Professional Documents
Culture Documents
bojka_ist
bojka_ist
bojka_ist
Це — третє видання посібника, який здобув неабияку популярність у вищій школі. Студентів
і викладачів приваблюють у ньому компактність, лаконічність, концептуально-смислова
самодостатність, аналітичність, системне, науково коректне мислення автора, розкуте і
тактовне слово. У процесі підготовки цього видання уточнено деякі формулювання,
розширено, конкретизовано висвітлення окремих подій і фактів, які розглядаються в
єдностях і суперечностях різноманітних тенденцій з осмисленням їх витоків, обумовленості
вчинків конкретних історичних постатей. Проаналізовано сучасні політичні, соціально-
економічні, духовні процеси і тенденції, висвітлено причини, суть і наслідки помаранчевої
революції. Виклад подій доведено до середини 2005 р. Посібник прислужиться студентам,
викладачам вищих навчальних закладів. Корисним він буде учителям середніх
загальноосвітніх шкіл, усім, хто прагне пізнати минуле нашого народу.
Першим періодом історії людства був кам´яний вік. Йому належить особливе місце в
цивілізації. Саме цієї доби на тлі кардинальних зрушень у природі, пов´язаних з різкими
змінами клімату, сформувалася примітивна суспільна організація, зародилися першооснови
таких форм людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво.
Археологічні знахідки в Ефіопії, Кенії, Танзанії дають підстави зробити припущення про
появу людини на Землі понад 2 млн. років тому. Першолюдиною фахівці вважають істоту,
для якої праця стала необхідністю і яка здатна була не тільки використовувати знаряддя
праці, а й виготовляти їх. У ході еволюції поглиблювалися відмінності між мавпою і
людиною — розвинулося прямоходіння, сформувалася рука з протиставленим великим
пальцем, збільшився об´єм мозку (досяг 800 см3), започаткувалася членороздільна мова.
Саме ці якісні зміни у біологічному та психологічному розвитку зумовили появу homo
sapiens (людини розумної), сприяли остаточному виокремленню людини з тваринного світу.
Етногенез слов´ян
2. Київська Русь
2.1. Походження Давньоруської держави
У 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту починається зміна
форми правління в Давньоруській державі: одноосібна монархія поступово переростає в
монархію федеративну. Після смерті батька три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод —
уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою,
забезпечували єдність та безпеку Руських земель. Цей унікальний союз проіснував майже
Двадцять років, але бурхливий розвиток феодалізму, зростання та економічне зміцнення
місцевої земельної знаті, порооджуючи відцентрові тенденції, підривали його основи. Кожен
з тріумвірів був претендентом на першу роль у державі. Значного удару союзу ярославичів
було завдано поразкою руських військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна
подія призвела до захоплення кочівниками Переяславщини, повстання киян проти Ізяслава
та різкого загострення суперечностей між тріумвірами.
Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями в різних
сферах суспільного життя — розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської
державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; виникненням міст;
пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів;
запровадженням християнства та ін. Нові явища та процеси в давньоруській культурі — це
не тільки сумарний наслідок дії суспільних сил і чинників, а й активний самостійний фактор
впливу на різні сфери життя, тобто культура водночас виступає і як об´єкт, і як суб´єкт
історичного розвитку.
Український національний символ тризуб, чи триденс, тридент, сягає своїм корінням у сиву
давнину, коли людина тільки-но почала своє самоусвідомлення та самоствердження. Деякі
фахівці схильні бачити в цьому символі тавро, своєрідний знак власності, тобто один з
продуктів процесу розпаду роду та переходу до общинної, а згодом і приватної власності.
Боярська змова, через яку загинув у квітні 1340 р. галицько-волинський князь Юрій II
Болеслав, стала своєрідним сигналом до нового вторгнення Польщі в українські землі.
Експансія здійснювалася під прикриттям гасла захисту католиків Галичини. Захопивши
Львів та пограбувавши княжий палац на Високому Замку, польський король Казимир III
готував розширення агресії з метою оволодіння землями краю. У відповідь на такі зухвалі дії
поляків місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько.
