Творча робота Межебецького Артема 11-Б

видатних діячів культури

Герман Макаренко: перший лауреат премії

Спільною рисою усіх тоталітарних режимів є бажання цілковито

контролювати суспільні та політичні процеси. Цей контроль також поширювався
і на культуру, на найбільш небезпечну для режиму сферу.
В тоталітарних країнах художня цінність любої творчої роботи
вимірюється винятково з погляду її відповідності політичним та ідеологічним
поглядам. Так, у СРСР письменники оспівували щасливе життя або вигадували
біографію вождя чи видатного полководця. Митці славили людей праці,
карикатуристи спотворювали образи ворогів. Кожен у міру сил і таланту будував
вигаданий світ. Газетні та літературні твори, навіть шкільні підручники – усе це
жило своїм самостійним життям, не маючи точок зіткнення з реальністю. Творчих
особистостей перетворювали на відданих рабів режиму.
Розпочата у 20 роках українізація поступово почала набувати відверто
спотворених форм, її напрямок був повернутий у минуле. За Україною
закріплювали лише образ сільської провінції, створювали стереотипи
«українського»: шаровари, гопак, вареники, віночки. Усі спроби творити сучасне
мистецтво були без результативними. Українські діячі культури намагалися
боротися, відстоювати свою думку. Так, письменник В. Поліщук наголошував:
«Українська радянська кінематографія тільки тоді зможе бути фактором
нашого життя, коли вона почне розглядати Україну не як велетенський хутір, а
як потенціальну східноєвропейську Америку, де промислове і індустріальне
життя грає першорядну роль. Звідси і в історії, не говорячи вже про сучасне і
майбутнє, побачать не тільки галушки та вечорниці, але і сили і події, що
створили Донбас, Кривий Ріг, Дніпрельстан і взагалі УРСР».
Загнана в бюрократичні рамки українізація турбувала московських
керівників, адже вона призводила до зростання впливу національної ідеї. Так,
виступ письменника Миколи Хвильового з гаслом «Геть від Москви!» справив
ефект вибуху бомби, хоча це був лише заклик орієнтуватися на світовий рівень і
досвід замість того, щоби сліпо та бездумно копіювати російські (не найкращі)
зразки.
Молодий харківський економіст Михайло Волобуєв у 1928 році надрукував
статтю «До проблеми української економіки», де навів фази колоніальної
політики Російської імперії в Україні та провів паралелі між політикою царизму
та сучасної комуністичної імперії щодо України. Наголосив, що московські
керівники уникають навіть самої назви «Україна», натомість віддаючи перевагу
назвам «Південний район» або «Південноросійське господарство». М. Волобуєв
пропонував припинити розглядати російську економіку як панівну та нехтувати
українськими національними інтересами. Цей факт викликав занепокоєння
партійного керівництва, тому що ці міркування й змістовні наукові аргументи
висловила молода людина, яка сформувалася вже в умовах нового радянського
суспільства, була членом КПРС та й ще у журналі «Більшовик України»!
Згортання українізації поклало початок цілеспрямованої боротьби проти
української інтелігенції, особливо проти тих, хто брав участь у національно-
визвольному русі 1917-1921 роках, проти видатних діячів науки й культури.
У СРСР поняття «ворог» набуло яскраво вираженого не лише класового,
але й національного змісту. Більшовикам вдалося здійснити чергову революцію –
світ дізнався про новий вид доказу «злочину» – належність до певної
національності. Любов до своєї Батьківщини, історії, мови тепер треба було
приховувати, тому що за це можна отримати звинувачення у націоналізмі.
Так, навесні 1930 року особливий склад Верховного суду УРСР виніс
вирок у справі «контрреволюційної організації» – «Спілки визволення України»
(СВУ). Усього було звинувачено 45 провідних учених, письменників, діячів
культури, серед них: академіки С. Єфремов та М. Слабченко, професори Й.
Гермайзе, В. Доґа, О. Черняхівський, письменниця Л. Старицька-Черняхівська та
ін. (загалом 2 академіки, 15 професорів вишів, 3 письменники, 5 редакторів).
Один із слідчих у сфабрикованій справі «СВУ» прямо і цинічно заявив: «Нам
треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання – і воно
буде виконане; кого не поставимо – перестріляємо». Жертвами репресій стали
найяскравіші, найталановитіші представники українського національного
відродження. Лесь Курбас, Олекса Слюсаренко, Євген Плужник, Микола Зеров,
як і багато інших, загинули на Соловках. Талановитого художника М. Бойчука
розстріляли разом з учнями і дружиною. Пішли у заслання М. Грушевський, М.
Волобуєв. Застрелилися М. Скрипник, М. Хвильовий…
