МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ІНОЗЕМНОЇ ФІЛОЛОГІЇ

КАФЕДРА ГЕРМАНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ ТА ЗАРУБІЖНОЇ

ЛІТЕРАТУРИ

Курсова робота

З зарубіжної літератури

«Сатира і гумор трилогії А.Доде про Тартарена з Тараскону »

Студентки 3 курсу 31 групи

напряму підготовки: 035. Германські мови
і літератури (переклад включно)
Кириленко Анастасії Дмитрівни

Керівник: доктор філол.наук, доц.

Васильєв Є. М.
Національна шкала______________
Кількість балів:__________________
Оцінка: ECTS __________________
Члени комісії____________________
___________________________

Житомир 2018
 ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………..…………….3

РОЗДІЛ І. АЛЬФОНС ДОДЕ ………………………………………………….5

1.1. Постать Альфонса Доде у французькому реалізмі..............................5

1.2. Творчість письменника….………………………………......................8

Висновки до розділу І………………………………………………….………..13

Розділ ІІ. «ТАРТАРЕН ТАРАСКОНСЬКИЙ»………………………………14

2.1. Творча історія роману…………………………..………………….….…14

2.2.Жанрова специфіка твору………………….…………………………......17

Висновки до розділу ІІ………………………………………………………….20

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ……………………………………………………….21

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………..…22

2
 ВСТУП

Актуальність теми. Ім’я французького романіста і драматурга Альфонса Доде

згадують в одному ряду з такими видатними письменниками - реалістами, як
Фредерік Стендаль, Оноре де Бальзак, Гюстав Флобер, Еміль Золя, Гі де
Мопассан. Твори Доде збагатили французьку літературу і назавжди увійшли в
її золотий фонд. Більше того, вони й нині користуються популярністю й
любов’ю читачів. Їх висока художня якість є підставою для зарахування автора
до найбільшої п’ятірки письменників тієї епохи. Доде мав палку бурхливу
уяву, але змальовував дійсність правдиво, «з натури», не випускаючи жодного
нюансу; для нього характерний тонкий ліризм, неповторний, єдиний в своєму
роді гумор, особливе світосприйняття. Творчість Доде - одне зі свідчень
безмежних можливостей реалізму.
Альфонс Доде прожив недовге, але яскраве і насичене життя письменика і мав
той щасливий талант, якому властиво створювати образи-типи. А стильовому
різноманіттю його творів можна лише дивуватися: від ліричних «Листів з мого
млина» до соціальних романів, які відтворювали риси сучасної Доде дійсності
(«Набоб», «Королі у вигнанні», «Нума Руместан», «Сафо», і т.д).
Наукова новизна роботи полягає у висвітленні особливостей сатири у творі
Доде.
Стан наукової розробки проблеми. Зробити огляд на 2 абзаци тих праць, які
присвячені «Тартарену» (Е.Золя, А.Пузиков, І.Франко, М.Грушевський,
В.Пащенко…).
Мета даної роботи полягає в дослідженні сатири в романі-трилогії А.Доде
«Тартарен з Тараскону».
Завдання зумовлені метою курсової роботи:
1. Проаналізувати творчість Альфонса Доде
2. Дослідити історію написання і особливості структури роману-трилогії
«Тартарен Тарасконський»
3. Розкрити поняття «сатира»
3
4. Дослідити сатиру в романі «Тартарен Тарасконський»
Об’єктом дослідження є сам роман-трилогія «Тартарен з Тараскону»;
предметом – сатира в ньому.
Практичне значення роботи. Робота може слугувати допоміжним матеріалом
для студентів внз, які вивчатимуть творчість Альфонса Доде.
Структура роботи Курсова робота складається з вступу, двох розділів,
кожен з яких включає в себе два підрозділи, висновків та списку використаної
літератури, що нараховує 21 позицію.

Текст роботи вирівняйте по ширині і зробіть абзаци!

Вичитайте уважно роботу – багато стилістичних та технічних огріхів!

4
РОЗДІЛ І. АЛЬФОНС ДОДЕ
1.1. Постать Альфонса Доде у французькому реалізмі
«Із цілої плеяди великих французьких реалістів, що пишно розвернулися в часі
Третьої республіки, Альфонс Доде був, безперечно, найбільшим артистом, в
найбільшій мірі поетом. Незрівняний дар слова, дар малювати кількома
влучними рисами явища, людей, характери і ситуації, невідступне почуття
артистичної міри, майже жіноча тонкість і ніжність чуття та при тім мужеська
енергія рисунка йшли у нього в парі з докладною обсервацією подробиць і з
тим тонким, добродушним та при тім і саркастичним юмором, якого
цілковитий брак визначує, напр., могутню фізіономію його приятеля Ем. Золя.
Вдумавшися глибоко в світогляд Доде, ми бачимо, що він далеко більший
песиміст, ніж Золя, та проте його малюнки облиті таким ярким сяєвом щирого
поетичного чуття, наіскрені такими брильянтами творчої фантазії, що
видаються райськими садками, коли прирівняти їх до сірих, темних, понурих та
колосальних панорам Золя» - зазначав Іван Франко, палкий шанувальник і
популяризатор творчості Доде в Україні. 1
І справді, Альфонс Доде не був «доктором соціальних наук», як називав себе
Бальзак, не був вченим експериментатором, яким себе хотів бачити Золя. У
Доде була відсутня цілісна концепція життя і суспільства, він ставив перед

1
Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 173 –
181.

