ПЕДАГОГІКА

1. Предмет і завдання педагогіки.

Педагогіка – наука (система знань), що вивчає і формулює закономірності, форми,
методи навчання та виховання.
Педагогіка вивчає процеси освіти, навчання та виховання, лише у властивих їй межах,
розглядаючи у цих процесах тільки педагогічний аспект. Вона досліджує те, на яких
педагогічних засадах, завдяки яким засобам навчально-виховної роботи потрібно будувати
освіту, навчання і виховний процес людей різних вікових груп в освітніх закладах, в усіх типах
установ, організацій і трудових колективів.
Складовими педагогіки є: 1) теорія навчання (дидактика); 2) теорія виховання.
Педагогіка як наука використовує методи науково-педагогічного
дослідження:педагогічне спостереження, опитування (бесіда, інтерв’ю), експеримент,
тестування, соціологічні методи, математичні методи та ін.
Галузі педагогіки:
 загальна педагогіка;
 дошкільна педагогіка;
 педагогіка загальноосвітньої школи;
 педагогіка професійно-технічної освіти;
 педагогіка вищої школи;
 спеціальна педагогіка (дефектологія);
 галузеві педагогіки;
 історія педагогіки;
 порівняльна педагогіка;
 шкільна гігієна та ін.
2. Педагогіка як наука, її становлення та розвиток.
Педагогіка (з грецьк. paidos ago – “дитя вести”, paida gogos – педагог, “той, хто веде
дитя”). З часом слово набуло більш широкого значення – “вести дитину по життю”, виховувати,
навчати, направляти тілесний та духовний розвиток. Педагогіка визначилася як наука про
навчання та виховання дітей. А з середини ХХ ст. – як наука про навчання та виховання людини
взагалі.
Наприкінці XX ст. намітився стрімкий розвиток соціальної педагогіки - галузі, що вивчає
закономірності та механізми становлення й розвитку особистості в процесі здобуття освіти та
виховання в різних соціальних інститутах, а також соціально орієнтовану діяльність освітніх,
наукових, культурних та інших закладів, установ і соціальних служб, які сприяють формуванню
соціальної активності особистості у процесі розв'язання суспільних, політичних, економічних та
інших проблем суспільства.
3. Основні педагогічні поняття (педагогічні категорії “виховання”, “навчання”,
“освіта”). Для подальшої навчальної роботи необхідно буде добре ними вільно оперувати, так
як і поняттями “знання”, “уміння”, “навички”.
Педагогіка має свій категорійно-поняттєвий апарат. Найважливішими категоріями
педагогіки є “освіта”, “навчання”, “виховання”.
Виховання – організований педагогічний процес, у ході якого здійснюється
цілеспрямований вплив на людину із метою розвитку духовного світу, формування певних
якостей.
Навчання – цілеспрямований педагогічний процес організації активної навчально-
пізнавальної діяльності з оволодіння знаннями, вміннями і навичками, у ході якого
здійснюється освіта людини, формується система відповідних компетентностей.
 Освіта – процес і результат оволодіння системою знань, умінь і навичок, формування на
їх основі світогляду, духовності, розвитку творчих сил та здібностей особистості.
Цілі освіти – набуття наукових знань, умінь і навичок, оволодіння якими забезпечує
всебічний розвиток розумових здібностей учнів, формування світогляду, духовності, поведінки,
усвідомлення свого обов’язку і відповідальності, підготовка до трудової діяльності.
Зміст освіти – система знань, умінь, навичок, оволодіння якими забезпечує розвиток
розумових і фізичних здібностей людини, формування у неї світогляду, духовності і відповідної
поведінки, готує її до життя та праці.
Індивід стає особистістю, оволодіваючи змістом соціального досвіду.
В цілому, перед освітою стоять такі завдання:
 озброювати знаннями у сфері науки, культури, мистецтва, практичної
діяльності;
 формувати пізнавальні інтереси;
 формувати світогляд;
 розвивати пізнавальну активність, творчі сили і здібності;
 розвивати духовність особистості;
 сприяти вихованню високих моральних якостей, естетичної культури;
 розвивати фізично, готувати до активної участі в усіх сферах суспільного
життя та ін.
4. Система педагогічних наук: обєкт, предмет, структура педагогіки (загальні основи, теорія
навчання, теорія виховання, школознавство) (проблеми, якими займається вікова педагогіка
(дошкільна, шкільна, педагогіка дорослих, геронтологія), професійна педагогіка (військова,
спортивна, виробнича і т.д.), спеціальна педагогіка (сурдопедагогіка, тифлопедагогіка,
олігофренопедагогіка), історія педагогіки.
Науково-теоретичну структуру соціальної педагогіки утворюють: агогіка (грец. ago - веду,
виховую) - наука про вивчення проблеми запобігання відхиленням у поведінці дітей та підлітків;
герогогіка (грец. geron- стара людина) - наука про соціально-педагогічні проблеми людей похилого
віку; андрогогіка (грец. andros - доросла людина) - наука про освіту та виховання людини впродовж
усього її життя; віктимологія (лат. victima - жертва і грец. logos - слово, учення) - наука про різні
категорії людей, які стали жертвами несприятливих умов соціальної організації та насильства.
Ця система весь час збагачується, розвивається, поповнюється новими знаннями. До
педагогічних наук належать:
а) загальна педагогіка, яка вивчає головні теоретичні й практичні питання виховання,
навчання і освіти, загальні проблеми навчально-виховного процесу;
б) вікова педагогіка (дошкільна, шкільна педагогіка, педагогіка дорослих), що досліджує
закони і закономірності виховання, навчання й освіти, організаційні форми і методи навчально-
виховного процесу стосовно різних вікових груп;
в) корекційна педагогіка, яка досліджує виховання, навчання та освіту дітей з різними вадами.
