ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ІНСТИТУТ ПРАВА

Кафедра загально-правових дисциплін

ЛЕКЦІЯ З ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ

ТЕМА № 4: «Джерела права та правова система України в складі

Російської та Австро-Угорської імперій».

Підготував:
доцент кафедри загально-правових дисциплін,
к.і.н., Лепісевич П.М.

ЛЬВІВ – 2021

1
ПЛАН

1.Кримінальне та адміністративне законодавство України в складі Російської

імперії.

2. Судова система та реформа судочинства 1864р. на території України в складі

Російської імперії.

3. Правова система в Галичині в складі Австро-Угорської імперії.

4. Кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство в Галичині в

складі Австро-Угорської імперії (кримінальний кодекс 1803 та 1852 року,
кримінально процесуальний кодекс 1853 року)

2
 Вступ.

Наприкінці XVIII ст. українські землі в своїй більшості на Лівобережжі та

Правобережжі (Київщина, Брацлавщина та Волинь) і на Півдні знаходились в складі
Російської імперії. Західноукраїнські території – Галичина Північна Буковина та
Закарпаття в результаті поділів Речі Посполитої опинилися в складі Австрійської
імперії. Українські землі в Російській імперії офіційно називалися «Малоросія» у
1851р. було створено малоросійське генерал-губернаторство. З 1764 року відповідно
до указу царя за південо-українськими землями закріплювалась назва «Малоросія»
(Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії). У цей час були засновані такі
міста як Катеринослав 1877рік (Дніпро), Херсон 1788р., Миколаїв 1789р, та Одеса
1794р. Підкреслимо що ці назви мали суто російське походження. Український народ
продовжував називати Лівобережжя – Гетьманщиною.
Особливості розвитку правової системи під владою Імперії. Якщо правові
інститути Гетьманщини були повністю ліквідовані в кінці XVIII ст., то Литовський
Статут 1588 р., магдебурзьке і місцеве звичаєве право продовжували діяти в Росії,
зокрема, в Полтавській, Волинській, Київській і Подільській губерніях. У 1811 році
було надруковано текст Литовського Статуту 1588 р. на російській і польській мовах.
Той факт, що переклад здійснювався по польському виданню 1786 року, говорив, що
в Російській імперії не знали або не хотіли знати походження Статуту як пам’ятки
права литовського, українського і білоруського народів і аж ніяк не польського. Цей
текст Статуту і був діючим джерелом права до розповсюдження на Україну законів
Російської імперії. Що ж до джерел магдебурзького права, то їхня доля була вирішена
указами Сенату про припинення дії цього права в Україні, за винятком Києва, в 1827
році, а через вісім років (1835 р.) і в Києві.
У 1840-1841 роках на Україну розповсюджується загальноросійське цивільне
і кримінальне законодавство. В Правобережній Україні місцеве право було скасоване
беззастережно у зв’язку з повстаннями польської шляхти проти царизму. В
Полтавській і Чернігівській губерніях указом від 15 квітня 1842 року вводиться
загальноімперське законодавство з судочинства. При підготовці другого видання
Зводу законів Російської імперії в 1842 році в 10-й том було внесено ряд норм з
“Зводу місцевих законів західних губерній” (головним чином, це були норми
Литовського Статуту 1588 року) для їхнього застосування в Полтавській і
Чернігівській губерніях. Таких норм налічувалося 53 з 3979. Вони регулювали
спадкові і сімейні відносини.

3
 1. Кримінальне та адміністративне законодавство України в складі
Російської імперії.

Кримінальне законодавство. Джерелами кримінального права в Україні на

початку XIXст. були IIIСтатут та норми магдебурзького права, аз 1840 року – 15-й
том Зводу законів Російської імперії та прийняте в 1845 році Уложення про
покарання кримінальні та виправні. З точки зору кодифікаційної техніки книга перша
15-го тому Зводу законів – Кримінальне уложення – була першим в історії Росії
кодексом кримінального права, який складався з загальної і особливої частин, які
поділялися на розділи, глави і статті. Всього в кодексі було 775 статей.
Злочин визначався як діяння, заборонене законом під страхом покарання.
Відповідальність особи встановлювалась при наявності наміру чи необережності в її
вчинках. Основу призначення покарань складав становий принцип їхньої
класифікації: для дворян, міщан і селян. Покарання призначались як судами, так і
поліцією.
Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року перевершувало за
обсягом Кримінальне уложення втричі і налічувало 2224 статті. Злочин визначався
якдіяння, яке посягає на “недоторканність прав влади верховної і встановлених нею
влад або ж на права і безпеку суспільства і приватних осіб”. Проступок визначався як
“порушення правил, призначених для охорони визначених законами прав громадської
або особистої безпеки і користі”. Злочини поділялися на тяжкі, звичайні і проступки.
Було значно розширено перелік складів злочинів.
Уложення ввело нову систему покарань, яка складалася з покарань кримінальних
та виправних.
Як джерело кримінального права використовувався також “Сільський судовий
устав”, у відповідності з яким сільські і волосні розправи визначали такі покарання:
штраф, взяття під варту, громадські роботи, покарання різками. Інтенсивно
розвивалось кримінальне законодавство і в пореформенний період. У 1866 і 1885
роках виходять друга та третя редакції “Уложення про покарання”, в 1886 році –
“Військово-морський устав про покарання”. В останнє десятиріччя XIXст. був
підготовлений новий кримінальний кодекс – “Кримінальне уложення” 1903 року, яке
4
було підписане імператором, але повністю так і не ввійшло в дію. В 1906 році було
введено в дію тільки розділ про державні злочини та деякі окремі статті
“Кримінального уложення”. Нове законодавство повністю базувалося на принципах
буржуазного кримінального права.
Адміністративне законодавство. Ця галузь законодавства почала формуватися
у другій половині XIXст. У системі адміністративного законодавства центральне
місце займало “Положення про заходило охорони державного порядку та
громадського спокою” 1881 року. На підставі цього “Положення” губернатори
використовували такі види адміністративних стягнень, як штрафи, арешт, ув’язнення
в тюрму або фортецю. До селян адміністративні стягнення в виді арешту
застосовували земські начальники, посади яких були затверджені в 1889 році.
На початку XXстоліття адміністративне законодавство характеризувалось
обмеженням прав особи. Громадські свободи, проголошені Маніфестом 17 жовтня
1905 року, з часом були обмежені тимчасовими правилами.
“Тимчасові правила про пресу” (від 24 листопада 1905 року, 18 березня і 26
квітня 1906 року) забороняли публікації, які загрожували безпеці держави, закликали
до страйків на підприємствах та припинення занять в учбових закладах, до організації
заборонених законом зібрань тощо.
Згідно з “Тимчасовими правилами про товариства та спілки” від 4 березня 1906
року заборонялися товариства, які мали мету, що суперечила громадській моралі,
була заборонена кримінальним законом або загрожувала громадському спокою та
безпеці.

