і побачила неподалік порожню лавку.
Кивнула головою в її бік, аби Осип зрозумів, де її шукати.
Чекати на Осипа довелося не менше пів години. Холод
давав про себе знати. Щоб не змерзнути остаточно, довело-
ся кілька разів вставати і ходити навколо лавки. Крадько-
ма кидала погляд на Осипа. Той ніби й забув про її присут-
ність. Розмовляв із жінкою, жестикулював, усміхався. Аж
за деякий час провів її кілька десятків кроків, попрощався,
цілуючи руку. Всередині у Ольги щось стиснулося. Хвиля
ревнощів підступила до горла.
— Дружина мого колеги, — ніби виправдовувався Ма-
ковей. Цікава жінка. Не схожа на тутешніх. Любить читати
і знається на філософії.
— Ну, звісно, тут таких немає, — кольнула жартом Оль-
га, натякаючи на себе.
— Не ображайся, Олю, не хотів тебе зачепити, — по-
блажливо торкнувся її плеча. — А ти не змінилася — за сло-
вом до кишені не лізеш.
— Ти теж такий же, як і був, — Ольга обхопила себе обо-
ма руками, щоб угамувати хвилювання від Осипового до-
тику.
— Пройдемося? — Було помітно, що Маковей ніяковів.
Розмова з самого початку не клеїлася.
— Я чекала на тебе. Думала, зайдеш по приїзді.
137
 — Стільки справ було — ти ж розумієш. Нова робота,
нова квартира. Треба було хоч трохи обжитися.
Ольгу кольнуло, що він ані словом не згадав про те, що
саме вона знайшла йому цю роботу, але знаку не подала.
— Та й, зрештою, я знав, що рано чи пізно ти сама при-
йдеш. Не витримаєш.
— То я така передбачувана?
Маковей здвигнув плечима. Вони пройшли ще кілька
кроків, аж раптом Ольга зупинилась і глянула Осипові у вічі:
— Ти розумів, що я чекаю, і не прийшов? То ти це нав-
мисне? — майже крикнула нервово і вдарила кулаком чоло-
вікові в груди. Луна від її голосу прокотилась алеєю.
— Що ти робиш? Що з тобою?
— Що зі мною? Ти звик до слухняної дівчинки, що загля-
дає до рота за кожним твоїм словом? Де вона? Де? — Коби-
лянська демонстративно роззирнулася навколо, ніби когось
шукала. — Немає її. Більше немає. Чуєш? І я теж дурна —
таки прийшла, не витримала. Так, як ти і думав. Але з мене
досить. Досить з мене!
Маковей оглянувся навколо, ніби перевіряв, чи їх ніхто
не бачить, а потім рвучко притягнув до себе Ольгу і міцно
поцілував. Слабкі спроби вирватися з його обіймів не мали
результату. Ольга відчула, як її тіло піддається чоловічій силі
та м’якне.
— Заспокоїлася? — спитав по всьому.
Жінка мовчала. А що вона могла сказати? Що один по-
цілунок отак легко погасив увесь вогонь її обурення в душі?
Що вже має Осипові виправдання? Бо й справді, може, не
прийшов, бо був зайнятий. Це ж очевидно. А вона собі на-
думала. Назавжди з ним попрощалася в думках. Але цей по-
цілунок дав надію на спільне майбутнє.
***
Осип прийшов додому ввечері, втомлений, морально роз-
битий. Сьогодні він зробив помилку. Величезну помилку, не-
підконтрольну йому. Він знав, що йому доведеться зустрітися
138
з Ольгою. Навіть запланував, як скаже їй раз і назавжди, що
вони зможуть бути лише добрими товаришами і колегами.
Подякує за те, що знайшла йому роботу. Але все пішло не
так. Він знову оступився на тому ж місці, що вже не один раз.
Осип зрозумів, що втрачає Ольгу. Коли її звична покора і за-
хоплення змінилася агресією і злістю, він відчув таке гостре
бажання мати цю жінку фізично, з яким ледве зміг впора-
тись. І добре, що все завершилося самим лише поцілунком...
Після поцілунку все минулося. Кобилянська знову по-
кірно заглядала йому у вічі, і він захотів скинути її руки зі
своїх плечей, як щось липке й неприємне. Тепер ненавидів
сам себе.
Не пригадує навіть, про що говорили далі. Гостре відчут-
тя власної нікчемності накрило з головою.
— Хто ти після цього, Осипе? — зі злістю заговорив до
власного відображення у склі книжкової шафи. — В тебе
закохалася така жінка. Вона готова віддати все тобі. А ти,
мало того, що все ще думаєш про іншу, розкуту і вітряну,
то ще й не відпускаєш ту, що за тобою впадає? Тебе втом-
лює її опіка й покірність, але ти цим постійно користуєшся.
Боїшся, що знову, як колись, у гімназійні роки, залишишся
самотнім, нелюбленим і голодним. Самому гидко.
Він добре розумів, що ніколи не дозволить, аби Ольга по-
жертвувала собою заради нього. Не хотів цієї жертви. Бо від-
чував, що її не заслуговує. Якби він кохав її щиро і пристрас-
но, як ту, іншу... А так — навіть мови немає про стосунки.
Відчинив невеличкі дверцята шафи і провів по полиці
рукою, намацав графин із вишневим лікером і невеличку
склянку. Налив собі повну і випив залпом. Приємне тепло
розлилося тілом. Зрештою, все ще можна виправити. Тре-
ба лише знайти сили відмовитися від Ольги назавжди. Як
відмовилася від нього та, у Відні. Знайти іншу жінку. Жін-
ку, з якою почуватиметься мужчиною. Звичайну. Не таку,
як Кобилянська, не таку, як та, інша. Жінку, з якою можна
буде жити просто і спокійно. Народити дітей, збудувати дім,
працювати.
139
 Осип налив собі ще склянку лікеру, випив, майже відра-
зу за нею — третю. Їсти у хаті не було нічого — ще не встиг
домовитися про харчування з кимось із місцевих. Криво по-
сміхнувся, коли згадалось, як його годувала Ольга.
***
Ольга повернулася додому окрилена. Осип її поцілував.
Не забув. Повернувся. Тепер усе буде добре.
Злилася на саму себе, що мало все не зіпсувала своєю
агресією. І за що накинулася на Маковея? Бач, не прибіг до
неї за першої можливості. Самій смішно. Ще з дитинства
їй завжди потім було соромно за таку свою поведінку. Так
само і тепер.
Вдома їй чи не вперше за довгий час захотілося грати
і писати. До ночі упорядковувала майбутню збірку новел.
Нові ідеї в голові вибухали одна за одною. Зрештою, знеси-
лена, але щаслива, Ольга погасила лампу і лягла спати. Сон
довго не приходив — дався взнаки емоційний день. Укрила-
ся з головою і спробувала уявити, що зараз робить її Осип.
Спить, чи так само згадує все, що сьогодні трапилося? Зав-
тра вона знову піде до нього, навіть якщо він її не покличе.
І все буде добре.
Але побачити Маковея не вдалося ні того дня, ні кілька
днів потому. Коли б не прийшла — він був або на роботі,
або зайнятий якимось письмом. Поговорити не виходило.
Ольгу це засмучувало, але гнала від себе погані думки, на-
скільки могла. Натомість узялася знову годувати Осипа —
майже щодня приносила з собою щось попоїсти. Маковей
відмовлявся, але мало на те зважала — залишала їжу просто
на його письмовому столі, який він обладнав собі у винай-
маній квартирі.
 Чернівці, 1901

Маковей з дня у день ставав понурішим. Ольга відчува-

ла, що іще трохи — і він узагалі відмовиться від зустрічей із
нею. Навіть якщо вони стосуватимуться лише її творчості.
— Так далі не піде, Осипе, — не витримала одного разу
Кобилянська. — Я знаю тебе давно. І бачу, що з тобою щось
відбувається.
Маковей саме виходив із приміщення семінарії, де тепер
викладав, коли вона його перехопила. Взяла його під руку,
як в старі часи їхніх щоденних прогулянок.
— Усе добре, не видумуй, — поклав свою долоню поверх
її. — Маковей відводив погляд. Пішли в бік центральної пло-
щі, де вже засвітили ліхтарі. Десь близько свистів самотній
трамвай.
— Я жінка. Я відчуваю. — Якраз в ту мить Ольга перече-
пилася через камінець, втратила рівновагу і повисла на руці
Осипа. Це примусило його зупинитися і подивитися їй у очі.
— Все виявилося не так добре, як я думав. Зарплатня
у семінарії категорично мала. Я думаю над тим, щоби знову
переїхати.
— До Львова?
— До Львова, чи іншого міста — байдуже. Туди, де я змо-
жу звести кінці з кінцями. Я маю допомагати рідним. А поки
ледве сам собі заробляю на житло і їжу.
Далі йшли мовчки. Ольга не знаходила, що сказати.
Осип привів її до будинку, попрощався і пішов додому.
Кобилянську охопила тривога. Він може поїхати. Цього разу,
найімовірніше, назавжди.
Мама, як це було часто останнім часом, хворіла. Вся хат-
ня робота була на ній. Перемиваючи миски у великій балії,
згадала, як ненавиділа ці справи, коли була молодшою. Тоді
141
здавалося, що лише музика, малювання, навчання, пись-
мо — то для особливих, таких, як вона. А посуд, прання,
приготування їжі — щось нижче, притаманне обслугову-
ванню первісних людських інстинктів. Лише з часом навчи-
лася знаходити в хатніх справах заспокоєння. То був її час
на думки. Ось і зараз — мила миски, а думала про Осипа.
З тим і лягла спати. Але посеред ночі раптом прокину-
лась із чіткою думкою: вона знає, як урятувати Маковея.
Вона має єдиний можливий шлях для його спасіння. Такий,
який утішить їх обох.
У нічній сорочці, як була, відкрила чорнильницю і взя-
лася писати йому листа, бо сказати таке у вічі просто не
мала сили. А коли написала все, що хотіла, запакувала його
у інший аркуш паперу, щоб уранці не виникло спокуси пе-
речитати ще раз. Бо тоді навряд чи взагалі колись його на-
дішле. Залишила листа на столі й лягла спати. Але до ранку
сну вже не було. Ледве за вікном зійшло сонце — сяк-так
приготувала братам і мамі їсти й побігла на пошту. Десь за
годину справу було зроблено, і Кобилянська повернулася
додому чекати.
***
Осип тримав у руках листа і відчував, що може по-дитя-
чому розплакатися. Від розпачу. Хоча пропозиція Кобилян-
ської мала б викликати інше почуття. Але її зізнання вдари-
ло по найболючішому. Поклав перед собою всі її публікації
у «Буковині», які старанно зберігав. Пробігав очима по зна-
йомих рядках. І з кожного до нього ніби говорила Ольга.
Лист, що він отримав із ранковою поштою і мав необе-
режність розкрити ще до початку лекцій у семінарії, вибив
із колії. Кобилянська зізнавалась у коханні і пропонувала
одружитись. Але не так, зовсім не так, як вона це зроби-
ла б раніше. У тому зізнанні було зовсім мало про високі
почуття і так багато — про гроші. Фактично, пропонувала
себе як вигідну угоду. Писала, що порахувала його та свої
доходи і впевнена, що його матеріальне становище б значно

142
покращилось, якби вони одружились. І це жінка, у творах
якої було стільки ніжності й романтики — того, за що він
її любив. Так, він любив її, письменницю, таку, якою вона
була у своїх оповіданнях і листах. Ніжну, трохи самовпев-
нену, часом емоційну. Може, то він зробив із неї жінку, що
готова пожертвувати собою? Вбити письменницю і породи-
ти домогосподарку, що, хай і кохатиметься у своїй родині,
але стане такою, як усі.
Маковей дивувався: це ж якою сміливою треба бути,
щоб самій зробити пропозицію мужчині одружитися? Та
й кому — йому, тому, що не гідний навіть її мізинця... Ніко-
ли. Ніколи він не зможе прийняти цю жертву.
Майже фізично відчував, як липке і неприємне почуття
невиплатного обов’язку просочується на всьому його тілі.
Це хотілося змити, здерти, позбутися назавжди.
Три дні Осип думав над тим, чи варто взагалі відпові-
дати на її лист. Спочатку хотів проігнорувати. Але зрештою
наважився написати.
Потрібні слова шукав довго. Кілька разів переписував
короткого листа заново. Зрештою, написав не більше чоти-
рьох речень і з важкою від думок головою поніс на пошту.
Все мало вирішитися.
***
Вона давно не хвилювалася так сильно. Руки тремтіли,
і від того все затягувалося ще на довше.
Ольга розкрила листа і пробіглася очима коротким тек-
стом.
Він їй відмовляє! Ні, цього просто не може бути. Все
мало статися зовсім інакше.
Кобилянська чула, як голосно б’ється її серце. Сперлася
рукою на край столу, щоб не втратити рівновагу. Що роби-
ти? Писати йому у відповідь? Ні, досить листів. Треба зу-
стрітися.
Швидко одяглася в нове й побігла до будівлі семінарії.
Знала, що приблизно в цей час у Осипа мали завершитися

143
заняття. Вона просто мусить його побачити. Сказати все.
Пояснити. Поговорити.
— Ти не одягла капелюха! — Маковей ішов назустріч,
саме коли Ольга повернула з-за кута вулиці до воріт семі-
нарії. — Що, як сонце напече в голову?
— Я отримала твого листа. Дозволь пояснити.
— Не знаю, що ще про це можна говорити. Я написав усе,
що міг сказати. Не вимагай від мене більшого.
— Ти не розумієш. Я все обдумала. Я заробляю свої пись-
мом. Непогано заробляю, ти ж знаєш. Ми могли б добре
жити за ці гроші. Вистачило б і нам, і на поміч твоїй родині.
Порахуй сам.
— Олю, я не хочу нічого рахувати, — схопив її за плечі
й подивився у вічі. Його обличчя опинилося так близько
до її, що відчувала, як теплий подих торкається змерзлої на
морозі шкіри. — Я не хочу. Розумієш, не хочу. Ти знову все
вирішила за обох. Ти переконала себе, що тільки так буде
добре. Подивися сама. Ти, жінка, пропонуєш мені одружи-
тись. А як маю при цьому почуватись я? Як, скажи? — Осип
майже кричав. — Я чоловік, Олю, розумієш, я, а не ти. Якби
ти хоч раз дозволила мені ним бути — все, може, й скла-
лося б інакше. Але ти хочеш керувати всім сама. Опікати
мене, годувати, помагати. Та спитай мене хоч раз, що мені
потрібно. Спитай!
— Я спитаю інакше, Осипе. Скажи, я тобі потрібна? —
Ольга перелякано дивилася на Маковея.
— Потрібна, Олю, потрібна. Але не така. Ти — велика
людина. Я захоплююся тобою. Але водночас мені гидко, що
ти готова перекреслити те, що в тобі найцінніше, заради
сумнівного чоловіка. Невже це так мало для тебе означає?
— То це ти — сумнівний чоловік? Ти — митець.
Я можу тобі допомагати. Ти навіть не уявляєш, чого мо-
жеш досягти.
— Олю! Олю, ти себе чуєш? Ти все собі вигадала! Мене —
такого, як тобі б хотілося, — вигадала, — тряс її за плечі. —
Мені не потрібна твоя жертва. Якщо я чогось вартий, то не
144
пропаду і сам. Не треба мене тягнути. Просто перестань — і,
можливо, нам вдасться й далі товаришувати.
— Товаришувати? — Ольга відсахнулася. — Думаєш, піс-
ля такого я зможу з тобою товаришувати?
— Вирішиш сама. Ти ж любиш усе сама вирішувати.
Я з жахом думаю про те, що тебе може не бути в моєму жит-
ті. Але прийняти твою пропозицію не можу.
— Чому? — Ольга боялася, що ще трохи й розплачеться.
— Шкода, що ти так і не зрозуміла. А тепер іди. Сон-
це піднімається. Тобі не варто бути на вулиці в таку спеку.
І Ольга побігла. За кілька метрів зашпортнулась і впа-
ла. Коліна запекли гострим болем. Здавалося, всі навколо
дивляться і бачать її ганьбу. Не це падіння, а щось біль-
ше, глибше. Якийсь чоловік підбіг, щоб допомогти встати.
Звелася на ноги і оглянулася туди, де стояв Осип. Побачи-
ла тільки його спину далеко в кінці вулиці. Він ішов геть
швидко, ніби втікав.
Обтрясла зі спідниці пилюку, змішану з міським бру-
дом і швидко пішла далі. Вже біля самого дому помітила
на мереживній рукавичці дірку і краплину власної крові.
До очей підступили сльози. Тільки-но переступила поріг
дому — впала на постіль і розплакалася. Плакала так, як
ніколи досі. Перелякана мама не наважувалася підійти
до ліжка.
— Олю, дитино, що сталося?
— Ви навіщо встали з постелі, мамо? — Ольга опам’ята-
лась і підвела запухле від сліз обличчя. Кожне її слово пере-
ривалося схлипуванням.
— Почула, як ти плачеш. Як же я могла не встати?
— Йдіть собі, мамо. Залиште мене саму.
Мама підійшла ближче й сіла на край ліжка:
— Розкажи...
— Ось. — Показала в сльозах на подерту рукавичку і за-
йшлася плачем знову.
— То ти за цим так плачеш? Ото дурненька. — Мама по-
легшено зітхнула. — Було би біди. Справиш собі нові.
145
 Поцілувала Ольгу в маківку, важко підвелась і пішла
в іншу кімнату.
Ольга плакала. І за рукавичкою, і за розбитими колінами.
Так їй було гірко від того і так шкода себе. Але найбільше —
того, що Осип не зрозумів її. Навіть не того, що не прийняв
її пропозицію. Хай би він відмовив, але не так. По-іншому.
Хіба не думав про те, як важко їй було наважитися на такий
крок? Не зрозумів. Не оцінив.
Ольга зібралася з силами і встала. Відсунула масивну
шухляду письмового столу й дістала звідти кілька купок
листів, перев’язаних мотузкою. Пішла до кухні, відтулила
заслінку груби, за якою палахкотів вогонь. В обличчя вда-
рила хвиля приємного тепла.
Ольга розв’язала мотузку і заходилась один за одним ки-
дати листи до груби.
«У цей день мають умерти для мене всі його слова», —
вирішила подумки.
Один із листів поклала до кишені спідниці — він опи-
нивсь у цій купі випадково.
Осипові слова горіли яскраво. З кожною хвилиною Оль-
га відчувала майже фізичне полегшення. Коли від них зали-
шився тільки попіл — притулила заслінку і вже без сліз пі­
шла до кімнати. Вже там витягнула з кишені спідниці листа,
що якимось чином випадково опинився серед Осипових. То
був лист від її вірної подруги Августи Кохановської, в якому
вона рік тому писала, що погоджується прийняти Маковея
до себе на квартиру у Відні.
 Чернівці, 1896