5
собою обмежені задачі, однак це виводило його на шлях великих відкриттів і
узагальнень.
Бальзак і Золя намагались охопити в своїй творчості все суспільство, осмислити
закономірності його розвитку, відобразити в своїх творах життя різних
прошарків суспільства. Виходячи з цього, вони не обмежувались особистими
спостереженннями, терпляче збирали документи про події, при яких ніколи не
були присутні, про людей, з якими ніколи не зустрічались. Яку гігантську
роботу довелося зробити Бальзаку, щоб із розрізнених частин «Людської
комедії» створити єдине ціле, яку титанічну працю вклав Золя в генеалогічне
дерево «Руггон-Маккарів»! А Доде зазначав: « Якби в моїх творах було
присутнім дерево роду Руггон-Маккарів, я, здається, повісився б на одній з
його гілок».
Про обмеженість задач, які ставив перед собою письменник, чудово сказав його
молодший сучасник Гюісманс: «Золя бачить дійсність в телескоп, Доде – в
мікроскоп; один відтворює її в збільшеному, інший - в зменшеному вигляді».
Прекрасною характеристикою письменника є слова, які належать Емілю Золя:
«Доде мав рідкісний, привабливий і безсмертний дар: яскраву своєрідність,
життєвість зображення, вміння відчути і відтворити з такою силою особистого
почуття, що, допоки існує наша мова, будь-яка сторінка. написана ним,
зберігатиме його душевний трепет.
Тому він і створював живих людей, умів вдихнути життя і в своїх персонажів, і
в повітря, яким вони дихають…Доде був для нас зразком духовної
незалежності , людиною, вільною від будь-якого педантизму, найбільш чесною
перед обличчям фактів. ..Любов до людей, сміх, яким він бичував дурість і
агресію, доброта і влучна сатира, які пронизують людяністю кожну його книгу
– ось в чому його безсмертна заслуга…Доде був з нами, серед найхоробріших і
найбезстрашніших; його твори, належали до тих, що найбільше закликали до
людяності і справедливості, вони залишаться беззаперечним свідоцтвом,

6
надійним логічним доповненням до соціальних документів, залишених нам
Стендалем і Гонкурами».2

Альфонс Доде надзвичайно тонко відчував роль і вагу художньої деталі –

всього одна неповторна риса замінювала надзвичайно довгі описи. Серед своїх
сучасників був одним з тих, хто відчував шляхи «нового роману», йому вдалось
уникнути позитивістських тенденцій в своїй творчості, завжди опираючись на
свої спостереження. Доде не був рабом фактів; бурхлива творча уява і великий
талант давали йому можливість створювати шедеври, які глибоко і правдиво
відображали дійсність. Письменник глибоко співчував простим людям .
Чудовою характеристикою Альфонса Доде виступають слова не менш
відомого французького письменника Анатоля Франса : « Йому невідома була
злоба. Але він підіймав принижених, надихав слабких. Його душа була
сповнена співпереживання. Ця проповідь милосердя і любові хоч і відштовхує
декотрих,але величезна кількість людей захоплюється його книгами,
насолоджується ними,як євангельськими словами. Безперечно, десь він, завдяки
своїй любові до людей, мимохіть впадає в патетику; але це не лицемірство,він і
справді вмів плакати».3
Історія книг Доде – історія його власного життя. Він зображував себе у «Листах
з мого млина», в романі «Малюк». Він зустрічався в реальному житті з героями
своїх романів – зі справжнім Набобом, Джеком, Делобелем.
Альфонс Доде мав здатність художньо узагальнювати побачене; він був
знайомий з багатьма особистостями, і хоча в кожної був свій неповторний
характер, письменник помічав і виділяв риси, які всіх їх єднали. І тоді
відбувалось чудо – на світ з’являвся герой, породжений фантазією автора,
живий і більш правдивий, ніж десятки прототипів, які існували в реальності.

2
Золя Э. Собрание сочинений в 26 томах. – М.: Терра, 1996–1998, т. 26 ст.277-280

