Меган і Крісові. Ласкаво просимо!

Фізик Лео Сілард якось звірився своєму товаришеві Гансу Бете,

що планує завести щоденник:
— Я не маю наміру його друкувати. Лише записуватиму факти,
аби проінформувати Бога.
— А тобі не здається, що Бог уже все знає? — запитав Беті.
— Авжеж, — відповів Сілард, — Він знає факти, але Йому
невідома саме ця їх інтерпретація.
Ганс Крістіан фон Баєр. Приборкання атома
Подяки

Нині, на початку 2003 року, я тримаю в руках декілька сторінок

рукопису із доброзичливими і тактовними зауваженнями Єна
Таттерсолла з Американського музею природничої історії, який, між
іншим, зауважує, що Періґе — це не виноробський регіон, що моя ідея
виділяти курсивом класифікаційні підрозділи рівнів, вищих за рід і
вид, досить оригінальна, проте не збігається з усталеними нормами,
що я систематично роблю помилки в назві Олорґезайлі (місце, яке я
нещодавно відвідав), і далі в тому ж дусі щодо двох розділів, що
стосуються його спеціалізації — первісних людей.
Хтозна, скільки ще ляпів приховано на цих сторінках, але завдяки
докторові Таттерсоллу і всім, кого я збираюся тут згадати, їх
залишилося на кілька сотень менше. Я повинен подякувати
насамперед тим, хто допоміг мені підготувати цю книжку. Особливо я
зобов’язаний тим фахівцям, які залишалися незмінно великодушними
і люб’язними і, виявляючи справді героїчну витримку, відповідали на
одне просте, проте безліч разів поставлене мною питання: «Вибачте, а
чи не могли б ви пояснити це ще раз?».
В Англії на мої запитання відповідали: Девід Кеплін з Імперського
коледжу в Лондоні; Річард Форті, Лен Елліс і Кейті Вей з Музею
природничої історії; Мартін Рафф з Університетського коледжу в
Лондоні; Розалінд Гардінґ з Інституту біологічної антропології в
Оксфорді; доктор Лоренс Смаджі (колишній співробітник інституту
Веллком), і Кейт Блекмор із The Times.
У Сполучених Штатах: Єн Таттерсолл з Американського музею
природничої історії в Нью-Йорку; Джон Торстенсен, Мері К. Гадсон і
Девід Бланчфлавер із Дартмутського коледжу в Ганновері, штат Нью-
Гемпшир; доктор Вільям Ебду і доктор Браян Марш із медичного
центру Дартмут-Гічкок у Лівані, штат Нью-Гемпшир; Рей Андерсон і
Браян Вітцке з Департаменту природних ресурсів Айови в Айова-Сіті;
Майк Вургіс з університету Небраски і Національного парку
вулканічних скам’янілостей біля Орчарда, штат Небраска; Чак
Оффенбурґер з університету Буена-Вісти у Сторм-Лейк, штат Айова;
Кен Ренкорт, керівник наукових досліджень обсерваторії Маунт
Вашингтон, Ґорхем, штат Нью-Гемпшир; Пол Досс, геолог
Єллоустонського національного парку, і його дружина Гейді,
співробітниця цього ж парку; Френк Асаро з Каліфорнійського
університету у Берклі; Олівер Пейн і Лінн Еддісон з Національного
географічного товариства; Джеймс О. Фарлоу з університету Індіана-
Пердью; Роджер Л. Ларсон, професор морської геофізики з
університету Род-Айленда; Джефф Ґуїнн з газети Star-Telegram у Форт-
Ворті; Джеррі Кастен з Далласа, штат Техас, і співробітники
Історичного товариства Айови в Де-Мойні.
В Австралії: преподобний Роберт Еванс з Гейзелбрука, штат Новий
Південний Вельс; доктор Джілл Кейні з Австралійського бюро
метеорології; Алан Торн і Вікторія Беннетт з Австралійського
національного університету в Канберрі; Луїза Буркі і Джон Говлі з
Канберри; Енні Мілн із Sydney Morning Herald; Єн Новак, колишній
працівник Геологічного товариства Західної Австралії; Томас Г. Річ із
Музею штату Вікторія; Тім Фленнері, директор Музею Південної
Австралії в Аделаїді; Наталі Папворт і Алан Мак-Фадьєн із
Королівського ботанічного саду Тасманії в Гобарті та працівники
бібліотеки штату Новий Південний Вельс у Сіднеї, допомога яких
стала мені у великій пригоді.
І в інших країнах: С’ю С’юпервіль, завідувачка інформаційним
центром Музею Нової Зеландії у Веллінгтоні та доктор Ема Мбуа,
доктор Коен Маес і Джіллані Нґалла з Кенійського національного
музею в Найробі.
Я також багато чим глибоко завдячую Патріку Дженсон-Сміту,
Джеральду Говарду, Маріанні Велманс, Елісон Таллет, Джілліан
Сомерскейлс, Ларрі Фінлею, Стіву Рабіну, Джеду Меттсу, Керол Гітон,
Чарльзу Елліотту, Девіду Брайсону, Фелісіті Брайсон, Дену Мак-Ліну,
Ніку Сазерну, Джеральду Енґельбретсену, Патріку Ґаллахеру, Ларрі
Ешміду та неперевершеному і завжди привітному персоналу
бібліотеки Гоу в Ганновері, штат Нью-Гемпшир.
Та понад усе — і як завжди — я висловлюю найглибшу вдячність
моїй любій, терплячій, незрівнянній дружині Синтії.
Вступ

Ласкаво просимо! І вітаю! Я тішуся, що вам це вдалося. Потрапити

сюди було нелегко, знаю. Ба більше, мені здається, що це було дещо
складніше, ніж ви собі уявляєте.
Почати слід із того, що для вашої присутності тут і зараз трильйонам
дрейфуючих атомів довелося хитромудро і на диво злагоджено
поєднатися, аби створити вас. Ця комбінація, особлива і специфічна,
ніколи не виникала раніше й існуватиме лише один раз, у вигляді вас.
Протягом багатьох наступних років (як ми сподіваємося) ці крихітні
часточки покірно братимуть участь у мільярдах вправних,
скоординованих дій, необхідних для того, щоб зберегти вас
неушкодженим і дозволити вам вдосталь насолодитися цим
надзвичайно приємним, проте здебільшого недооціненим станом,
відомим як життя.
Навіщо атомам так перейматися — певним чином загадка. Бути вами
— не така вже вдячна справа, коли йдеться про атомний рівень. Попри
всю увагу й відданість насправді вашим атомам байдуже до вас — по
суті, вони навіть не здогадуються, що ви є. І тим більше не
здогадуються, що вони самі є. Врешті-решт, це примітивні часточки,
які навіть не здатні самостійно існувати. (Цікава аналогія — це ніби ви
могли б скубати себе пінцетом, відриваючи по одному атому за раз,
поки не насмикали б купку дрібного атомного пилу, жодна порошинка
з якого ніколи не була живою, але всі разом колись вони були вами). І
все ж упродовж вашого існування ці часточки чомусь підкорятимуться
лише одному непереборному імпульсу: зберігати вас такими, як ви є.
Погана новина полягає в тому, що атоми непостійні і час їхньої
відданості спливає швидко — справді швидко. Навіть найдовше
людське життя триває лише близько 650 тисяч годин. І коли ця
скромна віха спалахує просто перед очима або бовваніє десь
неподалік, ваші атоми з незбагненних причин «закривають
крамничку» вашого існування, а потім мовчки роз’єднуються і
розлітаються навсібіч, аби стати частиною чогось іншого. І вам кінець.
 Та все ж ви можете радіти, що з’явилися на світ. Загалом, у Всесвіті
нічого подібного не трапляється, наскільки ми можемо стверджувати.
Безперечно, це дивно, тому що атоми, які так охоче й добровільно
скупчуються, аби створювати живих істот на Землі, — точнісінько такі,
як і атоми, що не здатні робити це деінде. Хоч би як там було, але на
хімічному рівні життя на диво прозаїчне: вуглець, водень, кисень і
азот, трохи кальцію, дрібка сірки, ледь припорошені іншими не менш
прозаїчними елементами, — нічого такого, чого б ви не знайшли у
звичайнісінькій аптеці, — і це все, що потрібно. Єдина особливість
атомів, з яких складаєтеся ви, — те, що з них складаєтеся саме ви.
Звісно, це і є диво життя.
Незалежно від того, породжують атоми життя в інших куточках
Всесвіту чи ні, вони створюють чимало іншого; насправді вони
створюють усе інше. Без атомів не було б води або повітря, або скель,
не було б зірок і планет, далеких газових хмар або завихрених
туманностей, або будь-яких інших речей, які роблять Всесвіт таким
звичним і матеріальним. Атоми такі численні й необхідні, що ми легко
забуваємо — в їхньому існуванні насправді немає потреби. Не існує
закону, за яким Все­світ повинен наповнюватися дрібненькими
часточками матерії або генерувати світло і гравітацію, а також мати
інші властивості, від яких залежить наше існування. Загалом, немає
жодної потреби в існуванні самого Всесвіту. Не було тривалий час. Не
було атомів і не було Все­світу, в якому вони могли б дрейфувати. Не
було нічого — взагалі нічого й ніде.
Тож слава Богу, що атоми існують. Але та обставина, що у вас є атоми
і що вони так охоче скупчуються, лише почасти пояснює причини
вашої появи. Аби опинитися тут і зараз, у XXI столітті, живим і досить
тямущим, щоб це усвідомити, ви також мали стати результатом низки
надзвичайно вдалих біологічних збігів. Виживання на Землі — на диво
складна справа. З мільярдів і мільярдів видів живих істот, що існували
від початку часів, більшості — як припускають, 99,99 відсотка — вже
немає. Життя на Землі, як бачите, не лише нетривале, а й жахливо
хистке. У цьому й полягає цікава особливість нашого існування: ми
походимо з планети, яка дуже добре підтримує життя, але ще
вправніше його нищить.
 У середньому існування певного біологічного виду на Землі триває
лише близько чотирьох мільйонів років, отож, якщо хочете
залишитися тут на мільярди років, мусите бути такими ж
непостійними, як і атоми, з яких ви складаєтеся. Приготуйтеся
змінювати в собі все — форму, розмір, колір, видову приналежність,
геть усе, — і робити це неодноразово. Сказати значно легше, ніж
вчинити, позаяк процес змін відбувається вибірково. Аби пройти шлях
від стану «матеріальної зародкової часточки атома» (як мовиться в
опері Ґілберта і Саллівана1) до розумної прямоходячої сучасної
людини, ви мали знову й знову видозмінюватися — до того ж вчасно й
упродовж надзвичайно тривалого часу. Тож у різні періоди протягом
останніх 3,8 мільярда років ви то гребували киснем, то обожнювали
його, відрощували плавці й кінцівки та швидко плавали, несли яйця,
хвискали у повітрі роздвоєним язиком, були гладенькими й були
пухнастими, жили під землею й жили на деревах, ставали великими,
як олені, й маленькими, як мишки, і робили мільйон інших речей.
Найменше відхилення від будь-якого із цих еволюційних імперативів
— і ви б нині злизували водорості зі стін печери або ж вилежувалися,
наче розімлілий морж, на якомусь кам’янистому узбережжі, або ж
виштовхували струмінь повітря з дихала на вашій потилиці перед тим,
як зануритися на 20 метрів під воду й набрати повну пащу смачнючих
хробачків.
Вам не лише пощастило належати від самого початку до
привілейованої еволюційної лінії, а й мати власний родовід,
представникам якого украй — просто дивовижно — весь час таланило.
Слід врахувати, що впродовж 3,8 мільярда років (відтинок часу,
довший за період існування земних гір, річок і океанів) кожен ваш
предок з обох ліній був доволі привабливим, аби знайти собі пару,
доволі здоровим, аби народити нащадка, і благословенним долею та
сприятливими обставинами, аби прожити досить довго для цього.
Нікого з ваших власних пращурів не розчавили, не зжерли, ніхто не
втопився, не загинув голод­ною смертю, не загруз у болоті, не був
передчасно поранений або ще якось не відхилився від свого життєвого
завдання — переказати крихітну часточку генетичного матеріалу
потрібному партнерові у потрібну мить задля збереження унікальної
послідовності успадкованих комбінацій, аби — врешті-решт,
незбагненно і зовсім ненадовго — отримати результат у вигляді вас.
У книжці йдеться про те, як це сталося, — зокрема, про те, як зовсім із
нічого ми стали чимось і як потім дрібка цього чогось стала нами, а
також про те, що сталося між цими двома подіями і після них. Звісно,
нам треба охопити чимало тем, ось чому книжка називається «Коротка
історія майже всього на світі», хоча насправді це не зовсім так. Та й не
могло бути так. Але якщо пощастить, то, можливо, десь наприкінці в
нас з’явиться відчуття, що таки всього.
Поштовхом для мене, хоч би чого він був вартий, став шкільний
підручник із природознавства, за яким я навчався в четвертому або
п’ятому класі. Та книжка була стандартним посібником 1950-х років —
пошарпаним, не з улюблених, жахливо важезним, — але десь на
початку її містилася ілюстрація, що просто захопила мене: схема
внутрішньої будови Землі в розрізі, яка мала такий вигляд, ніби ви
розкраяли планету великим ножем і обережно вийняли скибку, що
становила приблизно чверть цілого.
Важко повірити, що я ніколи раніше не бачив такої ілюстрації, але,
мабуть, таки не бачив, тому що чітко пам’ятаю свій приголомшений
стан. Припускаю, чесно кажучи, що спочатку моє зацікавлення
стимулювалося власною фантазією, коли я уявляв, як численні
автомобілісти, ні про що не здогадуючись, мчать американськими
рівнинами на схід, аж раптом стрімголов зриваються вниз із
несподіваної кручі заввишки майже 6,5 тисяч кілометрів і летять в
урвище завширшки від сере­дини Америки до Північного полюса.
Але поступово моє захоплення набуло академічного відтінку, і я
зосередився на науковому аспекті зображення, усвідомивши, що Земля
складається з окремих шарів, які закінчуються в центрі розжареною
кулею із заліза та нікелю, такою ж гарячою, як поверхня Сонця (згідно
з підписом). Пригадую, як зі справжнім здивуванням замислився: «А
звідки вони це знають?».
Я ані на мить не ставив під сумнів достеменність інформації — та й
досі схильний довіряти судженням науковців, так само як вірю
хірургам, сантехнікам та іншим власникам таємничих і складних для
мого розуміння знань, — але, хоч убийте, я не міг втямити, звідки
якийсь там людський розум зміг дізнатися, який вигляд має і з чого
складається те, що міститься за тисячі кілометрів під нами, — те, чого
не бачило жодне людське око і куди не сягає жоден рентгенівський
промінь. Це для мене було справжнісіньким дивом. Відтоді моє
ставлення до науки не змінилося.
Схвильований, того ж вечора я забрав книжку додому та розгорнув її
ще до вечері, — це змусило матір стурбовано доторкнутися до мого
чола і спитати, чи добре я почуваюся, — і почав читати її з першої
сторінки.
І ось ми дійшли до головного. Підручник був геть нецікавий. Навіть
більше, він був не зовсім зрозумілим. І, насамперед, у ньому не було
відповідей на жодне з питань, збурених малюнком у нормальному
допитливому мозку: «Як сталося, що в надрах нашої планети
опинилося Сонце, і звідки вони знають, наскільки там гаряче? І якщо
там усереди­ні все згорає дощенту, чому ж тоді земля в нас під ногами
не гаряча на дотик? А чому решта внутрішніх шарів не плавиться — чи
таки плавиться? І коли ядро врешті-решт вигорить, чи не провалиться
частина Землі у порожнечу, залишивши величезну вирву на поверхні? І
звідки вони про це знають? Як саме це з’ясували?».
Однак автор дивним чином замовчував такі деталі — насправді він
промовчав геть про все, крім антикліналей, синкліналей, осьових
розломів і такого іншого. Складалося враження, ніби автор хотів
зберегти в таємниці всю цікаву інформацію, зробивши книжку
серйозною до незбагненності. Минали роки, і я почав здогадуватися,
що все це не було чиєюсь особистою забаганкою. Здавалося, що існує
всесвітня таємна змова авторів підручників, аби поданий ними
матеріал ніколи навіть не наближався до сфери бодай трохи цікавого і
завжди залишався чимось на зразок телефонного виклику здалеку,
якнайдалі від чогось справді цікавого.
Тепер я знаю, що, на щастя, є безліч наукових письменників, які
пишуть якнайзрозуміліше і страшенно захопливо — Тімоті Ферріс,
Річард Форті, Тім Фленнері, — і це лише прізвища на одну літеру
абетки (не беручи вже до уваги нині покійного божественного Річарда
Фейнмана), — але, на жаль, ніхто з них не написав жодного підручника
із тих, якими мені доводилося користуватися.
 Усі мої шкільні підручники написали чоловіки (це завжди були
чоловіки), які глибокодумно вважали, що будь-що стає зрозумілим,
якщо висловити його формулою, і вірили в нісенітницю, нібито
американські дітлахи будуть страшенно вдячні за запитання
наприкінці розділів, над якими можна поміркувати у вільний час.
Отож я виріс із переконанням, що наука — це вкрай нудно, хоч
відчував, що так не повинно бути, проте не надто замислювався над
усім цим, адже нічим не міг тут зарадити. Таких переконань я
дотримувався тривалий час.
Згодом, значно пізніше, — гадаю, близько чотирьох чи п’яти років
тому, — під час тривалого польоту через Атлантику, бездумно
дивлячись в ілюмінатор на залитий місячним світлом океан, я
зненацька, аж зніяковівши, усвідомив, що не знаю елементарних речей
про єдину планету, на якій збирався прожити життя. Наприклад, я і
гадки не мав, чому океани солоні, а Великі озера — ні. Не мав ані
найменшої гадки! Я не знав, якими із часом стають океани,
солонішими чи пріснішими, і чи ступінь солоності океану взагалі має
мене непокоїти. (Мені дуже приємно вам повідомити, що до кінця
1970-х років учені теж не знали відповіді на ці питання. Вони просто
про це не говорили).
Зрозуміло, що солоність океану виявилася лише найменшою
трісочкою мого невігластва. Я не знав, що таке протон або що таке
протеїн, не міг відрізнити кварк від квазара, не розумів, як геологи,
лише поглянувши на шари породи в каньйоні, визначають її вік — я
справді взагалі нічого не знав. Поволі мене охоплювало тихе, незвичне,
але непереборне бажання дізнатися про все це трохи більше і, перш за
все, зрозуміти, як люди про це дізналися. Для мене залишалося дивом
дивним, як саме науковці роблять це. Яким чином хтось дізнався,
скільки важить Земля або скільки років гірським породам, або що
розташоване глибоко внизу, в самісінькому центрі? Звідки вони
знають, як і коли зародився Всесвіт і який вигляд він тоді мав? Звідки
вони знають, що відбувається всередині атома? І як, насамкінець, — а
можливо, якщо поміркувати, насамперед, — сталося так, що вчені, які,
як часто здається, знають майже все, не здатні передбачити землетрус
або хоча б підказати нам, чи брати із собою парасольку наступної
середи на перегони?
 Тож я вирішив присвятити частину свого життя — три роки, як ви­-
явилося згодом, — читанню книжок і журналів та пошуку на диво
терплячих фахівців, які погоджувалися відповідати на силу-силенну
надзвичайно безглуздих запитань. Я хотів з’ясувати, чи можливо
зрозуміти й гідно оцінити дивовижі й досягнення науки, — захопитися
ними, навіть насолодитися, — на рівні, не дуже перенавантаженому
технічними подробицями, який не потребує якихось додаткових
знань, проте й не зовсім поверховому. Ось такими були мій задум і моє
сподівання, і саме для цього написана моя книжка. У кожному разі,
нам доведеться охопити чималий обсяг інформації, зробивши це за
значно стисліший термін, ніж 650 тисяч годин, тому почнімо негайно.
1
Цитата з комічної опери В. Ґілберта і А. Саллівана «Мікадо» (1885 рік). — Прим. пер.
Частина перша
Загублені в космосі
Усі вони в одній площині. Всі вони кружляють в одному напрямі...
Розумієте, це досконало. Це розкішно. Це майже надприродно.
Астроном Джеффрі Мерсі про Сонячну систему
1. Як створити Всесвіт

Хоч би як ви намагалися, вам ніколи не збагнути, яким крихітним,

яким просторово нікчемним є протон. Він просто надзвичайно малий.
Протон — найдрібніша частинка атома, який і сам собою, звісно ж, є
вельми крихітним. Протони такі малесенькі, що мізерна чорнильна
крапочка над буквою «i» може вмістити близько 500 000 000 000
протонів, тобто значно більше, ніж кількість секунд у півмільйоні
років. Отже, протони винятково мікроскопічні, якщо не сказати
більше.
Тепер уявіть, що ви можете (хоча, звісно, ви цього не можете)
стиснути певний протон до однієї мільярдної його звичайного розміру
й розмістити у просторі такому маленькому, що ваш протон у ньому
здаватиметься величезним. А зараз додайте до цього крихітного-
крихітного простору приблизно 30 грамів матерії. Чудово. Ви готові до
закладення Всесвіту.
Звісно, я припускаю, що ви забажаєте стати творцем інфляційного
Всесвіту2. Якщо ж волієте натомість створити старомодний,
стандартний Всесвіт Великого вибуху, вам знадобляться додаткові
матеріали. По суті, вам потрібно буде зібрати все, що є, — до
найостаннішої порошинки й часточки матерії звідси й до краю
світобудови, — і втиснути все це в цяточку, таку нескінченно малу, що
вона взагалі не має розмірів. Це і є сингулярність.
В обох випадках готуйтеся до справді великого вибуху. Безумовно, ви
забажаєте відійти на безпечну відстань, аби спостерігати за цим
видовищем. На жаль, відійти буде нікуди, тому що за межами
сингулярності немає жодного «десь». Коли Всесвіт почне
розширюватися, він не заповнюватиме велику довколишню
порожнечу. Єдиний простір, який існуватиме, — це простір, який під
час розширення створює сам Всесвіт.
Природно, але неправильно уявляти сингулярність чимось на зразок
«вагітної» крапки в темній, безмежній порожнечі. Адже немає жодної
порожнечі, немає темряви. Навколо сингулярності немає жодного
«навколо». Немає простору, який вона може захопити, немає жодного
місця, в якому вона може бути. Ми навіть не можемо дізнатися,
скільки часу сингулярність там перебуває, — чи несподівано з’явилася
нещодавно, наче вдала думка, чи була там завжди, спокійно вичікуючи
потрібної миті. Часу не існує. Не існує минулого, з якого могла б
з’явитися сингулярність.
І ось так, із нічого, починається наш Всесвіт.
Одним сліпучим імпульсом, у мить тріумфу, так несподівано й
нестримно, що й словами не передати, сингулярність узурпує
космічний вимір, простір поза межами уяви. Перша секунда життя
(секунда, якій чимало космологів присвячують життя, розділяючи її на
навіть коротші миті) виробляє гравітацію та інші сили із царини
фізики, які панують у фізиці. Менш ніж за хвилину Всесвіт досягає
мільйона мільярдів кілометрів у ширину, не припиняючи стрімко
розростатися. Цієї миті стає дуже гаряче, 10 мільярдів градусів, —
достатньо для початку ядерних реакцій, внаслідок яких виникають
найлегші елементи, — переважно водень і гелій із дещицею літію
(приблизно один атом на 100 мільйонів). За три хвилини формується
98 відсотків усієї матерії, яка існує зараз або виникне потім. Ми
отримали Всесвіт — місце найдивовижніших і найсприятливіших
можливостей, а також надзвичайної краси. І все це виникло приблизно
за той час, який ми витрачаємо на приготування сендвіча.
Коли це сталося — питання дискусійне. Космологи віддавна
сперечаються щодо миті, коли виник Всесвіт: чи це сталося 10
мільярдів років тому, чи удвічі раніше, чи десь між цими митями.
Загальна думка, схоже, схиляється до числа близько 13,7 мільярда
років тому, але такі речі страшенно важко визначити, як ми
переконаємося згодом. Напевно можна стверджувати тільки те, що в
якусь невизначену мить у дуже віддаленому минулому з невідомих
причин сталася подія, відома у науці як t = 0. З цього все й почалося.
Звичайно, ми дуже багато чого не знаємо, і більшість того, що, на
нашу думку, ми знаємо, ми насправді не знаємо або ж тривалий час
вважали, що знаємо. Навіть сама гіпотеза Великого вибуху доволі
нова. Ця ідея сколихнула науковий світ у 1920-х роках, коли Жорж
Леметр, бельгійський священик і вчений, уперше запропонував її до
розгляду, але гіпотеза активно не обговорювалася в космології до
середи­ни 1960-х років, поки двоє молодих радіоастрономів не зробили
надзвичайне й несподіване відкриття.
Звали їх Арно Пензіас і Роберт Вілсон. 1964 року вони спробували
використати для своїх досліджень велику комунікаційну антену, яка
належала лабораторії Белла в Голмделі, штат Нью-Джерсі, але
науковцям заважав безперервний фоновий шум — невпинне шипіння,
яке робило неможливим проведення експериментів. Цей шум був
постійним і несфокусованим. Він долинав з усіх пунктів у небі, вдень і
вночі, у будь-яку пору року. Протягом 12 місяців молоді астрономи
робили все можливе, аби знайти джерело шуму й усунути його. Вони
протестували кожну електричну систему. Вони переналаштували
прилади, перевірили контури, перекрутили дроти, зачистили
контакти. Вони видерлися на тарілку антени й заклеїли клейкою
стрічкою всі шви і заклепки. Вони знову видерлися на антену з мітлами
й жорсткими щітками та ретельно вичистили тарілку від того, що
згодом у наукових статтях назвуть «білою діелектричною речовиною3»,
простіше кажучи — від пташиного посліду. Але що б науковці не
намагалися зробити, це не діяло.
Пензіас і Вілсон навіть не здогадувалися, що за якихось 50 кіло­метрів
від них, у Принстонському університеті, група вчених на чолі з
Робертом Дікке працювала над тим, як знайти ту саму штуку, якої
вони так старанно намагалися позбутися. Принстонські дослідники
дотримувалися ідеї, висунутої в 1940-х роках астрофізиком
українського походження Джорджем Ґамовим: якби ви досить глибоко
зазирнули в космос, то змогли б там виявити певне фонове космічне
випромінювання, що залишилося від Великого вибуху. Ґамов
вирахував, що до моменту, коли це випромінювання перетне
космічний простір і досягне Землі, воно перетвориться на мікрохвилі.
У пізніших працях він навіть запропонував інструмент, за допомогою
якого можна було б зареєструвати мікрохвилі: антену лабораторії
Белла в Голмделі. На жаль, ані Пензіас, ані Вілсон, ані хтось інший із
принстонської команди не прочитав цю працю Ґамова.
Шум, який чули Пензіас і Вілсон, звісно ж, був шумом, про який
писав Ґамов. Ці двоє виявили межу Всесвіту (або принаймні його
видимої частини) на відстані 145 мільярдів трильйонів кілометрів.
Дослідники «бачили» перші фотони — найпрадавніше світло у
Всесвіті, — хоча час і відстань перетворили їх, як і передбачав Ґамов, на
мікрохвилі. У своїй книжці «Інфляційний Всесвіт» Алан Ґут наводить
аналогію, що допомагає уявити це відкриття у перспективі. Якщо ви
порівняєте погляд у глибину Всесвіту з поглядом униз із сотого
поверху Емпайр-Стейт-Білдинґ (де сотий поверх відповідає нашому
часу, а рівень вулиці — миті Великого вибуху), то за аналогією під час
відкриття Вілсона і Пензіаса найвіддаленіші виявлені галактики були б
на рівні 60-го поверху, а найвіддаленіші об’єкти — квазари — десь на
відстані 20-го поверху. Відкриття астрономів наблизило наше
знайомство з видимим Всесвітом до висоти приблизно півтора
сантиметра від підлоги цокольного поверху.
Все ще не з’ясувавши причину шуму, Вілсон і Пензіас
зателефонували Дікке у Принстон і описали йому свою проблему,
сподіваючись, що той запропонує, як її вирішити. Дікке відразу
збагнув, що саме виявили ці двоє молодиків. «Що ж, хлопці, нас щойно
обскакали», — сказав він своїм колегам, поклавши слухавку.
Незабаром у Astrophysical Journal з’явилися дві статті: одна Пензіаса
й Вілсона, у якій вони описували свій досвід із шипінням, друга —
групи Дікке, у якій вони пояснювали походження цього шуму. Хоча
Пензіас та Вілсон не ставили за мету знайти фонове космічне
випромінювання і не уявляли, що це таке, коли виявили його, не
описали й не пояснили природу цього явища в жодній праці, все ж
1978 року вони отримали Нобелівську премію з фізики.
Принстонським дослідникам можна було лише поспівчувати. На
думку Денніса Овербая, автора книжки «Самотні серця в космосі», ані
Пензіас, ані Вілсон не збагнули цілком надзвичайного значення свого
відкриття, поки не прочитали про це в New York Times.
До речі, перешкоди від космічного фонового випромінювання — те,
що ми можемо спостерігати на власному досвіді. Налаштуйте телевізор
на будь-який канал, на якому немає трансляції, і близько одного
відсот­ка статичних перешкод, які ви побачите на екрані, пов’язані із
цими давніми слідами Великого вибуху. Наступного разу, коли
нарікатимете, що по телевізору нічого немає, пригадайте, що ви
завжди можете подивитися народження Всесвіту.
Хоча всі називають це Великим вибухом, чимало книжок застерігають
нас від того, аби уявляти його вибухом у звичайному сенсі. Це було
радше значне раптове розширення величезного масштабу. Але що його
спричинило?
Одна з концепцій полягає в тому, що сингулярність була реліктом
попереднього Всесвіту, який зазнав колапсу, — що наш Всесвіт є лише
одним із багатьох у нескінченній круговерті всесвітів, які
розширюються і стискаються, неначе клапан апарата штучного
дихання. Інші пояснюють Великий вибух так званим «помилковим
вакуумом», «скалярним полем» або ж «вакуумною енергією» — певною
властивістю або принаймні чимось, що змогло порушити стабільність
небуття. Здається, неможливо отримати щось із нічого, але,
безперечно, колись було Ніщо, а нині постав Всесвіт, — що є
неспростовним доказом того, що це таки можливо.
Ймовірно, наш Всесвіт — лише крихітна частинка безлічі більших все­-
світів, розташованих десь у інших вимірах, і великі вибухи
відбуваються повсякчас і всюди. Або, можливо, простір і час до
Великого вибуху мали якісь інші форми — форми надто нетутешні,
аби можна було їх уявити, — і що Великий вибух є певною перехідною
фазою, коли Все­світ із форми, яку ми не можемо збагнути, переходить
у майже зрозумілу для нас форму. «Все це знаходиться дуже близько до
релігійних питань», — зауважив космолог Андрій Лінде зі Стенфорду в
інтерв’ю газеті New York Times 2001 року.
Теорія Великого вибуху — не про сам вибух, а про те, що сталося
після нього. Зверніть увагу, — сталося незабаром. Зробивши безліч
розрахунків і уважно спостерігаючи за тим, що відбувається у
прискорювачах елементарних частинок, учені гадають, що можуть
зазирнути в минуле й побачити, що ж сталося через 10-43 секунди з
моменту творіння Всесвіту, коли той був ще настільки малим, що
розгледіти його можна було лише в мікроскоп. Ми не повинні
непритомніти від кожного незвичайного числа, яке траплятиметься
нам на очі, але, мабуть, інколи варто зосередитися на якомусь із них,
хоча б для того, аби нагадати собі про їхні незбагненні і
приголомшливі значення. Отже, 10- 43 — це
0,0000000000000000000000000000000000000000001, тобто одна
десятимільйонно трильйонно трильйонно трильйонна секунди4.
Більшість того, що ми знаємо (або вважаємо, що знаємо) про перші
миті Всесвіту, випливає з концепції, яку назвали інфляційною теорією,
запропонованої вперше 1979 року тоді ще молодшим науковим
працівником Стенфордського університету, а нині — співробітником
Массачусетського технологічного інституту, фахівцем з елементарних
частинок Аланом Ґутом. Йому тоді минуло 32 роки, і, за власним
зізнанням науковця, нічого такого він раніше не робив. Можливо, Ґут
ніколи б і не висунув свою видатну теорію, якби йому не довелося
відвідати лекцію про Великий вибух, яку прочитав не хто інший, як
Роберт Дік­ке. Саме після цієї лекції Ґут зацікавився космологією,
особливо народженням Всесвіту.
Таким чином виникла інфляційна теорія, згідно з якою за певну
частку секунди після своєї появи Всесвіт зазнав раптового,
неймовірного розширення. Він роздувався — фактично, втікаючи від
самого себе, подвоюючись у розмірі кожні 10-34 секунди. Увесь цей
епізод тривав не довше 10-30 секунди — а це одна мільйонно мільйонно
мільйонно мільйонно мільйонна частка секунди, — але він перетворив
Всесвіт із того, що розмістилося б у вас на долоні, в щось принаймні в
10 000 000 000 000 000 000 000 000 разів більше. Інфляційна теорія
пояснює появу коливань та вихорів, які у свою чергу посприяли по­яві
нашого світу. Без них не виникло б згустків матерії, а отже, й зірок, а
панували б лише газ і вічна пітьма.
Згідно з теорією Ґута, протягом однієї десятимільйонно трильйонно
трильйонно трильйонної секунди виникла гравітація. Через ще один
сміховинно короткий часовий проміжок до неї приєдналися
електромагнетизм, а також сильна і слабка ядерна взаємодії — об’єкти
дослідження фізиків. За мить до них долучилися скупчення
елементарних частинок — об’єкти, підпорядковані цим силам. Зовсім
із нічого раптово з’явилися рої фотонів, протонів, електронів,
нейтронів і безліч інших частинок — від 1079 до 1089 кожного виду, як
вважають адепти теорії Великого вибуху.
Такі величезні кількості, звісно, не можна навіть уявити. Достатньо
просто знати, що в однісіньку мить нам подарували чималий Всесвіт
— завширшки принаймні 100 мільярдів світлових років, згідно з
теорією, хоча, можливо, і значно більший за розміром, аж до
нескінченності, — ідеально пристосований для створення зірок,
галактик та інших складних систем.
Що дивно, на наш погляд, так це те, як добре все склалося для нас.
Якби Всесвіт сформувався лише трохи інакше — якби гравітація була
сильнішою або слабкішою, якби розширення відбувалося дещо
повільніше або швидше, — тоді, можливо, не було б і стійких
елементів, з яких ми з вами створені, і землі, якою ми ходимо.
Якби гравітація виявилася трохи сильнішою, Всесвіт провалився б
сам у себе, наче невміло поставлений намет, не досягнувши належних
розмірів, щільності і складу. Якби гравітація була слабшою, нічого б не
трималося купи. І Всесвіт назавжди залишився б похмурою,
невиразною порожнечею.
Це одна із причин того, чому деякі фахівці вважають, що може бути
безліч інших великих вибухів — можливо, трильйони і трильйони, —
які трапляються через значні проміжки вічності, а ми існуємо в цьому
конкретному Всесвіті тільки тому, що можемо існувати лише тут. Як
зауважив Едвард Трайон із Колумбійського університету: «Як
відповідь на запитання, чому це сталося, я пропоную скромне
припущення, що наш Всесвіт — це лише одне з тих явищ, які
відбуваються час від часу». І Ґут додає до цього: «Хоча створення
Всесвіту може бути вкрай малоймовірним, Трайон наголошував, що
ніхто не рахував невдалі спроби».
Британський королівський астроном Мартін Ріс вважає, що існує
безліч всесвітів, можливо, нескінченна кількість, — усі з різними
властивостями і в різних поєднаннях, а ми просто живемо в одному з
них, де все поєднується саме так, як необхідно для нашого існування.
Ріс наводить аналогію з дуже великим магазином одягу: «Якщо там
широкий асортимент вбрання, ви сподіваєтеся знайти костюм, який
вам пасує. Якщо існує безліч всесвітів, кожен з яких наділений
інакшим набором параметрів, серед них буде хоча б один із особливим
набором параметрів, потрібних для життя. Ми перебуваємо саме в
такому Всесвіті».
 Ріс стверджує, що характер нашого Всесвіту визначають шість голов­-
них параметрів, і якби хоча б один із них бодай трохи змінився, все б
мало геть інший вигляд, ніж тепер. Наприклад, для існування Всесвіту
в його сучасному вигляді потрібно, аби водень перетворювався на
гелій у чітко визначений, але досить неквапливий спосіб, — а саме
таким чином, аби одна семитисячна частина його маси перетворилася
в енергію. Неістотно зменшіть це значення — скажімо, на 0,07-0,06
відсотка — і перетворення не станеться: Всесвіт міститиме лише
водень і більше нічого.
Трішки збільшіть значення — на 0,08 відсотка — і реакції
відбуватимуться так бурхливо, що водень незабаром вичерпається. В
обох випадках за щонайменшої зміни параметрів Всесвіт, який ми
знаємо і якого потребуємо, не існував би.
Мушу сказати, що поки що все відбувається так, як треба. Але в дуже
віддаленій перспективі гравітація може виявитися трохи засильною;
колись вона, ймовірно, зупинить розширення Всесвіту і змусить його
стискатися, аж поки він не заштовхне себе в іншу сингулярність, щоб,
можливо, там почати весь процес знову.
З іншого боку, гравітація може занадто ослабнути, і в цьому разі
Всесвіт розширюватиметься вічно, поки все не опиниться так далеко
одне від одного, що для взаємодії матерії не залишиться жодної
можливості і Всесвіт стане дуже просторим, але інертним і безживним
місцем. Третій варіант полягає в тому, що гравітація виявиться
ідеальною за параметрами — для цього існує космологічний термін
«критична щільність», — і утримуватиме Всесвіт саме у потрібних
розмірах, аби такий стан речей тривав вічно. Космологи інколи
жартома називають цей стан «ефектом Золотоволоски»5, — маючи на
увазі ідеальний баланс. (Для ознайомлення: ці три гіпотетичні всесвіти
відомі відповідно як закритий, відкритий і плаский).
А тепер питання, яке певної миті спадало на думку кожному з нас:
що буде, якщо відшукати край Всесвіту і, скажімо так, висунути голову
за завісу? Де опиниться голова, якщо її більше не буде у Всесвіті? Що
ми побачимо за його межами? Відповідь вас розчарує, бо ви ніколи не
потрапите на край Всесвіту. Не тому, що подорож туди триває надто
довго — хоча це, звісно, так, — а тому, що навіть якби ви рухалися далі
й далі вздовж прямої лінії, нескінченно довго і наполегливо, то однак
ніколи б не дісталися зовнішньої межі. Натомість ви повернулися б
туди, звідки вирушили (безсумнівно, в цю мить ви б остаточно
занепали духом і відмовилися від своєї примхи). Річ у тім, що Всесвіт
вигинається — особливим чином, якого нам не збагнути, згідно з
теорією відносності Айнштайна (про яку ми побалакаємо пізніше). А
зараз досить знати, що ми аж ніяк не плаваємо в якійсь велетенській
бульбашці, що безкінечно роздувається. Радше простір вигнутий так,
що залишається безмежним, але скінченним. Якщо висловитися
точніше, простір навіть не розширюється, тому що, як зауважує
лауреат Нобелівської премії, фізик Стівен Вайнберґ, «сонячні системи
й галактики не розширюються, і сам простір не розширюється».
Галактики радше розбігаються. Все це скидається на виклик інтуїції.
Або ж, як одного разу влучно зауважив біолог Дж. Б. С. Голдейн:
«Всесвіт не лише химерніший, ніж ми уявляємо; він химерніший, аніж
ми можемо уявити».
Щоб пояснити вигнутість простору, зазвичай наводять ось таку
аналогію — пропонують уявити представника всесвіту пласких
поверхонь, який ніколи не бачив кулі і раптом потрапив на Землю. Хоч
би скільки він блукав планетою, йому все одно не вдалося б виявити її
край. Врешті-решт мандрівник повернувся б до місця, звідки вирушив
у дорогу, і, звісно, був би надто спантеличеним, аби пояснити, чому так
сталося. Так от, коли йдеться про космос, ми в такому ж становищі, як
і наш спантеличений мешканець пласкосвіту, лише бентежать нас інші
виміри.
Так само як не існує місця, де можна знайти край Всесвіту, немає й
місця, посеред якого можна стати і сказати: «Саме звідси все
розпочалося. Ось найцентральніший пункт усього». Ми всі в центрі
цього всього. Фактично, ми не знаємо цього напевно; ми не можемо
довести це математично. Вчені припускають, що ми справді не можемо
бути центром Всесвіту — лишень подумайте, що б це означало, — і
тому явища мають бути однаковими для всіх спостерігачів у всіх
місцях. Однак достеменно нам це невідомо.
Для нас Всесвіт тягнеться на відстань, яку від миті його створення
упродовж мільярдів років подолало світло. Цей видимий Всесвіт —
Все­світ, який ми знаємо і про який можемо говорити, — завширшки в
мільйон мільйонів мільйонів мільйонів (1 000 000 000 000 000 000 000
000) кілометрів. Але відповідно до більшості теорій, загалом Всесвіт —
цей метавсесвіт, як його інколи називають, — ще просторіший. На
думку Ріса, кількість світлових років до краю цього більшого,
неосяжного Всесвіту обмежується не «десятьма нулями, навіть не
сотнею, а мільйонами». Тож Всесвіт просторіший, аніж ви можете
збагнути, не переймаючись спробами уявити якесь інше потойбіччя.
Протягом тривалого часу теорія Великого вибуху мала одну помітну
ваду, яка непокоїла багатьох людей, — а саме: вона не могла пояснити,
як ми тут опинилися. Хоча 98 відсотків матерії, що існує нині,
утворилися внаслідок Великого вибуху, ця матерія складалася лише з
легких газів: гелію, водню і літію, про які ми згадували раніше. Жодна
частинка важких елементів, життєво необхідних для нашого
існування, — вуглецю, азоту, кисню та всіх інших, — не з’явилася з
газового казана творіння. Але — і саме це є джерелом нашого
занепокоєння — аби викувати ці важкі елементи, необхідні ті тепло й
енергія, які виникли внаслідок Великого вибуху. Але був лише один
Великий вибух і він не виробив ці елементи. Тож звідки вони
з’явилися? Цікаво, що людиною, яка знай­шла відповідь на це питання,
був космолог, який всім серцем зневажав теорію Великого вибуху і
вигадав цю назву, кепкуючи з неї.
Згодом ми згадаємо цю людину, але, перш ніж повернутися до
питання про те, звідки ми тут взялися, було б непогано декілька
хвилин поміркувати над тим, де саме розташоване це «тут».
 2
Йдеться про інфляційну гіпотезу — модель, яка ґрунтується на передумові високої
організованості початкового стану матерії, запропоновану американським фізиком А. Ґутом.
Натомість згідно з теорією Великого вибуху Всесвіт виник з крапки з нульовим об’ємом і
нескінченно високою щільністю і температурою. — Прим. пер.
3
Діелектричні речовини —які не проводять електричний струм. — Прим. пер.
4
Декілька слів про науковий спосіб написання цифр. Оскільки дуже великі цифри важко
писати і майже неможливо прочитати, вчені застосовують скорочення, використовуючи
порядок величини числа (ступінь числа 10), в якому, наприклад, 10 000 000 000 записується як
1010, а 6 500 000 перетворюється на 6,5 × 106. Принцип дуже простий і ґрунтується на множенні
на десять: 10 × 10 (тобто 100) стає 102; 10 × 10 × 10 (або 1 000) — 103 і так далі, просто й
нескінченно. Маленький верхній індекс означає кількість нулів за основним великим числом.
Позначення зі знаком «мінус» мають зворотній сенс: число зверху вказує на кількість позицій
праворуч від десяткової коми (наприклад, 10-4 означає 0,0001). Хоча я вітаю це правило, мене й
досі вражає, як хтось, подивившись на запис «1,4 × 109 км3», відразу розуміє, що це означає 1,4
мільярда кубічних кілометрів, і не менш дивує, що у друкованих виданнях віддають перевагу
першому, а не другому варіанту (особливо у книжках для широких кіл читачів, де я і знайшов
цей приклад). Припускаючи, що чимало читачів так само, як і я, дилетанти в математиці,
використовуватиму такі позначення рідко, хоча інколи їх не уникнути, особливо в розділі, що
стосується об’єктів космічного масштабу.
5
В англійській казці Золотоволоска приходить до будинку трьох ведмедів і куш­т ує кашу. Але
в одному горщику каша виявляється занадто гарячою, у другому — дуже холодною і лише у
третьому — саме така, як треба. — Прим. пер.
2. Ласкаво просимо до Сонячної
системи

Нині астрономи здатні робити найнеймовірніші речі. Якби хтось

запалив сірника на Місяці, вони б зауважили цей вогник. За
найнезначнішими пульсаціями й коливаннями віддалених зірок
науковці можуть зробити висновок про розмір і властивості й навіть
про потенційну заселеність планет, надто віддалених, аби їх побачити,
— планет таких далеких, що нам довелося б летіти на космічному
кораблі півмільйона років, аби туди потрапити. Їхні телескопи здатні
вловити таке сміховинно слабе випромінювання, що загальна кількість
енергії, отриманої за межами Сонячної системи, зібраної всіма
приладами від початку радіоспостереження (в 1951 році), є «меншою
за енергію однієї сніжинки, що впала на землю», як висловився Карл
Саґан6.
Словом, у Всесвіті відбувається не так вже й багато того, що
астрономи не можуть виявити, якщо в них з’являється таке бажання.
Ось чому здається неймовірним, що до 1978 року ніхто не помітив
супутника Плутона. Влітку того року молодий астроном Джеймс Крісті
з Ловеллівської обсерваторії у Флаґстаффі, штат Аризона, розглядав
усім відомі фотографічні зображення Плутона і раптом дещо помітив
— щось розмите й непевне, але безумовно інше, ніж Плутон.
Порадившись із колегою Робертом Гаррінґтоном, він зробив висновок,
що це зображення супутника. І не просто якогось там супутника. А
найбільшого супутника в Сонячній системі, якщо порівнювати його з
планетою.
Насправді це трохи похитнуло статус Плутона як планети7, який і так
ніколи не був доволі високим. Позаяк місце, яке займав супутник, і
місце, яке займав Плутон, раніше вважали одним цілим, це відкриття
означало, що Плутон значно менший, ніж припускали раніше, —
навіть менший за Меркурій. І справді, сім супутників у Сонячній
системі, включно із супутником Землі, більші за Плутон8.
 Тепер виникає очевидне питання: чому впродовж такого тривалого
часу ніхто не міг виявити супутник у нашій власній Сонячній системі?
Цей недогляд почасти пов’язаний із напрямом, у якому астрономи
націлюють свої прилади, а почасти з тим, з якою метою ці прилади
сконструйовані, а почасти і з самим Плутоном. Переважно відповідь
полягає в тому, куди саме скеровані прилади. За словами астронома
Кларка Чапмана: «Більшість людей вважає, що астрономи
цілісінькими ночами сидять в обсерваторії, скануючи небо. Це не так.
Майже всі телескопи світу сконструйовані для того, щоб завдяки їм
можна було розглядати крихітні ділянки неба, розташовані на значній
відстані, щоб побачити квазар або «полювати» за чорними дірами, або
поглянути на далеку галактику. Єдина на Землі мережа телескопів для
сканування неба сконструйована і збудована військовими».
Ми розпещені художнім трактуванням фотографій, уявляючи собі
високу роздільну якість зображення, якої не існує в астрономії.
Плутон на світлині Крісті має тьмяний і безформний вигляд — наче
клапоть космічної вати, — а його супутник скидається не на
романтично підсвічене, чітко окреслене небесне тіло, яке можна
побачити в National Geographic, а радше на крихітний і вкрай
невиразний натяк на додаткову розмиту цятку. Насправді ця
розмитість така, що знадобилося аж сім років, аби хтось знову помітив
супутник і таким чином незалежно засвідчив його існування.
Відкриття Крісті цікаве й тим, що сталося воно у Флаґстаффі, де 1930
року виявили Плутон уперше. Ця епохальна для астрономії подія
значною мірою є заслугою астронома Персіваля Ловелла. Ловелл,
представник однієї із найстаріших і найзаможніших бостонських
родин (однієї з тих, про яку співають у відомій пісеньці про Бостон —
батьківщину бобів і диваків, де Ловелли спілкуються лише з Кеботами,
а Кеботи спілкуються лише з Богом), дав пожертву на створення
відомої обсерваторії, названої на його честь, але найбільше він
прославився завдяки своїй гіпотезі про те, що Марс вкритий каналами,
збудованими працелюбними марсіанами задля постачання води із
приполярних районів до посушливих, але родючих земель, ближчих до
екватора.
Інше непохитне переконання Ловелла полягало в тому, що десь за
Нептуном існує невідкрита дев’ята планета, яку він охрестив планетою
X. Ловелл обґрунтовував свою гіпотезу несиметричністю, виявленою
ним в орбітах Урана і Нептуна, і присвятив останні роки життя
спробам відшукати газового гіганта, що, як був упевнений вчений,
розташовувався десь там.
Прикро, але 1916 року Ловелл неочікувано помер, почасти через
виснаження своїми пошуками. Тож пошукова робота урвалася, а
Ловеллові спадкоємці пересварилися через його статки. Однак 1929
року, здебільшого для того, аби відвернути увагу від епопеї з
марсіанськими каналами (яка на той час вже стала значним конфузом),
— керівництво Ловеллівської обсерваторії вирішило відновити
пошуки планети та найняло для цього молодого канзасця Клайда
Томбо.
Томбо не мав офіційної астрономічної освіти, проте був старанним і
тямущим, і після року наполегливих пошуків якимось чином таки ви­-
явив Плутон — розмиту цятку світла на мерехтливому небосхилі. Це
була дивовижна знахідка, а ще приголомшливішою її робило те, що
спостереження, на основі яких Ловелл припустив існування планети за
Нептуном, виявилися цілком хибними. Томбо відразу зрозумів, що
ново­виявлена планета анітрохи не скидалася на величезну газову
кулю, описану Ловеллом, — проте всі припущення про властивості
нової планети, які висловлював Томбо або хтось інший, негайно
відкидалися геть у безтямному запалі, який супроводжував кожну
важливу новину в те надчутливе століття. Це була перша планета,
відкрита американцем, і нікого не бентежило те, що насправді то лише
далека крижана цяточка. Її назвали Плутоном почасти тому, що перші
дві букви цієї назви утворювали монограму з ініціалів Ловелла. Тож
його посмертно прославили як генія першої величини, а Томбо забули
майже всі, крім астрономів-планетників, які глибоко його шанують.
Деякі астрономи продовжують вважати, що десь там, можливо, існує
планета X — справжня велетка, можливо, вдесятеро більша за Юпітер,
але розташована так далеко, що залишається непомітною для нас.
(Вона нібито отримує так мало сонячного світла, що їй майже нічого
відбивати). Є думка, що ця планета може виявитися не такою
звичайною, як Юпітер і Сатурн, — бо вона розташована надто далеко
(йдеться про відстань у понад сім трильйонів кілометрів) — а більш
схожою на Сонце, не сформоване до кінця. Більшість зоряних систем у
космосі є бінарними (тобто складаються із двох зірок), і це робить
наше самот­нє Сонце трохи дивним.
Щодо самого Плутона, ніхто не знає напевно, якого він розміру, з
чого складається, яка в нього атмосфера і чи Плутон взагалі існує.
Чимало астрономів вважають, що це зовсім не планета, а лише
найбільший об’єкт, досі знайдений у зоні галактичних уламків, відомій
як пояс Койпера. Насправді існування поясу Койпера передбачив у
1930 році астроном Ф. С. Леонард, проте назвали зону на честь
Джерарда Койпера, нідерландця, який працював у Америці, де й
розвинув цю ідею. Пояс Койпера — це джерело так званих
короткоперіодичних комет — тих, які з’являються більш-менш
постійно, — найвідомішою серед них є комета Галлея. Більш усамітнені
довгоперіодичні комети (серед них і нещодавні гості земного
небосхилу — комети Гейла-Боппа і Хякутаке) походять зі значно
віддаленішої хмари Оорта, про яку я детальніше ще розповім.
Безсумнівно те, що поведінка Плутона дещо інакша, ніж у інших
планет. Він не лише тьмяний і карликовий за розміром, а й настільки
непостійний у своїх рухах, що ніхто не здатен сказати, де саме
опиниться Плутон через століття. В той час як орбіти інших планет
розміщені у більш-менш одній площині, орбіта Плутона нахилена під
кутом 17 градусів, нагадуючи криси капелюха, хвацько зсунутого
набакир. Орбіта Плутона вигнута так, що під час кожного свого
самотнього оберту довкола Сонця тривалий час він перебуває до нас
ближче, ніж Неп­т ун. Більшість часу в 1980-х і 1990-х роках саме
Нептун був найвіддаленішою планетою Сонячної системи. Лише 11
лютого 1999 року Плутон повернувся в зовнішній ряд, де й
залишатиметься протягом наступних 228 років.
Отже, якщо Плутон є справжньою планетою, то, безумовно, це дивна
планета. Вона зовсім крихітна: її маса становить лише чверть від
одного відсотка маси Землі. Якщо покласти Плутон на територію
Сполучених Штатів, він не покриє навіть половини 48 південних
штатів. Уже тільки це свідчить про виняткову аномальність Плутона і
про те, що наша планетна система складається з чотирьох внутрішніх
твердих планет, чотирьох зовнішніх газових гігантів і однієї крихітної
самотньої крижаної кульки. Проте є всі підстави вважати, що невдовзі
ми знайдемо в тій самій частині космосу інші, навіть більші за
розміром, крижані кулі. І тоді в нас виникнуть проблеми. Після
здійсненого Крісті відкриття супутника Плутона астрономи почали
уважніше вивчати цю ділянку космосу й на початок грудня 2002 року
виявили понад 600 додаткових транснептунових об’єктів, або ж
плутино, як їх інакше називають. Один із них, названий Варуною,
майже такого ж розміру, як супутник Плутона. Тепер астрономи
вважають, що подібних об’єктів можуть бути мільярди. Складність у
тому, що чимало з них страшенно тьмяні. Зазвичай їхнє альбедо, тобто
здатність відбивати та розсіювати світло, становить лише чотири
відсотки, тобто є приблизно такою, як у грудки вугілля — і, звісно ж, ці
грудки вугілля розташовані на відстані понад шість мільярдів
кілометрів від Землі.
Наскільки це далеко? Майже неможливо уявити. Розумієте, космос є
просто неосяжним — зовсім неосяжним. З пізнавальною метою і задля
розваги уявімо, що ми збираємося помандрувати на космічному
кораб­лі. Ми полетимо не дуже далеко — лише до межі нашої Сонячної
системи, — аби визначити, наскільки великим є міжзоряний простір і
якою ж малою його частиною володіємо ми.
А зараз погані новини: боюся, що ми не повернемося додому до
вечері. Навіть якщо мчати зі швидкістю світла (300 тисяч кілометрів за
секунду), ми все одно потрапимо на Плутон лише за сім годин. Але,
звичайно ж, ми не можемо подорожувати з такою швидкістю. Нам
доведеться летіти зі швидкістю космічного корабля, а це значно
повільніше. Найбільшу швидкість, якої поки що вдалося досягти
створеними людиною об’єктами, мають космічні зонди «Вояджер-1» і
«Вояджер-2», що нині відлітають від нас зі швидкістю 56 тисяч
кілометрів за годину.
Підставою для запуску «Вояджерів» саме в серпні і вересні 1977 року
стало те, що Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун вишикувалися у певній
послідовності, — явище, яке трапляється лише раз на 175 років. Це
дозволило обом «Вояджерам» використати техніку «гравітаційної
взаємодії», завдяки якій зонд послідовно перелітає від одного газового
гіганта до іншого, ніби його підганяють, хльоскаючи космічною
версією батога. Але навіть так «Вояджерам» знадобилося дев’ять років,
аби досягти Урана, і 12 — аби перетнути орбіту Плутона. Хороша
новина полягає в тому, що, почекавши до січня 2006 року (коли
відбудеться заздалегідь запланований запуск космічного зонда НАСА
«Нові обрії»), ми зможемо скористатися сприятливим розташуванням
Юпітера плюс деякими технологічними перевагами і потрапимо туди
приблизно за 10 років — хоча, побоююсь, повертатися додому
доведеться значно довше9. Як би там не було, це тривала подорож.
Отже, перше, що ви, ймовірно, з’ясували, — це те, що космос досить
влучно назвали Всесвітом і в ньому доволі рідко щось відбувається.
Здається, що нашу Сонячну систему можна назвати найжвавішим
місцем на трильйони кілометрів навкруги, проте все видиме в ній —
Сонце, планети зі своїми супутниками, близько мільярда твердих
небесних тіл у поясі астероїдів, що стикаються між собою, комети та
інші різноманітні дрейфуючі уламки, — заповнює менше однієї
трильйонної частини вільного простору. Невдовзі ви також
усвідомите, що жодна карта Сонячної системи, яку будь-коли вам
доводилося бачити, навіть віддалено не відповідає реальному
масштабу. На шкільних схемах планети здебільшого розташовані одна
біля одної — на багатьох ілюстраціях зовнішні гіганти навіть
відкидають тінь одна на одну, — але це вимушений трюк, аби
розмістити всі планети на одному аркуші паперу. Насправді Нептун
розташований не трішки позаду Юпітера, а далеко позаду нього —
уп’ятеро далі від Юпітера, далі, ніж сам Юпітер від нас, так далеко, що
він отримує лише три відсотки сонячного світла, яке отримує Юпітер.
Ці відстані насправді такі, що практично неможливо намалювати
Сонячну систему з дотриманням масштабу. Навіть якщо додати до
підручника багато з’єднаних між собою сторінок або використати дов­-
желецький аркуш плакатного паперу, досягти відповідного
зображення все одно не вдасться. Якщо на масштабній схемі Сонячної
системи зменшити Землю до розміру горошини, Юпітер розміститься
на відстані понад 300 метрів, а Плутон — за два з половиною
кілометри (і буде завбільшки з бактерію, тож ви у будь-якому разі не
зможете його роздивитися). У цьому ж масштабі найближча до нас
зірка, Проксима Центавра, буде за 16 тисяч кілометрів від нас. Навіть
якщо ви стиснете все так, що Юпітер стане маленьким, наче крапка в
кінці цього речення, а Плутон буде не більшим за молекулу, останній
все одно розташується на відстані понад 10 метрів від Землі.
 Отже, Сонячна система і справді доволі велика. Досягнувши
Плутона, ми опинимося так далеко, що Сонце — наше любе, тепле,
засмагальне і життєдайне Сонечко — зменшиться до розміру голівки
шпильки й буде трохи більшим за яскраву зірку. Опинившись у такій
самотній порожнечі, ви почнете розуміти, чому навіть найпомітніші
об’єкти, — наприклад, супутник Плутона, — тривалий час залишалися
поза увагою. В цьому сенсі Плутон навряд чи самотній. До польоту
«Вояджерів» вважали, що Нептун має два супутники; «Вояджер»
виявив іще шість. Коли я був дитиною, припускали, що в Сонячній
системі 30 супутників. Нині їх налічують щонайменше 90, і приблизно
третину з них виявили лише протягом останніх 10 років. Тож варто
пам’ятати, що коли ми розмірковуємо про Всесвіт загалом, то
насправді не знаємо, що відбувається в нашій власній Сонячній
системі.
А зараз ще одна заувага: пролітаючи повз Плутон, ми лише пролітає­-
мо повз Плутон. Якщо ви перевірите свій маршрут, то побачите, що це
подорож на край Сонячної системи, але, боюся, ми поки що туди не ді­-
сталися. Плутон може бути останнім об’єктом, зазначеним на
шкільних схемах, проте сама система тут не закінчується. Насправді її
межі значно ширші.
Ми не дістанемося до краю Сонячної системи, поки не перетнемо
хмару Оорта, безмежного небесного королівства мандрівних комет, а
ми не досягнемо хмари Оорта — як це не прикро — і за 10 тисяч років.
Насправді Плутон розташований не на краю Сонячної системи, так
безцеремонно позначеному на шкільних схемах, а лише на 50-тисячній
частині шляху до її межі.
Зрозуміло, шансів здійснити таку подорож у нас немає. Навіть манд­-
рівка до Місяця, розташованого на відстані близько 384 тисяч кіломет­-
рів, — і досі ще дуже складна справа для нас. Пілотовану місію на
Марс, до здійснення якої в мить короткотривалого запаморочення
закликав президент Буш-старший, тихенько відклали, коли хтось
підрахував, що політ коштуватиме 450 мільярдів доларів і, ймовірно,
закінчиться загибеллю всього екіпажа (бо їхні ДНК будуть
пошматовані сонячними частинками високої енергії, від яких
неможливо захиститися).
 Спираючись на те, що ми зараз знаємо і здатні обґрунтовано уявити,
можна припустити, що людина не має ані жоднісінького шансу коли-­-
небудь дістатися межі Сонячної системи — ані жоднісінького. Це
просто занадто далеко. Нині навіть за допомогою телескопа Габбла нам
не вдається зазирнути у хмару Оорта, тож насправді ми не знаємо, що
там є. Її існування можливе, але цілком гіпотетичне10.
Усе, що ми можемо з упевненістю сказати про хмару Оорта, це те, що
вона починається десь за Плутоном і тягнеться приблизно на два
світлові роки в космос. Основною одиницею вимірювання довжини в
Сонячній системі є астрономічна одиниця, або а. о., яка дорівнює
середній відстані від Сонця до Землі. Плутон розташований від нас
приблизно за 40 а. о., а центр хмари Оорта — приблизно за 50 тисяч а.
о. Одним словом, далеченько.
Але давайте знову уявимо, що ми таки дісталися до хмари Оорта.
Перше, що ви зауважите там, — це повний спокій. Ми опинилися дуже
далеко від усього — так далеко від нашого Сонця, що воно вже навіть
не найяскравіша зірка на небосхилі. Важко навіть повірити, що хмара
Оорта — далека крихітна блискітка — наділена достатньою силою
тяжіння, аби утримувати всі ці комети на орбіті. Це не дуже міцний
зв’язок, тому комети статечно пливуть собі, рухаючись зі швидкістю
приблизно 354 кілометри на годину. Час від часу котрась із цих самот­-
ніх комет сходить зі своєї звичної орбіти під впливом певної слабкої
гравітаційної пертурбації — можливо, від зірки, що пролітає повз.
Інколи їх викидає у порожнечу космічного простору, і ми ці комети
більше ніколи не побачимо, проте деколи вони переміщуються на
витягнуту орбіту довкола Сонця. Щороку три-чотири такі комети, які
називають довгоперіодичними, пролітають крізь внутрішню Сонячну
систему. Зрідка ці випадкові гості врізаються в щось тверде на зразок
Землі. Ось чому ми тут опинилися — тому що комета, на яку ми
вирішили поглянути, щойно почала своє тривале падіння до центру
Сонячної системи. Вона не просто так падає, а прямує до цілком
визначеної мети — до міста Менсон у штаті Айова. Цій кометі ще
довгенько летіти туди — щонайменше три або чотири мільйони років,
— отож, зараз залишмо її у спокої та повернімося до неї трохи пізніше.
Отже, оце наша Сонячна система. А що є ген там, за її межами? Майже
нічого й водночас багато чого, — залежить від того, як подивитися. У
найближчій перспективі там немає майже нічого. Найдосконаліший
вакуум, будь-коли створений людьми, не такий порожній, як
порожнеча міжзоряного простору. І цього «нічого» траплятиметься
чимало, аж поки ви дістанетеся до наступного шматочка чогось. Наша
найближча сусідка в космосі, Проксима Центавра, що входить до
складу потрійної зірки, відомої як Альфа Центавра, розташована на
відстані 4,22 світлового року від нас — незначна відстань у
галактичних вимірах, та все ж це у 100 мільйонів разів далі, ніж
відстань до Місяця. Щоб долетіти туди на міжпланетному кораблі,
потрібно щонайменше 25 тисяч років, і навіть якби вам вдалося
здійснити цю подорож, ви все одно б не виявили анічогісінько, крім
самотнього скупчення зірок посеред безмежного «ніде». Аби дістатися
до наступної важливої віхи, Сіріуса, знадобиться подолати додаткову
відстань 4,6 світлового року. І так само буде далі, якщо ви забажаєте
тинятися космосом від зірки до зірки. Лише на те, аби досягти центру
нашої галактики, потрібно значно більше часу, ніж ми існуємо як
людський рід.
Космос, дозвольте мені нагадати, є безмежним. Середня відстань між
зірками становить понад 30 мільйонів мільйонів кілометрів. Навіть
якщо подорожувати зі швидкістю, наближеною до швидкості світла, це
фантастична відстань для будь-якого індивідуума-мандрівника. Певна
річ, можливо, позаземні істоти долають мільярди кілометрів, аби
розважитися, залишаючи кола на полях графства Вілтшир або
лякаючи до смерті якогось бідолаху у вантажівці на безлюдній дорозі в
Аризоні (врешті-решт, і в них повинні бути підлітки), але все це
малоймовірно.
Однак статистично вірогідність того, що десь там є інші розумні
істоти, доволі велика. Ніхто не знає, скільки зірок у Чумацькому
Шляху, — приблизні оцінки варіюються від 100 мільярдів до, можливо,
400 міль­ярдів, — і Чумацький Шлях є лише однією зі 140 мільярдів
галактик, чимало яких значно більші за нашу. У 1960-х роках професор
Корнелльського університету Френк Дрейк, вражений такими
приголомшливими кількостями, вивів відоме рівняння, за допомогою
якого можна визначити вірогідність існування розвинених цивілізацій
у космосі, щось на зразок послідовності перемножених ймовірностей.
У рівнянні Дрейка ви ділите кількість зірок у вибраній ділянці Все­-
світу на кількість зірок, які можуть мати планетні системи; ділите
результат на частку планетних систем, теоретично здатних
підтримувати життя; ділите на частку тих із них, на яких життя, що
виникло, розвиває інтелект і так далі. Під час кожного із цих ділень
кількості колосально скорочуються, — але навіть при
найконсервативніших вихідних даних кількість розвинених
цивілізацій в одному лише Чумацькому Шляху незмінно становить
мільйони.
Яка цікава й захоплива думка! Можливо, ми — лише одна з
мільйонів розвинених цивілізацій. На жаль, космічний простір такий
розлогий, що середня відстань між будь-якими двома цивілізаціями
становитиме, як вважають, принаймні 200 світлових років, які значно
легше вирахувати, ніж уявити. Це означає насамперед те, що навіть
якщо ці інопланетяни знають, що ми тут є, і якимсь чином можуть
розгледіти нас у свої телескопи, вони бачать світло, яке залишило
Землю 200 років тому. Тож бачать вони не нас із вами. Вони
спостерігають за Французькою революцією і Томасом Джефферсоном,
а також за диваками в шовкових панчохах і напудрованих перуках —
людьми, яким ще невідомо, що є атом або ген, які викрешують
електричну іскру, натираючи бурштинову паличку клаптиком хутра і
вважаючи це неабияким фокусом. Будь-яке повідомлення, отримане
нами від цих спостерігачів, імовірно, почнеться зі звернення
«Вельмишановний пане» і міститиме компліменти красі наших коней і
вправності в застосуванні китового жиру. 200 світлових років — це так
далеко для нас, ба більше, це настільки далеко, що й годі уявити.
Тож, навіть якщо ми не самотні загалом, на практиці все одно
опиняємося наодинці із собою. Карл Саґан вирахував, що подібних
планет у Всесвіті десь близько 10 мільярдів трильйонів — кількість
поза межами нашої уяви. Але що геть важко уявити, — це розміри
простору, в якому вони безладно розкидані. «Якби нас випадково
закинуло десь у космос, — пише Саґан, — шанси опинитися на якійсь
планеті або поблизу неї були б меншими за один до мільярда
трильйонів трильйонів». (Це 1033, або одиниця із 33 нулями). «Планети
є безцінними».
Можливо, ось чому хорошою новиною є те, що в лютому 1999 року
Міжнародний астрономічний союз офіційно визнав Плутон
планетою11. Всесвіт — це безмежне й пустельне місце. Нас
влаштовують будь-які сусіди.
 6
Карл Саґан (1934–1996) — американський астроном і науковець, засновник науково-
просвітницького жанру літератури, присвяченого космічному майбутньому людства. — Прим.
пер.
7
Плутон відкрили 1930 року й до 2006-го вважали дев’ятою планетою. — Прим. пер.
8
Станом на березень 2015 року в Сонячній системі відкрито 173 супутники великих планет і
8 супутників карликових планет. Також відомі супутники деяких астероїдів. — Прим. пер.
9
14 липня 2015 року космічний апарат «Нові обрії» пролетів на відстані 12,5 тисяч
кілометрів від поверхні Плутона. Зараз апарат продовжує подорож, аби дістатися до об’єкта із
пояса Койпера. Очікується, що це станеться 1 січня 2019 року. — Прим. пер.
10
Правильна назва цієї зони — хмара Епіка-Оорта, оскільки вона названа на честь
естонського астронома Ернста Епіка, який висунув гіпотезу про існування цієї хмари в 1932
році, і на честь голландського астронома Яна Оорта, який 18 років потому уточнив
розрахунки. — Прим. пер.
11
Хоча 2006 року знову понизив його статус — до карликової планети. — Прим. пер.
3. Всесвіт отця Еванса

Коли небосхил чистий, а Місяць не надто яскравий, отець Роберт

Еванс, спокійна і життєрадісна людина, тягне масивний телескоп на
задню веранду свого будинку у Блакитних горах Австралії,
розташованих на відстані близько 80 кілометрів від Сіднея, і робить
щось вельми незвичне. Він вдивляється у глибини минулого і
знаходить зірки, що вмирають.
Вдивлятися в минуле, звичайно ж, найлегша частина справи.
Погляньте на нічне небо, і те, що ви побачите, — це історія, безліч
історій — це не ті зірки, якими вони є зараз, а ті, якими вони були до
того, як їх залишило їхнє світло. Хтозна, можливо, Полярна зірка, наша
вір­на супутниця, загасла минулого січня, а може, 1854 року чи у будь-
який час з початку XIV століття, і новина про це до нас ще не дійшла.
Все, що ми можемо стверджувати, — можемо напевне стверджувати —
це те, що вона світила цього дня 680 років тому. Зірки помирають
повсякчас. Бобу Евансу краще, ніж будь-кому, хто намагався зробити
це саме, вдається вловлювати миті зоряних прощань.
Удень Еванс є привітним, нині вже на пенсії, служителем Об’єднаної
церкви Австралії; він інколи підміняє колег і досліджує історію
релігійних рухів XIX століття, а вночі він стає скромним титаном
небес, полюючи за надновими зорями (суперновами).
Супернова з’являється, коли гігантська зірка, набагато більша за
наше Сонце, колапсує, а потім ефектно вибухає, за мить вивільняючи
енергію сотні мільярдів сонць, і якийсь час палає яскравіше за всі зірки
у своїй галактиці. «Це наче вибух трильйона водневих бомб водночас»,
— говорить Еванс. Якби вибух супернови стався на відстані 500
світлових років від нас, нам би був гаплик, бо «він би зіпсував усю
виставу», як жартівливо зауважує Еванс. Але Всесвіт просторий, і
наднові зорі зазвичай розташовані надто далеко, аби заподіяти нам
шкоду. Насправді більшість із них так неймовірно далеко, що їхнє
світло здається нам ледь помітним мерехтінням. Вони видимі
приблизно протягом місяця і відрізняються від інших зірок лише тим,
що заповнюють у небі місце, яке раніше було порожнім. Саме ці
аномальні, надзвичайно крихітні цяточки, що зрідка з’являються на
переповненому зірками нічному небосхилі, вишукує отець Еванс.
Аби зрозуміти, якої вправності це потребує, уявіть собі стандартний
обідній стіл, застелений чорною скатертиною, на якій розсипали
жменю солі. Розсипані кристалики солі можна вважати галактиками. А
тепер уявіть ще півтори тисячі таких самих столів — цього досить, аби
утворити ряд завдовжки понад три кілометри, — і на кожному
безладно розсипана сіль. А зараз додайте кристалик солі на будь-який
із цих столів і запропонуйте Бобу Евансу пройти вздовж них. Він
відшукає його з першого погляду. Цей кристалик солі і є супернова.
Талант Еванса такий винятковий, що Олівер Сакс у своїй книжці
«Антрополог на Марсі» присвячує йому кілька рядків у розділі,
присвяченому аутизму серед визначних учених, квапливо додаючи, що
«немає жодних свідчень про те, що преподобний — аутист». Еванс,
який ніколи не зустрічався з Саксом, сміється із припущення про те,
що він може бути аутистом або ж ученим, проте сам не в змозі
пояснити, звідки в нього цей хист.
«Здається, в мене просто є здатність до запам’ятовування зоряних
полів», — ніби виправдовуючись, сказав мені Еванс, коли я відвідав
його разом із дружиною Елейн у їхньому гарному, немов
намальованому, будиночку на тихій околиці села Гейзелбрук — там, де
закінчується Сідней і починається неозорий австралійський буш. «Я
не надто вправний у іншому, — додає він. — Наприклад, погано
запам’ятовую імена».
«І не пам’ятає, куди кладе речі», — озивається з кухні Елейн.
Він киває погоджуючись і щиро всміхається, а потім запитує, чи не
хотів би я побачити його телескоп. Я уявляв собі, що за будинком
Еванса влаштована справжня обсерваторія — зменшена копія Маунт
Вілсон або Паломар, із розсувним дахом і механізованим кріслом,
яким приємно керувати. Проте отець повів мене не надвір, а в напхом
напхану комірчину за кухнею, де він тримає свої книжки й папери і де
зберігає свій телескоп — білий циліндр, схожий за розміром і формою
на бойлер та встановлений на саморобній обертальній фанерній
підставці. Коли Евансу кортить поспостерігати за зірками, він у два
заходи виносить телескоп на невеличку веранду поряд із кухнею. Між
виступом даху і пір’ястими кронами евкаліптів на схилі відкривається
не більший за щілину поштової скриньки вид на небо, але священик
запевняє, що цього цілком достатньо. І там, коли небосхил чистий, а
Місяць не надто яскравий, він відшукує наднові зірки.
Термін «супернова» запропонував у 1930-х роках астрофізик на ім’я
Фріц Цвіккі, який прославився завдяки своїм дивацтвам. Він
народився у Болгарії та виріс у Швейцарії, і коли в 1920-х роках почав
працювати в Каліфорнійському технологічному інституті, відразу ж
відзначився уїдливістю та ексцентричними талантами. Цвіккі не
вважали блискуче обдарованим, і чимало колег ставилися до нього як
до «надокучливого блазня». Фанатичний прихильник здорового
способу життя, він часто падав на підлогу в їдальні Калтеху12 або в
іншому громадському місці й віджимався на одній руці, демонструючи
свою силу кожному, хто зважувався в ній сумніватися. Цей чоловік був
відомим задиракою, і невдовзі його поведінка почала так лякати, що
найближчий співробітник Цвіккі, поступливий Вальтер Бааде,
відмовився залишатися з ним сам-на-сам. Зокрема, Цвіккі
звинувачував Бааде, німця за походженням, у тому, що той нацист
(звісно, це була неправда). Принаймні один раз Цвіккі загрожував
убити Бааде, який працював у розташованій на високому пагорбі
обсерваторії Маунт Вілсон, якщо бодай раз побачить того в кампусі
Калтеху.
Водночас для Цвіккі були характерні на диво приголомшливі осяяня.
На початку 1930-х років він звернув увагу на питання, що віддавна
хвилювало астрономів: раптову появу на небосхилі загадкових цяток
світла, нових зірок. Неймовірно, але науковець замислився, чи не
зумовлює це явище нейтрон — субатомна частинка, щойно відкрита в
Анг­лії Джеймсом Чедвіком13, яку в той час вважали новинкою, до того
ж модною. Цвіккі спало на гадку, що якщо зірка колапсує до щільності,
властивої атомному ядру, то результатом стане неймовірно компакт­-
ний об’єкт. Атоми буквально розчавлять один одного, їхні електрони
протис­нуться в ядра, утворюючи нейтрони. І виникне нейтронна зоря.
Уявіть мільйон надважких гарматних ядер, стиснутих до розміру
іграшкової скляної кульки, і — що ж, ви ще навіть приблизно цього не
уявили. Ядро нейтронної зорі таке щільне, що одна ложка його
речовини важила б понад 500 міль­ярдів кілограмів. Одна ложка! Але
це ще не все. Цвіккі збагнув, що після колапсу такої зірки вивільниться
величезна кількість енергії — достатня, аби спричинити найбільший
вибух у Всесвіті. Він назвав такі спалахи суперновами. Вони повинні
були стати — і вони таки стали — найбільшими подіями у Всесвіті.
15 січня 1934 року в журналі Physical Review надрукували дуже
стислий виклад презентації, проведеної дослідниками Цвіккі й Бааде у
Стенфордському університеті за місяць перед цим. Попри
надзвичайну стислість — один абзац, що складався із 24 рядків, —
повідомлення містило неймовірну кількість нових наукових даних: у
ньому вперше згадувалися супернови і нейтронні зірки, були подані
переконливе пояснення процесу їхнього формування та точний
розрахунок сили вибуху і, насамкінець, як додатковий бонус до
висновків, вибухи наднових зірок пов’язувалися із загадковим новим
явищем під назвою космічні промені, що, як у цей час виявили,
заполонили цілий Всесвіт. Ці ідеї були щонайменше революційними.
Існування нейтронних зірок підтвердили тільки через 34 роки.
Натомість гіпотеза про космічні промені, хоча і вважається
правдоподібною, досі не знайшла остаточного підтвердження. Таким
чином, цей стислий виклад доповіді, за словами астрофізика з
Каліфорнійського технологічного інституту Кіпа С. Торна, став «одним
із найпророчіших документів в історії фізики і астрономії».
Цікаво, що Цвіккі майже не розумів, чому все це має відбуватися. На
думку Торна, «він недостатньо добре розумів закони фізики, аби
обґрунтувати свої ідеї». Цвіккі був наділений талантом генерувати
великі ідеї. Іншим — здебільшого, Бааде — залишалося математично їх
довести до ладу.
Цвіккі також був першим, хто усвідомив, що Всесвіту бракує видимої
маси, аби утримувати галактики вкупі, а отже мусить існувати якесь
інше джерело гравітаційного впливу — те, що ми зараз називаємо
темною матерією. Він залишив поза увагою лише одне — якщо
нейтронну зірку досить сильно стиснути, вона стане такою щільною,
що навіть світло не уникне величезного гравітаційного тяжіння. І
з’явиться чорна діра. На жаль, більшість колег так зневажали Цвіккі,
що його ідеї залишилися поза їхньою увагою. Коли п’ять років потому
видатний Роберт Оппенгеймер звернув увагу на нейтронні зорі у своїй
епохальній праці, він жодним словом не згадав роботу Цвіккі, хоча той
багато років досліджував цю саму проблему в кабінеті трохи далі
коридором. Висновки Цвіккі щодо темної матерії не привертали
серйозної уваги майже чотири десятиліття. Ми можемо лише
припустити, що за цей час він зробив чимало віджимань.
Звівши погляд у небо, ми спроможні побачити на диво малу ділянку
Всесвіту. Неозброєним оком із Землі видно лише близько шести тисяч
зірок, і лише близько двох тисяч із них ми можемо побачити з одного
пункту. За допомогою бінокля і не сходячи з місця ви спостерігатимете
вже за 50 тисячами зірок, а з маленьким дводюймовим телескопом їх
кількість збільшиться до 300 тисяч. Із 16-дюймовим телескопом, —
таким, який використовує Еванс, ви починаєте рахувати вже не зірки,
а галактики. Еванс припускає, що зі своєї веранди він може бачити від
50 до 100 тисяч галактик, кожна з яких містить десятки мільярдів
зірок. Це, звичайно ж, значні кількості, але навіть при такому
охопленні наднові є вкрай рідкісними. Зірка може палати мільярди
років, але помирає лише раз і швидко, й лише декілька вмираючих
зірок вибухають. Більшість згасає тихо, наче таборове вогнище
вдосвіта. В типовій галактиці, що складається із сотні мільярдів зірок,
супернова в середньому спалахує лише раз на 200 або й 300 років.
Таким чином, пошук супернових можна порівняти із ситуацією, коли
ви стоятимете з телескопом на оглядовому майданчику хмарочоса
Емпайр-Стейт і шукатимете на Мангеттені вікно, в якому хтось,
скажімо, запалює свічки на святковому торті до свого 21-го дня
народження.
Отже, коли сповнений сподівань священик наївно став розпитувати,
чи немає зоряних карт, придатних для пошуку наднових зірок,
астрономічна громада вирішила, що він несповна розуму. На той час у
Еванса був 10-дюймовий телескоп — прилад доволі пристойного
розміру для аматорського спостереження за зірками, але навряд чи
його використовують у серйозній космології, — за допомогою якого
преподобний сподівався виявити одне з найрідкісніших явищ у
Всесвіті. Протягом усієї історії астрономії, до 1980 року, коли Еванс
почав свої пошуки, астрономи виявили менше 60 наднових зірок.
(Коли я відвідав його в серпні 2001 року, преподобний щойно
задокументував своє 34-те візуальне відкриття; за три місяці сталося
35-те, а на початку 2003 року — 36-те).
Утім у Еванса були певні переваги. Більшість спостерігачів, як і
більшість людей загалом, мешкає у Північній півкулі, тож принаймні
спочатку отець мав у своєму підпорядкуванні значну частину небес.
Він був також досить вправним і мав дивовижну пам’ять. Великі
телескопи — це досить громіздкі речі, і значна частина їхнього
робочого часу відводиться на те, аби виставити прилад у потрібній
позиції. Натомість Еванс може повертати свій невеличкий 16-
дюймовий телескоп, наче кулеметник, що прикриває тили у
повітряному бою, витрачаючи не більше кількох секунд на певну
ділянку неба. Завдяки цьому протягом одного вечора преподобний
встигає поспостерігати, мабуть, за чотирма сотнями галактик, у той
час як із великим професійним телескопом ви зможете, якщо
пощастить, обстежити лише 50 або 60.
Шукати супернови — переважно означає їх не знаходити. З 1980-го
до 1996 року Еванс у середньому робив два відкриття на рік — не
надто велика винагорода за сотні ночей безупинного вдивляння в
небо. Якось він виявив три супернови протягом 15 днів, але потім
минуло три роки, впродовж яких Еванс не знаходив жодної.
«Насправді у відсутності знахідок є певна користь, — розповів він. —
Це допомагає космологам визначити темп еволюції галактики. Це одна
з тих рідкісних сфер, де відсутність фактів і є фактом».
На столі поряд із телескопом лежали стоси фотографій і документів,
що стосувалися захоплення Еванса, і він показав мені кілька з них.
Якщо ви коли-небудь розглядали популярні публікації з астрономії, а
вам напевно доводилося це робити, то знаєте, що зазвичай у них пов­но
яскравих глянцевих кольорових світлин далеких туманностей і такого
іншого — казково освітлених хмарок небесного вогню, найдзвичайно
ніжних і зворушливих у своїй величі. Робочі фотографії Еванса зовсім
не схожі на ці малюнки. Це лише розмиті чорно-білі фото маленьких
цяток, оточених ясним ореолом. На одній із показаних мені
фотографій було зображено скупчення зірок, усередині якого зачаївся
невеличкий спалах, — щоб роздивитися його, мені довелося піднести
світлину до очей. Це, як сказав мені Еванс, була зірка із сузір’я Піч у
галактиці, відомій у астрономії під назвою NGC 1365. (NGC означає
«New General Catalogue» — новий загальний каталог, у якому
реєструють галактики. Колись він був важезною книгою в когось на
столі в Дубліні; нині, зрозуміло, це просто комп’ютерна база даних).
Протягом 60 мільйонів років сяйво видовищної смерті цієї зірки
безупинно мчало крізь простір, поки однієї серпневої ночі 2001 року
не досягло Землі у вигляді мерехтливого проблиску, крихітного
вогника на нічному небосхилі. І, звичайно, помітив його саме Роберт
Еванс, спостерігаючи за небом на своєму пахучому евкаліптовому
пагорбі.
«Гадаю, найбільше тішить думка про те, що світло, яке мандрувало
космосом мільйони років, досягає Землі саме в той момент, коли хтось
розглядає потрібну ділянку неба, — сказав Еванс. — Мені здається,
важливо, аби подія такого масштабу була зафіксована».
Наднові зірки викликають не лише подив. Їх поділяють на декілька
різновидів (один із яких відкрив Еванс), а різновид, відомий як
наднова типу Iа, — важливий для астрономії ще й тим, що зорі, які
належать до нього, завжди вибухають однаково, маючи ту саму
критичну масу. З цієї причини їх можна використовувати як
«стандартні свічки» — еталони, за допомогою яких вимірюють
яскравість інших зірок (і відносні відстані до них), таким чином
визначаючи швидкість розширення Всесвіту.
Сола Перлмуттера з Лоуренсівської лабораторії у Берклі, штат
Каліфорнія, не задовольняла кількість наднових типу Iа, які знаходили
шляхом візуальних спостережень, і він 1987 року почав шукати більш
систематичний метод їх виявлення. Перлмуттер розробив ефективну
систему, в якій задіяні складні комп’ютери і прилади із зарядовим
зв’язком (ПЗЗ) — по суті, справді хороші цифрові фотоапарати. Це
автоматизувало пошук наднових зір. Нині телескопи здатні робити
тисячі знімків, дозволяючи комп’ютеру виявляти характерні яскраві
цятки, що свідчать про вибухи супернов. Протягом п’яти років
завдяки цій новій технології Перлмуттер разом із колегами з Берклі
виявили 42 наднові зірки. Нині навіть аматори знаходять супернови за
допомогою приладів із зарядовим зв’язком. «Завдяки ПЗЗ можна
скерувати телескоп у небо й піти дивитися телевізор, — трохи
стурбовано зауважив Еванс. — Це зводить нанівець усю романтику
пошуку».
 Я запитав, чи не відчуває він спокуси застосувати нову технологію.
«О ні, — відповів він. — Я надто люблю робити це по-своєму. Крім
того, — він вказав на фотографію своєї останньої супернови і
усміхнувся, — мені все ще вдається інколи їх випереджувати».
Виникає очевидне питання: що сталося б, якби десь поряд вибухнула
зірка? Наша найближча зоряна сусідка, як ми вже згадували, — Альфа
Центавра, розташована на відстані 4,3 світлового року від нас. Я уявив
собі, що якби стався вибух, ми мали б 4,3 року, аби спостерігати за
світлом цього величного явища, що затопило б небо, ніби
вихлюпнулося з гігантського бідона. Що ми робитимемо,
спостерігаючи протягом чотирьох років і чотирьох місяців
наближення незворотної загибелі, знаючи, що, коли цей день надійде,
нас знищить хвиля вибуху? Чи будуть люди ходити на роботу? Чи
будуть фермери вирощувати врожай? Чи буде хтось наповнювати
продуктами полиці магазинів?
Після кількох тижнів роздумів, повернувшись до Нью-Гемпширу, в
якому тоді мешкав, я поставив ці запитання Джону Торстенсену,
астрономові з Дартмутського коледжу. «О ні, — сміючись, відповів він.
— Новина про таку подію поширюється зі швидкістю світла, але так
само швидко відбувається і знищення, тож ви дізнаєтеся про кінець і
загинете в одну мить. Але не хвилюйтеся, тому що цього не станеться».
Щоб хвиля вибуху наднової зірки вас убила, пояснив він, вам
потрібно бути «сміховинно близько» — приблизно на відстані 10
світлових років. «Небезпечними можуть бути й різні види
випромінювання — космічні промені тощо». Вони зумовили б
виникнення дивовижних полярних сяйв і мерехтливих завіс
примарного світла, які б заполонили небо. Ось це було б поганою
ознакою. Все, що здатне створити таке видовище, може так само
зруйнувати магнітосферу — магнітний пояс, що розташований високо
над Землею і зазвичай захищає нас від ультрафіолетового
випромінювання та інших космічних атак. Без магніто­сфери будь-яка
людина, опинившись на відкритому сонці, миттєво стала б схожою на,
скажімо так, підгорілу піцу.
Причина, з якої ми можемо бути доволі упевнені в тому, що в
нашому куточку галактики не станеться нічого подібного, стверджує
Торстенсен, полягає в тім, що лише певний різновид зірок може стати
суперновами. Зірка-кандидат повинна бути вдесятеро або удвадцятеро
масивнішою за наше Сонце, а «поряд з нами немає зірок потрібних
розмірів. Дякувати Богу, у Всесвіті вдосталь місця». Найближча
ймовірна кандидатура, на думку Торстерсена, це Бетельґейзе, чиє
активне шкварчання упродовж багатьох років свідчить про те, що там
відбуваються якісь цікаві зміни. Проте Бетельґейзе розташована на
відстані 530 світлових років від Землі.
Досить близькі, аби побачити їх неозброєним оком, супернови
задокументували в історії лише шість разів. Один із цих вибухів, що
стався 1054 року, призвів до утворення Крабоподібної туманності.
Інший, 1604 року, зробив зірку такою яскравою, що протягом трьох
тижнів її було видно навіть удень. Найостанніший вибух стався 1987
року, коли наднова зоря спалахнула в ділянці космосу, відомій як
Велика Магелланова Хмара, але її заледве було видно й лише у
Південній півкулі — та й була ця зірка на цілком безпечній відстані 160
тисяч світлових років від нас.
Наднові зорі мають для нас особливе значення ще в одному
важливому сенсі. Без них нас би тут не було. Пригадайте космологічну
головоломку, якою ми закінчили перший розділ, — про те, що Великий
вибух призвів до створення великої кількості легких газів, але аж ніяк
не важких елементів. Вони з’явилися пізніше, але протягом тривалого
часу ніхто не міг зрозуміти, як саме це сталося. Проблема в тому, що
потрібно щось справді гаряче — гарячіше навіть за ядра
найрозпеченіших зірок, — аби викувати вуглець, залізо й інші
елементи, без яких ми були б безтілесними. Супернови змогли все
пояснити, і гіпотезу про це висунув англійський космолог, схожий за
характером на Фріца Цвіккі індивідуаліст.
Це був йоркширець на ім’я Фред Гойл. У його некролозі (Гойл помер
2001 року) в журналі Nature вченого назвали «космологом і
полемістом», і він справді був і тим, і тим. Гойл, ішлося в некролозі,
«переважну частину життя встрявав у суперечки» і «підписувався під
усілякими нісенітницями». Наприклад, він безпідставно стверджував,
що викопний археоптерикс, безцінний скарб Музею природничої
історії, є підробкою на зразок пілтдаунської містифікації14, сильно
обуривши музейних палеонтологів, яким довелося ще довго
відповідати на телефонні дзвінки журналістів зі всього світу. Гойл
також вважав, що з космосу Земля отримала не тільки життя, а й
безліч хвороб, таких як грип і бубонна чума, а одного разу висловив
припущення, що носи зі спрямованими донизу ніздрями з’явилися в
людей у процесі еволюції як спосіб запобігання потраплянню в
організм космічних патогенів.
Саме цей космолог уперше вжив, іронізуючи, термін «Великий
вибух» під час радіопрограми в 1952 році. Він наполягав, що жодні
наші знання з фізики не можуть пояснити, чому щось завбільшки з
цятку так раптово починає розширюватися. Гойл був прихильником
тео­рії стаціонарного стану, згідно з якою Всесвіт постійно
розширюється і в процесі цього безперервно генерує нову матерію.
Вчений також розумів, що, стискаючись, зірки вивільняють величезну
кількість теп­ла — 100 мільйонів градусів або й більше, — досить, аби
почався процес утворення важких елементів, відомий як
нуклеосинтез. 1957 року, працюючи спільно з іншими вченими, Гойл
продемонстрував, як під час вибухів наднових зірок утворюються
важкі елементи. За цю працю один із його колег, В. А. Фаулер, отримав
Нобелівську премію. Гойл, на жаль, премії не отримав.
Згідно з теорією Гойла, під час вибуху зірка генерує достатню
кількість тепла для створення всіх нових елементів і розпорошення їх
у космосі, де вони формують газові хмари — так звані міжзоряні
середовища, які зрештою об’єднуються в нові сонячні системи. З
появою нових теорій нарешті стало можливим створення
правдоподібного сценарію нашої появи у Всесвіті. Нині ми вважаємо,
що події розвивалися ось таким чином. Близько 4,6 мільярда років
тому в тій частині космосу, де ми зараз є, утворився, а потім почав
стискатися величезний вихор газу й пилу, що розтягся впоперек на 24
мільярди кілометрів. Майже увесь він — 99,9 відсотка маси Сонячної
системи — став основою Сонця. Дві мікроскопічні часточки матерії,
яка залишилася «у вільному плаванні», підпливли досить близько одна
до одної і зіштовхнулися, притягнуті електростатичними силами. І це
був момент зачаття нашої планети. Те саме відбувалося в усій
Сонячній системі, яка тоді лише формувалася. Зіштовхуючись,
порошинки утворювали все більші й більші грудочки. Врешті-решт, ці
грудочки виросли до таких розмірів, аби називатися
планетозималями15. Постійно зіштовхуючись та буцаючись, вони
розпадалися на частини або ж знову поєднувалися в
найрізноманітніших комбінаціях, але в кожному такому герці був свій
переможець, і деякі з цих переможців ставали досить великими, аби
запанувати на орбіті, якою вони рухалися.
Усе це сталося дивовижно швидко. Вважають, що аби з крихітного
скупчення часточок народилася малюсінька планетка завширшки в
кількасот кілометрів, потрібно лише декілька десятків тисяч років.
Протягом якихось 200 мільйонів років, а можливо, й швидше, Земля,
по суті, повністю сформувалася, хоча ще перебувала в розплавленому
стані й безперервно бомбардувалася всіляким космічним сміттям, що
плавало навкруги.
У цей момент, приблизно 4,4 мільярда років тому, об’єкт такого
розміру, як Марс, зіштовхнувся із Землею, викинувши достатню
кількість матерії для формування супутника — Місяця. Вважається,
що протягом кількох тижнів викинута речовина зібралася в одну
грудку, а протягом року сформувалася у сферичне кам’янисте тіло, яке
й досі нас супроводжує. Більшість матерії, з якої складається Місяць,
як відомо, походить із земної кори, а не з ядра планети, ось чому на
Місяці так мало заліза, в той час як у нас його вдосталь. До речі, цю
теорію зазвичай представляють як найновішу, а насправді вперше її
висунув у 1940-х роках Реджинальд Делі16 з Гарварду. Єдине, що в ній
нове, — це люди, які хоч якось нею цікавляться.
Коли Земля становила лише третину свого сучасного розміру,
ймовірно, почалося формування її атмосфери, переважно з
вуглекислого газу, азоту, метану й сірки. Навряд чи ми асоціюємо ці
речовини з життям, однак саме із цієї шкідливої суміші воно й
утворилося. Вуглекислий газ має потужні парникові властивості. Це
було доречно, тому що Сонце тоді було значно тьмянішим. Якщо б не
парниковий ефект, Земля могла б назавжди залишитися вкритою
кригою, і життю не було б за що зачепитися. Але якимось чином йому
це вдалося.
Упродовж наступних 500 мільйонів років молоду Землю
продовжували безупинно обстрілювати комети, метеорити й інший
космічний мотлох, з якими на нашу планету потрапили вода для
наповнення океанів і складники, необхідні для вдалого створення
життя. Довкілля залишалося доволі ворожим, але життя якось
розвивалося. Кілька крихітних грудочок хімічних речовин сіпнулися й
ожили. Ми ступили на шлях життя.
Через чотири мільярди років люди почали ставити запитання, як це
все сталося. І саме про це йдеться далі в нашій розповіді.

12
Скорочена назва Каліфорнійського технологічного інституту в місті Пасадена. — Прим.
пер.
13
Джеймс Чедвік — англійський фізик. Лауреат Нобелівської премії (1935) за відкриття
нейтрона. — Прим. пер.
14
Найбільшою археологічною містифікацією ХХ століття вважають так звану «пілтдаунську
людину» — кісткові фрагменти, виявлені 1912 року у гравійному кар’єрі. Знахідку тривалий
час вважали віднайденою ланкою еволюції людини, аж поки 1953 року майстерну підробку не
викрили. — Прим. пер.
15
Планетозималь — це крихітне небесне тіло на орбіті зорі, утворене внаслідок осідання на
ньому ще менших часточок. — Прим. пер.
16
Реджиналд Делі — американський геолог, Президент Американского геологічного
товариства (з 1932 року). — Прим. пер.
Частина друга
Розмір Землі
Були природа і її закони пітьмою оповиті,
Промовив Бог: «Нехай живе Ньютон!», і враз з’явилось світло.
Александр Поуп
Епітафія, що призначалася
для надгробка сера Ісаака Ньютона
4. Міра речей

Якби вам довелося обирати найневдалішу наукову подорож усіх часів,

то годі було б знайти гіршу за перуанську експедицію французької
Королівської академії наук 1735 року. Група вчених і шукачів пригод
під проводом гідрографа П’єра Буґе й військового математика Шарля
Марі де ла Кондаміна вирушила в Перу, аби провести тріангуляційні
заміри відстаней в Андах.
У той час людей охопило нестримне бажання зрозуміти Землю —
визначити її вік, масу, місце в космічному просторі й дізнатися, як саме
вона з’явилася. Мета французької експедиції полягала в тому, аби
знай­ти рішення проблеми визначення довжини обводу планети
вимірюванням довжини одного градуса меридіана (тобто одну 360-ту
частину відстані довкола планети) уздовж лінії від містечка Ярукі,
розташованого поблизу Кіто, до околиць міста Куенка на території
сучасного Еквадору, — відстань, що становить приблизно 320
кілометрів17.
Майже відразу все пішло шкереберть, інколи аж занадто. У Кіто
чужинці чимось розгнівали місцевих мешканців, і їх вигнав з міста
натовп, озброєний камінням. Незабаром після цього лікар експедиції
загинув у бійці через жінку. Ботанік збожеволів. Інші помирали від
лихоманки або зривалися з гірських круч. Третій за рангом член
експедиції, чоловік на ім’я Жан Ґоден, утік з тринадцятирічною
дівчинкою і відмовився повернутися.
Групі довелося зробити вимушену перерву в роботі на вісім місяців,
поки ла Кондамін їздив до Ліми вирішувати проблеми з необхідними
дозволами. Зрештою він і Буґе припинили розмовляти один з одним і
відмовилися разом працювати. Куди б не вирушала ця все менша за
складом експедиція, її украй недовірливо зустрічали місцеві урядники,
які не йняли віри, що група французьких учених проїхала півсвіту, аби
виміряти Землю. Це здавалося повною нісенітницею. Навіть через два
з половиною століття доречність цієї мандрівки викликає сумніви.
Чому ці французи не провели свої виміри у Франції, уникнувши таким
чином негараздів і дискомфорту їхньої авантюри в Андах?
 Відповідь полягає почасти в тому, що учені XVIII століття, особливо
французькі, рідко вдавалися до простих шляхів, якщо була до абсурду
складніша альтернатива, а почасти у практичній проблемі, що вперше
постала перед англійським астрономом Едмундом Галлеєм задовго до
того, як Буґе і ла Кондамін зажадали поїхати до Південної Америки,
маючи для цього значно менше підстав.
Галлей — виняткова постать. Протягом свого довгого і плідного
життя він був капітаном, картографом, професором геометрії в
Оксфордському університеті, заступником контролера Королівського
монетного двору, королівським астрономом і винахідником
глибоководного водолазного дзвону. Галлей авторитетно писав про
магнетизм, морські припливи і відпливи, рух планет, а також
захоплено пояснював дію опіуму. Він винайшов погодну карту і
актуарну таблицю18, запропонував методи визначення віку Землі й
відстані від неї до Сонця і навіть розробив практичний спосіб
збереження риби свіжою не в сезон. Єдине, чого Галлей не зробив, то
це не відкрив комету, що носить його ім’я. Вчений лише зауважив, що
комета, яку він побачив у 1682 році, — та сама, яку вже бачили в 1456,
1531 і 1607 роках. Кометою Галлея вона стала лише після 1758 року,
приблизно через 16 років після його смерті.
Попри всі ці досягнення, найбільшим внеском Галлея у скарбницю
знань людства стала його участь у скромному науковому парі з двома
іншими видатними особистостями того часу: Робертом Гуком, якого
зараз здебільшого пам’ятають як людину, яка вперше описала будову
клітини, та вельмишановним сером Крістофером Реном, насамперед
астрономом, а вже потім архітектором, хоча нині про це згадують
нечасто. 1683 року, коли Галлей, Гук і Рен обідали разом у Лондоні,
раптом зайшла мова про рух небесних тіл. Було відомо, що планети
схильні рухатися орбітами особливої овальної форми, яку називають
еліпсом, — «дуже специфічною і точною кривою», якщо цитувати
Річарда Фейнмана, — але ніхто не розумів, чому так відбувається. Рен
запропонував щед­ру винагороду, 40 шилінгів (еквівалент
двотижневого заробітку), тому зі своїх двох співрозмовників, хто
першим знайде пояснення.
Гук, якого добре знали завдяки частенькому привласненню чужих
ідей, запевнив, що він уже вирішив цю проблему, але відмовився
поділитися своїми міркуваннями під вельми цікавим і винахідливим
приводом, що не хоче позбавляти інших задоволення знайти відповідь
самостійно. Натомість сам Гук «триматиме відповідь при собі, аби інші
змогли гідно її оцінити». Якщо він і мав якісь думки з цього приводу,
жодних свідчень про це не залишилося. Однак Галлей так жадав
знайти відповідь, що наступного року поїхав до Кембриджа і
наважився звернутися до лукасівського професора математики19 Ісаака
Ньютона, сподіваючись, що той зможе допомогти.
Ньютон, безперечно, був неординарною особистістю — надзвичайно
талановитий науковець і водночас самітник, похмурий, параноїдально
дратівливий, легендарно роззявкуватий (подейкували, що зранку,
звісивши ноги з ліжка, він міг кілька годин просидіти нерухомо, захоп­-
лений несподіваним виром власних ідей) і здатний на
найнесподіваніші дивацтва. Ньютон створив власну лабораторію,
першу в Кембриджі, а потім захопився найхимернішими дослідами.
Якось він всадив шило — довгу голку, яку використовують для
зшивання шкіри, — в очну ямку і прокручував його «між оком і
кісткою якомога ближче до очного дна» лише для того, аби дізнатися,
що станеться. Як не дивно, нічого не сталося — принаймні нічого із
серйозними наслідками. Іншим разом Ньютон дивився на Сонце так
довго, поки міг витримати, аби довідатися, як це вплине на його зір.
Знову ж таки, він уник серйозних ушкоджень, хоча Ньютону таки
довелося провести кілька днів у затемненій кімнаті, поки очі йому не
пробачили.
Але над цими дивацтвами й ексцентричним характером панував
розум надзвичайного генія, — навіть у звичайному робочому процесі
Ньютон часто виявляв схильність до нетипового мислення. Будучи ще
студентом, розчарований обмеженими можливостями традиційної
математики, він винайшов зовсім новий її розділ — диференціальне й
інтегральне числення, але нікому про це не казав протягом 27 років.
Так само Ньютон діяв і в галузі оптики, змінивши наші уявлення про
світло і заклавши основи спектрографії як науки, але, знову ж таки, не
ділився результатами своєї праці протягом трьох десятиліть.
Попри всі його таланти, справжня наука цікавила вченого лише
почасти. Принаймні половину свого дослідницького життя він
присвятив алхімії і альтернативним релігійним розвідкам. Це були не
якісь там поверхові дурнички, а захоплення, яким Ньютон віддавався
душею і тілом. Він був таємним адептом забороненої єретичної секти,
відомої як аріанство, основним принципом якої було заперечення
Святої Трійці (за іронією, в Кембриджі Ньютон навчався саме в
Коледжі Святої Трійці). Він безупинно досліджував план будівлі
зруйнованого храму Соломона в Єрусалимі (водночас вивчаючи іврит,
аби краще розуміти текст в оригіналі), переконаний, що там міститься
математичний ключ до визначення дати другого пришестя Христа й
кінця світу. До алхімії вчений брався не менш завзято. 1936 року
економіст Джон Мейнард Кейнс придбав на аукціоні валізку з
паперами Ньютона і з подивом виявив, що більшість документів
стосувалася не оптики або руху планет, а цілком очевидних пошуків
способу перетворення звичайних кольорових металів у дорогоцінні.
Аналіз пасма Ньютона в 1970 році виявив у його волоссі ртуть —
елемент, який застосовували алхіміки, капелюшники, виробники
барометрів і, мабуть, більше ніхто, — концентрація якої в 40 разів
перевищувала норму. Отож не дивно, що вранці вчений забував устати
з ліжка.
Що саме сподівався дізнатися в нього Галлей під час свого
незапланованого візиту в серпні 1684 року, ми можемо лише
здогадуватися. Але завдяки пізнішим спогадам довіреної особи
Ньютона, Абрагама де Муавра, в нас є опис цієї історичної для науки
зустрічі:
1684 року доктор Галлей приїхав до Кембриджа, [і] після того, як
вони (Галлей із Ньютоном. — Ред.) трохи поспілкувалися, доктор
запитав, якою, на його думку, є крива, утворена планетами, якщо
припустити, що сила тяжіння до Сонця зворотна квадрату
відстані від цих планет до нього.
Це було посилання на математичне поняття, відоме як закон
зворотних квадратів, що, як був переконаний Галлей, лежав у основі
пояснення, хоча вчений не міг точно пояснити, як саме.
Сер Ісаак відразу відповів, що це буде [еліпс]. Доктор, не тямлячись
від радості й подиву, запитав, звідки він це знає. «Як це звідки? —
відповів той. — Я це вирахував». Доктор Галлей попросив негайно
 показати ці розрахунки. Сер Ісаак попорпався у своїх паперах, але
не знайшов нічого.
Просто неймовірно — це ніби сказати, що знайшов ліки від раку, й
забути, куди поклав формулу. Піддавшись натиску Галлея, Ньютон
погодився знову зробити розрахунки й написати статтю. Він виконав
обіцяне, а потім зробив навіть більше. Ньютон відвів два роки на
напружені роздуми й писанину, результатом яких стала шедевральна
праця — «Philosophiae Naturalis Principia Mathematica», тобто
«Математичні начала натуральної філософії», більш відома як
«Начала».
Украй рідко, лише кілька разів у історії, людський розум спромігся на
спостереження, настільки проникливі й несподівані, що людству
важко вирішити, що вражає більше — відкриття чи розум,
спроможний на них. Поява «Начал» стала одним із таких моментів. Ця
праця миттєво зробила Ньютона знаменитим. Решту життя його
зустрічали оплесками та всіляко пошановували, зокрема, вчений став
першою особою в Англії, наділеною лицарським званням за наукові
досягнення. Навіть видатний німецький математик Ґотфрід фон
Лейбніц, з яким Ньютон тривалий час запекло змагався за першість у
створенні диференціального й інтегрального числення, вважав, що
внесок того в математику дорівнює всім здобуткам, зробленим
Ньютоновими попередниками. «Жоден смертний ще ніколи так не
наближався до богів», — писав Галлей, висловлюючи почуття, яке
поділяли безліч його сучасників і багато інших людей згодом.
Хоча «Начала» й називали «однією з найважчих для розуміння
книжок, коли-небудь написаних» (Ньютон навмисно зробив свою
працю такою складною, аби йому не докучали математичні
«всезнайки», як вчений їх називав), вона стала дороговказом для
кожного, хто її зрозумів. У книжці Ньютон не лише подав математичне
пояснення орбіти небесних тіл, а й вивів закон тяжіння, що
насамперед відповідає за їхній рух, — гравітацію. Кожен рух у Всесвіті
раптом знайшов сенс.
В основі «Начал» лежать три закони руху Ньютона (які незапереч­но
доводять, що всяке тіло рухається в напрямку тієї прямої, вздовж якої
діє прикладна сила; що воно рухатиметься прямою лінією, поки інша
прикладна сила не уповільнить або не стримає його, і що на кожну дію
припадає однакова та протилежна протидія) і закон всесвітнього
тяжіння. За цим законом кожне тіло у Всесвіті притягує до себе всі
інші. Може здатися, що це не так, проте навіть зараз, сидячи на своєму
місці, ви притягуєте до себе все довкола — стіни, стелю, лампу,
улюблену кішку — своїм слабким (справді, дуже слабким)
гравітаційним полем. А ці об’єкти притягують вас. Саме Ньютон
усвідомив, що сила притягання двох об’єктів, якщо знову зацитувати
Фейнмана, «пропорційна масі кожного з них і обернено пропорційна
квадрату відстані між ними». Іншими словами, якщо подвоїти
відстань між двома об’єктами, сила притягання між ними зменшиться
учетверо. Це можна записати у вигляді формули:

яка, звісно, не має жодного практичного вжитку для більшості з нас,

але ми принаймні можемо оцінити її витончену стислість. Кілька
нескладних множень, просте ділення, і — оп-ля! — ви дізнаєтеся свій
гравітаційний стан, де б не були. Це був перший справді універсальний
закон природи, виведений людським розумом, і саме тому Ньютон має
всюди таку глибоку шану.
Видання «Начал» було досить драматичним. На лихо для Галлея, коли
робота була майже закінчена, Ньютон посперечався з Гуком про
пріоритетність закону обернених квадратів і відмовився видавати
найважливіший третій том, без якого перші два втрачали сенс. Лише
завдяки нескінченним дипломатичним перемовинам і щедрим
лестощам Галлей врешті таки вициганив у дивакуватого професора
остатній том.
Але негаразди Галлея на цьому не закінчилися. Королівське
товариство, що обіцяло видати цю працю, ухилилося від виконання
обіцянки, посилаючись на фінансову скруту. За рік до цього
об’єднання фінансово підтримало видання провальної праці під
назвою «Історія риб» і припускало, що з книжки про математичні
закони не буде особливого зиску. Не надто заможний Галлей заплатив
за публікацію книжки із власної кишені. Ньютон, як було для нього
характерно, не вклав нічого. І наче цих неприємностей бракувало,
Галлею, який щойно обійняв посаду секретаря Товариства,
повідомили, що воно більше не в змозі платити йому обіцяну платню
— 50 фунтів стерлінгів на рік. Розрахувалися з Галлеєм екземплярами
«Історії риб».
Ньютонові закони пояснювали стільки всього — припливи і відпливи
океанів, рух планет, те, чому гарматні ядра летять за певною
траєкторією, перш ніж впасти на землю, і чому ми не відлітаємо в
космос, коли планета під нашими ногами обертається зі швидкістю
сотні кілометрів на годину20, — що минув певний час, поки вчені
збагнули їхню суть. Проте одне відкриття майже відразу викликало
суперечки.
Це було припущення про те, що Земля не зовсім кругла. Згідно з тео­-
рією Ньютона, відцентрова сила обертання Землі мусила призвести до
невеличкого випрямлення на полюсах і опуклості біля екватора, що
зробило планету ледь сплюснутою. Це означало, що довжина градуса
меридіана в Італії не така, як у Шотландії. А саме: ця довжина
зменшуватиметься, що більшою ставатиме відстань від полюсів. Це
була не надто хороша новина для дослідників, які визначали розмір
планети, ґрунтуючись на припущенні, що Земля має форму ідеальної
кулі, — тобто для всіх.
Протягом півстоліття люди намагалися визначити розмір Землі, роб­-
лячи дуже точні виміри. Одну із перших таких спроб здійснив
англійський математик Річард Норвуд. Ще юнаком він помандрував на
Бермуди з водолазним дзвоном, виготовленим за проектом Галлея,
плануючи розбагатіти, збираючи перли на морському дні. Проект
провалився, адже перлів там не виявилося, та й дзвін не працював як
слід, проте Норвуд не належав до тих, хто нехтує здобутим досвідом.
На початку XVII століття Бермуди славилися серед капітанів тим, що
їх важко було відшукати. Проблема полягала в тому, що океан
великий, Бермуди малі, а навігаційні прилади в той час були не
настільки досконалими, аби подолати ці невідповідності. Тоді не було
згоди навіть щодо довжини морської милі. У безмежних океанських
широтах щонайменша помилка в розрахунках стає істотною, тож
кораблі, які прямували до пункту призначення завбільшки з Бермуди,
частенько відхилялися від курсу. Норвуд, першим захопленням якого
була тригонометрія, а отже, й вимірювання кутів, вирішив увести в
навігацію дещицю математичної точності, взявшись за розрахунок
довжини градуса.
Вирушивши у подорож від стін лондонського Тауера, протягом двох
років Норвуд подолав майже 335 кілометрів, прямуючи на північ до
Йорка, водночас постійно вимірюючи відстань мірним ланцюгом і
педантично роблячи корективи на підйоми і спуски, а також вигини
дороги. Останнім кроком стало вимірювання кута Сонця в Йорку в
той самий час і того ж дня року, коли Норвуд зробив перші заміри в
Лондоні. Він вважав, що таким чином можна визначити довжину
одного градуса земного меридіана, а отже, вирахувати довжину цілого.
Це був майже абсурдний за амбітністю намір — помилка щодо
найменшої частки градуса спричинила б як наслідок значну похибку в
кілометрах, — проте, як виявилося і як пихато проголосив Норвуд,
його виміри були точними «до дрібки», — якщо вже бути
прискіпливим, то він помилився лише на якихось майже 549 метрів. За
розрахунками дослідника, дов­жина градуса склала 110,72 кілометра на
градус меридіана.
1637 року вийшла друком блискуча праця Норвуда з навігації —
«Практичний посібник мореплавця», яка відразу стала популярною.
Книжка витримала 17 перевидань і перевидавалася навіть через 25
років після смерті автора. Норвуд повернувся на Бермуди вже з
родиною, де став успішним плантатором, а вільний час присвячував
своєму першому захопленню — тригонометрії. Він прожив там 38
років, і нам би дуже хотілось сказати, що решта життя дослідника
минула в щасті й почестях. Насправді так не сталося. Дорогою з Англії
двоє його малих синів мешкали в одній каюті із преподобним
Натаніелом Вайтом, і якимось чином їм вдалося так дістати молодого
священика, що він до кінця свого життя капостив Норвуду як тільки
міг.
Дві дочки також завдали Норвуду клопоту, невдало вийшовши
заміж. Чоловік однієї з них, ймовірно, за намовою священика, судився
з Норвудом через кожну дрібницю, неймовірно дратуючи свого тестя і
змушуючи постійно їздити Бермудами, аби захищатися в судах. І
нарешті в 1650-х роках на Бермудах почалися суди інквізиції над
відьмами, тому останні роки життя Норвуд провів у страшенному
неспокої, побоюючись, що його праці з тригонометрії з її загадковими
символами можуть визнати способом спілкування з дияволом і що
його чекає страшна страта. Про Норвуда відомо дуже мало, можливо,
він і справді заслуговував на всі ці нещастя на схилі років. Але напевно
можна сказати тільки одне — він таки натерпівся.
Тим часом у Франції також зацікавилися визначенням довжини
обводу Землі. Астроном Жан Пікар розробив приголомшливо
складний метод тріангуляції із застосуванням квадрантів,
маятникових годинників, зенітних секторів і телескопів (для
спостереження за рухом супутників Юпітера). Він два роки
подорожував Францією, роблячи тріангуляційні заміри, й 1669 року
оголосив уточнений розмір одного градуса меридіана — 110,46
кілометра. Це стало джерелом великої гордості для французів, однак
результат ґрунтувався на припущенні, що Земля є ідеальною кулею, а
Ньютон стверджував, що це не так.
Ситуація ускладнилася, коли після смерті Пікара Джованні Кассіні із
сином Жаком повторили його експерименти на більшій території та
дійшли висновку, що Земля стає опуклішою не до екватора, а до
полюсів — словом, що Ньютон абсолютно не мав рації. Саме це
спонукало Академію наук відрядити Буґе і ла Кондаміна до Південної
Америки, аби ті зробили нові заміри.
Вони обрали Анди, тому що мали провести заміри поблизу екватора,
аби визначити, чи справді існує відмінність у сферичності земної
поверхні, і тому що вважали, що в горах краща видимість. Насправді
гори в Перу постійно оповиті хмарами, тому групі частенько
доводилося вичікувати по кілька тижнів, поки розпогодиться хоч на
годинку. Крім того, вони обрали фактично найважче прохідну
місцевість на Землі. Перуанці називають свій ландшафт «muy
accidentado» — «дуже не­однорідним», — і абсолютно очевидно, що це
саме так. Французам довелося долати одні з найкрутіших гір у світі —
здійснювати підйоми, які були не під силу навіть їхнім мулам, — але,
щоб дістатися до цих гір, довелося переправлятися через бурхливі
річки, прорубувати собі шлях через джунглі й перетинати
багатокілометрову високогірну кам’янисту пустелю (більша частина
цієї території не була позначена на картах і розташовувалася далеко від
будь-яких джерел постачання). Але Буґе й ла Кондамін були відомими
відчайдухами і виконували свою місію впродовж дев’яти з половиною
довгих, суворих, обпалених сонцем років. Незадовго до завершення
проекту до них дійшли чутки, що інша французька група, яка
проводила заміри на півночі Скандинавії (і також зіткнулася з
істотними перешкодами — від болотних трясовин до небезпечних
сходжень льоду), виявила, що ближче до полюсів градус і справді
довший, як стверджував Ньютон. Земля виявилася на 43 кілометри
пухкішою, якщо вимірювати її на екваторі, аніж якщо робити заміри
від полюса до полюса.
Таким чином, Буґе і ла Кондамін змарнували майже десятиліття,
отримавши не той результат, на який сподівалися, лише щоб дізнатися,
що вони навіть не перші, хто його досяг. Збайдужівши до всього, вчені
згорнули своє дослідження, яке підтверджувало правильність
висновків іншої французької групи. Потім, взагалі не розмовляючи
один з одним, повернулися на узбережжя та вирушили додому
різними кораблями.
Ньютон висловив у «Началах» іще одне припущення — про те, що
земна поверхня біля підніжжя гори стає ледь похилою під впливом
гравітаційної маси цієї гори, а також земної гравітації. Це дещо більше,
ніж просто цікавий факт. Якщо ви точно виміряєте кут відхилення і
визначите масу гори, то зможете розрахувати постійну величину
всесвітнього тяжіння, тобто фундаментальну гравітаційну сталу —
величину гравітаційної взаємодії, що позначається літерою G, і
водночас визначити масу Землі.
Буґе і ла Кондамін спробували це зробити на еквадорському вулкані
Чимборасо, але не змогли подолати технічні труднощі й забути про
чвари, тому ідею полишили на 30 років, аж поки її не воскресив
британський королівський астроном Невіл Маскілайн. У популярній
книжці Дейви Собел «Довгота» Маскілайн представлений як простак і
нікчема, який не оцінив таланту годинникаря Джона Гаррісона, що,
можливо, й було правдою; але ми завдячуємо йому за речі, не згадані в
її книжці, серед яких не останнє місце посідає успішний метод
зважування Землі.
Маскілайн збагнув, як вирішити цю проблему — треба знайти гору
досить правильної форми, аби оцінити її масу. На його наполегливе
прохання Королівське товариство погодилося доручити довіреній
особі об’їхати Британські острови й відшукати таку гору, якщо вона
існує. Маскілайн знав людину, яка б упоралася із цим завданням, —
астронома і геодезиста Чарльза Мейсона. Маскілайн потоваришував із
Мейсоном ще за 11 років до цього, під час спільних спостережень за
дуже важливим астрономічним явищем: проходженням планети
Венери диском Сонця. Невтомний Едмунд Галлей багато років тому
припустив, що якщо ви робитимете заміри під час одного з таких
проходжень із певних обраних точок на поверхні Землі, то зможете
застосувати метод тріангуляції для визначення відстані від Землі до
Сонця і таким чином виконати калібрування відстаней до всіх інших
тіл Сонячної системи.
На жаль, так звані транзити Венери — явище нерегулярне. Вони
проходять парами з інтервалом у вісім років, а потім їх не буває
століття або й більше, а за життя Галлея не сталося жодного21. Проте
ідея жевріла, і коли 1761 року надійшов час чергового транзиту, через
майже два десяти­ліття після смерті Галлея, науковий світ уже
приготувався до цього — приготувався краще, ніж до будь-якої
астрономічної події в минулому.
Охоплені потягом до найтяжчих випробувань, загалом притаманним
тій епосі, вчені вирушили у понад сотню місць по всій планеті —
зокрема, до Сибіру, Китаю, Південної Африки, Індонезії та в ліси
Вісконсину. Франція відрядила 32 спостерігачів, Британія — ще 18, всі
інші — вихідці зі Швеції, Росії, Італії, Німеччини, Ірландії та інших
країн.
Це був перший в історії спільний міжнародний науковий захід, який
майже всюди зіткнувся з проблемами. Багатьох спостерігачів
затримали війни, хвороби або корабельні аварії. Іншим вдалося
дістатися до місць призначення, але, відкривши скрині, вони виявили,
що устаткування розбилося або його вивела з ладу тропічна спека. І
знову ж таки, здавалося, що нещаслива доля буквально наступає на
п’яти французьким учасникам. Жан Шапп протягом багатьох місяців
подорожував Сибіром каретами, човнами, саньми, дмухаючи на свої
делікатні інструменти під час кожного небезпечного поштовху, аби
виявити, що остання, украй важлива частина шляху стала
непрохідною через річки, що розлилися внаслідок надзвичайно
сильних весняних дощів, провину за які місцеві мешканці поклали на
самого астронома, побачивши, як він спрямовує в небо дивні прилади.
Шаппу вдалося врятуватися, але жодних корисних замірів він не
зробив.
Однак ще більше не пощастило Гійому ле Жентілю, чиї пригоди
чудово описав Тімоті Ферріс у книжці «Повноліття на Чумацькому
Шляху». Ле Жентіль залишив Францію за рік до очікуваної події, аби
спостерігати транзит Венери з Індії, але через всілякі обставини в день
проходження Венери він усе ще був у морі — мабуть, найгіршому місці
для спострежень, позаяк під час хитавиці годі зробити надійні заміри.
Анітрохи не збентежений невдачею, ле Жентіль продовжив подорож
до Індії і залишився там чекати другого проходження 1769 року.
Маючи на підготовку вісім років, він спорудив удосконалену станцію
спостереження, неодноразово перевіряв усі прилади та тримав усе це в
стані ідеальної готовності. В день другого проходження, 4 червня 1769
року, ранок видався ясним; але тільки-но почалося проходження
Венери, Сонце заступила хмара й залишалася на своєму місці саме
стільки часу, скільки тривало проходження — 3 години 14 хвилин і 7
секунд.
Стоїчно витримавши й цю невдачу, Ле Жентіль спакував свої
інструменти й вирушив до найближчого порту, але дорогою підхопив
дизентерію і зліг майже на рік. Усе ще ослаблений хворобою, нарешті
він сів на корабель. Але той трохи не потонув під час тропічного
циклону біля берегів Африки. Коли ж Ле Жентіль нарешті потрапив
додому через 11,5 років після початку своєї безрезультатної подорожі,
то виявив, що родичі оголосили його померлим і пожадливо поділили
його майно.
Порівняно з цим, невдачі, що їх зазнали 18 розкиданих світом анг­-
лійських спостерігачів, здаються менш катастрофічними. Мейсон
опинився у парі з молодим землеміром на ім’я Джеремія Діксон, і,
здається, вони знайшли спільну мову, бо продовжували успішно
працювати разом. Їм випало їхати на Суматру і там спостерігати
проходження, але вже під час другої ночі в морі їхній корабель був
атакований французьким фрегатом. (Хоча вчені й домовилися про
міжнародну спів­працю, між їх державами порозуміння не було).
Мейсон з Діксоном надіслали в Королівське товариство повідомлення
про те, що у відкритому морі на них чигають страшенні небезпеки,
запитуючи, чи не варто взагалі відмінити подорож.
Відповідь не забарилася, і була вона досить холодною, Мейсону і Дік­-
сону нагадали про заплачені їм кошти і про те, що країна і наукова
громада покладаються на них, і що їхня відмова продовжувати
експедицію завдасть невиправної шкоди їхній репутації. Змушені
скоритися, науковці продовжили подорож, але дорогою до них дійшли
чутки про те, що Суматра перейшла до французів, отож вони
залишилися спостерігати проходження Венери на мисі Доброї Надії.
Повертаючись додому, вчені зупинилися на загубленому в Атлантиці
острівці Святої Єлени, де зустріли Маскілайна, спостереженням якого
завадила хмарність. Мейсон і Маскілайн міцно потоваришували і
провели кілька приємних, а можливо, й корисних тижнів, складаючи
графіки припливів і відпливів.
Незабаром Маскілайн повернувся до Англії, де став королівським
астрономом, а Мейсон з Діксоном — вже значно загартованіші —
вирушили в довгу і сповнену ризиками чотирирічну подорож крізь
майже 393 кілометри небезпечних і диких територій, аби з’ясувати
питання кордонів між маєтками Вільяма Пенна і лорда Балтімора й
зробити розмежування їхніх колоній — Пенсильванії і Меріленду.
Таким чином з’явилася відома лінія Мейсона — Діксона, що набула
згодом символічного значення як межа між рабовласницькими і
вільними штатами. (Хоча головне завдання вчених полягало у
визначенні лінії кордону, вони також зробили декілька астрономічних
спостережень, зокрема, один із найточніших тогочасних вимірів
градуса меридіана — досягнення, яке принесло їм у Англії більше
слави, ніж вирішення суперечки за межу між розпещеними
аристократами).
Повернувшись до Європи, Маскілайн і його колеги з Німеччини та
Франції були вимушені визнати, що спостереження транзиту Венери в
1761 році, по суті, закінчилося поразкою. За іронією долі, одна з
проблем крилася в тому, що спостережень було надто багато, тому
після збору всіх результатів виявилося, що вони здебільшого
суперечливі, й ці протиріччя вирішити неможливо. Зробити успішні
спостереження проходження Венери на тлі диска Сонця вдалося
йоркширцеві Джеймсу Куку, маловідомому капітану, який спостерігав
за транзитом 1769 року із сонячної гірської вершини на Таїті, а потім
наніс на карту береги Австралії і оголосив про її підданство
британській короні. Після повернення Кука у французького астронома
Жозефа Лаланда з’явилося вдосталь даних, аби вирахувати, що
приблизна відстань від Землі до Сонця становить трохи більше 150
мільйонів кілометрів. (Два наступних транзити Венери у XIX столітті
дозволили астрономам вивести число 149,59 мільйона кілометрів.
Зараз ми знаємо точну відстань — 149,597870691 мільйона кілометрів).
Урешті-решт, Земля знайшла своє місце в космосі.
Що ж до Мейсона і Діксона, вони повернулися до Англії героями науки
і, з невідомих причин, припинили співпрацю. Зважаючи на те, у
скількох важливих наукових подіях XVIII століття ці двоє фігурували,
аж дивно, що про них так мало відомо. Не існує їхніх портретів, і
збереглося лише кілька незначних письмових згадок про них. Про
Діксона в «Національному біографічному словнику» вміщено
загадковий запис, що він «народився, як кажуть, у вугільній шахті»,
тож на розсуд читачів залишаються пошуки вірогідного пояснення цієї
незвичайної обставини, і додається, що помер Діксон 1777 року в
Даремі. Окрім імені й факту тривалої співпраці з Мейсоном, більше
про Діксона нічого не відомо.
Мейсон здається не такою примарною особою. Нам відомо, що 1772
року за рекомендацією Маскілайна він отримав доручення відшукати
гору, придатну для проведення досліду з визначення гравітаційного
відхилення, і зрештою відзвітував, що потрібна гора є в центральному
шотландському нагір’ї над озером Лох-Тей, і називається вона Шигал­-
ліон. Однак ніщо не переконало Мейсона залишитися там на літо і
провести дослідження. Він більше ніколи не повертався до свого фаху.
Відомо, що 1786 року Мейсон, цілком несподівано і загадково, з’явився
з дружиною і вісьмома дітьми у Філадельфії, перебуваючи за межею
бідності. Після завершення дослідження він зник з Америки на 18
років, і нам невідомо, чому Мейсон повернувся туди, де в нього не було
ані друзів, ані заступників. За кілька тижнів після повернення він
помер.
Позаяк Мейсон відмовився оглянути гору, цю роботу довелося
зробити Маскілайну. Влітку 1774 року він прибув на місце і на чотири
місяці оселився в наметі у віддаленій шотландській долині, керуючи
бригадою геодезистів, які щодня робили сотні замірів зі всіх можливих
позицій. Аби визначити масу гори на підставі отриманих даних,
потрібно було зробити чимало виснажливих розрахунків, тому до
роботи залучили математика Чарльза Гаттона. Дослідники нанесли на
карту безліч чисел, кожне з яких означало висоту в окремій точці на
горі або біля неї. Це була жахлива плутанина даних, але Гаттон
помітив, що якщо взяти олівець і з’єднати числа, що позначають рівні
висоти, вимальовується впорядкованіша картинка. І справді, таким
чином можна було скласти уявлення про загальні контури і нахил
гори. Ось так Гаттон винайшов ізогіпси22.
Екстраполюючи заміри гори Шигалліон, Гаттон визначив масу Землі
— п’ять тисяч мільйонів мільйонів тон, а звідси можна було вивести
маси всіх інших головних тіл Сонячної системи, включно з Сонцем.
Отож, завдяки цьому одному експерименту ми дізналися масу Землі,
Сонця, Місяця, інших планет та їхніх супутників, а як бонус отримали
ізогіпси — непоганий результат як на одне робоче літо.
Однак ці результати задовольнили не всіх. Недоліком експерименту з
горою Шигалліон виявилося те, що було неможливо отримати справді
точні розрахунки, не знаючи щільності гори. Задля зручності Гаттон
припустив, що вона дорівнює щільності звичайного каменя, що є
приблизно у два з половиною рази більшою за щільність води, але це
було лише наукове припущення.
 Неймовірно, але на це питання звернув увагу сільський священик на
ім’я Джон Мічелл, що жив у глухому йоркширському селі Торнгілл.
Незважаючи на віддаленість місця його проживання і відносно
скромну посаду, Мічелл був одним із найвидатніших мислителів XVIII
століття і дуже шанованою людиною.
Серед безлічі інших його досягнень є відкриття хвилеподібної
природи землетрусів, здійснення оригінальних досліджень у галузі
магнетизму та гравітації і, досить незвичайно, передбачення
імовірності існування чорних дір, зроблене на 200 років раніше за
інших, на що не був здатен навіть Ньютон. Коли уродженець
Німеччини, музикант Вільям Гершель вирішив, що його справжнім
покликанням у житті є астрономія, то звернувся саме до Мічелла за
інструкцією з виготовлення телескопів, і відтоді наука про планети у
вічному боргу перед священиком23.
Але жодне з досягнень Мічелла за винахідливістю і впливом на
розвиток науки не зрівняється з механізмом для вимірювання маси
Землі, який сконструював і виготовив священник. На жаль, він помер,
не встигнувши здійснити експерименти; але ідея і необхідне
обладнання потрапили до видатного, але дивовижно скромного
лондонського ученого на ім’я Генрі Кавендіш.
Життя цієї людини могло б стати темою для окремої книжки. Він
народився у багатій титулованій родині — обидва його дідусі були
герцогами, один — Девонширський, інший — Кентський, — а сам він
був найобдарованішим англійським ученим своєї епохи, водночас і
найдивнішим. Він потерпав, за словами одного з його нечисленних
біографів, від сором’язливості, що «межувала з хворобою». Будь-який
контакт з людьми був для Кавендіша джерелом найбільшого
дискомфорту.
Якось, відчинивши двері, він побачив на ґанку одного зі своїх
шанувальників — австрійця, який щойно приїхав з Відня.
Схвильований відвідувач почав бурмотіти слова захоплення. Деякий
час Кавендіш вислуховував компліменти так, наче це були удари
кийком, а потім, не витримавши, помчав стежкою до брами і вибіг на
вулицю, залишивши вхідні двері розчиненими навстіж. Лише за
декілька годин його вмовили повернутися додому. Навіть
домогосподарка спілкувалася зі своїм господарем-диваком за
допомогою листів.
Хоча Кавендіш інколи з’являвся на людях — він особливо любив
щотижневі наукові суаре24 видатного натураліста сера Джозефа
Бенкса, — інших гостей попереджали, аби вони нізащо не зверталися
до Кавендіша, і навіть не дивилися на нього. Тим, хто хотів дізнатися
думку вченого, радили наче випадково пройти повз нього і «говорити
ніби в порожнечу». Якщо чиясь репліка мала якусь наукову цінність,
то її власник міг почути нерозбірливу відповідь, але здебільшого лунав
лише невдоволений писк (голос науковця, здається, був дуже
високим), а озирнувшись, можна було і справді побачити порожнечу й
Кавендіша, який поспіхом тікає у спокійніший куточок.
Багатство і схильність до усамітнення дозволили йому перетворити
свій будинок на Клепемі у велику лабораторію, де Кавендіш міг
безперешкодно досліджувати кожен закуточок фізики — електрику,
тепло, гравітацію, гази, — будь-що, дотичне до складу матерії. Друга
половина XVIII століття була часом, коли люди, схильні до науки,
виявляли поглиблену зацікавленість фізичними властивостями
фундаментальних речей — зокрема, газів і електрики, — і починали
міркувати, що з ними можна зробити, виявляючи частенько більше
завзяття, аніж здорового глузду. В Америці Бенджамін Франклін
прославився тим, що, ризикуючи життям, запускав повітряного змія
під час грози. У Франції хімік на ім’я Пілатр де Розьє перевіряв
займистість водню, набираючи його в рот і дмухаючи на полум’я, тим
самим довівши дві речі: водень і справді є легкозаймистим, а брови не
обов’язково мають бути частиною обличчя. Натомість Кавендіш
проводив експерименти, піддаючи себе дії електричних розрядів різної
сили, старанно занотовуючи зростання болісних відчуттів, поки ще міг
втримати в руці перо або зберігати свідомість.
Протягом свого довгого життя Кавендіш зробив низку блискучих
відкриттів — зокрема, першим виділив водень і першим з’єднав водень
і кисень, отримавши воду, — але майже все, що він робив, було
пов’язане з його дивацтвами. Каведніш часто посилався в
надрукованих статтях на результати експериментів, про які нікому не
розповідав, і цим постійно дратував своїх колег. Своєю потайливістю
він не лише нагадував Ньютона, але й значно того перевершив.
Експерименти Кавендіша з електричною провідністю на століття
випередили свій час, але, на жаль, залишалися невідомими, аж поки те
століття не минуло. І справді, більшість його відкриттів залишалися
невідомими до кінця XIX століття, аж поки кембриджський фізик
Джеймс Клерк Максвелл не вирішив упорядкувати папери Кавендіша,
однак у той час майже всі відкриття дивакуватого дослідника вже були
зроблені іншими ученими.
Серед його відкриттів або принаймні гіпотез, про які Кавендіш
нікому не розповідав, були закон збереження енергії, закон Ома, закон
парціальних тисків Дальтона, закон еквівалентів Ріхтера, закон Шарля,
а також принципи електричної провідності. І це лише невеличкий
перелік. На думку історика науки Дж. Ґ. Кровтера, Кавендіш також
випередив «працю Кельвіна і Дж. Г. Дарвіна про вплив тертя
припливної хвилі на уповільнення обертання Землі і оприлюднене
1915 року відкриття Лармора про локальне атмосферне
охолоджування... а також дослідження заморожувальних сумішей
Пікерінґа і деякі праці Рузбума про гетерогенну рівновагу».
І нарешті, отримані ним результати безпосередньо вплинули на
відкриття групи елементів, відомих як інертні гази, частина з яких така
невловима, що останній вдалося виявити лише 1962 року. Але зараз
нас цікавить останній відомий експеримент Кавендіша, коли
наприкінці літа 1797 року він, маючи вже 67 років, звернув увагу на
ящики з обладнанням, залишені йому, — вочевидь, з простої наукової
поваги — Джоном Мічеллом.
У зібраному вигляді прилад Мічелла — тренажер для м’язів фірми
Nautilus, лише зроблений у XVIII столітті. Він складався з важків,
противаг, маятників, держаків і торсіонних тросів. Серцевину приладу
утворювали дві 160-кілограмові свинцеві кулі, розміщені поряд із
двома меншими кульками. Задум полягав у тому, аби виміряти
гравітаційне відхилення малих куль під впливом великих, що
дозволило б уперше виміряти невловиму силу, відому під назвою
гравітаційної сталої, завдяки якій можна було б дізнатися вагу
(точніше кажучи, масу) Землі25.
Позаяк сила тяжіння утримує планети на орбіті і змушує предмети з
грюкотом падати на підлогу, ми звикли думати, що це потужна сила,
але насправді це не так. Вона є потужною лише в збиральному сенсі,
коли один масивний об’єкт, такий як Сонце, утримує інший масивний
об’єкт, як-от Земля. На елементарному рівні гравітація — надзвичайно
слабка. Щоразу, коли ви берете зі столу книгу або піднімаєте з підлоги
монету, ви без зусиль долаєте гравітаційну напругу цілої планети. Ось
Кавендіш і спробував виміряти силу тяжіння між дуже легкими
предметами.
Ключем до успіху була точність. У приміщенні, де стояв прилад,
потрібно було усунути найменші перешкоди, тож Кавендіш
влашувався в сусідній кімнаті і вів спостереження через телескоп,
приставлений до отвору у стіні. Робота була неймовірно виснажливою,
адже вимагала проведення 17 точних взаємопов’язаних замірів,
виконання яких тривало близько року. Закінчивши останні
розрахунки, Кавендіш оголосив, що Земля важить трохи більше 13 000
000 000 000 000 000 фунтів, або ж шість мільярдів трильйонів
метричних тонн, якщо користуватися сучасною мірною системою.
Сьогодні вчені мають на озброєнні прилади такі точні, що можуть
визначити вагу навіть окремої бактерії, і такі чутливі, що на результат
може вплинути навіть чиєсь позіхання на відстані майже 23 метрів,
але вони не надто змінили дані розрахунків, отриманих Кавендішем
1797 року. За найточнішими сучасними розрахунками, Земля важить
5,9725 мільярда трильйонів тонн, тобто різниця із розрахунками
Кавендіша становить приблизно один відсоток. Цікаво, що всі ці
розрахунки лише підтверджують оцінки, зроблені Ньютоном за 110
років до Кавендіша без жодної доказової бази.
У будь-якому разі, наприкінці XVIII століття учені дуже точно
вирахували форму й розміри Землі та відстань від неї до Сонця і
планет; а потім Кавендіш, навіть не виходячи з будинку, вирахував
масу Землі. Тож ви можете вирішити, що визначення віку Землі
виявилося відносно простою справою. Зрештою, необхідні матеріали у
буквальному сенсі лежать у нас під ногами. Але ж ні. Люди встигли
розщепити атом і винайти телебачення, нейлон і розчинну каву, перш
ніж визначили вік власної планети.
Аби зрозуміти, чому так сталося, ми повинні спочатку вирушити на
північ Шотландії і познайомитися з напрочуд геніальною людиною,
про яку майже ніхто не знав, — із творцем нової науки, яка
називається геологією.
 17
Обраний членами експедиції метод тріангуляції — це відомий метод, який ґрунтується на
геометричних правилах: якщо вам відома довжина однієї сторони трикутника і два кути, ви
можете завиграшки визначити всі інші дані. Припустімо, наприклад, що ми з вами вирішили
вирахувати відстань до Місяця. Щоб застосовувати метод тріангуляції, насамперед ми повинні
опинитися на певній відстані одне від одного, тому ви, скажімо, залишитеся в Парижі, а я
поїду до Москви, і ми обоє дивитимемося на Місяць у той самий час. Уявіть лінію, яка з’єднає
три точки — вас, мене й Місяць, — утворюючи трикутник. Виміряйте відстань між вами і
мною, а також два кути, а все інше можна розрахувати. Позаяк сума всіх кутів трикутника
завжди дорівнює 180 градусам, якщо вам відома сума двох кутів, ви можете визначити й
третій кут; а якщо вам відомі всі кути і довжина однієї сторони трикутника, ви дізнаєтеся
довжину двох інших його сторін. Саме цей метод використовував давньогрецький астроном
Гіппарх у 150-х роках до н.е., намагаючись розрахувати відстань із Землі до місяця. Загалом, у
геодезії йдеться про ті самі правила тріангуляції, ось тільки трикутники розташовані не у
просторі, а прилягають один до одного на карті. Вимірюючи довжину меридіана, геодезисти
формують щось на зразок ланцюжка трикутників, які тягнуться через весь ландшафт.
18
Таблиця оцінки ризиків у різних сферах діяльності. — Прим. пер.
19
Лукасівський професор — одна з найпрестижніших академічних посад у світі, іменна
професура в Кембриджському університеті, заснована англійським політиком Лукасом Генрі.
— Прим. пер.
20
Швидкість обертання залежить від того, де ви перебуваєте. Швидкість обертання Землі
змінюється від 1,6 тисячі кілометрів на годину з гаком на екваторі до нуля на полюсах. У
Лондоні ця швидкість становить 998 кілометрів на годину.
21
Останнє проходження відбулося 5-6 червня 2012 року, наступне слід очікувати у грудні
2117 року. У XX столітті не було жодного. — Прим. пер.
22
Ізогіпси — це лінії на карті, які з’єднують точки земної поверхні з однаковою абсолютною
висотою. — Прим. пер.
23
У 1781 році Гершель став першою людиною нашої епохи, яка відкрила планету. Він хотів
назвати її Джорджем на честь британського монарха, але пропозицію відхилили. Планету
натомість назвали Ураном.
24
Суаре — званий вечір. — Прим. пер.
25
Для фізика маса і вага — це дві абсолютно різні речі. Ваша маса залишається незмінною, де
б ви не були, але ваша вага залежить від того, як далеко ви розташовані від центру іншого
масивного об’єкта на зразок планети. Вирушайте на Місяць — і ви станете значно легшими,
але не менш масивними. На Землі, з практичних міркувань, масу й вагу ототожнюють, таким
чином обидва терміни можна вважати синонімами, принаймні за межами навчальної
аудиторії.
5. Каменярі