її утворюють: сурдопедагогіка (грец. surdus- глухий) - наука про навчання і виховання дітей з вадами
слуху; тифлопедагогіка (грец. tuphlos- сліпий) - наука про навчання і виховання сліпих і слабозорих;
олігофренопедагогіка (грец. olygos - малий і phren- розум) - наука про навчання і виховання розумово
відсталих і дітей із затримками розумового розвитку; логопедія (грец. logos - слово і paideia-
виховання, навчання) - наука про навчання і виховання дітей з порушеннями мовлення; виправно-
трудова педагогіка (перевиховання неповнолітніх і дорослих злочинців);
г) галузеві педагогіки (військова, спортивна, вищої школи, профтехосвіти) кожна з яких
розкриває закономірності навчально-виховного процесу у певних сферах життєдіяльності людини.
 Окремою групою педагогічних наук є часткові, або предметні, методики, які зосереджуються
на дослідженні закономірностей викладання і вивчення конкретних навчальних дисциплін у закладах
освіти всіх типів.
До системи педагогічних наук належить також історія педагогіки і школи - наука, що вивчає
розвиток педагогічних ідей і практику освіти в різні історичні епохи.
5. Значення Острозької академії в історії педагогіки.
«Перше огнище нової освіти, нового шкільництва, нового духовного життя», – саме так
охарактеризував Острозьку академію ХVІ – ХVІІ століття великий український історик Михайло
Грушевський. Неможливо не погодитись також з думкою відомого вченого, культурно-релігійного
діяча Івана Огієнка, який писав, що «Острозька академія набула собі правдиво велике значення в
історії української освіти й культури…Це була перша висока наша школа, школа «вільних наук» в
Україні.» Саме заснування академії в місті Острозі він бачить однією з причин того, що у другій
половині XVI ст. «український національно-культурний рух досяг такої сили й розмірів, яких не знає
наша попередня історія», а XVII ст. стало «золотим віком української культури».
Необхідно зазначити, що в Україні XVI століття церква виступала носієм вітчизняних
культурних традицій і саме на релігійному ґрунті починалось зростання національної свідомості,
національної ідеї. Отже, відстоювання православної церкви було своєрідною формою боротьби за
вітчизняну культуру. Василь-Костянтин Острозький, як ніякий інший державник, розумів, що однією
з найбільших проблем православної церкви є відсутність вищого рівня освіти в той час, коли
католицьке та реформаційне шкільництво переживало свій розквіт. Починаючи з 60-х років XVI ст.,
у Речі Посполитій швидко з’явилися єзуїтські колегіуми. Не було нічого дивного в тому, що
більшість православних магнатів і шляхти посилали своїх дітей навчатись у школи протестантські та
єзуїтські. Першочерговим завданням у галузі освіти було створення православної школи вищого
типу, яка б формувала кадри, потрібні для розвитку культури. Острозька академія і стала першою
такою школою.
В основу діяльності Острозької академії було покладено традиційне для середньовічної
Європи, однак цілком незвичне для українського шкільництва, вивчення семи вільних наук
(граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії), а також вищих наук:
філософії, богослів’я, медицини. Спудеї Острозької академії опановували п’ять мов: слов’янську,
польську, давньоєврейську, грецьку, латинську. Унікальність та оригінальність цього вищого закладу
освіти виявилися й у тому, що тут уперше поєдналися два типи культур: візантійська і
західноєвропейська ренесансно-реформаційна. Духовна спадщина Острозької академії була яскравим
проявом першого культурно-національного відродження та, незважаючи на появу згодом значно
потужніших і стійкіших науково-освітніх осередків, живила українську культуру майже до кінця
XVIII ст. Орієнтири культурного розвитку українського народу були визначені у працях її діячів, а
академія апробувала всі основні моделі сприйняття і синтезу західноєвропейських культурних
досягнень з власною культурною основою на українському ґрунті.
В історії ОА можна окреслити три періоди. Час її становлення (1576 – 1586) характеризується
великим інтенсивним спалахом. Острозький культурно-освітній центр, який окрім ОА включав ще
літературно-публіцистичний гурток та видавництво, залучав до співпраці діячів різних конфесій,
ідеологічних та політичних орієнтацій, попри перевагу православного спрямування діяльності
осередку. Першим ректором Академії був письменник-полеміст і поет Герасим Смотрицький, родом
із Поділля.
Наступний період діяльності ОА – 1587 – поч. 1620-х – час її найвищого розквіту. Вона
зав’язала тісні міжнародні стосунки з різними освітніми та науковими центрами Європи, зокрема, з
Грецією, Балканськими країнами, а також з Австрією, Литвою, залучила до праці багатьох видатних
особистостей того часу – українців та чужоземців, які з’їхались до «міста мудреців», їх набутий у
відомих європейських університетах досвід був втілений у діяльність ОА. Про те, що викладання в
Академії було на дуже високому рівні і саме тут, в Острозі, зосереджувались великі наукові сили,
свідчить видатний діяч української культури, просвітитель і письменник, випускник ОА,
архімандрит Києво-Печерської лаври Захарія Копистенський у виданому в 1621 у Києві
монументальному трактаті «Палінодія».
До випускників ОА зараховуються Єлисей Плетенецький, Іов Борецький, що заклали основи
майбутньої Києво-Могилянської Академії; Мелетій Смотрицький, талановитий письменник, людина,
яка залишила глибокий слід в історії української науки й культури як учений, мислитель, автор
славнозвісної «Грамматіки славенської», значення якої було надзвичайно великим, оскільки правила
правопису, викладені М.Смотрицьким, стали нормою або моделлю для інших слов’янських мов. Ця
книга склала основу для створення російської граматики: на неї спирався М.В.Ломоносов і називав її
«Братами учености». Про вплив «Граматики» М.Смотрицького на «московську» орфографію та
літературу писав відомий російський професор О.Архангельський, зазначивши, що
«Смотрицькому… значною мірою належить наша граматична термінологія, котра частково
залишилася, не дивлячись на спроби Ломоносова змінити її».
Для потреб студентів і професорів Академії в Острозі при ОА була створена також бібліотека з
латинських, грецьких і церковнослов’янських видань (130 з них і зараз зберігаються в ЦНБ ім.
В.І.Вернадського НАН України). Як свідчив сучасник Симон Пекалід, у 1600 в Острозі «квітне
бібліотека, зібрана з немалим трудом».