3
Анатоль Франс. Твори в 4 томах. – К.:Наукова думка, 1998 р., т.3 ст.122-123
7
Руместан , Тартарен, Набоб - плоди уяви письменника, якими він пишався і які
живуть вже не одне століття.
Альфонс Доде народився на півдні, і для нього характерна бурхлива уява
людини з півдня. Але, наче боячись нестримаості своєї фантазії, він писав про
те, що бачив і пережив. Письменник міцно тримається за достовірність фактів,
підказаних йому самим життям і рідко відволікався від знайомого йому
життєвого матеріалу. Він писав з натури. « Так, у мене ніколи не було іншого
методу роботи. Як художники ретельно бережуть свої альбоми з ескізами, де
нашвидкуруч змальовані силуети, пози, ракурси, рухи, так і я вже тридцять
років збираю величезну кількість малих зошитів, де спостереження і думки
іноді виражені всього одним скупим рядком, але він нагадає якийсь жест,
інтонацію, які згодом будуть розгорнуті і розширені відповідно до вимог
великого твору.» - зазначав письменник.
1.2. Творчість письменника
Доде ніяк не щастило опублікувати свою першу поетичну збірку «Закохані».
Відомі видавці відмовлялися навіть розмовляти з ним – надто багато молодих
поетів намагалия пробитися в літературу. І все ж у1858 році «Закохані»
побачили світ завдки видавцю Тардьє. « Я вийшов у світ» - писав А.Доде у
спогадах «Прибуття до Парижа».
Збірка оповідань «Листи з мого млина», що друкувалася спочатку в газеті
«Евенман» і пізніше стали окремим виданням, стала досить значним кроком у
поступі молодого автора. Оповідання з’явилися внаслідок його численних
поїздок до Провансу, в їх омснову лягли розповіді старої селянки, в хаті якої
зупинявся письменник, легенди селян, пастухів, які він слухав, сидячи біля
вогнища, пісні сільської молоді, любі його серцю провансальські краєвиди
(“Кізочка пана Сегена», «Папський мул» тощо). В них прості, людяні й
високоморальні селяни висловлювали щирі почуття («Арлеіанка». «Старі»),
глибоке розуміння природи «Зірки».З поблажливою усмішкою розповідає
письменник про хитруватих сільських аббатів («Три малі меси», «Еліксир отця
Горше»), що наділені такими ж рисами, як і іхні парафіяни. А.Доде робить

8
спробу показати й ті соціальні зміни, що відбувалися в житті провансальського
села, зокрема наступ промислових дідків на патріархальну старовину
(«Таємниця діда Корнея», «Два заїзди», «Митники», «Сангінерський маяк»
тощо). І все ж провідним мотивом збірки є замилування Провансом.
У цей же час Доде написав кілька драматичних творів, деякі були поставлені в
театрі, зокрема: «Останній кумир», «Геть з очей – до серця ближче», «Біла
гвоздика», «Старший брат», «Жертва». Щоправда, за своїми художніми
якостями ці твори поступаються перед малою прозою письменника.
У 1868 році А.Доде видав свою другу після «Листів з мого млина» значну книгу
під назвою «Малюк. Історія однієї дитини».У спогадах він писав: «Жодна з
моїх книг не була написана…за таких своєрідних умов, як «Малюк» - без
попереднього плану і жодних попередніх нотаток». Щоб написати чергову
драму, Доде знову поїхав до Провансу, оселився у великій сільській хаті між
Німом і Бокером. Проте рідні місця, де він провів дитинство, навіть саме
повітря викликали в нього давні спогади і замість драматичного твору він за
два місяці написав щось подібне до автобіографії. На початку 1866 року книга
була закінчена, але остаточно доробив її А.Доде і видав лише через два роки.
Поряд з епізодами, взятими письменником з власної автобіографії, у книзі
вміщено й багато вигаданих, сам герой Даніель мало нагадує своїми рисами
Доде. Історія пізнання дитиною навколишньої дійсності з її суперечністю й
несправедливістю написані автором з надзвичайною переконливістю і
ліризмом. Проте чим дорослішим стає Даніель, тим більшою виявляється його
пасивність, егоїзм, нездатність до боротьби.
Незадовго до падіння Другої імперії, в 1969 році побачила світ перша частина
знаменитої трилогії Доде – «Незвичайні пригоди Тартарена з Тараскону».
У романі письменник знову звернувся до теми Провансу. Роман, перші розділи
якого з’явились у газетах “Пті Монітер” і “Фігаро” у 1869-1870 pp., називався
“Прованський Дон Кіхот, або Пригоди знаменитого Барбарена
Тарасконського», досить точно вказував на ті орієнтири, якими керувався
Доде. Образ головного героя Барбарена, котрий в остаточному тексті став

9
Тартареном, пов’язаний з прованськими анекдотами про боягузів і хвальків,
котрі вдають із себе сміливців і удатних мисливців. Ці сюжети, досить
поширені в різних країнах, вказують на давню народну традицію.
Другий прототип добродушного і самозакоханого прованського обивателя –
літературний. Від Дон Кіхота він переймає нестримну фантазію, довірливість,
авантюризм. Комізм цього образу багато в чому зумовлений поєднанням в
образі Тартарена рис Дон Кіхота і Санчо Панси.
Проте гумор роману Доде не наслідувальний. Він має прованське, народне
коріння. Такими є розповіді про життя доблесних тарасконців, поїздки в
Алжир, полювання на левів, захоплення “східною” красунею. За стихією
веселощів і гумору, яка пронизує книгу, можна побачити і деякі риси епохи.
Відчутна в ній і пародія на східні пристрасті, екзотику і фальшивий романтизм
колоніальної літератури. Багато епізодів і висловів з роману увійшли в
європейське культурне побутування. Ім’я Тартарена стало прозивним.
Експлуатуючи успіх, Доде створив у 80-х pp. ще 2 частини трилогії: “Тартарен
в Альпах. Нові походеньки тарасконського героя” і “Порт Тараскон. Останні
пригоди знаменитого Тартарена”