У той час, коли Генрі Кавендіш завершував свої експерименти в

Лондоні, на відстані 600 кілометрів від нього, в Единбурзі, добігало
кінця життя Джеймса Гаттона. Звісно ж, це було поганою новиною для
самого Гаттона, але хорошою новиною для науки, бо ця подія звільнила
шлях для людини на ім’я Джон Плейфер, який переписав працю
Гаттона, не переймаючись наслідками.
На загальну думку, Гаттон був проникливим і жвавим у спілкуванні
чоловіком, душею компанії, з яким ніхто не міг зрівнятися у розумінні
загадкових повільних процесів, що сформували Землю. На жаль,
Гаттону не вдалося викласти свої нотатки у зрозумілій для всіх формі.
Він був, як зауважив, тяжко зітхаючи, один біограф, «майже повним
невігласом у риториці». Чи не кожен написаний ним рядок викликає
позіхи. Ось як у своєму шедеврі 1795 року «Теорія Землі з доказами і
ілюстраціями» він розмірковує про... гаразд, про щось там:
Світ, який ми населяємо, складається з матеріалів, не з ґрунту,
який був безпосереднім попередником сучасного, а з ґрунту, який, у
порядку зростання від сучасного, ми вважаємо третім, і який
передував суходолу, який був над поверхнею моря, в той час як наш
сучасний суходіл ще був під водою океану.
Проте саме він, самотужки і доволі блискуче, створив геологічну
науку і змінив наші уявлення про Землю.
Гаттон народився 1726 року в заможній шотландській родині, статки
якої дозволили йому прожити більшу частину життя, займаючись
різноманітними необтяжливими заняттями й інтелектуально
вдосконалюючись. Гаттон вивчав медицину, але зрозумів, що вона
йому не до душі, і звернувся до сільського господарства, яким
займався без поспіху, застосовуючи науковий підхід, у родинному
маєтку в Бервікширі. Втомившись від полів і отар, 1768 року він
переїхав до Единбургу, де заснував прибуткове підприємство з
виробництва нашатирю з вугле­амонійної солі й цілком поринув у різні
наукові досліди. Единбург у той час був центром інтелектуальної еліти,
й Гаттон сповна насолоджувався всіма перевагами міста. Він став
провідним членом товариства під назвою «Ойстер клаб» («Устричний
клуб»), де проводив вечори у товаристві таких людей, як економіст
Адам Сміт, хімік Джозеф Блек і філософ Девід Юм, а іноді й справжніх
знаменитостей, як-от Бенджамін Франк­лін і Джеймс Ватт, які зрідка
відвідували клуб.
За традиціями свого часу Гаттон цікавився майже всім — від
мінералогії до метафізики. Він проводив експерименти з хімічними
препаратами, вивчав способи видобутку вугілля і будівництва каналів,
відві­дував соляні копальні, розмірковував над механізмами
спадковості, колекціонував скам’янілості, розробляв теорії
походження дощу, складу повітря і законів руху, а також робив багато
іншого. Але понад усе його цікавила геологія.
Серед питань, якими цікавилися в цьому фанатично допитливому
столітті, було одне, відповідь на яке віддавна намагалися знайти люди,
а саме: чому черепашки прадавніх молюсків та інші морські
скам’янілості так часто знаходять на вершинах гір? Як, на Бога, вони
туди потрапили? Ті, хто вважав, що знає відповідь, розділилися на два
протилежних табори. Одна група, відома як нептуністи, вірила, що все
на Землі, включно з морськими черепашками на неймовірних висотах,
можна пояснити підвищенням і зниженням рівня моря. Нептуністи
вважали, що гори, пагорби та інші рельєфні підвищення давні, як
Земля, і що змінювалися вони лише тоді, коли їх заливала вода під час
всесвітніх потопів. Їхніми опонентами були плутоністи, які
зауважували, що вулкани і землетруси, як і інші джерела змін,
безперервно впливають на обличчя планети, але напевне не мають
нічого спільного з норовливими морськими водами. Плутоністи також
ставили незручні питання про те, де вся вода, коли не буває потопів.
Якщо її вистачало, аби затопити Альпи, то скажіть, на Бога, де вона
дівається в часи спокою, як-от тепер? На їхнє переконання, Земля
піддається дії потужних внутрішніх, а також зовнішніх сил. Однак і
плутоністи не могли переконливо пояснити, яким чином черепашки
молюсків опинилися вгорі.
Розмірковуючи над цими питаннями, Гаттон зробив низку
вражаючих припущень. За часів свого фермерства він зауважив, що
ґрунт утворюється внаслідок ерозії гірських порід і що часточки цього
ґрунту постійно вимиваються і підхоплюються струмками й річками,
переносячись таким чином до інших місць. Гаттон зрозумів, що якби
цей процес тривав до свого природного завершення, то зрештою Земля
стала б доволі рівною. Проте скрізь навколо височіли пагорби.
Очевидно, що мав відбуватися якийсь додатковий процес, своєрідні
відновлення і підйом земної поверхні, що формує нові пагорби і гори,
тобто процес, який би й надалі підтримував цей цикл. Скам’янілі
морські істоти на вершинах гір, вирішив Гаттон, не були занесені туди
повенями, а піднімалися разом із самими горами. Він також зробив
висновок, що саме внутрішній жар Землі формує нові гірські породи й
континенти та здіймає гірські хребти. Варто зауважити, що геологи не
могли цілком зрозуміти його ідеї протягом наступних 200 років, аж
поки не визнали концепцію тектоніки плит. Перш за все, теорії Гаттона
передбачали, що процеси формування Землі тривали протягом
тривалих проміжків часу, значно більших, ніж можна уявити. Ці теорії
були настільки глибокими, що мали докорінно змінити наше уявлення
про Землю.
Гаттон виклав свої думки у довгій доповіді, яку зачитував на
декількох засіданнях Королівського товариства Единбургу впродовж
1785 року. Доповідь майже нікого не зацікавила. Неважко зрозуміти,
чому. Ось уривок тексту, який Гаттон запропонував слухачам:
В одному випадку формувальною причиною є тіло, яке відокремлене;
бо після того, як тіло починає рух завдяки теплоті, через реакцію
відповідної речовини тіла виникає тріщина, яка становить основу
формування жили. У іншому випадку, знову ж таки, причина є
зовнішньою щодо тіла, в якому утворюється тріщина.
Відбувається дуже різкий розрив і розділення; але причину ще
потрібно відшукати; і, здається, що вона не в жилі; тому що не
кожен розрив або дислокація твердого тіла нашої Землі містить
мінерали або відповідні породи мінеральних жил, які можна в них
виявити.
Звісно, що майже ніхто зі слухачів не мав ані найменшої гадки, про
що говорив Гаттон. Надихаючись порадами друзів розвивати свою тео­-
рію, у зворушливій надії, що йому вдасться висловитися зрозуміліше в
розлогішому форматі, Гаттон упродовж наступних 10 років готував до
друку свій найвидатніший здобуток, два томи якого вийшли друком
1795 року.
Обидві книжки налічували майже тисячу сторінок і виявилися
навіть гіршими, ніж побоювалися найбільші песимісти серед друзів
Гаттона. До того ж, майже половина завершеного тексту містила
цитати із французьких джерел, подані мовою оригіналу. Третій том був
таким нудним, що його не видавали до 1899 року — більше століття
після смерті Гаттона, а четвертий, останній, том взагалі ніколи не
виходив друком. «Теорія Землі» — це сильний кандидат на звання
книжки, найменш читаної серед засадничих наукових досліджень (або
принаймні ця праця могла б отримати таке звання, якби в неї не було
інших конкурентів). Навіть Чарльз Лаєлл, найвидатніший геолог
наступного століття і людина, яка читала все, зізнався, що не зміг
дочитати «Теорії» до кінця.
На щастя, Гаттон мав власного Босвелла26 в особі Джона Плейфера,
професора математики Единбурзького університету і близького друга,
який умів не лише майстерно писати, а й — завдяки багатьом рокам
дружби з науковцем — і справді здебільшого розумів, що той
намагався сказати. Через п’ять років після смерті Гаттона, а саме 1802
року, Плейфер видав спрощений виклад його ідей, назвавши книжку
«Ілюстрації до Гаттонової теорії Землі». Книжку вдячно сприйняли
люди, які справді цікавилися геологією, а таких у 1802 році було
небагато. Втім незабаром це мало змінитися. Та ще як!
Узимку 1807 року 13 однодумців із Лондона зібралися в таверні
франкмасонів на Лонґ-Ейкр у Ковент-Ґардені, аби створити клуб, який
назвали Геологічне товариство. Ідея полягала в тому, аби зустрічатися
раз на місяць і обмінюватися думками з геологічних питань за
келихом-другим мадери і дружньою вечерею. Вартість вечері навмисно
зробили доволі високою — 15 шилінгів, — аби відсіяти тих, хто міг
похизуватися лише розумом. Проте невдовзі стало зрозуміло, що
потрібна солідніша організація з постійним приміщенням, де люди
можуть збиратися і обговорювати нові відкриття. За якихось 10 років
кількість членів товариства зросла до 400 чоловік — усі, зрозуміло,
джентльмени, — і Гео­логічне товариство майже зрівнялося з
Королівським, яке було голов­ним науковим об’єднанням країни.
 Члени товариства збиралися двічі на місяць з листопада до червня,
роблячи перерву на літо, коли майже всі роз’їжджалися для польових
досліджень. Ви ж розумієте, що ці люди цікавилися мінералами не
через фінансові потреби і здебільшого навіть не з наукових міркувань,
— просто джентльмени мали вдосталь статків і часу, аби поринути в
хобі на більш-менш професійному рівні. 1830 року кількість членів
товариства зросла до 745 осіб, і світ ніколи більше не бачив чогось
такого.
Сьогодні важко уявити, що геологія захопила XIX століття —
буквально заволоділа ним — так сильно, як відтоді не вдавалося і не
вдається жодній науковій дисципліні. Коли 1839 року Родерік
Марчісон видав «Силурійську систему», розлоге й недолуге
дослідження гірської породи, що називається граувака, книжка
миттєво стала бестселером, витримавши чотири перевидання, хоча й
коштувала вісім гіней за примірник і була, за кращими гаттоновськими
традиціями, надзвичайно складною для сприйняття. (Як визнав один
із шанувальників Марчісона, виданню «страшенно бракувало
літературної привабливості»). А коли 1841 року видатний Чарльз
Лаєлл вирушив до Америки, аби прочитати курс лекцій у Бостоні, в
аудиторії Ловеллівського інституту зібралося одночасно три тисячі
осіб, які заплатили, аби послухати його заспокійливі описи морських
цеолітів і сейсмічної інтенсивності в регіоні Кампанія.
У всьому тогочасному цивілізованому світі, а особливо у Британії,
освічені чоловіки вирушали за місто, аби трохи «наколоти каміння», як
вони це називали. До цього заняття всі ставилися серйозно,
вдягаючись із належною урочистістю — в циліндри і темні костюми,
крім преподоб­ного Вільяма Бакленда з Оксфорда, який мав звичку
виконувати цю роботу в академічній мантії.
Польові дослідження вабили безліч видатних особистостей, не в
останню чергу згаданого вище Марчісона, який змарнував перші 30
або 30 із гаком років життя, верхи на коні переслідуючи лисиць,
влучними пострілами перетворюючи пташок на грудки пір’я і
напружуючи мозок лише для того, аби прочитати The Times або
зіграти партію в карти. Але потім він зацікавився камінням і майже
миттєво став титаном геологічної думки.
 Ще один захоплений геологією джентльмен — доктор Джеймс
Паркінсон, який також був одним із ранніх соціалістів і автором
багатьох провокаційних памфлетів під заголовками на зразок
«Революція без кровопролиття». Він узяв участь у шаленій змові 1794
року, що отримала назву «Порохової»: змовники планували вбити
Георга III, вистреливши йому в шию отруєним дротиком, коли монарх
сидітиме у своїй театральній ложі. Паркінсона потягли на допит до
Таємної ради, і він опинився за крок від того, аби закутим у кайдани
вирушити до Австралії, проте звинувачення проти нього без зайвого
галасу зняли. Прийнявши консервативніший стиль життя, Паркінсон
зацікавився геологією і став одним із засновників Геологічного
товариства та автором важливої праці з геології «Органічні останки
колишнього світу», яку видавали протягом півстоліття. Він більше
ніколи не завдавав клопотів. Щоправда, нині ми згадуємо цього
науковця переважно завдяки важливому дослідженню недуги, яку тоді
називали «тремтливим паралічем», а тепер хворобою Паркінсона.
(Дослідник мав ще один привід для слави. Він був, мабуть, єдиною
людиною в історії, яка виграла в лотерею музей природничої історії.
Це сталося 1785 року — сер Ештон Левер, засновник музею на
лондонській Лейстер-сквер, опинився на межі банк­рутства через
нестримне бажання колекціонувати природні дивовижі. Паркінсон
утримував музей до 1805 року, а потім утратив змогу фінансувати
установу, і колекцію розпродали частинами).
Не таким видатним, але авторитетнішим за всіх інших був Чарльз
Лаєлл. Він народився в рік смерті Гаттона за якихось 100 кілометрів від
нього, в селі Кіннорді. Шотландець за походженням, Лаєлл зростав на
далекому півдні Англії, в національному парку Нью-Форест у
Гемпширі, тому що його мати вважала шотландців лінивими пияками.
У XIX столітті було узвичаєно, що наукою займаються лише
джентльмени, а родина Лаєлла була заможною та інтелектуальною.
Його батько, також Чарльз, поєднував зацікавлення з різних сфер —
був авторитетним знавцем творчості Данте і фахівцем із мохів.
(Orthotricium lyelli, на якому колись та й мають посидіти всі англійці
під час заміських прогулянок, названий на його честь). Від батька
Лаєлл успадкував захоп­лення природничою історією, але лише в
Оксфорді, де він потрапив під вплив преподобного Вільяма Бакленда
— отого пана в широкій сутані, — юний Чарльз цілком присвятив
життя геології.
Бакленд був чарівним диваком. Він зробив кілька важливих
відкриттів, але пам’ятають його здебільшого завдяки ексцентричним
вчинкам. Особливо часто згадують звіринець преподобного з
великими і небезпечними дикими тваринами, яким було дозволено
вільно блукати будинком і садом, а також бажання Бакленда
скуштувати кожну живу істоту. Залежно від примхи отця і наявності,
гостям Бакленда могли запропонувати запечену морську свинку,
мишок у тісті, смаженого їжачка або відварених морських слимаків із
Південно-Східної Азії. Преподоб­ному смакувало все, за винятком
звичайного садового крота, якого він вважав огидним на смак. Не
дивно, що Бакленд став найавторитетнішим знавцем копролітів —
скам’янілих екскрементів, — і навіть мав стіл, поверхня якого була
цілком викладена зразками з його колекції.
Навіть під час серйозних наукових досліджень його поведінка була
доволі своєрідною. Одного дня місіс Бакленд прокинулася посеред
ночі від того, що чоловік її торсав, збуджено вигукуючи: «Любонько, я
переконаний, що сліди Cheirotherium, поза сумнівом, черепашачі».
Разом вони помчали на кухню в самих нічних сорочках. Місіс Бакленд
замісила м’яке тісто і розкатала його на столі, а отець Бакленд приніс
домашню черепаху. Поставивши тваринку на тісто, вони стали її
підганяти та побачили, що сліди черепахи й справді дуже схожі на
скам’янілі відбитки лап, які досліджував Бакленд. Це дуже їх втішило.
Чарльз Дарвін вважав преподобного блазнем, — саме це слово він
вжив, — але Лаєлл, здається, схилявся перед Баклендом і 1824 року
вирушив з ним у подорож Шотландією. Невдовзі після цієї поїздки
Лаєлл залишив кар’єру юриста й цілком присвятив себе геології.
Він був страшенно короткозорим і більшість життя постійно
мружився, що надавало обличчю науковця стурбованого виразу.
(Зрештою Лаєлл повністю втратив зір). Іншим його дивацтвом була
звичка, занурившись у думки, застигати у найнеймовірніших позах —
розтягуватися водночас на двох стільцях або, «стоячи, класти голову
на сидіння стільця» (зі слів його товариша Дарвіна). Часто,
замислившись, дослідник так низько сповзав із крісла, що його сідниці
ледь не торкалися підлоги. Протягом усього свого життя Лаєлл по-
справжньому працював тільки з 1831 по 1833 рік, обіймаючи посаду
професора геології в лондонському Кінґз-коледжі. Приблизно в той
самий час він видав «Основи геології» у трьох томах, у яких багато в
чому підсумовував і розвивав думки, вперше висловлені Гаттоном на
покоління раніше. (Хоча Лаєлл ніколи не читав оригінальної праці
Гаттона, він ретельно вивчив версію, видану Плейфером).
Від часів Гаттона до часів Лаєлла виникла нова геологічна суперечка,
яка значною мірою витіснила, хоча їх часто плутають, давнішу
суперечку нептуністів із плутоністами. Нова битва розгорнулася між
катастрофізмом і уніформізмом — непривабливі терміни для такої
важливої і дуже тривалої суперечки. Катастрофісти, як ви зрозуміли із
назви, вважали, що Земля сформувалася під впливом несподіваних
катаклізмів — здебільшого повеней, ось чому катастрофізм і нептунізм
часто помилково плутають між собою. Катастрофізм насамперед
влаштовував клерикалів на зразок Бакленда, тому що дозволяв їм
залучити до серйозних наукових дискусій згадки про біблейський Ноїв
потоп. Уніформісти натомість вважали, що зміни на Землі були
поступовими і що майже всі процеси на поверхні відбувалися
повільно, протягом величезних проміжків часу. Батьком цієї течії був
радше Гаттон, ніж Лаєлл, але саме Лаєлла читала більшість людей, отож
у свідомості більшості, тоді й тепер, він став родоначальником
сучасної геологічної думки.
Лаєлл вважав, що зсуви земної кори були рівномірними і
безперервними, — все, що будь-коли відбувалося в минулому, можна
пояснити явищами, які трапляються нині. Лаєлл та його прибічники
не просто зневажали катастрофізм, вони відчували огиду до нього.
Катастрофісти доводили, що вимирання видів є складовою частиною
постійних катаклізмів, під час яких тварини неодноразово стиралися з
поверхні землі і замінювалися новими, — переконання, яке дослідник
природи Т. Г. Гекслі глузливо порівнював з «послідовністю партій у
вісті, коли в кінці кожного роберу27 гравці перевертають стіл і
вимагають нову колоду». Це був дуже зручний спосіб пояснювати
невідоме. «Ще не було догми, більш пристосованої до того, аби
заохочувати лінощі й притуп­лювати вістря допитливості», —
зневажливо підкреслював Лаєлл.
 Хиби Лаєлла також були помітними. Він не зумів переконливо
пояснити, як саме виникли гірські системи, і оминув увагою
льодовики як чинник, що змінює обличчя планети. Він відмовлявся
визнати тео­рію льодовикового періоду Агассіза — «заморожування
земної кулі», як Лаєлл зневажливо висловлювався, — і він був
упевнений, що ссавців «знайдуть у прадавніх покладах викопних
решток». Лаєлл відкидав припущення, що тварини й рослини іноді
раптово знищувалися, і вважав, що всі основні класи тварин — ссавці,
плазуни, риби тощо — існували з початку часів. У всіх цих питаннях
він помилявся.
Однак вплив Лаєлла не можна недооцінювати. «Основи геології»
витримали 12 видань за життя автора, а ідеї, що містилися у книжці,
визначали геологічну думку ще в середині XX століття. Дарвін взяв
перше видання «Основ» у подорож на «Біґлі» і згодом написав, що
«величезною заслугою «Основ» було те, що вони повністю змінили
спосіб мислення, і тому, навіть дивлячись на речі, які не потрапили на
очі Лаєллу, почасти бачиш їх його очима». Отже, Дарвін вважав Лаєлла
майже богом, як і чимало інших представників його покоління.
Підтвердженням Лаєллової авторитетності є той факт, що коли в 1980-
х роках геологам довелося частково відмовитися від певних положень
його теорії, аби узгодити її з імпактною теорією вимирання28, вони
сприйняли це дуже важко. Але про це в іншому розділі.
Тим часом наука геологія мала впорядкувати чимало аспектів, і не
все відбувалося гладенько. Спочатку геологи намагалися
класифікувати гірські породи за періодами, в які вони виникли, але
при цьому здебільшого виникали запеклі баталії щодо того, де
проходить лінія розмежування, — тут варто згадати тривалі дебати,
відомі як «велика девонська суперечка». Проблема виникла тоді, коли
отець Адам Седжвік із Кембриджа відніс певний пласт гірських порід
до кембрійського періоду, а Родерік Марчісон вважав, що цей пласт
належить до силурійського періоду. Пристрасті вирували чимало
років, аж поки не сягнули максимальної напруги. «Де ля Беш —
брудний пес», — під впливом одного із властивих йому спалахів гніву
писав у листі до свого товариша Марчісон.
Силу емоцій можна уявити, глянувши на назви розділів чудового і
серйозного опису проблеми в книжці Мартіна Дж. С. Радвіка «Велика
девонська суперечка». Вона починається із нейтральних заголовків,
як-от «Арени джентльменських дискусій» і «Розгадка грауваки», але
потім з’являються заголовки на зразок «Грауваку захищають і
атакують», «Взаємні докори і звинувачення», «Поширення брудних
чуток», «Вівер відрікається від своєї єресі», «Провінціала ставлять на
місце» і (на той випадок, якщо в когось є сумніви, що це була справжня
війна) — «Марчісон розпочинає Рейнську кампанію». Баталії геологів
остаточно припинилися 1879 року завдяки доволі простому рішенню
— між кембрійським і силурійським розмістили новий, ордовицький,
період.
Позаяк британці виявляли неабияку активність у перші роки
існування науки, в геологічному лексиконі переважають британські
назви. Девонський період, зрозуміло, походить від назви англійського
графства Девон. Кембрійський, — від римської назви Вельсу, у той час
як ордовицький і силурійський нагадують про існування давніх
валлійських племен — ордовиків і силурів. Але з розвитком
геологічної розвідки в інших країнах почали виникати й інші назви.
Юрський період стосується Юрських гір на кордоні Франції і
Швейцарії. Пермський нагадує про колишню Пермську провінцію в
Уральських горах Росії. Назвою «крейдяний період» ми зобов’язані
бельгійському геологові з веселим ім’ям — Ж. Ж. д’Омаліусу д’Аллуа.
Спочатку геологічну історію ділили на чотири часові проміжки:
первинний, вторинний, третинний і четвертинний. Ця класифікація
була надто лаконічною, аби утриматися, і невдовзі геологи почали
додавати нові розділи, відмовляючись від старих. Первинний і
вторинний періо­ди зовсім зникли із ужитку, тоді як четвертинний одні
класифікатори відкидали, а другі залишали. Лише назва третинного
періоду не змінювалася, хоча він і не позначав уже жодного третього
періоду.
Лаєлл у своїх «Основах» запропонував додаткові підрозділи, відомі
як періоди або системи, які мали охопити проміжок часу після ери
динозаврів, серед них — плейстоцен («найновіший»), пліоцен
(«новіший»), міоцен («помірно новий») і радше невизначений олігоцен
(«найменш новий»).
Спочатку Лаєлл збирався вживати закінчення «-синхронус», даруючи
нам такі немилозвучні визначення, як «мейосинхронус» і
«плейосинхронус». Отець Вільям Вівелл, людина вельми впливова,
заперечував, посилаючись на етимологічні міркування, і запропонував
використати закінчення належності «-еус», завдяки якому
утворювалися визначення «мейонеус», «плейонеус» тощо.
Компромісним рішенням став вибір закінчення «-цен».
Нині, якщо узагальнити, геологічний час ділять спочатку на чотири
великі проміжки, відомі як ери: докембрій, палеозой (від грецького
слова, що означає «старе життя»), мезозой («середина життя») і
кайнозой («нове життя»). Далі ці чотири ери ділять на менші
проміжки часу, визначаючи їх кількість від 10 до 20 і називаючи їх
періодами або си­стемами. Більшість із цих часових проміжків досить
добре відомі: крейдяний, юрський, тріас, силурійський тощо29.
Потім ідуть епохи Лаєлла — пліоцен, міоцен та інші, — які
охоплюють лише найостанніші (але палеонтологічно активні) 65
мільйонів років; і, нарешті, ми маємо силу-силенну дрібніших
проміжків часу, відомих як століття, які отримували свої назви за
географічними ознаками: кімеридж, оксфорд, бат тощо. Всіх їх, за
словами Джона Мак-Фі, «десятки десятків». На щастя, якщо ви не
обрали своєю професією геологію, ви навряд чи колись почуєте про
них знову.
Ще більше заплутує справу та обставина, що назви століть, або ж
віків, у Північній Америці відрізняються від тих, які вживають в
Європі, і періоди зазвичай лише приблизно збігаються за часом. Так,
північно­американський цинциннатський вік майже збігається з
європейським ашгильским, але захоплює невелику частину
попереднього карадокського століття.
Крім того, все це змінюється від підручника до підручника і від
автора до автора, тож поки одні фахівці описують сім різних епох,
другі в цей час зупиняються на чотирьох. У деяких джерелах ви не
знайдете згадок про третинний і четвертинний періоди, натомість їхнє
місце посідають періоди різної тривалості, названі палеогеном і
неогеном. Деякі геологи ділять докембрій на дві ери — давню
архейську і пізнішу протерозойську. Інколи вам також може трапитися
термін «фанерозой», який використовується для опису часового
проміжку, що об’єднує кайнозойську, мезозойську і палеозойську ери.
 І все це стосується лише одиниць часу. Гірські породи класифікують
інакше — на системи, групи, відділи і яруси. Також тут існує
відмінність між пізніми і ранніми (коли йдеться про час), а також
верхніми і нижніми (якщо йдеться про шари гірських порід)
відкладеннями. Усе це жахливо заплутано для нефахівців, але для
геолога може стати предметом пристрасного захоплення. «Я бачив, як
дорослі люди скаженіють від люті через якусь метафізичну мілісекунду
в історії земного життя», — писав британський палеонтолог Річард
Форті з приводу тривалої суперечки у ХХ столітті про те, де пролягає
межа між кембрійським і ордовицьким періодами.
Нині ми принаймні можемо скористатися деякими хитромудрими
методиками датування. А протягом більшої частини XIX століття
геологам залишалося тільки висловлювати обнадійливі припущення.
Найбільше засмучувало те, що хоча геологи могли класифікувати
гірські породи та викопні рештки за періодами, вони й гадки не мали
про тривалість цих періодів. Коли Бакленд розмірковував про вік
скелета іхтіозавра, він спромігся лише припустити, що істота жила
десь між «10 тисячами (і) більш ніж 10 тисячами разів по 10 тисяч»
років раніше.
Хоча надійного способу датування періодів не існувало, людей,
охочих за це взятися, не бракувало. Найвідоміша з перших спроб
датована 1650 роком, коли архієпископ Ірландської церкви Джеймс
Ашер ретельно дослідив Біблію та інші історичні джерела і зробив
висновок, написавши про це у важезній книжці під назвою «Аннали
Старого Заповіту», що Бог створив Землю опівдні 23 жовтня 4004 року
до Різдва Христового, — припущення, яке й досі розважає істориків і
авторів підручників30.
Таким чином, виник стійкий міф, — його й досі обговорюють у
багатьох серйозних книгах, — начебто погляди Ашера домінували в
наукових теоріях аж до середини XIX століття, і що саме Лаєлл
розставив усе на місця. Стівен Джей Ґоулд у «Стрілі часу» подає як
характерний приклад ось цю фразу з популярної в 1980-х роках
книжки: «До того, як Лаєлл видав свою працю, більшість вдумливих
людей погоджувалися з думкою, що Земля молода». Насправді це не
так. Як пише Мартін Дж. С. Радвік: «Жоден геолог у жодній країні, чиї
праці серйозно сприймалися іншими геологами, не підтримував
хронології, заснованої на буквальному тлумаченні Книги Буття».
Навіть отець Бакленд, найпобожніша душа, народжена у XIX столітті
зауважував, що у Біблії немає жодного натяку на те, що Господь
створив Небо й Землю у перший день, а лише «спочатку». Цей початок,
слушно казав преподобний, міг тривати «мільйони і мільйони років».
Усі погоджувалися, що Земля з’явилася дуже давно. Питання було
простим: наскільки давно?
Одна з найкращих тогочасних ідей щодо визначення віку планети
була запропонована гідним довіри Едмундом Галлеєм, який ще 1715
року припустив, що, якщо розділити загальну кількість солі у
світовому океані на кількість, яка додається щороку, можна отримати
кількість років, упродовж яких існують океани, що дасть нам
приблизне уявлення про вік Землі. Логіка його міркувань спокуслива,
але, на жаль, ніхто не знав, скільки солі у світовому океані і наскільки
щороку збільшується її кількість, і це робило експеримент
нездійсненним.
Першу спробу розрахунків, які можна було б назвати науковими,
1770 року зробив француз Жорж-Луї Леклерк, граф де Бюффон.
Віддавна люди знали, що Земля виділяє значну кількість тепла — це
було очевидно для кожного, хто будь-коли спускався у вугільну шахту,
— але як оцінити швидкість віддачі тепла, ніхто не знав. Експеримент
Бюффона полягав у розжаренні куль до білого сяйва і вимірюванні
тепло­втрат за допомогою торкання до них (спочатку, мабуть, дуже
легкого), аж поки кулі не вистигали. Завдяки цьому досліду Бюффон
визначив вік Землі десь між 75 і 168 тисячами років. Звісно ж, це була
страшенно занижена оцінка; але сама думка була радикальною, і
Бюффону почали загрожувати відлученням від церкви за висунення
цієї гіпотези. Як людина прагматична, він не зволікаючи покаявся у
бездумній єресі, а потім з легким серцем продовжив повторювати свої
припущення у наступних працях.
До середини XIX століття більшість освічених людей вважали, що
Земля існує принаймні декілька мільйонів, а можливо, навіть десятки
мільйонів років, але, напевне, не довше. Отож для всіх стало
несподіванкою, коли 1859 року Чарльз Дарвін переконував у
«Походженні видів», що геологічні процеси, внаслідок яких
сформувався Вілд, район південної Англії, що охоплює графства Кент,
Суррей і Сассекс, за його підрахунками, тривали 306 662 400 років. Це
твердження приголомшувало надзвичайною точністю, а навіть більше
дивувало своїм викликом усталеній думці щодо віку Землі31. Це
викликало стільки суперечок, що Дарвін вилучив це припущення із
третього видання своєї книжки. Але проблема залишалася. Дарвін та
його друзі-геологи мали довести, що Земля була старою, але ніхто не
міг запропонувати спосіб, як це зробити.
Як не прикро для Дарвіна, а також для прогресу загалом, це питання
зацікавило великого лорда Кельвіна (який, попри свою безсумнівну
пізнішу велич, був тоді просто Вільямом Томсоном; пером він став
лише 1892 року, в 68-річному віці, коли його життєвий шлях добігав до
кінця; але, задля зручності, я називатиму його титулом, наданим
пізніше). Кельвін був однією з найнезвичайніших постатей XIX
століття — насправді, і будь-якого іншого століття також. Німецький
вчений Герман фон Гельмгольц, який і сам був неабияким
інтелектуалом, писав, що Кельвін перевершував «розумом, ясністю і
жвавістю думки» всіх людей, яких доводилося зустрічати цьому
німецькому науковцеві. «Поряд із ним я інколи відчував себе доволі
бездарним», — дещо пригнічено додавав Гельмгольц.
Його почуття зрозумілі, адже Кельвін певним чином і справді був
суперменом вікторіанської епохи. Він народився 1824 року у Белфасті
в родині професора математики Королівського академічного
інституту, якого незабаром перевели в Ґлазґо. Саме там Кельвін виявив
таку вражаючу обдарованість, що його взяли на навчання до
університету Ґлазґо в надзвичайно ніжному віці — в 10 років. До свого
20-річчя Кельвін уже встиг повчитися в навчальних закладах Лондона і
Парижа, закінчив Кембриджський університет (де отримав найвищі
відзнаки з веслування та математики і навіть знайшов час, аби
заснувати музичне товариство), був обраний молодшим науковим
співробітником коледжу Св. Петра і написав (французькою та
англійською мовами) десяток статей із галузі чистої (теоретичної) і
прикладної математики, через блискучу оригінальність яких йому
довелося друкувати їх анонімно, щоб не збентежити своїх викладачів.
У 22-річному віці Кельвін повернувся до Ґлазґо, аби отримати посаду
професора натуральної філософії, яку обіймав протягом наступних 53
років.
 За своє довге професійне життя (лорд дожив до 83 років і помер
1907-го) Кельвін написав 661 статтю, отримав 69 патентів (завдяки
яким став заможним) і здобув визнання чи не в кожній галузі фізичної
науки. Зокрема, він запропонував метод, завдяки якому винайшли
холодильник; розробив шкалу абсолютних температур, яка й нині
носить його ім’я; винайшов підсилювачі, що дозволяли пересилати
телеграми за океани; і запропонував безліч вдосконалень у сфері
мореплавства й навігації — від популярного морського компаса до
першого глибиноміра. І це лише практичні досягнення Кельвіна.
Його теоретичні праці з електромагнетизму, термодинаміки і
хвильової теорії світла32 також були революційними. Лорд схибив
лише одного разу, а саме — не зміг правильно визначити вік Землі.
Цим питанням він переймався упродовж другої половини життя,
проте навіть не наблизився до правильної відповіді. Спочатку, у статті,
надрукованій 1862 року в журналі Macmillan’s, Кельвін припустив, що
Землі 98 мільйонів років, але завбачливо додав, що її вік можна
зменшити до 20 мільйонів або збільшити до 400 мільйонів років. З
дивовижною обачністю лорд визнав, що міг помилитися в розрахунку,
якщо «невідомі нам джерела інформації ще зберігаються у величній
скарбниці творіння», — проте було зрозуміло, що сам він вважав це
малоймовірним.
З часом Кельвін ставав усе прямолінійнішим і менш точним у своїх
припущеннях. Він постійно переглядав свої оцінки, зменшуючи їх із
максимальних 400 мільйонів до 100 мільйонів, потім до 50 мільйонів і,
нарешті, 1897 року, — до якихось 24 мільйонів років. Кельвін не робив
це навмисно. Просто у фізиці не було нічого, що могло б пояснити, як
небесне тіло завбільшки із Сонце могло безперервно горіти більше
декількох десятків мільйонів років, не вичерпавши всього пального.
Звідси випливало, що Сонце і планети його системи були відносно, але
безумовно молодими.
Проблема полягала в тому, що майже всі викопні рештки доводили
протилежне, і саме у ХІХ столітті раптом з’явилося дуже багато таких
скам’янілих доказів.
 26
Йдеться про шотландського мемуариста Джеймса Босвелла, книжку якого — «Життя
Семюела Джонсона» — часто називають найкращою біографією з усіх, які видавали
англійською. — Прим. пер.
27
Робер — це закінчене коло у грі, що складається із двох-трьох партій. — Прим. пер.
28
Імпактна теорія вимирання — наукова гіпотеза ударної хвилі, згідно з якою вимирання
видів відбулося миттєво, внаслідок зіткнення Землі з великим небесним тілом. — Прим. пер.
29
Іспитів я не влаштовую, але якщо колись вам потрібно буде запам’ятати ці назви,
скористайтеся корисною порадою Джона Вілфорда — уявіть ери (докембрійську, палеозойську,
мезозойську і кайнозойську) як пори року, а періоди (пермський, тріас, юрський тощо) — як
місяці.
30
Хоча майже всі книжки містять згадки про Ашера, все ж приголомшують розбіжності в
інформації, яка його стосується. В деяких книгах йдеться про те, що він оприлюднив свій
висновок 1650 року, у других згадується 1654 рік, у третіх вказують 1664 рік. Багато хто згадує
26 жовтня як день імовірного створення Землі. І принаймні в одній книжці прізвище Ашер
пишуть неправильно. Цікавий огляд цього питання зробив Стівен Джей Ґоулд у своїй книжці
«Вісім маленьких поросят».
31
Дарвін обожнював точні цифри. У одній із пізніших праць він стверджував, що на 40
сотках землі в сільській місцевості Англії в середньому живе 53 767 хробаків.
32
Зокрема, він вивів другий закон термодинаміки. Дискусія про ці закони заслуговує окремої
книжки, але тут я пропоную вам лише стислий підсумок, зроблений хіміком П. В. Аткінсом,
аби ви змогли зрозуміти, про що йдеться: «Існує чотири закони. Третій із них, Другий закон,
усвідомили першим; перший, Нульовий закон, сформулювали останнім; Перший закон був
другим; Третій закон взагалі не повинен був стати законом у тому ж розумінні, що й інші».
Якщо узагальнити, Другий закон стверджує, що невеличка кількість енергії завжди
витрачається намарно. Неможливо створити вічний двигун, позаяк, якою б не була його
ефективність, він завжди втрачатиме енергію і зрештою зупиниться. У Першому законі
мовиться про те, що ви не можете створювати енергію, а у Третьому — що ви не можете
зменшити температуру до абсолютного нуля; завжди існуватиме певна залишкова теплота.
Денніс Овербай зауважує, що три фундаментальні закони інколи жартома формулюють так:
(1) ви не можете перемогти, (2) ви навіть не можете взяти перерву і (3) ви не можете вийти з
гри.
6. Наука про найгостріші ікла та кігті

Хтось зі штату Нью-Джерсі 1787 року, — хто саме, нині, здається,

забули, — знайшов величезну стегнову кістку, що стирчала на березі
струмка в місцевості під назвою Вудбері Крік. Костомаха точно не
належала жодній відомій тогочасній тварині, принаймні в Нью-
Джерсі. За тими обмеженими джерелами інформації, які нині в нас є,
можемо припустити, що вона належала гадрозавру, великому
качконосому динозаврові. В той час про динозаврів ще нічого не
знали.
Кістку надіслали докторові Каспару Вістару, провідному анатомові
країни, який розповів про неї на засіданні Американського
філософського суспільства у Філадельфії тієї ж осені. На жаль, Вістар
не зумів гідно оцінити значення кістки і лише зробив декілька обачних
і нудних зауважень про те, що це було за чудовисько. Таким чином, він
втратив свій шанс на півстоліття раніше за будь-кого іншого стати
першим, хто відкриє динозаврів. А сама кістка викликала так мало
зацікавлення, що її запхали до комори, а згодом взагалі загубили.
Отже, перша знайдена кістка динозавра стала також і першою
загубленою.
Те, що кістка особливо нікого не зацікавила, таки добряче
спантеличує, позаяк вона з’явилася в той час, коли Америка з піною на
губах схвильовано обговорювала решки великих давніх тварин.
Причиною цього схвилювання стала дивна заява видатного
французького натураліста графа де Бюффона — того, чий дослід із
нагрітими кулями я згадував у попередньому розділі, — що живі
істоти Нового Світу майже у всьому поступаються мешканцям
Старого Світу. Америка, писав Бюффон у своїй об’ємній і високо
поцінованій «Природничій історії», — це країна, де вода застійна,
ґрунт неродючий, тварини дрібні й кволі, а їхні організми ослаблені
«згубними випарами», які піднімаються із гнилих драговин і похмурих
лісів. У такому середовищі навіть місцевим індіанцям бракує статевої
моці. «У них не росте борода, немає волосся на тілі, — викладав свої
пильні спостереження Бюффон, — і відсутній потяг до жінок». Їхні
репродуктивні органи, на його думку, були «маленькими і немічними».
Спостереження Бюффона знайшли на диво активну підтримку інших
авторів, особливо тих, які не обтяжували свої висновки особистим
знайомством з країною. Голландець на ім’я Корнель де Пов у
популярній праці під назвою «Філософські роздуми про американців»
заявив, що корінні американці чоловічої статі не лише не вражають
силою репродуктивних функцій, а й «їхня потенція така слабка, що
грудні залози чоловіків виробляють молоко». Такі погляди
проіснували дуже довго і повторювалися або підтверджувалися в
європейських виданнях майже до кінця XIX століття.
Не дивно, що в Америці на такий наклеп відреагували обурено.
Томас Джефферсон написав розлючене (і поза контекстом геть
незрозуміле) спростування у своїх «Нотатках про штат Вірджинія» і
намовив свого нью-гемпширського приятеля, генерала Джона
Саллівана, відрядити 20 солдатів у північні ліси і вполювати самця
американського лося, аби подарувати його Бюффону як доказ статури
й величності американських чотириногих. Солдатам знадобилося два
тижні, аби вистежити відповідну тварину. В убитого лося, на жаль, не
було імпозантних рогів, на яких особливо наполягав Джефферсон, тож
Салліван, поміркувавши, додав роги оленя вапіті, або звичайного лося,
запропонувавши прилаштувати їх. Хто там у Франції, врешті-решт,
щось тямить?
А тим часом у Філадельфії — місті, де жив Вістар, — натуралісти
почали знаходити кістки велетенської слоноподібної істоти, спочатку
відомої як «великий американський інкогнітум» і яку згодом
помилково ідентифікували як мамонта. Перші із цих кісток виявили в
місцевості під назвою Біґ Боун Лік, у Кентуккі, але незабаром подібні
кістки почали знаходити всюди. Виявилося, що Америка була колись
домівкою справді велетенської істоти — існування якої, безсумнівно,
доводило безглуздість тверджень Бюффона.
Завзято намагаючись продемонструвати величезний розмір і лють
інкогнітума, американські натуралісти, здається, трохи захопилися.
Вони перебільшили його розміри вшестеро і наділили тварину
страхітливими кігтями, які насправді належали мегалоніксу, тобто
велетенському лінивцеві, знайденому неподалік. Найдивніше, що вони
навіть себе переконали в тому, ніби ця тварина мала «спритність і
лютість тигра», і робили малюнки, як він із котячою грацією стрибає
на жертву з-за каменів. Коли виявили бивні, їх у безліч винахідливих
способів намагалися «втиснути» в череп тварини. Один реставратор
вкрутив їх так, наче це були ікла шаблезубого тигра, що надавало істоті
доволі агресивного вигляду. Інший припасував бивні так, що вони
вигиналися в інший бік, і запропонував теорію, що істота мешкала у
воді і використовувала бивні, аби чіплятися за дерева під час сну.
Проте найвірогіднішим міркуванням щодо інкогнітума було те, що
вони вимерли — факт, за який радісно вхопився Бюффон, доводячи
незаперечну дегенеративну природу істоти.
Бюффон помер 1788 року, але суперечки точилися і після його
смерті. Колекцію кісток 1795 року відправили до Парижа, де їх
дослідила нова зірка палеонтології, молодий і аристократичний Жорж
Кюв’є. Він вже приголомшував людей своїм талантом складати з купи
змішаних кісток пропорційні скелети. Подейкували, що Кюв’є міг
описати вигляд і властивості тварини за одним лише зубом чи
шматочком щелепи, а інколи й назвати вид і рід, до якого належить ця
істота. Зрозумівши, що ніхто в Америці досі не здійснив формальний
опис велетенського чудовиська, Кюв’є зробив це і таким чином став
його офіційним першовідкривачем. Вчений назвав істоту
мастодонтом (що означає, дещо несподівано, «молочні зуби»).
Натхненний полемікою, 1796 року Кюв’є написав революційну
статтю — «Нотатки про види живих і викопних слонів», у якій вперше
висунув формальну теорію вимирання видів. Він вважав, що наша
планета час від часу зазнавала глобальних катастроф, під час яких
зникали цілі категорії живих істот. Для віруючих, включно із самим
Кюв’є, ця ідея підіймала на поверхню незручні питання, бо припускала
незбагненну випадковість Божого промислу. Задля чого було Богові
створювати види, аби пізніше їх знищити?
Це суперечило вірі у Велику гармонію буття, згідно з якою світ був
дбайливо впорядкований і кожне живе створіння в ньому завжди мало
й матиме своє місце та призначення. Джефферсон ніяк не міг
погодитися з думкою, що цілим видам колись буде дозволено зникнути
(або хоча б еволюціонувати). Тож, коли йому повідомили, що з
наукових і політичних міркувань було б доцільно створити пошукову
групу, яка досліджуватиме центральні райони Америки за Міссісіпі,
він ухопився за цю думку, сподіваючись, що відважні шукачі пригод
знайдуть стада живих-здорових мастодонтів та інших великих істот,
які скубуть травичку на родючих луках. Керівниками експедиції
обрали Вільяма Кларка і Мерівотера Льюїса, особистого секретаря і
близького товариша Джефферсона, останнього призначили ще й
головним натуралістом. Радником Льюїса з питань живих і вимерлих
тварин обрали Каспара Вістара.
Того ж року — якщо точніше, то й того ж місяця, — коли
прославлений аристократ Кюв’є проголошував у Парижі свої теорії
вимирання, по інший бік Ла-Маншу один, набагато невідоміший,
англієць збагнув значення скам’янілостей, що також мало
довготривалі наслідки. Молодий Вільям Сміт працював інспектором
на будівництві Сомерсетського каналу. Увечері 5 січня 1796 року,
відпочиваючи в корчмі в Сомерсеті, він накидав нотатки, які зрештою
створили йому ім’я. Аби оцінювати гірські породи, потрібно з чимось
їх зіставляти, потрібна база, спираючись на яку можна сказати, що оці
вугленосні породи з Девона молодші за тамті кембрійські породи з
Вельсу. Сміт збагнув, що відповідь слід шукати у викопних рештках.
Із кожним новим прошарком у пласті певні види скам’янілостей
зникали, в той час як інші траплялися і в пізніших прошарках.
Зауваживши, які види містяться у певному прошарку пласту, можна
визначити відносний вік породи, звідки б вона не походила.
Використавши свої знання топографії, Сміт негайно почав створювати
карту британських гірських пластів, яку після багатьох марних спроб
таки видали 1815 року і яка стала наріжним каменем сучасної геології.
(Всю цю історію детально розповів Саймон Вінчестер у популярній
книжці «Карта, яка змінила світ»).
На жаль, збагнувши це, Сміт, як не дивно, навіть не намагався
зрозуміти, чому гірські породи залягають саме у такий спосіб. «Я
облишив думки про походження пластів, задовольнившись знанням
про прошарки, — записав він. — Питання «чому» і «навіщо» не
входять до компетенції розвідника надр».
Смітові відкриття щодо прошарків гірських пластів посилили
релігійні сумніви, пов’язані з вимиранням видів. Почати слід із того,
що ця знахідка підтверджувала факт, що Бог винищував види не
вряди-годи, а постійно. Через це Всевишній видавався не так
легковажним, як вражаюче жорстоким. Також доводилося постійно
шукати пояснення, чому одні види загинули, у той час як інші
продовжили безперешкодно існувати у наступних еонах33. Очевидно, з
вимиранням було пов’язане щось більше, ніж описаний у Біблії
Всесвітній потоп. Кюв’є вирішив це питання на власну користь,
припустивши, що у Книзі Буття описана лише найостанніша повінь.
Бог, здається, не бажав засмучувати або лякати Мойсея розповідями
про попередні, менш важливі вимирання.
Тож, на початку XIX століття скам’янілості неминуче набули
великого значення в науці, і у зв’язку з цим нездатність Вістара
збагнути значущість знайденої кістки динозавра заслуговує ще більшої
жалості. У будь-якому випадку, кістки несподівано почали знаходити
скрізь. В американців з’явилося ще декілька можливостей заявити про
відкриття динозаврів, але всі шанси вони проґавили. Експедиція
Льюїса і Кларка 1806 року пройшла через формацію Гелл Крік у
Монтані, — ділянку, де мисливці за скам’янілостями згодом буквально
зашпортуватимуться об кістки динозаврів, — і навіть дослідила
знайдену у породі кістку, яка вочевидь належала динозавру, але не
зробила жодних висновків із цієї знахідки. Інші кістки і скам’янілі
відбитки слідів виявили в долині річки Коннектикут у Новій Англії
після того, як син фермера на ім’я Плінус Муді віднайшов прадавні
відбитки на виступі пласту гірської породи в Саут-Гедлі, штат
Массачусетс. Принаймні деякі із цих знахідок збереглися до наших
днів — насамперед кістки анхізавра, які зараз розміщені в колекції
Музею Пібоді Єльського університету. Виявлені 1818 року, вони стали
першими вивченими і збереженими кістками динозавра, проте, на
жаль, їхню належність визначили лише 1855 року. Того ж 1818 року
Каспар Вістар помер, але неочікувано отримав своєрідне безсмертя,
коли ботанік Томас Натталл назвав його ім’ям чарівний виткий
чагарник. Деякі ботаніки-пуристи досі наполягають на назві
«вістарія».
Однак на той час палеонтологічні відкриття вже розгорнулися в Англії.
У приморському містечку Лайм Реджіс у графстві Дорсет 1812 року
дивовижна дівчинка на ім’я Мері Еннінґ — 11-річна, 12-річна чи 13-
річна, залежно від автора, який описував історію, — знайшла дивне
закам’яніле морське чудовисько завдовжки п’ять з половиною метрів,
нині відоме як іхтіозавр, застигле у крутій і небезпечній скелі над
протокою Ла-Манш.
З цього почалася приголомшлива кар’єра Мері Еннінґ. Упродовж
наступних 35 років вона збирала скам’янілості, які продавала
туристам. (Подейкують, що саме про неї йдеться у відомій англійській
скоромовці про дівчинку, яка на березі моря продає черепашки — «she
sell sea-shells on the sea-shore»). Еннінґ також знайшла першого
плезіозавра, ще одне морське чудовисько, та одного з перших і
найкраще збережених птеродактилів. Хоча жодну із цих істот не
можна вважати динозавром, це не мало істотного значення в ті часи,
коли ніхто ще не знав, що таке динозавр. Вистачало й усвідомлення,
що у світі колись мешкали створіння, разюче відмінні від тих, яких ми
можемо побачити сьогодні.
Еннінґ не лише вміла знаходити скам’янілості — хоча в цьому їй не
було рівних, — а також їй вдавалося відділяти їх від породи з
неймовірною ретельністю і без ушкоджень. Якщо у вас колись
з’явиться нагода відвідати зал прадавніх морських рептилій у
лондонському Музеї природничої історії, я закликаю вас обов’язково
скористатися нею, бо як ще інакше ви зможете оцінити масштаби і
красу роботи цієї молодої жінки, виконаної без будь-якої допомоги
найпростішими інструментами в майже неможливих умовах. Одного
лише плезіозавра довелося терпляче викопувати 10 років. Еннінґ, хоч і
не мала відповідної підготовки, могла фахово виконати малюнок і опис
своїх знахідок для вчених. Проте навіть за наявності таких
надзвичайних умінь важливі знахідки траплялися рідко, і більшість
життя жінка потерпала від бідності.
Важко уявити собі більш недооцінену особистість в історії
палеонтології, ніж Мері Еннінґ, хоча насправді був ще один претендент
на це саме місце. Його звали Ґідеон Алджернон Мантелл, і був він
сільським лікарем у графстві Сассекс.
Довготелесий Мантелл зібрав у собі найрізноманітніші людські вади
— пихатість, самозакоханість, самовдоволеність, байдужість до
власної родини, — але світ не знав палкішого прихильника
палеонтології серед аматорів.
Й
 Йому також поталанило мати віддану і спостережливу дружину.
Якось 1892 року, поки лікар відвідував пацієнта в сільській місцевості,
місіс Мантелл неподалік проходила стежиною і в купі щебеню,
залишеного для засипання вибоїн, помітила дивний предмет —
вигнутий коричневий камінчик завбільшки з маленький волоський
горіх. Знаючи про зацікавлення свого чоловіка викопними рештками і
подумавши, що ця знахідка може виявитися однією із них, вона узяла
камінчик. Мантелл відразу зрозумів, що це скам’янілий зуб, і, після
нетривалого дослідження, упевнився, що він належав травоїдній
рептилії, надзвичайно великій — понад 3 метри завдовжки, — яка
жила у крейдяний період. Лікар мав рацію у всьому; але це були
сміливі висновки, тому що нічого подібного раніше не знаходили й
навіть не уявляли.
Розуміючи, що ця знахідка докорінно змінить уявлення про минуле, і
прислухавшись до наполегливої поради свого товариша, отця Вільяма
Бакленда — отого пристрасного експериментатора в мантії — не
робити квапливих висновків, Мантелл присвятив 3 роки копітким
пошукам доказів, що підтвердили б його здогади. Він вислав зуб Кюв’є,
цікавлячись його думкою, але видатний француз легковажно
поставився до знахідки, вважаючи її зубом гіпопотама. (Згодом Кюв’є
щиро вибачився за таку нехарактерну для нього помилку). Одного дня,
досліджуючи щось у Гантерівському анатомічному музеї в Лондоні,
Мантелл у розмові з колегою-дослідником з’ясував, що знайдений зуб
дуже схожий на зуби тварин, яких той колега вивчає, —
південноамериканських ігуан. Побіжне порівняння підтвердило
схожість. І так мантеллівська істота стала ігуанодоном, названа на
честь тропічної ящірки, що любить вигріватися на сонці, але з якою не
вони не мали нічого спільного.
Мантелл підготував доповідь для відправки в Королівське
товариство. На жаль, з’ясувалося, що в каменярні в Оксфордширі
знайшли іншого динозавра, і його вже формально описав отець
Бакленд, та сама людина, яка переконувала Мантелла не квапитися. Це
був мегалозавр — назву Бакленду запропонував його товариш, доктор
Джеймс Паркінсон, у минулому радикал, що дав ім’я хворобі
Паркінсона. Можливо, варто нагадати, що Бакленд був насамперед
геологом, і це відчувається в його описі мегалозавра. У доповіді,
написаній для «Праць Лондонського геологічного товариства»,
Бакленд зауважив, що зуби істоти не з’єднувалися безпосередньо із
щелепною кісткою, як у ящірок, а містилися в гніздах, як у крокодилів.
Але, відзначивши це, Бакленд не зрозумів найголовнішого: адже це
означало, що мегалозавр належав до абсолютно нового типу живих
істот. Та все ж, хоча його доповідь демонструвала брак
спостережливості і розуміння, вона стала першим виданим описом
динозавра — тож уся слава відкривача цієї давньої лінії живих
створінь випала Бакленду, а не Мантеллу, який значно більше
заслуговував на неї.
Не відаючи, що майбутнє готує суцільні розчарування, Мантелл
продовжував полювати на скам’янілості — 1833 року він знайшов
іншого гіганта, хілеозавра, — а також скуповувати їх у каменярів і
фермерів, поки не зібрав, мабуть, найкращу колекцію викопних
решток у Британії. Мантелл був чудовим лікарем і не менш
обдарованим мисливцем за кістками, але йому погано вдавалося
поєднувати обидва напрями своєї діяльності. Захоплений манією
колекціонування, він занедбав лікарську практику. Незабаром викопні
рештки заповнили майже весь будинок Мантелла у Брайтоні і
поглинули більшість його прибутків. Більшість заощаджень
витрачалася на видання книжок, які майже ніхто не купував. Він
продав лише 50 примірників «Ілюстрацій геології Сассекса», виданої
1827 року, і зазнав збитків у розмірі 300 фунтів стерлінгів — дуже
суттєва сума в ті часи.
Охоплений відчаєм, Мантелл ухопився за ідею перетворити свій
будинок на музей і брати вхідну плату, але невдовзі зрозумів, що така
меркантильність може знищити його репутацію джентльмена, вже не
згадуючи про репутацію вченого, — тож він дозволив людям відвіду­-
вати свій дім безкоштовно. Відвідувачі приходили сотнями,
щотижнево, руйнуючи його лікарську практику й сімейне життя.
Врешті-решт Мантеллу довелося продати більшу частину своєї
колекції, аби розрахуватися з боргами. А невдовзі після цього від нього
пішла дружина, забравши із собою чотирьох їхніх дітей.
Як не дивно, але біди лікаря лише починалися.
У районі Сайденгем, що в південній частині Лондона, у парку
Кришталевого палацу є дивна й забута пам’ятка: перші у світі макети
динозаврів натурального розміру. Нині сюди зазирає лише жменька
людей, а колись це було одне з найпопулярніших місць Лондона, — по
суті, як зауважив Річард Форті, це був перший у світі тематичний парк.
Дуже багато чого в цих моделях не зовсім правильно. Палець
ігуанодона приліпили йому до носа, ніби ріг, а сам він стоїть на
чотирьох міцних лапах, що надає йому вигляду доволі присадкуватого
пса-переростка. (Насправді ігуанодони не повзали на чотирьох лапах, а
були двоногими). Нині, дивлячись на ці макети, не можеш зрозуміти,
чому ці дивні незграбні істоти викликали таке величезне обурення і
гіркоту, але саме так і сталося. Мабуть, ніщо інше у природничій
історії не спричиняло затятішої й тривалішої ворожнечі, ніж ця лінія
прадавніх чудовиськ, нині відомих під назвою динозаври.
Під час створення моделей динозаврів Сайденгем був на околиці
Лондона, і тамтешній просторий парк визнали ідеальним місцем для
відтворення відомого Кришталевого палацу — споруди зі скла й
металу, що стала окрасою Всесвітньої виставки 1851 року, завдяки якій
парк і отримав свою назву. Зроблені з бетону динозаври стали чимось
на зразок додаткового атракціону. В новорічну ніч 1853 року всередині
недобудованого ігуанодона влаштували славетний обід для 21
видатного вченого. Ґідеона Мантелла — людини, яка знайшла й
ідентифікувала ігуанодона, серед них не було. На чільному місці за
столом сиділа найбільша «зірка» молодої науки палеонтології. Звали
його Річард Оуен, і на той час він уже впродовж декількох років
успішно перетворював життя Ґідеона Мантелла на пекло.
Оуен виріс у Ланкастері на півночі Англії, де й здобув медичну освіту.
Він був природженим анатомом і так захоплювався своїми
дослідженнями, що інколи потай «позичав» кінцівки, органи та інші
частини трупів, аби неквапно препарувати їх вдома. Якось Оуен
послизнувся на мокрій бруківці, несучи сумку зі щойно відокремленою
від трупа головою чорношкірого моряка, і з жахом побачив, як голова,
підстрибнувши, покотилася вниз, заскочила у прочинені двері будинку
й опинилася у чиємусь передпокої. Можна лише уявити, що сказали
мешканці будинку, побачивши відтяту голову, що підкотилася їм до
ніг. Але, здається, вони навіть не встигли зробити ніяких страхітливих
висновків, бо за мить до будинку вбіг заклопотаний на вигляд
молодик, мовчки забрав голову й вибіг надвір.
Коли Оуену виповнився лише 21 рік, а саме 1825 року, він переїхав до
Лондона, і незабаром Королівський коледж хірургів доручив юнакові
привести до ладу величезну, але невпорядковану колекцію медичних і
анатомічних зразків. Більшість із них установі залишив Джон Гантер,
видатний хірург і невтомний колекціонер медичних чудасій, але ці
зразки ніколи не каталогізували й не систематизували, здебільшого
тому, що незабаром після Гантерової смерті десь поділися документи,
що пояснювали особливість кожного експоната.
Оуен швидко продемонстрував свої організаторські і дедуктивні
здіб­ності. Водночас він виявив себе незрівнянним анатомом, його здіб­-
ності до реконструкції майже дорівнювали талантам великого Кюв’є у
Парижі. Оуен став таким визнаним експертом з анатомії тварин, що
йому першому пропонували для розтину звірів, які помирали в
Лондонському зоопарку, і негайно їх привозили для дослідження йому
додому. Якось його дружина, повернувшись додому, побачила, що весь
передпокій зайняв свіжий труп носорога. Незабаром Оуен став
провідним експертом зі всіх видів тварин, живих і вимерлих, — від
качкодзьобів, єхидн й інших щойно відкритих сумчастих до
безталанних маврикійських дронтів і вимерлих гігантських птахів моа,
що населяли Нову Зеландію, поки їх не поз’їдали маорі. Оуен першим
описав археоптерикса після його відкриття у Баварії 1861 року і
першим написав офіційну епітафію дронтам. Також він є автором
загалом близько 600 статей з анатомії — приголомшливий доробок.
Але пам’ятають Оуена завдяки дослідженням динозаврів. Саме він
1841 року запропонував термін «динозавр». Це слово означає «жахлива
ящірка» і надзвичайно не пасує цим істотам. Не всі динозаври, як нам
нині відомо, були жахливими — деякі з них були не більшими за
кролика і, ймовірно, поводилися надзвичайно скромно, — і не всі вони
були ящірками, які насправді належать до значно старшої (на 30
мільйонів років) лінії. Оуен добре розумів, що ці істоти були
плазунами, й міг вжити чудове грецьке слово «герпетон», але чомусь
вирішив не користуватися ним. Інша, більш виправдана помилка
(зважаючи на тодішній брак зразків) полягала в тому, що науковець не
зауважив, що динозаври складаються не з одної, а двох гілок рептилій:
птахотазових і ящеротазових.
Оуен не був привабливою особою ні зовні, ні за характером. На
фотографії, зробленій у його зрілі роки, бачимо похмуре і зловісне,
наче в лиходія з мелодрами вікторіанських часів, обличчя, облямоване
дов­гим прямим волоссям, банькуваті очі, яким зазвичай лякають
дітлахів. Поводився Оуен холодно і зарозуміло, а коли йшлося про
задоволення власних амбіцій, не гребував нічим. Він був єдиним, кого
ненавидів Чарльз Дарвін. Навіть син Оуена (який у молодому віці
наклав на себе руки) нарікав на «нестерпно крижане серце» власного
батька.
Однак незаперечний анатомічний дар цього чоловіка дозволяв
уникати відповідальності за найбезсоромніші шахрайства. Одного дня
в 1857 році натураліст Т. Г. Гакслі, гортаючи свіжий випуск журналу
Churchill’s Medical Directory, виявив, що Оуена називають професором
порівняльної анатомії і фізіології Державного гірничого училища, що
вельми його здивувало, тому що цю посаду обіймав сам Гакслі. Він
звернувся до редакції за поясненнями, і йому відповіли, що цю
інформацію надавав особисто доктор Оуен. Натомість інший
натураліст, Г’ю Фалконер, упіймав Оуена на тому, що той скористався
одним із його відкриттів як власним. Інші звинувачували анатома в
тому, що він позичав зразки, а потім відмовлявся визнавати, що вони в
нього. Оуен навіть встряв у запеклу суперечку зі стоматологом
королеви щодо першості відкриття теорії фізіології зубів.
Він безсоромно переслідував тих, кого не любив. На початку кар’єри
Оуен використав свій вплив у Зоологічному товаристві, аби
нейтралізувати молодого вченого Роберта Ґранта, єдиною провиною
якого було те, що його анатомічний талант подавав великі надії. Ґрант
зі здивуванням дізнався, що йому раптово відмовили в доступі до
анатомічних зразків, потрібних для досліджень. Не в змозі
продовжувати дослідження, він, звісно ж, канув у лету.
Але ніхто не постраждав від недоброї уваги Оуена більше, ніж
безталанний Ґідеон Мантелл, якого переслідували трагічні нещастя.
Утративши дружину, дітей, лікарську практику й більшу частину своєї
колекції викопних решток, Мантелл переїхав до Лондона. Там, 1841-го,
фатального для нього року, в якому Оуен досяг вершин слави завдяки
відкриттю і опису динозаврів, Мантелл потрапив у жахливу дорожню
пригоду. Під час подорожі в екіпажі кварталом Клепем Коммон, він
випав зі свого місця, заплутався у віжках, і перелякані коні,
перейшовши на галоп, протягнули його вибоїстою бруківкою. Після
цього випадку Мантелл назавжди залишився скоцюрбленим калікою і
потерпав від жахливого болю через ушкоджений хребет.
Скориставшись безпорадним станом Мантелла, Оуен став методично
викреслювати з документів будь-які згадки про його внесок у науку,
перейменовуючи види, названі Мантеллом багато років тому, і
приписуючи собі їх відкриття. Мантелл намагався проводити
дослідження, але Оуен, використовуючи свій вплив у Королівському
товаристві, домігся відхилення більшості його статей. Не в змозі
терпіти біль і переслідування, 1852 року Мантелл наклав на себе руки.
Його викривлений хребет відправили до Королівського коледжу
хірургів, де він — ось вам і іронія — потрапив до Річарда Оуена,
директора Гантерівського музею при коледжі.
Але глум на цьому не закінчився. Незабаром після смерті Мантелла в
Literary Gazette з’явився на диво недоброзичливий некролог. У нім
Мантелла характеризували як посереднього анатома, чий скромний
внесок у палеонтологію обмежувався «браком точних знань». У
некролозі навіть не згадали про відкриття ігуанодона, приписавши
знахідку Кюв’є і Оуену. Хоча підпису під текстом не було, стиль був
оуенівський, і ніхто у світі природничих наук не мав сумнівів щодо
його авторства.
Однак у той час грішки Оуена почали випливати назовні. Його
падіння почалося, коли комітет Королівського товариства — комітет,
головою якого був він сам, — вирішив присудити Оуену вищу
нагороду, Королівську медаль, за статтю про вимерлих молюсків,
названих белемнітами. «Проте, — як зауважила Дебора Кедбері у
своєму блискучому оповіданні про той період «Жахлива ящірка», — ця
праця була не такою оригінальною, як здавалося». Як виявилося,
чотири роки перед цим белемнітів відкрив натураліст-аматор Чанінґ
Пірс, і про його відкриття детально розповідали на зборах
Геологічного товариства. Оуен був там, але приховав цей факт,
запропонувавши Королівському товариству власну доповідь, у якій,
аж ніяк не випадково, перейменував молюсків на свою честь, —
Belemnites owenii. Хоча медаль в Оуена не відібрали, цей епізод
назавжди заплямував його репутацію, відштовхнувши навіть
небагатьох його вірних прибічників.
Врешті-решт, Гакслі зробив з Оуеном те, що Оуен робив із багатьма
іншими: він домігся, аби Оуена позбавили голосу в радах Зоологічного
і Королівського товариств. І повною відплатою стало обрання Гакслі
новим професором Гантерівського музею при Королівському коледжі
хірургів.
Оуен більше не провадив важливих досліджень, але другу половину
своєї кар’єри присвятив гідній справі, за яку ми всі можемо йому
подякувати. 1856 року він очолив відділ природничої історії
Британського музею і на цій посаді став одним із головних ініціаторів
створення лондонського Музею природничої історії. Велична й
улюблена всіма готична споруда у Південному Кенсінґтоні, відкрита
1880 року, майже цілком передає його задум.
До Оуена музеї передусім створювали для потреб і освіти еліти, і
навіть представникам вищих кіл було непросто отримати туди доступ.
На початках існування Британського музею кожен потенційний відві­-
дувач мав подавати письмове прохання і проходити коротку
співбесіду, на якій визначалося, чи можна цій людині дозволити
відвідування. Потім потенційний відвідувач мусив прийти вдруге, аби
отримати квиток — звісно, якщо йому вдалося пройти співбесіду, — і,
нарешті, прийти втретє, аби побачити музейні скарби. І навіть у цьому
разі відвідувачів квапливо проводили групами, не дозволяючи ніде
затримуватися. Оуен запланував відкрити двері для всіх, заохочуючи
навіть робітників приходити в музей вечорами, а більшу частину
музейної площі відвести під загальнодоступні виставки. Він навіть
зробив доволі радикальну пропозицію — додавати до кожного
експоната таблички із поясненнями, аби відвідувачі розуміли, що саме
вони розглядають. Але проти цього досить несподівано виступив Т. Г.
Гакслі, який вважав, що музеї повинні насамперед залишатися
науково-дослідницькими установами. Перетворивши Музей
природничої історії на установу для всіх охочих, Оуен змінив наші
уявлення про призначення музеїв.
Однак його альтруїзм щодо колег-науковців не змінив ставлення
Оуена до суперників. Одним із останніх відомих його діянь була
залаштункова кампанія проти встановлення пам’ятника Чарльзу
Дарвіну. Оуенові не вдалося цього зробити, — однак він таки зазнав
тріумфу, хоча й запізнілого й випадкового. Його статуя нині розміщена
в найпомітнішому місці на сходовому майданчику, до якого ведуть
сходи з головного залу Музею природничої історії, в той час як
постаменти Дарвіна і Т. Г. Гакслі з якогось дива опинилися в
музейному буфеті, де суворо позирають на відвідувачів, які сьорбають
чай і ласують пончиками з повидлом.
Доречно було б припустити, що дріб’язкові чвари Роберта Оуена
ознаменували найнижчу точку палеонтології ХІХ століття, але
насправді найгірше було ще попереду, цього разу за океаном. В останні
десятиліття століття в Америці розгорнулося навіть запекліше, хоча й
не таке згубне, суперництво. Виникло воно між двома дивними і
безкомпромісними чоловіками — Едвардом Дрінкером Коупом і
Отніелем Чарльзом Маршем.
У них було багато спільного. Обоє були зіпсованими, нестриманими,
егоцентричними, сварливими, заздрісними, недовірливими і завжди
незадоволеними життям. І обоє змінили світ палеонтології.
Спочатку вони були друзями й відчували таку взаємну симпатію, що
навіть називали знайдені викопні рештки іменами один одного, а 1868
року приємно провели разом цілий тиждень. Однак щось між ними
сталося — ніхто достеменно не знає, що саме, — і наступного року між
палеонтологами виникла неприязнь, яка переросла у всепоглинаючу
ненависть упродовж наступних трьох десятиліть. Напевно можна
стверджувати, що в історії природничих наук не було двох людей, які б
більше зневажали один одного.
Марш, старший на вісім років, був інтелектуалом-самітником із
акуратно підстриженою борідкою і вишуканими манерами; він
приділяв мало часу польовим дослідженням, а коли це таки ставалося,
йому рідко таланило зі знахідками. Відвідавши знамените кладовище
динозаврів у Комо Блафф, штат Вайомінґ, він не знайшов жодної
кістки, хоча ті, за словами одного історика, «розкидані там скрізь, наче
дрова». Але Марш мав достатньо коштів, аби купувати майже все, що
заманеться. Хоча походив він зі скромної родини — його батько
тримав ферму у штаті Нью-Йорк, — дядечком Марша був багатющий і
на диво поблажливий фінансист Джордж Пібоді. Коли Марш
зацікавився природничою історією, Пібоді побудував йому музей у Єлі
і дав удосталь коштів для того, аби наповнити приміщення майже всім,
на що стане уяви.
Натомість Коуп народився в заможній родині — його батько був
багатим філадельфійським бізнесменом, — і був набагато
авантюрнішим за свого суперника. Влітку 1876 року в Монтані, коли
Джордж Армстронґ Кастер і його війська гинули в битві поблизу річки
Літтл-Біґ-Горн34, Коуп неподалік шукав кістки. Коли йому сказали, що
це, мабуть, не найвдаліший час збирати скарби на індіанських землях,
Коуп замислився на мить і вирішив будь-що продовжувати роботу.
Того сезону йому неймовірно щастило. Якось Коуп наштовхнувся на
індіанців племені кроу, зустріч з якими не передбачала нічого
хорошого, але йому вдалося завоювати їхні серця, виймаючи з рота і
вставляючи назад штучну щелепу.
Близько 10 років взаємна неприязнь Марша і Коупа здебільшого
виливалася в обмін шпильками, але 1877 року набрала грандіозних
мас­штабів. Того року вчитель з Колорадо на ім’я Артур Лейкс,
прогулюючись із приятелем околицями селища Моррісон, знайшов
кістки. Зрозумівши, що вони належали «велетенській викопній
ящірці», Лейкс завбачливо надіслав зразки і Маршу, і Коупу. Втішений
Коуп вислав Лейксу за його турботи 100 доларів і попросив нікому не
розповідати про своє відкриття, особливо Маршу. Збентежений Лейкс
попросив Марша пере­слати кістки Коупу. Марш так і вчинив, але
затаїв образу на все життя.
Цей випадок поклав початок війні між двома науковцями, яка з
часом ставала все запеклішою, підступнішою і здебільшого
безглуздою. Інколи доходило до того, що землекопи обох дослідників
жбурляли один в одного каміння. Коупа якось спіймали на тому, що
він копирсався в ящиках, що належали Маршу. Вони ображали один
одного у пресі і висміювали результати досліджень суперника. Рідко
коли — а можливо, ніколи — наука розвивалася так швидко й успішно,
натхненна ненавистю. Протягом декількох наступних років ці двоє
дослідників збільшили кількість знайдених в Америці видів
динозаврів з дев’яти до майже 150. Чи не кожен динозавр, назву якого
ми можемо згадати, — стегозаври, бронтозаври, диплодоки,
трицератопси — були знайдені кимось із цих двох вчених35. На жаль,
працювали вони в такому поспіху, що часто не помічали, що нове
відкриття вже не є відкриттям. Обом їм вдалося «відкрити» вид,
названий Uintatherum anceps, понад 22 рази. Аби впорядкувати
створений ними класифікаційний хаос, знадобилося кілька років.
Дещо залишається невпорядкованим дотепер.
Наукова спадщина Коупа була значно вагомішою. Протягом своєї
напруженої дослідницької кар’єри він написав близько 1400 наукових
робіт і описав майже 1300 видів викопних істот (усіх типів, не лише
динозаврів) — а це удвічі більше, ніж містить доробок Марша. Коуп
зробив би більше, але, на жаль, наприкінці життєвого шляху доля
відвернулася від нього. Успадкувавши 1875 року чималі статки, він
нерозважливо вклав усі кошти у срібло і втратив усе. Отож Коупу
довелося доживати віку в орендованій кімнатці філадельфійського
пансіону в оточенні книжок, паперів і кісток. Натомість Марш до кінця
своїх днів мешкав у розкішному будинку в Нью-Гейвені. Коуп помер
1897 року, Марш — на два роки пізніше.
В останні роки життя Коупа захопила ще одна цікава невідчепна ідея.
Він відчайдушно прагнув, аби його проголосили типовим
екземпляром виду Homo sapiens — тобто аби скелет Коупа офіційно
визнали характерним для людського роду. Зазвичай типовим зразком
виду є перший знайдений набір кісток, але позаяк першого набору
кісток Homo sapiens не існує, з’явилося вакантне місце, яке забажав
заповнити собою Коуп. Це було дивне і амбітне бажання, але ніхто не
знайшов підстав для відмови. Отож Коуп заповів свій скелет
Вістарівському інституту — науковому товариству Філадельфії, що
існувало завдяки пожертвам спадкоємців всюдисущого Каспара
Вістара. На жаль, коли скелет Коупа препарували й зібрали,
виявилося, що він містить ознаки початкової стадії сифілісу — а це
навряд чи та особливість, яку захотіла б зберегти у своєму типовому
зразку будь-яка раса. Тож прохання і скелет Коупа тихенько відклали
на далеку полицю. А ось типового зразка сучасної людини й досі
немає.
Що стосується інших учасників цієї драми, то Оуен помер 1892 року,
за кілька років до Коупа і Марша. Бакленд збожеволів і закінчив свої
дні жалюгідним мешканцем божевільні в Клепемі, неподалік від того
місця, де внаслідок дорожньої катастрофи покалічився Мантелл.
Понівечений хребет Мантелла залишався в експозиції Гантерівського
музею ще майже 100 років, аж поки його милосердно не знищила
німецька бомба під час повітряного бомбардування.
Залишки Мантеллової колекції успадкували його діти, а більшість
експонатів вивіз із собою його син Волтер, який емігрував до Нової
Зеландії 1840 року. Волтер став видатним новозеландцем і, врешті-
решт, отримав посаду міністра у справах корінного населення. 1865
року він пожертвував головні зразки з батьківської колекції, включно
зі славетним зубом ігуанодона, Колоніальному музею у Веллінгтоні
(нині Музей Нової Зеландії), де вони з того часу й зберігаються. Зуб
ігуанодона, з якого все почалося, — ймовірно, найважливіший зуб у
палеонтології, — більше не експонують.
Зрозуміло, що полювання на рештки динозаврів не припинилося зі
смертю головних мисливців за скам’янілостями ХІХ століття.
Насправді це полювання лише почало набирати приголомшливих мас­-
штабів. 1898-го, — року між смертями Коупа і Марша, — виявили
скарб, що перевершував усі тогочасні відкриття — дещо справді
помітне — неподалік від місця, названого Боун Кебін Кверрі («Кар’єр у
хатині з кісток»), лише за декілька кілометрів від основних розкопок
Марша в Комо Блафф, штат Вайомінґ. Сотні й сотні скам’янілих кісток
повипадали з пагорбів унаслідок вивітрювання. Їх було так багато, що
хтось побудував з них хатинку — звідси й назва. Протягом лише двох
перших сезонів на ділянці викопали понад 45 тисяч кілограмів древніх
кісток, і потім викопували ще по декілька тонн щороку протягом
наступних шести з половиною років.
Таким чином, на початку XX століття палеонтологи назбирали в
буквальному розумінні тонни стародавніх кісток. Проблема полягала в
тому, що вони не мали ані найменшої гадки про їхній вік. А найгірше
те, що загальні уявлення про вік Землі аж ніяк не вміщали всі ці еони,
ери і періоди. Якщо Землі насправді тільки 20 мільйонів років або
близько того, як стверджував видатний лорд Кельвін, тоді цілі загони
давніх істот мусили б з’явитися і зникнути майже протягом однієї
геологічної миті. Це було повною нісенітницею.
 Не тільки Кельвін, а й інші учені намагалися вирішити цю проблему і
робили висновки, які лише поглиблювали невизначеність. Семюел
Готон, шанований геолог із Коледжу Святої Трійці в Дубліні, оголосив,
що приблизний вік Землі становить 2 300 мільйонів років — знач­но
більше, ніж припускали інші. Коли на це звернули увагу, він зробив
перерахунок, спираючись на ті самі дані, й назвав число 153 мільйони
років. Джон Джолі, також із коледжу Святої Трійці, вирішив
поглибити ідею Едмунда Галлея про океанську сіль, але його метод
базувався на стількох помилкових припущеннях, що дослідник
безнадійно заплутався. Джолі вирахував, що Землі 89 мільйонів років
— вік, який наближався до припущень Кельвіна, але, на жаль, не мав
нічого спільного з реальністю.
Плутанина наприкінці XIX століття була такою, що, залежно від
праці, на яку ви покладалися, проміжок часу між нашим існуванням і
появою складних форм життя в кембрійський період налічував 3
мільйони, 18 мільйонів, 600 мільйонів, 794 мільйони або 2,4 мільярда
років — або будь-яке інше число в цих межах. Навіть 1910 року одним
із найвірогідніших припущень вважали розрахунок, зроблений
американцем Джорджем Беккером, згідно з яким вік Землі становив
лише 55 мільйонів років.
І коли питання вже здавалося безнадійно заплутаним, на обрії
з’явилася ще одна видатна постать з новітнім підходом. Грубувато-
простакуватий уродженець новозеландської ферми Ернест Резерфорд,
водночас власник блискучого розуму, навів незаперечні докази того,
що вік Землі налічує принаймні багато сотень мільйонів років, а
можливо, навіть більше.
Як не дивно, його доказ ґрунтувався на алхімії — природній,
спонтанній, науково достовірній і аж ніяк не окультній, проте алхімії.
Ньютон, як виявилося, не дуже помилився. Але як саме це було
доведено, — звісно, вже зовсім інша історія.

33
Еон — інтервал часу геологічної історії Землі, що об’єднує кілька ер. — Прим. пер.
34
Йдеться про битву між індіанськими племенами та Сьомим кавалерійським полком армії
США, яка закінчилася цілковитим знищенням п’яти рот і загибеллю командира Кастера. —
Прим. пер.
35
Значним винятком є Tyrannosaurus rex, знайдений 1902 року Барнумом Брауном.
7. Елементарні справи

Кажуть, що хімія стала серйозною і шанованою наукою з 1661 року,

коли Роберт Бойль з Оксфордського університету видав «Скептичного
хіміка», — першу книжку, де чітко розрізнялися хіміки і алхіміки, —
але становлення науки було повільним і часто безладним.
У ХVIII столітті вчені, як це не дивно, комфортно почувалися в обох
таборах — як-от німець Йоганн Бехер, що видав виважену й
бездоганну працю з мінералогії під назвою «Physica Subterranea», але
водночас був переконаний, що, маючи необхідні матеріали, зможе
зробити себе невидимим.
Мабуть, неможливо краще пояснити дивну і часто випадкову
природу хімічної науки у період її становлення, аніж як розповісти про
відкриття, зроблене німцем Генніґом Брандом 1675 року. Бранд чомусь
вірив, що золото можна дистилювати з людської сечі. (Ймовірно,
підставою для такого висновку стала подібність кольору).
Він зібрав 50 відер людської сечі і протягом багатьох місяців зберігав
їх у власному підвалі. За допомогою хитромудрих процесів спочатку
він перетворив сечу в отруйну пастоподібну масу, а потім у прозору
воскоподібну субстанцію.
З жодної із цих речовин золота Бранд, звісно ж, не добув, але сталася
дивна й цікава річ. За якийсь час речовина почала сяяти. Ба більше,
коли її виставляли на повітря, вона часто займалася.
Комерційний потенціал речовини, яку невдовзі почали називати
фосфором (від грецького і латинського коренів, що означали
«світоносний»), не оминули увагою підприємливі люди, проте
складність виробництва робила речовину дуже дорогою. Роздрібна
ціна унції36 фосфору сягала шести гіней — приблизно 300 фунтів
стерлінгів за сучасним курсом, — навіть дорожче за золото.
Спочатку обов’язок постачати сировину поклали на солдатів, але
така домовленість не дуже сприяла виробництву у промислових мас­-
штабах. Але 1769 року шведський хімік на ім’я Карл Шеєле винайшов
спосіб виробництва фосфору у великих кількостях без калюж і запаху
сечі. Значною мірою саме завдяки цьому методу видобутку фосфору
Швеція стала і донині залишається провідним виробником сірників.
Шеєле був водночас надзвичайно талановитою і надзвичайно
безталанною людиною. Цьому скромному фармацевту, попри
обмежений доступ до складного обладнання, вдалося відкрити вісім
елементів — хлор, фтор, марганець, барій, молібден, вольфрам, азот і
кисень — і не вдалося здобути визнання завдяки жодному з цих
відкриттів. Щоразу його знахідки ігнорували або ж згадували про них
друком після того, як хтось інший самостійно робив таке ж відкриття.
Шеєле також відкрив багато корисних сполук, серед яких аміак,
гліцерин і дубильна кислота, і першим зрозумів комерційний
потенціал хлору як відбілювача — всі ці досягнення надзвичайно
збагатили інших людей.
Однією із помітних слабкостей Шеєле була дивна пристрасть
спробувати на смак усе, з чим він мав справу, включно з такими
відомими шкідливими речовинами, як ртуть і синильна кислота (ще
одне з його відкриттів) — сполука настільки отруйна, що 150 років
потому Ервін Шрьодінґер обрав її як отруту для свого знаменитого
уявного експерименту (про це далі). Нерозсудливість Шеєле зрештою
обернулася проти нього. 1786-го у віці лише 43 років його знайшли
мертвим на робочому місці в оточенні безлічі токсичних речовин,
кожна з яких могла стати причиною приголомшеного виразу на його
застиглому обличчі.
Якби світ був справедливим і шведськомовним, Шеєле б тішився
всесвітнім визнанням. Але це не так, тому всі оплески отримували
відоміші хіміки здебільшого з англомовного світу. Шеєле відкрив
кисень 1772 року, але через різні прикрі обставини не спромігся
видати своє дослідження вчасно. Вся слава натомість припала
Джозефу Прістлі, який самостійно відкрив цей елемент, але пізніше,
влітку 1774 року. Та найдивнішою стала невдача Шеєле із визнанням
його відкриття хлору. Майже всі підручники досі приписують
відкриття хлору Гемфрі Деві, який і справді виявив його, ось тільки на
36 років пізніше за Шеєле.
Хоча хімія пройшла довгенький шлях за століття, що відділяло
Ньютона і Бойля від Шеєле, Прістлі і Генрі Кавендіша, їй усе ще
належало чимало подолати. Аж до останніх років ХVIII століття (а
якщо йдеться про Прістлі, то й трохи більше) вчені всюди шукали й
деколи думали, що знайшли, речі, яких просто не існувало: позбавлене
кисню повітря, дефлогістовані морські кислоти, флокси, калкси,
болотяні міазми і, передусім, флогістон — субстанцію, яку вважали
активізатором горіння. В усьому цьому, як вважали, була прихована
таємнича élan vital — сила, що вдихала життя в неживі об’єкти. Ніхто
не знав, де міститься ця неземна субстанція, але вірогідними вважали
два факти: що можна оживляти електричним розрядом (припущення,
яке сповна використала Мері Шеллі у своєму романі
«Франкенштейн»); і що ця речовина міститься в одних субстанціях і
відсутня в інших. Саме тому ми маємо два розділи хімії: органічну (для
тих речовин, у яких, як вважали, була субстанція життя) і неорганічну
(для речовин, у яких її не було).
Був потрібен хтось із надзвичайно гострим розумом, аби відвоювати
місце для хімії в новому столітті, і цією людиною став француз. Звали
його Антуан-Лоран Лавуазьє. Він народився 1743 року в родині
дрібного шляхтича (титул для сім’ї придбав батько). 1768 року
Лавуазьє придбав пайку в глибоко ненависній людям організації, що
називалася «Генеральний відкуп» (Ferme Générale) і яка від імені уряду
збирала податки й мито. Хоча сам Лавуазьє був у всьому м’якою і
справедливою людиною, компанія, на яку він працював, діяла інакше.
Перш за все, вона обкладала податками не багатих, а лише бідних, і
частенько вельми довільно. Лавуазьє робота в цій установі
влаштовувала тим, що завдяки їй він отримував достатньо коштів, аби
присвятити себе головному захопленню — науці. В найкращі роки
його особисті прибутки сягали 150 тисяч ліврів на рік — приблизно 12
мільйонів фунтів стерлінгів на сучасні гроші.
Через три роки після отримання своєї вельми прибуткової посади
він одружився з 14-річною донькою одного зі своїх босів. Цей шлюб
став справжнім поєднанням сердець і інтелектів. Мадам Лавуазьє мала
гострий розум і невдовзі почала плідно працювати разом із чоловіком.
Незважаючи на роботу й численні світські обов’язки, їм майже щодня
вдавалося приділяти п’ять годин науці — дві години вранці і три
увечері, — а також усі неділі, які подружжя називало своїми jour de
bonheur (днями щастя). Лавуазьє якимсь чином навіть знаходив час
виконувати обов’язки інспектора порохових справ, наглядати за
зведенням стіни довкола Парижа, яка б мала запобігати поширенню
контра­банди, брати участь у створенні метричної системи й писати у
спів­авторстві довідник «Система хімічної номенклатури» (Méthode de
Nomenclature Chimique), що став біблією в царині назв хімічних
елементів і їх узгодження.
Позаяк Лавуазьє був провідним членом Королівської академії наук,
то також мусив бути обізнаним і виявляти активне зацікавлення всіма
актуальними проблемами — гіпнотизмом, тюремною реформою,
диханням комах, водопостачанням Парижа. Саме як експерт, 1780 року
науковець залишив кілька негативних відгуків про нову теорію
горіння, представлену академії молодим ученим, що подавав надії.
Теорія і справді була помилковою, але учений ніколи не пробачив
Лавуазьє. Звали його Жан-Поль Марат.
Єдине, чого ніколи не зробив Лавуазьє, — він не відкрив жодного
елемента. В той час, коли здавалося, що будь-хто з мензуркою,
пальником і якимись цікавими порошками здатен відкрити щось нове
— і коли дві третини елементів залишалися невідомими, — Лавуазьє
не виявив жодного. Звісно ж, справа була не в тому, що бракувало
мензурок. Лавуазьє у своїй занадто розкішній, найкращій з тогочасних,
приватній лабораторії мав їх 13 тисяч. Натомість він аналізував
відкриття інших і осмислював їхнє значення. Лавуазьє відкинув
флогістон і міазми, описав властивості кисню і водню і дав їм їхні
сучасні назви. Одним словом, вніс у хімію точність, ясність і
систематичність.
А його модне устаткування виявилося справді доволі доречним.
Упродовж багатьох років вони з мадам Лавуазьє займалися вкрай
складними дослідженнями, що вимагали найточніших замірів.
Наприклад, подружжя визначило, що, іржавіючи, предмет не втрачає
вагу, як вважалося тривалий час, а стає важчим — екстраординарне
відкриття. Предмет, що іржавіє, якимсь чином притягує елементарні
частки з повітря. Це відкриття вперше наштовхнуло на думку, що
матерію можна перетворити, але не можна знищити. Якщо ви спалите
зараз цю книжку, її матерія перетвориться на попіл і дим, але загальна
кількість речовини у світі залишиться незмінною. Такий принцип став
відомий як принцип збереження маси, і це була революційна ідея. На
жаль, вона збіглася в часі з іншою революцією — французькою, — в
якій Лавуазьє опинився зовсім не на тому боці.
Він був не лише членом ненависного «Генерального відкупу», але й з
ентузіазмом зводив стіну довкола Парижа — споруду, настільки
осоружну мешканцям, що найпершим, що зруйнували повстанці, була
саме вона. Скориставшись нагодою, Марат, який 1791 року став
лідером Національної асамблеї, виніс Лавуазьє звинувачувальний
вирок і зауважив, що того давно пора повісити. Незабаром
«Генеральний відкуп» ліквідували. Згодом Марата убила у ванні
молода жінка на ім’я Шарлотта Корде, яка вважала себе несправедливо
скривдженою, однак для Лавуазьє було вже надто пізно.
Епоха терору, й так досить значного, 1793 року досягла апогею. У
жовт­ні на гільйотину відправили Марію-Антуанетту. Наступного
місяця, коли Лавуазьє з дружиною обмірковували запізнілі плани втечі
до Шотландії, науковця арештували. У травні наступного року він
разом з іншими 31 генеральним відкупником постав перед
революційним трибуналом (у залі суду височів бюст Марата). Вісьмох
виправдали, а Лавуазьє та інших відразу ж відправили на площу
Революції (нині площа Згоди) — місце, де французькі гільйотини
працювали безупинно. Лавуазьє бачив, як відтяли голову його тестю, а
потім і сам піднявся на підвищення, скорившись своїй долі. Менш ніж
через три місяці, 27 липня, на тому ж місці й так само стратили
Робесп’єра, і епоха терору добігла кінця.
Через 100 років після смерті Лавуазьє в Парижі спорудили пам’ятник
науковцю, яким усі сильно захоплювалися, аж поки хтось не звернув
увагу, що він геть не схожий на оригінал. Під час допиту скульптор
визнав, що використав голову математика і філософа маркіза де
Кондорсе — мабуть, у нього була запасна, — сподіваючись, що ніхто
цього не помітить або ж, помітивши, не зважатиме. Припускаючи
друге, він мав рацію. Статуя Лавуазьє-Кондорсе простояла ще
півстоліття, аж до Другої світової війни, поки одного ранку її не зняли
й не переплавили як металобрухт.
На початку 1800-х років в Англії з’явилася мода вдихати оксид азоту,
або ж звеселяючий газ, після того як виявилося, що його вживання
«супроводжується вкрай приємним збудженням». Упродовж
наступного півстоліття він стане улюбленим наркотиком молоді. Одне
об’єднання вчених — Аскезіанське товариство — деякий час
захоплювалося не лише наукою. В театрах влаштовували «вечори
звеселяючого газу», під час яких добровольці могли «освіжитися»
щедрою дозою, а потім потішали публіку своїми смішними непевними
рухами.
Лише 1846 року хтось нарешті знайшов для оксиду азоту практичне
застосування як анестезії. Хто знає, скільки десятків тисяч людей
намарно страждали від нестерпного болю під ножем хірурга тільки
тому, що ніхто не збагнув найочевиднішого практичного застосування
цього газу.
Я згадую про це, аби підкреслити, що хімія, яка так далеко
просунулася в XVIII столітті, у перші десятиліття XIX-го сильно
збилася з курсу, що значною мірою нагадує те, що відбувалося з
геологією у перші роки XX-го. Почасти так сталося через брак
обладнання — наприклад, до другої половини століття не існувало
центрифуг, що обмежувало багато видів експериментів, — а почасти з
соціальних причин. Взагалі, хімія була наукою для підприємців, для
тих, хто мав справу з вугіллям, поташем37 і барвниками, а не для
джентльменів, які схилялися до геології, природної історії і фізики.
(Існувала невелика відмінність між континентальною Європою і
Британією, але лише невелика). Можливо, це й пояснює те, що одне з
найважливіших відкриттів століття — броунівський рух, що засвідчив
рухливу природу молекул, — належало не хімікові, а шотландському
ботаніку Роберту Броуну. (Саме Броун 1827 року зауважив, що
крихітні часточки пилку, опинившись у воді, постійно рухаються,
скільки б часу він не відстоював воду. Причина цього нескінченного
руху — а саме дія невидимих молекул — протягом тривалого часу
залишалася незбагненною).
Справи лише б погіршувалися, якби не один неймовірний персонаж,
граф фон Румфорд, який, попри свій величний титул, народився 1753
року в містечку Воберн, штат Массачусетс, під простим ім’ям
Бенджамін Томпсон. Томпсон був чоловіком хвацьким та амбітним, «з
привабливими рисами і поставою», інколи бував надзвичайно
хоробрим і спритним, водночас не обтяжував себе такими незручними
речами, як сумніви. 19-річним він одружився із заможною вдовою,
старшою за нього на 14 років, а коли вибухнула революція в колоніях,
нерозсудливо став на бік лоялістів і якийсь час шпигував для них.
Фатального 1776 року, опинившись під загрозою арешту «за
байдужість до справи свободи», він покинув дружину й дитину та
накивав п’ятами від натовпу антироялістів, озброєних відрами
гарячого дьогтю, мішками з пір’ям і щирим бажанням оздобити цим
усім Томпсона.
Спочатку він утік до Англії, згодом до Німеччини, де служив
військовим радником при уряді Баварії і справив на владу таке
враження, що 1791 року йому надали титул, охрестивши графом фон
Румфордом Священної Римської імперії. У Мюнхені Томпсон також
спроектував і заклав знаменитий парк, відомий як Англійський сад.
У проміжках між цими справами він знаходив час для чистої науки,
ставши головним світовим авторитетом з термодинаміки і першим,
хто пояснив принципи конвекції в рідинах і циркуляцію океанських
течій. Він також винайшов кілька корисних предметів, як-от
крапельну кавоварку, термобілизну і один із видів обігрівачів, досі
відомий як румфордський камін. 1805 року під час однієї з подорожей
до Франції він здобув прихильність мадам Лавуазьє, вдови Антуана-
Лорана, і одружився з нею. Цей шлюб виявився невдалим, і незабаром
вони розлучилися. Румфорд залишився у Франції, де 1814 року й
помер, шанований усіма, крім колишніх дружин.
Ми згадуємо про нього тому, що 1799 року, під час відносно
нетривалого перебування в Лондоні, він заснував Королівський
інститут, одне із безлічі наукових товариств, які наприкінці XVIII —
початку XIX століть виникали у всій Британії з дивовижною
швидкістю. Свого часу це була практично єдина установа, що активно
розвивала молоду науку хімію, і це відбувалося майже повністю
завдяки блискучому молодому вченому Гемфрі Деві, який після вступу
в товариство отримав звання професора хімії і швидко здобув
популярність як видатний лектор і результативний експериментатор.
Обійнявши посаду, Деві відразу почав відкривати один за одним нові
елементи: калій, натрій, магній, кальцій, стронцій і алюміній38. Він
відкрив так багато елементів не тому, що його постійно навідували
блискучі думки, а тому, що Деві розробив геніальний метод
розкладання речовин сталим електричним струмом — відомий зараз
як електроліз. Він відкрив 12 елементів, п’яту частину всіх відомих у ті
часи. Деві міг відкрити й більше, але, на жаль, ще в молодості в нього
з’явилася згубна звичка вдихати оксид азоту. Він так узалежнився від
газу, що вдихав його три-чотири рази на день. Урешті-решт, 1829 року
цей газ Деві і вбив.
На щастя, в інших місцях працювали тверезіші люди. Про природу
атома (досягнення, яке ми обговоримо пізніше) 1808 року першим
заговорив суворий квакер на ім’я Джон Дальтон, а 1811 року італієць із
розкішним оперним іменем — Лоренцо Романо Амадео Карло
Авоґадро, граф Кваренья і Черрето — зробив відкриття, яке в
майбутньому виявить свою важливість, а саме, що два однакові об’єми
газу будь-якого виду при однакових тиску й температурі містять
однакову кількість молекул.
Коли йдеться про привабливий завдяки своїй простоті закон
Авоґадро, як його стали називати, варто згадати два факти. По-перше,
це майбутня основа для точнішого вимірювання розміру й ваги атомів.
Використовуючи розрахунки Авоґадро, хіміки врешті-решт
спромоглися, по-перше, з’ясувати, що типовий атом має в діаметрі
0,000000008 сантиметра, що насправді надзвичайно мало. І, по-друге,
близько 50 років про цей закон майже ніхто не знав39.
Почасти так сталося тому, що Авоґадро був самітником — працював
один, дуже мало переписувався з колегами-ученими, видав лише
кілька статей і не відвідував наукові конференції, — але причина
також полягала в тому, що наукові конференції в ті часи майже не
проводили, а наукових журналів із хімії, в яких можна було
друкуватися, не було. Це надзвичайно дивний факт. Промислова
революція значною мірою розгорталася завдяки поступу хімії, однак
упродовж десятиліть як наука вона ледве животіла.
Лондонське хімічне товариство заснували лише 1841 року, а його
журнал став регулярно виходити лише з 1848 року. В ті часи більшість
наукових товариств Англії — Геологічне, Географічне, Зоологічне,
Садівниче і Ліннеївське (для натуралістів і ботаніків) — діяли
принаймні по 20 років, а деякі й більше. Інститут хімії, заклад-
конкурент, з’явився лише 1877 року, через рік після заснування
Американського хімічного товариства. Позаяк становлення хімії
тривало так повільно, революційне відкриття Авоґадро 1811 року
стало відомим лише після першого міжнародного хімічного конгресу
1860 року в Карлсруе.
Позаяк хіміки тривалий час працювали в ізоляції, появі загальних
назв передувало чимало часу. Ще в другій половині століття формула
H2O2 в одного хіміка означала воду, а в другого перекис водню.
Формула С2Н4 позначала як етилен, так і метан. Навряд чи існувала
хоча б одна молекула, яку скрізь позначали б однаково.
Хіміки також користувалися приголомшливою кількістю різних
символів і скорочень, часто вигаданих ними самими. Швед Є. Я.
Берцеліус допоміг впорядкувати ці справи, запропонувавши, аби
скорочені назви елементів ґрунтувалися на їхніх грецьких або
латинських назвах, ось чому абревіатура для заліза — це Fe (від
латинського ferrum), а для срібла — Ag (від латинського argentum). Той
факт, що чимало інших абревіатур відповідають їхнім англійським
назвам (N — nitrogen, O — oxygen, H — hydrogen тощо), свідчить про
велику кількість латинізмів у англійській мові, а не про вищий статус
останньої. Для позначення кількості атомів у молекулі Берцеліус
використовував надрядкову індексацію, наприклад Н20. Пізніше, без
будь-яких особливих причин, почали використовувати підрядкову
цифрову індексацію: Н20.
Незважаючи на епізодичні спроби навести лад, у другій половині XIX
століття в хімії панував безлад, ось чому всі зраділи, коли на
науковому горизонті з’явився дивакуватий і божевільний на вигляд
професор Санкт-Петербурзького університету Дмитро Іванович
Менделєєв.
Менделєєв народився 1834 року в Тобольську, далеко на заході
Сибіру, в освіченій, доволі заможній і дуже великій родині — такій
великій, що історія не може назвати точну кількість дітей у ній: в
одних джерелах йдеться про чотирнадцять, у других стверджується,
що їх було сімнадцять. Однак усі автори сходяться на тому, що Дмитро
був наймолодшим. Але Менделєєвим не завжди щастило. Коли Дмитро
був маленьким, його батько, директор місцевої школи, осліп, і матері
довелося шукати роботу. Ця, безсумнівно, надзвичайна жінка врешті
очолила успішний скловиробний завод.
 Все було гаразд аж до 1848 року, коли завод згорів і сім’я почала
бідувати. Сповнена рішучості дати наймолодшому сину освіту,
невгамовна пані Менделєєва з юним Дмитром вирушили попутним
транспортом до Санкт-Петербурга, розташованого за 3 тисячі
кілометрів — така відстань відділяє Лондон і Екваторіальну Гвінею — і
влаштувала сина в Педагогічний інститут. Виснажена
випробуваннями, які випали на її долю, жінка незабаром померла.
Менделєєв сумлінно вчився і після закінчення навчання отримав
посаду в місцевому університеті. Він виявився компетентним, але не
особливо видатним хіміком, відомий радше завдяки своєму
розкошланому волоссю і довжелезній бороді, яку підстригав лише раз
на рік, аніж своїми успіхами в лабораторії.
Проте 1869-го, у 35-річному віці, Менделєєв задля розваги почав
систематизувати хімічні елементи. В той час елементи зазвичай
групували двома способами — або за атомною вагою (опираючись на
закон Авоґадро), або за загальними властивостями (наприклад, метали
або гази). Прорив, якого досяг Менделєєв, полягав у тому, що він зміг
об’єднати й те, й те в одній таблиці.
Як часто трапляється в науці, цей принцип вже був винайдений за
три роки до цього англійським хіміком-аматором, якого звали Джон
Ньюлендс. Він зауважив, що коли елементи розташувати за вагою,
певні їхні властивості — доволі гармонійно — повторюються на
кожній восьмій позначці шкали. Трохи нерозсудливо, тому що така
ідея була ще не на часі, Ньюлендс назвав це явище законом октав через
подібність до октав фортепіанної клавіатури. Можливо, підхід,
запропонований Ньюлендсом, мав певний сенс, але ідею визнали
абсолютно безглуздою, і над нею почали всюди кепкувати. Під час
наукових зібрань дотепники інколи запитували Ньюлендса, чи не
зіграють його елементи якусь мелодію. Збентежений Ньюлендс
припинив наполягати на своїй ідеї і невдовзі зник із наукового обрію.
Менделєєв використав трохи інший підхід, розташовуючи по сім
елементів у групі, але керуючись тими самими міркуваннями.
Несподівано ідея виявилася блискучою і на диво перспективною.
Позаяк властивості повторювалися періодично, відкриття стали
називати періодичною таблицею.
 Подейкують, що Менделєєва наштовхнула на цю думку карткова гра,
яку у Північній Америці називають солітером, а в інших краї­нах —
пасьянсом, і під час якої карти розкладають горизонтально за мастю й
вертикально за званням. Використавши подібний підхід, хімік розклав
елементи горизонтальними рядами, які назвав періодами, і
вертикальними стовпчиками, що отримали назву групи. Це відразу ж
продемонструвало одні зв’язки при читанні зверху вниз та другі — при
читанні від одного краю ряду до іншого. Вертикальні стовпчики
об’єднували речовини з подібними властивостями. Таким чином мідь
розташовується над сріблом, а срібло — над золотом через їхню
хімічну спорідненість як металів, а гелій, неон і аргон опинилися в
іншому стовпчику, де розміщено гази. (Насправді формальний
порядок розташування елементів визначається властивістю, яку
називають валентність, і якщо ви хочете в цьому розібратися, вам
доведеться записатися на вечірні курси). В горизонтальних рядах
розташовані елементи за порядком зростання кількості протонів у
ядрах — це називається їхнім атомним номером.
Про будову атомів і важливість протонів йдеться у наступному
розділі; а наразі вам потрібно лише зрозуміти сам принцип
розташування: у водню лише один протон, отож його атомний номер
— 1, і він стоїть у таблиці першим; в урану — 92 протони, тож його
атомний номер — 92. В цьому сенсі, як зауважив Філіп Болл40, хімія —
по суті, це лише справа підрахунку. (Атомний номер, до речі, не слід
плутати з атомною вагою, яка означає кількість протонів і нейтронів у
певному елементі).
Однак невідомого й незрозумілого ще було чимало. Водень —
найпоширеніший елемент у Всесвіті, проте ніхто не здогадувався про
це протягом наступних 30 років. Гелій, другий за розповсюдженням
елемент, відкрили лише за рік до цього, 1868-го, — раніше про його
існування теж навіть не здогадувалися, — але не на Землі, а на Сонці,
де цей елемент виявили за допомогою спектроскопа під час сонячного
затемнення, і саме тому назвали на честь грецького бога сонця Геліоса.
В лабораторії гелій не могли виокремити аж до 1895 року. Але попри
це, завдяки винаходу Менделєєва хімія твердо стала на ноги.
Для більшості з нас періодична таблиця — красива абстракція, але
вона відразу ж внесла лад і ясність для хіміків, що годі переоцінити.
«Безсумнівно, періодична таблиця хімічних елементів – це
найелегантніша з будь-коли розроблених систем», — писав Роберт І.
Кребс у «Історії та використанні земних хімічних елементів» — і ви
знайдете подіб­ні компліменти практично в кожній надрукованій праці
з історії хімії.
Нині ми маємо «120 або близько того» відомих елементів: 92, що
трапляються у природі, плюс майже 30, створених у лабораторіях.
Точна кількість хімічних елементів — питання трохи суперечливе,
тому що синтезовані елементи існують лише мільйонні частки
секунди, й хіміки інколи сперечаються, виявили їх насправді чи ні. В
часи Менделєєва було відомо про 63 елементи, але, як досвічений
науковець, він, звісно, розумів, що відомі тоді елементи не створювали
цілісної картини і що чимало складових ще бракує. Його таблиця із
приємною точністю передбачила, де розташовуватимуться нові
елементи, коли їх виявлять.
Ніхто, до речі, не знає, скільки елементів ще може виявитися, проте
елементи з атомним номером, більшим за 168, вважають
«гіпотетичним припущенням»; але напевно можна сказати одне: всі
виявлені елементи чудово вписуються у велику систему Менделєєва.
Але XIX століття приховувало ще один, останній важливий сюрприз
для хіміків. Усе почалося 1896 року, коли у Парижі А. Беккерель41
випадково залишив у шухляді столу пакетик із солями урану на
загорнутій у папір фотографічній пластині. Коли за деякий час він
дістав пластину, то зі здивуванням виявив, що солі випалили на ній
сліди, неначе засвітили пластину. Солі мали якесь випромінювання.
Попри важливість виявленого, Беккерель вчинив доволі дивно:
доручив досліджувати це явище одній із аспіранток. На щастя, цією
аспіранткою виявилася емігрантка з Польщі Марія Кюрі. Працюючи
разом зі своїм новим чоловіком П’єром, Кюрі виявила, що певні види
гірських порід постійно виділяють значну кількість енергії, однак не
зменшуються за розмірами і не змінюються жодним помітним
способом. Ані вона, ані її чоловік не знали одного — цього не знав
ніхто, аж поки в наступному десятилітті не розтлумачив Айнштайн, —
гірські породи надзвичайно ефективно перетворюють масу на енергію.
Марія Кюрі охрестила цей ефект «радіоактивністю». У процесі роботи
подружжя Кюрі також відкрило два нові елементи — полоній,
названий на честь батьківщини Марії, і радій. Подружжя Кюрі й
Беккерель 1903 року отримали Нобелівську премію з фізики. (А 1911
року Марію Кюрі нагородили другою премією, в галузі хімії; вона
єдина людина, яка мала премію і з хімії, і з фізики).
В університеті Мак-Ґілла в Монреалі новими радіоактивними
матеріалами зацікавився молодий новозеландець Ернест Резерфорд.
Разом із колегою на ім’я Фредерік Содді він виявив, що невелика
кількість цих речовин містить величезні запаси енергії, а земне тепло
значною мірою зумовлене радіоактивним розпадом. Науковці також
виявили, що радіоактивні елементи розпадаються на інші елементи —
скажімо, одного дня у вас є атом урану, а наступного дня він
перетворюється на атом свинцю. Це було справді неймовірно. Це була
алхімія в чис­тому вигляді; ніхто навіть не уявляв, що такі речі можуть
відбуватися природно і спонтанно.
Прагматичний Резерфорд першим зрозумів, як практично
застосувати це явище. Він зауважив, що для розпаду будь-якого зразка
радіоактивного матеріалу завжди потрібна та сама кількість часу —
славно­звісний період напіврозпаду42, — і що незмінний, постійний
темп цього розпаду можна використовувати на зразок годинника.
Визначивши сучасний рівень радіоактивності речовини і знаючи
швидкість її розпаду, можна вирахувати вік породи. Резерфорд
дослідив уранініт (основ­ний елемент уранової руди) і виявив, що йому
700 мільйонів років, — а це значно більше за вік, який більшість людей
була готова дати Землі.
Навесні 1904 року Резерфорд поїхав до Лондона, аби прочитати
лекцію в Королівському інституті — високошанованій організації,
заснованій графом фон Румфордом лише за 105 років до цього, в епоху
пудр і перук, яка здавалася тоді далекою ерою порівняно з
працелюбним і розсудливим пізнім періодом вікторіанської епохи.
Резерфорд хотів розповісти про свою нову теорію радіоактивного
розпаду та продемонструвати уламок уранініту.
Доволі тактовно, — беручи до уваги поважний вік лорда Кельвіна,
який відвідував зібрання, хоч і не завжди прокидався під час виступів,
— Резерфорд зауважив, що, згідно із припущенням самого Кельвіна,
відкриття нового джерела тепла може повністю змінити розрахунок
віку Землі. Резерфорд таке джерело виявив. Завдяки радіоактивності
Земля може бути, — і цілком очевидно, що є — значно старішою, ніж
24 мільйони років, за останніми розрахунками Кельвіна.
Кельвін засяяв, почувши шанобливу доповідь Резерфорда, але, по
суті, поставився до неї байдуже. Він до останнього дня свого життя не
визнав перерахунку і вважав своє дослідження про вік Землі
найглибшим і найважливішим внеском у науку — значно суттєвішим,
аніж його праці з термодинаміки.
Як і більшість наукових революцій, нові відкриття Резерфорда не
отримали одностайного схвалення. Джон Джолі з Дубліна до першої
половини 1930-х років, тобто до своєї смерті, наполягав на тому, що
вік Землі не перевищує 89 мільйонів років. Інших непокоїло те, що
Резерфорд назвав надто тривалий період.
Але навіть із появою методу радіометричного датування, як стали
називати визначення віку за етапом радіоактивного розпаду,
знадобилися ще десятки років, перш ніж ми дізналися про справжній
вік Землі, що становить мільярди років. Наука звернула на правильний
шлях, але все ще далеко від мети.
Кельвін помер 1907 року. Цього року також не стало Дмитра
Менделєєва. Як і Кельвін, він залишив у минулому свої плідні праці,
але, на відміну від лорда, Менделєєв не так спокійно провів свої похилі
літа. З віком він ставав усе ексцентричнішим — відмовлявся визнавати
існування радіації, електронів і багато інших нових і складних
відкриттів. В останні десятиліття свого життя науковець переважно
вилітав роздратований із лабораторій і лекційних зал усієї Європи.
1955 року на його честь назвали елемент 101 — менделевій. «Влучна
назва, — за­уважив Пол Стразерн, — це ж нестабільний елемент».
Радіація, звісно ж, продовжувала існувати і виявляла свої
властивості доволі неочікуваним способом. На початку 1900-х у П’єра
Кюрі почали з’являтися характерні ознаки променевої хвороби —
зокрема, тупі болі в кістках і хронічне нездужання, — які, безсумнівно,
призвели б до ще більших неприємностей. Однак ми ніколи напевно
цього не дізнаємося, тому що 1906 року він загинув під колесами
екіпажа, переходячи вулицю у Парижі.
Марія Кюрі присвятила решту життя дослідженням радіоактивності
та брала участь у створенні знаменитого Радієвого інституту при
Паризькому університеті, відкритого 1914 року. Попри дві Нобелівські
премії, їй так і не запропонували стати членом Академії наук, значною
мірою через те, що після смерті П’єра вона стала коханкою одруженого
фізика і не приховувала цього, шокуючи навіть французів, — або
принаймні тих стариганів, які очолювали академію, а це, мабуть, дещо
інше.
Тривалий час вважали, що все, наділене такою дивовижною енергією,
як радіоактивність, має бути цілющим. Виробники зубної пасти і
проносних засобів упродовж багатьох років додавали до своїх
продуктів радіоактивний торій, і принаймні до кінця 1920-х років
готель «Ґлен спрінґс» у нью-йоркському районі Фінґер Лейкс (як, поза
сумнівом, і чимало інших) з гордістю рекламував терапевтичні
властивості своїх «радіоактивних мінеральних джерел». Радіоактивні
речовини заборонили використовувати у споживчих товарах лише
1938 року. Але для Марії Кюрі було вже занадто пізно, 1934 року вона
померла від лейкемії. Насправді дія радіації є такою згубною і
тривалою, що навіть нині папери Марі Кюрі, укладені 1890 року, —
куховарські книжки також, — випромінюють небезпеку. Її зошити з
лабораторними записами зберігають у покритих свинцем коробках, а
люди, які хочуть побачити ці записи, повинні вбирати захисний одяг.
Завдяки самовідданій праці перших учених-атомників із високим,
хоч і не усвідомленим тоді ризиком для життя, на початку ХХ століття
стало зрозуміло, що Земля, безсумнівно, у поважному віці, хоча
минуло ще півстоліття, поки люди дізналися, наскільки поважним є
цей вік. Наука тим часом крокувала в нову еру — атомну.