Як свідчить унікальний документ «Постановєнє на Академіє Острозской», датований приблизно
після 1629, на потреби Академії ще на початку XVII ст. з більмазького фільварку (окраїна Острога), а
також із Завидова та Борисова (під Острогом) й суразьких володінь виконувалися різні повинності,
відповідно до «фундушу і листовного надання від світлої пам’яті князя його милості небощика
старого (тобто В.-К. кн. Острозького, який помер 1608 – авт.) з оренди суразької на школу
Острозьку». Можна припустити, аналізуючи цей документ та залучаючи інші свідчення, що
припинення надання підтримки і субсидій Академії після смерті кн. В.-К. Острозького призвело до
згортання її діяльності. Висококваліфіковані викладачі-чужоземці вже не мали змоги приїжджати до
Острога. Почав розпадатися літературно-публіцистичний гурток, згортала свою діяльність друкарня.
Цей процес, однак, тривав майже 10 років і близько 1636 ОА припинила своє існування. Однак
Острозька академія є унікальним феноменом, який жодною мірою не можна замикати в
хронологічних межах його існування. Декілька десятиліть ЇЇ фізичного існування (1576 – 1636) не
вичерпують її духовної присутності в національній свідомості українців. Вироблена в Острозі
система шкільництва не зникла безслідно. Сформований власне тут тип національного вищого
навчального закладу православного спрямування – слов’яно-греко-латинська академія – був
перенесений до Києва і дав імпульс відкриттю Києво-Могилянської академії, звідки поширився до
Молдавії та Москви. У тому, що Київ перейняв естафету українського вищого шкільництва, була
закономірність. Саме завдяки «острожанам» близько 1615 (у час поступового занепаду Академії) тут
витворилися два культурно-освітні осередки – братство зі школою та літературно-перекладацький
гурток з друкарнею при Печерській лаврі. До їх становлення, зокрема, доклали зусиль Іов Борецький,
перший ректор братської школи, та лаврський архімандрит Єлисей Плетенецький. Вже на їх основі
Петро Могила у 1632 зміг заснувати Київську Академію.
Хроніка відродження Острозької академії в незалежній Україні починається у 1994 році з Указу
Президента України Л.Кравчука. Завдяки наступним указам Президента України Л.Кучми розбудова
Острозької академії набрала нового розвороту. У жовтні 2000 року Острозька академія отримала
статус національного університету.
6. Києво-Могилянська академія: історія та сучасність.
Виникненню Києво-Могилянської Академії передував культурно-національний рух, що в
умовах посиленого наступу на соціальні і духовні інтереси українців, який чинився правлячим
колами Речі Посполитої, швидко набрав характерних особливостей. Свідомі громадяни, світські й
духовні, інтелігенція і козацтво об'єдналися до справи захисту духовних та національних інтересів
України. Найголовнішим завданням вони вважали виховання громадян, гідних своєї історії і
відповідальних за майбутнє вітчизни. Поступово центром духовного життя стає Київ. Ось чому до
Києва потягнулись культурно-освітні діячі за різних земель України, особливо з тих, де польсько-
католицький гніт ставав нестерпним.
Повний курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років. Але зважаючи на те,
що вона була вищою школою, студенти мали право вчитися в ній стільки, скільки бажали без
вікового обмеження. Студентів і початкових, і середніх, і старших класів (курсів) ніколи не карали і
не і відчисляли за те, що вони не вивчили уроків, не підготувались до диспуту чи взагалі не можуть
опанувати належний матеріал, бо причиною цьому могли бути і хвороба, і голод, і холод, нестача
одягу, підручників і т. ін. Більше того, всім надавалась можливість при бажанні залишатися на
другий чи навіть на третій рік в тому ж класі "підтверджувати навчання".
Всього в академії було 8 так званих ординарних класів, але кількість предметів сягала до 30 і
більше. В перших чотирьох класах Академії - фарі, інфимі, граматиці й синтаксисі, що були по суті
підготовчими, вивчались мови: церковнослов'янська, грецька., руська (українська), латинь і
польська, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехізис. Знання класичних мов - грецької та
латинської - було не лише ознакою освіченої людини того часу, але й відкривало їй шлях до пізнання
античної культурної спадщини й сучасної європейської літератури й науки. Латинь була мовою
науковців, письменників, поетів, судової справи, міжнародного спілкування. Викладання в
університетах Європи велось латинською мовою. Всі вищі науки, починаючи з поетики, в Києво-
Могилянській Академії також викладались латинською мовою.
Руська або українська літературна (книжна) мова з часом завойовує все більший простір в
Академії і в суспільстві. Нею писали твори, вірші, наукові, художні й політичні трактати, літописи,
листи, судові акти, гетьманські універсали, укладали проповіді й повчання.
Згодом в Академії зростає інтерес до європейських мов. З 1738 р. до навчального курсу
вводиться німецька, а з 1753р. - французька мова. З середини 18ст. вивчається російська мова, а
також староєврейська. Остання - з метою поглибленого вивчення християнських першоджерел.
Києво-Могилянська академія була центром філософської думки в Україні. особливе місце
серед філософів в Києво-Могилянській академії належало професору І. Гізелю, Й. Конановичу-
Горбацькому, С. Яворському, Ф. Прокоповичу. А Феофан Прокопович започаткував в Академії (і в
усій тодішній Російській імперії), вищу математику.
В другій половині 18ст. були відкриті спеціальні класи чистої математики, де викладались
алгебра і геометрія, змішана математика, механіка, гідростатика, гідравліка, оптика, тригонометрія,
астрономія, гідрографія, математична хронологія, цивільна й військова архітектура. Відомим
викладачем математики був професор Іреней Фальковський.
Прикладом отримання добрих знань з архітектури може служити діяльність визначного
випускника Академії Івана Григоровича-Барського, киянина, архітектора і будівничого, якому в
Києві належать більше 30 споруд. Серед них ротонда "Самсон", церкви Миколи Набережного,
Покровська, Надбрамна в Кирилівському монастирі.
В Академії започатковуються природничі науки - астрономія, біологія, мінералогія, зоологія
та інші, які поступово відділяються від філософії.