За відомостями дослідника Ю. Лавріненка, від кінця 1920-х років і до
середини 1930-х рр. з 259-ти українських письменників репресували майже 220
(ув’язнення, розстріли, доведення до самогубства, хтось зникнув безвісти).
Кілька сотень українських кобзарів, які зібралися на свій з’їзд, заарештували й
розстріляли без суду, слідства й винесення вироку. Нищівний удар був нанесений
по українській інтелігенції. Цей період в історії отримав назву «Розстріляне
відродження», це літературне та мистецьке покоління в Україні, яке дало
високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було
знищене тоталітарним сталінським режимом. Кульмінацією дій радянського
репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці
Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком
Трійки в один день за рішенням не судових органів, було страчено понад 100
осіб представників української інтелігенції – цвіту української нації.
Ті ж митці, кому таки пощастило залишитися живим, усе життя
працювали під страхом репресій та смерті. Яскравим прикладом є доля одного з
талановитих «двадцятидесятників» – Володимира Сосюри. Поет уникнув страти
й жахів сталінських таборів, але майже все життя прожив під шаленим тиском.
Складно знайти більш суперечливу постать в усій українській літературі: понад
рік в армії УНР, потім Червона армія і навіть з 1920 року членство в КП(б)У;
сталінська премія 1948 року і пронизливий вірш «Любіть Україну»; один з
засновників української радянської літератури і регулярні звинувачення в
«антирадянщині», і принизливі каяття поета. Безумовно, не художня цінність, а
політико-ідеологічна складова поезій цікавила тих, хто травив поета. Саме тому
В. Сосюра залишається навіть для сучасного читача багато в чому невідомим.
Адже пильні цензори безслідно знищили поему «Махно», збірку поезій «Серце»,
що була конфіскована відразу після друку. Можливо, саме через це відомий
дослідник Ю. Лавріненко включив ім’я В. Сосюри до своєї збірки «Розстріляне
відродження» («Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933: Поезія – проза –
драма – есей» - антологія творів українських поетів та прозаїків 1920-1930-х
років. Антологія впорядкована українським літературознавцем Юрієм
Лавріненком і видана в 1959 році у Парижі). Такі поети як Павло Тичина,
Максим Рильський, Микола Бажан та інші, пішли на компроміс із радянською
владою. Їм було збережено життя, проте позбавлено свободи творчості і
використано для возвеличення режиму.
Але радянська влада ніколи не довіряла таким діячам культури, їх
творчість завжди була під постійним наглядом спецслужб. Практично на кожного
були заведені спеціальні справи, в яких накопичувалися компрометуючі
матеріали. Ці матеріали служили інструментом впливу на митців, а з часом, як
наприклад із відомим українським гумористом Остапом Вишнею, ставали
підставою для репресій через втрату лояльності для режиму.
Всесвітньовідомий юрист, автор терміну «геноцид» Рафаель Лемкін
ліквідацію творчої інтелігенції України в 20-30 роках вважав елементом політики
винищення, а саме радянським геноцидом українців «Перший удар, - пише він у
статті про цей період, - спрямований на інтелігенцію – мозок нації, щоб
паралізувати решту організму».
Найбільшою особливістю протистояння режиму проти інтелігенції в
Україні була його тривалість (понад сімдесят років) і завзятість (десятки, а то й
сотні тисяч знищених фізично і велика кількість покалічених духовно). Україна
стала тим експериментальним майданчиком, на якому комуністичний режим
набував досвіду приборкання і знищення культури. Протистояння почалося
відразу після ліквідації УНР у 1921 році. Саме кінець 20 та 30 ті роки минулого
століття стали найбільш кривавим часом у ліквідації української інтелігенції.
Проте, незважаючи на всі труднощі, українська інтелігенція
продовжувала розвивати культуру та науку в Україні. Ц цей період велика
кількість діячів внесли вагомий внесок у розвиток української культури та науки.
Вони виступала проти режиму, допомагалі політичним в'язням та розвивали нові
ідеї та творчі напрямки.
Народам колишнього СРСР, щоб здолати німецький нацизм, знадобилося
п’ять років, а боротьба з наслідками сталінського тоталітаризму триває й досі.

Для написання есе я використав:

- статтю «Комуністичний режим проти культури» історика Володимира
В’ятровича від 26.02.2010 в «Історичній правді»;
- роботу «Культура і суспільство: конфлікт між тоталітарним і особистим (на
прикладі доби сталінізму)» доктора історичних наук Костянтина Нікітенко
(Вісник ЛНАМ. Серія: Культурологія).