Вступ.

Кажуть, що лебеді співають перед смертю.

Ці слова сказав давньогрецький поет Езоп ще у 6 сторіччі до нашої ери. Він мав на увазі легенду,
згідно з якою лебеді — це неспівчі птахи, які за кілька миттєвостей до смерті отримують голос, і цей
передсмертний спів напрочуд красивий. Гарно, звичайно, сказано, але до чого тут The Last of Us? А я
вам зараз розповім.

Завдяки поемі Езопа «Лебідь та гусак» утворився фразеологізм «лебедина пісня». Це метафорична фраза для
останнього жесту, зусилля чи виступу, зробленого перед смертю або відходом від справ. Себто, це не просто
останній витвір мистецтва у кар’єрі майстра, а найкращий його витвір, який і став останнім.

Мабуть, ви досі не розумієте, до чого тут The Last of Us. Що ж, давайте зайдемо здалеку.

Playstation 3 стала тією приставкою, яка заледве не загнала в могилу компанію Sony. Залізо було дохлим, а
його архітектура занадто складною, через що розробникам було проблематично робити під цю консоль ігри.
До того ж, ціна також кусалася, адже приставка коштувала набагато більше грошей, ніж її прямий конкурент
– Xbox 360. Sony як могла рятувала свою консоль: знизила вартість приставки, замінила багато компонентів,
через що нові ревізії були набагато кращими і, звичайно ж, видавала гори грошей на різноманітні
ексклюзиви платформи, типу Infamous та Uncharted. Але біда, як кажуть, не приходить одна і приставку, до
решти всіх її бід, хакнули, подарувавши можливість завантажувати на неї ігри безкоштовно. Sony, начебто,
витримала і цей удар, але їй потрібно було закріпитися на ринку перед виходом наступного покоління
приставок, який уже от-от мав настати. Японському гіганту потрібно було голосно заявити про себе, аби не
втратити старих гравців і завоювати прихильність нових. Це був спланований задум компанії, тому ще у
2009-му році перед найкращою внутрішньою студією була поставлена ціль – у надсекретних умовах
створити дещо таке, що зірве дах гравцям. Отже, студія і почала творити.

І от у 2013-му році світ побачила The Last of Us – однокористувацька гра у сеттингу постапокаліпсису по
новій франшизі. І вона дійсно усім зірвала дах: 95 балів від преси 9.2 бала від користувачів на агрегаторі
Metacritic не дадуть збрехати.

Отож, ми підійшли до того, з чого почали: The Last of Us стала лебединою піснею. Лебединою піснею
Playstation 3.

І ні, я не намагаюся видати бажане за реальність. Гра, яка могла б спокійно увійти до стартової лінійки
Playstation 4, вийшла саме на PS3. За п’ять місяців до виходу нової приставки. Босам Sony було важливо
показати світу, що їх консоль не якась там помилка. Вона була створена з душею задля того, аби на ній
можна було грати у найкращі ігри планети. І вони створили саме таку гру. Вона була дуже красива і
буквально витискала усі соки з приставки. Вона чудово звучала. Нехай, у ній був не найкращий геймплей,
але він усе ж був дуже приємний. Але гравці не за це полюбили проект. Вони полюбили його за сюжет,
персонажів та атмосферу.

І зараз я спробую розповісти вам, що ж у ньому було такого, що він сподобався майже усім і кожному.
Завдяки чому ця історія змогла завоювати серця гравців по всьому світові? Наливайте чайок та
беріть собі якісь смаколики, тому що розмова буде довгою. Приємного перегляду.

Але перед початком моєї розповіді давайте зазначимо декілька важливих деталей. По-перше, тут буде
достобіса спойлерів. Я пройдуся через усі важливі сцени сюжету, тому якщо ви ще не грали у The Last of Us,
то для вас це може бути проблемою. По-друге, тут буде дуже багацько довгих катсцен с оригінальною
озвучкою. Деякі будуть тривати хвилину, або й того більше. Це суворо необхідно задля донесення всього
того, про що я хочу вам розповісти. Ну і, по-третє, я наполегливо рекомендую додивитися це відео до кінця,
адже подача матеріалу буде такою, що лише наприкінці ви зрозумієте усю суть того, про що я хотів вам
розповісти. Що ж, тепер наче все. Тому, приємного перегляду.