Ніхто не мав знати, що вона тут. Найважче було пере-

бувати так близько біля свого дому й не зайти до батьків.
Перше, що зробила по приїзді до Чернівців, — винайня-
ла скромну квартиру на околиці. Господиня, старша, втомле-
на життям жінка, побачивши дівчину, вбрану в усе чоловіче,
навіть ні про що не спитала. Схоже, контингент її кварти-
рантів не передбачав надання додаткової інформації. Тільки
коли простягла їй єдиний документ, який мала на руках, —
посвідчення студентки Віденської академії, та оглянула дів-
чину з підозрою.
— У нас тут такі не ночують, — підсумувала хрипким
від цигарок голосом.
— То вже мої проблеми. — «З вовками жити — по вов-
чому вити», — подумала Августа.
— Будь обережна. В нас тут усякі бувають, — жінка
сплюнула слину просто під ноги та показала в бік погано
припасованих дверей, через щілини яких пробивалося світ-
ло. — Це твоя кімната. — Потім трохи подумала й дістала
з кишені ключ. — Я не дозволяю зачиняти двері, але тобі
можна.
Августа здвигнула плечима — такий привілей їй був ні
до чого — дорогих речей із собою не мала, та й хтозна, чи
взагалі доведеться ночувати у цій квартирі. Але за ключ по-
дякувала.
Кімната була крихітною, і в ній смерділо чи то затхлою
водою, чи брудною ганчіркою. Августа відчинила вікно.
З вулиці тхнуло сечею. «Добре, якщо котячою», — посміх-
нулася сама собі дівчина. Місце було ще те. Десь здалеку ву-
лиця нагадувала ту, де доводилося жити у перший рік нав-
чання в університеті. В таких місцях разом із людьми по-
147
селяються голод і страх. Але тут Августа не мала часу ні на
те, ні на інше.
Сіла на постіль і поставила поряд невеличку валізу. Все-
редині майже нічого не було — змінна білизна, теплий светр,
Ольжині листи і вишукана мереживна сорочка — таку самі-
сіньку вона колись подарувала Ользі, і це, схоже, була одна
з найкоштовніших речей у гардеробі подруги.
Обидві сорочки, що відрізнялися хіба що за розміром,
Августа купила у Відні, коли їхала додому на перші вакації.
Хотіла будь-що вразити подругу подарунком. Ольга так де-
тально в листах розпитувала про Відень і її навчання, з та-
ким захватом ставилася до її, Августиних, розповідей. Ві-
день, здається, був для неї чимось на зразок далекої казки.
Питала про все: вулиці, звичаї, людей, одяг. По-дитячому
дивувалася кожній новій інформації.
Цю сорочку Августа побачила у вітрині магазину ще
в перший місяць навчання. Пригадує, що тоді аж зупини-
лася посеред вулиці — так її, незвиклу до тамтешньої від-
вертості й уседоступності, вразила ця річ.
Тканина сорочки мала колір слонової кістки і виблиску-
вала на сонці розкішшю. Августа намагалася уявити, яка
вона на дотик. Точно гладенька і холодна, як мармур. Дівчи-
на вдивлялась у бездоганні складки та переливи світла і ті-
ней на подолі сорочки — навіть найталановитіший худож-
ник не зміг би намалювати таке навмисне. Поділ сорочки,
а також її верхній край був оздоблений широким пасмом
тонкого білого мережива. Сорочка мала квадратну горлови-
ну і рукави-дзвоники, стягнуті по краю стрічкою.
Августа дивилася на річ і відчувала, як починає дихати
частіше. Уявляла, як красиво вона виглядала б на голому
тілі. Така сорочка, як нікому іншому, пасувала б її Оль-
зі — до аристократичної білизни її шкіри, тендітних кис-
тей рук, довгих пальців і ключиці, що завжди випирала під
шиєю.
І вже тоді Августа затялася — заробить гроші й купить
цю сорочку для Ольги.
148
 Здійснити задумане було важко — часом не вистачало
навіть на хліб, не те що на такі забаганки. Проблема розв’я-
залася досить несподівано. Жінки, які наважувалися вчи-
тися, привертали чоловічу увагу більше, ніж інші. А над-
то — коли тебе оточують звідусіль чоловіки-студенти та
викладачі — поважні мужчини. Залицяльників у Августи
було немало, але жоден із них її не цікавив. Минуло кілька
місяців у Відні — і вона здобула славу «ненормальної», що
не підпускає нікого до себе. З тим і жила. Але один мужчина
дивився на неї особливо трепетно. Жодного разу не торкав-
ся, не запрошував на прогулянку. Просто дивився. Він був її
вчителем, старшим на двадцять років. Трохи божевільним,
як і всі талановиті художники, носієм грубої краси доросло-
го чоловіка, яка чимось притягувала. Здавалося, він ніколи
не викаже свого зацікавлення Августою. Так і дивитиметься
на неї широко розплющеними очима.
Все вирішив випадок. Була пізня осінь. Августа разом із
іншими студентами вийшла в парк малювати етюд. А вже
за кілька годин змерзла так, що зуби цокотіли від холоду.
— От вже ці дівчата, — пробурмотів роздратовано вчи-
тель. — Лиш про моду і думаєте. Ну як у тебе вистачило
розуму одягтися так легко? — З осудом дивився на її тонке
пальтечко і зходжені черевики.
На очах Августи виступили сльози. Мода була ні до чого.
Тепле пальто, яке справила їй мама два роки тому і разом
з іншими речами передала до Відня, раптово стало їй під-
ступно мале в грудях, а грошей на інше вона не мала. Авгу-
сті раптом стало шкода себе — юну дівчинку, що опинилася
сама далеко від рідних, мусить голодувати і мерзнути заради
навчання. Жбурнула на землю пензлики, які досі тримала
в кулаці, і побігла, куди очі дивляться. Вже згодом помітила,
що її наздоганяє вчитель. Він зробив кілька великих кроків
і рвучко схопив Августу за рукав:
— Не тікай. Ходімо у кав’ярню — зігрієшся.
Говорити зі студентами на «ти» тут було не заведено
і це фамільярне звертання зробило свою справу — дівчина
149
раптом відчула, що цей чоловік чомусь їй ближчий за реш-
ту. Йому можна довіритися. Пішла за вчителем до кав’ярні,
жадібно схопилася за велику чашку чаю, яку він для неї ку-
пив. Учитель спочатку спостерігав, як вона п’є, перебиваючи
схлипування й витираючи кінчик носа, що мокрів кожні
кілька хвилин, а потім спитав:
— У тебе є гроші на їжу?
— Майже немає, — чесно зізналась Августа.
Учитель замовив для неї кілька простих пиріжків — два,
щоб з’їсти зараз, а три попросив загорнути в папір — то до-
дому. А потім додав:
— Я маю для тебе роботу. Подумай добре. Не відмовляй-
ся відразу. Платитиму щедро.
Дівчина відкусила пиріжок і всміхнулася від блажен-
ства — тепер їй було тепло і добре. Здається, зараз вона не
змогла б відмовити цьому чоловікові, що б він її не попросив.
— Твоя зовнішність давно мені впала в око. Я б хотів,
щоб ти була моєю натурницею. Попереджаю — цілком мож-
ливо, що доведеться позувати оголеною.
Августа полегшено видихнула:
— Я не проти.
— Дивно, що ти погодилася так легко.
— Ви колись думали про те, що не знаєте, чи завтра ма-
тимете що їсти? Та й, зрештою, рано чи пізно мені треба було
шукати підробіток.
— Добре, — вчитель замовк, ніби сумніваючись, й Ав-
густа злякалася, чи він не передумав. — Будеш приходити
щосуботи до мене в майстерню.
Це був перший її щасливий день у Відні.
Його звали Альфред — справжній німець, стриманий,
мовчазний і суворий. Коли він малював — ніколи не роз-
мовляв із Августою. Спочатку довго дививсь, а потім ставав
за ескіз, не кидаючи на неї жодного погляду. Якщо в цей час
вона робила спробу поворухнутися — міг кинути все і не
продовжувати малювання. У такі хвилини дівчина почува-
лася винною.
150
 Майстерня Альфреда була в підвалі будинку, де він мав
квартиру. Світло сюди падало тільки ввечері, тугим стру-
менем через велике вікно під стелею. Тому малював він тут
саме в вечірні години. Часом в Августи синіли губи від хо-
лоду, але Альфред, здавалося, цього не помічав. Позувати
доводилося в легких сукнях, які він купував спеціально для
неї. Найбільше любив ті, що могли вільно оголяти її плечі.
Казав, що саме ця частина тіла в жінки є найзвабливішою.
Лише одного разу він дозволив собі до неї торкнутися.
Була зима, часу на малювання у майстерні природа майже не
давала. Потрібно було встигнути все за якусь годинку-пів-
тори, поки вікно під стелею давало хоч якесь світло для ро-
боти. Альфред завершував третю картину, мальовану з Ав-
густи. Вона сиділа на високому стільці, гола, загорнута у ве-
личезний шматок тканини, що залишав для огляду тільки
плечі, кисть правої руки, якою тримала тканину, і щиколот-
ки босих ніг. Альфред просив піднімати кучері у високу за-
чіску, щоб було видно її шию. На вулиці розпалювалася хур-
делиця. Раптом порив вітру прочинив трухляву раму і вікно
розчинилося нарозтвір. Від переляку Августа підвелася на
ноги і кинулася зачиняти вікно. Аж коли впоралась із ним,
зрозуміла, що відпустила руки з тканиною і зараз стоїть го-
лісінька перед учителем. Повільно повернулася до Альфре-
да обличчям. Той не зводив із неї погляд, хапаючи повітря
розкритим ротом.
Августа думала, що зараз усе станеться — таке сильне
бажання читалось у його очах. Зрештою, вона б не пручала-
ся — цей чоловік без перебільшення врятував її від голоду,
він був красивим, сильним і цікавим — із таким цілком мож-
на було завести стосунки і не мати більше ніяких проблем.
Це тобі не Чернівці — тут за таке не засудять.
Але Альфред повільно підійшов так близько, що май-
же торкався полою потертого піджака її грудей. Далі нахи-
лився, підняв із підлоги тканину і загорнув у неї Августу,
ніби запеленав дитину. Щоправда, в останню мить оголив
її праве плече і несподівано провів по ньому щокою. Тіло
151
дівчини вкрилося гусячою шкірою. Гаряча хвиля бажання
наповнила кожну пустоту її тіла. Августа подалася вперед,
щоб він торкнувся до неї ще. Але вчитель укрив плече тка-
ниною і відступив:
— Я завершив картину. Завтра передам тобі решту гро-
шей. Можеш більше не приходити.
Одягаючись, дівчина відчула розчарування.
Наступного дня Альфред передав їй значну суму гро-
шей. Після занять в академії Августа зайшла до крамниці,
де колись побачила неймовірної краси сорочку. Продавчиня
сказала, що у них таких аж дві, тож спитала, чи хоче та ви-
брати поміж них якусь для себе. Августа відповіла, що купує
обидві. Щодня до вакацій відкривала згорток із сорочками,
розкладала їх на ліжку і милувалася. То була її власна пере-
мога над невпевненістю та злиднями. Її власна жертва для
Ольги, про яку та ніколи не дізнається.
Робота з Альфредом не минула безслідно — про те, що
Августа щотижня ходить до нього додому, тепер знали всі.
І були впевнені, що вона є його коханкою. Бо хіба б хтось
повірив, що самотній чоловік запрошує до себе красиву мо-
лоду ученицю заради малювання? Тим паче тут, у Відні. Цим
вона забезпечила собі славу жінки досить вільної поведінки.
І якщо вдома це було б для Августи ганьбою, то тут відкри-
вало широкі можливості.
Ольга тішилась Августиним подарунком, як дитина.
В той же вечір, коли Августа, відпочивши з дороги, вперше
покликала до себе подругу (бо в квартирі, де жили Кобилян-
ські й де було завжди море людей, особливо не поговориш),
вони удвох замкнулись у кімнаті, одяглись у ці однакові со-
рочки і з захватом роздивлялись одна одну.
— Ти така гарна! — Ольга у захваті торкалася прохолод-
ної тканини дорогої сорочки. — Не дивно, що твій вчитель
захотів тебе малювати. Він хоч тебе не чіпав?
— Що ти, Олю, — Августа всміхнулася. — Хіба б я тобі
не розказала? А ти сама як? — додала після паузи.
— Як і завжди — сумую без тебе.
152
 — А чоловіки? Невже в Чернівцях не знайшлося нікого,
хто б отримав твою увагу? — Августа відчула, як її м’язи
стискаються у неприємному чеканні на відповідь.
— Цікаво, де б я мала їх шукати? — Ольга розреготалась
й обняла подругу. Наелектризована тканина їхніх сорочок
злиплась, й Августа відчула легеньке поколювання на шкірі.
Дівчата, тримаючись за руки, сіли на ліжко. Їхні ноги пере-
плелись, а руки тримали, як у танці — «човником».
— Ти красива, — пошепки мовила Августа, вивільнила
долоню з руки подруги і провела по місці, де закінчувався
рукав сорочки й приємне на дотик мереживо торкалося бі-
лої, майже прозорої Ольжиної шкіри. Відчула незвичне хви-
лювання від такої близькості.
— Я знаю, Августо, що ти мене дуриш, — Кобилянська
ледве всміхнулася. Важко було зрозуміти — говорить вона
серйозно чи жартує. — Але я б хотіла, щоб твої слова були
правдою. Мені це дуже треба.
— Краса?
— Краса. Спершу я його приваблю красою, а потім він
полюбить те, що всередині.
Серце Августи закалатало так сильно, ніби мало виле-
тіти з грудей:
— Кого його? — ледве примусила себе запитати, не впі-
знаючи власного голосу, що звучав ніби десь здалеку.
— Та є один, — Кобилянська опустила очі й знову взяла
подругу за руку. — Ми з ним ще не знайомі особисто, але,
здається, це той, кого я шукала.
Августа відчула, ніби камінь падає з її плеч: отже, вони
незнайомі.
— Я багато про нього чула, — вела далі Кобилянська. —
Він освічений, чудово пише, цікавиться політикою і лю-
бить усе українське. Мені здається, саме біля такого чолові-
ка я маю бути.
— Ти біля нього чи він біля тебе?
— Та хіба то важливо — як я сказала? — Ольга пильно
подивилася на подругу. — Головне — він той, кого мені треба.
153
 — Ну й дурна! — вигукнула Августа і звелася на ноги,
відштовхуючи Ольгу, що ледве встигла схопитися за биль-
ця постелі, щоб не вдаритися об стіну головою. — Хіба ти
бачила життя, що отак просто вирішуєш, що людина тобі
потрібна, навіть не познайомившись?
— Я просто знаю, що мені треба.
— Ти фантазерка! — кричала Августа. — Романтична
фантазерка, далека від реального світу! Тільки й умієш, що
мріяти!
Кобилянська встала з ліжка, підійшла до подруги й об-
няла її за плечі:
— А хіба колись ми не разом мріяли? — пильно диви-
лася їй у вічі, ніби намагалася в них побачити той час, коли
ділилися секретами і малювали майбутнє ідеальне життя —
фарбами та словами. — Що з тобою? Я тебе такою ще не ба-
чила. Відень тебе змінив. — Очі дівчини заблищали від сліз.
Кохановська раптом наче здулась, як повітряна куля. Її
запал пропав так само швидко, як і з’явився. Підійшла до
Ольги на крок ближче й обняла:
— Вибач, я не мала таке казати. То твоє життя. Хай усе
буде так, як ти хочеш. Тільки не плач.
Ольга, здавалося, ледве стримувалася, щоб не розрида-
тися:
— Не кричи на мене ніколи. Ти мене налякала.
Августа майже фізично відчула біль від її слів.
— Не буду, моя хороша, не буду, — гладила подругу по
голові, торкаючись губами волосся за вухом.
Так і стояли мовчки ще кілька хвилин. Августа відчула,
що змерзли ноги:
— Але ж Олю, і смішно ми, мабуть, виглядаємо — дві
босі дівчини в однакових звабливих сорочках обіймаються
посеред кімнати, — розреготалася вона.
Кобилянська ніби прокинулася зі сну: відійшла на два
кроки назад і подивилася на подругу:
— Хіба нам уперше виглядати одна перед одною смішно?
Це і є справжня дружба.
154
 Кохановська не сказала нічого. Обидві познімали сороч-
ки і взялися допомагати одна одній одягати і шнурувати бі-
лизну та сукні. В одязі Ольга здавалась Августі вже не такою
близькою.
— Як думаєш, я матиму привід одягти твій подарунок
найближчим часом? — наважилася заговорити Ольга.
— Ти збираєшся з ним пошлюбитись?
— Може, й пошлюбитись, а що? Чи з ним, чи з іншим —
не про те ж мова.
— А про що ж?
— Августо, ну не вдавай дурненьку, — Ольга вдавано об-
разилася. — Ти ж сама розумієш, що я маю на увазі.
— А, ти про це, — дівчина пильно заселяла шнурівки
Ольжиного поясу в дірки. — Не думаю.
— Чому? Я така негарна?
— Гарна. Але вже досить відома в культурних колах.
Мало в кого буде сміливість спробувати тебе звабити.
Ольга мовчала — думала над словами подруги. А та зали-
шилася собою задоволена — має ж хтось захищати її Ольгу
від часом жорстокого життя. Хай і таким не дуже приємним
способом.