5
 2. Судова система імперії та реформа судочинства в 1864 році. Незавершений
характер реформ російського судочинства в українських губерніях.

На початку XIX ст. судова система в Україні не була єдиною . В Слобідсько-

Українській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях судова система
була приведена у відповідність з судовою системою Росії. До складу судової системи
в цих губерніях входили губернські суди (палата кримінального і палата цивільного
суду), які були другою і апеляційною інстанцією для судів нижчого рівня.
Голови палат цивільного і кримінального суду призначалися. Палата
кримінального суду розглядала в першій інстанції справи про посадові злочини,
пожежі, порубки лісу і 6іс. Палата цивільного суду – справи про нерухоме майно в
різних губерніях, спори про власність у містах.
У правобережних губерніях, а також Полтавській і Чернігівській структура
судової системи була іншою. Так, судову систему в Волинській, Київській і
Подільській губерніях очолював Головний суд, який являвся апеляційною інстанцією
для нижчих судів – повітових, підкоморських, магістратських і ратушних судів.
Судова система Лівобережної України по місцевим особливостям була подібна
до судової системи Правобережної України. Головною судовою інстанцією тут був
Генеральний суд, який мав таку ж компетенцію, як і Головний суд на Правобережжі.
Генеральний суд складався з двох департаментів, які були укомплектовані
генеральним суддею, двома ратниками (призначалися урядом) і п’ятьма засідателями
(вибиралися від дворян кожні три роки).
Діяльність всіх судів в Україні була підконтрольна губернаторам. Вищою
судовою інстанцією був Сенат.
Протягом 30-х років XIX ст. ліквідуються місцеві особливості судової системи
України. В 1832–1834 роках були скасовані підкоморські і міські суди.
Генеральний і Головний суди були перетворені в палати кримінального і
цивільного судів, голови яких призначались імператором з подання міністра юстиції,
а радники призначалися міністром юстиції.
На початку 30-х років, після ліквідації дії магдебурзького права в містах
6
Правобережної України, її судова система була приведена у відповідність з судовою
системою Імперії. Відмінність залишалася тільки в тому, шо в Україні судді
призначалися, а в Росії обиралися. Царськими актами 1828 і 1829 років у судах
Київської, Волинської і Подільської губерній була введена російська мова
судочинства замість польської.
У 1840 році на Правобережжі та в 1842 році на Лівобережжі була призупинена
дія місцевого права. В 40-х роках судова система України була приведена у
відповідність із загальноросійською. Вона була доповнена волосним судом, який
складався з двох інстанцій: сільської і волосної розправ. Цей суд розглядав справи
державних селян.
Суди в Україні після судової реформи 1864 року. Друга половина ХІХ ст. у
Російській імперії позначилася суспільно-політичними реформами, які не оминули
зміни й судової системи. 20 листопада 1864 р. офіційно розпочалася судова реформа.
Однак особливістю проведення судової реформи в Україні було те, що вона
відбувалась тут майже паралельно з введенням в дію законів, які обмежували
або скасовували значну частину її прогресивних положень. У післяреформені
роки в судову реформу було внесено більш ніж 700 змін та поправок. Суд
присяжних був позбавлений розгляду справ про пресу і політичні злочини.
Частина друга Положення про земських участкових начальників ліквідувала
інститут мирових (ті що обиралися) суддів. У сільській місцевості цим займались
земські начальники (що означало невіддільність суду від адміністрації), в містах –
міські судді, в повітах – повітові члени окружних судів.
Новий документ, що мав регулювати судоустрій та судочинство держави,
отримав назву Судових статутів. Зміст судової реформи знайшов відображення в
чотирьох законах: 1) "Учреждение судебных установлений", або судоустрій; 2)
Статут кримінального судочинства; 3) Статут цивільного судочинства; 4) Статут про
покарання, які накладалися мировими суддями (кодекс матеріального права, який
включав норми щодо невеликих кримінальних чи адміністративних правопорушень).
Статутами 1864 р. вводилася чітка вертикаль судової влади в Російській
імперії. Нова судова система поділялася на такі групи судів: 1) мировий суд; 2) з’їзд

