3.

Роман «Доктор Серафікус»: кодова семантика назви, апробація ідеї «серафічного кохання» та
ідея «запереченого біологізму», підтекст роману.

У романі «Доктор Серафікус» В. Петров-Домонтович відкриває перед нами принаймні два шляхи,
що ведуть читача у різних напрямках. Перший вхід до лабіринту – тлумачення роману як
розгорнутого анекдоту про дивакуватого вченого. Ю. Шерех, досліджуючи роман, звернув увагу на
роль у сюжеті мандрівного анекдоту про розгубленого і неуважного науковця: «Це справді наш
старий-престарий знайомий. Це той самий учений-дивак, який за своїм фахом світу не бачить. Це
підтверджується висловами вченого: …… Другий вхід – любовні перипетії. Сюжет будується як
історія стосунків професора Комахи з різними жінками.(Вер, дівчинка Ірця, Таїсія Павлівна).
Змістовим центром авторського лабіринту виступає питання: чи здатна людина по-справжньому
перемогти природу? Природу як основу людини і природу як довколишній світ. За принципом
анекдоту побудовані епізоди, присвячені стосункам професора Комахи з маленькою Ірцею. (для
Ірці – кожен день пізнання чогось нового, )а для Комахи – життя стало одноманітним, книг
нудними). Комічний ефект досягається шляхом зіткнення різних світоглядів: світогляду дитини і
світогляду професора. Поведінка Доктора Серафікуса завжди несподівана, його міркування
розходяться із загальноприйнятою точкою зору. Парадоксальним і незрозумілим зображений у
романі весь спосіб життя персонажа. Комаха не бачить доріг: «Ішов він не серединою тротуару,
а коло будинків. Ішов він не просто, а тикаючися, зиґзаґами, ніби плутав, ніби блукав». Навіть
зовнішність персонажа є парадоксальним поєднанням непоєднуваного: «Величезне тіло Комахи
і його червоне, голене, квадратове обличчя здавалися купою м’яса. Руки його закінчувались
масивними кулаками, що в них легше було уявити молоток коваля чи сокиру м’ясаря, ніж тендітне
перо вченого». Розуміння причин, які спонукають Серафікуса до гри, адже по суті стосунки з
дівчинкою Ірцею мають ігровий підтекст( він постає перед нею, як комаха, а не як людина, а потім
це призводить до розчарування дівчини, яка виявляє, що вве ж він таки людина) , відкриває шлях
до проблеми природного і культурного в людині: «Людина стала на шлях технічного подолання
свого оточення, а біологічно вона лишилася незмінною. Так створилася суперечність між
біологічним і технічним (воно ж, мабуть, і суспільне в людині)». Непряме мовлення, воно ж
щоденникові записи, виступає інструментом показу внутрішнього «Я» Комахи. Саме через ці
«повідомлення» ми бачимо істинне обличчя героя. Далі образ Серафікуса виявляється у листах до
Вер. По суті вони також певною мірою нагадують нотатки. Листи постають як спроба героя
виразити свої почуття, хоча б на папері. Він пише про те, про що ніколи не наважиться сказати
вголос. «…Серафікус записував те, що він сказав би Вер: усе що є я, є ти , ти недосяжна, бачу у снах,
але ніколи не зустрічаюся з тобою. І як результат цього: він живве уявним життям не своїм, а Вер.
«Серафічність» професора, його бажання слідувати за ідеєю «заперечного біологізму» цілком
репрезентується у ставленні до жінок - поставав «безстатевим» індивідом, повністю
відмежованим від чужої і незрозумілої йому природи: «Серафікус не людина, а так, амфібія,
молюск, якась фікція. Бібліофіл Василь Хрисантович Комаха — «людина заперечного
біологізму, “приміткового”, замкненого, схематичного існування», прирікав себе на «робіт ника
деталів, споруджувача приміток», тобто однієї часткової функції, поза якою нічого не існує. Для
нього «книга — єдина батьківщина, а навколишня дійсність — просто малозрозуміла й чужа
субстанція». Герой жахався жінок, а інтимні стосунки здавався «неприпустимою категорією
людського існування». Найбільшу участь у розкритті психології Серафікуса бере артистка Вер.
Вер так, як і Серафікус, має власний погляд на стосунки між чоловіком та жінкою: ««Кохання –
символ нашої нудьги.(обовязок() По суті, Серафікус живе з почуттям кохання, що агонізує, у стадії
постійного чекання і це проявляє його психологічний портрет: все життя він намагається
автоматизувати життя, дисциплінувати себе , а з приходом Вер ця усталеність починає
руйнуватися. І Серафікус проявляє недисципліновані риси: у нього зявляються думки про ревнощі,
які є недозволеними у житті і саме втратою цієї дисциплінованості, байдужості він боявся
розчарувати Вер. Також як засіб психологічної характеристики, письменник використовує спогади
героїв. Зокрема спогад про Тасю викликає у головного героя шквал емоцій і штовхає його до
тотального відчуження та самозаглиблення: «Розмова з Тасею мала для Комахи несподівані
наслідки. Його рівновагу порушено й спокій знищено. Його дні, ночі, думки, мрії, бажання,
години праці й години спочинку були з того часу отруєні». У сні Серафікуса маємо чітке
віддзеркалення його несвідомого, зокрема потаємних бажань. Професор живе за алгоритмом,
за статичним розкладом. Його життя набуло ознак автоматизованого процесу – без бажань, без
сподівань, без емоцій. Він звик бути дрібною безликою деталлю у потужному суспільному
механізмі. (навіть зустрічі з Вер за розкладом). З погляду релігії, міфології Серафікуса можна
трактувати як самотнього ангела, аскета, безтілесну особу, невинну дитину тощо. За думкою Віри
Агеєвої, слово «серафічний» асоціюється зі світлом, прозорістю. Головний герой твору формується
ніби з кількох компонентів. Перша іпостась – Василь Хрисанфович Комаха. Він навчався у
Київському Університеті Св. Володимира, а далі став професором, викладачем рефлексології.
Комаха – достатньо розумний і надмірно працьовитий (як вада): кожного дня його «замкнено в
усталений розклад незмінно в певні години і хвилини повторених вулиць, блокнотних нотаток,
прочитаних лекцій, перегорнених сторінок, списаних аркушів і переглянених студентських
справ». Неспроможний бачити єдність світу у розмаїтті, у зіставленні протилежностей, зокрема
статевих, він силкується замінити їх надуманою моделлю всеосяжного космосу, асоційованою як із
космополітизмом, так і з гермафродизмом, виявляє егоцентричні інтенції з прихованим за
оболонкою серафічної довершеності інфантилізмом: «Я хочу бути всім людством і тому
задовольняюсь тим, що я єсть я. Я не хочу мати тієї жінки або ж тієї. Я хочу всіх. Чи не мушу я
себе вважати втішеним, що я не маю жодної?» (його сповненість – його відсутність).