Тут, у цій брудній винайманій квартирі на околиці

Чернівців, дорога сорочка дисонувала зі всім, що її оточу-
вало. Але була чи не єдиним нагадуванням про те, заради
чого вона, Августа, так несподівано приїхала до рідного
міста.
В двері постукали, і дівчина згорнула речі до сумки.
— Забула сказати, — в кімнату заглянула господиня, —
якщо захочеш попоїсти, на сусідній вулиці є «Пиріжечна».
У нас тут не готують.
— Але ж миються? — Августа запитально глянула на
жінку. Та трохи помовчала, ніби щось обдумуючи. А по-
тім пішла до однієї з кімнат далі по коридору, відімкнула
її і перенесла звідти до кімнати Августи старі пересохлі
ночви.
155
 — Всі миються ввечері на кухні, але тобі можна й тут.
Я нагріла води, думала, пратиму. Але якщо тобі конче до
миття — бери.
Августа подякувала і принесла з кухні важкий баняк із
окропом. Додала трохи холодної води, зачинила двері на
ключ і стала обома ногами у ночви. Зачерпнула ковшиком
гарячу воду і вилила на голову. Спочатку розтирала шкіру
голови, а потім — і все тіло, як то робила колись її мама,
коли купала ще маленьку. Теплий струмінь приємно гладив
і знімав напругу.
Рушника в неї не було, тож Августа вийшла просто мо-
крими босими ногами на холодну дерев’яну підлогу і стала
перед вікном. Її зовсім не хвилювало, що це може хтось по-
бачити знадвору. Та й вечірніх перехожих у цьому районі не
було — найімовірніше, тутешніми вулицями ходити було
небезпечно. Бліде, трохи схудле від студентства тіло відби-
валось у шибці. Провела долонею по вигину талії, далі торк-
нулася налитих грудей. Пишнуваті форми та кругле обличчя
їй дісталися від матері. Дівчата у Відні — гостроносі німкені
й навіть сухі француженки — заздрили її великим персам
і широким стегнам. Чоловіки прицмокували і порінювали її
зі стиглим яблуком навіть тепер, коли помітно схудла. Ав-
густа ніколи не пишалася своїм тілом, але дуже рано зрозу-
міла, якою зброєю володіє.
Перший її досвід тілесних любощів стався тут, у Чернів-
цях. Хлопець, якому віддалася, вчився разом із нею в місце-
вого художника. Якось вони разом пішли малювати у поле.
Обіднє сонце загнало обох до річки. Августа, не соромля-
чись товариша, роздяглася, щоб покупатись, а той вже не
міг відвести від неї погляду. Дівчина вперше бачила чолові-
ка перед собою таким: безпорадним, повністю підвладним
їй. Сама підійшла до нього і запхала руку під мокру від поту
сорочку. Все трапилося неподалік, просто на зжовклій від
сонця траві. Не відчула ні особливого шалу, ні бажання, ні
насолоди. Єдине, що було в цьому приємного — то відчуття
повної влади над іншою людиною.
156
 Жодного разу по тому їй не хотілося любощів із муж-
чиною. Але багато разів хотілося почуватися господинею
чийогось життя. Хай і на зовсім короткий час.
У Відні вона не мала багато коханців. Швидко зметику-
вала, що в цьому суспільстві не варто бути ні надто скром-
ною, ні надто доступною. Чоловікам не цікаві ні ті, за кого
треба боротися надто ревно, ні ті, за кого не треба боротися
взагалі. Кожні стосунки, які заводила, були чітно сплановані
й мали мету. Августа вже звикла до того, що ніяких почуттів
між нею і чоловіками немає — мабуть, десь колись злама-
лася якась пружинка у якомусь її внутрішньому життєвому
механізмі. І так вже мусило бути. Це було навіть добре, бо
дозволяло підходити до спілкування з протилежною статтю
з холодним розумом.
Августа одяглася на ще трохи мокре тіло. З волоссям
було трохи складніше — рясні кучері сохли довго, а погода
на вулиці псувалася.
Розуміла, що має зробити це саме сьогодні. Зібрала во-
логе волосся під чоловічий капелюх, перекинула через плече
планшетку, замкнула кімнату, як радила господиня, і пішла.
Ольгу з Осипом побачила біля дому, де жили Кобилян-
ські. Вони йшли, тримаючись попід руку, і про щось роз-
мовляли. Молода жінка не зводила очей зі свого кавалера.
Августа добре знала цей погляд — і ні про що хороше він не
говорив. Так Ольга зазвичай дивилася на мрію, в яку зако-
хувалася, — не обов’язково то мала бути людина — на ви-
ставу театру, на гарний гірський краєвид, хорошу книжку чи
просто щось видумане і нереальне. І тепер цим видуманим
був Осип. Августа була впевнена, що він — чергова фантазія
подруги. Але тепер усе заходило надто далеко. І вона мала
її захистити.
Ольга і Осип про щось говорили, далі на якусь мить зу-
пинилися посеред вулиці. Августа відчула незвичну слаб-
кість у ногах. На її очах Ольга ледь піднялася навшпиньки
і торкнулася губ Осипа своїми губами. Цікаво, то був їхній
перший поцілунок, чи така поведінка обом була вже звична?
157
Августа боляче, майже до крові, прикусила губу. В наступну
мить Маковей подався вперед і ці двоє злилися ще міцніше.
Вони цілувалися. Хвиля злості підкотилася до горла. Руки
затремтіли.
Раптом їй захотілося зробити цьому незнайомому чо-
ловікові боляче. Якби десь при собі мала зброю, то хто зна,
чи не кинулася б на нього отак, посеред вулиці. Жахнулася
цієї думки. Але чи не краще було б зробити йому боляче до
того, як він знищить найближчу до неї людину?
Августа тішилася кожного разу, коли Ольга дозволяла
їй малювати свої портрети чи ілюстрації до творів. Зако-
хувалася в усе, що справді любила подруга, — в слово, кра-
су, простоту і складність життя звичайного селянина. Щоб
малювати з нею разом. Ольга — словом, а вона — пензлем.
На центральній вулиці світилось, як удень, — нещодавно
тут встановили електричні ліхтарі, й це місце стало голов-
ним для вечірнього променаду. Проте залишатися непомі-
ченою навіть при такому світлі було легко — люди снува-
ли навколо туди-сюди і навіть не дивились одне на одного.
Августа звернула увагу на молодого хлопця, що підпи-
рав спиною стіну, кóпав камінець ногами і пильно роздив-
лявся перехожих. Кишеньковий злодій. Таких вона впізна-
вала безпомилково. За напруженням м’язів на обличчі.
Тільки художник помічає такі деталі. На заняттях із пор-
третури їх навчають відслідковувати і передавати емоції,
випинаючи пензлем вену на лобі, м’яз на щоці чи загнувши
донизу кутик губ. Коли вона вперше слухала таку лекцію —
незадоволено кривилася: мовляв, навіщо втрачати час на
цю анатомію? І лише згодом прийшло усвідомлення, що
вміння передати емоції на полотні — одне з найважливі-
ших для митця.
Отже, кишенькового злодія Августа впізнала безпомил-
ково. І коли побачила неподалік електричну підстанцію,
з якої керувалися всі вуличні ліхтарі — в її голову миттю
прийшла ідея. Нічого серйозного, так, невеликі збитки. Але
вони її мають утішити.
158
 Підійшла до хлопчика, шепнула йому кілька слів на вухо.
Той оглянув її з недовірою і вже збирався йти геть. Але вона
дістала з кишені кілька монет і поклала в його долоню.
— Давай, наважуйся, в мене обмаль часу, — сказала вже
голосніше.
— Ну, а який мені з того резон? — завагався хлопець.
— Все, що забереш, — твоє.
— Ну а тобі-то на який?
— Є інтерес. То вже моя власна справа. Вважай, помста.
— Ну, а якщо твій план не спрацює і ліхтарі не погас-
нуть?
— Тоді ти нічого не робитимеш. Усе вийде, я гарантую.
Хлопець трохи подумав, витер рукавом носа й погодився.
За кілька хвилин, як і домовлялись, Августа підійшла до
підстанції й натисла на важіль. Світло згасло. В кінці вулиці
почулися зойки та штовханина. Здається, все вдалося.
Августа пішла далі, зовсім не переймаючись долею реш-
ти людей. Цікавив її лише один. І він мав бути покараний.
За рогом вулиці її чекав захеканий новий друг.
— Ось, усе, як ти просила. Може, візьмеш і собі трохи
грошей? — простягнув їй гаманець.
— Ні, то все твоє. Забирай.
— А на електриці звідки знаєшся?
— У Відні, де я живу, то звична справа. Електрика не-
безпечна в руках дурня, тому там навчають, як із нею пово-
дитися. За електрикою майбутнє. Ще трохи — і навіть тут,
у Чернівцях, вона буде в кожній хаті.
— Угу, сплітай-сплітай, — недовірливо протягнув хло-
пець.
Августі вже набридла ця лекція, та й Ольга з Осипом зно-
ву показалися в полі зору, тому вона мовчки рушила з міс-
ця, навіть не попрощавшись із тимчасовим компаньйоном.
Зрозуміла, що Маковей проводжає Кобилянську додому.
А коли вони попрощалися, пішла за ним до його будинку.
На вулиці ставало холодно, довелося обхопити себе ру-
ками, щоб хоч якось зігрітися. Навіть у темряві було зро-
159
зуміло, що небо затягується хмарами. Ще трохи — і поч-
неться дощ.
В якусь мить Августі здалося, що Маковей її викрив. Тоді
довелося йти просто повз нього, вдаючи звичайного пере-
хожого. Але зрештою навіть найбільше викриття зараз не
мало ніякого значення. Так чи інакше, вони мали зустрітися.
Зупинилася біля дверей одного з будинків і дочекалася
Осипа.
— Перепрошую, ви часом не до мене? — заговорив Ма-
ковей першим, вказуючи на двері поруч. Треба ж було так
угадати і зупинитися просто біля його дому.
— До вас. Впустите? Здається, починається дощ.
— Заходьте, — відчинив перед нею двері якраз тоді, коли
перші важкі краплі впали на землю.
Маковей мав спантеличений вигляд. Разом увійшли
у його кімнату. Він запалив світло і зняв верхній одяг. Ав-
густа вивільнила волосся з-під капелюха.
— Кави? — запропонував Маковей.
Цікаво, чи й справді він збирався варити їй каву поно-
чі? Чи розбудив би для цього якусь служку? Найімовірніше,
пропозиція була ні чим іншим, ніж бажанням хоч із чогось
почати розмову з незнайомою людиною.
— Кава вночі — нехороша звичка. Там, звідки я приїха-
ла, кавують лише до четвертої години пообіді. Та й чи не
хотілося б вам спочатку дізнатися, хто я і навіщо приїхала?
— Перепрошую, щось я справді розгубився. Зізнаюся, Ви
примусили мене хвилюватися. То хто ви? Буду радий стати
в нагоді.
— Августа Кохановська. Художниця. Навчаюсь у Відні.
Подруга Кобилянської.
Осип здивовано звів брову.
— Маковей. Осип Маковей, — простягнув руку для при-
вітання. Августа по-чоловічому прийняла її.
— Я знаю, як вас звуть. Ольга мені писала про вас, — дів­
чина подивилася йому у вічі.
— То чим можу допомогти?
160
 — Власне, сама не знаю, навіщо прийшла, — заговорила
тихо, майже пошепки. — Я стільки про вас чула, що захоті-
лося просто подивитися на такого чоловіка.
Маковей зашарівся:
— Скажете теж. Я почуваюся незручно.
— Рада була познайомитися. Думаю, мені варто піти. Ви,
мабуть, збиралися відпочити.
Осип підійшов до вікна. За склом було чорно — пері-
щила злива.
— Подивіться, який сильний пустився дощ. Про те, щоб
вийти на вулицю, не може бути мови. Перечекайте тут. Я по-
шукаю, чи не залишилося чогось із вечері. Пані Стефанія,
господиня будинку, мабуть, вже спить, а я до кухні не дуже.
— Тоді хоч дозвольте вам допомогти, — посміхнулась
Августа.
Разом пішли до кімнати, що слугувала кухнею. Грубка
була ще гаряча, тож розпалити її було неважко. Августа зна-
йшла казанок і трохи листя липи на чай.
— Хто б знав, що мене чекає така пригода, — сміялася
до Маковея.
— Буде про що нам завтра розказати Ользі.
За дверима почулися кроки. На грюкання посуду при-
йшла господиня, пані Стефанія.
— А ми тут вам трохи наробили збитків, — ніяково по-
чав розмову Маковей. Жінка зміряла обох сонним незадо-
воленим поглядом і спитала, чи їм чогось треба.
— Нічого, перепрошуємо за клопоти. Ми вже йдемо. —
Осип підморгнув новій знайомій по-змовницьки і показав
помахом голови на двері.
Августа налила чай у великі глиняні кухлі, один подала
Маковеєві, а інший взяла сама. Вже в кімнаті сіли по різні
боки письмового столу і пригубили чай.
— Я трохи зігріюсь і піду, — ніби виправдовувалася дів­
чина.
— Хіба ми кудись поспішаємо? Розкажіть трохи про Ві-
день, про навчання. Зізнаюся, заздрю вам по-доброму.
161
 Августа говорила швидко й багато, захоплено розпові-
даючи про столичні вулички, людей, яких там зустріла. Її
губи розчервонілися від гарячого липового чаю, і дівчина
помітила, що Осип не відриває від них погляд.
— А ще там один художник щонеділі виносить у цен-
тральний парк отакенний мольберт і малює дерева, — дівчи-
на захоплено розвела руки, щоб показати розмір полотна,
зачепила рукавом чашку і перевернула просто на себе. Хоч
напій був уже майже холодним, підстрибнула з місця, ніби
ошпарена. Мокра пляма зсувалася вниз по кафтану і шта-
нах. — Ну ось, і так завжди, — подивилася на Маковея очи-
ма, повними сліз. — Ненавиджу свою незграбність.
— Було би біди, — спробував її заспокоїти Осип. — Да-
вайте постелемо ваш одяг на грубку, і він висохне, поки ми
доп’ємо по другій чашці.
Августа глянула на нього з недовірою:
— Думаєте, варто спробувати?
— Треба.
— Тоді вийдіть, я перевдягнуся.
Коли Маковей повернувся, дівчина стояла перед ним
у мереживній сорочці на голе тіло.
— Це все, що в мене було з собою. Вже коли роздяглася,
то зрозуміла, що ви не залишили мені нічого, в що я могла б
перевдягтися.
Вона мала б соромитися своєї оголеності, але дивилася
Осипові просто у вічі. А той не відривав погляду від її гру-
дей, що з викликом випиналися з-під тканини.
— Торкніться, якщо хочете, — сказала несподівано.
— Що? А, перепрошую, — розгубився він. — Перепро-
шую, я поводжуся жахливо. Перепрошую ще раз.
— Може, досить? — Августа говорила майже пошепки.
Вона підступила на крок ближче до Осипа, взяла його руку
в свою і притисла долоню десь біля своєї ключиці — в та-
кому місці, що це не здавалося надто вульгарно, але й було
досить хвилююче. — Чуєш, тут моє серце. Це воно привело
сьогодні мене до тебе. І якщо вже так сталося, що я стою
162
тут перед тобою майже без одягу, то чому б нам обом цим
не скористатися. Ти ж хотів мене торкнутися ще до того, як
я зняла свій одяг?
— Хотів... — Осип ковтнув слину й облизав губи.
— То будь сміливішим.
— Ти така відверта. Це і лякає, й притягує.
— Бути чесним і прямим — розкіш, яку можуть дозво-
лити собі не всі. Давай так. Якщо зараз ти скажеш мені, щоб
я пішла звідси — я одягнусь і піду і ми ніколи не згадаємо
про цю зустріч.
Маковей подумав кілька секунд і хрипло прошепотів:
— Залишися.
Августа провела його рукою нижче — тепер груди опи-
нилися прямісінько під великою долонею. Осип ледь торк-
нувся губами її шиї і вільною рукою оголив плече.
***
Вранці Осип прокинувся перший. Те, що вчора трапи-
лося, здавалося сном. Але це було насправді: біля нього,
розкинувши кучеряве волосся по подушці, спала Авгус-
та. Маковей потягнувся рукою до столу і дістав ніж для
пошти. Обережно повернувся до дівчини і зрізав пасмо
її волосся.
— І навіщо це тобі? — прокинулася вона від його поруху.
— На пам’ять. Замовлю кулон з порожниною всередині,
покладу туди це пасмо й носитиму з собою. Щоб думати про
тебе. Або подарую його тобі.
Осип приклав обрізане пасмо до губ і поцілував. А потім
вдихнув його ледь вловимий аромат віденських мил.
— Я знову хочу з тобою кохатися, — прошепотів Авгу-
сті на вухо.
— Вибач, мушу йти.
Дівчина встала з ліжка. Зовсім гола, боса, на повен ріст
при вранішньому світлі вона була ще звабливішою, ніж учо-
ра. Маковей відчув, як його накриває неконтрольованим ба-
жанням.

163
 — Коли ми побачимося знову? — він заклав руки за го-
лову і милувався рухами Августи, поки та одягалася.
— Ніколи.
— Тобто?
— Я сподіваюся, ми ніколи не зустрінемся. Думаю,
тобі вистачить глузду не розповідати про все, що стало-
ся, Ользі.
Осип відчув, що змерз. Встав із ліжка і поспіхом одягнув
штани та сорочку.
— Тобто зараз ти просто так підеш?
— Зникну. З часом навіть ти сам сумніватимешся, чи
була я тут узагалі.
— Але навіщо? — він підійшов до дівчини і взяв її за
плечі.
— Вважай це моїми дивацтвами, — всміхнулась у від-
повідь.
Августа повільно зняла його руки зі своїх плечей, зім’яла
сорочку, яка вчора була на ній усього кілька хвилин, і недба-
ло запхала її в кишеню кафтана.
— І ще: навіть якщо ти кохатимешся з Ольгою — ти бу-
деш думати про мене. Проводжати не треба — двері зсере-
дини я можу відімкнути й сама.
Вона вийшла з кімнати, навіть не оглянувшись. Осип
спочатку кинувся за нею, але за кілька кроків зупинився,
бо що це дасть? Вона з тих жінок, які підуть, якщо вирішили.
Лише зараз відчув, як сильно вигупує його серце. Ця дівчина
добряче його схвилювала.
Підійшов до столу і ще раз узяв до рук пасмо її волосся.
Треба було зібратися з думками і йти працювати.
***
Августа вийшла на вулицю цілковито задоволена. Все
сталося точнісінько так, як вона собі уявляла. Чоловіки —
примітивні створіння. Навіть якщо розумні та часом тала-
новиті. Хоча б яких успіхів вони досягли, хоча б які вміння
здобули, але коли біля них опиняється гола жінка — все ро-

164
зумне в них вимикається. Залишаються тваринні інстинкти.
А керувати ними легко.
Дощ періщив цілу ніч, тому тепер доводилось обминати
калюжі. Ранкове повітря було холодним, але це допомагало
зібратися з думками.
Два дні вона матиме на те, щоб добре виспатись, а далі
поїде назад до Відня.
Звісно, їй хотілось побачитися з Ольгою. Але тепер це
було б дуже небезпечним. Боялася, що коли та опиниться
близько, то не стримається і розкаже все про сьогоднішню
ніч і про те, який негідник її коханий. А це зруйнувало б
увесь план. Осип має сам відмовитися від Кобилянської. Ав-
густа була майже впевнена, що так станеться. Ці виховані
в селі інтелігенти до гидкого чесні. У гіршому випадку його
мучитиме совість за те, що трапилося сьогодні. А в кращо-
му — Маковей закохається у неї, Августу.
І якби він навіть наважився щось розповісти Ользі —
вона б усе заперечувала й напевне переконала б подругу
в тому, що це вигадки чи дурний жарт.
Поки Августа пішки дісталася квартири, яку винаймала,
сонце піднялося вже досить високо. На вулицях їй зустріча-
лися люди, що поспішали у своїх справах. Здебільшого жін-
ки, які вийшли по воду чи з якихось інших хатніх потреб.
Поки всі сплять, вони мають зготувати їсти, вбрати і вми-
ти дітей, коли прокинуться, самі причепуритися. Чоловіки
вступлять у гру пізніше. Хто знає, звідки пішло таке царське
до них ставлення. Предки-слов’яни завжди возвеличували
жінку, але чи то постійні війни так змінили мужчин, зробив-
ши їх створіннями рідкісними та бажаними, чи якась інша
причина. Але спостерігати, як жінка жертвує себе чоловіку,
було огидно.
Августа посміхнулася сама до себе: хіба може бути в цьо-
му світі мужчина, заради якого вона б переступила через
власні амбіції? І хто? Один із тих, що втрачають розум, коли
вона роздягається? Хіба це не є свідченням їхньої примітив-
ності?
165
 У будинку, де була її квартира, не світилося. Відімкнула
двері ключем і майже відразу зрозуміла, що залишила вчора
відчинене вікно.
«Якби мала якісь речі з собою — то вже б залишилася ні
з чим» — зловила себе на думці.
Зачинила вікно, втягнувши аромати людських відходів,
й окинула критичним оком низ фіранки, мокрої від нічного
дощу. Навряд чи господиню сильно засмутять такі збитки.
Посеред кімнати ще з учора стояли ночви. Воду з них
ніхто не вилив.
Августа швидко роздяглася догола, набрала повний ківш
холоднісінької води. Стала всередину ночв і вилила воду
собі на голову. Тіло аж перетрясло від несподіваного холоду.
Стала мокрими ногами на підлогу, дістала з кишені кафтана
зім’яту сорочку і витерлася нею, як рушником. Розстелила
ліжко і голою залізла під ковдру. Після холодної води вогка
від сирості постіль здалася навіть теплою.
Сон не приходив довго. Та й чи зможе тепер вона спати
так само добре, як і раніше, після всього, що вчинила?
І вже коли сон остаточно зморив, усміхнулася задово-
лено сама до себе: тепер усі точно будуть щасливі — й Оль-
га без стосунків, які її знищують, і вона, Августа, в їхній
дружбі.
 Чернівці, 1941

— Вам недобре?
Галина підійшла до Ольги Юліанівни і схвильовано взяла
її за руку, що чомусь тремтіла.
— Минеться, зараз минеться. Не зважай.
Треба було впоратися з цією слабкістю, щоб не видати
своє хвилювання. Бо ще розпитувати почнуть, її чи цю дів­
чинку...
Щось дуже знайоме було в рисах обличчя студентки.
Ледь вловиме, але знайоме. Хто б подумав, що тепер, через
стільки років, вона, Ольга, отримає шанс розгадати таємни-
цю, що мучила її багато років.
Спочатку Ольга нічого не помітила. Дівчина як дівчина.
Ну, прийшла поговорити. Розпитати про творчість, поба-
чити «живу легенду» — хіба то вперше. І тільки коли та пі-
дійшла ближче, щоб привітатися, побачила на її шиї масив-
ний мідний кулон. Той, що вона впізнала б із тисяч навіть
тепер, через багато років.
Першим бажанням було схопити цю дитину за руку
і спитати, хто її прислав. І навіщо. Хтось щось хотів виві-
дати, розізнати. Хтось із далекого минулого. Може, вона —
жінка, що розлучила їх із Маковеєм? Сидить десь зараз така
сама стара, як і Ольга, копирсається у спогадах. І раптом
вирішує розвідати, як склалося життя у тієї, кому колись
перейшла дорогу.
Кобилянська посміхнулася сама до себе — а що, коли не
зважати на творчість, то вона цілком могла б потішити са-
молюбство тієї пані — стара жінка, самотня, небагата. Хво-
роби от розбирають одна за одною. Навіть сім’ї за ці роки
не надбала.
— Мамо, ви кажіть, може, щось треба? Заварити ще чаю?
167
 Ольга прикусила себе за язик: на сім’ю їй гріх нарікати.
От як Галя над нею трясеться. Та й будинок, хай і скромний,
але мають свій. Власний. Хоч, може, Галині діти по найманих
квартирах не тинятимуться, як вона колись.
— А розслони-но фіранки, дитино. Зовсім розслони, —
погладила Галину по руці шорсткою долонею. — Люблю,
коли світла багато. Та й ти знаєш. Простір люблю. Щоб у кім-
наті — нічого зайвого і стіни білі. Та й у житті.