36
Одна унція дорівнює 28,35 грама. — Прим. пер.
37
Поташ — одна із назв карбонату калію, який у хімічній промисловості використовують
здебільшого для виробництва добрив. — Прим. пер.
38
Назва алюмінію спричинила певне збентеження через нехарактерні для Деві сумніви.
Відкривши елемент 1808 року, він назвав його «алюміум». Через чотири роки чомусь
передумав і змінив назву на «алюмінум». Американці спокійно прийняли новий термін, проте
багатьом британцям не подобалося слово, оскільки вони вважали, що ця назва порушує схему
називання елементів із традиційним закінченням на -ium (sodium — натрій, calcium —
кальцій, strontium — стронцій), тому британці додали ще одну голосну й додатковий склад.
Серед інших досягнень Деві є також винахід безпечної лампи для шахтарів.
 39
Значно пізніше завдяки цьому закону стало можливе визначення так званого числа
Авоґадро — основної одиниці виміру в хімії, — названого так після смерті вченого. Воно
відповідає кількості молекул в 2,016 грама водню (або такого ж об’єму будь-якого іншого газу)
і складає 6,0221367 × 1023 — страшенно велика цифра. Студенти-хіміки завжди любили
розважатися, намагаючись наочно показати, наскільки це число велике, тож я можу
повідомити, що: саме такою кількістю зерен попкорну можна вкрити Сполучені Штати шаром
завтовшки майже 15 кілометрів, саме така кількість повних чашок води міститься в Тихому
океані і саме така кількість бляшанок з-під напоїв, складених штабелями, утворила б на Землі
шар заввишки близько 322 кілометрів. А ще саме такої кількості американських центів
вистачить, аби зробити кожного мешканця Землі доларовим мільярдером. Це справді велике
число.
40
Філіп Болл — відомий британський науковець, редактор-консультант журналу Nature. —
Прим. пер.
41
Антуан Беккерель — французький фізик, лауреат Нобелівської премії і один із
першовідкривачів радіації. — Прим. пер.
42
Якщо ви коли-небудь замислювалися над тим, як атоми визначають, яким 50 відсоткам
доведеться загинути, а які врятуються до наступного разу, то відповідь полягає в тому, що
поняття періоду напіврозпаду ввели лише для зручності під час підрахунку — це щось на
зразок актуарної таблиці елементарних часток. Уявіть, що у вас є зразок матерії з періодом
напіврозпаду 30 секунд. Це не означає, що кожен атом зразка існуватиме винятково протягом
30 або 60, або 90 секунд, або якогось іншого чітко визначеного часу. Кожен атом існуватиме
протягом довільного періоду часу, не обов’язково кратного 30; він може проіснувати ще дві
секунди або ж протриматися декілька років, десятиліть або століть. Ні­хто не скаже скільки.
Натомість ми можемо стверджувати, що інтенсивність розпаду загалом така, що половина
атомів зникає кожні 30 секунд. Це середній показник; іншими словами, це стосується будь-якої
великої вибірки. Наприклад, одного дня хтось вирахував, що період напіврозпаду
американських десятицентових монет становить приблизно 30 років.
Частина третя
Світанок нової ери
Фізик — це спосіб атомів думати про атоми.
Невідомий автор
8. Всесвіт Айнштайна

Наприкінці ХІХ століття науковці могли втішено констатувати, що

розгадали більшість таємниць фізичного світу, — згадаймо хоча б
електрику, магнетизм, гази, оптику, акустику, кінетику і статистичну
фізику, — і все це впало до їхніх ніг у зразковому стані. Науковці
відкрили рентгенівські й катодні промені, електрон і радіо­активність,
винайшли ом, ват, кельвін, джоуль, ампер і крихітний ерґ.
Якщо щось було придатне до коливання, прискорення, пертурбації,
дистиляції, поєднання, зважування або перетворення на газ, то вчені
це все вже зробили, сформулювавши чимало універсальних законів,
таких важливих і величних, що англійською ми й досі пишемо їх із
великої літери: Електромагнітна польова теорія світла, Закон
еквівалентів Ріхтера, Закон Шарля для ідеального газу, Закон
сполучених посудин, Нульовий закон термодинаміки, Концепція
валентності, Закони діючих мас та безліч інших.
Весь світ брязкав і пихкав механізмами й інструментами,
винайденими геніальними вченими. Чимало розумних людей вважали,
що науковцям уже майже нічого робити.
Коли 1875 року молодий німець із Кіля на ім’я Макс Планк
вирішував, чому саме присвятити життя: математиці чи фізиці, його
щиросердно відмовляли братися за фізику, позаяк усі визначні
відкриття тут уже зроблені.
Майбутнє століття, переконували його, буде століттям уточнення і
вдосконалення, а не революцій. Планк не послухав. Він почав вивчати
теоретичну фізику й цілком поринув у дослідженням ентропії —
фізичної величини в основі термодинаміки, яка здавалася
честолюбному молодикові доволі перспективною43. 1891 року Планк
оприлюднив перші результати своїх праць і страшенно збентежився,
довідавшись, що всі важливі дослідження ентропії вже зробив
скромний науковець Дж. Віл­лард Ґіббс із Єльського університету.
Ґіббс, мабуть, найблискучіша постать із тих, про кого більшість
людей ніколи не чули. Сором’язливий настільки, що його майже не
помічали, Ґіббс провів усе життя, за винятком трьох років навчання в
Європі, в межах трьох кварталів, де були його будинок і кампус
Єльського університету в Нью-Гейвені, штат Коннектикут. Упродовж
перших 10 років роботи в Єлі Ґіббс навіть не поклопотався про
отримання зарплатні. (У нього були власні кошти). З 1871 року,
відколи він обійняв посаду професора в університеті, і до його смерті
1903 року на курс Ґіббса записувалося в середньому трохи більше
одного студента на семестр. Зрозуміти написану ним книжку було
важко, а використані Ґіббсом познач­ки багато хто вважав
незрозумілими. Проте незграбні формулювання приховували
унікальні проникливі думки.
У 1875–1878 роках Ґіббс оприлюднив серію монографій під
загальною назвою «Про рівновагу гетерогенних субстанцій», у яких
блискуче виклав принципи термодинаміки, можна сказати, майже
всього — «газів, сумішей, поверхонь, твердих тіл, фазових переходів...
хімічних реакцій, електрохімічних комірок, випадання в осад і
осмосу», — перераховує Вільям Г. Кроппер. По суті, Ґіббс показав, що
термодинаміка є прикладною не тільки до тепла і енергії в масштабах
великих і шумних парових машин, а й існує на атомному рівні
хімічних реакцій і має доволі важливе значення. «Рівновагу» Ґіббса
назвали «основами термодинаміки», проте з причин, незбагненних для
нас, Ґіббс вирішив на­друкувати результати своїх революційних
досліджень у «Працях Коннектикутської академії мистецтв і наук»
(«Transactions of the Connecticut Academy of Arts and Sciences») —
журналі, якому вдавалося залишатися непомітним навіть у
Коннектикуті, і саме тому Планк дізнався про дослідження Ґіббса із
запізненням.
Незламний — ну, гаразд, можливо, трішки надламаний, — Планк
звернувся до інших тем44. Ми повернемося до них за мить, а зараз
маємо на хвильку (але у справах!) завітати до Клівленда, штат Огайо, й
зазирнути до установи, що називалася тоді Школою прикладних наук
Кейза. Саме там у 1880-х роках фізик Альберт Майкельсон за
допомогою приятеля-хіміка Едварда Морлі провів серію
експериментів, отримавши цікаві й бентежливі результати, які згодом
матимуть величезний вплив на більшість майбутніх подій.
Майкельсон і Морлі, хоч і ненавмисно, по суті, підірвали давню віру
в існування певної субстанції, названої світлоносним ефіром, —
стабільної, невидимої, невагомої, невідчутної, що, як вважали,
просочує весь Всесвіт, але, на жаль, абсолютно нереальної. Описаний
Декартом, прийнятий Ньютоном і відтоді шанований майже всіма,
ефір посідав центральне місце у фізиці XIX століття, бо дозволяв
пояснити, як світло проходить крізь порожнечу простору. Його
особливо потребували в 1800-х роках, тому що світло й
електромагнетизм почали розглядати як хвилі, тобто певний різновид
вібрацій. А вібрації повинні відбуватися в чомусь; ось як виникла
потреба в ефірі та тривала віра в нього. Ще 1909 року видатний
англійський фізик Дж. Дж. Томсон стверджував: «Ефір — це не витвір
фантазії спекулятивного філософа; він необхідний для нас так само, як
повітря, яким ми дихаємо» — і це більш ніж 4 роки потому, як
науковці абсолютно беззаперечно довели, що його не існує. Одним
словом, люди й справді аж прикипіли до ефіру.
Якби вам захотілося проілюструвати уявлення про Америку ХІХ
століття як про країну можливостей, ви навряд чи знайдете кращий
приклад, ніж життя Альберта Майкельсона. Він народився 1852 року
на польсько-німецькому прикордонні в родині бідних єврейських
крамарів, ще дитиною разом із батьками переїхав до Сполучених
Штатів і виріс у наметовому містечку на каліфорнійських копальнях,
де під час «золотої лихоманки» його батько торгував галантереєю.
Надто бідний, щоб заплатити за коледж, Майкельсон вирушив до
Вашингтона, округ Колумбія, і почав тинятися поблизу Білого дому,
аби перестріти президента Улісса С. Ґранта під час його щоденної
прогулянки. (Це було значно наївніше століття). Під час своїх
прогулянок Майкельсон здобув таку прихильність президента, що той
погодився дати йому безкоштовне місце у Військово-морській академії
США. Саме там хлопець вивчав фізику.
Десять років потому, вже ставши професором у Клівлендській школі
прикладних наук, Майкельсон зацікавився вимірюванням того, що
називають рухом ефіру, — це щось на зразок зустрічного вітру,
викликаного об’єктами, що прокладають собі шлях через простір.
Одне з припущень ньютонівської фізики полягало в тому, що
швидкість світла, що рухається в ефірі, повинна змінюватися, якщо
спостерігач наближається до джерела світла або віддаляється від нього,
але ніхто ще не здогадався, як це виміряти. Майкельсону спало на
думку, що напрям руху Землі довкола Сонця щопівроку змінюється на
протилежний, отож якщо виконати ретельні виміри у протилежні
пори року та порівняти швидкість руху світла, можна отримати
відповідь.
Він умовив Олександра Ґрема Белла, який нещодавно винайшов
телефон і завдяки цьому розбагатів, профінансувати створення
оригінального і надчутливого приладу власної конструкції
Майкельсона, названого інтерферометром, який міг з великою
точністю виміряти швидкість світла. Потім, за допомогою
талановитого, але скромного Морлі, Майкельсон розпочав
скрупульозні вимірювання, які тривали багато років. Робота ця була
делікатною і виснажливою, на якийсь час припинилася через
нетривалу, але серйозну нервову перевтому науковця, але до 1887 року
дослідники таки отримали результати. Вони виявилися зовсім не
такими, як очікували вчені.
Як написав астрофізик із Каліфорнійського технологічного інституту
Кіп С. Торн: «Швидкість світла виявилася однаковою на всіх
напрямках і в усі пори року». Це був перший за 200 років — саме так,
точнісінько за 200 років — натяк на те, що закони Ньютона діють не
завжди і не скрізь. Результат досліду Майкельсона—Морлі став, за
словами Вільяма Г. Кроппера, «напевне, найвідомішим негативним
результатом у всій історії фізики». За цю роботу Майкельсон отримав
Нобелівську премію з фізики — і став першим американцем,
номінованим на цю премію, — щоправда, через 20 років після
відкриття. А до цього визнан­ня досліди Майкельсона—Морлі, наче
прикрий запах, були на задвірках наукової думки.
Дивовижно, але, незважаючи на свої відкриття, на початку ХХ
століття Майкельсон був одним із тих, хто вважав, що наука себе
вичерпала і науковцям залишається «лише додати кілька башточок і
шпилів та змайструвати декілька прикрас для даху», за словами одного
з авторів журналу Nature.
Насправді ж світ готувався увійти в століття науки, в якій чимало
людей взагалі нічого не тямлять і ніхто не буде здатен охопити все.
Науковці незабаром виявлять, що заплуталися в загадковому світі
частинок і античастинок, де речі з’являються і зникають упродовж
відтинків часу, порівняно з якими наносекунди здаються занадто
розтягнутими й буденними, — у світі, де все незнайоме. Наука
перейшла зі світу макрофізики, де предмети можна побачити,
потримати й виміряти, у світ мікрофізики, в якому явища
відбуваються з незбагненною швидкістю і в масштабах, які годі навіть
уявити. Ми стояли на порозі квантового століття, і першим, хто
прочинив двері, став досі безталанний Макс Планк.
1900 року, працюючи фізиком-теоретиком у Берлінському
університеті, 42-річний Планк оприлюднив нову «квантову теорію»,
згідно з якою енергія — не безперервний рух на зразок потоку води, а
надходження відособленими частинами, які він назвав квантами. Це
була справді нова концепція, до того ж неймовірно вдала. Незабаром
вона допоможе вирішити загадку експериментів Майкельсона-Морлі,
позаяк покаже, що світло, врешті-решт, не мусить бути хвилею. А у
віддаленій перспективі ця концепція стане фундаментом всієї сучасної
фізики. В кожному разі, це був перший сигнал про те, що світ починає
змінюватися.
Але поворотним пунктом — зорею нового століття — став 1905 рік,
коли в німецькому фізичному журналі Annalen der Physik надрукували
низку статей молодого швейцарського чиновника, не пов’язаного з
жодними університетами, який не мав доступу до лабораторій і бібліо­-
тек, більших за національне патентне бюро в Берні, де цей чоловік
працював технічним експертом третього класу. (Заяву про підвищення
рангу до другого класу незадовго до цього відхилили).
Звали його Альберт Айнштайн, і протягом лише одного цього
багатого на події року він надіслав до журналу 5 своїх досліджень, 3 з
яких, за словами Ч. П. Сноу, «належали до найвидатніших праць в
історії фізики», — а саме дослідження фотоелектричного ефекту за
допомогою нової квантової теорії Планка, аналіз поведінки дрібних
часточок у зваженому стані (відомому як броунівський рух), і основи
спеціальної тео­рії відносності.
За перше дослідження його автор отримав Нобелівську премію, воно
пояснило природу світла (а також наблизило появу телебачення)45.
Друге містило доказ існування атомів — факт, щодо якого, як це не
дивно, тоді ще сперечалися. А третє просто змінила світ.
Айнштайн народився 1879 року в місті Ульмі на півдні Німеччини, але
зростав у Мюнхені. В ранній період життя мало що свідчило про його
майбутній геній. У 1890-х роках електротехнічний бізнес батька Айн­-
штайна почав занепадати, і родина переїхала до Мілана, але Альберт,
тоді вже підліток, виїхав до Швейцарії, щоб продовжити навчання, —
хоча з першої спроби не зміг навіть скласти вступний іспит. Щоб
уникнути призову до армії, 1896 року він відмовився від німецького
громадянства і вступив до Цюріхського політехнічного інституту на
чотирирічний курс для майбутніх викладачів природничих наук у
середніх школах. Він був здібним, але аж ніяк не блискучим студентом.
Айнштайн закінчив інститут 1900 року і вже за декілька місяців
почав надсилати статті до Annalen der Physik. Його перша робота про
фізику рідин у соломинках для пиття (треба ж!) з’явилася в одному
номері із дослідженням Планка про квантову теорію. З 1902-го до 1904
року Айнштайн видав низку праць зі статистичної механіки й лише
потім дізнався, що скромний, але працьовитий Дж. Віллард Ґіббс із
Коннектикуту зробив те саме 1901 року, оприлюднивши результати у
праці «Елементарні основи статистичної механіки».
Альберт закохався у свою однокурсницю, угорку Мільову Маріч.
Власну позашлюбну дочку, яка народилася 1901 року, вони потай
віддали на вдочеріння. Айнштайн ніколи не бачив свою дитину. Через
два роки Айштайн і Мільова одружилися. Між цими двома подіями
Айн­штайн влаштувався на роботу у швейцарське патентне бюро, де й
працював наступні сім років. Робота йому подобалася: вона була
досить цікавою, щоб задіяти розум, але не такою напруженою, щоб
перешкодити заняттям фізикою. Ось у таких умовах 1905 року
Айнштайн створив спеціальну теорію відносності.
«Питання електродинаміки рухомих тіл» — одна з найунікальніших
наукових публікацій, що коли-небудь бачили світ, — як за стилем
викладу, так і за змістом. У ній не було посилань чи цитат, майже не
було математичних формул, не було і згадок про праці, які передували
дослідженню або вплинули на нього, й автор згадував про допомогу
лише однієї людини — колеги з патентного бюро Мішеля Бессо.
Здавалося, писав Ч. П. Сноу, що «Айнштайн дійшов до цих висновків
лише завдяки абстрактним роздумам, без допомоги інших, не
слухаючи нікого. Дивовижно, але значною мірою саме так він і
зробив».
Його знамените рівняння Е = mс2 у цій праці відсутнє, але воно
з’являється у стислому доповненні, яке Айнштайн написав декілька
місяців потому. Як ви пам’ятаєте зі шкільних часів, Е в цьому рівнянні
означає енергію, m — масу, а с2 — швидкість світла у квадраті.
Найпростішими словами, це рівняння означає, що маса й енергія
еквівалентні. Це дві форми того самого: енергія — звільнена матерія; а
матерія — енергія, що очікує на звільнення. Позаяк с2 (швидкість
світла, помножена сама на себе) — це насправді величезне число,
рівняння означає, що величезна — по-справжньому величезна —
кількість енергії є в кожному матеріальному предметі46.
Ви можете й не вважати себе велетнем, але якщо ви доросла людина
середньої комплекції, всередині вашого тіла міститься не менше 7 ×
1018 джоулів енергії — цього досить, щоб вибухнути з силою 30 дуже
великих водневих бомб, за умови, що ви знаєте, як вивільнити цю
енергію і справді захочете це зробити. Все, що нас оточує, містить таку
енергію. Ми просто не вміємо її вивільняти. Навіть атомна бомба —
енергетично найактивніша річ, яку ми дотепер створили, — звільняє
менше одного відсотка тієї енергії, яку могла б виділити, якби ми були
більш розумними.
З-поміж безлічі іншого, теорія Айнштайна пояснила механізм радіо­-
активності: як уламок урану може безперервно випускати
високоенергійні промені і не танути, наче грудка криги. (Це можливо
завдяки високій ефективності перетворення маси в енергію за
формулою Е = mс2). Теорія також пояснила, чому зірки горять
мільярди років, не вичерпуючи палива (та сама формула). Одним
махом, за допомогою простої формули, Айнштайн подарував геологам
і астрономам розкіш оперувати мільярдами років. Але найголовніше
те, що спеціальна тео­рія відносності показала, що швидкість світла є
постійною і граничною. Ніщо не може її перевищити. Теорія
відносності пролила світло (я не збирався каламбурити) на саму суть
природи Всесвіту. І, аж ніяк не випадково, вона вирішила проблему
світлоносного ефіру, остаточно поясню­ючи, що його не існує.
Айнштайн подарував нам Всесвіт, який ефіру не потребував.
 Фізики зазвичай не надто уважні до заяв якихось там службовців
швейцарського патентного бюро, тому, незважаючи на велику
кількість корисної інформації, що містилася в них, статті Айнштайна
майже нікого не зацікавили. Щойно розгадавши декілька найбільших
загадок Всесвіту, Айнштайн спробував влаштуватися лектором в
університет, але його кандидатуру відхилили, згодом хотів
влаштуватися вчителем у середню школу, але й тут йому відмовили.
Тож Айнштайн повернувся на свою посаду технічного експерта
третього класу — але, звісно ж, не припинив думати. Він навіть
близько не підійшов до вирішення всіх питань.
Якось поет Поль Валері запитав Айнштайна, чи є в нього записник для
занотовування ідей. Айнштайн подивився на нього зі щирим
здивуванням. «О, це зайве, — відповів він. — Ідеї в мене з’являються
нечасто». Мабуть, зайве нагадувати, що коли вони в нього таки
з’являлися, зазвичай були геніальними. Наступна ідея Айнштайна
стала найвеличнішою серед тих, що будь-коли комусь спадали на
гадку, — насправді найвеличнішою з великих, як пишуть Бурс, Мотц і
Вівер у об’ємній історії атомної фізики. «Як витвір одного розуму, —
написали вони, — це, безсумнівно, найвище інтелектуальне
досягнення людства», — що, звісно ж, є найкращим компліментом.
Подейкують, що 1907 року Альберт Айнштайн побачив, як робітник
упав із даху, і це наштовхнуло його на роздуми про проблему
гравітації. На жаль, як і багато схожих цікавих історій, ця здається
вигаданою. За словами самого Айнштайна, він просто сидів у кріслі і
раптом замислився про проблему гравітації.
Насправді ідея, яка з’явилася в Айнштайна, була чимось більшим,
аніж початок вирішення проблеми гравітації, оскільки він від початку
розумів, що гравітація — це єдине, що відсутнє в його спеціальній
теорії. «Спеціальним» у цій теорії було те, що в ній йшлося переважно
про рух в інерційних системах відліку.
Але що станеться, якщо рухомому тілу — насамперед світлу —
трапиться така перешкода, як-от гравітація? Це питання займатиме
його думки більшу частину наступного десятиліття і буде висвітлене
на початку 1917 року у праці під назвою «Космологічні міркування про
загальну теорію відносності». Спеціальна теорія відносності 1905 року
була, звісно ж, глибокою і вагомою працею; проте, як за­уважив Ч. П.
Сноу, якби Айнштайн свого часу не вивів її , це зробив би хтось інший,
можливо, упродовж найближчих п’яти років, адже ця ідея так і
просилася бути висловленою. Проте загальна теорія — зовсім інша
справа. «Якби не він, — писав Сноу 1979 року — ми, можливо, чекали
б цю теорію дотепер».
Зі своєю люлькою, лагідними й скромними манерами та немов
наелектризованою чуприною Айнштайн був надто помітним, аби його
довго не зауважували, тож 1919 року, коли закінчилася війна, світ
раптово його відкрив. Майже відразу Айнштайнові теорії відносності
здобули репутацію незбагненних для простих людей. Як писав Девід
Боданіс у своїй чудовій книжці «Е = mс2», коли в New York Times з
якогось дива вирішили написати про теорію відносності— це й досі
незрозуміло, — газета відрядила на інтерв’ю з ученим свого
спортивного оглядача, фахівця з гольфу Генрі Крауча що лише
погіршило справу.
Крауч не зміг перестрибнути через власну голову і майже все
переплутав. Серед найвідоміших помилок, що містилися у статті, було
твердження, що Айнштайнові вдалося знайти видавця, досить
сміливого, щоб надрукувати книжку, яку «в усьому світі можуть
зрозуміти» лише десяток розумників. Не було ані такої книжки, ані
такого видавця, ані такого обраного кола науковців, але слава
залишилася. Незабаром кількість тих, хто здатен осягнути теорію
відносності, в уяві людей навіть зменшилася, — і варто зауважити, що
наукові кола майже нічого не зробили для спростування цього міфу.
Коли журналіст запитав британського астронома сера Артура
Еддінґтона, чи правда, що він один із трьох людей у всьому світі, кому
зрозумілі теорії відносності Айнштайна, Еддінґтон удав, що глибоко
замислився, а потім відповів: «Я намагаюся пригадати, хто третій».
Насправді теорія відносності здавалася важкою аж ніяк не тому, що
містила безліч диференціальних рівнянь, перетворення Лоренца та
інші складні математичні формули (хоча так воно й було — навіть
Айнштайн, працюючи над своїми теоріями, звертався до математиків
по допомогу), а в тому, що вона заперечувала усталені ідеї.
По суті, відносність означає те, що простір і час не абсолютні, а
прив’язані до певного спостерігача і тіла, за яким він спостерігає, і що
швидше вони рухаються, то виразнішим стає ефект. Ми ніколи не
зможемо розігнатися до швидкості світла, але що швидше ми
рухаємося, то сильніше деформуємося в очах стороннього
спостерігача.
Майже відразу популяризатори науки почали розмірковувати, як
зробити ці концепції зрозумілими для широких кіл. Одна з
найуспішніших спроб, — принаймні комерційно, — це «Абетка
відносності», написана математиком і філософом Бертраном
Расселлом. Расселл наводить приклад, який відтоді згадували безліч
разів. Він просить читача уявити собі потяг завдовжки близько 100
метрів, що рухається зі швидкістю, що дорівнює 60 відсоткам від
швидкості світла. Людині, що стоїть на платформі, потяг здався б лише
73-метровим, а все, що всередині нього, відповідно стиснутим. Якби
ви чули голоси пасажирів, вони звучали б невиразно і мляво, наче на
платівці, що дуже повільно обертається, а рухи пасажирів здавалися б
такими ж тягучими. Навіть годинник у потязі, здавалося б, ішов лише
на чотири п’ятих своєї звичайної швидкості.
Проте — і в цьому вся справа — люди всередині поїзда не відчували
б цих спотворень. Для них усе в поїзді мало б абсолютно нормальний
вигляд, натомість ми на платформі здалися б їм неприродно
сплюснутими і повільними в рухах. Як бачите, все залежить від вашого
положення відносно рухомого тіла.
Насправді цей ефект спостерігається щоразу, коли ви рухаєтеся.
Перелетівши Сполучені Штати, ви вийдете з літака приблизно на одну
стомільйонну частку секунди молодшим за тих, кого залишили. Навіть
пересуваючись у межах кімнати, ви трохи змінюєте своє сприйняття
часу і простору. Хтось підрахував: бейсбольний м’яч, що летить зі
швидкістю 160 кілометрів на годину, на шляху до бази збільшує свою
масу на 0,000000000002 грама. Отже ефекти теорії відносності реальні
й вимірювані. Складність полягає в тім, що ці зміни надто мізерні, щоб
хоч трішечки вплинути на нас. Але для інших речей у Всесвіті —
світла, тяжіння, самого Всесвіту — це має серйозні наслідки.
Отож, якщо теорії відносності здаються нам незрозумілими, то це
лише тому, що ми не стикаємося з подібними взаємодіями в
повсякденному житті. Проте, якщо знову звернутися до Боданіса, всі
ми зазвичай стикаємося із проявами відносності іншого ґатунку —
наприклад, коли йдеться про звук.
Якщо ви гуляєте у парку і десь поруч звучить дратівлива музика, ви
знаєте, що потрібно відійти якнайдалі, й її не буде чутно так сильно.
Зрозуміло, музика не стане тихішою, а зміниться лише ваше
положення щодо джерела звуку. Маленькій або повільній істоті —
скажімо, равликові, — думка про те, що для двох різних слухачів той
самий барабан звучить по-різному, може здатися неймовірною.
Найзухваліша і найнезбагненніша зі всіх концепцій загальної теорії
відносності — це твердження, що час є складовою простору. Ми звик­-
ли розглядати час як щось нескінченне, абсолютне, незмінне; звикли
вірити, що ніщо не стримає його безупинний поступ. Насправді, згідно
з концепцією Айнштайна, час постійно змінюється. Він навіть має
форму. Час пов’язаний — «нерозривно взаємопов’язаний», за
висловом Стівена Гокінґа, із трьома вимірами простору, утворюючи
новий, цікавий вимір, відомий як часопростір.
Часопростір зазвичай пояснюють, пропонуючи уявити щось пласке,
але гнучке — скажімо, матрац або гумовий лист, — на якому лежить
важкий круглий предмет, наприклад, залізна куля. Вага цієї металевої
кулі злегка розтягує і продавлює матеріал, на якому вона лежить. Ось
вам приблизна аналогія до впливу масивного об’єкта, такого як Сонце
(залізна куля), на часопростір (гнучкий матеріал): об’єкт розтягує,
вигинає і викривлює часопростір.
Тепер, якщо ви покотите цим листом кульку меншого розміру, то,
згідно із законами руху Ньютона, вона намагатиметься рухатися по
прямій лінії, але, наближаючись до масивного об’єкта і місця нахилу,
де матеріал прогнувся під вагою цього об’єкта, котитиметься вниз,
невідворотно притягнута масивнішим предметом. Це і є гравітація —
результат викривлення часопростору.
Кожен об’єкт, що має масу, створює невеличку заглибину в матерії
космосу. Таким чином, Всесвіт, — як висловився Денніс Овербай, — це
«матрац, що сильно прогинається». З цього погляду гравітація — не
так самостійне явище, як результат, «не “сила”, а побічний продукт
викривлення часопростору», за словами фізика Мічіо Каку, який
стверджує: «У певному розумінні, гравітації не існує; те, що рухає
планетами і зірками, — це деформація простору й часу».
 Звісно ж, аналогія із матрацом, що прогинається, правильна лише до
певної межі, позаяк не охоплює ефект часу. І це найбільше, на що
здатний наш мозок, адже майже неможливо уявити вимір, що
складається з трьох частин простору і однієї частини часу,
переплетених, наче нитки картатої тканини. У будь-якому разі, я
гадаю, ми можемо погодитися з тим, що це була страшенно глибока
ідея для молодика, який визирав із вікна патентного бюро у столиці
Швейцарії.
Загальна теорія відносності Айнштайна, зокрема, містила
припущення, що Всесвіт повинен або розширятися, або стискатися.
Але Айнштайн не був космологом і поділяв поширену думку про те,
що Всесвіт незмінний і вічний. Здебільшого інстинктивно, він
використав у своїх рівняннях елемент, названий космологічною
сталою, яка довільно врівноважувала дію гравітації, наче своєрідна
математична кнопка «паузи». У книжках з історії науки Айнштайнові
завжди пробачають цю маленьку помилку, яка насправді була
істотним науковим прорахунком, і він це усвідомлював, називаючи
космологічну сталу «найбільшою хибою свого життя».
За збігом обставин, приблизно в той самий час, коли Айнштайн
додавав до своєї теорії космологічну сталу, в Ловеллівській
обсерваторії в Аризоні один астроном із веселим іменем, що пасувало
б якійсь галактиці — Весто Слайфер (насправді уродженець Індіани),
під час спектрографічного дослідження віддалених зірок виявив, що
вони ніби віддаляються від нас. Всесвіт не був статичним. Зірки, за
якими спостерігав Слайфер, виявляли неспростовні ознаки
доплерівського зсуву — того самого механізму, що лежить у основі
характерного розтягнутого звуку, який ми чуємо, спостерігаючи за
швидкісними автомобілями, що стрімко пролітають повз нас на
треку47. Це явище також характерне для світла, а якщо йдеться про
галактики, що віддаляються, воно відоме як червоний зсув (позаяк
світло, що віддаляється від нас, зсувається в червону частину спектра,
а коли наближається — в синю).
Слайфер першим виявив цей світловий ефект і усвідомив його
потенційне значення для розуміння рухів у космосі. На жаль, ніхто не
звернув на це уваги. До Ловеллівської обсерваторії, як ви пам’ятаєте,
ставилися з осторогою через одержимість Персиваля Ловелла
марсіанськими каналами, хоча в 1910-х цей заклад став, у всіх сенсах,
провідним астрономічним центром. Слайфер не чув про
Айнштайнівську тео­рію відносності, а світ нічого не чув про
Слайфера. Отож його відкриття ніяк не вплинуло на розвиток
астрономії.
Натомість уся слава припала людині з надмірно роздутим его —
Едвіну Габблу. Габбл народився 1889 року, на 10 років пізніше за
Айнштайна, в маленькому містечку у штаті Міссурі на краю плато
Озарк. Зростав він там і в чиказькому передмісті Вітон, штат Іллінойс.
Його батько був директором успішної страхової компанії, тому родина
жила заможно, й Едвін отримував щедру матеріальну підтримку. Він
був сильним і обдарованим спортсменом, чарівним, кмітливим і
неймовірно привабливим юнаком — «гарним до неможливості», як
описував Габбла Вільям Р. Кроппер, справжнім Адонісом, за словами
іншого його прихильника. Згідно із розповідями самого Габбла, йому
вдавалося час від часу протягом свого життя здійснювати героїчні
вчинки — це й порятунок потопельників, і виведення нажаханих
людей у безпечне місце на полях битв у Франції, й перемога нокдауном
в показових матчах зі світовими чемпіонами з боксу. Усе це здавалося
надто ідеальним, аби бути правдою. І правдою це не було. Надмірно
обдарований, Габбл був також невиправним брехуном.
Це більш ніж дивно, адже життя Габбла змалку було наповнене
багатьма досягненнями, інколи аж занадто блискучими. У шкільних
змаганнях з легкої атлетики 1906 року він переміг у стрибках із
жердиною, у штовханні ядра, метанні диска й молота, стрибках у
висоту з місця і з розгону, а також відзначився у складі команди, що
виграла естафету на одну милю, — одним словом, отримав аж сім
перших місць в одному лише змаганні, та ще й став третім у стрибках у
довжину. Того ж року Габбл показав рекордний для штату Іллінойс
результат у стрибках у висоту.
У навчанні він також був лідером і без зусиль вступив до Чиказького
університету, де вивчав фізику й астрономію (за збігом обставин, цей
факультет тоді очолював Альберт Майкельсон). Тут Габбла обрали
одним із перших стипендіатів Родса на навчання в Оксфорді. Від трьох
років життя в Англії в нього, вочевидь, замакітрилося в голові, тому
що, повернувшись до Вітона 1913 року, Габбл почав носити
інвернеський плащ48, палити люльку й розмовляти зі своєрідним
претензійним акцентом — не зовсім британським, але трохи подібним,
— який зберіг до кінця життя. Хоча пізніше науковець стверджував,
що більшу частину 1920-х років практикував як адвокат у Кентуккі,
насправді до отримання докторського ступеню він працював
шкільним учителем і баскетбольним тренером у Нью-Олбані, штат
Індіана, і навіть недовго послужив у армії. (Габбл прибув до Франції за
місяць до перемир’я і майже напевно не чув жодного бойового
пострілу).
Вже 30-річним, 1919 року, він переїхав до Каліфорнії і отримав
посаду в обсерваторії Маунт Вілсон неподалік від Лос-Анджелеса.
Незабаром і досить несподівано він став найвидатнішим астрономом
XX століття.
Варто на хвильку зупинитися і уявити, як мало було відомо про
космос у той час. Нині астрономи вважають, що у видимому Всесвіті
існує близько 140 мільярдів галактик. Це величезна кількість, значно
більша, ніж можна собі уявити. Якби галактики були замороженими
горошинками, такої кількості вистачило б, аби заповнити великий
концертний зал, — старий Бостон-Ґарден або, скажімо, Королівський
Альберт-хол. (За підрахунками астрофізика Брюса Ґрегорі). 1919 року,
коли Габбл уперше зазирнув до окуляра, єдиною відомою галактикою
був Чумацький Шлях. Усе інше вважали або частиною Чумацького
Шляху, або віддаленими, периферійними скупченнями газу. Невдовзі
Габбл продемонстрував, яким помилковим було це переконання.
Протягом наступних 10 років учений намагався знайти відповіді на
два найфундаментальніші питання нашого Всесвіту: який його вік і
який його розмір. Щоб з’ясувати це, необхідно було знати дві речі —
на якій відстані розташовані певні галактики і як швидко вони
віддаляються від нас (тобто швидкість їхнього розгону). Червоний
зсув показує швидкість, з якою галактики віддаляються, але нічого не
розповідає про відстані до них. Для визначення цих відстаней потрібні
так звані «еталонні свічки» — зірки, визначення яскравості яких є
досить надійним джерелом, аби використовувати його як еталон для
вимірювання яскравості (а, отже, й відносної відстані до нас) інших
зірок.
 Успіх прийшов до Габбла незабаром після того, як одна геніальна
жінка на ім’я Генрієтта Сван Лівітт винайшла спосіб виявлення таких
зірок. Лівітт працювала в обсерваторії Гарвардського коледжу
обчислювачкою, як їх тоді називали. Обчислювачі все життя вивчали
фотопластини із зображеннями зірок і робили обчислення — звідси й
назва професії. Страшенно нудне заняття, але це була єдина робота у
сфері астрономії, яку жінки могли тоді отримати в Гарварді — втім, як
і в інших місцях. Така система, хоч і несправедлива, проте давала
несподівані переваги: адже половина найсвітліших голів працювала
над питаннями, які в іншому разі навряд чи когось зацікавили, що
давало можливість жінкам досліджувати деталі будови космосу, якими
частенько нехтували їхні колеги чоловічої статі.
Одна гарвардська обчислювачка, Енні Джамп Кеннон, на основі своєї
постійної роботи із зірками створила їх класифікацію, настільки
зручну, що нею користуються донині. Внесок Лівітт у науку був навіть
вагомішим. Вона зауважила, що зірки певного типу, а саме змінні
цефеїди (названі так за назвою сузір’я Цефей, де виявили першу з них),
пульсують у постійному ритмі — щось на зразок зоряного серцебиття.
Цефеїди — це доволі рідкісні зорі, але принаймні одна з них більшості
з нас добре відома: Полярна зірка — це теж цефеїда.
Нині ми знаємо, що цефеїди пульсують, тому що це досить старі
зірки, які пройшли, послуговуючись астрономічною термінологією,
«стадію головної послідовності» і стали червоними гігантами. Хімія
червоних гігантів дещо складна для пояснення (зокрема, вона
потребує розуміння властивостей одноразово іонізованих атомів
гелію), але, простішими словами, це означає, що вони спалюють
рештки палива, дуже ритмічно спалахуючи через сталі проміжки часу.
Геніальність Лівітт полягала в тому, що вона зрозуміла, як визначити,
порівнюючи відносну яскравість цефеїд у різних точках неба,
співвідношення відстаней між ними. Їх можна було використати як
еталонні свічки — термін, запропонований Лівітт, який вживають і
нині. Такий метод дозволяє визначати лише відносні, а не абсолютні
відстані, але це вперше хтось запропонував спосіб вимірювання
великомасштабних відстаней у Всесвіті.
(Аби ви змогли уявити значення цих ідей, мабуть, варто зауважити,
що в той час, коли Лівітт і Кеннон зробили висновки про
фундаментальні властивості космосу, послуговуючись лише нечіткими
зображеннями далеких зірок на фотографічних пластинках,
гарвардський астроном Вільям Г. Пікерінґ, який, звісно, міг, дивитися у
першокласний телескоп коли заманеться, розробляв свою іноваційну
теорію про те, що темні плями на Місяці спричинені роями сезонно
мігруючих комах).
Об’єднавши метод еталонних свічок Лівітт з червоними зсувами
Весто Слайфера, які стали у великій пригоді, Габбл почав вимірювати
відстані до окремих об’єктів космічного простору, поглянувши на
проблему свіжим поглядом. 1923 року він довів, що хмарка далекої
туманності в сузір’ї Андромеди, відома під назвою М31, — це зовсім не
газова хмара, а розсип зірок, справжнісінька галактика, 100 тисяч
світлових років завширшки й віддалена від нас принаймні на 100 тисяч
світлових років. Всесвіт виявився більшим — значно більшим, ніж
будь-хто міг припустити. Згодом, 1924 року, Габбл видав свою важливу
статтю «Цефеїди у спіральних туманностях», довівши, що Всесвіт
складається не тільки з Чумацького Шляху, а й з великої кількості
незалежних галактик — «острівних всесвітів», — чимало з яких більші
за Чумацький Шлях і розташовані значно далі.
Одного цього відкриття вистачило б, щоб створити Габблу репутацію
науковця, але він почав шукати відповідь на питання про те, наскільки
великим є Всесвіт, і зробив ще приголомшливіше відкриття. Вчений
почав вимірювати спектри віддалених галактик — продовжуючи
справу, розпочату в Аризоні Слайфером. Використовуючи новий 100-
дюймовий телескоп Гукера в обсерваторії Маунт Вілсон і зробивши
кілька влучних припущень, на початку 1930-х він виявив, що всі
галактики в небі (за винятком нашого місцевого скупчення)
віддаляються від нас. Ба більше, їхня швидкість прямо пропорційна
відстані: що далі галактика, то швидше вона рухається.
Це було справді приголомшливо. Всесвіт розширювався, нестримно і
рівномірно, в усіх напрямках. Не потрібно мати багату уяву, щоб
збагнути зворотний бік явища і зрозуміти, що все це почалося з якоїсь
центральної точки. Всесвіт виявився аж ніяк не постійною,
нерухомою, нескінченною порожнечею, як вважали всі навколо, —
з’ясувалося, що в нього був початок. А отже, в нього може бути й
кінець.
 Дивно, як зауважив Стівен Гокінґ, що нікому раніше не спадало на
гадку, що Всесвіт може розширюватися. Стаціонарний Всесвіт, як мало
б бути очевидно ще для Ньютона й будь-якого метикуватого
астронома після нього, просто б запав усередину себе самого. Крім
того, існувала ще одна проблема: якби зірки нескінченно палали у
статичному Всесвіті, то в ньому стало б нестерпно гаряче — занадто
гаряче для таких, як ми, істот. Концепція Всесвіту, що розширюється,
одним розчерком вирішувала більшість із цих проблем.
З Габбла був значно кращий спостерігач, ніж мислитель, тому він не
відразу збагнув важливість своїх відкриттів. Почасти тому, що був
абсолютно не обізнаний із загальною теорією відносності Айнштайна.
Це доволі дивно хоча б тому, що Айнштайн і його теорія на той час вже
були всесвітньо відомими. Крім того, 1929 року Альберт Майкельсон
— на той час вже у похилих літах, але все ще один із найтямущіших та
найшановніших науковців світу, — погодився працювати в Маунт
Вілсон, бажаючи виміряти швидкість світла за допомогою свого
надійного інтерферометра, і напевно мав хоча б натякнути Габблу про
прикладне значення теорії Айнштайна для його власних відкриттів.
У кожному разі, Габбл змарнував шанс зробити теоретичні висновки
зі свого відкриття. Натомість цей шанс (разом із докторським
ступенем, отриманим у Массачусетському технологічному інституті)
випав бельгійському науковцю і священикові Жоржу Леметру, який
об’єднав дві частини власної «теорії феєрверків», припускаючи, що
Всесвіт почався з геометричної крапки, «первинного атома», який
розірвався на частини і відтоді продовжує розлітатися навсібіч. Ця
ідея дуже близька до сучасної концепції Великого вибуху, фактично її
попередниця, але вона так випереджувала свій час, що Леметру рідко
приділяють більше одного-двох речень, які тут присвятили йому ми.
Світові знадобилося не одне десятиліття, а також випадкове відкриття
фонового космічного випромінювання Пензіаса і Вілсона з їхньою
шиплячою антеною в Нью-Джерсі, поки Великий вибух не
перетвориться з цікавої ідеї на усталену теорію.
Ані Габбл, ані Айнштайн не були головними героями тієї великої
історії. Однак, хоча ніхто тоді не міг цього передбачити, обоє чоловіків
зробили все, на що були здатні.
 1936 року Габбл видав популярну книжку під назвою «Королівство
туманності», у якій, у властивому йому хвалькуватому стилі, розповів
про свої важливі досягнення. І нарешті тут визнав, що таки знайомий
із теорією Айнштайна — у всякому разі, певною мірою: він присвятив
їй чотири сторінки із близько 200.
Габбл помер від серцевого нападу 1953 року. Після смерті на нього
очікувала ще одна невеличка дивна пригода. З причин, оповитих
таємничістю, його дружина відмовилася від похоронів і ніколи не
розповідала, що зробила з чоловіковим тілом. Минуло понад
півстоліття, а місцезнаходження останків найвидатнішого астронома
епохи залишається невідомим. А пам’ятник йому ви можете побачити
на небі — там, де нині розташований космічний телескоп, запущений
1990 року і названий на честь Габбла.

43
Якщо конкретніше, ентропія — це міра хаотичності або невпорядкованості в си­стемі.
Даррелл Еббінґ у підручнику «Загальна хімія» дуже влучно пояснює це на прикладі колоди
карт. У новій, щойно розпакованій колоді карти складені за мастями і за званнями — від тузів
до королів, можна сказати, що карти лежать в упорядкованому стані. Змішайте карти, і ви
отримаєте безлад. Ентропія — це спосіб вимірювання безладності цього стану, вона допомагає
визначити ймовірність різних результатів під час наступних перемішувань. Щоб повністю
осягнути ентропію, необхідно також знатися на таких поняттях, як теплові неоднорідності,
кристалічні решітки, стехіометричні коефіціенти, але тут ми описуємо лише загальну ідею.
44
Планку часто не щастило в житті. Його кохана перша дружина померла молодою 1909
року, а молодший із двох синів загинув під час Першої світової війни. У Планка також було
двоє дочок-близнючок, яких він обожнював. Одна померла під час пологів. Друга близнючка
взялася доглядати маленьку дочку померлої і закохалася в її чоловіка. Вони одружилися, а 2
роки потому вона також померла під час пологів. У 1944-му, коли Планку виповнилося 85
років, у його будинок влучила бомба союзників, і він утратив усе — папери, щоденники, все,
що було зібране протягом життя. Наступного року німці довідалися про участь старшого сина
Планка у змові з метою вбивства Гітлера і стратили його.
45
Айнштайн отримав премію з дещо узагальненим формулюванням — «за заслуги в галузі
теоретичної фізики». Йому довелося чекати нагороди 16 років, до 1921 року, — досить
тривалий термін, проте це ніщо порівняно із присудженням премії Фредеріку Рейнсу, який
відкрив нейтрино 1957 року, а Нобелівську премію отримав лише 1995 року, 38 років потому,
або німцеві Ернсту Руське, який винайшов електронний мікроскоп 1932 року, а Нобелівську
премію отримав 1986-го, майже через півстоліття. Позаяк Нобелівську премію не
присуджують посмертно, важливою умовою для її отримання є не тільки винахідливість, а й
довголіття.
 46
Як с стало символом швидкості світла — загадка, однак Девід Боданіс припускає, що воно
походить від латинського celentias, що означає швидкість. У відповідному томі
«Оксфордського словника англійської мови», виданого за 10 років до появи теорії Айнштайна,
с має безліч значень — від вуглецю (carbon) до крикету (cricket), але немає жодної згадки про
символ світла або швидкості.
47
Явище, назване на честь Йоганна Христіана Доплера, австрійського фізика, який першим
виявив цей ефект 1842 року. Якщо стисло, то ось що відбувається: коли рухоме джерело
наближається до нерухомого об’єкта, звукові хвилі ущільнюються, скупчуючись перед
приймачем (скажімо, вашими вухами), так само, як будь-які предмети, які підштовхуються
ззаду, притискаються до нерухомого об’єкта. Це нагромадження сприймається на слух як
стиснутий і високий звук (і-і-і). Коли джерело звуку починає віддалятися, звукові хвилі
розтягуються і подовжуються, спричиняючи приглушення звуку (е-е-е).
48
Інвернеський плащ — плащ-накидка із прорізами для рук, що зазвичай асоціюється з
образом Шерлока Голмса. — Прим. пер.
9. Могутній атом

Поки Айнштайн і Габбл наполегливо розгадували великомас­штабну

структуру Всесвіту, інші науковці намагалися зрозуміти те, що було
зовсім поруч, але у певному сенсі так само далеко: крихітний і
неймовірно загадковий атом.
Видатний фізик із Калтеху Річард Фейнман одного разу зауважив, що
якщо звести історію науки до одного важливого речення, воно
прозвучить так: «Усі речі створені з атомів». Вони скрізь і з них
складається все. Роззирніться довкола. Все це атоми. Не лише тверді
предмети на зразок стін, столів або диванів, а й повітря між ними. І їх
стільки, що ми й уявити не можемо.
Основною робочою структурою атомів є молекула (від латинського
словосполучення «мала маса»). Молекула — це просто два або більше
атомів, що спільно діють у більш-менш стійкому поєднанні: додайте
два атоми водню до одного атома кисню і отримаєте молекулу води.
Хіміки схильні мислити радше категоріями молекул, аніж
елементарних частинок, так само як письменники мислять категоріями
слів, а не літер, отож хіміки підраховують молекули, а їх безліч, якщо
не сказати більше. На рівні моря, за температури 0 °С один кубічний
сантиметр повітря (завбільшки з грудочку цукру) міститиме 45
мільярдів мільярдів молекул. А вони ж є в кожному кубічному
сантиметрі, які ви бачите довкола себе.
Замисліться, скільки кубічних сантиметрів у світі за вашим вікном —
скільки потрібно грудочок цукру, щоб заповнити ними краєвид. А
тепер уявіть, скільки їх потрібно, щоб створити Всесвіт. Одним словом,
атомів незліченно багато.
Вони ще й фантастично витривалі. Завдяки своїй довговічності
атоми по-справжньому наподорожувалися. Кожен атом, з якого
складаєтеся ви, майже напевно побував у складі декількох зірок і був
частиною мільйонів організмів, аж поки не став вами. Кожен із нас
складається з такої величезної кількості атомів, і всі ми піддаємося
такій нещадній переробці після смерті, що значна кількість наших
атомів, — як припускають, до мільярда в кожному з нас — колись
цілком могли належати Шекспірові. По мільярду кожен отримав від
Будди, Чинґісхана й Бетховена або від будь-якої іншої історичної
постаті, яка б не спала вам на гадку. (Ці постаті, вочевидь, мають бути
історичними, тому що атомам потрібно декілька десятиліть, щоб
повністю перерозподілитися; отож, як би вам цього не хотілося, ви
навряд чи маєте атоми Елвіса Преслі).
Отже, всі ми реінкарновані, хоча й ненадовго. Коли ми помремо,
наші атоми роз’єднаються і розлетяться навсібіч, вишукуючи собі нове
втілення деінде — як-от частина листочка на дереві або інша людська
істота, або ж крапля роси. Проте самі атоми живуть практично вічно.
Ніхто, по суті, не знає, скільки може прожити атом, але, на думку
Мартіна Ріса, ймовірно, близько 1035 років — це число таке велике, що
навіть я залюбки напишу його цифрами.
І найважливіше: атоми крихітні, зовсім крихітні. Півмільйона їх,
вишикуваних пліч-о-пліч, могли б сховатися за людською волосинкою.
Майже неможливо уявити собі атом такого маленького розміру, але
ми, звісно ж, спробуємо.
Почнемо з міліметра, з лінії ось такої довжини: - . Тепер уявіть, що ця
лінія розділена на тисячу однакових частин. Кожна з них — це мікрон.
Це масштаб мікроорганізмів. Наприклад, звичайна парамеція
(інфузорія-туфелька) — це крихітне одноклітинне прісноводне живе
створіннячко завтовшки два мікрони, або ж 0,002 міліметра, — це
справді дуже мало. Якби ви захотіли побачити інфузорію-туфельку у
краплі води неозброєним оком, вам довелося б збільшити краплю в
діаметрі до 12 метрів. А щоб побачити в цій самій краплині атоми, вам
доведеться розтягти краплю до 24 кілометрів.
Інакше кажучи, атоми існують у мікроскопічних масштабах
абсолютно іншого порядку. Щоб наблизитися до масштабів атомів, вам
потрібно кожну з мікронних частинок нарізати на 10 тисяч ще тонших
скибочок. Ось це і є масштаб атома: одна десятимільйонна міліметра.
Цей ступінь перебуває поза межами нашої уяви, але ви можете
отримати певне уявлення про пропорції, якщо пам’ятатимете, що атом
порівняно зі згаданою вище міліметровою рискою — це все одно що
товщина паперового аркуша порівняно з висотою хмарочоса Емпайр-
Стейт-Білдинґ.
 Звісно, численність і екстремальна живучість атомів роблять їх дуже
корисними, а через крихітний розмір їх важко виявити й осмислити.
Розуміння того, що атоми мають три ознаки — малі, численні й
практично незнищенні, — а також, що все на світі складається з них,
уперше спало на думку не Антуану-Лорану Лавуазьє, як можна було
очікувати, і навіть не Генрі Кавендішу, і не Гемфрі Деві, а скромному,
поверхово освіченому англійському квакеру на ім’я Джон Дальтон, з
яким ми вперше зустрілися в сьомому розділі.
Дальтон народився 1766 року на межі Озерного краю, неподалік
Кокермауса, у бідній, побожній родині ткачів-квакерів. (Чотири роки
потому в Кокермаусі з’явиться на світ поет Вільям Вордсворт). Джон
був надзвичайно здібним учнем — таким розумником, що в досить
юному віці, у 12 років, його поставили на чолі місцевої квакерської
школи. Можливо, це більше свідчить про саму школу, ніж про ранній
розвиток Дальтона, а можливо, й ні: нам відомо з його щоденників, що
приблизно в цьому ж віці він вже прочитав «Начала» Ньютона — в
оригіналі латиною, — а також інші праці такого ж рівня складності. У
15 років, все ще очолюючи школу, Дальтон знайшов роботу в містечку
Кендал, розта­шованому неподалік, а за 10 років переїхав до
Манчестера, з якого майже не виїжджав протягом останніх 50 років
свого життя. У Манчестері в нього сталося щось на зразок
інтелектуального прориву, і Дальтон почав видавати книжки і статті на
різну тематику — від метеорології до граматики.
Колірну сліпоту, від якої він тривалий час потерпав, назвали
дальтонізмом саме завдяки дослідженню Дальтона. Але репутацію
науковця він здобув, видавши 1808 року грубезну книжку під назвою
«Нова система хімічної філософії».
В ній, у коротенькому розділі всього на п’ять сторінок (з майже 900),
науковці вперше зустрілися з атомами, які чимось нагадували наше
сучасне уявлення про них. Дальтон просто припустив, що основу всієї
матерії становлять надзвичайно крихітні, неподільні частинки.
«Створити або знищити частинку водню — це все одно що намагатися
додати до Сонячної системи нову планету або знищити ту, що вже
існує», — писав він.
Ані ідея атома, ані сам термін не були чимось новим. І те, і те описали
ще давні греки. Внесок Дальтона полягав у визначенні відносних
розмірів і властивостей цих атомів і способів їх поєднань. Він знав,
наприклад, що водень був найлегшим елементом, отож прийняв його
атомну вагу за 1. Дальтон також вважав, що вода складається із семи
частин кисню і однієї частини водню, отож визначив атомну вагу
кисню як 7. Таким чином він зміг розрахувати відносну атомну вагу
відомих на той час елементів. Дальтон не завжди був дуже точним —
атомна вага кисню насправді дорівнює 16, а не 7, — але сам принцип
був правильним і став підґрунтям для всієї сучасної хімії і значної
частини інших сучасних наук.
Ця праця зробила Дальтона відомим — щоправда, у скромному,
властивому англійським квакерам дусі. Французький хімік П. Ж.
Пеллетьє 1826 року приїхав до Манчестера, щоб зустрітися з королем
атомів. Пеллетьє сподівався знайти його в якійсь поважній установі,
тож був просто приголомшений, виявивши, що Дальтон навчає
арифметиці хлопчаків у маленькій школі десь на задвірках. За словами
історика науки Е. Дж. Голм’ярда, збентежений Пеллетьє, побачивши
видатного науковця, знічено пробурмотів:
«Est-се que j’ai I’honneur de m’addresser à Monsieur Dalton?»,49 не в
змозі повірити власним очам, що відомий у всій Європі хімік навчає
чотирьом правилам елементарної математики якогось
хлопчиська. «Авжеж, — буденним тоном відповів квакер. — Чи не
зачекаєте хвилинку, поки я розтлумачу цьому хлопчині задачку?
Хоча Дальтон намагався уникати усіляких почестей, все ж вченого
всупереч його волі обрали членом Королівського товариства,
обвішали медалями і призначили щедру державну пенсію. Коли 1844
року він помер, за труною йшли 40 тисяч людей, і похоронна процесія
розтяглася на понад три кілометри. Стаття про Дальтона в
«Національному біографічному словнику» — одна з найдовших, і серед
біографій науковців ХІХ століття поступається за обсягом лише
статтям про Дарвіна і Лаєлла.
Протягом століття після того, як Дальтон виклав свої ідеї, вони
залишалися гіпотетичними, а деякі видатні науковці, — зокрема,
віденський фізик Ернст Мах, на честь якого названа швидкість звуку,
— взагалі сумнівалися в існуванні атомів. «Атоми не можна сприйняти
відчуттями... вони — витвір думки», — написав він. І скептицизм щодо
існування атомів був таким, особливо в німецькомовному світі, що це,
як казали, зіграло певну роль у смерті видатного фізика-теоретика і
прихильника атомів Людвіґа Больцмана, який 1906 року наклав на себе
руки.
Перші неспростовні докази існування атомів навів Айнштайн. Проте
його праця про броунівський рух, видана 1905 року, привернула надто
мало уваги, а самого Айнштайна незабаром поглинула розробка
загальної теорії відносності. Тож першим справжнім героєм атомного
століття, якщо не головним персонажем на сцені, став Ернест
Резерфорд.
Резерфорд народився 1871 року в новозеландській глушині в родині
шотландських переселенців, які емігрували, щоб (перефразовуючи
Стівена Вайнберґа) виростити трохи льону і багато дітей. Зростаючи у
віддаленому куточку далекої країни, Ернест був таким далеким від
великої науки, наскільки це взагалі можливо, але 1895 року отримав
стипендію, завдяки якій потрапив у Кавендіську лабораторію
Кембриджського університету, яка ось-ось мала стати найгарячішим
місцем у світі фізики.
Фізики зазвичай зверхньо ставляться до науковців з інших галузей.
Коли дружина видатного австрійського фізика Вольфґанґа Паулі
залишила його заради хіміка, він просто не йняв віри. «Я б іще
зрозумів, якби вона обрала тореадора, — здивовано зауважив Паулі
приятелеві. — Але хімік...»
Резерфорд повністю поділяв ці почуття. «Вся наука ділиться на
фізику й колекціонування марок», — якось сказав він фразу, яку
відтоді частенько повторювали. Тож присудження йому в 1908 році
Нобелівської премії з хімії, а не фізики, здається іронією долі.
Резерфорду пощастило — пощастило бути генієм, а ще більше
пощастило жити в часи, коли фізика й хімія були такими захопливими
і так добре поєднувалися (всупереч його власним переконанням).
Ніколи вже вони не будуть так вдало переплітатися.
Незважаючи на всі свої успіхи, Резерфорд не був надзвичайно
обдарованою людиною, а з математикою в нього було просто жахливо.
Часто під час лекцій він так губився у власних рівняннях, що кидав
пояснення на півдорозі і пропонував студентам закінчити все
самостійно. За словами давнього колеги науковця, Джеймса Чедвіка,
що відкрив нейтрони, Резерфорд навіть не був вправним у
експериментах. Він був лише впертим і відкритим для всього нового.
Брак таланту дослідник надолужував здогадливістю і своєрідною
сміливістю. Розум Резерфорда, за словами одного його біографа,
«постійно прагнув сягнути нових горизонтів, які тільки міг побачити,
а бачив він набагато далі за інших». Стикаючись з непіддатливою
проблемою, він ладен був працювати наполегливіше і довше за
більшість науковців і не відкидав неортодоксальні пояснення.
Резерфорд зробив своє найбільше відкриття, тому що не побоявся до
повного виснаження годинами сидіти біля екрана, підраховуючи
сцинтиляції альфа-частинок50 — роблячи те, що зазвичай перекидали
на когось іншого. Він одним із перших — а можливо, найпершим —
зрозумів, що закладена в атомі енергія, спрямована у певному напрямі,
може допомогти створити бомбу, досить потужну, щоб «примусити
цей старий світ зникнути в диму».
Кремезний за статурою, вчений мав такий гучний голос, що боязкі
люди перестрашено зіщулювалися. Якось, довідавшись, що Резерфорд
виступатиме в радіопрограмі, що транслюватиметься через Атлантику,
один його колега сухо запитав: «А навіщо ж йому радіо?». Резерфорд
також був наділений колосальною, щоправда, незлостивою
самовпевненістю. Коли хтось зауважив, що він завжди опиняється на
гребені хвилі, Резерфорд відповів: «Звісно, зрештою цю хвилю здійняв
я, чи не так?». Ч. П. Сноу згадував, що якось у майстерні
кембриджського кравця він мимохіть почув репліку Резерфорда:
«Щодня я додаю у вазі. І в думці».
Але його надвага, як і слава, 1895 року, коли він з’явився в
Кавендіській лабораторії51, були ще попереду. Це був особливо плідний
період в науці. В рік приїзду Резерфорда до Кембриджа Вільгельм
Рентген з Вюрцбурзького університету в Німеччині відкрив
рентгенівські промені; наступного року Анрі Беккерель відкрив
радіоактивність. А для Кавендіської лабораторії ось-ось мав настати
тривалий період величі. Саме там Дж. Дж. Томсон із колегами 1897
року відкриють електрон, Ч. Т. Р. Вілсон 1911 року винайде перший
детектор заряджених частинок (про це йтиметься далі), а Джеймс
Чедвік відкриє там 1932 року нейтрон. Ще пізніше, 1953 року, Джеймс
Вотсон і Френсіс Крік відкриють у Кавендіській лабораторії структуру
ДНК.
Спочатку Резерфорд працював з радіохвилями і навіть мав деякі
успіхи — йому вдалося передати чіткий сигнал на відстань у понад
півтора кілометри, що було доволі непоганим досягненням як на ті
часи, — але він облишив цю сферу, бо один зі старших колег переконав
його, що в радіо немає великого майбутнього. Загалом, Резерфордові
не вдавалося досягати значних успіхів у Кавендіській лабораторії і, не
побачивши там протягом трьох років жодних перспектив для себе, він
обійняв посаду в університеті Мак-Ґілла у Монреалі, звідки й почалося
його дов­ге і неухильне сходження до вершин слави.
До моменту здобуття Нобелівської премії (за «дослідження у сфері
розщеплювання елементів і хімії радіоактивних речовин», згідно з
офіційним формулюванням) він уже перейшов до Манчестерського
університету і саме там виконав свої найважливіші дослідження із
визначення структури і природи атома.
На початку XX століття було відомо, що атоми складаються з частин,
— це підтвердило відкриття електрона Томсоном, — але науковці не
знали, зі скількох саме частин, як вони з’єднуються одна з одною і якої
форми набувають. Деякі фізики вважали, що атоми мають форму куба,
тому що куби можна скласти так, щоб не залишалося порожнього
простору. Однак поширенішою була думка, що атом радше нагадує
булочку із родзинками або сливовий пудинг: що це щільне тіло з
позитивним зарядом, напхане негативно зарядженими електронами,
наче випічка родзинками.
1910 року Резерфорд (за допомогою свого студента Ганса Ґейґера,
який згодом винайде детектор радіоактивності, що носитиме його
ім’я) обстрілював іонізованими атомами гелію, або ж альфа-
частинками, аркуш золотої фольги. На подив Резерфорда, деякі
частинки відскакували назад. Він розповів, що це мало такий вигляд,
ніби він вистрілив 15-дюймовим снарядом у аркуш паперу, а куля
відскочила і впала йому на коліна. Цього просто не повинно було
статися. Після тривалих роздумів Резерфорд зрозумів, що це явище
може мати лише одне пояснення: відскакують частинки, що
наштовхуються на щось маленьке й щільне в осерді атома, у той час як
інші часточки безперешкодно пролітають крізь аркуш. Атом,
здогадався дослідник, — це переважно порожній простір з дуже
щільним ядром у центрі. Це було дуже перспективне відкриття, але
воно відразу ж виявило ще одну проблему. За всіма законами
традиційної фізики в такому разі атоми не повинні були існувати.
Зробімо на мить перерву і розгляньмо будову атома, відому нам нині.
Кожен атом складається із трьох видів елементарних частинок:
протонів, що несуть позитивний електричний заряд; негативно
заряджених електронів і нейтронів, що не несуть жодного заряду.
Протони і нейтрони запаковані в ядро, у той час як електрони
кружляють довкола нього. Саме кількість протонів наділяє атоми
хімічними властивостями. Атом з одним протоном — це атом водню, з
двома — атом гелію, із трьома — літію і так далі згідно з таблицею.
Щоразу, коли додаєте протон, ви отримуєте новий елемент. (Позаяк
кількість протонів у атомі завжди врівноважується відповідною
кількістю електронів, інколи можна прочитати, що саме кількість
електронів визначає елемент; по суті, йдеться про те саме. Мені
пояснили, що протони надають атому ідентичності, а електрони
формують його особистість).
Нейтрони не впливають на ідентичність атома, але збільшують його
масу. Кількість нейтронів зазвичай дорівнює кількості протонів, хоча
може й дещо відрізнятися. Додайте або відніміть один-два нейтрони, і
ви отримаєте ізотоп. Термінологія, яка застосовується в описі методів
датування в археології, пов’язана з ізотопами, — «вуглець-14»,
наприклад, означає атом вуглецю із шістьома протонами і вісьмома
нейтронами (разом виходить 14).
Нейтрони і протони містяться в ядрі атома. Воно зовсім крихітне —
лише одна мільйонна мільярдної частини повного об’єму атома, — але
фантастично щільне, бо містить майже всю масу атома. Як зазначив
Кроппер, якщо збільшити атом до розмірів собору, ядро буде
завбільш­ки з муху, — але ця муха буде в багато тисяч разів важчою за
собор. Саме ця просторовість — ця неймовірна, неочікувана місткість
атома — так спантеличила Резерфорда 1910 року.
Навіть нині нас дивує думка про те, що атоми переважно
складаються із порожнього простору і що тверді тіла довкола нас — це
ілюзія. Коли в реальному світі наближаються два тіла — найчастіше це
пояснюють на прикладі більярдних куль, — насправді вони не
вдаряються одна з одною. «Доречніше сказати, — як пояснює Тімоті
Ферріс, — що негативні заряди обох куль відштовхуються... Якби не
їхні електричні заряди, вони б, наче галактики, безперешкодно
проходили одна крізь одну». Сидячи на стільці, ви насправді не сидите
на ньому, а висите над ним на висоті одного ангстрема (одна
стомільйонна сантиметра), а ваші електрони і електрони стільця
відчайдушно опираються будь-якій тіснішій близькості.
Малюнок атома, як його пригадує майже кожен із нас, — зображення
одного-двох електронів, що кружляють довкола ядра, наче планети
довкола Сонця. Це зображення 1904 року створив японський фізик
Хантаро Наґаока, ґрунтуючись лише на власних припущеннях. Воно
абсолютно неправильне, але збереглося надовго. Як любив
зауважувати Айзек Азімов, цей малюнок надихав цілі покоління
письменників-фантастів на створення творів про світи всередині
світів, у яких атоми ставали крихітними населеними сонячними
системами або наша Сонячна система виявлялася лише порошинкою у
значно більшій системі. Навіть сьогодні Європейський центр ядерних
досліджень використовує малюнок Наґаоки як логотип свого інтернет-
сайту. Насправді, як невдовзі переконалися фізики, електрони не
подібні на планети, що обертаються по орбітах, а більше нагадують
лопаті вентилятора, що, крутячись, здатні заповнити кожен клаптик
простору на своїх орбітах (з тою істотною різницею, що лопаті
вентилятора лише здаються такими, що перебувають одночасно
скрізь, а електрони справді перебувають скрізь).
Чи варто згадувати, що майже нічого цього в 1910 році або навіть
протягом багатьох років потому не розуміли. Відкриття Резерфорда
поставило кілька великих питань, що вимагали негайної відповіді, і не
останнім з них було те, як електрони обертаються довкола ядра, не
падаючи на нього. За законами традиційної електродинаміки електрон
мусив дуже швидко — практично миттєво — витратити свою енергію
на політ і по спіралі впасти на ядро зі згубними наслідками для обох.
Існувало ще одне питання: яким чином позитивно заряджені протони
можуть з’єднуватися один з одним усередині ядра, не пошматувавши
самих себе і весь атом. Було зрозуміло: що б не відбувалося там, у світі
дуже малого, це не підвладне законам макросвіту, на яких ми ґрунтує­-
мо наші уявлення.
Занурюючись у субатомне королівство, фізики почали розуміти, що
закони його існування відрізняються не лише від усіх відомих нам
правил, але й від усього, підвладного нашій уяві. «Позаяк поведінка
атома дуже відрізняється від нашого повсякденного досвіду, — якось
зауважив Річард Фейнман, — до неї дуже важко звикнути, і вона
здається доволі незвичайною і загадковою кожному, — як
початківцеві, так і досвідченому фізикові». Коли Фейнман це казав, за
плечима фізиків було вже півстоліття, щоб призвичаїтися до дивацтв у
поведінці атомів. Лише уявіть собі, що повинні були відчувати
Резерфорд і його колеги на початку 1910-х, коли все це було абсолютно
новим.
Разом із Резерфордом працював м’який за характером і ввічливий
молодий данець на ім’я Нільс Бор. 1913 року Бора, що розмірковував
над структурою атома, осяяло такою захопливою ідеєю, що він відклав
медовий місяць, аби написати статтю, яка стала віхою в науці.
Позаяк фізики не могли побачити такі малі об’єкти, як атоми, їм
доводилося робити висновки про їхню будову, впливаючи на них і
спостерігаючи за їхньою поведінкою — так, як робив це Резерфорд,
обстрілюючи фольгу альфа-частинками. Інколи, і це аж ніяк не дивно,
результати експериментів викликали нові питання. Однією із загадок
тривалий час були результати спектрального аналізу довжини хвиль
водню. Ви­явилося, що атоми водню випромінюють енергію лише на
певних дов­жинах хвиль. Це ніби об’єкт спостереження зненацька
з’являється у певних пунктах, подорожуючи між ними непоміченим.
Ніхто не міг зрозуміти, чому так відбувається.
Намагаючись вирішити цю проблему, Бор несподівано знайшов
пояснення і відразу виклав його у своїй відомій статті «Про будову
атомів і молекул». Він розтлумачив, яким чином електрони уникають
падіння на ядро, припустивши, що вони рухаються лише по певних,
чітко окреслених орбітах. Згідно із цією новою теорією, електрон
переходить з орбіти на орбіту, зникаючи на одній і миттєво виникаючи
на іншій, не з’являючись у просторі між ними. Ця ідея — славнозвісний
«квантовий стрибок», — звісно, здавалася чудернацькою, але була
надто влучною, аби виявитися помилковою. «Квантовий стрибок» не
лише утримував електрони від катастрофічного спірального падіння
на ядро, а також пояснював таку бентежну для всіх довжину хвиль у
спектрі водню. Електрони з’являлися лише на певних орбітах, тому що
лише на них існували. Це була блискуча здогадка, яка принесла Бору
Нобелівську премію 1922 року, через рік після того, як цю нагороду
отримав Айнштайн.
Тим часом невтомний Резерфорд, повернувшись до Кембриджа і
замінивши Дж. Дж. Томсона на посаді керівника Кавендіської
лабораторії, запропонував модель, що пояснювала, чому ядра не
вибухають. Він виявив, що позитивний заряд протонів повинен
компенсувати нейтралізуючі частинки, названі ним нейтронами. Ідея
була простою і приваб­ливою, але довести її було складно. Колега
Резерфорда Джеймс Чедвік присвятив 11 років наполегливому
полюванню за нейтронами, аж поки 1932 року не досяг успіху. Він
також отримав Нобелівську премію, 1935 року. Як зазначили Бурс і
його колеги, описуючи історію пошуків, затримка з відкриттям,
можливо, навіть пішла на користь, бо приборкання нейтрона мало
істотне значення для винаходу атомної бомби. (З огляду на те, що
нейтрони не мають жодного заряду, електричні поля в серцевині атома
їх не відштовхують, тому вони, як крихітні торпеди, можуть
вистрілювати в атомне ядро, започатковуючи руйнівний процес,
відомий як ділення). Як зауважили автори згаданої книжки, якби
нейтрон виокремили в 1920-х роках, «дуже ймовірно, що атомну бомбу
вперше б розробили в Європі і, безсумнівно, німці».
Хай там що, європейці, засукавши рукави, відчайдушно намагалися
зрозуміти дивну поведінку електрона. Головна проблема, з якою вони
стикалися, полягала в тому, що електрон інколи поводився як
частинка, а інколи як хвиля. Ця неймовірна дуалістичність доводила
фізиків майже до божевілля. Протягом наступного десятиліття
науковці зі всієї Європи гарячково розмірковували, квапливо
шкрябали нотатки і висували суперечливі гіпотези. У Франції принц
Луї-Віктор де Бройль, нащадок герцогського роду, виявив, що певні
аномалії у поведінці електронів зникають, якщо розглядати їх як хвилі.
Це спостереження зацікавило австрійця Ервіна Шрьодінґера, який
майстерно вдосконалив ідею і запропонував вельми зручну систему,
названу хвилевою механікою. Майже одночасно німецький фізик
Вернер Гайзенберґ висунув протилежну теорію, названу матричною
механікою. Вона була такою математично складною, що навряд чи
хтось зрозумів її цілком, включно із самим Гайзенберґом («Я навіть не
знаю, що таке матриця», — якось у відчаї зізнався він приятелеві), але,
здається, ця теорія посприяла вирішенню певних проблем, яких не
пояснювали хвилі Шрьодінґера.
Отже, у фізиків з’явилися дві теорії, що ґрунтувалися на
взаємопротилежних постулатах, але мали однакові результати. Це була
неприйнятна ситуація.
Нарешті 1926 року Гайзенберґ запропонував славнозвісний
компроміс, створивши нову дисципліну, яку знають під назвою
квантова механіка. У її основі лежав сформульований Гайзенберґом
принцип невизначеності, згідно з яким електрон є частинкою, яку
можна описати термінами хвиль. Невизначеність, на якій ґрунтується
ця теорія, полягає в тому, що ми можемо дізнатися, як саме рухається
електрон у просторі, або ж знати, де він перебуває в цю мить, але не
можемо знати й те, й інше. Будь-яка спроба визначити одне неминуче
перешкоджає визначити інше. Тут ідеться не про використання
точнішого обладнання, а про незмінну властивість Всесвіту.
На практиці це означає, що ви не можете передбачити, де опиниться
електрон певної миті. Ви можете лише розрахувати ймовірність його
появи там. У певному сенсі, як зауважив Денніс Овербай, електрон не
існує, поки його не помічають. Або ж, трохи іншими словами: поки
його не помітили, слід вважати, що електрон перебуває «водночас
скрізь і ніде».
Якщо це твердження вас спантеличує, можете втішитися думкою, що
так само це спантеличувало фізиків. Овербай писав: «Бор якось
зауважив, що людина, яка не обурюється, вперше почувши про
квантову теорію, просто не зрозуміла сказаного». Гайзенберґ, коли
його запитували, як уявити собі атом, відповідав: «Навіть не
намагайтеся».
Тож атом виявився зовсім не схожим на картинку, намальовану
уявою більшості людей. Електрон не літає довкола ядра, наче планета
навколо Сонця, а радше нагадує аморфну хмарку. «Шкаралупа» атома
— це аж ніяк не якась тверда лискуча оболонка, як деколи змушують
нас думати ілюстрації, а просто найвіддаленіші від центру краї цих
розмитих електронних хмар. Сама хмара — це лише зона статистичної
ймовірності, що позначає територію, за межі якої електрон виходить
дуже рідко. Таким чином, атом, якби його можна було побачити,
скидався б радше на дуже нечітке зображення тенісного м’яча, ніж на
чітко окреслену металеву кулю (втім, він не дуже схожий ні на те, ні на
те, і взагалі не схожий ні на що з будь-коли баченого вами; врешті-
решт, ми маємо справу зі світом, що дуже відрізняється від того, що ми
бачимо довкола себе).
Здавалося, дивному немає кінця. Як сказав Джеймс Трефіл, науковці
вперше зіткнулися з «частиною Всесвіту, яку наш мозок просто не
здатен осягнути». Або ж, як висловився Фейнман, «тіла такого
маленького масштабу поводяться геть інакше, ніж тіла великого
масштабу». Глибше вивчаючи питання, фізики зрозуміли, що відкрили
світ, у якому не лише електрони можуть перестрибувати з однієї
орбіти на другу, не перетинаючи простір між цими орбітами, а де з
нічого може виникати матерія, «за умови, — якщо скористатися
словами Алана Лайтмана з Массачусетського технологічного
інституту, — що вона досить швидко зникає».
Мабуть, найзахопливішою з усіх квантових неймовірностей є ідея,
що виникає зі сформульованого Вольфґанґом Паулі в 1925 році
принципу ексклюзії, — що у певних парах субатомних частинок, навіть
розділених значними відстанями, кожна миттєво дізнається, що
робить інша. Частинки ці мають властивість, відому як спін, і, згідно із
квантовою теорією, в ту мить, як ви визначаєте спін однієї частинки, її
посестра-частинка, незалежно від того, як далеко вона перебуває,
відразу починає обертатися у протилежному напрямі і з тією ж
швидкістю.
Якщо скористатися словами наукового письменника Лоуренса
Джозефа, це наче у вас є дві однакові більярдні кулі, одна в Огайо, інша
на Фіджі, й у ту саму мить, коли ви закрутите одну кулю, інша негайно
почне обертатися у протилежному напрямі і з тією ж швидкістю.
Звучить дивовижно, але фізики Женевського університету
підтвердили це явище 1997 року, розділивши фотони відстанню у
понад 11 кіломет­рів і демонструючи, що втручання в рух одного з них
миттєво викликає реакцію іншого.
 Дійшло до того, що на одній конференції Бор зауважив щодо однієї з
теорій, що питання не в тому, чи вона божевільна, а в тому, чи
достатньо вона божевільна. Щоб проілюструвати незбагненну природу
квантового світу, Шрьодінґер запропонував славетний уявний
експеримент, у якому гіпотетичного кота запихають до ящика з одним
атомом радіо­активної речовини, прикріпленим до колби із синильною
кислотою. Якщо протягом години частинка розпадеться, вона
запустить механізм, який розіб’є колбу і отруїть кота. Якщо ні, кіт
залишиться живий. Але ми ніколи не дізнаємося, що станеться, тому
що, з погляду науки, у нас немає іншого вибору, ніж вважати, що кіт
водночас на 100 відсот­ків живий і на 100 відсотків мертвий. Це
означає, як із ноткою зрозумілого роздратування зауважив Стівен
Гокінґ, що ніхто не зможе «точно передбачити майбутні події, якщо
ніхто не може навіть точно визначити нинішній стан Всесвіту!».
Через такі дивацтва чимало фізиків не любили квантову теорію або
принаймні її певні аспекти, а найбільше за всіх не любив її Айнштайн.
У цьому факті криється іронія, бо саме він у своєму annus mirabilis52 —
1905 році — дуже переконливо пояснив, що фотони світла інколи
поводяться як елементарні частинки, а інколи як хвилі — заувага, що
лежить в основі нової фізики. «Квантова теорія гідна пошани», —
ввічливо зазначав Айнштайн, але насправді вона йому навіть не
подобалася. «Господь не грає в кості», — говорив він53.
Айнштайн не міг погодитися з думкою, що Бог міг створити Всесвіт,
в якому деякі речі були абсолютно непізнавані. Ба більше, думка про
дію на відстані, — що одна елементарна частинка може миттєво
впливати на іншу за трильйон кілометрів від неї, — була повним
нехтуванням спеціальної теорії відносності. Ніщо не могло
перевершити швидкість світла, проте деякі фізики наполягали на тому,
що на субатомному рівні інформація якимсь чином могла це зробити.
(Між іншим, ніхто й ніколи не пояснив, яким чином елементарні
частинки досягають подібних результатів. Науковці вирішили цю
проблему, за словами фізика Якіра Ааронова, «просто не думаючи про
неї»).
Тож перш за все квантова фізика створила проблему небаченого досі
рівня безладу. Раптом для пояснення властивостей Всесвіту
знадобилося два набори законів — квантова теорія для світу дуже
малих величин і теорія відносності для Всесвіту великих величин.
Гравітація з тео­рії відносності блискуче пояснювала, чому планети
обертаються орбітами довкола зірок або чому галактики мають
тенденцію до скупчення, але виявилося, що вона не має жодного
впливу на рівні елементарних частинок. Аби пояснити те, що зв’язує
атоми, були потрібні інші сили, і в 1930-х роках виявили відразу дві:
сильну ядерну взаємодію і слабку ядерну взаємодію. Сильна взаємодія
зв’язує в одне ціле; це те, що допомагає протонам утримуватися разом
у ядрі. Слабка взаємодія відповідає за численніші завдання,
здебільшого із царини контролю за швидкістю певних видів
радіоактивного розпаду.
Слабка ядерна взаємодія, незважаючи на свою назву, у 10 мільярдів
мільярдів мільярдів разів сильніша за силу тяжіння, а сильна взає­модія
навіть потужніша — справді, набагато потужніша, — але їхній вплив
обмежується лише украй маленькими відстанями. Сильна взаємодія
поширюється лише на одну стотисячну частину діаметру атома. Ось
чому ядра атомів такі компактні і щільні, а елементи з великими,
переповненими ядрами такі нестійкі: сильна взаємодія просто не може
утримати всі їхні протони.
Врешті-решт, у фізиків виявилися два види законів — один для світу
дуже малих величин, інший для Всесвіту великих величин, — що
існують цілком відокремлено. Це також не подобалося Айнштайнові.
Він присвятив решту життя пошукам того, як зв’язати ці вільні кінці в
одну Велику єдину теорію, і зазнав невдачі. Час від часу Айнштайн
думав, що йому це вдалося, але вузол завжди розв’язувався. Минав
час, і вчений ставав усе відсталішим від науки, йому навіть співчували.
Майже всі «колеги Айнштайна вважали і донині вважають, що він
змарнував другу половину життя», — писав Сноу.
Проте в інших питаннях науковці здійснили справжній поступ. До
середини 1940-х вони вивчили атом на доволі глибокому рівні — і аж
занадто ефектно продемонстрували це в серпні 1945 року, скинувши
на Японію кілька атомних бомб.
Тогочасним фізикам можна пробачити переконаність у тому, що
вони майже підкорили атом. Насправді у фізиці елементарних
частинок все значно ускладнилося. Але перш ніж узятися за цю дещо
виснажливу історію, ми повинні смикнути за іншу нитку нашої історії,
продов­живши важливу й корисну розповідь про жадобу, обман,
зловживання наукою, кілька марних смертей і остаточне визначення
віку Землі.

49
Чи маю я честь звернутися до мосьє Дальтона? (фр.)
50
Сцинтиляція — короткочасний спалах світла, що виникає під час проходження зарядженої
частинки крізь певні речовини, що їх називають сцинтиляторами, або ж фосфорами. — Прим.
пер.
51
Лабораторія названа на честь тої самої родини, з якої походив Генрі Кавендіш. Цього разу
йдеться про Вільяма Кавендіша, сьомого герцога Девонширського, обдарованого математика і
сталевого магната часів вікторіанської Англії. Саме він 1870 року пожертвував університету
6300 фунтів стерлінгів на створення експериментальної лабораторії.
52
Annus mirabilis (лат. «рік чудес») — вислів, який застосовують щодо кількох років у історії
людства, протягом яких відбулися важливі позитивні події. Одним із таких років вважають
1905-й — рік, коли Альберт Айнштайн зробив і оприлюднив свої найважливіші відкриття. —
Прим. пер.
53
Так, принаймні, майже завжди передають його слова. Справжня цитата звучить інакше:
«Здається, непросто зазирнути в карти Бога. Але те, що Він грає в кості і вдається до методів
“телепатії”... це те, у що я ні на мить не повірю».
10. Звільнення від свинцю

Наприкінці 1940-х аспірант Чиказького університету Клер Паттерсон

(який був, незважаючи на своє жіноче ім’я, сином фермера зі штату
Айова) застосував новий метод вимірювання ізотопів свинцю,
намагаючись визначити точний вік Землі. На жаль, усі зразки порід
виявилися забрудненими, і доволі сильно. Більшість із них містила
приблизно у 200 разів більше свинцю, аніж це буває зазвичай. Мине
багато років, перш ніж Паттерсон зрозуміє, що винуватцем його
прикрощів був гідний жалю винахідник з Огайо на ім’я Томас Міджлі
— молодший.
За освітою Міджлі був інженером, і світ, безсумнівно, був би
безпечнішим місцем, якби він ним і залишився. Натомість він
зацікавився промисловим застосуванням хімії. 1921 року, працюючи в
дослідницькому відділі корпорації «Дженерал Моторс» у Дейтоні, штат
Огайо, Міджлі вивчав сполуку, що називається тетраетилсвинець
(також відому під помилковою назвою тетраетил свинцю), і виявив,
що ця речовина значно знижує стан вібрації, тобто стукіт у двигуні.
Хоча всі довкола знали, що свинець небезпечний, у перші роки ХХ
століття його можна було виявити в усіляких предметах вжитку.
Продукти харчування продавали у банках зі свинцевими спайками.
Воду часто зберігали в луджених свинцем баках. Арсенат свинцю
використовували як пестицид для обробки фруктів. Свинець навіть
входив до складу тюбиків із зубною пастою. Не існувало майже
жодного продукту, який би не отруював життя споживачів дещицею
свинцю. Проте ніщо не могло зрівнятися за кількістю і тривалістю
використання свинцю з додаванням його в моторне паливо.
Свинець — це нейротоксин. У великих кількостях він спричиняє
незворотне ураження мозку і центральної нервової системи. Серед
безлічі проявів отруєння — втрата зору, безсоння, ниркова
недостатність, втрата слуху, рак, параліч і судоми. Найгостріша форма
отруєння свинцем викликає раптові страхітливі галюцинації
(нестерпні як для потерпілих, так і для свідків), що зазвичай
призводять до коми і смерті. Навряд чи ви захочете, щоб у ваш
організм потрапило надто багато свинцю.
З іншого боку, свинець легко видобувати і обробляти, і страшенно
вигідно виробляти у промислових масштабах — а тетраетилсвинець
справді усуває стукіт у двигунах. Отож 1923 року 3 найбільші
американські корпорації — General Motors, Du Pont і Standard Oil of
New Jersey створили спільне підприємство, назване Ethyl Gasoline
Corporation (пізніше назву скоротили до Ethyl Corporation), аби
виробляти таку кількість тетраетилсвинцю, яку світ ладен буде
купити, і це виявилося справою з дуже великим зиском. Вони назвали
свою домішку «етилом», тому що це звучало принадніше й менш
токсично, ніж «свинець», і 1 лютого 1923 року запропонували свій
продукт для споживання (також так, як більшість людей навіть не
уявляла).
Майже відразу у працівників на виробництві з’явилися перші ознаки
отруєння — порушення ходи і психіки. Також майже відразу Ethyl
Corporation стала дотримуватися тактики спокійного, але
категоричного заперечення, яка добре служила їй десятки років. У
своїй захопливій історії промислової хімії «Прометеї в лабораторії»
Шерон Берч Мак-Ґрейн пише, що коли у працівників одного заводу
почалися незворотні галюцинації, фахівець зі зв’язків із громадськістю
заспокоїв репортерів: «Ці люди, ймовірно, збожеволіли, тому що надто
багато працювали». У перші дні виробництва етилованого бензину
загалом померло щонайменше 15 робітників, чимало інших, кількість
яких замовчували, захворіли, здебільшого дуже важко; точна кількість
невідома, тому що компанія майже завжди замовчувала інформацію
про витікання та пролиття свинцю і про отруєння. Однак інколи
запобігти чуткам було неможливо — як-от 1924 року, коли за лічені дні
загинуло п’ятеро робітників, а 35 назавжди залишилися жалюгідними
руїнами через погану вентиляцію лише одного приміщення.
Позаяк про небезпеку нового продукту поширювалися чутки,
сповнений ентузіазму винахідник етилу Томас Міджлі вирішив
розвіяти сумніви журналістів, провівши для них наочну демонстрацію.
Невимушено базікаючи про політику компанії у сфері безпеки, він
хлюпнув собі на руки тетраетилсвинець, потім на 60 секунд підніс
мензурку до носа, стверджуючи, що може повторювати цю процедуру
щодня без жодної шкоди для здоров’я. Насправді Міджлі, як ніхто
інший, доб­ре знав про небезпеку отруєння свинцем: за декілька
місяців до трагічного випадку на заводі він серйозно захворів,
отруївшись, і в тих випадках, коли не треба було переконувати
журналістів, навіть близько не підходив до цієї речовини.
Натхненний успіхом етилованого бензину, Міджлі звернувся до
іншої технічної проблеми того століття. У 1920-х роках користуватися
холодильниками частенько бувало украй ризиковано, тому що в них
застосовувалися підступні, небезпечні гази, які інколи просочувалися
назовні. Внаслідок протікання холодильника в лікарні міста Клівленд,
штат Огайо, 1929 року загинуло понад 100 осіб. Міджлі надумав
створити газ, який був би стійким, незаймистим, некорозійним і
безпечним при вдиханні. Його інстинктивна здатність творити біди
здається просто моторошною — Міджлі винайшов хлорфторвуглеці,
або ж скорочено ХФВ.
Рідко який промисловий продукт так швидко знаходив споживачів і
заподіював стільки лиха. ХФВ почали використовувати у виробництві
на початку 1930-х років і відтоді знайшли тисячі способів їх
застосування майже в усьому— від кондиціонерів у автомобілях до
дезодорантів, перш ніж зауважили, аж через півстоліття, що ХФВ
руйнують озон у стратосфері. А це, як ви зараз дізнаєтеся, не дуже
добре.
Озон — це різновид кисню, в якому кожна молекула містить три
атоми кисню замість звичних двох. Через незрозумілу хімічну прим­ху
він є сильним забруднювачем на поверхні Землі, в той час як високо у
стратосфері приносить користь, поглинаючи небезпечне ультра­-
фіолетове випромінювання. Проте корисного озону не надто багато.
Якщо рівномірно розподілити його у стратосфері, озон утворив би
прошарок близько двох міліметрів завтовшки. Ось чому цей прошарок
так легко зруйнувати.
Хлорфторвуглеців теж не дуже багато — вони становлять приблизно
одну мільярдну частини атмосфери загалом, — але ХФВ украй
руйнівні. Один кілограм їх може захопити і знищити 70 тисяч
кілограмів атмосферного озону. ХФВ також тривалий час залишаються
в атмосфері — в середньому століття, — постійно заподіюючи
величезну шкоду. І діють вони як велетенські губки, що всотують
тепло. Одна молекула ХФВ спричиняє парниковий ефект, що в 10
тисяч разів сильніший за аналогічну дію молекули вуглекислого газу —
а вуглекислий газ, як нам відомо, є ніщо інше, як парниковий газ.
Словом, хлорфторвуглеці, мабуть, можна назвати найгіршим
винаходом ХХ століття.
Міджлі ніколи про це не дізнався, тому що помер задовго до того, як
хтось зрозумів, скільки шкоди заподіюють ХФВ. Його смерть теж була
незвичною. Паралізований поліомієлітом, Міджлі винайшов
пристосування з кількома моторизованими блоками, які автоматично
піднімали й перевертали його в ліжку. 1944 року, увімкнувши
механізм, він заплутався у тросах, які його задушили.
Якщо ви цікавитеся визначенням віку різних предметів, то в 1940-х
роках найкращим місцем для вас був би Чиказький університет.
Віллард Ліббі саме розробляв метод радіовуглецевого датування, що
дозволило науковцям точно визначати вік кісток та інших органічних
решток, адже раніше вони не могли цього зробити. В той час навіть
найдавніші, найнадійніші дати не сягали далі часів Першої династії в
Єгипті — близько 3 тисяч років до н.е. Ніхто не міг з упевненістю
сказати, коли, наприклад, зійшли останні льодовикові щити або в який
час у минулому кроманьйонці розмалювали печеру Ласко у Франції.
Ідея Ліббі виявилася такою корисною, що 1960 року його нагородили
Нобелівською премією. Метод датування полягав у тому, що всі живі
істоти містять у собі ізотоп вуглецю, відомий як вуглець-14, який після
їхньої загибелі починає розпадатися із сталою визначеною швидкістю.
Період напіврозпаду вуглецю-14, — тобто час, необхідний для того,
щоб зникла половина його атомів, — становить приблизно 5 600 років;
отож, визначивши кількість вуглецю у зразку, Ліббі міг досить точно
визначити вік об’єкта, — щоправда, тільки до певної межі. Після
восьми періодів напіврозпаду від первинної кількості радіоактивного
вуглецю залишається лише 0,39 відсотка, а цього дуже мало для
надійного розрахунку, тому радіовуглецеве датування дієве лише для
об’єктів віком приблизно до 40 тисяч років.
Цікаво, що коли метод почав поширюватися, виявилися деякі його
вади. Почати слід із того, що одну із основних складових своєї
формули — період напіврозпаду, — Ліббі визначив, помилившись
приблизно на три відсотки. Проте на той час у всьому світі провели
вже тисячі вимірів. Замість того, щоб переглянути результати,
науковці вирішили залишити цю неточну величину. «Таким чином, —
зауважує Тім Фленнері, — в усіх даних, отриманих за допомогою
методу радіовуглецевого датування, які вам нині траплятимуться, вік
зразків занижений приблизно на три відсотки». Але на цьому
проблеми не закінчилися. Невдовзі потому виявили, що зразки, які
містять вуглець-14, легко забруднювалися вуглецем з інших джерел, —
крихітним шматочком матерії рослинного походження, яку не
помітили, коли брали зразок. Для «молодших» зразків, — віком до 20
тисяч років або близько того — легке забруднення не мало великого
значення, але для старіших зразків воно могло стати серйозною
проблемою, тому що в цьому разі рахували дуже малу кількість атомів,
що залишилися. У першому випадку, якщо скористатись порівнянням
Фленнері, — це наче помилка в один долар при підрахунку тисячі, у
другому ви помилитеся на долар, маючи для підрахунку лише два
долари.
Також метод Ліббі ґрунтувався на припущенні, що вміст вуглецю-14
в атмосфері і ступінь його поглинання живими істотами не
змінювалися упродовж всієї історії. Насправді це не так. Нині ми
знаємо, що вміст вуглецю-14 в атмосфері залежить від того, як
магнітне поле Землі відхиляє космічні промені, а цей показник з
плином часу може істотно змінюватися. Це означає, що деякі дані,
отримані на основі розпаду вуглецю-14, можуть викликати сумніви.
Серед найбільш сумнівних — визначення часу появи перших людей в
Америці, що є причиною невпинних суперечок.
Зрештою, і, мабуть, дещо несподівано, отримані дані можуть бути
спотворені зовнішніми чинниками, на перший погляд, ніяк не
пов’язаними з об’єктом дослідження, — наприклад, спосіб харчування
тих, чиї кістки вивчають. Нещодавно тривалі суперечки викликало
питання про те, звідки почав розповсюджуватися сифіліс — з Нового
Світу чи зі Старого? Археологи з Гулля виявили, що поховані на
монастирському кладовищі ченці хворіли на сифіліс, але первинний
висновок, що вони підхопили його ще до подорожі Колумба,
поставили під сумнів через те, що ченці споживали багато риби,
завдяки чому їхні кістки могли здаватися старішими, ніж насправді.
Звісно ж, ченці цілком могли мати сифіліс, але як ним захворіли й коли
— залишається нез’ясованою загадкою.
Через ці численні недоліки вуглецю-14 науковці взялися за розробку
інших методів визначення віку давніх матеріалів, серед яких
термолюмінесценція — метод підрахунку електронів, що містяться у
глинах, а також метод електронного спінового резонансу —
застосування впливу на зразок електромагнітних хвиль і вимірювання
вібрації електронів під час цього процесу. Але навіть найкращі із цих
методів непридатні для датування об’єктів, яким більше 200 тисяч
років, і не здатні визначати вік неорганічних матеріалів, таких як
гірські породи, що, звісно, просто необхідно зробити, якщо ви хочете
визначити вік своєї планети.
Датування гірських порід супроводжувалося стількома складними
проблемами, що свого часу майже всі дослідники світу припинили
шукати відповідь на це питання. Якби не сповнений рішучості
англійський професор Артур Голмс, пошуки вирішення цієї проблеми
могли б назавжди припинитися.
Голмс героїчно долав перешкоди й досягнув успіху. До 1920-х років, у
розпалі його наукової кар’єри, геологія вийшла з моди — новим
захопленням століття стала фізика. Тож геологію почали
недофінансовувати, особливо у Британії, на її духовній батьківщині.
Протягом багатьох років Голмс був єдиним працівником геологічного
факультету Даремського університету. Щоб продовжувати
радіометричне датування гірських порід, йому частенько доводилося
позичати обладнання в інших науковців або ж ремонтувати власне.
Якось Голмс змушений був відкласти розрахунки на цілий рік,
очікуючи, коли університет забезпечить його простенькою лічильною
машинкою. Інколи Голмс взагалі випадав із академічного життя, щоб
заробити на утримання родини — якийсь час він тримав антикварну
крамничку в Ньюкаслі-на-Тайні, — а іноді навіть не міг дозволити собі
сплатити п’ять фунтів стерлінгів членського внеску в Геологічне
товариство.
Метод, використаний Голмсом, був теоретично простим і випливав із
процесів, уперше зауважених Ернестом Резерфордом ще 1904 року, —
розпадаючись, деякі атоми із досить передбаченою швидкістю
утворюють інший елемент, отож їх можна використати як годинник.
Якщо вам відомо, скільки часу потрібно для перетворення калія-40 на
аргон-40, і ви виміряєте вміст того й того у зразку, то зможете
визначити вік матеріалу. Заслуга Голмса в тому, що він вирішив
виміряти швидкість розпаду урану і перетворення його на свинець,
щоб визначити вік гірської породи і, як вчений сподівався, вік Землі.
Але він мав подолати чимало технічних перепон. Голмсові також була
потрібна складна апаратура, — або принаймні вона дуже полегшила б
справу, — для ретельного вимірювання крихітних зразків, але, як ми
знаємо, все, що йому вдалося отримати, — це простенька лічильна
машинка. Можна вважати великим досягненням, коли 1946 року Голмс
зміг упевнено заявити, що Землі принаймні 3 мільярди років, а
можливо, навіть більше. На жаль, він зіткнувся ще з однією
нездоланною перешкодою: консерватизмом колег-науковців. Віддавши
належне Голмсовому методу, багато хто стверджував, що він визначив
не вік Землі, а лише вік породи, з якої сформувалася наша планета.
Саме в цей час Гаррісон Браун з Чиказького університету розробив
новий метод підрахунку ізотопів свинцю у вулканічних породах (які,
варто зазначити, на відміну від осадових порід, утворилися внаслідок
плавлення). Усвідомлюючи, що ця робота буде вкрай нудною, він
доручив її юному Клеру Паттерсону як дисертаційний проект. І, що
найдивніше, самовпевнено пообіцяв Паттерсону, що визначити вік
Землі за допомогою цього нового методу — як раз плюнути. Насправді
на це підуть роки.
Паттерсон почав працювати над проектом 1948 року. На тлі
яскравого внеску Томаса Міджлі в майбутній прогрес визначення
Паттерсоном віку Землі здається дещо скромнішим. Упродовж 7 років
— спочатку в Чиказькому університеті, а згодом у Каліфорнійському
технологічному інституті (до якого Паттерсон перейшов 1952 року), —
він працював у стерильній лабораторії, роблячи дуже точні
вимірювання співвідношень свинцю та урану в ретельно відібраних
зразках давніх порід.
Складність вимірювання віку Землі полягала в тому, що для нього
потрібні були надзвичайно давні породи із кристалами, що містили б
свинець і уран приблизно того ж віку, що й планета — набагато
молодші зразки спотворюють результат у бік пізніших часів, але на
Землі рідко трапляються справді давні породи. Наприкінці 1940-х
ніхто ще не розумів чому. Насправді, і це радше дивно, лише в
космічному столітті нам вдалося знайти ймовірне пояснення того,
куди ж поділися всі давні породи Землі. (Відповідь криється у
тектоніці плит, до якої ми, звісно ж, ще дійдемо). Тим часом Паттерсон
міг лише спробувати зрозуміти ці речі, зважаючи на доволі обмежений
набір зразків. Урешті-решт йому спала на гадку геніальна думка — він
міг замінити відсутні зразки породами позаземного походження. І
Паттерсон звернувся до метеоритів.
Зроблене ним припущення — доволі сміливе, але правильне, як
виявилося, — полягало в тому, що чимало метеоритів, по суті, є
залишками будівельних матеріалів, що збереглися з ранніх часів
існування Сонячної системи, і тому могли зберегти більш-менш
первинний хімічний склад. Виміряйте вік цього мандрівного каміння
— і отримаєте досить точний вік Землі.
Однак, як завжди, все виявилося не так просто, як це може здатися з
нашого стислого опису. Метеорити не надто поширені, і дістати їх
зразки досить важко. До того ж, розроблений Броуном метод
вимірювання виявився украй складним у деталях і вимагав значного
вдосконалення. Була ще одна проблема — зразки Паттерсона постійно
і безконтрольно забруднювалися великими дозами атмосферного
свинцю щоразу, коли потрапляли на повітря. Саме це спонукало його
створити стерильну лабораторію — першу у світі, за принаймні одним
джерелом.
Паттерсону знадобилося сім років наполегливої праці, щоб лише
знайти і оцінити відповідні для остаточної перевірки зразки. Навесні
1953 року він привіз свої екземпляри до Аргоннської національної
лабораторії у штаті Іллінойс, де науковцю дозволили попрацювати на
мас-спектрографі останньої моделі — приладі, здатному виявляти й
вимірювати наймізерніші кількості урану і свинцю у древніх
кристалах. Коли він нарешті отримав результати, то так
розхвилювався, що негайно вирушив на свою батьківщину в Айову і
попросив матір записати його на медичне обстеження, тому що
подумав, що в нього стався серцевий напад. Невдовзі потому, на
конференції у Вісконсині, Паттерсон оголосив точний вік Землі — 4550
мільйонів (плюс-мінус 70 мільйонів) років — «число, що залишається
незмінним і через 50 років», як захоплено зауважив Мак-Ґрейн. Після
двохсотлітніх спроб вік Землі нарешті було з’ясовано.
Майже відразу Паттерсон звернув увагу на свинець у атмосфері. Він
був вражений, виявивши, що та дещиця знань про вплив свинцю на
людину здебільшого виявлялася або неправильною, або оманливою —
і не дивно, позаяк упродовж 40 років усі дослідження впливу свинцю
фінансували винятково виробники свинцевих домішок.
У одному з таких досліджень лікар, що не володів спеціальними
знан­нями з патології, пов’язаної із хімією, взявся за п’ятирічну
дослідну програму, пропонуючи добровольцям вдихати або ковтати
свинець у кількостях, які поступово збільшувалися. Потім перевіряли
сечу і кал піддослідних. На жаль, цей лікар, мабуть, не знав, що
свинець не виділяється з відходами життєдіяльності. Натомість він
накопичується в кістках і крові — ось що робить свинець таким
небезпечним, — однак ані кістки, ані кров під час згаданого
експерименту не перевіряли. За результатами дослідної програми
свинець було визнано цілковито нешкідливим для здоров’я.
Паттерсон швидко виявив, що в атмосфері було чимало свинцю —
фактично, він залишається там і нині, тому що нікуди не зникає, — і,
здається, близько 90 відсотків його походить із автомобільних
випускних труб; однак вчений довести цього не зміг. Він мав знайти
спосіб порівняти тодішній рівень вмісту свинцю в атмосфері з рівнем,
що існував до 1923 року, коли почалося промислове виробництво
тетра­етилсвинцю. І несподівано відповідь йому дали льодовики.
Було відомо, що в таких, як Ґренландія, місцях, сніговий покрив
щороку накопичується в окремих прошарках (через сезонні коливання
температури можна помітити незначні зміни їхнього забарвлення від
зими до літа). Підрахувавши ці прошарки і вимірявши кількість
свинцю в кожному з них, Паттерсон міг визначити концентрацію
свинцю в земній атмосфері у будь-який період часу впродовж сотень і
навіть тисяч років. Ця ідея стала основою вивчення льодовикових
кернів, на яких переважно й ґрунтується сучасна кліматологія.
Паттерсон виявив, що до 1923 року в атмосфері майже не було
свинцю, але відтоді його рівень неухильно і небезпечно збільшується.
Тепер справою життя вченого стало вилучення свинцю з бензину.
Паттерсон став невтомним і частенько суворим критиком
промислового виробництва свинцю і інтересів, що стоять за ним.
Кампанія виявилася пекельно важкою. Ethyl була потужною
глобальною корпорацією з великою кількістю друзів на високих
посадах. (Серед її керівників були член Верховного суду Льюїс Пауелл і
Ґілберт Ґросвенор з Національного географічного товариства).
Паттерсон раптом виявив, що фінансування його досліджень
припиняють, а отримати кош­ти стає дедалі важче. Американський
інститут нафти розірвав із ним контракт на дослідження, і так само
вчинила Служба охорони здоров’я Сполучених Штатів, яку вважали
неупередженим урядовим органом.
Паттерсон все частіше ставав перешкодою для свого наукового
закладу, бо на наглядову раду Каліфорнійського технологічного
інституту постійно тиснули керівники свинцевих компаній,
намагаючись змусити його замовкнути або піти геть. За словами
Джеймі Лінкольна Кітмана, що 2000 року писав у журналі The Nation,
керівництво Ethyl запропонувало значні кошти на утримання
інститутської кафедри за умови, що «Паттерсон спакує манатки».
Здається безглуздям, але 1971 року його виключили зі складу комісії з
питань свинцевого забруднення в Націо­нальній науково-дослідній
раді попри те, що він, поза сумнівами, був провідним американським
експертом з питань атмосферного свинцю.
Треба віддати належне Паттерсону, він ніколи не зрадив свої
переконання. Урешті-решт, зусилля науковця привели до ухвалення
постанови «Про чисте повітря» в 1970-х, і до повного вилучення
етилованого бензину із продажу у Сполучених Штатах 1986 року.
Майже відразу вміст свинцю у крові американців зменшився на 80
відсотків. Але через те, що свинець ніколи не виводиться із організму,
у крові кожного сучасного американця міститься в 625 разів більше
свинцю, аніж у людей, які жили 100 років тому. Кількість свинцю в
атмосфері все ще продовжує зростати, й цілком легально, приблизно
на 100 тисяч тонн щороку, здебільшого внаслідок його видобутку,
виплавлення і промислової обробки. У Сполучених Штатах також
заборонили використання свинцю в інтер’єрних фарбах. «На 44 роки
пізніше, ніж у більшості країн Європи», — зауважує Мак-Ґрейн.
Дивно, що, незважаючи на приголомшливий рівень токсичності,
контейнери для продуктів харчування в Америці запаювали свинцем
аж до 1993 року.
Що стосується Ethyl Corporation, то вона й нині процвітає, хоча
General Motors, Standard Oil і Du Pont вийшли зі складу її акціонерів.
(Вони продали свої акції компанії Albemarle Paper у 1962 році). За
словами Мак-Ґрейна, ще в лютому 2001 року Ethyl продовжувала
наполягати, «що жодні дослідження не підтвердили шкідливість
етилованого бензину для здоров’я людини або довкілля». На сайті
компанії немає жодної згадки про свинець — або ж про Томаса
Міджлі, — лише є уточнення, що первинний продукт містив «певні
хімічні сполуки».
Ethyl більше не виробляє етилованого бензину, хоча, згідно зі звітом
компанії за 2001 рік, продаж тетраетилсвинцю (або ж ТЕС) 2000 року
приніс 25,1 мільйона доларів (із загальної суми 795 мільйонів доларів),
це більше, ніж 24,1 мільйона доларів, отриманих 1999 року, але менше,
ніж 117 мільйонів доларів, отриманих 1998 року. У своєму звіті
компанія заявляє про рішучість «максимально збільшити прибутки від
продажу тетраетилсвинцю, вживання якого у світі продовжує
скорочуватися». Ethyl видобуває тетраетилсвинець у всьому світі,
уклавши угоду з англійською фірмою Associated Octel Ltd.
Що стосується іншого лиха, залишеного нам Томасом Міджлі, —
хлорфторвуглеців, то у Сполучених Штатах їх заборонили 1974 року,
але це підступні маленькі чортенята, й ті з них, що потрапили в атмо­-
сферу раніше (наприклад, у складі дезодорантів або лаків для волосся),
майже напевно залишаться там і жертимуть озон ще довго після того,
як ми з вами відійдемо в небуття. А найгірше те, що ми щороку
продовжуємо додавати в атмосферу величезну кількість
хлорфторвуглеців. На думку Вейна Біддла, понад 27 мільйонів
кілограмів цієї речовини вартістю півтора мільярда доларів щороку
потрапляє на світовий ринок. А хто ж його виробляє? Ми — тобто
безліч великих корпорацій на своїх закордонних заводах. У країнах
третього світу його не забороняли до 2010 року.
Клер Паттерсон помер 1995 року. Він не отримав Нобелівської премії
за свої праці. Геологи ніколи її не отримують. І ще дивніше, що
півстоліття наполегливої, самовідданої праці не принесли Паттерсону
ані слави, ані найменшого визнання. Можна легко довести, що він був
найвпливовішим геологом ХХ століття. Проте чи хтось колись чув про
Клера Паттерсона? У більшості підручників із геології навіть немає
згадок про цього науковця. Двом найновішим популярним виданням
про історію визначення віку Землі вдалося навіть спотворити його
ім’я. На початку 2001 року рецензент однієї із цих книжок у журналі
Nature зробив ще одну, просто приголомшливу помилку, назвавши
Паттерсона жінкою.
Хай там що, завдяки працям Паттерсона до 1953 року нарешті
визначили вік Землі, який всіх влаштовував. Тепер залишилася єдина
проблема — Земля стала старшою за Всесвіт, який її містив.
11. Кварки мастера54 Марка

Британський науковець на ім’я Ч. Т. Р. Вілсон 1911 року вивчав

утворення хмар, регулярно підіймаючись на вершину Бен Невіс —
відомої вологими туманами шотландської гори, аж поки йому не спало
на гадку, що має бути й простіший спосіб. Повернувшись до
Кавендіської лабораторії в Кембриджі, Вілсон спорудив камеру зі
штучною хмарою — простенький пристрій, у якому він міг
охолоджувати і зволожувати повітря, створюючи модель хмари в
лабораторних умовах.
Пристрій працював дуже добре, до того ж мав одну додаткову не­-
очікувану перевагу. Коли Вілсон розганяв у камері альфа-частинку,
щоб почала формуватися штучна хмарка, вона залишала помітний слід
— схожий на слід авіалайнера в небі. Ось так вчений винайшов
детектор частинок, який переконливо доводив, що субатомні частинки
справді існують.
Згодом двоє інших науковців з Кавендіської лабораторії створили
потужніший прилад із жмутками протонів, а в каліфорнійському
Берклі Ернест Лоуренс виготовив свій славетний неймовірний
циклотрон, або ж руйнівник атомів, як його тривалий час захоплено
називали. Всі ці пристрої діяли — і досі діють — здебільшого за одним
принципом, який полягає в тому, щоб розігнати протон або ж іншу
заряджену частинку до надзвичайної швидкості на певній траєкторії
(інколи по колу, інколи по прямій), а потім зіштовхнути її з іншою
частинкою і поглянути, що розлетиться навсібіч. Ось чому прилади
назвали руйнівниками атомів. Не дуже делікатний науковий метод, але
загалом результативний.
Що більші і досконаліші машини створювали фізики, то краще їм
вдавалося виявляти або передбачати існування величезної кількості
нових частинок і їхніх сімейств: мюони, піони, гіперони, мезони,
каони, бозони Гіґґса, векторні бозони, баріони, тахіони. Навіть фізики
почали дещо губитися. Якось студент запитав у Енріко Фермі назву
якоїсь частинки, і той відповів: «Юначе, якби я міг запам’ятати назви
всіх цих частинок, то став би ботаніком».
 Сьогодні назви прискорювачів нагадують слова, якими міг би
скористатися на полі бою Флеш Ґордон55: протонний суперсинхротрон,
великий електрон-позитронний колайдер, великий адронний
колайдер, релятивістський колайдер важких іонів. Споживаючи
величезну кількість енергії (деякі з прискорювачів вмикають лише
вночі, щоб мешканці навколишніх міст не помітили, що в них блякне
світло, коли запускають апарат), вони можуть прискорювати частинки
так, що окремий електрон 47 тисяч разів промчить семикілометровим
тунелем менш ніж за секунду. Дехто висловлював побоювання, що
науковці, захопившись, можуть випадково створити чорну діру або те,
що називають «дивними кварками», які теоретично можуть
взаємодіяти з іншими субатомними частинками і невпинно
розмножуватися. Якщо ви зараз читаєте цю книгу, цього досі не
сталося.
Пошуки частинок потребують певної зосередженості. Вони не лише
дуже малі та швидкі, а й частенько бувають страшенно ефемерними.
Частинки можуть з’являтися і знову зникати за
0,000000000000000000000001 секунди (10-24 секунди). Навіть
найповільніші із нестійких частинок затримуються не довше ніж на
0,0000001 секунди (10-7 секунди).
Деякі частинки неймовірно верткі. Кожну секунду Землю відвідують
10 тисяч трильйонів трильйонів крихітних, майже невагомих
нейтрино (більшість із них народжується в ядерному вогнищі Сонця),
і фактично всі вони проходять крізь планету і крізь усе, що є на ній,
включно з нами і вами, ніби всього цього не існує. Щоб «зловити» хоча
б кілька із них, ученим доводиться розміщувати у підземних камерах
(зазвичай у старих шахтах) баки, що містять 57 тисяч кубометрів
важкої води (тобто води з підвищеним вмістом дейтерію), щоб
уникнути перешкод від інших видів випромінювання.
Дуже рідко нейтрино, що пролітає, вдаряється в ядро атома,
розміщене у воді, і викликає маленький спалах світла. Науковці
підраховують ці спалахи і таким чином дуже повільно підводять нас до
розуміння основних властивостей Всесвіту. Японські дослідники 1998
року повідомили, що нейтрино таки має масу, але мізерну — близько
однієї десятимільйонної маси електрона.
 Що нині найбільше потрібне для відкриття частинок, то це гроші, й
чимало. У сучасній фізиці існує цікавий взаємозв’язок між крихітними
розмірами шуканих об’єктів і масштабами споруд, потрібних для їх
пошуку. ЄЦЯД (CERN), Європейський центр ядерних досліджень,
нагадує невеличке місто. В цьому закладі на кордоні Франції та
Швейцарії, на ділянці, яка вимірюється квадратними кілометрами,
працює 300 тисяч осіб. Центр може пишатися низкою магнітів, кожен з
яких важить більше за Ейфелеву вежу, і підземним тунелем у вигляді
кола завдовжки близько 26 кілометрів.
Розщеплювати атом, як зауважує Джеймс Трефіл, легко; ви робите це
щоразу, коли вмикаєте лампу денного світла. Однак розщеплювання
атомного ядра вимагає купи грошей і безперервного
електропостачання. Щоб дістатися до рівня кварків — частинок, які є
складовими елементарних частинок, — потрібно навіть більше:
трильйони вольт електричної енергії і бюджет невеличкої
центральноамериканської країни. Новий Великий адронний колайдер
центру, запуск якого заплановано на 2005 рік56, живитиметься 14
трильйонами електрон-вольт і коштуватиме понад півтора мільярда
доларів57.
Але ці цифри — ніщо, порівняно з тим, чого можна було б досягнути
і витратити на тепер уже нездійсненний проект — надпровідний
суперколайдер, який почали споруджувати в 1980-х у Ваксагачі, штат
Техас, поки не сталося суперзіткнення з Конгресом Сполучених
Штатів. Цей колайдер мав дати вченим можливість пізнати, як
зазвичай говорять, «первинну природу матерії», відтворивши,
наскільки це можливо, стан Всесвіту у першу десятитисячномільярдну
частку секунди. Науковці планували розігнати частинки 84-
кілометровим тунелем, досягнувши справді приголомшливої енергії 99
трильйонів електрон-вольт. Це був грандіозний проект, але
будівництво коштувало б вісім мільярдів доларів (ця сума пізніше
зросла до 10 мільярдів доларів), а щорічне утримання — сотні
мільйонів доларів.
Це, мабуть, найпоказовіший у історії приклад того, як вгатити купу
грошей у дірку в землі. Конгрес витратив на проект два мільярди
доларів, а потім, 1993 року, скасував його після того, як вже викопали
22 кілометри тунелю. Отже, Техас тепер може пишатися найдорожчою
дірою у Всесвіті. Будівельний майданчик, як розповів мені мій
товариш Джефф Ґуїнн з Fort Worth Star-Telegram, — це, «по суті,
простора розчищена ділянка, навколо якої розкидані маленькі
містечка із розчарованими мешканцями».
Після поразки із суперколайдером фізики — дослідники
елементарних частинок — дещо знизили планку, але їхні навіть
порівняно скромні проекти приголомшливо дорогі, якщо порівнювати
їх з... гаразд, та з будь-чим. Майбутнє будівництво обсерваторії
нейтрино у старій шахті Гомстейк у містечку Лід у Південній Дакоті
коштуватиме 500 мільйонів доларів — і це в шахті, яку вже вирили! — і
це ми навіть не враховуємо щорічні поточні витрати. А на «загальні
конверсійні роботи» також буде потрібно 281 мільйон доларів. Просте
переобладнання прискорювача частинок у лабораторії Фермі в
Іллінойсі тим часом коштує 260 мільйонів доларів.
Словом, фізика елементарних частинок — це страшенно дороге, але
плідне заняття. Нині налічують понад 150 елементарних частинок і
припускають існування ще близько сотні, але, на жаль, за словами
Річарда Фейнмана, «дуже важко зрозуміти відносини всіх цих
частинок, для чого вони потрібні природі або як одні пов’язані з
іншими». Щоразу, коли нам вдається відчинити скриньку, всередині
неминуче виявляється ще одна замкнута скринька. Дехто вважає, що
існують елементарні частинки, названі тахіонами, які пересуваються зі
швидкістю, більшою за швидкість світла. Інші прагнуть виявити
гравітони — переносників гравітаційної взаємодії. Важко сказати,
коли ми дістанемося остаточного дна. Карл Саґан у книжці «Космос»
припустив, що, заглибившись усередину електрона, можна буде
виявити його власний все­світ, що нагадуватиме всі ці науково-
фантастичні романи 1950-х. «Усередині електронів міститься
величезна кількість ще дрібніших елементарних частинок, зібраних у
вигляді тутешніх галактик і дещо менших утворень, які й самі є
всесвітами наступного рівня, і так далі — нескінченна регресія
всесвітів, що містяться один у одному. І така ж прогресія в інший бік».
Для більшості з нас це світ за межами розуміння. Щоб прочитати
навіть початковий посібник з фізики елементарних частинок, потрібно
продертися крізь лексичні чагарники, як ось цей: «Заряджений піон і
антипіон відповідно розпадаються на мюон плюс антинейтрино і
антимюон плюс нейтрино із середньою тривалістю життя в 2,603 × 10-8
секунди, нейтрально заряджений піон розпадається на два фотони із
середньою тривалістю життя близько 0,8 × 10-16 секунди, а мюон і
антимюон відповідно на...». І далі в тому ж дусі — і це з книжки,
розрахованої на широкі кола читачів, а її автор — один із
найзрозуміліших (зазвичай) популяризаторів науки — Стівен
Вайнберґ.
У 1960-х роках, намагаючись дещо спростити справу, фізик із
Каліфорнійського технологічного інституту Мюррей Ґелл-Манн
винайшов новий клас частинок, головним чином, для того, щоб, за
словами Стівена Вайнберґа, «повернути трохи “економії” численним
адронам» — цей узагальнений термін, який фізики використовують
для позначення протонів, нейтронів та інших частинок, що
підкоряються сильній ядерній взаємодії. Ґелл-Манн припустив, що всі
адрони складаються з іще менших, навіть елементарніших частинок.
Його колега Річард Фейн­ман хотів назвати ці нові елементарні
частинки партонами, на честь Доллі Партон58, але пропозицією
знехтували. Натомість ці частинки почали називати кварками.
Ґелл-Манн запозичив назву з віршованого рядка «Три кварки для
мастера Марка!» в романі «Поминки за Фіннеґаном»59. Переконання у
фундаментальній простоті кварків тривало недовго. Зрозумівши їх
краще, фізики усвідомили необхідність сортування кварків. Хоча вони
надто малі, щоб мати колір або смак, чи інші відомі нами фізичні
властивості, їх розподілили на 6 категорій: верхні, нижні, дивні,
чарівні, топ-кварки (справжні) і ботом-кварки (гарні), які фізики
чомусь називають ароматами і також ділять на кольори — червоний,
зелений і синій. (Хтось може зауважити, що ці терміни зовсім не
випадково з’явилися в Каліфорнії, та ще й в епоху психоделії).
Врешті-решт, з усього цього з’явилася Стандартна модель, — по суті,
щось на зразок набору запчастин для субатомного світу. Стандартна
модель складається із шести кварків, шести лептонів, п’яти відомих
бозонів і шостого гіпотетичного — бозона Гіґґса (названого на честь
шотландського науковця Пітера Гіґґса60), плюс трьох із чотирьох
фізичних сил: сильної і слабкої ядерної взаємодій і електромагнітної
сили.
 У структурі моделі кварки є фундаментальними будівельними
блоками матерії: між собою їх скріплюють частинки, названі
глюонами; кварки з глюонами утворюють протони і нейтрони,
речовину атомного ядра. До лептонів належать електрони і нейтрино.
Кварки і лептони разом називаються ферміонами. Бозони (названі на
честь індійського фізика С. Н. Бозе) — це частинки, які викликають і
передають взаємодії. До бозонів належать фотони і глюони. Можливо,
бозон Гіґґса існує, а можливо, — ні: його вигадали тільки для того, щоб
наділити частинки масою.
Ця модель, як бачите, дещо громіздка, але це найпростіша модель,
здатна пояснити все, що відбувається у світі елементарних частинок.
Більшість фізиків-«елементарників» усвідомлює, як зазначив у
документальному телефільмі 1985 року Ледерман61, що Стандартній
моделі бракує витонченості і простоти. «Вона надто складна. В ній
надто багато довільних параметрів, — сказав Ледерман. — Просто
неможливо уявити Творця, який по черзі смикає за двадцять держаків,
щоб встановити двадцять параметрів того Всесвіту, який ми знаємо».
Насправді фізика — це лише пошук граничної простоти, але все, що
ми маємо нині, нагадує елегантний безлад, або ж, як сказав Ледерман:
«Є глибоке відчуття, що ця картина не прекрасна».
Стандартна модель не лише незграбна, а й неповна. Насамперед, у ній
зовсім нічого не говориться про гравітацію. Скільки завгодно
вивчайте Стандартну модель, але ви не знайдете там жодного
пояснення того, чому, коли ви кладете на стіл капелюх, він не злітає до
стелі. Також, як ми щойно зазначили, вона не може пояснити
існування маси. Щоб наділити частинки будь-якою масою, доводиться
вводити уявний бозон Гіґґса; а чи існує він насправді — питання
фізики ХХІ століття. Як жартівливо зауважив Фейнман: «Отже, ми
заплутались в теорії, навіть не знаючи, правильна вона чи помилкова, і
можемо стверджувати лише те, що вона трішки неправильна або
принаймні неповна».
Намагаючись стулити все докупи, фізики запропонували концепцію,
яку назвали теорією суперструн. Теорія зображує всі ці крихітні
об’єкти на зразок кварків і лептонів, які раніше ми вважали
частинками, у вигляді «струн» — вібруючих ниток енергії, що
коливаються в 11 вимірах, включно із трьома вже відомими нам
вимірами, часом і сімома іншими, ще незнаними нам, вимірами.
Струни ці дуже мікроскопічні — такі мікроскопічні, що здаються
точковими частинками.
Введення додаткових вимірів теорії суперструн дозволяє фізикам
зібрати квантові і гравітаційні закони в один порівняно
впорядкований пакет; але це також означає, що переказ науковцями
цієї теорії страшенно збентежує, неначебто звіряння незнайомця, який
сів біля вас на лавці у парку й викликає у вас бажання відсунутися від
нього подалі. Ось як, наприклад, пояснює структуру Всесвіту за
теорією суперструн фізик Мічіо Каку:
Гетеротична струна складається із замкнутої струни із двома
типами вібрацій: за годинниковою стрілкою і проти годинникової
стрілки, і їх розглядають по-різному. Вібрації за годинниковою
стрілкою існують у 10-вимірному просторі. Вібрації проти
годинникової стрілки існують у 26-вимірному просторі, з яких 16
вимірів компактифіковані. (Пригадаймо, що у первинному
п’ятивимірному просторі Калуци62 п’ятий вимір
компактифіковано за допомогою згортання його в коло).
І так далі на якихось 350 сторінках.
Теорія струн згодом породила дещо під назвою М-теорія, в якій ідеться
про поверхні-мембрани, або просто брани, як модно називати їх у світі
фізики. І тут, боюся, у нас зупиночка на автостраді знань, де більшості
з нас доведеться зійти. Ось цитата з New York Times, яка якомога
простіше пояснює суть теорії широким колам читачів:
Цей екпіротичний процес починається в невизначеному минулому з
пари пласких порожніх бран, розташованих паралельно одна до
одної у викривленому п’ятивимірному просторі... Дві брани, які
формують стіни п’ятого виміру, могли раптово з’явитися з
небуття, як і квантова флуктуація в ще віддаленішому минулому,
а потім розійтися.
З цим не посперечаєшся. Як і не зрозумієш жодного слова. До речі,
«екпіротичний» походить від грецького слова, що означає «велика
пожежа».
 Справи у фізиці зайшли так далеко, що, як зауважив Пол Девіс у
журналі Nature, «людям, далеким від науки, практично неможливо
відрізнити обґрунтовані припущення від відвертого марення».
Найцікавіше сталося восени 2002 року, коли двоє французьких
фізиків, брати-близнюки Ігор і Григорій (Гріша) Богданови
запропонували теорію безпросвітної дурості, яка містила такі поняття,
як «уявний час» і «умову Кубо-Швінґера-Мартіна», й претендувала на
пояснення небуття, тобто стану Всесвіту до Великого вибуху —
періоду, який завжди вважали непізнаваним (бо він існував ще до
появи на світ фізики і її законів).
Майже одразу теорія Богданових викликала в середовищі фізиків
запеклі дебати щодо того, чим вона є: повною нісенітницею,
геніальним відкриттям чи містифікацією. «У науковому розумінні це
суцільна нісенітниця, — сказав New York Times фізик із
Колумбійського університету Пітер Войт, — але вона не надто
відрізняється від іншої писанини в наші дні».
Карл Поппер, якого Стівен Вайнберґ називає «старійшиною сучасних
філософів науки», якось припустив, що насправді у фізиці може й не
бути остаточної теорії, — натомість кожне пояснення може вимагати
наступного пояснення, створюючи «нескінченну чергу все більш і
більш засадничих принципів». Можлива й протилежна ситуація —
таке знання просто за межами нашого розуміння. «На щастя, наразі, —
пише Вайнберґ у книжці “Мрії про остаточну теорію”, — ми, здається,
ще не вичерпали свої інтелектуальні ресурси».
Майже напевно ми ще побачимо поступ у розвитку фізичних теорій і
майже напевно ці ідеї знов будуть вищими за розуміння більшості з
нас.
Поки фізики середини ХХ століття розгублено роздивлялися світ дуже
малого, астрономи були не менш заклопотані неповнотою уявлень про
Всесвіт загалом.
Коли ми востаннє зустрічалися з Едвіном Габблом, він власне
визначив, що майже всі галактики в полі нашого зору віддаляються від
нас, і що швидкість їхнього руху пропорційна відстані: що далі
галактика, то швидше вона рухається. Габбл зрозумів, що це можна
виразити простим рівнянням Но = v/d (де Но — це стала, v —
швидкість віддалення галактики, a d — відстань від нас).
Но відтоді називають сталими Габбла, а все рівняння — законом
Габбла. Використавши свою формулу, науковець вирахував, що
Всесвіту близько двох мільярдів років, що здавалося дещо дивним,
адже вже наприкінці 1920-х ставало все очевидніше, що чимало тіл у
Всесвіті — включно, можливо, і з самою Землею — старіші. Уточнення
цієї цифри стало постійним клопотом космології.
Майже єдиною ознакою сталості у сталій Габбла була кількість
суперечок щодо її величини. 1956 року астрономи виявили, що змінні
зорі цефеїди були різноманітнішими, ніж вважали раніше: вони були
двох видів, а не одного. Це дозволило астрономам заново зробити свої
підрахунки і отримати новий вік Всесвіту — від семи до двадцяти
мільярдів років; не дуже точно, але принаймні достатньо, щоб нарешті
охопити час утворення Землі.
Протягом наступних років розгорілася невпинна суперечка між
Алланом Сендіджем, наступником Габбла в обсерваторії Маунт Вілсон,
і Жераром де Вокулером — астрономом французького походження, що
працював у Техаському університеті. Сендідж після багатолітніх
ретельних обчислень дійшов висновку, що значення сталої Габбла
складає 50, отож вік Всесвіту дорівнює 20 мільярдам років. Де Вокулер
так само упевнено стверджував, що стала Габбла дорівнює 10063. Це
означало б, що Всесвіт удвічі менший і молодший, ніж вважав
Сендідж, який вірив, що його вік — 10 мільярдів років. Невизначеності
лише додалося, коли 1994 року група дослідників із обсерваторії
Карнеґі в Каліфорнії, скориставшись вимірами, отриманими за
допомогою космічного телескопа Габбла, припустила, що Всесвіту
лише 8 мільярдів років — що, на їхню думку, було менше за вік деяких
зірок у Всесвіті. В лютому 2003 року група науковців з НАСА і Центру
космічних польотів імені Ґоддарда у штаті Меріленд, використовуючи
новий високочутливий супутник — зонд Вілкінсона, впевнено
проголосила, що вік Всесвіту становить 13,7 мільярдів років плюс-
мінус 100 мільйонів. Ось такі справи принаймні цієї миті.
Складність остаточного визначення полягає в надмірі простору для
інтерпретації. Уявіть, що ви стоїте вночі у полі і намагаєтеся
визначити, як далеко від вас розташовані дві електричні лампочки. За
допомогою доволі простих астрономічних інструментів ви без зусиль
з’ясуєте, що в лампочок однакова яскравість і що одна з них
розміщена, скажімо, на 50 відсотків далі за іншу. Але ви не можете
бути певними в тому, чи ця ближча — 58-ватна на відстані 37 метрів
або ж 61-ватна на відстані 36,5 метра. До всього ще слід врахувати
похибку спотворення, спричинену коливаннями земної атмосфери,
міжзоряним пилом, впливом світла ближчих зірок і безліччю інших
чинників. Зрештою, ваш підрахунок неминуче ґрунтується на низці
послідовних припущень, будь-яке з яких може стати джерелом
незгоди. Проблема також у тім, що доступ до телескопів завжди
обмежений, а історично склалося так, що особ­ливо дорогим він був у
час, найвдаліший для вимірів червоних зсувів. Одна експозиція могла
тривати цілу ніч. Як наслідок, астрономи інколи мусили (або вважали
за краще) будувати свої висновки на мізерних даних. У космології, як
зауважив журналіст Джеффрі Карр, існує «гора теорій, побудованих на
купині фактів». Або ж, як висловився Мартін Ріс, «наше сьогоднішнє
відчуття задоволення [станом нашого розуміння] свідчить радше про
брак даних, а не про досконалість теорії».
Між іншим, ця непевність стосується як об’єктів, розташованих
порівняно недалеко, так і розміщених у віддалених куточках Всесвіту.
Як зауважив Дональд Ґолдсміт, коли астрономи кажуть, що галактика
М87 розташована на відстані 60 мільйонів світлових років, насправді
вони мають на увазі («але не часто виносять це на загал»), що вона десь
на відстані від 40 до 90 мільйонів світлових років — а це не одне й те ж
саме. Для Всесвіту загалом справи лише ускладнюються. Попри всі
гучні заяви про останні успіхи й досягнення ми ще дуже далекі від
згоди.
Нещодавно автори однієї цікавої теорії припустили, що Всесвіт
зовсім не такий великий, як ми вважали; що коли ми вдивляємося в
де­які віддалені галактики, то бачимо, можливо, лише віддзеркалення,
марево, викликане відбитим світлом.
Справа в тому, що ми дуже багато чого не знаємо, навіть на базовому
рівні — і не в останню чергу про те, з чого складається Всесвіт. Коли
науковці підраховують кількість матерії, необхідної для того, щоб усе у
Всесвіті трималося купи, вони завжди роблять це досить приблизно.
Схоже на те, що принаймні 90, а можливо, навіть 99 відсотків Все­світу
складається з «темної матерії» Фріца Цвіккі — речовини, яка через свої
властивості залишається невидимою для нас. Трохи неприємно
думати, що ми живемо у Всесвіті, більшої частини якого навіть не
бачимо, але таке життя. Принаймні можемо розважитися назвами двох
основних підозрюваних — подейкують, що це або вімпи (від англ.
WIMP, Weakly Interacting Massive Particle — слабко взаємодіючі масивні
частинки), які нібито залишилися від невидимої матерії після
Великого вибуху, або мачос (від англ. MACHOs, Massive Compact Halo
Objects — масивні компактні гало-об’єкти, насправді це просто інша
назва чорних дірок, коричневих карликів та інших дуже тьмяних
зірок). Фізики-«елементарники» схиляються до вімпів, астрофізики
обирають «зіркові» пояснення — мачос. Протягом певного часу
перевага була на боці мачос, але їх виявили недостатньо, тому симпатії
знову віддали вімпам — незважаючи на те, що жодного вімпа досі не
виявили. Позаяк вони слабо взаємодіють, вімпи (якщо вони взагалі
існують) дуже важко знайти.
Космічне випромінювання може створювати дуже великі перешкоди.
Тож ученим доводиться закопуватися глибоко в землю. На глибині
одного кілометра під землею космічні бомбардування будуть у
мільйон разів слабкішими, ніж на поверхні. Але навіть якщо врахувати
це все, «у балансовому звіті все ще бракуватиме двох третин Всесвіту»,
як висловився один коментатор. Поки що ми можемо називати всі
відсутні деталі даннос (від англ. DUNNOS, Dark Unknown Nonreflective
Nondetectable Objects Somewhere) — темними невідомими об’єктами,
що не відбиваються і не детектуються, перебуваючи невідомо де.
Нещодавні дані свідчать не тільки про те, що галактики у Всесвіті
втікають від нас, а й про те, що вони це роблять зі швидкістю, що
зростає. Це суперечить усім очікуванням. Здається, що Всесвіт напов­-
нений не лише темною матерією, а й темною енергією. Науковці інколи
також називають її енергією вакууму, або квінтесенцією. Що б це не
було, здається, що ця енергія викликає розширення, яке нічим іншим
більше не можна пояснити. Існує припущення, що порожній простір
не такий вже й порожній, — що там є частинки матерії і антиматерії,
що з’являються і зникають, підштовхуючи Всесвіт до розширення.
Неймовірно, але єдина річ, що дозволяє пояснити все це, — та сама
космологічна стала Айнштайна — малесенька математична складова,
яку він додав до загальної теорії відносності, щоб зупинити
передбачене стиску­вання Всесвіту, і яку називав «найбільшою хибою у
своєму житті».
З цього можна зробити висновок, що ми живемо у Всесвіті, вік якого
не здатні визначити, оточені зірками, про відстані до яких і між якими
нічого не знаємо, у просторі, заповненому матерією, яку не можемо
виявити, діючи відповідно до фізичних законів, яких по-справжньому
не розуміємо.
Ось на такій радше тривожній ноті повернімося на планету Земля та
поміркуймо над тим, що ми розуміємо, — хоча тепер ви, можливо, не
здивуєтеся, дізнавшись, що і це ми розуміємо не цілком, а те, що
розуміємо, тривалий час не могли збагнути.