7
мирових суддів, що був апеляційною інстанцією для першого. Наступною ланкою
була система загальних судів, що складалася з: 1) окружних судів; 2) судових палат;
3) Сенату [16]. Суттєвим недоліком судової реформи стало те, що вона
впроваджувалася нерівномірно, відповідно, призводила до затягування впровадження
реформи в імперії. Першими губерніями, де в повному обсязі в 1866 р. були введені
судові статути, стали Санкт-Петербурзька та Московська. Надалі впровадження в дію
судової реформи на решті територій Російської імперії набувало такого вигляду:
спочатку вводився мировий суд, а потім набувала чинності й решта судових
інститутів.
Перші кроки з упровадження реформи в Україні були зроблені в 1871 р. в
опублікованому 10 липня наказі: у губерніях Віленській, Ковельській, Гродненській,
Київській, Волинській, Подільській, Мінській, Вітебській та Могильовській
запроваджувався мировий суд. Головною відмінністю запровадження мирового суду
в Україні від аналогічних змін у центральноєвропейських губерніях Російської
імперії стало те, що мирові судді на Правобережжі не обиралися, а призначалися
урядом в особі міністра юстиції, хоча судові статути 1864 р. передбачали обрання
мирових суддів повітовими земськими зібраннями. Але на Правобережжі цей
інститут був запроваджений лише в 1911 р. Тому списки кандидатів на посади
мирових суддів на Правобережній Україні складалися тимчасовими повітовими
комісіями та передавалися губернатору, який надсилав їх для затвердження міністру
юстиції Імперії.
Подальше впровадження судової реформи на Правобережжі затягнулося майже
на десять років. Проблеми виникали як загальнодержавні, так і місцеві. Серед
загальних можна виділити: недостатнє фінансування, брак чиновників із юридичною
освітою.
Значною проблемою на підготовчому етапі стала виборність мирових суддів та
присяжних засідателів. Оскільки в південно-західному краї не були введені в дію
земські установи, то, відповідно, і питання виборності суддів відпадало. Проблемою
місцевого значення залишалося домінування польської шляхти та недовіра до неї з
боку самодержавства. Місцеві російські чиновники пропонували заборонити полякам

8
займати посади в пореформеному суді, не дати їм можливості бути присяжними
засідателями.
У середовищі російського чиновництва Правобережжя були прибічники
поступового реформування судової системи. Так, голова Київської цивільної палати
свої міркування обґрунтував тим, що базовим принципом нового суду є виборність.
Модернізація системи давала можливість певним категоріям громадян обирати
суддів, безпосередньо брати участь у судових засіданнях присяжні засідателі,
користуватись послугами адвокатів. Але Правобережжя було позбавлене такої
переваги, оскільки не мало земств. Призначення мирових суддів та присяжних
засідателів руйнувало головну мету судової реформи – виокремлення судової влади
від адміністративної. Адже мировий суд, запроваджений у 1871 р., так і не став
виборним, те саме могло могло чекати й решту нових судових інститутів. І знову на
перше місце виступало польське питання. Саме недовіра до поляків ставали
серйозною перепоною в реформуванні судової системи Правобережної України.
З огляду на те, що реформування судової системи на Правобережжі
затягнулося майже на десять рокі , у вищих колах російського чиновництва
перемогла думка про тимчасове утримання від запровадження в повному обсязі
судової реформи в краї. Лише 19 липня 1877 р. було видано наказ, за яким у дев’яти
західних губерніях (зокрема й на Правобережжі) вводилися в дію судові статути 1864
р. На практиці таке трактування не відображало дійсність, адже на Правобережжі так
і не була проведена земська реформа, а отже, говорити про повний обсяг судового
реформування не доводилося.
Проблема впровадження земської реформи, як і проблема судової, мала
спільне коріння. Російська влада з острахом дивилася на польську шляхту, тому
запровадження земської реформи відкладалося на невизначений час, а це,
закономірно, не давало можливості говорити про повне реформування судів і їх
виборність. Адже в судових статутах 1864 р. чітко зазначено, що вибори мирових
суддів повинні проводитись у повітових земських зібраннях, а списки присяжних
засідателів складатись особливими тимчасовими комісіями, які формувалися щороку
повітовими земськими зібраннями. Тому, щоб щоб отримати якісний, виборний

9
мировий суд та присяжних засідателів, потрібно було спочатку реформувати місцеве
самоврядування, а потім уже братися за судову реформу. На практиці все відбувалося
навпаки.
У записці губернатор інформував про співвідношення кількості
землевласників у Київській губернії. Росіян нараховувалося 1311, вони володіли
991377 десятинами землі, натомість, польських землевласників було лише 1108, але
їх земельні володіння складали 1211807 десятин землі [24]. Саме тут і починалися
розходження між місцевою владою та центральною. Такі принципові відмінності, які
підтверджували економічну вагомість поляків краю, лишалися головною перепоною
Таким чином, відсутність реформ у сфері місцевого самоврядування на
Правобережжі не давала можливості запровадити судові статути 1864 р. у повному
обсязі, а отже, і говорити про досягнення судовою реформою головних її принципів –
виборності та відділення судової влади від адміністративної – неможливо. Основною
причиною такого ставлення імперської влади до південно-західного регіону були
насамперед польські повстання 1830-1831 рр. та 1863 р. Головним гальмівним
чинником реформування регіону лишався помітний відсоток польської шляхти, яка,
на тверде переконання представників російської влади, не могла бути її надійним
союзником.
Цим, передовсім пояснюється поетапність запровадження реформ або ж їх
половинчастість. Так сталося, зокрема, з реформою суду. Найбільш прогресивні на
той час зміни в судовій системі – мировий суд та суд із присяжними засідателями на
Правобережній Україні повною мірою (як це було передбачено судовими статутами
1864 р.) запроваджений не був. Процедура формування списків присяжних
засідателів з огляду відсутності заходів щодо реформування місцевого
самоврядування була відмінною від центральноєвропейських губерній Російської
імперії. Тут списки присяжних засідателів формувалися особливими тимчасовими
комісіями, склад яких був сталим: голова – повітовий маршалок, усі місцеві мирові
судді, мирові посередники, повітовий справник, поліцеймейстер, якщо були. Списки
присяжних засідателів передавалися повітовими комісіями до особливих губернських
комісій, які складалися з головуючого – губернатора, губернського маршала, голів

