ПИТАННЯ НА КОМПЛЕКСНИЙ

ПІДСУМКОВИЙ ІСПИТ ДЛЯ МАГІСТРІВ

(кафедра цивільного права та процесу)
1. Підстави виникнення цивільних прав
Стаття 11. Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків
1. Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного
законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією
породжують цивільні права та обов'язки.
ЦК передбачає кілька груп юридичних фактів цивільного права, зокрема юридичні дії осіб, акти
публічних органів, події, інші юридичні факти цивільно-правового характеру. Перелік таких
підстав, передбачених ст. 11 ЦК, починається з дій осіб, як передбачених актами цивільного
законодавства, так і не передбачених цими актами, але за аналогією породжують цивільні права
та обов'язки. В цій нормі ЦК реалізовано загальний принцип цивільного права, за яким суб'єктам
цивільних відносин дозволено усе, що не заборонено законом або йому не суперечить. Оскільки
нормою ст. 11 ЦК загально-дозвільний принцип поширено лише щодо дій осіб (юридичних і
фізичних), дії інших учасників можуть породжувати цивільні права та обов'язки, якщо такі дії
передбачені актами цивільного законодавства.
2. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є:
1) договори та інші правочини.
Окрім договорів, підставами цивільних прав та обов'язків є й інші правочини. Такими є
односторонні правочини, тобто одностороннє волевиявлення, яке призводить до виникнення, зміни
чи припинення цивільних прав та обов'язків. Зокрема, одностороннім правочином є публічна
обіцянка винагороди (статті 1144-1157 ЦК));
2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів
інтелектуальної, творчої діяльності.
Цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо із факту створення об'єктів авторського
права та суміжних права, що передбачає наділення суб'єктів цього виду права інтелектуальної
власності всього комплексу цивільних прав і обов'язків внаслідок оприлюднення творів, надання
доступної для сприйняття форми відповідно до положень Закону України "Про авторське право та
суміжні права".
3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
Шкода може виникати або з цивільного правопорушення (делікту) або правомірного акту
публічного органу (зокрема, безвинне заподіяння шкоди правомірними актами посадових осіб,
державних органів) і тягне виникнення зобов'язання, зміст якого становлять право потерпілого
(кредитора) на відшкодування заподіяної шкоди та обов'язок боржника (порушника, правомірного
заподіювана шкоди) компенсувати шкоду (п. З ч. 2 ст. 11 ЦК;
4) інші юридичні факти.
До яких слід віднести акти публічних органів, юридичні стани (акти цивільного стану) тощо.
Цивільні права та обов'язки можуть виникати з юридичних проступків, тобто дій суб'єктів
цивільного права, які спрямовані на виникнення правових наслідків, але породжують їх внаслідок
приписів норм цивільного права. Юридичними проступками, наприклад, є знахідка, виявлення
кладу, рятування життя і здоров'я фізичної людини, майна фізичної чи юридичної особи, ведення
справ без доручення.
3.Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного
законодавства.
Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного
законодавства, тобто коли цивільні права та обов'язки безпосередньо виникають лише з такого
акта. Прикладами таких випадків може бути встановлення законом мораторію на виконання
певних зобов'язань, виникнення відносин законного представництва, яке здійснюється батьками
від імені своїх неповнолітніх дітей (статті 32, 34 ЦК). Однак в останньому випадку цивільні права
та обов'язки (із законного представництва) виникають в результаті настання юридичного факту,
виникло право на представництво (народження дитини, встановлення батьківства).
У зв'язку з цим в більшості випадків для виникнення цивільних прав та обовязків лише актів
цивільного законодавства недостатньо; для виникнення цивільно-правових наслідків, передбачених
актом цивільного законодавства, необхідне настання іншого юридичного факту чи фактів,
зокрема у вигляді укладення певного договору. Зокрема, згідно ч. 1 ст. 735 ЦК при передачі під
виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна отримувач ренти набуває право
застави на це майно. В останньому випадку фактично цивільні права та обов'язки щодо застави
виникають з юридичного складу, що складається з двох юридичних фактів - акту цивільного
законодавства та договору.
4.У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та
обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади
Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
Підставою виникнення цивільних прав і обов'язків в ч. 4 ст. 11 ЦК визнаються акти органів
державної влади, органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування. В
даному випадку слід розуміти приписи індивідуальних актів, а не нормативно-правових актів,
оскільки на останні поширюється норма ч. 3 ст. 11 ЦК. При цьому, індивідуальні акти публічних
органів можуть створювати цивільні права та обов'язки лише у випадках, встановлених актами
цивільного законодавства, тобто в межах компетенції відповідного публічного органу.
Зокрема, актами, що підпадають під дію ч. 4 ст. 11 ЦК, є акти комунальних підприємств
"Бюро технічної інвентаризації" про державну реєстрацію нерухомого майна, свідоцтва про право
власності на об'єкти нерухомого майна, що видаються місцевими органами виконавчої влади,
державними органами приватизації (п. 6.1 Тимчасового положення про порядок державної
реєстрації прав власності на нерухоме майно).
5.У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та
обов'язки можуть виникати з рішення суду.
Судове рішення, яке набрало законної сили, може бути підставою набуття, зміни чи
припинення цивільних прав та обов'язків. У зв'язку з цим, рішення суду може бути
правоприпиняючим, правозмінюючим, правовідновлюючим. Сфера дії таких рішень суду
універсальна, і тому може стосуватися як абсолютних прав (речової та інтелектуальної
власності) і корпоративних прав, так і договірних та недоговірних зобов'язань.
Зокрема, рішенням суду може бути визнано право власності на відповідне майно за особою. На
підставі рішення суду може бути визнано недійсним рішення зборів учасників товариства з
обмеженою відповідальністю про виключення учасника з цього товариства. Судові рішення
можуть бути підставою виникнення цивільних прав і обов'язків у зв'язку з правами інтелектуальної
власності. Відповідно до норм ЦК (ст. 16 тощо), спеціальних законів про відповідні об'єкти права
інтелектуальної власності, рішенням суду може бути визнано право інтелектуальної власності
творця, чи право використання певного об'єкта права інтелектуальної власності, або припинено
відповідне інтелектуальне право. Зокрема, ч. 1 ст. 469 ЦК передбачає можливість визнання
недійсними прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок з
підстав і в порядку, встановлених законом.
6.У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою
виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.
Подіями є обставини, які виникають та існують незалежно від волі людини і непідконтрольні
їй. Події можуть мати природний (повінь, землетрус, ураган тощо) або соціальний (війна, страйк
тощо) характер. Зокрема, подіями є факти народження та смерті людини. Народження людини є
підставою виникнення цивільних прав та обов'язків як складових змісту цивільної правоздатності
фізичної особи. Факт смерті людини (зокрема, з природних причин) є підставою для припинення та
виникнення цивільних прав та обов'язків (зокрема, щодо договорів особистого виконання,
правовідносин із спадкування тощо). Настання передбаченого договором страхування страхового
випадку є подією, з настанням якої виникає зобов'язання щодо відшкодування шкоди (наприклад,
знищення застрахованого будинку внаслідок пожежі, повені тощо), якщо така шкода знаходиться
в причинному зв'язку із страховим випадком.
https://legalexpert.in.ua/komkodeks/gk/79-gk/371-11.html

2. Поняття та види суб’єктивних цивільних прав

Суб'єктивне право — це передбачена нормами права міра можливої поведінки учасника

правовідносин. Іншими словами, це міра поведінки, що належить уповноваженій особі для
задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов'язками
інших (зобов'язаних) осіб.
Ознаки суб'єктивного права:
 • можливість певної поведінки;
 • можливість, яка належить лише уповноваженому суб'єкту, яка надається для
задоволення інтересів уповноваженої особи;
 • наявне у правовідносинах;
 • є мірою можливої поведінки, порушення якої вважається зловживанням правом;
 • існує лише відповідно до юридичних обов'язків;
 • встановлюється нормами права;
 • забезпечується (гарантується) державою. Елементами суб'єктивного права є:
o 1) право на здійснення певних дій (право на власні дії);
o 2) право вимоги від зобов'язаної особи здійснити певні дії (право на чужі
дії);
o 3) право звертатися до держави за захистом порушеного права (право на дії
держави).
Види:
1. право дії — індивід має право самостійно визначати позитивну лінію
своєї поведінки.
2. право вимоги — індивід може вимагати певної позитивної поведінки від іншої
особи.
3. право позову — індивід може звернутися по допомогу до держави, якщо його
суб'єктивне право порушується, або якщо право не може бути реалізоване без державного
втручання.
Розрізняють права позитивні і негативні.
Позитивні права передбачають кореспондуючий обов'язок інших (держави, громади,
організації) здійснити певні позитивні дії, без яких здійснення такого права буде
неможливим [право на освіту передбачає надання освітніх послуг носію
[4]
права]. Негативні права, навпаки, передбачають абсолютне невтручання у сферу діяльності
особи. Негативні права, які належать фізичним особам, називають, як правило, свободами [свобода
зібрань — право на невтручання держави у відповідну поведінку людей].
Майнові та особисті немайцнові.

3. Класифікація юридичних фактів як підстави виникнення цивільних

прав та обов’язків
 Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують
виникнення, зміну або припинення правових відносин.
Без юридичних фактів, які фіксуються у гіпотезах норм права, правовідносини неможливі.
Цілеспрямований рух правовідносин є головним наслідком юридичних фактів.
Юридичні факти можна класифікувати за різними ознаками:
 1. За юридичними наслідками:
o • правоутворюючі — на основі яких суб'єкти набувають певних прав та
обов'язків;
o • правозмінюючі — тягнуть за собою зміну (збільшення або зменшення
обсягу) певних прав чи обов'язків;
o • правоприпиняючі — ліквідують певні права і обов'язки, носієм яких
суб'єкт був до виникнення цих фактів.
При цьому необхідно зважити, що один і той самий юридичний факт може бути і
правоутворюючим, і право-змінюючим, і правоприпиняючим одночасно (смерть людини).
 2. За вольовим критерієм:
o • події — юридичні факти, що відбуваються незалежно від волі суб'єктів
(стихійне лихо та ін.). Події можуть бути абсолютними (природні явища, яким надається юридичне
значення внаслідок того, що вони впливають на суспільні відносини, наприклад, стихійні лиха) та
відносними (події, не пов'язані з волею учасників конкретних правовідносин, але пов'язані з волею
третіх осіб, наприклад, підпал будинку впливає на виникнення страхових правовідносин між
власником та страховою компанією).
o • дії — юридичні факти, які відбуваються з волі суб'єктів. Дії суб'єктів
можуть бути як правомірними (відповідають вимогам норм права), так і неправомірними (не
відповідають вимогам норм права).
У свою чергу правомірні дії поділяються на:
 а) юридичні акти — правомірні дії, що спеціально вчиняються з метою виникнення
певних юридичних наслідків;
 б) юридично значущі вчинки — правомірні дії, що не мають на меті спричинення
юридичних наслідків, але вони виникають унаслідок дії закону.
 3. За складом:
o • прості — складаються з одного факту, якого досить для настання
юридичних наслідків;
o • складні — являють собою певну сукупність окремих фактів, необхідних
для настання юридичних наслідків.
 4. За тривалістю в часі:
o • одноактні — складаються з одноразового акту їх виявлення, наприклад,
купівля-продаж;
o • тривалі (або юридичні стани), наприклад перебування в шлюбі.

4. Юридичний склад як підстава виникнення цивільного

правовідношення

Підставою динаміки цивільно-правових відносин може бути одиничний юридичний факт. Так,
для встановлення зобов'язання підряду достатньо укласти договір між підрядником і замовником.
Такі обставини називаються простими юридичними фактами. Однак виникнення деяких цивільних
правовідносин може обумовлюватися сукупністю юридичних фактів, які називаються складним
юридичним фактом, або юридичним складом1. Кожний з юридичних фактів, що входить до
юридичного складу, може мати самостійне значення. Але саме даний правовий наслідок може
викликати тільки юридичний склад у цілому, увесь комплекс утворюючих його фактів.
Юридичні склади поділяються на прості і складні. Прості юридичні склади являють собою
сукупність фактів, які можуть накопичуватись у довільній послідовності, важливо лише, щоб у
визначений момент часу вони були в наявності. Так, зупинення перебігу позовної давності
відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 263 ЦК України настає за наявності комплексу наступних юридичних
фактів: .1) перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил України (або в інших
створених відповідно до закону військових формуваннях); 2) переведення Збройних Сил (інших
військових формувань) на воєнний стан у період перебігу позовної давності. Як бачимо, в даному
випадку для зупинення перебігу позовної давності неважливо, який з юридичних фактів мав місце
раніше - вступ особи до Збройних Сил України чи переведення військового формування на воєнний
стан. Складні юридичні склади - це сукупність фактів, між якими існує сувора залежність. У цьому
разі юридичні факти повинні виникати в чітко визначеному порядку і бути в наявності у потрібний
час - лише тоді вони матимуть належне спільне правове значення. Так, спадкоємець, вказаний у
заповіті, може стати власником спадкового майна виключно за наявності наступних юридичних
фактів, що розвиваються в незмінній послідовності: складання заповіту спадкодавцем; відкриття
спадщини; прийняття спадщини спадкоємцем.
Особливий різновид юридичних складів у механізмі цивільно-правового регулювання являють
собою ті склади, обов'язковим елементом яких є такий юридичний факт, як державна реєстрація дії
або події. Юридична природа державної реєстрації полягає в офіційному визнанні і підтвердженні
державою фактів виникнення, зміни або припинення прав і обов'язків, що супроводжується
внесенням відповідних даних до державного реєстру. Специфічна особливість таких юридичних
складів полягає в тому, що вже саме існування юридичного факту у формі дії або події за
відсутності факту їх державної реєстрації не спричиняє необхідних цивільно-правових наслідків.

5. Правочин як підстава виникнення цивільних прав та обов’язків

Відповідно до вимог норм ЦК України Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну
або припинення цивільних прав та обов’язків.
Зі змісту визначення правочину можна виділити такі основні його ознаки:
1) правочин є юридичним фактом, оскільки внаслідок його вчинення виникають, змінюються
або припиняються цивільні права та обов’язки;
2) правочин - це вольова дія суб’єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє
суб’єктивне бажання особи, і за цією ознакою правочин відрізняють від юридичних вчинків,
правові наслідки яких наступають в силу закону незалежно від волі його суб’єктів;
3) правочин породжує правовий наслідок (наприклад, бажання спадкодавця заповісти своє
майно визначеному суб’єкту зумовлює виникнення для останнього цивільних прав та обов’язків);
4) правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб’єктів цивільного права;
5) правочин завжди має бути правомірною дією, не може суперечити закону, інакше він не буде
дійсним, законодавцем встановлено презумпцію правомірності правочину, якщо його недійсність
прямо не встановлено законом або якщо він не визнаний недійсним у судовому порядку.
Статтею 203 ЦК України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для
чинності правочину:
1. Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а
також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені
ним.
6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та
інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом – це одна із основних вимог його
чинності. Якщо законом визначена конкретна форма, в якій обов’яз¬ково має вчинятися правочин,
то її необхідно дотримуватися. У разі не дотримання цієї вимоги, настають негативні наслідки.
Наприклад, якщо договір про купівлю-продаж житлового будинку не буде укладено у письмовій
формі і посвідчений нотаріусом, то він буде нікчемним.
Формою правочину є спосіб вираження волі його сторін. Відповідно до статті 205 ЦК України
правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму
правочину, якщо інше не встановлено законом.
Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається
вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може
виражатися її мовчанням.
Виходячи з викладеного, вбачається, що законодавець передбачає дві форми правочину: усну
та письмову. У тих випадках, коли закон не встановлює обов’язковість певної форми, сторони
можуть обирати її на власний розсуд, але в межах чинного законодавства.
Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх
вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній
реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх
недійсність.
Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою
стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових
коштів.
Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю
сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в
одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за
допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його
стороною (сторонами).
Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її
установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та
скріплюється печаткою цієї юридичної особи.
Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою
засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога
власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного
законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного
аналога їхніх власноручних підписів.
Якщо фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися
власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.
Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується
нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням
причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.
Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення,
може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання
або лікування особи, яка його вчиняє.
 Стаття 208 ЦК України визначає правочини, які належить вчиняти у письмовій формі:1)
правочини між юридичними особами; 2) правочини між фізичною та юридичною особою; 3)
правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; 4) інші правочини, щодо яких законом
встановлена письмова форма.
Положення статті 209 ЦК України визначають правочини, що потребують нотаріального
посвідчення, а саме:
Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у
випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою,
яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на
документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.
Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає
загальним вимогам, встановленим відповідною статтею ЦК України.
На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути
нотаріально посвідчений.
Відповідно до пункту 35 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами
України, затвердженої наказом міністерства юстиції України від 03.03.2004 року №20/5 (зі змінами
та доповненнями), нотаріуси посвідчують правочини, нотаріальне посвідчення яких передбачено
законом, зокрема:
договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, пожертва, рента, довічне
утримання (догляд), спадковий договір) нерухомого майна;
іпотечні договори;
договори застави транспортних засобів;
договори про спільну часткову власність на земельну ділянку; про купівлю-продаж земельних
ділянок, про перехід права власності та про передачу права власності на земельні ділянки; про
обмін земельними ділянками, які виділені єдиним масивом у натурі (на місцевості) власникам
земельних часток (паїв);
договори купівлі-продажу (приватизації) державного майна;
договори про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя; про
надання утримання; про припинення права утримання взамін набуття права на нерухоме майно або
одержання одноразової грошової виплати; шлюбні договори; договори між подружжям про розмір
та строки виплати аліментів на дитину; договори про припинення права на аліменти на дитину у
зв’язку з набуттям права власності на нерухоме майно;
договори найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки
і більше;
договори найму транспортних засобів за участю фізичної особи, договори позички
транспортного засобу, у якому хоча б однією стороною є фізична особа;
договори про створення акціонерних товариств, якщо товариства створюються фізичними
особами;
договори управління нерухомим майном;
договори про зміну черговості одержання права на спадкування;
заповіти;
довіреності на укладання правочинів, нотаріальне посвідчення яких передбачене законом;
довіреності, що видаються в порядку передоручення.
За домовленістю сторін нотаріуси посвідчують інші правочини, укладені у письмовій формі,
нотаріальне посвідчення яких законом не передбачено (наприклад: договори позики, позички,
договори про визначення часток або про зміну розміру часток, договір доручення тощо).
Крім того, необхідною умовою укладення деяких договорів є їх державна
реєстрації. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий
правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Реєстрації, зокрема, підлягають
договори купівлі продажу нерухомого майна; договір найму будівлі або іншої капітальної споруди,
укладений на строк не менше трьох років тощо.
Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок
ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

6. Створення об’єкта інтелектуальної власності як підстава виникнення

цивільних прав

Цивільні права та обов'язки виникають на підставі факту створення літературних, художніх

творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності (п. 2 ч. 2 ст. 11 ЦК). За
своєю правовою природою створення об'єкта авторського права та суміжних прав є не правочином,
а юридичним вчинком, оскільки такі правомірні юридичні дії породжують цивільно-правові
наслідки незалежно від волі особи-творця, що вчинила цей вчинок.
Цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо із факту створення об'єктів авторського
права та суміжних права, що передбачає наділення суб'єктів цього виду права інтелектуальної
власності всього комплексу цивільних прав і обов'язків внаслідок оприлюднення творів, надання
доступної для сприйняття форми відповідно до положень Закону України "Про авторське право та
суміжні права". Право інтелектуальної власності на об'єкти права промислової власності (винаходи,
промислові зразки тощо) і засоби індивідуалізації товарів та осіб виникає на підставі юридичного
складу двох груп фактів: а) створення результату творчої, інтелектуальної діяльності, та б)
адміністративного акта державної реєстрації чи розпорядчого акта керівника підприємства (у
випадку створення раціоналізаторської пропозиції) в порядку, передбаченому відповідними актами
законодавства.
Умовно об’єкти права інтелектуальної власності можна поділити на чотири групи. Першу групу
– авторські права і суміжні права – складають літературні та художні твори, комп’ютерні програми,
компіляції даних (бази даних), виконання, фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій
мовлення. Другу групу складають об’єкти промислової власності: винаходи, корисні моделі,
промислові зразки, компонування (топографії) інтегральних мікросхем, раціоналізаторські
пропозиції. До третьої групи відносяться сорти рослин і породи тварин, які прирівняні до об’єктів
промислової власності за своїм правовим режимом. Вони є творчими результатами і при
відповідності вимогам закону визнаються об ` єктами інтелектуальної власності. Четверту групу
складають комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів та послуг),
географічні зазначення, комерційні таємниці. В точному значенні ці об’єкти не є результатами
діяльності, але в правовому режимі вони також прирівнюються до об’єктів промислової власності.
Щодо об’єкта права інтелектуальної власності – наукового відкриття – виключного права не
виникає, воно визнається надбанням всього людства, тому визнавати його об’єктом права
інтелектуальної власності можна лише умовно. Право авторства і право пріоритету визнається за
авторами наукового відкриття.

7. Завдання шкоди як юридичний факт

 Відповідно до загальної норми ч. 2 ст. 509 ЦК зобов'язання, у тому числі й недоговірні з
відшкодування завданої шкоди, виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК, із змісту якої
випливає, що кожна із передбачених нею підстав має назву юридичного факту. Виникнення зобов'
язання з відшкодування шкоди ґрунтується, зрозуміло, на фактах завдання цієї шкоди. Оскільки
завдана шкода може мати майновий характер чи бути тільки моральною, то згідно з п. 3 ч. 2 ст. 11
ЦК передбачається два різновиди підстав виникнення зобов'язань з відшкодування шкоди: а)
завдання майнової (матеріальної) шкоди; б) завдання моральної шкоди іншій особі. Таким чином,
підставами виникнення зобов'язання з відшкодування шкоди визнаються факти завдання шкоди
майну фізичної або юридичної особи чи завдання моральної шкоди.
Завдання шкоди як юридичний факт, породжуючий право потерпілого вимагати її
відшкодування, і обов'язок правопорушника це відшкодування здійснити, безумовно, пов'язані між
собою, але вони не тотожні.
Шкодою є одна з умов виникнення обов'язку з її відшкодування і вона означає сукупність
несприятливих для особи, якій вона завдана, особистих немайнових, а також майнових наслідків,
що виникли у разі порушення суб'єктивних цивільних прав фізичної або юридичної особи.

Завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі є протиправною дією

(деліктом). Такі дії тягнуть виникнення зобов´язань унаслідок заподіяння шкоди, змістом яких є
право потерпілого (кредитора) на відшкодування завданої йому шкоди і обов´язок особи, яка
завдала шкоду, відшкодувати її (див. коментар до глави 82 ЦК). Делікти як юридичний факт
цивільного права характерні тим, що можуть бути тільки такими, що створюють правовідносини, у
деяких випадках — такими, що змінюють їх, але ніколи не бувають такими, що припиняють або
поновлюють правовідносини.

Чинний Цивільний кодекс України не містить загального визначення як поняття «шкода», так і
«збитки». Проте на підставі аналізу відповідних норм можна говорити, що інколи відбувається
ототожнення понять «шкоди» та «збитків».
Так, у п. 3 ч. 2 ст. 11, а також у ст. 1166 ЦК України законодавець ототожнює збитки та шкоду,
позначаючи їх лише терміном «шкода». У ст. 22 і 23 ЦК України вказані терміни розмежовуються.
У ст. 1192 використовується лише термін «збитки». У п. 8 ч. 2 ст. 16 ЦК України законодавець
узагалі вказує на наявність «відшкодування збитків та інших способів відшкодування майнової
шкоди». Така непослідовність у термінології призводить до змішування на практиці категорій
«збитки» та «майнова шкода» [4, с. 9]. Однак ми погоджуємося з думкою українських учених, що
поняття «шкода» в законодавстві України є ширшим за поняття «збитки».

Якшо спитають шо таке збитки: Відповідно ж до ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків
у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. А збитками є: 1) втрати,
яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа
зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); та 2)
доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене
(упущена вигода).

8. Акти органів публічної влади, їх службових, посадових осіб як підстави

виникнення цивільних прав

Ст. 11 встановлює приблизний перелік підстав виникнення цивільних прав і обов´язків, які
звичайно іменують юридичними фактами.
Юридичні факти у цивільному праві — це факти обставини, з якими норми цивільного права
пов´язують встановлення, зміну, припинення, поновлення тощо цивільних прав і обов´язків. Для
настання юридичних наслідків досить наявності й одного юридичного факту.
Специфічним видом правомірних дій, що породжують цивільні права і обов´язки, е
адміністративні акти (акти управління), які видаються органами влади або місцевого
самоврядування, котрі тут діють як суб´єкти публічного, а не приватного права. Акт управління
породжує адміністративні правовідносини між органом, що видав акт, і особами, яким цей акт
адресований. Цивільні відносини, засновані на цьому акті, складаються між особами, яким цей акт
адресований. Так, розпорядження відповідного державного органу про передачу майна іншій
організації, породжує цивільні правовідносини між організаціями.
 9. Рішення суду як підстава виникнення цивільних прав

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов´язки

можуть виникати з рішення суду. Прикладом такого юридичного факту може бути рішення суду
про визнання особи безвісно відсутньою (ст. 43 ЦК), оголошення її померлою (ст. 46 ЦК) тощо.
Рішення суду може бути правовстановлюючим (визнання права власності за особою),
правоприпиняючим (визнання правочину недійсним), правозмінюючим (рішення про примусовий
обмін жилого приміщення), правопоновлюючим (скасування рішення про визнання особи
недієздатною).
10. Поняття здійснення суб’єктивних цивільних прав
 суб’єктивне право є гарантованою мірою можливої або дозволеної поведінки особи, змістовий
складник якого становить низка відповідних правомочностей. Тобто зміст суб’єктивного права
проявляється у наявній свободі його носія діяти з метою задоволення своїх потреб чи інтересів. в
межах суб’єктивного права кожен має можливість діяти на свій розсуд. Уповноважена особа є
носієм свободи як стосовно своїх власних дій, так і щодо свободи від стороннього втручання [4, c.
255]. Власне свобода є підґрунтям та змістом цивільного права, яке передбачає можливість для
встановлення обмежень з метою забезпечення справедливого правопорядку лише як виняток із
загального правила.
У юридичній літературі під здійсненням суб’єктивного цивільного права розуміється вчинення
уповноваженою особою дій, спрямованих на використання можливостей, закладених у
суб’єктивному праві, для задоволення потреб носія цього права або інших осіб.
для здійснення суб’єктивного цивільного права необхідними є певні передумови: 1) наявність в
особи достатнього обсягу правоздатності; 2) наявність в особи – суб’єкта права – належного обсягу
цивільної дієздатності; 3) відсутність юридичних та фактичних перешкод для відповідної поведінки
суб’єкта; 4) належний суб’єкт здійснення права.
Здійснення суб’єктивного цивільного права — це реалізація його змісту шляхом вчинення
уповноваженою особою дій, які визначають можливість певної поведінки (наприклад, суб’єктивне
право особи на будь-яке майно надає їй можливість володіти, користуватися і розпоряджатися цим
майном).

Здійснення суб’єктивного цивільного права базується на принципі «дозволено все, що не

заборонено законом». Особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний розсуд, у межах,
наданих їй актами цивільного законодавства та договором. Водночас при здійсненні своїх прав
особа має додержуватися моральних засад суспільства, зобов’язана утримуватися від дій, які могли
б порушувати права інших осіб, заподіяти шкоду довкіллю та культурній спадщині, а також
зловживання правом в інших формах.
Особа може відмовитися від свого майнового права, а також передати його іншій особі за
відплатним або безвідплатним договором.
Нездійснення особою свого цивільного права не є підставою для його припинення, крім
випадків, встановлених чинним законодавством. При цьому особа не може бути примушена до дій,
вчинення яких не є обов’язковим для неї.
Цивільний обов’язок має виконуватися в межах, встановлених договором або актами
цивільного законодавства, забезпечуватися відповідними засобами заохочення та застосування
санкцій.
Суб’єктивне цивільне право може бути реалізовано як особисто, так і через інших осіб-
представників.
Будь-яка угода укладається з метою досягнення певного бажаного результату, який поставила
перед собою фізична чи юридична особа.

Наприклад, здійснення права власності - це здійснення власником правомочностей з володіння,

користування та розпорядження своїм майном у межах, визначених Конституцією та актами
цивільного законодавства. Слід мати на увазі, що в цивільних правовідносинах суб'єктивному праву
управомоченої особи кореспондує обов'язок зобов'язаної особи вчинити певні дії або утриматися
від їх вчинення. Так, стосовно власника майна всі інші особи мають пасивний обов'язок
утримуватися віддій, які б перешкоджали здійсненню власником своїх повноважень. Відповідно до
ст. 12 ЦК особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний розсуд. Це означає, що суб'єкти
цивільного права без будь-якого стороннього впливу і можливого тиску обирають варіанти
дозволеної поведінки, які полягають у реалізації належних їм правомочностей, що складають
відповідне суб'єктивне право. Крім цього, вони вільно обирають порядок і способи здійснення
суб'єктивних цивільних прав.
Порядок вчинення дій, які здійснює управомочена особа, називається способом здійснення
суб'єктивних прав. Цей порядок і самі дії можуть бути різноманітними. Різноманітність дій
управомоченої особи і порядок їх здійснення залежать від характеру права, його призначення та
змісту правової норми, за допомогою якої забезпечується
правове регулювання цих відносин. Вибір способу здійснення суб'єктивного права залежить від
мети, яку переслідує управомочена особа. Наприклад, якщо власник має за мету використовувати
корисні властивості належної йому речі особисто, він здійснює своє право на користування своєю
річчю. Крім особистого використання корисних властивостей належної йому речі, власник може
передати цю річ у користування іншій особі безкоштовно або за плату.
Здійснення суб'єктивних цивільних прав у зобов'язальних правовідносинах полягає у
можливості звернення кредитором права вимоги до боржника щодо належного його виконання. У
виконанні зобов'язання боржником втілюється реалізація права управомоченої у цих відносинах
особи (кредитора) на чужі дії (виконання боржником прийнятого на себе зобов'язання). Спосіб
здійснення цих дій визначається характером їх виконання (у повному обсязі або частинами). У
грошових зобов'язаннях, враховуючи їх предмет і характер, дострокове виконання зобов'язання
завжди визнається правомірним і за умови його належності, як правило, не викликає заперечень із
боку кредитора при його прийнятті. В інших правовідносинах, наприклад, при виконанні умов
деяких договорів, дострокове виконання боржником своїх зобов'язань є небажаним для кредитора.
Тому положення ст. 529 ЦК визначають право кредитора не приймати від боржника виконання його
обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не
випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Необхідно враховувати, що норми актів цивільного законодавства і локальні норми у більшості
випадків мають диспозитивний характер, їх положення визначають для управомоченої особи
можливість обрати один або декілька варіантів, поведінки. Здійснюючи право розпорядження
належною йому річчю, власник може її подарувати, продати або обміняти на іншу річ тощо. Закон
враховує також інтереси інших осіб, пов'язані із здійсненням управомоченою особою належних їй
правомочностей. Зокрема, у випадку продажу частки в спільній частковій власності решта
співвласників має переважне право купівлі відчужуваної частки (ст. 362 ЦК). У зв'язку з цим
продавець частки в спільній частковій власності зобов'язаний повідомити в письмовій формі інших
співвласників про намір продати свою частку сторонній особі із зазначенням ціни та інших умов, на
яких він її продає. Якщо решта співвласників відмовиться від здійснення переважного права купівлі
частки у праві спільної часткової власності або не здійснить цього права щодо нерухомого майна
протягом одного місяця, а щодо рухомого іншого майна протягом десяти днів з дня одержання
повідомлення, продавець має право продати свою частку будь-якій особі. Якщо бажання придбати
частку в спільній частковій власності виявили кілька співвласників, право вибору покупця
надається продавцю. При продажу частки з порушенням переважного права купівлі співвласник
протягом трьох місяців може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав і обов'язків
покупця (ч. 4 ст. 362 ЦК).
При здійсненні своїх прав управомочена особа може діяти як особисто, так і через свого
представника. Представником управомоченої особи при здійсненні належних їй прав може бути
повірений за договором доручення (ст. 1000 ЦК), який від імені і за рахунок довірителя вчиняє
відповідні юридичні дії. Деякі дії можуть здійснюватись управомоченою особою лише особисто,
наприклад, складання заповіту (ст. 1223 ЦК).
Здійснюючи суб'єктивні права, управомочена особа не повинна своїми діями порушувати
норми права, а також права інших осіб та держави, тобто має здійснювати своє право у відповідних
межах. Межі суб'єктивного права визначають міру можливої поведінки уповноваженої особи.
Порушення існуючих меж здійснення суб'єктивного права є недозволеною дією і тягне за собою
несприятливі наслідки для порушника або відмову в захисті суб'єктивного права. Так, відповідно до
ч. 8 ст. 41 Конституції використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та
гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Додатково: https://osvita.ua/vnz/reports/law/9676/

11. Принципи здійснення цивільних прав

 Згідно з нормами чинного законодавства громадяни і юридичні особи на свій розсуд
здійснюють належні їм цивільні права. Це означає, що всі питання, пов’язані з виконанням
суб’єктивних прав, включаючи обсяг і засоби їх реалізації, а також відмовою від суб’єктивних прав,
передавання їх іншим особам і ін., вирішується уповноваженою особою на свій розсуд.
Принципи здійснення — це закріплені в нормах цивільного права загальні положення, які
встановлюють суб'єктивних цивільних прав основні вимоги до поведінки суб'єкта при здійсненні
ним свого суб'єктивного права.
Принципами здійснення цивільних прав є:
• принцип автономії волі;
• принцип законності;
• принцип розумності та добросовісності.
Принцип автономії волі означає право особи здійснювати своє суб'єктивне цивільне право
вільно, на власний розсуд, задля задоволення своєї мети та інтересів. Тобто ніхто, окрім самого
носія суб'єктивного цивільного права, не може вирішувати питання про здійснення чи нездійснення
цього права, а також моменту, коли його має бути здійснено.
Принцип законності передбачає, що суб'єкт права може здійснювати своє право лише
відповідно до норм права, керуючись при цьому не тільки положенням "дозволено все те, що не
заборонено", а й зважаючи на встановлений нормами права порядок здійснення свого права.
Наприклад, для зміни свого імені слід звертатися до органів РАЦСу і лише у відповідному порядку
змінити своє ім'я.
Принцип розумності та добросовісності означає, що, здійснюючи свої суб'єктивні цивільні
права, особа повинна діяти розумно та добросовісно не лише щодо себе, а й щодо інших суб'єктів
правовідносин. У ч. 5 ст. 12 ЦК закріплено презумпцію добросовісності та розумності поведінки
носія цивільного права при його здійсненні. Це означає, що якщо законом встановлені правові
наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, то вважається, що
поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
+
а) загальні, яким властива ознака загальноправових принципів, тобто вони є загальними для
усіх галузей, основними принципами права. До них відносимо: дотримання свободи, прав та
інтересів інших осіб при здійсненні права; здійснення права відповідно до його призначення;
б) спеціальні, які притаманні одній або двом і більше галузям права і встановлюються залежно
від особливостей нормативного регулювання суспільних відносин та складають предмет окремо
взятої галузі. Вони також можуть характеризуватися як галузеві та/або міжгалузеві принципи права.
Цими принципами є: добросовісність; розумність; справедливість.

12. Суб’єкти здійснення цивільних прав

Суб´єктом здійснення суб´єктивного цивільного права може бути лише уповноважена особа.
У переважній більшості випадків такою уповноваженою особою виступає сам носій, володар
цивільного права. Такий висновок ґрунтується на аналізі положень цивільного законодавства,
зокрема, ч. 1 ст. 12 ЦК України. Наприклад, власник квартири виступає продавцем в договорі
купівлі-продажу цієї квартири.
Поряд з цим в цивільному праві України можливі випадки, коли суб´єктивне право однієї особи
фактично здійснюється іншою. При цьому саме суб´єктивне цивільне право належить одній особі,
проте, в силу повноважень, передбачених законодавством, дії по використанню можливостей,
закладених у цьому праві, здійснюються іншою особою, але з метою задоволення потреб і інтересів
саме носія цього права. (В іншому випадку має місце звичайне здійснення суб´єктивного цивільного
права його носієм).
Коли через представництво ( хз чи треба але щоб мати поняття ккаще перечитати кодекс або
тут, але не впевнена що тут чинне https://osvita.ua/vnz/reports/law/9676/ )
Плюс від себе додати що таке ФО і ЮО їх стаутс.