54
Шаноблива британська форма звертання до хлопців, які ще не досягли повноліття, а до
середини ХІХ століття — також до чоловіків нешляхетного походження. — Прим. пер.
55
Флеш Ґордон — персонаж науково-фантастичного коміксу, а згодом фільмів та
комп’ютерних ігор, який бореться із володарем планети Монґо, що мріє завоювати Землю. —
Прим. пер.
56
Великий адронний колайдер запустили 2009 року. — Прим. пер.
57
Усі дорогі інвестиції мають практичні побічні результати. Всесвітня мережа (www) — це
побічний продукт Центру ядерних досліджень. Її винайшов 1989 року вчений із ЄЦЯД Тім
Бернерс-Лі.
58
Доллі Партон — відома американська співачка стилю кантрі. — Прим. пер.
59
Найскладніший роман ірландського письменника Джеймса Джойса, в якому трап­ляються
слова із 70 мов і вирази, вигадані самим Джойсом, як-от «кварк». Згадану в тексті фразу в
романі Джойса викрикують морські птахи, тож припускають, що слово «кварк» є
наслідуванням крику мартина. За іншою версією, Джойс запозичив слово з німецької, в якій
воно має два значення: сир і нісенітниця. — Прим. пер.
60
Пітер Гіґґс — видатний фізик-теоретик, член Единбурзького і Лондонського Королівських
товариств. 2013 року спільно з Франсуа Анґлером отримав Нобелівську премію з фізики за
дослідження процесів, які надають масу елементарним частинкам. — Прим. пер.
61
Леон Ледерман — американський фізик, лауреат Нобелівської премії з фізики «за метод
нейтринного променя і доказ двоїстої структури лептонів за допомогою відкриття мюонного
нейтрино». — Прим. пер.
62
Німецький вчений Теодор Калуца запропонував увести в математичну фізику п’ятий
вимір. — Прим. пер.
63
Зрозуміло, ви маєте право поцікавитися, що саме означає «стала 50» або «стала 100».
Відповідь криється в астрономічних одиницях виміру. Астрономи не послуговуються
світловими роками, хіба що у спілкуванні. Вони оперують відстанями, що називаються
парсеками (скорочено від «паралакс» і «секунда»), пов’язаними з універсальним методом
виміру відстаней, так званим зоряним паралаксом, що дорівнює 3,26 світлового року. Справді
великі відстані, як-от розмір Всесвіту, вимірюють мегапарсеками: один мегапарсек = один
мільйон парсеків. Стала виражена в кілометрах на секунду на мегапарсек. Таким чином, коли
астрономи говорять про сталу Габбла, що дорівнює 50, насправді вони мають на увазі «50
кілометрів на секунду на мегапарсек». Для більшості з нас це, звісно ж, абсолютно незрозуміла
одиниця виміру; але ж і більшість астрономічних відстаней такі величезні, що здаються
абсолютно недосяжними для розуму.
12. Земля рухається

Однією з останніх праць Альберта Айнштайна стала написана ним

незадовго до смерті 1955 року коротка, але палка передмова до книжки
геолога Чарльза Гепґуда «Рухлива кора Землі: ключ до деяких основних
проблем науки про Землю». У своїй праці Гепґуд піддавав нищівній
критиці думку про те, що континенти рухаються. Тоном, який ніби
запрошував читача поблажливо посміятися разом з ним, автор
зауважував, що декілька легковірців звернули увагу на «очевидну
подібність форми певних континентів». Їм здавалося, продовжував
він, «що Південну Америку можна “припасувати” до Африки тощо...
Стверджують навіть, що формації гірських порід на протилежних
сторонах Атлантики допасовані одна до одної».
Пан Гепґуд відразу відкидав подібні зауваження, зазначаючи, що гео­-
логи К. Е. Кастер і Дж. С. Мендес провели ретельні польові
дослідження з обох сторін Атлантичного океану і незаперечно довели,
що жодної подібності не існує. Бог його знає, які саме відшарування
корінних порід оглядали пани Кастер і Мендес, тому що насправді
формації гірських порід обабіч Атлантики однаковісінькі — не просто
дуже подібні, а ідентичні.
Ідея руху континентів не виринула несподівано з порожнечі за часів
пана Гепґуда або інших тогочасних геологів. Припущення, на яке
посилався Гепґуд, уперше висловив американський геолог-аматор
Френк Барслі Тейлор. Він походив із заможної родини, мав кошти, а
отже, й свободу від академічного примусу, тож під час наукових
досліджень міг собі дозволити йти проти течії. Тейлор виявився одним
із тих, кого вразила подібність берегових ліній Африки і Південної
Америки, тож, опираючись на ці спостереження, він припустив, що
континенти колись дрейфували. Тейлор висловив думку — пророчу, як
виявилося, — що причиною утворення гірських хребтів могло стати
зіткнення континентів. Однак йому не вдалося назбирати достатньо
доказів, і теорію визнали надто божевільною, аби до неї поставитися
серйозно.
 Проте в Німеччині теорію Тейлора підхопив і успішно привласнив
теоретик на ім’я Альфред Веґенер, метеоролог із Марбурзького
університету. Веґенер дослідив чимало аномалій рослин і викопних
залишків, які не вписувалися у стандартну історію Землі, і зрозумів,
що їх дуже важко осмислити, якщо інтерпретувати згідно із
традиційними уявленнями. Схожі викопні рештки тварин
неодноразово знаходили з обох сторін океанів, відстань між якими,
звісно ж, була надто велика, щоб її перепливти. Яким чином,
запитував Веґенер себе, сумчасті потрапили з Південної Америки до
Австралії? Як ідентичні равлики опинилися у Скандинавії і Новій
Англії? І, врешті-решт, як пояснити вугільні пласти та інші копалини
субтропічного походження в таких холодних місцях, як Шпіцберґен,
розташований на 600 кілометрів північніше від Норвегії, якщо
рослини не мігрували туди з тепліших країв?
Веґенер висунув теорію, згідно з якою всі світові континенти колись
були одним цілим масивом суходолу, яку він називав Панґеєю, зі
спільною флорою і фауною, а потім материки відділилися і відплили
до сучасного місця розташування. Він виклав цю теорію у книжці
«Походження континентів і океанів», виданій 1912 року в Німеччині і,
— попри Першу світову війну, — через три роки англійською.
Через війну теорія Веґенера спочатку не викликала особливого
зацікавлення, проте 1920 року, коли він видав виправлене й доповнене
видання, швидко стала темою дискусій. Усі погоджувалися з тим, що
континенти рухаються, — але вгору і вниз, а не врізнобіч. Процес
вертикального руху, так звана ізостазія, лежав у основі переконань
цілих поколінь геологів, хоча насправді ні в кого не було переконливої
теорії, яка б пояснювала, як і чому цей процес відбувається. Однією з
таких гіпотез, що наводилася у підручниках навіть тоді, коли у школі
навчався я сам, була теорія «печеного яблука», висунута напередодні
минулого століття австрійцем Едуардом Зюссом. Науковець
стверджував, що у процесі вистигання розплавлена Земля
зморщувалася, наче печене яблуко, утворюючи океанські басейни й
гірські хребти. І це попри те, що Джеймс Гаттон вже давно довів, що
будь-яке подібне статичне явище неодмінно закінчиться утворенням
абсолютно рівного сфероїда, тому що ерозія згладжує випуклості і
заповнює западини. Була ще одна проблема, зауважена Резерфордом і
Содді на початку століття: земні елементи містять величезні запаси
енергії — надто великі, щоб дозволити охолоджування і зморщування
поверхні, як припускав Зюсс. У кожному разі, якби теорія Зюсса була
правильною, гори рівномірно розподілилися б поверхнею Землі, чого
вочевидь не сталося, і мали більш-менш однаковий вік. Але вже на
початку 1900-х було зрозуміло, що деякі гірські системи, як-от Урал і
Аппалачі, на сотні мільйонів років старші за інші, скажімо, Альпи або
Скелясті гори. Очевидно, наді­йшов час для нової теорії. На жаль,
Альфред Веґенер не був науковцем, здатним, на думку, геологів, це
довести.
Почати слід із того, що його радикальні заяви розхитували
підвалини їхньої науки, а це не кращий спосіб завоювати прихильність
ауди­торії. Подібний виклик навіть від геолога сприйняли б досить
болісно, а Веґенер взагалі не мав геологічної освіти. Якийсь там
метеоролог, на Бога, якийсь там метеоролог! Провісник погоди, та ще й
німецький провісник погоди. Аж ніяк не виліковні вади.
Отже, геологи доклали всіх зусиль, аби знехтувати доказами Веґенера
і зменшити важливість його припущень. Щоб обійти проблему
поширення викопних решток, вони почали «споруджувати» у
потрібних місцях древні «суходільні мости». Коли з’ясувалося, що
викопний кінь гіппаріон у той самий час жив у Франції і Флориді,
суходільний міст «перекинули» через Атлантичний океан. Коли
виявили, що стародавні тапіри існували водночас у Південній Америці
і Південно-Східній Азії, їх теж з’єднали містком. Незабаром карти
доісторичних водойм майже повністю помережили гіпотетичними
суходільними містками — від Північної Америки до Європи, від
Бразилії до Африки, від Південно-Східної Азії до Австралії, від
Австралії до Антарктиди. Ці єднальні нитки не лише вчасно
з’являлися, щойно виникала потреба перемістити живу істоту з однієї
ділянки суходолу на другу, а й послужливо зникали, не залишаючи ані
найменшого сліду свого існування. Жодне із цих припущень не мало
жодного доказу — гірше й не вигадаєш, — проте така гео­логічна
ортодоксія панувала упродовж всього наступного півстоліття.
Однак навіть суходільні мости не могли дечого пояснити. Один вид
трилобіта, добре відомий у Європі, також виявили на Ньюфаундленді,
але лише в одній частині острова. Ніхто не міг переконливо пояснити,
як ця істота спромоглася перетнути три тисячі кілометрів грізного
океану, а потім не змогла обігнути острів завширшки 300 кілометрів.
Ще безглуздішою аномалією був інший вид трилобіта: його знайшли в
Європі і на Тихоокеанському північно-західному узбережжі Америки,
але більш ніде між ними, що потребувало не лише суходільного містка,
а й естакади. Проте ще 1964 року у Британській енциклопедії у статті,
яка містила опис суперечливих геологічних теорій, саме про
припущення Веґенера зазначалося, що в ньому повно «численних
серйозних теоретичних хиб». Звісно, Веґенер помилявся. Він
стверджував, що Ґренландія дрейфує на захід зі швидкістю близько 1,6
кілометра щороку — повна нісенітниця. (Тут йдеться радше про
сантиметри). Але найголовніше, він не запропонував переконливого
пояснення того, як саме пересувалися масиви суходолу. Щоб повірити
в його теорію, довелося б припустити, що величезні континенти
якимсь чином розривали щільну земну кору, наче плуги розорюють
землю, не залишаючи борозни. Жодні з тогочасних знань не можна
було використати, аби правдоподібно пояснити, що саме спричиняє
цей рух.
І тоді Артур Голмс, англійський геолог, який так багато зробив для
визначення віку Землі, висловив власне припущення. Голмс був
першим науковцем, який зрозумів, що радіоактивне нагрівання здатне
викликати конвекційні течії всередині Землі. Теоретично вони могли
бути досить потужними, щоб рухати континенти поверхнею. У своєму
популярному і авторитетному підручнику «Принципи фізичної
геології», вперше виданому 1944 року, Голмс виклав теорію дрейфу
континентів, основні положення якої визнають і нині. Вона здавалася
доволі радикальною як на ті часи, і її широко критикували, особливо у
Сполучених Штатах, де заперечення теорії дрейфу тривало довше, ніж
деінде. Один критик не на жарт занепокоївся, що Голмс виклав свої
аргументи так чітко та переконливо і що студенти справді можуть
йому повірити. Однак в інших країнах нова теорія отримала стійку,
хоча й стриману підтримку.
Голосування під час щорічних зборів Британської асоціації сприяння
розвитку науки 1950 року проодемонструвало, що близько половини
присутніх стали прибічниками ідеї дрейфу континентів. (Невдовзі
потому Гепґуд посилався на ці дані як на доказ того, в якій трагічній
омані перебували британські геологи). Цікаво, що навіть Голмс інколи
вагався у своїх переконаннях. 1953 року він зізнавався: «Мені досі не
вдається позбутися болісного упередження щодо ідеї дрейфу
континентів; можна сказати, що я відчуваю всім своїм геологічним
нутром, що ця гіпотеза нездійсненна».
Проте теорія дрейфу континентів таки мала невеличку підтримку в
Сполучених Штатах. Зокрема, її захищав Реджинальд Дейлі з Гарварда,
але він, якщо пригадуєте, також стверджував, що Місяць виник
внаслідок космічного зіткнення, тож ідеї цього вченого вважали доволі
цікавими, навіть гідними уваги, але надто вже екстравагантними, щоб
ставитися до них серйозно. Більшість американських науковців
дотримувалася переконання, що континенти завжди були на своїх
місцях і що особливості їхньої поверхні можна пояснити якимись
іншими чинниками, а не горизонтальним переміщенням.
Цікаво, що геологи нафтових компаній віддавна знають: якщо хочеш
знайти нафту, потрібно враховувати саме такі поверхневі
переміщення, які описані в теорії тектоніки плит. Але геологи-
нафтовики не писали наукових статей; вони просто знаходили нафту.
З теоріями Землі була пов’язана ще одна велика проблема, яку ніхто не
лише не розв’язав, а й навіть не наблизився до її вирішення. Йшлося
про те, куди поділися всі осадові відклади. Щороку земні річки
виносять у море величезний об’єм еродованого матеріалу — 500
мільйонів тон кальцію, наприклад. Якщо ви помножите темп
накопичення відкладень на кількість років, протягом яких цей процес
триває, отримаєте неймовірний результат: дно океанів мусить
вкривати близько 20 кілометрів відкладень — або ж, якщо сказати
інакше, дно океану нині вже мусить бути над його поверхнею.
Науковці знайшли найлегше рішення щодо цього парадоксу:
знехтували ним. Але, врешті-решт, надійшов час, коли більше
ігнорувати цей факт було неможливо.
Під час Другої світової війни мінеролога із Принстонського
університету Гаррі Гесса відрядили на військово-транспортний
корабель США «Кейп Джонсон». На облавку корабля був новий
модний прилад для вимірювання глибини, призначений для
полегшення прибережного маневрування під час десантних операцій
— ехолот, але Гесс збагнув, що цей прилад можна використати з
науковою метою, тож ніколи його не вимикав, навіть у відкритому
морі і в розпалі військових баталій. І виявив цілком несподівані речі.
Якщо ложе океану дуже давнє, як вважали геть усі, то його має
вкривати товстий шар відкладень, подіб­ний до мулу на дні річок і озер.
Проте виміри Гесса показали, що ложе океану — це що завгодно, лише
не гладенька липка поверхня, вкрита прадавнім мулом. Океанічне дно
прорізане ущелинами, западинами і тріщинами, а також усіяне
вулканічними пласкими горами з крутими округлими схилами, які
Гесс назвав ґайотами — на честь геолога Арнольда Ґайота, колишнього
працівника Принстону. Все це було загадкою, але Гессу довелося
воювати, і він відклав науку на потім.
Після війни Гесс повернувся до Принстону і знову почав викладати,
проте думки про таємниці океанського ложа не полишали його. Тим
часом, упродовж 1950-х років, океанографи робили дедалі складніші
обстеження океанського ложа. І тут на них чекала ще більша
несподіванка: наймогутніший і найдовший гірський хребет на Землі
розташований переважно під водою. Він тягнеться суцільною смугою
через морські ложа всього світу, наче візерунок на тенісному м’ячі.
Якщо вирушити ним з Ісландії і рухатися на південь, можна дійти до
середини Атлантичного океану, знизу обігнути Африку, перетнути
Індійський і Південний океани і трохи нижче Австралії під кутом
увійти до Тихого океану, перетнути його в напрямі Південної
Каліфорнії, а потім прогулятися вздовж західного узбережжя
Сполучених Штатів і дістатися до Аляски. Найвищі вершини цього
хребта подекуди підносяться над водою у вигляді острівців чи
архіпелагів, як-от Азорські і Канарські острови в Атлантичному океані
і Гавайські в Тихому, але переважно поховані під тисячами метрів
солоної води, незнані нам і невидимі. Якщо скласти докупи всі
відгалуження, система простягнеться на 75 тисяч кілометрів.
Дещо з цього знали й раніше. Людям, які у XIX столітті прокладали
кабелі дном океану, було відомо про існування гірських утворень
посеред Атлантичного океану завдяки поведінці цих кабелів. Проте
безперервність і протяжність хребта виявилися приголомшливою
несподіванкою. Ба більше, деякі його фізичні аномалії годі було
пояснити. Посередині атлантичної частини цього підводного гіганта
розташувався каньйон — рифт — завширшки до 20 кілометрів по всій
довжині хребта, що становить 19 тисяч кілометрів довжини. Можна
було припустити, що Земля розколюється по швах, наче шкаралупа
горіха. Це здавалося безглуздим і бентежним спостереженням, але
докази були неспростовні.
Згодом, 1960 року, вивчення зразків земної кори показало, що ложе
океану біля хребта посеред Атлантики доволі молоде, а на схід і захід
від нього поступово стає старшим. Гаррі Гесс поміркував над цим і
зрозумів, що пояснення лише одне: обабіч центрального розлому
формується нова океанічна кора, яку потім відсовує убік інша
свіжоутворена кора. Ложе Атлантики — наче дві конвеєрні стрічки,
одна з яких несе кору в напрямку Північної Америки, друга — в
напрямку Європи. Цей процес почали називати спредингом
океанічного дна.
Коли кора завершувала свою подорож на межі з континентами, вона
знову занурювалася всередину Землі у процесі субдукції64. Це
пояснювало, куди зникають відкладення. Вони повертаються в надра
Землі. Це також пояснювало, чому ложе океану відносно молоде. Доти
ніхто не знаходив породи, старші за 175 мільйонів років, і це було
загадкою, позаяк континентальні породи часто налічували мільярди
років. Тепер Гесс розумів, чому. Океанічні породи існували саме
стільки, скільки тривала їхня подорож до берега. Це була чудова
теорія, яка чимало пояснювала. Гесс виклав свої аргументи у глибокій
статті, яку майже скрізь проігнорували. Просто інколи світ
виявляється не готовим до нових теорій.
Тим часом двоє дослідників, працюючи незалежно один від одного,
зробили дивовижні відкриття, звернувшись до цікавого факту з історії
Землі, доведеного вже декілька десятків років тому. Французький
фізик Бернар Брюн 1906 року виявив, що магнітне поле планети іноді
змінює полярність, і що свідчення цих змін назавжди фіксуються у
певних гірських породах у момент їхнього зародження. А саме:
крихітні вкрап­лення залізної руди у породах свідчать про те, де були
магнітні полюси під час формування породи, а потім, після
охолодження і затвердіння порід, назавжди фіксують вказівку в цьому
напрямі. По суті, вони «запам’ятовують», де під час їхнього
формування перебували магнітні полюси. Протягом багатьох років це
здавалося якимось дивом, але 1950 року Патрік Блекетт з
Лондонського університету і С. К. Ранкорн з Ньюкаслського
університету досліджували магнітні структури стародавніх
британських гірських порід і з подивом, якщо не сказати більше,
виявили, що їхні зразки свідчать про те, що в далекому минулому
Британія обернулася довкола власної осі і промандрувала певну
відстань на північ, наче зірвавшись з якоря. Більш за те, дослідники
також ви­явили, що якщо покласти поруч європейські та американські
карти магнітних структур з одного періоду, вони пасуватимуть одна до
одної, немов дві половинки аркуша, розірваного навпіл. Це було
приголомш­ливо. Втім їхнє відкриття також проігнорували.
Нарешті двом науковцям із Кембриджського університету,
геофізикові Драммонду Метьюсу і його аспірантові Фреду Вайну
пощастило зв’язати всі нитки разом. Послуговуючись результатами
магнітних обстежень ложа Атлантичного океану, 1963 року вони
переконливо продемонстрували, що морське дно пересувається
точнісінько так, як припускав Гесс, і що континенти таки перебувають
у русі. Канадському гео­логу на ім’я Лоренс Морлі, який водночас із
ними дійшов до такого ж висновку, не пощастило: він не міг знайти
нікого, хто б видав його дослідження. Відомий своїм снобізмом,
редактор «Журналу геофізичних досліджень» сказав Морлі: «Подібні
фантазії можуть стати цікавою темою для балачки на вечірці за
коктейлями, але це не те, що потрібно видавати в серйозних наукових
виданнях». Згодом один геолог описав працю Марлі як «можливо,
найвизначніше дослідження в царині наук про Землю, яке будь-коли
відмовлялися видавати».
Принаймні час для ідеї рухливої земної кори нарешті надійшов. 1964
року в Лондоні під егідою Королівського товариства відбувся
симпозіум за участю багатьох дуже поважних постатей у цій сфері, і
несподівано виявилося, що всі вони стали прибічниками цієї теорії.
Учасники зустрічі погодилися, що Земля — це мозаїка із
взаємопов’язаних сегментів, різноманітні суттєві зіткнення між якими
здебільшого й визначають динаміку планетарної поверхні.
Термін «континентальний дрейф» незабаром відкинули, зрозумівши,
що в русі перебуває вся земна кора, не лише континенти, однак до
появи усталених назв окремих частин земної кори збігло чимало часу.
Спочатку їх називали «блоками кори», а інколи «кам’яною бруківкою».
Але так тривало лише до 1968 року, коли в «Журналі геофізичних
досліджень» з’явилася стаття трьох американських сейсмологів, де ці
частини отримали назву, під якою вони відтоді й відомі: плити. У тій
самій статті нову науку назвали тектонікою плит.
Старі ідеї помирають неохоче, тому не всі поквапилися прийняти
нову захопливу теорію. Ще у другій половині 1970-х автор
найпопулярнішого і найавторитетнішого підручника з геології
«Земля», вельмишановний Гарольд Джеффріс, наполягав на тому, що
тектоніка плит фізично неможлива (те саме він писав у першому
виданні 1924 року). Джеффріс також цілком відкидав конвекцію і
спрединг морського дна. А у виданій 1980 року книжці «Водойми і
гірська система» Джон Мак-Фі зауважував, що кожен 8-й
американський геолог досі не вірить у тектоніку плит.
Нині ми знаємо, що поверхня Землі складається з 8–12 великих плит
(залежно від того, що ви називаєте «великим») і близько 20 менших
плит, і всі вони рухаються в різних напрямах із різною швидкістю.
Деякі плити великі і порівняно інертні, інші — невеликі й активні.
Вони лише віддалено нагадують масиви суходолу, що містяться на них.
Північноамериканська плита, наприклад, набагато більша за материк, з
яким її пов’язують. Її обриси віддалено нагадують контури західного
узбережжя континенту (ось чому ця ділянка суходолу сейсмічно
активна — через зіткнення на краю плити), але зовсім не збігаються на
лінії східного узбережжя, простягаючись через Атлантику аж до
серединно-океанічного хребта. Ісландія розколота посередині й
тектонічно належить почасти до Америки, почасти до Європи. А Нова
Зеландія є частиною величезної плити під Індійським океаном, від
якого розташо­вана на значній відстані. І так само з більшістю інших
плит.
Зв’язки сучасних і давніших масивів суходолу, як виявилося,
складніші, ніж будь-хто міг собі уявити. З’ясувалося, що Казахстан
колись був з’єднаний із Норвегією і Новою Англією. Один кут острова
Стейтен, але лише кут, — європейський. Так само як частина
Ньюфаундленду. Підніміть камінчик на узбережжі Массачусетсу — і
його найближчий родич виявиться в Африці. Гірська Шотландія і
значна частина Скандинавії переважно належать до Америки.
Вважають, що частина гірського хребта Шеклтона в Антарктиці колись
належала до Аппалацьких гір на сході США. Одним словом, гори
тиняються світом.
Безперервний безладний рух не дозволяє плитам злитися в одну
нерухому плиту. Якщо припустити, що так відбуватиметься надалі,
Атлантичний океан розширюватиметься, аж поки не стане більшим за
Тихий. Більша частина Каліфорнії відпливе собі геть і буде нагадувати
острів Мадагаскар у Тихому океані. Африка просуватиметься на
північ, аж поки не наштовхнеться на Європу, покінчить із
Середземним морем, здійме гірський хребет, що не поступиться
величчю Гімалаям, і простягнеться від Парижа до Калькутти.
Австралія колонізує острови на півночі і з’єднається з Азією чимось на
зразок істмійського перешийка65. Але все це станеться в майбутньому,
не зараз. Проте деякі події відбуваються вже нині. Поки ми сидимо ось
тут, континенти дрейфують, немов листочки на поверхні ставка.
Завдяки системам глобального позиціонування ми можемо побачити,
що Європа й Північна Америка віддаляються одна від одної зі
швидкістю росту нігтів — заледве два метри упродовж людського
життя. Якщо ви згодні чекати досить довго, то можете проїхатися із
Лос-Анджелеса до Сан-Франциско, не сходячи з місця. Від цих змін
нас відділяє проміжок часу тривалістю у кілька людських життів.
Погляньте на глобус: те, що ви бачите зараз — лише миттєва
фотографія континентів у мить, що триває лише одну десяту відсотка
земної історії.
Земля — єдина з кам’янистих планет, де існує тектоніка, але чому це
так — певною мірою загадка. Справа не тільки в розмірах або
щільності, — за цими показниками Венера є майже двійником Землі,
але їй не властива тектонічна активність, — можливо, в нас просто є
потрібні речовини в потрібних кількостях, щоб Земля продовжувала
булькотіти. Припускають, хоча це не більше ніж припущення, що
тектоніка відіграє важливу роль в органічному добробуті планети. Як
висловився фізик і письменник Джеймс Трефіл, «важко повірити, що
безперервний рух тектонічних плит ніяк не впливає на розвиток
життя на Землі». Він вважає, що проблеми, створені тектонікою, —
наприклад, кліматичні зміни, — це важливий стимул для розвитку
інтелекту. Інші дослідники припускають, що дрейф континентів міг
стати причиною принаймні деяких випадків вимирання видів, що
населяли Землю. В листопаді 2002 року Тоні Діксон із Кембриджського
університету оприлюднив у журналі Science доповідь, у якій
переконливо доводив, що між історією гірських порід і історією життя
цілком може існувати зв’язок. Дік­сон виявив, що упродовж останніх
півмільярда років хімічний склад Світового океану зазнавав
несподіваних і драматичних змін, які часто збігалися з важливими
подіями у біологічній історії — бурхливим вибухом розмноження
крихітних живих істот, які утворили крейдяні скелі на південному
узбережжі Англії, раптовою модою на мушлі в морських організмів
кембрійського періоду тощо. Ніхто не може сказати, що саме час від
часу спричиняє разючі зміни в хімії океанів, але, можливо, провину
слід покласти на розкриття і закриття підводних гірських хребтів.
У кожному разі, тектоніка плит пояснила не лише динаміку земної
поверхні — наприклад, як викопний гіппаріон потрапив із Франції до
Флориди, — але й чимало внутрішньоземних явищ. Землетруси,
утворення острівних ланцюжків, вуглецевий цикл, розташування гір,
початок льодовикових періодів, походження самого життя — навряд
чи існує явище, на яке не розповсюджується ця нова дивовижна
теорія. В гео­логів, як зазначив Мак-Фі, замакітрилося в голові, коли
вони виявили, що «все на Землі раптом знайшло сенс».
Але лише до певної межі. Розташування материків у давні часи не таке
очевидне, як вважає більшість людей, далеких від геофізики. Хоча у
підручниках розміщують переконливі зображення масивів суходолу,
названих Лавразією, Ґондваною, Родінією і Панґгеєю, припущення про
їхнє існування інколи ґрунтуються на висновках, які підтримують не
всі науковці. Як зауважує Джордж Ґейлорд Сімпсон у книжці «Викопні
рештки й історія життя», види рослин і тварин стародавнього світу
мають звичку неочікувано з’являтися там, де їм не місце, і не бути там,
де їм слід перебувати.
Обриси Ґондвани, колись велетенського материка, що з’єднував
Австралію, Африку, Антарктиду і Південну Америку, значною мірою
обґрунтовують поширенням роду стародавнього класу насінних
папоротей відділу голонасінних, названого глосоптерис (Glossopteris),
який знаходили в усіх потрібних місцях. Однак значно пізніше
глосоптерис виявили в частинах світу, про зв’язок яких з Ґондваною не
відомо нічого. Цю бентежну невідповідність здебільшого залишали — і
залишають — поза увагою. Так само лістрозавра, рептилію тріасового
періоду, виявили на території від Антарктики до Азії, підтверджуючи
ідею колишнього зв’язку між цими материками, але цю істоту ніколи
не знаходили в Південній Америці чи Австралії, які, як вважають, у
той самий час були частиною того ж материка.
Земна поверхня має чимало особливостей, які тектоніка не в змозі
пояснити. Візьміть-но Денвер. Він, як усім відомо, розташований на
висоті 1600 метрів над рівнем моря, але цей підйом відбувся порівняно
недавно. Коли землею блукали динозаври, Денвер був частиною
океанського дна і розміщувався на багато тисяч метрів нижче. Однак
породи, на яких розташоване місто, не розламані й не деформовані, як
це мало б статися, якби територія Денвера піднялася вгору під час зітк­-
нення плит, — у будь-якому разі, він розташований надто далеко від
країв плит, щоб потрапити під їхній вплив. Це все одно, наче ви совали
б один край килима, намагаючись зібгати його на другому кінці.
Здається, що якимось незбагненним чином Денвер піднімався
протягом мільйонів років, наче хліб у пічці. Майже те саме можна
сказати про Південну Африку: її частина завширшки 1 600 кілометрів
за 100 мільйонів років піднялася вгору на півтора кілометра без будь-
якої відомої нам тектонічної активності. Австралія тим часом
нахилялася і занурювалася під воду. Останні 100 мільйонів років вона
дрейфувала на північ до Азії, тому її передній край занурився під воду
майже на 200 метрів. Здається, що й Індонезія дуже повільно тоне,
тягнучи за собою Австралію. Жодна з тектонічних теорій не здатна
пояснити ці явища.
Альфред Веґенер не дожив до підтвердження своїх ідей. Під час
експедиції до Ґренландії 1930 року, у свій 50-й день народження, він
вирушив сам-один шукати скинутий із літака провіант і не
повернувся. Кілька днів потому Веґенера знайшли замерзлим на
льодовику. На цьому місці вченого й поховали, він там і досі лежить, —
тільки тепер приблизно на метр ближче до Америки, ніж у день своєї
смерті.
Айнштайн також не дожив до того, щоб побачити, що заклався не на
ту конячку. Він помер у Принстоні, штат Нью-Джерсі, 1955 року, ще до
того, як Чарльз Гепґуд оприлюднив нищівну критику теорії дрейфу
континентів.
Ще один важливий персонаж у історії тектонічної теорії, Гаррі Гесс, у
той час теж перебував у Принстоні, де й працював до кінця своєї
наукової кар’єри. Одним із його студентів став обдарований юнак
Волтер Альварес, який згодом досить радикально змінить світ науки.
Що стосується власне геології, то її катаклізми тільки-но
розпочалися, і саме юний Альварес започаткував цей процес.

64
Субдукція — тектонічний процес підсування океанічної кори й порід мантії під краї інших
плит. — Прим. пер.
65
Інша назва Коринфського перешийка між Коринфською і Саронічною затоками, що
з’єднує острів Пелоппонес із центральними регіонами Греції. — Прим. пер.
Частина четверта
Небезпечна планета
Історія будь-якої частини Землі, наче життя солдата,
складається з довгих періодів нудьги й коротких миттєвостей
жаху.
Британський геолог Дерек В. Ейджер
13. Бах!

Люди віддавна знали, що під землею в містечку Менсон, штат Айова,

відбувається щось дивне. Це сталося 1912 року: робітник, що бурив
свердловину для міського водогону, повідомив, що на поверхню
вийшла значна кількість дивним чином деформованої породи —
«уламки кристалічних порід вулканічного походження із вкрап­-
леннями жильної породи» і «перевернуті виверженням гірські
породи», як пізніше описали їх в офіційному звіті. Вода також була
дивною — майже такою ж м’якою, як дощова. Раніше в Айові ніколи не
знаходили природної м’якої води.
Хоча знайдені в Менсоні дивні гірські породи і м’яка вода викликали
зацікавлення, минув 41 рік, перш ніж у містечку на північному заході
штату із двохтисячним, як і нині, населенням з’явилася група
дослідників з університету Айови. Пробуривши 1953 року кілька
експериментальних свердловин, університетські геологи погодилися,
що це місце і справді є аномальним, пояснюючи деформацію порід
якоюсь давньою, незбагненною вулканічною дією. Цей висновок
відповідав рівню тогочасних знань, але водночас був таким
помилковим, яким лише може бути геологічний висновок.
Травму геології Менсона заподіяла не сила з надр Землі, а об’єкт,
який угатився в Землю з відстані щонайменше 160 мільйонів
кілометрів. Якось у дуже далекому минулому, коли Менсон стояв на
березі мілководого моря, камінь діаметром близько двох кілометрів і
масою 10 мільярдів тонн, що летів зі швидкістю, можливо, у 200 разів
більшою за швидкість звуку, розітнув атмосферу і раптово врізався в
Землю із силою, яку годі уявити. Місце, на якому нині розташовано
Менсон, умить перетворилося на яму завглибшки майже п’ять
кілометрів і понад 32 кілометри в діаметрі.
Вапняк, який у інших місцях Айови дає жорстку мінералізовану
воду, замінили породи зі збуреного фундаменту літосфери, що 1912
року так сильно вразили бурильника.
Менсонське зіткнення стало найзначнішою подією з усіх, що будь-
коли траплялися на материковій частині Сполучених Штатів. Будь-
яких. Будь-де. Утворений кратер був таким велетенським, що, стоячи
на одному його боці, навіть сонячного дня годі було побачити другий.
Великий каньйон порівняно з ним — кумедна крихітка. На
розчарування любителів видовищ, за два з половиною мільйони років
льодовики, що перетинали материк, повністю заповнили менсонський
кратер валунною глиною, а потім вирівняли його так, що сучасний
ландшафт Менсона й місцевості на багато кілометрів довкола —
плаский, наче стіл. Ось чому ніхто й ніколи не чув про менсонський
кратер.
Працівники менсонської бібліотеки залюбки покажуть вам підшивку
газетних статей і коробку зі зразками кернів, що залишилися після
буріння свердловин у 1991–1992 роках, — насправді вони аж палають
бажанням їх показати, — але вам потрібно попросити про цю послугу.
Постійної виставки тут немає, та й ніде в місті немає жодних
історичних вказівників.
Для більшості мешканців Менсона найвизначнішою подією став
торнадо, що 1979 року промчав Головною вулицею і зруйнував
торговельний квартал. Одна з переваг відкритого простору навколо
міста полягає в тому, що небезпеку видно здалеку. Майже все
населення міста зібралося в одному кінці Головної вулиці й упродовж
півгодини стежило за наближенням торнадо, сподіваючись, що він
посуне в інший бік, а коли цього не сталося, люди обачно розбіглися
хто куди. На жаль, четверо рухалися недостатньо швидко й загинули.
Тепер щочервня в Менсоні протягом тижня відзначають так звані Дні
кратера, які мають допомогти людям забути про сумну річницю.
Насправді ці дні ніяк не стосуються кратера. Ніхто ще не винайшов
спосіб нажити капітал на місці зіткнення, якого не видно.
«Інколи приїжджають люди і запитують, де можна побачити кратер, і
нам доводиться відповідати, що немає на що дивитися, — розповідає
привітна місцева бібліотекарка Анна Шлапколь. — І тоді вони
розчаровано їдуть геть». Проте більшість людей, включно з
мешканцями Айови, ніколи навіть не чули про менсонський кратер.
Геологи також дуже рідко згадують про нього навіть у посторінкових
примітках. Але якийсь час у 1980-х Менсон був для геологів
найцікавішим місцем на Землі.
 Історія почалася на початку 1950-х, коли тямущий молодий геолог
Юджин Шумейкер відвідав метеоритний кратер у Аризоні. Нині це
найвідоміше місце падіння метеорита на Землі і популярна туристична
локація. У той час, однак, ця місцина не сильно приваблювала
туристів, і її часто називали кратером Беррінджера, на честь
заможного гірського інженера Деніела М. Беррінджера, що застовпив
цю ділянку 1903 року. Беррінджер уважав, що кратер виник унаслідок
падіння метеорита масою 10 мільйонів тонн із великим вмістом заліза
й нікелю, і сподівався розбагатіти, викопавши його. Не здогадуючись,
що сам метеорит і весь його вміст випарувався під час удару,
Беррінджер змарнував чимало коштів і 26 років життя на прокладення
тунелю, з якого не було жодного зиску.
За сучасними стандартами, дослідження кратерів на початку 1900-х
були дещо примітивними, якщо не сказати більше. Один із перших
провідних дослідників, Ґ. К. Ґілберт із Колумбійського університету,
моделював дію ударів, кидаючи скляні кульки в миски з вівсянкою. (З
причин, які я не зміг з’ясувати, Ґілберт проводив свої досліди не в
лабораторії Колумбійського університету, а в готельному номері). Хай
там що, а таким чином Ґілберт зробив висновок, що місячні кратери і
справді утворилися внаслідок зіткнень, — доволі радикальна думка як
на ті часи, — але не земні. Більшість науковців відмовлялася заходити
так далеко. Для них місячні кратери були свідченням активності давніх
вулканів, і тільки. Кілька кратерів (більшість поступово піддалися
ерозії), що залишилися на Землі, зазвичай пояснювали іншими
причинами або ж вважали випадковими рідкісними явищами.
До появи Шумейкера усталилася думка, що метеоритний кратер
Аризони утворився внаслідок підземного парового вибуху. Шумейкер
нічого не знав про підземні парові вибухи — не міг знати, бо їх не
існує, — але науковець знав усе про зони поширення ударних хвиль.
Однією з його перших праць після закінчення коледжу стало
дослідження цих зон на полігоні ядерних випробувань Юкка Флет у
Неваді. Він, як і Беррінджер, дійшов висновку, що в метеоритному
кратері Аризони немає жодних свідчень вулканічної активності,
натомість виявив величезну кількість інших порід — здебільшого
аномально чистих кремнеземів і магнетитів, що свідчили про удар із
космосу. Заінтригований науковець почав досліджувати це питання у
вільний час.
Працюючи спочатку разом зі своєю співробітницею Елеанор Гелін, а
згодом зі своєю дружиною Керолін і колегою Девідом Льові, Шумейкер
почав систематичне обстеження внутрішньої частини Сонячної
системи. Щомісяця вони проводили тиждень у Паломарській
обсерваторії в Каліфорнії, вишукуючи об’єкти, насамперед астероїди,
траєкторії яких перетинали орбіту Землі.
«Коли ми починали, за весь час астрономічних спостережень нам
вдалося виявити лише з десяток таких тіл, — згадував Шумейкер у
телевізійному інтерв’ю кілька років потому. — У ХХ столітті
астрономи, по суті, облишили Сонячну систему, — додав він. — Вони
звернули увагу на зірки й галактики».
Шумейкер із колегами виявили, що Сонячна система приховує у собі
значні небезпеки, — значно серйозніші, ніж будь-коли хтось уявляв.
Астероїди, як багатьом відомо, — це кам’янисті тіла, що обертаються
в досить розрідженому поясі між Марсом і Юпітером. На ілюстраціях
їх завжди зображають безладними скупченнями, але насправді
Сонячна система — це доволі просторе місце, і зазвичай один астероїд
віддалений від найближчого сусіда приблизно на 1,5 мільйона
кілометрів. Ні­хто навіть не знає, скільки приблизно астероїдів
кружляє в космосі, але науковці припускають, що їх не менше
мільярда. Вважають, що асте­роїди мали стати планетами, але їм не
вдалося цього зробити через силу тяжіння Юпітера, що заважав — і
продовжує заважати — їм з’єднатися.
Коли в 1800-х роках уперше відкрили астероїди — найперший із них
виявив сицилієць Джузеппе Піацці у перший день нового століття, —
їх вважали звичайними планетами, тому перші два назвали Церерою і
Палладою. Лише ретельний аналіз астронома Вільяма Гершеля
дозволив визначити, що вони набагато менші за планети. Гершель
назвав їх астероїдами — з латини «зореподібні» — доволі невдало,
позаяк вони аж ніяк не схожі на зірки. Нині астероїди інколи
називають влучнішим терміном — планетоїдами.
Пошук астероїдів у 1800-х роках став популярним заняттям, і
наприкінці століття виявили вже близько тисячі з них. Проблема
полягала в тому, що ніхто не вів систематичного обліку. На початку
1900-х часто було неможливо визначити, чи астероїд, що потрапив у
поле зору, новий або ж це один із зафіксованих раніше, а потім
втрачених. Також у ті часи відбувся такий значний поступ в
астрофізиці, що лише жменька астрономів бажала присвятити життя
таким буденним об’єктам, як кам’янисті планетоїди. Лише кілька
астрономів виявляло бодай якесь зацікавлення Сонячною системою, і
найпомітнішим серед них став уродженець Голландії Джерард Койпер,
на честь якого назвали пояс об’єктів за межами орбіти Нептуна.
Завдяки роботі цього науковця в обсерваторії Мак-Дональда в Техасі,
що її згодом продовжили інші астрономи із Центру малих планет у
Цинциннаті й учасники проекту Spacewatch в Аризоні, довгенький
перелік загублених астероїдів поступово скорочувався, аж доки
наприкінці ХХ століття не залишився один зниклий відомий астероїд
— об’єкт, який називають 719 Альберт. Востаннє його бачили в жовтні
1911 року, і нарешті, після 89-річної відсутності, 2000 року цей об’єкт
зафіксували знову.
Тож вивчення астероїдів у ХХ столітті, по суті, було лише тривалою
звіркою в бухгалтерській книзі обліку. По-справжньому астрономи
почали підраховувати і відслідковувати астероїдну громаду лише на
початку 2000-х. На липень 2001 року вони назвали й ідентифікували 26
тисяч астероїдів — половину з них протягом останніх двох років.
Оскільки кількість астероїдів наближається до мільярда, зрозуміло, що
підрахунок лише починається.
У певному сенсі це навряд чи має значення. Ідентифікація астероїда
не робить його безпечним. Навіть якщо дати назву й визначити орбіту
кожного астероїда в Сонячній системі, ніхто не здатен сказати, які
пертурбації змусять його полетіти, перекидаючись, у наш бік. Ми досі
не можемо передбачити поведінки гірської породи на поверхні власної
планети, а що вже казати про небесні тіла? Дозвольте цим кам’яним
брилам дрейфувати в космічному просторі, і ви ніколи не зможете
сказати напевне, що саме вони учворять. Цілком імовірно, що будь-
який згаданий нами астероїд не трапиться нікому іншому.
Уявіть, що орбіта Землі — це щось на зразок автостради, на якій ми
— єдиний транспортний засіб і яку постійно перетинають пішоходи,
які зовсім не тямлять, куди дивитися, перш ніж зробити крок із
узбіччя. Принаймні 90 відсотків цих пішоходів нам зовсім не відомі.
Ми не знає­мо, де вони мешкають, в які години працюють, як часто
з’являтимуться на нашому шляху. Все, що ми знаємо, — це те, що в
якомусь місці, через невизначені проміжки часу, вони перебігають
дорогу, якою ми мчимо зі швидкістю понад 100 тисяч кілометрів на
годину. Як зауважив Стівен Остро з Лабораторії реактивного руху:
«Припустімо, що ви можете натиснути якусь кнопку і освітити всі
астероїди, які перетинають орбіту Землі і мають діаметр понад 10
метрів — таких об’єктів у небі з’явиться понад 100 мільйонів». Одним
словом, ви побачите не кілька тисяч далеких мерехтливих зірочок, а
мільйони мільйонів значно ближчих тіл, що безладно рухаються,
«кожне з яких може зіткнутися із Землею і кожне з яких пересувається
небом трохи іншими маршрутами і з різною швидкістю. Це б вас
занепокоїло». Що ж, починайте непокоїтися, тому що вони тут. Ми
просто не здатні їх побачити.
На загал вважають, — хоча це лише припущення, що ґрунтується на
екстраполяції частоти появи кратерів на Місяці, — що нашу орбіту
регулярно перетинають близько двох тисяч астероїдів, доволі
величеньких, щоб загрожувати існуванню цивілізації. Але навіть
невеличкий астероїд — скажімо, завбільшки з будинок — міг би
знищити ціле місто. Кількість таких «маляток» на орбітах, які
перетинають орбіту Землі, майже напевно сягає сотень тисяч, а
можливо, й мільйонів, і їх майже неможливо відстежити.
Перший виявили лише 1991 року, і тільки після того, як він минув
Землю. Астероїд, названий 1991 ВА, зауважили, коли він пролетів на
відстані 170 тисяч кілометрів від нашої планети — за космічними
мірками, це наче куля, що розірвала рукав, не зачепивши руки. Два
роки потому інший астероїд, дещо більший, пролетів повз нас на
відстані 105 тисяч кілометрів — це найближче із зафіксованих
проходжень. Його теж не побачили, поки він не пролетів, отож цей
астероїд міг упасти на Землю без попередження. Як пише Тімоті
Ферріс у журналі New Yorker, цілком можливо, що такі близькі
промахи трапляються двічі-тричі на тиждень, але залишаються не
зауваженими.
Об’єкт 100 метрів завширшки не можна побачити в жоден наземний
телескоп, поки йому не залишиться кілька днів лету до нас, і це лише в
тому разі, якщо випадково навести на нього телескоп, що
малоймовірно, тому що навіть нині людей, що шукають такі об’єкти,
не так вже й багато. Зазвичай наводять ось таку яскраву аналогію:
кількість активних шукачів астероїдів у світі не більша за кількість
працівників у одному типовому ресторані «МакДональдз». (Нині їх
дещо більше. Але не набагато).
У той час як Юджин Шумейкер намагався привернути увагу людей до
потенційних небезпек усередині Сонячної системи, молодий геолог із
лабораторії Лемонта Догерті при Колумбійському університеті
тихенько проводив у Італії ще одне дослідження — на перший погляд,
абсолютно не пов’язане з астероїдами. На початку 1970-х років Волтер
Альварес проводив польові зйомки в затишній ущелині Боттаціоне
неподалік від гірського містечка Ґуббіо в Умбрії, аж раптом його увагу
привернула вузька смужка червонуватої глини, що розділяла два
древні прошарки вапняку: один із крейдяного періоду, другий — із
третинного. Цей пункт відомий у геології під назвою КТ-межа66 і
позначає період часу 65 мільйонів років тому, у викопних знахідках
зазначеного періоду відсутні рештки динозаврів і приблизно половини
інших видів тварин. Альвареса зацікавило, що ж могло утворити цей
тонкий прошарок глини, завтовшки лише 6 міліметрів, і викликало
такий драматичний момент в історії Землі.
У той час панувало те ж саме уявлення про вимирання динозаврів,
що й за часів Чарльза Лаєлла, 100 років тому, — а саме, що динозаври
вимирали впродовж мільйонів років. Але маленька товщина
глиняного прошарку наводила на думку, що в Умбрії, а можливо, й у
інших місцях сталося щось несподіване. На жаль, у 1970-х роках ще не
існувало способів визначити, протягом якого часу формувалося це
відкладення.
За інших обставин Альварес майже напевно на цьому місці й
зупинився б; але, на щастя, в нього була близька, ладна допомогти,
людина в іншій галузі науки — його батько Луїс. Луїс Альварес був
відомим ядерним фізиком; у попередньому десятилітті він отримав
Нобелівську премію з фізики. Альварес-старший завжди трошки
скептично ставився до захоплення сина гірськими породами, але саме
ця проблема його зацікавила. Вченому спало на гадку, що відповідь
може критися в космічному пилові.
 Щороку на Землі скупчується близько 30 тисяч тонн «космічних
сферул» — космічного пилу, якщо говорити простою мовою, — досить
багато, якщо згорнути його в одну купу, але мізерно мало, якщо
розсіяти його земною кулею. В цьому тоненькому прошарку пилу
трапляються вкраплення екзотичних елементів, які зазвичай не
виявляють на Землі у значних кількостях. Серед них — іридій, якого в
космосі в тисячу разів більше, ніж у земній корі (тому що, як
вважають, більша частина земного іридію занурилася в ядро, коли
планета була молодою).
Луїс Альварес знав, що один його колега з лабораторії Лоуренса
Берк­лі в Каліфорнії, Френк Асаро, розробив метод дуже точного
вимірювання хімічного складу глин, використовуючи процес, що
називається нейтронною активацією.
Цей процес полягає в бомбардуванні зразків нейтронами в
невеличкому ядерному реакторі й ретельному підрахунку випущених
гамма-­променів, — надзвичайно тонка й копітка робота. Досі Асаро
застосовував цей метод, досліджуючи гончарні вироби, але Альварес-
старший подумав, що, якщо виміряти кількість одного з екзотичних
елементів у зразках його сина і порівняти їх із щорічним темпом
відкладення, можна дізнатися, скільки часу формувався зразок. Тож у
жовтні 1977 року Луїс і Волтер Альвареси відвідали Асаро і
поцікавилися, чи не міг би він провести для них свій тест.
Це було доволі нахабне прохання. Вони просили Асаро присвятити
кілька місяців копітким вимірюванням геологічних зразків лише для
того, щоб переконатися в тому, що здавалося із самого початку
очевидним — що тонкий прошарок глини утворився за час, на який
вказувала його товщина. Звісно, ніхто не очікував від дослідження
якихось приголомшливих відкриттів.
«Що ж, вони були чарівними і дуже переконливими, — згадував
Асаро в інтерв’ю 2002 року. — Ідея мене зацікавила, отож я погодився
спробувати. На жаль, у мене було багато іншої роботи, тож минуло
вісім місяців, поки я зміг взятися за справу». Він звірився із записами
того часу: «21 червня 1978 року о 13:45 ми помістили зразок у
пристрій. Він пропрацював 224 хвилини, і ми зауважили, що
отримуємо цікаві результати, тому зупинили пристрій і подивилися на
те, що виходить».
 Результати справді виявилися такими несподіваними, що троє
науковців спочатку подумали, що десь помилилися. Вміст іридію у
зразку Альвареса більш ніж у 300 разів перевищував нормальний
рівень — це значно більше, ніж можна було передбачити. Протягом
наступних місяців Асаро зі своєю колегою Гелен Майкл працювали до
30 годин поспіль, досліджуючи зразки («Щойно починаєш —
зупинитися неможливо», — пояснив Асаро), щоразу отримуючи ті ж
самі результати. Дослідження інших зразків — з Данії, Іспанії, Франції,
Нової Зеландії, Антарктиди — показували, що вміст іридію був дуже
високим у всьому світі й деколи перевищував нормальний рівень у 500
разів. Звісно ж, лише значне і раптове, можливо, катастрофічне явище
могло спричинити таке приголомшливе зростання рівня іридію.
Після тривалих роздумів Альвареси дійшли висновку, що
найвірогідніше пояснення — принаймні для них — у тому, що Землю
вразив астероїд або комета.
Думка, що Земля може час від часу зазнавати руйнівних ударів, була
не такою новою, як вважають нині. Ще 1942 року астрофізик із
Північно-західного університету Ральф Б. Болдвін припустив таку
можливість у статті, надрукованій у журналі Popular Astronomy. (Він
опублікував статтю там, тому що жодне наукове видання не
погоджувалося її брати). І принаймні ще двоє знаних науковців,
астроном Ернст Епік і хімік, нобелівський лауреат Гарольд Юрі в
різний час також висловлювалися на підтримку цієї точки зору. Навіть
палеонтологи дещо знали на цю тему. Професор Орегонського
університету М. В. де Лаубенфельз 1956 року у статті для Journal of
Paleontology фактично підтвердив теорію Альвареса, припустивши, що
динозаври, можливо, зазнали смертельного удару з космосу. А
президент Американського палеонтологічного товариства Дьюї Дж.
Макларен 1970 року під час щорічної конференції товариства визнав
можливість того, що причиною ще давнішої події, відомої як франське
масове вимирання видів, був удар позаземного тіла.
Немовби підкреслюючи, що ідея вже давно не нова, одна
голлівудська студія 1979 року навіть зняла фільм під назвою «Метеор»
(«П’ять миль завширшки... Наближається зі швидкістю 30 тисяч миль
на годину — і ніде сховатися!») за участі Генрі Фонда, Наталі Вуд,
Карла Малдена і дуже великої каменюки.
 Отже, коли у перший тиждень 1980 року під час зборів
Американської асоціації сприяння розвитку науки Альвареси заявили
про своє переконання в тому, що вимирання динозаврів не тяглося
мільйони років і не було частиною невблаганного повільного процесу,
а стало результатом лише одного несподіваного вибуху, це не повинно
було нікого шокувати.
Проте шокувало. Всюди, особливо в середовищі палеонтологів, цю
заяву потрактували як обурливу єресь.
«Але слід пам’ятати, — згадує Асаро, — що в цій справі ми
вважалися дилетантами. Волтер був геологом, що спеціалізувався у
палеомагнетизмі, Луїс — фізиком, а я — хіміком-ядерником. І ось ми
розповідаємо палеонтологам, що вирішили проблему, яка вислизала
від них понад століття. Не дивно, що вони не квапилися повірити
нам». Як жартував Луїс Альварес: «Нас зловили на тому, що ми
займалися геологією без ліцензії».
Але в імпактній теорії67 було щось глибше і більш відразливе для
науковців. Переконання в тому, що земні процеси мали поступовий
характер, стало засадничим для природничої історії ще з часів Лаєлла.
Для 1980-х років катастрофізм був настільки застарілим, що здавався
буквально немислимим.
Як зауважив Юджин Шумейкер, для більшості геологів ідея про
нищівне зіткнення «суперечила їхній науковій релігії».
Не спрощувало справи й те, що Луїс Альварес не приховував свого
зверхнього ставлення до палеонтологів та їхнього внеску в науку.
«Насправді це навіть не науковці. Це радше збирачі поштових марок»,
— писав він у своїй статті в New York Times, яка й нині здається
уїдливою.
Противники теорії Альвареса пропонували безліч альтернативних
пояснень відкладенням іридію — наприклад, що це явище зумовлене
тривалими виверженнями вулканів в Індії, так званими деканськими
траппами (слово «трапп» походить від шведської назви певного виду
лави; «Декан» — це сучасна назва географічного району), — але
переважно наполягали на відсутності доказів того, що сліди
динозаврів зненацька щезли з викопних решток, датованих часом
розмежувального періоду, позначеного іридієм. Одним із
найзапекліших опонентів імпактної теорії був Чарльз Оффісер з
Дартмутського коледжу. Він наполягав на тому, що іридій відкладався
внаслідок вулканічної діяльності, водночас визнаючи в газетному
інтерв’ю, що немає жодних доказів цього. Ще 1988 року більша частина
опитаних американських палеонтологів продовжувала вважати, що
вимирання динозаврів ніяк не пов’язане з астероїдом або кометою.
Лише одне, що могло переконливо підтвердити теорію Альваресів, і
водночас єдиний доказ, якого не мали прибічники імпактної теорії, —
це місце зіткнення. І тут на сцені з’явився Юджин Шумейкер. Він мав
родичку в Айові — невістку, яка викладала в університеті штату, — а
Менсонський кратер добре знав завдяки власним дослідженням.
Завдяки Шумейкеру всі погляди прикіпили до Айови.
Геолог — це професія, наповнення кола зацікавлень якої варіюється з
місця до місця. В Айові, штаті рівнинному і не багатому на
стратиграфічні події, це радше нудна справа. Тут немає ані альпійських
вершин, ані скреготливих льодовиків, ані величезних покладів нафти
чи шляхетних металів, ані натяку на витік лави. Якщо ви працюєте
геологом у штаті Айова, то витрачаєте більшу частину робочого часу
на оцінку «Планів утилізації гною», що їх усі «оператори тваринних
господарств» штату — тобто власники свиноферм — повинні
періодично надавати. В Айові 15 мільйонів свиней, тож доводиться
переробляти чимало гною. Я аніскілечки не іронізую — це життєво
важлива і шляхетна праця; вона захищає від забруднення водойми
Айови, — але, з усією повагою до неї, це зовсім не те, що ухилятися від
вулканічних бомб на горі Пінатубо або ж протискатися в ущелини
Ґренландського льодовикового щита у пошуках кристалічних відкладів
з викопними рештками давніх живих істот.
Отож ми можемо уявити, яке збудження охопило працівників
Департаменту природних ресурсів Айови, коли в середині 1980-х років
геологи світу зосередили свою увагу на Менсоні і його кратері.
Траубридж-хол в Айова-сіті — це будівля з червоної цегли початку
минулого століття, в якій розміщено факультет наук про Землю
Університету Айови і — десь високо, трохи не на горищі — працюють
геологи Департаменту природних ресурсів Айови. Нині вже ніхто не
може пригадати, коли, а ще менше — чому геологів штату розмістили в
будівлі факультету, але складається враження, що місце їм дали для
відчіпного: тісненькі кабінетики з низькими стелями, до яких не так
легко потрапити. Коли показують туди дорогу, здається, що доведеться
дертися на край даху і влазити через вікно.
Рей Андерсон і Браян Вітцке провели своє професійне життя саме
тут, серед безладних стосів паперу, журналів, абияк згорнутих карт і
важких зразків порід. (Геологам ніколи не бракує прес-пап’є). Якщо
вам знадобиться щось дістати — вільний стілець, чашку для кави,
телефон, що задзеленчав, — доведеться перекладати з місця на місце
купи документів.
— Зненацька ми опинилися в центрі подій, — усміхаючись спогадам,
розповідав мені Андерсон, коли одного похмурого дощового ранку в
червні я зустрівся з ним і Вітцке. — Це були чудові часи.
Я запитав їх про Юджина Шумейкера — людину, яка, здається,
шанована в усьому світі.
— Він був класним хлопцем, — не вагаючись відповів Вітцке. — Якби
не Юджин, уся ця справа і з місця не зрушила б. Навіть за його
підтримки знадобилося два роки, щоб усе розпочалося і завирувало.
Буріння — справа дорога, тоді це коштувало близько 35 доларів за
фут68, зараз навіть більше, а потрібно було зануритися углиб майже на
кілометр.
— Інколи навіть більше, — додав Андерсон.
— Інколи навіть більше, — погодився Вітцке. — І в декількох місцях.
Отже, йшлося про купу грошей. Значно більше, ніж дозволив би наш
бюджет.
Отож геологічні служби Айови і США почали працювати спільно.
— Принаймні ми думали, що спільно, — зауважив Андерсон, гірко
посміхнувшись.
— Для нас це стало гарним уроком, — продовжував Вітцке. — Увесь
цей час наука не могла похвалитися якістю — науковці квапилися
оприлюднити результати, які навіть елементарно не перевірялися.
Один із таких випадків стався 1985 року під час щорічних зборів
Американського геофізичного союзу: Ґленн Айзетт і Ч. Л. Піллмор із
Гео­логічної служби США оголосили, що вік Менсонського кратера
збігається з періодом вимирання динозаврів. Заява привернула знач­ну
увагу преси, але, на жаль, виявилася передчасною. Ретельніша
перевірка даних показала, що менсонський кратер був не лише
замалий для цього, а й виник на 9 мільйонів років раніше.
Андерсон і Вітцке вперше дізналися, як їм не пощастило, приїхавши
на конференцію у Північній Дакоті. До них зі співчутливими
поглядами підходили колеги і казали: «Ми чули, що ви втратили
кратер». Для обох було новиною, що Айзетт та інші науковці з
Геологічної служби США щойно повідомили уточнені цифри, котрі
свідчили про те, що менсонський удар не був причиною вимирання
тварин.
— Це нас приголомшило, — згадував Андерсон. — Я хочу сказати,
що ми займалися справою, яка була дуже важливою для нас, і
зненацька залишилися ні з чим. Та ще гірше було довідатися, що люди,
які, як ми вважали, співпрацювали з нами, навіть не поспішали
поділитися з нами своїм відкриттям.
— Чому?
Він знизав плечима:
— Хто зна? В кожному разі, ми зрозуміли, якою непривабливою може
стати наука, коли стаєш гравцем певного рівня.
Пошуки перемістилися в інші місця. Алан Гільдебранд, дослідник із
Університету Аризони, 1990 року випадково познайомився з
репортером Houston Chronicle, який дещо знав про велику,
незрозумілу кільцеву формацію завдовжки 193 кілометри і завширшки
48 кілометрів, розташовану на мексиканському півострові Юкатан у
місцевості Чиксулуб поблизу містечка Проґресо, на відстані близько
950 кілометрів на південь від Нового Орлеана. Формацію виявила
мексиканська наф­това компанія Pemex ще 1952 року — того ж року,
коли, за збігом обставин, Юджин Шумейкер уперше відвідав
метеоритний кратер у Аризоні, — але геологи компанії дійшли
висновку, що походження кратера — вулканічне, і це цілком
відповідало віянням часу. Гільдебранд поїхав на місце і майже відразу
зрозумів, що знайшов саме той кратер. До початку 1991 року майже всі
охоче погодилися, що Чиксулуб — це місце падіння метеорита.
Однак чимало людей не могли навіть уявити, які наслідки могли бути
від такого зіткнення. Як згадував в одному зі своїх нарисів Стівен
Джей Ґоулд: «Пригадую, спочатку і я мав глибокі сумніви щодо мас­-
штабів цієї події... Яким чином небесне тіло діаметром близько 10
кілометрів спричинило такий хаос на планеті діаметром близько 13
тисяч кілометрів?».
На щастя, незабаром з’явилася можливість перевірити цю теорію,
коли Шумейкери і Леві відкрили комету Шумейкерів — Леві 9. Цей
об’єкт, як вони невдовзі зрозуміли, прямував до Юпітера. Вперше в
історії люди змогли стати свідками зіткнення в космосі — і добре
роздивитися його завдяки новому космічному телескопу Габбла.
Більшість астрономів, за словами Кертіса Піблза, не очікували нічого
особливого, особливо тому, що комета була не щільною кулею, а
ланцюжком із 21 уламка. «На мою думку, — писав один астроном, —
Юпітер проковтне ці комети, навіть не відригнувши». За тиждень до
зіткнення журнал Nature у статті «Великий пшик наближається»
передбачав, що внаслідок зіткнення не станеться нічого, окрім
метеоритного дощу.
Зіткнення розпочалися 16 липня 1994 року, продовжувалися
тиждень і були значно сильнішими, ніж будь-хто — можливо, за
винятком Юджина Шумейкера, — очікував. Один фрагмент, названий
ядром G, ударив із силою шести мільйонів мегатонн — це в 75 разів
сильніше за всю земну ядерну зброю. Ядро G було не більшим за
невеличку скелю, але утворило на поверхні Юпітера вирви завбільшки
із Землю. Це стало остаточним ударом для критиків теорії Альвареса.
Луїс Альварес не дізнався ані про відкриття кратера Чиксулуб, ані
про комету Шумейкер-Леві — він помер 1988 року. Шумейкер також
передчасно відійшов у кращі світи. У третю річницю зіткнення з
Юпітером він із дружиною був в австралійській глушині, де вони
щороку шукали місця зіткнень із космічними тілами. На путівці у
пустелі Танамі — зазвичай найбезлюднішому місці на Землі — вони
долали невеликий пагорб і зіткнулися із зустрічним автомобілем.
Шумейкер загинув на місці, його дружину поранило. Дрібку праху
науковця відправили на космічному апараті «Лунар Проспектор» на
Місяць. Решту попелу розсіяли над метеоритним кратером Аризони.
В Андерсона і Вітцке більше не було кратера, що убив динозаврів,
«але в нас був найбільший і найкраще збережений кратер ударного
походження в материковій частині Сполучених Штатів», — сказав
Андерсон. (Коли йдеться про Менсон, то ці слова — невеличке
перебільшення. Інші кратери більші, — особливо кратер у
Чесапікській затоці, який 1994 року визнали місцем зіткнення з
метеоритом, — але вони або розташовані на певній відстані від берега,
або деформовані). «Чиксулуб похований під двома-трьома
кілометрами вапняку і переважно розташований під водою, що
ускладнює його дослідження, — продовжує Андерсон, — у той час як
Менсон цілком доступний. Прихований під землею, він зберіг майже
незайманий вигляд».
Я запитав у них, як швидко нас попередять, якщо подібний кам’яний
уламок наблизиться до нас сьогодні.
«О, ймовірно, ніяк, — безтурботно відповів Андерсон. — Поки
метео­рит не нагріється, його неможливо буде побачити неозброєним
оком, а це відбудеться, коли він розітне атмосферу, що станеться десь
за секунду до удару об Землю. Йдеться про щось таке, що летить у
десятки разів швидше за найшвидшу кулю. Якщо хтось не побачить
його в телескоп, а в цьому немає впевненості, то ця подія захопить нас
зненацька».
Сила удару метеорита залежить від безлічі чинників: кута падіння,
швидкості і траєкторії польоту; від того, яким буде зіткнення —
лобовим або дотичним; від маси і щільності космічного тіла, що
падатиме, та іншого, — ні про що з цього ми не можемо дізнатися
навіть через багато мільйонів років після події. Але що таки можуть
зробити науковці, — і Андерсон з Вітцке це зробили, — так це
виміряти місце зіткнення і визначити кількість енергії, що
вивільнилась. Завдяки цій інформації вони мають змогу створювати
сценарії можливого зіткнення або — ще страшніше — на що це було б
схоже, якби трапилося нині.
Астероїд або комета, що летять із космічною швидкістю, увійшли б
до земної атмосфери з такою швидкістю, що повітря під ними не
розступилося б, а стиснулося, наче у велосипедному насосі. Кожен, хто
користувався таким насосом, знає, що стиснуте повітря швидко
нагрівається, отож температура в місці зіткнення піднялася б майже до
60 тисяч градусів за Цельсієм, що вдесятеро вище за температуру на
поверхні Сонця. У мить входу космічного тіла в атмосферу все на його
дорозі — люди, будинки, заводи, автомобілі — зморщилося і згоріло б,
як целофан у полум’ї.
 Через секунду після входження в атмосферу метеорит вдарився б у
земну поверхню там, де мешканці Менсона щойно займалися своїми
справами. Сам метеорит умить би випарувався, але вибухом викинуло
б тисячу кубічних кілометрів гірських порід, ґрунту і надзвичайно
гарячих газів. У радіусі 250 кілометрів усе, що не згоріло під час
падіння космічного тіла, загинуло б від вибуху. Перша вибухова хвиля,
що поширюється зі швидкістю, близькою до швидкості світла, змела б
усе з поверхні Землі.
Для людей, які були б поза межами зони миттєвого знищення,
першою ознакою катастрофи став би спалах сліпучого світла — най­-
яскравіший за все бачене людьми, — а хвилину чи дві потому за ним
з’явилося б апокаліптичне видовище неймовірної величі: суцільна
стіна темряви, що сягає небес і мчить зі швидкістю кілька тисяч
кіломет­рів на годину. Її наближення було б страхітливо тихим,
оскільки ця темрява насуватиметься значно швидше за звук. Якби
хтось у високій будівлі, скажімо, з міста Омаха або Де-Мойн випадково
поглянув би в тому напрямку, то побачив би дивну завісу хаосу, за
якою відразу настало б забуття.
За лічені хвилини все на території від Денвера до Детройта, включно
з тим, що колись було Чикаго, Сент-Луїсом, Канзас-сіті, «містами-
близнюками» Міннеаполісом із Сент-Полом, — одним словом, увесь
Середній Захід, — зрівнялося б із землею або спалахнуло, і майже все
живе загинуло б. У межах півтори тисячі кілометрів від місця
зіткнення людей позбивало б з ніг або їх би атакували чи шматували
хмари летючих предметів. За межами півтори тисячі кілометрів
руйнування від вибуху поступово зменшувалися б.
Але це лише перша ударна хвиля. Ніхто не може навіть припустити,
які руйнування сталися б згодом, відомо лише, що вони були б
стрімкими і глобальними. Удар майже напевно викликав би низку
спустошливих землетрусів. Вулкани всієї планети почали б гуркотіти і
вивергатися. Піднялися б руйнівні цунамі і вирушили до далеких
берегів. Протягом години Землю накрила б хмара пітьми, всюди б
літали палаючі уламки, і більшу частину планети охопив би пекельний
вогонь. Припускають, що принаймні півтора мільярда осіб можуть
загинути ще до кінця першого дня. Сильні перешкоди в іоносфері
виведуть з ладу засоби зв’язку, отож ті, хто виживе, не знатимуть, що
відбувається в інших місцях і куди їм подітися. Це навряд чи мало б
значення. Як зауважив один коментатор, рятуватися втечею означало б
«обирати повільну смерть, а не швидку. Від загибелі велику кількість
людей не врятували б жодні спроби переселення, адже здатність Землі
підтримувати життя катастрофічно скоротилася б». Кількість сажі й
попелу, що може піднятися після зіткнення і пожеж, які почнуться
згодом, на кілька місяців, а можливо й років, може затьмарити сонце,
порушивши цикл розвитку рослин. Науковці Каліфорнійського
технологічного інституту 2001 року досліджували ізотопи гелію, взяті
з осадових порід на межі крейдяного і третинного періодів, і дійшли
висновку, що зіткнення впливало на клімат Землі близько 10 тисяч
років. Це стало доказом того, що вимирання динозаврів було швидким
і несподіваним, — а так, з погляду геології, воно й було. Ми можемо
лише здогадуватися, чи здатне людство впоратися з подібним явищем,
і чи впорається взагалі.
І пам’ятайте, що, цілком імовірно, це може статися без
попередження, як грім серед ясного неба.
Але припустімо, що ми побачили наближення такого об’єкта. Що б
ми зробили? Всі думають, що ми запустили б ядерну боєголовку і
рознесли його на друзки. Однак втілення цієї ідеї пов’язане з низкою
проблем. Насамперед, як влучно зауважує Джон С. Льюїс, наші ракети
не призначені для роботи в космосі. У них не вистачає потужності,
щоб позбутися тяжіння Землі, а якби навіть вистачило, в нас все одно
немає пристроїв, щоб керувати ними через мільйони кілометрів
космічного простору. Ще менша можливість відрядити корабель із
космічними ковбоями, які зробили б цю роботу для нас, як у фільмі
«Армаґеддон»; у нас більше немає ракети, досить потужної, щоб
послати людей хоча б на Місяць. Остання здатна на це ракета,
«Сатурн-5», багато років тому пішла на пенсію, не залишивши
наступника. І ми не можемо швиденько створити нову ракету, тому
що, як це не дивно, під час генерального прибирання в НАСА
знищили креслення пускових установок для ракети «Сатурн».
Якби нам навіть удалося якимсь чином поцілити в астероїд і
розтрощити його на друзки, залишається можливість того, що ці
кам’яні уламки можуть впасти на нас, як-от комета Шумейкерів — Леві
9, що впала на Юпітер, з однією відмінністю: уламки будуть страшенно
радіоактивними. Том Ґерелс, мисливець за астероїдами з Аризонського
університету, вважає, що навіть попередження за рік може виявитися
недостатньо, щоб вдатися до контрзаходів. Проте ймовірніше, що ми
не побачимо жодного космічного тіла, — навіть комету, — поки до її
падіння не залишиться місяців 6, що занадто пізно. Наближення
комети Шумейкерів — Леві 9 до Юпітера було досить помітне,
починаючи з 1929 року, але минуло понад століття, поки це зауважили.
Навіть якщо ми дізналися б, що об’єкт летить у наш бік, — через те,
що рух цих космічних тіл так важко спрогнозувати, а всі розрахунки
мають значну ймовірність помилки, — ми майже до кінця, принаймні
до кількох останніх тижнів, не знали б, чи зіткнення неминуче.
Упродовж майже всього періоду наближення люди існували б у конусі
невизначеності. Безумовно, це були б найцікавіші декілька місяців у
світовій історії. І уявіть-но святкування, якби метеорит пролетів повз.
— А як часто відбуваються катастрофи, подібні до менсонського
зіткнення? — запитав я Вітцке і Андерсона насамкінець.
— О, в середньому раз на мільйон років, — відповів Вітцке.
— І пам’ятайте, — додав Андерсон, — що це була порівняно незнач­на
подія. Чи знаєте ви, скільки видів вимерло у зв’язку з менсонським
зіткненням?
— Не маю ані найменшої гадки, — відповів я.
— Жодного, — з дивним відчуттям задоволення виголосив він. —
Ані однісінького.
Звісно, квапливо і майже в унісон додали Вітцке і Андерсон, на
більшій частині планети сталися б жахливі руйнування, і на багато
миль довкола місця падіння загинуло б усе живе, як оце вони щойно
описали. Але життя — міцний горішок, і, коли дим розвіявся б, уціліла
б достатня кількість щасливців кожного виду, і жоден з них не зник би.
Хороша новина, як з’ясувалося, полягає в тому, що винищити вид —
страшенно важка справа. Погана новина в тому, що ніколи не варто
розраховувати на хороші новини. Та найгірше те, що немає потреби
вдивлятися в небо, вишуковуючи страшні небезпеки. Як ми невдовзі
дізнаємося, Земля й сама сповнена загрозами.
 66
Англійська назва цього терміну — КТ, а не СТ, тому що літеру «С» вже запозичили для
позначення кембрійського (Cambrian) періоду. В різних англомовних джерелах літеру «К»
обґрунтовують грецьким словом «kreta» або ж німецьким «кreide». І те, і те означає «крейда» —
слово, від якого походить назва періоду — крейдовий (Cretaceous).
67
Імпактна гіпотеза — теорія ударної дії великого позаземного тіла, яке спричинило раптове
вимирання динозаврів. — Прим. пер.
68
1 фут = 0, 3048 м. — Прим. пер.
14. Вогонь під нами

Влітку 1971 року молодий геолог на ім’я Майк Вургіс проводив

пошукові роботи в буйних травах сільської місцевості на сході
Небраски, неподалік від містечка Орчард, з якого походив. Долаючи
глибокий яр із крутими схилами, він помітив, що в чагарнику над ним
видніється щось цікаве, і піднявся нагору, аби поглянути, що це. Вургіс
побачив досконало збережений череп молодого носорога, вимитий
нещодавніми рясними зливами.
А за кілька метрів від нього, як з’ясувалося, було поховання
викопних решток, найнезвичайніше з усіх, будь-коли виявлених у
Північній Америці: висохле водоймище стало спільною могилою для
багатьох десятків тварин — носорогів, зеброподібних коней,
шаблезубого оленя, верблюдів і черепах. Усі вони загинули внаслідок
загадкового катаклізму трохи менше ніж 12 мільйонів років тому, у
період, відомий у геології під назвою міоцен69. У ті дні Небраска
розташовувалася в розлогій, опаленій сонцем рівнині, дуже схожій на
Серенґеті в сучасній Африці. Знайдені тварини були поховані під
вулканічним попелом понад триметрової товщини. Загадка полягала в
тому, що в Небрасці ніколи не було й немає жодних вулканів.
Нині місце знахідки називається Ешфоллський національний парк
захоронення викопних решток. Тут є стильний туристичний центр і
музей із добре продуманими експозиціями з геології Небраски та
історії захоронення викопних решток. Центр містить лабораторію зі
скляною стіною, через неї відвідувачі можуть поспостерігати за тим, як
палеонтологи очищують кістяки. Я проходив повз цю стіну зранку,
коли в лабораторії працював лише один усміхнений сивий дядько в
синій уніформі, в якому я впізнав Майка Вургіса, нині ведучого
документальної програми «Горизонт» на Бі-Бі-Сі. В Ешфоллському
національному парку не буває багато відвідувачів — він розташований
чи не на краю світу, і Вургіс, здається, зрадів, що може показати мені
парк. Він відвів мене на те саме місце нагорі шестиметрового схилу, де
виявив свою знахідку.
 «Шукати тут кістки було б безглуздою ідеєю, — весело почав Вургіс.
— А я й не шукав кісток. У той час я планував скласти геологічну
карту сходу Небраски і, справді, просто тинявся околицями. Якби мені
не спало на думку піднятися схилом і якби дощі не вимили той череп,
я минув би це місце, і цього всього ніколи не знайшли б». Він показав
накриту обгороджену ділянку, де ведуть основні розкопки. Саме там
знайшли останки близько 200 тварин, що лежали в безладній купі.
Я запитав Вургіса, чому він вважає це місце непридатним для
пошуків кісток. «Якщо шукаєш кістки, потрібні оголення порід. Ось
чому більшу частину палеонтологічних розкопок проводять у
спекотних, сухих місцях. Не тому, що там більше кісток. Просто там ви
маєте більше шансів їх відшукати. А в таких місцях, — він широким
жестом обвів розлогу одноманітну прерію, — ви не знатимете, з чого
почати. Можливо, тут є справді неймовірні речі, але на поверхні немає
жодних підказок, звідки починати пошуки».
Спочатку вважали, що тварини були поховані живцем, і Вургіс саме
так і написав у статті для National Geographic. «У статті місце знахідок
назвали “Помпеями доісторичних тварин”, — розповідав він мені, — й
цілком недоречно, тому що невдовзі ми зрозуміли, що тварини не
загинули миттєво. Всі вони страждали від гіпертрофічної легеневої
остео­дистрофії, що виникає внаслідок вдихання великої кількості
абразивного попелу, — а тварини, мабуть, вдихнули його дуже багато,
тому що на сотні кілометрів навкруги прошарок попелу сягав товщини
у декілька метрів». Вургіс підняв грудку сіруватої глиноподібної
породи і розкришив її мені на долоню. Це була порошкоподібна
субстанція з досить грубими піщинками. «Неприємна річ, якщо
доводиться вдихати, — продовжував він, — тому що дуже дрібна, а
також доволі колюча. Мабуть, тварини приходили до водопою,
шукаючи полегшення, а замість цього гинули в муках. Цей попіл міг
знищити все. Він поховав усю траву і вкрив кожен листочок, і
перетворив воду на непридатну для пиття сіру твань. Це найгірше, що
могло статися».
У документальній програмі «Горизонт» висловили припущення, що
наявність такої кількості попелу в Небрасці стала несподіванкою.
Насправді ж про величезні поклади попелу в Небрасці було відомо
віддавна. Протягом майже 100 років його видобували для
виготовлення господарських порошкоподібних засобів для чищення
на зразок «Комету» або «Аяксу». Але, як не дивно, нікому не спало на
гадку поцікавитися, а звідки походить цей попіл.
«Мені трохи соромно зізнатися, — збентежено усміхнувся Вургіс, —
але я вперше замислився про це, коли редактор National Geographic
запитав мене про походження попелу, і мені довелося зізнатися, що я
не знаю. Ніхто не знав».
Вургіс розіслав зразки колегам у всі західні штати США із проханням
повідомити, чи не траплялося їм чогось подібного. Декілька місяців
потому з ним зв’язався геолог із Геологічної служби Айдахо Білл
Боннічсен і розповів, що попіл відповідає вулканічним відкладам з
містечка Бруно-Джарбридж на південному заході Айдахо. Явище, яке
вбило тварин у Небрасці, було виверженням вулкана небачених доти
масштабів — такого потужного, що всю територію на заході Небраски,
на відстань за 1600 кілометрів від вулкана, вкрило триметровим шаром
попелу. Виявилося, що під західною частиною Сполучених Штатів була
велетенська кальдера70 з магмою, колосальний вулкан, що вивергався
кожні 600 тисяч років із катастрофічними наслідками. Саме стільки
часу минуло від останнього виверження. Вогнище й досі залишається
на місці. Сьогодні це місце називають Єллоустонським національним
парком.
Ми на диво мало знаємо про те, що відбувається в нас під ногами.
Кумедно, Форд почав виробляти автомобілі, а Нобелівський комітет
присуджувати премії значно раніше, ніж ми дізналися, що в Землі є
ядро. І, звісно ж, ідея про те, що материки, наче латаття, рухаються
поверхнею Землі, стала загальновизнаною менш ніж покоління тому.
«Як не дивно, — писав Річард Фейнман, — ми значно більше знаємо
про розподіл матерії всередині Сонця, ніж про внутрішню будову
Землі».
Відстань від поверхні до центру Землі становить 6 370 кіломет­рів, що
не дуже багато. Хтось підрахував, що якщо викопати колодязь до
центру й кинути в нього цеглину, то вона долетить до дна за якихось
45 хвилин (хоча там стане невагомою, тому що тяжіння Землі буде
вгорі і довкола, а не внизу). Наші спроби докопатися до центру були
доволі скромними. Одна або дві золоті копальні у Південній Африці
мають глибину понад три кілометри, але більшість шахт і копалень на
Землі завглибшки не більше 400 метрів. Якби планета була яблуком, ми
навіть не проштрикнули б шкірку. Насправді ми навіть не наблизилися
б до цього.
Якихось 100 років тому найосвіченіші і найталановитіші науковці
знали про надра Землі не більше за шахтаря, а саме: можна
заглибитися в ґрунт на якусь відстань, а потім ви неодмінно
наштовхнетеся на кам’янисту породу — і крапка. Згодом, 1906 року,
ірландський гео­лог Р. Д. Олдгем, вивчаючи покази сейсмографа під час
землетрусу у Гватемалі, зауважив, що окремі ударні хвилі сягали певної
глибини в Землі, а потім відбивалися під кутом, немов їм траплялася
якась перешкода. Звідси він зробив висновок, що Земля має ядро. Три
роки потому хорватський сейсмолог Андрій Мохоровичич, вивчаючи
діаграми землетрусу в Загребі, помітив подібне явище, але на меншій
глибині. Він відкрив перехідну зону між корою і шаром безпосередньо
під нею — мантію; відтоді цю зону називають поверхнею
Мохоровичича, або ж, скорочено, Мохо.
Ми починали отримувати лише невиразне уявлення про
кількарівневу внутрішню будову Землі — справді, лише віддалене. Це
змінилося, коли 1936 року данська дослідниця Інґе Леманн, аналізуючи
сейсмограми землетрусів у Новій Зеландії, виявила, що існує два ядра:
внутрішнє, яке ми нині вважаємо твердим, і зовнішнє рідке ядро (те,
що ви­явив Олдгем71), яке, як вважають, є джерелом магнетизму.
Приблизно в той час, коли Леманн, вивчаючи сейсмічні хвилі при
землетрусах, вдосконалювала наші базові уявлення про внутрішню
будову Землі, двоє геологів із Каліфорнійського технологічного
інституту працювали над методом порівняння землетрусів. Це були
Чарльз Ріхтер і Бено Ґутенберґ, хоча з причин, що не мають нічого
спільного зі справедливістю, шкалу майже відразу почали називати
шкалою Ріхтера72. (Ріхтер не винен. Він був скромною людиною і
ніколи не називав шкалу своїм ім’ям, надаючи перевагу термінові
«шкала магнітуд»).
Далекі від науки люди зазвичай неправильно розуміють шкалу
Ріхтера, хоча зараз, можливо, таких невігласів залишилося дещо
менше, ніж раніше, коли відвідувачі лабораторії просили показати
відому шкалу Ріхтера, вважаючи її якимось приладом. Звісно ж, шкала
— це радше ідея, ніж річ, це довільна міра коливань Землі, що
ґрунтується на вимірах, зроблених на поверхні. Вона зростає
експоненціально, отож землетрус магнітудою 7,3 у 10 разів
потужніший, ніж землетрус магнітудою 6,3, і в 100 разів потужніший,
ніж 5,3.
Принаймні теоретично, в землетрусів немає верхньої межі, — а отже,
таким чином немає і нижньої. Шкала — це просте вимірювання
потужності, а не джерело інформації про руйнування. Землетрус
магнітудою 7, що відбувається глибоко в мантії, — скажімо, на глибині
650 кілометрів, — може не заподіяти жодної шкоди, натомість значно
слабкіший, але на глибині 6-7 кілометрів від поверхні, може викликати
величезні руйнування. Багато чого також залежить від характеру
залягання порід, тривалості землетрусу, частоти й сили поштовхів, що
йдуть за головним, і від фізичного стану ураженої території. Все це
означає, що найстрашніші землетруси не обов’язково мусять бути
найсильнішими, хоча сила, поза сумнівом, має велике значення.
Найбільшим землетрусом після створення шкали (залежно від
джерела, яке ви використовуєте) називають землетрус, що стався в
березні 1964 року в затоці Принца Вільяма на Алясці, магнітудою 9,2,
або той, що стався 1960 року в Тихому океані біля берегів Чилі, якому
спочатку присвоїли магнітуду 8,6 бала, але пізніше деякі авторитетні
органи (зокрема й Геологічна служба США) переглянули показник і
підняли його до справді неймовірної магнітуди 9,5. Як ви тепер
розумієте, вимірювання сили землетрусів не завжди є точним,
особливо коли доводиться інтерпретувати показники, отримані з
віддалених місць. У кожному разі, обидва землетруси були жахливими.
Землетрус 1960 року не лише спричинив величезні руйнування уздовж
усього південно­американського узбережжя, але й викликав гігантське
цунамі, яке промчало майже 10 тисяч кілометрів Тихим океаном і
змило значну частину містечка Хіло на Гавайських островах,
зруйнувавши 500 будівель і вбивши 60 осіб. Подібні хвилі забрали ще
більшу кількість життів у Японії і на Філіппінах.
Проте, якщо йдеться про силу руйнувань, то, мабуть, найсильнішим
зафіксованим в історії був землетрус, що вразив — і, по суті, зруйнував
ущент — Лісабон, столицю Португалії, в День усіх святих (1 листопада)
1755 року. Незадовго до десятої ранку місто струсонув несподіваний
боковий удар, за сучасними оцінками силою 9 балів, і несамовиті
поштовхи тривали протягом семи повних хвилин. Коли струси нареш­-
ті припинилися, вцілілі отримали лише три хвилини перепочинку,
після чого стався наступний удар, лише трохи слабший за попередній,
а за ним ще один, і ще один. Сила поштовхів була такою величезною,
що вода відлинула з порту і повернулася хвилею заввишки понад 15
мет­рів, завдавши додаткових руйнувань. Внаслідок землетрусу
загинуло 60 тисяч осіб, і практично всі будівлі на багато миль навкруги
перетворилися на руїни. Для порівняння, землетрус 1906 року в Сан-
Франциско, 7,8 бала за шкалою Ріхтера, тривав менше 30 секунд.
Землетруси доволі поширені. Щодня десь у світі відбувається кілька
землетрусів магнітудою 2 бали або й більше — цього достатньо, аби
добряче струсонути тих, хто перебуває поблизу. Хоча землетруси
мають тенденцію скупчуватися у певних місцях — особливо у поясі,
що оточує Тихий океан, — вони трапляються майже всюди. У
Сполучених Штатах лише Флорида, схід Техасу та північна частина
Середнього Заходу — поки що — майже повністю безпечні. У Новій
Англії протягом останніх 200 років сталися два землетруси силою 6
або більше балів. У квітні 2002 року цей регіон зазнав землетрусу
силою 5,1 бала поблизу озера Чемплейн на межі штатів Нью-Йорк і
Вермонт, заподіявши знач­них руйнувань на місцевому рівні і (я сам
можу засвідчити) скидаючи картини зі стін і дітей з ліжечок навіть у
віддаленому Нью-Гемпширі.
Землетруси найпоширенішого різновиду виникають у місцях
зіткнення двох тектонічних плит, як-от у Каліфорнії уздовж розлому
Сан-Андреас. Коли плити починають штовхати одна одну, тиск
зростає, аж поки одна або друга плита не поступиться. Загалом, що
довший інтервал між землетрусами, то сильніший тиск, що
стримується, і більша імовірність того, що струс буде насправді
сильним. Це поважна причина для занепокоєння в Токіо, яке Білл
Мак-Ґвайр, фахівець зі стихійних лих із Лондонського
університетського коледжу, називає «містом у очікуванні смерті»
(навряд чи ви знайдете цей слоган у туристських буклетах). Токіо
розташоване на стику трьох тектонічних плит, та ще й у краї­ні, відомій
своєю сейсмічною нестабільністю. Як пригадуєте, 1995 року місто
Кобе, що на відстані майже 500 кілометрів на схід від столиці, зазнало
землетрусу магнітудою 7,2 бала, що приніс смерть 6 394 особам і
заподіяв збитків на 99 мільярдів доларів. Але це дрібничка — гаразд,
просто небагато — порівняно з тим, що може ще чекати на Токіо.
Це місто вже постраждало від одного із найруйнівніших землетрусів
нашого часу. 1 вересня 1923 року, перед полуднем, Токіо зазнало
землетрусу, названого Великим кантоським, удесятеро потужнішого за
землетрус у Кобе. Загинуло 200 тисяч осіб. Відтоді в місті зловісно
спокійно, але напруга під земною поверхнею зростає ось уже протягом
80 років. Урешті-решт, вона обов’язково вирветься назовні. 1923 року
населення Токіо становило близько трьох мільйонів осіб. Сьогодні
кількість мешканців наближається до 30 мільйонів. Ніхто навіть не
робить припущень, скільки людей може загинути, але потенційні
економічні втрати оцінюють у сім трильйонів доларів.
Ще тривожнішими (через свою нез’ясовану природу і здатність
відбуватися будь-де і будь-коли) видаються рідкісніші поштовхи, так
звані внутрішньоплитні землетруси. Вони відбуваються далеко від
країв плит, що робить їх абсолютно непередбачуваними. А що
зароджуються ці землетруси значно глибше, їм властиво
поширюватися на більші території. Найпомітнішим землетрусом цього
виду у Сполучених Штатах стала серія із трьох струсів у Нью-Мадриді,
штат Міссурі, взимку 1811–1812 років. Пригоди почалися відразу після
півночі 16 грудня: людей спочатку розбудив рев переляканої худоби
(неспокійна поведінка тварин перед землетрусами — це не бабусині
казки, а підтверджений, хоча й незрозумілий, факт), а потім із надр
землі пролунав страшенний гуркіт. Вибігши зі своїх будинків, місцеві
побачили, що земля перекочується хвилями завбільшки з метр і
вкривається тріщинами декілька метрів завглибшки.
Повітря наповнилося їдким запахом сірки. Струси продовжувалися
чотири хвилини, завдаючи звичних для таких випадків руйнувань.
Одним зі свідків землетрусу випадково став художник Джон Джеймс
Одю­бон73. Землетрус поширювався із такою силою, що попадали
димарі в Цинциннаті на відстані 600 кілометрів від епіцентру і, згідно з
принаймні одним описом, «пошкодило кораблі в гаванях східного
узбережжя і... навіть повалило риштування довкола Капітолія у
Вашингтоні, округ Колумбія». 23 січня і 4 лютого сталися ще кілька
землетрусів подібної сили. Відтоді в Нью-Мадриді спокійно — але це й
не дивно, тому що, як відомо, подібні епізоди ніколи не повторюються
в тому самому місці. Ми знаємо, що ці струси непередбачувані, наче
удари блискавки. Наступний може статися під Чикаго або під
Парижем, або під Кіншасою. Ніхто навіть приблизно не може
передбачити такого місця. Але що саме спричиняє ці значні розриви
плит? Щось, що відбувається глибоко в надрах Землі. Більше про це ми
нічого не знаємо.
У 1960-х науковці почали відчувати неабияке розчарування тим, що
відсутність знань про земні надра заважає їм вдіяти бодай щось.
Зокрема, у вчених виникла ідея пробурити зо дна океану
(континентальна кора дуже товста) свердловину до поверхні Мохо й
видобути шматочок земної мантії, щоб ретельно вивчити його.
Здавалося, що, якщо вивчити властивості порід у надрах Землі, можна
наблизитися до розуміння їхньої взаємодії і таким чином, можливо,
навчитися передбачати землетруси та інші небажані явища.
Проект цілком передбачувано назвали Mohole74, і він зазнав поразки.
Науковці сподівалися опустити бур на глибину понад чотири тисячі
метрів у Тихому океані біля берегів Мексики і пробурити якихось
п’ять тисяч метрів породи у порівняно тонкій земній корі. Буріння з
корабля у відкритому морі, за словами одного океанографа, це «наче
спроба за допомогою спагеті просвердлити діру в нью-йоркському
тротуарі з висоти хмарочоса Емпайр-Стейт». Кожна спроба
закінчувалася невдачею. Найглибша свердловина сягала лише 180
метрів. Mohole почали називати No Hole75. А 1966 року, незадоволений
постійним зростанням витрат і відсутністю результатів, Конгрес
закрив проект.
Чотири роки потому радянські науковці вирішили пошукати щастя
на суходолі. Вони обрали ділянку на Кольському півострові, неподалік
фінського кордону, і взялися до роботи, сподіваючись пробурити
свердловину на глибину 15 кілометрів. Робота виявилася важчою, ніж
очікували, але вчені виявили завзятість, гідну захоплення. Коли, через
19 років після початку робіт, вони нарешті зрозуміли марність своїх
спроб і облишили їх, глибина свердловина сягала 12 262 метрів.
Зважаючи на те, що земна кора становить лише близько 0,3 відсотка
об’єму планети і що Кольська свердловина не подолала навіть третини
шляху крізь кору, ми навряд чи можемо пишатися підкоренням надр.
Але, навіть незважаючи на скромні розміри свердловини, дослідники
мали чимало підстав для подиву. Вивчення сейсмічних хвиль
дозволяло науковцям припускати, і доволі обґрунтовано, що осадові
породи трапляються до глибини 4700 метрів, далі йде 2,3 тисячі метрів
граніту, а нижче — базальт. Але виявилося, що шар осадових порід був
наполовину глибшим, ніж очікували, а базальтового шару не виявили
зовсім. Крім того, підземний світ був значно спекотнішим, ніж
передбачали; на глибині 10 тисяч метрів температура сягала 180 °С —
це майже удвічі більше, ніж припускали. Але найдивнішим було те, що
порода на глибині була просякнута водою — це взагалі було
неймовірним.
Оскільки ми не можемо зазирнути углиб Землі, аби дізнатися, що там
є, доводиться вдаватися до інших методів, які переважно базуються на
властивостях хвиль, що проходять крізь надра. Ми дещо знаємо про
мантію завдяки утворенням, відомим як кімберлітові трубки, з яких
формуються алмази. А відбувається ось що: вибух глибоко в надрах
Землі із надзвуковою швидкістю викидає на поверхню, по суті, заряди
магми. Це цілком непередбачуване явище. Кімберлітова трубка може
вибухнути на вашому подвір’ї, коли ви читаєте цю книжку. Позаяк
вони походять із такої великої глибини — до 200 кілометрів, — то й
виносять на поверхню речовини, які зазвичай не трапляються на
поверхні або поблизу неї: породу перидотит, кристали олівіну і —
лише зрідка, приблизно в одній трубці зі 100, — алмази. З
кімберлітовими викидами виходить багато вуглецю, але більша його
частина випаровується або перетворюється на графіт. Лише зрідка
викиди вуглецю поєднують необхідні масу, швидкість і час
охолодження, що призводить до утворення алмазів. Саме така трубка
перетворила Південно-Африканську республіку на найприбутковіше у
світі місце видобутку алмазів, проте, цілком імовірно, існують і інші,
навіть більші трубки, про які ми нічого не знаємо. Геологам відомо, що
десь неподалік північно-східної частини Індіани є ознаки існування
трубки чи групи трубок, що можуть бути насправді колосальними. В
різних місцях регіону знаходили алмази до 20 карат або й більші. Але
ніхто ще не виявив джерело їхнього походження. Як зауважує Джон
Мак-Фі, трубка може бути прихована під льодовиковими відкладами
на зразок менсонського кратера в Айові або під Великими озерами.
Отже, що ми знаємо про надра Землі? Дуже мало. Зазвичай науковці
погоджуються, що світ під нами складається з чотирьох шарів —
твердої зовнішньої кори, мантії з гарячої глеюватої породи, рідкого
зовнішнього ядра і твердого внутрішнього ядра76. Відомо, що на
поверхні переважають силікати — порівняно легкі сполуки, маси яких
недостатньо для забезпечення наявної середньої щільності Землі.
Отже, всередині планети має бути важча речовина. Ми знаємо, що для
утворення магнітного поля Землі десь усередині повинен існувати
щільний пояс металевих елементів у рідкому стані. Із цим
погоджуються всі. Але відповіді на інші питання — як взаємодіють
шари, що спонукає їх поводитися саме так, як вони поводитимуться в
майбутньому — здаються щонайменше непевними, а більшість із них
найчастіше взагалі залишається без відповіді.
Навіть та частина земної кулі, яку ми можемо побачити, а саме кора,
є темою для деяких досить запеклих суперечок. Майже у всіх працях із
геології йдеться про те, що ширина земної кори становить від п’яти до
десяти кілометрів під океанами, близько 40 кілометрів під
континентами і 65–95 кілометрів під великими гірськими ланцюгами,
але в ме­жах цих узагальнених даних існує чимало загадкових винятків.
Кора під горами Сьєрра-Невади, наприклад, має товщину лише 30–40
кілометрів, і ніхто не знає чому. За всіма законами геофізики Сьєрра-­-
Невада повинна опускатися, неначе її засмоктують сипкі піски. (Дехто
вважає, що так і є).
Як і коли Земля отримала свою кору — це питання, що розділяють гео­-
логів на два великі табори: на тих, хто вважає, що це сталося миттєво,
ще на початку історії Землі, і тих, хто вважає, що це відбувалося
поступово й радше пізніше. Такі питання викликають сильні емоції.
Річард Армстронґ з Єльського університету в 1960-х роках
сформулював теорію раннього миттєвого виникнення, присвятивши
решту своєї наукової діяльності боротьбі з тими, хто не погоджувався
з ним. Він помер 1991 року від раку, але незадовго до смерті «вибухнув
лайкою на адресу своїх критиків у полеміці на сторінках
австралійського геологічного журналу, звинувативши їх у підтримці
вигадок», як написали 1998 року в журналі Earth. «Армстронґ помер
злостивцем», — сказав його колега.
Кору разом із частиною верхньої мантії називають літосферою (від
грецького слова «lithos», що означає «камінь»), яка, своєю чергою,
«плаває» на поверхні прошарку м’якшої породи, відомої як
астеносфера (від давньогрецьких слів, що означають «слабкий» і
«куля»), однак такі терміни не можна вважати задовільними.
Наприклад, говорити про те, що літосфера «плаває» на поверхні
астеносфери, — мати на увазі певний ступінь плавучості, що не зовсім
правильно. Так само неправильно уявляти, що гірські породи
розтікаються на поверхні астеносфери, наче рідина. Гірські породи є
радше в’язкими, наче скло. Можливо, це непомітно, але все скло на
Землі під неослабним впливом сили тяжіння пливе донизу. Витягніть
дуже стару шибку з вікна європейського собору, й вона буде помітно
товщою внизу, ніж угорі77. Ось про яку «плинність» ми ведемо мову.
Годинникова стрілка рухається в 10 тисяч разів швидше за «плинні»
породи мантії.
Рух відбувається не лише горизонтально (переміщення плит
поверхнею Землі), а також вгору і вниз — гірські породи піднімаються
і опускаються за рахунок конвекції78. Поняття конвекції як процесу
вперше ввів в обіг ексцентричний граф фон Румфорд наприкінці XVIII
століття. А 60 років потому англійський вікарій Осмонд Фішер
пророче припустив, що земні надра цілком можуть бути достатньо
плинними, щоб переміщуватися, але його ідею підтримали лише через
багато років.
Приблизно 1970 року, зрозумівши, що там, усередині, суцільний
хаос, геофізики зазнали справжнього потрясіння. Як написала Шавна
Воґель у книжці «Оголена Земля: Нова геофізика»: «Це було так, ніби
науковці десятки років вивчали земну атмосферу — тропосферу,
стратосферу й так далі, — аж раптом дізналися про вітер».
Відтоді питання про те, на якій глибині відбувається конвекційний
процес, стало предметом запеклих суперечок. Одні говорять, що він
починається на глибині 650 кілометрів, другі вважають, що на глибині
понад три тисячі кілометрів. Проблема, як зауважив Джеймс Трефіл,
полягає в тому, що «є дві групи даних з двох різних дисциплін, які годі
узгодити між собою». Геохіміки кажуть, що певні елементи на поверхні
планети походять не з верхньої мантії, а з глибших надр Землі. Тому
речовини верхньої і нижньої мантій повинні принаймні періодично
змішуватися. Сейсмологи наполягають, що ця теза не має
підтверджень.
Отож, стверджувати можна лише те, що, наближаючись до центру
Землі, певної невизначеної миті ми залишаємо астеносферу й
занурюємося в чисту мантію. Якщо взяти до уваги, що мантія
становить 82 відсотки всього об’єму Землі і 65 відсотків її маси, дивно,
що мантією не надто цікавляться. Здебільшого це відбувається тому,
що науковців і читачів загалом більше цікавить те, що лежить або
глибше (як у випадку з магнетизмом), або ближче до поверхні
(землетруси). Ми знаємо, що до глибини близько 150 кілометрів
мантія переважно складається із різновиду гірської породи, що
називається перидотит, але чим запов­нені наступні 2 650 кілометрів,
достеменно не відомо. Згідно з інформацією, надрукованою в журналі
Nature, скидається на те, що це не перидотит. І нічого більше нам не
відомо.
Під мантією розташовані два ядра — тверде внутрішнє і рідке
зовнішнє. Зрозуміло, що наші знання про природу цих ядер є лише
припущеннями, проте науковці здатні висунути деякі обґрунтовані
гіпотези. Їм відомо, що в центрі Землі доволі високий тиск — у понад
три з гаком мільйони разів вищий, ніж на поверхні, — й цього досить,
щоб зробити будь-яку породу твердою. З історії Землі (а також завдяки
деяким ознакам) відомо, що внутрішнє ядро дуже добре утримує
тепло. Хоча це не більше ніж припущення, вважають, що за чотири з
гаком мільяр­ди років температура ядра зменшилася не більш ніж на
110 °С. Ніхто не знає, наскільки гаряче ядро Землі, але оцінки
варіюються від 4000 до понад 7000 °С — це майже так само спекотно,
як на поверхні Сонця.
Зовнішнє ядро у багатьох аспектах вивчене ще менше, хоча всі
погоджуються, що воно рідке, й що саме воно є джерелом магнетизму.
Е. С. Буллард із Кембриджського університету 1949 року висунув
теорію, згідно з якою ця рідка частина земного ядра обертається таким
чином, що, по суті, перетворює його на електродвигун, який створює
магнітне поле Землі. Науковці припускають, що поведінка
конвекційних потоків усередині Землі подібна до поведінки струму у
дротах. Що саме відбувається — невідомо, але є вагомі підстави
вважати, що це пов’язано із обертанням ядра і з тим, що воно рідке.
Тіла, що не мають рідкого ядра, наприклад, Місяць і Марс, не наділені
магнетизмом.
Ми вже знаємо, що сила магнітного поля Землі інколи змінюється: в
епоху динозаврів вона була утричі більшою, ніж нині. Нам також
відомо, що в середньому магнітне поле змінює полярність приблизно
кожні 500 тисяч років, хоча оце середнє приховує величезний ступінь
непередбачуваності. Остання зміна полярності відбулася близько 750
тисяч років тому. Інколи полярність залишається незмінною протягом
мільйонів років — здається, найтриваліший проміжок між змінами
склав 37 мільйонів років, — а деколи полярність змінювалася через
якихось 20 тисяч років. Загалом, протягом останніх 100 мільйонів
років вона змінювалася близько 200 разів, і ми не маємо жодної гадки,
чому. Це називають «найбільшим питанням без відповіді в геофізичній
науці».
Можливо, саме зараз відбувається чергова зміна полярності.
Магнітне поле Землі лише протягом останнього століття ослабло
приблизно на шість відсотків. Будь-яке послаблення магнетизму,
радше за все, — погана новина, тому що магнетизм, окрім того, що
допомагає прикріп­лювати записки до холодильників і забезпечує
надійну роботу компасів, відіграє дуже важливу роль у підтримці
нашого життя. У Всесвіті багато небезпечного космічного проміння,
яке за відсутності магнітного захисту пронизувало б наші тіла,
перетворюючи більшість ДНК на ні до чого не придатні клапті. Коли
діє магнітне поле, це проміння тримається подалі від земної поверхні,
скупчуючись у двох зонах навколоземного простору, названих
поясами Ван Аллена. Космічне проміння також взаємодіє із частками
верхніх шарів атмосфери, створюючи заворожливі вуалі мінливого
світла, так зване полярне сяйво.
Наше невігластво значною мірою можна пояснити тим, що зазвичай
науковці не докладали значних зусиль, аби узгодити між собою
інформацію про те, що відбувається на поверхні Землі і в її надрах. Як
пише Шавна Фоґель: «Геологи й геофізики рідко відвідують ті самі
конференції або працюють над тими ж проблемами».
 Про наше недолуге розуміння динаміки процесів у надрах Землі,
мабуть, найкраще свідчить те, що вони щоразу захоплюють нас
зненацька, і важко пригадати показовіший приклад обмеженості
наших знань, ніж виверження вулкана Сент-Геленс у штаті Вашингтон
1980 року.
На той час 48 материкових штатів держави не бачили вивержень
вулканів вже понад 65 років. Тому більшості вулканологів-
держслужбовців, завданням яких було стежити за поведінкою Сент-
Геленс і передбачати її, доводилося бачити в дії лише гавайські
вулкани, а вони, як виявилося, суттєво відрізнялися.
20 березня Сент-Геленс почав зловісно гуркотіти. Протягом тижня
він вивергав лаву до 100 разів за день, хоча й у помірних кількостях, і
безперервно здригався від землетрусів. Людей евакуювали на відстань,
що вважалася безпечною, — 13 кілометрів. А що гуркіт сильнішав,
Сент-Геленс почав приваблювати туристів зі всього світу. В газетах
щодня друкували поради про кращі місця для огляду. Гвинтокрили з
телевізійниками повсякчас пролітали над вулканом, ба більше:
з’явилися відчайдухи, які дерлися схилами вгору. Однієї днини над
вершиною кружляло понад 70 гелікоптерів і легких літаків. Проте
минали дні, гуркіт не переростав у щось драматичніше, й люди почали
втрачати терпець, схиляючись до думки, що вулкан не збирається
вивергатися.
Однак 19 квітня північний схил вулкана почав помітно надиматися.
Дивно, але ніхто з людей на відповідальних посадах не помітив у
цьому явищі загрози бічного вибуху. Свої висновки сейсмологи
впевнено будували на поведінці гавайських вулканів, у яких не буває
бічних вибухів. Чи не єдиною людиною, яка вважала, що може
відбутися щось справді небезпечне, був професор геології Джек Гайд з
місцевого коледжу в Такомі. Він звернув увагу, що Сент-Геленс не має
відкритого вихідного отвору, як у гавайських вулканів, отож будь-який
тиск, що посилювався всередині, обов’язково повинен вирватися
назовні — бурхливо і, можливо, катастрофічно. Проте Гайд не був
офіційною особою, і на його зауваження майже не звернули уваги.
Всі ми знаємо, що трапилося потім. Недільного ранку, 18 травня, о
8:32 північний схил вулкана завалився, і жахливий потік ґрунту й
каміння зі швидкістю майже 250 кілометрів на годину помчав схилом
додолу. Це був найбільший зсув у людській історії, який містив у собі
стільки матеріалу, що під ним можна було б цілком поховати
Мангеттен на глибині 120 метрів. За хвилину схил значно осів, і Сент-
Геленс вибухнув із силою 27 тисяч атомних бомб, скинутих на
Хіросіму, вистріливши вгору зі швидкістю до 1 050 кілометрів на
годину смертоносною гарячою хмарою — звісно ж, це було надто
швидко, щоб врятуватися від неї будь-кому, хто опинився поряд.
Багатьох людей, які вважали, що перебувають у безпечних місцях,
виверження захопило зненацька, часто навіть далеко за межами
видимості вулкана. Загинуло 57 осіб, 23 тіла не знайшли. Жертв могло
бути набагато більше, якби вибух стався не в неділю. У будні у
смертельно небезпечній зоні працювало б чимало лісорубів. Деякі
люди загинули за 30 кілометрів від вулкана.
Того дня аспірантові Гаррі Ґлікену неймовірно пощастило. Він
проводив спостереження на відстані дев’яти кілометрів від гори, але 18
травня його викликали на співбесіду у зв’язку із призначенням на нову
роботу, тож напередодні виверження Ґлікен поїхав до Каліфорнії. Його
замінив Девід Джонсон, який першим повідомив про виверження
вулкана і за мить загинув. Його тіла так і не знайшли. Щастило Ґлікену,
на жаль, недовго. Через 11 років після виверження Сент-Геленс він
разом із 43 науковцями і журналістами потрапив під смертоносний
викид розжареного попелу, газів і розплавленої породи — так званий
пірокластичний потік — на горі Унзен в Японії, де був ще один вулкан,
поведінка якого теж неправильно потрактувалася, що й спричинило
катастрофу.
Вулканологи можуть бути, а можуть і не бути найгіршими
провісниками у світі науковців, але вони, безсумнівно, найгірше за всіх
у світі розуміють, якими поганими можуть бути їхні прогнози. Менш
ніж через два роки після унзенської катастрофи ще одна група
дослідників вулканів на чолі зі Стенлі Вільямсом з університету
Аризони опустилася у кратер активного вулкана Ґалерас у Колумбії.
Незважаючи на смертельні випадки у попередні роки, лише на двох із
16 учасників групи Вільямса були каски та інше захисне спорядження.
Вулкан вибухнув, убивши шістьох науковців і трьох туристів, що
приєдналися до них, а також завдавши серйозних травм кільком
особам, зокрема й Вільямсу.
 У своїй на диво несамокритичній книжці під назвою «Порятунок на
Ґалерасі» Вільямс написав, що «лише здивовано хитав головою»,
дізнавшись, що його колеги зі світу вулканології припускали, що він не
взяв до уваги або ж проігнорував важливі сейсмічні сигнали і діяв
необачно. «Дуже легко цькувати зараз, застосовуючи сучасні знання до
подій 1993 року», — написав Вільямс. Він щиро вважав, що
найбільшою його провиною став невдалий вибір часу, коли Ґалерас
«поводився примхливо, як це властиво силам природи. Я пошився в
дурні, і за це беру на себе відповідальність. Але я не відчуваю провини
за смерть своїх колег. Ніхто не винен. Це ж було лише виверження».
Але повернімося до Вашингтона. Вулкан Сент-Геленс втратив 400
метрів вершини і випалив 600 квадратних кілометрів лісів довкола.
Знищеного лісу вистачило б для будівництва 150 тисяч будинків (або
навіть 300 тисяч, за іншими підрахунками). Завдані збитки оцінили у
2,7 мільярда доларів. Гігантський стовп диму й попелу здійнявся на
висоту 18 тисяч метрів менш ніж за 10 хвилин. З літака, що перебував
за 48 кілометрів від вулкана, повідомили, що його закидало камінням.
Через 90 хвилин після вибуху попіл почав сипатися на Якиму, штат
Вашингтон, — містечко із населенням 50 тисяч жителів, розташоване
приблизно за 130 кілометрів від вулкана. Як і слід було очікувати, цей
попіл перетворив день на ніч і засипав усе, забиваючись у двигуни,
генератори й комутаційне обладнання, не даючи дихати пішоходам,
засмічуючи очисні системи й загалом зупиняючи все навколо. Влада
закрила аеропорт і пропускні системи на автомагістралях, які вели до
міста і з міста.
Зауважте, що все це відбувалося із захищеного від вітру боку
вулкана, що загрозливо гуркотів ось уже два місяці. Проте в Якимі не
вжили жодних запобіжних заходів у зв’язку із цим. Дві міські аварійні
радіосистеми, які мали бути вімкненими у кризових ситуаціях, не
вийшли в ефір, тому що «недільні чергові не знали, як ними
користуватися». Протягом трьох днів Якима залишалася
паралізованою і відрізаною від світу, із закритим аеропортом і
непрохідними дорогами. Загалом після виверження вулкана Сент-
Геленс місто вкрилося лише півторасантиметровим шаром попелу.
Будь ласка, пам’ятайте про це, коли ми розмірковуватимемо, якої
шкоди завдасть виверження в Єллоустоні.
 69
Міоцен — характерна активним гороутворенням рання епоха неогенового періоду, що
почалася понад 23 мільйони років тому й закінчилася 5,333 мільйона років тому. Назву епохи
запропонував Чарльз Лаєлл. — Прим. пер.
70
Кальдера (від латинського caldaria — великий казан) — шатроподібне заглиблення із
крутими стінами й порівняно рівним дном, що утворюється внаслідок провалу вершини
вулкана та частини навколишньої місцевості. — Прим. пер.
71
1906 року науковець Р. Олдгем дослідив зміни швидкості проходження повздовж­ніх
сейсмічних хвиль, що перетинають Землю, і зробив припущення щодо існування ядра
всередині планети. — Прим. пер.
72
Фактично, Ріхтер працював під керівництвом Бено Ґутенберґа, який у той час був
директором сейсмологічної лабораторії. — Прим. пер.
73
Джон Джеймс Одюбон — американський натураліст, орнітолог і художник-аматор. —
Прим. пер.
74
Проект отримав назву на честь Андрія Мохоровичича — дослідника земних кори й мантії.
Друга частина англійської назви проекту Mohole також перекладається як «свердловина». —
Прим. пер.
75
Англійське слово «hole» означає діру. Співзвучна до оригінальної іронічна назва проекту
натякає на поразку у бурінні свердловини. — Прим. пер.
76
Для тих, кого цікавить детальніша картина земних надр, наводимо приблизні розміри
різних шарів: від 0 до 40 кілометрів — земна кора; від 40 до 400 кілометрів — верхня мантія;
від 400 до 650 кілометрів — проміжна зона між верхньою і нижньою мантіями; від 650 до 2700
кілометрів — нижня мантія; від 2700 до 2890 кілометрів — шар «D»; від 2890 до 5150
кілометрів — зовнішнє ядро, а від 5150 до 6370 кілометрів — внутрішнє ядро.
77
Або ж про це часто пишуть. Однак улітку 2003 року, вже після появи цієї книжки, в
журналі Science News написали про дослідження бразильського професора Е. Д. Занотто, який
виявив, що, якими б старовинними не були шибки, скло тече надто повільно, аби можна було
помітити ознаки цього неозброєним оком.
78
У тектоніці конвекцією називають прогнозований рух мас підкорової або мантійної
речовини, направлений латерально або вгору-вниз здебільшого через зміни в тепловому
режимі мас. — Прим. пер.
15. Небезпечна краса

У 1960-ті роки, вивчаючи вулканічну історію Єллоустонського

національного парку, Боб Крістіансен із Геологічної служби
Сполучених Штатів замислився над тим, що, як не дивно, раніше
нікого не турбувало: він ніяк не міг знайти у парку вулкан. Віддавна
було відомо, що Єллоустон має вулканічне походження, — ось звідки
взялися всі його гейзери та гарячі джерела, — а одна із особливостей
вулканів полягає в тому, що вони зазвичай доволі помітні. Але
Крістіансен ніде не міг відшукати Єллоустонський вулкан. Зокрема, він
не міг знайти структуру, яку називають кальдерою.
Більшість із нас, думаючи про вулкани, уявляє собі класичну
конусоподібну форму Фудзі або Кіліманджаро, які виникають, коли
магма, яка вивергається, утворює симетричний насип. Вони можуть
формуватися дивовижно швидко. 1943 року один фермер із
мексиканського села Парікутин зі здивуванням побачив, що над його
клаптиком землі клубочиться дим.
Лише за тиждень чоловік став спантеличеним власником конуса 152
метри заввишки. За два роки він сягнув майже 430-метрової висоти та
понад 800 метрів у діаметрі.
Хоча на Землі близько 10 тисяч таких ось вулканів, що муляють очі,
всі вони, за винятком кількох сотень, погасли. Але є інший, менш
відомий різновид вулканів, який не утворює гір. Ці вулкани такі
вибухонебезпечні, що вириваються назовні одним потужним ударом,
залишаючи після себе величезне заглиблення — кальдеру (від
латинського слова, що означає «казан»). Єллоустон напевно належав
до цього другого виду, але Крістіансен не міг знайти кальдеру.
За збігом обставин, саме в той час у НАСА вирішили випробувати
нові високочутливі фотокамери і зробили світлини Єллоустона, копії
яких один дбайливий працівник надіслав керівництву парку,
вважаючи, що вони можуть прикрасити експозицію. Щойно
побачивши фотографії, Крістіансен відразу ж збагнув, чому він не
може знайти кальдеру: нею був увесь парк — дев’ять тисяч квадратних
кілометрів. Після виверження залишився кратер майже 65 кілометрів
завширшки — надто величезний, аби помітити його з поверхні землі.
Колись у минулому Єллоустон вибухнув із такою силою, що значно
перевершує все відоме людству.
Як виявилося, Єллоустон — це супервулкан. Він розташований над
страшенно гарячою ділянкою — резервуаром розплавленої мантії,
який починається принаймні за 200 кілометрів від поверхні Землі і
майже досягає верхнього шару, утворюючи так званий суперплюм.
Тепло цього палючого колодязя живить усі єллоустонські газові
виходи, гейзери, гарячі джерела, а також змушує булькотіти грязьові
озера. Під поверхнею є заповнена магмою камера близько 72 кілометри
завширшки — приблизно тих самих розмірів, що й парк, — і близько
13 кілометрів заввишки в найглибшому місці. Уявіть собі купу тротилу
завбільшки з англійське графство, що здіймається в небо на 13
кілометрів, майже сягаючи найвищих перистих хмар, — і ви матимете
певне уявлення, по чому ходять відвідувачі Єллоустона. Тиск на земну
кору в цьому магматичному басейні підняв Єллоустон і довколишню
територію приблизно на півкілометра вгору порівняно з тим, де б вони
мали бути. Якщо цей вулкан вибухне, катаклізм перевершить будь-які
найжахливіші фантазії. За словами професора Лондонського
університетського коледжу Біла Мак-Ґвайра, під час виверження «ви
не зможете підійти до нього ближче, ніж за тисячу кілометрів».
Наслідки виверження будуть ще гірші.
Суперплюми того різновиду, над яким розташований Єллоустон,
чимось нагадують келихи для мартіні — вузькі внизу і розширені біля
поверхні, своєрідні широкі казани, наповнені нестабільною лавою. Де­-
які з таких казанів можуть сягати 1 900 кілометрів завширшки. Згідно
з останніми припущеннями, їхні виверження не завжди вибухові,
інколи такі вулкани розливаються розлогим безперервним потоком
розплавленої породи, як це сталося під час утворення деканських
траппів у Індії 65 мільйонів років тому. Виливи магми вкрили
територію площею понад 500 тисяч квадратних кілометрів і, можливо,
спричинили вимирання динозаврів — принаймні нічим їм не
посприяли — внаслідок викидів отруйних газів. Можливо,
суперплюми є причиною розламів материків.
Подібні плюми не такі вже й рідкісні. Зараз на Землі близько 30
активних плюмів, які стали причиною утворення багатьох відомих
островів і острівних ланцюгів — Ісландії, Гавайського, Азорського,
Канарського і Галапагоського архіпелагів, маленького острівця Піткерн
посеред південної частини Тихого океану й безлічі інших, але всі вони,
окрім Єллоустона, — океанічні. Ніхто не має ані найменшої гадки, як
або чому Єллоустонський плюм опинився під материковою плитою.
Впевнено можна сказати лише дві речі: земна кора в Єллоустоні тонка,
а під нею спекотно. Але чи кора стала тонкою через гарячий резервуар
під нею, чи то він з’явився там через тонку кору — це залишається
предметом палких дискусій. Континентальний характер кори цілком
змінює характер виверження. Якщо іншим супервулканам властиве
рівномірне і більш-менш спокійне виверження лави, Єллоустон
вибухає бурхливо. Це трапляється нечасто, але якщо таки станеться,
вам краще триматися якнайдалі.
Після першого відомого виверження 16,5 мільйонів років тому він
вивергався близько сотні разів, але описані лише три найпізніші
випадки. Останнє виверження було в тисячу разів потужнішим за
виверження вулкана Сент-Геленс 1980 року; попереднє — у 280 разів
сильнішим, а те, що передувало йому, було таким потужним, що ніхто
не в змозі оцінити його масштабів. Це виверження, здається,
потужніше за останнє виверження Сент-Геленс щонайменше у дві з
половиною тисячі разів, а можливо, і у вісім тисяч разів.
Ми не знаємо, з чим його порівняти. Найбільшою подією останніх
років було виверження Кракатау в Індонезії в серпні 1883 року,
відгомін від вибуху якого протягом дев’яти днів прокотився всім
світом і здійняв хвилі навіть у Ла-Манші. Але якщо ви уявите обсяг
лави, викинутої Кракатау, у вигляді м’яча для гольфу, то викид лави
найпотужнішого з Єллоустонських вивержень був би завбільшки з
кулю, за якою ви могли б сховатися. В цьому масштабі вулканічна лава
Сент-Геленс була б не більшою за горошину.
Внаслідок виверження, що сталося в Єллоустоні два мільйони років
тому, викинуло таку кількість попелу, якої б вистачило, аби поховати
штат Нью-Йорк на глибині 20 метрів або Каліфорнію на глибині шість
метрів. Це був той попіл, який утворив виявлене Майком Вургісом
поховання викопних решток на сході Небраски. Виверження сталося
там, де зараз розташований штат Айдахо, але протягом мільйонів
років земна кора переміщувалася над цим місцем зі швидкістю
близько двох з половиною сантиметрів на рік, і таким чином нині вона
опинилася під північно-західним районом штату Вайомінґ. (Гаряче
джерело залишається на одному місці, наче зварювальний пальник,
націлений у стелю).
Виверження залишає після себе родючі вулканічні рівнини, ідеальні
для вирощування картоплі, як давно з’ясували фермери Айдахо. Ще
через два мільйони років, як люблять жартувати геологи, Єллоустон
стане головним постачальником картоплі фрі для «МакДональдза», а
мешканцям міста Біллінґс у штаті Монтана доведеться обминати
гейзери.
Попіл, що випав під час останнього Єллоустонського виверження,
цілком або частково вкрив 19 західних штатів (плюс частину Канади і
Мексики) — майже всі Сполучені Штати на захід від Міссісіпі. А це,
майте на увазі, житниця Америки, регіон, що виробляє приблизно
половину зернових усього світу. А попіл, і про це варто пам’ятати, —
це не снігові замети, що розтануть навесні. Якби ви захотіли знову
виростити урожай, вам довелося б шукати місце, куди вивезти весь
цей попіл.
Тисячі робітників протягом восьми місяців розчищали від 1,8
мільйона тонн будівельного сміття шість із половиною гектарів на
місці Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку. Уявіть, скільки
потрібно зусиль, аби розчистити Канзас.
А ми ще не згадали про кліматичні наслідки. Останнє виверження
супервулкана на Землі сталося в Тоба, на півночі Суматри, 74 тисячі
років тому. Ми не знаємо його потужності, але це було справжнє
страхіття. Дослідження ґренландських льодовиків засвідчує, що
виверження в Тоба спричинило принаймні шість років «вулканічної
зими», і один Бог знає, скільки ще неврожайних років потім було.
Вважають, що ця подія могла підвести людство до межі зникнення,
скоротивши населення планети до декількох тисяч осіб. А це означає,
що всі сучасні люди походять із дуже маленького народу, і пояснює
відсутність нашої генетичної різноманітності. Маємо підстави для
припущень, що протягом наступних 20 тисяч років кількість жителів
нашої планети не перевищувала декількох тисяч осіб. Немає потреби
говорити, що Землі знадобилося чимало часу, щоб оговтатися після
лише одного вулканічного виверження.
 Всі ці припущення були здебільшого теоретичними до 1973 року,
коли сталася одна незвичайна подія, що миттєво набула великого
значення: Єллоустонське озеро, розташоване посередині парку, почало
виходити з берегів із південного боку, затопивши луки, натомість
протилежний край озера дуже загадково обмілів. Геологи терміново
дослідили місцевість і виявили, що велика ділянка парку загрозливо
випнулася. Це й підняло один край озера, примушуючи воду
переливатися через інший, як це трапляється, коли ви піднімаєте один
край надувного дитячого басейну. До 1984 року вся центральна
частина парку — понад 100 квадратних кілометрів — стала на метр
вищою, ніж 1924 року, коли парк востаннє офіційно обстежували.
Згодом, 1985 року, центральна частина парку опустилася на 20
сантиметрів. Здається, нині вона піднімається знову.
Геологи зрозуміли, що спричинити це явище могло лише одне —
невгамовний магматичний казан. Єллоустон виявився місцем не
погаслого, а активного вулкана. Приблизно в той самий час науковцям
вдалося вирахувати, що проміжок між потужними Єллоустонськими
виверженнями становить у середньому 600 тисяч років. Останнє
виверження сталося 630 тисяч років тому. Здається, Єллоустон ось-ось
прокинеться79.
«Мабуть, у це важко повірити, але ви стоїте на найбільшому активному
вулкані світу», — одного чудового червневого ранку сказав мені Пол
Досс, геолог Єллоустонського національного парку, вставши з
величезного мотоцикла «Гарлей-Девідсон» і потиснувши мені руку біля
адміністративного корпусу в Маммот Гот Спрінґс. Уродженець Індіани,
Досс — привітний, спокійний і надзвичайно вдумливий чоловік —
зовсім не схожий на службовця Національного парку. У нього
посивіла борода і довге волосся, зібране в кінський хвіст. Одне його
вухо прикрашає маленький сапфір, а невеличке черевце обтягує
випрасувана форма службовця парку. Досс схожий радше на
джазового музиканта, ніж державного службовця. Він і справді
блюзовий музикант (грає на гармоніці). Але, безсумнівно, Досс чудово
знає і любить геологію. «І мене для цього є найкраще місце на Землі»,
— говорить він, коли ми на тряському, побитому повноприводному
позашляховику вирушаємо в напрямку Старого вірного друга (гейзера
Old Faithful). Досс дозволив мені супроводжувати його протягом дня,
щоб побачити роботу паркового геолога. Першим завданням мого
супутника був інструктаж нових екскурсоводів.
Навряд чи вам треба нагадувати, що Єллоустон — дивовижно гарна
місцевість з пологими величними горами і луками, на яких пасуться
бізони, зі стрімкими потічками, небесно-блакитним озером і багатою
флорою і фауною. «Насправді для геолога кращого місця не існує, —
каже Досс. — Гірським породам із Бертуз Ґеп майже 3 мільярди років
— тобто три чверті дороги до народження Землі, а ось тут мінеральні
джерела, — він показує на гарячі сірчані джерела Мамут, — в яких
можна побачити народження гірських порід. — А між ними є все, що
лише можна уявити. Я ніколи не бачив місця, де геологія була б
наочнішою — або привабливішою».
— Отже, вам тут подобається? — запитую Досса.
— О, ні. Я просто закоханий в це місце, — відповідає він зі щирою
переконаністю. — Хочу сказати, я справді люблю це місце. Зими тут
суворі, зарплата не надто гріє, але коли тобі добре, це просто...
Він раптово замовк і показав на далеку прогалину в гірському
ланцюзі на заході, який щойно з’явився у полі зору. Ці гори, сказав
Досс, називають Ґаллатінами. «Ота прогалина 100, а можливо, 110
кілометрів завширшки. Дуже довго ніхто не міг збагнути, звідки вона
взялася, а потім Боб Крістіансен здогадався, що гори в цьому місці,
напевно, змело вибухом. Коли ти знаєш, що якась сила стерла з лиця
Землі близько 100 кілометрів гір, починаєш розуміти, що маєш справу
з чимось доволі могутнім. Крістіансену знадобилося 6 років, аби
збагнути це».
Я запитав, що саме спричинило виверження в Єллоустоні.
— Не знаю. Ніхто не знає. Вулкани — це справжня дивовижа.
Насправді ми геть їх не розуміємо. Везувій в Італії був активним
упродовж 300 років, аж до виверження 1944 року, а потім просто
замовк. І відтоді поводиться тихо. Деякі вулканологи вважають, що він
набирається сил, а це дещо непокоїть, позаяк на вулкані й довкола
нього живуть два мільйони осіб. Але ніхто нічого не знає.
— А скільки попереджень ви отримаєте, якщо Єллоустон надумає
прокинутися?
Досс стенув плечима:
 — Свідків, які б розповіли про останнє виверження, не було, тож
ніхто не знає, якими можуть бути передвісники. Можливо, це буде
серія землетрусів і підняття земної поверхні або, можливо, певні зміни
характеру гейзерів і викидів пари, але ніхто цього точно не знає.
— Отож, він може вибухнути без попередження?
Він замислено кивнув. Біда в тому, пояснив Досс, що майже все, що
могло б бути попередженням, певною мірою вже є в Єллоустоні.
«Зазвичай землетруси — це передвісники вивержень, але у парку вже
відбувається безліч землетрусів — 1260 протягом минулого року.
Більшість із них дуже слабкі, щоб їх відчути, проте це таки
землетруси».
Зміни в характері виверження гейзерів теж могли б правити за ключ,
продовжує геолог, але вони занадто непередбачувані. Колись
найвідомішим гейзером парку був Ексельсіор. Він регулярно і ефектно
викидав струмені заввишки 100 метрів, проте 1890 року просто
припинив це робити. Згодом, 1985 року, Ексельсіор почав знову
фонтанувати, проте лише на висоту 25 метрів.
Гейзер Пароплав у активний період є найбільшим у світі,
вистрілюючи водою на висоту 120 метрів, але інтервали між його
виверженнями коливалися від якихось чотирьох днів до майже 50
років. «Якщо б Пароплав зафонтанував сьогодні, а потім наступного
тижня, ми б однак не дізналися, коли цей гейзер активізується знову —
через тиждень-два або ж через 20 років, — розповідає Досс. — Увесь
парк такий мінливий, що, по суті, майже неможливо зробити бодай
якісь висновки з явищ, що тут відбуваються».
Евакуювати Єллоустон було б нелегко. Протягом року парк
відвідують близько трьох мільйонів туристів, переважно протягом
трьох літніх місяців. Доріг у парку порівняно небагато, і вони
навмисно зроблені вузькими, почасти для обмеження швидкості,
почасти для того, щоб зберегти мальовничі краєвиди, і почасти через
топографічні особливості. В розпал літа можна півдня перетинати
парк і витратити декілька годин, аби дістатися певного місця. «Щойно
люди бачать тварин, вони відразу ж зупиняються, — розповідає Досс.
— У нас трапляються затори через ведмедя. Затори через бізона.
Затори через вовка».
Восени 2000 року представники Геологічної служби США,
адміністрації Національного парку й кількох наукових установ
зустрілися для закладення так званої Єллоустонської вулканічної
обсерваторії. Чотири такі станції вже існували — на Гавайях, у
Каліфорнії, на Алясці і у Вашингтоні — але, як не дивно, в найбільшій
вулканічній зоні світу обсерваторії не було. Єллоустонська вулканічна
обсерваторія (ЄВО) — радше ідея, ніж матеріальний об’єкт, — це угода
про координацію зусиль із вивчення різноманітної геології парку.
Одним із перших завдань, розповів мені Досс, стало укладення
«програми дій за умов сейсмічної і вулканічної небезпеки» —
інструкції для критичних випадків.
— Невже його ще немає? — запитав я.
— Ні. Боюся, що ні. Але скоро буде.
— Чи не запізно?
— Гаразд, скажімо, аж ніяк не зарано, — усміхнувся Досс.
План передбачає, що три людини — Крістіансен з Менло-парка в
Каліфорнії, професор Роберт Б. Сміт з Університету штату Юта і сам
Досс — оцінюватимуть ступінь небезпеки будь-якого потенційного
катаклізму і даватимуть рекомендації директорові парку. Директор
ухвалюватиме рішення, чи потрібно евакуювати парк. Що стосується
навколишніх територій, то жодних планів не існує. За брамою парку
вас залишать напризволяще — невелика втіха, якщо Єллоустон
вибухне на повну силу.
Звісно, до цього дня, можливо, ще чекати не один десяток тисяч
років. Досс вважає, що такий день може взагалі не настати. «Те, що в
минулому існувала певна закономірність, не означає, що вона існує
досі, — говорить він. — Є підстави думати, що після низки
катастрофічних вивержень завжди починається тривалий період
спокою. Можливо, нині ми якраз у ньому. Є певні ознаки того, що
велика частина магми у казані вистигає і кристалізується. Вона виділяє
леткі речовини; а для вибухового виверження магмі потрібно їх
захоплювати».
А тим часом у Єллоустоні й довкола нього приховано безліч інших
небезпек, що стали очевидними вночі 17 серпня 1959 року в районі
озера Гебджен Лейк, що на самісінькій межі з парком. Там за 20 хвилин
до півночі стався катастрофічний землетрус. Його магнітуда 7,5 — не
межа для землетрусу, але струс був таким раптовим і рвучким, що
завалився цілий схил гори.
Це сталося в розпал літнього сезону, але, на щастя, в Єллоустоні тоді
бувало не так багато відвідувачів, як нині. 80 мільйонів тонн каміння зі
швидкістю 160 кілометрів на годину просто скотилося з гори, так
ґвалтовно, що передній край зсуву злетів на 120 метрів схилом гори з
іншого боку долини. На його шляху опинилася частина території
кемпінгу Рок-Крік. 28 осіб загинуло, 19 із них назавжди поховані під
завалом. Катастрофа була стрімкою, але надзвичайно дивною. Троє
братів, що спали в одному наметі, врятувалися. Їхні батьки, що
ночували в сусідньому наметі, зникли назавжди.
«Потужний землетрус — я маю на увазі, справді потужний, — одного
дня таки станеться, — сказав мені Досс. — Можете на це
розраховувати. Тут розташований величенький розлам, який провокує
виникнення землетрусів».
Незважаючи на землетрус у Гебджен Лейк та інші відомі загрози, в
Єллоустоні до 1970-х років не було стаціонарних сейсмічних станцій.
Для того щоб гідно оцінити велич і невблаганність геологічних
процесів, вам не знайти кращого прикладу за гірський хребет Тетон,
розкішні гостроверхі вершини якого тягнуться на південь
Єллоустонського національного парку. Дев’ять мільйонів років тому
Тетона не існувало. Місцевість довкола Джексон Гоул була просто
порослою травою рівниною на підвищенні.
Але потім у землі виник 64-кілометровий розлом, і відтоді приблизно
раз на 900 років Тетон зазнає справді сильних землетрусів, яких
виявилося достатньо для того, щоб підняти гори на два метри. Саме ці
струси, періодично повторюючись упродовж геологічних епох, підняли
гори на їхню сучасну значну висоту дві тисячі метрів.
Ці 900 років — середня величина, що до певної міри вводить в оману.
На думку авторів геологічної історії цього регіону — книжки «Вікна
всередину Землі», — Роберта Б. Сміта і Лі Дж. Сіґела, останній
сильний землетрус на Тетоні відбувся десь між п’ятьма і сімома
тисячами років тому. Отож, Тетон — одна з найпридатніших для
землетрусу зон на планеті.
 Гідротермальні виверження також доволі небезпечні. Вони можуть
статися будь-коли, майже скрізь і цілком непередбачувано.
— Знаєте, згідно із планом екскурсій ми скеровуємо відвідувачів до
термальних басейнів, — сказав мені Досс після того, як ми оглянули
виверження Старого вірного друга. — Ось за чим вони сюди при­-
їжджають. А вам відомо, що в Єллоустоні більше гейзерів і гарячих
джерел, ніж у всьому світі?
— Ні, я не знав цього.
Він кивнув головою:
— Їх 10 тисяч, і ніхто не знає, де може виникнути новий.
Ми поїхали до місця, яке називають Качиним озером — водоймища
завширшки кілька сотень метрів.
— Має цілком безпечний вигляд, — зауважує Досс. — Просто
великий ставок. Але цієї великої діри раніше тут не було. В якусь мить
протягом останніх 15 тисяч років тут справді серйозно рвонуло.
Декілька десятків мільйонів тонн ґрунту, гірських порід і гарячої води
вирвалися з-під землі з надзвуковою швидкістю. Можете уявити, що
було б, якби це сталося, скажімо, у парку біля Старого вірного друга
або одного з туристичних центрів?
Його обличчя посмутніло.
— А чи буде якесь попередження?
— Імовірно, ні. Останнє значне виверження у парку сталося 1989
року в гейзера Pork Chop. Воно залишило кратер близько п’яти метрів
завширшки, — за загальними мірками не такий вже й великий, але
людині, яка раптом опинилась би там у цей час, не позаздриш. На
щастя, нікого поблизу не було, отож ніхто не постраждав, але сталося
це цілком несподівано. В дуже далекому минулому траплялися
виверження, що залишали кратери понад 1,5 метри завширшки. І ніхто
не може сказати, де й коли це станеться знову. Залишається лише
сподіватися, що тебе там у цей момент не виявиться.
Каменепади також небезпечні. Великий обвал стався 1999 року в
Ґардінерському каньйоні, але, на щастя, тут теж ніхто не постраждав.
Наприкінці дня ми з Доссом зупинилися біля скелі, що небезпечно
нависала над дорогою із пожвавленим рухом. Тріщини були доволі
помітними.
— Може звалитися будь-якої миті, — задумливо сказав Досс.
 — Жартуєте, — відповів я.
Не минало й хвилини, щоб під нею не проїжджали хоча б дві автівки,
у буквальному сенсі напхані веселими туристами.
— Ну, це малоймовірно, — додав він. — Я кажу «може». З таким
самим успіхом ця брила може залишатися на своєму місці десятки
років. Це ні про що не свідчить. Люди просто повинні погодитися з
тим, що бувати тут небезпечно. Ось і все, що можна сказати».
Коли ми прямували до автомобіля, щоб повернутися в Маммот Гот
Спрінґс, Досс зауважив: «Справа в тім, що переважно нічого поганого
не трапляється. Каміння не падає. Землетруси не відбуваються. Нові
гейзери не вистрілюють. Попри всю нестабільність цього місця,
здебільшого тут чудово й на диво спокійно».
— Як і на всій Землі, — докинув я.
— Саме так, — погодився Досс.
Небезпеки в Єллоустоні підстерігають як відвідувачів, так і
працівників парку. Досс став свідком жахливого випадку у перший
тиждень своєї роботи п’ять років тому. Однієї літньої ночі троє
сезонних молодих робітників вирішили поплавати або ж погрітися в
теплих водоймищах, що суворо заборонено. Хоча адміністрація парку
із цілком зрозумілих міркувань цього не розголошує, не всі водойми
Єллоустона небезпечно гарячі. У деяких навіть дуже приємно
полежати, і частина сезонних працівників любить купатися вночі, хоча
це й проти правил. Ця трійця вчинила нерозважливо й не взяла
ліхтарика, що було надзвичайно необачно, тому що ґрунт довкола
теплих водоймищ крихкий і тонкий, і дуже легко провалитися в
наповнений окропом отвір. Повертаючись до себе в гуртожиток, вони
дійшли до струмка, який їм доводилося перестрибувати раніше.
Відійшовши на декілька кроків назад, робітники схопилися за руки,
розбіглися і на рахунок «три» стрибнули. Виявилося, що це був зовсім
не струмок. Це був ставок з окропом. Вони помилилися в темряві.
Ніхто з них не вижив.
Я подумав про це наступного ранку, коли, виїжджаючи з парку,
ненадовго зупинився біля Смарагдового ставка, що у Верхньому
гейзерному басейні. Напередодні Досс не встиг показати його, але я
подумав, що треба принаймні глянути одним оком, адже Смарагдовий
ставок — це історичне місце.
Влітку 1965 року подружжя біологів, Томас і Луїза Брок, під час
літньої експедиції зробило дещо неймовірне. Вони зібрали трохи
жовтувато-брунатної піни, що скупчується біля берегів ставка, і
дослідили її на наявність живих організмів. На їхній глибокий подив, а
потім і на подив багатьох людей у світі, в ній було повно живих
мікробів. Броки першими у світі виявили екстремофілів — організми,
здатні жити у воді, яку раніше вважали непридатною для існування —
надто гарячою або кислою, або ж отруєною сіркою. У Смарагдовому
ставку, як не дивно, все це було, проте принаймні два види організмів,
Sulpholobus acidocaldarius і Thermophilus aquaticus, як їх стали називати,
були тут. Науковці завжди вважали, що ніщо не виживе при
температурі понад 50 °C, але ці організми ніжилися в отруйній кислій
воді, до того ще й удвічі гарячішій за норму.
Упродовж майже 20 років одна з відкритих Броками бактерій,
Thermophilus aquaticus, залишалася лабораторною цікавинкою — аж
поки каліфорнійський науковець Кері Б. Мулліс не збагнув, що її теп­-
лостійкі ензими можна використовувати для створення хімічних чарів,
так званої полімеразної ланцюгової реакції (ПЛР), яка дозволяє
науковцям отримувати численні ДНК із дуже малої кількості
генетичного матеріалу, навіть з однієї молекули. Цей різновид
генетичного фотокопіювання став підґрунтям для всього майбутнього
розвитку генетики — від наукових досліджень до слідчих дій. За це
відкриття 1993 року Мулліс отримав Нобелівську премію з хімії.
А тим часом науковці знаходили ще стійкіші мікроби, нині відомі під
назвою гіпертермофіли, яким для життя потрібна температура 80 °C і
вище. Найтеплолюбивіший організм, виявлений донині, як пише
Френсіс Ешкрофт у книжці «Життя в екстремальних умовах», це
Pyrolobus fumarii, що мешкає на стінках океанських западин із
термальними джерелами, де температура може сягати 113 °C.
Вважають, що верхня межа життя — температура близько 120 °C, але
достеменно цього не знає ніхто. В кожному разі, відкриття Броків
цілком змінили наші уявлення про живий світ. Як сказав Джей
Берґстрал, науковець із НАСА: «Куди б ми не вирушили— навіть у
місця, які здаються найнесприятливішим середовищем для життя на
Землі, — якщо там є рідка вода і будь-які джерела хімічної енергії, ми
виявимо там життя».
Життя, як виявляється, значно мудріше і пристосованіше, ніж будь-
хто припускав. І це дуже добре, бо, як незабаром дізнаємося, ми
живемо у світі, який, здається, аж ніяк не жадає нас тут бачити.