10
місцевого окружного суду та з’їзду мирових судів і прокурора окружного суду.
Губернська комісія без зазначення причин могла виключити із загальних списків
присяжних засідателів осіб, яких вона не могла допустити до виконання обов’язків.
Постанови комісій із цього приводу приймалися більшістю голосів і оскарженню не
підлягали. Процес упровадження судової реформи на Правобережжі
закінчився лише в червні 1880 р., коли у всьому краї запрацювали нові суди.
Отже, 29 червня 1880 р. на Правобережній Україні остаточно вступила в дію
судова реформа 1864 р1.
Ось так напруження у відносинах між владою та польською шляхтою
позначилося й на впровадженні судової реформи 1864 р. на Правобережжі. Унаслідок
цього протистояння реформа не отримала завершеного вигляду. Якщо в
центральноєвропейських губерніях основними надбаннями судових статутів стали
позастановість судової системи, виокремлення судової влади від адміністративної,
рівність усіх перед судом, незмінність суддів, гласність, усність та змагальність
судового процесу, то на Правобережній Україні подібного результату досягти не
вдалося. Водночас влада домоглася на Правобережжі головної своєї мети – узяти під
контроль суд, чим нанесла відчутного удару шляхті, але остаточно зламати вплив
поляків у краї російському самодержавству так і не вдалося.
Правова система Російської Імпре
Правовим актам України поталанило більше, ніж державним інститутам. Якщо
останні були повністю ліквідовані в кінці XVIII ст., то III Статут Великого князівства
Литовського, магдебурзьке і місцеве звичаєве право продовжували діяти в
Полтавській, Волинській, Київській і Подільській губерніях. У той же час царизм
намагається поширити на українській землі загальноросійське законодавство. Для
цього була використана кодифікація права, що розпочалася в Російській імперії на
початку XIXст.

1
Максимов О. Умови та специфіка запровадження судової реформи 1864 року на Правобережній
Україні. Волинські історичні записки. Т.5, 2010 р.
11
 ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИЙ УСТРІЙ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В СКЛАДІ
АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (з 1867 – Австро-Угорщини).
1. Анексія Галичини, Буковини та Закарпаття до складу Австрійської
(Габсбурзької) монархії.
Унаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) Галичину анексувала Австрія, а
1774р., за Кючук-Кайнарджійським миром, укладеним між Росією і Туреччиною,
вона захопила й Буковину. Ще у першій половині XVI ст. (1526 р.) Австрія поширила
владу на Угорщину, в складі якої перебувало Закарпаття. Отже, у другій половині
XVIII ст. усі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрійської монархії.
Анексувавши Галичину, австрійський уряд штучно об’єднав українські та польські
землі Східної та Західної Галичини в одну адміністративну одиницю з офіційною
назвою «Королівство Галичини та Володимерії з Великим князівством Краківським і
князівствами Освенцима і Затору».
Політика Австро-Угорської монархії щодо Галичини виявилася і в основній її
галузі - нафтодобувній промисловості. Нафту видобували і вивозили з Галичини
переважно як сирий продукт. Перероблення її зосереджувалася здебільшого у
центральних районах Австро-Угорщини, що позбавляло край можливості мати на
місці нафтопереробну промисловість. Це було характерним і для інших галузей
промисловості західноукраїнських земель, зокрема гірничої, лісової, шкіряної.
Західноукраїнські землі вважалися аграрним краєм. Більша частина орної землі,
лісів і пасовищ належала поміщикам, монастирям, церкві. Селянське господарство за
характером було переважно малоземельним, внаслідок чого близько половини всіх
селянських господарств стали нерентабельними. Нерідко доходило до продажу
селянських (переважно малоземельних) господарств з молотка. На початку XX ст.
великого розмаху набули страйки сільськогосподарських робітників, а разом і з ними
масовий виїзд українців у США та Канаду.
Правова система Австрії (з 1867 - Австро-Угорщини). На територію
західноукраїнських земель починаючи з 1772 р. поступово поширювалась чинність
австрійського права. Водночас Галичина стала для Австрії полігоном для
запровадження новел у законодавстві, наприклад з 1 січня 1812 р. набрав чинності

