Тема 7.

Демократична держава
План
1. Виникнення і зміст демократії. Демократичні цінності. Загрози для демократії.
Демократичні інститути.
2. Конституція та її призначення.
3. Правова держава.
4. Законодавча, виконавча та судова влада в демократичній державі.
5. Вибори і референдум як інструменти демократії.
6. Роль політичних партій в демократичній державі.

1. Виникнення і зміст демократії. Демократичні цінності. Загрози для

демократії. Демократичні інститути
Термін «демократія» вперше почали використовувати у V ст. до н. е. для
позначення тодішньої політичної системи, що існувала в деяких грецьких містах-
державах. Відтоді ідея народовладдя розвивалася, збагачувалася традиціями
середньовічних міст-держав, досвідом розвитку представницьких органів влади в новий
час і нині викликає зацікавлення у вчених, політиків, громадян. Нині демократія разом із
правами людини та верховенством права становлять тріаду цінностей правової системи
Ради Європи.
Демократія (грец. Δημοκρατία «влада народу» від δήμος «народ» та κράτος «влада»)
– модель державно‐політичного режиму, за якого єдиним джерелом влади в державі є
народ, який здійснює її як безпосередньо, так і через обраних представників, і за якого
існують рівні можливості здійснення прав і свобод кожного члена суспільства.
У світі не існувало і нема ідеальної демократії, яка могла б слугувати прикладом і
зразком для сприймання. Та й демократичний режим урядування є нині реальністю лише
для деяких країн світу, а для решти – радше орієнтиром.
Демократія покликана забезпечувати рівноправну участь людей в управлінні та
ухваленні рішень, соціальну рівновагу, згоду різних соціальних груп і сил.
Через громадянську сферу цінності демократії впроваджують у щоденне життя,
наприклад, розв’язуючи на місцевому рівні проблеми, які безпосередньо стосуються
громадян: поліпшення освіти, дозвілля, постачання і обслуговування, умов праці і житла,
безпеки довкілля тощо. Громадянська сфера і державна мають перебувати у партнерських
взаєминах, щоб державні органи могли доповнювати вимоги суспільства можливостями
влади.
Важливими умовами ефективності демократії є: а) посилення правових основ у
взаєминах держави і громадян; б) високий рівень соціально-економічного розвитку
суспільства; в) функціональний розподіл влади, так щоби ніхто не зміг узурпувати її, адже
влада завжди тяжіє до абсолюту; г) ефективна судова система тощо.
Демократичні цінності – це ідеї, за реалізації яких опредметнюється значущість
демократії, її привабливість для більшості людей.
Свобода і рівність. За класичним визначенням – це право робити все те і займатися
всім тим, що не шкодить іншому. Мінімально потрібне обмеження свободи людини
визначається потребою захисту свободи іншої людини. Свобода без рівності існувати не
може. Рівність усіх людей передбачає наявність у них однакових прав, незалежно від
статі, раси, кольору шкіри та інших особливостей.
Людська гідність. Усвідомлення особою власної значущості, унікальності,
самобутності, що породжує певний громадянський обов’язок, почуття патріотизму тощо.
Права людини. Сукупність благ, можливостей і умов життя, необхідних для
нормального розвитку і життя кожної людини, забезпечення яких покладено на державу.
Громадянство і громадянська активність. Передбачає не тільки політико-правовий
взаємозв’язок людини і держави, їхні взаємні права й обов’язки, а й активний характер
життєдіяльності людини, усвідомлення власних інтересів з урахуванням інтересів усього
суспільства, намагання не залишатись осторонь важливих подій, що впливають на її життя
і визначають її майбутнє.
Свобода слова і свобода асоціації. Бажання і змога відверто й відкрито
обговорювати та вирішувати спільні проблеми, об’єднуватися. Важливо підкреслити, що
за демократії більшість поважає права і думки меншості. За меншістю зберігається право
висувати власні ініціативи, відстоювати свої інтереси, пропонувати альтернативні думки,
критикувати тощо.
Солідарність. Єдність і цілеспрямоване об’єднання людей довкола основних,
визначених ними ж, цілей і цінностей. Ідея солідарності ґрунтується на допомозі
сильніших слабшим, на взаємній підтримці одне одного.
Компетентність та відповідальність громадян. Обізнаність громадян про свої права,
механізми і процедури їх захисту, можливості впливати та брати участь у здійсненні
управління загальносуспільними справами, а також усвідомлення обов’язку повною
мірою відповідати за ухвалені рішення і вчинені дії.
Суверенітет народу. Повновладдя народу, наявність механізмів, засобів і шляхів
реальної участі громадян в управлінні державою, зокрема загальне виборче право,
виборність (безпосередньо або опосередковано) органів державної влади та ін.
Приватність. Визнання спроможності людини самостійно керувати власним
життям, невтручання в особисте і сімейне життя, захист від свавільного управлінського
втручання державних органів та будь-яких інших сторонніх осіб.