13. Особисте здійснення цивільних прав управомоченою особою

Здійснення суб'єктивного цивільного права - це реалізація мір можливої поведінки

управомоченої особи шляхом здійснення належних їй правомочностей (права на власні
дії, права на чужі дії та права на захист). Наприклад, здійснення права власності - це
здійснення власником правомочностей з володіння, користування та розпорядження своїм
майном у межах, визначених Конституцією та актами цивільного законодавства. Слід
мати на увазі, що в цивільних правовідносинах суб'єктивному праву управомоченої особи
кореспондує обов'язок зобов'язаної особи вчинити певні дії або утриматися від їх
вчинення. Відповідно до ст. 12 ЦК особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний
розсуд. Це означає, що суб'єкти цивільного права без будь-якого стороннього впливу і
можливого тиску обирають варіанти дозволеної поведінки, які полягають у реалізації
належних їм правомочностей, що складають відповідне суб'єктивне право. Крім цього,
вони вільно обирають порядок і способи здійснення суб'єктивних цивільних прав.
Порядок вчинення дій, які здійснює управомочена особа, називається способом
здійснення суб'єктивних прав. Цей порядок і самі дії можуть бути різноманітними.
Різноманітність дій управомоченої особи і порядок їх здійснення залежать від характеру
права, його призначення та змісту правової норми, за допомогою якої
забезпечується .Вибір способу здійснення суб'єктивного права залежить від мети, яку
переслідує управомочена особа. Наприклад, якщо власник має за мету використовувати
корисні властивості належної йому речі особисто, він здійснює своє право на
користування своєю річчю. Крім особистого використання корисних властивостей
належної йому речі, власник може передати цю річ у користування іншій особі
безкоштовно або за плату. Здійснення суб'єктивних цивільних прав у зобов'язальних
правовідносинах полягає у можливості звернення кредитором права вимоги до боржника
щодо належного його виконання. У виконанні зобов'язання боржником втілюється
реалізація права управомоченої у цих відносинах особи (кредитора) на чужі дії (виконання
боржником прийнятого на себе зобов'язання). У грошових зобов'язаннях, враховуючи їх
предмет і характер, дострокове виконання зобов'язання завжди визнається правомірним і
за умови його належності, як правило, не викликає заперечень із боку кредитора при його
прийнятті. При здійсненні своїх прав управомочена особа може діяти як особисто, так і
через свого представника. Представником управомоченої особи при здійсненні належних
їй прав може бути повірений за договором доручення (ст. 1000 ЦК), який від імені і за
рахунок довірителя вчиняє відповідні юридичні дії. Деякі дії можуть здійснюватись
управомоченою особою лише особисто, наприклад, складання заповіту (ст. 1223
ЦК).Здійснюючи суб'єктивні права, управомочена особа не повинна своїми діями
порушувати норми права, а також права інших осіб та держави, тобто має здійснювати
своє право у відповідних межах. Межі суб'єктивного права визначають міру можливої
поведінки уповноваженої особи. Порушення існуючих меж здійснення суб'єктивного
права є недозволеною дією і тягне за собою несприятливі наслідки для порушника або
відмову в захисті суб'єктивного права.

14. Здійснення цивільних прав через уповноважену особу

Уповноважена особа (особи) - службова (посадова) чи інша особа, яка є працівником

замовника і визначена відповідальною за організацію та проведення процедур
закупівлі/спрощених закупівель згідно з цим Законом на підставі власного розпорядчого
рішення замовника або трудового договору (контракту). Уповноважена особа здійснює
свою діяльність на підставі укладеного із замовником трудового договору (контракту) або
розпорядчого рішення замовника та відповідного положення.

Уповноважена особа визначається або призначається замовником одним з таких способів:

1) шляхом покладення на працівника (працівників) із штатної чисельності функцій

уповноваженої особи як додаткової роботи з відповідною доплатою згідно із
законодавством. Доплата в даному випадку є обов'язковою. Проте, розмір доплати
визначається керівництвом Замовника самостійно.

2) шляхом введення до штатного розпису окремої (окремих) посади (посад), на яку буде
покладено обов’язки виконання функцій уповноваженої особи (уповноважених осіб). В
даному випадку Уповноважена особа буде займатись лише проведенням закупівель.

3) шляхом укладення трудової угоди (контракту) згідно із законодавством. Мова йде

тільки про трудовий договір. Не можна найняти Уповноважену особу, шляхом укладання
з нею догоаору цивільно-правового характеру.

Замовник має право призначити декілька уповноважених осіб, за умови що кожна з таких
осіб буде відповідальною за організацію та проведення конкретних процедур
закупівель/спрощених закупівель. У разі визначення кількох уповноважених осіб
розмежування їх повноважень та обов’язків визначається рішенням замовника.

Трудовий договір (контракт) укладається Замовником у відповідності до норм трудового

законодавства з особою, яка не працює у Замовника відповідно до штатного розкладу. У
разі укладення трудового договору, такий договір може укладатися на встановлений чи
невизначений строк за погодженням замовника та уповноваженої особи (осіб) або на час
організації та проведення процедур (процедури) закупівель.Відповідно до ч. 10 ст. 11
Закону Уповноважена особа:

1) планує закупівлі та формує річний план закупівель в електронній системі

закупівель;

2) здійснює вибір процедури закупівлі;

3) проводить процедури закупівель/спрощені закупівлі;

4) забезпечує рівні умови для всіх учасників, об’єктивний та чесний вибір переможця
процедури закупівлі/спрощеної закупівлі;

5) забезпечує складання, затвердження та зберігання відповідних документів з питань

публічних закупівель, визначених цим Законом;

6) забезпечує оприлюднення в електронній системі закупівель інформації, необхідної для

виконання вимог цього Закону;

7) здійснює інші дії, передбачені цим Законом.Рішення уповноваженої особи

оформлюються протоколом із зазначенням дати прийняття рішення, який підписується
уповноваженою особою.

15. Способи здійснення цивільних прав, їх класифікація

Під здійсненням цивільного права слід розуміти реалізацію тих можливостей, які
передбачені змістом суб'єктивного цивільного права.Способи здійснення цивільних прав
можуть бути різними.Так, їх розрізняють залежно від того, за допомогою якого виду дій -
юридичних або фактичних - реалізуються права.Юридичні дії полягають, як правило, у
вчиненні правочинів - двосторонніх чи багатосторонніх (договорів) або односторонніх
(складання заповіту, видача довіреності).Фактичні дії становлять юридично значущі
вчинки. Наприклад, використання автомобіля його власником, вживання продуктів
тощо.Залежно від суб'єктного складу відносин, пов'язаних з реалізацією прав, розрізняють
активні (позитивні) дії уповноваженого суб'єкта (наприклад, при реалізації
правомочностей власника) і його вимоги про виконання певних дій, що адресовані до
зобов'язаного суб'єкта (вимога кредитора про повернення боргу у договорі позики).У
більшості випадків здійснення цивільних прав можливе як особисто, так і через
представника. Однак у правовідносинах, що мають суто особистий характер, реалізувати
певні права може тільки уповноважена особа. Наприклад, реалізувати право на видачу
довіреності або складання заповіту можна тільки особисто. З такими ж обмеженнями
можна реалізувати право на укладання шлюбу, оскільки чинне законодавство не
передбачає його реєстрацію через представника.Суб'єктивне цивільне право може бути
передане іншій особі. Наприклад, право власності може бути передане за договором
купівлі-продажу, право вимагати виконання зобов'язання може бути передане шляхом
поступки права вимоги (цесії).При цьому слід звернути увагу на те, що незалежно від
того, яким чином реалізуються цивільні права, їх здійснення нерозривно пов'язане з
виконанням цивільних обов'язків іншими особами. Так, при здійсненні права за
допомогою активних дій, наприклад, власника речі, всі інші особи зобов'язані не заважати
йому користуватися речами, розпоряджатися ними. В зобов'язальних відносинах праву
кредитора вимагати певної поведінки від боржника відповідає обов'язок останнього
виконати ці вимоги, здійснити певні дії.При цьому слід звернути увагу на те, що
незалежно від того, яким чином реалізуються цивільні права, їх здійснення нерозривно
пов'язане з виконанням цивільних обов'язків іншими особами. Так, при здійсненні права
за допомогою активних дій, наприклад, власника речі, всі інші особи зобов'язані не
заважати йому користуватися речами, розпоряджатися ними. В зобов'язальних відносинах
праву кредитора вимагати певної поведінки від боржника відповідає обов'язок останнього
виконати ці вимоги, здійснити певні дії.

16. Строки здійснення цивільних прав

Строки здійснення цивільних прав - це строки, протягом яких суб'єкт може реалізувати
належне йому суб'єктивне право. Вони поділяються на: строки існування цивільних прав
та преклюзивні (при- січні). До строків існування цивільних прав, зокрема, належать
строки дії авторського права. Так, відповідно до ст. 446 ЦК, ст. 28 Закону України "Про
авторське право і суміжні права", за загальним правилом, авторське право діє протягом
всього життя автора і 70 років після його смерті. Преклюзивні (присічні) - строки для
реалізації суб'єктивних прав та правомочностей (секундарних прав), що входять до їх
складу. Наприклад, співвласник нерухомого майна може відмовитися від здійснення
переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності або вказати на його
здійснення протягом одного місяця від дня отримання повідомлення про намір іншого
співвласника продати свою частку. Присічним є також строк здійснення права на відмову
від спадщини (ст. 1273 ЦК) За наслідками закінчення преклюзивні строки класифікуються
на:строки невиконання обов'язків, що призводять до припинення суб'єктивного права.
Наприклад, кредитор спадкодавця має право протягом шести місяців з дня, коли він
дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої претензії до
спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Не-
пред'явлення кредитором спадкодавця претензії до спадкоємців, які прийняли спадщину,
має наслідком втрату кредитором права вимоги;строки невиконання обов'язків, що стають
перешкодою для виникнення суб'єктивного права, наприклад, повідомлення про настання
страхового випадку протягом певного часу за умовами договору страхування;строки
нездійснення права, що тягнуть за собою припинення цього права, наприклад, збереження
жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем;

17. Присікальні строки

Присікальні або преклюзивні строки. Це також строки здійс¬нення суб´єктивних

цивільних прав, і вони, як і строки позовної давності, мають за мету усунення
невизначеності у правовідно¬синах. Хоча законодавець не користується терміном
«присікаль¬ні строки», він широко вживається у цивільно-правовій науці. На відміну від
строків позовної давності присікальні строки - це строки існування прав та обов´язків, на
які не поширюються за¬гальні правила щодо зупинення, перерви чи поновлення строків
позовної давності.Так, закінчення строку позовної давності позбавляє сторону захисту суб
´єктивного цивільного права в примусовому порядку через суд, але це не виключає
можливості, що відповідач, незва¬жаючи на закінчення строків позовної давності,
добровільно ви¬конає покладені на нього обов´язки. Закінчення ж пристального строку
припиняє існування самого права, оскільки присікальні строки, за загальним правилом, не
можуть бути продовженими, поновленими або зупиненими.Присікальні строки
передбачені різними статтями ЦК України. Так, до присікальних строків можна віднести
6-місячний строк для збереження загублених речей, після чого особа, яка знайшла
загублену річ, за певних умов набуває право власності на неї, а власник, відповідно,
втрачає на право на цю річ (ст. 338 ЦК); строки пред´явлення претензій до органу
транс¬порту, по закінченню яких позивач позбавляється права зверну¬тися за судовим
захистом (ст. 925 ЦК), оскільки в цих випадках господарський суд на підставі п. З ст. 80
ГПК України припиняє провадження по справі, та деякі інші строки.У літературі
пропонується така класифікація присікальних строків: 1) строки, протягом яких
виконання обов´язку веде до припинення суб´єктивного права; 2) строки, в які
невиконання обов´язку є перешкодою для виникнення суб´єктивного права; 3) строки, в
які нездійснення права викликає припинення цього права; 4) строки, протягом яких право
припиняється на певний час, а потім продовжує своє існування´.

18. Гарантійні строки та строки придатності

Гарантійні строки. Ці строки встановлюють з метою збіль¬шення відповідальності за

якість продукції товарів, які призна¬чаються для довготривалого користування.
Гарантійні строки -це строки, протягом яких продавець відповідає перед покупцем за
якість товару. Гарантійні строки визначаються стандартними та технічними умовами.
Якщо у стандартах чи технічних умовах гарантійні строки не передбачені, вони можуть
бути встановлені договором.Протягом гарантійного строку покупець або замовник, який
виявив недоліки у товарах, має право за певних умов вимагати від контрагента: а)
замінити товар; б) зменшити ціну; в) безоп¬латно усунути недоліки; г) розірвати договір з
відшкодуванням збитків.Традиційно розрізняють такі гарантійні строки: експлуата¬ції,
збереження, придатності. Залежно від виду гарантійного строку змінюються і правила
його обчислення: гарантійні стро¬ки експлуатації продукції обчислюються від дня
початку вико¬ристання продукції; товари - від дня їх продажу через роздрібну
торговельну мережу; на будівельні об´єкти - від дня підписання акта про їх приймання
відповідною комісією.

Гарантійний строк експлуатації (використання) поширюєть¬ся як на основні вироби, так і

на комплектуючі, і закінчується для них одночасно, якщо інше не передбачене стандартом
або технічними умовами. Гарантійний строк експлуатації продов¬жується на той час,
протягом якого усувалися недоліки, або починається спочатку у випадках заміни неякісної
продукції на іншу.Гарантійні строки збереження та придатності обчислюються від дня
виготовлення продукції чи товарів.За своїм характером гарантійні строки є
присікальними, ос¬кільки вони визначають у часі межі відповідальності продавця,
постачальника, виготовлювача за якість товару.Закінчення гарантійного строку припиняє
право споживача вимагати усунення недоліків чи надання відповідної компенса¬ції у
вищезазначених випадках.
Стаття 677. Строк придатності товару

1. Законом або іншими нормативно-правовими актами може бути встановлений строк, зі

спливом якого товар вважається непридатним для використання за призначенням (строк
придатності).

2. Строк придатності товару визначається періодом часу, який обчислюється з дня його
виготовлення і протягом якого товар є придатним для використання, або терміном
(датою), до настання якого товар є придатним для використання.

3. Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, на який встановлено строк

придатності, з таким розрахунком, щоб він міг бути використаний за призначенням до
спливу цього строку.Якісні характеристики деяких товарів можуть змінюватися із плином
часу. Це є причиною того, що окремі товари можуть використовуватися за призначенням
не завжди, а протягом певного строку. Саме тому законодавець встановлює строк
придатності для окремих товарів, тобто строк, визначений нормативно-правовими актами,
нормативними документами, умовами договору, протягом якого у разі додержання
відповідних умов зберігання та/або експлуатації чи споживання продукції її якісні
показники і показники безпеки повинні відповідати вимогам нормативно-правових актів,
нормативних документів та умовам договору (п. 24 ч. I ст. 1 Закону України "Про захист
прав споживачів"). Таким чином, строк придатності товару встановлюється з тим, щоб
забезпечити відповідність товару вимогам по якості, а також захистити права покупця,
шляхом встановлення заборони на передання продавцем товару після спливу строку
придатності, а також у період до його завершення, який є недостатнім для його
використання покупцем.

Строк придатності встановлюється для лікарських засобів, харчових продуктів, виробів

побутової хімії, парфюмерно-косметичних та інших товарів, споживчі властивості яких
можуть з часом погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров'я, майна фізичних
осіб, а також і навколишнього природного середовища.Способи обчислення строків
придатності свідчать про їх відмінності від гарантійних строків. Так, якщо строк
придатності починає обчислюватися з дати виготовлення товару, то гарантійний строк
починає спливати з моменту передання товару покупцеві, якщо інше не встановлено
договором (ст. 676 ЦК). Крім того, гарантійні строки можуть встановлюватися договором
або законом (ч. II ст. 675 ЦК). В той час, як строк придатності встановлюється законом
або іншими нормативно-правовими актами. На відміну від гарантійного строку строк
придатності не підлягає зупиненню чи поновленню.

19. Межі здійснення цивільних прав: поняття та сутність

Стаття 13. Межі здійснення цивільних прав

1. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного
законодавства.

2. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити
права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

3. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а

також зловживання правом в інших формах.

4. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад

суспільства.

5. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження

конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна
конкуренція.

6. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені
частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання
своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Здійснення цивільних прав здійснюються особою до визначених меж, поки це не

суперечить інтересам інших осіб і публічним інтересам. Такі межі можуть визначатися
договором або актами цивільного законодавства (ч. 1 ст. 13 ЦК). Цивільні суб'єктивні
права, будучи мірою можливої поведінки уповноваженої особи, мають певні межі за
змістом і за характером здійснення. Межі є невід'ємною рисою будь-якого суб'єктивного
права. Порушення меж здійснення цивільних прав веде до зловживання правом, тобто, є
підставою виникнення цього правового явища, яке нормативно закріплене ч. 3 ст. 13
ЦК.Зловживання правом виявляється в тому, що особа, якій формально належить
суб'єктивне право, неправомірно його здійснює. Зловживання правом має місце у випадку,
коли уповноважена особа, спираючись на своє суб'єктивне право, допускає недозволене
використання свого права, порушує міру і вид поведінки, визначені законом, посилаючись
при цьому на формально належне їй суб'єктивне право.На відносини зловживання
цивільним правом поширюється дія принципу недопущення зловживання правом як
принципу здійснення цивільних прав.За своєю правовою природою "зловживання правом"
є особливим типом цивільного правопорушення, вчиненого уповноваженою особою при
здійсненні належного їй права, пов'язане з використанням недозволених конкретних форм
в межах дозволеного їй законом загального типу поведінки. ЦК розрізняє дві форми
зловживання правом: а) зловживання правом шляхом навмисного заподіяння шкоди іншій
особі (так звана шикана); б) зловживання правом у вигляді здійснення права
забороненими способами, не пов'язаними з наміром заподіяння шкоди.Передбачена ч. 5
ст. 13 ЦК положення про заборону використання цивільного права з метою обмеження
конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку або недобросовісної
конкуренції підтверджує цивільно-правовий зміст цієї такого обмеження здійснення
цивільних прав. Тому, в разі порушення цивільних прав особи шляхом зловживання
монопольним становищем на ринку, обмеження конкуренції, недобросовісної конкуренції,
потерпіла особа має право подати позов до суду про захист своїх цивільних прав. ЦК в ч.
6 ст. 13 передбачає положення про те, що у випадку недотримання особою вимог про
здійснення права, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїм правом, а також
застосувати інші санкції, встановлені законом.

20. Неприпустимість зловживання цивільними правами

Конструкція неприпустимості зловживання цивільним правом є одним із основних

принципів цивільного права. Відповідно до ч. З ст. 13 ЦК України не допускаються дії
осіб, що вчиняються виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також
зловживання правом в інших формах.Зловживання правом проявляється в тому, що особа,
якій формально належить суб'єктивне право, неправомірно його здійснює. Зловживання
правом має місце у випадку, коли уповноважена особа, спираючись на своє суб'єктивне
право, припускає недозволене використання свого права, порушує міру і вид поведінки,
визначені законом, посилаючись при цьому на формально належне їй суб'єктивне
право.Зловживати правом у буквальному розумінні означає використовувати своє право із
злими намірами.У зв'язку з цим обов'язковою ознакою зловживання правом визнається
обов'язкова наявність в особи суб'єктивного цивільного права, тобто здійснювати своє
право, в тому числі і зловживати ним, можна лише будучи наділеним цим правом.Отже,
зловживання правом як неправомірне здійснення суб'єктивного цивільного права є
порушенням уповноваженою особою встановлених меж здійснення права.ЦК України
визначив юридичні наслідки порушення суб'єктом меж здійснення своїх прав. Відповідно
до ч. 6. ст. 13 ЦК України у разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог,
які встановлені щодо меж здійснення особою суб'єктивних прав, суд може зобов'язати її
припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені
законом. До інших наслідків, встановлених в законі, відносяться відмова в примусовому
захисті права судом, примусове виконання обов'язку про припинення зловживання своїми
правами на підставі рішення суду, можливість використання способів судового захисту
особи, права якої порушено в результаті зловживання правом.Отже, особливість
зловживання правом полягає в тому, що воно (як явище суспільно шкідливе і заборонене)
виникає внаслідок реалізації суб'єктивного права, тобто ґрунтується на дозволеній
законом поведінці. При цьому цивільні суб'єктивні права органічно поєднуються з
обов'язками уповноваженої особи використовувати своє право належним чином.

21. Неприпустимість порушення прав інших осіб, завдання шкоди

довкіллю, культурній спадщині при здійсненні цивільних прав

Згідно з ч. 2 ст. 13 при здійсненні своїх прав особа зобов´язана утримуватися від дій, які
могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.
Це положення ЦК розвиває правило ст. 23 Конституції України, згідно з якою кожна
людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не
порушуються права і свободи інших людей. Відповідно до ст. 23 Конституції України
кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не
порушуються права та свободи інших людей. На розвиток цього конституційного
положення ч. 2 ст. 13 ЦК закріплює правило про те, що при здійсненні своїх прав особа
зобов\’язана утримуватися від своїх дій, які б могли порушити права інших осіб, заподіяти
шкоду навколишньому середовищу або культурній спадщині. Обов\’язок при здійсненні
цивільних прав утримуватися від дій, які порушували б права інших осіб, конкретизується
актами цивільного законодавства, що встановлюють ці права. З передбаченого ЦК
правила щодо неприпустимості заподіяння шкоди навколишньому середовищу законом
можуть передбачатися винятки. Спеціальні закони можуть передбачати випадки
правомірного заподіяння шкоди. Зокрема, відповідно до ст. ст. 31 – 33 Закону
України \”Про охорону навколишнього середовища\” правомірною є шкода, заподіяна в
межах екологічних стандартів та нормативів. Тому маються застосовуватися наведені
спеціальні норми, які мають пріоритет перед загальною нормою ст. 13 ЦК. При здійсненні
цивільних прав припустимість заподіяння шкоди культурній спадщині мають
враховуватися положення Закону України \”Про охорону культурної спадщини\” і \”Про
охорону археологічної спадщини\”, спеціальні норми яких мають застосовуватися в разі
колізії з положенням ч. 2 ст. 13 ЦК.

22. Неприпустимість зловживання монопольним становищем,

недобросовісної конкуренції при здійсненні цивільних прав

Положення ч. 5 ст. 13, яким встановлено, що не допускається використання цивільних

прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним
становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція, стосується певної групи
цивільних відносин, що складаються у сфері підприємницької діяльності, але
підпорядковуються загальним положенням ЦК. Таким чином, вказана норма стосовно
підприємницьких відносин є загальним положенням, але в системі норм ЦК є спеціальним
правилом, що стосується певного типу відносин і конкретизує загальне правило про межі
здійснення цивільних прав.Згідно з ч. 5 ст. 13 ЦК у випадку недодержання особою вимог
здійснення права, суд може зобов´язати її припинити зловживання своїм правом, а також
застосувати інші наслідки, встановлені законом. Такими наслідками є, наприклад, правило
ст. 16 ЦК, яке передбачає, що суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу
особи в разі порушення нею вимог його здійснення.Таким чином, критеріями належного
здійснення цивільного права можуть вважатися вимоги: 1) відповідності поведінки
уповноваженої особи положенням договору (якщо такий був) або актів цивільного
законодавства; 2) врахування публічного інтересу і моральних засад суспільства; 3)
відсутність зловживання правом.

23. Підстави припинення цивільних прав

правовідносини найму (оренди) можуть бути припинені достроково на вимогу наймодавця

при настанні одного з визначених законом юридичних фактів, зокрема, якщо наймач
користується річчю всупереч договору або призначенню речі (п. 1 ч. 1 ст. 783 ЦК
України).
Такі юридичні факти, як народження, досягнення повноліття, визнання фізичної особи
недієздатною, тягнуть за собою виникнення або припинення цивільної правоздатності і
дієздатності.Однак не кожна життєва обставина є юридичним фактом, а лише така, з якою
норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків. Так, наприклад,
досягнення 18-річного віку саме по собі не викликає будь-яких правових наслідків. Але
правова норма, пов'язуючи з досягненням цього віку виникнення цивільної дієздатності
(ч. 1 ст. 34 ЦК України), робить його юридичним фактом. Таким чином, можна зробити
висновок, що юридичний факт характеризується двома чинниками: наявністю явищ
зовнішнього світу (життєві обставини) і визнанням їх державою юридичними фактами.
Одні й ті самі факти можуть бути або не бути юридичними залежно від того, як до них
ставиться держава в даний період. Такі життєві обставини, як смерть громадянина або
ліквідація юридичної особи, як підстава припинення зобов'язань у ЦК УРСР 1922 р.
юридичним фактом не визнавалися. І лише ЦК УРСР 1963 р. (ст. 223 ЦК) визнав ці
обставини юридичним фактами, що є підставами припинення зобов'язання.Таким чином,
під юридичними фактами в цивільному праві слід розуміти конкретні життєві обставини, з
якими норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків і, перш за
все, виникнення, зміну і припинення цивільних правовідносин.Юридичні склади
поділяються на прості і складні. Прості юридичні склади являють собою сукупність
фактів, які можуть накопичуватись у довільній послідовності, важливо лише, щоб у
визначений момент часу вони були в наявності. Так, зупинення перебігу позовної давності
відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 263 ЦК України настає за наявності комплексу наступних
юридичних фактів: .1) перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил
України (або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях); 2)
переведення Збройних Сил (інших військових формувань) на воєнний стан у період
перебігу позовної давності. Як бачимо, в даному випадку для зупинення перебігу позовної
давності неважливо, який з юридичних фактів мав місце раніше - вступ особи до Збройних
Сил України чи переведення військового формування на воєнний стан. Складні юридичні
склади - це сукупність фактів, між якими існує сувора залежність. У цьому разі юридичні
факти повинні виникати в чітко визначеному порядку і бути в наявності у потрібний час -
лише тоді вони матимуть належне спільне правове значення. Так, спадкоємець, вказаний у
заповіті, може стати власником спадкового майна виключно за наявності наступних
юридичних фактів, що розвиваються в незмінній послідовності: складання заповіту
спадкодавцем; відкриття спадщини; прийняття спадщини спадкоємцем.Особливий
різновид юридичних складів у механізмі цивільно-правового регулювання являють собою
ті склади, обов'язковим елементом яких є такий юридичний факт, як державна реєстрація
дії або події. Юридична природа державної реєстрації полягає в офіційному визнанні і
підтвердженні державою фактів виникнення, зміни або припинення прав і обов'язків, що
супроводжується внесенням відповідних даних до державного реєстру. Специфічна
особливість таких юридичних складів полягає в тому, що вже саме існування юридичного
факту у формі дії або події за відсутності факту їх державної реєстрації не спричиняє
необхідних цивільно-правових наслідків. Так, правочини з нерухомим майном є
вчиненими і породжують права на таке майно лише за умови їх державної реєстрації
(статті 182, 210 ЦК України).

24. Захист цивільних прав та інтересів

Невід’ємною частиною права є право на захист — юридичний механізм, який
застосовується у разі порушення, оспорення або невизнання свого права.У формальному
вимірі право на захист включає таке: заходи фактичного характеру (можливість
управомоченої особи використати дозволені законом засоби власного примусового впливу
на порушника, захищати належне йому право власними діями фактичного порядку
(самозахист); заходи юридичного характеру (можливість застосування безпосередньо
самою управомоченою особою заходів оперативного впливу (оперативні санкції);
правоохоронні заходи державно-примусового характеру (можливість застосувати силу
держави: звернутися до компетентного державного або громадського органу з вимогою
спонукання зобов’язаної особи до певної поведінки).Про інститут захисту цивільних прав

що це сукупність правових норм, якими визначається:

— зміст правоохоронювального заходу;

— підстави його застосування;

— коло суб’єктів, уповноважених на його застосування;

— процесуальний і процедурний порядок його застосування;

— матеріально-правові та процесуальні права суб’єктів, у відношенні до яких

застосовуються ці заходи.

Одним із найважливіших аспектів є захист цивільних прав особи. Аналізуючи механізм

практичного захисту цивільних прав

Важливим є з’ясування і правильне застосування способів захисту цивільних прав та

інтересів судом, котрі докладно викладено у статті 16 Цивільного кодексу, де зазначені
практично всі можливості захисту свого порушеного права та інтересу.

1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового
або майнового права та інтересу.

2. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу
влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх
посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений
договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

3. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею
положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Більше того, як виявила практика, його не можна визнати достатнім, щоб забезпечити
ефективний захист усіх порушених прав. Певною мірою ці можливості були розширені
при внесенні змін до ЦК України.Однією з підстав для внесення змін стала постанова
Верховного Суду і сформована судова практика, які обмежили право подання позову,
якщо зазначені у договорі умови захисту виходять за межі переліку, запропонованого у
статті 16. Не завжди така позиція забезпечувала належний захист порушених прав, тож
для подолання цієї тенденції у 2017 році до ЦК України було внесено поправку, в якій
зазначається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що
встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

25. Поняття захисту цивільних прав

Захист цивільних прав – це дії з попередження, припинення порушення прав або
відновлення порушених прав громадян і організацій.

Будь-яка особа має право на захист свого права та інтересу, що не суперечить принципам
цивільного законодавства, вимогам справедливості, сумлінності, розумності.

Спосіб захисту суб’єктивних цивільних прав – це закріплені законом матеріально-правові

засоби примусового характеру, за допомогою яких провадиться відновлення (визнання)
порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника.

Захист суб’єктивних цивільних прав та інтересів здійснюється в передбаченому законом

порядку, тобто за допомогою застосування належної форми, засобів і способів захисту.

Законодавством визначено три окремі підстави для захисту цивільного права особи:
порушення, невизнання, оспорювання цивільного права. Порушення права - це наслідок
протиправної поведінки протилежної сторони, чиїми діями завдано шкоду правам та
інтересам особи. Невизнання цивільного права полягає у пасивному запереченні наявності
в особи суб’єктивного цивільного права, яке безпосередньо не завдає шкоди
суб’єктивному праву, але створює невпевненість у правовому статусі носія суб’єктивного
права. Оспорювання – це наявність спору між учасниками цивільно-правових відносин
про приналежність чи відсутність права в однієї із сторін.Способи захисту цивільних прав
відрізняються один від одного по поведінковим і матеріальним змістом.

За цими ознаками способи захисту цивільних прав можна класифікувати на наступні види:

самозахист цивільних прав;

Самозахист цивільних прав - це здійснення уповноваженою особою дозволених законом

дій фактичного порядку, спрямованих на охорону його особистих або майнових прав і
інтересів (ст. 15 ЦК).

До них, наприклад, відносяться фактичні дії власника або іншого законного власника,
спрямовані на охорону майна, а також аналогічних дій, вчинені в стані необхідної
оборони або крайньої необхідності (ст. 1169, 1177 ЦК).

заходи оперативного впливу на порушника цивільних прав;

Заходи оперативного впливу - це юридичні засоби правоохоронного характеру, які

застосовуються до порушника цивільних прав і обов'язків самим уповноваженою особою
як стороною в цивільному правовідносинах без звернення до компетентним державним чи
громадським органів за захистом права. Серед заходів оперативного впливу можна
виділити:

виконання уповноваженою особою невиконаної роботи боржником за рахунок

останнього;

забезпечення зустрічних вимог, платежів (наприклад, затримка видачі вантажу

одержувачу або його відправлення до внесення всіх належних платежів;
відмовні (відмова здійснити певні дії в інтересах несправного контрагента; одностороннє
розірвання договору або зміна його умов при неправомірним поведінку контрагента);

розрахунково-кредитні заходи по аналогії з санкціями (наприклад, переведення

несправного платника на акредитивну форму розрахунків);

утримання.

заходи правоохоронного характеру, що застосовуються до порушників цивільних прав

компетентними державними чи іншими органами.

Заходи правоохоронного характеру, що застосовуються до правопорушникам державою -

способи захисту цивільних прав, які реалізується в юридикционной формі - у судовому
або адміністративному порядку.

26. Співвідношення понять «охорона» і «захист» в цивільному праві

Учені мають різні погляди: а) це різні, але схожі поняття; б) це різні назви одного й того ж
явища; в) поняття «охорона» ширше, ніж поняття «захист»; г) навпаки, поняття «захист»
охоплює за своїм обсягом поняття «охорона прав».

Охорона прав є ширшим поняттям, оскільки містить усі юридичні правила з приводу
певного блага, а під захистом права розуміються заходи, передбачені в законі для тих
випадків, коли право вже порушено .

Тісний взаємозв’язок зазначених категорій не робить їх однопорядковими. Їхнє

розмежування проводиться на підставі наявності правопорушенн,тобто до вчинення
правопорушення має місце охорона прав, після нього -захист. Охорона передбачає
переважно здійснення контрольно-наглядової функції, захист же – активне втручання
органів держави у процес реалізації прав і свобод. Нагальна потреба у здійсненні захисту
права з’являється лише після вчинення порушення або за наявності реальної загрози
виникнення такого порушення.

Охоронна діяльність пов’язана зі здійсненням заходів, що забезпечують раціональне

використання і збереження будь-чого. Розпочинається вона уже із закріплення у нормах
права певного положення суб’єкта або речі, порядку використання якого-небудь об’єкта
або предмета, способу здійснення прав і обов’язків. Мета правової охорони –
попередження і недопущення можливих порушень. Наведене вказує на правильність
думки про те, що охорона за обсягом і кількістю засобів досягнення зазначеної мети є
ширшою, ніж захист, а захист – це момент охорони. охорона і захист суб’єктивного права
й охороню- ваного законом інтересу – не одне й те саме: охороняються вони постійно, а
захищаються лише тоді, коли порушуються. Захист є моментом охорони, однією із її
форм. захист здійснюється при порушенні (реальній загрозі порушення) або оспорюванні
прав і свобод. У свою чергу, їх охорона розпочинається із встановлення правового режиму
прав і свобод.

Вітрук розуміє під правовим захистом широке понятя, що охоплює самозахист права,
тобто здійснення фактичних дій, спрямованих на усунення перешкод у реалізації прав
межах, встановлених законом, а також використання особистістю заходів захисту,
ініціювання особистістю обов’язкової за законом діяльності компе-ентних органів та
посадових осіб з метою застосування ними відповідних заходів державного примусу для
усунення перешкод у здійсненні прав і обов’язків; відновлення порушеного правового
стану, відшкодування завданого збитку або належної компенсації

Правова охорона» як поняття найбільш повне за змістом охоплює такі елементи: заходи,
спрямовані на попередження правопорушень; заходи, спрямовані на усунення причин
порушень права; заходи захисту права, що охоплюють поряд з іншими заходами й заходи
відповідальності

Охорона – категорія явищ об’єктивного права, яким регулюються ті можливості, що

надаються суб’єктам як учасникам конкретних правовідносин.

27. Право на захист та його суб’єкти

Захист – категорія суб’єктивного права в порушеному стані. Це міра мож- ливої поведінки
особи, права якої порушені, яку вона обирає з тих можливос- тей, що їй надаються
об’єктивним правом.

Нагальна потреба у здійсненні захисту права з’являється лише після вчинення порушення
або за наявності реальної загрози виникнення такого порушення. Захист здійснюється при
порушенні (реальній загрозі порушення) або оспорюванні прав і свобод.

Цивільно -правовий захист у значенні діяльності певного спрямування передбачає

наявність особи, яка його здійснює. Також відповідна діяльність означає, що наявна певна
протиправна поведінка іншої особи.

Очевидно, першим і найбільш важливим учасником цивільно-правового захисту є особа,

якій належить порушене право. За за- гальним правилом, встановленим статтею 12
Цивільного кодексу України здійснює цивільні права носій таких прав. Статтею 15
Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого
цивільного права. Отже, право на захист має саме носій цивільного права, а не третя
особа.

Буквальне тлумачення положень законодавства відбувається у су- дових рішеннях.

Наприклад, у Постанові Ви- щого господарського суду України у справі No 5/252 від
04.12.2007 [4] прямо зазначено, що суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює
захист осіб, права і охоро- нювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.

Тим часом належні особі цивільні права здійснює саме вона, а не інші особи. Те саме
стосується й права на захист. Статтею 20 ЦК України передбачено, що право на захист
особа здійснює на свій розсуд. Винятком може слугувати передання прав на користь
іншої особи, що не забороняється і може мати досить різні форми. Проте щодо захисту
цивіль- них прав у ст. 16-18 ЦК України не йдеться про передання права на захист його
носієм на користь суду чи президента. Право на захист цивільних прав може бути
здійснено виключ- но носієм останніх, а не судом чи нотаріусом. Однак останні мають
безпосереднє відношення до захисту цивільних прав.

Проте саме лише звернення до суду не свідчить про реалізацію права на захист та
«перекладення» функції захисту на орган судової влади або делегу- вання такого права на
користь суду
Разом із тим діяльність суду, нотаріуса, Президента України за зверненнями щодо захисту
прав – все це різновиди юрисдик- ційної форми захисту цивільних прав. Однак
неоднозначність положень статей 16-18 Цивільного кодексу України створює підстави для
хибного розуміння, що йдеться про осо- бу, яка здійснює право на захист.

Інші учасники захисту цивільних прав

Суд загальної юрисдикції бере участь у захисті цивільних прав відомим чином – шляхом
відправлення правосуддя

Відповідно до статті 18 ЦК України, нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом

вчинення виконавчого напису на борговому документі

Відповідно до статті 3 ЦК України, ци- вільні відносини можуть регулюватись ак- тами
Президента України у випадках, встановлених Конституцією України. Такими актами є
укази і розпорядження Президента України згідно зі статтею 106 Конституції України.
Таким чином, укази і розпоряджен- ня Президента України можуть бути актами
цивільного законодавства – джерелом права. Отже, Президент України може створювати
норми права.