Після того як колись Ольга спалила всі Осипові листи,

вони майже не спілкувалися. Дуже рідко — по справах пись-
менницьких. І жодного, жоднісінького разу — про особисте.
Кілька місяців вона хворіла. Майже не вставала з ліжка,
схудла, не бралася за письмо. Якби не дружба з Лесею, Ла-
рисою Косач, то хтозна, як би вижила.
Лесі звірялася про все. Та втішала, розраджувала. А коли
помер Лесин коханий, Мержинський, — усе перевернулося.
Ольга зрозуміла: її власна проблема така мала, що про неї
не варто й згадувати.
Ця дівчина вміла любити так, як вона, — віддано, до ос-
таннього подиху. Ольга відчула солодко-гіркий щем, коли
згадала про Лесю. Добре, що колись вони писали одна од-
ній стільки листів — тепер, коли подруги вже не було, мож-
на було їх перечитувати. Але Ольга цього не робила. В неї
вдома були також і всі ті листи, які вона колись писала Лесі.
Якось випросила в її матері вже по смерті подруги, і та пе-
редала величезний клунок. Якби хтось хотів, то міг би з тих
листів написати книжку.
Спершу вони познайомилися заочно — Леся читала
Ольжині твори і добре про них відгукувалася. Потім залис-
тувалися. Попервах — про письмо, а вже далі — про особи-
сте. Леся все розуміла. Вона так само кохала Мержинського,
як і Ольга Маковея, і так само після зізнання отримала від
нього відмову.
Вперше особисто вони зустрілися на Полтавщині, куди
Ольгу запросила сама Леся. То й не дивно, що Ольгу захо-
168
пила та поїздка — вона так рідко кудись виїздила з дому, але
була така спрагла нового, що та подорож перевернула її світ.
Мабуть, за все своє життя вона не говорила ні з ким так
довго і відверто, як з Лесею в ті вечори на Полтавщині. Ін-
коли навіть засинали в одній постелі, обійнявшись, бо сон
їх заставав за розмовами.
Коли Леся приїхала до неї в Чернівці, вже після смер-
ті Мержинського, на ній не було лиця. Тільки тоді Ольга
по-справжньому усвідомила нікчемність власної трагедії. Бо
та, що страждала по-справжньому, була перед нею.
Звісно, що вона, Ольга, так і не змогла зрозуміти й прий­
няти одруження Лесі з Квіткою. То була справжнісінька зра-
да. Зрада великої любові. Бо хіба те, що людини немає серед
живих, означає, що її треба перестати кохати?
— Ви так розхвилювалися, бо вона спитала вас про Ма-
ковея? — Галина принесла чайник із запареними травами
і двоє чистих горняток. — Можна, я посиджу біля вас?
— Та сиди, хіба я тобі коли боронила? То вже твій дім,
а я, стара, тут хіба доживаю.
Чи переставала вона сама колись кохати Осипа? І чи
вмерла її любов, коли вмер він? Ні. Бо то було щось більше
за просто взаємини між людьми. То був спосіб її життя, дже-
рело, з якого пила свої твори.
Галина налила чаю і простягла одне горня Ользі. Та пи-
тання про Маковея проігнорувала. Та й не було в цьому ні-
чого дивного — цю жінку, таку чуттєву і романтичну в тво-
рах і листах, тепер майже неможливо було викликати на
відвертість.
Ольга Юліанівна гріла руки чашкою з гарячим чаєм і зга-
дувала.
Про те, що Маковей збирався оженитися, довідалася від
когось із чоловіків, які приходили в гості до її братів. Як за-
раз пам’ятає — того дня вони зібралися разом до якогось
свята, запросили своїх товаришів. Вона спекла для гостей
картоплі та великий шматок яловичого м’яса. Коли вже всі
їли, винесла його на таці й заходилася розрізати на менші
169
частинки. Робити цього заздалегіть не можна було — інак-
ше б із м’яса стік сік. «Весь смак», — як казала завжди мама.
— Чули, що на одного вільного чоловіка поменшає? —
пожартував хтось.
— Ти про Маковея? — перепитав Юліан і знайшов очи-
ма сестру.
— Про нього. Він, здається, мав бути вашим зятем?
— Та коли то ще було. Розмови — і нічого більше. За-
будьте.
Ольга відчула, як її обличчя спалахнуло рум’янцем. Сто-
яла й не дихала — боялася пропустити новину про Осипа.
— Кажуть, він засватав багату наречену — доньку яко-
гось отця, чи то з Бережан, чи з Бучача. Возить її всюди з со-
бою, показує, розповідає, як сильно її кохає.
У Ольги підкосилися ноги. І чого б то? Хіба вона ще не-
давно не переконувала себе, що все минуло? Що вміє жити
й без Осипа, що порадіє його щастю.
— Нібито вона значно молодша за нього і кохає його всім
серцем, — вів далі чоловік. — Я сам її не бачив, але люди
кажуть — на обличчя звичайна. Трохи навіть опецькувата.
Нічого особливого. Батько має дати за цю кралю добре при-
дане, раз нею зацікавився такий красунчик, як Осип, — усі
за столом розреготалися.
Ольга поклала ножа на тацю, хоча ще не дорізала м’ясо,
і тихенько вийшла з кімнати. Помітила, що брати провели
її поглядом — здогадалися. Тепер головне — не розплака-
тися. Бо то було б так по-дурному — досі побиватися за чо-
ловіком, який не просто її відштовхнув, але й тепер назагал
хвалиться коханням до іншої.
Ольга сподівалася, що та жінка хоча б розумна і красива.
Але все вказувало на те, що це було не так.
«Уявляєш, вона така молода. А я була старша за нього,
та ще й бідна, як церковна миша, — писала за кілька тижнів
у листі до Августи Кохановської. — Він ніколи не дорікав
мені моїм віком, але я відчувала, що йому неприємна моя
поведінка, як старшої. Сподіваюся, батько тієї жінки дасть
170
їм досить грошей, щоб Маковей ніколи не бідував. От через
це я за нього потішусь. Але що ще вони зможуть дати Оси-
пові? Що, окрім статків і молодого тіла?»
Зрештою, то було не так вже і мало. То було якраз усе те,
чого не могла дати сама Ольга.
Тоді вона захотіла неодмінно його побачити. Вже наступ-
ного дня вбралася в усе найкраще, що мала, й пішла до квар-
тири, де жив Осип. Завертало на вечір. І хоча день був такий
самий спекотний, як і тоді, коли бігла від Маковея, вражена
його відмовою, але звіявся прохолодний вітер. Пилюка під-
німалася хмарками. Ольга знала, що десь у той час Осип мав
повертатися додому.
Того вечора він ішов не сам. Звісно, Кобилянська гото-
ва була побачити поряд із ним його нову обраницю, але то
була не вона.
Маковей повертався додому з якимось молодим хлоп-
цем і щось роказував йому, поки той замислено розглядав
бруківку під ногами.
Про те, щоб поговорити, тепер не було й мови — при
чужому підійти вона не наважиться. Та й що скаже? Спи-
тає, чим та, молода й багата, краща? Осип, черствий, як
дерево, не замислюючись їй про це розкаже. І знищить
назавжди.
Кобилянська дістала з кишені хустинку, щоб витерти піт
із чола. Мимоволі торкнулася шкіри обличчя. Липка й запи-
лючена, Ольга відчула відразу до самої себе.
Ще раз подивилася на широкі плечі Маковея, що якраз
прочиняв двері до будинку і ось-ось мав там сховатися. Сер-
це стиснулося.
— А що це ви тут робите? — почула біля себе скрипучий,
як стовбур берези, голос. Поруч стояла стара жінка і з ціка-
вістю оглядала Кобилянську.
— Перепрошую? — відповіла розгублено.
— А я сиджу собі вдома, дивлюся з вікна на вулицю, —
закректала стара. — Бачу, а тут якась жіночка стіни обтирає.
Думаю, може, хвора якась чи злодюжка, не дай Боже, — ста-
171
ра говорила ніби не до Ольги. — Вийду, думаю, запитаю. Що
ви тут робите?
Ольга кинула оком на двері Осипового будинку, чи, бува,
не став він свідком цієї принизливої сцени. Але Маковея там
вже не було.
— А й справді, що я тут роблю? — роздивилася навколо
себе, ніби щойно прокинулася від сну.
— Така гарна, а вже не має пам’яті, — зітхнула стара. — Ти
давай, іди звідси, нема чого в чужі вікна заглядати. Не пасує.
— Так, ваша правда, не пасує... — Кобилянська загорнула
пасма волосся, що вибилися із зачіски, за вуха, підняла полу
сукні й швидко пішла геть.
Удома все було, як завжди. Ніби щойно не погасло на-
завжди її сонце. Ніби не змінилось її життя.
Чомусь згадала Стефаника.
Із Василем вони познайомилися, коли вона мусила знову
на деякий час повернутися до Димки. Того літа, 1898 року,
відпочивала у Белелуї. Нудилася без Осипа й без чернівець-
ких друзів. Спілкування зі Стефаником було як ковток сві-
жої води. Бачила, що зачепила його. Вже тоді, відразу, треба
було припинити все, але ж хіба вона не жінка? Хіба не могла
просто хотіти уваги й якоїсь пригоди?
Василь був повною протилежністю Маковея — по-му-
жицьки грубий, але надзвичайно чуттєвий. Там, у Белелуї,
Ольга до нього придивлялася: чи не підійде він на роль її
чоловіка, того, кому могла б присвятити життя.
У той вечір вони проходжувалися літньою вулицею.
І Ольга загралася — зірвала десь дорогою пахучу білу лі-
лею й подарувала Василеві. А коли прощалися, погладила
тонкими пальцями по його щоці й сказала: «В тобі, Василю,
стільки любові, що аж страшно».
Бачила, як цей дотик вплинув на Стефаника. Йшла геть,
але його остовпіння й важке дихання майже фізично відчу-
вала спиною. Загралася...
О, які ніжні листи він їй писав потім! Ольга купалась
у Василевих словах, як у теплому молоці. І далі вела свою
172
гру. Розказувала у листах, як він їй снився, пестила словами,
гріла. І сама грілася від того вогню.
Одного разу Василь написав, що приїде до неї у Чернівці.
Ольгу охопила паніка. Листи-листами, а обманювати його
просто у вічі вона б не хотіла. Довелося видумати собі якісь
нагальні справи й ніби випадково відлучитися з дому саме
тоді, коли він мав приїхати. А потім розповідати у листах,
як шкодує, що їхня зустріч не відбулася.
Дратувалася сама на себе — і навіщо обманює? Тільки
потім, із роками, зрозуміла — цей чоловік завжди був їй бай-
дужий, але гру, яку вела з ним, Ольга любила. Любила уяв-
ляти, що в цьому світі є хтось, кому вона потрібна, що на
Маковеєві не зійшовся клином світ. Це годувало її жіноч-
ність, її самолюбство.
«Якби я мала лиш єдину мету — просто вийти заміж,
я б вийшла заміж за Стефаника, — сказала одного разу Коб­
ринській. — Але мені потрібно більше. Мені потрібна любов».
«Припекло» аж тоді, коли Василь заговорив про те, щоб
нарешті бути разом. Що вона мала робити? Перевела все,
що між ними відбувалося до цього, на жарт і сказала, що
віддасться лише за високоосвіченого чоловіка. «Лише за Ма-
ковея», — читалося між рядками.
Стефаник не раз казав, що саме вона, Кобилянська, три-
має його на цьому світі, тому найбільше, чого боялася, —
щоб він нічого собі не заподіяв.
А він пережив цей удар швидко й гідно — вже за кілька
років одружився з іншою, теж Ольгою.
«Теж Ольгою», — посміхнулася сама до себе Кобилян-
ська. Іронія долі була в тому, що наречену Маковея так само
звали Ольга.
Зараз би написати Василеві, напитися щирого захоплен-
ня з його слів, залікувати свої рани його любов’ю. Але він
вже кілька років кохає іншу.
І Ольга сіла писати Луцькому.
Остап... Молодий хлопчина, вдвічі молодший, ніж вона
сама. Її спокуса. Чоловік, із яким вона любилася тепер.
173
Щоправда, як і з Осипом колись, як і зі Стефаником, —
лише у листах.
Їх познайомив Лепкий якраз у той рік, коли вона захво-
ріла, за два роки до шлюбу Маковея. Кобилянській тоді було
40 років, а Луцькому — ледве 20. Ольга трохи оговталася від
остаточного розриву з Маковеєм і взялася за роботу. Богдан
Лепкий, що завжди добре відгукувався про її твори, дав зна-
ти, що збирається приїхати з Кракова до Чернівців із юним
літератором, і попросив дозволу зустрітись. Ольга не запере-
чувала. Спершу вони прийшли вдвох. Говорили про літера-
туру, Остап із властивим його юному віку захватом цитував
рядки з оповідань Кобилянської.
А наступного дня він прийшов до неї сам. Приніс букет
червоних троянд. У Ольги тоді аж перехопило подих: так
давно не відчувала такої чоловічої уваги. Але швидко заспо-
коїлася — цей хлопчик годиться їй у сини.
— Я не буду ходити околяса — такої жінки, як ви, я досі
ще не зустрічав. — Остап переминався з ноги на ногу в две-
рях її кімнати, поки Ольга шукала, куди б поставити пода-
ровані квіти.
— Дякую, що так високо оцінюєте мої творчі спроби,
але я того не варта.
— Я не про твори, Ольго. Я про вас. Про вас — геніальну,
сильну, красиву жінку.
Кобилянська відвернулася від Остапа й посміхнулась.
Раділа, що він не бачить зараз її обличчя. Цікаво, що ска-
зав би Маковей, якби почув, що вона так от захоплює чо-
ловіка?
— Мабуть, я мала б вам щось відповісти, Остапе. Але
я справді не знаю, що сказати такого, щоб не ранити й не
образити.
— Тому поки не кажіть нічого. — Він підійшов ззаду і по-
клав руку на її плече. Ольгу ніби пройняло блискавкою від
того дотику. — Я не хочу навіть думати про те, що не мати-
му змоги з вами спілкуватися. Що сам зруйнував усе своєю
відвертістю.
174
 Ці слова підкупили Кобилянську. У по-юнацьки сміли-
вому хлопчині вона побачила себе колишню. Побачила, як
вона освідчується Маковеєві, а той її відштовхує.
— Тоді я й справді не казатиму нічого. Дозволяю вам,
Остапе, писати мені. Якщо вас це тішитиме — пишіть,
а я відповідатиму.
— Я навіть не наважився би просити вас про щось біль-
ше. — Хлопець полегшено зітхнув і відійшов на два кроки.
Нарешті Ольга змогла обернутися без загрози опинитися
занадто близько від Луцького.
— І все ж, будьмо чесні, не розумію, чим вас зацікавила
стара самотня жінка.
— Не смішіть. Не бачу тут старої. А що самотня — це ж
тільки на добре для мене. Отже, маю шанс на вашу прихиль-
ність і не мушу думати про те, з ким ви проводите вечори.
Остап, не чекаючи запрошення, сів на стілець у кутку
кімнати. Ольга подумки відзначила його самовпевненість.
Така поведінка їй подобалась.
— Попереджаю відразу — на правах старшої я опіку-
ватимуся вами і, може, навіть дійматиму своєю турботою.
— Обіцяю сказати, якщо така турбота стане мені непри-
ємною.
«Принаймні, це буде весело», — подумала Кобилянська,
коли Луцький пішов від неї того вечора.
Листи від нього приходили майже щодня. Сама не помі-
тила, коли писати йому стало звичкою. І коли її розбив част-
ковий параліч, зрозуміла, як сильно сумує за цим рясним
спілкуванням. Його листи, сповнені молодецького напору
і ледь вловимої пристрасті, примушували її душу тремтіти.
Остап просив про нові зустрічі, але вона не дозволяла,
бо не хотіла, щоб він бачив її хворою. І навіть зараз, коли
лікування майже повернуло її до нормального життя, не на-
важувалася з’явитись йому перед очі. Зате писала часто, як
і раніше.
Звісно, в тому листі вона не розповіла ні про Маковея,
ні про те, що він одружується. Розказала, над чим зараз пра-
175
цює, як почувається. Розпитала про погоду і про новини.
Власне, лист був ні про що. Їй просто треба було з кимось
поспілкуватись. І це трохи допомогло.
А коли дізналася, що Маковей вже офіційно одружив-
ся, — відчула полегшення. Бачила його разом із дружиною
лише раз, та й то — випадково. Здоров’я ще не дозволяло
тривалі прогулянки, тому зазвичай подихати свіжим повіт­
рям виходила десь недалеко від дому. Але того разу тепле
весняне повітря покликало її далі. Ольга була не сама — її
зголосилася провести рідна сестра, Євгенія. Ольга вирішила
піти до парку, де любила гуляти з Маковеєм. Їй здавалося,
що засмакувавши хоч трохи того, минулого життя, зможе
знову бути щасливою.
Перше зелене листя на деревах ще не встигло розпусти-
тися в повну силу, тому доріжки парку проглядалися далеко.
Тільки-но Кобилянська звернула із головної алеї на вужчу,
де менше ходили люди, як побачила його плечі. Якби хтось
тоді посміявся з неї та сказав, що вона обізналася, — не по-
вірила б. Ці плечі вона б упізнала завжди і всюди. Маковей
сидів на лавці спиною до неї, а поруч, дуже близько, май-
же торкаючись його плеча своїм, сиділа жінка. Кобилянська
була впевнена, що це його дружина. Подумати лише — він
привів дружину туди, де колись проходжався з іншою Оль-
гою — з нею.
Кобилянська аж похитнулася від болю, який завдала їй
ця думка. Євгенія перелякано підхопила її за лікоть і загля-
нула у вічі:
— Олю, тобі зле? Може, сядемо?
— Ні, — оговталася вона. — Підемо додому. Досить із
мене прогулянок.
Вдома втомлено впала на ліжко. Такою розбитою вона
не почувалася давно. Здавалося, ця прогулянка висмокта-
ла з неї всі сили до останньої краплинки. Виснажена, за-
снула і проспала аж десять годин. Рідні вже збиралися ви-
кликати додому лікаря. Але прокинувшись, Ольга відчула
легкість. Вчорашня зустріч увімкнула у ній щось важ-
176
ливе. Тепер вона може жити незалежно від своїх почут-
тів до Маковея. Бо він ніколи їй не належатиме. Це був
кінець.
***
Ольга Юліанівна сиділа біля вікна, тримаючи в руках
горня із давно охололим чаєм.
— А бачиш, Галю, якщо в шибку дивитись, як у дзерка-
ло, то я виглядаю молодшою, ніж насправді. Бо ж то чисте
шкло, воно неуважне до непотрібних деталей. Дозволяє ба-
чити і себе, і світ навколо.
— І тільки якщо до нього додати трохи срібла, то воно
стає справжнім дзеркалом і людина тоді бачить лише себе, —
посміхнулася з розумінням Галина.
— Срібло — це гроші. А гроші завжди закривають для
нас світ.
Галя підняла тепле картате покривало, що зсунулося,
і вкрила ним плечі Кобилянської:
— Хвилююся, щоб ви не змерзли.
— Галю, а та дівчина, що приходила, не сказала, звідки
вона? — Ольга Юліанівна помітно хвилювалася.
— Та ми з нею й не розмовляли. І чим вона вас так за-
цікавила?
— І звати її так само, як мене, — Ольга.
— Хіба то дивина? Зараз так багато дітей називають.
Дрібний збіг.
— Збіг. Так, стільки їх було в моєму житті — вже
й полічити важко. Здається, моїй долі подобалося зі мною
гратися.
Кобилянська всміхнулася кутиком губ. Згадала... Най-
більшим збігом у її житті було те, що Остап Луцький, захо-
плений нею хлопчина, переїхав до Чернівців і став редак-
тором газети «Буковина», як колись був Осип Маковей. Із
ним газета стала якісно кращою. Більше уваги приділялося
літературі. Друкували і її, Кобилянську, і Лепкого, і Коцю-
бинського, і «молодомузівців».