Законність і порядок. Жодна людина, чи то державний службовець, чи президент,
не може бути вище за закон. Він однаковий для тих, хто управляє, і тих, ким управляють,
усі рівні перед законом. Ніхто не може бути покараний інакше, як у визначеному законом
порядку і тільки за його порушення.
Забезпечення втілення і реалізації демократичних цінностей відбувається через
демократичні процедури: вибори, голосування, референдуми, опонування та змагальність,
делегування повноважень, вивчення громадської думки, плюралізм (багатоманітність).
Народ, як носій суверенітету і єдине джерело влади, в демократичній державі здійснює
владу як безпосередньо, так і через обраних представників.
Міжурядова організація IDEA заявила, що половина країн світу переживає занепад
демократії – від неповноцінних виборів до обмеження прав, включаючи свободу слова і
зборів.
У своїй щорічній доповіді Міжнародний Інститут демократії та сприяння виборам
зазначив, що 2022 рік став шостим роком поспіль, коли число країн з чистим зниженням
демократії перевищило число країн з чистим підвищенням, що є найтривалішим падінням
з моменту початку ведення обліку в 1975 році.
На думку аналітичного центру, ослаблення таких «захисних бар’єрів» демократії,
як вибори, парламенти і незалежні суди, призвело до проблем у забезпеченні верховенства
закону і притягнення політиків до відповідальності.
На думку IDEA, цей спад слід розглядати в сукупності з кризою вартості життя,
зміною клімату і вторгненням Росії в Україну в 2022 році, що створило серйозні проблеми
для багатьох лідерів.
За даними IDEA, Європа залишається регіоном з найвищими показниками, проте в
багатьох країнах з усталеною демократією, включаючи Австрію, Угорщину, Люксембург,
Нідерланди, Польщу, Португалію і Великобританію, відбулося значне зниження
конкретних показників демократичної діяльності.
Водночас Азербайджан, Білорусь, Росія і Туреччина значно відстали від решти
Європи, демонструючи за більшістю показників демократії результати значно нижче
середньоєвропейських.
Відзначається, що в більшості країн Північної і Південної Америки вдалося
провести вибори, що заслуговують на довіру, та їх показники за категоріями демократії як
і раніше знаходяться на середньому рівні, хоча в таких державах, як Сальвадор і
Гватемала, останнім часом спостерігалося різке зниження показників.
Виокремлюють дві основні форми демократії – безпосередня (пряма) та
представницька (опосередкована), кожна з яких має свої інститути. Інститути
безпосередньої (прямої) демократії забезпечують пряме волевиявлення, тобто це особиста
участь або участь у складі об’єднання громадян в управлінні справами суспільства і
держави. До них належать: референдум – спосіб ухвалення громадянами через
безпосереднє голосування законів або інших рішень із важливих питань
загальнодержавного значення; вибори – спосіб формування народом органів державної
влади та місцевого самоврядування або інших інститутів; загальні зібрання громадян –
збори, на які скликають за місцем проживання громадян (села, селища, мікрорайону,
житлового комплексу, вулиці, кварталу, будинку та іншого територіального утворення)
для обговорення найважливіших питань місцевого життя; народні законодавчі ініціативи
– внесення до парламенту офіційної пропозиції про ухвалення законопроекту, зміну або
скасування нормативно-правового акту, якщо таку пропозицію підтримала певна кількість
підписів виборців.
Інститути представницької демократії уможливлюють здійснення народом свого
волевиявлення через обраних ним представників – депутатів чи інших виборних осіб.
Обрані народом особи є повноважними представниками населення, від імені та за
дорученням якого вони ухвалюють рішення, обов’язкові для виконання на всій території
держави. В Україні представницьким органом, уповноваженим приймати
загальнообов’язкові в межах усієї держави рішення (закони), є Верховна Рада України.
Громадяни держави можуть створювати й одноособові органи, уповноважені виступати
від імені держави, наприклад Президент України. Населення певної адміністративно-
територіальної одиниці через вибори формує також органи місцевого самоврядування
(місцеві ради), які ухвалюють рішення, що є обов’язковими на відповідній території
країни і стосуються питань, які належать до компетенції такого органу.
Витяг з Конституції України
Стаття 70. Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які
досягли на день їх проведення вісімнадцяти років.
Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними.
Стаття 71. Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування
є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права
шляхом таємного голосування.
Виборцям гарантується вільне волевиявлення.
Стаття 72. Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України
або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією
Конституцією.
Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не
менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи
щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш
як по сто тисяч підписів у кожній області.
Стаття 73. Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про
зміну території України.
Стаття 74. Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків,
бюджету та амністії.

2. Конституція та її призначення
Центральною в системі законодавства будь-якої держави є конституція, яка є
юридичною основою для правотворчої та правозастосовної діяльності органів державної
влади. Конституція містить ті правові норми, за якими здійснюється управління державою
та суспільством і які мають найвищу юридичну силу.