Події французько-прусської війни 1870р., які розвіяли монархістські симпатії

Доде, спонукали письменника звернутися до проблем сучасності. Про це
свідчать його твори «Лист відсутньому»(1871), «Понеділкові оповіді»(1873),
«Робер Ельмон. Щоденник самітника»(1874). Доде в цей час все більше
зацікавлюється соціальними проблемами. У «Понеділкових оповідях» він з
гіркотою і презирством розповів про зрадницькі дії французького генералітету (
«Партія в більярд»), чиновництва («Сон кольмарського судді»), фальшивий
патріотизм французької бужуазії («Облога Тараскона»). І водночас письменник
з гордістю зобразив простих людей з народу, справжніх патріотів, які не
схилилися перед прусськими завойовниками («Останній урок», «Поганий
зуав», «Прапороносець»).

10
Актуальні проблеми сучасної дійсності посідають чільне місце і в романах, що
їх почав писати А.Доде. Розпад буржуазної родини під впливом грошових
розрахунків, хижацький та ненаситний егоїзм, що там панує, письменник
зобразив у романі «Фромон-молодший і Ріслер-старший»(1874). В романі
«Джек» (1876) показана драматична історія короткого життя і загибелі
робітника Джека, талановитого юнака, який не витримав нелюдських умов
праці. В цьому «діккенсівському» романі особливо сильно виявились
суперечливі тенденції творчості письменника; про нього Доде сказав:
«Жорстока, похмура, сповнена гіркоти книга. Але це нічого в порівнянні з
реальним життям».
У 70-х роках Доде часто зустрічався зі своїми видатними сучасниками –
Г.Флобером, Е.Золя, Е.Гонкуром. Ці зустрічі мали безпосередній вплив на
письменника, адже кожен з них по-своєму намагався відтворити французьку
дійсність кінця 19 століття.
Вже перші романи Доде свідчили про прагнення письменника ставити в центрі
своїх творів суспільні проблеми. Чільне місце щодо багатоплановості
поставлених у ньому суспільних проблем належать романі «Набоб»(1877).
Використавши особисті спостереження, Доде особливо підкреслює
суперечності своєї доби, зокрема лицемірство і підступність можновладців, які,
вдаючись до псевдопатріотичних фраз і показної добропорядності, намагаються
приховати свої темні справи. Втіленням авантюризму в політиці постає друга
після імператора постать герцога де Морні, якого ненавидить народ.Але в
центрі уваги письменника – образ Бернара Жансуле, колишнього злидаря, який
розбагатів на спекуляціях. Письменник показує, як за законами конкуренції, що
панує в буржуазному світі, Жансуле-набоб змушений вступити в боротьбу з
досвідченими ділками, але він не може протистояти їм і гине.
У наступних романах Доде і надалі звертатитметься до окремих злободенних
суспільно-політичних проблем свого часу. Зокрема, актуальним виявився роман
«Королі у вигнанні»(1879), що відобразив суспільну атмосферу початку Третьої
республіки. Тут знайшли притулок вигнані своїм народом королі. Хоч іноді

11
письменник і виявляє до них свої симпатії, але загальна суть твору полягала в
тому, що автор показав приреченість монархії в цілому. За цю суперечливість у
зображенні коронованих вигнанців А.Доде досить різко критикували як
легітимісти, так і республіканці.
Роман «Нума Руместан» (1881) був присвячений політичним проблемам. В
образі Нуми письменник зобразив поширений тип буржуазного ділка-політика,
позбавленого будь-яких моральних принципів. Облудний, підстуний, підлий і
зрадливий, Нума приваблював своїми обіцянками, пустопорожніми промовами
і демагогічними обіцянками, яких ніколи не виконує.
Гнівну реакцію католицької церкви викликав антирелігійний роман А.Доде
«Євангелістка» (1883), у якому він викрив розтлінний вплив релігії на людину.
Життєрадісна,енергійна Еліна Епсен під впливом фанатиків однієї з релігійних
сект відмовляється від свого щастя і перетворюється на хворобливо- похмуру
проповідницю. Важливим у цьому творі було те, що автор показав ненависть
робочого люду до церковних фанатиків.
В романі «Сафо» (1884) висвітлено одну з найбільших проблем буржуазного
суспільства – проблему проституції. Драматична історія Фанні Легран,
талановитої молодої жінки, здатної на глибоке й щире почуття, набуває
типових для французької дійсності рис. Письменник протиставляє Фанні
вихованого в буржуазних традиціях юнака Госсена, не здатного зрозуміти
благородства і глибини почуттів самовідданої жінки.
Цікавили А.Доде також і проблеми науки, до яких він не раз побіжно звертався
у своїх попередніх творах. Роман «Безсмертний» (1888) від початку до кінця
присвячений цьому питанню. З нещадною іронією висміяв він Французьку
академію, що вже з давніх часів прославилася консерватизмом і реакційністю
своїх сорока членів, так званих «безсмертних», у число яких зазвичай не
входили по-справжньому видатні вчені й письменники. Ці академіки в силу
своєї обмеженості нездатні були займатися справжньою наукою. Зображений
автором Леонар Астьє-Реню – один з них. Він став символом занепаду
буржуазної науки,її остаточного розриву з дійсністю.

