Керолайн Пекхем, Сюзанна Валенті

«Академія Зодіак. Пробудження»

Жанр: Фентезі, любовний роман

Серія: Академія Зодіак №1
Вікове обмеження: 18+
Переклад: Book Workshop UA
Перекладач: Аня Яровата, Катерина Робенко
Редагування: Дар’я Кононір
Пруфрідер: Хартлі
Вичитка та коректура: Дар’я Кононір
Локалізація обкладинки: мурмічка, сніжок

АНОТАЦІЯ:

Вас вибрали в якості студента Академії Зодіак, де ваш знак зодіаку

визначає вашу долю.
Якщо ви один із Фейрі, елементальна магія у вас в крові. І, мабуть, у
нас вона є теж. Як близнюки, народжені в місяць Близнюків, ми —
рідкість навіть у цій академії надприродних при-дар-ків.
Діти-підкидні були оголошені поза законом сотні років тому, але,
мабуть, нашим рідним батькам цього не сказали. Це означає, що ми
зовсім не готові до безжального світу Фейрі.
Повітря. Вогонь. Вода. Земля.
Ніхто ніколи не приборкував усіх чотирьох, поки не з'явились ми. І
це вміння поки що не додало нам друзів.
Як найрідкісніші елементалі, що коли-небудь були відомі, ми вже
представляємо загрозу для чотирьох небесних спадкоємців;
популярних, мстивих покидьків, які є одними з найгарячіших хлопців,
яких ми коли-небудь бачили. Не допомагає й той факт, що вони
найнебезпечніші звірі в Академії. І, певно, на Землі теж.
Наші долі переплетені, але вони хочуть, щоб ми пішли. У них є
лише одне місячне затемнення, щоб вигнати нас, і вони не зупиняться
ні перед чим, щоб досягти успіху.
Ми ніколи не знали, що маємо право від народження, але тепер, коли
нам це відомо, ми маємо намір претендувати на свій трон.
 Ми не можемо очікувати будь-якої допомоги від факультету, коли
мова йде про захист. Тож, якщо дракони-перевертні хочуть
потренуватися в наведенні на ціль, перевертні бажають когось в якості
здобичі, а вампіри жадають легкого перекусу, ми повинні бути
напоготові. Але ми вже давно піклуємося одна про одну і відбиватися
від усілякої погані у нас у крові.
Гороскоп на сьогодні: ти облажався.

Текст книги доступний виключно для ознайомлення! Після

прочитання негайно видаліть файл з пам'яті пристрою!
Забороняється видавати переклад за виконаний вами чи будь-яким
чином використовувати опублікований текст з метою отримання
матеріальної вигоди.
 Ласкаво просимо до Академії Зодіак, ось ваша
карта кампуса.
Примітка для всіх студентів: укуси вампірів, втрата кінцівок або
заблукання в Ридаючому Лісі не будуть вважатися вагомою причиною
для запізнення на урок.

Натисніть на карту, щоб роздивитися її ближче.

(Або перегляньте її за посиланням тут)
 Розділ 1

Мені майже вдалося залізти через вікно, коли пролунали поліцейські

сирени.
Пауза. Вдих. Видих. Намагаюся протиснути стегна.
Металевий засув вікна впивається мені в живіт. Але я була
худенькою з рішучістю пітбуля. Рівносильна битва, містере Вікно!
Знову доносяться сирени.
Моє серце звучить застережливою мелодією у вухах. Я підняла
голову – ванна кімната, що піді мною, така знайома. Не треба було
цього робити. Злом з проникненням. Хоча фактично я нічого не
зламувала.
Моя сестра значно краще справляється в подібних ситуаціях. Та,
можливо, ось чому саме я тут, а не вона. Я хотіла довести, що можу це
зробити. Мені дуже кортіло спробувати.
Сирени. Цього разу ближче. Тьху, подумки мене вже занесло до
тюремної камери. Драматичний плач у суді.
— Винна! — присяжні винесли свій вирок. Потім бац… металеві
двері грюкнули мені в обличчя, і я повернулася до співкамерниці
Патріс, яка мала гарний апетит і грізний блиск в очах.
Принаймні вона сита.
В’язниця, напевно, була відповіддю на мої молитви. Торі б мене
вбила. Хоча, насправді вона й сама була на межі однієї помилки, щоб
потрапити за ґрати. Ми були б силою, з якою треба рахуватися у
в’язниці – королеви засуджених. Як Тельма й Луїза, якби вони не
зірвалися зі скелі.
 Помітка: запитати Торі, чи опинитися у в’язниці – це дійсно гідний
план Б.
Наразі в’язниця не була в моєму списку справ. Я відчувала адреналін
і, щиро кажучи, зовсім трішки страху.
Чи зможу я це зробити?
Чи насправді я просто близнючка-невдаха?
Я відновила дихання. Найімовірніше, ті поліцейські не прийдуть за
мною. Мені просто потрібно якомога швидше покінчити з цим.
Я вперлася руками в крижану плитку і спробувала проштовхнутися,
мої стегна затиснуло, а сідниці колихалися, немов прапор, коли я
зависла в задній частині будинку. Блакитні кінчики мого чорного
волосся розвівалися, наче простирадло під час шторму.
Поштовх – оберт – так!
Без жодної витонченості я залізла на туалет і зістрибнула вниз, мої
змучені життям Конверси, мов повітря тихі, легко торкнулися підлоги.
Я знайшла час для того, щоб подумки відсвяткувати щойно здобутий
успіх, погойдавши задом під звуки тиші.
Я зробила це!
Відчинивши двері, я кинулася далі в будинок, який мав бути
порожнім, та все ж…
Усередині все похололо, коли, рухаючись, під моїми ногами зарипіла
дошка. Звук був схожим на відлуння грому.
Піт на роботі. У будинку нікого немає.
Згадавши його ім’я, по тілу пробігся легенький холодок. Ще три
місяці тому цей будинок був нашим з Торі домом, якщо це можна так
назвати. Піт ніколи не вважав нас своїми родичами. Останній перед
повноліттям рік ми провели тут. За день до того, як нам виповнилося
по вісімнадцять, Піт випхав нас, бо вже не повинен був за нами
доглядати. Єдине, про що він коли-небудь дбав – пляшка Джека і його
дорогоцінний п'ятдесяти восьмидюймовий телевізор.
Я зайшла до кімнати, яка колись булла моєю і Торі. Подивимося
правді в очі. Нині, коли Дарла пішла від нього, він більше не зможе
взяти опіку над іншими дітьми. Майже за два місяці до нашого дня
народження вона покинула Піта, і я не звинувачу
ю її. Він «випадково» забув розповісти про це нашому соціальному
працівнику. Ми були надто близькі до свободи, тому не стали
підіймати галас.
У кімнаті було небагато речей. Двоповерхове ліжко, занадто мале
для двох дорослих дівчат і надто принижувало нашу гідність. О ні,
невже я забула подякувати за це Піту? Обов’язково зроблю це
дорогою назад.
Відкинувши будь-яку обережність, я гучно пробіглася по кімнаті.
Притиснувшись долонями до стіни, почала рухатися в пошуках. Я
посміхнулася, коли знайшла потрібне місце, і моє серце затремтіло від
надії. Я схопилася за краї цеглини й потягнула на себе. Кам’яна кладка
відвалилася, було видно маленький отвір, в який ми з Торі ховали різні
речі. Просунувши руку всередину і закусивши губу, намагаюся
намацати те, що потрібно.
Готівка… Ціла пачка… Піт вигнав нас з будинку швидше, ніж ми
встигли її забрати. І це було не те, що він повернув би нам, адже всі
гроші спускав у місцевому казино. Та ми економили роками. У той час,
як я отримувала прибуток від учнів у школі, купляючи та продаючи
їхнє непотрібне лайно, Торі робила щось більш незаконне. Вона ніколи
не розповідала мені, чим саме займається, та я можу припустити, що
знаю. Торі завжди поверталася додому, коли на годиннику було далеко
за північ. Від неї несло бензином і адреналіном.
Ці гроші були нашим майбутнім. У цій дорогоцінній цегляній дірці
знаходилося майже дві тисячі доларів. Цієї суми вистачить на пів року
оренди нашої квартири. Вона виглядає лайново, але це значно краще,
ніж холодний тротуар.
Хтось постукав у вхідні двері. Моє серце закотилося десь у п’яти. У
Піта не було друзів. Він був самотнім. Лузер.
Копи!? Це неминуче.
Я торкнулася готівки й, згортаючи її, зажала купюри між пальцями.
Пролунав гуркіт, коли поліцейські вибили двері.
Ні, ні, ні, ні. Серце, ніби застрягло в горлі. Я бігла так, наче все було
у вогні.
Двері в коридорі різко відчинилися.
— Не рухайся! — крикнув чоловічий голос. Я кинула погляд через
плече і все, що побачила, – пістолет у його руках.
 — Дідько, не стріляйте! — у паніці я врізалася в стіну, на плечі
моментально завиднівся синяк.
— Я сказав завмерти! — закричав коп.
Зневірившись, я кинулася до ванної кімнати, грюкнула дверима й
зачинила їх на замок.
Жодного пострілу. Це вже добре. Копи не стріляють у неозброєних
дівчат-підлітків, чи не так?
Я засунула гроші в задню кишеню штанів, схопила зубну щітку Піта
й занурила її в унітаз. По той бік дверей було чути глухий удар, та я
вже майже протиснулася через вікно, а щітку поспіхом поставила в
тримач. Це цілком вартувало тих п’яти секунд, які я витратила.
Я витиснулася і вдарилася об землю, тікаючи до задньої огорожі, де
мала бути велика яма, яку викопав сусідський ротвейлер. Десь за мною
лунали нові крики. Вітер смикав моє волосся, а легені наповнювалися
свободою. Це був чистий екстаз, який пронизував мене, мов наркотик.
Уявивши, яким буде обличчя Торі, коли розповім, що зробила зі
щіткою Піта, я не могла дочекатися її посмішки. Я сумнівалася, чи
зможу це зробити, адже, зазвичай, була тією, хто перечіпався через
власні ж ноги, та
, дідько, не сьогодні.
— Гей, стій! — почувся жіночий голос.
Мої думки розвіялися, і серце перетворилося в лід. Я впала на
клумбу і пролізла через отвір у паркані. Джинси зачепилися за гостру
гілку, яка подряпала шкіру. Коли кроки наблизилися до мене, я
скрикнула:
— Мені потрібні ці гроші! Вони навіть не його!
Здалося, ніби моє серце так само голосно завило в грудях.
Я відстебнула ремінь і в ту ж секунду відчула це. Все це. Гроші
каскадом посипалися на багнюку, пролітаючи біля моєї пошкодженої
шкіри й падаючи додолу.
Я не поклала готівку до задньої кишені, а запхнула її в цей клятий
пояс!
— Ні! — я намагалася відчепитися від поліцейської, але вона міцно
тримала мене, вп’явшись нігтями в шкіру.
— Сержанте! — закричала жінка… Усе моє життя враз пронеслося
перед очима. До чорта в’язницю – це був жахливий план Б.
 Грізний голос чоловіка наповнив повітря:
— Відпустіть її.
Нарешті мене відпустили. Піднявшись на коліна, подякувала своїй
вдачі.
Я повернулася, щоб зібрати всі наші чудові зелені купюри, та пара
великих чоловічих рук вже збирала їх до купи.
Він псує наше життя!
Я вдарила по огорожі з усієї сили, випускаючи на волю свій гнів, а
потім розвернулася і побігла в протилежному напрямку так швидко, як
тільки могла.
Ким би не був той чоловік, та він водночас врятував мене і
зруйнував моє життя.
Дякую, йолопе.

***

Я піднялася на четвертий поверх до нашої квартири, вимазана в

багнюці й неймовірно зла на себе. Я наскрізь промокла під зливою,
доки йшла десять кварталів. У Чикаго були перепади настрою. Якщо
не вітряно, то дощить. Зараз вересень, чорт забирай, люди все ще
засмагають у Спрингфілді!
Я здригнулася, коли холод проник у мої кістки й змусив кожну
частинку тіла оніміти. Я відчувала біль від втрати грошей і сором за те,
що так підвела нас.
Крутнувши ключем у замку, я зайшла до студії розміром з сорок
квадратних футів з облупленою зеленою фарбою на стінах і відкритою
цегляною кладкою, яка не виглядала хіпстерською, а, навпаки, мала
вигляд напівзавершеної роботи.
Торі розкинулася на дивані, тиснучи великим пальцем у свій
мобільний телефон з тріщиною в центрі екрана. Принаймні вона мала
смартфон, у той час, як я все ще користувалася Нокією з дев’яностих,
яка не робила нічого, крім здійснення дзвінків – ніби тільки для цього і
потрібен телефон.
Я зняла свою шкіряну куртку і схвильовано видихнула. Торі підняла
на мене погляд, вигинаючи одну брову. Її обличчя змінилося, коли вона
піднялася на ноги.
— Де ти була? — запитала Торі, і в її оливково-зелених очах сяяла
розгубленість. Такого ж кольору й мої очі.
Наші риси дуже схожі. Бронзова шкіра, повні й широкі губи. Ми
були дзеркальною версією одне одного, за винятком лише темно-синіх
кінчиків мого волосся. Можливо, саме тому ми іноді зводили один
одного з розуму.
Кинувши свою куртку додолу, я відчула спокусу потоптатися по ній.
Торі вдихнула повітря на повні легені й витріщилася на мене.
Опустивши очі, я помітила, що поділ моєї сорочки червоний від
крові.
— Все добре.
Я зірвала з себе сорочку та викинула її в мішок для сміття, який ми
розклали на нашій міні кухні, де навіть не було тостера.
Запхавши свою гордість якомога далі, я все-таки наважилася
розповісти Торі про те, що сталося.
— Я вирішила забрати нашу готівку з будинку Піта, та з’явилася
поліція. Я тікала, а потім впустила всі гроші.
Я так злилася на себе, що не втрималася і вдарила кулаком по
поверхні. Незграбна дурепа!
— Дві тисячі доларів… — видихнула Торі.
— Я знаю…
Заплющивши очі, я відчувала, як сором з'їдає мене зсередини. Я маю
триматися. Маю розібратися з цим, тому що буде не добре, якщо я
цього не зроблю. Ми тільки-но впоралися з орендою квартири на
декілька місяців, продавши єдину дорогу річ, яка в нас була після того,
як ми залишили будинок Піта. Сумочка Gucci, яку я помітила в
комісійному магазині, була позначена, як підробка. Піт не знав, що це
справжня угода, інакше він не проґавив би такого шансу.
— Вони бачили тебе? — запитала Торі.
— Так… — зітхнула я. — Піт, напевно, встановив камери
спостереження… чи, можливо, сусід. Та яка різниця?! Це означає одне
й те саме. Я підвела нас.
— Вони не знають, де ми живемо, — задумливо сказала Торі.
— Але ж це гроші, Торі.
Я лягла на диван, який ми знайшли в провулку, і застогнала.
 — Як ми будемо платити за оренду?
Торі присіла на край дивану, вдаряючи мене по плечу так, як завжди
робила, щоб сказати, що любить мене. Вона не була людиною, яка
показує свої почуття, але це не означало, що вона не вміє любити. Хоч
я інколи бажала теплих обіймів, та Торі завжди по-своєму показувала,
що дбає про мене.
— Все добре, Дарсі. Я працюю сьогодні ввечері. Ми розберемося з
цим пізніше.
— Ти працюєш?— я глянула на неї з надією, і мої очі широко
розплющилися.
— Так, — вона посміхнулася, але я можу сказати, що Торі все ще
розчарована ситуацією з грошима.
Дідько, якби я поклала готівку до кишені… Чому я завжди все роблю
не так?!
Вечоріло, дощ ставав меншим, перетворюючись на мрячку. Мій
живіт забурчав, просячи їжу, яка йому сьогодні не дістанеться.
— Вибач, — зітхнула я, коли Торі дивилася з вікна на вулицю, —
Але з одним завданням мені все-таки вдалося впоратися.
Вона кинула цікавий погляд на мене через плече.
— З яким?
— Я вмочила зубну щітку Піта в туалет…
Її рот відкрився, а потім вона голосно розреготалася. Гнів нарешті
згас, коли мій власний сміх приєднався до її, і наша порожня маленька
квартира наповнилася чимось хорошим за цей вечір.
 Розділ 2

— Ну давай же, — я вилаялася, озирнувшись через плече, щоб

переконатися, що все ще тут одна. Темна ніч, густі тіні й глибока тиша
– все це супроводжувало мене на одному з поверхів багатоповерхової
автостоянки. Я ніколи не була надто обережною. Гарний сріблястий
мотоцикл здебільшого закривав мене, але, якби хтось помітив, що я
тут, гра б закінчилася.
— Працюй!
Я знову зчепила два дроти разом, та нічого не сталося. В цій моделі є
додаткова функція безпеки, про яку я не знаю? Обмежені видання
схильні до випадкових оновлень.
Десь між автомобілями пролунав пронизливий сміх, у відповідь моє
серце забилося частіше.
Мене не побачать тут. Поки що ні. Вони ще не досить близько.
Я спробувала заспокоїтись, повільно вдихнувши через ніс,
змушуючи серцебиття сповільнитися. Останній удар, перш ніж я
здалася.
Зціпивши зуби, я уявила маленьку іскорку енергії, на яку зараз так
потребувала. Якщо сильно чогось забажати, то це станеться. Остання
спроба…
Я зімкнула дроти разом, і приголомшлива річ поряд зі мною
заревіла, як тільки життя наповнило двигун.
О так!
Я швидко піднялася, натягнула чорний шолом на голову й посунула
козирок на місце так, щоб моє обличчя було повністю захованим.
Переконавшись, що всі пасма мого чорного довгого волосся не
виглядають, перекинула ногу через байк.
— Ну що, покатаймося, — видихнула я, і передчуття чогось крутого
погладжувало мій хребет, наче легка пір’їнка.
Мої пальці міцно стиснули важіль газу, і я злегка потягнула його на
себе, дозволяючи двигуну гарчати. Я закусила губу, посмішка
з’явилася на моєму обличчі. Мені потрібно доставити цього красеня
через все місто до Джої, якщо я хочу, щоб це окупилося. Та я не могла
не виділити мить, щоб порадіти своїй перемозі, милуючись гладким
сріблястим звіром, на якому зараз збиралася їхати.
— Гей!
Моя голова різко піднялася, коли ліворуч від мене зі сходової клітки
вийшов охоронець. Очевидно, він знає власника цієї краси й те, що це
не я.
— Ти там! Як ти думаєш, що ти…
Ввімкнувши передачу, відпустила газ, перш ніж він встиг закінчити
цю думку. Я кинулася вперед, низько нахилившись і ведучи байк вниз
по крутому, спіральному пандусу якомога швидше. Якщо хтось
з’явиться з іншого боку, то вважай, що я мертва. Бац. Бувай, бувай,
Торі. Та не сьогодні.
Земля вирівнялася, і я кинулася до виходу. Шлагбаум опущений, та
це не грає ніякої ролі; пішохідний доступ широко відкритий, і я маю
величезний простір розміром шість дюймів, щоб провести байк. Не
маючи часу на роздуми, я вилетіла через вузький отвір, що спершу
здавався більшим, і моє коліно торкнулося стіни.
Серце шалено калатало, адреналін розливався по кінцівках, та я
впоралась. Тепер мені просто потрібно прямувати до Джої, і
сподіватися, що копи не впіймають мене першими. Не те щоб у них
було багато шансів, доки я була на цьому звірові. З максимальною
швидкістю – сто вісімдесят шість миль на годину і свободою їхати
алеями й тротуарами, я вже почувалася вдома.
Я ковзала зигзагом, між іншим транспортом, проїжджаючи
світлофор, коли той перемикнувся з жовтого на червоний, і звернула
ліворуч.
Спалах червоних і синіх вогнів промайнув праворуч за мить до того,
як я почула сирени, і звернувши ще раз ліворуч, я заїхала в провулок
між двома багатоквартирними будинками й виїхала на вулицю з іншого
боку.
Копи випустили мене з поля зору. Я відпустила газ на довгій ділянці
дороги перед собою, об’їжджаючи інші транспортні засоби та ледве
уникаючи зіткнення, проїхавши на червоне світло.
Тепер моє серце билося ще сильніше, але не від страху. Половина
причини, чому я ризикнула, була в тому, що їзда на таких байках дає
мені відчуття того, що я жива, як ніщо інше. Мені б хотілося зняти
шолом та дозволити вітру розвівати моє волосся на максимальній
швидкості, а попереду була б лише довга дорога. Та, на жаль, моє
маскування було б зруйноване, якби я так зробила. Мішкуваті джинси
та коричнева шкіряна оверсайз куртка насправді не свідчили про мій
жахливий смак у моді, а, навпаки, були вміло підібрані, щоб кожен, хто
мене побачить, повірив у те, що я чоловік. Здається, я добре
замаскувалася, оскільки моє довге волосся та жіночі вигини були
приховані, та й люди звикли думати, що саме чоловіки є злочинцями.
Моє маскування гарне до того моменту, поки мене не спіймали.
Я мчала повз вогні вечірнього міста і вирішила додати ще одне,
додаткове коло до свого маршруту, щоб бути точно впевненою в тому,
що мене ніхто не переслідує. Та, якщо бути повністю чесною, то я й не
збиралася скаржитися, приділяючи цьому красеню ще п’ять хвилин
свого часу.
Мої кістки гули від потужності двигуна піді мною, і на якусь долю
секунди я відчула бажання залишити байк собі. Звичайно, ідея була
абсурдною. Звідки дівчина, яка ледве змогла дозволити собі мобільний
телефон, взяла обмежену серію супербайка? Ні. Мені судилося їздити
автобусом, як завжди, і приховувати свої нічні подвиги.
Впевнившись в тому, що за мною ніхто не стежить, я повела байк
похилим провулком і зупинилася біля чорних воріт, що позначали
службовий вхід до Джої.
Я ще раз запустила двигун, перш ніж заглушити його та злізти з
мотоцикла, який так хотілося залишити собі.
Секунди тяглися дуже довго, поки я чекала на те, щоб Джої впустив
мене, а напруга в моєму животі зростала з шаленою швидкістю. Якщо
він не поспішить, я знову познайомлю його зі своїм лівим хуком.
 З гучним брязкотом, від якого всередині все похололо, ворота
піднялися. Я не стала чекати, доки вони відкриються до кінця,
штовхнула байк усередину і, швидко пригнувшись, теж зайшла до
приміщення.
Ворота зачинилися, і я поставила байк на підніжку, перш ніж зняти
шолом і перевести погляд на Джої. Він був високим чоловіком, його
темне волосся зачесане гелем, а шкіряна куртка мала відзнаку
байкерської банди, до якої він належав. Йому за тридцять, не настільки
старий, щоб це завадило йому спробувати зав'язати відносини зі мною
в минулому, та надто старий для мене, щоб я була в цьому
зацікавленою. Мені вісімнадцять. Він був мого віку, коли я народилася.
Відстій.
Джої видав довгий свист, коли його погляд пробігся по байку. Мені
не довелося витрачати сили, вказуючи на всі особливості мотоцикла,
Джої один із небагатьох, кого я знаю, чиї знання про таку техніку
можуть змагатися з моїми.
— Досить хороший, чи не так? — спитала я з усмішкою. Це був
найдорожчий байк, який я коли-небудь крала для нього.
— Ну, в залежності від того, як ти його оцінюєш, — відповів він,
жадібно оглядаючи байк.
— Давай, я знаю, чого цей красень вартий, не намагайся мене
обдурити, — роздратовано сказала я.
— Так, він дорогий. Це обмежене видання.
— Я в курсі, — сухо відповіла я.
— Це дуже обмежене видання, зробили лише вісімдесят п’ять таких
красенів. Як ти пропонуєш мені переробити його? На ньому може бути
великий миготливий знак «викрадено».
Джої відірвав очі від мотоцикла, піднявши брову і дивлячись на
мене, в той час, як моє серце завмерло.
Я була захоплена цим викликом. У той момент, коли я побачила
байк, зрозуміла, що просто повинна проїхатися на ньому. Та про таку
ситуацію навіть не подумала.
— Чорт, — вилаялася я. — І, що ж це означає?
Джої знову нахилив голову, дивлячись на байк.
— Чотириста.
 — Пішов ти, Джої. Такий новий мотоцикл коштує понад сорок
тисяч, цьому лише кілька місяців.
Мої долоні змокріли, на обличчі з’явилася маска обурення, і
хвилювання почало накривати мене знову. Нам потрібні гроші від цієї
роботи. Я розраховувала щонайменше на три тисячі, і цей байк мав
мені це забезпечити.
— Візьми або залиш, — сказав він, знизавши плечима і рухаючись
до воріт, ніби знову збирався їх відкрити.
— Будь ласка,— промовила я, і це слово мало не обпекло мені язика.
— Мені потрібні гроші за нього.
— Чому ти раптом так відчайдушно потребуєш грошей? — запитав
він, дивлячись на мене таким поглядом, що майже нагадував
занепокоєння.
Тому, що мені потрібен кожен пенні, який я можу отримати, щоб
витягти мене та мою сестру з цього глухого кута та почати наше
кляте життя.
— Не твоє діло, — твердо відповіла я.
— Вісімсот. Ні копійки більше, — буркнув Джої.
— По руках, — гаркнула я. Це було не так багато, як я хотіла, та все-
таки це краще, ніж нічого.
Джої відійшов за готівкою, піднявшись дерев’яними сходами до
будівлі над нами.
Перш ніж піти за ним слідом, я стягнула з себе стару шкіряну
куртку, яка пахла тютюном і перцевою м’ятою. Хлопець, в якого я її
вкрала, очевидно думав, що зможе приховати один запах іншим. Він
помилився.
Потім я зняла мішкуваті джинси. Під ними на мені була пара вузьких
штанів для йоги та чорні чоботи до коліна. Червона жилетка, з якою я
це все поєднала, досить ошатна, щоб підійти для походу в клуб,
особливо, коли я потягнула її нижче, щоб зробити своє декольте більш
помітним.
У самому кінці я висмикнула шпильки з волосся, дозволивши
чорним пасмам впасти на талію, коли я провела по ньому руками.
Ніхто б не зміг мене тепер впізнати. Чоловіка, який викрав той байк,
вже немає, а є лише одна з багатьох дівчат, які сьогодні ввечері будуть
насолоджуватися напоєм.
 Я пішла за Джої наверх по сходах, зупинившись біля його офісу в
очікуванні грошей. Він простягнув мені товстий конверт, і я не стала
рахувати його вміст. Джої завжди дотримувався свогослова, коли
йшлося про фінанси.
Я кивнула йому, перед тим, як піти далі вздовж коридору та через
чорний вхід до бару, що слугував прикриттям для його нелегальних дій
знизу.
Сморід міцного алкоголю та немитого чоловіка донісся до мене,
коли я проходила крізь натовп байкерів.
Бармен помітив мене і налив у склянку текіли, перш ніж підсунути її
мені. Я прослизнула між тілами й взяла напій, спершись ліктем на
стійку. Я не планувала залишатися тут надовго, але й не могла
відмовитися від безкоштовної випивки.
Випивши напій, моє горло палало від рідини.
Я розвернулася, щоб піти звідси, та мені дорогу загородила стіна
м’язистих грудей, вдягнута у чисту білу сорочку.
— Можна з Вами поговорити? — запитав він, коли я поглянула на
нього.
Він був високим, його каштанове волосся було відкинуте назад у
такий недбалий я–витрав–вічність–роблячи–цей–образ–випадковим
вигляд, на який часто йшли хлопці, в яких було надто багато часу та
грошей. Мені здалося, що він старший за мене на п’ять чи шість років,
напевно, йому близько двадцяти п’яти.
— Ти загубився? — спитала я з усмішкою. Це був байкерський бар.
Бороди, шкіряні куртки й джинси слугували тут майже єдиною
уніформою, а Містер дорога сорочка та сірі штани був тут, як біла
ворона. У нього є борода, та вона ретельно вкладена. Бороди в цьому
приміщенні більше нагадували перуки для обличчя, ніж дизайнерські
щетини. Він привертав увагу, і останнє, що мені зараз потрібно, це
додаткова увага.
— Ні. Я знайшов саме те, що шукав, — відповів він, його глибокий
тон майже було чути через хеві-метал, що грав на задньому фоні.
— Рада за тебе. Ще побачимось.
Я почала від нього відходити, але чоловік схопив мене за руку.
— Якого біса?
— Присядь зі мною, — сказав він твердим тоном.
 Я впала на стілець біля барної стійки, а він сів поруч зі мною,
відпустивши мою руку.
Джої з’явився за прилавком і звів брову догори, очевидно,
здивований вибором мого супутника. Насправді я не хотіла з ним
сідати. Я насупилася, намагаючись зрозуміти, навіщо йому зі мною
говорити.
— То ти сьогодні п’єш, Торі? — усміхнувшись, спитав Джої,
прийнявшись наповнювати мені ще одну порцію текіли з
напівпосмішкою.
Він знає, що я не буду витрачати свої гроші на алкоголь, але він
також був досить щедрим на безкоштовні подарунки, коли я їх хотіла.
Безсумнівно, це хитрість, щоб підтримувати гарні відносини зі мною, і
щоб я не шукала нікого іншого, кому могла б доставляти вторгований
товар.
— Гадаю, що я краще пропущу, після подій минулих вихідних, —
нагадала я йому. Я й безкоштовна випивка не завжди були гарним
поєднанням, і танці на столі перед тим, як впасти з нього, не були моїм
моментом для гордості. У мене на дупі досі є фіолетовий синяк
розміром з Юту (примітка: штат на заході США, ландшафт якого
визначають безкраї пустелі та гірський хребет Уосатч).
— Ну, одного дня я можу…
— Йди звідси, — роздратовано сказав чоловік, який сидів біля мене,
і Джої без жодного протесту пішов в дальній кінець бару.
Я підняла брову від його грубості, але він, здається, зовсім не
переймався.
— Мені здається, що я теж маю так зробити, — сказала я,
зістрибуючи зі свого місця й намагаючись прослизнути між натовпом.
Містер Модна-Сорочка знову схопив мене за руку і щось сказав, та я
не почула ні слова через різні голоси та фонову музику.
— Відійди до біса, — кинула я, вириваючи руку з його хватки, та
змогла протиснутися крізь натовп тіл. Кілька членів банди Джої
підслухали нашу розмову та втрутилися, щоб перегородити шлях
Містеру-Багатію, коли той намагався піти за мною.
Я скористалася шансом втекти й попрямувала до виходу. Мабуть,
настирливі диваки завжди виходять на повний місяць.
 Я проігнорувала будь-яку подальшу увагу, яку отримувала,
перетинаючи переповнений бар. Мені не хотілося пити сьогодні
ввечері, я просто бажала повернутися додому і показати Дарсі гроші,
які мені вдалося заробити.
Вісімсот доларів. Я зітхнула, перебираючи пальцями конверт, який
був принаймні вдвічі меншим, ніж я хотіла. Наступного разу мені
доведеться зосередитися на чомусь менш яскравому.
Хоча, коли я згадала поїздку на тому звірові, мої губи трішки
піднялися. Можливо, виплата була не зовсім такою, на яку я очікувала,
але це була гарна поїздка.
Шеренга дурнів з бородами прикрашали стіну біля бару, позуючи зі
своїми Harley Davidsons. Кілька молодших хлопців з цікавістю
дивилися на мене, і я вирішила пропустити автобусну подорож
сьогодні ввечері.
— Хлопці, можливо, хтось із вас хоче показати мені, на що здатні ці
байки? — я запитала з посмішкою, яка була набагато приємнішою за
мою особистість.
Моє обличчя було досить відомим тут, щоб дозволити членам банди
довіряти мені, хоча я чітко дала зрозуміти, що мене не цікавить
приєднання до них.
— Що ти мені даси за це? — запитав чувак з вусами.
Нічого з того, на що ти сподіваєшся, йолопе.
— У який бік ти прямуєш? — запитав менш грубий хлопець. У
нього навіть не було бороди, можливо, він не міг її відростити, та це
нормально. Молодий і повний надії звичайно перевершує старого і
розпусного в будь-який час. Насправді він досить симпатичний і в
нього є байк, тому два бали дістаються йому.
— За межі Рівердейла на південь, — з надією відповіла я. Це
п’ятнадцять хвилин їзди в кращому випадку, але ціла година на
забрудненій сечею, іржавій коробці, яка слугувала тут автобусом.
— Ну, тоді застрибуй, — сказав Бейбіфейс, виводячи свій байк із
ряду інших і перекидаючи через нього ногу, коли я підійшла ближче.
Я оцінила його мотоцикл.
— Гарний апгрейд, чувак, — сказала я з посмішкою. Або він
витрачає на нього багато грошей, або ж знає, як користуватися ящиком
з інструментами.
 — Дякую, я все сам зробив, — теж посміхаючись, відповів хлопець.
Ми б подружилися.
Я залізла на байк позаду нього, обійнявши його за талію.
Містер-Сорочка вийшов із бару саме тоді, коли під нами заревів
двигун, і його темний погляд зупинився на мені. Він виглядав більш
ніж розлюченим, коли зробив крок до нас, кричачи щось, чого не
змогла почути через гарчання двигуна.
Зрозумій натяк, чувак.
Я міцніше стиснула свого напарника, і посмішка з’явилася на моїх
губах, коли ми кинулися геть.
Вітер заплітав моє волосся крижаними пальцями. Бейбіфейс знає, як
поводитися з байком. Виходячи за обмеження швидкості та петляючи
дорогою, він змусив моє серце битися від радості, а шкіру тремтіти від
захвату.
Невдовзі ми приїхали на околицю мого не дуже чудового району, і
він зупинився. Я була ще за чотири квартали від дому, але не було
потреби в тому, щоб показувати милому незнайомцю, де живу.
— Дякую за поїздку, — сказала я з посмішкою, починаючи
відходити.
— Ти даси мені свій номер цього разу, Торі? — запитав хлопець, і я
нахилила голову, здивована тим, що він знає моє ім’я. Він, здається,
теж це зрозумів і дав мені більше пояснень.
— Я підвозив тебе кілька місяців тому, і ти сказала, що даси свій
номер наступного разу.
Я не могла цього пригадати. Я оглянула байк. Ні, я точно ніколи не
їздила на ньому раніше.
— Колись у мене був Тріумф, — сказав він, помітивши моє
збентеження.
— Ого, оце так апгрейд, — відповіла я, коли спогад відновився в
пам’яті.
— Так, як є. Так, що ти скажеш? Дозволиш запросити тебе на
вечерю коли-небудь?
Важко сказати «ні» безкоштовній вечері. Та й хлопець досить
приємний, ще й справді знається у байках.
— Я не можу сказати «ні», чи не так? — запитала я, беручи його
телефон, щоб ввести свій номер. — Я не розчула твоє ім’я…
 — Метт, — усміхнувся він.
Він натиснув на кнопку виклику, коли я повернула йому телефон і,
посміхнувшись, я дістала вібруючий пристрій зі своєї кишені, щоб
показати йому, що це справді мій номер.
— Ти мені не довіряєш?
— Просто перевіряю, — відповів хлопець, кинувши на мене
вдячний погляд. — Я тобі зателефоную.
Я спостерігала з ледь помітною посмішкою за тим, як він їде
вулицею, перш ніж розвернулася й рушила додому. Я прискорила темп,
вечори ставали дедалі холоднішими тепер, коли настав вересень, і я
почала шкодувати, що не взяла з собою куртку.
Пробігши останній квартал, я зітхнула з полегшенням, коли
відчинила двері під’їзду.
— Ми не закінчили нашу розмову, — пролунав глибокий голос
позаду мене, і я здригнулася, повертаючись на звук. Там, під
мерехтливим вуличним ліхтарем, стояв не хто інший, як сам Містер-
Багатій.
Жах прокотився по моєму хребту і загнав моє серце далеко в п’яти.
Я не витрачала час на балачки зі сталкером. Розвернувшись, я
кинулася до сходів. Моє серце шалено гриміло в грудях.
Я чула його кроки позаду, і моя уява наповнилася образами мого
побитого тіла, покинутого на смітнику, їжі для щурів і завтрашнього
нового заголовку в газеті.
Святе лайно на кукурудзяних пластівцях.
— СТІЙ! — закричав він, і з якоїсь невідомої, надзвичайно жахливої
причини, я так і зробила. Мої губи розкрилися від страху, коли він
покликав мене. Переборовши своє заціпеніння, я знову побігла з усіх
ніг. Діставшись четвертого поверху, помчала до наших дверей в кінці
коридору, на яких догори ногами висіла сімка.
Я почула, як він вилаявся за мить до того, як його солідна вага
зіткнулася зі мною. Я була швидкою, тож як, у біса, він мене
наздогнав? Містер-Сорочка штовхнув мене спиною до дверей нашої
квартири й випустив роздратований звук.
Я хотіла закричати, та його рука затиснула мені рота.
Коридор був пустим, навіть допитлива Місис Ергу не висунула свого
дзьоба, щоб пожалітися на шум, запахи їжі чи прокляті зборища
сміття. Я вперше захотіла побачити її погляд з вузькими очима.
— Я професор Оріон. Я не зроблю тобі боляче. Ти не будеш
кричати. Ти хочеш мне впустити.
Він відпустив мене й відступив. Я дивилася на нього, страх все ще
душив мене, та бажання кричати про допомогу зникло.
Я відкрила рота, щоб сказати йому, що абсолютно не хочу впускати
випадкового незнайомця в нашу квартиру опівночі в неділю, але мої
руки, здається, мали інші плани. Я засунула ключ у замок і повернула
його, перш ніж встигла зупинитися.
— Заходьте, — ласкаво сказала я.
Якого біса? Я не була милою, особливо з незнайомцями. Особливо, з
незнайомцями-сталкерами.
Містер-Сорочка увійшов до нашої квартири, кинувши мені
посмішку. Він зачинив за собою двері та пішов за мною всередину.
Моє серце калатало, долоні пітніли, і переповнювало почуття, ніби я
щойно впустила лисицю у свій курник.
 Розділ 3

Я лежала на дивані у своїй улюбленій піжамі, коли відчинилися

вхідні двері. Мені довелося відволіктись від епізоду "Breaking Bad", де,
можливо (або ні), я робила уявні нотатки про способи вирішення
нашого скрутного становища. Надія розцвіла в мені, коли увійшла
Торі, але моя посмішка зникла, коли я помітила дві тривожні речі: її
гіркий похмурий погляд і зовсім незнайому людину, що увійшла до
нашої квартири позаду неї.
Я притулилася до краю дивана, коли чоловік обійшов Торі,
окинувши нашу маленьку квартиру одним поглядом. Тепло проникло в
кожну клітинку мого тіла, коли його очі впали на мене, вугільно-темні,
як гріх. Він виглядав, як квотербек, втиснутий у гарну сорочку та сірі
штани. Його рукава були засукані, оголюючи м'язисті передпліччя, і ця
тенденція тривала від біцепсів до плечей.
Коротка борода прилипала до його підборіддя, але в ньому
відчувалася молодість, що говорило про те, що він всього на кілька
років старший за нас з Торі. Це могло означати лише одне...
— Ні, чорт забирай, — я встала, вказуючи на диван, що
перетворювався на єдине ліжко в нашій квартирі, — Йди до нього, Тор,
ти збожеволіла? Ти справді очікуєш, що я піду геть, щоб ти могла
осквернити наше єдине ліжко?
Торі похитала головою, її губи щільно стиснулися, і вона окинула
мене поглядом, який говорив про те, що я потрапила не в ту точку.
— Звісно, ні. Цей хлопець просто... ну він хотів увійти, ясно?
— І це прийнятно, тому що? — спитала я в повному збентеженні.
 Я помітила, що Містер-Плечі дивиться на мою піжаму з виразом,
який свідчив про те, що його це дуже забавляє.
— На що ти витріщився? — вимагала я, але під цим захисним
фасадом жар торкнувся моїх щік.
— Я думав, що приїхав сюди, щоб забрати пару вісімнадцятирічних
підлітків, але напевно, помилився квартирою, маленький зайчик, —
він розсміявся своєму жарту, а я похитала головою, всередині мене
вирувала лють.
Зайчик? Я подивилася вниз на яскравих кроликів на своїй піжамі й
поклала руки на стегна. У роті пересохло. Чорт, чому мені пощастило
обрати її саме сьогодні? Я швидко перейшла в оборону, бажаючи
відвернути якнайбільше уваги від моєї симпатичної піжами.
— Хто ти, чорт забирай, такий? І чому ти знаходишся в моєму домі
й знущаєшся з мене? — я знову глянула на Торі, і вона вибачливо
знизала плечима, перш ніж повернутись до нього обличчям. Я рушила
до неї, зіслизнувши з дивана і вставши пліч-о-пліч з сестрою. Ми
стояли стіною, не дозволяючи йому й кроку ступити далі в нашу
квартиру, але поблизу він здавався ще більшим, і я могла заприсягтися,
що його м'язи тремтіли.
— Ти хочеш принести мені випити, — незнайомець глянув на Торі, і
вона швидко пройшла на кухню та налила йому склянку води.
Що це в біса було?
Я дивилася на нього, його хрипкий тон раптово пронизав мене
наскрізь. Чорт. Мій рот відкрився, коли до мене дійшло.
— Ти поліцейський. Ти був там сьогодні.
Він глянув на мене безневинним поглядом, на його правій щоці
з'явилася ямочка.
— Де саме?
— Не прикидайся дурнем, — я вказала на нього пальцем, коли моє
серцебиття прискорилося. Я майже бачила стіни в'язниці, що оточують
мене, і мою співкамерницю Патріс, яка хрустить татуйованими
кісточками пальців.
Торі повернулася, віддаючи воду в його руку з дивним виразом
обличчя. Я здивувалася, чому вона це зробила. Це було не схоже на неї
– виконувати накази незнайомців. Та й взагалі будь-кого.
 Хлопець узяв склянку зі словами подяки й відправив до рота.
Ковток-ковток-ковток. Я весь цей час спостерігала, як його горло,
вкрите щетиною, рухалося вгору-вниз.
Коли він осушив склянку, то задоволено зітхнув і поставив її на
кухонну стійку. Я вп'ялася нігтями в долоні, спостерігаючи, як він не
поспішає з арештом. Він насолоджувався цим? Чи справді так
страшенно хотів пити?
Може, мені варто побігти до дверей? Але я нікуди не піду без Торі.
І, крім того, я не бачу наручників. Можливо, він не на службі. Тоді,
чому він тут?
— Я весь день бігав за вами двома, — він підійшов до дивана,
вмостився на моє місце і склав руки на животі.
— Не вплутуй Торі в це. Це я забрала гроші, — я глянула на неї, і
вона кинула на мене звинувачувальний погляд за те, що я викрила себе
в цьому зізнанні.
— Тільки ти не взяла гроші, ти їх упустила, — зауважила вона, і я
підібгала губи.
— Ти маєш на увазі ці гроші? — хлопець підняв свій зад і дістав
щось із задньої кишені, розмахуючи цим над головою. І ось воно:
пачка наших прекрасних двох тисяч доларів, тепер перев'язана
резинкою.
Моє серце зробило сальто назад, коли я дивилася на неможливе
видовище, що постало переді мною. Торі кинулася вперед і вихопила
пачку з його рук, сівши на журнальний столик, поки перераховувала
все до останньої купюри. Він навіть не намагався її зупинити.
Коли вона переконалася, що все на місці, то підвела голову і кинула
на нього один зі своїх найхолодніших поглядів. Він не підняв і брову,
дивлячись на неї таким самим холодним поглядом.
— Тож, що вам потрібно? — запитала вона. — Люди не віддають
готівку, якщо не хочуть отримати за них щось, містер Оріон.
О, так він має ім'я.
— Професор, — поправив він, і я насупилася.
І титул, очевидно.
— Скільки вам років? — цей хлопець не міг бути професором. Якщо
тільки не був, якимось хіпстерським діджеєм, який назвав себе
професором Діззі Ді, або, ще кимось таким же відстійним. Проте від
нього просто не відчувалося тієї енергетики, що супроводжувала такий
вибір способу життя. Він був зовсім спокійний, якщо не вважати
неясної напруженості, яка говорила про те, що ми ті, хто зіпсували
йому день.
— Достатньо старий, щоб бути професором. — його очі знайшли мої
й, здавалося, втягли, як у чорну діру. Моє серце прискорилося, і я
почала боятися присутності цього незнайомця у нашому домі. Я
перемістилася на диван, склавши руки, чекаючи пояснень і
намагаючись зберігати спокій. Не впевнена, що мені вдасться
скопіювати байдужий погляд Торі. Особливо у цій піжамі.
— Ти слухатимеш мене й залишатимешся спокійною та зібраною,
— сказав він владним тоном, і я відчула миттєве бажання підкоритися.
Я легко кивнула, розуміючи наполовину, що не хочу слухати цього
випадкового хлопця, але все одно роблячи це. Мені довелося
опуститися поруч із Торі на кавовий столик і ми обидві приділили
йому всю свою увагу.
Він усміхнувся нам, і в нього знову з'явилася ямочка. Тільки одна.
Вона прикрашала його шедевральне обличчя і, якимось чином робила
його ще страшенно сексуальнішим.
— З вашого вісімнадцятого дня народження ви обидві випромінюєте
сигнатуру, яку мій рід може відчути на відстані цілого світу.
Буквально, — він зробив паузу, даючи цим дивним словам
осмислитися.
Я відкрила рота, щоб поставити запитання, але він підняв руку, щоб
зупинити мене, і продовжив свою промову хриплувато-баритональним
голосом.
— Я все поясню, просто зберігайте спокій.
Я кивнула, легкість у грудях змінилася тривогою.
— Продовжуйте, — підбадьорила Торі, насупивши чоло.
Він відкинувся в кріслі, потираючи рукою потилицю.
— Я не з тих хлопців, які тягнуть кота за хвіст, тому ось що: ви не
люди. Ви фейрі. Це означає, що в вас є не пробуджена сила, яка
визначається самими зірками. Ваше місце в Солярії: дзеркальному
світі Землі, де правлять фейрі. Ну що? — на його обличчі промайнула
веселість, і хоча я не могла знайти в собі сили розсердитися, я була
безперечно засмучена.
 Я хотіла закричати на нього, що він божевільний і йому треба піти,
інакше я викличу поліцію. Але не могла подолати пливучий спокій,
який заволодів моїм тілом.
Я перезирнулася з Торі, і її ніс зморщився, коли вона
продемонструвала мені вираз обличчя –
він-чорт-забирай-божевільний.
— Ви обидві Близнюки, — заявив він, — Гарячі голови, звідси й
Примус, який я використав на вас, щоб все йшло добре. Тим більше,
що ми вже спізнюємося, — пробурмотів він, піднімаючи зап'ястя, щоб
перевірити годинник. Циферблати й срібні шестерні шалено
оберталися на цій дивній штуці; вона не була схожа ні на один
годинник, який я коли-небудь бачила.
— Близнюки... як знак зірки? — спитала Торі. Мені завжди таємно
подобалося читати гороскопи, але Торі не вірила у такі речі. Не сказала
б, що мій знак має якийсь реальний вплив на моє життя. Це просто
інтригувало мене.
— Саме так, — сказав Оріон. — Близнюки – повітряний знак, тому,
коли твої сили прокинуться, ти...
— Стривайте, — сказала я йому, і його вираз обличчя показав, що
йому це ні краплі не сподобалося, — ви справді очікуєте, що ми
повіримо, що у нас є сили? Як магія?
— Чесно? Мені все одно, у що ви вірите. Але я маю роботу, і
частина цієї роботи – пояснити вам це. Чесно кажучи, я б віддав
перевагу не витрачати своє дихання, тому що ви все одно скоро все
дізнаєтеся.
— Що це означає? — спитала Торі з меншою люттю, ніж я очікувала
від неї.
— Це означає, що я весь день намагався поговорити з вами, але,
мабуть, злом і проникнення та крадіжка мотоциклів були у ваших
планах, тому я бігав за вами, як собака. А я дуже не люблю ганятися за
людьми, то ж скажемо так, зараз я не в кращому настрої.
Я підібгала губи. Він дорікав нам, як шкільний вчитель. Це був
просто якийсь дивний псих, що увірвався до нашої оселі й, очевидно,
сердився на нас за те, що ми не полегшили йому завдання.
Його губи посмикувалися від роздратування, коли він вдруге
перевіряв свій годинник.
 — Так, нам треба йти, — він підвівся, дістаючи щось із кишені, і я
дивилася на нього в повному збентеженні.
— Почекайте хвилинку, — я теж підвелася, але це мало що дало в
порівнянні з його величезним зростом, — Ви сказали, що ми фейрі?
Що це взагалі означає?
— Ми інша раса. Краща, — він знизав плечима, а я насупилась. —
Обережніше, міс Веґа, подібні вирази караються в моєму класі.
— Веґа? — я зморщила носа, — Це не моє ім'я. Зачекайте, будь
ласка, скажіть мені, що ви переплутали близнюків?
Він похитав головою.
— Це твоє справжнє прізвище в Солярії. Ніхто не називатиме тебе
по-іншому, як тільки ти туди потрапиш, згадай мої слова.
— Е... перепрошую? — вклинилася Торі. Її щелепа була стиснута,
наче вона хотіла викрикнути ці слова, — Ми нікуди не підемо з якимсь
придурком з вестибюля. Який саме наркотик ви приймаєте? Судячи з
шикарного вбрання, я припускаю, що кокаїн?
Професор обдарував її хижою усмішкою, від якої в мене все
всередині стислося.
— Послухайте, у мене є набагато кращі заняття, ніж стояти тут, у
брудній квартирі, з кількома дівчатами, які думають, що я наркоман,
який з'їхав з глузду. Але у мене не було вибору в цьому питанні, тому
потіште мене, добре?
— Ви нічого не пояснили, — я похитала головою і відчула, як на
дюйм збільшився мій страх. — І чому ми повинні вірити всьому, що ви
кажете?
Він підхопив свій ранець, перевернув його та висипав вміст на
журнальний столик. Всюди водоспадом посипалися папери, сторінки
та сторінки. Наші дитячі фотографії, газетні статті про той день, коли
наші батьки загинули у пожежі. Як нас витягли з попелу, двох зовсім
неушкоджених немовлят. Цілковите диво. Серед цього було наше досьє
на прийомну сім'ю. Кожна деталь, яку ми знали про нашу історію,
могла бути знайдена серед цих каскадних аркушів паперу. То, чому ж
вони виявились у цього хлопця?
Оріон перегорнув усе це і витяг фотографію наших батьків, що
стояли пліч-о-пліч у день весілля. Рука мого батька лежала на
великому животі нашої матері, їхні очі сяяли щастям. Я ніколи не знала
їх і ніколи не впізнаю. І те, що ця фотографія виявилася в мене перед
очима в ту саму секунду, зруйнувало всі ланцюги, які, здавалося,
стримували мої емоції.
Я вихопила фотографію з його рук, притиснувши її до грудей, тому
що сльози загрожували драматичним спалахом, чого я не могла собі
дозволити у присутності цього блискучого хлопця.
— Що ви робите із фотографією наших батьків? — прошипіла Торі.
— Вони не ваші батьки, — сказав він холодно, ніби це не могло
похитнути основи всього, що ми коли-небудь знали про себе, — Вас
підмінили. Народжені фейрі. Елементали з природною магією, що тече
у ваших жилах. Ваші справжні батьки підмінили вас на близнюків, що
народилися у тієї пари, — він вказав на фотографію у моїй руці, і мої
брови зійшлися. Його вираз обличчя був таким безпристрасним – як
він міг бути таким безсердечним? Просто говорити такі руйнівні речі
без найменшого натяку на емоції.
— Це неправда. Ви божевільний. Навіщо їм це робити? — вимагала
я.
— Моє припущення? Ви були в небезпеці, — сказав він, знизавши
плечима, — А може, ви просто дратували їх так само сильно, як зараз
дратуєте мене, і вони вирішили поміняти вас на менш дратівливих
близнюків.
Торі виглядала так, ніби збиралася вдарити його, і я в жодному разі
не стала б її зупиняти.
— Забирайтеся, — сказала вона розміреним тоном.
— Добре, я намагався, — він дістав з кишені маленький чорний
шовковий мішечок і розв'язав мотузочки. — Соромно, втрачати свою
спадщину. Ваші справжні батьки були найбагатшою родиною в
Солярії.
— Ага, звісно, — пробурмотіла я, борючись зі смішком. Це було
схоже на один із тих шахрайських електронних листів, де
африканський принц навмання вибирав, кому подарувати два мільйони
доларів, тільки цього разу лист увійшов у парадні двері, виглядаючи,
як спортивна модель – біса йому на яйця!
— Почекайте... багаті? — спитала Торі, підходячи ближче, її гнів
серйозно зменшився.
— Це не може бути правдою, Тор, — сказала я зітхаючи.
 Вона знизала плечима.
— Вислухаймо його, — вона подивилася на мене поглядом, що
говорив про джекпот, але я не була переконана.
— Так. Вислухайте мене, — наполягав він, і раптово я кивнула,
бажаючи, щоб він продовжував. Хлопець вирвав фотографію з моїх
рук і на мить насупився. — Слухайте, я не намагаюся зруйнувати ваші
мрії про цю пару, але вони просто дві випадкові людини, які виявилися
втягнутими в щось набагато більше. Ви не знаєте їх. І я теж, якщо вже
на те пішло. Те, що вони мертві – це трагедія, але вони не вашої крові,
а кров – це все, що має значення, на мій погляд, — він знизав плечима,
дивлячись у простір між нами. — Сподіваюся, ви двоє готові на все
заради одне одної? Тому, що це лайнове життя може, ось так взяти й
закінчитися, — Він клацнув пальцями. — Все, що вам потрібно
зробити, це погодитися вступити до Академії Зодіаку. Ви
отримуватимете повний пансіон, у вас будуть власні ліжка,— він
кинув гострий погляд на диван,— І ваша спадщина покриє вартість
вашого перебування, плюс ви будете отримувати щомісячну
стипендію. Як тільки ви закінчите школу, все це буде повністю вашим.
Але тільки, коли закінчите школу. Такий закон.
— То ви хочете, щоб ми пішли до якоїсь школи? — спитала Торі.
— Так. Але не просто до якоїсь школи. До кращої школи, — його очі
блищали від віри в це. — Тож, що скажете?
— Я говорю, що ви божевільний, — сказала я.
— Так... Але нам дійсно потрібні гроші, — Торі штовхнула мене
ліктем у ребра, і я насупилася.
— Повний пансіон? — я подивилася на Оріона.
— Сніданок, обід та вечеря, — присягнув він. — То, що? — він
нетерпляче постукував ногою.
Ніхто з нас не відповів.
— Просто скажіть "так" і йдіть зі мною, — прогарчав Оріон.
— Так, — сказали ми обидві в унісон, не вагаючись ні секунди.
Зачекайте,
що тільки-но сталося?
Оріон посміхався від вуха до вуха.
— Треба було зробити це від початку, — він смикнув підборіддям у
мій бік. — Іди одягайся, якщо ти з'явишся в такому вигляді в "Зодіаку",
тебе живцем з'їдять інші студенти.
Мої ноги рухалися самі собою, і я внутрішньо проклинала себе за те,
що послухалася ще одного наказу.
Коли я повернулася з ванної кімнати в джинсах та чорній жилетці,
страх повернувся.
— Ви згадували магію... — сказала я, змінюючи такт, щоб
подивитися, чи можу я пробитися крізь міцні стіни Оріона.
— Так, — сказав він. — Вода, повітря, вогонь, земля. Ви обидві
володітимете одним елементом, можливо, двома. Ваші батьки були
дуже могутніми, тому я чекаю, що ви будете незмірно обдарованими,
— щось у його тоні підказало мені, що він не радий цьому.
Він відкрив свій маленький шовковий мішечок, затис щось між
пальцями й висипав на долоню.
— Що це? — прошепотіла Торі, коли я підійшла ближче.
— Найрідкісніша речовина в Солярії й найшвидший спосіб
пересування: зоряний пил,— він підняв голову з демонічною
посмішкою. — Ласкаво прошу до вашого Пробудження.
Він видув речовину прямо нам в обличчя, і я задихнулася. Густий
чорний блиск каскадом посипався на нас, і я приготувалася
захиститися, піднявши руку, але натомість моє тіло, ніби
перетворилося на пару. Наша квартира зникла, і все, що я могла
бачити, це блискуча чорна субстанція, що клубочиться навколо мене.
Здавалося, вона поширювалася все далі й далі, поки я не опинилася у
цілій галактиці цієї речовини.
Моє тіло змінило форму, і ноги торкнулися твердої землі. Я
похитнулась вперед, і мій лоб ударився об тверде тіло. Я моргнула,
коли зір відновився, і виявила, що стою впритул з Оріоном. Моя рука
була притиснута до його живота, і я зрозуміла це надто пізно, тільки
тоді, коли він схопив мене за плечі й ривком розвернув обличчям у
протилежний бік.
Моє серце забилося, бо я опинилася на просторому полі під
кришталево чистим нічним небом, зірки були яскравішими, ніж я коли-
небудь бачила. Перед нами було понад двісті осіб приблизно нашого
віку, які стояли у величезному колі на лузі, оточеному деревами.
Торі зітхнула, і я присунулася до неї ближче, мурашки пробігли
моєю шкірою, коли я стрімко відійшла від Оріона. У мене виникла
спокуса простягнути руку до сестри на знак втіхи, але натомість я
стиснула її в кулак, знаючи, що вона, мабуть, не оцінить цього.
Я тривожно озирнулася на Оріона.
— Що відбувається? — спитала я в паніці.
— Ви щойно накачали нас наркотиками? — Торі накинулася на
нього.
— У вас якісь проблеми з наркотиками? — пробурмотів він. — Не
забувайте зберігати спокій, — скомандував він через секунду, і це
бажане почуття знову забрало мій страх.
У повітрі пролунав жіночий голос, але я не могла розгледіти, кому
він належав за межами кола підлітків.
— Встаньте в коло, — Оріон вказав напрямок, і ми неохоче рушили
вперед, щоб приєднатися до маси.
Дві дівчини розступилися, щоб дати нам стати між ними, їхні очі з
цікавістю оглядали нас. Вони взяли нас за руки, і Оріон узяв мене та
Торі за зап'ястя, стискаючи наші пальці, щоб з'єднати коло. Потім він
відступив у ніч і зник у пітьмі. В центрі кола стояла висока жінка в
блакитному одязі. Вона підняла руки вгору, дивлячись у небеса, і всі
інші уважно спостерігали за нею. Я гадки не мала, що зараз станеться,
і переглянулась з Торі, щоб переконатися, що вона почувається такою
ж спантеличеною, як і я.
Довга лугова трава лоскотала мої коліна, а прохолодний вітер
штовхав мене в спину. Жінка опустила руки, і вітер став смертельно
тихим, здавалося, що весь світ затамував подих.
— Ласкаво просимо до Академії Зодіак. Я професорка Зеніт з
кафедри астрології, і для мене найбільше задоволення пробудити ваші
стихії цієї ночі. Будь ласка, підніміть обличчя до неба, студенти.
Настав час зіркам пробудити вашу внутрішню силу, — Її тон був
повільним і драматичним, і хоча все це звучало смішно, я не могла не
стежити за кожним словом.
Вона відкинула капюшон з голови, і опівнічні локони розсипалися
навколо неї. Жінка була середнього віку, шкіра блідою й блискучою, а
губи нафарбовані темно-червоною помадою. Її погляд упав на нас з
Торі, і вона тицьнула пальцем у небо, наказуючи. Я зрозуміла, що всі в
колі подивилися вгору, і ми швидко вчинили так само.
 Темно-синя ковдра над головою світилася зірками, а чумацький
шлях пролягав через центр усього цього, як мерехтлива смуга
рожевого та фіолетового пилу. У мене щелепа роззявилася від цього
прекрасного видовища. В Чикаго вам пощастило, якщо ви побачили
одну зірку вночі, не кажучи вже про таке видовище. Здавалося, що всі
інші вогні у світі були погашені, щоб небо стало сяяти. Місяця видно
не було, але навіть без нього зірки були досить яскравими, щоб
відкидати на луг туманне сріблясте сяйво.
— Virtus aquae invocabo! — крикнула Зеніт латиною.
Так, це швидко перетворюється з просто дивного, на якусь
психлікарню.
Тиша затяглася, і я майже опустила голову, щоб зрозуміти, що
відбувається, коли дощ залив мої щоки. Декілька людей у колі
задихнулися, і я подивилася на Торі, виявивши краплі на її щоках. Але,
як це можливо? На небі не було жодної хмарки.
Глибокий вир сили, здавалося, відкрився всередині мене, і моє
дихання зупинилося, коли я відчула, як його сила закручується навколо
моїх вен.
Цього не може бути.
Але це відбувається. Я дійсно відчуваю це.
— Якщо ви відчуваєте дощ, будь ласка, підніміть праву руку, —
сказала Зеніт.
Ми з Торі підняли руки, і я помітила, що ще близько п'ятдесяти
людей у колі зробили те саме.
— Чудово! — схвильовано сказала Зеніт. — Ви маєте в собі Стихію
води, як і я.
Дехто з тих, хто підняв руки, почав щось зосереджено бурмотіти, а
кілька людей без піднятих рук бурчали й зітхали.
— Тихо, — заспокоїла їх Зеніт. — Ще раз підніміть очі до неба. Вас
перевірять на всі стихії, хоча навряд чи у вас буде більше однієї, дорогі
мої.
Я підняла очі, моє серце забилося, коли я обмірковувала її слова.
Стихію води? Невже ми з Торі справді маємо цей дар? Навіть, коли я
про це думала, мені здавалося, що це правда. Наче в мені прокинулася
якась вроджена частина, і вона втілила в собі воду.
Святе лайно, ми дійсно належимо цьому місцю.
 — Rogo vim aeris! — вигукнула професор Зеніт, і сильний вітер
розтріпав моє волосся. Я подивилася на Торі, і побачила, що її волосся
ворушиться від такого ж сильного вітру. Ще близько п'ятдесяти людей
із групи, здавалося, перебували в глибині виру, але всі інші в колі були
явно не зачеплені. Моє нутро завихрилося, і легкість наповнила мій
шлунок й помчала по венах. Це було так природно, ніби в моєму тілі
поряд із судинами був ще один канал, і тепер ним текла магія двох
стихій.
— Підніміть праву руку, якщо відчули силу вітру! — скомандувала
Зеніт.
Ми з Торі підняли руки разом з групою з кола. Кілька із них підняли
руки для води також.
Погляди впали на нас, і пролунало кілька слів, яких я не розчула.
Зеніт обернулася до нас обличчям, її брови піднялися від захоплення.
— Ви маєте повітря та воду, дівчатка. Ваші сили будуть великі, як і у
ваших батьків.
Я кивнула, але Торі дивилася на свої руки, перевертаючи їх, наче
чекаючи знайти там щось більш відчутне.
— Це справді відбувається? — Запитала вона мене з зітханням.
— Думаю, так, — прошепотіла я. — Або так, або цей спритний
професор підсипав нам щось у свій казковий пил.
Торі пирхнула від сміху, а Зеніт окинула нас поглядом.
— Тихо! Очі до неба. Може, ви й закінчили, але решта – ні.
Ми кивнули, знову подивившись угору.
Повітря і вода... невже ми справді можемо використати магію,
пов'язану із цими стихіями? Мені не терпілося спробувати.
— Rogo vim terrae! — крикнула Зеніт, і я подивилася вниз на інших
учнів, гадаючи, що буде з тими, хто матиме наступну силу. Краї трави
лоскотали мої коліна, і я шукала у колі ознаки того, що наступний
Елемент почав діяти.
Здавалося, всередині мене відкрився глибокий колодязь, наповнений
пульсівною енергією. Вона поколювала, а потім згорталася і
пульсувала, ніби в мені жила істота, що постійно змінювалася.
Щось торкнулося моєї руки, потім обвіялося навколо неї. Я
подивилася вниз і насупилася: трава росла і закручувалась навколо
мого зап'ястка, ніжно, як пестощі. Ще більше листя обвилося навколо
моїх рук, і я помітила, що те саме відбувається з Торі.
Вона подивилася на мене, вигнувши брови.
— Я думала, це рідкість – отримати два?
Я знизала плечима, збентежено дивлячись на інших учнів у колі,
яких теж обіймала трава. Мені знадобилася мить, щоб зрозуміти, що
всі дивляться на нас, включаючи Зеніт.
— Я... Боже..., — зітхнула вона, притискаючи руку до рота. Коли
вона опустила її, то широко посміхалася. — Дорогі мої, як чудово. У
вас є і Земля. Мати три стихії – велика рідкість. Ви будете одними з
найсильніших учнів у Зодіаку.
У мене в горлі утворилася грудка, коли ця новина дійшла до мене. Я
припускала, що це добре, але все здавалося надто нереальним, щоб до
мене дійшло. Інші студенти перемовлялися, і я вловила такі дивні
слова, як "Небесні Спадкоємці" та "Близнюки Веґа".
— Очі до неба! — знову скомандувала Зеніт, і я знову підняла
голову, а моє серце забилося в незграбному ритмі. Чому всі так
дивились на нас? Невже мати три стихії було так нечувано?
— Invoco virtutem ignis! — крикнула Зеніт.
Біля моїх ніг миттєво спалахнуло тепло, і вогонь прокреслив
навколо мене густе коло. Він перетворився на вугілля, що тліло,
залишаючи в траві навколо моїх кросівок червоне кільце, що
світилося. Таке ж сяйво було і навколо чобіт Торі.
Моє серце завмерло, коли я збентежено дивилася на це видовище.
Чотири стихії? Але Зеніт сказала...
— Клянуся зірками! — крикнула Зеніт, і я підняла голову. Всі
дивилися на нас важким поглядом. Не в доброму значенні. Майже у
чверті кола навколо ніг теж були такі ж обручки, але, схоже, нікому не
було до них справи.
— Ви володієте усіма стихіями, — зітхнула Зеніт, хитаючи головою,
наче не могла повірити, що це правда.
— Це погано? — спитала я.
— Схоже на те, — прошепотіла Торі так, щоб чула лише я.
Зеніт прийшла до тями й прочистила горло, тоді, як навколо нас
пролунало бурмотіння, голосне і неминуче.
— Звичайно, ні, — нарешті відповіла мені Зеніт.
 — Схоже, у мого хлопця з'явилися конкурентки, — сказала одна
дівчина, кинувши гострий погляд у наш бік. Її волосся було насиченого
золотистого кольору та ідеально прямим, а обличчя було таке гарне,
яке зазвичай можна побачити в рекламі косметики.
Дівчина поряд з нею звузила очі.
— Ти дійсно зустрічаєшся з одним зі Спадкоємців, Кайлі?
— Так, ми разом вже цілу вічність, він пише мені смс раз на два
тижні, — Кайлі відкинула волосся на плече з виразом обличчя, яке
говорило про те, що цим можна пишатися.
Голоси ставали все гучнішими, і професор Зеніт, нарешті, здається,
помітила це.
— Досить! Тихо! Ваше Пробудження закінчилося. Якщо у вас є дві
або більше стихій, ви повинні вибрати одну з них і обрати до якого
будинку Елементалей приєднатися. Ваш староста курсу зараз відведе
вас до Сфери, де ви приєднаєтеся до решти учнів і ухвалите це
рішення.
Я помітила, як Оріон вийшов з тіні на її слова, кличучи нас
слідувати за ним. Коли студенти рушили до нього, його погляд
зупинився на мені, він поглинув мене на нескінченну секунду, а потім
повернувся й поглянув у бік темної смуги дерев на краю галявини.
Торі підійшла до мене, і я підійшла ближче до неї, закусивши губу.
— Чому всі такі розлючені на нас?
Вона знизала одним плечем, наче це не вплинуло на неї, але очі
сказали інше.
— Гадаю, ми скоро дізнаємось.
 Розділ 4

Пробудження змусило мене похитнутись, замкнену у власному тілі,

поки я намагалася пристосуватися до раптового натиску сили, що
заповнила порожнечу, про яку я й не підозрювала. Вперше в житті я
втратила мову. Ця сила підкралася до мене, прошепотіла мені на вухо
солодкі слова, а потім ударила по обличчю так сильно, що воно
залишилося рожевим і пекучим на очах усього світу.
Мої вени ожили від сили того, ким я була зараз. І я більше не могла
заперечувати правду всього того, що Оріон говорив нам з того часу, як
з'явився біля наших парадних дверей.
Як це могло трапитися? Як це могло статися? Все, що, як мені
здавалося, я знала про світ, щойно перекинулося навколо своєї осі, і я
мала залишитися борсатися в його слідах, але... Але це не так.
Так, моя знову набута сила придушувала мене, але я не могла
заперечувати, як добре я почувалася, коли вона проникала під мою
шкіру. Вона змушувала мене почуватися безстрашною, могутньою,
нестримною.
Усі мрії, про які я колись мріяла, раптом почали здаватися
неважливими. Світ містив у собі набагато більше, ніж будь-коли. І він
був готовий до того, щоб ми з Дарсі посіли в ньому своє місце.
У своєму заціпенінні від п'янкої сили, я не помітила, як усі
розійшлися по лузі, але різкий кашель привернув мою увагу до цього
факту. Оріон підняв до мене брову, вказуючи в бік низки
першокурсників, які вже попрямували геть. Залишилася тільки Дарсі,
яка зробила кілька нерішучих кроків, щоб дочекатися мене, а її очі
спалахнули зсередини тією самою силою, яку я відчувала у своїй душі.
 Я перейшла на її бік швидким підтюпцем, і ми поспішили за групою
наших однолітків.
Стежка петляла під темним небом, і я була впевнена, що за будь-
яких інших обставин я спіткнулася б. Але завдяки чаклунству, що
струмувало крізь мене, мені вдалося не збитися зі шляху, не зачепивши
навіть поодинокого камінця.
Стежка вела в густий ліс, і ми ступили під його гілки, де палкі
смолоскипи оживали, показуючи шлях.
Ми наздогнали деяких інших студентів, і вони з цікавістю
розглядали нас. Невисока дівчина з білявою стрижкою піксі та
ластовинням на носі привітно посміхнулася нам.
— Я Софія, — зітхнула вона, кинувши погляд на вчителів за нами, і,
очевидно, вирішивши, що вони не заперечують, якщо ми поговоримо.
— Я ніколи раніше не зустрічала Підкидних, — промуркотала вона,
дивлячись між мною і моєю сестрою.
— Привіт, — відповіла Дарсі з усмішкою.
— Я Торі, а це Дарсі, — додала я.
— Напевно, все це місце вас дуже бентежить? — Запитала вона зі
співчуттям. — Я можу бути вашим ходячим джерелом інформації,
якщо хочете?
— О, — здивовано сказала я. В мені не було закладено очікувати
допомоги від людей, яких я не знала. Або тих, кого я знала, якщо вже
на те пішло. Там, де ми виросли, люди не робили щось просто так, але,
дивлячись на щирий вираз обличчя Софії, я не могла не подумати, що
її пропозиція була саме такою. — Це було б... чудово. Дякую, —
сказала я, намагаючись тепло посміхнутися і водночас дивуючись, що
мені це вдається. Мабуть, я виглядала, як гієна на наркотиках, але
Софія, схоже, була задоволена моєю спробою.
Доріжка під моїми ногами перетворилася з бруду на гравій і
блискуче золото. Я відірвала свій розум від пестощів енергії й
подивилася на будинок, до якого ми наближалися.
Це був величезний золотий купол, такий великий, що я не могла
нічого бачити, крім нього. По всій його поверхні були висічені
прикраси, які кружляли, вони виглядали майже, як живе полум'я,
особливо, коли хмари змістилися над місяцем й тіні затанцювали
вздовж обертів у металі. Золота розмітка, якою ми йшли, теж
мерехтіла, і я зрозуміла, що імітував цей будинок. Це була гігантська
модель сонця, земля під нами була прикрашена так, щоб виглядати, як
промені світла, що тягнуться від нього.
— Сфера – це місце, де ми будемо їсти й збиратися для оголошень,
подібних до цього, щоб оголосити про початок семестру, — пояснила
Софія, помітивши мої очі, що розширилися. — Вона виглядає так,
тому що Зодіак управляється Сонцем. Без нього у нас нічого не було б.
Все починається і закінчується ним.
— Поетично, — пробурмотіла я, все ще не до кінця вірячи в ідею
гороскопа, хоча я мала визнати, що поява моєї магії мене збентежила.
— Це... дивовижно, — сказала Дарсі, її рот розкрився від
благоговіння.
Ми увійшли до подвійних дверей, викладених символами, що
зображують кожен знак Зодіаку. Ми опинилися перед настільки
великим натовпом студентів, що я ледве могла відрізнити одне обличчя
від іншого. Я тільки знала, що їх сотні. І всі вони дивилися у наш бік.
У центрі кімнати, поруч із вогненним осередком, оточеним кільцем
води, серед решти виділявся вигнутий червоний диван. Усі четверо
його мешканців виглядали неймовірно знудженими, ледь глянувши на
нове поповнення у своїх рядах, коли решта першокурсників почали
входити до величезної кімнати, займаючи всі вільні стільці у круглому
просторі. Я не була впевнена, що будь-коли бачила групу хлопців, які
були б настільки привабливі, як вони. Я ніби відчувала глибокий гул
сили, що походить від них, і волоски на моїй потилиці піднялися
відповідним чином.
Вони поки не дивилися в наш бік, і я була рада, що маю можливість
вивчати їх непомітно.
Кожен з них мав глибоку ауру, яка виділяла їх серед інших людей у
кімнаті. Я подумала б, що вони рідні брати, але вони виглядали
настільки по-різному, що я знала, що це не може бути так. Однак, щось
пов'язувало їх разом, щось таке явне, що я могла майже бачити це.
Всі вони були високими й міцними, з такими м'язами, що робило мій
погляд на них трохи недоречним. Вони сочилися силою, носили її так
само зручно, як і дизайнерський одяг, в який були одягнені.
Ліворуч сидів хлопець зі шкірою кольору кави, його чорне волосся
було збрите в ірокез, який мав би зробити його схожим на повного
недоумка, але натомість мені захотілося провести по ньому пальцями.
Він щось сказав хлопцеві поруч із ним, який відкинув голову назад
від сміху, настільки гучного, що я пошкодувала, що не почула жарт.
Посмішка, що супроводжувала цей сміх, привернула мій погляд на
стільки часу, щоб привернути увагу її власника.
Моє серце трохи забилося, наче я була дитиною, спійманою за
цукерками, коли його темно-сині очі простежили за мною. Хлопець
провів рукою по своєму кучерявому золотистому волоссю,
привертаючи мій погляд до його широких плечей, і я відвернулась, не
ставши так уважно вивчати двох інших.
Мій погляд пройшовся по вигнутому даху над нашими головами, і я
помітила безліч майстерного різьблення, вирізаного в золотій стелі, яке
зображало сузір'я та планети. Їх було занадто багато, щоб я могла
порахувати, але мій погляд жадібно блукав по них, і я знала, що буду
змушена дивитися на них щоразу, коли входитиму до цієї кімнати.
Дарсі присунулася ближче до мене, коли ми почали йти за іншими, і
я підняла брову, намагаючись оцінити її реакцію на це. У нас не було
часу обговорювати нову реальність, яка змінила наше життя,
зруйнувала розум, у який ми потрапили, але усмішка, яку вона
намагалася приховати, дала мені зрозуміти, що вона була так само
натхненна цим місцем, як і я. Я не могла точно визначити, що це було,
але щось в Академії Зодіаку було правильним. Це схоже на повернення
додому після кількох місяців, проведених за кордоном. За винятком
того факту, що за все моє життя я ніколи не була за кордоном і ніколи
не відчувала, що маю будинок, тому це не могло бути правдою.
Дім був там, де приземлялася моя дупа. Але я була рада виявити, що
це поки що тут.
Я подивилася вниз на свої ноги й зупинилась, усвідомивши, що
земля, яку я вважала прикрашеною плиткою, насправді була висічена з
каменю. Здавалося, ніби хтось роками висікав спіралі та зображення на
величезній кам'яній плиті; кількість часу, який знадобився б для цього,
просто вразила мене.
Перш ніж я встигла зробити ще один крок, чиясь рука обхопила мій
лікоть, і я повернулася, щоб подивитися на її володарку, насупившись.
Жінка була високою, з довгим чорним волоссям, закрученим у пучок
на потилиці, і блідою шкірою, що мерехтить, як зоряне світло. Вона
окинула нас із сестрою голодним поглядом, впиваючись у кожну
деталь, і я пошкодувала, що не переодягнула червону жилетку з
низьким вирізом. Після того, як я побачила решту студентів, стало
зрозуміло, що це мав бути ошатний захід, і мої спроби зобразити
дівчину-байкера на нічній вечірці не відповідали вимогам.
Але, знову ж таки, я почала цю ніч з єдиним наміром вкрасти
мотоцикл, а не приєднатися до містичного вигляду в царстві, про
існування якого я навіть не підозрювала... Навіть думка про це змусила
мій мозок знову боротися з реальністю цієї ситуації.
— Я директорка Нова, ваша дороговказна зірка в Академії Зодіаку,
— тепло сказала вона. — Я чула, що у нас є дві речі, які ми маємо
відсвяткувати з вами обома сьогодні ввечері.
— Правда? — запитала Дарсі, подивившись на мене і знизавши
плечима.
— Звісно! — вигукнула Нова. — Коли Оріон повідомив мені, що
дівчата, яких він вистежував, дійсно втрачені близнюки Веґа, я була
просто щаслива прийняти вас у свої ряди й повернути до вашого
народу! Але виявити, що ви вдвох володієте всіма чотирма Стихіями...
це нечувано. Про ваше повернення говоритиме все населення Фейрі, а
не тільки школа. За кожним вашим кроком спостерігатимуть і
оцінюватимуть, поки ми всі будемо вирішувати, чи справді ви зможете
повернути трон і…
— Трон? — пискнула Дарсі.
— Так, хіба професор Оріон не пояснив вам ваш спадок? —
запитала директорка Нова, озираючись на всі боки, ніби сподіваючись
побачити людину, про яку йдеться.
Я озирнулась через плече і помітила, як він пробирається крізь
натовп, ніби підслухав її й не хотів, щоб його спіймали.
— Він лише вдерся в нашу квартиру і змусив нас прийти сюди, —
сказала я.
— Сказав нам, що наші батьки не ті, за кого ми їх вважали, —
додала Дарсі, — І що ми мали прийти сюди, щоб вимагати наш спадок.
— Це… дуже коротке пояснення, — сказала Нова, її губи стиснулися
у тверду лінію, яка сказала мені, що вона незадоволена Оріоном. —
Ваші батьки були останніми королем та королевою Солярії, ви
повернулися сюди, як спільні спадкоємці трону.
 Мої губи розійшлися, але слів не було. Я впіймала погляд Дарсі,
мало не розсміялася, потім знову подивилася на Нову і виявила, що
взагалі не можу придумати, що відповісти.
— Ви хочете сказати, що ми, як... принцеси? — запитала Дарсі, і
недовіра в її тоні була підкріплена моїм жахливим сміхом.
— Що ж, так. Ось чому ви викликали такий переполох. З того часу,
як загинули ваші мати й батько, чотири сім'ї Небесних тримали владу
над троном між собою порівну. Вони мали намір зберегти цю владу за
своїми Спадкоємцями, знаючи, що королівська лінія обірвалась. З
вашим поверненням все може знову змінитись.
Нова, здавалося, була в захваті від цієї ідеї, її погляд метався між
Дарсі й мною, але в моїй голові всі думки були про те, що ні, чорт
забирай. Ми нічого не знали про це місце, не кажучи вже про сім'ю, в
якій нібито ми народилися. Як вона могла стояти тут, як прекрасний
принц зі скляною туфелькою, чекаючи, що ми одразу ж засунемо туди
ноги?
— Я справді не думаю… — почала я, але Нова перебила мене.
— Звичайно, трон не буде переданий вам просто так. Вам доведеться
закінчити Академію і довести свою цінність, перш ніж це станеться. І
ви скоро дізнаєтеся, що Фейрі повинні самі вимагати свою владу, якщо
вони хочуть її отримати. Вам доведеться багато надолужити, якщо ви
хочете відвоювати трон у Небесних Спадкоємців.
Я дивилася на неї здивованим немиготливим поглядом протягом
кількох секунд, перш ніж мій розум зачепився за ту частину її заяви,
яку мій мозок міг легко обробити.
— Отже, якщо наші батьки були королівськими особами, чи це
означає, що вони залишили нам у заповіті купу коштовностей і замок?
— запитала я.
Очі Дарсі заблищали від думки про це, і посмішка заграла в
куточках мого рота.
Нова дзвінко засміялася:
— Ну, звичайно, ваша спадщина буде дуже значною – за умови, що
ви закінчите університет і отримаєте право претендувати на нього. А
поки що ви можете ознайомитися з усім, що вам потрібно буде знати,
щоб жити відповідно до своїх прав. І, звичайно, будуть інтерв'ю та
ексклюзивні матеріали, я навіть чула розмови про те, що буде знято
документальний фільм про ваше повернення і...
— Ми не хочемо такої уваги, — твердо сказала я, не розуміючи про
що, чорт забирай, вона каже, і не дуже бажаючи цього. — Ми тут, тому
що той чувак Оріон сказав, що ми маємо приїхати, щоб забрати нашу
спадщину.
Ось і все, — Я не згадала той факт, що відколи моя магія прокинулася,
я почала думати, що вступ до цієї школи може дати мені набагато
більше, ніж просто гроші, бо це не мало значення. Як би я не дивилася
на це, я знала, що ні моя сестра, ні я не хотіли б такої уваги, яку вона
пропонувала.
Очі Директорки розширилися від подиву, але вона приховала це
фальшивою усмішкою, яка насправді зовсім не була усмішкою, а
тримала в собі щось набагато виваженіше.
— Напевно, це багато для вас, — м'яко погодилася вона. —
Звичайно, ви можете витратити трохи часу на облаштування, перш ніж
вам доведеться зробити вибір, як ви звертатиметеся зі своєю заявою
або чимось ще, крім цього. Можливо, ми затримаємо ЗМІ на деякий
час, щоб ви могли зорієнтуватися.
— Чудово, — видихнула я, не намагаючись приховати, що,
наскільки я розумію, ніякого вибору робити не потрібно. Я спробувала
відійти, але директор Нова вчепилася своїми пазурами в нас із сестрою
і, схоже, не збиралася відпускати найближчим часом.
У животі у мене утворилася грудка, коли я зрозуміла, що вона
вирішила влаштувати з нас видовище в наш перший день перед
школою, і я не встигла струсити її, як вона повернулася, щоб
звернутися до натовпу учнів, що заповнили величезну залу.
— Можу я попросити уваги? — вигукнула Нова, і всі погляди у
Сфері звернулися до нас, і серед студентів, що зібралися, запанувала
тиша. Я помітила кілька чоловіків похилого віку і жінок, що стояли по
краях кімнати, і помітила серед них Оріона, що, як я здогадалася,
означало, що це викладачі. Їхні погляди також були спрямовані на нас,
і я швидко відвела очі.
— Я б не хотіла здіймати шуму, — пробурмотіла Дарсі, але
директорка продовжила, ніби вона і не говорила.
 Мій погляд ковзнув по натовпу і знову зупинився на групі хлопців,
що сиділи навколо багаття. Тепер вони з цікавістю дивилися на нас, і я
намагалася не затримувати погляд, але це було важко. Якось вони
керували кімнатою, попри те, що вона була заповнена вщент більшою
кількістю людей, ніж я могла порахувати.
Хлопець праворуч нахилив голову вбік, його довге каштанове
волосся перекинулося через кулак, і він сперся підборіддям об
кісточки пальців. У тому, як він дивився на нас, була щось глибоко
тваринне, і я змусила себе підняти підборіддя, відмовляючись трусити
перед викликом у його карих очах.
— Цього року до учасників приєдналися дві особливо важливі
дівчини, — сказала директорка Нова, широко посміхаючись куточками
губ, а я намагалася ігнорувати той факт, що на нас дивиться зараз весь
студентський склад Академії. — Я рада повідомити, що ми знайшли
зниклих спадкоємців Веґа й повернули їх під захист нашої великої
країни. Сімнадцять років близнюки Веґа були втрачені для нас і
вважалися загиблими. Але на наш великий подив, після того, як їхні
сили проявилися у вісімнадцятий день їхнього народження, ми змогли
розшукати їх у смертному царстві та повернути на їхнє законне місце
серед нас.
За її словами не було оплесків, хоча довга пауза, яку вона зробила,
показала, що вона чекала на них. Натомість у залі запанувала
напружена тиша, і я затамувала подих, чекаючи, що хтось її порушить.
Тишу порушив захоплений крик, коли висока, широкоплеча дівчина
з довгим каштановим волоссям схопилася на ноги. Вона почала
аплодувати так швидко, що її руки були майже розмиті, а широка
усмішка на обличчі виглядала більш ніж маніакальною.
Її рух викликав невелику хвилю захоплених оплесків, які
прокотилися по залі, хоча було ще багато людей, які сиділи нерухомо і
виглядали не надто враженими нашою з сестрою зустріччю. Я не була
впевнена, яка реакція була гіршою.
Повільний рух привернув мою увагу, і я озирнулася на диван, на
якому сиділи чотири серцеїди, коли останній хлопець нахилився
вперед, щоб краще розглянути нас.
Він спирався ліктями на коліна, його темні очі повзали по моїй плоті
так, що хребтом підіймалося тепло. Він був ширший за інших, його
м'язи обтягували бордову футболку, яка облягала вигини його сильної
фігури. Його волосся було чорним, досить довгим, щоб затінювати очі
й падати на лоб. На його біцепсах, зникаючи під короткими рукавами
футболки, красувалися малюнки, хитромудрі й водночас потужні, які я
не могла назвати. Його обличчя було вирізане з моєї особистої
фантазії, ніби хтось заглянув у мої найпотаємніші бажання і
намалював їх у вигляді сильних кутів та ідеальної спокуси, створеної
спеціально для мене. Мій погляд зупинився на його мускулистому тілі,
його вустах, щетині, що прикрашає його щелепу, знову на його вустах.
Моє серце забилося швидше, коли його очі на мить зустрілися з
моїми, і я відчула себе ягнятком, що потрапило під левиний погляд.
Він був небезпечний у всіх значеннях, і я без сумніву знала, що вогонь
у його очах спалить мене, якщо я підійду надто близько.
Оплески занадто довго не стихали, і наша фанатка номер один
зупинилася останньою. Вона повернулася у своє крісло, але ні на
секунду не відривала від нас свого захопленого погляду. Ми
залишилися стояти на місці, коли тисячі пар очей розглядали нас, з
цікавістю готові вирвати у нас кожен секрет.
Я відвела погляд від голодної юрби й знайшла зелені очі сестри.
У її погляді танцювала та ж нервова енергія, яку я відчувала під
своєю шкірою, і я повільно видихнула, вириваючи руку із захоплення
Директорки. Її було не так легко стримати, і вона швидко завела руку
мені за спину, а потім підштовхнула нас вперед, щоб ми почали йти.
Прямо назустріч групі хлопців, чиї особи висловлювали будь-що, але
тільки не приязність.
— Джентльмени, — промуркотіла Директорка Нова, злегка
підштовхнувши мене, так, що я була змушена стати перед ними, як
жертовне приношення. — Це Небесні Спадкоємці, — пояснила вона
мені й Дарсі, називаючи їх зліва направо, — Макс Ріґель (напівбог з
темною шкірою). Калеб Альтаїр (світловолосий красень по сусідству),
Даріус Акрукс (моя грішна фантазія). І Сет Капела (довговолосий
ловелас). Це Гвендаліна та Роксанія Веґа...
— Це не наші імена, — перебила я, відмовляючись стояти, як лимон,
поки зграя м'язистих мрійників оцінювала нас, наче свіже м'ясо. — Я
Торі, а це Дарсі.
 — Я знаю, що ваша Підкидна родина дала вам імена своїх рідних
дітей, — сказала Нова, ніби заспокоюючи маленьку дитину, на велике
задоволення світловолосого хлопця, якого вона назвала Калебом. —
Але тепер, коли ви вдома, вам не треба використовувати...
— Мені подобається моє ім'я, — втрутилася Дарсі.
— Я точно не збираюся починати називатися Роксанією, —
погодилася я тоном, що закриває тему для подальшого обговорення.
Директорка Нова подивилася на нас так, ніби збиралася сперечатися
далі, але я здогадалася, що відповідь, яку вона побачила в наших очах,
спонукала її залишити цю тему. Вона різко зітхнула, перш ніж
продовжити звернення до красивих зразків перед нами:
— Якими б іменами ви не називалися, ви все одно Веґа. Останні у
вашій лінії й законні володарі трону Солярії, коли досягнете
повноліття. Якщо ви пройдете тут атестацію і закінчите Зодіак, то
повернете трон у Небесних Спадкоємців, — Вона вказала на чотирьох
хлопців, які сиділи перед нами, і я насупилася, намагаючись зрозуміти,
що саме вона пропонує. Не давши мені часу осмислити цей маленький
самородок інформації, Нова продовжила звертатися до спадкоємців. —
Я сподіваюся, що ви не надто зжилися з ідеєю утримати трон. Я
впевнена, що ви захочете першими запропонувати дівчатам руку
дружби, коли вони почнуть цей шлях навчання.
Четверо хлопців подивилися на нас так, ніби пропозиція руки
дружби була останньою, про що вони думали. Насправді у мене
виникло чітке відчуття, що Темний та Небезпечний намагається
підпалити нас одним своїм поглядом.
На мій подив, він заговорив першим, його обличчя осяяла посмішка,
яка, безперечно, мала виглядати доброзичливою, але мені здалася
маскою. Я була фахівцем з розпізнавання брехні, а цей хлопець
виглядав так, ніби набивав себе нею повністю, спеціально для користі
Директорки.
— Ви сказали, що вони ховалися в царстві смертних? — з цікавістю
запитав Даріус. — Без найменшої підготовки? — Його голос був
глибоким і грубим, що змусило мою шкіру покритися мурахами, і я не
могла не подивитися на його рота, куточок якого піднявся від
задоволення.
 — Ну, я впевнена, що ви, хлопчики, будете більш ніж готові
запровадити їх у курс справи. — Нова поплескала нас з Дарсі, наче ми
були добрими дітьми, і пішла, залишивши нас стояти перед вовками.
— Ви відчуваєте цю силу? — запитав Калеб, нахилившись до нас,
ніби маючи намір обнюхати нас, як собака.
Дарсі відступила, і я похмуро глянула на нього. Інші троє з цікавістю
дивилися на нас, і мені захотілося опинитися будь-де, тільки не тут.
— Думаю, ми ще побачимось, — зневажливо сказала я,
повертаючись до них спиною і намагаючись відвернути Дарсі.
Не встигли ми зробити й двох кроків, як я зіткнулася віч-на-віч з
широкими грудьми, а чотири Спадкоємці раптово встали навколо нас.
— Це було трохи грубо, — пробурмотів Сет, його голос був схожий
на звірячий рик, коли він дивився на мене, його довге волосся
розсипалося по плечах.
— Не заважай їм, Сете, — сказав Даріус, підходячи ближче, і ми
виявилися затиснуті стіною м'язів, наповнених тестостероном. Мені не
дуже подобалося, коли мене заганяли у такий кут. — Вони ще не
знають, як тут все влаштовано. Гадаю, ви не зрозуміли, що
повернутись спиною до вищих вважається образою? — Його тон був
майже добрим, але його слова послали цівку «пішли нахуй» прямо
вздовж мого хребта, і я випросталась, перевівши погляд на нього. Він
був ще більш лячним, коли стояв прямо, його широкі груди були на
одній лінії з моїм обличчям, тому я була змушена підняти голову, щоб
подивитися на нього.
— Вищих? — запитала я, піднявши брову. — Я не бачу тут нікого
вище за мене.
— Ну, може, тобі варто придивитися, Роксі, — піддражнив він,
використовуючи це ім'я, щоб спробувати розлютити мене. Жартувати
над вибором імен для дітей моїх померлих батьків. Стильно.
Я демонстративно простежила поглядом за ними чотирма, перш ніж
зневажливо знизати плечима:
— Я не бачу тут нікого краще за нас. Як щодо тебе, Дарсі?
— Ні, — зневажливо відповіла моя сестра.
Перш ніж він встиг відповісти, я знову повернулася до нього
спиною, протискаючись між Максом і Калеб, коли ми почали йти.
 — Думаю, їм не завадить урок, як тут все влаштовано, — прогарчав
Макс, коли ми відійшли від них на деяку відстань, але я не намагалася
озирнутися. Я ніколи не мала популярності в інших школах, і зараз
мене це теж не хвилювало.
Дарсі підняла на мене брову, коли ми відійшли від них, і мої губи
піднялися у відповідь. Вона ніколи не прагнула розгойдувати човен, як
я, але я ніколи не була надто стурбована тим, щоб заводити друзів.
Особливо не з тих, хто вимагає поваги, замість переконатися, що вони
її заслужили.
Перш ніж я встигла сказати їй щось ще, у бік мені врізалася солідна
вага, і я видала вигук здивування, коли мене розвернуло і притиснуло
до золотої стіни зігнутої кімнати.
Моє серце затремтіло від страху, коли я спробувала вирватися з
хватки нападника, а Калеб усміхнувся мені, притиснувши своє сильне
тіло до мого, притиснувши мене до місця.
— Хочеш попросити вибачення? — промуркотів він, і тремтіння
пробігло моїм хребтом, коли моя сестра закричала, щоб він зупинився,
і спробувала прийти мені на допомогу. Макс схопив її, перш ніж вона
встигла наблизитись, а мій погляд ковзнув по кімнаті, вишукуючи
вчителів, але, схоже, нікого з них не хвилювало, що спадкоємці
роблять з нами.
Моє серце билося, і я слабко боролася з хваткою Калеба на моєму
зап'ястку, намагаючись вдарити його коліном у промежину. Він легко
уникнув моєї атаки, притулившись своїм тілом до мого, щоб я не
змогла повторити її.
— Останній шанс, — запропонував він, його погляд ковзнув по мені
так, що страх проповз моїми кінцівками, попри його приголомшливо
красиву зовнішність.
— Йди нахуй, — прогарчала я, мої кулаки стискалися від бажання
вдарити по його гарному обличчю.
— Я сподівався, що ти це скажеш. — Його рот опустився до моєї
шиї, і на пів секунди я подумала, що він збирається поцілувати мене,
перш ніж укус його зубів пронизав мою плоть.
Я скрикнула, притулившись до нього в зневірі, коли найжахливіше
відчуття смоктання потягнулося до моєї крові й, що ще гірше, до моєї
новонабутої сили. Я відчувала, як він висмоктує її, витягає з мене в
себе.
Святе лайно, що, чорт забирай, він таке?
Усі у Сфері дивилися на нас, але ніхто не зробив і кроку вперед, аби
допомогти.
Мій погляд упав на Софію, яка виглядала так, наче хотіла
втрутитися, Оріона, який здавався трохи знудженим, директорку, яка
виглядала розчарованою, і, нарешті, трьох інших Спадкоємців. Макс
тримав мою сестру так легко, ніби вона була дитиною, попри те, що
вона брикалася і лаялася на нього. Даріус і Сет встали поруч із ним,
спостерігаючи за шоу із кумедним виразом обличчя. Вони дивилися,
як їхній друг живиться мною, з нудотним почуттям задоволення, що
походить від них. Даріус упіймав мій погляд, і на мить мені здалося,
що я дивлюся на монстра, а не на чоловіка.
Він усміхнувся мені з усім самовдоволенням мудака, який думає, що
може перемогти, просто розкидаючись своєю владою.
Моє серце вдарилося об ребра, а коліна підкосилися, коли Дарсі
закричала, щоб хтось щось зробив. Десь глибоко в моїх грудях
спалахнула маленька іскра непокори під вогнищем моєї паніки, і я
схопилася за неї, як за рятувальний пліт. Я не збиралася дозволити
цьому торкнутися полум'я. І разом ми виберемося з темряви.
 Розділ 5