Отже, Пре- зидент України може створювати складник охорони в об’єктивному праві. У
зв’язку з по- явою нового об’єктивного права (правових норм) щодо цивільно-правового
захисту осо- ба може набути відповідні суб’єктивні права, додаткові правомочності
захисту.

Відповідно, захист із застосуванням нової норми або буде здійснено самим суб’єктом
захисту, або він до цього процесу залучить певний уповноважений орган, особу, але не
видавця нової норми права.

Таким чином, можна дійти висновку, що Президент України не є учасником захисту

цивільних прав, натомість може брати без- посередню участь у створенні правової охо-
рони. Такий самий висновок стосується й інших органів державної влади, уповноваже-
них створювати акти цивільного законодав- ства, в тому числі Верховної Ради України,
Кабінету Міністрів України.

У зв’язку із цим особливої уваги заслу- говують ті органи державної влади, які на- справді
мають повноваження із захисту ци- вільних прав. Відповідно до частини 2 статті 17 ЦК
України, у випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право
звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу
влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Захист цивільних прав інспекція України з питань захисту прав споживачів державної
влади може здійснюватися у спосіб зобов’язань припинити порушення прав спо-живача;

Інспекція також уповноваже- на подавати позови про захист прав споживачів до суду.
Таким чином, даний орган може застосовувати аналог такого способу захис- ту, як
припинення дії, що порушує право.

Антимонопольний комітет України володіє досить широкими повноваженнями у сфері

захисту цивільних (приватних) прав. Захист прав у даному разі може відбуватись у спосіб
визнання фактів, що тягнуть за собою несприятливі наслідки для порушника. До таких
фактів належать: факт вчинення пору- шення законодавства про захист економічної
конкуренції, факт визнання суб’єкта госпо- дарювання таким, що займає монопольне
(домінуюче) становище на ринку тощо

Отже, діяльність вказаних органів дер-жавної влади, результатом якої є захист ци- вільних
прав, є реалізацією повноважень таких органів, встановлених відповідним нормативним
актом. Ці повноваження не є суб’єктивними правами: вказані органи не вправі
здійснювати їх вільно, на власний розсуд. Відповідний орган має свободу вибору
поведінки виключно в межах його повнова- жень і тому зобов’язаний застосувати належ-
ний механізм у разі надходження звернення про правопорушення або виявлення такого
порушення.

Підсумовуючи вищевикладене, можна дійти висновку, що до учасників захисту цивільних

прав належить суб’єкт захисту та інші учасники цивільно-правового захисту. До інших
учасників захисту цивільних прав належать принаймні дві групи осіб. Пер- ша група – це
особа (особи), яка порушила суб’єктивне цивільне право. Друга група – це особи, до
компетенції, повноважень яких на- лежить застосування права, яке призводить до захисту
цивільних прав.

28. Підстави захисту цивільних прав

Підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або

оспорювання.

Порушення цивільного права — це результат протиправних дій, внаслідок чого

воно зазнало зменшення або ліквідації, що позбавляє його носія можливості здійснити,
реалізувати це право повністю або частково.

Невизнання цивільного права — це дії носіїв пасивного цивільного обов'язку, які

полягають у запереченні цивільного права уповноваженої особи, внаслідок чого остання
повністю або частково позбавляється можливості реалізувати своє право.

Оспорювання цивільного права — це такий стан цивільного правовідношення,

при якому між його учасниками існує спір з приводу наявності чи відсутності у них
суб'єктивного права, а також щодо приналежності такого права певній особі. Оспорюване
цивільне право ще не порушене, але виникає невизначеність у праві, що зумовлює
неможливість його повного або часткового використання. Наприклад, при розгляді справи
про визначення частки майна у спільній власності сторони правовідносин спільної
власності (співвласники) звертаються до суду для того, щоб вирішити цей спір і визначити
дійсну частку кожного із співвласників.

Цивільний інтерес підлягає захисту, якщо він не суперечить загальним засадам

цивільного законодавства. Наприклад, інтерес кредиторів фізичної особи, яка визнана
безвісно відсутньою, у збереженості її майна для подальшого задоволення боргових вимог
захищається шляхом призначення над майном безвісно відсутньої особи опікуна, який має
здійснити виконання обов'язків цієї особи перед кредиторами за рахунок її майна (ст.44
ЦК).
Порушення права - це наслідок протиправної поведінки протилежної сторони, чиїми
діями завдано шкоду правам та інтересам особи. Невизнання цивільного права полягає у
пасивному запереченні наявності в особи суб’єктивного цивільного права, яке
безпосередньо не завдає шкоди суб’єктивному праву, але створює невпевненість у
правовому статусі носія суб’єктивного права. Оспорювання – це наявність спору між
учасниками цивільно-правових відносин про приналежність чи відсутність права в однієї
із сторін.

29. Строки захисту цивільних прав

Відповідно до ст. 251 Цивільного Кодексу України:

Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має
юридичне значення.
 Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка
має юридичне значення.
Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства,
правочином або рішенням суду.
Можливість захисту цивільних прав у багатьох випадках залежить від дотримання
строків, встановлених законом.
Зокрема, для захисту прав важливе значення мають претензійні строки і строки позовної
давності.
Претензійний строк - це встановлений законодавством проміжок часу, протягом якого
особа у встановлених законом випадках має звернутися до порушника договору з
вимогою (претензією) про врегулювання суперечки, що виникла між ними. їх дотримання
має важливе значення, оскільки надалі від цього залежить можливість позовного захисту.
Разом з тим, сфера застосування цих строків обмежена і за суб'єктним складом, і за колом
відносин

Позовна давність це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою
про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК).

Позовна давність поділяється на 2 види: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність становить 3 роки (ст. 257 ЦК) і застосовується до всіх позовів,
окрім тих, для яких законодавцем встановлені спеціальні правила.

Спеціальна позовна давність може встановлюватися законом для окремих вимог. Вона
може бути порівняно із загальною позовною давністю: 1) скороченою; 2) подовженою.

 1) Скорочена спеціальна позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до

вимог:
o - про стягнення неустойки (штрафу, пені);
o - про спростування недостовірної інформації, вміщеної у засобах масової
інформації. (У цьому разі позовна давність обчислюється від дня вміщення
 цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа
довідалася чи могла довідатися про таке вміщення);
o - у зв'язку з недоліками проданого товару (ст. 681 ЦК);
o - про розірвання договору дарування (ст. 728 ЦК);
o - у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (ст. 925 ЦК);
o - про оскарження дій виконавця заповіту (ст. 1293 ЦК).
 2) Подовжена спеціальна позовна давність, у свою чергу, може бути 2 різновидів:
а) 5 років; б) 10 років.

Позовна давність у 5 років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину,

вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у 10 років застосовується до вимог про застосування наслідків

нікчемного правочину.

За загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня виникнення права
на позов, тобто коли особа дізналася або мала дізнатися про порушення свого права або
про особу, яка його порушила (ст. 261 ЦК).

Згідно зі ст. 263 ЦК перебіг позовної давності зупиняється:

 якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за певних

умов подія (непереборна сила). Такою подією може бути стихійне лихо (землетрус)
або соціальні явища (страйки тощо);
 2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах,
встановлених законом. Мораторій може бути оголошений щодо якогось окремого
виду зобов'язань або за всіма зобов'язаннями в цілому. На відміну від непереборної
сили, мораторій створює не фактичні, а юридичні перешкоди для подання позову;
 3) уразі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює
відповідні відносини. (У цьому випадку позовна давність зупиняється, якщо
законодавчий орган виносить рішення про зупинення дії закону або іншого
законодавчого акту на якийсь, як правило, визначений час або до прийняття іншого
нормативного акту, що регулює відповідні відносини);
 4) якщо позивач або відповідач перебувають у складі Збройних Сил України та
інших створених відповідно до закону військових формувань, що переведені на
воєнний стан (наприклад, у складі миротворчих сил ООН). Проте проходження
військової служби в мирний час не зупиняє перебіг строку позовної давності.

Переривання перебігу позовної давності полягає в тому, що час, який минув до настання
обставини, з якою закон пов'язує переривання, не зараховується в позовну давність, і її
перебіг після переривання починається спочатку. Обставини, що переривають перебіг
позовної давності, можуть виникнути в будь-який час до її спливу.

Згідно зі ст. 264 ЦК перебіг строку позовної давності переривається:

 1) вчиненням особою дії, що свідчить визнання нею свого боргу або іншого
обов'язку (наприклад, часткове повернення боргу, лист з проханням про відстрочку
повернення боргу тощо;
 2) у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників;
 3) у разі пред'явлення особою позову, якщо предметом такого позову є лише
частина вимоги, право на яку має позивач.
 30. Судовий порядок захисту цивільних прав

Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК установив, що кожна особа має право звернутися до суду за

захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї
статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Загальним територіальним судам підвідомчі: справи у спорах, що виникають з цивільних,

сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі є
громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до
відання інших органів;

Частиною 2 ст. 16 ЦК встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом. До

них належать:
Способи захисту судом цивільних прав та інтересів:

1) визнання права. Застосовується у випадку спору щодо наявності у суб'єкта

цивільного права цивільного права чи цивільного обов'язку;

2) визнання правочину недійсним. Може мати місце у випадку Укладення

заперечуваного правочину;

3) зобов'язування припинити дію, яка порушує право. Можливе щодо триваючого

цивільного правопорушення. Прикладом може бути зобов'язування припинити
розповсюдження мистецького твору до вирішення спору судом;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення (реституція). Застосовується

в разі, коли необхідно поновити порушене цивільне право (наприклад, у випадку визнання
правочину недійсним);

5) примушування до виконання обов'язку в натурі. Полягає у адресованій

зобов'язаній особі вимозі вчинити дію або утриматися від дії. Може застосовуватися
незалежно від застосування інших засобів захисту (відшкодування збитків чи моральної
шкоди, стягнення штрафу тощо);

6) зміна правовідношення. Полягає у реорганізації правовідносин, перетворенні

одного обов'язку в інший, покладенні на боржника нового обов'язку;

7) припинення правовідношення. Застосовується у разі невиконання чи

неналежного виконання особою обов'язків або зловживання цивільним правом. Це може
бути, наприклад, розірвання договору оренди, купівлі-продажу тощо;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Можуть

застосовуватися у випадку завдання майнової шкоди цивільним правам та інтересам (ст.22
ЦКУ).

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу
влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх
посадових і службових осіб.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту
суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його
порушення.
З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та
підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в
обраний ним спосіб.

31. Адміністративний порядок захисту цивільних прав

Захист цивільних прав в адміністративному порядку здійснюється насамперед

Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки
Крим, органами місцевого самоврядування, а також посадовими, службовими особами
цих органів.

Відповідно до ст.102 Конституції Президент України є главою держави і виступає

від її імені. Він має право скасовувати акти Кабінету Міністрів України та Ради міністрів
Автономної Республіки Крим, у тому числі ті, що порушують цивільні права та інтереси
учасників цивільних правовідносин. Президент України також наділений правом вето
щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненням їх на повторний
розгляд Верховної Ради України, у тому числі щодо цивільно-правового регулювання
суспільних відносин (ст. 106 Конституції). Кабінет Міністрів України вживає заходів
щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечує рівні умови розвитку
всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до
закону (ст. 116 Конституції).

Способами адміністративного порядку захисту цивільних прав є.

1) скасування правових актів державних органів, їх посадових та службових осіб

вищестоящим органом влади;

2) використання органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені

юрисдикційними повноваженнями, способів захисту цивільних прав, встановлених ст. 16
ЦК.

Тому основними державними органами, що беруть участь у захисті цивільних прав, окрім
судів загальної юрисдикції, є органи державного контролю (нагляду).

Досить широкі повноваження із захисту цивільних прав має Державна інспекція України з
питань захисту прав споживачів. Захист цивільних прав цим органом дер- жавної влади
може здійснюватися у спосіб зобов’язань припинити порушення прав спо- живача;
визнання порівняння в рекламі не- правомірним; заборони діяльності певного виду тощо
[13]. Інспекція також уповноваже- на подавати позови про захист прав спожива- чів до
суду. Таким чином, даний орган може застосовувати аналог такого способу захис- ту, як
припинення дії, що порушує право.

Антимонопольний комітет України володіє досить широкими повноваженнями у сфері

захисту цивільних (приватних) прав. Захист прав у даному разі може відбуватись у спосіб
визнання фактів, що тягнуть за собою несприятливі наслідки для порушника. До таких
фактів належать: факт вчинення пору- шення законодавства про захист економічної
конкуренції, факт визнання суб’єкта госпо- дарювання таким, що займає монопольне
(домінуюче) становище на ринку тощо.

Національна комісія із цінних паперів та фондового ринку України має право зверта- тися
з позовом до суду щодо захисту влас- ників іпотечних сертифікатів, у тому числі щодо
відшкодування завданих збитків, з по- зовом про ліквідацію акціонерного товариства, а
також з іншими позовами (заявами) у зв’язку з порушенням законодавства України про
цінні папери.

З огляду на викладене вище, постає питання кваліфікації діяльності вказаних вище органів
державної влади. Як було з’ясовано вище, такі органи не здійснюють право на за-
хист, однак саме внаслідок їхньої діяльності відбувається захист цивільних прав, що
дозволяє назвати їх учасниками захисту ци- вільних прав.

Спільним для всіх вказаних органів є наявність у них повноважень правозастосування,

тобто застосування норм права, які містять способи захисту цивільних прав.

32. Третейський порядок захисту цивільних прав

Третейський суд є недержавною незалежною постійно діючою установою, що утворена

для вирішення спорів, які виникають із цивільних та господарських правовідносин.

Третейський суд провадить свою діяльність відповідно до Закону України “Про третейські
суди”

порядок та правила вирішення спорів у третейському суді визначаються його Регламентом

Підстави для звернення до третейського суду

Третейський суд приймає до розгляду спори, що відносяться до його компетенції, за

наявності між сторонами письмової третейської угоди про передачу всіх або окремих
спорів, що виникають або можуть виникнути між сторонами з конкретних
правовідносин, незалежно від того, носять вони договірний характер чи ні.

Третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження у договорі

(контракті) або у вигляді окремої письмової угоди. Третейська угода повинна відповідати
вимогам Закону України “Про третейські суди”.
Третейська угода має містити відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження,
предмет спору, місце і дату укладання угоди.
Третейська угода може містити як вказівку про конкретно визначений третейський суд,
так і просте посилання на вирішення відповідних спорів між сторонами третейським
судом

Строк третейського розгляду не може перевищувати 60 календарних днів з дня

формування третейського суду.
Обов’язковість рішення третейського суду

Рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків,

передбачених статтею 51 Закону України “Про третейські суди”.

Рішення підлягає добровільному виконанню зобов’язаною стороною в установлений

рішенням строк без будь-яких зволікань чи застережень. Якщо строк виконання у рішенні
не установлений, рішення підлягає негайному виконанню. У разі відмови від
добровільного виконання рішення воно підлягає примусовому виконанню в порядку,
установленому Законом України “Про виконавче провадження
Місце третейського розгляду в системі способів альтернативного вирішення цивільно-
правових спорів визначається його характеристиками: третейський розгляд є самостійним
способом вирішення цивільно-правових спорів із залученням незацікавлених незалежних
осіб, рішення яких є обов’язковим для сторін, та якому притаманні як загальні принципи
альтернативного вирішення спорів (рівності сторін, законності, диспозитивності та ін.),
так і власні принципи (принцип арбітрування, добровільної згоди третейських суддів на
їхнє призначення чи обрання у конкретній справі).

Видається доцільним виокремлювати у третейському розгляді наступні стадії: для

третейського суду ad hoc першою стадією є отримання прохання (пропозиції) іншою
стороною третейської угоди про призначення чи обрання складу третейського суду для
вирішення конкретного спору. Решта стадій є спільними для постійно діючих третейських
судів та третейських судів ad hoc: 1) отримання позовної заяви; 2) формування складу
третейського суду; 3)відкриття (порушення) провадження у справі; 4) підготовка справи
до третейського розгляду; 5) з’ясування питань про наявність чи відсутність компетенції
третейського суду на розгляд даної справи, наявність і дійсність третейської угоди; 6)
розгляд справи по суті; 7) винесення рішення третейського суду.

33. Нотаріальний порядок захисту цивільних прав

ст. 18 ЦК України передбача один із способів захисту цивільних прав – це захист

цивільних прав нотаріусом шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі
у випадках і в порядку, встановлених законом України «Про нотаріат» від 02.09.1993 року
та Наказом Міністерства юстиції України «Про порядок вчинення нотаріальних дій
нотаріусами України» від 22.02.2012 року.
Загалом виконавчий напис нотаріуса – це підтвердження нотаріальним органом наявності
заборгованості (грошових сум чи майна) та розпорядження про примусове стягнення з
боржника на користь кредитора цієї заборгованості.
Виконавчий напис скріплюється підписом і печаткою нотаріуса, відповідно до ст. 89 ЗУ
«Про нотаріат».

до цього переліку входять вчинення виконавчих написів у таких випадках:

– стягнення заборгованості по нотаріально посвідчених правочинах;

– стягнення з підстав, що випливають з кредитних відносин;

– стягнення заборгованості, що випливає з відносин;

– пов’язаних з авторським правом;

– стягнення заборгованості з батьків або осіб, що їх замінюють, за утримання дітей у

закладах освіти;

Таким чином, незважаючи на те, що в цивільному кодексі прямо виділено лише поодинокі
випадки участі нотаріусів у процесі захисту й охорони цивільних прав, фактично досить
велика кількість нотаріальних дій спрямована саме на захист чи охорону прав, оскільки
нотаріуси вчиняють й інші нотаріальні дії.

Зокрема, у коментарі до ЦК нами був запропонований такий перелік нотаріальних дій, які
вчиняються в рамках здійснення захисту прав: накладення нотаріусами забо- рони щодо
відчуження нерухомого майна (майнових прав на нерухоме майно) та тран- спортних
засобів, що підлягають державній реєстрації; прийняття на зберігання докумен- тів;
посвідчення фактів, що фізична чи юри- дична особа є виконавцем заповіту, та фак- тів,
що особа є живою, перебування фізичної особи в певному місці, часу пред’явлення
документів; прийняття нотаріусами на депо- зит грошових сум та цінних паперів; вжиття
нотаріусами заходів щодо охорони спадко- вого майна

Таким чином, вважаємо, що захист суб’єктивних прав у рамках вчинення нота-

ріальних дій має місце внаслідок порушення таких прав або у разі наявності
об’єктивних підстав говорити про порушення прав у май- бутньому і здійснюється
шляхом вчинення окремих нотаріальних дій.

Якщо говорити про законодавче регу- лювання цього питання, то необхідно зазна- чити,
що Цивільний кодекс виділяє лише один випадок захисту нотаріусом цивільних прав. Так,
відповідно до ст. 18 ЦК нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчи- нення
виконавчого напису. Ця норма дістала критичної оцінки у доктрині. Зокрема, нами
стверджувалось, що вона звужує роль нота- ріуса лише до захисту цивільних прав шля-
хом вчинення виконавчого напису, ігнорує водночас охоронну функцію, не відображає
всієї суті нотаріату, що призводить до неви- користання всіх можливостей та потенціалу
цього інституту
Чинним законодавством урегульований порядок вчи- нення нотаріальних дії, які за своїм
змістом спрямовані на захист суб’єктивних прав. Так, наприклад, опротестування
нотаріусом век- селів, що регламентовано ст. 92 Закону «Про нотаріат», за своєю
правовою природою, без- умовно, належить до способів захисту пору- шеного права, адже
дозволяє носієві пору- шеного права здійснити кроки щодо його відновлення (отримання
належних коштів).

34. Самозахист цивільних прав

Самозахист розглядає відповідне явище О.І. Антонюк, яка визначає його як можливість у
разі порушення свого цивільного права або інтер- есу, цивільного права чи інтересу іншої
особи, виникнення реальної загрози такого порушення застосувати доцільну та адекватну
протидію, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства та
спрямована на попередження або припинення цього порушення чи ліквідацію його
наслідків

Стаття 19 ЦК України закріплює право особи на самозахист своїх прав від їх

порушень і протиправних посягань. У цій статті не вказується, яким чином має
здійснюватися самозахист, а лише зазначається, що способи самозахисту мають
відповідати змісту права, що порушено, та характерові дій, якими ці права порушені,
і не можуть суперечити вимогам закону.

Для самозахисту як способу захисту цивільних прав характерним є те, що особа

захищає свої цивільні права та інтереси своїми власними діями. Іншими словами, це —
захист без звернення до суду або іншого органу, який здійснює захист цивільного
права.

Самозахистом є лише перешкоджання будь-яким третім особам, які

неправомірно посягають на цивільні права, заподіяння шкоди цивільним правам та
інтересам інших осіб тощо.

Самозахист може мати місце з боку як фізичної, так і юридичної особи.

Самозахист допускається за таких умов: а) має місце порушення цивільного права

або небезпека його порушення; б) існує необхідність припинення (попередження)
порушення власними силами; в) заходи самозахисту адекватні ступеню небезпеки
правопорушення, тобто заподіяння шкоди порушнику чи іншій особі має бути
санкціонованими законом, не виходити за межі дозволеного.

Зважаючи на можливість заподіяння шкоди цивільним правам інших осіб при

застосуванні самозахисту (заподіяння шкоди майну, немайновим благам), він
допускається при дотриманні таких УМОВ: а) заподіяна шкода має бути менш значною;
б) реальна небезпека, яка загрожувала цивільним правам особи за таких обставин, не
могла бути усунена іншими засобами. Застосування цього способу у вказаних межах
звільняє від відповідальності за шкоду, заподіяну третій особі, яка порушила або порушує
права та інтереси того, хто захищається.

Формами самозахисту є: 1) необхідна оборона; 2) завдання шкоди у стані крайньої

необхідності; 3) притримання майна кредитором; 4) інші засоби, не заборонені законом.

Необхідна оборона полягає у завданні шкоди правопорушнику з метою припинити

правопорушення і захистити власний інтерес.

Завдання шкоди у стані крайньої необхідності припускає завдання шкоди невинній

особі з метою відвернення небезпеки, за умови, що завдана шкода менша, ніж та, яка
загрожувала.

Притримання майна кредитором є способом самозахисту. Водночас ЦК визнає

притримання одним із способів забезпечення виконання зобов'язання (ст.ст.594-597, 856,
874, 916, 1019 ЦК). Притримання речі допускається до тих пір, поки зобов'язання не буде
виконане. Крім того, вимоги кредитора, який притримує річ, можуть бути задоволені із
вартості цієї речі. У таких випадках носій майнових прав захищає свої права та інтереси
власними діями, не звертаючись до суду.

Дії того, хто захищається, мають бути спрямовані виключно на припинення

порушення його права та інтересу. Якщо мета досягнута, то подальші дії не можуть
визнаватися самозахистом. Факти перевищення меж самозахисту встановлюються
юрисдикційними органами.

35. Способи захисту цивільних прав: поняття та класифікація

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення,
невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не
суперечить загальним засадам цивільного законодавства, передбаченими ст. 3 Цивільного
кодексу України, далі за текстом – ЦК України (ст. 15 ЦК України).
Право на захист особа здійснює на свій розсуд. Нездійснення особою права на захист не є
підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених
законом (ст. 20 ЦК України).
захист цивільних прав – це дії з попередження, припинення порушення прав або
відновлення порушених прав громадян і організацій.
Будь-яка особа має право на захист свого права та інтересу, що не суперечить принципам
цивільного законодавства, вимогам справедливості, сумлінності, розумності.
Спосіб захисту суб’єктивних цивільних прав – це закріплені законом матеріально-
правові засоби примусового характеру, за допомогою яких провадиться відновлення
(визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або
майнового права та інтересу.Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть
бути:
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов'язку в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
в юридичній літературі способи захисту поділяють на такі групи: 1) способи захисту,
застосування яких дозволяє підтвердити (засвідчити) право, що захищається, чи
припинити (змінити) обов‘язок; 2) способи захисту прав, застосування яких дозволяє
попередити чи припинити порушення права; 3) способи захисту, що дозволяють поновити
порушене право чи (та) компенсувати втрати, що їх зазнав потерпілий [5 с. 778–779].

36. Визнання права як спосіб захисту

У ч. 2 ст. 16 Цивільного ко- дексу України (ЦК України) визначено перелік способів
захисту цивільних прав та інтересів, першість у якому надано визнанню права. Одразу
потрібно зауважити, що легального визначення визнанню права в національному ци-
вільному законодавстві не надано.

Під визнанням права в загальному вигляді розуміють підтвердження існування певного

права.

арактерною ри- сою захисту права шляхом його визнання є те, що цей спосіб не вносить
будь-яких змін до існуючих правовідносин. Рішення суду про визнання права лише надає
їм чітку ви- значеність.

Інститут «визнання права» одночасно є ма- теріальним та процесуальним, оскільки ви-

знання права за формою повинно відбуватися виключно в юрисдикційному (судовому) по-
рядку.

Сучасна судова практика свідчить, що «ви- знання права» застосовується як до речових,

так й до зобов’язальних прав, тобто має уні- версальний характер.

Така судова практика цілком узгоджується з позицією Пленуму ВСУ, викладеною у вище-
зазначеній постанові Пленуму ВСУ No 5 від 31.03.1995 р. Зі змісту цієї постанови випли-
ває, що «визнання права» можливе стосовно права власності, права господарського
відання, а також зобов’язальних прав
Аналіз судової практики свідчить, що ви- моги про «визнання права» як спосіб захисту
суб’єктивних прав відрізняються своїм різно- маніттям. Найчастіше особи звертаються до
суду за захистом саме суб’єктивного речового права. Підставами такого звернення є пору-
шення, оспорювання, невизнання права чи загроза вчинення таких дій у майбутньому

Вищезгадані вчені І.В. Тордія та Т. Підлу- бна виокремлюють два принципово відмінних
випадки застосування такого засобу захисту. Перший спосіб – факт визнання вказаного
права пов’язаний з визнання права в судово- му порядку (наприклад, визнання права влас-
ності на об’єкт самочинного будівництва). Другий спосіб – виникнення права власності
пов’язано з іншими обставинами (наприклад, набувальна давність)

Позови про визнання права (установчі позови) спрямовані на визнання права за

позивачем, на підтвердження у нього наявності або відсутності певних матеріаль- них
правовідносин. О. Бринцев наголошує, що з аналізу норми ст.16 ЦК України випли- ває,
що позов про визнання права може бути пред’явлений навіть тоді, коли правовідноси- ни,
до змісту яких входило суб’єктивне циві- льне право, про захист якого йдеться, вже
припинилися [8, с.84]. Відповідно установчим судовим рішенням (рішенням про визнання
права) підтверджується суб’єктивне цивільне право. Вирішуючи справу по суті, суди
лікві- дують невизначеність правових відносин.

37. Визнання правочину недійсним як спосіб захисту цивільних прав

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та
обов'язків.

Важливо також і розмежовувати види недійсного правочину - нікчемний та оспорюваний,

- адже визнання нікчемного правочину недійсним, як зазначає Верховний Суд, не є
належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення
порушених прав (постанова від 04.06.2019 р. по справі №916/3156/17).

Звичайно, крім правочинів, можуть визнаватися недійсними також і акти органів

державної влади та органів місцевого самоврядування, чи визнаватися незаконними
рішення та дії цих органів, що є окремими самостійними способами захисту

За загальним правилом, наведеним у статтях ЦК України, для визнання судом

оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін
правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання
правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне
цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Відповідно до позиції Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного

господарського суду, викладеної у постанові від 16.10.2020 у справі №910/12787/17,
особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його
окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав
або інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої
особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його
(чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде
захищено та відновлено.

треба мати на увазі той факт, що врешті-решт вимоги заінтересованої особи, яка в
судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215
ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який
саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи
полягає в тому, що сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому
становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації
заінтересованою особою її прав, тобто особа має обґрунтувати юридичну
зацікавленість щодо наявності/відсутності цивільних прав.

Так, у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного

суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 викладений висновок про те, що недійсність
правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова
категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів
або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину,
договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та
інтересів є недопустимим.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою ухвалення рішення

про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин

Отже, при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину судом
повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності
правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон
пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або
інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес)
порушене та в чому полягає порушення.

38. Припинення дії, яка порушує право, як спосіб захисту

Вимога про припинення має стосуватися протиправної дії, яка триває у часі, тобто
існувала не лише напередодні та в день звернення з позовом про захист до суду, а й на
момент постановлення судом рішення та на момент його примусового виконання.
  1. Господарське товариство встановило у магазині, розміщеному на першому
поверсі житлового будинку, потужну холодильну установку, шум і вібрацію від дії
якої відчувають усі мешканці, особливо другого поверху.

Припинення дій, що порушують право, як спосіб захисту, полягає у

припиненні триваючого цивільного правопорушення, яке впливає на суб’єктивні права,
свободи та законні інтереси особи.

За загальним правилом, триваючим визнається однократне порушення, що

характеризується безперервністю його учинення протягом певного часу. Таке порушення
безперервно зберігається невизначено тривалий час з початку його вчинення.

так, у разі без- договірного використання твору його автор може вимагати як заборони
його подальшо- го використання, так і відшкодування збит- ків, яких він зазнав у зв’язку з
таким вико- ристанням. Проте інтерес автора може бути і в тому, щоб лише припинити
порушення його прав на майбутнє або усунути загрозу їх порушення.

39. Відновлення становища, яке існувало до порушення права, як спосіб

захисту

Відновлення становища, яке існувало до порушення – має місце, коли визнання факту
порушення суб’єктивного права та притягнення винного до відповідальності недостатньо,
для поновлення порушеного права в повному обсязі.

Такий спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, наприклад, повернення
власнику його майна з чужого незаконного володіння, виселення особи, що самоправно
зайняла житлове приміщення.

Верховний Суд України у своєму аналізі практики застосування судами ст. 16 ЦК України
наголосив, що відновлення становища, яке існувало до порушення, як спосіб захисту
цивільного права та інтересу застосовується у тому разі, якщо покладення обов’язку на
особу, котра його порушила, припинити дії не відновлює повністю суб’єктивне право, а
цього можна досягти вчиненням інших, передбачених законом заходів.

Відновлення становища, яке існувало до порушення, часто в позовних вимогах

поєднується з припиненням дії, що порушує право, та може проявлятися у вимогах про
виселення особи з незаконно зайнятого нею приміщення; про усунення перешкод у
здійсненні права власності, про повернення власнику його майна з чужого незаконного
володіння; про застосування наслідків недійсного правочину, про заборону використання
твору без дозволу автора. Цей спосіб захисту не може бути застосований у разі
припинення суб’єктивного права особи, яке було порушене.
 40. Зміна правовідношення і припинення правовідношення як способи
захисту

Зміна та припинення правовідношення пов’язані з необхідністю змінити чи припинити

існуюче правовідношення у зв’язку з, наприклад, порушенням його однією із
сторін,заміна одного зобов’язання іншим, покладання на боржника нового
обов’язку,припинення правовідносин тощо.

Взагалі, правове відношення – це передбачене юридичною нормою ідеологічне суспільне

відношення, яке виражається у взаємних юридичних правах та обов’язків суб’єкта права.

Зміна правовідношення полягає у зміні його суб’єкта, об’єкта чи змісту, а припинення

правовідношення – у припиненні всіх прав та обов’язків сторін правовідношення. Крім
того, додатковим критерієм відмежування зміни від припинення правовідношення у
зобов’язаннях є предмет та спосіб виконання: якщо зміна є настільки суттєвою, що
стосується предмета чи способу виконання зобов’язання, що невідворотно позначається
на об’єкті та змісті такого правовідношення, то, відповідно, має місце припинення
попереднього правовідношення та виникнення нового.

За загальним правилом, викладеним у ч.1 ст. 651 ЦК, зміна або розірвання договору
допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Аналогічна норма щодо господарських договорів міститься у ч. 1 ст. 180 Господарського
кодексу України.

Однак договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із
сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках,
встановлених договором або законом. Своєю чергою законодавець передбачив, що
істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга
сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала під час укладення
договору(ч.2 ст.651 ЦК)

41. Примусове виконання обов’язку в натурі як спосіб захисту

Примусове виконання обов’язку в натурі застосовується у тих випадках, коли відповідач

зобов’язаний був учинити певні дії щодо позивача, але відмовився або уникає можливості
виконати свій обов’язок. Тобто цей спосіб захисту застосовується за наявності
зобов’язальних правовідносин між позивачем та відповідачем.

Так, він може мати місце при невиконанні обов’язку сплатити кошти за виконану
роботу(за договором підряду), передати річ кредитору(за договором купівлі-продажу,
поставки) виконати роботи чи надати послуги(за договорами про виконання робіт та
надання послуг)

Примус до виконання обов’язку в не може бути покладено в основу судового рішення у

разі, якщо його не можна виконати з незалежних від боржника причин. Зокрема, у
випадку втрати боржником ліцензії на проведення робіт або надання послуг передбачених
договором.

42. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди

як спосіб захисту цивільних прав

Відшкодування збитків є одним із способів захисту суб’єктивних цивільних прав, який за

своєю юридичною природою є мірою цивільно-правової відповідальності.

У ч. 1 ст. 22 ЦК зазначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її

цивільного права, має право на їх відшкодування. Так, в даній статті зазначається, що
відшкодування збитків має характер універсального засобу захисту цивільних прав, а
також є мірою відповідальності.

У ч. 2 цієї статті конкретизується поняття «збитків», так згідно з правовою доктриною,

збитками визнається грошове вираження майнової шкоди , завданої порушенням
цивільному майновому благу або інтересу. Від поняття «збитків» необхідно
відмежовувати інші схожі поняття, які в ст. 22 ЦК безпосередньо не закріплюються,
наприклад, більш широке поняття «шкода», яке законодавець використовує для
позначення шкоди, завданої немайновому благу(честі, гідності, діловій репутації фізичної
особи тощо).

Частина 2 цієї статті встановлює два види збитків:

- Реальні збитки(позитивна шкода), тобто втрата, яких особа зазнала у зв’язку зі

знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить
зробити для відновлення свого порушеного права.
- Упущена вигода(негативна шкода) це доходи, які особа могла б реально одержати
за звичайних обставин, якби її право не було порушене.
Частина 3 статті закріплює, що збитки відшкодовуються у повному обсязі, тобто усі
реальні збитки та упущена вигода, якщо договором або законом не передбачено
відшкодування у меншому або більшому розмірі. Також в цій частині зазначається, що
якщо особа, яка порушила право, одержала у зв’язку з цим доходи, то розмір упущеної
вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від
доходів, одержаних особою, яка порушила право.

Частина 4 статті закріплює можливість на вимогу особи, якій завдано шкоди, та

відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб,
ніж це закріплено у другій чи третій частині даної статті, зокрема, шкода, завдана майну,
може відшкодовуватися в натурі, шляхом передання речі того ж роду та тієї ж якості чи
полагодження пошкодженої речі чи створення нової речі або в інший спосіб.

Важливо зазначити, що конкретизація положень даної статті наводиться в залежності

природи завданої шкоди та регулюється різними статтями ЦК.

(гляньте ще статті 623 і 624 ЦК)

 43. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди як спосіб захисту
цивільних прав

Конституція України, зокрема, статті 32, 56, 62 закріплюють важливу гарантію захисту
прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, зокрема, право особи на
відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Варто зазначити,
що дана стаття кореспондує статті 16 ЦК, в якій зазначається, що дане право є одним із
засобів захисту порушених цивільних прав і інтересів.

Відповідно до п. 3 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в

справах про відшкодування моральної шкоди(немайнової шкоди)» від 31.03.95 р.(зі
змінами та доповненнями) під моральною шкодою потрібно розуміти втрати немайнового
характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ,
заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями чи бездіяльності інших осіб.

Згідно з ч. 2 ст. 23 ЦК моральна шкода полягає :

1) У фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з

каліцтвом чи або іншим ушкодженням здоров’я.
2) У душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною
поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів
3) У душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з знищенням чи
пошкодженням її майна
4) У приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної
або юридичної особи
Відповідно до п. 5 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в
справах про відшкодування моральної шкоди(немайнової шкоди)» від 31.03.95 р.(зі
змінами та доповненнями) при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди
з’ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана,
наявність причинового зв’язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана, вини
останнього в її заподіюванні. Суд, зокрема, повинен з’ясувати, чим підтверджується факт
заподіювання позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового
характеру, за яких обставин чи якими діями(бездіяльності) вони заподіяні, в якій грошовій
сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при
цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

За загальним правилом моральну шкоду відшкодовує особа, яка її завдала, за наявності її

вини. Згідно з ч. 2 ст. 1167 ЦК моральна шкода відшкодовується незалежно від вини
органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого
самоврядування, фізичної чи юридичної особи, яка її завдала:
1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної
особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.
2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного
притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного
заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у
вигляді арешту або виправних робіт.