 Конституція – це особливий правовий акт (або кілька правових
актів чи інших джерел), який містить правові норми, що визначають державний лад,
принципи і порядок утворення та функціонування органів державної влади, їх
повноваження і взаємодію, права й обов’язки держави, суспільства та громадян.
Однією із суттєвих ознак конституції, яка відрізняє її від інших нормативно-
правових актів, є її політичний та ідеологічний характер. Конституції сучасних
демократичних держав, до прикладу, декларують такі важливі цінності, як права і свободи
людини, приватну власність, демократичні інститути, організацію їхньої співпраці,
місцеве самоврядування тощо.
Залежно від критеріїв конституції класифікують:
1) за формою: кодифіковані й некодифіковані (кодифіковані мають вигляд єдиного
цілісного документу; некодифіковані можуть бути писаними, але складатися із кількох
документів, або неписаними, якщо це кілька джерел, причому серед них є й неписані,
наприклад правові звичаї);
2) за способом ухвалення: даровані або октройовані (утверджені одноособовим
актом, наприклад, монарха), договірні (ухвалені укладенням договору, наприклад, між
суб’єктами федерації) і народні (ухвалені парламентом, референдумом чи конституційною
асамблеєю (зібранням);
3) за порядком внесення змін і доповнень: гнучкі (внесення змін і доповнень до
конституції проводять у порядку, встановленому для будь-якого звичайного закону) та
жорсткі (внесення змін і доповнень має особливий порядок порівняно зі звичайними
законами);
4) за часом: постійні (ухвалені на невизначений строк) і тимчасові (ухвалені на
визначений строк чи до настання конкретної події).

3. Правова держава
Формування громадянського суспільства, якого не було в античності й
середньовіччі, пов’язане з утвердженням буржуазних відносин. Воно передбачає
існування правової держави як підґрунтя. Водночас лише розвинуте, стабільне
громадянське суспільство уможливлює створення правової держави, є основою
стабільного демократичного політичного режиму.
Правова держава – тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону,
поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.
Теорія правової держави бере свій початок з античності.
Платон писав, що державність можлива тільки там, де панують справедливі закони.
Аристотель велику увагу приділяв розмежуванню законних (правильних) і
незаконних (неправильних) форм правління приділяв. Він, зокрема, зазначав, що там, де
відсутня влада закону, немає і державного ладу. Закон має панувати над усім.
Демокріт описував співвідношення природного та встановленого права.
Аврелій Августин і Фома Аквінський в епоху середньовіччя обґрунтовували тезу
про божественне походження норм закону. Справедливим вони вважали закон, що існує в
силу волі Божої. Перед законом усі мають бути рівними як «раби Божі».
Н. Макіавеллі спробував відобразити контури ідеальної держави. Мету держави він
бачив у можливості вільного користування майном і забезпечення безпеки для кожного. З
державних форм, перевага віддавалась республіці, що як найкраще відповідає вимогам
рівності і свободи.
Ж. Боден визначає державу як правове управління багатьма сім’ями і тим, що їм
належить, завдання держави полягає у тому, щоб забезпечити права і свободи.
Г. Гроцій вважав, що правові інститути феодалізму суперечать природі людини і
висунув вимоги нового права, які б відповідали законам розуму. За його вченням
джерелом будь-якої форми держави є суспільна угода, тому-то при створенні держави
народ може обрати будь-яку форму правління, а метою держави є охорона приватної
власності.
Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є – мислителі Нового часу, разом із Г.
Гроцієм започаткували Новий етап у розвитку ідеї правової держави. Починаючи з цього
періоду, теорія правової держави булла доповнена завдяки безпосередньому зверненню до
ідеї прав людини. Передові мислителі XVII–XVIII ст. сформулювали принцип поділу
влади, покладений в основу теорії правової держави.
К. Т. Велькер, Р. фон Моль запровадили сам термін «правова держава»
(Rechtsstaat), який утвердився в німецькій юридичній літературі у першій третині XIX ст.,
а в подальшому набув значного поширення.
З ім’ям І. Канта пов’язують створення теорії правової держави. Він вважав, що
держава забезпечує торжество права й підпорядковується його вимогам. В кантівській
теорії центральне місце займає людина, особистість. Найважливішим принципом
суспільного права філософ вважав прерогативу народу вимагати своєї участі у
встановленні правопорядку шляхом прийняття конституції, що висловлює його волю.
Панування народу зумовлює свободу, рівність і незалежність всіх громадян в державі.
Там, де держава діє на основі конституційного права, відповідає загальній волі народу,
там держава правова, там не може бути обмеження прав громадян в особистій свободі,
совісті, думки, господарській діяльності.