Ліктем я вдарила м'язистого Спадкоємця, який утримував мене

якомога далі від сестри та поглядом шукала у кімнати когось, хто міг
би допомогти.
— Відпусти мене, — прогарчала я.
Звір продовжував гризти Торі за шию, як повний виродок, і вона
дико намагалася відштовхнути його. Мені вдалося вирвати зап’ястя з
рук Макса і в гніві притиснутися долонею до його грудей. Потік сили
прорвався крізь бар’єри моєї шкіри, а штормове повітря змусило його
пролетіти над головами переповненої вітальні та врізатися в задню
стіну.
Моє серце перетворилося на нетанучу тверду грудку льоду.
Калеб відпустив Торі, і всі вражено дивилися на те, що я зробила. Я
дивилася на свої руки, починаючи тремтіти, коли правда про нашу
поточну ситуацію нарешті осягнула. Я могла творити магію.
Справжню магію справжнього життя! І я щойно використала її, щоб
перекинути того двохсотфунтового хлопця через кімнату.
І, без сумніву, розлютила його дуже добре.
От лайно.
— Ти пошкодуєш про це, — холодно сказав Даріус, напружуючи
м’язи. Довговолосий, Сет з вирізаною з каменю щелепою, усміхнувся
хаосу.
Торі штовхнула Калеба назад, схопившись за шию, коли вона
похитуючись підійшла до мене.
— Що в біса з тобою не так, психу!? — кинула вона на нього, і
Калеб почав сміятися. Кілька дівчат поряд захихотіли, ніби вони були
причетні, з надією дивлячись на Калеба в пошуках крихти впізнання.
Всі Фейрі кусали людей? Що це за божевільні види?
— З тобою все гаразд? — запитала я в Торі, коли вона оглядала свої
закривавлені пальці. Вона скуто кивнула, її гордість, очевидно,
травмувалася більше, ніж вона сама. Я подивилася на вчителів у
глибині кімнати, вистежуючи Оріона, і виявила, що він був єдиним,
хто звертав на нас увагу. Дика інтрига спалахнула в його очах, і лють
потекла по моїх жилах, як магма. Він серйозно зараз? Він має бути
вчителем!
Макс знову з’явився, засукавши рукави, пробігаючи крізь натовп,
наче носоріг, що тупотить.
— Назад, — гаркнула Торі, підійшовши до мене, коли страх стиснув
моє серце.
— Або що? — спитав Даріус, у той час, як його друг Сет
продовжував сміятися, наче це було найсмішніше, що він коли-небудь
бачив.
Група наших явних прихильників наблизилася на чолі з
темноволосою дівчиною, складеною, як воїн вікінга.
— Або ми будемо боротися за наших королев, — оголосила вона, і я
здивовано подивилась на Торі.
Макс розкрив долоню, ніби збирався заклинати, і страх пронизав
моє серце.
— Мультистихійні першокурсники, час обирати свій Дім! — сказала
Директорка Нова, відійшовши від кількох викладачів, з якими вона
зосереджено розмовляла. Настільки зосереджено, що вона не помітила,
як один із її учнів кусає Торі? Я так не думаю. Але яка школа дозволяє
своїм учням нападати один на одного навіть без усного попередження?
Інші Спадкоємці оточили Макса, відштовхуючи його назад, хитаючи
головами, і в мене вирвалося важке зітхання полегшення.
Я була вдячна за привід припинити нашу сварку з ними, і Нова
сплеснула в долоні, щоб прискорити нас. Ми з Торі підійшли до
невеликої групи першокурсників, які збиралися разом перед
факультетом. Решта студентів знову впали на свої місця, але
спадкоємці залишилися стояти, склавши руки, дивлячись, як ми йдемо.
— Капітани Домів, — поманила їх Нова, і я обернулася, мій
кишківник тонув і тонув, поки я не переконалася, що він застряг у моїй
лівій шкарпетці. Чотири Небесні Спадкоємці були Капітанами Домів.
Звичайно, вони були. — Назвіть назву вашого будинку та чому
першокурсники повинні взяти на себе зобов’язання приєднатися до
вас. І для невеликої напруги ми залишимо найновіших Спадкоємців
наостанок, — схвильовано сказала вона.
— Чудово, — сказала мені Торі під ніс. — Якого мудака ми
обираємо?
— Гмм, — Я дивилася на наші жахливі варіанти, нахмуривши
брови, а вони дивилися у відповідь такими поглядами, які казали, що
вони збираються нас з’їсти. І один із них уже посварився з Торі. Тож
його точно відкинуто. Макс ступив уперед першим, запустивши руку у
свій ірокез з усмішкою, і його біцепс затвердів. Він був вежею чистої
мужності, і в цих очах був лише морський шторм. Він подивився на
Нову, але чомусь я відчула, що його слова були для нас.
— Водна спеціалізація, Дім Води. Мій Дім для тих, хто має все
необхідне, щоб зіткнутися зі смертоносним морем життя Зодіаку, не
здригнувшись.
— Дякую, за цей поетичний опис, — сказала Нова, прочищаючи
горло, вказуючи на кусючого блондина, Калеба. Моє серце забилося
сильніше від його янгольського обличчя, під яким ховався демон.
— Земляна спеціалізація, Дім Землі. І терор – це саме те, що ви
отримаєте, якщо не підійдете. — Він пильно подивився на Торі, і мої
кишки згорнулися в тугий клубок.
— Не він, — прошипіла Торі, її очі розлили отруту в його бік.
— Згода, — я кивнула.
Довговолосий хлопець підійшов далі, і мій погляд пробігся по його
м’язистому тілу. Усе в ньому було спокусливим і виразно хижим.
— Повітряна спеціалізація, Дім Повітря. Життя з нами – це вітерець.
— Його очі пробігли у наш бік й усміхнулися. Це виглядало досить
щиро, і мої плечі трохи розслабилися. Так. Він виглядав, як той самий.
Особливо тому, що останній, Даріус, мав статуру фортеці й мав гострі,
як ножі, очі.
— Вогняна спеціалізація, Дім Вогню. Ми не для людей зі слабкими
нервами. І, чесно кажучи, я не бачу нікого в цьому складі, хто б був
достатньо хорошим, щоб приєднатися до нас. — Він зиркнув на нас,
наче викликаючи нас приєднатися до його Дому, і я майже бачила, як
він вигадує способи зробити наше життя нестерпним, якщо ми це
зробимо.
Нова рухалася вздовж шеренги з дванадцяти студентів поруч із
нами, і вони один за одним вибирали з двох Стихій, якими були
обдаровані та приєднувалися до Капітанів їх Дому. Гарненька дівчина,
яка зиркнула на нас під час Пробудження, вибрала Сета, побігла
вперед і обійняла його руками.
— Любий! — скрикнула вона, перекидаючи на плече пряме золоте
пасмо.
Сет притиснув її до свого атлетичного тіла, і я на пів секунди
замислилась, якими можуть бути обійми цих рук.
— Дуже радий, що ти отримала повітря, Кайлі, — сказав він, але
його очі не казали те саме.
— Яка твоя інша Стихія?
Вона вдарила його по грудях.
— Ти знаєш, що я маю Землю, Сеті, я Козоріг. — Вона нахилилася,
щоб поцілувати, і він проштовхнув її язиком у горло, демонструючи
відвертість, яка тривала майже цілу хвилину. Чудово.
Черга нарешті скоротилася, поки залишилися лише ми з Торі.
— Повітря? — Я запитала їй тихим голосом. Вона кивнула,
відкривши рота, щоб оголосити про це, коли Нова заговорила.
— Боюся, вам доведеться вибирати різні Доми. Кожен Дім є дуже
конкурентним, і ми заохочуємо всіх брати участь у здоровому
суперництві. Оскільки у вас така велика влада, було б несправедливо,
щоб один Дім мав таку перевагу.
Жах розцвів у моїх грудях. Розлучатися з Торі? Моєю близнючкою?
Я маю на увазі... ми були незалежними, але також були постійною
частиною життя одне одного. Вона була наче моєю лівою рукою.
Більшу частину часу я могла обходитися без неї, але якби її відрізали, я
б не була цілою.
Торі поглянула на мене, нахмуривши брови.
— Ну це просто ідеально.
— Ми будемо жити окремо? — я спитала в Нови.
— Ой, ти будеш плакати? — Макс покликав мене, і я хотіла
розірвати йому обличчя за це, коли кімната наповнилася смішками.
 Я важко ковтнула, похитавши головою, намагаючись внутрішньо
впоратися зі своїми емоціями.
— Я обираю вогонь, — голосно оголосила Торі, торкаючись моєї
спини протягом найкоротших моментів. Вона нахилилася, щоб сказати
мені на вухо, і я відчула, як між нами пройшло прощання.
— Візьми повітря, але не бери якесь лайно.
Вона пішла геть, стаючи біля Даріуса, який кинув на неї
розважливий погляд, який сказав мені, що вона матиме з ним
проблеми. Мої нутрощі опустилися, коли вона приєдналася до
найбільш схожого на демона Спадкоємця в усьому складі. Вона ніколи
в житті не йшла легким шляхом. Але я хотіла, щоб вона зробила це
хоча б раз.
— Повітря, — сказала я, намагаючись зберегти бадьорість духу,
обережно підійшовши до Сета. Він рушив мені назустріч і раптом
обійняв мене. Саме ті руки, про які я мріяла дві секунди. Чорт, таке
відчуття було, наче їсти занадто гаряче печиво, щойно вийняте з
духовки. Воно обпекло всі нутрощі, але мало божественний смак.
— Ласкаво просимо до племені, крихітко. — від нього пахло
мускусом і чимось майже тваринним. Я спробувала відсторонитися,
коли він ще кілька секунд тримав мене в обіймах, які швидко
перетворилися на недоречно тісні. Коли він відпустив мене, його
дівчина підійшла ближче з яскравою посмішкою на обличчі.
— Гей, дівчино, щоб ти знала, мій любий тут головний. Поки ти це
розумієш, у нас все в нормі.
Я знизала плечима, мені наплювати на те, щоб відібрати владу її
любого.
Вона зчепила мою руку, коли Нова відпустила нас усіх, а решта
першокурсників Стихії Повітря приєдналися до нас.
Це, мабуть, краще, ніж бути в Домі Калеба.
— Давайте покажемо новачкам, як працює Дім Повітря, — сказав
Сет, підморгнувши мені, виходячи зі Сфери. Ще багато старших
студентів підвелися, приєднавшись до наших рядів, коли ми вийшли з
будівлі.
Коли я глянула на новобранців Макса у Домі Воді, я відчула
надмірне полегшення, що я не в його Домі. Він поставив їх на голови й
облив їх водою. Я недовірливо похитала головою, а вчителі
продовжували балакати, наче це було цілком прийнятно, навіть коли
один із них почав задихатися.
Я помітила Торі в напруженій розмові з Даріусом, але знала, що вона
впорається сама. Моя сестра була міцним горішком. Але я буду
сумувати за нею.
Ми попрямували на схід від Сфери, і Кайлі відступила від мене,
приєднавшись до дівчини з великими очима та вороним волоссям.
Ми проходили повз великі кам’яні будівлі, які ніби оточували Сферу,
і величезну структуру у формі півмісяця, схожу на місяць. Коли ми
йшли звивистою стежкою до густої групи дерев удалині, Сет
схвильовано підстрибував.
Моє серце калатало, і я озирнулася навколо себе в пошуках
дружнього обличчя, поки група штовхала мене, але ніхто не
зустрічався зі мною поглядом.
Ми попрямували до густого лісу, і бурштинове сяйво ліхтарів
освітлювало стежину, дерева згрупувалися щільно одне до одного
обабіч доріжки та вигиналися над головою. Мороз пройшовся по моїй
шкірі, супроводжуваний порцією адреналіну.
Я наполовину очікувала, що завтра прокинуся й побачу, що все це
був сон. Всупереч страху, який вселили в мене спадкоємці, це місце
кликало мене. Воно було прекрасне, і глибока вібрація в моїй душі
підказала мені, що я на своєму місці. Ніби самі зірки чекали, коли я
прибуду саме сюди.
Ми вийшли з-за дерев і опинилися на розлогій вершині скелі, де
знизу лунав плескіт хвиль. Величезна вежа простяглася високо над
нами, темно-сіра цегла була старовинною та вивітреною. Вертикальні
вікна були вбудовані в стіни, а на самому верху була величезна
обертова дерев’яна турбіна, яка рухалася від вітерця, якого я не
відчувала.
Сет повернувся до нас обличчям, стоячи перед арковим дверним
отвором із чорного заліза. Над ним, висіченим на камені, був великий
символ трикутника з горизонтальною лінією, що перетинала його
верхню половину. Сет підняв долоню, і символ засяяв інтенсивним
білим світлом, від цього видовища моє серце схвильовано забилося.
Залізні двері важко стукотіли, відмикаючись.
 — Першокурсники, тягніть свої зади сюди, тому що я скажу це лише
раз, — оголосив Сет.
Я та півсотні інших новачків попрямували до передньої частини
групи. Я підійшла до Кайлі, ставши між нею та хлопцем у капелюсі-
біні та зі схвильованим виразом обличчя.
Сет поглинав увагу, його погляд пробігав по всіх нас, коли кілька
старших студентів групувалися навколо нього. Багато хто торкався з
ним плечима або проводив руками по його спині та руках. Це було
абсолютно дивно, але він дозволив їм продовжувати, наче це було
звичайним явищем.
— Ви не потрапите в Дім Повітря, якщо не використаєте свою силу
на цьому символі. — Він показав на трикутник над дверима. —
Оскільки це ваш перший день, я вже відчинив його, але із
завтрашнього дня, якщо ви не зможете викликати повітря, ви не
отримаєте ліжко в моєму Домі.
Я потерла пальці, сподіваючись, що знову зможу використати свою
силу, але не була цілком упевнена, як я робила це раніше. Сила
згорталася всередині мене в очікуванні, але я не можу взяти її у свої
руки.
Хлопець поряд зі мною різко підстрибував на підборах; він глянув у
мій бік і подарував мені одну з найдружніших посмішок, які я
отримувала досі. Мої плечі розслабилися, коли я посміхнулася у
відповідь, рада перспективі друга в моєму новому домі.
— Зараз. — Сет посміхнувся і на мить став схожим на голодного
вовка, який не їв кілька днів. — Покінчімо з цим. — Його погляд
метнувся до мене, і він згорнув палець, щоб поманити мене.
У роті пересохло, і мені знадобилася секунда, щоб змусити мої ноги
рухатися, коли я ступила уперед. Він повернув мене обличчям до
групи першокурсників, обійнявши мене за плечі. Його пальці
погладили мою голу шкіру, і я напружилася від подиву його тактильної
поведінки. Я спробувала ухилитися, але він потягнув мене за сорочку і
знову притиснув мене до свого стегна, його рука раптом потрапила в
моє волосся.
Він пестив мене?
— Ініціація! — крикнув Сет, і рій старших студентів за
першокурсниками накинувся на них, насуваючи їм на голови чорні
полотняні мішки.
Сет утримував свою увагу на мені, і моє серце розбилося об мої
груди, коли він перемістив свій ніс до мого волосся та глибоко
вдихнув. По моєму тілу пробігло тремтіння, я спробувала
відштовхнути його, але він був страшенно сильним. Гаряча, волога
подушечка його язика раптом облизнула мою праву щоку, і мене
охопила огида.
— Гей! — Я підняла руку, щоб дати йому ляпаса, але він з легкістю
зловив її, його очі блищали, наче ми грали в якусь гру.
Він щиро засміявся.
— Розслабся, крихітко. Так я кажу привіт.
Моє серце трохи сповільнилося, коли я дивилася на нього. Він
схилив голову й зробив мені невинний вираз обличчя, змусивши
залишки мого гніву розтанути. Можливо, в Солярії це було нормально.
І я не хотіла, щоб мене звинуватили в ганьбі культури...
— Гаразд, — сказала я неспокійно. — Я просто все ще намагаюся
зрозуміти це все.
Він засміявся, наче я сказала щось смішне, а потім знову повернувся
до натовпу, міцно стискаючи мене за руку.
У мене тремтіли нерви, коли я розглядала групу першокурсників у
капюшонах, але я помітила, що Кайлі стоїть збоку від них, її рука на
стегні. Очевидно, дівчина капітана будинку отримала безкоштовний
пропуск.
— Який твій Орден, крихітко? — Сет тицьнув мені носом у вухо, і
моє тіло схопилося від інтимності його жестів.
— Е-е.. що?
— Ну знаєш... Сирена, Вампір... Перевертень? — запитав він з
ноткою цікавості.
Хтось позаду мене почав чіпати моє волосся, і я була майже
впевнена, що вони заплітають його.
Що в біса зараз відбувається?
— Я не розумію, про що ти говориш, — сказала я, намагаючись
утримати свої думки в порядку, коли Сет наблизився обличчям до моєї
шиї та знову глибоко вдихнув.
Він засміявся, відриваючись.
 — Ти справді зі світу смертних. Не хвилюйся, люба, ці сили
незабаром з’являться. — Він кивнув комусь позаду мене, і мені на
голову накинули полотняний мішок, миттєво засліпивши очі. Я
втрималася від Сета, коли моє дихання швидко нагріло повітря
навколо мого обличчя.
Сет відпустив мене, і я намагалася стримати нерви, оскільки раптом
залишилася сама. Мій пульс прискорився, поки я чекала, щоб щось
сталося.
— Якщо ви не пройдете мою ініціацію, ви не залишитесь в Домі
Повітря, зрозуміло? — Сет гавкнув, і його голос був таким сильним,
що я не змогла здригнутися.
Від першокурсників долинув шум підйому.
— Ви відповісте «так, Альфа». Спробуймо ще раз, — наказав Сет. —
Вам зрозуміло?
— Так, Альфа! — першокурсники вигукнули, але я не могла змусити
себе це зробити. Це було просто надто принизливо.
Раптом мене штовхнуло тверде тіло, і я відчула, що це був Сет.
— Відповідай мені, обіцяй.
Чорт.
— Так, Альфа, — процідила я крізь зуби.
Він відпустив мене, і я пошкандибала уперед, коли він відійшов.
— РУХАЙТЕСЬ! — Сет зареготав, наче сержант, і руки схопили мої
руки, швидко потягнувши за собою. Мене подув холодний вітерець, і
мої вуха заповнили тупіт сотень кроків.
Повітря стало помітно теплішим, і я здогадалася, що перебуваю
всередині вежі, коли мене вели по твердій кам’яній підлозі. Носок
мого конверса зачепив сходинку, і я захиталася, але руки, що тримали
мене, утримали мене у вертикальному положенні.
Ми почали підійматися крученими сходами, колами, колами й
колами. У мене паморочилася голова, мені було гаряче, і страх
докладав усіх зусиль, щоб змусити мене збожеволіти. Але це була
лише гра. Навіть коледжі смертних робили таке лайно. Я просто мала
пройти сьогоднішній вечір. Пройти їхню дурну ініціацію. Тоді,
сподіваюся, я отримаю тепле ліжко та хвилинку на самоті, щоб
обдумати весь цей день. Мабуть, уже було далеко за північ, і втома
почала проникати в мої кістки.
 Хтось штовхнув мене в спину, і я буркнула, коли я підіймалась все
вище й вище.
Нарешті ми ступили на рівну землю. М’язи ніг горіли, я важко
дихала. Той, хто мене тримав, здавалося, зовсім не задихався.
Насправді я не чула багатьох людей навколо себе, які виглядали
такими ж виснаженими, як я.
Я ж не така непридатна?
— Вперед, — наказав Сет, і мене повели по твердій підлозі,
обертаючи ліворуч і праворуч.
Мене охопив холодний вітер і тремтіння пробігло по моєму тілу,
коли я зрозуміла, що, мабуть, знову опинилась на вулиці.
— Тепер ви на вершині Башти Повітря, — оголосив Сет, і інші
першокурсники виказали страх.
Моє серце подвоїлося, коли крижаний вітер посилився, тиснучи на
мою спину.
— Поставте їх на край, — прогарчав Сет.
Край!?
Моє серце забилося, коли двоє людей, що тримали мене за руки,
потягли мене вперед. Я вперлась п'ятами в землю, коли деякі
першокурсники вигукнули:
— Зачекай!
І.
—Я не готовий!
Мене штовхнули вперед, а потім відпустили, і я відчула, що
балансую на урвищі, мої пальці на ногах звисають із краю.
Я від страху відскочила назад, але сильні руки знову штовхнули
мене на місце.
— Ви народжені повітрям! — Сет крикнув на нас ззаду. — Вітер –
ваш союзник. Якщо ви не можете цим скористатися, ви не
заслуговуєте тут жити. Або взагалі, якщо на те пішло.
Жах схопив моє серце, і я похитала головою, усвідомлюючи, що
мало статися. Вітер знову вдарив мені в спину, і з мене вирвалося
бурмотіння страху.
Хтось усміхнувся, і я була майже впевнена, що це Кайлі. Я
скрипнула зубами, ненавидячи себе такою уразливою перед усіма. Але
принаймні інші першокурсники були поруч зі мною. Я спробувала
дотягнутися до найближчого, але моя рука просто змахнула, і я швидко
відтягнула її назад у бік.
Навколо мене почувся якийсь рух, човгання ніг і дивне хихотіння.
Як це могло бути весело? Я не знала, як використовувати свої сили!
Решта першокурсників пройшли підготовку? Можливо, я була єдиною,
хто цього не зробив. І якщо це правда, я мала повідомити їм.
— Почекай, — промовила я. — Я не знаю, що роблю.
— Ти все зрозумієш, дівчино, — підбадьорювала Кайлі.
Я почала тремтіти, уявляючи величезну прірву, що простягається
далеко піді мною.
— На рахунок три ти стрибнеш, і якщо не втримаєшся від удару об
землю, то розіб'єшся. А якщо ти не стрибнеш, то тебе штовхнуть, —
яскравим тоном пояснив Сет.
— Якого біса? — огризнулась я, раптом втративши контроль.
— Один! — Сет прокричав, ігноруючи мене.
Я похитала головою, паніка розбила моє серце на шматки. Я не
знала, що роблю. Як я можу зловити себе з силою, якщо я дізналась,
що маю кілька годин тому!? Я потерла пальці, намагаючись знову
намалювати це хвилясте відчуття, але воно не слухалося.
— Два!
Тихий, рішучий голос у моїй голові сказав мені, що я повинна це
зробити. Я не могла бути слабкою ланкою в цій божевільній групі
студентів. У школі завжди була ієрархія, і якби я завалила перше
випробування, я б ніколи не заслужила своє місце тут.
— Три!
Я перевела подих, заплющила очі й вклала у себе всю свою віру.
Я підскочила.
Мої ноги вдарились об підлогу. Хтось зірвав з мене капюшон, і в
моїх вухах пролунав хрипкий сміх. Мені знадобилася дуже довга
секунда, щоб усвідомити, що я щойно стрибнула з однієї ноги в центрі
переповненої кімнати. Усі інші першокурсники були відведені вбік,
щоб спостерігати за мною. На самоті.
Жар обпікав мені щоки, шию, всюди. Хотілося зникнути, сховатися
від їхніх насмішкуватих очей і більше ніколи не виходити.
Холодний вітер, який я відчувала, виходив від простягнутих рук
кількох старших, і тепер, коли їхня жорстока витівка була зроблена,
вітер затих, й вони зігнулися в істериці. Першокурсники так само
голосно сміялися, стиснувши в кулаки свої полотняні каптури.
Сет вийшов у поле зору, посміхаючись вовчою усмішкою.
— Це не смішно, — вибухнула я, намагаючись усміхнутися.
Він схопив моє зап’ястя, потягнув мене вперед, його руки знову були
повсюди. Шиплячий погляд у його очах змусив мою усмішку
розвіятися, як цегла, що впала.
— Що справді не смішно, так це те, що ви з сестрою заявилися
сюди, щоб вкрасти наш трон. Ми надривали свої дупи, щоб заслужити
це право. Наші чотири сім’ї правили майже двадцять років після
падіння короля Веґа, і Солярії було набагато краще. Наші батьки ділять
владу між собою, і як сини Целестіальної Ради ми скоро візьмемо цю
відповідальність від них. Тож ми не маємо наміру просто сидіти
склавши руки й дозволяти вам забрати в нас трон і повернути Солярію
до лайна, яким правив твій батько, — прогарчав він, і його очі були
двома порожнистими ямами жорстокості. Не залишилося приязності,
його дотики тепер не були цікавими, вони були власницькими та
принизливими.
Його слова привели мій розум у відчайдушну спіраль, коли я
намагалася їх зрозуміти.
— Я не хочу вашого трону. — Я спробувала вирвати зап’ястя з його
рук, але він не відпускав.
Він повернув мене до кімнати.
— Хто сказав, що цього разу ми дійсно скинемо її з вежі?
— Що? — Я задихнулася, коли весь Дім Повітря заревів своїм
підйомом. — Відійди від мене! — Я пихнула Сета плечем, але він
ледве помітив, тягнучи мене через сіру кам’яну вітальню, заповнену
вовняними килимами та кремовими кріслами. Сет потягнув мене до
величезних скляних дверей, які вели на балкон, і страх поширився
крізь мене, як лісова пожежа.
Старші учні товпилися позаду нас, коли Сет змусив мене підійти до
краю, де кам’яна стіна відділяла нас від моря небуття.
— Ти здурів?! — Я відчайдушно кричала, намагаючись відірвати
його руки від себе.
Група, яка раніше була біля нього, підняла голови до неба й завила.
Від пронизливого звуку моє серце забилося.
 Я вчепилася в руки Сета, коли він підняв мене, посадивши на стіну.
Я стояла, відмовляючись дивитися через виступ, дивлячись на
вітальню крізь скляні вікна, звідки всі в Домі Повітря намагалися
виглянути.
Сет зиркнув на мене, король цієї групи божевільних. Я не хотіла
благати, але смерть, здавалося, була одним поштовхом, і я не знала, як
далеко він це заведе.
— Будь ласка, зніми мене, — прошепотіла я йому, мій голос видавав
мій страх, коли він тремтів на останньому слові.
Сет нахилив голову з усмішкою, і я помітила, як Кайлі
проштовхується крізь натовп, щоб дістатися до нього. Я подивилася на
неї, думаючи, чи може вона сказати йому відступити, але натомість
вона зчепила свої пальці з його й подивилася на мене зі злісною
усмішкою.
— Стрибай, — сказала вона, її очі сяяли.
Моє горло стиснулося, коли я шукала, хоч одне дружнє обличчя
серед маси. Але я не могла знайти жодного. Я була одна у цьому. І
єдина людина, на яку я мала покластися, це я сама. Вони обіграли
мене, як дурепу.
Я стиснула кулаки.
— Зніми мене.
Сет відпустив Кайлі, коли він підійшов до стіни й схопив мене за
щиколотки. Страх пронизав мене блискавкою. Моє життя було в його
руках, він міг вирвати його з коренем у будь-яку секунду.
— Добре, — сказав Сет після довгої паузи. — Але ти можеш
спуститися, лише коли відстрижеш все своє волосся.
За сигналом Кайлі дістала з кишені гострі ножиці, передаючи їх
Сету, її погляд був отруйним.
— Що? — Я ахнула.
— Це або стрибок. — Сет знизав плечима, і з усіх боків пролунав
сміх.
Я хотіла згорнутися в клубок, але не дозволила їм побачити, як я
зламаюся. Сет простягнув ножиці, його обличчя було в тіні.
Я стиснула щелепи, розлючена, що мене загнали в куток. Було
зрозуміло, що це весь час був його план. Він хотів, щоб мене повністю
висміяли. Він хотів, щоб весь Дім сміявся наді мною, щоб принизити
мене до неможливості. Він намагався забрати не лише моє волосся, а
мою гідність.
Вітер тиснув мені в спину, і цівка енергії зустріла кінчики моїх
пальців. Повітря рухалося між моїми руками, танцювало, пливло,
повністю під моїм контролем.
У мене стиснулося горло, і я кинула погляд через плече. Моє серце
кричало мені не робити цього, але це був єдиний спосіб, щоб мене не
знищив Сет Капела в мій перший день в Академії Зодіак.
Його брови зіщулилися, коли він зрозумів, що я збираюся зробити.
Я втягнула повітря й відчула, як воно рухається моїм тілом з
обіцянкою. І я просто мала сліпо вірити цьому почуттю. Це було
єдине, за що мені довелося триматися, коли я кидалася через край.
Крики та охи долинали за мною, коли я падала у повітрі, моє серце
намагалося вирватися з грудей. Я падала й втратила усе з поля зору,
паніка охопила мене й потрапила у кожну клітинку мого тіла.
Я відчайдушно розвела руками, знаючи, що секунди цокають. Що я
була лише в футах від того, щоб врізатися у тверду землю внизу.
Криниця всередині мене розлилася, і я відчула зміну. Порив енергії,
як ураган, вихлюпнув у моє тіло. У той момент, коли він зустрівся з
моїми пальцями, сила вибухнула з моєї шкіри гігантським поривом. В
останню секунду я благала його зупинити моє падіння, і я різко
зупинилася.
Я висіла у підвішеному стані, неприваблива, але абсолютно жива,
дивлячись на землю за кілька футів під собою.
Я була так близька до провалу. Так близько до смерті. І коли згори до
мене долетіли вітання, я широко посміхнулась. Повітряна подушка
розвалилася, і я купою впала на землю.
Адреналін підскочив. Все моє тіло тремтіло. Але я був жива. А
наразі я, в біса, добре заслужила своє місце в Домі Повітря. І
здавалося, що решта Дому теж це знала.
 Розділ 6

Я рушила за натовпом Вогненних Елементалей від Сфери по

звивистій стежці, на південь від будівлі, перш ніж спуститися з крутого
пагорба.
Кам'яні колони стояли по обидва боки стежки кожні кілька метрів, а
на постаментах над ними горіло полум'я. Коли старші учні почали
проходити повз них, полум'я набуло форми різних істот, і мої губи
відкрилися, коли я витріщилася на коней, вовків, птахів і людей,
створених з нічого, крім полум'я. Мій розум хотів відкинути їх, як
якусь ілюзію, але я знала, що це не так. Сила, що вирує в мені,
реагувала на вогонь і кожен спалах магії, який надавав йому форму, і я
жадала випустити свою власну магію, попри те, що гадки не мала, як
це зробити.
Софія прослизнула крізь натовп, поки не опинилася поруч зі мною,
приязно посміхнувшись, коли я глянула в її бік. Приємно знати, що я
не зовсім самотня. Більшість студентів обходили мене стороною, і в
мене склалося виразне враження, що образа Небесних Спадкоємців
міцно занесла мене до списку лайна. Принаймні мені не довелося б
турбуватися про посилання різдвяних листівок, оскільки я навряд чи їх
отримаю.
— Ну, ти знаєш, як ефектно з'явитися, — сказала Софія, куточок її
рота піднявся.
Я пирхнула.
— Так і не навчилася тримати рота на замку, — зізналася я. — Там,
звідки ми родом, я на власному гіркому досвіді переконалася, що
життя кидатиме в тебе всяким лайном, але єдине, що не треба
пробачати – це лайно інших людей.
Кілька інших першокурсників почули це зауваження і ніяково
відсунулися від мене. Я здогадувалася, що вони були стурбовані тим,
що мій статус небажаної особи може причепитися і до них. І, можливо,
так воно й було б, але Софія принаймні не заперечувала проти ризику.
Я продовжувала думати про Дарсі, задаючись питанням, чи все у неї
гаразд зі Спадкоємцями. За першим враженням Сет здавався трохи
меншим мудакуватим, ніж інші троє, але важко було бути впевненою.
Одного поля ягоди й таке інше… Просто сподівалася, що зможу
зустріти її за сніданком і переконатися, що все гаразд. Наше життя
ніколи не було простим, а вона не була такою ж товстошкірою, як я, і
думка про те, що ці недоумки завдають їй неприємностей коли мене
немає поруч, щоб підтримати, викликала тремтіння гніву, що пробігло
по моєму тілу.
— Ну, я б хотіла, щоб мої яйця були досить міцними протистояти
Спадкоємцям, як це зробила ти, і вийшла неушкодженою, — сказала
Софія з вдячністю. — Не те щоб у мене була якась причина
протистояти їм, чи якийсь намір.
— Я б не сказала, що вийшла неушкодженою, — пробурмотіла я,
торкаючись пальцем ніжної шкіри на шиї, де Калеб вкусив мене.
Широко розплющені очі Софії простежили за рухом моєї руки, і вона
нахилилася ближче, щоб оглянути рану.
— О, думаю ти не знала, що Калеб належав до Ордену Вампірів,
коли його спровокувала?
При згадці про те, що він Вампір, холодний струмок пробіг по моєму
хребту. Звичайно, це слово спало мені на думку після того, що він
зробив зі мною, але думка про існування чогось такого… божевільного
просто не хотіла затримуватися в моєму мозку. Я не була впевнена,
чому ідею чарівних істот мені було важче прийняти, ніж саму ідею
магії, яка, здавалося, суперечила всім законам природи, які, як я
думала, знала.
— Я взагалі не зустрічала жодного Вампіра, поки він не напав на
мене, — пробурмотіла я. — А тепер, коли він вкусив мене, чи не
повинно це означати, що в мене з'явиться спрага крові чи апетит до
бутербродів з пальцями ніг, чи щось таке?
 Софія здивовано засміялася.
— Ти дійсно нічого не знаєш про наш світ, чи не так? Всі твої
уявлення про нас з'явилися прямо з казок смертних!
— Значить, у мене не виростуть ікла? — уточнила я, ігноруючи
тонку насмішку. Я могла б сказати, що вона не мала на увазі нічого
поганого. Але також не була великим прихильником того, щоб стати
науковим експериментом.
— Ні. Вампіри – це лише різновид фейрі. Кожен орден поповнює
свою магію по-різному. Вампіри не можуть створювати свою власну,
тому їм доводиться забирати її в інших, пригнічуючи їх. Як
першокурсники, ми всі потрапимо під сильний вогонь з їхнього боку –
бо ще не можемо захистити себе за допомогою магії, а намагатися
здолати їх фізично дуже складно. З твоєю магією, такою потужною, як
вона є, ти, мабуть, виявиш, що отримуєш багато уваги від Вампірів,
тоді як вони здатні здолати тебе, тому, можливо, захочеш звикнути до
цього.
— Прекрасно. Я завжди хотіла бути ходячим упакованим ланчем, —
сухо сказала я, роблячи уявну замітку уникати всіх Вампірів, поки не
стану достатньо сильною, щоб боротися з ними. Що було б набагато
простіше, якби я знала, як використати свою магію. Я на мить
оглянула зуби Софії, роздумуючи, чи не знайду ікла.
— Іноді найсильніші Вампіри претендують на Джерело сили…
— У цьому сценарії я є Джерелом сили? — запитала я.
— Е-е, так, — Софія винувато знизала плечима. — І якщо Калеб
вирішить, що йому подобається смак твоєї сили, то може захотіти
залишити тебе собі, оскільки він один із наймогутніших Вампірів у
школі, решта схиляється перед його вибором.
— Це означає, що він буде єдиним, хто мене вкусить? — Уточнила я,
майже розуміючи до чого вона хилить, не впевнена, що мені це хоч
трохи сподобалося.
— Ну так. Але поглянь на це з іншого боку; якщо він так зробить, то
тобі доведеться турбуватися тільки про одного Вампіра, а не про цілий
їхній загін. Крім того, Вампіри, навіть не найнебезпечніший Орден у
цій школі; деякі з тутешніх істот можуть убити тебе, якщо просто
застукаєш їх у незручний момент. Принаймні Вампіру ти потрібна
живою. Тож, якби мені довелося вибирати одного Вампіра, який
притискав мене до стіни своїм ротом, тоді Калеб Альтаїр був би
першим у списку.
Я здивовано засміялася, дивуючись, як мені це вдалося після того
випробування, через яке щойно пройшла, але мала визнати, що Софія
мала рацію. Мені не дуже подобалася думка про те, що якийсь Вампір
вкусить мене, але якби довелося вибрати одного, то Калеб з його
розпатланими світлими кучерями, темно-синіми очима, як глибини
океану, і тілом, вирізаним прямо з реклами парфумерної води, мабуть,
очолив би список. Або принаймні так було б, якби він не був таким
ослом. Перш ніж я змогла висловити свою думку про відсутність у
Калеба Альтаїра особистих кордонів та загальної аури титулованого
придурка, натовп студентів зупинився, і я звернула свою увагу на те,
що нас зупинило. Оскільки пагорб все ще спускався донизу, мені
відкрився вигляд на будівлю, якої ми досягли, хоча термін «будівля»,
схоже, не пасував. Склепінчастий дверний одвірок був вирізаний у
чомусь схожому на величезну скелю, але хмари закрили зірки, і я
нічого не могла розгледіти, крім величезного полум'я, що палахкотіло
над отвором.
Більшість старших учнів вирушили далі, залишилися лише
першокурсники та десять старших вогняних Елементалей. Даріус став
перед дверима, і величезний вогонь на платформі перетворився на
гігантського дракона. Деталі звіра здавалися божевільними; його тіло
було темно-червоного кольору з мерехтливим золотом, що
окреслювало окремі лусочки й зуби, які виглядали досить гострими,
щоб вкусити. Вогненний звір розправив величезні крила, які широко
розкинулися по обидва боки від нього, коли він відкрив пащу.
Моє серце шалено калатало, коли я спостерігала за проявом магії, і
дракон повернувся прямо до мене. Я знала, що ця істота не справжня,
але щось у ній було набагато більше, ніж міраж.
З ревом, створеним з тріскотливого гуркоту вугілля, що горіло,
дракон випустив потік вогню над нашими головами, досить низько,
щоб змусити багатьох першокурсників скрикнути й відсахнутися вбік.
Я стояла на місці, відкинувши голову назад, коли тепло вогню
зігріло мою шкіру, і сила замуркотіла всередині у схваленні. Я вже
відчувала, що частина того, що Калеб вкрав у мене, повертається, і моя
магія, здавалося, піднялася назустріч полум'ю дракона, наче вітала
старого друга.
— Вогонь – наймогутніша стихія з усіх, — оголосив Даріус. — Він
приносить світло у темряву, тепло в холод і може знищити все, що
стоїть у нього на шляху. Тільки ті, в кого вени, наповнені сонячним
теплом, а серце палає справжньою силою полум'я, можуть увійти в
наш Дім і зайняти місце серед нас.
Я глянула на Софію, бажаючи запитати її, що все це означає, але
тиша, що запанувала в натовпі першокурсників, змусила мене
замовкнути.
— Отже, хто хоче бути першим, хто спробує отримати доступ до
найвеличнішого Дому в Академії Зодіак? — запитав Даріус, широко
розкинувши руки, коли стояв перед входом, наче монстр, що охороняє
свою фортецю. Студенти кидали погляди один на одного, і ніхто з них
не хотів добровільно йти першим. Більш ніж кілька пар очей впали на
мене, і я замислилась, чи означає мій титул втраченої Спадкоємиці
Веґа, що я повинна піти першою.
Коли ця ідея спала мені на думку, очі Даріуса зустрілися з моїми
крізь натовп, і в його погляді був явний виклик. Моя кров закипіла від
бажання прийняти його, а ноги понесли вперед ще до того, як я
повністю вирішила зустрітися з ним віч-на-віч.
Решта першокурсників розступилася, як прилив, і я рушила вперед
зі своїм найкращим виразом обличчя не-грайся-зі-мною. Кілька років,
проведених у барі Джої, дали мені достатню практику спілкування з
небезпечними людьми, і правило номер один у моїй книзі виживання
дзвеніло у мене у вухах.
Не відступай. Не показуй слабкості.
Тому, незважаючи на серце і спітнілі долоні, я не зводила очей з
Даріуса й випромінювала ауру легкого захоплення, коли наближалася
до нього.
— Першому завжди дістається найскладніше, — попередив Даріус.
— Не соромся відступити, якщо смертне виховання зробило тебе не
підготовленою до зустрічі із викликом.
— Ми всі йдемо тим чи іншим шляхом. Я б воліла якнайшвидше
покінчити з цим, — зневажливо відповіла я.
 Очі Даріуса спалахнули роздратуванням від мого тону, і на мить
мені здалося, що в них щось змінилося. Якщо Вампіри не були
найнебезпечнішими істотами в цій школі, то що тоді було? Тому, що в
мене було враження, що зараз я дивлюся одному з них в очі. Я
проковтнула грудку в горлі, утримуючи його погляд, і він зробив крок
до мене.
— Можливо, тобі треба було вибрати Дім простіше, — попередив
він. — Я маю таке відчуття, що ти не створена для таких випробувань.
— Ну, ти ж пройшов його, — відзначила я. — Тож воно не може
бути таким складним.
Перш ніж він встиг відповісти, я обійшла його і попрямувала до
входу в печеру. Серце билося так швидко, що я була майже впевнена,
що він зможе його почути. Але, завдяки якомусь поєднанню твердої, як
скеля, сили волі й чистого дурного успіху, моя бравада витримала, і
мені вдалося ввійти в печеру, не перетворившись на тремтячу руїну.
Коли я переступила поріг, дивне відчуття ковзнуло моєю шкірою, і
світло від вогню зовні зникло. Моє серце підстрибнуло, коли я
озирнулася через плече, і зрозуміла, що входу більше нема. На його
місці виявився суцільний мур, який навіть не здригнувся, коли я
простягла до нього руку, щоб доторкнутися.
Я кліпнула, звикаючи до тьмяного світла, що йшло звідкись далі
тунелем за наступним кутом. Його мерехтіння в поєднанні з
помаранчевим свіченням навело мене на думку, що там, унизу, був
вогонь.
Звичайно, там був вогонь, це Дім Вогню, якби його не було, це було б
те саме, що піти в пряниковий будиночок і знайти цегляні стіни.
Я залишалася нерухомою ще кілька секунд, прислухаючись і
примружуючись, щоб роздивитися те, що могла. Стіни та підлога були
чорними та поцяткованими тисячами крихітних отворів. Спогади
напали на мене, коли я впізнала в ньому лавову трубу. Один із наших
прийомних батьків був одержимий каналом «Діскавері», і шість
місяців, які ми провели, живучи з ними, заповнили мій мозок
усілякими випадковими фактами про світ.
Оскільки лава була подібна до рідкого вогню, раптово стало
зрозуміло, що і ця печера є частиною Дому Вогню.
 Входу не було, і попереду тільки один шлях, тож глибоко зітхнувши,
я пішла далі. Знаючи, що повільний рух все одно ніяк не вплине на те,
що на мене чекає, я перейшла на швидкий темп, і намагалася не
думати про історії, які чула про дідівщину в братстві й про збочені
речі, які змушували робити новачків. З чим би я не зіткнулася, це не
могло бути так погано… вірно?
Загорнувши за поворот, я натрапила на джерело мерехтливого світла.
Шлях перегороджувала яма з вугіллям, що горіло, палахкотючим
темно-червоним полум'ям від жару в центрі й вільно палаючим з боків
тунелю. Воно заповнювало простір переді мною щонайменше на п'ять
метрів, і я знала, що я не маю жодних шансів зробити цей стрибок.
З уколом жалю поглянула на свої улюблені черевики. У мене було
тільки дві пари взуття, і я залишила свої пошарпані кросівки в нашій
квартирі. Ці черевики були якраз відповідним поєднанням
практичності та модності, виглядали добре, і я могла бігати, стрибати
та танцювати в них. Вони були зі мною при кожному не зовсім
законному здобутті, яке я робила, і допомагали зберегти дах над
головою та їжу в наших животах.
Перш ніж я встигла занадто поринути у страждання, викликані
необхідністю піддавати свої черевики випробуванню розпеченим
вугіллям, з тунелю позаду мене пролунало глибоке гарчання, і я
завмерла.
У мене перехопило подих, коли я озирнулася через плече, а губи
розплющилися від жаху. Там позаду нічого не було. Просто пройдений
мною шлях. І все ж…
З-за рогу виринула постать, і я закричала, помітивши величезну
левицю. Вона загарчала на мене, кидаючись вперед, і я побігла.
Я пробігла останню відстань до ями з вугіллям і, не зменшуючи
швидкості, помчала на них. Вони зрушили у мене під ногами, і мої
руки закружляли, коли я щосили намагалася зберегти рівновагу,
рухаючись так швидко, як тільки можливо для людини. Якби я впала,
не сумнівалася, що шкіра розплавилася б з мого тіла, так само як уже
почали плавитися підошви моїх черевиків.
Жар жаристого вугілля піді мною укладав мої ноги в піч з палаючої
шкіри, але я побігла далі. Шматок підошви відвалився, і моя боса нога
двічі вдарилася об вугілля, перш ніж я вистрибнула з ями й впала на
холодну підлогу печери за нею.
Я двічі перекотилася, прикриваючи обличчя руками, коли різко
зупинилася. Кривава ранка привернула мою увагу до передпліччя, коли
шипіння болю залишило мене. Лавовий камінь виявився гострим, і
ковзати по ньому було більш ніж неприємно.
Я швидко озирнулася через яму з вугіллям, щоб побачити левицю,
що нишпорить туди-сюди на дальній стороні за мерехтливим
просоченим жаром повітрям.
Мої губи відкрилися в шоці, коли я дивилася на неможливу істоту
переді мною. Спершу Вампіри, а тепер це? В якому, чорт забирай,
місці ми опинилися?
Тепло привернуло мою увагу до лівої ноги, і я ахнула, помітивши
маленьке полум'я, що охопило мій черевик. Я зірвала з себе зіпсоване
взуття, за яким пішли здерті залишки шкарпетки, і потім повторила
процес на правій нозі. Уникнувши чудовим чином опіків, мовчки
подякувала своїм бідним черевикам за їхню жертву.
З уколом жалю кинула знищені предмети на вугілля й піднялася на
ноги. Гострий камінь уколов мої стопи, коли я попрямувала далі, але я
змусила себе зосередитись на поточному завданні. Чим швидше я
покінчу з цим, тим краще. Мені просто потрібно було зосередитись на
тому, щоб робити крок за кроком, і я б упоралася. Не було схоже, що
студентам просто дозволили б померти тут… чи ні?
Тунель почав опускатися у звивистій манері, яка не здавалася
природною. На щастя, гостре каміння згладилося, і я знову змогла
прискорити крок, коли перестала кульгати.
Печера все ще була тьмяно освітлена помаранчевим свіченням, але
щоразу, коли я думала, що наближаюся до його джерела, воно
відступало.
Слабкий сміх долинув до мене звідкись попереду, і я на мить
завмерла.
Він повторився знову, і я почала думати, чи могли інші студенти
якимось чином побачити мене. Я озирнулася, намагаючись знайти
якісь камери або щось таке, але, наскільки могла судити, печера була
порожня.
 Холодок пробіг моїм хребтом, інтуїція спонукала мене прискорити
крок. Ті самі почуття не раз рятували мене від копів, і я не була
настільки дурна, щоб ігнорувати їх.
Я почала бігти підтюпцем, потім побігла ще швидше, коли світло
попереду знову спробувало затанцювати, і зрештою відчула, що
наздоганяю його.
Завернула за кут і завмерла, опинившись у просторій кімнаті. Меблів
у полі зору не було, але вздовж стіни вишикувалася різна зброя,
спонукаючи мене заявити на неї права. У дальньому кінці кімнати
стояли три постаті, приховані темно-червоними мантіями, їхні обличчя
були в тіні капюшонів.
Їхня увага явно була прикута до мене, і доки я спостерігала, три
істоти, створені з полум'я, ожили перед ними. Фігури мали гуманоїдну
форму, хоча їхні руки звисали нижче колін, а пальці були з вигнутими
кігтями, що горіли. Замість очей у них були порожні чорні очниці, що
жадібно дивилися.
У мене була всього мить, щоб зачаровано втупитися, перш ніж
вогняні манекени стрибнули на мене.
Кидаючись до колекції зброї, я злякано скрикнула, зірвала зі стіни
сокиру і змахнула нею перед собою, коли перший манекен дістався
мене. Важка зброя пронизала груди істоти наскрізь, але полум'я
швидко зібралося навколо дірки.
Я відсахнулася назад, знову замахнувшись у марній спробі втримати
істот подалі від себе, але вони ледь здригнулися під натиском моїх
атак.
Знову запустивши в них сокирою і пірнувши вбік, я дісталася до
стіни, схопила кинджал і кинула його до найближчого манекена, але
він пролетів крізь нього, не завдавши шкоди.
Перш ніж я змогла схопити третю зброю, істоти підійшли надто
близько, і я скрикнула, коли гаряча рука торкнулася мого стегна,
обпаливши тканину штанів для йоги.
Кидаючись до колекції зброї, я прослизнула в дюйм простору між
ними двома, язики полум'я пестили мої голі руки.
Я відчувала, як магія підіймається всередині мене, наповнюється до
країв і прагне вирватися на волю, але гадки не мала, як її
використовувати.
 Я перекотилася по гладкій підлозі задкуючи, схопилася на ноги. Три
вогняні манекени знову накинулися на мене, коли я подивилася на
стіну зброї за ними. Там були мечі, списи, луки, навіть булава. Жоден
із них ні чорта не зробив би проти істоти, створеної з вогню.
Вони кинулися на мене, я відбігла назад так швидко, як тільки могла.
Мій погляд впав на трьох студентів, які контролювали їх, і я була
вражена упевненістю в тому, що вони мають бути моїми справжніми
цілями. Позаду них був широкий дверний отвір, який, мабуть, вів
уперед, і я зафіксувала його становище у своїй свідомості, як шлях до
відступу.
Знову спробувала втекти, але манекени стали в мене на шляху,
змусивши зупинитися перед стіною, створеною їхніми палаючими
тілами.
Я швидко відступила, в моїй голові крутилися ідеї, коли я
намагалася зрозуміти їх, але вогняні істоти не дали мені подумати,
перш ніж знову кинутися на мене.
Відхитнувшись вбік, я прокотилася холодною підлогою і знову
спробувала встати на ноги. Але манекен зупинив мене, його палаючі
пазурі тяглися до мого обличчя.
Я закричала, падаючи назад на землю і вдаряючись головою.
Я не можу боротися вогнем! Що мені потрібно, то це відро
чортової води!
Як тільки ця думка покинула розум, ринув потік бажаної рідини. Він
вирвався з моїх рук і вдарив у найближчого манекена, перш ніж
намочити й студентів за ним. Істоти були знищені, а я вхопилася за
свій шанс, не гаючи часу на роздуми про те, що тільки-но зробила.
— Гей! — простогнав один зі студентів, коли я промайнула між
ними.
— Їй треба просто пройти повз, — відповів інший. — Немає жодних
правил про те, як. — Я посміхнулася про себе, коли пробігла через
двері й знайшла спіральні сходи. Я перестрибувала через дві сходинки
за раз, приділяючи трохи уваги свічникам, що горіли уздовж стін, що
пульсували від криваво-червоного до помаранчевого, жовтого і навіть
синього кольорів.
Нагорі був арковий дверний отвір, а за ним знаходилася простора
кімната, заповнена зручними кріслами та м'якими меблями.
 Почувши моє наближення, Даріус відірвав погляд від центру групи
прихильників, що чепурилися, і на мить я могла присягнутися, що в
його очах промайнув подив.
Він піднявся на ноги перш ніж я встигла увійти, і дверний отвір
раптово наповнився вогнем. Я завмерла, дивлячись на нього. Обійти
його було неможливо. Єдиний варіант – це пройти через нього.
— Останнє випробування, — крикнув Даріус звідкись через полум'я.
— Якщо ти справді хочеш бути однією з нас, тобі доведеться залишити
все, з того часу, що ти провела зі смертними, позаду.
Я спохмурніла, гадаючи, що він мав на увазі під цим. Дарсі була тут,
зі мною, і насправді в моєму житті було дуже мало, про що я дбала
настільки, щоб узяти з собою у будь-якому випадку. Невже він уявив,
що я залишила позаду якусь чудову групу друзів та сім'ї, до яких мені
відчайдушно хотілося повернутися? Можливо, він думав, що кинути
мені виклик, порвати ці пути буде нескінченно важко для мене, але я
не мала таких побоювань.
Його спроба виявити жорстокість зазнала невдачі, і він навіть не
усвідомлював цього.
— Можеш пройти крізь полум'я, як тільки готова залишити свої
смертні атрибути позаду. Вогонь спалить їх усі, але твоє тіло
залишиться неушкодженим, — у голосі Даріуса відчувалася веселість,
хоча я не бачила його обличчя. Я змогла стримати легку усмішку.
Залишити світ смертних позаду було для мене просто чудово. У будь-
якому разі, здавалося, він ніколи особливо не піклувався про мене. І це
почуття було взаємним.
Я кліпнула, дивлячись на стіну вогню, боячись її більше, ніж будь-
яка розлука зі смертними, яких я знала. Мої прийомні батьки загинули
під час пожежі. І хоча я нічого не пам'ятала про цю подію, знала, що
нам з Дарсі пощастило, що ми пережили її. Це знання завжди
змушувало мене трохи побоюватися відкритого вогню. Але я не
збиралася дозволяти невеликому страху зупинити мене.
Я глибоко зітхнула і зробила крок через вогонь.
Жар огорнув мене, але замість печіння я відчула тільки його ніжний
дотик до шкіри, схожий на тисячу крихітних поцілунків.
Сморід гарі заповнив мої ніздрі, і серце заколотилося в паніці, коли я
схопилася за своє довге волосся, але, на щастя, все було в повному
порядку.
Теплий килим був полегшенням для моїх босих ніг, коли я ввійшла
до кімнати і подивилася на Даріуса, готова сказати йому, як мало
означав для мене останній виклик, але всі в кімнаті почали сміятися,
перш ніж я почала.
Даріус посміхався мені, його очі ковзали по моєму тілу так, що я
опустила погляд.
Я ахнула, коли зрозуміла, що він зробив; мій одяг зник, згорів у
вогні, який він створив, тому я залишилася стояти перед ними з голою
дупою.
Мені завжди подобалося моє тіло, і за всі роки я мала кілька хлопців
та інтрижок, тому не схоже, що ніхто не бачив його раніше, але це було
щось інше. Жар торкнувся моїх щік, коли я зрозуміла, що він говорив
не про те, щоб залишити емоційні зв'язки зі світом смертних позаду –
він говорив буквальніше. Він мав на увазі все фізичне, що я принесла,
що означало мій одяг та …
— Засранець! — вилаялася я, сердито роблячи крок до нього, але
зупинилася, згадавши, що я гола, як немовля. — У мене в кишені було
майже три тисячі доларів! Ти знаєш, як старанно ми з сестрою
працювали заради цих грошей?
Даріус тільки ширше посміхнувся у відповідь на мій гнів,
простягаючи ключ.
— Твоя кімната на третьому поверсі, наприкінці коридору,— сказав
він, повністю ігноруючи все, що я щойно сказала. — Якщо хочеш, йди
й знайди щось з одягу?
Я рушила вперед, щоб вирвати ключ, відмовляючись намагатися
прикрити своє тіло. У будь-якому випадку, було вже надто пізно, і
сором, що повз по моєму хребту, не зменшився б, якби я зробила
жалюгідну спробу сховатися. Моїм єдиним захистом від того, що він
зробив, була спроба вдавати, що мені все одно. Хоча кров, що прилила
до моїх щік, мабуть, була б очевидною для всіх, якби вони змогли
відірвати погляд від моєї дупи та грудей досить на довгий час, щоб
помітити його. Сльози підступили до моїх очей, але я, чорт забирай,
змахнула їх. Я б не стала плакати перед цим покидьком.
Коли мої пальці зімкнулися навколо латунного ключа, Даріус
використав свою хватку, щоб притягнути мене на крок ближче.
 — Звичайно, якщо ти не волієш піднятися в мою кімнату. Я можу
по-справжньому привітати тебе в Домі Вогню, — запропонував він,
коли його погляд ковзнув по кожному оголеному дюйму мого тіла, і від
збентеження у мене по спині пробігли мурашки.
Збентеження у животі посилилося, коли я помітила пристрасть у
його погляді, і подумки прокляла себе за те, що на мить замислилась
над його пропозицією.
Я розправила плечі, оглядаючи його, так само як і він. Розглядаючи
все, починаючи з того, як його джинси низько сиділи на стегнах, і
закінчуючи рельєфом м'язів під футболкою, що щільно облягала. Я
подивилася на татуювання, що ховалися з поля зору під його
короткими рукавами, і на біцепси, які так і волали про те, щоб їх
помацали. Його широкі плечі й високий зріст пробудили в мені
плотську потребу, коли я відкинула голову, щоб подивитися на нього
знизу вгору.
Зухвала посмішка з'явилася на губах, які я, безперечно, могла б
використати, якби у мене була хоч половина шансу, і його темне
волосся впало вперед рівно настільки, щоб змусити мене подумати про
те, щоб стиснути їх у кулак. Чому я завжди хочу поганих хлопців ?
Я присунулася на дюйм ближче, ніби збиралася поділитися з ним
секретом, але намагалася говорити досить голосно, щоб мене почули.
— Я б не піднялася до тебе, навіть якби хтось приставив ніж до мого
серця і сказав, що світ зникне, якщо я цього не зроблю, — прогарчала
я, вихоплюючи ключ із його руки. — То, чому б тобі не розглянути
мене уважніше, поки можеш. Тому, що можу обіцяти, що в тебе більше
ніколи не буде такої нагоди.
Обличчя Даріуса злегка витяглося, коли інші учні в кімнаті почали
сміятися з нього, а не з мене, і я штовхнула його плечем, проходячи
повз. Це було схоже на зіткнення з цегляною стіною, але мені вдалося
змусити його трохи поворухнутися, в основному тому, що застала його
зненацька.
Я пройшла через кімнату до сходів, які вели до обіцяного
гуртожитку, змушуючи себе підтримувати стійкий темп кроку.
Очі стежили за моїм просуванням, а навколо лунав шепіт, проте я не
відривала погляду від місця призначення, відмовляючись дивитися на
щось ще. Сльози підступали, і я знала, що веду програну битву з
часом, намагаючись стримати їх.
Усього на кілька секунд…
— Тобі треба бути обережнішою з ворогами, яких ти тут наживаєш,
Роксі, — крикнув мені слідом Даріус, надто пізно для нього, щоб
зробити це так, як він, мабуть, хотів. Почуття задоволення наповнило
мене усвідомленням того, що я теж на мить роздратувала його.
Відповідати я не збиралася. Вступати в змагання з придурком дійсно
було не в моєму стилі, і якщо я найближчим часом не опинюся за
зачиненими дверима, то була майже впевнена, що почну ревіти перед
усіма. Якби я могла тримати підборіддя високо, а обличчя байдужим,
тоді, можливо, змогла б покинути цю кімнату зі збереженням гідності,
навіть якщо мені довелося зіскрібати її з підлоги.
Я піднялася на три поверхи й дійшла до кінця коридору, де мій
ключ, на щастя, відчинив двері.
І зайшовши усередину, зачинила двері за собою за секунду до того,
як шлюзи лопнули й потекли сльози.
Я опустилася на підлогу й уткнулася головою в руки, підтягнувши
коліна до грудей. Гнів і приниження захлиснули мене, і я дала їм п'ять
хвилин на те, щоб досягти свого, перш ніж знову замкнути їх.
Сльози ніколи, нікому не приносили користі, але іноді їм просто
треба було пролитися...
 Розділ 7

Адреналін загустів у моїй крові, коли я використала силу повітря,

щоб повернутися всередину, запаливши символ над дверима та
ступивши в круглу камеру біля основи вежі. Мої пальці дзижчали від
магії, і я не могла боротися з дурнуватою посмішкою, що розтягнулася
на моїх губах.
Я просто стрибнула з вершини вежі й вижила. Волосся нормальне і
справді неушкоджене.
Я зібрала свої хвилясті пасма в долоні, відчуваючи на них сильну
емоційну реакцію. Рік тому я почала фарбувати кінчики у синій колір.
Це не була якась інді-заява чи крик про допомогу. Це було
нагадування, у мій власний спотворений спосіб, про один із
найтемніших і найважливіших моментів у моєму житті, який я
вирішила ніколи не забувати.
З одного боку атріуму сіра кам’яна підлога стикалася з білими
мармуровими сходами. Я перемістилася у центр простору, дивлячись
на неймовірні сходи, що кружляли високо наді мною.
Страх і очікування переповнювали мій живіт, коли, повільно
вдихнувши, я підіймалася сходами. Мої конверси, що билися об сходи,
були єдиним шумом навколо мене, та коли я пройшла ще кілька
поверхів, виявила, що мій шлях перегороджений.
Сет стояв сам, склавши руки та примруживши очі. Повітря між нами
було наповнене статикою, і я очікувала, що гроза вибухне з неї будь-
якої миті. Натомість він простягнув руку, в якій тримав срібний
трикутник із довгим ключем, що звисав з нього.
— Одинадцятий поверх, третя кімната.
 Мої губи розтулилися, та ні слова не вимовилося, коли я зменшила
відстань між нами й потягнулася за ключем. Перемога пливла крізь
мене літнім вітерцем.
Я перемогла в його ж власній грі.
— Вітаю, — промурчав він, але в його тоні не було доброзичливості.
— Ти пережила перший день у пеклі. Кожен наступний буде гіршим.
Ти впевнена, що не хочеш ще покинути Зодіак?
Я взяла в нього ключ, моя рука стиснулася в кулак, і гострий метал
вп’явся мені в долоню.
— Чому тебе хвилює, тут я чи ні? Ми явно не порозуміємось. Давай
просто триматися подалі один від одного, — я спробувала обійти його,
але він ухилився та вперся плечем у стіну, щоб перекрити мені шлях.
Мене пронизало роздратування.
Він простягнув руку та провів пальцями по моєму волоссю,
намотавши жменю навколо них.
— Чому ти продовжуєш так торкатися до мене? — я смикнулася
вбік, моя верхня губа вигнулась.
Він випустив різкий шум.
— Тому, що я Альфа, крихітко. І я покажу тобі, хто тут головний.
Забудь про повстання проти мене, бо ти не переможеш, — він міцніше
стиснув моє волосся, і я скрипнула зубами, намагаючись не скрикнути
від болю.
— Я не планую повставати проти тебе, Сете, — сказала я якомога
спокійніше. — Я просто хочу лягти спати.
Він усміхнувся, ще сильніше смикаючи мене за волосся, а потім
повністю відступив, показуючи мені, що я можу проходити.
Пройшовши повз нього, я відкинула плечі назад, відчуваючи його
погляд на собі весь шлях та борючись із бажанням потерти шкіру
голови.
— Ти мені вина своє волосся, — сказав він.
Гнів гаряче й швидко промайнув у моєму тілі. Я пришвидшила крок
до бігу, бажаючи створити якомога більшу відстань між нами з Сетом.
Знайшовши свій поверх, я була вдячна, що поряд не було студентів.
Хоча я могла чути панічні крики звідкись згори, мені стало цікаво, чи
все-таки іншим першокурсникам дійсно так легко все вдалося.
 Я пішла кам’яним коридором, в якому було десять дверей, по п’ять з
кожного боку. Засунувши ключ у двері третьої кімнати, я зайшла
всередину і зітхнула з полегшенням.
Від мого руху наді мною спалахнуло світло, і на моїх губах
з’явилася посмішка.
У кімнаті була темна дерев’яна підлога з односпальним ліжком з
одного боку, застеленим білими простирадлами та пухнастими
подушками. Стіни були з такого ж сірого каменю, як і решта вежі, і
вони просувалися до вертикального вікна в кінці кімнати. Воно було
вище за мене, і на ньому закручені дві важкі віконниці.
Ліворуч від мене стояв довгий письмовий стіл, а над ним – полиці з
книжками й блокнотами. На столі лежала лінія з білих олівців, і в мене
засвербіли пальці. Минуло багато років, відколи я останній раз мала
натхнення щось намалювати. Але це завжди змушувало мене
почуватись краще та забути про світ. Якби я не була так виснажена, то,
мабуть, скористалася б можливістю після ночі, яку мала.
Поряд з олівцями був тонкий пристрій, витончений і білий. Він
виглядав як iPad, тільки ширший з кількома прямокутними кнопками в
нижній частині та цифровою ручкою, прикріпленою збоку.
Я провела пальцями по екрану, і пролунав звук, схожий на вітряні
куранти, коли чорний символ Повітря з’явився на білому тлі.
Пролунав тихий чоловічий голос, коли зображення зникло та
з’явилося кілька рядів програм.
— Ласкаво просимо до Академії Зодіаку. Це ваш Атлас. Ваш профіль
додано до нашої бази даних. Тепер ви можете телефонувати або писати
друзям по всій школі. Продивіться програми, щоб знайти свій розклад,
шкільні події, матчі з пітболу та їх результати, а також, щоб знайти
повний навчальний план на семестр. Якщо вам потрібна допомога,
просто надішліть повідомлення безпосередньо капітану свого Дому, і
він допоможе вирішити будь-яку проблему.
— Так, звичайно, — пробурмотіла я, беручи Атлас і знаходячи шлях
до довгого списку контактів. Я ввела ім’я Торі вгорі, та результатів не
знайшлося. Коли я набрала «Веґа», то побачила, що моє ім’я вказано
як Гвендаліна, а Торі як Роксанія. Я змінила своє на Дарсі, і мій палець
завис над оригінальним іменем Торі, коли я подумала про людей, які
дали їй це ім’я. Чи могли вони справді бути королем і королевою цього
невідомого світу?
Я завжди думала, що ми осиротіли, але тепер було ще гірше знати,
що наші батьки вирішили нас позбутися. Оріон думав, що ми в
небезпеці, але від чого? І якби це було правдою, навіщо обмінювати
нас на якихось випадкових людських дітей і замість цього наражати їх
на небезпеку? Це було надто жорстоко.
Сет згадав, що Солярії краще без мого батька як короля, але, судячи
з того, яку злобу я спостерігала в ньому сьогодні ввечері, мені стало
цікаво, чи можу я вірити всьому, що він сказав.
Я відкинула спроби знайти відповіді на нескінченні запитання в
моєму мозку. Втома охопила мене, і, перевіривши час на своєму
Атласі, я побачила, що зараз майже третя ранку.
Я широко позіхнула, скинула черевики й опустилася на м’яке ліжко.
Потім подзвонила Торі. Я молилася, щоб вона відповіла. Мені так
багато треба було з нею обговорити, і я майже сподівалася, що її
перебування в Домі Вогню було легше, ніж моє тут. Але чомусь я в
цьому сумнівалась.

***

Вітряні дзвіночки кликали мене, дзенькаючи, дзенькаючи й

дзенькаючи. Шум ставав голоснішим і наполегливішим, і я зі стогоном
перевернулася, виявивши, що заснула повністю одягнена,
притулившись обличчям до Атласу.
Те, через що пройшла Торі, звучало навіть гірше, ніж те, що
пережила я. Вона була з біса сильною, але я завжди знала, коли їй було
боляче. В її голосі по телефону чулась лише злість, та я б не
здивувалася, якби вона дозволила кільком сльозам пролитися після
того, що з нею зробив Даріус.
Зрештою, ми обоє погодилися спробувати й максимально
використати цю неймовірну можливість. Кілька хуліганів-ідіотів не
зруйнують життя повне можливостей для нас. Але нам потрібно
почати вивчати цей світ якнайшвидше, якщо ми збираємося тут
вижити. Права на трон та королівську кров були надто важкими, щоб
прийняти їх, не знаючи нічого про те, що це означає. І незабаром
Спадкоємці зрозуміють, що ми тут не для того, щоб щось у них красти.
Пам’ятаючи про все це, я з нетерпінням чекала своїх перших уроків,
щоб дізнатися все про мої нові здібності. Я не могла дочекатися, щоб
знову відчути їхній поцілунок на своїх долонях.
Дзвони продовжувалися, і я зрозуміла, що джерелом шуму був мій
Атлас. Я примружилася на яскравий екран, коли на ньому спалахнуло
сповіщення.
Твій щоденний гороскоп чекає на тебе, Дарсі!
Я натиснула на повідомлення, і нічне небо розпливлося по екрану,
яскраво мерехтячи, коли слова оживали сріблястими літерами.
Доброго ранку Близнюки. Зірки розповіли про ваш день. Нещодавно
ви пережили трансформаційні зміни, але тепер, коли пил осів, ви
дивним чином почуваєтеся, як удома у новій місцевості. Хмари
розходяться, і ви майже бачите, як сонце світить вам у відповідь. Але
не поспішайте. Марс все ще кидає тінь на ваші дії цього місяця, і,
схоже, він тут залишиться ще на деякий час. Між Терезами та
Водолієм ваш день може стати дуже складним, але якщо ви
звернетеся до своїх інстинктів Близнюків, ви знайдете спосіб
подолати випробування, які випадають на вашому шляху.
Я нахмурилася. Мої інстинкти Близнюків? Я туманно пригадала, як
мій знак зодіаку описував Близнюків, як оптимістів, і сьогодні я
відчула, що погоджуюся з цим припущенням.
На атласі з’явилося ще одне повідомлення.
Дарсі, твій урок Кардинальної Магії починається через тридцять
хвилин. Натисни тут, щоб переглянути карту.
Натиснувши на кнопку, я знайшла прокладений для мене маршрут,
який вів від Вежі Повітря до Сфери в центрі території. Навколо неї
була група будівель, названих на честь планет, а мій урок проходив у
залі Юпітера.
Я широко позіхнула, встала з ліжка й пішла до власної ванної
кімнати. Плитка була блакитно-білою, а збоку стояв величезний душ.
Була навіть моя власна зубна щітка і цілий кошик, наповнений
косметикою.
Я верещала, як дитина, коли милася під душем, схожим на водоспад,
а потім наносила на шкіру солодкий зволожувальний крем.
Усвідомлюючи час, я кинулася назад у свою спальню й попрямувала
до гардероба, який сягав аж до стелі. Я відчинила його, побачивши, що
всередині на мене чекає уніформа. Їх було кілька, а також купа штанів
для йоги, сорочок і светрів із надрукованим на них логотипом Повітря.
Я одягнула форму, дивлячись на себе в дзеркало за дверцятами
гардероба. Темно-синьо-біла спідниця в клітинку була плісирована й
торкалася моїх колін, а біла сорочка – чіткою й обтягувала фігуру. Я
натягнула шкарпетки до колін і туфлі-човники, а потім одягнула зверху
блейзер, торкнувшись пальцями золотого герба Академії, який був
оточений усіма символами зодіаку.
Я вклала своє волосся розпущене на плечах, сині кінчики, якого
майже зливалися з темно-синім блейзером.
— Сьогодні буде гарний день,— пообіцяла я собі, тоді схопила із
шафи шкіряний ранець і засунула в нього Атлас разом із кількома
блокнотами та ручками.
Я вийшла зі своєї кімнати, замкнувши двері перед тим, як піти за
потоком студентів, які спускалися сходами. Деякі з них глянули в мій
бік й обмінялися бурмотінням. Ніхто з них не привітався. Але це мене
не турбувало. Вчора я довела свою спроможність і заслужила своє
місце тут, так само як і вони. За кілька днів вони, ймовірно, забудуть,
що я «Близнюк Веґа», і я зможу знайти друзів.
Надворі ранкове повітря було свіжим, і вітерець доносив до мене
запах ялівцю. Коли він торкався мого обличчя, по шкірі пробігалися
мурахи, наче погода оживляла стихії в моїх венах. Ідея
використовувати більше магії охопила мене гарним передчуттям, і я
замислилася, як це було б володіти вогнем, водою та землею.
— Ваша величність! — хтось гукнув позаду мене, і я з цікавістю
обернулася, помітивши кремезну дівчину, яка була однією з небагатьох
студентів, що рада була бачити нас у Сфері минулої ночі. Вона
кинулася до мене стежкою, і її очі розширилися від радості.
Вона розмовляла зі мною?
Дівчина зупинилася переді мною, низько схиливши голову.
Здивувавшись, я насупилась.
— Мене звати Джеральдіна Ґрюс, і я до ваших послуг. Хотіла вам
сказати, що тепер навколо вас є група вірних фанатів – Довговічна
Усемогутня Підтримка Аристократії (Almighty Sovereign Society). Не
бійтеся Небесних хуліганів, які називають себе Спадкоємцями. Ви та
ваша сестра – справжні королеви, і вони скоро це приймуть, — вона
знову вклонилася, і я відчула, як на нас дивляться студенти.
— О, гм… — я не мала уявлення, що відповісти. Мені не подобалася
увага, яку вона привертала, а ще те, як вона називала нас з Торі
королевами. — Насправді ми тут не заради трону. Чесно кажучи,
Спадкоємці раді цьому.
— Святотатство! — вигукнула вона, її темні очі округлилися. — Як
ви можете говорити таке, принцесо Гвендаліно?
— Не називай мене так, — благала я. — Моє ім’я Дарсі.
— Звичайно, як забажаєте, — сказала вона з ще одним квітучим
поклоном.
Боже, зупини це.
— Джеральдіно! — сказала дівчина. — Це одна з королев!?
Я втягнула повітря, коли помітила групу людей, що бігли стежкою
нам назустріч.
Ні. Я пас.
— Я краще вже піду, — швидко сказала я. — Не хочу спізнюватися
на урок, — ввічливо посміхнувшись їй, я поспішила геть, відчуваючи
полегшення, коли вона не пішла за мною.
— Пам’ятайте, що ДУПА любить вас! — вигукнула вона, і кілька
людей, які її чули, почали сміятися.
Серйозно? Це була назва, яку вона пропагувала? Клуб дупи?
Я не хотіла бути невдячною за її доброту, але я також знала, є
дев’яносто дев’ять відсотків шансів, що я стрибну у найближчий кущ
наступного разу, коли помічу її наближення.
Невдовзі я знайшла дорогу до зали Юпітера і з благоговінням
подивилася на високу готичну будівлю. Я зайшла всередину разом з
рештою студентів й увійшла до широкого атріуму з білого каменю. Ряд
стовпів тримав сходи на протилежній стіні, і я пішла ними за групою
першокурсників до класу за своїм розкладом.
Усі зайшли всередину, і я озирнулася через плече, сподіваючись у
будь-який момент помітити Торі.
Класна кімната була побудована з цегли медового кольору, з одного
боку кімнати був довгий ряд аркових вікон, через які сонячне світло
падало на простір у вісім ідеальних променів.
 Учнів було близько сотні, і дерев’яні парти швидко заповнювалися.
Я побігла до найближчої з них, поклавши сумку на ту, що була поруч,
зайнявши її для Торі, коли вона прийде.
Я була на кілька рядів позаду перших рядів, де перед великим
електронним екраном стояв дубовий стіл у формі півмісяця.
Витягнувши свій Атлас із сумки, я побачила на ньому повідомлення,
що світилося.
Ласкаво просимо до Кардинальної Магії, Дарсі! Натисни тут, щоб
почати.
Я натиснула на нього, і з’явилася порожня сторінка. Взявши ручку,
прикріплену до Атласу, нашкрябала на екрані, щоб спробувати. —
Привіт.
Я підняла погляд і побачила Торі в її власній академічній формі, її
очі були закриті від недосипання. Вона була набагато менш ранковою
людиною, ніж я, але навіть я сьогодні відчувала біль від того, що не
виспалася.
Софія була на крок позаду, привітно усміхаючись, коли оглядала
клас.
— Тобі вдалося уникнути Вогняного Мудака цього ранку? —
запитала я Торі, знімаючи свою сумку зі столу поруч зі своїм.
Вона зі сміхом впала на місце, яке я зайняла, а Софія сіла на інше.
— Так, але не навмисно. Я не буду ховатися від цього йолопа.
— Є ще дехто, від кого нам, можливо, доведеться ховатися, —
сказала я, розповідаючи їй про свою зустріч із Джеральдіною.
— Вона назвала тебе вашою величністю? — запитала Торі з
недовірою, і я кивнула.
— Наскільки я чула, в школі є чимало прихильників королівської
сім’ї, — додала Софія, і я тихо сподівалася, що всі вони не такі
фанатичні, як Джеральдіна.
— Que pasa amigas? (примітка: з іспанської – Як справи, друзі?).
Я повернулася на чоловічий голос, побачивши, що один з новачків
Повітря опустився, щоб сісти за стіл з іншого боку. Я смутно пам'ятала
його з минулого вечора. Він носив чорну шапку-біні з білим хрестом
на ній, а його темне волосся вибивалося з-під неї. У нього було добре
обличчя, засмагла шкіра та надзвичайно блакитні очі.
 Він підвів на мене темну брову, коли я кинула на нього порожній
погляд.
— Ой, вибачте, я думав, що ви, друзі, говорите іспанською, —
жестом він вказав на нас. Наша латиноамериканська зовнішність не
раз слугувала нам подібним випадком, але я була здивована,
побачивши, що таке відбувається в зовсім іншому світі.
— Ти зі світу ее… смертних? — запитала я, почуваючись дивно,
маючи на увазі землю.
Він секунду дивився на мене, а потім розреготався.
— Ні, Солярія – дзеркальний світ. Те саме, але інше, claro?
(примітка: з іспанської – Зрозуміло?). То ти не вчила нашої прекрасної
мови?
Я тепло посміхнулася, похитавши головою.
— Ні, ми трохи пропустили навчання, оскільки ніколи не були в
прийомній сім’ї з кимось, хто розмовляв нею.
— Хоча була та одна покоївка, яка завжди називала містера
Гаррісона hijo de puta (примітка: з іспанської – Сучий син), — додала
Торі.
Хлопець розреготався.
— Тож єдина фраза, яку ти знаєш іспанською – сучий син?
— Так ось, що це означає?, — засміялася Торі.
— Так, — він дістав свій Атлас і поклав ранець на підлогу, — я
Дієго.
— Дарсі, а це...
— Торі, я знаю, — закінчив він за мене з косою посмішкою. — Ви
Лос Джемелас Веґа, вибачте, Близнюки Веґа. Усі говорять про вас у
FaeBook після того, що сталося вчора ввечері у Сфері.
— Де? — нахмурилася я.
— Це соціальна мережа школи. Ось, подивіться, — Дієго взяв мій
Атлас, натиснувши на фіолетовий додаток із колом, що з’єднує кожен
зі знаків. З'явилася сторінка в соцмережах.
FaeBook? Він, мабуть, жартує, так?
Я натиснула на свій профіль і виявила, що його вже заповнили.
Знаки зірок замінили фотографію профілю, а символ Близнюків засяяв
рожевим кольором. Я натиснула на стрічку новин, і в мене пересохло в
роті, коли я помітила найпопулярніший допис у верхній частині
екрана.

Макс Ріґель: вітаємо Дарсі та Торі (давайте називатимемо їх

Дорі, щоб було легше). Я дуже радий, що Близнюки Веґа з’явилися
якраз вчасно, щоб спробувати кинути нам виклик на трон Солярії,
тому що я страшенно хотів випробувати на комусь свої останні
елементарні комбо-атаки.#водянірушниці #мокрішекраще

Коментарі:
Маргеріт Хелебор: ВМИРАЮ ЗІ СМІХУ
Мілтон Хьюберт: Ха-ха-ха, так, намочіть їх!
Гері Джонс: ЖОРСТКИЙ БРАТАН! Зустрінемося пізніше на
тренуванні з пітболу!
Міллі Баджервіль: Ти такий смішний, Максе!

Торі прочитала через моє плече й роздратовано видихнула.

— Чудово, ми стали об’єктом жартів у соціальній мережі, про
існування якої навіть не підозрювали три секунди тому.
Я скривилася, закриваючи програму.
— Просто ігноруй це.
— Я не такий, як ті ідіоти, — лагідно сказав Дієго. — Я тут нікого не
знаю, моя сім’я живе далеко в Солярії. Більшість Фейрі вже мають
зв’язки один з одним і не приймають інших до себе в компанію. Тож...
якщо хочете якось потусити…
Двері відчинилися, і увійшов Оріон, зачинивши їх за собою ногою,
він відпивав каву з чашки. Я глянула на годинник на стіні й помітила,
що він запізнився на десять хвилин.
Він зайшов за свою парту, і клас продовжував говорити один з
одним. Я помітила Кайлі, яка схрестивши ноги на столі, розмовляла з
парою хлопців у задньому ряду, крутячи між пальцями пасмо
сонячного волосся.
Я жувала кінчик своєї цифрової ручки, чекаючи, поки Оріон почне
урок та, гадаючи, що ми сьогодні будемо вчити. Я не могла заперечити,
що мені цікаво. Все наше життя перевернулося з ніг на голову за
двадцять чотири години. Тепер я сиділа в класі перед найгарнішим
учителем, якого коли-небудь бачила.
Мені завжди подобалися старші хлопці, а ще в поєднанні з тим
фактом, що Оріон мав таке обличчя, що змушувало мене забути
кліпати, означало, що я точно була неуважною. Який вчитель так
виглядав? У моїй останній школі всі чоловічі співробітники мали різні
комбінації вусів і блискучих залисин.
Оріон поставив чашку кави на стіл і схопив цифровий фломастер,
написавши на дошці великими літерами:

ВАМ НЕ МІСЦЕ В АКАДЕМІЇ ЗОДІАК.

Ми з Торі подивилися один на одну, коли професор Оріон обернувся.

Я помітила, що його краватка була розв’язана, коли він торкнувся її, не
поспішаючи поправляти.
— Ви завжди одягаєтеся дорогою на роботу, сер? — запитав
хлопець у першому ряду, його слова були чіткою насмішкою.
Оріон кинув на нього різкий погляд, міцніше стискаючи вузол на
горлі.
— Ім'я? — вимагав він від нього.
— Тайлер Корбін.
— Ну, Корбіне, ти тут не для того, щоб судити одну річ, яку я роблю.
Насправді все зовсім навпаки. Тому, якщо я хочу з’явитися голим за
п’ять хвилин до кінця уроку, я це зроблю.
Кілька дівчат захихотіли, включно з Кайлі, і тепло розлилося в
моєму животі.
Оріон вказав на Кайлі.
— Сядь на своє місце або ти будеш стояти на столі до кінця уроку,
міс..?
— Кайлі Мейджор, — зітхнула вона, а потім впала на стілець,
перекинувши волосся на одне плече.
— Прочитайте це, міс Мейджор, — наказав він, показуючи на
дошку.
Вона кілька разів відкашлялася, і гарненька брюнетка поряд з нею
знову придушила хихикання.
— Вам не місце в Академії Зодіаку.
 Знову розпочалися балачки, і Оріон склав руки, його погляд вимагав
тиші. Він виконав своє бажання, його холодний погляд змусив кожного
підкоритися йому.
Коли тиша запанувала настільки, що вона дзвеніла в моїх вухах, він
заговорив.
— Ви всі маєте проміжне оцінювання, яке вирішить, чи
продовжуватимете ви навчання тут, у Зодіаку. Ми називаємо його
«Розплата», тому що воно вирішить долю всього вашого життя.
Академія Зодіаку є найпрестижнішою школою в Солярії, і ми не
будемо витрачати час на тих, хто не може довести свою цінність. Якщо
вам не вдасться це зробити, ви вибуваєте. Назад до будь-якої щілини
цього світу – чи будь-якого іншого світу, — він суворо подивився на
нас з Торі, — звідки ви прийшли. Це зрозуміло?
— Так, — сказали ми всі в унісон, і моє серце зв’язалося в тугий
вузол.
— Так, що? — запитав він.
— Так, сер, — виправилися всі.
Оріон натиснув кнопку біля основи дошки, і слова зникли.
— Це Кардинальна Магія, де я спробую дати вам базове розуміння
всієї практичної магії, простого ворожіння та астрології. Сьогодні я
познайомлю вас з Орденами Фейрі. Ніхто з вас не чаклуватиме в
моєму класі, доки не матиме базових знань для роботи, тож будьте
уважними.
У відповідь пролунав стогін кількох моїх однокласників. Мене це не
дуже хвилювало, я була більш ніж рада навчитися основам, оскільки я
абсолютно нічого не розуміла у цьому світі.
— До кінця семестру всі повинні бути на однаковому рівні
розуміння. Не думайте, що знаєте все, ви незабаром дізнаєтеся, що є
набагато більше того, чого ви не знаєте, — він скинув піджак, і в мене
в роті пересохло від його м’язів під блідо-блакитною сорочкою. Він
постукав по дошці, і на ній з’явилася схема, яка дала мені привід
поглянути на щось інше. Мій Атлас спалахнув, і я знайшла там те саме
зображення з місцем навколо нього для нотаток.