12
Останні твори Доде - повісті «Роза і Нінетта» (1891) і романи «Маленька
парафія» (1895), «Опора родини» (опублікований посмертно, 1898) – сповнені
моралізаторства, є свідченням нерозуміння автором тих змін, що сталися в
політичному житті Франції.

Висновки до розділу І

В першому розділі було проаналізовано постать Альфонса Доде, його внесок у

літературу, специфіку і актуальність творчості. Безсумнівно, письменник
належить до п’ятірки найвидатніших письменнників французького модернізму,
по-своєму оригінально доповнюючи таких гігантів свого часу, як Флобер,
Бальзак, Золя. Альфонс Доде, незважаючи на обмеженість поставлених перед
собою задач, зміг завдяки своєму таланту, творчій уяві, своєрідному гумору
показати сучасне йому суспільство правдиво, не приховучи жодної, навіть
найменшої вади. Доде був неперевершеним майстром слова і тонким
психологом, вмів досконало і водночас зрозуміло описати внутрішній світ
людини. На відміну від своїх великих сучасників, які намагалися охопити в
своїй творчості все суспільство, і не обмежувались при цьому лише власними
спостереженнями, Альфонс Доде писав на основі життєвого матеріалу, свідком
якого був сам. Герої письменника реалістичні, наче змальовані з натури; саме
це стало предметом гордості Альфонса Доде. Не дивно, що його твори
користуються заслуженою любов’ю читачів і понині.

13
Розділ ІІ. «ТАРТАРЕН ТАРАСКОНСЬКИЙ»

2.1. Творча історія роману

В основі найвідомішого роману-трилогії Альфонса Доде «Тартарен
Тарасконський» лежать реальні життєві події. Історія створення почалася з
візиту молодого письменника до Алжиру. «Одного чудового осіннього дня
1861 року ми з Тартареном, озброєні до зубів, виїхали в Алжир полювати на
левів. Правду кажучи, я їхав туди не з цією метою: я хотів перш за все відігріти
на яскравому сонці свої дещо зіпсовані нирки. Але ж недарма я народився в
країні мисливців за картузами, хай йому грець! Ледь ступивши на палубу
«Зуава», куди якраз завантажували наш ящик зі зброєю, я, більше Тартарен, ніж
сам Тартарен, став увляти, наче я і справді відправляюсь саме для того, щоб
знищити всіх атлаських хижаків» - розповідав Альфонс Доде. «Тартареном», з
яким він вирушив до Алжиру, був його сорокарічний кузен Рейно, вроджений
житель Німа, мрійник і фантазер, пристрасний любитель пригодницьких
романів і мисливець за картузами.; він був настільки сильним, що
співгромадяни стверджували, наче він має «подвійні м’язи» , а в його домі ріс
карликовий баобабв горшку з-під резеди. Ледь прибувши до Алжиру, кузени
зрозуміли, що на левів їм полювати не доведеться – хіба що на газелей і
страусів. Тим не менше, Доде, забувши про спокій, рекомендований лікарем, за
три місяці обстежив весь Алжир слідом за своїм непосидючим супутником. Він

14
зустрічався з французькими чиновниками і арабськими шейхами , бачив на
власні очі всю безглуздість і жорстокість адміністрації колонії, бідність
населення, що знаходилося під подвійним гнітом – французів і місцевої знаті.
Наприкінці лютого 1862 року Доде повернувся до Франції. Звикнувши під час
подорожі записувати свої враження, він створює на основі цих записів декілька
нарисів, які опубліковує в газетах. 18 липня 1863 року в «Фігаро» з’явилося
оповідання «Шапатен, винищувач левів» про пригоди провансальського
«терка» в Алжирі; кузен Рейно уже набув в ньому рис Тартарена.
Через декілька років Доде знову повернувся до свого оповідання. «Вісім років
назад я надрукував у «Фігаро» «Пригоди Шапатена з Тараскону». Через це у
мене виник конфлікт з кузеном Рейно. Згодом я вирішив, що в оповіданні є
чудовий веселий сюжет, нариси півдня і особливо Алжиру, Алжиру
комічного,оскільки лише так дозволяв розказувати про нього характер мого
героя. Я взяв своє старе оповідання і розвинув його, але через те, що ім’я
Шапатен стало в Німі прізвиськом Рейно, мені не хотілося знову його
використовувати. Я став шукати інше ім’я, і один мій товариш підказав мені
ім’я Барбарен, і я скористався ним» - писав Доде своєму кузену і другу
Тимолеону Амбруа.
Але герою з півдня потрібен був особливий фон, і ним став Тараскон –
узагальнений образ півдня Франції. «Тараскон був для мене всього лиш
псевдонімом, придуманим в дорозі Париж – Марсель , це слово жителі півдня
вимовляють настільки розкотисто, що що воно звучить гордо, наче переможний
клич індійців. Насправді батьківщина Тартарена знаходиться в п’яти-шести
милях від Тараскону, по інший бік Рони. Саме там я бачив в дитинстві баобаб в
горщику з-під резеди, саме там родина Ребюффа співала дует з «Роберта
Диявола» - згадував письменник.
В 1868 році роман став друкуватись в газеті « Пті монітер» без підпису, під
заголовком «Барбарен з Тараскону». Після опублікування дванадцяти
фельєтонів друк припинили. Доде і пізніше, коли писав «Історію моїх книг»,
пояснював це неуспіхом серез читачів, однак його син Люсьєн наводить більш