Повстанці не тільки визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили
територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом: Казимир III був
змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той — формальне верховенство
польського короля. На деякий час на теренах колишнього Галицько-Волинського князівства
виникли два державних утворення: Волинське князівство, на чолі якого стояв князь
литовського походження Любарт (Дмитро) Гедемінович, і олігархічна боярська автономна
республіка у Галичині, лідером якої був «управитель і староста Руської землі» Дмитро
Дедько.
Середина XIV ст. стала початком розпаду Золотої Орди. Нескінченні чвари та суперечки
суттєво ослабили центральну владу, посилили відцентрові тенденції в Орді. У контексті цих
подій та процесів, очевидно, і слід сприймати відокремлення 1449 р. від Золотої Орди
кримських татар і утворення ними своєї держави — Кримського ханства з правлячою
династією Гіреїдів.
Після занепаду Київської Русі литовське проникнення, польська експансія, татарська агресія
суттєво вплинули на перебіг подій в українських землях. У XIV—XVI ст. відбулися значні
зміни в усіх сферах суспільного життя. Неоднозначні процеси були притаманні у цей час
культурному розвитку України. Дестабілізуючими культурний процес чинниками стали
падіння Візантійської імперії в XV ст., що позбавило християнську православну релігію
зовнішньої підтримки, докорінно переорієнтувало торгівлю, вплинуло на культуру
господарювання в українських землях; відсутність власної державності в цих землях;
зростаюча загроза ополячення й окатоличення після укладення Люблінської унії 1569 p.;
татарська агресія. Піднесенню української культури сприяли технічний і технологічний
прогрес; виникнення та розвиток власного друкарства, що давало змогу швидше, точніше і
ширше розповсюджувати знання та інформацію; поява на історичній арені козацтва, яке
виступало могутнім культуротворчим чинником. Взаємодіючи, ці чинники докорінно
змінили культурне обличчя українських земель.
Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з´явилася 1551 р. у польського історика Мартина
Бєльського (1495— 1575). У своїй «Всесвітній хроніці» він повідомляв, що у першій
половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для
боротьби з татарами. Того часу дванадцять порогів (Кодацький, Сурський, Лоханський,
Ненаситецький та ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже
на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву — Великий Луг, де було багато
проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних островах —
Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін.
Наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі
активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591 —1596) була
порівняно короткою у часі, друга (1625—1638) — тривалішою. Головною рушійною силою
народних виступів було козацтво.
На межі XVI—XVII ст. козацтво дедалі більше заявляє про себе як про впливову силу не
тільки в Речі Посполитій, а й на міжнародній арені. Насамперед це виявилося в тому, що
козацтво, міцно завоювавши позиції лідера національно-визвольного руху, водночас стає
основною перешкодою турецько-татарській агресії в українські землі. Наприкінці XVI ст.
грабіжницькі напади зайд стають дедалі масштабнішими та зухвалішими. Ще в серпні 1589
р. велике татарське військо рушило на Поділля. Спопеляючи, грабуючи та руйнуючи все
довкола, воно дійшло аж до Львова. На початку XVII ст. татари неодноразово з´являлися в
українських землях, «умиваючись, — за висловом сучасника, — по лікоть у нашій крові та
спустошуючи все огнем і мечем». У цей час кримський хан заявляв: «Завойовувати держави
— це наш талан, переданий у спадок нашими батьками, а хіба вам судилося воювати? Це не
ваша справа».
У середині XVII ст. в українських землях народний гнів вибухнув з такою силою, що не
тільки кардинально змінив хід національної історії, а й суттєво вплинув на геополітичний
розвиток усієї Європи. Ця подія була глибоко закономірним явищем. Спрацював комплекс
чинників, які зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим. Перша
група чинників спонукала, підштовхувала до вияву активності, а друга робила цю активність
можливою, створювала ґрунт для її розгортання.
Після поразки Української революції подальшу долю українських земель визначали сусідні
держави — Польща, Росія та Туреччина. Згідно з умовами Бахчисарайського договору (1681)
територія між Дністром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною. Це
означало перетворення на пустелю тих земель, які були своєрідною базою національно-
визвольного руху за часів Хмельниччини. «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в
князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі подорожуючи, — писав козацький
літописець Самійло Величко, — бачив я багато городів і замків безлюдних, і пусті вали.., що
стали пристанищем і житлом тільки для диких звірів... Бачив я там... багато кісток людських,
сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали».