Громадянський правовий стан, на його думку, ґрунтується на таких апріоріях:
свобода кожного члена суспільства як людини, рівність його з кожним іншим як
підданого, самостійність кожного члена суспільства як громадянина.
М. Вебер сформулював принципи правової держави: управління – процес
застосування права; керуючі не є верхами суспільства, багачами, вождями, а посадовими
особами з обмеженою владою; державна адміністрація повністю підкоряється праву, а не
особам; громадяни підпорядковуються не начальству, а тільки праву, яке чиновник
реалізує або допомагає реалізувати.
Згідно з теорією правової держави закон мусить бути єдиним для всіх – і для
держави, і для громадян – і мати правовий характер, тобто відповідати високим
моральним вимогам. Державне правління, засноване на законах, може мати й деспотичний
характер, якщо закони не відповідають вимогам моральності, гуманізму, демократизму та
справедливості і спрямовані лише на захист державної влади.
Побудова правової держави – це довготривалий і складний процесс перетворень у
всіх сферах суспільного життя. Конституційне проголошення держави правовою може
бути лише початком цього процесу і саме по собі не означає наявності в країні правової
держави.
До ознак правової держави належать:
– народний суверенітет;
– верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед законом самої
держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;
– вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність
будь-якої диктатури;
– поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, що створює систему
стримування і противаг між ними;
– гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність
держави, об’єднань громадян та індивідів;
– можливість громадських об’єднань та громадян брати участь в управлінні
суспільством; дотримання принципів прямого, рівного, загального виборчого права;
– контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх організацій;
– відповідальність держави перед світовим співтовариством правових держав;
– органічний зв’язок прав і свобод людини і громадянина з їх обов’язками,
відповідальністю, законослухняністю, самоконтролем, самосвідомістю.
 Окрім суворого дотримання законів суспільство передбачає ще одну принципову
вимогу – дотримання загальноприйнятих норм моралі.
Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

4. Законодавча, виконавча та судова влада в демократичній державі

Неодмінною умовою демократії та основним принципом правової держави є чіткий
розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими
системами її органів.
Розподіл державної влади – принцип, за яким державна влада повинна бути
поділена на три незалежні одна від одної гілки: законодавчу, виконавчу та судову.
Законодавчу, виконавчу та судову владу здійснюють окремі державні органи,
наділені відповідними повноваженнями в конкретній сфері, що утворюють самостійну
систему – апарат держави.
Головне в системі розподілу влади є створення механізмів для запобігання
узурпації влади (незаконного захоплення влади збройним шляхом або в результаті змови
певним посадовцем чи групою посадовців, перевищення повноважень або привласнення
собі чужих прав), що є своєрідним застереженням від авторитаризму і тоталітаризму. У
Конституції України передбачено систему «стримувань і противаг», яка реалізується через
політико-правові засоби втручання однієї гілки влади у сферу компетенції іншої, не
зважаючи на загалом незалежний статус гілок державної влади.
Законодавчу владу в Україні представляє Парламент – Верховна Рада України
(ВРУ). Призначення ВРУ – формулює стандарти прав та правові норми життя держави і
суспільства.
Основні функції: 1) приймати загальнообов’язкові закони; 2) затверджувати
державний бюджет; 3) здійснювати парламентський контроль за виконанням Конституції
та законів; 4) визначати основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики; 5) обирати,
призначати або затверджувати високопосадовців.
Виконавча влада – Уряд (Кабінет Міністрів України) та система інших центральних
і місцевих виконавчих органів. Призначення – забезпечує виконання Конституції та
законів і створює умови для їх реалізації.
Основні функції: 1) забезпечити здійснення внутрішньої та зовнішньої політики; 2)
управляти об’єктами державної власності; 3) видавати підзаконні акти (постанови,
розпорядження) для регулювання суспільних відносин на підставі Конституції і законів.
Судова влада – Конституційний Суд України, Система судів загальної юрисдикції.
Призначення – здійснює правосуддя і забезпечує права та свободи людини і громадянина.
Функції – 1) втілювати реальне верховенство права і панування закону в
суспільному житті; 2) вирішувати цивільні, кримінальні, господарські, адміністративні
справи, а також справи про адміністративні правопорушення від імені держави; 3)
гарантувати права і свободи фізичних та юридичних осіб; 4) зміцнювати законність і
правопорядок.

4. Вибори і референдум як інструменти демократії

Неодмінна ознака демократичної держави – це участь у політиці представників
народу як єдиного джерела влади. Тільки народ може довірити обраним особам
здійснювати владу, адже вирішувати безліч питань, які виникають у складному житті
суспільства, через пряму участь кожного громадянина просто неможливо. Тому
передбачено, що народ може реалізувати владу через обраних представників, які
керуватимуть державою від імені народу.
Вибори – це форма народного волевиявлення; інститут безпосередньої (прямої)
демократії, що забезпечує формування народом представницьких органів влади.