177
 Коли вона знову зайшла до кабінету, де колись Осип при-
гощав її чаєм із пиріжками у перші дні їхнього знайомства,
відчула, що хоче сміятись і плакати водночас.
«Ну ось, Олю, ти й маєш те, чого хотіла багато років. Ре-
дактор «Буковини» готовий цілувати тобі ноги, — подума-
ла. — От тільки це не той. Не той».
Остап був готовий на справжні стосунки, але вона сама
йому відмовила. Її мало хвилювала різниця у віці. З жахом
думала про те, що може прожити до кінця життя із некоха-
ним, хай навіть і дуже достойним чоловіком. Якби вона не
знала, що таке справжня любов, то, може, і пішла б на по-
ступки. А так... Ні, краще бути самотньою, ніж погоджува-
тися на абищо.
Коли Остап Луцький одружився з донькою Смаль-Стоць-
кого, Кобилянська зітхнула з полегшенням. Відчула, як тя-
гар його невзаємного кохання повільно сповз із її плечей.
Натомість запропонувала Остапові свою щиру дружбу. Мо-
лода пара навіть запросила Ольгу на вінчання, але вона не
пішла. Хто знає, чи не розказав Остап своїй юній нарече-
ній про колишні почуття. Якщо так, то бачити Ольгу в день
свого одруження їй було б страшенно боляче. Кобилянська
по-материнськи пожаліла дівчинку. І щиро побажала обом
щастя. То був 1910 рік. А вже відразу після пошлюбної подо-
рожі з Іриною Остап зробився справжнім домашнім чолові-
ком — став директором «Сімейної каси» і взявся будувати
величезний будинок. Ольга тоді навіть трохи завагалася, чи
не зле вона зробила, що так легко відпустила цього мужчину.
Не зі свого життя, а з літератури. Бо, хоч він і до цього був
небідний, та трохи запанівши, він вже не так добре розумів
голодних письменників і не так ревно кидався у боротьбу
за нашу літературу.

Вхідні двері в будинку рипнули.

— Галю, хто прийшов? Може, наші хлопці? — Ольга Юлі-
анівна згадала, що сьогодні ще не бачила внуків, Галиних
дітей.
178
 — Хлопці в школі, мамо. Це Ілля.
— Ілля? Добре. То приймай чоловіка, не сиди біля старої.
Ольга Юліанівна бачила, як Галину мучило сумління, але
вона таки встала й пішла до кухні годувати Іллю:
— Коли щось буде треба, кличте.
Кобилянська завжди мала біля себе невеличкого дзво-
ника і дзвеніла ним, коли хотіла, щоб хтось до неї прийшов.
Але тепер здебільшого цілими днями сиділа і дивилась у ві-
кно — таку мала роботу.
З голови досі не йшла та студентка. Ольга Юліанівна по-
тяглася за дзвоником. На звук прибігла Галя.
— Ілля ще не їв? — перепитала Кобилянська.
— Тільки збирається.
— Поклич його сюди, хочу щось спитати.
Ілля увійшов у кімнату, витираючи рушником руки.
— Слухай, до мене сьогодні приходила дівчинка. Сту-
дентка. Сказала, якусь там працю про мене пише. І що чи-
тала мої хвалебні статті про радянську владу. Може, ти щось
про це знаєш?
Ілля сполотнів. Трохи помовчав, далі знайшов очима сті-
лець, повісив на його спинку рушник і сів:
— Нам давно треба було про це поговорити. Та й добре,
що так сталося, що не довіку мені з цим мучитися.
Чоловік наказав жестом своїй дружині, що саме загля-
нула у кімнату, зачинити двері.
— Прошу нас із Галею зрозуміти і простити. До нас при-
ходили люди звідти, — Ілля говорив пошепки і показав паль-
цем на стелю. — Ну, ви розумієте. Кажуть, мовляв, дуже зле,
що Кобилянська ще не написала, як тішиться, що її країну
визволили.
— Смішний. Та я давно не пишу нічого, — Ольга Юлі-
анівна розгублено дивилася на зятя. Подумки відзначила,
що за ці кілька років він постарів. Згадала, як її Галя позна-
йомилася з Іллею — на танцях, де була разом із Ольгою. Чи
то Ольга з нею? Навмисне водила прийомну доньку на такі
заходи, щоб та знайшла собі гідного кавалера. Ілля, що за
179
метрикою мав інше ім’я, яке й не відразу вимовиш, Ользі
сподобався — з бідної родини, але спраглий до знань, вчився
на історичному факультеті, воював. То була непогана партія,
і вона легко благословила цей шлюб.
— Отож і я кажу, що ви вже не можете писати. Але часи
такі... Що я мав робити? Стати в «позицію» і піти проти но-
вої влади? Уявляєте, що б нам за те було? Я вам не казав,
але мене вже допитували. Згадали і службу в австрійській
армії, і роки війни на боці петлюрівців. Все згадали. А тут
така пропозиція. Я довго думав, радився з Галею. Я не міг
зробити інакше.
Ілля розмовляв пошепки, і Кобилянська подалася впе-
ред, щоб краще його чути.
— Вони запропонували, що самі напишуть все, що треба.
Ви мали б поставити лише підпис.
— Але я не поставила? — Ольга Юліанівна більше пи-
тала, ніж стверджувала. Останнім часом вона вже не все
пам’ятала.
— Поставили. Я сказав вам, що то рахунок по будинку
і ви маєте підписати його, як господиня. Пригадуєте?
— Ні, — знизала плечима Кобилянська. Почувалася ма-
ленькою дівчинкою, якій сказали, що вона наробила збитків,
але ще не сказали, де.
— Зрештою, це не важливо. Підпис ви поставили. І ті
статті швидко підхопили різні газети. І нас відтоді не чі-
пають. Я й сам хотів про все розказати, але не міг знай-
ти слушного моменту. Ну а раз вже це виплило, то мушу
зізнатися.
Ольга Юліанівна розгублено водила очима кімнатою:
— І нащо ти мені те все розказуєш? Я не знаю, про що ти.
Я не розумію, про що ти. Вже є, як є. Ти мені інше скажи: ти
щось знаєш про ту студентку, що до мене приходила? Звідки
вона, хто її міг прислати?
— То ви хотіли спитати про дівчинку? — Ілля здивовано
підвів очі на Кобилянську.
— Так, мені дуже треба знати, хто вона. І знайти її.
180
 — Вона вам сказала щось погане? — Мабуть, він помітив,
як у Кобилянської затремтіли руки.
— Ні, що ти, просто хочу в неї дещо спитати.
— Ну, я поцікавлюся в університеті. Не голка — знай-
деться, — всміхнувся. Ольга бачила, як на його обличчі з’яв-
лялося полегшення. — А стосовно статей про владу — про-
бачте. Але ми мусили рятувати і вас, і нас із дітьми.
— А що за статті про владу? Не розумію.
Ілля пильно подививсь їй у обличчя, ніби хотів зрозумі-
ти, чи вона не жартує.
— Та нічого, забудьте, — махнув рукою і встав. — Зав-
тра спитаю своїх людей, як можна знайти цю дівчинку. Галя
казала, вона пише про вас наукову працю? Тоді це буде
легко.
Ілля забрав зі спинки стільця рушника і вийшов із кім-
нати, а Ольга полегшено зітхнула — нехай думає, що вона
й справді вже не при розумі. Не їй його судити. Хіба вона
тепер щось тямить у політиці? Це молодим при новій владі
жити. А їй вже — є, як є.

Назавтра сталося точно так, як і думала Кобилянська —

ввечері Ілля повернувся додому і сказав, що жоден студент
університету в Чернівцях не пише ніякої наукової праці про
Кобилянську. І нікого до неї не посилали.
***
Оля бігла від Кобилянської незнайомою вулицею світ
за очі.
«Боягузка! Яка ж ти боягузка! — картала сама себе. — Ти
приїхала сюди так далеко потай від батьків, щоб злякатись
і не спитати її про головне? Боягузка!»
Дівчина зрозуміла, що до крові закусила нижню губу
від напруження. Все сталося зовсім не так, як вона собі
уявляла.
Черевики, справлені мамою ледь не за останні гроші,
доб­ряче муляли. До квартири, яку винайняла на кілька діб,
181
дорога була досить далека. Виявляється, у таку пору в Чер-
нівцях не так-то й просто знайти недороге житло — у місті
багато студентів. Якби влітку, а так...
Влітку Оля приїхати сюди не могла, бо вона збиралася
вдруге пробувати вступати в інститут на конструктора одя-
гу. Дівчинка непогано малювала й завжди була впевнена, що
її радо чекають такі вузи. Але все сталося трохи не так, як
вона планувала. Перша спроба вступу з тріском провалила-
ся, й Оля мала цілий рік, щоб реалізувати свій божевільний
задум.
— Стій, мала. Ти куди така гарна? — З двору будинку
випірнули двоє цибатих хлопців із цигарками в зубах. Обоє
тримали руки в кишенях і задоволено посміхалися.
— А вам що до того? — Оля однією рукою притисла до
грудей підписану Кобилянською книжку, подумки вилая-
лась й обтягнула нижче спідницю під плащем, що підстриб-
нула вгору від її швидкого кроку. Вдома Оля так не одягала-
ся. Зазвичай вона потай забирала в старшого брата просторі
штани, з яких той виріс, і ходила в них. На всі вмовляння
батьків одягтись «як люди» віджартовувалася — мовляв, за-
раз така мода.
— Це наша вулиця, тут ходять тільки ті, кому ми дозво-
ляємо, — вищий зростом хлопець, котрий, схоже, був у цій
парі за старшого, простягнув до Олі руку, але вона встигла
відскочити, поки той її ще не схопив.
— От треба було вам трапитися на моєму шляху саме
сьогодні? — Оля підвела очі до неба й стала в «бойову»
стійку: ноги напівзігнуті, одна вперед для кращого опору,
руки — в кулаки біля грудей.
— Зовсім дурна, чи що? — «старший» покрутив пальцем
біля скроні. — Ти з нами битися надумала?
— Це ви надумали. Я просто йшла вулицею. Але ідея
ваша непогана — я якраз дуже зла.
Оля говорила серйозно, і в її словах годі було сумніва-
тися. Битися вона навчилася від друзів свого старшого бра-
та. Її малу часто залишали вдома на цю сумнівну «няньку»,
182
і брат, Тарас, брав її з собою до хлопчачих розваг. Цією роз-
вагою зазвичай була вона сама. Братові друзі любили з неї
знущатись, як із найслабшої, а він не дуже то й захищав, бо,
як і властиво всім старшим братам, вважав її винною в усіх
своїх дитячих бідах.
Коли приходила додому з побитим носом, мама, витира-
ючи перемішану з брудом кров із її обличчя, завжди хвалила
за сміливість. Бо хто-хто, а матінка її завдяки сирітському
минулому добре знала, як стають у нагоді в житті кулаки
дівчаткам.
Тим часом чернівецькі хлопці, ще кілька хвилин покру-
тившись біля рішуче налаштованої Олі, пішли своєю доро-
гою. Дівчинка, поправивши волосся, що вибилось із зачіски,
підвела очі до неба зі словами: «Дякую тобі, Тарасику, що
дозволяв своїм друзям мене лупцювати!»
Коли Оля приїхала до Чернівців і винайняла квартиру,
їй довелося показувати господині свою метрику, бо та не
вірила, що дівчина вже має вісімнадцять років. Невисока
зростом, дрібна, з дитячими рисами обличчя і наївним по-
глядом величезних сірих очей — вона ледве виглядала на
старшокласницю, не те що на повнолітню дівчину. Зрештою,
з цією своєю «вадою» вона навчилася жити і навіть інколи
використовувала її у своїх хитрощах.
Кімнатку такій юній молодій особі погодилася здати го-
сподиня невеликої квартири на першому поверсі, під вікна-
ми якої проходив тролейбус. Кожні кілька годин Оля з ці-
кавістю виглядала з вікна, щоб провести поглядом «рога-
тий» міський транспорт. У Теребовлі, маленькому містечку
на Тернопільщині, звідки вона приїхала, такого не було і не
могло бути.
Ледь вгамувавши своє серцебиття після неочікуваних
пригод, дівчина пішла у бік найближчої зупинки громад-
ського транспорту, дістала з кишені гроші й несміливо за-
йшла до тролейбуса, що якраз збирався вирушати.
Крізь вікно Чернівці виглядали по-своєму: затишно
і водночас розкішно. Оля проїхала під вікнами квартири,
183
де мешкала вже кілька днів. Вирішила вийти трохи далі,
щоб довше насолодитися незвичайною розвагою — поїзд-
кою тролейбусом.
Емоції вляглися, тепер можна було добре обдумати все,
що сьогодні сталось. Отже, вона таки знайшла будинок
Ольги Кобилянської, навіть придумала привід, щоб туди
потрапити. Для цього довелося два дні крутитися поблизу
та спостерігати, хто до неї ходить. Тим часом ходила в міс-
цеву бібліотеку, читала все, що могла знайти, про письмен-
ницю.
Оля вже знала, що разом із Кобилянською живе сім’я
її названої доньки — власне, сама Галина, її чоловік і двоє
малих хлопчиків. Люди до Ольги Юліанівни ходили різні.
Одного разу вона бачила репортера з фотокамерою, іншо-
го — групу молодих хлопців і дівчат — старшокласників чи
студентів. Саме вони й надихнули Олю на її «історію» —
мовляв, вона — звичайнісінька студентка, хоче посидіти
біля «живого класика», пише про Кобилянську наукову ро-
боту. Все мало бути просто. Власне, до останнього справа
так і минала. Олю прийняли у письменниці вдома, напоїли
чаєм, дозволили поговорити зі старенькою. Діалог складав-
ся якнайкраще. Вона ще навіть не встигла спитати про го-
ловне, як Кобилянська замовкла. І хто її потягнув за язик
спитати про цього Маковея? Хотіла вразити тим, що бага-
то про Кобилянську знає, що читала, вивчала, готувалася...
Міцна стіна, яка раптом виросла між нею і письменницею,
вибила Олю з колії. І дівчина злякалася. Злякалася, що жін-
ка не захоче відповідати на головне її запитання і все, чим
вона жила вже кілька років, все, заради чого приїхала сюди
виявиться даремним.
Оля увійшла до квартири, поклала книжку Кобилянської
на ліжко, зняла плащ, кинула на стіл кулон із шиї, поми-
ла руки, дістала і надкусила яблуко з торби, яку привезла
з дому. Їжі залишалося не так вже й багато, грошей — та-
кож. Кататися сьогодні на тролейбусі, зважаючи на це, було
не такою вже й хорошою ідеєю. Але тепер вона мала більшу
184
проблему — Ольга Кобилянська, цілком можливо, не захоче
більше з нею розмовляти й забере велику таємницю з собою
в інший світ.
***
Все почалося з портрета білявої дівчинки.
Вступати до Львова на конструктора одягу Оля виріши-
ла давно. Ще в школі потай малювала у зошиті спідниці та
сукні. І діставала за це «на горіхи». По-перше, знайти хороші
зошити було проблемою, по-друге, через свою «творчість»
вона відволікалася від основної науки. Особливо не любила
цього заняття її вчителька математики. Одного разу, почер-
вонівши від злості, вона вихопила з-під пера дівчинки запо-
відний зошит і пішла до вчительської кімнати. Дівчинка, пе-
редчуваючи велику бурю, рушила за нею. Зупинилася перед
дверима і чекала, поки її покличуть розбиратися.
Але сталося трохи не те, на що сподівалася вчителька ма-
тематики. Замість осудливо хитати головами, вчителі зібра-
лися над малюванням Олі й почали пильно його розглядати.
— А знаєте, в цьому щось є, — заговорила одна із учите-
льок. — Я б таке одягла.
Отже, задля «протоколу» Олю насварили, але сторін-
ки її зошита розібрали для власних кравчинь. Відтоді на її
малювання в школі здебільшого заплющували очі. А деякі
вчителі навіть самі просили допомогти їм із сукнею, блузою
і спідницею. Бідні жінки рідко шили щось із нової тканини,
здебільшого перешивали те, що вже добре зносилося, тож
Олі доводилося поламати голову, перш ніж дати волю своїй
фантазії.
Коли Оля дізналася, що у Львові якийсь там текстиль-
ний комбінат проводить курси для абітурієнтів, майбутніх
конструкторів одягу, мало не на колінах просила маму від-
пустити її.
Мама, що мала дивне для тутешнього вуха ім’я Целіна,
спочатку вагалась. Але Оля так просила, так палко розказу-
вала, як хоче навчитися своєї улюбленої справи, як заробля-