У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських
земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності
існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям
розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними
ознаками та виявами кризовості були занепад поміщицьких маєтків; посилення
експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання;
гальмування розвитку капіталістичних процесів — стримування формування
ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання
соціального напруження в суспільстві; глухе бродіння в народі, що
приховувало в собі загрозу широкомасштабного селянського бунту; посилення
процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.
За цих обставин необхідність модернізації в імперії ставала дедалі
очевиднішою. Останнім переконливим аргументом стала поразка Росії у
Кримській війні (1853— 1856), у якій гігантські людські та матеріальні ресурси
імперії не подолали новітню техніку та технології передових європейських
держав Англії та Франції. Це змусило передову частину російських правлячих
кіл замислитися над розробленням та впровадженням реформаційного курсу,
спрямованого на модернізацію економіки держави. Модернізація — це
оновлення, удосконалення, надання сучасного вигляду, перетворення
відповідно до сучасних вимог економіки, технічне та технологічне
переобладнання економічної сфери.
Визначення типу російської модернізації надзвичайно важливе не тільки для
розуміння суспільних процесів XIX ст. в українських землях, а й для
усвідомлення суті тенденцій розвитку сучасної України, прогнозування її
Основною опорою народницького руху, поширеного в 60—80-ті роки XIX ст., стали вихідці
із дворянської та різночинської інтелігенції. Народництво як ідеологія і як громадсько-
політичний рух стало реакцією частини суспільства на пореформений злам традиційного
селянського життя, на появу та утвердження західних «буржуазних» ідей, звичаїв та
порядків. Вважаючи капіталістичний шлях розвитку для Росії безперспективним, народники
обстоювали необхідність переходу до «народного виробництва» — некапіталістичної
індустріалізації, артільно-общинного методу організації господарства, встановлення
соціалістичного устрою на основі селянської общини. На їхню думку, засобом, за допомогою
якого можна «перестрибнути» через буржуазний етап розвитку, мусить бути революція.
Характерно, що народники суттєво розходилися в баченні форм і методів досягнення
поставленої мети. Якщо П. Лавров і його прихильники, що уособлювали
«пропагандистський» напрям у народництві, виступали за необхідність тривалого
підготовчого періоду пропаганди та агітації за революційні зміни, то лідер «бунтарів» М.
Бакунін не мав жодних сумнівів щодо готовності селянства до бунту, до нової пугачовщини.
І тому він активно виступав за якнайшвидший початок народного повстання проти трьох
ворогів: приватної власності, держави та церкви. Ідеолог «змовницького» напряму в
народництві П. Ткачов був переконаний, що в Російській імперії ні пропаганда, ні заклик до
Отже, народницький рух порівняно швидко пройшов шлях від наївного культу народу до
глухих кутів тероризму, але досвід та ідейні засади цього руху позначилися на політичному
житті як Російської імперії на початку XX ст., так і українських земель, що входили до її
складу.
Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була провісником майбутніх реформ
та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після
амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства у 1859 р. створили у
Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті
сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної
ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії
український часопис «Основа» (почав виходити у 1861 р. в Петербурзі), навколо якого
групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш,
Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження, активно
починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі.
Середина XIX ст. була часом випробувань для імперії Габсбургів. Вистоявши
перед революційною хвилею 1848 p., вона невдовзі зазнала дошкульних
поразок на міжнародній арені. Спочатку Австрія програла франко-італо-
австрійську війну 1859 p., a 1866 р. зазнала поразки в протистоянні із Пруссією.
Ці невдачі зумовили глибоку політичну кризу в державі. Щоб не допустити
неконтрольованого розвитку подій, вже 1867 р. було укладено австро-
угорський компроміс, внаслідок якого Австрійська імперія перетворилася на
дуалістичну Австро-Угорську. Це була суттєва зміна базового державотворчого
принципу — централізм поступився місцем федералізму. До австрійської
частини монархії увійшли Галичина і Буковина, а до угорської — Закарпатська
Україна.