З літа 2013 року в Єллоустоні суттєво збільшилася кількість землетрусів і зафіксована

79

поява рідкісного виду гелію-4. На думку одних науковців, виверження вулкану може статися
будь-якої миті протягом найближчих 70 років, і ймовірність цього складає 10 відсотків, другі
оцінюють вірогідність катастрофи як 0,00014 відсотка на рік. — Прим. пер.
Частина п’ята
Життя як воно є
Що більше я досліджую Всесвіт і вивчаю деталі його будови, то
більше знаходжу доказів того, що Всесвіт у певному сенсі знав
про те, що ми прийдемо.
Фрімен Дайсон
16. Самотня планета

Нелегко бути живою істотою. Нині нам відоме лише одне місце у
всьому Всесвіті, непомітне селище на околиці Чумацького Шляху,
назване планетою Земля, яке терпить нас, проте й буває доволі
суворим.
Від дна найглибшої океанської западини до вершини найвищої гори,
в майже 20-кілометровій зоні, мешкають майже всі відомі форми
життя — не так вже й багато, якщо порівнювати із космічними
просторами.
Для людей це навіть гірше, оскільки сталося так, що ми належимо до
тієї частини живих істот, які 400 мільйонів років тому ухвалили квап­-
ливе, але сміливе рішення виповзти з моря і стати мешканцями
суходолу, які дихають киснем. Як наслідок, згідно з однією із оцінок,
ми не маємо доступу до щонайменше 99,5 відсотків населеного
простору.
Не тільки тому, що ми не можемо дихати під водою, а й тому, що не
можемо витримати її тиск. Позаяк вода в 1300 разів важча за повітря,
тиск при зануренні швидко зростає — приблизно на одну атмосферу
щодесять метрів глибини. Якщо на землі ви підніметеся на вершину
150-метрової архітектурної пам’ятки — скажімо, Кельнського собору
або монумента Вашингтона, — зміна тиску буде такою незначною, що
ви її і не відчуєте. Проте на такій самій глибині під водою ваші вени
сплюснулися б, а легені стиснулися б до розмірів бляшанки з-під кока-
коли. Дивовижно, що люди добровільно, задля розваги, вправляючись
у так званому фрі-дайвінгу, пірнають на ці глибини без дихального
апарата. Ймовірно, відчуття того, що ваші внутрішні органи грубо
деформуються, збуджує (хоча, мабуть, це не так уже й збуджує, коли
вони повертаються до попередніх розмірів при виринанні). Однак,
щоб дістатися до таких глибин, пірнальникам доводиться досить
швидко занурюватися, за допомогою важків. Без них найглибше80
самостійне занурення, після якого пірнальник залишився живим-
здоровим, щоб потім про це розповісти світові, становить 72 метри —
це досягнення належить італійцеві Умберто Пеліццарі, який 1992 року
пірнув на таку глибину, затримався там на частку секунди і ракетою
вилетів угору81. За наземними мірками 72 метри — це трохи менше
футбольного поля. Отож, навіть завдяки нашим
найзапаморочливішим трюкам ми навряд чи можемо оголосити себе
володарями морської безодні.
Звісно, інші живі істоти спроможні впоратися з тиском на глибині,
хоча як їм це вдається, залишається загадкою. Найглибше місце
світового океану — це Маріанський жолоб у Тихому океані. Там, на
глибині близько 11 тисяч метрів, тиск сягає понад 7,2 тонни на
квадратний сантиметр. Нам вдалося лише раз зовсім ненадовго
опустити на цю глибину людину у броньованому батискафі, хоча там
постійно мешкають колонії амфіподів, різновид ракоподібних, схожих
на прозорих креветок створінь, що виживають без жодного захисту.
Звісно ж, більшість океанів значно мілкіші, але перебувати навіть на
середній океанській глибині чотирьох кілометрів — це все одно що
бути розчавленим купою 14 навантажених цементом вантажівок.
Майже всі, включно із авторами деяких популярних книжок з
океанографії, переконані, що людське тіло розчавить значним тиском
океанських глибин. Насправді це не зовсім так. А що ми складаємося
здебільшого з води, а воду, за словами Френсіс Ешкрофт з
Оксфордського університету, «практично неможливо стиснути», то «в
тілі підтримуватиметься той самий тиск, що й у довколишній воді, і на
глибині його не сплющить». Проблеми спричиняють гази всередині
тіла, особливо в легенях. Це вони стискаються, хоча на якій стадії
стискування стає фатальним, нам невідомо. Ще донедавна вважали,
що будь-який пірнальник на глибину 100 метрів і більше загине в
муках, коли стиснуться його або її легені або ж розчавить грудну
клітку, проте пірнальники неодноразово доводили протилежне.
Скидається на те, пише Ешкрофт, що «люди більше подібні на китів і
дельфінів, ніж ми вважали».
Проте під водою може статися безліч інших неприємностей. За часів
водолазних костюмів — сполучених з поверхнею за допомогою дов­гих
шлангів — водолази інколи ставали жертвами жахливого феномену,
відомого як «витискання». Це траплялося, коли відмовляли помпи, що
призводило до катастрофічного падіння тиску у скафандрі. Повітря
виривалося зі скафандра з такою силою, що бідолашного водолаза, у
прямому сенсі, висмоктувало у шолом і шланг. Коли його піднімали на
поверхню, «у скафандрі залишалися тільки кістки і кілька шматочків
плоті», — писав 1947 року біолог Дж. Б. С. Голдейн, додаючи для
скептиків: «Таке справді траплялося».
(Між іншим, перший водолазний шолом, винайдений 1823 року анг­-
лійцем Чарльзом Діном, був призначений не для занурення під воду, а
для гасіння пожеж. Він називався «димовим шоломом», але, оскільки
був виготовлений із металу, нагрівався і був важким; як невдовзі
потому з’ясував Дін, пожежники не палали бажанням іти в охоплені
полум’ям будинки у будь-якому спорядженні, а особливо вдягати
щось, що нагрівалося, наче металевий чайник, і робило їх
незграбними. Намагаючись повернути вкладені гроші, Дін випробував
шолом під водою і виявив, що він просто ідеальний для рятувальних
робіт).
Проте справжнім страхіттям на глибині є кесонна хвороба — не
лише тому, що викликає неприємні відчуття, хоча вони справді
неприємні, а тому, що вони значно ймовірніші за інші неприємності.
Повітря, яким ми дихаємо, на 80 відсотків складається із азоту. Коли
людське тіло опиняється під тиском, цей азот перетворюється на
крихітні бульбашки й починає мігрувати судинами і тканинами. Якщо
тиск змінюється дуже швидко, — як це трапляється під час квапливого
підйому на поверхню, — ці бульбашки, ув’язнені в тілі, починають
пінитися, наче шампанське в щойно відкоркованій пляшці, забиваючи
дрібні кровоносні судини, позбавляючи клітини кисню і спричиняючи
такий нестерпний біль, що нещасні корчаться в агонії.
З давніх часів від кесонної хвороби потерпали збирачі морських
губок і шукачі перлів, але вона не надто цікавила західний світ аж до
XIX століття, коли з’явилася в людей, які навіть не намокали (або
принаймні не дуже сильно і зазвичай не вище, ніж по кісточки). Це
були робітники-кесонники. Кесони — це замкнуті сухі камери, які
будують на дні річок для полегшення зведення опор мостів. Їх
наповнювали стиснутим повітрям, отож працівники після тривалого
перебування в умовах штучно підвищеного тиску часто відчували
легкі симптоми, як-от шум у вухах або свербіж шкіри. Проте деякі з
них раптово відчували сильніший біль у суглобах, падали на землю в
агонії, інколи більше не підводячись.
 Усе це було вкрай незрозумілим. Бувало, робітники лягали спати
цілком здоровими, а вранці прокидалися паралізованими. Деколи
вони не прокидалися взагалі. Ешкрофт описує випадок, що стався із
директорами будівництва нового тунелю під Темзою, які влаштували
святковий банкет із приводу очікуваного завершення робіт. На їхнє
здивування, відкрите у стиснутому повітрі тунелю шампанське не
пінилося. Проте, коли вони вийшли на свіже вечірнє лондонське
повітря, бульбашки раптом заграли, відчутно пожвавивши процес
травлення.
Крім відмови від перебування в середовищі високого тиску, існує
лише два надійні способи уникнути кесонної хвороби. Перший —
піддаватися дії високого тиску дуже нетривалий час. Ось чому фрі-
дайвери, про яких я згадував раніше, можуть занурюватися на глибину
до 150 мет­рів без шкоди для здоров’я. Вони не залишаються на глибині
достатньо довго для того, щоб азот, що міститься в організмі, встиг
розчинитися в їхніх тканинах. Інший спосіб — підніматися поступово,
із зупинками. Це дозволяє крихітним бульбашкам азоту
розсмоктуватися.
Більшістю наших знань про виживання в екстремальних умовах ми
зобов’язані незвичайній команді батька з сином, Джонові Скотту і Дж.
Б. С. Голдейнам. Навіть за вимогливими критеріями англійських
інтелектуалів Голдейни були надзвичайними диваками. Голдейн-
старший народився 1860 року в аристократичній шотландській родині
(його брат був віконтом), але значну частину свого наукового життя
працював на досить скромній посаді професора фізіології в Оксфорді і
прославився своєю неуважністю. Одного дня, коли дружина відіслала
його нагору переодягнутися до урочистого обіду, чоловік довго не
повертався, а коли його почали шукати, то виявили, що він
переодягнувся в піжаму і спить. Коли Голдейна розбудили, він
пояснив, що коли почав роздягатися, вирішив, що вже час лягати
спати. На його думку, найкращою відпусткою була поїздка до
корнвелльских копалень задля вивчення анкілостомів, кишкових
паразитів. Письменник Олдос Гакслі, онук природознавця Т. Г. Гакслі,
що якийсь час гостював у Голдейнів, досить нещадно спародіював його
риси в образі науковця Едварда Тантамаунта в романі «Контрапункт».
 Голдейн розробив для пірнальників метод зупинок при підйомі,
застосувавши який, можна було уникнути кесонної хвороби, проте
зацікавлення вченого охоплювали всі галузі фізіології, від вивчення
висот­ної хвороби в альпіністів до проблематики сонячних ударів у
пустелях. Та особливо дослідника цікавила дія отруйних газів на
людський організм. Щоб краще зрозуміти, яким чином витік
монооксиду вуглецю вбивав гірників, Голдейн методично отруював
себе, ретельно відбираючи й досліджуючи зразки власної крові. Він
припинив це робити, коли майже повністю втратив контроль над
м’язами, а рівень отрути у крові сягнув 56 відсотків — це був рівень, як
зауважує Тревор Нортон у своїй захопливій історії водолазної справи
«Зірки під морем», який лише на дещицю відділяв Голдейна від майже
певної смерті.
Син Голдейна, Джон, відомий нащадкам як Дж. Б. С. Голдейн, був
вундеркіндом і змалку цікавився батьковою працею. Коли йому
виповнилося три роки, хтось почув, як хлопчик марудно випитував
батька: «То це оксигемоглобін чи карбоксигемоглобін?». Усі свої юні
роки син допомагав батькові з експериментами. Він був ще підлітком,
коли разом із батьком частенько випробовував гази і протигази, по
черзі спостерігаючи, за скільки часу кожен із них знепритомніє.
Хоча Дж. Б. С. Голдейн і не мав вченого ступеня з природничих наук
(в Оксфорді вивчав класичну літературу), він став блискучим
дослідником природи, здебільшого працюючи для уряду в Кембриджі.
Біолог Пітер Медавар, який провів усе життя в колі видатних
інтелектуалів, називав Голдейна-молодшого «найрозумнішою
людиною, яку я коли-небудь знав». У романі «Хоровод блазнів» Гакслі
спародіював і молодшого Голдейна, але водночас використав його ідею
генетичних маніпуляцій із людьми як сюжетну основу для романа
«Прекрасний новий світ». Серед інших досягнень Голдейна —
визначальна роль в об’єднанні принципів еволюції Дарвіна з
висновками досліджень генетика Ґреґора Менделя, що лягло в основу
концепції, яку генетики називають синтетичною теорією еволюції.
Можливо, Голдейн-молодший був унікальною людиною, позаяк
вважав Першу світову війну «досить приємною пригодою» і відкрито
визнавав, що йому подобається «можливість вбивати людей». Самого
його двічі поранили. Після війни Голдейн-молодший став відомим
популяризатором науки і написав 23 книжки (а також понад 400
наукових статей). Його повчальними книжками й досі зачитуються,
хоча їх не завжди легко знайти. Крім того, Голдейн-молодший став
палким прихильником марксизму. Натякали, дещо цинічно, що він так
чинив лише через свій бунтівний характер, і якби жив у Радянському
Союзі, то став би пристрасним монархістом. У будь-якому разі,
більшість статей Голдейна-сина спочатку з’являлися в комуністичній
Daily Worker.
Якщо Голдейна-старшого переважно цікавили гірники й отрути, його
син був захоплений ідеєю порятунку підводників і пірнальників від
неприємних наслідків їхньої роботи. За матеріальної підтримки
Адміралтейства він придбав декомпресійну камеру, яку назвав
«скороваркою». Це був металевий циліндр, у який можна було
втиснути три особи водночас, піддаючи їх різноманітним тестуванням,
усі з яких були болісними і майже всі небезпечними. Добровольці
сиділи у крижаній воді, дихаючи в «аберантній атмосфері»82, або їх
піддавали різким змінам тиску. В одному з експериментів сам Голдейн
спробував небезпечно швидкий підйом, аби поглянути, що трапиться.
А трапилося те, що вибухнули пломби в його зубах. «Майже кожен
експеримент, — пише Нортон, — закінчувався серцевим нападом,
кровотечею або блюванням одного з його учасників». Камера була
майже звуконепроникною, тож люди в ній могли сигналізувати про
нещастя або важкий стан, лише наполегливо стукаючи у стінку камери
або показуючи через віконце записки.
Іншого разу, отруюючи себе високими кількостями кисню, Голдейн
переніс такий нещадний напад кашлю, що зламав декілька хребців.
Пневмоторакс був для нього буденним явищем83. Досить звичними
були також розриви барабанних перетинок; але, як заспокоював себе
Голдейн в одній зі статей, «перетинка зазвичай гоїться; і якщо в ній
залишається дірка і дехто трохи втрачає слух, він принаймні може
випускати з цього вуха тютюновий дим, розважаючи товариство».
Незвичайним у цьому було не те, що Голдейн задля науки охоче
піддавав себе такій небезпеці і незручностям, а те, що він завиграшки
вмовляв своїх колег і близьких людей влазити в цю камеру. Під час
експерименту з імітацією занурення в його дружини почалися судоми,
напад тривав 13 хвилин.
 Коли ж вона нарешті припинила корчитися на підлозі, жінці
допомогли підвестися і відіслали додому готувати обід. Голдейн із
задоволенням використовував усіх, кому доводилося опинитися
поруч, і одного незабутнього дня піддослідним став колишній прем’єр-
міністр Іспанії Хуан Неґрін. Згодом доктор Неґрін скаржився на легкий
дзвін у вухах і «дивне відчуття оніміння губ», але поза тим не зазнав,
здається, жодної шкоди. Він, мабуть, вважав, що йому дуже
пощастило. Внаслідок аналогічного експеримента із позбавленням
кисню Голдейн аж на шість років втратив чутливість в сідницях і
нижній частині хребта.
Серед багатьох специфічних зацікавлень вченого було дослідження
азотної інтоксикації. З причин, яких ми досі цілком не розуміємо, на
глибині понад 30 метрів азот стає сильнодіючим п’янким газом.
Відомо, що водолази під його дією пропонували подихати зі своїх
шлангів рибкам, які пропливали повз, або намагалися влаштувати
перекур. Азот також викликає бурхливі зміни емоційного стану. Під
час одного експерименту, як писав Голдейн, настрій піддослідного
«змінювався від депресії до піднесеності, однією миті він благав
зменшити тиск, бо почувався “збіса жахливо”, а наступної хвилі
реготав і намагався втрути­тися в тест на тямущість свого колеги». Щоб
оцінити ступінь погіршення стану піддослідного, науковцю
доводилося заходити в камеру разом із добровольцем для проведення
простеньких математичних тестів. Але за кілька хвилин, як пізніше
згадував Голдейн, «дослідник зазвичай п’янів не менше піддослідного і
часто забував натискати кнопку секундоміра або записувати
свідчення». Причина такої реакції людини на азот досі нез’ясована.
Вважають, що цей стан нагадує алкогольне сп’яніння, але, позаяк ніхто
напевно не знає, що це таке, ми не стаємо мудрішими. В кожному разі,
якщо не бути надзвичайно обачним, дуже легко потрапити у біду,
залишаючи світ суходолу.
І це повертає нас (ну, майже повертає) до висловленої раніше за­-
уваги, що Земля — не найсприятливіше місце для існування живих
організмів, навіть якщо це єдине місце у Всесвіті. З тієї дещиці земної
поверхні, достатньо сухої, щоб на ній стояти, надзвичайно велика
частина суходолу надто спекотна або надто холодна, або ж посушлива,
або крутосхила, або зависока, щоб стати придатними для людей. Треба
визнати, що почасти це наша провина. Коли йдеться про
пристосованість, людські створіння страшенно беззахисні. Як і
більшості тварин, нам не надто до вподоби справді спекотні місця, а
через те, що ми так сильно пітніємо і схильні до теплових ударів,
стаємо надто вразливими. В найгірших умовах — плентаючись пішки
без води у спекотній пустелі — більшість людей вже за менш ніж сім-
вісім годин почнуть божеволіти і впадуть на пісок (щоб, можливо,
ніколи більше не підвестися). Ми не менш безпорадні перед холодом.
Як і всі ссавці, люди добре виділяють тепло; проте — позаяк люди
майже безволосі — ми не в змозі його утримати. Навіть у порівняно
м’яку погоду половина калорій, що ви спалюєте, використовується для
збереження тіла теплим. Звісно, здебільшого ми можемо протистояти
цим недолікам за допомогою одягу і наших осель, але частини
суходолу, на яких люди можуть або здатні жити, доволі обмежені:
лише 12 відсотків загальної материкової площі і лише чотири відсотки
від усієї поверхні Землі, якщо враховувати моря.
Однак, якщо поміркувати про умови в інших місцях відомого нам
Всесвіту, дивує не те, чому ми використовуємо таку малу частину
поверхні, а те, що нам взагалі вдалося знайти планету, принаймні
дещицю якої можна використовувати. Лише погляньте на нашу власну
Сонячну систему — або ж на Землю у певні періоди її історії, — і ви
зрозумієте, що більшість місць значно суворіші й менш пристосовані
для життя, ніж наша спокійна, блакитна, повноводна куля.
Наразі дослідники Всесвіту відкрили за межами Сонячної системи із
приблизно 10 мільярдів трильйонів планет (які, як гадають,
розташовані там) лише понад 250, тож люди навряд чи можуть
авторитетно говорити на цю тему; але, здається, щоб знайти придатну
для життя планету, потрібно, аби неймовірно поталанило, а що
складніше життя, то більше талану знадобиться. Різні дослідники
визначили близько двох десятків особливо сприятливих чинників для
життя на Землі, але це лише побіжний огляд, тому ми виокремимо
лише 4 основні.
Досконале місце розташування. Нам надзвичайно пощастило
опинитися на потрібній відстані від потрібної зірки, досить великої,
щоб випромінювати велику кількість енергії, і не надто великої, щоб
швидко вигоріти. Це одне з див фізики — що більша зірка, то швидше
вона згорає. Якби наше Сонце було вдесятеро більшим, воно б
виснажило себе за 10 мільйонів, а не за 10 мільярдів років, і нас би вже
тут не було. Нам також пощастило з орбітою. Якби ми опинилися
надто близько, все на Землі википіло б. Надто далеко — все б замерзло.
1978 року астрофізик Майкл Гарт зробив кілька розрахунків,
дійшовши висновку, що Земля була б безлюдною, опинившись на один
відсоток далі від Сонця або на п’ять відсотків ближче до нього. Це
небагато, і насправді дані були занадто занижені. Пізніше їх
перевірили і збільшили відстань до п’яти відсотків ближче і 15
відсотків далі — нині вона вважається точнішим виміром заселеної
зони, — однак це доволі вузький пояс84.
Щоб оцінити, яким вузьким він є, досить поглянути на Венеру.
Венера лише на 40 мільйонів кілометрів ближча до Сонця, ніж ми.
Сонячне тепло досягає її на дві хвилини раніше, ніж нас. За розмірами
і складом Венера дуже подібна до Землі, але невеличка різниця в
розмірах орбіт, як виявилося, спричинила всі відмінності. Схоже на те,
що на початках існування Сонячної системи Венера була трохи
теплішою за Землю і, можливо, на ній були океани. Але ці декілька
градусів додаткового тепла означали, що Венера не змогла утримати на
своїй поверхні воду, і це мало згубні наслідки для клімату. Коли вода
випарувалася, атоми водню відлетіли в космос, а атоми кисню
з’єдналися з вуглецем, створивши щільну атмосферу з парникового
газу. На Венері стало задушливо. Хоча люди мого віку пам’ятають часи,
коли астрономи сподівалися, що під щільними хмарами Венери може
приховується життя, можливо, навіть своєрідна тропічна рослинність,
нині ми знаємо, що тамтешнє середовище надто несприятливе для
будь-яких форм життя. Температура поверхні сягає 470 °C, і цього
досить, щоб розплавити свинець, а атмосферний тиск на поверхні
Венери у 90 разів вищий, ніж земний, такий високий, що жодне
людське тіло не здатне витримати його. Ми ще не освоїли технологій
для виготовлення скафандрів або навіть космічних кораблів, які
дозволили б нам туди злітати. Наші знання про поверхню Венери
ґрунтуються на зображеннях далеких радарів і кількох пронизливих
сигналах із безпілотного радянського зонда, 1972 року з великими
сподіваннями закинутого в захмарений простір над Венерою — він
пропрацював лише годину, перш ніж замовкнути назавжди.
Ось що відбувається, коли ви опиняєтеся на дві світлові хвилини
ближче до Сонця. Віддаліться, і проблемою стане не спека, а холод, що
безпристрасно доводить Марс. Він теж колись був значно привітнішим
місцем, але не зміг утримати потрібну атмосферу і перетворився на
закрижанілу пустелю.
Проте розміститися на потрібній відстані від Сонця — ще не кінець
історії, бо в такому разі Місяць був би місцем, вкритим лісами, із
чудовою погодою, але ми бачимо, що це не так. Для цього потрібно ще
кілька умов.
Відповідна планета. Якщо попросити геофізиків перерахувати
сприятливі умови для життя, не думаю, що багато з них вкаже на те,
що ми живемо на планеті, всередині якої все плавиться, проте майже
напевно можна стверджувати, що без бурхливої магми під нами нас би
зараз тут не було. Крім усього іншого, наші бурхливі надра
спричинили вихід газів, які сприяли формуванню атмосфери і
магнітного поля, що захищають нас від космічного випромінювання.
Вони також дали нам тектоніку плит, яка постійно оновлює і бгає
поверхню. Якби Земля була абсолютно гладенькою, вона б цілком
опинилась під трикілометровою товщею води. В цьому самотньому
океані могло б існувати життя, але, напевно, не було б футболу.
Окрім переваг внутрішньої будови Землі, ми маємо також потрібні
елементи у правильних пропорціях. У найбуквальнішому розумінні ми
зроблені з відповідного матеріалу. Це так важливо для нашого доб­-
робуту, що за хвильку ми поговоримо про це ґрунтовніше, а спочатку
нам треба розглянути два останні чинники, починаючи з того, яким
часто нехтують.
Ми подвійна планета85. Лише дехто з нас вважає Місяць планетою-
компаньйоном, але, по суті, так воно і є. Більшість супутників дуже
крихітні порівняно з головною планетою. Наприклад, супутники
Марса Фобос і Деймос мають у діаметрі лише близько 10 кілометрів.
Натомість діаметр нашого Місяця становить більше четвертої частини
діаметра Землі, що робить її єдиною планетою Сонячної системи, яка
має супутник доволі значного розміру (окрім Плутона, який до уваги
не беремо, тому що він сам дуже малий) — і це має величезне
значення.
Без стабілізаційного впливу Місяця Земля розхитувалася б навсібіч,
наче дзиґа, що зупиняється, і лише Богові відомо, які це мало б
наслідки для клімату і погоди. Стійкий гравітаційний вплив Місяця
спонукає Землю обертатися з потрібною швидкістю і під потрібним
кутом, забезпечуючи рівновагу, необхідну для тривалого і успішного
розвит­ку життя. Проте це не триватиме вічно. Місяць вислизає з
наших обій­мів зі швидкістю чотири сантиметри на рік. Протягом
наступних двох міль­ярдів років він утече так далеко, що не
підтримуватиме нашу стійкість, і нам доведеться шукати якесь інше
рішення, але наразі ми можемо вважати нашого супутника чимось
більшим, ніж просто гарненькою окрасою нічного неба.
Упродовж тривалого часу астрономи припускали, що Місяць і Земля
утворилися одночасно або ж Земля захопила Місяць, коли він пролітав
поруч. Тепер ми вважаємо, як ви пригадуєте з попереднього розділу,
що близько 4,4 мільярда років тому в Землю вгатився об’єкт
завбільшки з Марс, відірвавши досить великі уламки, з яких утворився
Місяць. Зрозуміло, для нас це було дуже добре — особливо тому, що
все це відбулося так давно. Якщо б це сталося 1896 року або минулої
середи, нам би було непереливки. І це підводить нас до четвертого і в
багатьох сенсах вирішального чинника.
Відповідний час. Всесвіт — дивовижно мінливе і жваве місце, і наше
існування в ньому є дивом. Якби тривала і неймовірно складна
послідовність подій, що розтяглася приблизно на 4,6 мільярда років, не
відбулася певним чином і у певний час — якби, візьмемо лише один
показовий приклад, астероїд не знищив усіх динозаврів, що існували
тоді, — ви могли б мати лише декілька сантиметрів зросту, вусики і
хвостик та читали б все це, сидячи в норі. Ми не знаємо цього напевно,
бо нам немає з чим порівняти власне існування, проте здається
очевидним: якщо ви хочете отримати досить розвинене, розумне
суспільство, треба опинитися у потрібному кінці дуже довгого
причинно-наслідкового ланцюга із достатніми періодами стабільності,
що чергуються з відповідною кількістю напружених ситуацій і
життєвих випробувань (їх яскравий приклад — льодовикові періоди)
та повною відсутністю справжніх катаклізмів. Як ми дізнаємося з
наступних сторінок, нам дуже пощастило опинитися у потрібному
місці.
І після цього зауваження повернімось ненадовго до елементів, з яких
ми складаємося.
На Землі виявлені 94 природні елементи (плюс ще близько 23 створені
в лабораторіях), проте деякі з них ми можемо відразу відкласти вбік, —
так, як здебільшого чинять хіміки. Досить велика кількість наших
земних елементів на диво мало досліджені. Наприклад, майже нічого
не відомо про астат. Він має назву й місце в періодичній таблиці (поруч
з полонієм Марії Кюрі), але це, мабуть, все. Проблема не у байдужості
науковців, а в малій поширеності астату. Його на Землі не дуже багато.
Проте найневловимішим зі всіх елементів видається францій, такий
рідкісний, що, як вважають, на всій планеті, в усі періоди її існування,
було менше 20 його атомів. Загалом на Землі поширені лише близько
30 елементів природного походження, і лише шість з них мають
особливо важливе значення для життя.
Як слід було сподіватися, найпоширенішим елементом нашої планети
є кисень, з якого складається трохи менше 50 відсотків земної кори,
але інші елементи з порівняно великою масовою часткою частенько
цілком несподівані. Хто б, наприклад, подумав, що другим
найпоширенішим елементом на Землі є кремній або що титан посідає
10 місце? Поширеність має мало спільного з популярністю або
користю для вас. Чимало менш відомих елементів насправді
поширеніші за відомі. На Землі більше церію, ніж міді, й більше
неодиму і лантану, ніж кобальту або азоту. Олово заледве входить у
п’яту десятку, його затьмарюють такі досить невідомі елементи, як
празеодим, самарій, гадоліній і диспрозій.
Поширеність має мало спільного і з легкістю виявлення. Алюміній —
четвертий із найрозповсюдженіших на Землі елементів, становить
майже десяту частину всього, що у вас під ногами, але про його
існування навіть не здогадувалися — аж до відкриття елемента,
здійсненого Гемфрі Деві у XIX столітті, і тривалий час після цього він
вважався рідкісним дорогоцінним металом. Американський конгрес
навіть поривався вкрити блискучою алюмінієвою фольгою монумент
Вашингтона, щоб показати, якою першокласною і квітучою країною ми
стали, а французька імператорська сім’я в той самий час відмовилася
від традиційного столового срібла, замінивши його алюмінієвим
сервізом. Доводилося триматися на вістрі моди, навіть якщо ножі не
були гострими.
Поширеність також не обов’язково пов’язана з важливістю. Вуглець
— лише 15-й за поширеністю елемент, з доволі скромними 0,048
відсотка у масі земної кори, але без нього ми б загинули. Атом вуглецю
відрізняється від інших безсоромною нерозбірливістю у зв’язках. Це
справжній гульвіса атомного світу, що чіпляється до безлічі інших
атомів (включно із подібними до нього) і міцно тримає їх,
вибудовуючи тривалі молекулярні ланцюжки, — вибрик природи,
незамінний для створення білків і ДНК. Як писав Пол Девіс: «Якби не
вуглець, життя, яке ми знаємо, було б неможливим. Імовірно, будь-
який вияв життя був би неможливим». Проте вуглецю не так вже
багато навіть усередині нас, людей, украй залежних від нього. З
кожних 200 атомів у вашому тілі — 126 атомів водню, 51 — кисню і
лише 19 — вуглецю86.
Інші елементи життєво важливі не для створення життя, а для його
підтримки. Нам потрібне залізо — для вироблення гемоглобіну, без
якого ми загинули б. Кобальт необхідний для утворення вітаміну В12.
Калій і дещиця натрію корисні для ваших нервів. Молібден, марганець
і ванадій — просто мед для наших ферментів. Цинк — честь йому і
хвала — окислює алкоголь.
Ми еволюціонували так, щоб використовувати або толерувати ці
елементи — в іншому разі нас би тут напевно не було, — але,
незважаючи на це, ми існуємо у межах вузьких ареалів можливостей.
Для всіх нас життєво важливий селен, але прийміть його краплинкою
більше, і це буде останнє, що ви зробите у своєму житті. Організм у
процесі власної еволюції успадковує потреби у певних елементах або
ступінь толерантності до них. Вівці й велика рогата худоба нині
пасуться поряд, але, по суті, в них дуже різні потреби в мінералах.
Сучасній великій худобі потрібна досить значна кількість міді, тому
що вона розвивалася в тих регіонах Європи і Африки, для яких була
характерна велика кількість міді. Вівці, з іншого боку, розвивалися у
бідних на мідь областях Малої Азії. Цілком природно, що наша
толерантність до елементів, як правило, прямо пропорційна до їх
поширення в земній корі. Ми еволюціонували з розрахунку на
невеликі кількості рідких елементів, що накопичуються в м’ясній або
рослинній їжі, яку споживаємо, а інколи потреба в цих елементах є
критичною. Та варто збільшити дозу, іноді зовсім трохи, і ми можемо
переступити через безпечний поріг. Багато що не зовсім зрозуміле.
Ніхто, наприклад, не знає, потрібна чи ні для нашого здоров’я дрібка
миш’яку. Деякі фахівці стверджують, що потрібна; інші — ні. Відомо
лише те, що дуже велика його кількість уб’є вас.
Властивості елементів стають ще дивнішими, якщо їх з’єднати.
Наприклад, кисень і водень — два найзаймистіших елементи довкола
нас, але об’єднайте їх — і ви отримаєте незаймисту воду87.
Ще більш незвичайною є сполука натрію, одного з найнестійкіших, і
хлору, одного з найтоксичніших елементів. Киньте грудочку чистого
натрію у звичайну воду, і сили його вибуху вистачить, щоб вас убити.
Хлор ще небезпечніший. Хоча у невеликих концентраціях його
використовують для знищення мікроорганізмів (саме хлором пахне
відбілювач), у великих кількостях він смертельний. У Першу світову
війну хлор входив до складу багатьох отруйних газів. І, як можуть
засвідчити чимало плавців із запаленими очима, навіть дуже слабкий
його розчин шкідливий для здоров’я. Але з’єднайте ці два паскудні
елементи, і що ви отримаєте? Хлористий натрій — звичайну кухонну
сіль.
Здебільшого, якщо елемент не проникає в наш організм природним
шляхом, — скажімо, якщо він не розчиняється у воді, — ми маємо
низьку толерантність до нього. Свинець для людей отруйний, тому що
ми ніколи не піддавалися його дії, поки не стали робити з цього
елементу посуд і водогінні труби. (Не випадково хімічний символ
свинцю Рb утворений від латинського слова plumbum, від якого також
похідне анг­лійське «водогін»). Римляни присмачували свинцем вино, і,
можливо, почасти саме тому втратили свою міць. Як ми вже бачили,
наше поводження зі свинцем (не згадуючи вже про ртуть, кадмій і всі
інші промислові забрудювачі, дози яких ми регулярно отримуємо) не є
приводом пишатися собою. Якщо елементи не трапляються нам на
Землі у природному вигляді, ми не маємо виробленої толерантності до
них, тож вони для нас надзвичайно токсичні, як-от, скажімо, плутоній.
Наша толерантність до плутонію дорівнює нулю: жоден його рівень не
є безпечним для нас.
Я так довго розводився, аби звернути вашу увагу на одну цікаву
думку: Земля здається такою дивовижно придатною для нашого
існування планетою здебільшого тому, що ми, розвиваючись,
пристосовувались до її умов. Ми дивуємося не тому, що вона придатна
для життя, а тому, що вона придатна для нашого життя — насправді це
не має дивувати. Можливо, багато чого з того, що зробило Землю
комфортною для нас, — Сонце потрібних розмірів, турботливий
Місяць, доброзичливий вуглець, стільки розплавленої магми, що хоч
лопатою горни, та все інше, — здається нам прекрасним, тому що ми
народилися пристосованими до цього. Але чи так це, не знає ніхто.
Можливо, інші світи можуть бути домівкою для істот, які радітимуть
сріблястим озерам ртуті й аміачним хмарам на небі. Можливо, вони
тішаться, що їхня планета не здригається знавісніло через тертя плит і
не запльовує довкілля брудними потоками лави, а перебуває у
постійному позатектонічному спокої. Далекі гості Землі майже
напевно були б уражені, виявивши, що ми існуємо в атмосфері, що
складається з азоту, газу, що вперто не бажає вступати у будь- які
реакції, і кисню, такого небайдужого до горіння, що нам доводиться
тримати в містах пожежні команди, аби захистити себе від його
«веселих» наслідків. Але навіть якщо наші гості — це двоногі істоти,
що дихають киснем, мають торгові центри і люблять дивитися
бойовики, навряд чи вони визнають Землю ідеальним місцем. Ми
навіть не зможемо пригостити їх обідом, тому що наша їжа містить
сліди марганцю, селену, цинку та часточки інших елементів, принаймні
деякі з яких виявляться для них отруйними. Земля може здатися їм аж
ніяк не дивовижним місцем.
Фізик Річард Фейнман любив пожартувати з приводу апостеріорних
висновків — обґрунтування чогось від відомих фактів до можливих
причин. «Знаєш, зі мною вночі сталося щось дивовижне — розповідав
він. — Я бачив уві сні автомобіль із номером ARW 357. Можеш собі
уяви­ти? Яка вірогідність побачити саме цієї ночі з безлічі мільйонів
номерів машин саме цей номер? Дивовижно!» Звісно ж, він мав на
увазі те, як легко подати будь-яку банальну ситуацію як дещо
надзвичайне, якщо надати їй доленосного значення.
Тож, можливо, що явища й умови, які призвели до виникнення
життя на Землі, не такі вже й надзвичайні, як нам хотілось би думати.
Однак вони були доволі сприятливими, і лише одне не викликає
сумніву: їм доведеться залишатися такими, поки ми не підшукаємо
собі щось краще.

80
Після того, як я написав цю книжку, новий рекорд встановив новозеландець Вільям
Трабрідж, пірнувши на глибину 86 метрів у квітні 2008 року.
81
2016 року Вільям Трабрідж встановив черговий рекорд, пірнувши на глибину 122 метри. —
Прим. пер.
82
Аберантна — та, що відхиляється від норми. Зазвичай цей термін застосовують щодо
кровоносних судин або нервів, розташованих не там, де вони повинні бути. — Прим. пер.
83
Пневмоторакс — скупчення повітря або газу у плевральній порожнині, що здійснює тиск
на легені і заважає їм нормально розширюватися. — Прим. пер.
84
Завдяки відкриттю екстремофілів у киплячих грязьових озерах Єллоустона і схожих
організмів у інших місцях науковці зрозуміли, що насправді життя різних видів може значно
виходити за ці межі — можливо, воно існує навіть під крижаним покривом Плутона. Тут
йдеться про умови, внаслідок яких на поверхні планети з’являються досить складні істоти.
85
Термін «подвійна планета» в астрономії використовують для позначення си­стеми із двох
планет, кожна з яких є достатньо масивною, щоб виявляти гравітаційний ефект. Хоча
офіційно в Сонячній системі немає подвійних планет, си­стема «Земля—Місяць» найбільше
відповідає цим вимогам. — Прим. пер.
86
Три з решти чотирьох — це атоми азоту, а атом, що залишився, ділиться між усіма іншими
елементами.
87
Сам кисень не займається; він лише сприяє займанню інших речовин. Це навіть добре,
тому що, якби кисень був займистим, щоразу, коли ви запалюєте сірник, спалахувало б повітря
довкола. Натомість газоподібний водень — надзвичайно займистий, як продемонстрував 6
травня 1937 року в Лейкгерсті, штат Нью-Джерсі, дирижабль «Ґінденбурґ», коли водень,
завдяки якому він злітає, спалахнув, забравши життя 36 осіб.
17. У тропосфері

Хвала Богові за атмосферу. Вона тримає нас у теплі. Без неї Земля була
б мертвою крижаною кулею із середньою температурою поверхні -50
°C. Окрім того, атмосфера поглинає або відштовхує рої космічних
променів, заряджені частинки, ультрафіолетове випромінювання
тощо. Загалом газова товща атмосфери — еквівалент захисної стіни з
бетону 4,5 метра завтовшки, і без неї ці невидимі гості з космосу
пронизували б нас, наче крихітні кинджали. Навіть дощові краплі
били б нас до нестями, якби атмосфера не уповільнювала їхнього
падіння.
Найбільше вражає в атмосфері те, що її не так вже й багато. Вона
тягнеться до висоти приблизно 190 кілометрів, що може здаватися
досить значною відстанню, якщо дивитися із земної поверхні, але
якщо стиснути Землю до розмірів звичайного настільного глобуса,
висота атмосфери не перевищить товщини кількох шарів лакового
покриття.
У науці задля зручності атмосферу поділяють на чотири нерівні
прошарки: тропосферу, стратосферу, мезосферу й іоносферу (яку нині
часто називають термосферою). Тропосфера — це саме та, люба нам
частина. Вона містить достатньо тепла і кисню для нашої
життєдіяльності, хоча навіть цей прошарок швидко стає непридатним
для життя, якщо ви підніметеся високо вгору. Від поверхні землі до
своєї найвищої межі тропосфера (у перекладі з грецької «сфера, що
обертається») становить близько 16 кілометрів на екваторі і не більше
10 або 11 кілометрів у помірних широтах, там, де живе більшість із нас.
80 відсотків маси атмосфери, майже вся вода, а отже майже всі
атмосферні явища обмежені цим тонким хмароподібним шаром.
Насправді відстань від вас до мороку не така вже й велика.
За тропосферою розташована стратосфера. Коли ви бачите, як верх
грозової хмари сплющується у класичну форму ковадла, то дивитеся
на межу між тропосферою і стратосферою. Цю невидиму стелю
називають тропопаузою, і відкрив її 1902 року француз Леон Філіп
Тейсеран де Бор, піднімаючись на повітряній кулі. «Пауза» в цьому
сенсі означає не короткочасну зупинку, а повне припинення; це слово
має той самий грецький корінь, що й слово «менопауза». Навіть там, де
висота тропосфери максимальна, до тропопаузи не дуже далеко.
Швидкісний ліфт на взірець тих, що використовують у сучасних
хмарочосах, легко підняв би вас туди хвилин за 20, хоча я не радив би
рушати в цю подорож. Такий швидкий підйом без підтримки сталого
тиску щонайменше призвів би до важких набряків головного мозку і
легенів, а також небезпечного надлишку рідини у тканинах тіла. Коли
б відчинилися двері на оглядовий майданчик, усі присутні у ліфті
майже напевно були б мертвими або помирали б. Навіть повільний
підйом поєднувався б із багатьма незручностями. Температура на
висоті 10 кілометрів може сягати -57 °C, і ви потребуватимете
додаткового кисню або ж принаймні будете вельми за нього вдячними.
Після того як ви залишите тропосферу, температура невдовзі знову
підвищиться приблизно до 4 °C завдяки абсорбційним властивостям
озону (також відкритому де Бором під час його відважного підйому
1902 року). Потім вона різко впаде до -90 °C в мезосфері, а згодом
стрімко зросте до 1500 °C або навіть вищої у доречно названій, але
дуже непостійній термосфері, де температура вдень і вночі може
змінюватися в межах 500 °C — хоча варто зауважити, що
«температура» на такій висоті стає до певної міри символічним
поняттям. Насправді температура — це лише ступінь активності
молекул. На рівні моря молекули так щільно туляться одна до одної,
що окрема молекула може відсунутися лише на крихітну відстань —
якщо бути точним, на одну восьмимільйонну сантиметра, — а потім
зіштовхується з іншою. Внаслідок безперервних зіткнень трильйонів
молекул відбувається дуже активний тепло­обмін. Але на висоті
термосфери, 80 кілометрів і вище, повітря таке розріджене, що
відстань між будь-якими двома молекулами може сягати кількох
кілометрів, тому зіштовхуються вони украй рідко. Отже, хоча кожна
молекула виділяє багато тепла, між ними мало взаємодії і, як наслідок,
слабкий теплообмін. Це гарна новина для супутників і космічних
кораблів, тому що за умови ефективнішого теплообміну будь-який
руко­творний предмет, що з’явиться на цьому рівні, негайно спалахне.
Але команди космічних кораблів у верхній атмосфері повинні
зважати й на інші небезпеки, особливо під час повернення на Землю,
як у лютому 2003 року продемонструвала трагедія з космічним
кораблем «Колумбія»88. Хоч атмосфера і здається дуже тонкою, якщо
корабель спускається під дуже великим кутом — більше 6 градусів —
або дуже швидко, він зіткнеться з такою кількістю молекул, що їхній
опір спричинить займання. Натомість якщо корабель, що
повертається на Землю, увійде до стратосфери під дуже малим кутом,
він цілком може відскочити назад у космос, наче камінчик, що
підстрибує на поверхні води.
Проте вам необов’язково ризикувати, вирушаючи на край атмо­-
сфери, аби нагадати собі про те, що ми — істоти, які відчайдушно
чіпляються за землю. Як відомо кожному, кому доводилося провести
трохи часу в гірському містечку, немає необхідності підніматися вгору
на багато сотень метрів над рівнем моря, аби відчути, як твоє тіло
починає протестувати. Навіть досвідчені альпіністи, фізично сильні,
треновані і з балонами з киснем, на висоті майже відразу починають
страждати від різноманітних дисфункціональних розладів: втрати
орієнтації, нудоти, виснаження, обмороження, гіпотермії, мігрені,
втрати апетиту тощо. Людський організм сотнею переконливих
способів нагадує своє­му господареві, що він не зможе нормально
функціонувати так високо над рівнем моря.
«Навіть за найсприятливіших обставин, — писав про умови на
вершині Евересту альпініст Пітер Габелер, — кожен крок на цій висоті
вимагає колосального зусилля волі. Ви повинні змушувати себе
робити будь-який рух, навіть простягнути руку. Вас постійно долає
свинцева, смертельна втома». У книжці «Інший бік Евересту»
англійський альпініст і кінорежисер Метт Дікінсон розповідає, як
Говард Сомервелл під час експедиції на Еверест 1924 року «відчув, що
задихається до смерті через шматочок інфікованої плоті, який
відірвався і застряг у трахеї». Величезним зусиллям Сомервеллу
вдалося його викашляти. Виявилося, що це «просто клаптик слизової
оболонки його гортані».
Фізичні страждання на висоті понад 7,5 тисяч метрів стають геть
нестерпними — цей рівень альпіністи називають зоною смерті, — але
чимало людей важко переносять висоту навіть близько 4,5 тисяч
метрів і можуть небезпечно захворіти. Ця чутливість майже не
стосується тренованості. Інколи бабусі стрибають високими горами, у
той час як їхні значно міцніші нащадки падають з ніг і безпорадно
стогнуть, аж поки їх не транспортують трохи нижче.
Абсолютна межа висоти, на якій ми можемо жити, — приблизно 5,5
тисяч метрів, але навіть призвичаєні до таких умов люди не можуть
перебувати на подібних висотах тривалий час. Френсіс Ешкрофт у
книжці «Життя в екстремальних умовах» зауважує, що копальні сірки
в Андах розташовані на висоті 5800 метрів, але гірники воліють
щовечора спускатися на 460 метрів нижче і наступного дня
підніматися вгору, аніж постійно жити на цій висоті. У корінного
населення високогір’я протягом тисячоліть частенько розвиваються
непропорційно великі грудна клітка і легені, а концентрація червоних
кров’яних тілець, що переносять кисень, зростає майже на третину,
хоча існує критична межа, після якої кров може стати надто густою для
вільного плину судинами. Ба більше, на висоті понад 5500 метрів
навіть найвитриваліші жінки не зможуть виносити плід через брак
кисню.
У 1780-х роках, коли в Європі почали експериментувати з підйомами
на повітряних кулях, повітроплавців здивувало, що на висоті стає
знач­но холодніше. Щокілометра вашого підйому температура
зменшується на 1,6 °C . Логіка мала б підказувати, що з наближенням
до джерела тепла повинно ставати тепліше. Відповідь почасти полягає
в тому, що насправді ви не наближаєтеся до Сонця. Воно розташоване
на відстані майже 150 мільйонів кілометрів. Наблизитися до нього на
кілька сотень метрів — це все одно що, перебуваючи в Огайо, зробити
один крок у напрямку лісової пожежі в Австралії, очікуючи відчути
запах диму. Відповідь знову ж таки повертає нас до щільності молекул
в атмосфері. Сонячне проміння активує атоми. Завдяки цьому
збільшується швидкість, з якою вони розгойдуються і зіштовхуються
один з одним, виділяючи при зіткненнях енергію, що й призводить до
підвищення температур. Коли влітку ви відчуваєте, як сонечко
пригріває у спину, насправді ви відчуваєте збудження атомів. Що вище
ви піднімаєтеся, то менше залишається молекул і рідшають зіткнення
між ними. Повітря — оманлива штука. Ми схильні думати, що навіть
на рівні моря воно абсолютно безтілесне і майже невагоме. Насправді
повітря має значну масу, і ця маса часто виявляє себе. Океанограф
Вайвілль Томсон понад століття тому писав: «Іноді, прокинувшись
зранку, ми дізнаємося, що стовпчик барометра піднявся на дюйм, що
цієї ночі на нас тихенько скинули майже півтонни, проте не
відчуваємо жодної незручності, лише бадьорість і життєрадісність,
тому що в щільнішому середовищі організму потрібно порівняно
менше зусиль для руху». Ви не відчуваєте тиску зай­вої півтонни на тіло
з тієї ж причини, з якої товща води не розчавлює вас на глибині: наше
тіло переважно складається із нестискуваних рідин, які опираються
тиску, врівноважуючи його зовні та зсередини.
Але підженіть повітря ураганом або навіть свіженьким вітерцем, і
воно не забариться нагадати про свою значну масу. Довкола нас
близько 5200 мільйонів тонн повітря — по 10 мільйонів тонн на кожен
квадратний кілометр планети — не такий вже й несуттєвий об’єм.
Коли мільйони тонн атмосфери мчать зі швидкістю 50–60 кілометрів
на годину, навряд чи когось здивує, що гілляччя і черепиця з дахів
також вирішують політати.
Як зауважує Ентоні Сміт, типовий атмосферний фронт може містити
750 мільйонів тонн холодного повітря, притиснутих мільярдом тонн
теп­лішого. Навряд чи варто дивуватися, що метеорологічні наслідки
цього деколи просто вражають.
Очевидно, що світові над нашими головами не бракує енергії.
Науковці підрахували, що одна гроза може містити кількість енергії,
еквівалентну кількості електроенергії, яку протягом чотирьох днів
споживають Сполучені Штати. За відповідних умов грозові хмари
можуть підніматися на висоту від 10 до 15 кілометрів, а швидкість
висхідних і низхідних струмів усередині них перевищує 150 кілометрів
на годину. Вони часто опиняються поруч, тому пілоти не ризикують
крізь них пролітати. Поки у хмарі панує внутрішній гармидер,
частинки всередині неї заряджаються електрикою.
З причин, яких ми не цілком розуміємо, легші частинки несуть
позитивні заряди і підіймаються повітряними потоками у верхні шари.
Важчі частинки затримуються біля основи, накопичуючи негативні
заряди. Ці негативно заряджені частинки мають нестримний потяг до
позитивно зарядженої Землі, і нехай стережеться кожен, хто
опиниться в них на шляху. Блискавка летить зі швидкістю 435 тисяч
кілометрів на годину і здатна нагріти повітря довкола до безумовно
гаряченьких 28 000 °C, що в кілька разів спекотніше, ніж на поверхні
Сонця. Щомиті у світі назріває 1800 гроз — і близько 40 тисяч на день.
Удень і вночі на всій планеті щосекунди в землю б’є близько сотні
блискавок. Небо — це доволі жваве місце.
Значну частину знань про те, що відбувається вгорі, як не дивно, ми
отримали нещодавно. Струменеві течії, що зазвичай утворюються на
висоті 9-10 тисяч метрів, можуть розганятися майже до 300 кіломет­рів
на годину й суттєво впливати на погоду цілих материків. Про
існування цих течій навіть не здогадувалися, поки льотчики не почали
залітати в них під час Другої світової війни. Навіть тепер ми не дуже
розуміємо більшість атмосферних явищ. Одна з форм хвильового руху,
більш відома як турбулентність у безхмарному небі, інколи
трапляється під час польотів літаків. Два десятки таких випадків на
рік: досить серйозна справа, щоб залишити її поза увагою. Ці випадки
не пов’язані ані з будовою хмар, ані з будь-яким іншим явищем, яке
можна виявити візуально або за допомогою радарів. Це лише зони
раптової турбулентності у спокійному небі. Ось вам типовий випадок:
літак, що за сприятливих погодних умов прямував із Сінгапуру до
Сіднея, над центральною Австралією раптом упав на 90 метрів —
достатньо, щоб не пристебнутих до крісел пасажирів підкинуло до
стелі. 12 осіб зазнало травм, одна людина — серйозних. Ніхто не знає,
що спричиняє такі небезпечні повітряні ями.
Процес, завдяки якому повітря рухається в атмосфері, є тим самим,
який живить внутрішній мотор планети, а саме — це конвекція. Вологе
тепле повітря екваторіальних широт піднімається вгору, поки не
наштовхується на перешкоду у вигляді тропопаузи, і потім
розширюється. Віддаляючись від екватора, воно вистигає і опускається
додолу. А опустившись, частина цього повітря шукає території з
низьким тиском, заповнює їх і повертається до екватора, завершуючи
колообіг.
На екваторі конвекційний процес зазвичай стабільний, а погода
передбачувано сонячна, але у помірних поясах характер погоди
здебільшого визначають сезон, місцезнаходження і певні випадкові
чинники, що призводить до нескінченної битви систем високого і
низького тиску повітря. Системи низького тиску формує повітря, що
піднімається, несучи в небо молекули води, утворює хмари і, врешті-
решт, викликає дощ. Тепле повітря містить більше вологи, ніж
холодне, ось чому тропічні і літні зливи бувають найряснішими. Отож,
зонам низького тиску властива хмарна дощова погода, а зонам
високого тиску — сонячна. Коли ці дві системи зустрічаються, це часто
буває помітно по хмарах. Наприклад, шаруваті хмари — так, саме ті,
неприємні й безформні, що, наче туман, затягують небо, — виникають,
коли насиченим вологою висхідним повітряним потокам не до снаги
пробитися крізь шар щільнішого повітря, розташований вище, і вони
розповзаються, наче дим по стелі. Насправді, якщо ви коли-небудь
поспостерігаєте за курцем, то зможете уявити, як все відбувається,
стежачи за цівкою диму, що піднімається вгору в нерухомому повітрі.
Спочатку дим здіймається (це називається ламінарною течією, якщо
хочете вразити когось цим словом), а потім стелиться широким
хвилястим шаром. Навіть найпотужніший комп’ютер у світі, роблячи
найретельніші виміри в ретельно контрольованому середовищі, не
зможе точно передбачити, якої форми набудуть ці закрути диму, тож
можете уявити собі труднощі, з якими зіштовхуються метеорологи,
коли намагаються передбачити такі рухи у вітряному динамічному
повномасштабному світі.
Напевно нам відомо лише те, що сонячне тепло розподіляється
нерівномірно, тому на планеті існує різниця атмосферному тиску.
Повіт­ря не може цього стерпіти, тому гасає навколо, намагаючись
врівноважити стан речей. Вітер — це лише спосіб, за допомогою якого
повітря намагається підтримувати рівновагу. Воно завжди перетікає із
зон високого тиску в зони низького (чого, власне, і слід було очікувати;
уявіть собі щось, наповнене повітрям під тиском — повітряну кулю,
балон з киснем або літак із вибитим ілюмінатором — і пригадайте, як
наполегливо стиснуте повітря прагне вирватися назовні), а що більша
різниця тиску, то сильніший вітер.
Між іншим, вітер швидшає, і завдяки своїм акумулятивним
властивостям експоненціально сильнішає, тож при швидкості 300
кіломет­рів на годину він не вдесятеро сильніший за вітер, що віє зі
швидкістю 30 кілометрів на годину, а потужніший у 100 разів — і тому
значно руйнівніший. Додайте до цього акумулятивного ефекту
декілька мільйонів тонн повітря, і результат може виявитися доволі
вражаючий. Тропічний циклон протягом 24 годин здатен вивільнити
стільки енергії, скільки багата країна середніх розмірів, як-от Англія
або Франція, споживає за рік.
Прагнення атмосфери до рівноваги першим зауважив Едмонд Галлей
— людина, яка встигала всюди, — й у ХVIII столітті підтвердив його
співвітчизник Брітон Джордж Гедлі, який виявив, що висхідні і
низхідні потоки повітря, як правило, створюють «комірки» (відтоді це
явище відоме як «комірки Гедлі»). Гедлі, за фахом юрист, також
захоплювався погодою (врешті-решт, він же був англійцем), а також
припустив існування зв’язку між своїми комірками, обертанням Землі
і відхиленням повітряних потоків, які породжують пасати. Проте лише
Ґюстав-Ґаспар Коріоліс, професор механіки з Вищої політехнічної
школи у Парижі, 1835 року зміг пояснити деталі явища, яке ми нині
називаємо ефектом Коріоліса. (Іншим його досягненням стало
винайдення водяних охолоджувачів, які й нині називають
коріолісами). На екваторі Земля обертається з досить значною
швидкістю 1675 кілометрів на годину, однак у напрямку полюсів
швидкість значно зменшується; до близько 900 кілометрів на годину в
Лондоні і Парижі. Якщо подумати, причини цього самоочевидні. Якщо
ви перебуваєте на екваторі, Землі, що обертається, доводиться за добу
перенести вас на доволі значну відстань — близько 40 тисяч
кілометрів, — аби ви повернулися на те саме місце; натомість, якщо ви
стоїте біля Північного полюса, планеті, щоб зробити повний оберт і
повернути вас на місце, достатньо лише кількох метрів, хоча в обох
випадках повернення у пункт відправлення триватиме 24 години.
Отже, робимо висновок: що ближче ви до екватора, то швидше вам
доводиться обертатися.
Ефект Коріоліса пояснює, чому все, що рухається у повітрі по прямій
лінії убік від напряму обертання Землі, відхиляється праворуч у
Північній півкулі й ліворуч у Південній, — тому що під нами
обертається Земля. Зрозуміти це можна, уявивши, що ви стоїте в
центрі великої каруселі й кидаєте м’яч людині, що стоїть на краю. Коли
м’яч долетить до краю, особа, якій ми пасували, переміститься, і м’яч
пролетить позаду неї. З перспективи цієї людини виглядатиме так,
ніби м’яч відхилився убік. Це і є ефект Коріоліса, і саме він змушує
тропічні циклони крутитися дзиґою. Ефект Коріоліса також пояснює,
чому при стрільбі з корабельної артилерії роблять поправку праворуч і
ліворуч; інакше снаряд, що пролітає близько 25 кілометрів,
відхилиться від цілі приблизно на 90 метрів і булькне у море.
Зважаючи на практичну та психологічну важливість погоди майже для
кожного з нас, дивно, що метеорологія не існувала як наука аж до
початку XIX століття (хоча сам термін «метеорологія» застосовували з
1626 року, коли Т. Ґрейнджер уперше вжив це слово у книжці про
логіку).
Почасти проблема полягала в тому, що для точних метеорологічних
прогнозів потрібні точні виміри температури, а термометри тривалий
час було виготовляти важче, ніж вам здається. Щоб отримати точні
показники, потрібно було зробити у скляній трубці дуже рівний отвір,
а це було нелегко. Першим цю проблему вирішив Даніель Ґабріель
Фаренгейт, голландський дослідник, який 1717 року виготовив точний
термометр. Однак, із незрозумілих причин, він калібрував прилад
таким чином, що той позначав точку замерзання 32 градусами, а точку
кипіння 212 градусами. Ця числова ексцентричність від початку
бентежила багатьох людей, і 1742 року шведський астроном Андерс
Цельсій запропонував конкурентну шкалу. Доводячи те, що
винахідники рідко роблять все абсолютно правильно, Цельсій
визначив точку кипіння як 0 градусів, а точку замерзання як 100
градусів, але незабаром їх поміняли місцями.
Найчастіше батьком сучасної метеорології називають англійського
фармацевта Люка Говарда, який став відомим на початку XIX століття.
Нині про Говарда пам’ятають переважно тому, що 1803 року він дав
назви різновидам хмар. Хоча метеоролог був активним і шанованим
членом Ліннеївського товариства і застосовував принципи Ліннея у
своїй новій системі, для повідомлення про нову класифікацію він
обрав менш відоме Аскезіанське товариство. (Можливо, ви пригадуєте,
в одному із попередніх розділів згадувалося про те, що члени
Аскезіанського товариства дуже захоплювалися вдиханням оксиду
азоту, тож нам залишається лише сподіватися, що вони поставилися
до повідомлення Говарда з увагою, на яку воно заслуговувало.
Біографи вченого зберігають дивне мовчання з цього приводу).
Говард поділив хмари на три групи: шаруваті (stratus) — для хмар, що
стеляться шарами, купчасті (cumulus) для пухнастих хмар і пір’ясті
(cirrus) для високих нещільних утворень, які зазвичай є провісниками
похолодання. До них він згодом додав четверту групу — дощові
(nimbus). Зручність системи Говарда в тому, що для опису хмар будь-
яких форм і розмірів можна довільно об’єднувати основні складові —
шарувато-купчасті, пір’ясто-шаруваті, купчасто-дощові тощо. Система
відразу стала популярною, і не лише в Англії. Вона так захопила Ґете,
що він присвятив Говарду аж чотири поезії.
Упродовж багатьох років систему Говарда значно доповнили, тож
енциклопедичний, хоча й мало читаний «Міжнародний атлас хмар»
розрісся до двох томів, але цікаво, що майже всі післяговардівські
різновиди хмар — наприклад, мамматуси, пілеуси, небулосіси,
спіссатуси, флоккуси, медіокріси — ніколи не мали сенсу для тих, хто
не пов’язаний з метеорологією, і не надто важливі для самих
метеорологів, як мені говорили. До речі, у першому, значно тоншому
виданні цього атласу, яке з’явилося 1896 року, хмари поділялися на 10
основних різновидів, серед яких найпухкіші й найбільш схожі на
подушки, — купчасто-дощові (cumulonimbus) — були під номером 989.
Мабуть, саме так утворився анг­лійський вислів «бути на дев’ятій
хмарі»90.
На відміну від рідкісних грозових хмар, потужних і шалених,
звичайні хмари доволі покірні і на диво безтілесні. Пухнаста літня
купчаста хмара кілька сотень метрів завширшки зазвичай містить не
більше 100–150 літрів води — «достатньо, щоб наповнити ванну», як
зауважив Джеймс Трефіл. Ви можете скласти певне уявлення про
безтілесність хмар, поблукавши в тумані, який, врешті-решт, є тією ж
хмаркою, якій не вистачило сили злетіти. Знову процитуємо Трефіла:
«Пройшовши сотню ярдів91 крізь звичайний туман, ви зіткнетеся лише
з половиною кубічного дюйма92 води — не вистачить навіть на
пристойний ковток». Тож хмари не є хорошим джерелом води. Щомиті
над нами пропливає лише близько 0,035 відсотка прісної води, що є на
Землі.
Залежно від того, куди впаде молекула води, прогнози для неї будуть
різними. Якщо вона потрапить у родючий ґрунт, її вберуть рослини
або ж вона повторно випарується за кілька годин або днів. Але якщо
молекула води знайде шлях до ґрунтової води, то може не побачити
сонячного світла багато років — тисячі років, якщо проникне справді
глибоко. Коли ви дивитеся на озеро, то бачите скупчення молекул, що
перебувають там близько 10 років. Тривалість їхнього перебування в
океа­ні становить близько 100 років. Загалом, близько 60 відсотків
молекул води, що падають з дощем, повертаються в атмосферу
протягом одного-двох днів. Випарувавшись, вони проводять на небі
близько тижня, — як вважає Драрі, 12 днів, — перш ніж знову випасти
у вигляді дощу.
Випаровування — швидкоплинний процес, що легко засвідчує доля
калюжки літньої днини. Навіть така велика водойма, як Середземне
море, може висохнути, скажімо, за тисячу років, якщо її постійно не
поповнювати. Саме це трапилося менш ніж шість мільйонів років тому
і спровокувало явище, що в науці називають Мессинською кризою
солоності.
Тоді рух материків перекрив Гібралтарську протоку. Середземне
море висихало і його випари випадали у вигляді прісноводного дощу в
інші моря, трохи зменшуючи їхню солоність, через що вони стали
замерзати на більших, ніж зазвичай, ділянках. Більша площа
закрижанілої поверхні відбивала більше сонячного тепла,
підштовхуючи Землю в льодовиковий період. Так принаймні говорить
теорія.
Лише одне ми можемо стверджувати напевно — незначні зміни в
гео­динаміці можуть мати наслідки, які годі уявити. Одна з таких подій,
як ми побачимо далі, ймовірно призвела до нашого виникнення.
Справжня рушійна сила, що визначає поведінку поверхні планети, —
це океани. Метеорологи все частіше розглядають океани і атмосферу
як єдину систему, і саме тому ми повинні приділити їм трохи уваги.
Вода на диво добре утримує і передає тепло — неймовірні його
кількості. Щодня Гольфстрім несе до Європи кількість тепла,
еквівалентну світовому видобутку вугілля протягом 10 років, ось чому
в Англії та Ірландії такі м’які, порівняно з Канадою і Росією, зими. Але
вода також повільно нагрівається, саме тому в озерах і плавальних
басейнах навіть у найспекотніші дні холодна вода. З цієї ж причини
нам здається, що пори року починаються з деяким запізненням
порівняно з їхнім офіційним, астрономічним початком. Так, весна у
Північній півкулі офіційно починається у березні, але у більшості
місць вона не відчувається аж до квітня.
Океани — це не єдина однорідна маса води. Відмінності
температури, солоності, глибини, щільності тощо суттєво впливають
на здатність переносити тепло, що, своєю чергою, позначається на
кліматі.
Атлантичний океан, наприклад, солоніший за Тихий, що доволі
непогано. Що солоніша вода, то вона щільніша, а щільна вода
опускається вниз.
Без додаткового соляного навантаження атлантичні течії вирушили б
до Арктики, гріючи Північний полюс, водночас позбавляючи лагідного
тепла Європу. Основним чинником перенесення тепла на Землі є так
звана термохалінна циркуляція93, що бере початок у повільних
глибинних течіях далеко від поверхні, — процес, уперше відкритий
ученим і шукачем пригод графом фон Румфордом 1797 року94.
Відбувається те, що поверхневі води, наближаючись до Європи, стають
щільнішими, опускаються на велику глибину і починають повільний
зворотний шлях до Південної півкулі. Досягнувши Антарктики, вони
підхоплюються антарктичною циркумполярною течією, яка
переносить їх до Тихого океану. Цей рух дуже повільний — подорож
води з Північної Атлантики до центру Тихого океану може тривати
півтори тисячі років, — проте об’єми тепла і води, які переносять течії,
доволі суттєві, і їхній вплив на клімат величезний.
(Щодо питання про те, як можна було визначити, скільки часу
потрібно краплі води, аби потрапити з одного океану в іншій, то
відповідь полягає в тому, що науковці здатні вимірювати вміст
розчинених у воді сполук на зразок хлорфторвуглеців і розраховувати,
як давно вони востаннє були у повітрі. Порівнюючи виміри безлічі
зразків із різних глибин і з різних місць, вчені можуть скласти
обґрунтований графік переміщення води).
Термохалінна циркуляція не лише переносить тепло, а й сприяє
перемішуванню поживних речовин при підніманні і опусканні течій,
таким чином роблячи величезні об’єми океанів придатними для
проживання риб та інших морських істот. На жаль, здається, що
океанічна циркуляція може виявитися дуже чутливою до змін. Згідно
із результатами комп’ютерного моделювання, навіть незначне
зменшення вмісту солі в океанській воді, наприклад, через посилення
танення ґренландського крижаного щита, може катастрофічно
порушити цей кругообіг.
Моря роблять для нас ще одну доволі істотну послугу. Вони
поглинають величезну кількість вуглецю і надійно утримують його.
Одна з дивовиж нашої Сонячної системи полягає в тому, що нині
Сонце горить приблизно на 25 відсотків яскравіше, ніж тоді, коли
Сонячна си­стема була молодою. Це повинно було б привести до
значного потепління на Землі. Однак, як пише англійський геолог Обрі
Меннінґ, хоч «ця колосальна зміна і мала б стати абсолютно
катастрофічною для Землі, здається, наш світ від неї не постраждав».
То що саме зберігає нашу планету стабільною і прохолодною? Життя.
Трильйони і трильйони крихітних морських організмів, про які
більшість із нас навіть не чула, — форамініфери, коколіти, вапняні
водорості, — захоплюють атмосферний вуглець, що потрапляє до них
разом із дощем у формі вуглекислого газу, і використовують його (у
поєднанні з іншими речовинами) для формування своїх крихітних
мушельок. Зв’язуючи вуглець у мушлях, ці організми утримують його
від випаровування в атмосферу, де він небезпечно накопичувався б у
вигляді парникового газу. Врешті-решт, усі крихітні форамініфери,
коколіти і тому подібні організми гинуть і опускаються на морське
дно, де спресовуються у вапняк. Коли дивишся на такий дивовижний
витвір природи, як-от Білі скелі Дувра в Англії, просто неймовірно
усвідомлювати, що вони майже цілком складаються із загиблих
крихітних морських організмів, а ще важливіше розуміти, скільки
вуглецю вони зв’язали. 15-сантиметровий куб дуврської крейди
міститиме понад тисячу літрів стиснутого вуглекислого газу, який в
іншому разі не приніс би нам нічого доброго. В земних породах
зв’язано приблизно у 80 тисяч разів більше вуглецю, ніж його
міститься в атмосфері. Врешті-решт, чимало цього вапняку потрапить
у вулкани, вуглець повернеться в атмосферу й випаде на Землю з
дощем, тому все це називається довготривалим вуглецевим циклом.
Цей процес дуже тривалий: для звичайного атома вуглецю —
приблизно півмільйона років, — але за відсутності інших збурень він
чудово підтримує постійність клімату.
 На жаль, люди безтурботно втручаються в цей цикл, викидаючи в
атмосферу надлишок вуглецю незалежно від того, можуть
форамініфери його засвоїти чи ні. З початку 1850 року, за
підрахунками науковців, ми викинули у повітря близько 100 мільярдів
тонн зайвого вуглецю, і ця кількість щороку зростає приблизно на 7
мільярдів тонн. Загалом, це не так вже й багато. Природа — переважно
через виверження вулканів і гниття рослин — щороку викидає у
атмосферу близько 200 міль­ярдів тонн вуглекислого газу, майже у 30
разів більше, ніж ми зі своїми автомобілями і заводами. Але досить
лише поглянути на серпанок, що висить над нашими містами, над
Великим каньйоном, а інколи навіть над Білими скелями Дувра, щоб
зрозуміти, які зміни викликає наша діяльність.
Завдяки зразкам дуже старого льоду нам відомо, що «природний»
рівень вмісту вуглекислого газу в атмосфері, — тобто рівень до того, як
ми стали збільшувати його внаслідок промислової діяльності, —
становить 280 частин на мільйон. До 1958 року, коли люди в
лабораторних халатах почали звертати увагу на вуглець, його
показники зросли до 315 частин на мільйон. Сьогодні він перевищує
360 частин на мільйон і зростає приблизно на чверть відсотка щороку,
а до кінця ХХІ століття передбачають збільшення до 560 частин на
мільйон.
Наразі земні океани й ліси (які також засвоюють багато вуглецю) ще
можуть рятувати нас від самих себе, але, як каже Пітер Кокс із
Британського метеорологічного управління, «існує критичний поріг, за
яким природна біосфера припиняє захищати нас від наслідків викидів
і, фактично, починає їх посилювати». Є побоювання, що на Землі
почнеться дуже швидке потепління. Не в змозі пристосуватися,
чимало дерев і інших рослин загинуть, вивільняючи свої запаси
вуглецю і таким чином поглиблюючи проблему. Такі явища періодично
відбувалися в далекому минулому навіть без участі людини. Хороша
новина полягає в тому, що навіть за цих обставин природа здатна
творити дива. Майже безсумнівно те, що вуглецевий цикл нагадає про
себе й поверне Землю у стан рівноваги і щастя. Коли таке сталося
минулого разу, цей процес тривав лише 60 тисяч років.
 88
1 лютого 2003 року за кілька хвилин до очікуваної посадки корабель «Колумбія», на борту
якого був екіпаж із семи осіб, вибухнув через руйнування зовнішнього теплозахисного шару
на лівому крилі, що призвело до потрапляння всередину гарячих газів, перегріву пневматики і
вибуху. — Прим. пер.
89
Напевне, вас хоч раз вражали дивовижно чіткі краї купчастих хмар, тоді як інші хмари
мали значно розмитіші обриси. Пояснення цього явища полягає в існуванні яскраво
окресленої межі між вологою серединою купчастої хмари і сухим повітрям зовні. Будь-яка
молекула води, яка потрапляє за край хмари, негайно переходить до сухого зовнішнього
повітря, дозволяючи хмарі зберегти чіткі обриси. Розташовані значно вище пір’ясті хмари
містять лід, тож зона між їхніми краями і зовнішнім повітрям не така чітка, і їхні обриси
здаються більш розмитими.
90
Цей вислів означає «бути на сьомому небі від щастя». — Прим. пер.
91
Один ярд — 9,14 метра. — Прим. пер.
92
1 дюйм становить 2,54 сантиметра. — Прим. пер.
93
Термохалінна циркуляція — це перемішування океанічних вод за глибиною. Термін
походить від слів «термо» — тепло і «халін» — солоність. — Прим. пер.
94
Здається, різні люди вкладають у цей термін різні значення. У листопаді 2002 року Карл
Вунш із Массачусетського технологічного інституту надрукував у журналі Science доповідь
«Що таке термохалінна циркуляція?», в якій заува­жив, що цей вираз використовується у
провідних журналах на позначення принайм­ні семи різних явищ (глибоководної циркуляції;
циркуляції, викликаної відмінностями в щільності; «меридіональної перекидної циркуляції
маси» тощо) — втім, усі вони стосуються океанічної циркуляції і перенесення тепла в тому
передбачливо невизначеному і широкому сенсі, який я вкладаю тут у це поняття.
18. Відкритий океан

Уявіть, що ви намагаєтеся жити у світі, в якому панує гідроген оксид,

сполука, яка не має ані смаку, ані запаху, але її властивості такі
мінливі, що, здебільшого безпечна, вона за деяких обставин може
спричинити швидку смерть. Залежно від стану, ця сполука може
завдати опіків або заморозити вас. У взаємодії з певними органічними
молекулами вона утворює їдкі вуглецеві кислоти, здатні залишити
дерева без листя і роз’їдати обличчя статуй. У великих кількостях,
скерована у певному напрямку, може бити з такою люттю, перед якою
не встоїть жодна людська споруда. Навіть для тих, хто навчився жити з
гідроген оксидом, він частенько виявляється смертоносною
субстанцією. Ми називаємо цю сполуку водою.
Вода є скрізь. Картопля складається з води на 80 відсотків, корова —
на 74 відсотки, бактерія — на 75 відсотків. У помідорі, з його 95 відсот­-
ками, не міститься майже нічого, окрім води. Навіть люди складаються
з води на 65 відсотків, отож ми більше рідкі, ніж тверді, у
співвідношенні майже два до одного. Вода — дивна річ. Вона
безформна і прозора, проте ми прагнемо бути поруч із нею. Вона
позбавлена смаку, проте нам дуже подобається її смак. Ми
подорожуємо в далекі країни і платимо великі гроші, аби подивитися
на воду, осяяну сонячним промінням. І хоча ми знаємо, що вона
небезпечна і що десятки тисяч людей тонуть у воді щороку, ми не
можемо дочекатися, коли нарешті зможемо похлюпатися в ній.
Оскільки вода є скрізь, ми, як правило, не помічаємо, яка це
надзвичайна субстанція. Усе те, що нам відомо про воду, ніяк не
допоможе достеменно визначити властивості інших рідин, і навпаки.
Якби ми нічого не знали про воду і будували свої припущення,
ґрунтуючись на властивостях хімічно найближчих до неї сполук —
зокрема селенистого водню і гідросульфіду, — можна було б очікувати,
що вода закипить при температурі -93 °C і перетворюватиметься на газ
при кімнатній температурі.
Більшість рідин під час охолоджування стискаються приблизно на 10
відсотків. Вода також, але лише до певної міри. Опинившись за мить
від точки замерзання, вона починає — неочікувано і вкрай неймовірно
— розширюватися. Вода, закрижанівши, стає майже на десяту частину
об’ємнішою. Через таке розширення лід плаває на поверхні води —
«украй дивна властивість», за словами Джона Ґріббіна. І якби не ця
чудова примха природи, лід тонув би й озера та океани починали б
замерзати з дна.
Якби лід на поверхні не утримував тепло, температура води
знижувалася б, роблячи її ще холоднішою і формуючи ще більше
льоду. Невдовзі позамерзали б навіть океани і, напевне, дуже надовго,
якщо не назавжди, залишилися б у такому стані, — навряд чи це
сприятливі умови для плекання життя. На щастя для нас, вода, мабуть,
не здогадується про правила хімії і закони фізики.
Кожен знає, що хімічна формула води — Н2О — означає, що вона
складається з одного великого атома кисню і прикріплених до нього
двох менших атомів водню. Атоми водню міцно тримаються за свого
кисневого господаря, але інколи, за нагоди, зчіплюються з іншими
молекулами води. За природою молекулам води властиво поводитися
так, ніби вони танцюють одна з одною — ненадовго утворюють пари, а
потім роз’єднуються, наче змінюючи партнерів у нескінченній кадрилі,
якщо скористатися вишуканим порівнянням Роберта Кунціґа.
Можливо, склянка з водою і не здається занадто пожвавленим місцем,
проте кожна молекула в ній змінює партнерів мільярди разів за
секунду. Ось чому молекули води тримаються разом, утворюючи
водойми на зразок калюж і озер, але водночас легко роз’єднуються,
коли ви, наприклад, пірнаєте у басейн з водою. Щомиті лише 15
відсотків молекул стикаються одна з одною.
Та все ж у певному сенсі цей зв’язок дуже міцний — ось чому
молекули можуть відніматися вгору, витікаючи із сифона, а краплі
води залишаються на капоті машини, демонструючи надзвичайну
рішучість триматися разом із партнерами. Це також пояснює
поверхневий тиск води. Молекули на її поверхні сильніше
притягуються до подібних молекул під ними і поряд із ними, ніж до
молекул повітря згори. Це формує мембрану, досить міцну, аби
витримати вагу комах або камінчики, що стрибають по ній. І саме тому
боляче, коли падаєш у воду долілиць.
 Навряд чи варто підкреслювати, що без води ми загинули б.
Позбавлений води людський організм швидко виходить з ладу.
Протягом кількох днів зникають губи, «ніби їх ампутували, чорніють
ясна, усихає наполовину ніс, шкіра довкола очей стягується,
перешкоджаючи морганню», як ідеться в одному описі. Вода така
важлива для нас, що легко не помітити те, що, за маленьким винятком,
уся вода на Землі отруйна для нас — смертельно отруйна — через
розчинені в ній солі.
Сіль потрібна нам для життя, але тільки в маленьких кількостях, а
морська вода містить значно — приблизно в 70 разів — більше, ніж ми
можемо засвоїти без шкоди для здоров’я. В літрі звичайної морської
води міститься лише близько двох з половиною чайних ложок
звичайної солі — тієї, якою ми присмачуємо їжу, — але значно більше
інших елементів, сполук і розчинених твердих речовин, які також є
солями. Кількісне співвідношення цих солей і мінералів у наших
тканинах неймовірно схоже на склад морської води — ми пітніємо і
плачемо, як зауважили Марґуліс і Саґан, морською водою, — дивно,
що не можемо її засвоювати. Споживання великої кількості солі
досить швидко і критично порушує обмін речовин. З кожної клітини,
як добровільні пожежники, на порятунок примчать молекули води,
аби розчинити і вивести з організму надлишок солей. Це небезпечно,
оскільки клітини втрачають необхідну для їхнього нормального
функціонування кількість води. Словом, вони зневоднюються. В
екстремальних ситуаціях зневоднення призводить до непритомності й
пошкодження головного мозку. А тим часом переобтяжені клітини
крові переносять сіль у нирки, які, врешті-решт, переповнюються нею і
відмовляються працювати. Якщо відмовляють нирки, ми гинемо. Ось
чому ми не п’ємо морську воду.
На Землі 1,3 мільярда кубічних кілометрів води, і це всі наші запаси
на майбутнє. Система замкнута: по суті, до неї нічого не можна додати
або відняти. Вода, яку ви п’єте, існує тут, виконуючи своє завдання,
відколи Земля була юною. Океани досягли сучасних об’ємів 3,8 міль­-
ярда років тому (принаймні приблизно).
Королівство води, так звана гідросфера, майже повністю океанічне. В
океанах і морях, переважно в Тихому океані, більшому за увесь
суходіл, міститься 97 відсотків усієї земної води. Загалом Тихий океан
містить трохи більше половини морської води (51,6 відсотка);
Атлантичний — 23,6 відсотка і Індійський — 21,2 відсотка, залишаючи
всім іншим 3,6 відсотка. Середня глибина океанів становить 3,86
кілометра, однак Тихий океан у середньому на 300 метрів глибший, ніж
Атлантичний і Індійський океани. 60 відсотків земної поверхні вкриті
океанськими водами понад 1,6-кілометрової глибини. Як зауважив
Філіп Болл, нашу планету краще називати не Землею, а Водою.
Із трьох відсотків прісної земної води більша частина існує у вигляді
льодовиків. Лише крихітна кількість — 0,36 відсотка — заповнює
озера, річки й водоймища, і ще менша частина — лише 0,001 відсотка
— існує у вигляді хмар або випарів. Майже 90 відсотків планетарного
льоду розташовані в Антарктиці, а більша його частина — в Ґренландії.
Їдьте на Південний полюс, і там ви стоятимете на більш ніж
трикілометровому крижаному прошарку, на Північному ж полюсі
товщина льоду становить лише 4,6 метра. Лише в Антарктиці
знаходяться 25 мільйонів кубічних кілометрів льоду — якщо весь його
розтопити, цього вистачить, щоб підняти рівень океану на 61 метр. А
якщо вся вода, що міститься в атмосфері, випаде дощем по цілій
планеті, океани стануть глибшими лише на кілька сантиметрів.
Рівень моря, між іншим, — це суто номінальне поняття. Моря не
перебувають на якомусь одному рівні. Припливи і відпливи, вітри,
ефект Коріоліса та інші явища суттєво впливають на рівень води від
одного океану до іншого і навіть у межах океанів. Рівень Тихого океана
уздовж західного узбережжя приблизно на півметра вищий унаслідок
відцентрової сили, створеної обертанням Землі. Так само, як вода
відкочується в інший кінець, немов не бажаючи пливти до вас, коли ви
тягнете до себе посудину із рідиною, обертання Землі у східному
напрямі піднімає воду до західних берегів океану.
Враховуючи споконвічну важливість морів для нас, вражає, що
науковий світ так довго не цікавився ними. Ще на початку XIX
століття більшість знань про світовий океан ґрунтувалися на вивченні
того, що викидалося на берег або потрапляло у риболовецькі сіті, і
майже все написане опиралося радше на чутки і припущення, ніж на
матеріальні докази. У 1830-х роках англійський дослідник природи
Едвард Форбс обстежив дно Атлантичного океану і Середземного моря
і заявив, що в морі на глибині понад 600 метрів уже немає ознак життя.
Це припущення здавалося обґрунтованим. Світло крізь таку товщу
води не проникає, а тому там немає рослинності, і тиск води на
подібній глибині, як ми вже знаємо, дуже великий. Тому, коли 1860
року із глибини понад трьох кілометрів витягли для ремонту один із
перших трансатлантичних телеграфних кабелів і виявили, що він густо
обріс коралами, молюсками й іншими живими організмами, це
здавалося справж­нім дивом.
Перше по-справжньому організоване дослідження морів відбулося
лише 1872 року, коли Британський музей, Королівське наукове
товариство і Британський уряд відрядили з Портсмута на колишньому
військовому судні «Челленджер» спільну експедицію. Науковці
мандрували світом три з половиною роки, збираючи проби води,
відловлюючи рибу і черпаючи драгою осадові породи. Робота,
вочевидь, була страшенно марудною. Із 240 науковців і членів екіпажу
кожен четвертий утік з корабля, а ще вісім осіб померли або
збожеволіли, «доведені до відчаю роками одноманітного рутинного
копання в океані», за словами історика Саманти Вайнберґ. Проте вони
пропливли майже 70 тисяч морських миль95, привезли понад 4,7 тисячі
зразків нових морських організмів, зібрали досить відомостей для 50-
томної доповіді (на укладання якої знадобилося 19 років) і дали світові
назву нової наукової дисципліни — океанографії. Учасники експедиції
також виявили за допомогою вимірів глибин, що посеред
Атлантичного океану, ймовірно, є підводні гори, що дозволило деяким
надмірно збудженим оглядачам робити припущення щодо відкриття
зниклого материка Атлантиди.
Позаяк офіційний науковий світ океани й моря здебільшого
ігнорував, розповідати нам про те, що внизу, довелося відданим справі
— і дуже нечисленним — ентузіастам-аматорам. Сучасні глибоководні
дослідження розпочали 1930 року Чарльз Вільям Біб і Отіс Бартон.
Хоча вони були рівноправними партнерами, яскравіший Біб завжди
привертав більше уваги преси. Біб народився 1877 року в заможній
нью-йоркській родині, вивчав зоологію в Колумбійському
університеті, потім взявся за роботу птахівника в Нью-Йоркському
зоологічному товаристві. Коли йому це набридло, Біб вирішив стати
шукачем пригод і протягом наступної чверті століття багато
мандрував Азією та Південною Америкою в супроводі привабливих
асистенток, посади яких він винахідливо визначав як «історик і технік»
або «асистентка з рибних питань». Свої пригоди Біб описував у
популярних книжках з назвами як-от «Край джунглів» і «Дні у
джунглях», хоча видав також декілька вартих уваги досліджень живої
природи і орнітології.
В середині 1920-х років, під час поїздки на Галапагоські острови Біб
відкрив для себе «принади занурення», як він описував глибоководне
пірнання з аквалангом. Незабаром дослідник потоваришував із
Бартоном, який походив із ще заможнішої родини, також навчався в
Колумбійському університеті і також не міг жити без пригод. Хоча
майже завжди всі заслуги приписують Бібу, першу батисферу (від
грецького слова «глибокий») сконструював Бартон і вклав у її
створення 12 тисяч доларів. Це була дуже маленька і надміцна чавунна
камера зі стінками завтовшки майже чотири сантиметри та з двома
невеличкими ілюмінаторами, які містили кварцові блоки завтовшки
майже 8 сантиметрів. У ній вистачало місця для двох осіб, але лише в
тому разі, якщо вони не заперечували проти дуже тісного контакту.
Навіть за критеріями того часу, конструкція була технічно простою.
Батисферою не можна було керувати зсередини — вона просто висіла
на довгому тросі і мала найпримітивнішу систему для підтримки
дихання: для нейтралізації вуглекислого газу, що видихає людина,
використовували відкриті бляшані банки з натрієвим вапном, а для
поглинання вологи відкривали невеличке барильце з хлоридом
кальцію, над яким інколи розмахували пальмовими гілками задля
підтримання хімічної реакції.
Але маленька безіменна батисфера виконала своє призначення. Під
час першого занурення в червні 1930 року на Багамах Бартон і Біб
поставили світовий рекорд, спустившись на 183 метри під воду. До
1934 року вони збільшили цей показник до 900 метрів, і він
протримався до кінця Другої світової війни. Бартон був упевнений у
безпеці апарата до глибини 1,4 тисячі метрів, хоча збільшення
навантаження на кожне кріплення, на кожну заклепку відчувалося на
слух з кожним метром занурення. На будь-якій глибині це була
смілива і ризикована праця. На глибині 900 метрів їхній маленький
ілюмінатор піддавався тиску в 7 з гаком тонн на квадратний
сантиметр. Якби вони перетнули межу, смерть на такій глибині була б
миттєвою, про що Біб не припиняв згадувати в численних книжках,
статтях і радіопередачах. Проте основ­ним джерелом занепокоєння
виявилася корабельна лебідка, що за допомогою двох тонн сталевого
канату утримувала металеву кулю. Якби з нею щось сталося, двоє
дослідників упали б на морське дно. В такому разі їх ніщо не врятувало
б.
Занурення не давали лише одного — достатньої кількості чогось
вартого наукового матеріалу. Хоча Бібу і Бартону й зустрічалося багато
невідомих раніше живих істот, обмежена видимість і те, що жоден з
акванавтів не був кваліфікованим океанографом, означали, що вони
часто були неспроможні описати отримані дані так, як цього хотілося
професійним ученим. У батисфери не було зовнішнього освітлення,
тому акванавти підносили до ілюмінатора 250-ватну лампочку, але
вода на глибині понад 150 метрів стає майже недосяжною для світла, а
вони вдивлялися в цю чорноту крізь 8 сантиметрів кварцу, тож усе, що
Біб і Бартон сподівалися побачити, повинно було своєю чергою
зацікавитися ними і підпливти впритул. Унаслідок цього майже всі
звіти дослідників зводилися до того, що там, унизу, безліч дивних
речей. Під час одного занурення 1934 року Біб з переляком розгледів
гігантського змія «понад шість метрів завдовжки і дуже товстого».
Змій промайнув швидко, наче тінь. Що б це не було, відтоді ніхто
нічого подібного не бачив. Ось через таку невизначеність науковці
зазвичай нехтували звітами Біба і Бартона.
Після рекордного спуску 1934 року Біб охолов до занурень і гайнув
на пошуки інших пригод, однак Бартон продовжив дослідження.
Віддамо належне Бібу, який завжди, коли його розпитували,
наголошував, що головним генератором ідей був Бартон, але той,
здавалося, не здатен був вийти з тіні. Щоправда, Бартон теж писав про
захопливі підводні пригоди і навіть зіграв головну роль у
голлівудському фільмі «Титани глибин», у якому йшлося про
батисферу, а також про безліч захопливих і здебільшого вигаданих
зустрічей з агресивним гігантським кальмаром та іншими подібними
істотами. Він навіть рекламував сигарети «Кемел» («Вони не
дозволяють мені нервувати»). Бартон на 50 відсотків збільшив рекорд
занурення на глибину, 1948 року спустившись у бати­сфері на 1370
метрів у Тихому океані біля Каліфорнії, проте світ, здається, вирішив
його не помічати. Так, редактор однієї з газет був впевнений, що у
фільмі «Титани глибин» головну роль зіграв Біб. Страшенно
пощастить, якщо в наші дні бодай хтось згадає, хто такий Бартон.
Хай там що, але незабаром його повністю затьмарили батько і син зі
Швейцарії, Оґюст і Жак Піккари, які спроектували новий апарат для
занурення, відомий як батискаф (що означає «глибоководний човен»).
Апарат «Трієст», названий на честь італійського міста, де його
створили, маневрував самостійно, щоправда, здебільшого тільки вгору
і вниз. Під час одного з перших занурень на початку 1954 року
батискаф опустився на глибину понад чотири тисячі метрів, майже
утричі перевищивши рекорд Бартона шестирічної давнини. Проте
глибоководні занурення вимагали значних витрат, і Піккари
поступово зубожіли.
1958 року вони уклали угоду з Військово-морськими силами США,
надавши флоту право власності на апарат за умови, що контроль
залишиться за Піккарами. Не обмежені більше в коштах, батько з
сином перебудували апарат, зробивши стінки майже 13-
сантиметровими і зменшивши ілюмінатори до п’яти сантиметрів у
діаметрі — це трохи більше за оглядове вічко. Тепер апарат міг
витримувати справді величезний тиск, і в січні 1960 року Жак Піккар
та лейтенант американських ВМС Дон Волш повільно опустилися на
дно найглибшої океанської ущелини, Маріанської западини
(виявленої, до речі, Гарі Гессом за допомогою його ехолота), в західній
частині Тихого океану, приблизно за 400 кілометрів від острова Ґуам.
Спуск на 10 918 метрів, або ж майже на сім миль, тривав чотири
години. Хоча тиск на цій глибині наближався до 11 тонн на квадратний
сантиметр, вони здивовано зауважили, що сполохали пласку, схожу на
камбалу рибу, що мешкала на дні. В них не було апаратури для
фотографування, тож візуального підтвердження цього явища немає.
Після приблизно 20-хвилинного перебування в найглибшому місці
Землі вони повернулися на поверхню. Це був єдиний випадок, коли
люди опускалися так глибоко96.
Через 40 років виникає очевидне питання: чому відтоді ніхто не
повертався в ті місця? Почати слід із того, що проти подальших
занурень рішуче виступав віце-адмірал Гайман Дж. Ріковер,
темпераментна, впливова людина і, що найсуттєвіше, розпорядник
чекової книжки департаменту. Він вважав підводні дослідження
марною витратою ресурсів, наголошуючи, що військово-морський
флот — це не науково-­дослідний інститут. До того ж, країна стояла на
порозі космічних польотів, і через прагнення відрядити людину на
Місяць до досліджень морського дна почали ставитися як до
неважливих і радше застарілих. Але вирішальним стало те, що
занурення «Трієста» фактично не дало суттєвих результатів. Як багато
років потому пояснив один військовий фахівець: «Дідька лисого ми
там дізналися! Хіба що те, що нам таки вдалось зануритись. То навіщо
це повторювати знову?». Словом, це був довготривалий і занадто
дорогий спосіб побачити камбалу. За підрахунками, повторення цієї
прогулянки нині коштувало б щонайменше 100 мільйонів доларів.
Коли дослідники підводних глибин зрозуміли, що Військово-
морський флот не збирається продовжувати фінансувати їхню
програму досліджень, почалися ображені протести. Почасти для того,
щоб заспокоїти своїх критиків, Військово-морський флот виділив
Океанографічному інституту штату Массачусетс у Вудз Гоул кошти на
будівництво досконалішого підводного апарату. Цей апарат отримав
назву «Елвін», на честь океанографа Елліна С. Вайна, і мав стати
цілком керованим міні-підводним човном, хоча за глибиною
занурення значно поступався «Трієсту». Виникла лише одна проблема:
конструктори не мог­ли знайти нікого, хто б узявся його будувати. Як
писав у книжці «Все­світ під нами» Вільям Дж. Броад: «Жодна велика
компанія, що будувала підводні човни для ВМФ, як-от General
Dynamics, не хотіла братися за проект, знехтуваний Бюро
кораблебудування і адміралом Ріковером — божествами військово-
морських сил». Урешті-решт сталося неймовірне: «Елвіна» побудували
на заводі харчової компанії General Mills, яка спеціалізувалася на
виготовленні устаткування для виробництва зернових пластівців до
сніданку.
Стосовно всього іншого, людям теж було відомо дуже мало. Аж до
середини 1950-х найкращі карти, доступні океанографам, переважно
ґрунтувалися на небагатьох нанесених на них деталях, висмикнутих із
випадкових досліджень, проведених до 1929 року; по суті, це був океан
припущень. Військово-морські сили США мали досконалі морські
карти, що дозволяли підводним човнам проходити крізь ущелини і
оминати підводні скелі, але вони не бажали, щоб ці відомості
потрапили до рук радянських шпигунів, тому карти були
засекреченими. Науковцям доводилося задовольнятися схематичними
і застарілими картами або покладатися на обнадійливі припущення.
Навіть сьогодні наші знання про океанське ложе залишаються
фрагментарними. Якщо ви поглянете на Місяць у стандартний
телескоп із заднього двору, то побачите великі кратери — Фракастор,
Бланканус, Цах, Планк і багато інших, добре відомих дослідникам
Місяця; але вони б залишилися невідомими, якби лежали на дні наших
океанів. Наші карти Марса кращі, ніж карти нашого морського дна.
Але якщо йдеться про поверхню, дослідження також мають
випадковий характер. Коли 1994 року з корейського вантажного судна
під час шторму в Тихому океані за борт змило 34 тисячі хокейних
рукавичок, які розпливлися від Ванкувера до В’єтнаму, це допомогло
океанографам відстежити рух течій точніше, ніж будь-коли раніше.
Сьогодні «Елвіну» майже 40 років, але він залишається головним
дослідницьким апаратом світу. В нас все ще немає глибоководних
апаратів, в яких можна опускатися до глибини Маріанської западини,
ми маємо лише п’ять батискафів, разом із «Елвіном», здатних досягти
так званих «абісальних рівнин» — улоговин океанського ложа, — що
охоплюють понад половину земної поверхні. Експлуатація звичайного
глибоководного апарата коштує близько 25 тисяч доларів на день,
отож їх рідко опускають під воду задля примхи, не згадуючи вже про
вихід у море з надією випадково наштовхнутися на щось цікавеньке.
Це те ж саме, якби ми захотіли отримати надійні відомості про суходіл
на підставі досліджень п’яти парубків, які вирушили вивчати землю на
тракторцях, щойно звечоріло. За словами Роберта Кунціґа, людство
ретельно дослідило, «можливо, лише мільйонну або мільярдну частку
того, що приховано в морській пітьмі. Можливо, менше. Можливо,
значно менше».
Але гріш ціна океанографам без працьовитості, вони, попри
обмежені ресурси, зробили кілька важливих висновків, включно з
одним із найбільш важливих і приголомшливих відкриттів XX
століття у сфері біології. Того, 1977, року «Елвін» виявив поблизу
Галапагоських островів у глибоководних гарячих жолобах та навколо
них цілі колонії великих живих істот: трубчастих черв’яків три метри
завдовжки, 30-санти­метрових молюсків, чимало креветок і мідій, а
також звивистих хробаків. Усі вони завдячували своїм існуванням
величезним колоніям бактерій, що живилися і черпали свою енергію з
сульфідів водню — украй токсичних для наземних істот сполук, що
безперервно викидалися із підводних жолобів. Цей світ не залежав від
сонячного світла, кисню і всього іншого, що зазвичай асоціюється з
життям. Це була життєва система, що ґрунтувалася не на фотосинтезі,
а на хемосинтезі — процесі, який раніше біологи відкинули б як
нісенітницю, якби хтось з багатою уявою їм це запропонував.
Із цих жолобів викидається величезна кількість тепла і енергії. Два
десятки їх виділяють таку саму кількість енергії, скільки велика
електростанція, а перепад температур довкола них просто величезний.
Температура в місці викиду може сягати 400 °C, тоді як за кілька
метрів від нього вода може бути лише на два-три градуси теплішою за
0 °C. Науковці виявили один вид черв’яків-екстремофілів, що живуть
впритул до жолобів, де температура води біля їхніх голів на 78 °C
вища, ніж біля хвостів. Раніше вважали, що жоден складний організм
не зможе вижити у воді, температура якої перевищує 54 °C, а тут
виявили істоту, що витримувала значно вищу температуру і, крім того,
одночасно вкрай низьку. Це відкриття змінило наші уявлення про
умови, необхідні для життя.
Воно також дало відповідь на одну з найбільших загадок
океанографії — хоча більшість із нас і не уявляла, що це загадка, — а
саме: чому з плином часу океани не стають солонішими. Ризикуючи
повторити загальновідомі факти, скажу, що в океані купа солі, якої
вистачить, щоб поховати кожен клаптик землі під шаром близько 150
метрів завтовшки. Століттями було відомо, що річки виносять в моря
мінерали й що ці мінерали з’єднуються в океані з іонами, утворюючи
солі. Поки що жодних проблем. Але спантеличувало те, що рівень
солоності в морях не змінювався. Щодня з океану випаровуються
мільйони кубометрів прісної води, залишаючи там свої солі, тож було
б логічно, якби моря щороку ставали дедалі солонішими, але цього не
відбувається. Щось виводить із води таку саму кількість солі, яка туди
потрапляє. Тривалий час ні­хто не міг визначити, що ж це таке.
Відкриття «Елвіном» глибоководних жолобів стало відповіддю на
питання. Геофізики зрозуміли, що ці гарячі джерела здебільшого діяли
як фільтри в цистерні для живої риби. Вода, що проникає в земну кору,
звільняється від солі, а потім повертається назад через жолоби
«чорних паліїв»97. Це тривалий процес — щоб очистити океан,
потрібно до десятка мільйонів років, — але, якщо ви не квапитеся, він
приголомшливо ефективний.
Мабуть, ніщо так не засвідчує нашої психологічної віддаленості від
океанських глибин, ніж мета, окреслена океанографами в
Міжнародний геофізичний рік (1957–1958), що полягала у вивченні
можливості «використання океанських глибин для скидання
радіоактивних відходів». Уявіть собі, це було не таємне завдання, а
відкрите вихваляння. Насправді, хоча й без розголосу, до 1957–1958
років активне скидання радіоактивних відходів в океан тривало вже
понад 10 років. Починаючи з 1946 року, Сполучені Штати вивозили
190-літрові бочки з радіоактивним сміттям до Фалларонських
островів, розташованих приблизно за 50 кілометрів від узбережжя
Каліфорнії біля Сан-Франциско, і там просто кидали за борт.
Усе це робили страшенно недбало. Більшість діжок були такими ж
самими, які іржавіють позаду автозаправних станцій або за
заводськими брамами, і не мали жодного захисного облицювання.
Якщо вони не тонули, що було звичайною справою, їх прострілювали з
військових кораблів, аби вода потрапила всередину (і, звісно ж,
плутоній, уран і стронцій виходили назовні). До заборони в 1990-х
роках Сполучені Штати встигли викинути багато сотень тисяч діжок
приблизно у 50 точках океану — майже 50 тисяч лише поблизу
Фалларонських островів. Проте так чинили не лише Сполучені Штати.
Серед інших завзятих викидальників радіоактивних відходів були
СРСР, Китай, Японія, Нова Зеландія і майже всі європейські країни.
А як це вплинуло на підводних мешканців? Ну, ми сподіваємося, що
неістотно, хоча насправді й гадки про це не маємо. Люди
приголомшливо, пречудово, сліпуче неосвічені, коли йдеться про
життя в морських глибинах. Люди на диво мало знають навіть про
найбільших морських істот, включно із наймогутнішим із них —
великим синім китом, створінням таких левіафанівських розмірів, що
(послуговуючись словами Девіда Аттенборо) «його язик важить як
слон, його серце завбільшки з автомобіль, а деякі кровоносні судини
такі широкі, що в них можна плавати». Це найвеличезніша тварина,
яку створила Земля, навіть більша за наймасивніших динозаврів.
Проте життя цих китів переважно залишається для нас таємницею.
Ми не знаємо, де вони живуть у певні періоди свого життя, куди
вирушають розмножуватися і якими шляхами туди дістаються.
Дещицю знань про синіх китів ми отримали здебільшого завдяки
їхньому співу, підслуханому нами, але навіть їхні пісні залишаються
загадкою. Сині кити інколи переривають пісню, а через півроку знову
починають її з того ж місця. Інколи вони починають співати нову, яку
ніхто з товариства раніше не чув, але її вже всі знають. Як кити це
роблять і чому — ми зовсім не розуміємо. І це тварини, які, щоб
дихати, мають постійно підніматися на поверхню.
Коли йдеться про тварин, яким не потрібно підніматися на
поверхню, наше невігластво просто пригнічує. Поміркуйте, що ми
знаємо про легендарного гігантського кальмара. Хоча він поступається
синьому киту розмірами, це також величезна істота, з очима
завбільшки з футбольний м’яч і щупальцями до 18 метрів завдовжки.
Важить він майже тонну і є найбільшим на Землі безхребетним. Якщо
ви вкинете його до невеличкого басейну, вільного місця не
залишиться. Проте жоден науковець, — і наскільки відомо, жодна
людина, — ніколи не бачили живого гігантського кальмара. Деякі
зоологи все життя намагалися зловити або хоч би поглянути на нього
й завжди зазнавали невдачі. Гігантських кальмарів вивчають
переважно завдяки викинутим на берег трупам — зокрема, з незнаних
нам причин, на узбережжі Південного острова Нової Зеландії. Їх
мусить бути багато, позаяк вони є головним джерелом харчування
кашалотів, а кашалотам потрібно багато їжі98.
Згідно з однією із оцінок, можливо, що у світовому океані живе
близько 30 мільйонів видів тварин, більшість з яких досі не відкриті.
Перший натяк на те, яким багатим є підводне життя, з’явився лише в
1960-х роках, з винаходом придонного трала — пристрою, що
черпаковою драгою виловлює живих істот не лише біля і на поверхні
морського дна, а й тих, що ховаються в глибині осадових відкладів.
Лише за годину тралення уздовж континентального шельфу на глибині
близько півтора кілометра океанографи з Вудз Гоул, Говард Сендлер і
Роберт Гесслер, виловили понад 25 тисяч істот — черв’яків, морських
зірок, голотурій та інших — представників 365 видів. Навіть на
глибині близько п’яти кілометрів вони упіймали близько 3 700 істот
майже 200 видів. Проте драга ловить лише неповоротких і не надто
тямущих істот, які не встигають забратися геть.
Наприкінці 1960-х років у гідробіолога Джона Айзекса виникла ідея
прикріпити до драги знімальну камеру з наживкою, і завдяки цьому
він виявив чимало інших видів, зокрема великі скупчення
змієподібних міксин — схожих на вугрів примітивних істот, а також
численні зграйки риб родини макрусових. Там, де несподівано
з’являється джерело їжі, — наприклад, коли на дно опускається тіло
мертвого кита, — на бенкет збирається аж 390 видів морських істот.
Цікаво, що чимало цих створінь, як виявилося, припливають від
гарячих джерел, розташованих на відстані до 1600 кілометрів. Серед
них різні види молюсків, яких навряд чи можна назвати хорошими
мандрівниками. Нині вважають, що личинки деяких істот можуть
дрейфувати у воді, аж поки завдяки невідомим хімічним рецепторам
не виявлять джерела поживи і тоді опускаються на нього.
То чому ж, якщо моря такі величезні, ми так легко виснажуємо їх?
Почати слід із того, що моря нашої планети не однаково щедрі.
Загалом, менше десятої частини світового океану вважають
продуктивними. Більшість підводних видів віддає перевагу
мілководдю, де є тепло, світло і велика кількість органічних речовин,
які перебувають на початку харчового ланцюга. Коралові рифи,
наприклад, охоплюють значно менше одного відсотка океанських
просторів, але тут мешкає 25 відсот­ків морської риби.
В інших місцях океани й моря геть не так багаті. Візьмемо за приклад
Австралію. Із 36 735 кілометрами берегової лінії та більш ніж 23
мільйонами квадратних кілометрів територіальних вод, біля її берегів
плюскоче більше води, ніж біля берегів будь-якої іншої країни, проте,
як зауважує Тім Фленнері, вона навіть не входить до перших 50
риболовецьких країн. Насправді Австралія є доволі важливим
імпортером морепродуктів. Переважно тому, що велика частина
австралійських вод, як і велика частина самої Австралії, по суті,
пустельні. (Гідним уваги винятком є Великий бар’єрний риф біля
Квінсленда, дивовижно родючий). Через бідність ґрунту в море
потрапляє мало поживних речовин.
Але навіть квітуче життя часто буває надзвичайно чутливим до
зовнішнього втручання. У 1970-х роках австралійські і почасти
новозеландські рибалки виявили зграї маловідомої риби, що мешкає
на глибині 800 метрів на континентальних шельфах їхніх країн. Рибу
назвали помаранчевим хоплостетом, вона виявилася смачнючою і
водилася у величезних кількостях. Незабаром риболовецькі флотилії
почали виловлювати до 40 тисяч тонн щороку. Потім гідробіологи
зробили кілька тривожних відкриттів. Хоплостети довго живуть і
повільно дозрівають. Деякі, можливо, мають по 150 років; будь-яка з
рибок, що ви її з’їли, цілком могла народитися у період правління
королеви Вікторії. Хоплостети провадили доволі неквапливий спосіб
життя, тому що вода, в якій вони мешкають, надзвичайно бідна на
поживу. В таких умовах деяка риба нереститься лише раз у житті.
Зрозуміло, що такі популяції не в змозі витримати серйозних
порушень рівноваги. На жаль, коли це зрозуміли, риби значно
поменшало. Навіть за дбайливого ставлення минуть десятиліття, перш
ніж популяція відновиться, якщо колись відновиться.
Однак у інших місцях зловживання щедрістю океану радше умисне,
ніж випадкове. Чимало рибалок відрізують плавці акул, а самих акул
викидають помирати в море. 1998 року акулячі плавці продавали на
Далекому Сході за ціною понад 110 доларів за кілограм, а тарілка супу
з цього делікатесу коштувала в Токіо 100 доларів. Всесвітній фонд
охорони дикої природи 1994 року підрахував: щороку вбивають від 40
до 70 мільйонів акул.
До 1995 року приблизно 37 тисяч промислових риболовецьких суден
і близько мільйона менших човнів разом виловлювали удвічі більше
риби, ніж якихось 25 років перед цим. Сучасні траулери, іноді
завбільшки з пасажирський лайнер, тягнуть за собою сітки, в яких
легко можна розмістити десяток аеробусів. Деякі з них
використовують літаки, аби визначити локалізацію зграй риб із
повітря.
Підраховано, що близько чверті того, що потрапило в сітки,
становить «прилов» — риба, яку не потрібно вивантажувати на берег,
тому що вона дуже дрібна або не того виду, або спіймана не в той
сезон. Як зауважив один оглядач журналу The Economist, «ми досі
живемо в середньовіччі. Ми просто закидаємо сітку і дивимося, що
витягнули». Щороку, напевне, в океан викидають до 22 мільйонів тонн
ось такої непотрібної риби, здебільшого мертвої. На кожен кілограм
зібраних креветок припадає близько чотирьох кілограмів знищеної
риби та інших морських істот.
Великі ділянки дна Північного моря бортові траулери цілком
вичищають до семи разів на рік — такого не витримає жодна
екосистема. Принаймні дві третини видів риби у Північному морі, на
думку багатьох екологів, майже знищено. Не кращі справи й по той бік
Атлантики. Колись біля берегів Нової Англії палтуса було стільки, що
за день із човнів виловлювали понад дев’ять тонн цієї риби. Нині
палтус біля північно-східних берегів Америки практично зник.
Проте ніщо не зрівняється з долею тріски. Наприкінці XV століття
мореплавець Джованні Кабото виявив біля східних берегів Північної
Америки неймовірну кількість тріски — придонна риба, як-от тріска,
любить мілину. Риби було стільки, здивовано повідомляв Кебот, що
моряки ловили її звичайними кошиками. Деякі з населених тріскою
мілин були доволі розлогими. Мілина Джорджес біля берегів
Массачусетсу перевершує за розмірами сам штат. Великі мілководдя
поблизу острова Ньюфаундленд ще більші, і протягом століть вони аж
кишіли тріскою. Вважали, що її запаси невичерпні. Звісно ж,
з’ясувалося, що це зовсім не так.
До 1960 року кількість тріски, що нерестилася у Північній Атлантиці,
за оцінками експертів, зменшилася до 1,6 мільйона тонн. А до 1990
року — до 22 тисяч тонн. У комерційних обсягах тріски більше не
існує. «Рибалки, — пише Марк Курлянскі в захопливій історії “Тріска”,
— виловили її всю». Можливо, що Західна Атлантика назавжди
залишилася без тріски.
Вилов тріски на Великій мілині заборонили 1992 року, але до осені
2002 року, згідно зі звітом, надрукованим у журналі Nature, запаси цієї
риби все ще не сягнули попередніх показників. Курлянські зауважує,
що рибне філе й палички спочатку виготовляли з тріски, потім її
замінили пікшею, потім морським окунем, а останнім часом
використовують тихоокеанську сайду. Нині, сухо зауважує він,
«рибою» вважається «все, що залишилося після тріски».
 Майже те саме можна сказати про чимало інших морепродуктів. На
морських промислах в Новій Англії, поблизу Род-Айленда, колись було
звичною справою виловити лангуста вагою дев’ять кілограмів. Іноді
їхня вага сягала 13 кілограмів. У безпеці лангуст може жити майже три
чверті століття — вважають, до 70 років — і не перестає рости. Нині
дуже рідко вдається зловити навіть кілограмового лангуста. Згідно з
New York Times, «біологи вважають, що 90 відсотків лангустів
виловлюють протягом року після досягнення ними визначених
нормативами мінімальних розмірів і шестирічного віку». Незважаючи
на зменшення уловів, рибалки Нової Англії продовжують
користуватися федеральними податковими пільгами і пільгами штатів,
що заохочують їх, а інколи й змушують виходити в море на більших
човнах і виловлювати більше риби. Сьогодні рибакам Массачусетсу
доводиться ловити потворних міксин, на яких є невеличкий попит на
Далекому Сході, але навіть їхня кількість скорочується.
Ми дивовижно необізнані з рушійними силами життя в морі. І хоча
надлишкові вилови риби виснажують підводний світ, у деяких бідних
від природи водах значно більше живих організмів, ніж повинно бути.
У південних морях довкола Антарктиди міститься лише близько трьох
відсотків світових запасів фітопланктону — здається, цього надто мало
для підтримки складної екосистеми, проте цього вистачає. Тюлені-
крабоїди — істоти, про яких більшість із нас навіть не чула, проте
вони, можливо, є другим за численністю на Землі видом великих
тварин після людей. Близько 15 мільйонів їх живе на багаторічному
льоді довкола Антарктиди. Крім того, там мешкає, ймовірно, два
мільйони тюленів Ведделла, принаймні півмільйона імператорських
пінгвінів і близько чотирьох мільйонів пінгвінів Аделі.
Уся ця інформація — доволі обхідний шлях до думки, що ми дуже
мало знаємо про найбільшу екосистему Землі. Але, як дізнаємося з
наступних сторінок, щойно починаєш розмову про життя,
виявляється, що дуже багато чого про нього зовсім не знаєш, — і не в
останню чергу про те, як це життя з’явилося.

Одна морська миля — 1852,3 метра. — Прим. пер.

