Науковий стиль

у фаховому
мовленні медиків
 Вступ
 Науковий стиль – функціональний різновид
літературної мови, що використовується з
пізнавально-інформативною метою в галузі освіти і
науки.

 Основна функція: повідомлення, з’ясування, доказ

наукових теорій, явищ, знань. Головне призначення
наукового стилю — систематизування, пізнання
світу, служити для повідомлення про результати
досліджень, доведення теорій, обґрунтування
гіпотез, класифікацій, роз'яснення явищ,
систематизація знань, виклад матеріалу,
представлення наукових даних суспільству.
 Стильові риси наукової мови:
 попереднє обдумування висловлювання;
 монологічний характер;
 строгий відбір мовних засобів;
 тяжіння до нормованої мови;
 ясність і предметність тлумачень;
 логічна послідовність і доказовість викладу;
 узагальненість понять і явищ;
 об'єктивний аналіз;
 точність і лаконічність висловлювань;
 аргументація та переконливість тверджень;
 однозначне пояснення причино-наслідкових
відношень;
 докладні висновки.
 Різновиди наукового стилю

 власне науковий (жанри: монографія,

енциклопедія, довідник, стаття,
дисертація, тези, реферат),
 науково-популярний (жанри: нарис, стаття,
книга, лекція),
 науково-навчальний (посібник, підручник,
словник, лекція, реферат).
 Жанри наукового стилю
Монографія – наукова праця (книга), у якій
досліджується одна проблема, обмежене коло
питань.
Основні риси:
 передбачає опрацювання великої кількості фактичного
матеріалу;
 вимагає переконливих висновків;
 автор пропонує власну наукову гіпотезу чи концепцію
розв'язання важливої наукової проблеми.
 Стаття – невеликого розміру наукова праця,
присвячена певній темі й розрахована на
фахівців, які обізнані в цій темі.
У статті обов'язково висвітлюються теоретичні засади
проблеми, робляться висновки й указується використана
наукова література.

Види наукових статей:

 повідомлювальні (інформують про нові результати
дослідження),
 оглядові (аналіз подій, явищ тощо, зіставлення їх,
виявлення найважливіших напрямів у розвитку науки),
 аналітичні (усебічний аналіз досить репрезентативних
фактів, який виводить на розв'язання наукової
проблеми),
 дискусійні (про спірні питання).
Реферат – це короткий виклад великого
дослідження або кількох праць з певної
наукової проблеми.
У процесі підготовки реферату необхідно
опрацювати одне чи кілька джерел, вибрати
найцікавіші положення, найяскравіші
приклади.

Анотація – стисла характеристика роботи з

погляду змісту й призначення.
 Дисертація – наукова праця, підготовлена для
прилюдного захисту на здобуття вченого
ступеня.
Особливості:
 відкриваються нові напрями в науці, нові підходи до
розв'язання складних проблем, висвітлюються недосліджені /
маловивчені / актуальні наукові питання, моменти, що
забезпечують подальше просування в певній проблемі чи
галузі;
 має визначені розмір і чітку структуру, стандартні
композиційно-мовленнєві форми, які мають бути наповнені
оригінальним змістом дослідження (так, мовні формули –
актуальність теми дослідження зумовлюється…; наукова
новизна роботи полягає…; аналіз дає підстави зробити
висновок, що… – продовжуються і підтверджуються мовними
конструкціями, що містять конкретний зміст дослідження.
 Тези – один із найстійкіших жанрів.
Структура тез (може підкреслюватися рубрикацією):
 преамбула,
 основне теоретичне положення,
 завершальна теза (висновок).

Мовностилістичне оформлення тез:

 висока насиченість висловлювання предметно-логічним
змістом, термінами й абстрактними словами,
 абсолютна неприпустимість емоційно-експресивних
означень, метафор, інверсій;
 тези повинні мати характер модально-стверджувального
судження чи висновку, а не конкретно-фактологічної
констатації;
 твердження в тезах мають бути короткими і місткими,
обґрунтованим.
Типи тез за змістом:
1. Тези визначення проблеми (короткий вступ про
актуальність теми; огляд поглядів на проблему чи
опис ситуації в предметній галузі; окремі власні
думки з цієї теми; передбачувані напрями
дослідження; висновок).
2. Тези за результатами дослідження (короткий вступ
як постановка проблеми; гіпотеза (у випадку
експериментального дослідження); перелік
застосованих методів; параметри вибірки; власне
результати; інтерпретація й висновки).
3. Тези, що репрезентують нову методику роботи
(вступ, що описує сферу застосування методики;
опис існуючих методик; опис результатів
застосування, методики оцінювання ефективності;
висновки).
 Підручник і посібник мають багато спільного і
відмінного в текстотворенні.