185
тиме гроші й навіть відкриє власне ательє, що, порадившись
із батьком, мама здалась. І одного ранку Оля сама поїхала
до Львова. Знайшла той комбінат, здала документи і на два
місяці поселилась у холодному гуртожитку з полущеними
стінами.
Навчання було нудним і більше скидалося на викори-
стання безкоштовної праці. Три десятки юних дівчат, май-
бутніх швей і конструкторів одягу, йшли «на зміну» з самого
ранку, кроїли грубі деталі спецодягу, переносили викрійку
з лекала на саму тканину й навіть пришивали ґудзики. Все
було страшенно нудно і зовсім не так, як собі уявляла Оля.
Але залишатися тут надовше можна було хоча б заради ве-
чорів — дівчина, що виросла в крихітному провінційному
містечку, закохалась у осінній Львів.
Коли її подруги, втомлені незвичною роботою, падали на
гуртожитські ліжка й засинали, Оля, напитавши ще кількох
таких же відчайдухів, як сама, йшла на прогулянку. Величні
львівські вулиці, трамваї, самохідні машини та невимовної
краси парки — усе це попервах примушувало Олю втрачати
мову. Але найбільше її цікавили гурти не схожих на інших,
трохи дивних людей, що збиралися групками, здебільшого
в парках чи на площах, грали, читали вірші чи просто роз-
мовляли. А ще виставляли довгі ряди власних картин. Чи то
на продаж, чи просто, щоб перехожі милувались — Оля ні-
коли не наважувалася підійти до котрогось із них і про щось
запитати. Просто сідала поруч і вбирала кожною клітинкою
цю атмосферу урочистості та яскравості.
Тут все і сталося.
На одній із картин у парку Оля побачила маму.
То був вихідний день, дівчина вийшла у місто сама. Хо-
дила алеями, тішилася жовтій, як сонце, осені, підбивала но-
гами опале листя, дивилася на небо крізь решето голих гілок.
Ноги самі понесли до алеї, на якій збиралися художники.
Спочатку подумала, що їй здалося. Відходила від пор-
трета далі, підходила ближче. Йшла геть і поверталась. Але
з картини у парку на неї дивилась її мама Целіна. Щоправда,
186
не така, як тепер, а зовсім маленька. У мами збереглося кіль-
ка дитячих фотографій — родина, яка її, сироту, прийняла
до себе, була досить заможною і двічі на рік ходила у фото-
ательє до «знимки».
— Бачу, дівчинко, ви знаєтеся на мистецтві, — заговорив
до Олі чоловік, що походжав сюди-туди «картинними» ря-
дами. Дівчина зітхнула з полегшенням — сама вона ніколи б
не наважилася сказати слово першою.
— Насправді — зовсім не знаюсь, але ця картина мені
сподобалася. Ви — її автор?
— Ні, що ви, — розсміявся чоловік, — коли її писали,
я ще був малим. То з колекції мого тата. Стільки років ви-
ношу її щодня на вулицю, а ви — перша, хто біля неї зу-
пинився.
— Дівчинка, що тут намальована, здається мені знайо-
мою. — Оля вирішила не відкривати всі карти випадковій
людині, хай і власнику загадкового портрета.
— Нічого дивного. Кажуть, у тому й майстерність ху-
дожника, щоб кожен на полотні побачив щось своє.
Чоловік трохи постояв збоку мовчки, ніби чекав, що Оля
щось скаже. Але вона мовчала. Роздивлялася картину й не
знала, що робити далі.
— Якщо юна леді схоче цю картину купити, то відразу
попереджаю — задешево не віддам. Батько казав, що худож-
ниця, яка її намалювала, у своїх колах за молодості була зна-
ною. Її за безцінь продавати не можна.
Оля навіть не питала про ціну — скільки б за портрет
не правив його господар — вона не зможе його купити. Пі-
дійшла до картини ближче, нахилилась й обережно провела
пальцями по підпису автора. Дві майстерно закручені літе-
ри — А. К. — годі було й здогадатися — то латиницею, чи
кирилицею.
— Августа Кохановська, — підказав чоловік, зрозумівши
її зацікавлення. — Портрет намалювала Августа Коханов-
ська. Батько казав — вона подарувала його якійсь мистець-
кій спілці у Торуні, до якої він сам і належав. А потім уже
187
він викупив у своїх колег картину, бо та припадала пилом
у майстерні й жодного разу не експонувалася.
Оля повторювала це ім’я і прізвище всю дорогу до гур-
тожитку, щоб не забути. А потім записала у зошит.
Якби та художниця малювала маму для її родини, то від-
дала б портрет. Тому те, що картина опинилась у чужій ко-
лекції, дивувало.
Бабці з дідом вже не було в живих, тому спитати в них
можливості не випадало. Але сама мама точно мала б щось
знати. На портреті їй років чотири, то вже мала б пам’ятати,
якщо її водили до художниці.
Мама Олі не повірила. По-перше, бо її ніколи ніхто не
малював. А по-друге... Бо це була Оля — і тим усе сказано.
Хіба мало дурниць вона видумувала в дитинстві? Якби то
у все вірити.
Для того, аби остаточно переконатися, що на старому
портреті її мама, досить було всього лиш переглянути старі
фотознімки. Схожість була разючою.
Мама Целіна була сиротою. У Торуні, так, саме тому поль-
ському містечку, де, за словами продавця картин, його батько-
ві подарували портрет, її майже новонародженою підкинули
під двері місцевого костелу. Знайшла її бабуся, що кожного
ранку приходила відчинити двері й помити підлогу після ве-
чірньої служби. Сказала, що мале лежало під самим поро-
гом, загорнуте у добру ковдру і чисто вбране. Дитина міц-
но спала, тому було очевидно, що напередодні її погодува-
ли. Дитячих будинків тоді не було, люди, що обслуговували
храм, почали шукати серед місцевого населення маму, яка го-
дувала грудьми. І така жінка знайшлась. Її синові було май-
же два, але він і досі смоктав мамине молоко. Родина жінки
була досить заможною і, коли мала Целіна вже підросла і не
мала потреби в годувальниці, її залишили в себе як рідну.
Крім старшого на два роки названого брата, у дівчинки
водночас з’явилися й дві старші сестри. Як часто трапляєть-
ся у такій ситуації, рідні діти Целіну не любили — вважали,
що їй задарма дістається занадто багато ласки й уваги. Част-
188
ково це було правдою, бо мама з татом дуже жаліли сирітку.
А позаяк вона мала золоті кучері та блакитні очі, ну достоту
як у янголятка, то ще й любили вбирати її у сукенки старших
дівчат, із яких ті виросли, і милуватись, як лялькою. Смаг-
ляві, з прямим волоссям сестри на її тлі здавалися ще чорні-
шими. Тож Целіна часто діставала стусанів і мусила вчитися
захищати себе сама. Оля згадувала, що бабуся полюбляла
розповідати про те, як у дитинстві мама з охотою ходила до
школи і що краще за всіх розповідала вірші. Мама ж потім
зізналася, що до школи тікала від старших брата і сестри.
І на сцені виступала їм на зло — щоб батьки нею пишались.
А тільки стала повнолітньою — вийшла заміж за хорошого
хлопця, що помагав родичам у їхньому містечку, а фактич-
но — наймитував, і поїхала з ним у його рідне село на Гали-
чину. Там і осіли, народили дітей.
Поки баба з дідом у Торуні були живі, а вона, Оля, була ще
малою, їздили до них кілька разів навідатися. Дорога була да-
лека, тож часто зустрічатися не виходило. Тепер старі повми-
рали, а названі старші брат і сестра до Целіни не признаються.
Кажуть — вона їм чужа. Оля ніколи не розуміла, чи мама жу-
риться з цього приводу. Скоріше за все їй так навіть було лег-
ше. Проте часто каже — дуже шкодує, що їй не вдалося наро-
дити ще дітей, крім Тараса й Олі. Мовляв, тим, хто має багато
братів-сестер, у світі легше. Оля не вельми розумілася на тому,
чому мама не народжувала ще. Пам’ятає лише з дуже раннього
дитинства, що одного разу мати ніби носила дитину, але потім
заслабла і не вставала з ліжка кілька тижнів. Тоді тато вперше
заплітав малій доньці косички, а брат не бешкетував, щоб не
хвилювати нікого. Тепер вже можна було б про ту подію і за-
питати, але чи варто нагадувати про неприємне? Вже є, як є.
Отже, мама виросла у Торуні, де, за словами чоловіка
з парку, була й ця Августа Кохановська. І це була перша за-
чіпка.

Коли Оля попросилася до тіток і дядька в Торунь, мама

була категорично проти. І треба ж було такому статися, що
189
саме в той час до польського міста зібралися татові родичі.
Хтось із родини, в якій колись працював батько, віддавав
когось заміж, тож татова сестра з родиною зібралася в до-
рогу. Олю брати не дуже хотіли, але вона вмовила. І поки всі
гуляли весілля, напитала крихітний будиночок тамтешньої
художньої Спілки і пішла туди.
Старі торунські художники, коли почули про портрет
дів­чинки, який колись подарувала Спілці Августа Коханов-
ська, сміялися.
— Я добре її пам’ятаю, — розказав пан Казимир, що нині
керував Спілкою. — Як би то тобі, дитино, краще поясни-
ти... Та, зрештою, навіщо ходити околяса? Здається, їй трохи
бракувало клепки.
— Тобто та жінка була божевільною?
— Я навіть не знаю, як це пояснити. І так, і ні. От розмов-
ляєш із нею — і ніби все добре, людина як людина. У Відні
вчилася. По селах їздила, щоб селян малювати. Навіть, ка-
жуть, на війні була. А часом як щось скаже — за голову ха-
паєшся. Бачиш перед собою жінку не сповна розуму — не
інакше. Ти знаєш, портрет, про який ти кажеш, хоч дуже
простий, а малювала вона його багато років.
У тісному приміщенні Спілки художників пахло фарба-
ми. Олі здавалося, що ще трохи — і її знудить. Тут не було
жодної галереї з картинами в рамах, як би собі хтось міг уя-
вити. Тільки десятки мольбертів і стільки ж недомальованих
і повністю готових полотен на підрамниках. Підлога, густо
замащена фарбами, нагадувала ще одну абстрактну картину.
Коли Оля прийшла, саме завершились якісь збори, худож-
ники розходилися по домівках, але кілька з них зацікави-
лися питаннями юної дівчинки. Більшість нічого не знали
про Кохановську, й тільки найстарші, що були в Спілці де-
сятки років, її пам’ятали. Але тільки пан Казимир пояснив,
що до чого.
— Коли їй вже було геть зле, хтось із наших пішов її
провідати у лікарню. І застав Кохановську за незвичною
справою — вона колисала цей портрет дівчинки на руках,
190
як малу дитину. Але, побачивши гостя, поклала його під
стіну, а потім, трохи подумавши, віддала йому для Спіл-
ки. Сказала, що помирає і їй картина більше ні до чого.
Мовляв, боїться, що по її смерті портрет просто викинуть
на смітник.
Оля ретельно записала адресу лікарні й того ж дня пішла
туди. Потрапити у заклад виявилося непросто. Директорка,
чи то головна лікарка, яку чекала кілька годин поспіль, не
захотіла з нею розмовляти.
Дівчину накрив розпач. Оля вийшла за ворота закладу
і сіла просто на траву. Мало не плакала. Від злості зі всієї
сили влупила кулаками по землі обабіч себе.
— Я працюю тут півстоліття, але ще жодного разу не чув,
щоб комусь щось зле зробила трава, — почула голос над го-
ловою.
Біля неї стояв старий дід із височенною мітлою. В якусь
хвилину Олі здалося, що та мітла навіть важча за нього са-
мого, такий висохлий і зморщений він був.
— Трава тут ні до чого. Я прийшла спитати про жінку,
яка тут колись лікувалась, а ваша директорка мене вигнала.
— От і я кажу, що трава ні до чого. Не треба її бити.
Вставай.
Вже за кілька хвилин Оля пила гербату в тісній комірчи-
ні двірника діда Юзека. Місця тут було якраз на одну люди-
ну, тому дівчина відчувала тепло від тіла старого чоловіка,
з яким сиділа на одному стільці, бо іншого тут просто не
було. А за стіл слугував масивний дерев’яний ящик, пере-
вернутий догори дном.
— То кого ти, кажеш, шукаєш? — спитав дідо Юзек, коли
вона відпила кілька ковтків з великого горняти.
— Тут колись лікувалася моя далека родичка, — без тіні
мук сумління збрехала Оля. — Августа Кохановська, худож-
ниця. Хотіла розпитати про неї, але дарма прийшла.
Дідо всміхнувся:
— Коли твоя родичка тут була, теперішня директорка
ще мамину цицьку ссала, то що вона мала б тобі розказати?
191
 — То ви знали Августу? — Оля не йняла віри своєму ве-
зінню.
— Ну, не те щоб знав. Так, задивлявся, — опустив очі
присоромлено. — Гарна вона була дуже. А я ще молодим
був і не міг второпати, як жінка не юного віку, та ще й хвора,
може бути такою красивою. Крім того, вона багато малюва-
ла, а тут таких дуже мало.
— А в мене навіть фото її немає, — зітхнула Оля. — Тому
про її красу повірю вам на слово.
— Слууухай, — протягнув дідо Юзек, — здається, в мене
для тебе щось є. Чоловік хвилин на десять занурився у ко-
робки, що одна на одній стояли під стіною. Щось діставав
звідти, передивлявся, клав назад. І нарешті став на рівні
ноги. — Ось, знайшов. — Простягнув Олі старий пожовклий
зошит. — Це її. Я думав, там якісь малюнки гарні є, але в зо-
шиті сама лише писанина, та й та — німецькою. А німецької
я не знаю. Давно збирався його викинути, а бач, як вийшло.
— То ви його вкрали? — округлила очі Оля, не наважу-
ючись торкнутися до зошита.
— Вкрав? Та ти що! Тут коли самотня людина помирає,
частину речей роздають іншим хворим, тим, що без роди-
чів, а що ніхто не взяв — викидають на смітник. Ну кому
потрібні списані зошити, наприклад? А я там часом знахо-
джу щось цікаве. Дивись, скільки в мене тут усього, — під-
моргнув по-змовницьки, показуючи на коробки. — Скарби!
Оля вже не чула розповіді про цінні для старого речі
померлих людей — міцно притискала до грудей зошит, спи-
саний Августою Кохановською. А коли крадькома глянула
всередину, зрозуміла, що то був її щоденник.
— Тільки мушу зізнатися, — дідо Юзек, що чимось на-
гадував велику дитину, знову опустив очі. — У зошиті сто-
рінки є не всі — знаєш, виявляється, таким папером добре
розпалювати грубку. То я трохи скористався. І ще, ось, —
витягнув з якогось закутка масивний мідний кулон на шкі-
ряному паску. — Воно нічим не цінне, але та жінка носила
його біля себе і, здається, навіть просила, щоб цю річ покла-
192
ли з нею до гробу. Але в нас не те місце, де зважають на такі
бажання, сама розумієш.
Оля розкрила кулон. Усередині — порожньо. Жодного
фото чи записки. Може, й було там що, бо ж для цього такі
речі й слугували, але пропало. Почепила кулон на шию.
Вже наступного дня Оля разом зі своїми родичами по-
верталася додому. Щоденник Августи Кохановської вона чи-
тала цілу ніч. Уривки життя цієї жінки набігали на очі один
за одним, складаючись у ледь зрозумілу картину.
Тепер голова дівчини просто тріщала від сміливої здо-
гадки: дивакувата художниця, що намалювала портрет мате-
рі, Целіни, в дитинстві, цілком очевидно могла бути її, Оли-
ною, бабусею.
 1896

Сьогодні вранці я прокинулась і злякалася сама себе. Те,

що я зробила, цілком можливо, жахливо. Я кохалася з чоло-
віком, якого любить моя Оля. О, Господи, навіть не хочу ду-
мати про те, що було би, якби вона дізналася. Те, в чому
я вчора була ще впевнена, сьогодні здається повним абсурдом.
Та й у чоловікові тому немає нічого особливого. Звичай-
ний собі, хоч і інтелігентний. Але тільки-но побачив мене
майже без одягу, як перетворився на такого самого хтиво-
го самця, як і ті, з ким часом мала стосунки у Відні. Все, що
про нього каже Ольга, — цілковита вигадка. Від початку до
кінця. Моя маленька тендітна дівчинка надумала собі цю
любов і тепер через неї страждає.
О, як же важко мені читати її листи. Завжди уявляю, як
очі моєї дівчинки блищать від сліз. Вона, бідна, хоче віддати
йому всю себе. Цьому самцю, що з’їсть її, навіть не розсма-
кувавши. Що ніколи не оцінить її вишуканості, її особливос-
ті. Що стане на неї ногами, щоб здаватися вищим. А Ольга
з того тільки тішитиметься.
Пригадую, якою смішною вона здавалась у своїх прагнен-
нях дорівнятися до чоловіків у правах. Бо в знаннях вона дав-
но переросла більшість мужчин із її оточення, і цього теж.
Як дитина, яка ще добре не вміє ходити, але дратується,
коли батьки пропонують допомогу. Я з того раділа, бо зна-
ла, що рано чи пізно вона таки стане на рівні ноги, оцінить
свою силу, зрозуміє себе.
Це її безглузде кохання все перекреслило. Ольга меншає
на очах. Найсмішніше, що сама вона думає, ніби робить себе
щасливою. Моя нерозумна дівчинка... Вона бачила навколо
себе лише жінок, які мали силу тільки на те, щоб правильно
віддати себе чоловікові. І це була їхня вершина. Вона не ро-
194
зуміє, що сама не така. Бо це вона, Кобилянська, та, кому
мають віддаватися, кому мають служити. Чи знайдеться
колись чоловік, який її зрозуміє? Зрештою, чи бувають такі
чоловіки взагалі?
А той, кого Ольга кохала... В ньому занадто багато са-
молюбства. Занадто багато, щоб стати в Ольжину тінь.
І якраз досить, щоб погасити її власне світло.
Вчора він спочатку цілував Ольгу, а потім кохався зі
мною, її подругою. І завтра, переконана, піде знову до неї.
Я дала йому те, чого ніколи не дасть Кобилянська — загадку,
трохи божевілля і розпусти. А це ще той наркотик! Таке як
спробуєш — загинеш, а шукатимеш іще. Після цього звичай-
на, тиха любов не смакує. Пробач мені, Ольго, моя дівчинко,
але тепер із тобою він вмиратиме від нудьги і шукатиме
того, хто ще раз потягне його у вогонь. Так зі всіма буває,
поки аж людина сама не зрозуміє, що той шал — це само­
обман, самохіть, а не кохання. Аж тоді схопиться за голо-
ву і побачить, скільки всього зруйнувала на шляху до такої
оманливої пристрасті.
А для таких, як моя Ольга, найкращі стосунки — із са-
мою собою.
 1899

А світ-то грає на моєму боці! Я тільки переплакала над

Ольжиними листами про те, що її коханий поїхав, може,
й назавжди. І тільки перетішилася від них же. Навіть зби-
ралася поїхати до Чернівців, щоб побути біля моєї дівчинки
у такий складний час. Але тут узяти перерву в навчанні не
так вже й легко. І раптом Кобилянська написала, що її ко-
ханий їде до Відня. І навіть сама попросила мене прийняти
його на квартиру.
О, моя дівчинко, ти й сама не розумієш, що робиш! Сама
не розумієш, що рятуєш себе ж. А я — лише маленька частин-
ка цієї дивної гри світу.
Коли Ольга писала мені про те, що він кохає іншу жінку,
я хотіла вмерти. Мені водночас було і соромно, і ні. Я навіть
пишалася собою. І страждала через це.
А він виявився впертим. І не таким дурним, як я думала.
Таки знайшов спосіб, хай і через стільки років, щоб зустрі-
тися знову. Отже, те, що я йому дала, не лише не вичахло,
але й розрослось.
Я зустріну його. Якщо світ так хоче — зустріну. Не вірю
в такі випадковості.
***
Він приїхав. Трохи змінився з того часу, коли була з ним
уперше. Схуд, погляд став важчим. Десь навіть мене кольну-
ло сумління — я знала, що його вбиває. Бо й сама з цим жила.
Але я свою дозу шалу мала, коли хотіла, бо я свідомо стала
такою, як є. А він отримав свою слабкість ніби через укус
скаженої собаки, без дозволу.
У першу ніч, коли він ночував у мене, здається, я навіть
через стіну чула, як калатає його серце. Він чекав на мене.