ОРДЕНИ ФЕЙРІ
 Taenia (з лат. стрічка; в біології рід паразитів тварин)
(Орден паразитуючих)
Вампір
Сирена
Mutatio (з лат. мутація)

(Орден мутуючих)
Дракон
Мантикора
Грифон
Цербер
Пегас
Перевертень
Немейський лев
Гідра
Кавказький орел
Химера

Divisus (з лат. розділений)

(Орден зрощених)
Мінотавр
Медуза
Центавр
Циклоп
Сфінкс
Гарпія

Я зачаровано дивилася на назви, не в змозі повірити, що всі ці дивні

створіння справді існують.
Оріон знову повернувся до нас обличчям.
— У кожного з вас є Орден, який більш вірогідно є очевидними з
дитинства. Підніміть руки, хто ще не знає свого Ордену.
Ми з Торі повільно підняли руки, і Дієго зробив те саме. Я
озирнулася навколо, виявивши, що до нас приєдналося ще кілька
людей, і я була рада, що нас хоч у чомусь не виділяли.
Оріон скуто кивнув.
 — Напишіть мені після уроку, — він повернувся до дошки без
подальших пояснень. — У Taenia лише два відділи, тоді, як, якби я
написав кожного з на Mutatio цій дошці, ми б були тут до наступного
тижня.
Я подивилася на список, мій розум приголомшували слова
«Перевертень», «Дракон», «Медуза», «Циклоп» та всі інші.
Оріон показав на середню колону.
— Найпростіший спосіб відрізнити Орден Mutatio – це те, що вони
повністю перетворюються на істоту без гуманоїдних характеристик.
Орден Divisus можна сплутати з Mutatio, але найпростіший спосіб
відрізнити їх – це те, що Divisus зберігають людські характеристики,
коли вони мутують у свою магічну форму. Taenia відрізняється від
двох інших Орденів тим, що вони завжди зберігають людську форму,
за винятком однієї особливості. Чи може хтось назвати рису сирени,
яка змінюється, коли вона приймає свої сили? — він подивився на
клас, а я озирнулася навколо, побачивши багатьох студентів із
піднятими руками.
Оріон вибрав ззаду дівчину з довгим заплетеним волоссям.
— У Сирени з'являється луска, — Вона крутнула рукою в повітрі, і
мерехтіння блакиті й золота промайнуло по її шкірі. — Вона дуже
міцна й ідеально підходить для плавання.
— Правильно, — сказав Оріон, і я записала нотатку на своєму
Атласі під сиренами.
— А що з'являється у Вампірів?
— Зуби, — різко сказала Торі.
Дехто зі студентів захихотів, і волосся на моїй потилиці піднялося.
— Правильно, міс Веґа, — Оріон сперся руками на стіл і відсунув
верхню губу.
Моє серце пірнуло в шлунок, коли його ікла витягнулися в гострі
кінці. Він похмуро посміхнувся, а потім провів язиком по них, коли
вони знову заховалися.
Серце невдоволено калатало в грудях. Він Вампір? Як Калеб?
Мій ніс зморщився, коли я дивилася на Оріона, побачивши його в
зовсім іншому світлі. І не в хорошому.
—А яке призначення Вампірських іклів? — запитав він.
 — Висмоктувати магію з інших Орденів! — вигукнула Кайлі,
здавалося, вона була схвильованою.
— Правильно, — сказав Оріон із голодним блиском у погляді. — Є
бажаючі?
Пролунав нервовий сміх, і мій живіт скрутило.
— Ні? — давив на нас Оріон, недбало проходячи між партами. —
Тому, що в Солярії Фейрі не прагнуть просити те, чого вони хочуть, чи
не так?
Він зупинився біля столу Дієго, і очі хлопця розширилися.
— Ім'я? — запитав у нього Оріон.
— Дієго Поляріс, — сказав він. — І, як учителю, сер, вам не
потрібно просити кров?
У відповідь Оріон схопив Дієго за руку і встромив у неї свої ікла.
Моє серце закотилося в п’яти, коли Дієго закричав від болю, а я
раптом опинилася на ногах.
— ЗУПИНІТЬСЯ! — зажадала я, і Оріон витягнув ікла, витираючи
кров з куточків свого рота.
Дієго здавався трохи слабким, важко кліпав, тримаючи своє
закривавлене зап’ястя якомога далі від Оріона.
— Проблеми, міс Веґа? — запитав Оріон, звівши брови та оцінюючи
мене.
Я глянула через плече на Торі, і вона похитала головою,
застерігаючи мене.
Знову опустившись на сидіння, моє серце гриміло у вухах. Я йому не
відповіла, замість того, відвела очі з огидою.
Свиня.
Оріон повернувся до свого столу й сів у широке шкіряне крісло за
ним.
— У вас є десять хвилин, щоб описати змінені форми кожного з
Mutatio в таблиці. Час пішов, — він узяв свою чашку з кавою, осушив
її, а потім відкинувся на спинку крісла, гортаючи щось на своєму
Атласі.
— Чудово, тоді ми просто посидимо тут десять хвилин, — сказала
Торі собі під носа, склавши руки.
Я кивнула, стиснувши губи.
 Через кілька хвилин після виконання завдання, яке ми не мали
шансів виконати, я глянула на Дієго.
— З тобою все гаразд?
Хлопець кивнув, здається, він подолав люту атаку Оріона. Дієго
знову опустив очі на свій атлас і продовжував писати відповіді.
Мій погляд перемкнувся на Оріона, який усміхався у відповідь на те,
про що читав у своєму Атласі. Його очі спалахнули глибоким жаром, і
я твердо нагадала собі, що він лише звір із гарним обличчям. Так само,
як Калеб.
— Оріон такий крутий, — прошепотіла Кайлі, її голос доходив до
моїх вух.
— Так, і він це знає, — дівчина поряд стримала сміх. — Він це знає,
бо має Вампірський слух.
Оріон підняв погляд із-за столу, дивлячись на них своїм гострим
поглядом.
— Тож, якщо ви не хочете, щоб вас затримали наступного тижня, я
пропоную вам залишити свої дрібні думки про мене та про будь-якого
іншого викладача при собі.
Роти дівчат опустилися, і я пирхнула.
— О, та ну, професоре, ніби вам не подобається, коли купа дівчат
пускають на вас слинки, — вигукнув Тайлер з першого ряду,
засовуючи руку у своє світле волосся, щоб зіпсувати його.
Оріон підвівся зі свого місця, невимушено підійшовши до хлопчика
з посмішкою, яка свідчила про те, що він дуже веселий.
Хлопець усміхнувся від вуха до вуха, коли Оріон простягнув до
нього руку. Він різко вдарив голову Тайлера об парту, і весь клас
втягнув у себе повітря, коли його усмішка зникла.
Оріон підняв палець і провів ним по всіх у кімнаті, у кого ще не було
поранення на голові.
— Для мене кожен із вас – лише пара вух. Вуха, які слухатимуть
мене, і нікого іншого в цьому класі. Якщо ви хочете поговорити зі
своїм маленьким найкращим другом на сидінні поруч з вами, вперед.
Але сьогодні ввечері вас утримуватимуть Обмерзлі Наконечники тут
під вартою. І просто повірте мені, коли я кажу, що ув’язнення зі мною
– це неприємний досвід.
— Затримання? — задихався хлопець, потираючи чоло.
 Очі Оріона звузилися на нього з ти-справді-бажаєш-поговорити-зі-
мною-просто-зараз? поглядом, і хлопець замовк, швидко киваючи.
Я видихнула, навіть не усвідомлюючи, що затримала дихання. Цей
викладач щойно напав на учня! Що це в біса за школа така?
Ми з Торі перезирнулися, і в мені вибухнула злість. Це було так не
гаразд.
— Це божевільне місце, — прошепотіла я Торі.
— Лайнове, — погодилася вона.

Мій Атлас голосно задзвонив, і Оріон розлючено звузив на мене

погляд. Я помахала рукою на знак вибачення, перш ніж спробувати
знайти кнопку вимкнення звуку. Мій погляд зупинився на сповіщенні
на екрані, і я насупилася.

Ви отримали приватне повідомлення на FaeBook, Дарсі!

Переповнена цікавістю, я торкнулася екрану й перейшла до

програми. У своїй теці «Вхідні» я знайшла єдине повідомлення від
когось на ім’я «Падаюча зірка», на фотографії профілю якої був
півмісяць.

Падаюча зірка:
Він не розповів вам всієї історії...

Я глянула на Торі й побачила, що вона тримає перед собою власний

атлас. Я зрозуміла, що вона теж у вікні чату, і зморщила лоба, коли
вона спантеличено подивилася на мене.
Торі написала відповідь, і я поглянула на свій екран, коли вона
з’явилася.

Роксанія Вега:
Хто?

Їй серйозно потрібно було змінити назву профілю. Я стримувала

сміх, взяла її Атлас і зробила це за неї. Вона подякувала мені губами,
коли я передала його назад. Я завжди була трохи більш обізнаною в
техніці, ніж вона, коли справа доходила до комп’ютерів.
 З мого Атласу пролунав різкий звук, і я здригнулася, мої плечі
згорбилися, коли я подивилася на Оріона. Якби очі могли стріляти
лазерами, тоді я була б калюжею кишок.
— Міс Веґа, ти зовсім дурна? — прогарчав він.
— Ні, — сказала я з усіх сил, що могла.
— Тоді, чому сповіщення на твоєму Атласі увімкнені в моєму класі
після того, як я дав тобі чітке попередження вимкнути їх?
Важкий клубок підійшов до мого горла, але я не хотіла, щоб він
бачив, як я хвилююсь. Можливо, я боялася цього хлопця на десять
(окей, вісімдесят) відсотків, але він не дізнається про це.
— Я не зрозуміла... — почала я, але він перебив мене, його губи
скривилися в демонічній посмішці.
— Ніколи не бреши мені, — прогарчав він, і від його голосу волосся
в мене на потилиці здійнялося. — Тоді давайте послухаємо. Що такого
є в цьому повідомленні, очевидно, достатньо важливого, щоб
перервати мій урок?
Коли я глянула на повідомлення на екрані, моє дихання стало
поверхневим. Я проводила очима по словах, і мій день ставав серйозно
темнішим. Було таке відчуття, ніби ти досяг вершини американських
гірок і зрозумів, що твої ремні безпеки не застебнуті.
— Вголос. Зараз, — зажадав Оріон, і я помітила своїм периферійним
поглядом, як Торі похитала головою, прочитавши повідомлення.
Ну, до побачення, життя, було приємно познайомитися з тобою.
Я відкашлялася, коли навколо мене почулося кілька хихотінь. Дієго
кинув на мене співчутливий погляд, коли я почала читати
повідомлення, вимовляючи кожен склад, припускаючи, що я могла б
так само насолоджуватися поїздкою на шляху до своєї загибелі.
— Грудка м’язів, що викладає твій клас Кардинальної Магії. Щоб
було зрозуміло, ти впізнаєш Оріона за ароматом бурбона в його
диханні, — пролунав великий вдих з усього класу, — за постійним
похмурим обличчям і загалом по атмосфері невдалих мрій про нього,
відколи він втратив свій шанс грати у Соляріанській Лізі пітболу.
Я підвела очі, моє серце міцно застрягло в горлі, коли я зустрілася з
поглядом Оріона, який міг розтопити льодовик. У класі наростав сміх,
і Оріон був схожий на вулкан, що готовий вибухнути.
 — Ну і хто ж з твоїх багатьох-багатьох друзів надіслав тобі це
барвисте повідомлення? — запитав він з вбивчим спокоєм.
— Не знаю. Це щось на кшталт... анонімно, — слабко відповіла я,
пропонуючи йому подивитися в мій Атлас. На мить він глянув на
нього, а потім звернувся до класу.
— Кожен повертається до своєї роботи.
Він відкинувся на спинку стільця, і я закусила губу, відчуваючи
напругу в грудях, що ставала нестерпною.
Я не викручуся з цього так легко.
Оріон повернувся до свого Атласу, а я повернулася до Торі з тисячею
слів на вустах.
— Як ти думаєш, ми можемо довіряти цій Падаючій зірці? —
прошепотіла вона.
— Я не знаю, — відповіла я задумливо. — Важко зрозуміти, кому
можна довіряти в цьому місці.
Оріон раптом махнув рукою, ніби хотів, щоб я встала зі свого місця.
Я насупилася, озираючись у пошуках якогось підтвердження, але всі
дивилися на свої Атласи зі сталевою рішучістю.
— Міс Веґа, якщо ти не встанеш протягом наступних трьох секунд,
ти пошкодуєш про це, — прогарчав Оріон.
— Яка саме Веґа? — спитала Торі, ледве приховуючи свій
жартівливий тон.
Боже, це лайно, Тор.
Оріон кинув на неї свій погляд.
— Та, яка намагалася зробити себе індивідуальною, пофарбувавши
кінчики волосся в синій колір. До речі, це не вдалося.
Я стиснула губи від образи, вирішивши не рухатися.
Ти нічого про мене не знаєш, придурку.
— Вставай, — наказав він.
— Якщо я скажу ні, ви збираєтеся розбити мою голову об стіл? —
спитала я крізь зуби. Можливо, я на один відсоток боялася назвати
його блефом, але я також не хотіла стати його наступною мішенню. І
здавалося, що всі тут повинні боротися за своє місце у цій культурі. Я
не збиралася ставати слабкою ланкою в перший день. І коли я це
вирішила, у мені ожило щось вроджене, наче посаджене зерно, з якого
раптом проростає маленький пагін.
 Чорт, я справді Фейрі.
— Я зроблю це, — Торі підвелася зі свого місця, але Оріон підняв
руку.
— Я тебе не просив, — прогарчав він.
Торі насупилася, а потім опустилася на стілець, закотивши очі. Мені
не подобалось, що Торі завжди приймає кулі за мене, їй не завжди
потрібно було захищати мене.
Я встала і підняла брови, чекаючи свого вироку. Губи Оріона
скривилися в посмішці, й хижий блиск з’явився в його очах. Страх
пройшов крізь мене, але я витримувала його погляд, відмовляючись
виявляти свій жах, хоча щось підказувало мені, що він може відчувати
його в повітрі.
— Розкажіть мені про якості та здібності немейського лева, — він
знову зробив ту моторошну посмішку. Ніби він був таким же
щасливим, як Ларрі. Але тепер я бачу його тактику. Це був його спосіб
залякати людей. Прикидаючись дружнім типом, він нібито був на
вашому боці на секунду, а потім БАМ, він вдаряє вас обличчям об стіл.
Він знав, що я гадки не маю, що таке немейський лев, але хотів мене
збентежити. Мабуть, як і всі мудаки в цій школі.
Я знизала плечима.
— Не знаю.
— А я думав, що знаєш, — тихо сказав він. — Поки всі інші
працювали, ти подумала, що настав час поговорити з твоєю такою ж
непотрібною сестрою?
У мені спалахнув гнів, і Торі різко піднялася зі свого місця.
— Кого ви називаєте непотрібною?
— Я говорю недостатньо чітко?
Вона стиснула губи й нічого не відповіла.
Якусь мить він розглядав нас, а потім у його очах блиснула якась
ідея.
— Обоє залізайте на свої столи.
Його різкий тон охопив мене, і я відчула, що не можу нічого
зробити, окрім як підкоритися. Моє серце калатало, коли я піднялася
на стіл поруч із Торі, і всі в кімнаті почали збуджено говорити.
Оріон поворухнувся й сперся на стіл, поклавши руки в кишені.
Він кивнув Дієго.
 — Поляріс, поясни, будь ласка, голосно й чітко неосвіченим
близнюкам ліворуч від тебе, що таке Примус.
Дієго підвівся, ніжки його стільця з вереском шкрябали по підлозі.
Він поправив свою шапку-біні, кинувши на нас вибачливий погляд
перед відповіддю.
— Примус – це одна з Кардинальних Магій, наданих усім Фейрі без
винятку. Це здатність контролювати людей зі слабким розумом і вона
особливо ефективна для смертних.
— Скажи їм, чому, — наполягав Оріон, його очі танцювали від
радості, коли він дивився на нас.
Моє серце загриміло, коли я зрозуміла всю інформацію. Будь-хто,
хто міг застосовувати магію Примусу, міг контролювати нас.
Дієго прочистив горло.
— Більшість Фейрі змалечку вчаться, як накладати простий щит на
свій розум, щоб блокувати базовий Примус.
— Дякую, сідай, — сказав Оріон Дієго, і мої щоки запалали.
— Нас ніколи не вчили… — почала Торі, але Оріон перервав її.
— Тихо, — наказав він їй, а потім подивився на решту класу. —
Близнюкам Веґа необхідно навчитися створювати простий щит. Щоб
спонукати їх до цього, вам усім доручено примушувати їх за будь-якої
нагоди з цього моменту.
Кайлі радісно пискнула, а ще кілька учнів розсміялися.
— Що? — ахнула я. — Як нам навчитися робити те, про що ми
навіть не чули раніше?
Торі все ще намагалася розтулити губи після того, як Оріон наказав
їй мовчати, але вона дуже старалася це зробити.
Він проігнорував нас, показуючи на Тайлера в першому ряду.
— Встань, обернись, одна команда.
— Ви зараз жартуєте? — випалила я, намагаючись змусити себе
встати з-за столу, але виявила, що не можу проігнорувати наказ
залишитися там.
До біса.
Тайлер схвильовано посміхнувся нам.
— Стрибайте вгору-вниз і махайте руками, як курка.
Мої ноги миттєво підкорилися, коли я почала стрибати, а мої руки
швидко пішли за їхнім прикладом, божевільно махаючи поруч зі мною.
Торі все ще відчайдушно намагалася говорити, стрибаючи в ногу зі
мною.
Тепло вдарило в мої щоки, коли сміх пролунав у класі. Оріон теж
посміхався.
— Хто наступний? — запитав він, і рука Кайлі злетіла в повітря
швидше за ракету N.A.S.A.
Лайно!
— Продовжуй, — кивнув він їй.
Вона встала зі злобним виразом на своєму надто гарному обличчі, і
моє серце забилося від гніву. Я відчула, як попередній Примус
закінчився, і ми з Торі впали нерухомо.
— До біса це, — крикнула Торі, скинувши свій Атлас зі столу. Рука
Оріона висунулася, і Атлас зупинився в повітрі, піднявшись назад, щоб
з’явитися на тому ж місці, де був раніше під впливом невидимого
вітру.
Він відкрив рота, щоб вилаяти її, коли відчинилися двері, й до класу
увійшла директорка Нова. Вона зацікавлено оглянула сцену, а потім
усміхнулася Оріону.
— Як у всіх проходить перший урок?
— Жахливо, — пробурмотіла я, але вона, здається, мене не почула.
Очі Оріона блиснули в мою сторону, підтверджуючи, що він це чув. Я
встала з-за столу, склавши руки, сердито дивлячись на нього. Я не
очікувала, що Нова щось зробить, після того, як вона бездіяльно стояла
осторонь, коли Калеб вкусив Торі. Але, можливо, відволікання буде
достатньо, щоб покласти край цьому божевіллю.
— Близнюки відстають, — прямо сказав їй Оріон. — Вони нічого не
знають про Ордени. Окрім цього, у них немає навіть базового щита від
Примусу, і я сумніваюся, що й від будь-якої іншої магії. Тому вони,
швидше за все, помруть до кінця семестру.
Мій живіт згорнувся в суцільний клубок, і в цю мить я зненавиділа
його. Він говорив так, наче ми винні в тому, що ми були настільки
недостатньо підготовлені. Ми були тут лише один день, все життя ми
провели, не знаючи нічого про Фейрі. Як можна очікувати, що ми
захистимося від магії, про яку ми щойно дізналися?
— Хм, — Нова глянула в нашу сторону. — Ну, цього не буде, —
вона постукала по нижній губі. — Їм доведеться мати Зв’язкових для
занять раз на тиждень.
Оріон кивнув.
— Це найменше, що їм потрібно.
— Їм знадобляться найкращі для роботи, — задумливо сказала Нова.
— Вірно, — Оріон почухав коротку борідку на підборідді, раптово
здавшись незацікавленим у розмові.
— Тож вам доведеться навчати одну з них, а я оберу для іншої
близнючки іншого професора.
Знудьгований вираз обличчя Оріона перетворився на стіну люті.
— Я треную Пітболу більшість вечорів, я не маю на це часу.
— Так, але ви тренуєте лише годину, а потім у вас є весь вечір
повність у вашому розпорядженні, — радісно сказала Нова.
— Ви маєте рацію, я хотів би присвятити цьому свій особистий час,
— сухо відповів він, і Нова засяяла, наче не помітила його сарказму.
Директорка подивилася на мене.
— Торі, вас навчатиме професор Оріон і...
— Я Дарсі, — виправила я.
— Я… е-е… звичайно, ти, — відповіла Нова. — Тож ти будеш з
Оріоном, а Дарсі, я дам знати пізніше...
— Я Торі, — фиркнула моя сестра.
— Правильно, — почала Нова, але втрутився Оріон.
— Блу, ти зі мною, — він показав на мене, і я насупилася у відповідь
на прізвисько.
— Правильно, — сказала Нова. — Ви повинні почати сьогодні
ввечері, їм потрібно стати на правильний шлях якомога швидше.
— Чудово, — промовив він, і мій живіт закрутився від нервів. Я і
він? Зв'язок? Будь ласка, ні.
— Тоді, я залишаю вас, — Директорка взула туфлі на шпильках і
вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері.
Оріон важко зітхнув, повертаючись до дошки з напруженою
поставою.
— Сер? — простогнала Кайлі. — Хіба ми більше не займаємось
Примусом?
— Ні, — прогарчав він. — Сядь і замовкни. Це стосується всіх вас.
Ми з Торі знову сіли на свої місця, і мій настрій став ще гіршим.
Проводити вечори у вежі Повітря із Сетом і його друзями це вже
погано, але тепер здавалося, стане ще гірше. Ми з Професором кусаю-
своїх-студентів разом у кімнаті. Це звучало так, ніби всесвіт справді
намагався зіпсувати мій день. І коли я згадала свій ранковий гороскоп,
я замислилася, чи був професор Оріон Терезами.
 Розділ 8

Після нашого подвійного заняття з кардинальної магії з Професором

Мудаком ми пішли за низкою студентів до Сфери на обід.
Виблискуюча золота будівля була ще більш захопливою у сонячному
світлі, і я так захопилася його розгляданням, що не помітила чотирьох
Спадкоємців, що стояли біля входу, поки ми не опинилися майже на
вершині.
Дарсі пробурмотіла прокляття собі під ніс, коли помітила їх, і її
пальці застережливо стиснулися навколо мого зап'ястя.
Я обмінялася з нею важким поглядом і підняла підборіддя, коли ми
наблизилися. Якимось дивом вони нас не помітили, і вчотирьох
попрямували всередину, перш ніж ми були змушені пройти повз них.
Ми влилися в групу збуджених першокурсників, які голосно
обговорювали щось під назвою «Пітбол», і непомітно пробралися до
черги на обід. Я не збиралася ховатися від спадкоємців, але спеціально
привертати їхню увагу здавалося дурною ідеєю навіть мені.
— Як ти думаєш, що ми повинні робити з повідомленнями від
Падаючої Зірки? — запитала Дарсі, гризучи ніготь великого пальця.
— Я не знаю, — зізналася я. — Здається, що всі в цьому місці або
загрожують нам, або хочуть чогось від нас. І вони вже втягнули нас у
це з Оріоном, навіть якщо їхня думка про нього була страшенно
кумедною.
Дарсі пирхнула від сміху:
— Цікаво, він справді смердить бурбоном?
— Ну, ти зможеш дізнатися це сьогодні на індивідуальному занятті з
ним, — пожартувала я, і Дарсі скривилася у відповідь.
 Ми дійшли до стійки, де нас чекало стільки варіантів страв, що мені
здалося, ніби я зайшла до ресторану, а не до шкільної їдальні.
Табличка повідомляла, що ми можемо взяти щось холодне з вітрини
або замовити гарячу їжу для подачі на стіл.
Поки я вирішувала, якій їжі віддати перевагу, до мого слуху
долинув схвильований вереск, за яким пішов вигук:
— Ваші величності! Я зайняла для вас столик!
Я почала повертати голову, але Дарсі смикнула мене за руку,
змусивши знову пірнути в групу першокурсників.
— Знову це божевільне дівчисько з ДУПА, — шипіла Дарсі. —
Давай просто візьмемо щось і підемо звідси, поки Спадкоємці не
почули, як вона називає нас своїми королевами!
Я пирхнула від сміху, коли Дарсі схопила для нас пару величезних
бутербродів і дозволила їй провести мене крізь натовп до виходу.
Я зупинилася біля широкого холодильника, який, здавалося, був
зроблений з величезної брили льоду, і взяла нам по парі напоїв, перш
ніж знову заглянути в кімнату. Висока дівчина з довгим каштановим
волоссям маніакально махала рукою в наш бік, і я прикусила губу,
виходячи слідом за сестрою.
— Всі люди тут божевільні, — буркнула Дарсі, вибираючи дорогу
навмання, і ми почали пошуки місця, де можна спокійно насолодитися
їжею. — Вони або в екстазі від того, що вітають своїх давно втрачених
королів, або в люті від того, що ми повернулися, щоб вкрасти якийсь
трон.
— Я знаю. Наче їм навіть на думку не спадає запитати, чи потрібен
нам їхній безглуздий трон. Я маю на увазі, що казкова версія, коли ти
дізнаєшся, що ти принцеса, це круто і таке інше, але в реальності я
уявляю, що є дуже багато роботи, пов'язаної з управлінням імперією. І
у нас немає кваліфікації, щоб взяти на себе цю роль.
— Так. Нехай дурні Спадкоємці тримають свій клятий трон, —
погодилася Дарсі. — Мені потрібна лише моя магія.
— І наш спадок, — додала я з усмішкою.
— Так, і це. Тим більше, що Даріус спалив усе, чим ми володіли, —
похмуро відповіла Дарсі, і мені довелося стиснути зуби, щоб
утриматися від чергових прокльонів на адресу капітана Дому Вогню.
Дарсі й так довелося вислухати понад годину вчора ввечері, а
обзивання не повернуть наші гроші.
Дарсі передала мені бутерброд, який вона взяла для мене у Сфері, і я
поміняла його на пляшку рожевого лимонаду, яку принесла їй.
Ми їли на ходу, і я не могла утриматися від того, щоб не застогнати
вголос від дивовижних смакових поєднань, які танцювали на моїх
смакових рецепторах. Там був сир, салат та якийсь соус, солодкий та
солоний одночасно. За наші мізерні доходи їжа була простою і
напівситною. Найкращою їжею, яку я їла останнім часом, була дивна
вечеря, яку Джої пропонував у барі. І як би мені не подобалися тоді
жирні гамбургери та картопля фрі, вони не могли зрівнятися з цим.
— Чорт забирай, я б залишилася тут тільки через їжу, — стогнала я,
злизуючи останній соус з пальців і доливаючи в горло чудовий
лимонад.
— Це, звичайно, ганьбить зусилля Піта щодо приготування сосисок
та пюре, — зі сміхом погодилася Дарсі. Наш колишній прийомний
батько вмів готувати рівно три страви, а двома іншими були
заморожені піци. Якщо я більше ніколи не їстиму сосиски, це буде
занадто рано.
Наша прогулянка привела нас у район на північ від території
Академії, яка на наших картах була позначена, як Територія Землі. Нас
оточували всі відтінки зелені, які тільки можна собі уявити, і
приголомшливі квіти, що цвітуть усіма квітами під сонцем. Карта
показувала, що територія була поділена на чотири частини, по одній на
кожну зі стихій, і я починала розуміти, що цей поділ не просто назва.
Весь ландшафт був сформований тією Стихією, яка відповідала його
назві, і переміщення між ними було схоже на переміщення між
різними континентами.
Зліва від нас удалину йшов похилий зелений пагорб, усипаний
польовими квітами, і я застигла на місці, помітивши істоту, яка
спустилася з неба і приземлилася на м'яку траву.
Я схопила Дарсі за руку, не маючи сили вимовити ні слова, тому що
мої губи розкрилися від видовища, що постало переді мною. Цілий
табун приголомшливих крилатих єдинорогів приземлився перед тим,
як пронестися по лузі, їхня шерсть виблискувала металевим блиском
від срібного, бронзового і золотого до рожевого, жовтого і навіть
зеленого кольорів. Їхня шерсть була посипана блискітками, а довгі
золоті роги ловили сонячне світло, наче були зроблені з полірованого
металу.
— Не може бути, — зітхнула Дарсі.
Маленький жеребець підняв голову на звук її голосу, і ми завмерли,
боячись, що злякали його, але гарна срібляста істота просто з
цікавістю дивилася на нас.
Мої губи зігнулися у посмішці, яка нестримно росла. Тобто,
зазвичай я не була такою емоційною, але це був бісовий летючий
єдиноріг!
Мені довелося придушити вереск захоплення, що вирував у моїх
грудях, коли єдиноріг риссю попрямував до нас.
— Боже мій,— зітхнула Дарсі, коли він опинився прямо перед нами.
Я невпевнено простягла руку, гадаючи, чи дозволить мені це миле
створіння торкнутися його блискучої шерсті.
Очі єдинорога заблищали від задоволення, і він нахилився вперед,
щоб мої пальці провели його м'яким носом й гривою.
Дарсі теж потяглася, провівши пальцями з боків його морди й вниз
по шиї.
Єдиноріг притиснувся ближче, потерся мордою об мої груди й
викликав у мене сміх. Потім він пригорнувся обличчям до Дарсі, і вона
посміхнулася, як Чеширський кіт, обхопивши його шию руками.
Рожевий єдиноріг риссю наблизився до нас, мить розглядав нас, а
потім заскиглив на жеребця, притулившись носом до моєї шиї.
Жеребець пирхнув якось дивно, зневажливо, а рожевий єдиноріг
тупнув ногою і втік у дерева ліворуч від нас.
— Припини, Тайлере! — Голос Софії долинав з-за дерев, куди
щойно ввійшов рожевий єдиноріг, і я здригнулася від несподіванки,
дивуючись, звідки, чорт забирай, вона взялася.
Срібний єдиноріг знову притулився обличчям до моїх грудей, і я
провела рукою по шиї у відповідь.
— Вони не знають, хто ти! — Сердито вигукнула Софія, виходячи з
кущів зі спідницею, що задерлася, і наполовину застебнутою
сорочкою. Вона продовжувала застібати ґудзики, крокуючи до нас
босоніж і дивлячись на срібного єдинорога так, наче він чимось її
образив.
 — Обережно, не налякай його, — почала я, але єдиноріг поруч зі
мною видав пирхання, яке прозвучало роздратовано, а потім раптово
кинувся до мене і перетворився на хлопчика з матовими кінчиками
волосся та величезною усмішкою на обличчі. Він також виявився
голим, що, вочевидь, анітрохи його не збентежило. Моя рука,
притиснута до шиї єдинорога, тепер лежала на його грудях. Я
відсмикнула її з криком огиди, а Дарсі вигукнула, сіпнулася назад і
впала на дупу.
— Ну, тепер ми покінчили з прелюдіями, дівчатка, ви збираєтеся
повернутися до моєї кімнати?— запитав Тайлер, підморгнувши мені й
Дарсі.
— Ти був єдинорогом! — Збентежено крикнула Дарсі, поки мій
мозок намагався осмислити те, що щойно сталося.
— Пегасом,— поправив Тайлер. — І ви двоє мене всього облапали.
— Його усмішка ставала все ширшою, якщо це взагалі можливо, і я
раптом зрозуміла, про що він говорить. Прекрасне створіння, яке ми
щойно гладили, насправді було ним.
— Ти притискався до моїх грудей? — запитала я з огидою.
— Так, — відповів Тайлер, опустивши погляд на мої груди, які, на
щастя, були приховані під сорочкою.
Мій кулак вискочив інстинктивно, і я застала його зненацька,
вдаривши його в щелепу й відкинувши назад.
— Дідько! — Вилаявся він, схопившись за обличчя.
— Що, чорт забирай, з тобою не так?— Зажадала Дарсі,
піднімаючись на ноги й стаючи пліч-о-пліч зі мною.
— Гей, звідки мені знати, що ви не розумієте, хто я?— запитав
Тайлер, відступаючи. — Ви здавалися такими ж захопленими, як і я.
— Це тому, що ми думали, що гладимо дику тварину, а не
піддаємося домаганням якогось дивака з кінським обличчям, —
пирхнула я.
Софія смішно пирхнула, захоплена моїм глузуванням, а Тайлер
продовжував відступати, коли Дарсі погрозливо підняла на нього руки.
— Добре, гаразд, вибачте, — заспокійливо сказав Тайлер. — Я дам
вам спокій.
Він рвонувся вперед, ніби збираючись впасти, але перш ніж його
руки торкнулися підлоги, вони перетворилися на копита, а решта його
тіла знову перетворилася на чудового сріблястого пегаса.
Я не могла не дивитися, як він риссю підіймався пагорбом до решти
стада, а Софія вибачливо знизала плечима.
— Перепрошую за нього, — пробурмотіла вона. — Шкода, що ви не
можете обирати, хто буде у вашому Ордені.
— Ти була рожевим пегасом? — запитала я, усвідомивши це, і вона
сором'язливо кивнула.
— Так. Ми поповнюємо нашу силу, літаючи по хмарах, і я якраз
заряджалася перед наступним заняттям по Вогняній Стихії, —
пояснила Софія, ніби перетворення на клятого летючого єдинорога не
було чимось особливим.
Я намагалася знайти, що сказати, але так нічого і не придумала.
— Взагалі-то, я думаю, нам час іти, — продовжувала Софія,
подолавши наш шок, ніби не помічаючи його. У нас лише двадцять
хвилин до початку занять, а Вогняна Арена знаходиться у південній
частині території.
— У мене немає Вогню далі, — сказала Дарсі, дивлячись на розклад
на своєму Атласі. — У мене Повітря. Здається, Дієго сказав, що він
теж буде там.
— Це добре. Принаймні в цьому місці є дві нормальні людини, з
якими ми можемо поговорити, — сказала я, хоча, коли Софія
вирушила шукати свої шкарпетки, туфлі та піджак у кущах, я
задумалася, чи справді нормальна людина відноситься до тих, хто
проводить свій вільний час із копитами.
Дарсі обдарувала мене розуміючою посмішкою, дістаючи з Атласу
карту наступного уроку, і попрощалася зі мною та Софією, звернувши
на стежку, що веде до східної частини території. Я була трохи
розчарована тим, що на наш перший урок справжньої магії ми
вирушили у різних напрямках, але це був один із небагатьох уроків, на
яких ми були поділені.
Софія йшла в ногу зі мною, поки ми прямували до Дому Вогню та
Арени за ним, де в нас мав відбутися перший урок Стихій.
Потрібен був деякий час, щоб вийти з Території Землі й потрапити
до Території Вогню на півдні, але Софія розважала мене фактами про
свій Орден, поки ми йшли, і я поступово оговталася від шоку.
 Полуденне сонце освітило Дім студентів Вогню, коли ми
наблизилися до нього, і мої губи розкрилися від подиву. Минулої ночі
було так темно, що я бачила лише вхід до будівлі, а численні багаття
заважали нічному зорові й закривали вид на решту. Але я не розуміла,
що, починаючи з другого поверху, будівля була повністю зроблена зі
скла різних відтінків жовтого, помаранчевого та червоного кольорів,
які зливалися разом, створюючи враження величезного мерехтливого
вогню.
— Зверху вона схожа на зірку, — прокоментувала Софія, помітивши
мою увагу до будівлі.
— Як вони створили таку штуку? — Здивовано запитала я.
Безперечно, тут не обійшлося без магії, але я просто не могла уявити,
скільки праці було вкладено в це. Один тільки дизайн вражав мій
розум.
— Звичайно, магія вогню, і, напевно, драконового вогню теж. Ми
дізнаємося більше про магічну інфраструктуру на другому курсі.
— Ти маєш на увазі, що ми навчимося робити такі речі? — З
нетерпінням запитала я, не в змозі відірвати погляд від магічної
будівлі. Поки ми йшли, сонце потрапляло на різні частини скла, і
здавалося, що воно справді горить.
— Ну, створювати це може бути трохи амбітно, — засміялася Софія.
— Але, так, ми навчимося використовувати нашу Стихійну магію
більш тонко для створення.
Я не могла не посміхнутися при думці про це.
Ми проминули Дім Вогню і пішли стежкою через Територію Вогню,
де ландшафт був кам'янистим й сухим. У мене ще не було часу
досліджувати територію Повітря чи Води, але на шляху до
Кардинальної Магії я мигцем бачила величезний ліс на сході та озеро
на заході.
Праворуч від мене до стіни з чорної лавової породи чіплялась ліана з
яскраво-червоними квітами, і я помітила ще кілька рослин навколо.
Хоча спочатку вогненний ландшафт здавався безплідним, та чим
уважніше я дивилася, тим красивішим він ставав.
Ми рушили вздовж ущелини, прорізаної між двома скелями, які
сяяли жовтими та золотими мінералами.
— Це сірка, — сказала Софія, знову помітивши мій інтерес.
 — Ти ходяча енциклопедія, що говорить, ти знаєш це? —
Піддражнила я, не те щоб я скаржилася. Я гадки не мала, з чим маю
справу в цьому місці, і її знання були для мене безцінними.
— Мені подобаються факти. Я Стрілець, що допомагає; ми любимо
дізнаватися про нове і зазвичай досить розумні, — відповіла вона з
усмішкою.
Те, як серйозно вона це сказала, змусило мене спробувати
придушити пирхання зневіри, яке хотіло вирватися назовні. Я
здогадалася, що мені доведеться спробувати відкрити свій розум для
всіх цих зіркових знаків, якщо хочу вписатися в це місце.
— Справді?— запитала я, намагаючись стримати свій скептицизм.
— Так. І в мене страшенно хороша пам'ять, що повинно допомогти
мені пройти тести й трохи компенсувати нестачу сили.
— Отже, тобі не вистачає сили?— Делікатно запитала я, не знаючи,
чи можна це говорити, але вона була єдиною, хто про це заговорив.
— Так. Моя родина досить низька у рейтингу, коли справа доходить
до сили. Якщо ти уявляєш себе десяткою, то я буду... трійкою, напевно,
— Софія знизала плечима. — Наш світ тримається на силі, тож це
означає, що мені судилося залишатися на самому дні харчового
ланцюжка, але я не заперечую. Принаймні мені не потрібно
турбуватися про те, щоб захопити й утримувати своє становище до
кінця життя, розумієш?
— Не зовсім, але я думаю, що незабаром дізнаюся, подобається мені
це чи ні.
— Так, я б теж так сказала. Все твоє життя буде боротьбою за владу,
— сказала дівчина з усмішкою.
— Чудово, — зітхнула я. — А що, якщо я скажу, що мені не потрібна
та влада, на яку я повинна претендувати? Я просто хочу
використовувати свою власну магію у своїх цілях і не мати нічого
спільного ні з правом народження, ні з троном, ні зі Спадкоємцями.
Сміх Софії перервав мене, і я звела на неї брову.
— Я не жартувала, — твердо сказала я.
— О боже, Торі, — сказала вона, трохи заспокоївшись. — Ти дійсно
нічого не знаєш про наш світ. Я хотіла б сказати, що ти можеш просто
втекти в захід сонця, але... цього ніколи не станеться.
 — От дідько, — відповіла я напівсерйозно. Як і раніше, не
планувала робити нічого з того, чого від мене очікували, але
принаймні у мене була відповідь на одне запитання. Я ніяк не могла
просто відмовитися від участі у боротьбі за владу та уникнути уваги
інших спадкоємців, як я сподівалася. Можливо, я все ж таки зможу
поговорити з ними й сказати, що мені не потрібна їхня влада. Не
можуть вони бути зовсім нерозумними...
Ми вийшли з ущелини, сповненої сірки, і в ніздрі мені вдарив її
запах.
Я озирнулася довкола, поки не помітила нитки пари, що
завиваються, підіймаються по землі праворуч від нас, і проблиски води
вдалині.
— Це гарячі джерела? — спитала я з нетерпінням.
— О так. Це місце, де вогонь зустрічається з водою. Я чула, що це
найкраще місце, щоб викупатися і розслабитися. Ми повинні піти туди
якось увечері після занять і спробувати! — З ентузіазмом відповіла
Софія.
— У мене немає бікіні, — сказала я, знизавши плечима, хоча ідея
викупатися в джерелах була дуже привабливою. Тільки б вода не була
надто глибокою; кілька років тому зі мною стався травмуючий
нещасний випадок, і з того часу від однієї думки про глибоку воду у
мене мурашки по шкірі.
— Хіба ти не принесла його з дому? Я впевнена, що він був у списку
рекомендованих...
— Єдине, що я взяла з собою з дому, це одяг на спині й кишеню,
повну грошей, і Даріус подбав про їхнє знищення минулої ночі, —
похмуро відповіла я.
— О, так, можливо, я чула про це після того, як минулого вечора
пройшла свою ініціацію. Схоже, він зайшов з тобою надто далеко...
— Отже, він не спалив одяг із твого тіла?— Запитала я, вважаючи,
що знаю відповідь. Це конкретне випробування було спеціально
розроблене для моєї користі.
— Ні. Але я не дуже сильна, як я вже сказала. Тож не очікувала, що
він зверне на мене увагу. — Софія опустила погляд на стежку під
ногами, коли я роздратовано хмикнула.
 — Повір мені, я потраплю не на той бік зарослого і стурбованого
дурня протягом пів години після приїзду, — пробурмотіла я.
Софія зітхнула, озираючись на всі боки, щоб перевірити, чи не почув
мене хтось:
— Тобі краще тримати цю думку при собі, якщо ти не хочеш, щоб
вона дійшла до нього. У Спадкоємців багато шанувальників, і я не
стала б довіряти комусь, хто мовчатиме від твого імені.
— Я впевнена, що Даріус і його команда знають, що я думаю про
них, і мені не потрібно турбуватися про те, щоб приховувати це. Крім
того, якби він спитав мене, я б з радістю сказала йому в обличчя, що
вважаю його вискочкою, якому потрібно знайти нове хобі, не пов'язане
зі знущаннями з людей.
Рот Софії відкрився, і я могла сказати, що вона перебуває між шоком
та сміхом. Я була рада, коли вона нарешті хихикнула.
Коли ми добігли кінця стежки, перед нами височіла величезна
будівля. Вона трохи нагадувала Колізей, де у Стародавньому Римі
билися гладіатори, але цегляна кладка була повністю чорною.
Наша розмова затихла, коли я дивилася на кам'яних драконів і
горгулій, які дивилися на нас зі своїх місць уздовж стіни над нашими
головами.
Ми пройшли під арку і побачили Професорку з коротким рудим
волоссям й бронзовою шкірою, яка чекала на нас.
— Ходімо, дівчатка, вам потрібно переодягнутися і вийти на Арену,
— наказала вона, не обтяжуючи себе уявленнями. Згідно з розкладом,
її звали Професорка Пайро, і я посміхнулася їй, поспішивши виконати
її вказівки.
Ми з Софією пройшли у роздягальню для дівчаток, де низка гачків
тримала сумки з написаними на них нашими іменами. Я підняла ту, на
якій було написано Роксанія Веґа, і зморщила носа від цього імені, яке
я відмовлялася приймати як своє власне. Мав бути хтось, з ким я могла
б поговорити про зміну офіційного імені на Торі. Я б упоралася з Веґа,
якби довелося, але Роксанія була дівчиною, яка мала вирости в цьому
дивному світі Фейрі, а я не була нею. Торі було моїм ім'ям протягом
усього того, що сформувало мене в людину, якою я була сьогодні, і я не
хотіла відмовлятися від цього імені ні зараз, ні в майбутньому.
 Я відкрила сумку і дістала пару легінсів насиченого червоного
кольору та сорочку з довгими рукавами. На дотик матеріал був майже
шовковистим, але водночас еластичним. Я змінила свою форму на цю і
на мить подивилася на себе в дзеркало, поправляючи своє чорне
волосся.
Вбрання було обтягуючим і підкреслювало мої вигини таким чином,
що привертало до них більше уваги, ніж якби на показ було виставлено
більше шкіри. Хоча, оскільки вчора ввечері я буквально ходила голою
перед більшістю членів Дому Вогню, я не думала, що це має значення.
Я натягла пару білих кросівок і зачекала, поки Софія теж
переодягнеться.
Прибуло ще кілька дівчат, і я помітила не один ворожий погляд,
спрямований у мій бік, коли дивилася між ними. Не бажаючи вступати
в подальші суперечки з однокласницями, я швидко поспішила на
Арену разом із Софією.
— Я така схвильована цим уроком, — зізналася вона, коли ми
вийшли на відкритий стадіон, заповнений піском.
Моє перше враження, що він схожий на Колізей, тільки посилилося,
коли я подивилася на трибуни, що оперізують Арену. Навколо стін на
чотирьох плінтусах горіли багаття, що потріскували, і чергувалися з
чотирма дзвінкими фонтанами.
Коли я зробила ще один крок, земля під моїми ногами здригнулася, і
я мало не впала на обличчя. Змахнула руками, щоб устояти, і земля
знову здригнулася.
Я перекинулася назад, дивуючись, що, чорт забирай, зі мною
відбувається, коли сильні руки підхопили мене.
— Дякую, я... — Я обірвала себе, піднявши очі на свого рятівника, і
побачила Калеба Альтаїра, який посміхався мені, його біляві локони
виглядали майже янгольськими в променях полуденного сонця. Але я
знала, що він не янгол.
— Ти маєш бути обережна. Тутешня земля може бути дуже
непередбачуваною, — промуркотів він, і я раптом згадала, що він був
лідером Дому Землі. Без підказок я здогадалася, хто змусив землю
здригнутися під ногами.
Софія відсунулася від нас, але я не могла звинувачувати її за те, що
вона хотіла уникнути уваги спадкоємця Землі.
 — Вірно. Я обов'язково це зроблю, — я вирвала свої руки з його
хватки й спробувала відступити, але земля знову затріщала піді мною,
і я впала на землю.
Навколо мене пролунав дзвінкий сміх, деякі з інших студентів
наблизилися, щоб подивитися, і я спробувала підвестися на ноги.
Перш ніж я встигла це зробити, Калеб опустився, сівши на мене зі
злісною усмішкою, що оголила його подовжені ікла.
— Заради всього святого, — прогарчала я, ударяючи долонями йому
в груди. — Краще б ти не збирався...
Калеб упіймав мої зап'ястя в неймовірно сильну хватку і штовхнув
мене назад на землю, впиваючись зубами в мою шию.
Я випустила на нього свій матроський язик, проклинаючи його всіма
нецензурними іменами, які тільки могла вигадати, і додавши до них
кілька нових барвистих творінь. Відчувала, як моя кров й сила йдуть з
мого тіла до нього, і це змушувало мій шлунок згортатися від огиди.
Сміх довкола мене посилився, коли я спробувала відштовхнути його,
але він був як клята тонна цегли. Надлюдська сила у надлюдській
п'явці.
— Цього більш ніж достатньо, Альтаїр, — пробурмотіла професорка
Пайро, її тон був нудним, а не ганебним. — У неї має залишитись
трохи енергії, якщо вона хоче виступити сьогодні на моєму уроці.
Калеб прибрав свої ікла з моєї шиї, і я з нездоровим захопленням
спостерігала, як вони знову перетворюються на нормальні зуби. Він
злизував останні краплі моєї крові зі своїх губ, дивлячись на мене
зверху вниз, в його очах миготіли веселощі.
— Ти навіть не уявляєш, наскільки смачна, — сказав він без
найменшого натяку на сором, і я зморщила ніс від огиди.
— Ти отримав від мене те, що хотів, то чому б тобі просто не
відвалити від мене? — Я загарчала, знову смикаючи себе за зап'ястя,
які він тримав притиснутими до піску.
Калеб нахилив голову, дивлячись на мене, і на його обличчі
з'явилася повільна посмішка:
— Знаєш, я не впевнений, що будь-коли харчувався від когось, хто
ненавидів би це так само сильно, як ти, — сказав він, майже про себе.
— Інші Фейрі виросли, знаючи про мій рід, і вони просто приймають
це, як частину ланцюга влади, але ти...
 — Так, я ненавиджу це, — прогарчала я. — То чому б тобі не
отримувати задоволення від того, хто насолоджується твоєю збоченою
маркою остраху, і не дати мені спокою?
Калеб відпустив мене і схопився на ноги, залишивши мене
борсатися в піску біля його ніг.
— Ця дівчина – моє особисте Джерело, — голосно сказав Калеб
групі, що зібралася навколо нас, яка, як я зрозуміла, виросла
щонайменше до п'ятдесяти людей. — Якщо будь-який інший Вампір
захоче харчуватися від неї, він може звернутися до мене з цим
питанням, поширте ці слова.
Коли мені вдалося встати на ноги, в моєму нутрі з'явився тягар, і я
витріщилася на нього.
— Я не твоя особиста річ, — огризнулася я.
— Не соромся спробувати зупинити мене, люба, — передражнив він.
— Але поки тобі це не вдасться, можеш вважати себе моїм особистим
соком.
Глибокий сміх привернув мою увагу ліворуч, і я помітила клятого
Даріуса Акрукса, який з цікавістю спостерігав за цією взаємодією.
Чому він мав бути тут, щоб спостерігати за цим? Чому їх взагалі має
бути четверо? Я просто хотіла не висуватись і зайнятися своїми
справами, але починала розуміти, що Спадкоємці не збираються
дозволити мені чи моїй сестрі зробити це.
— Ну, якщо всі Вампіри повністю поповнені, я хотіла б продовжити
урок, — оголосила Професорка Пайро, поклавши край подальшому
обговоренню питання про право власності на мою кров.
У мені кипіла лють, коли я перемикнула свою увагу на вчителя,
рішуче відвернувшись від Калеба та Даріуса. Один із них видав
глибокий рик, і волоски на моїй шиї стали дибки. Я згадала їхні
вчорашні слова про те, що повернутись до них спиною – це образа, але
мені було начхати. Якщо їм подобається мучити мене, то останнє, що я
робитиму, це виявляти до них повагу.
— Оскільки це перший урок для першокурсників, я хочу, щоб інші
розділилися на пари й приділили деякий час тому, щоб наново
познайомитися з техніками, які ви вивчили наприкінці минулого року.
Ви повинні були практикуватися влітку, і я приходитиму й дивитимусь
на покращення, коли розберуся з новачками, — Професорка Пайро
відіпхнула старших учнів, але Калеб і Даріус залишилися на місці, їхні
погляди були прикуті до мене.
— Що ви все ще робите тут, хлопчики? Наскільки я знаю, ви
другокурсники, — сказала Пайро, окинувши Спадкоємців
пронизливим поглядом.
— Ми просто хотіли подивитися, наскільки сильним є новий
Спадкоємець, — сказав Даріус, і мене захлеснула хвиля дискомфорту,
коли я зрозуміла, що вони планують подивитися на мою першу спробу
опанувати магію Вогню.
— На жаль вам, розглядання новенької не входить у навчальний
план, — зневажливо відповіла вона, знову відганяючи їх, і напруга
трохи спала з мого хребта, коли Спадкоємці відступили.
Даріус кинув на мене останній погляд, коли йшов, і я прокляла себе
за те, що помітила, як вбрання облягає його м'язисте тіло, перш ніж
знову повернутися до вчительки.
— Отже. Завдання на сьогодні просте. Я хочу, щоб ви оживили
полум'я на своїй долоні й підтримували його. Якщо ви впораєтеся з
цим, тоді я хочу, щоб ви сформували його у сферу. Не будьте недбалі –
ваші костюми захистять вас від опіків, але ваші руки та обличчя
вразливі, ви повинні контролювати полум'я, щоб воно не звернулося
проти вас. Якщо комусь важко призвати силу зсередини себе, ви
можете взяти її від свічників, щоб заощадити енергію. Міс Веґа, якщо
містер Альтаїр надто виснажив твою силу, щоб викликати власне
полум'я, тобі доведеться використати свічник.
Моя лють посилилася, коли я зрозуміла, що вона мала на увазі;
Калеб міг послабити мене настільки, що це зашкодить моїй здатності
працювати в цьому класі. Мудак!
У пориві гніву я витягла долоню перед собою й оживила полум'я.
Рука спалахнула так швидко, що мені довелося здригнутися, бо
вогняний спалах майже забрав мої брови, як трофей. Промінь
червоного полум'я вистрілив прямо в небо й осяяв низькі хмари
помаранчевим сяйвом, перш ніж я здивовано закрила кулак, погасивши
його.
— Свята корова, — пробурмотіла Софія, і я глянула на неї
розширеними очима.
Професорка Пайро пирхнула від сміху:
 — Схоже, нам не потрібно турбуватися про те, що твоя сила надто
зменшилася, — сказала вона з повагою. — Тобі доведеться
попрацювати над своїм контролем, якщо ти можеш запропонувати так
багато, доки ти лише на половині потужності.
Задоволена посмішка розтяглася на моїх губах, коли потік енергії
згас у моїх венах. Звичайно, це налякало мене до смерті, але й відчуття
були страшенно приємними. Я відчувала, що Спадкоємці знову
дивляться на мене, і сподівалася, що моєї демонстрації сили було
достатньо, щоб вони дали мені спокій.
— Продовжуйте працювати над створенням та підтримкою сфери,
— наказала Пайро, почавши рухатися між учнями, а я спробувала
зосередити свій розум на задачі, яку вона мені поставила.
Я зробила глибокий вдих, знову простягла руку, щоб викликати
полум'я до життя. Цього разу всю мою руку охопила вогняна куля
розміром з лабрадора, і я пискнула від подиву, намагаючись
приборкати її. Він зменшився до розміру кокер-спанієля, потім
перекинувся на мастифа, перш ніж я була змушена погасити його.
Професорка Пайро підійшла до мене, коли обійшла решту
першокурсників, і уважно спостерігала за моїми спробами.
— Ти відчуваєш втому? Начебто ти починаєш витрачати багато своїх
резервів? — запитала вона з цікавістю.
— Не думаю, — відповіла я. Чим довше я займалася, тим більше в
мені зростали резерви магії.
— Добре. Давай подивимося, чи зможу я допомогти тобі направити
твою силу, — Професорка наблизилася до мене і взяла мою ліву руку у
свою. Я здивовано подивилася на неї, але вона підбадьорливо
посміхнулася. — Ми повинні підтримувати контакт шкіра до шкіри,
щоб мати можливість направляти й спрямовувати чужу силу. Мій
вплив діятиме на твою магію, тільки поки зберігається цей контакт.
— Добре, — погодилася я. — То ви хочете, щоб я знову спробувала
створити кулю?
— Так. Коли будеш готова.
Я намагалася не звертати уваги на те, що тримаю її руку, і
зосередилася на іншій долоні, простягнувши її перед собою.
Я зробила вдих і зосередилася на створенні якнайменшої кількості
вогню. Вогонь миттєво спалахнув, створивши спис, який вдарив у
пісок біля моїх ніг й одночасно злетів над моєю головою.
Професорка Пайро міцніше стиснула мою руку, і я відчула, як
коливається її магія, коли вона намагалася взяти мою під контроль. Я
спробувала повторити її дії, обволікаючи своєю волею непокірну
Стихію, а всю свою увагу звернула на створення кулі.
Повільно полум'я почало зменшуватися, поки ми з професоркою
разом намагалися приборкати звіра, який був моєю силою.
Нарешті, вогненна куля розміром не більше за бейсбольний м'яч
виявилася на моїй долоні, і я тріумфально посміхнулася. Вона горіла
насиченим червоним кольором, і я знала, навіть не торкаючись її, що
вона гаряча, як глибини вулкана.
Професорка Пайро відпустила мою руку і позадкувала назад. Я
втратила контроль над вогнем, повернувшись до неї в шоці, і він
яскраво спалахнув, перш ніж мені вдалося погасити її знову.
— Я в нормі, — сказала вона з гіркотою, відходячи від мене.
— Що трапилося? — запитала я, стискаючи брови від занепокоєння.
На її шкірі виступив тонкий шар поту, а руки трохи тремтіли.
— Нічого такого, що не виправить хороша доза сонячного світла. Не
хвилюйся, моя люба.
— Я не розумію, — я могла сказати, що їй було погано, але те, як
вона намагалася відмахнутися від цього, змусило мене відчути, що я
була причиною всього, що з нею було не так. — Я зробила вам боляче?
— Це моя власна самовпевненість завдала мені болю, — сказала
вона, знизавши плечима. — Я думала направити силу Спадкоємця за
допомогою своєї магії. Коли спрямовуєш чужу силу, моя власна теж
виснажується. Це, як намагатися загорнути ліжко королівських
розмірів у простирадло для дитини.
— То ваша магія зникла? — запитала я.
— Наразі я почуваюся виснаженою, — підтвердила вона кивком. —
Я думала, що після вашої сутички з містером Альтаїром, твої запаси
будуть досить низькими, щоб я могла їх утримувати. Я не
повторюватиму одну і ту ж помилку двічі.
— І що тепер?— Запитала я. Я не робила жодних успіхів, поки вона
не направила мене, і не була впевнена, як легко я навчуся використати
свою силу, якщо не зможу працювати над нею таким чином знову.
 — Тепер... — Професорка Пайро постукала вказівним пальцем по
губах, розглядаючи мої варіанти. — Є два можливі варіанти дій, які
можуть спрацювати. Ми могли б запросити містера Альтаїра, щоб він
відкачав твою енергію до набагато нижчого рівня, щоб зменшити те, з
чим тобі треба боротися...
Моє обличчя перекосилися від жаху від думки про таке прохання, а
губи професорки скривилися від задумливості.
— Якщо подумати, це допоможе тільки в короткостроковій
перспективі, — визнала вона, і я з полегшенням зітхнула, оскільки
вона, здавалося, відмовилася від цієї ідеї. — Тобі треба вміти
використовувати свої здібності на повну силу. А це означає, що
потрібен досить сильний наставник, щоб упоратися з тобою...
Її погляд відхилився від мене, і я обернулася, щоб подивитися, на що
вона дивиться.
На дальній стороні Арени Даріус та Калеб зійшлися у вогненній
битві, яка виглядала, як щось із фільму. Даріус спрямовував
величезного вогняного дракона, щоб обстрілювати сотні вогненних
змій, які перебували під контролем Калеба.
Хоча дракон був набагато більшим, ніж змії, їх була величезна
кількість, створена Калебом, не дозволяла Даріусу зберегти перевагу.
Це майже було схоже на гру, на обличчях обох світилися посмішки, але
в їхніх очах вирувала люта конкурентна боротьба, яка ясно давала
зрозуміти, що вони обидва грають на перемогу.
Поки я спостерігала, другий дракон ожив, виліз із найближчого до
них фонтану і пірнув головою вперед у рій гадюк. У вогненних
створінь не було жодного шансу, і коли вони розсипалися на порох,
Даріус видав тріумфальний крик, й обидва дракони зробили
переможне коло по Арені.
— Завжди шахруєш, — передражнив Калеб, складаючи руки.
Даріус почав сміятися, а Калеб рвонув уперед зі швидкістю, яка
здавалася неможливою.
Вони зіткнулися і почали завдавати ударів. Я здивовано глянула на
професорку, очікуючи, що вона втрутиться, але її погляд знову впав на
мене.
— Є лише кілька людей, чия сила була б досить сильна, щоб
стримати вашу, — задумливо сказала вона, і в мене звело живіт, коли я
зрозуміла, куди завела її думка. Я не хотіла, щоб вона зійшла на цій
зупинці, але гадки не мала, що я повинна була сказати, щоб запобігти
цим словам з її губ. — Калеб хороший, але ти маєш вчитися у
найкращих, так що це має бути Даріус.
— Але я... — Я що? Що? Професорка Пайро дивилася на мене, а мій
рот відкривався і закривався, як у золотої рибки, поки я шукала щось,
що б таке сказати, що могло б відвернути її від цієї ідеї. Найменше
мені хотілося опинитися у боргу перед Даріусом Акруксом. Але
шестерні в моєму мозку оберталися надто повільно, і єдине, що я
могла сказати, це «але він грубий зі мною, і мені це не подобається»,
що змусило б мене виглядати жалюгідною маленькою дівчинкою, хоча
це було правдою. — Директор Нова призначає мені Зв'язкового, щоб
допомогти мені надолужити втрачене, і я впевнена, що вчитель був би
найкращою людиною, щоб допомогти мені...
— Твій Зв'язковий керуватиме тобою в більш практичній ролі,
навчатиме тебе нашому світу і тому, як жити відповідно до очікуваних
від тебе стандартів. Як би дивно тобі це не здалося після життя у світі
смертних, кількість сили, якою володіє кожен з нас, – це те, з чим ми
народжуємося. Тут немає вчителів, достатньо сильних, щоб
спрямовувати твою магію таким чином. Тільки інші Спадкоємці
можуть змагатися з тобою в силі. І навіть тоді, будучи близнючками,
народженими Близнюками, кожна з яких володіє всіма чотирма
Стихіями. Я готова посперечатися, що у них буде повно роботи, — її
губи на мить зігнулися, і в мене склалося враження, що ця думка її
потішила.
Мої думки закрутилися, коли мій єдиний аргумент зайшов у глухий
кут, і я почала шукати інше виправдання:
— Мені просто... незручно просити його витрачати свій час на
роботу зі мною, тоді як мій рівень розуміння набагато нижчий...
— Дурниці, — відмахнулася професорка Пайро, запрошуючи мене
слідувати за нею через Арену до двох Спадкоємців, які все ще
боролися на землі, їхня сутичка ставала все більш жорстокою. — Це
буде корисно і для нього теж, поєднати свою силу з силою іншого
Фейрі – новачка, яку важко опанувати, тож для нього це буде чудова
можливість потренувати м'язи. Це вимагає великої концентрації й
може бути дуже інтимним, тому що вам двом доведеться прагнути до
рівня довіри, щоб ваша магія могла працювати у гармонії один з
одним.
Інтим? Огидно – хоч і не так огидно, як я намагалася себе
переконати. А довіра? Вона була божевільною, якщо думала, що я
колись повірю йому. Я б швидше довірила мавпі в'язку бананів, ніж
повірила в його добре ім'я.
Ми зупинилися поруч зі Спадкоємцями, коли Даріус притиснув
Калеба до землі, його руки стиснулися навколо горла іншого хлопця.
Калеб смикався, намагаючись підвестися, але було не схоже, що йому
це вдасться.
Даріус загарчав, і звук був настільки звіриним, що я мало не
здригнулася. Він був хижаком, який схопив свою здобич, і будь-якої
миті я могла уявити, як він вгризається в плоть Калеба.
Професорка Пайро просто спостерігала за тим, що відбувається зі
слабким інтересом, коли губи Калеба почали синіти.
Я відкрила рота, бажаючи втрутитися. Маю на увазі, що Калеб був
повним недоумком, але починало здаватися, що Даріус може вбити
його, а це, мабуть, заходило надто далеко. Перш ніж я встигла щось
сказати, Калеб тричі вдарив рукою об землю, і Даріус відпустив його з
усмішкою.
Калеб почав сміятися, а Даріус підвівся на ноги, простягаючи
іншому спадкоємцю руку, щоб підтягнути його.
— Наступного разу я тебе дістану, — оголосив Калеб, ляскаючи
друга по спині.
— Ти сказав це минулого разу, — піддражнив Даріус, і на мить вони
обоє здалися мені... ну, не дуже приємними, але принаймні не зовсім
огидними. Або здавалися, поки їхня увага не перемикнулась на мене.
Обличчя Даріуса миттєво спохмурніло, а Калеб відкинув своє
кучеряве волосся назад, голодно дивлячись на мою шию і зовсім не
соромлячись цього факту.
— У мене для тебе нове завдання, містере Акрукс, — оголосила
Професорка Пайро, і моє серце опустилося, як камінь, коли я
зрозуміла, що виходу немає.
— Так, професорко?— запитав Даріус, його обличчя висловлювало,
що він не може придумати нічого кращого, ніж зробити все, що вона
від нього вимагатиме.
 — Я б хотіла, щоб ти дав Торі індивідуальне навчання, щоб
допомогти їй навчитися використовувати цю бурю сили всередині неї.
Я намагалася спрямовувати її сама, але їй потрібен хтось сильніший,
ніж я, а ти як найдосвідченіший маг вогню в Академії був очевидним
вибором.
Очі Даріуса перемістилися на мене, і я відчула себе так, ніби він
щойно встромив кинджал в мої груди, коли гострота його погляду
вразила мене.
— Звичайно, Професорко Пайро, — плавно погодився він. — Тільки
в мене зараз дуже щільний розклад, тож, можливо, їй краще вибрати
когось іншого.
— Добре, — погодилася я з усмішкою, яка дала йому зрозуміти, що
це була не моя ідея. — Неважливо. — Я почала відвертатися від них,
але професорка Пайро зупинила мене.
— Це не проблема, — твердо сказала вона. — Ти можеш тренувати її
у четвер увечері після вечері, і ми можемо додати понеділки, якщо
потрібно.
Погляд Даріуса потемнів, коли вона вкрала в нього вечори, і мені
довелося змусити себе тримати підборіддя високо піднятим.
— Так, професорко, — нарешті погодився він, і вона задоволено
посміхнулася, відводячи мене від нього.
Я нічого не сказала, але не думала, що моє втручання може щось
зробити, крім погіршити ситуацію.
Коли я повернулася туди, де займалися інші першокурсники, я не
могла не озирнутися на Спадкоємців. Вони дивилися на мене, і я мало
не здригнулася від люті у їхніх поглядах.
Ідеально. Цей день ставав все гіршим і гіршим.
 Розділ 9

Я лежала на ліжку, читаючи записи дня на своєму Атласі. Мій урок

Стихії Повітря був неймовірним; Професор Персей привів нас до скелі
на східному краю Території Повітря, і ми випустили вітер на
аквамаринове море. Зрештою, я змогла направити його на певні хвилі й
послати бризки вгору по скелі. Таку міць було важко використати
точно, але він, схоже, був задоволений, дозволивши нам виплеснути
все, що ми мали, в океан.
Я все ще була у захваті від усього цього, але в міру наближення
сьомої години моє хвилювання остаточно поступилося місцем нервам.
Сьогодні у мене був перший сеанс із Професором Оріоном. І я все ще
не могла заспокоїтись після того, як побачила, як він безцеремонно
вкусив Дієго посеред аудиторії.
Що, якщо він спробує зробити це зі мною?
Я зчепила пальці, і легкий вітерець затанцював між ними.
Випустивши всю силу на море, я відчула себе трохи впевненіше. Але
все ще не оцінила своїх шансів проти суперника. Особливо того, який
мав гострі зуби й мав структуру тіла, наче фортеця.
Я надкусила банан, який взяла у Сфері, і пошкодувала, що не взяла
чогось поживнішого. У нас з Торі були плани зустрітися після сеансу
Зв'язного, тож я виживу.
Покінчивши з фруктами, я переодяглася у спортивний костюм
замість форми, в якій проходила весь день. Більше одягнути не було
чого, і я наполовину замислилася про ту стипендію, про яку говорив
Оріон. Якби він був більш відвертим у нашій квартирі, я могла б взяти
з собою більше одягу.
Без чверті на сьому я взула конверси та перекинула сумку через
плече. Моє серце підстрибувало від хвилювання, коли я вийшла зі
своєї кімнати, замкнула її й побігла до сходів.
У вежі було тихо, і я підозрювала, що більшість студентів Дому
Повітря розважаються у спільній кімнаті нагорі або їдять у Сфері.
Коли я спустилася на перший поверх, пролунав дзвінок мого Атласу.
Я дістала його і побачила, що на ньому блимає повідомлення.

Дарсі, тебе згадали у пості на FaeBook!

Я насупилась і натиснула на додаток, хоч і уявляла, що зараз

пошкодую про це.

Кайлі Мейджор: Чудовий перший день, я така щаслива бути тут, у

Зодіаку! Дівчатам на кшталт Дарсі та Торі має бути складніше – у
них немає навіть базового захисту від Примусу. Будьте обережні у
кампусі, дівчатка. #любов #будьтевбезпеці
#дівчаткамкращезалишатисяразом
Коментарі:
Луїс Гаргрівз: Навіть базового щита немає???? Хахахахахахаха
Джилліан Мінор: Боже, ти така мила :)
Єванде Рубель: Ти дійсно зустрічаєшся з Сетом Капелла, Кайлі?
Мілтон Губерт: ТААААААК!

Я так сильно вгризлася в щоку, що мало не пропустила її до крові.

Це побачить кожен студент по всій Академії, і вже понад сто людей
поставили лайк! Це фактично малювало неонову позначку на наших
головах. І в мене не було жодного сумніву, що Кайлі точно знала, що
робить.
Код дівчини – моя дупа.
Я озирнулася через плече, переймаючись, щоб на мене не
накинулися.
Посидіти в офісі Оріона раптом здалося не найгіршою долею у світі.
Звіряючись із картою, я вийшла з вежі на територію. Залізні ліхтарі
освітлювали стежку з настанням вечора, і я прискорила крок,
прямуючи нею, щоб зрізати шлях через Ридаючий Ліс.
Звивиста стежка привела мене до гущавини дерев, і, коли я ступила
на ґрунтову доріжку, мене обдало прохолодним вітром. По моїх руках
побігли мурашки. Що далі я йшла, то тихіше здавався світ. Чим глибше
я заглиблювалась в ліс, тим тісніше ставали дерева, які, здавалося,
збиралися разом, вигинаючись над головою і створюючи переді мною
нескінченний тунель.
Ліхтарі стали більш рідкісними, і янтарне свічення наступного,
здавалося, зменшувалося й мерехтіло попереду.
Треба було обрати довшу дорогу. Це місце страшенно моторошне.
Моя нога зачепилася за корінь, і я спіткнулась, мало не упавши на
землю, але в останню мить спіймала себе. Бормочучи прокляття у
свою адресу, я поспішила далі, бажаючи вибратися з цього місця без
пари роздертих колін. Щиро кажучи, я вже повинна була вирости з
цього. Але за тиждень я впала більше разів, ніж це нормально для
дитини, не кажучи вже про дорослу дівчину.
Я дістала Атлас зі свого ранця, двічі перевіривши шлях, і виявила,
що на мене знову чекає повідомлення на FaeBook.

Падаюча зірка:
Тінь наближається до тебе, Дарсі!
Залишайся на світлі!

Серце забилося в грудях, коли я перечитала ці слова. Хто, чорт

забирай, була ця Падаюча Зірка і що вона мала на увазі?
Я проігнорувала відчуття та звірилася з картою. Стежки кілька разів
розгалужувалися, але, на щастя, я не збилася зі шляху. Витіснивши з
голови страшне повідомлення, я продовжила шлях.
Коли я підійшла до кола, освітленого наступним ліхтарем, то
нахилила карту, і маленька зірочка заблимала, позначаючи моє місце
серед густого лісу. Полегшення охопило мене, коли я зрозуміла, що
вже близька до виходу. Далі був прямий шлях до зали Юпітера, де був
офіс Оріона.
Десь позаду мене тріснула гілка, і я напружилася, повернувшись,
щоб вдивитись у темряву за межами кільця світла навколо мене.
 Я примружилася на тіні між деревами, і моє серце шалено забилося
в грудях.
Нічого страшного. Продовжуй іти.
Як би мені не хотілося залишати ілюзію безпеки у світлі ліхтаря, я
змусила себе рухатися, прискоривши крок до пів бігу.
Тремтіння пробігло хребтом, і відчуття, що за мною спостерігають,
пронизало на мене, як крижана вода. Позаду мене стежкою пролунали
кроки, тихі й швидкі, ніби хтось намагався не шуміти.
Я обернулася, коли страх застряг грудкою в горлі.
Можливо, це був просто інший учень, чому я так злякалася через
кілька тіней та звуків? Повідомлення Падаючої Зірки налякало мене.
Але, можливо, це теж просто знущання наді мною. Я мусила викинути
це з голови.
Спалах блакитного світла змусив мене завмерти, кожен м'яз у моєму
тілі напружився. Це була лише мить, але на мить мені здалося, що я
побачила там, серед дерев, величезну постать. Глибоко у лісі... звір.
Всі в цій школі – звірі. Це просто студент. Просто хтось в одній із
форм Ордену.
Я спробувала заспокоїти своє серце, що шалено билося, кажучи собі,
що я надто гостро реагую. Але щось у моєму нутрі підказувало мені,
що я мушу боятися.
Ззаду в мене врізалася сила енергії, і я з пронизливим криком упала
на землю, перекотилася й підняла руку для захисту.
— Відійди! — крикнула я. Темний силует наблизився, вогонь
спалахнув у його долоні, і в полі зору з'явився Даріус із широкою
усмішкою на обличчі.
— Упс, не помітив тебе, Веґа. — Він простяг руку з глибокою
усмішкою. Я взяла її досить неохоче, досі тремтячи.
— Це ти там намагався мене налякати? — вимагала я, коли він
підняв мене на ноги.
— Де? — ліниво спитав він, відпускаючи мою руку, щоб провести
пальцями по своєму темному волоссю.
— Ось там. — Я вказала на дерева, повернувшись до Даріуса, не в
змозі не чіплятися за комфорт компанії. Але після того, що він зробив
із Торі, я була далека від того, щоб довіряти йому.
 — Не знаю, про що ти говориш, — легковажно відповів він. —
Побачимося. — Він пішов геть, і я впіймала його руку, під пальцями
якої були тверді м'язи, а моя гордість розчинялася на очах.
— Ти не міг би... просто проводити мене з лісу? — мене охопив
сором, але мені ні крапельки не подобалося це місце, і думка про те,
щоб повернути сюди, коли я побачила якогось величезного звіра, що
щось винюхує навколо, мене не приваблювала. Навіть, якщо моя
дівоча гордість мала суттєво постраждати.
Даріус пирхнув.
— Тобі страшно, Веґа?
— Ні, — обурено сказала я, видаючи, що мені абсолютно точно
страшно. Я прочистила горло. — Я просто не хочу тут заблукати.
Через п'ять хвилин у мене зустріч із професором Оріоном.
— Пфф, він все одно запізниться, ти нікуди не поспішаєш. — Він
спробував струснути мене, але я міцно трималася.
Я всмоктала останні залишки своєї гордості, як пилосос, і сказала:
— Будь ласка.
Він важко зітхнув, потім повернувся і потягнув мене за собою з
шаленою швидкістю. Мені було байдуже. Я просто хотіла бути за
межами цього лісу та жити далі. Зараз мені здавалося, що я ніколи не
вирвуся з темряви з відчуттям, що за мною полюють. А Даріус, може, і
був засранцем, але я була рада використати його у скрутну хвилину.
— Бро! — завив голос, а потім із темряви вискочив Сет, одягнений у
білий спортивний костюм, забризканий брудом. На грудях його
футболки, яка була наполовину зірвана з нього, було вибито символ
Повітря. — Хто твоя супутниця? — Він підійшов ближче і спохмурнів,
коли зрозумів, що це я. — Тільки не кажи мені, що ти тусуєшся з
Веґою?
Я стиснула щелепу, кажучи собі, що не зараз. Сфера золотого світла
спалахнула над Сетом і попливла туди, освітлюючи всіх нас.
— Вона налякана, — сказав Даріус сухим тоном, від якого мене
охопило збентеження.
— Я не боюся, — наполягала я, але більше була схожа на дитину,
ніж на дорослу людину, яка тримає себе в руках. Прокляття.
Очі Сета спалахнули, і він провів рукою по своїм неприборканих
кучерях. Він виглядав таким щасливим, ніби Різдво настало завчасно.
 Сет рушив до нас, погладив Даріуса по руці, а потім подався вперед,
щоб закопатися обличчям у моє волосся. Я відхитнулася вбік.
Чортова тварина.
— Я проводжу тебе, крихітко. — Він стиснув мою руку,
намагаючись відвести мене від Даріуса.
Я дивилася на спадкоємця Вогню, шукаючи в його очах хоч якусь
подобу милосердя, але він лише холодно дивився на мене.
— Почекай, — сказав він з небезпечною усмішкою, коли Сет
спробував відвести мене під руку. — Спочатку вона повинна
попрощатися зі мною, як слід.
Сет зі сміхом штовхнув мене до Даріуса, і він жорстоко посміхнувся.
— На коліна, — наказав він, використовуючи на мені Примус, і я
здригнулася, коли його наказ проник в моє тіло.
Я опустилася перед ним на землю, проклинаючи його ім'я крізь зуби.
— Поцілуй мій черевик. — Він засміявся, коли моя спина вигнулась,
і я скорчила гримасу, намагаючись змусити себе зупинитися. Мій рот
зустрівся з його модною туфлею, і я пошкодувала про те, що
попросила цього збоченця про допомогу.
Чому я не можу бути схожою на Торі з її непохитним характером?
Сет весело засміявся.
— Давай змусимо її танцювати для нас, — з нетерпінням сказав він.
— Макс і Калеб мають бути тут із хвилини на хвилину, вони втратять
голову, коли побачать, як вона танцює ча-ча-ча.
Моє серце гнівно забилося.
— Не смій.
Даріус взяв мене за руку і потяг до себе, зло посміхаючись.
— У мене є краща ідея.
— Відчепись від мене, — огризнулася я, намагаючись
відсторонитися. Моє серце заколотилося, коли я дивилася у вогненну
яму збудження в його очах.
Він відпустив мене, і я подивилася між ним та Сетом, на їхніх
прекрасних обличчях танцювали тіні під сферою, що світилася вгорі.
В голові крутилося повідомлення Падаючої Зірки: Тінь
наближається. Але, мабуть, це був збіг.
Сет облизав губи, і це видовище було настільки сексуальним, що я
не втрималася й на мить задивилася на його рот.
 — Біжи, — наказав Даріус, і мої ноги рушили, перш ніж я
усвідомила, що відбувається.
Сет завивав від захоплення позаду мене, поки я бігла стежкою. Я
рухалася так швидко, як тільки могла, мої руки металися сюди-туди
поруч зі мною, наполовину радіючи, що Даріус сказав мені бігти, тому
що я завжди була швидкою. І, можливо, він просто несвідомо дав мені
перевагу.
Їхні кроки лунали за мною, і страх прорізав мій живіт, коли я почала
сумніватися у своїх шансах проти них.
Що вони робитимуть, якщо зловлять мене?
Вогні мерехтіли серед дерев, обіцянка головного кампусу лежала на
краю цього нескінченного шляху.
Моє серце билося, піт струївся по спині. Руки раптово наповнилися
силою, і вітер промайнув між пальцями. Я зосередилася на ньому, як
навчав мене професор Персей, і подала його до своєї спини. Повітря
раптово стало моїм головним союзником й погнало мене вперед з
величезною швидкістю. Коли з'явився край шляху, я закричала від
захоплення.
Я була майже біля мети. Я збиралася перемогти.
Двадцять футів.
Десять.
П'ять.
На моєму шляху з'явилися дві фігури, і я врізалася в них з усієї сили.
Запах чогось гострого та смертоносного долинув до мене, коли руки
Калеба обхопили мене, підтримуючи.
— Ух ти, конячка. — Він відкинув моє волосся з шиї, і його очі
блиснули голодом.
О ні. Я відступила і зіткнулася з Максом з нудотним позивом у
животі. Мені довелося вивернути шию, щоб подивитися на нього
зверху: він був величезного зросту, а його ірокез додавав ще пару
дюймів.
— Прогуляємося під місяцем? — спитав він, його голос був
глибоким і промацуючим, наче він намагався витягти з мене щось
інтимне.
Даріус і Сет зупинилися перед нами, і я раптово опинилася в
оточенні. Олень під прицілом рушниць чотирьох мисливців.
 Мої руки стиснулися в кулаки, коли я намагалася втримати контроль
над подихом вітерця навколо мене, молячись, щоб цього було
достатньо, щоб утримати їх. Але в глибині душі я розуміла, що мені
кінець.
— Пропустіть мене, — зажадала я найрішучішим голосом,
зробивши крок до Калеба, який твердо стояв на моєму шляху. Він
відштовхнув мене назад і ще одна пара рук підтримала мене ззаду.
Руки Сета обвилися навколо моїх плечей, наче він обіймав мене. Його
рот пробіг по моєму вусі, і глибокий жар змішався зі страхом у моєму
животі, створивши смертельний коктейль.
Він потерся своїм шорстким підборіддям об мою скроню, і я
нахилила голову набік, намагаючись уникнути його відвертих дотиків.
— Мені треба йти, — прогарчала я. — У мене зустріч із
Професором Оріоном.
— Оріон? — гаркнув Калеб, схопивши мене за руку і витягнувши з
обіймів Сета у свої. — Він уже отримує від тебе кров? Приватні
зустрічі тільки для тебе та його зубів, так? — Він відкрив рота,
оголивши ікла, і я задихнулася, відштовхнувши його, намагаючись
набрати в долоні повітря. Різкий порив ударив йому в груди, і він з
бурчанням відпустив мене.
Я озирнулася на нього через плече, готова спробувати вирватись із
цього кола пекла.
Калеб насупився.
— На щастя для тебе, я наївся твоєю сестрою раніше.
Я зробила крок, метнувшись у щілину між Калебом і Максом. Як
один, вони зімкнулися, оточивши мене щільним кільцем м'язів та
розпалених чоловічих тіл.
— Сила чотирьох? — з усмішкою запропонував Макс, нахилившись
до мене, змусивши моє серце калатати.
— Блискуча ідея. Це завадить Оріону харчуватися нею сьогодні
вночі, — з нетерпінням сказав Калеб.
— Якого біса ти... — Перш ніж я встигла закінчити фразу, Макс
підняв руки, і вода навалилася на мене зливою, промочивши мене з
голови до ніг. Моя біла футболка стала прозорою, і я підняла руки, щоб
прикритися, мій подих зупинився від шоку. Калеб розворушив землю
під моїми ногами, і бруд кільцем розлетівся навколо мене. Я раптово
опинилася в крижаному холодному бруді, і моє серце закалатало від
люті й збентеження.
Я провела тильною стороною долоні по очах, намагаючись видалити
бруд, пульс стукав у вухах.
Коли я знову відкрила очі, то побачила перед собою Даріуса і Сета
пліч-о-пліч. Сет дув різким вітром поверх вогню, що палав в долонях
Даріуса. Сукупний ефект був подібний до вибуху в печі, і я
задихнулася від жаху, коли липка субстанція, що покривала мене,
висохла і перетворилася на тверду, непроникну другу шкіру.
НІ НІ НІ!
Я вчепилася в неї пазурами, але вона не зрушила з місця. Моє
волосся звисало товстими клаптями, а на обличчя наче наклали
найбільший пакет бруду у світі.
— Ах! — крикнула я в люті, вогонь палав у моїх венах. — Зніміть це
з мене!
Спалах світла повідомив мені, що робиться знімок, а потім усі вони
впали зі сміху. Ще через кілька секунд вони втекли від мене в ліс, їхня
істерика долинула до мене.
Я тремтіла, стоячи там, така зла, що не знала, що з собою робити.
Я копирсалася в спресованому бруді на руках, але він не відступав.
Сльози застеляли мені очі, коли я зрозуміла, що мені треба робити.
Я тупала до краю лісу, як болотяне чудовисько, і вийшла на стежку,
що вела до кільця будівель, що оточували Сферу.
Група дівчат прямувала в мій бік, їхня розмова завмерла на губах,
коли вони помітили, що я йду до них. Слово «сором» навіть близько не
підходило до того, що я відчувала у той момент.
— Це Орден? — пробурмотіла одна з них.
— Ні, я думаю, це Веґа, — з радістю сказала інша, вихоплюючи свій
Атлас, щоб зробити знімок.
— Видай звук, як осел, — наказала одна дівчина, її очі горіли
веселощами. Примус захлеснув мене, і я притиснула руку до рота,
намагаючись зупинити звук, що виривається. Він вирвався з горла, і
сором’язливе й жахливо гучне: «І-І-І-А-А-А!» зірвалося з моїх губ. Я
пробігла повз них, коли їхній сміх рушив за мною. Сором сколихнув
мої щоки, і я відчайдушно намагалася уникнути нових фотосесій,
пробираючись до зали Юпітера, закривши голову руками.
 Просто продовжуй бігти. Не зупиняйся.
— Багнюковий монстр! — крикнув мені хлопчик, виходячи зі
Сфери, і дівчата навколо нього розбіглися з криками та хихиканням.
Сльози закрили мені очі, тому що я була поглинута ганьбою цієї
ситуації. І найгірше було ще попереду. Тому, що мені доведеться
просити бісового Професора до-біса-гарячого Оріона допомогти мені,
виглядаючи при цьому, як болотяний звір.
Усередині зали Юпітера я знайшла дорогу до його кабінету,
пройшовши довгим коридором. Я взялася за ручку дверей і кілька
довгих секунд вагалася.
Будь ласка, поглинь мене, земле. Це було б зараз дуже доречно.
Я повернула ручку, але виявилося, що двері зачинені. Я насупилася і
витягнула свій Атлас, щоб перевірити час. Я запізнювалася на п'ять
хвилин, то де ж він, чорт забирай, був?
— Сподіваюся, це не вибір моди, міс Веґа, — професор Оріон
з'явився в джинсах і білій сорочці, його волосся було вологим, ніби він
щойно прийняв душ – для деяких це нормально.
Його обсидіанові очі окинули мене з голови до ніг, а куточок рота
піднявся з одного боку, оголивши ямочку на правій щоці.
— О так, я просто обожнюю валятися в бруді вечорами, — відповіла
я, щосили намагаючись викрутитися. Але це було досить важко, коли
все, що я могла бачити на периферії, це грудки бруду.
Він ступив прямо в мій дихальний простір, вставляючи ключ у двері.
І попрямував усередину, залишивши двері відчиненими для мене, тож
я увійшла слідом за ним, почуваючи себе людожером у бальному залі,
коли оглядала його розкішний офіс.
В центрі кабінету стояв стіл із вишневого дерева у формі півмісяця,
за яким знаходилася арка з полиць, заставлених книгами в шкіряних
палітурках. Зачинені двері в арці не дозволили мені пройти далі в тому
напрямку, тому я оглянула решту кімнати. Високе вікно ліворуч від
мене виходило на Сферу, і через тріщину у вікні долинали звуки сміху
та розмов. Я була майже впевнена, що чула, як хтось згадав моє ім'я та
свиняче лайно в одному реченні. Писк мого Атласу сказав мені все, що
треба було знати. Моя фотографія тепер була у прямому ефірі й чекала
мене на FaeBook, щоб її побачила вся школа.
 Мої нутрощі засохли й померли. Я ніяково стояла на килимі
глибокого малинового кольору, коли Оріон опустився у своє велике
крісло з отоманкою, дістаючи щось із шафи в столі. Він поставив на
поверхню кришталевий келих, а потім велику пляшку бурбона. Схоже,
думка Падаючої Зірки про нього була вірною.
Він продовжував ігнорувати мене, наливаючи собі порцію, потім
відкинувся у кріслі, перекидаючи вміст у горло. Він цмокнув губами,
поставив склянку на місце і рушив наповнювати її.
— Вибачте? — Я перебила його грубість.
Очі Оріона метнулися вгору.
— Так?
— Ну, просто, мабуть, я стою у вашому кабінеті, схожа на болотяне
чудовисько, і дивлюся, як ви напиваєтесь.
— Схоже, що так і є, так. Дуже спостережливо, Блу. Чи, можливо,
мені тепер слід називати тебе Браун? (прим.: з англійської Blue —
блакитний, Brown — коричневий) — Він мало не подавився сміхом від
власного жарту.
Боже, цей хлопець був ще тією штукою.
Я поклала руки на стегна, і він спробував стримати сміх, дивлячись
на мене – йому це не вдалося.
— Добре, до біса все це. — Я попрямувала до дверей, покінчивши з
цим днем і з кожним виродком, з яким я зіткнулася за цей час. Як я
могла хоч на мить подумати, що цей вчитель допоможе мені? Я мала
пам'ятати, що викладачі в Зодіаку були такими ж безсердечними, як і
студенти.
Коли я взялась за дверну ручку, бруд на моїй шкірі розпалився. Я
здригнулася, коли її зіскрібали з мене дюйм за дюймом, а потім
змивали потоком води, який огортав мою шкіру, як плівка. Магія
здерла бруд з мого тіла, і попливла прямо у вікно.
Полегшення охопило мене, коли моє тіло очистилося від бруду, а
волосся розсипалося м'яким віялом синіх та чорних кольорів.
Коли я повернулася до Оріона, щоб подякувати йому, різкий
поштовх змусив мене притиснутися спиною до дверей. Мені довелося
заплющити очі від натиску повітря, і серце шалено калатало, поки
мене утримували на місці.
 Коли вітер стих, я кілька разів моргнула і побачила, що переді мною
стоїть Оріон. Від нього віяло ароматом бурбона. Він був страшенно
високим, і всі ці м'язи змушували мене слабшати, але він все одно був
просто ще одним засранцем із гарним обличчям.
— Дякую, — видавила я з себе.
— Твоя подяка – це не те, що мені потрібне. — Він схопив мене за
руку, і в один удар серця я зрозуміла, що він збирається зробити. Мої
думки помчали зі швидкістю світла, а тіло перейшло в режим паніки.
Перш ніж я усвідомила, що роблю, моя рука вдарила його по обличчю,
і гучний звук удару заповнив кімнату.
О святі угодники, я щойно дала ляпасу вчителю.
Момент, що настав за моїм ударом, тривав дві вічності. Оріон
дивився на мене, а я дивилася у відповідь. На його щоці рожевів
відбиток моєї руки, і він підняв пальці, щоб доторкнутися до сліду,
ніби не був упевнений, що це справді сталося.
Моє горло було відчайдушною сухою грудкою плоті, але мені
вдалося вимовити хрипким голосом.
— Не кусайте мене.
Він нахилився так, що виявився ніс до носа зі мною, і від його шкіри
виходив райський аромат кориці, сплітаючись із різким запахом
бурбона в його диханні.
Його губи стиснулися, і всі веселощі зникли з його обличчя.
— Як ти збираєшся зупинити мене? — спитав він так, наче щиро
хотів почути від мене відповідь. Я раптом відчула себе, як на вікторині.
Я зробила повільний вдих, через його близькість мої думки було
важче вловити, ніж зазвичай.
— Я володію повітрям. Я можу відштовхнути вас назад.
— Ти впевнена у цьому? — Він присунувся ближче, відкривши рота,
щоб показати гострі ікла.
Я похитала головою.
— Чесно? Ні. Але я прошу вас не робити цього і говорю вам, що
спробую боротися з вами, якщо ви це зробите, — мій голос ледь не
тремтів, і я подумки поплескала собі, враховуючи, яка в мене була ніч.
Маленькі перемоги й все таке.
Оріон відійшов, у його очах з'явився задумливий блиск. Я
спробувала обійти його, але він схопив мене за руку і встромив свої
ікла в мою шкіру. Я задихнулася від жаху і підняла іншу руку,
намагаючись викликати магію у своїх пальцях. Але я не могла
зосередитись, і як тільки моя рука виявилася поруч, він притиснув її до
дверей за мною. Тверда поверхня його грудей притиснула мене до
дерева, і я здригнулася, коли його укус став ще глибшим, а моє серце
забилося, як у кролика.
Всередині мене все стислося, і сила потекла каналом до зап'ястя.
Моя магія забиралася з мене, її поглинала ця безжальна істота.
Його руки на мені були непохитними, і як я не намагалася, я не
могла створити проти нього навіть легкого вітерця. Тепер він пив з
мене, здавалося, що він тримає мою силу у своїй хватці, і все це
рухалося до нього, колодязь усередині мене спустошувався.
Нарешті він відпустив мене, і моя голова закружляла, темрява на
мить затягла мій зір. Потік наймерзенніших лайок з мого словникового
запасу промайнув у голові, поки я стискала два криваві уколи на
зап'ястя.
Оріон дивився на мене рівним поглядом.
— Все у Солярії пов'язане з владою, міс Веґа. Не забувай про це.
Кожен бере те, що хоче. Це наш шлях. І якщо ти не почнеш брати це
сама, ти провалишся в цій Академії ще до того, як спробуєш пройти
Розплату.
Моє серце збилося з ритму, коли його слова дійшли до мене.
Я – Фейрі. І мені потрібно прийняти найтемнішу частину себе,
якщо я хочу вижити тут.
Оріон відійшов від мене й із задоволеним зітханням опустився в
крісло.
— Сідай. — Моє серце стиснулося від розчарування, коли я рушила
до крісла, відмовляючись показати йому, як я засмучена. Частина мене
хотіла втекти назад у свою кімнату і сховатись під ковдрою, але це буде
не зовсім конструктивно... чи гідно.
Я оглянула кінчики свого волосся – блакитні кінчики були гладкі й
розпушеними, оскільки Оріон, по суті, піддав мене автомийці за
допомогою своїх Стихій повітря і води. Гадаю, мені було за що йому
дякувати. Хоча він багато взяв натомість.
Він налив собі ще одну склянку бурбона, і я насупилась.
— Хіба це не повинно бути уроком?
 — Ні. Я повинен давати тобі повчання. Але я роблю це у свій
вільний час. А у свій вільний час я люблю випити. Так що, ось ми тут.
— Вірно, — сказав я крізь стиснуті губи. — То чому саме я
збираюся тут навчитися, поки ви розважаєтеся?
— Повір мені, я не розважаюсь. — Він опустив келих і пильно
подивився на мене. — Рука, — наказав він, і мої обидві руки
згорнулися на знак відмови.
Він наполовину закотив очі.
— Не змушуй примушувати тебе. Це досить втомлює, а я щойно
додав пристойний шматок до своєї власної сили.
— Ви маєте на увазі, що висмоктали мою магію, як комаха.
— Звісно. — Він знизав плечима. — Яка б барвиста аналогія тебе не
заспокоювала. — він посміхнувся, потягуючи свій напій цього разу
повільніше. — Давай руку, у нас є ще сорок змарнованих хвилин мого
життя.
Я підібгала губи, простягаючи йому праву руку.
— Поклади на стіл, долонею вгору, — наказав він, і я зробила це. —
Це твоя домінантна рука?
Я кивнула.
— Добре, я збираюся провести оцінку.
— Яку оцінку? — спитала я.
— Твоєї сили.
— Добре...
— Не рухайся. І не хихикай – в ім'я любові до сонця я ненавиджу
хихикаючих. — Він узяв мою руку, і тепло погладило мої вени, коли
провів кінчиками пальців по долоні. Було страшенно лоскітно, і сміх
підкотив до мого горла.
Він подивився на мене, ніби оцінюючи, чи стану я одною із його
ненависних хихикаючих. Я зробила пряме обличчя, відмовляючись
випустити сміх.
Він провів великим пальцем по лінії в центрі моєї долоні, і мою
шкіру поколювало від чутливості. У животі завирувало тепло, і я
щосили намагалася не звертати на нього уваги.
Чому гарячі хлопці завжди придурки?
— В хіромантії смертні зазвичай мають чотири лінії на долонях, —
Оріон вказав на них зверху донизу. — Серце, голова, життя та доля. У
Фейрі, однак, є п'ята лінія. Лінія сили, — він знову притиснув великий
палець до середини моєї долоні, і я перемістилася у своєму кріслі, бо
моє тіло надто гостро відреагувало на Професора Засранця.
Цікавість взяла гору, і я нахилилась ближче, щоб розглянути лінію,
на яку він вказував. Вона тяглася прямо через усю мою долоню, і від
неї відходили маленькі зубчики.
— У більшості Фейрі лінії тут коротші. Він перевернув свою руку,
показуючи мені свою долоню, і я помітила, що на його зап'ясті
витатуйовано трикутний символ повітря. — Моя простягається на дві
третини шляху. Твоя, проте, – повна лінія. — Він окинув мене
поглядом, і я відчула, що він якось розгніваний цим, але не могла
зрозуміти чому.
— Сила кожної конкретної Стихії визначається цими лініями, що
перетинаються. — Він узяв зі столу маленьку лінійку і поклав її на
мою долоню.
Він увійшов до ритму, відзначаючи довжину кожної лінії на моїй
долоні. Від його грубих пальців й повторюваних рухів у мене голова
йшла кругом, і я намагалася зосередитися на чомусь ще в кімнаті, крім
його дотиків.
Зрештою Оріон відпустив мене, і з моїх губ зірвалося полегшене
зітхання. Він почав записувати цифри на своєму блокноті,
підсумовуючи ті, що записав, роблячи якісь складні обчислення.
Нарешті, внизу сторінки він вивів чотири цифри: 7, 8, 9 та 10.
— Це рівні твоєї сили. — Його очі були темні, коли він викладав
переді мною цифри. — Десять – це найсильніша сила, яку ти можеш
виявити в будь-якій стихії. Для порівняння, міс Веґа, навіть сім
вважається високим показником.
Я з трепетом дивилася на цифри, не знаходячи сил повірити в те, що
він каже. Що я настільки сильна у світі, який завжди був для мене
загадкою.
— Твоя найслабша стихія – вогонь, хоча я використовую слово
«слабша» дуже некоректно. У тебе вісімка в землі, дев'ятка у воді й
десятка у повітрі.
Подих застряг у моїх легень, поки я дивилася на нього, намагаючись
осмислити все це.
 — І ми настільки могутні, тому що... наші батьки були королівської
крові? Король і королева? — Це прозвучало так божевільно. Але це
було те, про що нам усі твердили. Що ми насправді були принцесами.
— Так. Ваш батько був наймогутнішим Фейрі в Солярії. Він володів
трьома стихіями: вогнем, водою і повітрям. У вашої матері була тільки
одна стихія – повітря. Вона була Близнюком, як і ви, і була названа
найкрасивішою жінкою в Солярії. Це сталося після того, як він
повернувся з нею з далекої країни, куди вдерлась його армія. Король
Веґа одружився з нею, нехтуючи традиціями. Могутні сім'ї зазвичай
розмножуються зі своїми родичами; це зберігає чистоту ліній і
зазвичай дає потомство тих самих орденів. Чим чистіша лінія, тим
сильніша їхня магія.
— І не робити цього... погано? — спитала я, намагаючись зрозуміти.
— Ні, просто безглуздо. Їхні діти, швидше за все, будуть слабшими,
але... це явно не стосується тебе і твоєї сестри. Ваші мати й батько
породили на світ двох наймогутніших Фейрі, які будь-коли з'являлися
в нашому світі. — Він відкинувся в кріслі, потягуючи бурштиновий
нектар зі свого келиха.
— Ким вони були? — я зітхнула, бажаючи, щоб у мене був хтось
більш обнадійливий, з ким я могла б обговорити це, але він був усім,
що я мала. — Яким був їхній Орден?
На мить мені здалося, що в його очах майнула жалість, але вона так
само швидко зникла.
— Ваша мати була гарпією, а батько – гідрою.
При згадці гідри моя шкіра затремтіла. Мої знання про грецьку
міфологію були отримані практично повністю з діснеївського
«Геркулеса», але це змієподібне чудовисько закарбувалося в моїй
пам'яті.
— Гідра? — прошепотіла я, моя кров закрижаніла. — Як чудовисько
з кількома головами?
Боже, будь ласка, не дай мені стати однією з них.
— Так, — тихо сказав він. — Це один із найрідкісніших орденів у
світі.
Я повільно зітхнула, намагаючись збагнути все це.
— Так ким, на вашу думку, є ми з Торі, сер? — спитала я, нервуючи
від відповіді.
 Він побарабанив пальцями по столу, потім проковтнув останній
келих.
— Проблемами, — промимрив він, і я напружилася.
— Це несправедливо. Ми ж не просили про це.
— Що несправедливо, міс Веґа, так це те, що ти й твоя сестра тепер
маєте більше прав на трон Солярії, ніж чотири Небесні Спадкоємці, які
все життя готувалися до цього. — Він грюкнув порожнім келихом по
столу, і мене пронизало тремтіння. — Коли ваші батьки померли,
Небесна Рада заявила про своє право правити разом. Але тепер ви
повернулися, і за нашим законом ви можете зайняти трон, якщо
зможете довести, що досить сильні, щоб претендувати на нього. Це
просто бісова удача. — Він прибив мене до місця гострим поглядом, і
моє серце шалено затремтіло від його слів. — Ти хоч уявляєш, в які
небезпечні часи ми живемо, Блу? — Запитав він, і тепло обпалило мою
шию, коли він з презирством глянув на моє волосся.
— Ні, але, можливо, якби ви мені розповіли...
— Що розповів? Навіть якщо я розповім тобі всю історію Солярії,
невже ти думаєш, що цього буде достатньо? — Він видав сухий
смішок. — Світ уже вийшов з рівноваги, а тепер ти й твоя сестра
з'явилися, щоб ще більше схилити шальки терезів у бік хаосу. Цілі сім'ї
знаходять мертвими. І могутні також. Твої батьки були першими, але
не останніми, і це лише питання часу, коли… — Він зупинився на
півслові, схоже, вирішивши закінчити свою думку.
— Ви хочете сказати, що мої біологічні батьки були вбиті? —
запитала я в жаху, знання проникало в мене, як танучий лід.
— Я нічого не кажу. — Він прочистив горло, наливаючи собі ще
одну склянку бурбона.
Можливо, це був вечір понеділка, але якщо це розв'язало йому язик,
то я точно не збиралася нагадувати йому про це.
— У будь-якому випадку, — пробурчав він, — Твій Орден рано чи
пізно з'явиться, джерело енергії підкаже тобі, хто ти, так що будь
уважною. Магія різних орденів поповнюється різними способами.
Перевертень отримує силу від місяця, Медуза – від дзеркал, а Вампір,
якщо ти ще не здогадалася, отримує силу від інших через їхню кров,
— він блиснув своїми іклами, і я здригнулася.
 — Ну, я, напевно, не така, як ви, — холодно сказала я, і його брови
на мить стиснулися.
Він опустив погляд на свій Атлас, його губи були стиснуті, коли він
щось на ньому вистукував.
— Якщо твоя магія збільшиться, постарайся зосередитися на тому,
що знаходиться в безпосередній близькості від тебе, з чого ти можеш
черпати силу. Це може бути сонце, тінь, чортова веселка – все, що ти
знаєш, просто тримай розум у тонусі, тим часом я запишу тебе на всі
курси удосконалення Ордену. Ті, хто пізно розвиваються, зазвичай
еволюціонують під впливом свого виду.
На моєму Атласі пікнуло повідомлення, і я дістала його, виявивши,
що мене записали ще на кілька уроків за розкладом. А завтра я мала
спілкуватися з Перевертнями. Мій шлунок стиснувся, коли я подумала
про Сета і його зворушливо-лагідні манери. Це було зовсім не схоже на
мене. Я ніяк не могла стати однією з них.
Я підвела голову, готуючись сказати про це Оріону, але крижаний
вираз його обличчя зупинив мене.
— Ти й твоя сестра не пройдете Розплату, — сказав він, ніби
констатуючи факт, — Світу зараз не потрібні дві неосвічені дівчини
при владі. І хоч би як більшість Небесних Спадкоємців не дратували
мене без кінця, вони принаймні знають, як поводитися з німфами.
— Німфами? — Запитала я, намагаючись не звертати уваги на його
образливий тон і схопитися за самородок знань.
Він вилаявся, відштовхнувши від себе склянку з бурбоном.
— Це інша раса, не турбуйся про це. Ти поїдеш ще до того, як вони
будуть мати відношення до твого життя.
Я склала руки, втомившись від його тону.
— Професоре, я знаю, що ви вважаєте мене бездарною, тому що я
нічого не знаю про магію чи Фейрі, але я не дурна. Я можу вчитися.
Хіба не для цього мають бути ці заняття? Направляти мене? Щоб я
наздогнала все, що пропустила? Так дайте мені хоча б шанс проявити
себе, — Я не зовсім розуміла, звідки взялася така рішучість, але те, що
мене так легко усунули від занять, просто вибило мене з колії. Не те
щоб я вважала себе придатною для управління королівством, про яке
два дні тому навіть не чула, але я хотіла, щоб мені хоча б дали шанс
дізнатися про моє передбачуване право з права народження.
 Його брови зігнулися, а на губах заграла м'яка посмішка.
— Вважаю, це справедливо, міс Веґа. А я, як Терези, небайдужий до
справедливості, — сказав він, і мій рот розкрився від подиву.
Значить, він і є ті Терези, про які говорив мій гороскоп сьогодні
вранці. І, очевидно, справедливість не поширюється на ввічливість.
Він глянув на великий латунний годинник на стіні.
— У нас майже немає часу, а мені потрібно встигнути на зустріч. —
Він підвівся зі свого місця. — Я надішлю матеріали для читання з
Примусу на твій Атлас. У тебе буде урок зі мною щопонеділка ввечері.
Я чекаю, що до наступного заняття ти матимеш базове уявлення про
щити. Буде тест. — Він посміхнувся, і я запідозрила, що він із тих
вчителів, які люблять влаштовувати учням контрольні роботи.
Я встала, підняла підборіддя, внутрішньо приймаючи виклик усім
серцем.
— Я планую отримати п'ятірку.
Я попрямувала до дверей, а він промчав через усе приміщення з
подвоєною швидкістю. Моє серце забилося від несподіваного прояву
його сили.
Він з силою відчинив двері.
— Я не ставлю оцінок. Зі мною завжди або залік, або провал. — Він
вихопив у мене з рук Атлас, щось надрукував на ньому і підписав мій
урок цифровою ручкою. Потім передав його назад, відкрив двері
ширше, і я ступила, здивована таким джентльменським вчинком.
У різкому русі він пройшов повз мене, і двері зачинилися перед моїм
носом.
Ох.
 Розділ 10

