Перші фільми жахів в західному кінематографі

Відслідковуючи останні тенденції, я фіксую, що тематика хорору в кіно наразі

знову набуває популярності. Фільми з цієї умовної категорії (враховуючи
кількість піджанрів) щорічно знімаються у великій кількості та інколи
претендують на звання найбільш касових за певний відрізок часу. В 2021 році
фільм в жанрі боді-хорор “Титан” отримав “Золоту пальмову гілку” на 74-му
Канському фестивалі. Тобто, робота кіно-митців в цьому напрямку наразі є
актуальною та має попит. Пропоную розглянути історію становлення жанру та
дослідити його фільми-представники перших двох десятиліть ХХ століття.
В залежності від того, що вважати фільмом жахів, буде варіюватися наша
відповідь на питання : який твір кіномистецтва можна назвати першим хорором
? Пропоную наступне визначення : фільм жахів або має безпосереднє завдання
налякати глядача, або ж містить такі сцени чи фрагменти, які своїм вмістом
спроможні викликати страх у середньостатистичної людини.
На мою думку, першим представником цього жанру варто вважати фільм
“Страта Марії Шотландської” 1895 року. Це 18-секундна зйомка по мотивам
історичних подій. Завдання режисера Альфреда Кларка не полягало в тому, аби
налякати глядачів. Він прагнув продемонструвати публіці можливості
кінетоскопа, прорекламувати компанію Едісона, задіяти монтаж та вразити
людей ефектом від побаченого. Вперше в історії для зйомок були залучені
професійні актори. За сюжетом фільму, Марія Шотландська підходить до плахи
(роль грає перевдягнений чоловік), кладе голову для удару сокирою та
піддається прилюдній страті, після чого кат показує натовпу відрубану голову.
При перегляді виникає враження, що кадри справжні. До того ж, подібна думка
не полишає навіть глядача, котрий знає техніку зйомки даної сцени : реальний
актор лежить на пласі до моменту, коли кат підняв сокиру для страти. Потім,
актора заміняє манекен і йому відрубують голову. Таким чином, в історії кіно
було вперше використано стоп-кадр. Проте, в ХХ столітті траплялась точка
зору, згідно якої в фільмі дійсно показане вбивство жінки. Це був ще один
доказ того, на що здатен кінематограф. Від побаченого сучасникам фільму,
дійсно, могло стати лячно.
Хронологію розвитку хорорру продовжує Жорж Мельєс - лялькар, ілюзіоніст,
театрал та шанувальник діяльності братів Люм’єр. Прагнучи поєднати свої
улюблені заняття в єдине ціле, він сам вирішив зняти кіно. Мрію вдалося
втілити в 1896 році, коли був завершений його фільм “Замок диявола”. Це 3-
хвилинна зйомка з активним використанням монтажу, де ми можемо
спостерігати велику кількість фокусів. Один з найбільш незвичайних фокусів
там була несподівана поява людського скелету, котрий фокусник перетворював
на летючу мишу. Зйомка мала характерні ознаки готичного стилю, що додавало
фільму гнітючої атмосфери. Вказаний фільм окремими мистецтвознавцями та
критиками названий першим повноцінним фільмом жахів. В Мельєса також є
цікавий 1-хвилинний фільм на схожу тематику : фокусник показує жінку, що
сидить на стільці, накриває її ковдрою та демонструє зникнення жінки. На
кілька секунд з’являється скелет, який сидить на місці жінки. Фокусник вдруге
накриває його ковдрою, а коли знімає її - на стільці знову знаходиться жінка.
Назва фільму - “Зникнення дами в театрі Робер-Удена” (в цьому театрі режисер
працював).