12
Цивільний кодекс Австрії, який діяв в Галичині вже з 1797 року під назвою
Галицького цивільного кодексу. Кодекс мав 1502 статті і поділявся на три частини.
У вступі викладені загальні положення цивільного права, перша частина присвячена
особистим правам, друга - речовим, у третій подавалися спільні постанови щодо
особистих і речових прав. Джерелами цивільного кодексу послужили пандектне
право, тобто пристосоване до капіталістичних відносин римське право, Прусське
земське уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв, але вони
часто й істотно перероблялися і змінювалися. Із деякими змінами, внесеними до
кодексу в роки Першої світової війни, кодекс продовжував діяти на території
Галичини й після її включення за Ризьким мирним договором 1921 р. до складу
Польщі. У 1933 р. був затверджений польський кодекс, який припинив дію значної
частини австрійського цивільного кодексу 1811р.
У січні 1787 р. був виданий новий австрійський Кримінальний кодекс про
злочини та їх покарання, окремі положення якого характерні для буржуазного
кримінального права. Проте загалом він вважався феодальним кодексом.
Застосовувалися дуже суворі покарання, але скасовувалася смертна кара. Цей кодекс
(його називають скорочено Йосифіною) вперше в історії австрійського
кримінального права поділив злочинні дії на кримінальні злочини (їх розглядали
суди) і поліцейські проступки (тобто менш серйозні правопорушення, що
розглядалися адміністративними органами).
У порядку досвіду був запроваджений 1796 р. у Західній, а з 1797 р - у Східній
Галичині кримінальний кодекс, підготовлений австрійським юристом
Й.Зонненфельсом. Цей кодекс 1803 р. із незначними змінами був проголошений
чинним у всій Австрії. Кодекс складався з двох розділів - перший стосувався норм
кримінального матеріального права, другий - процесуального права.
Кримінальний кодекс 1803 р. (його називають скорочено Францішканою)
встановив смертну кару за деякі злочини, але смертні вироки імператор у порядку
помилування здебільшого замінював позбавленням волі, що повинно було в умовах
розпаду феодально-кріпосницького ладу та зростання капіталістичних відносин під-
нести популярність абсолютної влади, зміцнити віру народу в «доброго і щедрого

13
імператора». Так, із 1304 смертних вироків, винесених австрійськими судами до 1848
р., виконано тільки 448. Всі інші замінені позбавленням волі на різні строки.
Кримінальний кодекс був переглянутий 1852р. Його видано у новій редакції, і він
діяв у Галичині аж до введення там польського кримінального кодексу 1932 р.
Замість попереднього поділу на злочини і поліцейські проступки Кримінальний
кодекс 1852 р. запровадив поділ на злочини і просто проступки. За вчинення
злочину передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув’язнення на
різні строки. За проступки Кодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести
місяців, тілесні покарання (скасовані в Австрії законом 15 листопада 1867 р.),
заборону проживати у певній місцевості тощо.
На кримінальному законодавстві Австро-Угорщини відбився дуалістичний
характер держави. Кримінальний кодекс 1852 р. діяв лише в Австрії, в тому числі у
Галичині й на Буковині. В Угорщині ж 1879 р. був виданий свій кримінальний
кодекс, чинність якого поширювалася на територію Закарпаття. Цивільне право в
Угорщині не було кодифіковано, а складений наприкінці XIX ст. проект цивільного
кодексу не був затверджений. Та частина Кримінального кодексу 1803 р., що
регулювала кримінальний процес, діяла до 1853 р. Тоді ж прийнято окремий закон
про кримінальне судочинство, який запроваджував частково гласність процесу, але
не допускав участі громадськості у здійсненні правосуддя. Крім цього, ще 1852 р.
більшість справ про проступки було передано на розгляд органів поліції. Поліцією
відало Міністерство внутрішніх справ. Існувала поліція безпеки, шляхова, пожежна,
санітарна, торгова тощо. Вона контролювала, таким чином, все життя країни.
Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив основним
демократичним принципам суду, тому 1869 р. його доповнили законом про суди
присяжних, а 1873 р. був затверджений новий Кримінально-процесуальний кодекс,
який проіснував з незначними змінами аж до розпаду Австро-Угорщини. Цей кодекс
встановив усність та гласність процесу, допустив участь громадськості (ма ється
на увазі суд присяжних) у розгляді тяжких злочинів і прово див ідею вільної
оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

14
 Судова система. Зміни у системі державного апарату в середині XIX ст. привели
до певних змін і в системі судових органів, до остаточного відокремлення суду від
адміністрації та відмови від станового суду. Вже 1849 р. вийшов закон про
перебудову судової системи. У Галичині було створено 218 судових повітів (на
початку XX ст. їх скорочено до 190) й організовано повітові одноособові та коле-
гіальні суди (у складі трьох суддів), крайові суди і вищий крайовий суд у Львові,
який обслуговував також Буковину. Найвищою судовою інстанцією для всієї держави
став Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. Але незабаром повітові
колегіальні суди були ліквідовані, крайові суди перейменовані на окружні, що
розглядали деякі кримінальні справи з участю присяжних засідателів. Для
військовослужбовців існували окремі військові суди трьох інстанцій - військовий суд,
вищий військовий суд і верховний військовий трибунал. Спірні питання між
підприємцями і робітниками, а також між самими робітниками розглядав створений
1896 р. у Львові промисловий суд. У Дрогобичі діяв третейський суд кас
взаємодопомоги гірничих товариств. Усі судді проголошувалися незалежними і
призначалися імператором довічно.