Аграрна реформа 1848 р. відкрила перспективи переходу сільського
господарства імперії до капіталізму, проте цей перехід у другій половині XIX
ст. здійснювався вкрай уповільнено. На заваді ставали збереження
поміщицького землеволодіння, сплата селянами великого викупу за ліквідацію
феодальних повинностей, перебування сервітутів (лісів, пасовищ) під
цілковитим контролем поміщиків тощо. Тому розвиток капіталізму в аграрному
секторі західноукраїнських земель відбувався прусським шляхом, тобто
шляхом поступового вростання поміщицьких господарств у капіталізм, яке
супроводжувалося багаторічною кабалою та хижацькою експропріацією
селянства.
На початку пореформеного періоду поміщицьке землеволодіння ще зберігало
досить міцні позиції, становлячи понад 40% усіх земель Західної України.
Проте в землеволодінні відбулися радикальні зміни. Дедалі більшої сили
набула тенденція скорочення кількості поміщицьких маєтків та концентрація
землі в руках елітної поміщицької групи. Зокрема, в Галичині 1893 р.
налічувалося майже 4,5 тис. поміщиків, але вже 1902 р. їх кількість зменшилася
до 3 тис. осіб. Показово, що 493 з них концентрували у своїх руках майже 57%
усіх поміщицьких земель краю.
Характерною особливістю пореформеного землеволодіння в
західноукраїнських землях було збереження церковного землеволодіння —
тільки на Буковині на початку ХХ ст. земельний фонд церкви становив майже
26% усієї корисної землі цього регіону.
Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного
невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протягом надзвичайно
короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від
влади і фактично в країні встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги
над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою політичних,
соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил,
падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могутнім каталізатором подій
стала Перша світова війна.
Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після
падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з’явилися нові проблеми.
Першочерговим було створення нової стабільної держави, визначеність у питанні про участь
у війні, подолання негативних тенденцій в економіці, вирішення аграрного та національного
питань.
Отже, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України були посилення
політичної боротьби; вихід на політичну арену широких народних мас; перетворення армії
на впливовий фактор внутрішнього життя; зростання ролі політичних партій; зміщення
суспільних настроїв вліво; паралельна поява конкуруючих владних структур Тимчасового
уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у роботі
якої надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку.
Навесні 1918 р. Україна стала ареною найбільш хаотичних і складних політичних подій.
Реальність поновлення більшовицької експансії, нездатність Центральної ради опанувати
ситуацію і досягти необхідного рівня державного та економічного розвою, наростаюча
загроза перетворення України на німецьке генерал-губернаторство, а насправді в колонію,
підштовхнули до консолідації та активізації несоціалістичних сил, лідером яких став
почесний отаман Вільного козацтва генерал П. Скоропадський.
Перша світова війна та жовтневі події в Росії стали чинниками, які кардинально змінили
співвідношення міжнародних сил та геополітичне обличчя світу. Багатовікові імперії
захиталися під потужним тиском революційних вітрів. Зазнавши поразки і намагаючись
зберегти імперію, новий австрійський цісар Карл 16 жовтня 1918 року видав маніфест, суть
якого полягала в пропозиції народам, що входили до складу Австро-Угорської імперії,
створити власні сейми, які б представляли новостворені держави (ідеал майбутньої держави
вбачався в становленні федерації на теренах колишньої Австро-Угорської імперії).
Рубіж 1919—1920 pp. став своєрідним піком громадянської війни. Безлад на території
України досяг апогею. Громадянська війна — найгостріша форма політичної боротьби, що
являє собою збройну сутичку між класами і соціальними групами, партіями, націями задля
досягнення певної політичної мети, насамперед захоплення державної влади. Економічною
основою громадянської війни є надзвичайне погіршення матеріального становища різних
верств населення, кризовість економіки. її соціальна та політична основа — протиріччя між
інтересами різних верств населення щодо відповідних докорінних соціальних та політичних
змін у суспільстві. Як правило, громадянська війна виникає тоді, коли практично вичерпані
легітимні форми і засоби подолання політичної кризи, соціального конфлікту.