15
правдоподібну причину: «Сміх над алжирською адміністрацією було погано
сприйнято у вищих колах.» Доде передав «Барбарена» у «Фігаро», однак і тут
йому не пощастило. «Секретарем редакції в той час був Александер Дювернуа.
По дивному збігу обставин, я зустрів його дев’ять років назад під час моєї
веселої експедиції. Роздратований тим, як я описав любий його серцю Алжир ,
він влаштував так, що публікація розтягнулася дуже надовго. Далі було ще
гірше. Герой моєї книги іменувався тоді Барбарен з Тараскону. І треба ж такому
було статися, що в Тарасконі жило старовинне сімейство Барбаренів, яке
погрожувало мені скаргою в суд , якщо я не приберу іх ім’я з цього
принизливого фарсу. Мій страх перед суддями та правосуддям змусив мене
замінити Барбарена на Тартарена уже в процесі коректури,коли я ретельно,
рядок за рядком проглядв своє творіння, скрупульозно полюючи за буквою «Б».
Декілька штук, цілком можливо, залишилися поза моєю увагою, і в першому
виданні можна знайти і Барбарена, і Тартарена…» - згадував Доде в «Історії
моїх книг».
Окремою книгою « Незвичайні пригоди Тартарена з Тараскону» були вперше
опубліковані вийшлипісля франко-прусської війни, в 1872 році, у видавництві
Дантю з присвятою німському товаришеві Гонзагу Прива. Книга розходилась
добре, хоча й не мала такого успіху, як наступні романи Доде. Далеко не всі
читачі зрозуміли, що саме було гордістю автора – типаж головного героя. А між
іншим, це було основним для Доде, саме це він підкреслив епіграфом, про це
писав в «Історії моїх книг» : «Мушу визнати, що, попри всю мою любов до
гарного складу, до гармонійної і яскравої прози, я не вважаю, що це головне
для письменника-романіста. Його істинною радістю є дещо інше: створювати
живий істот, силою правди пустити по землі типи, які згодом самі починають
бродити серед людей з тим самим іменем, жестами і манерами, якими наділив
їх автор і які змушують говорити про них, незалежно від того, люблять їх чи
зневажають. Я теж завжди переживаю те саме почутття, коли при мені говорять
про одного з перехожих на життєвому шляху, про одну з маріонеток в
політичному, художньому чи світському житті: «Це справжній Тартарен,

16
справжній Монпавон чи Делобель.» Мене охоплює трепет, трепет годості, яку
відчуває у натовпі батько, коли аплодують його синові і коли кожну секунду
хочеться вигукнути: «Це мій хлопчик!»»
У 1885 році з’явився другий роман – «Тартарен на Альпах». Розповідаючи про
нові комічні та дивовижні подвиги марнославного тарасконця , автор примушує
його зустрічатися з туристами-аристократами, що заполонили Швейцарію. На
фоні цих бундючних, схожих на манекенів представників вишуканого
товариства Тартарен надзвичайно виграє завдяки своїй невтомній енергії,
жвавості й оптимізму.
!890 року А.Доде закінчив свою трилогію про Тартарена. На відміну від
попередніх творів, де герой повертався додому переможцем під оплески
тарасконців. цього разу він нетільки зазнає цілковитої поразки, але й ледь не
потрапляє на лаву підсудних. У романі «Порт-Тараскон» Тартарен очолює
експедицію по колонізації острова і перетворюється на ділка-політикана. У
цьому творі письменник з надзвичайною гостротою викриває колоніальні
авантюри своєї країни. Тартарен Тарасконський став символом дуже
поширеного серед буржуазних політиків розриву між словом і ділом, і в цьому
виявилося політичне значення цього образу.
2.2. Специфіка твору
На перший погляд, книга про пригоди Тартарена відома завдяки своєму
неперевершеному гумору, іноді навіть здається, що її головним героєм є сміх. І
дійсно, в основі цієї чудової книги лежить провансальський гумор. «Житель
Провансу любить посміятись, сміх є для нього вираженням усіх почуттів
-«найпристрасніших і найніжніших»- писав Альфонс Доде. Але «Тартарен»
написаний не для того, щоб потішити читача провансальським гумором. За
зовнішньою розважливістю роману приховується багато глибоких узагальнень,
тонких замальовок сучасної письменнику дійсності. Так Рабле свого часу
порівняв свою книгу про Гаргантюа і Пантагрюеля зі скринькою, яка приховує
цінний вміст. «То відкрийте мою скриньку і вдумайтесь, про що в ній