Дратівливий дзвінкий звук вивів мене зі сну, і я різко піднялася на

ноги, здивовано оглядаючи незнайоме оточення. Я знову лягла пізно,
розмовляючи з Дарсі про зіпсовану лекцію з історії сім'ї, яку їй
прочитав Оріон, і намагаючись зрозуміти, як, чорт забирай, я повинна
до всього цього ставитися.
Я відкинула червону ковдру, витираючи сон з очей та оглядаючи свій
гуртожиток. Потрібен час, щоб почати сприймати це місце як дім. Ще
більше часу піде на те, щоб перестати чекати усміхнене обличчя Дарсі
щодня.
Принаймні мені не доведеться терпіти бадьорість ранкової
людини, поки я виходитиму з коми, спричиненої сном.
Хоча, коли ця думка промайнула у мене в голові, я зрозуміла, що
сумую за її безперервною ранковою балаканиною і свистом. Ну,
можливо, не за свистом. Але я виразно сумувала за чашкою кави, яку
вона завжди пропонувала, щоб виманити мене з моєї ями.
Знову задзвенів будильник, і я знайшла свій Атлас, клацнула по
екрану, щоб вимкнути будильник. Нізащо не залишу цей звук. Мені
потрібно було щось з нижчим тоном, щоб розбудити мене, особливо
якщо я повинна була прокинутися – я перевірила час –шість
тридцять??
— Що, блядь, насправді? — вилаялась я. Я бачила цей час доби
тільки тоді, коли ще не лягала з попередньої ночі. Я ніколи не вставала
з ліжка раніше восьмої, і навіть це було щедро. Дев'ята була більше в
моєму стилі. Десята – моя перевага. Одинадцята – розкіш, яку я
дозволяла собі у вихідні... от лайно.
 Вчора я надто втомилася, щоб перевірити час, коли мене розбудив
будильник, і тепер я знала чому.
Я вилізла зі свого односпального ліжка, яке, як я швидко зрозуміла,
було найзручнішим з усіх, на яких я колись спала, і провела пальцями
по своєму довгому волоссю, щоб розплутати його.
Мої босі ноги зустрілися з чудовою теплою плиткою, що
підігрівалася знизу. Все в Домі Вогню зігрівалося вогнем, від якого він
і отримав свою назву, і я анітрохи не скаржилася на це. У квартирі, яку
ми залишили, в одному з найбільш лайнових районів Чикаго, не було
опалення, а вікно пропускало набагато більше, ніж невеликий протяг.
Я не сподівалася пережити зиму в цьому місці, і навіть якщо єдиним
плюсом у всій цій історії з магічною академією виявилася ця спальня,
все одно варто залишитись на місці.
Картата піжама, яку я носила, була мені зовсім не до смаку, і я
пощипала фланелевий матеріал, подумки додавши замітку у свій
список покупок, що повільно зростав. Бікіні, піжама, чоботи, спідня
білизна, яка була б чимось іншим, ніж спеціальна білизна Бріджит
Джонс, яку вони дали мені разом із відповідними топами, що
ущільнюють груди, які, очевидно, служили бюстгальтерами. І ніби
дизайн білизни не був достатньо огидним, вони вирішили обрати
тілесний як колір. Чи є у світі жінка, чия шкіра дійсно має цей
жахливий відтінок анемічного персика? Тому, що він, чорт забирай, і
близько не підходив до мого бронзового відтінку шкіри, і його ефект
на моїй плоті виглядав досить огидно.
Мені треба було поговорити з кимось про обіцяну стипендію і
якнайшвидше вирушити до місцевого торговельного центру. Не те щоб
у мене були якісь найближчі плани виставляти напоказ свою спідню
білизну, але ніколи не знаєш, коли може з'явитися гарячий хлопець. І
поки він не був із розряду надмірно привілейованих, самозакоханих,
садистських, руйнівно привабливих Спадкоємців, я могла піддатися
спокусі.
На щастя, у того, хто збирав для мене туалетне приладдя, не було
такого жахливого смаку, як у відбірниці спідньої білизни, яка, як я
могла припустити, була незайманою сімдесятирічною черницею. Мені
навіть надали косметичку, набиту косметикою, яку я не могла
дозволити собі до приїзду сюди. Не сказати, що моя власна колекція не
була такою ж вражаючою – косметика була однією з найпростіших
речей, на які можна було вимагати знижку у п'ять пальців у місцевому
магазині. Але це було в новинку – отримати колекцію, за яку справді
заплачено.
Я швидко нанесла своє бойове забарвлення, готова зустріти все, що
приготував для мене сьогоднішній день, прикриваючись щедрим
запасом підводки для очей та помади.
На Атласі пролунав один дзвін, і я подивилася на нього, коли на
екрані з'явилося повідомлення.
Твій щоденний гороскоп чекає на тебе, Торі!
Те, чого я так довго чекала – невизначений набір речень, які можуть
стосуватися мого дня, якщо я спотворю значення відповідно до будь-
яких випадкових речей, які насправді відбуваються.

Доброго ранку, Близнюки!

Зірки розповіли про ваш день.
Сьогодні ви можете опинитися на лінії зіткнення зі Стрільцем.
Хоча ця суперечка може принести вам душевний спокій на деякий час,
намагайтеся не забувати про справжні перешкоди на вашому шляху.
Сьогоднішній день може направити вас спіраллю різними шляхами,
тому переконайтеся, що кожне прийняте вами рішення – це те, якого
ви хочете дотримуватися. Яку б позицію ви не зайняли сьогодні, це
призведе до того, що гральні кістки будуть кинуті та контроль над
ситуацією перейде до ваших рук.

Я закотила очі, зневажливо відкинувши Атлас убік, але він знову

заграв свою веселу мелодію. Я схопила його і невиразно тицьнула
пальцем, намагаючись змусити його замовкнути назавжди. Це рішуче
«ні» твоїм ранковим веселощам. Мої зусилля були нагороджені,
оскільки він затих, але мені також якимось чином вдалося відкрити
додаток FaeBook.
Я ще не заглядала в нього, не рахуючи погляду, коли Дієго розповів
нам про нього. Участь у соціальних мережах передбачала, що
користувач має соціальне життя, і поки я не могла стверджувати нічого
подібного тут, в Академії Зодіаку. Окрім Дарсі, я спілкувалася лише з
кількома студентами, і ми ще не дійшли до стадії «кривлятися на
камеру і робити селфі» у наших відносинах. Не те щоб я колись була
на це здатна.
Я швидко перегорнула стрічку новин, і моє серце підстрибнуло, коли
я помітила фотографію моєї голої дупи, коли я стояла посеред
загальної зали після розіграшу Даріуса на посвяті. Я здогадувалася, що
було б надто сподіватися на те, що ніхто не подумав зробити знімок,
коли я була оголена, але я витратила кожну секунду з моменту мого
оголення, намагаючись вдати, що цього ніколи не було, і те, що я знову
зіткнулася з цим, змусило мій пульс почастішати.
Було триста чотирнадцять відгуків та дев'яносто п'ять коментарів, а
повідомлення з'явилося лише годину тому. Я подивилася на ім'я
студента, який його опублікував. Мілтон Губерт. Це ім'я нічого не
означало для мене. Мій палець завис над вкладкою «Коментарі». Я
знала, що не маю натискати на неї. Краще не знати. Просто закрити
сторінку та забути про її існування. Але я натиснула на неї. Ідіотка.

Мілтон Губерт: Все стало гарячееееее під час дідівщини у Вогні!

#невідмовивсяб

Коментарі:
Маргарита Гелебор:Схоже, що небажані Спадкоємці вже впізнали
своє місце у самому низу. #шльондрилисіють
Даміан Еверґіл:Ти хочеш сказати, що ти безволоса повія або ти
ховаєш повний кущ під цією спідницею, Маргарита?
Маргарита Гелебор:Начебто ти колись залізеш під мою спідницю,
щоб дізнатися про це, Даміане Придурок.
Даміан Еверґіл:Тоді не повія. Просто носиш светр із вагіною.
#волохатапизда
Маргарита Гелебор:Закрий своє обличчя, Даміане! #тупийпридурок
Терранс Боннервіль:Якщо обидві дівчини Веґа так добре
виглядають голими, то я щойно знайшов свою останню фантазію про
секс утрьох. #забравбидвох
Баррі Гурра:Чудова робота, Даміане!
Тайлер Корбін:Наступного разу він поставить її на коліна.
#уменевстав
 Мої губи розійшлися в суміші огиди й обурення, коли я читала
коментарі, в яких мене обговорювали як шматок м'яса. Було багато
уїдливих та глузливих відповідей від дівчат, а також багато, багато
непристойних коментарів від студентів-чоловіків. Не раз згадувалося
про секс утрьох, включаючи мене та Дарсі, що змусило мене скривити
губи.Чому хлопці гадають, що це буде сексуально? Якби я сказала їм
почати цілуватися зі своїм братом чи сестрою, їм було б огидно, але
оскільки ми були близнюками, це якимось чином робило цю збочену
ідею фантазії нормальною?
Я була трохи здивована тим, що ніхто зі Спадкоємців не
прокоментував, хоча я помітила, що Даріус зі сміхом відреагував на
коментар про те, щоб поставити мене на коліна. Я здогадалася, що
вони вважають себе вищими за додавання коментарів до чужих
повідомлень.
Мої пальці завмерли над рядком коментарів, поки я намагалася
зрозуміти, чи варто мені відповідати. В глибині душі я розуміла, що
будь-які мої слова тільки розпалять полум'я, але сидіти склавши руки й
терпіти це лайно було просто не для мене.
Перш ніж я встигла ухвалити рішення, пост та всі коментарі до
нього раптово зникли. Натомість з'явилося повідомлення, і мене
охопило полегшення.

Адміністратор FaeBook: Нагадуємо студентам, що ця соціальна

мережа не призначена для обміну порнографією.
Мілтоне Губерт, через вас знято десять балів з Вогню. У
майбутньому, будь ласка, діліться оголеними фотографіями
приватно, а не на публічній сторінці.

Я кліпнула, прочитавши повідомлення. Десять балів? Це все, що

вчителі збиралися зняти з хлопчика, який виклав мою оголену
фотографію на загальний огляд? І не було жодної згадки про покарання
Даріуса за дідівщину. Це було все. Насправді коли я перечитала це
знову, я зрозуміла, що вони навіть не сказали йому не викладати цю
фотографію – зробити це тільки через особисте повідомлення.
До біса це.
 Я дістала з шафи свою форму, натягнула її так швидко, як тільки
могла, і засунула книги у свій ранець. Я знову взяла в руки Атлас і
натиснула на фотографію профілю Мілтона Губерта, щоб подивитись
на нього. Він був схожий на спортсмена, добре побудований, з
видатним чолом і густими бровами, які майже стикалися одна з одною.
Я запхнула Атлас у сумку і вийшла з кімнати, а потім попрямувала
вниз сходами в загальну зону.
Ніхто не звернув на мене уваги, коли я прийшла, і мій погляд
зупинився на великій групі у центрі кімнати. Даріус відкинувся в
кріслі біля каміна, який, очевидно, ніколи не гас. Його чорне волосся
було скуйовджене в стилі «я щойно встав з ліжка», що мало зробити
його схожим на лайно, як це було в решти людей, але натомість він
виглядав страшенно сексуально. Якби він не був таким запеклим
засранцем, я б не заперечувала проти того, щоб прокидатися з ним у
такому вигляді. Але те, як він виглядав, тільки ще більше мене
дратувало. Потворна душа заслуговувала на те, щоб бути поміщеною у
потворну посудину.
Дівчина з яскравим, криваво-червоним волоссям і ногами, з
довжиною у кілька днів, впала до нього на коліна й зажадала його
уваги поцілунком, який перейшов межу від незручного до
недоречного, коли вона почала сухо штовхатися з ним на очах у всієї
кімнати.
Фу.
Я швидко просканувала обличчя його фан-клубу, поки вони ще не
помітили мене, і мої губи розтяглись у дикій посмішці, коли я
помітила Мілтона Губертазліва від групи.
Я знала, що в мене дуже мало шансів зрівнятися з кимось у цій
кімнаті в прямому бою, але з моїм гнівом, гарячим і швидким у моїх
венах, я відчувала, як моя сила підіймає голову, як звір, готовий до
удару. І, використовуючи елемент несподіванки у поєднанні з
необробленою жорстокістю моєї сили, я сподівалася дати цьому
недоумку урок.
На щастя, його Атлас лежав поруч із ним, що означало, що
фотографія теж була в межах досяжності.
Магія спалахнула в мені, коли я ввійшла до кімнати, і відчула, що
група Даріуса звернула свою увагу в мій бік, але я не приділила їм
жодної уваги. Мій погляд був спрямований на Мілтона Губерта, і його
моноброва здивовано піднялася, коли він зрозумів це.
— О, привіт, ти Торі, так? — Запитав він, хоча витратив шанс на
знайомство, коли розклеїв мою голу фотографію по всьому інтернету.
Моя магія піднялася до кінчиків пальців, і я посміхнулася, коли
зрозуміла, що викликала воду. Звичайно, викликала, що може бути
краще, ніж покарати мазохіста, спраглого до вогню, влаштувавши
йому крижаний душ?
Я підняла руку, і потік води повалився на нього, збивши його зі
стільця й поваливши на підлогу. Я посилила напір води, що вирвалася
з мене, прокотивши його по дерев'яній підлозі й притиснувши до стіни.
Всі інші члени команди Даріуса схопилися, а руда практично випала
з його колін, коли Даріус теж встав. Але, на мій подив, ніхто не
заступився за Мілтона. Я здогадалася, що їхній зіпсований спосіб
ведення справ у Фейрі означав, що подібні розбіжності вирішувалися
особисто, і постаралася не показати свого полегшення з цього приводу.
Мілтон щось кричав, відпльовуючись від води, яка хльостала його
по обличчю, і я трохи знизила потік води, щоб він повалився на його
груди, переконавшись, що притиснула його руки, щоб він не міг
направити на мене магію.
— Видали фото, — прогарчала я, схопивши його Атлас і
простягнувши його до нього тією рукою, яка не спрямовувала мою
магію.
Сила всередині мене муркотіла від задоволення, і я не могла
заперечувати почуття гордості, викликане тим, що мені вдалося взяти
себе в руки.
— Відвали, — огризнувся Мілтон.
Клацанням пальців я змінила воду на повітря, і Мілтона підняло й
вдарило об стіну поривом вітру такої сили, що навіть його кущисті
брови затремтіли. Я не була витонченою, я просто використала усю
міць своєї сили, щоб знерухомити його, але це мене цілком
влаштовувало. Роботу було зроблено.
Я пройшла вперед і натиснула пальцем на Атлас, щоб розблокувати
його, а потім швидко відкрила його фотоальбом і знайшла мою
фотографію. Насправді їх було понад двадцять, але він вибрав
найчіткішу, щоб поділитися нею на FaeBook, і, на щастя для мене, його
становище в кімнаті дозволяло йому бачити лише задню частину. Я
видалила їх усі, двічі перевіривши теку «Кошик», перш ніж кинути
Атлас до його ніг.
Я випустила свою магію, і він, спіткнувшись, підняв руку. Перш ніж
він встиг отямитися настільки, щоб напасти на мене, я знову
спрямувала на нього свою силу, цього разу викликавши землю, хоча
цього не планувала. Мілтона щільно обвили ліани, які ожили, коли моя
лють вилилася у форму, яка вийшла найбільш природною. Я не знала,
що роблю, але моя магія, здавалося, знала. Ліани притиснули його
руки до боків і обхопили його рот, щоб він замовк. Мілтон з гуркотом
упав на землю, і я нарешті дозволила своїй магії вщухнути. Я
відчувала, що вона в мені вже не така повна, як раніше, але в мене все
ще було достатньо сил.
— Тобі треба навчитися поважати жінок, — прогарчала я,
опираючись бажанню штовхнути його, поки він лежить.
Я повернулася і попрямувала до виходу, але голос Даріуса зупинив
мене.
— Він надіслав мені копії тих фотографій, — спокійно сказав він.
Я обернулася і подивилася на нього, стиснувши зуби, щоб зустрітися
з його темним поглядом.
Він не зробив жодного руху проти мене, а я не була настільки
безглуздою, щоб спробувати щось зробити самій. Можливо, я щойно
розправилася з Мілтоном, але я чудово розуміла, що без елемента
несподіванки мені це не вдалося б. А Даріус був зовсім іншим звіром.
Я знала, що мої шанси проти нього дорівнюють нулю, навіть якщо я
підкрадусь до нього, коли він буде сліпо п'яний і міцно спати.
— Дай їй урок, любий, — буркнула руда, і на хвилину звернула на
неї увагу. Раптом її обличчя зіставилося з фотографією форелі, яку я
бачила на FaeBook, коли переглядала найзатятіших ненависників і
намагалася зіставити імена з обличчями.
— Ти Маргарита, так? — запитала я, своїм обличчям даючи
зрозуміти, що її незграбні риси й надуті губи не збираються мене
залякувати. — Чи тепер тебе називають волохатою пиздою?
Більш ніж один із глядачів розсміявся у відповідь на це, і на пів
секунди мені здалося, що Даріусу теж довелося придушити посмішку.
Але коли мій погляд знову зупинився на ньому, я була впевнена, що це
мені здалося. У його виразі обличчя не було нічого, крім нудної огиди.
Очі Маргарити спалахнули гнівом, і вона зробила крок до мене, але
Даріус махнув на неї рукою, змусивши відступити, як маленьке
випороте щеня. Як жалюгідно. Їй потрібен був татковий дозвіл, щоб
пограти зі мною, а він його не давав.
— То ти збираєшся спробувати змусити мене видалити мої копії? —
Даріус натиснув, простягаючи свій Атлас, ніби пропонуючи його мені.
Моє серце стукотіло в грудях, і я видихнула, перш ніж відповісти.
— Залиш їх собі, — зневажливо сказала я. — Якщо ти так
відчайдушно потребуєш матеріалу, щоб подрочити на нього, то будь
ласка.
— Ніби його збудять твої фотографії! — Маргарита плюнула, а
Даріус насупився, явно роздратований тим, що я не збираюся
намагатися повернути їх собі. На цей момент вони, мабуть, вже були
по всій школі. Кожен міг зберегти копії, і я покарала хлопця,
відповідального за їхнє поширення. Не було сенсу намагатися
вистежити кожну копію, тому я просто мала примиритися з тим, що ці
зображення були на волі.
— Не хвилюйся, Маргарито, — заспокійливо сказала я. — Це не
твоя вина, що вони потрібні йому, щоб завести мотор. Я впевнена, що
твій волохатий кущ зробить це за нього, як тільки ти почнеш
підстрибувати у нього на колінах.
Маргарита виглядала готовою видряпати мені очі, але Даріус все ще
не дав їй дозволу діяти:
— Ти, вискочка, повія з провулка за два центнери! — закричала
Маргарита, але Даріус обірвав її, перш ніж вона встигла продовжити
те, що мало стати прекрасним виконанням істерики злісного дівчиська.
Найвищий бал за те, що завела більше друзів, Торі.
— Я можу отримати будь-яку дівчину, яка мені подобається. Чому
мені має бути цікаво дивитися на твої фотографії? — прогарчав
Даріус, його глибокий тон викликав тремтіння в моєму хребті.
Я підняла руки на знак капітуляції:
— Гей, чувак, це у тебе мої фотографії в оголеному вигляді, а не
навпаки. І ти не можеш отримати будь-яку дівчину, яка тобі
подобається. Тому, що це тверде «ні» з мого боку. Але ти можеш
насолоджуватися фантазіями, які ти створюєш за допомогою цих
знімків, тому що я можу запевнити тебе, що в тебе немає жодних
шансів отримати оригінал.
Декілька хлопців весело захихикали, але потім швидко змінили
вираз обличчя.
Губи Даріуса стиснулися в тонку лінію, і я позадкувала з кімнати,
поки він знову не вирішив спалити мій одяг або принизити мене
якимось іншим способом. Невже мені вдалося сказати останнє
слово?
Я втекла вниз по сходах з широкою усмішкою, і вийшла на сонячне
світло, перш ніж попрямувати до Сфери, де я мала зустрітися з Дарсі
за сніданком.
Коли я увійшла до величезного бронзового купола, я озирнулася,
поки не помітила свою сестру, яка сиділа за столом у самому центрі
зали. Він був ліворуч від величезного каміна, а праворуч від нього
стояв улюблений червоний диван Спадкоємців. На мить я задумалася,
якого біса вона вибрала це місце, а потім помітила високу дівчину з
ДУПА, яка сиділа поруч із нею.
Дарсі розуміюче посміхнулася, помітивши мене, її звичайна ранкова
бадьорість нагадувала про всі сніданки, які ми завжди ділили разом.
Вона запросила мене приєднатися до неї, і я зорієнтувалася в
розташуванні диванів та столів, що заповнювали круглий простір.
Софія та Дієго сиділи разом з нею, останній носив свою фірмову
шапку-біні, і я не могла запитати, чому йому дозволили носити її в парі
з ошатною уніформою.
Дівчина з ДУПА пожвавішала, помітивши моє наближення, і раптом
мене оточив шквал скрипучих стільців, коли люди за всіма
навколишніми столами схопилися на ноги.
Я опустилася на стілець навпроти сестри, похмуро дивлячись на
групу приблизно з тридцяти студентів, які тепер стояли й дивилися на
мене.
Ніхто з них, здавалося, не був схильний робити щось, крім як
вирячитися, і я повільно опустилася на стілець, чекаючи пояснень від
Дарсі.
Як тільки моя дупа опустилася на сидіння, всі глядачі теж сіли.
— Що за...
 —Я Джеральдіна Ґрюс, — промуркотіла висока дівчина, опустивши
голову і простягаючи мені руку через стіл. — І я дуже рада
познайомитися з вами, королево Роксаніє!
Я відсмикнула руку, перш ніж вона встигла взяти її:
— О, чорт забирай, ні, — почала я, але вона знову перервала мене.
— Довговічна Усемогутня Підтримка Аристократії просто хоче
переконатися, що вам буде надана належна повага і ввічливість, коли
ви повернулися у світ Фейрі, — пояснила вона, її голос був манірним і
правильним, попри її м'язисту статуру, яка могла б дати фору багатьом
чоловікам. — Якщо вам щось знадобиться, тільки попросіть.
— Звичайно, — я натягнуто посміхнулася, а потім підняла брову на
Дарсі.
Моя сестра розуміюче посміхнулася і підсунула до мене тарілку, яку
вона поставила на стіл. Вона була завалена круасанами та фруктами, і
я потяглася за ними зі стогоном туги. Я вирішила, що ігноруватиму
нашу нинішню компанію на користь знищення своєї їжі.
— Не знаю, чи досить часто я говорю тобі, як сильно я тебе люблю,
Дарсі, — сказала я.
Вона посміхнулася, підштовхнула до мене кухоль кави, і я
накинулася на неї, зітхаючи в повному блаженстві.
— Ти знаєш, що ти видаєш сексуальні звуки під час прийому їжі,
вірно? — піддражнила Софія.
— Ні, не знаю, — заперечила я, ставлячи кухоль і підносячи до рота
тістечко. — У ліжку я набагато голосніша.
Дієго хлюпнув собі каву і виплював кишки, а Дарсі засміялася.
Джеральдіна, здавалося, металася між обуреним виглядом і усмішкою,
але моя думка про неї піднялася на сходинку вище, коли вона
хихикнула.
— Занадто багато інформації, Торі, — з огидою сказав Дієго, коли
прийшов до тями, і я розсміялася.
— Я можу перевірити цю інформацію на практиці, якщо хочете? —
пролунав голос позаду мене, і Софія глянула на мене через плече,
широко розплющивши очі.
Перш ніж я встигла повернутись до нього обличчям, рука Калеба
опустилася на моє плече, а кінчики пальців пройшлися моєю шиєю.
Я відсахнулася від нього, насупившись.
 — Дай вгадаю, п'явка теж прийшла на сніданок? — Я загарчала,
намагаючись відштовхнути його, попри струмок страху, який викликав
його дотик. Натовпом клуб ДУПА навколо мене пройшло шарудіння
напруги, але вони, схоже, не були впевнені, чи варто зв'язуватися зі
Спадкоємцем.
— Спокусливо, — Калеб ніжно заклав моє волосся на плече, і я
проігнорувала тремтіння, яке пробігло по моїй шкірі, коли кінчики
його пальців пестили мене.
Він нахилився, і я відмовилась відсунутись, коли його губи
торкнулися моєї шиї й він глибоко вдихнув. Не було сенсу намагатися
відбитися від нього, як би мені цього не хотілося, він би притиснув
мене до землі на очах у всіх. Прокручуючи в голові цю ситуацію
минулої ночі, я прийняла рішення витримати його нападки з такою
гідністю, на яку тільки була здатна. Я терпітиму його укуси доти, доки
не придумаю, як зупинити його самостійно. А до того часу, тікаючи чи
намагаючись відбитися від нього, я тільки виглядатиму безглуздо.
— Але я все ще ситий після вчорашнього, — зітхнув він, перш ніж
поцілувати мою шкіру. Я здригнулася від цього дивного інтимного
жесту і повернулася, щоб подивитися на нього, коли він залишився
стояти на місці за три дюйми від мене.
— Якщо тобі не потрібна моя кров, то чому ти досі тут? —
крижаним тоном запитала я, пильно дивлячись у його темно-сині очі.
— Я просто не хотів, щоб ти думала, що я забув про тебе, —
муркнув він, погладжуючи мене по шиї, ніби я була гарною
домашньою тваринкою. — Тримайте її в теплі для мене. А я залишу
вас, ізгоїв, трапезувати.
Калеб пішов, і ми випустили колективний подих полегшення.
— Я наполовину очікувала, що він переверне стіл для сніданку або
щось таке, — пробурмотіла Дарсі, спостерігаючи, як Калеб прокладає
собі шлях між натовпом. Усі відійшли вбік, щоб він міг пройти. Дехто
навіть схилив голови на знак поваги. Що, чорт забирай, у цьому
такого?
— Я не думаю, що це його стиль, — бурчала я. — Він просто хоче,
щоб ми боялися його. Нагадати нам, що ми у його владі.
— Що ж, сподіватимемося, що у нас буде можливість обробити його
зубну щітку, як Піта, — запропонувала Дарсі, і я пирхнула від сміху.
 — Що це означає? — запитав Дієго. Вони з Софією практично
сховалися в тіні, коли з'явився Спадкоємець Землі, але я навряд чи
могла їх звинувачувати. Я б теж не обрала бути в полі його зору, якби
мала вибір.
— Я просто хотіла б занурити його в унітаз, от і все, — Дарсі
невинно знизала плечима.
Софія відкрила рота, здається, не знаючи, чи сміятися їй, а Дієго
видав смішок, перш ніж швидко перевірити, чи не підслухав хтось.
Ми знищили наш сніданок, як зграя голодних звірів, і я не могла не
порадіти з того, що тут є їжа. Місяці виживання на предметах першої
необхідності та основних стравах залишали бажати кращого, а у Сфері
готували винятково смачно. Якби я не стежила за собою, то досить
швидко набрала б вагу.
Коли пролунав дзвінок, що сповіщає нас про те, що настав час йти
на перше заняття дня, ми з Дарсі попрощалися з нашими новими
друзями й ДУПА і попрямували на наш перший урок з Водної стихії.
Джеральдіна сказала нам, що буде в нашому класі, але, на щастя для
нас, вона забула щось у своїй кімнаті, тож нам не довелося йти туди з
нею.
Після вчорашньої сутички Дарсі зі Спадкоємцями я зрозуміла, що їй
не хотілося йти на урок з кимось із них, але ми нічого не могли з цим
поробити. Принаймні цього разу ми протистоятимемо їм разом.
Ми дотримувалися вказівок Атласу Дарсі, який привів нас у західну
частину території. Пішли вздовж звивистого струмка і перейшли через
кам'яний міст у зону, наповнену дзюркотливими струмками, ставками
й очеретами, що коливалися. Стежка петляла між різними джерелами
води, і звук крапель й дзюрчання наповнював повітря разом із важким
шаром вологи, яка запітніла на моїй шкірі.
Ми пройшли повз Дім Води на озері, і я з цікавістю розглядала
плавучий острів, що складається зі скляних капсул. Над входом висів
символ, що забороняє вхід тим, хто не має стихії води, але нас це б не
зупинило. Бажання дослідити будівлю переповнювало мене, і я
відклала його на потім.
Стежка вела нас далі, проходячи через численні мости із залізними
поручнями та мохом, що прилип до кам'яної кладки.
 Наприкінці стежки ми опинилися перед водоспадом, що падав із
прямовисної скелі. Стежка зникла під ним, і я збентежено глянула на
Дарсі.
— Це якась помилка? — пробурмотіла вона, знову глянувши на
карту у своєму Атласі. Миготлива зірка показувала, що ми
знаходимося перед нашим класом, але крім водоспаду тут нічого не
було.
— Йдемо, дівчатка, не час балуватися. Інші учні вже увійшли, —
пролунав глибокий голос позаду нас, і я повернулася, щоб побачити
чоловіка, що йде до нас. Хоча «чоловік» було не зовсім відповідним
словом, щоб описати його. На ньому була тільки пара маленьких
чорних шортів, що прикривали його причандали, і кожен дюйм його
м'язистого тіла був покритий блакитною лускою.
Він ступив до нас, поклав руку на плече кожній з нас, дивлячись на
нас зверху вниз.
— Я професор Вошер, — доброзичливо сказав він. — Ви
хвилюєтеся з приводу сьогоднішнього заняття?
— Трохи, — зізналася я, відразу ж задавшись питанням, чому я була
така відверта з цим незнайомцем. Місце, де його шкіра торкалася моєї
під тканиною моєї уніформи, було теплим і дивно комфортним, і воно
злегка поколювало від мого визнання.
— І як ви, дівчатка, влаштувалися? Я чув, що інші Спадкоємці не
давали вам спокою? — запитав він із занепокоєнням у голосі.
Я була така здивована тим, що один з учителів визнав жахливу
поведінку інших учнів, що навіть не знала, що відповісти, але Дарсі
все одно випередила мене.
— Вони жахливі, — визнала вона, її голос трохи здригнувся. —Це
так важко прийняти, нас вирвали з життя, яке ми знали, і ми
намагаємося розібратися в цьому місці й вписатися в нього. А тут ще
доводиться мати справу з ними чотирма... — Дарсі запнулася,
виглядала так, ніби збиралася заплакати, і я теж відчула, як на очі
навернулися сльози.
— Ну, ну, — сказав професор Вошер, обіймаючи нас обох.
Це повинно було здатися дивним – обіймати вчителя, який був
одягнений у крихітні плавки, що обтягують, покриті лускою, але це
було дивно заспокійливо.
 Я притиснулася щокою до його оголених грудей і глибоко
видихнула, відпускаючи весь той біль, який збирався в мені з моменту
нашого прибуття.
Я відчувала дивне відчуття, що тягне в грудях, ніби я якимось чином
використовувала свої запаси енергії, але це не мало ніякого сенсу.
Дарсі міцно стиснула поруч зі мною професора Вошера, і я
посміхнулась її залитому сльозами обличчю, коли вона глянула на
мене.
Сміх змусив мене схаменутися, і професор Вошер з усмішкою
відпустив нас. Макс Ріґель дивився на нас з дуже кумедним виразом
обличчя, і мої щоки спалахнули від збентеження, коли я зрозуміла, що
він щойно побачив нас, що обіймають майже оголеного вчителя. Що,
чорт забирай, на нас найшло? Що ще гірше, ззаду до нього підкрався
Даріус Акрукс, і його обличчя розпливлося в смішній усмішці, коли
він перевів погляд на нас.
— Дякую за це, дівчатка, — сказав професор Вошер, його голос був
трохи глузливим. — У будь-який час, коли вам знадобиться плече, щоб
поплакати, ви можете звернутися до мене.
Я спохмурніла, коли почуття безпеки й тепла від його обіймів
залишило мене, і я раптом зрозуміла, що обіймаю напівголого
незнайомця посеред стежки.
— Що це було? — запитала я, відчуваючи, що ми щойно стали
жертвами чогось, але не знаючи чого.
Професор тільки посміхнувся, розганяючи водоспад помахом магії,
коли він подався під нього, залишивши нас наодинці з Максом і
Даріусом.
— Ви двоє дійсно нічого не знаєте про наш світ, чи не так? — спитав
Даріус, його огида до цього факту була очевидною. — Як ви можете
розраховувати правити народом, про який нічого не знаєте?
Я насупилась і подивилася на Дарсі збентежено. Всі ці розмови про
спадкоємців, права на народження та претензії на владу були
прекрасні, але ніхто не запитав нас, що ми хочемо робити.
— Професор – Сирена, як і я, — пояснив Макс тоном, який дозволяв
припустити, що він розмовляє з кількома дітьми. — Ми черпаємо
енергію з наших носіїв, харчуючись їх емоціями. Тож я не став би
засмучуватися через його турботу про тебе. Він просто викачав з тебе
купу енергії, поки ти плакала через нього своїми маленькими очима.
— Ви крадете енергію людей, висмоктуючи їхній біль? — запитала
Дарсі.
Я притиснула руки до грудей, почуваючи себе трохи ображеною
тим, що тільки-но сталося з нами.
— Для цього підійдуть будь-які емоції, якщо ми підтримуємо
фізичний контакт. — Він несподівано ступив уперед, і я напружилася,
коли він потягся, щоб схопити Дарсі за руку. Вона спробувала
відсунутись, але він міцно тримав її. — Мені дуже подобається смак
страху, — похмуро сказав Макс, коли очі моєї сестри невпевнено
замерехтіли.
— Відійди від неї, — зажадала я, але він проігнорував мене,
перемістивши свою хватку на неї так, що його рука на мить торкнулася
її грудей.
— Похіть теж допоможе, — додав він з усмішкою.
— У твоїх мріях, — огризнулася Дарсі, відбиваючи його руку.
Обидва Спадкоємці почали сміятися, відвертаючись від нас і
прямуючи у простір під водоспадом, розділяючи потоки води своєю
магією, як це зробив Вошер.
— Ну й справи, — пробурмотіла Дарсі, потираючи руки, наче все ще
намагаючись прогнати відчуття обіймів нашого професора.
Ми підійшли до водоспаду, і я з надією підняла руки, намагаючись
змусити воду розступитись по моїй команді. Якоїсь миті нічого не
відбувалося, потім раптом у нас вдарили бризки води. Я заверещала
від подиву і відскочила назад, припинивши спроби використати магію.
Водоспад відновив свій звичайний хід, і я повернулася до Дарсі,
сміючись, коли помітила, як вона промокла.
— Ну, принаймні, у мене це стало звичкою, — сказала вона з жалем.
— Можливо, я зроблю це своїм фірмовим стилем.
— Це безперечно змінює справу, — погодилася я, прибираючи мокре
волосся з очей.
— Може, просто пробіжимося, якщо ми вже промокли? —
запропонувала вона.
— Давай, — погодилася я, простягаючи їй руку.
 Вона взяла її з усмішкою, і ми разом побігли під воду, кричачи, коли
нас облило крижаним потоком. Ми виринули в печері з іншого боку, я
відпустила Дарсі, і ми попрямували до світлової плями в дальньому
кінці печери.
Професор Вошер чекав на нас, коли ми вискочили з печери в
промоклій формі:
— Мінус п'ять балів для Вогню і Повітря за те, що не змогли
зорієнтуватися у водоспаді. Те саме буде щоразу, коли ви двоє не
приходитимете до мене на урок сухими. Хоча ці прозорі сорочки
дадуть хлопчикам привід подивитися...
Я звела брову. Виявилося, що Містер Зворушливий не любив
справжніх емоційних зв'язків. Він узяв від нас те, що хотів, і перейшов
у режим збоченого недоумка. Це нагадало мені про кількох хлопців, з
якими я зустрічалася, які здавалися прекрасними весь час, поки
намагалися залізти до мене в штани, а потім виявлялися відвертими
мудаками на світанку. Нотатка для себе, більше ніяких емоційних
пожертв Мудаку Сирені.
— Ви дивитеся на мене з якоїсь причини? — запитав він. — Бо якщо
ви хочете ще пообніматися, я готовий.
— Ні, дякую, — сказала я, не намагаючись приховати свою огиду,
коли Дарсі відсахнулася біля мене. Рот Вошера стиснувся в тонку
лінію.
— Ну тоді, якщо ви не переодягнетеся і не опинитеся в басейні
через три хвилини, це буде ще п'ять балів з кожної. — Ми поспішили
повз нього і ввійшли у двері ліворуч від нього, які вели до жіночої
роздягальні. Декілька дівчат виходили, коли ми увійшли, і я
прискорила темп, коли зрозуміла, що ми останні.
На гачках знову висіли сумки з тренувальним одягом, і я швидко
скинула свою насичену форму і переодягнулась у темно-синій
купальник із символом «Вода» посередині. У нього був глибокий
виріз, який демонстрував набагато більше декольте, ніж здавалося
доречним на уроках, і він високо сидів на моїх стегнах, а також
оголював неабияку частину моєї дупи.
— Як ти думаєш, Професор обрав цю форму? — запитала Дарсі,
зморщивши ніс від огиди, намагаючись прикрити груди волоссям.
— Думаю, я носила бікіні з більшого матеріалу, — погодилася я.
 — Тридцять секунд! — пролунав зовні голос Вошера, і ми вибігли з
роздягальні, перш ніж він встиг нарахувати нам ще кілька очок.
Я пригальмувала, коли ми вийшли надвір. Насправді «басейн» був
величезним простором, який заповнений кристально чистою
блакитною водою, що перемежовується з печерами, островами,
містками й навіть гірками. Він виглядав, як щось із розкішного
рекламного проспекту, але водночас здавався дивно природним: береги
були усаджені яскраво-зеленими рослинами, а по краях гойдалися
дерева.
Професор Вошер стояв у воді, його блакитна луска волого
поблискувала, коли вода омивала його гомілки. Першокурсники
вишикувалися перед ним уздовж піщаного берега, і ми поспішили
приєднатися до них, коли він почав говорити.
На далечині басейну старшокурсники вправлялися в магії води, і я
спостерігала, як вони стріляють один в одного струменями рідини й
створюють фігури, які танцюють на поверхні.
Джеральдіна помітила нас і вклонилася так низько, що її обличчя
опинилося під водою. Я не знала, сміятися чи ні, і швидко повернула
свою увагу професору.
— Сьогодні ми зосередимося на тому, щоб ви краще розуміли нашої
стихії, — говорив Вошер. — З усіх боків вода – найнепередбачуваніша
і наймінливіша з усіх стихій. При дії різних температур вона може
переходити з твердого стану в рідкий і газоподібний, і кожна з цих
форм може бути використана безліччю способів. — Він почав
пояснювати різні способи використання цих форм, але мою увагу
привернули дві постаті, які підіймалися на скелю в задній частині
басейну.
Обрив був стрімким і скелястим, і я не могла зрозуміти, як їм
вдалося піднятися на нього. Я підштовхнула Дарсі, щоб вона теж
вказала на них, і вона трохи насупилась, спостерігаючи за тим, як
Макс й Даріус дістаються до вершини. Навіть з такої відстані я могла
сказати, що їхні купальні костюми залишали стільки ж простору для
уяви, як і наші, а обтягуючі шорти притискалися до їхнього тіла
непристойним чином, що давало моїй уяві безліч ідей. Ідеї, засновані
на фантазії про те, що вони були пристойними особистостями й не
були огидними.
 Вони стояли на вершині скелі та почали боротися один з одним. У
мене защеміло серце від думки, що вони борються так близько до
краю, і я не могла відірвати погляд, очікуючи, що станеться.
— Вони впадуть, — зітхнула Дарсі.
— Можливо, вони нададуть нам послугу і пораняться настільки, що
їх змусять покинути Академію, — пожартувала я.
Поки ми спостерігали, Макс зумів узяти гору, врізавшись плечем у
живіт Даріуса і змусивши його позадкувати назад. Він втратив опору
на краю урвища і впав, розкинувши руки убік, а з його губ зірвався
сміх. Йому якимось чином вдалося перевернутися так, що він упав у
воду ногами вперед і зник під водою з величезним сплеском.
Секундою пізніше Макс теж стрибнув з розгону і стрибнув з
урвища. Він увійшов у воду як олімпійський пірнальник, ледве
піднявши брижі, і я не могла не бути трохи враженою.
Мою увагу привернув клас першокурсників, коли вони почали
заходити на мілководді, і ми з сестрою поспішили за ними.
Вода була напрочуд теплою, і я посміхнулася, коли зайшла у воду,
проводячи кінчиками пальців по поверхні, тому що моя сила тягнулась
до рідини, яка мене оточувала.
Я не була впевнена, що саме ми мали робити після того, як я
дозволила своїй увазі ослабнути, але я була більш ніж готова почати.
 Розділ 11

Дзілінь-дзілінь.
Широко позіхнувши, я перекотилася у ліжку, щоб дотягнутися до
свого Атласа. На обличчі в мене грала сонна посмішка. За вікном
співали пташки, ліжко, здавалося, обіймало кожну частинку мого тіла,
а ранок запрошував мене у новий день.
Я з захопленням натиснула на свій гороскоп. Останні два були дуже
точними, тож цього разу я хотіла постаратися і знайти в ньому
застереження на сьогодні. Якщо це допоможе мені уникнути чергової
зустрічі зі Спадкоємцями, то я готова шукати в цих передбаченнях
прихований сенс.

Доброго ранку, Близнюки!

Зорі розповіли про ваш день.
Коли світ навколо вас перетвориться на справжній хаос, вам
потрібно буде залишатися пильними; довіртеся непохитному шляху
Сонця і залишайтеся розсудливими. Часом вам може здаватися, що
випробування на вашому шляху занадто складні, але насправді ви
чудово справляєтеся.
Будьте обережними з тими, хто вас оточує. Навіть найпривітніші
собаки можуть вкусити.

Я перечитала гороскоп кілька разів, потім перевірила свій розклад.

Сьогодні у мене курси удосконалення Орденуз Перевертнями.
Вгадайте з першого разу, хто може мене сьогодні покусати…
 Я встала з ліжка, сходила в душ та переодягнулася у форму. Коли я
повернулася, у мою спальню долинали голоси та звуки кроків з вежі.
Я закинула мій рюкзак на плече і кинула погляд на малюнки на
столі, які я зробила минулої ночі. На них були зображені будівлі та
краєвиди Зодіаку, але завжди соромилася своїх малюнків. Навіть мені
соромно на них дивитися. Я запхнула малюнки в шухляду, швидко
вийшла з кімнати й зачинила її перш ніж попрямувати до сходів.
Студенти поспішали, багато з них виглядали напруженими, а деякі
схвильовано теревенили. Вони всі прямували вниз так, наче щойно у
спільній кімнаті відбувалося щось важливе. Цікавість взяла гору, і я
почала спускатися сходами, хоч я завжди уникала тієї кімнати. З того
часу, як моя фотографія, на якій я виглядала так, ніби програла
поєдинок зі стічними трубами, розійшлася всюди, я намагалася
залишатися якомога непомітнішою для чотирьох ходячих гір м’язів, які
керували цією академією. Але я не хотіла ховатися вічно.
Коли я зайшла у круглу кімнату з сірого каменю, обставлену
кремовими диванами та кріслами, мій погляд впав на великий екран на
стіні. Ведуча новин з довгим темним волоссям розповідала про подію,
яка сталася вчора ввечері у містечку Тукана.
— Тіло було знайдене студентом Академії Зодіак, який, задля його
безпеки, залишиться анонімним. Цього ранку голова Бюро
Розслідувань Фейрі підтвердив, що підозрюваною у вбивстві є Німфа,
яка досі залишається на волі. Жителі Тукани мають бути особливо
пильними у темну пору доби й доповідати про будь-які сліди створіння
ФБР. Вбитого звали Ферріс Пайк, він володів двома Стихіями: вогнем
та землею – телевізор вимкнувся, я нахмурилася і моє серце калатало,
в той час, як Сет піднявся зі стільця, який стояв перед екраном. Кайлі
підстрибнула і стала поряд з ним, в той час, як він кинув пульт на
сидіння.
Він виглядав напружено. Коли Кайлі намагалася взяти його за руку,
він стряхнув її. Він, ледь глянувши в мій бік, швидко покрокував з
кімнати до сходів.
Кайлі закинула пасмо свого сонячно-золотого волосся собі за спину і
пішла до групки дівчат з Повітря.
— Кому, яка справа до якогось мертвого стариганя? — простогнала
вона своїм друзям, відкриваючи люстерко, щоб перевірити своє
лялькове відображення.
Хтось торкнувся моєї руки й я одразу ж повернулася до реальності.
Озирнувшись, я побачила Дієго. Він посміхнувся.
— Ти чула? — запитав він мене.
— Так, але… — я з соромом закусила губу. — Що таке Німфа?
Він коротко засміявся, глянувши через моє плече на Кайлі та її банду
ляльок Барбі, і повів мене до виходу.
Він не відповів аж доки ми не почали спускатися по сходах, якомога
далі від зайвих вух.
— Німфи – це інша раса. Вони живуть в тінях Фейрі. Вони наші
вороги.
— Чому? — прошепотіла я, відчуваючи, що на цю тему потрібно
розмовляти тихо.
— Тому, що… — він озирнувся і підтягнув мене за руку ближче, —
Німфи народжуються без сил стихій. Але якщо вони вб’ють Фейрі, то
поглинуть усю їхню магію до останньої краплі. І тоді ця сила
обернеться проти нас, — говорячи це він дивився на мене незмигним
поглядом.
— Це… — я не змогла підібрати слів, тому просто похитала
головою.
— Атож, — він кивнув. — Жахливо. І це означає, що Німфи завжди
несуть небезпеку. Їхня спраглість до магії навіть сильніша, ніж у
Вампірів. А ти знаєш, як вони її забирають?
У мене пересохло горло й я похитала головою.
— У них є дар тіней, який спроможний повністю висушувати тіло
Фейрі від магії. Вони використовують так звані зонди… Їхні нігті
виростають дуже довгими й добираються до самого серця Фейрі,
висмоктуючи всю їхню силу, — схоже, Дієго аж надто зачарувався
своєю розповіддю, у мене ж було відчуття, що мене може знудити.
— Та жінка в новинах сказала, що тіло знайшов студент, — сказала я
з жахом.
Дієго повільно кивнув.
— Так, проте вони не скажуть, хто саме. Я думаю, що цьому
студенту вже мали стерти спогади про це. Таке видовище самотужки
не забути.
 — Тут практикують стирання пам’яті? — я обурено зашипіла, у
мене аж серце стиснулося при думці про це.
Дієго знову оглянувся ще більше стишуючи голос.
— Взагалі-то ні. Це примусові заходи. Щоб примусити Фейрі забути
щось. Це абсолютно незаконно, але люди говорять, що ФБР таємно
використовують цей метод.
— Ти віриш в це?
Він посміхнувся.
— Якби ти знала усі секрети ти б теж у це повірила. Але справа не
тільки в ФБР, Дарсі. Ходять чутки, що в академії, хтось таємно
практикує темну магію.
До того часу, як ми спустилися, у мене запаморочилося в голові.
Повітря було прохолодним, світило сонце, а в небі пливли великі
хмари.
— У тебе є урок Таро сьогодні зранку? — запитав Дієго, змінивши
тему. Ми прямували на сніданок до Сфери.
Я кивнула. Мій погляд вчепився в Сета, який йшов попереду.
Навколо нього була група людей. Вони плескали його по спині та
терлись об нього носом – терлись носом, серйозно?! – але він на них
майже не зважав.
Коли ми прийшли до Сфери, Сет відійшов від них, попрямувавши до
Даріуса, Макса та Калеба, які вже були на їхньому звичному дивані,
оточені фанатами, які бігали туди-сюди носячи їм їжу та каву.
Спадкоємці майже їх не помічали. Усі четверо почали напружену
розмову майже одразу, як до них підійшов Сет.
— Дарсі? — Дієго мене покликав, і я відірвала від них погляд. — Ти
йдеш?
Він показав на наше нове місце в центрі кімнати. Джеральдіна
розклала багато тарілок зі стравами на круглому, мов для Короля
Артура та його лицарів, столі. Я ледь стримала розчарування, коли
побачила, що Довговічна Усемогутня Підтримка Аристократії
зібралася там. Торі всіма силами намагалася уникнути розмови з ними,
тому постійно про щось говорила з Софією.
Я кивнула і попрямувала за Дієго, щоб приєднатися до них.
Хлопець, який сидів біля Торі, встав зі свого місця і низько вклонився:
— Я підігрів вам місце, Ваша Величносте.
 — Так, дякую, — відповіла я, намагаючись за посмішкою сховати
свій дискомфорт.
Не встигла я приземлитися на свій стілець, як на мене, налетіла
Джеральдіна:
— Круасани охололи, тож я принесла ще тарілочку з кухні, — вона
підсунула мені гірку круасанів. Перед їхнім солодким запахом
неможливо було встояти.
Подякувавши Джеральдіні, я взяла круасан. Вона тим часом
поспішила до свого місця навпроти моєї сестри та мене. Дієго
поставив стільця біля Софії, але він мусив втиснутися між нею те ще
однією дівчиною-британкою з ДУПА, яка не мала жодного наміру
відсуватися навіть на сантиметр. Він вправно вхопив круасан з тарілки
Джеральдіни, поки та перешіптувалася з дівчиною поряд.
— Ви чули про напад Німфи? — запитала Софія, вона вибалушила
очі, нахиляючись вперед, щоб подивитися на мене.
— Так, — відповіла я, поглядаючи на Торі. — Ви помітили, що
Спадкоємці поводяться дивно сьогодні?
— Всі засмучені, — сказала Софія.
Торі глянула через плече на четвірку хлопців, її брови насупилися.
— Ні, Дарсі права. Щось з ними не так.
— Вони Спадкоємці, — сказав Дієго, пережовуючи круасан. — Вони
мають перейматися через такі вбивства, це їхня робота. Або принаймні
вона буде їхньою, коли вони стануть правителями.
Софія погодилася, і я кивнула, подумавши, що це логічно. Але в той
самий час замислилася, чи ми з Торі так само маємо цим перейматися.
Атмосфера в кімнаті була, як ніколи напружена, усі обговорювали
студента, який знайшов тіло.
Схоже, ситуація дуже схвилювала дівчину, з якою говорила
Джеральдіна.
— Все відбувається знову! Зовсім як...!
— Шшш! — шикнула Джеральдіна, зиркнувши в наш бік. Вона
вимушено засміялася, коли ми з нею зустрілися поглядами, а потім
вивела свою подругу з-за столу.
— Що це було? — запитала Торі. Я лише розгублено похитала
головою.
— Гей, Веґа!
 Ми обидві глянули на джерело звуку, і побачили засранця зі
зрослими бровами – Мілтона Губерта. Оточений студентами, він стояв
на столі.
— Цілуйтеся!
Його Примус влучив у мене, і я з жахом здригнулася, коли побачила,
що ми з Торі нахиляємося одна до одної. Дієго піднявся зі свого
стільця та встав поміж нами, убезпечуючи нас від виконання наказу.
— За Королев! — Джеральдіна вигулькнула з натовпу, всілася на
стілець та вистрілила водяною ракетою в Мілтона настільки швидко,
що він був зовсім до цього не готовий. Він пролетів половину кімнати,
поки не врізався в групу першокурсників, збивши кількох з ніг.
Примус вилетів з мого тіла й хвиля сміху прокотилася їдальнею. Я
відсмикнула себе від Дієго.
— Ми маємо припинити це, — простогнала я.
Торі дивилася на Мілтона вбивчим поглядом, поки він наскрізь
промоклий похмуро повертався до його друзів. Спадкоємці тільки
впівока глянули на те, що відбувається, все ще зайняті важливою
розмовою.
— Я навчу вас захищатися, — заговорила Софія, її очі засяяли. —
Ми почнемо сьогодні ввечері й будемо витрачати кожну вільну
хвилину, поки ви не навчитеся.
— Дякую, — зітхнула Торі.
Я вдячно посміхнулася Софії. Це було хоч щось.

***

Коли ми прийшли до Класу Таро в Покоях Меркурія, моє серце все

ще шалено калатало після всього, що сталося зранку. Пройшовши
недалеко від Сфери, ми прибули у на вигляд старе приміщення з
високими стінами, які були розмальовані дивними муралами. На
одному був зображений чоловік, який висів на дереві, на іншому –
блазень. Ми пройшли в похмуре приміщення з вицвілими стінами.
Слабке освітлення у цій кімнаті надавало їй зловісної атмосфери.
Темні сходи вели вниз, а срібна табличка з написом «Таро» вказувала
саме туди.
 — Моя бабуся гадала на картах Таро, — сказала Софія, поки ми
спускалися сходами з іншими першокурсниками. — Вона мене вчила
ними користуватися, але я ніколи не була вправною в цьому.
— А в чому ж ти тоді вправна? — запитала Кайлі, проштовхуючись
вперед та відкидаючи своє волосся за спину так, що воно хльоснуло
Софію по обличчю.
Торі сердито подивилася на потилицю Кайлі, а Софія поспішила
опустити голову, рясно червоніючи. Дієго підбадьорливо поклав руку
їй на спину, вона з посмішкою глянула на нього.
Я зі злістю подивилася Кайлі вслід.
Стерво.
— Заходьте, — звідкись попереду почувся хриплий голос.
Світло, що нагадувало фіолетовий серпанок, вело нас вперед, і
невдовзі ми прибули у величезну кімнату, яка нагадувала льох.
Круглий дерев’яний стіл, що мав форму кільця, займав практично
увесь простір. В центрі кільця-столу стояв високий чоловік з довгими
вусами, які звисали йому прямо на підборіддя. Його очі, що формою
нагадували мигдаль, швидко нас знайшли, вони заблищали, і я
зрозуміла, що він точно знає, хто ми такі. Але, заради справедливості,
усі знали, хто ми.
— Сідайте, — скерував чоловік, і студенти швидко позаймали
стільчики навколо столу. Ми вчотирьох сіли разом. — Я Професор
Аструм і сьогодні я проведу для вас вступну лекцію про Таро –
мистецтво читання долі за допомогою містичних карт.
Професор потягнувся до кишені свого твідового піджака і дістав
звідти колоду карт, по-майстерному склавши їх віялом. Потім він
підкинув їх, змахнувши рукою так, що вони утворили широке коло у
повітрі, малюнки на картах дивилися на учнів. Коло почало повільно
обертатися, і я дивилася на це видовище зі справжнім захопленням.
Першу половину лекції Професор розповідав нам про кожну з
двадцяти однієї карти Таро. До цього часу я вже витягла свій Атлас та
почала писати конспект про все, що я сьогодні дізналася.
Софія знала всі карти напам’ять, тому професор кілька разів просив
її розповісти про значення тієї чи іншої карти. Можливо, вона так не
думала, але Софія дуже добре зналася на цьому предметі. Коли
Професор нарешті попросив нас зробити передбачення, у мене голова
пішла обертом. Я не пам’ятала значення більшості карт.
Аструм роздав нам колоди карт і розділив на пари. Я повернулася до
Торі, яка вже перетасувала наші карти й розклала їх віялом між нами
так, як показував Професор.
— Все правильно. Тепер одна з вас обере карту і витлумачить її
значення, згідно з вашими конспектами, — сказав Аструм, накручуючи
свій вус на палець.
— Хочеш бути першою? — запитала Торі. Я знизала плечима і
потягнулася рукою до карт, повільно водячи долонею над ними, як
вчив Професор.
Коли я відчула поколювання в кінчиках пальців, я взяла карту, над
якою зупинилася.
Я перевернула її, і Торі нахилилася вперед, щоб краще її
роздивитися. Верховна жриця. Вона сиділа на золотому троні,
одягнена в синє вбрання, обличчя закрите вуаллю.
— Що це означає? — я швидко почала шукати у своєму конспекті.
— Емм… Це означає… — Торі також шукала у своєму конспекті.
Софія перехилилася через моє плече, щоб теж поглянути на мою
карту. Вона ахнула та швидко повернулася на своє місце.
— Що? — запитала я.
Вона вибачливо похитала головою, беручи карту з моєї руки.
— Це означає, що хтось тобі бреше, або приховує від тебе щось, —
вона повернула карту та притулила її до тильного боку моєї долоні. —
Що ти відчуваєш? — прошепотіла вона. Від її голосу все моє тіло
вкрилося мурашки.
— Емм… — я подивилася на Торі, яка намагалася не засміятися. —
Що ти маєш на увазі, Софіє? — прошепотіла я і захотіла забрати свою
руку, але вона міцно тримала її. Студенти почали оглядатися та
дивитися на нас, мені ставало ніяково.
Я подивилася на Дієго, шукаючи підтримки, але він похмуро
дивився на його власну карту. Смерть.
— Заплющ очі й постарайся відчути, — наполягала Софія. — Іноді
карти можуть показати, про кого вони говорять.
Я заплющила очі й почула, як Торі клацнула язиком, не вірячи, що я
це роблю. Але я не можу бути упередженою. Мій гороскоп ставав
точнішим кожного дня, тож я не можу говорити, що це маячня.
Я зосередилася на карті, її задня сторона здавалася прохолодною на
моїй гарячій долоні.
В кутиках очей я бачила світло аудиторії. Раптом голоси студентів
зникли. Замість них я почула дивний шепіт, але я не розуміла, хто і що
говорить.
Моя кров похолола, коли у мене з’явилося дивне відчуття, що на
мене хтось дивиться. Точно, як вчора в Ридаючому Лісі. Чиїсь очі
впилися в мене. Темрява поглинала мене. Тоді я відчула язичок
полум’я біля моїх ніг. Мене оточило вогняне коло. Пече, пече, пече.
— Дарсі! — Торі трусила мене за плечі, мої очі розплющилися. Вона
стривожено дивилася на мене. Моє горло пересохло, а по чолу стікав
піт.
В аудиторії запала тиша, всі дивилася в мій бік. Професор Аструм
підійшов ближче:
— Карта тобі щось показала, міс Вега? — у його погляді можна було
побачити надію.
Я кивнула, але потім похитала головою. Вона нічого не показала.
Точніше не зовсім те.
— Це було більше схоже на відчуття.
Я здригнулася, потираючи пальці, тепле повітря лоскотало мої
долоні.
— Яке відчуття? — запитала Софія, мало не театральним голосом.
— Просто відчуття, ніби на мене… дивляться. І тоді з’явився вогонь.
Мені не подобалася увага усього класу. Серед студентів я побачила
Кайлі, яка нахилилася до своєї темноволосої подруги Джилліан,
затуливши рот долонею, вона щось їй шепотіла. Потім вони обидві
тихенько захихотіли. Від роздратування у мене аж шия почервоніла.
Аструм нахмурився і скомандував іншим студентам повертатися до
роботи. Я відчула полегшення, коли всі повернулися і почали знову
говорити один з одним. Аструм підступив ближче, дивлячись на мою
карту.
— Можу я на хвилинку взяти тебе за руку, міс Вега? — він
простягнув мені руку. Його пальці були довгими та тонкими. Трохи
повагавшись, я взяла його руку. Очі професора стали порожніми, а
його плечі опустилися.
 Професор міцно тримав мою руку, так що, навіть якби я захотіла, я
не змогла б її забрати. Аструм ахнув та відпустив мою руку. На його
обличчі читався непідробний жах.
— Що трапилося? — запитала я. Мені геть не подобалося, як він
виглядав.
Він прочистив горло та розгладив своє темне вбрання. Нагнувшись
до мене, він почав дуже тихо шепотіти.
— Стережися своїх ворогів. Вони зроблені з вогню та тіні.
Професор обернувся і пішов до іншої пари студентів, залишивши
мене усвідомлювати те, що він тільки що сказав.
— Це все маячня, — сказала Торі, штрикаючи мене ліктем. — Не
будь такою нажаханою, Дарсі.
— Як ти можеш так казати? — зітхнула я. — Після всього, що
виявилося правдою.
Я любила Торі, але іноді вона була занадто цинічною. Ми були в
аудиторії на уроці магії у світі Фейрі. Тільки вчора вона поцілила
магією в одного з дружків Даріуса. І тим не менш вона все ще
заперечує можливість того, що гороскопи та таро можуть існувати.
— Це все казочки, — сказала вона, але вже менш впевнено. — Я
можу бачити вогонь у своїй руці, а це всього лише карта, яку кожен
може інтерпретувати як хоче.
—А як щодо видіння, яке в мене щойно було, чи ти хочеш сказати,
що його теж не було? — я запитально подивилася на неї.
— Звичайно, ні. З тобою все добре? — запитала вона більш м’яко. Я
кивнула.
— Просто це трохи вибило мене з колії, — пробурмотіла я,
намагаючись забути те жахливе відчуття. Я простягнула Торі колоду,
посміхаючись. — Ну добре, твоя черга. Побачимо, чи зможе це
змінити твою думку.
Вона прийняла виклик і витягнула руку над картами, як вчив
Професор. За хвилину вона обрала карту і перевернула її.
На нас дивилася Верховна жриця. У мене знову шалено забилося
серце.
— Я спробую ще раз, — Торі знову вклала карту в колоду,
перетасувала її й розклала карти на столі. Моє горло нервово
стискалося, коли Торі простягнула руку до карти в лівому кутку.
 Вона перевернула її, і на нас знову дивилася Верховна жриця. Торі
нахмурилася, поклала карту на стіл і відсунула її якомога далі від себе.
— Отже, нам хтось бреше, — прошепотіла я, Торі кивнула. Її очі
наповнилися вірою в реальність мистецтва карт Таро.

***

Ми з Торі прямували до Завиваючого Лугу, слідкуючи за вказівками

мого Атласа, на наш урок удосконалення Ордену з Перевертнями.
Софія приєдналася до групи Пегасів, а Дієго послали до Грифонів,
щоб перевірити, чи зможе він витримати свій власний Орден.
Поки ми йшли Територією Повітря, нас оповив солоний запах
морських хвиль, які розбивались об східну скелю. Моя тривога
відійшла на другий план. Урок Таро дійсно налякав мене, але зараз,
коли ми вийшли з темного та холодного підземелля і простували під
яскравим сонцем, все здавалося не таким уже й страшним. Мабуть,
більша частина студентів в Зодіаку приховувала щось від нас.
Особливо Спадкоємці, які понад усе хотіла тримати нас якомога далі
від їхнього дорогоцінного трону.
Пройшовши через Ридаючий Ліс, ми прибули до Завиваючого Лугу,
де проходило наше Пробудження. Жовті та фіолетові квіти колихалися
на легенькому вітрі, трава сягала нам до пояса. Через неї ми
пробиралися до групи з майже ста п’ятдесяти студентів.
Багато студентів завивали, підстрибуючи на п’ятах, інші боролися і
качалися по траві.
— Не розумію, чому ми маємо це робити, — проказала Торі,
стиснувши губи. — Я точно знаю, що я не собака.
Я кивнула, абсолютно згодна з Торі.
Я не така, як Сет.
— Праворуч! — голосно гавкнула Професорка з центра групи.
Студенти утворили навколо неї коло, деякі бігли підтюпцем, не могли
дочекатися початку.
Ми поспішили приєднатися до групи, і Професорка повела нас
вперед. Її довге чорне волосся було зібране у хвіст, а на обличчі грала
широка посмішка. Вона піймала нас з Торі за руки, підтягнувши нас
ближче. Її руки майже одразу опинилися на нашому волоссі.
 — Це наші нові собачатка, не ображайте їх. Вони намагаються
з’ясувати, до якого Ордену належать, тому не лізьте до них, не
кусайтеся, не дряпайтеся. Просто не будьте засранцями, добре?
Клас закричав і завив, відповідаючи Професорці. Серед натовпу я
помітила Сета. Він дивився на нас з диявольським виразом обличчя,
від якого мені стало некомфортно.
— Я Професорка Кеніс, — вона нахилилася до Торі, глибоко
вдихаючи. — Не соромся, — сказала вона, коли Торі відсмикнулася від
неї.
— Я не соромлюся, просто ви настільки перетнули мої особисті
кордони, що я їх більше не бачу, — вона зробила крок назад.
Професорка голосно засміялася і підштовхнула нас до групи студентів.
— У нас є якийсь… план уроку, чи щось таке? — запитала я, але
замість відповіді Професорка зняла свою сорочку.
Та що в біса тут відбувається?
— Плану немає, — сказала вона, мої очі не могли відірватися від її
неоново-рожевого бра. — Просто біжімо.
— Якого чорта? — видихнула Торі, коли всі навколо почали
роздягатися.
— Що відбувається? — мої очі мимоволі знайшли Сета, який
стягнув свою футболку через голову. Сонце світило на кожен м’яз його
тіла. Він був схожий на втілення спокуси з його оголеним животом і
гострою літерою V, яка прорізала шлях під його поясом.
Жар почав розливатися по моїм щокам, коли близько сотні студентів
почали знімати штани. Я закрила очі руками, бо не хотіла аж так
близько знайомитися з новими однокласниками та Професоркою.
Штани Сета висіли у нього на стегнах, коли він склав руки човником
навколо рота і почав вити. Усі, крім нас з Торі, приєдналися до нього.
Від какофонії голосів у висках почало бухкати.
Сет стягнув свої штани та труси, відвернувшись в останній момент,
щоб ми не побачили того, що нам не варто бачити. Торі почала
сміятися, подивившись на неї я похитала головою, але теж не
втрималася від сміху.
Сет почав бігти по лугу і півтори сотні оголених студентів побігли за
ним. Спадкоємець раптово стрибнув вперед і він почав змінюватися.
Біла шерсть покрила його тіло, з’явилися пухнасті вуха та хвіст,
замість рук і ніг з’явилося чотири лапи. Від здивування у мене
відвисла щелепа і серце почало битися швидше.
Студенти, що бігли за Сетом теж почали змінюватися. Вони
перетворилися на величезних, удвічі більших за звичайних, вовків.
Страх і схвильованість сповнили моє серце від цього видовища.
Натовп почав розділятися на зграї, які побігли до лісу. Серед усіх
вовків, білих було лише кілька, і Сет був найбільшим з них, тому я з
легкістю могла за ним спостерігати.
Він був на чолі зграї із дев’яти вовків, ведучи їх краєм Ридаючого
лісу. Кружляючи, мов вітер, він притиснув вуха до голови. Коли ця
зграя почала наближатися до нас, земля затремтіла.
Ми з Торі відступили, і мої руки інстинктивно піднялися в повітря.
Але Сет різко зупинився перед нами, ще до того, як мені довелося
захищатися.
Він тихенько завив, підступаючи ближче, не порушуючи зоровий
контакт зі мною. Своїм величезним вологим носом він спочатку
торкнувся моєї щоки, а потім щоки Торі. Вона витягнула руку і
торкнулася шерсті на його вухах. Він подався вперед і притулився до
неї з такою силою, що вона не втрималася на ногах й впала. Вона
почала сміятися, поки я допомагала їй піднятися. У ту мить я повністю
забулася, що переді мною Спадкоємець. Я була дуже вражена його
трансформацією та звірячим виразом його очей. Магія цього місця і
студенти, які нею користуються, були надзвичайними. Тоді я понад усе
хотіла дізнатися, до якого Ордену я належу.
Раптом Сет опустився на землю і кивнув головою, вказуючи на його
спину.
— Думаю, він хоче, щоб ми залізли йому на спину, — сказала я
трохи збентежено.
Торі подивилася на мене, посміхаючись, і бажання зробити це
заполонило моє тіло.
Принаймні в цій формі Сет не може говорити. Так що ж мені
заважає?
Я схопилася за шерсть на його шиї й перекинула одну ногу через
спину, не поспішаючи переносити всю свою вагу на неї, бо раптом він
не це мав на увазі. Але він ніяк не відреагував, тож я примостилася у
нього на спині, намагаючись міцно триматися за його шерсть.
 Торі вже підійшла, щоб сісти Сетові на спину за мною, але до нас
підійшов інший чорний вовк, який коротко гавкнув і теж опустився
землю, натякаючи їй, щоб вона зайняла місце на його спині. Вона
прикусила губу і поспішила до того вовка.
— Це неймовірно, — засміялася я, коли Сет піднявся на ноги.
Я з усіх сил намагалася триматися за нього у той час, як він
повернув голову в бік лісу, що знаходився на іншому кінці лугу. Він
закинув голову назад і почав вити. Від цього голосного звуку мені
довелосяпоморщитися. Потім він зірвався з місця.
Я не змогла стримати крик, коли шалений вітер почав розвівати моє
волосся. Від швидкості я мало не впала зі спини Сета, тому сильніше
стиснула її колінами.
З мого горла вирвався сміх, і адреналін почав розливатися по моєму
тілу. Сет вбіг прямо до лісу. Я швидко нахилилася до його спини, щоб
не зачепитися за гілки. Позаду себе я почула звук могутніх лап, які
біжать по землі. Я оглянулася і побачила Торі, яка, посміхаючись,
вчепилася за спину іншого вовка.
По лісу рознісся цілий хор вовчого виття, і моє серце мало не
вистрибнуло з грудей, коли прямо перед нами вискочив інший вовк,
тому Сет мав різко повернути ліворуч.
Дерева проносилися крізь мене, зливаючись в єдину зелену пляму.
Скоро ми забрели настільки глибоко в ліс, що назад без вовчої
допомоги самотужки я б не вибралася.
Нарешті, Сет почав сповільнюватися, прямуючи до галявини, де
лежало озеро з блискучою водою. Її оточували високі дерева. Від
низько висячих віт верби на галявину падала тінь. У золотистому
промінні сонця кружляв пил та квітковий пилок.
Сет попрямував прямо до озера. Я ахнула, коли він зайшов прямо в
крижану воду. Я злізла з нього, а він поплив далі, поки повністю не
зник під водою. За мить над водою з’явився Сет у своїй людській
формі.
— Сподобалося їздити на мені? — запитав він неоднозначним
голосом.
— Ти мені більше подобаєшся у вовчій формі, — я бризнула в нього
водою, але посмішка не сповзала з мого обличчя.
 Кілька вовків попадало на землю навколо озера і каталися в пилу або
відпочивали в затінку. Деякі приєдналися до нас у воді,
перетворившись на людей, і плавали в чому мати народила. Сетові очі
слідкували за дівчиною з шикарними формами, коли вона пропливала
озером. Торі злізла зі свого вовка, і він перетворився на людину,
примусивши її відступити, бо він підійшов занадто близько. Вона
дивилася на озеро занепокоєно, поступово задкуючи на безпечну
відстань. Вона ненавиділа глибину, і навіть купа оголених студентів не
зможуть заманити її у воду.
Я вже збиралася поплисти до берега, але Сет поклав руку мені на
талію і підсунув мене ближче. Я спостерігала за краплинками води, які
стікали по його виточеному обличчю, несвідомо замилувавшись його
вилицями, поки роздумувала, чи тікати мені, чи залишитися. Його
волосся скидалося на гриву темно-коричневого кольору, а очі були
темними та пронизливими. Я хотіла відштовхнути його, але його
тваринна аура не давала мені цього зробити. В ньому було щось таке,
що примусило мене в ту мить відчувати себе частиною чогось.
Можливо, вся справа була в зграї. Неначе він завжди хотів
потоваришувати, але в той самий час тримати мене під п’ятою.
Можливо, я все-таки була Перевертнем…
Напруга, яка наповнювала його цього ранку, ніби зникла, але він
точно був у гіршій формі ніж зазвичай. Слова підступили до моїх губ, і
я не стала їх стримувати. Я сподівалася, що та м’якість, яку я побачила
в його очах, затримається там ще хоч на мить.
— Сьогодні зранку ти виглядав засмученим, — сказала я, піднявши
брову. Його очі звузилися.
— Ти слідкувала за мною, крихітко? — його сильна рука сильніше
оповила мою талію, і він притиснув мене до свого стегна.
— Ні, — прошепотіла я. — Це було очевидно, — моє коліно
торкнулося його стегна і з його горла вирвався глибокий звук.
Він тяжко зітхнув.
— Тобі немає про що перейматися, Веґа, — він відпустив мене, і в
той же момент плеснув на мене хвилею.
Засранець!
Я відхилилася назад в той час, як він поплив до великої скелі, що
стриміла прямо з центру озера. Я пішла до берега, до Торі,
роздратована самою собою, бо намагалася з ним потоваришувати.
— З тобою все гаразд? — прошепотіла я. Я не хотіла привертати
увагу до того факту, що Торі нізащо не хоче наближатися до глибокого
озера. Я не хотіла, щоб той хлопець-вовк мав проти неї зброю.
Вона кивнула, на її обличчі з’явилася посмішка, яку тільки я могла
прочитати.
— Існує тільки один спосіб дізнатися, що ти Перевертень! —
гострий голос Сета примусив мене здригнутися.
Він стояв по пояс у воді. Якби він піднявся хоч на крок ближче до
берега, то весь ліс би побачив його чарівну паличку.
— І що це за спосіб? — запитала Торі, склавши руки на грудях.
— Ви обидві маєте завити, — скомандував він, вказуючи на небо.
Ми з Торі перезирнулися, але нічого не сказали.
— Заплющте очі та вийте зі всієї сили, — знову скомандував Сет,
але жодна з нас не було готова до такого.
Нам що тепер і ями рити потрібно, і понюхати зади одна одної?
Коли ми не відповіли, Сет знизав плечима.
— Добре, як хочете. Але саме виття викликає перетворення, — він
повернувся і попрямував до берега, з води показався його оголений
зад.
— Одне виття, — зітхнула Торі.
Сет не відповів.
Торі склала руки човником навколо рота, я повторила за нею,
закинувши голову і дивлячись прямо на блакитне небо за верхівками
дерев.
— Аууу! — ми разом завили.
Деякі вовки приєдналися до нас і ми продовжили, хоча це й було
смішно. Я не відчула ніяких перетворень, тож подивилася на Сета,
який стояв на краю галявини.
— Ви не вовки, — прогарчав він зневажливо. — Тому я не дозволю
вам бігти з моєю зграєю, — він стрибнув до дерев і перетворився на
вовка. Моє серце мало не зупинилося, коли вся зграя побігла за ним.
Крізь нас проносився тільки звук їхніх потужних лап.
Я не могла повірити власним очам, коли всі залишили нас посеред
лісу невідомо як далеко від Завиваючого Лугу.
 — Покидьок! — закричала Торі йому у слід, коли ми підіймали з
землі наші портфелі.
Я дістала Атлас, щоб побачити, де ми знаходимося.
— Ми майже за територією кампусу, — простогнала я.
— Чудово, — зітхнула Торі, прямуючи до дерев. — Просто, матір
вашу, чудово.
 Розділ 12