Вибори – інститут демократії, паростки якого знаходимо ще в первісному
суспільстві, де на загальних зборах обирали старійшин громади. У Стародавніх Греції та
Римі громадяни голосували піднесеними руками або кидали у великий жбан чорні й білі
боби. На Запорізькій Січі всі козаки брали участь у загальній січовій раді, що вирішувала
найважливіші справи, козаки кидали шапки на купи – «за» і «проти». Згодом так само
рада почала обирати гетьмана і військову старшину – осавулів, суддів, писаря. Пізніше
процедура виборів удосконалювалась і сформувалися певні вимоги та правила, виконання
яких має забезпечувати об’єктивне волевиявлення виборців. Сукупність найважливіших із
цих вимог і правил, які закріплюються у конституціях і законодавстві, називають
виборчим правом.
Виборче право (в об’єктивному, широкому розумінні) – це система правових норм,
які регулюють усі, пов’язані з виборами, суспільні відносини.
Виборче право (у суб’єктивному, вузькому розумінні) – це можливість кожного
громадянина брати участь у виборах, що включає змогу обирати (активне виборче право)
та можливість бути обраним (пасивне виборче право).
За територіальною ознакою вибори поділяють на загальнонаціональні
(загальнодержавні, які відбуваються на території всієї країни, наприклад вибори до
Верховної Ради України, вибори Президента України) та місцеві (вибори до
представницьких органів місцевого самоврядування).
За часом проведення вибори поділяють на:
1) чергові – проводять у визначений період, коли закінчується строк повноважень,
передбачений Конституцією і законами для функціонування певного виду виборного
органу або посади;
2) позачергові, або дострокові, – проводять у разі дострокового припинення
повноважень виборного органу;
3) повторні – проводять у випадках, коли вибори визнані недійсними або такими,
що не відбулися;
4) проміжні – проводять у разі дострокового припинення повноважень депутата,
обраного в одномандатному окрузі.
Принципами виборчого права є засади, за якими здійснюються вибори і відповідно
до змісту яких вибори можна вважати справжнім волевиявленням народу.
Основні засади виборчого права в Україні:
1. вибори є вільними – недопустимий будь-який тиск на виборців з метою
примусити їх голосувати інакше, ніж відповідно до їхніх переконань, на догоду іншим
особам чи структурам. Забороняється застосування насильства, погроз, обману, підкупу
чи будь-яких інших дій, що перешкоджають вільному формуванню та вільному
виявленню волі виборця.
2. Добровільність участі у виборах – брати участь у виборах є правом громадян
України, а не обов’язком, тому вони самостійно вирішують це. У деяких країнах – це
обов’язок і за ухилення від участі передбачена відповідальність аж до позбавлення волі.
3. Пряме виборче право – голосують за кандидатів особисто виборці, без будь-яких
посередників та проміжних ланок.
4. Рівність виборчих прав – усі громадяни беруть участь у виборах на рівних
засадах, кожен виборець має лише один голос.
5. Усезагальність виборів – активне виборче право мають усі повнолітні дієздатні
громадяни; пасивне виборче право мають усі, хто відповідає встановленим
законодавством вимогам (досяг відповідного віку, проживає в державі відповідний строк
та ін.). Забороняються будь-які обмеження виборчих прав громадян залежно від
походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі,
освіти, мови, ставлення до релігії, політичних переконань, роду і характеру занять тощо.
6. Таємність голосування – будь-який контроль за волевиявленням виборців не
допускається. Це забезпечується особистим голосуванням виборця в спеціально
обладнаних ізольованих кабінах або кімнатах, де заборонене встановлення відеокамер.
Під час заповнення бюлетеня заборонена присутність будь-кого, крім того громадянина,
який голосує.
Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю жовтня
п’ятого року повноважень Верховної Ради України. Позачергові вибори до Верховної
Ради України призначає Президент України, вони відбуваються в період шістдесяти днів з
дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради
України. Президента України обирають громадяни України на основі загального, рівного і
прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років. Чергові
вибори Президента України проводять в останню неділю березня п’ятого року
повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень
Президента України вибори Президента України проводять у період дев’яноста днів з дня
припинення повноважень.
Щодо права голосу жінок варто відзначити, що нині в більшості країн світу жінки
мають право голосу. Нова Зеландія є першою країною у світі, у якій ввели загальне
виборче право у 1893 році, хоча тут жінкам надали право балотуватися до парламенту
лише в 1919 році. Багато країн спочатку надали жінкам право голосувати і лише через
кілька років дозволили їм балотуватися на виборні посади.
Навіть тепер у розвинених демократичних державах існують верстви суспільства,
які зазвичай включають у себе іммігрантів, робочих мігрантів, ув’язнених і дітей, яким не
надається право голосу, хоча багатьом із них доводиться сплачувати податки і всі
зобов’язані підпорядковуватися законам держави, у якій вони живуть.
