Творча робота Межебецького Артема 10-Б

Чому люди, які пережили жахи війни (голод, важку працю, злидні), у
спогадах інколи пишуть про свободу, яку тоді відчували.

Хоч як радянський дискурс просував ідею про велику «вітчизняну» війну, зі

спогадів українців про цей період бачимо, що для них війна не мала нічого спільного з
вітчизною. Навпаки, вона давала надію на відродження України, а ковтком вільного
повітря було не «освобождєніє», а період окупації.
Війна змінила суспільство. Перебуваючи під владою двох тоталітарних
режимів, українці потрапили під удар як радянського так і нацистського впливу.
Друга світова війна не просто розділила історію українського суспільства на
періоди: довоєнний і післявоєнний, а й перекроїли життя багатьох, примусили
переглянути систему попередніх цінностей, відмовитись від ілюзій минулого і
навчитися жити за новими законами. Війна не тільки призвела до величезних
матеріальних, людських втрат, вона вплинула на свідомість, моральний стан мільйонів
людей, залишила глибокий слід у їхній пам'яті. Після війни українське суспільство стало
іншим. Це було суспільство, що вийшло із війни, а разом з ним прийшли нові механізми
суспільної поведінки, зміна почуттів і настроїв людей.
Зміну морального стану населення України внаслідок війни спричинили в
основному такі основні групи факторів: матеріальні та демографічні втрати та пов'язана
з ними зміна соціальної структури українського суспільства; наслідки окупаційної
політики фашистських загарбників; політика радянської влади після повернення на
звільнені території і "радянізація" приєднаних до УРСР етнічних українських земель, що
були у складі інших держав; зміна національної структури українського суспільства у
воєнні та в перші повоєнні роки.
Моральний стан українського народу, особливо тієї його частини, яка
перебувала на окупованій території, багато в чому був обумовлений німецькою
фашистською владою. Жорстокого окупаційного режиму Україна зазнала чи не
найбільше з усіх республік срср. Можна з впевненістю стверджувати, що політика
фашистської Німеччини була направлена на повну культурну деградацію українського
народу. На нараді, що відбулася 16 липня 1941 р., Гітлером були визначені основні
принципи окупаційної політики: "Тепер перед нами стоїть завдання розчленити
територію так, як це нам потрібно, з тим, щоб зуміти: по-перше, панувати над нею, по-
друге, управляти нею, по-третє, експлуатувати її".
Серед німецького командування були окремі керівники, які вважали за
потрібне звернути увагу на культурний аспект українського суспільства, розбудити
історичну свідомість українців, привернути їх на сторону рейху, і для цього, за словами
рейхсміністра східних окупованих територій Розенберга, "в Україні повинні бути
здійснені певні заходи аж до відновлення самостійності". Проте незважаючи на це, тут
був взятий курс саме на нещадну експлуатацію ресурсів України, як матеріальних, так і
культурних.
Подібні погляди привели до того, що вже з перших місяців окупації нацистська
адміністрація почала запроваджувати політичну лінію на згортання системи освіти,
планомірне звуження інтелектуального потенціалу й зниження розумового рівня
населення окупованих територій.
Саме розвиток освіти, культури, який пропагували у початковий період
німецької окупації національне свідомі сили, викликав занепокоєння в окупаційної
влади. У звіті офіцерів таємної спецслужби про ситуацію в Україні чітко вказано, що
головна небезпека для німецької влади полягає не у відновленні комуністичної ідеології
серед населення, а у зростанні національної свідомості, яка безпосередньо пов'язана з
рівнем освіти: "Масова освіта - це ризик для тоталітарних систем, бо в загальному вона
готує людину до критичного думання, до реальної оцінки власного становища і
характеру влади. Іншими словами вільна та необмежена освіта представляє реальну
політичну небезпеку для тоталітарного режиму. Не будемо під нашим доглядом сприяти
шкільному вихованню. Ми мусимо місцеве населення тримати в темноті".
Але нещадна окупаційна політика мала з часом переважно негативні наслідки.
Населення отримало можливість порівняти радянський і німецький тоталітарні режими і
в багатьох моментах це порівняння було на користь комунізму, хоча симпатії до
радянського союзу з'явилися лише після безпосереднього знайомства з жахами
фашистського режиму.
Радянська влада беззаконням, репресіями підірвала віру до себе значної
частини населення України. Під час війни деяка частина населення України пішла на
відкриту співпрацю з фашистським окупаційним режимом, що викликало у радянського
керівництва велике занепокоєння.
Німецька експлуатаційна машина не ставила перед собою мети зробити життя
українців кращим. Створення в Україні мережі "бюро праці", які спочатку вербували, а
потім ловили і відправляли людей до Німеччини, відновлення колгоспів, введення
трудової повинності, нещадна експлуатація українських селян розвіяли ілюзії народу
про щасливе майбутнє з німцями. Поступово становище змінилося не на користь
окупантів. Політика фашистів з часом викликала відверту неприязнь у населення
України і більша частина її населення все частіше віддавала перевагу збройній боротьбі
з окупантами і чекала повернення радянської влади.
Будь-який народ залишається натовпом доти, поки в його середовищі не зросте
національна свідома інтелігенція. Інтелігенція - це мозок нації, де акумулюються звичаї,
традиції, психічні настанови народу. На жаль, щодо України цей процес був не вигідний
як для сталінського, так і для гітлерівського тоталітаризму.
У роки війни змінилася національна структура українського суспільства, що не
могло не вплинути на свідомість народу в цілому.
Війна викрила всі ті проблеми, які існували в суспільстві: незадоволення
радянською владою, пам'ять про репресії і голод, ненависть до колгоспів. Однак, якщо
місто і робітничий клас як передовий клас соціалістичного ладу, що ще й постійно
підтримувався владою, довіряв системі, то в селі настрої були далеко неоднозначні. Як
не парадоксально, війна мала і певні позитивні наслідки для українського суспільства.
Насамперед, 28 січня - 1 лютого 1944 р. відбулася X сесія Верховної Ради СРСР, яка
прийняла Закон "Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх
зносин та перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату закордонних справ із
загальносоюзного в союзно-республіканський народний комісаріат". Війна викликала
серед українців таке патріотичне піднесення, що навіть Сталін мусив йти на поступки,
щоб загнуздати його силу. Україна здобула своє власне Міністерство закордонних
справ, її, зрештою прийняли до ООН; було вжито заходів, щоб поновити вивчення
української етнографії, археології, історії; до назв армій і фронтів додано прикметник
"український", затверджено орден Б.Хмельницького. Безліч листівок, марок, публікацій
закликали українців боротися проти Гітлера, щоб відстояти "свою державність", "свою
рідну культуру, свою рідну мову" чи "свою національну честь і гідність".