196
Дурненький. Думав, що все станеться так, як минулого разу.
Але тепер я мала інший план.
Найперше — я мусила його спитати. Мені було важливо.
Бо якщо він любить Ольгу, то я не маю права ні на що. Мені
треба було знати. Прийшла до нього посеред ночі. Знала, що
він не спить. Але мені пощастило ще більше — здається, че-
рез втому і дрімоту він навіть не згадав наступного дня про
те, що я приходила.
Він не кохає мою дівчинку. Як і тоді, в Чернівцях. Усе до-
стоту так, як я собі уявляла.
Одного разу я взяла його на своє улюблене місце. Навіть не
знаю, чому. Просто мені раптом... стало його шкода. Поба-
чила себе збоку — граюся ним, як безвольною лялькою. Заради
моєї дівчинки, так. Але граюся. Захотіла раптом зробити
щось хороше. Бувають часом такі неконтрольовані напа-
ди світлої частини моєї душі. Ось і того разу. Взяла його за
руку, потягнула з собою на провалля.
О, як шалено красиво тоді заходило сонце! Я заплющува-
ла очі й кожною клітиною ловила фантастичні відчуття,
що давало одночасне захоплення красою і легенький страх
висоти. Обожнюю такі миті.
Йому було страшно — я це відчувала. Мабуть, навіть
хотів піти. Залишився через мене. А потім, здається, роз-
пробував.
Десь у ту хвилину я відчула якусь близькість із цим чо-
ловіком. Дідько, та ми з ним були однаково хворі. Спочатку
Ольгою. Тільки він — трохи не так, як я. А потім — оцим
бажанням шалу, розпусти, вогню, який я навчилася котро-
лювати, а він навіть не встиг зрозуміти його. Не зміг по-
ставити діагноз. Двоє слабих, що перестали опиратися са-
мим собі.
Він перестав опиратись і прийшов до мене. А я переста-
ла опиратись і поїхала геть із того місця, де хотіла бути.
Бо моя хвороба була трохи іншою. Вона могла зробити боля-
че моїй маленькій дівчинці. Могла навіть назавжди її в мене
забрати. Тому я обрала хворіти на відстані.
197
 Вночі він стояв біля мене. Я відчувала його погляд, розумі-
ла, як йому зле від того, що не може мене мати. І поцілувала.
Тієї ночі ми кохалися так, як кохаються під дією того
наркотика — гарячого шалу. Забороненого. Неочікуваного.
Кожна наступна ніч була трохи іншою, але в жодній не
було нічого схожого хоча б віддалено на щось справжнє.
Я перестала його жаліти. За той час, що він був біля
мене, він міг хоча б спробувати виборсатись із того, куди
його затягнуло. Але він, навпаки, розніживсь і давався себе
топити без спротиву. Дурний. Пристосуванець. Так і втра-
чають себе. З таким Ольга точно не виживе.
А потім я попросила його піти. Я могла б залишити його
в себе надовше, перетворити на жалюгідну ганчірку, тва-
ринку, що чекала б моїх команд. Він міг збожеволіти біля
мене — хотіти мене, чекати мене ночами, злитися на мене,
захоплюватися мною. Але раптом я зрозуміла, що досить.
Я й без того майже знищила його. Якщо в нього залишила-
ся ще хоч крихта людяності й він не отримуватиме нові
«дози» наркотику, то з часом він одужає. Може, навіть за-
живе звичайним життям. Бо він не розказав Ользі про нас із
ним, отже, не безнадійний. Але мені до того цілком байдуже.
Він приходив іще раз. Я знала, що його до мене якийсь час
тягнутиме. Могла не відчинити, вдати, що не вдома. Але
навіщо? Щоб його бажання мене бачити виросло ще більше
і він наробив дурниць?
Віддав мені кулон із моїм волоссям — і це було добрим зна-
ком. Так він зі мною попрощався, навіть сам того не розумі-
ючи. Ті, хто не можуть одужати від цієї хвороби, не вміють
прощатись. А він знайшов сили. Буде жити.
Я писала Ользі, ніби нічого й не трапилось. А вона писала
мені. Жодного слова про нього у моїх листах, ніби його тут
нема. Мабуть, вона думає, що я роблю це, щоб не травмува-
ти її. Нехай буде так.
Я знаю, що він іще у Відні, але до мене не приходить.
Хай би вижив. Чомусь тепер мені дуже захотілося, щоб він
вижив. Після всього, що я зробила, навряд чи я маю право
198
шукати в себе совість, тож не знаю, чи це вона диктує мені
такі думки. Але хай би вижив.
***
Світ не грає на моєму боці. Він грає у якусь свою, зовсім
іншу гру. Гру зі мною.
Це було так наївно — думати, що мені, як і завжди, все
зійде з рук. Що ж, тепер я покарана. Я відчуваю, як у мене під
серцем ворушиться життя, і розумію, що не маю на нього
права.
Моя дівчинка і далі страждає. Він повернувся в її місто.
Після всього, що я зробила. Але я спокійна — до неї він не
повернеться ніколи. Дай, Боже, їй сили знову все пережити.
Одного разу це таки буде востаннє. Цикл не може тривати
вічно.
Тепер якийсь час я не зможу бути поруч із нею. І від цьо-
го боляче.
Дитина, яку я ношу, — моє покарання чи спокута? Я ще
не знаю. Але я дограю цю гру. Я таки подивлюся, що там,
у кінці. Не звикла схóдити на півдорозі.
Я не відразу зрозуміла, що трапилося. Кажуть, що зазви-
чай людям при надії зле. А мені було дуже добре. Одного ранку
я відчула таку легкість, якої ніколи не було до того. Я раділа
від найменших дрібниць. Купила собі нову сукню, намалювала
яскраву картину, навіть пропустила заняття, щоб просто
посидіти у парку і подихати солодким, як ніколи, повітрям.
Мені здалося, що все навколо мене ледь відчутно пахне по-
льовими квітами. Я так раділа від того, що світ навколо
мене змінився, що не відразу осягнула — ці зміни відбулися
в самій мені.
Коли все стало остаточно зрозумілим, я злякалася. Не
втішилася, не засмутилась, а злякалась. Як я, розпусна, без-
совісна, зла жінка, можу дати комусь життя? Яку людину
я приведу у світ, зважаючи на те, за що світ її мені послав?
А коли страх минув, я все прийняла. Якийсь час жила
так, ніби нічого не трапилось. Інколи навіть самій здава-

199
лося, що я все вигадала. Зрештою, мені так було зручно —
я мала час іще хоч трохи пожити без зайвих думок у голові.
Вирішила, що обдумаю все, коли відчуватиму дитину. Так
і відбувається. Зараз я чую її рухи, і саме з першим поштов-
хом мені прийшла думка про те, як усе владнати. Бо якщо
вже світ захотів, щоб я привела це життя, то я йому не
опиратимусь.
Після того, як я все вирішила, — настала цілковита гар-
монія. Мені навіть здається, що дні і ночі стали довшими.
Я все встигаю, хоча не поспішаю нікуди. Гуляю, малюю, їм
солодке, вчуся, розважаюся. Мені давно не було так спокійно
і добре. Мабуть, готуючись віддати світу нове життя, моє
тіло навмисне притуплює в мені всі погані емоції, щоб я не
наробила дурниць. І мені це подобається.
Спочатку я себе ненавиділа. За все те, що зробила. За
те, що не змогла опиратися своїй хворобі, своєму власному
наркотику, за хворобливий егоїзм. А зараз я себе люблю. Бо
у цей момент я — не просто я. Світ обрав мене для важли-
вого. Навіть якщо водночас це і є моє покарання.
Ольга пише, що в своїх листах я стала чужою. Потерпи,
моя маленька дівчинко, просто зараз я не можу розповісти
тобі все. Дякую, що відчуваєш мене так добре, навіть коли
я далеко.
Воно щойно знову стукнуло мене ніжкою. Воно вже є, хоч
ще й не народилося. Дуже сподіваюся, що це буде дівчинка. Бо
буде дуже несправедливо, якщо народиться хлопчик, схожий
на свого випадкового тата.
 Торунь, 1900

Це потрібно було зробити сьогодні. Вона скупала дів­

чинку в теплій водичці з любистком — так колись робила
її мама, витерла широким чистим рушником. Трохи поду-
мала і перев’язала ним собі груди. Одягла поверх масивну
камізельку, щоб не було видно. Волосся сховала під темною
хусткою — тут так ходять, а їй зайва увага була зовсім ні до
чого. Сповила дитину в чисте і, поки та заснула, пішла до
вулиці праворуч від костелу. Чергувала тут вже кілька днів
і знала, що десь у цей час до храму йтиме згорблена жінка,
щоб поприбирати. Побачила її ще на початку вулиці й хутко
побігла до дверей храму. Треба, щоб дитя довго не лежало
на холодному. Бо заслабне.
Обережно, щоб не збудити, поклала дитину на долівку.
Забрала край ковдрочки з обличчя і легенько торкнулася
двома пальцями чола дитини. Так її мама благословляла
в дорогу. А в її доньки попереду дорога довга — у життя.
Поверталась іншим шляхом. Навіть не оглянулася. Тре-
ба було швидко зібрати речі й розплатитися з господарем
квартири, поки той не помітив, що дитини з нею вже нема.
І їхати додому, в Чернівці. Жити далі.
Дитину вона народила у Відні. У таких, як вона, в цьо-
му великому місті ніяких проблем — за гроші можна все.
Стара жінка, що приймала пологи, ні про що не питала.
Ба більше — навіть не розмовляла з нею. Тільки коли
вже сповила дитину і поклала на груди, то пильно поди-
вилась у вічі й сказала: «А ти сильна. Навіть не крикнула.
Переживеш».
І тепер, ідучи в порожню квартиру, вона переживала.
Спочатку хотіла повернутись, але вчасно зупинилася:
«Дурна, — картала сама себе подумки. — І що ту дитину
201
чекає з такою мамою, як ти? Куди ти її привезеш? У світ, де
обоє станете вигнанцями? Щоб і її, і тебе зацькували? Бо
там, бач, можна таємно кохатися, з ким хочеш, можна вби-
вати своїх дітей в утробі, можна красти, брехати, але наро-
дити поза шлюбом — зась. Треба ж тому світу мати офіцій-
них цапів-відбувайл, над якими можна знущатися без мук
совісті. Це майже так само дико, як і їсти людей, але все ж
таки тут бути сиротою легше й почесніше, ніж байстрюком.
Бо ти вже винне у тому, що мама тебе не вбила ще до народ-
ження або не винесла вночі на холод у першу ж твою ніч,
щоб ти вмерло само.
Найважче стало, коли до грудей прибуло молоко. Хоті-
лося вити вовком. Але не мала часу себе шкодувати. Зціпи-
ла зуби, зв’язала свої нехитрі речі у клунок, дитяче спалила
в печі й пішла. Попрощалася з господарем квартири, яку
винайняла на кілька днів за великі гроші, бо без метрики.
Той таки помітив відсутність дитини, а найімовірніше —
величезні плями від молока, що розповзалися навіть по
верхньому одязі. Збрехала, що малу забрав чоловік, а вона
мусить поспішати, щоб дати їй груди, — бач, і молоко вже
підійшло.
Далі потрібно було дістатися Кракова, а звідти — потя-
гом до Львова. А там вже все простіше.
Ноги самі повернули до того костелу — до того навіть не
думала туди йти. Дитини на порозі, звісно, вже не було. По-
бачила ще здалеку, що з комина маленького будиночка при
храмі йде дим. Раз гріють хату, отже, дитина там. Називала
її Ясею, Ясочкою. Але ті люди дадуть своє ім`я.
Одне вікно будинку виходило просто на поле, з того
боку легко можна було підійти непомітно. Заглянула всере-
дину. Біля столика, на якому світилася лампа, сиділа огряд-
на жіночка і годувала її Ясю грудьми. Під ногами в неї кру-
тився малий хлопчик. Отже, сестри при костелі знайшли
дитині годувальницю з тутешніх. За те й Богу дякувати.
А дитина поруч, певне, її власна. Там, у хаті, було світло
і тепло. Їй не було того видно, але якось ніби знала, що
202
Ясочка спокійно смокче молоко й очі її злипаються до сну.
Ще занадто мала, аби відчувати щось схоже на те, що від-
чуває вона сама зараз.
Бігла звідти, як несамовита. Може, хоч так вдасться втек-
ти від того всього, що сталося.
Привезти дитину до Польщі за великі гроші їй помогла
та сама жінка, що приймала пологи. Сказала, що тут дуже
добре опікуються сиротами. І що це — найкращий вихід із
ситуації. Хоч про саму ситуацію та повитуха не знала нічо-
го, але, мабуть, вже бачила-перебачила таких розгублених
породіль.
 Чернівці, 1904

Якби вона знала, що з цим буде так важко жити, то... не

повірила б у це? Бо хіба могла б повірити, що постійно ду-
матиме про дитину, яку навіть не встигла полюбити? Без-
глуздя — не більше.
Спочатку все було добре. В Чернівцях була її Ольга, її
маленька беззахисна дівчинка, заради якої все й відбулося.
Ольгу кинув Маковей. Здається, він навіть збиравсь
одружитися з іншою. Все ніби складалося на добре. При-
наймні, так, як вона планувала. Але дечого таки не врахува-
ла. Замість того, щоб розправити спину та йти в життя з іще
більшим завзяттям, Ольга потонула в своїх стражданнях.
Любов до Маковея її змінила. Біля неї було безліч цікавих
чоловіків, але вона не приймала їх залицяння. Ольга полю-
била себе покинуту. І це вже була зовсім інша жінка. Вона
просто не могла бути щасливою, бо насправді це щастя їй
не було потрібно. Ользі сподобалося бути жертвою. З цього
вона брала натхнення для свого писання.
Дивитися на те, як пропадає її маленька дівчинка, було
нестерпно. Малювала для неї, їздила селами, шукала цікаві
сюжети та образи, а потім переповідала їх Ользі, вдивляю-
чись їй у вічі, чи не загориться в них отой давній вогник за-
хвату. І блимав він так рідко, що зрештою все, що робилося
до цього, здалося даремним.
Тим часом Ольга зблизилася з Ларисою Косач. Августу
спочатку це обурювало і дратувало. Лариса-Леся страждала
так само, як і Кобилянська. І, схоже, вдвох страждати їм було
добре. Тоді Августа відійшла вбік. Хай вже буде, що має бути.
А рік тому Ольга захворіла — її розбив частковий пара-
ліч. Удень Августа сиділа біля неї, розказувала якісь байки,
а ввечері поверталася додому плакати від безсилля.
204
 Вона не зробила свою маленьку дівчинку щасливою.
Ясочка снилась їй часто. І завжди однаково — ніби дов-
го-довго смокче її груди. І від того так приємно, що хочеться
кричати на весь світ. І вона кричить. Прокидається від того
крику, а сорочка і справді в мокрих плямах, хоча молоко
пропало давно. Далі на неї навалюється важким каменем
утома, вона знову засинає. А вранці груди знову порожні,
ніби нічого й не трапилося. Тільки затверділі плями на со-
рочці вказують — щось таки й було.
Августа боялася збожеволіти. Менше всього хотіла зло-
вити на собі співчутливий погляд Ольги. Менше всього хо-
тіла стати в її очах безпорадною.
Кобилянській ставало легше, а Августа слабнула. Яся
почала снитися частіше. Й одного разу Августа сіла на по-
тяг до Львова, звідти — до Кракова, а там поїхала до Торуні
й три дні просто ходила містом. Опам’яталась, аж коли на неї
звернули увагу люди — мовляв, чого тут ходиш, жебрачко?
Гроші вона мала. Пішла до місцевої лазні, переодяглася
в чисте. Треба було повертатися додому, бо тут до божевіл-
ля було ще ближче.
Ясю вона побачила біля того ж костелу. Була неділя.
Жінка, та сама, що її тоді годувала в хатинці біля храму,
вела Ясю за руку на службу. Трохи позаду йшов добре вбра-
ний чоловік із трійком школярів. Ясочку вона впізнала б се-
ред тисячі — ті ж золотаві кучері, що й у неї, ті ж величезні
очі. Щоправда, якого кольору — не роздивилась. У пишній
сукенці вона нагадувала вишукану ляльку. Жінка, що вела
її за руку, потай кидала на дівчинку погляди, повні щирого
милування.
Вони йшли назустріч Августі й за якийсь час опинилися
зовсім поруч із нею. Ясочка підвела на Августу очі, та зро-
била крок назустріч і навіть простягнула руку, але мала пе-
релякано відсахнулася.
Ця мимовільна дитяча реакція ніби розбудила від якоїсь
мари. Добре, що ніхто нічого не помітив, інакше зчинився б
іще той галас.
205
 Августа вилаяла подумки себе за такий необдуманий
вчинок і пішла геть. Треба було їхати додому.
З того часу її перестали мучити мокрі плями від моло-
ка на грудях посеред ночі. Тепер Ясочка снилась їй інакше.
Ніби стоїть просто перед нею точнісінько така, як за мить
до того, як відсахнутися біля костелу, й дивиться своїми ве-
личезними блакитними очима. Тепер Августа добре розди-
вилась їхній колір. Блакитні, як у тата.
Одного разу, просто посеред ночі, встала з постелі, діс-
тала з шафи чисте полотно, поставила на мольберт і сіла ма-
лювати Ясин портрет. Заснула аж над ранок. А наступно-
го дня, тільки-но знайшла вільну хвилинку — взялася його
доробляти. Закінчила десь за тиждень. Ну а за кілька днів
глянула знову й зрозуміла, що портрет недосконалий. Хиби
ледь помітні, та все ж є. Ще кілька днів роботи — і наче їх
виправила. Але за якийсь час знову знайшла ґандж. І так
безкінечно. Кілька разів на місяць домальовувала-перема-
льовувала Ясю. І все було не так.
Навіть коли за якийсь час поїхала малювати людей у села,
взяла той портрет із собою.
 Торунь, 1926