Виборча система – це порядок формування складу представницьких органів
держави, зокрема спосіб розподілу місць у парламенті відповідно до наслідків
голосування.
Розрізняють три різновиди виборчої системи:
1. Мажоритарна – це система виборів, за якої обраним у виборчому окрузі
вважається кандидат, який отримав більшість голосів виборців. У мажоритарній системі є
три різновиди. Якщо кандидат має одержати більше половини голосів тих, хто взяв участь
у голосуванні, то йдеться про мажоритарну систему абсолютної більшості. У разі, коли
жоден кандидат не одержав більше, ніж половину голосів, проводять другий тур виборів,
у якому беруть участь лише два кандидати – тоді для перемоги потрібно набрати просту
більшість голосів. Якщо обраним вважається кандидат, за якого проголосувало більше
виборців, ніж за інших кандидатів (тобто не обов’язково набирати більше половини від
усієї кількості голосів), то така система називається мажоритарною системою відносної
більшості. У цьому разі голосування відбувається в один тур. Якщо законодавчо
встановлено, що кандидат має набрати визначену більшість голосів, яка перевищує
половину, наприклад 2/3 або 3/4, то це мажоритарна виборча система кваліфікованої
більшості, її застосовують в поодиноких випадках.
2. Пропорційна – система виборів, за якою розподіл місць у парламенті між
партіями відбувається пропорційно тій кількості голосів, яку вони отримали під час
голосування. При цьому виборчі списки партій можуть бути жорсткими (депутатами стає
така кількість кандидатів за порядком від першого, скільки голосів набрала відповідна
партія) та напівжорсткими (виборці голосують не лише за партію, а й за конкретного
представника цієї партії, а депутатом стане той, хто очолює виборчий список, і ті
кандидати, які набрали більшу кількість голосів).
3. Змішана (мажоритарно-пропорційна) – система виборів, яка поєднує в собі
елементи двох згаданих уже систем. Тобто якщо кількісний склад Верховної Ради України
становить 450 депутатів, то 225 депутатів обирають за пропорційною системою в
загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками
кандидатів у депутати від політичних партій, а ще 225 депутатів обирають за
мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах.
 У багатьох країнах із пропорційною або змішаною виборчою системою
використовують прохідний бар’єр (виборчий поріг). Він визначає найменшу частку
голосів, яку має набрати політична партія, щоб пройти до парламенту. Уперше
запроваджений у Німеччині в 1963 р. На сучасному етапі він коливається від 8 % у
Ліхтенштейні до 0.67% – у Нідерландах. В Україні такий виборчий поріг становить 5%
голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.
Суб’єктами виборчого процесу є:
1) виборець;
2) Центральна виборча комісія (ЦВК), а також окружні та дільничні виборчі
комісії;
3) партія, що висунула кандидата (-тів) у депутати чи кандидата на пост
Президента України;
4) кандидат у депутати, кандидат на пост Президента України, зареєстрований у
порядку, встановленому законом;
5) офіційний спостерігач від партії, яка висунула кандидата (-тів), від громадської
організації.
Стадії (етапи) виборчого процесу не є раз і назавжди сталими для різних видів
виборів. На їх кількість, зміст, правові форми, терміни впливають багато чинників, але чи
не найголовнішим є різновид виборчої системи, від якої залежить порядок розподілу
депутатських мандатів і механізм голосування. Для прикладу розглянемо виборчий
процес формування складу Верховної Ради України. Так, вибори народних депутатів
України проводять у загальнодержавному окрузі, який включає в себе всю територію
України і закордонний виборчий округ, та у 225-ти одномандатних округах, що їх
утворює ЦВК та які існують на постійній основі. ЦВК не пізніш як за 175 днів до дня
голосування оприлюднює на своєму офіційному веб-сайті перелік одномандатних округів
із зазначенням їх номерів, меж. Початок виборчого процесу чергових виборів оголошує
ЦВК в строки, установлені законом. Зокрема, виборчий процес чергових виборів
депутатів розпочинається за 90 днів до дня голосування. Виборчий процес позачергових
виборів депутатів починається за 60 днів до дня голосування з дня, наступного після дня
опублікування Указу Президента України про дострокове припинення повноважень
Верховної Ради України.