Спільні ознаки:
 науковість,
 об'єктивність викладеного матеріалу,
 відповідність його навчальній програмі,
 наступність і перспективність у процесі розгортання
навчального курсу,
 доступність подавання матеріалу, спрямована на
активізацію мислення, студентів;
 поступове й послідовне введення термінологічної
лексики;
 суворе дотримання норм української літературної
мови;
 культура й естетика мовлення.
 Відмінність підручника й посібника:
 підручник містить весь обов'язковий зміст
навчального курсу;
 навчальний посібник може розглядати не
всі розділи, теми, проблеми, а ті, що, на
думку автора, потребують особливої уваги,
або містити матеріал ширший, ніж
передбачає програма;
 часто навчальний посібник є першою
спробою підручника й у наступних
виданнях трансформується в нього.
Підстилі Основні характеристики
Власне науковий Сувора, академічна манера викладу
Науково- - з метою популяризації наукових відомостей
популярний інформація подається в доступній, цікавій формі;
- поєднання полярних стильових рис: логічності
та емоційності, об'єктивності та суб'єктивності,
абстрактності й конкретності;
- менша кількість спеціальних термінів і ін.
власне наукових засобів порівняно з власне
науковим стилем.

Науково- Поєднує риси власне наукового

навчальний (термінологічність, системність в описі наукових
відомостей, логічність, доказовість) та науково-
популярного (доступність, насиченість
ілюстративним матеріалом) підстилів.
 Історія наукового стилю
Виникнення і розвиток наукового стилю пов'язані
з еволюцією різних галузей наукових знань,
різноманітних сфер діяльності людини.

Спочатку стиль наукового викладу був близьким

до стилю художньої оповіді. Так, наукові праці
Піфагора, Платона і Лукреція відрізнялися
особливим, емоційним сприйняттям явищ.
Розмежування наукового і художнього стилів
відбулося в олександрійський період, коли в
грецькій мові стала створюватися стійка
наукова термінологія. Згодом вона поповнилася
за рахунок латини, яка стала
інтернаціональною науковою мовою
європейського середньовіччя.
В епоху Відродження вчені прагнули до
стислості і точності наукового опису, вільного
від емоційно-художніх елементів викладу, які
суперечать абстрактно-логічному
відображенню природи.

Надалі зразком наукової мови став суворо

логічний виклад Ньютона.
Мовні засоби в науковому стилі
 Лексичні особливості
Фонетико-інтонаційний бік в усній формі наукової
мови підтримує стилістичну специфіку на інших
рівнях.
Особливості:
 повний стиль вимови забезпечує чітке сприйняття
словесної форми взагалі і складної зокрема;
 уповільнений темп вимови слів;
 понятійні словосполучення поділяються
подовженими паузами;
 загальний рівномірно-уповільнений темп мови.
 Морфологічні особливості (іменник)

 переважання іменників, поширення вживання

абстрактних іменників (час, явище, стан);
 використання у множині іменників, що у звичайному
вживанні не мають форм множини (вартості);
 вживання іменників однини для узагальнених понять
(кислота);
 дію позначають віддієслівними іменниками на -ння (-
ття), утвореними від дієслів недоконаного виду
(змінювання), подію – віддієслівними іменниками на -
ння (-ття), утвореними від дієслів доконаного виду
(змінення), а наслідок події – відповідними
однокореневими іменниками з іншими суфіксами або
без них (зміна);
 віддієслівні іменники, що означають дію, потрібно
вживати тільки в однині (інструмент для
 Морфологічні особливості
(прикметник і дієприкметник)
 дійові властивості (здатність або призначеність
бути учасником дії) українська мова зазвичай
позначає віддієслівними прикметниками із
суфіксами -льн(ий), -н(ий), -овн(ий), -енн(ий), -ан
н(ий) тощо: вимірювальний прилад, здійсненна
процедура, здоланна перешкода;
 у сучасній українській мові повністю відсутні
активні дієприкметники теперішнього часу.
Замість помилкових кальок (працюючі в цеху
агрегати) потрібно вживати підрядні речення
(агрегати, що працюють у цеху).
 Морфологічні особливості
(дієслово)
 уживання форм теперішнього часу в позачасовому
значенні (виділяється, наступають);
 уживання зворотів із дієсловом у неозначеній формі й
у різних особових формах (віддати прати, учитися
грати на скрипці);
 уникнення конструкцій “дієслово + віддієслівний
іменник” (обчислювати замість виконувати
обчислення);
 уживання зворотних дієслів за їх прямою
призначеністю лише стосовно неперехідної дії (коли є
суб’єкт дії, але немає іншого об’єкта, на який
спрямовано дію його): змінює хтось, щось (перехідна
дія) / він змінюється десь (неперехідна дія);
 безособові форми на -но, -то треба вживати лише в
безособових реченнях.
 Синтаксичні особливості
 синтаксичні конструкції в більшості своїй
загальновживані, нейтральні;
 побудова словосполучень і речень найбільше
відображає зв'язок з мисленням;
 прагнення до синтаксичної компресії
(стиснення, збільшення обсягу інформації при
скороченні обсягу тексту).
Дякуємо за увагу!