Я сиділа навпроти Професорки Ідеальний-Манікюр Престос, яка

була призначена моєю Зв’язковою, а вона все постукувала по
клавіатурі. У нас була розмова тривалістюв тридцять п’ять секунд, під
час якої вона повідомила мені, що має намір підтримувати стосунки
електронною поштою після цієї зустрічі. Їй не було цікаво приділяти
свій особистий час пару вечорів на тиждень, і вона була впевнена, що
надсилання мені робочих аркушів й листування в Інтернеті буде більш
ніж достатньо, щоб прискорити роботу.
Окрім того факту, що мене явно не запрошували проводити з нею
більше часу, ніж це було необхідно, вона справді знала, про що
говорила, і була відвертою, хоча й не багатослівною, з відповідями на
кожне моє запитання.
Наразі вона надсилала мені щонайменше п’ятдесят електронних
листів, які містили інформацію про все: від історії Підкидних Фейрі,
новинних статей про наших біологічних батьків до опору Примусу та
навіть його створення. Якби я могла навчитися Примушувати деяких
студентів-мудаків у помсту за їхні дії проти Дарсі та мене, тоді я точно
була готовою до цього, і Престос заохочувала до боротьби у відповідь,
що я дуже цінувала.
З прикладу аркуша, який вона дала мені для перегляду під час
роботи, я отримала відчуття, що це буде добре для нас обох. Хоча вона
явно не хотіла мати зі мною прямі стосунки більше, ніж це було
абсолютно необхідно, вона була дуже рада, що я можу зв’язатися з нею
з будь-якими запитаннями – суто онлайн – і інформація, яку вона
надавала, була повною та легкою для розуміння. Мені просто потрібно
було час від часу заходити до її кабінету, щоб вона могла розписатися
за наші спільні уроки, щоб виглядало, ніби я фізично була присутня.
Просто.
Вона навіть дала мені кредитну картку з доступом до моєї значної
стипендії, надіслала мені електронною поштою карту та розклад
маршрутного автобуса до міста та безкоштовно порадила найкращі
магазини там. І, судячи з її вбрання, порада була варта того, щоб
прислухатися.
Ми чудово поладимо.
— Тоді гаразд, Торі, — розкішно сказала вона, натиснувши
«Надіслати». — Я зустрінуся з тобою після Розплати, коли ти
отримаєш своє офіційне місце в Академії, і ми зможемо обговорити
нові класи, які будуть додані, щоб заповнити твій розклад. Окрім
цього, у мене побачення в місті, і я вже спізнююся.
Вона підвелася на ноги, і я послідувала її прикладу, коли ми рушили
до дверей.
— Сподіваюся, ви змусите його попрацювати задля цього, — сказала
я, посміхаючись та дивлячись на обтислу чорну сукню, в яку вона була
одягнена.
— Я завжди так роблю, не хвилюйся, — відповіла Престос з
посмішкою, перш ніж зачинити двері й піти від мене на своїх
тридюймових підборах.
Ну, це було не так боляче, як я очікувала. Що робити з моїм вечором
свободи?
Я провела половину дня, мандруючи лісом, наскрізь промокнувши й
пропустивши більшу частину нашого наступного уроку, я не мала
бажання йти до Сфери під час вечері, де, безсумнівно, усі Спадкоємці
будуть збирати прихильників і сміятися над витівкою Сета.
Я спустилася сходами вежі Нептуна, де відбулася коротка зустріч із
Престос, і подивилася на небо, сонце якраз почало сідати. Була восьма
тридцять, і я подумала, чи варто мені спробувати зв’язатися з Дарсі.
Після нашого останнього заняття цього дня ми з Софією провели
практичне заняття з Примусу, і я вже почувалася трохи впевненішою у
боротьбі з ним, але тепер я не знала, що самій робити.
Кампус був величезним, і була незліченна кількість місць, які ми ще
не бачили. Я відкрила свій рюкзак, шукаючи Атлас, щоб
зателефонувати сестрі, але після кількох добрих хвилин копання мені
довелося визнати, що я забула його в гуртожитку і, зітхнувши, здатися.
Вечір був теплим, вітерець, наповнений спогадами про літо, омивав
мене.
Я перетнула стежку, яка вела назад до Сфери, і попрямувала в інший
бік, слідуючи за вигином пагорба до дерев, які позначали край
Ридаючого Лісу.
Я вагалася, провівши стільки часу скрізь тих дерев, не дуже хотілося
йти туди знову, але якщо я піду іншим шляхом, мені доведеться пройти
повз Сферу та всіх її веселих мешканців. Там, де ми виросли, було
дуже мало лісів чи взагалі будь-якої природи. Усе було з каменю та
сталі, міське та нудне, ідея поринути у тишу під деревами була досить
спокусливою як альтернатива будь-якій подальшій взаємодії з моїми
однокласниками сьогодні.
Я озирнулася через плече, щоб переконатися, що на моєму шляху
немає Спадкоємців чи будь-кого іншого, але шлях позаду мене був
абсолютно вільним.
Я пішла далі серед дерев звивистою стежкою на пагорб, який ставав
крутішим, чим далі я заходила. Це було б гарним місцем для бігу,
щойно б я купила одяг для тренувань за допомогою кредитної картки,
яка вже пропалювала дірку в моїй кишені. Біг завжди допомагав
прояснити голову, і сьогодні мені точно знадобиться трохи ясності.
Біля Сфери був величезний центр дозвілля з усіма тренажерами,
відомими людині, та одного разу, коли я заглянулатуди, помітила, що
Спадкоємці підіймають тягарі, і вирішила не сунутися. Крім того, я
завжди любила бігати на свіжому повітрі.
Піднявшись на вершину пагорба, помітила тонку стежку, яка вела в
ліс.
За всі роки мого перебування у прийомній сім’ї я ніколи не мала
можливості проводити багато часу на природі. І хоч я була міською
дівчиною, та радісні крики птахів, що збиралися на нічліг, наповнили
мене таким відчуттям спокою, що мені захотілося просто посидіти й
помилуватися ним деякий час. До того ж єдиний інший вихід –
повернутися до своєї кімнати на ніч, але було ще так рано, що ця ідея
була практично трагічною.
 Я зійшла з однієї стежки на іншу, доки не дійшла до відкритої
ділянки землі на вершині скелі, з якої відкривався вид на кампус внизу.
Земля під моїми ногами була добре втоптана, і я могла сказати, що
це місце улюблене серед інших студентів. У найширшій частині
галявини знаходилося кільце з пеньків, яке було облаштоване як місце
для відпочинку, але я проігнорувала їх на користь більш захищеного
місця. Поруч нікого не було, тому я сіла біля вирваного з корінням
дерева в дальньому лівому кутку, якомога далі від добре
використовуваної зони, звідки могла дивитися на краєвид,
притиснувшись спиною до його стовбура, і просто сховатися від світу
на деякий час.
Вид на долину був прекрасним. Це було нескінченне море зелених
верхівок дерев із незліченною кількістю птахів, що носилися туди-
сюди. Поки я дивилася, величезний орел вирвався з-поміж дерев і з
тріумфальним криком злетів високо в небо. Моє серце підскочило,
коли я зрозуміла, що це був не просто орел – у нього були задні лапи
лева, а міцнікрила підіймали його все вище й вище в небо.
Мої губи розтулилися, коли я дивилася на Грифона, який кружляв
над лісом, і мій мозок намагався усвідомити це неймовірне видовище.
Я здогадалася, що це, мабуть, був хтось зі студентів, який перейшов у
форму свого виду, але читати про такі речі та бачити їх у плоті було
шалено різним. Ця істота кинула виклик природі, але, спостерігаючи за
рухами її потужного тіла, я не могла не оцінити її красу.
Приблизно через пів години Грифон втомився кружляти верхівками
дерев і знову зник. Останні промені сонця посилали відблиск світла,
що танцював на вершини Сфери вдалині, і температура почала падати.
Сонце повільно зникло з поля зору, і я почала думати, чи варто мені
йти до того, як світло повністю згасне, і я буду змушена йти звідси в
темряві.
Притиснувшись руками до прохолодної землі поруч, я почала
підводитися, коли до мене долинув звук сміху.
Тремтіння пробігло по спині, коли один із голосів піднісся над
іншими, насмішкувато виючи. У мене було відчуття, що я точно знаю,
хто прямує до мене, і вони були останніми людьми, яких я хотіла
зустріти, поки знаходилася сама у лісі. Я припускала, що зустріч Дарсі
з ними чотирма тут була нещасливим збігом обставин, але, можливо,
це було не так. Можливо, саме тут вони любили тусуватися, якомога
далі від усіх інших студентів.
Я озирнулася на невелику галявину й метнулася далі в приховане
місце за поваленим деревом. Якщо вони не підуть сюди, то не побачать
мене, і хоч би як я ненавиділа ховатися від купи хуліганів, знала, що в
мене немає шансів проти жодного з них окремо, не кажучи вже про
всіх чотирьох разом.
Я посунулася так, щоб визирнути на галявину між корінням
перевернутого дерева, залишаючись прихованою за ним.
— Сьогодні я почув дещо дуже цікаве, Даріусе, — пробурчав Сет,
вийшовши на галявину та впавши на пеньок, який був частиною кола.
Він зав’язав своє довге волосся в пучок на потилиці, і це зробило кути
його обличчя помітнішими, ніж зазвичай.
— Почекай секундочку, — сказав Макс, виходячи на галявину поруч
із Даріусом. — Якщо ти збираєшся розчулитися через це, то я хочу
втрутитися у твій біль.
— Якщо тобі так треба, — сказав Даріус, намагаючись видати
роздратування, коли вони взяли собі ще два пеньки, а Макс обняв його
за плечі.
Після того, що він розповів мені про Сирен, я здогадалася, що він
планує харчуватися силою Даріуса, і була здивована тим, що
Спадкоємець Вогнютак просто дозволив таке.
— Ну, — сказав Сет, зробивши різку паузу. — Я чув, що ти пообіцяв
Маргариті зустрітися з твоїми батьками, коли вони наступного разу
приїдуть у гості.
Даріус засміявся і нахилився вперед, спершись ліктями на
коліна,Макс був змушений рухатися разом з ним, щоб підтримувати
контакт між ними.
— Ну, вона, звичайно, може придумати творчі історії, навіть якщо в
спальні у неї фантазія менша, ніж картоплина.
Сет розсміявся, а Макс усміхнувся.
— То ти все ще готовий одружитися зі своєюдвоюрідною сестрою?
— дражнив Калеб, виходячи з-за дерев та поправляючи ширинку
таким чином, що мені здалося, наче він щойно мочився. Як чудово.
Даріус видав звук, який був більше схожий на гарчання, ніж на що-
небудь інше, і всі інші розсміялися у відповідь.
 — Я не одружуся зі своєючортовоюкузиною. Крім того, вона моя
троюрідна сестра, — пробурмотів Даріус, і здалося, що вони
обговорювали це раніше вже багато разів.
— Тоді гаразд, ти готовий одружитися зі своєю троюрідною
сестрою? І чи вдалося їй позбутися цього наросту на обличчі? —
насміхався Калеб.
— Який наріст у неї на обличчі? — спитав Даріус, його губи
смикнулися від веселості.
— Ні, Калебе. Той наріст – її обличчя. Пам'ятаєш? — сказав Макс, і
вони втрьох розсміялися, а Даріус кілька секунд намагався
підтримувати роздратовану атмосферу, перш ніж теж засміятися.
— Ах, твоя радість набагато смачніша за твій гнів, — посміхаючись,
прокоментував Макс, підтягуючи Даріуса ближче до себе.
— Клянуся всіма зірками, я ніколи не бачив потворнішої дівчини, —
посміхнувся Даріус, відштовхуючи Макса. Сирена послабив хватку,
але не відпустив, очевидно, ще не закінчивши харчуватися його
емоціями. — І я не одружуся з нею. Я б швидше відмовився від своєї
претензії на трон.
Я не могла повірити, що вони всі сиділи й обговорювали його
одруження, ніби це було справжньою можливістю у найближчому
майбутньому. Він – другокурсник, заради Бога. Чому, в біса, його
родина намагалася видати його заміж?
— Я б посперечався з тобою з цього приводу, але я бачив її й думаю,
що я теж відмовився б від своїх претензій, щоб врятувати тебе від того
шлюбу, — пирхнув Сет. — То, може, ти все-таки представиш
Маргариту, як альтернативу?
Даріус закотив очі.
— Немає шансів на це. Ти справді думаєш, що мій батько обере
Сфінкса як альтернативу? Вони нічого не варті й наполовину марні в
бою, плюс вона лише шостого рівня у вогні. Немає другої сили взагалі.
Крім того, я вважаю за краще, щоб мої жінки становили більше
викликів, а вона занадто... звичайна, щоб розглядати її у
довгостроковій перспективі.
Наскільки я думала, Маргарита була стервою першого рівня, але я
все одно не вважала, що це особливо класно з боку Даріуса говорити
про неї за її спиною, коли він явно спав з нею.
 —Я не відчуваю лівої сідниці, — поскаржився Макс. — Може хтось
із вас зробить ці пеньки зручнішими, якщо ми збираємося сидіти тут?
— Не дивись на мене, — сказав Сет. —Я виснажений, доки не зійде
місяць, — він з надією подивився вгору, але в небі не було жодної
ознаки місяця. Я здогадалася, що це означало, що Перевертні
відновлювали свою силу під світлом місяця.
Макс з надією перевів погляд на Калеба, але Спадкоємець Землі
похитав головою.
— Нічого не можу зробити, сьогодні ввечері я вичерпав свої сили на
тренуванні. Хіба що хтось із вас захоче зробити пожертву на цю
справу?
— Не я, — сказав Макс. — Я все ще отримую свою дозу.
Сет знизав плечима, вже підтвердивши, що в нього немає чим
ділитися, і Калеб з надією перевів погляд на Даріуса. Було дивно чути,
як вони так невимушено обговорюють цю ідею. Зазвичай Калеб
просто брав те, що хотів, але він явно не намагався б зробити цього зі
своїми друзями. І я не думаю, що це тому, що він не міг цим керувати.
Чотири Спадкоємці виглядали досить рівними, і я була впевнена, що
він принаймні мав би хороші шанси силою відібрати владу в одного з
них, як він зробив це зі мною. Ні. Це було про повагу. Він піклувався
про своїх друзів і взяв би від них владу лише тоді, коли б вони самі
запропонували.
— Сьогодні ввечері я вже годую одного паразита, ти ж справді не
збираєшся просити мене погодувати двох? — запитав Даріус. Це не
було однозначною відмовою. Мені здалося, що він би погодився, якби
Калеб наполягав на цьому, що більш ніж дивно, оскільки було ясно, що
він насправді цього не хотів. Я ніколи не очікувала, що Даріус Акрукс
комусь поступиться.
Калеб різко зітхнув, коли нарешті впав на пеньок.
— Я планував підзарядитися зі свого Джерела під час вечері, але
Веґа так і не з’явилась.
Я посміхнулася про себе, рада, що мені вдалося влаштувати ранню
вечерю перед зустріччю зі Зв’язковою й уникнути цієї конкретної
сутички.
— Ти міг вкусити будь-якого ідіота в школі, — сказав Даріус,
закочуючи очі. — Чому ти просто не підзарядився в іншому місці?
 — Ти ж знаєш, мені подобається моя сила, як і мій дух, —
зневажливо відповів Калеб. — Найкраще або взагалі ніяке. Мені
подобається смак Торі, у неї в крові більше сили, ніж навіть у вас,
мудаків.
Інші троє незручно пересмикнулися від цього коментаря, а Калеб
знизав плечима, провівши рукою по своїх світлих кучерях.
— Немає сенсу це заперечувати, — сказав він. — Ми всі знаємо,
який їхній потенціал.
— Ось чому ми повинні переконатися, що вони провалять Розплату,
— прогарчав Макс.
Тремтіння пробіглося у мене по спині від злоби в його тоні. Невже
вони справді думають, що ми з Дарсі так хочемо отримати їхній
дурний трон? Чому ніхто з них навіть не потрудився поговорити з
нами про це замість того, щоб просто сліпо зациклитися на тому, щоб
позбутися нас.
— Все в наших руках, — знизав плечима Сет. — Ми можемо
придумати ще кілька ідей у Королівській Лощині. Я думаю, що завтра
має бути великий день для цих близнючок. І якщо ти захочеш піти зі
мною побігати опівночі, я дозволю тобі підзарядитися мною, — додав
він Калебу.
— Або ти можеш зустрітися зі мною вранці в Домі Вогню та
зачекати біля кімнати Торі, щоб здивувати її, — запропонував Даріус,
усміхаючись, і я сердито скрипнула зубами. — Якщо нам дійсно
пощастить, ми можемо дізнатися, чи спить вона голою.
— Я здивований, що ти ще не дізнався цього, — натхненно сказав
Макс, і рот Даріуса розкрився в напівпосмішку, від якої я розсердилася
й водночас почервоніла.
— Чому б нам усім не з’явитися, — з ентузіазмом сказав Сет. — Ми
можемо організувати їй пробудження, яке вона ніколи не забуде.
Дякую за попередження, придурки. Я точно знаю, де мене не буде
завтра вранці.
— Звучить непогано, — сказав Даріус, підводячись і прибираючи
Максову руку зі своїх плечей. — Я йду спати.
— Ти не прийдеш до Лощини? — розчаровано запитав Макс.
— Ні, я заморився. Тоді побачимось вранці? О шостій? Вона ніколи
не встає рано.
 Надзвичайний сталкер? Невже він справді приділяє мені стільки
уваги?
— Гаразд, ми придумаємо щось особливе для нашої розваги з Веґа,
— погодився Сет.
Він подався вперед і обійняв Даріуса, на мить провівши пальцями по
його темному волоссю, перш ніж піти назад з галявини. Даріус
сприйняв тактильну поведінку перевертня з розумінням, яке свідчило
про те, що він звик до цього, навіть якщо це був не той спосіб, у який
він вибрав би поводитися сам. Знову ж таки, я була здивована, що він
змінив свою природну поведінку, щоб догодити одному зі своїх друзів,
але було ясно, що ці четверо були більш ніж готові адаптувати свою
природу, щоб об’єднатися як група. Я припускала, що їхні зв’язки
виникли через те, що вони перебували в тому ж становищі, що й
Спадкоємці, але це було більше, ніж просто відповідальність і
очікування. Вони виглядали майже як сім'я.
Макс і Калеб поплескали Даріуса по руці, перш ніж вони теж
вийшли з галявини, і він трохи завагався, дістаючи з кишені свій
Атлас, в очікуванні поки вони підуть.
Минуло кілька хвилин, поки я мовчки чекала, коли він рушить, і
Даріус нарешті набрав номер на пристрої, який тримав у руці, перш
ніж одягнути навушник.
Він провів пальцями по щелепі, чекаючи з’єднання дзвінка, і його
брова насупилася.
— Довго відповідаєте, — прогарчав він, коли людина на іншому
кінці нарешті відповіла. — Мені треба поговорити з вами особисто...
Ні, не завтра, зараз. Ця ситуація триває надто довго, ми вже повинні
були розібратися з ними. Я думаю, що нам потрібно покращити план...
Просто зупиніться. Я зараз прийду до вас.
Даріус перервав дзвінок і підвівся, а місяць, що сходив, затьмарив
його риси. У мене по спині пробіглися колючки, коли я намагалася
зрозуміти, з ким він розмовляв і про що. Він сказав, що хоче, щоб з
«ними» розібралися. Чи міг він говорити про мене та Дарсі?
Він подався з поляни, а я вислизнула зі своєї схованки,
спостерігаючи, як він дійшов до стежки. Замість того, щоб повернути
ліворуч і попрямувати назад до Дому Вогню, він повернув праворуч й
швидко рушив.
 Я вийшла на стежку позаду нього, спостерігаючи, як його силует
вислизає між деревами. Чому він брехав друзям про те, що робив? І з
ким він розмовляв, якщо не з одним із них? Якщо справді є шанс, що
він щось замишляє проти мене та моєї сестри, тоді мені потрібно
з’ясувати, що це буде. Але якщо він спіймає мене на тому, що я стежу
за ним, то одному Богові відомо, що він зі мною зробить.
Я вагалася, і він зайшов за поворот, вислизнувши з поля зору.
Прийнявши миттєве рішення, про яке, сподівалась, не пошкодую,
поспішила за ним.
Я крала велосипеди з п’ятнадцяти років, і одна річ, яку я вміла
робити краще за будь-що інше – це рухатися безшумно та ховатися в
тіні.
Я обережно бігла підтюпцем, щоб наздогнати його, слідуючи
стежкою, коли він відходив від мене. Його довгий крок і очевидне
бажання дістатися до місця призначення означали, що він рухався
швидко, але він також не намагався перевірити можливі хвости.
Помилка новачка. Правило номер один, звідки я родом: завжди стежте,
щоб нікого не було на вашому хвості. Будь то поліцейський чи інший
злодій, який сподівається заробити на вашій важкій праці, ви ніколи не
можете бути надто обережними.
Я підкралася ближче, ковзнувши в прикриття дерев, коли
наблизилася до нього на кілька метрів. Я була надто видимою на
шляху, якщо він озирнеться назад, і зовсім не маю інтересу накликати
на себе гнів Даріуса Акрукса.
Я ніколи не була на цій стороні кампусу і не мала уявлення, де ми
знаходимося. Ми були глибоко в Території Землі, але я не бачила
нічого, крім дерев. Мені спало на думку, що без мого Атласа та без
жодної іншої душі я могла б знову заблукати в цьому лісі цієї ночі.
Я відкинула цю думку і вигнала її зі своєї голови.
Зараз трохи пізно думати про це, Торі.
Дійшовши до краю Ридаючого Лісу, він завагався перед широкою
галявиною, і я перейшла між деревами, щоб спробувати поглянути на
те, що там було. Даріус раптом випрямився, повертаючись, щоб
глянути назад на дерева, і я притулилася до величезного стовбура, коли
його погляд прокотився по моїй схованці.
 Моє серце шалено билося, але дихання було рівним. Це був момент,
коли було важливо тримати себе в руках. Коли ви розумієте, що вас
хтось спіймав, ваше тіло завжди намагається спонукати вас до дій, але
єдиним рішенням у цієї ситуації є повна бездіяльність.
Я завмерла, і моя магія згорнулася в мені, як жива істота, коли він
намагався роздивитися мене в темряві. Можливо, він відчув мій погляд
на собі, але не міг переконатися. У дев’яти випадках із десяти погане
передчуття відкидалось, як параною. А був ще один із десяти, за якого
я хвилювалася. Хтось із правильними інстинктами зловив би мене.
Але у мене було відчуття, що Даріус був достатньо зарозумілим, щоб
повірити, що ніхто не наважиться піти за ним, як я.
Але я ніколи не була тією, ким би міг керувати страхом. Я боялася?
Чорт візьми, так.. Чи повернулася б я назад? Ніяк ні.
Даріус відвернувся від дерев і попрямував на галявину. Я повільно
підійшла ближче, кидаючись від стовбура до стовбура і
використовуючи глибокі тіні, щоб сховати себе.
Він перетнув галявину й наблизився до закритого комплексу квартир
із широким басейном перед ними. У траві за кілька метрів від узлісся
дерев був встромлений знак, і я примружилася, щоб прочитати його в
місячному світлі.

Містечко Астероїд.
Лише для проживання викладачів.
Строго заборонено студентам у будь-який час.
Недотримання цього правила призведе до серйозних наслідків.

Мій інтерес пробудився, коли Даріус скоротив відстань до

комплексу, перш ніж обійти правий бік кованої огорожі. Що б він не
робив, це було щось темне, і здавалося, що це стосується вчителя.
Мій розум зачепився за Професорку Престос у її ідеально
представленій славі, і я подумала, чи не пішла я за ним аж сюди заради
якоїсь мерзенної інтрижки. Вона, безсумнівно, була досить
привабливою, і якщо хтось зі студентів збирався привернути увагу
вчителя, то це був би Даріус Акрукс із його неприродно грубою
досконалістю на кшталт «торкайся мене руками». Не те щоб я
помітила.
 Але, згадуючи почуту розмову, я зрозуміла, що це неправильно.
Кого б він не збирався тут зустріти, насправді не хотів його бачити. І
їхні справи не звучали весело.
Я глянула на місяць, бажаючи, щоб він відпочив від свого положення
в чистому небі наді мною, а потім кинувся на галявину. Я підбігла до
огорожі й поспішила за Даріусом, оскільки м’яка трава гнулася під
моїми ногами, заглушаючи моє наближення.
Я продовжувала йти, дивуючись, як він збирався потрапити
всередину комплексу, перш ніж дізналася про це, коли дісталася до
шматка товстої огорожі, який був розплавлений, формуючи отвір,
більш ніж достатньо широкий, щоб пропустити мене.
Тонко, Даріус.
Я прослизнула всередину, обережно уникаючи розплавленого заліза,
що все ще світилося червоним від тепла, яке він створив, щоб знищити
його.
На мить я зупинилася, не знаючи, куди йти, тоді звук сердитих
голосів затягнув мене між будинками праворуч і позаду них.
Наблизившись, я змусила себе сповільнитися, притиснувшись
спиною до холодного каменю стіни, коли я ковзнула вузьким
провулком і сховалася за низьким живоплотом.
— Я ж казав тобі сюди не приходити! — Оріон прогарчав і підійшов
близько до обличчя Даріуса, схопивши його за сіру футболку та
стиснувши дорогу тканину в кулак. — Якби тебе хтось побачив...
— Мені здається, ви забули, з ким розмовляєте, сер, — прогарчав
Даріус, штовхаючи Оріона в груди так сильно, що той відступив на
крок назад і був змушений відпустити його.
Вони кілька секунд сердито дивилися одне на одного, поки бажання
насильства танцювало в прохолодному вітрі, перш ніж зникнути.
— Ти знаєш, як я дбаю про це, — промовив Оріон. — Я просто не
хочу, щоб ми все зіпсували, коли ми так близько.
— Так чому ми чекаємо? Ми знаємо, де вони. Ми могли б піти туди
зараз і застати їх, поки вони сплять, покінчивши з цим раз і назавжди,
— наполягав Даріус, його голос був низьким від злості, яка, здавалося,
була готова вирватися з нього будь-якої миті.
— Ще ні. Якщо ми помиляємось, ми можемо забрати невинні життя,
— наполягав Оріон. — Занадто важко бути впевненим з інформацією,
яку ми маємо. Дай мені ще кілька днів. Я побачу її знову і підтверджу
наші підозри.
— Через кілька днів вони можуть стати ще потужнішими. Ти бачив,
що сталося з початку семестру. Чим довше ми даємо їм
пристосуватися до своєї сили, тим більше шансів, що вони зрозуміють,
як використовувати її та звернути проти нас. Якщо ти боїшся, що не
впоратися з роботою, то дозволь мені покликати інших на допомогу.
Ти знаєш, що вони хочуть знищити їх майже так само, як і ми.
Оріон провів рукою по обличчю, похитавши головою.
— Це надто ризиковано. Сет не може тримати язик за зубами, він
розповість кожному члену своєї зграї до сходу сонця, а сили Макса
пом’якшують його для інших, хоч би як сильно він не заперечував, що
це неправда.
— А як, щодо Калеба? Чи ваше дріб’язкове суперництво надто
запекле, щоб ти забув про нього ненадовго, навіть зважаючи на
загрозу, з якою ми тут стикаємося? — запитав Даріус. Він почав
крокувати, і я відсахнулася, коли моє серце закалатало. Вони говорили
про нас? Це звучало саме так, але чому їм так погрожували дві
дівчини, які ще навіть не знали, як використовувати свої сили?
— Справа не в суперництві, — сплюнув Оріон. — Йдеться про силу.
Ти його краще знаєш ніж я, але я вважаю, що він занадто
імпульсивний для цього. Якщо він завдасть удару занадто рано, то вся
наша робота буде марною. Те саме стосується, якщо ми спробуємо
вбити їх зараз. Поки ми ще не впевнені. Що, якщо ми зазнаємо
невдачі, а їм вдасться втекти від нас? Або ми досягнемо успіху, та
пропустимо щось важливе, і це спричинить щось більше...
— Ти знову радився з тими клятими кістками, — прогарчав Даріус.
— Так, — похмуро погодився Оріон. — І хоча вони не розкривають
мені багато відповідей, але одне все-таки ясно. Це не наш момент.
Даріус завмер, зробивши довгий вдих через ніс та намагаючись
стримати гнів.
— Іноді мені хотілося б, щоб ми не жили у світі, де все для нас
складено так, ніби наше життя – це не що інше, як шматочки якоїсь
довбаної головоломки, і ми взагалі не маємо права голосу.
Оріон зітхнув, підійшовши ближче, щоб покласти руку на плече
Даріуса.
 — Це про твого батька? Він все ще тисне на тебе, щоб...
— Звичайно, про нього. Це все, про що він коли-небудь думає. Він,
здається, навіть не помітив, що світ, у якому ми живемо, може
балансувати на межі хаосу, — Даріус похитав головою, перш ніж
скинути руку Оріона. — Не турбуйся про мого батька, я, як завжди,
понесу тягар його гніву. Коли ми з іншими Спадкоємцями розберемося
в цій ситуації, він все одно відступить. Ти просто зосередься на
підтвердженні всього, щоб ми могли діяти.
— Я знову зустрінуся з нею через кілька днів. Я прочитаю.
Переконаюся, що ми маємо всю правду, — твердо кивнув Оріон.
— І потім? — Даріус тиснув, здавалося, потребуючи відповіді, перш
ніж дозволити звернути себе зі шляху, який він уявляв.
— А потім... тоді ми зробимо все, що маємо, поки хтось не
дізнається, що це були ми.
— Добре, — відповів Даріус, і його обличчя осяяло усмішкою,
достатньою різкою, щоб різати скло.
Він не попрощався, розвернувся й пішов геть від Оріона. Моє серце
підскочило, коли я відсахнулася далі в тінь, але, на щастя, він вибрав
іншу алею, і я чекала, поки він відійде якомога далі від мене.
Оріон кілька секунд стояв у місячному світлі, його погляд був
прикутий до алеї, якою Даріус пройшов, до того часу, коли він, мабуть,
зник з поля зору.
Зрештою, він вилаявся собі під ніс, а потім розвернувся й теж пішов
геть.
Я дозволила хвилинам цокати, ховаючись у тіні. Звідси був лише
один шлях назад до Академії, і я не збиралася ризикувати, щоб не
наштовхнутися на Даріуса по дорозі. Якби він дізнався, що я за ним
слідкувала, то, мабуть, спалив би мене на місці.
До того часу, коли я вилізла зі своєї схованки й пішла назад у ліс,
Даріуса вже давно не було. Я поспішила назад по звивистих доріжках
так швидко, як тільки могла, цілячись у своє ліжко та Атлас, щоб
викликати Дарсі. Я не була впевненою, що саме почула, але одне було
зрозуміло. Даріус і Оріон зберігали таємниці. І якщо був хоч
найменший шанс, що вони залучили нас із сестрою, тоді я мала намір
докопатися до істини.
 Розділ 13

Тільки-тілки я почала засинати, як Атлас, що лежав на нічному

столику, задзвонив. На екрані загорілося ім’я контакту: «Торі». На
серці одразу стало неспокійно, раптом з нею щось сталося. Зібравшись
із силами, я натиснула «відповісти».
— Торі, все добре? — запитала я.
— Так, все добре. Але можна я сьогодні переночую в тебе? Я чула,
що Спадкоємці хочуть підстерегти мене зранку, і… Ну, нам ще
потрібно про дещо поговорити.
— Звичайно, я зустріну тебе біля Вежі Повітря, — відповіла я, і, не
стримавши позіхання, сіла на ліжку.
— Взагалі-то явже тут, — відповіла вона. В її голосі почулися нотки
радості.
Я посміхнулася, встала з ліжка, швидко перевдягнулася в
спортивний костюм та тихо вийшла в коридор. Крокуючи до сходів,
мені здавалося, що я йду не по кам’яній підлозі, а по кризі, настільки
охолола її поверхня. Щоб остаточно не змерзнути, я вирішила пробігти
цей відрізок шляху навшпиньках.
Стрімко долаючи майже болючу тишу вежі, я поспішила спуститися
по сходах. По дорозі мені трапилися тільки двоє студентів, що саме
готувалися до сну; вони зачудовано подивилися мені вслід. Перемога!
Швидко збігши на перший поверх, я опинилася перед величезними
залізними вхідними дверима. Під моїм натиском вони відчинилися.
Тільки-но ступивши назовні мені в обличчя вдарило прохолодне нічне
повітря.
 — Я тут, — озвалася Торі, виходячи з-за в’юнкого куща, який плівся
по одній зі стін вежі. По її насуплених бровах я зрозуміла, що її щось
тривожить. — Якщо Сет мене впіймає, це кінець.
— Не впіймає. Ходімо.Я підняла руку, направивши потік вітру в знак
Повітря над дверима Вежі, щоб вони знову відчинилися. Ми
швиденько проскочили перший поверх й збігли по гвинтових сходах
нагору.
Завертаючи на мій поверх, я перечепилася й мало не впала.
— Прокляття, — прошепотіла я собі під ніс. Але не встигла я
злякатися, як ми вже підбігали до моєї кімнати. Тільки зачинивши за
нами двері на ключ, я полегшено зітхнула. Тепер ми в безпеці.
На моєму обличчі засяяла переможна посмішка, але Торі була не
готова розділити мою маленьку перемогу.
— Дарсі, відбувається щось дуже дивне, — проказала вона, сідаючи
на моє ліжко та ставлячи свою сумку біля ніг.
— Що ти маєш на увазі? — я схопила стілець й поставила його
перед нею.
Вона перекинула волосся через одне плече й почала нервово
накручувати пасмо на палець.
— Сьогодні ввечері я прослідкувала за Даріусом. Він попрощався з
іншими Спадкоємцями й пішов кудись один, до того ж поводився дуже
підозріло, тому я пішла за ним. Він вивів мене прямісінько до Оріона.
— До Оріона? — видихнула я здивовано. — Але чому?
— Вони щось ховали.
Торі переповіла мені все, про що вони говорили. Дослухавши її
розповідь до кінця, у мене в голові постійно крутилося одне: було
дуже схоже на те, що Даріус та Оріон хотіли позбутися нас.
Я закусила губу, намагаючись заспокоїти серце, що ніби ось-ось
вистрибне з грудей.
— Можливо, ти щось не так зрозуміла? — промовила з надією я, і
Торі повільно кивнула.
— Можливо… Але я все ж впевнена, що все правильно почула.
— Тоді що нам робити? — запитала я.
— А як щодо Падаючої зірки? — сказала вони. — Хіба вона не
говорила щось про Оріона? Що він щось від нас приховує. Можливо,
вона знає відповіді.
 Я насупилася, шлунок ніби стягнуло у вузол.
— Ми навіть не знаємо, хто вона. Це може виявитись один зі
Спадкоємців, який вирішив пожартувати з нас, — мені не хотілося
довіряти тому, кого ми не знаємо. — А раптом, якщо ми напишемо цій
Падаючій зірці, то тільки потрапимо до рук Спадкоємців?
— Не хотілося б мені такого, — відповіла Торі. — Насправді Зірка
не сказала нічого, що б нашкодило нам. Вона просто… заплутала нас.
Я мовчки підняла руку, щоб поправити волосся.
Торі подивилася на мене, її чоло зім’ялося зморшками, а в погляді
читалася жалість.
—Ти не маєш вірити їй, Дарсі. Просто подивимося, що вона скаже.
Все ж таки здавшись, я кивнула й потягнулася до свого Атласа. Я
вмостилася на ліжку біля Торі й поклала пристрій собі на коліна.
Я зайшла в месенджер та надрукувала наше запитання Падаючій
зірці. В цей момент моє серце нещадно гупало в грудях.

Дарсі Веґа:
Ти казала, що Оріон від нас щось приховує. Не хочеш розповісти, що
ти мала на увазі?

Ми чекали на відповідь в напруженій тиші. Я сподівалася, що нам не

доведеться чекати до завтра. Адже було вже за опівніч, більшість
студентів спали.
За мить внизу екрану з’явилося три крапки, які означали, що
Падаюча зірка пише відповідь.
Ми з Торі обмінялися стурбованими поглядами й продовжили чекати
в тиші, аж поки не з’явилося повідомлення.

Падаюча зірка:
Мені не подобається його компанія.

Дарсі Веґа:
Ти маєш на увазі Даріуса?

Моє серце готове було вистрибнути з грудей, поки ми чекали на

наступну відповідь.
 Падаюча зірка:
Так.

— От чорт, — прошепотіла Торі.

Я написала наступне запитання, мої щелепи стиснулися від напруги.

Дарсі Веґа:
Ти знаєш, що вони замислили?

Падаюча зірка:
Ні.

Я зітхнула, опускаючи Атлас на коліна. Аж раптом прийшло ще одне

повідомлення.

Падаюча зірка:
Але я знаю це…
Усі союзники родини Акрукс небезпечні.
Не довіряйте їм.

Дарсі Веґа:
Але чому?

Плече Торі притиснулося до мого, коли вона підсунулася ближче, ми

обидві чекали. Тепер я переконалася, що це точно не один зі
Спадкоємців.
Три крапки витанцьовували внизу екрану, ніби знущалися, поки ми
очікували на відповідь.

Падаюча зірка:
Я думаю, що родина Акрукс причетна до смерті ваших справжніх
батьків.
І в мене є причини підозрювати, що сім’ї інших Спадкоємців їм
допомагали.

Я стривожено повернулася до Торі.

— Ти віриш цьому?
 Торі подивилася на мене, її округлені від нової інформації очі були
замисленими.
— Я не знаю. Ми навіть не знаємо, хто ця Падаюча зірка.
— Але якщо вона має рацію, і Даріус та Оріон хочуть нас вбити…
— в моїх грудях завирував страх.
— Тоді нам гаплик, — прошепотіла вона.
Мій Атлас дзенькнув – прийшло нове повідомлення.

Падаюча зірка:
Я не можу поділитися всіма своїми знахідками через Faebook. Це
небезпечно.
Але поки прочитайте це. Я скоро з вами зв’яжуся.

До повідомлення було вкладене посилання, яке привело мене до

статті, яка була надрукована через день після смерті наших справжніх
батьків. Коли я почала читати, у мене по спині пробіг жар.

Король Гейл Веґа, його дружина Мерісса та їхні обидві доньки

Роксанія та Гвендаліна були знайдені мертвими у їхніх ліжках в палаці
вчора вранці о 7:08. Король Гейл, відомий за свого правління як
Жорстокий Король, і його доньки були останніми спадкоємцями
престолу Солярії. Їхні смерті трактують як убивство. Усі докази
вказують на те, що це була продумана атака двох або більше Німф.
Щоб зменшити хвилювання у королівстві, чотири Доми Небесної
Ради (Акрукс, Ріґель, Альтаїр та Капела) вирішили правити країною
замість Короля Гейла.
Лорд Ліонель Акрукс був першим, хто ринувся на допомогу своєму
давньому другові Королю Веґа, коли отримав тривожні новини з
палацу. Але, на жаль, він не встиг. Тепер, володіючи магією
королівського роду, ці Німфи є найсильнішими та найнебезпечнішими
створіннями свого виду. Для того, щоб якнайшвидше знищити цих
істот, поки вони не спричинили великої шкоди, почалося велике
полювання.
Новини про смерть Короля рознеслися сумішшю горя та радощів,
оскільки правління Гейла Веґа супроводжувалося постійними
випробуваннями й заворушеннями. Усюди цитується професор Аструм
з Академії Зодіак, який ще до сходження Короля Веґа на престол за
допомогою передбачень Таро та читання по зірках нарік наступні
роки «Кривавим десятиріччям». Хоч спочатку це його передбачення
засудили, зараз воно широко використовувалося, щоб описати
правління Жорстокого Короля. В знак протесту проти того, що
прихильники короля вирішили витратити мільйони на його похорон, ця
фраза красується на банерах по всьому місту Лунар.
Один з головних прихильників Короля Веґа та його родини, Геміш
Ґрюс, наполягав на тому, щоб трон був переданий найближчому
кровному родичу королівської сім’ї. Але, оскільки найближчими
родичами родини Веґа виявилися троюрідні брати та сестри, родини
Небесної Ради були проти такого рішення. Наразі вони домагаються
того, щоб трон залишався порожнім до того часу, поки не
знайдеться достойний правитель. Не важливо він буде королівської
крові, чи ні. А поки чотири родини будуть правити разом. Такий крок
радо вітала більшість підданих королівства Солярія.

Важко зітхнувши, я відвела очі від статті. Торі відкинулася на ліжко

біля мене.
— Падаюча зірка може бути права, — сказала вона. Я кивнула.
— У сімей Спадкоємців був мотив, щоб їх убити, — погодилася я. У
мене в роті з’явився неприємний присмак. — Але тут сказано, що це
зробили Німфи. А Дієго розповідав мені, що вони вбивають по-
особливому… Вони протикають твоє серце кігтями й висмоктують з
нього магію.
— Фу, — поморщилася Торі. — Після такого точно б залишилися
докази.
— Так…
Я відчайдушно намагалася виключити можливість того, що до цього
причетні сім’ї Спадкоємців. Що хтось з них хотів нас вбити. А
професор Оріон допомагав їм. Тому, що, якщо це правда, я навіть не
знала, як нам бути.

***
 Я сиділа на уроці Кардинальної Магії, моє серце було сповнене
тривогою. Оріон запізнювався. Я раз у раз позирала на двері,
очікуючи, що він зайде до аудиторії з кулеметом й розстріляє нас із
Торі.
Зберися.
Йому навіть не знадобився б кулемет, він міг би порізати нас на
шматки своїми гострими вилицями, не говорячи вже про його пазурі…
Після того, що ми дізналися минулої ночі, я майже не зімкнула очей.
Мене страшив урок Оріона.
Дієго переводив погляд з мене на Торі, його блідо-блакитні очі були
сповнені тривогою.
— Усе добре? Ви виглядаєте ніби живі мерці.
Я силувано засміялася, але це не прозвучало дуже переконливо.
— Без тебе вчора було сумно, — Софія зашепотіла до Торі. — Мені
тебе не вистачало.
Торі вибачливо посміхнулася.
— Спадкоємці хотіли мене впіймати. Потрібно було сховатися.
Софія зітхнула, виводячи пальцем кола на парті.
— Хотіла б я, щоб вони від вас відчепилися.
Тим часом Кайлі велично зайшла в аудиторію та почала граційно
походжати між рядами парт, роздаючи студентам яскраво-рожеві
листівки.
— Вечірка першокурсників наступної п’ятниці у Сфері!
Коли вона наблизилася до нас, швидко відсмикнула руку з
листівками. Своїми бурштиновими очима вона дивилася то на мене, то
на Торі, ніби гадюка, що обирала, на кого їй накинутися.
— Думаю, ви не прийдете.
Вона змахнула листівками прямо в нас перед очима з насмішкуватим
виразом обличчя.
— Чому це? — Софія піймалася на приманку.
— Тому, що ніхто не хоче вас там бачити, — відповіла вона й
обдарувала нас отруйним поглядом. Моє серце сповнилося
занепокоєнням.
Двері відчинилася, і в аудиторію зайшов Оріон. Побачивши його, я
втиснулася у свій стілець. Він обвів кімнату очима, і його погляд
вчепився за листівки в руках Кайлі.
 — Ні, — прогарчав він й змахнув рукою. В аудиторії подув
потужний вітер, який захопив усі листівки й швидко переніс їх у
смітник.
Кайлі завмерла,біла як смерть, і з тривогою подивилася на Оріона.
— Сер, я...
— Міс Мейджор, якщо ти ще хоча б раз будеш роздавати сміття на
моїх заняттях, тебе буде відсторонено від усіх офіційних заходів на
весь рік.
Я не змогла стримати задоволення від невдачі Кайлі, коли побачила,
як зауваження Оріона ніби вибили землю у неї з-під ніг. Навіть попри
те, що Оріон міг виявитися психопатом-вбивцею.
— Але, сер! — ахнула вона.
Оріон знову змахнув рукою – листівки, які ще залишилися у Кайлі в
руках, злетіли в повітря й розлетілися на сотні шматочків. Розірваний
папір рожевим дощем посипався їй на голову.
Господи, якби захотів, він міг би розірвати мене на шматки, так
само як цей папір.
Тоді чому він цього ще не зробив?
Клас вибухнув хвилею сміху, я теж не змогла втриматися й тихенько
пирхнула. Кайлі, червона як рак, поспішила повернутися на своє місце.
Оріон з розмаху поставив свою чашку з кавою на стіл, і в аудиторії
одразу стало тихо. Він пробігся очима по обличчях студентів, його
погляд на пів секунди затримався на мені. Я підняла підборіддя.
Ти мене не лякаєш.
Хоча, чорт, мабуть-таки лякаєш.
Оріон повернувся до дошки та вивів на ній напис.

ВИ НЕ УНІКАЛЬНІ.

Я видихнула. Боже, цей чувак знає, як підбадьорити учнів…

Він повернувся до нас лицем, виглядаючи при цьому більш
роздратовано ніж зазвичай (а це про щось говорить).
— У кожного знаку Зодіаку є свої власні риси. Хороші й погані.
Вони можуть впливати на ваш характер. Але вони не можуть робити
вас іншими або особливими. Вони роблять вас Фейрі.
 Він доторкнувся до дошки, і на моєму Атласі з’явилася перша
картинка в конспекті цього заняття. Це була картинка Зодіаку: красиве
коло, у якому перепліталися всі сузір’я знаків.
— Усі Фейрі є частиною цього, — провадив він, його голос став
м’якшим. — І у нас всіх є спільні небесні створіння.
Оріон показав на центр Зодіаку:
— Це Сонце та Місяць. Вони поєднують нас. Саме тому ні Орден, ні
макіяж, ні кольорове волосся, — він перевів на мене прискіпливий
погляд, походжаючи між рядів парт, — ні шапка-біні…
Оріон поглянув на шапку Дієго, але той вхопився за неї, зиркнувши
з-під лоба у відповідь. Професор зверхньо всміхнувся.
— Не роблять вас особливими, — закінчив він свою думку.
Оріон просувався глибше в аудиторію. Я зафіксувала свій погляд на
дошці. Професор провадив далі.
— Існує дванадцять знаків Зодіаку. Я сподіваюся, що всі, навіть наші
королівські Спадкоємці Веґа, знають їх. Тому дамо їм слово.
Оріон раптом опинився біля нас. Він поклав руки на наші плечі. Від
його дотику моє тіло вкрилося мурахами, але я відмовлялася
озирнутися і подивитися на нього.
— Починай, міс Веґа, — скомандував він.
— Кого саме ви маєте на увазі? — запитали ми з Торі одночасно.
— Блу, — він постукав мене по плечу. — А Веґа номер два може
пройти зі мною.
Оріон підштовхнув Торі, і вона піднялася зі стільця. Ми з нею
зустрілися очима, вона насупилася. Я відповіла їй співчутливим
поглядом. Тим часом Професор уже провів її до свого столу й сів на
стілець.
— Долоню, — скомандував він.
Торі з сумнівом простягнула йому руку. Він почав читати по долоні, і
я на мить замислилася, чи це те саме читання, що він робив мені.
— Я аж ніяк не чую гучне перераховування знаків Зодіаку.
Почувши його грубий тон, я скрипнула зубами. Від парти Кайлі та її
друзів почулося здавлене хихотіння.
Тим часом я на одному подиху називала всі знаки зодіаку:
— Водолій, Риби, Овен, Телець, Близнюки, Рак, Лев, Діва, Терези,
Скорпіон, Стрілець, Козоріг.
 — Добре, п’ять очок Дому Повітря, — сказав Оріон, і в мене мало
щелепа на підлогу не впала.
Можливо, він робить це навмисне, щоб відвести від себе підозру.
Коли вони знайдуть моє понівечене тіло, Кайлі обов’язково скаже:
— Він не міг її вбити, директорко Нова, буквально кілька годин
тому він дав її дому п’ять очок!
Поки читав долоню Торі, Оріон робив помітки на аркуші паперу.
Вона ж тим часом нервово переминалася з ноги на ноги, мріючи, щоб
це скоріше закінчилося.
Нарешті, він відпустив її руку й передав їй папірець.
— Ось твої коефіцієнти стихій. Чим вищий бал, тим сильніша
стихія. Твоя домінантна Стихія в магії – вогонь.
— Так… точно, — кивнула вона, вже пориваючись повернутися на
своє місце, але він схопив її зап’ястя та потягнув вперед.
Мене з головою накрило хвилею жаху, коли я побачила, як його ікла
встромилися в шкіру Торі.
Вона стиснула зуби й ослаблено похитнулася, коли Оріон осушив
всю її магію, щоб вона не використала її, щоб відштовхнути його.
— О Боже, сер! — ахнула Кайлі, але він проігнорував її,
продовжуючи висмоктувати магію моєї сестри.
— Досить!
Я кинулася до нього, підводячи руку над головою, щоб поцілити
хвилею повітря прямо йому в обличчя, щоб відкинути його. Торі
швидко глянула на мене й похитала головою, попереджаючи мене. Я
випустила жалісний звук.
Коли Оріон нарешті відпустив її, вона відсахнулася від нього. На її
обличчі був похмурий вираз. Професор встав зі стільця, здавалося, він
був у кращому гуморі ніж на початку уроку, і продовжив свою
розповідь про зоряні знаки.
Поки Торі йшла до свого місця, мою увагу привернуло сповіщення,
що висвітлилося на її Атласі.

Торі, вас згадали в дописі на FaeBook!

Я затамувала подих й швидко зайшла в додаток на своєму Атласі.

Торі повернулася на своє місце саме в той момент, коли я знайшла той
допис.

Кайлі Мейджор: Схоже, Професор Оріон краде з чийогось

Джерела. #ділитисяозначаєдбати #спадкоємцямбудецікаво

До допису була прикріплена фотографія, на якій Оріон висмоктує

магію з зап’ястя моєї сестри. Торі озирнулася й обдарувала Кайлі злим
поглядом.
Під фото почали з’являтися коментарі. Я закусила губу, коли
показала найпопулярніший з них Торі.

Коментарі:
Калеб Альтаїр: Якого біса???????????????????
Ранджип Шан: @Калебальтаїр – це ненормально, братан…
Тайлер Корбін: Мав змогу дивитися це шоу в першому ряду.
#Оріондавжару

Аудиторією покотився сміх, і Оріон зупинився на півслові, коли

побачив, що всі студенти відволіклися на свої Атласи.Він виглядав так,
наче був готовий повбивати нас усіх. Аж раптом двері різко
відчинилися, і до кімнати влетів Калеб. Він підбіг до Оріона,
притиснувши його до дошки. Аудиторія вражено затихла. Моє серце
мало не пішло у п’яти, коли я побачила, що Оріон звів руку й поцілив
потужним поривом вітру в Калеба. Останній різко відлетів, його голова
вдарилася об парту, по якій пішла велика тріщина.
Калеб загарчав, мов тварина, косячись на Оріона. В його руці вже
розгоралося полум’я.
— Достатньо! — закричав Оріон, перш ніж Калеб встиг завдати
удар.
Спадкоємець Землі зупинився, а з ним ніби й увесь клас. Напруга
прокотилася по аудиторії, коли Калеб погасив вогонь. З його горла
вирвався низький рик:
— Вона моє Джерело. Ще хоч раз доторкнешся до неї, і тобі кінець.
Мені начхати професор ти чи ні.
Оріон поправив свою сорочку і наблизився до Калеба.
— Вийди геть з моєї аудиторії.
 — Я не зійду з місця, поки ти не поклянешся, — відчеканив Калеб,
вказуючи на Торі. — Вона моя. Тримай свої ікла при собі.
— Я нікому не належу! — викрикнула Торі, і я кивнула,
погоджуючись.
Коли Оріон нічого не відповів, Калеб відштовхнув його так сильно,
що той вдарився потилицею об дошку.
По аудиторі пронеслося напружене бурмотіння. Тільки тоді я
зрозуміла, що мої руки вхопилися за край парти так сильно, аж
кісточки побіліли.
— Добре, — промовив Оріон страшним голосом. — Але інша Веґа
моя.
— Перепрошую? — здивувалася я, але вони продовжували
ігнорувати нас.
Калеб пробурчав щось, походжаючи перед Оріоном, ніби лев у
клітці.
— Домовились, — нарешті процідив він й вийшов з аудиторій,
грюкнувши дверима.
Оріон поправив свій костюм та повернувся до дошки.
— Овни підвладні Марсу, тому вони можуть бути дуже
імпульсивними й часто агресивними, коли…
Він продовжив урок, ніби нічого не сталося. Шокована, я
повернулася до Торі.
— Ми що, навіть не маємо права щось сказати? — просичала я своїй
сестрі.
— Ні, поки не зможемо їм протистояти, — сказала Торі, її брови
скривилися від гніву.
— А ви й не зможете, якщо не будете слухати на заняттях!
В наш бік полетіла книга, і ми відхилилися одна від одної, щоб не
потрапити під удар. Оріон розлючено дивився в наш бік.
— Ще одне слово від вас, і ви будете покарані до кінця року!
Я стиснула губи, в мені закипала лють.
Він зараз серйозно?
Він дивився на нас, очікуючи, що хтось все ж таки заговорить. Але
ми мовчали, і він повернувся до уроку.
— Коли ви Пробудитеся, ви назавжди отримаєте силу Стихії,
пов’язаної з вашим знаком Зодіаку. Наприклад, Риби, як водяний знак,
наділяють того, хто народився під ним, силою магії води. Ті, хто
отримує магію більше ніж одної Стихії, зазвичай вважаються
обдарованими, адже вони пов’язані з кількома сузір’ями, — Оріон
торкнувся дошки, і на ній з’явилася схема, на якій були зображені всі
сузір’я. — Як ви бачите, існують сотні комбінацій. Сили, які дарують
зірки, дуже невловні. Нам мало що відомо про те, чому деякі Фейрі
народжують більше ніж з однією Стихією. Але ми знаємо, що на це
впливає генетика та Орден, — він виразно подивився на нас з Торі. Я
відповіла йому холодним поглядом.
Ти буквально щойно назвав мене своїм мішком з кров’ю, козел! Як ти
можеш продовжувати урок, як ні в чому не бувало!?
Він підійшов до мене з посмішкою, від якої у мене на душі
похололо.
— Міс Веґа, можеш назвати сузір’я, які не пов’язані зі знаками
зодіаку?
Чому він завжди питає нас? В аудиторії сидить майже сотня учнів. І
він точно знає, що з усіх присутніх ми найменш обізнані в цьому
питанні.
Я почала згадувати, як в дитинстві лежала з Торі під зірковим небом.
З нами лежала наша прийомна мама, показуючи нам сузір’я, які вона
знала. Вона була доброю, але її чоловік завжди був проти нас.
Зрештою, вона обрала його, і нас відіслали. Історія мого життя.
Одне з сузір’їв запам’яталося мені з тих далеких часів.
— Ем… — я прочистила горло. — Мала Ведмедиця?
— Правильно, — Оріон вказав на Дієго, що сидів біля мене. —Воно
також відоме як?
— Малий Віз, сер, — відповів він.
— Готовий закластися, що в Дієго в штанах теж Маленький Возик,
— пирснув ТайлерКорбін з переднього ряду.
— Знімаю п’ять очок з Дому Землі, — огризнувся Оріон, і Тайлер
ображено затих.
— А латинська назва? — Оріон вказав на Софію. Її лице стало
багряним, коли вона відповідала.
— Ursa Minor? — спитала вона.
— Десять очок Дому Вогню.
 Оріон відійшов, а на обличчі в Софії заграла яскрава посмішка. Я не
розумію, чому вона так сумнівається в собі, адже вона знає більше, ніж
Торі, Дієго і я разом узяті.
Оріон знову почав писати на дошці.
— Отже, якщо ви Водолій, але також пов’язані з сузір’ям Ursa Minor,
яке має силу землі, ви, можливо, будете обдаровані двома Стихіями.
— «Можливо», сер? — запитала дівчина з довгою вороняче-чорною
косою з другого ряду.
— Зірки можуть бути непередбачуваними, — пояснив Оріон. —
Щоб усе зійшлося, їхній характер має відповідати вашому, — він склав
руки на грудях. — Отже, як знак Зодіаку впливає на вашу особистість?
Хтось знає?
Піднялося кілька рук. Професор обрав хлопця з ряду позаду нас.
— Він позначає наш характер?
— Неточно, — сказав Оріон. — Спробуйте ще раз.
— Він, ем… — хлопець оглянувся, шукаючи підтримку, яку йому
ніхто не міг запропонувати. Він здвигнув плечима.
— Хто-небудь? — роздратовано запитав Оріон.
— Він впливає на наш характер? — припустила Софія.
— Правильно, — прояснів Професор й обперся об свій стіл.
Він вказав на темноволосу красуню Джилліан, яка завжди була в тіні
Кайлі.
— Міс Майнор, які ще три речі впливають на характер Фейрі?
Вона почервоніла мов буряк й поглянула на Кайлі, яка драматично
зітхнула.
— Орден, — відповіла вона за подругу.
— І? — допитувався Оріон.
— Ем… Генетика? — вгадувала Кайлі.
— Правильно. А ще? — не вгамовувався Професор.
Кайлі затихла. Раптом відповідь спала мені на думку, вертячись на
кінці язика.
— Хто-небудь? — запитав Оріон, оглядаючи клас з неприхованим
розчаруванням.
Якого чорта?
— Життєвий досвід, сер?
 За своє життя я пройшла через чимало випробувань й точно знала,
що вони впливають на характер. Якщо він не погодиться з тим, що
досвід не впливає на формування особистості, я готова оскаржити це.
Моє волосся було гарним прикладом цьому. Для більшості синій
означає холод або сум, море або небо. Для мене ж це дещо інше. Саме
тому я вирішила пофарбувати волосся в синій. Щоб воно постійно
мені нагадувало про значення цього кольору.
Не. Забувати.
— Правильно, — здивовано сказав Оріон.
Він пройшов по ряду й зупинився перед моєю партою. Мій погляд
піднявся по його спортивному тілу до пронизливих очей.
— Життєвий досвід також відомий як?
— Виховання, — відповіла я, і моє горло пересохло.
— Добре. Підійди до мене після уроку.
Він відійшов, але моє серце було готове вистрибнути з грудей. Торі
стурбовано подивилася на мене, а по моїй спині почав скрадатися
холодний липкий страх.
От лайно.

***

Торі дочекалася, поки всі студенти вийшли з аудиторії, і тільки тоді

вийшла сама, залишивши мене наодинці з Оріоном.
— Я почекаю ззовні, — прошепотіла вона й направилася до виходу.
Я посміхнулася їй, сподіваючись, що вона хоч трохи заспокоїться, хоча
від посмішки мені самій зовсім не полегшало.
Коли двері зачинилися за моєю сестрою, Оріон сидів, відкинувшись
у кріслі та дивився на щось у своєму Атласі.
Я ніяково закинула свій рюкзак за плечі й чекала, поки він пояснить,
чому він сказав мені затриматися.
— Як там твій щит від Примусу? — запитав він, не відриваючи
погляду від Атласу.
— Уже краще. Я тренувалася з друзями.
Він кивнув, задоволений відповіддю.
— Ти маєш витрачати на тренування кожну вільну хвилину, — він
поглянув на мене своїми чорними очима. — Необхідно, щоб ти могла
відбивати простий Примус. Ти ж розумієш, яка ти вразлива, поки не
можеш цього зробити?
Я кивнула, згадуючи кожен раз, як я потрапляла під його вплив за
останні кілька днів. Від цих спогадів одразу стало соромно.
— Так, сер.
Я уважно подивилася на нього, роздумуючи, чому він раптом
вирішив мені допомогти, якщо зрештою планує вбити нас із Торі.
Можливо, це прикриття… Але для чого? В кімнаті крім мене нікого
немає.
— Добре, — його кам’яна маска зникла, і на лиці з’явилася м’яка
посмішка. Цього я аж ніяк не очікувала. — Я хотів прояснити, що
означає бути моїм Джерелом.
— Я не хочу бути вашим Джерелом, — одразу відповіла я. Тільки
від однієї думки про це у мене волосся дибки стає.
— До тих пір, поки ти не зможеш мене зупинити, боюся, не тобі це
вирішувати.
Він обдарував мене замріяним поглядом. Я насупилася. Мені
хотілося запитати, чи йому потрібна тільки моя магія, чи, може, ще й
моє життя.
Оріон піднявся й обійшов свій стіл, щоб стати переді мною. Я з
силою проковтнула клубок, що з’явився у мене в горлі, відмовляючись
показувати свій страх.
— Ти скажеш мені, якщо якийсь інший Вампір вкусить тебе. Це не
обговорюється, міс Веґа. Я повідомлю Академії, що ти належиш мені.
Після цього ми зможемо уникнути таких інцидентів, як сьогодні.
Навряд хтось, окрім Калеба, захоче зі мною позмагатися, але, оскільки
ми про все домовилися, проблем виникнути не повинно. Однак, якщо
ти сподобаєшся ще якомусь Вампіру… Одразу кажи мені.
Він не використав на мені Примус, і я замислилася, чому він цього
не зробив. Можливо, він хотів, щоб я погодилася особисто. Коли я
вислуховувала його умови, я на мить забула про те, що він щось
приховує. Принаймні Вампіри більше не будуть проблемою для мене.
Але це був єдиний плюс, який я змогла розгледіти у всій ситуації.
— Як часто ви будете харчуватися моєю магією? — я склала руки на
грудях. Його брови здивовано піднялися.
 — Раз або двічі на тиждень, — він знизав плечима. — Але якщо я
витрачу всю магію, можливо, й частіше.
Я легко кивнула, знаючи, що в мене все одно немає вибору. А поки
буду вдосконалювати свою магію, я користуватимуся привілеєм не
бути вкушеною іншим Вампіром.
Я підняла погляд. Повітря в аудиторії ніби загустіло.
— Одного дня, Професоре, я стану сильною настільки, що зможу
вам протистояти.
Він вдихнув, і з цим подихом я відчула, що він забрав з мого тіла
щось надзвичайно важливе, що я навряд зможу повернути.
— Я знаю, — сказав він, його очі блищали. — Але до того часу, ти
моя, Блу.
 Розділ 14

Уникання спадкоємців протягом усього дня зробило мене на диво

щасливою. Навіть попри те, що мені довелося прокинути о пів на
шосту, щоб переконатися, що я уникнула повторної спроби
диявольського пробудження, яке вони планували для мене, я все ще
перебувала в доброму гуморі. Але мій хороший настрій не
протримався довго, адже саме сьогодні зранку у мене за розкладом
перший урок Стихії Землі. Це означало що мені доведеться
«насолоджуватися» компанією Сета та Калеба.
Ми з Калебом не бачилися, відколи він учора ввірвався в аудиторію
під час нашого уроку Кардинальної Магії, побився з викладачем й на
весь клас оголосив мене своїм Джерелом, ніби собака, що мітить
територію, щоб відлякати чужинців. З того часу він ходив злий як чорт,
тому я навіть боюся уявити, що станеться, коли ми зустрінемося
сьогодні.
Я вже змирилася з тим, що мене все одно рано чи пізно вкусять, але
я все ж сподівалася, що той факт, що я буду на занятті з
першокурсниками під наглядом Професора, хоч якось вбереже мене
від Спадкоємців.
В той самий час зранку я була зайнята дорученням, а це означало,
що я пропущу штовханину у Сфері, коли всі студенти, мов зомбі,
йдуть на сніданок. Це хоч на якийсь час відстрочить невідворотне.
Уже за звичкою мій ранок почався з нісенітниці, яку всі називають
гороскопом. Там йшлося про якийсь там гнів Тельців та Водоліїв. Але
я швидко закрила його, адже на мене чекало значно важливіше
повідомлення. Прибуло моє онлайн-замовлення. Це означало, що я
нарешті отримаю хоч частинку своєї індивідуальності. Мене вже
нудило від того, що я маю проводити весь свій вільний час у формі або
спортивному костюмі, які аж ніяк не відповідали моєму характеру.
Я направилася до Канцелярії Плутону, де працювали всі
адміністративні працівники, які організовували роботу Академії. Я
розмірковувала, що дописи студентів доставлялися за допомогою
пукань єдинорога, чи чогось на кшталт цього.
Стелажі розміром з триповерхові будинки, повністю заставлені
листами та посилками, височіли у кімнаті. Я закинула голову,
роздумуючи над тим, як мені знайти свій пакунок. На полицях не було
жодних номерів або позначок, а чоловік за столом, який тільки вказав
мені пальцем на цю кімнату, і не потрудився навіть привітатися.
— ...Якщо ти справді думаєш, що це необхідно, тоді добре. Але
запевняю тебе, у мене все під контролем.
Я обернулася на звук цього голосу, проклинаючи свою удачу й
готуючись до того, з чим мені доведеться зіткнутися. Двері
відчинилися, і Даріус зустрівся зі мною поглядом, явно спантеличений
моєю присутністю, слухаючи того, з ким він розмовляв по Атласу. Ми
не бачилися, відколи я прослідкувала за ним в ліс, тому я сподівалася,
що він не захоче мене вбити. Пульс застукотів у вухах. Мої очі вже
знайшли вихід, і я гадала, втікати мені чи залишитися на місці.
— Як хочеш, — відказав він, повністю сконцентрований на дзвінку,
але очі від мене не відвів.
Я все більше схилялася до варіанту дременути звідти, але потім
згадала, що не забрала свою посилку. До того ж я не збиралася
кожного разу тікати стрімголов від нього або його дружків.
— Я зроблю це. Ксав’єр там? … Алло? — Даріус глянув на свій
Атлас, після чого роздратовано зітхнув, ховаючи навушник в задню
кишеню.
Мені стало цікаво, кому вистачає сміливості ось так кидати трубку й
злити Даріуса. Я навіть подумки поаплодувала цій людині, коли
побачила як спохмурніло його лице. Але радість моя миттєво зникла,
коли я зрозуміла, що тепер його поганий настрій цілком та повністю
був направлений на мене.
— Давай просто покінчимо з цим, — зітхнувши сказала я. Тікати
вже не було жодного сенсу, а мій прогрес у магії був настільки
мізерний, майже нульовий, тож варіант боротися відпав одразу.
— Ти весь цей час ховалася тут? — запитав він, повністю
проігнорувавши те, що я сказала, і почав щось писати на своєму
Атласі.
— Що ти маєш на увазі? — невинно запитала я.
Мене дратував той факт, що я змушена була уникати їх, але водночас
я не витрачала цей час дарма. Я жадібно вивчала всі матеріали, які
надсилала мені Професорка Престос. Кожну вільну хвилину я
витрачала, щоб покращувати захисну магію. Якщо Даріус та Оріон
справді хотіли вбити нас з Дарсі, я мала бути максимально
підготовленою. Але тоді, коли Даріус стояв просто переді мною, я
почала сумніватися в тому, що він може планувати наше вбивство. Тоді
я була одна, ніяких свідків, бери та вбивай. Але він лише насміхався з
мене, і поводився зовсім не як серійний маніяк-вбивця. Але з іншого
боку, можливо, вбивати мене посеред білого дня було не
найрозумнішим кроком.
— Я не бачив тебе ні в Домі, ні у Сфері з вівторка, — відповів
Даріус. Його підозрілий погляд ковзнув по мені, перш ніж знову
повернутися до Атласу.
— Я й не думала, що ти настільки одержимий мною, — пожартувала
я. — Чи, може, ти очікував, що я маю узгоджувати все, що роблю, з
тобою. А, може, ти просто злишся через те, що тобі з твоїми дружками
не вдалося заскочити мене зненацька вчора зранку?
Даріус підняв погляд, в ньому читалося чисте здивування. Я
відповіла йому нахабною посмішкою.
— Як ти про це дізналася? — запитав він, навіть не намагаючись
нічого заперечувати.
— Я звикла сама про себе піклуватися. Не всі росли з купою татових
грошей, які оберігали та гріли їх вночі...
— Не смій говорити нічого про мого батька та моє дитинство, —
прогарчав Даріус, роблячи крок в мій бік.
Серце шалено забилося, і раптом з’явилося бажання дременути
звідти якнайдалі, але я пересилила себе й замість накивати п’ятами,
підняла підборіддя та подивилася йому прямо в очі.
— Ти зовсім нічого про мене не знаєш, — відповіла я. — За своє
життя я зустрічала набагато більших покидьків ніж ви четверо, і я
чудово засвоїла всі їхні методи. Не думай, що ви дієте якось
оригінально. Тож ви мене зовсім не лякаєте, — промовила я напрочуд
твердим та впевненим голосом, хоча моє серце калатало в грудях. Я
збрехала, і, думаю, він теж це зрозумів. Звичайно, я стикалася з
вуличними хуліганами та «крутеликами» з комплексом переваги, але
вони навіть поряд не стояли зі Спадкоємцями.
Даріус подивився на мене ще кілька секунд, аж раптом засміявся.
— Маю віддати тобі належне, сміливості тобі не бракує, —
пробурмотів він, а потім знову опустив свій погляд на Атлас й почав
щось друкувати.
Раптом стелажі почали рухатися. Деякі від’їхали ліворуч, деякі –
праворуч, одні підіймалися, а інші опускалися, аж поки перед нами не
з’явилася полиця, яка до цього була під самою стелею. Даріус
підступив до неї та почав забирати свої посилки.
Він переглянув конверти з листами, а потім засунув їх у кишеню
свого піджака.
Даріус розвернувся готовий йти до виходу, не збираючись витрачати
на мене більше ні хвилини. Я дякувала усім вищим силам за те, що
сьогодні він був настільки заклопотаним, що у нього немає часу, щоб
мучити мене далі.
Похмуро оглянувши усі полиці з сотнями коробок та конвертів, я
дістала свій Атлас, намагаючись зрозуміти, як Даріус знайшов свої
посилки.
Даріус тяжко зітхнув та вихопив Атлас з моїх рук. Шокована, я
спробувала забрати його, але він повністю проігнорував мене,
відкриваючи додаток на третій сторінці й натискаючи опцію «Пошук
посилок». Він піймав мою руку, теплота його шкіри здивувала мене
настільки, наскільки й ніжність, з якою він це зробив.
Він цього доторку серце по-зрадницьки затріпотіло. Я намагалася
відірвати свій погляд від чіткої лінії його підборіддя, але це виявилося
занадто складно зробити. Він був занадто гарним.
— Потрібен відбиток пальця, — пояснив він своїм глибоким
голосом. Я розслабила руку, щоб він зміг прикласти мій великий
палець до екрана. Після цього стелажі почали рухатися.
Даріус відпустив мене й кинув мені Атлас, який я ледь не впустила.
 Перед нами з’явилася велика полиця, наповнена коробками з новим
одягом для нас із Дарсі.
— Дякую, — пробурмотіла я й заховала Атлас в рюкзак.
Я підійшла до полиці, щоб забрати свої довгоочікувані пакунки, але
Даріус випередив мене. Він дістав коробку, що стояла вгорі. На ній був
зображений логотип фірми жіночої білизни.
— Знову хочеш спалити мій одяг? — запитала я, сподіваючись, що
не побачу, як горять мої нові речі.
— Мене могли б переконати цього не робити, — відповів він,
нахабно посміхаючись кутиком рота. Моє серце забилося частіше. Я не
мала уявлення, що він буде від мене вимагати, але точно знала, якою
буде відповідь. Я нізащо не буду танцювати під його дудку.
— Роби, що хочеш. Я все одно не зможу тебе зупинити, — я склала
руки на грудях та чекала, що він зробить. Я не збиралася його благати.
— Ти в курсі, що руйнуєш всі веселощі? — запитав він. — Як щодо
того, щоб ти влаштувала мені показ мод в одязі з цієї коробочки.Тоді я
дозволю залишити тобі нові речі.
Я закотила очі й повернулися, щоб піти до виходу. Я вже змирилася з
тим, що мені доведеться знову замовити новий одяг. На щастя, наша
стипендія настільки щедра, що найближчим часом я точно не
розорюся.
Даріус схопив мене за зап’ястя, перш ніж я встигла дістатися виходу.
Він розвернув мене лицем до себе. Від його доторку моя шкіра
спалахнула, а серце почало битися частіше, невідомо чи то від страху,
чи то від захоплення. Я висмикнула свою руку, і він посміхнувся.
— Можеш залишити ганчірки собі, Роксі, — сказав він знудженим
тоном. — Я вже палив твій одяг на минулому тижні. Наступного разу я
придумаю щось веселіше.
Він кинув коробку мені в руки й величаво направився до виходу.
— Рада була тебе бачити, засранець! — сказала я достатньо голосно,
щоб він міг це почути, і повернулася до своїх посилок.
Я схопила коробки й пакунки, які були на полиці та поспішила до
своєї кімнати. Я надіслала Дарсі повідомлення, щоб вона не чекала
мене та йшла на заняття. Через Даріуса я запізнювалася на свій
перший урок Стихії Землі, тому мені довелося бігти через кампус
навпростець, одним оком дивлячись на карту в Атласі, а іншим –
спостерігаючи за дорогою, щоб не впасти.
Я пробігла невеликим путівцем, що звивався на околиці
Завиваючого Лісу, і звернула праворуч, пройшовши повз велике
кам’яне обличчя, оповите плющем та мохом.
Нарешті шлях вивів мене до входу в печеру. На секунду я
засумнівалася, чи варто мені туди йти, але опанувала себе й почала
спускатися кам’яними сходами по тунелю, який вивів мене до самого
дна. Праворуч від мене знаходилися роздягалки. Всередині вже
перевдягалася купа дівчат, і на мене теж чекала сумка зі змінним
одягом. Як на зло, вона все ще була підписана ім’ям Роксанія. Мені
одразу згадалося дурнувате прізвисько, яке придумав Даріус. Потрібно
не забути написати електронного листа Професорці Престос, щоб
змінити бірки з моїм ім’ям.
Дарсі вже встигла перевдягнутися й чекала мене на одній з лавок. Я
коротко привіталася, намагаючись відновити дихання після мого
шаленого забігу.
Уніформа для уроку Землі складалася з темно-зелених обтягуючи
шортів та жилетки з емблемою Землі. В печері було дуже душно, тому
вибір такого легкого вбрання здався мені дуже розумним.
Перевдягнувшись, я поспішила до виходу, щоб нарешті дізнатися, що
нас чекало на цьому уроці.
— Першокурсники, підійдіть до мене! — погукав м’який голос, і я
направилася до дівчат в дальньому кутку роздягалки. Я витягнула
шию, щоб краще роздивитися нашу Професорку. Це була невисока
жінка з коричневим волоссям, охайно підстриженим у стилі піксі, та
широкими очима. Вона виглядала дуже тендітною, майже як дитина.
— Мене звати Професорка Рокфорд, я буду навчати вас користуватися
Стихією Землі. На сьогоднішньому занятті я не буду давати вам ніяких
конкретних завдань. Я хочу, щоб ви просто дослідили цю печеру й
дозволили вашій магії робити те, що вам здається природним та
доречним. Я буду спостерігати й оцінювати вас. Але пам’ятайте: не
існує правильного або неправильного шляху, щоб опанувати силу
Землі. По своїй природі наша сила розвивається ніби рослина, що
випускає нові бруньки, тому найкращий спосіб – плисти за течією. Тож
можете починати, коли будете готові. Побачимо, на що ви здатні, —
вона підбадьорливо посміхнулася та відчинила двері. Я плелася позаду
дівчат, поки вони заходили всередину.
Перед моїми очима розкинулася величезний простір печери з
височенною склепінчастою стелею. Кожен камінчик в ній був
прикрашений відбитками хитромудрих візерунків. Усе приміщення
освітлювало м’яке зелене та жовте світло, що лилося зі сфер,
розвішаних по всьому периметру.
Від центральної кімнати відгалужувалися десятки менших печер та
тунелів. У грубих кам’яних стінах я помітила дорогоцінні метали та
блискуче коштовне каміння.
— Вау, — поряд зі мною вражено видихнула Дарсі. Я повернулася
до неї з посмішкою.
— Можливо, ці люди ненормальні, але вони точно знають, як
зробити навчання цікавим, — сказала я, коли ми почали йти до іншого
боку печери під світлом зелених вогнів.
— Святе печиво! Ваші Величності! — почувся голос Джеральдіни, і
я ледь стримала зітхання, повертаючись до неї. Її оточувало шість
учасників ДУПА Вони всі витріщалися на нас моторошним поглядом,
яким обдаровували тільки нас.
Вони одночасно вклонилися нам. Ми з Дарсі обмінялися
зніяковілими поглядами.
— Вкотре прошу вас, не робіть так, — пробурчала Дарсі.
— Ми лише хочемо показати нашу повагу справжнім Спадкоємицям,
— гордо промовила Джеральдіна. Її очі були підведені чорним
олівцем, що було підозріло схоже на те, як це роблю я. Хоча вона явно
перестаралася. Губи вона підвела блідо-рожевою, зовсім як у Дарсі,
помадою, що зовсім сюди не пасувала.
— Тоді, як повноправні правителі, чи як це там називається, ми
наказуємо вам не робити так, — твердо сказала я, озираючись, щоб
побачити свідків їхнього «акту демонстрації поваги».
Кілька дівчат перемовлялося в іншому кутку печери й кидали
погляди в наш бік. Але крім них, на щастя, наче більше ніхто цього не
помітив.
— Мені шкода, якщо ми вас засмутили, Ваша Ве...
— Не називай мене так, — випалила я, перш ніж Джеральдіна
встигла закінчити. Я була прийомною дитиною з бідної частини міста.
На відміну від інших дівчат, які одягали плаття Попелюшки й
пластикові корони, я ніколи навіть не мріяла стати принцесою. Мої
мрії крутилися навколо жирної їжі та широкої дороги, що привела б
мене до вільного життя. Навіть коли я була ще маленькою дівчинкою,
мені більше подобалося дивитися спортивні перегони, ніж мультики
про принцес.
— Точно. Вибачте, Ваша… Торі, — сказала вона, похнюпившись. Я
знаю, що вона намагалася бути привітною, але мені не потрібен був
фан-клуб.
В пошуках підтримки я подивилася на Дарсі, вона була більш
тактовною ніж я. Я завжди спочатку говорила, а потім думала.
— Ми просто не хочемо відрізнятися від вас, — пояснила Дарсі. —
Нам не потрібні прихильники.
— Оу, — Джеральдіна опустила голову ще нижче, на мить я
злякалася, що вона зараз розридається. Від її засмученого вигляду
Дарсі зм’якшилася й першою подала їй оливову гілку.
— Але ми все ще можемо залишатися друзями, — з теплою
посмішкою сказала вона.
Якби на Різдво дитина під ялинкою знайшла в подарунок свій
власний Disney World зі справжніми кроликами, що вміють
розмовляти, вона все одно не була б такою щасливою, як Джеральдіна,
коли вона почула слова Дарсі.
— Це була б величезна честь для мене, якби ви навіть вважали мене
кандидатом у друзі! — затараторила вона та кинулася обіймати мою
сестру. Дарсі ніяково поплескала її по спині, а я не стримала смішок.
— Чудово, — сказала я з посмішкою. — Тепер, коли ми всі друзі, я
піду досліджувати печеру.
Я відділилася від групи, кинувши посмішку Дарсі, яка залишилася
там. Вона закотила очі, але не виглядала розлюченою, тому я знала, що
вона мене пробачить.
Я походжала по печері, дозволивши моїй магії вільно розтікатися по
шкірі, як радила Професорка Рокфорд.
Мою увагу привернув один із тунелів, що відгалужувався від
основної кімнати. Від нього віяло якимось незрозумілим теплом, тому
я не стрималася й звернула туди.
 Там було набагато темніше, ніж у першому приміщенні. Тунель
освітлювали лише невеликі блакитні ліхтарики, що поблискували на
високій стелі. В міру того, як я просувалася глибше, тепло
посилювалося. У мене було таке відчуття, ніби магія в мені росте, ніби
я поглинаю її.
Раптом на моє плече впала чиясь рука. Я здригнулася, коли Сет
Капела зарився лицем в моє волосся, глибоко вдихаючи мій запах.
— Де ти ховалася? — запитав він. Я намагалася відштовхнути його,
але його рука міцно обвилася навколо мене.
— Думаю, ми встановили, що я не належу до твого Ордену, —
проричала я, намагаючись відштовхнути його більш наполегливо. —
То, може, ти припиниш раптово торкатися та хапати мене?
— Знаєш, я можу й образитися, — промовив він, схопивши руку,
якою я намагалася його відштовхнути, і на мить переплів наші пальці.
— Висміювати когось за його Орден це не круто.
Я вивільнила свої пальці з його руки та змогла вирватися від нього.
— Я не висміюю тебе. Просто ненавиджу, коли хтось торкається до
мене, якщо я цього не хочу.
— Це пропозиція? — промурчав Калеб, який з’явився у мене за
спиною. Я здригнулася, коли його холодні пальці торкнулися моєї
руки.
— Ні, — відповіла я, відступаючи вбік, щоб не бути затиснутою між
двома Спадкоємцями.
Вони стали поруч, нависаючи наді мною.
— Чого ви хочете? — запитала я, обережно задкуючи.
— Ми шукали тебе, — сказав Сет. — Бідолашний Калеб мало не
вмер з голоду. Після того, що ти дозволила зробити з собою Оріону, ти
маєш вимолювати прощення.
— Прощення? — хихикнула я, переводячи погляд на Сета, який
очікувально на мене дивився. Він справді думав, що я буду просити
вибачення? — Можете бути впевненими, я не зацікавлена в тому, щоб
годувати будь-якого Вампіра, але якби я все ж вирішувала, кому
дозволити це робити, то я б точно не питала у тебе дозволу. Я вам не
належу.
— Ти помиляєшся, — похмуро сказав Калеб. — Я офіційно заявив,
що ти моя, тепер ми пов’язані. Нагадувати про це будь-якому Вампіру,
який захоче випити твою магію, входить у твої обов’язки. А якщо тобі
це не подобається, ми можемо позначити тебе старим добрим
способом.
Сет засміявся. Мої брови здивовано вигнулися.
— І що це означає?
— Багато років тому Вампіри позначали свої Джерела за допомогою
тату прямо на лобі, — він тицьнув пальцем мені між очей. Я
відсахнулася. — Це допомагало уникати інцидентів, як з Оріоном.
Якщо ти не зможеш сама відваджувати інших Вампірів, можливо, мені
варто задуматися над цим способом, — задумливо промовив Калеб.
— Якщо хоч наблизишся до мене з голкою, я проштрикну нею твоє
сране око, — прогарчала я.
— Отже, ми домовились, що ти будеш казати, що ти моя всім
Вампірам, які зацікавляться тобою? — продовжував тиснути Калеб.
— Добре. Якщо ти не будеш ніяк маркувати моє тіло, я буду
говорити твоїм дружкам, що моя кров зарезервована, — принаймні
поки я не зможу тобі протистояти.
— Ти ж розумієш, що є купа людей, які готові на вбивство, щоб
зайняти твоє місце? — запитав Сет, помітивши вираз огиди на моєму
обличчі. — Бути Джерелом Калеба Альтаїра – це честь.
— Я з радістю поступлюся їм своїм місцем. Серйозно, просто
знайди когось іншого для свого годування, а я піду собі з миром, — я
зробила спробу відступити від них, але, помітивши це, вони обступили
мене ще щільніше.
— Ти моя. Я хочу, щоб ти це сказала, Торі, — сказав Калеб різким
голосом. — Кому ти належиш?
— Та пішов ти, я не твоя власність, — сказала я, але помітивши
зловісний блиск в його очах, вирішила, що не варто гнівати його. —
Але кров’яний бар Торі зачинений для будь-яких інших відвідувачів, я
повідомлятиму про це всім паразитам, які захочуть зайти на коктейль.
Калеб посміхнувся, а я зітхнула, намагаючись змиритися з тим, що
зараз станеться.
— Добре, кусай мене, якщо тобі потрібно, — сказала я,
простягнувши йому зап’ястя. Краще хай він вкусить мою руку, ніж
шию, як минулого разу.
— Коли ти не опираєшся, зникає весь інтерес, — пожалівся він.
 — У такому разі чому б тобі не знайти когось іншого, хто буде
кричати від жаху? Повторюю ще раз: я цього не хочу, просто дивлюся
на це з практичної точки зору. Я все одно не зможу тебе зупинити,
тому мені доведеться терпіти.
— Ти така нудна, — пробурмотів Калеб. — Але в одному ти права:
ти не можеш мене зупинити.
— Поки, — холодно відповіла я. Це слово на мить ніби повисло між
нами трьома в тиші печери.
— Впевненості тобі не бракує, так? — роблячи крок в мій бік,
прошепотів Сет.
Хоча кожна клітинка мого тіла кричала до мене, що потрібно тікати,
я стояла незворушно. З-за їхніх спин все ще проглядалося зелене
світло з основної печери, мій погляд раз по раз зупинявся на тому
світлі, і я замислилася, чи вийде в мене туди добігти.
— Думаю, крихітці Веґа потрібно нагадати, з ким вона має справу,
— промурчав Сет, проводячи рукою по спині Калеба.
Темно-блакитні очі Калеба загорілися бажанням, і я ледь
втрималася, щоб не покликати на допомогу. Джеральдіна та інші досі
були там з Дарсі, а Спадкоємці навмисне чекали, поки я відділюся від
них, перш ніж оточити мене. Можливо, ДУПА могли б допомогти мені
втекти, але я не наважувалася закричати. Кликати на допомогу було
зовсім не в моєму стилі. Я хотіла сама впоратися з цими засранцями та
вийти переможницею в цій ситуації. Але як це зробити, я не знала.
Перш ніж я вирішила, наскільки моя гордість важлива для мене,
Калеб кинувся в мій бік і збив мене з ніг. Він закинув мене на плече,
мов мішок з картоплею, і, ніби моя вага його зовсім не обтяжувала,
побіг глибше в тунель.
Я кричала та била його, щоб він мене відпустив, поки ми неслися на
нелюдській швидкості, яку він міг розвивати завдяки своєму Ордену.
Коли ми дісталися до просторого приміщення, яке освітлювалися
сірими та синіми ліхтарями, Калеб зупинився. Я чула, як з тунелю
доноситься виття Сета, але завдяки силі Калеба ми значно випередили
його.
Калеб відпустив мене, посміхнувшись розбишацькою посмішкою,
яка майже переконала мене в тому, що він не покидьок. Не ведися на
це, Торі. Якби засранцям давали нагороди, то він кожного разу
отримував би гран-прі.
— Ти до дурного сильний, — пробурчала я, вивільняючись з його
рук та оглядаючи приміщення, в яке ми прибули. Ми стояли на карнизі
високо над морем блискучих сталагмітів, які виглядали достатньо
гострими, щоб проштрикнути того, кому не пощастило впасти на них з
десятиметрової висоти. Я стривожено відступила від краю.
— Так, — погодився Калеб, сприйнявши мої слова за комплімент. —
І це навіть не найкраща моя якість.
— Яка ж тоді найкраща? — автоматично відповіла я, роздумуючи
над тим, навіщо я взагалі намагаюся з ним говорити.
— Щоб дізнатися, нам потрібно було б скинути одяг, — звабно
відповів він. Моє серце по-зрадницьки пропустило удар.
Я кілька секунд розглядала його широкі плечі та пустотливі очі,
перш ніж відвести погляд. Я не хотіла, щоб його зовнішність засліпила
мене. За гарною обкладинкою ховається його гнила натура. Чому у
мене такий поганий смак на чоловіків?
— Не хочу перевіряти, — зневажливо відказала я. — Навіщо ти
приніс мене сюди?
— Я подумав, що тобі сподобається вид, — сказав він,
підкрадаючись до мене з рішучим поглядом.
Я глипнула на страшне провалля й відступила ще далі від краю.
— Емм, так. Дуже гарно, дякую. Але я б хотіла повернутися до
уроку.
— Не хочеш подивитися ближче? — продовжував тиснути Калеб,
поступово зменшуючи відстань між нами.
— Мені й звідси добре видно, — наполягала я, намагаючись не
показувати хвилювання в голосі.
Почулися швидкі кроки, і Сет з’явився з тунелю позаду нас. По
печері рознеслося виття, яке відбилося від стін настільки голосно, що
я занепокоєно глянула на сталактити, які звисали зі стелі.
— Подобається вид, маленька Веґа? — запитав він, струснувши
своїм волоссям, ніби пес, що обтрушується від води.
Я переводила погляд з одного Спадкоємця на іншого, намагаючись
уловити хоч один натяк на те, що ми зараз повернемося. Але азарт,
який, здавалося, аж витанцьовував між ними, зруйнував всі мої надії.
 — Думаю, їй варто поглянути ближче, — підступаючи до мене,
сказав Сет.
— Так, звідси ти не зможеш насолодитися повною мірою, —
погодився Калеб.
От трясця.
В голові метушилися думки про те, як виплутатися з цієї ситуації.
Але перш ніж я встигла щось придумати, Калеб кинувся на мене й
штовхнув в груди так, що мене відкинуло до краю.
Я похитнулася назад. Крик вирвався з мене, коли море гострих, як
бритва каменів, ніби підморгнуло мені, обіцяючи неминучу смерть.
Мене підхопили дві руки, перш ніж я встигла впасти. Серце готове
було вистрибнути з грудей, коли мої кросівки заскрипіли, намагаючись
зачепитися за крихкий край. Але хлопці не підтягнули мене, щоб я
стала на ноги, а розсміялися, коли я через них повисла за крок від
смерті.
— Витягніть мене, — вимагала я, але прозвучало більш схоже на
благання.
Вони посміхнулися мені однаковими демонічними посмішками. Я ж
тим часом з усієї сили вчепилася в їхні руки.
— Солярія стала набагато кращою, коли замість родини Веґа стали
правити родини Небесної Ради, — прогарчав Сет. — Відколи наші
батьки зайняли престол світ став набагато кращим. Нам не потрібно,
щоб ви колись повернулися й заявили свої права на правління.
— Ми цього не хочемо, — видихнула я, серце калатало від думки
про прірву у мене за спиною. — І ніколи не хотіли. Можете залишити
той тупий трон та владу собі!
— Яка заманлива пропозиція, люба, але вона не змінює фактів, —
сказав Калеб. Його тон був таким, ніби у нас була звичайна розмова, і
ніхто не висів над прірвою. — Через те, що ви є кровними
Спадкоємцями престолу, ви автоматично займете його, коли доведете
свою спроможність зробити це. І є чимало людей, які готові
підтримати вас, розв’язавши громадянську війну.
— Але ми не хочемо цього! — випалила я, марно намагаючись
залишатися спокійною. — Як хтось може очікувати, що ми зможемо
правити країною, про яку нічого не знаємо? Це божевілля!
 Можливо, через погане освітлення, але мені на мить здалося, що
риси Калеба пом’якшали. Я поспішила продовжити, поки з’явилася
надія, що вони послухають мене.
— Дивіться, все, чого ми хочемо, це навчитися контролювати нашу
магію та отримати спадщину. Це все. Ми виросли без всього цього.
Перш ніж приїхати сюди ми навіть не були впевнені, що нам буде, де
жити! Клянуся, ми зовсім не зацікавлені у тому, щоб забрати трон й
зайняти ваші місця.
Сет та Калеб перезирнулися, але я не змогла прочитати вирази на
їхніх обличчях.
— Скидаємо її, — промовив Сет, здвигнувши плечем руки, якою
мене тримав. Від цього руху я похитнулася в бік прірви.
Я ще сильніше схопилася за них. Магія завирувала в мені, ніби буря,
але щоб скористатися нею, мені довелося б відпустити руки, а цього я
аж ніяк не хотіла.
Губи Калеба тремтіли від задоволення. Мене оповила паніка, коли я
почала думати, чи дійсно вони можуть дозволити мені впасти. Ніхто не
бачив, як вони мене сюди привели. Вони могли б просто піти звідси та
прикинутися, що ніколи мене не бачили. Хай хто-небудь інший знайде
моє розбите тіло на скелях внизу.
Але я не збиралася дозволяти їм керувати моєю долею. З самого
дитинства я була борцем, тому, якщо є хоча б найменший шанс, що я
зможу вибратися звідси, я збиралася це зробити.
Я згадала все, що дізналася про Примус під час наших занять з Дарсі
та Софією. Звичайно, мені вдавалося виконувати лиш прості вправи, я
навіть не сподівалася пробити такий потужний захист, як у
Спадкоємців, але це був мій єдиний шанс. І я сподівалася, що вони не
очікуватимуть, що я навіть буду намагатися. Я скрутила свій страх та
безпомічність у клубок розпачу, який був просякнутий моїм
відчайдушним бажанням вибратися звідти. Слова прилипли мені до
горла, сповнилися силою, яка так і просилася вирватися на свободу,
коли я відкрила рот.
— Витягніть мене, — промовила я. Мій голос був потужним та
грізним.
На мій величезний подив, Калеб та Сет відтягнули мене від краю в
безпечне місце.
 Мене переповнював адреналін. Я швидко відскочила від них, поки
їхні обличчя сповнилися шоком.
— Чорт, — пробурчав Сет, зиркаючи на мене так, наче він не знав чи
нападати, чи відступати.
— А я казав тобі, які вони сильні, — прогарчав Калеб. Його темно-
сині очі світилися від нового випробування, яке я створила.
— Тримайтеся від мене якомога далі, — промовила я похмурим
тоном.
Вони вагалися. Обмінявшись поглядами, Калеб повернувся до мене.
— Хороша спроба, люба, але не думай, що тобі вдасться так легко
пробити наш захист вдруге, — він кинувся в мій бік, перш ніж я
встигла щось відповісти. Його зуби встромилися в мою шию, коли він
притягнув мене до себе.
Я намагалася знову сконцентрувати свою магію, але коли Калеб
почав харчуватися, я вже не керувала нею. Я знову опинилася в його
руках. Принаймні цього разу я змогла дати хоч якусь відсіч.
Сет підійшов ближче, провівши пальцями по моїй руці. Як тільки
він торкнувся моєї шкіри, Калеб видав глибоке гарчання і ще сильніше
стиснув мене.
Серце забилося частіше, коли Калеб однією рукою схопив моє
волосся, а іншою обвів мою талію, притискаючи сильніше до свого
атлетичного тіла. Я схопилася за його руки, його біцепси напружилися
під моїм дотиком. Виглядало майже так, ніби ми обіймаємося, проте я
не могла ігнорувати зуби, що ввіп’ялися мені в горлянку.
— Вибач, — відходячи на крок, промовив Сет.
Закінчивши свою трапезу, Калеб розслабився й відступив.
— Не торкайся до мого Джерела, поки я харчуюся, — пробурчав
Калеб, застережливо глянувши на Сета.
Сет посміхнувся, почувши виклик в його словах. В той момент я
почувалася ніби кістка, за яку б’ються собаки. Лиш подумавши про це,
від злості я стиснула зуби.
— Я все ще тут, засранці, — вклинилася я, але одразу засумнівалася,
що варто було знову привертати до себе їхню увагу.
— Ти знаєш, що я не збираюся її кусати. В чому проблема? —
проігнорувавши мене, невинно сказав Сет.
 Калеб напружився, і на мить мені здалося, що переді мною
відкрилися всі їхні відмінності. Вони можуть бути поєднані зв’язками,
ніби родина, але відмінності в їхніх Орденах час від часу створювали
проблеми. Я подумала, що було б добре використати це проти них, але
перш ніж я встигла придумати, як саме, на обличчі Калеба з’явилася
посмішка.
— Просто не хочу, щоб ти ліз своїми лапами в мою їжу, —
піддражнив він, жартівливо штурхнувши Сета плечем, що той аж
поточився.
— Хочеш закінчити цей урок змаганням? — запитав Сет, його очі
радісно засяяли.
— Тільки, якщо ти не проти з тріском програти, — відказав Калеб.
Вони обидва побігли назад в тунель, навіть не глянувши на мене. Я
оторопіло дивилася їм в слід, завивання Сета відлунням розносилися
по печері.
Якимось дивом цього разу мені вдалося майже неушкодженою
виплутатися з цієї ситуації. Я сподівалася, що наступного разу зможу
сказати так само.
 Розділ 15

Це був наш перший вечір п’ятниці в Зодіаку, і здавалося, що вся

Академія має плани. Зі свого вертикального вікна, довжиною в підлогу,
у Вежі Повітря, я спостерігала за тим, як студенти петляли стежками,
сміючись й розмовляючи, прямуючи хтозна-куди на вечір. Мабуть,
десь краще, ніж тут.
Софія сиділа за моїм столом та перечитувала свої конспекти з уроків
за цей день, а Дієго притулився біля стіни й вмикав якусь депресивну
музику на своєму Атласі. Торі лежала на ліжку та нудилася, так само
як і я.
— Я б хотіла, щоб ми могли вийти, — поскаржилася я. — Я
відчуваю, що все, що ми робимо, це уникаємо Спадкоємців.
— Згодна, — Торі сіла, зітхнувши. — Крім того, у п’ятницю ввечері
у них, мабуть, є кращі заняття, ніж полювати на нас, тож нам не
доведеться ховатися сьогодні.
— То куди ми можемо піти? — запитала я, підстрибуючи від цієї
ідеї.
— Сфера? — запропонувала Софія, відводячи очі від свого Атласу.
Торі впала назад на ліжко з різким стогоном у відповідь.
— Ми могли б піти з кампусу? — запропонував Дієго, перебиваючи
похмуру мелодію, яка ледве не змусила мене вистрибнути з вікна,
відколи він її увімкнув.
— За межі кампусу? — спитала я, і мій живіт здригнувся від цієї
ідеї.
— Як? — поцікавилася Торі, і її очі засяяли.
 — У мене є машина, — знизав плечима Дієго, і я підскочила.
— Так! Ходімо, — я побігла вперед, схопила його за руку й
відкинулася настільки, наскільки могла, щоб він підвівся.
Він усміхнувся, поправляючи шапку-біні, коли я відпустила руку.
Його незвичайно блакитні очі блищали від хвилювання.
— Я піду за ключами.
— Дай нам приблизно... пів години? — сказала Торі, підводячись та
кидаючись до Софії. Вона відкинула її світле волосся з плечей й
змовницьки всміхнулася. — Час перетворення.
— Що? — пискнула Софія.
Я сяяла, підходячи до гардероба, де висів чудовий одяг, який мені
замовила Торі.
Я дістала кілька джинсів та топів, а Дієго похитав нам головою й
відчинив двері.
— Сподіваюся, що ви дійсно маєте на увазі пів години, а не дві.