17
говориться. Я хочу сказати, що предмети, приховані в ній, зовсім не такі, якими
можуть видатись на перший погляд».
У Доде є багато спільного з твором Рабле. І Анатоль Франс не безпідставно
помітив, що Тартарен – такий самий народний тип, як Гаргантюа. Але є в Доде і
інший «предтеча» - Сервантес з його незрівнянним «Дон Кіхотом».Щоправда,
в Тартарені поєднані двоє героїв прославленого іспанця – Дон Кіхот іСанчо
Панса.
Доде створив тип великого суспільного звучання. Власне, письменник і сам до
цього прагнув, коли одразу ж після присвяти зазначив: «У Франції всі трохи
тарасконці».
Доде зображав реальне життя південного провінційного містечка, міщанську
обмеженість інтересів його жителів, які стріляють по кашкетах, грають в
карти,співають забуті романси, пліткують,фантазують, для яких прибуття
звіринця – вже вагома подія, яка запам’ятовується на все життя. Тартарен, хоч і
мало чим відрізняється від жителів містечка, однак він зміг обійти їх не лише
своїм чудернацьким садом, де ростуть карликові баобаби, фініки, берберійські
фіги, і не лише рідкісною зброєю, розвішаною на стінах його кабінету, але й
своїм фантазерством. Тартерену достатньо мріяти про щось, щоб бажане
прийняти за дійсне. Він лише збирався поїхати в Шанхай і всже повірив, що ця
поїздка відбулась. Бути героєм Тараскону досить зручно, оскільки для цього не
потрібно ні зусиль, ні турбот, ні ризику. Фантазія Тартарена зробила його
схожим на дон Кіхота. Він прочитав величезну кількість книг про екзотичні
країни, мріяв про подвиги та героїзм. Алебув один з Тартаренів. Інший – Санчо
Панса – любив спокій, смачну їжу та постіль. І лише тоді, коли слава «великої
людини» опинилась під сумнівом, він вирішив покинути Тараскон і
відправитись в Африку.
Історія всіх пригод Тартарена могла б залишитися історією місцевого значення,
якби не спостережливість автора.
Друга імперія сприяла розквіту міщанских смаків та показної краси. При
режимі Наполеона Третього французький буржуа почувався цілком

18
задоволеним і спокійним за майбутнє. Героїзм відійшов у минуле, і слово
«революція» почало потроху забуватись. Буржуазія насолоджувалась життям,
розкошувала в своїх маєтках, купувала бездарні копії знаменитих картин,
захоплювалася саморекламою. Все її життя було суцільною фальшю.
Тартаренство повсюди процвітало, і образ Тартарена став великим соціальним
символом цього фальшивого життя.
З іншої сторони, в романі можна знайти багато прикмет часу, і перш за все
прикмет експансіоністської політики Другої імперії. Тартарен думає про
Шанхай, але про нього думають і французькі політики, які прагнуть
колонізувати Китай. Тартарен відправляється в Алжир, але туди само прагнуть і
французькі колонізатори, які нещадно грабували цю країну. Місто Алжир
поділене на два квартали – європейський і туземний. Перший нічим не
відрізняється від французьких міст, другий залишився таким, яким був ще в
часи Середньовіччя. Тартарен, наслухавшись про правосуддя в Алжирі, всерйоз
боїться, що його розстріляють. Справа, мовляв, звичайна. Доде однією фразою
висміює розповіді про «цивілізаторську місію» французів: «Ми цивілізуємо,
прищеплюючи наші вади». Тартарен вражений кількістю військових на
вулицях Алжиру, а пізніше він дізнається, що тут повно мерзотників і
авантюристів. Жертвою одного стає він сам. З приводу білих правителів
Алжиру автор робить досить помітне зауваження: « Для того, щоб керувати
Африкою, не потрібна ні світла голова, ні голова взагалі». За словами Доде, в
основі колонізаторської політики лежить влада дрючка і принцип «Розділяй і
володій».
Так, здавалося б, невинний сміх Доде виявляється гострою сатирою на сучасну
Францію.
Доде створив тип літературного героя, який набагато пережив епоху, що
породила його. Тартарен виріс в певному середовищі, певному оточенні, але ми
можемо зустріти його і в наш час. Як Дон Кіхот, Тартюф, дон Жуан та інші
типові образи, що увішли в нашу свідомість, він відображає певні риси
людського характеру: самозакоханість, марнослів’я, прагнення до слави.

19
В статті «Як я вчився писати» Максим Горький приводить в якості прикладу
класичного використання законів типізації саме Альфонса Доде з його
знаменитим Тартареном з Тараскону. Так, письменник створив образ-тип, і в
цьому його перемога – перемога як письменника –реаліста.