95

2012 року кінорежисер Джеймс Кемерон став третьою людиною, яка спустилася до
96

найглибшого місця Світового океану, і першою в історії, хто зробив це без супроводу інших
людей. — Прим. пер.
97
Ці гідротермальні підводні джерела ще називають «чорними паліями», позаяк вода в них
має чорний колір внаслідок насичення сполуками металів та сірки. — Прим. пер.
98
Частини гігантського кальмара, які не перетравлюються, особливо дзьоби, скупчуються у
шлунках кашалотів у вигляді речовини, відомої як амбра. Її використовують як фіксатив у
парфумерії. Наступного разу, коли ви вирішите напахтитися «Шанель № 5» (припустімо, що ви
користуєтеся ними), то, можливо, замислитеся над тим, що зрошуєте себе дистилятом,
отриманим після переробки тканин небаченого морського чудовиська.
19. Світанок життя

У 1953 році аспірант Чиказького університету Стенлі Міллер узяв дві

колби — та, що містила трохи води, представляла первісний океан, а
інша, наповнена сумішшю метану, аміаку і сірководню, відтворювала
ранню атмосферу Землі, — поєднав їх гумовими трубками і почав
пропускати електричні іскри, що імітували блискавки. За декілька днів
вода в колбах позеленіла і пожовтіла, утворивши міцний бульйон з
амінокислот, жирних кислот, цукрів та інших органічних сполук.
«Якщо Бог не зробив це саме так, — радісно зауважив науковий
керівник Міллера, нобелівський лауреат Гарольд Юрі, — то він
проґавив хороший шанс».
Тогочасна преса писала про цей експеримент так, що здавалося, ніби
кожен охочий здатен як слід потрусити колбою, і звідти виповзуть
живі істоти. Як показав час, усе було не так просто. Незважаючи на
півстоліття досліджень потому, ми й досі не наблизилися до розуміння
синтезу живих організмів ближче, ніж 1953 року, — і ми значно далі
від переконання, що це нам до снаги. Нині науковці досить твердо
переконані, що рання атмосфера була зовсім не схожою на газований
бульйон, приготований Міллером і Юрі, а, радше за все, вона — слабша
реакція на змішування азоту і вуглекислого газу. Повторення дослідів
Міллера дозволило отримати лише одну доволі нескладну
амінокислоту. У будь-якому разі, створення амінокислот — це ще не
вирішення проблеми. Проблемою є білки.
Білки — це те, що ви отримуєте при з’єднанні амінокислот, і білків
потрібно дуже багато. Насправді ніхто не знає, скільки їх потрібно, але
в організмі людини може міститися мільйон видів білків, кожен з яких
є маленьким дивом. За всіма законами ймовірності, білки взагалі не
повинні існувати. Щоб виготовити білок, потрібно скласти
амінокислоти (традиція зобов’язує мене назвати їх тут «цеглинками
життя») у певній послідовності, подібно до того, як у певній
послідовності складають літери, щоб написати слово. Проблема в тім,
що слова, записані за допомогою амінокислотної абетки, часто
виходять неймовірно довгими. Щоб написати «колаген», назву одного
з найпоширеніших білків, потрібно у певному порядку розташувати
сім літер. А щоб створити колаген, потрібно з’єднати 1 055
амінокислот у чітко визначеній послідовності. Проте — і тут настає
очевидна, але вирішальна мить — створюєте його не ви. Він створює
себе сам, спонтанно, без вказівок, і ось тут відбувається щось
унікальне.
Шанси на те, що 1 055 елементів молекули, такої як колаген,
спонтанно з’єднаються у певній послідовності, якщо чесно, нульові.
Цього просто не повинно відбуватися. Щоб зрозуміти
малоймовірність такого явища, уявіть звичайний ігровий автомат із
Лас-Вегаса, але значно ширший — приблизно 27 метрів завширшки,
якщо бути точним, — щоб на екрані помістилося 1 055 обертальних
барабанів замість звичайних трьох-чотирьох, із 20 знаками на
кожному (по одному на кожну із загальновідомих амінокислот)99.
Скільки часу вам доведеться натискати на кнопку «зупинити», перш
ніж усі 1055 символів випадуть у потрібному порядку? Мабуть,
нескінченно. Навіть якщо ви зменшите кількість барабанів до 200, що
насправді є типовішою кількістю амінокислот у білку, вірогідність
вибудовування всіх їх у визначеному порядку складе 1 до 10260 (тобто
одиниця з 260 нулями). Це число перевищує кількість усіх атомів у
Всесвіті.
Словом, білки — це дуже складні речовини. Гемоглобін — це
ланцюжок лише зі 146 амінокислот, коротун за білковими мірками, але
й він є однією з 10190 можливих комбінацій амінокислот, і саме тому
хімік з Кембриджського університету Макс Перуц присвятив 23 роки
— майже все професійне життя — розшифруванню його будови. Якщо
цей процес випадковий, створення навіть одного білка здається
абсолютно неймовірним — наче ураган, що промайнув над звалищем
автомобільного брухту і залишив після себе зібраний авіалайнер, за
барвистою аналогією астронома Фреда Гойла.
Однак ідеться про кілька сотень тисяч видів білків, можливо, навіть
про мільйон, кожен з яких унікальний і кожен, як нам відомо, має
життєво важливе значення для вашого здоров’я і щастя. І це лише
початок. Щоб від нього була якась користь, білок повинен не лише
поєднувати амінокислоти у певній послідовності, а й скластися у
потрібну фігуру — щось на зразок хімічного орігамі. Але навіть
подолавши ці конструкторські складнощі, білок не стане для вас
корисним, якщо не зможе себе відтворювати, а білки цього не вміють.
Для цього вам потрібна ДНК. Молекула ДНК є генієм самовідтворення
— вона копіює себе за лічені секунди, — але ні на що інше не здатна.
Тож маємо парадоксальну ситуа­цію. Білки не можуть існувати без
ДНК, а ДНК без білків втрачає своє призначення. Чи можемо ми
припустити, що вони виник­ли одночасно з метою взаємопідтримки?
Якщо так — це неймовірно!
І це ще не все. ДНК, білки та інші складові життя не можуть існувати
без своєрідної оболонки, яка їх містить. Жоден атом або молекула не
можуть стати живими самостійно. Висмикніть зі свого тіла будь-який
атом, і він стане не живішим за піщинку. Лише коли ці всі компоненти
збираються разом у життєдайному притулку клітини, вони можуть
взяти участь у дивовижному танці, який ми називаємо життям. Без
клітини вони не більш ніж цікаві хімічні сполуки. Але без цих сполук
клітина не має сенсу. Як пише Девіс: «Якщо кожному елементу
потрібні всі інші, як саме тоді виникло це співтовариство молекул
уперше?». Це наче всі продукти у вас на кухні якимсь чином зібралися
разом і спеклися у пиріг — у такий пиріг, який вже сам за потреби
здатен створювати більше пирогів. Не дивно, що ми називаємо це
дивом життя. І також не дивно, що ми тільки-но почали трохи його
розуміти.
Отже, як пояснити всю цю неймовірну складність? Одна з
можливостей полягає в тому, що складність насправді не така вже й
неймовірна, як це здається спочатку. Взяти хоча б ці дивовижно
складні для розуміння білки. Наш подив з приводу їхньої конструкції
випливає з припущення, що вони постали перед нами цілком
сформованими. А що, як білкові ланцюжки збиралися не відразу? А
що, як деякі з барабанів цього неймовірного ігрового автомата можна
було притримати так, як гравець зупиняє символ «вишеньок»? А що,
як білки не відразу з’явилися на світ, а еволюціонували?
Уявіть собі, що ви зібрали всі складові людської істоти — вуглець,
водень, кисень тощо, — склали їх у контейнер з водою, ретельно
перебовтали і отримали готову людину. Це було б приголомшливо.
Але, по суті, саме із цим не згодні Гойл та інші (включно з багатьма
затятими креаціоністами), які доводять, що білки утворилися
спонтанно і всі відразу. Ні, так вони не можуть. Річард Докінз у
«Сліпому годинникарі» доводить, що мав відбутися своєрідний
відбірковий кумулятивний процес, який дозволив амінокислотам
скупчуватися. Можливо, дві або три амінокислоти з’єднувалися з
певною простою метою, а згодом наштовхувалися на схоже скупчення
і «відкривали» якусь додаткову можливість вдосконалення.
Хімічні реакції на зразок тих, що асоціюються з життям, по суті,
досить розповсюджені. Можливо, ми неспроможні відтворити їх в
лабораторії, як це зробили Стенлі Міллер і Гарольд Юрі, але Всесвітові
такі справи вдаються завиграшки. У природі чимало молекул
збираються разом, утворюючи довгі ланцюжки, які ми називаємо
полімерами. Цук­ри постійно з’єднуються, утворюючи крохмалі.
Кристалам до снаги численні процеси, подібні до тих, що властиві
життю, — реплікація, реакція на зовнішні стимули, здатність
утворювати складні різноманітні форми. Звісно, самі вони ніколи не
були живими, але повсякчас демонструють нам, що складність — це
природне, спонтанне, украй вірогідне явище. Можливо, життя у
Всесвіті трапляється часто, а можливо, й ні, але йому не бракує
впорядкованої самоорганізації — від неймовірної симетрії сніжинок
до правильних кілець Сатурна.
Тож цей природний потяг до скупчення такий потужний, що нині
чимало науковців вважають виникнення життя неминучішим явищем,
ніж ми думаємо — послуговуючись словами бельгійського біохіміка,
нобелівського лауреата Крістіана де Дюва, життя є «обов’язковим
проявом матерії, приреченим з’являтися там, де є відповідні умови».
Де Дюв вважав, що такі умови можуть складатися мільйони разів у
кожній галактиці.
Звісно, в хімічних сполуках, які оживлюють нас, немає нічого
екзотичного. Якби ви забажали створити ще одну живу істоту —
золоту рибку, листочок салату або людину, — вам були б потрібні лише
чотири основні елементи: вуглець, водень, кисень і азот плюс
невеличка кількість кількох інших, здебільшого сірки, фосфору,
кальцію й заліза. Поєднайте їх приблизно у три десятки комбінацій,
щоб отримати деякі цук­ри, кислоти й інші основні сполуки, і ви
зможете створити щось живе. Як зауважує Докінз: «У речовинах, з
яких складаються живі істоти, немає нічого особливого. Живі істоти
— це набори молекул, як і все інше».
Загалом, життя є дивовижним, приємним і, можливо, навіть
загадковим, але навряд чи невірогідним, — що ми невтомно доводимо
нашим власним скромним існуванням. Очевидно, що чимало
подробиць витоків життя залишаються доволі невизначеними. Кожен
коли-небудь прочитаний вами сценарій необхідних для виникнення
життя умов обов’язково передбачає наявність води — від «маленького
теплого ставка», в якому, як вважав Дарвін, почалося життя, до
підводних жолобів, з яких б’ють гарячі джерела, що їх тепер вважають
найвірогіднішими кандидатами на звання витоків життя, — але всі ці
версії нехтують тим фактом, що перетворення мономерів на полімери
(саме те, з чого, як кажуть, починається створення білків) відбувається
внаслідок реакції, відомої у біології як «дегідраційні зв’язки». Як дещо
збентежено пишуть автори однієї авторитетної праці з біології,
«дослідники погоджуються, що такі реакції не були б енергетично
виправданими у первісному океані, та й загалом у будь-якому водному
середовищі через закон діючих мас». Це ніби сипати цукор у склянку з
водою і перетворювати його на шматочок рафінаду. Здається
неможливим, але природі якимось чином це вдається. Хімічні
подробиці цього процесу заскладні для нашого розуміння, але
достатньо знати лише одне: якщо намочити мономери, вони не
перетворяться на полімери — якщо ви тільки не збираєтеся
створювати життя на Землі. Як і чому це сталося саме тоді і чому саме
так, а не інакше, — це одне з найскладніших нерозв’язаних питань
біології.
Однією з найбільших несподіванок у науці про Землю в останні
десятиліття стало визначення періоду земної історії, в якому виникло
життя. До 1950-х вважали, що життя існує менше 600 мільйонів років.
На початок 1970-х кілька відчайдухів визнали, що життя могло
зародитися 2,5 мільярди років тому. Але сучасна дата — 3,85 мільярда
років — здається приголомшливо ранньою. Поверхня Землі затверділа
лише 3,9 мільярда років тому.
«Зважаючи на таку швидкість, ми можемо лише припускати, що
життю бактерійного рівня не “важко” розвинутися на планетах із
відповідними умовами», — зауважив 1996 року на сторінках New York
Times Стівен Джей Ґоулд. Або, як він висловився іншого разу, важко не
підсумувати: «життя, яке виникає за першої-ліпшої нагоди, є хімічно
визначеним».
Насправді життя виникло так швидко, що деякі фахівці вважають,
що йому, мабуть, допомогли — можливо, сильно допомогли. Ідея про
те, що земне життя прийшло з космосу, має на диво давнє і навіть
визнач­не минуле. Сам славнозвісний лорд Кельвін припустив таку
можливість ще 1871 року на зборах Британської асоціації сприяння
розвитку науки, зауважуючи, що «зародки життя міг занести на Землю
який-небудь метеорит». Але ця ідея залишалася не більш ніж
припущенням, аж поки однієї вересневої неділі 1969 року десятки
тисяч австралійців не здригнулися через низку громових ударів і не
похололи від вигляду вогняної кулі, що мчала небом зі сходу на
захід100. Під час польоту ця вогняна куля дивно потріскувала й
залишала по собі запах, який дехто порівнював із запахом метилового
спирту, а інші описували як просто огидний.
Болід вибухнув над Мурчисоном, містечком із населенням 600 осіб у
долині Ґоулберна на північ від Мельбурна, й випав дощем уламків,
окремі з яких важили до 5 кілограмів. На щастя, ніхто не постраждав.
Цей метеорит належав до рідкісного різновиду, відомого як вуглецеві
хондрити, а мешканці містечка допомогли зібрати і здати близько 90
кілограмів його уламків. Момент виявився якнайкращим. Менш ніж
два місяці до цього космонавти з «Аполлон-11» повернулися на Землю
з повним лантухом місячних порід, отож лабораторії всього світу
почали просити — та що там, навіть наполегливо вимагати — зразки
порід позаземного походження.
Виявилося, що Мурчисонському метеориту 4,5 мільярди років і що
він нашпигований амінокислотами — усього 74 видів, вісім з яких
беруть участь в утворенні земних білків. Наприкінці 2001 року, через
більш ніж 30 років після падіння уламків, дослідницька група з
Дослідницького центру Еймса в Каліфорнії повідомила, що
мурчисонські уламки містили також складні групи цукрів, так званих
поліол (цукрових спиртів), яких раніше поза Землею не виявляли.
З 1969 року ще кілька вуглецевих хондритів збилися зі шляху й
потрапили на Землю — один із них упав біля озера Тагіш на плато
Юкон у Канаді 2000 року, і його бачили над більшою частиною
Північної Америки. Уламки цих болідів підтвердили, що Всесвіт
надзвичайно багатий на органічні сполуки. Комета Галлея, як нині
вважають, приблизно на 25 відсотків складається із молекул
органічних речовин. Якби достатня кількість цих молекул впала на
відповідне місце — скажімо, на Землю, — ми б отримали основні
елементи, потрібні для життя.
Але з панспермією (так називають теорію позаземного походження
життя) є дві проблеми. Перша полягає в тому, що вона не дає відповіді
на жодне питання про виникнення життя, а лише перекладає
відповідальність на щось інше. Друга полягає в тому, що інколи
панспермія спонукає навіть найшанованіших її прибічників до
спекуляцій, які цілком можна назвати нерозважливими. Один із
першовідкривачів структури ДНК Френсіс Крік і його колега Леслі
Орджел припустили, що Землю «навмисно засіяли життям розумні
інопланетяни», — ідея, про яку Ґріббін говорить, що вона «на межі
наукової пристойності», або ж, іншими словами, це нісенітниця, яку
визнали б абсолютно безглуздою якби її висловив хтось інший, а не
нобелівський лауреат. Фред Гойл і його колега Чандра Вікрамасінґхе
викликали ще більші пристрасті з приводу панспермії, припустивши
те, про що ми згадували у третьому розділі, — ніби з космосу до нас
потрапило не лише життя, але й безліч хвороб, таких як грип і бубонна
чума, — що легко спростували біохіміки.
Але що б не підштовхнуло життя до власної появи, це сталося лише
один раз. Це найнезвичніший факт у біології і, мабуть, найдивніший
відомий нам факт. Усе, що коли-небудь жило — рослини або тварини,
— бере початок від одного первинного поштовху. В певну мить
неймовірно далекого минулого певна малесенька грудочка хімічних
речовин сіпнулася й ожила. Вона поглинула якісь поживні речовини,
тихенько запульсувала і трохи проіснувала.
Можливо, це траплялося і раніше, можливо, багато разів. Але ця
перша жива грудочка зробила дещо додаткове і виняткове: вона
розділилася і створила спадкоємця. Крихітна часточка генетичного
матеріалу перейшла від однієї живої істоти до другої, і відтоді це
безперервний процес. Це була мить творіння всіх нас. Іноді біологи
називають її Великим народженням.
 «Куди б ви не вирушили, на яку б тварину, рослину, комаху не
поглянули, якщо вона жива, то послуговується тим самим словником і
знатиме той самий код. Усе життя є одним», як каже Метт Рідлі. Всі ми
— результат одного генетичного фокуса, що передається з покоління у
покоління протягом майже чотирьох мільярдів років таким
незмінним, що можна взяти фрагмент генетичного коду людини й
залатати ним пошкоджену дріжджову клітину, і вона працюватиме з
цим кодом як зі своїм власним. У найглибшому сенсі він і є її власний.
Початок життя — або щось дуже подібне до нього — лежить на полиці
в кабінеті привітної дослідниці геохімії ізотопів Вікторії Беннетт, у
будівлі відділу наук про Землю Австралійського національного
університету в Канберрі.
Американка пані Беннетт 1989 року приїхала в університет за
дворічним контрактом і залишається там досі. Коли я відвідав її
наприкінці 2001 року, вона дала мені потримати важкенький шматок
породи, що складався з тоненьких смужок білого кварцу і сірувато-
зеленого мінералу, який називають клінопіроксеном. Порода походила
з острова Акилія біля Ґренландії, де 1997 року виявили надзвичайно
давні породи. Визначили, що породі 3,85 мільярда років, і вона —
найдавніша з усіх знай­дених морських відкладів.
«Не можна стверджувати напевно, що те, що ви тримаєте в руках,
колись містило живі організми, бо, щоб довідатися про це, мені б
довелося подрібнити породу на порошок, — розповіла мені Беннетт. —
Але ця порода походить із того ж відкладення, де були виявлені сліди
прадавніх живих організмів, отож, можливо, в ній було життя». Але ви
не знайдете в ній скам’янілих мікробів, як би ретельно їх не шукали.
На жаль, будь-які прості організми у процесі перетворення
океанського мулу на камінь просто спеклися б. Натомість, якщо ми
подрібнимо породу і розглянемо її під мікроскопом, то побачимо
хімічні рештки цих організмів — ізотопи вуглецю і один із видів
фосфату, апатит, які разом переконливо доводять, що у породі колись
були колонії живих істот. «Ми можемо лише здогадуватись, який
вигляд мали ці організми, — сказала Беннетт. — Імовірно, вони були
найпростішими з тих, які лише може породити життя — але, зрештою,
це було життя. Вони жили. Вони розмножувалися».
І, врешті-решт, вони привели до нас.
Якщо ви захоплюєтеся дуже давніми породами, а пані Беннетт
захоплюється, Австралійський національний університет уже давно
найвідповідніше місце для вас. Значною мірою це так завдяки
винаходам людини на ім’я Білл Компстон, який нині на пенсії, але в
1970-х роках створив перший у світі «Чутливий іонний мікрозонд
високої роздільної здатності» (Sensitive High Resolution Ion Micro
Probe), або ж SHRIMP, як його лагідно називають за першими літерами
англійської назви. Цей прилад вимірює інтенсивність розпаду урану у
крихітних мінералах, відомих як циркони. Циркон трапляється у
більшості порід, окрім базальту, і є надзвичайно довговічним,
виживаючи в усіх природних процесах, окрім субдукції101. Велика
частина земної кори у певний період зісковзувала назад у надра, але
подекуди, наприклад, у Західній Австралії і Ґренландії, геологи
виявили виходи порід, які завжди залишалися на поверхні. Прилад
Компстона дозволив з небаченою точністю визначати вік цих порід.
Дослідний зразок SHRIMPа виготовили в майстернях факультету наук
про Землю, і мав він такий вигляд, ніби його збирали в гаражі із
різного мотлоху, однак працював чудово. Під час першого офіційного
випробування 1982 року прилад визначив вік найдавнішого з будь-
коли знайдених зразків — шматка породи із Західної Австралії, — 4,3
мільярда років.
«У той час було справжньою сенсацією, — розповіла мені Беннетт, —
так швидко знайти щось важливе за допомогою новітньої наукової
технології».
Ми зійшли з нею вниз, аби побачити останню модель, SHRIMP II. Це
був великий масивний пристрій із нержавіючої сталі, десь три з
половиною метри завдовжки і півтора метри заввишки, збудований на
совість, наче глибоководний апарат. Біля пульта керування перед ним,
не відводячи очей від ланцюжків цифр, що змінювалися безперервно,
стояв Боб, дослідник із новозеландського Кентерберійського
університету. Він сказав мені, що перебуває тут від четвертої ранку.
Якраз було по дев’ятій годині, а час, відведений Бобові для роботи з
апаратом, минав о 12-й. SHRIMP II працює 24 години на добу, бо
потрібно визначити види багатьох порід. Запитайте кількох геохіміків,
як діють подібні пристрої, і вони почнуть розповідати про
поширеність ізотопів і рівні іонізації — захоплено, хоча й не дуже
зрозуміло. Однак, якщо в загальних рисах, то це апарат, який,
бомбардуючи зразок породи потоком іонів, здатний вловити найменші
відмінності в кількості свинцю й урану в цирконових вкрапленнях і
завдяки цьому точно визначити вік породи. Боб розповів, що аналіз
одного циркону триває приблизно 17 хвилин, а щоб отримати точні
результати, потрібно проаналізувати десятки цирконів з одного уламка
породи. На практиці цей процес клопіткий і потребує не менше
самоорганізації, аніж похід у пральню самообслуговування. Все ж Боб
здавався дуже щасливим; щоправда, це характерна риса представників
Нової Зеландії.
Відділ наук про Землю дивним чином поєднує різні функції — офіса,
лабораторії і механічної майстерні. «Ми звикли все робити самостійно,
— сказала Беннетт. — У нас навіть був власний склодув, але тепер він
на пенсії. А ще тут працюють два дробильники каміння на пов­ну
ставку». Вона зауважила мій здивований погляд: «Ми обробляємо
багато породи. І зразки потребують дуже ретельної підготовки.
Маємо бути певні, що не залишилося жодних забруднень від
попередніх зразків — ніякого пилу або чогось ще. Це досить
скрупульозний процес». Вона показала мені верстати для подрібнення
каміння, які справді були чистими, хоча самі дробильники, здається,
пішли пити каву. Поряд із верстатами стояли великі ящики з камінням
всіляких форм і розмірів. В Австралійському національному
університеті справді обробляють велику кількість гірських порід.
Повернувшись до кабінету Беннетт після екскурсії, я зауважив на
стіні плакат із художньою і дуже яскравою інтерпретацією вигляду
Землі 3,5 мільярди років тому, у період зародження життя, відомий у
науці про Землю під назвою архейський еон. На плакаті я побачив
незнайомий ландшафт із величезними, дуже активними вулканами і
морем мідного кольору, яке наче парує під сліпучо-червоним небом.
Мілководдя на передньому плані заповнювали строматоліти —
утворення на зразок закам’янілих продуктів життєдіяльності
ціанобактерій. Це аж ніяк не скидалося на найкраще місце для
створення і плекання життя. Я запитав Беннетт, чи точне це
зображення.
— Що ж, одна школа вважає, що насправді тоді було прохолодно,
позаяк сонце гріло значно слабкіше. (Пізніше я дізнався, що біологи
жартівливо називають це явище «проблемою китайського ресторану»,
— через те, що Сонце було тоді тьмянішим). Без атмосфери
ультрафіолетові промені навіть слабкішого Сонця зруйнували б усі
зв’язки між молекулами. Проте ось тут, — вона постукала пальцем по
строматолітам, — має­мо організми, які мешкають майже на поверхні.
Це загадка.
— Отже, ми не знаємо, яким тоді був світ?
— М-м-м, — задумливо погодилася вона.
— У кожному разі, він не здається дуже пристосованим для життя.
Вона ствердно кивнула:
— Але там мало бути щось відповідне для життя. Інакше нас би тут
не було.
Сучасним людям той світ напевно не сподобався б. Якби ви вийшли з
машини часу у правдавній архейский світ, то дуже швидко заскочили б
назад у апарат, тому що необхідного для дихання кисню на тогочасній
Землі було не більше, ніж нині на Марсі. На нашій планеті було також
повно отруйних випарів соляної та сірчаної кислот, досить насичених,
щоб проникнути крізь одяг і вкрити пухирями шкіру. Ви б не
побачили й відкритої, залитої світлом панорами, намальованої на
плакаті в кабінеті Вікторії Беннетт. Хімічна мішанина, якою тоді була
атмосфера, пропускала на Землю обмаль сонячного світла. Ми
побачили б лише те, що на мить освітлювали б часті сліпучі спалахи
блискавок. Словом, це була Земля, але така Земля, якої ми не впізнали
б.
В архейському світі рідко відбувалися важливі події. Упродовж 2
міль­ярдів років єдиною формою життя були мікроорганізми. Вони
жили, розмножувалися, копошилися, проте не виявляли жодного
бажання переходити на інший, складніший рівень існування. У певну
мить, протягом першого мільярда років існування, ціанобактерії, або
ж синьо-зелені водорості, навчилися використовувати джерело
поживи, якого було вдосталь у воді, — водень. Вони поглинали
молекули води, висмоктували з них водень, звільняючи непотрібний
їм кисень, і таким чином виник фотосинтез. Як зазначають Марґуліс і
Саґан, фотосинтез, «безсумнівно, є найважливішим метаболічним
нововведенням у всій історії життя на планеті», — і винайшли його не
рослини, а бактерії.
Оскільки ціанобактерії розмножувалися, світ почав наповнюватися
О2, жахаючи організми, для яких він був отруйним, — а такими в ті
часи були всі. В анаеробному світі (тобто світі, який не споживав
кисень) він був надзвичайно отруйний. Наші білі кров’яні тільця
використовують кисень, аби знищувати мікробів, які атакують
організм. Те, що кисень страшенно токсичний, часто дивує людей, які
вважають його дуже корисним для нашого здоров’я, але це лише тому,
що ми еволюціонували таким чином, щоб засвоювати його. Для інших
кисень є справжнім жахіттям. Саме від нього гіркне масло та іржавіє
залізо. Навіть ми сприйнятливі до нього лише до певної межі. Вміст
кисню в наших клітинах становить лише десяту частину від вмісту в
атмосфері.
У нових організмів, що споживали кисень, були дві переваги. Кисень
був більш ефективним джерелом енергії і до того ж перемагав
організми конкурентів. Частина з них відступила в мулистий
анаеробний світ трясовин і озерного дна. Інші зробили так само, але
пізніше (значно пізніше) переселилися в травні системи істот,
подібних до нас із вами. Досить багато таких первісних організмів
живуть у вашому тілі й нині, допомагаючи перетравлювати їжу, але
ненавидячи навіть найменший натяк на О2. Незліченна кількість інших
не змогли адаптуватися і загинули.
Ціанобактеріям страшенно щастило. Спочатку вироблений ними
зай­вий кисень не скупчувався в атмосфері, а поєднувався із залізом,
утворюючи оксиди, які осідали на дні первісного океану. Протягом
мільйонів років світ у буквальному сенсі іржавів — явище, яскраво
увічнене у стрічкових відкладеннях заліза, які нині є найбільшим
джерелом залізної руди на Землі. Упродовж багатьох десятків
мільйонів років відбувалося мало подій, важливіших за цю. Якщо б ви
повернулися у світ раннього протерозоя, то виявили б там обмаль
ознак майбутнього життя на Землі. Можливо, подекуди в тихих
водоймищах ви натрапили б на плівку живої речовини або блискучий
зеленкувато-брунатний наліт на прибережному камінні, але інших
ознак життя ви б не помітили.
Але близько трьох з половиною мільярдів років тому з’явилося щось
незвичне. Там, де море було мілкішим, почали з’являтися помітні
утворення. Завдяки хімічним процесам ціанобактерії потихеньку
ставали клейкими, що дозволяло їм захоплювати мікрочастинки мулу
й піску і зв’язувати їх, утворюючи дещо химерні, але міцні утворення
— строматоліти, зображені на плакаті в кабінеті Вікторії Беннетт.
Строматоліти були різних форм і розмірів. Іноді вони нагадували
велетенські голівки цвітної капусти, інколи пухкі матраци
(«строматоліт» походить від грецького слова, що означає «матрац»);
інколи колонами здіймалися над поверхнею води на десятки метрів —
у деяких випадках навіть до 100 метрів. У всіх своїх проявах вони були
своєрідними живими каменями й першим у світі спільним
підприємством, позаяк одні різновиди простих організмів існували на
поверхні, а інші внизу, користуючись зручностями, що створювали
інші. Світ створив першу екосистему.
Протягом багатьох років науковці вивчали строматоліти лише за
викопними формаціями, але 1961 року вони були надзвичайно
вражені, відкривши колонію живих строматолітів у Акулячій затоці на
далекому північно-західному узбережжі Австралії. Знахідка була
цілком несподіваною — такою несподіваною, що лише за кілька років
науковці зрозуміли, що відкрили. Нині Акуляча затока стала
популярним туристичним об’єктом — таким популярним, яким тільки
може бути місце, розташоване за сотні кілометрів від будь-яких
великих міст і за десятки кіломет­рів від будь-чого взагалі. Над затокою
збудували дерев’яні містки, щоб відвідувачі мали змогу пройти над
водою і як слід роздивитися строматоліти, що тихо дихають під
самісінькою поверхнею води. Вони матово-сірі і, як я писав у одній із
попередніх книжок, схожі на дуже великі коров’ячі пляцки. Але
усвідомлення того, що ти бачиш живих мешканців Землі такими,
якими вони були 3,5 мільярди років тому, просто ошелешує. Як сказав
Річард Форті: «Це справжня подорож у часі, і, якби світ умів цінувати
справжні дива, це місце було б таким самим відомим, як піраміди
Гізи». Важко повірити, але у цьому непомітному камінні вирує життя,
— за приблизними оцінками, в кожному квадратному метрі каміння
живе близько трьох мільярдів окремих мікро­організмів. Інколи, якщо
придивитися уважніше, можна побачити тоненькі ланцюжки
бульбашок, що піднімаються до поверхні, віддаючи кисень. За два
міль­ярди років такі от непомітні зусилля на 20 відсот­ків підвищили
рівень кисню в атмосфері Землі, створюючи умови для нового,
складнішого розділу в історії життя.
Вважають, що ціанобактерії із Акулячої затоки можуть бути
організмами, які найповільніше еволюціонують на Землі, і, очевидно,
вони є одними з найрідкісніших. Проклавши шлях для складніших
форм життя, згодом вони стали поживою для тих організмів, чиє
існування зробили можливим. (В Акулячій затоці вони збереглися
тому, що вода затоки надто солона для істот, які зазвичай харчуються
ціанобактеріями).
Одна з причин, чому перехід до складних форм тривав так довго,
полягала в тому, що світові довелося зачекати, поки простіші
організми наситили атмосферу достатньою кількістю кисню. «Тварини
ще не мог­ли здобути достатньо енергії для своєї діяльності», — як
висловився Форті. Минуло близько двох мільярдів років, приблизно 40
відсотків історії Землі, поки вміст кисню в атмосфері досяг приблизно
нинішнього рівня. А коли це сталося, ймовірно, досить швидко, виник
абсолютно новий вид клітини, яка містила ядро та інші компоненти,
узагальнено названі органелами (від грецького слова, що означає
«маленькі інструменти»). Вважають, що процес почався, коли якась
дефектна чи авантюрна бактерія або сама захопила якусь бактерію, або
ж її захопила інша бактерія, і виявилося, що це влаштовує їх обох.
Вважають, що захоплена бактерія стала мітохондрією. Це вторгнення
мітохондрії (або ж ендосимбіотична подія, як люблять говорити
біологи), ознаменувало появу складних живих організмів. (Коли
йдеться про рослини, внаслідок аналогічного вторгнення з’явилися
хлоропласти, які дозволяють рослинам здійснювати фотосинтез).
Мітохондрії використовують кисень таким чином, щоб він вивільняв
енергію з поживи. Без цього витонченого й корисного фокусу життя на
Землі нині було б лише осадом простих мікробів. Мітохондрії дуже
маленькі — на одній піщинці ви можете розмістити мільярд, — але
страшенно ненажерливі. Майже все, що ви споживаєте, йде їм на їжу.
 Без них ми не прожили б і двох хвилин, проте навіть через мільярд
років мітохондрії поводяться так, немов уважають, що між нами немає
нічого спільного. У них власна ДНК, РНК і рибосоми. Вони
розмножуються в інший час, ніж клітини, що містять їх. Вони схожі на
бактерії, діляться як бактерії та іноді реагують на антибіотики так, як
роблять це бактерії. Вони навіть не розмовляють однією генетичною
мовою з клітиною, в якій живуть. Словом, тримають свої валізи
спакованими. Це наче у ваш будинок випадково завітав незнайомець і
затримався там на мільярд років.
Новий вид клітин почали називати ядерними, або ж еукаріотами (що
означає «ті, що містять ядро»), на відміну від старого виду, відомого як
прокаріоти («без’ядерні»), і, здається, вони з’явилися в середовищі
палеоістот раптово. Найдавніші відомі еукаріоти, що їх називають
Grypania, 1992 року виявили в залізорудних відкладеннях у Мічиґані.
Такі викопні утворення знаходили лише раз, і протягом 500 мільйонів
років земної історії нічого подібного не відбувалося, що б засвідчили
дослідження. Земля зробила перший крок, щоб стати справді цікавою
планетою. На відміну від нових еукаріотів, старі прокаріоти були лише
трохи складнішими за «торбинки з хімікатами», якщо використати
вислів британського геолога Стівена Драрі. Еукаріоти були більшими
— врешті вони стали навіть у 10 тисяч разів більшими — від своїх
простіших родичів, і могли містити в тисячу разів більше ДНК.
Поступово завдяки цим важливим змінам життя стало складним і
породило два види живих організмів: тих, що виділяють кисень (як
рослини), і тих, що споживають його (як-от ми з вами).
Одноклітинних еукаріотів називають «протозоа» (найпростішими),
але цим терміном усе частіше нехтують. Нині поширився термін
«протисти». Порівняно з давнішими бактеріями, ці нові протисти
здаються дивом конструкторського хисту й розуму. Проста амеба, що
складається лише з однієї клітини і не має жодних інших прагнень,
окрім як жити, містить у ДНК 400 мільйонів біт генетичної інформації
— цього достатньо, як зауважив Карл Саґан, щоб заповнити 80
книжок, по півтисячі сторінок кожна.
Урешті-решт, еукаріоти навчилися ще одного вдалого фокусу. На це
пішло чимало часу — близько мільярда років, — але коли вони його
освоїли, він став у великій пригоді. Еукаріоти навчилися об’єднуватися
у складні багатоклітинні істоти. Завдяки цій інновації стала можливою
поява великих, складних, значного розміру істот, як-от ми з вами.
Планета Земля була готова перейти до наступної, амбітнішої фази
розвитку.
Але перш ніж ми почнемо цим захоплюватися, варто нагадати, що
наш світ, як ми зараз побачимо, все ще належить дуже малим
створінням.

99
Наразі нам відомо про 22 амінокислоти, що трапляються на Землі, ще декілька чекають на
відкриття, проте лише 20 із них необхідні для створення нас і більшості живих істот. Двадцять
другу амінокислоту, названу пірролізином, 2002 року відкрили дослідники з Університету
штату Огайо, виявивши її лише в одному виді архей (одна з найраніших форм життя, яку ми
обговорюватимемо пізніше), що має назву Methanosarcina barkeri.
100
Мешканці Австралії бачили болід — великий метеор, що нагадує вогняну кулю, досить
рідкісне явище. — Прим. пер.
101
Субдукція — тектонічний процес, під час якого відбувається підсовування океанічної
кори і порід мантії під краї інших плит. — Прим. пер.
20. Маленький світ

Мабуть, не варто виявляти надмірну зацікавленість власними

мікробами. Але Луї Пастер, видатний французький хімік і бактеріолог,
так захопився, що взяв за звичку критично вивчати кожну подану
йому страву крізь збільшуване скло — через це дивацтво вченого
навряд чи часто запрошували на обід удруге.
По суті, немає сенсу ховатися від своїх бактерій, тому що вони
постійно на вас і довкола вас, у кількостях, які важко собі уявити.
Якщо ви здорові й дотримуєтесь елементарних правил гігієни, то на
вашому тілі пасеться приблизно трильйон мікробів — близько 100
мільйонів на кожному квадратному сантиметрі шкіри. Вони з’їдають
близько 10 мільярдів шкірних лусочок, які ви щодня скидаєте, плюс усі
смачнючі жири і зміцнювальні мінеральні речовини, що сочаться з
кожної пори і тріщинки на вашій шкірі. Ви для них «шведський стіл»
за системою «все ключено», до того ж забезпечуєте їх теплом і на вас
можна пересуватися. Із вдячності за це вони дарують вашому тілу
запах.
І це лише ті бактерії, що населяють вашу шкіру. Ще трильйони
ховаються у вашому кишківнику і носових каналах, чіпляються до
волосся і вій, плавають поверхнею очей, дірявлять зубну емаль. Лише
одна ваша травна система є оселею для принаймні 400 видів бактерій.
Одні мають справу з цукром, другі з крохмалем, треті атакують інших.
Величезна кількість мікроорганізмів, як-от всюдисущі кишкові
спірохети, не виконують жодних відомих нам функцій. Здається, їм
просто подобається бути з вами. Організм кожної людини складається
із приблизно 10 квадрильйонів клітин, а править оселею для близько
100 квадрильйонів бактеріальних і мікробних клітин. Словом, вони
становлять істотну частину нас самих. З погляду мікроорганізмів, ми,
звісно, є меншою частиною їх самих.
Оскільки ми, люди, великі і достатньо розумні, щоб виробляти
антибіотики й дезінфікуючі засоби і користуватися ними, нам легко
переконати себе, що ми прирекли бактерії до животіння на узбіччі
життя. Не вірте цьому. Можливо, бактерії не розбудовують міста і не
знають про цікаве світське життя, але вони залишаться тут, навіть
коли вибухне Сонце. Це їхня планета, а ми живемо тут, тому що
бактерії нам дозволили.
Не забувайте, що вони обходилися без нас мільярди років. Ми ж без
них не проживемо і дня. Вони переробляють наші відходи і роблять їх
знову придатними для вживання; без їхнього ретельного
пережовування нічого б не розкладалося. Вони очищають нашу воду і
зберігають родючість нашої землі. Бактерії в нашому кишківнику
синтезують вітаміни, перетворюють продукти харчування в корисні
цукри і полісахариди та воюють з чужорідними мікробами, що
проникають у наш стравохід.
Ми цілком залежимо від бактерій, які перетворюють азот із повіт­ря в
корисні для нас нуклеотиди й амінокислоти. Це дивовижна і
самовіддана праця. Як зауважують Марґуліс і Саґан, щоб зробити те
саме промисловими методами (як при виробництві добрив),
виробнику довелося б нагрівати вихідні матеріали до 500 °C і
піддавати їх тиску, що в 300 разів перевищує нормальний. Бактерії
роблять те саме без зайвого галасу, і слава Богу, — позаяк жоден
великий організм не зміг би існувати без азоту, яким вони
забезпечують нас. Але, найголовніше, мікроорганізми продовжують
забезпечувати нас повітрям, яким ми дихаємо, підтримуючи
незмінний склад атмосфери. Мікроорганізми, включно із сучасними
різновидами ціанобактерій, постачають більшу частину кисню,
придатного для дихання. Водорості та інші крихітні організми, що
випускають у море бульбашки, щорік видихають близько 150 мільярдів
кілограмів цієї речовини.
І вони дивовижно плідні. Найбільш спритні з них можуть давати
життя новому поколінню менш ніж за 10 хвилин; Clostridium
perfringens, неприємний мікроорганізм, що викликає гангрену,
репродукується за дев’ять хвилин і відразу ж починає ділитися знову.
Теоретично, з такою швидкістю одна бактерія протягом двох днів
може породити більше нащадків, ніж у Всесвіті існує протонів. «За
наявності достатньої кількості поживних речовин одна бактеріальна
клітина може виробити 280 тисяч мільярдів собі подібних упродовж
одного дня», — стверджує бельгійський біохімік, нобелівський лауреат
Крістіан де Дюв. За цей проміжок часу поділ людської клітини
відбувається лише раз.
Приблизно одне ділення на мільйон — мутант. Зазвичай для мутанта
це біда — бо для живої істоти зміни завжди небезпечні, — але інколи
нова бактерія отримує якусь несподівану перевагу, як-от здатність
уникати атаки антибіотиків або відбивати напад. Ця здатність
еволюціонувати наділяє бактерії іншою, ще страшнішою перевагою.
Вони діляться інформацією. Будь-яка бактерія може позичити в будь-
якої іншої частину генетичного коду. Зрештою, за словами Марґуліса і
Саґана, всі бактерії плавають в одному генному ставку. Будь-які
адаптивні зміни, що відбуваються в одній частині світу бактерій,
можуть поширитися на іншу. Це якби людина могла запозичити в
комах генетичний код вирощування крил або ходіння по стелі. І це
означає, що, з погляду генетики, бактерії стали єдиним
суперорганізмом — крихітним, розпорошеним, але непереможним.
Вони житимуть і харчуватимуться майже всім, що ви проливаєте,
виділяєте з себе або струшуєте. Дайте їм лише краплю рідини — хоча б
протріть щось вологою ганчіркою, — і вони відразу з’являться, немов
з-під землі. Вони їстимуть дерево, шпалерний клей, метали в засохлій
фарбі. Науковці з Австралії виявили мікроби Thiobacillus concretivorans
у концентрованій сірчаній кислоті, здатній розчиняти метал — і ці
організми жити без неї не могли. Вид Micrococcus radiophilus
безтурботно оселився в бочках з відходами ядерних реакторів,
напихаючись плутонієм або чимось там ще. Деякі бактерії руйнують
хімічні речовини, не отримуючи, наскільки нам відомо, жодної користі
для себе.
Їх виявили в киплячих грязьових казанах і в озерах каустичної соди,
глибоко всередині гірських порід, на морському дні, у прихованих
озерцях крижаної води в долинах Мак-Мердо в Антарктиді і на 11-
кіломет­ровій глибині в Тихому океані, де тиск в тисячу разів більший,
ніж на поверхні, — це все одно що бути розчавленим під 50
аеробусами. Деякі з них здаються майже незнищенними. Згідно з
даними журналу The Economist, Deinococcus radiodurans «майже
несприйнятливий до радіоактивності». Зруйнуйте його ДНК
опроміненням, і окремі частини мікроба негайно відновляться, «наче
відірвані кінцівки безсмертного чудовиська з фільму жахів».
 Мабуть, найдивнішим прикладом екстраординарної живучості є
бактерії-стрептококи, які вижили у загерметизованому об’єктиві
фотоапарата, що два роки простояв на Місяці. Словом, середовищ, до
життя в яких бактерії не пристосуються, майже немає. «Зараз бактерії
виявляють навіть під час занурення зондів у океанські свердловини, де
така температура, що зонди починають плавитися», — розповіла мені
Вікторія Беннетт.
У 1920-х роках двоє науковців Чиказького університету Едсон Бастін
і Френк Ґрір повідомили, що виділили з нафтових свердловин штами
бактерій, що мешкають на глибині 600 метрів. Цю заяву відразу ж
відкинули як абсолютно безглузду — ніщо не може жити на глибині
600 метрів, — і упродовж 50 років усі вважали, що проби науковців
забруднили мікроби з поверхні. Тепер ми знаємо, що всередині Землі
мешкає вдосталь мікробів, чимало яких не має нічого спільного з
традиційним органічним світом. Вони живляться гірськими породами
або, радше, речовинами, що містяться в них, — залізом, сіркою,
марганцем тощо. І дихають вони дивними речовинами — залізом,
хромом, кобальтом і навіть ураном. Такі процеси могли б відгравати
важливу роль у збагаченні порід золотом, міддю та іншими
коштовними металами, а можливо, й у формуванні покладів нафти і
природного газу. Висловлювали навіть припущення, що саме їхнє
невтомне жування створило земну кору.
Деякі науковці нині вважають, що в нас під ногами, в так званих
підземних літоавтотрофних мікробних екосистемах може жити до 100
трильйонів тонн бактерій. Томас Ґолд з Корнелльського університету
підрахував, що якщо дістати всі бактерії з глибин Землі і розкласти їх
на поверхні, вони вкриють планету шаром завтовшки 15 метрів — це
висота чотириповерхової будівлі. Якщо підрахунки вченого правильні,
то під Землею може виявитися більше життя, ніж на поверхні.
У глибині розміри мікробів зменшуються, і вони стають страшенно
інертними. Найактивніші з бактерій можуть ділитися не частіше, ніж
раз на століття, а деякі, можливо, не частіше, ніж раз на 500 років. Як
пише журнал The Economist, «здається, ключ до тривалого життя в
тому, щоб не перенапружуватися». Коли стає справді непереливки,
бактерії готові вимкнути всі системи і чекати кращих часів. 1997 року
науковим працівникам музею Тронхейм у Норвегії вдалося
активізувати спори збудника сибірської виразки, що були у стані
спокою 80 років. Інші мікроорганізми ожили після відкриття 118-
річної м’ясної консерви і 166-річної пляшки пива. Вчені з Російської
академії наук 1996 року оголосили, що оживили бактерії, які протягом
трьох мільйонів років пролежали у вічній мерзлоті Сибіру. Але рекорд
довголіття наразі належить мікроорганізму, виявленому 2000 року
Расселом Фріландом і його колегами з Вестчестерського університету у
Пенсільванії, — реанімованій 250-мільйоннорічній бактерії
Bacilluspermians, що була похована в соляних покладах на глибині 600
метрів у Карлсбаді, штат Нью-Мексико. Якщо це так, то цей мікроб
старіший за материки.
Повідомлення зустріли зі зрозумілим сумнівом. Чимало біохіміків
наполягало, що за такий період компоненти мікроба деградували б до
повної непридатності, якщо лише бактерія час від часу не прокидалася.
Проте, якщо навіть бактерія інколи й ворушилася, там не було
відповідного внутрішнього джерела енергії, якого б вистачило на
такий тривалий термін життя. Охоплені сумнівами науковці
висловлювали думку, що зразок міг бути забруднений, якщо не під час
дослідження, то, можливо, ще будучи похованим. Група науковців
Тель-Авівського університету 2001 року доводила, що В. permians
майже ідентична з сучасними бактеріями Bacillus marismortui,
виявленими в Мертвому морі. Відрізнялися лише дві генетичні
послідовності, та й ті лише трохи.
«Чи повинні ми вірити в те, — писали ізраїльські дослідники, — що
упродовж 250 мільйонів років В. permians накопичила стільки ж
генетичних відмінностей, скільки можна отримати в лабораторії
упродовж трьох–семи днів?» Фріланд відповів припущенням, що «в
лабораторії бактерії еволюціонують швидше, ніж у природі».
Можливо.
Приголомшливий факт: у розпалі космічного століття більшість
шкільних підручників поділяють живий світ лише на дві категорії —
рослинний і тваринний світи. Мікроорганізми майже не враховують.
Амеб і подібні до них одноклітинні організми вважають простими
тваринами, а водорості — простими рослинами. Бактерії зазвичай
скидають на одну купу з рослинами, хоча кожному відомо, що це різні
речі. Ще наприкінці ХІХ століття німецький дослідник природи Ернст
Геккель припустив, що бактерії заслуговують на окреме царство, яке
він назвав «монерою», але ця ідея не отримала визнання у біологів до
1960-х років, та й згодом її підтримали лише декілька науковців.
(Зауважу, що мій надійний настільний словник American Heritage 1969
року видання взагалі не містить цього терміна).
Багато інших організмів зі світу видимого теж погано вкладаються у
традиційну класифікацію. Гриби, клас, що об’єднує власне гриби,
цвіль, дріжджі та гриби-дощовики, майже завжди вважали об’єктами
ботаніки, хоча насправді в них майже нічого — ані те, як вони
розмножуються і дихають, ані процес формування — не нагадує
подібні процеси в рослинному світі. У структурному сенсі вони мають
більше спільного із тваринами — в тому, як вибудовують свої клітини з
хітину, речовини, яка надає їм характерної текстури. Ця ж речовина
трапляється у панцирах комах і кігтях ссавців, хоча жук-олень аж ніяк
не смачніший, ніж трюфелі. Передусім, грибам, на відміну від усіх
інших рослин, не властивий фотосинтез, отож у них немає хлорофілу й
вони не зелені. Ростуть натомість гриби безпосередньо на джерелі їжі,
якою може бути що завгодно. Гриби живитимуться сіркою з бетонної
стіни або відмерлими тканинами між пальцями ваших ніг, — чого
рослини ніколи не робитимуть. Чи не єдина подібність грибів із
рослинами полягає в тому, що вони пускають коріння.
Ще важче класифікувати особливу групу організмів, офіційно
названих міксоміцетами, більше відомих під назвою слизовики. Ця
назва навряд чи має щось спільне з їхньою загадковою природою.
Значно влучнішою була б назва на зразок «протоплазма, що вільно
пересувається і самоактивізується», — вона менше нагадує те, що ви
знаходите в забитій каналізаційній трубі, і майже напевно привернула
би більше заслуженої уваги до цих незвичайних істот, тому що
слизовики, поза сумнівом, належать до найцікавіших організмів у
природі. За сприятливих умов вони існують як одноклітинні
організми, нагадуючи амеб. Але коли умови погіршуються,
міксоміцети сповзаються в місце збору і стають, майже дивом,
слизовиком. Слизовик — не найпрекрасніше створіння і пересувається
не дуже далеко (зазвичай лише з-під купи гнилого листя нагору, де
трохи просторіше), проте впродовж мільйонів років це могло бути
найспритнішим фокусом у Всесвіті.
Але на цьому слизовик не зупиняється. Знайшовши сприятливіше
місце, він знову змінює свою зовнішність, набуваючи форми рослини.
Внаслідок якогось дивовижного впорядкованого процесу клітини
реорганізуються, наче крихітний мандрівний оркестр, аби утворити
стебло, нагорі якого формується цибулина, відома як плодоносне тіло.
Всередині неї містяться мільйони спор, які у відповідну мить
розлітаються за вітром, щоб стати одноклітинними організмами і
почати процес знову.
Багато років зоологи вважали слизовиків протозоа (найпростішими),
а мікологи — грибами, хоча більшості дослідників було зрозуміло, що
вони не належать ані до тих, ані до тих. Коли ж надійшов час
генетичних досліджень, люди в лабораторних халатах здивовано
виявили, що слизовики такі унікальні й незвичайні, що не мають у
природі жодних аналогів, а інколи навіть відрізняються й один від
одного.
Намагаючись навести якийсь лад у класифікації, де побільшало
невідповідностей, 1969 року еколог з Корнелльського університету Р. Г.
Віттакер запропонував у журналі Science поділ живих організмів на
п’ять основних гілок, відомих як царства: Animalia, Plantae, Fungi,
Protista і Monera. Протисти — це модифікація раніше вживаного
терміна, Protoctista, запропонованого 100 років тому шотландським
біологом Джоном Гоґґом для позначення всіх організмів, що не були
ані рослинами, ані тваринами.
Хоча нова схема Віттакера була істотно вдосконалена, протисти
залишалися доволі погано визначеними. Деякі систематизатори
зарезервували цей термін для великих одноклітинних організмів —
еукаріотів, але інші вважали його чимось на зразок шухлядки для
різного мотлоху, складаючи туди все, що важко було класифікувати.
Сюди скидали (залежно від тексту, в який ви заглядали) слизовиків,
амеб і навіть морські водорості. За одними із підрахунків, у цій гілці
було аж 200 тисяч різних видів організмів. Просто гігантська купа
непарних шкарпеток.
За іронією долі, коли Віттакерова класифікація із п’яти царств тільки
торувала стежку до підручників, один скромний науковий
співробітник Іллінойського університету наблизився до відкриття, яке
поставило під сумнів усе. Його звали Карл Воуз, і починаючи з
середини 1960-х — або приблизно з того часу, як з’явилася така
можливість, — він без поспіху вивчав генетичні послідовності
бактерій. Раніше це було надзвичайно виснажливим процесом.
Дослідження однієї бактерії могло тривати навіть рік.
У той час, за словами Воуза, було відомо лише про близько 500 видів
бактерій, що значно менше за кількість видів у вашому роті. Нині ця
кількість зросла вдесятеро, хоча це все ще значно менше, ніж 26,9
тисячі видів водоростей, 70 тисяч видів грибів і 30,8 тисячі видів амеб
та інших споріднених із ними організмів, чиї життєписи заповнюють
літопис біології.
Невелика кількість досліджених бактерій спричинена аж ніяк не
відсутністю зацікавлення. Просто бактерії надзвичайно важко
виділити і досліджувати. Лише один відсоток їх можна виростити.
Зважаючи на те, з якою легкістю бактерії пристосовуються у
природних умовах, дивно, що єдиним місцем, де вони, як здається, не
бажають жити, є чашка Петрі102. Можете викласти бактерії на ложе з
агар-агару і панькатися з ними як завгодно, але більшість просто
лежатиме, не реагуючи на жодну спробу простимулювати їх ріст.
Кожна бактерія, вирощена в лабораторії, за означенням є відхиленням
від норми, проте саме ці, фактично виняткові організми, й вивчають
мікробіологи. Як каже Воуз, це «наче вивчати поведінку тварин,
відвідуючи зоопарки».
Втім, гени дозволили Воузу поглянути на мікроорганізми під іншим
кутом. Під час дослідження він зрозумів, що у світі мікроорганізмів
відмінності значно істотніші, ніж припускали. Безліч малих організмів,
які були схожі і поводилися як бактерії, насправді виявлялися чимось
зовсім іншим — чимось, що вже давно відгалузилося від бактерій. Воуз
назвав ці організми архебактеріями, а пізніше назву скоротили до
архей.
Варто підкреслити, що властивості, які відрізняють архей від
бактерій, не належать до таких, що змушують прискоритися пульс у
когось ще, крім біологів. Це переважно відмінності в ліпідах і
відсутність або наявність речовини, що називається пептидоглікан.
Але насправді ці незначні відмінності роблять світ інакшим. Археї
відрізняються від бактерій більше, ніж ми з вами від крабів і павуків.
Воуз самотужки й неочікувано відкрив поділ живих організмів, такий
фундаментальний, що він виявився вищим за рівень царств,
покладений в основу Всесвітнього дерева життя, як інколи піднесено
називають класифікацію всього живого.
1976 року Воуз вразив світ — або ж принаймні ту невелику частину
його, яка звернула на це увагу, — перемалювавши Дерево життя, в
якому замість п’яти головних підрозділів стало 23. Він згрупував їх у
три нові основні категорії: бактерії, археї та еукаріоти (іноді еукарії),
які назвав доменами. Нова класифікація мала такий вигляд:
бактерії: ціанобактерії, пурпурні бактерії, грампозитивні бактерії,
зелені несірчані бактерії, флавобактерії і термотогали;
археї: галофільні археї, метаносарцини, метанобактерії,
метанококи, термоселери, термопротеї і піродіктіуми;
еукаріоти: діпломонади, мікроспоридії, трихомонади, джгутикові,
слизовики, війчасті (інфузорії), рослини, гриби і тварини.
Нова класифікація Воуза не підкорила біологічний світ відразу. Де­які
науковці відкинули його систему як таку, що віддає перевагу мікроб­-
ному світу. Багато хто просто знехтував нею. Воуз, за словами Френсіс
Ешкрофт, «був гірко розчарований». Але крок за кроком його система
почала здобувати прихильність мікробіологів. Ботаніки й зоологи
знач­но повільніше визнавали її переваги. Неважко зрозуміти чому. В
моделі Воуза світам ботаніки і зоології відводиться лише декілька
відгалужень на найвіддаленішій гілці еукаріотного стовбура. Все інше
належить одноклітинним.
«Цей народ звик класифікувати в масштабах значної морфологічної
схожості і відмінностей, — 1996 року розповів інтерв’юеру Воуз. —
Багатьом із них важко проковтнути те, що це саме можна зробити в
мас­штабі молекулярних послідовностей». Словом, якщо науковці не
можуть побачити різницю на власні очі, їм це не до вподоби. Тож вони
продов­жували дотримуватися звичнішої класифікації з п’яти царств —
системи, яку Воуз називав, м’яко кажучи, «не дуже корисною», а
переважно «очевидною оманою». «Біологія, як і раніше фізика, —
писав Воуз, — досягла рівня, коли об’єкти нашого зацікавлення і
взаємодії між ними часто не можна зрозуміти шляхом
безпосереднього спостереження».
Гарвардський патріарх зоології Ернст Майр (якому тоді минув 94-й
рік, а коли готувалася до друку ця книжка, ось-ось мало виповнитися
100 років, і зараз він усе ще нівроку міцний103) підлив масла у вогонь,
заявивши 1998 року, що має бути лише два основні підрозділи живих
організмів — він назвав їх «імперіями». У статті, опублікованій у
«Працях Національної академії наук» (Proceedings of the National
Academy of Sciences), Майр стверджував, що висновки Воуза цікаві, але
цілком неправильні, підкресливши, що «Воуз за освітою не біолог і
його знан­ня основ класифікації поверхові», — що можна розтлумачити
як за­уваження видатного науковця про те, що інший просто не тямить,
про що говорить.
Деталі критичних зауважень Майра здебільшого мають технічний
характер — серед них питання редукційного поділу (мейозу),
кладистичної кваліфікації за Генніґаном104 і дискусійні інтерпретації
геному Methanobacterium thermoautrophicum, — але, загалом, усе
зводиться до того, що класифікація Воуза порушує рівновагу Дерева
життя. Царство бактерій, зауважує Майр, складається не більше ніж з
декількох тисяч видів, а архей — лише зі 175 названих видів, до яких,
можливо, додадуть ще декілька тисяч — «але навряд чи більше».
Натомість царство еукаріотів, — складних організмів із клітинами, що
містять ядро, таких як ми, — уже налічує мільйони видів. Задля
«принципу рівноваги» Майр висловлюється за об’єднання простих
мікроорганізмів в одну категорію — прокаріоти, і переміщення
складніших і «високорозвинених» в імперію еукаріотів, яка тоді буде
рівною їй. Тобто він за те, щоб здебільшого залишити все як є. Ця
відмінність між простими та складними клітинами і «є той великий
поділ у світі живого».
Якщо нова класифікація Воуза має чогось нас навчити, так це того,
що живий світ різноманітний і більша частина цього розмаїття
належить малим, одноклітинним і невідомим організмам. Люди
звикли вважати еволюцію довгим ланцюгом удосконалень,
безкінечним процесом збільшення і ускладнення форм, — одним
словом, шляхом до нас. Ми собі лестимо. Справжнє різноманіття
еволюції панує у світі малого. Ми, великі істоти, — лише сприятливий
збіг обставин, цікава побічна гілка. Із 23 головних підрозділів живого
світу лише три — рослини, тварини і гриби — досить великі, щоб
побачити їх неозброєним оком, і навіть вони містять види
мікроскопічних розмірів. Насправді, згідно з Воузом, якщо ви візьмете
за основу всю біомасу планети — все живе, включно з рослинами,
мікроби становитимуть у ній принаймні 80 відсотків, а то й більше.
Світ належить дуже малим — і віддавна.
Тож чому, колись неодмінно запитаєте ви, мікроби так часто
прагнуть заподіяти нам шкоду? Яке задоволення отримує мікроб від
того, що нас починає лихоманити або морозити, що ми вкриваємося
виразками або навіть помираємо? Врешті-решт, мертвий господар
навряд чи довго буде гостинним.
По-перше, варто пам’ятати, що більшість мікроорганізмів нейтральні
і навіть корисні для здоров’я людини. Найінфекційніший мікро­-
організм на Землі — бактерія, що має назву вольбахія, — зов­сім не
заподіює людям шкоди (та й усім іншим хребетним), але якщо ви
креветка або хробак, або дрозофіла, можете пошкодувати, що взагалі
з’явилися на світ. Загалом, приблизно лише один мікроб із тисячі є
патогенним для людей, згідно з журналом National Geographic, — хоча,
знаючи про те, на що деякі з них здатні, нам можна пробачити, коли
ми вважаємо, що й цього достатньо. Навіть якщо більшість мік­робів
милосердні, вони все ще залишаються вбивцею № 3 в західному світі, і,
хоча більшість їх нам не шкодять, все одно вони нас дуже засмучують
своїм існуванням.
Захворювання господаря дає мікробам певні переваги. Симптоми
недуги часто допомагають їх поширенню. Блювота, чхання і пронос —
чудові способи покинути одного господаря та оселитися в тілі іншого.
Найефективніший з усіх спосіб — заручитися допомогою мобільної
третьої сторони.
Інфекційні мікроорганізми дуже люблять комарів, тому що
комариний укус переносить їх у кровоносну систему живої істоти, де
вони можуть взятися за роботу ще до того, як захисні механізми
жертви здогадаються, хто саме завдав їм удару. Ось чому так багато
небезпечних захворювань — малярія, жовта лихоманка, лихоманка
Денґе, енцефаліт і близько сотні інших не таких відомих, але
здебільшого нещадних хвороб — починаються з комариного укусу. За
щасливим збігом обставин, вірус імунодефіциту людини (ВІЛ),
хвороботворний початок СНІДу, серед них не фігурує, принаймні досі.
Заражені ВІЛ частки, які висмоктує комар під час своїх мандрів,
руйнуються під час його власного обміну речовин. Якщо внаслідок
мутації вірус знайде спосіб обійти цю перешкоду, ми опинимося у
справжній халепі.
Проте в цьому питанні не варто надмірно покладатися на логіку,
тому що мікроорганізми напевно не належать до розважливих істот. Їм
байдуже, що вони роблять з вами, так само як вас не хвилює, яке лихо
ви заподіюєте мільйонам їх, коли миєтеся в душі або користуєтеся
дезодорантом. Ваше здоров’я важливе для патогенних мікробів лише
тоді, коли вони вбивають вас. Якщо вони знищать вас до того, як
переселяться, то також можуть померти. Історія, як зазначає Джаред
Даймонд, рясніє прикладами хвороб, які «колись викликали жахливі
епідемії, а потім зникали так само загадково, як з’являлися». Він
наводить приклад важкої, але, на щастя для хворих, швидкоплинної
англійської пітниці (пітливої лихоманки), що лютувала з 1485-го до
1552 року і винищила десятки тисяч людей, перш ніж згоріла сама.
Зайве завзяття не йде на користь інфекційному мікроорганізмові.
Здебільшого хвороба виникає не через те, що зробив із вами
мікроорганізм, а через те, що ваш організм намагається з ним зробити.
Прагнучи позбутися патогенів, імунна система інколи знищує клітини
або пошкоджує важливі тканини, тож часто, коли ви погано
почуваєтеся, це реакція не на патогени, а на вашу власну імунну
систему. Хай би що там було, нездужання — це цілком природна
реакція на інфекцію. Хворих вкладають у ліжко, отже, вони стають
меншою загрозою для суспільства.
Через те, що існує так багато зовнішніх загроз, потенційно здатних
заподіяти вам шкоду, ваш організм містить безліч різновидів захисних
білих кров’яних тілець (лейкоцитів) — близько 10 мільйонів типів,
кожен з яких призначений для виявлення і знищення конкретного
виду зазіхачів на ваше здоров’я. Було б невиправданим
марнотратством розміщувати 10 мільйонів окремих постійних армій,
тому кожен різновид білих кров’яних тілець тримає на сторожі лише
декілька розвідників. Коли організм починає атакувати
хвороботворний агент — його називають антигеном, — відповідні
розвідники розпізнають нападника і викликають підмогу потрібного
виду. Поки ваш організм збирає військо, ви, радше, почуваєтеся
жахливо. Одужання починається, коли це військо нарешті вступає у
бій.
Лейкоцити безжальні, тому переслідуватимуть патогени, винищуючи
їх усі до останнього. Щоб уникнути повної ліквідації, нападники
виробили дві основні стратегії. Вони або завдають швидкого удару й
переходять до нового господаря, як це відбувається при звичайних
інфекційних захворюваннях, наприклад, грипі, або маскуються так, що
білі тільця не можуть їх вистежити, як у випадку з ВІЛ, збудником
СНІДу, який може багато років, не заподіюючи шкоди, непомітно
просидіти в ядрі клітини, перш ніж почати діяти.
Однією з дивних властивостей інфекційних захворювань є те, що
мікроби (зазвичай абсолютно нешкідливі) деколи помилково
потрапляють в інші частини тіла і «ніби шаленіють», за словами
доктора Браяна Марша, інфекціоніста медичного центру Дартмут-
Гічкок у місті Ліван, штат Нью-Гемпшир. «Це постійно відбувається
під час автомобільних катастроф, коли постраждалі отримують
ушкодження внутрішніх органів. Мікроби, зазвичай безпечні у
внутрішніх органах, потрапляючи в інші частини тіла, наприклад, у
кровоносні судини, спричиняють жахливу руйнацію».
Найстрашніша, найменш контрольована хвороба наших часів,
викликана бактеріями, — це захворювання під назвою некротичний
фасциїт, коли бактерії буквально з’їдають жертву зсередини,
пожираючи внутрішні тканини і залишаючи після себе отруйні
залишки понівеченої плоті. Пацієнти часто звертаються із незначними
скаргами — як правило, на висип і лихоманку, — а потім настає різке
погіршення. Під час розтину часто виявляється, що вони просто з’їдені
зсередини. Єдиний відомий спосіб лікування — так зване «радикальне
хірургічне зсічення» — видалення всієї ураженої ділянки. 70 відсотків
жертв помирають; багато з тих, що вижив, залишаються страшенно
спотвореними. Носієм інфекції є родина бактерій, так званих
стрептококів групи А, які зазвичай не викликають нічого гіршого за
фарингіт. Іноді деякі з них, із невідомих причин, проникають крізь
слизову оболонку гортані і потрапляють у тканини, де чинять
справжню руйнацію. Вони абсолютно не піддаються лікуванню
антибіотиками. У Сполучених Штатах трапляється до тисячі таких
випадків щороку, і ніхто не може сказати, що ситуація не погіршиться.
Те саме з менінгітом. Принаймні 10 відсотків молоді і, можливо, 30
відсотків підлітків є носіями смертоносної менінгококової бактерії, але
вона, нікому не шкодячи, мешкає в гортані. Лише іноді — в однієї
молодої людини зі 100 тисяч — вона потрапляє у кровоносні судини і
спричиняє справді важке захворювання. У найгірших випадках смерть
може настати через 12 годин. Це жахливо швидко. «За сніданком
людина може бути абсолютно здоровою, а до вечора вже померти», —
говорить Марш.
Ми б досягли більших успіхів у боротьбі з бактеріями, якби так
бездумно не користувалися найкращим засобом боротьби з ними —
антибіотиками. Дивовижно, але, за однією з оцінок, близько 70
відсотків антибіотиків у розвинених країнах згодовують
сільськогосподарським тваринам, частенько додаючи ліки в корм,
просто для прискорення росту або з профілактичною метою. Таке
вживання дозволяє бактеріям розвивати опірність до антибіотиків.
Можливість, за яку вони з радістю вхопилися.
1952 року пеніцилін був однаково ефективним проти всіх штамів
стафілококових бактерій, отож на початку 1960-х керівник служби
охорони здоров’я США Вільям Стюарт упевнено заявив: «Прийшов час
закрити книгу інфекційних захворювань. Ми майже ліквідували
інфекції у Сполучених Штатах». Проте навіть у той час, коли він
виголошував свою промову, близько 90 відсотків цих майже
ліквідованих бактерій вже були в процесі вироблення стійкості до
пеніциліну. Незабаром один із нових штамів, названий метицилін-
резистентним золотистим стафілококом, почали виявляти в лікарнях.
Ефективним проти нього залишався один антибіотик — ваноміцин,
але 1997 року одна з лікарень у Токіо повідомила про появу штаму,
який не піддавався навіть йому. Протягом кількох місяців цей штам
поширився ще на шість японських лікарень.
Зрештою, мікроби почали знову вигравати війну зі Сполученими
Штатами: в американських лікарнях від отриманих інфекцій щороку
гине близько 14 тисяч чоловік. У статті в New Yorker Джеймс Суровіцкі
якось зауважив, що, маючи вибір між розробкою антибіотиків, які
люди прийматимуть щодня протягом двох тижнів, і антидепресантів,
які вони прийматимуть щодня протягом життя, фармацевтичні
компанії, звісно ж, обирають останнє. Хоча деякі антибіотики і стали
трохи сильнішими, фармацевтична промисловість з 1970-х років не
запропонувала нам жодних принципово нових антибіотиків.
Наша безтурботність викликає ще більшу тривогу після того, як
виявилося, що багато інших захворювань теж можуть мати
бактеріальне походження. Ці відкриття з’явилися 1983 року, коли лікар
Баррі Маршалл із Перта, Західна Австралія, виявив, що багато
випадків раку шлунку і більшість шлункових виразок спричинені
бактерією Helicobacter pylori. І хоча його відкриття легко можна було
перевірити, воно стало таким несподіваним, що минуло понад 10
років, перш ніж цей факт став загальновизнаним. Американський
національний інститут охорони здоров’я, наприклад, офіційно
відкидав цю ідею до 1994 року. «Сотні, навіть тисячі людей, які могли
ще жити, померли від виразки», —1999 року сказав Маршалл
репортерові з журналу Forbes.
Проведені з того часу дослідження показали, що мікробний
компонент присутній або може бути присутнім при безлічі інших
захворювань — хворобах серця, астмі, артриті, розсіяному склерозі,
декількох видах психічних розладів, багатьох видах раку і навіть, як
припускають (навіть у журналі Science), ожирінні. Можливо,
незабаром надійде день, коли ми відчайдушно потребуватимемо
ефективного антибіотика, а його не виявиться.
Мабуть, вас трохи втішить той факт, що й самі бактерії можуть
захворіти. Інколи вони інфікуються бактеріофагами (або просто
фагами), різновидом вірусів. Вірус — це дивний і неприємний
організм, «частинка нуклеїнової кислоти, загорнута в погані новини»,
якщо скористатися незабутніми словами нобелівського лауреата
Пітера Медавара. Менші і примітивніші за бактерії, віруси самі по собі
не живі. В ізольованому стані вони інертні й нешкідливі. Але тільки-но
з’явиться відповідний господар, ці організми негайно беруться за
справу — починають жити. Відомо близько п’яти тисяч вірусів, які є
збудниками багатьох сотень хвороб — від грипу і звичайної застуди до
найнебезпечніших для людей: віспи, сказу, жовтої лихоманки, еболи,
поліомієліту і СНІДу.
 Віруси процвітають, захоплюючи генетичний матеріал живих клітин
і використовуючи його для створення нових вірусів. Вони
розмножуються в скаженому темпі, а потім вириваються назовні у
пошуках нових клітин для атакування. Не будучи самі живими
організмами, віруси можуть дозволити собі залишатися украй
примітивними. Багато хто з них, включно з ВІЛ, має 10 або й менше
генів, тимчасом як навіть найпростішій бактерії потрібно декілька
тисяч. Віруси також дуже малі, такі малі, що їх неможливо побачити у
звичайний мікроскоп. Лише 1943 року завдяки електронному
мікроскопу науковці вперше поглянули на них. Але віруси можуть
заподіяти величезних збитків. Лише у XX столітті віспа забрала життя
близько 300 мільйонів осіб.
Віруси також мають жахливу здатність з’являтися в новій
несподіваній подобі, а потім зникати так само раптово, як з’явилися. В
подібному випадку, 1916 року, мешканці Європи й Америки почали
потерпати від дивної сонної хвороби, відомої як летаргічний
енцефаліт. Жертви засинали і не прокидалися. Їх можна було без
особливих зусиль розбудити, щоб вони поїли і сходили в туалет, вони
розважно відповідали на питання — розуміли, хто вони і де
перебувають, — хоча постійно залишалися апатичними.
Проте, щойно їх залишали у спокої, хворі відразу занурювались у
глибокий сон і були в такому стані стільки часу, скільки їм дозволяли.
Дехто перебував у цьому стані місяцями, перш ніж померти. Лише
декілька осіб вижили і відновили свідомість, але не колишню жвавість.
Вони існували у стані глибокої апатії, «подібні до вимерлих вулканів»,
за словами одного лікаря. Упродовж 10 років хвороба вбила близько 5
мільйонів осіб, а потім тихенько пішла геть. На неї не встигли
звернути уваги, тому що в той час іще страшніша епідемія — фактично
найстрашніша в історії — прокотилася світом.
Інколи її називають епідемією іспанського грипу, а інколи
«іспанкою», але в будь-якому разі вона була жахливою. За чотири роки
Першої світової війни загинув 21 мільйон осіб; іспанський грип зробив
те саме протягом перших чотирьох місяців. Майже 80 відсотків
американських втрат у Першій світовій війні були наслідком не
ворожого вогню, а грипу. В деяких підрозділах рівень смертності
досягав 80 відсотків.
 Іспанка з’явилася навесні 1918 року як звичайний, несмертельний
штам грипу, але незбагненним чином протягом декількох наступних
місяців — ніхто не знає, як і де, — мутувала в дещо серйозніше. У
п’ятої частини жертв були лише легкі симптоми, проте інші хворіли
важко, і багато хто помер. Деякі гинули протягом лічених годин; інші
трималися декілька днів.
У Сполучених Штатах перші летальні випадки зафіксували серед
моряків у Бостоні наприкінці серпня 1918 року, але епідемія швидко
поширилася на всі регіони країни. Зачинили школи, заборонили
масові заходи, люди скрізь носили маски. Але це майже не допомагало.
З осені 1918-го й до весни наступного року в Америці від грипу
померло 548 452 особи, в Англії — 220 тисяч, приблизно стільки ж у
Франції і Німеччині. Ніхто не знає світових втрат, оскільки інформації
про ситуацію у країнах третього світу часто було обмаль, але,
ймовірно, загинуло не менше 20 мільйонів або й більше — близько 50
мільйонів. За де­якими оцінками, загалом у світі померло до 100
мільйонів осіб.
Прагнучи знайти вакцину, медики ставили експерименти над
добровольцями у військовій в’язниці на Оленячому острові в затоці
Бостона. Ув’язнених пообіцяли амністувати, якщо вони виживуть
після низки тестувань. Ці тестування були суворими, якщо не сказати
більше. Спочатку піддослідному робили ін’єкцію рідини, вилученої із
інфікованої легеневої тканини померлого, потім обприскували
зараженими аерозолями очі, ніс і рот. Якщо в’язні не захворювали, їм
змащували гортань виділеннями, взятими безпосередньо у хворих і
помираючих. Коли ніщо не діяло, їх садили з відкритим ротом поряд зі
смертельно хворим, якого трохи підводили і змушували кашляти в
обличчя піддослідному.
Із 300 — це щось дивовижне — добровольців лікарі обрали 62
чоловіків. Ніхто з них не підхопив грип — ніхто. Єдиним хворим
виявився тюремний лікар, який невдовзі помер. Можливе пояснення
полягає в тому, що епідемія зачепила цю в’язницю за кілька тижнів
перед цим, і добровольці, усі, які вижили під час цього візиту,
отримали природний імунітет.
Коли йдеться про епідемію грипу 1918 року, багато речей не
зрозумілі до кінця або й узагалі незрозумілі. Одна з таємниць — яким
чином вона вибухнула раптово, скрізь, у місцях, розділених океанами,
гірськими хребтами та іншими природними перешкодами. Поза
організмом господаря вірус живе не більше декількох годин, отож
яким чином того самого тижня він з’явився в Мадриді, Бомбеї і
Філадельфії?
Можливо, відповідь полягає в тому, що він інкубувався і розносився
людьми, в яких були лише незначні симптоми або й зовсім не було.
Навіть при звичайних спалахах грипу близько 10 відсотків осіб у будь-
якому колективі переносять захворювання, не підозрюючи про це,
тому що не відчувають жодних симптомів. А оскільки вони
продовжують бути серед людей, то стають розповсюджувачами
інфекції.
Цим можна пояснити поширення епідемії всім світом, але не можна
зрозуміти того, як їй вдалося залягти на дно на декілька місяців, перш
ніж вибухнути настільки бурхливо, скрізь і майже одночасно. Ще
загадковіше те, що найнебезпечнішою хвороба виявилася для людей у
розквіті життя. Зазвичай грип найважче переносять малі діти і літні
люди, але 1918 року смертність від епідемії була найвищою серед 20- та
30-річних. Можливо, літні люди отримали опірність завдяки
попереднім інфікуванням тим самим штамом, але чому тоді хвороба
оминула наймолодших? Та все ж найбільша загадка — чому грип 1918
року був таким невблаганно смертоносним на відміну від інших
епідемій? Ми й досі не знаємо.
Час від часу окремі штами вірусу повертаються. Неприємний
«російський вірус», відомий як H1N1, викликав серйозні спалахи
захворювання 1933 року, потім у 1950-х роках, і знову в 1970-х. Де він
був у пере­рвах, незрозуміло. Одне із припущень полягає в тому, що
віруси переховуються у популяціях диких тварин, перш ніж
випробувати свою силу на нових поколіннях людей. Ніхто не може
гарантувати, що «іспанка» колись не підведе голови.
А якщо не вона, то якась інша хвороба. Нові жахливі віруси
з’являються постійно. Лихоманки Ебола, Ласса і Марбурґ спалахували
і згасали, але ніхто не може сказати, що вони не мутують десь собі,
вичікуючи слушної миті, аби вибухнути черговою катастрофою. Тепер
очевидно, що й СНІД існував серед людей довше, ніж будь-хто пі­-
дозрював. Дослідники з Манчестерської королівської лікарні виявили,
що в моряка, який 1959 року помер від загадкової невиліковної недуги,
був СНІД. Проте з якихось причин хвороба майже не виявляла себе ще
20 років.
Справжнім дивом є те, що інші подібні хвороби досі не почали
лютувати. Лихоманка Ласса, вперше виявлена в Західній Африці лише
1969 року, вкрай небезпечна і погано вивчена. Лікар, що вивчав вірус
цієї хвороби в лабораторії Єльського університету в Нью-Гейвені, штат
Коннектикут, 1969 року, захворів на неї. Він вижив, але технічний
працівник однієї із сусідніх лабораторій, який не мав із дослідником
безпосередніх контактів, також інфікувався і помер, що не може не
непокоїти.
На щастя, спалах хвороби на цьому зупинився, але ми не можемо
розраховувати на те, що нам постійно так щаститиме. Наш спосіб
життя сприяє епідеміям. Повітряні подорожі сприяють рознесенню
інфекційних збудників із приголомшливою легкістю. Вірус Ебола може
розпочати день, скажімо, у Беніні, а закінчити його в Нью-Йорку або в
Гамбурзі, або в Найробі, або в усіх трьох містах водночас. Це означає,
що органи охорони здоров’я мусять добре орієнтуватися в майже всіх
захворюваннях, що існують у світі, проте, звісно ж, це неможливо. 1990
року нігерієць, що мешкав у Чикаго, під час поїздки на батьківщину
підхопив лихоманку Ласса, симптоми якої не виявлялися аж до його
повернення до Сполучених Штатів. Чоловік помер у лікарні без
діагнозу, і ні­хто не вдався до запобіжних засобів під час його
лікування, не здогадуючись, що це одна з найсмертельніших і
найінфекційніших хвороб на планеті. Просто дивовижно, що більше
ніхто не захворів. Наступного разу, можливо, так не пощастить.
І на цій гіркій ноті нам час повертатися до світу істот, яких можна
побачити неозброєним оком.

102
Чашка Петрі — неглибока посудина циліндричної форми, яку використовують для
дослідження клітинних культур у біології. — Прим. пер.
103
Ернст Майр помер 2005 року. — Прим. пер.
104
Кладистична кваліфікація, або ж кладистика, — метод біологічної класифікації, в межах
якої організми розподіляють за групами залежно від того, коли вони відділилися від
еволюційного дерева. — Прим. пер.
21. Життя триває

Нелегко стати скам’янілістю. Призначення майже всіх живих

організмів — понад 99,9 відсотка — перетворитися на компост і
зникнути. Коли іскра життя згасне, кожна ваша молекула буде або
виїдена з вас, або змита, щоб увійти до складу будь-якої іншої си­стеми.
Саме так влаштоване життя. Навіть якщо ви потрапите до жменьки
організмів, яких менше 0,1 відсотка і які не перетравлюються, шанси
стати скам’янілістю однак дуже невеликі.
Щоб стати скам’янілістю, потрібно виконати кілька умов. По-перше,
померти у потрібному місці. Лише 15 відсотків гірських порід здатні
зберігати викопні останки, тож конати на гранітній плиті марно.
Мерця слід поховати в осадовій породі, де він зможе залишити
відбиток, наче листочок на рідкому баговинні, або розкластися без
впливу кисню, дозволяючи розчинним мінералам замінити молекули
кісток і твердих (а дуже рідко і м’яких) тканин, створюючи скам’янілу
копію оригінала. Потім, якщо осадові породи, в яких лежать викопні
рештки, недбало здавлюватимуть, зминатимуть або штовхатимуть у
процесі формування земної кори, скам’янілість повинна якимось
чином зберегти впізнавані обриси. Нарешті, і це найважливіше,
надійно заховану протягом десятків, а можливо, й сотень мільйонів
років скам’янілість потрібно знайти і визнати чимось, вартим
збереження.
Вважають, що лише приблизно одна кістка з мільярда
перетворюється на скам’янілість. Якщо це правда, то виявляється, що
від усіх американців, які живуть нині, — а це 270 мільйонів осіб, у
кожної з яких 206 кісток, — залишиться лише близько 50 кісток,
чверть повного скелета. Це, звичайно, не означає, що будь-яку із цих
кісток колись взагалі знайдуть. Зважаючи на те, що їх можуть
поховати будь-де на площі понад 9,3 мільйона квадратних кілометрів,
лише дещицю якої колись перекопуватимуть, а тим паче
досліджуватимуть, було б дивом, якби знай­шли принаймні щось.
Викопні рештки в будь-якому сенсі є рідкісним явищем. Більшість тих,
хто мешкав колись на Землі, не залишили після себе жодних слідів.
Вважають, що менше одного виду з кожних 10 тисяч залишили після
себе скам’янілості. Це приголомшливо мало. Однак, якщо ви згодні із
загальними підрахунками, що Земля за свою історію дала життя 30
мільярдам видів живих створінь, і із заявою Річарда Лікі і Роджера
Левіна (у книжці «Шосте вимирання»), що серед викопних реш­ток
представлено 250 тисяч видів істот, це зменшує співвідношення до
одного виду на 120 тисяч. У будь-якому разі, те, що ми зараз маємо, —
це лише нікчемна частинка зразків живих істот, які населяли Землю.
Крім того, дані, які в нас є, дуже неоднорідні. Звісно, більшість
земних тварин гинули не в осадових породах. Вони вмирали на
відкритих місцях, і їх з’їдали або залишали гнити чи розкладатися під
дією погодних умов до повного зникнення. Внаслідок цього в даних
про викопні рештки аж до безглуздості переважають морські істоти.
Приблизно 95 відсотків усіх викопних решток, які в нас є, належать
тваринам, які мешкали під водою, переважно на морських мілинах.
Я згадую про все це для того, щоб пояснити, чому одного похмурого
лютневого дня я вирушив до лондонського Музею природничої історії
на зустріч із веселим, трохи недбало одягненим і дуже товариським
палеонтологом Річардом Форті.
Форті страшенно багато знає про страшенно багато речей. Він автор
іронічної, дивовижної книжки під назвою «Життя: несанкціонована
біографія», що охоплює всю панораму розвитку живого світу. Але його
першим захопленням став вид морських істот, відомих як трилобіти,
якими колись були багаті моря ордовицького періоду, але які не
дійшли до наших часів, хіба що у вигляді скам’янілостей. Усі трилобіти
мали однакову основну будову із трьох частин: голови, хвоста і тораксу
(грудної клітки), — звідси й походить їхня назва. Форті знайшов свого
першого трилобіта, коли хлопчиськом видирався скелями поблизу
затоки Сент-Девід у Вельсі. І захопився на все життя.
Він запросив мене до галереї з високими металевими шафами. В
кожній із шаф були неглибокі висувні шухляди, а в кожній шухляді
лежали закам’янілі трилобіти — загалом 20 тисяч зразків.
«Здається, що це багато, — погодився Форті. — Але варто пам’ятати,
що мільйони і мільйони трилобітів жили в давніх морях мільйони і
мільйони років, тож 20 тисяч — це мізерна кількість. І більшість цих
зразків — лише фрагменти. Знайти цілого закам’янілого трилобіта —
це все ще великий успіх для палеонтолога».
Перші трилобіти з’явилися — повністю сформовані, наче з нізвідки,
— близько 540 мільйонів років тому, перед початком величезного
спалаху складних форм життя, що його в популярній літературі
називають кембрійським вибухом, а потім, приблизно через три
мільйони років, зникли разом із багатьма іншими організмами під час
найбільшого й досі загадкового пермського вимирання. Коли йдеться
про певні зниклі види, виникає природне бажання назвати їх
невдахами, проте трилобіти фактично належать до найуспішніших
тварин, що будь-коли мешкали на Землі. Вони царювали 300 мільйонів
років — удвічі довше за динозаврів, яких вважають істотами, що
чимало пережили. Люди, зауважує Форті, поки що прожили
піввідсотка цього терміну.
Маючи стільки часу, трилобіти досягли приголомшливої
різноманітності. Здебільшого вони залишалися маленькими,
завбільшки із сучасних жуків, але деякі з них досягали розмірів
тарілки. Всі разом вони становили щонайменше п’ять тисяч родів і 60
тисяч видів — і це ще не все, бо увесь час знаходять нові. Нещодавно
Форті відвідав конференцію у Південній Америці, де до нього
звернулася працівниця одного невеличкого провінційного
аргентинського університету.
— У неї була коробка, повна цікавих речей — трилобітів, яких ніколи
раніше не знаходили у Південній Америці або деінде, і багато чого
іншого. В цієї жінки не було дослідницької бази для їх вивчення і
засобів для збору інших зразків. Величезні частини світу все ще
залишаються недослідженими.
— Стосовно трилобітів?
— Ні, стосовно всього.
Упродовж XIX століття трилобіти були чи не єдиною відомою формою
ранніх складних живих істот, і саме тому їх старанно збирали і
досліджували. Великою загадкою була раптова поява трилобітів.
Навіть тепер, розповідав Форті, коли проходиш крізь гірську породу
еру за ерою, не виявляючи жодних помітних ознак живих істот, просто
ошелешує, коли «цілий Profallotaspis або Elenellus завбільшки із краба
падає у ваші руки, спраглі до знахідок». Ці створіння мали кінцівки,
зябра, нервову систему, вусики-антени, «щось на зразок мозку», за
словами Форті, і найнеймовірніші очі. Вони складалися з паличок
кальциту, тієї ж речовини, що формує вапняк, і були найдавнішим із
відомих нам органів зору. До того ж, прадавні трилобіти становили не
один хоробрий вид, а десятки видів, і мешкали не в одному-двох
місцях, а скрізь. Багато вдумливих людей ХІХ століття бачили в
трилобітах доказ Божого творіння і спростування еволюційних ідей
Дарвіна. Якщо еволюція відбувається повільно, говорили вони, як тоді
пояснити раптову по­яву складних, цілком сформованих істот? Якщо
чесно, Дарвін пояснити цього не зміг.
І так би все тривало нескінченно, аж доки одного дня 1909 року, за
три місяці до 50-ї річниці появи «Походження видів» Дарвіна,
палеонтолог Чарльз Дуліттл Волкотт не зробив у канадських
Скелястих горах видатного відкриття.
Волкотт народився 1850 року поблизу міста Ютіка, штат Нью-Йорк, у
родині зі скромними статками, які стали ще скромнішими після
раптової смерті батька, коли Чарльз був ще дитиною. В дитинстві
Волкотт виявив, що має талан до знаходження викопних
скам’янілостей, особ­ливо трилобітів, і зібрав пристойну колекцію, яку
Луї Аґассіз придбав для свого музею в Гарварді за кругленьку суму —
близько 45 тисяч доларів на сучасні гроші. Хоча Волкотт щойно
закінчив середню школу, а природничі науки вивчав самостійно, він
став визнаним фахівцем із трилобітів і першим визначив, що ці істоти
належать до групи членистоногих, як і сучасні комахи і ракоподібні.
1879 року Волкотт став польовим дослідником у щойно створеній
Гео­логічній службі Сполучених Штатів і працював там із таким
завзяттям, що після 15 років роботи очолив заклад. Його призначили
секретарем Смітсонівського інституту, і Волкотт обіймав цю посаду з
1907 року до своєї смерті 1927 року. Незважаючи на адміністративні
обов’язки, він продовжував займатися польовими дослідженнями й
дуже багато писав. «Книжки Волкотта заповнюють цілу полицю у
бібліотеці», — за­уважив Форті. Не випадково він також був одним із
директорів-заснов­ників Національного консультативного комітету з
аеронавтики, який згодом став Національним управлінням з
аеронавтики і дослідження космічного простору, або ж скорочено
НАСА, і тому Волкотта можна вважати дідусем космічного століття.
Але нині його пам’ятають завдяки перспективній, хоча й випадковій
знахідці наприкінці літа 1909 року у Британській Колумбії, високо в
горах над містечком Філд. За традиційною версією, Волкотт із
дружиною їхали верхи гірською стежкою, аж раптом кінь дружини
зашпортався в розсипаному камінні. Зіскочивши зі свого коня, щоб
допомогти дружині, Волкотт виявив, що її кінь вигорнув копитом
шматок глинистого сланцю, який містив скам’янілості ракоподібних,
дуже давніх і незвичних на вигляд. Сніжило — в канадських Скелястих
горах зима приходить рано, — тож подружжя Волкоттів не
затрималося, але наступного року, за першої ж нагоди, вчений
повернувся на це місце. Прослідкувавши за шляхом можливого зсуву,
він видерся на 230 метрів ближче до вершини. Там, на висоті 2,4 тисячі
метрів над рівнем моря, науковець виявив оголення сланцю
завбільшки з міський квартал, що містило неперевершене розмаїття
скам’янілостей періоду бурхливого розквіту складних форм життя —
знаменитого кембрійського вибуху. Знахідка Волкотта, по суті, була
Святим Граалем палеонтології. Оголення назвали берджеськими
сланцями, за назвою гірського хребта, на якому його виявили, і
тривалий час берджерські сланці залишалися «єдиною панорамою
початку сучасного життя в усій його повноті», — писав у своїй
популярній книжці «Чудове життя» Стівен Джей Ґоулд.
Завжди скрупульозний Ґоулд, прочитавши щоденники Волкотта,
вирішив, що історія відкриття берджеських сланців здається дещо
прикрашеною, — Волкотт не згадує ані про коня, що послизнувся, ані
про снігопад, — однак, безперечно, знахідка була надзвичайною.
Нам, чиє перебування на Землі обмежене кількома швидкоплинними
десятиліттями, майже неможливо оцінити, як давно відбувався
кембрійський вибух. Якби ми могли полетіти в минуле зі швидкістю
одного року на секунду, то подорож до часів народження Христа
тривала б півгодини, а до появи на Землі людини — трохи більше 3
тижнів. Але щоб дістатися початку кембрійського періоду, вам
довелося б мандрувати 20 років. Іншими словами, це було дуже давно,
і світ тоді був геть іншим.
 Передусім, 500 і більше мільйонів років тому, коли формувалися
берджеські сланці, вони були не на вершині гори, а біля її підніжжя.
Точніше, на океанському мілководді біля підніжжя крутої скелі.
Тогочасні моря вирували живими організмами, але зазвичай тварини
не залишали після себе слідів, тому що їхні тіла були м’якими і після
загибелі розкладалися. Але у Берджесі впала скеля, і поховані під
мулом і уламками живі істоти виявилися розплющеними, наче
квіточки в книжці; тож їхні контури збереглися у всіх деталях.
Під час своїх щорічних літніх поїздок з 1910-го до 1925 року (у той
час вченому виповнилося 75 років) Волкотт відкопав і привіз до
Вашингтона десятки тисяч дослідних зразків (Ґоулд стверджує, що 80
тисяч; а зазвичай бездоганні, коли йдеться про перевірку фактів,
співробітники National Geographic пишуть про 60 тисяч). За кількістю
зразків і за їхньою різноманітністю колекція не мала собі рівних. У
деяких скам’янілостей були панцирі, але у багатьох не було. Деякі
істоти були з очима, інші сліпими. Різновидів була величезна кількість
— 140 видів, згідно з однією із оцінок. «Берджеські сланці охоплювали
таку різноманітність анатомічної будови істот, яка ніколи більше не
траплялася і з якою не зрівняються навіть усі сучасні створіння, що
живуть у світовому океані», — писав Ґоулд.
На жаль, як зазначав Ґоулд, Волкотт не зрозумів важливості своїх
знахідок. «Змінивши перемогу на поразку, — писав Ґоулд у книжці
“Вісім поросят”, — Волкотт почав неправильно інтерпретувати свої
приголомшливі знахідки». Він розподілив їх за сучасними класами,
перетворивши на попередників сучасних хробаків, медуз та інших
істот, і таким чином знехтував їхньою своєрідністю. «В інтерпретації
Волкотта, — зітхає Ґоулд, — життя почалося із зародкової
примітивності і непохитно, передбачено розвивалося далі, до більшого
і кращого».
Волкотт помер 1927 року, і про берджеські скам’янілості здебільшого
забули. Майже півстоліття їх зберігали в замкнутих шухлядах
Американського музею природничої історії у Вашингтоні; рідко до них
зазираючи й зовсім не вивчаючи. Потім, 1973 року, аспірант
Кембриджського університету Саймон Конвей Морріс приїхав до
музею, щоб подивитися на колекцію. Його ошелешило побачене.
Скам’янілості були різноманітнішими і прекраснішими, ніж Волкотт
описував у своїх працях. У таксономії загальні риси будови
споріднених організмів описують категоріями, але тут, як переконався
Конвей Морріс, кожна шухляда містила безліч зразків із неповторними
анатомічними особливостями — такими приголомшливими, що важко
збагнути, чому цього не помітила людина, яка їх знайшла.
Разом зі своїм керівником Гаррі Віттінґтоном і колегою-аспірантом
Дереком Бріґґсом Конвей Морріс декілька років упорядковував усю
колекцію, видаючи одну за одною захопливі монографії, позаяк
відкриття відбувалося за відкриттям. Чимало істот мали будову тіла,
не лише не схожу ні на що бачене раніше чи згодом, а абсолютно
інакшу. В однієї з них, Opabinia, було п’ять очей і щось схоже на
хоботок із клешнями на кінці. Інша, дископодібна істота, Peytoia,
викликала усмішку своєю схожістю на круглу скибочку ананаса. Третя,
що, ймовірно, шкандибала на подібних до ходуль ніжках, мала такий
дивний вигляд, що отримала назву Hallucigenia. В колекції було стільки
несподіваних відкриттів, що якось Конвей Морріс, висовуючи чергову
шухлядку, пробурмотів фразу, що стала відомою: «О, чорт, лише б не
новий тип105!».
Аналіз, зроблений англійцями, показав, що кембрій був часом
небачених інновацій і експериментів із будовою організмів. Майже
чотири мільярди років життя повільно пленталося вперед, без будь-
якого помітного бажання ускладнюватися, а потім раптово, за якихось
п’ять або десять мільйонів років створило всі основні форми будови
організмів, що існують донині. Назвіть будь-яку істоту, від круглого
черва до Камерон Діас, і побачите, що всі вони мають будову, що
вперше з’явилася на кембрійському святі життя.
Проте найдивнішим було те, що знайшлося безліч варіантів будови
тіла, власникам яких, так би мовити, не випав щасливий білет і які
залишилися без спадкоємців. На думку Ґоулда, серед берджеських
тварин принаймні 15, а можливо, 20 не належали до жодного відомого
типу. (В деяких популярних статтях ця кількість незабаром виросла до
сотні — значно більше, ніж будь-коли згадували кембриджські
дослідники). «Історія життя, — писав Ґоулд, — це історія масового
усунення форм, із подальшою диференціацією небагатьох ліній, що
вижили, а не звична нам оповідь про безперервне вдосконалення,
ускладнення та урізноманітнення». Як з’ясувалося, еволюційний успіх
був лотереєю.
В однієї істоти, якій вдалося прослизнути крізь природній відбір, у
невеличкого, схожого на хробака, створіння, яке називають Pikaia
gracilens, знайшли примітивний хребет, що вказує на нього як на
найдавнішого із відомих предків усіх пізніших хребетних, включно з
нами. У берджеській колекції скам’янілостей обмаль зразків Pikaia,
тож тільки Богові відомо, якими близькими до вимирання вони були.
Ґоулд у своєму відомому вислові не залишає жодних сумнівів у тому,
що вважає нашу спадкову лінію щасливим збігом обставин:
«Перемотайте плівку життя до перших днів берджеських сланців;
програйте її знову з цього ж місця, і шанси стануть такими мізерними,
якими лише буде ласкавий уявити їх людський розум».
«Дивне життя» Ґоулда, видане 1989 року, отримало загальне
схвалення критиків і мало великий комерційний успіх. Але дещо
залишилося поза широким загалом — чимало науковців абсолютно не
погоджувалися із висновками Ґоулда, і невдовзі дискусія мала набути
дуже неприємного відтінку. Щодо кембрію, слово «вибух» незабаром
стосуватиметься радше сучасних пристрастей, аніж особливостей
тогочасної фізіології.
Тепер ми знаємо, що складні організми насправді існували принайм­ні
за 100 мільйонів років до кембрію. І ми повинні були б дізнатися про
це значно раніше. Приблизно через 40 років після відкриття Волкотта
в Канаді на іншому боці планети, в Австралії, молодий геолог на ім’я
Реджинальд Спріґґ виявив щось давніше і по-своєму не менш
дивовижне.
Спріґґа, тоді молодого помічника геолога, що перебував на
державній службі у штаті Південна Австралія, 1946 року відрядили
обстежувати закинуті шахти на Едіакарських горбах хребта Фліндерса,
малолюдній і спекотній місцевості за 500 кілометрів на північ від
Аделаїди. Метою відрядження був огляд старих шахт, які можна було б
знову розробляти, застосовуючи нову техніку, тож Спріґґ не мав
жодного наміру досліджувати гірські породи на поверхні, а тим паче
шукати викопні рештки. Але одного дня, під час обідньої перерви,
Спріґґ випадково перевернув уламок піщаника і був — м’яко кажучи
— здивований, побачивши, що вся поверхня каменя вкрита крихкими
викопними рештками, які радше нагадували відбитки листочків на
багнюці. Ці породи походили з періоду, який передував кембрійському
вибуху. Спріґґ виявив перші прояви видимого життя.
Він написав статтю для журналу Nature, але її відхилили. Тоді Спріґґ
зачитав її на чергових щорічних зборах Австралійсько-
Новозеландської асоціації сприяння розвитку науки, але не знайшов
підтримки в керівника асоціації, який сказав, що едіакарські відбитки
— це лише «випадкові сліди неорганічного походження», візерунки,
залишені вітром, дощем або приливами, а не живими істотами. Все ще
не втрачаючи надії, Спріґґ поїхав до Лондона і 1948 року представив
свої відкриття Міжнародному геологічному конгресу, проте знову
вони нікого не зацікавили і не отримали підтримки. Врешті-решт,
сподіваючись на кращі відгуки, він надрукував статтю про своє
відкриття у «Працях Королівського товариства Південної Австралії».
Потім облишив державну службу і взявся за пошуки нафти.
Дев’ять років потому, 1957-го, школяр, якого звали Роджер Мейсон,
гуляючи в Чарнвудському лісі в Центральній Англії, знайшов камінчик
із дивним відбитком, що нагадував сучасне морське перо106 і мав такий
самий вигляд, як один зі зразків, які виявив і про які всім торочив
Спріґґ. Школяр передав знахідку палеонтологові з Лестерського
університету, і той відразу ж визначив її докембрійське походження.
Фотографію малого Мейсона надрукували в газетах, називаючи його
героєм дня; про нього досі згадують у багатьох книжках. Знахідку
назвали на честь хлопчика — Charnia masoni.
Нині деякі з оригінальних едіакарських знахідок Спріґґа разом із
іншими 15 тисячами зразків, зібраними відтоді на хребті Фліндерса,
можна побачити в засклених стендах у залі на верхньому поверсі
просторого і гарного Південноавстралійського музею в Аделаїді, але
вони не дуже приваблюють відвідувачів. Витончені візерунки надто
бліді і не притягують поглядів. Більшість із них невеличкі, у формі
кола, подекуди зі звивистими смужками. Форті описував їх як
«м’якотілі чудасії».
Науковці досі сперечаються щодо того, що це були за істоти і як вони
існували. В них, наскільки нам відомо, не було рота або анального
отвору, за допомогою яких можна було б споживати їжу і видаляти
неперетравлені рештки, не було жодних внутрішніх органів для
переробки речовин. «За життя, — каже Форті, — більшість із цих істот,
імовірно, просто лежали на поверхні піщаних відкладень, наче м’які,
безформні нерухомі скати». Найактивніші з них були не складніші за
медуз. Усі едіакарські істоти виявилися диплобластичними, тобто
складалися із двох шарів тканини. За винятком медуз, усі сучасні
тварини є триплобластичними.
Деякі фахівці вважають, що ці створіння взагалі не були тваринами, а
більше нагадували рослини або гриби. Відмінності між рослинами і
тваринами не завжди очевидні навіть нині. Сучасна губка проводить
життя на одному місці, у неї немає очей, мозку або серця, що б’ється,
однак це тварина. «Якщо ми повернемося в докембрійську епоху, межі
між рослинами й тваринами здаватимуться нам ще розмитішими, —
каже Форті. — Немає жодного критерію, за яким би можна було чітко
відділити одних від других».
Немає згоди й щодо того, чи едіакарські істоти є предками якихось
сучасних організмів (можливо, за винятком деяких видів медуз).
Чимало фахівців вбачають у них невдалий експеримент, не здійснену
до кінця спробу ускладнення, можливо, тому, що лінивих едіакарських
істот зжерли або витіснили краще пристосовані і складніші тварини
кембрійського періоду.
«Серед сучасних істот подібних до едікарських створінь немає, —
пише Форті. — Їх взагалі важко розглядати як предків будь-яких
організмів, що виникли пізніше».
Складалося враження, що ці істоти не були аж такими важливими
для розвитку життя на Землі. Багато фахівців вважали, що на межі
докембрію і кембрію відбулося масове вимирання видів, і всім
едіакарським істотам (за винятком деяких медуз) не вдалося перейти
на наступний рівень розвитку. Іншими словами, справжній розвиток
складного життя почався з кембрійського вибуху. Зокрема, на думку
Ґоулда.
Що стосується ревізії скам’янілостей з берджеських сланців, майже
відразу люди почали ставити під сумнів подібні інтерпретації,
особливо у версії Ґоулда. «Відразу знайшлися науковці, яким висновки
Стіва Ґоул­да здалися неправильними, попри загальне захоплення
манерою їх викладу», — написав Форті в журналі Life. І це ще м’яко
сказано.
«Якби Стівен Ґоулд міг мислити так само ясно, як пише!» —
обурювався в газеті Sunday Telegraph оксфордський науковець Річард
Докінз у першому ж рядку своєї рецензії на «Дивне життя». Докінз
визнавав, що книжка «неповторна» і «написана майстерно», але
звинувачував Ґоулда у «перекручуванні й облудності» під час
тлумачення фактів, а також у припущенні, ніби ревізія берджеської
колекції приголомшила світ палеонтологів. «Тієї думки, яку він атакує,
— що еволюція невблаганно рухається до такої кульмінації, як людина,
— не дотримуються вже 50 років», — кипів Докінз.
Проте це були тонкощі, які залишилися поза увагою багатьох
оглядачів-журналістів. Один із них у New York Times Book Review
радісно припустив, що після книжки Ґоулда науковці «відкидатимуть
деякі забобони, які не переглядали багато поколінь. Неохоче або із
захватом, вони таки визнають, що людина водночас є результатом і
збігу обставин, і послідовного розвитку».
Але справжні пристрасті завирували через переконання, що чимало
висновків Ґоулда були просто помилковими або ж безвідповідально
роздутими. Докінз у журналі Evolution нападався на Ґоулда через заяву
того, що «еволюція в кембрійський період була процесом іншого виду,
ніж нині», і роздратовано критикував неодноразово висловлене
Ґоулдом припущення, що «кембрій був періодом еволюційного
“експерименту”, еволюційних “проб і помилок”, еволюційних
“фальстартів”... Це був плідний час, коли виникли всі великі
“фундаментальні форми будови організму”. В наш час еволюція просто
підрихтовує старі форми. Тоді, в кембрії, виникли нові типи й нові
класи. Нині ми отримуємо лише нові види!».
Зважаючи на те, як часто повторюють цю думку — про те, що немає
нових форм будови, — Докінз пише: «Це наче садівник, поглянувши на
дуб, спантеличено зауважив: “Чи не дивно, що ось уже багато років на
цьому дереві не з’являються нові великі гілки? Здається, нині ростуть
лише тоненькі гілочки”».
«Дивні були часи, — розповідає Форті, — особливо коли згадуєш, що
йшлося про події, які відбувалися 500 мільйонів років тому, але
пристрасті справді палали досить сильно. В одній зі своїх книг я
пожартував, що перш ніж взятися за кембрійський період, потрібно
одягнути захисну каску, але тоді це й справді здавалося не таким вже й
жартом».
Найдивнішою була реакція одного з героїв «Дивного життя»,
Саймона Конвея Морріса, який вразив багатьох палеонтологів,
накинувшись на Ґоулда у власній книжці «Тигель творіння». «Я ніколи
ще не стикався з такою люттю у книжці фахівця, — писав пізніше
Форті. — Випадковий читач “Тигля творіння”, не обізнаний з історією,
ніколи не здогадається, що погляди автора колись майже збігалися з
поглядами Ґоулда (якщо не збігалися цілком)».
Коли я запитав про це Форті, той відповів: «Гаразд, усе це здавалося
доволі дивним, навіть неприємним, тому що Ґоулд писав про Морріса з
великою симпатією. Можу лише припустити, що Саймон був
збентежений. Знаєте, наукові погляди змінюються, а книжки
залишаються, і я вважаю, що він жалкував, що так невиправно
пов’язаний із поглядами, яких згодом відрікся. Там була згадка про
фразу «О, чорт, лише б не новий тип!», і я гадаю, що Морріс не прагнув
такої слави. Читаючи книжку Саймона, ви ніколи не здогадаєтеся, що
колись його погляди були майже ідентичні з поглядами Ґоулда».
Справа в тому, що саме в той час скам’янілості раннього кембрію
почали піддавати критичній переоцінці. Форті і Дерек Бріґґс, — ще
один із головних героїв книжки Ґоулда, — для порівняння різних
берджеських скам’янілостей застосували метод, відомий як
кладистика. Простішими словами, кладистика полягає в
систематизації організмів на основі спільних характерних рис. Форті
наводить як приклад ідею порівняти землерийку зі слоном. Якщо ви
візьмете до уваги великі розміри й дивний хобот слона, то можете
зробити висновок, що в нього мало спільного із крихітною
землерийкою. Але якби ви порівняли їх обох із ящіркою, то помітили
б, що слон і землерийка насправді мають багато спільного у будові тіла.
По суті, Форті має на увазі таку річ: там, де Ґоулд бачив слонів і
землерийок, вони з Бріґґсом бачили ссавців. На їхню думку, берджеські
істоти не такі вже й незвичайні і різноманітні, як здається на перший
погляд. «Загалом вони не дивніші за трилобітів, — розповідає Форті.
— Просто в нас було ціле століття, щоб звикнути до трилобітів.
Близьке знайомство, знаєте, спонукає до певної фамільярності».
 Мушу сказати, що все це не було наслідком недбалості або
неуважності. Пояснення форм і спорідненості давніх тварин на
підставі здебільшого деформованих і фрагментарних знахідок —доволі
складна справа. Едвард О. Вілсон зауважив, що якщо взяти певні види
сучасних комах і уявити їх як берджеські скам’янілості, ніхто й ніколи
не здогадається, що всі вони належать до одного типу, позаяк їхня
будова є дуже різною. Ревізії знахідок дуже допомогло відкриття ще
двох місць із скам’янілостями часів раннього кембрію — одне в
Ґренландії, друге в Китаї, а також кілька розрізнених знахідок, завдяки
яким для досліджень надійшло багато нових і деколи кращих зразків.
Зрештою берджеські скам’янілості визнали не такими вже й
надзвичайними. Виявилося, що Hallucigenia реконструювали догори
дригом. Її схожі на ходулі ноги насправді були повздовжніми
колючками, що розташовувалися на спині. Дивна істота Peytoia,
подібна на скибочку ананаса, була не окремим організмом, а частиною
більшої тварини, відомої як Anomalocaris. Чимало берджеських зразків
нині належать до сучасних типів — тих самих, до яких їх відразу відніс
Волкотт. Вважають, що Hallucigenia й деякі інші істоти належать до
Onychophora — групи організмів, схожих на гусінь. Інших
перекласифікували, зробивши попередниками сучасних кільчастих
червів. Фактично, розповідає Форті, «існує лише декілька абсолютно
неповторних кембрійських створінь. Здебільшого вони виявляються
просто цікавими різновидами вже відкритих форм». «Немає нічого
дивнішого, ніж сучасний вусоногий рак, і фантастичнішого, ніж
королева термітів», за словами науковця у Life.
Отож зразки з берджеських сланців виявилися аж ніяк не
особливими. Але це не зробило їх, як писав Форті, «менш цікавими або
менш дивовижними, просто вони стали зрозумілішими». Химерна
будова тіл цих істот була наче шал юності — еволюційний еквівалент
ірокеза на голові або пірсингу в язиці. Врешті-решт, їхні форми
віднайшли більш урівноважений, стійкий характер.
Але все ще без відповіді залишалося питання: звідки взялися всі ці
тварини — яким чином вони раптом з’явилися з нізвідки?
На жаль, виявляється, що кембрійський вибух міг бути не таким вже
й бурхливим. Тварини кембрійського періоду, як тепер вважають,
імовірно, існували тривалий час, однак були надто малими, щоб їх
роздивитися. І знову трилобіти дали ключ до розгадки — особливо
щодо такої таємничої і майже одночасної появи різних видів
трилобітів у віддалених одна від одної місцевостях.
На перший погляд здається, що раптова поява у всьому світі безлічі
цілком сформованих, але різних істот додає загадковості
кембрійському вибуху, але насправді все навпаки. Одна справа, якщо
цілком сформована істота на зразок трилобіта з’являється в одному
визначеному місці — це справжнє диво, — але одночасна поява
багатьох, доволі різних, але споріднених істот, викопні рештки яких
знаходили в таких віддалених місцях, як Китай і Нью-Йорк, наводить
на думку, що ми не знає­мо значної частини їхньої історії. Немає
переконливих доказів того, що в них просто був спільний предок —
який-небудь дідівський вид, що поклав початок лінії в доволі
віддаленому минулому.
Як вважають зараз, причина відсутності знахідок ранніх видів
трилобітів полягає в тому, що вони були надто малими, щоб
зберегтися. Форті каже: «Немає необхідності бути великим, щоб стати
дієвим складним організмом. Сьогодні моря аж вирують крихітними
членистоногими, викопних попередників яких ми не знаходили». Він
наводить приклад маленьких веслоногих, трильйони яких живуть у
сучасних морях, збираючись на мілинах у таких кількостях, що великі
ділянки океану здаються чорними. Однак уся інформація про їхнє
походження міститься в одному зразку, знайденому в тілі давньої
викопної риби.
«Кембрійський вибух, якщо це відповідне слово, ймовірно, є радше
збільшенням у розмірі, ніж раптовою появою нових видів будови
організму, — говорить Форті. — І це могло відбуватися досить швидко,
тож у цьому сенсі я вважаю його вибухом». Ідеться про те, що так
само, як ссавці, які сотні мільйонів років чекали нагоди з’явитися, аж
поки динозаври не звільнили для них місце, а потім швидко вирвалися
вперед і поширилися по всій планеті, можливо, членистоногі та інші
триплобласти в напівмікроскопічній безвісті чекали на останні дні
панування едіакарських організмів. Форті продовжує: «Ми знаємо, що
ссавці після відходу динозаврів дивовижно швидко побільшали, —
хоча, коли я кажу, що це сталося раптово, то, звісно, маю на увазі в
геологічному сенсі. Ми все ще говоримо про мільйони років».
 До речі, Реджинальд Спріґґ урешті-решт отримав запізніле визнання.
Один із головних родів давніх істот назвали на його честь — Spriggina,
так само, як і декілька видів, а все разом почали називати едіакарською
фауною, за назвою пагорбів, де він проводив пошуки. Щоправда, в той
час Спріґґ давно вже припинив полювати за скам’янілостями.
Залишивши геологію, він заснував успішну нафтову компанію, а
пізніше відійшов від справ, оселившись у маєтку поблизу свого
улюбленого хребта Фліндерса, де організував заповідник. Він помер
заможною людиною 1994 року.

105
Тип — одна з основних таксономічних категорій, що посідає в царстві тварин найвище
місце. — Прим. пер.
106
Морське перо — кораловий поліп із м’ясистим стовбуром, від якого відгалужуються
вторинні поліпи, уподібнюючи корал до пір’їнки. — Прим. пер.
22. Прощання із цим усім

Якщо розглядати життя з людської перспективи, а іншу перспективу

нам, вочевидь, складно було б застосувати, воно здається доволі
дивним. Йому аж кортіло початися, але потім, нарешті розпочавшись,
воно, здавалося, не дуже квапилося йти вперед.
Розгляньмо лишайники. Це, мабуть, одні з найстійкіших організмів
на Землі, які ми можемо побачити, водночас лишайники напрочуд
невибагливі. Вони із задоволенням зростатимуть на осяяному сонцем
цвинтарі, проте найкраще почуватимуться в умовах, які не привабили
б жодних інших організмів, — на гірських вершинах, де віє вітер, і на
пустельних арктичних просторах, де немає майже нічого, окрім
каміння, дощів, холоду, і, звісно, майже жодної конкуренції. В
Антарктиді, де не росте майже нічого, можна побачити розлогі
ділянки, вкриті лишайниками — 400 їх видів, — що віддано туляться
до кожної обвітреної скелі.
Тривалий час люди не могли зрозуміти, як це їм вдається. Позаяк
лишайники ростуть на голих скелях без помітних ознак живлення або
розмноження насінням, багато людей — освічених людей — вважали,
що це каміння поступово перетворюється на рослини. «Несподівано
неживий камінь стає живою рослиною!» — 1819 року радів один із
дослідників, доктор Горншуг.
Коли придивилися уважніше, виявилося, що лишайники — радше
цікаві, ніж загадкові. По суті, вони — результат взаємодії грибів і
водоростей. Гриби виділяють кислоти, які розчиняють поверхню
каменя, звільняючи мінерали, які водорості перетворюють у достатню
кількість поживи для обох. Не надто захоплива, але вдала
домовленість. У світі налічується понад 20 тисяч видів лишайників.
Як і більшість того, що здатне вижити в суворих умовах, лишайники
ростуть повільно. За понад півстоліття лишайник може вирости лише
до розмірів ґудзика на сорочці. Натомість лишайники завбільшки з
обід­ню тарілку, пише Девід Аттенборо, «можуть мати сотні, а то й
тисячі років». Важко уявити нікчемніше існування. «Вони просто
існують, — додає Аттенборо, — підтверджуючи зворушливий факт, що
життя, навіть на найпримітивнішому рівні, вочевидь, існує заради себе
самого».
Легко забути просту істину — життя просто є. Як люди, ми схильні
вважати, що життя повинне мати якийсь сенс. У нас є плани,
прагнення і бажання. Ми хочемо нескінченно користуватися всіма
можливими перевагами існування. Але що за життя в лишайника?
Однак його прагнення існувати, просто бути — таке сильне, як і наше,
— можливо, навіть сильніше. Якби мені сказали, що доведеться
десятки років пробути пухнастим наростом на якомусь камені в лісі,
гадаю, я втратив би будь-яке бажання жити. А лишайники не
здаються. Як і майже всі живі істоти, вони страждатимуть і
переживатимуть важкі часи, терпітимуть будь-які образи заради ще
однієї миті життя. Словом, життя просто хоче бути. Але — і це
найцікавіша мить — здебільшого воно не хоче, щоб його було багато.
Мабуть, це дещо дивно, тому що в життя була купа часу, щоб про­-
явити свої амбіції. Якщо уявити чотири з половиною тисячі мільйонів
років історії Землі стиснутими в один звичайний земний день, то
життя починається дуже рано — близько четвертої години ранку, з
появою перших простих одноклітинних організмів, але потім нікуди
не рухається протягом наступних 16 годин — майже до 20:30, і лише
після п’яти-шести діб наша планета може продемонструвати Всесвіту
щось, окрім оболонки, в якій невтомно копошаться мікроби. Тоді
нарешті з’являються перші морські рослини, а через 20 хвилин —
перші медузи і загадкова едіакарська фауна, вперше відкрита
Реджинальдом Спріґґом в Австралії. О 21:04 на сцену випливають
трилобіти, а за якусь мить за ними — стрункі істоти з Берджеських
сланців. За хвильку до 22:00 на суходолі починають вигулькувати
рослини. Незабаром, менш ніж за дві години до кінця дня, з’являються
перші сухопутні тварини.
Завдяки 10 хвилинам сприятливої погоди до 22:24 Земля вкривається
величезними кам’яновугільними лісами, рештки яких дають нам усе
наше вугілля; тоді ж з’являються перші крилаті комахи. Динозаври
виходять поважною ходою на сцену перед 23:00 і їхній виступ триває
приблизно 45 хвилин. За 21 хвилину до півночі вони зникають, і
починається ера ссавців. Люди з’являються за хвилину і 17 секунд до
півночі. В цьому масштабі вся описана людська історія
продовжувалася б не більше кількох секунд, а життя кожної людини
лише мить. Упродовж цього досить пришвидшеного дня материки
рухаються і невпинно стикаються один з одним. Гори здіймаються і
тануть, океани припливають і відпливають, льодовики наступають і
відступають. І серед усього цього приблизно тричі на хвилину десь на
планеті щось блимає і бахкає — це відбуваються зіткнення з
астероїдом завбільшки з Менсонський або й більшим за нього. Дивно,
що в середовищі, яке постійно чимось атакується і дестабілізується,
щось вижило. Насправді дуже небагатьом вдалося затриматися тут
надовго.
Мабуть, один з найкращих способів усвідомити нещодавність нашої
появи на цьому історичному полотні завдовжки чотири з половиною
мільярди років — якнайширше розвести руки й уявити, що це умовна
історія Землі. У цьому масштабі, як пише Джон Мак-Фі у книжці
«Водойми і гірська система», відстань від кінчиків пальців однієї руки
до зап’ястя другої — це докембрій. Усе складне життя міститься на
долоні однієї руки, «і одним лише рухом середньозернистої пилочки
для нігтів ви можете цілком знищити людську історію».
На щастя, такого досі не сталося, але шанси доволі великі. Мені не
хотілося б вас засмучувати, але факти свідчать про одну дуже
характерну властивість життя на Землі: його схильність до вимирання.
Доволі регулярного. Попри всю затятість, необхідну для того, щоб
створити і зберегти себе, види врешті-решт зневірюються і гинуть з
приголомшливою невблаганністю. І що складнішими вони стають, тим
швидше, здається, вимирають. Можливо, це одна з причин того, що
багато живих істот не такі вже й страшенно претензійні.
Тож щоразу, коли життя зважується на відчайдушний крок, це стає
справжнім святом, однак навряд чи знайдеться багато подій,
важливіших за ту, завдяки якій ми продовжуємо нашу оповідь,
вийшовши з моря на суходіл.
Земля була украй непривітним місцем: спекотним, сухим, залитим
інтенсивним ультрафіолетовим випромінюванням, із водою,
позбавленою виштовхувальної сили, що дозволяє рухатися без
особливих зусиль. Для життя на суходолі живі істоти мали зазнати
цілковитих змін у анатомії. Візьміть рибину за хвіст і голову, і вона
прогнеться посереди­ні, бо її хребет надто слабкий, щоб утримати вагу
тіла. Щоб вижити поза водою, морські істоти потребували нової,
пристосованої до навантажень, внутрішньої будови — це не той вид
адаптивності, який можна здобути протягом однієї ночі. Крім того, що
абсолютно очевидно, кожній сухопутній істоті довелося б передусім
виробити звичку отримувати кисень безпосередньо з повітря, а не
виціджувати його з води. Це було непростою справою. З іншого боку,
існувала вагома підстава вийти з води: там ставало небезпечно.
Поступове злиття материків у єдиний масив, Панґею, означало, що
берегова лінія ставала вужчою, а отже, було менше прибережного
місця існування. Тому боротьба за існування була запеклою. До того ж,
на сцені з’явився новий вид хижака, всежерного й наднебезпечного, й
так досконало пристосованого для нападу, що ця істота майже не
змінилася за всі довгі епохи свого існування — це була акула. Не було
вдалішого часу для пошуку іншого середовища для існування,
відмінного від води.
Рослини почали процес колонізації суходолу близько 450 мільйонів
років тому в супроводі крихітних організмів, потрібних їм для
розкладання і переробки мертвої органіки. Більшим тваринам
знадобилося трохи більше часу, але приблизно 400 мільйонів років
тому вони також наважилися вийти з води. Популярні ілюстрації
наштовхують нас на думку, що першими відважними мешканцями
суходолу стали досить заповзятливі риби — схожі на сучасних
мулистих стрибунів, здатних перестрибувати з однієї калюжки до
другої під час посухи — або навіть повністю сформовані земноводні.
Першими мобільними мешканцями суходолу, яких можна було
побачити неозброєним оком, ймовірно, стали істоти, подібні до
сучасних багатоніжок. Ці маленькі комашки (насправді ракоподібні)
зазвичай перелякано розбігаються, якщо підняти камінь або колоду.
Для тих, хто навчився дихати киснем із повітря, часи були
хорошими. Вміст кисню в девонському і кам’яновугільному періоді,
коли вперше розквітло наземне життя, досягав 35 відсотків (порівняно
з сучасними близько 20 відсотками). Це дозволяло тваринам
виростати надзвичайно великими і надзвичайно швидко.
А яким чином, цілком очікувано можете запитати ви, науковці
визначили рівень кисню сотні мільйонів років тому? На це питання
відповіла не дуже відома, але оригінальна галузь науки, яку називають
ізотопною геохімією. Колись давно прадавні моря кам’яновугільного і
девонського періодів вирували крихітним планктоном, який ховався
всередині маленьких захисних мушельок. Тоді, як і нині, планктон
формував ці мушлі, витягуючи кисень з атмосфери і поєднуючи його з
іншими елементами (переважно з вуглецем) задля отримання таких
витривалих сполук, як карбонат кальцію. Це той самий хімічний фокус
(про який ми вже говорили), що відбувається в межах тривалого
вуглецевого циклу, — процес, який не стане сюжетом захопливої
оповіді, але є життєво необхідним для створення заселеної планети.
Врешті-решт, усі крихітні організми, що беруть участь у цьому
процесі, помирають і устеляють морське дно, де поволі спресовуються
у вапняк. Серед найдрібніших атомних структур, які планктон забирає
із собою після смерті, є два стійкі ізотопи — кисень-16 і кисень-18.
(Якщо ви забули, що таке ізотоп, не переймайтеся, але задля годиться
нагадаю, що це атом із незвичною кількістю нейтронів). І ось тут у гру
вступають геохіміки, тому що ізотопи накопичуються в різному темпі,
залежно від того, скільки кисню або вуглекислого газу було в
атмосфері під час утворення осадових порід. Порівнюючи давні темпи
відкладення цих двох ізотопів, геохіміки можуть «прочитати» умови,
що існували у стародавньому світі, — вміст кисню, температуру
повітря і океанів, масштабність і тривалість льодовикових періодів
тощо. Поєднуючи дані ізотопного аналізу із результатами дослідження
інших викопних решток, які містять такі показники, як-от рівень
квіткового пилку, науковці можуть зі значною вірогідністю
відтворювати вигляд цілих ландшафтів, ніколи не бачених людським
оком.
Основною причиною зростання вмісту кисню в ранній період
наземного життя було те, що на суходолі панували гігантські
деревоподібні папороті і величезні драговини, які через свій багнистий
характер порушували звичний хід вуглецевого циклу. Замість того,
щоб повністю зогнити, опале листя та інша нежива органіка
накопичувалися в багатих, вологих покладах, які згодом стискалися у
величезні вугільні пласти, що дотепер значною мірою підтримують
господарську діяльність.
 Високий рівень кисню, вочевидь, спонукав до гігантоманії.
Найдавнішим свідченням існування сухопутних тварин є слід,
залишений 350 мільйонів років тому істотою, схожою на багатоніжку,
на гірській породі в Шотландії. Вона була понад метр завдовжки. А до
кінця ери розміри деяких багатоніжок збільшилися більш ніж удвічі.
Якщо навколо нишпорили такі істоти, мабуть, не дивно, що тодішні
комахи навчилися фокусу, що дозволяв їм триматися на безпечній
відстані від жадібних язиків: почали літати. Деякі з них досягли такої
досконалості в цьому новому способі пересування, що відтоді нічого в
ньому не змінили. Як і тепер, тогочасні бабки могли літати із
швидкістю понад 50 кілометрів на годину, раптово зупинятися,
нерухомо зависати у повітрі, летіти задом наперед і підніматися значно
вище за будь-який людський літальний апарат, якщо вимірювати
висоту у пропорціях до розміру тіла. «Фахівці американських
військово-повітряних сил, — писав один коментатор, — садили бабок
в аеродинамічні труби, щоб довідатися, як це їм вдається, проте так і
не змогли цього збагнути». У багатому на кисень повітрі бабки теж
росли досить швидко. В лісах кам’яновугільного періоду вони бували
завбільшки з ворона. Дерева та інші рослини також мали
гіпертрофовані розміри. Хвощі і деревоподібні папороті були
заввишки 15 метрів, плавуни досягали 40 метрів.
Перші наземні хребетні — які, варто наголосити, були першими
сухопутними тваринами, від яких походимо й ми з вами, — є
своєрідною загадкою. Почасти через відсутність необхідних викопних
мате­ріалів, а почасти через одного унікума, шведа Еріка Ярвіка, чиї
дивні тлумачення і небажання співпрацювати з колегами відклали
розв’язання загадки майже на півстоліття. Ярвік належав до групи
скандинавських науковців, яка в 1930-х і 1940-х роках відвідувала
Ґренландію у пошуках викопних риб. Зокрема, вони шукали
кистеперих риб, які, ймовірно, були предками для нас і для всіх інших
ходячих істот, відомих як тетраподи (чотириногі).
Більшість тварин є тетраподами, і всі нині живі тетраподи мають
одну спільну особливість: 4 кінцівки, кожна з яких закінчується
максимум п’ятьма пальцями. Динозаври, кити, птахи, люди і навіть
риби — всі вони тетраподи, і це чітко вказує на їх походження від
одного спільного предка. Припускали, що ключ до розкриття таємниці
цього предка слід шукати в девонському періоді, 400 мільйонів років
тому. До того часу по землі ніхто не ходив. Після цього — безліч істот.
На щастя, група скандинавських дослідників знайшла саме таку істоту,
тварину завдовжки з метр, яку назвали іхтіостега (Ichthyostega). За
аналіз викопних решток цієї істоти взявся Ярвік: він почав роботу
1948 року і продовжував її протягом наступних 48 років. На жаль,
Ярвік відмовлявся позичати для досліджень свого тетрапода комусь
іншому. Світові палеонтологи мали для вивчення лише два попередні
поверхові повідомлення, в яких Ярвік зазначив, що у тварини на всіх
чотирьох кінцівках було по п’ять пальців, що підтверджувало її
важливість як можливого предка.
Ярвік помер 1998 року. Після його смерті палеонтологи нетерпляче
взялися за вивчення зразка і виявили, що Ярвік сильно помилявся
щодо кількості пальців — насправді на всіх кінцівках їх було по вісім, і
вчений також не зауважив, що це риба, яка, звісно, аж ніяк не могла
ходити. Будова плавців була такою, що вони б заломлювалися під
вагою тварини. Не потрібно говорити, що це відкриття не збільшило
нашого розуміння перших сухопутних тварин. Нині відомі три
прадавні тетраподи, і в жодного з них немає п’яти пальців. Одним
словом, ми досі не знаємо, від кого походимо.
Але люди таки з’явилися, хоча шлях до нашого сучасного панівного
становища не завжди був второваним. Відтоді, як на суходолі почалося
життя, змінилися чотири мегадинастії, як їх іноді називають. Перша
складалася із примітивних, незграбних, але іноді доволі міцних
земноводних і плазунів. Найвідомішою твариною тих часів був
диметродон, істота з вітрилом на спині, яку зазвичай плутають із
динозаврами (як я зауважив, навіть на ілюстрації до книжки Карла
Саґана «Комета»). Насправді диметродон був синапсидом. Таким, як і
ми колись. Синапсиди були одним із чотирьох головних підрозділів
давніх рептилій, інші три — це анапсиди, евріапсиди і діапсиди. Ці
назви просто означають кількість і розташування невеликих отворів
на скронях цих істот. Синапсиди мали один отвір під скронями,
діапсиди — два, евріапсиди — один скроневий отвір, але трохи вище.
З часом кожна із цих основних груп розділилася на підгрупи, деякі з
яких розвивалися, інші слабшали. Від анапсидів відгалузились
черепахи, які певної миті, хоча це здається доволі неймовірним,
готувалися запанувати на планеті як найрозвиненіша і
найнебезпечніша група видів. Проте через дивний еволюційний
вибрик вони вирішили обрати довголіття, а не панування Землею.
Синапсиди розділилися на чотири ряди, лише один з яких
продовжував існувати по закінченні пермського періоду. На щастя, це
був загін, до якого належали ми, і він розвинувся в родину
попередників ссавців — так званих терапсидів. Вони й утворили
мегадинастію-2.
На жаль, близькі родичі терапсидів, діапсиди, також успішно
еволюціонували в динозаврів (серед іншого) і поступово почали
витісняти терапсидів. Не здатні конкурувати на рівних з цими новими
агресивними створіннями, більшість терапсидів щезла з поля бою.
Щоправда, жменька їх еволюціонувала до дрібних, пухнастих
тваринок, мешканців нір, які, залишаючись ссавцями, терпляче чекали
свого часу. Найбільші з них досягали розмірів домашньої кицьки, а
переважна частина залишалася не більшими за мишу. Врешті-решт, це
їх врятувало, але цим істотам довелося чекати майже 150 мільйонів
років, перш ніж ера динозаврів, мегадинастія-3, раптово закінчилася,
звільнивши шлях для мегадинастії-4 і нашої ери ссавців.
Усі ці масові перетворення, так само як чимало дрібніших між ними і
після них, залежали від такого парадоксально важливого двигуна
прогресу, як вимирання. Дивний факт, але вимирання видів на Землі, у
буквальному сенсі, є способом життя. Ніхто не знає, скільки видів
живих організмів існувало від зародження життя. Зазвичай експерти
говорять про 30 мільярдів, проте інші стверджують, що йдеться про
чотири тисячі мільярдів. Якою б не була ця кількість, 99,99 відсотка
видів, що коли-небудь жили, вже не існують. «При першому
наближенні, — любить казати Девід Роуп із Чиказького університету,
— всі види є вимерлими». Середня тривалість життя кожного виду
складних організмів становить лише близько чотирьох мільйонів років
— приблизно стільки, скільки існуємо ми.
Вимирання, звісно ж, погана новина для жертв, але, здається,
непогана річ для планети, що розвивається динамічно.
«Альтернативою вимиранню є стагнація, — розповідає Єн Таттерсолл
із Американського музею природничої історії, — а стагнація рідко
коли пов’язана з чимось хорошим у будь-якому світі». (Мабуть, тут
слід зауважити, що зараз ідеться про вимирання як про тривалий
природний процес. Вимирання внаслідок людської недбалості —
зовсім інша справа).
Кризи в історії Землі невід’ємно пов’язані з пізнішим значним
поступом. Після занепаду едіакарської фауни відбувся творчий спалах
кембрійського періоду. Ордовицьке вимирання 440 мільйонів років
тому очистило океани від безлічі нерухомих істот і створило
сприятливі умови для розвитку швидких риб і велетенських водних
рептилій. Ті, зреш­тою, опинилися в ідеальних умовах для відрядження
перших пере­селенців на суходіл, коли ще один струс наприкінці
девонського періоду дав тваринному світові новий шанс на життя. І
так відбувалося з певними інтервалами протягом усієї історії. Якби
більшість цих подій не сталася саме так і саме тоді, нас майже напевно
зараз би тут не було.
Свого часу Земля була свідком п’яти значних епізодів вимирання —
ордовицького, девонського, пермського, тріаса і крейдового, саме в цій
послідовності — і багатьох значно менших. Ордовицьке (440 мільйонів
років тому) і девонське (365 мільйонів років тому) вимирання
знищили приблизно по 80-85 відсотків видів. Тріас (210 мільйонів
років тому) і крейдове (65 мільйонів років тому) вимирання знищили
по 70-75 відсотків видів. Але справді страхітливим було вимирання у
пермський період (265 мільйонів років тому), яким розпочалася
тривала епоха динозаврів. У пермський період назавжди зникли
принаймні 95 відсотків відомих за викопними рештками тварин.
Зникло навіть близько третини видів комах — і це був єдиний випадок
їхнього масового вимирання. В той час ми якнайближче підійшли до
повного знищення.
«Це було справді масове вимирання, бійня небачених раніше на
Землі масштабів», — говорить Річард Форті. Пермський епізод був
особливо спустошливим для морських істот. Трилобіти зникли взагалі.
Майже цілком відійшли молюски й морські їжаки. Всі інші морські
істоти теж зазнали нищівного удару. Вважають, що на суходолі й у воді
Земля втратила 52 відсотки всіх родин, — ця категорія розміщена на
один рівень вище за рід і нижче за ряд у величній шкалі класифікації
живих істот (тема наступного розділу) — і, можливо, до 96 відсотків
усіх її видів. Минуло чимало часу — аж 80 мільйонів років, за однією з
оцінок, — перш ніж відновилася загальна кількість видів.
Проте варто пам’ятати про дві речі. По-перше, все це лише
обґрунтовані припущення. Оцінки кількості видів тварин, що існували
наприкінці пермського періоду, коливаються від 45 до 240 тисяч. Якщо
ви не знаєте, скільки саме видів існувало, то навряд чи зможете точно
підрахувати, яка частина з них зникла. Окрім того, йдеться про
загибель видів, а не окремих істот.
На індивідуальному рівні втрат могло виявитися значно більше — у
багатьох випадках гинули майже всі. Види, що врятувалися до
наступного розіграшу життєвої лотереї, майже напевно зобов’язані
своїм існуванням нечисленним пошрамованим і кульгавим
екземплярам, які вижили.
У проміжках між великими масовими винищеннями траплялися
менш відомі й не такі значні епізоди вимирання — гемпгілльське,
франське, фаменське, ранчолабрійське і близько десятка інших, — не
такі спустошливі, якщо йдеться про кількість зниклих видів, але часом
досить трагічні для деяких популяцій. У гемпгілльському епізоді
близько п’яти мільйонів років тому зникли майже всі травоїдні
тварини, включно з конями. Залишився лише один вид коней, який
інколи трапляється серед викопних решток, і це наводить на думку, що
деякий час він балансував на межі небуття. Лише уявіть собі людську
історію без коней і без травоїдних тварин!
Майже в кожному випадку як під час масових вимирань, так і під час
вимирань, скромніших за масштабами, ми маємо на диво мало
здогадів про їхні причини. Навіть якщо відкинути найбожевільніші
припущення, теорій про причини вимирання однак залишиться
більше, ніж було самих вимирань. Принаймні два десятки потенційних
нещасть могли бути причинами або головними чинниками вимирань,
зокрема й глобальне потепління, глобальне охолодження, зміна рівня
моря, виснаження запасів кисню в морях (явище, відоме як аноксія),
епідемії, величезні витоки метану з морського дна, зіткнення з
астероїдами і кометами, страшні урагани з тих, що називають
надураганами, велетенські вулканічні викиди і катастрофічні сонячні
спалахи.
 Ці останні справді інтригують. Ніхто не знає, якими сильними
можуть бути сонячні спалахи, позаяк ми спостерігаємо за ними лише з
початку космічного століття, але Сонце — це могутній механізм, і бурі
на ньому теж можуть бути могутніми. Звичайний сонячний спалах — з
тих, які ми навіть не зауважуємо на Землі, — вивільняє енергію, що
дорівнює силі мільярда водневих бомб, і викидає у простір близько 100
міль­ярдів тонн смертоносних часточок із високим енергетичним
зарядом. Магнітосфера і атмосфера зазвичай відбивають їх у космос
або ж скеровують у безпечне місце, до полюсів (де вони утворюють
симпатичні полярні сяйва), однак вважається, що надто сильний
вибух, скажімо, в сотню разів сильніший за звичайний, міг би здолати
наші позаземні захисні механізми. Світлове шоу було б дивовижним,
але майже напевно вбило б значну частину тих, хто вирішив би ним
помилуватися. Особливо пригнічує те, що, за словами Брюса Цурутані
з лабораторії реактивного руху НАСА, «ця подія не залишила б
жодних слідів у історії».
Усе, що залишається нам, як зазначив один дослідник, це «тонни
припущень і дещиця фактів». Охолодження, як здається, пов’язане
принаймні із трьома епізодами вимирання: ордовицьким, девонським і
пермським, — але, окрім цього, загальновизнаних фактів обмаль, ми
навіть не знаємо, яким був цей епізод вимирання, швидкоплинним або
тривалим. Наприклад, науковці не можуть дійти згоди щодо питання,
чи вимирання у пізньому девоні (подія, після якої на суходіл вийшли
хребетні) тривало мільйони або тисячі років, або ж це один насичений
подіями день?
Одна з причин того, що так важко знайти переконливі пояснення
вимирань, полягає в тому, що дуже складно знищити життя у
величезних масштабах. Як ми бачили на прикладі менсонського
зіткнення, можна зазнати страхітливого удару, проте стати свідком
повного, хоча й, можливо, дещо хисткого відновлення. Тоді чому зі всіх
тисяч зіткнень, які пережила Земля, саме удар астероїда КТ 65
мільйонів років тому виявився таким спустошливим і поставив хрест
на динозаврах? Що ж, насамперед він був страхітливим. Астероїд
врізався в Землю із силою в 100 мільйонів мегатонн. Такий вибух
нелегко уявити, але, як зауважив Джеймс Лоренс Пауелл, якщо
скинути по хіросімській бомбі на кожного сучасного жителя Землі,
забракне близько міль­ярда бомб, щоб це дорівнювало силі удару КТ.
Але навіть цього, можливо, замало для знищення 70 відсотків усіх
мешканців Землі, включно з динозаврами.
Падіння астероїда КТ мало одну перевагу — перевагу, звісно, для
ссавців, — він впав на морському мілководді, завглибшки лише 10
метрів, і, ймовірно, під прямим кутом, тоді, коли вміст кисню був на 10
відсотків вищим за сучасний, отож світ був легкозаймистим. Окрім
цього, морське дно, де опинився астероїд, складалося з породи з
високим вмістом сірки. Тож удар перетворив ділянку морського дна
завбільшки з Бельгію в аерозоль з сірчаною кислотою. Потім, кілька
місяців поспіль, на Землі випадали кислотні дощі, здатні пропалити
шкіру.
У певному сенсі важливішим за питання «Що знищило 70 відсотків
видів, що існували тоді?» є інше питання: «Як вижили решта 30
відсотків?». Чому ця подія була таким невиправним лихом для всіх
динозаврів, натомість інші рептилії, як-от змії і крокодили, пережили
її без втрат? Як нам відомо, у Північній Америці не зник жоден вид
жаб, тритонів, саламандр або інших земноводних. «Яким чином такі
слабкі створіння залишилися неушкодженими після цієї небаченої
катастрофи?» — запитує Тім Фленнері у своїй захопливій передісторії
Америки, книжці «Вічна межа».
У морях сталася та сама історія. Зникли всі амоніти, але їхні близькі
родичі, наутілоїди, які мали схожий стиль життя, врятувалися. Деякі
групи виду планктонів вимерли майже цілком, наприклад, 92 відсотки
форамініфер, тимчасом як інші організми, як-от діатоми, їхні сусіди з
подібною будовою, залишилися порівняно неушкодженими.
Це складні невідповідності. Як зазначає Річард Форті, «якось не
личить просто називати істот, що вижили, “щасливчиками”, і на цьому
заспокоїтися». Якщо, а це здається досить ймовірним, після
катастрофи почалися місяці задимленої, задушливої пітьми, важко
пояснити виживання великої кількості комах. «Деякі комахи на зразок
жуків, — зауважує Форті, — могли жити в деревині або інших речах,
що лежали довкола. Але як бути з істотами, наприклад, бджолами, які
орієнтуються за сонцем і потребують квіткового пилку? Пояснити їхнє
виживання не так просто».
 А були ж іще корали. Їм для виживання потрібні водорості, а
водоростям потрібне сонячне світло, і ті, й ті залежать від стійких
мінімальних температур. Протягом останніх кількох років чимало
говорили про загибель коралів через зміну температури морської води
лише приблизно на один градус. Якщо вони такі вразливі до незначних
змін, яким чином тоді вижили після тривалої зими внаслідок
зіткнення з астероїдом?
Також існує багато регіональних варіацій, які складно пояснити.
Здається, вимирання у Південній півкулі було значно менших
масштабів, ніж у Північній. Зокрема, катаклізми майже не зачепили
Нову Зеландію, і тепер там майже немає тварин, що мешкають у норах.
Навіть рослинність переважно збереглася, хоча масштаби пожеж у
інших місцях наводять на думку про те, що спустошення було
глобальним. Одним словом, існує багато речей, про які ми нічого не
знаємо.
Деякі тварини, безсумнівно, успішно розвивалися, — включно з
черепахами, що дещо дивує. Як зауважує Фленнері, період
безпосередньо після вимирання динозаврів цілком можна назвати
ерою черепах. У Північній Америці вижило 16 видів і незабаром
з’явилися 3 нові.
Очевидно, життя у воді допомогло вижити. Удар КТ знищив майже
90 відсотків видів, що мешкали на суходолі, і лише 10 відсотків видів
прісноводних тварин. Вода, вочевидь, захистила їх від спеки і полум’я,
а також, імовірно, забезпечила більше поживи в голодні часи згодом.
Усі наземні тварини, що вижили, звикли ховатися у безпечнішому
середовищі — у воді або під землею, що були хорошим прихистком від
зовнішніх загроз. Перевага була і у тварин, що харчувалися
мертвеччиною. Ящірки були і є здебільшого несприйнятливими до
бактерій, які живуть у трупах тварин, що розкладаються. Здебільшого
їх просто тягне до падалі, а тривалий час довкола лежало безліч таких
зогнилих туш.
Часто помилково стверджують, що після удару КТ вціліли лише
дрібні тваринки. Насправді серед тих, хто вижив, були крокодили, не
просто великі, а втричі більші за сучасних. Проте загалом, і це щира
правда, більшість урятованих були таки невеличкими і вміли швидко
ховатися. Насправді, той похмурий і ворожий світ якнайкраще пасував
невеличким, теплокровним, нічним, неперебірливим у їжі і обережним
створінням — це ті якості, які вирізняли наших предків-ссавців. Якби
еволюція досягла наступної стадії розвитку, ймовірно, ми б не вижили.
Натомість ссавці опинилися у світі, до якого були пристосовані краще
за будь-яких інших живих істот.
Однак ссавці не кинулися заповнювати кожну вільну нішу.
«Можливо, еволюції не властиво залишати порожнечі, — писав
палеобіолог Стівен М. Стенлі, — але зазвичай їй потрібно багато часу,
аби їх заповнити». Можливо саме тому обережні ссавці залишалися
маленькими упродовж 10 мільйонів років. Якщо в ранньому кайнозої
ви були завбільшки з рись, то цілком могли б стати царем звірів.
Проте, почавши рости, ссавці досягали величезних, деколи
абсурдних розмірів. Якийсь час існували морські свинки завбільшки з
носорога, а носороги завбільшки із двоповерховий будинок. Де б не
з’являлося вільне місце в ланцюзі хижаків, ссавці квапилися його
посісти. Ранні представники сімейства єнотових мігрували до
Південної Америки, знайшли вільне місце й перетворилися на істот,
що розміром і люттю не поступалися ведмедям. Птахи також
розвивалися непропорційно. Мабуть, найлютішою істотою Північної
Америки протягом мільйонів років була велетенська м’ясоїдна птаха,
що не вміла літати, — титаніс. Напевно, це був найжахливіший птах із
тих, що коли-небудь жили. Його зріст сягав трьох метрів, важив
титаніс понад 350 кілограмів і зазвичай відривав дзьобом голову
кожному, хто був йому не до вподоби. Грізне сімейство титанісів
проіснувало 50 мільйонів років, але поки 1963 року у Флориді не
виявили скелет цього птаха, ми навіть не здогадувалися про його
існування.
І це нас підводить до іншої причини нашої невпевненості щодо
перебігу вимирань — браку викопних решток. Ми вже побіжно
згадали про неможливість збереження повних наборів кісток, але
насправді все навіть гірше, ніж ви здатні уявити. Поміркуймо про
динозаврів. Музеї навіюють нам думку, що на Землі повно залишків
динозаврів. Насправді більшість музейних експонатів — це муляжі.
Гігантський диплодок, що височіє у вестибюлі Музею природничої
історії в Лондоні, захоплював і дивував багато поколінь відвідувачів,
але він цілком зроблений із гіпсу — з ініціативи Ендрю Карнеґі його
створили 1903 року в Піттс­бурзі й подарували музею. У вестибюлі
Американського музею природничої історії в Нью-Йорку височіє ще
величніша реконструкція — скелет величезного барозавра, що
захищає своє дитинча від стрімкого нападу зубатого аллозавра. Цей
експонат неймовірно вражає, — барозавр піднімається до високої
стелі, напевно, метрів на дев’ять, — але й він є підробкою. Кожна з
декількох сотень кісток — гіпсові зліпки. Відвідайте будь-який
великий музей природничої історії в світі — у Парижі, Відні,
Франкфурті, Буенос-Айресі, Мехіко, — і скрізь вас вітатимуть зістарені
підробки, а не старі кістки.
Насправді ми небагато довідалися про динозаврів. Зі всієї їх епохи
нам відомо лише менше тисячі видів динозаврів (майже половина з
них — лише по одному екземпляру), що приблизно дорівнює лише
чверті всіх видів ссавців, що живуть нині. Не забувайте, що динозаври
панували на Землі приблизно утричі довше за ссавців, тому одне з
двох: або динозаври відрізнялися нечисленністю видів, або ми
(скористаємося дуже доречним тут кліше) недостатньо глибоко
копаємо.
Досі не виявлено жодних викопних решток динозаврів, які жили
упродовж мільйонів років у свою епоху. Навіть коли йдеться про
пізній крейдяний період — найбільш вивчену доісторичну епоху
завдяки нашій цікавості до вимирання динозаврів, — цілком можливо,
ми ще не виявили і трьох чвертей видів, що існували тоді. Тисячі
тварин, набагато більших за диплодоків і грізніших за тиранозаврів
колись мог­ли вільно блукати земною поверхнею, а ми, можливо,
ніколи про них не дізнаємося. Донедавна все, що ми знали про
динозаврів того періоду, ґрунтувалося на викопних рештках 300
особин, що були представниками 16 сімейств. Брак інформації призвів
до поширення переконання, що динозаври вже почали сходити зі
сцени, коли метеор врізався в Землю.
Наприкінці 1980-х палеонтолог із Громадського музею міста Мілуокі
Пітер Шихан вирішив провести експеримент. За допомогою 200
добровольців він зробив ретельне обстеження чітко визначеної, але й
добряче перекопаної ділянки відомої геологічної формації Гелл-Крік у
штаті Монтана. Ретельно просіюючи породу, волонтери збирали кожен
зуб, хребець і уламок кістки — все, на що не звернули увагу попередні
копачі. Робота тривала три роки. Після її завершення виявилося, що
кількість викопних решток динозаврів часів пізнього крейдяного
періоду виросла більш ніж у три рази — в масштабах планети.
Дослідження показало, що динозаврів було чимало аж до самого удару
КТ. «Немає підстав вважати, що динозаври вимирали поступово
впродовж останніх трьох мільйонів років крейдяного періоду», —
писав Шихан.
Ми так призвичаїлися до думки про неминучість нашої появи як
панівного виду живих істот, що важко віримо в те, ніби ми опинилися
тут лише внаслідок періодичних зіткнень із позаземними об’єктами та
інших випадковостей. Єдине, що в нас спільне зі всіма іншими
живими нині істотами, — це те, що впродовж майже чотирьох
мільярдів років нашим предкам щоразу вдавалося прослизнути крізь
низку дверей, що вже зачинялися. Стівен Джей Ґоулд стисло висловив
це у відомій фразі: «Люди сьогодні тут, тому що саме наша лінія
жодного разу не перервалася — жодного разу у будь-якому з мільярдів
випадків, який міг викреслити нас з історії».
Ми починали цей розділ трьома заувагами: життя хоче бути; життя
не завжди хоче, щоб його було багато; час від часу життя згасає. До них
можна додати четверту: життя триває. І часто, як ми зараз довідає­-
мося, триває просто приголомшливо.
23. Багатство буття