15
 ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
Історичні умови розвитку суспільно-політичного ладу і права в Україні в період,
який розглядається, не були однорідними ні в часі, ні в просторі. Перша половина
XIХет. і для Російської, і для Австрійської імперій характеризувалася кризою
феодально-кріпосного ладу та формуванням буржуазних відносин. У сільському
господарстві це проявилося перш за все у спрямовапості поміщицьких господарств
виробляти продукцію на ринок. Крім того, свій зв’язок з ринком вони закріплюють
організацією переробки сільськогосподарської сировини, тобто засновують
промислові підприємства.
Проте капіталістичні зрушення в сільському господарстві в Російській імперії до
1861 року, а в Австрійській - до 1848року були слабкими.
Основною сферою, де формувався новий спосіб виробництва, була
промисловість. Ті розвиток супроводжувався змінами у суспільному ладі.
В умовах створення товарного виробництва відбувалося зародження нових
соціальних груп — буржуазії та найманих робітників. Кадри робітників формувалися
на цей нас переважно із селянського середовища. Буржуазні прошарки рекрутувалися
зрізних соціальних станів: дворян, селян, міщан, купців, що ступили на шлях
підприємництва.
Політичний лад України визначався природою імперської державності. В
адміністративно-політичному устрої Росії Україна складалася з дев ‘яти губерній,
частина яких була об’єднана в генерал-губернаторства, що дало можливість повністю
ліквідувати автономні особливості політичного устрою України. Західноукраїнські
землі в цей же час пройшли через встановлення конституційного ладу
післяреволюційних подій 1848 року до відновлення абсолютизму.
До 40-хроків XIXст. в Україні збереглася дія місцевого права, джерела якого
систематизовані не були. Хоча робота з кодифікації місцевого права була проведена,
ні одна з кодифікацій в дію введена не була. Царизм поширив на Україну
загальноросійське законодавство. Головним джерелом права став Звід законів
Російської імперії. Удосконалення правової системи відбувалось і в Австрійській
імперії. Так, в 1812році тут було введено в дію Цивільний кодекс.

16
 Падіння кріпосного права в Росії та в Австрії поклало початок формуванню та
розвитку капіталістичних відносин в цих країнах. Патріархально-кріпосницька
Україна відходить у минуле, народжується нова, буржуазна Україна. Зміни, які
відбувалися в пореформений час в суспільно-політичному ладі України, визначалися
загальними для обох імперій закономірностями. Суттєво змінилося перш за все
правове становище селянства, яке стало вільним, придбало особисті і соціально-
економічні права.
Не набули реального значення для селян права, визначені земською й іншими
реформами. Всі вони сприяли зміцненню позицій дворянства як в економічній, так і в
політичній сферах.
Буржуазні реформи, що передбачали нову судову систему і буржуазні принципи
судочинства, земські і міські органи місцевого самоврядування, - були проведені не в
усіх губерніях України.
Подібні процеси відбувалися і на західноукраїнських землях. Австрія в 1867 році
перетворилася в Австро-Угорську імперію. Намісник у Галичині і крайовий
президент на Буковині зосередили в своїх руках все управління. Поряд з урядовими
органами на західноукраїнських землях існували органи крайового (сейми) і
місцевого (повітові, міські і сільські ради) самоврядування, антидемократичний
принцип діяльності яких полягав у роздвоєнні функцій урядового управління і
самоврядування. Зміни в системі державного апарату торкнулись і системи органів
суду, які було відокремлено від адміністрації.
Джерела діючого права в Україні поповнилися новими нормативними актами в
окремих галузях права. Отримало розвиток адміністративно-поліцейське і
кримінальне законодавство. Дальший розвиток капіталістичних відносин в Австро-
Угорщині також привів до перегляду старих і створення нових кодексів.
У другій половині ХІХ ст. тяжким тягарем на український народ в Російській
Імперії ліг національний гніт. Проте Україні вдалося зберегти мову, культуру,
самобутність, все те, що становить основу державності і що в майбутньому
допомогло відродженню Української держави. Незважаючи на державні кордони,
активно проходив процес консолідації української нації, зростали суспільно-

17
політичні та культурні зв‘язки між західноукраїнськими і східноукраїнськими
землями. В умовах переслідування російським царизмом української культури
поступово зростала роль західноукраїнських земель у національно-культурному русі,
в якому також брали участь передові сили Східної України.
Під впливом цього руху зростала національна самосвідомість населення
України, посилювалася боротьба за об’єднання всіх українських земель в єдиній
соборній демократичній державі.