***

Ми були в захваті від ідеї вийти кудись, що через двадцять хвилин

постукали у двері Дієго. Торі та я одягнули джинси й туфлі на підборах
– її були набагато вищими за мої. Я була незграбною, як цеглина, але
нагода вимагала туфель, і, крім того, здавалося, ніби літо повернулося
на останній вечір перед осінню, тому мені хотілося викластися з усіх
сил. Плавуча чорна майка, яку я вдягла, і мереживний бюстгальтер
були такими чудовими після тижня у формі.
Темно-синя майка Торі була з низьким вирізом, а на її обличчі сяяла
посмішка, яка свідчила про те, що вона вже в режимі вечірки. Софія
посміхалася від вуха до вуха, темно-синя максі сукня, яку я їй дала,
неймовірно підкреслювала струнку фігуру. Вона залишилася у своїх
шкільних човниках, оскільки я не мала взуття її розміру, а ще вона
дозволила нам укласти своє волосся. Воно махнуло по її плечах, а
широко розплющені очі виглядали ще більшими, коли були
намальовані підводкою.
Дієго відчинив двері, одягнений у блакитну фланелеву сорочку та
джинси, шапка-біні все ще була на місці. Його світлі очі обійшли нас із
Торі й зупинилися на Софії. Куточок його рота потягнувся вгору, і вона
почервоніла.
Я подивилася на Торі, і ми почали посміхатися, коли Дієго
відкашлявся й вийшов у коридор.
— Тоді ходімо, chicas, — сказав він, йдучи вперед.
Ми попрямували через університетське містечко, і я йшла під
останніми промінчиками сонця, яке сідало за горизонт, відливаючи
бурштинові тони на все небо.
Хтось свиснув, і я озирнулася через плече, помітивши групу
хлопців, які посміхалися нам у дупи.
— Гей, Веґа, хочете сісти на мій трон? — сказав один із них.
Торі підняла середній палець, і я розсміялася, відвертаючись від них.
— У цій школі повно йолопів, — пробурмотів Дієго, кидаючи на них
злий погляд через плече.
— А ми ж тоді хто?— дражнилася я.
— Невдахи? — запропонував він, і в мене вирвався сміх.
— Ну, я краще буду невдахою, ніж йолопом, — знизала я плечима.
Я все одно ніколи не мала багато друзів у своїй старій школі. Ми
занадто часто переїжджали, коли були молодшими, і через деякий час я
навчилася ні з ким не зближуватися. Це завжди було подвійним
ударом. Наші прийомні батьки відмовилися б від нас, і нас би вигнали
зі школи та кинули в сусідньому місті. Торі завжди справлялася з цим
краще за мене. Але моє серце було заблоковано роками. Я не хотіла
надто освоюватись в одному місці, знаючи, що незабаром мене
викинуть звідти.
Ми звернули на стежку до Сфери, і я почула писк Джеральдіни, що
оголосив про її прибуття ще до того, як я її помітила.
— О ні, — видихнула я.
— Не кажіть їй, що ми збираємося гуляти, — прошипіла Торі.
—Чорт забирай! — вона кинулася до нас, і її волосся розлетілося
віялом.
Почекайте, це синя фарба на кінцях???
— Ви йдете гуляти? — схвильовано запитала вона. — Я якраз
збиралася встигнути на маршрутку, ми можемо поїхати всі разом!
— Е...насправді ми просто збиралися у Сферу, — сказала я,
відчуваючи неприємність від брехні.
 Вона пробіглася поглядом по нашому одягу та високих підборах.
— О, ви чудово виглядаєте. Може, завтра зустрінемось? Сніданок о
сьомій тридцять?
— Ну… — почала Торі, але Джеральдіна махнула рукою.
— Не буду вас більше турбувати, до зустрічі, Ваші Величності! —
вона побігла стежкою, а я зітхнула.
— О сьомій тридцять у суботу? — захрипіла Торі. — Без шансів.
— Давайте підемо, поки вона не зрозуміла, що ми збрехали, —
Дієго повернув ліворуч, проминувши залу Юпітера та ввійшов у
Територію Землі.
Ми попрямували через Ридаючий Ліс, слідуючи асфальтованою
стежкою аж до краю кампусу. Відблиск світла між деревами привернув
мій погляд, і ми пішли за Дієго на галявину.
Автостоянка підіймалася на кілька рівнів усередині скляного купола,
який відбивав тони барвистого заходу сонця. Я помітила блискучі
автомобілі, що визирали зі скляних стін, і мене охопило захопливе
передчуття.
Дієго натиснув щось на своєму Атласі, і ми потрапили до
приміщення, коли скляні двері відчинилися.
Усередині в повітрі пахло новою шкірою та автомобільними
випарами. Стоянка закрутилася ідеальною спіраллю, і незабаром ми
опинилися перед масивним чорним джипом із тонованими вікнами.
— Ого, це твоя машина?— запитала я.
— Ні, — ніяково відповів Дієго, проходячи повз величезний
автомобіль та вказуючи на інший. Ми рухалися навколо джипа, і я
закусила губу, коли помітила перед нами побитий іржавий червоний
хетчбек.
— О, ця теж чудова, — сказала я, намагаючись не змінити виразу
обличчя.
Молодець, ідіотка.
— Принаймні тобі не потрібно хвилюватися, що хтось його вкраде,
— Торі намагалася не засміятися, і я тицьнула її під ребра, хихикаючи.
— Вона приведе нас від точки А до Б, — Дієго знизав плечима, але
складка на його лобі свідчила про те, як йому було ніяково.
— Це все, чого ми хочемо, — весело сказала я, і Софія кивнула,
торкаючись до його руки.
 Він щось пробурмотів, сідаючи на водійське сидіння, а я зайняла
місце пасажира поруч з ним.
Софія та Торі сіли позаду, і ми чекали, оскільки Дієго вартувало
кілька болісних спроб, щоб завести автомобіль.
— Якщо хочеш, я можу колись глянути на твій двигун? —
запропонувала Торі. — Я не так добре розбираюся в автомобілях, як у
байках, але...
— Усе гаразд, — сказав Дієго крізь зуби, і двигун заревів, наче його
збентеження викликало в ньому життя.
Ми з’їхали з майданчика й попрямували на дорогу, що вела за межі
кампусу. Вигинаючись навколо краю зубчастої гори, ми підіймалися
високо до сутінкового неба. Я помітила величезні залізні двері,
вмонтовані збоку, із символом землі над ними, і моє серце забилося
трохи сильніше. Студенти метушилися біля Дому Землі, і деякі з них
вказували на нас, сміючись, коли помітили автомобіль, який гучно
стукотів.
Я роздратовано стиснула губи.
— Принаймні у нас є машина, — пробурмотіла я, але це, здається, не
підбадьорило Дієго.
Двигун запротестував, коли він натиснув ногою вниз, і ми почали
набирати швидкість, але не дуже. Я опустила вікно, впустивши
вечірній вітерець, коли сонце попрощалося й опустилося за межі дерев
удалині.
Ми попрямували до найвіддаленіших районів університетського
містечка й нарешті дійшли до величезних сталевих воріт, оточених
парканом, який простягався на милі в обидві сторони. Охоронець
кивнув нам із кам’яної будки, і ворота відчинилися, коли він махнув
рукою.
Я видихнула з полегшенням, коли ми викотилися на дорогу й
залишили Академію Зодіаку позаду.
Мене кликала ніч свободи. І я хотіла отримати максимум від неї. Без
Спадкоємців. Насправді просто період без лайна.
Ми мчали великою дорогою, яка тяглася вічність, прорізаючи густий
сосновий ліс, що сягав високо обабіч нас. Місяць сходив над ними,
мерехтливий півмісяць був ідеальною перлиною серед зоряного ложа.
 Невдовзі дорога, осяяна мерехтливими вогнями міста, круто
спустилася в долину.
— Це Тукана, — сказала Софія, нахилившись вперед, щоб
просунути голову між передніми сидіннями. — Я виросла прооосто
над тим пагорбом, — вона показала на дальній бік долини.
— Гарно, — я посміхалася, коли ми все ближче й ближче
наближалися до міста, а потім їхали гамірними вулицями. Люди сиділи
біля барів під бурштиновим світлом ліхтарних стовпів, пили та їли.
Я дивилася на стародавні будівлі з їхніми вивітреними кам’яними
обрисами, повністю зачарована цим місцем. Кафе, бари, ресторани.
Воно було зовсім не схоже на Чикаго. Насправді це нагадало мені
брошуру про відпустку в Італії, яку я колись бачила. Все було
химерним, головні вулиці перетиналися брукованими алеями та
кам’яними арками. Мене переповнювало бажання досліджувати, і я
наповнилася атмосферою кайфу, коли крізь відкрите вікно долинав
галас голосів.
Зараз ми явно знаходилися на головній вулиці, і скрізь були люди,
які насолоджувалися вечором. Я впізнала кількох студентів із Зодіаку,
які йшли тротуаром, але місто було досить великим, і ми могли б їх
уникнути. Останнє, чого я хотіла, це наштовхнутися на когось із
наших численних ворогів з Академії.
— Зупинися тут, — наказала Софія, показуючи пальцем.
Дієго припаркувався біля ресторану-бару на розі вулиці. Підвіконня
були пофарбовані в червоний колір, а з кількох кошиків навколо дверей
звисала веселка квітів.
— Їжа тут чудова, — сказала Софія, вистрибуючи з машини.
Ми пішли за нею на тротуар, і я подивилася на потерту табличку над
дверима, яка називала це «Місцем Андромеди».
Зайшовши всередину, усміхнена офіціантка поспішила посадити
нас. Приміщення було переповнене людьми, а освітлення – слабким.
Кабінки й столи освітлювали низько завислі лампи, а збоку стояла
довга дерев’яна стійка з надрукованими сріблом символами Зодіаку.
— Хіба це не професор Оріон? — запитала Софія, і моє серце
підскочило.
Я знайшла його менш ніж за наносекунду.
 На дальній стороні бару Оріон сидів коліно до коліна з довгоногою
брюнеткою.
— Може бути, — я знизала плечима, повернувшись у протилежний
бік, оскільки насильно ігнорувала дивну реакцію свого тіла,
побачивши його тут. І шалена яма смерті в моїх грудях точно не мала
нічого спільного з моделлю Victoria's Secret, яка сиділа навпроти нього.
— Сюди, — весело сказала офіціантка, і ми пішли за нею до
столика, звідки відкривався чудовий вигляд на Оріона. Було таке
враження, ніби клята офіціантка хотіла, щоб я витріщалася на нього
всю ніч. Я надто повільно зайняла своє місце, сідаючи навпроти нього,
і я не зможу висловити свої скарги іншим, якщо вони запитають мене
про це.
Я опустилася на сидіння біля Дієго й перевела подих.
Він просто вчитель, кого хвилює, що він тут?
Мабуть, тебе.
Я взяла своє меню, рішуче розглядаючи список пропонованих
газованих напоїв.
— Ром з колою, — замовив Дієго офіціантці, і вона кивнуланіби це
було цілком нормально.
Хіба вона не розуміє, що ми першокурсники?
— Мені те саме, — весело сказала Софія, зухвало виразивши очі.
Софія виглядаланаймолодшою з усіх нас. Навіть із макіяжем, який ми
їй намалювали, вона й на день не старше шістнадцяти років.
— А вам, дівчата?
Торі кинула на мене схвильований погляд.
— Текіла Санрайз? — запитала вона. Очікувалося, що офіціантка
відмовить, але вона записала це без жодного слова, дивлячись на мене.
Мене пронизало хвилювання. Ми з Торі мали фальшиві посвідчення
особи ще в Чикаго, але навіть вони часом підводили нас.
— Віскі з колою?
Вона посміхнулася й пішла до бару.
Я глянула на інших.
— Як нам це вдалося?
— Вдалося що? — недбало запитала Софія, розглядаючи пункти в
меню.
 — Е-е, замовити алкоголь? — сказала Торі. — Нам лише
вісімнадцять.
— Ну і що вас дивує? — спитав Дієго, розгублено дивлячись то на
мене, то на Торі.
— Хіба у вас немає... законного віку для вживання алкоголю в
Солярії? — запитала я, нахмурившись.
— Тут немає жодних законів, які забороняють пити, — зі сміхом
сказав Дієго, піднімаючи руку, щоб поправити з одного боку свою
шапку. — Вам просто потрібно мати золото, щоб його купити, чого
діти, як правило, не роблять.
— Це божевілля, — відповіла я, коли офіціантка прийшла з нашими
напоями.
— Я наче божевільна, — весело сказала Торі, приймаючи свій
коктейль.
Я сьорбала віскі та кока-колу, і в мене з'явилося неприємне відчуття,
наче хтось дивиться на мене.
Мій погляд зупинився на Оріоні, і я виявила, що він дивиться прямо
на мене. Це було дуже схоже на те, щоб дивитися в дуло рушниці. Моє
горло стиснулося, і я похлинулася напоєм, відставляючи його та
намагаючись стримати кашель. З шумом, наче присмертна коза, мені
вдалося віддихатися, і Торі похитала мені головою з веселою
посмішкою.
Ну це просто чудово.
Дієго поплескав мене по спині.
— З тобою все гаразд?
— Зі мною все гаразд, — легковажно відповіла я, глянувши на
Оріона й виявивши, що він усе одно повернувся до розмови зі своєю
дівчиною. Сподіваюся, це означало, що він щойно не був свідком мого
нападу задухи.
Що сказав мій гороскоп сьогодні вранці? О так, Всесвіт сьогодні не
синхронізований з вами. Будьте готові пережити шторм.
Цілий тиждень я пережила під штормом, тож наскільки гірше могло
бути насправді?
Офіціантка повернулася, щоб прийняти наші замовлення на їжу, і я
скористалася можливістю відволіктися, замовивши піцу з меню.
 Коли вона пішла, я зробила повільніший ковток свого напою й
вирішила не звертати увагу на присутність Професора Мудака. Але це
було досить важко, зважаючи на те, що ми з Торі переконані – він хотів
нашої смерті.
Група професорів увійшла до кімнати, і Дієго насупився.
— Софіє, це тусовка вчителів чи що?
— Е... можливо. Я не знала, — сказала вона, і її щоки почервоніли.
Наш вчитель Стихії Води, професор Вошер, був одягнений в
обтислу квітчасту сорочку з багатьма розстебнутими ґудзиками, а на
його обличчі сяяла шахрайська посмішка. Його погляд метнувся в наш
бік, і він підморгнув. Можу припустити, що йому близько сорока, і він
виглядає так, ніби витратив занадто багато часу, гріючись під сонцем.
— Фу, — прошипіла Торі, і я здригнулася.
Наш вчитель Таро, професор Аструм, відвів його в сторону, взявши
під руку, і його губи розчаровано стиснулися.
— Вошер – цілковитий збоченець, — прошепотіла Софія, а потім
почала хихотіти, наче не мала цього говорити.
— Тому в його класі ми повинні носити купальні костюми, які ледь
прикривають наші дупи? — запитала я, зморщивши ніс.
— Я б поставив на це, chica, — засміявся Дієго, штовхаючи мене під
ребра.
Нашу їжу незабаром принесли, і ми з’їли все до останнього шматка,
замовляючи все більше й більше напоїв. Доки офіціантка прибирала
наші тарілки, у мене трохи запаморочилася голова, я зовсім забула про
Оріона й взагалі не помітила, що його рука наразі лежала на коліні
його пасії.
— Шоти! — оголосив Дієго, підводячись зі свого місця.
— Так! — загуділа Софія, її волосся розсипалося по плечах, коли
вона гойдалася на стільці.
Ми з Торі сміялися, коли Дієго крокував до бару.
— О ні, — раптом сказала Торі, сповзаючи вниз на своєму сидінні.
— Що таке? — я стежила за її поглядом у вікно позаду себе.
Джеральдіна переходила вулицю з паперовим пакетом у руках.
— Сховайся, — благала Торі, хапаючи меню й закриваючи ним
обличчя.
 Я перекинула волосся на плечі, знаючи, що сині кінчики – це
подарунок, але гучний стукіт у вікно означав, що я зреагувала занадто
пізно.
— Просто ігноруйте її, — прошипіла Торі, коли я боролася з
бажанням обернутися. Софія підняла руку, щоб помахати, і Торі
вдарила по ній своїм меню.
— Але ж ми не можемо так, — сказала я, і мене пронизало
співчуття.
Я не втрималася від бажання глянути й побачила, що Джеральдіна
притиснувшись до вікна, притулила свої руки по обидва боки від очей,
щоб краще розгледіти нас.
Я знову відвела погляд, і Торі крадькома поглянула на своє меню.
— Дідько.
— Що? — прошепотіла я, дивлячись вперед.
— Вона заходить, — сказала Торі крізь зуби.
Я боролася зі стогоном, коли з’явилася Джеральдіна, усміхаючись
від вуха до вуха, перетинаючи весь ресторан та наближаючись до
нашого столика.
— Ну, благослови мої кремові крекери! Я думала, ви йдете у Сферу?
— вона дивилася між нами, не звертаючи уваги на Софію, її обличчя
було розгубленим.
— Ми передумали, — невинно відповіла я.
— А, — її розгубленість розтанула в яскравій посмішці. — Чому ви
мені не подзвонили? — вона впала в крісло Дієго, поклавши
паперовий пакет на стіл. — Вам це сподобається, я щойно зробила їх.
Вона підняла сумку, і на стіл вивалилася купа блискучих срібних
значків із чорними літерами ДУПА.
Боже... лайно. Невже вона не розуміє, що це означає? Вона справді
збирається гуляти кампусом, причепивши один з них!?
— Вони для Довговічної Усемогутньої Підтримки Аристократії, —
Джеральдіна нахилилася прямо через стіл, пришпиливши одну до
сукні Софії, перш ніж та встигла відмовитися. Софія дивилася на це з
жахом, і я заглушила свій сміх, зробивши ковток напою.
— Чудово, — сухо сказала Торі, але якщо Джеральдіна й помітила її
сарказм, то ніяк не подала виду.
 У мені все здригнулося, коли Джеральдіна причепила одну до своєї
джинсової куртки й почала танцювати в кріслі.
Якщо Спадкоємці побачать це, вони розірвуть її на частини.
— Гм, Джеральдіно, — м’яко сказала я, відчуваючи, що мій
обов’язок – врятувати її від безлічі насильств в Академії.
— Так? — весело спитала Джеральдіна, похитуючи плечима вперед-
назад, щоб світло потрапило на значок, коли вона ним милувалася.
— Це просто... ця абревіатура, вона як би означає дупа.
Торі засопіла у свій напій.
Джеральдіна довго дивилася на мене, і я не була впевненою, чи не
почне вона зараз психувати. Сміх вирвався з її горла, і вона погладила
мене по руці.
— Не будь смішною! Ніхто, крім тебе, цього б не помітив, Дарсі, —
вона похитала головою, ніби я була такою смішною, і моє серце
закотилося десь у живіт.
Ну я спробувала.
Дієго повернувся з чотирма яскраво-зеленими шотамий насупився,
побачивши Джеральдіну на своєму місці. Вона підняла руку, ніби
хотіла взяти один із шотів, і він відсунув їх за межі її досяжності.
— Хіба це не твоя банда там? — запитав він, кивнувши на вікно.
Джеральдіна обернулася, а потім ахнула, коли помітила купу
королівських прихильників, що йшли вулицею.
— О, солодкі родзинкові висівки! — вона зібрала значки в сумку,
важко дихаючи, а потім зіскочила зі свого місця й нахилилася до нас.
— Ваші Величності, вибачте, але я мушу йти.
— Вибачаємо, — радісно сказала Торі.
Джеральдіна глянула на годинник.
— Я повернуся через годину! Тоді ми можемо всі разом піти
танцювати, — вона вибігла з ресторану, перш ніж хтось встиг
відповісти, схвильовано помахавши сумкою групі. Одну секунду я
спостерігала, як усі вони прикріплюють значки дуп на грудях.
— Дупи, — з жахом видихнула я.
— Група дуп, і вони ніяк не можуть це усвідомити.
— О, боже, я не можу дочекатися моменту, коли Спадкоємці це
побачать, — почала сміятися Торі.
— Торі, — прошипіла я. — Ти не можеш так казати.
 — Принаймні це відверне від нас увагу на п’ять хвилин, — вона
почала заливатися сміхом, і я притиснула руку до рота, намагаючись
придушити свій. Софія зняла значок і, хихикаючи, поклала на стіл.
— Дівчата, вибачте, але я не буду членом
дупи, незалежно від того, як сильно я люблю вас обох.
Дієго впав на своє місце, зітхнувши з полегшенням.
— Кому потрібно випити?
— Мені, — Софія нахилилася вперед, схопила шот й проковтнула
його за один раз.
Перш ніж ми встигли доторкнутися до решти, вона швидко випила
їх усі поспіль із диким сміхом.
— Софіє! — ахнув Дієго.
Я здивовано витріщилася на неї. Зазвичай вона була такою тихою,
що з нею трапилося?
— Софія – таємна паті-дівчина — сказала Торі, коли Софія
відкинула пасмо волосся зі свого обличчя та знизала плечима.
— Я б так не сказала, але я можу впоратися зі своїм напоєм, —
сказала вона зі стриманою посмішкою, і Дієго подивився на неї,
насупившись.
Я посміхнулася, підводячись зі свого місця.
— Принесу нам ще.
Решта кивнули, і я попрямувала до бару, просуваючись між єдиним
вільним проміжком, який, на жаль, поставив мене позаду Оріона та
його брюнетки. Мені було на один відсоток цікаво, про що вони
говорять, і я не могла не прислухатися, коли жінка нахилилася, щоб
поговорити з ним.
— Все так швидко відбувається. Ми повинні щось зробити з цим
сьогодні ввечері, — вона стиснула його руку, і я з усіх сил намагалася
не ненавидіти її.
Вона на побаченні з гарячим хлопцем, чому б їй не переспати з ним?
Оріон похитав головою.
— Ні. Ще занадто рано. Треба почекати.
Мої брови вигнулися. Невже в цьому йолопі була унція
джентльмена?
— Все вийде з-під контролю, Оріоне. Це має статися сьогодні
ввечері. Я не можу більше чекати, — благала вона.
 Вау, так відчайдушно?
— Це не те, що ми планували, — прошипів Оріон. — Якщо ми
спробуємо вбити їх зараз, то привернемо до себе увагу.
Моє серце заколотилося в грудній клітці. Ця розмова була не про
секс. Дівчина підвела очі, і вони розширилися, коли її погляд
зупинився на мені. Я спробувала мимохідь піти, але бармен вказав на
мене, щоб прийняти замовлення, і раптом Оріон схопив мене за руку.
Його хватка була болісно міцною, коли він потягнув мене до свого
стегна. Повсюди розрослася спека, потужна й жахлива. Аромат кориці
та чогось цілком чоловічого наповнив мене, назавжди став моїм новим
улюбленим запахом, попри людину, від якої надходив.
— Що ти чула? — прогарчав він, і я ахнула, намагаючись вирватися
з його хватки.
— Оріоне, — попередила його подруга, і він відпустив мене.
— Я нічого не чула, — наполягала я, і моє серце забилося втричі
швидше, коли я кинулася геть до жіночої ванної кімнати.
Я схопилася за раковину, тремтячи та вдихаючи повітря.
Та жінка була в змові вбити нас? Як далеко це зайшло? Скільки
людей хочуть нашої з Торі смерті?
Кілька випитих напоїв допомогли мені зберегти спокій, коли я
усвідомила почуте, намагаючись зрозуміти, що робити.
Двері відчинилися, і я з жахливою ясністю усвідомила, що зробила
жахливу помилку. Оріон увійшов до кімнати, зачинив за собою двері, і
замок голосно клацнув у повітрі.
Я почала задкувати, мій пульс барабанив у вухах.
Біжи.
Кричи.
Роби щось!
Я відкрила рота, щоб покликати на допомогу, але він махнув рукою,
і я завмерла, відмовляючись видавати будь-який шум.
Моє серце шалено калатало, коли я продовжувала задкувати, поки не
торкнулася хребтом об дальню стіну. Я підняла руки, готова
використати кожну унцію магії, щоб зупинити його. Що б не
знадобилося, я не збиралася помирати тут, у якійсь ванній.
— Відійдіть, — прошипіла я, з мого горла вирвався лише шепіт. Він
контролював потік повітря в моєму клятому горлі!
 — Що ти чула? — гаркнув він. — Розкажи мені все.
Його Примус був потужним, і скільки б я не мала практики з Торі та
Софією, цього було недостатньо, щоб позбутися його магії. Мій язик
розв’язався, і я не могла стримати слів.
— Ви плануєте когось убити. І я знаю, що це ми. Хочете позбутися
нас. Ви не хочете, щоб я та моя сестра керували Солярією, але ви не
думаєте, що вам вдасться вбити нас у ресторані? — мій голос був
ледве голоснішим за шепіт, і я проклинала його за владу, яку він мав
наді мною. Страх тріпотів у мене всередині, але кров щеміла від
алкоголю та адреналіну.
Можливо, я могла б втекти, пройти повз нього. Але я знала, що це
неможливо. Я б не зробила й двох кроків до дверей, як він паралізував
мене.
Тоді атакуй його!
Я підняла долоні вище, готуючись зробити все, щоб вижити. Я
затримала магію у своїх пальцях, і вони пощипували смертельним
жаром. Вогонь прийшов мені на допомогу. І я б навалила на нього
пекельні безодні, якби він зробив хоча б один рух, щоб завдати мені
болю.
Оріон майже ліниво крутнув рукою, і мої руки раптово були стиснуті
в боки, коли він махнув повітрям навколо мене.
Лайно.
— І це все? — його голос був спокійним, наче це було цілком
нормально, що він планував мою смерть.
— Так, — кинула я, коли моє серце розбивалося грудях на дрібні
частинки. — Хіба цього мало?
Він розсміявся, дивлячись на мене кілька болісних секунд, його очі
були двома чорними дірами, які засмоктували все, що бачили, і
намагалися втягнути цілком.
— Йди додому, Блу, — він відімкнув двері й вийшов із кімнати,
залишивши мене з прірвою гніву, що розливає отруту в грудях.
Я довго дивилася на двері, а потім підійшла до них та повернулася
до ресторану. Не дивлячись в його бік, коли наблизилася до столу й
опустилася на своє місце, мій пульс був шалено швидким.
— Де наші напої? — Софія невиразно надулася, але Торі змусила її
замовкнути, пильно дивлячись на мене.
 — Що трапилося?
Можете називати це річчю близнюків, але ми розуміємо, коли інший
засмучений. Як би ми не намагалися це приховати. Не те щоб я тоді
так старалася.
— Оріон, — сказала я у відповідь та швидко почала пояснювати, не
згадуючи ту частину, де мої коліна тремтіли, наче під час землетрусу
п’ятого рівня.
Софія засміялася.
—Та нуу, він вчитель. Друзі, ви наадто зациклилися на теорії змови.
Дієго похитав головою з серйозним виразом обличчя.
— Вони можуть мати рацію. Докази вказують на нього, — він
зиркнув на Оріона, і я помітила, як він вийшов із ресторану зі своєю
пасією. Яка, можливо, і не була нею.
Коли він пішов, я відчула полегшення, і глянула на групу професорів
з іншого боку кімнати. Звичайно, він би не напав на мене тут, у
громадському туалеті. Чому я подумала, що він може це зробити?
Тому, що його психічні очі свідчили про це, ось чому.
Я не знала Оріона, лише знала, що він міг бути тим типом хлопця,
який регулярно рубає людей у жіночих туалетах.
— Ти хочеш додому? — спитала мене Торі, стурбовано
нахмурившись.
Я стиснула щелепу, похитавши головою.
— Це те, чого він хоче.
— Тоді ми не можемо цього зробити, — погодилася Торі з
посмішкою, і мій настрій покращився на милю.
— Він усе одно пішов, — сказала Софія, підводячись й танцюючи
під фонову музику в барі. Вона почала зухвало танцювати зі своїм
стільцем, і мій рот відкрився.
— Софіє! — Дієго стривожено видихнув, а Торі розсміялася.
Софія наштовхнулася на стіл та перекинула маленьку вазу, що
стояла в його центрі. Дієго випустив порив повітря з руки, щоб вода не
лилася на нас.
Торі підтримала її, глянувши на нас.
— Мені здалося, вона казала, що впорається з випивкою, —
передражнила Торі.
 — Я мооожу, — невиразно промовила Софія, хапаючись за Торі та
намагаючись випрямитись.
— Це було лише кілька шотів, — розгублено сказала я.
— Може, вона рідко п’є, — сказав Дієго, підводячись. — Я повинен
відвезти її додому.
— Ні, — Софія поклала руки на стегна. — Я в нормі.
Дієго подивився на нас.
— Я думаю, що це найкращий варіант. Є маршрутний автобус, який
повертається до Академії в кінці вулиці. Ви не проти поїхати на
ньому?
— Так, гаразд, — сказала я, коли Софія простягнула руку,
намагаючись схопитися за Торі, поки Дієго вів її геть. Вона швидко
здалася й вчепилася в нього, дивлячись мрійливими очима.
— Твій капелюх... Мені подобається твій капелюх. Можна я вдягну
його? — вона потягнулася до нього, і він зареготав, коли схопив її руку
у свою, тримаючи її та виводячи за двері.
З’явилася офіціантка, поставивши перед нами дві склянки з якимось
яскраво-рожевим коктейлем.
— Від вашого друга там, — вона вказала на групу професорів, а
Вошер усміхнувся до нас, облизуючи губи й ворушачи пальцями. Він
сидів біля Аструма, який кинув нам вибачливу посмішку.
Я навіть не могла приховати відрази на обличчі.
Торі цокнула язиком.
— Фу, Вошер – така свиня, — пробурмотіла вона, але все одно
підняла склянку й простягла її мені.
— З цього моменту ця ніч буде присвячена розвагам без будь-яких
жахів.
Я посміхнулася, взяла свій коктейль та цокнула келихом об її.
— Щоб не плазувати,
— Щоб не плазувати!— вигукнула вона.
 Розділ 16

Вібраційний сигнал пролунав із моєї сумки, і я витягнула свій Атлас,

сподіваючись, що це пише Дієго, щоб повідомити про успішне
повернення Софії додому.

Падаюча Зірка:
З'явилася нова інформація.
Можемо зустрітися?

Я здивовано підняла брову й штовхнула Дарсі, щоб відвернути її

увагу від чергових спроб покликати бармена.
— Чому вона так раптом хоче зустрітися з нами? — з цікавістю
запитала Дарсі.
— Я думаю, є лише один спосіб дізнатися, — відповіла я,
набираючи відповідь.

Торі Вега:
Коли?

Падаюча Зірка:
Через десять хвилин.
За баром є провулок.
Побачимось там.

Прочитавши цю відповідь, мурашки пробігли по моїй спині, і я різко

підняла голову, оглядаючи всіх навколо нас, щоб побачити, хто ще
дістав свій Атлас. Хто б не був Падаючою Зіркою, він знав, де ми є, а
це означає, що він був десь тут також. Ресторан був переповнений
людьми, багато студентів Зодіаку приходили та йшли геть.
Це збіг обставин? Чи Падаюча Зірка переслідувала нас? Від цієї
думки мене перетрусило.
— Ми впевнені, що можемо довіряти цьому сталкеру? —
пробурмотіла я, примруживши очі на групу другокурсників, які
голосно сміялися у кабінці позаду нас.
Дарсі теж окинула поглядом ресторан.
— Не знаю. Але, здається, ця людина одна з небагатьох, хто
насправді намагається допомогти нам у цьому місці. Навіть якщо вона
надмірно загадкова.
Я прикусила язика, знову глянувши на повідомлення. Чи це повне
божевілля вірити анонімній незнайомці, яка хоче зустрітися з нами в
темному провулку вночі? Так, мабуть. Але чи було мені достатньо
цікаво, щоб ризикнути? Однозначно, так.
— Мені потрібні відповіді від цієї дивачки, і я не думаю, що ми їх
отримаємо, якщо не зустрінемося з нею. Тому я пишу, що ми згодні, —
твердо сказала я.
— Ти впевнена, що це гарна ідея? — нерішуче запитала Дарсі.
— Чесно? Ні. Але я все одно думаю, що ми повинні це зробити.
— Гаразд, — погодилася Дарсі, кусаючи губу. — Я замовлю нам
трохи Голландської хоробрості.
Я посміхнулася, коли вона нарешті привернула увагу бармена й
замовила напої.
Коли наближався час нашої домовленої зустрічі, я намагалася
стежити за всіма, хто збирався йти, але це було досить важко
зрозуміти. Зараз чимало студентів прямували до інших барів на вулиці,
щойно закінчували їсти. Я припускаю, що в будь-якому випадку, ми
незабаром дізнаємося все.
— Ти готова? — спитала я, ставлячи порожню склянку на стійку. Ми
все одно планували незабаром піти в інший бар, і ніхто з нас не
згадував про те, що Джеральдіна мала повернутися, щоб зустрітися з
нами. Я почувалася трохи винною, знаючи, що ми кидаємо її, але мені
варто було лише подумати про ці кляті значки, і я розуміла, що краще
зробити так. Не бажаю витрачати свій час на спілкування з людьми, які
радісно називають себе дупами.
 — Давай подивимося, що ця Зірка скаже, — погодилася Дарсі,
відсуваючи табурет й підводячись на ноги.
Вона вийшла на вулицю, і прохолодне вечірнє повітря омило нас,
сповіщаючи про наближення зими. Я мала б одягнути куртку, та я
повелася на оману сонячного тепла, доки воно ще не зайшло. Я
обхопила себе руками, адже моя тонка майка не захищала мене від
холоду, і я дивувалася, чому завжди віддаю перевагу моді, а не
комфорту.
Ми попрямували тротуаром, занурившись у тишу, коли дійшли до
вузького провулка між баром й темним магазином поряд.
Я підбадьорливо посміхнулася Дарсі, перш ніж зайти упровулок.
Коли ми опинилися у темряві, музика з бару стихла до
приглушеного басу, і по моїй шкірі побігли мурашки. Так, ми точно
прямували прямо у руки до серійної вбивці, і я не могла не сумніватися
в нашій розсудливості, оскільки ми вже не можемо повернутися назад.
За баром провулок розширився, й ряд смітників складав компанію
сумнівній калюжі. Ніхто не стояв у тіні й не чекав на нас, та коли ми
озирнулися, мене охопило почуття тривоги.
— Здається, це досить тінисте місце для зустрічі, — пробурмотіла
Дарсі, дивлячись на алею, якою ми сюди йшли, так, ніби їй хотілося
туди повернутися.
— Згодна, — відповіла я, потираючи руками шкіру, щоб трішки
зігрітися. — То як довго ми будемо чекати нашого таємничого
чоловіка?
— Або жінку, — додала Дарсі, і я невиразно кивнула, хоча наше
поточне положення в затемненому провулку чітко змусило мене
уявити, що до нас йде незграбний чоловік із зазубреним ножем у руці,
рюкзаком, повним мотузок й клейкої стрічки...
— Мені це не подобається, — видихнула я. — Може, нам просто
піти?— Мій Атлас знову загудів, і я швидко витягла його.

Падаюча Зірка:
Тінь наближається. Я не можу ризикнути зустрітися зараз.
Ви повинні знайти безпечне місце, перш ніж темрява забере вас!
 Дарсі теж нахилилася, щоб прочитати повідомлення, і я прокляла
нашого дурного таємничого посланця за те, що він привів нас сюди
дарма.
— Нам слід піти звідси, — тихо сказала Дарсі, озирнувшись
навколо.
— Давай, — погодилася я, зробивши крок до алеї, якою ми сюди
прийшли.
Темна тінь насунулася, закриваючи світло з вулиці, я завмерла. Дарсі
наштовхнулася на мене, не помітивши, що я зупинилася, і я схопила її
за руку, щоб вона не впала.
— Хто там?— нерішуче промовила я, гадаючи, що Падаюча Зірка
все-таки вирішила з’явитися.
Тиша тривала кілька довгих секунд, а потім, коли тінь наблизилася,
почувся гучний гуркіт.
Моя магія спалахнула у відповідь, коли я відступила на крок назад,
потягнувши Дарсі назад за собою. Вона спробувала обійти мене, щоб
краще розгледіти, але я не дозволила їй, стоячи між нею та тим, хто
блокував наш вихід.
Холод розтікався по моїх венах, і я намагалася використати свою
магію, щоб запалити вогонь у своїй долоні.
Тепло торкнулося кінчиків моїх пальців саме тоді, коли той брязкіт
пролунав знову, цього разу гучніше, голосніше.
Моя магія запнулася. Маленьке полум’я спалахнуло, а потім згасло,
наче хтось його висмоктав.
Серце затерпло від паніки, коли фігура підійшла на крок ближче, а
ми зробили ще один крок назад.
Я відчувала, як магія буяє у моєму тілі, наче буря, але я не могла її
використати.
— Я не можу використати свою силу, — видихнула Дарсі, у її голосі
відчувався страх.
— Я теж, — прошепотіла я.
Це все якийсь трюк? Невже нас оточують Спадкоємці, готові
влаштувати нам новий жах?
Третій брязкіт був настільки гучним, що мої кінцівки завібрували від
нього. Я не знала, що це було, але мені здавалося, що він утворює
клітку навколо моєї сили й міцно замикає її. Потім я відчула себе
обтяженою свинцем, і різко втягнула повітря, коли зрозуміла, що шум
починає знесилюватимої кінцівки. Якщо ми швидко не виберемося
звідси, я впевнена, що ми взагалі не зможемо втекти.
— Біжи! — крикнула я, схопивши Дарсі за руку, й розвернулася в
протилежному напрямку.
Ми почали спринт, наші підбори-шпильки ускладнювали цю задачу,
але ми не дозволяли їм сповільнювати нас.
Дарсі міцно стиснула мою руку, коли ми промчали повз ряд
сміттєвих баків, і той брязкіт пролунав знову. На якусь жахливу мить
ми все ж загальмували, незважаючи на наші наміри та стукіт ніг, який
чувся позаду нас.
Я закричала, намагаючись бігти так швидко, як тільки могла.
Дарсі спіткнулася, і я схопила її за руку, допомагаючи й штовхаючи
перед собою. Я кинулася до найближчого сміттєвого контейнера й
витягла з нього великий мішок зі сміттям, а потім кинула його у бік
того, хто переслідував нас, якраз тоді, коли брязкіт почався знову.
Шум обірвався приглушеним бурчанням, коли мені вдалося влучити
у ціль, і до кінчиків моїх пальців надійшла сила.
Порив повітря пройшов повз мене, коли Дарсі використала свою
магію. Вітер був настільки сильним, наче камінь. Він ледь потягнув
мене за волосся, перш ніж врізатися в нашого сталкера з силою
торнадо.
Тіньову фігуру відкинуло назад, і я, похитнувшись, підійшла до
Дарсі з широко розплющеними очима, намагаючись використати
власну магію, щоб приєднатися до неї.
Перш ніж я змогла це зробити, брязкіт почувся знову, і в мене зникла
можливість використовувати власну силу.
Фігура підвелася, до неї ніби потягнулисяінші тіні навколо,
здавалося, їх притягував магніт. Це не говорило про них геть нічого,
окрім моєї внутрішньої впевненості, що з ними щось жахливо не так.
Дарсі заскиглила, схопивши мене за руку й потягнувши назад.
Ми знову почали бігти, страх додавав сили нашим кінцівкам,
покимчали темними алеями, одна за одною.
Я відчувала, як тінь наближається з кожним кроком, відчуваючи її
подих на своїй потилиці.
 Брязкіт почувся знову, і я затиснула вуха руками, не розуміючи, що
це в біса таке, але знаючи, що воно щось робить зі мною кожного разу,
коли я його чую.
Дарсі захиталася, коли її охопила сила брязкоту, та я підштовхнула її,
і нам вдалося помчати ще швидше, оскільки адреналін почав
розливатися по наших кінцівках.
Тепле світло освітлювало кінець провулка перед нами, і я відчула
полегшення, коли побачила вихід.
Ми стрибнули вперед й вибігли прямо на добре освітлену вулицю
перед жвавим баром. За столиками сиділи студенти, які сміялися й
пили.
Мені було надто страшно, щоб звертати увагу на здивовані погляди,
якими вони нас проводжали, і ми кинулися прямо через вулицю, щоб
приєднатися до безпеки натовпу, зовсім не сповільнюючись.
Щойно нас оточили люди, я повернулася обличчям до алеї, широко
відкривши очі та намагаючись помітити того, хто нас переслідував.
Дарсі нахилилася до мене, її рука торкнулася моєї, поки моє
серцебиття гриміло у вухах.
Провулок був порожнім. Просто темний простір між двома
невинними на вигляд будівлями. Але страх, який паралізовував моє
нутро, був справжнім.
Хтось поклав свою руку мені на плече, і я здригнулася, піднявши очі
й побачивши, що Макс Ріґель усміхається нам. Він був одягнений в
яскраву сорочку, яка, ймовірно, коштувала дорожче, ніж тижнева
оренда нашої старої квартири, а його ірокез був стильно зачесаний.
— Що так розбурхало наших двох маленьких Веґа? — ласкаво
запитав він, і я відчула поклик його сили, що спонукає розкрити йому
свої страхи.
Я глянула на Дарсі, не знаючи, розповідати чи ні. З одного боку,
дозволити йому трішки позбавити мене цього страху не видавалося
найгіршою ідеєю в цей момент. З іншого боку, я, ймовірно, була
налякана лише тому, що один із його тупих друзів міг переслідувати
нас.
Але коли ця теорія спала мені на думку, я помітила інших
Спадкоємців, які сиділи за столиком ліворуч від нас. Вони випивали й
виявляли всі ознаки того, що були тут уже певний час. Крім того, я
досі не відривала очей від того провулка, але більше ніхто з нього не
виходив.
—Хтось переслідував нас, — пробурмотіла Дарсі, піддавшись
поклику сили сирени.
— Справді? — зацікавлено запитав Макс, обійнявши нас руками,
щоб ми підтягнулися до нього ближче. Я розуміла, чого він прагне, але
точно почувалася тут безпечніше, ніж у тому провулку. І враховуючи
той факт, що зараз нас оточувала купа придурків, які, як я знала,
бажають нам зла, це говорило багато про що.
— Він намагався завдати нам шкоди, — пробурмотіла я, відчуваючи
потяг магії Макса, коли він втягнув у себе частину моєї разом із
частинкою мого страху. Сирени, ймовірно, гребли б гроші лопатою,
якби були психіатрами. Хто б не хотів, щоб час від часу хтось
висмоктував з нього нещастя?
— Це звучить як гарна історія, яку можна розповісти за чаркою, —
Макс спрямував нас між натовпом студентів до інших Спадкоємців. Я
кинула на Дарсі стурбований погляд, і її очі розширилися у відповідь,
але перш ніж ми встигли висловити будь-які заперечення, ми
опинилися за їхнім столом.
Інші Спадкоємці здивовано дивилися на нас, а я насупилася,
дивуючись, якого біса я дозволила Максу затягнути нас сюди.
— Подивіться, кого я щойно знайшов тікаючими від тіней, —
оголосив Макс із широкою посмішкою, його рука опустилася вниз по
моїй спині, майже дійшовши до моєї дупи.
Я відмахнулася від нього, перш ніж він встиг це зробити.
— Ми не тікали від тіней, хтось переслідував нас, — сказала Дарсі,
захищаючись, коли Сет нахилився вперед із вовчою посмішкою.
— Ви справді маєте бути наляканими, якщо подумали, що ми
кращий варіант, — сказав він.
— Вони налякані. Я відчуваю смак їхнього страху, — захоплено
сказав Макс. — І вони якраз збиралися розповісти мені все про це.
Калеб розсміявся, провівши рукою по своєму густо закрученому
світлому волоссі, його очі бігали між моєю сестрою та мною.
Макс сів на єдине вільне крісло за столом й смикнув Дарсі собі на
коліна, притягнувши її до своїх грудей, коли він нахилився до її вуха.
 — Що було найгіршим? — запитав він, і я відчула, як його сила
тягне мене, хоча він більше мене не торкався. Дарсі потрапила у
пастку його магії, і її губи розтулилися, щоб автоматично відповісти на
його запитання.
— Хтось продовжував створювати цей жахливий шум, — відповіла
вона. — Як гарчання чи брязкіт...
Даріус нахилився вперед, його брови зацікавлено піднялися,
оглядаючи нас із сестрою.
— Ми не залишимося, — різко сказала я, нахилившись уперед, щоб
вирвати Дарсі з рук Макса, готуючись вдруге здійснити втечу за цей
вечір.
— Зачекайте хвилинку, — велика рука обхопила моє зап’ястя, перш
ніж я змогла підвестись на ноги, і моя кров закипіла на знак
попередження, поки Даріус тримав мене. Я озирнулася, щоб зустрітися
з його темними очима, й не втрималася, щоб не проскочити поглядом
по його білій сорочці, яка була надто тісною для його м'язистого тіла.
— А що, як ми оголосимо перемир’я? Лише на одну ніч, —
запропонував він.
— Чому ми повинні цьому вірити? — запитала я зневажливо.
Дарсі насупилася, нерішуче намагаючись вислизнути з рук Макса,
ніби вона неясно усвідомлювала, що не хоче бути там. Він випустив
хвилю заспокійливої сили, яка торкнулася й мене, і Дарсі знову
розслабилася.
— Ми просто хочемо веселої ночі, — сказав Калеб. — Ми можемо
залишити поза увагою нашу політичну ситуацію.
— Нашу політичну ситуацію? — повторила Дарсі, знову
насупившись.
— Так, ви знаєте. У нас є маленька проблема з тим, що ви з’явилися
нізвідки, щоб вкрасти наше право первородства та порушити баланс
сил у всьому королівстві, — дражнив Калеб.
— Нам не потрібне ваше дурне первородство, — пробурмотіла я.
Даріус все ще не відпустив мене, і я спробувала вивільнити руку,
смикнувши її назад. Він усміхнувся на мої зусилля, а потім потягнув
мене вперед так сильно, що я впала йому на коліна.
Він обхопив мене за талію й пересадив у більш зручне положення з
глибоким сміхом, від якого мої кінцівки залило теплом.
 — Випийте з нами, — наполягав він, махаючи бармену через скло
вікна поруч із нами, незважаючи на те, що бар був заповнений, й
персонал явно вже збивався з ніг. — Клянуся, ми не торкнемося вас і
пальцем, якщо ви цього не захочете.
— Ну, я не хотіла, щоб ти тягнув мене до себе на коліна, але,
здається, тебе це не зупинило, — пробурмотіла я, хоча була майже
впевнена, що те, що я все ще сиджу тут, дещо заперечує моїм
аргументам.
Даріус знову розсміявся, і я відчула його глибокий сміх, коли його
груди притиснулися до мого тіла.
Калеб підійшов ближче до мене праворуч й доторкнувся пальцями
до моєї руки, від чого в мене побігли мурашки.
— Я навіть пообіцяю не кусати тебе сьогодні ввечері, якщо хочеш.
Я зіткнулася поглядом з Дарсі, і вона знизала плечима, даючи мені
зрозуміти, що вона теж невпевнена на рахунок цієї пропозиції, як і я.
Макс послав ще одну хвилю розслаблюючої енергії, і я відчула, як моя
рішучість щодо втечі, зникає.
— Гадаю, ми можемо залишитися та випити одну чарку, — нерішуче
сказала Дарсі, коли Макс погладив її по руці, а сила його впливу зросла
у повітрі. Ми були оточені посмішками, від яких моє серце затремтіло,
а живіт скрутило.
Я була майже впевнена, що це жахлива ідея, але текіла в моєму
організмі, клич сирени та стіл, заповнений прекрасними чоловіками,
затикали мою розсудливість.
— Тоді одну чарку, — нарешті погодилася я, коли з’явилася хтива
дівчина-бармен із усмішкою та блокнотом, готова прийняти наше
замовлення.
— Краще візьміть велику, якщо ви залишаєтеся лише на одну, —
дражнив Сет, наказуючи всім нам.
Даріус відкинувся на спинку крісла, притягнувши мене ближче та
відкинувши моє волосся від вуха, і я подумки дала собі копняка, коли
підсунулася ближче, щоб почути, що він збирався сказати. Такі хлопці,
як він, завжди були для мене поганою ідеєю. Це було так, ніби
всередині мене був магніт, який тягнув мене до найбезжальнішого
виду мудака, незважаючи на те, що я щоразу знала, чим це закінчиться.
І я ніколи не зустрічала жодного хлопця, який міг би позмагатися з
Даріусом Акруксом за темну та таємничу атмосферу, не кажучи вже
про його нищівну привабливість. Я була безсила захистити своє
зрадницьке тіло від нього, особливо коли кінчики його пальців
торкалися мого голого плеча.
— Ти хочеш розповісти мені про те, що сталося в тому провулку? —
запитав він.
Я не могла вгамувати тремтіння, яке пробігло в мене по спині, коли
згадала ту тіньову постать, що переслідувала нас.
— Це та частина, де ви смієтеся з нас за те, що ми повелися на якусь
вашу витівку? — запитала я, відмовляючись відповідати на його
запитання. — Це був хтось із твоїх друзів? І це ти попросив когось
надіслати повідомлення?
Його темний погляд на мить зблиснув, і він ніби стримувався від
того, щоб щось сказати.
— Мені не потрібний хтось інший, щоб виконувати мою роботу, —
відповів він зневажливо. — Можливо, я хвилююся за твій добробут.
Я недовірливо пирхнула, відсунувшись назад, щоб більше не
торкатися його грудей.
Так, він був занадто гарячим, але він також був надмірно жахливим,
коли хотів таким бути, і я не збиралася шаленіти від його вчинка
ПрекрасногоПринца лише тому, що він вирішив поводитися так зі
мною.
Я відвернулася від нього й побачила, що Калеб зацікавлено дивиться
на нас, коли бармен повернулася з тацею, повною напоїв.
Дарсі розповідала Максу про переляк, який охопив нас у провулку, а
його рука міцно обіймала її за талію, впиваючись у її страх, як велика
стара п’явка. Я знову подумала, чому ми дозволили їм переконати нас
приєднатися, й перевела увагу на напої, коли бармен розставила їх, а
Даріус втиснув їй у руку купюру. Мені це здавалося занадто великими
грошима, але, безсумнівно, вона заробила чайові своїм бюстгальтером
пуш-ап.
Напої були однаковими, якась суміш лікеру та кока-коли, і я взяла
свій, перш ніж хтось інший потягнувся. Калеб все ще дивився на мене,
і я витримала його погляд, випиваючи вміст склянки одним великим
ковтком. Напій був неймовірно міцним, і я відчувала, як суміш пече у
моєму горлі. Пізніше він з’єднався з текілою, яку я випила раніше.
 — Ось, — оголосила я. — Один напій,— я встала з колін Даріуса, і
він здивовано подивився на мене, простягнувши руку, ніби думав, що
може знову притягнути мене до себе, але я відійшла вбік, кинувши
йому посмішку.
Дарсі усміхнулася мені, вона теж підвелася, навіть не
доторкнувшись до власного напою.
— Побачимося пізніше, хлопці, — погодилася вона, відходячи та
явно поспішаючи звільнитися від Макса, перш ніж він знову збільшить
свій вплив.
Я зробила рух, щоб піти за нею, але Калеб встав та загородив мені
шлях, використовуючи свою Вампірську швидкість. Я підняла брову,
коли його погляд пробігся по мені.
— Здається, твоє слово нічого не означає? — запитала я, коли його
погляд зупинився на моїй шиї на якусь мить, і я приготувалася до того,
що він мене вкусить.
— Ні. Я сказав, що не кусатиму тебе сьогодні ввечері, і я мав на
увазі саме це, — запевнив він мене, посміхаючись та дражнячи. —
Мені просто цікаво, куди ти зараз йдеш?
На мить я замислилася над його запитанням. Ще не було досить
пізно, й ми не планували негайно повертатися додому навіть до
зустрічі з нашим таємничим мучителем. Дарсі дійшла до входу у
приміщення бару й чекала на мене, кинувши на Калеба насуплений
погляд.
— Танцювати, — просто відповіла я, пройшовши повз нього, мої
руки приземлилися на його підтягнуту талію на долю секунди, коли я
відсунула його зі свого шляху. — Ви завжди можете приєднатися до
нас, якщо вважаєте, що зможете встигати.
Навіщо я тільки що це сказала?
Його темно-сині очі на мить заблищали, і я не змогла стримати
легкої посмішки у відповідь. Я дозволила своєму погляду пробігтися
по ньому на цілих пів секунди, а потім відвернулася, щоб приєднатися
до сестри. Текіла завжди робила мене слабкою до гарячих хлопців із
дурними намірами, і сьогодні їх було забагато.
Коли ми увійшли до бару, я підійшла до Дарсі й озирнулася на сірі
стіни, які виблискували сріблястим кольором у тьмяному світлі. Місце
було бурхливе, і величезний танцпол виднів у дальньому кінці кімнати.
 — Давай знайдемо хороших чоловіків, які заплатять за наші напої,
— сказала Дарсі з усмішкою, і ми поринули у нашу звичну нічну
рутину. У нас ніколи не було вільних грошей на власні напої, але
зазвичай це було лише питанням часу, коли одна з нас чи обидві
зможуть привернути чиюсь увагу. Звісно, я вважала, що з нашими
новими багатствами нам більше не потрібно цього робити, але навіщо
кидати хорошу звичку свого старого життя?
Дарсі не знадобилося багато часу, щоб помітити пару хлопців, які
дивилися у її бік, і вона взяла ініціативу у свої руки, коли ми підійшли
до них. Вони виглядали на кілька років старшими за нас, і я була рада,
що вона знайшла хлопців, які не ходили з нами й школу й не мали
жодного зв’язку зі Спадкоємцями, щоб зіпсувати наше спілкування з
ними.
Білявий хлопець йшов попереду, коли ми дуже невимушено вдавали,
що не помічаємо їхнього приходу, і я «здивовано» посміхнулася йому,
як тільки він підійшов до нас.
— Привіт, — усміхнувся він, а його рудоволосий друг посміхнувся
зліва біля нього. — Я Пітер, а це...
— Ні, — голосно сказав Макс, пробиваючись ліктем між нашими
новими друзями та нами.
— Цього не станеться, — рішуче погодився Калеб, зиркнувши на
блондина, що змусило його відступити.
Я різко зітхнула. Серйозно?
— Тепер ти збираєшся обірвати нашу можливість отримати
безкоштовні напої? — смиренно спитала Дарсі.
— Чому ви п’єтев барі, коли у нас там є VIP-зона? — спитав Калеб,
показуючи на огороджену мотузкою зону біля танцполу.
— Мені здається, ти щойно відповів на своє запитання, Калебе, —
пробурмотіла я, закочуючи очі.
Макс посміхнувся другові, а я здивовано підняла на нього брову.
— Тобі доведеться працювати набагато більше, щоб потрапити до
неї у трусики, друже, — дражнив він.
— Цього ніколи не станеться, — сказала я, перш ніж Калеб встиг
відповісти.
— Давай, Торі, — сказала Дарсі, повністю ігноруючи Спадкоємців.
— Якщо ми не п’ємо, то повинні танцювати.
 Вона схопила мене за руку й повернулася до Макса та Калеба
спиною, махнувши своїм синім волоссям. Я теж відвернувся від них,
усвідомивши, що вони ненавидять це, мене пронизало легке
хвилювання, коли Дарсі повела мене до танцю.
Музика була знайома, і я дивувалася, чому вони слухають людські
мелодії. Можливо, Фейрі не мали навичок писати пісні? Або, можливо,
Майлі Сайрус теж була частиною Фейрі? Якою б не була причина, я
була більш ніж рада забутися у чомусь знайомому для різноманітності.
Здавалося, що танці в п’ятницю ввечері виходять за межі смертних та
Фейрі, і це мені дуже подобалося.
Я заплющила очі й поринула у музику, танцюючи зі своєю сестрою, і
ми підкреслено ігнорували усвідомлення, що Спадкоємці
спостерігають за нами за своїм шикарним столиком за мотузкою. Хто
хотів піти випити, а потім все одно сховатися за шлагбаумом? Хіба
суть цієї справи не полягала в тому, щоб розслабитися та трохи
поспілкуватися? Якщо бути Спадкоємцем означало провести своє
життя окремо від усіх інших, тоді я була подвійно впевнена, що мене
це не цікавить.
Долоні приземлилися мені на стегна, і я розплющила очі, коли
побачила, що Даріус тримає мене, кінчики його пальців торкалися лінії
шкіри між моїм поясом та подолом моєї сорочки.
На мить моє серце затерпло від несподіванки, і мені довелося добре
постаратися, щоб не дати емоціям відбитися на обличчі. Замість цього
я ледь помітно посміхнулася йому, що, як я сподівалася, означало
«перемир’я», дозволивши йому притягнути мене ближче. І як би я не
хотіла це заперечувати, бути притиснутою до широких грудей Даріуса
Акрукса, справді не найгірше місце, де могла опинитися дівчина.
Я розвернулася в його руках, поки ми рухалися під музику, й
помітила, що Сет так само танцював з Дарсі. Він обійняв її руками
ззаду й занурився обличчям у її волосся своїм вовчим способом, що у
той момент не здавався для неї проблемою.
Я посміхнулася їй, коли вона кинула мені «як в Римі» погляд, і я
знизала плечима на знак схвалення, рухаючись тілом у такт із тілом
Даріуса. Якби я заплющила очі, я могла б навіть уявити, що він не
такий вже й мудак, але тоді я не могла б дивитися на його обличчя чи
губи, або на те, як його м’язи, справді виглядають з-під сорочки…
прокляття, у мене точно будуть проблеми з ним, якщо я не буду
обережною.
Даріус повернув мене обличчям до себе, й я обняла його за шию, і
мої груди торкнулися його.
На мить ми зустрілися поглядами, зоровий контакт затягнувся, і я
закусила губу, намагаючись не дозволити своїй уяві захопитися. Його
очі опустилися на мої губи, і жар від погляду пронизав мене. Я не
могла забути, ким він був й що він зробив, але певно існувала певна
частина мене, яка хотіла б це зробити.
Він нахилився до мене на дюйм, і простір між нами на мить
спалахнув сильною енергією, і я раптом відчула, ніби потрапила в
пастку мисливця. Найгірше було те, що я навіть не бажала вирватися.
Мені хотілося залишатися з ним, і в ту секунду ми обоє це зрозуміли.
Його хватка на моїй талії зміцнилася, і моє тіло притислось до нього.
У мене перехопило подих, коли одна його рука ковзнула по моїй спині,
залишаючи за собою вогняну лінію.
— Пийте! — сказав Калеб, який опинився поруч із нами, і я
відштовхнулася від Даріуса, щоб взяти шот, який він мені простягав.
Даріус не зводив з мене погляду, коли пив власний шот, але я
зробила ще один крок назад. Я не збиралася знову потрапити в його
пастку. Це був той хлопець, який спалив мій одяг й розповсюдив мої
оголені фотографії. Він був грубим, зарозумілим та самовпевненим. Ні
в якому разі я не опинюся сьогодні у його ліжку. Я була впевнена у
цьому щонайменше на шістдесят сім відсотків.
— Оріон шукає тебе, — сказав Калеб Даріусу, вказуючи назад на
стійку бару, де стояв наш вчитель та дивився на нас. Я різко
розхвилювалася, й кинула на Дарсі стурбований погляд, але вона була
надто захоплена Сетом, щоб помітити. — Щось про завдання, яке ти не
здав. Я сказав йому заспокоїтися та насолоджуватися випивкою, але
він кинув на мене такий погляд, ну ти знаєш, цей погляд, коли ти не
впевнений, чи він намагається тебе підпалити за допомогою сили
думки, чи він просто дуже страждає від запору, тому я сказав, що
перекажу тобі.
Я засміялася, точно знаючи, який погляд має на увазі Калеб, і
подивилася на Оріона поверх склянки. Він похмуро поглянув на нас
так, що я подумала, що він міг почути нас, і зрозуміла, що з його
Вампірськими здібностями, можливо, так і було. На якусь мить я
відчула себе дитиною, яку дурять у школі, й насупилася від цієї дивної
ситуації. Я була в барі, заради Бога, чому мене відчитував мій
Професор? Якби я коли-небудь помітила свою стару вчительку
англійської мови, яка б тусувалася в Джої у своїх широких брюках й
окулярах на шнурку, я б надірвала живіт від сміху. Хоча, припускаю,
що Оріон зовсім не схожий на пересічного вчителя. Він навіть не
виділявся серед нас. Більше того, я знала, ким він був, і це викликало
відчуття дивності.
— Гадаю, мені краще запитати, чого він хоче, — сказав Даріус. Він
кинув на мене ще один погляд, але я вдала, що нічого не помітила,
відійшла й поставила свою порожню чарку на стіл.
Калеб був там, де я його залишила, коли повернулася на танцпол. Я
прослідкувала за його поглядом, він похмуро глядів на спину Оріона,
коли вони з Даріусом вийшли з бару, щоб поговорити. По спині
пробігли мурашки, побачивши їх отак разом, і я була змушена
задуматися про те, що почула того вечора. Чи міг хлопець, з яким я
щойно танцювала, завдати мені та Дарсі болю? Оріон повернув Дарсі
саму в ресторан й навіть пальцем до неї не торкнувся. Але він також не
заперечував того факу, що хотів їй нашкодити, коли вона звинуватила
його у цьому...
Я ще раз глянула на свою сестру та виявила, що вона все ще
почувається комфортно, маючи тактильний контакт із Сетом. Я
усміхнулася їй, коли вона нахилилася до нього, а він провів руками по
її спині.
Калеб продовжував супитися, стоячи посеред танцполу, коли я
повернулася до нього. Група дівчат зухвало витанцьовувала, кидаючи
промовисті погляди на його гарячу фігуру, але він ігнорував їх.
Я схопила його руку та поклала собі на талію, коли взяла його за
нового партнера по танцю. Можливо, я була занадто спокійна завдяки
доброму знайомому містеру Джеку Денієлсу, але я відігнала будь-які
побоювання, чи варто продовжувати вечір з мені-на-все-насрати
виглядом. Коли його увага переключилася на мене, я піднялася
навшпиньки, щоб говорити йому на вухо, перекрикуючи голосну
музику.
 — Ти ненавидів Оріона до того, як він спробував привласнити мою
кров, чи це все ж через мене?— дражнила я.
Калеб розсміявся, притягуючи мене ближче та нахиляючись, щоб
відповісти. Його руки ковзнули навколо мене, підштовхуючи мене
ближче до себе, коли він заговорив й тим самим накликав на мене купу
похмурих поглядів з боку повних надії дівчат.
— Це справа Вампірів. Ми завжди прагнемо забрати найкраще
доступне Джерело. У нас є ієрархія, яка визначається владою, але його
позиція, як мого вчителя робить наші стосунки дещо напруженішими,
ніж у інших. Я повинен поважати його, бо він професор в Академії й
технічно є моїм керівником, але я сильніший за нього, тому... це
викликає невелику напругу, — Калеб знизав плечима, перш ніж
грайлива усмішка з’явилася на його губах. — Тобі подобається, що ми
сваримося через тебе?
Я закотила очі й провела руками вгору по його грудях, перш ніж
з’єднати їх за шиєю.
— Ну, якби хтось із вас хотів чогось іншого, окрім моєї крові, то,
можливо, мені б лестило. Але оскільки я проти всієї концепції бути
«ходячою коробкою соку», то моя відповідь негативна.
— А що, якби я хотів чогось іншого, крім твоєї крові? — запитав
він, його дихання торкалося моєї шиї.
Я підвела очі, щоб зустрітися з його, моє тіло притиснулося ближче,
навіть не маючи наміру це зробити. Я перемістила руки трохи вище,
кінчиками пальців зачепила коротке волосся на його потилиці, перш
ніж доторкнутися до м’яких кучерів.
— Наприклад? — запитала я найбільш невинним тоном, у
правдивість якого я справді сумнівалася, що він вірить. Скільки я вже
випила? Чому мені здавалося, що це не найгірша ідея, яка мені коли-
небудь приходила в голову? Хіба це не він підвісив мене над яром й
використовував як жувальну іграшку в мій перший день? Чому п’яній
Торі це вже не здалося таким жахливим? І чому я ставила собі стільки
запитань, коли він просто проводив великим пальцем по центру моєї
спини, а моя шкіра горіла під його дотиком?
Очі Калеба радісно блиснули. Він відкинув моє волосся на плечі й
нахилився, торкаючись губами мого вуха, і я відчула легке тремтіння у
спині.
 — Що, якби я хотів...
Музика раптово обірвалася й верхнє світло спалахнуло, повертаючи
мене до реальності, коли в моїй голові була купа нечітких думок.
Я прищурилася на яскраве світло, відпустила Калеба й ступила на
крок назад, озираючись навколо та намагаючись зрозуміти, що
відбувається.
Голос професора Аструма пролунав із гучномовця.
— Усі студенти Академії Зодіаку пройдіть, будь ласка, до
студентських маршрутних автобусів для негайного транспортування
назад до ваших Домів!
Я збентежено подивилася на Калеба.
— Це нормально?— я запитала.
Він невиразно похитав головою у відповідь, очевидно, намагаючись
зрозуміти, що відбувається.
Холод пройшов по спині, і я відсунулася від нього, щоб знайти
Дарсі. Вона теж підійшла до мене, насупившись, витягла свій Атлас та
простягла його мені, коли побачила там повідомлення.

Падаюча Зірка:
Мені треба було попередити її також.

— Про кого вона говорить?— я хвилювалася.

— Я не знаю. Як думаєш, щось трапилося чи...
Двері бару відчинилися, і Маргарита увірвалася до приміщення, її
криваво-руде волосся розвивалося навколо неї, а очі були широко
відкриті від страху.
— На Джеральдіну Ґрюс щойно напали! Вони кажуть, що вона
може померти!
Від її слів у мене всередині все похололо. Ми покинули той
попередній бар, не дочекавшись поки з’явиться Джеральдіна. Що, як
вона постраждала, бо була одна або шукала нас? Я маю на увазі, що ця
дівчина мене до біса дратувала своєю відданістю нашому роду, але я
ніколи не бажала, щоб з нею щось сталося.
— Ми повинні з’ясувати, чи з нею все гаразд, — видихнула я, у
розпачі дивлячись на Дарсі.
 — Давай, — погодилася вона, схопила мене за руку й потягла до
виходу.
Потік студентів та інших відвідувачів бару вирішив зробити так
само, і ми застрягли позаду них, не маючи змоги пробитися. Мою
увагу привернув вихід на кухню за барною стійкою, і я потягнула
Дарсі до нього. Я навчилася шукати шляхи втечі на ходу, й мала
відчуття, що прохід для персоналу буде менш заповненим, ніж вхідні
двері.
Я оминула бар, і Дарсі пішла за мною, коли я провела нас прямо
через кухню до виходу, який вивів у провулок.
Холодне повітря вдарило мені в обличчя й допомогло прогнати
трохи алкогольного сп’яніння з голови.
Витончений чорний супербайк був припаркований у провулку, і
якусь мить я просто витріщалася на нього. Я знала, що зараз
відбуваються набагато важливіші речі, але той мотоцикл був
шикарним, настільки красивим, що манив мене проїхатися. Якби були
інші обставини, я б знайшла спосіб зробити це, але зараз нам потрібно
було з’ясувати, що сталося з Джеральдіною.
Мурашки по шкірі побігли при згадці про той останній провулок, де
ми опинилися, й ми побігли назад до вулиці, де вже утворився натовп.
Я проштовхнулася крізь тіла, й мій погляд зупинився на блідій руці,
що звисала з нош, коли Джеральдіну вантажили у синьо-сіру машину
швидкої допомоги. Я пробилася наперед й з полегшенням видихнула,
коли почула її голос.
Вона бурмотіла щось про свою сім’ю, кликала маму, її шкіра мала
хворобливо-блідий відтінок, але вона була в порядку. Вона була жива.
Фельдшер зачинив двері, коли її завантажили, і ми побачили Оріона,
який прихилився до борту машини швидкої допомоги.
Його рукава були закочені, а передпліччя – закривавлені. Його шкіра
була блідою, а під очима виднілися мішки, наче він не спав цілий
місяць, і я можу заприсягтися, що не бачила його таким раніше.
— Ви врятували їй життя, — серйозно сказав йому фельдшер. — Як
добре, що ви знайшли її до того, як нападник встиг закінчити свою
справу.
— Я був достатньо сильним. У мене не залишилося ні краплі магії,
— пробурмотів Оріон, і я зрозуміла, що це означає.
 Я спробувала штовхнути Дарсі назад у натовп, поки він не помітив
нас, але мій рух мав протилежний ефект та привернув його увагу. Моє
серце підскочило, коли він кинувся вперед зі своєю надприродною
швидкістю, і Дарсі випустила переляканий писк за пів секунди до того,
як його зуби пронизали її шию.
Я схопила її руку й заспокійливо стиснула, чекаючи, поки він
відпустить її, але замість того, щоб зупинитися через хвилину чи
близько того, як зазвичай робили Вампіри, він тримав її довше. З її
вуст зірвалося скигління, коли він продовжував висмоктувати силу з її
вен, і гнів наростав у мені, поки я була змушена дивитися на це.
— Гей, — крикнула я, грубо штовхнувши його, щоб спробувати
відштовхнути від Дарсі. — Досить!
Оріон загарчав, як проклята тварина, що було явним попередженням
відступити, але я впевнена, що цей покидьок не зробив би цього.
Можливо, магія Дарсі була обмежена цим паразитом, але моя ні.
Вогонь підійшов у мої долоні, коли я штовхнула його знову, і він
нарешті похитнувся вилаявшись, два відбитки долоні пропалили
тканину його сорочки, а його тіло було обпечене.
— З вас вже досить! — прогарчала я, запрошуючи його знову
спробувати, коли він люто глянув на мене, оголивши свої ікла.
— Можливо, ти хочеш зробити пожертву для справи? — сердито
запитав він, і на мить здалося, що він справді втратив контроль.
Важка рука обхопила мене за плечі, коли з’явився Калеб, й гарчання
почулося у його горлі.
— Подумайте ще раз над своїми слова, Професоре.
Оріон дивився на нас кілька секунд, а потім похитав головою, щоб
прояснити її. Він важко видихнув, і риси його обличчя трохи
пом’якшилися.
— Я давно не харчувався. Мені не варто було намагатися взяти
стільки за раз, — пробурмотів він. Не вибачення, але я сумнівалася, що
він здатний на більше.
— Тоді не соромтесь просто вкрасти все, — крижано сплюнула
Дарсі, хапаючись за шию.
Швидка допомога поїхала, й Оріон озирнувся, ніби когось шукав,
перш ніж звернути увагу на нас.
 — Давайте, дівчата, я можу відвезти вас назад на своїй машині, —
запропонував він.
Мої губи скривилися інстинктивно. Він був психом, який щойно
напав на мою сестру і був наполовину залитий кров’ю Джеральдіни.
Очевидно, він стверджував, що врятував їй життя, але що, як саме він
намагався завдати їй шкоди? Він, безумовно, був здатний поводитися
як монстр, і він покинув бар прямо перед тим, як це сталося.
— Ми нікуди з вами самі не підемо, — гірко відповіла Дарсі.
— Не будь смішною, — різко сказав Оріон, ступаючи вперед, ніби
збирався схопити її за руку. Я перегородила йому шлях, і Калеб теж
приєднався до мене.
— Чорт, не торкайтеся більше до неї, — прогарчала я.
Оріон звузив на мене очі, здавалося, що він знову збирається
заперечити, але він завагався, глянувши на Дарсі.
— Негідник, — прошипіла вона трохи запаморочливо.
— Дівчата, ходімо. Автобус скоро відправиться, — сказав Калеб,
тягнучи мене за собою, але я вперлася, чекаючи на Дарсі.
Моя сестра рушила першою, і я кинула на Оріона ще один похмурий
погляд, перш ніж піти за нею вниз по вулиці. Калеб обіймав мене за
плечі, ведучи вперед, а я поспішала, щоб не відставати на своїх
високих підборах, які я вже мріяла зняти.
На узбіччі стояли два автобуси, і величезний натовп студентів чекав,
щоб сісти. Я підійшла до черги, але Калеб закотив очі, проводячи нас
повз усіх людей, які прийшли туди першими, й підіймаючись східцями
до найближчого автобуса.
Макс та Сет сиділи у задньому ряду, й Калеб сказав трьом іншим
студентам вийти та зачекати на наступний автобус, щоб ми могли
приєднатися до них.
Я хотіла запротестувати у відповідь на його грубість, але моє ліжко
кликало мене, і я просто хотіла втекти від божевілля цього міста.
Автобус рушив, коли двері з шипінням зачинилися, і ми поїхали
вниз по дорозі. Мій мозок все ще був туманний від алкоголю, і я
відкинула голову назад, заплющивши очі та чекаючи, поки подорож
закінчиться.
Калеб притягнув мене до себе, та я відхилилася від нього, момент
божевілля, коли я майже забула, ким він був, залишився позаду, при
погляді на всю ту кров.
Я намагалася розслабитися й насолоджуватися поїздкою назад до
Академії, але коли автобус наштовхнувся на вибоїну, я зрозуміла, що
лише одна людина не з’являлася серед усього хаосу. Й останній, хто
його бачив, був закривавлений та виявлений на місці злочину.
Тож де був Даріус Акрукс?
 Розділ 17

Я прокинулася від барабанної пульсації в голові та засухи в роті.

Похмілля з пекла починається...
Я застогнала, перевертаючись та молячись не знайти Спадкоємця у
своєму ліжку. Це було не в моєму стилі, але після великої кількості
алкоголю, що я випила минулого вечора, усе було можливим.
Там нікого не було.
Зітхання з полегшенням пересилило хвилі тривоги.
Я відтворювала події минулої ночі, намагаючись розставити все на
свої місця, на кшталт пазла з відсутніми частинами.
Я згадала моторошну алею, бар, танці – о Боже, танці – потім
Джеральдіна…
— Чорт! — я різко сіла, піднявши руку до горла, де зуби Оріона
впились у мене й забрали майже кожну унцію моєї магії.
Джеральдіна була поранена, а Оріон... він був весь у крові та
повністю вичерпав сили.
Я підвелася, засунула руку у своє сплутане волосся, намагаючись
розплутати гніздо, яке там утворилося. Сині пасма зависли над моїм
обличчям, і я зрозуміла, що схожа на нежить, ще до того, як побачила
себе в дзеркалі у ванній. Туш та підводка були розмазані під моїми
очима, але я встигла вдягнути верхню частину піжами, перш ніж
відключитися, що я вважаю перемогою.
Я ступила в душ, даючи холодній воді стікати по мені, щоб освіжити
свої думки.
Оріон говорив про вбивство когось.
 Тоді Джеральдіна з’явилася пораненою, і він був першим на місці
події. Це було занадто підозріло.
Я повинна була поговорити з нею. Мені треба було точно знати. Але,
чому б він нападав на неї, цього я не могла зрозуміти.
Я залишила своє волосся сохнути на повітрі, коли воно вологе
звисало на моїх плечах, а потім натягнула чорний светр та джинси. Я
одягнула шльопанці, бо мої ноги надто боліли, щоб витримати будь-
яке взуття.
Я відчинила двері, і моє серце защеміло, коли я зіткнулася віч-на-віч
із Сетом, який підняв кулак, щоб постукати.
Він виглядав дратівливо добре для людини, яка минулої ночі
тусувалася так само довго, як і я. Спогади накотилися на мене хвилею.
Ми з ним танцюємо. Моя дупа треться об його... Боже милостивий.
— Добрий ранок, люба, — він посміхнувся, в його очах промайнули
всі спогади, які нині переслідували мене.
— Привіт, — коротко сказала я, заправляючи вологе пасмо за вухо.
— Дозволь мені допомогти тобі, — він підняв руку, і гаряче повітря
торкнулося мого волосся, огорнувши його, доки воно не висохло.
Він ступив уперед, вткнувшись у моє волосся носом та втягнув у
себе повітря.
— Вишня, моя улюблена. Говорячи про вишні, твою вже зірвано? —
він кинув підозрілий погляд на мою кімнату, і я притиснулася плечем
до дверей, щоб він не потрапив до мого особистого простору.
— Це тебе не стосується.
І його точно не стосувалося, що минулого року це зробив хлопець,
на ім'я Остін, який був ідеальним джентльменом протягом трьох
місяців, поки не отримав те, що хотів. І це був не дуже веселий момент
в історії моїх стосунків. Будь-який спогад про той жахливий день, коли
він мене кинув, був за межами моєї свідомості, і я заблокувала їх, як
тільки могла.
— Чи можу я зробити це своєю справою? — промурчав він,
обхопивши своєю великою рукою мою спину й смикнувши мене до
своїх грудей.
— Що, чорт візьми, ти робиш? — я відштовхнула його назад, коли
моє тендітне серце розтануло.
 — Я думав, що у нас все добре... ну знаєш, після того, як ти
присмокталася до моєї нижньої губи, а потім шепотіла мені на вухо
брудні речі.
— Я не пригадую жодного шепоту, — я почервоніла, бо пригадала
першу частину. Яскраво та чітко. Я подивилася на його губи, і в моєму
животі розлилося тепло.
Він похмуро засміявся.
— Ти теж пам’ятаєш цей фрагмент? — він доторкнувся губами до
мого вуха, і був за пів секунди від того, щоб вкусити його так, як він
зробив це минулої ночі, коли я пискнула й відштовхнула його. Він
дозволив мені це зробити, відступивши з лихою посмішкою. Я
зачинила двері, щільно замкнувши їх та вийшла в коридор.
Бігти чи боротися?
— Ходи, я проведу тебе на сніданок,— він перекинув руку мені на
плечі, і я спробувала ухилитися. Він міцно тримав мене, і цей
знайомий, спокусливий аромат надходив від його шкіри, викликаючи
брудні думки в моїй голові.
— Чому ти прикидаєшся добрим зі мною? Ми вже грали в цю гру, і я
більше не попадуся на гачок, Сете.
— Бляха, повтори це ще раз, — сказав він, кусаючи кулак.
— Що? — я розгублено подивилася на нього.
— Ту частину, де ти вимовляєш моє ім’я, наче мурчиш.
— Я не збираюся цього робити, — похитавши головою, я зробила
ще одну спробу втечі, але знову мене спіткала невдача.
Що в біса зараз відбувається?
— Мені потрібно піти й побачити Джеральдіну, — стурбовано
сказала я та глянула на нього, припускаючи, що він може мати якісь
новини щодо її стану.
— Так, схоже, бідолашне курча серйозно постраждало.
— Щасливчик Оріон був там, щоб допомогти, — сухо відповіла я.
— Воу, — Сет повернув мене обличчям до себе, його погляд був
гострим, як бритва.
— Що?
— У нас серйозна проблема, люба.
— Яка? — запитала я несамовито. Він щось знав про напад? Чи,
може, він бачив, як це робить Оріон?
 — Ти щойно вимовила ім’я іншого хлопця, — звинуватив він
смертельно серйозно. Мої губи розтулилися, і по спині прокотився
жар.
— Ти знущаєшся з мене зараз?
— Це не жарт. Ти ж знаєш, що не можна зустрічатися з вчителями?
Такі правила. І я буду вдячний, якщо ти не згадуватимеш його ім’я при
мені.
— Ти нестерпний, — зітхнувши, я розвернулася й пішла від нього.
Мені потрібно було відірватися від хлопчика-собачки, знайти Торі та
піти до Джеральдіни. Я не збиралася більше витрачати повітря,
обговорюючи з ним якісь дурниці.
— Почекай, — покликав він, і його жартівливий тон зник. Він
схопив мене за руку, зчепивши свої пальці з моїми.
— Слухай, я знаю, що все спаскудив та був дурнем, добре? — я
повернулася до нього в повному шоці. Він серйозно збирається
зробити те, що я думаю?
Він глибоко вдихнув.
— Вибач, добре? За твою першу ніч... за те, що я намагався змусити
тебе відстригти волосся, а потім облив брудом разом з моїми друзями
та опублікував це в Інтернеті... а потім залишив тебе в Ридаючому Лісі.
— Я пам'ятаю, — перервала я його. — Пам’ятаю все це досить
чітко.
Я намагалася вирвати руку, але він не відпускав.
— Я просто подумав... після вчорашнього вечора, — він
відкашлявся. Чи це справді був вираз уразливості в його очах? — Я
просто думав, що все змінилося. Але я явно помилявся. Він відпустив
мою руку, і я оцінила його, намагаючись зрозуміти, чи серйозно він
зараз говорить, але це було досить важко зробити.
— Минулої ночі ми були п’яними, — сказала я, і моє серце калатало,
як божевільне, бо я збиралась відшити одного з найпопулярніших
хлопців у школі, але, напевно, це все одно був якийсь жарт?
— Я знаю, але... — він знизав плечима. — то й що? У будь-якому
випадку я знаю, що відчуваю цього ранку, а ти?
Я не відповіла. Бо, як я могла відповісти? Я навіть не думала, що
маю відповідь на його запитання. Цей хлопець був моїм заклятим
ворогом учора, і кілька спільних танців не змінили цього.
 Я похитала головою, і він кинув на мене найсумніший погляд, який я
коли-небудь бачила. Почуття провини пронизало мене.
— Я тобі не довіряю, — зізналася я. Я не вірю нікому, особливо
Спадкоємцям.
Його очі засяяли, наче я щойно подарувала найменшу надію, яка
була йому так необхідна.
— Я можу спробувати щось зробити, щоб ти довіряла мені? —
запитав він.
Я стиснула губи й провела пальцями по синіх кінчиках волосся.
Найголовніше, чого я навчилася в житті? Ти не можеш довіряти
людям. Особливо не можеш довіряти хлопцям з химерними
посмішками та такими ж химерними намірами. Він уже зайшов надто
далеко. Висміював мене та максимально ускладнив мій перший
тиждень у Зодіаку. То, які ще докази мені потрібні, щоб розуміти, що
варто триматися від нього якомога далі?
— Ні, — прошепотіла я, біль мого минулого раптом став клубком
мені в горлі, перекриваючи дихання. Я продовжувала йти, але він
перегородив шлях та змусив мене знову зустрітися з його благальним
поглядом.
Я насправді не можу погодитися, чи не так? Дозволити Сету
загладити свою провину?
Довіряти йому було божевіллям. Але тепер він дивився на мене отак,
і, клянусь, його очі стали більшими, і я повністю танула від його
виразу «Кота у чоботях».
— Ех, гаразд, — видихнула я, щоб нарешті позбутися цього виразу.
Він усміхнувся від вуха до вуха.
— Поцілуєш? — запитав він.
— Ні! — відказала я, коли він нахилився до мене. — Ти збожеволів?
— я штовхнула його назад, і він почав підстрибувати.
— Я збожеволів від тебе.
— Це найстрашніша річ, яку я коли-небудь чула, — засміялася я.
— Так насправді, але не кажи цього нікому, люба, бо я втрачу свій
авторитет й все таке, — він підморгнув, знову хапаючи мене за руку й
тягнучи за собою.
— Ти не підеш зі мною, — сказала я, бажаючи розставити тут чіткі
межі. Ми піднялися сходами, і я помітила, як Дієго спускається зі
свого поверху. Він виглядав втомленим, і я сподівалася, що Софія не
завдала йому багато клопоту вчора ввечері. Його погляд зупинився на
руці Сета, яка тримала мене, і я негайно висмикнула її.
— Побачимось, — я кинула на Сета «тримайся якомога далі»
погляд.
Він провів язиком по нижній губі, а потім пішов сходами вниз,
змусивши мої нутрощі стиснутися.
— Dios mio, скажи мені, що ти не спала з тим дворнягою, — сказав
Дієго, коли я зустріла його на сходах.
Мої щоки запалали.
— Звичайно, ні.
— Тоді чому він крутиться біля тебе?
— Вочевидь, хоче бути друзями, — сказала я, явно не вірячи в цей
факт.
— Пфф, тобі пощастило, — засміявся Дієго. — Тільки не купися на
його нісенітницю, добре?
— Не буду, — поклялася я. — То як там Софія?
— Вона все ще спить, — він жестом вказав у бік своєї кімнати, і я
підняла брови.
— О, нічого не сталося! Я спав на підлозі. Вона не хотіла
залишатися сама, тож... — він знизав плечима, а потім насупився на
мене. — Я чув про Джеральдіну. Що саме сталося минулої ночі?
Ходять різні чутки, я не знаю, чому вірити.
Коли ми спускалися сходами, я все пояснила, залишивши поза
увагою ту частину, де я понад годину тусила з Сетом. Треба перестати
думати про це.
Ми вийшли на вулицю, і я пошкодувала, що не взяла з собою пальто,
коли сильний дощ зрушився на мене. Мій Атлас задзижчав, і я дістала
його, відкриваючи повідомлення від Торі.

Торі Веґа:
Ти вже встала?
Якщо так, зустрінемося у Сфері через десять хвилин?

Я швидко надрукувала відповідь і, позіхнувши, попрямувала до

Сфери. Я потягнулася до слідів укусів на шиї, але мої пальці
торкнулися гладкої шкіри. Нещодавно на уроці Кардинальної Магії я
дізналася, що Фейрі зцілюються швидше, ніж смертні, після того, як їх
сила вичерпається, але зцілення здавалося надзвичайно швидким після
того моменту, як Оріон ледь не витягнув з мене всю кров. Навіть зараз
колодязь сили всередині мене здавався майже порожнім, і оскільки я
не знала свого Ордену, то не мала уявлення, як його поповнити.
Я скрипнула зубами, розлючена тим, що він зробив. Він не просто
принизив мене в очах моїх друзів й змусив почуватися маленькою, як
арахіс, він, до біса, залишив мене вразливою на якийсь час.
Поки я гладила шкіру, де раніше був укус, до мене повернувся
туманний спогад з автобуса. Я була напівсонна, прихилившись до
плеча Сета, коли він загоював мою рану. Його магія торкалася моєї
шкіри, наче шепіт.
Оу.
Ми прибули до Сфери, і я з нетерпінням чекала на появу Торі, рада,
що маю когось, хто був у тому ж човні, що і я. Те, як вона танцювала з
Даріусом та Калебом минулого вечора, було практично
порнографічним, і я не думала, що вона скоро змириться з цим.
Вона бігла стежкою з боку Вогняної Території, її шкіряна куртка
розліталася позаду, а на обличчі був вираз незручності.
— Аааааа, — простогнала вона, підійшовши до мене й спираючись
руками на коліна. — Я відчуваю себе як смерть. Але, якби смерть була
калюжею лайна.
Я розсміялася, на секунду поклавши руку на її плече.
— Я розумію твій біль.
— Спадкоємці, — прошепотіла вона, наче це була жахлива
таємниця, яку ми ділили разом.
І, чесно кажучи, так і було.
Дієго похитав головою на нас обох, ніби він був нашим
розчарованим батьком.
Мабуть, у нас це було вперше.
— О, не дивись на мене так, — сказала Торі. — Винна текіла.
— І ром... і віскі. Нагадай мені більше ніколи не змішувати напої, —
я потерла голову, впевнена, що головний біль незабаром з’явиться.
Наразі були найтяжчі години, перш ніж я справді протверезію.
— Як Софія? — запитала Торі Дієго.
 Поки він розповідав про неї, ми пройшли у Сферу, щоб запитати про
Джеральдіну. Хоча кого ми будемо запитувати, я не знала. Я поглянула
на море пліткуючи студентів і помітила професора Вошера з іншого
боку кімнати, який запихав у себе великий сніданок.
— Чудово, — прохрипіла Торі.
— Або в нього, або в когось зі студентів, — пробурмотіла я і, судячи
з неприязних поглядів навколишніх другокурсників, вирішила, що
краще запитати у Вошера. Як би він тільки не змушував мою шкіру
покриватися мурашками.
— Давай, він же не буде знущатися з нас, поки їсть, — сказав я.
— Хочеш перевірити? — Торі засміялася, і ми попрямували через
кімнату, зупинившись перед його столиком.
Він глянув на нас, очевидно, теж маючи похмілля, як і ми.
— О, ось велика порція води, яку я замовив зі сніданком, — він
глянув на нас із вдячністю, Дієго стримався, скептично дивлячись в
його бік.
— Ага, так, — сказала я. — Нам просто було цікаво, де
Джеральдіна? Вона в лікарні?
— Ні, вона в Урані, — сказав він, наповнивши рот їжею.
— Перепрошую? — випалила Торі. — Наша подруга постраждала, і
ви вважаєте, що настав час пожартувати?
— Ні, — невинно відказав він. — Вона в лікарні Урану, поруч з
вежею Нептуна?
— Оу, — Торі почервоніла, і я розреготалася, коли вона пішла геть.
Вошер посмішкою поманив мене ближче, і я відчула, як його сила
Сирени просочується на мене. Я підійшла до нього, коли потік тепла
наповнив мої груди.
— Уран – моя улюблена будівля, — прошепотів він.
Дієго схопив мене за руку, відсмикнувши, коли сила просочилася в
моє тіло.
На той час, коли я була на півдорозі через Сферу з Дієго, магія
Вошера залишила мене, і я сильно здригнулася.
— Боже, цей чувак слизняк. Він змушує все звучати брудно.
Коли ми прямували до виходу, я помітила, що Торі зупиниласяперед
групою дівчат. Я прискорила крок і, нахмурившись, приєдналася до
неї, запримітивши Кайлі, що стояла, тримаючи руки на стегнах. Її друзі
стояли коло неї, і в наш бік полетіло море блискучих посмішок.
— Хочете пояснити це? — Кайлі підняла свій Атлас, відтворюючи
на ньому відео, щоб ми могли його побачити.
Жар охопив моє тіло, коли я дивилася відео, на якому ми з Торі
танцюємо зі Спадкоємцями. І набагато гірше було бачити з боку, як це
все відбувалося. Мої очі були закриті, коли я обхопила шию Сета, а він
підняв мою ногу до свого стегна. Торі майже так само обійняла
Даріуса, його рука торкалася її спини й пестила шкіру.
Торі холодно подивилася на Кайлі, її плечі розпрямилися.
— У чому саме полягає проблема?
Дідько, моя сестра мала яйця. Я намагалася викликати таку саму
силу, але слів мені не вистачало. Я була тією, хто накинувся на хлопця
Кайлі в тому відео. Але, як тільки я про це подумала, крик обурення
долетів до мого вуха, і з’явилася дівчина Даріуса, Маргарита, яка
пройшла повз нас, щоб приєднатися до Кайлі.
У руках Маргарити спалахнуло полум’я, коли вона глянула на Торі.
— Ти думаєш, що він справді зацікавлений тобою? Він був п’яний та
моментально підчепив легку здобич.
— Ну, якщо це стандарт Даріуса, тепер я розумію, чому він з тобою,
— легковажно сказала Торі, і я не втрималася від сміху.
Навколо нас утворився натовп, і на слова Торі хором пролунали
виклики «Оооо».
Кілька старших студентів відштовхнули Дієго від нас, і він
намагався ліктем протиснутися назад.
Я підняла долоні, і лише маленька цівка сили торкнулася моїх
пальців.
Будь ти проклятий, Оріоне!
— Сучка! — крикнула Маргарита Торі, ступаючи вперед із грізним
поглядом.
Кайлі сердито дивилася на мене, виглядаючи більш емоційною, ніж
Маргарита.
— Ти спала з ним? — прошепотіла вона, її нижня губа тремтіла.
— Ні, — щиро відповіла я. — Це був просто танець, от і все, — мені
закололо в серці. Я бачила, як їй боляче. Мені хотілося звинуватити
віскі в тому, що я безсоромно спокусила її хлопця, але я припускала,
що також повинна взяти на себе певну відповідальність за це.
Рука Кайлі хльоснула вбік, і порив повітря вдарив мені в обличчя
найсильнішим ляпасом у моєму житті. З її очей лилася чиста отрута,
наче в ній жила отруйна змія.
— Гей! — рявкнула Торі, коли я здригнулася, стиснувши щоку.
— Все добре, — відповіла я крізь зуби, озираючись на Кайлі.
Здається, я заслужила це.
Вираз їхніх очей говорив, що вони ще не близькі до завершення.
— Перепрошую! Вперед, рухайтесь! — почувся голос директорки
Нови позаду групи, коли вона намагалася потрапити до Сфери.
Натовп розбігся, і ми з Торі вирвались назустріч, проскочивши крізь
щілину. Коли ми вибігли на доріжку, Торі вихопила кілька
енергетичних батончиків з рук у шокованої членкині ДУПА, яка
усміхнулася, наче це було найкраще, що з нею коли-небудь траплялося.
Я озирнулася на двері, не бачачи Дієго, який би слідував за нами, але
я не бажала там більше залишатися.
Торі подала мені батончик з посмішкою на губах, і я розсміялася,
напруга в моїх грудях розвіялася.
— Гей! Ми з вами не закінчили! — голос Кайлі пролунав за нами.
— Хочеш битися з ними? — запитала Торі з маніакальною
посмішкою, і я майже захопилася цією божевільною ідеєю, коли
згадала, що не можу.
— Не можу, мої сили ще не відновилися.
Торі зітхнула.
— Чортовий Оріон. Тоді біжімо.
Ми почали бігти підтюпцем, вітер скуб наше волосся назад, а
збудження від втечі застигло навколо нас у повітрі. Сміх вирвався з
мого горла, і Торі приєдналася до мене, коли ми мчали геть від Сфери
та всіх розлючених відьом у її стінах.
Ми йшли круговою стежкою аж до лікарні Урану. Величезна будівля
була більше схожа на старий маєток, ніж на лікарняну палату, і коли ми
зайшли в середину, я помітила знаки, що вказували на різні класи. Це
місце було домом Магії Зцілення та Відновлення, і я подумала, коли ми
почнемо отримувати такі знання. Це дуже стане в пригоді в кампусі,
повному звірів, половина з яких, здається, жадає нашої крові.
 У фоє був великий камін та дві пари сходів, що розділяли
приміщення на східне та західне крило. Ми йшли за вказівниками до
палати, пробігаючи повз ряди портретів у позолочених рамах на
кам’яних стінах. Очі колишніх цілителів спостерігали за нами, усі
вони були одягнені в блакитні мантії та білі пояси на грудях.
Ми попрямували в глиб будівлі, шлях освітлювався палаючими
факелами. Мені було жарко, і моє тіло пронизали мурашки.
— Сподіваюся, що з Джеральдіною все гаразд, — сказала я, а потім
стурбовано закусила губу.
— Вона сильна, — твердо сказала Торі. — З нею все буде добре.
Ми дійшли до довгого коридору з дверима, і я помітила жінку в
довгій блакитній мантії, яка вийшла з однієї з кімнат.
— Перепрошую? — я поспішила до неї, і вона підвела очі. —
Джеральдіна Ґрюс тут?
— О, так, вона тут. Протягом ночі вона пройшла процес загоєння і
щойно прокинулася. Вона ще трохи сонна, травми були досить великі,
— з сумом сказала вона.
— Що з нею сталося? — прошепотіла я, моє серце калатало в
грудній клітці.
Вона окинула поглядом коридор.
— Я не можу про це говорити. Я зобов'язана дотримуватися
конфіденційності цілителя.
— Ми можемо побачити її? — запитала Торі, і погляд жінки
невпевнено метався між нами.
— Я не повинна нікого впускати, доки представники Бюро
Розслідувань Фейрі не поговорять з нею, — вона глянула кудись за
наші плечі, а потім нахилилася ближче, відвернувши лацкан, щоб
показати блискучий значок ДУПА
— Її подруга подарувала мені один із них сьогодні вранці. Я знаю,
що зараз не час, але... мені дуже приємно зустріти вас обох, — вона
схилила голову, і я ніяково глянула на Торі. — Всього кілька хвилин, —
зі змовницькою посмішкою прошепотіла Цілителька, відчиняючи двері
до кімнати.
— Дякуємо, — весело сказала я, заходячи в середину. На цей раз
статус Спадкоємців Веґа окупився.
 У кімнаті було темно й пахло нудотно-солодким ладаном. Тепло
омивало мене від вогню за ґратами з одного боку кімнати й, здавалося,
своєю інтенсивністю проникало під шкіру. Щільні штори були
засунуті, і кімната виглядала більш придатною для члена
Центрального Абатства, ніж для пораненого студента.
Джеральдіна застогнала, перекочуючись під багряним
простирадлом, її рука звисла з краю ліжка.
— Привіт, Джеральдіно, — м’яко сказала я, підтягуючи дерев’яний
стілець.
Торі примостилася на ліжку, сумно посміхнувшись їй.
Джеральдіна підсунулася до нас, її бліде обличчя визирало між
подушками.
— Святий аґрус! — ахнула вона. — Що ви тут робите, Ваші
Величності? Ви ж точно не мене прийшли провідати?
— Звичайно тебе, — твердо сказала Торі, поплескуючи її по
зап’ястю.
— Ооооо! — Джеральдіна зраділа. — Я так втомилася.
Я нахмурилася, моя грудна клітка стиснулася, коли я дивилася на
неї.
— З тобою все гаразд? Ти пам'ятаєш, що сталося?
Вона кивнула, підводячись та відкриваючи вид на старомодну білу
нічну сорочку, у яку була одягнена. Мені стало цікаво, ця одежина
належала їй, чи лікарні, і щось мені підказувало, що все-таки перший
варіант.
— Я пішла коротким провулком до бару Одисей, я гадала, що ви
туди попрямували. Йдучи, я почула цей жахливий шум. Скрегіт та
гуркіт. І я так злякалася, що впустила всі свої значки. Тож я стала
навколішки, збираючи їх до купи, коли ця жахлива темна тінь впала на
мене, — вона здригнулася, дивлячись між нами, і почуття провини
пронизало мій живіт. Вона розмірено вдихнула, заплющивши на
секунду очі. — Тоді щось вткнулося мені прямо між лопаток. Як ніж
чи... чи виделка, я не впевнена. Але біль був нестерпний. Потім усе
потемніло, і хтось став наді мною на коліна, і моя магія почала зникати
так швидко, наче її висмоктували з мене. І все, що я пам’ятаю, це
запах... кориці, — вона похитала головою, ніби збожеволіла. Моє серце
билося все сильніше й сильніше. Я подивилася на Торі, і вона
запитально насупила брови.
— Ми залишимо тебе відпочити, Джеральдіно, — лагідно сказала
Торі, підводячись на ноги.
— Так, можливо, коли мені стане краще, ми знову поснідаємо? —
сказала вона, коли ми підійшли до дверей.
Я озирнулася на неї, твердо кивнувши.
— Гарна ідея.
Вона пискнула, піднявши руку на прощання, коли ми вийшли з
кімнати. У коридорі було тихо, і Торі одразу глянула на мене, її брови
піднялися.
— Що то було?
— Це Оріон, — прошипіла я. — Він так пахне, — від того факту, що
я це знала, у мене по шиї пішло тепло. Але не варто було приховувати
це через сором. — А якщо вона відчувала себе виснаженою, можливо,
він її вкусив?
— Він сказав, що допоміг Джеральдіні, — прошепотіла Торі, але
видно було, що вона сумнівається.
— А що, якщо він не допоміг? А як щодо Даріуса? Вони разом
вийшли з бару. І хто б це не був, мабуть, він переслідував нас теж. Ми
чули той самий дивний шум.
— Як ми можемо бути впевнені? — спитала Торі, проводячи рукою
по волоссю.
— Ми зіткнемося з ним, — сказала я, мій тон був напрочуд лютим.
— Наступного разу ми побачимо його, — моє серце шалено калатало
від думки, що я можу сказати щось подібне Оріону. Але заради
Джеральдіни я б це зробила. Ми провинилися, залишивши її саму
вчора ввечері. І я спробую виправити це. Навіть якщо це означає
зіткнутися з моїм професором Кардинальної Магії в його найгіршому
настрої.