Тут і там у лондонському Музеї природничої історії, у нішах

темнуватих коридорів або ж між скляними стендами з мінералами,
страусячими яйцями і зібраним за сотню років іншим корисним
мотлохом, є приховані двері — приховані принаймні в тому сенсі, що в
них немає нічого такого, аби привернути увагу відвідувачів. Інколи
можна побачити людину зі стурбованим виглядом і розкуйовдженою
чуприною, характерними для науковців, що відчиняє одні двері і
квапиться зникнути за другими, далі по коридору, але це досить
рідкісне явище. Здебільшого двері зачинені, жодним чином не
натякаючи на те, що за ними існує інший — паралельний — Музей
природничої історії, такий самий просторий і по-своєму значно
кращий за той, який знають і люблять відвідувачі. У Музеї
природничої історії зберігаються близько 70 мільйонів предметів з усіх
сфер життя і з усіх куточків планети, і щороку колекцію поповнюють
близько 100 тисяч експонатів, але лише за лаштунками експозиції ви
розумієте, що це справжня скарбниця. У стінних шафах, засклених
вітринах, у щільно заставлених стелажами продовгуватих
приміщеннях зберігаються десятки тисяч замаринованих тварин у
скляних банках, мільйони наколених на квадратні аркуші картону
комах, блискучі мушлі молюсків у висувних шухлядках, кістки
динозаврів, черепи первісних людей, незліченні папки з акуратними
гербарними зразками. Це нагадує подорож мозком Дарвіна. В одному
лише «спиртовому залі» понад 20 кілометрів полиць, щільно
заставлених посудинами зі заспиртованими тваринами.
Тут є зразки, зібрані Джозефом Бенксом в Австралії, Александром
фон Гумбольдтом в Амазонії і Дарвіном під час плавання на «Біґлі» — і
величезна кількість інших дуже рідкісних або дуже важливих для
історії речей. Багатьом дуже хотілося б привласнити ці речі. Дехто
навіть спробував так вчинити. 1954 року музей придбав відому
орнітологічну колекцію з маєтку вже покійного на той час
пристрасного колекціонера, автора числених наукових праць, серед
яких книжка «Птахи Аравії», Ріхарда Майнерцгаґена.
 Протягом багатьох років Майнерцгаґен був відданим відвідувачем
музею, до якого приходив майже щодня, щоб зробити нотатки для
своїх книжок і монографій. Коли привезли коробки з маєтку
колекціонера, музейники негайно їх відкрили, аби поглянути, що
отримали, і, м’яко кажучи, з подивом виявили на багатьох зразках
підписи свого музею. Як виявилося, пан Майнерцгаґен роками цупив
експонати музейної колекції. Це й пояснювало його звичку ходити в
просторому пальто навіть у теплу погоду.
Кілька років потому одного милого завсідника відділу молюсків —
«досить відомого джентльмена», як мені сказали,— спіймали на
гарячому, коли він ховав цінні морські мушлі в порожнисті ніжки
свого інвалідного візка. «Гадаю, тут немає жодної речі, на яку б ніхто
не спокусився», — задумливо промовив Річард Форті, що вів мене цим
приголомшливим світом, схованим за лаштунками музею. Ми блукали
лабіринтами відділів, де науковці за великими столами зосереджено
досліджували членистоногих, пальмове листя і коробки з пожовклими
кістками. Усюди панувала атмосфера розважності і ретельності —
люди, заклопотані титанічною працею, якій не видно кінця-краю, не
повин­ні поспішати. Я читав, що 1967 року музей оприлюднив звіт про
дослідницьку експедицію Індійським океаном Джона Мюррея, — через
44 роки після завершення подорожі. Це світ, де все рухається у
власному темпі, включно з невеличким ліфтом, куди ми з Форті ледве
втиснулися разом із літнім чоловіком, науковцем із вигляду, з яким
Форті привітно і по-дружньому балакав, поки ми піднімалися зі
швидкістю відкладання осадових порід.
Коли чоловік вийшов, Форті розповів мені:
— Це дуже приємний чолов’яга, Норман, і він 42 роки вивчав один
вид рослин, звіробій. Він вийшов на пенсію 1989 року, але й далі
щотижня приходить сюди.
— Як можна 42 роки вивчати один вид рослин? — здивувався я.
— Вражає, еге ж? — погодився Форті, і на мить замислившись, додав:
— Мабуть, він дуже прискіпливий.
Двері ліфта розкрилися перед закладеним цеглою отвором, і Форті,
здається, розгубився.
— Дуже дивно, — сказав він. — Раніше тут був відділ ботаніки.
 Він натис кнопку іншого поверху, і поблукавши почорнілими
сходами, обережно прошмигнувши крізь кілька відділів, де над колись
живими істотами захоплено схилилися дослідники, ми нарешті
дісталися відділу ботаніки. І там я познайомився з Леном Еллісом і
скромним світом бріофітів — для більшості з нас просто мохів.
Коли Емерсон поетично зауважив, що мохи віддають перевагу
північній стороні стовбурів дерев («І мох був на корі як Полярна зоря,
коли глупа ніч надійшла»), насправді він мав на увазі лишайники,
оскільки у XІX столітті між мохами й лишайниками ще не бачили
різниці. Справжні мохи не надто вибагливі, коли йдеться про те, де
рости, тож вони не можуть правити за природний компас. Насправді
мохи взагалі мало придатні для будь-чого.
«Мабуть, жодній групі рослин не знаходять так мало застосування у
промисловості або господарстві, як мохам», — із ноткою жалю писав
Генрі С. Конард у книжці «Як розпізнати мохи й печіночники», що
побачила світ 1956 року і досі залишається майже єдиним на цю тему
популярним виданням на бібліотечних полицях.
Однак мохи доволі поширені. Навіть якщо відкинути лишайники,
бріофіти — це густо населене царство, що складається із 700 родів, у
яких понад 10 тисяч видів. Ґрунтовна праця А. Дж. Е. Сміта
«Мохоподібна флора Британії та Ірландії» має 700 сторінок, хоча
Британію з Ірландією аж ніяк не назвеш надто моховитими місцями.
— Справжнє розмаїття мохів у тропіках, — пояснює мені Лен Елліс.
Цей стриманий сухорлявий чоловік працює в Музеї природничої
історії 27 років, а відділом керує з 1990-го. — Відвідайте, скажімо,
тропічні ліси Малайзії, і там досить легко знайдете нові різновиди. Я
сам їздив туди нещодавно. Я просто подивився під ноги й побачив ніде
ще не описані види.
— Тож, невідомо, скільки видів ще можуть відкрити?
— Саме так. Жодних здогадок.
Можливо, вам важко уявити, що у світі є чимало людей, ладних
присвятити життя вивченню чогось настільки непомітного, але
насправді мохи досліджують сотні людей, дуже відданих об’єкту свого
зацікавлення.
 — О, так, — сказав мені Елліс, — дискусії мохознавців інколи
бувають досить бухливими.
Я попросив його навести тему можливої суперечки.
— Гаразд, от вам тема, порушена одним вашим земляком, — сказав
він, усміхнувшись, і розкрив важкий довідник з ілюстраціями мохів,
найхарактернішою рисою яких для недосвідченого ока була разюча
подібність. — Ось цей, — Елліс постукав пальцем по зображенню, —
належав до одного роду, Drepanocladus. Тепер його розділили на три:
Drepanocladus, Warnstorfіa і Hamatacoulіs.
— І це спричинило бійку? — запитав я, мабуть, сподіваючись на
цікаві деталі.
— Скажімо так, цей поділ мав сенс. Він мав великий сенс. Але
водночас це означало значну реорганізацію колекцій і на якийсь час
зробило всі книжки застарілими, тому, як розумієте, ремствування не
забракло.
Мохи також пропонують загадки, розповів мені Елліс. Один відомий
випадок — принаймні відомий дослідникам мохів — стосувався
скромного зразка, що називався Hyophіla stanfordensіs, знайденого на
території Стенфордського університету в Каліфорнії, а пізніше на
узбіччі стежки в Корнвеллі, на півдні Англії, але на який більше ніде не
натрапляли. Як сталося, що він опинився в таких віддалених одне від
одного місцях і ніде більше, можна лише здогадуватися.
— Тепер його називають Hennedіella stanfordensіs, — сказав Елліс. —
Чергова зміна.
Ми задумливо похитали головами.
Коли знаходять новий мох, його потрібно порівняти з усіма іншими
мохами, щоб упевнитися, що цей різновид іще не зареєстрований.
Згодом треба зробити докладний опис, підготувати ілюстрації і
надрукувати матеріал у респектабельному журналі. ХХ століття не
стало видатним часом науки про мохи. Більша частина праць,
написаних тоді, присвячена усуненню плутанини й дублювання,
успадкованих від XІX століття.
А от це вже було золоте століття колекціонування мохів. (Можливо,
ви згадаєте, що батько Чарльза Лаєлла був їхнім відомим знавцем).
Один англієць із відповідним прізвищем Джордж Гант107 так заповзято
полював за британськими мохами, що, можливо, спричинив
зникнення декількох видів. Але саме завдяки його зусиллям колекція
Лена Елліса є однією з найповніших у всьому світі. Всі 780 тисяч
зразків зберігаються між складеними удвічі аркушами цупкого паперу.
Серед них є дуже старі, з вишуканими підписами вікторіанських часів.
Деякі з них, як ми знаємо, тримав у руках Роберт Броун, видатний
ботанік вікторіанської епохи, який відкрив броунівський рух і ядро
клітини, заснов­ник Музею ботаніки і його керівник протягом перших
31 року аж до своєї смерті 1858 року. Всі зразки зберігаються у старих
блискучих шафах із червоного дерева, таких неймовірно гарних, що я
не міг стримати захоплення.
— А, це шафи сера Джозефа Бенкса з його будинку в Сохо, — між
іншим зауважив Елліс, неначе йшлося про нещодавню покупку в
магазині ІКЕА. — Їх замовили для його зразків, зібраних під час
подорожі на «Індеворі», — мій співрозмовник став уважно розглядати
шухлядки, начебто уперше побачив їх після тривалої відсутності. — Не
знаю, як вони опинилися в нашому відділі бріології.
Це було сенсаційне відкриття. Джозеф Бенкс був найвидатнішим
ботаніком Англії, а подорож на «Індеворі» — та сама, під час якої
капітан Кук 1769 року, зокрема, стежив за проходженням Венери й
оголосив про права британської корони на Австралію, була
найбільшою біологічною експедицією в історії. Бенкс заплатив 10
тисяч фунтів стерлінгів (близько 600 тисяч за сучасним курсом), щоб
разом із дев’ятьма іншими членами експедиції — натуралістом,
секретарем, трьома художниками й чотирма прислужниками — взяти
участь у трирічній ризикованій навколосвітній подорожі. Бог знає, як
Кукові вдавалося поладнати з такою світською і примхливою публікою,
але, здається, насправді йому сподобався Бенкс, і капітан не міг не
захоплюватися його пізнаннями у ботаніці — це було почуття, яке
поділятимуть і наступні покоління.
Ані раніше, ані потім, ботанічна експедиція не досягала більших
успіхів. Почасти тому, що подорож охоплювала чимало нових або
маловідомих місць — Вогненну землю, Таїті, Нову Зеландію,
Австралію, Нову Ґвінею, — але переважно завдяки такому розумному
й спритному колекціонерові, яким був Бенкс. Навіть коли в Ріо-де-
Жанейро через карантин не було можливості зійти на берег, він
перетрусив тюки із кормом для тварин, які були на кораблі, й зробив
кілька відкриттів. Здавалося, ніщо не залишалося поза увагою Бенкса.
Загалом він привіз 30 тисяч зразків рослин, зокрема 1400 таких, що не
траплялися ніколи раніше — достатньо, щоб збільшити на чверть
кількість відомих науці рослин.
Але величезні здобутки Бенкса були лише частиною загального
обсягу трофеїв того, аж до абсурду жадібного до збирання століття.
Колекціонування рослин у XVІІІ столітті нагадувало божевілля
глобального масштабу.
На відкривачів нових видів чекали слава й багатство; тому ботаніки й
шукачі пригод не зупинялися ні перед чим, аби задовольнити цей світ,
спраглий садових новинок. Томас Наттелл, чоловік, який назвав
гліцинію вістарією на честь Каспара Вістара, приїхав до Америки не­-
освіченим друкарем, але захопився рослинами й об’їхав усю країну,
збираючи сотні небачених раніше зразків. Джон Фрейзер, ім’я якого
носить вид ялини, що росте в Америці, провів у дикій місцевості
декілька років, збираючи рослини за дорученням російської цариці
Катерини Великої, і коли нарешті з’явився в російській столиці,
виявив, що у країні новий цар, який побачив у ньому божевільного й
відмовився платити за контрактом. Фрейзер забрав усе в Челсі, де
відкрив розплідник рослин і почав непогано заробляти на реалізації
захопленій садівництвом англійській дрібноземельній шляхті
рододендронів, азалій, магнолій, дикого винограду, айстр та іншої
колоніальної екзотики.
Правильно вклавши кошти, можна було заробити величезні статки.
Ботанік-аматор Джон Лайон витратив на збирання рослин два важких,
сповнених небезпек років, але зрештою отримав майже 125 тисяч
фунтів стерлінгів чистого прибутку, якщо рахувати в сучасних грошах.
Щоправда, багато хто займався збиранням просто з любові до
ботаніки. Наттелл передав більшість своїх знахідок Ліверпульскому
ботанічному саду. Зрештою він став директором Гарвардського
ботанічного саду й автором енциклопедичної праці «Роди
північноамериканських рослин» (яку не тільки написав, але й
здебільшого набрав).
І це лише рослини. А була ще й фауна нових земель — кенгуру, ківі,
єноти, рисі, москіти та інші цікаві й неймовірні види. Розмаїття життя
на Землі здавалося нескінченним, про що написав у своїх відомих
рядках Джонатан Свіфт:
Отож, натуралісти знають: одна блоха
Рятує менших бліх, які її кусають;
А блохи ті ще менших випасають,
І нескінченно це усе триває.
Усі ці нові дані потрібно було зареєструвати, впорядкувати і порівняти
з тими, що вже були. Світ відчайдушно потребував зручної системи
класифікації. На щастя, у Швеції знайшлася людина, яка взялася за її
створення.
Звали його Карл Лінне (пізніше він отримав дозвіл використовувати
перед прізвищем аристократичне «фон»), але в історію вчений уві­йшов
під латинізованим іменем Карл Лінней. Він народився 1707 року в селі
Росгульт на півдні Швеції в родині незаможного, але честолюбного
лютеранського вікарія, і був таким ледачим учнем, що зневірений
татусь віддав його (або, за іншими даними, збирався віддати) на
навчання до шевця. Настраханий перспективою все життя забивати у
шкіру цвяхи, юний Лінней ублагав батька дати йому ще один шанс і
відтоді більше не ухилявся від навчання. Він вивчав медицину у
Швеції та Голландії, хоча справжньою пристрастю хлопця була
природа. На початку 1730-х років, коли йому не було й 30, Лінней
почав створювати каталоги видів рослин і тварин планети,
послуговуючись власною системою, і поступово його слава зростала.
Важко знайти іншу людину, яка б так втішалася власною величчю, як
Лінней. Більшу частину вільного часу він присвячував багатослівним
похвальним описам самого себе, заявляючи, що світ ще не бачив
«видатнішого ботаніка або зоолога» і що його система класифікації —
«найбільше досягнення в галузі науки». Лінней «скромно»
запропонував, щоб на його надгробку викарбували напис «Prіnceps
Botanіcorum», «Король ботаніків».
Висловлювати сумніви щодо його щедрої самооцінки було принайм­-
ні нерозважливо. Ті, хто на це наважувався, ризикували виявити, що
їхнім ім’ям назвали якийсь нікчемний бур’ян.
 Ще однією дивною рисою Ліннея була постійна — інколи, можна
сказати, нездорова — сексуальна стурбованість. Зокрема, його
особливо вражала подібність між деякими двостулковими молюсками
й жіночими статевими органами. Органам одного з видів молюсків
Лінней дав назви «вульва», «статеві губи», «лобок», «анус» і «дівоча
пліва». Він групував рослини за властивостями їхніх репродуктивних
органів і наділяв їх здатністю антропоморфної закоханості. Ліннеївські
описи квітів та їхніх властивостей буяють згадками про «безладні
зносини», «пошуки коханок» і «шлюбне ложе». Навесні, як писав він в
одному часто цитованому уривку:
...кохання приходить навіть до рослин. Чоловічі й жіночі особини...
влаш­товують весілля... демонструючи своїми статевими
органами, хто з них чоловік, а хто жінка. Листя квітів править за
шлюбне ложе, яке Творець так чудово прикрасив шляхетним
пологом і наповнив тонкими ароматами, аби молодий з молодою
могли відсвяткувати весілля якомога урочистіше. Коли постіль
готова, нареченому час обійняти свою кохану й віддатися їй.
Одному роду рослин Лінней дав назву Clіtorіa. Не дивно, що багато
хто вважав його диваком. Але система класифікації цього вченого була
неперевершеною. До Ліннея рослинам давали багатослівні описові
назви. Звичайний фізаліс називали Physalіs amno ramosіssіme ramіs
angulosіs glabrіs folііs dentoserratіs. Лінней скоротив цю назву до Physalіs
angulata, якою послуговуються дотепер. У світі рослин панував повний
безлад через неузгоджені назви. Ботанік не міг напевно знати, чи Rosa
sylvestrіs alba cum rubore, folіo glabro — це та сама рослина, що й Rosa
sylvestrіs іnodora seu canіna. Лінней розв’язав проблему, залишивши
лише частину Rosa canіna. Щоб зробити ці скорочення практичними і
прийнятними для всіх, було потрібно дещо більше, ніж просто
рішучість. Потрібна була інтуїція, — по суті, геніальність, — щоб
виділити найхарактерніші особливості видів.
Система Ліннея так міцно вкоренилася, що ми навряд чи можемо
уявити якусь альтернативу, але до її появи системи класифікації
здебільшого були химерними. Тварин могли класифікувати за тим,
дикі вони чи свійські, наземні чи водні, великі чи маленькі, й навіть
гарні і шляхетні чи навпаки. Бюффон розподілив тварин за їхньою
користю для людини. Анатомічні особливості враховували рідко.
Лінней присвятив усе життя виправленню цієї прогалини,
класифікуючи все живе за фізичними ознаками. Таксономія — іншими
словами, наука класифікації — ніколи не озиралася назад.
Усе це, звісно, потребувало часу. У першому виданні відомої праці
Ліннея «Системи природи» (Systema Naturae) 1735 року було лише 14
сторінок. Але книжка поступово грубшала, аж поки 12 видання —
останнє за життя Ліннея, — не розрослося до трьох томів і 2300
сторінок. Насамкінець він назвав або зареєстрував близько 13 тисяч
видів рослин і тварин. Були й більші праці — у своїй тритомній
«Історії рослин» (Hіstorіa Generalіs Plantarum), виданій у Англії за
майже 100 років до ліннеївської книжки, Джон Рей описав
щонайменше 18 625 видів лише рослин, — але в чому ніхто не міг
перевершити Ліннея, то це в логічності, послідовності, простоті і
своєчасності. Хоча його робота почала виходити друком у 1730-х
роках, у Англії про неї нічого не знали аж до 1760-х, саме вчасно, щоб
Лінней в одну мить став визнаним і незаперечним авторитетом серед
британських натуралістів. Більш ніде не зустрічали його систему з
таким ентузіазмом (саме тому Ліннеївське товариство розташовано не
у Стокгольмі, а в Лондоні).
Однак Лінней не був бездоганним. Він відвів у своїй системі місце
міфічним тваринам і «людям-чудовиськам», описи яких досить
легковажно взяв із розмов із моряками та іншими мандрівниками із
багатою уявою. Зокрема, були дика людина, Homo ferus, що ходила на
чотирьох і не вміла розмовляти, і Homo caudatus, «хвостата людина».
Але не варто забувати, що це було досить наївне століття. Навіть
уславлений Джозеф Бенкс наприкінці XVІІІ століття щиро і захоплено
цікавився численними розповідями про русалок, помічених на
шотландському узбережжі. Але помилки Ліннея значною мірою
компенсувала його логічна й часто просто блискуча систематизація.
Серед досягнень вченого — відкриття того, що кити разом із
коровами, мишами й іншими розповсюдженими наземними
тваринами належать до класу чотириногих (пізніше перейменованого
у ссавців), чого ще ніхто не зробив до того часу.
Спочатку Лінней хотів давати рослинам тільки родову назву і номер
— Convolvulus 1, Convolvulus 2 і так далі, але невдовзі зрозумів, що це не
найкраща ідея, і вдався до подвійних назв, якими донині
послуговуються в системі класифікації. Спочатку систему подвійних
назв хотіли застосувати до всього, що існує у природі — гірських
порід, мінералів, хвороб, вітрів.
Однак не всі сприйняли цю систему. Багатьох непокоїв потяг Ліннея
до непристойності, що було доволі парадоксально, оскільки ще до
Ліннея поширені назви рослин і тварин були відверто вульгарними.
Кульбабу в народі тривалий час називали «пісункою» через її нібито
сечогінні властивості, були й інші народні назви, як-от «кобиляче
пердіння», «голі баби», «прищемлене яйце», «собача сеча», «гола дупа» і
«підтирач». Одна-дві із цих приземлених назв, можливо, випадково
збереглися в анг­лійській до наших днів. «Дівоче волосся» в назві мохів,
наприклад, не має нічого спільного з волоссям на голові дівчини. У
будь-якому разі, природничі науки вже давно потрібно було
ушляхетнити кількома класичними назвами, тож, коли виявилося, що
самозваний король ботаніки рясно всіяв свої тексти такими назвами,
як Clіtorіa, Fornіcata і Vulva, це викликало певне збентеження.
З плином років більшість цих назв потихеньку вийшли із вжитку
(хоча й не всі: звичайні морські туфельки в офіційних випадках усе ще
відгукуються на Crepіdula fornіcata), з’явилися й інші вдосконалення,
викликані потребами природничих наук з усе вужчими
спеціалізаціями. Зокрема, система розбудовувалася шляхом
поступового введення додаткових рівнів ієрархії. Визначення «рід» і
«вид» натуралісти вживали ще за 100 років до Ліннея, а «ряд», «клас» і
«родина» в їхньому біологічному словнику почали з’являтися в 1750–
1760-х роках. Термін «тип» упровадили лише 1876 року (його
запропонував Герман Ернст Геккель), а «родину» і «ряд» аж до початку
XX століття вважали синонімами. Якийсь час зоологи вживали термін
«родина» там, де ботаніки вживали «ряд», що створювало суцільну
плутанину108.
Лінней розділив тваринний світ на шість категорій: ссавців, плазунів,
птахів, риб, комах і насамкінець червів — для всього, що не входило у
першу п’ятірку. Відразу було зрозуміло, що розміщення лобстерів і
креветок у одній категорії із хробаками недоречне, тому з’вилися нові
категорії, як-от молюски й ракоподібні. На жаль, ці нові класифікації в
різних країнах застосовували по-своєму. Намагаючись відновити лад,
1842 року британці запропонували новий збірник правил, названий
кодексом Стрікленда, але французи вбачали в цьому зверхність, і їхнє
Зоо­логічне товариство протиставило британцям власний кодекс. Тим
часом Американське орнітологічне товариство, з невідомих нам
причин, вирішило взяти за основу для всіх назв «Систему природи»
1758 року видання, а не 1766 року, яким послуговувалися в інших
країнах, а це означало, що багато американських птахів у XІX столітті
опинилися в інших родах, ніж їхня пташина рідня з Європи. Лише
1902 року на одному з перших зібрань Міжнародного зоологічного
конгресу натуралісти нарешті почали виявляти дух співпраці і
прийняли єдиний кодекс.
Таксономію називають інколи наукою, а інколи мистецтвом, але
насправді це поле битви. Навіть нині рівень безладу в системі вищий,
ніж може собі уявити більшість людей. Візьміть до прикладу тип —
підрозділ, що характеризує базові особливості будови організму. Нам
добре відомі лише кілька типів, як-от молюски (сюди входять їстівні
молюски і равлики), членистоногі (комахи й ракоподібні) і хордові (ми
самі й усі інші тварини із хребтом або протохребтом); і далі в порядку
спадання до невідомості. Серед маловідомих можна назвати
гнатостомулід (морські хробаки), кишковопорожнинних (медузи,
актинії і корали) та ніжних приапулід (або ж малюсіньких
«пенісоподібних хробаків»). Відомі вам вони чи ні, але це все основні
підрозділи. Однак щодо того, скільки існує типів або скільки їх
повинно бути, — згоди немає. Більшість біологів зупиняється на 30,
однак деякі науковці вважають, що потрібно обмежитися 20
підрозділами, натомість Едвард О. Вілсон у книжці «Різноманіття
життя» доводить їхнє число аж до 89. Все залежить від того, за якою
ознакою ви систематизуєте за підрозділами, — від того, «об’єднувач»
або «розмежовувач» ви, як говорять біологи.
На звичнішому для нас рівні видів можливостей для розбіжностей
навіть більше. Питання про те, як називати вид трав: Aegіlops іncurva,
Aegіlops іncurvata або Aegіlops ovata, можливо, й не розпалить
пристрасті серед не-ботаніків, але у певних колах може стати темою
запеклих суперечок. Справа в тім, що існує п’ять тисяч видів трав,
майже всі з яких навіть для знавця мають однаковий вигляд. Отож,
деякі види відкривали й називали щонайменше 20 разів, і, здається,
важко знайти бодай одну рослинку, яку б не «проінтерпретували»
принаймні двічі. Двотомний «Покажчик трав Сполучених Штатів»
присвячує 200 задрукованих дрібним шрифтом сторінок поясненням
синонімії — так у світі біологів називаються ненавмисні, але досить
розповсюджені дублювання. І це стосується лише трав однієї країни.
Для врегулювання розбіжностей у світовому масштабі створили
Міжнародну асоціацію таксономії рослин, яка вирішує суперечки з
питань пріоритетності й дублювання. У перервах вона видає
постанови, в яких зазначено, що відтепер Zauschnerіa calіfornіca
(рослина, яку часто висаджують в садах з кам’янистим ґрунтом)
називається Epіlobіum canum; або що Aglaothamnіon tenuіssіmum
належить до Kaglaothamnіon byssoіdes, але не до Kaglaothamnіon
pseudobyssoіdes. Зазвичай це незначні заходи щодо наведення ладу, які
не привертають особливої уваги, але коли вони зачіпають улюблені
садові рослини, то неминуче викликають обурення. Наприкінці 1980-х
років звичайну хризантему «вигнали» (очевидно, з ґрунтовних
наукових міркувань) з роду, що має ту ж назву, і запроторили до
досить нудного й непривабливого роду Dendranthema.
Любителів зневаженої хризантеми виявилося безліч, і вони
висловили протест структурі з дещо дивною назвою — Комітету зі
сперматофітів. (Існують також комітети з птеридофітів, бріофітів і
грибів, і всі вони підзвітні керівникові, якого називають Генеральним
доповідачем; отже, цю організацію необхідно шанувати). Хоча
термінологічних правил потрібно суворо дотримуватися, ботаніки не
цураються сентиментальності, тому 1995 року рішення скасували. Так
само врятували від перегляду місця у класифікації петунію, бруслину і
популярні види амарилісів, але не численні види герані, які кілька
років тому під ремствування незадоволених перевели до роду
Pelargonіum. Історію цих суперечок цікаво описав Чарльз Елліотт у
книжці «Нотатки з комори з горщиками».
Такі суперечки й реорганізації відбувалися у всіх інших царствах
живого світу, тому підтримувати лад у записах не така вже й проста
справа, як здається. Тож, як не дивно, ми й гадки не маємо — «навіть у
першому наближенні», за словами Едварда О. Вілсона — про кількість
видів живих істот на нашій планеті. Оцінки варіюються від 3 до 200
мільйонів. Однак ще дивніше, як запевняє стаття в журналі
«Економіст», що 97 відсотків видів рослин і тварин планети, можливо,
ще очікують на відкриття.
З живих істот, про які нам справді відомо, понад 99 зі 100 описані
поверхово — тільки «наукова назва, жменька зразків у музеї, кілька
фрагментарних описів у наукових журналах», як визначає стан нашого
знан­ня Вілсон. У «Різноманітті життя» він називає кількість усіх
відомих видів організмів — рослин, комах, мікробів, водоростей,
загалом усіх — 1,4 мільйона, але додає, що це лише припущення. Інші
фахівці називають трохи більшу кількість відомих видів — десь від 1,5
до 1,8 мільйона, проте не існує жодного централізованого реєстру, тож
цю інформацію неможливо перевірити. Одним словом, ми опинилися
в такій дивній ситуації, що насправді навіть не знаємо, що ж ми
насправді знаємо.
Загалом ви можете звернутися до експертів, що спеціалізуються в
кожній окремій сфері, запитати, скільки в ній видів, потім підсумувати
отримані кількості. Переважно багато науковців саме так і робили.
Проблема в тім, що вкрай рідко будь-які двоє опитаних зможуть
відповісти однаково. Одні джерела пишуть про 70 тисяч відомих видів
грибів, інші називають 100 тисяч — майже на половину більше. Можна
знайти інформацію, що кількість описаних видів земляних хробаків
становить чотири тисячі, і почути не менш упевнені запевнення, що
їхня кількість сягає 12 тисяч. Щодо комах, їхня кількість варіюється від
750 до 950 тисяч. Звісно, йдеться про відомі види. Для рослин
загальновизнана кількість коливається від 248 до 265 тисяч. Це може
здатися не надто великою розбіжністю, але це у 20 разів більше, ніж
кількість квіткових рослин у всій Північній Америці.
Упорядковування — не найлегше завдання. На початку 1960-х років
Колін Ґроувз із Австралійського національного університету розпочав
систематичний перегляд 250 із гаком відомих видів приматів. Часто
виявлялося, що ті самі види описували не один раз — іноді кілька
разів, і жоден дослідник не знав, що йдеться про тварин, уже відомих
науці. Щоб розплутати все, Ґроувзу знадобилося 40 років, а це ж була
порівняно невелика група доволі великих істот, які зазвичай не стають
темою дискусій. Хто зна, яким би був результат, якби хтось спробував
зробити щось подібне з лишайниками, яких, за різними підрахунками,
20 тисяч видів, або з 50 тисячами видів молюсків, або з 400 з гаком
тисячами жуків.
Безсумнівний той факт, що живих істот навколо безліч, хоча їхні
справжні кількості неминуче ґрунтуються на екстраполяціях109 —
часом дуже приблизних екстраполяціях. У межах добре відомого
досліду в 1980-х роках Террі Ервін зі Смітсонівського інституту
обприскав хмарою інсектицидів ділянку тропічного лісу із 19 дерев у
Панамі, а потім зібрав усе, що впало в його сіті з їхніх крон. Здобич
(фактично, вона була не одноразова, оскільки Ервін повторював свій
дослід у різні пори року, щоб упевнитися, що відловлював види, які
мігрують) склала 12 тисяч типів жуків. Зважаючи на поширення жуків
в інших місцях, кількість інших видів дерев у лісі, кількість лісів у світі,
кількість інших різновидів комах та інші чинники з довгого ланцюга
змінних величин, вчений припустив, що кількість видів комах на
планеті може сягати 30 мільйонів — пізніше він став вважати цю
кількість дещо заниженою. Інші науковці, послуговуючись тими ж або
подібними даними, називали 13 мільйонів, 80 мільйонів або 100
мільйонів видів комах, підсумовуючи, що, попри ретельні підрахунки,
в цих цифрах припущень принаймні стільки ж, скільки науки.
Згідно з даними Wall Street Journal, у світі «близько 10 тисяч активних
систематизаторів» — небагато, якщо ви поміркуєте, скільки видів
потрібно ще зареєструвати. Але, як додає журнал, через високу
вартість (близько 1250 фунтів стерлінгів за один вид) і великий обсяг
писанини, протягом одного року науковці реєструють лише близько 15
тисяч нових видів усіх типів.
«Це не нестача біологічного розмаїття, а брак таксономістів!» —
обурюється Коен Маес, уродженець Бельгії, керівник відділу
безхребетних Кенійського національного музею в Найробі, з яким я
познайомився під час своєї поїздки в цю країну восени 2002 року. Він
розповів, що в усій Африці немає жодного кваліфікованого
таксономіста: «Був один у Кот-д’Івуарі, але, здається, і той вийшов на
пенсію». Підготовка таксономіста триває від восьми до десяти років,
але в Африку ніхто з них не їде. «Це справжні викопні рештки», —
додав Маес. Він розповів, що наприкінці року теж повинен буде
звільнитися. Після семирічного перебування в Кенії йому не
продовжили контракт. «Немає коштів», — пояснив науковець.
За кілька місяців до того британський біолог Дж. Г. Ґодфрі зазначив у
журналі Nature, що таксономісти всього світу постійно стикаються з
хронічним «браком престижу й коштів». Унаслідок цього «багато видів
описані погано, в окремих публікаціях, без жодних намагань пов’язати
новий таксон110 з відомими видами і класифікацією». До того ж,
таксономісти витрачають більшість часу не на опис нових видів, а на
систематизацію старих. Чимало з них, за словами Ґодфрі, «більшу
частину часу намагаються розібратися в класифікації XІX століття:
найчастіше переписують недосконалі надруковані описи або
нишпорять музеями світу у пошуках типового матеріалу, який часто
буває в дуже жалюгідному стані». Ґодфрі особливо наголошує на
відсутності зацікавлення можливостями систематизації за допомогою
інтернету. Залишається фактом, що систематика загалом і цілком досі,
як не дивно, прив’язана до паперу.
Намагаючись іти в ногу з вимогами нового століття, 2000 року один
із засновників журналу Wіred Кевін Келлі ініціював створення так
званого Фонду нових видів з метою пошуку інформації і занесення у
базу даних усіх живих організмів. Цю ініціативу оцінюють десь від 1,3
міль­ярда до 50 мільярдів фунтів стерлінгів. На весну 2002 року Фонд
отримав лише 750 тисяч фунтів стерлінгів і четверо штатних
співробітників.
Якщо, як показують дані, нам потрібно відкрити, можливо, ще сот­ню
мільйонів видів комах, і якщо темпи відкриттів залишаться на
сучасному рівні, то це триватиме трохи більше 15 тисяч років. На
решту тваринного світу потрібно трохи більше часу.
Чому ж ми знаємо так мало? Причин приблизно стільки ж, скільки
непорахованих тварин, але серед них є кілька головних.
Більшість живих істот дуже малі, і їх легко проґавити. Насправді це не
завжди погано. Ви б, мабуть, не спали так солодко, якби знали, що у
вашому матраці живе зо два мільйони мікроскопічних кліщів, які
виповзають з нього на світанку, аби поласувати секретом ваших
сальних залоз і почастуватися чудовими хрусткими лусочками шкіри,
які ви скидаєте, повертаючись уві сні. Одна лише подушка може
правити за домівку для 40 тисяч цих істот. (Ваша голова для них —
велетенська масна цукерка). І не думайте, що чистий напірничок на
подушці щось змінить. Істотам завбільшки з постільних кліщів
волокно найщільнішої матерії здається корабельним такелажем.
Насправді, якщо вашій подушці шість років — а це зазвичай середній
вік подушки, — то, за словами людини, яка робила ці розрахунки,
доктора Джона Маундера із Британського інституту медичної
ентомології, 10-ту частину її ваги становитимуть «лусочки шкіри, живі
кліщі, мертві кліщі й екскременти кліщів». (Але це принаймні ваші
кліщі. Подумайте, до чого ви щоразу торкаєтеся, лягаючи в готельне
ліжко111). Ці кліщі живуть із нами з давніх-давен, але виявили їх лише
1965 року.
Якщо такі близько пов’язані з нами істоти, як постільні кліщі,
залишалися непоміченими аж до століття кольорового телебачення,
навряд чи вас здивує те, що більша частина іншого світу малих істот
нам майже невідома. Підіть до лісу — будь-якого лісу, — нахиліться і
наберіть землі у жменю, і у вас у руці опиняться 10 мільярдів бактерій,
здебільшого невідомих науці. Можливо, у вашій пригорщі також
опиниться мільйон пухких дріжджових організмів, близько 200 тисяч
пухнастих грибків, відомих як цвіль, десяток тисяч найпростіших
тварин (найвідоміші з яких — амеби), а також різноманітні
коловертки, пласкі хробаки, аскариди та інші мікроскопічні живі
істоти, відомі під загальною назвою криптозоа. Серед них буде чимало
невідомих.
Найґрунтовніший посібник із мікроорганізмів, «Довідник Бержі із
систематичної бактеріології» містить близько 400 тисяч різновидів
бактерій. У 1980-х роках двоє норвезьких учених, Йостейн Ґоксойр і
Віґ­діс Торсвік взяли навмання один грам ґрунту з березового гаю
поруч зі своєю лабораторією у Берґені й ретельно дослідили його на
вміст бактерій. У цій маленькій грудочці вони виявили від чотирьох до
п’яти тисяч окремих видів бактерій — більше, ніж у всьому «Довіднику
Бержі». Потім науковці поїхали на узбережжя за декілька кілометрів
від міста, взяли ще один грам ґрунту й виявили, що в ньому також
міститься від чотирьох до п’яти тисяч зовсім інших видів. Як зауважує
Едвард О. Вілсон: «Якщо у двох щіпках субстрату із двох різних місць у
Норвегії живуть дев’ять тисяч видів мікробів, скільки ж їх ще очікує на
відкриття в інших, абсолютно різних місцях проживання?». Що ж,
згідно з однією із оцінок, їх може виявитися навіть 400 мільйонів.
Ми шукаємо не там, де треба. Вілсон у «Різноманітті життя»
розповідає, як один ботанік поблукав кілька днів 10 гектарами
джунглів на острові Борнео і виявив тисячу нових видів квіткових
рослин — більше, ніж відкрили в усій Північній Америці. Знайти ці
рослини було нескладно. Просто ніхто туди раніше не зазирав. Коен
Маес із Кенійського національного музею розповідав мені, що якось в
одному хмарному лісі в Кенії (як називають вологі тропічні гірські ліси
в цій місцевості) за півгодини «не дуже старанних пошуків» він виявив
чотири нові види багатоніжок, три з яких належали до нових родів, і
один новий вид дерева. «Велике дерево», — додав він, розводячи руки,
немов збирався потанцювати з огрядною партнеркою. Хмарні ліси
ростуть на гірських перевалах і часом залишаються ізольованими від
зовнішнього світу протягом мільйонів років. «У них ідеальний клімат
для біології, і вони дуже складні для вивчення», — говорить він.
Загалом вологі тропічні ліси вкривають лише 6 відсотків земної
поверхні, але в них живе понад половина усіх тварин і близько двох
третин квіткових рослин планети — і більшість їх залишається для нас
невідомими, тому що туди потрапляє надто мало дослідників. Не
дивно, що більшість таких лісів дуже цінні для нас. Науковці фактично
не мали змоги дослідити лікувальні властивості щонайменше 99
відсотків квіткових рослин. Позаяк рослини не можуть урятуватися
втечею від хижаків, вони змушені виробляти складний хімічний
захист і тому особ­ливо багаті цікавими хімічними сполуками. Навіть
нині майже чверть усіх виписаних ліків — це екстракти зі всього 40
рослин, ще 16 відсотків припадає на тварин або мікроорганізми, тож
існує серйозна загроза, що з кожним вирубаним гектаром лісу ми
втрачаємо найважливіші лікувальні речовини. Застосовуючи методику
так званої комбінаторної хімії, хіміки здатні отримати в лабораторіях
40 тисяч сполук за раз, але ці продукти випадкові та нерідко бувають
марними, тоді як будь-яка природна молекула вже відбула те, що
журнал The Economist називає «граничною відбірковою програмою:
еволюцією тривалістю понад три з половиною мільярди років».
 Однак пошуки невідомого не обов’язково пов’язані з подорожами у
відлюдні чи віддалені місця. У своїй книжці «Життя: несанкціонована
біографія» Річард Форті згадує, як на стіні одного сільського шинку,
«на яку випорожнялося багато поколінь завсідників», виявили одну
прадавню бактерію — відкриття, яке, вочевидь, вимагало
неймовірного талану й відданості справі, а можливо, ще якихось
нез’ясованих якостей.
Обмаль фахівців. Кількість об’єктів, які треба відшукати, вивчити й
зареєструвати, значно перевищує кількість науковців, здатних
виконувати ці завдання. Візьмемо за приклад такі життєстійкі
маловідомі організми, як коловертки. Ці мікроскопічні тваринки
можуть вижити у будь-яких умовах. Коли стає справді непереливки,
вони скручуються у грудочку, вимикають обмін речовин і очікують
кращих часів. У такому стані їх можна кинути до окропу або
заморозити майже до абсолютного нуля, але, коли випробування
завершуються й вони опиняються у сприятливішому середовищі,
коловертки розгортаються й продовжують жити так, ніби нічого не
трапилося. Досі виявили близько 500 видів цих організмів (хоча інші
джерела кажуть про 360), але ніхто не має жодної гадки, скільки їх
взагалі. Упродовж багатьох років майже всією інформацією про них
завдячували одному захопленому аматору, офісному працівнику
Девіду Брайсу, який досліджував цих тваринок у вільний час.
Коловерток можна виявити в усіх куточках світу, але якби ви зібрали
на обід фахівців із коловерток зі всього світу, вам не довелося б
позичати посуд у сусідів.
Навіть такі важливі і всюдисущі створіння, як гриби (а вони і
важливі, і всюдисущі), привертають порівняно мало уваги. Гриби є
всюди й існують у різноманітних формах: їстівні гриби, цвіль,
борошниста роса, дріжджі й дощовики, — і в кількостях, про які
більшість із нас навіть гадки не має. Зберіть усі гриби з гектара
звичайної луки, і ви отримаєте 2 800 кілограмів. І це не маргінальні
організми. Без грибів не було б фітофторозу в картоплі, гравіозу
деревини і грибкових захворювань шкіри, але також не було б
йогуртів, пива або сирів. Науковці виявили близько 70 тисяч видів
грибів, але вважають, що загальна їх кількість може досягати 1,8
мільйона. Чимало мікологів задіяні на виробництві сирів, йогуртів та
інших продуктів, тому нам важко сказати, скільки фахівців активно
займаються дослідженнями, проте ми можемо впевнено стверджувати,
що невідкритих видів грибів значно більше, ніж людей, які їх
відкривають.
Насправді світ величезний. Завдяки легкості повітряних подорожей та
інших видів комунікації ми обдурюємо себе, вважаючи світ не таким
уже великим, однак на поверхні землі, де доводиться працювати
багатьом дослідникам, він справді величезний — такий величезний,
що містить безліч несподіванок. Нині відомо, що у вологих тропічних
лісах Демократичної Республіки Конґо живе значна кількість окапі,
найближчої живої родички жирафів, — загальну популяцію яких
оцінюють у близько 30 тисяч, — хоча до XX століття про їхнє
існування навіть не підозрювали. Великого безкрилого
новозеландського птаха такахе упродовж 200 років вважали вимерлим,
аж поки не виявили у важкодоступних горах Південного острова.
Група французьких і англійських науковців 1995 року під час
хуртовини заблукала на віддаленій полонині в Тибеті й наштовхнулася
на породу коней, раніше відому лише за доісторичними печерними
малюнками. Жителі полонини дуже здивувалися, довідавшись, що у
великому світі цей кінь вважається дивиною.
Дехто вважає, що нас можуть очікувати ще більші несподіванки.
«Провідний британський етнобіолог, — 1995 року написали в журналі
The Economist, — вважає, що в лісах басейну Амазонки може існувати
мегатерій, наземний гігантський лінивець, який, підвівшись на задні
лапи, виявиться зростом з жирафу». Цікаво, що прізвище етнобіолога
навіть не назвали; мабуть, ще цікавіше те, що ані про нього, ані про
лінивця відтоді ніхто не чув. Утім, ніхто не може категорично
стверджувати, що такої істоти там не існує, доки ми не обстежили
кожну прогалинку джунглів, а до цього ще дуже далеко.
Але навіть якщо ми підготуємо тисячі польових дослідників і
відрядимо їх у найвіддаленіші куточки світу, цього забракне, тому що
життя існує всюди. Надзвичайна плодючість життя вражає, навіть
тішить, але й дарує нам чимало проблем. Щоб вивчити все, нам
довелося б перевернути кожен камінчик, просіяти ґрунт у всіх лісах, а
також неймовірні кількості піску й землі, видряпатися на крони дерев
у кожному лісі й вигадати значно ефективніші способи дослідження
морів. І навіть тоді ми могли не помітити цілі екосистеми. У 1980-х
роках спелео­логи-аматори в Румунії рушили до глибокої печери,
тривалий, але невизначений час ізольованої від зовнішнього світу, і
знайшли там 33 види комах та інших малих істот — павуків,
багатоніжок, вошей, — сліпих, безбарвних і невідомих науці. Вони
харчувалися мікроорганізмами з піни на поверхні водойм, а ті, своєю
чергою, живилися сірководнем із гарячих джерел.
Усвідомлення неспроможності пізнати все до кінця може викликати
розчарування і зневіру, та, можливо, навіть налякати, але воно так
само може неймовірно захоплювати. Ми живемо на планеті
нескінченних несподіванок. Яка розумна людина захоче, щоб було
інакше?
Майже завжди найбільше захоплює у будь-якому популярному
викладі різноманітних дисциплін сучасної науки усвідомлення того,
скільки людей охоче присвячують життя дослідженням
найскладніших, найзагадковіших об’єктів. В одному зі своїх нарисів
Стівен Джей Ґоулд згадує, як один із героїв його книжки, Генрі Едвард
Кремптон, провів 50 років, з 1906-го до своєї смерті в 1956 році,
неквапливо вивчаючи в Полінезії роду земних равликів Partula. Знову і
знову, рік за роком Кремптон вимірював до найменшого ступеня — до
8 розрядів десяткового дробу — завитки, дуги й вигини незліченних
Partula, зводячи результати в найдетальніші таблиці. За кожним
рядком таблиці Кремптона стоять тижні вимірів і розрахунків.
Трохи менш фанатичним, але більш непередбачуваним був Альфред
С. Кінсі, який прославився в 1940-х і 1950-х роках своїми
дослідженнями людської сексуальності. Перше ніж його розум
затьмарив, так би мовити, секс, Кінсі був ентомологом, до того ж
завзятим. В одній із експедицій, що тривала два роки, він пройшов
пішки чотири тисячі кілометрів і зібрав колекцію із трьох мільйонів
ос. Скільки разів його вжалили, на жаль, ніде не зафіксовано.
Що мене спантеличує, то це питання, як забезпечують ланцюг
спадкоємності в таких екзотичних царинах досліджень. Очевидно, що
у світі не так багато установ, які потребують і можуть підтримати
фахівців з вусоногих рачків або тихоокеанських равликів.
Прощаючись із Річардом Форті в лондонському Музеї природничої
історії, я запитав його, яким чином готують заміну дослідникам, які
звільняються.
Його щиро розсмішила моя наївність:
— Боюся, що в нас немає таких наступників, які десь там сидять на
лаві, очікуючи, коли їх запросять до гри. Якщо фахівець виходить на
пенсію або, ще гірше, вмирає, це може призупинити дослідження, іноді
дуже надовго.
— Дозволю собі припустити, що саме тому ви так цінуєте людей, які
42 роки вивчають один вид рослини, навіть якщо це не дасть нічого
нового?
— Саме так, — відповів він, — саме так.
І, здається, він справді говорив те, що думав.

107
Англійське слово «hunt» означає полювати. — Прим. пер.
108
Наприклад, люди належать до домена еукаріотів (Eucarya), царства тварин (Anіmalіa),
типу хордових (Chordata), підтипу хребетних (Vertebrata), класу ссавців (Mammalіa), ряду
приматів (Prіmates), родини людиноподібних (Homіnіdae), роду людей (Homo), виду розумних
(Sapіens). (Мені повідомили, що курсивом слід виділяти назви родів і видів, але не вищі
підрозділи). Деякі систематизатори застосовують додаткові підрозділи: триба, підряд, надряд,
парвряд тощо.
109
Тут: узагальнення висновків щодо однієї частини певної системи з другою її частиною. —
Прим. пер.
110
Це формальна назва для позначення таких понять, як «тип» або «рід» у біологічній
класифікації.
111
В інших питаннях гігієни справи ще гірші. Доктор Маундер вважає, що перехід на
низькотемпературні мийні засоби для пральних машин посприяв розмноженню комах і
мікробів. За його словами, «перучи брудну білизну за низьких температур, ви отримуєте
чистіші воші».
24. Клітини

Усе починається з однієї клітини. Перша клітина ділиться, щоб стати

двома, а дві стають чотирма і так далі. Завдяки лише 47 подвоєнням
матимемо близько 140 тисяч трильйонів (140 000 000 000 000 000)
клітин, готових стати людиною112, 113. І кожна із цих клітин точно знає,
що робити, щоб оберігати й плекати вас від моменту зачаття і до
останнього подиху.
У вас немає жодних секретів від ваших клітин. Вони знають про вас
значно більше, ніж ви самі. Кожна з них має копію повного
генетичного коду — інструкцію з догляду за вашим організмом, —
отож знає не лише своє завдання, але й завдання усього організму.
Ніколи в житті вам не доведеться нагадувати клітині стежити за
рівнем аденозинтрифосфату або знайти місце для раптового надлишку
фолієвої кислоти. Вона зробить для вас усе це — а ще мільйон інших
справ.
Кожна клітина є дивом природи. Навіть найпростіші з них
перебувають за межами людської винахідливості. Наприклад, щоб
створити найелементарнішу дріжджову клітину, вам доведеться
мініатюризувати приблизно таку ж кількість компонентів, скільки
деталей у реактивному літаку «Боїнг-777», і розмістити їх у кульці
діаметром усього 5 мікронів, а потім якось переконати цю кульку
розмножуватися.
Але дріжджові клітини — ніщо порівняно з людськими, які не тільки
різноманітніші та складніші, а й більше вражають завдяки своїй
складній взаємодії.
Ваші клітини — це країна з 10 тисячами трильйонів громадян, кожен
із них по-своєму цілком відданий вашому загальному добробуту. Не
існує нічого, що вони не зробили б для вас. Клітини дають вам
можливість відчувати задоволення або формувати думки. Дають вам
можливість стояти, потягуватися і стрибати. Коли ви їсте, вони
витягають поживні речовини, розподіляють енергію та виносять
назовні відходи — всі ці речі ви вчили на уроках біології у школі, — але
й не забувають, що треба дозволити вам спочатку відчути голод, а
потім винагородити приємним відчуттям ситості, щоб ви не забули
поїсти іншим разом. Клітини стимулюють ріст волосся, накопичують
сірку у вухах, налагоджують стабільну роботу мозку. Вони керують у
кожному закамарку вашого тіла. За першої ж загрози поспішать вам на
допомогу і, не вагаючись, загинуть за вас — мільярди їх щодня так і
роблять. Однак за все своє життя ви жодного разу не подякували
жодній із них. Тож скористаймося нагодою і поставимося до клітин із
благоговінням і шаною, яких вони заслуговують.
Ми не розуміємо до кінця, як вони виконують свою роботу, — як
відкладають жири, виробляють інсулін і виконують безліч інших
функцій, необхідних для збереження такого складного організму, як
ви. Всередині вас невтомно працюють принаймні 200 тисяч різних
видів білків, а ми досі розуміємо лише те, що роблять не більше двох
відсотків. (Інші дослідники вказують 50 відсотків; це, мабуть, залежить
від того, що мати на увазі під словом «розуміємо»).
Несподіванки на клітинному рівні виникають постійно. У природі
оксид азоту — це страшна отрута й поширена складова забруднення
навколишнього середовища. Тож науковці, звісно, трохи здивувалися,
коли в середині 1980-х виявили, що її старанно виробляють людські
клітини.
Призначення окису азоту спочатку було таємницею, але потім
науковці почали знаходити її скрізь — вона контролює кровообіг і
енергетичний рівень клітин, протидіє раку і хвороботворним
мікроорганізмам, відповідає за регуляцію нюху і навіть сприяє ерекції.
Відтак стало відомо, чому нітрогліцерин, добре відома вибухова
речовина, полегшує біль у серці при стенокардії. (У крові
нітрогліцерин перетворюється на окис азоту, розслаблюючи м’язи, що
зсередини вистилають судини, покращуючи кровообіг). Лише за
десяток років ця газоподібна речовина перетворилася з чужорідного
токсину в універсальний чудодійний еліксир.
Як зауважує бельгійський біохімік Крістіан де Дюв, ви маєте
«якихось кілька сотень» різновидів клітин, дуже різних за розміром і
формою, — від нервових клітин, волокна яких мають понад метр
довжини, до малюсіньких дископодібних клітин крові й фотоелементів
у формі паличок, що допомагають нам бачити. Розміри клітини
варіюються надзвичайно широко — але найприголомшливіше це
проявляється в момент зачаття, коли один-єдиний сперматозоїд
опиняється віч-на-віч з яйцеклітиною, у 85 тисяч разів більшою за
нього (що спонукає поглянути на те, хто кого підкорює, з іншої
перспективи). Однак у середньому людська клітина має в діаметрі
близько 20 мікронів — тобто близько двох сотих міліметра, — вона
занадто мала, щоб її побачити, але досить простора, щоб вмістити
тисячі таких складних структур, як мітохондрії, та багато мільйонів
молекул.
У найбуквальнішому розумінні клітини також відрізняються за
живучістю. Всі клітини вашої шкіри мертві. Досить неприємно думати,
що кожен міліметр вашої поверхні неживий. Якщо ви доросла людина
середньої комплекції, то тягаєте на собі понад два кілограми мертвої
шкіри й щодня скидаєте кілька мільярдів її крихітних фрагментів.
Проведіть пальцем по полиці, вкритій порохом, і отримаєте візерунок
зі здебільшого своєї старої шкіри.
Більшість живих клітин рідко живуть більше місяця, але є й деякі
помітні винятки. Клітини печінки можуть існувати роками, хоча їхні
складові здатні оновлюватися щодекілька днів. Клітини мозку живуть
стільки, скільки живете ви. При народженні ви отримуєте близько сот­-
ні мільярдів, і це все, що залишиться з вами. Вважають, що ви втрачає­-
те близько 500 клітин мозку щогодини, тому, якщо вам потрібно
серйозно над чимось поміркувати, не втрачайте жодної миті. Гарна
новина полягає в тому, що окремі складові клітин вашого мозку, як і
клітин печінки, постійно оновлюються, тому жодній із них навряд чи
випов­нилося більше одного місяця. Насправді науковці припускають,
що в нашому тілі немає жодної часточки — навіть випадкової
молекули, — яка була б з нами довше дев’яти років. Можливо, це не
відчувається, але на клітинному рівні ми всі малята.
Першою людиною, яка описала клітину, був Роберт Гук, якого ми
востаннє зустрічали під час його сварки з Ісааком Ньютоном через
честь першовідкривача закону обернених квадратів. За свої 68 років
Гук чимало досягнув — він був і видатним теоретиком, і майстерним
творцем геніальних і корисних приладів, — але ніщо не принесло йому
більшої слави, ніж книжка «Мікрографія, або Деякі фізіологічні описи
мініатюрних тіл, зроблені за допомогою збільшувальних скелець», що
побачила світ 1665 року й мала широку популярність. Вона відкрила
зачарованим читачам всесвіт дуже малого, значно різноманітніший,
насиченіший і краще організований, ніж будь-хто міг уявити.
Серед мікроскопічних деталей, уперше виявлених Гуком, були
маленькі порожнини в рослинах, які він назвав «клітинами», тому що
вони нагадували йому чернечі келії114. Гук підрахував, що один
квадратний дюйм корку містить 1 259 712 000 цих малюсіньких
комірок — така величезна цифра фігурувала в науці вперше. У той час
мікроскопи існували вже декілька десятків років, але прилади Гука
вирізнялися з-поміж них своїми технічними перевагами. Вони
збільшували у 30 разів і стали останнім словом оптичної технології
XVІІ століття.
Тож через 10 років Гук та інші члени Лондонського королівського
товариства були страшенно вражені, коли почали отримувати
креслення і повідомлення від неосвіченого продавця лляних тканин із
голландського міста Делфт про винахід мікроскопа, що збільшував
зображення у 275 разів. Крамаря звали Антоні ван Левенгук. Майже
без освіти й без жодної наукової підготовки, він був уважним
спостерігачем і генієм техніки.
Донині невідомо, яким чином Левенгуку вдалося досягнути такого
колосального збільшення за допомогою такого невигадливого
портативного пристосування, не більшого за скляну бульбашку у
скромній дерев’яній оправі, подібного зовні не на мікроскоп, а на
збільшуване скло, відоме більшості з нас, але насправді це було щось
зовсім інше. Для кожного свого досліду Левенгук робив новий прилад і
ретельно приховував технологію виготовлення, хоча іноді натякав
англійцям, як підвищити роздільну здатність їхніх мікроскопів115.
Протягом 50 років — почавши, як не дивно, коли йому було вже за 40,
— Левенгук надіслав до Королівського товариства майже 200 повідом­-
лень, усі нижньонімецькою говіркою, єдиною мовою, якою він володів.
Крамар не пропонував жодних тлумачень, а просто повідомляв про
свої відкриття, супроводжуючи їх мистецькими малюнками. Він писав
майже про все, що можна було з користю досліджувати, — хлібну
цвіль, бджолині жала, клітини крові, зуби, волосся, власну слину,
екскременти і сперму (про останнє із зніченими вибаченнями за
надмірний натуралізм вигляду зразків), — майже все із цього раніше
ніхто не роздивлявся під мікроскопом.
Коли 1676 року Левенгук повідомив, що у пробі перцевої настоянки
виявив «маленьких тваринок», члени Королівського товариства за
допомогою найкращих досягнень англійської техніки присвятили
цілий рік пошукам цих «маленьких тваринок», аж поки нарешті
досягли потрібного збільшення. Те, що знайшов продавець тканин,
виявилося найпростішими — одноклітинними мікроорганізмами. Він
підрахував, що в одній краплі води мешкало 8 280 000 цих
малюсіньких істот — більше, ніж людей у Голландії. Світ аж кишів
такою кількістю живих істот, про яку ніхто раніше не здогадувався.
Натхненні фантастичними відкриттями Левенгука, інші почали
вдивлятися в мікроскопи з таким завзяттям, що інколи знаходили речі,
яких насправді не було. Один шанований голландський дослідник,
Ніколаас Гартсокер, був переконаний, що бачив у клітинах сперми
«крихітного, вже сформованого чоловічка». Він назвав цих маленьких
істот «гомункулусами», і на якийсь час майже всі повірили, що люди —
та й усі істоти — це лише збільшені версії крихітних, але цілком
сформованих мікроскопічних істот. Левенгука теж іноді «заносило». В
одному з найменш вдалих експериментів він вивчав вибухові
властивості пороху, спостерігаючи за невеличким вибухом із близької
відстані, й ледве не осліп.
1683 року Левенгук відкрив бактерії — але це було межею
тогочасного прогресу через обмежені можливості мікроскопів, отож
дослідження припинилося на найближчі 150 років. До 1831 року
нікому не вдавалося побачити ядро клітини — першим його відкрив
шотландський ботанік Роберт Браун, персонаж в історії науки, якого
згадували часто, але не ґрунтовно.
Браун, що жив з 1773-го по 1858 рік, назвав ядро nucleus (від
латинського nucula, що означає «горішок», або «ядро горіха»). Однак
лише 1839 року всі зрозуміли, що вся жива матерія є клітинною.
Першим таке припущення висловив німець Теодор Шванн, але, як це
буває з науковими здогадами, воно не тільки трохи запізнилося, а й
спочатку не отримало загального визнання. Лише в 1860-х роках,
зокрема завдяки знаковим працям Луї Пастера у Франції, остаточно
підтвердилася думка, що жива істота не виникає спонтанно, а
формується із клітин, що існували раніше. Це переконання, назване
«клітинною теорією», стало підґрунтям для всієї сучасної біології.
Із чим тільки не порівнювали клітину — від «складного хімічного
виробництва» (фізик Джеймс Трефіл) до «величезного багатолюдного
міста» (біохімік Ґай Браун). Клітина схожа й на те, й на те, і водночас не
подібна на жодне з них. Вона нагадує хімзавод у тому розумінні, що
весь час заклопотана найскладнішими хімічними процесами, а велике
місто — через щільну населеність, вир життя і численні взаємодії
мешканців, які здаються нерегулярними і безладними, але чітко
вкладаються у певну систему. Але це значно жахливіше місце, ніж
будь-яке величезне місто або гігантське промислове виробництво,
колись бачені вами. Почнімо з того, що всередині клітини немає верху
й низу (на силу тяжіння на клітинному рівні можна не зважати) і
жодного невикористаного місця хоча б завбільшки з атом. Активні
процеси відбуваються скрізь під безупинне гудіння електричної енергії.
Ви можете не відчувати свою електричну природу, але вона така. Їжа,
яку ми їмо, і кисень, який ми вдихаємо, з’єднуються у клітинах,
створюючи електричну енергію. Ми не обмінюємося сильними
розрядами й не пропалюємо диван, коли сідаємо, тільки тому, що все
це відбувається в дуже малих масштабах: лише 0,1 вольта, передані на
відстань, вимірювану наномет­рами. Але збільште масштаб, і отримаєте
напругу 20 мільйонів вольтів на метр — це заряд, який пронизує тіло
людини під час удару блискавки.
Якими б не були їхні розмір або форма, майже всі ваші клітини
збудовані переважно за однаковими кресленнями: вони мають
зовнішню оболонку, або ж мембрану, ядро, всередині якого міститься
генетична інформація, необхідна для життєдіяльності, а між ними
простір — так звана цитоплазма, в якій вирує життя. Мембрана не є,
як більшість із нас уявляє, міцною еластичною оболонкою, чимсь
таким, що можна проштрикнути гострою голкою. Це радше своєрідна
маснувата речовина, названа ліпідом, консистенція якої, за
порівнянням Шервіна Б. Нуланда, нагадує «легке моторне мастило».
Якщо це здається вам слабеньким захистом, майте на увазі, що на
мікроскопічному рівні речі поводяться інакше. В масштабах молекул
вода нагадує важкий гель, а ліпід подібний до заліза.
 Якби ви могли завітати до клітини, вам би там не сподобалося.
Збільшена до таких розмірів, що атоми стануть завбільшки з
горошину, клітина нагадуватиме кулю діаметром близько кілометра,
яка підтримується складною конструкцією з балок, яку називають
цитоскелет. Усередині клітини мільйони предметів — одні завбільшки
із баскетбольний м’яч, інші наче автомобілі — розлітаються навсібіч,
наче кулі. Це не те місце, де можна спокійно постояти, щоб щосекунди
у вас не вдарялося щось і не встромлювалося. Навіть для постійних
мешканців клітини — це небезпечне місце. Кожна нитка ДНК
атакується і пошкоджується в середньому кожні 8,4 секунди — 10
тисяч разів щодня. Хімічні й інші агенти постійно вклинюються або
недбало розрізають її, і кожну із цих ран потрібно швидко зашити,
якщо клітині не судилося загинути.
Особливо рухливі білки — вони скручуються, пульсують і
вдаряються один в одного до мільярда разів на секунду. Тут є і
ферменти, також білкового походження, які виконують до тисячі
завдань щосекунди. Немов неймовірно прискорені робочі мурашки,
вони заклопотано будують і перебудовують молекули, тягнуть шматок
від однієї, додають його до іншої. Деякі з ферментів стежать за
білками, що пролітають повз, та хімічно позначають непоправно
ушкоджені або зіпсовані. Відібрані в такий спосіб приречені білки
потрапляють на переробку до структур, так званих протеасом, що
розбирають їх, а складові частини використовують для створення
нових білків. Деякі види білків існують менше 30 хвилин; інші живуть
тижнями. Але все їхнє існування відбувається у скаженому темпі. Як
відзначає де Дюв, «через неймовірну швидкість процесів, що
відбуваються там, молекулярний світ неминуче залишиться за межами
нашої уяви».
Але сповільніть цей рух до швидкості, за якої такі взаємодії можна
встежити, і вони вже не будуть вас так нервувати. Можна побачити,
що клітина — це лише мільйони об’єктів (лізосом, ендосом, рибосом,
ліганд, пероксисом, білків усіх розмірів і форм), що стикаються з
мільйонами інших об’єктів і виконують буденні завдання: витягають
енергію з поживних речовин, формують структури, видаляють
відходи, відбивають атаки непроханих гостей, відправляють і
отримують повідомлення, ремонтують. Зазвичай клітина містить
близько 20 тисяч різних видів білка, з них близько 2 тисяч видів тих,
кожен із яких представлений принаймні 50 тисячами молекул. «Це
означає, — пише Нуланд, — що, якщо взяти до уваги тільки молекули,
що існують у кількості більше 50 тисяч, то в підсумку отримаємо
щонайменше 100 мільйонів білкових молекул у кожній клітині. Така
приголомшлива кількість дає певне уявлення про інтенсивність і
масштабність біохімічних процесів, що відбуваються всередині нас».
Усе це — вкрай складні процеси. Щоб збагачувати клітини свіжим
киснем, ваше серце мусить перекачувати 343 літри крові на годину,
більше восьми тисяч літрів щодня, три мільйони літрів щороку —
цього досить, щоб наповнити чотири плавальні басейни олімпійських
розмірів. (І це в стані спокою. Під час навантажень обсяг може зрости
вшестеро). Кисень поглинають мітохондрії. Це електростанції клітин, і
в звичайній клітині їх мешкає близько тисячі; щоправда, ця кількість
значно змінюється залежно від того, що це за клітина і скільки їй
потрібно енергії.
Можливо, ви пригадуєте, як в одному з попередніх розділів ми
говорили про те, що мітохондрії утворилися від захоплених бактерій і
тепер живуть у наших клітинах, наче квартиранти, зберігаючи власні
генетичні програми, поділяючись за власним розкладом, розмовляючи
своєю мовою. Можливо, ви також згадаєте, що ми цілком залежимо
від їхньої ласки. І ось чому. Майже вся спожита нами їжа й увесь
кисень після переробки надходять у мітохондрії, де перетворюються в
молекулу аденозинтрифосфат (АТФ).
Можливо, ви не чули про АТФ, але це саме те, що підтримує ваше
життя. Молекули АТФ — це, по суті, крихітні батарейки, що
пересуваються клітиною, забезпечуючи енергією всі процеси, що
відбуваються в ній, а їх безліч. Щомиті у звичайній клітині вашого
організму перебуває близько мільярда молекул АТФ, а вже через дві
хвилини всі вони вичерпуються, і їхнє місце посідає мільярд інших.
Щодня ви виробляє­те й споживаєте кількість АТФ, що дорівнює
приблизно половині ваги вашого тіла. Відчуйте теплоту вашої шкіри.
Це працюють ваші АТФ.
Коли клітини більше не потрібні, вони вмирають, до того ж гідно:
розбирають усе своє будівельне риштування і підпірки та спокійно
перетравлюють свої складові частини. Цей процес називають
апоптозом, або запрограмованою смертю клітини. Щодня задля вас
гинуть мільярди клітин, а мільярди інших забирають те, що від них
залишилося. Клітини можуть гинути й насильницькою смертю,
наприклад, у випадку зараження, але здебільшого вмирають за
наказом. Справді, якщо їм не наказують жити — якщо вони не
отримують прямих вказівок від інших клітин, — то автоматично себе
вбивають. Клітинам дуже потрібно, щоб їх підбадьорювали.
Якщо ж, як інколи трапляється, клітина не вмирає, як заплановано, а
починає нестримно ділитися і розростатися, ми називаємо наслідки
цього раком. Ракові клітини — це насправді просто збентежені
клітини. Клітини доволі часто так помиляються, але наше тіло має
складні механізми боротьби з цим явищем. І лише дуже рідко процес
виходить з-під контролю. У середньому одне згубне для людини
злоякісне утворення припадає на 100 мільйонів мільярдів клітинних
розподілів. Рак — це нещастя у всіх сенсах цього слова.
Дивує не те, що іноді справи у клітин йдуть не так, як потрібно, а те,
що їм вдається протягом десятиліть так вправно все залагоджувати.
Клітини досягають цього за допомогою передачі й перевірки потоків
повідомлень — какофонії повідомлень — із усіх точок організму:
вказівок, запитів, уточнень, прохань про допомогу, свіжої інформації,
приписів ділитися або припинити існування. Більшість цих
повідомлень і команд надходить завдяки кур’єрам, яких ми називаємо
гормонами, тобто такі хімічні речовини, як інсулін і адреналін,
естроген і тестостерон, що передають інформацію з таких віддалених
форпостів, як щитоподібна й ендокринна залози. Інші повідомлення
телеграфом передаються з мозку або внутрішніх органів. І, врешті-
решт, клітини безпосередньо спілкуються із сусідами, погоджуючи з
ними свої дії.
Але, мабуть, найдивніше те, що все це — лише довільна бурхлива
діяльність, низка нескінченних зіткнень, керованих лише
елементарними законами притягнення й відштовхування. Зрозуміло,
що в усіх діях клітин немає жодної усвідомленої думки. Просто все
відбувається так гладенько, багаторазово й стабільно, що ми рідко про
що замислюємося; проте все це якимось чином не тільки наводить лад
усе­ре­дині самої клітини, а й створює ідеальну гармонію в усьому
організмі. Ми щойно починаємо розуміти, яким чином трильйони й
трильйони рефлективних хімічних реакцій призводять до виникнення
рухливої, розумної, здатної ухвалювати рішення людини — або ж
значно менш метикуватого, проте неймовірно добре скроєного
гнойового жука. Ніколи не забувайте, що кожна жива істота — це диво
атомної інженерії.
Насправді деякі організми, які ми вважаємо примітивними, мають
такий рівень клітинної організації, порівняно з яким наша власна
здається доволі прозаїчною. Розділіть клітини губки (наприклад,
протерши їх крізь сито), потім киньте їх у рідину, і вони знайдуть шлях
одна до одної і знову утворять губку. Можете повторювати це безліч
разів, і вони щоразу вперто збиратимуться разом, тому що, як і нам з
вами, та й будь-якій іншій живій істоті, їм властивий один нестримний
потяг: продовжувати бути.
І все через дивну, вперту, мало зрозумілу молекулу, яка сама по собі
нежива й переважно нічогісінько не робить. Ми називаємо її ДНК, і
щоб почати розуміти її виняткову важливість для науки й для нас,
треба повернутися приблизно на 160 років у минуле, у вікторіанську
Англію, в ту мить, коли в натураліста Чарльза Дарвіна з’явилася ідея,
яку назвали «найблискучішою з усіх, що коли-небудь у когось
виникали», а потім, із міркувань, які потрібно пояснити, замкнули в
шухляді на 15 років.

112
Насправді чимало клітин у процесі розвитку втрачається, тому кількість клітин, яка вас
створює, доволі приблизна. Залежно від джерела, яким ви послуговуєтеся, вона може на кілька
порядків відрізнятися. Я наводжу дані з книжки Марґуліса й Саґана «Мікрокосмос».
113
Більшість науковців схиляється до думки, що в людському організмі від 37,6 до 100
трильйонів клітин (без урахування наших бактерій, яких зазвичай удесятеро більше), у
науково-популярних статтях переважає остання цифра. — Прим. пер.
114
Англійське слово cell (клітина) походить від лат. cellula (комірка) і використовується для
позначення маленьких замкнених приміщень, як-от карцер, в’язнична камера, келія тощо. —
Прим. пер.
115
Левенгук був близьким другом ще однієї дельфтської знаменитості, художника Яна
Вермеєра. В середині XVІІ століття Вермеєр, якого раніше вважали здібним, але не
талановитим митцем, несподівано опанував майстерну передачу світла й перспективи, які
принесли йому славу. Хоча доказів того немає, тривалий час підозрювали, що Вермеєр
використовував камеру-обскуру — апарат для проектування зображень на пласку поверхню за
допомогою лінзи. Після смерті Вермеєра такого апарата в його майні не виявили, але
виконавцем заповіту художника був ніхто інший, як ван Левенгук, найпотайливіший
виробник лінз свого часу.
25. Особлива думка Дарвіна

Наприкінці літа або на початку осені 1859 року Вайтвелл Елвін,

редактор респектабельного англійського видання The Quarterly,
отримав сигнальний примірник нової книжки натураліста Чарльза
Дарвіна. Елвін прочитав книжку із зацікавленням і визнав її чесноти,
але йому здалося, що об’єкт дослідження є надто вузьким, щоб
привернути увагу широкої аудиторії. Натомість Елвін запропонував
Дарвіну написати книжку про голубів. «Усіх цікавлять голуби», — по-
дружньому зауважив він.
Мудрою порадою Елвіна знехтували, і наприкінці листопада 1859
року «Походження видів шляхом природного відбору, або Збереження
обраних рас у боротьбі за життя» видали і почали продавати за 15
шилінгів за примірник. Перший наклад у 1250 примірників розкупили
першого ж дня. Відтоді цю працю постійно перевидають і
сперечаються про неї — непогано для автора, серед інших основних
зацікавлень якого були земляні хробаки і який, якби не імпульсивне
рішення вирушити в навколосвітню подорож, міг прожити все життя
безвісним сільським парохом, відомим лише завдяки захопленню
хробаками.
Чарльз Роберт Дарвін народився 12 лютого 1809 року116 у Шрусбері,
сонному ринковому містечку на заході Центральної Англії. Його
батько був успішним і шановним лікарем. Мати, дочка уславленого
майстра гончарної справи Джошуа Веджвуда, померла, коли Чарльзові
було лише вісім років.
Дитинство й молодість Дарвіна були щасливими, але він постійно
засмучував овдовілого батька аж ніяк не блискучими успіхами в
навчанні. «Тебе не обходить нічого, крім полювання, собак і відлову
пацюків, і ти зганьбиш себе й усю родину», — писав Дарвін-старший, і
цей рядок повторюють майже в усіх оповіданнях про юні роки
Дарвіна-молодшого. Хоча Чарльз відчував схильність до
природознавства, заради батька він спробував узятися за вивчення
медицини в Единбурзькому університеті, але не витримував вигляду
крові та страждань. Його страшенно глибоко і надовго травмувало
видовище операції на дитині, що, звісно ж, страждала від болю, — в
той час, як ви розумієте, знеболювального ще не було. Дарвін
спробував вивчати право, але воно здалося йому нестерпно нудним, і
зрештою Чарльз, радше через відсутність вибору, отримав ступінь
богослова в Кембриджі.
Здавалося, його очікувало життя сільського парафіяльного
священика, коли несподівано Чарльз отримав спокусливішу
пропозицію. Дарвіна запросили у плавання на військово-морському
дослідницькому кораблі «Біґль», по суті, щоб скласти компанію за
столом капітанові Роберту Фіц-Рою, чий ранг не передбачав дружнє
спілкування з неджентльменами. Дивак Фіц-Рой обрав Дарвіна
почасти тому, що йому сподобалася форма носа останнього. (Капітан
вважав, що вона свідчить про сильний характер його власника).
Дарвін був не першим кандидатом на цю подорож, але його
кандидатуру схвалили, коли вибув компаньйон, якому капітан віддав
перевагу раніше. З погляду XXІ століття найбільше приголомшує
спільна для обох молодість. У момент відплиття Фіц-Рою було лише 23,
а Дарвіну 22.
Офіційним завданням Фіц-Роя було скласти карту прибережних вод,
але його хобі — по суті, пристрасним бажанням — було відшукати
докази біблійного тлумачення створення світу. Позаяк Дарвін отримав
богословську освіту, це безперечно вплинуло на рішення Фіц-Роя
взяти його в подорож. І те, що Дарвін згодом не тільки показав себе
прихильником значно ліберальніших поглядів, а також не відчував
особливої запопадливості до основних догматів християнства, стало
джерелом тривалих суперечок між ними.
Проведені Дарвіном на «Біґлі» роки, з 1831-го до 1836-го, безумовно,
стали визначальними для всього його життя, водночас вони були
роками найважчих випробувань. Дарвін жив удвох з капітаном в одній
невеликій каюті, що було не просто, тому що у Фіц-Роя траплялися
спалахи люті, що змінювалися періодами ледь стримуваної
роздратованості. Між ними виникали нескінченні сварки, часом, як
пізніше згадував Дарвін, «на межі божевілля». Навіть у найкращі
періоди морські подорожі найчастіше наводили нудьгу, — попередній
капітан «Біґля» в мить туги від самотності пустив собі кулю в чоло, —
а Фіц-Рой теж походив з родини, відомої вродженими депресивними
Й
розладами. Його дядько, віконт Каслрі, канцлер державної скарбниці,
за 10 років перед цим перерізав собі горло. (1865 року Фіц-Рой наклав
на себе руки в такий самий спосіб). Навіть перебуваючи у
спокійнішому настрої, Фіц-Рой поводився доволі дивно. Після
завершення подорожі Дарвін був вражений, довідавшись, що майже
відразу Фіц-Рой взяв за дружину молоду жінку, з якою вже давно був
заручений. За п’ять років у товаристві Дарвіна він жодного разу не
розповідав про наречену і навіть не згадував її імені.
Однак у всіх інших сенсах подорож на «Біґлі» була тріумфальною. З
Дарвіном трапилося стільки пригод, що йому вистачило на все життя,
він зібрав величезні запаси зразків, достатньо, щоб прославитися та
отримати заняття на багато років. Дарвін знайшов колосальну
скарбницю прадавніх викопних решток, включно із найкращим зі всіх
донині відомих зразком мегатерія; вцілів під час страшного землетрусу
в Чилі; відкрив новий вид дельфіна (і шанобливо назвав його Delphіnus
fltzroі); провів ретельне і плідне геологічне обстеження Анд;
сформулював нову теорію утворення коралових атолів, яка викликала
захват, — зовсім не випадково припустивши, що формування атолів
тривало не менше мільйона років, — перший натяк на давню
прихильність Дарвіна до ідеї про надзвичайну стародавність земних
процесів. У 27-річному віці, 1836 року, рівно через п’ять років і два дні
він повернувся додому. Відтоді Дарвін жодного разу не залишав Англії.
Єдине, чого він не зробив під час подорожі, — не висунув теорії
еволюції (або будь-якої іншої теорії). Передусім тому, що до 1830-х
концепція еволюції існувала вже десятки років. Дід самого Дарвіна,
Еразм, прославляв принципи еволюції у посередньому, але не
позбавленому пафосу, вірші «Храм природи» задовго до народження
Чарльза. Лише після повернення до Англії та прочитаної книги Томаса
Мальтуса «Нарис про закон населення» (в якій автор припустив, що з
математичних причин постачання їжі ніколи не встигатиме за
збільшенням населення), у молодого Дарвіна почала визрівати думка,
що життя — це невпинна боротьба, й що одні види процвітають, а інші
вимирають внаслідок природного добору. Зокрема, Дарвін зауважив,
що всі живі істоти змагаються між собою за ресурси, й ті, в яких є
вроджені переваги, будуть процвітати, передаючи ці переваги
нащадкам. Таким чином, види постійно вдосконалюються.
Здається, що це страшенно проста ідея — і це справді дуже проста
ідея, — але вона пояснює безліч речей, і Дарвін готовий ладен був
присвятити їй життя. «Який же я дурень, що не додумався до цього!»
— вигукнув Т. Г. Гакслі, прочитавши «Походження видів». Ці слова
відтоді повторювали неодноразово.
Цікаво, що Дарвін у жодній зі своїх праць не вживав вислову
«виживання найпристосованіших»117 (хоча й висловлював свій захват
ними). Цей афоризм уперше вжив Герберт Спенсер в «Основах
біології» 1864 року, через п’ять років після публікації «Походження
видів». Також Дарвін аж до шостого видання «Походження» не вживав
термін «еволюція» (на той час він став занадто поширеним, щоб
опиратися вживанню цієї назви), воліючи писати про «успадкування зі
змінами». І аж ніяк не спостереження під час перебування на
Галапагоських островах цікавої різноманітності дзьобів у в’юрків
підштовхнуло його до висновків про еволюцію. Зазвичай розповідають
(або принаймні часто про це згадують), начебто, переїжджаючи з
острова на острів, Дарвін зауважив, що дзьоби в’юрків були
дивовижно пристосованими для місцевих джерел їжі — на одному
острові пташині дзьоби були міцними й короткими, щоб добре
розколювати горіхи, а на другому дзьоби тих самих пташок були
довшими й тоншими, тобто краще пристосованими для витягування
їжі із тріщин, — і це нібито підштовхнуло вченого до думки, що птахи
не були такими завжди, а в певному сенсі створили себе самостійно.
Птахи і справді самі себе сформували, але зауважив це не Дарвін. На
час подорожі на «Біґлі» він щойно закінчив університет, не був
досвідченим натуралістом і тому зовсім не звернув уваги, що всі ці
ґалапоґоські пташки належали до одного виду. Натомість його
товариш, орнітолог Джон Ґоулд, зрозумів, що побачені Дарвіном птахи
були в’юрками з різними талантами. На жаль, недосвідчений Дарвін не
занотував, які з птахів були на тому або тому острові. (Такої ж
помилки він припустився і із черепахами). Минули роки, поки інші
розібралися в цій плутанині.
Через численні недогляди й необхідність розбирати незліченні
ящики з іншими зразками з «Біґля», тільки 1842-го, через п’ять років
після повернення до Англії, Дарвін нарешті взявся за перші нариси до
своєї нової теорії. За два роки його «чернетки» містили вже 230
сторінок. А потім вчений вчинив доволі дивно: відклав свої нотатки на
15 років і взявся за інші справи. Став батьком 10 дітей, присвятив
майже вісім років написанню вичерпного опусу про вусоногих раків
(«Я ненавиджу вусоногого рака, як жодна людина до мене», — зітхав
він по завершенні праці, і його можна зрозуміти) і став жертвою
дивної хвороби, яка постійно викликала апатію, слабкість і, за його ж
словами, «страшенно нервувала». Симптомами майже завжди були
сильна нудота і сильне серцебиття, мігрень, тремтіння, миготіння в
очах, ядуха, запаморочення і, що не дивно, депресія.
Причину захворювання так і не змогли з’ясувати. Найромантичніше
і, мабуть, найвірогідніше з багатьох припущень полягає в тому, що
Дарвін міг потерпати від хвороби Чаґаса, болісної тропічної недуги,
яку підхопив у Південній Америці від укусу одного з видів жуків.
Більш прозаїчне пояснення полягає в тому, що його стан мав
психосоматичний характер. У кожному разі, фізично Дарвін не
страждав. Хоча часто був не в змозі працювати більше 20 хвилин
поспіль, а іноді навіть менше.
Більшу частину свого часу він присвячував усе нерозсудливішим
методам лікування — купанню в крижаній воді, оцтовим ваннам,
обгортанню «електричними ланцюгами», які завдавали легких ударів
струмом. Дарвін наче перетворився в пустельника й рідко залишав
свій маєток Даун-хауз у Кенті. Щойно переселившись до цього
будинку, він негайно приладнав за вікном свого кабінету дзеркало, аби
бачити і, якщо потрібно, уникати відвідувачів.
Дарвін не поспішав оприлюднювати свою теорію, чудово розуміючи,
яку бурю вона здійме. Коли 1844 року він замкнув у шухлядці свої
нотатки, друком вийшла книжка «Початки природної історії
створення світу», що змусила інтелектуальний світ вибухнути лютим
обуренням, оскільки автор припускав імовірність того, що люди
походять від нижчого класу приматів і з’явилися без допомоги
божественного творця. Передбачаючи вибух гніву, автор вжив заходів
до того, щоб старанно приховати своє ім’я, яке тримав у таємниці
навіть від найближчих друзів протягом 40 років. Дехто питав себе, чи
автором книжки не є сам Дарвін. Інші підозрювали принца Альберта.
Насправді автором був успішний і зовсім не марнолюбний видавець
Роберт Чемберс, чиє небажання виявляти себе мало не лише особисті,
а й прагматичні причини: його фірма була провідним видавцем
Біблії118. «Початки» кляли з кафедр у всій Британії та далеко за її
межами, а також гнівно критикували в наукових колах. Журнал The
Edinburgh Review присвятив критиці книжки майже цілий номер — 85
сторінок, — рознісши її вщент. Навіть прихильник еволюції Т. Г. Гакслі
піддав «Початки» в’їдливій критиці, не здогадуючись, що автор був
його другом.
Рукопис самого Дарвіна, можливо, залишався б і далі в шухляді до
його смерті, якби не отриманий на початку літа 1858 року тривожний
сигнал із Далекого Сходу у вигляді пакета, що містив дружній лист
молодого натураліста Альфреда Рассела Воллеса із нарисом «Про
тенденцію видів до необмеженого відхилення від первісного типу», в
якому була стисло викладена теорія природного добору, разюче
подібна до таєм­них записів Дарвіна. Навіть окремі формулювання
збігалися з дарвінівськими. «Ніколи не зустрічав більших збігів, — у
сум’ятті розмірковував Дарвін. — Якби навіть Воллес користувався
моїми рукописними нотатками 1842 року, то не міг би написати
кращого реферату».
Воллес не увійшов у життя Дарвіна зненацька, як іноді припускають.
Вони задовго перед цим почали листуватися, і Воллес не раз
щиросердно надсилав Дарвіну цікаві, на його думку, зразки. Під час
цього листування Дарвін делікатно попереджав Воллеса, що вважає
тему виникнення видів винятково своєю територією. «Цього літа
виповниться 20 років (!), відколи я розпочав робити перші нотатки з
питання про те, як і яким чином види й різновиди різняться одне від
одного, — трохи раніше писав він Воллесу. — Я готую дослідження до
видання», — додавав він, хоча й не збирався цього робити.
Воллес не зрозумів прозорих натяків, — і, звісно ж, він гадки не мав,
що його власна теорія майже ідентична тій, яку два десятиліття
розробляв Дарвін.
Тож той опинився в скрутному становищі. Якби Дарвін поквапився
видавати свою працю, щоб зберегти пріоритет, то скористався б наїв­-
ністю далекого шанувальника. Але якби звільнив дорогу іншому, як
вимагала сумнівна етика джентльмена, то втратив би заслужену славу
творця теорії, розробленої незалежно від інших. Теорія Воллеса, як він
сам визнавав, була результатом раптового осяяння; в той час як теорія
Дарвіна була плодом багаторічних ретельних, кропітких,
систематичних міркувань. Усе це було вбивчо несправедливо.
Страждання Дарвіна посилило й те, що його наймолодший син,
також Чарльз, підхопив скарлатину й серйозно захворів. У
найкритичніший момент, 28 червня, дитина померла. Незважаючи на
клопоти у зв’язку із хворобою сина, Дарвін знайшов час написати
листи своїм друзям Чарльзу Лаєллу і Джозефу Гукеру, висловлюючи
готовність поступитися, навіть якщо всі його праці, «чого б вони не
були варті, зійдуть нанівець». Лаєлл і Гукер запропонували
компромісний розв’язок — презентувати ідеї Дарвіна й Воллеса
одночасно. Місцем слухань обрали збори Ліннеївського товариства,
яке на той час всіляко намагалося повернути собі провідну роль у
науці. Тож, 1 липня 1858 року теорії Дарвіна й Воллеса оприлюднили.
Дарвіна на зборах не було. Того дня вони із дружиною ховали сина.
Презентація тез Дарвіна-Воллеса була одним із семи питань тих
зборів, — серед інших виголошувалася, зокрема, доповідь про флору
Анголи, — і якщо ті 30 або близько того учасників зборів
здогадувалися, що стали свідками наукової події століття, вони цього
не виказували: жодного обговорення не було. Подія не привернула
великої уваги і в інших місцях. Пізніше Дарвін жартома зауважував,
що лише одна людина, професор Готон із Дубліна, згадав у пресі про
дві доповіді праці й дійшов висновку, що «все нове в них неправильне,
а все правильне застаріло».
Воллес, усе ще перебуваючи далеко на Сході, довідався про цей
перебіг подій значно пізніше, але сприйняв звістку напрочуд спокійно
й, здавалося, був навіть задоволений, що про нього взагалі згадали. І
надалі завжди називав цю теорію дарвінізмом.
Куди менш поблажливим щодо першості Дарвіна виявився
шотландський садівник Патрик Меттью, який, що досить дивно, теж
виклав основи природного добору 20 років тому, — того року, коли
Дарвін вирушив у навколосвітню подорож на «Біґлі». На жаль,
садівник написав це в книжці під назвою «Корабельний ліс і
розведення деревних порід», яку не помітив не лише Дарвін, а й ніхто у
світі. Меттью, побачивши що Дарвіна вихваляють за ідею, яка
насправді йому не належала, підняв бучу, написавши листа в газету
Gardener’s Chronicle. Дарвін, не вагаючись, вибачився, хоча й зауважив:
«Сподіваюся, нікого не здивує, що ані я, ані жоден інший натураліст не
чув про погляди містера Меттью, зважаючи на їх стислий виклад і
появу в додатку до праці про корабельний ліс і лісництво».
Воллес ще півсотні років продовжував діяльність як натураліст і
філософ, часом доволі успішну, але поступово втрачав прихильність
науковців через захоплення такими сумнівними речами, як-от
спіритизм і гіпотези про існування життя в інших ділянках Всесвіту.
Тож теорія, по суті за мовчазною згодою, почала належати лише
Дарвіну.
Він ніколи не припиняв картати себе через власні ідеї. Іноді називав
себе «капеланом диявола» і казав, що, розкриваючи зміст теорії, він
відчував, «ніби зізнається в убивстві». Окрім усього іншого, Дарвін
знав, якого болю завдає своїй коханій набожній дружині. Але, попри
це, негайно взявся за упорядкування рукопису до друку. Він тимчасово
назвав його «Витяг із нарису про походження видів і різновидів через
природний добір» — заголовок такий сухий і умовний, що його
видавець, Джон Мюррей, вирішив надрукувати лише 500 примірників.
Але, отримавши рукопис із яскравішим заголовком, Мюррей
передумав і збільшив початковий наклад до 1250 екземплярів.
«Походження видів» відразу стало комерційно успішним, але не
уник­ло критики. Теорія Дарвіна наштовхувалася на дві нездоланні
перешкоди. Вона вимагала значно більше часу, ніж погоджувався
допустити лорд Кельвін, і майже не підкріплювалася доказами у формі
викопних решток. Де, запитували Дарвіна вдумливі критики, перехідні
форми, яких так особливо вимагає теорія? Якщо нові види безупинно
еволюціонували, тоді серед скам’янілостей повинні бути й численні
проміжні форми, однак їх немає119. І справді, описані на той час
знахідки не містили жодних ознак життя аж до моменту знаменитого
кембрійського вибуху.
І ось тут з’явився Дарвін, який без будь-яких доказів наполягав, що
прадавні моря були переповнені живими істотами, яких ми поки ще не
знайшли тільки тому, що з якихось причин вони не збереглися. Інакше
й бути не могло, стверджував Дарвін. «У цей час питання вимушено
залишається нез’ясованим, і це справді може використовуватися як
вагомий аргумент проти викладених тут поглядів», — відверто
визнавав він, однак відмовлявся припускати можливість
протилежного. Задля пояснення Дарвін висловлював спекулятивне
припущення — винахідливе, але помилкове, — що, можливо,
докембрійські моря були занадто чистими, щоб утворювати
відкладання, і тому в них не зберег­лося викопних решток. Навіть
найближчих його друзів стурбувала необґрунтованість деяких його
заяв. Адам Седжвік, який навчав Дарвіна в Кембриджі й 1831 року
брав його на геологічну розвідку у Вельсі, сказав, що книжка завдала
йому «більше прикрості, ніж задоволення». Відомий швейцарський
палеонтолог Луї Аґассіз знехтував нею, назвавши теорію жалюгідними
здогадами. Навіть Лаєлл похмуро зауважив: «Дарвін заходить занадто
далеко».
Т. Г. Гакслі не сподобалися наполегливі твердження Дарвіна про
величезні відрізки геологічного часу, оскільки сам Гакслі належав до
сальтаціоністів, тобто дотримувався поглядів, що еволюційні зміни
відбуваються не поступово, а раптово. Сальтаціоністи (від латинського
слова, що означає «стрибок») не погоджувалися з тим, що складні
органи могли розвиватися поступово. Зрештою, яка користь з однієї
десятої крила або половини ока? Такі органи, вважали вони, мали сенс,
тільки якщо з’являлися в закінченому вигляді.
Це переконання було трохи дивним для такого радикального
сміливця як Гакслі, тому що дуже нагадувало вкрай консервативні
релігійні погляди, озвучені вперше 1802 року англійським теологом
Вільямом Пейлі й відомі як телеологічний аргумент. Пейлі
стверджував, що якщо ви знайшли на землі кишеньковий годинник,
навіть якщо ви ніколи раніше не бачили такого предмета, відразу
зрозумієте, що він створений розумною істотою. Те саме стосується і
природи: її складність є доказом творчого задуму. Цей аргумент у ХІХ
столітті був дуже вагомим і завдав Дарвіну чимало клопотів. «Від
цього ока мене донині кидає в холодний піт», — зізнавався він
товаришу в одному з листів. У «Походженні видів» він звірявся: «...я
щиро зізнаюся, що мені здається украй безглуздим, що такий орган міг
сформуватися поступово, шляхом природного добору».
Але попри це, до постійного невдоволення своїх прихильників,
Дарвін не лише наполягав, що всі зміни були поступовими, але майже
в кожному новому виданні «Походження видів» збільшував кількість
часу, необхідного, на його думку, для еволюційного розвитку, тому ідеї
науковця остаточно втрачали підтримку. «В остаточному підсумку, —
пише історик Джеффрі Шварц, — Дарвін позбувся підтримки майже
всіх своїх колег — натуралістів і геологів».
За іронією долі, зважаючи на те, що Дарвін назвав свою книжку
«Походження видів», єдине, чого він не зміг пояснити — це те, звідки
ці види взялися. Його теорія описувала механізм, завдяки якому вид
може стати сильнішим, здоровішим, стійкішим — одним словом,
пристосованішим, — але в ній не було жодних натяків на те, як цей
механізм може посприяти появі нових видів. Шотландський інженер
Флемінґ Дженкін, розмірковуючи над цією проблемою, зауважив
суттєву ваду аргументів Дарвіна. Той вважав, що будь-яка корисна
особливість, що з’явилася в одному поколінні, передаватиметься
наступним поколінням, тим самим зміцнюючи вид.
Дженкін натомість підкреслив, що сприятлива риса одного з батьків
не стане домінантною в наступних поколіннях, а внаслідок змішання
лише послабиться. Якщо налити віскі до склянки з водою, напій стане
не міцнішим, а навпаки, слабшим. А якщо налити цю суміш ще в одну
склянку з водою, віскі стане майже невідчутним. Так само будь-яка
корисна особливість, передана одним із батьків, послідовно
слабшатиме під час спарювань наступних поколінь, поки зовсім не
зникне. Таким чином, теорія Дарвіна була секретом не мінливості, а
стійкості. Щасливі збіги обставин інколи могли траплятися, але
невдовзі зникли б під впливом загальної тенденції до повернення у
стан стабільної посередності. Якщо природний добір існував, мусив
існувати також альтернативний, не взятий до уваги, механізм.
Тим часом за 1 200 кілометрів від Англії, в тихому куточку
Центральної Європи невідомий Дарвіну, та й нікому іншому, скромний
чернець Ґреґор Мендель наближався до розв’язання цієї проблеми.
Мендель народився 1822 року у простій сільській родині в тій частині
Австрійської імперії, що нині належить Чехії. У шкільних підручниках
його називали простим, але спостережливим провінційним ченцем,
чиї відкриття значною мірою були випадковими — результатом
зауважених ним під час длубання в грядках гороху на монастирському
городі цікавих спадкових властивостей. Насправді Мендель був
фаховим науковцем, — він вивчав фізику й математику у
Філософському інституті Ольмюца й Віденському університеті, — та
застосовував науковий підхід до всього, що робив. Окрім того,
монастир у Брно, де Мендель жив з 1843 року, був відомою науковою
установою. Там була бібліотека з 20 тисячами книжок і панували
традиції старанних наукових досліджень.
Перш ніж починати досліди, щоб упевнитися в чистоті висновків,
Мендель протягом двох років готував контрольні зразки — сім сортів
гороху. Після цього з допомогою двох постійних помічників він багато
разів вирощував і схрещував гібриди 30 тисяч рослин гороху. Це була
кропітка робота, що вимагала від трьох експериментаторів
неймовірних зусиль, адже доводилося уникати випадкових
перехресних запилень і нотувати кожне незначне відхилення в
розвитку й зовнішньому вигляді насіння, стручків, листя, стеблин і
квіток. Мендель добре знав, що він робить.
Він ніколи не вживав слово «ген» — цей термін уперше з’являється
лише 1913 року в одному англійському медичному словнику, — хоча
ввів у обіг терміни «домінантний» і «рецесивний». Мендель виявив, що
кожна насінина містить два «фактори», або ж, як він їх називав,
«елементи» — домінантний і рецесивний, — і комбінація цих факторів
дає передбачувані схеми спадковості.
Результати дослідів він виклав у вигляді точних математичних
формул. Загалом ці експерименти тривали вісім років, потім Мендель
підтвердив результати аналогічними експериментами із квітами,
зерновими й іншими рослинами. Підхід дослідника був занадто
науковим, тому, коли 1865 року він оприлюднив свої висновки на
лютневих і березневих зборах Брненського товариства природної
історії, аудиторія, що складалася приблизно із 40 осіб, доброзичливо,
але байдуже вислухала доповідь, хоча чимало членів товариства
цікавилися практичними аспектами рослинництва.
Коли доповідь Менделя надрукували, він відразу надіслав примірник
відомому швейцарському ботанікові Карлу-Вільгельму фон Неґелі, чия
підтримка була життєво необхідною для перспектив теорії. На жаль,
Неґелі не оцінив важливості відкриття Менделя. Він запропонував
тому попрацювати над селекцією рослинки нечуйвітер. Мендель
прислухався до поради, але невдовзі зрозумів, що нечуйвітер не має
жодних ознак, необхідних для вивчення спадковості. Було очевидно,
що Неґелі не­уважно переглянув доповідь або взагалі її не читав.
Розчарований Мендель облишив вивчення спадковості й решту життя
присвятив вирощуванню дивовижних овочів, дослідженню бджіл,
мишей і, серед іншого, плям на Сонці. Врешті-решт він став абатом.
Але відкриттями Менделя не нехтували аж так, як іноді вважають.
Його дослідженням присвятили захоплену статтю в «Британській
енциклопедії» — найвпливовішому на той час літописі наукової думки,
— і на нього постійно посилався у своїй важливій праці німець
Вільгельм Олберс Фокке. Саме тому, що ідеї Менделя ніколи повністю
не занурювалися нижче ватерлінії наукової думки, вони так легко
відродилися, коли світ до них дозрів.
Не усвідомлюючи цього, Дарвін і Мендель разом заклали ґрунт усіх
наук про життя XX століття. Дарвін з’ясував, що всі живі істоти
пов’язані між собою, що, зрештою, «їхній родовід веде до одного
загального предка»; праця ж Менделя пояснила механізм того, як це
могло відбуватися. Обоє цілком могли б допомогти один одному. В
Менделя було німецьке видання «Походження видів», відомо, що він
його читав, тож, мабуть, усвідомлював придатність своєї праці до
теорії Дарвіна, проте, здається, він навіть не намагався зв’язатися з
автором.
Відомо, що й Дарвін вивчав фундаментальну працю Фокке, що
рясніла посиланнями на досліди Менделя, але не пов’язав їх зі своїми
власними дослідженнями.
Всі думають, що в міркуваннях Дарвіна помітне місце відводиться
думці про те, що люди походять від мавп, але там зовсім не йдеться
про це, хіба що в одній побіжній згадці. Однак не потрібно великого
розуму, щоб зробити з теорії Дарвіна висновки про розвиток людини, і
це негайно стало темою для обговорення.
Публічні дебати відбулися в суботу, 30 червня 1860 року, на зборах
Британської асоціації сприяння розвитку науки в Оксфорді. Роберт
Чемберс, автор «Початків природної історії створення світу», вмовив
Гакслі прийти, хоча той усе ще не знав про причетність Чемберса до
цієї суперечливої книжки. Дарвіна, як завжди, не було. Збори
відбулися в Оксфордському зоологічному музеї. У конференц-залі
зібралося понад тисячу осіб, сотні не змогли ввійти. Люди знали, що
має відбутися щось важливе, хоча спочатку їм довелося вислухати
Джона Вільяма Дрейпера з Нью-Йоркського університету, який
упродовж двох годин відчайдушно готував ґрунт за допомогою
вступних зауважень у доповіді «Розвиток інтелектуальної думки
Європи у зв’язку з поглядами містера Дарвіна».
Нарешті на кафедру піднявся єпископ Оксфордський, Семюел
Вілберфорс. Вілберфорса (як припускають) стисло ввів у курс справи
затятий антидарвініст Річард Оуен, який гостював у його будинку
напередодні. Як майже завжди з подіями, що бурхливо закінчуються,
описи того, що трапилося, істотно різняться. За найпоширенішою
версією, Вілберфорс під час промови, сухо посміхнувшись, поглянув
на Гакслі й запитав, по якій лінії той претендує на спорідненість з
мавпою — по лінії бабці чи по лінії діда. Зауваження, безсумнівно,
мало викликати сміх, але його сприйняли як холоднокровний виклик.
За словами самого Гакслі, він повернувся до сусіда й прошепотів: «Сам
Господь віддає єпископа в мої руки», а потім, смакуючи наперед
задоволення, підвів­ся для відповіді.
Щоправда, інші згадували, що Гакслі тремтів від люті й обурення.
Хоч там як, Гакслі виголосив, що радше воліє бути родичем мавпі, ніж
тим, хто, прикриваючись високим церковним титулом, верзе на
серйозному науковому форумі несусвітні нісенітниці. Така відповідь
була нечувано зухвалою та ображала високий сан Вілберфорса; й усе
засідання полетіло шкереберть. Леді Брюстер зомліла. Роберт Фіц-Рой,
що був компаньйоном Дарвіна 25 років тому на «Біґлі», блукав залом зі
Священним Писанням, здійнявши руки до неба й лементуючи: «Біблія,
Біб­лія!». (Як керівник нещодавно створеного Метеорологічного
департаменту, він мусив прочитати на конференції доповідь про
урагани). Цікаво, що згодом кожна зі сторін конфлікту переконувала,
що поклала іншу на лопатки.
Пізніше Дарвін недвозначно висловився про своє переконання щодо
нашої спорідненості з мавпами у виданій 1871 року праці
«Походження людини». Висновок був сміливим, оскільки ніщо серед
знай­дених викопних решток не підтверджувало таку точку зору.
Єдиними відомими останками прадавньої людини були кістки
неандертальця з Німеччини й кілька настільки сумнівних фрагментів
щелепних кісток, що чимало шанованих фахівців відмовлялися навіть
вірити в їхню стародавність. «Походження людини» стало значно
контроверсійнішою книжкою, ніж «Походження видів», але, коли вона
вийшла друком, світ став менш збудливим, і аргументи Дарвіна
викликали не такі бурхливі емоції.
Однак до кінця життя Дарвін здебільшого займався іншими
справами, більшість яких лише частково стосувалися питань
природного добору. Тривалий час він копирсався у пташиному посліді,
уважно вивчаючи його вміст і намагаючись зрозуміти, яким чином
насіння потрапляє з континенту на континент, і ще багато років
досліджував поведінку хробаків. Під час одного з експериментів
Дарвін грав для них на піаніно — не для того, щоб розважити цих
істот, а щоб вивчити вплив звуку й вібрації на них.
Він першим усвідомив важливе значення хробаків для родючості
ґрунту. «Навряд чи знайдеться багато інших тварин, які зіграли б таку
важливу роль у історії світу», — написав Дарвін у зразковому
дослідженні на цю тему «Формування перегною під впливом хробаків»
(1881), яке стало популярнішим за «Походження видів». Серед інших
його книжок були «Різноманітні хитрощі, за допомогою яких комахи
запліднюють британські й закордонні орхідеї» (1862), «Висловлення
почуттів тваринами й людиною» (1872), 5 300 екземплярів якої
продали першого ж дня, «Результати перехресного й самозапилення в
царстві рослин» (1876) — тема, неймовірно близька до досліджень
Менделя, але не така глибока, і «Сила руху в рослинах». І, врешті-решт,
останнє, але не менш від того важливе: він присвятив чимало зусиль
вивченню родинного спаровування — питанню, в якому мав особисту
зацікавленість. Взявши за дружину двоюрідну сестру, Дарвін зі
смутком здогадувався, що причиною певних фізичних і розумових
дефектів його дітей було недостатньо розгалужене генеалогічне
дерево.
За життя Дарвіна часто вшановували, але жодного разу за
«Походження видів» і «Походження людини». Королівське товариство
нагородило його престижною медаллю Копли не за еволюційні теорії,
а за праці в галузі геології, зоології та ботаніки, а Ліннеївське
товариство із задоволенням віддавало шану Дарвіну, водночас не
Й
схвалюючи його радикальних поглядів. Йому не присвоїли шляхетний
титул, хоча поховали у Вестмінстерському абатстві, поруч із
Ньютоном. Помер Дарвін у Дауні у квітні 1882 року. Через два роки
помер і Мендель.
Теорію Дарвіна широко визнали лише в 1930–1940-х роках, із
розвитком удосконаленої теорії, дещо претензійно названої новим
синтезом — ідеї, що поєднувала думки Дарвіна з ідеями Менделя та
інших. Мендель також здобув посмертне визнання, але трохи раніше.
Троє європейських науковців, які працювали незалежно один від
одного, 1900 року приблизно в один час повторили відкриття Менделя.
І лише через те, що один із них, голландець Гуґо де Фріз, забажав, як
здається, привласнити відкриття Менделя собі, один із його
конкурентів здійняв галас, заявивши, що заслуга відкриття належить
забутому ченцеві.
Світ був майже — але не зовсім — готовий зрозуміти, як ми тут
опинилися, як ми створювали один одного. Важко навіть уявити, що
навіть на початку XX століття і пізніше найкращі науковці світу не
могли змістовно пояснити, звідки беруться діти.
І це, як ви пригадуєте, люди, які вважали, що наука майже вичерпала
себе.