Висновки до розділу ІІ
«Тартарен з Тараскону» – найвідоміший роман -трилогія Альфонса Доде, що
змальовує життя провансальського містечка; в творі яскраво помітна блискуча
сатира на характерні явища дійсності, що з’явилися за часів Другої імперії та
Третьої республіки. З гумором, майстерно підібраними художніми засобами
письменник через Тартарена змальовує вади сучасного йому суспільства –
бахвальство, самозакоханість, прагнення до слави , марнослів’я. Також в романі
чітко прослідковується тонка, але досить влучна сатира на колонізаторську
політику Франції. Власне, сам протагоніст Тартарен є шаржем і карикатурою на
сучасне Альфонсу Доде французьке суспільство. Обраний письменником тон
розповіді – пишномовні порівняння, риторичні звороти,поетичне
перебільшення фактів реальної дійсності – все це вело до пародіювання
романтичних ситуацій, тем, рис характеру, до травестії жанру пригодницького
роману. Грунтуючись на реальних фактах, Доде не тільки розвінчує
псевдоромантического уявлення про життя, пародіюючи при цьому жанр
колоніального роману, але і з сарказмом іронізує над колоніальними
домаганнями буржуазії тих років.

20
 ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Альфонс Доде був одним з найвидатніших представників французького

реалізму. Незважаючи на свою бурхливу уяву, характерну для людини з півдня,
створені ним образи надзвичайно реалістичні. Це й не дивно, адже Доде творив
на основі життєвого матеріалу, майже нічого й не додумуючи. Поряд з
Флобером, Золя, братами Гонкурами письменника сміливо можна назвати
титаном свого часу. Його твори написані просто, реалістично, але водночас
проникливо й зрозуміло для кожного, адже Альфонс Доде був справжнім
майстром слова і однією фразою міг замінити цілий абзац.

В даній роботі було досліджено гумор і сатиру письменника на основі роману-

трилогії «Тартарен з Тараскону» - одного з кращих творів Альфонса Доде.
Головний герой Тартарен – типовий житель півдня, самозакоханий хвалько ,
образ якого, як і завжди, списаний з натури. Прототипом його став один з
французьких буржуа. Доде з дитинства був знайомий цей образ – обмеженого
міщанина, експансивного і трохи боягузливого , який вважав себе героєм,
брехуна,якій вірив власній брехні. Вийшло поєднання дон Кіхота і Санчо Панси
в одній особі ( недаремно книга задумувалась під назвою «Провансальський
дон Кіхот»). Зрештою, цей смішний, комічний буржуа – жертва власної уяви.
Він не брехун, цей Тартарен. Він бреше так щиро, і всі так щиро вірять йому…
Він – справжній син Провансу, от і все, а в Провансі бреше навіть сонце, тут
навіть воно все змінює і перебільшує. І малюючи достовірний портрет
провансальського буржуа, Доде, мабуть, трішечки милується своєю моделлю.

21
 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ розташувати за абеткою і
оформити згідно з вимогами, уніфіковано!!!

1. Пузиков, А.И. Рыцари истины: портреты французских писателей/ А.И.

Пузиков. – М.: Книга, 1986. – 447с.
2. Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т.
31, 181 с.
3. Золя Э. Альфонс Доде // Э. Золя. Собр. соч.. — М., 1966. — Т. 25
4. История французской литературы. Под ред.И.И. Анисимова, С.С.
Мокульского, А.А. Смирнова. Т. 3. М., 1959.

5. Брандес Г. Литературные характеристики. М., 1980.

6. Доде Л. А. Доде. Воспоминания. М.1987

7. Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 102 –
127.
8. Лансон А. История французской литературы. Т.2. М., 1898
9. Доде А. Тартарен Тарасконський. Романи. - .К.: Дніпро, 1986 р. – 454 с.
10. Дамте Д.С. Типы свободомыслящих в литературе XIX века:
религиоведческий анализ романа Альфонса Доде "Евангелистка" //
Аспекты: Сборник статей по философским проблемам истории и
современности. Выпуск VI. М., 2010. С. 242-247
11. Максим Горький. Собрание сочинений в двадцати четырёх томах. — М.:
ОГИЗ, 1928—1930.
12.Максим Горький. Полное собрание сочинений и писем. — М.: «Наука»,
1968—наст время.
13. Доде А. Сочинения в двух томах. — «ЗОЛОТАЯ АЛЛЕЯ», 1993. — ISBN
5-7111-0007-6.

14. Доде А. Собрание сочинений в 7 томах. — М.: Правда, 1965

22
15. Доде А. Последний урок (Рассказ мальчика-эльзасца). — М.-Л., 1959.

16. Доде А. Тартарен из Тараскона. Сафо. — М.: Художественная литература,

1972

17. Diederich B., Alphonse Daudet, sein Leben und seine Werke, B., 1900.

18. Martino P., Le naturalisme français, P., 1923.

19. Dobie G.-V., A. Daudet, L., 1949.

20. Bornecque J.-H., Les années d’apprentissage d’A. Daudet, P., 1951

21.Sachs М., The career of A. Daudet, Camb. (Mass.), 1965.

23