3) в інших випадках, встановлених законом. Закон пов’язує виникнення права на

компенсацію моральної шкоди з випадками порушення прав особи.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК моральна шкода відшкодовується грішми, але за

погодженням між сторонами, або за рішенням суду, моральна шкода може бути
відшкодована майном, тобто шляхом надання інших речей: автомобіля, телевізора ,
побутової техніки, меблів, художніх виробів, одягу, парфумів, зібрання творів художньої
літератури, а також у наданні благ не речового, а іншого майнового характеру:
безкоштовних путівок до лікувально-оздоровчих складів(санаторії, будинки відпочинку),
у туристичну подорож; виконання послуг чи робіт(ремонт жилого приміщення,
перевезення, опублікування твору, автором якого є потерпілий, перукарські, косметичні,
медичні послуги тощо).

Важливо зазначити, що право на відшкодування моральної шкоди, якщо воно було

присуджено судом спадкодавцеві за його життя, переходить до спадкоємця(ст. 1230 ЦК).

44. Визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу публічної

влади, їх посадових і службових осіб як спосіб захисту цивільних прав

Положення статті 21 ЦК закріплюють можливість визнання незаконним правового акта

органом державної влади, органом АРК або органом місцевого самоврядування, які
бувають двох видів: правові акти індивідуальної дії та нормативно-правові акти, якщо
вони суперечать актам цивільного законодавства і порушують цивільні права або
інтереси.

Так, ч. 1 даної статті визначає виключне повноваження суду, щодо визнання незаконним
та скасування правових актів індивідуальної дії, виданих вищевказаними органами, за
умови, що вони суперечать актам цивільного законодавства і порушують цивільні права
та інтереси особи. До таких актів індивідуальної дії відносять: постанови, розпорядження,
накази, листи, телеграми та інші документи, що містять розпорядчі приписи щодо
цивільних прав та обов’язків особи.

Частина 2 статті 21 ЦК передбачає виключне повноваження суду, щодо визнання

незаконним та скасування нормативно-правових актів органів державної влади АРК або
органів місцевого самоврядування, якщо вони суперечать актам цивільного законодавства
і порушують цивільні права або інтереси.

Важливо зазначити, що відповідно до статті 150 Конституції України, дія статті 21 ЦК не

поширюється на правові акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету
Міністрів України, Верховної Ради АРК, відповідність яких встановлюється
Конституційним Судом України. Крім того орган, який прийняв незаконний правовий акт,
не позбавлений можливості в установленому порядку самостійно скасувати такий акт.

45. Особливості захисту речових прав

Відповідно до статті 13 Конституції України «держава забезпечує захист прав усіх

суб’єктів права власності і господарювання» . Тобто, виступаючи гарантом реалізації
законних прав, держава тим самим забезпечує одночасно і виконання громадянами
обов’язків, покладених на них державою, а також власними договірними та іншими
зобов’язаннями. Оскільки економічною основою кожного суспільства є власність у різних
її формах, то одним із найголовніших об’єктів державного захисту виступає саме право
власності. При цьому законодавство, зокрема ЦК,КУ надають усім власникам рівні умови
для захисту права власності в Україні, які базуються на принципі рівності захисту права
власності всіх його суб’єктів(фізичних осіб, юридичних осіб,держави)

Для розкриття змісту передбачених главою 29 ЦК засобів захисту права власності

важливим є визначення поняття цивільно-правового захисту права власності. Отже, це
система активних заходів,які застосовуються власником, компетентним державним чи
іншим органом, спрямована усунення порушення права власності, покладення виконання
обов’язку з відновлення порушеного права на порушника. Така система захисних заходів є
складовою частиною загально-правового механізму захисту права власності та інших
цивільних прав.

Цивільно-правовому захистові притаманні свої специфічні методи й засоби, які істотно

відрізняються від існуючих в інших галузях права. Специфіка цивільно-правового захисту
права власності передусім полягає у застосуванні таких юридичних засобів, які
забезпечують усунення перешкод у здійсненні права власності та відновлення майнового
становища потерпілого власника за рахунок майнових благ порушника чи іншої
зобов’язаної особи.

Досить поширеною у юридичній літературі є позиція згідно з якою правовий захист

охоплює всю систему правових засобів, спрямованих на забезпечення та здійснення
відповідних цивільних прав.

Правовий захист включає:

- видання норм, які встановлюють права та обов’язки,визначають порядок їх

здійснення та захисту і загрожують застосуванням санкцій
- діяльність суб’єктів із здійснення своїх прав та захисту суб’єктивних прав
- попереджувальну діяльність державних та громадських організацій та діяльність з
реалізації правових санкцій

46. Поняття та види способів захисту речових прав

Цивільно-правові способи захисту цивільних прав досить неоднорідні за своїм змістом та
умовами застосування. Одні з них безпосередньо спрямовані на захист права власності,
інші – опосередковано. Однак у законі певної класифікації способів захисту права
власності не надано.

Висловлюють різні погляди на класифікацію способів захисту права власності. Але

найпоширенішим є поділ цивільно-правових способів захисту права власності на речово-
правові та зобов’язально-правові. Цей поділ довів свою доцільність своїм багатовіковим
існуванням, адже він був відомий ще римському приватному праву. Речово-правові засоби
захисту спрямовані на захист суб’єктивного права власності як абсолютного цивільного
права громадян чи організацій, які на момент порушення права не перебувають у
договірних чи інших зобов’язальних відносинах з порушником. Зобов’язально-правові
способи захисту мають на меті захист інтересів власника як учасника зобов’язальних
відносин.

На думку більшості авторів, речово-правовими способами захисту є витребування майна з

чужого незаконного володіння(віндикаційний позов) та усунення перешкод у здійсненні
власником права власності(негаторний позов).

Речово-правові засоби захисту спрямовані на захист суб’єктивного права власності як

абсолютного цивільного права громадян чи організацій, які на момент порушення права
не перебувають у договірних чи інших зобов’язальних відносинах з порушником.
Характерними ознаками таких способів є те, що вони покликані захистити право
власності, а також інше речове право на майновий об’єкт, що є індивідуально-визначеним
і зберігся в натурі. Зобов’язально-правові способи захисту мають на меті захист інтересів
власника як учасника зобов’язальних відносин і розраховані на випадки порушення цих
прав особою, яка знаходиться із власником чи іншим носієм цивільного права в
договірних чи інших зобов’язальних правовідносинах. Зобов’язально правові засоби
відзначаються відносним характером взаємовідносин сторін, а також тим, що об’єктом
захисту можуть бути будь які речі та майнові права. Наприклад, якщо права вимоги не
можуть бути об’єктом речово-правових засобів захисту, то цю проблему можна вирішити
за допомогою зобов’язально-правових засобів.

Безумовно, поділ способів захисту права власності на речові та зобов’язальні є простим і

зрозумілим . Але сьогодні він не може охопити все розмаїття заходів, передбачених у
сучасному законодавстві, які прямо чи опосередковано спрямовані на усунення порушень
права власності. Тому пропонується класифікувати цивільно-правові засоби захисту права
власності таким чином.

Першу групу складають основні речово-правові засоби захисту, до яких

належать:віндикаційний та негаторний позов.

Другу групу становлять допоміжні речово-правові способи захисту: позов про визнання
права власності.
До третьої групи належать зобов’язально-правові засоби, а саме способи захисту права
власності в договірних відносинах(відшкодування збитків)

Четверту групу становлять спеціальні засоби захисту:позови про визнання договору

недійсним.

Аналіз положень глави 29 ЦК України дає підстави для висновку, що в ній закріплені
речово-правові способи захисту права власності.

Норма ч. 2 ст. 386 ЦК України закріплює за власником право у разі наявності в нього
достатніх підстав припускати можливість порушення свого права власності іншою особою
звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його
право, або з вимогою про вчинення нею дій для запобігання такому порушенню.
Зазначена норма гарантує власнику можливість не лише вимагати усунення порушень
його права власності, що вже відбулися, а й звертись до суду за захистом своїх прав, що
можуть бути реально порушені в майбутньому, тобто застосовувати такий спосіб захисту
своїх порушених прав як попередження або припинення можливого порушення його прав
власника в майбутньому.

Частина 3 ст. 386 ЦК встановлює право власника на відшкодування завданої йому

майнової та моральної шкоди в разі порушення його права.

47. Віндикація: поняття, суб’єкти, об’єкт, умови застосування

Одним із найдавніших і ефективних речово-правових способів захисту права власності є

витребування майна з чужого незаконного володіння. Цей спосіб дістав назву віндикація.
Її застосовують тоді, коли у власника зберігається право власності, але він може його
здійснювати, оскільки річ вибула із його володіння і перебуває у
неправомірному(незаконному) володінні іншої особи.

Тобто, віндикаційний позов – це позов неволодіючого власника до незаконно володіючого

невласника з метою відновлення порушеного володіння річчю шляхом вилучення її у
натурі.

Віндикаціний позов базується на визнанні права власності абсолютним правом, яке не

втрачається з незаконним вибуттям речі з володіння власника і переходом у володіння
інших осіб. За таких умов право власності начебто слідує за річчю, що забезпечує
абсолютність і непорушність цього права.

Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фізичні,

юридичні особи, держава). Водночас законодавство надає право звертатися з вимогами
про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим
особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за відповідною
правовою підставою.
Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника,
який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна.
При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо
неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника,
тобто у особи, яка не мала права ним розпоряджатися.

Віндикаційний позов має ґрунтуватися не лише на нормах матеріального права. Він

повинен відповідати також вимогам процесуального права, зокрема, які визначають
процесуальні вимоги до будь якого позову. Це дані про суд, позивача і відповідача, зміст
позовних вимог та обґрунтування позовних вимог, а також докази.

Юридична наука виділяє два основні елементи, що визначають сутність будь якого позову
– предмет і підстава.

Таким чином, предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіючого майном

власника до незаконно володіючого цим майном не власника про повернення
індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння.

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог

позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння(це факти, що
підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача,
перебування його в натура у відповідача)

Важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і

відповідачем зобов’язально-правових відносин.

48. Межі віндикації

Задоволення віндикаційного позову залежить від кількох умов, які належить встановити
суду. Так, за відникаційним позовом може бути витребувана лише індивідуально
визначена річ, оскільки призначенням такого позову є повернення лише такого майна, яке
було у власності особи, що неможливо у разі вибуття з володіння власника речей,
визначених родовими ознаками. У такому випадку інтереси власника можна захищати
іншими засобам. Унеможливлюється також з цих самих міркувань звернення з
віндикаційним позовом у тих випадках, коли майно незаконним володільцем було
спожите, втрачене, зіпсоване, тощо.

Для вирішення відндикаційного позову істотне значення має

добросовісність(недобросовісність) незаконного володільця, яка характеризує його
суб’єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірності
його придбання. Із ст. 388 ЦК випливає, що від недобросовісного набувача майно може
бути витребуване власником в усіх випадках, тобто і тоді, коли воно вибуло з володіння
власника за його волею, та незалежно від оплатності(безоплатності) придбання такого
майна.
Однак законодавець передбачає можливість витребування власником свого майна за
певних обставин і від добросовісного набувача. Витребування майна від добросовісного
набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та
оплатності(безоплатності) придбання цього майна набувачем. За частини 3 статті 388 ЦК,
якщо майно набуте безоплатно у особи, яка не мала права його відчужувати, власник має
право витребувати майно в усіх випадках. Це правило стосується як недобросовісних, так
і добросовісних набувачів.

Від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно у особи, що не мала право його
відчужувати, власник має право витребувати це майно лише у разі, коли майно було
загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або
викрадене у того чи іншого, або вибуло із володіння іншим шляхом поза їх волею.

Отже, у разі вибуття майна з володіння власника за вищезазначених обставин,

законодавець надає переваги у захисті власнику, а не добросовісному набувачеві.
Очевидно законодавець не вбачає тут підстав, щоб дорікати власнику у набутті його
майна за таких обставин. Однак, це не означає, що добросовісний набувач узагалі
позбавлений можливостей захисту своїх інтересів, адже він може звернутися з
відповідним позовом(залежно від підстав придбання майна) до особи, яка відчужила
майно власника. Тим самим утверджується певна система врівноваження інтересів
власників і добросовісних набувачів.

По-іншому ставиться законодавець до захисту права власності того власника, який за

власною волею позбавився володіння своїм майном. Як правило, це випадки, коли
власник передає своє майно за договорами найму, безоплатного користування, зберігання
тощо іншим особам, які неправомірно згодом здійснили відчуження такого майна третім
особам. За таких умов майно не витренується на підставі ст. 388 ЦК у добросовісного
набувача, у якого за законом виникає право власності на це майно. Відтак на власникові
лежить ризик необачливого вибору контрагента, якому він довірив майно. Однак власник
у такому випадку може звернутися з відповідним про відшкодування збитків до особи, що
здійснила неправомірне відчуження майна власника.

Захист законодавцем інтересів добросовісного набувача пояснюється тим, що

добросовісний набувач не повинен зазнавати збитків через помилки власника у виборі
контрагента. Було б несправедливим позбавити добросовісного набувача речі, яка за
волею власника чи його контрагента вийшла з їхнього володіння. Тому власникові
надається право вимагати відшкодування збитків з особи, яка порушила умови
відповідного договору і зловживала довірою власника речі, продавши річ, не маючи на це
права.

Важливим для практики є питання розмежування поняття добросовісності і

недобросовісності набувача. Відповідно до ст. 388 ЦК добросовісним має вважатися той
набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно у особи, яка не має права
відчужувати, а відтак недобросовісним володільцем – та особа, яка знала або повинна
була знати, що її володіння незаконне. Запроваджуючи поняття добросовісності набувача і
недобросовісності володільця, законодавець не наводить достатніх конкретних критеріїв
для визначення ступеня передбачуваності й обізнаності, які має виявляти особа при
придбані майна, щоб не вважатися недобросовісною.

49. Розрахунки при віндикації

Згідно з частиною 1 статті 390 ЦК України «Розрахунки при витребуванні майна із чужого
незаконного володіння» власник майна має право вимагати від особи, яка знала або могла
знати, що вона володіє майном незаконно(недобросовісного набувача), передання усіх
доходів від майна, які вона одержала або могла одержати за весь час володіння ним.

Частина 2 цієї статті передбачає, що власник майна вимагати від добросовісного набувача
передання усіх доходів від майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли
дізнався чи міг дізнатися про незаконність володіння ним, або з моменту, коли йому було
вручено повістку до суду у справі за позовом власника про витребування майна.

А згідно з частиною 3 добросовісний або недобросовісний набувач(володілець) має право

вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження
майна, здійснення ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майно або
передання майна.

У частині 4 зазначено, що добросовісний набувач(володілець) має право залишити собі

здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремленні від майна без
завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремленні від майна,
добросовісний набувач(володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі,
на яку збільшилася його вартість.

Таким чином як добросовісний, так і недобросовісний володілець мають право вимагати

від власника відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно з того часу, з
якого власникові належать доходи від майна, який визначається відповідно до частини
другої цієї статті.

Зазначений порядок розрахунків доходів і витрат між власником і незаконним

володільцем певною мірою збігається з порядком розрахунків, передбачених у ст. 1214
ЦК, в якій зазначається, що особа, яка безпідставно одержала майно, зобов’язана також
повернути або відшкодувати всі доходи, які вона мала або повинна була мати з цього
майна з того часу, коли вона дізналася або повинна була дізнатися про безпідставність
одержання майна, і з свого боку ця особа має право вимагати відшкодування зроблених
нею необхідних витрат на майно з того часу, з якого вона зобов’язана повернути доходи.

50. Захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням

власника володіння майном (негаторний позов)
Цей спосіб захисту являє собою вимогу власника усунути порушення у здійсненні його
права, які не пов’язані х позбавленням володіння майном.

Відповідно до ст. 391 ЦК власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні
ним права користування та розпорядження своїм майном. Проте термін «негаторний
позов» не застосовується.

Отже, негаторний позов пред’являється у випадках, коли власник має свою річ у
володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно їх використовувати або
розпоряджатися нею. Характерною особливістю цього позову, як правило, є відсутність
спорів з приводу належності позивачеві майна на праві власності.

Позивачем цього позову може бути власник у якого перебуває річ, щодо якої відповідач
ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем –
лише особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права
користуватися чи розпоряджатися річчю.

Речово-правовий характер негаторного позову полягає в тому, що цей вид позову може
бути поданий лише щодо індивідуально-визначеного майна, яке є об’єктом права
власності як абсолютного права, від порушення якого повинні утримуватися усі оточуючі
особи.

Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення третьою особою

перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або користування
належним йому майном. Негаторний позов має на меті усувати тривалі порушення
зазначених повноважень власник, а не ті, що мали місце у минулому, що зумовлює
непоширення на вимоги за негаторним позовом строків позовної давності. Таким чином,
триваючий характер правопорушення та наявність в момент подання позову є однією з
умов подання негаторного позову. Якщо ж на час подання негаторного позову порушення
припинилось, то відпадає підстава для пред’явлення позову. Власник має право в даному
випадку вимагати лише відшкодування збитків або застосування іншого способу захисту
свого права.

Негаторний позов може бути поданий на осіб, які самовільно зайняли нежилі чи жилі
приміщення власника або які продовжують їх займати після припинення правової
підстави, що раніше давала їм можливість користуватися ними.

Таким чином, предмет негаторного позову становитиме вимоги володіючого майном

власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають
йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим
способом(шляхом звільнення виробничих приміщень власника від неправомірного
перебування у них майна третіх осіб, виселення громадян з неправомірно займаних жилих
приміщень власника, знесення неправомірно збудованих споруд, накладення заборони на
вчинення неправомірних дій щодо власника)

Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право

користуватися і розпоряджатися майном та факти, які підтверджують дії відповідача у
створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей.
 51. Негаторний позов. Позов про зняття арешту з майна.

Арешт майна здійснюється державною виконавчою службою її державними виконавцями

в процесі здійснення виконавчого провадження відповідно до положень Закону України
«Про виконавче провадження».

Позов про зняття арешту з майна може бути пред’явлений власником, а також особою, яка
володіє на підставі закону чи договору або в іншій законній підставі майном, що не
належить боржнику.

Відповідачами в справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в

окремих випадках – особа, якій передано майно , якщо воно було реалізовано. Як третю
особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має бути залучено
відповідний орган державної виконавчої служби .

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків щодо обставин, за яких питання про
звільнення майна з під арешту слід розглядати за правилами цивільного судочинства.

Відповідно до ч. 2 ст. 30 ЦПК позови про зняття арешту з майна пред’являються за

місцезнаходженням цього майна або основної його частини.

52. Визнання права власності як спосіб захисту

Цей позов є спеціальним або допоміжним речово-правовим способом захисту права

власності. У юридичній літературі існують різні погляди на правову природу цього
позову. Так, вважається, що позов про визнання права власності є:

1) позовом, що супроводжує віндикаційний позов;

2) видом негаторного позову;

3) самостійним позовом.

Висловлені погляди свідчать про неоднозначність правової природи позову про визнання
права власності. Усі вони можуть бути певною мірою прийнятними, але залежно від
конкретних обставин справи.

Позов про визнання права власності вперше законодавчо передбачений новим ЦК

України, за ст. 392 якого власник майна може пред'явити позов про визнання його права
власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі
втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Насамперед важливо зазначити, що позов про визнання права власності на майно
необхідний позивачеві тоді, коли у інших осіб виникають сумніви щодо належності йому
цього майна, створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у
зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних право встановлюючих
документів на жилий будинок, автомашину тощо. За таких обставин, коли суб'єктивне
право власності ще безпосередньо інші особи не порушили, особа може звернутися до
суду з заявою про визнання права власності, яка матиме самостійне правове значення і не
вимагатиме винесення якогось зобов'язуючого рішення для інших осіб, оскільки у такому
випадку навіть відсутня така сторона, як відповідач, адже така заява розглядатиметься в
порядку окремого провадження (справи про встановлення фактів, що мають юридичне
значення - статті 256-259 ЦПК), сторонами у справі виступатимуть заявник (власник
майна) та інші заінтересовані особи. На жаль, у ЦПК не визначено коло осіб, які можуть
виступати заінтересованими особами у таких справах, що викликає проблеми у практиці
вирішення таких спорів. У разі якщо заінтересована особа заявляє про порушення спору
про право, суддя залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони
мають право подати позов на загальних підставах (п. 6 ст. 235 ЦПК).

Відповідно до п. 17 постанови Пленуму ВСУ "Про судову практику в справах про

встановлення фактів, що мають юридичне значення" від 31 березня 1995 р. № 5 факт
володіння громадянином жилим будинком на праві власності встановлюється судом, якщо
у заявника був правовстановлюючий документ на цей будинок, але його втрачено і немає
можливості підтвердити наявність права власності не в судовому порядку. В таких
справах заявник має подати докази про відсутність можливості одержання чи відновлення
відповідного документа про право власності та про те, що на підставі цього документа
жилий будинок належав йому на праві власності. Заяви про встановлення факту володіння
будинком на праві власності не підлягають розгляду в порядку окремого провадження,
якщо будівництво не було закінчено і будинок не був прийнятий в експлуатацію або його
було збудовано самовільно чи зареєстровано за іншою особою.

Зазначення в ст. 392 ЦК можливості подання власником позову про визнання права
власності є некоректним. Зокрема норми ЦПК України про позовне провадження не
передбачають безпосереднього звернення до суду з позовом без визначення особи
відповідача, що має місце у разі втрати правовстановлюючих документів. Не дають чіткої
відповіді на це питання і норми ЦПК про окреме провадження.

Водночас можливі позови про визнання права власності, в яких є конкретні відповідачі.
Такими можуть бути позови одного з подружжя про визнання права роздільної чи спільної
власності на те чи інше майно, позови про визнання права власності на майно, створене
відповідно до договорів про сумісну діяльність, якщо це право не визнається
співвласником (співвласниками), учасником (учасниками) такого договору.
Такі позови можливі за участю як фізичних, так і юридичних осіб. При цьому, якщо
позивачем і відповідачем у спорі є державні підприємства чи установи, то позовна вимога
має формулюватися про визнання права повного господарського відання або права
оперативного управління.

За змістом ст. 392 ЦК України позов про визнання за власником права власності
можливий у разі оспорювання або невизнання його іншою особою, яка і має бути
відповідачем у разі звернення власника до суду. Натомість ця сама стаття не визначає
особу відповідача у разі втрати власником правовстановлюючого документа. Власне
можуть бути також ситуації, воли відсутні особи, які оспорюють, не визнають право
власності, але власник не може реалізувати свої правомочності з огляду на те, що ним в
силу тих чи інших обставин не були оформлені право встановлювальні документи,
наприклад щодо нерухомості, ним не можуть бути надані для одержання свідоцтва про
право власності передбачені законом документи. В літературі вже висловлювалася думка,
що в таких та інших випадках відповідач у позові відсутній2.

При цьому слід звернути увагу на деякі суперечності у вирішенні спорів про визнання
права власності, які розглядаються в порядку цивільного та господарського судочинства.

Так, ст. 4і передбачає лише одну форму господарського провадження - позовне

провадження. Відтак виникає запитання, яким чином розглядати справи про визнання
права власності в господарському процесі у разі, якщо підставою для звернення позивача з
таким позовом є відсутність правовстановлюючих документів, що посвічують право
власності, та відсутній спір про приналежність йому права власності (ніхто його не
оспорює, не заперечує)? Виникає ситуація, за якої неможливо залучити до участі у справі
відповідача у зв'язку з Його відсутністю. Наприклад, юридичною особою було втрачено
правовстановлюючі документи, які б засвідчували її право власності на будівлю, і такий
документ не може бути виданий органом державної реєстрації прав власності на об'єкти
нерухомості у зв'язку з тим, що він видавався 20-30 років тому і з певних причин в архівах
не зберігся. Чи можна притягнути орган державної реєстрації прав власності на об'єкти
нерухомості як відповідача за даним позовом? Адже такий орган може і не заперечувати
той факт, що такий документ видавався (у справі на таку будівлю містяться дані про те,
що вона зареєстрована за даною юридичною особою, проте відсутні правовстановлюючі
документи). Чи, можливо, такий орган повинен притягатися до участі у справі лише як
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог. Проте, хто тоді буде виступати
відповідачем за даним позовом?

Необхідно зазначити, що вимоги про визнання права власності у переважній більшості

випадків не є самоціллю позивачів, а відтак - єдиним предметом позову. Як правило, такі
вимоги супроводжують позови про витребування майна з чужого незаконного володіння,
про усунення порушень права власності, не пов'язаних з порушенням володіння, про
виключення майна з опису та ін. Отже, за таких умов, вимоги про визнання права
власності є лише передумовою для досягнення позивачем кінцевої мети позову
(повернути майно у своє володіння, усунути перешкоди у користуванні чи розпорядженні
майном тощо). Звичайно, спеціальне визнання судом права власності на майно необхідне
тоді, коли щодо його належності у позивача відсутні правовстановлюючі документи, коли
це право оспорює відповідач.

53. Визнання незаконним правового акту, що порушує право власності

Стаття 16 ЦК передбачає право особи на звернення до суду з вимогою про визнання

незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади
Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і
службових осіб.

Стаття 21 ЦК визначає також загальний порядок визнання судом незаконними та

скасування правових актів індивідуальної дії, а також нормативно-правових актів,
виданих органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або
органом місцевого самоврядування, якщо вони суперечать актам цивільного
законодавства й порушують цивільні права або інтереси.

Можливість захисту саме права власності шляхом визнання незаконним акта, яким
порушується право власності, передбачається ст. 393 ЦК України. Так, відповідно до ч. 1
цієї статті, правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки
Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права
власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Позивачем за даним позовом може бути власник або титульний володілець, право
власності (або інше титульне право) якого порушене виданням переліченими органами
актів.

Характерною особливістю зазначеного способу захисту є особливий склад осіб, які

виступають відповідачами за даним позовом. Так, відповідно до ст. 393 ними можуть бути
органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого
самоврядування.

Умовою для подання цього позову є невідповідність актів, прийнятих зазначеними

органами, вимогам закону, а також порушення цими актами права власності або іншого
титульного права. Незаконність може полягати як у невідповідності акта компетенції
органу, який його прийняв, так і в безпосередньому порушенні права власності виданням
такого акта. При цьому відповідно до статей 1173-1175 ЦК завдана шкода
відшкодовується незалежно від вини зазначених органів.

Крім визнання незаконними актів, що порушують право власності, власник має право
вимагати також відновлення становища, яке існувало до порушення права. Отже,
зазначений спосіб спрямований перш за все на відновлення порушеного права. Воно може
полягати, зокрема, в поверненні незаконно вилученого майна. В тих випадках, коли
повернути його неможливо, власник має право на відшкодування шкоди, завданої таким
порушенням, причому як матеріальної, так і моральної. Що ж до розміру шкоди, яка
підлягає відшкодуванню, то відповідно до гл. 82 ЦК, вона має бути відшкодована в
повному обсязі державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого
самоврядування.

Важливе значення для застосування власником такого способу захисту має визначення
суду, до якого слід звертатися з заявами про визнання незаконними актів та виду
судочинства.

Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів

регламентуються ст. 171 КАС. Так, правила цієї статті поширюються на розгляд
адміністративних справ щодо: 1) законності (крім конституційності) постанов Верховної
Ради України, указів та розпоряджень Президента України, постанов та розпоряджень
Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2)
законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правових
актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів
Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого
самоврядування, інших суб'єктів владних повноважень.

При цьому право на оскарження нормативно-правового акта мають особи, щодо яких його
застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей
акт.

Особливостями провадження у цих справах є те, що у разі відкриття провадження в такій

справі суд зобов'язує відповідача опублікувати оголошення про це у виданні, у якому цей
акт був або мав бути офіційно оприлюднений, не пізніш як за сім днів до судового
розгляду. При цьому оголошення повинно містити вимоги позивача щодо оскаржуваного
акта, реквізити нормативно-правового акта, дату, час і місце судового розгляду
адміністративної справи.

При розгляді таких справ суд може визнати нормативно-правовий акт незаконним чи
таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, повністю або в окремій
його частині.
При цьому, якщо у процесі розгляду справи щодо нормативно-правового акта виявлено
незаконність або невідповідність правовому акту вищої юридичної сили інших правових
актів чи їхніх окремих положень, крім тих, щодо яких відкрито провадження в
адміністративній справі та які впливають на прийняття постанови у справі, суд визнає такі
акти чи їхні окремі положення незаконними або такими, що не відповідають правовому
акту вищої юридичної сили.

Крім розгляду справ про визнання незаконними актів державних та інших органів
адміністративними судами, законодавство України передбачає також можливість розгляду
окремої категорії таких справ господарськими судами.

Так, виходячи з аналізу статей 5, 12, 15 ГПК можна зробити висновок, що господарським
судам підвідомчі спори про визнання недійсними актів державних та інших органів,
підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та
охоронювані законом інтереси підприємств та організацій з підстав, зазначених у
законодавстві. При цьому розгляд таких справ не потребує дотримання досудового
врегулювання господарських спорів. Як видно з наведеного, господарським судам
підвідомчі справи не про незаконність таких актів, а саме про недійсність актів.

У випадках коли державний чи інший орган, акт якого оспорюється, ліквідовано в

установленому порядку, відповідачем у справі може бути орган, до компетенції якого
віднесено виконання функцій ліквідованого органу.

Більш детально питання підвідомчості господарським судам справ даної категорії

висвітлюються у роз'ясненні Президії ВАСУ (нині - ВГСУ) "Про деякі питання практики
вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів"
від 26 січня 2000 р. № 02-5/35.

Так, у п. 5 Роз'яснення зазначається, що відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції У країн и

юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Тому у
випадках коли чинним законодавством України передбачено право суб'єкта
підприємницької діяльності чи іншої юридичної особи оскаржити акт державного чи
іншого органу, їх посадових осіб за підпорядкованістю, підприємство, установа,
організація вправі на власний розсуд вирішувати питання про оскарження актів таких
органів за підпорядкованістю чи про звернення до господарського суду з заявою про
визнання акта недійсним.

Відповідно до п. 6.1 Роз'яснення господарський суд не вправі здійснювати оцінку

конституційності (відповідності Конституції України) актів Кабінету Міністрів України,
оскільки вирішення такого питання віднесено до повноважень Конституційного Суду
України. Що ж до відповідності згаданих актів іншим, крім Конституції України, законам
України та актам Президента України, то вона оцінюється господарським судом на
загальних підставах відповідно до чинного законодавства.

Не підлягають розгляду господарськими судами, зокрема, заяви про визнання недійсними:

- актів слідчих, судових і прокурорських органів, щодо яких чинним законодавством

встановлено спеціальний порядок оскарження і зміни чи скасування;

- постанов спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю;

- різного роду листів, інформацій, роз'яснень і т. п., які надсилаються державними чи

іншими органами на адресу підпорядкованих їм структур та ін. з приводу конкретних
ситуацій;

- виконавчих написів нотаріусів, оскільки згідно з п. 7 ст. З Закону України "Про

виконавче провадження" такий напис підлягає виконанню Державною виконавчою
службою, а скарги на дії нотаріусів підлягають розгляду судами загальної юрисдикції (ч. 1
ст. 50 Закону України "Про нотаріат" та глава 39 Цивільного процесуального кодексу
України) - (п. 6.2 зазначеного Роз'яснення).

У разі надходження заяв про визнання недійсними зазначених актів господарський суд
повинен відмовити у їх прийнятті з посиланням на п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК, а у разі
помилкового прийняття позову - припинити провадження у справі згідно з п. 1 ст. 80 ГПК.

Якщо ж справа піддягає розгляду господарським судом, то підставами для визнання акта
недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній
законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта
недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та
охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за
результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського
суду немає правових підстав для задоволення позову.

Якщо у зв'язку з внесенням змін до чинного законодавства оспорюваний акт перестав

відповідати новим вимогам, він може бути визнаний недійсним з моменту набрання
чинності законодавчим актом, тобто лише на майбутнє.

У випадку визнання акта недійсним з моменту його прийняття особи, які на виконання
такого акта здійснили певні дії (наприклад, передали майно, перерахували кошти та ін.),
вправі звернутися з вимогою про відновлення первісного стану, якщо її не заявлено разом
з вимогою про визнання акта недійсним. Проте у разі необхідності захисту порушеного
права підприємства чи організації господарський суд не позбавлений права на підставі п. 1
ст. 83 ГПК вийти за межі позовних вимог і прийняти рішення про відновлення первісного
стану, хоча б таку вимогу і не було заявлено.

У разі якщо в результаті виконання приписів акта підприємством чи організацією їм

завдано шкоди, вони вправі звернутися з вимогою про відшкодування цієї шкоди на
загальних підставах, причому така вимога може бути об'єднана з вимогою про визнання
акта недійсним (п. 9 зазначеного Роз'яснення).

54. Відшкодування шкоди, завданої власникові земельної ділянки,

житлового будинку, інших будівель у зв’язку зі зниженням їх цінності

Стаття 394. Відшкодування шкоди, завданої власникові земельної ділянки, житлового

будинку, інших будівель у зв'язку із зниженням їх цінності

1. Власник земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель має право на

компенсацію у зв'язку із зниженням цінності цих об'єктів у результаті діяльності, що
призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності території, погіршення
природних властивостей землі.

Коментар:

Позивачем даного позову може бути власник (або титульний володілець) земельної
ділянки, житлового будинку та інших будівель, якому заподіяно шкоду, що призвела до
зниження цінності цих об'єктів. Відповідачем - уповноважений державний орган або
інша особа, які здійснювали на території власника або прилеглій до неї території
діяльність, що призвела до зниження цінності будинку, іншої будівлі чи земельної ділянки.

При цьому обов'язковим наслідком такої діяльності відповідача є зниження рівня

екологічної, шумової захищеності території та/або погіршення природних властивостей
землі. Якщо дії відповідача призвели до інших наслідків, то власник має право захистити
порушені права за допомогою інших засобів захисту.

Що до характеру дій відповідача, то вони не обов'язково мають носити протизаконний

характер.

Розмір збитків, що підлягає відшкодуванню, визначається відповідно до положень глави

82 ЦК України та Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та
землекористувачам, затвердженого постановою КМУ від 19 квітня 1993 р. N 284.
Відповідно до зазначеного Порядку, розмір збитків визначається комісіями, створеними
Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями,
виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) Рад. У разі, коли
збитки заподіяні погіршенням якості земель або приведенням їх у непридатність для
використання за цільовим призначенням, до складу комісій включаються також
представники санітарно-епідеміологічних і природоохоронних органів. За результатами
роботи цих комісій складається відповідний акт, що затверджується органами, які
створили ці комісії.

Що до розміру відшкодування збитків, то Порядок визначає обов'язок відшкодування не

лише збитків у повному обсязі, а й відшкодування неодержаних доходів у строк не
пізніше одного місяця після затвердження актів комісій. При цьому розмір збитків
визначається в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент
заподіяння збитків, проведених витрат на поліпшення якості земель (з урахуванням
ринкової або відновної вартості).