18
 Список джерел і рекомендована література
1. Апарат управління Галичиною у складі Австро-Угорщини / В.С. Кульчицький та ін. –
Львів: Тріада плюс, 2002. – 82 с.
2. Бандурка О. М. Поліція в Україні: історико-правове дослідження (початок ХVІІІ ст. –
1917 р.): монографія / О. М. Бандурка. – Х., 2012. – 616 с.
3. Бачур Б.С. Інститут земельних відносин у цивільному звичаєвому праві України в Х -
середині ХІХ століть: (історико-правовий аспект): монографія / Б.С. Бачур – Одеса: ОНУ ім.
І.І. Мечникова, 2008. – 203 с.
4. Білоконь М.В. Органи державного управління та місцеве самоврядування в Російській
Імперії у другій половині XIX ст.:(на матеріалах Лівобережної України:історико-правове
дослідження: монографія / М.В. Білоконь. – Харків: НУВС, 2003. – 257 с.
5. Блажівська О.Є. Історія кодифікації цивільного законодавства на українських землях
(1797-1991 роки): монографія /О.Є. Блажівська. – Кам'янець-Подільський: Друкарня «Рута»,
2014. – 574 с.
6. Бойко І.Й. Історія правового регулювання цивільних, кримінальних, та процесуальних
відносин в Україні (ІХ – ХХ ст ): навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів / І.Й. Бойко. –
Львів: Видавн. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2014. – 904 с.
7. Бойчук А.Ю. Інститут адвокатури в Галичині другої половини ХІХ- початку ХХ
століття: історико-правове дослідження: монографія /А.Ю. Бойчук. – Одеса : Фенікс, 2012. –
150 с.
8. Бондаревський А.В. Волосне управління та становище селян на Україні після
реформи 1861. – К.: Вид-во АН УРСР, 1961. – 126 с.
9. Вол Б.Д. Україна у складі Російської та Австро-Угорської імперій: національне
відродження України (кінець ХVIII ст.-1917 р.): текст лекцій / Б.Д. Вол, Я.Й. Малик, В.А.
Свинець – Львів: ЛДУ, 1994. – 57 с.
10. Гловацький Іван. Адвокатура Галичини: історія, розвиток, правовий статус (1772-
1939 рр.) = Adwokatura Galicji: historia, rozwój, status prawny (1772-1939 r.) /Іван Гловацький.
– Варшава : DRUK-INTRO, 2012. – 880 с.
11. Головко О.М. Участь адміністративно-поліцейського апарату, органів
самоврядування в управлінні державними фінансами Російської імперії на українських
землях (кінець ХVIII - початок XX ст.): історико-правове дослідження /О.М. Головко. –
Харків : СІМ, 2005. – 174 с.
12. Гончаренко В. Законодавчі органи Австро-Угорськоїмонархії під час перебування в її
складі західноукраїнських земель // Вісник Академії правових наук України. – 2005. – № 4
(43). – Х.: Право, 2005. – C.52-60.
13. Гончаренко В.Д. Право України під час її перебування у складі Російської імперії //
Правова система України: історія, стан та перспективи: У 5 т. Т. 1. Методологічні та
історикотеоретичні проблеми формування і розвитку правової системи України. – Х.:
Право, 2008. – C.304-372.
14. Гриб Н.П. Конституції Австрії та Австро-Угорщини і їх застосування у Галичині
(1848 - 1918 рр.): автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук / Н.П. Гриб. – Львів,
2013. – 20 с.
15. Грушевський М.С. Новий період історії України: За роки від 1914 до 1919. – К.:
Либідь, 1992. – 46 c.
16. Добржанський О. В. Формування органів крайового управління герцогства Буковини
у 50–60 рр. ХІХ ст. / О. В. Добржанський // Питання історії нового та новітнього часу:
збірник наукових статей. – Вип. 4. Ч. 1. – Чернівці: Рута, 1995. – С.123-131.
17. Довгань Г. Правове регулювання відносин промислової власності на
19
західноукраїнських землях у складі АвстроУгорщини з 1772 по 1918 рік / Г. Довгань //
Вісник Львівського Університету. Серія юридична. Вип. 45. – Л.: ЛДУ, 2007. – C.61.
18. Закревський А.Є. Правові основи організації і діяльність поліції та жандармерії у
Галичині в складі Австрії та Австро-Угорщини (1772-1918) автореф. дис. на здоб. наук.
ступ. канд. юрид. наук / А.Є. Закревський. – Львів, 2014. – 16 с.
19. Клименко О.В. Систематизація права Лівобережної України у другій чверті XIX
сторіччя: автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук / О. В. Клименко – Київ: [б.в.],
2004. – 20 с.
20. Кобилецький М. Магдебурзьке право в Україні (XIV – перша половина ХІХ ст.):
історико-правове дослідження / М. Кобилецький. – Львів: ПАІС, 2008. – 406 с.
21. Козаченко А. Земське самоврядування на Полтавщині у період Першої світової
війни / А. Козаченко // Підприємництво, господарство і право. – 2009. – № 2. – C.110-113.
22. Коляда І.А. Правові аспекти благодійної діяльності української інтелігенції у роки
Першої світової війни /І.А. Коляда // Юридичні читання молодих вчених: Зб. матеріалів
всеукр. наук. конф., 23-24квіт. – К.: НПУ ім. Драгоманова, 2004. – C. 360.
23. Кондратюк О. Утворення Австро-Угорщини:причини та умови / О. Кондратюк //
Вісник Львівського Університету. Серія юридична. Вип. 41. – Л.: ЛДУ, 2005. – C. 84-92.
24. Кондратюк О.В. Судова система та судочинство в Галичині у складі Австро-
Угорщини (1867-1918 рр.): автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук / О.В.
Кондратюк. – Львів, 2006. – 20 с.
25. Кондратюк С.В. Розвиток доктрини українського парламентаризму в Галичині у
складі Австро-Угорщини / С.В. Кондратюк //Науковий вісник Львівського державного
університету внутрішніх справ. Серія юридична. Вип. 2. – Л.: Львів. державний університет
внутрішніх справ, 2008. – C.54-62.
26. Кондратюк С.В. Традиція парламентаризму на західноукраїнських землях: історико-
правове дослідження: монографія /Сергій Кондратюк. – Львів : Євросоціум, 2016. – 623 с.
27. Коритко Л.Я. Організаційно-правові засади діяльності суб'єктів господарювання
Східної Галичини та Буковини в складі Австро-Угорщини / Л.Я. Коритко – Івано-