В кінці 19 століття також відзначився британський режисер Джордж Альберт
Сміт, що започаткував своїм 45-секундним фільмом “Рентгенівські промені”
такий жанр кіно, як “комедія жахів”. Назва видається абсурдною, однак тут є
певна логіка. В фільмі ми бачимо світську бесіду чоловіка та жінки. Розуміємо
настрої героїв - вони радіють та жваво щось обговорюють. Потім, на них
наводять апарат рентгену, опромінюють їх, і ось перед нами вже два скелети,
які продовжують так само весело вести розмову. Рухи акторів спеціально
здійснюються в дусі комічності, аби викликати сміх у глядача. Звичайно, при
появі скелетів нам показують перевдягнутих акторів, що лише підсилює
комедійний ефект. В такий спосіб, нам демонструють доволі гнітючу ситуацію,
але розвивають її через призму гумору. Перевага цього фільму криється в тому,
що плівку розмалювали кольорами. До цього, глядачу презентували чорно-білі
кадри.
Початок ХХ століття в контексті нашого питання характерний великою
кількістю екранізацій літературних років. Письменник Роберт Льюїс Стівенсон
писав деякі свої твори в 1880-их роках, а вже в 1908 році його “Доктор Джекіл
та містер Хайд” екранізували, що повторно було зроблено в 1912, 1913 та 1920
роках (дві короткометражки та один повний метр).
В 1910 році був знятий фільм “Франкенштейн”, що є екранізацією твору Мері
Шеллі. Якість плівки залишає бажати кращого, дивитись цей 12-хвилинний
фільм доволі складно. Глядач може спостерігати за експериментом доктора,
котрий помістив скелет в казан та став перетворювати його в живу істоту. З
допомогою монтажу, досить невдало, режисер конструює виникнення монстра.
В фільмі кілька разів фігурує чудовисько, що виглядає наступним чином :
чоловік з високим накладним лобом, довге розпущене волосся, чудернацьке
лахміття (після першого перегляду я подумав, що актор носить в кадрі шорти),
світлого кольору взуття з довгими носками (мало слугувати в якості гігантських
лап). Ближче до завершення фільму чудовисько отримало від костюмерів ще
якусь дивну білу маску, яка, щоправда, робила його більш страхітливим. Варто
визнати, що фільм є самодостатнім, тобто - не паразитує на шанувальниках
літературного твору, а має власний повноцінний сюжет. Глядач може не читати
книгу Шеллі, але зрозуміти сюжет фільму. Подібним вмінням варто, на мою
думку, оволодіти сучасним режисерам деяких відомих блокбастерів.
Критики позитивно оцінюють італійську екранізацію “Божественної комедії”
Данте Аліг’єрі, котра носила назву “Пекло”. Її хронометраж вже був значно
більшим та становив близько однієї години. З цієї причини фільм сприймався
як епічне кіно-полотно. Я не ознайомився зі змістом, проте можу зробити
припущення щодо причини успіху даного фільму : з огляду на літературне
першоджерело, режисер мав можливість наповнити сюжет сценами
абсолютного жахіття, адже мова йде про людські муки в пеклі.
Мистецтвознавці хвалять цей фільм за його спецефекти, деякі з них вважають
вказану кінострічку “першим блокбастером в історії кіно”.
Далі естафету перехоплює німецький кінематограф. В 1913 році випускається
фільм “Празький студент” за твором Едгара Алана По. Тематика фільму
перегукується з творчістю вже згаданого Жоржа Мельєса, котрий в 1900-их
роках зняв шість фільмів за мотивами “Фауста” Гете. Основний сюжетний
конфлікт в цьому циклі короткометражок полягав у тому, як людина продає
душу дияволу задля володіння певною силою. Режисер та сценарист фільму
“Празький студент”, Ханс Еверс, також вирішив розповісти в своєму майже
півторагодинному кінополотні історію молодого чоловіка, студента Балдуїна,
котрий продав душу нечистій силі за право розпоряджатися багатством.
Головний герой фільму, як і літературний Фауст, є прекрасним фехтувальником
та прагне знань, однак йому перешкоджає бідність. Він вступає в контакт з
таємничим та підлим лихварем, італійцем Скапінеллі, що постає в фільмі у
якості уособлення зла. Студент просить зробити його багатим, і лихвар
погоджується, але просить дати йому будь-яку річ кімнати студента, яку сам
забажає обрати. Балдуїн йде на згоду і лихвар обирає дзеркало. Спершу, ми
бачимо період процвітання головного героя : він здобув гроші, має
популярність серед жінок. Однак, далі починаються проблеми. З дзеркала
з’являється точна копія студента, яка починає всіляко йому докучати, Балдуїн
навіть стикається із загрозою загинути на дуелі. Зокрема, цей двійник вбиває
людину, яку Балдуїн вбивати не хотів і планував зберегти йому життя після
перемоги в дуельному поєдинку. Копія студента всюди переслідує його, аби
той не забував про страшні умови свого збагачення. В решті-решт, це
призводить до психічного розладу головного героя і спонукає Балдуїна до
вбивства двійника. Проте, здійснивши замах на свою копію, він гине сам.
З’являється лихвар-італієць, що нищить підписаний зі студентом договір в знак
того, що його строк завершився.
Хотів би застерегти тих дослідників кіно, що планують переглянути “Празького
студента : в жодному разі не дивіться його неуважно, інакше ви не зможете
розуміти сюжет. На жаль, при власному перегляді цього фільму я не з’ясував - в
чому ж криється елемент хорору ? Як на мене, дане кіно є переказом світської
історії освіченої людини, котрій бракує фінансових статків для побудови
належної кар’єри. Так, тут є досить страхітливий особистісний конфлікт, але ж
він має потужну літературну основу і не сприймається надто жахливо. В фільмі
відсутній саспенс та динаміка, домінують спокійні сцени розмов. Не зважаючи
на це, в “Празькому студенті” помітною є емоційна складова акторської гри,
що робить вище зазначений фільм передвісником німецького експресіонізму.
Також, слід зазначити, що режисер кінострічки був досвідченим автором
літературних творів в жанрі фентезі та хорору, тому мав необхідні компетенції
для роботи з вказаним фільмом. Критики, не зважаючи на наведені мною тези,
вважають “Празького студента” першим повноцінним повнометражним
фільмом жахів.
На початку 1920-го року відбулась прем’єра німецького фільму “Кабінет
доктора Калігарі” за режисерством Роберта Віне. Потрібно підкреслити, що
зйомки проходили в умовах потужної післявоєнної економічної кризи в
Німеччині, загальної атмосфери депресії та приниження. Коштів для
повноцінного кіновиробництва, наскільки мені вдалося зрозуміти, тоді не
вистачало, тому фільм знімався здебільшого в павільйонах. Концепція сюжету
Віне, як вважають критики, полягала у відображенні певної історії з точки зору
психічно хворої людини. Мав змогу слідкувати з дискусією колег щодо
згаданої щойно версії : одні притримувались думки, що режисер втілював
власні дещо божевільні фантазії, інші вважали його митцем, котрий показує
глядачеві божевілля суспільства та окремих його лідерів. Не можу однозначно
обрати одне з цих тверджень, але погоджуюсь з наступними аспектами :
декорації фільму зображають ірраціональне місто, сповнене чогось ментально
не здорового; домінує готичний стиль; ракурси зйомки іноді дивують своєю
незвичайністю та вибором кольорової гамми, музика підтримує атмосферу
фільму жахів. Також тут яскраво вираженою є емоційність гри акторів, котру
фіксуємо навіть в дуже детально знятій міміці обличчя, грим виконує свої
завдання та заслуговує високих оцінок. Темп розвитку сюжету є динамічним,
нудьгувати при перегляді фільму не доведеться. Історія “Кабінету доктора
Калігарі” тематично схожа, на мою думку, з твором Мері Шеллі та його
екранізацією. Ми маємо злого вченого, який заволодів волею сомнамбули
Чезаро, примушує її бути ярмарковою атракцією та використовує в нічний час у
якості знаряддя вбивства. Однак, тут мова йде не про жахливий винахід, а
радше про встановлення контролю над людьми різними незаконними шляхами.
Це дає змогу критикам стверджувати, що Роберт Віне є справжнім провидцем,
передбачивши появу Гітлера та здійснення ним всіх його злочинів 1930-1940-их
років. Я вважаю, що режисер був сучасником дуже бурхливих політичних подій
і не потребував дивитися в майбутнє, адже в його час вже відбувались історичні
події, натяк на які міститься в фільмі. З погляду глядача ХХІ століття, “Кабінет
доктора Калігарі” не здатен похизуватися складовою хорору, але слід робити
помітку, що це 1920-ий рік та відсутність у німецького і світового глядача
знайомства з більш ніж сторічними напрацюваннями кінематографу, котре
наявне у нас. Окрім цього, даний фільм є класичним представником німецького
експресіонізму в кіно.
Найбільш зрозумілим для мене фільмом в контексті цього дослідження є
шведський фільм “Візниця” 1920 року, режисером якого є відомий режисер
Віктор Шьострем. Сюжет крутиться навколо міфу про те, що кожен померлий в
канун Нового року змушений буде весь наступний рік супроводжувати на
примарному візку душі людей. Головний герой фільму є справжнім
“біологічним терористом”, оскільки хворіє туберкульозом та свідомо
намагається заразити людей поруч з собою. Також він прагне знайти дружину,
котра за його відсутності забрала дітей та пішла з дому. З дружиною він планує
вчинити незаконне діяння. Антагоністом цьому чоловіку є сестра армії
спасіння, котра дала йому прихисток вночі. Навіть заразившись від нього
туберкульозом та помираючи, вона прагне врятувати душу головного героя і
помирити його з сім’єю. Чоловік помирає в результаті п’яної бійки, саме в
канун Нового року. Йому випадає сумна доля візниці примарного візку і він їде
до сестри армії спасіння. Вона його не бачить, але продовжує в слух бажати
йому щастя. Чоловік розчулився та благав у попереднього візниці не дати
добрій жінці померти, однак той не став втручатися. Далі головний персонаж
відправляється до своєї дружини і робиться свідком того, як вона хоче
здійснити колективне самогубство разом з дітьми. Чоловік знову благає
попереднього візницю не допустити загибелі, той усвідомлює зміну і
покращення моральних якостей даної людини, повертає його до життя.
Головний герой стрімко мчить рятувати сім’ю, встигає запобігти самогубству
та обіцяє жити з ними в мирі та злагоді. Таким чином, ми маємо справу з
філософською притчею про те, що зміна моральних орієнтирів може відбутись
лише після певних страждань. Фільм “Візниця” має значне релігійне підґрунтя.
Щоправда, він також не лякає сучасного глядача, оскільки не є динамічним і не
містить чогось, щоб здавалося спроможним змусити людину кричати від
страху. Однак, мені зрозуміло - що в цій кінострічці лякало людей першої
половини ХХ століття та продовжує лякати релігійних людей (не лише
християн) сьогодні. Це, насамперед, страх розплати за скоєні гріхи. Картина,
яка вимальовується в фільмі “Візниця”, є істинно страшною в цьому контексті.
В такий спосіб, ми оглянули історію фільмів жахів до 1920-их років. Можемо
узагальнити, що в цей період вони виникають та прогресують в умовах німого
кіно. Поступово, режисери застосовують нові й нові монтажні прийоми,
залучають дедалі більше професійних акторів, збільшують хронометраж
фільмів та намагаються вмонтувати туди складні філософські концепції.
Щоправда, у вказаний час фільми жахів ще невідривно пов’язані з літературним
мистецтвом та першоджерелом, однак на цьому поприщі проводяться серйозні
мистецькі експерименти. Тим не менш, вплив розглянутих фільмів на
подальший розвиток жанру є очевидним. Деякі з цих фільмів прагнуть налякати
примітивною демонстрацією чудовиськ, інші роблять спроби вводити у відчай
зображенням складних з морально-етичної точки зору сцен, що впливатимуть
на духовний світ глядача. Проте, всі вони є невід’ємною ознакою епохи.