55. Реституція як спосіб захисту права власності. Розмежування реституції

і віндикації

Реституція (лат. restitutio — відновлення) — поновлення порушених майнових

прав, приведення їх до стану, що існував на момент вчинення дії, якою заподіяно шкоди,
тобто повернення або відновлення матеріальних цінностей у натурі — тих же самих, або
подібних, або речей такої самої вартості. Якщо їх неможливо повернути у натурі, то
відшкодовується їх вартість у грошах. Інститут реституції застосовується у цивільному
праві щодо недійсних угод (джерело – «Вікіпедія»).
Реституція — це спеціальний зобов’язальний спосіб захисту права власності,
який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом
на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину,
якій він і був переданий. (Романюк Я.М., Голова Верховного суду України, Вісник ВСУ №
9(169)’2014) .
Окремо необхідно наголосити, що за змістом статті 216 ЦК та виходячи із
загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи
реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Інші наслідки
недійсності оспорюваного правочину (відшкодування збитків, моральної шкоди тощо)
суд застосовує відповідно до статті 11 ЦПК (ч.3 п. 7 Постанови Пленуму Верховного суду
України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів
недійсними»).
Віндикація (від лат. Vindicatio захист) – витребування своєї речі неволодіючим
власником від володіючого не власника.
 Віндикація — це передбачений законом основний речово-правовий спосіб
захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на
майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до
порушення, шляхом повернення об’єкта права власності у володіння власника
(титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього
комплексу його правомочностей. (Романюк Я.М., Голова Верховного суду України,
Вісник ВСУ № 9(169)’2014) .
Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного
правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного
набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК (ч. 3 п. 10
Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних
справ про визнання правочинів недійсними»).
Необхідно звернути увагу і на судову практику, яка склалася при вирішенні даної
категорії правових спорів, зокрема у рішенні по справі № 6-327цс15 від 23.12.2015 р.
Верховний суд України вказав на наступне.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє,
користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його
здійсненні.
У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року №
475/97?ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», зазначено, що
кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не
може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах,
передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України кожна особа має право в
порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх
порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Положеннями статей 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист
свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також
право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права
та інтересу.
 Таким чином порушення, невизнання або оспорювання суб’єктивного права є
підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного
способу захисту.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.
Способами захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, можуть бути
визнання права, визнання правочину недійсним (частина друга статті 16 ЦК України).
За змістом частин другої та третьої статті 16 ЦК України суд може захистити
цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею
положень частин другої ? п’ятої статті 13 цього Кодексу.
Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності.
«Реституція у вузькопрактичному розумінні є передусім загальним наслідком
недійсності правочинів усіх видів незалежно від підстав недійсності й полягає в
приведенні сторін у первісний стан.
З урахуванням положень п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК результатом реституції можна визнати
такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, який полягає у відновленні становища,
що існувало до порушення. Порушенням права в такому випадку визнається вчинення
правочину за наявності станом на момент його вчинення дефекту, який за законом може
бути підставою недійсності правочину, а реституція виступає наслідком факту визнання
правочину недійсним або констатації недійсності правочину (в разі нікчемності
правочину) і заходом, спрямованим на приведення майнового стану сторін недійсного
правочину до початкового стану, тобто такого, який вони мали до вчинення правочину.
Можна вважати, що метою проведення реституції є відновлення між сторонами
такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення
правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-
яких дій, що вчинялися суб’єктами — учасниками недійсного правочину» - Романюк
Я.М., Голова Верховного суду України (Вісник ВСУ № 9(169)’2014) .
В свою чергу стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із
чужого незаконного володіння.
Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право
витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе
власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.
«Віндикаційний позов ґрунтується передусім на тому, що право власності на річ є
абсолютним і слідує за річчю, зберігаючись навіть у випадку незаконного вибуття з
володіння власника та в період перебування в незаконному володінні іншої особи. Тому
віндикаційна вимога може бути заявлена щодо витребування лише індивідуально-
визначеної речі» - Романюк Я.М., Голова Верховного суду України (Вісник ВСУ №
9(169)’2014) .
Аналіз Практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів
недійсними зроблений Верховним судом України передбачає, що в першу чергу слід
звернути увагу на конкуренцію між реституцією та віндикацією при визнанні
правочинів недійсними.
На відміну від норм ч. 1 ст. 216 ЦК норми гл. 29 ЦК є спеціальними. У них
закріплено основні способи захисту права власності, що можуть застосовуватися
власником майна, зокрема з метою повернення майна в натурі, переданого за недійсним
правочином (наприклад, віндикація).
Ст. 330 ЦК чітко розмежовує випадки, в яких належним способом захисту
порушеного права є визнання правочину недійсним та застосування наслідків його
недійсності, від випадків, коли має заявлятися позов про витребування майна з чужого
незаконного володіння.
ПРАВИЛО: Якщо майно передане власником за правочином, який є
нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та (або)
про застосування наслідків недійсності правочину має пред’являтися тоді, коли
майно залишається у набувача. Тобто якщо вчинений один правочин і повернути
майно можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом захисту буде
визнання правочину недійсним. Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним
правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з
віндикаційним позовом.
Якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то
вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і
заявляти позов про витребування майна в останнього набувача.
Проте в цьому випадку немає перешкод для задоволення лише віндикаційного
позову, оскільки право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання
недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене
добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з
володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Застосування
реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення ст. 216
ЦК, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого
покупця (набувача).
У разі задоволення віндикаційного позову суд повинен вирішити питання про
відшкодування добросовісному набувачеві понесених ним витрат на придбання майна.
Такі витрати має бути стягнено зі сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином,
або з особи, яка є винною в недійсності правочину.
Також Верховний суд України неодноразово вказував, що розглядаючи такі спори
судам слід встановити дійсного власника майна, для чого необхідно дослідити всі докази,
якими сторони обґрунтовують свої вимоги і заперечення, з урахуванням рівності прав
сторін щодо надання доказів та їх дослідження, при цьому суди не повинні надавати
перевагу одним доказам над іншими.

56. Повернення безпідставно набутого або збереженого за рахунок іншої

особи майна (кондикція) як спосіб захисту права власності

Загальні положення про зобов’язання з набуття, збереження майна без достатньої правової
підстави
Згідно з статтею 1212 ЦК України, зобов’язання з набуття, збереження майна без
достатньої правової підстави - це таке правовідношення, в силу якого одна сторона
(набувач), яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої сторони
(потерпілого) без достатньої правової підстави або на підставі, яка згодом відпала
(безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно.
Зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне
збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто з допомогою інших,
спеціальних способів захисту. Зокрема, у разі виникнення спору стосовно набуття майна
або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин
виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті
1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому
(постанова Верховного Суду України від 24.09.2014 у справі № 6-122 цс14).
Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів
кондиційного зобов’язання. Кондикційне зобов’язання виникає за наявності таких
умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої
(потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави
або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
Предмет зобов’язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави
Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є
відносини, які виникають у зв'язку з цим i які не врегульовані спеціальними інститутами
цивільного права.
Зобов'язання виникають за наявності трьох умов:

1. Набуття або збереження майна;

2. Набуття або збереження за рахунок іншої особи;
3. Відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність
положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав,
передбачених ст. 11 ЦК України).

Повернення в натурі безпідставно набутого майна

Набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі
неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно
відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про
повернення майна.
Зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виникають
при наявності наступних вимог: по-перше, необхідно, щоб одна особа набула (зберегла)
майно за рахунок іншої; по-друге, необхідно, щоб набуття майна однією особою за
рахунок іншої відбулося без достатньої правової підстави, передбаченої законом або
угодою.
У залежності від змісту вимоги, яка пред'являється на підставі зобов'язання, яке виникає у
потерпілого, законодавець передбачив можливість повернення набутого (збереженого)
майна в натурі. Майно, яке може бути розпізнане, повертається в натурі. Доходи також
повертаються в натурі або у вигляді грошового еквіваленту.
Незважаючи на те, що в статті 1213 ЦК України мова йде про обов'язок набувача
«повернути» набуте, враховуючи певні обставини, може бути повернена не та сама
індивідуально визначена річ, а її рівноцінна заміна з числа однорідних.
Не підлягає поверненню безпідставно набуті:

1. Заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії,

відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або
смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до
існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою
добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з
боку набувача;
2. Інше майно, якщо це встановлено законом (стаття 1215 ЦК України).

Способи захисту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави

Права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення
позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212
ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру
безпосередньо між власником та володільцем майна.
Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондиційного позову, якщо для
цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право
витребувати в набувача це майно.
Кондикція - це позадоговірний зобов’язальний спосіб захисту права власності, який може
бути застосований самостійно на підставі ст. 1212 ЦК України шляхом подання
кондикційного позову (постанова Верховного Суду України у справі від 02.03.2016 № 6-
3090 цс15).

Судова практика

 Постанова Верховного Суду України від 02.03.2016 у справі № 6-3090цс15

 Постанова Верховного Суду України від 24.09.2014 у справі № 6-122цс14

57. Характеристика зобов’язально-правових способів захисту цивільних

прав
Стаття 386. Засади захисту права власності

1. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

2. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності
іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які
можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання
такому порушенню.

3. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та
моральної шкоди.

Коментар:

1. Захист законних прав громадян є одним з найголовніших завдань держави, адже

кожна цивілізована держава закріплює за своїми громадянами та юридичними особами
певні права й намагається створити найсприятливіші умови для їх реалізації. Так,
відповідно до ст. 13 Конституції України, "держава забезпечує захист прав усіх
суб'єктів права власності і господарювання". Тобто, виступаючи гарантом реалізації
законних прав, держава тим самим забезпечує одночасно і виконання громадянами
обов'язків, покладених на них державою, а також власними договірними та іншими
зобов'язаннями. Оскільки економічною основою кожного суспільства є власність у різних
її формах, то одним із найголовніших об'єктів державного захисту виступає саме право
власності. При цьому законодавство, зокрема Конституція, Цивільний кодекс надають
усім власникам рівні умови для захисту права власності. У ст. 386 ЦК закріплено основні
правові засади захисту права власності в Україні, які базуються на принципі рівності
захисту права власності всіх його суб'єктів (фізичних і юридичних осіб, держави,
територіальних громад). Тут мається на увазі саме юридична рівність власників у виборі
та застосуванні встановлених законом засобів захисту.

Для розкриття змісту передбачених главою 29 ЦК України засобів захисту права

власності важливим є визначення поняття цивільно-правового захисту права власності.
Отже, це система активних заходів, які застосовуються власником, компетентними
державними чи іншими органами, спрямована на усунення порушень права власності,
покладення виконання обов'язку з відновлення порушеного права на порушника. Така
система захисних заходів є складовою частиною загально-правового механізму захисту
права власності та інших цивільних прав.

Цивільно-правовому захистові притаманні свої специфічні методи й засоби, які істотно

відрізняються від існуючих в інших галузях права. Специфіка цивільно-правового захисту
права власності передусім полягає у застосуванні таких юридичних засобів, які
забезпечують усунення перешкод у здійсненні права власності та відновлення майнового
становища потерпілого власника за рахунок майнових благ порушника чи іншої
зобов'язаної особи.

У ст. 16 ЦК перелічені основні засоби захисту цивільних прав, які тією чи іншою мірою
стосуються і захисту права власності. При цьому їх перелік не є вичерпним, вони
можуть конкретизуватися, доповнюватися іншими актами цивільного законодавства.
Дана стаття визначає головним чином ті засоби цивільно-правового захисту, які є
універсальними для багатьох інститутів цивільного права або найбільш
застосовуваними у судовій практиці. Спеціальні засоби захисту цивільних прав,
передбачені нормами окремих цивільно-правових інститутів, не входять до зазначеного
переліку, оскільки він призначений для встановлення загальних засад захисту цивільних
прав.

Цивільно-правові засоби захисту цивільних прав досить неоднорідні за своїм змістом та

умовами застосування. Одні з них спрямовані на захист права власності безпосередньо,
інші - опосередковано. Однак законодавство не передбачає певної класифікації засобів
захисту права власності. Тому в літературі висловлюються досить різні погляди щодо
такої класифікації. Тим не менше, найбільш поширеним є поділ цивільно-правових засобів
захисту права власності на речово-правові й зобов'язально-правові, який довів свою
доцільність своїм багатовіковим існуванням, адже він був відомий ще римському
приватному праву. Речово-правові засоби захисту спрямовані на захист суб'єктивного
права власності як абсолютного цивільного права громадян чи організацій, які на момент
порушення права не перебувають у договірних чи інших зобов'язальних відносинах з
порушником. Характерними ознаками таких засобів є те, що вони покликані захистити
право власності, а також інше речове право на майновий об'єкт, що є індивідуально
визначеним і зберігся в натурі. Зобов'язально-правові способи захисту мають на меті
захист інтересів власника як учасника зобов'язальних відносин і розраховані на випадки
порушення цих прав особою, яке знаходиться із власником чи іншим носієм цивільного
права в договірних чи інших зобов'язальних правовідносинах. Зобов'язально-правові засоби
відзначаються відносним характером взаємовідносин сторін, а також тим, що
об'єктом захисту можуть бути будь-які речі та майнові права. Наприклад, якщо права
вимоги не можуть бути об'єктом речово-правових засобів захисту, то цю проблему
можна вирішити за допомогою зобов'язально-правових засобів. Однак, незважаючи на
усталеність такої класифікації, єдності щодо входження до неї конкретних засобів
захисту не існує.

Загальновизнаним юридичною наукою є той факт, що речово-правовими способами

захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та
усунення перешкод у здійсненні власником права власності (негаторний позов).

Безумовно, поділ засобів захисту права власності на речові й зобов'язальні є простим і

зрозумілим. Але сьогодні він не може охопити все розмаїття заходів, передбачених у
сучасному законодавстві, які прямо чи опосередковано спрямовані на усунення порушень
права власності. Тому пропонується класифікувати цивільно-правові засоби захисту
права власності таким чином.

Першу групу складають основні речово-правові засоби захисту, до яких належать:

віндикаційний та негаторний позови.

Другу групу становлять допоміжні речово-правові засоби захисту - позов про визнання
права власності й позов про виключення майна з опису.

До третьої групи належать зобов'язально-правові засоби, а саме: засоби захисту права

власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи
неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих у користування за
договором); засоби захисту права власності в деліктних зобов'язаннях; позови про
повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.

Четверту групу становлять спеціальні засоби захисту, до якої входять: позови про
визнання угоди недійсною; позови про захист прав співвласника у випадку виділу, поділу
та продажу спільного майна; засоби захисту права власності померлих та осіб, визнаних
безвісно відсутніми або оголошених померлими, та інші засоби захисту.

Аналіз положень глави 29 ЦК України дає підстави для висновку, що в ній закріплені
речово-правові засоби захисту права власності. Що до зобов'язально-правових засобів,
то вони визначаються безпосередньо нормами особливої частини Цивільного кодексу, що
регламентує окремі види зобов'язань.

2. Стаття 55 Конституції України наділяє кожну особу правом захищати свої права і
свободи будь-якими не забороненими законом засобами від порушень і протиправних
посягань.

Норма ч. 2 ст. 386 ЦК закріплює за власником право у разі наявності в нього достатніх
підстав припускати можливість порушення свого права власності іншою особою
звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його
право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Зазначена норма гарантує власнику можливість вимагати не лише усунення порушень
його права власності, що вже відбулися, а й звертатися до суду за захистом своїх прав,
що можуть бути реально порушені в майбутньому, тобто застосовувати такий спосіб
захисту своїх порушених прав, як попередження або припинення можливого порушення
його прав власника в майбутньому. Таке правило відповідає особливому характеру права
власності як його абсолютного права.

3. Частина 3 ст. 386 ЦК встановлює право власника на відшкодування завданої йому

майнової та моральної шкоди в разі порушення його прав.

Зазначене положення ґрунтується на конституційних нормах. Так, право на

відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої особі, закріплюється за особою в
разі, якщо шкоду було заподіяно: збиранням, зберіганням, використанням та поширенням
про неї і членів її сім'ї недостовірної інформації (ст. 32); порушенням права на безпечне
для життя і здоров'я довкілля (ст. 50); незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових
осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56) та ін.

Право на відшкодування моральної та майнової шкоди серед засобів захисту цивільних

прав передбачають статті 22, 23 ЦК.

Частина 3 ст. 386 ЦК передбачає також можливість відшкодування майнової та

моральної шкоди, що була заподіяна порушенням права власності. Зазначена норма
закріплює таке право за всіма власниками, незалежно від того, якими діями було
заподіяно шкоду праву власності власника, та які засоби захисту ним застосовувалися.

58. Відшкодування збитків як спосіб захисту у зобов’язальних

правовідносинах

59. Реальні збитки і упущена вигода

В ЦК України міститься визначення поняття збитків, яке і покладається в основу
дослідження його змісту. Відповідно до ст. 22 ЦК України збитками є
1) втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також
витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права
(реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не
було порушене (упущена вигода) .
При розгляді справ суд виходить з того, що ЦК України закріплено загальний принцип
повного відшкодування збитків, що випливає з ч. 3 ст. 22, котрою визначено, що збитки
відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено
відшкодування у меншому або більшому розмірі Згідно з частиною 2 ст. 217 ГК України
відшкодування збитків є видом господарських санкцій, під яким розуміються заходи
впливу на порушника у сфері господарювання, в результаті застосування котрих для нього
настають несприятливі економічні або правові наслідки.
Збитки, як правило, не є санкцією зазделегіть визначеного розміру, їх відшкодування
передбачено на випадок будь-якого господарського правопорушення, якщо інше не
передбачено законом. Головне - це те, щоб у результаті правопорушення у потерпілого
суб’єкта дійсно виникли збитки. При чому обов’язок їх відшкодування настає не тільки у
разі невиконання різних договірних зобов’язань, а й при порушенні (обмеженні)
державними органами й іншими учасниками господарських відносин прав власності чи
інших майнових прав, що охороняються законом, інших порушень прав та законних
інтересів суб’єктів господарювання. Із змісту ч.1 ст.224 ГК України випливає, що право на
відшкодування збитків – один з основоположних принципів господарсько-правової
відповідальності.
Під відшкодуванням збитків у повному обсязі слід розуміти відшкодування
потерпілому всієї вартості усіх видів збитків, передбачених законом та договором. Тобто,
повинні відшкодовуватися у повному розмірі як реальні збитки, так і упущена вигода,
передбачені в ч. 2 ст. 22 ЦК України
Таким чином, під відшкодуванням збитків не у повному обсязі необхідно розуміти
звільнення порушника за законом або договором від обов’язку відшкодовувати
кредиторові будь-який із складових елементів збитків, перерахованих у ст. 22 ЦК України,
певним їх граничним розміром чи іншим прямим чи опосередкованим способом.
Виходячи з аналізу правозастосовної практики, при розгляді господарськими судами
відповідної категорії спорів береться до уваги наступне .

1. ЦК України закріплює як загальне правило відшкодування збитків, завданих

порушенням зобов’язання, у повному розмірі, якщо інше не встановлено
договором або законом.
2. Якщо нормами, що регулюють той чи інший вид договірного зобов’язання
встановлено, що за порушення договору відшкодовуються збитки, то таке
відшкодування має здійснюватися у повному розмірі, якщо інше не встановлено
договором.
3. Якщо нормами ЦК чи іншого закону, що регулюють той чи інший вид договірного
зобов’язання, взагалі не передбачено за його порушення відшкодування збитків,
 необхідно керуватися загальними положеннями зобов’язального права, які
закріплюють принцип відшкодування збитків у повному обсязі.

При цьому не слід змішувати поняття збитків і шкоди. Остання може бути
матеріальною і нематеріальною. Збитки є матеріальною шкодою, яка
характеризується зовнішніми (фізичними) та внутрішніми (якісними) змінами
майнової бази суб’єкта господарювання. Тому збитки в господарських відносинах – це
завжди вартісний (грошовий) вираз майнової шкоди, завданої протиправними діями
(бездіяльністью) одного учасника таких відносин іншому.
Інакше кажучи, це дійсний і об’єктивний факт, що існує незалежно від правової оцінки
і від того, підлягають чи не підлягають за законом збитки відшкодуванню.
Відшкодуванню шкоди присвячена Гл. 82 ЦК України . Згідно зі ст. 1166 ЦК майнова
шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим
немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну
фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди
завдано не з її вини .
Загальними умовами відповідальності за завдану шкоду є: - наявність шкоди. За
відсутності цього не виникають і самі деліктні зобов’язання. Наявність шкоди і її розміри
доводить потерпілий ;
- протиправність дій того, хто завдав шкоду.
За загальним правилом, шкода, заподіяна правомірними діями, відшкодуванню не
підлягає, якщо інше не встановлене законом (до таких винятків відноситься, наприклад,
відшкодування шкоди, заподіяної в стані крайньої необхідності); причинний зв’язок між
протиправними діями правопорушника і шкодою, яка виникла. Для виникнення деліктних
зобов’язань необхідний безпосередній причинний зв’язок між цими явищами, тобто
протиправні дії повинні породжувати шкідливий результат ;- вина, того, хто завдав шкоду.
При цьому закон виходить із презумпції вини того, хто завдав шкоди. Якщо потерпілий
довів наявність шкоди, то той, хто завдав її, повинен довести протилежне - відсутність
своєї вини.
Суд виходить з положень ст.74 ГПК України
відповідно до яких кожна сторона повинна довести ті обставини,на які вона посилається ,
як на підставу своїх вимог або заперечень.

60. Умови відшкодування збитків

Якщо йдеться про умови деліктної відповідальності або вимоги, яким має відповідати
юридичний факт заподіяння шкоди, щоб зумовити обов'язок особи відшкодувати завдану
шкоду, то їх коло залежить від того, з якими випадками заподіяння шкоди ми маємо
справу: генеральним деліктом або спеціальними деліктами.

Принцип генерального делікту закріплений у ч. 1 ст. 1166 ЦК щодо майнової шкоди та у

ч. 1 ст. 1167 - щодо моральної шкоди. Так, майнова шкода, заподіяна неправомірними
рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або
юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи,
відшкодовується в повному обсязі особою, яка її заподіяла. Моральна шкода,
завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи
бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків,
встановлених ч. 2 ст. 1167 ЦК.

Якщо йдеться про генеральний делікт, то аналіз положень статей 1166 та 1167 ЦК
дозволяє стверджувати, що загальними умовами відшкодування заподіяної шкоди є:

- протиправність поведінки заподіювача;

- причинний зв'язок між діями заподіювача шкоди та наслідком у вигляді заподіяної

шкоди;

- вина заподіювача шкоди.

Вищевказані умови є загальними, оскільки для виникнення деліктного зобов'язання їх

наявність є необхідною в усіх випадках, якщо інше не встановлене законом. Відсутність
будь-якої з цих умов є підставою для звільнення особи від відповідальності, якщо
застосувати правила генерального делікту.

Поряд із генеральним деліктом, який визначає загальні умові відповідальності за

заподіяну шкоду, ЦК передбачає також і ряд особливих випадків, до яких застосовуються
спеціальні правила про спеціальні делікти. До спеціальних деліктів відносять випадки
заподіяння шкоди: малолітніми, неповнолітніми або недієздатними особами; джерелом
підвищеної небезпеки; завдання шкоди внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг тощо.

Співвідношення між генеральним деліктом та спеціальними деліктами визначається за

загальним правилом співвідношення загальних та спеціальних норм: якщо ЦК
передбачений спеціальний делікт, до відповідних відносин необхідно застосовувати
норми про цей спеціальний делікт. Правила генерального делікту мають застосовуватися
за відсутності спеціальних норм.

Норми, що встановлюють спеціальні делікти, можуть містити і спеціальні умови

відповідальності, що характеризують особливості тих чи інших випадків заподіяння
шкоди. Такі умови є спеціальними, оскільки притаманні лише окремим випадкам завдання
шкоди, передбаченим спеціальними нормами закону, та застосовуються лише у таких
випадках. Так, наприклад, для покладення відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом
підвищеної небезпеки, вина заподіювача шкоди не має значення, як і у випадках
заподіяння шкоди внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг).
 61. Неустойка як вид забезпечення виконання зобов’язань

В ЦК України 2003 р. норми про неустойку розмішені у главі 49 "Забезпечення виконання

зобов'язань". Тобто на законодавчому рівні неустойка віднесена до способів забезпечення
виконання зобов'язань, під якими розуміються "основані на законі способи впливу на
суб'єктів з метою їх примушення до дотримання прав (законних інтересів) інших осіб та
належному виконанню зобов'язання...".

Чинний ЦК України вперше на законодавчому рівні надав визначення таких форм

неустойки, як штраф та пеня. Так, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від
суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. У свою чергу, пенею є
неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового
зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Враховуючи положення зазначеної статті, можна виділити такі кваліфікуючі ознаки

штрафу як форми неустойки:

а) обчислення у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

б) можливість встановлення за майже будь-яке порушення зобов'язання: невиконання або

неналежне виконання (порушення умов про кількість, якість товарів, робіт (послуг),
виконання зобов'язання неналежним способом тощо).

У свою чергу, така форма неустойки як пеня характеризується такими ознаками:

а) застосування виключно у грошових зобов'язаннях, тобто зобов'язаннях, об'єктом яких є

грошові кошти;

б) можливість встановлення тільки за такий вид порушення зобов'язання, як прострочення

виконання (порушення умови про строки);

в) обчислення у відсотках від суми несвоєчасно виконаного зобов'язання;

г) триваючий характер - нарахування пені за кожний день прострочення. Слід відмітити,

що законодавець визначив ви те перераховані ознаки штрафу

та пені імперативно, не надавши сторонам зобов'язання можливості їх змінювати. При

цьому поза увагою залишилися неустойки, що визначаються у твердій сумі або у
кратному розмірі до суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання, триваючі
неустойки за прострочення виконання негрошового зобов'язання (наприклад
прострочення передачі речі); неустойки, що нараховуються не за кожний день, а за
кожний тиждень, місяць прострочення тощо. Керуючись загальним принципом свободи
договору, що діє в цивільному праві, можна говорити, що застосування вищезазначених
форм неустойки допустимо. Єдине, що необхідно, це чітко прописувати особливості
стягнення тієї чи іншої неустойки в договорі та для запобігання невідповідності положень
договору нормам закону варто відмовитися від використання термінів "штраф" та "пеня"
при встановленні неустойки у формах, які за своєю суттю не відповідають ознакам
штрафу та пені, зазначеним у ст. 549 ЦК.

ЦК України (статті 549, 551) розширив коло предметів, що можуть передаватися

боржником в якості неустойки в разі невиконання або неналежного виконання основного
зобов'язання. Частина 1 ст. 551 ЦК України визначає, що предметом неустойки може бути
грошова сума, рухоме і нерухоме майно. А оскільки відповідно до ст. 190 ЦК України
поняття "майно" включає в себе не тільки речі, а і майнові права та обов'язки, відповідно
предметом неустойки можуть бути також майнові права.

Оскільки штраф як різновид неустойки визначається або у відсотковому відношенні до

суми зобов'язання, або у твердій сумі, а відтак його розмір, як правило, відомий в момент
виникнення забезпеченого штрафом зобов'язання, неустойка в виді штрафу може бути
встановлена яку вигляді речі, визначеної родовими ознаками (ч. 2 ст. 184 ЦК), так і у
вигляді індивідуально-визначеної речі (ч. 1 ст. 184 ЦК), в тому числі у вигляді нерухомого
майна. Водночас пеня - це триваюча, зростаюча неустойка, загальний кінцевий розмір якої
заздалегідь невідомий, тому в якості пені можна застосовувати лише родові речі, кількість
яких до передачі також буде змінюватися залежно від часу прострочення. Визначаючи
неустойку у вигляді майнової цінності, сторони мають встановити грошову оцінку такої
неустойки.

62. Сплата неустойки за порушення зобов’язання

Неустойка, як і відшкодування збитків, належить до традиційних заходів цивільно-

правової, договірної відповідальності. Юридичний термін "неустойка" сам по собі
підкреслює зв'язок цього правового інституту з фактом порушення боржником
прийнятого на себе зобов'язання, а також вказує на основний характер змісту цього
інституту - правовий наслідок такого порушення. Функцію відповідальності неустойка
починає виконувати з моменту невиконання або неналежного виконання боржником свого
зобов'язання, коли виявляється, що забезпечувальна функція неустойки не виконана або
виконана не в повному обсязі.
Сплата неустойки як наслідок порушення зобов'язання визначена ст. 611 ЦК України. Як
заходи цивільно-правової відповідальності неустойці властиві всі риси цивільно-правової
відповідальності, визначені її предметом та методом правового регулювання, а саме:

- майновий характер (ЦК України визначає неустойку як грошову суму або іншу майнову
цінність);

- надходження суми стягненої (сплаченої) неустойки на користь особи, право якої

порушено;

- можливість бути передбаченою угодою сторін;

- залежність застосування до боржника неустойки від розсуду кредитору;

- компенсаційний характер;

- можливість виконання обов'язку сплатити неустойку правопорушником.

На відміну від загального виду цивільно-правової відповідальності - відшкодування

збитків, для застосування якого необхідна наявність чотирьох умов: протиправної
поведінки, шкоди (збитків), причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою
та вини порушника, для покладення на боржника цивільно-правової відповідальності у
вигляді неустойки необхідною та достатньою є наявність лише двох умов:

а) протиправної поведінки;

б) вини боржника.

Наявність чи відсутність у кредитора збитків, а також причинний зв'язок між

протиправною поведінкою та збитками, що виникли, не беруться до уваги при вирішенні
спору про стягнення з боржника суми неустойки (ч. 1 ст. 550 ЦК України).

Неустойка є самостійним видом цивільно-правової відповідальності та може

застосовуватися незалежно від застосування кредитором інших видів відповідальності або
інших забезпечувальних мір. Так, постановою Вищого господарського суду України від
30 травня 2006 р. у справі 31/659 залишено без змін рішення Господарського суду м.
Києва та постанова Київського апеляційного господарського суду за позовом ЗАТ до TOB
"Мілітекс" про стягнення 103375,59 грн неустойки.

В постанові зазначено, що залишаючи рішення без змін та відхиляючи доводи

відповідача, апеляційний господарський суд зазначив про те, що реченням 1 п. 9.2
договору № 09/04-424РХ передбачено право позивача зупиняти відвантаження продукції
до повного погашення заборгованості, у випадку порушення відповідачем строків оплати
продукції і залізничного тарифу, а реченням зазначеного пункту передбачено право
позивача на стягнення неустойки, яке позивач може застосувати не в разі зупинення
відвантаження продукції, як зазначає відповідач, а у випадку порушення відповідачем
строків оплати продукції і залізничного тарифу, оскільки відповідно до норм чинного
законодавства України неустойка застосовується кредитором до боржника в разі
порушення останнім зобов'язання, при цьому право кредитора на стягнення неустойки не
прив'язується до використання останнім будь-яких інших прав.

Чинне цивільне законодавство не забороняє визначення сторонами в договорі декількох

видів забезпечення виконання зобов'язань. При цьому нарахування та стягнення
неустойки (пені) в разі прострочення виконання зобов'язання є правом кредитора,
реалізація якого жодним чином не залежить від застосування інших видів забезпечення
виконання зобов'язання.

Співвідношення неустойки зі стягненням збитків визначається за загальним правилом,

встановленим ст. 624 Цивільного кодексу. Суть цього загального правила полягає в тому,
що якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то її стягують у повному
розмірі понад відшкодування збитків (штрафна неустойка). Тобто, на відміну від ЦК
УРСР 1963 р., ЦК України визначає штрафну неустойку в якості загальної. Крім штрафної
неустойки сторони угодою можуть передбачити і такі її види:

- залікова - неустойка, стягнення якої відбувається в залік відшкодуванню збитків. Тому

кредитор додатково може звернутися з вимогою про відшкодування збитків у розмірі, не
покритому неустойкою. Залікова неустойка є одним з найбільш популярних видів
неустойки, що зустрічаються в договірній практиці;

- виключна - коли передбачається стягнення тільки неустойки без відшкодування збитків.

Виключна неустойка є нормативно максимальним відшкодуванням, яке може отримати
кредитор;

- альтернативна - коли передбачається можливість стягнення за вибором кредитора або

неустойки, або збитків. На практиці такий вид неустойки майже не зустрічається.

У свою чергу, Господарський кодекс України (ст. 232) в якості загального положення
встановлює правило про заліковий характер штрафних санкцій. Відповідно до ч. 1 ст. 232
ГК України, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено
штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями.
Штрафна, альтернативна або виключна неустойки застосовуються, якщо вони прямо
передбачаються господарським договором.
Визнаючи сплату неустойки формою цивільно-правової відповідальності, законодавство
разом з тим встановлює ряд обмежень при її застосуванні. Існуючі обмеження можна
умовно розділити на дві основні групи.

1. Обмеження, що стосуються розміру неустойки, що стягується (сплачується) -

нормативний та судовий способи;

2. Обмеження, які стосуються строків стягнення неустойки - позовної давності.

Існування в цивільному праві договірної неустойки та допущення визначення її розміру за

домовленістю сторін нерідко призводить до надмірного завищення сторонами розміру
такої неустойки. Особливо цьому сприяє нестабільна економіка та падіння грошового
курсу. Значні "сплески" розміру неустойки (до 1000 % від суми договору або
прогресивний зріст розміру неустойки по днях прострочення1) спостерігалися, за словами
фахівців у період НЕПу, а також в часи економічної кризи та гіперінфляції 90-х років XX
ст. І навіть нині можна зустріти зобов'язання, які забезпечуються сторонами шляхом
визначення дуже великих розмірів неустойки.

Науці та практиці цивільного права відомі два основні способи обмеження надмірно
великого розміру неустойки. Ці способи можна умовно назвати "нормативний" та
"судовий". Нормативним способом обмеження стягуваної неустойки є встановлення у
нормативних актах якогось визначеного максимуму, за який неустойка не може виходити.
Щодо судового способу, то він являє собою зменшення розміру неустойки за рішенням
суду.

Нормативний спосіб обмеження існував в усі часи, хоча ніколи не набував широкого
розповсюдження. В сучасний період найбільш значним нормативним актом, який
встановлює нормативне обмеження розміру стягуваної неустойки, є Закон України "Про
відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" від 22 жовтня 1996 р.
Цей закон у ст. 1 визначає, що "платники грошових коштів сплачують на користь
одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню у розмірі, що встановлюється за
згодою сторін". А вже ст. 4 цього самого Закону обмежує цей розмір подвійною
обліковою ставкою НБУ.

Судове обмеження розміру стягуваної неустойки, тобто зменшення її розміру за рішенням

суду, з'явився значно пізніше появи самої неустойки та її нормативного обмеження. На
сьогодні можливість обмеження розміру неустойки в судовому порядку закріплена ч. 3 ст.
551 ЦК України, яка визначає, що "розмір неустойки може бути зменшений за рішенням
суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які
мають істотне значення". Перелік обставин, що мають істотне значення, встановлюється
судом в кожному конкретному випадку. Такими обставинами можуть бути ступінь
виконання зобов'язання боржником (розмір заборгованості, термін прострочення тощо),
фінансовий стан боржника, можливі наслідки застосування до нього неустойки у розмірі,
що вимагається, тощо. Зменшення розміру стягуваної неустойки є правом суду. Це право
суд може реалізувати за власною ініціативою, причому на будь-якій стадії судового
розгляду.

До другої групи обмежень для стягнення (сплати) неустойки можна віднести так зване
часове обмеження, або перебіг строку позовної давності. Щодо позовів про стягнення
неустойки законодавством визначений так званий скорочений строк позовної давності,
який становить 1 рік (ч. 2 ст. 258 ЦК України). При цьому зазначений строк починається з
моменту, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення боржником
основного зобов'язання. Стосовно пені як триваючої неустойки, строк позовної давності
обчислюється щодо кожного дня нарахування пені окремо.

Дещо інші положення про строки давності по Штрафних санкціях містить Господарський
кодекс. Так, відповідно до ч. 6 ст. 232 нарахування штрафних санкцій за прострочення
виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється
через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконане.

Оскільки неустойка є мірою відповідальності за порушення зобов'язання, проценти на

суму неустойки не нараховуються. Сплата неустойки не звільняє боржника від обов'язку
виконати зобов'язання в натурі (ч. 1 ст. 552 ЦК України). Разом з тим закон не забороняє
застосовувати неустойку в якості відступного та припиняти її сплатою основне
зобов'язання. Правда, для цього необхідною буде спеціальна домовленість сторін
зобов'язального правовідношення.

63. Співвідношення неустойки і збитків

Стаття 624. Збитки і

неустойка
1. Якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у
повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.
2. Договором може бути встановлено обов'язок відшкодувати збитки лише в тій частині, в
якій вони не покриті неустойкою.
3. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування
збитків або можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування
збитків.
Коментована стаття передбачає правила співвідношення таких двох форм цивільно-
правової відповідальності, як відшкодування збитків та стягнення неустойки.
Загальне правило, закріплене ЦК, передбачає так званий штрафний характер неустойки.
Тобто якщо договором або законом за порушення зобов'язання встановлена неустойка,
вона підлягає стягненню в повному обсязі, незалежно від відшкодування збитків. Саме у
зв'язку з цим така неустойка отримала назву "штрафна", оскільки в даному випадку
компенсаційну функцію виконує саме відшкодування збитків, а сума неустойки є
виключно покаранням боржника за порушення зобов'язання.
Неустойка буде мати штрафний характер та стягуватися понад розмір збитків, якщо
сторони зазначили це в договорі або якщо сторонами не визначено ніяких правил щодо
співвідношення неустойки та збитків.
Разом з тим, договором або законом можуть бути передбачені інші правила
співвідношення стягнення неустойки та відшкодування збитків. Так неустойка може мати
заліковий характер, що означає, що збитки відшкодовуються лише в тій частині, в який
вони не покриті неустойкою. Частина 3 коментованої статті передбачає можливість
встановлення в договорі так званої "виключної" та "альтернативної" неустойки.
Виключний характер неустойки означає, що кредитору надається тільки право вимагати
стягнення неустойки без можливості вимагати відшкодування збитків. Тобто "виключною"
неустойкою "виключається" можливість вимагати відшкодування збитків.
"Альтернативна" неустойка передбачає можливість для кредитора вибору: стягнення
неустойки або відшкодування збитків. Кредитор має прийняти відповідне рішення після
порушення боржником зобов'язання. Але після вибору кредитор позбавляється права
застосовувати до боржника іншу форму відповідальності. Тобто допускається стягнення
або неустойки, або збитків.
Співвідношення стягнення неустойки і збитків може братися до уваги і в тому випадку,
коли суд приймає рішення про зменшення неустойки. Так, відповідно до ч. 3 ст. 551 ЦК
розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, зокрема якщо він значно
перевищує розмір збитків.
Слід зазначити, що на сьогодні існує колізія між Цивільним та Господарським кодексом
щодо характеру неустойки у співвідношенні її із збитками. Якщо коментована стаття ЦК в
якості загального правила встановлює штрафну неустойку для цивільно-правових
зобов'язань, то статтею 232 ГК передбачена залікова неустойка. Це означає, що в разі
порушення господарського зобов'язання та невизначення інших правил його сторонами,
кредитор вправі вимагати стягнення неустойки та відшкодування збитків у розмірі, не
покритому неустойкою.