Якщо хто думає, що вмирати в розкоші так само, як

і у злиднях, то це цілковита нісенітниця.
Її хвороба мала якусь офіційну назву, але сама Августа
називала її тугою. Тут, у просторій білій палаті, яку провіт­
рювали двічі на день, а двічі на тиждень змінювали білизну
на чисту, було особливо багато місця для думок.
Помирати у такому закладі міг дозволити собі не ко-
жен. Але Августа заробила. Ніколи не думала, що виручені
за участь у виставках і за власні картини гроші витрачати-
ме на те, щоб померти в чистоті й комфорті. Оплатила своє
перебування тут далеко наперед. Значно довше, ніж навіть
за найвтішнішими прогнозами могла прожити. Просто хо-
тіла бути спокійною, що все складеться добре. Хоча слово
«добре» у її ситуації звучить смішно. Хотіла бути спокійною,
що помре тут, на чистих простирадлах, а не десь у заляпаній
фарбою майстерні. Августа знала, що звідси не вийде, тому
й усі свої гроші має витратити тут.
Молоденька медсестра в накрохмаленому халаті й чеп-
чику кожні двадцять хвилин заглядає до неї й до її сусідки,
чи все добре. Хоча їхнє «добре» різниться — медсестра хоче,
щоб Августа жила, а вона сама хоче померти.
Сусідка їй дісталася найкраща в світі — худенька,
дрібна бабуся. Але головним її достоїнством була німота.
Августа часом думала, чи не заразилася вона тою неду-
гою від сусідки, бо коли раз чи два на день озивалася до
когось із персоналу, то не впізнавала свого голосу — так
від нього відвикла. Говорити їй не було з ким. Хіба часом
приходили художники зі Спілки. Та й тих вона зустрічала
неохоче. Скоро взагалі забудуть сюди дорогу і стане зовсім
добре.
207
 Відколи вона приїхала до Торуні — не написала жодного
листа. Ні додому, ні Ользі. Не хотіла, щоб хтось про неї знав.
Щоб хтось вивідав про її слабкість. І тим паче — щоб хтось
із дорогих їй людей бачив, як вона вмирає.
Августа була на війні як офіцер-художник і бачила
смерть. У ній немає нічого красивого чи романтичного. Тому
вмирати краще на самоті, але в чистоті.
Тут, у Торуні, вона жила вже кілька років. Може, десять,
може, трохи менше — відколи захворіла, то рахувати час
чомусь стало важче.
Приїхала сюди після того, як трохи побула на війні. Про
той час навіть згадувати не хочеться. Там не намалювала
жодної картини. Але всі бої, всі скривлені обличчя поране-
них і застиглі маски вбитих назавжди залишилися в її голові.
І приходили у снах, у мареннях, у книгах. Аж коли остаточно
стало зле і прийшла сюди, запила їх пігулками і вони трохи
відступили.
Крім одного. Коли зрозуміла, що не зможе малювати вій-
ну, пішла помагати у шпиталь. І була там до першої своєї
смерті. До першої смерті пораненого на своїх руках. То був
молодий хлопчина. Він по-дитячому всміхавсь і тримав ру-
кою роздутий від крові живіт. Казав, що йому не болить,
а фельдшер — що це кінець. Це не міг бути кінець, бо в кін-
ці так не всміхаються. Принаймні, так тоді думала Августа.
Стояла поруч, гладила його по плечі. А він подивився на
неї великими блакитними очима й прошепотів: «Відпусти,
тепер я піду».
Вона навіть не встигла перепитати, куди. Хлопчина ніби
прочитав її думки: «Туди, де я одного разу залишив себе».
Подивився ще раз на неї величезними блакитними очи-
ма і вмер.
І раптом Августа згадала такі ж очі. І зрозуміла, що теж
має повернутися туди, де залишила себе.
Поки її роботи експонувалися на престижних виставках
у Відні, у Торуні вона малювала портрети на замовлення, по-
середні картини для модних інтер’єрів і продавала їх через
208
місцеву Спілку художників. Винайняла непогану квартиру,
хоч маленьку, але світлу й теплу, а їй це було важливо. Кож-
ної неділі ходила на службу до костелу. До саме того костелу.
Тепер вона вже не пам’ятала добре, навіщо приїхала у То-
рунь. Хвороба забрала клапті з її життя, ніби погризла ми-
шами. У костелі Августа когось шукала. Але кого — тепер
і не згадає.
Та й, зрештою, це вже не важливо. Треба заспокоїти ди-
тину. Її доня плаче. Може, змерзла чи хоче їсти. А може, про-
сто скучила за маминими руками.
Августа обережно встала з постелі, відчинила масив-
ну дерев’яну шафу і дістала звідти портрет білявої дівчин-
ки з великими блакитними очима. Сіла на крісло, поклала
його собі на руку і почала колисати, ніби немовля: «Спи, моя
Ясочко, спи, дитино. Хто тебе налякав? Тітка чужа простя-
гала до тебе руки? Вона більше не буде, спи».
Двері до палати прочинились, й Августа повернула в той
бік голову. Прийшов знайомий художник зі Спілки. А вона
ніби прокинулася від сну. І навіщо встала з постелі та діста-
ла цей портрет? Треба його комусь віддати. Шкода, якщо її
роботу викинуть після того, як вона помре.
 Чернівці, 1941

Вона прийшла до Кобилянської ще раз через два дні.

Цього разу двері відчинила жінка, яка допомагала по гос-
подарству. Більше вдома нікого не було — у такий ранній
час місто вчилось і працювало. Жінка повідомила, що Ольга
Юліанівна тільки встала і вона має перепитати, чи та готова
прийняти гостей. Оля залишилася чекати біля дверей. Хви-
лин за десять її покликали в кімнату.
Ольга Кобилянська сиділа, як і минулого разу, в кріслі,
й дивилась у вікно. В руках тримала білу чисту хустинку.
— Тільки, прошу, дитино, цього разу без брехні, — жінка
навіть не глянула в бік гості. Її голос був таким твердим і хо-
лодним, що, здавалося, відбивається від шкла і падає з дзво-
ном на підлогу. — Я довго думала, чи приймати тебе знову.
Тому для початку скажи, хто ти є і навіщо прийшла.
— Я Оля.
— Ну, хоч у чомусь не збрехала. — Кобилянська натяг-
нуто посміхнулася кутиком губ.
Поки дівчина думала, з чого почати, Ольга Юліанівна
перебирала кутик хустинки, але дивилася кудись далеко за
вікно. — Тільки найперше — попрошу, зніми це.
Кобилянська кивнула на вікно, Оля не відразу зрозумі-
ла, в чому справа. Але раптом помітила, що жінка показує
пальцем на відображення її мідного кулона у вікні.
— Власне, через нього я тут. — Дівчина поспіхом зняла
через голову шкіряну мотузку, на якій висів кулон, і простяг-
нула його Ользі. Але Кобилянська показово відвернулася.
— Цей кулон належав жінці, що зіпсувала моє життя.
Я не хочу його бачити.
— І ви знаєте, як її звали?
— Не знаю. І не впевнена, що хотіла б.
210
 — Тоді думайте вже зараз. Бо я маю на меті вам все роз-
повісти.
— Отже, дякувати Богу, казки про студентку з універ-
ситету не буде. — Ольга Юліанівна трохи помовчала, а далі
задзвонила у невеличкий дзвоник, що стояв на підвіконні. За
хвилину на звук прийшла та ж жінка, що відчиняла двері. —
Галі ще нема? — перепитала Кобилянська в неї.
— Нема.
— А Іллі?
— Теж нема. І хлопці в школі.
— Добре, — Ольга Юліанівна ніби згадувала, для чого
покликала помічницю. — Щось я хотіла... А завари нам чаю.
Липового. У нас же ще є липа?
— Є.
Жінка крутнулася біля порога і вийшла.
— Ти любиш липовий чай? Його чомусь рідко п’ють на-
весні чи влітку, більше взимку, щоб не слабувати. А мені то
байдуже.
— Люблю. Мабуть... — Оля здвигнула плечима.
— То ти, от така мала, майже дитина, прийшла сюди, щоб
розказати мені велику таємницю?
— Та ні. Навпаки, я хочу, щоб таємницю мені відкрили ви.
— Он як! Ще цікавіше, — Кобилянська посміхнулась
і вперше, відколи Оля прийшла, глянула на неї. — І що ж
такого важливого для тебе знаю я?
— Ви знаєте, хто мій дідо.
— Хм, цікаво.
До кімнати увійшла все та ж помічниця з тацею в руках.
Поставила її на стіл, обережно переклала двоє невеликих
білих горняток і налила в них чай із білого з синіми візе-
рунками чайничка.
— От ти завжди кудись поспішаєш, — із докором, але
не грубо кинула в її бік Кобилянська. — Бачиш, липа ще не
добре настоялась. А ми питимемо саму воду.
Жінка, здавалося, пропустила ті слова повз вуха і мовч-
ки вийшла.
211
 — Зле, як Галі нема вдома, — пробурмотіла під ніс Коби-
лянська. — Вона добре знає, як я люблю. Шанує мене. Хто
знає, чи рідна дитина так би шанувала.
Оля почекала, поки Ольга Юліанівна відіп’є перший ков-
ток і насмілилася нагадати про тему розмови:
— Мені здається, що ви — єдина людина на цьому сві-
ті, яка зможе мені пролити світло на історію моєї родини.
Кобилянська не відповіла нічого, але злегка кивнула го-
ловою, що мало б означати: «Кажи».
— Мою маму виховали нерідні батьки. Колись у Торуні
її підкинули під двері костелу. І недавно, через багато років,
я побачила на продажі мамин дитячий портрет. Впізнати
її на тій картині було дуже легко — кожна рисочка пере-
дана з такою точністю, ніби то фотознимка. Це було дуже
цікаво. Я одразу відчула, що в тому всьому є якась загад-
ка. Чоловік, що продавав портрет, розказав мені, хто його
намалював. Та жінка померла багато років тому в лікарні.
І в мене є всі підстави вважати, що це вона колись народи-
ла мою маму і підкинула в костел. — Оля говорила швид-
ко, ніби боялася, що Кобилянська її не захоче дослухати. —
Я вже думала, що мені не вдасться дізнатися нічого більше,
але, на моє щастя, зустріла старого двірника, який грішив
тим, що забирав зі смітника речі померлих. Він віддав мені
частину щоденника і кулон тієї жінки, — Оля вдруге про-
стягла Кобилянській кулон, але та знову навіть на нього
не глянула. — Тут, у щоденнику, йдеться про вас. Ви були
з нею близькі. Ви мусите знати, від кого вона народила
ту дитину.
— А в щоденнику про це хіба не мало би бути?
— Може, й було. Але той старий надумав розпалювати
папером грубу. Списаних сторінок майже не залишилось.
Якісь малозрозумілі уривки.
Ольга Юліанівна повільно піднесла руку до чола і витер-
ла хустинкою невидимий піт.
— То ти нарешті скажеш, як звали ту жінку, чи я маю
з тебе витягувати слова, — в її голосі чулося роздратування.
212
 — Августа. Августа Кохановська.
Кобилянська розгублено глянула на Олю. Потім на-
решті подивилася на кулон в її руці і жестом попросила
дати його. Піднесла кулон ближче до очей і якийсь час
роздивлялася.
— Читай, — кивнула на щоденник, який Оля притискала
лівою рукою до грудей.
Дівчина знайшла очима в кімнаті стілець, підсунула
ближче до вікна, сіла і почала читати. Кобилянська уваж-
но слухала. Часом здавалося, що вона навіть не кліпає
очима і не дихає. В деяких місцях просила зупинитись
і долити їй чаю з чайничка. Робила кілька ковтків, ніби
відпочивала. І дозволяла читати далі. Там, де Оля не мог-
ла розібрати Августин почерк, вихоплювала зошит із її
рук і вдивлялася в рядки, бо, мовляв, добре знала почерк
Кохановської. Впізнавала слова, віддавала зошит і слухала
далі.
Як тільки Оля дочитала останній рядок, двері рипнули.
В кімнату заглянула Галя. Здивовано звела брову, побачив-
ши дівчину.
— Все добре, мамо? — спитала Кобилянську. — Я вже
вдома.
— Бачу, — буркнула у відповідь жінка. Мовляв, «не за-
важай».
— Якщо щось буде треба, кличте, — зачинила за собою
двері.
Кобилянська мовчала і маленькими ковтками пила вже
ледь теплий чай. В її лівій долоні досі лежав масивний мід-
ний кулон.
— То ви мені щось скажете? — не витримала Оля.
— Ні, — її голос знову став холодним, а погляд утік за
вікно.
— Як то — ні? Ви ж маєте знати.
— Нічого я не знаю. Ти все вигадала. Спочатку я все ви-
гадала, потім — Августа, а тепер ти. Йди звідси. І не приходь
більше.
213
 Оля встала ні в сих ні в тих. Від розчарування й образи
на очі виступили сльози.
— І цю дурничку з собою прихопи, — Кобилянська про-
стягнула долоню з кулоном.
— Тоді перепрошую, що забрала ваш час, — промо-
вила дівчина крізь сльози. — Я була певна, що ви щось
знаєте.
— Несмілива, як і її дідо... — пробурмотіла собі під ніс
Кобилянська, коли Оля вже вийшла. — Галю, чуєш, Галю! —
задзвонила у дзвіночок. — Галю, ніколи її більше до мене не
пускай.
 Епілог

От бачиш, Осипе, я прийшла. Стільки років не писала до

тебе листів, а тепер пишу, хоч і подумки. Знаю, що ти того
листа читаєш, щойно слово злітає з моєї думки.
Дотепер я не розумію, чи тримала колись на тебе обра-
зу за те, що мене ти не полюбив. Чи за те, що спочатку дав
мені надію на щастя, а потім її відібрав. Не знаю...
Недавно до мене приходила дівчинка. Молоденька така,
наївна. Я колись такою самою була — на конях їздила, квітку
едельвейса шукала, щоб здобути справжню любов. Я слухала
те, що вона мені розказувала, і розуміла страшне. Не на тебе
я маю ображатися. А лише на саму себе.
Скільки разів щастя стукало в мої двері! Скільки людей
мене любило. А я зачинилася вперто і чекала, що в них ко-
лись знову постукаєш ти. Дурна. Придумала собі цю любов,
вперлася в неї. Жила нею.
Але скажи, ким би я була без тої любові? Де б я брала той
жаль, що штовхав мене писати, ставати кращою?
Ми з тобою — обоє жертви підступної гри. Гри цілого
світу. Ця гра знищила нас. І врятувала.
Що було б, Осипе, якби ми тоді щасливо пошлюбились
і жили разом? Я була би здорова, пекла би тобі м’ясо по неді-
лях, а по середах — пісні пироги. І десь на четвертому році
ти би сказав мені, що те м’ясо і пироги вже тобі так прої-
лися, що не можеш їх бачити. Що хочеш пісної бульби з ква-
шеною капустою, молока з-під корови, чорного хліба — чого
небудь, аби не м’ясо в неділю і пироги в середу.
То чи довго мені би смакував наш шлюб? Чи не вмерла б
я від нудьги і жалю за самою собою, тією, що їздила на конях,
збирала едельвейси і перша тебе цілувала?

215
 Або, може, я би помагала тобі з твоїм письмом, а ти
мені — з моїм. Ми би ставали сильніші разом.
Ми мали різні шляхи і могли б піти кожним із них. І хто
знає, чи той, що ти обрав, не був найкращим. Але у нашо-
му випадку ти виграв. Бо був щасливим. Ти зробив так, що
обраний тобою шлях став для тебе правильним. Тим, який
вів до щастя.
А я? Я, як дурна, так і залишилася стояти на тому ж
місці, де ти мене залишив. Мріяла, що люди колись скажуть:
«Це жінка, що зробила щасливим відомого чоловіка — Мако-
вея». А тепер, навіть перечитавши все писане мною, вони
скажуть: «Це жінка, що не стала щасливою сама». І сміяти-
муться з мене. Недаремно сміятимуться.
Хто знає, Осипе, що важить більше — Кобилянська-пись-
менниця чи Кобилянська-щаслива жінка. То вже тепер я ро-
зумію, що їм обом не могло стати місця в моїй долі. І якщо
я вбила щасливу жінку, щоб народити письменницю, чи якщо
це зробив ти — ми обоє дурні. Дурні і крапка. Тільки людям
з того буде втіха.
Я не знаю, чи буде мені легше там, на небі, від того, що
Кобилянську-письменницю пам’ятатимуть. Бо Кобилян-
ську — щасливу жінку — забули би швидко. Але чи не за-
шкодую я там, що не спробувала того щастя, як шкодую за
тим тепер? Хоч і не скажу ніколи про це вголос.
Виходить, та дівчинка, Оля — то невинна жертва моєї
сліпоти. Як і її мама, як і Августа. Я своєю впертою любов’ю
наробила стільки біди, що аж страшно. І якби то лише собі.
Тільки ти один пішов далі. Тільки ти з нас всіх знайшов
щастя. І це моя єдина втіха в кінці життя.
Тепер, коли я знаю про все, то мені тебе навіть шкода. Та
гра виявилася жорстокою. Я не сказала дівчинці, хто її дідо.
Таємниці мають залишатися таємницями, якщо причетні
до них не можуть виправдатися. Так буде чесно. Лише ми
самі знаємо, як було насправді. А люди... Люди мають наші
щоденники і листи — найбільшу брехню на світі. Хай ті-
шаться.
216
 Відколи тебе не стало, я думала — як воно буде, чи зу-
стрінемося ми на тамтому світі, що я тобі скажу. Але, зна-
єш, тепер я також піду своєю дорогою. Відпускаю тебе, Оси-
пе. Може, хоч там мені буде щастя.

— А тепер — додому, — старенька жінка на інвалідному

візку перехрестилась і не сказала — прошепотіла ті слова. Її
компаньйонка з розумінням кивнула головою і штовхнула
візок перед собою.
Старий цвинтар у Заліщиках такої пори був порожнім.
Хіба пугачі перегукувались у соснах.
— Тільки, Галю, нікому не кажи, що я тут була. Не треба
ворохобити старе. Таємниці мають залишатися таємницями.
 Зміст

Чернівці, 1941. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3
Кимпулунг, 1876 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7
Чернівці, 1895. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18
Відень, 1895. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 34
Чернівці, 1896. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46
Львів, 1884. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 57
Чернівці, 1896. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 63
Чернівці, 1987. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 68
Львів, 1897. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 94
Яворів, 1879. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111
Львів, 1898. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 113
Відень, 1899. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 116
Чернівці, 1899. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 132
Чернівці, 1901. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 141
Чернівці, 1896. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 147
Чернівці, 1941. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 167
1896 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 194
1899 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 196
Торунь, 1900 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 201
Чернівці, 1904. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 204
Торунь, 1926 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 207
Чернівці, 1941. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 210
Епілог . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 215
 Літературно-художнє видання

Серія «Мистецькі біографії»

САЛІПА Ольга Ігорівна

ОЛЯ

Головний редактор О. В. Красовицький

Відповідальна за випуск Г. С. Таран
Художній редактор О. А. Гугалова-Мєшкова
Комп’ютерна верстка: О. В. Підлісна
Коректор М. О. Пітішкіна
Підписано до друку 05.10.2020. Формат 84×1081/32.
Умов. друк. арк. 11,76. Облік.-вид. арк. 10,35.
Тираж 1200 прим. Замовлення №

ТОВ «Видавництво Фоліо»

вул. Римарська, 21 А, Харків, 61057
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи
ДК № 5244 від 09.11.2016

Сайт та інтернет-магазин видавництва:

www.folio.com.ua
Електронна адреса:
market@folio.com.ua

Надруковано з готових позитивів

ТОВ «Видавництво Фоліо»
вул. Римарська, 21А, м. Харків, 61057
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи
ДК № 5244 від 09.11.2016
 Саліпа О. І.
С34 Оля / Ольга Саліпа; худож.-оформ­лювач М. С. Мен-
дор. — Харків: Фоліо, 2020. — 218 с. — (Мистецькі
біографії).
ISBN 978-966-03-8724-9 (Мистецькі біографії).
ISBN 978-966-03-9413-1
Поки одні співчувають її самотності, інші на пальцях пере-
раховують її чоловіків…
З дитинства Ольга розуміє, що вона «не така». Її сила лякає
і притягує, її почуття і пристрасть горять вогнем. Але вона сама —
згоряє чи гартується?
Ось він, ідеал: розумний, інтелігентний Маковей. Негідник чи
рятівник? Злочинець чи жертва? Чи витримає кохання сильної
жінки? Бо ж власні «скелети в шафі» не дають про себе забути. На
шляху їхнього спільного щастя багато тіней з минулого.
Кобилянська. Про неї знають все, але її не знає ніхто. Щоденники,
листи, твори... Найбільша містифікація української літератури,
створена нею самою. Роман «Оля», володар Гран-прі «Коронації
слова-2020», не про письменницю, а про жінку. Пристрасну, вперту,
але з власними комплексами та помилками, живу...
Це дебютний роман Ольги Саліпи, що відома як поетка і авторка
малої прози.
УДК 821.161.2