Франківськ: Місто НВ, 2011. – 224 с.
28. Коритко Л.Я. Становлення і розвиток природоохоронних інститутів в Австро-
Угорській імперії: історико-правове дослідження на матеріалах Східної Галичини (1867-
1918 рр.) / Лілія Коритко – Івано-Франківськ: В.П. Супрун, 2016. – 430 с.
29. Кравчук М.В. Правові основи будівництва Національних Збройних Сил України в
1914-1993 рр.: (організація, структура, штати): історико-правове дослідження /М.В.
Кравчук. – Івано-Франківськ : Плай, 1997. – 292 с.
30. Кульчицький В. С. Державний лад і право Галичини в другій половині ХІХ – на
початку ХХ століття / В. С. Кульчицький. – Львів, 1965. – 67 с.
31. Кульчицький В.С. Апарат управління Галичиною у складі Австро-Угорщини / В. С.
Кульчицький, І. Й. Бойко, О. І. Мікула, І. Ю. Настасяк. – Львів, 2002. – 88 с.
32. Лепісевич П.М. Політико-правові погляди українських політичних сил напередодні
Першої світової війни / П.М. Лепісевич // Науковий вісник Львівського державного
університету внутрішніх справ. Серія юридична. Вип.3. – Л.: Львів. держ. ун-твнутр. справ,
2007. – C. 14-24.
33. Лепісевич П.М. Єдність – втрачені надії: Загальна Українська Рада: проблеми
консолідації національно-демократичних сил (1914–1916): монографія / П.М. Лепісевич,
М.М. Цимбалюк. – К.: Атіка–Н, 2012. – 192 с.
34. Матвєєва Т.О. Конституційні закони Західної України у XIX столітті // Теоретичні та
практичні проблеми реалізації Конституції України: Тези доп. та наук. повідомл. учасн.
всеукр. наук.-практ.конф.(29-30черв. 2006 р.). – Х.: Нац. юрид. акад. України ім. Я.
20
Мудрого, 2006. – C. 143-146.
35. Мацькевич М. Концепції української автономії у складі Австро-Угорської імперії,
Польщі та Росії / М. Мацькевич // Юридична Україна. – 2009. – № 3. – C. 4-7.
36. Мацькевич М. М. Становлення і розвиток ідеї українського державотворення в
Галичині (друга половина ХІХ – початок ХХ століття): автореф. дис. на здоб. наук. ступ.
канд. юрид. наук / М.М. Мацькевич. – К., 2002. – 20 с.
37. Меланчук А.В. Адвокатура в Російській імперії за судовою реформою 1864 року та в
сучасній Україні :порівняльний аналіз: монографія /А.В. Меланчук. – Хмельницький:
Хмельницький університет управління та права, 2015. – 178 с.
38. Мірошниченко М.М. Державність і право України: генезис у європейському контексті (З
найдавніших часів до початку ХІХ ст.): Монографія /М.М. Мірошниченко. – К.: Атіка, 2006. –
544 с.
39. Настасяк І. Ю. Організація управління Галичиною і Буковиною у складі Австрії
(1772–1848 pp.): Монографія. / І.Ю. Настасяк – К.: Атіка, 2006. – 128 с.
40. Нелин А.И. Собрание малороссийских прав 1807 года, его содержание и значение:
автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук / А.И. Нелин. – К., 1990. – 22 с.
41. Нелін О.І. До питання успадкування в українських землях у складі Австро-Угорської
імперії / О.І. Нелін // Держава і право. Юридичні і політичні науки. Вип.45. – К.:Ін-т
держави і права НАН України, 2009. – C.141-146.
42. Никифорак М. В. Державний лад і право на Буковині в 1774–1918 рр. / М. В.
Никифорак. – Чернівці: Рута, 2000. – 280 с.
43. Новосівський І. Нарис історії права Буковини і Бессарабії / І. Новосівський. – Нью-
Йорк – Париж – Сидней – Торонто, 1986. – 180 с.
44. Панич Н. Анексія Галичини Австрією та поширення австрійського права на її
території / Н. Панич // Вісник Львівського Університету. Серія юридична. Вип. 43. – Львів:
ЛДУ, 2006. – C. 73-77.
45. Панич Н.Ю. Становлення та розвиток інституту прокуратури в Галичині у складі
Австрії і Австро-Угорщини (1849-1918 рр.): автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид.
наук / Н.Ю. Панич. – Львів, 2009. – 16 с.
46. Петрів Р.В. Східна Галичина у складі Австрійської імперії: (історико-правовий
аспект) / Роман Петрів – Івано-Франківськ: Прикарпатський національний університет ім. В.
Стефаника, 2009. – 254 с.
47. Петрів Р. Австрійські, Австро-Угорські і Галицькі конституції (кінець XVIII - XIX
ст.): для фахівців права, студ. і викладачів юрид. факультетів ВУЗів : пер. з нім. та пол.
мов / Відкритий міжнародн. ун-т розвитку людини «Україна» / Роман Петрів. – Івано-
Франківськ: Місто НВ, 2005. – 84 с.
48. Проект «Україна»: Австрійська Галичина / автор-упорядник М.Р. Литвин. – Харків:
Фоліо, 2016. – 409 с.
49. Реєнт О. Перша світова війна й українське питання // Україна в революційних
процесах перших десятиліть ХХ століття: Міжнар. наук.-теорет.конф.20-21лист. 2007 р. –
К.: Ін-т політ. і етнонаціонал. досліджень НАН України, 2007. – C. 67-85.
50. Святоцька В. Інститут присяжних повірених на території України за Судовими
статутами 1864 року / В. Святоцька // Право України. – 2009. – № 8. – С. 147-153.
51. Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму/ Ігор Чорновол. – Львів: Тріада плюс,
2010. – 228 с.
52. Малоросійське генерал-губернаторство, 1802-1856 : Функції, структура, архів / В.С.
Шандра. – К., 2001. – 355 с.
53. Шандра В.С. Генерал-губернаторства в Україні: ХІХ — початок ХХ століття:
монографія / В.С. Шандра – К.: НАН України. Ін-т історії України, 2005. – 426 с.
21
54. Шандра В.С. Совісні суди в Україні (остання чверть ХVIII – середина ХІХ ст.) /
Валентина Шандра. – К., 2011. – 265 с.
55. Шандра І.О. Представницькі організації буржуазії українських губерній (1861-1919
рр.) : монографія / І.О. Шандра. – Харків: Майдан, 2016. – 315 с.
56. Шандра В.С. Міщанські органи станового самоврядування в Україні : (кінець XVIII -
початок ХХ ст.) / Валентина Шандра. – К.: Інститут історії України НАН України, 2016. –
339 с.

22