64. Особливості відповідальності за порушення грошового зобов’язання

Відповідальність за прострочення виконання грошових зобов’язань

В ч. 1 ст. 509 ЦК України зазначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна

сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію
(передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися
від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має право вимагати від
боржника виконання його обов'язку.
Отже, грошовим зобов’язанням є зобов’язання кредитора сплатити гроші боржнику, а
кредитор має права вимагати від боржника виконання його обов'язку.
В ч. 1 ст. 625 ЦК України встановлено, що боржник не звільняється від відповідальності
за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
У відповідності до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання
грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з
урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три
проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений
договором або законом.
Тобто відповідальність, яка встановлена ч. 2 ст. 625 ЦК України, настає тільки у разі
настання прострочення виконання зобов’язання боржником. У відповідності до ч. 1 ст.
612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до
виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або
законом.
В п. 25 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 р. у справі №
686/21962/15-ц, провадження № 14-16цс18 вказано: «Таким чином, у статті 625 ЦК
України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового
зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи
цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено
договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види
зобов'язань».
Дуже часто у осіб, які взяли кредит у банківській установі, виникають питання щодо
правомірності стягнення коштів банком за прострочення виконання зобов’язання
боржником на підставі статі 625 ЦК України.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 р. у справі № 127/15672/16-ц
була сформульована правова позиція з питання стягнення коштів на підставі ст. 625 ЦК
України банками: «…невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим
правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК
України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту
його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого
позову».

65. Зміна та розірвання договору у зв’язку із порушенням зобов’язання:

підстави, порядок та правові наслідки

Стаття 651. Підстави для зміни або розірвання договору

1. Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не
встановлено договором або законом.
2. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із
сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках,
встановлених договором або законом.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди
друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при
укладенні договору.
3. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо
право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно
розірваним або зміненим.
Стаття 652. Зміна або розірвання договору у зв'язку з істотною зміною обставин
1. У разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору,
договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено
договором або не випливає із суті зобов'язання.
 Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли
це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
2. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з
обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути
розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за
рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:
1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не
настане;
2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути
після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;
3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і
позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні
договору;
4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин
несе заінтересована сторона.
3. У разі розірвання договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-
якої із сторін, визначає наслідки розірвання договору виходячи з необхідності
справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'язку з виконанням
цього договору.
4. Зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням
суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам
або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання
договору на умовах, змінених судом.
Стаття 653. Правові наслідки зміни або розірвання договору
1. У разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов
щодо предмета, місця, строків виконання тощо.
2. У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.
3. У разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з
моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не
встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір
змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або
припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору
законної сили.
4. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за
зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено
договором або законом.
5. Якщо договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору
однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною
або розірванням договору.
Стаття 654. Форма зміни або розірвання договору
1. Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що
змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не
випливає із звичаїв ділового обороту.
 66. Оперативні санкції у зобов’язальних правовідносинах

Заходи оперативного впливу –передбачені законом або угодою сторін дії кредитора
шляхом односторонньої зміни умов договору або відмови від його виконання у зв’язку з
порушенням контрагентом своїх обов’язків.

Заходи оперативного впливу перш за все є заходами правоохорон- ними. Вони

застосовуються управомоченою особою лише тоді, коли зобов’язана сторона
припустилася тих чи інших порушень, наприклад, ухиляється від виконання певних дій,
неналежним чином виконує зобов’язання та ін. Друга особливість заходів оперативного
впливу по- лягає в тому, що їх застосування має односторонній характер. Управо- моченій
стороні не треба звертатися до компетентних державних органів. Саме цьому дані заходи і
мають назву оперативних. Односторонній характер заходів оперативного впливу визначає
й особливий характер гарантій їх правильного застосування. Ці гарантії мають двоїстий
харак- тер: по-перше, заходи оперативного впливу можуть застосовуватися
управомоченою особою до порушника виключно у тих випадках, коли вони прямо
передбачені законом або домовленістю сторін; по-друге, їх застосування не позбавляє
зобов’язану особу можливості оспорити їх застосування у суді.

Юридичний характер заходів оперативного впливу означає, що вони завжди тягнуть за

собою відповідні зміни прав і обов’язків перш за все у правопорушника (наприклад,
виникнення обов’язку усунути за свої кошти дефекти у поставленому неякісному
обладнанні).

Застосування заходів оперативного впливу управомоченою особою тягне за собою

невигідні наслідки для зобов’язаної особи. Але у разі усунення останньою допущених
порушень такі невигідні наслідки, як правило, відпадають або значно зменшуються.
Головною функцією за- ходів оперативного впливу В. Грибанов та В. Єм називають
забезпе- чення, стимулювання належного виконання обов’язків учасниками цивільного
обороту.

Заходами захисту оперативного впливу виступає одностороння відмова від зобов’язання,

що застосовується лише в разі порушення зобов’язання (ст. ст. 611, 615 ЦК України).

Залежно від правових наслідків застосування односторонньої відмови від зобов’язання в

разі його порушення можна виділити два види заходів оперативного впливу: повну
відмову від зобов’язання та часткову відмову від зобов’язання.

Повна відмова від зобов’язання в цивільному законодавстві та правовій доктрині відома

як відмова від договору. Особливість її застосування полягає в тому, що вона спричиняє
припинення зобов’язання в повному обсязі. Водночас відмова від договору визнається
заходом універсального характеру [1, с. 151; 2, с. 433].

На відміну від повної відмови від зобов’язання, часткова відмова спричиняє лише зміну
його умов. У юридичній літературі до часткової відмови від зобов’язання відносять такі
заходи оперативного впливу, як відмова від прийняття неналежного виконання та відмова
від зустрічного задоволення в результаті неналежного виконання зобов’язання [1, с. 151;
2, с. 433].

Отже, одностороння відмова від зобов’язання означає застосування таких заходів

оперативного впливу: 1) відмова від договору; 2) відмова від прийняття неналежного
виконання; 3) відмова від зустрічного задоволення в результаті неналежного виконання
зобов’язання.

Прикладами односторонньої відмови від договору можуть виступати такі випадки,

передбачені в цивільному законодавстві:

1) покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу в разі відмови продавця
передати проданий товар (ч. 1 ст. 665 ЦК України); якщо продавець не передає покупцеві
приналежності товару або документи, що стосуються товару, у встановлений строк (ч. 2
ст. 666 ЦК України);

2) наймач має право відмовитися від договору найму (оренди), якщо наймодавець не
передає наймачеві майно (ст. 766 ЦК України);

3) наймодавець має право відмовитися від договору найму (оренди), якщо наймач не
вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд (ч. 1 ст. 782 ЦК
України);

4) підрядник має право відмовитися від договору підряду, якщо замовник, незважаючи на
своєчасне попередження з боку підрядника, у відповідний строк не замінить
недоброякісний матеріал, не змінить вказівки про спосіб виконання роботи або не усуне
інші обставини, які загрожують якості або придатності результату роботи (ч. 1 ст. 848 ЦК
України);

5) замовник має право відмовитися від договору підряду, якщо підрядник своєчасно не
розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її в строк стає явно
неможливим (ч. ч. 2, 3 ст. 849 ЦК України);

6) страховик може відмовитися від договору страхування, якщо страхувальник

прострочив внесення страхового платежу та не сплатив його протягом десяти робочих
днів після пред’явлення страховиком письмової вимоги про сплату страхового платежу (ч.
2 ст. 997 ЦК України) тощо.

67. Способи захисту цивільних прав в іпотечних правовідносинах

Іпотека є специфічним видом забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном,
що залишається у володінні і користуванні його власника, який обмежений у
правомочності самостійно розпоряджатися предметом іпотеки. Тобто іпотека обмежує
такий елемент права власності, як право розпорядження нерухомим майном, яке є
предметом іпотечного договору. Зазначений вид забезпечення виконання зобов’язання
передбачає стимулювання боржника до належного виконання зобов’язання та запобігання
негативним наслідкам, що настають у разі порушення ним свого зобов’язання. У разі
порушення боржником свого зобов’язання до особи, яка передала в іпотеку нерухоме
майно для забезпечення виконання такого зобов’язання, можуть бути застосовані заходи
цивільно-правової відповідальності у виді звернення стягнення на предмет іпотеки.
Особливістю цього виду забезпечення виконання зобов’язання є те, що обтяження майна
іпотекою відбувається незалежно відзміни власника такого майна, тому стосовно кожного
наступного власника іпотечного майна виникають ризики настання відповідальності
перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання, зокрема
звернення стягнення на предмет іпотеки.

Способи захисту:

 Позасудове врегулювання:
o Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки;
o Звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні
суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет
іпотеки(можливий лише якщо передбачений договором);
 Судове:
o Визнання недійсним договору іпотеки при витребуванні майна;
o ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було
скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір
іпотеки (права й обов`язки сторін) залишається чинним з моменту його
первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек.
За таких обставин, ураховуючи сутність іпотеки та зміст правових механізмів
забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, ефективним відновленням прав
кредитора у зв`язкузі скасуванням незаконного рішення є застосування передбаченої
угодою сторін процедури звернення стягнення на іпотечне майно як однієї з умов надання
(отримання) кредиту.

o Оскільки наявність обтяження спірних квартир іпотекою передбачає

заборону або обмеження розпорядження та/або користування нерухомим
майном, позов про визнання
недійсним договору іпотеки та зняття заборони відчуження з виключенням
відповідних записів з Державного реєстру іпотек є негаторним, оскільки
спрямований на усунення перешкод власнику в реалізації ним повноважень
розпорядження або (та) користування належним йому майном, і позовна
давність до таких позовних вимог не застосовується.

o зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову

в позові з підстав пропуску позовної давності, зобов`язання не
припиняється.

68. Відшкодування майнової шкоди як спосіб захисту цивільних прав

Стаття 16. Захист цивільних прав та інтересів судом

1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового
або майнового права та інтересу:

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

Включає як договірне так і позадоговірне(деліктне).

Види:

 Збитки:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а
також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого
порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право
не було порушене (упущена вигода).
3. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не
передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
 На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова
шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну,
може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості,
полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом.
 Відшкодування упущеної вигоди

69. Поняття зобов'язання з відшкодування шкоди, їх загальна

характеристика.

Деліктна відповідальність – це наслідок позадоговірного завдання шкоди, що

пов'язується з виникненням деліктного зобов'язання. За деліктним зобов'язанням
правопорушник зобов'язаний у повному обсязі відшкодувати завдану шкоду, а інша
сторона має право вимагати від заподіювача виконання цього зобов'язання. На відміну від
договірної відповідальності, деліктна відповідальність є наслідком порушення загального
правила – не завдавати шкоди іншому, тобто абсолютного права особи. Наслідком
реалізації деліктної відповідальності є відновлення первинного стану потерпілого.
Зобов'язання з відшкодування завданої шкоди – це позадоговірні зобов'язання, що
виникають внаслідок порушення особистих немайнових і майнових прав потерпілого. Такі
зобов'язання мають абсолютний характер і спрямовані на забезпечення найбільш повного
відновлення цих прав за рахунок заподіювача шкоди або за рахунок інших осіб, на яких
законом покладено обов'язок її відшкодування.

За загальним правилом заподіювач шкоди зобов'язаний відшкодувати завдану шкоду в

натурі, тобто передати річ того самого роду й такої самої якості чи полагодити
пошкоджену річ або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.

Види(ЦКУ):
 o Відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням
здоров'я або смертю фізичної особи
o Відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на
самозахист
o Відшкодування шкоди, завданої у стані крайньої необхідності
o Відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім
працівником чи іншою особою
o Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади
Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування
o Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу
державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу
місцевого самоврядування
o Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади
Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у
сфері нормотворчої діяльності
o Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи
бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність,
досудове розслідування, прокуратури або суду
o Відшкодування шкоди, завданої малолітньою,неповнолітньою особою,
обмежено дієздатною
o Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)
o Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки
o Способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого

70. Елементи зобов'язання з відшкодування шкоди. Підстави та умови

виникнення зобов'язання з відшкодування шкоди.

Суб'єктом деліктної відповідальності є особа, яка завдала шкоди, – це може бути

громадянин або юридична особа. Виняток із загального правила може бути тоді, коли
безпосередній заподіювач шкоди та суб'єкт відповідальності не збігаються в одній особі.
До таких винятків належать: відшкодування юридичною чи фізичною особою шкоди,
завданої їхнім працівником під час виконання своїх трудових (службових) обов'язків;
відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органів державної
влади; відшкодування шкоди, завданої малолітньою чи неповнолітньою особою;
відшкодування шкоди фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення,
тощо. Усі ці винятки визначено цивільним законодавством.

Суб'єктний склад зобов'язань із відшкодування шкоди в процесі їх реалізації може

варіюватися й суттєво змінюватись. У суб'єктному складі може відбуватися заміна як
потерпілого, так і суб'єкта деліктної відповідальності. Зокрема, така заміна може настати
за умови суброгації та регресу. При суброгації на підставі відповідного акта відбувається
перехід до страховика права вимоги, яке страхувальник має щодо заподіювача, тобто
особи, винної в збитках.
Відшкодування шкоди відбувається на підставі імперативних цивільно-правових норм,
дію яких неможливо змінити за згодою сторін, тоді як у договірній відповідальності
умови можуть встановлюватися договором.

Для настання деліктної відповідальності необхідна наявність складу правопорушення, а

саме: протиправна поведінка заподіювача шкоди, наявність шкоди, причинний зв'язок між
шкодою та протиправною поведінкою заподіювача, а також вина.

Протиправність поведінки заподіювача шкоди характеризується тим, що неправомірна

поведінка особи, яка завдала шкоду, як умова деліктної відповідальності передує
відшкодуванню. Тобто відшкодуванню підлягає шкода, завдана неправомірними,
протиправними діями.

Протиправна поведінка особи – це діяння, які насамперед порушують норму права й

одночасно порушують суб'єктивне право іншої конкретної особи. Таким чином, будь-яке
завдання шкоди особі чи майну слід розглядати як протиправне. Протиправна поведінка
найчастіше виражається в активних діях, які спричинили збитки в майновій сфері особи
чи немайнових відносинах.

Поведінка заподіювача шкоди може полягати не тільки в його активних діях, а й у

бездіяльності. Бездіяльність визнається протиправною, якщо особа, яка зобов'язана
вчинити певні дії, свідомо їх не виконує.

Є випадки, коли шкоду заподіяно, але поведінку заподіювача шкоди закон не визнає
протиправною. Тому шкоду може бути завдано й правомірними діями, до яких можна
віднести дії, вчинені під час самозахисту від протиправних посягань; дії у стані крайньої
необхідності, а також необхідну оборону, тобто дії з метою захисту законних прав та
інтересів від протиправного посягання.

Питання щодо відповідальності за такі дії вирішується в законодавстві по-різному. Так,

шкода, завдана під час самозахисту, у стані необхідної оборони, якщо не були перевищені
її межі, не підлягає відшкодуванню.

Якщо ж шкода завдана в стані крайньої необхідності, то її має відшкодувати особа, яка її
завдала, з правом зворотної вимоги до особи, в інтересах якої вона діяла. Обов'язок
відшкодування шкоди може бути покладено на особу, в чиїх інтересах діяв заподіювач
шкоди.

Але слід зазначити, що відшкодування шкоди за правомірне діяння не може розглядатися

як деліктна відповідальність. Це стосується як відшкодування шкоди в стані необхідної
оборони, так і крайньої необхідності. У зазначених випадках відсутня протиправність у
діях заподіювача шкоди.

До обов'язкових передумов виникнення деліктного зобов'язання належить причинний

зв'язок, який існує об'єктивно, незалежно від свідомості учасників таких правовідносин.
Він пов'язується з протиправною поведінкою заподіювача шкоди та відповідними
негативними наслідками такої поведінки, що спричиняє наслідки виникнення зобов'язання
з відшкодування шкоди.
Також однією з особливостей є те, що деліктна відповідальність може настати навіть без
вини заподіювача шкоди. Наприклад, відшкодування шкоди, завданої джерелом
підвищеної небезпеки, тобто діяльністю, яка пов'язана з використанням, зберіганням або
утриманням транспортних засобів; зберіганням хімічних, радіоактивних речовин;
утриманням диких звірів – що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність
здійснює. У такому випадку вина заподіювача шкоди не вимагається, тобто особа, яка
завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки, відповідає й за випадкове її завдання, без
наявності вини.

71. Обставини, які звільняють від майнової відповідальності: необхідна

оборона, крайня необхідність.

Є випадки, коли шкоду заподіяно, але поведінку заподіювача шкоди закон не визнає
протиправною. Тому шкоду може бути завдано й правомірними діями, до яких можна
віднести дії, вчинені під час самозахисту від протиправних посягань; дії у стані крайньої
необхідності, а також необхідну оборону, тобто дії з метою захисту законних прав та
інтересів від протиправного посягання.

Питання щодо відповідальності за такі дії вирішується в законодавстві по-різному. Так,

шкода, завдана під час самозахисту, у стані необхідної оборони, якщо не були перевищені
її межі, не підлягає відшкодуванню.

Якщо ж шкода завдана в стані крайньої необхідності, то її має відшкодувати особа, яка її
завдала, з правом зворотної вимоги до особи, в інтересах якої вона діяла. Обов'язок
відшкодування шкоди може бути покладено на особу, в чиїх інтересах діяв заподіювач
шкоди.

Але слід зазначити, що відшкодування шкоди за правомірне діяння не може розглядатися

як деліктна відповідальність. Це стосується як відшкодування шкоди в стані необхідної
оборони, так і крайньої необхідності. У зазначених випадках відсутня протиправність у
діях заподіювача шкоди.

Стаття 1171. Відшкодування шкоди, завданої у стані крайньої необхідності

1. Шкода, завдана особі у зв'язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки,

що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи,
якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами (крайня
необхідність), відшкодовується особою, яка її завдала.

Особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред'явити зворотну вимогу до особи, в
інтересах якої вона діяла.

2. Враховуючи обставини, за яких було завдано шкоди у стані крайньої необхідності, суд
може покласти обов'язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка
завдала шкоди, або зобов'язати кожного з них відшкодувати шкоду в певній частці або
звільнити їх від відшкодування шкоди частково або в повному обсязі.

Стаття 1169. Відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на
самозахист

1. Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних
посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її
межі, не відшкодовується.

2. Якщо у разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця
шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано
способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам
суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію.

72. Обставини, які виключають майнову відповідальність: казус,

непереборна сила.

Загальними підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності є непереборна

сила (форс мажор) та випадок (казус).

Непереборна сила - це надзвичайна і непереборна за даних обставин подія, настання якої

неможливо було передбачити і відвернути доступними засобами. Під поняття
непереборної сили підпадають як руйнівні сили природи (землетрус, повідь), так і деякі
суспільні явища (військові дії, масові заворушення, страйки тощо).

Казус - це обставина, яка свідчить про відсутність вини контрагентів. Цю обставину хоча і
можна відвернути, але її неможливо передбачити. Так, ательє своєчасно не виконало
замовлення наречених, оскільки вночі зловмисники проламали дах ательє і викрали
матеріал, з якого треба було шити весільні сукні.

Якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, суд відповідно зменшує розмір
збитків та неустойки, які стягуються з боржника (ст. 616 ЦК).

73. Способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого.

Стаття 1192. Способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого

1. З урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка
завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості,
полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.

Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до

реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт,
необхідних для відновлення пошкодженої речі.
Збитки:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також
витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права
(реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не
було порушене (упущена вигода).

3. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не

передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Особлисливість: право обирати спосіб відшкодування належить потерпілому. Якщо річ

визначена індивідуальними ознаками і не може бути вішкодована в натурі, тоді
відшкодовуються збитки

74. Врахування вини потерпілого та матеріального становища фізичної

особи, яка завдала шкоду при вирішенні питання про відшкодування шкоди.

Стаття 1193. Урахування вини потерпілого і матеріального становища фізичної особи, яка
завдала шкоди

1. Шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується.

2. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то

залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, - також
залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не
встановлено законом.

3. Вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат,

передбачених частиною першою статті 1195(Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом
або іншим ушкодженням здоров'я) цього Кодексу, у разі відшкодування шкоди, завданої
смертю годувальника та у разі відшкодування витрат на поховання.

4. Суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно
від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням
кримінального правопорушення.

У статті, що коментується, містяться підстави, за яких деліктна відповідальність не має

місця взагалі або її розмір зменшується порівняно із вимогою відшкодування шкоди в
повному обсязі (див. коментар до ст. 1166 ЦК). До них відносять вину потерпілого та
матеріальне становище фізичної особи, яка завдала шкоди.

Вина потерпілого — це психологічне ставлення потерпілого до своєї поведінки, яка,

порушуючи норми об´єктивного права, тягне застосування певної санкції, що
проявляється в зменшенні чи в позбавленні потерпілого права на відшкодування. У разі
завдання шкоди враховуються тільки умисел та груба необережність потерпілого.
Згідно ч. 1 ст. 1193 ЦК умисел потерпілого відноситься до юридичного факту, за
наявності якого особа, яка завдала шкоди, безумовно звільняється від обов´язку її
відшкодувати. Діяти умисно означає передбачати і бажати настання шкоди або свідомо її
допускати.

На відміну від кримінального законодавства, цивільне законодавство не поділяє умисел на

прямий і непрямий, проте розрізняє грубу та просту необережність. Так коли людина не
дотримується високих вимог, пред´явлених до неї як особистості, що здійснює за даних
умов певний вид діяльності, вона допускає просту необережність; у тих випадках, коли
особа не тільки не дотримується високих, а й мінімальних вимог уважності та
обережності, які зрозумілі кожному, вона допускає грубу необережність. Згідно ч. 2 ст.
1193 ЦК на розмір відшкодування завданої шкоди впливає тільки груба необережність
потерпілого (знаходження в нетверезому стані, нехтування правилами безпеки руху і т.п.).

Стаття 1193 ЦК передбачає два випадки, за яких може мати місце груба необережність
потерпілого: а) наявність грубої необережності потерпілого з одночасною відсутністю
вини особи, яка завдала шкоди, у разі настання відповідальності незалежно від вини; б)
має місце як груба необережність потерпілого, так і вина особи, яка завдала шкоди.

Згідно з правилами ч. 2 ст. 1193 ЦК, суд, з врахуванням обставин справи, за наявності
грубої необережності потерпілого, яка сприяла виникненню або збільшенню шкоди, може
зменшити розмір відшкодування.

У ч. З ст. 1193 ЦК зазначені обставини, коли вина потерпілого не враховується. Тобто

мова йде про відшкодування: а) додаткових витрат, передбачених ч. 1 ст. 1195 ЦК; б)
завданої смертю годувальника; в) у разі відшкодування витрат на поховання.

У правилах ч. 4 ст. 1193 ЦК передбачається можливість врахування матеріального

становища фізичної особи, яка завдала шкоди, і як наслідок — зменшення судом розміру
відшкодування. Тобто дана1 норма застосовується тоді, коли: а) відповідачем за даних
обставин може бути тільки фізична особа; б) відшкодування шкоди у повному розмірі
неможливе або поставить відповідача в дуже скрутне матеріальне становище

75. Відшкодування шкоди при здійсненні особою права на самозахист та в

стані крайньої необхідності.

Стаття 1169. Відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на
самозахист

1. Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних
посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її
межі, не відшкодовується.

2. Якщо у разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця
шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано
1
способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам
суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію.

Одним із способів самозахисту права є необхідна оборона. Самозахист права, відповідно

до ст. 19 ЦК, відноситься до форм захисту цивільних прав від порушень і протиправних
посягань шляхом застосування протидії.

На відміну від крайньої необхідності (визначення якої дається в ст. 1171 ЦК) зміст
необхідної оборони повністю не розкривається. Ознаки необхідної оборони містяться у ст.
36 КК. Так, необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних
законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних
інтересів держави від суспільне небезпечного посягання шляхом завдання тому, хто
посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи
припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної
оборони.

Аналізуючи ч. 1 ст. 1169 ЦК та норми чинного кримінального і адміністративного

законодавства, можна виділити наступні ознаки необхідної оборони: а) необхідна оборона
пов´язана з безумовним правом особи на самозахист своїх цивільних прав та обов´язків; б)
необхідна оборона здійснюється через зазіхання на особу чи майно заподіювача шкоди; в)
необхідна оборона можлива лише у разі зазіхання людини, а не тварин, юридичних осіб та
інших неживих предметів; г) зазіхання повинно бути реальним, а не удаваним; ґ)
застосування необхідної оборони можливе як при захисті власного здоров´я, життя, майна,
так і здоров´я, життя, майна інших осіб, зокрема, суспільства, держави; д) необхідна
оборона може мати місце лише відносно неправомірних зазіхань. Захист допускається і
щодо необережних або навіть невинних дій особи, якщо ними створюється реальна
загроза завдання шкоди інтересам, що охороняються. Наприклад, правомірною буде
необхідна оборона від суспільно небезпечних дій особи, яка, виконуючи злочинний наказ,
не усвідомлює його злочинного характеру; правомірним буде завдання шкоди особі, яка
знищує чуже майно, помилково вважаючи його своїм.

У частині 2 ст. 1169 ЦК мова йде вже про шкоду, завдану у зв´язку із самозахистом третім
особам. Так, якщо у разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди
іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди
завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним
засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію. У
даному правилі відображається судова практика застосування інституту самозахисту.

Положення, закріплені в ст. 1169 ЦК, є загальними. Тому з ними пов´язані норми про
спеціальні делікти. Тобто передбачена останніми відповідальність не настає, якщо шкода
завдана у разі самозахисту.

Стаття 1171. Відшкодування шкоди, завданої у стані крайньої необхідності

1. Шкода, завдана особі у зв'язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки,

що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи,
якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами (крайня
необхідність), відшкодовується особою, яка її завдала.

Особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред'явити зворотну вимогу до особи, в
інтересах якої вона діяла.

2. Враховуючи обставини, за яких було завдано шкоди у стані крайньої необхідності, суд
може покласти обов'язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка
завдала шкоди, або зобов'язати кожного з них відшкодувати шкоду в певній частці або
звільнити їх від відшкодування шкоди частково або в повному обсязі.

76. Відшкодування шкоди, завданої працівником.

1. Юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час
виконання ним своїх трудових (службових) обов´язків.

2. Замовник відшкодовує шкоду, завдану іншій особі підрядником, якщо він діяв за
завданням замовника.

3. Підприємницькі товариства, кооперативи відшкодовують шкоду, завдану їхнім

учасником (членом) під час здійснення ним підприємницької або іншої діяльності від
імені товариства чи кооперативу.

За правилами ст. 1172 ЦК обов´язок відшкодувати шкоду покладається на особу, яка її не

завдала.

Так передбачаються три випадки, коли такий обов´язок покладається: а) на юридичну або
фізичну особу; б) на замовника в цивільно-правовому договорі; в) на підприємницькі
товариства або кооперативи. Особою, яка завдала шкоди, відповідно є працівник,
підрядник, учасник (член) підприємницького товариства або кооперативу.

Крім загальних підстав, необхідних для виникнення деліктної відповідальності за даною

нормою необхідні спеціальні обов´язкові підстави: для першого випадку — виконання
працівником своїх трудових (службових) обов´язків; у другому випадку — виконання
підрядником завдання замовника; у третьому — здійснення підприємницької або іншої
діяльності від імені товариства чи кооперативу.

Правовий зв´язок юридичної або фізичної особи з працівником втілюється у трудових

відносинах та у відносинах служби (працівники Служби безпеки України, Міністерства
внутрішніх справ України і військовослужбовців Збройних сил України та інших
військових формувань) незалежно від характеру — постійні, тимчасові, сезонні або
виконання іншої роботи за трудовим договором (ч. 1 п. 5 Постанови Пленуму Верховного
Суду України від 27 березня 1992 року «Про практику розгляду судами цивільних справ
за позовами про відшкодування шкоди»); замовника з підрядником у цивільно-правових
відносинах; підприємницьких товариств, кооперативів з учасниками (членами) у
відносинах членства.
Покладення обов´язку відшкодувати шкоду на юридичну або фізичну особу пояснюється
тим, що працівник у даному випадку юридично втілює його волю. Тобто юридична або
фізична особа реалізує свою цивільну праводієздатність, зокрема, деліктоздатність, через
дії працівників. Отже, дії працівників юридичне сприймаються як дії самої юридичної або
фізичної особи. Цим же пояснюється відповідальність замовника за шкоду, завдану
підрядником, якщо при цьому останній діяв за завданням замовника, а також
підприємницьких товариств або кооперативів за шкоду, завдану їх учасниками (членами)
під час здійснення ними підприємницької або іншої діяльності. Так, учасники (члени),
згідно ст. 116 ЦК, займаються підприємницькою діяльністю від Імені товариства, а члени
кооперативу, відповідно ст. 163 ЦК, спільно здійснюють виробничу або іншу
господарську діяльність, яка базується на їхній власній трудовій участі.

У разі завдання шкоди працівником, підрядником, учасником (членом) діями

(хуліганство, бійки, пустощі тощо), які за своїм змістом не випливають з його трудового
(службового) становища, не тягнуть відповідальності юридичної або фізичної особи.
Відшкодування здійснює сама особа, яка завдала шкоди, на загальних підставах деліктної
відповідальності (див. коментар до ст. 1166 ЦК).

Отже, у разі судового спору відповідачем у таких справах є юридична або фізична особа,
замовник, підприємницьке товариство або кооператив, а безпосередній заподіювач шкоди
притягується як третя особа. Матеріальне становище останнього значення не має, оскільки
відповідальність перед потерпілим для нього не настає. Закон передбачає можливість
урахування матеріального становища тільки фізичної особи, яка завдала шкоди, коли суб
´єкт відповідальності та особа, яка її завдала, співпадають.

Працівник, підрядник, учасник (член), які завдали шкоди, відповідають перед юридичною
або фізичною особою, замовником, підприємницьким товариством або кооперативом у
регресному порядку, якщо мають місце, передбачені ст. 1166 ЦК, підстави
відповідальності. Розмір відшкодування визначається законодавством, яке регулює
відносини працівника, підрядника та учасника (члена) підприємницького товариства або
кооперативу.

77. Відшкодування шкоди, завданої органом публічної влади, їх службовою

чи посадовою особою.

Стаття 1173. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади
Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування

1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи

бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або
органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень,
відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого
самоврядування незалежно від вини цих органів.
2. Особливості відшкодування шкоди, завданої у результаті виведення
неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку на підставі протиправних
(незаконних) індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування
вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних
паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України особам, які на дату
прийняття таких індивідуальних актів або рішень, відповідно, мали статус учасників
такого банку, встановлюються Законом України "Про банки і банківську діяльність" та
Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Для настання відповідальності, передбаченої ст. 1174 ЦК, необхідно, щоб посадова або
службова особа завдала шкоди при здійсненні своїх повноважень, обсяг яких
встановлюється відповідними правовими актами.

Стаття 1174. Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу
державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого
самоврядування

1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи

бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади
Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею
своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або
органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Відповідно до Закону України «Про державну службу», посадовими особами вважаються

керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні
службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення
організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій (ст. 2). Посадовою
особою, за Законом України «Про органи місцевого самоврядування», є особа, яка працює
в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні
організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну
плату за рахунок місцевого бюджету.

Для настання відповідальності, передбаченої ст. 1174 ЦК, необхідно, щоб посадова або
службова особа завдала шкоди при здійсненні своїх повноважень, обсяг яких
встановлюється відповідними правовими актами.

Відповідно до змісту ст. 1174 ЦК, обов´язок відшкодувати завдану шкоду перед
потерпілим покладається не на посадову або службову особу, незаконними рішеннями,
діями або бездіяльністю якої завдано шкоди, а на органи державної влади, органи влади
Автономної Республіки Крим або органи місцевого самоврядування. Тобто вимоги про
відшкодування шкоди до осіб, які безпосередньо її завдали, не повинні пред´являтися
незалежно від їх вини. Тобто має місце відповідальність органів державної влади або
місцевого самоврядування без вини.
 78. Відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням, діями чи
бездіяльністю органу, що здійснює оперативно – розшукову діяльність, досудове
розслідування, прокуратури або суду.

ЦК України : Стаття 1176.Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями,

діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове
розслідування, прокуратури або суду
1. Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного
притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного
заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у
вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі
незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-
розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
ЗУ "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями
органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового
розслідування, прокуратури і суду"
Стаття 1. Відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода,
завдана громадянинові внаслідок:
1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні
кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного
проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення
арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних
дій, що обмежують права громадян;
2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт,
незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу;
3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами
України "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про організаційно-правові основи
боротьби з організованою злочинністю" та іншими актами законодавства.
У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в
повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-
розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.
2. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями
органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування,
прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.

Стаття 2. Закону: Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку,

передбачених цим Законом, виникає у випадках:
1) постановлення виправдувального вироку суду;
1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім
ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про
підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під
вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки,
незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади)
та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян,
незаконного проведення оперативно-розшукових заходів;
2) закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального
правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або
невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням
можливостей їх отримати;
 4) закриття справи про адміністративне правопорушення.
Право на відшкодування шкоди, завданої зазначеними у статті 1 цього Закону
оперативно-розшуковими заходами, виникає у випадках, передбачених пунктом 1-
1 частини першої цієї статті, або за умови, що протягом шести місяців після проведення
таких заходів не було розпочате кримінальне провадження за результатами цих заходів.
Ст 1176 ЦК :
ч.3. Якщо кримінальне провадження закрито на підставі закону про амністію або
акта про помилування, право на відшкодування шкоди не виникає.
4. Фізична особа, яка у процесі досудового розслідування або судового провадження
шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному
засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному
застосуванню запобіжного заходу, незаконному затриманню, незаконному накладенню
адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на
відшкодування шкоди.
5. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом
незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в
разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного
рішення, складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду, що
набрав законної сили.
6. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або
бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову
діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на
загальних підставах.
Стаття 3. Закону: У наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові
відшкодовуються (повертаються):
1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій;
2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та
відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого
був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші
цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами
досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а
також майно, на яке накладено арешт;
3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати,
сплачені громадянином;
4) суми, сплачені громадянином у зв’язку з поданням йому юридичної допомоги;
5) моральна шкода.

79. Відшкодування шкоди, завданої малолітньою, неповнолітньою,

недієздатною, обмежено дієздатною особою.

ЦК України:
1) Стаття 1178. Відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою
1. Шкода, завдана малолітньою особою (яка не досягла чотирнадцяти років),
відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою,
яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, - якщо вони не
доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від
здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою.
 2. Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом
навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи іншого закладу, що зобов'язаний
здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за
малолітньою особою на підставі договору, ці заклади та особа зобов'язані відшкодувати
шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини.
3. Якщо малолітня особа перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї
функції опікуна, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану нею, якщо не
доведе, що шкоди було завдано не з його вини.
4. Якщо малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (усиновлювачів) або
опікуна, так і з вини закладів або особи, що зобов'язані здійснювати нагляд за нею, батьки
(усиновлювачі), опікун, такі заклади та особа зобов'язані відшкодувати шкоду у
частці, яка визначена за домовленістю між ними або за рішенням суду.
5. Обов'язок осіб, визначених частиною першою цієї статті, відшкодувати шкоду,
завдану малолітньою особою, НЕ припиняється у разі досягнення нею повноліття. Після
досягнення повноліття особа може бути зобов'язана судом частково або в повному
обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до чотирнадцяти років життю або здоров'ю
потерпілого, якщо вона має достатні для цього кошти, а особи, які визначені частиною
першою цієї статті, є неплатоспроможними або померли.
Стаття 1181. Відшкодування шкоди, завданої кількома малолітніми особами
1. Шкода, завдана спільними діями кількох малолітніх осіб, відшкодовується їхніми
батьками (усиновлювачами), опікунами в частці, яка визначається за домовленістю між
ними або за рішенням суду.
2. Якщо в момент завдання шкоди кількома малолітніми особами одна з них
перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад
відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду.
2) Стаття 1179. Відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою
1. Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за
завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах.
2. У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування
завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному
обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що
шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який
за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов'язаний
відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе,
що шкоди було завдано не з його вини.
3. Обов'язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом
здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду
припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона до
досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

Стаття 1180. Відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою після

набуття нею повної цивільної дієздатності
1. Шкода, завдана неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної
дієздатності, відшкодовується цією особою самостійно на загальних підставах.
2. У разі відсутності у неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної
дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода
відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками
(усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони дали згоду на набуття нею повної
цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Обов'язок
цих осіб відшкодувати шкоду припиняється з досягненням особою, яка завдала шкоди,
повноліття.
Стаття 1182. Відшкодування шкоди, завданої кількома неповнолітніми особами
1. Шкода, завдана спільними діями кількох неповнолітніх осіб, відшкодовується ними
у частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.
2. Якщо в момент завдання шкоди кількома неповнолітніми особами одна з них
перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей
заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду.
Стаття 1183. Відшкодування шкоди батьками, позбавленими батьківських прав
1. Батьки зобов'язані відшкодувати шкоду, завдану дитиною, щодо якої вони були
позбавлені батьківських прав, протягом трьох років після позбавлення їх батьківських
прав, якщо вони не доведуть, що ця шкода не є наслідком невиконання ними своїх
батьківських обов'язків.