Українське суспільство ні в роки війни, ні після її закінчення не було

одностайним і єдиним. Воно розділилося на дві частини - одна частина щиро
підтримувала радянську владу (і так діяла більшість українського народу), а друга йшла
на співпрацю з фашизмом, намагаючись реалізувати в основному дві цілі: або
пристосуватися до нової влади, або за допомогою гітлерівців утворити Українську
державу.
Війна зачепила найпотаємніші куточки людської душі. Мільйони бійців червоної
армії та депортованих до Німеччини українських громадян прийшли з неї зовсім
іншими. Війна розбудила в людях бажання мислити, критично оцінювати ситуацію. Цей
процес прискорився особливо під кінець війни, коли радянський солдат переступив
кордони своєї країни і зіткнувся з іншою політичною, економічною, духовною
культурою. Якщо поодинокі випадки переорієнтації цінностей ще можна приховати, то
такі масові тенденції змінили суспільство загалом.
Вільнодумство зачепило практично усі верстви українського населення. Народ
повертався до забутих цінностей. Однією з них була релігія. Зростання релігійності
пояснюється більш-менш ліберальним ставленням до церкви німецьких окупантів.
Одним із найважливіших результатів війни для українського суспільства стало
об'єднання в межах України майже усіх етнічних земель.
Проте, механічне включення території та населення цих регіонів до України не
подолало відмінностей у свідомості, настроях, мисленні, релігійності, ідеях між
українцями, іншими національностями Галичини, Закарпаття, Північної Буковини та
населенням Радянської України. Влада отримала ще декілька мільйонів не зовсім
доброзичливо налаштованих до радянського режиму людей, і їй необхідно було
докласти максимум зусиль, щоб ліквідувати цей контраст;- в роки війни значних втрат
зазнала національна еліта українського народу. Одна її частина, котра підтримувала
ідею Радянської України, загинула в німецькому гестапо, або у боях на фронтах війни як
члени партизанських загонів і бійці Червоної Армії, а інша - віддала своє життя за
створення власної держави;- політична ситуація, що склалася в країні, зумовила
утворення в суспільній свідомості феномену громадянської роздвоєності.
З одного боку, більшість людей з радістю і вдячністю зустріла червону армію, з
другого - з острахом чекала повернення радянської влади.