21 квітня 1920 року голова дипломатичної місії УНР д. Левицький та міністр закордонних
справ Польщі Я. Домбський з метою створення єдиного антибільшовицького фронту
підписали політичну та торговельно-економічну конвенції. До цього кроку главу польського
уряду Ю. Пілсудського підштовхнуло бажання зняти бодай тимчасово проблему польсько-
українського протистояння, спробувати відновити Польщу «від моря до моря»,
сконцентрувати увагу та зусилля польського населення на розв´язанні зовнішніх проблем і
цим загасити наростаючу соціальну напруженість у державі. Свої аргументи на користь
укладення угоди були і в С Петлюри: перехід УГА на бік А. Денікіна суттєво ослабив
українське військо; продовження боротьби за відновлення в Україні влади УНР вимагало
значних запасів зброї, боєприпасів, амуніції та хоча б тимчасових союзників; союз із
Польщею відкривав перспективи співпраці з Антантою.
З 1919 р. під польською окупацією опинилися 125,7 тис. км2 земель Східної
Галичини та Західної Волині, що становило майже третину усієї площі
тодішньої Польської держави. Відповідно до даних перепису 1931 р., на цій
території проживало 8,9 млн. осіб, зокрема 5,6 млн. українців та 2,2 млн.
поляків. Все це стало для Польщі не тільки новим джерелом сировини, дешевої
робочої сили та ринками збуту, а й зумовило появу і загострення зовнішніх і
внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в країні.
Офіційна польська політика в українському питанні пройшла у своєму розвитку
кілька етапів.
І етап — «невизначеності» (1919—1923). Суть невизначеності полягала в тому,
що з погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над
Західною Україною вважалася спірною. Кожна із сторін намагалася відстояти
свої інтереси. Польські власті йшли шляхом поступок і обіцянок. На Паризькій
мирній конференції (28 червня 1919 року) Польща зобов´язалася перед
державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська
конституція (17 березня 1921 року) гарантувала право українців на рідну мову в
публічному житті та навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26
вересня 1922 року надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам:
Львівському, Станіславському і Тернопільському. І хоча всі ці закони, гарантії і
права так і залишилися на папері, все ж вони стали вагомими аргументами під
час остаточного вирішення долі західноукраїнських земель радою послів
великих держав.
Українці Галичини намагалися відстояти свої позиції шляхом рішучих дій,
демонстрацією активності. Так, вони відмовлялися визнати уряд Польської
держави своїм законним урядом, бойкотували перепис 1921 р. і вибори до
Складовою руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941
року проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави стали
дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) та Української
повстанської армії (УПА).
Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націоналістичний рух вже
був суттєво розколотий. Власне внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом
тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після
Сталінградська битва (17 липня 1942 року — 2 лютого 1943 року), під час якої
Німеччина та її союзники втратили 1,5 млн. осіб, тобто 1/4 усіх діючих на
радянсько-німецькому фронті фашистських військ, стала не тільки початком
корінного перелому в Другій світовій війні, а й початком визволення території
України. Внаслідок розпочатого в ході Сталінградської битви контрнаступу вже
18 грудня 1942 року було визволено перший український населений пункт — с.
Півнівку Міловського району Ворошиловградської (Луганської) області.
Успішний наступ Червоної армії на широкому фронті продовжувався аж до
лютого 1943 р. За цей час було визволено значну частину Донбасу і
Харківщини. Завдяки операції «Зірка» радянські війська оволоділи Харковом.
Проте ворог був ще дуже міцним і за будь-яку ціну намагався вирвати
стратегічну ініціативу. Сконцентрувавши свої сили на південному заході від
Харкова, він створив дві ударні групи з семи танкових та моторизованих
дивізій («Мертва голова» , «Адольф Гітлер», «Рейх» та ін.) і вдарив у фланги й
тил радянських військ під командуванням М. Попова. 16 березня Харків знову
було захоплено фашистами.
Влітку 1943 р. Німеччина, здійснивши тотальну мобілізацію, вирішила взяти
реванш за Сталінград новим наступом на Курськ. Битва на Курській дузі, що
почалася
5 липня 1943 року, тривала майже 2 місяці. У ній брало участь понад 4 млн.
солдатів. За 50 днів боїв ворог втратив понад півмільйона своїх воїнів, 3 тис.
5 березня 1953 року помер Сталін. Ця дата стала своєрідною точкою відліку
розгортання у Радянському Союзі суперечливих і неоднозначних спроб
трансформації тоталітарних структур.