3) Стаття 1184. Відшкодування шкоди, завданої недієздатною фізичною особою

1. Шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або
закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкода
була завдана не з його вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану
недієздатною фізичною особою, НЕ припиняється в разі поновлення її цивільної
дієздатності.
2. Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або у нього відсутнє
майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно,
СУД може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим
ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, частково або в повному обсязі за
рахунок майна цієї недієздатної особи.

4) Стаття 1185. Відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, цивільна

дієздатність якої обмежена
1. Шкода, завдана фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена,
відшкодовується нею на загальних підставах.

80. Відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, яка не

усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

ЦК України: Стаття 1186. Відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, яка не

усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними
1. Шкода, завдана фізичною особою, яка в момент її завдання не усвідомлювала
значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, не відшкодовується. З урахуванням
матеріального становища потерпілого та особи, яка завдала шкоди, СУД МОЖЕ
постановити рішення про відшкодування нею цієї шкоди частково або в повному обсязі.
Якщо фізична особа, яка завдала шкоди, сама довела себе до стану, в якому вона не
усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними в результаті вживання
нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо, шкода, завдана нею,
відшкодовується на загальних підставах.
2. Якщо шкоди було завдано особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або)
не могла керувати ними у зв'язку з психічним розладом або недоумством , СУД МОЖЕ
постановити рішення про відшкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною), батьками,
повнолітніми дітьми, якщо вони проживали разом з цією особою, знали про її
психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоді.
 81. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки та
взаємодією кількох джерел підвищеної небезпеки.

ЦК України: Стаття 1187.Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної

небезпеки
1. Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням,
зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання,
використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та
інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід
тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших
осіб.
2. Шкода, завдана джерелом
підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі
(право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним
засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого
створює підвищену небезпеку.
тобто відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки настає без
вини.
3. Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим
об'єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання,
зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах.
4. Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом,
механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана
діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними
спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що
мають істотне значення.
5. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за
завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили
або умислу потерпілого.

Стаття 1188. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел

підвищеної небезпеки
1. Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки,
відшкодовується на загальних підставах, а саме:
1) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою;
2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується;
3) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір
відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне
значення.
2. Якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим
особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов'язані її відшкодувати незалежно від
їхньої вини.
 82. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням
здоров'я. Відшкодування витрат на лікування особи, яка потерпіла від злочину.
Відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого.

ЦК України:
Стаття 1195. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим
ушкодженням здоров'я
1. Фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим
ушкодженням здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток
(дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної
працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю
посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків,
протезування, стороннього догляду тощо.
2. У разі каліцтва або іншого ушкодження здоров'я фізичної особи, яка в момент
завдання шкоди не працювала, розмір відшкодування визначається виходячи з розміру
мінімальної заробітної плати.
3. Шкода, завдана фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я,
відшкодовується без урахування пенсії, призначеної у зв'язку з втратою здоров'я, або
пенсії, яку вона одержувала до цього, а також інших доходів.
4. Договором або законом може бути збільшений обсяг і розмір відшкодування шкоди,
завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.
Стаття 1196. Відшкодування шкоди, завданої фізичній особі під час виконання
нею договірних зобов'язань
1. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної
особи під час виконання нею договірних зобов'язань (договір перевезення тощо),
підлягає відшкодуванню на підставах, встановлених статтями 1166 та 1187 (про шкоду,
завдану жерелом підвищеної небезпеки)цього Кодексу.
Стаття 1166 передбачає Загальні підстави відповідальності за завдану майнову
шкоду
1. Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю
особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана
майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її
завдала.
2. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що
шкоди завдано не з її вини.
3. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної
особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.
4. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених
цим Кодексом та іншим законом.

Стаття 1197. Визначення заробітку (доходу), втраченого внаслідок каліцтва або

іншого ушкодження здоров'я фізичної особи, яка працювала за трудовим договором
1. Розмір втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження
здоров'я заробітку (доходу), що підлягає відшкодуванню, визначається у відсотках від
середнього місячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва або іншого
ушкодження здоров'я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної
працездатності, а за її відсутності - загальної працездатності.
Середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється за бажанням потерпілого за
дванадцять або за три останні календарні місяці роботи, що передували ушкодженню
здоров'я або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я.
Якщо середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого є меншим від п'ятикратного розміру
мінімальної заробітної плати, розмір втраченого заробітку (доходу) обчислюється
виходячи з п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати.
2. Для визначення розміру відшкодування у разі професійного захворювання може
братися до уваги за бажанням потерпілого середньомісячний заробіток (дохід) за
дванадцять або за три останні календарні місяці перед припиненням роботи, що було
викликано каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.
3. До втраченого заробітку (доходу) включаються всі види оплати праці за трудовим
договором за місцем основної роботи і за сумісництвом, з яких сплачується податок на
доходи громадян, у сумах, нарахованих до вирахування податку.
До втраченого заробітку (доходу) не включаються одноразові виплати, компенсація за
невикористану відпустку, вихідна допомога, допомога по вагітності та пологах тощо.
Якщо потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, його
середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється, за його бажанням, виходячи з його
заробітку до звільнення або звичайного розміру заробітної плати працівника його
кваліфікації у цій місцевості.
4. Якщо заробіток (дохід) потерпілого до його каліцтва чи іншого ушкодження
здоров'я змінився, що поліпшило його матеріальне становище (підвищення заробітної
плати за посадою, переведення на вищеоплачувану роботу, прийняття на роботу після
закінчення освіти), при визначенні середньомісячного заробітку (доходу) враховується
лише заробіток (дохід), який він одержав або мав одержати після відповідної зміни.
Стаття 1198. Визначення доходу, втраченого внаслідок каліцтва або іншого
ушкодження здоров'я фізичної особи-підприємця
1. Розмір доходу фізичної особи-підприємця, втраченого фізичною особою внаслідок
каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, що підлягає відшкодуванню, визначається з її
річного доходу, одержаного в попередньому господарському році, поділеного на
дванадцять. Якщо ця особа отримувала дохід менш як дванадцять місяців, розмір її
втраченого доходу визначається шляхом визначення сукупної суми доходу за відповідну
кількість місяців.
2. Розмір доходу від підприємницької діяльності, втраченого фізичною особою-
підприємцем внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, визначається на підставі
даних податкового органу.
3. Розмір доходу, втраченого фізичною особою-підприємцем внаслідок каліцтва або
іншого ушкодження здоров'я, обчислюється виходячи з розміру доходу, який потерпілий
мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, у сумах, нарахованих до вирахування
податків.
4. Розмір доходу, втраченого фізичною особою, яка самостійно забезпечує себе
роботою (адвокатом, особою, зайнятою творчою діяльністю, та іншими), визначається так
само як і для ФОП.
Стаття 1199. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим
ушкодженням здоров'я малолітньої або неповнолітньої особи
1. У разі каліцтва або іншого ушкодження здоров'я малолітньої особи фізична або
юридична особа, яка завдала цієї шкоди, зобов'язана відшкодувати витрати на її
лікування, протезування, постійний догляд, посилене харчування тощо.
Після досягнення потерпілим чотирнадцяти років (учнем - вісімнадцяти років)
юридична або фізична особа, яка завдала шкоди, зобов'язана відшкодувати потерпілому
також шкоду, пов'язану із втратою або зменшенням його працездатності, виходячи з
розміру встановленої законом мінімальної заробітної плати.
 2. Якщо на момент ушкодження здоров'я неповнолітня особа мала заробіток, шкода
має бути відшкодована їй виходячи з розміру її заробітку, але не нижче встановленого
законом розміру мінімальної заробітної плати.
3. Після початку трудової діяльності відповідно до одержаної кваліфікації потерпілий
має право вимагати збільшення розміру відшкодування шкоди, пов'язаної із зменшенням
його професійної працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я,
виходячи з розміру заробітної плати працівників його кваліфікації, але не нижче
встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.
4. Якщо потерпілий не має професійної кваліфікації і після досягнення повноліття
продовжує залишатися непрацездатним внаслідок каліцтва або іншого ушкодження
здоров'я, завданого йому до повноліття, він має право вимагати відшкодування шкоди в
обсязі не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.
Стаття 1200. Відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого
1. У разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні
особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від
нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті.
Шкода відшкодовується:
1) дитині - до досягнення нею вісімнадцяти років (учню, студенту - до закінчення
навчання, але не більш як до досягнення ним двадцяти трьох років);
2) чоловікові, дружині, батькам (усиновлювачам), які досягли пенсійного віку,
встановленого законом, - довічно;
3) особам з інвалідністю - на строк їх інвалідності;
4) одному з батьків (усиновлювачів) або другому з подружжя чи іншому членові сім'ї
незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за:
дітьми, братами, сестрами, внуками померлого, - до досягнення ними чотирнадцяти років;
5) іншим непрацездатним особам, які були на утриманні потерпілого, - протягом п'яти
років після його смерті.
2. Особам, визначеним у пунктах 1-5 частини першої цієї статті, шкода
відшкодовується у розмірі середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого з
вирахуванням частки, яка припадала на нього самого та працездатних осіб, які
перебували на його утриманні, але не мають права на відшкодування шкоди. До складу
доходів потерпілого також включаються пенсія, суми, що належали йому за договором
довічного утримання (догляду), та інші аналогічні виплати, які він одержував.
3. Особам, які втратили годувальника, шкода відшкодовується в повному обсязі без
урахування пенсії, призначеної їм внаслідок втрати годувальника, та інших доходів.
4. Розмір відшкодування, обчислений для кожного з осіб, які мають право на
відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, не підлягає подальшому
перерахункові, крім таких випадків: народження дитини, зачатої за життя і народженої
після смерті годувальника; призначення (припинення) виплати відшкодування особам, що
здійснюють догляд за дітьми, братами, сестрами, внуками померлого.
Розмір відшкодування може бути збільшений законом.
Стаття 1201. Відшкодування витрат на поховання
1. Особа, яка завдала шкоди смертю потерпілого, зобов'язана відшкодувати особі, яка
зробила необхідні витрати на поховання та на спорудження надгробного пам'ятника, ці
витрати.
Допомога на поховання, одержана фізичною особою, яка зробила ці витрати, до суми
відшкодування шкоди не зараховується.
Стаття 1202. Порядок відшкодування шкоди
1. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або
смертю потерпілого, здійснюється щомісячними платежами.
 За наявності обставин, які мають істотне значення, та з урахуванням матеріального
становища фізичної особи, яка завдала шкоди, сума відшкодування може бути виплачена
одноразово, але не більш як за три роки наперед.
2. Стягнення додаткових витрат, передбачених частиною першою статті 1195 цього
Кодексу, може бути здійснене наперед у межах строків, встановлених на основі висновку
відповідної лікарської експертизи, а також у разі необхідності попередньої оплати послуг і
майна (придбання путівки, оплата проїзду, оплата спеціальних транспортних засобів
тощо).
Стаття 1203. Збільшення розміру відшкодування шкоди на вимогу потерпілого у
разі зміни стану його працездатності
1. Потерпілий має право на збільшення розміру відшкодування шкоди, якщо його
працездатність знизилася порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання
про відшкодування шкоди.
Стаття 1204. Зменшення розміру відшкодування шкоди на вимогу особи, яка завдала
шкоди
1. Особа, на яку покладено обов'язок відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом або
іншим ушкодженням здоров'я потерпілого, має право вимагати зменшення розміру
відшкодування шкоди, якщо працездатність потерпілого зросла порівняно з тією, яка була
в нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди.
Стаття 1205. Відшкодування шкоди у разі припинення юридичної особи, зобов'язаної
відшкодувати шкоду
1. У разі припинення юридичної особи, зобов'язаної відшкодувати шкоду, завдану
каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, і встановлення її правонаступників
виплата щомісячних платежів покладається на її правонаступників.
У цьому разі вимоги про збільшення розміру відшкодування шкоди пред'являються до
її правонаступників.
2. У разі ліквідації юридичної особи платежі, належні потерпілому або особам,
визначеним статтею 1200 цього Кодексу, мають бути капіталізовані для виплати їх
потерпілому або цим особам у порядку, встановленому законом або іншим нормативно-
правовим актом.
У разі відсутності в юридичної особи, що ліквідується, коштів для капіталізації
платежів, які підлягають сплаті, обов'язок щодо їх капіталізації покладається на
ліквідаційну комісію на підставі рішення суду за позовом потерпілого.
Стаття 1206. Відшкодування витрат на лікування особи, яка потерпіла від
кримінального правопорушення
1. Особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, зобов'язана відшкодувати
витрати закладові охорони здоров'я на лікування потерпілого від цього кримінального
правопорушення, крім випадку завдання шкоди при перевищенні меж необхідної оборони
або у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства
або тяжкої образи з боку потерпілого.
2. Якщо кримінальне правопорушення вчинено малолітньою або неповнолітньою
особою, витрати на лікування потерпілого відшкодовуються особами,
визначеними статтями 1178 і 1179 цього Кодексу. (за загальними правилами
відшкодування шкоди малолітньою неповнолітньою)
3. Якщо лікування проводилося закладом охорони здоров'я, що є у державній
власності, у власності Автономної Республіки Крим або територіальної громади, кошти на
відшкодування витрат на лікування зараховуються до відповідного бюджету.
Стаття 1207. Обов'язок держави відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим
ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок кримінального правопорушення
1. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок
кримінального правопорушення, відшкодовується потерпілому або особам,
визначеним статтею 1200 цього Кодексу, державою, якщо не встановлено особу, яка
вчинила кримінальне правопорушення, або якщо вона є неплатоспроможною.
2. Умови та порядок відшкодування державою шкоди, завданої каліцтвом, іншим
ушкодженням здоров'я або смертю, встановлюються законом.

Стаття 1208. Збільшення розміру відшкодування шкоди у зв'язку з підвищенням

вартості життя і збільшенням розміру мінімальної заробітної плати
1. За заявою потерпілого у разі підвищення вартості життя розмір відшкодування
шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, підлягає індексації
на підставі рішення суду.
2. За заявою потерпілого у разі збільшення розміру мінімальної заробітної плати
розмір відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або
смертю, підлягає відповідному збільшенню на підставі рішення суду.

83. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт чи

послуг: підстави відшкодування, особи, зобов'язані відшкодувати таку шкоду та
строки її відшкодування.

Стаття 1209. Підстави відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товару,

робіт (послуг)
1. Виготовлювач товару, що є нерухомим майном, виконавець робіт (послуг)
зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану фізичній або юридичній особі внаслідок
конструктивних, технологічних, рецептурних та інших недоліків товару, робіт
(послуг), а також недостовірної або недостатньої інформації про них.
Відшкодування шкоди НЕ залежить від вини виготовлювача товару, що є
НЕРУХОМИМ майном, виконавця робіт (послуг), а також від того, чи перебував
потерпілий з ними у договірних відносинах.
2. Виготовлювач товару, що є НЕРУХОМИМ майном, виконавець робіт (послуг)
звільняються від відшкодування шкоди, якщо вони доведуть, що шкода виникла внаслідок
непереборної сили або порушення потерпілим правил користування або зберігання товару,
результатів робіт (послуг).
3. Підстави для відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товару, що є
РУХОМИМ майном, у тому числі такого, що є складовою частиною іншого рухомого
чи нерухомого майна, включаючи електроенергію, встановлюються законом. (ЗУ
«Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції", далі будуть
положення із Закону)

Стаття 1210. Особи, зобов'язані відшкодовувати шкоду, завдану внаслідок

недоліків товарів, робіт (послуг)
1. Шкода, завдана внаслідок недоліків товару, що є НЕРУХОМИМ майном, підлягає
відшкодуванню виготовлювачем товару. А також Шкода, завдана внаслідок
ненадання повної чи достовірної інформації щодо властивостей і правил
користування товаром, що є нерухомим майном, підлягає відшкодуванню
виготовлювачем товару..
Шкода, завдана внаслідок недоліків товару, що є РУХОМИМ майном, у тому числі
таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи
електроенергію, підлягає відшкодуванню виготовлювачем товару або іншою особою,
визначеною відповідно до закону.
2. Шкода, завдана внаслідок недоліків робіт (послуг), підлягає відшкодуванню їх
виконавцем.

Стаття 1211. Строки відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товару,

робіт (послуг)
1. Шкода, завдана внаслідок недоліків товару, що є НЕРУХОМИМ майном, робіт
(послуг), підлягає відшкодуванню, якщо її завдано протягом встановленого строку
служби (строку придатності) товару, результатів робіт (послуг), а якщо він не
встановлений, - протягом десяти років з дня виготовлення товару, виконання роботи
(надання послуги).
2. Шкода, завдана внаслідок недоліків товару, що є НЕРУХОМИМ майном, робіт
(послуг), підлягає відшкодуванню також, якщо:
1) на порушення вимог закону не встановлено строк служби (строк придатності)
товару, результатів робіт (послуг);
2) особу не було попереджено про необхідні дії після закінчення строку служби
(строку придатності) і про можливі наслідки в разі невиконання цих дій.
3. Строк відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товару, що є рухомим
майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого
майна, включаючи електроенергію, встановлюється законом.

Особливості відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товару, що є рухомим

майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого
майна, включаючи електроенергію, встановлюються (ЗУ «Про відповідальність за шкоду,
завдану внаслідок дефекту в продукції",
Стаття 5. Продукція, що має дефект
1. Продукція є такою, що має дефект, у разі, коли вона не відповідає рівню безпеки,
на яку споживач або користувач має право розраховувати виходячи з усіх обставин,
зокрема пов'язаних з розробленням, виробництвом, обігом, транспортуванням,
зберіганням, встановленням, технічним обслуговуванням, споживанням, використанням,
знищенням (утилізацією, переробкою) цієї продукції, а також наданням застережень та
іншої інформації про таку продукцію, у тому числі:
1) представлення продукції споживачеві або користувачеві, включаючи її вигляд,
склад, упаковку, маркування та іншу інформацію про продукцію, її споживання,
використання та знищення (утилізацію, переробку);
2) використання продукції, яке обґрунтовано можна передбачити;
3) час, коли продукцію було введено в обіг.
2. Продукція не може вважатися такою, що має дефект, лише з тієї причини, що після
її введення в обіг було введено в обіг продукцію кращої якості.
Стаття 6. Доведення завдання шкоди
1. Потерпілий повинен довести:
1) наявність шкоди;
2) наявність дефекту в продукції;
3) наявність причинно-наслідкового зв'язку між дефектом в продукції та
шкодою.
2. Потерпілий має право вимагати від виробника надання документації на
продукцію, внаслідок дефекту в якій завдано шкоду, в обсязі, необхідному для
доведення обставин, зазначених у частині першій цієї статті.
Стаття 7. Особи, які відповідають за шкоду
 1. За шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції, відповідає її виробник.
2. Будь-яка особа, яка ввезла на митну територію України продукцію з метою її
продажу, передання в найм (оренду), лізинг або розповсюдження в будь-якій іншій формі в
ході провадження господарської діяльності, відповідно до цього Закону несе
відповідальність як виробник.
3. У разі коли виробник продукції не може бути встановлений, кожний її постачальник
(продавець) відповідно до цього Закону несе відповідальність як виробник, якщо він
протягом 30 днів не повідомить потерпілому найменування та місцезнаходження
виробника або особи, яка поставила йому цю продукцію. Дія зазначеної норми
поширюється також на продукцію, ввезену на митну територію України, якщо на ній не
вказані найменування та місцезнаходження особи, зазначеної в частині другій цієї статті,
навіть якщо на цій продукції вказано найменування її виробника.
Стаття 8. Відшкодування шкоди, за яку несуть відповідальність кілька осіб
1. У разі коли відповідальність перед потерпілим за одну і ту саму шкоду може нести
кілька осіб, потерпілий має право вимагати відшкодування шкоди як від усіх таких осіб,
так і від будь-якої з них окремо. При цьому можуть бути застосовані положення
цивільного законодавства про часткову відповідальність за шкоду та про право зворотної
вимоги (регресу) до винної особи.
Стаття 9. Звільнення від відповідальності та зменшення відповідальності виробника
за шкоду
1. Виробник не несе відповідальності та звільняється від відшкодування шкоди,
якщо доведе наявність будь-якої з таких обставин:
1) він не вводив продукцію в обіг;
2) дефект, внаслідок якого завдано шкоду, виник після введення виробником продукції
в обіг, крім випадків, коли виникнення такого дефекту було зумовлено конструкцією чи
складом продукції;
3) продукція була виготовлена чи розповсюджена виробником не в ході провадження
ним господарської діяльності;
4) дефект в продукції виник внаслідок додержання виробником вимог законодавства
чи виконання обов'язкових для нього приписів органів державної влади.
2. Виробник комплектувального виробу чи складової частини продукції не несе
відповідальності та звільняється від відшкодування шкоди, якщо доведе, що дефект в
продукції може бути віднесений до конструкції готової продукції, до якої входить цей
виріб чи складова частина, або до технічної документації, наданої йому виробником
готової продукції.
3. Відповідальність виробника не може бути зменшена, якщо шкоду завдано як
внаслідок дефекту в продукції, так і внаслідок дій або недогляду третьої особи. При цьому
можуть бути застосовані положення цивільного законодавства про часткову
відповідальність за шкоду та про право зворотної вимоги (регресу) до винної особи.
4. Відповідальність виробника може бути зменшена або виробник може бути
звільнений від відповідальності у разі, коли виходячи з усіх обставин, зокрема пов'язаних
з розробленням, виробництвом, обігом, транспортуванням, зберіганням, встановленням,
технічним обслуговуванням, споживанням, використанням, знищенням (утилізацією,
переробкою) цієї продукції, а також наданням застережень та іншої інформації про таку
продукцію, шкоду завдано як внаслідок дефекту в продукції, так і з вини потерпілого чи
будь-якої особи, за яку потерпілий несе відповідальність згідно з цивільним
законодавством.
5. Звільнення виробника від відповідальності за шкоду на підставах, визначених цією
статтею, не позбавляє потерпілого права вимагати відшкодування шкоди будь-якою
особою, з вини якої вона була завдана, відповідно до статей 1166-1208 Цивільного кодексу
України.
 6. Відповідальність виробника, встановлена цим Законом, не може бути обмежена чи
скасована положенням договору.
Стаття 10. До вимог про відшкодування шкоди застосовується позовна давність
тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності, починається з дня, коли позивачу стало
відомо або мало б стати відомо про наявність шкоди, дефекту в продукції та особу
виробника.
Стаття 11. Строк відшкодування шкоди
1. Шкода підлягає відшкодуванню, якщо вона завдана протягом десяти років з дня
введення в обіг продукції, внаслідок дефекту в якій завдано шкоду, за умови, що
потерпілий пред'явив позов до виробника до закінчення цього строку.

84. Поняття та принципи договірної відповідальності.

Залежно від підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, що порушені, розрізняють

договірну та недоговірну відповідальність.

Договірна відповідальність має місце при порушенні цивільного обов'язку, що виникає з

укладеного сторонами договору. Порушення договірного зобов'язання може полягати у
невиконанні або у неналежному виконанні стороною свого обов'язку. Становить
додатковий до основного, вже існуючого, юридичний обов'язок. Так, згідно з ч. І ст. 622
ЦК боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням
зобов'язання, не звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, якщо інше не
встановлено договором або законом.
Недоговірна відповідальність - це відповідальність за порушення цивільних прав та
обов'язків, що виникають не з договору, а з інших підстав (юридичних фактів).
Недоговірна відповідальність настає у разі порушення встановленого законом або іншим
актом цивільного законодавства юридичного обов'язку, що має абсолютний характер.

Відмінність між договірною та недоговірною відповідальністю полягає у декількох

моментах.
Суб'єктом договірної відповідальності є конкретно визначена особа (боржник), яка
перебуває з потерпілою особою у відносних відносинах.
Суб'єктом недоговірної відповідальності може бути будь-яка особа, яка порушила
суб'єктивне право потерпілого, перебуваючи з ним в абсолютних відносинах.

Форми і розмір недоговірної відповідальності встановлюються тільки законом

(імперативність регулювання), а форми і розмір договірної відповідальності визначаються
як законом, так і укладеним договором (диспозитивність регулювання). За домовленістю
сторін у договорі може встановлюватися відповідальність за дії або бездіяльність, які у
чинному законодавстві правопорушеннями не вважаються, або передбачатися інша форма
відповідальності, ніж та, що закріплена у законі за певне правопорушення. Сторони також
мають можливість збільшити або зменшити розмір відповідальності у порівнянні із
зазначеним у законі, якщо у ньому це прямо не забороняється. Диспoзитивність
дoгoвірнoї відпoвідальнoсті такoж має встанoвлені закoнoм межі. Правочин, яким
скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов’язання -
нікчемний (ст. 614 ЦКУ).

Зокрема, спеціальне правило про неможливість зміни (у тому числі й обмеження розміру
відповідальності) встановлено для договорів приєднання (ст. 634 ЦК).
Принципи цивільнo-правoвoї відпoвідальнoсті - oснoвoпoлoжні ідеї, які виражають
сутність, прирoду і призначення данoгo правoвoгo інституту. На oснoві аналізу чиннoгo
цивільнoгo закoнoдавства Г.В. Єрьoменкo виділяє принципи цивільнo-правoвoї
відпoвідальнoсті, зoкрема: 1) закoнність; 2) невідвoрoтність; 3) принцип індивідуалізації;
4) принцип пoвнoгo відшкoдування шкoди; 5) принцип рівнoсті стoрін; 6) принцип
пoєднання oсoбистих інтересів із суспільними.
принцип закoннoсті. Цей принцип виражається в системі вимoг сувoрoгo та неухильнoгo
дoтримання закoнів і відпoвідних їм підзакoнних актів. У цивільнoму праві нoрми
відпoвідальнoсті мoжуть міститися не тільки в закoні, але мoжуть бути передбачені
умoвами дoгoвoру.

Зміст данoгo принципу при ретрoспективній відпoвідальнoсті пoлягає в наступнoму:

- захoди відпoвідальнoсті мoжуть бути застoсoвані тільки дo oсoби, яка вчинила
прoтиправні діяння;
- питання прo притягнення дo ретрoспективнoї відпoвідальнoсті та прo застoсування
пoкарання вирішують тільки пoтерпіла стoрoна і спеціальнo упoвнoважені oргани в межах
свoєї кoмпетенції, після oтримання звіту абo пoяснень з бoку бoржника;
- притягнення дo відпoвідальнoсті пoвиннo прoвoдитися в устанoвленoму закoнoм абo
дoгoвoрoм пoрядку, тoбтo з дoтриманням встанoвлених правил, щo регламентують
прoцедуру діяльнoсті пo притягненні дo відпoвідальнoсті.
Oсoба в будь-яких випадках при будь-яких oбставин несе відпoвідальність за взяті на себе
зoбoв'язання, за викoнання свoїх oбoв'язків. Тoму відпoвідальність в перспективнoму
аспекті зберігається у всіх випадках, ретрoспективна - на рoзсуд пoтерпілoї стoрoни у
випадках, кoли пoрушуються нoрми дoгoвoру.
Невідвoрoтність ретрoспективнoї відпoвідальнoсті oзначає, щo жoдне прoтиправне
діяння не пoвиннo залишатися безкарним. Даний принцип сприяє зміцненню
правoпoрядку і закoннoсті в суспільстві, правoвoї стабільнoсті суспільних віднoсин.
Принцип відпoвідальнoсті держави перед свoїми грoмадянами, передбачає мoжливість
кoжнoгo на відшкoдування державoю шкoди, запoдіянoї незакoнними діями абo
бездіяльністю oрганів державнoї влади чи їх пoсадoвими oсoбами.
Принцип справедливoсті відпoвідальнoсті прoявляється в тoму, щo за пoрушення
кoнкретнoго oбoв'язку передбачена справедлива міра відпoвідальнoсті. Відпoвіднo дo
данoгo приниципу бoржник зoбoв'язаний пoвністю кoмпенсувати всі завдані
кредитoру збитки, щo включає в себе реальний збитoк, упущену вигoду. В данoму
випадку питання прo відшкoдування збитків дoзвoляється з тoчки зoру кредитoра. В
рішенні Кoнституційнoгo суду України справедливість - це властивість права,
виражену, зoкрема, в рівнoму юридичнoму масштабі пoведінки й у прoпoрційнoсті
юридичнoї відпoвідальнoсті вчиненoму правoпoрушенню.

Принцип канoнізування цивільнoї відпoвідальнoсті, пoлягає в тoму, щo

відпoвідальність пoкладається виключнo на oдну oсoбу, вказану в нoрмативнoму акті,
незалежнo від тoгo, завданo шкoди самoю oсoбoю абo ж іншими oсoбами. Як правилo,
забoрoняється перенесення відпoвідальнoсті на тих, хтo спричинив шкoду, за
виняткoм, наприклад, кoли між стoрoнами є спеціальна угoда з цьoгo питання. Цей
принцип дoзвoляє вирішити прoблему суб'єкта відпoвідальнoсті.

Наприклад, закріплення в закoнoдавстві випадків відпoвідальнoсті власника джерела

підвищенoї небезпеки. Відпoвіднo дo ньoгo відпoвідальність пoкладається на oсoбу, яка
експлуатує oб'єкт абo вoлoдіє, незалежнo від тoгo, з чиєї вини запoдіяна шкoда. У зв'язку з
цим в закoнoдавстві закріплюється oбoв'язкoве страхування небезпечних вирoбничих
oб'єктів, а такoж відпoвідальнoсті при їх експлуатації.

Важливим принципoм є майнoвий характер цивільнo-правoвoї відпoвідальнoсті.

Застoсування цивільнo-правoвoї відпoвідальнoсті завжди пoв'язане з відшкoдуванням
збитків, стягненням запoдіянoї шкoди, сплатoю неустoйoк (штрафів, пені).
У сучаснoму цивільнoму праві виoкремлюють принцип реальнoгo викoнання
зoбoв’язання. На думку С.М. Бервенo, дія данoгo принципу пoкликана забезпечити
реалізацію інтересу кредитoра у викoнанні зoбoв’язання саме в натурі, а не у будь-який
інший спoсіб.
Oдна з oснoвних oсoбливoстей цивільнo-правoвoї відпoвідальнoсті пoлягає у
відпoвіднoсті рoзміру відпoвідальнoсті рoзмірoм запoдіянoї шкoди абo збитків.
Певнoю мірoю мoжна гoвoрити прo межі цивільнo-правoвoї відпoвідальнoсті, які
зумoвлюються її кoмпенсаційним характерoм і внаслідoк цьoгo неoбхідністю
еквівалентнoгo відшкoдування пoтерпілoму запoдіянoї йoму шкoди абo збитку, бo кінцева
мета застoсування цивільнoправoвoї відпoвідальнoсті пoлягає у віднoвленні майнoвoї
сфери пoтерпілoї стoрoни.

85. Види договірної відповідальності. Солідарна та субсидіарна

відповідальність.

Є.O. Суханoв виoкремлює за характерoм завданoї шкoди відпoвідальність за запoдіяння

майнoвoї шкoди (здійснення майнoвoгo правoпoрушення) і відпoвідальність за запoдіяння
мoральнoї шкoди (шкoди, запoдіянoї oсoбі).

На думку В. Тархoва пoділ цивільнo-правoвoї відпoвідальнoсті слід здійснити за такими

критеріями:
- залежнo від суб’єктів: індивідуальна абo спільна (часткoва, сoлідарна, субсидіарна);
- залежнo від характеру відпoвідальнoсті: міри, щo впливають безпoсередньo на
свідoмість oсoби (міри oсoбистoгo характеру), і ті, щo впливають oпoсередкoванo через
майнoві права (інтереси) правoпoрушника;
- залежнo від цілей відпoвідальнoсті: міри є віднoвлювальні (відшкoдування шкoди) і
каральні (репресивні і превентивні); стягнення неустoйки та ін.;
- залежнo від рoзмірів і oбсягу: пoвна, oбмежена, підвищена;
– залежнo від характеру пoділу відпoвідальнoсті між кількoма
правoпoрушниками: часткoва, сoлідарна і субсидіарна відпoвідальність

Зі стоpони кpедитоpа або боpжника у цивільно-пpавовому зобов’язанні можуть діяти дві

чи більше осіб. Залежно від pозподілу пpав та обов’язків між суб’єктами зобов’язання
із множинністю осіб pозpізняють: часткові (пайові), солідаpні, додаткові (субсидіаpні)
зобов’язання. Відповідальність за поpушення цих зобов’язань теж буває частковою,
солідаpною чи субсидіаpною.

Часткове зобов’язання - відповідно до ст. 540 ЦКУ, якщо у зобов’язанні беруть участь
кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати
виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов’язок у рівній частці, якщо інше
не встановлено договором або актом цивільного законодавства. Тaким чином,
чaстковa відповідaльність передбaчaє, що кожний з боржників несе перед кредитором
відповідaльність тільки у тій чaстці, якa припaдaє нa нього відповідно до договору aбо
зaкону. Чaстки кожного з боржників визнaються рівними, якщо зaконом aбо договором не
визнaчений інший розмір.

Солідaрні зобов’язaння виникaють тоді, коли вони передбaчені договором, встaновлені

зaконом чи іншими прaвовими aктaми, зокремa при неподільності предметa зобов’язaння.
Якщо, у тaкому зобов’язaнні є один кредитор і декількa боржників, то кредитор мaє
прaво вимaгaти виконaння від усіх боржників, тaк і від кожного з них окремо, (повністю,
тaк і в чaстині боргу). Не одержaвши повного зaдоволення від одного із солідaрних
боржників своїх вимог, кредитор мaє прaво вимaгaти з решти солідaрних боржників
неодержaне. Боржники зaлишaються зобов’язaними доти, допоки зобов’язaння не буде
виконaно повністю. Зa ч. 4 ст. 543 ЦКУ виконання солідарного обов’язку у повному обсязі
одним із боржників припиняє обов’язок решти солідарних боржників безпосередньо перед
кредитором. При порушенні солідарного обов’язку настає солідарна відповідальність,
за якої кредитор може вимагати відшкодування збитків або оплати неустойки (від
усіх боржників разом та кожного окремо). Відповідно до ч. 1 ст. 554 ЦКУ у разі
порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель
відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не
встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. 3. Особи, які за одним
чи за декількома договорами поруки поручилися перед кредитором за виконання
боржником одного і того самого зобов’язання, є солідарними боржниками і відповідають
перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

Субсидіaрнa відповідaльність мaє місце тоді, коли в зобов’язaннях беруть учaсть двa
боржники, один з яких являється основним, a другий - додaтковим. При цьому несе
відповідaльність перед кредитором додaтково до відповідaльності основного боржникa
субсидіaрний боржник.
Субсидіaрнa відповідaльність може бути передбaченa зaконом, іншими прaвовими aктaми
чи умовaми договору.
Відповідно до ч. 1 ст. 119 ЦКУ солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність
учасники повного товариства за його зобов’язаними усім майном, що їм належить. За
договором поруки сторони можуть передбачити, що поручитель несе субсидіарну
відповідальність перед кредитором за невиконання або неналежне виконання боржником
обов’язку, забезпеченого порукою (ч. 1 ст. 554 ЦКУ).
В ст. 619 ЦКУ До пpед’явлення вимоги особі, яка несе субсидіаpну відповідальність,
кpедитоp повинен пpед’явити вимогу до основного боpжника. У випадку, коли
відмовився основний боpжник задовольнити вимогу кpедитоpа або кpедитоp не
одеpжав в pозумний стpок від нього відповіді на пpед’явлену вимогу, кpедитоp в
повному обсязі може пpед’явити вимогу до особи, яка несе субсидіаpну
відповідальність. Не може вимагати задоволення своєї вимоги кpедитоp від особи, яка
несе субсидіаpну відповідальність, коли ця вимога може бути задоволена шляхом
заpахування до основного боpжника зустpічної вимоги. Особа, яка несе субсидіаpну
відповідальність, повинна повідомити пpо це основного боpжника до задоволення вимоги,
пpед’явленої їй кpедитоpом, а у pазі пpед’явлення позову, - подати клопотання пpо
залучення основного боpжника до участі у спpаві. Основний боpжник, у pазі
недоотpимання цих вимог особою, яка несе субсидіаpну відповідальність, має пpаво
висунути пpоти pегpесної вимоги особи, яка несе субсидіаpну відповідальність,
запеpечення, які він мав пpоти кpедитоpа.
Стаття 1043 ЦК: (Договір управління майном ) 2. Управитель несе субсидіарну
відповідальність за боргами, що виникли у зв'язку із здійсненням ним управління, якщо
вартості майна, переданого в управління, недостатньо для задоволення вимог кредиторів.
3. Субсидіарна відповідальність управителя, встановлена частиною другою цієї статті,
настає також у разі вчинення правочинів з перевищенням наданих йому повноважень або
встановлених обмежень, за умови, що треті особи, які беруть участь у правочині,
доведуть, що вони не знали і не могли знати про перевищення управителем повноважень
або встановлених обмежень. У цьому разі установник управління може вимагати від
управителя відшкодування завданих ним збитків.

Таким чином, суть субсидіаpної (додаткової) відповідальності полягає у тому, що вона: по-
пеpше, настає у випадках, пpямо пеpедбачених законом (договоpом); по-дpуге, є
покладанням додаткової відповідальності, що пеpедбачає наявність основної
відповідальності, котpу несе основна відповідальна особа; по-тpетє, покладається на осіб,
котpі не несуть безпосеpедньо основної відповідальності пеpед кpедитоpом; по-четвеpте,
не може пеpевищувати обсягу основної відповідальності.
Субсидіаpна відповідальність може бути обмежена законом (чи відповідно до нього
договоpом) у часі або пов’язана законом з наявністю певних умов. У законодавстві
існують винятки із загального правила, коли розмір відшкодування може бути обмежено
чи збільшено безпосередньо законом (умовами договору).

Зокрема, ч. 3 ст. 22 ЦКУ наголошує, що збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо

договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Пpи укладенні договоpу стоpони мають пpаво пеpедбачити у ньому умови пpо зменшення
збитків, а також пpо додаткові підстави звільнення боpжника від відповідальності, але не
пpо повне звільнення за поpушення договоpу від відповідальності. Нікчемним
вважається пpавочин пpо обмеження відповідальності, якщо в законі пеpедбачено
інше (повна або збільшена відповідальність). Нікчемним є також пpавочин пpо
обмеження відповідальності за навмисне заподіяння шкоди.
Можливе зменшення (обмеження) розміру відповідальності правопорушення, якщо: 1)
доказана вина обох сторін у невиконанні (неналежному виконанні) зобов’язання; 2)
кредитор навмисно чи необережно сприяв збільшенню розміру збитків або не вжив заходів
щодо їх зменшення; 3) суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої
фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди
завдано безпосереднім вчиненням злочину (ст. 1193 ЦКУ).
Змішaною є відповідність, якa нaступaє з вини обох сторін (кредиторa і боржникa). І
хочa тільки боржник несе відповідaльність зa невиконaння чи ненaлежне виконaння
зобов’язaння, зменшення обсягу тaкої відповідaльності для боржникa дaє прaво зробити
припущення, що між ним і кредитором перерозподіляється чaстинa його відповідaльності.
Тому кредитор не в повному обсязі внaслідок тaкого перерозподілу отримує
відшкодувaння.
З окремих видів зобов’язань закон (інші правові акти) за порушення цивільних прав та
обов’язків можуть встановлювати підвищену відповідальність. Так, за заявою потерпілого
у разі збільшення розміру мінімальної заробітної плати розмір відшкодування шкоди,
завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, підлягає збільшенню
розмір відшкодування шкоди, якщо його працездатність знизилася порівняно з тією, яка
була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди (ст. 1203 ЦКУ).
Отже, необхідно відрізняти від субсидіaрної відповідaльності відповідaльність
боржникa зa дії інших осіб, якa мaє місце у тих випaдкaх, коли нa інших осіб
боржником поклaдено виконaння обов’язку. Третя особa нa відміну від субсидіaрного
боржникa, не пов’язaнa із кредитом цивільними прaвовідносинaми. Тому кредитор, зa
зaгaльним прaвилом, може пред’явити свої вимоги, що випливaють із невиконaння aбо
ненaлежного виконaння зобов’язaння, лише до свого боржникa, aле не до третьої особи,
якa не виконaлa aбо ж виконaлa зобов’язaння ненaлежним чином. Тaк, якщо підрядник
поклaв нa субпідрядникa виконaння чaстини робіт, які він зa договором підряду
зобов’язaний виконaти, то відповідaльність перед зaмовником зa ненaлежне виконaння
визнaчених робіт субпідрядником несе підрядник. Боржник, що притягнутий кредитором
до відповідaльності зa дії третьої особи, мaє до третьої особи прaво зворотної вимоги у
розмірі виплaченого відшкодувaння зa невиконaння aбо ненaлежного виконaння нею
зобов’язaння. Якщо у нaведеному приклaді підрядник відшкодовує зaмовнику зaподіяні
збитки внaслідок невиконaння aбо ненaлежного виконaння зобов’язaння субпідрядником,
то прaво зворотної вимоги мaє підрядник до субпідрядникa у розмірі виплaченого
відшкодувaння зaмовнику. Проте, зaконом aбо договором може бути встaновлено, що
відповідaльність несе іншa особa, що є безпосереднім виконaвцем.
Відповідaльність зa шкоду, зaподіяну її прaцівникaми юридичної особи, не є ні
субсидіaрною відповідaльністю, ні відповідaльністю зa дії третіх осіб, оскільки дії
прaцівників юридичної особи під чaс виконaння ними своїх трудових обов’язків
ввaжaються діями безпосередньо юридичної особи.

86. Форми договірної відповідальності. Поняття відшкодування збитків.

Реальні збитки та упущена вигода. Сплата неустойки. Втрата завдатку. Інші форми
відповідальності.

Договірною вважається відповідальність у формі відшкодування збитків, сплати

неустойки, втрати завдатку або позбавлення суб'єктивного права за невиконання або
неналежне виконання зобов'язання, яке виникло з договору. Наприклад, за поставку
товарів, що виявилися недоброякісними (брак), постачальник сплачує покупцеві штраф у
розмірі 20 відсотків від вартості цих товарів, повертає суму - вартість товарів, якщо вона
була сплачена покупцем, а також відшкодовує витрати, яких зазнав покупець у зв'язку з
проведенням експертизи, зберіганням, поверненням забракованих товарів постачальникові
тощо. Така відповідальність є договірною, бо вона настає за порушення обов'язків, що
засновані на договорі поставки.

Стаття 22. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди

1. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право
на їх відшкодування.
2. Збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також
витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права
(реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право
не було порушене (упущена вигода).
3. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не
передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір
упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути
меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.
4. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова
шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може
відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження
пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом.
У ГК України під збитками розуміються:
– витрати, зроблені управненою стороною;
– втрата або пошкодження її майна;
– неодержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного
виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності
другою стороною.
Цивільним кодексом України (далі – ЦК України) перших два види збитків
визначено, як реальні збитки, останній вид – упущеною вигодою.
Крім того, окрім зазначених вище збитків статтею 225 ГК України до складу збитків,
що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення
включаються:
– вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до
вимог законодавства;
– додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб’єктам, вартість додаткових
робіт, додатково виплачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків
внаслідок порушення зобов’язання другою стороною;
– неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала
право розраховувати у разі належного виконання зобов’язання другою стороною;
– компенсація моральної шкоди.
Касаційний господарський суд зауважив що пред'явлення вимоги про
відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора
обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним
отримані.

Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи,
і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка
позбавила його можливості отримати прибуток.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від
18.05.2016 у справі № 6-237цс16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 30.05.2018 у справі № 750/8676/15-ц (провадження № 14-79цс18).

Стаття 549. Поняття неустойки

1. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник
повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
2. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або
неналежно виконаного зобов'язання.
3. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно
виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Стаття 550. Підстави виникнення права на неустойку
1. Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих
невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.
2. Проценти на неустойку не нараховуються.
3. Кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за
порушення зобов'язання (стаття 617 цього Кодексу).
Стаття 552. Правові наслідки сплати (передання) неустойки
1. Сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов'язку
в натурі.
2. Сплата (передання) неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування
збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.
Традиційно, різновидом неустойки розглядають штраф і пеню. Штраф, як вид
неустойки, обчислюється, як правило, у відсотках від суми невиконаного або неналежно
виконаного зобов'язання або у твердій сумі і стягується однократно.
Так, наприклад, ст. 231 Господарського кодексу України передбачає, за порушення
умов зобов'язання щодо якості товарів, якщо хоча б одна зі сторін належить до
державного сектора економіки, стягується штраф у розмірі 20 відсотків вартості неякісних
товарів.
Пеня, як вид неустойки, обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного
грошового зобов'язання за кожен день прострочки.
Пеня може поєднуватися зі штрафом. Так, скажімо, за перші 30 днів прострочки
виконання зобов'язання може стягуватися пеня за кожний день, а потім - штраф.
ВАЖЛИВО! За співвідношенням до збитків вирізняють чотири види неустойки:
o залікова,
o штрафна,
o альтернативна
o виключна.
Залікова неустойка - найпоширеніший вид неустойки. Кредитор стягує у повному
обсязі неустойку в залік збитків, а якщо неустойка не покриває збитків, то стягує і
збитки в тій частині, що не покрита заліковою неустойкою. Прикладом залікової
неустойки е така, яка традиційно передбачається за порушення строків поставки
продукції. Якщо постачальник своєчасно не поставив продукцію, замовник має право
стягнути з нього неустойку, а якщо при цьому вона не покриває збитків, то і непокриті
неустойкою збитки. Скажімо, постачальник своєчасно не поставив до 1 січня стільці і
ялинки. Зрозуміло, що якщо ялинки прийшли через тиждень після Нового року, неустойка
не може покрити понесені збитки, і вони будуть достягуватися.
Закріплена у ГК Укрїни: Стаття 232. Порядок застосування штрафних санкцій
1. Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні
санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями.
Стаття 624. Збитки і неустойка
1. Якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона підлягає
стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.
2. Договором може бути встановлено обов'язок відшкодувати збитки лише в тій
частині, в якій вони не покриті неустойкою.
3. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на
відшкодування збитків або можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи
відшкодування збитків.
Штрафна неустойка дає змогу кредиторові стягнути і неустойку, і збитки у повному
обсязі. Цей вид неустойки покладає на боржника додаткову відповідальність. Так, при
поставці неякісної продукції замовник має право стягнути з постачальника як збитки
(вартість забракованої продукції), так і неустойку у вигляді 20 відсотків штрафу від суми
забракованої продукції. У ЦК закріплено штрафну неустойку!
Сторони можуть передбачити у договорі й альтернативну неустойку, умови якої
надають кредиторові право вибору: вимагати відшкодування заподіяних збитків чи
стягувати зазначену в договорі неустойку. На практиці кредитор не завжди може негайно
визначити розмір збитків, яких він зазнав унаслідок неналежного виконання договору
контрагентом, це перешкоджає йому визначитися у виборі: стягувати неустойку чи збитки?
За відсутності збитків, звичайно, є сенс звернутися до неустойки, але якщо збитки
настали, то важко швидко визначитися, покриє неустойка збитки чи ні. Саме ця
невизначеність і є основною причиною того, що цей вид неустойки надзвичайно рідко
застосовується на практиці.
Виключна неустойка надає змогу кредиторові стягувати з боржника лише неустойку,
можливість вимагати відшкодування збитків виключається. Як правило, виключною
неустойкою транспортні організації захищаються від претензій своїх клієнтів.

Цк : Стаття 570. Поняття завдатку

1. Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові
боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження
зобов'язання і на забезпечення його виконання.
2. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника
платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
Стаття 571. Правові наслідки порушення або припинення зобов'язання, забезпеченого
завдатком
1. Якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у
кредитора.
Якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повернути
боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості.
2. Сторона, винна у порушенні зобов'язання, має відшкодувати другій стороні збитки
в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено
договором.
3. У разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок
неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.
Тобто, сума коштів, сплачена як завдаток (так само як і аванс), включається до
загальної ціни товару. Відмінність завдатку та авансу полягає у наслідках, які настають у
разі порушення умов договору однією із сторін (покупцем або продавцем).
Так, у разі порушення умов договору покупцем, завдаток залишається у
продавця. Наприклад, якщо покупець відмовився оплатити отриманий товар у
повному обсязі, продавець має право вимагати повернення товару, проте сума
коштів, сплачена як завдаток, покупцю не повертається.
Але, якщо порушення зобов’язання сталося з вини продавця, то він зобов’язаний
повернути покупцю завдаток, та додатково сплатити суму у розмірі завдатку. Якщо як
завдаток було передано майно, продавець додатково має сплатити суму у розмірі вартості
такого майна. Тобто, у такому випадку завдаток повертається у подвійному розмірі.

ІНШІ ВИДИ? Можливо господарські?

Стаття 217. Господарські санкції як правовий засіб відповідальності у сфері
господарювання
1. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері
господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі
економічні та/або правові наслідки.
2. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій:
відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.
Стаття 235. Оперативно-господарські санкції
1. За порушення господарських зобов'язань до суб'єктів господарювання та інших
учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські
санкції - заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або
попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими
сторонами зобов'язання в односторонньому порядку.
2. До суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані
лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором.
3. Оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб'єкта,
який порушив господарське зобов'язання.
Стаття 236. Види оперативно-господарських санкцій
1. У господарських договорах сторони можуть передбачати використання таких видів
оперативно-господарських санкцій:
1) одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із
звільненням її від відповідальності за це - у разі порушення зобов'язання другою
стороною;
відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або
достроково виконано боржником без згоди другої сторони;
відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення
виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;
2) відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого
виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в
односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку
боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);
3) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій
належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку
оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції
(робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;
4) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка
порушує зобов'язання.
2. Перелік оперативно-господарських санкцій, встановлений у частині першій цієї
статті, не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші
оперативно-господарські санкції.

87. Умови договірної відповідальності. Порушення договору як підстава

відповідальності. Причинний зв’язок. Вина як умова відповідальності. Випадки,
коли відповідальність настає без вини.

Цивільно-правова відповідальність настає за наявності передбачених законом умов —

юридичних фактів, сукупність яких утворює склад цивільного правопорушення. Про них
вже йшлося при розгляді зобов’язань із заподіяння шкоди. За загальним правилом це
чотири умови: 1) протиправність дій боржника; 2) наявність шкоди майнової (збитків) чи
немайнової; 3) наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою боржника і
виникненням збитків; 4) вина боржника

Умови настання цивільно-правової відповідальності (ст. 1166 ЦК):

1) наявність шкоди(збитків). Шкода може бути майновою або немайновою(мо-
ральною). Відповідно до ч. 2 ст. 22 ЦК майновою шкодою або збитками є: втрати, яких
особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа
зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права(реальні збитки);
доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не
булопорушене(упущена вигода).
Згідно з ч. 2 ст. 23 ЦК моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях,
яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушко-дженням здоров’я; у
душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з про-типравною поведінкою
щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів; у душевнихстражданнях, яких фізична
особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та
гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
2) протиправність поведінки особи. Протиправною вважається така поведінка
особи, яка порушує норми закону чи іншого нормативного акту або виразилась у невико-
нанні чи неналежному виконанні договірного зобов’язання або в заподіянні недоговірної
шкоди життю, здоров’ю чи майну іншої особи тощо, незалежно від того, чи знав право-
порушник про протиправність своєї поведінки, чи ні. При цьому порушуються не лише
норми об’єктивного права, а й суб’єктивне право тієї чи іншої особи. Наприклад, якщо
майну власника заподіяно шкоду, то він обмежується у своїх можливостях повною мірою
володіти, користуватись або розпоряджатись своїм майном, тобто порушується його
суб’єктивне право власності. Протиправна поведінка завжди проявляється у конкретних
формах, безпосередньо пов’язаних з характером юридичних обов’язків.
Обов’язки поля-гають у: а) необхідності вчиняти певні дії(активний обов’язок); б)
необхідності утриму-ватися від вчинення певних дій(пасивний обов’язок). Залежно від
характеру юридичного обов’язку протиправна поведінка може виступати у формі
протиправної дії або проти-правної бездіяльності. Як протиправна дія, так і протиправна
бездіяльність є порушенням юридичного обов’язку.
3) наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкю та шкодою(збит-
ками). Причинний зв’язок– це зв’язок, що об’єктивно існує між протиправною поведін-
кою боржника і наслідком, який настав(шкодою). У тих випадках, коли наслідок є про-
явом випадкового, незакономірного збігу певних обставин, серед яких поведінка боржни-
ка не є істотною, причинного зв’язку нема. Не вважається таким випадком, зокрема, не-
додержання своїх обов’язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, по-
трібних для виконання зобов’язання, відсутність у боржника необхідних коштів тощо.
4) наявність вини. Вина– це певне психічне ставлення особи до своєї неправомір-ної
поведінки та її наслідків. В цивільному праві форма вини, як правило, не впливає на
розмір відповідальності. Особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за на
явності її вини(умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або за-
коном. Презумпція вини особи полягає у тому, що особа є невинуватою, якщо вона дове-
де, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання(ч. 1ст.
614 ЦК). Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов’язання(ч. 2 ст. 614
ЦК). Боржник буде вважатися винним доти, доки не доведе свою невинність.
Особа є невинною, якщо доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо
належноговиконання зобов’язання.
Для виникнення цивільно-правової відповідальності форма вини(умисел чи необ-
ережність) значення не має, однак у випадках, встановлених законом, може впливати
нарозмір відшкодування. (Наприклад, ст. 1193 ЦК– урахування вини потерпілого і матеріа-
льного становища фізичної особи, яка завдала шкоди(груба необережність); ст. 616 ЦК–
суд має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, якщо
кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих по-
рушенням зобов’язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення). Згідно з ч. 3 ст. 1193
ЦК, вина потерпілого не враховується у разі: а) відшкодуванні додаткових витрат
привідшкодуванні шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням
здоров’я(зумовленихпотребою посиленого харчування, санаторно-курортного
лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо) (ч. 1 ст. 1195 ЦК);
б) відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника(ст. 1200 ЦК); в) відшкодування
витрат на поховання(ст. 1201 ЦК); г) якщо потерпілим є малолітня або недієздатна особа.
Для притягнення особи до цивільно-правової відповідальності необхідні або по-вний
склаправопорушення, який складається з названих вище чотирьох елементів, або
увипадках, передбачених у законі чи договорі, – неповний, усічений склад– протиправ-
ність і вина. За відсутності хоча б одного з цих елементів(крім випадків відповідальності
без вини) цивільна відповідальність не настає.
Відповідальність без вини можлива тільки в окремих, передбачених законом
випадках в цивільному праві (наприклад, при заподіянні шкоди джерелом
підвищеної небезпеки).
У цивільному праві в окремих випадках, прямо встановлених у законі або договорі,
цивільно-правова відповідальність може настати і при відсутності вини. Відповідальність,
яка не залежить від вини правопорушника, називають підвищеною, маючи на увазі не
збільшення розміру, а її більшу суворість порівняно з відповідальністю, що настає за
типових умов відповідальності. Підвищена відповідальність встановлена, зокрема:
 для боржника, який прострочив виконання зобов'язання, якщо після
прострочення випадково настала неможливість виконання (ч. 2 ст. 612 ЦК);
2. Боржник, який прострочив виконання зобов'язання, відповідає перед кредитором за
завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після
прострочення.
 підвищену договірну відповідальність несе професійний зберігай за
втрату, нестачу або пошкодження речі (ч. 2 ст. 950 ЦК);
2. Професійний зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не
доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про
які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи
грубої необережності поклажодавця.
 виконавець, якій порушив договір про надання послуг за плату при
здійсненні ним підприємницької діяльності (ст. 906 ЦК);
Стаття 906. Відповідальність виконавця за порушення договору про надання послуг
1. Збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору
про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем, у разі наявності
його вини, у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Виконавець, який
порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької
діяльності, відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося
неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або
законом.
 у разі завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК);
5. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за
завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили
або умислу потерпілого.
 за шкоду, завдану органами державної влади, місцевого
самоврядування, їх посадовими, службовими особами при здійсненні їх діяльності
(статті 1173—1176 ЦК).

Зазначені та інші випадки відповідальності без вини є лише винятком із

загального принципу відповідальності за вину в цивільному праві. Розширення меж
цивільно-правової відповідальності обумовлюється різними чинниками, зокрема,
підвищеною небезпекою певних видів діяльності, різним професійним рівнем учасників
цивільних правовідносин, характером відносин тощо. Наявність випадків відповідальності
без вини також обґрунтовується специфікою цивільно-правових санкцій, які, як правило,
мають майновий характер і реалізують компенсаторно-відновлювальну функцію.
Вважається, що підвищена цивільно-правова відповідальність ґрунтується на началах
ризику та відповідає принципу справедливості.

Слід розмежувати такі правові категорії, як «відповідальність без вини» і

«відповідальність незалежно від вини», оскільки вони не є тотожними. Яскравим
прикладом для розмежування зазначених понять є ч. 1 і 2 ст. 950 ЦК України.
 Так, якщо за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач
відповідає на загальних підставах, тобто за наявності вини, яка презюмується, то
професійний зберігач відповідає за ці порушення, якщо не доведе, що це сталося
внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі, про які професійний зберігач,
приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої
необережності поклажодавця, тобто відповідальність професійного зберігача може настати
без вини.
Якщо в першому випадку, щоб звільнитися від відповідальності, треба довести, що
вини в діях зберігача немає, то в другому випадку звільнитися від такої відповідальності
доказом невинуватості неможливо (доведення невинуватості не буде мати жодного
юридичного значення). Звільнитися від такої відповідальності можна лише за умови, якщо
буде доведено наявність непереборної сили, таких властивостей речі, про які професійний
зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, умислу поклажодавця.

88. Обставини, що впливають на відповідальність боржника. Поняття

неможливості виконання та його види. Поняття обставин непереборної сили та їх
значення. Поняття та правові наслідки прострочення кредитора.

Ще в римському праві були визначені дві обставини, які звільняли боржника від
відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання: випадок (казус)
та непереборна сила.
Випадок (казус) — це суб'єктивна підстава звільнення від цивільно-правової
відповідальності. Випадок (казус) має місце тоді, коли психічне ставлення суб'єкта до
своїх дій (бездіяльності) та їх результатів виражається в неусвідомленні і неможливості
усвідомлення протиправності своєї поведінки та непередбаченні її протиправних
наслідків.
Іншими словами, при наявності випадку відсутня вина боржника, а за відсутності вини
немає цивільно-правової відповідальності, крім ситуацій, коли законом або
договором передбачена підвищена відповідальність (незалежно від вини).
Випадок необхідно відмежовувати від вини, яка проявляється у формі
необережності. Головним критерієм розмежування цих двох категорій є момент
передбачення.
Вина певною мірою завжди пов'язана з передбаченням (або його можливістю чи
необхідністю). Обставини, які перебувають за межами того, що суб'єкти могли та повинні
були передбачити, В. Тархов називає випадками1. Такі обставини є перешкодою до
правільного розуміння та оцінки людиною своєї діяльності і не дають їй змоги навіть
припустити можливість настання несприятливих наслідків цієї діяльності.
Непереборна сила — це об'єктивне явище, тобто подія, яка не залежить від волі,
свідомості та бажання людини. Іноді непереборну силу називають кваліфікованим
випадком. У зв'язку з тим, що в цивільному законодавстві в окремих випадках передбачена
відповідальність незалежно від вини, то непереборна сила набуває значення межі
цивільно-правової відповідальності. Так, дія непереборної сили звільняє від
відповідальності «професійного охоронця» за втрату, нестачу або пошкодження
переданого на схов майна та володільця джерела підвищеної небезпеки за шкоду,
заподіяну цим джерелом.
Непереборна сила – це надзвичайна і невідворотна за даних умов подія.
 Під надзвичайною подією розуміється явище, яке перевищує все звичайне і
ординарне, тобто виключне, дуже велике за силою чи ступенем прояву або несподіване в
своїй дії. Надзвичайність явищ може проявлятися в різних аспектах. Як правило, такі
явища мають велику потужність та руйнівну силу. Але в деяких випадках надзвичайність
полягає в рідкості виникнення тієї чи іншої події, сильному первісному імпульсі або
масштабності. Невідворотність дії непереборної сили чи шкоди, яка заподіюється нею,
тісно пов'язана з її надзвичайним характером. Така невідворотність є об'єктивною, тобто
питання передбачення дії непереборної сили не має значення для звільнення боржника від
відповідальності. Наслідки дії непереборної сили неможливо відвернути будь-якими
засобами, наявними у даної особи в конкретних умовах, навіть тоді, коли ця особа могла
передбачити цю непереборну силу. Наприклад, якщо капітан корабля, що знаходиться в
морі, знав про шторм, він не міг запобігти втраті та пошкодженню вантажу внаслідок дії
цього шторму.
До обставин непереборної сили відносять як стихійні природні явища (землетрус,
повень, шторм та ін.), так і суспільні явища (воєнні дії, страйки, мораторії та ін.).
Явище, яке визнається непереборною силою, завадило особі вчинити певні дії, або ж,
навпаки, спонукало її до таких дій.
Поняття непереборної сили носить відносний характер, тобто одне і те ж явище в
одному випадку визнається непереборною силою, а в іншому — ні. Критерієм визначення
події як непереборної сили є її специфічні ознаки: надзвичайність та невідворотність за
даних умов. До того ж по мірі розвитку науково-технічного прогресу і в зв'язку з цим з
підвищенням можливостей опору стихійним явищам уявлення про непереборну силу теж
трансформується.
Хоча непереборна сили — це об'єктивно випадкова обставина, але боржник не повинен
примирятися з неминучістю настання шкоди в результаті її дії. Йому належить вчиняти
опір негативному впливу непереборної сили всіма можливими засобами.
Непереборна сила — це загальноправова категорія. Дія непереборної сили звільняє
зобов'язану особу як від договірної, так і від позадоговірної відповідальності. Явище
(подія), що визнається непереборною силою, — це об'єктивно випадковий, зовнішний
чинник щодо діяльності відповідальної особи. Але, будучи об'єктивно випадковим
явищем, непереборна сила причинно-необхідно пов'язана і з діяльністю, і з шкідливими
наслідками, що настали.

Закон не визначає поняття "неможливість виконання зобов'язання". Під цим слід розуміти
неможливість для боржника через різні причини здійснити передбачені зобов'язанням дії,
спрямовані на його виконання.
Розрізняють випадкову і винну неможливість виконання.
За випадкової неможливості виконання зобов'язання припиняється, і боржник не несе
відповідальності за його невиконання.
Випадкова неможливість може бути зумовлена як непереборною силою, так і будь-якою
іншою обставиною, настання якої боржник не міг і не повинен був передбачити. Якщо
жодна зі сторін до виникнення неможливості виконання ще не встигла здійснити дії,
пов'язані із зобов'язанням, воно припиняється.
Вже здійснене виконання у взаємному зобов'язанні зберігає силу за умови, що сторона, яка
його виконала, отримала від іншого контрагента зустрічне задоволення, а те виконання, за
яке вона зустрічного задоволення не отримала, їй повертається.
За винної неможливості виконання зобов'язання не припиняється, а лише змінюється,
оскільки для винної сторони обов'язок виконання трансформується в обов'язок
відшкодувати завдані контрагентові збитки, сплатити неустойку і т. ін. Коли предмет
зобов'язання визначений індивідуальними ознаками, його знищення спричинює
неможливість виконання, і зобов'язання припиняється. Родові речі є речами замінними і
доти, доки їх заміна для боржника неможлива, зобов'язання продовжує існувати.
Неможливість виконання може поширюватися на все зобов'язання або на окрему його
частину. Вона може бути як постійною, так і тимчасовою. За постійної неможливості
виконання зобов'язання припиняється, оскільки мета його недосяжна. За тимчасової
неможливості виконання зобов'язання не припиняється, тільки виконання переноситься до
усунення перешкод. Неможливість виконання зумовлена певними об'єктивними
обставинами, через які боржник не може здійснити виконання.
Але у всіх випадках неможливість виконання зобов'язання може бути підставою його
припинення.
Поняття та правові наслідки прострочення кредитора. Стаття 613. Прострочення
кредитора
1. Кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне
виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором,
актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв
ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.
Кредитор також вважається таким, що прострочив, у випадках, встановлених частиною
четвертою статті 545 цього Кодексу. (4. У разі відмови кредитора повернути борговий
документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання.
У цьому разі настає прострочення кредитора.)
2. Якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов'язок,
виконання зобов'язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора. 3.
Боржник не має права на відшкодування збитків, завданих простроченням кредитора,
якщо кредитор доведе, що прострочення не є наслідком його вини або осіб, на яких за
законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання. 4. Боржник за
грошовим зобов'язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора.

89. Інші підстави звільнення боржника від відповідальності за

невиконання чи неналежне виконання зобов’язання.

Ще однією обставиною, яка звільняє від цивільної відповідальності, є форс-мажор.

При настанні обставин форс-мажору строк виконання контракту для сторони, на яку
впливає обставина, відсувається на весь період її дії до моменту усунення її наслідків.
В України наявність форс-мажорних обставин засвідчується Торгово-промисловою
палатою України та уповноваженими нею регіональними торгово-промисловими
палатами Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні».стаття 14-
1. Видача сертифікатів щодо форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили)
1. Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-
промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили)
та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб’єкта
господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини
(обставини непереборної сили) для суб’єктів малого підприємництва видається
безкоштовно.
2. Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та
невідворотні обставини, що об’єктивно унеможливлюють виконання зобов’язань,
передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов’язків згідно із
законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт
або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими
атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова
мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога,
збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція,
заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину,
встановленого Кабінетом Міністрів України, експропріація, примусове вилучення,
захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія,
протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту,
регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття
морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також
викликані винятковими погодними умовами і стихійним лихом, а саме: епідемія, сильний
шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град,
заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа,
посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха тощо.
Ознаками форс-мажорних обставин є наступні:
- вони не залежать від волі учасників цивільних (господарських) відносин;
- мають надзвичайний характер;
- є невідворотними;
- унеможливлюють виконання зобов’язань за даних умов здійснення господарської
діяльності.
Необхідно зазначити, що форс-мажорні обставини не мають «преюдиціальний»
(заздалегідь встановлений) характер. При їх виникненні, сторона яка посилається на дію
форс-мажорних обставин повинна це довести.
Іншими словами, сторона яка посилається на конкретні обставини повинна довести те
що вони є форс-мажорними і що немаловажне, що ці обставини є форс-мажором саме для
конкретного випадку. Виходячи з ознак форс-мажорних обставин довести їх
надзвичайність та невідворотність.

Отже, невиконання зобов'язання в зазначений строк, викликане форс-мажорними

обставинами, не визнається простроченням і не призводить до штрафних санкцій для
зобов'язальної сторони договору. Форс-мажор — це юридичний факт, що спричиняє
неможливість виконання договірних зобов'язань у строк. Для того щоб обставина була
визнана форс-мажором, вона повинна настати після укладення договору, але аж ніяк не під
час його укладення. У противному разі договір просто не укладається. Якщо одна із сторін
заздалегідь знала про неможливість виконання договірних зобов'язань та приховала цей
факт від контрагента, то договір визнається недійсним з покладенням відповідальності на
винну сторону.
Як і непереборна сила, форс-мажор являє собою зовнішню щодо діяльності зобов'язаної
особи обставину, яка не залежить від її волі та бажання. Проте форс-мажор — це
неможливість виконання зобов'язань у результаті цілеспрямованих дій осіб, що
перебувають за межами зобов'язання. У зв'язку з цим як форс-мажорні обставини, що
звільняють сторони від відповідальності за невиконання (неналежне виконання)
договірних зобов'язань, повинні бути передбачені тільки такі обставини, які не можуть
бути створені або штучно викликані самими сторонами за договором.
Форс-мажорні обставини звільняють лише від договірної відповідальності, тобто вони є
спеціальними обставинами, що звільняють від цивільно-правової відповідальності.

90. Поняття заходів оперативного впливу. Співвідношення заходів

оперативного впливу та відповідальності.
Заходи оперативного впливу - це юридичні засоби правоохоронного характеру, які
застосовуються до порушника цивільних прав і обов'язків самим уповноваженою особою
як стороною в цивільному правовідносинах без звернення до компетентним державним чи
громадським органів за захистом права.
Види .
1. Заходи оперативного впливу, пов'язані з виконанням зобов'язань за рахунок боржника..
2. Заходи оперативного впливу, пов'язані із забезпеченням зустрічного задоволення.
3. Заходи оперативного впливу, пов'язані з відмовою вчинити певні дії в інтересах
несправного контрагента (заходи відмовної характеру).
До них відносяться:
а) відмова від договору;
б) відмова від прийняття неналежного виконання;
+в) відмова в зустрічному задоволенні через неналежне виконання зобов'язання.
Цивільне законодавство поняття «заходи оперативного впливу» не містить. У ст. 16
Цивільного кодексу України (далі – ЦК), заходи оперативного впливу серед інших
способів захисту прав не фігурують. При цьому можливість застосування даних мір
кредитором з метою захисту своїх порушених прав передбачена у багатьох нормах
ЦК, зокрема: ч. 2 ст. 696, ч. 1 ст. 709, ч. 3 ст. 849, ч. 3 ст. 877 та ін.
Приклади з ЦК:
ч. 2 ст. 696: Якщо сторона, яка зобов'язана страхувати товар, не застрахувала його,
друга сторона має право застрахувати товар і вимагати відшкодування витрат на
страхування або відмовитися від договору.
ч. 1 ст. 709 : Продавець або виготовлювач (чи уповноважені ними представники)
зобов'язані прийняти товар неналежної якості від покупця і задовольнити його
вимоги про заміну товару або усунення недоліків. Доставка товару продавцеві та
його повернення покупцеві здійснюються продавцем або виготовлювачем, а в разі
невиконання ними цього обов'язку або відсутності продавця чи виготовлювача в
місцезнаходженні покупця повернення товару може бути здійснене покупцем за їхній
рахунок.
ч. 3 ст. 849: Якщо під час виконання роботи стане очевидним, що вона не буде
виконана належним чином, замовник має право призначити підрядникові строк для
усунення недоліків, а в разі невиконання підрядником цієї вимоги - відмовитися від
договору підряду та вимагати відшкодування збитків або доручити виправлення
роботи іншій особі за рахунок підрядника.
ч. 3 ст. 877 Підрядник, який виявив у ході будівництва не враховані проектною
документацією роботи і необхідність у зв'язку з цим проведення додаткових робіт і
збільшення кошторису, зобов'язаний повідомити про це замовника.
У разі неодержання від замовника в розумний строк відповіді на своє повідомлення
підрядник зобов'язаний зупинити відповідні роботи з віднесенням збитків, завданих цим
зупиненням, на замовника. Замовник звільняється від відшкодування цих збитків, якщо
доведе, що у проведенні додаткових робіт немає необхідності.

При цьому науковцями вірно звертається увага на те, що застосування заходів

оперативного впливу змінює структуру договірних правовідносин, а це безпосередньо
позначається на майнових правах та інтересах порушника.
Наприклад, згідно ч. 3 ст. 850 ЦК якщо під час виконання роботи за договором підряду
стане очевидним, що вона не буде виконана належним чином, замовник, зокрема, може
відмовитись від договору підряду й вимагати відшкодування збитків або доручити
виконання роботи іншій особі за рахунок підрядника. Отже у будь-якому варіанті на
підрядника, як на боржника що порушив договір, покладається обов’язок відшкодувати
збитки, що безумовно, є несприятливими майновими наслідками для останнього.
Серед характерних ознак заходів оперативного впливу перш за все необхідно вказати
на їх правоохоронний характер, що проявляється в можливості їх застосування
виключно за факт порушення контрагентом договірного зобов’язання.
Застосування заходів оперативного впливу кредитором як управненою особою
(управнена сторона - це та сторона, яка має право вимагати виконання обов*язку, які
надається можливість скористатись правом) веде до зниження для останнього негативних
наслідків порушення договору.
Невід’ємною властивістю всіх оперативних заходів є їх односторонній характер. Це
означає, що, по-перше, вони застосовуються виключно у позасудовому порядку, а отже
їх застосування не пов’язане із силою державного примусу. Однак із метою
гарантування правомірного використання оперативних заходів управненою
особою(кредитором), закон надає право зобов’язаній особі(боржникові) оскаржувати
таке застосування у встановленому законом порядку, зокрема звернувшись до суду. По-
друге, односторонній порядок передбачає застосування управленою стороною таких
заходів незалежно від волі та бажання іншої сторони
Наступною властивістю заходів оперативного впливу є їх юридичний (організаційний)
характер – останні завжди спрямовані на зміну структури договірних відносин, що аж
ніяк не характерно для цивільно-правових санкцій, специфічність яких полягає у реалізації
компенсаторно-відновлюваної функції.
Притаманним для інституту заходів оперативного впливу є й особливий характер
негативних майнових наслідків для боржника – їх настання виступає лише супутнім
результатом реалізації прав кредитора, а дійсну цінність для останнього представляє
захист порушених прав, а за можливості – забезпечення реального виконання договору.
Не потрібно ототожнювати оперативні заходи та санкції цивільно-правової
відповідальності з огляду на можливість їх одночасного застосування, що було б
неможливим, якщо за оперативними заходами визнавались властивості цивільно-правових
санкцій. У цьому разі порушувався б принцип недопустимості застосовування двох видів
відповідальності за одне правопорушення.
Окрім того, для настання цивільно-правової відповідальності необхідна наявність
закріплених законодавчо умов, зокрема вини. Натомість, для застосування заходів
оперативного впливу враховувати вину боржника не обов’язково. Більше того, поширення
умов настання цивільної відповідальності на порядок застосування заходів оперативного
впливу практично б знизило функціональні можливості цього інституту. +застосовується
самостійно та не потребує звернення до уповноважених органів.
Заходи оперативного впливу стимулюють зобов’язану сторону до виконання
зобов’язання, попереджуючи порушення договірної дисципліни під загрозою настання
несприятливих для порушника негативних наслідків, що прийнято вважати виконання
останніми забезпечувальної функції.