Виборчий процес, відповідно до законодавства, має такі етапи:
1) висування кандидатів у депутати (розпочинається за 90 і закінчується за 79 днів
до дня голосування і може реалізовуватися як виборцями через партії, так і шляхом
самовисування);
2) утворення окружних (не пізніш як за 62 дні до дня голосування) і дільничних (не
пізніш як за 31 день до дня голосування) виборчих комісій, які є спеціальними
колегіальними органами, уповноваженими організовувати підготовку та проведення
виборів депутатів;
3) реєстрація кандидатів у депутати (подання документів до Центральної виборчої
комісії для реєстрації кандидатів у депутати закінчується за сімдесят п’ять днів до дня
голосування;
4) проведення передвиборної агітації;
5) утворення спеціальних виборчих дільниць, що існують на тимчасовій основі
(утворюються окружними виборчими комісіями не пізніш як за 45 днів до дня
голосування у стаціонарних лікувальних закладах, в установах виконання покарань,
слідчих ізоляторах, на суднах, які перебувають у день голосування у плаванні під
Державним прапором України, на полярних станціях України та в інших місцях
тимчасового перебування виборців з обмеженими можливостями пересування);
6) складання списків виборців, їх перевірка та уточнення (у період не пізніше як від
20-го до 5-го дня до голосування);
 7) голосування (кульмінаційний етап виборів, що проводиться з 8-ї до 20-ї години
без перерв у спеціально відведених та облаштованих приміщеннях, у яких є місця видачі
виборчих бюлетенів, кабіни для таємного голосування і виборчі скриньки. Голосування
здійснюється за допомогою виборчих бюлетенів, форму, колір і текст яких затверджує
ЦВК не пізніш як за 53 дні до дня голосування);
8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування
(відбувається відкрито і прозоро виключно членами дільничної виборчої комісії одразу
після завершення голосування. Про результати підрахунку голосів складають протокол,
який невідкладно разом з іншими виборчими документами і матеріалами доставляють до
окружної виборчої комісії. Окружні виборчі комісії підсумовують результати голосування
у загальнодержавному окрузі та одномандатних округах і надсилають оформлені
протоколи та всі виборчі документи до ЦВК);
9) встановлення результатів виборів депутатів та їх офіційне оприлюднення (ЦВК
приймає та розглядає протоколи окружних виборчих комісій про підсумки голосування і
не пізніш як на 15-ий день з дня голосування встановлює результати виборів депутатів у
загальнодержавному окрузі та в одномандатних округах; не пізніш як на 5-ий день з дня
встановлення результатів виборів офіційно оприлюднює список обраних депутатів у
газетах «Голос України» та «Урядовий кур’єр»);
10) припинення повноважень окружних та дільничних виборчих комісій. Виборчий
процес завершується через 15 днів після дня офіційного оприлюднення ЦВК результатів
виборів депутатів.
Виборчий процес може мати також такі етапи: 1) повторне голосування; 2)
підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків повторного голосування.
Докладніше про хід виборчого процесу можна дізнаватися на сайті Центральної виборчої
комісії: http://www.cvk.gov.ua/
Проведення виборів Президента України регламентується Виборчим кодексом
України і має такі етапи: 1) висування та реєстрація кандидатів на пост Президента
України; 2) утворення окружних та дільничних виборчих комісій; 3) проведення
передвиборної агітації; 4) утворення спеціальних виборчих дільниць, що існують на
тимчасовій основі; 5) складання списків виборців, їх перевірка та уточнення; 6)
голосування у день виборів Президента України; 7) підрахунок голосів виборців,
встановлення підсумків голосування і результатів голосування у день виборів Президента
України та їх офіційне оголошення.
У разі необхідності виборчий процес може включати також такі етапи: 1) повторне
голосування; 2) підрахунок голосів виборців, встановлення підсумків повторного
голосування і результатів повторного голосування Президента України та їх офіційне
оголошення.
Виборчий процес завершується через п’ятнадцять днів після дня офіційного
оголошення Центральною виборчою комісією результатів виборів Президента України
або у день офіційного опублікування подання Центральної виборчої комісії до Верховної
Ради України щодо призначення повторних виборів Президента України.
Повноваження окружних та дільничних виборчих комісій можуть тривати поза
строками виборчого процесу.
Передвиборна агітація – це здійснення будь-якої діяльності для спонукання
виборців голосувати чи не голосувати за певного кандидата в депутати або партію –
суб’єкта виборчого процесу. Передвиборна агітація може здійснюватися в будь-яких
формах, що не суперечать Конституції та законам України.
Принципами передвиборної агітації є: свобода агітації; створення юридично рівних
можливостей усім кандидатам на виборах; неупереджене ставлення з боку держави, її
органів, посадових осіб тощо до всіх кандидатів; контроль за використанням фінансово-
матеріальних засобів на виборах.
 Абсентеїзм (від лат. Absentia – відсутність) – байдуже ставлення людей до своїх
громадянських прав, що виявляється через свідоме ухилення від участі у виборах, зборах
тощо.