Лише в 1802р. був вперше відкритий медичний клас, але природничі знання, які давала
Академія, вивчення творів Авіценни, Везалії, Бекона, Гіпократа, а також чудове знання латині часто
були вирішальним у виборі шляху випускниками Академії. Вони йшли навчатися до медичних
закладів Європи. А з другої половини 18 ст. й до Госпітальних шкіл Росії.
В Києво-Могилянській академії формувалась історична наука. Досить згадати, що літописці
Роман Ракушка Романовський (Самовидець), Самійло Величко, Григорій Грабянка навчались в
Академії. Їх "козацькі літописи" є прообразом сучасних історичних праць. КМА дала й таких
відомих істориків як Петро Симоновський, автор "Краткого описания козацком малороссийском
народе", Василь Рубан, який видав "Краткую летопись Малой Росии", з додатком "Землеописание
Малой россии"(1777р.); Микола Бантиш-Каменський- вчений, історіограф, управитель московського
державного архіву, дійсний член Товариства історії і старожитностей;Максим Берлинський-
археолог та історіограф Києва.
В Академії студентів навчали різним прийомам малювання, графіки й живопису. Саме тут
складається одна з найбільших художніх та граверних шкіл в Україні. Визначними граверами
України, які навчались в Академії, були Іван Митура, Іван Щирський, Леонтій Тарасевич, Григорій
Левицький, широковідомі малюнки братів Івана та Василя Григоровичів-Барських. У продовж всього
мандрівного життя Василь Григорович-Барський вів "Записки", які щедро ілюстрував.
Повернувшись у 1747р., був запрошений викладачем грецької мови до Академії, але невдовзі помер і
був захоронений на території Києво-Могилянської Академії.
Серед вихованців Академії були й визначні іконописці, творці монументального і портретного
живопису. Художня школа Києва впливала на весь православний світ від Москви до Балканських
країн (за визначенням мистецтвознавця Павла Білецького).
Неабиякого розвитку в академії досягло музичне мистецтво. З середини 17ст. в академії існує
хорова школа, хори, академічний та Братського монастиря нараховували часом до 300 і більше
чоловік
Унікальною була книгозбірня Київської академії, яка формувалась протягом двох віків.
Закладена вона була, очевидно, ще в Братський школі. П. Могила передав Колегії всю свою
бібліотеку - 2131 вітчизняних і зарубіжних видань. Так склалася традиція дарувати Академії книги.
Бібліотека поповнювалась також за рахунок закупок, надходжень від українських друкарень. Там
були книги видавництва Росії, України, Білорусії, Амстердама, Гамбурга, Галле та ін. Крім
друкованих книг, в бібліотеці зберігались численні рукописи - хроніки, літописи, спогади,
щоденники, а також лекції професорів, конспекти студентів, документи минулих віків і поточна
документація, значне місце займали передплатні видання.
Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом і довгий час єдиним
для всієї східної Православної Європи. Уже в 40-их рр. 17ст. в Академії навчається молодь із різних
міст Росії, навіть з таких віддалених, як Чебоксари, Царицин, Тобольськ, Арзамас. Серед росіян, що
закінчили Академію в 17ст. були: Порфирій Зеркальников, який виконував дипломатичні доручення
царя під час Визвольної війни, потім співробітничав з Є. Славинецьким у Москві, Каріон Істомін,
автор першого ілюстрованого російського "Букваря", й "Малої граматики", Конон Зотов, відомий
військовий діяч, автор першої російської книги по техніці корабельного управління
У першій половині 17ст. в академії навчались такі відомі згодом діячі російської науки й
культури, як К. Щепін, перший російський доктор медицини. Він прибув добровільно допомагати
киянам у боротьбі з чумою, Андрій Денисов - основоположник російського документального
джерелознавства й палеографії; Михайло Ломоносов, який прийшов до Києва у 1734р., будучи
студентом Слов'яно-греко-латинської академії. І хоча його перебування в Києві було недовгим, але,
безсумнівно, послужило розвитку його таланту майбутнього вченого.
7. КНУ імені тараса Шевченка: історичні аспекти
Історія Київського національного університету починається з моменту його заснування у 1834
році. Спочатку тут був єдиний філософський факультет, який включав в себе історико-філологічне і
фізико-математичне відділення. Але вже через рік був відкритий прийом на юридичний, а ще через
п'ять років - на медичний факультет. До початку XX століття в університеті навчалося вже понад
5000 студентів.
Будівлю було зведено в період з 1837-го по 1843-го року. Корпус має в своєму розпорядженні
4 поверхи і споруджений у стилі популярного на той час у російській імперії, російського
класицизму. Корпус університету був спланований під керівництвом знаменитого архітектора
Вікентія Івановича Беретті і його сина - Олександра Беретті. Закладка фундаменту будівлі
Університету була більш ніж урочистою. 31-го липня 1837-го року відбулася урочиста літургія, яка
відбулася в Софійському Соборі .
Літургію провів Філарет і Митрополит Київський і Галицький, крім того, взяли участь
офіційні особи Києва та області, а також студенти і викладачі Університету. Після, всі учасники
літургії звершили Хресний хід з іконами та хоругвами по сучасній вулиці Володимирській (у
частині, де розташований корпус, на той час був пустир, околиці мали сільський характер).
Спочатку, безпосередньо навпроти східного фасаду корпусу знаходилася університетська
площа, яка згодом отримала назву «Університетський сад», так як була перетворена в невеликий
парк. Трошки пізніше, парк отримав назву «Миколаївський сад», на честь засновника Університету,
російського імператора Миколи I. Пам'ятник царю був встановлений в парку особою, безпосередньо,
до Червоного корпусу в 1896-му році. На сьогоднішній день, на цій території розташований парк
імені Тараса Шевченка, і однойменний пам'ятник, на місці колишньої статуї царя.
У 1939-му році, на честь святкування і урочистих заходів до 125-річчя з дня народження
українського письменника і національного символу Тараса Шевченка, на місці, раніше
демонтованого пам'ятника Миколі I, точно на тому ж місці і в такому ж напрямку був встановлений
пам'ятник Тарасу Шевченку.
У 1939 році Київському університету присвоєно ім'я Тараса Шевченка. До речі, поет
працював тут протягом двох років в археографічній комісії. З 1994 року, згідно з Указом Президента,
університет має статус національного. За роки своєї роботи Київський національний
університет випустив зі своїх стін цілу плеяду вчених, письменників,
музикантів. КНУШ закінчували свого часу Максим Рильський, Михайло Булгаков, Остап Вишня і
десятки інших видатних діячів мистецтва і науки
8. Львівський університет: історичні аспекти
Згідно зі статтями Гадяцької угоди (1658 р.) між Україною та Річчю Посполитою польський
уряд обіцяв у майбутньому відкрити в Україні дві вищі школи-академії: одну в Києві, а другу там, де
знайдеться для неї відповідне місце. Академіям було обіцяно ті самі права університету, якими
користувався Краківський університет. Впливові кола Речі Посполитої не виключали й того, що під
тиском певних політичних обставин в Україні могли утворитися власні національні університети.
Тоді ж єзуїтський орден у справі захисту католицизму в Україні покладав особливі надії на свій
осередок у Львові. Єзуїти з’явились у Львові ще наприкінці ХVІ ст., а в 1608 р. відкрили тут свою
середню школу-колегію. До середини ХVІІ ст. ця колегія занепала, але все ж була врятована єзуїтами
від загибелі, оскільки користувалась покровительством і підтримкою польських магнатів. Єзуїти
розуміли можливість створення на основі братської школи у Львові університету, тому постійно
домагались перетворення своєї колегії в академію. Після неодноразових клопотань король Ян ІІ
Казимир 20 січня 1661 р. підписав диплом, який надавав єзуїтській колегії у Львові «гідність академії
і титул університету» з правом викладання всіх тодішніх університетських дисциплін, присудження
вчених ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора. Однак відразу ж після підписання диплому
створення академії зустріло рішучу опозицію Краківського університету та окремих впливових осіб
держави, що його підтримували. Незважаючи на перешкоди, у Львівському університеті навчання
велося за зразком інших європейських академій. А згодом польський король Август ІІІ у 1758 р.
затвердив диплом від 20 січня 1661 р., виданий Яном ІІ Казимиром. Від часу заснування і до 1773 р.
Львівський університет повністю перебував під контролем єзуїтського ордену і підпорядковувався
генералові єзуїтів у Римі. На чолі університету стояв ректор. Приміщення університету було поблизу
Краківської вулиці в центрі Львова. Навчальний заклад будував і купував нові приміщення, мав свою
бібліотеку, найбільшу у Львові друкарню.
 Університет складався з двох відділів (факультетів) – філософського і богословського
(теологічного). Роль середнього навчального закладу при Львівському університеті відігравала
колегія, яка була підготовчим етапом для бажаючих продовжувати навчання.

Навчальний процес у Львівському університеті проводився за програмою єзуїтських шкіл,

розробленою ще наприкінці ХVІ ст.; помітні зміни у цю програму стали вноситись лише в середині
ХVІІІ ст. На відділі філософії, головним чином вивчали філософську систему Аристотеля, яка була
сукупністю логіки, фізики й метафізики; у складі фізики розглядали також елементи математики,
астрономії, біології, метеорології, у складі метафізики – питання психології та етики. Вивчали, крім
цього, історію, географію, грецьку мову та ін. На відділі філософії навчання тривало два-три роки.
Після закінчення цього відділу можна було здобувати богословську освіту. На теологічному відділі
навчання тривало чотири роки. Тут проходили історію церкви, Старий і Новий Заповіт, догматичне і
моральне богословіє, канонічне право, казуїстику, староєврейську мову. Всі університетські
дисципліни викладали професори.
У середині і другій половині ХVІІІ ст. у зв’язку з розвитком наукових знань, зокрема
природничих наук, сталися зміни у навчальному процесі університету. У 1744 р. було відкрито
кафедру математики, яку очолив Ф.Гродзіцький – автор підручника з архітектури і математики,
створено математично-фізичний кабінет, відкрито університетську астрономічну обсерваторію.
Почали викладати польську, французьку, німецьку мови, географію та історію, як окремі предмети.
Тут працювали відомі вчені: історик К.Несєцький, математики Ф.Гродзіцький і Т.Секержинський,
письменник Г.Пірамович, громадський діяч, поет, письменник і філософ І.Красіцький.
Випускниками університету були такі відомі люди, як І.Гізель, М.Слотвинський, Я.Богомоловський
та багато інших.
Після розпуску у 1773 р. ордену єзуїтів було закрито і Львівський університет. Однак
незабаром ряд підрозділів єзуїтської академії стали підвалинами Йосифінського університету у
Львові.
У 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрійської імперії. З метою централізації і
германізації багато національної держави уряд імператора Йосифа ІІ велику увагу приділяв освіті, в
тому числі вищій. У Львові передбачалось створити університет. Заміщення викладацьких посад на
кафедрах мало відбуватися шляхом конкурсу, з допущенням кандидатів без урахування віровизнань
та національної належності.
Університетові було передано приміщення колишнього ордену тринітаріїв при Краківській
вулиці. Урядовим рішенням від 17 червня 1784 р. визначено персональний склад викладачів та
бюджет університету. У жовтні цього ж року видано диплом та інструкцію для університетської
адміністрації. У дипломі вказувалося, що Львівський університет створюється у складі чотирьох
факультетів: філософського, юридичного, медичного і теологічного. Урочисте відкриття
університету відбулось 16 листопада 1784 р.
У період між 1805 і 1817 роками у Львові на базі університету діяв ліцей. Це було пов’язано з
реформою вищої освіти в Австрійській державі. Аналіз свідчить, що більшість дисциплін і надалі
викладали в університетському обсязі, функціонували ті ж факультети.
У 1787 р. при теологічному факультеті функціонував studium Ruthenum – українські
(«руські») курси з дворічним навчанням українською мовою. Вони діяли до 1806 р. Зі Львівським
університетом перших десятиліть ХІХ ст. пов’язані імена видатних діячів українського
національного відродження: Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Юрія Венеліна (Гуци).
Значний вплив на розвиток Львівського університету мали події польського національно-
визвольного повстання 1830–1831 рр. та особливо революції 1848 р., активну участь у яких брала
студентська молодь. Під час листопадового повстання 1848 р. згорів університетський будинок,
знищена його цінна наукова бібліотека, яка вже тоді нараховувала понад 51 тис. томів. Згоріли цінні
рукописи. Повністю вийшло з ладу університетське обладнання, через що тривалий час не можна
було розпочати заняття.
Упродовж другої половини ХІХ ст. відбувалося розширення університетських приміщень. З
1851 р. університет містився у будинку на вул. Миколая (нині вул. Грушевського). У 1891 р. за
проектом архітектора Ю.Браунсойна на вул. Длугоша (нині вул. Св. Кирила і Мефодія) було зведено
окремий корпус для хімічного, геолого-мінералогічного і фармакологічного інститутів. У 1894 р.
завершилось будівництво корпусу для новоутвореного медичного факультету (вул. Пекарська), а у
1897 р. – корпусу для фізичного інституту. У 1905 р. було споруджено приміщення для
університетської бібліотеки.
Майже до кінця ХІХ ст. в університеті діяло три факультети: юридичний, філософський і
теологічний. Юридичний факультет був провідним в університеті, як за кількістю студентів та
викладачів, так і за державними пріоритетами. У листопаді 1891 р., після тривалих зволікань,
австрійський імператор Франц Йосиф І видав розпорядження про відкриття медичного факультету,
що й відбулося урочисто 9 вересня 1894 р.
Протягом другої половини ХІХ ст. тривала боротьба за право відвідування університетських
студій жінками. У 1897 р. жінкам було дозволено навчатися на філософському факультеті, а в 1900 р.
– на медичному факультеті та відділі фармацевтики. Жінки неодноразово вимагали дозволити їм
навчатися на юридичному факультеті, але уряд не йшов їм назустріч.
На юридичному, філософському і теологічному факультетах навчання тривало чотири роки,
на медичному – п’ять, на фармацевтичному відділі медичного факультету – два або три роки.
Навчальний рік поділявся на два семестри: зимовий (з 1 жовтня до 20 чисел березня) та літній
(кінець квітня – кінець липня). Студенти мали право вибору навчальних дисциплін. До 70-х років
ХІХ ст. навчання на всіх факультетах відбувалось в основному німецькою мовою, на теологічному –
латинською; кілька дисциплін читали українською та польською мовами. 27 квітня 1869 року
польська мова спеціальним розпорядженням імператора була визнана як офіційна в цілому краю –
поступово відбувалася полонізація Львівського університету. У 1870 р. польською мовою викладали
13 предметів, німецькою – 46, латинською – 13 і українською – 7. 4 липня 1871 р. імператор Франц
Йосиф І видав розпорядження про скасування обмежень на читання лекцій польською і українською
мовами на юридичному і філософському факультетах. Уже в 1906 р. польською мовою читали 185
предметів, німецькою – 5, латинською – 14 і українською – 19.
У 70-х роках ХІХ ст. на філософському факультеті Львівського університету навчався Іван
Франко – всесвітньовідомий український мислитель, письменник, вчений, перекладач, політичний та
громадський діяч, один з геніїв України, що увійшов в історію культури як «титан праці».
Після розпаду Австро-Угорської імперії Галичина була захоплена Польщею. Міністерство
віровизнань і освіти Польщі вже 18 листопада 1918 р. спеціальним розпорядженням оголосило, що
бере Львівський університет під свою опіку, і присвоїло йому ім’я польського короля Яна Казимира.
Мовою викладання у навчальному закладі стала тільки польська, лише на теологічному факультеті
окремі дисципліни читалися латинською мовою. Кафедри з українською мовою викладання були
закриті. Протягом двох-трьох років було звільнено з роботи всіх професорів і доцентів української
національності, українській молоді було обмежено доступ до навчання в університеті.
За кількістю студентів Львівський університет був одним з найбільших у Польщі. З 1919/20 до
1937/38 навч. року їхня кількість збільшилася з 2647 до 5026 осіб. Було запроваджено принцип
«numerus clausus», згідно з яким українці мали обмеження при вступі в університет (не більше 15 %
від кількості абітурієнтів; поляки у цьому випадку мали не менше 50 %). Навчальний рік
розпочинався 1 жовтня і закінчувався 30 червня, він поділявся на 3 частини, або триместри.
23 квітня 1923 р. Львівському університету було передано будинок колишнього Галицького
сейму, який став головним корпусом університету.
 Указом від 8 січня 1940 р. Президія Верховної Ради УРСР присвоїла Львівському державному
університету ім’я видатного українського письменника і мислителя Івана Франка.
Університет 15 січня 1940 р. розпочав роботу за новими навчальними програмами на підставі
схваленого статуту у складі п’яти факультетів: історичного, юридичного, філологічного (з відділами
української мови та літератури, слов’янської філології, романо-германської філології), фізико-
математичного (з відділами математики, механіки, фізики), природничого (з відділами біологічним,
хімічним, географічним, геологічним). Новостворені колегіальні органи – вчена рада університету та
ради факультетів – вирішували питання навчальної, методичної та наукової роботи, надавали наукові
ступені і вчені звання. Основною навчально-науковою одиницею й надалі залишалася кафедра (1940
р. їх налічувалось 52), яка виконувала навчальну роботу, розробляла програми спецкурсів і
спецсемінарів, організовувала наукову роботу.
Навчання в університеті тривало чотири роки на гуманітарних факультетах і п’ять років на
природничих. У 1940 р. на історичному, філологічному, природничому та фізико-математичному
факультетах запроваджено заочну форму навчання. При юридичному факультеті відкрито філіал
Всесоюзного юридичного заочного інституту.
В університеті розпочалася наукова діяльність. Перша наукова сесія викладачів відбулася у
січні-лютому 1941 р., а у квітні – перша студентська наукова конференція. У 1940 р. почала
функціонувати аспірантура, до якої вступили 33 аспіранти.
Однак робота університету була зупинена з нападом Німеччини на Радянський Союз і
вторгненням 30 червня 1941 р. гітлерівських військ до Львова. У перші ж дні 70 відомих учених
університету, політехнічного та медичного інститутів були заарештовані, а після побоїв та знущань
розстріляні в районі теперішньої вулиці Сахарова. Серед знищених окупантами були видатні вчені зі
світовим ім’ям, зокрема Т.Бой-Желенський, Роман Лоншан де Бер’є, Маврикій Аллерганд, Генріх
Ауербах, Станіслав Сак.
У 1942 р. німецька окупаційна влада закрила вищі школи в Україні. Окупанти грабували і
нищили університетське майно. До Німеччини було вивезено обладнання кабінетів і лабораторій
фізико-математичного і хімічного факультетів, бібліотеку кафедри фольклору та етнографії, яка
налічувала 15 тис. томів. З наукової бібліотеки університету, в якій було зруйновано головний
читальний зал, вивезено 20 тис. томів найцінніших книг, близько 5 тис. стародруків та інкунабул, 500
цінних рукописів.
Відновлення діяльності університету розпочалося відразу ж після звільнення Львова від
гітлерівських військ. 30 липня 1944 р. в університеті відбулися збори, учасники яких – 127
викладачів і технічних працівників – звернулися до інтелігенції з закликом взяти активну участь у
відбудові економіки, навчальних, культурно-освітніх закладів Львова.
Протягом другої половини 1944 р. і першої половини 1945 р. переважно силами студентів і
викладачів було впорядковано приміщення на вул. Щербакова (тепер Грушевського), 4 (біологічний
факультет), на вул. Ломоносова (тепер Кирила і Мефодія), 6 і 8 (хімічний та фізичний корпуси),
відремонтовано наукову бібліотеку та гуртожитку на вул. Герцена, 7, частково відбудовано
астрономічну обсерваторію і ботанічний сад.

9. Харківський університет: історичні аспекти

Харківський національний університет — один із найстаріших університетів Східної Європи.
Заснований у листопаді 1804 року з ініціативи видатного просвітника В. Н. Каразіна, згідно із
грамотою Олександра І.
Урочисте відкриття університету відбулося 29 січня 1805 року. Університет вписав багато
яскравих сторінок в історію українського національного відродження ХІХ–ХХ століть, дав потужний
імпульс перетворенню Харкова на великий науковий і культурний центр, освітянську столицю
України, по праву займає вищі шаблі всеукраїнських рейтингів серед класичних університетів і
добре відомий далеко за межами України.
В університеті з 1808 року функціонує астрономічна обсерваторія, яка є однією з провідних
астрономічних установ України, де проводяться фундаментальні і прикладні дослідження з фізики
Сонця, планет, астероїдів, комет і супутників.
Ботанічний сад університету було засновано в 1804 році. Це найстаріший в Україні
Ботанічний сад, який є державним заповідником і в якому зібрана унікальна колекція рослин,
представників різних ботаніко-географічних зон усього світу.
Музей Природи університету заснований в 1807 році і є одним із найстаріших вузівських
музеїв світу. Щороку музей відвідує понад 22 тисячі екскурсантів. У 23 залах музею (площею 2 тис.
кв. м) розміщено близько 250 тис. експонатів за такими розділами: походження людини, дарвінізм,
зоологія, геологія. При університеті діє Музей археології, колекція якого налічує близько 150 тисяч
одиниць зберігання.
У роки революції та громадянської війни 1917–1920 рр. в університеті велася боротьба між
прихильниками української незалежності та проросійського курсу. Частина професорів, не згідних з
новими політичними реаліями, покинула університет. Більшість українських професорів залишилася
в Харкові, і вже в 1918 році університет було добровільно українізовано[6]. Вони продовжували
працювати в організованих радянською владою на базі університету установах: в Академії
теоретичних знань (1920–1921), Харківському інституті народної освіти (ХІНО, 1921–
1930), Харківському інституті народного господарства, фізико-хімічному та юридичному інститутах.
У 1932–1933 рр. на їхній базі відновлено Харківський державний університет (ХДУ), який складався
з 7 факультетів: фізико-математичного, хімічного, біологічного, геолого-географічного, літературно-
лінгвістичного, історичного (з філософським відділом) та економічного (з відділом економічної
географії). 1936 р. ХДУ було присвоєно ім'я щойно померлого російського письменника Олексія
Горького (хоча той за життя не мав ніякого відношення до університету). Під час німецько-
радянської війни ХДУ було евакуйовано до міста Кизилорда в Казахстані, де він спільно з Київським
університетом утворив Об'єднаний український державний університет. У 1943–1944 рр. ХДУ
повернувся до Харкова (перший після звільнення міста навчальний рік розпочався 1
листопада 1943[7]). 1960 р. до університету був приєднаний на правах факультету іноземних мов
Харківській педагогічний інститут іноземних мов. На 1977 р. у складі університету діяли наступні
факультети та відділи: механіко-математичний, фізичний, фізико-технічний, геолого-географічний,
економічний, історичний, філологічний, іноземних мов, радіофізичний, заочний та вечірній.
Центральна наукова бібліотека Харківського національного університету заснована 30 січня
1805 року. За рішенням Міністерства культури України (1987 р.) вона визнана установою, що має
особливе громадське значення. Загальний фонд бібліотеки нараховує 3,5 млн примірників, серед них
— 50 000 унікальних видань (17 інкунабул, понад 1000 рукописів, 300 палеотипів; прижиттєві
видання класиків світової літератури, науки та культури).

10. Одеський університет: історичні аспекти

Оде́ський націона́ льний університе́т і́мені I. I. Ме́чникова — один з
найстаріших закладів вищої освіти України, всесвітньо відомий класичний університет,
розташований у Одесі. Навчальний заклад засновано 1865 року на базі Рішельєвського ліцею,
створеного ще 1817-го.
Імператорський Новоросійський університет в Одесі був четвертим за старшинством вищим
навчальним закладом на території сучасної України після Львівського, Харківського та Київського
університетів. Його історична спадковість прямо пов’язана з процесом інституціоналізації освіти та
науки.
 Тривалий час університет лишався єдиним вищим навчальним закладом на березі Чорного
моря. Спочатку відкрили три факультети: історикофілологічний, фізикоматематичний та юридичний.
1900го до них додався четвертий – медичний. Корпус на вулиці Дворянській, 2 є головним і донині.
1911 рік – посвоєму знаковий для Новоросійського університету: до лав студентів уперше
зарахували дівчат. Керівництво зазначало: «Їхня присутність сприяє пом’якшенню студентського
середовища...». До речі, в Оксфорд представниць прекрасної статі почали приймати лише за десять
років по тому.
Після лютневої революції 1917 року й жорстокої боротьби різноманітних урядів
Новоросійський університет проіснував недовго – до 1920 року, коли був розформований у зв’язку з
ліквідацією університетської освіти в радянській Україні. На базі університету було сформовано три
самостійні інститути: медичний, фізико-математичний і гуманітарно-суспільний. Два останніх
внаслідок чергових реорганізацій було включено до Одеського інституту народної освіти, який і став
прямим спадкоємцем ІНУ.
У 1920 році університет був розформаний. На його базі були утворені фізико-математичний
інститут та соціально-гуманітарний інститут. В 1933 році на базі Одеського фізико-хіміко-
математичного інституту був відновлений Одеський державний університет.
1 вересня 1933 року університет в Одесі відновив свою діяльність у складі трьох факультетів.
Кількість факультетів з часом збільшилася і за статутом 1939 року в Одеському державному
університеті функціонувало 6 факультетів: історичний, філологічний, фізико-математичний,
біологічний, географічний і хімічний. У цей непростий час в університеті працювала 51 кафедра,
центрами навчальної та наукової роботи були Ботанічний сад, Науково-дослідний інститут фізики,
Астрономічна обсерваторія, бібліотека та інші підрозділи. В ОДУ працювала значна кількість
видатних вчених, чиї імена були пов’язані ще з Новоросійським університетом та ОІНО.
Одеський державний університет відновив свою роботу в Одесі 21 квітня 1944 року, а у 1945
році йому присвоєне ім’я всесвітньовідомого вченого, Нобелівського лауреата І. І. Мечникова, що
для колективу закладу стало символом переходу від воєнних випробувань до мирної праці і нових
наукових досягнень. Відновлений університет об’єднав науково-педагогічні кадри та студентів
більшості вищих навчальних закладів Одеси. За видатні заслуги в підготовці фахівців в 1965 році
ОДУ був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, а в 1978 році включений в перелік
провідних університетів СРСР. До кінця 1980-х років університет складався з 9 факультетів:
фізичний, механіко-математичний, хімічний, біологічний, геолого-географічний, історичний,
юридичний, філологічний, романо-германської філології. Виростали нові університетські будівлі,
зростала кількість студентів, відбувалися структурні зміни, побільшало кафедр і спеціалізацій. До
університету входили Науково-дослідний інститут фізики, Астрономічна обсерваторія,
новостворений обчислювальний центр і 17 проблемних та науково-дослідних лабораторій,
Ботанічний сад, Палеонтологічний, Зоологічний та Петрографо-мінералогічний музеї. Університет
мав підготовчий відділ, курси підвищення кваліфікації, відділ аспірантури. Успіхи в науці та освіті
зробили Одеський державний університет імені І.І.Мечникова одним із лідерів вищої школи УРСР.
11. Чернівецький університет: історичні аспекти.

1868 року ставиться питання в Буковинському сеймі про заснування юридичної академії в
Чернівцях. А 1872 року депутат краю доктор Костянтин Томащук на засіданні від 28 листопада 1872
р. висунув і обґрунтував пропозицію про заснування в Чернівцях університету.
Указом австрійського імператора Франца-Йосифа від 31 березня 1875 р. було засновано
Чернівецький університет, у тому числі й богословський греко-православний факультет – єдиний
православний факультет в Австрійській імперії.
 «Франціско-Йозефіна" була заснована 4 жовтня 1875року указом цісаря Франца Йозефа I на
основі теологічного інституту, що існував з 1827 року з німецькою викладовою мовою і з окремими
кафедрами української та румунської мов і літератур.
Носив наступні назви: імені Франца Йозефа (Чернівецький університет імені Франца Йозефа)
у 1875—1918 pp., Universitatea Regele Carol I din Cernăuţi(1919—1940) і Чернівецький державний
університет (після 1940 року).
Після розпаду Австро-Угорщинм у 1918 році, коли Буковина увійшла до складу Королівської
Румунії, університет був реорганізований у румунський і перейменований на честь короля
Фердинанда І, згідно королівського декрету від 12 вересня 1919 року, пізніше на честь короля Карла
ІІ. Урочисте відкриття румунського університету відбулося у жовтні 1920 року. У 1923 році
філософський факультет був поділений на два: філософсько-філологічний та науково-природничий.
З 13 серпня 1940 року, після входження Північної Буковини до складу УРСР, університет
реорганізовано у державний вищий навчальний заклад з українською мовою викладання та поділено
на сім факультетів.
У 1941-1944 роках університет діяв як румунський.
З 1955 року в університеті було одинадцять факультетів: історичний, філософський,
іноземних мов, географічний, біологічний, хімічний, фізико-математичний, економічний, технічний і
заочний, була 51 кафедра. Теологічний факультет було ліквідовано. Запроваджене заочне й вечірнє
навчання та аспірантуру.
1940 року після приєднання Буковини до УРСР, університет реорганізовано у державний
вищий навчальний заклад з українською мовою навчання та поділено на сім факультетів, а з 1955 на
одинадцять: історичний, філософський, іноземних мов, географічний, біологічний, хімічний, фізико-
математичний, економічний, технічний і заочний, була 51 кафедра. Теологічний факультет було
ліквідовано. Запроваджене заочне й вечірнє навчання та аспірантуру.
1989 року Чернівецькому університетові присвоєно ім'я Юрія Федьковича.