***

Моя магія повернулася. Я не знала, як і коли, але вранці в неділю я

помітила гостроту її присутності й була майже впевнена, що вона
поповнилася в якийсь момент у суботу.
 До понеділка я ще більше хвилювалася перед зустріччю з Оріоном.
Того вечора я мала зустріч Зв'язкового з ним, і це була ідеальна нагода
поговорити на цю тему.
Бюро Розслідувань Фейрі зараз відвідувало Джеральдіну, і я дуже
хотіла почути їхній останній звіт. Після п'ятниці новини були
поверхневими, не розкриваючи багатьох деталей. Але сьогодні вони
мали оголосити свої висновки. І я сподівалася, що це означає арешт
злочинця. Бажано Оріона, перш ніж мені доведеться зіткнутися з ним
віч-на-віч.
Я не була обдарована такою вдачею.
Я стояла біля його кабінету о чверть на сьому вечора, і клубок став
мені посеред горла, коли він з’явився. Як завжди спізнився. Він був у
чорному спортивному костюмі з символами усіх чотирьох Стихій,
надрукованими на передній частині білим кольором. Він забризкався
грязюкою та наскрізь промок під дощем, який йшов на території
кампусу цілий день. Його обличчя було суворим, а моє серце билось
застережливою мелодією у вухах.
О, чорт, він повний мудак. Я пожартувала, коли сказала, що
зустрінуся з ним у його найгіршому настрої, Всесвіте. Дай мені
перерву!
Він не дивився на мене, встромивши ключ у замок свого кабінету та
провернувши його, Оріон зайшов у середину, не сказавши жодного
слова.
Я скрипнула зубами, коли двері зачинилися перед моїм носом,
розмірено вдихаючи.
Я Дарсі Веґа. Мабуть, Спадкоємець престолу Солярії. І я не
збираюся піддаватися примхливому вчителю.
Який також може бути психотичним вбивцею.
Лайно.
Я набралася сили й штовхнула двері. Порив вітру вилетів з моєї
долоні в ту ж мить, і двері знову врізалися в стіну.
Ой!
Оріон, здавалося, навіть не помітив цього, коли впав у своє крісло-
тахту й помахом руки почав змивати з себе бруд.
Я відкашлялася, бажаючи хоча б якогось клятого визнання, перш ніж
почати розкидатися звинуваченнями.
 Він підняв руку, шмагаючи нею вбік, і двері зачинилися так само
сильно, як я їх відчинила. Мій пульс підскочив від нуля до мільйона.
Не варто було приходити сюди одній. Жахливий план.
— Стань на парту, — раптом наказав Оріон, і в його голосі чувся
Примус.
Сила Примусу вдарила по мені, і я зробила ментальний щит в
останню секунду, який вчилася робити весь минулий тиждень. Магія
намагалася пробитися крізь мої стіни, і я заплющила очі, намагаючись
не допустити цього. Мої ноги здригнулися, але я не зрушила з місця,
щосили борючись із Примусом, доки він зрештою не відпав.
Я видихнула повітря, яке затримала в легенях, відкрила очі й
переможно подивилася на Оріона.
Він клацнув язиком.
— Добре. Давай продовжимо сьогоднішню сесію, — він глянув на
годинник. — Усі її тридцять п'ять хвилин.
Я боролася з бажанням закотити очі, впавши на своє місце навпроти
нього та намагаючись зібратися з духом, щоб звинуватити його у
вбивстві.
Можливо, мені варто поступово до цього рухатися.
— Джеральдіна почувається краще, — сказала я, уважно дивлячись
на нього та чекаючи реакції.
— Так, дякувати зіркам, — глухо сказав він. — Вона може знову
дратувати нас усіх, проповідуючи «Справжніх Спадкоємців». Він
фактично процитував це в повітрі, і я стиснула губи.
— У вас є думки, хто міг напасти на неї? — запитала я легковажно.
— Навіть, якщо я щось знаю про цей інцидент, це не твоя справа, —
він витріщався на мене, але я не збиралася здаватися.
Я не закінчила цю розмову, придурку. Незалежно від того, наскільки
ти лякаєш мене.
Стиснувши пальці на чорній спідниці, яка була на мені, я намагалася
визначитися з наступним питанням.
— Отже, як йдуть справи з визначенням Ордену? — він відкинувся
на спинку стільця, зчепивши пальці разом та поклавши руки на живіт.
Його футболка піднялася догори, відкриваючи смугу темного волосся
під поясом, і якась нечестива частина мене звивалася від бажання.
 Я змусила себе підняти очі, щоб зустрітися з його, і не пропустила
веселості в його погляді.
— Я знаю, що я не перевертень, — відповіла я, знизавши плечима.
— Так, чудовий спосіб зрозуміти, чи ти перевертень, – танцювати з
одним із них, наче тобі за це заплатили, — він кинув на мене довгий
суворий погляд, і я відчула важкість у животі. Він бачив мене з Сетом.
Звичайно, він бачив мене з Сетом, він був у барі. І раптом мені стало
дуже жарко, і це сидіння здавалося надто жорстким. Я нервово
ворухнулася, його глузливий тон пройшов крізь моє тіло.
Я не мала відповіді на його питання й не знала, чого саме він очікує,
щоб я сказала. Заперечувати? Не можу. Підтвердити? Не потрібно.
Він узяв ручку й покатав її між пальцями, крутячись з боку на бік у
своєму кріслі. Його погляд не відривався від мого, наче він намагався
проникнути в мій розум та витягнути всю необхідну інформацію.
— І трахання з ним теж не відкрило в тобі вовка? — запитав він
спокійно, розсудливо, наче мав право це запитувати. Ніби він не був
моїм клятим вчителем, ніби це питання не було недоречним.
Мої губи були так міцно стиснуті, що я не знала, чи дозволять вони
мені відповісти.
— Я не спала з ним, — прошипіла я. — І це взагалі не ваша справа,
навіть, якби я це зробила.
Він здвинувся вперед у своєму кріслі, і його голе коліно торкнулося
мого. Я вп'ялася п’ятами, відсовуючи ногу назад, коли моє серце
струснулося від контакту.
Він нахилився вперед, і я витримала його погляд.
— Це моя справа, я твій Зв’язковий і маю стежити за тобою.
Спадкоємці пожують вас і виплюнуть, міс Веґа. Просто дружнє
попередження.
Ніщо в його обличчі не говорило про приязність. Насправді якби я
знайшла в словнику прямо протилежне слово до «дружній», там було б
його зображення.
Я сперлася долонями на стіл, нахилившись ближче, а не
відхилившись від нього, чого він і прагнув. Моє серце шалено благало
мене бігти на пагорби. Але я б не втекла. Цьому хлопцеві потрібно
було знати, що я зацікавлена ним. І він нічого не зміг би зробити зі
мною у власному офісі. Він не міг так себе підставити. Принаймні, я
розраховувала на це.
— Як не дивно, сер, але останнім часом я дуже зацікавилася вашою
справою, — я дозволила енергії цієї неминучої грози затріщати над
ним.
Він підняв голову, його губи скривилися в кутку.
— Не тримай мене в напрузі, міс Веґа. Я вмираю від бажання почути
промову, яку ти написала з цієї нагоди,— він похмуро всміхнувся, і в
ту мить я зрозуміла, що він знає, що я збираюся сказати. Тому, що я
вже відреагувала, як підбите цуценя, коли він у п’ятницю ввечері
зайшов за мною до вбиральні. Він знав, що я його боюся. Він знав, що
я підозрюю його в нападі на мене з Торі. Тож він уже склав два і два
разом та зрозумів, що я також підозрюю його в нападі на Джеральдіну.
Але він не знав, як я дізналася.
Я склала руки на грудях та почала свою промову, бо, чорт забирай,
він мав рацію щодо цього, я репетирувала її цілий день. Тож я
вирішила бути абсолютно відвертою й викласти всі факти.
Я підняла руку, щоб перерахувати їх.
— Ви з Даріусом були проти мене й Торі, відколи ми ступили на
поріг. Ви таємно зустрічаєтеся й говорите про вбивство, ніби це цілком
нормально. Ви говорите в барі з якоюсь дурною гарячою моделлю, яка,
вочевидь, знає про ваші вбивства, а потім заганяєте мене до жіночої
вбиральні, як псих. Пізніше, того ж вечора, ви й Даріус випадково
зникли безвісти перед тим, як Джеральдіна виявилася майже мертвою
під час дивної атаки. Ой, а хто з'являється першим на місці подій? Ви.
Закривавлений та пахнете корицею.
Під час мого списку Оріон підняв брови, і тепер він посміхався, його
ямочки з'явилися на щоках.
— Корицею?
— Так, — твердо відказала я. — Джеральдіна це відчула, і ви так
пахнете... — я чекала його спалаху. Жорсткої відповіді, або того, що
він падає на коліна й благає мене не йти до Бюро Розслідувань Фейрі.
Але він просто сидів та дивився на мене, наче я була його улюбленим
телешоу.
— А скільком людям ти це розповіла, міс Веґа? — запитав він
спокійно. Спокійно, чорт, надто спокійно.
 — Достатньо, щоб якщо ви торкнетесь мене, вся школа дізналась,
що ви задумали, ще до півночі, — тріумф пройшов крізь моє тіло, але
щось у його виразі підказувало мені, що я ще не зовсім перемогла.
— Ну, здається, ти витрачаєш багато часу на шпигування за мною, а
ще, мабуть, відчуваєш мій запах. Але я все ще чекаю, що ти викладеш
докази мені на стіл, — він дивився на мої руки, глузливо очікуючи, що
я щось зроблю, поки мій кишківник зморщувався в чорнослив. — Ні?
— глузливо запитав він. — Немає відео, фото, аудіозапису? Жодних
доказів?
Я залишалася абсолютно нерухомою, відмовляючись відступати.
Можливо, у мене не було доказів, але це було лише питанням часу,
коли БРФ впіймає його.
Оріон спокійно вийняв із сумки свій Атлас, поклав мені перед носом
й відкрив новинний репортаж, опублікований менше пів години тому.

Поранення студента Академії Зодіаку підтверджено як напад

Німфи.

Під ним жирним шрифтом було написано:

Очікується, що професор Оріон (керівник відділу Кардинальної Магії

в Академії Зодіаку) буде нагороджений Благородним гербом після
того, як його хоробрість врятувала її за кілька хвилин до смерті.

— О, — видихнула я, коли світ розвалився навколо мене.

— Так – о. Тепер ми можемо повернутися до твоєї сесії, чи у тебе є
ще якісь дикі звинувачення, які ти хочеш викинути? Директор Нова
продає наркотики під трибунами на стадіоні з пітболу? Чи Професорка
Пайро викликає пожежі в Ридаючому Лісі? — він засміявся над своїми
словами, і я підвелася, перекидаючи свій стілець.
— Знаєте, що? З мене досить цієї сесії. Я знаю, що чула, сер. І,
можливо, ви не нападали на Джеральдіну, але я впевнена, що ви щось
задумали, — я попрямувала до дверей, але Оріон пролетів переді
мною, його Вампірська швидкість перенесла його до мене.
Моє серце шалено калатало, коли він дивився на мене.
— Не кусайте мене, — прогарчала я, сердито відступаючи. — Ви
забрали в мене майже всю силу минулого разу, і вона тільки
повернулася.
Його брови з’єдналися.
— Вона повернулася? Як?
Я похитала головою.
— Я не впевнена.
— Зверни увагу наступного разу, — він зробив крок уперед, і я
вдарила його рукою в груди, моє серце нило.
— Не треба, — наказала я.
— Я не збирався тебе кусати, — сказав він, і мої плечі з
полегшенням опустилися. Він відступив та вказав на моє крісло,
клацнувши пальцем, щоб змусити його піднятися. — Залишайся.
Заверши сесію.
Я невпевнено глянула на двері, не знаючи, чому вірити.
— Ви спершу дасте мені відповідь на запитання?
— Залежить від того, на яке саме питання, — сказав він упертим
тоном.
— Ви хочете моєї смерті та смерті моєї сестри? — я притиснула його
своїм найжорсткішим, найнепохитнішим поглядом. Заради Торі.
Заради мене. Я мала почути його відповідь, навіть якщо вона була
неправдивою. Його очі пом’якшилися, пробігши по моєму обличчю з
ледь помітною насупленістю.
— Ні, Блу. Я не бажаю вам смерті.
 Розділ 18

На цих вихідних уся Академія гуділа в очікуванні танців, і я теж не

могла не перейнятися цією ідеєю. Очевидно, Професори завжди
намагалися перевершити попередній рік, використовуючи виняткову
магію, щоб прикрасити місце та дотриматися теми, яка цього разу мала
бути «осінньою», щоб відповідати сезону.
Я трохи побоювалася йти на вечірку з нашими однокласниками,
серед яких були, як одержимі ДУПА, так і відверто ворожі злі дівчата
та Спадкоємці, що можуть виявитися потенційними вбивцями. Але я
намагалася переконати себе, що присутність вчителів та спільне
бажання повеселитися дозволить нам з Дарсі теж насолодитися
святом.
Після того, як мені доставили новий одяг, у мене нарешті з'явився
одяг для бігу, і тепер я спалювала нервову енергію тренуванням, перед
тим, як мала зустрітися з моїм найменш улюбленим Спадкоємцем.
Я підтюпцем бігла до Вогняної Арени, гадаючи, чи з'явиться Даріус
на нашому сьогоднішньому занятті. Він пропустив урок минулого
четверга, і Професорка Пайро купилася на його відверту брехню про
те, що він затримався, допомагаючи іншим студентам врятувати кішку
з колодязя, а її блискучі очі сказали мені, що вона однозначно буде на
боці Даріуса. Мені ж дорікнули за те, що я не перенесла урок сама,
хоча я прийшла й справді нічого не чула про те, що Даріус пропустить
заняття.
Я трохи нервувала, проводячи час з ним віч-на-віч, особливо через
нечіткі спогади про те, як його руки обвивали мене на
танцмайданчику, востаннє, коли я підійшла достатньо близько, щоб
поговорити з ним.
Щоразу, коли я бачила його в спільній кімнаті Дому Вогню або у
Сфері, Маргарита кидала на мене погляди, достатньо отруйні, щоб
завдати фізичної шкоди. Але їй не варто було турбуватися, у мене не
було ніякого інтересу наближатися до можливого вбивці, постійного
ката, шаленого гарячого засранця, який призначив себе королем
Академії. Насправді якби була моя воля, я б навіть не пішла на це
заняття з ним, але Професорка Пайро ясно дала зрозуміти, що я
нестиму відповідальність, якщо ми пропустимо ще одне заняття, і це
негативно позначиться на моїй Розплаті. І попри всі очевидні причини,
через які я мала втекти з цієї клятої Академії якнайдалі, я хотіла
залишитися. Мені була потрібна ця магія, яка текла в моїх венах, і
потрібні були знання, щоб опанувати її. І ще мені потрібна була мій
клятий спадок.
Скільки людей можуть сказати, що вони мали дві пари батьків, які
загинули? І якою була наша нагорода за те, що ми пережили ці дві
трагедії? Ми втратили право первородства, виросли серед людей, які
поняття не мали, хто ми такі, і ми ніколи не мали нікого, кого можна
було б назвати мамою чи татом. Ми заслужили ці гроші лише за наші
страждання. Ми мали жити краще. І я готова витримати кілька років
тортур, якби це було необхідно, щоб вимагати нашу спадщину. Чорт, я
вже пережила вісімнадцять років емоційної зневаги та невпевненості,
що могли зробити ще кілька років, доданих до мого вироку?
Я дійшла до Вогняної Арени й змусила себе тримати голову високо
піднятою, проходячи всередину. Оскільки я бігала перед цією
зустріччю, я вирішила залишитися в червоних облягаючи легінсах та
сірому спортивному топі, а не переодягатися в одяг для уроку Стихій.
Я б ніколи не сказала про це Професорці Пайро, але мені все більше
й більше не подобався цей вогнетривкий костюм. Я була майже
впевнена, що він змушує мене ще більше напружуватися, щоб
використовувати магію вогню, а не допомагає захистити мене від
полум'я. Я не боялася, що моя власна сила завдасть мені шкоди, хоч би
яку форму вона приймала. Вона була настільки невіднятною частиною
мене, що я просто не вірила, що це можливо. І щось у матеріалі,
покликаному захистити мене від полум'я, здавалося мені більш
задушливим, ніж я могла б пояснити. Кілька разів я намагалася
викликати вогонь без нього й домагалася набагато більшого успіху,
контролюючи полум'я у своїх руках.
Не знаю, чи було це лише в моїй голові чи ні, але поки її тут не було,
щоб переконати мене у протилежному, я збиралася спробувати
провести це заняття без костюма. Я сумнівалася, що Даріусу є діло до
того, як я одягнена, і вважала, що єдине, про що мені варто
турбуватися, – це можливість того, що мене обпалить полум'я когось
іншого. Але оскільки Даріус мав лише допомогти мені стримувати
мою власну магію й не використовувати свою, я сподівалася, що це не
буде проблемою.
Прибувши на місце, я оглянула широку арену й, що не дивно, ніде не
побачила Даріуса.
Я змирилася з тим, що чекатиму на нього, і з цікавістю спостерігала
за іншими учнями, що тренувалися.
Чим більше я спостерігала за, тим, як вони створюють різні форми
та спрямовують полум'я на різні цілі, тим більше моя власна магія,
здавалося, росла в мені, прагнучи приєднатися до них.
Трохи зніяковіло озирнувшись довкола, сподіваючись, що я не
втрачу контроль над собою знову, я підняла долоню перед собою. Я
закусила губу, зосередившись на розмірі полум'я, яке хотіла викликати,
і раптом воно з'явилося.
Здивовано дивлячись на жменьку вогню, я продовжувала тримати
магію. Вона не росла, не зменшувалася й не змінювала свою форму без
мого бажання. Я почувала себе... впевнено. Я задоволено засміялася,
коли загасила полум'я, і подумала, що моя теорія про вбрання для
уроку Стихій має під собою підстави. А може, просто відсутність
глядачів зіграла на мою користь. Якою б не була причина, я відчувала
набагато більше надії щодо цього заняття. Якщо Даріус колись
з'явиться...
— Вибачте, ваша величносте?
Я підняла погляд, коли високий хлопець із темним волоссям,
зачесаним назад в акуратну зачіску, підійшов до мене. Він зупинився за
метр від мене і вклонився – чорт забирай, вклонився – мені.
— Не роби так, — огризнулася я, оглядаючись, чи не помітив хтось
його.
 — Прошу вибачення, ваша величносте, я не хотів…
— І не називай мене так! — сказала я з відчаєм, з огидою
розглядаючи блискучий срібний значок ДУПА на його грудях.
— О, ще раз перепрошую, Роксаніє, я не хотів…
— Так, теж не називай мене, — практично прогарчала я. Що з ними
таке? Що їм заважало просто ставитися до мене, як до будь-якої іншої
людини й не згадувати про ці королівські нісенітниці? Якщо вони
справді вважають нас із Дарсі своїми правителями, то хіба це не
повинно означати, що вони робитимуть те, про що ми їх попросимо?
— Точно... Дарсі?
— Торі, — я насупилась, думаючи про те, щоб він пішов від мене
якомога далі, але він не вловив моїх думок, попри шквал крику, що
лунав у моїй голові. Мабуть, я не була з Ордену екстрасенсів…
— Торі, — погодився він нарешті. Ми розмовляли вже дві хвилини, а
він тільки зараз визначився з моїм чортовим ім'ям, скільки ще йому
знадобиться часу, щоб перейти до справи?
— Мене звуть Джастін Мастерс, — оголосив він, і в мене склалося
враження, що це мало щось означати для мене, але мій порожній
погляд змусив його продовжити. — Я випускник. Але моя сім'я
віддано служила вашій аж до руйнівного падіння вашого роду. Я
просто хотів сказати вам, що глибоко шкодую про трагедію, яка
спіткала вашу родину.
— О. Ну, дякую. Я маю на увазі, ми були ще зовсім маленькими, тож
це не найсвіжіші спогади, але я ціную твої почуття. Це все? — я знала,
що поводжуся як справжнє стерво, але останнє, що мені було потрібно,
щоб цей хлопець все ще стояв тут, коли Даріус, нарешті, прийде.
— Взагалі-то, ні. Я хотів запитати, чи не розглянете ви мою
пропозицію супроводжувати вас на танці цієї п'ятниці? — запитав він,
його погляд затримався на мені, поки він чекав відповіді.
Я була така здивована, що навіть якусь мить не могла відвести від
нього погляд. Він був симпатичним, високим, добре одягненим та
гладко поголеним. Одним словом, він був схожим на того хлопця,
якого мама із задоволенням прийняла б удома, а тато ласкаво називав
би сином. Гарний, акуратно підстрижений – зовсім не мій тип. Він
також явно ні чорта не знав про мене й носив цей суперблискучий
потворний значок.
 Я змовницьки нахилилася вперед й трохи понизила голос:
— Ти сподіваєшся затягнути мене в ліжко, Джастіне? —
піддражнила я.
Жар, що наповнив його щоки при моєму припущенні, був більш ніж
достатнім підтвердженням моєї оцінки його, а розрізнена відповідь,
наповнена такими словами, як «супровід», «пристойність» та
«обов’язок захищати», змусила мене перервати його.
— Джастіне, я просто дражню тебе, — сказала я заспокійливо. —
Але якщо чесно, я не думаю, що ми підходимо для побачення.
Можливо, тобі варто дізнатися, чи вільна Джеральдіна. Якщо вона
одужає до п'ятниці, я впевнена, що вона із задоволенням прийде на
танці, і в мене таке почуття, що у вас двох багато спільного.
До його честі, Джастін не виглядав засмученим або навіть
здивованим моєю відмовою. Він просто подякував мені за витрачений
на нього час та відкланявся з черговим поклоном.
Я похитала головою й повернулася до своєї самостійної практики, не
зводячи очей зі входу в очікуванні мого небажаного наставника.
Я дивилася на годинник. Багато разів. Було вже о пів на другу. Тепер
він не просто спізнювався, він змусив мене прочекати вже цілих
тридцять сім хвилин. І хоч би як мені хотілося думати, що він просто
забув чи не вміє стежити за часом, я знала, що це не так. Він не
прийде. І це поставило мене у скрутне становище. Звичайно, я могла б
просто подякувати всім силам, які працювали на мою користь, щоб
позбавити мене від болісної години в його компанії, і залишити все, як
є. Але, якби я зробила це, я знала, що обов'язково вислухаю лекцію від
Професорки Пайро. Вона хотіла, щоб я попрацювала над своїми
навичками магії вогню, і вона доручила йому вести зі мною заняття. І
хоча не прийшов він, я знала, що саме я буду винна в тому, що урок не
відбувся.
Роздратовано видихнувши, я схопилася на ноги, швидко
перетинаючи Вогняну Арену, поки інші студенти стежили за моїми
рухами своїми пильними поглядами. Виродки, що лізуть не у свою
справу. Без сумніву, завтра всі будуть говорити про те, що Даріус мене
підставив, якщо я залишу все, як є, але я не збиралася годувати цю
фабрику чуток. Ні. Настав час цьому лінивому, марнославному мудаку,
відчути смак мого вогню.
 Я швидко перетнула Територію Вогню, не даючи нікому на моєму
шляху можливості наблизитися до мене. Долаючи цей шлях, я черпала
сили, щосили зміцнюючи свої ментальні щити на випадок, якщо мені
трапиться хтось із почту Маргарити.
Моє серце стиснулося від думки про протистояння з Даріусом.
Невідомо, як він до цього поставиться, але я не збиралася просто
змиритися з тим, що мене підставили. Якщо я кину йому виклик, а він
відмовиться, то Професорці Пайро не залишиться нічого іншого, як
призначити мені іншого наставника. Я сподівалася, що так буде.
Є тільки один спосіб дізнатися.
Я почала підійматися кам'яними сходами, які спіраллю проходили
через центр Дому Вогню, ігноруючи коридори, які вели на різні
житлові поверхи, і прямуючи прямо до спільної кімнати.
Декілька людей з цікавістю подивилися в мій бік, коли я стрімко
зайшла всередину, демонструючи своє роздратування. На щастя, нікого
з моїх постійних мучителів тут не було, і я використала свій запал, щоб
підійти до групи трьох незнайомих мені дівчат. Їхні очі розширилися,
коли я зупинилася перед ними, і я подумала, чи вони знають, хто я
така. Повернення Спадкоємців Веґа, звичайно, справило достатній
ефект, щоб наші імена стали відомі широкому загалу, але я не була
настільки пихатою, щоб вважати, що моя слава випереджає мене. А
ось Даріуса знали всі.
— Привіт, — сказала я, явно не додавши у свій тон достатньо меду,
щоб здатися милою та доброзичливою, але нехай. — Я шукаю Даріуса,
він не заходив сюди?
— Сьогодні, ні, — повільно відповіла одна з них. Її очі звузилися,
поки вона намагалася зрозуміти, чому я цікавлюся ним.
Я з роздратуванням відвернулася від них. Він міг бути будь-де. Де я
мала шукати далі?
— Він у своїй кімнаті, — сказав хлопець на дивані поряд зі мною.
Він був достатньо великим та палким, щоб бути Перевертнем, але я не
була впевнена, якого виду.
— Можеш розказати детальніше, друже? — спитала я з подихом. —
Це велика будівля.
Він підняв брову на мій тон, потім закотив очі, вирішивши не
звертати на це уваги.
 — Верхній поверх, наприкінці коридору. Найкраща кімната в
будинку.
— Ну, звичайно, — пробурмотіла я. — Дякую.
Розвернувшись від нього, я попрямувала до сходів, поки гнів ще
палав у моїй крові, а нерви трималися на межі. Можливо, це була
погана ідея, але я не збиралася відступати.
Я дійшла до верхнього майданчика сходів й пройшла коридором.
Поруч із дверима його спальні було відчинене вікно висотою на всю
стіну, і я ледь втрималася від бажання зачинити його, дивлячись на
запаморочливе урвище внизу. Це було ідеальне місце для того, щоб
скинути вниз непроханого гостя, і мені залишалося лише сподіватися,
що Даріусу не спаде на думку та сама ідея.
Через двері в кімнату Даріуса до мене долинув гул важкого баса, і я
заскрипіла зубами, впізнавши одну зі своїх улюблених пісень. Дякую,
що зіпсував її для мене, придурок.
Вирівнявши дихання, я підняла руку та постукала у двері.
— Відчинено, — обізвався Даріус, його тон був звичайним, він явно
чекав на когось зі своїх друзів. — Заходь.
Я вагалася, приголомшена дружнім тоном, і запитувала себе, якого
біса я дозволила собі вдертися в його особистий простір. Але тепер я
була тут. Я постукала в ці чортові двері, тому не могла відступити.
Окрім того, що він міг зробити?
Я опанувала себе й штовхнула двері. Мене зустрів величезний
простір, принаймні, вчетверо більший моєї власної кімнати, яка аж
ніяк не була маленькою. Насправді я скоріше назвала б його кімнату
пентхаусом, а не гуртожитком.
У нього було чортове ліжко королівського розміру, яке стояло під
величезними жовто-помаранчевими вікнами з видом на Територію
Вогню. Праворуч, під величезним телевізором на стіні, був диван,
достатньо великий, щоб розмістити чотирьох людей.
Крім екстравагантного розміру кімнати, найбільше в ній привертав
увагу багатий декор. Все, що тільки могло бути, було зроблено із
золота, причому воно не виглядало фальшивим: спинка ліжка,
журнальний столик, тумбочки й дверцята шафи були рясно позолочені.
Там був будильник, рамки для фотографій, підставки, навіть невелике
відро для сміття, і всі вони виглядали, немов зроблені з чистого золота.
Біля його ліжка стояла відкрита скриня, наполовину заповнена
золотими монетами та дорогоцінним камінням розміром з яйце. Ще
більше таких же скарбів було розкидано по ліжку, де він зараз лежав,
оточений цими речами й дивлячись на мене так, ніби в мене щойно
виросла друга голова. На ньому були тільки джинси, і на секунду я не
втрималася й задивилася на щільні м'язи його грудей, але мою увагу
знову привернули скарби.
— Якого біса тобі потрібно? — прогарчав Даріус, підводячись у
сидяче положення, щоб скинути на мене весь тягар свого похмурого
погляду.
— У тебе фетиш на піратів, чи що? — пробурчала я, з подивом
розглядаючи монети та золото.
— Що? — запитав він, його похмурий погляд якимось чином,
всупереч законам фізики, став ще похмурішим.
— Ну, ти напівголий у ліжку, повному монет, тож або ти щось робиш
з ними, або кладеш їх кудись... у недоступне місце, будучи повністю
одягненим, або я пропустила повідомлення про твоє зарахування до
нового флоту Капітана Сільвера.
Минуло кілька секунд мовчання, його погляд ковзав по мені.
— Ти справді нічого не знаєш? — спитав він. — Так мій вид
відновлює свою силу, із золота.
— О, — я знову насупилася, розглядаючи монети. — То ти, значить,
з піратського Ордену? Ти перетворюєшся на одноногу людину з
пов'язкою на оці, бажанням випити рому та ручним папугою?
Даріус дивився на мене кілька довгих секунд, і я вже почала думати,
чи не збирається він посміхнутися. Аж раптом він знову заговорив:
— Якого біса ти робиш у моїй кімнаті? — спитав він.
— Навіщо, по-твоєму, я тут? — я миттєво огризнулася. Він чудово
знав, що мав зустрітися зі мною для занять, і я ніяк не могла
допустити, щоб цього разу з його вуст зірвалося якесь бісове
виправдання про кошеня.
— Єдина можлива причина, яку я можу собі уявити, чому ти
виявилася настільки дурною, щоб увірватися сюди, це те, що ти
нарешті усвідомила, хто дійсно заслуговує на те, щоб керувати
Солярією. І якщо це так, то я думаю, що ти збираєшся низько
вклонитися й заспівати гімни мені та іншим Спадкоємцям як своїм
королям, — сказав він. Невимушений тон його голосу, здавалося,
натякав на те, що він справді думає, що я тут з цієї причини.
— Продовжуй мріяти, — промимрила я. — Я тут тому, що ти
пропустив ще одне наше заняття, і я впевнена, що ти про це знаєш.
— А що, якщо так? — спитав він, раптом підвівшись на ноги,
монети каскадом впали на підлогу. — Що ти зробиш? Змусиш мене
підкоритися тобі?
Я підняла підборіддя, зібравши останні краплі свого гніву.
— Проведи заняття, як ти обіцяв, — твердо сказала я.
Даріус підійшов ближче, і різниця в нашому зрості стала до болю
очевидною, тому що він височів наді мною, а я була змушена дивитися
на нього знизу вгору.
— Ні, — видихнув він, його тіло було напружене так, що я
практично відчувала це. — Якщо ти хочеш, щоб я тебе навчав, тобі
доведеться мене змусити. Якщо ти дійсно одна з нашого виду, то тобі
доведеться швидко засвоїти, що Фейрі беруть те, що хочуть, і єдине,
що має значення для нас – це сила. Тому, якщо ти хочеш, щоб я зробив
щось для тебе, тобі доведеться мене змусити.
Я прикусила язика, щоб стриматися від того, щоб обізвати його, і
нагадати йому, що він уже погодився навчати мене. Я відповіла
крижаним тоном:
— Скількома стихіями ти володієш, Даріусе? — спитала я. — Двома,
чи не так?
Я дозволила натяку повиснути між нами й майже відчула його
киплячу ненависть до мене та до того, ким я є.
— Двох більш ніж достатньо, — прямо відповів він.
— Так... але володіти всіма чотирма, звісно, краще, — Боже, якого
біса я клюнула на цю приманку? Я тільки хотіла, щоб він допоміг мені,
у мене ніколи не було наміру випитувати у нього про мій потенціал.
Чорт, я навіть ніколи не думала про нього, але зараз це звучало так,
ніби я кидаю йому виклик у боротьбі за трон, який, як я стверджувала,
мене не цікавить.
— Я – хижак. Мій вид не створений для того, щоб підкорятися
наказам. У моїй ДНК записано, що я правитиму тобою. Я ніколи не
схилюся, якою б силою ти не володіла, — прогарчав він, явно читаючи
між рядків, чого я ніяк не хотіла.
 — Звідки ти можеш це знати? Ти навіть не знаєш, у якому я Ордені.
Можливо, я перебуваю вище в харчовому ланцюжку, ніж ти думаєш, —
прогарчала я. Я гадки не мала, що спонукало мене вступити з ним у
цю суперечку, але тепер, коли я почала її, мені здавалося, що шляху
назад вже немає.
Даріус пирхнув від сміху, підійшовши до мене та опинився у моєму
особистому просторі, тож я опинилася віч-на-віч з пульсуючими
м'язами його оголених грудей. Його запах змусив мене прикусити губу.
Він був одночасно металевим та тваринним. Натяк на дим, кедр і ще
щось властиве йому.
— Немає нікого вище за мене в харчовому ланцюжку, Роксі, —
промуркотів він, поклавши руки по обидва боки від моєї голови та
притиснувши мене до дверей.
Я проковтнула грудку в горлі, відкинувши голову назад, щоб
подивитися на нього, моє серце билося від страху та збудження від
його близькості. Я притиснула долоні до дверей позаду себе,
зафіксувавши їх на випадок, якщо вони захочуть потягнутися до звіра
переді мною. Тому, що, попри те, що Даріус Акрукс був повним та
абсолютним мерзотником, що поставив собі за мету перетворити моє
життя на пекло, він все ще був моєю головною спокусою.
Перебуваючи поряд з ним, я почувала себе як наркоманка, що сиділа
перед запаленою трубкою та сподівалася, що дим не повалить мені в
обличчя, до того як я остаточно втрачу голову.
Мій погляд блукав по його рисах, поки відстань між нами
скорочувалася до міліметрів. Між нами наростало тепло, іскри енергії
освітлювали мою шкіру тілесною потребою, яку, я була впевнена, міг
задовольнити лише він, але я відмовлялася визнавати цей факт.
— У якому ти Ордені? — я зітхнула, дивуючись, чому я ніколи не
питала раніше. Він завжди поводився зі мною як чудовисько, тож,
гадаю, мені ніколи не потрібно було доказів його сутності. Але коли я
стояла перед ним, мені стало здаватися, що моя поява тут була
страшною помилкою. Погляд його очей говорив про те, що він може
поглинути мене цілком, і в мене виникло відчуття, що це не порожнє
запевнення.
— Я покажу тобі, якщо ти скажеш, у якому ти, — глузливо відповів
він, і на мить я могла б присягнути, що його очі змінилися. Вони стали
золотистими, зіниці перетворилися на щілини як у рептилії, а потім він
моргнув, і глибокий коричневий колір повернувся. Можливо мені
здалося, але я так не думаю.
— Але я ще не знаю свого Ордену, — сказала я. — Професор Оріон
вважає, що зростання у світі смертних придушило наші здібності.
Даріус пильно подивився на мене, ніби шукав брехню, а я боролася з
бажанням втиснутися у двері, до яких він мене притиснув.
Він раптом відступив та розстебнув пряжку ременя, а потім почав
розстібати джинси.
— Що ти робиш? — вигукнула я, прикувши погляд до його рухів,
поки він скидав штани, боксери та все інше, а я розглядала кожен його
сантиметр.
— Коли ти перестанеш вирячатися на мене, я покажу тобі те, що ти
так відчайдушно хочеш знати, — глузливо відповів він, і я перевела
погляд назад, на його обличчя, кинувши на нього похмурий погляд.
— Зазвичай люди не вивалюють свої причандали серед розмови, —
уїдливо прокоментувала я. — Тож, якщо ти не хочеш, щоб я побачила
Даріуса молодшого, то тобі не слід було втягувати його в нашу
розмову.
Даріус видав смішок, і на пів секунди здалося, що ми не маємо один
до одного вічної ненависті.
Він знову нахилився до мене, і мені довелося докласти чимало
зусиль, щоб зберегти візуальний контакт, оскільки його оголене
богоподібне тіло присунулося так близько, що я ледве могла дихати.
— Якщо ти знову прийдеш до моєї кімнати без запрошення, то
краще б це було, тому що ти готова схилитися перед нами або благати
мене перегнути тебе через це узголів'я й змусити викрикувати моє ім'я,
— промуркотів він, і повна впевненість, з якою він це сказав, змусила
моє зрадницьке лібідо запрацювати на повну потужність. Не бажаючи,
щоб він знав, який вплив він має на моє тіло, я притулилася спиною до
дверей, захищаючись. На щастя, рух був мінімальним, і мені вдалося
зберегти незацікавлений похмурий вигляд.
Даріус раптово відвернувся від мене, а потім з розгону вистрибнув у
відчинене вікно поряд з нами. Я скрикнула з подиву, моє серце
підстрибнуло, коли я кинулася вперед, щоб подивитися, що сталося.
 Не більше двох секунд Даріус вільно падав з висоти десяти поверхів,
потім його тіло з несподіваною легкістю змінилося, і величезний
золотий дракон вирвався з темниці його плоті, ніби він був там завжди.
Мій рот розкрився від подиву, коли я дивилася на прекрасного
легендарного звіра. Даріус зробив кілька помахів своїми сильними
крилами й по спіралі піднявся до хмар. Кожна з його лусочок
виблискувала у світлі заходу сонця, немов мільйони дорогоцінних
каменів. Тонкі мембрани його крил пропускали м'яке помаранчеве
свічення, коли він різко набирав висоту, петляючи ландшафтом
Території Вогню з більшою грацією, ніж це було можливо для такого
величезного звіра.
Начебто цього було недостатньо, щоб моє серце забилося швидше, а
бажання до нього зросло вдесятеро, він видав потужний рев, від якого
затремтіла вся скляна конструкція Дому Вогню. Після цього він
випустив такий потужний вибух вогню, що, попри велику відстань між
нами, шкіра на моїх щоках потепліла.
Мій погляд не відривався від нього, поки він розсікав небеса, і мені
захотілося приєднатися до нього в хмарах. Я подумала, чи є шанс, що,
коли мій Орден розкриється, я отримаю благословення крил. Політ у
хмарах здавався мені чудовим видом свободи, і я знала, що якщо мені
вдасться випробувати це хоча б раз, то я зможу померти, проживши
життя сповна.
Я стояла й дивилася на Даріуса в його формі дракона набагато
довше, ніж потрібно, але нічого не могла з собою вдіяти. Він був
прекрасний, цар серед звірів. Він мав рацію, коли казав, що нам не
вдасться приборкати ненависть між нами. Саме наше з Дарсі існування
загрожувало його становищу монарха цього царства, і при одному
погляді на його форму я розуміла, що таку істоту, як він, ніколи не
приборкати.
Він був силою, жаром та війною, ув'язненими в одній істоті. Він
боротиметься до смерті, щоб зберегти те, що йому належить. І доки ми
залишалися у цій Академії, ми були загрозою. Але вперше з того часу,
як я прибула сюди, спостерігаючи за тим, як він ширяє в небі, у мені
щось пробудилося. Це було схоже на первісне бажання прийняти
виклик, який він кинув. Мені не потрібний був ні його трон, ні його
королівство, але я хотіла від нього чогось іншого. Я хотіла його поваги.
І знаючи це, я знала, що ніколи не схилюсь перед ним. Отже, якщо він
вирішив побачити моє падіння, йому доведеться спробувати зламати
мене.
 Розділ 19

Заняття з вдосконалення Ордену Сирен проходило на березі

великого озера на Водній території. Сонце виглядало з-за хмар,
намагаючись пробитися крізь них, поки ми йшли стежкою до місця, де
зібралося близько п'ятдесяти студентів. Дім Води знаходився далеко в
центрі озера, являючи собою групу гарних куполів, його зелений
корпус виблискував у ранковому світлі.
Ми поспішили вперед, щоб не бути останніми, і Професорка
зустріла нас привітною усмішкою.
— Доброго ранку, дівчатка, я Професорка Ундина, — сказала вона,
підкликаючи нас ближче. Вона була молода з великими блакитними
очима кольору океану. Її волосся було насиченого малинового кольору,
заплетене в косу, що спускалася хребтом та доходила майже до
сідниць. У своїй майці та шортах вона виглядала як щось середнє між
Ларою Крофт та Русалонькою. Вбрання, в якому було зовсім не жарко.
— Давайте всі в коло, — покликала вона.
Всі посідали на траву, і ми опустилися на місце між двома
хлопцями, дивлячись на Ундину в центрі групи.
Мій погляд зачепився за Макса Ріґеля з іншого боку кола, і моє серце
схвильовано забилося. Його руки були зімкнуті навколо колін, а м'язи
були видно крізь футболку, яка була на ньому. Все в ньому говорило
про те, що він альфа-самець, і я не стрималася, щоб оцінити його
мужню форму.
Стрункий світловолосий хлопець поруч із ним щось пробурмотів
йому на вухо, і Макс почав посміхатися. Тепер, коли він усміхався, він
виглядав ще більш неприступним.
Ундина дістала щось із кишені, і я з цікавістю подивилася на дивний
пристрій. Срібна кулька висіла в гнізді з дроту, і коли вона клацнула по
ньому пальцем, кулька всередині почала обертатися.
Вона кинула його дівчинці, що сиділа навпроти, і вона спіймала його
в повітрі.
— Щастя, — оголосила дівчинка, зчитуючи щось із кулі, коли вона
перестала обертатися.
— Чудово, — сказала Ундина. — Хто хоче розпочати?
Макс застогнав, виглядаючи роздратованим, а я спробувала
зрозуміти, що, чорт забирай, відбувається.
— Хіба ми не можемо знову повторити страх, міс?
— Ми робили страх минулого тижня, — твердо сказала Ундина. —
І, крім того, ти проводиш достатньо часу, тероризуючи інших студентів
Зодіаку, щоб отримати свою порцію страху, містере Рігель. Тобі не
потрібно щотижня отримувати його ще й тут.
— Чорт забирай, — прогарчав Макс.
— Слідкуй за мовою, містере Рігель. Це мінус п'ять балів Дому Води,
— вколола його Ундина. — Ти знаєш, як я ненавиджу двійки та
одиниці.
— А, як щодо трійки? — спитав Макс з усмішкою.
Ундина проігнорувала його, оглядаючи коло, поки її погляд не
зупинився на Торі та мені.
— Ах, це гарна нагода представити вас нашому Ордену, дівчатка.
Підійдіть та встаньте тут зі мною.
Ми піднялися на ноги, і моя шкіра почала неприємно поколювати,
коли я відчула погляди всіх присутніх. Ми приєдналися до Ундини, і
вона підбадьорливо посміхнулася нам.
— Подумайте про щасливий спогад, який у вас був цього тижня, —
попрохала вона, і я перезирнулася з Торі.
Щасливий? Ми мали не так багато часу, щоб відчути себе
щасливими через все, що сталося за останні кілька днів.
— Ем... — Торі насупилась, а я задумливо підібгала губи.
Навколо нас пролунало кілька хихикань, і мої щоки залив рум'янець.
— У вас має бути щось, що порадувало вас за останні сім днів? Чи,
може, за останні чотирнадцять? — вона підняла брови, стурбовано
дивлячись на нас.
З дещо більшим проміжком часу було простіше згадати щось
хороше. До нападу на Джеральдіну наша ніч з Дієго та Софією була
дуже веселою. Я постаралася зосередитися тільки на хороших
моментах і кивнула Ундині.
— Є.
Торі теж кивнула з усмішкою.
— Добре, — Ундина вказала на десять людей у колі, і всі вони
кинулися вперед, як голодні собаки.
Я зіщулилася, коли п'ятеро з них оточили мене, а інші п'ятеро
оточили Торі.
— Зніміть піджак, — скомандувала дівчина з темними кільцями, і
хтось стягнув його з моїх плечей, кинувши на траву.
— Гей! — я спробувала схопити його, але вони зімкнули ряди.
— Тримайте цей щасливий спогад у голові, — наставляла Ундина.
Ми що, збиралися прямо зараз відлетіти до Неверленду? Тому, що я
була впевнена, що для цього нам потрібен казковий пил.
Я спробувала розслабитися, знаючи, що це просто такий устрій
Ордену Сирен. І якщо я належу до нього, то маю намагатися влитися у
їхні ряди.
Я знову викликала в пам'яті щасливий спогад, і гурт навколо мене
притиснув свої долоні до моїх голих рук. Одна навіть притулилася до
моєї щоки.
Сирени присунулися ближче та почали посміхатися. Я зрозуміла, що
один із них – світловолосий хлопець, який сидів з Максом, і мій
шлунок стиснувся.
— Розкажи нам про свій спогад, — сказала дівчина, і хвиля спокою
омила моє серце.
— Я була в місті та пила з друзями, — сказала я, згадуючи, як Софія
випила всі чотири шоти Дієго, перш ніж хтось із нас встиг узяти хоч
один. Я пирхнула від сміху, і Сирени захихотіли разом зі мною.
— Що ще? — спитав друг Макса, схоже, не так сильно зворушений
моїм сміхом. — Я відчуваю в тобі щось ще, розкажи нам про те, як
пройшов твій вечір, — його очі були сповнені надії, коли він провів
пальцями на моєму зап'ясті.
 Моя мова розв'язалася під його впливом, і я відчула, що переходжу
до наступних подій того вечора.
— Я бачила Професора Оріона.
Одна дівчина зітхнула, а потім зацікавлено посміхнулася,
тримаючись за мою руку.
Я насупилась, але світловолосий хлопець стиснув мою шкіру, хвиля
їхньої сили закликала мене продовжувати, і мої слова продовжували
литися.
— Він був злий... він такий гарячий, коли злиться.
Деякі з гурту застогнали, а Ундина раптом ляснула в долоні.
— Досить. Сьогодні ми не займатимемося хіттю.
Всі відпустили мене, і реальність того, що я щойно сказала,
звалилась на мене. Мої щоки палали, коли Сирени попрямували геть, і
я з роздратуванням зиркнула на друга Макса.
Я повернулася до Торі, але виявила, що вона все ще була захоплена
своїм гуртом, і я майже бачила, як вони живляться тією щасливою
історією, яку вона розповідає.
Ундина розділила інших Сирен на групи, і вони почали переказувати
щасливі спогади, поки їхні однокласники впивалися силою їхніх
емоцій. Макс ліг у траву, обхопивши голову руками, явно не бажаючи
брати участь.
Професорка підійшла до мене й вибачливо посміхнувся.
— Ти маєш тримати себе в руках, Дарсі. Ти можеш створити щити
та контролювати, до яких саме емоцій Сирени можуть отримати
доступ, — вона погладила мене по руці, нахилившись ближче. — Ти
думаєш про Оріона, так? — вона легенько штовхнула мене, і я
кивнула, згадавши, як його владна аура іноді змушувала мене
почуватися. Цілком безпорадною, і водночас мені хотілося
простягнути руку та відчути його щетину на дотик, провести пальцями
по його шиї та притулитися губами до його губ. Він був страшним, але
було в ньому і щось таке, що просто... притягувало мене. І я, можливо,
раз чи два мріяла про те, щоб опинитися на його столі та відчути весь
жах його люті.
Професорка Ундина зітхнула, і я відсахнулася від неї, зрозумівши,
що вона зробила.
— Гей, — з люттю огризнулася я.
 Чому всім потрібні ці емоції?
І чому мене взагалі заводить гарячий молодий кузен Лорда
Волдеморта?
— Пробач, — сказала вона, але усмішка, що розтягла її губи, сказала
мені, що вона була не щирою.
П'явки. Всі вони. В якомусь сенсі ця сила подобалася мені набагато
менше, ніж сила Вампірів. Принаймні Вампіри забирали тільки магію,
а Сирени могли вирвати з моїх губ найтемніші думки та живитися
моїми почуттями до них, висмоктуючи мою силу.
Макс раптово накинувся на Ундину ззаду, схопивши її за плечі. Вона
злякано пискнула, і Макс зацікавлено посміхнувся, не випускаючи її
руки, щоб поглинути її переляк.
— Ми не займаємося страхом, Рігель, — прогарчала вона, скидаючи
руку, щоб порив вітру відштовхнув його від неї. Вона пішла геть, щоб
перевірити інших студентів, а Макс подався за парою дівчат, схоже, він
хотів ще когось налякати.
Я трохи розслабилася, коли помітила, що Торі рухається до мене, і
подумала, чи не можемо ми якимось чином прогуляти цей урок до
того, як усі мої думки про Оріона будуть подані їм як цукерочки на
блюдці.
— Я не Сирена, — оголосила вона, схоже, розлютившись не менше
за мене.
Я кивнула на знак згоди, потім помітила Макса, який спостерігав за
нами, стоячи зі світловолосим хлопцем та кількома симпатичними
дівчатами. Він дивився на нас кілька напружених секунд, потім
обернувся до своїх друзів та заговорив тихим голосом.
— Мені не подобається, як це виглядає, — прошепотіла Торі,
похмуро дивлячись на них.
— Можливо, Ундина дозволить нам просто пропустити все це? — з
надією припустила я. — Ми явно не є частиною цього Ордену.
Торі рішуче кивнула.
— Мені не надто подобається обійматися з людьми, не кажучи вже
про те, щоб відверто говорити.
Перш ніж ми встигли поговорити про це з Ундиною, вона розбила
групи та зібрала всіх на березі озера. Вона стягнула з себе сорочку, і я
здивовано подивилася на неї, нахилившись ближче до Торі.
 — Невже абсолютно всі Ордени мають роздягатися перед
перетворення?
Вона пирхнула від сміху.
— Схоже, що так.
Вона розповідала мені про форму дракона Даріуса й про те, як він
роздягнувся перед нею догола, перш ніж вистрибнути з вікна. Всі в
Зодіаку, здавалося, були впевнені в собі та готові роздягнутися будь-
якої миті. Але я просто не могла уявити себе в такому вигляді, в якому
б Ордені я не була.
Коли Ундина кинула сорочку на землю, я підняла брови, побачивши,
як вона змінюється. Темно-червоні лусочки блищали на її шкірі,
розходячись віялом по всьому тілу, мерехтячи, як нафтова пляма в
океані, у туманному сонячному світлі. Лусочки доходили до підборіддя
і далі не йшли, тому здавалося, що вона закутана в костюм з казки про
русалку. Вона побігла до озера, пірнаючи та зникаючи під хвилями з
неймовірною грацією.
— Я туди не піду, — сказала Торі, і я кивнула, відходячи від берега
та глибокої води.
Інші студенти послідували прикладу Професорки, їхні лусочки були
різних кольорів – від насиченого рожевого до сіро-блакитного і темно-
зеленого. Я здивовано дивилася, як майже всі вони стрибнули у воду й
ніхто не повернувся на поверхню.
Моє серце завмерло, коли я побачила, що Макс залишився на березі
зі своїми друзями, на ньому не було футболки, а сильні груди блищали
темно-синьою лускою. Фантазія, навіяна «Акваменом», зринула в мені,
але я встигла зупинити себе, перш ніж вона вийшла з-під контролю.
Чому всі ці спадкоємці були такі надзвичайно гарні? Хоч би в одного
з них мали бути худі руки та туба замість носа. Я могла тільки
припустити, що всі їхні батьки були богами з небес.
Макс посміхався, наближаючись до нас, поки на нас не звалився
тягар його сили.
Він узяв обидві наші руки, переплівши свої пальці між нашими.
Спокій розлився по моїх грудях і швидко забрав мої тривожні думки.
— Привіт, — прошепотіла Торі, і Макс привітно усміхнувся до неї.
— Як поживають мої улюблені близнюки? — спитав він зі
змовницькою ноткою в голосі. Його друзі засміялися, але ніхто з них
не підійшов, поважаючи межі Макса, оскільки він тримав нас для себе.
— Сідайте зі мною, — сказав він, його голос був м'яким та ніжним.
Він направив нас до берега озера, і ми сіли по обидва боки від нього.
Його шкіра не відривалася від моєї, і я неясно усвідомлювала, що весь
час, поки він торкався до мене, я була під його чарами. Але я не могла
змусити себе вирватися.
Він обхопив кожну з нас за плечі, і важкий туман над моєю
свідомістю загустів.
— Чого ти найбільше боїшся, Торі? — прошепотів він їй на вухо, і
вона подивилася на нього, її очі розширилися від найстрашнішого
спогаду в її житті. У мене стислося горло, коли я згадала ту ніч кілька
років тому, жах від того, що я мало не втратила сестру.
Макс тихо зітхнув, не зводячи очей з Торі, його великий палець
погладив моє плече.
Я бачила, як вона бореться з його впливом і, на мить, мені майже
вдалося відсторонитися від нього, щоб допомогти їй. Але його сила
знову торкнулася мого серця, заспокоюючи мене, і я притулилася до
нього, поклавши голову йому на плече. Запах морської солі ширяв наді
мною, і я мовчки слухала, як Торі розповідає про той жахливий вечір.
— Одного разу пізно ввечері мій колишній хлопець підвозив мене
додому. Ми посварилися, і він продовжував кричати на мене. Я сказала
йому, щоб він замовкнув та стежив за дорогою. Він вів машину як
ненормальний, — Макс погладив її по руці, притягуючи ближче. —
Ми поверталися з вихідних у Вісконсині. Дороги були такі темні, але
він не зменшував швидкість. Він повернув дуже швидко і... — в її очах
блиснули сльози, і я взяла її за руку.
— Ми злетіли з мосту та впали в річку. Машина тонула так швидко,
а мій колишній... він вибрався. Він кинув мене. Просто поплив до
берега річки. Я не могла розстебнути ремінь безпеки та запанікувала.
Повітря закінчувалося, і було так, так темно, — сльози побігли її
щоками, і моє серце стислося від співчуття. — Я не відчувала своїх
пальців від холоду. І коли вода піднялася мені до голови, я подумала,
що це кінець. Я от-от мала померти, застрягши в тій лайновій машині,
поки мій ще більш лайновий хлопець сидів на березі річки й навіть не
намагався мені допомогти, — вона глибоко вдихнула, і в мене самі
собою полилися сльози. — На щастя, фермер побачив, як ми з'їхали з
дороги. Він підплив та перерізав ремінь. Він врятував мене. Але з того
часу я просто не можу заходити в глибоку воду. Це лякає мене до
смерті, — вона затремтіла, і Макс заспокоїв її, погладив по руці.
Він повернувся до мене, і я відчула, як його сила поринає глибоко в
мене, висмоктуючи все, що він хотів.
— А ти? Чого ти боїшся найбільше, Дарсі? — його голос був
смертоносним муркотінням, і мій найсильніший страх піднявся в мені,
як тільки він спитав про це.
— Усі прийомні сім'ї, які у нас були, відмовлялися від нас. Ми ледве
протрималися в одному будинку понад рік. Ми створювали проблеми.
Іноді я дуже шкодую про деякі свої вчинки. Якби я ставилася до тих
родин краще, можливо, вони б захотіли мене залишити. Це було майже
терпимо. Я знала, що мене важко любити, але я не думала, що мене
зовсім не люблять, поки... — я боролася з його силою, моє серце
стискалося від спогадів, які закінчилися тим, що пофарбувала волосся
в синій, а довіра до людства зникла назавжди. Це було моє особисте, і
я не хотіла цим ділитися. Я навіть не хотіла переживати це у своїй
власній голові.
— Продовжуй, — прошепотів Макс, у його голосі чувся голод, коли
його сила обвилася навколо мого язика та вирвала слова з моїх губ, що
намагалися чинити опір.
— Цей хлопець почав залицятися до мене в школі минулого року. Я
ніколи не мала особливого наміру потоваришувати з людьми, але він
був милим, і мені було приємно поговорити з кимось, кому не
байдуже. Ми зустрічалися близько трьох місяців, і на одну ідіотську
секунду я подумала, що справді закохалася в нього, — я похитала
головою, вдихаючи повітря та продовжуючи. — Я втратила з ним
цноту на вечірці, і після цього він був такий холодний зі мною. Він
ледь глянув на мене, і я зрозуміла, що щось явно не так. Як змінюється
повітря перед грозою – ось що я відчувала. Він отримав те, що хотів, і
просто залишив мене там, придумавши якусь нісенітницю про те, що
він не готовий до стосунків.
— Дарсі, — прошепотіла Торі, ніби намагаючись звільнитися від
влади Макса, щоб зупинити мене, але було надто пізно. Цей спогад був
у його руках, і він уже зловив його, як рибу на гачок.
 — Він кинув мене через п'ять секунд після того, як отримав те, що
хотів. Я пішла звідти так швидко, як тільки могла. А дорогою додому я
плакала й не могла нормально бачити. Я спіткнулась на тротуарі та
вдарила праве коліно, як незграбна ідіотка, якою я і була. Тієї ночі я
сиділа в ліжку й дивилася на цей синець, дивуючись, як фізична рана
може виглядати так яскраво та гнівно, а емоційні рани залишаються
зовсім непомітними. Я хотіла, щоб моя образа нагадувала мені про те,
що я більше ніколи нікому не повинна довіряти. Тому я пофарбувала
волосся у колір синця. Чорно-синій. Моя особиста рана.
Моє серце стиснулося в грудку, а на очі навернулися сльози. Я
відвернулась, потік сорому пробіг по моїй крові. Я ніколи не
озвучувала цю частину історії навіть своїй сестрі, не кажучи вже про
Макса, який живився кожним словом. Але мій язик продовжувала
рухатися, даючи йому все, що він хотів:
— Мій найбільший страх – бути відкинутою убік, моє серце може
бути розбитим через те, що я знову сліпо довірюся комусь. Тому я
більше ніколи нікого не впущу у своє життя.
Настала тиша, і я відчувала, як сила Макса спустошує мої емоції та
магію. Сльози висохли на моїх щоках, і контакт між нами раптом став
холоднішим.
Макс підвівся, залишивши нас на землі, і відійшов.
— Дякую за їжу, Веґа. Побачимося.
Він пірнув у озеро, і мої думки повернулися у потрібне русло. Його
друзі від душі сміялися, стрибаючи за ним із криками захоплення.
Ні Торі, ні я довго не дивилися один на одного. Ми дивилися на
озеро. І я вирішила, що Сирени – мій найменш улюблений Орден з
усіх.

***

Коли ми з Торі прийшли на обід до Сфери, я все ще відчувала себе

виснаженою, і я запитувала себе, як я збираюся поповнити енергію,
яку забрали Сирени. Ми ледве усвідомили, що Макс зробив з нами, і я
була впевнена, що Торі не хотіла говорити про свій страх, так само як я
не хотіла говорити про свій.
 Я помітила Дієго та Софію в кутку кімнати, і ми попрямували до
них. Я тихо пораділа, що Джеральдіни хоч раз не було тут, щоб
накрити стіл у самому центрі зали, хоча одразу відчула себе винною за
це. Напад Німфи, очевидно, позбавив її можливості зцілюватися так
швидко, як завжди, і її сили тільки-но почали відновлюватися.
Четверо спадкоємців сиділи на своєму звичайному дивані, і в моїх
грудях з’явився міцний мур, коли я глянула на них. Сет упіймав мій
погляд та підняв руку, щоб помахати. Я відвернулася, не довіряючи
йому ні краплі, особливо після того, як один із його найкращих друзів
раніше витягував з мене мої внутрішні секрети. Він, напевно, вже чув
про те, що я розповіла Максу, і від цієї думки мені стало погано.
— Та пішли вони, — шипіла Торі, коли ми попрямували до наших
друзів.
Ми сіли пліч-о-пліч, і я трохи розслабилася, радіючи, що Софія
взяла розмову у свої руки та почала розповідати нам про своє заняття
Ордену. Дієго провів свій урок з Гарпіями, і, схоже, йому було
веселіше кататися по небу на їхніх спинах, ніж нам.
— Ти ж не просто проігнорувала мене, мала? — Сет опустився на
сидіння біля мого, обхопив мене за талію і послав електричний розряд
у моє серце.
— Йди геть, — сказала я, з'їжджаючи з сидіння, щоб спробувати від
нього вислизнути.
— Що трапилося? — спитав він, поки Дієго та Софія дивилися на
нього так, ніби до нашого столу щойно підійшло Лохнеське
чудовисько.
— Ніби ти не знаєш, — сухо сказала Торі. — І можеш перестати
вдавати, що тобі подобається Дарсі? Ніхто на це не купиться.
Моє серце защемило від її слів, хоча я знала, що вона мала на увазі
зовсім не те, що я подумала. Але після того, як я відкрила Максу свій
внутрішній страх, ця стара рана, здавалося, була розкрита.
— Я не це мала на увазі, — швидко сказала вона, і Сет притягнув
мене до свого стегна, нахилившись до мене, щоб подивитися на мою
сестру.
— А, що ти мала на увазі, Тор? — спитав він.
— Не намагайся нести нісенітниці. Ми близнюки, ніщо не стане між
нами, — огризнулася вона, і я знову відштовхнула його,
перемістившись назад на бік Торі на знак єдності.
Сет насупився, граючи чимось у своїй руці. Він оглянув крижані
погляди, якими його зустрічали всі, хто сидів за столом, потім підвівся,
роздратовано пирхнувши.
Перед тим, як піти, він нахилився до мого плеча, торкнувшись ротом
мого вуха:
— Почитай це, коли будеш одна, — я відчула, як він засунув щось у
мою кишеню, і він обернувся й пішов назад до своїх друзів, які
дивилися на нас з неприкритими похмурими обличчями.
Я ніяково посунулася на своєму місці, все ще оглядаючись через
плече на Сета, який повертався до своїх друзів.
Дієго клацнув пальцями біля мого вуха:
— Земля викликає Дарсі, будь ласка, скажи мені, що ти не
зацікавлена в цьому perro (ісп. собака).
Я не відповіла. Частково тому, що не знала, що означає «perro», але
також і тому, що не знала, якою буде відповідь. Записка, яку Сет
поклав мені в кишеню, здавалося, пропалювала там дірку, благаючи
мене втекти кудись та прочитати її.
— Ти не можеш! — голос Маргарити раптово наповнив усю Сферу, і
всі замовкли.
Я обернулася й побачила, що вона стоїть над Даріусом, а він
дивиться на неї зі свого місця на дивані, здається, роздратований тим,
що вона влаштувала таку сцену.
— Все скінчено, живи далі, — холодно сказав він, повернувши
голову, щоб вона зрозуміла, що розмову закінчено.
— Даріусе, любий, як ти можеш відкинути все, що у нас є? — вона
вчепилася в його руку, і він відчепив її пальці від себе, намагаючись
продовжувати ігнорувати її.
— Даріусе! — скрикнула вона, в її долонях спалахнув вогонь.
Спадкоємці раптово скочили на ноги, і Даріус практично загарчав на
Маргариту, дивлячись на неї майже ніс до носа. Полум'я в її руках
згасло, і вона відступила, промимривши вибачення й схиливши голову.
Декілька її друзів побігли вперед, щоб згрупуватися навколо неї, і я
помітила серед них Кайлі. Мій язик занімів, коли напруга в кімнаті
навалилася на мене.
 — Це через них, — Маргарита раптом вказала на нас з Торі через
всю кімнату, і моє серце забилося в горлі. — Відколи вони приїхали, ти
поводишся дивно.
— Досить ганьбитися, — докорив їй Калеб, закочуючи очі. — Ти
просто не можеш змиритися з тим фактом, що ти набридла Даріусу
вже кілька місяців тому. Рухайся далі, знайди собі когось іншого.
Судячи з того, що я чув, схоже, тобі потрібна практика.
Маргарита з жахом подивилася на Даріуса.
— Але ж ти любиш мене.
Запанувала тиша, і Даріус з усмішкою глянув на своїх друзів.
— Люблю тебе? — засміявся він, знову повернувшись до неї. — У
який момент наших постільних вечірок раз на тиждень тобі спала на
думку ця ідея?
Вона почервоніла, і друзі спробували відтягнути її, один із них
погладив її по спині.
Сет засміявся, а Кайлі кинула на нього смертоносний погляд.
— Ти не краще. Я бачила відео, де ви з Дарсі мало не займаєтесь
сексом в барі минулої п'ятниці.
Сет схопився за серце, симулюючи рану.
— Пробач, люба, я забув запитати у тебе дозволу. Адже ти знаєш, що
я повністю поліаморний?
Вона накинулася на нього, її руки стиснулися в кулаки.
— Ні, Сет, ти ніколи не говорив мені про це.
— Ні? — легковажно спитав він, притулившись до Макса плечем. —
Ну, тепер ти не можеш мене присоромити, чи не так?
Вона холодно подивилась на нього.
— Ти брехун.
Четверо спадкоємців завмерли, і моє серце, здавалося, завмерло
разом із ними. Макс ступив уперед, хруснувши шиєю.
— Хочеш повторити це, золотко?
Кайлі відступила, у її погляді з'явився проблиск страху.
— Він не поліаморний, Максе, він просто зраджує мені.
Мої брови здійнялися, а шлунок зав'язався вузлом. Я мала віддати їй
належне. Дівчина відстоювала свою думку й не збиралася дозволяти
Сету уникнути відповідальності.
 Даріус спробував обійти Маргариту, і вона схопила його за руку,
тримаючись за життя.
— Будь ласка, — благала вона, і над його очима нависли темні
хмари.
— Відпусти, — сказав він спокійно, але ніщо в ньому не говорило
про спокій.
Вона здригнулася, ніби він був різкішим, і інші Спадкоємці
пробилися крізь натовп дівчат за ним. Вони вийшли зі Сфери, і щойно
двері зачинилися, по всьому залу пролунало бурмотіння.
Маргарита витерла очі тильною стороною рукава, і я з запізненням
зрозуміла, що мені час припинити дивитися на них. Вони з Кайлі
націлилися на нас, як ракета, і моє серце сильно забилося.
— Сучки на підході, — прошипіла Торі, смикаючи мене за рукав,
щоб привернути мою увагу.
Моє серце билося в такт їхнім запеклим крокам, коли вони
наблизилися до нас. Софія зблідла, і Дієго поклав руку на її руку, його
щелепа стиснулася, коли його погляд впав на групу розлючених
тигриць, що дихали мені в потилицю.
Кулаки Торі були стиснуті, і я могла сказати, що вона готується
захищатись за допомогою своєї сили. ДУПА не було видно, а
більшість дівчат у загоні помсти Кайлі та Маргарити були
другокурсницями чи старшими. Це означало, що нам доведеться
покладатися на власні, погано освоєні сили.
Я повернулася, сподіваючись спробувати пояснити, як нам
виплутатися з цієї ситуації, доки не вибухнула бійка, аж раптом весь
стіл підкинуло в повітря. Мене кинуло на підлогу поряд з Торі, а Софія
скрикнула, коли її та Дієго теж відкинуло убік. Стіл на швидкості
злетів над нами, і пролунали крики, коли він спалахнув.
Я підняла руку, щоб захиститися, і паніка охопила мене, коли
склянки та тарілки каскадом посипалися з вогняної кулі та розбилися
об тверду підлогу навколо нас.
Я перекотилася, намагаючись врятуватися, а Торі випустила з руки
вогненну кулю. Вона пролетіла надто високо, не потрапивши в ціль,
промайнувши над головами нападників, і вдарилася об далеку стіну.
Стіл упав на підлогу за нами, і я, спотикаючись, піднялася на ноги,
щоб урятуватися від вибуху. Я встояла на ногах та оглянула
руйнування, перевіряючи, чи все гаразд із моїми друзями, поки моє
серце билося об грудну клітку.
— Що він тобі дав? — вимогливо сказала Кайлі, кинувшись уперед
та засунувши руку в кишеню мого піджака.
Я завмерла, коли вона затиснула записку Сета між пальцями,
розгорнула її та болісно довго дивилася на те, що там було написано. З
пригніченим схлипом вона кинула її мені та втекла в натовп.
— Забирайтеся із Зодіаку, повії Веґа, — прошипіла Маргарита, її очі
вивергали кислоту. Вона пішла зі своєю командою, а мій погляд
затримався на записці, коли вона впала до моїх ніг. Слова Сета були
написані розгонистим почерком, і від того, що в них говорилося, моє
серце забилося як божевільне.

Підеш зі мною на танці?

Я почула, як група дівчат вийшла зі Сфери, зачинивши двері. Моє

серце затремтіло, і нудота охопила мій шлунок. Тому, що я знала, що
це далеко не кінець.
 Розділ 20

Провівши день, намагаючись уникати запитань про ніч, яку я

провела, танцюючи зі Спадкоємцями, я була готова визнати, що п'яна
Торі знову мене підставила.
Наступного ранку ми помітили, як Маргарита й Кайлі кидали на нас
погляди, щойно ми прийшли до Сфери, ніби їхні проблеми у стосунках
стосувалися нас, а не тих козлів, яких вони собі обрали. Щоб уникнути
їхніх дурниць, ми вирішили взяти сніданок з собою, щоб з'їсти його по
дорозі на урок, замість того, щоб мати справу з їхнім паскудством.
Наприкінці дня я швидко попрощалася з Дарсі, коли ми вийшли з
класу Кардинальної Магії й попрямували в протилежні боки
склепінчастими коридорами Зали Юпітера. Вона йшла з Дієго та
Софією повчитися в Бібліотеці Венери, а я просто не була налаштована
на подальшу роботу. Ми планували зустрітися через дві години за
вечерею у Сфері, а тим часом я мала намір подрімати. Ці ранні
пробудження руйнували мій ідеальний режим сну, і я ніяк не могла
змусити себе звикнути лягати спати до півночі. Я завжди була совою, і
захід сонця не був для мене часом, коли я могла б поринути в сон.
Тому я вирішила, що зможу виспатися, не змінюючи свій режим.
Коли я йшла до заднього виходу з будівлі, один з учнів штовхнув
мене плечем з такою силою, що мій рюкзак впав, а всі мої книжки
розлетілися в різні боки.
Я проклинала його, намагаючись зібрати їх, поки решта класу
обійшла мене й попрямувала вниз по сходах до виходу. Завдяки
кільком не зовсім випадковим стусанам, я була змушена швидко
відступити, встигнувши підняти лише кілька розкиданих сторінок.
 Я опустилася на коліна, намагаючись зібрати все докупи й скласти
рюкзак, коли зі сходового майданчика до мене долетіло хихотіння.
— Покваптеся! — я впізнала голос Маргарити. — Ця маленька
крадійка хлопців буде тут в будь-яку секунду, і нам потрібно зняти
кожну мить на камеру, — прошипіла вона.
Я завмерла, прислухаючись, оскільки у мене з'явилося відчуття, що
я точно знаю, кого вона чекає.
— Я не думала, що ви з Даріусом офіційно зустрічаєтесь,— запитала
інша дівчина.
— Він належить мені, — пробурчала Маргарита. — Будь-хто, у кого
є очі, може це побачити!
— Стеж за тим, що говориш, Б’янко! — огризнулася Кайлі.
Я випросталася і вже майже розвернулася у протилежний бік від
сходів, плануючи піти в обхід та уникнути того лискучого гівняного
пекла, яке вони підготували для мене, але зупинилася, перш ніж змогла
кинутися навтьоки.
Я ніколи раніше не втікала від бійки, тож якого біса я повинна тікати
від купки підлих дівчат тільки тому, що вони зазіхнули на хлопця, який
не пропускає жодної спідниці, і хотіли покарати мене за те, що я стала
у нього на шляху?
Я дивилася на сходовий майданчик, намагаючись вигадати рішення.
Сходи були вузькими й щільно закручувалися спіраллю вниз, і
здавалося, що дівчата були досить близько.
У мене все ще було дуже мало шансів перемогти когось зі
старшокласниць своєю магією, але була одна річ, яку я запросто могла
зробити.
Я підняла руки й з посмішкою викликала воду, дозволяючи своїй
силі наростати й наростати, перш ніж нарешті випустити її в потік,
який вилетів з мене й затопив весь сходовий майданчик.
Дівчата закричали, коли на них полилася вода, і я розвернулася й
побігла в інший бік, перш ніж вони змогли наздогнати мене.
Їхні кроки швидко віддалялися від сходів, і я прослизнула в
найближчі двері, посміхаючись про себе, прислухаючись до звуку
їхніх кроків, коли вони проходили повз. Їхні гнівні крики та гуркітливе
тупотіння пронеслися зовсім поруч, і мені довелося прикусити губу,
щоб не розсміятися. Вони мене не бачили, а це означало, що
принаймні на одну проблему сьогодні стало менше.
— Ховаєшся від когось? — заворкотів веселий голос позаду мене, і
моє серце впало, як камінь, коли я обернулася, щоб оглянути клас,
який, як я вважала, був порожній.
Мій погляд впав на Калеба, який хижо посміхався з тіні, де він сидів.
— От дідько, я втекла від зграї гієн просто в пащу крокодилу, —
пробурмотіла я.
— Не леву? — піддражнив він, і той факт, що він навіть не
потрудився піднятися, лише підтвердив те, що у мене не було жодних
шансів втекти від нього.
— О ні, вони полюють зграями, а ти не схожий на того, хто потребує
допомоги, щоб загнати здобич у кут.
— Іноді вона сама приходить до мене, не вимагаючи від мене
жодних зусиль, — погодився він, і я помітила сліди голоду в його
темних очах.
Я затамувала подих, відштовхнувши бажання втекти. Ми обидва
знали, що я у нього в руках, і бігти коридорами, заповненими свідками,
щоб неминуче опинитися притиснутою до стіни й знекровленою, не
дуже мене приваблювало. У тому, що я просто прийняла свою долю,
було щось на кшталт тихої гідності. Одного дня я буду достатньо
сильною, щоб дати йому відсіч, але, як би мене це не обурювало, цей
день ще не настав.
— Може, тоді просто покінчимо з цим? — запитала я,
цілеспрямовано крокуючи до нього. Якщо мене збиралися використати
як пакет людського соку, я б хотіла зробити це на моїх власних умовах.
Я продовжувала крокувати, навіть коли відкинула своє довге волосся
через праве плече, відкриваючи йому своє горло.
Погляд Калеба ковзнув до моєї шиї, а потім опустився нижче,
спостерігаючи за моїми вигинами, і в його карих очах з'явився інший
вид голоду.
Повільно він піднявся на ноги, і я зупинилася в футі від нього,
нахиливши голову, щоб подивитися на нього.
— Знаєш, я відчуваю твою силу, — дихнув він, залишаючи простір
між нами порожнім, і моє серце почало битися трохи швидше. Я
хотіла, щоб він просто продовжив, але я не думала, що благати його
покінчити з цим – найкращий спосіб зменшити ці тортури, тому я
просто стояла на своєму.
— Тоді є якісь ідеї, щодо того, що я таке? — запитала я, задаючись
питанням, чи різні Ордени Фейрі схожі на різні смаки газованої води.
Якщо пощастить, я не стану його улюбленицею.
— На жаль, ні. Я відчуваю лише глибину твоєї сили, її міць. А ти
сильна. Як тільки ти навчишся її використовувати, у мене таке
відчуття, що я не зможу взяти у тебе ні краплі без дозволу, — його
губи сіпнулися в посмішці, і я не могла не задивитися на них на якусь
мить, задаючись питанням, чи могли б вони мені подобатися трохи
більше, якби не приховували його ікла.
— З якого дива я коли-небудь дам тобі дозвіл? — запитала я,
вигнувши брову. Звичайно, зараз я не відбивалася від нього, але це був
не дозвіл, а гірке визнання. Ми обидва знали, що я не можу дати йому
відсіч... поки що. Але якщо в мене був хоч якийсь шанс, що я стану
достатньо сильною, щоб впоратися з ним, я без сумніву знала, що
скористаюся ним.
Калеб простягнув руку та провів своїми прохолодними пальцями по
моїй шкірі біля основи горла. У відповідь моя шкіра затремтіла від
напруги, а разом з нею прийшло слабке поколювання задоволення, яке
я відмовлялася визнавати.
— Ти теж Спадкоємець. Якщо ти переживеш Розплату й завершиш
своє навчання тут, у Зодіаку, то, швидше за все, ми будемо разом ще
дуже довго.
— Я думала, що весь сенс вашого хлопчачого клубу полягає в тому,
щоб переконатися, що ми з сестрою не пройдемо Розплату? Хіба ти не
хочеш, щоб ми зникли? — запитала я.
Калеб знизав одним широким плечем, і мене вразило відчуття, що,
можливо, він не так відчайдушно хотів позбутися нас, як я припускала.
Вони всі четверо були такими засранцями, але на індивідуальному
рівні Калеб не зробив нічого, окрім того, що полював на мене й кусав.
Інцидент у печері був трохи іншим, але навіть тоді він не був надто
грубим. Він поводився так, ніби все це була якась велика гра, в яку
його змушують грати, але я ніколи не відчувала від нього такої злоби,
як від інших. І тепер, коли я зрозуміла, як працює світ Фейрі, я знала,
що він вчинив би так само з будь-ким, хто кинув би виклик його
положенню. Тож його поведінка не була настільки особистою, як
здавалося.
— Мені цікаво подивитися, чим це все закінчиться, — зізнався він.
— Можливо, ви провалитеся й зникнете до кінця семестру. А можливо,
ви підніметеся та заявите про свої права. До того, як ваші батьки були
вбиті, наші сім'ї були їхніми радниками. Ми б завжди утримували
владу під вами, якби все не пішло шкереберть через Жорстокого
Короля. Так що, можливо, ви провалите Розплату й будете відправлені
назад до своїх нудних смертних життів, а можливо, випробування, які
ви проходите зараз, зроблять вас сильнішими, і ви пройдете їх.
— Іншими словами, ти просто будеш продовжувати робити те ж
саме, що й інші Спадкоємці з їх дурними трюками, і коли тобі
захочеться їсти, я як і раніше буду твоєю здобиччю, — огризнулася я.
— Саме так, — хихикнув Калеб.
Я роздратовано зітхнула. Тут немає лицарів у блискучих обладунках.
Не те щоб це мене сильно здивувало. До того жя ніколи не потребувала
їх раніше, тому не збиралась шукати їх і зараз. Ми з сестрою вже давно
самі про себе дбали, і як тільки розберемося, як використовувати все,
що у нас є, від наших Стихій до наших Орденів, то ці засранці
дізнаються, з ким вони зв'язалися.
— Ти можеш вже покінчити з цим? Мені ще багато чого треба
вивчити. — Або подрімати, але йому не потрібно про це знати.
— Ти не хочеш почути мою пропозицію, Торі? — запитав Калеб,
його голос пестив моє ім'я, коли він проникав у мій особистий простір.
— Я не можу уявити собі нічого такого, що ти міг би мені
запропонувати, щоб я стала добровільною учасницею твого обіду, —
відказала я.
— Може бути одна річ, — відповів він.
Перш ніж я встигла почути відповідь, він взяв моє підборіддя у руки
й притиснув свій рот до мого.
Моє серце завмерло від несподіванки, коли його губи захопили мої,
його язик притиснувся до мого рота й послав спалах бажання, що
заполонив усі мої кінцівки. Звичайно, я знала, наскільки він був
привабливим, неможливо було не помітити різкі риси його обличчя або
те, як його темно-русяве волосся в'ється абсолютно неідеальним
чином.
 Я повинна була відштовхнути його, він був одним з них. Але коли я
підняла руки до його грудей з повним наміром відштовхнути його,
замість цього я виявила, що мої пальці блукають по твердій поверхні
його м'язів.
Калеб випустив звук задоволення в глибині горла, коли його руки
перемістилися на мою талію, і він повів мене назад, поки мої стегна не
вдарилися об тверду поверхню столу.
Він легко підняв мене, розсунувши мої коліна, щоб він міг рухатися
між моїми ногами, і моє серце застукотіло, коли доказ його бажання
притиснувся до мене крізь тканину нашого одягу.
Я ковзнула руками по його шиї, притягуючи його ближче,
поглинаючи його смак та досліджуючи його волосся кінчиками
пальців.
Рука Калеба перемістилася до мого коліна, його великий палець
ковзнув по верхній частині моїх довгих шкарпеток, перш ніж він почав
підійматися вгору по моєму стегну.
У мене перехопило подих, коли його пальці залізли мені під
спідницю, і я обхопила його іншою ногою, підштовхуючи до себе.
Я не знала, ненавиджу я його чи ні, але я знала, що моя кров закипає
і бажання розгортається в мені як крила у птаха. Він все одно збирався
вкусити мене, вкрасти частину моєї сили для себе, але, можливо, це
була відповідь на мої почуття з цього приводу. Принаймні, цього разу я
теж зможу щось у нього взяти.
Я відчула, як на його губах під моїми з'явилася зухвала посмішка, і я
закусила його нижню губу між зубами, прикусивши досить сильно,
щоб він відсахнувся від несподіванки.
Калеб засміявся, оглядаючи мене, його рука все ще була під моєю
спідницею, коли він зупинився в міліметрі від краю моєї спідньої
білизни. Я дивилася на нього з цікавістю. Я не хотіла, щоб він
зупинявся, але мені було цікаво, чи не було це ще однією з їх
хитромудрих ігор.
— Навіщо? — запитала я, затамувавши подих, бажаючи знати, що це
не якась заздалегідь спланована фігня. — Ти можеш просто взяти від
мене все, що хочеш. То, навіщо мене цілувати?
— Я можу взяти твою кров та силу, — похмуро погодився він, коли
його погляд ковзнув з мого обличчя на тіло. — Але я бажаю більшого.
Я – Телець, а коли ми щось замислили, нас нелегко від цього
відмовити.
Я злегка поглузувала з цього. Мені все ще було важко повірити в усі
аспекти цієї історії про зоряні знаки. Я здогадувалась, що якась
частина мене просто не могла повністю забути ті безглузді
припущення в щоденних газетах, за які так багато смертних чіплялися
для заспокоєння. Хоча, напевно, мені слід було б вірити у все це,
враховуючи моє теперішнє оточення.
Я не знала, варто йому довіряти, чи ні. У мене, як відомо, був
жахливий смак на чоловіків, і я завжди, завжди обирала поганого
хлопця. Але нічого не могло змусити мою кров вирувати так, як
усвідомлення того, що я граю з чимось, що не можу контролювати, а
Калеб Альтаїр був таким же непередбачуваним як і вітер.
— Ти не була проти того вечора, — нагадав він, але я нічого не
відповіла.
— То була п'яна Торі, — заперечила я. — Вона відома тим, що
приймає погані рішення, тому я б не надто хвилювалась через те, що,
на твою думку, вона могла зробити з тобою. Не варто вважати, що те,
що відбувається, коли я напиваюсь, матиме якийсь стосунок до
тверезої Торі.
— І ти думаєш, що я був би поганим рішенням? — весело запитав
Калеб.
Мої губи скривилися у відповідь.
— У мене було достатньо поганих рішень, щоб впізнати їх, коли я їх
бачу.
— Скільки саме? — запитав він, нахилившись, щоб провести губами
по моїй шиї, його щетина дражнила мою шкіру.
— Достатньо, щоб дати мені зрозуміти, що це жахлива ідея. — У
мене перехопило подих, коли його губи дісталися до куточка мого
рота.
— Напевно, недостатньо, щоб відштовхнути мене повністю.
Він похмуро хихикнув, і цей звук змусив мене підігнути пальці на
ногах й міцніше вчепитися в край столу.
Він затримався ще на мить, втупивши в мене очі кольору нічного
неба. Настала довга пауза, поки я намагалася зважити всі «за» та
«проти» цієї ситуації. Не було схоже на те, що він заманив мене сюди.
Це була просто випадкова зустріч, і я не могла приховати бажання
довести все до кінця. Моє серце калатало, шкіра горіла під тиском його
руки на найвищій точці моєї ноги, і я дуже хотіла, щоб він перемістив
її на кілька сантиметрів вище... До того ж навряд чи було б погано
потоваришувати з одним зі Спадкоємців, враховуючи наше скрутне
становище.
Мій погляд ковзнув по його формі, і я прикусила губу, коли
потягнулася вперед, щоб розстебнути верхній ґудзик його білосніжної
сорочки.
Очі Калеба затуманилися від темного бажання, і він спостерігав за
мною, поки я розстібала ґудзики, аж поки не змогла просунути руки
всередину сорочки й відчути тверді лінії його м'язів під своїми
долонями.
Він затремтів від мого дотику й подався вперед, щоб поцілувати
мене знову. Цього разу я відкинула останні сумніви й віддалася
моменту. Перебування в цьому місці досі не приносило мені
особливого задоволення, і я була більш ніж готова отримати це
задоволення від нього.
Він знову почав рухати великим пальцем по моєму стегну,
натискаючи саме туди, куди я хотіла, і змушуючи мене випустити
подих насолоди на його губи.
Калеб почав кружляти своїм великим пальцем по мені через тонкий
бар'єр моєї спідньої білизни, і я вигнула спину, коли моя шкіра ожила
під його дотиком.
Його поцілунки ставали все більш наполегливими, коли його інша
рука почала розстібати ґудзики на моїй сорочці, а я продовжувала
досліджувати його тіло руками.
Я відчувала, як всередині мене наростає жар, який вимагав від нього
більшого, а він продовжував підводити мене до краю. Його рука
змістилася, і він відсунув мою спідню білизну в сторону, перш ніж
ввести палець всередину мене.
Я збуджено застогнала, коли потреба в моєму тілі наблизилася до
завершення, і його інша рука дісталася до мого бюстгальтера, коли він
пестив мої груди через нього.
Його рот віддалився від мого, прокреслюючи лінію енергії через
мою щелепу і вниз по горлу. Я напружилася, коли його губи
торкнулися моєї шкіри, але він не вкусив мене, поки що, він опустився
нижче, і я відкинулася назад, щоб дати йому доступ до всієї мене.
Калеб потягнув мій бюстгальтер вниз, коли його губи дісталися до
моїх грудей, його рот взявся за мій сосок в той самий момент, коли він
загнав в мене ще один палець.
Я знову застогнала, цього разу голосніше, попри наше оточення, мої
очі заплющилися, коли я відкинулася назад, і мої м'язи почали
напружуватися навколо нього. Він продовжував, його хватка навколо
мене посилювалася, його рот вимагав моєї плоті, коли він відчував, як
я розпадаюся під ним.
Моє дихання стало уривчастим, коли його пальці продовжували
пестити мене, і я перехилилася через край з криком насолоди.
Рот Калеба перехопив мій, поглинаючи мій екстаз з гарчанням
власного бажання, і він провадив мене через останню мить того, що
він зробив з моїм тілом.
Я розтанула в його обіймах, коли він солодко поцілував мене,
відсмикнувши свою руку назад з жалем.
Він відступив на дюйм, перервавши наш поцілунок, і я здивовано
підняла на нього очі.
— До мене зараз прийде учень, щоб навчитися мистецтву
Вампіризму в експерта, — неохоче зізнався він.
Я закусила губу, коли мій погляд ковзнув по його розстебнутій
сорочці, досконалості його м'язів, які занурилися в букву V й зникли
під поясом, поки я не побачила докази його збудження під штанами.
— То це було суто для мого задоволення? — здивовано запитала я,
повільно застібаючи ґудзики на власній сорочці.
Щелепа Калеба клацнула від досади.
— О ні, я теж отримав багато від цього, — запевнив він мене з таким
виглядом, що серце прискорено забилося в грудях.
Він почав застібати свою сорочку, і мене охопив жаль, коли його тіло
знову було приховано.
Мої ноги все ще відчували слабкість, і я затрималася на столі, коли
між нами запанувала тиша. Я не була впевнена, що це означає. Це,
безумовно, не було освідченням у коханні, але я відчувала, що,
можливо, ми просто вступили в переговори. Щось середнє, де ми
принаймні не ненавиділи один одного. І я була щаслива визнати, що
прийняла б таку дружбу від нього в будь-який день.
Його темно-сині очі знову ковзнули по моїй шиї, і я різко зітхнула.
— Ти все ще збираєшся вкусити мене, чи не так? — запитала я, мої
пальці в очікуванні скрутилися навколо краю столу.
— Ти можеш розглядати це, як винагороду за мої зусилля, —
дражнився він, явно навіть не думаючи про те, щоб відпустити мене з
гачка.
— Ну, це змушує мене відчувати себе трохи краще через те, що я
залишаю тебе без ласки, — відповіла я з посмішкою.
Очі Калеба блиснули обіцянкою.
— Наступного разу я обов'язково викрою кілька годин, щоб
присвятити їх тобі, — пробурмотів він. — І тоді ніхто з нас не
залишиться обділеним.
Моє серце схвильовано закалатало від такої перспективи, але я не
хотіла цього показувати.
— Наступного разу? — запитала я, піднявши брову.
Калеб розглядав мене кілька секунд, перш ніж наблизитися, щоб
заправити пасмо мого волосся за вухо.
— Ти підеш на танці в п'ятницю? — прошепотів він, і мій пульс
підскочив від несподіванки. Він збирається запросити мене на танці?
Те, що ми щойно зробили, було весело, але навряд чи я збиралася
ходити з ним по Академії, оголошуючи себе його дівчиною.
— Е-е, так, — сказала я, чекаючи, що він скаже.
— Може, не підеш? — запитав він, і я здивовано кліпнула на нього
очима. Він не запрошував мене на танці, а просто намагався
перешкодити мені піти й повеселитися з моїми друзями.
— З якої це причини я маю це робити? — запитала я, нахиливши
голову рівно настільки, щоб його рука впала з мого обличчя.
Губи Калеба сіпнулися, коли він помітив зміну в моєму тоні, і
замість цього він провів рукою по моїй руці.
— Тому, що тоді я міг би вислизнути й прийти у твою кімнату. Ми
могли б мати цілий Дім й цілий вечір у своєму розпорядженні, —
сказав він звабливо.
— Це досить самовпевнено з твого боку, Земляний хлопче.
 — Земляний хлопче? — запитав він з посмішкою та простягнув мені
руку. Темно-синя квітка розквітла на його долоні, коли він напружував
свої Стихійні м'язи.
— Можливо, тепер я отримала від тебе те, що хотіла, - сказала я,
посунувшись вперед, щоб піднятися зі столу, не беручи у нього квітку.
Калеб дозволив квітці розчинитися, зробивши крок вперед, щоб
зупинити мене, і похмура посмішка осяяла його обличчя.
— Я впевнений, що ти ще повернешся, — запевнив він мене, і
затримка в моєму пульсі змусила мене замислитися, чи був він правий.
Але я ніяк не могла пропустити танці заради нього.
Двері відчинилися позаду нас, і моє серце підскочило, коли я
озирнулася, і в кімнату увійшов Вампір, якого я бачила на уроці Стихії
Води. Його очі розширилися, коли він помітив нас у
компрометувальному положенні, але перш ніж я змогла зробити що-
небудь, щоб прикрити нас, ікла Калеба впилися в мою шкіру.
Я здригнулася від несподіванки й боролася з бажанням застогнати у
відповідь на біль, коли він живився мною. Його рука вчепилася в моє
волосся, щоб утримати мене на місці, і я зціпила зуби, вириваючись.
Через кілька довгих секунд він відступив, його очі на мить
зустрілися з моїми, і в них з'явився блиск веселощів. Мій кулак
стиснувся від відчайдушного бажання вдарити його, але я стрималася,
знаючи, що це, швидше за все, призведе лише до того, що я отримаю
на горіхи.
— Перший урок на сьогодні, Тедді, — сказав Калеб, звертаючи свою
увагу на хлопця, який нас перервав. — Завжди полюй на найсильнішу
істоту, яку ти можеш здолати. Торі ще не опанувала свої сили, тож
наразі вона – легка здобич. Хоча, на твоє нещастя, я вже оголосив її
своїм Джерелом, тому тримай свої ікла при собі.
Я піднялася на ноги, відштовхнувши Калеба на крок назад, коли я
підняла свій рюкзак з підлоги поруч з нами.
— Урок другий, — холодно сказала я, дивлячись на Тедді, який,
схоже, вирішив спробувати вдачу, попри попередження Калеба. — Не
варто недооцінювати глибину помсти. Ми з сестрою маємо більше
сили, ніж багато хто з вас, і ви були б дурнями, якби думали, що ми
забудемо, через що ми пройшли, поки намагалися розібратися з нею.
 Я зачепила плечем Тедді, коли проходила повз нього, і він відступив
убік, явно прислухавшись до мого попередження, коли я попрямувала
до виходу.
Я відчинила двері, але перш ніж вони встигли зачинитися за мною, я
почула голос Калеба.
— До наступного разу, Торі! — промовив він. І коли я свідомо
поправила свою сорочку, я зловила себе на думці, що не знаю, чи
боюся я цього, чи з нетерпінням чекаю.
 Розділ 21

Настав день танців, і ми з Торі пішли до Сфери у нашому новому

вбранні. Торі замовила нам сукні в останню хвилину, і мене забавляло
те, як вона продовжує витрачати наш спадок, ніби він у нас уже є. Нам
ще потрібно пройти Розплату, щоб отримати місце тут, у Зодіаку. І
якщо ми хочемо бачити на копійку більше нашої стипендії, ми повинні
закінчити навчання.
Моя сукня була темно-синього кольору з мереживними рукавами й
спадала до колін віялом із шовкового матеріалу. Торі одягла чорну
максісукню, яка підкреслювала її вигини, і бюстгальтер пуш-ап, який
додавав їм ще більшої помітності. Моє волосся було зібране в пучок-
шиньйон, а у Торі було закручене й спадало на спину.
Небо було, наче палітра пастельних тонів художника, абсолютно
нерухомі хмари сиділи в нескінченному басейні небес. Попереду
майоріла Сфера, яка виглядала темно-бронзовою під туманним
вечірнім світлом. Студенти прибували з усіх боків, одягнені в красиві
сукні та костюми, атмосфера очікування застигла в повітрі. Мене теж
охопило це почуття, і мурашки пройшлися по тілу.
Я помітила Софію попереду в блідо-блакитній сукні, яка кружляла
навколо її литок. Її рука охопила руку Дієго, він був одягнений в
ошатний костюм, і я посміхнулася, побачивши, як вони разом говорять
та сміються.
Ми з Торі пришвидшили крок, щоб наздогнати їх, але якась рука
схопила мене ззаду, і я наткнулася на Сета. Він притулився кінчиком
носа до моєї скроні й торкнувся пальцем пасма, яке вибилось на моїй
потилиці, обережно потягнувши, щоб викликати в мені почуття
тремтіння.
— Гей, крихітко.
Глибокий мускусний запах надходив від його шиї, і я намагалася
відігнати його шалену привабливість, притиснувши руку до твердого
біцепса та відступивши. Його волосся було зібране у вузол, що
надавало йому витонченості. Особливо в поєднанні з приталеною
білою сорочкою, яка покривала його мускулисте тіло, і темними
штанами, що звисали низько на стегнах. Він виглядав досить добре,
щоб його їсти, і посмішка на його обличчі свідчила про це.
Я відкашлялася.
— Привіт.
Я відчула, як Торі дивиться на мене ззаду, але вона не втручалась, і я
неясно задумалася, чому.
— Я планував провести тебе від самої кімнати, але тебе там не було,
— він звів брову, наче це була якась дивина. — Виглядає так, ніби ти
мене не чекала.
Я закотила очі, але на моїх губах з'явилася грайлива посмішка.
Хвилювання, яке гуляло по кампусу сьогодні ввечері було надто
захопливим, щоб ігнорувати його, і я не бачила шкоди в тому, щоб
п’ять секунд посміятися з одним зі Спадкоємців.
— Я так і прийняла твою пропозицію, — сказала я, а потім кинула
погляд через його плече, вдаючи, що шукаю когось. — Я подумала, що
ця записка, мабуть, була призначена для твоєї дівчини, а натомість
опинилася в моїй кишені.
Він похмуро посміхнувся, ступаючи вперед, і я кинула погляд у
сторону Торі, побачивши, що вона приєдналася до Софії та Дієго, і
вони троє чекали на мене в кінці стежки.
Здавалося, наче все скрутилося в моєму животі, і я розуміла, що маю
просто закінчити цю розмову й піти.
Сет підійшов ближче, його пальці обхопили мій зап’ясток й послали
спалах тепла по моїх венах. Він нахилився вперед, піднісши губи до
мого вуха.
— Я думаю, що вона все зрозуміла. Це кінець.
— А я думала, що ти полігамний, — я знову відступила, його
близькість, як завжди, була надто знайомою.
 — Я, безперечно, влюбливий, — він широко посміхнувся й
простягнув руку, щоб я взяла її.
Я розсміялася.
— Ні, Сете. Я йду з сестрою.
— О, секс з близнючками, — весело сказав він.
Я зморщила ніс, але не змогла стримати сміху.
— Ти збоченець.
— Справжній збоченець, — сказав він. — Хочеш дізнатися
наскільки у моїй кімнаті?
— Ні, дякую, — відвернувшись, я спробувала втекти від цієї
розмови, спіткнулася на підборах і, лаючись, приєдналася до друзів.
Чудово.
Торі підняла брову, і я кинула їй «не зараз» погляд, який, на диво,
вона прийняла без претензій.
Дієго став у середину нашої групи й обійняв нас усіх трьох руками.
На цей раз він не вдягнув шапку, і я була здивована, побачивши, що
його темні кучері спадають йому майже на плечі.
— Ми можемо прикинутися, що ви всі мої пари на сьогоднішній
вечір? Змусьте кожного хлопця в Зодіаку думати, що я е-е – cómo se
dice? (прим.: cómo se dice – як то кажуть) – чорт.
— Ні, ти хороший, — Торі вислизнула з його обіймів з дражливою
посмішкою.
— Гей! — він засміявся, і я теж викрутилася, посміхаючись, коли він
обійняв Софію, щоб утримати її. Вона почервоніла, коли він притиснув
її й навіть не намагалась відійти.
— Ти нікуди не підеш, — пробурмотів він, і вона усміхнулася
ширше, ніж я коли-небудь бачила.
— Тоді тобі краще переконатися, що ти не питимеш багато й знову
будеш змушена піти раніше, — передражнила я.
— Я можу впоратися з випивкою! — запротестувала Софія,
червоніючи. — З тими шотами було щось не так.
— На кшталт того, що ти не змогла впоратися з такою кількістю? —
спитала Торі зі сміхом.
— Ні! Вони були надто сильними, або в них було щось інше, або...
— Окей, перестаньмо дражнити її й просто будемо насолоджуватися
нашим вечором, — сказав Дієго, перериваючи її напівпромову.
 Дозволивши темі забутися, ми з Торі обмінялися посмішками, але
Софія продовжувала виглядати трохи роздратованою з цього приводу.
Коли ми наблизилися до Сфери, мій Атлас задзвонив у моїй сумці. Я
насупилась, висунувши його та подивившись на сповіщення на екрані.