Суть кардинальних змін, що почалися після смерті диктатора, полягає в
лібералізації всього суспільного життя. Розвиток та поглиблення цього процесу
були основою десталінізації, яка стала особливо активною і радикальною після
XX з´їзду КПРС (лютий 1956 p.). Проте процеси оновлення почалися ще
навесні 1953 р. Саме в 1953—1955 pp. було зроблено спробу перейти від
тоталітарної до авторитарної форми правління. З ініціативи Маленкова було
поставлено питання про необхідність «припинення політики культу особи».
Оцінюючи перші й подальші десталінізаційні кроки радянського керівництва,
політолог М. Джилас влучно зазначав: «Творець замкнутої соціальної системи,
Сталін, був одночасно її зброєю і, коли змінилися обставини... став її жертвою...
Його «помилки» помітніші, ніж у інших, і тому Сталін — найдешевша ціна,
якою вожді цієї системи хочуть викупити себе і саму систему з її значно
суттєвішим та більшим злом».
Вакуум влади, що утворився після смерті диктатора, було заповнено так званим
колективним керівництвом — компромісним союзом на основі нетривкого
балансу сил. Спроба Берії порушити цей баланс на свою користь призвела до
його падіння.
Уже початковий період десталінізації призвів до значних змін в Україні. Цей
період характеризувався припиненням кампанії проти націоналізму, певним
уповільненням процесу русифікації, зростаючою роллю українського чинника в
різних сферах суспільного життя. Саме за помилки в проведенні національної
політики у роботі з кадрами в червні 1953 р. було звільнено Л. Мельникова з
посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано українця О.
Кириченка, після чого пішла широка хвиля висунення на керівні посади
представників місцевої влади. Тому на 1 червня 1954 року у ЦК КПУ українців
було 72%, у Верховній Раді УРСР — 75%, а серед відповідальних за великі
підприємства — 51%. У 1958 р. українці становили 60% членів КПУ.
Темпи зростання реальних доходів на душу населення по союзних республіках (1970 р. — 100%)
Регіон 1980 1985 1986
СРСР 146 162 167
РСФСР 151 168 173
Українська РСР 141 161 165
Білоруська РСР 153 173 178
1 грудня 1991 року відбулися дві події історичної ваги — понад 90% громадян,
які взяли участь у Всеукраїнському референдумі, висловилися за незалежність
України, водночас було обрано Президента республіки — Л. Кравчука (понад
61% голосів). Ось як прокоментував результати референдуму американський
тижневик «Тайм»: «Росія може існувати без України; Україна може існувати
без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився».
Поява на політичній карті світу нової незалежної держави — України — була
зумовлена сукупністю чинників.
Зовнішні чинники:
1) поразка соціалістичного табору в «холодній війні», порушення світового
балансу сил у зв´язку з розпадом соціалістичної системи;
2) помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР;
3) втрата центром контролю за подіями на місцях;
4) синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках;
5) поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил;
6) намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період.
Навіть російські історики сучасності зазначають, що поява Акта про
незалежність України та відмова від принципів Союзу значною мірою були
зумовлені проімперськими діями лідерів РРФСР. Відкрито проголошені
претензії Росії на всі головні посади у новому Союзі, перехід Всесоюзної
телерадіокомпанії і ТАРС у власність, а підприємств союзного підпорядкування
— під юрисдикцію РСФРР абсолютно однозначно свідчило про бажання
1 грудня 1991 року відбулися дві події історичної ваги — понад 90% громадян,
які взяли участь у Всеукраїнському референдумі, висловилися за незалежність
України, водночас було обрано Президента республіки — Л. Кравчука (понад
61% голосів). Ось як прокоментував результати референдуму американський
тижневик «Тайм»: «Росія може існувати без України; Україна може існувати
без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився».
Поява на політичній карті світу нової незалежної держави — України — була
зумовлена сукупністю чинників.
Зовнішні чинники:
1) поразка соціалістичного табору в «холодній війні», порушення світового
балансу сил у зв´язку з розпадом соціалістичної системи;
2) помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР;
3) втрата центром контролю за подіями на місцях;
4) синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках;
5) поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил;