УДК 821.

111(73)
Ю49
Опубліковано за погодженням
з Random House Children’s Books, підрозділом
Penguin Random House LLC.

“The Book of Love” written by Stephin Merritt Published

by Rough Trade Publishing by Arrangement with Bank Robber Music

Перекладено за виданням
Yoon N. Instructions for Dancing / N. Yoon. —
New York: Delacorte Press, 2021. — 304 p.
Усі права застережені
Перекладачка Лариса Лебеденко

Юн Нікола
Ю49 Танцюй, моє серце / Юн Нікола; пер. з англ. Л. В. Лебеден-
ко. — Харків: Вид-во «Ранок», 2021. — 288 с.

ISBN 978-617-09-7854-7 (укр.)

ISBN 978-1-5247-1897-8 (англ.)

Несамовита, надзвичайно емоційна, чарівна та провока-

тивна історія про життя й кохання. Про вибір. Про ризик. Про
сміливість. І про бажання жити на повну.
Вісімнадцятирічна Еві, яка після розлучення батьків не ві-
рить у любов, вирішила пожертвувати в бібліотеку свою
колекцію романтичних книжок. Однак, вийшовши з дому,
Еві розуміє: сьогодні субота, бібліотека зачинена! Дівчина
прямує в парк і там зненацька натрапляє на трохи дивну
жінку з книжками. Еві міняє всю свою колекцію на одну-єди-
ну брошурку — «Інструкції з танців», тоненьку, із залитими
водою обтріпаними сторінками. Чудернацька жінка зникає,
проте з’являються видіння про розбиті серця, яких Еві праг-
не позбутися… У брошурі дівчина помічає адресу танцю-
вального клубу. І тут починається найцікавіше!..
УДК 821.111(73)

Text copyright © 2021 by Nicola Yoon

Jacket art copyright © 2021 by Renike
ISBN 978-617-09-7854-7 (укр.) Jacket lettering copyright © 2021
by Jyotirmayee Parta
ISBN 978-1-5247-1897-8 (англ.) © ТОВ Видавництво «Ранок», 2021
 Присвячую мамі,
яка в доброму гуморі, незважаючи ні на що.
І свекрові, що теж завжди був
у доброму гуморі.
Кохання книга — довга і нудна,
Тож не підняти її.
Вона повна схем, і фактів,
І інструкцій з танців.
Але я...
Я люблю, коли ти читаєш мені,
І тільки ти можеш читати мені все.
Пітер Ґебріел «Книга кохання»

Майже нікому не пощастить вийти

з любові живим.
Гелен Фішер
 РОЗДІЛ 1

Я ЗМІНИЛАСЯ

Тепер книжки більше не зачаровують мене. Раніше як було:

коли мала настрій у стилі фанк або безглуздо бовталася
між просто сумним і божевільним станом, то могла схопи-
ти навмання будь-яку з улюблених книжок, що стояли на
поличці, влаштуватися з нею в затишному рожевому кріс-
лі й читати. І ось уже на третьому, найпізніше на четверто-
му розділі я починала почуватися набагато краще.
Утім, у наш час книжки — це не що інше, як просто букви,
складені у правильно написані слова, упорядковані в гра-
мотні речення та структуровані абзаци в розділах за пев-
ними темами. Вони вже не чарівні й не захоплюють.
Колись я працювала в бібліотеці, тому мої книжки і вдо-
ма розташовані за жанрами. Поки не почала їх роздавати,
полиця з сучасними любовними романами була найбільша.
Мій улюблений на всі часи роман — «Кекси й поцілунки»1.
1
Напевно, ідеться про роман Гайді Ґарет «Кекси й поцілунки» (Cupcakes &
Kisses) (тут і далі прим. перекладача).
10

Я беру його зі своєї полиці й гортаю, ніби востаннє насо-

лоджуючись чарівністю книжки. Найкраща сцена в ній —
коли серйозний шеф-кухар і сексуальна задумлива кухарка
з таємничим минулим влаштовують на кухні бійку страва-
ми. Зрештою вони обидва вимазані в борошно та глазур.
У книжці багато поцілунків, є й цікава гра слів, пов’язаних
з їжею. Ось, наприклад:
Соковиті вуста
Попка, немов солодкі булочки
Липкі очі
Ще пів року тому любовна сцена розчулила б мене.
(Бачите, що зі мною коїться?)
Та насправді нічого особливого.
Оскільки самі слова не змінилися з останнього разу, коли
я їх читала, тож мушу визнати, що проблема не в книжці.
Проблема в мені.
Я закриваю «Кекси й поцілунки» і кладу її на стос книжок,
яких збираюся позбутись. Завтра остання поїздка до бібліо-
теки, і всі мої любовні романи зникнуть.
Щойно починаю складати їх у рюкзак, до моєї кімнати
зазирає мама. Її очі здійснюють навколосвітню подо-
рож від мого обличчя до вежі книжок, потім до чоти-
рьох порожніх рядів на полиці й аж тоді назад до мого
обличчя.
Мама насуплює брови і, здається, щось хоче зауважити,
але натомість простягає до мене телефон і каже:
— Це твій батько.
Я так сильно хитаю головою, що волосся спадає на
обличчя.
Мама знову простягає телефон:
— Візьми слухавку. Бери, — ворушить вона губами.
— Ні, ні, ні, — так само беззвучно відповідаю я.
Я ніколи не бачила, як сперечаються два міми, але, ма-
буть, це мало б такий вигляд.
 11

Мама відступає. У мене з’являється достатньо місця,

щоб шмигнути повз неї й вибігти з кімнати. Вихором
мчусь нашим маленьким коридором і замикаюся у ван-
ній кімнаті.
Неминучий мамин стукіт у двері чутно вже за десять
секунд.
Я повільно відчиняю двері.
Мама дивиться на мене й зітхає.
Я зітхаю у відповідь.
Наше спілкування зазвичай сповнене таких вибухів
гніву. З її боку — розчарування, страждання, обурення,
роздратування та фрустрація.
З мого — розгубленість.
— Іветта Антуанетта Томас, — нервується вона. — Як
довго ви збираєтеся продовжувати це?
Відповідь на її запитання — і, думаю, правдива відпо-
відь — «Завжди».
Я завжди сердитимусь на тата. Краще було б спитати,
чому вона на нього не сердиться.
Мама кладе телефон у кишеню фартуха. На чолі в неї
борошно, а ще сліди борошна в її короткій африканській
зачісці — його зовсім трохи, але здається, що мама раптом
посивіла.
— Ти знову віддаєш книжки? — питає вона.
Я киваю.
— А ти ж їх колись любила, — мама дивується.
З того, як вона це говорить, можна подумати, що я їх
спалюю, а не дарую бібліотеці.
Ми зустрічаємося поглядами. Цієї миті я відчуваю, що,
мабуть, час настав. Якщо мама хоче поговорити про те, що
я роздаю свої книжки, то, може, вона готова обговорити
щось справді важливе, наприклад тата й розлучення, а та-
кож те, як весь цей час ми живемо.
— Мамо... — починаю я.
12

Але вона відводить погляд, витирає руки об поділ фар-

туха й перебиває мене.
— Ми з Данікою готуватимемо тістечка, — каже мама. —
Спускайся й допоможи нам.
Випікання — це її нове захоплення. Вона почала випіка-
ти того дня, коли тато виїхав з нашого старого будинку,
і відтоді не зупиняється. Якщо мама не на чергуванні в лі-
карні, вона випікає.
— Я сьогодні зустрічаюся з Мартіном, Софі та Кессіді.
Ми починаємо планувати нашу подорож.
— Останнім часом ти більше часу проводиш десь-інде,
ніж удома, — ображається вона.
Я ніколи не знаю, як реагувати, коли мама говорить щось
таке. Це не запитання й не звинувачення, але насправді
є трохи й того, й іншого. Замість відповіді дивлюся на її
фартух. На ньому написано «Поцілуй кухаря!» і намальова-
но дві величезні червоні губи, що цьомкають.
Це правда: останнім часом я мало буваю вдома. Думка
про те, що наступні кілька годин маю провести на кухні
з мамою та сестрою Данікою, наповнює мене не те щоб
відчаєм, але чимось дуже близьким до нього. Даніка буде
одягнена ідеально для цього випадку: фартух у вінтажно-
му стилі та кухарський ковпак на її пишній африканській
зачісці. Даніка розповідатиме про свого хлопця, від якого
в захваті. Мама переказуватиме страшні історії, що стають-
ся у відділенні невідкладної допомоги, і наполягатиме на
тому, щоб увімкнути музику регі — щось зі старого на
зразок Пітера Тоша або Джиммі Кліфа. Або якщо Даніка
наполягатиме, вони слухатимуть трип-хоп1, поки сестра
все це зніматиме для соціальних мереж. Вони обидві
вдаватимуть, що з нашою родиною все гаразд.
Але ж не все гаразд.
1
Трип-хоп — музична течія середини 1990-х років, повільна електронна
музика.
 13

Мама знову зітхає і тре чоло. На ньому залишається бо-

рошняний слід.
— Борошно, — кажу я й тягнусь, щоб витерти його.
Вона ухиляється.
— Облиш. Усе одно забрудниться.
Мама походить з Ямайки. У чотирнадцять переїхала
сюди з бабусею та дідусем. Ямайський акцент у неї з’явля-
ється лише тоді, коли мама нервує або засмучується. Зараз
її акцент незначний, але він усе-таки є.
Мама розвертається і спускається вниз.
Одягаючись, намагаюся не думати про нашу маленьку
суперечку, але зрештою все одно про неї думаю. Чому мама
так засмутилася через те, що я збираюся віддати решту
своїх улюблених книжок? Ніби вона розчарувалася в мені,
що я вже не та, якою була торік.
Звісно, я змінилася. А як інакше? Чи могло на мене
не вплинути розлучення батьків? Здається, воно не впли-
нуло на маму та Даніку. Якби я тільки могла безтурботно
випікати разом із ними! Якби я могла знову стати тією дів-
чинкою, яка щиро вважала, що батьки, особливо тато, не
можуть чинити неправильно. Бути дівчинкою, яка мріяла
про кохання, подібне до їхнього. Раніше я вірила у щасливе
кохання «на віки», бо саме воно було в батьків.
Я хочу повернутися в ті часи, коли не знала всього, що
знаю тепер. Однак ви не можете раптом «не знати» того,
що вже знаєте.
Я не можу не знати, що тато зраджував маму.
Я не можу не знати, що він залишив нас усіх заради іншої
жінки. Мама сумує за тією мною, яка раніше любила ці
книжки. Я теж за нею сумую.
 РОЗДІЛ 2

УЛЮБЛЕНІ
(В МИНУЛОМУ)
ЛІТЕРАТУРНІ ЖАНРИ
ТА ПОНЯТТЯ

Сучасні теми
1. «Вороги закоханих» (Enemies to Lovers) — одвічне
запитання: уб’ють вони одне одного чи цілуватимуть?
Жартую. Звісно, вони збираються цілуватись.
2. «Любовний трикутник» (Love Triangle) — зазвичай
усі ненавидять любовні трикутники, але насправді вони
дуже корисні. Існують вони для того, щоб головний ге-
рой міг вибирати між різними версіями себе: між тим,
ким був раніше, і тим, ким хоче стати. Примітка: якщо
вам колись доведеться вибирати між вампіром та пе-
ревертнем, вибирайте вампіра. Дивіться № 1 у списку
нижче, щоб дізнатися більше про те, чому слід вибрати
вампіра.
 15

3. «Другий шанс» (Second Chance) — зараз я усвідом-

люю, що це найбезглуздіший вираз. Якщо хтось завдасть
вам болю, то навіщо давати можливість йому зробити
це ще раз?

Паранормальні істоти
1. Вампіри: сексуальні й будуть любити вас довіку.
2. Янголи: супроводжуватимуть вас завжди; вони мають
крила, якими обгорнуть вас і захистять.
3. Перевертні: здебільшого це ягуари та леопарди, але
можуть бути й інші представники великої родини котячих.
Якось я читала про динозаврів-перевертнів: ті-рексів,
птеранодонів, апатозаврів тощо. Вони й справді такі жах-
ливі, як ви собі уявляєте.
 РОЗДІЛ 3

ВІДДАЙ КНИЖКУ —
ВІЗЬМИ НОВУ

Наступного ранку я прокидаюсь і спускаюсь на кухню. Мама

вже поїхала в лікарню. Даніка сидить за обіднім столом
і фотографує тістечка-брауні, які вони вчора випекли. Ті-
стечка розставлені у формі пірамідки на вишуканій мами-
ній тарілці. Даніка навчається в новомодній школі фотогра-
фування. Вона нахиляє телефон і обводить ним піраміду
брауні, роблячи знімок за знімком.
Я беру мисочку з пластівцями й сідаю за стіл біля сестри.
Ми живемо в цій квартирі вже пів року, але все одно вона
здається тимчасовою, наче я просто в гостях. Я досі чекаю
повернення до свого справжнього життя.
Проти нашого старого будинку це житло зовсім невели-
ке. Я сумую за власним подвір’ям.
Зараз наше подвір’я загальне, ми користуємося ним
разом ще з дванадцятьма квартирами. У нашому будин-
ку було дві ванні кімнати, а тепер лише одна. Проте най-
 17

більше я сумую за тими спогадами, які зберігала кожна

кімната.
Даніка вибирає світлину й передає телефон, щоб я про-
читала її публікацію: «Ніколи не здогадаєтесь, що вони
пригоріли».
Даніка має рацію: тістечка здаються ідеальними. Я про-
кручую дописи. Є її селфі і світлини мами, вимазаної бо-
рошном. Мама тримає великий шмат шоколаду і сміється.
Це все змусило пошкодувати, що я не залишилася вдома
й не допомогла їм. Я прочитала ще кілька дописів з хеште-
гами #motherdaughterbakenight #blackgirlmagicbaking
#perfectbrowniesareperfect, перш ніж повернути телефон.
— Чого це ти зараз не снідаєш десь із друзями? —
дивується Даніка.
Зазвичай недільні ранки я провожу зі своїми найкращи-
ми друзями в кафе «Surf City Waffle», де частують найкра-
щими вафельними десертами в усьому Лос-Анджелесі.
Однак сьогодні вранці всі мої друзі зайняті.
— У них сьогодні свої справи, — відповідаю я.
— То ти збираєшся весь день тут бовтатися? — запитує
Даніка.
І це запитання звучить так, ніби вона не хоче, щоб я за-
лишалася тут.
Я опускаю ложку в тарілку й уважно дивлюсь на сестру.
Зазвичай зі своїм яскравим африканським макіяжем та
вінтажним одягом вона нагадує супермодель 1970-х років.
А зараз Даніка навіть ще красивіша, ніж завжди. Я здо-
гадуюсь, що в неї сьогодні побачення. Хоча мені й не треба
ні про що гадати, бо за секунду ми чуємо дзвоник, і облич-
чя Даніки осяює щаслива усмішка. Вона миттю з радісним
вереском біжить до дверей.
Протягом останнього року в Даніки було восьмеро різних
хлопців, що в середньому становить 0,667 хлопця на місяць
або 0,154 хлопця на тиждень. У будь-якому разі моя проблема
18

не в кількості й навіть не в якості її бойфрендів (щоб зрозумі-

ти: якість могла б бути краща. Не знаю, чому Даніка вибирає
хлопців, які набагато менш цікаві та розумні, ніж вона сама).
Моя проблема в тому, що вона взагалі з кимось зустрічається.
Чому я єдина, хто здобув науку з розлучення мами й тата?
Я залишаю свою тарілку на столі й намагаюся проско-
чити крізь вітальню, щоб уникнути привітання. Але марно.
— Привіт, Еві! — каже хлопець.
Хлопець вимовляє слово «привіт» так, ніби в ньому не два
склади, а десять.
— Привіт, — відповідаю я, намагаючись згадати його ім’я.
Хлопець одягнений у шорти та футболку без рукавів, ніби
йде на пляж або щойно повернувся з нього. Він білий, ви-
сокий і мускулистий, із довгим сплутаним світлим волос-
сям. Якби він був предметом меблів, то був би справді
гарним на вигляд кашлатим килимом.
Кілька секунд ми ніяково мнемося, аж раптом Даніка
рятує ситуацію.
— Ми з Беном думаємо сходити в кіно, — повідомляє
вона. — Можеш піти з нами, якщо хочеш.
Але вираз їхніх облич говорить мені дві речі. Перше: вони
й не думають іти в кіно. Вони планують залишитися тут. Самі.
У квартирі. Цілуватися досхочу. Друге: якби навіть вони йшли
в кіно, то зовсім не треба, щоб я впала їм на хвіст.
Чому Даніка взагалі запитала? Чи їй шкода мене?
— Не можу, — кажу. — А вам гарного дня.
Єдине, що мені потрібно зробити сьогодні, — це піти
в бібліотеку й позбутися своїх книжок, але ділитися цією
інформацією не хочу, щоб вони не відчували до мене жалю.
Я підіймаюсь нагору й одягаюсь.
Коли виходжу з хати, моє «бувай» звучить так, ніби в ньо-
му не два склади, а цілих десять.
Я їду на велосипеді й на півдорозі до бібліотеки згадую,
що сьогодні неділя. У неділю бібліотеки не працюють.
 19

Повернутися додому зараз, коли Даніка та Бен там «тусу-

ються», — не варіант. Сьогодні один із тих чудових весняних
днів, коли стелиться ранковий туман, а повітря вологе та
свіже. Я вирішую піти в парк у район Ла-Брея1, але з об’їздом
через Генкок-Парк.
Район Генкок-Парк усього за десять хвилин від нашого
помешкання, але це геть інший світ. Будинки тут величез-
ні, як зáмки. Усе, чого їм бракує, — це фортечних ровів,
опускних ґрат, драконів та нещасних панянок довкола.
Щоразу, коли їдемо сюди, мама каже, що це злочин, якщо
такі будинки існують у місті, де стільки безпритульних. Бо ж
вона лікує багатьох бездомних, які потрапляють у лікарню
швидкої допомоги.
Я їду повільно, вулиця за вулицею, роздивляючись
величезні незаймані газони та надзвичайно дорогі авто-
мобілі.
Зрештою, опиняюсь на вулиці, уквітчаній з обох сторін
кущами жасмину та дорослими деревами жакаранди. Гілки
нависають над вулицею й утворюють купол із фіолетових
пелюсток. Я відчуваю, ніби їду тунелем у казку.
Сонце ковзає за хмару, і повітря раптом холоднішає. Я зу-
пиняюся на тротуарі та виймаю з рюкзака кофтинку. Коли
вже збираюся знову їхати, помічаю маленьку дерев’яну бі-
бліотечну скриньку. Яскраво-блакитну, схожу на мініатюр-
ний будиночок із гостроверхим дахом та пошарпаними
білими дверцятами, зачиненими на замок. На невеличкій
табличці написано «Маленька безкоштовна бібліотека».
— Напевне, ти маєш багато книжок для нас, дорогень-
ка, — цікавиться жіночка, яка з’являється казна-звідки тоді,
коли я притуляю велосипеда до стінки.
Я зойкаю від несподіванки та повертаюсь. Поруч зовсім
близько стоїть старенька жінка.
1
Район смоляних трясовин неподалік Лос-Анджелеса, що в Каліфорнії. Став
відомим завдяки численними знахідкам тварин пізнього плейстоцену.
20

— От дідько! — вигукую я й одразу ляпаю рукою собі по

роті. — Вибачте, не хотіла лаятися. Я вас не помітила.
Жінка хмикає й підходить ближче. Шкіра в неї бліда
й тонка, землистого відтінку, як застарілий папір.
— Не переймайся через лайку, — каже вона. — Хоча
цікаво, а що таке «дідько»?
Я всміхаюся й дивлюся крізь неї. Звідки вона взагалі
взялася?
— Це ваша бібліотека? — запитую.
— Я започаткувала її, але, звісно, для всіх. Розумієш, ідея
полягає в тому, щоб спонукати людей читати й розмовля-
ти з сусідами, а не просто жити поруч із ними. — Вона по-
тирає руки. — Ану, то що в тебе для нас є?
Я ставлю рюкзак на землю й виймаю оберемок книжок.
Жінка бере в мене кілька й притискає до грудей.
— Такі книжки люблять, — радіє вона, дивлячись на за-
головки.
Ця жіночка з тих, хто, читаючи, вимовляє слова. Здається,
вона повторює дивне заклинання: «Майже там», «Кекси й по-
цілунки», «Герцог долі», «Любов. Сет. Матч», «Тигрове серце».
— Вони всі чудові, — кажу я.
Мій голос лунає як скрегіт старого воза. Прочищаю горло.
— Вам варто їх прочитати.
— Чому ти віддаєш їх? — питає жінка.
Зараз вона стоїть ближче, досі притискаючи до себе мої
книжки.
Я виймаю їх ще більше з рюкзака й вирішую розказати
їй правду. Про те, що вже не відчуваю, що ці книжки на-
лежать мені. Про те, що любовні історії — це казочки й не
варто їм вірити.
Я перестала вірити їм наступного дня після того, як тато
покинув нас.
Цікаво, що день може початися буденно, як і будь-який
інший, а закінчитися чимось надзвичайним. Іноді хочу,
 21

щоб можна було десь почути прогноз на життя, щось на

кшталт прогнозу погоди: «Завтра зранку очікуються звичай-
ні шкільні пустощі, але вже вдень відбудеться драматична
зрада батька, що ввечері закінчиться твоїм диким відчаєм.
Подробиці прогнозу життя — після чергової реклами».
Тоді весь день у школі я була в розпачі, просто не могла
повірити: коли повернусь додому, тата там не буде. До самі-
сінького обіду я була впевнена, що зможу переконати його:
вони з мамою припускаються помилки. Тож після школи
поїхала міським автобусом аж до Санта-Моніки, а потім на
велосипеді попрямувала через кампус до будівлі факультету
гуманітарних наук, де був татів кабінет. Я бігла, перестрибую-
чи через дві сходинки, і розмірковувала, що сказати. Може,
проблема в тому, що тато не усвідомлює, як сильно мама
любить його. Просто вона не завжди показує це. А може, вони
потребують трохи часу, щоб провести його без дітей, напри-
клад ходити щотижня на романтичні побачення чи щось таке.
Або варто знайти хобі, яким можна займатись разом, щоб
«відновити зв’язок», як зазвичай радять фахівці зі стосунків.
Я бігла коридором до його кабінету, запевняючи себе,
що тато зрозуміє.
Ми завжди розуміли одне одного.
Я не постукала у двері. Хоча мала б. Просто увірвалася
всередину, сподіваючись, що тато буде там. Він там був.
І цілував жінку. Не маму.
Я розгублено дивилась на них, намагаючись перекона-
ти себе, що, може, ці стосунки щойно розпочались, лише
два дні тому. Але, звісно, це було безглуздо. Вочевидь, то
був не перший і не останній поцілунок. Він явно означав,
що їхні стосунки мали тривалу історію. Це був один із ба-
гатьох поцілунків, що розбив нашу сім’ю, розбив серце
мамі й мені.
— Еві, люба, ти не постукала, — тато провів рукою по
обличчю.
22

Не зрозуміло, чи це він так сварить мене…

Коли вони з мамою сказали нам, що розлучаються, то
пояснили, що просто віддалилися одне від одного. Що
досі кохають одне одного й дуже люблять нас. Але це
була брехня. Причина, через яку тато від нас пішов, сто-
яла зараз саме тут, у нефритово-зеленій сукні, із вели-
кими сережками-обручами. Вона притискала руки до
обличчя, ніби це могло змусити мене не помітити поба-
ченого.
Я відступила на крок, повернулася й побігла коридо-
ром, а потім сходами, поки не опинилася надворі. Тато
окликнув мене, але що він міг сказати? Більше взагалі
нічого було казати.
Того вечора мама переповіла: телефонував тато й роз-
повів, що сталося. Мама шкодувала, що мені довелося це
бачити, і попросила не говорити Даніці. І ще сказала, що
більше ніколи не хоче це обговорювати.
Звісно, я нічого цього не кажу старій жінці. Натомість
розставляю останню частину своїх книжок у маленькій
бібліотеці. Я дивлюся на стареньку: здається, вона співчу-
ває мені, ніби якось почула мої думки.
— Ну ось… Сподіваюся, вони вам сподобаються, — я за-
криваю дверцята.
— А хіба ти не збираєшся вибрати собі книжку навзамін,
дорогенька? — жінка вказує на бібліотеку. — Тут діє пра-
вило: залишив книжку — візьми іншу.
— Та тут немає чого взяти, — знизую плечима.
— Ти впевнена? Здається, хтось залишав одну сьогодні.
Я знову відчиняю дверцята, шукаю книжку, про яку вона
говорить, і таки знаходжу її в лівому кутку шафи.
Книжка має назву «Інструкції з танців». Це тоненька
брошурка із залитими водою пошарпаними сторінками.
Під заголовком — нехитрий малюнок слідів двох людей,
звернених один до одного.
 23

Перегортаю сторінки й читаю назви розділів: «Сальса»,

«Бачата», «Вальс», «Танго», «Меренге», «Свінг Східного узбе-
режжя», «Лінді-хоп». Для кожного танцю намальована пев-
на послідовність рухів зі стрілочками, що вказують напрям
кроків кожного партнера.
— Вочевидь, краще залишити це для когось, хто хоче
навчитися танцювати, — я повертаю книжку на місце.
— Цей «хтось» — це ти сама, дорогенька, — пояснює
вона. — Я наполягаю.
Це здається таким важливим для жінки, що я беру книж-
ку і кладу її в рюкзак.
— Приємно було познайомитися, — кажу я, сідаючи на
велосипеда.
— Навзаєм, — відповідає жінка. — Будь обережна.
У кінці кварталу я повертаюся, щоб помахати рукою на
прощання. Але старенька вже зникла.
Я проїжджаю два квартали, перш ніж розумію, що пря-
мую у протилежний від свого дому бік. Як я могла заблу-
кати? Зупиняюся на узбіччі й перевіряю телефон. Третя
година дня! Я розгулюю вже чотири години. Живіт бурчить,
ніби він теж щойно зрозумів, як уже пізно.
Ця дорога зовсім немальовнича. Я їду швидко, але обе-
режно. Водії в Лос-Анджелесі іноді поводяться так, ніби ве-
лосипедистів не існує. Я паркую велосипед і повертаю за ріг
до нашого будинку. Даніка та Бен стоять на ґанку. Вони захоп-
лено дивляться одне одному в очі, тож не помічають мене.
Є деякі речі, яких не треба було б бачити ніколи в житті.
Серед них те, як твоя молодша сестричка цілується з кимось.
Я збираюся відкашлятися й привернути до себе увагу, щоб
не завдати психологічної травми нам обом. Однак не встигла
я набрати повітря, як Даніка міцно обіймає й цілує Бена.
У мене потемніло в очах, екран став чорним, як перед
початком фільму.
І зрештою я бачу ЦЕ.
 РОЗДІЛ 4

ДАНІКА ТА БЕН

Даніка в нашій шкільній їдальні. Вона, як і зазвичай, сидить

за столом в оточенні друзів. У їдальні все як завжди: учні
розмовляють, їдять, сміються.
Деякі діти — ті, що завжди самотні, — не розмовляють
і не сміються. Даніка сьогодні особливо яскрава: у вбран-
ні кольору фуксії, яке, мабуть, було чиєюсь випускною
сукнею.
Раптом таця праворуч ковзає й штовхає її тацю. Власник
таці всміхається. Це Бен.
— Хотів запросити тебе на побачення, — каже він.
— Хіба в тебе немає дівчини? — запитує Даніка.
— Уже ні, — нахиляється хлопець до неї. — Якби я запро-
сив тебе, що б ти відповіла?
Даніка підводить голову:
— Щоб дізнатись, спробуй запитати.
— Зрозумів, питаю: хочеш піти зі мною на побачення?
— Звісно, — киває вона, — чому б ні?
 25

І ось зараз ці двоє цілуються на сходах, наче ніхто їх

не бачить.

* * *
Даніка на пляжі вночі сидить біля вогнища. Навколо — її
друзі. Вони гуляють, гріються біля багаття або просто спо-
стерігають, як іскри здіймаються вгору й відлітають. Даніка
встає і, плутаючись ногами в піску, іде якомога далі від
усього цього. Блукає очима, вишукує щось. Проходить повз
станцію рятувальників номер двадцять три, потім двадцять
чотири. На двадцять сьомій станції вона знаходить Бена,
але той не один. Він цілується зі своєю колишньою дівчи-
ною, яка, виявляється, усе-таки не колишня.

Даніка в ліжку у своїй кімнаті. Одна. Вона прокручує

стрічку в соціальних мережах, видаляє фотографії, публі-
кації та коментарі. Змінює статус стосунків на «самотня».
Прибирає свої вподобайки під Беновими постами, «від-
френджує», поки ніде не залишається жодного свідчення,
що вона та Бен колись були разом.
 РОЗДІЛ 5

ВОГНИЩЕ

Мариво закінчується, і у фокус повертається реальний

світ. Я знову там, де й була — на тротуарі біля свого по-
мешкання.
Даніка та Бен досі на ґанку, але більше не цілуються.
Вони витріщили очі й дивляться на мене.
Бен розгублений.
— Якого біса, Еві? — обурюється Даніка й збігає зі схо-
дів. — Що витріщилася, як баран?
Ось вона прямо переді мною, достатньо реальна, мож-
на навіть доторкнутися. Не галюцинація. Але я не можу
позбутися її нещодавніх образів: в їдальні, біля пляжного
вогнища, самотньої й розлюченої в кімнаті, коли Даніка
знищує історію своїх стосунків із Беном.
— Я... це… — бурмочу й відчуваю легке запаморочення.
Мушу відступити, бо Даніка наближається до мене. І що
ближче вона підходить, то більше вираз її обличчя зміню-
ється від роздратованого до стурбованого.
 27

— З тобою все гаразд? — питає Даніка.

— Так… я просто… не знаю... це щось дивне…
— Ану ходімо скоріш додому, — нервується сестра.
— Я забула пообідати, — кажу їй дорогою до квартири. —
Дуже поспішала додому.
Даніка допомагає мені лягти на диван.
— Може, зателефонувати мамі? — питає.
Запитання приводить мене до тями.
— Ні, не треба, — заперечую я. — Не хочу, щоб вона хви-
лювалася. Я просто на хвильку відчула слабкість.
Даніка сідає поряд й бере мене за руку.
— Дай-но подивлюсь твої очі, — наказує вона.
Це трохи нагадує маму, коли вона вдома поводиться як
медсестра на роботі.
Не пам’ятаю, коли востаннє ми були так близько одна
до одної фізично. Дивитися на її обличчя — усе одно що
дивитися на себе. У нас однаковий тепло-коричневий ко-
лір обличчя, високі вилиці й повні рожеві губи. Щоправда,
ці риси поєднані в Даніці якось виразніше. Вона схожа на
супермодель. А я на «досить-таки-симпатичну-але-не-та-
ку-привабливу» сестру супермоделі.
Даніка крутить моє обличчя в різні боки. Я й гадки
не маю, що вона там шукає.
Ми ніколи не були «сестрами-найкращими-подругами»,
але раніше були ближчі, ніж зараз. Більшість своїх навичок
візажистки Даніка відточила, тренуючись на моєму облич-
чі. А я приносила їй почитати нові любовні романи (вона
обожнює їх майже так само, як і я), давала послухати нові
музичні гурти. Коли ще зустрічалася із Двейном — моїм
першим і єдиним хлопцем, — ми навіть ходили на кілька
побачень усі разом.
Даніка стискає мою руку і, здається, збирається щось
сказати, але Бен перебиває.
— Гей, Дано, мушу йти. Є деякі справи.
28

«Справи з колишньою дівчиною?» — хочу запитати. Утім,

питати про таке просто смішно, бо Бен не зраджував моїй
сестрі. Принаймні я про це нічого не знаю.
— Зі мною справді все ОК, — я встаю.
Даніка радісно підхоплюється, і вони разом із Беном
вислизають за двері. Я падаю знову на диванні подушки
й збентежено потираю скроні. Що це було? Галюцинації?
Може, мариво з’явилось тому, що я була надто голодна та
дуже втомлена? А може, це був один із тих яскравих снів,
які іноді бачиш саме під час пробудження?
Я завжди мала чудову уяву, але це здавалося більш ніж
просто фантазією. Це було вкрай реалістично.
Шлунок нагадує, що я голодна.
Даніка повертається на кухню саме тоді, коли я збираю-
ся з’їсти одне з тістечок-брауні.
— Ми сьогодні з друзями збираємось на пляж, розпа-
лимо вогнище, посидимо. Якщо хочеш, гайда з нами, —
пропонує вона.
Брауні випадає в мене з рук.
— Ти сьогодні ввечері йдеш на пляж? — її образ спала-
хує перед моїми очима.
Ось Даніка біжить по піску, спотикається. Вона шукає
Бена, а потім знаходить його з іншою дівчиною.
— Бен іде з тобою? — запитую.
— Звісно, — Даніка підозріло дивиться на мене. — Що
трапилось? О, здогадуюсь: він тобі не подобається.
— Я цього не говорила...
— Але це те, що ти маєш на увазі.
Це зовсім не те, що я маю на увазі, але не знаю, як по-
яснити, що насправді вважаю. Як сказати їй, що в мене
було дивне мариво і я боюся, що сьогодні її серце буде
розбите?
— ОК, не має значення, — каже Даніка, розвертається
й біжить наверх.
 29

Пізніше того вечора я лежу на дивані з ноутбуком і ви-

вчаю каталог Нью-Йоркського університету, куди восени
збираюся вступати. Раптом до кімнати влітає Даніка. На її
обличчі розмазана туш. Даніка явно плакала.
Закриваю ноутбук і сідаю.
— Що трапилось? — запитую я, хоча вже маю моторош-
не, бридке відчуття, що знаю.
— Нічого, — насуплюється Даніка й прямує до сходів.
Я йду за сестрою до її кімнати.
— Можна увійти?
— Спробуй, — відгукується Даніка.
Це не те щоб запрошення, але принаймні вона не ска-
зала мені йти геть.
Відтоді, як ми переїхали до цієї квартири, я нечасто бува-
ла в кімнаті Даніки, дуже схожій на її попередню кімнату,
просто меншій. Стіни майже повністю завішені обкладин-
ками старих журналів і фотографіями друзів. У нашому бу-
динку стіни її кімнати були бузкового кольору, але це
орендована квартира, тож ми мусили залишити їх білими.
У кімнаті панує так званий «творчий безлад». Скрізь валя-
ються шматочки тканини та блокноти для ескізів з її малюн-
ками. Стіл завалений ескізами, шпульками ниток та прилад-
дям для малювання. Швейна машинка наполовину вкрита
тканиною. Єдине, що не завалене іншими речами, — її тре-
льяж. Одна з тих вінтажних речей — величезне кругле дзер-
кало, усіяне вздовж краю прозорими лампочками.
— Не схоже, що нічого не трапилось, — зауважую я.
Вона сідає до трельяжа й починає витирати пудру з об-
личчя.
— Я в порядку, — відмахується Даніка, кидає серветку
в смітник і виймає нову.
— Ми з Беном розірвали стосунки.
Зачекай.
— Що трапилось? — запитую.
30

Даніка знизує плечима.

— Я застукала Бена, коли він цілувався зі своєю колиш-
ньою.
Тож це насправді відбулося.
— Де? — запитую я, уявляючи Бена в тіні рятувальної
вежі номер двадцять сім.
— На пляжі. На рятувальній станції, — бурмоче Даніка,
роздратовано закотивши очі.
Раптом я починаю почуватися так само, як і сьогодні
вранці: запамороченою, виснаженою, розгубленою. Сідаю
на край її ліжка.
— Насправді це не так і важливо, Еві, — промовляє
Даніка.
— Як ти можеш так казати?
— Бо так і є. На світі багато інших хлопців.
— А навіщо взагалі зустрічатися з хлопцями? — запи-
тую я.
Даніка перестає витирати обличчя й повертається
до мене.
— Ну, не всі такі, як ти, Еві. У мене є звичайні людські
почуття.
— І що це означає?
— Єдине, що ти відчуваєш, — це гнів на тата, — Даніка
повертається знову до дзеркала.
За цей останній рік я стільки разів хотіла розповісти їй
про роман тата з іншою жінкою. Якби Даніка знала, то
розсердилася б так само, як і я. Але мама попросила
мене не розповідати їй. Іноді я думаю, що все-таки було б
добре сказати. Завжди краще знати правду, ніж жити
в ілюзіях.
Я встаю і йду до дверей. Наші погляди зустрічаються
у дзеркалі. Від її макіяжу нічого не залишилося. Хоч сестра
вважає розрив стосунків із Беном не такою вже й великою
справою, мені здається, що вона сумує.
 31

— Мені шкода, що так сталося з Беном, — кажу я Даніці

й вислизаю за двері.
Насправді я, мабуть, більше засмучена їхнім розставан-
ням, ніж сама Даніка. І не розумію, що відбувається зі
мною. Одне діло — передбачати майбутнє у своїй уяві, але
зовсім інше, коли це передбачення справджується.
 РОЗДІЛ 6

Я НЕ ЧАКЛУНКА

Коли була малою, у вісім чи, може, дев’ять років, я думала,

що наша мама — чаклунка. Якось вона завжди знала те,
чого не могла знати. Наприклад, коли я длубала в носі або
коли читала під ковдрою замість спати.
Я чекала, що одного разу, може, як мені виповниться
десять, мама сяде поряд і розповість:
— Еві, — мала б сказати вона, — я спадкова чаклунка. Твоя
бабуся теж була чаклунка, і прабабуся, і прапрабабуся.
Потім погладила б мене по голові і сказала:
— Ти теж чаклунка. Добра чаклунка.
Після цього розповіла б усе про мою силу і про те, яку
надзвичайну відповідальність це накладає на мене.
На мій десятий день народження жодної розмови про
чаклунство не відбулося. Натомість мама з татом погово-
рили зі мною про сумну історію Америки та расизм. Ска-
зали звертати увагу на все, що стається у світі, але водночас
мати своє життя. Бути радісною й безстрашною.
 33

Розмови про чаклунство не було й на мій одинадцятий,

дванадцятий і тринадцятий день народження. А до чотир-
надцятого дня народження я вже й не думала більше ні
про чаклунок, ні про магію взагалі.
А може, варто було б і подумати. Бо як інакше я поясню
собі, що сталося вчора з Данікою та Беном? А що, як мама
наділила мене чаклунською силою, але забула про це
сказати.
— Що з тобою сьогодні? — запитує Мартін, який сидить
навпроти мене в їдальні.
Мартін — один із моїх найкращих друзів. Білошкірий,
з кучерявим світлим волоссям, яке росте швидше, ніж він
встигає стригти. Улюблений одяг Мартіна — вельветові
штани та трикотажні кофти. Це було б нормально, якби він
був сімдесятирічним професором англійської мови, який
мешкає в холодній сільській місцевості у Великій Британії.
Однак для вісімнадцятирічного хлопця, який живе в Лос-
Анджелесі, де середня температура майже ніколи не пе-
редбачає теплого одягу, це не нормально.
Ми дружимо з другого класу. У перший день навчаль-
ного року зустрілись у бібліотеці — обоє хотіли взяти
книжку, якої був лиш один примірник. Бібліотекарка
сказала, що ми мусимо ділитися, читати вголос одне од-
ному. Так одна книжка привела до іншої, і, зрештою, ми
потоваришували.
— Думаю, я божеволію, — зізнаюсь я.
Мартін спирається підборіддям на руки й розглядає
мене звичним повільним та обережним поглядом.
— Розповідай, — готується слухати він.
— Це про Даніку. Вони з Беном розірвали стосунки.
Мартін напружується. Він закохався в Даніку ще в чет-
вертому класі, коли запав на її стильний образ.
— Коли? — питає він.
— Минулого вечора.
34

Мартін робить ледь помітний переможний жест кулаком

і питає:
— А що трапилось?
— Бен зраджував їй зі своєю колишньою.
— От козел!
Я кілька секунд чекаю, доки Мартін збере себе докупи.
— То ти божеволієш через те, що вони розлучилися? —
питає він.
— Ні. Хоча... так.
— Щось не розумію.
— Я наперед знала, що вони розійдуться.
— Звісно. Так і мало трапитись, бо нам з нею судилося
бути разом, — усміхається Мартін.
— Гаразд, але на хвилинку забудьмо про долю. Маю
на увазі те, що знала, коли, де і чому вони розійдуться, —
голосно зітхаю. — Я все це знала ще до того, як вони
розлучилися.
Мартін повільно кліпає очима, як завжди, коли чогоcь
не розуміє.
— Ти хочеш сказати, що можеш передбачати майбутнє?
— Звісно, що ні. — Роблю ковток какао. — Я кажу лише
про те, що, напевно, можу передбачати майбутнє.
Мартін знову кліпає:
— Це все одно, що загадково почати зі слів «Якось…»
і далі не припиняти говорити, поки не закінчиш розпові-
дати всю історію.
Я переповідаю йому, що саме сталося вчора. Як їхала
додому після того, коли віддала книжки старій жінці для
маленької безкоштовної бібліотеки. Як Бен і Даніка, не по-
мічаючи нікого в цілому світі, цілувалися на ґанку. Мартін
кривиться від цієї деталі, але я нічого не можу зробити,
щоб Даніка не цілувалася з кимось, окрім Мартіна.
Я розповідаю Мартіну, що це мариво було схоже на
перегляд фільму. Перший кадр — Бен запрошує Даніку
 35

на побачення. Наступний — вони цілуються на ґанку. Тре-

тій — вони двоє біля багаття на пляжі, а четвертий — Дані-
ка в розпачі у своїй кімнаті.
Я замовкаю, щоб побачити його реакцію.
Здається, Мартін не вважає мене божевільною. Тому
розповідаю далі:
— Але найдивовижніше те, що, коли я повернулася
додому, Даніка сказала, що вони справді розірвали сто-
сунки, бо вона застукала, як Бен цілувався зі своєю ко-
лишньою на пляжі.
— Даніка справді була засмучена? — тихо запитує він.
— З нею все добре, — зітхаю я. — Але мені потрібно,
щоб ти зосередився. Я відчуваю, що ти не надаєш належ-
ної уваги одному важливому факту.
— Вибач, вибач… Тобто ти бачила всю історію їхніх
стосунків від початку й до кінця? Минуле, теперішнє
й майбутнє?
— Не розумію, чому ти не кажеш, що я з’їхала з глузду? —
Нахиляюся вперед і шепочу: — Думаю, я збожеволіла.
— Я цього не виключаю, але хочу подивитись на ситуа-
цію з усіх боків.
Глибина мислення Мартіна насправді є однією з моїх
улюблених рис у ньому. Завжди пам’ятаю, як уперше ска-
зала, що йому варто було б переглянути погляди на деякі
речі, бо навкруги багато людей не лише з білим кольором
шкіри. Він не виправдовувався, а просто слухав і вчився.
Якби я розповіла Кессіді (моя найкраща подруга) про
свої примари, вона спробувала б умовити мене звернути-
сь до найкращого психіатричного закладу. Софі (ще одна
моя найкраща подруга) пояснила б з наукової точки зору,
чому те, що кажу, неможливо. Але для Мартіна жодна ідея
не надто чудернацька, щоб її не сприйняти.
— А про когось іншого в тебе були схожі видіння?
— Ні.
36

— Тобто ти зараз не бачиш мого минулого та майбутньо-

го в романтичній сфері? — уточнює він, підвівши брову.
— Не бачу, оскільки в тебе немає ні того, ні іншого, —
всміхаюся я.
Мартін усміхається у відповідь і жартівливо показує мені
середній палець.
— А проведімо експеримент, — пропонує він через
деякий час. — Може, це працює лише на пари.
— Що ти маєш на увазі? Ти хочеш, щоб я витріщалася
на людей?
— А як інакше ми з’ясуємо, що з тобою відбувається?
— Ну гаразд, — кажу я.
Уважно обводжу кімнату поглядом. За два столики від
нас сидять Шеллі та Шелдон. Їхні стосунки обросли леген-
дами. Спочатку всі кепкували з того, що в них схожі імена.
А тепер усі обговорюють, що вони разом уже надто дов-
го — цілих три роки. Починалося все, коли Шеллі була
другокурсницею, а Шелдон — першокурсником. Тепер
щороку вони отримують перемогу в номінації «Пара, яка,
мабуть, одружиться».
Я спостерігаю за ними добрі тридцять секунд, перш ніж
доповісти Мартіну:
— Нічого не бачу.
Тоді він вказує на Двайта та Джоел, які сидять біля вікна:
— А в цих?
Я витріщаюсь на них, але згодом теж кажу Мартінові:
— Нічого.
Я роблю ще кілька спроб з іншими парами, але нічого
не стається. Сумно дивлюся на своє картопляне пюре
й колупаю його виделкою.
— Я справді звихнулася, — розгублено кажу я.
— Моя мама сказала б, що в тебе багато чого зараз від-
бувається: твої батьки розлучилися; ти виявила, що тато
зраджував маму; вам довелося переїхати з будинку, у яко-
 37

му ти виросла; та ще й складний другий семестр. Вона

сказала б, що все через стрес.
Мама Мартіна — психіатр. Вона справді все це сказала б,
перш ніж почати довгу промову про те, що щотижневі се-
анси терапії мають бути обов’язковими для всіх, особливо
для учнів середньої та старшої школи.
— А твоя мама досі не хоче ні про що таке говорити? —
питає він.
— Вона вважає, що немає про що говорити. Даніка теж
так думає. Я — єдина, хто застряг у цьому всьому.
Я не хочу плакати, але сльози раптом самі починають
текти з очей.
Мартін одразу подає мені серветку. Я швидко прикла-
даю її до очей. Не хочу, щоб хтось бачив мої сльози.
Мій погляд повертається до Шеллі та Шелдона. Зараз
вони вже сидять поруч, дивлячись одне на одного зако-
ханими очима. Шеллі нахиляється до Шелдона, кладе
голову йому на плече. Шелдон обіймає її, і вони цілуються.
І тут я починаю бачити.
 РОЗДІЛ 7

ШЕЛЛІ І ШЕЛДОН

Сонячний ранок у кабінеті історії містера Армстронга. Він

ходить між рядами, дивиться, щоб не списували. Однак
тільки-но повертається спиною, Шелдон передає Шеллі
записку. Шеллі розгортає її й тихенько хихикає. У записці
написано:
Ти підеш зі мною на побачення?
• ТАК!
• ТАК!!
• ТАК!!!
• Усе вищезазначене!
Шеллі бере ручку й позначає хрестиком усі пункти включ-
но з «Усе вищезазначене!»

Вечір. Вони вдвох на оглядовому колесі високо над

пірсом Санта-Моніки. Шеллі дивиться на Шелдона, але
відводить погляд, коли він те помічає. Шелдон дивиться
на Шеллі, але відводить погляд, коли помічає вона. Так
 39

триває деякий час. Сидіння в кабінці достатньо широке,

щоб їхні тіла не торкалися одне одного. Але вочевидь вони
обоє не проти.
Ось Шеллі щулиться, ніби від холоду. Шелдон підсува-
ється ближче й ніжно обіймає її за плечі. Оператор атрак-
ціону розуміє, що в них побачення, і не зупиняє колесо,
поки воно не зробить шість або сім обертів.

Прямо зараз у їдальні: Шеллі та Шелдон нашвидку ці-

луються.

Шеллі читає на ноутбуку листа про те, що вона зарахо-

вана до коледжу. Шелдон дивиться на текст через її плече.
Обоє радіють. Але водночас їм сумно.
Шелдон допомагає Шеллі збиратися в коледж. У шух-
ляді її письмового столу він знаходить свою записку «Ти
підеш зі мною на побачення?», ховає її у валізу Шеллі, щоб
дівчина знайшла записку пізніше.

Шелдон читає електронного листа від Шеллі. Тема ли-

ста: «Вибач».

Шелдон один на оглядовому колесі високо над пірсом

Санта-Моніки. І нікого поруч, кого він міг би обійняти.
 РОЗДІЛ 8

ЗОЛТАР

Видіння закінчується, і я знову в їдальні. Мартін дивиться

на мене стурбовано:
— Це знову сталося? — питає він.
Я киваю:
— Вони розійдуться.
Мартін дивиться на них, потім знову на мене.
— Та ніколи. Ці двоє навіки разом.
— Ні, — заперечую, — не навіки.
Я докладно розповідаю Мартіну те, що бачила: про за-
писку, де Шелдон запрошує Шеллі на побачення, їхнє пер-
ше побачення на оглядовому колесі, листа про зарахуван-
ня в коледж, про те, як Шелдон допомагає їй збирати речі,
і, нарешті, він один на оглядовому колесі.
— Думаю, уся справа в поцілунку, — ошелешено шепочу
я. — Єдина різниця між тим, як я вперше на них витріща-
лася, і другим разом — те, що вони цілувалися.
Мартін киває, ніби він теж уже це зрозумів.
 41

— Добре, гаразд, — схвильовано каже він, — нам потріб-

но зрозуміти, з чим маємо справу.
Я радію, що Мартін мислить логічно, бо я не можу.
Я розумію: те, що зі мною відбувається, неможливе. За
винятком того, що це можливо, бо насправді стається
зі мною.
— Ми маємо дізнатись, чи правда те, що ти бачиш.
— А ми вже знаємо. Даніка і Бен. Пам’ятаєш?
— Але це твоя сестра і ти про неї багато чого знаєш,
так? А ось Шеллі та Шелдона ти взагалі не знаєш.
— То що ти пропонуєш? Щоб я пішла й спитала в Шел-
лі, чи не збирається вона розбити серце Шелдону, коли
поїде в коледж наступного року?
Мартін клацає пальцями.
— У мене є ідея, — він зіскакує з місця. — Усі закохані
пари полюбляють розповідати, як познайомилися.
Мартін підходить до їхнього столика й сідає. За мить
Шеллі зашарілася, а потім і Шелдон зніяковів.
За якихось п’ять хвилин мій друг повертається до мене.
— Усе, що ти сказала про їхнє перше побачення, —
правда, — вражено й водночас недовірливо дивиться він
на мене. — Розкажи ще раз, що саме сталося вчора. Не
оминай жодної деталі, жодної дрібниці.
Я ще раз розповідаю Мартіну все про вчорашній день.
Він ставить багато запитань про стару жінку та малень-
ку безкоштовну бібліотеку:
— Спочатку ти її не побачила, а потім раптом вона
просто з’явилась? Ти знайшла книжку про... бальні танці?
Коли ти озирнулася, вона просто зникла?
Такі запитання викликають у мене відчуття, ніби маю
розуміти, що це все щось означає. Але не розумію, чому
маю так думати?
Мартін дивиться вдалечінь і замислюється. Згодом усмі-
хається й хитає головою:
42

— Припускаю, ти отримала Золтара.

— Про що ти?
— Ти бачила фільм «Великий» з Томом Генксом?
— Якщо цей фільм вийшов в останні двадцять років… —
провокую я.
— Та це ж класика, — обурюється Мартін.
Мартін непохитний у своїй пристрасті до всього старо-
винного. Крім старих фільмів, він любить старі пісні, старі
книжки та одяг, що найкраще пасує для літніх людей.
Наприклад, сьогодні він одягнений у старомодний твідо-
вий блейзер із накладками на ліктях, якому, мабуть, десять
тисяч років.
— Ти тільки послухай, — не вгамовується Мартін, — «Ве-
ликий» — це про дванадцятирічного хлопця, який привів
дівчину в парк розваг і намагається її вразити, потрапив-
ши на дорослий атракціон. Але проблема в тому, що він
надто малого зросту і його, звісно, не пускають. Хлопець
засмучується й відступає, а потім знаходить один із тих
старих гральних автоматів, що наділений магічною силою
здійснювати бажання.
— Дай здогадаюсь… Того мага звуть Золтар.
— Подивіться, яка розумниця, — потішається Мартін. —
У будь-якому разі хлопець кидає в отвір монету й загадує
бажання стати великим. Золтар гуркотить і видає квиток
із повідомленням, що бажання буде виконане. Хлопчик
уже збирається йти, коли помічає, що увесь цей час ав-
томат був вимкнений з мережі. То як же він міг видати
той квиток?
— І що сталося далі? — цікавлюсь я.
— Наступного ранку хлопець прокинувся вже дорослим.
Ми обоє сидимо мовчки якийсь час. Я колупаюсь у кар-
топляному пюре. Аж ось лунає дзвоник, і ми прямуємо до
виходу з їдальні.
— Мартіне, — кажу я, — але ж магії немає.
 43

— Знаю.
— Правда?
— Так.
— А мені здається, що не знаєш.
Я востаннє дивлюся на Шеллі та Шелдона. Замість ща-
сливої пари я бачу лише Шелдона, самотнього й сумного,
на оглядовому колесі високо над Санта-Монікою.
— У тебе з собою та книжка з бальних танців? — питає
Мартін.
Я згадую, що насправді й не виймала її з рюкзака. Тож
дістаю й гортаю сторінки, перед очима пробігають схеми
танцювальних рухів. Чи повинна я навчитись танцювати?
Мартін забирає в мене книжку й сам починає гортати
сторінки. Раптом зупиняється і звертається до мене:
— Здається, я все зрозумів, — повільно вимовляє він. —
Але тобі доведеться бути відкритою й неупередженою.
— Та куди ж уже більше? — хмикаю я.
Він тримає книжку так, щоб я бачила штамп на останній
сторінці: «Якщо ви знайшли цю книжку, поверніть її до
“La Brea Dance”», І зазначена адреса.
— Ось що! — схвильовано, але дуже впевнено вигукує
Мартін. — Це те, що ти маєш робити далі.
 РОЗДІЛ 9

ФАТАЛЬНА
НЕБЕЗПЕКА

Згідно з сайтом, «La Brea Dance» — це невеличка танцюваль-

на студія, що спеціалізується на групових та індивідуальних
уроках бальних танців: «Ставимо весільний танець. Навчає-
мо танців для вечірок і дискотек або просто заради любові
до танцю!» Студія належить чорношкірій парі середнього
віку — Арчибальду і Меґґі Джонсон. На сайті є маленька
чорно-біла світлина, на якій вони всміхаються одне одному.
Виявляється, я сотні разів проїжджала повз цю студію
й ніколи не помічала її. А вона розташована лише в деся-
ти хвилинах пішки від мого помешкання, ще й там, де
щоранку їду до школи.
Я злізаю з велосипеда й шукаю місце, щоб його при-
паркувати. Але, звісно, не знаходжу. Доведеться тягти із
собою всередину. Схоже, сама студія — аж нагорі, тож
треба подолати довжелезні, круті та вузькі сходи. Я беру
велосипед і рушаю.
 45

Майже кожен сантиметр стіни на сходах вкритий по-

стерами, нагородами, медалями, грамотами, пам’ятними
знаками тощо. Мені здається, що я піднімаюся до небес-
ного царства бальних танців. Бачу постер до фільму «Час
свінгу» із Фредом Астером та Джинджер Роджерс. Ще
один — до фільму «Божевільні бальні танці» з фотографією
двох величезних чорношкірих дітлахів, що танцюють на
тлі нью-йоркських хмарочосів. Далі трофеї, медалі та
грамоти в рамках. А над усім — плакат у натуральну ве-
личину із зображенням чоловіка й жінки невизначеного
віку, які щільно притиснулися одне до одного. Жінка в чер-
воній сукні й такого самого кольору туфлях на підборах.
Чоловік одягнений у сліпучо-білий смокінг. Я думаю, що
трагічний вираз їхніх облич має означати пристрасть, але
це більше схоже на справжній фізичний біль. Здогадуюсь,
що таке враження спричинене полум’ям (це фотошоп),
у якому вони танцюють. У верхній частині плаката написа-
но: «Відчуй запал». У нижній прямо по полум’ю — «Арген-
тинське танго».
Діставшись останнього поверху, ставлю велосипед до
стіни й витягую затерплі руки. Переді мною невелика ре-
цепція з віконцем, але там нікого немає. На підвіконні бачу
буклети з інформацією про різні танці — сальсу, бачату,
вальс тощо. Я беру по одному й гортаю їх, чекаючи на по-
вернення адміністратора. Час від часу двері в зал відчиня-
ються і звідти лунають звуки сальси. Я чекаю вже десять
хвилин і зрештою вирішую подзвонити у крихітний дзві-
ночок, який бачу на підвіконні.
Мініатюрна біла жінка з дуже коротким чорним, як смола,
чубчиком біжить до мене. На ній яскрава червона асиме-
трична сукня з довгою бахромою (також червоною) і яскра-
во-червоні черевички на шпильках, що ідеально пасують
до сукні. Бахрома шалено тріпотить від кожного кроку. Уся
вона наче запальний феєрверк у людській подобі.
46

Опинившись на рецепції, жінка хапає з підвіконня дзво-

ник і кидає його в шухляду. Задоволена, дивиться на мене
через віконце, а потім дивно, з огляду на свою появу і дзво-
ник у шухляді, усміхається.
— Я так розумію, тебе цікавить вальс?
Вона вимовляє це якось незвично, з сильним акцен-
том, схожим на східноєвропейський: «розумию вас цика-
вить волс».
— Що? Ні-ні, — я відкладаю брошури, відкриваю рюк-
зак і дістаю книжку «Інструкції до танців». — Я просто
прийшла повернути ось це. Там сказано повернути за
цією адресою.
Жінка бере в мене книжечку, гортає сторінки рівно дві
секунди, а потім відкидає в бік.
— Ходімо зі мною. Ти саме вчасно. Суботній ранок —
ідеальний час. Найкращий урок вальсу в історії людства
ось-ось почнеться.
Вона швидко біжить і зникає за дверима танцюваль-
ної зали.
— Зачекайте, — вигукую. — Я не можу просто залишити
свій велосипед тут.
Жінка відчиняє двері з вивіскою «Студія № 5» і показує
мені, що я можу занести його туди.
Після того як я затягнула велосипед, ми проходимо че-
рез залу до іншої студії. Жінка відчиняє двері й пропускає
мене вперед. Коли помічає, що я вагаюся, тупає ногою:
— Ти хочеш навчитися танцювати чи ні?
Я згадую, як Мартін благав мене бути відкритою й не-
упередженою, і одразу нагадую собі, що причина, через
яку я тут, — зрозуміти, що зі мною відбувається, бо студія —
це єдина підказка, яка наразі є.
— Так, хочу, — кажу я і ступаю всередину.
Студія являє собою великий відкритий простір із пар-
кетною підлогою, балетними станками для розтягування
 47

та дзеркалами від підлоги до стелі. У глибині зали біля вікон

стоять парами близько двадцяти людей.
— Це наші клієнти, — повідомляє жінка. — У більшості
з них скоро весілля, тож для першого подружнього танцю
їм потрібен вальс.
Майже всім плюс-мінус тридцять років. У деяких дівчат
помічаю каблучки для заручин. Хтось має трохи знервова-
ний вигляд, інші нетерпляче чекають початку занять. Спо-
діваюсь, я не побачу, як хтось із них цілується.
Жінка звертається до мене:
— А де ж твій «особливий» друг? Бальні танці не танцю-
ють поодинці.
— У мене немає «особливого» друга, — відповідаю я.
— Чому?
Не можу повірити: вона справді запитує мене про моє
приватне життя? На щастя, до зали заходить чорношкіра
пара, яку я бачила на сайті вчора ввечері. Жінка-феєрверк
перемикає увагу на них, і я позбавлена потреби поясню-
вати, чому не маю «особливого» друга.
— Ласкаво просимо до студії танцю «La Brea Dance», —
урочисто промовляє старша жінка, яку звуть Меґґі.
Присягаюся, ніколи в житті не бачила ні в кого такої
королівської постави. Здається, Меґґі щойно посіла трон
маленької, але могутньої острівної держави Карибського
басейну. У жінки висока зачіска з об’ємними товстими
сивими дредами, кілька пасм обрамляють обличчя шо-
коладного кольору. Її ніжно-блакитна мереживна бальна
сукня має високу горловину й розшита блискітками.
Я майже впевнена, що зроблена вона з прозорих крил
справжніх фей.
Її чоловік Арчибальд — високий і стрункий, голомозий,
із просивими вусами. На ньому білий смокінг з білими
підтяжками і краватка-метелик, що ідеально пасує до сук-
ні Меґґі. Коли дивишся на Арчибальда, одразу спадає на
48

думку слово «франт». Майже впевнена, що це слово при-

думали саме для нього.
Арчибальд плескає в долоні, привертаючи до себе увагу:
— Сьогодні ви вивчатимете два танці — повільний і нуд-
ний звичайний англійський вальс, а також набагато ціка-
віший і швидший віденський вальс.
— Не варто нервуватись, — заспокоює Меґґі. — Ніхто ще
не помер від вальсу.
— Хоча були часи, коли за вальс переслідували, — додає
Арчибальд.
Далі він проводить нам невеличкий екскурс в історію.
Розповідає, що вальс — це найдавніший із бальних танців,
що зародився він як танець селян у Відні в XVII столітті і його
назва походить від давньонімецького слова walzen, що
означає «повертатися» або «ковзати».
Потім Арчибальд засовує руки в кишені та обертається
навколо себе на п’ятках. Його очі блищать, і я розумію, що
настає улюблена частина перформансу.
— Люди ненавиділи вальс, коли він уперше з’явився
у вищому суспільстві. Релігійні діячі взагалі вважали його
вульгарним і гріховним, — говорить він і вказує на сукню
Меґґі. — Жінки були вдягнені в бальні сукні, а коли танцю-
вали, їм доводилося підтримувати поділ, щоб не спіткну-
тися. Здогадуєтесь, у чому була проблема?
Ніхто не реагує, тому Арчибальд відповідає на власне
запитання сам:
— Проблема в щиколотках… сексуальних щиколотках.
Меґґі підіймає поділ сукні та грайливо хитає ніжкою. Усі
сміються.
Арчибальд розповідає, що коли вальс з’явився в Анг-
лії, то одна британська газета вважала його таким непри-
стойним, що надрукувала статтю із застереженням для
батьків: не наражати своїх донечок на «таку фатальну
небезпеку».
 49

— Навіть смішно, як з плином часу все змінюється, —

усміхається Арчибальд.
Меґґі підходить до програвача і ставить платівку. Арчи-
бальд приглушує світло. Звучить пісня «Fallin’» Аліши Кіз.
І вони танцюють.
Я раніше дивилася шоу з бальними танцями по телеві-
зору, але це не порівняти з тією романтикою та драматиз-
мом, що я бачу зараз у реальному житті. Арчибальд з Меґґі
не просто розповідають цілу історію тілом — вони «танцю-
ють свої емоції». Коли доходить до віденського вальсу,
здається, вони линуть у повітрі, а бальна сукня Меґґі робить
невеличкий торнадо біля моїх ніг.
Я зачарована. Як, власне, і кожен, хто перебуває в залі.
Деякі пари навіть присуваються ближче одне до одного,
захоплені магією танцю. Пісня закінчується, і партнер кру-
жляє даму востаннє, після чого вона робить реверанс.
У залі на кілька секунд западає повна тиша, а потім ви-
бухають оплески.
Я теж плескаю в долоні й уважно спостерігаю за парою.
Не думаю, що вони помічають оплески. Мені здається, вони
взагалі нічого не помічають, крім одне одного. Вони досі
становлять одне ціле: його рука на її спині, її рука на його
плечі. Важко дихають і дивляться одне на одного з такою
великою любов’ю, що аж засліплює. Ще за кілька секунд
вони вклоняються загалу. Ми всі так голосно й радісно віта-
ємо їх, що можна подумати, наче хтось отримав гучну пере-
могу в змаганнях, а не просто закінчив танцювати вальс.
Коли починається власне сам урок, жінка-феєрверк про-
воджає мене зі студії.
Щойно ми виходимо в коридор, та жінка запитує:
— Яке слово ви, американці, завжди використовуєте?
Дивовижний? Вони дивовижні, правда?
— Я справді ніколи не бачила нічого подібного, — захоп-
лено кажу я.
50

І маю на увазі не лише їхні танці.

Повернувшись до рецепції, жінка-феєрверк сідає за
комп’ютер і починає бігати пальцями по клавіатурі:
— Твоє ім’я?
— Еві, — кажу я й поспіхом додаю, що ще не готова за-
писатися на уроки.
— Але якщо не зараз, то коли? — питає вона. — Ти можеш
починати навіть без «особливого» друга.
— Мені потрібно трохи більше часу, щоб усе обдумати, —
відступаю я.
Вона зітхає й розчаровано дивиться на екран:
— Ну, добре, у будь-якому разі приємно було позна-
йомитись. — Вона виходить із кабінету й прямує назад
до танцкласу.
Я йду в студію, де залишила велосипед, і раптом чую
виразну трель велосипедного дзвоника, що лунає зсере-
дини. Пригальмовую. Світло не горить. Це означає, що хтось
катається на моєму велосипеді в темній танцювальній залі.
Двері трохи прочинені. Я підхожу ближче й чую голос:
— Мені шкода, Джесс. Не плач. Будь ласка, не плач, —
благає хлопець.
Дідько! Я майже впевнена, що прямо зараз бачу розста-
вання. Чекаю, сподіваючись почути відповідь дівчини, аж
поки не розумію, що хлопець говорить по телефону.
— Я не хотів зламати... Так… Ні, ти маєш рацію, я по-
кидьок… Вибач, Джесс… Ні, я не знав, що ти вже купила
сукню… Зачекай, коли ти її купила?.. Учора?
Випадково підслухана розмова нагадує мені мої видін-
ня. Чому й навіщо мені відкривається приватне життя
інших людей?
Я зараз багато чого зробила б замість того, аніж увімкну-
ти світло й перервати цей емоційний вибух. Але мені
потрібен велосипед, щоб їхати додому й забути про цю
подорож.
 51

— Джесс, стій, але ж ми розлучилися майже десять мі-

сяців тому, — чую знервований голос. — Я навіть більше
не ходжу в ту школу. Чому ж ти зараз купила випускну
сукню? Добре-добре… так, поговоримо пізніше… Гаразд,
не плач… Добре… Мені шкода.
Дзвінок на моєму велосипеді знову лунає, і в студії вми-
кається світло. Я сприймаю це як сигнал, що розмова за-
кінчена, і штовхаю двері. Як і в іншій студії, у цій — дзерка-
ла від підлоги до стелі. Тому я бачу не одного хлопця, який
повільно їде на моєму велосипеді по кімнаті, а багатьох.
Найперше помічаю його обличчя: коричнева шкіра,
вилиці, темні очі. Далі те, що він дуже високий. Навіть ша-
лено високий, правда. На моєму невеличкому велосипеді
він виглядає безглуздо. Третє — це його волосся — довгі
тоненькі дреди синього кольору, високо на голові зібрані
у хвіст. Тож, може, він і не такий високий, як я думала, при-
наймні вісім сантиметрів його зросту — це зачіска. Четвер-
та річ, яку помічаю, — його руки, вони гігантські й повністю
закривають кермо велосипеда. Нарешті, помічаю те, що
помічаю надто багато. Тож зупиняюся.
— Кхе-кхе, — звертаю на себе увагу.
Хлопець перемахує надзвичайно довгою ногою над ве-
лосипедом, зістрибує з нього й нахиляє велосипед до мене:
— Думаю, це твоє?
Я входжу в студію:
— Ти підкрутив моє сидіння?
— Ага, вибач… довгі ноги, — киває він і здіймає ногу, ніби
демонструючи, яка вона довга.
Я роздивляюсь його ще трохи.
На хлопцеві рвані джинси, чорні полотняні туфлі та фут-
болка небесно-блакитного кольору з намальованим єди-
норогом. На ній напис курсивом: «Не єдиний». Чи можна
мати ще більш гіпстерський вигляд? Пофарбовані дреди,
рвані джинси, вінтажне взуття та футболка з іронічним
52

написом. Будь-якої з цих трьох речей було б достатньо.

Чотири — це вже занадто. Тобто він не просто гіпстер, а су-
пергіпстер.
— До речі, чудовий велосипед, — зауважує він, коли
я вже беруся за кермо. — Ніколи не бачив такого. Що за
модель?
— «Beach cruiser», — дивуюсь, як він міг такого ніколи
не бачити.
Вони є на всіх пляжах Південної Каліфорнії. Щоправда,
мій-таки справді класний. Кермо з китицями, широкий
плетений кошик, низька рама, щоб я могла їздити на ньому
у спідниці й не демонструвати всі свої принади світові. Тато
подарував мені цей велосипед на день народження ще до
того, як усе розлетілося прахом.
Я опускаю підніжку й починаю регулювати сидіння: зни-
жую його з висоти, що годиться для «височенного-хлоп-
ця-гіпстера», на висоту, відповідну до зросту «невисокої-
дівчини-негіпстерки».
— Я збирався підкрутити його назад одразу, як припиню...
— …розбивати серце Джесс… — закінчую я речення за
нього й кажу те, що він, мабуть, не збирався говорити.
Хлопець збентежено відводить погляд, а потім хапаєть-
ся за потилицю величезною рукою. На біцепсі є татуюван-
ня. Це або знак Х, або плюс — п’ята риса супергіпстера.
— Мене, до речі, звуть Екс, — каже він.
Я підвожу очі:
— Екс? Тобто «e, ка, ес»?
— Скорочено від Ксав’є. Усі звуть мене Екс.
— То це татуювання на руці і є Х, тобто Екс? А хіба не вар-
то було б зробити татуювання не свого, а чийогось імені?
Він здіймає руку і вказує на біцепс.
— Це не я. Це назва гурту. «Машина X».
— Ого, тож гурт названий на твою честь? — навіть не
знаю, чому я знущаюся.
 53

Може, через ту дівчину Джесс.

Екс хмуриться, тож має трохи розгублений вигляд.
— Та ні, просто класна назва.
Я закінчую регулювати сидіння й піднімаю підніжку.
— Гаразд. Приємно було познайомитись...
— А як тебе звати? — питає він.
— Іветт, — не знаю, чому не кажу «Еві».
— Дякую, що дозволила покататись на твоєму велоси-
педі, Іветт, — він так ефектно всміхається, що я на мить
ніяковію.
Насправді то не ідеальна усмішка. У нього невелика щіли-
на між передніми зубами і права сторона обличчя трохи
скривлена. Проте не сумніваюся, що це усмішка, яка робить
дива. Вона дає йому найвищі бали за ненайкращі роботи,
дістає квитки на популярні концерти й розшукує важливі
номери телефонів. Коли настане час, вона піднесе його до
небес, хоч Екс явно має рухатися не в тому напрямку.
Це усмішка, яка зробить багато в його житті. Я знаю, бо
вона справила враження на мене.
Змушую мізкові клітини припинити ворушитись саме
так і нагадую собі, що цей хлопець — не мій типаж.
Головно тому, що не маю свого типажу. Більше не маю.
І навіть коли я мала свій типаж, він ніколи не був такий...
очевидний. Високий гіпстер, який грає в гурті, серйозно?
Я маю на увазі, що він — типовий серцеїд. Буквально щой-
но він просто розбив чиєсь серце. І не має значення, що
він щиро переживав, коли робив це.
— Гаразд, я поїхала.
Екс підводить брову, і я мало не сміюся. На секунду від-
чуваю себе персонажем однієї з улюблених книжок. Коли
чоловік підводить брову — це класична риса хлопця з лю-
бовного роману.
Сідаю на велосипед і прямую додому, запевняючи себе,
що я не героїня любовного роману.
 РОЗДІЛ 10

РИСИ КЛАСИЧНОГО
РОМАНТИЧНОГО
ГЕРОЯ. НЕПОВНИЙ
СПИСОК

• Вищезгадана дивовижна здатність підводити брову.

• Пристрасть до самовдоволеної або кривої посмішки.
• Нездатність вибирати одяг відповідного розміру. Фут-
болки надто щільно прилягають до тіла і привертають ува-
гу до мускулів на грудях та біцепсів.
• Незвичайні очі. Зазвичай вони змішаного кольору.
Наприклад, зелені із золотими цяточками.
 РОЗДІЛ 11

ФОРМУЛА
РОЗБИТИХ
СЕРДЕЦЬ

Виявляється, що люди увесь час цілуються.

Увесь. Час.
Це трапляється знову, трохи пізніше того самого дня.
Я заходжу в продуктову крамницю за справжніми таїтян-
ськими ванільними бобами, що їх попросила купити мама.
Бачу чоловіка, який розмірковує про різницю між роз-
пушувачем і звичайною содою. Його дівчина стоїть поруч
і грайливо говорить, що прикольно, як багато всього він
ще не знає. Ось вона підходить ближче й цілує його. І тут
переді мною розігрується вся історія їхніх стосунків, як
це було з Данікою і Беном, Шеллі та Шелдоном.
Вони познайомилися через мобільний застосунок, і їхнє
перше побачення відбулося в кав’ярні. Уперше він освід-
чився їй у коханні, надіславши есемеску з червоними сер-
дечками та смайликами. Вона одразу зателефонувала йому
56

і сказала, що теж кохає його. Пропозицію він зробив їй у тій

самій кав’ярні, де вони вперше побачили одне одного.
Незабаром він отримає контракт на роботу десь у Пів-
денній Америці. Він скаже їй, що хоче розлучитися і їхати
без неї, адже життя повне пригод. Вона скаже, що шлюб —
це і є пригода. А у відповідь почує, що шлюб, може, і приго-
да, але не та, на яку він чекає, принаймні не зараз і не з нею.
До кінця тижня не стається нічого особливого. У мене
щонайменше одне видіння щодня. І я не припиняю диву-
ватись, як по-різному люди розвивають стосунки.
Ось дівчина купляє квитки на один фільм уже втретє
поспіль, щоб мати можливість фліртувати з білетером.
Ось хлопець удає, що не знає правил футболу, щоб ще раз
зустрітись з іншим хлопцем, який йому їх пояснював би.
Я розгадала принцип, за яким з’являються мої видіння.
Вони стаються тільки тоді, коли вперше бачу, як пара ці-
лується. Я зрозуміла це випадково, коли знову побачила
поцілунок Шеллі та Шелдона, і зі мною нічого не трапи-
лося. Також я думаю, що хлопець і дівчина мають бути
справді закохані. Адже я бачила два поцілунки на перших
побаченнях і в жодному випадку видінь не було. Кількість
сцен у кожному видінні варіюється від пари до пари. Ду-
маю, я бачу лише найважливіші моменти в історії їхнього
кохання. Хоча не знаю, що і хто визначає, які моменти
найважливіші.
Багато часу я проводжу в інтернеті, намагаючись знай-
ти відповідь на запитання про те, що зі мною відбуваєть-
ся. Одна з чудових і водночас жахливих речей, пов’язаних
з інтернетом, — це те, що ви завжди можете знайти спіль-
ноту людей, які цікавляться тим самим, що й ви. Чудово
це тому, що спільноти бувають корисні, освітні, створені
з благородною метою. От, наприклад, спільнота поціно-
вувачів любовних романів. А жахливо це може бути тому,
що деякі інтереси в людей жахливі. Я навіть не збираюся
 57

наводити приклади. Утім, скільки б не шукала, не можу

знайти жодної групи підтримки для людей, які раптом
довідались, що можуть бачити чиєсь майбутнє в любовних
стосунках.
Минає ще тиждень, видіння накопичуються, і я поринаю
в них із головою. Не знаю, що з цим робити. Відчуваю силь-
ні емоції й шок від того, що зі мною стається щось надзви-
чайне. Відчуваю провину за втручання в приватне життя
людей і водночас захоплююсь тим, що бачу. А ще сумую
через те, що їхні стосунки закінчуються.
І це те спільне між усіма стосунками, що мені відкрива-
ються: усі вони закінчуються.
Дівчина, яка тричі купляла квитки на один фільм? За
кілька тижнів їй набрид той хлопець, і вона почала ходити
в інший кінотеатр.
Хлопець, який вдавав, що не знає правил футболу? Його
гомофобська сім’я переїхала в інше місто, щоб розлучити
його з коханим.
За останні три тижні я зрозуміла, що всі мої улюблені
романи закінчувались надто швидко. У них бракувало ос-
танніх кількох розділів. Якби вони розповідали справжню
історію, тобто всю до кінця, то ми дізналися б, що кожна пара
врешті-решт розпалася чи то через зневагу одне до одного,
чи то через охолодження стосунків, нудьгу, зраду або смерть.
З плином часу всі історії кохання перетворюються на
історії розбитих сердець.
Розбиті серця = любов + час.
 РОЗДІЛ 12

ЗАСВОЇТИ УРОК

— Я планую поставити імплантати для збільшення гру-

дей, — з доброго дива говорить Кессіді. — Що думаєте?
Зараз перша неділя весняних канікул, і ми з Кессіді,
Мартіном і Софі сидимо там, де зазвичай буваємо в неді-
лю вранці: у кафе «Surf City Waffle». Цікава історія з цим
кафе: коли треба було вигадати назву для нього, шести-
річна донька власника намалювала картину гігантської
вафлі, яка серфінгує на хвилях чорничного сиропу. І не має
значення, що ми перебуваємо не в Серф-Сіті (офіційна
назва Гантингтон-Біч чи Санта-Крус, залежно від того, хто
говорить), а за десять кілометрів від пляжу, і що вафлі
зовсім не займаються серфінгом. Головне, що вафлі не-
ймовірно смачні.
— Навіщо? — запитую я, хоча знаю, що насправді вона
не має наміру ставити імпланти.
Кессіді часто запалюється новою ідеєю, але потім швид-
ко згасає. Був час, коли вона збиралася набити на спині
 59

величезне тату з Валькірією. А ще колись хотіла стати про-

фесійною повітряною акробаткою.
Кессіді знизує плечима, ніби це якісь дрібниці:
— Просто подумала, що краще б вони були більші, —
вона опускає голову й дивиться на груди. — Інші теж так
думають?
— Не треба цього робити, — відмовляє її Софі й сама
ніяковіє від цієї розмови. — Вони в тебе чудові такі, як є.
— Зараз скажу точно, — відгукується Мартін таким тоном,
ніби він фахівець із грудей.
— Облиш, друже, — сміється Кессіді. — Ти й не помітиш
справжніх грудей, поки не впрешся в них носом.
Він кидає вдавано сердитий погляд. Якщо тільки він
не приховує щось від нас, Мартін ніколи за всі свої вісім-
надцять років не торкався жіночих грудей.
— Колись і в мою гавань зайде корабель, — жартома
каже він.
— І що, корабель буде у формі грудей? — підтримую
жарт я.
— Не думаю, що груди придатні для плавання, — заува-
жує Софі.
— Та ну, вони таки плавають, — кривляється Кессіді
й починає колихати власні груди.
Таке може витворяти лише Кессіді. Софі регоче з її виті-
вок, закриваючи рот руками. Вона так робить завжди, коли
думає, що надто гучно сміється.
Кессіді чекає, поки Софі заспокоїться, і одразу починає
трясти грудями.
Від цього Софі сміється ще сильніше. Нарешті вона
прибирає руки з обличчя.
— О-ой, годі, не сміши мене! — задихається вона від
реготу.
— Не моя провина, що ти вважаєш мене такою ку-
медною.
60

— Але ж ти таки кумедна, — майже сором’язливо уточ-

нює Софі.
Я дивлюсь то на одну, то на другу. Якби не знала їх так
добре, то подумала б, що вони фліртують одна з одною.
У нас із Мартіном, Софі та Кессіді немає якоїсь особли-
вої історії дружби. Невтаємниченим наша четвірка може
здаватись дивною, якщо розглядати дружбу лише за расо-
вим принципом. Кессіді — біла дівчина, у якої неймовірно
заможні, але недбалі й безтурботні батьки. Софі — змішаної
раси, у неї чорношкіра мама, француженка, а тато — аме-
риканець корейського походження. Обидва вони вчені.
Мартіна я вже описувала. Його тато помер, коли Мартін
був ще зовсім малий.
Ми четверо дружимо з шостого класу, коли щаслива
випадковість зібрала нас разом в одній навчальній про-
грамі. На початку занять ми опинилися в чотирьох різ-
них кутках класу, але зрештою зустрілися всередині й по-
чали точити ляси та обмінюватися плітками. Відтоді ми
дружимо.
— Так, усе, досить, нам треба обговорити маршрут, —
Мартін намагається повернути нас до планування епічної
подорожі країною після випускного.
Він відсуває тарілки вбік і розкладає ламіновану карту
Сполучених Штатів.
— Ти як з кам’яної доби, — дражню Мартіна я, коли бачу
справжню паперову мапу.
Він ігнорує моє глузування.
— Думаю, нам варто дотримуватися північного маршру-
ту, — пояснює Мартін.
Я киваю, бо знаю: хлопець може розтанути або зачахну-
ти за температури вище двадцяти п’яти градусів. Софі щось
говорить про бажання побачити якусь біосферу в Аризоні.
Кессіді хоче подивитися на кітчеві витвори мистецтва —
гігантський клубок ниток чи щось таке. Мартіна цікавлять
 61

лише будинки відомих письменників, наприклад Емілі

Дікінсон та Едгара По. У мене також є список місць, які
хочу відвідати: Національний парк «Каньйон Брайс», що
на фотографіях схожий на іншу планету, а ще кілька парків
зоряного неба в штатах Юта та Огайо. Моя уява неодмін-
но малює образ зоряного неба, космосу й свободи.
Я дивлюсь у вікно. В інший час я була б уважніша до
планування. Бо ж мріяла про цю подорож із перших років
навчання. Складно повірити, що тепер до неї залишається
тільки кілька місяців.
Але тепер я неуважна. Усе, про що можу думати за-
раз, — це мої видіння й те, як минулого тижня поїздка до
студії «La Brea Dance» завела мене в глухий кут.
— Ти зовсім не слухаєш, правда? — штовхає мене пле-
чем Мартін.
— Вибач, — я підводжу на нього очі і зніяковіло всмі-
хаюся.
— Що трапилось? — запитує Софі.
Перш ніж відкриваю рота, щоб відповісти, мене пере-
биває Кессіді:
— Відколи це твоя сестра носить тенісну спідницю? —
запитує вона, витріщивши очі на двері.
— Не знаю, — повертаюся, щоб подивитись.
Звісно, Даніка тут, у повному спорядженні для тенісу:
біла бандана, біла футболка, біла спідниця в складку, білі
тенісні туфлі. Вона має приголомшливий вигляд. Її новий
бойфренд, ім’я якого ніяк не можу запам’ятати (воно якось
пов’язане зі спортом чи полюванням), одягнений так само,
тільки в шортах замість спідниці.
Мартін сповзає зі стільця, схвильовано настромлює ви-
делкою залишки моєї вафлі і кладе на свою тарілку.
— Хто взагалі цей хлопець? — питає він.
— Арчер, — відповідає Софі, яка завжди знає, як кого
звати.
62

Мені раптом стає шкода Мартіна. І коли він уже викине

з голови Даніку? Кохання не варте такого болю.
— Ми можемо повернутися до планування? — зверта-
юсь до Мартіна голосніше, ніж хотілося б.
Софі та Кессіді обмінюються виразними поглядами.
Мартін ще більше сповзає зі стільця.
— Що з тобою коїться, Еві? — запитує Софі.
— Вибачте, — кажу. — Я не хотіла...
— Просто скажи нам, що не так, — підтримує подругу
Кессіді.
Я не знаю, з чого почати. Знаю тільки, що точно не хочу
розповідати Софі та Кессіді про свої видіння. Спочатку мені
довелося б переконувати їх, що видіння справжні, а потім
пояснювати, чому не розповіла їм цього від самого початку.
— Справді, усе в порядку, — я широко всміхаюся їм. —
Вибачте, що я така зануда.
Уважно дивлюсь на карту, щоб продемонструвати, як
я цілком і повністю занурена в підготовку до подорожі.
Приблизно за годину Софі та Кессіді втікають у своїх
справах. Кессіді разом з батьками треба їхати на «бісовий
збір коштів у Беверлі-Гіллз», а Софі — бути суддею на
ярмарку в Каліфорнійському науковому центрі.
— Вибач, що накинулася на тебе, — перепрошую Мар-
тіна, коли дівчата вже пішли, і повідомляю, що відвідини
студії танцю «La Brea Dance» не допомогли. — Не знаю, що
ще робити. Як мені зупинити видіння?
Перш ніж відповісти, він наливає на вафельку полунич-
ний і чорничний сироп.
— Пам’ятаєш той фільм, про який тобі розповідав, —
«Великий»? Хлопець ніяк не міг повернутися до звичайно-
го образу дитини, поки не засвоїть урок. Усі ці фільми такі:
ти маєш чогось навчитися.
— Гаразд, але ці фільми — фантастика. А в мене — ре-
альне життя.
 63

— Я знаю. Але впевнений: тобі варто повернутися до тієї

танцювальної студії.
— Навіщо?
— Має бути причина, чому їхня адреса зазначена в цій
книжці. Спробуй ще раз. Пливи за течією. Зрештою, ти ні-
чого не втрачаєш.
Я видаю звук — щось середнє між зітханням і стогоном.
Мартін, звісно, має рацію. Я мушу повернутися. Насправді
інших варіантів немає.
— Може, ти маєш навчитися танцювати, — припускає
Мартін, коли ми вже вийшли на вулицю.
Я відмикаю замок на велосипеді.
— Це взагалі не має сенсу, — заперечую я.
— Може, але я впевнений, що маю рацію.
А потім, як «літня людина», що пам’ятає такі речі, Мартін
починає наспівувати пісню «Dancing Queen» гурту АВВА:
«You are the dancing queen. Young and sweet. Only seventeen»1.
Мартін сміється і співає ще три куплети, перш ніж я на-
решті змушую його замовкнути.

1
Пісня «Королева, що танцює»: «Ти королева танців. Молода й солоденька.
Тобі лиш сімнадцять».
 РОЗДІЛ 13

ТАНЦЮВАТИ
ЗА ТЕЧІЄЮ

— Отакої! Це ти, дівчино без партнера для танцю? — зустрі-

чає мене жінка-феєрверк, коли наступного дня після занять
я з’являюсь у студії «La Brea Dance».
— Рада тебе бачити.
— Добридень! Навзаєм. Теж рада бачити вас, — віта-
юсь. — Мене звуть Еві, — додаю я, хоча впевнена, що на-
зивала своє ім’я, коли останнього разу була тут. Сподіваю-
ся, вона все-таки зватиме мене на моє справжнє ім’я. Не
хочу назавжди залишитись для неї «дівчиною без парт-
нера для танцю».
Жінка киває й ледь-ледь усміхається самими куточками
губ, що змушує мене припустити: вона чудово розуміє,
як зухвало поводиться.
— Не думала, що побачу тебе знову, — каже вона.
Я не зізнаюся, що теж не думала побачити її знову.
— Хочу записатися на пробний урок.
 65

— Чудово. На який? — питає вона, дивлячись в комп’юте-

рі на розклад занять.
— А який у вас найпростіший? Для новачків.
Вона підводить очі й дивиться на мене через віконце
рецепції.
— О, та ти нервуєш, дорогенька, я чую.
— Може, трохи, — зізнаюся я.
— Ні-ні, не варто хвилюватися. — Вона схоплюється зі
свого місця. — Не всі можуть танцювати добре, але всі
можуть навчитись просто танцювати. У тебе є зараз час?
Я починаю вже говорити «ні», бо заїхала лише записа-
тись, а не для того, щоб одразу потрапити на урок, але
зупиняюся. Учора Мартін сказав, що мені потрібно плисти
за течією.
— Звісно, у мене є час, — погоджуюсь я.
Жінка вводить інформацію про мене в комп’ютер, а по-
тім дістає маленький дзвоник із шухляди свого столу і кла-
де його на підвіконня.
— Як я тебе ненавиджу, — каже вона, дивлячись на
дзвоник.
І ми обидві сміємося.
Вона виходить з рецепції й махає, щоб я йшла за нею.
— Тобі пощастило. Зараз починається мій клас з бачати.
Не хвилюйся. Це легкий танець, і саме клас для початківців.
Жінка летить коридором. Сьогодні її вбрання — це аси-
метрична сукня фіалкового кольору завдовжки до сере-
дини стегна й золоті туфельки на підборах менш ніж вісім
сантиметрів. Я не уявляю, як вона в них ходить, не кажучи
вже про танці.
Коли ми потрапляємо в студію, я розчарована, що там
лише кілька людей. Я сподівалася, що зможу сховатися
серед натовпу.
Жінка-феєрверк плескає в долоні, щоб привернути
увагу присутніх.
66

— Привіт усім! Я Фіфі. І я ваш інструктор із танцю.

Жінка робить паузу, узявшись у боки, в очікуванні, що
ми зреагуємо на її привітання.
— Привіт, Фіфі, — вітаємося ми, ніби перебуваємо в якійсь
танцювальній програмі оздоровлення.
— Сьогодні я познайомлю вас з танцем бачата. Спочат-
ку він вам не вдаватиметься. Дехто буде схожий на незграб-
ного новонародженого восьминога, але під кінець усе
стане краще. Побачите, адже я чудовий інструктор.
Фіфі вишиковує нас в одну лінію перед дзеркалами.
— Зараз я навчу вас основ. Спочатку показую кроки для
партнера, який веде в танці, а потім для того, кого ведуть.
Вона підводить ліву руку до живота, здіймає праву руку
вгору і клацає пальцями, задаючи такт.
— Це дуже просто, — каже Фіфі, рухаючи стегнами, і ро-
бить два маленькі кроки праворуч. — Раз, два, три, хоп.
На «хоп» вона різко виштовхує ліве стегно, а потім пов-
торює ті самі рухи вліво:
— Раз, два, три, хоп.
Її рухи чіткі й точні, але водночас плавні та сексуальні.
Вона повторює кроки ще двічі, перш ніж сказати, що на-
стала наша черга. Оскільки музики немає, єдині звуки — це
її голос, а також шарудіння та стукіт наших ніг об тверду
дерев’яну підлогу. У тому, як ми всі рухаємось і дихаємо
разом, є щось розслаблююче й навіть трохи втішне.
Невдовзі жінка переходить від базових кроків у сторо-
ни до базових кроків уперед. Це ті самі кроки, тільки впе-
ред і назад. Як було й обіцяно, кроки не складні, тож вона
задоволена, що ми вчимося досить швидко.
— Добре, тепер ви знаєте основні кроки, але справжній
танець у стегнах. Стежте за мною.
Цього разу, коли Фіфі робить основний бічний крок,
її стегна виконують вісімку, що повністю змінює відчуття
танцю. Це сексуальніше й навіть драматичніше.
 67

— Деякі люди називають це кубинським рухом. Ви ба-

чите його в таких танцях, як меренга та сальса. Я називаю
його «нескінченні стегна».
Вона демонструє це ще кілька разів, перш ніж знову
настає наша черга.
Виявляється, нескінченність стегон зробити дуже склад-
но. Невдовзі ми всі регочемо над тим, як наші стегна
насправді «скінченні». Я бачу дуже мало «вісімок», пе-
реважно вони більше схожі на деформовані кола чи
криві лінії.
Інструкторка театрально зітхає й зупиняє нас:
— Не хвилюйтеся. Усі так починають.
Вона наказує парам стати разом, а сама підходить до
мене.
— Зараз продемонструю, як тримати одне одного.
Фіфі ставить мене у «відкриту позицію» і знову прово-
дить нас усіх через основні кроки.
Урок такий жвавий і веселий, що я ледь помічаю, як
минає година. Я забуваю про свої видіння. Натомість зо-
середжуюся на музиці та рухах свого тіла в такт. Фіфі така
кумедна, а ще завзята та вимоглива. Вона точно знає, як
показати рухи, щоб це мало сенс для кожного.
Для останнього танцю вона вибирає пісню з доволі
швидким темпом, приглушує світло й каже нам уявити,
що ми танцюємо в клубі. Фіфі стає в пару зі мною, і ми всі
разом танцюємо. Усе весело, шумно і трохи безладно, але,
як вона й казала, ми пройшли довгий шлях від початку
занять і потроху чогось вчимося.
Пісня закінчується. Усі важко дихають, але усміхнені,
щасливі та заряджені енергією.
Фіфі вмикає світло.
— Гаразд, до зустрічі наступного тижня. Обов’язково
повторіть удома, щоб не забути. Я не хочу ще раз розучу-
вати базові кроки.
68

Я тримаюся осторонь, коли всі починають розходитись,

хоча не впевнена, чого чекаю. Мабуть, якогось знака, що
робити далі.
— Бачу, тобі сподобалось, так? — запитує Фіфі, коли ми
залишаємось удвох.
— Ви чудовий інструктор, — кажу їй, досі важко дихаючи.
— Я знаю, — Фіфі всміхається. — А ти чудова учениця,
дуже природно тримаєшся. Ще потрібно попрацювати
зі стегнами, але в тебе хороша постава та прекрасне
відчуття ритму.
Я задоволено всміхаюся. Мене навіть дивує, як сильно
радію її компліменту. Мені сподобалось у студії більше,
ніж я очікувала. Я також відчуваю, що бальна зала — це
місце, де досить легко вивчати ази, але набагато складні-
ше навчитись усіх тонкощів танцю.
— У мене є пропозиція, — задумливим поглядом Фіфі
окидає мене з голови до ніг. — Щороку тут проводять
конкурс. Він має назву «Бал у Лос-Анджелесі».
І вона розповідає мені все про бал. Що це один із най-
популярніших у Південній Каліфорнії конкурсів бального
танцю як для професіоналів, так і для аматорів. У ньому
беруть участь танцюристи різного рівня й різної вікової
категорії. А пропозиція полягає в тому, що я виступлю від
студії в категорії «Аматори віком до двадцяти одного року».
— Ви жартуєте? — дивуюсь я. — Сьогодні був перший
бальний танець у моєму житті.
Фіфі відмахується:
— У категорії аматорів... І я кажу: у тебе є потенціал.
— Навіщо це вам? — хитаю головою я.
— Якщо виграєш, студія отримає безкоштовну рекламу,
і можливо, більше клієнтів.
Вона насупилася, і на обличчі з’явилася стурбованість.
У мене виникло відчуття, що студії не просто потрібно
більше клієнтів, — вони їй конче необхідні.
 69

— Ну, не знаю, — кажу я.

— Давай, погоджуйся. Адже є ж якась причина, чому ти
прийшла сюди, правда?
Звісно, правда. Дійсно, є причина, чому я сюди потра-
пила. Може, це і є саме те, що мушу зробити? Узяти участь
у конкурсі бальних танців? Знову згадала Мартіна, який
наполягав, щоб я пливла за течією.
— Але, Фіфі, у мене навіть немає партнера, — зауважую я.
— Не хвилюйся, у мене є ідеальний кандидат.
 РОЗДІЛ 14

УРОК ПЕРШИЙ

Я не бачу ідеального кандидата, коли наступного дня з’являю-

ся в студії. Натомість бачу господарів — Арчибальда і Меґґі.
— Ти, напевно, Еві, — вітається Меґґі, щойно я заходжу
в студію.
— Так, це я, — махаю рукою на знак вітання.
Я знову в захваті від їхнього вигляду: на Арчибальдові
сірий смокінг, на Меґґі блискуча сукня кольору фуксії
і яскравий макіяж. На відміну від минулого разу, її локони
не закріплені. Вони вільно спадають на плечі.
— Фіфі не дуже налякала тебе пропозицією, люба? —
цікавиться лисий Арчі.
— Я зовсім не лякала, — протестує Фіфі.
— Вона тебе примушувала? — долучається до розмо-
ви Меґґі.
— Не лякала й не примушувала, — заперечую я.
Здається, моя вчорашня підозра виправдана: студії справ-
ді потрібні гроші.
 71

— Я просто подумала, що це прикольно.

І правда, думаю, що це може бути прикольним. Проте
не тому це роблю.
— Ну, тоді чудово, дорогенька, — каже Меґґі. — Хочу, щоб
ти знала: жодного тиску з приводу перемоги.
— Лише маленька дещиця пресингу, — чутно голос Фіфі. —
Мале-е-е-нька дещи-и-и-ця.
— Фіона Карапова, як ти смієш...
Але перш ніж Меґґі починає сварити Фіфі, за моєю спи-
ною відчиняються двері студії.
— А ось і партнер, — радіє Фіфі.
Я обертаюся. Це той хлопець, якого зустріла в сту-
дії номер п’ять, коли вперше потрапила сюди. Ксав’є.
Екс. X.
— Це ти? — дивуюсь я.
— Це я, — відповідає він.
— Але чому? — запитую.
— Ти маєш на увазі з екзистенційного погляду чи що? —
Екс усміхається й підводить брову, демонструючи не одну,
а дві риси Класичного Романтичного Героя.
Меґґі перериває наше словесне змагання.
— Ви що, знайомі?
— Ні, — відповідаю я.
— Так, — каже він. — Ти ж Іветта?
— Він украв мій велосипед, — пояснюю я, відчуваючи
крихітну, але таку недоречну іскру щастя від того, що він
запам’ятав моє ім’я.
— Позичив, — уточнює Екс.
— І розлучився зі своєю дівчиною.
— Ми вже давно розсталися.
— Вона купила сукню, щоб іти з тобою на випускний
бал, — нагадую я йому.
Боковим зором бачу, як Арчибальд і Меґґі здивовано
спостерігають за нами.
72

Я знаю, який це має вигляд. Схоже, що ми розважаємось,

кепкуючи одне з одного. Аж іскри пролітають між нами, як
у дотепних старих романтичних комедіях. Це схоже на по-
чаток чогось великого й важливого. Але присягаюся, іскор
немає. Нічого не палає.
— Послухай, Еві, — усміхнено говорить Арчибальд, —
це наш онук, Ксав’є.
— Це просто Екс, онучок, — сміється хлопець і обіймає
Меґґі.
— Проходь, — кличе його Фіфі. — Стань біля дівчини,
щоб я бачила вас разом.
Під «дівчиною» Фіфі має на увазі, звісно, мене.
Екс наближається до мене, хутко переставляючи довгі
ноги.
— Нам доведеться щось робити з одягом, — Фіфі уваж-
ним поглядом вивчає нас обох. — Утім, вони добре під-
ходять одне до одного зростом, — звертається вже до
Арчибальда та Меґґі. — І обоє дуже гарні. Особливо Екс, —
вона рухає бровами, як недоумкуватий мультиплікацій-
ний персонаж.
— Фіоно, будь так ласкава, не роздягай мого онука очи-
ма, — попереджає Меґґі.
— Ви вважаєте, краще робити це руками? — іронізує
Фіфі.
Тут Арчибальд починає по-справжньому голосно ре-
готати.
Екс теж сміється, аж закашлюється від сміху.
Чесно кажучи, Меґґі теж долучилася до цього кумедно-
го божевілля.
Коли ми вже відсміялися, Арчибальд і Меґґі стали по-
яснювати, як працює конкурс. Ми змагатимемось за приз
«Найкращі аматори» в категорії «Танець нічного клубу».
Ця категорія передбачає п’ять танців: бачату, сальсу, свінг
Західного узбережжя, хастл та аргентинське танго. Їхній
 73

головний конкурент, який щороку виграє цей приз, —

«Студія танцю Західного узбережжя».
— Але не цього разу, — впевнено й промовисто киває
на нас Меґґі.
Арчибальд і Меґґі торкаються одне одного щоразу, коли
щось пояснюють. Ледь помітне стискання руки партнера,
ніжний дотик до обличчя. Ви безпомилково побачите
хвилі кохання, що линуть, коли ці двоє дивляться одне
на одного.
Вони закінчують розповідь, бажають нам удачі і, обій-
нявшись, виходять зі студії, весело щось обговорюючи.
Фіфі чекає, поки двері зачиняться, і звертається до Екса:
— Уже сорок три роки твої бабуся й дідусь одружені, так?
— Ага, щось таке, — киває він.
— Ти живеш з ними. Скажи, вони і вдома такі… голубки?
Екс киває і сміється.
— Я сам не бачив чогось подібного. Вони справжні. Мій
тато каже, що вони такими були все життя. Мабуть, вигра-
ли це кохання в любовну лотерею, коли зустрілися.
Я зауважую для себе, що маю уникнути їхнього поці-
лунку, щоб у жодному разі не побачити цього. Не хочу
знати, чим усе для них закінчиться.
— Отже, — налаштовується на робочий лад Фіфі, — бе-
рімось до танців. Але спочатку треба вирішити, що роби-
ти з одягом.
І вказує на Екса.
— Боже, що це на тобі таке страшне? — вона дивиться
на нього, як на фурункул, який хоче вичавити.
Екс здивовано розглядає себе.
— А що не так із моїм одягом?
На Ексі шорти та футболка вже з іншим іронічним напи-
сом. На ній так і написано: «Іронічна футболка».
— Ви, американці, вічно носите такі короткі штанці. Я цьо-
го не розумію.
74

Екс кидає на мене погляд, благаючи врятувати його.

Я дивлюся на нього поглядом, що виразно говорить:
«Рятуйся сам».
— Що не так із шортами? — ставить він цілком слушне
запитання.
— Там, звідки я родом, такі носять лише діти. Це не го-
диться для бальних танців. Не вдягай їх більше.
Потім Фіфі перемикає увагу на мене й пронизує погля-
дом уже мій одяг. На мені джинси та безформна футболка
з Діснейленду.
— Не знаю, що це за лахи волоцюги, але більше не хочу
їх бачити, — ставить Фіфі крапку й підводить нас до вели-
чезних дзеркал на стіні. — Сьогодні починаємо з бачати.
Екс уважно слухає і потім здивовано питає:
— Ми танцюватимемо без музики?
— У такому вбранні ви двоє не заслуговуєте на музику.
Я відчуваю, як Екс усміхається мені у дзеркалі, але я іг-
норую його, натомість захоплено роздивляюся вбрання
Фіфі. Сьогодні на ній атласна, а може, шовкова, перла-
мутрова асиметрична спідниця й туфлі на підборах яскра-
во-червоного кольору. У тон до них помада.
— Почну з тебе, — вказує Фіфі на Екса. — Потім покажу
рухи партнерки, а тоді ви спробуєте разом. Спершу просто
дивись.
Фіфі клацає пальцями — раз-два-три-чотири — і пока-
зує основний бічний крок, як на минулому занятті, але без
руху стегон.
Екс зайнятий Фіфі — тим, як вона це робить, тож я на-
решті можу дозволити собі вдосталь роздивитись його.
Насправді від останнього разу, коли його бачила, мало що
змінилося. Екс такий здоровезний, але тепер, коли одяг-
нений у шорти, я можу ще роздивитись його литки. Вони
широкі й мускулисті, вкриті негустим волоссям. Хто міг
здогадатись, що мені подобаються литки?
 75

— Зараз спробуй ти, — каже Фіфі Ексу, перериваючи мої

роздуми про литки.
Його дреди сьогодні знову зібрані в пучок, Екс зосе-
реджено потирає рукою потилицю й робить крок правою
ногою.
— Ні, — зупиняє його Фіфі, — ти починаєш лівою. Ти
ведеш.
— Чорт! Вибачте, — розгублено мнеться він і почи-
нає знову.
Поки Екс старанно тренується, Фіфі розпитує про його
життя. Він розповідає про свій гурт (X Machine) і про те,
звідки родом (десь біля озера Елізабет, що на північ від
Нью-Йорка).
Я уважно слухаю, але намагаюся вдавати байдужість,
щоб ніхто цього не помітив.
Ще кілька кроків, і Фіфі нарешті киває Ексу й дивиться
у дзеркало:
— Поки що добре. А тепер покажу зі стегнами. Твоїй
партнерці це не дуже вдається, — кидає вона погляд на
мене й повторює бічний крок, але цього разу робить «ві-
сімки» стегнами.
Тільки-но Екс починає її копіювати, я одразу відвожу
погляд — не хочу бачити, як він крутить стегнами.
— Добре, чудово. Тепер ти, — каже Фіфі, вказуючи на
мене.
Вона спостерігає, як я намагаюся робити вісімки, а по-
тім каже, що мої стегна рухаються «як незграбна коли-
мага».
Екс заходиться сміхом після кожної такої зауваги, а я ки-
даю гнівні погляди в його бік.
— Тепер спробуйте разом, — нарешті каже Фіфі.
У моєму животі починають пурхати метелики (малень-
кі, дуже маленькі) від думки, що стоятиму так близько
біля Екса.
76

— Танцюємо у відкритій позиції, — Фіфі ставить нас

обличчям одне до одного. — Якщо ми колись дійдемо до
аргентинського танго, танцюватимете в закритій позиції.
Вона вкладає у слово «якщо» стільки скептицизму, що
це звучить як «йак-шчо».
— Тепер візьміться за руки на рівні талії.
Екс бере мої руки у свої. Я вмить відсмикую їх назад. Його
руки як гігантські брили льоду.
— Чорт, який жах! — вигукую голосно. — Ти що, труп?
Чому в тебе такі льодяні руки?
— От зараза! Вибач! Мені завжди холодно, коли нер-
вуюсь.
Він дихає на руки, а потім тре їх, немов намагається роз-
вести багаття. Потім знову простягає руки, я торкаюся їх,
але вони досі холодні.
— Гаразд, а тепер розслабте плечі. Вони не приліплені
до вух, — каже Фіфі, вказуючи на Екса. — У тебе хороша
сильна шия. Нехай усі побачать її.
Цікаво, хто ж ці всі, що мають побачити його шию? Фіфі
звертає допитливий погляд на мене. Моя постава ідеаль-
на. Але я тримаю тіло так далеко від нього, що здається,
перебуваю в іншій кімнаті.
— Що з тобою? — питає Фіфі. — У нього що, з рота смер-
дить?
— Ану відкрий рота й дихни, — звертається вона до
Екса.
— Нізащо не робитиму цього, — відповідає він Фіфі, але
не відводить очей від мене. — Мій подих абсолютно нор-
мальний.
Не розумію, це вияв самоповаги чи найвищий ступінь
зарозумілості.
Фіфі тицяє мені у спину, аж поки не наближаюся до
нього на прийнятну відстань. Жінка ще трохи рухає нас,
пояснюючи Ексу, що він має вести в танці.
 77

Тепер, коли ми стоїмо так близько одне до одного, Екс

здається ще вищим. Це непогано. Принаймні мені не потріб-
но дивитися йому прямо в очі. Натомість я впираюся погля-
дом у його ключицю. Яке прекрасне слово — «ключиця».
— Дивись на нього, — вимагає Фіфі й легким дотиком
підводить моє підборіддя. — Це сексуальний танець, а сек-
суальність живе в очах.
Я тяжко зітхаю, щоправда, подумки.
— Починайте, — командує вона.
Екс починає, але знову не тією ногою, тож ми рухаємось
у протилежних напрямках.
— Лівою! — нервується Фіфі.
— От дідько! Вибачте! — на обличчі Екса з’являється
жалісна, сповнена каяття усмішка.
Ми починаємо знову, і Фіфі рахує такти. Танець бачата ґрун-
тується на маленьких кроках, але кроки Екса надто великі.
Фіфі виправляє його, але тоді натомість він робить їх
надто малими.
Чотири рази поспіль він наступає мені на ліву ногу
і кожен раз каже: «От дідько, вибач». Я вирішую, що це його
улюблений вираз. Здається, наступного разу я маю взути
черевики зі сталевим носком.
Фіфі навчає нас базових кроків уперед, а потім ми пе-
реходимо до поворотів.
— У поворотах дуже важливе місце відведене партне-
ру. Ти маєш спрямувати партнерку. Дай знати, що саме
хочеш, щоб вона зробила.
Перший раз, коли ми пробуємо, я опиняюсь в Екса під
пахвою.
— Спрямовуй її трохи повільніше й ніжніше. Вона ж
не великий самоскид, — усміхається Фіфі.
Однак я знову опиняюся під його пахвою.
Далі ми тренуємось уже без повороту наступних два-
дцять хвилин, поки не падаємо від утоми.
78

— Гаразд, досить на сьогодні, — вимовляє Фіфі, і я одра-

зу вислизаю з рук Екса, відступаючи на кілька метрів.
Він, насупившись, дивиться на мене, але звертається
до Фіфі.
— То ви й тепер думаєте, що ми справді зможемо виграти?
— Як там кажуть про коней і віз? — іронізує вона.
— Не треба ставити віз перед кіньми.
— Ага. Точно, — киває вона. — У нашому випадку: не пе-
реймайся через віз, бо, може, коні здохли.
Екс спіймав мій погляд і раптом зареготав так голосно
й заразливо, що я не втрималась і теж залилася сміхом.
— Що тут смішного? — повертає нас до реальності
Фіфі. — Єдиний спосіб перемогти — це практика, практи-
ка і ще раз практика. Побачимося завтра. Попрацюємо
над іншими танцями. І більше не приходьте в цьому вбран-
ні маленьких безпритульних.
Коли вона йде, студія наче зменшується і стає порож-
ньою.
— Бувай. До зустрічі, — поспіхом прощаюся з Ексом
і біжу до роздягальні за рюкзаком.
Чую, що він біжить за мною.
— Там моя гітара, — пояснює Екс, коли я обертаюся.
Я пропускаю його, а потім виходжу зі студії на стоянку,
щоб забрати велосипед. Коли спускаюся сходами, чую
його голос.
— То як ти вляпалася в це все?
Не можу ж я сказати йому правду, тому розповідаю вер-
сію, яку виклала Арчибальду та Меґґі.
— Танці — це прикольно.
— Ти досі так думаєш? Навіть коли дізналась, що я твій
партнер?
Я зупиняюся посеред сходів і повертаюся, щоб подиви-
тись йому в очі. Екс на три сходинки вище за мене, тож
здається навіть ще вищим, ніж насправді.
 79

— Звісно. Чому б ні?

— Просто виникло відчуття, що ти мене ненавидиш.
Я спотикаюся й мало не падаю на останній сходинці, але
встигаю схопитися за велосипед.
— Хто сказав, що я тебе ненавиджу? — питаю, щойно ми
опиняємося на вулиці.
Сонячне світло таке яскраве, що мені доводиться при-
мружити око, щоб як слід бачити його обличчя.
Він помічає це й робить кілька кроків праворуч, щоб
затулити собою сонце.
Турботливий. Тепер я можу не щулитися й дивитися на
нього вільно.
— Мова твого тіла говорить, що ти мене ненавидиш.
— А ти облиш моє тіло і слухай натомість, що говорить
мій рот.
Він трохи спантеличено дивиться на мій рот, як я щойно
йому й порадила. Іноді мені просто краще помовчати й не
плескати язиком. Прочищаю горло й сідаю на велосипед:
— Маю на увазі, що я тебе НЕ ненавиджу.
— Звісно, ненавидиш.
— Я не збираюсь стояти тут і сперечатися про те, як
сильно я тебе НЕ ненавиджу.
— Зрозумів. Тоді про що хочеш зі мною сперечатися?
— Я? Хочу? Що?
Екс демонструє мені ту в’їдливу колючу посмішку, що,
як удар обуха, провокує усвідомлення, ніби він просто весь
час дражнить мене.
— Гаразд, ти маєш рацію. Я тебе ненавиджу.
— Але ти навіть мене не знаєш.
— Це правда. Але, коли пізнаю, мабуть, одразу знена-
виджу.
Екс нахиляє голову вправо. Здається, що він завжди так
робить, коли замислюється.
— Гей, то ти можеш передбачати майбутнє? — питає.
80

Я ошелешено дивлюся на нього, навіть вглядаюся. Ціка-

во, що сталося б, якби я сказала йому: «Так, я можу перед-
бачати майбутнє».
Я підвожуся на сидіння, ставлю ногу на педаль, готую-
чись їхати.
— А навіщо тобі потрібні ці танці?
— Дідусь з бабусею просили. Для них велика справа,
якщо ми переможемо. Крім того, моя філософія — «завжди
кажи так».
— І що це означає?
— Я кажу «так» усім, хто мене про щось просить.
Побачивши недовірливий вираз на моєму обличчі, Екс
пояснює:
— Якщо тільки це не аморально чи незаконно.
— Але чому?
— Тому що життя коротке. Лови кожну мить. Живи тут
і зараз, — усміхається він. — А в тебе є якась філософія, про
яку маю знати?
Чи зійде за філософію таке: ніколи не жартуй із гаря-
чими, може, навіть розумними та цікавими хлопцями, які
майже напевно виявляться несерйозними ловеласами?
— У мене немає жодної філософії, — кажу я.
— Може, спробуєш мою? Вона окрилює.
— Ні.
— Я зрозумів. Також не люблю пустих балачок «ні про що».
— Чому ти мені це кажеш?
— Просто, щоб розставити крапки над і.
— Ясно. Окей, я мушу їхати, — стискаю кермо й регулюю
сидіння.
— Добре. Обіцяю завтра менше наступати тобі на ноги, —
викрикує Екс навздогін.
Кручу педалі і вмовляю себе, що моє серце так калатає,
бо швидко їду. А зовсім не тому, що я щойно мала приєм-
ну й дотепну бесіду з хлопцем біля студії. Варто було доб-
 81

ряче подумати, перш ніж вести із ним цю жартівливу

розмову. Чому? Та тому, що в кожній книжці про кохання
написано, що такі розмови — це початок. Вони неодмінно
ведуть до серйозної розмови, яка своєю чергою веде до
побачень, поцілунків, а потім — до справжніх стосунків,
що зрештою неухильно приведе до розбитого серця. Я по-
вертаю за ріг на свою вулицю й нагадую собі, що єдина
причина, чому беру участь у цьому конкурсі, — знайти
спосіб позбутися видінь. І не важливо, на що це схоже.
Насправді це не стане історією кохання.
 РОЗДІЛ 15

УРОК ДРУГИЙ. ЦИТАТИ

— У тебе завжди проблема з визначенням, де ліва нога,

а де права?
— Ти ведеш її, а не викрадаєш!
— Якщо пальці ніг не зламані, танцюйте далі.
— Ближче одне до одного! Чи в нього несвіжий подих?
— Сексуально — дуже зрозуміле слово. Чому вам так
складно його опанувати?
— Ні-ні-ні. Тепер ти схожий на гігантського птаха, що
не вміє літати. Опусти лікті!
— Розслабте руки!
— Одного разу я танцювала танго з розтягненою щико-
лоткою. Тож синяк — це взагалі дрібниця.
— Не хитайся з боку в бік. Ти ж не маятник.
— Чому «рамка» недбала?
— Музика — це привілей, а не право.
 РОЗДІЛ 16

УРОК ТРЕТІЙ

Такий самий, як урок другий, але з трохи меншими синця-

ми на пальцях ніг.
 РОЗДІЛ 17

УРОК ЧЕТВЕРТИЙ

— Танцюйте далі, зараз поставлю музику, — каже Фіфі на

двадцять п’ятій хвилині нашого четвертого уроку.
Я в розпачі, бо роблю неправильний крок. Екс теж не впо-
рався зі своїм.
— От дідько, — знову лається він. — Утім, якщо ми
вже заслужили на музику, то, мабуть, не так погано тан-
цюємо.
— Ми доволі погано танцюємо, — не погоджуюсь я.
— П’ять-шість-сім-вісім, — Фіфі починає відлік для бача-
ти, і ми танцюємо.
Невважаючи на музику, робимо звичні помилки: «обер-
ти в пахву», «відтоптування пальців ніг». На третій і четвер-
тий раз припускаємося вже менше помилок. На п’ятий —
усі кроки правильні. На шостий — теж. На сьомій спробі
Фіфі вимикає музику.
— Нарешті, ви вивчили всі кроки, — оголошує вона. —
Тепер можна починати справжню роботу!
 85

Не знаю, що вона має на увазі, коли говорить про «справж-

ню роботу», але впевнена: мені це не сподобається.
Фіфі підходить до шафи й дістає бумбокс.
Ви запитаєте: навіщо нам портативний магнітофон, коли
маємо ідеальну звукову систему? У мене немає відповіді.
— Еві, — каже Фіфі, після того як перевірила, чи працю-
ють батарейки в магнітофоні. — Що найважливіше в баль-
них танцях?
Я здивована через бумбокс, однак відповідаю одразу.
— Чіткість рухів, відчуття ритму, артистичність.
— Так, але ти дещо забула. А ти що скажеш? — зверта-
ється Фіфі до Екса.
— Ще потрібно мати хоробрість, — озивається він.
— Так, правильно. Ви маєте бути сміливі. А також воло-
діти майстерністю захоплювати увагу глядача. У танці важ-
лива видовищність і виразність.
Фіфі знову перебирає щось у шафі й виймає жменю
компакт-дисків.
— Останнім елементом є хімія між партнерами, але про
це поговоримо в інший час. Сьогодні працюємо над видо-
вищністю.
— Ходімо, хутко-хутко, — вона прямує до дверей і кри-
чить уже через плече.
— Куди це? — дивуюсь я.
— Поїхали. Я відвезу вас у Санта-Моніку. Ви будете тан-
цювати для публіки й заробляти собі на вечерю.

Усю дорогу я намагаюся відмовити Фіфі від цього заду-

му, але вона непохитна. Екс своїм мовчанням на задньому
сидінні зовсім не допомагає мені.
Я ловлю його погляд у дзеркалі заднього виду.
— Допоможи мені, — вмовляю його.
— Я кажу всім «так», пам’ятаєш? — заперечливо хитає
Екс головою.
86

Я обертаюсь назад, щоб бачити його очі.

— Знаєш, я думала про те, що ти сказав учора. Про те,
щоб жити кожен день так, ніби він останній.
— Ну і…? — Екс зацікавлено нахиляється вперед.
— І вирішила, що це насправді не працює. Якби люди
жили так, вони потурали б усім своїм найгіршим поривам.
Вони не виконували б своїх зобов’язань, говорили й роби-
ли б погані та аморальні речі, споживали б шкідливу їжу.
Це була б катастрофа.
Екс сміється, закинувши голову назад. Звук його сміху
наповнює всю машину.
— Ого, прямо ціла дисертація з науковим обґрунтуван-
ням. А чому ти вирішила, що люди вчинятимуть погано
у свій останній день? А може, навпаки — вони їли б лише
овочі й казали б рідним, як вони люблять їх.
Раніше я так само вірила в людей, як і він. Я повертаюся
і знову дивлюся вперед на дорогу.
— Ні, вони так не робили б.
— Хочу лише сказати, що може бути навіть дуже при-
ємно танцювати на пляжі перед групою незнайомців.
— Приємно чи ні, ви це зробите, — озивається Фіфі.
Ми паркуємось, вона дістає з багажника банку для ча-
йових, магнітофон і компакт-диски. І ми йдемо.
Набережна Санта-Моніки — це фактично шопінг-центр
просто неба, через який проходить закрита для дорож-
нього руху бруківка. Навесні та влітку тут багато туристів,
які спостерігають за виступами вуличних артистів. Тут
і бі-бої танцюють брейк-данс, і діти зі школи рок-н-ролу,
і барди з власними піснями. Мій абсолютний фаворит —
це Клоун-Боркотун. Він схожий на похмуру копію справж-
нього клоуна.
Якщо він із цигаркою не вештається по всій набережній
і не дивиться сердито на маленьких дітей, то сидить на
одній із лавок і крутить із повітряних кульок таких жах-
 87

ливих тварин, яких ви можете побачити лише в нічних

кошмарах. Серйозно, вони жахають.
Фіфі вибирає місце поряд зі скульптурами динозаврів
із живоплоту, ставить на землю банку для чайових і кидає
в неї двадцятидоларову купюру з власного гаманця.
— Мабуть, ви сподобаєтеся людям, якщо вони думати-
муть, що ви вже комусь сподобались, — реагує Фіфі на мій
запитальний погляд.
Екс ставить бумбокс поруч із банкою, і Фіфі завантажує
компакт-диск.
— Фіфі… — починаю я, намагаючись використати остан-
ній шанс, щоб заперечити їй.
Але вона не сприймає моїх аргументів.
— Щоб танцювати в залі з одинадцятьма парами, ви
маєте бути сміливі. Ви маєте захопити увагу суддів, маєте
виділятися серед інших танцюристів. Ви маєте затьмари-
ти всі інші пари.
— Фіфі, друже, ви говорите так, ніби ми йдемо на вій-
ну, — каже Екс.
— А це і є війна. І ви наразі ще не дуже вправні вояки, —
Фіфі плескає в долоні. — На позицію!
Я роблю два глибокі вдихи, щоб заспокоїтись. Повітря
нагадує суміш океанічного соляного розчину, квіткових
парфумів і запаху нової шкіри. Полуденне сонце високе
і спекотне, як прожектор, що світить на нас.
— Почнімо з найлегшого, — Фіфі нахиляється й натискає
кнопку «старт» на магнітофоні.
Спершу наші рухи схожі на рухи Бляшаного Лісоруба
з казки «Чарівник країни Оз». Я гіпернезграбна, сконцен-
трована на собі, хоча, як не дивно, встигаю тримати в полі
зору кожного, хто проходить повз. Спостерігаю за нашою
потенційною аудиторією. Помічаю ледве зацікавлені по-
гляди туристів. А місцеві, тобто люди, які працюють непо-
далік і звикли до таких вистав, узагалі геть нас ігнорують.
88

Поруч із нами Фіфі пошепки підказує:

— Вісімки стегнами! Міцніше тримайте «рамку»! Зоро-
вий контакт!
Перша композиція закінчується, але Фіфі не дає нам
часу відпочити. Вона ставить ще три бачати поспіль. З кож-
ним разом темп зростає, тож до четвертої пісні я так силь-
но зосереджуюся на танці, що вже не маю часу концен-
труватися на собі.
За п’ятнадцять хвилин, коли остання пісня закінчується,
ми з Ексом уже геть виснажені.
— Скажіть мені, — Фіфі кличе нас до себе. — Як гадаєте,
чому ніхто не дивиться на вас?
Я мовчу, бо розумію, що запитання риторичне. Очевид-
но, Екс теж це розуміє, бо не відповідає.
— Не дивляться, бо ви танцюєте головою, а не серцем.
А ще ви надто переймаєтеся публікою, яка не звертає на
вас уваги. — Фіфі дивиться на Екса. — Ти ж звичний до
сцени. Граєш у гурті. Де твоя сміливість?
— Так співати в гурті й танцювати бальні танці — це
не те саме, Фі.
— Але ж у тебе має бути харизма, чи не так? Де твоя
харизма?
— У тебе техніка загалом непогана, — звертається Фіфі
тепер до мене. — Але ти як дим без вогню.
Упевнена, що вона права. Проте хочу зазначити, що

а) дим дуже гарячий,

і
б) вдихаючи дим, люди вмирають так само, як і від
справжнього полум’я.
Однак казати про це немає сенсу.
Я бачу, як малюки лізуть на живопліт і бавляться, уда-
ючи динозаврів. Вони ревуть, рикають, і мені хочеться
до них.
 89

— Спробуймо ще раз, — мовить Фіфі.

Ми з Ексом знову стаємо на позиції.
— Розпусти волосся, — каже він.
— Навіщо? — я насуплююсь і торкаюся рукою високо
зібраного хвоста.
— Просто скажи «так». Треба розслабитись.
Щось у тому, що я розпускаю волосся, здається надто
інтимним. Це робить мене вразливою і збентеженою.
— Тоді й ти розпускай дреди.
Він однією рукою витягує резинку, якою зібране волос-
ся. Дреди спадають на плечі й обрамляють обличчя. Наші
погляди зустрічаються, і між нами виникає щось спільне —
якась ледь вловна ниточка додаткового розуміння. Ма-
ленька, нерозумна частина мене хоче триматися за цю
ниточку й побачити, куди вона веде. Більша, розумніша
частина хоче знайти величезні метафоричні ножиці й по-
різати цю нитку на крихітні шматочки.
Починається наступна пісня. Може, тому, що наше во-
лосся розпущене, або тому, що Фіфі перестала нас діста-
вати, але з якоїсь причини цей танець інший.
Голос співака лунає так, ніби він щойно зрозумів сенс
життя й ось-ось розповість нам. Музичний розмір 4/4 зву-
чить наполегливо й потужно. Екс розпрямляє плечі, від-
кидає голову назад і всміхається мені. Він веде впевнено
й рішуче. Якось я розслабилася і змогла гарно виконати
стегнами вісімки.
Ми танцюємо під іншу пісню, а потім під ще одну. Коли
зупиняємось, помічаємо, що навколо вже зібралось п’ят-
надцять-двадцять глядачів. Деякі з них навіть підходять
і кидають гроші в банку.
Я чекаю, поки вони відійдуть, і рахую наш заробіток.
— Тут п’ятдесят сім доларів, — вражено дивлюся на Екса.
— Мінус двадцять доларів Фіфі, у підсумку — тридцять
сім доларів за сорок хвилин, — додає Екс.
90

Треба зазначити: досить непогано.

— То як вам наш виступ, Фі? — запитує Екс.
Я усвідомлюю, що ці кілька останніх пісень ми танцю-
вали краще, ніж будь-коли, але це не означає, що насправ-
ді добре.
Фіфі мовчить, що зовсім нетипово для неї.
— Не лякайте мене, — кажу я.
— І мене, — додає Екс.
— Ще зарано робити висновки, — відповідає Фіфі.
— Розумію, — погоджуюсь я.
— Стегна вже краще, але все одно казна-що.
— Ясно, — сумно зітхаю.
— А тобі тільки корову на пасовисько вести, а не дівчи-
ну в танці, — звертається Фіфі до Екса.
Йому нічого відповісти, тому Екс просто сміється.
— Утім, може, з вас двох щось і вийде, — Фіфі всміхається.
— Переважно з мене, правда? — уточнює Екс.
— Безперечно, — погоджується вона.
— Гей, — втручаюся, — чому це? Просто тому, що він
гарячий?
— Ого! То ти вважаєш мене гарячим?
«Шокований» — саме це слово найвлучніше описує
його обличчя.
У таких ситуаціях більшість людей бажає, щоб земля
розступилася і проковтнула їх. Але я хочу не цього. Я хочу
бути тією самою дірою, куди провалюються. Не знаю, що
означає це почуття, але впевнена, що відчуваю зараз
щось подібне.
— Я мала на увазі, вона думає, що ти гарячий, — вказую
пальцем на Фіфі.
— Ага! — Фіфі киває головою й дивиться на нас так, як
дивляться в музеї на витвір мистецтва, якого не розуміють.
— Що? — стурбовано запитую.
— Нарешті я розумію, у чому проблема.
 91

— Чудово. Може, і нам скажете? — припускає Екс.

— Облишмо проблеми. У мене є ідея. Завтра замість
уроку ви зустрічаєтесь і намагаєтесь краще пізнати одне
одного.
— Та ми й так знаємо… — починаю я.
— Не знаєте, — заперечує вона. — Одним із найважли-
віших елементів бального танцю є хімія між партнерами.
Тож ідіть і станьте друзями.
У такій інтерпретації це звучить майже розумно.
— Гаразд. Хай там як, — усміхається Екс.
Дратує лише те, що він на все відповідає «так». Звісно,
я теж погоджуюся.
Ми виконуємо ще три танці й заробляємо ще вісімнад-
цять доларів. Фіфі забирає десять відсотків собі.
Повернувшись у студію, ми з Ексом обмінюємось теле-
фонними номерами, перш ніж розійтись у різні сторони.
Є піджанр любовних романів, який я називаю «вцілілі
в катастрофі». У них наївні (і зазвичай ворожі одне до од-
ного) головні персонажі змушені проводити багато часу
разом і зрештою розуміють, що їм це подобається. Напри-
клад, через хуртовину двоє потрапляють у маленький
(навіть романтичний) будиночок у лісі. Або пара опиня-
ється на красивому тропічному (цілком безпечному) без-
людному острові через морську бурю.
Я хочу сказати, що Фіфі — це буря, а ми з Ексом — наївні
головні герої, що, прагнучи здобути хімію між партнерами
в танці, опинилися в невеличкій хатинці в засніженому лісі.
 РОЗДІЛ 18

ЧІТКЕ
ВИЗНАЧЕННЯ СЛОВА

Спілкування в чаті
@Софі, @Кессіді, @Мартін, @я
Софі: Отже, хочеш сказати, що збираєшся на побачення
із сексі-хлопцем, з яким познайомилася під час нового
сексі-хобі? Я правильно розумію?
Я: Це не побачення.
Софі: Я використовую це слово в його прямому значенні.
Кессіді: У якому?
Софі: Двоє або більше людей збираються в конкретному
місці в узгоджений час із наперед визначеної причини.
Мартін: Куди підете?
Я: Хммммм
Я: Він хоче в один із тих селебриті-турів.
Мартін: Ух ти!
Я: Скажи?!
Софі: О! Я завжди мріяла поїхати в такий.
 93

Кессіді: Серйозно? Ніколи не подумала б, що тобі цікаво

таке.
Софі: Чому? Я буваю обмеженою й пустою.
Кессіді: Мені подобається, що ти саме не обмежена.
Я: Агов, дівчата, ви що фліртуєте? Таке враження ніби
фліртуєте.
Кессіді: Ми не фліртуємо.
Софі: Звісно, ні.
Я: Ну й добре.

@Софі і @я
Софі: Чому ти сказала, що Кессіді фліртує зі мною?
Я: Я просто пожартувала.
Я: Чому ти питаєш?
Я: Ти хотіла б, щоб вона загравала з тобою?
Софі: Звісно, ні.
Софі: Просто дивно, що ти сказала.

@Кессіді і @я
Кессіді: На першому побаченні не цілуватися з язиком!
Я: Замовкни!
Я: Негайно!!

@Мартін і @я
Я: Гадаю, із ними щось відбувається.
Мартін: Так, мабуть.
Я: Це все весна.
Я: Немов квітковий пилок потрапляє на людей і змушує
їх багато цілуватися.
Мартін: Тобто ти вважаєш, що поцілунок — це алергічна
реакція на пилок?
Я: Так. Алергія, проти якої немає ліків.
 РОЗДІЛ 19

ЦЕ НЕ ПОБАЧЕННЯ.
ЧАСТИНА ПЕРША
З ТРЬОХ

Я прийшла до агенції «Ла-Ла Ленд Тур» на п’ятнадцять

хвилин раніше, ніж ми домовлялися. Їхній офіс у торго-
вельному центрі. З одного боку — ломбард, з другого —
пункт обміну валют, а попереду на тротуарі — зірки Гол-
лівудської алеї слави.
Щойно заходжу, симпатична та енергійна молода жінка
у футболці з логотипом «Ла-Ла Ленд Тур» дає мені аркуш
паперу. На ньому — відповіді на поширені запитання, а та-
кож дисклеймер із нагадуванням, що під час цього туру
агенція не гарантує зустрічі з селебриті, які вільно розгу-
люють у природному середовищі.
Екс запізнюється на десять хвилин. Підозрюю, що одним
із побічних ефектів життя «у моменті» є те, що ти можеш
невчасно приходити на зустрічі. Як і зазвичай, його дреди
високо зібрані в пучок. Екс одягнений у вузькі чорні джин-
 95

си, білу сорочку з короткими рукавами, застібнуту на всі

ґудзики, та блакитні полотняні мокасини. Я дивлюся, як Екс
наближається до мене, і розумію, що не я одна спостерігаю
за ним. Окрім приємної зовнішності, у ньому є ще щось дуже
привабливе, певний шарм. Може, це завдяки його відкри-
тому обличчю? Або його зацікавленості в усьому на світі,
його неприхованому бажанню бути зараз саме там, де він є.
Симпатична дівчина з планшетом у руках передає Ексу
теж аркуш із запитаннями та дисклеймером. Він дивиться
на неї, неймовірно чарівно всміхаючись.
Дівчина починає роздягатись.
Я жартую.
Вона цього не робить.
Але дуже хоче.
— Ексе, — кличу я, щоб дівчина знала, що він насправді
тут має зустріч із кимось.
Дівчина з планшетом веде нас надвір, де вже чекає ав-
тобус. Це двоповерховий автобус із відкритим верхом.
Усередині всюди наклеєні фото визначних пам’яток, а та-
кож не завжди вдалі світлини знаменитостей.
— Підемо на другий поверх чи залишимось унизу? —
запитує Екс.
Я вибираю верх. Сьогодні чудовий день і трохи хмарно,
так що ми не зашкваримося на сонці.
— Скільки разів ти їздила в такі тури? — питає Екс, коли
ми піднімаємося сходами.
— Жодного.
— Що, правда?
— Я місцева, — нагадую йому.
— Ще дивніше.
На мій подив, перша половина туру досить цікава. Ми не
бачимо жодної знаменитості, однак гід розповідає смішні
історії з попередніх екскурсій. Наприклад, туристи сфото-
графували зірку реаліті-шоу тієї миті, коли вона длубала
96

в носі, сидячи у своєму автомобілі. Гід не називає імені

зірки, але дає достатньо підказок, щоб зрозуміти, хто це.
Коли ми потрапляємо на Бульвар Сансет1, Екс поверта-
ється до мене з виразом обличчя, на якому написано:
«Ти бачиш те саме, що і я?»
— Що трапилось? — запитую в нього.
— Це ж «Roxy» та «Whisky a Go Go»!
І «Roxy», і «Whisky a Go Go» — відомі нічні клуби. Він ви-
мовляє ці назви з такою шаною, що я не можу не порадіти
за нього.
Зацікавлено дивлюся на них, але знаю, що там, де бачу
просто чергову будівлю, він бачить історію.
— Ти ще тут не бував? — запитую в Екса.
— Ще ні, — відповідає він, дістає телефон і починає фо-
тографувати.
— Слухай, а ти знаєш, які легенди грали в «Roxy»? Боб
Марлі та гурт «Wailers». Джордж Бенсон і рок-гурт «Jane’s
Addiction». Тривалий час «Doors» грали у «Whisky a Go Go».
Тепер я дивлюсь на будівлі вже іншими очима.
— Ти мрієш колись грати там?
— Я обов’язково буду там грати.
— Ти завжди такий… упевнений?
— Хотіла сказати «зухвалий», правда?
— Зовсім ні, — брешу я.
Він дивиться на мене із саркастичною посмішкою, яка
говорить: «А я тобі анітрохи не вірю». Утім, це приємна по-
смішка. І ми далі розмовляємо.
— То ти хочеш стати справжнім музикантом?
Екс змінює положення, щоб краще розгледіти мене.
— Ми що, справді це робимо?
— Що?

1
Бульвар Сансет (англ. Sunset Boulevard, Sunset Strip, букв. «бульвар заходу
сонця») — вулиця в західній частині Лос-Анджелеса, синонім розкоші та
гламуру голлівудських зірок.
 97

— Те, що нам наказала робити Фіфі: «познайомитися

ближче».
— Якби існувала мафія бальних танців, Фіфі була б там
ватажком. Наше життя було б простішим, якби ми просто
робили те, що вона скаже.
— Я знаю, що ти маєш на увазі. — Він озирається на
клуби, які ми щойно проїхали. — Я вже музикант. Хочу бути
рок-зіркою. Прагну світового визнання. Хочу збирати ве-
ликі стадіони. Щоб квитки на мої концерти розліталися
вмить. Щоб мої фото були на обкладинках журналів і в Залі
слави рок-н-ролу.
— Натовпи захоплених шанувальниць, — додаю я.
Він сміється і знизує плечима.
— Але шансів дуже мало, — зауважую.
— Знаю. — Його голос звучить зухвало і втомлено од-
ночасно.
Упевнена, не лише я казала Ексові, що його шанси малі.
Цікаво, як батьки ставляться до його великої мрії. Батьки за-
звичай не люблять, коли їхні діти ризикують своїм майбутнім.
— І все-таки, знаєш що? — кажу я. — Якби всі думали про
мізерні шанси, то не було б у нас рок-зірок.
Екс знову усміхається, і я щаслива, навіть щасливіша, ніж
мала б бути.
Наш автобус зупиняється на світлофорі. Кілька пішоходів
махають нам, немов ми справжні селебриті.
— Отже, ти переїхав сюди, щоб стати рок-зіркою?
— Частково так.
— І яка інша причина?
Екс розглядає моє обличчя протягом кількох секунд.
У мене таке відчуття, ніби він намагається вирішити, чи
можна мені довіряти.
— Минулого року помер мій друг. Його звали Клей. Він
був нашим басистом.
— Ох, Ексе, мені дуже шкода.
98

— Мені також.
Я не думаю, що Екс ще щось розповість, але він веде далі.
— Нас було четверо в гурті: я, Клей, Джамал на барабанах
і Кевін на клавішних. Ми навіть придумали назву гурту —
«The Lonely Onlys».
— Наче ж інша назва була?
— У школах Лейк-Елізабет не так багато чорношкірих
дітей. Ми з Клеєм знайомі ще з середньої школи. А з Ке-
віном та Джамалом познайомилися у старших класах. Ми
дуже раділи, що нас було четверо, — видно, що Ексу при-
ємно згадувати ті часи. — І перш ніж знову глузуватимеш
із нової назви гурту, маю сказати, що не я вибрав назву
«X Machine».
— Коли це я глузувала з цього?
— Серйозно? Ти не пам’ятаєш? Коли ми вперше зустрі-
лися. Дослівно ти сказала: «Отже, гурт названий на твою
честь?!»
— Ти впевнений? — перепитую я, хоча прекрасно пам’я-
таю. — Це не дуже схоже на мене.
— Може, у тебе є зла сестра-близнючка?
— Немає.
— Тоді це була ти, — ми всміхаємося одне одному.
— Клей придумав цю назву. Він сказав, що оскільки
я фронтмен і гурт був моєю ідеєю, то це її єдина правильна
назва. Ми всі погодилися, що «X Machine» звучить так, ніби
ми з майбутнього», — Екс опускає голову на підголівник,
відвертається й тяжко зітхає, ніби намагається стримати
щось. — Це сталося так швидко. Тільки-но Клей був тут,
а наступної хвилини його вже немає.
Тепер я все розумію. Розумію, чому він усім каже «так»
і чому намагається жити «у моменті». Це тому, що його друг
помер. Він зовсім не фальшивий, як я думала раніше. Точ-
ніше, як сподівалася. Він розумний, вдумливий і кумедний,
а може, навіть ще й трохи філософ.
 99

Мені потрібно, щоб він був не такий… хороший.

Мені потрібно, щоб у нього були обкусані нігті або во-
лосся в носі.
Автобус робить крутий поворот. Я ковзаю вздовж си-
діння й притискаюся плечем до нього. Поворот має закін-
читися, щоб я могла відсунутись і знову сісти рівно.
— Ми в будь-якому разі планували переїжджати сюди
після закінчення школи. Але після смерті Клея ми з хлоп-
цями вирішили не чекати більше й узагалі кинули школу.
— Зачекай, ти що, кинув школу, коли залишалась остан-
ня чверть?
— Так. Є речі, які не можуть зачекати, Еві.
— Тому ти розірвав стосунки із Джесс? — запитую я. —
Щоб переїхати сюди і стати рок-зіркою?
— Ого, здивований, що ти пам’ятаєш її ім’я.
— У мене добра пам’ять на імена, — кажу я.
Насправді це не так. Але краще, якщо він вважатиме, що
так і є.
— У нас із Джесс усе одно нічого б не вдалося. Ми не під-
ходили одне одному.
Я так багато хочу запитати про те, чому вони не підхо-
дили одне одному, але розумію, що точно не повинна за-
глиблюватися в його любовне життя. Тож вирішую, що
зараз саме час змінити тему.
— А як батьки ставляться до того, що ти кинув школу?
— Погано, — Екс обертається, щоб глянути мені в очі. —
А ти хотіла чогось так страшенно, що не сила було чекати?
— Хотіла, — відповідаю я, але не збираюся поясню-
вати.
Це було того дня, коли я їхала на велосипеді аж до Санта-
Моніки, щоб переконати тата повернутися додому. Це було
найбільше, чого я будь-коли хотіла в житті.
Решту екскурсії ми здебільшого сидимо занурені у влас-
ні думки.
100

— Шкода, що не побачили жодної зірки, — кажу я, коли

виходимо з автобуса.
— Нічого. Усе одно ми щось здобули з цієї поїздки.
— І що?
— Ми виконали завдання — дізналися одне про одного
трохи більше.
Фіфі. Справді! Якось я геть забула, чому ми сьогодні
зустрічаємось.
— Ми навіть можемо стати друзями, — додає Екс.
— Фіфі сказала, що ми маємо познайомитися ближче,
а не сподобатись одне одному, — жартую я.
— Так, але, впевнений, я тобі подобаюсь.
— Ти чув вислів «вона закотила очі так сильно, що по-
бачила власний мозок»?
Екс плескає в долоні й гучно та щиро сміється. І це чу-
довий сміх.
— Можемо принаймні домовитись, що ти мене не
ненавидиш?
— Я тебе не ненавиджу.
— Ну, це вже початок, — усміхається він.
 РОЗДІЛ 20

ПЕРЕД ДРУГИМ
АКТОМ

Спілкування в чаті
@Софі, @Кессіді, @Мартін і @я
Софі: Ого! Наступне побачення?
Я: Це. Не. Побачення.
Кессіді: Давай відверто. Той гарячущий хлопець-рокер
запросив тебе слух пісн св груп на їх-му 1-му концерті в ЛА?
Мартін: Господи, Кессіді, тобі шо западло писати нор-
мально слова? Мені довелося це прочитати п’ять разів.
Кессіді: Пішов у дупу.
Кессіді: Отже…
Кессіді: Він насправді такий гарячий?
Я: Ти ж не любиш хлопчиків))
Кессіді: Рок-зірки не хлопчики. Вони навіть не люди.
Вони окремий вид.
Мартін: Правда.
Я: Ми просто зустрічаємось, щоб ближче познайомитись.
102

Кессіді: ОК. Тож хімія між вами буде краща, коли ви разом
танцюватимете брудні танці.
Я: БАЛЬНІ ТАНЦІ — НЕ ТЕ САМЕ, ЩО БРУДНІ ТАНЦІ
Кессіді: Облиш. Це секс, але в одязі.
Мартін: Правда.
Софі: ОМГ, Кессіді…
Кессіді: Що?
Кеcсіді: Та вона просто героїня одного зі своїх любовних
романів.
Мартін: Вона їх більше не читає.
Кессіді: Та вона закохається ще до кінця другого акту.
Я: Ви розумієте, що в реальному житті не буває актів?
Мартін: Правда.
 РОЗДІЛ 21

ЦЕ НЕ ПОБАЧЕННЯ.
ЧАСТИНА ДРУГА
З ТРЬОХ

Клуб, у якому грає Екс, — це звичайнісінький підвал. Без

вікон. З приглушеним тьмяним світлом. Словом, справж-
ня печера.
Я вдивляюся в темряву, прагнучи вдягти захисний
шолом спелеолога. Екса не бачу, але згідно з нашим
планом я мала подивитися виступ, а потім уже зустріти-
ся із ним.
Поки що в клубі людей небагато: дехто сидить за
барною стійкою, ще кілька — за столами позаду. У пере-
дній частині кімнати вже встановлена невеличка сцена.
Я помічаю притулену до підсилювача електрогітару
з наклейкою «X Machine». Не можу повірити, що Екс
справді збирається стати тут і зіграти та заспівати перед
купою незнайомців. А ще не віриться, що я так нервую-
ся через нього.
104

Я відвожу погляд від сцени, роблю глибокий вдих і одра-

зу ж кашляю. Повітря в приміщенні пахне димом, пивом,
сечею та засобами для чищення, якими (без успіху) нама-
гаються приховати решту неприємних запахів. Я вибираю
стіл якомога далі від сцени. Не хочу, щоб моя знервова-
ність передалася йому. Не факт, що вона передасться, але
варто перестрахуватися.
Концерт має початися о шостій, але, за неписаним за-
коном, рок-шоу заборонено починати вчасно. Люди зби-
раються протягом наступних сорока хвилин, і зрештою
клуб заповнений ущерть. Нарешті до мікрофона підходить
невисокий білий хлопець з ірокезом на голові, весь у чор-
ному шкіряному одязі. Його власна шкіра, включно з об-
личчям, майже повністю вкрита татуюваннями.
— Ласкаво просимо до клубу «Рікі», — промовляє він із
відчутним британським акцентом. — Мене звуть Рікі. Сьо-
годні на вас чекає незабутнє шоу. Першим виступає гурт
«X Machine», який приїхав із…
Він замовкає й гукає за куліси:
— Хлопці, забув, звідки ви приїхали?
— З Лейк-Елізабет, — гучно відповідає голос із-за лаш-
тунків.
— А, точно, — каже Рікі, — з Лейк-Елізабет… А де це в біса?
Він знову дивиться у бік і чекає.
— У північній частині штату Нью-Йорк, — відгукується
той самий голос.
— Чули? — Рікі знову звертається до залу. — У грьобаній
північній частині штату Нью-Йорк.
Я спостерігаю за натовпом, намагаючись оцінити запал.
Поки що помірний.
Моє хвилювання наростає. Я дуже вболіваю за Екса.
Хочу, щоб він виступив не просто добре, а чудово. Якнай-
краще. Не хочу, щоб нездійсненна мрія розбила його
серце.
 105

Перш ніж покинути сцену, Рікі оголошує гурт, на розігрі-

ві в якого виступає «X Machine». Це — «улюбленці рідного
міста “Better Daze”». Тепер реакцію натовпу вже не можна
назвати помірною. Напевно, половина залу — це їхні друзі,
але запал є запал, нікуди не дінешся.
Світло ще більше приглушується, і на сцену виходять
троє хлопців. Я трохи пам’ятаю про них із нашої «Ла-Ла
Ленд подорожі»: Джамал — ударник, а Кевін — басист.
Раніше Кевін грав на клавішних, але після смерті Клея
перейшов на бас-гітару.
Екс бере в руки електрогітару й підходить до мікрофо-
на. Там нагорі він якось по-іншому виглядає. Може, тому,
що його дреди розпущені і спадають на плечі. А може,
завдяки сценічному освітленню, що відблискує на корич-
невій шкірі.
Його очі сканують натовп. Мені потрібна секунда, щоб
зрозуміти, що Екс шукає мене. Я здіймаю руку й махаю
йому. Він махає у відповідь, і кілька людей обертаються,
щоб подивитися на мене.
— Привіт усім! — палко вигукує Екс у мікрофон; його голос
звучить глибше, ніж я звикла. — Ми — гурт «X Machine».
Приїхали з півночі бісового штату Нью-Йорк. Це наш пер-
ший концерт у Лос-Анджелесі. Дякую, що прийшли. Пісня
називається «Випускний вечір».
У класичному стилі рок-н-ролу ударник Джамал стукає
паличками в повітрі й починає відлік:
— Раз, два, три, чотири.
І я, і увесь зал очікуємо важкого драйвового ритму, але
натомість ми чуємо повільну пісню. Занадто повільну.
Голос Екса надміру мелодійний. Він співає доволі тихо
і зворушливо. Слова пісні надто солодкі та щирі — щось
про квіти та обіцянки.
Я згадую один з улюблених висловів тата: «Не приходь
з ножем на стрілянину — програєш». Зараз можу сказати
106

лише так: не співай лірику на рок-концерті. Публіці це

не подобається.
Але раптом вони починають співати хором, і вся пісня
змінюється. Голос Екса набуває сили — стає не різким,
а твердим. Темп зростає.
Я не хочу йти
Я не хочу йти
Я не хочу йти з тобою на випускний
Решта пісні про безглуздість випускних вечорів: гіпю-
рові сукні, краватки-метелики, паршиву музику, обнімаш-
ки-цілувашки й танці біля сцени, невиправдані очікування,
що ти колись одружишся з дівчиною, з якою прийшов на
випускний. Це дуже круто та весело, і до кінця пісні вже всі
разом з ними ненавидять випускний вечір.
— Початок цієї пісні завжди збиває людей з пантелику, —
пояснює Екс після того, як оплески затихають. — Наступна
пісня має назву «Раса не має значення».
Ця пісня починається не так тихо й повільно, як минула.
Вона, навпаки, одразу несамовита й бурхлива, але водно-
час якась приваблива. Я вже знаю, що далі хлопці співа-
тимуть хором.
Не кажіть мені, хто я. Зась!
Не кажіть, ким я можу стати
Більше нічого не кажіть. Зась!
Більше нічого
Нічого
Гурт грає ще дві пісні, а я не можу відвести очей від Екса.
Скажімо так: я розумію, чому рок-зірки — це щось! Я також
розумію, чому в них є шанувальники та фанати. Адже там,
на сцені з гітарою, Екс неймовірно сексуальний, і це без-
заперечно. Але насправді мене найбільше вражає те, що
я тепер бачу: там, на сцені, його справжнє місце. Саме там
його нічого не стримує.
Екс присуває мікрофон впритул і промовляє:
 107

— А зараз ми зіграємо нову пісню, над якою почали

працювати лише вчора ввечері. Ще не всі слова написа-
ні, але вважаємо, що в цієї композиції є майбутнє. Цікаво,
що ви, друзі, думаєте.
Він знімає гітару й притуляє її до стіни.
— Ця пісня має назву «Чорна скринька», — каже він і об-
хоплює мікрофон обома руками.
Бас і барабани починають раніше. Коли вступає Екс,
його голос лунає доволі тихо, він м’який і ніжний, напов-
нений таким сильним бажанням, що вже байдуже, які
слова він там бурмоче. Щойно вступає хор, Екс міцно
стискає стійку з мікрофоном і нахиляє її вперед, ніби по-
требує більше місця, щоб розкрити голос і вилити почут-
тя та емоції.
У моїй уяві виринає думка про те, яким буде його май-
бутнє. Не крихітний клуб, а стадіон. Не п’ятдесят людей,
а п’ятдесят тисяч. Не одна пісня, а альбом хітів. У майбут-
ньому Екс отримає все, що хоче. Але згодом я хитаю го-
ловою, бо цього, мабуть, не станеться. За останні кілька
тижнів я бачила у видіннях достатньо розбитих сердець,
щоб усвідомити, що життя майже ніколи не складається
так, як плануєш.
Пісня закінчується, і Екс знову стискає мікрофон.
— Я знаю, що вам дивно бачити трьох чорношкірих
хлопців, які грають рок-н-рол. Але не забувайте: винайшли
рок-н-рол саме чорношкірі.
Він підморгує й усміхається так само, як тоді, коли ми
вперше зустрілися. Тією усмішкою, яка завжди надаватиме
йому перевагу. Його слова спрацьовують, і люди навколо
мене починають сміятися та аплодувати. Екс чекає, поки
овації не вщухнуть.
— Це був виступ гурту «Х Machine», — оголошує він. —
Дякую, що прийшли!
У клубі вмикається слабке світло і стає не так темно.
108

Минає ще двадцять хвилин, поки вони збирають облад-

нання і вітаються з учасниками наступного гурту, перш ніж
Екс протовплюється до мене разом із Джамалом та Кевіном.
— Так це ти — та дівчина, яка затягла нашого хлопчика
займатися балетом? — питає Джамал.
Він вищий за Екса, у нього дитяче обличчя, а на голові
ірокез.
— Точно, це я, — відповідаю.
— Чуваче, я вже говорив тобі, що це не балет. Це бальні
танці, — гарчить Екс.
Припускаю, що між ними постійно трапляються такі
жартівливі словесні бійки.
Джамал нашвидку обіймає мене.
— Нехай буде зайнятий танцями, — каже він. — Бо рані-
ше він просто замордував нас постійними репетиціями.
— А ще зараз він став набагато менш сварливим, — до-
повнює Кевін, теж нахиляючись для обіймів.
Він невисокий, кремезний і зовсім лисий. Мабуть, у ми-
нулому житті Кевін був кам’яним валуном.
— Та годі, дурні. Вам уже час йти, — перериває їх Екс.
— Радий нарешті познайомитися, Еві, — усміхаючись,
каже Джамал.
— Продовжуй так і далі, — додає Кевін.
— Ну що, — звертається до мене Екс, коли вони йдуть.
Його очі блищать, а в усій постаті відчутна якась енергія.
Я хапаю рюкзак і міцно притискаю до грудей. Навіть
ризикуючи бути схожою на звичайну фанатку, я повинна
висловити йому своє захоплення.
— Гей, це було неперевершено! Краще, ніж я очікувала.
Дякую, що запросив. Радію, що змогла побачити й почути,
як ти граєш.
Екс сяє від задоволення. Раніше його таким не бачила.
Мені подобається. Мені так це подобається, що хочу поба-
чити його таким ще раз.
 109

* * *
— Це місце зазвичай має зовсім інший вигляд, — кажу
я Ексу, коли ми сідаємо за столик у нашому кафе «Surf
City Waffles».
Я ніколи не була тут уночі, а воно справді вночі… інше.
Столи вкриті мереживними блідо-рожевими скатертина-
ми. Пелюстки троянд плавають у маленьких круглих вазах
у центрі кожного столу. Справжні свічки в справжніх свіч-
никах вишикувалися на стінах. Полум’я мерехтить. Усе
довкола створює романтичний настрій.
Екс озирається навкруги.
— Тобто ти привела мене сюди, щоб спокусити?
— Та ти що! Ні! — я аж зайшлася.
— Що, спіймалася? — Екс відхиляється назад і сміється,
тримаючи величезні руки на животі.
— Дзуськи! — бурмочу я.
— Тоді не роби так, щоб тебе було легко спіймати.
— А ти не фліртуй зі мною. Я не одна з твоїх фанаток.
— А хто сказав, що я фліртую?
— Мій фліртометр сказав.
— Де ти його взяла? — він нахиляється вперед.
— Там, де й детектор виявлення фігні, — відхиляюся
назад на спинку.
— А ти дотепна, — Екс знову голосно регоче.
— Б’юся об заклад, ти фліртуєш з усіма.
— Не з усіма, — мотає головою.
— Але багацько, правда? — наполягаю я.
— Мені подобаються дівчата, — каже він і повільно кру-
тить вазу на столі довгими пальцями. — А особливо подо-
баються розумні, симпатичні, дотепні, гострі на язик.
— Шкода, що поруч немає нікого такого.
Я нагадую собі, що в нього, мабуть, було менш ніж десять
тисяч подружок. Цікаво, чи кохав він когось із них, чи роз-
бивали йому колись серце? Знаю тільки, що він розбив
110

серце Джесс, коли катався на моєму велосипеді по студії

номер п’ять.
Я змінюю тему. Насправді варто було зробити це ще
кілька речень тому.
— Що це за пісня була, яку ви грали останньою? Та, що
ще не закінчена.
Не встигає Екс рота відкрити, щоб відповісти, як офіці-
антка приносить нашу їжу: вафлі з куркою для нього і вафлі
з ягодами для мене.
Він кусає курку:
— Блін, яка смакота! — і поглинає свою порцію приблиз-
но за дві хвилини, після чого відкидається назад і витирає
руки. — Вибач. Після виступу я завжди голодний.
Екс спостерігає, як я старанно й акуратно нанизую вафлі
на виделку, вмочаю їх у полуничний сироп та поливаю
збитими вершками.
— Навіть не дивись на мою їжу, — попереджаю його
й підтягую свою тарілку ближче.
— Не хвилюйся, я вже ситий, — спокійно каже Екс. —
Останньою ми грали пісню «Чорна скринька».
— Про що вона?
— Багато про що. Але переважно про мого батька. Ко-
лись ми з ним були дуже близькі, але все зіпсувалося після
смерті Клея. Просто тепер я дивлюся на світ не так, як ко-
лись, тому зараз ми ніби більше не розуміємо один одно-
го, — у його голосі звучить жаль, розгубленість і злість.
— Що трапилось?
— У нас різні погляди на моє майбутнє, — каже Екс уда-
вано урочисто, як суддя, що виголошує вирок.
— Він не хоче, щоб ти був музикантом, — здогадуюсь я.
— Батько каже, що це добре як хобі, — Екс бере виделку,
шкрябає по тарілці, а потім кладе назад. — Найсмішніше, що
саме він подарував мені мою першу гітару. Саме він дав мені
перші уроки. У нас навіть був свій гурт, коли я був малий.
 111

— Правда? — я уявляю собі маленького Екса, який зага-

лом такий самий, як і дорослий, тільки нижчий, трошки
повніший і з меншими руками.
— Ми називали себе «WoodsMen». Зрозуміла? Тому що
моє прізвище…
— Ксав’є Вудс, я ж не ідіотка, — перебиваю його.
— А друге моє ім’я — Даріуш, — Екс всміхається. — Кажу
це, щоб ти могла вигукувати моє повне ім’я, коли злиш-
ся на мене.
— Дякую, дуже турботливо з твого боку, Ксав’є Даріуш
Вудс, — сміюсь я.
— У будь-якому разі ми з татом полюбляли робити такі
маленькі концерти для решти родини на День Подяки
й Різдво.
— А яку музику грали?
— Мені подобається думати, що ми кинули виклик на-
вішуванню ярликів на музичні жанри.
— Це означає, що ви були нестерпні, еге ж?
— Ще б пак! Гірше, ніж нестерпні.
Підходить офіціантка й наповнює наші склянки водою.
— Вибач, не хотів обтяжувати тебе всім цим про тата, —
говорить Екс після того, як дівчина йде.
— Та ні, все ОК. Знаю, як ти почуваєшся. Раніше я теж
була дуже близька із татом.
— Та-а-а-к? А з вами що трапилось, мої любі друзі?
Я вагаюся. Про це знають тільки Мартін, Софі та Кес-
сіді.
— Не хвилюйся. Якщо не хочеш ділитися цим зі мною,
не треба, — говорить Екс.
Але я саме хочу. Хочу поговорити з ним про те, що тра-
пилось. Бо він добре розуміє, що значить, коли життя ні-
коли не буде таким, як раніше.
— Батько зраджував маму, і я особисто пересвідчила-
ся в цьому.
112

— Господи Ісусе, Еві.

І я розповідаю всю історію. Мені дуже важко дивитись
йому в очі при цьому. Тому дивлюся вниз, на свою тарілку.
— Хай там як, минуло вже пів року відтоді, як востаннє
його бачила.
— А мама знає?
— Так. Сестра не знає.
— Господи Ісусе, — шепоче він знову.
— Найдивовижніше, що мама та Даніка, здається, почу-
ваються нормально. Наче велика бомба вибухнула в нашо-
му житті, але єдиний, хто постраждав, — це я.
Я змушую себе подивитись на Екса. Його очі сповнені
розуміння.
— Ну, — каже він, — усе одно вважаю, що в конкурсі
сумних історій переможець — я.
Спочатку я надто вражена його словами, щоб реагувати.
Це абсолютно не те, що від нього очікувала почути. Я чека-
ла співчуття й розради. Не думала, що він судитиме, на-
скільки моя історія сумніша від його.
Він засміявся, і я вслід за ним.
Коли ми перестаємо сміятися, наші погляди зустріча-
ються, мить затягується, поки я не розумію, що відбуваєть-
ся, і не відвожу очей.
— Чому б тобі не заспівати зараз, — запитую.
На секунду він здається розгубленим, але потім швидко
дістає телефон, включає музику й починає співати.
— Все горить / Все розбивається / та-ра-та-та-там-
там… — зі сміхом зупиняється. — Я ще не придумав третій
рядок.
— Ти дуже вправно бурмочеш, — жартую я. — Просто
потрібно знайти риму до слова розбивається.
Я кручу волосся навколо пальця й розмірковую, доки
не спадає на думку ідея:
— І наше кохання на попіл перетворюється.
 113

— Ух ти! Добре! — він набирає слова в телефоні, а потім

підводить очі на мене. — Гаразд, наступний рядок уповіль-
нює темп, але в мене є лише його половина. — Ти, як та
чорна скринька, та-ра-та-та-там-там…
— … летиш у морську безодню, — продовжую я.
— Клас! Чудово! — Екс швидко набирає текст у теле-
фоні, нахиляється вперед, його очі блищать. — Продов-
жуймо! Давай далі!
— Гаразд, але тоді нам потрібен справжній папір, а не
лише твій телефон.
Я кличу офіціантку, і вона приносить нам кілька арку-
шів та ручку. Екс записує те, що ми вже придумали, а потім
співає:
— Чорна скринька, що зберігає нашу історію.
— З нашою останньою історією кохання, замість збері-
гає, — хитаю головою.
Він записує. Ми обоє всміхаємось. Захоплені процесом,
видираємо ручку й аркуш одне в одного. Зрештою, у наших
руках аркуш паперу із плутаниною перекреслених слів
і стрілок між рядками.
— Шкода, що в мене із собою немає гітари, — каже Екс
і підтягує аркуш ближче до себе, запускає на телефоні
мінусівку й починає співати.
Я заплющую очі, щоб уважно слухати й не відвертати
уваги на його обличчя. Трохи дивно, але як приємно чути
його голос, що співає слова, які ми щойно написали разом.
Цікаво, що, коли слова звучать під музику, вони ніби на-
бирають більше ваги. Вони наче більш правдиві. Коли Екс
доходить до останніх трьох рядків, я розплющую очі. Його
голос такий чистий і справжній, такий наповнений бажан-
ням повернути щось важливе, що я хочу бачити його
обличчя в цей час.
— Ти неперевершена, — каже Екс, потираючи рукою
потилицю, — маю на увазі в написанні пісень.
114

— Ми писали це разом.
— Я ніколи раніше не писав пісень із кимось. Навіть із
Клеєм. — Він вказує на аркуш паперу. — Я можу це забрати?
— Це твоє. Ти допомагав її писати.
— Але здебільшого написала ти.
Я знизую плечима.
— Насправді я добре розуміюся на розбитих серцях.
У цьому я експерт.
 РОЗДІЛ 22

ПІСНЯ
«ЧОРНА СКРИНЬКА» 1 .
СЛОВА: ЕВІ ТОМАС
І КСАВ’Є ВУДС

Перший куплет:
Все горить,
Все розбивається,
І наше кохання на попіл перетворюється.
Ти, як та чорна скринька, летиш у морську безодню.
Чорна скринька з нашою останньою історією кохання.
Приспів:
Відкриваю тебе,
Зазираю всередину,
Я вже знаю, що знайду там,
Нічого не залишилось,

1
Переклад, близький до тексту оригіналу
116

Нічого не залишилось,
Нічого не залишилось.
Другий куплет:
Та, якою я знав тебе,
Вислизує і зникає з поля зору.
Я залишаюся ні з чим.
Хай йому трясця, нічого хорошого в цьому немає.
Тільки чорна скринька на морському дні.
Приспів:
Відкриваю тебе,
Зазираю всередину,
Я вже знаю, що знайду там,
Нічого не залишилось,
Нічого не залишилось,
Нічого не залишилось.
Куплет-зв’язка
Це все в моїй голові.
Ти — ілюзія, яку я сам собі вигадав.
Я знаю, що тебе вже немає,
Все це прекрасна помилка
Усе — помилка,
Усе — помилка, усе — помилка.
Приспів:
Відкриваю тебе,
Зазираю всередину,
Я вже знаю, що знайду там,
Нічого не залишилось,
Нічого не залишилось,
Нічого не залишилось.
 РОЗДІЛ 23

ЧУДОВО, ПРЕКРАСНО,
ВІДМІННО

Спілкування в чаті
@я, @Мартін, @Кессіді і @Софі
Я: Я запросила Екса на нашу вечірку біля вогнища сьогодні.
Мартін: Ок
Кессіді: К
Софі: Ок
Я: Фух…
Я: А вам, друзі, нема чого сказати?
Кессіді: Нє-а.
Кессіді: А чого питаєш?
Кессіді: Ти ще щось хочеш додати?
Я: Нє-а.
Кессіді: Чудово.
Мартін: Прекрасно.
Софі: Відмінно.
Я: Ви мені не подобаєтеся, люди.
 РОЗДІЛ 24

ЦЕ НЕ ПОБАЧЕННЯ.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ З ТРЬОХ

Пляж Доквейлер — одне з моїх улюблених місць у світі.

Сам пляж дивний і мальовничий, з широкими ділянками
чистого піску та бурхливим, пінним темно-синім океаном,
який, здається, тече з самого краю Землі. Тут є велосипед-
на доріжка, зона для пікніків і навіть душові кабіни. Однак
мої улюбленці — вогняні кільця вздовж усієї смуги пляжу.
Якщо прийдете сюди достатньо рано, то зможете зайняти
одне з них, запалити багаття і провести час із друзями під
потемнілим небом, слухаючи шум океану. Напевне, це
найдосконаліше місце на землі.
— Це він? — запитує Кессіді.
Я підводжу очі від вогнища й бачу, як Екс, похитуючись,
пробирається по піску.
— Буде легше, якщо ти роззуєшся, — кричу я йому.
Екс зупиняється, щоб зняти взуття, а потім уже більш
упевненим кроком наближається до нас.
 119

— Ти Екс, — каже Кессіді, коли він підходить. — Друг

Еві, так?
Не знаю, чи мені здається, чи правда, вона робить неве-
личку паузу між «Еві» та «друг».
— А я — Кессіді. Подруга. Багатійка, дикунка, на яку бать-
ки не звертають уваги. Я принесла тобі випити.
Вона бере одну з п’яти пляшок білого вина і протягує
Ексу. Раніше, коли я сказала їй, що нам не потрібно так
багато вина, Кессіді відповіла: «Мої батьки навіть не помі-
тять, що воно зникло».
— Я — Мартін. Напевно, я дуже чутливий, — каже Мар-
тін. — Я приніс тобі шезлонг.
Він вказує на пляжний стілець, що стоїть у піску поряд
із моїм.
— А я Софі, — вступає в розмову Софі. — Я спокійна,
урівноважена й нудна.
— І зовсім ти не нудна, — каже Кессіді й робить ковток
вина.
— Дякую тобі, — усміхається до неї Софі й повертається
до Екса. — Я принесла тобі найсмачніший сендвіч у всьому
Лос-Анджелесі.
— Дякую, що запросили мене на вашу вечірку, — киває
всім Екс.
— Еві каже, що ти неймовірний, — знову вступає Кессіді.
Брови Екса повзуть догори.
Я поспішаю уточнити:
— Неймовірний у музиці. Кессіді має на увазі, що я ска-
зала: ти неймовірний музикант.
— Ага, — єхидно підтримує Кессіді, переводячи погляд
із нього на мене й назад, — саме це я й мала на увазі.
Я кидаю на неї погляд, який означає: «і ніхто не знай-
де на дні моря твого розчленованого й погризеного
рибою тіла».
Але Кессіді ігнорує мене й звертається до Екса:
120

— Хай там як, зіграй нам щось на знак подяки. На будь-

якій вечірці біля багаття потрібен гарячий хлопець, який
грає на гітарі.
— Ти не зобов’язаний грати, — кажу я Ексу.
— Але все одно зобов’язаний бути гарячим, — вставляє
Кессіді.
— Я не проти, — усміхається він.
Мартін пропонує йому сісти.
Софі пропонує поїсти.
Кессіді протягує йому майже повний келих вина.
Замість того щоб сидіти з усіма, я починаю займатися
вогнем. У цій компанії саме я розпалюю вогнище, тому що
лише я вмію це робити. Треба зім’яти газету й покласти під
невеличку пірамідку з трьох колод. Навчив мене тато. Ми
четверо приїжджали сюди принаймні раз на тиждень кож-
ної «зими». Це татів вислів про зиму. Він родом з Вашингто-
на, округ Колумбія, де зима справжня, зі снігом, ковзанками
та сльозами від морозу й вітру. Тут, у Лос-Анджелесі, темпе-
ратура рідко опускається нижче від +15. А якщо навіть трап-
ляється таке, то це просто для того, щоб ми могли вдягти
модні шарфи й теплі чоботи з хутром та протягом кількох
днів удавати, ніби дуже холодно. Тато любив наші вилазки.
Він вважав, що взимку вночі на пляжі найхолодніше в усьо-
му Лос-Анджелесі. І це нагадувало йому місце, де він виріс.
Останній раз усі разом ми були тут за кілька місяців до
того, як мама з татом повідомили, що розлучаються. Якби
я знала, що це буде востаннє, то запам’ятала б усі подроби-
ці. А зараз усе, що пам’ятаю, — це всілякі «здається».
Здається, мама приготувала печеню чи то з яловичини,
чи то з бичачих хвостів і розклала по пластикових коробоч-
ках для кожного окрему порцію. Здається, тато пристрасно
перемішував палицею дрова у вогні. Здається, ми всі смі-
ялися й називали його піроманіячкою. Якоїсь миті, здаєть-
ся, вони з мамою почали пити вино, сміятися й обійматися.
 121

Здається, вони трохи ніяковіли, розповідаючи про часи,

коли ми з Данікою були малюками. Здається, ми з Данікою
всміхалися одна одній у світлі вогню і вдавали, що теж
збентежені. Наступного дня ми, здається, усі пахли димом,
печенею та океаном. Упевнена, що вдома ми витрушували
пісок зі свого одягу.
— Усе добре? — гукає мені Екс зі свого шезлонга.
Він, виявляється, навіть більш спостережливий, ніж треба.
— Так, — відповідаю я й так само, як тато, тикаю палицею
у дрова, які абсолютно не потребують перемішування.
— Піроманіячка, — несподівано жартома каже Екс.
Сьогодні ідеальна ніч для багаття. Температура повітря
ідеальна: досить холодно, щоб хотілося сидіти біля вогню,
але не так холодно, щоб хотілося стрибнути у вогонь. Навіть
вітер на нашому боці: віє так тихо, що дим прямує вгору,
а не роздмухується навсібіч у наші обличчя.
Я кидаю у вогонь ще одне поліно і краєчком вуха слу-
хаю, як вони вчотирьох спілкуються, намагаючись краще
пізнати одне одного. Екс розповідає, звідки він родом,
а також про свій гурт і про те, як кинув школу. Останнє
найбільше вражає Кессіді.
Я ледве стримуюсь, щоб не дивитись на Екса, коли він
говорить. Але вогняне світло мерехтить на його обличчі
й висвітлює його так, що я не витримую. Хлопець багато
сміється, і я розумію, що мені подобаються люди, здатні
щиро сміятися.
Коли Екс дізнався, що ми дружимо з молодших класів,
то просить розповісти смішні історії про мене (що насправ-
ді означає такі, від яких мені ніяково). Я погрожую загасити
вогонь. Кессіді оголошує, що вона не боїться холоду, і роз-
повідає, як у першому класі я впісялася, коли довго бігла
по сходах. Екс регоче й розповідає, як у другому класі він
упісявся в шкільному автобусі, а потім сидів і чекав, поки
всі вийдуть з автобуса, і тільки тоді побіг додому.
122

Зрештою, ми підходимо до тієї частини вечора, коли вже

починаються п’яні заумні розмови. Це коли ми всі достат-
ньо напідпитку, щоб ставити одне одному псевдофілософ-
ські запитання.
Правила такі: кожен має одним коротким реченням
викласти якусь одну думку-запитання. Відповісти «не знаю»
можна лише раз.

Мартін починає: Чи сім років — це надто довго для не-

розділеного кохання?

Мартін: Для справжнього кохання немає часових меж.

Я: Так, це забагато, особливо якщо людина, у яку ти за-
коханий, пов’язана з твоїм найкращим другом.
Кессіді: Усі мої кохання завжди були взаємні.
Софі: Так, на жаль.
Екс: Хмм, навіть не знаю. Але думаю, дізнаюся найближ-
чим часом.

Я наступна: Ви хотіли б дізнатися, коли і як помрете?

Мартін: Ні.
Кессіді: Нізащо.
Софі: Ні.
Екс: Ні в якому разі. Уявіть собі, який відчуваєш страх,
чекаючи цього. Я волію отримувати задоволення від життя.
Я: Так, завжди добре бути готовим.

Далі Кессіді: Чи існує безумовна любов?

Мартін: Звісно.
Кессіді: Звісно, ні.
Софі: Так.
Екс: Так, існує.
Я: Ні, хіба не має бути умов?
 123

Тепер Софі: Чи існує така річ, як щасливий кінець?

Мартін: Так.
Кессіді: Ні.
Софі: Так.
Екс: Точно існує.
Я: Що таке «щасливий»? І коли настає «кінець»? Моя
відповідь — «ні».

І нарешті черга Екса: Чи є життя після смерті?

Мартін: Не знаю.
Кессіді: Боже, сподіваюся, ні.
Софі: Ні, згідно з науковими даними, ні.
Екс: Не знаю, але сподіваюсь, що є.
Я: Не знаю й не хочу знати.

Ми граємо ще кілька турів. Мартін запитує, чи може лю-

бов тривати вічно. Ми з Кессіді єдині, хто вважає, що це
неможливо. Кессіді, як завжди, уперто виказує свій цинізм.
А я просто маю фактичний доказ того, що цього не буває.
Попри наше правило не вступати у тривалі дискусії щодо
відповідей, ми все одно не втримуємось. Екс не може пові-
рити, що я хотіла б знати, де й коли помру.
— Жахливо, — каже він. — Це означало б, що все життя
над твоєю головою висіла б величезна хмара приреченості.
Усі накинулися на Кессіді за те, що вона сподівається,
що життя після смерті немає.
— Мені достатньо одного разу, дуже дякую! — каже
Кессіді.
Хоча, зрештою, вона змирилася й зазначила, що готова
«наприкінці опинитися там, де перебуватимуть круті та
веселі люди». Правда, ми не зрозуміли, чи то буде рай, чи
пекло, чи взагалі щось інше.
124

За деякий час ми переходимо до пліток про наших од-

нокласників, а це означає, що ми обговорюємо їхнє любов-
не життя. Я точно знаю, що наступною темою буде наше
любовне життя.
Я не впевнена, що готова почути, скільки разів Екс зако-
хувався.
— Хочу пі-пі, — кажу надто голосно від сп’яніння.
— Я з тобою, — як завжди, Мартін супроводжує мене.
Туалет надто далеко й у надто пустинному місці, щоб ми
ходили туди поодинці. Тому ми використовуємо систему
охорони. Мій охоронець — завжди Мартін.
— Мені теж треба, — підводиться Екс.
Мартін сідає й підморгує мені.
Ми з Ексом якийсь час йдемо мовчки, поки він не пору-
шує тиші.
— Мені подобаються твої друзі. Дякую за запрошення.
— Ти їм теж подобаєшся.
— Кессіді смішна.
— Так, шкода тільки, що її батьки такі мудаки.
— Вони із Софі пара?
— Ні… чому ти питаєш?
— Просто так, — Екс знизує плечима. — Вони здаються
близькими… і все.
— Ми всі досить близькі одне одному. Разом пережили
всі митарства середньої школи. Тепер зв’язані по життю
назавжди. Як солдати — ветерани війни.
— Тобто вам було тяжко в середній школі? — Екс смі-
ється.
— Хіба не всім тяжко?
— Та облиш. Мені — ні. Я завжди був такий зухвалий.
— Не такий ти й зухвалий, — заперечую я, але ми обидва
знаємо, що я кажу так заради ввічливості.
Біля туалету ми чекаємо одне одного й разом повертає-
мось назад.
 125

Сьогодні справді ідеальний вечір. Один із тих вечорів,

коли відчуваю щастя від того, що живу в такому чудовому
місці. Пляж наповнений яскравим світлом від багатьох
вогнищ. Біля кожного вогнища — компанія. Люди сміються,
танцюють або просто гріються навколо вогню. Я сильно
вдавлюю босі ноги у вологий пісок. Чомусь хочеться зали-
шити сліди на піску.
Ми вже на півдорозі назад, коли величезний літак авіа-
компанії «Air France» злітає прямо над головою. Ми обидва
зупиняємося й дивимось угору, спостерігаючи за ним. Дви-
гун літака на хвилину перекриває всі інші звуки.
— Було б круто опинитись у Парижі, — замріяно кажу
я, коли літак уже зник за горизонтом.
— А мені подобається зараз саме тут, де я є, — відгуку-
ється Екс.
Я не помітила, коли він перестав дивитись у небо й по-
чав роздивлятися мене.
— Отже, ти вважаєш, Фіфі права? Ми танцюватимемо
краще тепер, коли трохи ближче познайомилися? — за-
питує Екс.
— Думаю, так, — відповідаю й ловлю себе на тому, що
забула, чому саме ми почали зустрічатись.
— Один зі способів дізнатись… — він зупиняється.
Лівою рукою бере мою праву руку, а свою праву руку
кладе мені на талію. Ми опиняємось у закритій позиції. Усе,
що мені залишається зробити, це покласти ліву руку йому
на плече, що я й роблю.
— Хочеш потренуватися прямо зараз? — питає Екс
і ковзає рукою від моєї талії до лопаток, притискаючи
ближче до себе.
Фіфі пишалася б ним. Наша закрита позиція — ідеальна.
Між нами відстань усього п’ятнадцять сантиметрів.
Я не можу змусити себе дивитися йому в очі, тому знову
втупилася в його ключиці.
126

— Я дуже хочу тебе поцілувати, — вимовляє він.

— Танець не передбачає поцілунків, — тепер я підводжу
на нього очі.
Екс широко всміхається й не відводить очей від моїх губ.
— Це значить «так»?
Моє серце перестає битися. Дивно, але я відчуваю по-
легшення. Я знаю, що збираюся відповісти на його поцілу-
нок. Чесно кажучи, ніщо не завадить мені. Я ж хотіла цього
вже давно. Може, ще з нашого туру «Ла-Ла Ленд». А може,
ще й до того. Єдине, що я боюся цього поцілунку. Через
тата й розлучення батьків. Через мої видіння. Що, коли
я побачу наше майбутнє? Що, коли воно нещасливе?
Але я не хочу більше боятися. Я притискаюся до Екса
й підводжу обличчя йому назустріч. Наші вуста зустріча-
ються.
На одну мить Екс відсторонюється, щоб зручніше обій-
няти мене, а потім обома руками ніжно тримає моє облич-
чя і знову цілує. Я обхоплюю його за шию, щоб наблизити-
ся ще більше. Я справді потребую бути ще ближче до
нього. Його руки плавно й ніжно рухаються по моїй спині,
а потім… спускаються нижче. Ніколи в житті більше не глу-
зуватиму з його величезних рук. Вони ідеальні.
— Ого, це було краще, ніж я очікував. А я очікував, що це
буде добре, — каже Екс, коли ми нарешті розімкнули обійми.
— І як довго ти над цим розмірковував? — сміюся я.
— Досить довго, — він знову цілує мене, і це більш ніж
добре.
Це чудово. Неймовірно. Дивовижно. Надзвичайно. Усі
можливі синоніми до слова «чудово», які людство будь-
коли знало.
Я майже впевнена, що завтра перейматимусь через
цей поцілунок і через те, що він означає, але зараз підхо-
жу ближче й цілую Екса знову, щаслива опинитися тут
і зараз — у моменті.
 РОЗДІЛ 25

ТІ, ПРО
КОГО ТИ
НЕ ЗДОГАДУЄШСЯ.
ЧАСТИНА ПЕРША

— Чому ти весь час торкаєшся губ? — запитує Софі й копіює

мене, натискаючи двома пальцями на губи.
— Ти поводишся дивніше, ніж зазвичай, — Кессіді пере-
стає жувати жуйку.
— Щось трапилося між вами з Ексом учора ввечері? —
продовжує допит Софі.
Через стіл Мартін уважно спостерігає за мною.
Однією з небезпек наявності друзів, особливо давніх,
є те, що вони дуже добре тебе знають.
— Схоже, ми цілувалися, — кажу я.
— Бачте, я знала! — Кессіді підштовхує Софі. — Я ж ка-
зала вчора ввечері, що в неї розпухли губи від поці-
лунків.
128

— Правда, казала, — сміється Софі.

— Це хоч було добре? — долучається до жартів Мартін.
— За шкалою від одного до десяти — нескінченність, —
задоволено кажу я, навіть надто задоволено.
Вони піддражнюють мене ще, при цьому Кессіді ствер-
джує, що в неї є радар поцілунків. Вона називає це
«цмок-радар». Софі запитує, коли ми ще підемо до вогни-
ща з моїм бойфрендом.
Визначення «бойфренд» провокує в мене невеличку
паніку. По-перше, ми з Ексом офіційно ще не пара. По-дру-
ге, хіба я не бачу з видінь, що зрештою завжди все руйну-
ється? По-третє, не розумію, чому в мене не було видіння
вчора ввечері.
Певне, одне з правил видінь полягає в тому, що я не
можу бачити власного майбутнього? А може, мені справ-
ді потрібно в прямому сенсі слова «побачити» поцілунок,
щоб видіння виникло? Тоді це добре. Мені подобається
цілуватися із заплющеними очима.
— Хочу ще какао, — я встаю й хапаю свою тацю. — Коли
повернуся, сподіваюсь, ми зможемо поговорити про щось,
крім моїх губ.
Я продираюся крізь натовп до стійки з напоями, ухи-
ляючись від вітальних обіймів, рукостискань і поплеску-
вань по плечу. У їдальні завжди найбільш гомінливо
й людно в перший день після канікул, саме як сьогодні.
До того ж коли до закінчення школи залишається всього
десять тижнів, випускники стають особливо сентимен-
тальними. В інший час ніколи не відбувалось стільки
прощань і примирень, коротких інтрижок, заяв про від-
даність та інших різних витівок і викрутів. Коридори шко-
ли стали схожі на мінне поле, усіяне бомбами ностальгії
та гранатами жалю. Більшість розмов починається так:
А пам’ятаєш, як…? або Ох, якби… Усі роблять багато групо-
вих селфі. «Поки-що-школярі» сміються голосніше й довше,
 129

ніби щойно сказане — найсмішніше, що вони чули в жит-

ті. Однокласники, які майже не спілкувалися з першого
класу, раптом знову сидять разом. Схоже, усі нарешті
усвідомили, що шкільні часи закінчуються, і тепер нама-
гаються зробити все можливе, щоб запам’ятати наймен-
ші дрібниці.
Я хапаю останню склянку з какао й повертаюся до на-
шого столу. Бачу, що Софі та Кессіді вже немає.
— Де вони поділися? — питаю Мартіна.
— Гадки не маю, — знизує він плечима. — Софі треба
було йти, а Кессіді пішла з нею.
Він чекає, поки я сяду на місце, перш ніж почати допит.
— Я так розумію, що видіння в тебе не було, коли ви
поцілувалися?
Я аж підстрибую на стільці.
— Ні, навіть натяку на видіння не було.
— Та-а-ак, цікаво чому.
— Я намагаюся не дивуватись.
— Радий за тебе, Евіку. Здається, вам добре разом.
Мартін усміхається, але я відчуваю, що щось інше в ньо-
го на думці.
— Що з тобою? — запитую.
— Схоже, Даніка в захопленні від свого нового бой-
френда. Вона багато його фоток постить. Що, як я вже
втратив шанс?
Я не знаю, що сказати. Розриваюся між тим, щоб за-
спокоїти його, і тим, щоб не давати марної надії на те,
чого ніколи не станеться.
— Не думаю, що ти втратив шанс, — зрештою кажу я.
Лунає дзвінок, ми збираємо речі і йдемо. Наступний
урок — на четвертому поверсі. Мартін штовхає двері на
сходи, але раптом зупиняється так різко, що я ледь не зби-
ваю його з ніг.
— О боже! — шоковано говорить він.
130

Спочатку я думаю, що десь тут Даніка, бо вона завжди

трапляється Мартіну на шляху. Стежу за його поглядом.
Ні, це не Даніка.
Це Софі та Кессіді стоять тут, посеред сходів.
Вони цілуються.
І я починаю бачити.
 РОЗДІЛ 26

СОФІ
ТА КЕССІДІ

Дівчата вдвох біля величезного будинку Кессіді. Пізня

ніч. Кессіді намагається вставити ключ у замок вхідних
дверей.
— Давай допоможу, — каже Софі.
Вона намагається забрати ключ у Кессіді, але та не від-
пускає. Натомість намагається обійняти Софі.
Софі пручається.
— Ти така гарна, — дивиться на неї Кессіді. — Як могло
статися, що я так довго не помічала, яка ти гарна?
Темні очі Софі сповнені надії й турботи.
— Що ж ти так напилася? — потішається вона, але якось
ніжно.
— Ти вродлива й тоді, коли я твереза, — Кессіді мотає
головою й знову притягує Софі до себе.
Цього разу Софі не пручається.
132

Кессіді пропускає Софі через двері планетарію в обсер-

ваторії Гріффіта. Окрім охоронця та екскурсовода, там біль-
ше нікого немає.
— Як ти це зробила? — вражено запитує Софі.
Кессіді знизує плечима.
— Можу ж я використати гроші батьків для чогось хо-
рошого?

А зараз вони стоять на сходах і цілуються, не зважаючи

ні на кого.

Вечірка біля басейну на чиємусь подвір’ї. У дворі роз-

вішені різдвяні гірлянди. Діти бавляться на галявині.
Кессіді спотикається, ледь не падає в басейн, мало
не тягне Софі за собою.
— Боже, Кессіді, скільки ти випила? — запитує Софі.
— Не будь занудою, Софі. Розслабся.
Софі дивиться в басейн. Він світиться зсередини си-
ньо-зеленим світлом.
— А я думала, що тобі подобаюсь, — звертається вона
до Кессіді.

Ми вчотирьох сидимо в кафе «Surf City Waffle». Мапа

США, яку приніс Мартін, складена й лежить біля стіни між
пляшками з сиропом.
Софі та Кессіді сидять поруч, але не обіймаються. Кес-
сіді дивиться у вікно. Увесь її вигляд говорить, що вона
хоче бути десь в іншому місці. Софі дивиться на Кессіді.
Її обличчя говорить, що вона хоче того ж.
Кессіді починає виривати сторінки з путівника «Подо-
рожуй у США».
Вона йде, не озираючись ні на Софі, ні на когось із нас.
 РОЗДІЛ 27

ТІ, ПРО КОГО ТИ

НЕ ЗДОГАДУЄШСЯ.
ЧАСТИНА ДРУГА

Видіння закінчується, і я знову на сходах.

Софі і Кессіді більше не цілуються. Натомість вони стоять
із шалено щасливими обличчями й махають нам із Мартіном.
— Хай йому трясця! — Мартін штовхає мене. — Ти їх бачила?
Я така вражена, що не здатна говорити, тому просто
киваю.
Софі та Кессіді розуміють, що щось не так, і спускаються
сходами до нас.
Я не можу залишатися тут і вдавати, що радію за них, бо
розумію, скільки болю вони завдадуть одна одній.
— Мені треба йти, — кажу я й прямую до дверей.
Але ось що дивно: у мене було стільки видінь, що я вже
очікую побачити закінчення будь-яких стосунків. Кінець
нашої дружби розбив би мені серце. Утім, цього немає
в моєму видінні.
 РОЗДІЛ 28

НЕБЕЗПЕЧНИЙ
СТРИБОК

Я розумію, що щось трапилось, щойно повертаюся додо-

му зі школи.
Насамперед розсувні скляні двері, що ведуть до нашого
внутрішнього дворика та загального подвір’я, широко відчи-
нені. Мама майже ніколи не відчиняє цих дверей, бо нена-
видить природу. Найбільше вона ненавидить жуків, але
жуки ж і є частина природи. Мама стоїть спиною до кімнати
і стискає дверну ручку, ніби їй потрібно на щось спертися.
Я з осудом дивлюся на Даніку. Вона сидить на дивані,
однією рукою тримає телефон біля вуха, а другою смикає
свої афрокосички.
— Гаразд, татусю, — каже Даніка радісно-солоденьким
голосом, який я називаю «для татка».
Я вже не розмовляю так із ним. Якби Даніка знала
правду, чому мама й тато розлучились, вона теж не роз-
мовляла б так.
 135

Я швидко розвертаюсь, намагаючись утекти нагору

й уникнути розмови.
— Еві, батьку треба поговорити з тобою, — мама зупи-
няє мою втечу.
Я починаю протестувати, але вона така приголомшена,
що я зупиняюся.
— Що відбувається?
— Він усе пояснить, — її ямайський акцент дуже сильний,
тому звучить так, ніби вона іммігрувала вчора.
Даніка простягає мені телефон. Я беру його, але не при-
кладаю одразу до вуха. Мені потрібно кілька секунд, перш
ніж зможу з ним говорити. Усередині мене дві Еві: одна,
яка завжди любила тата, а друга, яка досі любить, але хоче
позбутися цього почуття.
— Привіт, — намагаюсь, щоб мій голос звучав якомога
безтурботніше.
— Привіт, солоденька.
Я чую, що я в нього на спікерфоні. Ненавиджу цей гуч-
ний зв’язок.
— Мені не подобається, коли ти мене так називаєш, —
кажу йому.
Тато зітхає. Я можу точно уявити, що він зараз робить:
однією рукою щипає себе за перенісся, а другою розтирає
потилицю.
— У мене є новини, — повідомляє він.
Я мовчу.
— Хотів сказати особисто, але...
Тато замовкає. Мабуть, хоче сказати, що, оскільки я від-
мовляюся до нього приходити, він не може мені нічого
говорити особисто.
Тепер мама вийшла у внутрішній дворик і зачинила
двері, щоб не чути. Даніка втуплюється в мене великими
темними очима.
— Це про нас із Ширлі, — каже він.
136

На мить я думаю: тато скаже, що вони розсталися. На

мить я уявляю, як ми всією сім’єю знову снідаємо чорнич-
ними млинцями в нашому домі.
Але це не те, що він хоче сказати.
— Ми одружуємося.
Раніше він вжив би обтічне формулювання на кшталт
«ми дали одне одному клятву на вірність», замість просто
сказати «одружуємось». Тато змусив би мене разом із ним
розбирати етимологію слів, а я кепкувала б з його «філо-
логічної одержимості», хоч сама така ж божевільна.
Ми були дуже близькі перед розлученням. У нас схоже
почуття гумору: трошки дивне і трошки цинічне. Ми має-
мо однаковий світогляд: щось середнє між позитивним
і філософським.
Мені досі складно повірити, як ми зараз віддалені одне
від одного.
— Солоденька, скажи щось, — втручається він у моє
мовчання.
— Не називай мене солоденькою, — дратуюсь я.
— Я знаю, що вам тяжко… — каже тато зі співчуттям
у голосі.
Батькове співчуття просто розлючує мене. Якби не його
подвійна гра, я не потребувала б співчуття.
— Не вдавай, що ти переймаєшся, бо ми обидва знає-
мо, що...
— Зупинись, — його голос відлунюється у спікерфоні.
Я сідаю на сходинку. Тепер розумію, чому мама була
знервована.
Даніка хмуриться й невдоволено хитає головою.
— Я хочу, щоб ти прийшла на весілля, — каже батько.
— Ні, — відповідаю. — Я не прийду.
— Еві, обговорімо це. Я дуже хочу, щоб ти...
— Ні, — я непохитна. — Я не прийду, і ти не можеш мене
змусити.
 137

Тато тяжко зітхає, і я знаю, що він готується вилити потік

слів, щоб спробувати переконати мене.
— Мені треба в туалет, — кажу я.
— Еві, я...
— Я справді хочу в туалет, — наполягаю. — Я пішла.
— Ну добре, — відступає він.
Я вимикаю зв’язок, але не рухаюся з місця, так і сиджу
на сходах.
Мама повертається в будинок і засуває скляні двері.
Коли вони зачинені, здається, що ми опинилися у своїй
маленькій бульбашці, відрізані від усього світу.
— Ну, добре, — каже мама. — Думаю, нам варто пого-
ворити.
— Коли він тобі сказав? — запитую я, перш ніж вона
почне свою «батьківську» розмову.
— Ми говорили з ним про це вчора ввечері, але він
хотів сказати вам сам. Як ти ставишся до новини, Ді? —
вона дивиться на Даніку й стискає руки на колінах.
— Я з цим окей, — відповідає Даніка.
— А ти, Еві? — звертається до мене.
— Ти знаєш моє ставлення, — відповідаю я.
Мама відсутнім поглядом дивиться на скляні двері.
— Я знаю, що з цим може бути складно змиритися, —
починає вона.
Звучить це так, ніби мама читає розділ із книжки про
батьківство, що має назву «Як поговорити з дітьми про
розлучення».
Тільки я вже не дитина. Мені майже вісімнадцять. Ви-
діння дали мені більше знань, ніж я навіть хотіла, про те,
як насправді працює любов.
Я перебиваю її промову.
— Мамо, будь ласка, не змушуй мене йти на весілля.
— Це важливо для батька, — говорить вона й сильно
стискає руками бильця крісла.
138

— А як щодо того, що важливо для мене?

— Чому ти завжди така зла на тата? — майже кричить Да-
ніка. — Він не зробив нічого поганого. Вони з мамою розлю-
били одне одного й розлучилися. Це стається скрізь і всюди.
Я на мить щільно стискаю губи, щоб не сказати нічого
зайвого.
— Мамо, будь ласка, не змушуй мене йти, — благаю я.
— Ти потім шкодуватимеш, але я не змушуватиму тебе, —
чую у відповідь. — Ти і справді готова так засмутити свого
батька?
Мама встає й прямує до виходу. Ми обидві знаємо від-
повідь на це запитання.
— Пообіцяй мені, що принаймні подумаєш, — промов-
ляє вона наостанок.
Я відчуваю неймовірне полегшення.
— Гаразд, — кажу я, але лише для того, щоб заспокоїти її.
Я точно не збираюся про це думати.
— Піду прогуляюся, — каже мама, на ходу одягаючи
светр.
Даніка з осудом дивиться на мене й мотає головою, але
нічого не говорить. Вона сходить нагору й залишає мене
одну на дивані у вітальні.
Мама помиляється, що я пошкодую, коли не буду на
весіллі. Я справді шкодуватиму, якщо побачу, як тато цілує
Ширлі, і дізнаюся їхню долю. Я шкодуватиму, вдаючи, що
радію за нього. Мені буде сумно бачити, який він щасливий
у новому житті, пам’ятаючи, що колись він був нашим.
І найбільше я шкодуватиму, якщо піду туди, щоб відзначи-
ти офіційний кінець нашої родини.

* * *
Решту вечора я нічим не займаюсь, крім того, що відпо-
відаю (або не відповідаю) на есемески. Софі пише, що їй
шкода, бо раніше не розповіла мені про неї і Кессіді, але ж
 139

правда чудово, що вони разом? Здається, вона справді

щаслива. Кессіді теж пише. Вона не просить вибачення за
те, що тримала їхні стосунки в таємниці, проте вона так само
щаслива, як і Софі.
Ти можеш повірити, що вона моя дівчина??????
Може, тому, що я пішла тоді раніше, вони обидві хочуть
знати, чи радію за них. Я кажу їм, що радію. Насправді хочу
радіти. Однак думаю тільки про те, як їхні стосунки ві-
діб’ються на нашій дружбі.
Екс пише, коли я вже лягаю спати.
У животі починають пурхати метелики, щойно на екрані
телефона з’являється його ім’я. Але потім метелики пере-
творюються на повільних незграбних слонів. Що я взагалі
роблю? Після татового оголошення та видіння про Софі
і Кессіді мені більше не потрібні ніякі підтвердження того,
що бути з Ексом — це погана ідея.

Екс: Привіт! Просто хотів сказати привіт.

Екс: Як минув твій день? У тебе все ок?

Мені потрібно десять хвилин, щоб придумати щось, що

відповідає на його запитання, але не заохочує продовжу-
вати бесіду.

Я: Усе добре. Лягаю спати.

Я: Добраніч.
Екс: Зрозумів.
Екс: Добраніч.

Я довго не сплю, роздумуючи. Люди завжди говорять:

«Знайди своє кохання», «Кохання вартує того, щоб ризик-
нути» тощо.
Але мої видіння свідчать про інше. Наприклад, істо-
рія тата: він заручився з жінкою, з якою зраджував маму.
140

Так, кохання потребує рішучих кроків. Але люди стрибають

у нього з головою лише тому, що не знають, яке буде при-
землення. Вони вірять, що їхня посадка буде м’яка. Що
земля буде вкрита чимось ніжним і м’яким: пір’ячком,
пуховими подушками, пухнастими дитячими ковдрами,
ворсистими пухкими килимами. Але я бачила ту землю.
Вона вкрита смертоносними шипами, виготовленими
з кісток інших сміливців.
Після такого стрибка не вижити нікому.
 РОЗДІЛ 29

ТІ, ПРО КОГО ТИ

НЕ ЗДОГАДУЄШСЯ.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Наступного дня мені вдається уникати Софі і Кессіді, хоча

намагаюся не виказувати цього. Уранці йду до своєї шафки
в роздягальні на десять хвилин раніше, ніж зазвичай.
В обідній час, замість іти з ними в їдальню, кажу, що мені
треба в бібліотеку доробити домашнє завдання. Після
школи кажу, що маю бігти за маминими дорученнями.
Але вони підозрюють, що щось не так.
Пізніше того вечора мама стукає в мої двері.
— Прийшли твої подружки. Я не знала, що їм казати.
Я теж не знаю.
Коли спускаюся вниз, Софі і Кессіді вже сидять за столом
та їдять лимонно-чорничне печиво з останніх експеримен-
тів мами. Софі ще й п’є молоко. Мама трохи сидить із нами
і ставить звичайні батьківські запитання: як ваші справи,
дівчата? Чи складний останній рік навчання? Чи готові ви
142

до коледжу? У мами закінчились запитання, а в дівчат —

печиво швидше, ніж я того хочу. Мама повертається до
перегляду телепрограми «Смаколики».
— Гайда до твоєї кімнати, — пропонує Кессіді.
Вона заводиться, щойно я зачиняю двері.
— Чому ти уникаєш нас?
— Нічого такого! — зніяковіло кажу я, не дивлячись їй
у вічі.
Ми обидві знаємо, що я брешу. Спробую ще раз.
— Я просто справді...
— Зайнята… Так, ми чули, — наполягає Кессіді.
Софі підходить до мого ліжка й сідає.
— Ми подумали, може, тобі було дико бачити нас разом?
— Чому це дико? — відступаю я.
Кессіді незадоволено зітхає, але Софі веде далі.
— Тому що ми з Кессіді тепер пара, і це впливає на нашу
дружбу вчотирьох.
— Мартін із цим окей, до речі, — вказує Кессіді.
Софі дивиться на Кессіді поглядом, який каже: помовч,
будь ласка. Кессіді жестом показує: рот на замку.
— Що з тобою коїться? — запитує Софі.
— У мене все гаразд, — відповідаю.
— Ні, не гаразд, — Кессіді відходить від дверей і сідає
біля Софі на моє ліжко. — Ти безсовісна лицемірка…
Може, вона має рацію: я намагаюся захищатись, ніби
на мене нападає ворог. Але не потребую захисту.
— Краще б вам, дівчата, не бути парою, — видавлюю
із себе я.
— Подивіться на неї! — Кессіді звертається до Софі. —
Я так і знала!
— Але чому? — дивується Софі.
— Мене турбує, що станеться з нашою дружбою, коли
ви, любі мої, розійдетесь, — якомога лагідніше кажу я.
Але такі речі не бувають лагідні.
 143

Софі складає руки на грудях і тупає ногою.

— А хто сказав, що ми розійдемося?
— Я маю на увазі… більшість пар із часом розпадають-
ся, так?
Дивно, але Кессіді намагається врятувати мене від
самої себе.
— Евс, облиш. Ми ж закохані. Порадій за нас.
— Вибач, — шепочу я, хитаючи головою. — Не можу
вдавати щастя через закінчення нашої дружби.
Кумедно, скільки є різних видів мовчання. Це мовчан-
ня — важке, надсадне, остаточне.
Я могла б розповісти їм про тата, який одружується
з Ширлі. Кессіді підтримала б моє обурення, а Софі поспів-
чувала б. Вони обидві пробачили б тоді мені всі жахливі
речі, які щойно сказала. Але я нічого їм не розповідаю,
а просто намагаюся застерегти від заподіяння шкоди одна
одній. Від того болю, що чекає нас усіх.
Вони одночасно встають. Я відчуваю їхній погляд на собі,
але сама дивлюся вниз, собі під ноги. Я навіть не підводжу
очей, коли чую, як відчиняються двері моєї спальні, коли
чую їхні кроки на сходах, а потім грюкіт вхідних дверей.
Я знаю, що наша дружба все одно зміниться. Усі ми зби-
раємося йти в різні навчальні заклади восени. Але я вва-
жала, що в нас ще залишилася решта літа для нашої епічної
подорожі, що все мало б бути таким, як завжди. Тепер
виявляється, часу в нас не залишилось.
 РОЗДІЛ 30

ПАДІННЯ
У ПРІРВУ

Коли наступного дня я повертаюся зі школи, мама й Да-

ніка сидять за кухонним столом та уважно дивляться на
екран ноутбука Даніки.
Мама нашвидку вітається й далі клацає по клавішах
ноута.
Даніка зітхає й повертає екран до себе.
— Ні, мамо, ти повинна сказати щось цікаве про себе, —
скавчить вона. — Не наголошуй на материнстві. Скажи
про себе як про жінку.
— А це те саме, Ді!
Мені не потрібно бачити обличчя мами, щоб знати, що
вона всміхається своєю коронною усмішкою, яка говорить:
скільки ти ще всього не знаєш, доню.
— Але ж материнство — це не сексуально.
— Я нагадаю тобі твої слова десь за двадцять років, —
каже мама.
 145

Не можу повірити: Даніка намагається вмовити маму

на побачення. Спочатку Софі і Кессіді, потім татове весіл-
ля, а тепер це?!
Коли за п’ять хвилин отримую від Мартіна повідомлен-
ня із запрошенням зустрітись у Смоляних ямах Ла-Брея,
одразу сідаю на велосипед і рушаю. Що завгодно, тільки б
позбутися цих думок.
Смоляні ями Ла-Брея називають так, бо вони розташо-
вані на проспекті Ла-Брея, де досить багато… смоляних,
або бітумних, ям. Найбільша з них, озеро Піт, лежить у цен-
трі. У ній дьоготь зеленувато-чорний, густий і постійно
виходить на поверхню. Іноді на поверхню вивергається
хвиля смердючого повітря.
Озеро Піт — найцікавіша яма, бо в ній є одна з наймо-
торошніших скульптур, які я будь-коли бачила. Троє ве-
личезних вовняних мамонтів — двоє дорослих і дитинча.
Один із дорослих мамонтів до пояса застряг у бітумі. Інший
дорослий і дитина-мамонт перебувають у безпеці на суші,
але дитинча явно в тяжкому становищі. Його рот широко
розкритий від крику, а тулуб спрямований на застряглого
мамонта. Інший дорослий мамонт закам’янів у якійсь бай-
дужості.
Особливе в скульптурі те, що вона фіксує мить у часі. Це
можна сприймати у два способи. Або мамонту в ямі вже
нічого не допоможе, і ми бачимо останні секунди його
життя, або ми бачимо початок дивовижного порятунку.
Те, як я це сприймаю, змінюється залежно від мого
настрою.
Сьогодні вирішую, що мамонт у ямі приречений.
Я залишаю родину мамонтів у їхній нескінченній тра-
гедії, сходжу на вершину головного пагорба й сідаю на
траву. Зараз три години. У цей час відвідувачі парку — пе-
реважно сім’ї з малими дітьми. Я спостерігаю, як діти забі-
гають на пагорб і знову й знову скочуються по ньому вниз.
146

Спостерігаю, як тривожні батьки схвильовано споглядають

за ними.
За десять хвилин до мене підходить Мартін. На ньому
сорочка кольору хакі, шорти кольору хакі й такого ж кольо-
ру капелюх. На шиї пов’язана червона хусточка.
— Ти схожий на охоронця парку, — зауважую я.
— Дякую, — він сідає й витирає лоб тією хусточкою.
Збираючись поглузувати з його вбрання, помічаю ма-
ленького хлопчика, який дивиться на скульптуру мамонта.
З ним мама. Я не чую, що вони говорять, але очевидно, що
хлопчик засмучений, а мама намагається його втішити.
— Ця скульптура — маніфест краху всіх надій, — кажу я.
— Здається, мені не потрібно запитувати, у якому ти
настрої.
Я знизую плечима, а потім зітхаю.
— Софі та Кессіді розповіли мені про вашу розмову, —
каже Мартін.
— Я вже зрозуміла.
Я схиляю голову на його плече й розглядую парк.
— Розкажи, що бачиш, — Мартін ставить умовні лапки
в повітрі на слові «бачиш».
— Ти хочеш, щоб я розповіла, як люди закінчують сто-
сунки?
Він киває.
Я озираюся навколо, намагаючись знайти пару, що ці-
лується. Знаходжу одну, хлопця та дівчину, які приїхали на
пікнік і сидять під величезним платаном. Я вказую на них
Мартінові. Коли видіння закінчується, розповідаю результат.
— Поїздка за кордон у Японію, на весь семестр. Там вона
закохується в японку.
— Овва! — вигукує він.
Я знаходжу ще одну пару, яка тримається за руки. Знову
вказую на них Мартіну. Неминучого поцілунку довго чека-
ти не доводиться.
 147

— Він освідчується їй, але вона відмовляє, адже любить

його недостатньо сильно.
Ще одна пара на підстилці вже цілується. Він переїде
у Нью-Йорк.
Наступну годину ми проводимо у спостереженнях. Я див-
люсь на пари й бачу все те, що й очікую. Багато солодких
починів. Багато гірких фіналів: зрада, смерть, хвороба, роз-
чарування та нудьга.
Невдовзі я більше не витримую й зупиняюсь.
Перш ніж поцілуватися, люди роблять якісь дії, що мо-
жуть бути для мене підказками: кладуть руку на плече,
торкаються талії або обіймаються. Єдиний спосіб жити зі
своїм прокляттям — не бачити поцілунків. Мені потрібно
навчитися вчасно відводити погляд.
— Може, ти розповіси їм про видіння і про те, що з нами
станеться, — пропонує Мартін.
Він говорить про Софі і Кессіді, але я знаю, що насправ-
ді він сам не дуже хоче цього. Мартін так само розгублений
і засмучений, як і я. Було б дуже жорстоко розповісти їм,
що станеться. Це все одно, що вкрасти в них щастя.
Я хитаю головою.
— Вони ніколи не повірять мені. Закохані пари впевне-
ні, що завжди кохатимуть одне одного. Це і є спосіб дізна-
тися, що ти насправді закоханий.
— А ти не можеш просто вдати, що не знаєш про їхнє
майбутнє?
— Мартіне, ти не бачив того, що бачила я. Це жахливо. Вони
зроблять нещасними одна одну. Крім того, найбільша про-
блема полягає навіть не в тому, що вони розлучаться. Про-
блема в тому, що вони розлучать нас усіх. Ми четверо більше
не будемо дружити. Не буде епічної подорожі. Не буде гру-
пових чатів. Не буде весняних канікул. Більше нічого не буде.
— Отакої! Я розумію, — він озирається на пари в парку. —
А зараз усі вони здаються такими щасливими!
148

Я знаю, що Мартін має на увазі. Після кожного видіння

я уважно роздивляюся пару, щоб побачити бодай натяк на
те, що їх очікує. Але жодних знаків. Зараз, у тому самому
парку, де стоять приречені мамонти, ці всі люди щасливі.
Мій телефон дзижчить. Це Екс. Я показую телефон Мар-
тінові, і він закочує очі. Тоді я штовхаю його ліктем.

Екс: Привіт.
Я: Привіт.
Екс: Зайнята?
Я: Та ні.
Екс: Хочеш піти погуляти?
Я: Коли?
Екс: Зараз.

Я нахиляю телефон так, щоб Мартін міг бачити мій екран.

— Ти маєш піти, — каже він.
— Мабуть, погана ідея, — я жестом вказую на парк,
де щойно спостерігала за парочками й пояснювала свої
видіння.
— Еві, тобі не здається, що те, що вони зараз щасливі,
має значення?
Не знаю. Може, й так.
Мій телефон знову дзижчить.

Екс: Якщо хочеш, підемо іншим разом.

Я знову показую Мартіну свій телефон.

— Ти поставила йому оцінку «нескінченність» на шкалі
поцілунків від одного до десяти. Що ти ще роздумуєш? —
питає Мартін. — Відповідай негайно.

Я: Можемо піти зараз.

Я: Зараз саме добре.
 149

Екс: Чудово.
Екс: Куди підемо? Твоя черга вибирати.
Я: Чому це моя?
Екс: Я пропонував тур «Ла-ла ленд» та своє музичне шоу.
Екс: Ти — лише багаття.
Екс: Отже… два до одного… твоя черга.
Я: Це були не побачення.
Я: То були зустрічі, щоб краще пізнати одне одного.
Я: Через Фіфі.
Екс: Ааа, я розумію.

Що, в біса, він розуміє? Цікаво.

Екс: То готова знову «зустрітись» за годину?

Екс: Напиши, куди хочеш піти, і я чекатиму тебе там.
Я: Добре.

— Та ти закохалася до нестями, — каже Мартін.

— Не роби поспішних висновків, — відповідаю йому.
Я їду на велосипеді додому, переодягаюся й вирушаю
знову. Що ближче я до Екса, то неймовірніші сальто роблять
метелики в моєму животі. Що я взагалі роблю? Цікаво. Два
дні тому я сказала татові, що не прийду на його весілля.
Я порівняла закоханість зі стрибком у прірву. Саме вчора
ввечері я сказала Софі та Кессіді, що всі стосунки так чи
інакше закінчуються.
Лицемірка ти, Еві.
Я замислююсь: сподіваюся, що помиляюсь, наскільки
смертельним є той стрибок.
 РОЗДІЛ 31

ЦЕ, БЕЗПЕРЕЧНО,
ПОБАЧЕННЯ

— Ми сьогодні граємо в більярд? — запитує Екс, підходя-

чи до місця, де я стою — під вивіскою «Більярд Вілшир».
— А ти не хочеш?
Мені було складно вибрати місце для нашої першої
офіційної зустрічі, або побачення, хай як ми це називаємо.
Тому я нервуюсь. А раптом йому не сподобається.
Екс зупиняється за метр від мене.
— Та ні, я просто здивований, ось і все, — каже він.
Ми дивимося в очі одне одному. Трохи ніяково, але вод-
ночас надзвичайно зворушливо. Востаннє, коли ми бачи-
лися, ми цілувалися. Але оскільки ми не визначилися, що
означають ті поцілунки, ніхто з нас не знає, що зараз роби-
ти з руками. І з губами.
Я махаю йому. Він махає мені у відповідь. З відстані
в один метр. І починаємо обоє сміятися.
— Дуже радий тебе бачити, — каже Екс.
 151

— Я теж, — відчуваю, що нам варто обійнятися чи щось,

але ніхто з нас не робить першого кроку.
Він відчиняє двері й притримує їх, пропускаючи мене.
— Отже, більярд, так?
— Ну, я подумала, у тебе має бути досвід. Що ще робити
в Лейк-Елізабет?
— Овва, — каже Екс, удаючи обурення. — Та ти «сноб із
великого міста»!
Я всміхаюся. Але це правда: не уявляю собі життя десь-
інде, крім великого багатолюдного міста.
Опинившись усередині, прямую до стійки реєстрації.
— Сеньорита Еві! Давно не бачились, — мене одразу
помічає менеджер закладу Хуліо, якому вже десь за шіст-
десят.
Він нахиляється над стійкою, і ми обмінюємося двома
вітальними поцілунками у щоки.
— А де ваш тато?
— Сьогодні тата не буде, — я стягую зі спини рюкзак. —
Тільки я та мій друг Екс.
Хуліо з Ексом обмінюються привітаннями й потискають
руки.
Хуліо дивиться то на мене, то на Екса, ніби вирішує, хто
ми одне одному — просто друзі чи справжні друзі. Я не
можу одразу сказати, що він зрештою вирішив.
— Обережно з нею, — каже він Ексу. — Вона віртуоз бі-
льярду.
— Я вже відчуваю, — стукає Екс по моєму футляру з києм,
який стирчить із рюкзака.
— Сімнадцятий стіл, — каже Хуліо й подає мені тацю
з більярдними кулями та крейдою.
Сімнадцятий стіл — це той, за яким ми завжди грали
з татом. Він розташований аж у дальньому правому куті
поруч із дошками для гри в дартс, якими ніхто ніколи не ко-
ристується.
152

Але мені зараз зовсім не потрібні нагадування про тата.

Відтоді, коли сказала, що не йду на його весілля, тато на-
діслав мені три повідомлення. У першому була світлина
з рекламним банером тако-вечірки, що висів на ліхтарно-
му стовпі на Вілшир-авеню. У наступному — список усіх
страв, які будуть на вечірці. У третьому — наша сімейна
світлина з тако-вечірки два роки тому. На ній ми з ним ку-
саємо курячі чимічанги (смажене у фритюрі бурито з рисом,
сиром, квасолею та курячим фаршем). Ми із заплющеними
очима насолоджуємося життям і їжею. Я завжди могла б
поїхати на таку латиноамериканську вечірку з мамою чи
Мартіном або ще з кимось із друзів, але знаю, що не поїду.
Адже ніхто, крім тата, не оцінить усіх різновидів сальси.
Ніхто не знає краще за нього, чим вони відрізняються.
Я прошу Хуліо замінити нам стіл. Натомість ми гратиме-
мо за одним зі столів ліворуч біля автоматів для пінболу.
«Більярд Вілшир» — це не один із тих темних, брудних
більярдних залів, які ви завжди бачите у фільмах. Це великий
чистий простір із новими столами, полірованими киями та
стійками з темного дерева. Загальне світло не яскраве, але
над кожним столом є власне верхнє освітлення. Мені завж-
ди подобалося, який це має вигляд: великі ділянки прохо-
лодної темряви з яскравими спалахами жовтого світла.
Зараз надвечір’я середи, тому більшість столів порожні, крім
кількох спереду, за якими грають постійні відвідувачі. Пере-
важно це сиві, сварливі білі дядьки, проте вони чудово грають
у більярд. Деякі з них мене впізнають і привітно кивають.
Ми підходимо до нашого столу, і я виймаю з рюкзака
кий. Якісний кий зазвичай має дві частини. Коли я розкри-
ваю футляр і починаю скручувати частини, відчуваю на собі
уважний погляд Екса.
— Що? — запитую.
— Хуліо має рацію, коли говорить, що ти віртуоз більярду?
— Ну, я вправний гравець, — применшую я свої вміння.
 153

— Облиш, ти — віртуоз, — сміється Екс і вибирає кий зі

стійки. — Добре, навчи мене своїх фішок, снобе з велико-
го міста.
І я починаю вчити.
Показую, як переконатись, що кий рівний, без кривизни.
Треба покласти його на стіл і покатати. Якщо він катається
легко, то рівний. Далі показую, як заганяти кулі в лузи, як
наносити крейду на кінчик кия і тальк на місце між великим
та вказівним пальцями, де кий ковзає. Нарешті, пояснюю
правила: одна людина забиває кольорові кулі, крім «вісім-
ки», а інша — смугасті. Той, хто першим заб’є всі свої кулі,
повинен забити «вісімку».
— Давай покажу, як розбивати піраміду.
Я складаю кольорові кулі в трикутник і білою б’ю в піра-
міду. Кулі розсипаються по столу.
— Твоя черга, — я знову складаю кулі в піраміду.
Екс нахиляється над столом і робить удар. Складно уя-
вити собі, як можна зробити це ще гірше. Кий він тримає
надто високо й не тими пальцями, що треба. І голову під
час удару нахиляє неправильно. Його кий лише мимохідь
зачіпляє биток, який проходить хіба що кілька сантиметрів
і зупиняється.
— Мабуть, мені варто спробувати ще раз, — криво по-
сміхається він.
— Це було катастрофічно погано, — усміхаюся у відпо-
відь і хитаю головою.
Але потайки я в захваті від того, що маю привід набли-
зитися до нього впритул і виправити помилки.
Я згадую сцени з романтичних комедій, які відбувають-
ся за більярдним столом. Зазвичай пропозиція пограти
в більярд іде від хлопця, оскільки:
1) він може продемонструвати свої вміння, а також
2) може наблизитися до дівчини майже впритул, ніби
демонструючи належну техніку.
154

Я знову складаю кулі в піраміду.

— Ось, дивись, — я стаю біля нього, нахиляюся над сто-
лом і демонструю потрібну позицію перед ударом.
Екс робить ще одну спробу. Цього разу биток потрап-
ляє в піраміду, але з такою малою силою, що кулі майже
не рухаються.
Я ледве стримую сміх.
Наступного разу, після того як складаю піраміду, обходжу
стіл, наближаюся до Екса, нахиляюся і кладу свою руку на
його, щоб скоригувати удар.
Екс повертає голову. Раптом його обличчя (і губи) зов-
сім поруч.
— Дякую за допомогу, — каже він.
— Прошу, — відповідаю я.
Його погляд опускається до моїх губ і затримується там.
— На вивісці зовні написано «Більярд Вілшир», а не
«Обійми Вілшир», — чуємо ми голос позаду.
Це Хуліо.
Я миттю відскакую від Екса й починаю виправдовуватись.
— Я просто навчаю його гри в більярд.
Екс залишається там, де і стояв, і заливається сміхом.
Хуліо теж усміхається й хитає головою.
— Називайте це, як хочете, але тримайте тут мені рей-
тинг «PG-13»1, — каже він і додає, уже відходячи, — святий
боже, я ж знаю твого тата.
Екс досі сміється. Я тицяю в нього києм і кажу, щоб замовк.
— Гаразд, подивися, чи я засвоїв урок, — Екс підходить
до столу.
І раптом його тіло трансформується: постава стає впев-
неною, він абсолютно правильно тримає кий, і голову теж
тримає ідеально.

1
Система рейтингів Американської кіноасоціації, запроваджена у 1968 році,
з незначними змінами діє дотепер. Рейтинг PG-13 (Parents strongly cau-
tioned) означає, що дітей до 13 років допускають на фільм тільки з батьками.
 155

Хлопець робить гучний удар і забиває кольорову кулю

в лузу. Потім забиває ще чотири кулі поспіль, і тільки шоста
не долітає в лузу. Він обертається, ловить мій погляд і всмі-
хається мені прямо в очі.
— Здається, ти мала рацію, коли казала, що в Лейк-Елі-
забет нема чого робити, крім більярду.
Я таки мала рацію!
— Чому ти вдавав, що не знаєш, як грати? — я стукаю
києм по підлозі.
— Може, я хотів, щоб ти мене повчила, — підморгує
Екс. — А може, тому, що ти насміхалася з мого рідного міста.
Подивимося тепер, як ти граєш, городянко.
— Ну, бережися, селянине, — я примружую очі і б’ю по
своїй кулі, але хиблю.
Мене досі бентежить його облуда й водночас те, який
він вправний гравець. У мене вже немає шансу на ще один
удар, щоб перемогти, адже Екс заганяє останню кольорову
кулю в лузу, а потім і «вісімку» та… виграє.
Я голосно лаюся, а він просто сміється з мене.
— Ти мені подобаєшся такою.
— Не ятри душу, — я дивлюся на Екса удавано серди-
тим поглядом, хоча насправді щаслива, що він так добре
грає.
Більярд набагато цікавіший, коли у вас гідний суперник.
Я виграю наступні дві партії, а він — четверту і п’яту. Далі
я неочікувано виграю й шосту, коли він в останню мить
не влучив «вісімкою» в лузу. Отже, у нас нічия 3:3.
— Залишимо нічию? — питає він.
— Чому це? Ти боїшся програти?
— Отакої! Тоді не кажи, що я не давав тобі шансу вийти
з цього гідно.
— Дозволь мені самій потурбуватися про свою гідність, —
закочую очі й додаю: — Але спочатку щось з’їмо. Я зголод-
ніла, а в них тут справді смачнющі гамбургери.
156

Ми робимо замовлення в барі, а потім сідаємо за один

зі столиків.
Екс оглядається навкруги. Зараз тут набагато більше
людей, ніж коли ми тільки прийшли. Один із постійних
відвідувачів стоїть біля музичного автомата і, без сумніву,
намагається поставити пісню у стилі кантрі, популярну десь
у минулому столітті. Я дивлюся на Хуліо, який сміється
й розводить руками. Він роками обіцяє кращі та сучасніші
пісні для музичного автомата.
— Тобто ви з татом часто бували тут? — запитує Екс.
— Щонеділі вранці. Спочатку вони з Хуліо вчили мене,
а потім ми просто грали годинами.
— Дівчино, та твій батько — крутий чувак! — каже Екс,
перш ніж згадати, що я так не думаю. — Вибач, я забув про…
— Та ні, усе нормально. Я раніше теж думала, що він
чудовий. Чесно кажучи, саме тому мене все це й вибішує.
Одна справа, що тато зраджував маму, але він ще й зрадив
моє уявлення про нього. А тепер він удруге одружується,
і вже назад дороги немає. Уже ніколи не буде так, як рані-
ше. Не знаю… Усе це не має сенсу.
— Чорт, Еві, я не знав, що він знову одружується, — Екс
на мить кладе свою руку на мою. — Однак я розумію, про
що ти говориш. Це наче він не той, ким ти його вважала.
— Ага, це як у фільмах: поворот сюжету, і виявляється, що
людина, яку ти вважала порядною, насправді злочинець.
Моє серце стискається в грудях. Я не хочу ускладнювати,
але відчуваю потребу розповісти йому, що думаю.
— Я не завжди була така.
— Яка?
Тут заходить Хуліо з гамбургерами, що добре, бо це дає
мені трохи часу, щоб зрозуміти, що хочу сказати.
Екс вгризається зубами в гамбургер, а потім видає ща-
сливий вигук: «Смакот-а-а-а!»
Ми ще трохи їмо мовчки, перш ніж Екс нагадує:
 157

— Так яка ти була не завжди?

— Не знаю, чи зможу я далі вірити в таке, — нахиляюся
до нього ближче.
— Яке «таке»? — запитує він, повільно жуючи.
— Побачення, — я вказую на нас із ним.
Екс відкладає гамбургер і пильно дивиться на мене,
чекаючи, що скажу далі.
— Пам’ятаєш, біля багаття ти запитував мене, чи Софі та
Кессіді зустрічаються?
— Так. Чому ти згадала? Між ними щось є?
Я киваю. Його очі блукають по моєму обличчю.
— Як ти можеш засмучуватися через це?
Я не хочу розповідати йому про нашу сварку і про те, як
уникала їх увесь тиждень.
— Нічого хорошого в тому, що дівчата тепер разом, бо,
коли вони розійдуться, це зруйнує нашу дружбу.
— А хто каже, що вони розійдуться?
Ну як я можу пояснити йому, не розповідаючи про ви-
діння?
— Ніщо не триває вічно, — кажу я. — Раніше мої батьки
теж були такі щасливі. Якби ти познайомився з тією Еві, яка
була ще півтора року тому, і сказав би, що її тато зраджує
маму й вони розлучаться, а батько одружиться вдруге, вона
нещадно висміяла б тебе.
— Ну, не знаю, яка була та «стара» Еві, але «нова» мені
дуже подобається, — уточнює Екс. — Це нестрашно, що
ти трохи цинічна. Нормально, якщо зараз із недовірою
ставишся до усього світу. У тебе є на це вагомі причини.
Тепер Екс подобається мені навіть більше, ніж раніше.
Він такий дивовижний, цей хлопець! У ньому є і хороші
манери, і проникливість, і глибина, і ніжність, і доброта —
усього намішано.
Ми доїдаємо гамбургери й повертаємося до більярдно-
го столу.
158

— Ну що, готова програвати? — запитує Екс і бере

в руку кий.
Я навіть не заморочуюсь шпигати його словами у від-
повідь. Щойно Екс склав піраміду, я розбила її, одразу
забивши дві кулі. Після цього я ходжу навколо столу і б’ю
по кулях, ніби це і є моя основна робота. Залишилася
тільки біла — «вісімка». Я обертаюся до Екса й усміхаюся
йому своєю найчарівнішою усмішкою.
— Я на це заслуговую, — заходиться він сміхом.
— Спробую забити її із заплющеними очима, — кажу я.
— Та ну, невже будеш так ризикувати?
Але це легко. Я взагалі не ризикую. І забиваю кулю із
заплющеними очима. Коли знову розплющую їх, Екс уже
стоїть поруч зі мною. Він забирає в мене кий і кладе на стіл.
— Чудова гра, — каже він, притягуючи мене до себе,
щоб обійняти.
Я обхоплюю його руками за талію й притискаю обличчя
до його грудей.
Ми стоїмо так недовго, поки Екс не промовляє:
— Ми можемо не поспішати, якщо ти не хочеш, — він
трохи відступає, щоб поглянути на моє обличчя. — Маю
на увазі, якщо припустити, що ти взагалі хочеш зробити
це ще раз. Зі мною.
Так зворушливо, що він хвилюється.
— Добре, не будемо поспішати, — підводжу обличчя
до нього й ніжно всміхаюся.
— Чи це означає, що ми можемо офіційно назвати це
побаченням? — питає.
Я сміюся і кладу голову йому на груди.
— Так, це, безперечно, побачення.
 РОЗДІЛ 32

НЕХАЙ ТАКО-ВЕЧІРКА
ВСЕ ЗАЛАГОДИТЬ

Сьогодні ввечері в мами перше побачення. Чоловіка, з яким

вона познайомилася через застосунок, звуть Боб. Він пе-
діатр. Онкопедіатр. Коли я запитала маму, чому симпатич-
ний лікар не був одружений до сорока семи років, вона
подивилася на мене і сказала:
— Він рятує життя дітей, Еві. Дітей з онкологічними за-
хворюваннями.
Не можу збагнути, як одне пов’язане з іншим, але не-
хай так.
— Повір, ти маєш чудовий вигляд, — каже Даніка мамі,
коли вони спускаються у вітальню.
Як Даніці вдалося вмовити маму на мерехтливі золоті
тіні для повік і червону помаду, я не знаю. Але Даніка
не помиляється. Мама неперевершена. На ній темно-си-
ня розкльошена сукня середньої довжини і її улюблені
практичні, але, як вона каже, «усе-таки сексуальні» туфлі
160

на підборах. Востаннє я бачила на ній ці туфлі, коли вони

з татом йшли на вечірку.
— Ти впевнена в цій помаді? Тобі не здається, вона за-
надто… — мама звертається до Даніки й дивиться на себе
у дзеркало передпокою.
— Відверта, зваблива? — закінчую я за неї, адже пожеж-
ні машини менш червоні.
— Саме так, — озивається вона.
— Так це ж і є мета — бути звабливою й чарівною, хіба
ні? — дивується Даніка.
— Так! — мама знову схвильовано й водночас радісно
розглядує себе в дзеркалі, випробовуючи різні усмішки.
Я щаслива за неї.
Дзвінок у двері.
— Це він? — питаю я і встаю з дивана. — Чи не варто було
вам зустрітись у ресторані, щоб він не знав, де ми живемо,
на випадок, якщо цей лікар-онколог виявиться серійним
убивцею?
— Ми так і домовились. Я зустрічаюся з ним у рестора-
ні, — каже мама вже біля дверей.
Даніка дивиться у дверне вічко.
— О, це тато! — вигукує вона щасливим голосом і відчи-
няє двері.
Спостерігаючи за виразом обличчя мами, я розумію,
що вона здивована не менше за мене. Мама підходить до
дверей.
— Я не очікувала, що ти приїдеш сьогодні, — її голос
твердий, ніби вона лає його.
Тато теж це відчуває.
— Грейс, у тебе чудовий вигляд.
— Так що трапилось? — мама не реагує на комплімент,
а робить крок назад і складає руки на грудях, очікуючи
пояснення.
— Вибач, — виправдовується він. — Я хотів здивувати Еві.
 161

— Можна впевнено сказати, що ти здивував нас усіх, —

каже мама зі слабким ямайським акцентом.
Вона відходить убік і впускає тата в дім.
Я не бачила тата пів року, з того самого вечора, коли він
запросив нас із Данікою на вечерю, щоб познайомити
з Ширлі, а я відмовилася їхати. Здається, тато зовсім не змі-
нився, але все-таки є в ньому тепер щось інше. Наприклад,
я ніколи раніше не бачила його в цій зеленій сорочці. У во-
лоссі з’явилася сивина. Навіть вуса трохи посивіли. Чи він
схуд? Не знаю. Може, мені так здається, бо зазвичай зміни
в комусь помітні лиш після того, як деякий час ви не бачи-
лися. Ймовірно, тато був сивим і до того, як пішов від нас.
Але зелена сорочка точно нова. Принаймні для мене.
— Еві, — каже він. — Це ж тако-вечірка!
Він каже це так, ніби тако-вечірка — це щось святе. Ніби
ми в церкві, а кукурудзяний коржик — це святиня. Загалом
для нас так і є. Тако-вечірка — це як релігійний обряд,
недотримання якого, безумовно, є святотатством. Утім, це
саме тато винен, що ми його не дотримуємося тепер.
— Дивись, — каже він і дістає з кишені блейзера (но-
вого) окуляри (також нові). — Я забронював нам «Маріс-
кос Ченте».
Я стою як німа. Усі три пари очей дивляться на мене. Тато-
ві — зі сподіванням. Даніки — напружено-уважно. Мамині —
еее… складно зрозуміти. Ніхто не вміє краще за неї робити
«покер фейс». Я думаю, це частина її роботи медсестри.
— Нагорі поговоримо, — мама бере мене за руку.
— Я хочу, щоб ти пішла з батьком.
Вона зачиняє двері, щойно ми опиняємось у її спальні.
Те, чого я раніше не помічала: вона називає тепер його
лише «батьком», а не «татом».
— Мамо, я не хочу... — починаю протестувати.
— Ти вже відмовилася йти на його весілля, — переби-
ває вона.
162

— Але ж ти знаєш, чому я не йду.

— Ми зараз не про це, — її голос стає твердішим, наші
погляди зустрічаються. — Знаєш, що найтяжче для будь-
якої матері?
— Що?
— Дивитись, як твоя дитина робить щось, про що вона
точно потім пошкодує.
І це спрацювало. Я згодна йти на тако-вечірку з татом.
Не хочу, щоб мамі було зараз ще складніше, особливо коли
йдеться про тата.
Я спускаюся вниз тоді, коли Даніка розповідає татові про
нового бойфренда.
— Його звуть Арчер, — каже вона.
— Лучник1 — це професія, а не ім’я, — говорить тато.
Це так типово для нього.
— Насправді це більше олімпійський вид спорту, ніж
професія, — я навіть не помічаю, як вступаю в гру.
— Літній чи зимовий? — підтримує гру тато.
— Точно літній.
Ми з татом усміхаємося одне одному, поки я не згадую,
що більше не повинна йому всміхатися. Інакше дуже легко
скотитися до попереднього стилю відносин.
Даніка закочує очі й дивиться на нас.
— У будь-якому разі, його звуть Арчер, і він чудовий.
Я йду до дверей. Даніка і тато обіймаються та проща-
ються. Мама й тато просто кивають одне одному. І ми
йдемо.

* * *
Місце, куди ми йдемо, лише за п’ятнадцять хвилин від
нашого житлового комплексу. Ось як ми проводимо перші
п’ять хвилин:

1
Аrcher з англійської — лучник, стрілець з лука; майстер, що виготовляє луки.
 163

Тато: Як справи у школі?

Я: Добре.

Довга обтяжлива пауза

Тато: Даніка казала, що ти почала займатися бальними

танцями? Ну як, подобається?
Я: Нормально.

Ще довша обтяжлива пауза.

Тато: Як твої друзі?

Я: Думаю, ти здогадуєшся, яка буде відповідь на це за-
питання, правда?

Він зупиняється. Я зупиняюся також.

— Ти не можеш підкупити мене такосами, щоб я проба-
чила тебі, — кажу я.
Він підводить руки вгору.
— Тоді чим я можу тебе підкупити?
Я складаю руки на грудях і дивлюся вниз на опалі пелю-
стки жакаранди, які з красивих фіолетових перетворилися
на коричневі. Кумедно, що на дереві ці квіти такі гарні,
а коли опадають, стають жалюгідними.
— Ми можемо оголосити перемир’я на період тако-
вечірки? — питає він.
Востаннє я чула його голос таким, коли тато пообіцяв
мені й Даниці, що він не любитиме нас менше лише тому,
що ми більше не житимемо разом.
Я зітхаю й погоджуюся на перемир’я.
Він радіє так, ніби я сказала йому, що він найкращий тато
у світі. Насправді я дуже сумую за тими часами, коли він
дійсно був найкращим татом у світі.
Ми йдемо далі.
164

— Може, варто розробити стратегію замовлення? — пи-

тає тато у властивій йому манері.
На мій розгублений погляд він зауважує:
— Нам потрібно вирішити, що замовляти і в якій послі-
довності.
Я не можу не всміхатися.
— Ти маєш на увазі велику пригоду з чимічангою торік?
— Ті, хто не вчиться на своїх помилках...
— Приречені повторювати їх, — закінчую за нього уда-
вано серйозно.
Минулого разу ми почали зі смаженого м’яса, що було
помилкою. Надто важка їжа. Після трьох чимічанг ми вже
були ситі донесхочу.
— Почнімо з севіче, — каже він.
На цьому ми погоджуємось і витрачаємо ще кілька хви-
лин, вирішуючи, що і в якій послідовності замовляти. Після
того як це врегульовано, ми переходимо до розмови про
наш улюблений вид спорту — Національну Олімпіаду з ор-
фографії. Раніше я стверджувала, що це не спорт, але тато
переконав мене, що таки спорт.
— Ти бачила, як пітніють ці діти, коли думають? — запи-
тував він.
Ми говоримо про торішнє слово, яке перемогло —
prospicience. З огляду на мої нинішні видіння, дивно, що,
що це слово означає «передбачення».
Ми не згадуємо, як могли разом прогледіти його.
Ми не згадуємо про те, що до цьогорічних змагань за-
лишається тільки два місяці і що ми, мабуть, не будемо
дивитися їх разом. Може, він більше взагалі тепер таке
не дивиться. Цікаво, чи Ширлі теж схиблена на мові.
Ми перетинаємо Шосту вулицю і проходимо через Парк
Пан Пасифік, поки нарешті не потрапляємо на бульвар
Вілшир. Удалині вже блищать фургончики з тако.
— Я відчуваю запах свого майбутнього, — каже тато.
 165

— Пахне сальсою, — відгукуюсь я, і ми сміємося.

Ми їмо, поки вже наші животи ледь не лускають. Вияв-
ляється, не має значення, починаєш ти трапезу з легких
страв чи важких, якщо все одно з’їдаєш вельми багато.
На зворотному шляху додому тато розповідає мені жар-
ти про мексиканську кухню. І вони такі кумедні, що я не
можу не реготати. Думаю, що вислів «татові жарти» був
вигаданий завдяки саме моєму татові.
Насміявшись удосталь, ми починаємо ділитися вражен-
нями про те, які страви сьогодні сподобалися найбільше.
Йому — коржики зі свининою «Такос аль пастор», мені —
севіче з креветками.
Відчуття, ніби ця тако-вечірка нічим не відрізняється від
тих, які були в нас раніше. Лише за винятком того, що до-
дому ми обидва йдемо в різні місця.
За кілька кварталів від дому тато раптом каже, що має
повідомити мені щось важливе.
— Ми з Ширлі вирішили перенести весілля.
У якомусь маленькому куточку мого серця — того, що
колись читало багато любовних романів, — промайнула
надія. А що, як він передумав? А що, як є надія, що вони
з мамою знову будуть разом? Але ця надія триває лише
секунду. Я знаю, що тато має на увазі зовсім інше.
— Чому? — запитую.
— Щоб дати тобі більше часу звикнути до цього. Я дуже
хочу, щоб ти була на весіллі. Для мене це вкрай важливо.
У нього такий серйозний вираз обличчя, що мені навіть
тяжко дивитись. Я хочу погодитись. Ні, не так. Я хочу захо-
тіти погодитись. Але я не можу вдавати, що радію за ньо-
го та Ширлі.
І все-таки приємно, що тато хоче мене бачити на ве-
сіллі.
— Тату, не треба, — я хитаю головою. — Не відкладайте
через мене.
166

Я бачу, що він хотів би натиснути на мене своїм батьків-

ським авторитетом, але не робить цього.
— Добре, — каже він. — Пообіцяй, що подумаєш.
Ще не все втрачено, якщо і тато, і мама просять мене
дати цю обіцянку.
Перш ніж встигаю щось відповісти, чую, що хтось кличе
мене.
— Агов, Еві.
Це Екс. Моє серце починає робити неймовірні викру-
таси в грудях. Його дреди не зібрані в пучок, а вільно ле-
жать на плечах, очі сяють і зосереджено дивляться на
мене. На спині — гітара.
Тато підходить ближче, ніби йому доведеться захищати
мене від хлопця.
— Привіт, Ексе, — я роблю вітальний жест рукою.
Тато відкашлюється.
Добре. Настає мить знайомства.
— Тату, — кажу я, — це Екс. Ексе, це мій тато.
Тато хмикає.
— Вас звати Екс? Х — як невідома змінна?
— Ваша донька вже розповіла мені все про моє ім’я,
містере Томасе, — каже Екс, простягаючи руку, щоб при-
вітатися.
— Сподіваюся на це, — відповідає тато й показує на
Ексове волосся. — А дреди — це релігійний атрибут чи
просто данина моді?
— Суто мода, містере Ті.
— Тримай належну дистанцію, синку. Я — містер То-
мас, — каже тато. — А гітара? Це теж просто мода?
— Ні, сер, містере Томасе. Гітара справжня, — смієть-
ся Екс.
Тато далі екзаменує Екса щодо його минулого та планів
на майбутнє. Екс уміло уникає тієї частини своєї біографії,
коли кинув школу.
 167

Здається, тато задоволений відповідями Екса, бо врешті-

решт каже:
— Чи можу я бути спокійний, якщо залишу вас тут удвох?
— Так, звісно, — втручаюсь у розмову я.
— Ще один жарт, і я піду, — звертається тато до мене.
— Давай, — кажу я, і він розповідає ще один жарт, з яко-
го всі ми вибухаємо сміхом.
Один з улюблених татових висловів — «Сяє, як начище-
ний п’ятак». Зараз тато має такий вигляд.
— Ти мені подобаєшся, хоч і маєш смішне ім’я, — звер-
тається він до Екса.
— Дякую, містере Ті, — каже Екс, а потім на татів сердитий
погляд додає: — Я просто жартую з вами, сер.
— Подумай, будь ласка, про весілля, — говорить уже
до мене тато.
— Гаразд, — відповідаю я, і цього разу справді щиро.
Можливо, завтра я знову сердитимуся, але зараз я смачно
попоїла, досі сміюся з його жартів і знову маю відчуття, що
тато — мій найкращий друг, як було колись. Тато міцно стискає
мене в обіймах, і я обіймаю його у відповідь, бажаючи тим
маленьким куточком свого серця, щоб це тривало вічно.
 РОЗДІЛ 33

ЧАС, ЩО В НАС Є

Ми стоїмо на тротуарі і спостерігаємо, як тато від’їжджає.

Щойно його машина зникає за поворотом, я повертаю-
ся до Екса.
— Хіба ти не збирався сьогодні йти на репетицію із
хлопцями? — запитую його.
— Ми репетирували, але закінчили рано, — Екс смикає
за ремінець від гітари.
У його голосі щось сумне, що змушує мене придивитися
до нього уважніше, але Екс більше нічого не говорить про
те, чому вони закінчили так рано.
— Ми дописали музику до «Чорної скриньки». Я вирішив
зробити сюрприз і прийшов до тебе. Нічого?
Я киваю. Пам’ятаю, що ми вирішили не поспішати, але
дуже радію, що він несподівано з’явився біля мого дому.
Коли ми заходимо у квартиру, я пропоную склянку води,
яку Екс відразу випиває. Я даю йому ще одну, її він теж
ковтає всю. Третю вже п’є маленькими ковтками. Ми ви-
 169

ходимо з кухні й зупиняємося між їдальнею та вітальнею.

Екс знімає гітару і притуляє її до стіни біля розсувних
скляних дверей.
— То ви з татом сьогодні кудись ходили разом?
Я розповідаю про нашу традицію тако-вечірок і про те,
як тато вирішив зробити мені сюрприз.
— Ну і як? Тобі сподобалося? — питає Екс.
— Це було… насправді класно.
— Напевно, ти злишся на себе, що добре провела
час, так?
— Звідки ти знаєш?
— Деякий час після того, як Клей помер, я злився на
себе, що розважаюся і граю без нього.
— І коли це минуло?
— Це ще не минуло.
Я запитую, чи не хоче Екс оглянути квартиру, і раптом
розумію, що екскурсія включатиме й мою кімнату. Чи
показ моєї спальні означає, що ми не поспішаємо? Ду-
маю, ні.
Він іде за мною нагору. Я вказую на нашу ванну кімна-
ту та кімнати мами й Даніки.
— Коли я познайомлюся із твоєю сестрою? — питає Екс.
— У неї є бойфренд, — відповідаю я на запитання, яке
він не ставив.
Чому я це роблю?
Екс здивовано дивиться на мене, а потім цікавиться:
— І я не можу зустрітися з нею, тому що він тримає її
замкненою в казковій вежі?
Ледь помітна усмішка говорить про те, що він дражнить
мене.
— Ні, я просто хочу сказати, що вона вийшла сьогодні
ввечері. З хлопцем. Тож ти не можеш з нею зустрітися.
Екс киває, але з тією самою усмішкою веде далі:
— А мама?
170

— Також пішла на побачення. А ось моя кімната, — кажу

я, коли ми наближаємося до кінця коридору.
Двері зачинені. Я зупиняюся за кілька метрів і дивлюся
на них.
Екс дивиться то на мене, то на двері.
— Ти збираєшся відчинити її силою думки або..?
— Що? Та ні. Телекінез — це не моя суперсила. Я просто
думаю про інше.
— Добре, — каже він, і ми далі витріщаємося на двері.
— Просто хочу перевірити, чи там все добре, — я про-
чиняю двері так, щоб лише я могла протиснутися у щілину,
а потім зачиняю їх у нього перед носом.
Під «все добре» я маю на увазі, що посеред кімнати
немає білизни або чогось, що змусило б мене ніяковіти.
Я швидко засовую два бюстгальтери в шухляду комода,
застилаю ліжко й нарешті відчиняю двері.
— Заходь, — запрошую я, намагаючись говорити якомо-
га спокійніше, але складно бути абсолютно спокійним, коли
ти щойно ховала спідню білизну.
Екс зупиняється на порозі й повільно оглядає мою
кімнату. Починає зліва — з моєї шафи, проводить погля-
дом повз неї до письмового столу під вікном, потім до
книжкової полиці та комода, і, нарешті, зупиняє його на
моєму ліжку.
Я почуваюся оголеною (звісно, метафорично).
Екс прямує до книжкової полиці. Я не здивована. Я теж
так зробила б. Сканує поглядом мої книжки, і я намагаюся
вгадати, що він дізнається про мене.
— Твої полиці мають назви, — обертається до мене.
— Це добре чи погано?
— Ще не знаю, — каже він, усміхаючись. — Що ж ста-
лося з усіма цими книжками? — запитує він і проводить
рукою над порожнім розділом «Сучасні любовні романи».
— Я більше цим не цікавлюся.
 171

Екс киває на знак розуміння, бо справді все розуміє.

Він знає, як це — коли життя ділиться на «до» та «після».
Бо існує дві Еві: Еві до розлучення та Еві після розлучення.
Вони мають однаковий вигляд, але насправді різні.
— У тебе була улюблена книжка? — Екс торкається по-
рожньої полиці.
— «Кекси й поцілунки», — відповідаю не задумуючись.
Сцена з двома кухарями, що цілувалися, готуючи десерт,
спливає в моїй голові. Я вирішую, що час виходити зі спаль-
ні. Екс стає надто звабливим.
— Ну ось, це моя кімната. Тут більше нема чого дивитись.
Повертаємося вниз? — мені здається, що кажу це абсолют-
но невимушено.
— Так, справді, ходімо, — каже він удавано офіційним
тоном, глузуючи з мене.
Ми спускаємося вниз, Екс бере гітару, і ми вирушаємо
у внутрішній дворик.
Уже пізно, майже дев’ять. У більшості квартир горить
світло. Внутрішні дворики й балкони усипані маленькими
цяточками жовтого світла. Хтось, мабуть, місис Чабра, готує
їжу. Нічне повітря смачно пахне куркумою та цибулею.
Ми обидва сидимо: я в кріслі, а Екс навпроти мене на
дивані. Він сумно всміхається й дивиться у двір. Щось
точно його турбує.
— З тобою все гаразд? — запитую я.
Екс закриває обличчя руками й кілька секунд дивиться
в небо.
— Сьогодні річниця, як Клей… Маю на увазі, це сталося
рівно рік тому. Не думав, що буде так тяжко. Сьогодні вве-
чері на репетиції ми всі намагалися поводитися так, ніби
все нормально.
— Хочеш про це поговорити? — питаю невдовзі.
Спочатку я не впевнена, що Екс відповість. Він бренькає
на гітарі, перебирає пальцями акорди й мовчить.
172

— Не можу заспокоїтись, як безглуздо все трапилось.

Він переходив вулицю. Якийсь довбодятел в автомобілі на
ходу надсилав повідомлення в телефоні. Просто цьому,
бляха, так легко можна було запобігти. Це ж закон: ніяких
повідомлень під час руху.
Екс бере акорд на гітарі: голосно й розлючено.
— І це була не дитина. Не хтось там такий, як ми — типу
«безвідповідальні підлітки». Це був, сука, дорослий. Хто, як
не він, мав знати краще, що бути дорослим насамперед
означає бути відповідальним, — іронізує Екс. — Ні хріна
вони не знають. Просто навчились прикидатися.
Екс знову перебирає струни, але цього разу тихіше.
— Ми мали виступати на шоу. Було заплановано кілька
концертів наприкінці літа в парку Баррінгтон. Клей запіз-
нювався, але він завжди запізнювався, тож я не знав... —
Екс мотає головою, ніби зробив щось погане, бо не знав. —
Зателефонувала його сестра й розповіла, що сталося. На
той час, коли я, Джамал і Кевін приїхали на місце аварії,
Клей уже помер. Прямо на вулиці.
Екс нахиляється вперед, тримає гітару так, що, здається,
він її колисає. Дреди спадають на обличчя, тому я не бачу,
плаче він чи ні. Я не знаю, що робити чи що сказати, щоб
допомогти йому, але мушу допомогти.
Я встаю, беру гітару з його рук і відкладаю її вбік.
Без неї Екс схиляється ще нижче й закриває обличчя
руками. Я сідаю біля нього та обхоплюю його рукою за
плече. Екс притуляється до мене, і я міцно його обіймаю.
Я не заспокоюю, не кажу, що все гаразд. Бо це не так.
Його найкращий друг помер безглуздою смертю, якої ціл-
ком можна було уникнути. Така абсурдність та алогічність
знесилює й не дає спокою.
Не знаю, скільки минає часу, але потім Екс випрямля-
ється, і я його відпускаю. Він витирає очі руками й усміха-
ється мені якось збентежено та вдячно.
 173

— Принесу тобі води, — кажу я не тому, що думаю, ніби

він хоче пити, а щоб дати час опанувати себе.
Це те, що йому зараз потрібно.
— Та ні, не треба, усе гаразд.
— Я просто хочу дати тобі хвилинку наодинці.
Очі в нього досі вологі та червоні.
— Я розумію, що ти маєш на увазі, Еві. І дуже ціную це.
Однак я хотів би, щоб ти залишилася зі мною. Якщо ти
не проти, звісно.
Я дивуюся, як йому вдається дозволяти собі бути таким
вразливим і водночас таким сильним. Я сідаю поруч, і ми
разом спостерігаємо, як темніє вечірнє небо.
Прошу розповісти про Клея. Вони познайомилися в му-
зичному магазині, ще коли були дітьми. Обидва тільки
починали грати на гітарі, і їхні батьки привели їх у магазин
за нотами.
— Клей стояв у гітарному відділі і тримав у руках надто
велику для нього бас-гітару. Десь у п’ятнадцять разів за-
велику. Ми потоваришували одразу.
Екс дивиться на мене.
— Ти йому точно сподобалася б. Йому сподобалась б
твоя іронічність і саркастичність.
— Ніколи в житті не була саркастична.
— Із сарказмом каже саркастична дівчина, — насміха-
ється він.
Десь з іншої квартири починає лунати музика. Спочат-
ку повільно, але майже одразу вона стає швидшою. Це грає
пані Чабра.
— Ти колись танцювала у стилі Боллівуду? — питає Екс
і ногами вистукує ритм.
Я заперечливо хитаю головою.
— Один із моїх друзів там удома — індієць, чиї бать-
ки розуміються на вечірках: гучна музика, дикі танці і вся-
ке таке.
174

Зараз Екс весело всміхається, а я щаслива і вдячна му-

зиці пані Чабри.
— Ніяких закритих позицій, як у бальних танцях, — по-
яснює Екс.
— Покажи, — прошу я.
Екс підстрибує з місця й увесь перетворюється на су-
цільний рух: шия витягується, зап’ястя крутяться, стегна
звиваються. Він навіть шльопає по колінах, схожий при
цьому на запального несправного робота.
Я впевнена, що Екс не танцює зараз справжній індій-
ський танець, але так приємно бачити, як він усміхається,
а не плаче, тож я вибачаю йому цю імпровізацію.
Я долучаюсь до нього й роблю танцювальні рухи, яких
«навчилася» з кількох індійських фільмів. Що більше ми
намагаємося підлаштуватись одне до одного, то складні-
шими стають рухи шиї та зап’ясть. Урешті мій танець пере-
творюється на танець робота. Екс перестає танцювати
і сміється з мене, а я в ритмі танцю показую йому середній
палець. Він сміється ще більше, а потім дивиться на мене
так, як тоді на пляжі, перед тим, як ми поцілувались. Його
руки на моїй талії, а мої долоні на його грудях.
Боковим зором я бачу, що вмикається світло. Усвідом-
люю, що варто зважити на це, але вся моя увага зосере-
джена саме на губах Екса.
Екс зупиняється на півдорозі.
— Здається, хтось прийшов, — каже він тихо.
Я відступаю саме вчасно, тому що у вітальні з’являється
мама. Вона розсуває скляні двері у внутрішній дворик
і питає:
— Що тут відбувається?
Ми не робимо нічого з того, що зазвичай турбує батьків:
секс, наркотики, пірсинг. Але все одно я маю відчуття, що
мене спіймали на гарячому. Мама уважно вивчає стан
мого одягу. Щойно переконується, що я одягнена належ-
 175

но, вона змінює вираз обличчя з сердитого на просто

невдоволений.
— Хто це? — питає вона.
— Це Екс, — знайомлю їх я.
— Приємно познайомитися, місис Томас.
— А, так ти той хлопчик, що танцює. Онук, — каже вона. —
Ну як тренування?
— Усе добре. Наша інструкторка ще не вбила нас.
— Як не дивно, я не переживала, що моїй доньці загро-
жує смертельна небезпека від танців, — іронізує мама
з незворушним виглядом.
— Бальні танці небезпечніші, ніж можна собі уявити,
місис Томас, — зауважує Екс.
— А ти дотепний, — мама нахиляє голову вбік, замис-
люючись. — Ну, приємно познайомитися. Сподіваюсь, ви
з моєю донькою виживете в тих танцях.
Вона вже майже у вітальні, коли мені спадає на думку,
чому це в неї такий чудовий настрій.
— Мамо, як твоє побачення?
— Це було… справді добре, — каже вона зі щасливою
усмішкою на обличчі. — Ми домовились зустрітися знову
на наступних вихідних. У нас буде похід.
— Але ж ти ненавидиш природу, — нагадую я їй. — І піш-
ки ходити не любиш.
— Тепер люблю, — відповідає вона, хитро всміхаючись. —
А твоя комендантська година починається за п’ять хвилин.
Екс повертається до мене, щойно скляні двері повністю
зачиняються.
— Подруго, це було щось, — каже він. — Не хочу, щоб
перше враження про мене було погане. Мені потрібно,
щоб я їй подобався.
— Ти їй подобаєшся, — запевняю я так щиро, що Екс
розуміє: більшою мірою це стосується мене самої. — І та-
тові ти теж подобаєшся.
176

— Це дуже добре, — відгукується Екс.

Ми дивимося одне на одного ще кілька секунд. А якби
мама прийшла додому на хвилину пізніше…
— Ну, мабуть, мені час йти, — Екс бере в руки гітару
й закидає її на спину. — Шкода, що я так і не заспівав ту
пісню тобі.
— Нічого, наступного разу, — я проводжаю його до вхід-
них дверей.
— Підемо завтра ввечері з твоїми друзями до вогнища?
Я майже погоджуюсь, однак згадую про Софі та Кессіді.
— Не дуже вдала ідея.
— Вибач, пам’ятаю, ти сказала, що не хочеш поспішати. —
Екс потирає потилицю.
— Ні-ні, не через те, — намагаюся заспокоїти його й роз-
повідаю все, що сталося із Софі та Кессіді.
Коли закінчую, Екс розгублено дивиться на мене.
— Чекай. То ти припинила з ними спілкуватись, тому
що вони почали зустрічатися?
— Не тому, що почали. Тому, що зрештою їхні стосунки
закінчаться. Вони розіб’ють серце одна одній. На це надто
боляче дивитися.
— Тобто ти з ними вже не дружиш?
— Ми друзі. Просто більше не тусуємося разом.
Я знаю, як це безглуздо звучить. Намагаюся, щоб моя
усмішка виправила ситуацію, але це не спрацьовує.
— Еві, ти кинула друзів, з якими товаришувала ще з мо-
лодших класів?!
— Я не можу тобі пояснити, — розчаровано зітхаю.
— Це не має пояснення. Навіть якщо ти маєш рацію
й вони справді розійдуться та зіпсують вашу дружбу,
подумай про весь той час, який ви зараз можете бути
разом, — він повертається і вдивляється у вулицю, ніби
там є щось, що допоможе мене переконати. — Іноді лю-
дей не можливо повернути, Еві. Ми маємо лише той час
 177

із ними, що в нас є, — його голос стає тривожним, ніби

Ексу конче необхідно, щоб я зрозуміла те, що він нама-
гається мені сказати. Він віддав би все, щоб ще один день
провести із Клеєм.
Я роблю крок і обхоплюю його руками за талію. Ексу
потрібно кілька секунд, перш ніж він теж обійме мене.
— Подумаю про те, що ти сказав, — обіцяю я.
— Це була наша перша сварка? — питає він.
— Здається, так.
— Не так уже й погано, — усміхається Екс мені.
— Можемо наступного разу посваритися дужче, — усмі-
хаюся у відповідь.
 РОЗДІЛ 34

«ТРИМАЮ ТЕБЕ
МІЦНО, КРИХІТКО» 1

Прокидаюся із відчуттям, ніби знаю, що мені тепер роби-

ти. Зараз неділя, а це означає, що сьогодні ми снідаємо
в кафе «Surf City Waffle». Я пишу Мартінові повідомлення,
що збираюся там зустрітися з усіма, але він каже, що за-
мість цього потрібно їхати до Кессіді. Софі не хотіла йти
в кафе, якщо там не буде нас усіх. Я сідаю на велосипед
і намагаюся не думати про ті наші посиденьки, яких уже
не буде в майбутньому. Згадую учорашні слова Екса: ми
маємо лише той час із кимось, що в нас є.
Уперше я була у Кессіді вдома в Беверлі-Гіллз, коли ми
навчалися в середній школі. Її будинок такий великий, тож
я спочатку подумала, що тато помилився адресою і привіз
мене в готель чи заміський клуб. Але ні, то був насправді
їхній приватний будинок.
1
«I Got You Babe» — популярна пісня, що увійшла до списку «500 найкращих
пісень усіх часів» за версією журналу «Rolling Stone».
 179

Я дзвоню, двері відчиняє Мартін.

— Просто попереджаю, вони досі дуже злі на тебе, —
каже він замість «привіт».
— «Дуже» — це наскільки?
— Будь готова віддати один зі своїх органів, — промовляє
Мартін і зачиняє за мною двері.
— Хто зліший?
— Софі навряд кидатиме в тебе камінням.
— Зрозуміло.
— Крім того, ти повинна знати, що вони справді вірять
в публічні вияви кохання. Вони цілуються увесь час. І весь
час називають одна одну «крихітка».
— Навіть Кессіді?
— Особливо Кессіді. Ти не бачила того, що бачив я, Евс.
Я здригаюся від сміху. Більше здригаюся, ніж сміюся.
Можна сказати, на шістдесят три відсотки здригаюся.
— Дякувати богу, що ти повернулася, — зітхає полегше-
но Мартін. — Без тебе погано.
Він проводить мене через будинок і виходить до ба-
сейну.
Спочатку дівчата мене не бачать, адже пестяться у воді.
Я не хочу переривати їх, тому сідаю за обідній стіл на
терасі. На ньому розставлені вишукані тарілки, лежить
справжнє столове срібло і стоять келихи для шампанського.
Я помічаю залишки вафель і кілька різних сиропів.
— Ви що, замовили їжу із SCW? — запитую Мартіна.
— Ні, виявляється, зараз у них є сімейний кухар, — від-
повідає він.
— Господи Ісусе, вони справді багаті! — зачаровано
вигукую я.
— Еге ж, — погоджується Мартін і пропонує мені чисту
тарілку.
Я надто нервуюся, щоб їсти, тому просто сиджу й чекаю.
Минає трохи часу, доки Кессіді помічає, що я тут.
180

— Щось не пам’ятаю, щоб запрошувала тебе, — каже

вона таким тоном, що звучить як «зараз просто приду-
шу тебе».
Мартін завмирає, уже готовий відтяти собі руку. Я на-
томість починаю сама.
— Привіт, друзі.
Софі вилазить із води, загортається рушником і сідає
на шезлонг.
— Привіт, Еві, — бурмоче вона, але не дивиться на мене.
Кессіді теж виходить з басейну й підходить до Софі. Вона
геть ігнорує мене і звертається до Мартіна.
— Що вона тут робить?
— Я прийшла просити пробачення, — пояснюю я.
В очах Софі я бачу бажання пробачити мені. Вона обіймає
Кессіді за плечі, але та просто міцно складає руки на грудях.
Я повертаюся до Мартіна за допомогою.
— Проси ще, — шепоче він.
Я не думала, що повернутися до колишньої дружби
буде так складно. Але зараз раптом усвідомлюю, що, може,
не все залежить тільки від мене. Що робити, якщо вони
вирішать не пробачати мені? Тоді Екс мав рацію: саме
я відповідатиму за наш розрив. Не вони.
— Чому ти сказала, що нам не варто зустрічатися? —
запитує Кессіді. — Це через мене, так? Ти думаєш, що
я недостатньо хороша для Софі?
Не можу повірити, що Кессіді так думає. Хоча можу.
Це те, що вона все життя відчувала від батьків, які постій-
но нехтували нею.
Я підходжу до шезлонга і присідаю коло неї.
— Ні, Кессіді. Зовсім ні. Це лише моя проблема. Відтоді,
як мама й тато…
— Дивись, я казала тобі, — Софі звертається до Кессіді.
Я радію, що Софі вірить мені. Проте Кессіді ще не готова
мені пробачити.
 181

— О господи! Попустися вже. Припини так переживати.

Відтоді, як це сталося, ти якась…
— Кессіді має на увазі, що ми сумуємо за тією колиш-
ньою Еві, — перебиває її Софі. — Зрозумій, не всі закінчу-
ють так, як твої батьки. Деякі люди щасливі.
— Мені шкода, що була така егоїстична. Вибач. Я була
закінченою ідіоткою, — звертаюсь я до Кессіді.
Вона хитає головою, але я бачу ледь помітну усмішку
на її обличчі.
— Закінченою ідіотською гівнючкою, — доповнює вона.
— Згодна. Мені шкода, що була закінченою ідіотською
гівнючкою, — усміхаюся їй у відповідь. — Я не мала на
увазі нічого такого. І дуже радію, що ви, друзі, щасливі
разом.
Кессіді сяє від задоволення. Певне, узагалі вперше
в житті.
— Ти сяєш від задоволення.
— Я не сяю, — кривиться вона.
— Ти сяєш, — підтверджує Софі.
І тоді Кессіді робить ще щось, так не схоже на неї: вона
червоніє.
Ми всі витріщаємося на неї.
— От чорт! — вигукує вона.
Решту дня ми проводимо, наздоганяючи все, що про-
пустили, поки не спілкувалися. Мартін мав рацію: Софі та
Кессіді увійшли у клуб публічного вияву кохання. А слово
«крихітко» стало одним із найбільш уживаних у їхньому
лексиконі. І справді, дивно спостерігати, як вони торка-
ються одна одної й цілуються.
І я не можу заперечити, що вони щасливі. Справді
щасливі.
Мені б хотілося, щоб це в них тривало вічно. Хотіла б
мати таку суперсилу, яка допомагала б людям зберігати
кохання на віки.
182

Ми проводимо разом майже увесь день, поки не настає

час мені вирушати додому на вечерю.
— Ми сумували за тобою, Еві, — Софі обіймає мене.
Кессіді долучається до обіймів.
— Наступного разу ми не прощатимемо тебе так легко.
— Це було легко?
— Справді легко, бо всі твої органи на місці, — вступає
в бесіду Мартін, обнімаючи нас усіх.
— Це правда, — кажу я. — Я теж за вами, друзі, сумувала.
 РОЗДІЛ 35

БАЧАТА
ЩОПОНЕДІЛКА

— Дуже радий, що ти налагодила стосунки з ними, —

каже Екс, коли в понеділок увечері заходить у студію
танцю.
Ще вчора я надіслала йому повідомлення, що все ви-
правила з Софі та Кессіді.
— Я теж радію, — кажу я. — Ти мав рацію.
Екс обіймає мене.
— Я дуже часто маю рацію. Тобі доведеться звикнути
до цього.
— А ну, замовкни, — жартую я.
Наші погляди зустрічаються. Атмосфера стає вже не
жартівливою, а сповненою пристрасті.
— Коли сказала «пізнати одне одного краще», я не
мала на увазі це в біблійному сенсі, — чуємо ми іронічний
голос Фіфі.
Ми відсахуємося одне від одного. Фіфі всміхається.
184

— До танцювального конкурсу залишилося тільки шість

тижнів. Час серйозно взятися за справу.
Ми тренуємося дві години поспіль, обидва з Ексом спіт-
нілі й виснажені.
— Це була найкраща репетиція. Хімія між вами набагато
краща, — підморгує Фіфі. — Але, на жаль, для перемоги
потрібно більше, ніж хімія.
Вона встановлює нам виснажливий графік репетицій.
Щопонеділка — бачата. Щовівторка — сальса. Щосереди —
свінг Західного узбережжя. Щочетверга — хастл. Оскільки
аргентинське танго найскладніше, Фіфі планує для нього
три дні: п’ятницю, суботу та неділю.
Після того як ми погоджуємося із графіком, Фіфі плескає
в долоні й говорить:
— А тепер побачимо, чого ви варті.
 РОЗДІЛ 36

САЛЬСА
ЩОВІВТОРКА

<Вівторок, 00:13>
Екс: Фіфі несповна розуму.
Я: Більше caliente! Піддайте жару!
Я: Я думаю, що caliente — єдине іспанське слово, яке
вона знає.
Екс: Як ти думаєш, скільки разів вона це сказала?
Я: П’ятдесят чи шістдесят.
Екс: Може, навіть більше.
Екс: Слухай, я читаю ту книжку, про яку ти мені розпо-
відала.
Я: Яку?
Екс: «Кекси й поцілунки».
Екс: Я не очікував, що це буде так БРУДНО.
Я: Це ти на першій сцені в пекарні?
Екс: «Крем» має бути на торті, а не на….
Я: Як вузько ти мислиш.
186

Екс: Що таке звабливі кургани плоті?

Екс: Я не вчив цього з біології.
Я: Це викладають лише у 2-му семестрі.
Екс: Йой!
Я: Вибач.
Екс: Насправді я не думаю, що оце із «кремом» гігієнічно.
Я: Добраніч, Ексе!
Екс: Ніколи більше не піду в пекарню.
Я: Я вже сплю.
Екс: Хто їх знає, де ці тістечка побували.
Екс: Якийсь у дупу секретний соус.
Екс: Ти ще тут?
Я: Так, вибач. Умираю зі сміху.
Екс: Радий, що насмішив тебе.
Я: Тобі це добре вдається.
 РОЗДІЛ 37

СВІНГ ЗАХІДНОГО
УЗБЕРЕЖЖЯ
ЩОСЕРЕДИ

Я сплю і бачу сон, коли мій телефон починає цвірінькати.

Екс: Ти прокинулася?
Я: Так.
Екс: Можу тобі зателефонувати?
Я: Так.

Одразу дзвонить телефон.

— Привіт, — намагаюся звучати так, щоб не було чутно,
що я щойно міцно спала й бачила сон.
Але це не працює.
— От дідько, я тебе розбудив, — каже Екс.
— Та нічого, — відповідаю, блимаючи в темряві. — Як ти?
Як минув ваш виступ?
— Усе чудово, — Екс якийсь час мовчить.
188

Я чую шелест його простирадл. Підтягую свою ковдру

вище і вмощуюся серед подушок та чекаю, щоб він про-
довжив.
— Дзвонив батько. І знову за рибу гроші, — каже він.
— Про що?
— Те саме, про що ми завжди сперечаємось. Як я мар-
ную життя з цією музичною нісенітницею.
— Мені шкода, Ексе.
— Отож-бо.
Западає тиша. Таке враження, що ми лежимо поруч
у маленькому човні, що пливе темним і тихим озером.
— Хочеш відкрию секрет? — його голос придушений,
але м’який.
— Ага.
— Іноді я думаю: може, він має рацію?
Я надто здивована, щоб сказати щось одразу. Ніколи б
не подумала, що Екс має сумніви щодо музики, ні з того,
як він про це говорить, ні з того, як поводиться на сцені.
— Пам’ятаєш, коли ми грали в більярд, ти сказала, що,
дізнавшись про роман батька, мала таке відчуття, ніби
батько зрадив твоє уявлення про нього?
— Так.
— Я думаю, може, мій батько має щось подібне щодо
мене. До смерті Клея гурт був лише хобі. Ми з татом завж-
ди знали, що я піду в коледж і займатимусь чимось прак-
тичним. Однак після смерті Клея для мене все змінилося.
Я став намагатися зрозуміти сенс життя і своє місце
в ньому.
Зараз його голос такий тихий, що мені доводиться при-
тискати телефон ближче до вуха, щоб почути Екса.
— Зрештою, усе, що зрозумів, — це те, що мені подоба-
ється грати на гітарі, співати й виступати на сцені. Я зро-
зумів, що гурт для мене означає більше, ніж я думав. А коли
з’ясовуєш, що подобається найбільше, то на все інше вже
 189

бракує часу. Однак я так і не зміг переконати в цьому тата.

Я розумію, чому він сердиться на мене. Тому що я змінив
«правила гри».
Я повертаюся на бік. Штори в кімнаті напіввідкриті,
і місячне світло малює на підлозі довгі прямокутники.
— Зараз щось скажу тобі, але ти можеш не відповідати.
І пообіцяй не сердитися на мене. Я просто висловлю
свою думку.
— Гаразд, кажи.
— Думаю, тобі варто закінчити школу.
Якийсь час Екс мовчить, і мені здається, що наш малень-
кий метафоричний човен на озері ось-ось перекинеться.
Але потім він починає сміятися.
— Дівчино, я відкриваю тобі своє серце, а ти кажеш мені
закінчити школу.
— Твоє серце чудове. Справді. І я впевнена: ти не по-
миляєшся, що твоє справжнє покликання — музика. Я ба-
чила тебе на сцені. Ти створений для неї. Але ще — просто
закінчи школу. Залишається один семестр. Подивишся,
твій тато буде набагато менше злитися на тебе.
Його сміх стихає.
— Добре, тепер моя черга сказати щось, за що ти не по-
винна на мене злитися.
— О Боже!
— Не хвилюйся. Це не так страшно.
— О Боже! Ну давай, кажи.
— Думаю, тобі варто спробувати розв’язати ситуацію зі
своїм татом. Думаю, тобі варто піти на його весілля.
Тепер наш човен справді перевертається. Я сідаю в ліжку.
— Після всього, що він зробив? Чому ти так думаєш?
— Одразу після смерті Клея він мені ввижався повсюди.
Але дивно те, що в моїй уяві ми чинили речі, які не встигли
зробити в реальному житті, — Екс відкашлюється, — Розу-
мієш, про що я?
190

— Так. Ти сумував за майбутнім, яке ви могли б мати

разом.
— Ага. Здавалося, я маю спогади про те, чого ніколи
не могло статися.
Я думаю про тата і про все те, що ми вже ніколи не ро-
битимемо разом. Наприклад, грати в більярд. А ще згадую
всілякі дрібниці, як-от він щоранку цілував мене в лоб, коли
я снідала. Або те, як він грав Еллу Фіцджеральд чи Ніну
Сімон у неділю вранці. Те, як він залишав відчиненими
кухонні шафи і зводив цим маму з розуму.
Сумувати за майбутнім із людьми, які досі живі, теж можна.
— Гаразд. Я подумаю про це, — я намагаюся придушити
позіхання, але все одно його чутно.
— Я маю відпустити тебе спати, — каже він. — Вибач,
що розбудив.
— Не вибачайся. Можеш будити мене в будь-який час.
Добраніч, Ексе.
— Добраніч, Еві.
 РОЗДІЛ 38

ХАСТЛ ЩОЧЕТВЕРГА

<Четверг, 20:55>
Я: Тобі сьогодні класно вдавався хастл.
Екс: Мені подобається цей танець.
Екс: Це дискотечний танець, але з партнером.
Я: Добре сформулював.
Екс: Це не я придумав.
Екс: Вичитав в інтернеті.
Екс: Намагаюся вразити тебе своїм непересічним ро-
зумом.
Екс: Спрацювало?
Я: Лише трохи.
Екс: Ха!
Екс: Я подумав, може, твої друзі захочуть прийти на
виступ у суботу.
Я: А я теж запрошена?
Екс: Облиш. Тільки твої друзі.
Я: Хе-хе.
192

Екс: То це означає так?

Я: Я запитаю в них, але впевнена, що вони прийдуть.
Я: Ти їм подобаєшся.
Екс: Вони мені теж подобаються.

<21:38>
Я: Я думала про те, що ти сказав учора ввечері про тата
й весілля.
Екс: Таааак?
Я: Я ще не вирішила остаточно, що робити.
Я: Але я думаю.
Екс: Це добре.
Екс: А я думаю над тим, що ти сказала про школу.
Я: І?
Екс: Ще думаю.
Я: Це добре.

<00:05>
Екс: Знову читаю «Кекси й поцілунки».
Я: Ніяк не закінчиш, га?
Екс: Дівчина щойно сказала, що її хлопець пахне шоко-
ладним масляним кремом із корицею.
Я: Дуже конкретно.
Екс: Чим я пахну?
Я: Ти нічим не пахнеш.
Екс: Облиш.
Екс: Я пахну рок-н-ролом.
Екс: І чоловічим потом.
Екс: А ще кров’ю моїх поборених ворогів.
Екс: Ти тут?
Я: Сміюся.
Екс: На здоров’я.
 РОЗДІЛ 39

АРГЕНТИНСЬКЕ ТАНГО
ЩОП’ЯТНИЦІ

У п’ятницю Фіфі була одягнена у вишукане вбрання спеці-

ально для аргентинського танго: коротка темно-вишнева
сукня з асиметричною бахромою й червоні черевики з ре-
мінцями та на високих підборах.
Екс аж присвиснув, коли зайшов у студію.
— Ви сьогодні просто засліплюєте, — зауважив він.
Фіфі стає у драматичну позу: праве стегно вгору, ліва
нога витягнута.
Її обличчя виражає щось середнє між «дай розцілую тебе»
і «я тебе зараз вб’ю». Фіфі зустрічає мій погляд у дзеркалі.
— У тебе буде схоже вбрання на конкурсі.
— Воно закоротке для мене, Фіфі, — протестую я.
— Твої ноги саме для такого, — це комплімент і водно-
час наказ.
Екс стоїть поруч зі мною і просто сміється, прикривши
рот рукою.
194

— Отже, — починає Фіфі, плескаючи в долоні. — Арген-

тинське танго — мій найулюбленіший танець. Він спокусли-
вий. Він сумний. Він чуттєвий.
Фіфі вимовляє як «зпокузливий, зумний, жуттєвий».
Екс дивиться на мене, а в його очах сміх. Я також ледве
стримуюсь, щоб не зареготати.
— Мій перший викладач танців казав, що хотів би три
останні хвилини життя провести, танцюючи танго. Коли ви
двоє почуватиметесь ось так, тоді ви готові.
— Хай йому грець, Фі! Це нелегко, — нервується Екс.
— Отже, танго, — вигукує вона і стукає каблуком об
підлогу. — Ми починаємо.
Фіфі веде нас у центр студії до дзеркала.
— Перше, що потрібно знати: у танго позиція закрита, —
каже вона й налаштовує наші руки.
Коли руками залишається задоволена, береться за наші
спини й виправляє, доки ми не стаємо прямо, але трохи
нахиленими одне до одного.
— А тепер груди до грудей!
Моє серце калатає на повній швидкості. Не знаю, до чого
це призведе.
Далі Фіфі вчить нас кроків танго, які більше схожі на
драматичне ковзання, ніж на справжні кроки. Коли ми
ходимо, спочатку землі торкається п’ята, потім середина
ступні, а тоді пальці ніг. У кроках танго — усе навпаки.
— Ще слід знати, що танго — танець імпровізації. Я нав-
чу вас кроків і техніки, але скласти їх докупи мусите самі.
Ви маєте це відчувати.
Фіфі дивиться у дзеркало й починає гойдатися під му-
зику, яка звучить тільки в її голові.
— Ексе, ти повинен вести в танці так, щоб змусити її
відчувати пристрасть. Ти маєш спокусити її розум сво-
їм тілом, ніби заволодіти нею. А ти, Еві, ти мусиш відда-
тися йому…
 195

— Це справжній сексизм, — кажу я.

— Так, звісно. Але ж це танго, — махає Фіфі рукою.
Ми займаємося дві години. Фіфі то вихваляє мої техніч-
ні навички, то скаржиться на мою нездатність «віддатися
пристрасті музики».
— Танго — це танець бажання. Ті три хвилини немає
нічого, крім нього. Поки ти танцюєш танго, належиш йому.
— Повторюю: це справжній сексизм, — сперечаюсь я.
— Бути бажаною — це так круто. Хіба ні? — каже Фіфі.
Насправді я не знаю.
Але я розумію, про що вона говорить. Я сама стримую
себе. Я сама боюся зізнатися собі, як ставлюся до Екса.
— Не хвилюйся, — пояснює мені Фіфі, коли закінчуємо
тренування. — Танго підходить усім. Зрештою ти навчишся.
 РОЗДІЛ 40

ПУБЛІЧНА ЗАЯВА

— Ви, хлопці, набагато кращі, ніж я думала! — кричить

Кессіді в шумному залі, коли Екс, Джамал та Кевін підхо-
дять до нас після виступу.
Екс сміється, хапає стільці й присуває до нашого сто-
лика.
Кевін і Джамал дивляться на Кессіді поглядом, що го-
ворить: «Хто ти, в біса, така, біла дівчино?» А вона тільки
знизує плечима.
— Не слухайте Кессіді, — вступає Софі. — Ви, хлопці,
грали чудово.
— Я вперше на рок-н-рольному концерті, — каже Мартін,
і це звучить, як ніби він чийсь прапрапрапрадідусь з іншо-
го століття. — Це було неймовірно.
Екс знайомить усіх зі своїми друзями і присувається зі
стільцем до мене. Його очі випромінюють ту енергетику,
яку я помітила, коли ще вперше побачила його на сцені.
Раптом Екс ставить мене на ноги, а потім хапає в обійми
 197

й починає кружляти. Я верещу й міцно тримаюся за нього,

а він сміється мені у волосся.
— Ми гарно грали? — питає.
— Неймовірно, — озиваюсь я.
Екс сміється, і його дреди лоскочуть мою щоку.
Я притискаюся ближче. Відчуваю, як ніби усередині мене
повітряна кулька готова вибухнути, щойно зроблю ще один
вдих. Останнім часом ми багато були разом, лише ми вдвох:
танцювали, спілкувалися в месенджері, розмовляли до піз-
ньої ночі. Приємно тусити зараз із нашими друзями, але це
ще й великий крок уперед. Наче робимо публічну заяву
перед усіма друзями про те, що ми тепер разом.
Я відчуваю, що роблю важливу заяву й перед собою.
Попри те, чого навчили мене видіння, я залишаюся з Ексом.
Екс сідає на мій стілець, а я сідаю йому на коліна. Він
обхоплює мене руками за талію. Усі говорять і сміються, але
я ледве слухаю. Клуб ще більш темний і багатолюдний, ніж
тоді, коли була в ньому востаннє. І запах ще гірший. Мабуть,
їхні мийні засоби насправді виготовлені зі старого пива та
сечі. Головне для них тут — встановити сцену, а решта вже
так. Екс із чогось сміється, і я відчуваю його сміх спиною.
Мені подобається, як він сміється — вільно, відкрито і щиро.
Невдовзі Джамал і Кевін йдуть. У них побачення з дея-
кими «прекрасними відвідувачами концертів», як гово-
рить Джамал. Вони прощаються з Ексом, легко вдаряю-
чись кулаками. Я спостерігаю, як обидва хлопці зникають
в обіймах натовпу епатажної публіки.
Ніхто не хоче розходиться по домівках, тож ми опиняє-
мось у будинку Кессіді. Як завжди, її батьки відсутні, вони
зараз десь на знімальному майданчику. Кессіді веде нас
до «зони відпочинку на відкритому повітрі». Це чудове
місце більше схоже на маленький заміський клуб, ніж на
подвір’я приватного будинку. Моє улюблене місце тут —
синьо-зелена лінива річка, яка струменіє і в’ється через
198

галявину. Над головою мерехтять вогні, розвішені між ви-

сокими широкими пальмами. Тут є все: повний бар напо-
їв, шезлонги, лавки для закоханих і навіть газовий камін
з яскраво-блакитним склом, за яким палає вогонь.
Кессіді вмикає камін і пропонує нам усім напої з бару.
Вогонь, як завжди, провокує бажання зачаровано дивити-
ся на нього. Кілька хвилин ми сидимо, мовчки спостеріга-
ючи за полум’ям, слухаємо звуки води в басейні й пориви
вітру Санта-Ана1, що віє поміж пальмами.
— Мої батьки ніколи не виходять сюди, — зізнається
Кессіді, порушуючи наше мовчання.
Софі кладе голову на плече Кессіді, а та робить ковток
зі свого келиху.
— Дякую, що запросила нас, — каже Екс. — Це найкраща
домашня вечірка, яку я будь-коли відвідував.
— Чудово, — радіє Кессіді. — Я рада, що ви, друзі, тут.
Мартін сидить у кріслі навпроти мене та Екса. Він штов-
хає мене ногою й запитує:
— Це справді ти написала ту пісню «Чорна скринька»?
На концерті безпосередньо перед виступом Екс повідо-
мив слухачам, що текст написала я.
— Ця пісня сподобалася мені найбільше, — каже Софі.
— Я лише трохи допомогла, — ніяковію я.
— Вона багато допомогла, — заперечує Екс.
Усі погляди зосереджені на нас, і я ніяковію ще більше.
Помічаю грайливий блиск в очах Кессіді й розумію, що
вона збирається збентежити мене ще більше.
— Ой, ви, голубки, такі милі, — дражниться вона.
— Правда? — відповідає Екс, геть не бентежачись.
Раптово встає Мартін і відкашлюється.
— Маю зробити публічну заяву: наступного разу, коли
Даніка буде вільна, я запрошу її на побачення.

1
Вітри Санта-Ана — сильні сезонні вітри на півдні Каліфорнії.
 199

— Молодець! — плескає в долоні Екс. — Сподіваюся,

вона не відмовиться.
Я відчуваю тривогу, але гоню її від себе. Зрештою, я тут
з Ексом, і ми теж не знаємо, що з нами буде далі.
— Я теж сподіваюся, що вона погодиться, — кажу я Мартіну.
— А я думав, ти спробуєш відмовити мене, — дивуєть-
ся він.
— Еві змінюється на краще, — говорить Кессіді й під-
носить келих..
— Чи можу я також зробити заяву? — запитує Софі.
— Звісно, крихітко! Сьогодні день публічних заяв.
— Отже, заявляю, що одного дня потраплю на Міжна-
родну космічну станцію.
Настала черга Кессіді.
— Я проголошую… війну великих пальців1, — жартує вона.
Ми всі сміємось і намагаємось змусити її бути серйозною
та зробити справжню заяву. Але їй нема чого сказати.
Тепер моя черга.
— Мені встати? — питаю.
І Мартін, і Екс одночасно говорять «так».
— Гаразд, — я встаю. — Заявляю, що йду на весілля сво-
го тата.
— Не може бути! — каже Мартін.
— Може бути, — киваю я.
— Це величезна зміна на краще, — говорить Кессіді.
— Я пишаюся тобою, Евс, — каже Софі.
Екс просто всміхається мені.
— Мабуть, настала моя черга, — він підводиться. —
Я заявляю, що одного дня моє ім’я з’явиться в Залі слави
рок-н-ролу. Також заявляю, що збираюся закінчити се-
редню школу. Дуже скоро. Фух…

1
Гра, коли два супротивники тримають одне одного за чотири пальці,
а великі пальці імітують бій. Мета гри — нахилити великий палець опо-
нента.
200

Ми всі сміємося.
— Якщо говорити про середню школу… — каже Мартін, —
не можу повірити, що ми її вже майже закінчили.
— Не смій сентиментальничати! — закипає Кессіді; вона
вже трохи сп’яніла. — У нас ще є літня подорож.
У мене перед очима постає нещодавнє видіння: Софі
та Кессіді розривають стосунки, а отже, наша подорож
скасована. Але я жену від себе ці думки. Мартін потай
стежить за моїм виразом обличчя. Я усміхаюся йому, що
означає «я в порядку», і притуляюся до Екса плечем, на-
гадуючи, що живу «у моменті».
Кессіді наливає собі ще келих вина.
— А знаєте, чого нам бракує на цій вечірці? Музики, —
вона щось клацає в смартфоні, і раптом із динаміків, яких
ніде не видно, починає лунати музика. Кессіді підхоплю-
ється й говорить: — Покажіть нам щось із цих модних баль-
них танців.
— Ні-і-і-і, будь ласка, просто посидьмо. До того ж під цю
музику бальні танці не виконують, — кажу я, уткнувшись
носом у плече Екса.
Але Ексу ідея подобається. Він вказує Кессіді, яку музи-
ку поставити, і ми проводимо імпровізований урок танців.
Починаємо з бачати. Несподівано, але Софі та Мартін одра-
зу вправно роблять «вісімку» стегнами. У Кессіді це займає
більше часу. Згодом переходимо до сальси, а потім до
хастлу. Міняємося партнерами, щоб Мартін не відчував
себе п’ятим зайвим.
Ми п’ємо вино й танцюємо. Ми гучні, п’яні та безтур-
ботні, і всі так любимо одне одного, що це породжує
нестримне бажання сміятися і плакати водночас.
Щастя таке багатогранне. Іноді за нього доводиться
боротись. Іноді, у найкращі часи, воно тихо підкрадаєть-
ся до вас, обхоплює руками за талію й підтягує до себе
якомога ближче.
 РОЗДІЛ 41

КОРИСТУЙСЯ
СМАЙЛИКАМИ

<Четвер, 9:47>
Я: Привіт, тату.
Тато: Привіт, люба. Щось сталося?
Я: Усе добре.
Я: Мені є що тобі сказати.
Я: Але хочу висловити це в месенджері.
Я: Якщо говоритиму, то буду плакати, а я не хочу плакати.
Тато: Добре.
Я: Я вирішила прийти на ваше весілля.
Тато: Це чудово! Ти навіть не уявляєш, як мені приємно
це чути!
Я: Я рада.
Тато: Ти впевнена, що я не можу тобі зателефонувати?
Повідомлення в месенджері — поганий засіб, щоб висло-
вити радість.
Я: Боже, ти такий ботан, татку-професоре.
202

Я: Будь ласка, не дзвони. Я й так уявляю, який ти щасливий.

Тато: Добре, серденько.
Тато: Ти знаєш, наступної неділі Ширлі робить дівич-
вечір. Буде дуже зухвало, якщо я запитаю, чи не підеш
ти туди?
Я: Так, це точно зухвало.
Я: Але я піду.
Тато: !!!!!!!!!!!!!!!!
Я: Занадто багато знаків оклику, тату.
Тато: Але це правда поганий засіб спілкування.
Я: Можна використовувати смайлики та емоджі.
Тато: Може, навчуся через мільйон років.
Тато: Я тебе дуже люблю, Еві.
Я: *емоджі червоне серце* *емоджі червоне серце*
*емоджі червоне серце*
 РОЗДІЛ 42

НЕЗРУЧНА ПАУЗА

Дівич-вечір Ширлі «тематичний», але насправді це просто

вигадлива назва для костюмованої вечірки. Ми маємо
одягтися так, ніби збираємося на післяобідній чай у Букін-
гемському палаці.
З цієї нагоди Даніка вдягає якусь старовинну шовкову
сукню без рукавів із рожево-білим квітковим візерунком.
На її афрозачісці гніздиться неймовірний капелюшок
із вибагливою інсталяцією з колібрі та квітами гібіскусу.
Це все має трохи безглуздий вигляд, але неймовірно
стильно, оригінально та яскраво. Вибір ідеального вбран-
ня для кожного випадку — це і є суперсила Даніки.
У моєму вбранні немає нічого особливого: лише беже-
ва спідниця та прозора блузка блідо-жовтого кольору. На
якусь мить у мене навіть промайнула ідея вдягти щось
похоронного чорного кольору. За минулий тиждень я що-
найменше двічі хотіла взагалі відмовитися від участі в цьо-
му заході. Але обидва рази Екс умовляв усе-таки піти.
204

Мама сидить за кухонним столом, п’є чай і гортає черго-

ву книжку рецептів, коли ми нарешті спускаємося вниз.
Побачивши нас, вона закриває книжку й рукою хапається
за серце. Я не дуже розумію її погляд. У ньому точно є гор-
дість і щось ще.
— Боже, коли ж ви, дівчата, встигли так подорослішати?
— Подорослішати і стати вродливими, — каже Даніка
й робить реверанс.
— Вродливими ви були завжди, але я просто не розумію,
коли ви так виросли.
Мама говорить по-справжньому здивовано, ніби ми за
ніч виросли на пів метра.
— З тобою все гаразд, матусю? — запитую я.
— Так-так, люба. Усе гаразд, — відмахується вона від
мене й підходить до Даніки, поправляє гібіскус на капе-
люшку. Струшує з нього пил чи ще щось — я не бачу через
плече.
— Час справді минає дуже швидко, — скрушно каже
мама. — І що старішою ти стаєш, то швидше він летить.
Не думаю, що легкий ямайський акцент, який чую в її
голосі, є лише моєю уявою. Я пильно вдивляюся в мами-
не обличчя, намагаючись виявити, що вона почувається
не дуже добре, але не знаходжу таких ознак. Утім, як мож-
на почуватися добре, коли вона відправляє нас на ді-
вич-вечір татової нареченої? Як вона може бути такою
спокійною? Ось я, наприклад, зовсім не можу.
— Добре вам провести час, дівчата, — каже мама й за-
чиняє за нами двері.

* * *
Вечірка відбудеться у готелі в Пасадені, за сорок п’ять
хвилин пішки від нашого дому. Коли потрапляємо у при-
міщення, легко впізнаємо інших гостей. Зал рясніє сукня-
ми із квітковими візерунками та неймовірними капелюш-
 205

ками. На нас теж дивляться гості й дехто з персоналу

готелю. Припускаю, що в готелі не часто бачать великі
групи переважно чорношкірих жінок, одягнених так уро-
чисто для святкової вечірки. Або, може, вони просто при-
голомшені нашою надзвичайною красою.
Адміністраторка веде нас до внутрішнього дворика,
і здається, що ми потрапляємо в англійський сад. Я бачу
бугенвілію та ліани на стінах. Скрізь кущі лаванди, розма-
рину й жасмину. Бачу також гібіскус, мак, чорнобривці та
інші яскраві квіти, назв яких навіть і не знаю.
Усе це неймовірно красиво, як у казці. Але Ширлі — зла
мачуха.
Вочевидь.
Ширлі складно не помітити. Вона єдина, у кого замість
капелюшка біла фата. Даніка прямує до неї. Я спостерігаю,
як вони обіймаються. Даніка крутиться, щоб продемонстру-
вати вбрання, і Ширлі захоплено плескає в долоні. Вони
більше схожі на сестер, ніж на майбутню мачуху й пасер-
бицю. Я намагаюся не дивитись, але не можу стриматись.
Останній (і єдиний) раз я бачила Ширлі, коли застукала їх
з татом у його кабінеті.
Принаймні зовні вона нічим не схожа на маму. Мама
висока та струнка. Ширлі невисока й повненька. У мами
коротка афрозачіска. У Ширлі — велика копиця закруче-
ного волосся. Цікаво, наскільки вони різні за характером.
А якщо вони таки різні, то як тато примудрився закохати-
ся в обох за одне життя?
Я перестаю витріщатись і поспішаю до свого столу.
Якщо вдасться взагалі уникнути розмови з Ширлі протя-
гом усієї вечірки, то це буде надзвичайний успіх.
Щойно сідаю, на моєму телефоні з’являється повідом-
лення від Екса. Просто побачивши його ім’я на екрані,
я вже перестаю панікувати.
Екс питає: «Усе нормально?»
206

Я роблю селфі з вишуканою чайною чашкою в руці й над-

силаю йому з хештегом #teaforone1.
Екс відповідає одразу: «Хочеш, щоб я приєднався до тебе?».
Я хотіла б, щоб він був тут. Екс міг би розсмішити мене,
відвернути від сумного, сердитого й панічного бурчан-
ня в животі.
Але я відповідаю: «Тільки для дівчат».
За кілька хвилин Екс надсилає мені фото, на якому він
з яскравим макіяжем, одягнений у сукню й туфлі на під-
борах.
Я збільшую фото й вирішую, що він має досить дивний
вигляд. У мене багато запитань щодо зображення, але бра-
кує часу, щоб їх поставити. Даніка підходить до столу разом
із тіткою Колетт (старша сестра тата) і кузиною Деніз (донь-
кою Колетт). Вони живуть у Сан-Франциско, тож ми нечасто
бачимось. Тітка Колетт протягом десяти хвилин розповідає
нам із Данікою, як вона не може повірити, що ми вже такі
дорослі. Ми всміхаємось одна одній. Спочатку мама, тепер
тітка Колетт. Чому дорослі постійно дивуються з того, що ми,
діти, дорослішаємо? Але ж я впевнена, що так і має бути.
За кілька хвилин приходять офіціанти, щоб прийняти
наші замовлення, і незабаром вечірка вже в розпалі. Сад
наповнюється галасом двадцятьох чи навіть більше жінок,
які гучно й весело святкують.
Ширлі сидить за сусіднім столом разом із п’ятьма жін-
ками. Знову-таки, я не можу втриматися, щоб не спосте-
рігати за нею. Кілька жінок схожі на її сестер, з такими
самими широко розплющеними очима й високими вили-
цями. Старша жінка поруч із нею, напевно, її мати. Ось
такий вигляд буде в Ширлі через тридцять років. Мама
нахиляється й шепоче їй щось на вухо, що змушує Ширлі
закинути голову й голосно засміятися. Сміх Ширлі схожий

1
Tea for one (англ.) — чай на одну персону
 207

на щебетання і свист дельфіна. І він заразний. Дивлячись

на неї, я не можу не всміхатися.
— Вона заливається сміхом, як дівчинка, — вигукує стар-
ша жінка за іншим столом.
Багато хто всміхається.
Зусиллям волі змушую себе не дивитися на Ширлі.
Навіть її сміх відрізняється від маминого. Мама сміється
стримано, так, ніби не хоче колихати повітря. Ширлі смі-
ється, як торнадо.
Уже всоте мені цікаво, чи тато спочатку розлюбив маму,
а потім закохався в Ширлі, чи навпаки. Якби Ширлі не іс-
нувало, чи залишався б він зараз із нами? Чи він просто
закохався б в іншу жінку?
На щастя, знову з’являються офіціанти, рятуючи мене
від роздумів над питаннями, на які немає відповідей. Цьо-
го разу вони несуть багатоярусні срібні таці, наповнені
крихітними бутербродами та мініатюрними десертами.
Звідусіль лунають ахи та охи. Одна жінка каже, що не сум-
нівалася в тім, що принесуть ще більше їжі.
Даніка робить художні фото всього, що їсть, і публікує їх
у мережі. Я роблю не такі художні фото й надсилаю їх Ексу.
Ось крихітний пиріг із лимонним заварним кремом і золо-
тим листочком зверху. Він шле одну картопляну чіпсу в са-
мому центрі порцелянового блюдечка.
Я надсилаю йому маленький трикутний бутерброд із
лососем та ікрою. Він у відповідь порцію варення, оточе-
ного чотирма хлібними скоринками.
Ми розважаємося так доволі довго.
За сорок п’ять хвилин я з’їла стільки бутербродів з огір-
ками та булочок із заварним кремом, скільки не з’їсть жод-
на розумна людина. Я намагалася вмовити себе, що мені
не подобається їжа, але вона була справді смачна.
Нарешті настає час вручати подарунки. Морально я го-
туюся нудьгувати. І не помиляюся. Усе неймовірно нудне.
208

Здебільшого це має такий вигляд: Ширлі розгортає пода-

рунок, воркує над ним, роздивляючись, а потім зворуше-
но дякує дарувальнику. Через п’ятнадцять подарунків
мені хочеться застрелитись. Через двадцять подарунків —
я стріляюся. Жартую.
Після того як останній подарунок відкритий, ритуально
оцінений і публічно схвалений, встає мама Ширлі і стукає
виделкою по келиху з шампанським, щоб привернути
увагу гостей.
Хтось викрикує:
— Ви зараз змусите нас плакати, місис Джин?
— Ох, ти знаєш, що так і буде, — чуємо у відповідь.
— А тепер попрошу тиші, — місис Джин шикає на них
обох, потім повертається до Ширлі, бере її за руку й цілує,
перш ніж знову звернутися до нас. — Ті, хто знає мою
Ширлі, пам’ятають, через що їй довелося пройти, — вона
замовкає і притуляє руку до серця. — Те, що вона пере-
жила, не кожен зміг би витримати. Я не знаю, чому Господь
вважав за потрібне провести її через усі випробування,
але задум Божий незбагненний.
Ширлі злегка схиляє голову, а сестри тримають її руки
у своїх.
Що ж вона пережила? Цікаво.
Мама нахиляється й цілує доньку в чоло. Коли випрям-
ляється, ми бачимо, що вона плаче.
— Я пообіцяла собі, що не плакатиму в цей прекрасний
день, але… Хай там як, та сьогодні йдеться не про давній
біль. Сьогодні свято.
У залі лунає схвальний гомін голосів.
— Коли Ширлі вперше сказала мені, що зустріла чоло-
віка… скажімо так, я сприйняла це скептично.
Ще більший гомін у залі й деінде навіть лунає сміх.
Я напружуюся. Дивно чути, як хтось інший говорить про
тата, ніби він належить йому.
 209

— Але я сказала Ширлі, що намагатимусь бути відкритою

до нього, коли зустріну. І коли я таки зустріла його, попе-
редила, що мені складно догодити, — вона всміхається
Ширлі. — Але сталося диво: він мені сподобався. Передусім
він хороша людина. Сімейний чоловік. І я дуже радію, що
тепер маю двох онучок.
Вона усміхається в наш із Данікою бік і підносить келих.
Ми у відповідь теж підіймаємо келихи із сидром. Минуло
лише кілька хвилин, але я вже можу сказати, що мама Шир-
лі — це людина з великим серцем. Вона горда, різка і вод-
ночас мила та добра. Очевидно, вона дуже любить Ширлі.
Безсумнівно, вона також любитиме мене та Даніку.
Якась частина мене хотіла б познайомитися з нею ближ-
че, щоб відчути цю велику любов. Але інша частина обу-
рюється навіть думкам про таке. Раніше наша сім’я була
просто ідеальна за складом. У мене вже є дві рідні бабусі.
Мені не потрібні інші. Я не хочу інших. Знаю, може, те, що
відчуваю, не зовсім справедливо, але це правда.
— І треба бачити, — продовжує місис Джин, — як він
дивиться на мою Ширлі. Ніби вона для нього і сонце, і мі-
сяць, і всі зірки на небі. Іноді навіть складно повірити, що
можна так кохати… як він кохає її. Але Ширлі варта саме
такого кохання.
Мені хочеться заперечити. Адже тато так само любив
маму. Однак куди поділася вся його любов до неї? Просто
зникла? Чи він переніс її на Ширлі? Так працює любов?
— Ви знаєте, моя Ширлі теж кохає його всім серцем.
Вона кохає його до нестями, його пишномовний стиль
професора англійської філології. Тож я хочу, щоб усі зараз
підняли ці келихи… — вона дивиться на Ширлі. — Ріднень-
ка моя, ти — любов мого життя. І я радію, що ти знайшла
любов свого життя.
Сльози котяться по щоках Ширлі, і вона навіть не нама-
гається їх витерти. Її обличчя сповнене такої любові до тата,
210

що на це тяжко дивитись. Протягом останнього року я жила

із жахливими думками про неї. Я називала Ширлі брехухою
і шахрайкою. Звинувачувала її в тому, що вона вкрала в нас
тата. І в тому, що між нами з мамою та Данікою зіпсувалися
стосунки. Я сердилася. Я була така зла.
Однак, дивлячись на Ширлі зараз, я бачу, як вона любить
тата. З усього того, що я очікувала відчути сьогодні, на ос-
танньому місці була симпатія до Ширлі. Утім, складно люто
ненавидіти того, хто любить людину, яку любиш і ти. Вона
справді кохає тата. Я не можу заперечити цього. Так само,
як я не можу заперечити, що і я досі люблю його.
Даніка теж плаче. Не знаю, чи переповнена вона емо-
ціями, чи, як і я, збентежена та схвильована. Я стискаю її
руку. Даніка стискає мою у відповідь. І для мене це вже
занадто. Занадто багато протилежних за змістом емоцій
переповнюють мене. Занадто багато краси й занадто ба-
гато смутку сьогодні.
Я знову стискаю руку Даніки, але потім різко відпускаю
її і зриваюся з місця. Коли дістаюся дамської кімнати, ри-
даю так само, як Даніка та Ширлі. Я ховаюся в одній із
кабінок і даю волю сльозам.
Не знаю, скільки часу минає, але врешті-решт я заспо-
коююся і, дивлячись у дзеркало, виправляю макіяж. Пишу
Даніці есемеску, що я в туалеті й вона має забрати мене
звідси, коли буде готова йти додому. Я не впевнена, що
зможу втриматися й не заплакати знову перед усіма.
Не минуло і двадцяти секунд, як двері відчиняються.
Я швидко обертаюся, сподіваючись, що це Даніка, і ми
можемо піти звідси додому.
Але це не Даніка. Це Ширлі.
Вона оглядає кімнату, поки не знаходить те, що шукає.
А те, що вона шукає, — це я.
— Ось де ти, — каже Ширлі полегшено й підходить туди,
де стою я, — до раковини. Я навіть бачу той момент, коли
 211

вона зрозуміла, що я плакала. — Я сподівалася, що ми змо-

жемо поговорити.
— Не впевнена, що це хороша ідея.
— Не хвилюйся, — киває Ширлі розуміюче. — Не проси-
тиму тебе пробачити мені. Знаю, що це занадто.
Я трохи розслаблююся. Ширлі глибоко вдихає.
— Я хочу подякувати тобі за рішення прийти на весілля.
Не знаю, що я очікувала, але точно не це.
— Я роблю це не для вас, — кажу.
— Знаю, але все одно дякую.
Ширлі на секунду заплющує очі і знову глибоко вдихає,
готуючись до чогось. Я стискаю кулаки. Не впевнена, що
готова до нових емоцій.
— Є ще одне, що я хочу сказати, — промовляє Ширлі.. —
Мені шкода, як усе сталося між мною та твоїм татом. І мені
шкода, що це завдає вам болю. Я кохаю твого тата. Знаю,
що, може, ніколи тобі не сподобаюся, але вже люблю тебе,
бо ти — його частинка.
Я не знаю, що сказати, тому мовчу.
Її очі блукають по моєму обличчю, щось шукають.
— Ти так схожа на нього. Він теж уміє витримувати нез-
ручну паузу, — Ширлі дивиться на себе у дзеркалі. — Я так
не вмію. Весь час хочу говорити, говорити й говорити, щоб
залагодити ситуацію. — Вона всміхається й поправляє
фату. — Думаю, зараз я це й роблю.
— Трохи є, — кажу я, трохи всміхаючись.
На її обличчі з’являється надія. Але я опускаю очі. Не
можу нічого обіцяти. Я ще не готова… поки що.
— Дякую, що прийшла сьогодні, Еві. Дуже рада позна-
йомитися з тобою.

* * *
Даніка мовчить майже увесь час, поки ми їдемо в таксі
додому. Вона навіть не бере в руки свій телефон.
212

Я дивлюся у вікно й думаю про всі видіння, які в мене

були за останні кілька місяців. Виявляється, що нещасли-
вий кінець для однієї людини може означати щасливий
початок для іншої. Сумне для мами закінчення стосунків
із татом привело до щасливого початку його стосунків
із Ширлі. Я думаю про те, що, власне, ми всі просто голов-
ні герої своїх персональних історій.
Промовляючи на вечірці, місис Джин дала зрозуміти,
що тато якось врятував Ширлі. У її історії Ширлі не зла ма-
чуха, якою я її вважаю, точніше, вважала. Вона — принцеса,
яка нарешті знайшла свого принца.
— Що думаєш про сьогодні? — питаю Даніку, коли ми
майже приїхали додому.
— Мені сподобалось, — відповідає вона.
— Мені теж, — зізнаюсь я.
І це правда. Усе було чудово. Але й водночас трохи сум-
но. Не знаю, чому так часто трапляється в житті...
 РОЗДІЛ 43

РОЗВАЖАЙТЕ НАС

До танцювального конкурсу «La dancebal» залишається

тільки чотири тижні, і Фіфі перетворює наш графік репе-
тицій із суворого на неймовірний. Замість двох годин
у будні ми займаємось тепер по три години. Фіфі знову
везе нас на набережну, щоб побачити, як добре ми тепер
привертаємо увагу глядачів і утримуємо її. Вона змушує
нас проводити мініуроки танців для перехожих, а потім
танцювати з ними. Її слова: «Найкращий спосіб учитися —
це вчити».
Велика кількість тренувань покращує наші вміння в хастлі,
сальсі, бачаті та свінгу Західного узбережжя. А ось з арген-
тинським танго ми досі ніяк не впораємося. Здебільшого
це моя провина. Принаймні, за словами Фіфі, винувата я.
— Тобі потрібно бути більш чуттєвою й розкутою, — каже
вона мені. — Нехай танець тебе несе.
І я намагаюся. Роблю все, що можу. Екс зараз веде
вже впевненіше, а я краще йду за ним, але досі не можу
214

розслабитися. У танго маю повністю покластися на Екса,

ніби розчинитися в ньому. Але боюсь: якщо вдію так навіть
на три хвилини, то вже не зможу зупинитися. Щоправда,
я й не хочу зупинятися. І хоча тепер бачу менше видінь, бо
знаю, як їх уникнути, я досі боюся того, що на нас чекає
в майбутньому.
Тепер, коли я примирилася з друзями, Екс теж став
частиною нашої маленької компанії. Здається, ніби він
завжди був її частиною. Екс ходить зі мною на всі наші
вечірки біля вогнища, бере з собою гітару, і ми співаємо.
Ми їздимо на його виступи всі разом. Кессіді п’є занадто
багато й звинувачує в цьому музику. За її словами, при-
хильниці повинні випивати на вечірках. Мартін називає
нас «угруповання Х».
Коли весна стає спекотнішою, ми вирішуємо замість
кафе «Surf City Waffles» проводити недільні ранки в будин-
ку Кессіді біля басейну. Коли вперше Екс перед стрибком
у басейн знімає футболку, я ледь не вмираю. Я так пильно
дивлюся, що перечіплююся й ледь не гепаюся на кераміч-
ну плитку. До кінця дня я вже переконана, що потрапила
в одну зі своїх книжок про любов. Як інакше пояснити, що
я так радісно збуджена, побачивши його груди й живіт?
Екс без сорочки — майже смертний вирок.
За три тижні до змагань Фіфі знову змінює наш графік.
Ми переходимо від неймовірного до приголомшливого.
Чотири години тренувань на день замість трьох. Її взагалі
не хвилює мій розклад занять у школі, домашні справи та
приватне життя.
— Танець — це і є життя! — каже вона.
За два тижні до конкурсу Фіфі починає знімати на відео
кожну нашу репетицію. А потім змушує нас дивитися і кри-
тикує так, ніби нас немає в кімнаті.
В останній тиждень перед змаганнями Фіфі додає до
чотирьох годин занять ще генеральну репетицію в костюмах.
 215

Коли в понеділок я приходжу в студію на першу репе-

тицію в костюмах, Екса там немає, але є Фіфі, Арчибальд
і Меґґі. Усі втрьох вони розставляють складні стільці біля
вікон. Тільки після привітань і поцілунків мені спадає на
думку, чому вони тут.
— Ви судитимете нас? — питаю я з жахом.
— Не судитимуть, — говорить Фіфі. — Ми всі — просто
аудиторія. А ви будете нас розважати.
Така відповідь ще більше провокує жах.
— Я піду переодягатися, — кажу я й біжу геть звідти.
Сьогодні студія номер два вільна, тому використовую її,
щоб переодягнутися. Дістаю з сумки бальну сукню і знову
захоплено роздивляюся. Це мрія танцюриста — смарагдово-
зелена сукня із блискітками та бахромою. У минулому
житті ця сукня була принцесою-русалкою. Я влізаю в неї
дуже обережно, щоб не зіпсувати зачіску — сімдесят сім
кісок, що тримаються на шпильках. Перевіряю, чи на міс-
ці п’яткові протектори, перш ніж взуваю блискучі золоті
туфельки.
Щойно я при повному параді, дивлюся у дзеркало.
Те, що треба!
Сукня сидить по фігурі, але не надто обтисла. Плечі та руки
оголені, хіба що бахрома на них. Здається, моя шкіра світить-
ся засмагою після недільних ранків біля басейну Кессіді.
Сподіваюся, судді не помітять смужок від купальника. Я ог-
лядаю себе з усіх боків і вирішую, що мені подобається моє
тіло — ладне й сильне. Я нахиляюся ближче до дзеркала.
Макіяж має бути театральний, а отже, щільний. Я нанесла
його, як змогла, проте Даніка, напевне, зробила б це краще.
Коли я повертаюся до студії, Екса досі немає.
Арчибальд та Меґґі клопочуть біля мене, розглядають
і розчулюються, яка я гарна в цьому вбранні. Я роблю іде-
альний поворот на місці, щоб дати їм можливість ще краще
розгледіти, коли нарешті входить Екс.
216

Лише завдяки безжалісним тренуванням Фіфі я спро-

моглася втриматись на ногах, коли земля піді мною захи-
талась, бо зараз Екс — це мій особистий землетрус. Він ніби
зійшов з обкладинки любовного роману, у якому головний
герой — модник-красень із золотим серцем. На ньому
чорні штани з високою талією та чорними підтяжками.
Виявляється, мені неабияк подобаються підтяжки.
Я повільно підводжу очі до його обличчя й розумію, що
Екс дивиться на мене так само, як я на нього.
— Господи Ісусе, Еві, ти виглядаєш до біса…
— Ксав’є Даріуш Вудс, стеж за мовою, — зупиняє його
Меґґі, перш ніж Екс продовжить.
За все життя ніхто ніколи не наважувався заткнути рота
Меґґі, але я майже примудряюся це зробити. Я виглядаю
до біса як?! Хочу почути.
— Вибач, бабусю, — Екс винувато тре потилицю, але
не відводить очей від мене.
— Ти теж добре виглядаєш, — кажу я.
— На позиції! — плескає в долоні Фіфі.
Ми з Ексом займаємо свої місця, і Фіфі вмикає музику.
За двадцять хвилин ми станцювали п’ять танців. Арчи-
бальд і Меґґі дивуються, наскільки ми поліпшили вміння.
— Конкуренти навіть не уявляють, що на них чекає, —
хихоче Меґґі.
Подумки вона вже звільняє місце на стіні для нагороди
«Найкраща студія танцю для аматорів».
Оскільки сьогодні вона «просто аудиторія», Фіфі гово-
рить лише, що їй сподобався наш виступ, і наказує нам
їхати додому відпочивати.
Екс дістає гітару з шафи, а я підхожу ближче й запитую
його:
— Яке слово ти збирався вжити тоді?
Екс точно знає, про що я говорю. Обертається, уважно
дивиться на мене й каже:
 217

— Запаморочливо.
Потім складає все речення:
— Господи Ісусе, Еві, ти виглядаєш до біса запаморочливо!
Я досі смакую в думках те, що «виглядаю до біса запа-
морочливо», і не зважаю на те, що Арчибальд і Меґґі
ще в студії. Тому я не помічаю, як вони схиляються одне
до одного.
Як прикро… я не помічаю, поки не пізно, що вони ось-
ось поцілуються.
І я починаю бачити.
 РОЗДІЛ 44

АРЧИБАЛЬД І МЕҐҐІ

Яскраві промені південного сонця осяюють студію. Черга

танцюристів. Усі вони чорношкірі чоловіки та жінки, які
тримають портфоліо й чекають чогось. Одягнені вони з го-
лови до ніг у флуоресцентні еластичні костюми та неоно-
ві черевички.
Одна з танцівниць — Меґґі, але набагато молодша. Об-
личчя в неї гарне й відкрите, жодних зморшок на лобі,
жодної сивини на скронях. Замість дредів, її волосся за-
плетене й зв’язане срібними стрічками.
— Це вже третій відбір, на якому ми разом, — чує вона
голос десь позаду.
Меґґі повертається до голосу.
— Невже? — звертається до юнака, що всміхається їй. —
Я вас не пам’ятаю, — здивовано підводить брови.
Молодий Арчибальд нерішучий, дивиться собі під ноги,
не знаючи, що говорити далі. Деякі жінки навколо Меґґі
всміхаються.
 219

— Братчику, вигадай щось цікавіше, — втручається чоловік,

одягнений у неоновий еластичний костюм.
Арчибальд випрямляється, опановує себе і впевнено
говорить:
— Слухай, ушивайся звідси, поки я добрий.
Обличчя Меґґі витягується, вона довго розглядає
хлопця.
— Сподіваюся, мені не треба вшиватись, — каже вона,
і тут називають її ім’я, запрошуючи в зал на відбір.

Синє телевізійне світло освічує усміхнені коричневі

обличчя тих, що зібрались у маленькій вітальні. Меґґі си-
дить на колінах в Арчибальда. Він обіймає її за талію.
Її руки зверху на його руках.
— Ось! Ось він! — Меґґі кричить, вказуючи на екран.
Друзі присуваються ближче до екрана, намагаючись
розшукати Арчибальда у групі танцюристів на відео.
Арчибальд не переймається й не дивиться на телевізор.
Натомість він тримає Меґґі ще міцніше.
— Я кохаю тебе, — шепоче він.
Меґґі обертається й обвиває руками його за шию.
— Я теж кохаю тебе, — каже вона зі щасливою усмішкою
на обличчі.

Вечір у святково прикрашеному залі. Арчибальд і Меґґі

танцюють віденський вальс.
Арчибальд одягнений у смокінг. Весільна сукня Меґґі —
з шифону та мережива.
Вони знову і знову кружляють у вальсі, обіймаючи одне
одного.
Безтурботні та щасливі.

Блідо-зелена лікарняна кімната пізнього ранку. Арчи-

бальд і Меґґі лежать разом на ліжку.
220

Меґґі тримає на руках невеликий сповитий згорток.

— Подивись, що ми зробили, — шепоче вона Арчибаль-
ду. — Подивіться на це диво, яке ми зробили разом!

Маленька кухня з теплим сонячним світлом, що просо-

чується крізь жалюзі. Арчибальд і Меґґі сидять за столом,
розбираючи квитанції.
— Я все-таки погоджусь на ту викладацьку роботу, —
говорить Арчибальд.
— Не хочу, щоб ти відмовлявся від своєї мрії, — Меґґі
хитає головою.
Арчибальд відсуває купу квитанцій вбік і бере руки
Меґґі у свої.
— Моя мрія вже здійснилась, Меґ.

Майже опівночі в іншій блідо-зеленій лікарняній пала-

ті. Меґґі сидить у ліжку. На її обличчі — суміш виснаження
й піднесення.
Арчибальд тримає на руках дитину — їхню доньку, що
тільки вчиться ходити.
— Запам’ятай, — звертається Меґґі до маленької дів-
чинки. — Серця ростуть для того, щоб можна було люби-
ти ще більше.
Дівчинка киває по-дитячому урочисто й не відриває
очей від новонародженого братика.

Арчибальд веде Меґґі довгим темним коридором. Вона

йде із зав’язаними очима, тому робить маленькі обереж-
ні кроки. Арчибальд проводить її до танцювальної студії.
Підлога ще потребує оброблення, а на стіні з дзеркалами
немає однієї панелі.
— Що ти задумав, Арчибальде Джонсоне?
— Ти готова дізнатись? — запитує Арчибальд, розв’язую-
чи їй очі.
 221

Меґґі аж задихається й хапається за серце. Вона в за-

хопленні кружляє залою.
— О Арчибальде, — каже вона. — Як ти це зробив?
— Час знову втілювати мрії, — відповідає він.

Саме зараз, цієї миті, вони цілуються у своїй студії.

Кладовище. Труна опускається в землю. Сніг падає так

легко, що сніжинки тануть ще до того, як торкаються зем-
лі. Меґґі та Арчибальд схиляються одне до одного.
— Це несправедливо, — Арчибальд плаче. — Так не мало
трапитися.

Ніч у старомодній спальні.

Уже старіші Арчибальд та Меґґі лежать у ліжку. Арчи-
бальд на спині, правою рукою обіймає Меґґі.
Меґґі лежить на лівому боці. Її голова устромлена у вигин
шиї Арчибальда. Її права рука на його грудях.
У кімнаті темно, лише слабке жовте світло, джерело яко-
го неочевидне.
Повітря навколо них не порушується диханням.
 РОЗДІЛ 45

СЛОВАМИ
НЕ ОПИСАТИ

Тато зазвичай казав, що для кожної емоції є своє слово,

але я не вірю в це. У мене немає одного слова, щоб ви-
значити те, що відчуваю після видіння про Арчибальда та
Меґґі. Це — подив і тривога, розгубленість і радість, страш-
ний дивний смуток і квітуча надія. Слово «любов» надто
невиразне, надто сиротливе для того почуття, яке воно
намагається визначати. Одного слова недостатньо, тому
хочеться використати їх усі. Іноді я думаю, що саме любов
спричинила появу мовлення.
Коли Арчибальд і Меґґі тільки познайомилися в тій чер-
зі на відбір танцюристів, вони й гадки не мали, на порозі
чого перебувають. Вони не знали, що їхня любов до танців
змусить і багатьох інших полюбити танці. Не знали вони
тоді й про те, що їхня любов одне до одного дасть парост-
ки — народяться діти, а потім і онуки. А також не знали про
те, що їхня любов відкриє шлях до мого кохання.
 223

Може, сама сутність любові в тому, щоб розквітати і про-

ростати в інших.
Я намагаюся заснути, щоб завтра бути в належній фор-
мі до конкурсу бальних танців. Але видіння не покидає
мене. Воно прокручується в моїй голові всю ніч. Я тисячу
разів спостерігаю, як Меґґі й Арчибальд починають спільне
життя з того відбору. А потім ще тисячу разів бачу, як вони
вмирають разом у ліжку. Я сміюся над щасливими митями
їхнього життя і плачу через сумні. Іноді чомусь навпаки.
Мартін сказав, що я маю здобути науку з моєї суперсили.
Чи видіння про Арчибальда та Меґґі і є тією наукою? Ма-
буть, я маю зрозуміти, яким великим і сильним може бути
кохання і як довго воно може тривати. Видіння про них —
єдине, що не закінчується розбитим серцем. Не в кожної
пари складається так, як у мами з татом.
Я засинаю, думаючи про те, що, хоч і намагалася це за-
перечити, але я закохана у Ксав’є Даріуша Вудса. І закохана
вже деякий час.
 РОЗДІЛ 46

КОНКУРС
БАЛЬНИХ ТАНЦІВ

Нарешті настає субота — день конкурсу. Ми з Ексом про-

говорили пів ночі по телефону, тому я поспала лише дві
години, перш ніж будильник розбудив мене о шостій
тридцять. Якщо Фіфі дізнається, що я не мала повноцін-
ного нічного відпочинку, вона просто вб’є мене своїми
тонкими підборами.
Після душу я відчуваю, що вже повністю прокинулася.
На жаль, мій вигляд не відповідає моїм відчуттям. Кілька
секунд тицяю пудрою в темні кола під очима, перш ніж
усвідомлюю, що потребую професійної підготовки.
Я тричі стукаю у двері Даніки, але вона або досі спить,
або ігнорує мене.
— Дані, — я прочиняю її двері й голосно шепочу.
— Іди геть, — стогне Даніка й ховає голову під по-
душку.
— Вибач. Мені потрібна допомога в макіяжі.
 225

Даніка відкидає подушку й підозріло дивиться на мене.

Із заспаним обличчям, із шовковою шапочкою для сну на
голові, вона все одно має чудовий вигляд.
— Мені наснився чудовий сон, — каже Даніка.
— Сьогодні конкурс, я не виспалася й маю жахливий
вигляд.
Вона сідає в ліжку й бере телефон у руки.
— Зараз сім двадцять три ранку, Еві. Субота.
— Ви мені конче потрібні, Докторко Дані, — благаю я.
— Ого, ти не називала мене так уже сто років.
Це правда. Я не пам’ятаю, коли востаннє так її називала.
Коли Даніка вперше відкрила для себе дивовижний
світ макіяжу, усі експерименти вона проводила на мені.
Я вдавала з себе пацієнтку, чиє обличчя потребує косме-
тичного втручання, а Даніка — геніального молодого хі-
рурга, єдину, у кого достатньо сміливості й таланту, щоб
мені допомогти. Вона робила з мене дитину кохання хіпі
60-х, диско-діву 70-х, зірку поп-музики 80-х. Я була гла-
мурною моделлю, фанаткою хеві-металу, хіп-хоперкою,
панк-рокеркою, готкою тощо.
Я не пам’ятаю, коли ми перестали грати в цю гру і чому.
— Ви можете врятувати мене, Док? — прошу тихим під-
лабузницьким голосом, закриваючи руками обличчя й уда-
ючи з себе хвору.
Даніка сміється і вскакує з ліжка, щоб оглянути моє
обличчя.
— Це буде нелегко, — каже вона, торкаючись темних кіл
під очима. — Усе зайшло надто далеко.
— Гей, та не так уже все й погано, — протестую я.
— Вибачте, але хіба ви лікар?
— Ні, — бурмочу я.
— Гаразд, я думаю, що зможу врятувати вас.
Даніка веде мене до свого трюмо й починає працювати
над моїм обличчям.
226

За сорок п’ять хвилин вона обертає мене до дзеркала.

— Ну як тобі? — Даніка востаннє мацає мені щоку одні-
єю зі своїх губок.
Я нахиляюся до дзеркала й дивлюся на себе.
— Дані, це неймовірно!
Її очі світяться, і я бачу, що Даніка відчуває полегшення
від того, що мені подобається результат.
Я придивляюся до себе ще. Дані вдалося зробити так,
що маю впевнений, але не вульгарний вигляд. Крім того,
дивлячись на мене тепер, можна сказати, що я спала стіль-
ки ж, скільки Спляча красуня. Не знаю, коли й чому я вирі-
шила, ніби не так це й круто, що Даніка вміє добре робити
макіяж? Я встаю та обнімаю її. Добре, що недосипання
змусило мене звернутися до сестри по допомогу.
— Обережно! Не зіпсуй своє обличчя, — верещить
Даніка, здивована моїми емоціями.
Вона вагається кілька секунд, але потім теж обіймає
мене.
— Дякую, Док, — кажу я. — Ви — найкраща.
— Я знаю, — чую у відповідь.

* * *
Танцювальний конкурс відбувається у великому баль-
ному залі готелю «Seasons». Тема конкурсу — «Голлівудський
гламур», що, вочевидь, передбачає багато золота. Бо золо-
то є скрізь: золоті стрічки, вежі із золотих кульок, золоте
конфеті на підлозі. Усі вивіски написані золотим шрифтом,
зокрема й величезний банер «Вітаємо на 17-му щорічному
чемпіонаті Лос-Анджелеса з бального танцю».
У моєму шлунку наче щось обривається, і я стискаю ма-
мину руку. Ми пробираємося до стійки реєстрації.
— Сьогодні багато вас, аматорів, танцює, — повідомляє
пані, що реєструє мене.
— Скільки?
 227

— Двадцять три пари, — вона передає мені конверт

і бажає удачі.
Двадцять три пари означають, що відбудуться два чверть-
фінали, щоб визначити, хто потрапить у півфінал. Я відкри-
ваю свій пакет і перевіряю, щоб переконатися, що всі наші
дані правильні. Вікова категорія: до 21 року. Тип: Аматор/
Аматорка. Категорія: Бронзова, Новачок. Стиль: Нічний клуб.
Добре це чи погано, номер нашої пари — двадцять три.
Тож ми будемо останніми під час оголошення пар, які про-
ходять у півфінал. Якщо, звісно, ми взагалі туди потрапимо.
З Ексом ми домовились зустрітися внизу — у залі для
репетицій.
Я одразу помічаю його: він стоїть, притулившись до сті-
ни поруч із входом у зал. Його вигляд протилежний моєму.
Розслаблений. Упевнений.
Я махаю рукою. Екс відштовхується від стіни і йде до нас.
— Радий бачити вас знову, місис Томас, — вітає він мою
маму.
— Ух ти! Ну, ви, панство, маєте неперевершений ви-
гляд, — зачаровано дивиться вона на нас. — Вам варто
постійно носити таке вбрання.
— Не впевнений, що це одяг для вісімнадцятирічних, місис
Ті, — він зачіпає великими пальцями підтяжки й усміхається.
Поки вони балакають, я дозволяю собі роздивлятися
Екса. Він має такий самий вигляд, як і вчора на репетиції,
якщо не кращий. Його чорні лакові туфлі натерті до блиску.
Сорочка ідеально відпрасована. Але мою увагу приверта-
ють два верхні ґудзики. Вони розстібнуті, і на секунду я уяв-
ляю, як мої пальці розстібають третій і четвертий, доки…
— Еві, ти готова? — питає Екс, щойно я спускаюся до
п’ятого ґудзика.
Так.
Ще й як готова.
— Так! — вигукую я з абсолютно неприродним завзяттям.
228

Мама торкається мого плеча й нахиляється впритул.

— Не помітила тоді, що він такий привабливий, — ше-
поче вона.
Я шикаю на неї й кидаю погляд на Екса, сподіваючись,
що він не почув.
Мама обіймає мене й бажає нам удачі, а потім підій-
мається сходами, щоб нагорі зустріти Арчибальда, Меґґі
та Фіфі.
— Пропоную дізнатися, хто наші конкуренти, — кажу я.
Оскільки професіонали вже закінчили, у залі багато
юних аматорів. Єдине місце, де можна побачити ще більше
підлітків у сукнях із блискітками та краватках-метеликах на
один квадратний метр, — це випускний вечір. Ми з Ексом
переміщаємося по периметру, шукаючи вільне місце.
— Жах який, — каже Екс, роздивляючись наших конку-
рентів.
Я шукаю пару зі студії «Танці Вестсайду», яка, за словами
Меґґі, буде нашим головним противником. Вони приблиз-
но нашого віку і явно до нестями закохані, зважаючи на те,
що не можуть відірвати рук одне від одного. У них точно
не буде проблем із тією частиною аргентинського танго,
де треба «віддатись одне одному».
Нарешті організатор дає нам «п’ятихвилинне попере-
дження», і танцюристи прямують на перший тур.
— Треба йти, — кажу я Ексу, хоча наша пара танцює
у другій групі.
Він киває, але не рухається. Натомість обхоплює голову
обома руками.
— Ти нервуєш, — єхидствую я.
— Я — ні, — відгукується Екс.
Я торкаюся його ліктя та обережно опускаю його руку.
Він бере мою руку у свою, і наші пальці переплітаються.
Коли ми підіймаємося нагору, танцюристи першої групи
вже змагаються в головному бальному залі. Через зачине-
 229

ні двері чутно музику бачати. Кілька пар із другої групи

танцюють під цю музику прямо тут, за дверима.
За тридцять хвилин перша група закінчує, і спітнілі
щасливі танцюристи важко, але полегшено дихають, ба-
жаючи нам удачі.
Настає наша черга.
Виявляється, змагання з бальних танців — не така вже
й чинна та благородна справа. Уболівальники надто за-
пальні та галасливі. Щойно ми всі заходимо в бальну залу,
вони починають свистіти й вигукувати номери тих пар, за
які вболівають. Кілька разів я чую гучні вигуки за номер
двадцять три. Ми з Ексом вдивляємося в аудиторію, поки
у другому ряді праворуч не знаходимо невеличкий гурт
наших уболівальників, які завзято аплодують, а потім ша-
лено розмахують руками. За винятком Фіфі, яка просто
стримано киває нам.
— Ну, принаймні вона послідовна, — сміється Екс.
Головний суддя вітає нас і повторює правила та порядок
виконання танців: спочатку бачата, за нею сальса, потім свінг
Західного узбережжя, хастл і, нарешті, аргентинське танго.
— Танцюйте щиро та отримуйте задоволення, — каже
суддя наостанок, і ми починаємо.
Спочатку ми з Ексом дуже нервуємося, але коли дохо-
димо до свінгу, уже якось заспокоюємося й танцюємо
впевненіше. Як завжди, аргентинське танго — наше слаб-
ке місце.
Пісня закінчується. Ми кланяємося й виходимо із зали.
— Як думаєш, ми впоралися? — запитує Екс, коли ми
повертаємося вниз, до зали для репетицій.
— Не знаю, — відверто кажу я.
Він хапається за груди і вдає пораненого.
— Ой, лишенько, моє серце!
Я інстинктивно роблю ривок і прикладаю руку до його
серця.
230

— Із серцем нічого страшного, — кажу, відчуваючи його

биття під своєю долонею.
Невдовзі з гучномовця лунає повідомлення:
— Усі учасники конкурсу, будь ласка, поверніться до
бальної зали для оголошення результатів.
У залі панує тиша, поки головний суддя не бере мікро-
фон. Він дякує всім, каже, що бажав би, щоб ми всі могли
потрапити до наступного туру, і починає зачитувати номе-
ри тих, хто пройшов. Це триває цілу вічність. Аж поки не зву-
чить наш номер. Так! Ми пройшли до півфіналу.
Екс видає переможний крик, а маленька група наших
уболівальників просто шаленіє.
— Браво, двадцять три! — чуємо голос Арчибальда.
Однак святкуємо ми не надто довго, адже за годину всі
повертаємося в головний бальний зал і стаємо на позиції,
готові танцювати за вихід у фінал.
Екс усміхається мені, безумовно, більш розслаблено, ніж
на початку.
— Не радій завчасно, — попереджаю його.
— Гаразд. Зачекаю, поки ми переможемо, — підморгує
Екс мені.
Він не єдиний, хто почувається більш розслабленим.
Енергія всього залу відрізняється тепер на краще: більше
усмішок, більш розкута атмосфера. Це відчуває й публіка.
Уболівальники ще голосніше вигукують номери улюбленців.
Лунає музика, і ми починаємо. Я розчиняюся в музиці
перших чотирьох танців. Сподіваюся, це почуття триватиме
до аргентинського танго, але воно зникає. М’язи напружу-
ються, щойно починається музика танго. Я надто сильно
концентруюся на тому, як веде Екс. Замість того щоб тан-
цювати танго, я знову просто виконую кроки.
Однак усе не так погано. За весь танець ми не робимо
жодної технічної помилки. Але я відчуваю: якщо не потра-
пимо у фінал, це буде моя провина.
 231

Цього разу на результати очікуємо довше. Суддям по-

трібно підрахувати бали кожної пари за кожен танець.
До завтрашнього фіналу потраплять лише шість пар.
Ми чекаємо годину. Різні люди по-різному поводяться
в очікуванні. Хтось безперервно тре потилицю, а хтось хо-
дить сюди-туди. Я ходжу, а Екс тре потилицю.
Урешті-решт, настає час повертатися в бальну залу. Я на-
магаюся прочитати нашу долю на обличчях суддів, але
марно. Я намагаюся також прочитати нашу долю на облич-
чі Фіфі, але теж марно.
Головний суддя бере мікрофон.
— Дякую всім учасникам! Ви всі були неймовірні. А у фіна-
лі судді хотіли б бачити таких танцюристів…
Четвертий номер, який він називає, — одинадцять.
Це щаслива закохана пара зі студії «Танці Вестсайду». Та,
яка так добре вміє танцювати аргентинське танго.
П’ята пара — номер вісімнадцять.
Щойно оплески вщухають, суддя повертається до мі-
крофона й усміхається так, ніби говорить «а я знаю щось,
чого ви всі не знаєте».
Мої почуття цієї миті схожі на щось на кшталт «я хочу
танцювати на твоїй могилі, пане судде».
— Б’юся об заклад, ви, друзі, просто вмираєте, прагнучи
дізнатись, хто буде тією останньою парою, яка потрапить
у фінал, — дражнить він нас усіх.
Я все-таки станцюю на його могилі. Публіка гомонить,
нервуючи. Екс стискає мою руку й усміхається мені в очі.
Я всміхаюся у відповідь і не відводжу від нього погляду,
навіть коли суддя оголошує останню пару.
— Вітаємо пару номер двадцять три! Ви потрапляєте
у фінал.
Екс хапає мене в обійми.
— Я ж казав тобі, — шепоче він на вухо.
Навкруги атмосфера свята — усі вітають переможців.
 РОЗДІЛ 47

МОРЕ
КОХАННЯ

Після того як ми вчора дізналися, що пройшли у фінал, Фіфі

покликала нас до студії на останню репетицію.
— Технічно вони не такі вправні, як ви, але їхнє танго
схоже на секс, — каже Фіфі, щойно ми опинилися у студії.
Вона має на увазі ту пару з Вестсайду. — Як хороший секс, —
уточнює ще.
— А ти вважала, що вона говорить про поганий секс? —
Екс дивиться на мене й питає з незворушним виглядом.
— Знаєш, я не була впевнена, — відповідаю таким самим
незворушним тоном.
Фіфі проігнорувала наш діалог і змусила танцювати про-
тягом години, заявивши, що змагання ми програємо.

* * *
Екс уже стоїть і підпирає стіну біля залу для репетицій,
коли я туди підхожу.
 233

— Що з тобою? Останнім часом ти став приходити на

зустрічі вчасно.
— Мабуть, ти добре впливаєш на мене, — каже він, але
без своєї звичної усмішки.
— Що трапилось? Знову нерви?
— Нічого, — знизує плечима.
Але я бачу, що не «нічого», тому так йому й кажу.
— Просто думаю про майбутнє, — відгукується Екс.
— Про майбутнє, що настане за десять хвилин, чи про
майбутнє-майбутнє? — запитую.
— Майбутнє-майбутнє.
Я починаю піддражнювати Екса, що треба жити «у мо-
менті», коли раптом усвідомлюю, що він, певне, має на
увазі щось конкретніше.
— Що не так?
— Спілкувався з татом учора ввечері.
— Знову посварилися?
— Ні, зовсім ні. Я сказав йому, що думаю закінчити шко-
лу, і він насправді зрадів. Говорить, що все владнав, і я можу
приїхати додому влітку та зробити це. Отримати атестат.
— Цього літа?
— Так, — Екс знову прихиляється до стіни й дивиться
собі під ноги.
Так, я сама казала Ексу, що він повинен отримати атестат,
і він справді повинен. Але літо зараз здається таким
близьким.
Я почуваюся недобре. У мені просинається та частина,
яка весь цей час намагалася не дивитись на поцілунки
інших, щоб уникнути своїх видінь, адже всі стосунки за-
кінчуються.
Чи це саме те, що очікує й нас? Він їде додому на літо?
Восени я їду до Нью-Йорка в університет, а він далі жити-
ме в Лос-Анджелесі, і ми просто зникнемо з горизонту
одне одного?
234

— Ти поїдеш? — запитую.
— Не знаю. Що, на твою думку, маю робити? — знаю, що
не поради він у мене просить.
— Певне, ми зможемо щось придумати, — шепочу я.
— Що саме? — Екс підводить голову.
— Я чула, що в Нью-Йорку є чудові можливості для му-
зикантів.
— Я теж чув таке, — Екс стає ближче до мене, але все-
таки на відстані.
— Думаєш, хлопці з вашого гурту будуть проти?
— Ні. Вони не заперечуватимуть, — Екс трохи нахиляє
голову, щоб наші очі зустрілися.
Тепер складно не помітити, що ми говоримо одне до
одного. Ми обіцяємо одне одному майбутнє.
— Тобі здається, я поспішаю? — питаю я, згадуючи, як
два місяці тому сказала, що хочу не поспішати.
— Навпаки. Зараз твоя швидкість саме така, як треба.
Я чекав, поки ти мене наздоженеш.
Екс простягає мені руку, кажучи:
— Гайда! Виграймо це змагання.
Ми йдемо за іншими танцюристами нагору, на танцю-
вальний майданчик. Весь час усміхаємося одне одному.
Не можемо припинити. Його усмішка змушує всміхатися
мене, моя — ще більше всміхатися його, і так знову й зно-
ву. Водоспад усмішок. Ефект доміно.
Бальна зала така сама, як і вчора, за винятком того, що
наша група вболівальників стала більшою. Я бачу маму
і Мартіна, а також Софі та Кессіді. І навіть тата. У вчораш-
ній ейфорії я запросила і його. Усі вони верещать, як
навіжені, коли бачать нас.
Головний суддя починає привітальне оголошення, але,
чесно кажучи, я насправді не чую, що він говорить. Очі
Екса блукають по моєму обличчю: по чолу, щоках, затри-
муються на губах і повторюють це коло знову. Чоло, щоки,
 235

губи… Знову затримує погляд на губах. Я не можу стрима-

тись і цілую їх.
Він вдихає мій поцілунок, і я хочу, щоб це ніколи не за-
кінчувалось.
Суддя вже зробив оголошення. Світло тьмяніє.
Нарешті, пора.
Ми танцюємо добре, як і вчора. Може, навіть трохи
краще, бо в нас більше місця на танцювальному майдан-
чику. Два танці вже позаду. Ми важко дихаємо, коли за-
кінчуємо танцювати хастл. Я знаю, що далі, але, на щастя,
для паніки немає часу.
Суддя робить оголошення:
— А тепер, шановні конкурсанти, ваш останній танець —
аргентинське танго.
Фіфі каже, що аргентинське танго — це танець при-
страсті та свободи. Тепер я точно знаю, що вона має
на увазі.
Лунає музика. Ми починаємо танцювати. Тільки ми не
танцюємо. Ми літаємо по танцювальному майданчику. Ро-
бимо повороти і зворотні повороти. Очо. Баріда. Медіа луна.
Його пальці рухаються по моїй спині між лопатками.
Я нахиляюся, а потім вигинаюся назад до нього. Мені
не потрібно думати про те, які наступні кроки. Ми танцює-
мо, танцюємо, танцюємо… Рухаємося швидко. І все, про
що я можу думати зараз: не відпускай мене, не відпускай
мене, не відпускай мене…
Нарешті музика стихає. Ми залишаємося з нею, пов-
ністю віддаючи себе одне одному, поки музика не закін-
чується.
На якусь мить немає жодного звуку. Наші погляди зу-
стрічаються, і всередині мене поселяється впевненість:
те, що між нами зараз, може тривати вічно.
Те, що я відчуваю до Екса — і думаю, він відчуває до
мене, — з кожним днем лише збільшуватиметься, буде
236

ширшати та глибшати. Як струмок стає річкою, а річка —

морем.
— Я кохаю тебе, — кажу я.
Екс усміхається. Я ніколи в житті не бачила такої чудової,
щирої усмішки.
— Я теж тебе кохаю.
Ми нахиляємося одне до одного й цілуємось. Я жодним
чином не стримую себе.
Аж раптом починаю бачити.
 РОЗДІЛ 48

ЕКС
І Я

У залі з великими дзеркалами блимає світло. У центрі —

хлопець. Він насупився і їде по колу на велосипеді, надто
малому для нього.
Його обличчя змінюється, коли хлопець помічає, що
дівчина біля дверей дивиться на нього.
У дівчини відкрите обличчя. Вона сама нерідко бажа-
ла, щоб воно не було таке відкрите та щире, оскільки
ніколи не приховувало її відчуттів: розгубленості, потім
здивування, потім цікавості, а потім спроби приховати
цікавість.
— Отакої… — каже дівчина й намагається приховати
раптове прискорення биття її здивованого серця.
— Здогадуюсь, що це твоє, — мовить хлопець, враже-
ний відчуттям, наче він знав її колись, а тепер зустрів
знову.
238

З Ексом у двоповерховому автобусі, екскурсія містом.

Коли він дивиться навкруги, то бачить своє майбутнє,
воно безпосередньо перед ним, досить близько, щоб до-
торкнутися.
Натомість вона бачить місто, яке добре знає, і місця
в ньому, де вже була, а також усе, що втратила.

* * *
Ми з Ексом у кафе «Surf City Waffle», світло від свічок
мерехтить навколо нас. Ми вириваємо одне в одного
ручку, пишемо та переписуємо слова до його пісні. Це як
вчитися танцювати: ми зупиняємося й починаємо знову,
поки слова не збігаються з почуттями, які намагаємося
передати. Це як несподіване і дивовижне відкриття, коли
я дізнаюся не лише про нього, але й про себе.

Ми з Ексом уперше цілуємося на пляжі. Океан навколо

такий гучний, що здається, він і всередині нас.

Екс і я прямо зараз, закохані, цілуємось у яскраво за-

барвленій бальній залі.

Ми з Ексом в автомобілі, їдемо на схід по довгій по-

рожній трасі, освітленій лише нашими фарами та міся-
цем. Завтра ми будемо в каньйоні Брайс, але наразі
ще в дорозі. У машині працює радіо, вікна відчинені,
а нічне повітря тепле та близьке. Інколи світ сповнений
такої величезної радості, тож складно зрозуміти, що з цим
усім робити.

Ми з Ексом у темному готельному номері. Місячне світ-

ло пробирається крізь повністю не зачинені фіранки.
Ліжко лише одне. Він цілує мене, а моя рука прослизає
під його сорочку. Його губи на моїй шиї.
 239

— Ти впевнена? — питає Екс мене.

— Так, я впевнена, — відповідаю я. — Упевнена.
Наші руки сплітаються, губи з’єднуються, і ми перетво-
рюємося на суцільне бажання, жагу, пристрасть. Стаємо
одним цілим.
Після цього світ змінюється. Це як після дощу ви
дивуєтеся новим кольорам природи. Чи трава колись
була такою зеленою? Хіба та гілка дерева була такою
чорною?

Ми з Ексом у моїй маленькій напівтемній кімнаті гур-

тожитку. Я тримаю в руках власну гітару — ту, яку він мені
подарував.
— Зіграй мені щось, — каже Екс.
Я граю пісню «Сумую за майбутнім», над якою зараз
працюю.
— Чудова пісня! І кажу це не просто тому, що закоханий
у тебе, — він цілує мене, коли закінчую грати.
— Не знаю, не знаю. Але ти ж мене насправді дуже ко-
хаєш, — заграю з Ексом.
— Заспівай її на нашому наступному концерті, — про-
понує він.
Спочатку я вагаюся, але потім погоджуюся. Кожен
день з Ексом — це нові відкриття. Цікаво, чи завжди
так буде?

Я одна у спальні. Зараз ніч, і світло вимкнене.

У мене болить усе: обличчя, груди, ребра. Вони бо-
лять так, як болять м’язи, коли ви надто довго їх напру-
жуєте.
Я плакала. Я досі плачу.
Намагаюся глибоко вдихнути, щоб заспокоїтись, але
досі дуже боляче. Я намагаюся зробити неглибокий
вдих, але будь-якої кількості повітря надто багато. Легкий
240

вітерець торкається мого обличчя. Я повертаю голову.

Світло з вулиці через відчинене вікно малює тінь на під-
лозі. Краї тіні чіткі та гострі.
Я дивлюся на свої руки й на те, що в них стискаю.
Це — програма похорону. І на ній фотографія Екса.
Напис зверху: Любимо й пам’ятаємо, Ксав’є Даріуш Вудс.
Дата — за десять місяців від сьогодні.
 РОЗДІЛ 49

ЗНИКНЕННЯ.
ЧАСТИНА 1

Я чую бурхливі оплески, голосні, захоплені та схвальні

вигуки.
Відриваюся від Екса.
— Еві, що не так? — він простягає до мене руки.
Відступаю й заплющую очі, щоб не бачити його розгу-
бленості й болю на обличчі, коли Екс розуміє, що я тікаю
від нього.
Усе болить. Повітря навколо болить.
Я біжу й біжу, поки не зникаю з цього місця. Я біжу, поки
не зникаю.
 РОЗДІЛ 50

ЛЮБОВ ТА ЇЇ
ПРОТИЛЕЖНІСТЬ

Я не відчуваю вітру через відчинене вікно таксі. Не відчу-

ваю болю в ногах від підборів, коли злітаю сходами до
своєї кімнати. Не відчуваю биття пульсу у скронях від туго
закріпленого волосся. Не відчуваю надто гарячої води
в душі та слизької прохолоди простирадл, коли ковзаю в ліж-
ко. Не відчуваю теплих сліз на своєму обличчі.
Я взагалі нічого не відчуваю.
Протилежність любові — це не ненависть. Це — смерть.
 РОЗДІЛ 51

ЗНИКНЕННЯ.
ЧАСТИНА 2

<Неділя, 15:31>
Екс: Агов, де ти?
Екс: Вони зараз оголошуватимуть переможця.
Екс: Де ти?
Екс: От чорт, ми перемогли!

<16:05>
Екс: Гей, дзвоню і дзвоню тобі.
Екс: Чому ти так зникла?
Екс: У тебе все добре?

<18:08>
Екс: Зателефонуй мені.
Екс: Будь ласка.
Екс: Скажи, що з тобою все добре.
Я: Я тут.
244

Я: Усе добре.
Екс: Ніяк не можу зв’язатися з тобою.
Я: Знаю.
Я: Вибач. Не можу пояснити.
Екс: Що відбувається? Я щось не те зробив? Надто швидко?
Екс: Я можу загальмувати.
Я: Не в тому річ.
Я: Я просто думаю, що нічого не вдасться.
Екс: Що не вдасться?
Я: У нас з тобою.
Екс: Не розумію.
Екс: Ти передумала зустрічатись зі мною? Це через Нью-
Йорк?
Я: Не змінюй життя через мене.
Екс: Я хочу змінити життя через тебе.
Екс: Я знаю, що ситуація з твоїми батьками змінила твоє
ставлення до кохання.
Екс: Але те, що між нами, зовсім інше. Нам вдасться.
Я: Ні, не вдасться.
Я: Вибач.
Екс: Я не розумію. Ми розлучаємося прямо зараз?
Я: Вибач.
 РОЗДІЛ 52

ПРОЩЕННЯ

Наступного ранку мама заходить до мене в кімнату і два-

дцять хвилин поспіль намагається з’ясувати, чи я в поряд-
ку. Вона не вірить, коли я кажу, що все нормально.
Звісно, вона має рацію. Але ж я не можу розповісти їй
правду.
Мама каже, що хотіла поговорити зі мною ще вчора вве-
чері, але я вже спала. У неї багато запитань: чому я втекла
з танцювального майданчика після поцілунку з Ексом? Чи
Екс образив мене?
Я заспокоюю їй, що Екс жодним чином не образив мене.
Пояснюю, що це був поцілунок на прощання, але мама
вважає, що той поцілунок був зовсім не схожий на про-
щальний. Вона каже, що їй цей поцілунок здався, навпаки,
повним надій. Я відвертаюся від мами й утикаюся носом
у стінку. Зараз у мене одне бажання — зробитися невидим-
кою для неї і, власне, для усіх. Зараз я хочу, щоб мене ніхто
не впізнавав. Я не хочу, щоб хтось знав щось про мене
246

взагалі. Я прошу маму дати мені спокій. Не різко, не образ-

ливо. Але так, щоб вона зрозуміла — мені потрібно побути
наодинці. Мама погоджується. Однак каже, що піде не ра-
ніше, ніж переконається: я знаю, що вона мене любить.
Пізніше, може, за годину, а може, за дві або десять,
я перевіряю телефон і знаходжу безліч пропущених есе-
месок та дзвінків. Повідомлення надіслали всі. Подзвони-
ли також усі.
Крім Екса. Не те що я очікую дзвінка від нього. Особливо
після того, як несподівано втекла. Після того як розірвала
з ним стосунки в месенджері. Екс не дзвонить, і я не хочу,
щоб він телефонував. Так краще для нас обох.
Мартіну, Софі та Кессіді я пишу в наш груповий чат, що
в мене все добре й ми побачимося у школі. А коли Мартін
пише мені в особисті повідомлення окремо, я розповідаю
йому про своє видіння. Про те, що Екс помре за десять
місяців. Я кажу йому, що не готова говорити про це й ні-
коли не буду готова.
Дякую Меґґі за вітання. Кажу татові, що в мене все до-
бре, що все абсолютно нормально.
З усіх повідомлень есемеска Фіфі єдина, яка змушує
мене щось відчути: Сьогодні я так пишаюся тобою. Нарешті
ти танцюєш серцем.

* * *
Мама дозволяє мені два дні сидіти вдома й не ходити
у школу. У вівторок увечері вона каже, що я маю поверну-
тися до звичайного життя й розібратися з тим, чого на-
справді уникаю. Мама обіцяє мені, що це буде краще, ніж
просто сидіти вдома.
Виявляється, мама має рацію. Школа трохи відвертає
мою увагу. Я кажу Софі та Кессіді, що ми з Ексом посвари-
лися й розірвали стосунки. Вони хочуть знати подробиці,
але розуміють, що я ще не готова говорити про це.
 247

Мартін дозволяє телефонувати йому будь-коли і плака-

ти, якщо мені потрібно.
Минає решта тижня. Найскладніше вечорами, перед
сном, коли видіння просочується в мій мозок і не дає спо-
кою. Воно проникає крізь усі щілини, але я намагаюся
міцно зачинити мозок від нього. Виявляється, це простіше,
ніж я очікувала. Мама каже, що людське тіло може робити
найдивовижніші речі, намагаючись захиститися від болю.
У першу суботу після конкурсу мама заходить до мене
в кімнату перед наступним побаченням із доктором Бобом.
— Твій батько їде сюди, — каже вона.
— Навіщо? — стогну я.
— Думала, що ви двоє порозумілися, — насуплюється
мама й сідає на моє ліжко.
Я мовчу. Ми справді порозумілися. Але ж це було ще до
того. Тоді я знову почала довіряти світові. Тоді я знову за-
хотіла довіряти світові.
— Крім того, — додає мама, — він хвилюється за тебе.
Ми всі турбуємося.
— У мене все добре.
Мама примружує очі й береться в боки.
— Ти сьогодні ходила в душ?
Я хитаю головою.
— Ти їла щось?
Знову хитаю.
— Виходила з дому?
Я зрозуміла нарешті, що вона має на увазі.
— Це я попросила його прийти, — зітхає мама. — Він завж-
ди краще вмів вас підбадьорити, коли ви були маленькі.
Це правда. Мама завжди обіймала, цілувала, приголуб-
лювала після того, як я травмувалася абощо. А тато вмів
насмішити мене. І коли я сміялася, то забувала про біль.
— Я не хочу його бачити.
— Шкода. Він буде тут за хвилину.
248

Мама йде, і я виходжу у внутрішній дворик. Сонце вже

зайшло, тож повітря змінюється з теплого на прохолодне.
Я не хочу згадувати, як ми з Ексом танцювали під боллі-
вудську музику саме на цьому місці, але пам’ять працює
інакше. Чи насправді та весела дівчина, що танцює, це я?
Не впізнаю її. Так само, як не впізнаю дівчину, що читала
любовні романи, знала всі їхні піджанри й вірила у щасли-
ве кохання. Не впізнаю й ту дівчину, яка вважала, що її тато
не може зробити нічого поганого. Скільки ж різних версій
мене самої ще буде в житті?
За десять хвилин приїжджає тато.
— У мене все добре, — кажу йому замість привітання.
На татові нові окуляри, яких я не впізнаю, і замість ес-
паньйолки тепер звичайна борода.
— Я не сумніваюся, що в тебе все добре, — каже він. —
Але дозволь мені все-таки пересвідчитися, — він протягує
мені пакет із їжею з ресторану «Mariscos Chente».
— Дякую, — я веду його у внутрішній дворик.
Тато робить кілька кроків у двір.
— Тут красиво.
Мені потрібна хвилина, щоб зрозуміти, що він ніколи
раніше тут не був. Він ніколи не бачив місце, де я живу. Як
так сталося, що тепер у нас надто різні життя.
Я сідаю в крісло, відкидаю голову назад і заплющую очі.
Відчуваю, як тато розглядує мене, вирішуючи, з чого поча-
ти.
— Мама вважає, що тобі потрібен курс сміхотерапії, —
каже нарешті.
— У мене все добре, — відповідаю, не розплющуючи
очей.
Стілець шкрябає об бетон, коли тато сідає навпроти
мене.
— Солоденька, ти знаєш, що можеш мені розповісти
будь-що.
 249

Я розплющую очі.
— Чому ти досі називаєш мене солоденькою? Ти ж зна-
єш, мені це не подобається.
Я не злюся. Я просто втомлена.
Тато спирається ліктями на коліна й дивиться вниз на
землю.
— Змалку тобі це подобалося. Пам’ятаєш, ти намалюва-
ла цукерки і сказала, що обожнюєш усе солодке, — він
хитає головою. — Вибач. Я тепер пам’ятатиму й більше
не буду тебе так називати.
Тато подає мені бурито. Я не голодна, але все-таки з’їдаю
половину.
Закінчивши їсти, він відкидається назад і витирає руки.
— Отже... — починає тато.
Але я зупиняю його й запитую те, про що хотіла спитати
вже майже рік.
— Чому ти зраджував маму? — мій голос такий тихий,
що я майже не чую себе.
Спостерігати за його обличчям — це все одно, що спо-
стерігати, як хмари летять по небу. Провина летить за смут-
ком, а їх переслідує сором.
Довго він мовчить, а потім закриває обличчя руками
й починає говорити.
— Ваша мати була першою жінкою, яку я покохав. У нас
з’явилися ви, дівчата, і доволі довго ми були щасливі. Але
за останні кілька років усе змінилося.
Якби я могла побачити їх у своїх видіннях. Хотіла б я зна-
ти, якими вони були спочатку. Як було б добре, якби в мене
залишилися саме ті спогади про них двох.
— Далі ми з мамою вже не були такі щасливі, — веде
далі він.
— Ні, — перериваю його я, — мама була щаслива.
Тато заплющує очі, але не каже, що я помиляюся.
— Так, мама була щаслива. Але я — ні.
250

— Чому тоді ти просто не сказав їй? Ви могли б піти на

сімейну терапію або кудись ще. Ми з Данікою допомогли б
вам подолати все.
— Я припустився багатьох помилок, Еві. Ти маєш рацію.
Я мав сказати їй. Мені варто було постаратися більше, —
підводить очі на мене, перш ніж продовжити. — І коли
в моєму житті з’явилася Ширлі, я мав би зупинитись. Але
не зробив цього. А потім було вже пізно. Я не міг відмови-
тись від того, що відчував до неї.
Скільки разів я уявляла собі цю розмову з татом, але
ніколи не очікувала, що він зізнáється у своїй помилці.
Я дуже зла зараз. Він мій тато. Він не повинен припуска-
тися таких помилок.
— Але ж ти поклявся мамі. Ти обіцяв, що будеш любити
її завжди.
— Еві, люба, іноді все змінюється.
Я ще більше злюся, просто палаю від люті.
— Ти обіцяв їй на все життя. Ти нам обіцяв. Але натомість
вибрав Ширлі. І любиш її більше.
Я усвідомлюю, що несправедлива й те, що кажу, — без-
глуздо. Усе, що я хочу, — це знищити всі почуття. Я хочу
зробити так, щоб ніхто й ніщо більше ніколи не могло мені
нашкодити. Я хочу позбутися кожної приємної, доброї,
радісної емоції. Я хочу руйнувати їх, доки взагалі нічого
не залишиться. Ні радості, ні болю.
— Ні, не треба так думати. Я люблю тебе й Даніку понад
усе, — каже він. — Мені шкода, що все так сталося. Однак
найбільше я шкодую про те, що втратив тебе.
З моїх очей безпорадно котяться сльози. Я навіть не на-
магаюся їх витирати. Попереду їх ще багато.
Тато обхоплює мене руками, починає колихати й заспо-
коювати, як колись, коли я була маленька.
— Не намагайся мене заспокоїти, — вириваюся від ньо-
го. — Я хочу, щоб ти пояснив мені, чому люди дають обіцян-
 251

ки одне одному. Навіщо взагалі любити когось, якщо він

усе одно помре й залишить тебе на самоті? От ти віриш
в Бога. Скажи мені, чому він зробив світ таким? Скажи мені,
чому він такий жорстокий?
Я дивлюся на тата й чекаю відповіді. Він повинен її
мати, тому що він — батько і завжди раніше знав від-
повіді на всі питання. Він довго мовчить, вдивляючись
у темно-синю ніч. Нарешті переводить погляд на моє
обличчя.
— Ти стала зовсім дорослою. Я не міг уявити, що ти так
швидко подорослішаєш, — зітхає. — Ось, що я думаю. Якщо
людині дуже-дуже пощастить у житті, вона зустріне іншу
людину, яку покохає так сильно й безоглядно, що, коли
втратить її, ця втрата розриватиме таку людину на шматки.
Я думаю, цей біль і є доказом життя, прожитого не марно
і з великим коханням.
— Нікчемна відповідь, — огризаюсь я.
— Може, і так.
Я гірко й безутішно ридаю. Усе, що зараз бачу, — це об-
личчя Екса на листівці з програмою похоронного заходу.
Любимо й пам’ятаємо, Ксав’є Даріуш Вудс.
Любимо й пам’ятаємо.
Пам’ятаємо.
— Це несправедливо, — озиваюся знову.
Чому я його люблю? Як маю жити без нього?
— Я не можу відповісти на твої запитання, Еві. Я не знаю,
чому ми втрачаємо людей, яких любимо, і як ми повинні
жити після такої втрати. Але я знаю, що людям властиво
любити. І з цим нічого не вдієш. Поети-філософи кажуть,
що любов — це відповідь на всі запитання, але це більше,
ніж відповідь. Любов — це і питання, і відповідь, і сама
причина запитувати. Вона всеосяжна та всесильна.
Я довго дивлюся вдалину і спостерігаю, як світло в ін-
ших будинках вмикається й вимикається, а потім знову
252

вмикається. Цікаво, що відбувається в кожній з квартир?

Кого там втратили? Кого вони ще втратять? Що їм дове-
лося пережити?
Хтось удалині голосно сміється. Дме легкий вітерець,
і повітря стає прохолодним. Мої сльози сохнуть прямо
на обличчі.
— Тату, думаю, я все-таки не зможу піти на весілля.
Цієї миті я розумію, якого сильного болю йому завдаю,
а потім відчуваю, як він намагається прийняти почуте.
— Гаразд, — сумно каже він.
— Не знаю, чи зможу колись пробачити тобі.
— Усе гаразд, серденько, — опустивши голову, шепо-
че він.
Тепер мені починає здаватись, що це я — та людина, яка
потребує прощення.
— Усе гаразд, — знову лунає його голос.
Але насправді не все гаразд, усе не дуже добре. Проте
все-таки приємно, що він вимовляє саме це.
 РОЗДІЛ 53

СВІТЛО І ТЕМРЯВА

Коли я думаю про те, що Екс помер, то не бачу темряви.

У темряві ще є надія. Якісь приховані речі, яких ви просто
не можете бачити. Горе уявляю як нескінченний потік бі-
лого світла. Ніяких секретів. І ніяких сюрпризів.
Ви чітко бачите все, що втратили. Усе, чого вже немає.
 РОЗДІЛ 54

МІЛЬЙОН ВІСІМСОТ
ЧОТИРНАДЦЯТЬ ТИСЯЧ
ЧОТИРИСТА СЕКУНД

Іноді про певний часовий відтинок можна сказати лиш те,

що він просто минає, а ви просто далі існуєте.
Урочисті заходи з нагоди випуску набирають обертів.
Нещодавно отримали випускний альбом, і всі, навіть
найзапекліші циніки, стають сентиментальними та сер-
йозними.
Ми поринаємо у спогади, пишемо одне одному в аль-
бомі побажання й даємо обіцянки, які насправді не ви-
конуватимемо.
Батьки Кессіді їдуть у Європу, тож вона влаштовує до-
машні вечірки майже щовечора. Я ходжу на всі.
За моїм проханням ми починаємо знову збиратися
в кафе «Surf City Waffle». У мене надто багато спогадів про
Екса біля басейну в будинку Кессіді, тому більше не хочу
ходити до неї.
 255

Щонеділі я придивляюся, шукаю ознаки, чи це не та

неділя, коли Софі та Кессіді розстануться. Стосунки між
ними поступово погіршуються. Вони менше всміха-
ються й менше торкаються одна одної, зате більше сва-
ряться.
Мартін теж помічає, але ми не говоримо про це з ним.
Що тут сказати? Кожну неділю, коли вони досі разом,
я сприймаю як подарунок, як ще трохи додаткового часу,
який ми проводимо разом.
Але, нарешті, настає та сама неділя — Неділя Розриву.
Вони сидять поруч у нашій кабінці в кафе «Surf City Waffle»,
але взагалі не торкаються одна одної.
Усе відбувається саме так, як у моєму видінні. Це як ніби
ще раз подивитися фільм, що вже бачив.
Кессіді йде, а Софі плаче потім цілу годину. Вона роз-
повідає, що стосунки між ними почали псуватись. Схоже,
вона наскучила Кессіді, яка стала робити речі, що рани-
ли Софі. Наприклад, забувала про побачення. Щоразу,
коли Софі скаржилася, Кессіді казала їй, що вона надто
чутлива.
Ми з Мартіном обіймаємо Софі й даємо їй поплакати,
поки вона не зупиниться сама. Я розчарована, що Софі
тепер не хоче їхати в нашу заплановану поїздку. Але зго-
дом починаю розуміти це її рішення.
Пізніше, повернувшись додому, я телефоную Кессіді
і слухаю її версію. Дивно, але вона схожа на ту, що розпо-
віла Софі. Кессіді каже, що, мабуть, вона ще не готова до
серйозних стосунків.
Наступної неділі ми з Мартіном йдемо в «Surf City Waffle»
самі, але це навіює смуток. Тому ми повертаємося до мене
додому. Я готую бутерброди з арахісовою пастою та желе.
Ми їмо їх на вулиці у внутрішньому дворику.
Мама тепер зустрічається з доктором Бобом двічі на
тиждень. Мені хочеться застерегти її і сказати, щоб вона
256

не починала все знову. Хіба вона не пам’ятає, як почува-

лася після того, як тато покинув її? Хіба вона не пам’ятає,
як прибрала всі весільні фотографії? Одразу, як тато пе-
реїхав, ми ще кілька місяців залишалися жити в нашому
будинку. Але я часто бачила, яким сумним поглядом мама
дивиться на ті місця, де раніше були татові речі. Одна
зубна щітка на раковині замість двох. Порожні місця на
книжковій полиці — як вирвані зуби. Будинок став музе-
єм тих місць, де колись жило кохання. За кілька місяців
мама погодилася продати будинок, і ми переїхали.

* * *
Уже двадцять один день, як я дізналася, що хлопець,
якого кохаю, помре. Я хотіла б сказати, що кожен день, який
минає, кращий за попередній, але це неправда.
Є речі, які мій мозок відмовляється сприймати. Коли
саме Екс помре і як? Я пам’ятаю видіння про Арчибальда
і Меґґі: стоять у відкритому полі, навколо них у пові-
трі кружляють сніжинки, а вони спостерігають, як труну
опускають у землю. Як вони переживуть смерть онука?
Як це переживуть його батьки? Кевін, Джамал та інші його
друзі? Чи дізнається Екс, що помирає? Чи страждатиме?
Якою буде його остання думка?
Іноді мені хочеться зателефонувати йому і сказати
правду. Але це було б жорстоко. Те, що я обтяжена жах-
ливим знанням, не означає, що й він має знати. Я пам’ятаю
гру, у яку ми бавились біля вогнища на пляжі, того, де ми
вперше поцілувалися. Я запитала всіх, чи хочуть вони
знати, коли і де помруть. Екс чітко сказав, що ні. Він тоді
зауважив, що це позбавило б задоволення від життя.
А я говорила, що завжди варто бути готовим до всього.
Іноді я хочу зателефонувати йому й зізнатися. Зізнати-
ся, що кохаю його й завжди кохатиму. Але це також буде
жорстоко.
 257

Що я можу сказати?
Я кохаю тебе, але ти скоро помреш, тож не можу тебе
кохати?
Я не можу, адже боюся, що не переживу такий біль?
Або ні, не так. Я не боюся, що не переживу біль втрати.
Я боюся, що цей біль ніколи не закінчиться й доведеться
жити з ним вічно.
Драма розбитих сердець не в тому, що це вбиває вас.
Навпаки, вона в тому, що ви залишаєтесь жити з цим.
 РОЗДІЛ 55

РИБА У ВОДІ

Я провела у своїй кімнаті, у ліжку, з вимкненим світлом,

майже всі вихідні. І ось у двері стукає мама. На ній фартух
із написом «Поцілуй кухаря!»
— Гайда зі мною. Допоможеш готувати хлібний пудинг.
— Я не в настрої, — ховаюся під ковдрою.
— Усе одно ходімо, — вона стягує з мене ковдру. З її тону
розумію, що вибору немає.
Уже внизу, у кухні, мама вказує на рецепт і подає мені
стос мірних чашок та ложок.
— Будеш змішувати сухі інгредієнти.
Я дістаю з комори цукор і корицю. Мама чекає, поки
я наріжу кубиками хліб, щоб сказати те, що хоче сказати:
— Поясни мені, будь ласка, що трапилося між вами з Ексом.
— Я не хочу про це говорити, — хапаю ще скибочку хліба
й нарізаю далі.
Наше спілкування перетворюється на суцільні зітхання.
Її зітхання засмучене.
 259

— Я твоя мати й бачу, що щось сталося. Не розумію, чому

ти не поговориш зі мною.
Усе, що я хочу, — це повернутися в ліжко і вдати, що
світу не існує.
— Спочатку ти, — кажу я.
Мама збивала яйця, але тепер зупиняється й дивиться
на мене.
— Спочатку я що?
— Ти хочеш, щоб я поговорила з тобою, але сама ніколи
не говориш зі мною, — я відміряю цукор і висипаю його
в миску. — Скільки разів я намагалася поговорити з тобою
про тата?
— Знову це? — каже вона. — Те, що сталося між мною
і твоїм батьком, — наша із ним справа.
Я не хочу плакати, але сльози раптово навертаються на
очі, ніби вони тільки цього й чекали.
— Ти не єдина, кого залишив тато. Він покинув і мене,
і Дані, — я опускаю мірну чашку на стіл. — Він нас також
залишив.
Запанувала напружена тиша. У мами приголомшений
вигляд. Здається, вона спустошена. Її руки тремтять і нер-
вово смикають волосся.
— Серденько, — розгублено бурмоче вона, відсуває мис-
ку і притуляє мене до себе. — Не плач, люба, ну не плач.
Я вириваюся від неї.
— Чому всі постійно говорять мені, щоб я не плакала,
коли на світі стільки речей, через які люди плачуть? Чому
ви з Дані поводитесь так, ніби нічого не сталося?
Мама дивиться вниз на кухонний стіл і притискає доло-
ні до нього.
— А як ти хочеш, щоб я поводилася?
— Я хочу, щоб ти перестала вдавати, що все не так страшно.
Чому не злишся на нього? Чому не хочеш говорити про це?
Мама знову зітхає, але на цей раз полегшено.
260

— Ти хочеш знати, чому не говорю про це?

Я киваю.
— Тому що матері повинні піклуватися про своїх дітей,
а не навпаки. Я маю витирати ваші сльози. Ви не повинні
витирати мої.
Мама зосереджено дивиться на мене, її турботливі очі
сповнені сліз, які вона ледве стримує.
— Коли ваш батько розповів мені про все, я була у відчаї.
Ніби хтось заліз мені у груди й вирвав серце, — вона зупи-
няється й сумно зітхає. — Хай там як... Ти думаєш, я не сер-
дилася на нього? Сердилася, ще й як. Іноді я досі злюся, —
її голос м’який, але біль у ньому сильний, сильніший, ніж
будь-коли. — Я не говорила з вами, бо намагалася вас за-
хистити. Ви раніше так добре ладили з батьком. Я не хотіла,
щоб змінилося ваше ставлення до нього.
Як я могла так помилятися? Я думала, що вона нічого
не відчуває. Виявляється, вона все відчуває. Виявляється,
вона намагалася просто захистити мене від усіх тих нега-
тивних почуттів, що мала сама.
Мама знову дивиться на мене, але тепер не стримує сліз.
— Твій батько не хотів розлучення. Розповівши мені про
Ширлі, він сказав, що хоче, щоб ми залишилися разом, щоб
пішли на консультацію до психотерапевта і спробували все
налагодити. Але я сказала «ні».
Я так вражена, що в мене аж щелепа відвисла. Весь цей
час я думала, що тато залишив нас, але насправді винна
мама. Саме вона змусила його піти.
— Але чому? — благаю я. — Ти ж любила його. І досі
любиш.
— Це правда. Але я бачила, що її він кохає так, як більше
не кохає мене. Я не хотіла стояти на перешкоді чийогось
щастя й бути на другому місці.
Я довго дивлюся на неї. Але вже іншими очима. Я див-
люся, поки не починаю насправді бачити її. Я бачу свою
 261

маму — сильну, стійку, здатну на мужні вчинки. Водночас

бачу її м’якою та вразливою. Кажуть, що у житті є мить, коли
батьки стають для вас не просто батьками, а справжніми
особистостями. Щоправда, ніхто не каже, якою тяжкою буде
ця мить. Але й прекрасною теж.
— Чи можу я запитати тебе ще про одну річ?
— Господи помилуй, будь ласка, нехай це буде остан-
нє, — усміхається вона.
— Про доктора Боба. Після всього, що сталося у вас із
татом, як ти можеш знову ходити на побачення?
Мама механічно притягує до себе миску з яйцями й бере
вінчик.
— Ну, по-перше, мені подобається доктор Боб. Він мені
дуже подобається, а я подобаюся йому. До того ж що мені
робити? Я не можу просто забути, що існує кохання. Я не така.
— Але подивися, що сталося у вас із татом. Подивися,
чим усе закінчилося.
— Ти думаєш, якщо ми з твоїм батьком уже не разом, то
наше кохання було менш реальним? Колись ми з вашим
татом кохали одне одного так сильно, що в нас з’явилися
ви з Данікою. Навіть одне це робить вартим те кохання.
Мама кидає на мене погляд, який говорить, що вона
розуміє, чому я про це запитую.
— Не знаю, що трапилося у вас з Ексом, але сподіваюся,
ти теж не можеш забути, що існує кохання.
— Мені й самій добре, — наполягаю я.
— Ти чула про рибу, якій не потрібна вода? — сміється
вона.
— Ні.
— От і я також.
Мама забирає в мене сухі інгредієнти, скидає їх у миску
з яйцями і змішує все разом.
 РОЗДІЛ 56

ЗНОВУ
І ЗНОВУ

Випускний уже за тиждень. Випускниця, яка проголошує

прощальну промову, використовує слово «сир» як головну
метафору. Ми починали як молодий м’який чеддер, але
відтоді перетворилися на витриманий, зрілий грюєр. Хоч
деякі вчителі були незадоволені нами, середня школа
все одно стала для всіх великим досвідом. Наприкінці та
випускниця доходить висновку, що ми залишаємо школу
з твердими, як гауда, знаннями.
Випускницю звуть Олівія Кортес, але я небагато знаю
про неї, лише те, що вона дуже розумна, талановита, при-
ємна дівчина, покликана зробити щось велике в житті. Так
само, як і Софі. Шкода, що ми не були близько знайомі.
Після Олівії з промовою виступає викладач історії містер
Армстронг. Востаннє ми маємо прослухати його нудний
спіч. Містер Армстронг говорить про історію сучасної вій-
ни, оскільки це стосується того, як ми виборюватимемо
 263

собі місце в житті. Він використовує фрази на кшталт

«у тилу ворога» та «в окопах».
Ми всі стогнемо: краще залюбки слухали б про сир.
Далі настала черга директора школи містера Сінгха. Він
каже, що в нас яскраве майбутнє.
Наш клас надто великий, тож, щоб вручати дипломи
індивідуально, директор здіймає над головою великий
символічний диплом, презентує його та оголошує нас
випускниками середньої школи Бевшира.
— А тепер ідіть і залиште слід в історії світу, — урочисто
промовляє він.
Щойно стихають оплески, я встаю і йду шукати Мартіна.
— Ми зробили це! — вигукує він, ніби був невпевнений,
що ми це зробимо.
Мартін обіймає мене рукою за плечі й цілує в маківку.
— Ти готовий залишити слід в історії всього світу? —
запитую я.
— Я не хочу історії всього світу, Евс. Мене цікавить
лише мій світ.
Я стежу за його поглядом і бачу, що він дивиться на Даніку.
— Твоя сестричка знову змінила статус у соцмережах на
«вільна», — Мартін радісно стискає моє плече.
— Відколи?
— Відучора.
— Як часто ти перевіряєш її статус?
— Раз на день. Приблизно. Думаєш, це можна вважати
переслідуванням?
— Ні.
— Упевнена?
— Ні, — усміхаюся йому.
Мартін відпускає моє плече й повертається до мене
обличчям.
— Ти не заперечуєш, якщо запрошу Даніку на поба-
чення?
264

Я знаю, що він запитує через те, що сталося між мною

та Ексом.
— Не заперечую, — відповідаю я, але думаю, що все-та-
ки мушу ще запитати. — Ти впевнений, що насправді
хочеш цього?
— У моєму «Списку бажань після випуску» було лише
одне бажання.
— І це воно?
— Саме воно.
— А якщо вона відмовиться?
— Ну, значить відмовиться. Але що, як погодиться?
Я сподіваюся, що Даніка погодиться. Сподіваюся, вона
не розіб’є Мартінове серце. Хай там як, але я не можу за-
хистити навіть близьких людей від болю. Крім того, Мартін
сміливіший за мене. Він прийме біль із вдячністю, адже
вважає, що воно того варте.
— Пропоную знайти Софі та Кессіді, перш ніж налетять
наші батьки, — каже Мартін і знову цілує мене в голову.
Ми помічаємо Кессіді, яка насуплена стоїть біля сцени.
Поруч її батьки розмовляють з директором містером Сінг-
хом. Я чую, як її мама дякує директорові за все, що він зро-
бив для її маленької дівчинки. Кессіді хмуриться ще силь-
ніше, адже мама не має жодного поняття, чи зробив щось
містер Сінгх для «її маленької дівчинки». Ми з Мартіном
підходимо до неї, і всі обіймаємось.
— Вони прийшли, — каже Мартін, маючи на увазі її
батьків.
Кессіді знизує плечима, ніби нічого особливого не ста-
лося, але я бачу на її обличчі полегшення, що вони тут.
— Вони приїхали вчора ввечері.
— Чудово! — кажу я, щоб підтримати її.
— Завтра вранці вони знову їдуть, — Кессіді глибоко
зітхає. — Думаю, я поїду з ними. Японія, Корея, Китай —
може бути прикольно.
 265

Я надто широко їй усміхаюся.

— Мені шкода… через нашу «випускну» подорож, Еві.
Знаю, як ти чекала на неї.
— Слухай, — відмахуюсь я. — Усе правильно. Я теж по-
їхала б в Азію зі своїми супербагатими батьками.
Ми знову обіймаємось. Я знаю, що ми востаннє всі разом.
Коли Кессіді повернеться з Азії, вона стане іншою. Як і ми всі.
Ми знаходимо Софі в оточенні батьків та сестер. Вона
тримає букет з рожевих троянд і досі не зняла «шапочку
випускника».
Ми висмикуємо її з кола рідних, як зробили з Кессіді, та
обіймаємося.
— Не можу повірити, що цей день нарешті настав, —
кажу я.
— Я теж, — хлюпає Софі носом.
— Ніякого рюмсання, — Мартін подає їй свою хусточку. —
У нас попереду ще ціле літо.
Софі витирає сльози, але потім ще трохи хлюпає.
— Олівія запросила мене на побачення, — каже Софі.
— Наша Олівія? Та, що виступала з прощальною про-
мовою? — запитує Мартін.
Вона киває.
— Ви знали, що вона теж їде до Стенфорду?
Звісно, ми цього не знали.
— І ти погодилася з нею зустрічатися? — запитую я.
— Ага, — Софі ледь помітно всміхається й оглядає двір,
вишукуючи когось, а потім повертається до нас. — Ви ба-
чили Кессіді, друзяки?
— Бачили. Її батьки прийшли, — відповідає Мартін.
— Це добре, — погоджується Софі.
Я вирішую не розповідати їй про подорож Кессіді до Азії.
Вони ж тепер не разом.
Ми втрьох обіймаємось. Я хотіла б, щоб тут була й Кессіді.
Як же я хочу, щоб ще одну неділю ми вчотирьох провели
266

у «Surf City Waffle». Я хочу ще один вечір на пляжі біля вог-

нища. Ще одну гру у філософські питання та відповіді.
Але це неможливо. Згадую той день, коли помирилася
з ними біля басейну Кессіді. Пам’ятаю, як ми обіймалися
прямо перед тим, як розійтися по домівках. Усі тоді наїли-
ся вафель, сонце було яскраве, а ми пахли сонцезахисним
кремом і басейном.
Мама сказала, що те, що колись закінчується, не робить
його менш реальним. Те, що зараз усе по-іншому, не оз-
начає, що ми не любили одне одного. А може, знову ко-
лись будемо разом.
 РОЗДІЛ 57

ДВІ СУКНІ

Даніка стукає до мене в кімнату в п’ятницю ввечері напе-

редодні весілля тата. Вона тримає в руках дві сукні. Одна —
проста вузька сукня-футляр лавандового кольору, обшита
мереживом. Інша — примхлива, бірюзова, срібляста, у якій
дівчина буде схожа на русалку.
Спочатку я думаю, що Даніка пропонує лавандову мені,
оскільки ця проста сукня саме мого стилю. Тому кажу:
— Дані, я не передумала, я не йду.
— Та ні, я хочу, щоб ти допомогла мені вибрати.
Я знову оглядаю обидві сукні й не розумію, що тут ви-
рішувати.
Бірюзовий — її улюблений колір, а примхливий — її
улюблений стиль.
Вибираю для неї бірюзову.
— Дякую, — Даніка підвішує сукні на задній панелі две-
рей і сідає на край мого ліжка.
Я відсуваюся, щоб дати їй більше місця.
268

— Я розлучилася з Арчером, — каже вона сумно, але

не здається пригніченою.
— Чому? — дивуюсь я.
Даніка збирає волосся однією рукою, а потім знову роз-
пускає.
— Просто, мабуть, стало нудно. Щоразу, коли ми зу-
стрічалися, мені хотілося бути деінде. Думаю, він відчував
те саме.
— Дуже шкода це чути, — кажу я. Раптом мені спадає
на думку запитати інше. — Може, ще зарано питати, але…
як гадаєш, скільки часу тобі знадобиться, щоб пережити
розставання з Арчером?
— Думаю, кілька днів вистачить. Чому ти питаєш?
— Ти знаєш мого друга Мартіна?
— Звісно.
— Ти вже давно подобаєшся йому.
— Правда?
— Облиш, ти точно помічала, як він на тебе дивиться.
— Я не була впевнена, — її очі всміхаються.
— Хіба він не симпатичний?
— Я думаю, що він… оригінальний, — усміхається вона. —
Я ще ніколи в житті не бачила стільки старомодного одягу
у хлопця-підлітка.
Я сміюся. Звісно, вона помітила, як Мартін одягається.
— Як так сталося, що ти ніколи не звертала на нього
уваги?
— Він твій друг. Я думала, що тобі не сподобається, якщо
ми почнемо зустрічатися.
Даніка має рацію. Мені не сподобалося б. Я боялася б, що
стосунки між ними впливатимуть на мою дружбу з Марті-
ном. Ми більше не були б такими близькими друзями.
Я відійшла б для нього на другий план.
Але хай як я не пручалася, не можу зупинити зміни у сві-
ті. Час минає. Люди змінюються. Життя рухається далі.
 269

— Я думаю, що ви з Мартіном були б чудовою парою.

— Справді? — питає Даніка.
— Щира правда, — відповідаю їй.
Даніка підповзає ближче на ліжко і кладе голову мені
на плече. Її волосся лоскоче мені носа.
— Я можу запитати тебе про щось, але щоб ти не розлю-
тилася?
— Я не здатна передбачити майбутнє.
— Ні, будь ласка, пообіцяй, — наполягає вона.
— Ну гаразд, добре, обіцяю.
— Чому ти передумала їхати на татове весілля?
Я не знаю, що їй відповісти. Просто я відчула, що весіл-
ля — це вже занадто. Занадто багато складних емоцій,
з якими треба впоратися, і це до всього, що сталося в нас
з Ексом.
Востаннє я бачила тата на випускному. Згодом він ще
запросив мене до «Mariscos Chente» на обід і ділився вра-
женнями щодо прощальної промови Олівії. Він вважає,
що це був геніальний хід — аналогія з сирами. Тато навіть
став видавати коронні жарти, побудовані на грі слів. Я ре-
готала так, що аж боки розболілися. Йому навіть вдалося
створити каламбур із назв мексиканської кухні, поєдную-
чи їх із сирною темою.
Він більше не просив мене прийти на весілля й не на-
зивав «солоденькою». Уперше я побачила, якими можуть
бути наші стосунки в майбутньому.
— Принаймні скажи, чому ти так злишся на нього, —
Даніка підводить голову й шепоче мені на вухо. — Тільки
тому, що він пішов від нас?
— Що ти маєш на увазі?
Даніка довго дивиться на мене, ніби злякавшись чогось.
— Ти не думаєш, що вони з Ширлі ще раніше..?
Я знаю, про що вона запитує. Даніка запитує, чи був
у нього роман уже давно. Я думаю про те, що зробила ця
270

правда зі мною. І розмірковую, що вона може зробити

з Данікою.
Іноді ілюзії не треба руйнувати.
Я повертаюся до Даніки й дивлюся їй в очі. Промовляю
цілком і повністю переконливо.
— Ні в якому разі, — запевняю я. — Тато ніколи б цього
не зробив.
Вона полегшено зітхає, і я почуваюся хорошою старшою
сестрою.
— Ти маєш піти на весілля, — каже Даніка.
— Чому це?
— Бо він — наш тато і любить нас, він одружується з ко-
ханою жінкою, і ми повинні це з ним відсвяткувати.
Для неї все так просто.
— Крім того, буде легше, якщо підемо разом, — умовляє
мене Даніка.
Я дивлюся на неї й розумію, що все це для неї набагато
складніше, ніж я уявляла.
— Гаразд, — погоджуюся. — Але в мене немає сукні.
— Як тобі ця? — Даніка вказує на ту лавандову, яка мені
більше сподобалася.
Я докірливо хитаю головою.
— Тобі зовсім не потрібна була моя допомога у виборі
сукні, правда?
— Ага.
— Ти просто планувала вмовити мене піти на весілля,
правда?
Даніка заливається бешкетним сміхом і падає з ліжка.
— Так і є.
— Гаразд, — кажу я, коли ми з нею вже насміялися. —
Добре, я піду.
 РОЗДІЛ 58

ВІДПОВІДІ
НА ВСІ ЗАПИТАННЯ

Я прокидаюся наступного ранку з думкою, що маю виба-

читися. Їду до студії на велосипеді та востаннє тягну його
на самий верх. Фіфі сидить на рецепції з якоюсь жіночкою
й пояснює їй, як записувати клієнтів на уроки.
Побачивши мене, вона примружує очі.
— Ого, подивіться, хто прийшов. Зникла королева тан-
ців, — Фіфі різко встає й направляється до мене, потім зу-
пиняється на відстані. — Не думала, що побачу тебе знову.
Фіфі поводиться не так, як зазвичай, адже я завдала їй
болю. Я роблю крок до неї.
— Фіфі, мені шкода, що я втекла й не подзвонила, не по-
дякувала. Мені дуже шкода.
Вона хмикає й постукує п’ятами об підлогу, розмірко-
вуючи.
— Негоже нехтувати людьми, які піклуються про тебе, —
сердито каже Фіфі.
272

— Я знаю. Мені так шкода, Фі, — знову виправдовуюсь я.

Нарешті вона всміхається.
— Я рада тебе бачити. Не питатиму, чому ти втекла піс-
ля конкурсу, як та дівчина з казки, яка загубила черевик.
Під «не питатиму» вона має на увазі, що саме збираєть-
ся запитати.
На щастя, бачу, що Арчибальд і Меґґі наближаються до
нас по коридору.
— Ну, хіба це не чудовий сюрприз? — каже Меґґі, обій-
маючи мене. — Чи Фіфі розповіла тобі про всі дивовижні
речі, що сталися?
— Найголовніша новина полягає в тому, що ми наймає-
мо справжню рецепшіоністку. Нарешті я віддаю цей про-
клятий дзвоник, — Фіфі вказує на жінку за стійкою рецеп-
ції, а потім натискає на дзвоник, щоб продемонструвати,
як він працює.
— На щастя, це не єдина хороша новина, — усміхається
Арчибальд.
Я вже й забула, як блищать його очі, коли Арчибальд
розмовляє.
— Кількість відвідувачів зросла на сорок відсотків. На-
ступного тижня «LA Weekly» відправляє до нас репортера
зробити фотосесію і взяти інтерв’ю.
— Неймовірно, — вигукую я, адже справді радію за них.
Як приємно чути, що з цього досвіду вийшло щось хо-
роше.
— Це все завдяки тобі, дорогенька, — каже Меґґі.
Звісно, вона має на увазі мене та Екса, але надто делі-
катна, щоб згадувати його зараз. Цікаво, що Екс сказав їй
про наше розставання.
Ми ще трохи обговорюємо мої плани на решту літа та
переїзд до Нью-Йорка восени на навчання в університеті.
Я обіцяю зайти в гості до від’їзду та знайти хорошу студію
танців у Нью-Йорку. Тепер мені час йти.
 273

Арчибальд і Меґґі ще раз обіймають мене, перш ніж

повернутися в танцзал. Імпульсивно я обіймаю Фіфі,
дивуючись, що вона відповідає на мої обійми й шепоче
на вухо:
— Ти дуже добре танцюєш. Пишаюся, що вчила тебе.
Не можу присягнутися, але здається, що бачу щось на
зразок сліз у її очах, коли Фіфі відпускає мене.
Я вже збираюся йти, як раптом у шафці на рецепції по-
мічаю книжку «Інструкції з танців»: Фіфі поставила її туди,
коли я вперше прийшла.
Моє серце завмерло. Я розумію, що бачу цю книжку
не випадково. Я знаю, що мала її побачити.
— Послухай, Фіфі, я можу взяти цю книжку? — питаю її,
вказуючи на брошуру.
Фіфі дістає книжку й передає мені через віконце при-
ймальні.
— Звісно. Але вона безглузда. Не можна навчитися тан-
цювати за книжкою.
— Знаю, але саме вона привела мене сюди.
Я перегортаю сторінки і вказую на адресу «La Brea
Dance». Здається, минула ціла вічність відтоді, як я при-
йшла сюди, сподіваючись знайти щось, що позбавить
мене видінь. Еві, яка прийшла сюди того дня, здавалося,
що вона вже знає, яким несправедливим і болісним може
бути життя. Проте Еві не мала жодної гадки, яким воно
може виявитися насправді.
Я кладу книжку в рюкзак і востаннє роздивляюся дов-
кола. Унизу в коридорі, біля студії номер п’ять, бачу, як
Арчибальд кружляє Меґґі в танці.
Спочатку думаю, що вони навіть не уявляють, як їм
пощастило. Але тоді помічаю їхні погляди одне на одно-
го — це поєднання захоплення та впевненості, — і почи-
наю розуміти, що помиляюся. Вони точно знають, як їм
пощастило.
274

* * *
Я дістаюся до району Генкок-Парк дуже швидко. Коли
знаходжу знайому вулицю, бачу, що вона так само, як і тоді,
вкрита кущами жасмину та деревами жакаранди. Поруч
із великим явором — маленька безкоштовна бібліотека.
Я злізаю з велосипеда, натискаю на ньому опору і йду
до бібліотеки. Усі мої книжки, включно з «Кексами й поцілун-
ками», досі там. Спогади про те, як Екс писав мені есеме-
ски, коли читав її, викликає бажання сміятися й водночас
бажання більше ніколи в житті не сміятися.
Я дістаю книжку «Інструкції з танців» з рюкзака і кладу
її всередину.
— Вітаю, Еві, — чую голос позаду.
Я ніколи не називала свого імені, але насправді те, що
вона знає моє ім’я, — це найменш загадкове, що трапило-
ся зі мною за ці кілька місяців.
Я обертаюся. Обличчя жінки таке саме, як я пам’ятаю:
схоже на вицвілий коричневий папір.
— Чому ви це зробили зі мною? Як ви очікували, я по-
чуватимусь, спостерігаючи, що люди знову і знову розби-
вають одне одному серця?
Вона ніжно й розуміюче всміхається мені. Ще ніколи
чиясь усмішка не злила мене так, як тепер. Я злюся на жін-
ку за те, що вона наділила мене цим прокляттям, цією
жахливою силою. Я злюся на те, що якась сила створила
світ, де ми народжені для любові, але маємо спостерігати
за тим, як люди, яких ми любимо, помирають.
Люди, які кажуть, що краще любити і втрачати, ніж ніко-
ли не любити, але й не втрачати, самі ніколи насправді
не любили й нікого не втрачали.
Я жадаю відповіді. Хочу знати, як маю жити далі з пора-
неним серцем. Хочу, щоб вона сказала мені.
Мій гнів випаровується. Я відчуваю полегшення. Просто
хочу знати відповідь.
 275

— Чому ви наділили мене даром бачити, як розбивають-

ся серця? Будь ласка, скажіть мені.
— Але я наділила тебе не цим даром, — спокійно каже
жінка.
— А яким?
— Я наділила тебе даром бачити любов. Розбите сер-
це — це тільки одна частина любові, а не вся любов. Чому
ти зосередилася лише на її фінал?
— Тому що принаймні це найважливіша її частина.
— Ти так вважаєш? — запитує жінка. — Але це не мало
стати прокляттям, Еві. Це мало стати благословенням.
Я починаю плакати так надривно, що, мабуть, ніколи
не зупинюся. Коли я врешті опановую себе, жінка досі сто-
їть поряд.
— Видіння зникнуть?
— Так.
— Коли? — запитую я, хоча знаю, що вона не дасть мені
прямої відповіді.
— Тоді, коли будеш готова.
Я сідаю на велосипед.
— Бережи себе, Еві, — говорить вона мені навздогін.
Як і першого разу, коли добираюся до кінця вулиці й по-
вертаюся, жінки вже немає.
Татове весілля почнеться за три години. Я катаюся ву-
лицями на велосипеді.
На деревах жакаранди та кущах жасмину вже менше
пелюсток. Вологий запах весняної зелені змінився яскра-
вими й димними пахощами літа.
Я не знаю, скільки часу минуло, як їжджу довкола, —
чи то багато, чи зовсім мало. У моїй голові постійно луна-
ють слова старої жінки: це не мало стати прокляттям.
Я згадую всі свої видіння.
Але ж правда: у кожному з них було більше любові, ніж
розбитих сердець.
276

Коли приїжджаю додому, Даніка робить мені макіяж

і позичає кремезне вінтажне намисто, яке пасує до сукні
лавандового кольору. Ми цілуємо маму на прощання,
кажучи, що любимо її. Вона обіцяє, що з нею буде все
добре.
У таксі я стискаю руку Даніки й промовляю:
— Я рада, що ми йдемо разом.
— Я теж, — відгукується Даніка.
 РОЗДІЛ 59

ПОКИ СМЕРТЬ
НЕ РОЗЛУЧИТЬ НАС

У церкві навіть трохи ніяковію, коли бачу, як тато радіє,

що я прийшла.
Хоча мені радше радісно, ніж ніяково.
Окрилений, він хапає мене попід руки і кружляє навко-
ло себе.
— Я такий щасливий, що ти тут, солоденька, — ставить
мене на землю й вибачається: — Отакої… Знову забувся,
що не треба тебе так нази…
— Та нічого, нормально. Можеш так мене називати.
Тато заплющує очі й опускає голову. На секунду здаєть-
ся, що він молиться. Потім знову хапає мене в обійми
й міцно стискає. Я стискаю його у відповідь.
— Групові обіймашки, — верещить Даніка, яка зависла
біля дверей.
Коли ми вже наобіймалися вдосталь, у всіх нас на очах
сльози.
278

Дані хапає мене за підборіддя рукою й шепоче, щоб

я швиденько йшла за нею. Ми знаходимо ванну кімна-
ту, де вона дістає з сумочки косметичний мінінабір для
надзвичайних ситуацій. Спочатку підправляє макіяж собі,
а потім береться за мій. Я дивлюся у дзеркало, щой-
но вона закінчує, і розумію: Даніка — чудотворець. Я вря-
тована.
Коли ми нарешті потрапляємо туди, де перебувають усі
гості, пастор уже стоїть біля вівтаря. Ми займаємо свої міс-
ця біля тітки Колетт.
І починається дійство.
Лунає музика. Тато йде по проходу й займає своє місце
біля пастора. З ним йдуть дружки: дядько Аллан і подруга
Ширлі. Далі — мама Ширлі, за нею — усі десятеро подру-
жок нареченої. Щойно всі стають на місця біля вівтаря,
музика замовкає.
Тато дивиться на прохід в очікуванні. Дядько Аллан сти-
скає його плече.
Минає ще кілька секунд, і починає грати весільний марш.
Усі обертаються.
Окрім мене. Натомість я спостерігаю за обличчям тата.
Мені не потрібно бачити Ширлі, щоб знати, коли вона
з’явиться. Я бачу її присутність на татовому обличчі. Він
схожий на людину, яка просто не може повірити своєму
щастю.
Ширлі підходить до вівтаря й бере тата за руку. Вона
чарівна. А ще вона схожа на багатоярусний весільний торт.
Далі відбувається традиційна церемонія. Наречені
дають звичні обітниці: обіцяють любити одне одного та
оберігати. Причому обіцяють робити це протягом усього
життя. Потім пастор читає молитви. Мама Ширлі чудовим
голосом співає незнайомий мені псалом. Пастор оголошує
їх чоловіком і дружиною та каже татові, що той може по-
цілувати наречену.
 279

У мене є кілька секунд, щоб вирішити.

Я можу побачити їхнє майбутнє. Я можу побачити, чим
усе закінчиться, і, мабуть, навіть знатиму коли.
Але в останню секунду я заплющую очі.
Я заплющую очі і вдаю, що їхнє кохання нескінченне.

* * *
Весільна вечірка відбуватиметься в бальному залі го-
телю, розташованого за двадцять хвилин їзди звідси. Ми
з Дані їдемо в замовленому автобусі разом із тіткою Колетт
та дядьком Алланом. Я п’ю ігристе вино, їм закуски і слу-
хаю, як Дані делікатно критикує сукні присутніх жінок.
Потім вона розповідає мені історію шлюбу як інституції.
Здебільшого це пастка для жінок.
Через деякий час у готелі ведучий привертає увагу
присутніх:
— Пані та панове, будь ласка, вітайте містера та місис
Ларрі Томас.
У мене стискається серце. Я думаю про маму — справж-
ню місис Томас. Але згодом згадую, що мама вчинила так,
як було найкраще для всіх і для неї самої.
Усі плескають в долоні й вигукують вітання.
Ширлі плаче, а тато витирає їй сльози. Він говорить, що
любить її й завжди любитиме.
Для тата зараз важливо лише те, що він відчуває цієї миті.
Важливе лиш те, що відбувається саме зараз.
— Маю йти, — кажу Даніці.

* * *
У любовних романах завжди є сцена, що відображає
момент переосмислення. Воно трапляється ближче до
кінця оповіді, коли одна людина усвідомлює, що зробила
колосальну помилку, і потім доводиться долати низку
перешкод, щоб повернутися до коханого чи коханої.
280

Моя історія переосмислення починається безпосеред-

ньо біля готелю, де вишикувалася черга таксі. Лише після
того, як сиджу в одному з них, я усвідомлюю, що не знаю
адреси Екса. Пишу есемеску Фіфі. Дивом вона не на занят-
ті й одразу ж надсилає мені адресу Арчибальда та Меґґі.
А потім не може втриматися, щоб не додати:
не знаю, чого ти так довго чекала
хлопець занадто сексуальний, щоб ось так його відпу-
стити
щасти
Трафік у Лос-Анджелесі просто жахливий, оскільки…
трафік у Лос-Анджелесі завжди жахливий. Ми дістаємося
до середмістя аж за сорок п’ять хвилин. Таксист повертає
на Вілшир. Неймовірно, але тут трафік ще гірший. Було б
швидше, якби я їхала на велосипеді. Я кажу водієві повер-
нути на Карсон і натомість відвезти додому. Забігаю все-
редину й хапаю ключа від замка велосипеда. Не пере-
одягаюся, адже можу їздити на велосипеді і в сукні. Коли
усвідомлюю, що досі в туфлях на підборах, у мене вже
немає терпіння, щоб повертатися й перевзуватися. Усе,
про що думаю, — це якнайшвидше дістатися до Екса. Мені
стільки потрібно йому сказати, що може забракнути часу.
Я не хочу втрачати жодної секунди.
Чую голос старої жінки у своїй голові, який говорить,
що моя суперсила покине мене, лиш коли я буду готова.
Я відчуваю, що ця мить настала: суперсила починає
зникати. Це якась магія — ніби ти наводиш різкість у бі-
ноклі. Я позбуваюся суперсили, а світ стає чіткішим, ніж
раніше.
Двері відчиняє Меґґі. Схоже, вона чекала на мене.
— У тебе чудовий вигляд, люба, — вона обіймає мене
й каже, що Екс грає на гітарі у вітальні.
Дуже коротка подорож від дверей до вітальні видаєть-
ся мені найдовшою мандрівкою в житті.
 281

Я не знаю точно, коли і як Екс помре. Не знаю, як жити-

му з порожнечею, що залишиться в мені після цього. Точно
знаю тільки, що не зумію жити, знаючи, що могла провести
більше часу з ним і не зробила цього. І не має значення,
що любов закінчується. Важливо те, що вона є.
Екс перестає грати, щойно я опиняюся на порозі ві-
тальні, ніби відчуває мене.
— Сьогодні весілля мого тата, — кажу я.
Екс дивиться собі під ноги.
— Коли?
— Прямо зараз. Маю на увазі: це вже сталося.
— Ти була там?
— Так. Усе було чудово. Вечірка ще триває.
Екс дивиться на мене. Його очі сумні та насторожені,
але принаймні спрямовані на мене.
— Чому ти тут, Еві?
— Мені потрібен партнер з танцю.
— Ти приїхала аж сюди посеред весілля батька, щоб
попросити мене танцювати з тобою?
— Саме так.
Я відходжу від дверей і сідаю біля нього на диван. Екс
міцніше обіймає гітару і трохи відсувається від мене.
— Не знаю, Еві. Ти все зіпсувала.
Боже, скільки часу я вже втратила!
— Знаю.
Простягаю руку і кладу йому на плечі. Екс не ухиляється,
тому я веду далі:
— Мені так шкода. Я злякалася.
— Чого?
— Втратити тебе.
Екс опускає голову, не дивиться на мене.
— Це безглуздо. Ти боялася мене втратити, тому кину-
ла мене?
— Здавалося, це безпечніше.
282

— Ти ніколи мене не втратила б, — каже Екс розчарова-

но, — я завжди намагався дати тобі це зрозуміти.
Я встаю, намагаючись знайти потрібні слова.
— Я схибила. Маю на увазі, що нарешті зрозуміла: за-
кінчення стосунків не має такого великого значення, як
думала раніше.
— Що тоді має значення?
Знову сідаю.
— Початок завжди гарний, але найкраща частина —
зараз, у розпал стосунків. Я сміялася з тебе, але весь цей
час ти мав рацію. Треба жити в моменті, тепер і зараз.
Екс підводить голову й повертається до мене.
Тепер я знаю правильні слова, які потрібно сказати.
— Ти — кохання мого життя, Ксав’є Даріуш Вудс. Я ніко-
го не кохала так сильно, як тебе.
Його усмішка починається з куточків губ, а потім поши-
рюється на все обличчя.
— Я кохання твого життя?
— Так. І відверто кажучи, це трохи лякає.
Екс сміється з цього, а потім штовхає мене плечем.
— Знаєш, а ти — кохання мого життя.
— Знаю, — кажу я.
— Отже, ти хочеш, щоб ми пішли й танцювали на весіл-
лі твого тата?
— Саме так. Підеш зі мною?
Він усміхається.
— Я ж розповідав тобі про свою філософію погоджува-
тися на все?
 РОЗДІЛ 60

МАЙБУТНЄ

Коли ми потрапляємо на вечірку, бачимо, що світло неяскра-

ве. Лише срібна дискокуля світиться й випромінює яскраві
промені. На сцені грає музичний гурт, і майже всі танцюють.
Тато і Ширлі стоять у центрі танцювального майданчика.
Спочатку я думаю, що вони танцюють повільний і нудний
англійський вальс, але насправді важко сказати, бо вони
не надто вправні танцюристи. Однак те, чого їм бракує в тех-
ніці, вони компенсують щастям і коханням. Я шукаю Даніку
й виявляю, що вона їсть торт і розмовляє з кимось по теле-
фону. Цікаво, чи це не Мартін. Сподіваюся, він.
Пісня стихає, і я тягну Екса за собою до сцени, щоб по-
просити музикантів зіграти аргентинське танго. Мені по-
щастило — вони погоджуються.
Спочатку я доволі напружена та скута. Я помічаю кож-
ного, хто дивиться на нас. Помічаю, як усі вивчають наші
танцювальні рухи. Утім, минає небагато часу, і я вже не по-
мічаю нічого й нікого, крім Екса.
284

Через вісім місяців Екс буде грати на гітарі вдома в Лейк-

Елізабет. Він відчує біль у грудях. Згодом лікарі встановлять,
що в нього ушкоджений клапан у серці і це в нього з на-
родження.
Перед цим ми разом запишемо цілий альбом.
Ми будемо танцювати годинами.
Ми будемо кохатися.
Він навчить мене грати на гітарі й любити музику так
само, як її любить сам.
Він щодня говоритиме, що любить мене.
Іноді мені здаватиметься, що все буде добре. А іноді
навпаки.
Одне я точно знатиму: любов може тривати вічно.
А зараз він кружляє мене по танцювальному майдан-
чику. Моя рука на його руці. Ми торкаємося одне одно-
го кінчиками пальців, та іноді може здатися, що я висли-
заю від нього.
Але це не так.
В останню секунду я стискаю пальці, і наші руки пере-
плітаються.
І тоді я роблю те, що варто робити, коли знаходиш своє
кохання.
Я міцно тримаю його.
 ЗМІСТ

Розділ 1. Я змінилася ............................................................................................................9

Розділ 2. Улюблені (в минулому) літературні жанри
та поняття ...............................................................................................................................14
Розділ 3. Віддай книжку — візьми нову .............................................................. 16
Розділ 4. Даніка та Бен ....................................................................................................24
Розділ 5. Вогнище ............................................................................................................... 26
Розділ 6. Я не чаклунка ................................................................................................... 32
Розділ 7. Шеллі і Шелдон ...............................................................................................38
Розділ 8. Золтар ................................................................................................................... 40
Розділ 9. Фатальна небезпека .................................................................................. 44
Розділ 10. Риси класичного романтичного героя.
Неповний список ...........................................................................................................54
Розділ 11. Формула розбитих сердець ................................................................ 55
Розділ 12. Засвоїти урок ..................................................................................................58
Розділ 13. Танцювати за течією..................................................................................64
Розділ 14. Урок перший ..................................................................................................70
Розділ 15. Урок другий. Цитати .................................................................................82
Розділ 16. Урок третій........................................................................................................83
Розділ 17. Урок четвертий ............................................................................................ 84
Розділ 18. Чітке визначення слова ......................................................................... 92
Розділ 19. Це не побачення. Частина перша з трьох ...............................94
286

Розділ 20. Перед другим актом ............................................................................... 101

Розділ 21. Це не побачення. Частина друга з трьох ................................ 103
Розділ 22. Пісня «Чорна скринька».
Слова: Еві Томас і Ксав’є Вудс................................................................................115
Розділ 23. Чудово, прекрасно, відмінно ........................................................... 117
Розділ 24. Це не побачення. Частина третя з трьох ................................ 118
Розділ 25. Ті, про кого ти не здогадуєшся. Частина перша .............. 127
Розділ 26. Софі та Кессіді ...............................................................................................131
Розділ 27. Ті, про кого ти не здогадуєшся. Частина друга ..................133
Розділ 28. Небезпечний стрибок.......................................................................... 134
Розділ 29. Ті, про кого ти не здогадуєшся. Частина третя .................. 141
Розділ 30. Падіння у прірву .......................................................................................144
Розділ 31. Це, безперечно, побачення .............................................................. 150
Розділ 32. Нехай тако-вечірка все залагодить............................................ 159
Розділ 33. Час, що в нас є .............................................................................................168
Розділ 34. «Тримаю тебе міцно, крихітко» ..................................................... 178
Розділ 35. Бачата щопонеділка ............................................................................... 183
Розділ 36. Сальса щовівторка .................................................................................. 185
Розділ 37. Свінг Західного узбережжя щосереди.................................... 187
Розділ 38. Хастл щочетверга ...................................................................................... 191
Розділ 39. Аргентинське танго щоп’ятниці ................................................... 193
Розділ 40. Публічна заява ........................................................................................... 196
Розділ 41. Користуйся смайликами ..................................................................... 201
Розділ 42. Незручна пауза ......................................................................................... 203
Розділ 43. Розважайте нас...........................................................................................213
Розділ 44. Арчибальд і Меґґі .................................................................................... 218
Розділ 45. Словами не описати ..............................................................................222
Розділ 46. Конкурс бальних танців..................................................................... 224
Розділ 47. Море кохання ..............................................................................................232
Розділ 48. Екс і я .................................................................................................................237
Розділ 49. Зникнення. Частина 1 ............................................................................ 241
Розділ 50. Любов та її протилежність ............................................................... 242
 287

Розділ 51. Зникнення. Частина 2 ........................................................................... 243

Розділ 52. Прощення...................................................................................................... 245
Розділ 53. Світло і темрява .........................................................................................253
Розділ 54. Мільйон вісімсот чотирнадцять тисяч
чотириста секунд ......................................................................................................... 254
Розділ 55. Риба у воді..................................................................................................... 258
Розділ 56. Знову і знову ............................................................................................... 262
Розділ 57. Дві сукні ........................................................................................................... 267
Розділ 58. Відповіді на всі запитання ................................................................ 271
Розділ 59. Поки смерть не розлучить нас ..................................................... 277
Розділ 60. Майбутнє ....................................................................................................... 283
 Літературно-художнє видання

Юн Нікола
Танцюй, моє серце

для середнього та старшого шкільного віку

Головна редакторка М. В. Гончарова-Горянська

Технічна редакторка Х. В. Ленцова

З питань реалізації звертатися:

Харків, тел.: (057) 727-70-77;
e-mail: deti@ranok.com.ua

НE1693001У. Підписано до друку 06.08.2021.

Формат 60×90/16. Папір офсетний.
Гарнітура Дін. Раунд. Друк офсетний.
Ум. друк. арк. 18,00

ТОВ Видавництво «Ранок»,

вул. Кібальчича, 27, к. 135, Харків, 61071.
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи
ДК № 5215 від 22.09.2016.

Для листів: вул. Космічна, 21а, Харків, 61145.

E-mail: office@ranok.com.ua
Тел. /факс: (057) 719-58-67.

Папір, на якому надрукована ця книга:

безпечний для здоров’я з оптимальною білизною, відбілювався
та повністю рекомендованою без хлору,
переробляється офтальмологами p a p e r без діоксиду титану

Разом дбаємо про екологію та здоров’я