6. Роль політичних партій в демократичній державі

Впливати на діяльність органів державної влади, економіку, суспільні процеси,
міждержавні відносини громадяни можуть, об’єднуючись у певні формування –
громадські об’єднання, зокрема й політичні партії. Виникнення політичних партій
пов’язане з розвитком виборчого права. Дедалі більша кількість потенційних прибічників
тих чи інших ідеологій потребувала організації, інакше виникла б небезпека хаосу у
вільній політичній конкуренції. Таким чином, з’явилася потреба організаційного
оформлення зв’язків між офіційними особами чи кандидатами на політичні посади і тими
групами громадян, які їх підтримують, для сприяння цим особам у здобутті та збереженні
влади. Так, упродовж ХІХ – на початку ХХ ст. виникають політичні партії як союзи
однодумців, які об’єднують громадян в організовані структури, призначені забезпечити
громадську підтримку кандидатів на політичні посади.
Політична партія – це організація, спільнота, яка об’єднує громадян однакових
політичних поглядів, зафіксованих, зазвичай, у програмних документах.
Отже, партії є відносно стійкими політичними організаціями, які виникають через
об’єднання громадян: а) навколо програмних, ідеологічно забарвлених цілей; б) навколо
харизматичних, амбітних політичних лідерів.
Жодна сучасна демократія не може обійтися без політичних партій, які,
конкуруючи, гарантують представництво інтересів практично всіх верств суспільства у
політичному процесі. Без партій демократія недієздатна, адже вони є інструментом
цивілізованого й демократичного формування органів державної влади. Партії є
посередниками, через яких кожен громадянин може брати участь у політичному житті та
громадському виборі.
Правовий статус політичних партій визначається:
– Конституцією України, що закріплює право громадян України на свободу
об’єднання в політичні партії й відповідні обмеження реалізації цього права (статті 36-37);
– Законом України «Про політичні партії в Україні» та ін.;
– Виборчим кодексом України;
– Статутом, який ухвалюється на Установчому з’їзді політичної партії та закріплює
її назву, внутрішню структуру і повноваження її органів, місцевих організацій та
осередків, порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній
та ін.
Політичні партії в Україні створюються і діють тільки зі всеукраїнським статусом і
лише після їх реєстрації. Органам державної влади та місцевого самоврядування, їхнім
посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії
чи надавати їм переваги та привілеї.
Політичні партії мають право: 1) вільно провадити свою діяльність у межах,
передбачених Конституцією України та законами України; 2) брати участь у виборах
Президента України, до Верховної Ради України, до інших органів державної влади,
органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у порядку, встановленому
відповідними законами України; 3) використовувати державні засоби масової інформації,
а також засновувати власні засоби масової інформації, як передбачено відповідними
законами України; 4) підтримувати міжнародні зв’язки з політичними партіями,
громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями,
засновувати (вступати між собою у) міжнародні спілки; 5) ідейно, організаційно та
матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об’єднання громадян, надавати
допомогу у їх створенні.
 Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, а зокрема:
можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань державного і
суспільного життя; брати участь в обговоренні та оприлюднювати і обґрунтовувати
критичну оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні та
недержавні засоби масової інформації в порядку, установленому законом; вносити до
органів державної влади України та органів місцевого самоврядування пропозиції, які
обов’язкові для розгляду відповідними органами в установленому порядку.
Діяльність політичних партій полягає у здійсненні таких функцій: узгодження,
узагальнення та представництво інтересів, комунікативна функція, розробка політики та
здійснення політичного курсу, формування і підбір політичної еліти, соціальна інтеграція
тощо.
Політичні партії виражають інтереси соціальних класів та інших груп,
трансформуючи велику кількість різноманітних потреб та вимог у конкретні пропозиції.
Саме політичні партії забезпечують потрібний зв’язок між політичним керівництвом та
практично всіма іншими громадянами, тобто фактично виконують роль каналу вираження
і формування ідей, цілей, завдань. Правлячі партії та їхні лідери вирішують подвійне
завдання щодо встановлення, упорядкування та забезпечення виконання спільних для
всього суспільства цілей і національних інтересів держави. Вони задають напрямок та
беруть або прагнуть брати участь у здійсненні державної політики. Партії слугують
головним механізмом у комплектуванні та поповненні еліт, через який кандидатів на
політичні посади готують і відбирають на всіх рівнях партійної піраміди та через який
обирають державне політичне керівництво.
Під впливом партій відбуваються зрушення в структурі державних органів:
утворюються парламентські фракції, встановлюється той чи той порядок формування
уряду і заміщення державних посад; відбуваються законотворчий та правотворчий
процеси.
Види політичних партій: 1) за ідеологією: комуністичні, соціалістичні,
ліберальні, націоналістичні тощо; 2) за ідейно-політичною орієнтацією: ліві, праві,
центристські; 3) за членством щодо ступеня його відкритості: кадрові (жорсткі вимоги
щодо членства) та масові (відкриті для всіх, хто бажає приєднатися); 4) за ставленням до
наявної суспільно-економічної та політичної системи: прогресивні, консервативні,
реакційні; 5) за характером політичних дій: помірковані, радикальні, екстремістські; 6) за
участю в системі державної влади: правлячі та опозиційні.