Падаюча Зірка:
Наші зірки нарешті зійшлися. Нам час зустрітися.
Я чекаю в бібліотеці Венери.

Я різко зупинилася, вражено дивлячись на повідомлення. Торі

підійшла ближче, помітивши мою реакцію.
— Щось сталося?
У відповідь я сунула їй під ніс свій Атлас.
Вона прочитала повідомлення, і її очі округлилися. Дієго та Софія
згрупувалися ближче з виразом нерозуміння в очах.
— Падаюча Зірка хоче зустрітися, — сказала я їм, і Софія
схвильовано підстрибнула.
— Ви маєте розповісти нам усе, коли повернетеся, — відповіла вона.
Я кивнула, моє серце калатало, коли я глянула на бібліотеку Венери
на схід від Сфери. Величезні стіни з червоної цегли здіймалися на
кілька поверхів, дедалі глибший захід сонця відливав їх у криваво-
червоному світлі.
Я зібралася йти, але Дієго схопив мою руку.
— Почекай, це точно гарна ідея? Це може бути небезпечно.
— Все добре, — запевнила я. — Падаюча Зірка нам допомогла.
Навіщо їй робити нам боляче? — він виглядав стурбованим, дивлячись
на Софію.
Торі закотила очі відходячи.
— Ми йдемо, Дієго, змирись.
Я вибачливо знизала йому плечима й помчала за сестрою, по моїх
кінцівках розливався адреналін, коли ми пришвидшили крок до
бібліотеки.
— Як ти думаєш, Дієго має рацію? — запитала я, коли він був поза
межами чутності.
Торі похитала головою, її обличчя спохмурніло.
— Я хочу знати, хто це, ти ні?
 — Звичайно хочу, — погодилася я. — Я просто не знаю, чи варто
нам брати з собою підкріплення…
— Занадто пізно, — знизала плечима Торі й відчинила двері до
бібліотеки, вона тицьнула мене під ребра, підбадьорюючи ввійти.
Я відмовилася від своїх протестів, надто зацікавлена, щоб
повернутися назад. Я не хотіла, щоб Падаюча Зірка знову втекла, якщо
ми будемо надто довго вагатися. І настав час дізнатися, хто в біса
писав нам ті повідомлення.
Що поганого може статися в бібліотеці?
Скажи це хлопцеві, якого вбив полковник Мастард свічником.
Бібліотека вигиналася широким колом, підлога була розмальована,
нагадуючи нічне небо в сріблястому та глибоко блакитних тонах. Над
нами на срібному ланцюжку висіла неймовірна земна куля,
споруджена за образом Венери. У ній горіло світло, час від часу
змінюючись та кидаючи туманне світло зеленого, потім синього,
фіолетового, червоного, рожевого.
У задній частині кімнати був високий балкон, над яким зі стелі
звисали менші сріблясті кулі, що освітлювати це місце.
Ми прокралися крізь перший ряд книжкових шаф, запах старого
пергаменту викликав поколювання по шкірі. У бібліотеці було багато
темних куточків, у яких можна було сховатися, і від цієї думки по тілу
пробігли мурашки.
— Ну й де вона? — прошепотіла я, здавалося, що це місце вимагає
тиші.
— Тут, — відповів низький голос, і на прохід перед нами вийшов
чоловік.
Мій пульс пришвидшився, коли я дивилася на обличчя Падаючої
Зірки. Він розгладив свої довгі сиві вуса, зробивши крок уперед із
густої тіні.
Професор Аструм, наш викладач Таро, виглядав трохи блідим,
кинувши на нас свій погляд.
— Дівчата, — тихо сказав він. — Вибачте, що не розкрився раніше,
— він тепло посміхнувся, і моє серце, що спершу швидко калатало,
почало сповільнюватися. — Я був хорошим другом вашої матері, —
сказав він, зробивши паузу, щоб ми це усвідомили. — Мерісса дуже
любила вас обох.
 Торі склала руки перед собою.
— Тому вона кинула нас у світ смертних напризволяще?
Аструм насупився.
— Ти не розумієш, люба Роксанія.
— Торі, — різко виправила вона. — Не використовуйте це ім'я. Воно
не моє.
Я поклала руку Торі на плече, кинувши на неї благальний погляд.
Якщо ми розлютимо його зараз, він може нам нічого не розповісти. А я
справді хотіла почути, що він скаже.
Торі кивнула мені, що означає, що вона притримає язик за зубами, і я
повернулася до Аструма.
— Продовжуйте, — закликала я.
— Ті часи були темні. Ваш рідний батько, король Веґа... Жорстокий
Король, він був найжорстокішим із правителів, не було й дня без
публічної страти в столиці. Мерісса намагалася захистити вас від
нього, від того, яким був світ.
— Що ви маєте на увазі? — запитала я, моє серце калатало від
думки, що ми є родичами когось із такою жахливою репутацією.
— Напади Німф зростали щороку, і король Веґа почав панікувати,
накидаючись у відповідь на свій народ. Він їх дуже боявся. І зрештою
цей страх виправдався. Вони вбили його, як ви знаєте, і решту його
родини.
У мене стиснулося горло, коли я подумала про двох людських
близнюків, що прийняли долю, призначену для нас. І це змусило мене
почуватися ніяково щодо моєї рідної матері.
Як ми можемо бути пов’язані з такими людьми?
— І ви думаєте, що родина Даріуса якось причетна до цього? —
спитала Торі, з підозрілістю примруживши очі.
— Є багато доказів, які підтверджують це. А зірки... вони дають мені
підказки, — він дістав колоду Таро зі свого світло-коричневого
блейзера, потерши їх пальцями. — Я раджуся з небесами,
використовуючи їх... вони були у вашої матері. Вона вміла читати
зірки, і ми часто радилися щодо них разом. Коли вона померла... ця
колода опинилась на моєму столі. Мабуть, вона зв’язала їх зі мною, —
він важко зітхнув, і в його очах чітко виразився біль її втрати.
 — Якою вона була? — спитала я й помітила периферійним
поглядом, як Торі напружилася.
Аструм дивився на нас із сумом в очах.
— Сильна, красива, могутня. Її смерть досі переслідує мене. Багато
років я намагався зрозуміти, що сталося перед ніччю, коли вбили
ваших батьків, використовуючи її карти. Мої інстинкти підказують
мені, що відповіді на запитання знаходяться серед них, але вони
відкрили мені лише деякі з них.
— То, що вони вам сказали? — запитала Торі.
— Вони сказали мені, що темний змовник тягнув за ниточки
вбивств. Що Німфи були лише пішаками у набагато більшій грі, —
сказав він, і його голос дрижав від страху. Його погляд пробігся по
наших плечах, і я відчула, що він починає нервувати. — Жодна Німфа
не потрапила б у королівський палац без допомоги. І хоча вони
отримують силу Фейрі, коли вбивають, та вони рідко вчаться
використовувати її досить добре, щоб майстерно атакувати наш вид, —
він почав гортати карти в руці, роблячи це так плавно, що мені
здалося, наче це вже стало для нього звичкою. — Хтось із Фейрі добре
навчив їх, — прошепотів він, і, здалося, наче мене облили крижаною
водою. — І тепер, коли ви повернулися, я вважаю, що той, хто керував
Німфами раніше, робить це знову. Я давно підозрював лорда Акрукса,
а тепер думаю, що його син теж залучений в цьому. За допомогою
Оріона, людини, чия родина має глибоке коріння в темній магії.
— Темна магія? — видихнула я, і Аструм кивнув.
Він озирнувся через плече, його великий палець швидко перебирав
колоду Таро.
— Напади починаються знову, і Даріус, і Оріон пов’язані з кожною
сценою. І кожна смерть відбувається лякаюче близько до вас обох.
Якщо вони якимось чином контролюють Німф, щоб спробувати...
Десь глибоко серед полиць почулося скрипіння, і я напружилася.
Краплі поту виступили на лобі Аструма, і його великий палець
раптом зупинився на картці. Він дістав її з колоди, його очі бігали по
ній туди-сюди. Коли він глянув на нас, його обличчя було біле, як
простирадло.
— Хтось нас підслуховує, — сказав Аструм так тихо, що я майже не
почула.
 Моє серце забилося швидше, і я затамувала подих, коли Аструм
відступив.
Він похитав головою, здавалося, несамовито, продовжуючи
переглядати свою колоду.
— Йдіть. Я знайду вас в інший день. Ще багато чого можна
обговорити, — він кинувся в тінь, і Торі схопила мене за руку,
спонукаючи до швидкої ходьби, а потім до бігу.
Ми вибігли з бібліотеки й вийшли на доріжку, я дихала уривчасто,
поки бігла геть від будівлі.
Я не розслаблялася, доки ми не наблизилися до Сфери, і відчуття
тремтіння від бібліотеки нарешті почало зникати.
— Що ти думаєш стосовно цього? — запитала я Торі, коли ми
зупинилися біля величезного золотого купола. Зсередини долинав сміх
та музика, гомін заспокоював після того, що щойно сталося.
— Я думаю, що він на відстані однієї волосини від божевілля, але в
його словах є певний сенс.
— Але якщо Даріус та Оріон переслідують нас, навіщо їм це
робити? — я запитала. — Вони вже могли вбити нас сто разів. Оріон
сам сказав, що студенти досить часто гинуть у нещасних випадках у
кампусі.
Торі похитала головою, насупившись та намагаючись дати відповідь.
— Можливо, вони не хочуть ризикувати, щоб не викрити себе, тому
хочуть, щоб замість них це зробила Німфа?
— Можливо, — сказала я, згадуючи ту ніч, коли зіткнулася з
Оріоном. Можливо, це було дурницею, але я повірила йому, коли він
запевнив мене, що не хоче завдати шкоди Торі та мені. Але що, якщо я
просто наївна? Хлопець був не зовсім моральним мучеником. Він міг
бути професійним брехуном та досвідченим убивцею. Я не знаю його
настільки, щоб судити.
Я зітхнула, мені здалося, що я зайшла в глухий кут, коли намагалася
знайти відповідь. Таке відчуття, наче нам бракує чогось життєво
важливого.
— Давай, — зітхнула Торі. — Хоча б насолодимось вечіркою. Я не
хочу загострювати увагу на тому факті, що наш батько був якимось
божевільним королем.
 — І на тому, що наша мати обміняла нас на двох випадкових
людських дітей, які померли замість нас, — додала я.
— І на цьому теж, — погодилася вона з похмурою посмішкою.
Хтось проскочив повз нас, і я наштовхнулася на Торі, помітивши
Маргариту, яка прямувала до Сфери, її рука перепліталася з хлопцем
розміром з горилу.
Я поправила сукню, піднявши підборіддя та зайшовши з Торі
всередину, у мені спалахнуло роздратування. Усі думки про Маргариту
забулися, коли я дивилася на неймовірні прикраси, викладені в центрі
Сфери.
Кімнату відпочинку було перетворено на танцювальний зал, який
втілював у собі пору осені. Золоте листя нескінченним чарівним
вітерцем проносилося по світлій дерев’яній підлозі. Воно падало з
купи красивих виноградних лоз, які розтягнулися по стелі, стаючи
зеленим, потім помаранчевим, червоним, золотистим, і нарешті
торкаючись землі, щоб приєднатися до танцюючих на підлозі. Процес
починався спочатку знову й знову, і я зачаровано дивилася на
виноградні лози, поки ми просувалися глибше в натовп студентів.
Я помітила Софію, яка спілкувалася з парою дівчат зі сріблястим
волоссям та яскравими посмішками. Щось в Ордені Пегасів
випромінювало заспокійливу ауру, яка виділяла їх з поміж інших
Орденів. Чим довше я знаходжуся у Зодіаку, тим легше стає
розпізнавати відмінності в кожному з них. Але їх є ще так багато, що
про деякі я навіть не знаю. І я не розуміла, до якого з них належимо.
Я шукала Дієго, але перш ніж знайшла його, хтось торкнувся мого
ліктя, коли підійшов ззаду. Запах кориці вдарив мені в ніс.
— Добрий вечір, — пробурмотів мені на вухо глибокий голос, і мені
не довелося підіймати очі, щоб зрозуміти, хто це.
Оріон пройшов повз мене й зник у натовпі, перш ніж я встигла
сказати хоч слово на знак привітання. Він залишив мене під
неймовірним враженням від свого тіла, одягненого в гарну сорочку та
штани, які прилипали до його дупи й практично змушували мене
дивитися на нього.
Чудово, тепер я витріщаюся на потенційного серійного вбивцю.
Навіть, якби була остання дупа, на яку я могла б витріщатися...
 Торі вихопила пару шотів з таці офіціанта й сунула один мені в руку
з диявольською посмішкою. Я не була впевнена, що це найкраща ідея
після того, що сталося минулої п’ятниці. Але знову ж таки, я коли-
небудь казала «ні» безкоштовній чарці текіли?
 Розділ 22

З плином ночі я все більше й більше розслаблялася. Ніхто не

приставав до нас з Дарсі з принизливими Примусами чи уїдливими
образами. Я майже не бачила Спадкоємців. Все виглядало так, ніби ми
зможемо спокійно насолодитися нашим вечором. І з цією думкою в
голові я попрямувала на пошуки чергового напою.
Нескінченний каскад падаючого листя всіх кольорів осені
проносився під легким вітром над моєю головою, змушуючи мерехтіти
вогняне освітлення навколо нас. Це було схоже на кадри з фільму,
занадто красиво, щоб бути реальним, і все ж я стояла там, посеред
усього цього.
Танцювальний майданчик був заповнений парами, які міцно
трималися разом, коли повільна пісня про кохання заповнила кімнату, і
я посміхнулася, помітивши Дієго та Софію серед них. Вона дивилася
на нього так, ніби він був причиною того, що сонце з'являлося
щоранку, але його увага була трохи розсіяною. Він поперемінно
озирався та обводив поглядом кімнату. Я лише сподівалася, що це
тому, що він нервував, а не тому, що втрачав інтерес. Її серце буде
розбите, якщо він не поцілує її сьогодні ввечері.
Сет вмовив Дарсі потанцювати з ним, і хоча я не була впевнена, що у
нього були добрі наміри, з мого боку було б досить лицемірно
говорити щось після мого випадкового побачення з Калебом. Не те
щоб я згадувала про цю конкретну помилку в судженнях перед кимось.
Я була впевнена, що Дарсі зрозуміє, але моя славнозвісна звичка
обирати поганих хлопців переконала мене не розповідати нікому про
це. Типова поведінка Торі, здавалося, частіше за все пов'язана з
гарячими хлопцями з сумнівними намірами або незаконною
діяльністю, тому я була впевнена, що вона не здивується, якщо я
виправдаю цю репутацію, але я все одно вирішила поки що тримати це
в секреті.
Я пішла до бару, де напої подавали в келихах, зроблених зі
справжнього льоду, люб'язно наданого тими, хто володів стихією Води.
З усім цим хвилюванням я встигла випити лише один напій, але настав
час надолужити згаяне, якщо я збиралася зіткнутися з реальністю того,
що мені довелося самій піти на шкільні танці. Тоді відмовити всім
моїм вихованим залицяльникам з ДУПА здавалося чудовою ідеєю, але
насправді – я залишилася на самоті, поки мої друзі й Дарсі танцювали
з парою.
Я спостерігала за Джастіном та іншими членами ДУПА на
танцмайданчику, вони розмовляли між собою й танцювали. Було ще не
пізно приєднатися до них, але я просто не була впевнена, що зможу
витримати вечір поклонів та дзвінких голосів, які називали мене
Вашою Величністю або Роксанією в компанії клубу шанувальників
«справжніх Спадкоємиць».
Ні. Я була не проти випити на самоті, і саме зараз це здавалося
хорошим варіантом.
Я підійшла до бару і, поправляючи зачіску, замовила собі подвійний
рожевий джин з тоніком.
— Ще не пізно, — пролунав грубий голос Калеба поруч зі мною, і я
обернулася, аби побачити, що він спирається на барну стійку так, ніби
був там весь цей час. Без сумніву, він використав свою Вампірську
швидкість, щоб дістатися сюди, і я посміхнулася йому, дивлячись на
його бездоганний темно-синій костюм, який точно підходив до кольору
його очей. Він був шалено привабливим у спортивних штанах та
мішкуватій футболці, а те, як він виглядав зараз, було поза межами
слів. Спогади про його руки на моєму тілі, про його губи на моїх
нахлинули на мене, і в мені здійнявся невеликий потік тепла.
— Не запізно для чого? — запитала я, роблячи ковток свого напою,
залишивши на обідку келиха червоний слід від помади.
— Вислизнути звідси й по-справжньому розважитися, — відповів
він, торкнувшись кінчиками пальців моєї руки, якою я спиралася на
барну стійку. Від цього дотику в мені пробіг невеликий струмінь
енергії, і я обдумала його пропозицію, перш ніж злегка похитати
головою.
— Якщо ти хочеш мене, тобі доведеться попрацювати набагато
більше, — недбало відповіла я.
Він нахилився трохи ближче, його губи майже торкнувся мого вуха.
— Обіцяю тобі, я буду працювати дуже старанно.
Бажання потекло по моєму тілу, і я подивилася на нього з-під вій.
— Спокусливо ... але ні, — я знизала плечима.
Я не хотіла, щоб мене бачили з ним. Було досить того, що Маргарита
та її зграя думали, що мені потрібен Даріус, а тут я ще й з іншим
Спадкоємцем напоказ гуляю на танцях. Якщо між мною та Калебом
щось і повинно було статися, то тільки на моїх умовах й в таємниці. З
мене вже досить того, що всі знали про мої справи й висловлювали
свою думку з цього приводу.
Калеб розчаровано скривив губи й відкрив рот, щоб сказати ще
щось, коли в іншому кінці бару з'явилися Макс та Даріус.
Спадкоємці, схоже, не дуже зраділи, побачивши мене, але я теж не
була в захваті від того, що побачила їх.
Даріус покликав Калеба до себе, і той випростався, трохи
відштовхнувшись від мене.
— Іди собі, — пробурмотіла я, і Калеб на мить завагався, ніби
розриваючись між тим, щоб піти до своїх друзів й залишитися зі мною.
Але ми обидва знали, що він зробить, і він з жалем посміхнувся,
роблячи крок убік.
— Я не зраджую вірності, Торі, — сказав він низьким голосом, який
звучав покірно. — Незалежно від того, наскільки добре ти виглядаєш у
цій сукні. Ми все одно не можемо дозволити тобі зайняти наш трон.
Він пішов, перш ніж я змогла відповісти, і я дивилася, як він іде, з
проблиском розчарування, яке я швидко придушила.
— Мені не потрібен ваш клятий трон, — пробурмотіла я, але він
цього не почув. Ніхто з них не хотів мене чути, коли я казала це.
Вони накреслили лінію на піску й наполягали, щоб ми з Дарсі
твердо стояли по той бік, попри те, як мало ми хотіли брати участь у
цій боротьбі. Нам не потрібен був ні їхній трон, ні їхня влада, ні будь-
що інше, крім того, щоб знайти своє місце в цьому світі, яке було
вкрадене у нас протягом стількох років. Чому це був настільки тяжкий
злочин? Чому саме наше існування вимагало, щоб ми брали участь у
цій безглуздій війні?
Дарсі тепер ніде не було видно, і Сета, очевидно, теж. У мене по
спині пробігли мурашки, коли я подумала про те, що вони можуть
робити. Вона була великою дівчинкою й мала повне право приймати
свої власні погані рішення, але щось у цьому Перевертні змушувало
мене хвилюватися. Коли він тримав мене над тим проваллям з
Калебом, погляд його очей змусив мене подумати, що він справді міг
мене скинути...
Я допила свій напій та поставила порожній келих на барну стійку,
відвернувшись від неї.
Даріус на мить спіймав мій погляд, і я відчула невеликий спалах
страху від холоду в його очах. Я опиралася бажанню відвернутися, але
потім передумала й показала йому середній палець, перш ніж
повернутися до нього спиною, щоб остаточно закріпити образу. Я не
боялася цього клятого Даріуса Акрукса… або, принаймні, саме це я
збиралася продовжувати стверджувати собі, доки це не стане правдою.
Я проштовхувалася крізь натовп, пильно вдивляючись, чи не
з'явиться десь моя сестра, гадаючи, де ще вона може бути.
Не встигла я відійти далеко, як до мене долинув збуджений вереск, і
я оглянулася, щоб побачити Джеральдіну, яка поспішала мені
назустріч. Вона була одягнена в сітчасту рожеву сукню з пишними
рукавами й достатньою кількістю рюшів, щоб здавалося, ніби вона
весь час пробиралася крізь купу опалого листя.
— Святі кексики на інкрустованій діамантами тарілці! Ваша
величносте...
— Джеральдіна! — я перервала її, перш ніж вона встигла схилити
голову. Я була так рада бачити її на ногах, що схопила в обійми, які,
напевно, здивували мене більше, ніж її.
— Боже мій! — вигукнула вона, і я зрозуміла, що мої обійми багато
для неї значать. Моє серце трохи пом'якшало, попри мене саму. ДУПА
дратували як пекло, але це була не їхня провина, що спадкоємиці Веґа
не хотіли трон.
— Я так рада, що з тобою все гаразд, — сказала я, витягаючи себе з
шарів фатину, і посміхнулася їй.
 — Дякую. Знадобився деякий час, перш ніж моя магія знову почала
відновлюватися, але я нарешті відчуваю себе як раніше.
Інші члени ДУПА помітили її повернення й теж підбігали, щоб
привітати її. Поклони, реверанси й формальні привітання летіли в мій
бік, як ракети, і я швидко вирвалася з цієї групи під приводом того, що
мені потрібно відлучитися до вбиральні.
Відступаючи від натовпу, я зіткнулася з твердими грудьми й,
обернувшись, побачила там Дієго з веселою посмішкою на обличчі.
— Потрібна допомога, щоб вирватися з натовпу? — пожартував він,
і я засміялася, озирнувшись на клуб, які були зайняті тим, що
обговорювали повернення Джеральдіни.
— Здається, я сама впоралася, дякую. Ти ніде не бачив Дарсі? —
запитала я.
— Коли я бачив її востаннє, вона йшла на вулицю, — відповів Дієго,
ледь нахмурившись. — Незабаром після цього зник Сет. Останнім
часом він часто переслідує її. Як ти думаєш, нам варто хвилюватися...?
— Не варто, я впевнена, що з нею все гаразд, — сказала я, ігноруючи
маленький застережливий холодок, що пробіг по моєму хребту. — Але
думаю, я просто піду й переконаюся.
— Я можу піти з тобою, — сказав він радісно, слідуючи за мною,
коли я зробила крок убік.
— Де Софія? — запитала я, знову зупинившись. Я не хотіла, щоб він
залишив її заради мене. Вона так хотіла піти з ним на ці танці, і я не
могла дозволити, щоб щось зруйнувало цей момент для неї.
— Вона пішла за випивкою. Я впевнений, що вона не буде
заперечувати, якщо я просто...
— Ні, — я відмахнувся від нього, відходячи. — Просто приглянь за
своєю дівчиною. Я скоро повернуся.
Дієго, здавалося, хотів сперечатися далі, але я демонстративно
махнула йому рукою й попрямувала до виходу. Він любив вдавати, що
захищає нас, але якщо справа доходила до суперечки з Сетом або будь-
яким іншим Спадкоємцем, я знала, що він все одно просто сховається.
Але це було нормально, мені не потрібно було, щоб хтось бився за
мене в моїх битвах.
Прохолодне повітря остудило мою шкіру, коли я вийшла на вулицю,
і я зупинилася на мить, намагаючись зрозуміти, з чого почати свої
пошуки. Я не хотіла заважати Дарсі, якщо вона насолоджувалася
компанією Сета, але я просто хотіла переконатися, що з нею все
гаразд.
Мерехтливі кулі світла освітили стежку ліворуч від виходу, і я
попрямувала в тому напрямку, дивлячись на те, як місячне світло
віддзеркалювалося від сріблястої Місячної будівлі попереду мене. Це
місце дійсно було прекрасним.
Високі підбори клацали по цегляній доріжці, і подих переді мною
здіймався маленькими клубами пари, тому я обхопила себе руками,
щоб захиститися від холоду.
Я перемістилася в тінь вигнутої Місячної будівлі й раптово
завмерла, коли відчула на своїй спині чиїсь очі. Роки крадіжок
велосипедів та переховування в тіні навчили мене довіряти своїм
інстинктам, і я крутнулася за мить до того, як Даріус дістався до мене.
Я затамувала подих, коли побачила його, а він посміхнувся, ніби мій
страх його розважав.
— Вийшла на прогулянку? — запитав він, і я зробила крок назад.
Він зняв піджак й стояв переді мною в блідо-блакитній сорочці із
засуканими рукавами. Його м'язисті груди притискалися до тканини
так, що привертали мій погляд, але я не дозволила собі
насолоджуватися цим.
— Щось типу того, — пробурмотіла я.
Я подивилася за його спину, але ми були тут самі. Його очі повільно
ковзнули по мені, і я затремтіла під його пильним поглядом, коли тиша
затягнулася занадто надовго.
— Ти щось хотів? — запитала я, високо піднявши підборіддя.
— Останній шанс, Роксі. Забирай свою сестру та йди з Академії.
Повертайтесь до своїх маленьких смертних життів й залиште Солярію
в руках людей, які гідні трону, — похмуро сказав він.
— Я нікуди не піду, — відповіла я. — Тому тобі доведеться
змиритися з цим.
— Це твоє остаточне рішення? — запитав він, роблячи крок
назустріч, від якого у мене аж серце підскочило з переляку.
Я втрималася на ногах, попри те, що мої коліна, здавалося, могли
підкоситися в будь-яку мить.
 — Так, — огризнулася я. Він не збирався виганяти мене звідси, і
мені набридло вдавати з себе хорошу дівчинку.
— Тоді, гадаю, мені доведеться змінити твою думку, — сказав він, і
здавалося, що він майже змирився з цим фактом.
Я насупилася й зробила крок, щоб відвернутися від нього, але його
рука різко простяглася, і він схопив мене, його сильні пальці стиснули
мою руку, наче магічним заклинанням.
— Відпусти мене, — вимагала я, намагаючись вирвати руку з його
хватки, але замість того, щоб відпустити, він смикнув мене ближче.
— Ні, думаю, що не відпущу, — прогарчав він. — Ти отримаєш
невеликий урок поваги. Я не дозволю тобі знову повернутися до мене
спиною.
Я намагалася звільнитися від нього, але він схопив мене і за іншу
руку.
— Не опирайся мені. І не кричи, — сказав він, його голос був
насичений Примусом.
Я вклала всю свою силу у свій ментальний щит, але сила його волі
прорвала стіну, яку я побудувала, ніби вона була побудована з
нікчемного папірця, і мої очі розширилися, коли я відчула, як його
команди заволоділи мною.
Даріус посміхнувся мені, але в його посмішці не було нічого
теплого. Його щелепа була випнута, рішуча, а хватка на мені
непохитна.
Він направив мене до Місячної будівлі, і мої зрадницькі ноги охоче
пішли за ним.
Серцебиття гриміло у вухах, а руки й ноги тремтіли від страху.
Даріус Акрукс тримав мене у своїх пазурах, і я була повністю в його
владі.
 Розділ 23

Сет вмовляв мене потанцювати з ним кілька разів, але я врешті-решт

утекла, вислизнувши за межі Сфери, щоб подихати. Мені було
спекотно, і в животі скрутився вузол, який постійно застерігав мене
триматися якомога далі від Сета. Мені довелося не дозволяти йому
наближатися до себе. Я почала думати, що, можливо, він не такий вже
й поганий. І це була небезпечна думка.
Він виріже твоє серце й з’їсть його сирим.
Я обійшла будівлю якомога далі від кількох студентів, які крутилися
надворі, потім притиснулася спиною до прохолодної металевої стіни
Сфери й заплющила очі. Мені просто потрібна була хвилина на самоті
та свіже повітря, щоб повернути ясний розум.
Мурахи пройшлися по шкірі моїх рук, коли вітер пронісся навколо
мене. Я мовчки випила й подумки склала план, як повернутися
всередину та провести решту вечора з друзями. Щось у вовчій природі
Сета викликало в мені готовність, яка мені не подобалася. Коли я була
з ним, то потрапила в пастку його дотиків та поглядів, наче була ще
однією з собак у його зграї. Такою, якою б він міг легко керувати,
будучи Альфою.
Відчуття поколювання у шиї підказало мені, що хтось наближається,
і я швидко відкрила очі. Моє серце стиснулося від спектра емоцій,
коли я очікувала побачити Сета, але навпроти мене опинився Оріон.
— Ох, — видихнула я з ноткою страху в голосі. Позаду Оріона був
ліхтарний стовп, що відкидав на нього тінь, і я теж була повністю
покрита пітьмою.
 Глянувши на стежку, я зрозуміла, що ми зовсім одні.
Це не добре.
Я відштовхнулась від стіни, збираючись швидко втекти, але він став
на моєму шляху.
— Професоре, — попередила я, хоча знала, що це безглуздо. Якщо
він прийшов сюди, щоб вкусити мене, то в мене немає іншого вибору,
як дозволити йому це зробити. Я не могла уявити іншої причини, з якої
б він був тут. Він точно не збирався вбивати мене в Академії
формально... правда?
Його рука на мить опустилася на мою талію, і його пальці вщипнули
матеріал моєї сукні.
Я втягнула повітря, коли по моїй шкірі побігли мурахи, які вже не
мали нічого спільного з холодним повітрям. Він прибрав руку, і ми
переглянулися, обоє розуміючи, що він не повинен був цього робити.
Його подих торкнувся мене. Одна склянка бурбона? Можливо дві.
Блиск у його чарівних темних очах говорив, що він відривається
сьогодні ввечері. Але, як для нього виглядає відпустка? Напевно, це
так виснажливо бути таким злим, яким він є увесь час. І я на мить
задумалася, що викликає у ньому таку глибоку лють. Але зараз точно
не час для подібних думок. Якщо Оріон у поганому настрої, що,
здається, було майже звичайним явищем, тоді мені треба тікати.
— Чому ти продовжуєш фліртувати з дияволом? — запитав він, і на
секунду я подумала, що він має на увазі самого себе. — Сет Капелла,
— додав він.
Я схрестила руки, піднявши підборіддя й намагаючись протидіяти
його абсолютній грубості, попри інстинкти, які підказували мені
тікати.
— Ви мій зв’язковий, сер, а нежиттєвий гуру. Якщо я захочу
зустрічатися з Сетом, то зроблю це, — холодно відповіла я.
Я хочу зустрічатися з Сетом? Я маю на увазі, ні. Це була правильна
відповідь. Зараз Оріон намагається змусити мене не робити цього, і я
задумалася над своїм рішенням.
Отже, ти збираєшся зустрічатися з Сетом, щоб дратувати
Професора Оріона? Справді по-дорослому.
Я внутрішньо себе лаяла. Звичайно, я не збиралася цього робити.
Точно ні. Ні-ні-ні.
 Оріон глянув униз, потім подивився на годинник.
— Я затримую вас? — запитала я з недовірою. Це виглядало так,
наче я завдавала йому незручностей, хоча він був єдиним, хто
перегородив мені шлях своїм масивним, гарячим тілом. Гаряче тіло не
має значення, та все-таки...
— Так, а тепер дай мені свій зап’ясток, — він потягнувся до нього, і
я відступила.
— Справді? Ви збираєтесь вкусити мене саме цієї ночі? — я
прошипіла, але він проігнорував мене, знову кинувши погляд униз,
перш ніж рушити вперед, щоб спробувати впитися у мене своїми
клятими зубами.
Сміх прокотився у мене всередині, коли я раптом зрозуміла, чому він
поводиться так дивно.
Отже, це місце малює лінії. І Оріон ковзає пальцем ноги по одній з
них. Це означає, що тепер у мене є зброя.
Я звузила очі, мої боєприпаси були заряджені й у стані готовності.
Він зробив крок, кинувся вперед та штовхнув мене назад до стіни,
оголивши ікла.
Моє серце калатало, коли я змусила себе говорити, перш ніж він
отримає свою їжу.
— Це суворо заборонено, чи не так, сер?
Він зупинився, його рука схопила мою, а погляд перейшов з моєї шиї
на обличчя.
— З чого ти це взяла?
— З того, як хитро ви поводитесь. Чому ви взагалі пішли за мною
сюди? Ви могли вкусити мене всередині.
Він знизав плечима.
— Здавалося легкою здобиччю.
Я випустила сміх, і він трохи послабив тиск на мою руку.
— Я на це не поведусь.
— Чому я взагалі терплю цю розмову? — запитував він більше себе,
ніж мене.
Я дозволила йому поміркувати над цим питанням секунду, гадаючи,
чи придумає він відповідь, бо я її точно не маю. Близькість його тіла й
тепло, що просочувалося від його шкіри до моєї, були солодкою
насолодою, якої я таємно хотіла набагато більше.
 — Добре, — втомлено зітхнув він. — Я не повинен бути тут сам з
тобою. Це недоречно.
Мої брови піднялися.
— Ми проводимо час наодинці у вашому офісі щопонеділка.
— Це інше, — прогарчав він, здавалося, схвильований, коли знову
кинув погляд на стежку.
Мені потрібно було вибратися з його пастки. Він міг вкусити мене
будь-якої секунди, і я була трохи здивована, що він досі не зробив
цього.
— Що станеться, якщо я розповім про це директорці Нова?
Він кинув на мене темний погляд.
— Ти справді це зробиш?
Від його грубого тону мене пройняло тремтіння, і він поклав на мене
руку, ніби відчув мою реакцію.
— Ризикни, — тихо прошепотіла я, знаючи, що я не стукачка, але,
можливо, погрози було достатньо, щоб затримати його.
Його пальці ковзнули по моїй руці, і в очах з’явився м’ясоїдний
погляд.
Я здригнулася, коли його рука ковзнула до моєї шиї. Його рот біля
мого горла здавався дуже поганою ідеєю. Такою, від якої моє серце
б'ється надто швидко, а думки відлітають разом з вітром.
Оріон нахилився до мене, і його дихання, що торкалося мого тіла,
було схоже на самий заборонений поцілунок з усіх можливих. Я п’янко
втягнула повітря, піднявши підборіддя, маленька, але свідома частина
мене раптом затремтіла від його губ на мені.
Це.
Божевілля.
Хтось відкашлявся, і я здригнулася, помітивши Сета в дальньому
кінці стежки. Він не підійшов, просто стояв із нетерплячим виразом
обличчя.
— Що він робить? — я намагалася відштовхнути Оріона, мені не
подобалося, що мене бачать у такій позиції.
— Він чекає, поки я тебе вкушу, — сказав Оріон, відступаючи на
дюйм. — Щоб він міг тебе повернути.
По хребту пройшлося тремтіння.
 — Ну так продовжуйте, — прошипіла я. — Чи ви збираєтесь
продовжувати гратися зі своєю їжею?
Його рот скривився в кутку, і він нахилився, кажучи мені на вухо.
— Тримайся від нього якомога далі. Йди всередину.
Минуло дві секунди після того, як жар його подиху змусив мій живіт
приємно стиснутися. Я почула, як він ковтнув, відчула його губи на
відстані волосини від мого тіла. Швидко поворухнувшись, він зник, і я
залишилася тремтіти від зустрічі, не в змозі повірити, що він мене не
вкусив.
Сет підбіг до мене, одразу ж переплівши свої пальці з моїми.
— Все добре? — весело спитав він, і я кивнула, хоч все було зовсім
не добре. Я була приголомшена до глибини душі, але не від страху на
цей раз.
Слова Оріона промайнули в моїй голові, і моє заборонене бажання
поступилося місцем припливу гніву. Хто, в біса, він такий, щоб
висувати свої вимоги? Він не мій батько. І це було більш ніж ясно з
того, як він щойно тримав мене руками.
Сет потягнув мене стежкою, посміхаючись, і впав на лавку під
помаранчевим світлом ліхтарного стовпа.
Він вткнувся обличчям у моє волосся, притягнувши мене до свого
стегна.
— Що не так, люба?
Його губи торкалися мого вуха, і моє серце підскочило від дотику.
— Нічого, — збрехала я, і він відкинувся назад, нахиливши голову, а
його очі блукали по моєму обличчю.
— Брехунка, — дражнив він. — Оріон зробив тобі боляче?
— Ні, — чесно відповіла я.
Десь у кущах позаду пролунав шелест, і по шкірі пробігли мурахи.
Сет провів пальцями по моїй щоці, повертаючи моє обличчя до себе,
щоб я поглянула на нього.
— Якщо він тебе турбуватиме, я можу відправити свою зграю, щоб
вони змусили його відступити. Зазвичай ми не маємо справи з
професорами, але... — він посміхнувся, нахиляючись ближче, його
пальці обхопили моє підборіддя й підняли обличчя вгору. — Ти того
варта.
 Він притулився ближче, і в моєму розумі відразу сплуталася сотня
думок.
Я не повинна бути тут наодинці зі Спадкоємцем. І я точно не
повинна думати про поцілунки.
Але Оріон сказав мені триматися якомога далі від Сета, і це
розлютило мене. І коли рука Сета торкнулася мого коліна, я відчула,
що здаюся. Я прийняла рішення, про яке, напевно, завтра пошкодую,
але зараз мені хочеться позлити Оріона у відповідь.
Мій пульс прискорився, коли рука Сета ковзнула далі вгору по моїй
нозі, його великий палець накреслив коло на внутрішній частині мого
стегна. Мої думки розвіялися за вітром, коли тіло відреагувало на
нього, і тепло розлилося у моєму животі.
Я нахилилася, щоб зустрітися з його губами.
Його губи торкнулися моїх, ніжно, а потім більш вимогливо, коли
його руки обхопили мою талію й притягнули мене до свого твердого
тіла. Я втратила контроль, коли він загнав свій язик у мій рот, смак
пива та хіть затуманили мій розум. Він потягнув мене собі на коліна, і
моя спідниця піднялася надто високо.
Я ледь не відсторонилася, але він випустив низький стогін у горлі,
розгубившись, я заплутала пальці в його сорочці, а його губи
залишилася на моїх.
Хлопчик-пес неймовірно добре цілувався, і я почала вірити, що,
можливо, він справді шкодує про те лайно, яке зробив. Що, можливо, я
йому справді подобаюся.
Напевно, не найкраща ідея цілувати його зараз.
Його рука піднялася до моєї шиї, і щось холодне торкнулося моєї
шкіри. Я здригнулася, і його вільна рука раптом міцно обхопила мене.
— Сете, — скрикнула я, перериваючи наш поцілунок, коли його
хватка стала болючою.
Він стиснув пучок на моїй голові, і тоді земля перестала обертатися,
коли він провів по ньому чимось гострим.
— Ні! — скрикнула я від абсолютного жаху, штовхаючи його назад.
Але було вже пізно. Він відпустив мене, і я впала з його колін на
стежку, вчепившись собі в коліна. Єдине блакитне пасмо вибилося з
пучка, який він зараз тримав у руках, і впало переді мною на землю. Я
схопила його у розпачі, мої руки тремтіли, а сльози невпинно текли.
 Моє волосся, він забрав моє волосся.
Але це було не просто моє волосся. Це була стара рана, і він розрізав
її глибше, ніж раніше.
Не довіряй нікому. Ось, що це означало. І як, до біса, спритно, він
обдурив мене, змусив повірити йому, а потім взяв єдину річ, яка мала
застерегти мене від таких, як він.
На його обличчі з’явилася задоволена посмішка.
— Я ж казав тобі, що заберу твоє волосся, — сказав він, його голос
був рівним та холодним, і моє серце заповзло кудись далеко, щоб
спробувати сховатися. — І оскільки Макс розповів мені маленьку
сумну історію, що стоїть за цим, я ще більше був налаштований
зробити це.
Мої губи тремтіли, коли по них текли сльози, смак солі та зради
відчувався на язику.
Почулося хихикання, і Кайлі вискочила з кущів разом із ще кількома
членами своєї банди, тримаючи в руці свій Атлас.
— Я все записала, — переможно сказала вона Сету.
Приниження охопило мене, і я розкрила долоню в спалаху гніву,
намагаючись витягнути з неї магію, але Сет кинувся вперед,
стиснувши мій кулак, і присів переді мною.
— Нічого особистого, Веґа, — прошепотів він. — Це шлях Фейрі.
Якщо ти не хочеш, щоб стало ще гірше, то бери свою сестру і йдіть
геть з нашої Академії, — він підморгнув, підвівся й обійняв Кайлі,
крокуючи геть, поки їхній сміх досі долинав до мене.
— Ходімо до Центру відпочинку Місяця, не хочу пропустити
розваги, — сказав Сет, і вони почали швидко йти стежкою, мої
блакитні пасма все ще були затиснуті в його кулак.
Запала тиша, схопившись за голову, я не могла піднятися, надто
нажахана, щоб зробити що-небудь, крім як залишитися на землі ще
хвилину. Мене переповнювали емоції, коли я торкнулася залишків
свого волосся, коротших ззаду, ніж спереду. Може, це була шкіра
голови??
Мої руки почали тремтіти, коли в грудях відчувся сором. Сльози
текли по моїх щоках, коли моє серце перетворилося на попіл.
Як я могла бути такою дурною? Як я могла хоча б на секунду
подумати, що цьому виродку можна довіряти? Чому я зробила це після
всього, що знаю про цей світ?
Вставай. Треба повертатися до Вежі Повітря.
Та я не могла змусити себе рухатися. Я просто хотіла згорнутися та
сховатися де-небудь назавжди.
Мене охопила паніка, коли я продовжувала лапати своє волосся,
розуміючи, що маю встати. Мені треба піти звідси, перш ніж хтось
побачить мене в такому стані.
Кайлі все записала.
О Боже, будь ласка, ні. Невдовзі всі в школі побачать, як я цілую
Сета, потім він відрізає моє волосся та бере його, наче якийсь бісовий
трофей. А я плачу на підлозі з подряпаними колінами й відчуттям, наче
все навколо перестало існувати.
Хтось притиснув руку до мого плеча, і я різко здригнулася,
обертаючись та відкидаючи долоню, відчайдушно намагаючись
захиститися. Величезна тріщина прорізала стежку, коли земна магія
покинула моє тіло в пориві енергії, і професор Оріон метнувся вбік,
перш ніж вона встигла його зачепити.
Я заспокоїлася, попри те, що мій вчитель Кардинальної Магії був не
зовсім янголом-охоронцем. Але він не був Сетом та його жахливими
друзями. Схопившись за голову, коли тепло залило мої щоки, я
намагалася сховатися від нього. Цього вечора навіть Оріон не міг
зробити зі мною щось таке, що ще більше зламало б мене. Але він умів
сміятися. І я чекала, що так і станеться.
Він повільно опустився переді мною на коліна, стиснувши щелепу
та дивлячись на моє волосся. Сором охопив моє тіло, і я потупила
погляд у землю, не в змозі винести, коли мене бачать у такому вигляді.
— Ви прийшли нагадати, що попереджали мене? — я огризнулася,
намагаючись прикрити свій біль люттю. Але, звичайно, він бачив
кожну сльозу, що текла по моєму обличчю.
— Вставай, — сказав він, взявши мене за руку й піднявши на ноги.
— Чому ви повернулися? — я важко дихала, висмикуючи руку й
знову хапаючись за голову.
— Моє шосте почуття спрацювало, — сказав він, посміхаючись, і я
глянула на нього, насупивши брову.
— Це жарт? — запитала я вкрай здивовано, мій голос був тихим.
 Його губи розтяглися у посмішці, і я не могла повірити, що він
насправді так посміхається. Я очікувала, що він сміятиметься разом із
рештою школи, а не буде жартувати на мою користь.
— Ага, — сказав він. — Я думаю, досить непоганий, — він
підтягнув мене ближче, вираз його обличчя раптом став серйозним. —
Тепер, коли блакитного немає, як я можу визначити де, який близнюк?
Я намагалася стримати здивований сміх, але він вирвався з моїх
грудей у вигляді гикавки.
— Ви маєте рацію, хто б міг подумати, — я втягнула повітря,
витираючи вологі очі мереживним рукавом. Туш розмазалася по моїй
руці, і я подумки здригнулася, знаючи, що, мабуть, виглядаю, як
персонаж у «Ходячих мерцях».
Але з усіх людей, які б змусили мене почуватися краще, я ніколи не
здогадалася б, що це буде він.
Повітря прорізав крик, від якого защеміло кожне нервове закінчення
в моєму тілі.
Оріон опустив руку, раптово насторожившись, і я побігла, перш ніж
він встиг прийняти якесь рішення.
Торі!
Страх випалив дірку в моєму серці.
Сьогодні ввечері Спадкоємці були на шляху війни. І мені доведеться
завадити їм заподіяти біль моїй сестрі.
 Розділ 24

Даріус повів мене прямо в будівлю Місяця й звернув ліворуч, як

тільки ми опинилися всередині, попрямувавши до спортзалу.
— Куди ти мене ведеш? — запитала я, неспроможна приховати страх
у своєму голосі.
— Ми йдемо до друзів, — сказав він, більше нічого не пояснюючи.
Ми пройшли повз спортивні тренажери й продовжили йти в ту
частину будівлі, де я ніколи раніше не бувала. Як тільки я відчула
тепле повітря та запах хлорки, я зрозуміла, куди ми прямуємо, і
насупилася, коли Даріус потягнув мене крізь подвійні двері й далі
через роздягальні. Він не сповільнював темпу й не послаблював своєї
хватки, і я була неспроможна навіть спробувати вирватися від нього,
поки його Примус все ще контролював мене.
Ми дійшли до величезного басейну, і мої губи розтулилися, коли я
побачила там натовп. Маргарита і її друзі збуджено закричали, коли
Даріус потягнув мене до них, і моє серце билося як навіжене, поки я
шукала в морі облич того, хто міг би мені допомогти.
Зграя Сетових перевертнів почала вити від збудження, вони пили
пиво та підштовхували один одного ближче до краю басейну.
Даріус направив мене ліворуч, і ми обійшли довгий басейн,
прямуючи до глибокого кінця, де знак, намальований на плитці,
сповіщав про те, що глибина води становить шість метрів. Мене
пронизало тремтіння при думці про всю цю воду, спогади про те, що я
опинилася в пастці в тій аварії, спливли на поверхню з великою
швидкістю.
 Біля води стояли три трампліни, і щоб побачити найвищий з них,
мені довелося закинути голову. Я бачила по телевізору, як спортсмени
використовують такі штуки на олімпійських іграх, але ніколи не
бачила їх у реальному житті.
Даріус тримав мене, підводячи все ближче й ближче до трамплінів,
де на нас чекали Макс та Калеб. Обличчя Макса було виразним від
хвилювання, і він практично підстрибував на пальцях ніг. Вираз
обличчя Калеба був прихований під стриманою маскою, він дивився на
мене, як на людину, яку він ледве знав, не кажучи вже про якусь
прихильність.
Я важко ковтнула. Було ясно, що я не отримаю від нього ніякої
допомоги, і я не бачила тут жодної людини, готової зупинити те, що
запланував Даріус.
Даріус розвернув мене обличчям до натовпу глядачів біля води й
обійняв мене так, ніби ми були друзями.
— Багато людей говорять про повернення Спадкоємиць Веґа, як про
щось особливе, — промовив він, і його голос примусив замовкнути
збуджених глядачів. — Але я поки що не бачу в них нічого
дивовижного. Ця навіть не може боротися з елементарним Примусом.
Даріус притиснув мене до своїх грудей, але я мовчала, не знаючи, як
мені краще вчинити. Мій погляд продовжував ковзати по глибокому
басейну переді мною, і спогади про шум бурхливої води наповнили
мій слух. Я була в пастці, чекаючи на смерть, поки машина опускалася
на дно річки, а я боролася з ременем безпеки, який заклинило.
Моє серце калатало, язик заплітався, але я не могла дозволити їм
побачити мій страх. Тут я була безсила, але єдине, що я могла
контролювати – це свою реакцію на те, що вони спланували.
— Щоб піднятися на вершину, ми боремося зі своїми страхами й
виходимо переможцями! — вигукнув Макс, і натовп загудів на знак
згоди. — То чи не повинна одна з дівчат, які претендують на звання
нашої королеви, довести, що вона може зробити те ж саме?
Я насупилася. Ніколи раніше я не казала, що хочу забрати їхній
трон, і я знала, що Дарсі – теж. Макс підійшов ближче, не зводячи з
мене очей, і нахилився, щоб заговорити зі мною.
— Спасибі, що поділилась зі мною своїми страхами, — промурмотів
він. — Це зробило планування набагато простішим.
 Даріус поглядав то на мене, то на свого друга, а я з усіх сил
намагалася зберегти спокійний вираз обличчя. Моє серце калатало в
паніці, а по спині стікав піт, але я не видавала їм свого жаху. Я бачила,
що вони твердо вирішили довести заплановане до кінця, і не стала
благати їх зупинитися. Я знала, що це все одно нічого не змінить.
Макс нахилився ближче, провівши пальцем по моїй руці й свідомо
посміхаючись, вбираючи в себе частину моєї сили, змішаної зі
страхом.
— Ну ж бо, — сказав Даріус, знімаючи руку з мого плеча й
підштовхуючи, щоб я знову почала йти.
Калеб зловив мій погляд, коли я проходила повз нього, і він
обдарував мене посмішкою, настільки ж глузливою, наскільки й
жорстокою. Від цієї посмішки мені прямо в груди встромився
шматочок льоду. Не те щоб я думала, що ми починаємо якийсь
грандіозний роман, але я почала вірити, що він не такий вже й
поганий. Що, можливо, він просто не мав наміру позбутися нас із
Дарсі. І якщо бути по-справжньому чесною, я почала думати про нього
майже як про друга. Холод в його погляді сказав мені, як я помилялася.
Можливо, він не був активним учасником чергових знущань, але він
точно не збирався їх припиняти.
Даріус провів мене повз два нижніх трампліни й зупинив біля
драбини, яка вела до верхнього. Маленька табличка повідомляла мені,
що від кінчика цієї дошки до води десять метрів, і мої руки почали
трохи тремтіти.
— Давай, Роксі, — прогарчав Даріус, його дихання торкнулося моєї
шиї. — Підійматися.
— Я ледве вмію плавати, — зітхнула я, переконуючись, що він точно
знає, що збирається зі мною зробити. — Я потону, якщо стрибну туди.
— Тоді ти готова схилитися перед нами? — запитав він. — І
покинути цю академію?
Я подивилася в його темні очі, намагаючись знайти в них хоча б
натяк на людяність. Я не витріщалась на нього, не супилась, не
вкладала у свій погляд ненависть. Я просто поглянула й дозволила
йому побачити дівчину, якою я була. Дозволила йому побачити, з ким
він це робить, одночасно задаючись питанням, чи здатен він взагалі на
жалість або каяття. Я не була якоюсь давно загубленою Спадкоємицею,
яка прийшла вкрасти його трон. Я була просто дівчиною, яка
намагалася повернути те, що у мене вкрали, і знайти своє місце в
цьому зіпсованому світі.
Даріус розтулив губи й щось змінилося в його очах. На пів секунди я
навіть подумала, що він відступить, відпустить мене, підібгавши
хвоста, і буде задоволений, знаючи, що переміг, не примушуючи мене
пройти через це.
— Починай підійматися! До самої вершини! — вигукнув Макс
позаду нас, його Примус стиснув мене у своїх міцних пазурах й змусив
мої кінцівки рухатися.
Я відвернулася від Даріуса, скинула туфлі на шпильках та почала
підійматися вгору по драбині.
Вгору, і вгору, і вгору. Мої долоні ковзали по металевих
перекладинах, а босі ноги гостро відчували їхній холод, поки я
підіймалась все вище й вище.
Натовп недоумків піді мною почав скандувати, і мені знадобилося
кілька хвилин, щоб розібрати, що вони кричали.
— Стрибай! Стрибай! Стрибай! — це не був заохочувальний
вигук, він був нетерплячим, насмішкуватим, кровожерливим.
Моя довга чорна сукня плуталася навколо моїх ніг, але я не
сповільнювала темпу, як того вимагав Примус Макса.
Нарешті досягнувши вершини, я зіп'ялася на ноги й стала на довгий
трамплін, який злегка підстрибував під моєю вагою.
Ноги тремтіли, а в голові звучав вереск гальм, крики, які виривалися
з мого горла, коли машина перекинулася через огорожу, і різке відчуття
в шлунку, коли вона падала вниз, до річки.
Я знову була там. Тонула, все глибше, глибше, глибше, глибше, і
цього разу ніхто з випадкових перехожих не збирався мене рятувати.
У моїх вухах стояв жах від спогадів, але поверх нього я почула ще
один звук. Сет підвищив голос у збудженому витті, вбігаючи в кімнату.
Його вовки завили у відповідь, вітаючи його, і я стиснула кулаки,
намагаючись тримати себе в руках.
— Я хвилювався, що пропущу шоу. Я щойно закінчив з іншою! —
вигукнув він, підбігаючи, щоб приєднатися до інших Спадкоємців.
Від його слів я відчула, ніби важкий камінь впав у мій шлунок.
Невже він щось зробив з Дарсі? Він заподіяв їй біль? Я хотіла
закричати на нього й вимагати, щоб він сказав мені, але натовп
глядачів знову почав скандувати, і я ледве чула свої думки, не кажучи
вже про те, щоб намагатися докричатися до низу згори.
Даріус та Макс підійшли до краю води й підняли руки,
перетворивши гладку поверхню басейну на киплячий вихор руху.
Я з жахом втупився в глибоку воду. Якщо раніше я думала, що у
мене немає жодних шансів виплисти з неї, то тепер я була вдвічі
більше впевнена, що мені це не вдасться. Прийомним дітям не
пропонували регулярних уроків плавання, і, окрім кількох поїздок до
місцевого басейну, я так і не навчилася плавати по-справжньому. Я
могла триматися на поверхні, але ніколи не намагалася втриматися на
глибині, особливо після нещасного випадку.
— Ти готова, маленька Веґа? — покликав Макс, і натовп студентів
почав скандувати голосніше, вимагаючи обіцяного шоу, а мої коліна
заклякли на місці.
Я знала, що буде далі. Я вклала всю свою силу в ментальний щит,
сподіваючись, що зможу відбитися від Примусу. Змусити когось
зробити щось, що може завдати йому шкоди, було важче, і оскільки я
знала, що це може вбити мене, я сподівалася, що вони не зможуть
змусити мене стрибнути.
— Стрибай!— крикнув Макс, і я відчула, як його воля розбиває мою
власну.
Я зробила крок вперед, але зуміла побороти бажання підкоритися. Я
випустила тремтячий подих, гадаючи, що станеться, якщо я не
стрибну.
Перш ніж я встигла надто захопитися цією ідеєю, Сет підняв руки,
посміхаючись до мене, призиваючи свою силу.
Я відчула, як вітер здіймається позаду мене, коли він направив його,
щоб скинути мене у воду. Мене охопила паніка, і я кинулася навтьоки.
Я зовсім не хотіла пірнати, але я знала, що стрибнути самій буде
набагато краще, ніж бути скинутою у воду ним.
Моє серце мало не розірвалося, коли я стрибнула з краю, а натовп
закричав, вимагаючи моєї крові, пролунав несамовитий сміх.
Вода здригнулася піді мною, коли я влетіла в басейн ногами вперед.
Я не хотіла кричати, але нічого не могла вдіяти, жах вирвав крик з моїх
легень, коли я занурилася у воду, і моя сукня закрутилася навколо
мене.
Я вдарилася об поверхню води й почала опускатися під воду, а з моїх
вуст виривався потік бульбашок. Все нижче, нижче, нижче, вага
проклятої сукні тягнула мене на дно, заплутуючись навколо ніг.
Намагаючись вирватися з її полону, я намагалась розірвати
бретельки та стягнути її з себе.
Вода була холодною, занадто холодною для критого басейну, і я
знала, що маю подякувати за це Спадкоємцям.
Мені вдалося силою стягнути з себе сукню й відкинути її якомога
далі, залишившись в одній білизні. Я крутилася й билася ногами об
поверхню з усіх сил.
Мої легені горіли, боліли, вимагаючи зробити вдих, який би мене
втопив.
Голова прорвалася на поверхню, і я ковтнула повітря, аж раптом
вода знову закрутилася навколо мене.
Я побачила чотирьох Спадкоємців, які стояли на краю басейну,
дивлячись на мене холодними очима, поки Даріус та Макс змушували
рідину підкорятися їхній команді.
Величезний струмінь води здійнявся вежею поруч зі мною, і я
спробувала відштовхнутися від нього, хоча знала, що це безглуздо.
За помахом руки Даріуса ця колона нахилилася й навалилась зверху
на мене, знову зануривши під воду.
Мене кидало під бурливою водою, як ганчір'яну ляльку, поки я
намагалася з'ясувати, куди плисти.
Моє серце намагалося пробити шлях прямо з моїх грудей, і я знову
випірнула на поверхню з відчайдушною потребою врятуватися.
Поки я пливла, вода неприродно застигла, а температура, здавалося,
ще більше знизилася, огортаючи мене крижаними обіймами.
Світло наді мною показало мені, в який бік плисти, і я знову почала
борсатися, гадаючи, скільки разів мені доведеться це пережити, перш
ніж вони відпустять мене.
Я продиралася крізь воду, прагнучи дістатися до поверхні, оскільки
паніка та низька температура сповільнювали мій прогрес, а легені
волали про протест.
 Світло було прямо наді мною, але все ще виглядало неймовірно
далеким. Я знову відштовхнулася ногою, і, замість того, щоб виринути
на поверхню, мої руки зустрілися з твердою поверхнею.
Очі розширилися, коли я вдарила кулаком по крижаній плиті, яка
була створена, щоб утримувати мене всередині цього кошмару.
Я знову тонула. Знову на дні тієї річки, з ременем безпеки, що
врізався в мою шкіру, і без можливості звільнитися. За винятком того,
що цього разу я могла спокійно виплисти, але опинилася під льодом.
Повітря, якого я так відчайдушно прагнула, було всього лише в
лічених сантиметрах від мене, але з таким же успіхом можна було б
сказати, що це були кілометри.
Я закричала, коли паніка поглинула мене цілком й останнє повітря
вилетіло з моїх губ потоком бульбашок. Я відчувала, як сльози
розчиняються у крижаній воді, наче їх і не було, а серце вибивало
ритм, здатний призвести до смерті.
Моя магія боролася під моєю шкірою, відчайдушно намагаючись
врятувати мене, і я потягнулася до неї, закликаючи вогонь до своїх рук.
Моя сила пробила лід, і я встигла зробити маленький ковток повітря,
перш ніж Даріус та Макс зміцнили крижану стіну.
Я не знала, що робити. Я ледве почала опановувати свої сили й не
мала жодного уявлення про те, як сформувати свою магію таким
чином, щоб вона могла мені допомогти. Я була затупленим
інструментом, що б'ється в сталеву стіну.
Моя магія спалахнула знову, і цього разу павутиння тріщин побігло
по кризі, але вона не розкололася.
Мої кінцівки тремтіли від холоду та паніки, і я відчувала, як
всередині мене розпирає бажання ковтнути повітря.
Я била кулаками по шару льоду, продовжуючи борсатися,
опускаючись все глибше, а потім знову виринаючи на поверхню. Це
було марно. Будь-якої миті я могла задихнутися.
Серцебиття свистіло у вухах, і кожен удар кулаком по льоду був
слабшим за попередній. У мене закінчилися сльози. Час закінчився.
Легені палали, і я щосили боролася з неминучим, але битву вже було
програно.
Пітьма пронизала мій зір.
I я зробила вдих.
 Розділ 25

Оріон промчав повз мене, використовуючи свою Вампірську

швидкість, щоб випередити мене. Моє серце забилося швидше, коли
він кинувся до Центру відпочинку Місяця, і я вклала останню унцію
своєї енергії, щоб наздогнати його.
Зсередини лунали глузливі вигуки та жорстокий сміх, і я відчувала в
глибині душі, що моя сестра в серйозній біді. Я увірвалася в будівлю й
побігла темними коридорами. Дібравшись до басейну, я практично
валилася з ніг. Натовп студентів стояв у дальньому кінці басейну, який
був перетворений на лід. Оріон пірнув з краю, випустивши зі своїх рук
потік води, який розтопив лід. Він зник під поверхнею, і моє горло
стиснулося від розгубленості та жаху.
Величезна тріщина прорізала середину льоду, і Оріон вирвався з-під
неї, його рука обхопила Торі. Вона непритомна чи це щось гірше?
Світ навколо мене наче перестав існувати, і в моїх грудях зародився
страх.
Ні, вона не мертва. Вона не може бути мертвою.
Нарешті мій розум знову запрацював, і я підбігла до краю басейну,
потягнувшись до Торі, коли Оріон дістав її. Я схопилася за її руку,
коли він поклав її на плитку, і запала тиша. Така тиша, яка передувала
оголошенню часу смерті.
— Торі, — схлипнула я, стискаючи її морозно-холодну руку, кожна
частина мене тремтіла, коли я тримала її.
Оріон став навколішки біля неї, весь мокрий, і притиснув руку до її
чола. Він заплющив очі, і з-під його долоні спалахнуло темно-червоне
світло.
Я здригнулася.
Світло в кімнаті для мене згасло.
Все, що має значення, це моя сестра й магія, що перетікає з тіла
Оріона в її.
Очі Торі розплющилися, і вона сильно закашлялася, випльовуючи
воду, коли Оріон хитнувся вбік якраз вчасно, щоб вона його не
торкнулась.
Я впала на неї та міцно обійняла, Оріон підвівся на ноги, перш ніж я
встигла подякувати йому.
Я помітила Спадкоємців, які прямували краєм басейну до виходу.
Ненависть роздирала мене зсередини, коли я люто дивилася на них,
тремтячи з ніг до голови й тримаючись за свою близнючку.
— ЯКЩО ХОЧ ОДНА ЛЮДИНА В ЦІЙ КІМНАТІ ЗРУШИТЬСЯ
ХОЧА Б ЩЕ НА ДЮЙМ, ВАС ЧЕКАЄ НЕГАЙНЕ ВИГНАННЯ! —
заревів Оріон, і весь скляний дах завібрував від його лютого голосу.
Спадкоємці зупинилися й замовкли. Даріус провів рукою по
потилиці, вперше за всю історію виглядаючи розлюченим. Сет терся
біля них усіх, ніби намагаючись їх заспокоїти, і від вигляду мого
волосся, що вибивалося з його кишені, мені хотілося кричати.
— Обличчям до чортової стіни, — наказав Оріон таким тоном, що
мої плечі напружилися.
Я спостерігала затуманеними очима, як Спадкоємці стали в лінію
навпроти Оріона. Я ніколи не бачила його таким розлюченим і хотіла,
щоб він виплеснув на них кожну краплю своєї люті за те, що вони
зробили.
Решта натовпу згрупувалася ближче один до одного на іншому боці
басейну, здавалося, вони нервували.
Я відкинула вологі пасма волосся з обличчя Торі, і вона блимнула на
мене затуманеним поглядом.
— З тобою все гаразд? — задихалась я.
Вона слабко кивнула, і я знову впала, щоб обійняти її, у душі
відчуваючи полегшення. Вона підвелася, щоб сісти біля мене, і її
зелені очі пройшлися по моєму волоссю. Її губи розтулилися, коли
вона притиснула коліна до грудей та притулила голову до мого плеча.
 — Мені шкода, Дарсі, — сказала вона хрипким тоном, і я обійняла її,
хитаючи головою й відмовляючись від її вибачень.
— Тобі нема про що шкодувати, — прошепотіла я, мій погляд упав
на чотирьох Спадкоємців, яких я ненавиділа більше, ніж коли-небудь у
своєму житті.
Оріон дивився на їхні потилиці. Вони виглядали так, ніби їх
вишикували для розстрілу, і я трохи хотіла, щоб так і було.
Натовп шанувальників Спадкоємців почав бурмотіти між собою, а
дехто зробив сміливий крок до виходу.
— Ніхто не вийде з цієї кімнати, доки я не почую, що сталося, —
прогарчав на них Оріон, і студенти, що відступили від інших,
повернулися назад.
Оріон підійшов до Спадкоємців, схопив Сета за волосся й вдарив
його головою об стіну з гучним тріском.
— Тобі є що сказати про інцидент, який трапився з Близнючками
Веґа сьогодні ввечері? — прогарчав він, коли Сет зашипів від болю.
— Ні, сер, — сказав Сет тихим голосом, і я скрипіла зубами,
стріляючи в нього поглядом.
Оріон підійшов до Макса, що стояв поруч, і притиснув його
обличчям до стіни.
— Як щодо тебе, Рігель?
— Ні, сер, — пробурмотів Макс.
Оріон підійшов до Калеба, нахилившись, щоб сказати йому на вухо.
— Ти трахався зі своїм Джерелом, Калебе? Ти знаєш, що це
суперечить кодексу Вампірів, і я, можливо, просто буду в настрої
вирвати тобі за це ікла.
Широкі плечі Калеба напружилися від гніву.
— Мені відомий кодекс, сер. Я їй нічого не зробив.
— Брехня, — різко сказав Оріон, коли я дивилася на одного з
монстрів, які намагалися вбити мою сестру.
Оріон підійшов до Даріуса, поклавши йому руку на плече. Даріус
відмахнувся, але Оріон схопив його за руку, притягуючи ближче до
себе.
— Ти теж збираєшся брехати дивлячись мені в очі, Даріусе?
Даріус відкинувся від нього.
 — Я не можу брехати вам в обличчя, коли стою повернутий до стіни,
чи не так? — його тон був насмішкуватий та холодний, а постава така,
ніби його хребет – чисте залізо.
Оріон відпустив його в ту ж мить. Він не був таким грубим з ним, як
з іншими, і я дивувалася чому. Даріус був таким же поганим, як і
решта, і в мене кров холонула, дивлячись на його безвиразне обличчя.
— Останній шанс, — тихо сказав Оріон лише для нього. — Я чекаю
пояснень.
Очі Даріуса ковзнули з його обличчя на Торі, його щелепи
стиснулись, перш ніж він озирнувся на професора.
— Ми хочемо, щоб вони пішли звідси. Ми просто намагаємось
змусити їх покинути це місце, ви ж знаєте, як на нас тиснуть. Макс
дізнався про їхні страхи, і ми втілили їх у життя, — він знизав
плечима, і мої грудна клітка опустилася. Чи можуть вони бути ще
жорстокішими? Нам не потрібний їхній трон, але вони все одно
спробували зламати нас, щоб ми пішли.
Оріон похитав головою, на його обличчі з’явився вираз
розчарування.
— Я думав, що ти кращий за своїх батьків.
Обличчя Даріуса спотворилося, коли Оріон повернувся до нього
спиною, що, як я зрозуміла, було однією з найбільших образ, яку він
міг заподіяти як Фейрі.
— Усі присутні в цій кімнаті із цього моменту перебуватимуть під
вартою разом зі мною цілий тиждень. Капела, Альтаїр, Рігель і Акрукс,
ви проведете два тижні, і це останнє попередження. Ще один подібний
трюк, і мене не хвилює, навіть якби ви були синами самих зірок, вас
виключать із Зодіаку.
— Знаєш що, Оріоне? Іди до біса, — прогарчав Даріус,
прориваючись повз нього й виходячи прямо з дверей.
Оріон люто дивився йому вслід, але не зробив жодного руху, щоб
зупинити його.
— Затримання? — захрипіла Торі. — І це все?
Оріон не відповів, і мене охопила лють.
— Ви спустите їм це з рук? — бісилася я.
Я помітила, як Маргарита та кілька її мерзенних друзів тикають на
моє волосся й сміються собі під ніс. Я почервоніла і, повернувшись до
Торі, бажала, щоб ми просто зникли.
Оріон присів перед нами й потягнувся до руки Торі.
— Тобі потрібно більше зцілення.
— Не тут, — прошипіла вона, дивлячись очима на натовп. — Я
просто хочу піти звідси.
Він проігнорував її, притиснувши руку до її плеча, під його долонею
знову спалахнуло дивне червоне сяйво.
Я ніколи не почувалася такою пригніченою, ніби вітер продірявив
вітрила мого життя й розшматував їх.
Але я полагоджу їх.
І знову засяю.
Тільки не сьогодні.
 Розділ 26

Печіння в легенях зменшилося, коли теплі руки Оріона

притиснулися до моєї шкіри. Повернувшись до тями, я почала
тремтіти, зуби цокотіли, тому я підтягнула ноги до грудей.
Дарсі тримала мене за руку, її оливкові очі були широко розплющені
від занепокоєння, вона дивилася на мене, пасмо її волосся, що не
досягало навіть підборіддя, впало мені на обличчя. Я насупилася,
потягнувшись до нерівних кінчиків її волосся й помітила сліди від
сліз, які зіпсували її макіяж.
— Використовуй магію вогню, — пробурмотів Оріон. — Це
допоможе тобі зігрітися.
Мій погляд на мить ковзнув до нього, і я трохи відсунулася вбік, але
він не відпустив мене.
— Я просто переконуюся, що вся вода вийшла з твоїх легенів та
вилікую будь-яку причинену нею шкоду, — пояснив він, його тон був
напрочуд рівним.
— Що з тобою сталося? — запитала я Дарсі, мій голос проривався
крізь хрипке горло. Очевидно, тонути без крику неможливо.
Губи Дарсі розтулилися, а потім знову зімкнулися, її погляд
промайнув поза мною. Я повернулась у той бік й побачила Сета,
Калеба та Макса, які все ще стояли біля стіни, хоча тепер вони
повернулися, щоб поглянути на нас, адже Оріон більше не звертав на
них уваги. На їхніх обличчях було написано невдоволення поворотом
подій. Єдиним, хто дивився на мене, був Калеб. Його щелепа була
стиснута, а очі загадковими, чого я ніяк не могла збагнути.
 Серце підскочило від чергового поштовху страху, і я швидко
відвернулася, щойно Оріон відпустив мене. Я зробила глибокий вдих і
нарешті відчула, що мені не боляче. Я знала, що повинна була
подякувати йому, але ніяк не могла примусити себе вимовити ці слова.
Я підтягнула коліна ближче до тіла, прагнучи прикритися якомога
більше і, наскільки це було можливо, сховати свою мереживну білизну
від сторонніх очей.
Я відчувала себе маленькою, жалюгідною, оголеною перед усіма
цими недоумками й позбавленою всіх самовпевнених, палких частин
себе. Перед ними залишилася лише дівчинка, яка ніколи не мала
батьків та завжди думала, як це – відчувати любов.
Я все ще тремтіла. Кожного разу, коли я тягнулася до свого вогню,
він знову вислизав від мене. Я не могла зосередитися на ньому. Він не
врятував мене, коли мені це було потрібно. Моя сила анітрохи не
допомогла мені. Але саме вона була причиною того, що сталося. Ось
чому Спадкоємці так зі мною вчинили. Якби я не володіла магією,
вони б мною взагалі не зацікавилися.
— Калебе, зніми сорочку та віддай її міс Веґа, — огризнувся Оріон.
Калеб на мить завагався, перш ніж почав розстібати ґудзики, і я
нарешті змогла знайти силу заговорити.
— Я нічого від нього не хочу, — сказала я, мій голос був низьким,
порожнім, але впевненим.
Калеб зупинився, і Оріон випустив низький рик, ніби все це було
величезною скалкою в дупі. Можливо, наступного разу він хотів би
бути тим, хто опиниться в пастці під водою, і я подивлюся, чи він
захоче приймати допомогу від людей, які несуть за це
відповідальність.
Оріон знизав плечима й простягнув мені свою куртку. Дарсі
допомогла мені просунути руки в рукава, і я висмикнула мокре
волосся з коміра, піднялася на ноги й застебнула ґудзики. Темний
матеріал накрив мене, звисаючи до стегон, і я знову обхопила себе
руками.
Я хотіла підняти підборіддя, кинути похмурий погляд на
Спадкоємців та їхніх дурних посіпак, але натомість зрозуміла, що
справляю враження скривдженого цуценяти.
Я стиснула губи, але все одно не змогла підняти погляд.
 Вони хотіли мене зламати. І, можливо, їм це вдалося.
Оріон подивився на мене й Дарсі.
— Я проведу вас назад до...
Пронизливий крик, сповнений жаху, розітнув повітря звідкись ззовні
будівлі, і мене охопив страх.
— Що тепер? — прогарчав Оріон, розвернувся та кинувся бігти до
виходу.
Дарсі схопила мене за руку й потягла за собою, явно не бажаючи
залишатися наодинці зі Спадкоємцями та їх фан-клубом.
Змусивши занімілі ноги рухатися, я пробігла повз Калеба та інших,
навіть не поглянувши на них.
Дарсі смикнула мене на бігу, і я почала рухатися швидше. Ми
наздогнали Оріона якраз перед тим, як він дістався до подвійних
дверей, які вели з будівлі.
Тепер криків було більше. Було чутно крики про допомогу та плач.
Оріон не сповільнився, штовхнув двері та попрямував у ніч.
Величезний натовп зібрався біля Сфери, а за ними мерехтливе
помаранчеве світло відбивалося від блискучої золотої стіни будівлі.
— Відійдіть убік! — скомандував Оріон, і натовп розступився,
немов приплив, щоб пропустити його.
Дарсі йшла слідком за ним, поки ми продиралися крізь тисняву. Всі
смикалися, люди все ще кричали, і випадковий крик пронизав повітря.
— Хто це? — пробурмотів хлопець праворуч від мене.
— Як ти думаєш, це була Німфа? — злякано прошепотіла дівчина.
Ми продовжували йти, поки не дійшли до центру загальної уваги.
Тепло від вогню торкнулося моєї шкіри разом з нудотним запахом,
який застряг у моєму горлі й змусив мене закашлятися.
— Що це, чорт забирай, таке? — зі страхом прошепотіла Дарсі.
Ми завмерли в перших рядах натовпу, але Оріон з прокльонами
рушив вперед.
Вогонь яскраво спалахнув прямо перед нами, і моє серце закалатало
від незрозумілої мені тривоги.
— Я бачив, щоб так горів лише Вогонь Дракона, — почувся голос
Дієго зліва від мене, і я обернулася, щоб знайти його поруч зі мною в
натовпі.
 Його погляд був прикутий до полум'я перед нами, губи розтулені в
шоці, і він, здавалося, не помічав стану моєї сестри й мене. Перш ніж я
встигла запитати його, що відбувається, Оріон підняв руки й направив
потік води, щоб загасити полум'я.
Декілька студентів, що стояли поруч, викликали кулі сріблястого
світла, які повисли над нами. Коли вогонь згас, ми занурилися в
темряву, і я нахилився вперед. На землі перед Оріоном лежала темна
фігура.
Мої босі ноги втиснулися в холодну стежку, а по хребту пробіг
застережливий холодок, але я не зупинялася. Щось тягнуло мене
ближче. Мені потрібно було знати, що це була за фігура.
Дарсі залишилася поруч зі мною, коли ми увійшли в кільце
порожнього простору, залишеного натовпом, і обійшли Оріона збоку,
щоб краще розгледіти.
— Чорт забирай, — зітхнула я, а Дарсі приклала долоню до рота.
Перед нами на землі лежало скручене тіло, плоть якого обгоріла до
чорної хрусткої скоринки, а кінцівки були складені в позі ембріона.
Оріон випростався й почав кричати на студентів, щоб вони
розійшлися, наказуючи всім свідкам вийти вперед та посилаючи когось
за директоркою Новою.
Я стояла, зачарована жахливим видовищем, мої руки заціпеніли, а
очі були широко розплющеними.
— Нам треба забиратися звідси, — промовила Дарсі, але мої ноги
стояли на місці, ніби у мене була якась причина залишатися.
— Зачекай, — видихнула я, сама не знаючи, чому, і зробила
нерішучий крок вперед.
Земля в радіусі кількох метрів від тіла була чорною від кіптяви та
мокрою від магії Оріона. Моя боса нога вгрузла в багнюку, і я
здригнулася.
Я відчула дивний поштовх моєї магії прямо в центрі грудей, і коли я
зосередилася на ньому, слабке поколювання дійшло до кінчиків моїх
пальців.
— Ти це відчуваєш? — запитала я тихим голосом.
Дарсі насторожено кивнула, і це було єдиним підтвердженням, яке
мені було потрібно.
 Піддавшись силі своєї магії, я дозволила їй прослизнути в мої
пальці, випустивши її на волю.
Тіло перед нами сіпнулося, його рука зсунулася, а обвуглені пальці
розтиснулися. Я мало не закричала, похитнувшись назад та
наштовхнувшись на Дарсі, мене охопив жах. Але перш ніж звук
зірвався з моїх вуст, щось вилетіло з кулака мерця й полетіло прямо на
нас.
Темна карта ляснула мене по грудях, і я машинально схопила її,
здивовано глянувши вниз. Вона була гладенькою й твердою в моїй
руці, дивом не пошкоджена полум'ям, яке знищило тіло її власника.
Студенти все ще продовжували стояти, попри спроби Оріона
розігнати їх, не одна камера спалахувала, коли вони робили знімки.
— ЧЕРЕЗ П'ЯТЬ СЕКУНД Я ОБІЛЛЮ КОЖНОГО, ХТО
ЗНАХОДИТЬСЯ ТУТ, ВОДОЮ, ЯКОЇ БУДЕ ДОСТАТНЬО, ЩОБ
ЗМИТИ ВАС З ТЕРИТОРІЇ АКАДЕМІЇ! — проревів він, і студенти, що
ще стояли, поспішили підкоритися, дехто з них випустив переляканий
вереск.
— Що ви дві досі тут робите? — Оріон гавкнув, і я обернувся на
звук його голосу, інстинктивно ховаючи картку в кишеню великої
куртки, в яку я була одягнена.
— Ми просто... — Дарсі почала, затнувшись, оскільки не змогла
придумати відповідне виправдання.
Суворий погляд Оріона пронизало цокання його щелепи.
— Забирайся до біса звідси! — огризнувся він, і всі відголоски його
співчуття до нас зникли.
Дарсі здригнулася, ніби він її вдарив, і ми відсахнулися від нього,
шкандибаючи назад по холодній доріжці.
Ми йшли за натовпом, що розходився, поки не завернули за ріг, і я
зупинилася, щоб витягнути з кишені карту.
Дарсі ахнула, коли її погляд впав на зображення скелета верхи на
коні, його порожні очі застережливо дивилися на нас. Внизу картки
було одне-єдине слово: Смерть.
Дарсі простягнула руку, щоб взяти її, і коли її пальці торкнулися
карти, тепло, що виходило від неї, спалахнуло й обпекло. Я мало не
впустила її від несподіванки, але раптом перед очима промайнула пара
блідих очей, і на секунду мені здалося, що перед нами стоїть професор
Аструм. Зображення зникло так само швидко, як і з'явилося, і я
розгублено насупилася, перевертаючи карту.
На звороті були слова, написані закрученим сріблястим шрифтом, і
коли я прочитала їх, моє серце завмерло.

Я припустився помилки, і тепер мій час вийшов.

Тінь знайшла мене, і у мене немає надії уникнути їхнього гніву.
Відповіді, які ви шукаєте, заховані між Левом та Терезами.
Не довіряйте полум'ю.
Займіть свій трон.
– Падаюча зірка

Страх схопив мене в пазуристі руки й стискав, аж доки я не могла

дихати. Професора Аструма вбили. Єдиної людини, яка намагалася
допомогти нам у цій проклятій Академії, не стало. Він був так
наляканий, ніби знав, що має статися щось жахливе. А тепер було вже
надто пізно щось робити.
Ми були самі проти Спадкоємців.
І я вже почала думати, що нам судилося здатися на їхню милість.