116
Знаменна дата в історії: того ж дня в Кентуккі народився Авраам Лінкольн.
117
Поширенішим є неточний переклад — «виживання найсильніших». — Прим. пер.
118
Дарвін був одним із небагатьох, хто здогадувався, хто автор «Початків». Одного разу він
випадково виявився в Чемберса, коли тому принесли сигнальний примірник шостого видання
«Початків». Зацікавлення, з яким видавець переглядав виправлення, скидалося на зізнання,
хоча цю тему вони з Дарвіном не обговорювали.
119
За збігом обставин, 1861 року, в розпалі дебатів, такий доказ з’явився — баварські
робітники знайшли кістки прадавнього археоптерикса, перехідної між птахом і динозавром
істоти. (У нього було пір’я, а також зуби). Це була вражаюча й корисна знахідка, її важливість
активно обговорювали, але одне лише відкриття навряд чи можна вважати переконливим.
26. Джерело життя

Якби двоє ваших батьків не поєдналися в саме той момент —

можливо, в межах секунди, навіть наносекунди, — вас би тут не було. І
якби їхні батьки не поєдналися в чітко визначений час, вас теж би не
було. І якби їхні батьки не вчинили так само, і батьки їхніх батьків, і
так далі до нескінченності, вас би тут не було.
Помандруйте назад у часі, і ці зобов’язання перед предками зростуть.
Поверніться назад лише на вісім поколінь, приблизно в той час, коли
народилися Чарльз Дарвін і Авраам Лінкольн, і ви налічите понад 250
чоловіків та жінок, від своєчасних злягань яких залежало ваше
існування. Рушайте далі, в часи Шекспіра й пілігримів із
«Мейфлавера»120, і у вас виявиться не менше 16 384 предків, що ревно
обмінювалися генетичним матеріалом, остаточним і дивовижним
результатом чого стали ви.
20 поколінь тому кількість осіб, що народжувались і народжували
задля вас, зросте до 1 048 576 людей. Ще 5 поколінь до цього — і
отримує­мо не менше 33 554 432 чоловіків і жінок, від відданого
спаровування яких залежала ваша поява. 30 поколінь тому загальна
кількість предків — пам’ятайте, йдеться не про кузенів, тітоньок та
інших побічних родичів, а тільки про батьків і батьків батьків у
родоводі, що неминуче веде до вас, — перевищує мільярд (якщо точно,
1 073 741 824). Якщо дійдете до 64-го покоління, до часів давніх
римлян, кількість людей, завдяки спільним зусиллям яких ви існуєте,
зросте до мільйона трильйонів, що в кілька тисяч разів перевищує
загальну кількість людей, які будь-коли жили на світі.
Очевидно, з нашими розрахунками щось не так. Відповідь, якщо вам
цікаво, полягає в тому, що ваш родовід не є чистим. Без дещиці інцесту
вас би тут не було — насправді доволі багатьох інцестів, — хоча й на
генетично прийнятній відстані. З такою кількістю мільйонів предків
неминуче траплялося безліч випадків, коли певний родич по вашій
материнській лінії спарувався з далекою кузиною по лінії батька.
Насправді, якщо ви зі своїм партнером або партнеркою однієї раси й
народилися в одній країні, у вас чудові шанси бути певною мірою
родичами. Якщо ви роззирнетеся в автобусі, парку, кафе або у будь-
якому іншому людному місці, більшість людей навколо, цілком
ймовірно, є родичами. Якщо хтось вихвалятиметься, що він нащадок
Шекспіра або Вільгельма Завойовника, ви повинні не замислюючись
відповісти: «Я теж!». У найбуквальнішому і засадничому сенсі всі ми —
одна родина.
Ми також разюче подібні. Порівняйте свої гени з генами будь-якої
іншої людини, і в середньому вони будуть приблизно на 99,9 відсотка
однаковими. Це те, що робить нас видом. Незначні відмінності в 0,1
відсотка — «приблизно одна нуклеотидна основа на тисячу», якщо
процитувати нещодавнього Нобелівського лауреата, британського
генетика Джона Салстона, — це те, що наділяє нас індивідуальністю.
Упродовж останніх років науковці чимало зробили, аби по крихтах
зібрати геном людини. Насправді не існує чогось такого, як
«людський» геном. У всіх людей різні геноми. Інакше ми нічим не
відрізнялися б один від одного. Саме незліченні рекомбінації наших
геномів — кожний майже ідентичний всім іншим, але не цілком, —
роблять нас такими, якими ми є, і як особистості, і як вид.
Але що це за штука, яку ми називаємо геномом? І що, власне кажучи,
таке гени? Добре, почнімо знову із клітини. Всередині кожної клітини
міститься ядро, а всередині кожного ядра є хромосоми — 46
переплетених жмутків, 23 з яких ви успадкували від матері й 23 від
батька. За дуже рідкісними винятками, кожна клітина вашого
організму — скажімо, 99,999 відсотка — містить той самий набір
хромосом. (Виняток становлять червоні кров’яні тільця, деякі клітини
імунної системи, а також яйцеклітини й чоловічі статеві клітини, які з
різних організаційних причин несуть неповний генетичний набір).
Хромосоми містять повний набір інструкцій, необхідних для
створення вас і підтримки вашого існування, вони сплетені з довгих
ниток крихітного дива хімії, яке називають дезоксирибонуклеїновою
кислотою, або ж ДНК , — «найдивовижніша молекула на Землі», як
про неї ще кажуть.
ДНК існує тільки задля одного — створювати більше ДНК, — і
всередині вас їх безліч: майже в кожну клітину їх втиснулося
приблизно по 2 метри. Кожна нитка ДНК містить 3,2 мільярда знаків
кодування, — цілком достатньо, щоб забезпечити 101920000000 можливих
комбінацій, «гарантовано унікальних у всіх можливих ситуаціях», за
словами Крістіана де Дюва. Це море можливостей — одиниця з двома
мільярдами нулів. «Щоб надрукувати цю цифру, потрібно понад п’ять
тисяч томів середнього формату», — зауважує де Дюв.
Погляньте на себе у дзеркало, поміркуйте над тим, що перед вами 10
тисяч трильйонів клітин, майже кожна з яких містить два метри
щільно скрученої ДНК, і тоді зрозумієте, скільки всього ви носите із
собою. Якщо зі всіх ваших ДНК висукати одну тонку нитку, її можна
простягнути від Землі до Місяця й назад не раз і не два, а безліч разів.
Загалом, згідно з підрахунками, всередині вас міститься до 20
трильйонів кілометрів ДНК.
Одним словом, вашому організмові дуже подобається виробляти
ДНК, а без неї ви не змогли б жити. Але сама ДНК не жива. Усі
молекули неживі, але в ДНК це особливо впадає у вічі. За словами
генетика Річарда Левонтина, вона «належить до найбільш хімічно
інертних молекул живого світу». Ось чому ДНК можна виділити з
давно висохлої крові або сперми під час розслідування вбивств чи
«виманити» з кісток прадавнього неандертальця. Це також пояснює,
чому науковцям знадобилося стільки часу, щоб розгадати, яким чином
така загадково пасивна — іншими словами, позбавлена життя —
речовина може перебувати в осерді життя.
Про існування ДНК відомо довше, чим ви могли б подумати. Її відкрив
ще 1869 року швейцарський учений, що працював у Тюбінґенському
університеті в Німеччині, Йоганн Фрідріх Мішер. Розглядаючи під мік­-
роскопом гній на хірургічних бинтах, Мішер виявив невідому йому
речовину, яку назвав нуклеїном (тому що вона містилася в ядрах
клітин). Науковець лише занотував своє відкриття, але про нуклеїн не
забув, тому що 23 роки потому в листі свого дядька припустив, що ці
молекули можуть стояти за механізмом спадковості. Це було
надзвичайне відкриття, але воно так випереджувало свій час у світі
науки, що не привернуло жодної уваги.
Більшу частину першої половини наступного століття припускали,
що ця речовина, яку вже називали дезоксирибонуклеїновою кислотою,
або ДНК, відігравала в питаннях спадковості другорядну роль. Вона
була занадто простою, — лише 4 основних складники, названі
нуклеотидами, наче алфавіт із 4 літер.
Як можна написати історію життя за допомогою такого
рудиментарного алфавіту? (Відповідь полягає у подібності цього
процесу до створення складних повідомлень у вигляді крапок і тире —
їх комбінацій — за допомогою абетки Морзе). Можна було сказати, що
ДНК байдикує. Просто сидить у ядрі, можливо, якось зв’язує
хромосому або вихлюпує трохи кислоти за наказом, або виконує якесь
інше тривіальне завдання, про яке наразі ніхто ще не думав. Вважали,
що необхідною складністю в ядрі повинні володіти тільки білки.
Але з нехтуванням ДНК виникло дві проблеми. По-перше, її було
занадто багато — майже 2 метри в кожному ядрі, — тож важливість
ДНК для клітин була очевидною. До того ж, вона, немов підозрюваний
у нерозгаданому вбивстві, постійно вигулькувала в експериментах.
Зокрема, ДНК випадково виявила свою важливість у двох
дослідженнях, одне з яких було пов’язане з пневмококом, а друге з
бактеріо­фагами (вірусами, що інфікують бактерії), і це можна було
пояснити лише тим, що вона відіграє важливішу роль, ніж вважали
назагал. Факти свідчили, що ДНК якось причетна до створення білків
— найважливішого для життя процесу, але було зрозуміло, що білки
формуються поза ядром, на чималій відстані від ДНК, яка, ймовірно,
керує процесом їхнього складання.
Ніхто не міг зрозуміти, яким чином ДНК передає повідомлення
білкам. Відповіддю, як тепер ми знаємо, є РНК , або ж рибонуклеїнова
кислота, що виконує роль перекладача. Одна з біологічних чудасій
полягає в тому, що ДНК і білки не розмовляють однією мовою.
Упродовж майже 4 мільярдів років вони є зразковим прикладом
двосторонньої взаємодії в живому світі, проте реагують на цілком
несумісні коди — це наче одна людина говорить іспанською, а інша
відповідає на гінді. Для спілкування їм потрібний медіатор у вигляді
РНК. Діючи разом зі своєрідним хімічним секретарем, відомим як
рибосома, РНК тлумачить інформацію клітинної ДНК мовою,
зрозумілою білкам.
Однак до початку 1900-х років, звідки й почалася наша розповідь, ми
були дуже далекі від розуміння цього й, по суті, майже від усього
іншого, пов’язаного із бентежними питаннями спадковості.
 Очевидно, виникла потреба натхненного й розумного
експериментування, і, на щастя, за це взявся молодий науковець,
працьовитий і наділений необхідними якостями. Його звали Томас
Гант Морґан, і 1904 року, через 4 роки після своєчасного повторного
відкриття результатів експериментів Менделя з горохом і майже за 10
років до по­яви слова «ген», він цілком поринув у дослідження
хромосом.
Хромосоми випадково відкрили 1888 року й назвали так, бо вони
добре всмоктували барвники, і завдяки цьому їх було легко побачити
під мікроскопом. До кінця століття з’явилися обґрунтовані
припущення, що хромосоми беруть участь у передачі спадкових
властивостей, однак ніхто не знав, як саме і чи це справді так.
За об’єкт вивчення Морґан обрав крихітну, тендітну плодову мушку
дрозофілу, офіційна назва якої — Drosophіla melanogaster. Дрозофіла
відома більшості з нас як невеличка безбарвна комашка, яка, здається,
просто мріє утопитися в наших напоях. Як лабораторний матеріал,
плодові мушки мали певні, досить важливі переваги: їхнє утримання
майже нічого не коштувало, їх можна було розмножувати мільйонами
у пляшках з-під молока, від їхнього народження до статевої зрілості
минає 10 днів або й менше, і в них лише чотири хромосоми, що
суттєво спрощувало справу.
Працюючи в маленькій лабораторії (яку відтоді називають «мушачою
кімнатою») в корпусі Шермергорн Колумбійського університету в
Нью-Йорку, Морґан разом із групою дослідників взявся за програму
методичного розведення і схрещування мільйонів мушок (один
біограф називає мільярди, хоча це, напевно, перебільшення), кожну з
яких потрібно було брати пінцетом і через ювелірну лупу вивчати
найменші успадковані зміни. Протягом шести років дослідники
намагалися викликати мутації всіма способами, які спадали на гадку
— піддавали мушок радіоактивному й рентгенівському опроміненню,
вирощували в яскравому освітленні й у темряві, злегка присмажували
в термостатах, скажено крутили в центрифугах, — але ніщо не діяло.
Морґан вирішив уже облишити цю справу, коли зненацька з’явилася
перша відтворена мутація — мушка з білими, а не червоними, як
зазвичай, очима. Відтоді Морґан зі своїми асистентами могли
викликати корисні деформації, що дозволяли відстежити нову
властивість у наступних поколіннях. Таким чином вони змогли
визначити взаємозв’язок між конкретними ознаками мушок і
окремими хромосомами й більш-менш переконливо довести, що в
основі спадковості лежать хромосоми.
Однак залишалася проблема на наступному рівні біологічної
плутанини: загадкові гени й ДНК, що утворювали їх. Ці структури
було вже важче виділити і зрозуміти. Навіть 1933 року, коли Морґан
отримав за своє дослідження Нобелівську премію, чимало дослідників
усе ще не були переконані навіть у існуванні генів. Як зауважував тоді
Морґан, не було спільної думки «щодо того, що таке гени — щось
реальне чи чистий вимисел». Може здатися дивним, що вченим
доводилося виборювати право на визнання фізичного існування
чогось такого важливого для життєдіяльності клітини, але, як пишуть
Воллес, Кінґ і Сендерс у книжці «Біологія: Наука про життя» (рідкісна
річ: підручник, який легко читається), нині ми майже в такому ж
становищі, коли йдеться про розумові процеси, такі як думка і пам’ять.
Звісно, ми знає­мо, що вони в нас є, однак не знаємо, на що схожа їхня
фізична форма, якщо така форма взагалі існує.
Те саме тривалий час відбувалося і з генами. Припущення, що можна
висмикнути один із них з вашого тіла і взяти для дослідження,
багатьом колегам Морґана здавалося таким самим безглуздим, як і
припущення, що сучасні науковці можуть упіймати першу-ліпшу
думку й дослідити її під мікроскопом.
Цілком вірогідно було лише те, що існує дещо, пов’язане із
хромосомами, що керує самовідтворенням клітин. Нарешті 1944 року
після 15-річних зусиль команда науковців з Рокфеллерівського
інституту в Мангеттені на чолі із талановитим, але нерішучим
канадцем Освальдом Евері успішно провела вкрай складний
експеримент, перетворивши нешкідливий штам бактерій у стійко
інфекційний шляхом переносу чужорідної ДНК. Таким чином вони
довели, що ДНК — це щось більше, ніж пасивна молекула, і майже
напевно вона є активним чинником спадковості. Пізніше біохімік
Ервін Чарґафф, уродженець Австрії, зробив доволі серйозне
припущення, що відкриття Евері заслуговувало двох Нобелівських
премій.
 На жаль, проти Евері виступив один із його колег в інституті,
Альфред Мірскі, упертий прихильник протеїнів, який зробив усе
можливе для дискредитації праці Евері, — не нехтуючи, як
подейкували, навіть тиском на керівництво Королівського інституту в
Стокгольмі, аби Евері не присуджували Нобелівської премії. Евері на
той час виповнилося 66 років і він утомився від цієї боротьби. Не
витримавши безперервного потоку стресів і суперечок, він залишив
свою посаду і більше не повернувся в лабораторію. Однак
експерименти в інших місцях беззастережно підтвердили висновки
Евері, і незабаром почалися справжні перегони у пошуках структури
ДНК.
Якби ви на початку 1950-х були азартною людиною, то майже напевно
поставили б усі гроші на те, що ключ до структури ДНК підбере
видатний американський хімік Лайнус Полінґ із Каліфорнійського
технологічного інституту. Полінґу не було рівних у визначенні будови
молекул, і він став піонером у галузі рентгенівської кристалографії —
методу, який виявиться вирішальним, коли виникне потреба
зазирнути в серцевину ДНК. За свою блискучу кар’єру науковець
отримав дві Нобелівські премії (за досягнення в хімії 1954 року й
премію миру 1962 року), але коли йшлося про ДНК, він був
переконаний, що її структура є не подвійною, а потрійною спіраллю,
тому так ніколи й не натрапив на правильний слід. Тому перемога
несподівано дісталася чотирьом ученим із Англії, які не працювали
разом, мало спілкувалися і загалом були новачками в цій галузі
досліджень.
Із цієї четвірки стандартному уявленню про науковців найкраще
відповідав Моріс Вілкінс, який значну частину Другої світової війни
брав участь у створенні атомної бомби. Двоє інших, Розалінд Франк­лін
і Френсіс Крік, під час війни працювали для британського уряду —
Крік займався мінами, Франклін працювала в галузі видобутку
вугілля.
Найнезвичнішим з усієї четвірки був Джеймс Вотсон, американський
вундеркінд, який прославився ще в дитинстві завдяки участі в дуже
популярній дитячій радіовікторині (і це, як кажуть, принайм­ні
почасти надихнуло Дж. Д. Селінджера на створення героїв «Франні й
Зуї» та інших книжок) і 15-річним вступив до Чиказького
університету. У 22 роки він здобув ступінь доктора філософії та почав
працював у знаменитій Кавендіській лабораторії в Кембриджі. 1951
року Вотсон був незграбним 23-річним хлопчиною із копицею
розкуйовдженого волосся — на фотографіях здається, що волосся
притягав розташований за рамкою світлини потужний магніт.
У старшого на 12 років Кріка ще не було докторського ступеня, він
також був менш розпатланим і трохи стриманішим у одязі. Вотсон
описував його як хвалькуватого, набридливого, затятого
сперечальника, нетерплячого в розмовах з повільними
співрозмовниками, і квапливого у справах. Жоден із них не мав освіти
в галузі біохімії.
Вони припустили — як виявилося, правильно, — що якщо визначити
форму молекули ДНК, то можна зрозуміти, як вона робить те, що вона
робить. Здавалося, дослідники сподівалися досягнути цього,
працюючи якнайменше, лише розмірковуючи і не роблячи нічого, крім
найнеобхіднішого. Як жартома (хоча й трохи нещиро) згадував у своїй
автобіографічній книзі «Подвійна спіраль» Вотсон, «я сподівався, що
таємницю гена можна розкрити без вивчення хімії». По суті, їм ніхто
не доручав працювати з ДНК, а певної миті навіть наказали
припинити цю роботу. Вотсон начебто освоював мистецтво
кристалографії; а Крік мав завершити дисертацію з дифракції
рентгенівських променів у великих молекулах.
Хоча у популярних виданнях майже всі заслуги щодо розгадки ДНК
приписують Кріку й Вотсону, успіх цих двох суттєво залежав від
експериментальних робіт їхніх конкурентів, результати яких, згідно з
тактовним висловом історика Лайзи Жарден, вони здобули «завдяки
щасливому випадку». Їх значно випереджували, принаймні на початку,
двоє наукових співробітників із Королівського коледжу в Лондоні,
Вілкінз і Франклін.
Уродженець Нової Зеландії Вілкінз був украй сором’язливою і
непомітною людиною. 1998 року, в документальному фільмі
телекомпанії Пі-Бі-Ес про відкриття структури ДНК — блискуче
досягнення, за яке Вілкінз 1962 року розділив з Кріком і Вотсоном
Нобелівську премію, — про нього не згадали жодним словом.
 Найзагадковішою з усіх постаттю була Франклін. Згадуючи про неї у
«Подвійній спіралі», Вотсон характеризує Франклін як жінку недалеку,
замкнену, нетовариську від природи і, — що, здається, особливо його
дратувало, — чи не навмисне несексуальну. Вотсон зауважував, що
вона «не була непривабливою і, можливо, мала б доволі розкішний
вигляд, якби приділила хоч трохи уваги своєму одягу», але тут
Франклін була безнадійною. Вона навіть не користувалася губною
помадою, дивувався він, а в одязі «демонструвала смак, властивий
інфантильним англійським “синім панчохам”»121.
Однак у неї були найкращі із зображень можливої структури ДНК,
отримані методом рентгенівської кристалографії — методу,
вдосконаленого Лайнусом Полінґом. Кристалографію успішно
застосовували для визначення розташування атомів у кристалах
(звідси «кристалографія»), але молекули ДНК були значно
примхливішим об’єктом дослідження. Лише Франклін вдавалося
отримувати гарні результати, але вона, на постійне роздратування
Вілкінза, відмовлялася ділитися своїми знахідками.
Не варто звинувачувати Франклін за те, що вона не бажала
розповідати про свої відкриття. До дослідниць із Королівського
коледжу в 1950-х роках ставилися з такою формалізованою зневагою,
яка притлумила б будь-які добрі почуття в сучасної людини, та й будь-
які почуття взагалі. Яку б посаду вони не обіймали, якими б не були
їхні досягнення, їх не допускали до професорської зали коледжу, і тому
цим жінкам доводилося обідати у простішій кімнаті, яку навіть Вотсон
вважав «брудною тюрягою». До того ж, на Франклін постійно тиснули,
— інколи досить наполегливо, — аби вона поділилася своїми
результатами з трьома чоловіками, нестримне бажання яких
поглянути на плоди її праці рідко супроводжувалося приємними
якостями, як-от, наприклад, повагою. «Боюся, що ми завжди
ставилися до неї... скажімо так, зверхньо», — згадував згодом Крік.
Двоє із цих чоловіків працювали в установі, яка конкурувала із
закладом, де працювала Франклін, а третій здебільшого, навіть не
криючись, був на їхньому боці. Навряд чи варто дивуватися, що вона
тримала свої результати в таємниці.
Той факт, що Вілкінз і Франклін не знаходили спільної мови, Вотсон і
Крік використали на свою користь. Хоча вони досить нахабно
вдиралися на територію Вілкінза, він продовжував їх підтримувати —
не дивно, що й Франклін стала поводитися химерно. Хоча її результати
свідчили, що ДНК мала форму спіралі, вона вперто це заперечувала.
Влітку 1952 року, очевидно, щоб налякати й збентежити Вілкінза, вона
розклеї­ла на фізичному факультеті жартівливе оголошення, в якому
йшлося: «Із глибоким жалем повідомляємо про смерть у п’ятницю, 18
липня 1952 року, спіралі ДНК... Сподіваємося, що доктор М. Г. Ф.
Вілкінз виступить із пам’ятною промовою про останні дні спіралі».
Закінчилося все тим, що в січні 1953 року Вілкінз показав Вотсону
знімки Франклін, «очевидно, без її відома або згоди». Замало сказати,
що це йому просто дуже допомогло. Через багато років Вотсон визнав,
що «це стало знаковою миттю... це додало нам сил». Маючи уявлення
про форму молекули ДНК і озброївшись деякими важливими даними
про розміри її елементів, Вотсон і Крік подвоїли зусилля. Здалося, все
складалося на їхню користь. Якось Полінґ зібрався відвідати
конференцію в Англії, на якій, цілком ймовірно, міг би зустрітися з
Вілкінзом і отримати від нього ту інформацію, яка б допомогла
виправити деякі з його помилок, через які науковець пішов
неправильним шляхом. Але це був час маккартизму: Полінґа
затримали в нью-йоркському аеропорті Айдлвайлд і конфіскували в
нього паспорт на підставі того, що його занадто ліберальні настрої є
перешкодою для виїзду за кордон. Кріку з Вотсоном пощастило навіть
більше: син Полінґа теж працював у Кавендіській лабораторії і наївно
тримав їх у курсі всіх новин про досягнення й невдачі досліджень у
його країні.
Усе ще побоюючись, що їх будь-якої миті випередять, Вотсон і Крік
гарячково квапилися завершити роботу. Було відомо, що ДНК
складається із чотирьох хімічних компонентів: аденіну, гуаніну,
цитозину й тіаміну, — і що ці компоненти певним чином об’єднуються
парами. Експериментуючи з вирізаними за формою молекул
шматочками картону, Вотсон і Крік зуміли визначити, як молекули
утворюють пари. Вони створили модель, схожу на дитячий
конструктор, — мабуть, найвідомішу в сучасній науці, — що
складалася з металевих пластинок, з’єднаних у спіраль, і запросили
Вілкінза, Франклін і весь світ поглянути на неї. Будь-яка тямуща
людина могла відразу зрозуміти, що вони розв’язали проблему. Немає
жодного сумніву, що це був блискучий зразок детективної роботи,
незалежно від того, підштовхнула дослідників до цього фотографія
Франклін чи ні.
25 квітня 1953 року номер журналу Nature надрукував статтю на 900
слів Вотсона й Кріка під назвою «Будова дезоксирибонуклеїнової
кислоти», із окремими супровідними статтями Вілкінза й Франклін. Це
був час, багатий на події — Едмунд Гілларі ось-ось повинен був
піднятися на вершину Евересту, а Єлизавету ІІ незабаром мали
коронувати, — тому відкриття таємниці життя майже не помітили.
Про нього стисло згадала газета News Chronide, а інші видання взагалі
не звернули уваги.
Розалінд Франклін не отримала Нобелівської премії. За чотири роки
до присудження нагороди, в 1958-му, вона, маючи лише 37 років,
померла від раку яєчників; Нобелівські премії посмертно не
присуджують. Рак майже напевно був наслідком постійного
рентгенівського опромінення під час роботи. Його можна було
уникнути. Авторка схваленої багатьма біографії дослідниці Бренда
Меддокс пише, що Франклін рідко одягала свинцевий фартух і
безтурботно ставала під промені. Освальд Евері теж не отримав
Нобелівської премії і також залишався невідомим наступним
поколінням, але принаймні він отримав задоволення від
підтвердження свого відкриття, яке сталося ще за його життя. Евері
помер 1955 року.
Відкриття Вотсона й Кріка не знаходило підтверджень аж до 1980-х
років. У одній зі своїх книг Крік писав: «Минуло 25 років, поки наша
модель ДНК із досить правдоподібної стала ще більш вірогідною... а
вже потім напевно коректною».
Але, навіть попри це, після з’ясування будови ДНК розвиток
генетики пришвидшився, і 1968 року журнал Science вирішив
надрукувати статтю під назвою «Це була молекулярна біологія»,
припустивши — здасться неймовірним, але саме так там було
написано, — що робота в галузі генетики добігає кінця.
Звісно, насправді вона лише починалася. Навіть нині ми не розуміє­-
мо про ДНК багатьох речей, не в останню чергу того, чому значна її
частина, як здається, нічого не робить. 97 відсотків вашої ДНК не
містять нічого, крім довгих послідовностей беззмістовного мотлоху —
«сміття», або «фрагментів, що не кодуються», як полюбляють говорити
біохіміки. Лише в окремих місцях кожної нитки розташовані окремі
секції, які керують нашими життєвими функціями й організують їх. Це
і є ті цікаві гени, що тривалий час вислизали від виявлення.
Гени — це не більше (і не менше), ніж інструкції з виробництва
білків. І цю функцію вони виконують з незмінною точністю. В цьому
сенсі гени нагадують клавіші фортепіано: кожна видає одну ноту і
більше нічого, що, звісно, доволі монотонно. Але комбінуйте гени, як
ви комбінуєте фортепіанні клавіші, і ви можете створити нескінченну
різноманітність акордів і мелодій. З’єднаєте всі ці гени, і отримаєте
(продов­жимо порівняння) велику симфонію життя, відому як геном
людини.
Альтернативний і усталеніший спосіб порівняння — уявити геном
посібником із забезпечення функціонування організму. Якщо
дивитися з цієї перспективи, хромосоми можна уявити розділами
книжки, а гени — окремими інструкціями з виробництва білків.
Слова, якими написані інструкції, називаються кодонами, а букви —
основами. Основи — це літери генетичного алфавіту — чотири
нуклеотиди, згадані одну-дві сторінки тому, — аденін, тіамін, гуанін і
цитозин. Незважаючи на важливість їхніх функцій, у цих речовинах
немає нічого незвичайного. Гуанін, наприклад, — це речовина, яка у
великій кількості міститься в гуано122, звідки й походить її назва.
Як усім відомо, молекула ДНК нагадує формою спіралеподібні сходи
або скручену мотузкову драбинку: знамениту подвійну спіраль.
Вертикальні елементи цієї структури складаються з різновиду цукру
під назвою дезоксирибоза, а вся спіраль — це нуклеїнова кислота
(звідси й назва «дезоксирибонуклеїнова кислота»). Поперечини (або
сходи) сформовані двома основами, що з’єднуються у проміжках між
ними, і тільки двома способами: гуанін завжди з’єднується із
цитозином, а тіамін — лише з аденіном. Послідовність, у якій
з’являються ці літери, якщо підійматися сходами нагору або
спускатися вниз, становить генетичний код; його зчитування —
головне завдання міжнародного проекту «Геном людини».
А найяскравіша риса ДНК полягає у способі її самовідтворення. Коли
надходить час створювати нову молекулу ДНК, обидві нитки
розходяться, наче замок-блискавка на куртці, і половинки
розділяються, щоб утворити новий партнерський зв’язок. Оскільки
кожний нуклеотид з’єднується тільки з одним парним йому
нуклеотидом, кожна нитка є матрицею для створення нової
відповідної нитки. Навіть якщо у вас лише одна нитка ДНК, досить
просто знайти парну їй другу нитку, підібравши потрібного партнера:
якщо верхня сходинка однієї нитки зроблена з гуаніну, тоді верхня
сходинка іншої нитки повин­на бути із цитозину. Спускайтеся
драбинкою вниз, підбираючи пари до всіх нуклео­тидів, і наприкінці
отримаєте код нової молекули. Саме так відбувається у природі, тільки
набагато швидше — за лічені секунди, що є вершиною майстерності.
Наша ДНК самовідтворюється здебільшого з найсуворішою
точністю, але зрідка — приблизно один раз на мільйон — літера стає
не на те місце. Це явище називають однонуклеотидним
поліморфізмом, або ж SNP, яке біохіміки дещо фамільярно називають
«сніпом». Зазвичай ці сніпи приховані в ланцюжках ДНК, що не
кодуються, і не викликають жодних помітних наслідків для організму,
але іноді вони можуть наділити вас схильністю до якоїсь недуги або
обдарувати невеличкою перевагою, наприклад ефективнішою
захисною пігментацією або здатністю виробляти більше червоних
кров’яних тілець у мешканців високогір’я. Згодом ці невеличкі зміни
накопичуються в індивідуумах і в популяціях, сприяючи відмінності і
тих, і інших.
Баланс між точністю й помилками під час самовідтворення досить
делікатний. Занадто багато помилок — і організм не зможе
функціонувати, занадто мало — і він поступається пристосовністю.
Така рівновага повинна існувати між стійкістю й мінливістю
організму. Збільшення кількості червоних кров’яних тілець дає змогу
людині або групі людей, що живуть на більших висотах, легше
рухатися й дихати, тому що збільшення кількості еритроцитів
допомагає крові переносити більше кисню. Але додаткові еритроцити
також загущують кров. Додайте їх занадто багато, і кров стане «густою,
як нафта», за словами антрополога Темпльського університету Чарльза
Вейтца. Це може спричинити збільшення навантаження на серце.
Таким чином, люди, пристосовані жити на висоті, краще дихають, але
розраховуються за це підвищеним ризиком серцевих захворювань.
Таким чином природний добір Дарвіна піклується про нас. Він також
допомагає пояснити, чому ми такі схожі. Еволюція просто не дозволяє
вам сильно змінитися — в усякому разі, не настільки, щоб стати новим
видом.
Різниця 0,1 відсотка між вашими й моїми генами пояснюється тими
самими сніпами. А зараз, якщо ви порівняєте свою ДНК із ДНК когось
третього, подібність теж становитиме 99,9 відсотка, але поліморфізм
переважно проявлятиметься в інших ланках. Візьміть для порівняння
ще більше людей, і отримаєте ще більше прикладів поліморфізму,
однак у ще більшій кількості різних ланок. Для кожної з 3,2 мільярда
ваших основ десь на планеті знайдеться людина або група людей з
іншим кодом у цьому ж місці. Тож не варто говорити не тільки про
якийсь певний, один для всіх ген людини, а й, у певному сенсі, про ген
людини взагалі. Їх шість мільярдів. Усі ми на 99,9 відсотка однакові,
але так само, за словами біохіміка Девіда Кокса, «ви могли б сказати,
що між усіма представниками роду людського немає нічого спільного,
і це також було б правильно».
Але нам усе ще потрібно з’ясувати, чому лише така мала частина
ДНК має якесь важливе призначення. Це трішки непокоїть, бо
здається, що мета життя полягає лише в забезпеченні вічного
існування ДНК. 97 відсотків наших ДНК, які зазвичай називають
«сміттям», значною мірою складаються з наборів літер, які, як каже
Метт Рідлі, «існують з однієї простої причини, — бо вміють добре
відтворюватися»123. Іншими словами, більша частина вашої ДНК
віддано служить не вам, а собі: ви існуєте для неї, а не вона для вас.
Життя, як ви пригадуєте, просто прагне бути, і ДНК робить те саме.
Навіть якщо ДНК містить інструкцію зі створення білків, або, як
кажуть науковці, кодує їх, — це не обов’язково задля безперервного
функціонування організму. Один із найпоширеніших наших генів
використовується для синтезу білка, відомого як зворотна
транскриптаза, про корисні функції якого для людини нічого не
відомо. Єдине, що він робить, то це дає можливість ретровірусам,
таким як ВІЛ, непомітно проникати в людський організм.
Іншими словами, наші організми докладають значних зусиль для
виробництва білка, який не приносить жодної користі, а часом навіть
шкодить нам. Наші тіла не мають вибору, тому що так наказують гени.
Ми — начиння для їхніх примх. Загалом, майже половина людських
генів — найбільша частка серед усіх знаних складових, наскільки нам
відомо, — не робить зовсім нічого, крім власного відтворення.
Всі організми у певному сенсі є рабами своїх генів. Ось чому лососі й
павуки, а також незліченна кількість інших істот ладні померти під час
спарювання. Жагуче бажання плодитися, розповсюджувати свої гени
— наймогутніший імпульс у природі. Як пише Шервін Б. Нуланд:
«Зникають імперії, панує жадоба, створюються великі симфонії, і за
всім цим стоїть один-єдиний інстинкт, що вимагає задоволення». З
еволюційної точки зору секс — це лише механізм нагороди, що за­-
охочує нас передавати свій генетичний матеріал.
Науковці ще не встигли оговтатися після дивовижної звістки про те,
що більша частина наших ДНК байдикує, як почали з’являтися ще
несподіваніші відкриття. Спочатку в Німеччині, згодом у Швейцарії
дослідники провели низку доволі чудернацьких експериментів,
внаслідок яких отримали доволі цікаві результати. В одному досліді
вони виокремили ген, відповідальний за розвиток ока миші, та ввели
його в личинку плодової мушки. Вони сподівалися, що в результаті
вийде щось гротескне. Насправді ж ген мишачого ока не тільки
створив у мухи життєздатне око, але це було мушаче око. Дві істоти,
що протягом 500 мільйонів років не мали спільного предка, могли
обмінюватися генетичним матеріалом, немов рідні сестри.
Те ж саме спостерігалося скрізь, куди зазирали дослідники. Вони
виявили, що можна ввести ДНК людини у певні клітини мух — і мухи
приймуть її як власну.
Як виявилося, понад 60 відсотків людських генів переважно ті самі,
що й у плодових мушок. Щонайменше 90 відсотків на тому або іншому
рівні збігаються з генами, знайденими в мишей. (У нас є навіть гени
для відрощування хвоста, на щастя, наразі не задіяні).
В усіх галузях дослідники виявляли, що з яким би організмом вони
не працювали — з хробаками-нематодами або людьми, — то
здебільшого вивчали ті самі гени. Життя, як виявилося, створене за
одним набором креслень.
Подальші дослідження виявили існування групи майстер-генів,
кожен з яких керує розвитком частини тіла; їх назвали гомеозисними
(від грецького слова, що означає «подібний»), або ж нох-генами. Нох-
гени відповіли на питання, що віддавна спантеличувало всіх: яким
чином мільярди ембріональних клітин, які з’являються з однієї
заплідненої яйцеклітини й містять однакову ДНК, знають, куди
вирушати й що робити — що одній із них треба стати клітиною
печінки, другій витягнутися в нервову клітину, третій стати частинкою
крові, а четвертій — блискучими переливами на крилі. Саме нох-гени
дають їм вказівки й роб­лять це переважно однаково в усіх живих
організмах.
Цікаво, що кількість генетичного матеріалу і його організація не
обов’язково свідчать (як правило, зовсім не свідчать) про рівень
складності живої істоти, яка його містить. У нас 46 хромосом, а деякі
види папороті мають понад 600. У дводишної риби, однієї з найменш
змінених у процесі еволюції складної тварини, в 40 разів більше ДНК,
ніж у нас. Навіть звичайний тритон генетично багатший за нас —
приблизно уп’ятеро.
Звісно, важлива не кількість генів, а те, що ви з ними робите. І це
дуже добре, тому що останнім часом кількість генів у людей зазнала
істотних змін. Донедавна вважали, що в людей принаймні 100 тисяч
генів, а можливо, значно більше, однак цю цифру суттєво зменшили
після перших результатів програми «Геном людини», яка назвала
кількість 35–40 тисяч генів — приблизно таку саму кількість ми
виявили у траві. Це стало повною несподіванкою й викликало
розчарування.
Ви, напевно, звернули увагу, що гени зазвичай причетні до низки
людських недоліків. Науковці в різний час тріумфально
проголошували, що знайшли гени, відповідальні за ожиріння,
шизофренію, гомосексуальність, схильність до злочинів і насильства,
алкоголізм і навіть за крадіжки в крамницях та волоцюзтво. Мабуть,
апогеєм (або повним занепадом) цієї непохитної віри в біодетермінізм
стала праця, надрукована 1980 року в журналі Science, у якій йшлося
про те, що генетично жінки менш здібні до математики. Насправді, як
тепер відомо, майже нічого, що стосується людини, не можна
визначити так легко й просто.
І це викликає жаль з одного дуже важливого приводу: якби у вас
були індивідуальні гени, що визначають зріст, схильність до діабету чи
до облисіння або ж будь-яку іншу помітну властивість, було б легко —
у всякому разі, досить легко — виділити їх і спробувати полагодити.
На жаль, 35 тисяч генів, що функціонують незалежно один від одного,
аж ніяк не вистачить для створення такої складної істоти, якою є
людина. Деякі хвороби — наприклад, гемофілія, хвороба Паркінсона,
хвороба Гантінґтона й кістозний фіброз — спричинені одиничними
дисфункціями генів, хоча зазвичай шкідливі гени видаляються за
допомогою природного добору задовго до того, як систематично
починають шкодити виду або популяції.
Наша доля й добробут — і навіть колір очей — переважно визначені
не окремими генами, а групами генів, що діють спільно. Саме тому так
важко з’ясувати, як усе це все узгоджується між собою і чому ми ще не
швидко почнемо штампувати дітей на замовлення.
По суті, що більше знань у нас ставало протягом останніх років, то
складніші запитання виникали. На те, як працюють гени, виявилося,
впливає навіть процес мислення. Швидкість, з якою росте борода в
чоловіка, наприклад, почасти залежить від того, як багато він думає
про секс (тому що думки про секс викликають викид тестостерону). На
початку 1990-х років науковці зробили вагоме відкриття, виявивши,
що можуть вилучити з ембріонів миші гени, які вважалися життєво
важливими, проте миші часто народжувалися не лише цілком
здоровими, а й інколи навіть здоровішими за їхніх братів і сестер, які
не брали участі в експерименті. Як виявилося, коли гинули окремі
важливі гени, їх місце посідали інші, залатуючи діру. Це чудова новина
для людей як живих організмів, але вона жодним чином не поглибила
наші знання про те, як працюють клітини, лише ускладнила тему, в
якій ми щойно почали щось розуміти.
Здебільшого саме через ці фактори, що все ускладнили, раптом
виявилося, що ми лише починаємо розуміти геном людини. Геном, за
словами Еріка Ландера з Массачусетського технологічного інституту,
— це наче перелік запчастин людського тіла: в ньому міститься
інформація про те, із чого ми зроблені, але жодного слова про те, як ми
функціонує­мо. Тепер нам потрібна інструкція з експлуатації —
вказівка, як запустити організм. Але до цього ще дуже довго.
 А нині перед нами стоїть завдання розшифрувати протеом людини
— настільки нове поняття, що 10 років тому навіть не існувало
терміна. Протеом — це наче бібліотека, що містить інформацію з
будівництва білків. «На жаль, — зауважив журнал Scіentіfіc Amerіcan
навесні 2002 року, — протеом набагато складніший за геном».
І це ще м’яко сказано. Білки, як ви пригадуєте, — це робочі конячки
всіх живих організмів; у будь-якій клітині у будь-який час можуть
бути задіяні 100 мільйонів білкових молекул. Це безліч процесів, які
нам треба зрозуміти. І, що навіть гірше, поведінка й функціонування
білків залежать не тільки від їхньої хімії, як у генів, але й від їхньої
форми. Щоб функціонувати, білок повинен не тільки складатися з
належним чином підібраних хімічних складників, але й набувати чітко
визначеної форми. Термін «складна форма» дещо спантеличує, позаяк
наводить на думку про геометричну впорядкованість, чого насправді
немає. Білки перекручуються, звиваються та згортаються в
екстравагантні й складні форми. Вони радше нагадують люто
покручені дротяні вішаки для одягу, ніж складені стосиком рушники.
Більш за те, білки (якщо дозволите скористатися доречним
архаїзмом) — це розпусники біологічного світу. Залежно від настрою
та метаболічних умов вони, зокрема, дозволяють собі фосфорилювати,
глікозилювати, ацетилювати, убіквітинювати, сульфатувати й
чіплятися до глікофосфатдилінозитолових якорів124. Зазвичай їх доволі
легко активізувати. Випийте келих вина, як зауважує журнал Scіentіfіc
Amerіcan, і відразу ж суттєво зміните кількість і характер білків в
організмі. Це приємно для любителів випити, але аж ніяк не допомагає
генетикам, які намагаються зрозуміти, що ж відбувається.
Усе це може здаватися неймовірно складним, і певним чином це
справді неймовірно складно. Але за всім цим також криється простота,
в основі якої лежить єдиний характер життєдіяльності. Всі ці
непомітні майстерні хімічні процеси, що оживлюють клітини, —
спільні зусилля нуклеотидів, транскрипція ДНК у РНК, — розвилися
лише раз і відтоді залишаються майже незмінними. Як напівжартома
зауважив покійний французький генетик Жак Монод: «Усе, що є
істиною для Е. colі (кишкової палички), так само є істиною для слонів,
хіба що більшою мірою».
 Усі живі істоти — це реалізація одного первісного плану. Як люди, ми
лише надбудова — і кожен з нас нагадує вкритий цвіллю архів
пристосувань, адаптацій, модифікацій і вдалих переробок, що
почалися 3,8 мільярда років тому. Як не дивно, ми доволі близькі
родичі фруктів і овочів. Майже половина хімічних процесів, що
відбуваються у бананах, принципово нічим не відрізняються від
процесів, що відбуваються в нас.
Не завадить ще раз наголосити: все живе — єдине. Це справді так, і я
вважаю, що ця заява завжди залишатиметься найглибшою з істин.

120
«Мейфлавер» — англійський пасажирський корабель, на якому 1620 року прибули до
Америки перші переселенці. — Прим. пер.
121
Видавництво «Гарвард юніверсіті прес» 1968 року відмовилося друкувати «Подвійну
спіраль», після того як Кріка і Вілкінза розкритикували за характеристики згаданих там осіб,
які Лайза Жарден назвала «безпідставно образливими». Наведені вище описи містять слова
Вотсона після того, як він пом’якшив свої зауваження.
122
Гуано (з іспанської) — це екскременти морських птахів і кажанів, що накопичуються в
місцях їхнього гніздування. Гуано використовують як добриво, а також як сировину для
виробництва вибухівки. — Прим. пер.
123
Насправді «сміттєву» частину ДНК використовують, зокрема, в «генній дактилоскопії». Її
придатність для цієї мети випадково виявив науковець із Лестерського університету Алек
Джеффріс. Він розшифровував послідовності ДНК для виявлення генетичних маркерів,
пов’язаних зі спадковими захворюваннями, коли 1986 року до нього звернулися з поліції та
попросили допомогти встановити причетність одного підозрюваного до двох убивств.
Джеффріс подумав, що його методика має ідеально підходити для розкриття злочинів — так
воно й сталося. Молодого пекаря Коліна Пітчфорка засудили за вбивства до двох довічних
термінів тюремного ув’язнення.
124
Ідеться про хімічні модифікації білків під час багатокрокового процесу біосинтезу, тобто
процесу, за допомогою якого клітини будують білки. — Прим. пер.
Частина шоста
Шлях до нас
«Походимо від мавп! Боже ж ти мій, сподіваймося, що це
неправда, але якщо це так, помолімося, щоб про це ніхто не
дізнався».
Слова, які нібито вигукнула дружина єпископа Вустерського, коли їй
пояснили дарвінівську теорію еволюції
27. Час льодовиків

Я бачив сон, що зовсім сном не був.

Загасло сонце ясне, і зірки
Блукали...
Джордж Байрон. Темрява
У 1815 році на острові Сумбава в Індонезії вражаюче вибухнула
прегарна й віддавна мовчазна гора Тамбора, забравши з вибухом і
цунамі життя 100 тисяч людей. Ніхто з нині живих не був ще свідком
такої божевільної люті. Тамбора перевершила все, що будь-коли
переживало людство. Це було найбільше виверження вулкана за 10
тисяч років — у 150 разів сильніше за виверження вулкана Сент-
Геленс, еквівалентне силі вибуху 60 тисяч атомних бомб такої ж
потужності, що й хіросімська.
У ті дні новини поширювалися не дуже швидко. Лондонська The
Times розмістила невеличке повідомлення — по суті, лист одного
крамаря — лише через сім місяців після події. Але на той час наслідки
виверження Тамбори вже далися взнаки. 240 кубічних кілометрів
димової завіси з попелу, пороху і піску заповнили атмосферу,
затьмарюючи сонячне світло й спричинивши охолодження Землі.
Заходи сонця стали незвичайними, хоча й похмуро-барвистими, що
чудово передав художник Дж. М. В. Тернер, який аж нетямився від
захвату, хоча світ довкола нього переважно животів у гнітючих
сутінках. Саме ця смертельна напівтемрява надихнула Байрона
написати наведені вище рядки.
Весна не настала, і влітку не потеплішало: 1816 рік став відомий як
рік без літа. Зернові не зійшли. В Ірландії голод і викликана ним
епідемія черевного тифу забрали життя 65 тисяч людей. У Новій Англії
в народі цей рік називали «тисяча вісімсот і до смерті морозним».
Ранкові приморозки тривали до червня, і майже нічого з посіяного
збіжжя не зійшло. Через нестачу харчу худоба гинула сама або її
доводилося вбивати. Це був жахливий рік майже в усіх сенсах —
майже напевно, найгірший для фермерів нових часів. Однак у
світовому масштабі температура впала менш ніж на один градус
Цельсія. Природний термостат Землі, як дізнаються науковці, — це
надзвичайно чутливий інструмент.
XІX століття й без того було доволі прохолодним. Як стало відомо,
протягом 200 років Європа й Північна Америка переживали «малий
льодовиковий період», сприятливий час для різноманітних зимових
заходів і розваг — ярмарків на вкритій кригою Темзі і перегонів на
ковзанах голландськими каналами, що тепер стало неможливо.
Іншими словами, це був період, коли холод часто нагадував про себе.
Тож, мабуть, треба вибачити геологам XІX століття, які довго не могли
уявити, що світ, у якому вони жили, був просто лагідним порівняно з
попередніми епохами, і що земна поверхня навколо них сформована
переважно нищівними льодовиками й такими низькими
температурами, яких не витримали б жодні льодові ярмарки.
Вони здогадувалися, що в минулому відбувалося щось незрозуміле.
Європейський ландшафт був усіяний дивними речами — кістками
північного оленя на теплому півдні Франції і величезними уламками
породи в неймовірних місцях, — геологи часто знаходили для цього
дотепні, хоча й фантастичні пояснення. Один французький натураліст
на ім’я де Люк, намагаючись пояснити, яким чином гранітні валуни
опинилися на високих вапнякових схилах Юрських гір, припустив, що,
можливо, їх закинуло туди стисненим повітрям із карстових
порожнеч, яке вистрілило, наче корок із пневматичної рушниці.
Переміщені валуни називають ератичними125, але у XІX столітті цей
термін стосувався здебільшого теорій, а не каміння.
Видатний британський геолог Ентоні Геллем припускав, що якби
Джеймс Гаттон, засновник геологічної науки у XVІІІ столітті, потрапив
до Швейцарії, то відразу зрозумів би важливість вигнутих гірських
долин, відшліфованих борозен, смуг із накиданого каміння та інших
численних підказок того, що тут проходили льодовикові щити. На
жаль, Гаттон не був мандрівником. Але, не використовуючи жодних
даних, окрім отриманих не з перших рук описів, Гаттон відразу
відкинув ідею про те, що величезні валуни опинились на висоті тисячі
метрів внаслідок повені, — всієї води на Землі не вистачило б, щоб
змусити камінь пливти, — зазначив він, — і одним із перших почав
наводити аргументи на користь великого заледеніння. На жаль, на
його ідеї не звернули уваги, і наступні півстоліття натуралісти
продовжували стверджувати, що глибокі подряпини на гірських
породах залишили вози або навіть підбиті цвяхами черевики.
Однак місцеві селяни, не інфіковані науковою ортодоксією, знали
більше. Натураліст Жан де Шарпантьє розповідав, як 1834 року, коли
вони з одним швейцарським лісорубом ішли сільською стежкою,
зайшла мова про каміння, що лежало вздовж дороги. Лісоруб, як про
щось очевидне, розповів, що ці валуни походять із Гримзеля, доволі
віддаленого гранітного пояса. «Коли я запитав, яким чином, на його
думку, ці камені потрапили сюди, він, не замислюючись, відповів: «Їх
приніс гримзельский льодовик, який у минулому доходив аж до
Берна».
Шарпантьє був у захваті, тому що й сам схилявся до такої думки; але
коли він почав висувати свою теорію на наукових зборах, її відкинули.
Одним із найближчих друзів Шарпантьє був інший швейцарський
натураліст, Луї Аґассіз, який спочатку скептично поставився до теорії
свого колеги, згодом став її прихильником, ба більше, навіть мало не
привласнив її.
Аґассіз, що навчався у Парижі в Кюв’є, на той час обіймав посаду
професора природничої історії у Невшательскому коледжі у
Швейцарії. Ще один товариш Аґассіза, ботанік Карл Шимпер, по суті,
першим 1837 року вжив термін «льодовиковий період» (німецькою
«Eіszeіt») і зауважив, що є переконливі свідчення того, що колись не
тільки Швейцарські Альпи, але й більшу частину Європи, Азії й
Північної Америки вкривав товстий шар криги. Він дав переглянути
свої нотатки Аґассізу, про що згодом дуже пошкодував, тому що
заслугу створення теорії, яку Шимпер небезпідставно вважав своєю,
все частіше приписували Аґассізу. Саме через це Шарпантьє також
став затятим ворогом свого давнього друга. Можливо, Александр фон
Гумбольдт, ще один приятель науковця, принаймні почасти мав на
увазі Аґассіза, коли зауважив, що кожне наукове відкриття минає три
стадії: спочатку заперечують відкриття; потім заперечують його
важливість; і, врешті-решт, приписують комусь іншому.
У всякому разі, Аґассіз перебрав цю тему на себе. У прагненні
зрозуміти динаміку зледеніння він побував скрізь — спускався углиб
небезпечних льодовикових тріщин і піднімався на вершини
найкрутіших альпійських вершин, часом, мабуть, не здогадуючись, що
він і його група опинилися там першими. Майже скрізь Аґассіз
наштовхувався на вперте небажання визнавати його погляди.
Гумбольдт переконував його повернутися до теми, в якій науковець
був по-справжньому компетентним — до викопних решток риб — і
залишити цю нерозважливу одержимість зледенінням, але Аґассіз таки
був затятий.
Ще менше підтримки теорія Аґассіза знайшла в Британії, де
більшість натуралістів ніколи в житті не бачили льодовика і часто не
могли уявити нищівної сили крижаного масиву. «Як може лід дряпати
й шліфувати камінь?» — глумливо запитував на одному зібранні
Родерік Мурчисон, напевно уявляючи собі гірські породи, вкриті
тоненькою прозорою кригою. До кінця своїх днів він цілком щиро
висловлював недовіру цим «схибленим на кризі» геологам, які
вважали, що льодовики пояснюють безліч явищ. Погляди Мурчисона
поділяв Вільям Гопкінс, професор Кембриджського університету і
провідний член Геологічного товариства, стверджуючи, що думка про
те, що лід нібито може переміщувати валуни, є «такою відвертою
механістичною нісенітницею», що навіть не заслуговує на увагу
товариства.
Однак безстрашний Аґассіз невтомно мандрував світом,
проповідуючи свою теорію. 1840 року він прочитав доповідь під час
зборів Британської асоціації сприяння розвитку науки в Ґлазґо, де його
відкрито розкритикував видатний Чарльз Лаєлл. Наступного року
Геологічне товариство Единбурга ухвалило резолюцію, зазначаючи, що
загалом ця теорія має певні переваги, але жоден з її аспектів не
стосується Шотландії.
Лаєлл зрештою змінив свою думку. Мить прозріння настала, коли він
усвідомив, що походження морени — скупчення уламкового матеріалу
неподалік його родинного маєтку в Шотландії, повз яке він проходив
сотні разів, можна пояснити, лише припустивши, що його принесло
сюди льодовиком. Але, перейшовши в іншу віру, Лаєлл злякався й
відступив, відмовившись привселюдно підтримати ідею
льодовикового періоду. Для Аґассіза це був важкий час. Його шлюб
розпався, Шимпер запекло звинувачував його у крадіжці своїх ідей,
Шарпантьє з ним не розмовляв, а найвидатніший геолог тих часів
висловлював лише стриману й ненадійну підтримку.
Коли ж 1846 року Аґассіз поїхав із лекціями до Америки, то нареш­ті
отримав підтримку, якої так жадав. Гарвардський університет надав
йому посаду професора й побудував для нього першокласний Музей
порівняльної зоології. Цьому, безсумнівно, посприяло й те, що довгі
зими в Новій Англії заохочували місцевих до доброзичливого
ставлення до ідеї нескінченних холодних періодів. Допомогло й те, що
через 6 років після приїзду Аґассіза до Америки перша наукова
експедиція до Ґренландії повідомила, що майже весь цей
напівконтинент вкритий крижаним щитом, точнісінько таким, як той
прадавній із теорії Аґассіза. Нарешті його ідеї почали здобувати йому
справжніх прихильників. Єдиною значною вадою теорії Аґассіза було
те, що його льодовикові періоди не мали причини. Але незабаром
надійшла цілком несподівана допомога.
У 1860-х роках журнали й інші наукові видання Британії почали
отримувати статті на теми гідростатики, електрики тощо від Джеймса
Кролла з Андерсонівського університету у Ґлазґо. Одну зі статей про
те, як зміни земної орбіти могли сприяти початку льодовикових
періодів, 1864 року надруковану у Phіlosophіcal Magazіne, відразу
визнали працею найвищого рівня. Тож усі дуже здивувалися і трішки
збентежилися, зненацька виявивши, що Кролл був не науковим
працівником університету, а двірником.
Кролл народився 1821 року в убогій родині, і його офіційна освіта
тривала тільки до 13 років. Чоловік часто змінював місце роботи —
був теслею, страховим агентом, сторожем у скромному готелі, — аж
поки не отримав посаду двірника в університеті Андерсона (нині
Стратклайдський університет) у Ґлазґо. Зумівши якимось чином
перекласти більшу частину роботи на брата, Кролл мав можливість
сидіти вечорами в тиші університетської бібліотеки, самостійно
вивчаючи фізику, механіку, астрономію, гідростатику й інші модні в ті
часи науки, й потихеньку почав писати одну статтю за другою,
особливо зосереджуючись на русі Землі і його впливі на клімат.
Кролл першим висловив думку, що циклічні відхилення форми
Земної орбіти від еліптичної (тобто ледь овальної) до майже круглої і
знову до еліптичної можуть пояснювати початки й закінчення
льодовикових періодів. Нікому раніше не спадала на думку ідея
астрономічного пояснення кліматичних змін на Землі. Майже
винятково завдяки переконливій теорії Кролла британці стали
поблажливішими до думки, що певний час у минулому окремі частини
Землі вкривала крига. Винахідливість і здібності Кролла визнали; він
отримав посаду в Геологічній службі Шотландії та багато почесних
звань: дійсного члена Королівського товариства в Лондоні та Нью-
Йоркської академії наук, а також почесний ступінь в університеті
Сент-Ендрюс.
На жаль, саме в той час, коли теорія Аґассіза почала знаходити
прихильників у Європі, сам він захопився поширенням її у
здебільшого екзотичних регіонах Америки. Науковець почав
знаходити докази існування льодовиків майже скрізь, куди зазирав,
навіть поблизу екватора, і зрештою переконав себе, що лід колись
цілком вкривав Землю, знищивши все живе, і Бог створив життя
заново. Жоден із доказів, наведених Аґассізом, не підтверджував цю
точку зору. Незважаючи на це, його авторитет у країні, що прийняла
його, продовжував зростати, аж поки вченого не стали вважати майже
божеством. Після смерті Аґассіза 1873 року Гарвардському
університету довелося призначити на його місце трьох професорів.
Однак, як це інколи трапляється, його теорії невдовзі вийшли з моди.
Менш ніж за 10 років по смерті Аґассіза його наступник на кафедрі
геології в Гарварді писав, що «так звану льодовикову еру... таку
популярну кілька років тому серед кригознавців, тепер можна
відкинути без вагань».
Проблеми виникли почасти тому, що, згідно із розрахунками Кролла,
останній льодовиковий період трапився 80 тисяч років тому, натомість
геологічні знахідки все частіше свідчили про те, що Земля зазнала
якоїсь драматичної пертурбації значно пізніше. Без переконливого
пояснення того, що могло викликати льодовиковий період, уся теорія
зависала у повітрі. Так би й тривало, якби не сербський учений
Мілутін Міланкович, який взагалі не мав астрономічної освіти — він
був інженером за фахом, — але на початку 1900-х років раптом
зацікавився цією темою. Міланкович зрозумів, що проблема не в тім,
що теорія Кролла помилкова, а в тому, що вона занадто спрощена.
 Земля рухається у просторі не тільки завдяки зміні довжини й форми
орбіти, але й через ритмічну зміну кута розташування до Сонця — всі
ці повороти й погойдування позначаються на тривалості й
інтенсивності сонячного освітлення на будь-якому клаптику землі.
Якщо йдеться про тривалі періоди часу, найбільше впливають три
типи змінних — нахил осі обертання, прецесія126 і ексцентриситет
орбіти127. Міланковича цікавило, чи немає зв’язку між початками й
закінченням льодовикових епох і цими складними циклами. Проблема
полягала в тому, що ці цикли мали різну тривалість — близько 20, 40 і
100 тисяч років відповідно, але в кожному випадку варіювалися в
межах декількох тисяч років. Це означало, що визначення їхнього
сукупного ефекту протягом тривалих інтервалів часу вимагало
практично нескінченних розрахунків. По суті, Міланковичу було
потрібно обчислити кути падіння сонячних променів і тривалість
випромінювання для кожної широти й кожної пори року за мільйон
років, скорегувавши їх з огляду на три мінливі змінні.
На щастя, саме така кропітка праця якнайбільше відповідала
характеру Міланковича. Упродовж наступних 20 років, навіть під час
відпусток, він не випускав із рук олівця і логарифмічну лінійку,
роблячи підрахунки для таблиць циклів — нині за допомогою
комп’ютера ці підрахунки можна зробити за день або два. Всі
розрахунки доводилося робити після роботи, але 1914 року в
Міланковича раптом з’явилася купа вільного часу — вибухнула Перша
світова війна, і його арештували як резервіста сербської армії.
Наступні чотири роки дослідник провів під загалом не дуже строгим
домашнім арештом у Будапешті, зобов’язаний лише раз на тиждень
з’являтися в поліції. Решту часу він проводив у біб­ліотеці Угорської
академії наук. Мабуть, Міланкович був найщасливішим
військовополоненим в історії.
Результатом його ретельних розрахунків стала книжка «Математична
кліматологія та астрономічна теорія кліматичних змін», що вийшла
друком 1930 року. Міланкович мав рацію в тому, що між
льодовиковими періодами й погойдуваннями планети існує зв’язок,
хоча, як і більшість людей, вважав, що поступове збільшення кількості
суворих зим спричинило тривалі періоди похолодання. Російсько-
німецький метеоролог Владімір Кеппен, тесть Альфреда Веґенера,
нашого знайомця із розділу про тектоніку, зрозумів, що цей процес
загадковіший і підступніший.
Причину льодовикових періодів, вирішив Кеппен, слід шукати в
холодному літі, а не в суворих зимах. Якщо в літні місяці надто
холодно для того, щоб розтав увесь сніг, який випав у регіоні, більше
сонячних променів відбивається від поверхні, посилюючи
похолодання і сприяючи випадінню більшої кількості снігу. Наслідки
можуть бути взаємопов’язані. Що більше снігу накопичується,
утворюючи крижаний щит, то холоднішим стає регіон і
нагромаджується більше льоду. Як за­уважує кригознавець Ґвен Шульц,
«утворення крижаних щитів залежить здебільшого не від кількості
снігу, а від постійної наявності, нехай навіть малої кількості, снігу».
Вважають, що льодовиковий період міг початися з одного незвичайно
холодного літа. Сніг, що залишився лежати, відбивав тепло,
посилюючи ефект охолодження. «Це безупинний процес
самонаростання, і тільки-но льоду наростає багато, він починає
рухатися», — пише Мак-Фі. Ось вам льодовики і льодовиковий період.
У 1950-х роках, через недосконалість технології датування, науковці
не могли корелювати ретельно вирахувані цикли Міланковича з часом
льодовикових періодів, тому він зі своїми розрахунками поступово
потрапив у неласку. Помер науковець 1958 року, так і не спромігшись
довести, що його розрахунки циклів правильні. Послуговуючись
словами з одного тогочасного історичного дослідження, тоді «важко
було знайти геолога або метеоролога, який вважав би цю модель
чимось вагомішим за історичну цікавинку». Лише в 1970-х роках, з
удосконаленням методу калій-аргонового датування прадавніх
відкладів з океанського дна, теорії сербського дослідника нарешті
підтвердилися.
Одних циклів Міланковича недостатньо, щоб пояснити всі цикли
льодовикових періодів. Слід зважити на чимало інших чинників — не
в останню чергу на розташування материків, і зокрема на наявність
мас суходолу над полюсами, хоча вплив цих чинників не цілком
зрозумілий. Утім, лунали припущення, що якби пересунути Північну
Америку, Євразію й Ґренландію на якихось 500 кілометрів ближче до
півночі, ми отримали б безперервні й невідворотні льодовикові
періоди. Здається, нам дуже пощастило, що ми взагалі маємо гарну
погоду. Ще менш зрозумілі періоди досить м’якого клімату посеред
льодовикових періодів, називані інтергляціалами. Усвідомлення того,
що вся відома нам людська історія — розвиток землеробства,
заснування поселень, поява математики, писемності, наук і всього
іншого — припадає на нетиповий проміжок гарної погоди, дещо
бентежить. Попередні міжльодовикові періоди тривали лише по вісім
тисяч років. Нинішній вже відзначив 10-тисячну річницю.
Залишається фактом те, що ми значною мірою продовжуємо
перебувати в льодовиковому періоді; він просто дещо скоротився, —
хоча скорочення льодів менше, ніж багато хто усвідомлює. В розпал
останнього заледеніння близько 20 тисяч років тому біля 30 відсотків
суходолу вкривала крига. 10 відсотків усе ще залишаються з нами. (І
ще 14 відсотків у стані вічної мерзлоти). Три чверті всієї прісної води
на Землі зберігається в льодовиках, а на обох полюсах лежать крижані
шапки — можливо, це унікальне явище в історії Землі. Те, що у більшій
частині світу взимку випадає сніг, і навіть у таких місцях із помірним
кліматом, як Нова Зеландія, є вічні льодовики, може здатися цілком
природним явищем, але насправді такий стан є доволі незвичним для
планети.
Більшу частину історії Землі до нещодавніх часів звичним кліматом
була спека й відсутність постійних льодів будь-де. Поточний
льодовиковий період — по суті, льодовикова ера — почався близько 40
мільйонів років тому, погода коливалася від убивчо поганої до зовсім
хорошої. Ми живемо в одному зі сприятливих проміжків. Льодовикові
періоди здатні стирати з поверхні Землі свідчення ранніх
льодовикових періодів, тому що глибше ми занурюємося в минуле, тим
фрагментарнішою стає картина. Але здається, що протягом останніх
двох з половиною мільйонів років або близько того було щонайменше
17 суворих епізодів зледеніння — це період, що збігається за часом із
появою в Африці Homo erectus, від яких походять сучасні люди. Щодо
сучасної епохи, зазвичай називають двох винуватців — підняття
Гімалаїв і утворення Панамського перешийка.
Перше порушило повітряні потоки, друге — океанські течії. Індія, що
була колись островом, протягом останніх 45 мільйонів років
втиснулася на дві тисячі кілометрів в азіатський масив, здибивши не
тільки Гімалаї, але й розташоване за ними велике Тибетське плато.
Гіпотетично, піднесений ландшафт був не тільки холоднішим, а й
змінив напрям вітрів на північ і у бік Північної Америки, зробивши її
вразливішою до тривалих похолодань. Згодом, приблизно п’ять
мільйонів років тому, з моря піднявся Панамський перешийок,
закривши пролом між Північною і Південною Америкою та
порушивши плин теплої течії між Тихим і Атлантичним океанами, що
змінило, принаймні на половині планети, характер випадання опадів.
Одним із наслідків стали посухи в Африці, що змусило мавп
спуститися з дерев у пошуках нового способу життя у виниклих
саванах.
Оскільки сучасне розташування океанів і материків залишається
таким, яким воно є, лід перебуватиме з нами ще довго. Згідно із
Джоном Мак-Фі, можна очікувати ще близько 50 епізодів заледеніння,
кожен тривалістю 100 тисяч років або близько того, перш ніж можна
буде сподіватися на по-справжньому тривалу відлигу.
Ще 50 мільйонів років тому на Землі не було регулярних льодовикових
періодів, але коли вони відбувалися, то, як правило, були
колосальними. Масове замерзання трапилося близько 2,2 мільярда
років тому, потому приблизно мільярд років панувало тепло. Потім
було ще одне зледеніння, навіть сильніше — деякі сучасні науковці
називають цей період кріогенним, та найчастіше вживають популярну
назву «Земля-сніжка».
Порівняння зі сніжкою лише віддалено передає вбивчі умови. Згідно
з теорією, через зменшення на шість відсотків інтенсивності сонячного
випромінювання і зниження кількості (або втрату) парникових газів
Земля припинила утримувати тепло. Вона перетворилася на суцільну
Антарктиду. Температура впала аж на 45 °С. Уся поверхня планети,
очевидно, замерзла, а товщина океанського льоду у високих широтах
досягла 800 метрів і десятків метрів навіть у тропіках.
З огляду на це виникає серйозна проблема: геологічні дані свідчать
про наявність льоду скрізь, навіть біля екватора, а біологічні так само
впевнено стверджують, що десь повинні були залишитися відкриті
водойми. Адже ціанобактерії вижили, а вони виробляють енергію за
рахунок фотосинтезу. Для цього їм потрібне сонячне світло, але якщо
вам будь-коли доводилося дивитися крізь кригу, ви знаєте, що
товстіший шар втрачає прозорість, і досягнувши товщини лише
декількох метрів, він зовсім не пропускатиме світла. Науковці зробили
два припущення. Одне полягає в тому, що невеличкі ділянки відкритої
води таки залишалися (наприклад, поблизу якихось гарячих джерел);
інше полягає в тому, що лід формувався таким чином, що
продовжував бути прозорим, — таке у природі іноді трапляється.
Якщо Земля закрижаніла, виникає дуже складне запитання: яким
чином вона знову нагрілася? Крижана планета повинна була відбивати
так багато тепла, що залишалася б навіки замерзлою. Відповідь може
полягати в тектонічних процесах, завдяки яким ми тут опинилися.
Згідно із цією гіпотезою, нас врятували вулкани, які пробилися крізь
поховану під кригою поверхню, викидаючи масу тепла й газів, що
розтопили сніг, і відтворюючи атмосферу. Цікаво, що закінчення цього
максимально холодного епізоду позначене кембрійським вибухом —
весняною порою в історії життя. Насправді ці часи, можливо, не були
ідилічними. Що більше нагрівалася Земля, то бурхливішою ставала
погода, з ураганами, досить потужними, щоб здіймати хвилі заввишки
з хмарочоси, і зливами неймовірної інтенсивності.
Увесь цей час кільчасті черви, молюски й інші живі організми, що
трималися поблизу гарячих джерел у глибині океану, безсумнівно,
продовжували жити так, наче нічого не трапилося, але всі інші форми
життя на Землі, ймовірно, перебували на межі зникнення. Однак це
було дуже давно, і на цьому етапі ми нічого не знаємо про той період
напевно.
Порівняно із «кріогенним» зледенінням пізніші льодовикові епохи
здаються значно скромнішими за масштабами, але за сучасними
мірками, вони, звісно ж, були колосальними. Вісконсинський
льодовиковий щит, що вкривав значну частину Європи й Північної
Америки, місцями мав понад три кілометри завтовшки і просувався
вперед зі швидкістю 120 метрів на рік. Навіть передні краї льодових
щитів досягали товщини майже 800 метрів. Уявіть-но, що ви стоїте
біля підніжжя крижаної стіни такої висоти. За цим краєм на площі в
мільйони квадратних кілометрів немає нічого, крім криги, й лише
подекуди видно кілька вершин найвищих гір. Під вагою такої маси
льоду просідали цілі материки, і навіть тепер, 12 тисяч років потому,
льодовики все ще продовжують спливати. Льодовикові щити не
просто залишали за собою валуни або довгі ланцюжки гравійних
морен, а й навалювали цілі масиви землі — зокрема, Лонґ-Айленд,
Кейп-Код і Нантакет. Не дивно, що геологи до Аґассіза не могли
уявити їхньої колосальної здатності змінювати ландшафти.
Якщо льодовикові щити знову рушать уперед, у нас немає жодного
шансу врятуватися. В затоці Принца Вільяма на Алясці, на одному з
найбільших льодових полів Північної Америки, 1964 року відбувся
найпотужніший землетрус з усіх, коли-небудь зафіксованих на
континенті. Його сила сягала 9,2 бала за шкалою Ріхтера. На лінії
розламу земля піднялася на цілих шість метрів. Струсонуло так
сильно, що в Техасі з басейнів вихлюпувалася вода. А як позначився
цей неймовірний струс на льодовиках затоки Принца Вільяма? Ніяк.
Вони просто увібрали воду й продовжили рухатися.
Тривалий час вважали, що ми вступали в льодовикові періоди й
виходили з них поступово, протягом сотень або тисяч років, але нині
відомо, що це зовсім не так. Завдяки взятим у Ґренландії кернам льоду
ми отримали детальну інформацію про клімат протягом 100 тисяч
років, і те, що ми довідалися, не втішає. Дані свідчать, що більшу
частину сучасної історії Земля аж ніяк не була стабільним і спокійним
місцем, яким його знає цивілізований світ — її клімат різко коливався
між періодами тепла й лютого холоду.
Наприкінці останнього великого заледеніння (близько 12 тисяч років
тому) Земля почала нагріватися, і доволі швидко, але потім приблизно
на тисячу років зненацька поринула у страшенний холод — подія,
відома в науці як пізній дріас. (Назва походить від арктичної рослини
дріади, яка однією з перших освоїла суходіл, звільнений після відступу
льодовикового щита. Був також ранній дріас, але не такий суворий).
Наприкінці цього тисячолітнього періоду середні температури знову
підскочили, на цілих 4 °С упродовж 20 років, що не здається страшною
драмою, але дорівнює зміні скандинавського клімату на
середземноморський за якихось 20 років. На окремих ділянках Землі
зміни були навіть істотнішими.
Взяті у Ґренландії керни показують, що тамтешня температура
змінювалася упродовж 10 років аж на 8 °С, докорінно змінивши
характер опадів і умови життя рослин. Навіть для малонаселеної
планети це було досить некомфортно. Нині наслідки таких
температурних перепадів майже неможливо уявити.
Але що найбільше непокоїть, то це те, що ми не маємо гадки —
жодної, — які природні явища могли б так різко струшувати земний
термометр. Як зауважила в журналі New Yorker Елізабет Колберт,
«жодна відома нам зовнішня сила, навіть та, яку важко уявити, не
здатна так різко й так часто ганяти температуру вгору і вниз, як про це
свідчать керни». Здається, додає вона, існує «якесь велетенське й
жахливе замкнене коло», можливо, пов’язане з океанами й
порушенням звичайної циркуляції їхніх течій, але все це непідвладне
нашому розумінню.
Одна з теорій зводиться до того, що значний приплив талої води в
моря на початку пізнього дріаса зменшив солоність (а отже, й
щільність) північних океанів, змусивши Гольфстрім повернути на
південь, як це робить водій автомобіля, уникаючи зіткнення.
Позбавлені гольф­стрімського тепла, північні широти знову поринули в
холод. Але це не пояснює, чому тисячу років потому, коли Земля
розігрілася знову, Гольфстрім не повернувся. Натомість ми отримали
надзвичайно спокійний період, відомий як голоцен, у якому донині
живемо.
Немає причин вважати, що цей період кліматичної стабільності
триватиме довго. Насправді, деякі фахівці прогнозують, що буде навіть
гірше. Можемо припустити, що глобальне потепління стане корисною
противагою схильності Землі поринати в льодовиковий стан. Однак,
як зазначає Колберт, коли маєш справу з нестійким і непередбаченим
кліматом, «останнє, що ви хотіли б робити — це проводити з ним
великі неконтрольовані експерименти». Висловлювалося навіть
припущення, правдоподібніше, ніж може здатися на перший погляд,
що настання льодовикового періоду може спровокувати підвищення
температури. Невелике потепління могло б підсилити випаровування і
посилити хмарність, що призвело б до інтенсивнішого нагромадження
снігу у високих широтах. Насправді, як це не парадоксально, глобальне
потепління цілком здатне призвести до сильного локального
охолодження у Північній Америці й на півночі Європи.
Клімат — це результат багатьох змінних: підвищення та зниження
рівнів вуглекислого газу, руху материків, сонячної активності,
величних погойдувань циклів Міланковича, — що робить неосяжними
події минулого й передбачення майбутнього. Багато чого просто вище
нашого розуміння. Наприклад, Антарктида. Протягом принаймні 20
мільйонів років після того, як вона влаштувалася на Південному
полюсі, Антарктида була вкрита рослинністю й вільна від льоду. Це
здається прос­то неможливим.
Не менше інтригують відомі нам ареали проживання деяких пізніх
динозаврів. Британський геолог Стівен Драрі зауважує, що в лісах у 10
градусах широти від Північного полюса жили великі тварини,
включно з тиранозаврами рекс. «Це дуже дивно, — пише він, — тому
що в цих високих широтах темно три місяці на рік». Ба більше, нині є
докази, що в цих широтах траплялися суворі зими. Дослідження за
допомогою ізотопів кисню показують, що у пізній крейдовий період
клімат в околицях Фербенкса на Алясці був приблизно таким, як
тепер. То що ж там було робити тиранозаврам?
Вони або щорічно мігрували на величезні відстані, або більшу
частину року блукали сніговими заметами в темряві. З Австралії, —
яка в ті часи була розташована ближче до полюса, — потрапити в
тепліші краї було неможливо. Як динозаврам вдавалося виживати в
цих умовах, залишається лише здогадуватися.
Слід мати на увазі, що якщо з якоїсь причини льодовикові щити поч­-
нуть утворюватися знов, то матимуть значно більше води. Великі
озера, затока Гудзона, незліченні озера Канади — минулого
льодовикового періоду їх не було. Це він їх створив.
З іншого боку, на наступному етапі нашої історії ми можемо
побачити, як лід танутиме, а не наростатиме. Якщо розтануть усі
крижані щити, рівень моря підніметься на 60 метрів — висоту 20-
поверхового будинку — й усі прибережні міста світу опиняться під
водою. Більш вірогідний, принаймні в недалекому майбутньому,
колапс льодовикового щита Західної Антарктики. Упродовж останніх
50 років вода довкола нього нагрілася на 2,5 °С і почастішали обвали.
Геологічна будова цієї ділянки робить великомасштабний колапс
навіть можливішим. Якщо це трапиться, глобальний рівень моря
підніметься — і доволі швидко — в середньому на 4,5–6 метрів.
Неймовірно, але ми не знаємо, що вірогідніше: чи запропонує нам
майбутнє періоди пекельних холодів або парку задуху не меншої
інтенсивності. Безсумнівно лише одне: ми живемо на вістрі ножа.
У дуже далекій перспективі льодовикові періоди — аж ніяк не
кепські новини для планети. Вони перемелюють гірські породи,
залишаючи за собою чудовий родючий ґрунт, і утворюють прісноводні
озера, в яких повно їжі для сотень видів живих істот. Вони спонукають
до міграції та підтримують динамічний розвиток планети. Як
зауважив Тім Фленнері: «Існує єдине питання, яке слід поставити про
континент, щоб довідатися долю його мешканців: “Чи був у вас гарний
льодовиковий період?”». І тримаючи це питання в голові, час звернути
увагу на вид мавп, якому насправді пощастило.

125
Назва утворена від латинського слова erraticus — той, що блукає. — Прим. пер.
126
Прецесією називають повільне зміщення осі обертання по конусу. — Прим. пер.
127
Ексцентриситет орбіти — характеристика орбіти, визначена конічним перерізом. — Прим.
пер.
28. Загадкові двоногі

У переддень Різдва 1887 року молодий голландський лікар з

неголландським іменем Марі Ежен Франсуа Тома Дюбуа128 прибув на
Суматру в голландській Ост-Індії, сподіваючись знайти найдавніші
останки людини на Землі.
У цьому було дещо незвичне. Почати слід із того, що ніхто й ніколи
ще не розшукував прадавніх людських кісток. Усе, що знаходили
раніше, знаходили випадково, й ніщо в життєвій історії Дюбуа не
свідчило, що він був ідеальним кандидатом для заздалегідь
спланованих пошуків. Анатом за освітою, він не мав жодної
палеонтологічної підготовки. Не було й жодних причин припускати,
що в Ост-Індії можна знайти останки прадавньої людини. Логіка
диктувала, що якщо взагалі можна знайти прадавню людину, то
шукати її потрібно на великих, давно населених масивах суходолу, а не
на порівняно недоступному архіпелазі. Дюбуа привели в Ост-Індію
лише інтуїція, можливість працевлаштування і знання про те, що на
Суматрі повно печер, а саме у печерах на той час виявили найбільше
важливих викопних решток гомінідів129. Та найнезвичніше в цьому —
майже дивовижне, справді, — він таки знайшов те, що шукав.
Коли Дюбуа обмірковував свій план пошуків відсутньої ланки,
викопних решток людини знайшли небагато: п’ять неповних кістяків
неандертальців, одну неповну щелепну кістку сумнівного походження
і зо п’ять скелетів людських істот льодовикового періоду, виявлених
залізничниками у скелястій французькій печері Кро-Маньйон.
Найкраще збережений екземпляр неандертальця лежав, нікого не
цікавлячи, на музейній полиці в Лондоні. Його знайшли 1848 року
робітники, що підривали гірську породу в каменярні на Гібралтарі,
отож він дивом залишився неушкодженим, проте, на жаль, ніхто не
оцінив знахідки. Після стислого оголошення під час зібрання
Гібралтарського наукового товариства його відіслали до
Гантерівського музею, де він і залишався протягом 50 років, ніким не
потурбований, якщо не зважати на те, що іноді з нього легенько
витирали порох. Перший належним чином складений його опис
з’явився лише 1907 року, але зробив його геолог «з поверховим
знанням анатомії» Вільям Соллас.
Тому назва й честь відкриття перших первісних людей дісталися
долині Неандер у Німеччині — і це досить доречно, тому що за
приголомш­ливим збігом обставин «неандер» грецькою означає «нова
людина». Тоді, 1856 року, робітники ще однієї каменярні на схилі
крутого стрімчака над річкою Дюссель знайшли дивні кістки і, знаючи,
що місцевий шкільний учитель цікавиться природними дивовижами,
передали йому цю знахідку. Треба віддати належне вчителю, Йоганну
Карлу Фулротту, який зрозумів, що це новий тип людської істоти, хоча
питання про його видову належність якийсь час залишалося темою
суперечок.
Чимало людей відмовлялися визнавати, що кістки неандертальця
прадавні. Август Маєр, професор Боннського університету і дуже
впливова людина, стверджував, що це кістки козака-монгола,
пораненого 1814 року в боях у Німеччині, який заліз до печери
вмирати. Довідавшись про це, Т. Г. Гакслі в Англії скептично зауважив,
що просто дивовижно, як цей смертельно поранений солдат
видряпався вгору 20-метровим схилом крутої скелі, звільнився від
одягу й особистих речей, завалив вхід у печеру й поховав себе під
понад півметровим шаром землі. Інший антрополог, що вивчав важкі
надбрівні дуги неандертальця, припустив, що той довго ходив
похмурим через те, що в нього погано зростався перелом передпліччя.
(Прагнучи відкинути ідею існування прадавніх людей, фахівці були
готові вхопитися за найдивніші ідеї. Приблизно в той час, коли Дюбуа
збирався на Суматру, знайдений у Періґе кістяк упевнено проголосили
кістяком ескімоса. Що робив прадавній ескімос на південному заході
Франції, ніхто детально не пояснив. Насправді ж це був ранній
кроманьйонець).
Ось що відбувалося, коли Дюбуа розпочинав пошуки кісток
прадавньої людини. Сам він не копав, послуговуючись натомість
працею 50 засуджених, позичених йому голландською владою. Рік
вони працювали на Суматрі, потім перебралися на Яву. Й саме там
1891 року Дюбуа — або, радше, його команда, тому що сам Дюбуа
рідко бував на розкопках — знайшов частину черепа прадавньої
людини, нині відому як тринільский череп. Хоча це була лише частина
черепа, вона свідчила про те, що риси його власника були не зовсім
людськими, але мозок значно більшим, ніж у будь-якої
людиноподібної мавпи. Дюбуа назвав цю істоту Anthropіthecus erectus
— пізніше з технічних міркувань назву змінили на Pіthecanthropus
erectus (пітекантроп) — і оголосив її відсутньою ланкою між мавпами й
людьми. Знахідка незабаром отримала популярну назву «яванська
людина». Сьогодні ми знаємо її як Homo erectus (людина прямоходяча).
Наступного року працівники Дюбуа знайшли майже цілу стегнову
кістку, що здавалася напрочуд сучасною. Чимало антропологів і
справді вважають, що вона сучасна й не має нічого спільного з
яванською людиною. Якщо це кістка людини прямоходячої, вона не
подібна до знай­дених пізніше. Проте Дюбуа скористався цією кісткою
для обґрунтування висновку — як виявилося, правильного — про те,
що пітекантроп ходив випроставшись. Послуговуючись лише уламком
черепа і одним зубом, учений також створив модель повного черепа,
яка виявилася на диво точною.
Дюбуа повернувся до Європи 1895 року, очікуючи тріумфальної
зустрічі. Натомість зіштовхнувся з майже протилежною реакцією.
Більшості вчених не сподобалися ані його висновки, ані
самовпевненість, з якою він їх представляв. Череп, казали вони,
належить людиноподібній мавпі, ймовірно, гібонові, а не первісній
людині. Розраховуючи на підтримку, 1897 року Дюбуа дозволив
шанованому анатомові зі Страсбурзького університету Ґуставу
Швальбе зробити зліпок черепа. На своє розчарування, Дюбуа
дізнався, що Швальбе скористався зліпком для написання монографії,
яка здобула значно більше доброзичливих відгуків, ніж все написане
Дюбуа, а потім влаштував лекційне турне, під час якого Швальбе
зустрічали так, наче це він відкопав череп. Вражений і розлючений
Дюбуа погодився на скромну посаду професора геології
Амстердамського університету й протягом наступних 20 років нікому
не показував свої безцінні викопні решки. Безталанний Дюбуа помер
1940 року.
Тим часом наприкінці 1924 року на протилежному кінці світу
уродженець Австралії і голова кафедри анатомії Вітвотерсрендського
університету в Йоганнесбурзі Раймонд Дарт отримав маленький, але
повний череп дитини з неушкодженою лицьовою частиною, нижньою
щелепою та відбитком мозку, знайдений у вапняковому кар’єрі на
краю пустелі Калахарі у вбогій місцевості Таунґ. Дарт відразу побачив,
що таунґський череп належав не Homo erectus, як у випадку з
«яванською людиною» Дюбуа, а давнішій, подібнішій на мавпу, істоті.
Він датував його двома мільйонами років і охрестив Australopіthecus
afrіcanus, або ж «південною мавполюдиною з Африки». У статті для
журналу Nature Дарт назвав таунґські останки «приголомшливо
людськими» і припустив, що потрібно ввести нову родину, Homo
sіmіadae («людиномавпи»), аби розмістити його знахідку.
Наукові авторитети були ще менш доброзичливі до Дарта, ніж свого
часу до Дюбуа. Їх дратувало майже все, що стосувалося його теорії, і
майже все, що стосувалося самого Дарта. Насамперед, він поводився
жахливо самовпевнено: проводив дослідження сам замість того, щоб
вдатися до допомоги фахових експертів. Навіть обрана ним назва,
«австралопітек», свідчила про відсутність наукового підходу, позаяк
поєднувала грецький і латинський корені. І, найголовніше, Дартові
висновки не опиралися на загальновизнані істини. Тоді ще вважали,
що люди й мавпи розділилися принаймні 15 мільйонів років тому в
Азії. Якщо ж люди виникли в Африці, тоді, Боже ж ти мій, це робить
нас усіх негроїдами. Це ніби хтось би сьогодні оголосив, що знайшов
кістки далеких предків людини, скажімо, у штаті Міссурі. Словом, це
не лізло ні в які ворота.
Єдиним вартим уваги прихильником Дарта був шотландець Роберт
Брум, лікар і палеонтолог, людина великого розуму й ексцентричного
характеру. Наприклад, Брум мав звичку проводити польові роботи
голяка, коли було тепло, а це траплялося часто. Він також відомий
своїми сумнівними анатомічними експериментами на вбогих і
доступних пацієнтах. Коли пацієнти вмирали, що теж траплялося
часто, він іноді ховав їхні тіла в садку за будинком, щоб потім
відкопувати й вивчати.
Брум був досвідченим палеонтологом, і оскільки теж жив у
Південній Африці, то мав можливість безпосередньо дослідити
таунґський череп. Він відразу побачив, що ця знахідка, як і вважав
Дарт, дуже важлива, й всіляко підтримував колегу, але без особливого
успіху для їхньої справи. Упродовж наступних 50 років побутувала
думка, що таунґська дитина була лише людиноподібною мавпою. У
більшості підручників про неї навіть не згадували. Дарт протягом
п’яти років працював над монографією, але не зміг знайти видавця.
Зрештою він облишив пошуки (хоча й продовжував полювати за
викопними рештками). Череп, який нині вважають найціннішим
скарбом антропології, багато років пролежав на столі одного з його
колег як прес-пап’є.
Коли 1924 року Дарт зробив свою заяву, було відомо лише про
чотири види прадавніх гомінідів: гейдельберзьку людину (Homo
heіdelbergensіs), родезійську людину (Homo rhodesіensіs), неандертальця
і яванську людину Дюбуа — але це мало невдовзі суттєво змінитися.
Спочатку в Китаї обдарований канадський аматор Девідсон Блек
почав розкопки на так званому Пагорбі драконячих кісток, відомому в
тих краях як гарне місце для пошуків старих кісток. На жаль, замість
того, щоб зберігати кістки для вивчення, китайці розмелювали їх для
приготування ліків. Можна тільки здогадуватися, скільки безцінних
кісток Homo erectus перетворилися на китайський еквівалент порошку
Бічема. До появи Блека місце розкопок уже сильно зубожіло, однак він
відшукав один скам’янілий кутній зуб і на основі цієї однієї знахідки з
великою помпою оголосив про відкриття синантропа пекінського
(Sіnanthropus pekіnensіs), якого незабаром почали називати
«пекінською людиною».
На вимогу Блека розпочали інтенсивні розкопки, під час яких знай­-
шли чимало інших кісток. На жаль, усі вони безслідно зникли
наступного дня після нападу японців 1941 року на Перл-Гарбор, коли
групу американських морських піхотинців, які намагалися вивезти
кістки із країни (і самих себе також), взяли у полон японці. Коли
японські солдати побачили, що в ящиках немає нічого, крім кісток, то
викинули їх на узбіччі. Більше їх ніколи не бачили.
Тим часом у старому місці розкопок Дюбуа, на Яві, бригада, яку
очолював Ральф фон Кеніґсвальд, виявила в селищі Нґандонґ на річці
Соло викопні рештки ще однієї групи первісних людей, що стали
відомими як «люди Соло». Відкриття Кеніґсвальда могло б стати
важливішим, якби не тактична помилка, яку усвідомили занадто пізно.
Він запропонував місцевим жителям по 10 центів за кожний шматок
кістки гомініда, а потім, на свій жах, виявив, що ті, аби заробити
більше, завзято розбивали великі уламки на менші частини.
Упродовж наступних років, позаяк виявляли й ідентифікували
більше нових кісток, заструменів потік нових назв — Homo
aurіgnacensіs, Australopіthecus transvaalensіs, Paranthropus crassіdens,
Zіnjanthropus boіseі, майже кожна з яких нібито належала новому роду і
виду. До 1950-х років існувало понад 100 назв гомінідів. І ніби цієї
плутанини бракувало, у процесі доопрацювання і переробки
класифікації, що супроводжувалися дрібними сварками,
палеоантропологи частенько й самі давали цим решткам цілу низку
назв. Людей Соло назвали різними назвами: Homo soloensіs, Homo
prіmіgenіus asіatіcus, Homo neanderthalensіs soloensіs, Homo sapіens
soloensіs, Homo erectus erectus і, нарешті, просто Homo erectus.
Намагаючись навести якийсь лад, Ф. Кларк Говелл із Чиказького
університету 1960 року, прислухавшись до припущень Ернста Майра
та інших науковців попереднього десятиліття, запропонував
скоротити кількість родів до двох — Australopіthecus і Homo
(австралопітека й людини) — й раціоналізувати назви безлічі видів.
Так яванська і пекінська людина стали Homo erectus. У світі гомінідів
на якийсь час запанував лад. Але тривало це недовго.
Після десятиліття умовного спокою палеоантропологія вступила в
наступний період квапливих і численних відкриттів, потік яких не
припинився і досі. 1960-ті роки дали людину умілу (Homo habіlіs), яку
дехто вважав відсутньою проміжною ланкою між мавпами й людьми,
інші взагалі не вважали окремим видом. Потім (зокрема) з’явилися
Homo ergaster, Homo louіsleakeyі, Homo rudolfensіs, Homo mіcrocranus і
Homo antecessor, а також безліч австралопітеків: A. afarensіs, A. praegens,
A. ramіdus, A. walkerі, A. anamensіs й інші. Всього в сучасній літературі
згадують про близько 20 різновидів гомінідів. Але, на жаль, навряд чи
можна знайти двох експертів, що визначають ці 20 різновидів
однаково.
Одні фахівці продовжують дотримуватися двох родів гомінідів,
запропонованих 1960 року Говеллом, але другі розміщують окремих
представників роду австралопітеків у окремий рід, так званий
Paranthropus, а треті додають ранню групу, названу Ardіpіthecus. Дехто
вважає, що вид praegens належить до австралопітеків, хтось класифікує
його як Homo antіcuus (людина прадавня), але більшість взагалі не
визнає praegens окремим видом. Немає центрального органа, який би
ухвалював обов’язкові для всіх рішення. Єдиний шлях визнання назви
— це консенсус, але найчастіше якраз цього бракує.
Парадоксально, але проблема значною мірою спричинена браком
фактів. З початку часів на планеті жило кілька мільярдів людських (або
людиноподібних) істот, кожна з яких вносила свою частку генетичних
змін у людський родовід. Через цю величезну кількість людських істот
все наше знання власної передісторії ґрунтується на викопних
рештках, здебільшого дуже неповних, можливо, близько п’яти
індивідуумів. «Усі їх можна розмістити в кузові пікапа, якщо не
боятися перемішати», — відповів мені бородатий і привітний куратор
відділу антропології Американського музею природничої історії в
Нью-Йорку Єн Таттерсолл, коли я запитав його про розмір світового
фонду кісток гомінідів і первісних людей.
Нестача не відчувалася б так гостро, якби кістки рівномірно
розподілялися в часі й просторі, але, звісно ж, усе зовсім не так. Вони
з’являються випадково, часто незбагненним чином. Людина
прямоходяча блукала Землею понад мільйон років тому і населяла
територію від атлантичного узбережжя Європи до тихоокеанських
берегів Китаю, але якщо оживити всіх прямоходячих, кістки яких
знайдені, вони б розмістилися в шкільному автобусі. Зразків людини
вмілої ще менше: всього два неповних кістяка й кілька розрізнених
кісток кінцівок. А щось таке недовговічне, як наша власна цивілізація,
безсумнівно, може не залишити після себе викопних решток взагалі.
«В Європі, — пропонує як ілюстрацію Таттерсолл, — є черепи
гомінідів у Грузії, датовані приблизно 1,7 мільйонами років, але потім
маємо пробіл майже мільйон років, перш ніж на іншому кінці
континенту, в Іспанії, з’являються наступні рештки, а потім знову
пробіл 300 тисяч років, перш ніж ви отримуєте гейдельберзьку людину
— і жодна з них не подібна на іншу, — усміхається він. — От на основі
таких розрізнених уламків намагаються відтворити історії цілих видів.
Досить важке завдання. Ми дуже погано уявляємо собі взаємозв’язки
багатьох прадавніх видів — які з них привели до нас, а які виявилися
еволюційними глухими кутами. Деякі, можливо, не мають підстав
узагалі називатися окремими видами».
 Неповні дані зумовлюють те, що кожна нова знахідка здається
несподіваною й не схожою на усі попередні. Якби ми мали для
досліджень десятків тисяч кістяків, рівномірно розподілених за часом,
то помітили б значно ширшу різноманітність. Нові види не
з’являються раптово, як можна зробити висновки з викопних решток,
а поступово розвиваються з інших видів, що вже існують. Що ближче
до пункту розбіжності, то більше подібностей, тому надзвичайно
важко, а іноді й неможливо, відрізнити пізнього Homo erectus від
раннього Homo sapіens, оскільки обоє цілком можуть бути і одним, і
другим, або й ні тим, ні тим. Такі розбіжності часто можуть виникати у
зв’язку з ідентифікацією на основі розрізнених залишків, наприклад,
можна не дійти згоди у питанні ідентифікацій фрагментарних решток
— тобто вирішити, належить певна кістка австралопітекові Бойса
(Australopіthecus boіseі) жіночої статі або людині вмілій чоловічої статі.
Через відсутність достеменних фактів науковцям доводиться робити
припущення на підставі інших знайдених поблизу предметів, але такі
висновки можуть виявитися лише сміливими здогадами. Як скептично
зауважили Алан Вокер і Пет Шипман, якщо порівняти знайдені
знаряддя з виявленими поблизу видами живих істот, доведеться
зробити висновок, що прадавні знаряддя праці здебільшого
виготовляли антилопи.
Мабуть, про цей бентежний безлад ніщо не свідчить краще, ніж
безладна купа протиріч, названа людиною вмілою. Простіше кажучи, її
кістки не мають сенсу. Якщо розташувати їх одна за одною, виявиться,
що особи чоловічої і жіночої статі еволюціонували різними темпами й
у різних напрямах — згодом чоловіча стать ставала менше подібною на
мавп, а більше на людей, натомість представниці жіночої статі в той
самий період, здається, втрачали людські риси і почали більше
скидатися на мавп. Деякі фахівці взагалі не вважають людину умілу
виправданою категорією. Таттерсолл і його колега Джеффрі Шварц
відкидають цей різновид, вважаючи його «сміттєвим кошиком видів»,
у який «зручно звалювати» розрізнені викопні рештки. Навіть ті, хто
бачить у людині вмілій самостійний вид, не можуть дійти згоди про те,
чи належить вона до одного з нами роду, чи є побічним
відгалуженням, яке нікуди не привело.
 І, нарешті, слід зважити на людський чинник. Науковці, природно,
схильні тлумачити знахідки в такому світлі, яке найбільше їм лестить.
Не кожен палеонтолог повідомить про те, що знайшов цілий скарб
кісток, але на них можна не зважати. Як доволі лагідно зауважує у
своїй книжці «Відсутні ланки» Джон Рідер: «Дивовижно, як часто
перші інтерпретації нових доказів підтверджують особисту думку
їхнього першовідкривача».
Все це, звісно, розширює простір для суперечок, а ніхто так не
любить посперечатися, як палеоантропологи. «Із усіх наукових
дисциплін палеоантропологія може похвалитися, мабуть, найбільшою
кількістю зарозумілих людей», — пишуть автори свіжої книжки
«Яванська людина». Ця праця, варто зауважити, містить довгенькі
пасажі з доволі нестримною критикою недоліків інших науковців,
зокрема колишнього близького колеги авторів Дональда Джогансона.
Отже, беручи до уваги, що в передісторії роду людського є мало такого,
чого хтось колись і десь не ставив під сумнів, крім того факту, що ця
історія є, всі припущення про нашу природу й походження приблизно
зводяться до такого.
Перші 99,99999 відсотка нашої історії як живих істот ми належали до
тієї ж спадкової лінії, що й шимпанзе. Про передісторію шимпанзе
майже нічого не відомо, але ми були тим самим, що й вони. Потім,
приблизно сім мільйонів років тому, щось відбулося. Із тропічних лісів
Африки вийшли нові істоти й почали пересуватися відкритими
просторами савани.
Це були австралопітеки, які наступні п’ять мільйонів років будуть
панівним видом гомінідів. (Корінь «австрал» походить від латинського
слова «південний» і в цьому випадку не стосується Австралії).
Існувало декілька різновидів австралопітеків: деякі тендітні й стрункі,
як таунґська дитина Раймонда Дарта, інші міцніші й опецькуваті, але
всі вони могли ходити випроставшись. Деякі з видів існували значно
довше, ніж мільйон років, інші лише кількасот тисяч років, але варто
пам’ятати, що історія навіть найменш щасливих із них у багато разів
довша за нашу.
Найвідоміші останки гомініда належать австралопітеку віком 3,18
мільйона років, знайденому 1974 року групою під керівництвом
Дональда Джогансона у Хадарі (Ефіопія). Кістяк, офіційно названий
AL 288-1, неформально називають Люсі, за назвою пісні «Бітлз» «Люсі
в небесах з діамантами». Джогансон ніколи не сумнівався в її
важливості. «Вона наш найдавніший предок, проміжна ланка, якої
бракувало між мавпою й людиною», — стверджував він.
Люсі була крихіткою — зростом усього 107 сантиметрів. Вона могла
ходити на двох ногах, хоча як добре — питання суперечливе. Вона
також непогано лазила по деревах. Оце майже все, що нам відомо.
Череп майже повністю був відсутній, тому про розмір мозку мало що
можна сказати, хоча фрагменти черепа вказували на те, що він був
невеликим. У більшості книжок пишуть, що кістяк Люсі зберігся на 40
відсотків, хоча дехто оцінював стан збереження ближче до половини, а
в одній книзі, виданій Американським музеєм природничої історії,
йдеться про дві третини кістяка, натомість у програмі Бі-Бі-Сі
«Мавполюдина» згадують про «повний кістяк», хоча на екрані було
видно, що це зовсім не так.
Людське тіло складається із 206 кісток, але багато з них
повторюються. Якщо є ліва стегнова кістка, вам не потрібна права,
щоб довідатися її розміри. Вилучіть усі однакові кістки, і залишиться
120 — те, що називають напівкістяком. Навіть за такого зручного
підходу і навіть якщо вважати дрібні уламки цілими кістками, від Люсі
залишилося лише 28 відсотків напівкістяка (і менше 20 відсотків
повного).
Алан Волкер у книжці «Мудрість кісток» згадує, як одного разу він
запитав Джогансона, яким чином він нарахував ті 40 відсотків.
Джогансон безтурботно відповів, що не брав до уваги 106 кісток рук і
ніг — понад половину всіх людських кісток, до того ж, варто
зазначити, дуже важливу половину, позаяк головною відмінною рисою
Люсі було вміння використовувати ці руки і ноги, пристосовуючись до
мінливого світу. У всякому разі, про Люсі відомо значно менше, ніж
вважають назагал. По суті, навіть невідомо, чи була справді вона
жінкою. Припущення щодо статі ґрунтується лише на її невеликих
розмірах.
Через два роки після відкриття Люсі Мері Лікі знайшла в Летолі в
Танзанії відбитки ніг двох індивідуумів, які, як вважають, належали до
тієї ж родини гомінідів. Відбитки залишили двоє представників роду
австралопітеків, крокуючи мокрим попелом після виверження
вулкана. Згодом попіл затвердів, зберігши відбитки на відстані понад
23 метри.
В Американському музеї природньої історії в Нью-Йорку є чудова
діорама, на якій зафіксована їхня хода. На ній у натуральних розмірах
відтворені чоловік і жінка, що йдуть поруч первісною африканською
рівниною. Вони волохаті й завбільшки з шимпанзе, але зовнішністю і
ходою нагадують людей.
Найбільше в експонаті вражає те, що чоловік, ніби захищаючи,
поклав руку на плече жінки. Зворушливий турботливий жест, що
наводить на думку про їхню близькість.
Картина дуже переконлива, тому легко забути про те, що фактично
все, окрім відбитків, створене уявою. Майже все в зовнішності двох
фігур — ступінь волохатості, риси обличчя (невідомо, були в них носи
людини або шимпанзе), його вираз, колір шкіри, розмір і форма
жіночих грудей, — додумане. Ми навіть не можемо стверджувати, що
ці істоти були парою. Жіноча фігура цілком могла виявитися дитячою.
Не можна із упевненістю сказати, що вони належали до роду
австралопітеків. Цих двох приписали до австралопітеків за браком
інших відомих кандидатур.
Мені говорили, що їх розташували саме так, тому що під час
створення діорами жіноча фігура постійно падала горілиць, але
Таттерсолл зі сміхом відкинув цю версію. «Звісно, ми не знаємо, чи
обіймав чоловік жінку, але з відстані між слідами зрозуміло, що вони
йшли поруч, — досить близько, щоб торкатися одне до одного. Ця
місцевість доволі відкрита, тож, імовірно, вони почувалися
вразливими. Ось чому ми спробували надати їм трохи стурбованого
виразу обличчя».
Я запитав, чи не бентежить його дрібка фантазії під час відтворення
цих фігур. «Під час реконструкцій завжди виникає ця проблема, —
охоче погоджується він. — Ви не повірите, скільки суперечок
відбувається через такі дрібниці, як-от були в неандертальців брови чи
ні. Те саме було і з цими фігурами. Ми просто не можемо детально
уявити їх, але здатні відтворити розмір, поставу і зробити розумні
припущення про їхню ймовірну зовнішність. Якби мені довелося
робити це знову, думаю, що я, можливо, зробив би їх більше
подібними на мавп і менше на людей. Ці істоти не були людьми. Вони
були двоногими людиноподібними мавпами».
Донедавна припускали, що ми походимо від Люсі й істот із Летолі,
але тепер чимало фахівців вагаються в цьому. Хоча певні фізичні особ­-
ливості (наприклад, зуби) свідчать про можливий зв’язок між нами,
інші аспекти анатомічної будови представників роду австралопітеків
викликають більше питань. У своїй книжці «Вимерлі люди» Таттерсолл
і Шварц звертають увагу на те, що верхня частина стегна людини дуже
схожа на мавпячу, але не схожа на верхню частину стегна
австралопітека; отож, якщо Люсі перебуває на прямій лінії між
мавпами й сучасними людьми, це означає, що ми спочатку приблизно
на мільйон років перейняли стегнову кістку в австралопітеків, а потім,
на новому етапі свого розвитку, повернулися до мавпячого стегна.
Автори вважають, що Люсі насправді не тільки не була нашим
предком, а й не надто добре ходила.
«Люсі й подібні до неї істоти пересувалися зовсім не так, як сучасні
люди, — наполягає Таттерсолл. — Тільки коли цим гомінідам
доводилося мандрувати від одного лісового житла до другого, вони
виявляли, що йдуть на двох ногах, “вимушені” робити так через
анатомічну будову».
Джогансон із цим не погоджується. «Стегна й розташування тазових
м’язів Люсі, — пише він, — викликали б у неї, як і в сучасної людини,
труднощі під час вилізання на дерево».
Туману додали відкриття ще чотирьох незвичайних екземплярів
2001-го і 2002 років. Один із них, виявлений Мів Лікі, представником
відомої родини мисливців, за викопними рештками поблизу озера
Туркана в Кенії і названий Kenyanthropus platyops (кенійська
плосколиця людина), походить приблизно з того ж часу, що й Люсі, і це
збільшує вірогідність того, що саме він був нашим предком, а Люсі
лише належала до безталанного побічного відгалуження.
Крім того, 2001 року знайшли екземпляри Ardіpіthecus ramіdus
kadabba, датовані 5,2–5,8 мільйона років тому, і Orrorіn tugenensіs,
якому, як думають, шість мільйонів років, що зробило його
найдавнішим зі всіх знайдених гомінідів, але недовго. Влітку 2002 року
група французів, що працювала у пустелі Джураб у Чаді (регіон, де
раніше ніколи не знаходили прадавніх кісток), виявила гомініда віком
майже сім мільйонів років, якого назвали Sahelanthropus tchadensіs.
(Деякі критики вважають, що це не людина, а прадавня людиноподібна
мавпа, і тому повинна називатися Sahelpіthecus). Усі вони були дуже
давніми істотами, але ходили прямо й робили це значно раніше, ніж
будь-коли припускали.
Ходіння на двох кінцівках — небезпечна й ризикована стратегія.
Вона була пов’язана зі зміною форми таза, перетворенням його у
пристосування для підтримки ваги всього тіла. Щоб додати тазові
необхідної міцності, пологові шляхи жінок мали бути достатньо
вузькими. Це призвело до двох дуже важливих безпосередніх наслідків
й однієї далекобіжної зміни.
По-перше, це означало сильний біль для породіллі й підвищену
небезпеку смертельного результату для матері і дитини. Крім того, щоб
голова дитини пройшла вузьким проходом, маля повинне було
народитися, коли мозок ще невеликий — і коли сама дитина ще
безпомічна. Це передбачало тривалий догляд за немовлям, що, врешті,
й утворило міцний зв’язок між чоловіком і жінкою.
Усе це створює безліч проблем і для розумного господаря планети, а
коли ви маленький, уразливий представник роду австралопітеків із
мозком завбільшки з апельсин130, ризик мусив бути величезним.
То чому Люсі й подібні до неї істоти злізли з дерев і вийшли з лісів?
Імовірно, в них не було вибору. Поступовий підйом Панамського
перешийка відрізав приплив води з Тихого океану в Атлантичний,
відвів теплі течії від Арктики та призвів до надзвичайно суворого
льодовикового періоду у північних широтах. У Африці це могло
призвести до сезонних чергувань посух і похолодань і, як наслідок,
поступового перетворення джунглів на савану. «Це не Люсі й подібні
до неї залишили ліси, — пише Джон Ґріббін, — це ліси залишили їх».
Але вихід у відкритий простір савани зробив давніх гомінідів знач­но
вразливішими. Випростаний гомінід міг бачити далі, але і його було
легше помітити. Навіть тепер ми як вид майже абсурдно слабкі
порівняно з дикими тваринами. Назвіть навмання будь-якого великого
звіра, і він виявиться сильнішим, швидшим і зубатішим за нас.
Опинившись у загрозливій ситуації, сучасні люди мають лише дві
переваги. В нас є голова на плечах, завдяки якій ми можемо обійти
противника; й у нас є руки, щоб кидати небезпечні предмети та
розмахувати ними. Ми єдині істоти, які можуть заподіяти шкоду на
відстані. Ми можемо дозволити собі бути фізично вразливими.
Здавалося, були всі умови для швидкого розвитку потужного мозку,
проте цього, здається, не сталося. Протягом понад трьох мільйонів
років Люсі та її родичі австралопітеки анітрохи не змінилися. Мозок
не виріс, і немає жодних ознак того, що вони користувалися навіть
найпримітивнішими знаряддями. Дивує те, що, як нам тепер відомо,
приблизно мільйон років вони жили пліч-о-пліч із іншими давніми
гомінідами, які користувалися знаряддями, проте не скористалися
перевагами корисної технології, яка була на відстані витягнутої руки.
Один час між трьома і двома мільйонами років тому в Африці
співіснувало цілих шість різновидів гомінідів. Однак вижив лише
один: Homo, що вийшов із туману історії близько двох мільйонів років
тому. Ніхто напевне не знає, якими були стосунки між
представниками роду австралопітеків і Homo. Але відомо, що вони
співіснували понад мільйон років, перш ніж представники роду
австралопітеків приблизно мільйон років тому загадково і раптово
зникли. Ніхто не знає чому. «Можливо, — припускає Метт Рідлі, — ми
їх з’їли».
Зазвичай родовід Homo починають з Homo habіlіs, істоти, про яку ми
майже нічого не знаємо, і закінчують нами, Homo sapіens (буквально:
«людина розумна»). Між ними й нами, залежно від того, чию думку ви
цінуєте, шість інших видів Homo: Homo ergaster (людина працююча),
Homo neanderthalensіs (людина неандертальська), Homo rudolfensіs
(людина рудольфська), Homo heіdelbergensіs (людина гейдельберзька),
Homo erectus (людина прямоходяча) і Homo antecessor (людина
попередня).
Назву Homo habіlіs («людина вміла») 1964 року запропонував Луїс
Лікі і його колеги, тому що цей вид першим із гомінідів користувався
знаряддями, хоча й дуже простими. Це була досить примітивна істота,
радше шимпанзе, ніж людина, але мозок у неї був приблизно на 50
відсотків більший, ніж у Люсі, і пропорційний до ваги тіла. Отож це
був Айнштайн тих часів.
Науковці досі не знайшли переконливих пояснень, чому два
мільйони років тому в гомінідів раптово почав рости мозок. Тривалий
час припускали, що між великим мозком і прямоходінням існує
безпосередній зв’язок, — що вихід із лісу зробив необхідним
обмірковування нових стратегій виживання, що спонукало мозок до
розвитку, але після відкриття такої безлічі двоногих дурнів виявилося,
що, очевидно, між цими процесами немає зв’язку.
«Ми просто не маємо жодного вартого уваги пояснення, чому
людський мозок виріс таким великим», — каже Таттерсолл.
Величезний мозок є вимогливим органом: становлячи лише два
відсотки від маси тіла, він споживає 20 відсотків його енергії. Він
також порівняно примхливий, коли йдеться про паливо для нього.
Якщо ви не дозволяєте собі зайвої краплини жиру, ваш мозок не
нарікатиме, тому що сам до нього не доторкнеться. Натомість він
вимагає глюкози, і багато, навіть якщо це призведе до її нестачі для
інших органів. Як зауважує Ґай Браун: «Тіло, перебуваючи у постійній
небезпеці, може виснажитися через ненажерливий мозок, але не може
дозволити, щоб мозок голодував, тому що це призведе до швидкої
смерті». Мозок великого розміру вимагає більше їжі, а більше їжі
означає більше ризику.
Таттерсолл вважає, що поява великого мозку була простою
еволюційною випадковістю. Вони зі Стівеном Джеєм Ґоулдом думають,
що якщо знову програти плівку життя — навіть відкрутивши назад
досить короткий проміжок, лише до появи гомінідів, — «украй
малоймовірно», що знову з’являться сучасні люди або хтось подібний
до них.
«Людям найважче погодитися з думкою, — говорить він, — що ми не
є кульмінацією еволюції. В нашій присутності тут немає нічого
неминучого. Почасти через своє людське марнославство ми схильні
розглядати еволюцію як процес, по суті, запрограмований на
створення нас із вами. Навіть антропологи схилялися до цієї точки
зору аж до 1970-х років».
Ще 1991 року автор популярного підручника «Щаблі еволюції» Ч.
Лорінґ Брейс уперто тримався лінійної концепції, визнаючи лише один
еволюційний глухий кут — дужих австралопітеків. Усе інше він
вважав прямолінійним розвитком — кожний вид гомінідів передавав
естафету наступному, молодшому бігунові. Однак тепер здається
цілком певним, що чимало із цих ранніх видів збочили на стежки, які
нікуди не привели.
На щастя для нас, одна група, що володіла знаряддями праці і,
здається, виникла з нізвідки, почасти збігаючись з незрозумілими й
суперечливими Homo habіlіs, доклалася до виникнення Homo erectus —
виду, відкритого Еженом Дюбуа 1891 року на Яві. Залежно від джерела,
яким ви користуєтеся, цей вид почав існувати близько 1,8 мільйона
років тому й, можливо, дожив до останніх перед нами 20 тисяч або
близько того років.
Згідно з авторами «Яванської людини», Homo erectus є наче
розділовою лінією: всі, що були до них, — мавпоподібні, а ті, що
з’явилися після них — людиноподібні. Прямоходячі першими стали
полювати, першими навчилися користуватися вогнем, виготовляти
складні знаряддя, облаштовувати місця стоянок, піклуватися про
хворих і слабких. Порівняно з попередниками, цей вид дуже нагадував
людей зовнішністю і поведінкою: його представники мали довгі
кінцівки, були сухорлявими, дуже сильними (набагато сильнішими за
сучасних людей), а також рішучими і з достатніми розумовими
здібностями, що дозволило їм успішно поширитися на величезних
територіях. Іншим гомінідам прямоходячі, мабуть, здавалися
страшенно великими, сильними, прудкими та кмітливими. Їхній мозок
був значно складнішим, ніж у будь-кого до них.
Прямоходяча людина стала «велоцираптором131 свого часу», за
словами одного зі світових фахівців у цій сфері Алана Вокера з
університету штату Пенсильванія. Якби вам довелося зазирнути цій
людині в очі, вони могли б здатися людськими, «але контакту не
вийшло б. Ви стали б жертвою». Згідно з Вокером, у людини
прямоходячої була зовнішність дорослого і мозок дитини.
Хоча людина прямоходяча відома майже ціле століття, її вивчали
лише завдяки розрізненим фрагментам, яких не вистачить навіть на
один цілий кістяк. Аж до надзвичайного відкриття у Африці в 1980-х
роках важливість її — щонайменше, можливу важливість — як
поперед­ника сучасних людей ніхто не розглядав.
У віддаленій долині озера Туркана (колись озеро Рудольфа) в Кенії
розташоване одне із найбагатших на знахідки решток прадавньої
людини місць, але тривалий час ніхто навіть не думав туди зазирнути.
Лише тому, що літак, у якому перебував Річард Лікі, відхилившись від
курсу, пролетів над долиною, дослідник збагнув, що це місце
перспективніше, ніж вважали. Туди поїхала група, яка спочатку нічого
не знайшла. Згодом, одного вечора, Камойа Кімеу, найславетніший із
мисливців за викопними рештками, які працювали в Лікі, на пагорбі
далеко від озера знайшов невеликий уламок лобової кістки гомініда.
Ділянка не здавалася перспективною, але з поваги до інтуїції Кімеу
почали розкопки і, на загальний подив, виявили майже цілий кістяк
Homo erectus. Це був хлопчик 9–12 років, що помер 1,54 мільйона років
тому. Кістяк мав небачену раніше, «цілком сучасну будову», пише
Таттерсолл. Турканський хлопчик був, «безсумнівно, одним із нас».
Біля озера Туркана Кімеу також знайшов KNM-ER 1808, кістяк жінки
віком 1,7 мільйона років, який уперше наштовхнув науковців на думку,
що Homo erectus значно цікавіші й складніші, ніж раніше вважали.
Кістки жінки були деформовані та вкриті грубими наростами —
наслідок болісного стану, називаного гіпервітамінозом А, який може
виникнути через споживання печінки м’ясоїдної тварини. Насамперед,
це підказало нам, що прямоходячі їли м’ясо. Найдивнішим було те, що,
з огляду на кількість наростів, хвороба жінки тривала тижні або навіть
місяці. Хтось мусив за нею доглядати. Це була перша доведена ознака
чуйності в гомінідів.
Знахідка також довела, що череп людини прямоходячої містив (або,
на думку деяких дослідників, міг містити) центр Брока, ділянку перед­-
ньої частини мозку, пов’язану з мовленням. Шимпанзе такої
особливості не мають. Алан Волкер вважає, що спинномозковий канал
представників цього виду недостатньо великий і розвинений, аби
сприяти розвитку мови, тому вони спілкувалися приблизно так само,
як і шимпанзе. Інші, особливо Річард Лікі, переконані, що вони могли
розмовляти.
Здається, що якийсь час Homo erectus був єдиним на Землі видом
гомінід. Його представники були сміливими відчайдухами й населили
всю земну кулю, як можна припустити, з нечуваною швидкістю.
Викопні рештки, якщо інтерпретувати їх буквально, наводять на
думку, що деякі представники цього виду досягли Яви приблизно
одночасно або навіть трохи раніше, ніж залишили Африку. Це
підштовхнуло окремих науковців висловити обнадійливе припущення,
що, можливо, сучасні люди з’явилися зовсім не в Африці, а в Азії — що
було б справжнім дивом, позаяк ніде за межами Африки не знайшли
попередніх видів. У цьому разі азіатські гомініди повинні були
з’явитися спонтанно. І хай там що, азіатський початок лише повернув
би проблему їхнього поширення в інший бік; вам все одно довелося б
пояснювати, яким чином яванські люди так швидко потрапили в
Африку.
Існує кілька вірогідніших альтернативних пояснень того, як людина
прямоходяча, щойно з’явившись у Африці, опинилася в Азії. По-
перше, для датувань решток прадавніх людей характерна велика
похибка. Якщо справжній вік африканських кісток розташований у
верхній частині діапазону оцінок, а яванських у нижній або те й те
разом, тоді африканські прямоходячі мали вдосталь часу, щоб знайти
шлях до Азії. Також цілком можливо, що кістки давніших
представників роду ще очікують на своє відкриття в Африці. І,
зрештою, датування яванських кісток може бути помилковим.
Упевнено можна стверджувати лише те, що певної миті понад
мільйон років тому з Африки вийшло декілька нових, порівняно
сучасних, випростаних істот, які впевнено розселилися на значній
частині земної кулі. Вони, ймовірно, просувалися досить швидко,
поширюючись у середньому на 40 кілометрів щороку, долаючи гірські
хребти, ріки, пустелі та інші перешкоди та пристосовуючись до
клімату й джерел харчування. Важко збагнути, яким чином вони
пройшли уздовж західного узбережжя Червоного моря, території,
відомої спустошливим безводдям нині, і навіть посушливішою в
минулому. За іронією долі, умови, що змусили прямоходячих
залишити Африку, були значно сприятливішими за майбутні
випробовування. І однак їм вдалося подолати або обійти всі
перешкоди і навіть знайти оселю на землях, що лежали за ними.
Боюся, що на цьому вся згода науковців закінчується. Що трапилося
далі із розвитком людини — це тема тривалих і затятих суперечок, про
які ми дізнаємося з наступного розділу.
Однак, перш ніж продовжити оповідь, варто нагадати: вся ця
еволюційна штовханина за місце під сонцем, що тривала понад 5
мільйонів років, від початку існування далеких, збитих з пантелику
австралопітеків до часів сучасної людини, також призвела до появи
істоти, яка все ще на 98,4 відсотка генетично не відрізняється від
сучасних шимпанзе. Між зеброю та конем або між дельфінами
білобокими та дельфінами — морськими свинями більше
відмінностей, ніж між нами і цими волохатими створіннями, яких
наші далекі предки обійшли, вирішивши підкорити світ.

128
Дюбуа, хоча й голландець, походив із Ейсдена, містечка на кордоні із франкомовною
частиною Бельгії.
129
Люди належать до родини гомінідів (Homіnіdae). Представниками родини є всі предки
людини (вимерлі також), з якими ми споріднені більше, ніж із будь-якою з нині живих
шимпанзе. Натомість людиноподібні мавпи належать до підряду антропоїдів
(Anthropomorphіdae), в якому виділяють родину понгід (Pongіdae), до неї і належать великі
людиноподібні мавпи: шимпанзе, горили й орангутанги. Чимало авторитетних фахівців
вважають, що понгідів також слід зробити підродиною гомінідів, а людей і шимпанзе виділити
у підродину гомінін (Homіnіnae). У такому разі істоти, яких традиційно називають гомінідами,
стають гомінінами. (Таку назву відстоюють Лікі та інші). А надродина, що охоплює нас і всіх
людиноподібних мавп, отримує назву гоміноїдів (Homіnoіdea). — Прим. пер.
130
Один лише розмір мозку ні про що не свідчить. У слонів і китів мозок більший, але ви
завиграшки перехитруєте їх за столом перемовин. Відносний розмір, що має значення —
важлива величина, якою часто нехтують. Як зазначав Ґоулд, в австралопітека африканського
(A. afrіcanus) об’єм мозку становив 450 см3 — менше, ніж у горили. Але звичайний afrіcanus
чоловічої статі важив менше 45 кілограмів, а жіночої навіть менше, тоді як горила важить
понад 150 кг.
131
Рід дрібних хижих динозаврів із багатьма прогресивними рисами часів пізнього
крейдового періоду. Назва «велоцираптор» у перекладі з латинської означає «швидкий
мисливець». — Прим. пер.
29. Невгамовна мавпа

Десь близько півтора мільйона років тому якийсь невідомий геній зі

світу гомінідів зробив щось доволі несподіване. Він (або, цілком
можливо, вона) взяв камінь і використав його для надання форми
іншому каменю. Результатом цього стала примітивна, подіб­на за
формою на сльозу ручна сокирка, яка стала першим у світі
технологічним досягненням.
Вона так сильно перевершувала тодішні знаряддя, що незабаром у
винахідника з’явилися послідовники, які почали робити власні сокири.
Зрештою, виникли цілі громади, які, здається, нічого іншого не
робили. «Вони наклепали тисячі їх, — розповідає Єн Таттерсолл. — В
Африці є місця, де буквально не можна кроку зробити, щоб не
наступити на ці витвори. Дивно, тому що для того, щоб їх створити,
потрібно докласти багато зусиль. Скидається на те, що люди робили їх
задля власного задоволення».
У своєму залитому сонцем кабінеті Таттерсолл знімає з полиці
величезний зліпок, півметра завдовжки і 20 сантиметрів завширшки, і
простягає його мені. За формою цей предмет нагадує вістря списа, але
він завбільшки з камінь, по якому переходять струмок. Зроблений зі
склопластику, зліпок важить лише кількасот грамів, проте знайдений у
Танзанії оригінал важив 11 кілограмів.
— Як знаряддя, він зовсім неужитковий — каже Таттерсолл. — Щоб
лише підняти його, потрібно дві людини, але навіть тоді було б важко
бити ним по чому-небудь.
— Тоді для чого він?
Таттерсолл із задоволеним виглядом стенає плечима.
— Гадки не маю. Можливо, це знаряддя мало якесь символічне
значення, але нам залишається тільки здогадуватися.
Ці сокири називають нині знаряддями ашельскої культури, за назвою
Сент-Ашель, передмістя Ам’єна на півночі Франції, де у XІX столітті
знайшли перші зразки, що суттєво відрізнялися від давніших,
примітивніших знарядь, відомих як олдувайські, вперше знайдених в
ущелині Олдувай у Танзанії. У старих підручниках олдувайські
знаряддя зазвичай зображають тупими, закругленими каменями
завбільшки з людську долоню. Нині палеоантропологи схиляються до
думки, що олдувайські кам’яні знаряддя відколювали від великих
каменів, а потім вже їх самі використовували для розбивання каміння.
Але тут криється таємниця. Коли перші сучасні люди — ті, які зреш­-
тою стали нами, — понад 100 тисяч років тому вийшли з Африки,
ашельські знаряддя були найкращою на той час технологією. Та й самі
Homo sapіens дуже любили їх і брали із собою в далекі мандрівки. Іноді
вони навіть тягли із собою необроблене каміння, щоб потім робити з
нього знаряддя. Одним словом, наші давні предки цілком поринали у
своє захоплення. Однак, попри те, що ашельські знаряддя знаходили в
усій Африці, Європі, Західній і Центральній Азії, їх майже ніколи не
виявляли на Далекому Сході. Дуже дивно.
У 1940-х роках гарвардський палеонтолог Голлам Мовіус накреслив
умовну лінію, названу лінією Мовіуса, що розділяє ті території, де
знай­дені ашельські знаряддя, і ті, де їх немає. Лінія пролягає у
південно-східному напрямку через Європу та Близький Схід до
околиць сучасної Калькутти й Банґладешу.
За лінією Мовіуса, в усій Південно-Східній Азії та в Китаї, знайдені
лише ранні примітивні олдувайські знаряддя. Відомо, що Homo sapіens
просунулися значно далі за цю лінію, чому ж тоді вони не донесли до
Далекого Сходу свій передовий і цінний спосіб виготовлення кам’яних
знарядь, а просто відмовилися від нього?
«Це й турбувало мене тривалий час, — згадує Алан Торн із
Австралійського національного університету в Канберрі. — Вся
сучасна антропологія ґрунтується на ідеї, що люди виходили з Африки
двома хвилями: перша хвиля — Homo erectus, які стали яванськими,
пекінськими та іншими людьми, і пізня хвиля, Homo sapіens, що
витиснула першу хвилю. Але важко погодитися з тим, що Homo sapіens
просунулися так далеко зі своєю передовою технологією, а потім з
якоїсь причини відмовилися від неї. Все це було щонайменше
загадково».
Як виявилося, дивуватися ще буде з чого, й одна із найбільш
спантеличливих знахідок виявиться в тій частині світу, звідки
походить сам Торн, з ненаселеної частини Австралії. Геолог Джим
Баулер 1968 року вивчав дно давно пересохлого озера Мунґо в
посушливій і малолюдній місцевості на заході штату Новий Південний
Вельс, аж раптом погляд його зупинився на чомусь досить
несподіваному. З вигнутого півмісяцем піщаного гребеня стриміли
людські кістки. В той час вважали, що люди з’явилися в Австралії не
раніше, ніж вісім тисяч років тому, однак Мунґо залишалося сухим
упродовж 20 тисяч років. Що ж тоді робила людина в такому
негостинному місці?
На це питання відповіло радіовуглецеве датування: власник кісток
жив там, коли озеро Мунґо було значно привітнішим місцем — 20
кілометрів завдовжки, повним води й риби та облямованим чудовими
казуариновими132 чагарниками. На превеликий подив усіх, виявилося,
що кісткам 23 тисячі років. Знайденим неподалік іншим кісткам було
навіть 60 тисяч років. Це було несподіванкою та здавалося майже
неможливим. Тоді, коли на Землі з’явилися гомініди, Австралія вже
була островом. Людські істоти могли з’явитися тут, тільки подолавши
море численними групами, достатніми для утворення популяції,
здатної розмножуватися, — пропливши 100 або більше кілометрів
відкритих морських вод, не знаючи, чи попереду є берег. Прибувши,
люди Мунґо повинні були пройти від північного узбережжя Австралії
— ймовірного місця прибуття — 3 тисячі кілометрів усередину країни,
що дозволяє припускати, згідно з доповіддю, надрукованою у «Працях
Національної академії наук», «що люди, можливо, вперше з’явилися
тут значно раніше, ніж 60 тисяч років тому».
Як вони туди потрапили й чому — питання, на які не існує відповіді.
Згідно з більшістю антропологічних досліджень, немає жодних
свідчень, що 60 тисяч років тому люди вміли розмовляти, вже не
кажучи про вміння спільно будувати човни задля освоєння острівних
материків.
«Нам ще дуже багато чого невідомо про пересування людей до
перших писемних згадок про це, — говорив мені Алан Торн, з яким я
познайомився в Канберрі. — Чи знаєте ви, що коли у XІX столітті
антропологи вперше потрапили у Папуа — Нову Гвінею, то у
високогір’ях у внутрішній частині країни, в одному із найбільш
непрохідних місць на Землі, виявили людей, які вирощували солодку
картоплю? Батьківщина солодкої картоплі — Південна Америка. То
яким чином рослина потрапила до Папуа Нової Гвінеї? Ми цього не
знаємо. Не маємо ані найменшої гадки. Але безсумнівно те, що люди
пересувалися досить упевнено, й відбувалося це довше, ніж вважали
назагал, і майже напевно вони обмінювалися знаннями, а також
генами».
Проблема, як завжди, у викопних рештках. «У світі дуже мало місць,
хоча б умовно придатних для тривалого збереження людських
останків, — розповідає Торн, чоловік із сивою еспаньйолкою,
пильним, але загалом доброзичливим поглядом. — Якби не рідкісні
багаті на знахідки ділянки, як-от Хадар або Олдувай у Східній Африці,
ми б знали страшенно мало. Куди не глянь, здебільшого ми знаємо
страшенно мало. Вся Індія дала рештки лише однієї людини, що жила
близько 300 тисяч років тому. Між Іраком і В’єтнамом — а це відстань
у якихось п’ять тисяч кіломет­рів — знайшли лише дві людини: одну в
Індії та неандертальця в Узбекистані, — усміхнувся він. — Це ж збіса
багато для досліджень. Отож, ми маємо лише кілька продуктивних
ділянок, як-от Велика рифтова долина в Африці й Мунґо тут, в
Австралії, і майже нічого між ними. Не дивно, що палеонтологам
важко пов’язати між собою ці окремі ділянки».
Традиційна теорія міграції людей, якої все ще дотримується
більшість фахівців у цій галузі, зводиться до того, що люди
розсіювалися Євразією двома хвилями. Перша, що складалася з
представників Homo erectus, залишила Африку дивовижно швидко —
майже відразу після того, як вони стали видом, — майже два мільйони
років тому. Згодом, осідаючи в різних регіонах, ці ранні прямоходячі
еволюціонували в характерні різновиди — яванську й пекінську
людину в Азії, гейдельберзьку людину й, нарешті, неандертальця в
Європі.
Потім, десь понад 100 тисяч років тому, на африканських рівнинах
з’явився вид кмітливіших і спритніших істот — наших попередників —
і став поширюватися другою хвилею. Згідно із цією теорією, де б вони
не з’являлися, відразу витісняли своїх менш розумних і пристосованих
попередників. Як вони це робили — тема нескінченних суперечок.
Слідів масових кровопролить ніколи не знаходили, тож більшість
фахівців вважає, що нові гомініди просто виявилися
пристосованішими, ніж їхні конкуренти. Хоча, можливо, до цього
долучилися й інші обставини. «Можливо, ми занесли корінним
жителям віспу, — припускає Таттерсолл. — Не можна сказати нічого
напевно. Безперечно одне — ми тепер тут, а вони ні».
Ці перші сучасні люди — істоти напрочуд примарні. Досить дивно,
але про себе ми знаємо значно менше, ніж про інші лінії гомінідів.
Доволі незвичайно, зазначає Таттерсолл, «що остання значна подія в
еволюції людини — поява нас як виду, — мабуть, є найневідомішою».
Немає навіть цілковитої згоди в тому, до якого часу належать перші
викопні рештки сучасної людини. У багатьох книжках пишуть про
першу появу наших предків на сцені близько 120 тисяч років тому,
зважаючи на останки, знайдені на річці Класіс у Південній Африці, але
не всі згодні з тим, що вони належали сучасним людям. Таттерсолл і
Шварц дотримуються думки, що питання про те, «чи деякі з них (або
всі) належать до нашого виду, ще очікує остаточного з’ясування».
Першим безперечним місцем появи Homo sapіens стало східне
Середземномор’я, навколо сучасного Ізраїлю, де вони почали
з’являтися близько 100 тисяч років тому. Але навіть там (за описом
Трінкауса й Шипмана), вони були «незвичними на вигляд, складними
для класифікації і недостатньо вивченими». Неандертальці вже добре
влаштувалися в цьому регіоні й використовували набір так званих
мустьєрських знарядь, які сучасні люди, мабуть, вважали гідними
запозичення. На півночі Африки жодного разу не знаходили решток
неандертальців, але їхні знаряддя виявляють скрізь. Хтось приніс ці
предмети туди, і єдиними кандидатами на цю роль є сучасні люди.
Також відомо, що неандертальці й сучасні люди якимось чином
співіснували на Середньому та Близькому Сході десятки тисяч років.
«Ми не знаємо, жили вони в одному місці по черзі чи фактично
існували поруч», — розповідає Таттерсолл, однак сучасні люди із
задоволенням користувалися знаряддями неандертальців — що
навряд чи є переконливим доказом їхньої вищості. До речі, не менше
дивує і те, що знайдені на Середньому й Близькому Сході ашельські
знаряддя створили понад мільйон років тому, тоді як у Європі вперше
вони з’явилися заледве 300 тисяч років тому. Знову ж загадка, чому
люди, які володіли технологією їх виробництва, не брали ці знаряддя із
собою.
Тривалий час вважали, що кроманьйонці, як почали називати людей
сучасного виду, що жили в Європі, пересуваючись углиб континенту,
витісняли неандертальців, поки зрештою не відігнали їх до західного
узбережжя континенту, де тим залишалося або скотитися в море, або
вимерти. Тепер відомо, що насправді кроманьйонці вже жили на
далекому заході Європи приблизно в той самий час, коли ще
продовжували прибувати люди зі сходу. «Європа тоді була майже
незаселеною, — говорить Таттерсолл. — Можливо, що під час усіх
пересувань туди й назад тодішні люди не дуже часто зустрічалися одне
з одним». Цікаво, що поява там кроманьйонців збіглася з періодом,
відомим у палеокліматології як інтервал Бутельє, коли у Європі період
порівняно м’якого клімату змінився на ще один тривалий період
суворих холодів. Хай би що там їх вабило до Європи, але це була аж
ніяк не чудова погода.
У кожному разі, думка про те, що неандертальці не витримали
конкуренції новоприбулих кроманьйонців, щонайменше трохи
суперечить істині. Неандертальцям можна дорікнути чим завгодно,
тільки не відсутністю сили й витривалості. Десятки тисяч років вони
жили в умовах, у яких не опинялася жодна сучасна людина, хіба що
полярні дослідники. Під час суворих льодовикових епох снігові
хуртовини з ураганними вітрами були звичним явищем.
Температура постійно опускалася до мінус 45 °С. Засніженими
долинами Південної Англії блукали білі ведмеді. Неандертальці, звісно
ж, уникали гірших місць, але це не допомагало їм уникнути погоди, що
не поступалася сучасним сибірським зимам. Звичайно, вони
страждали — неандертальця, який доживав до 30-річного віку, можна
було назвати щасливцем, — але як вид вони мали колосальний запас
життєвих сил і були практично невразливими. Вони існували
принаймні 100 тисяч років, а можливо, удвічі довше, на території, що
простяглася від Гібралтару до Узбекистану, що є великим успіхом для
будь-якого виду живих істот.
Ким вони були насправді і який вигляд мали, залишається темою
суперечливою і нез’ясованою. До середини ХХ століття антропологи
назагал вважали, що неандерталець погано бачив, горбився, човгав
ногами і нагадував мавпу — втілення наших уявлень про печерну
людину. Але одна неприємна подія спонукала науковців переглянути
цю думку. Якось франко-алжирський палеонтолог Камілл Арамбур під
час польових досліджень у Сахарі 1947 року сховався від обіднього
сонця під крилом свого легкого літака. Коли він там сидів, одна шина
від спеки тріснула й літак завалився на бік, боляче вдаривши чоловіка
по спині. Пізніше, вже у Парижі, він зробив рентген шийних хребців і
звернув увагу, що вони розташовані так само, як у згорбленого,
незграбного неандертальця. Або він сам був фізіологічно
примітивним, або поставу неандертальця описували неправильно.
Насправді правильним виявилося друге припущення. Хребет
неандертальця не був мавпячим. І це цілком змінило наші уявлення
про неандертальців, — але, здається, не всі.
Дотепер вважають, що неандертальцям бракувало кмітливості або
характеру, щоб на рівних конкурувати зі стрункішими і спритнішими
прибульцями, Homo sapіens. Ось типовий коментар із недавно виданої
книжки: «Сучасні люди звели нанівець усі переваги неандертальців
[їхню міцнішу будову] кращим одягом, кращими вогнищами й
кращими оселями; тоді як неандертальці несли тягар занадто великого
тіла, що вимагало більше їжі». Іншими словами, ті самі чинники, що
дозволяли успішно виживати протягом 100 тисяч років, раптом стали
непереборними фізичними недоліками.
Крім того, є важлива проблема, про яку майже ніколи не згадують:
мозок неандертальців був значно більшим за мозок сучасної людини
— згідно з однією оцінкою, 1,8 літра проти 1,4 літра об’єму в сучасної
людини. Це більше, ніж різниця між сучасним Homo sapіens і колишнім
Homo erectus, видом, який ми охоче вважаємо майже людиною. Як
аргумент висунули припущення, що хоча наш мозок менший, він
чомусь продуктивніший. Думаю, не помилюся, зазначивши, що
подібний аргумент не наводиться більше ніде, коли йдеться про
еволюцію людини.
Тоді чому ж, запитаєте ви, якщо неандертальці були такими
міцними, так легко пристосовувалися і мали на озброєнні непоганий
мозок, їх більше немає серед нас? Одна ймовірна (але дуже
суперечлива) відповідь полягає в тому, що, можливо, вони є. Алан
Торн — один із провідних захисників альтернативної теорії, відомої як
мультирегіональна гіпотеза, яка стверджує, що еволюція людини
безперервна: що так само, як представники роду австралопітеків
еволюціонували в людину вмілу, а гедельберзька людина в
неандертальця, сучасний Homo sapіens прос­то розвинувся з давніших
людських форм. Homo erectus, згідно з цією теорією, — не окремий вид,
а проміжний щабель. Отже, сучасні китайці походять від Homo erectus,
що жили в Китаї, сучасні європейці від прадавніх європейських Homo
erectus і так далі. «Для мене не існує жодних Homo erectus, — говорить
Торн. — Гадаю, цей термін вже пережив себе. Як на мене, Homo erectus
— це лише давніша частина нас самих. Я вважаю, що тільки один вид
людини колись залишив Африку, і цей вид — Homo sapіens».
Опоненти мультирегіональної теорії відкидають її насамперед на тій
підставі, що вона припускає неймовірну за масштабами паралельну
еволюцію гомінідів у всьому Старому Світі — в Африці, Китаї, Європі,
на найвіддаленіших островах Індонезії, — словом, усюди, хоч би де
вони з’являлися. Дехто також вважає, що мультирегіоналізм сповідує
расистські погляди, яких антропологія тривалий час намагалася
позбутися. На початку 1960-х років відомий антрополог із
Пенсильванського університету Карлтон Кун висловив припущення,
що деякі сучасні раси мають різне походження, отож деякі з нас мають
краще коріння, ніж інші. Це стало тривожним нагадуванням про старі
переконання, ніби африканські бушмени й австралійські аборигени
примітивніші за інших.
Що б там особисто не вважав Кун, багато хто зрозумів його судження
в тому сенсі, що деякі раси завдяки своєму походженню краще
розвинені й що деякі люди можуть, по суті, належати до різних видів.
Такі погляди, що нині вважають образливими, донедавна
популяризували чимало респектабельних установ і видавництв. Переді
мною видана 1961 року Time-Life Publications популярна книжка
«Людська епопея», в основі якої низка статей із журналу Life. У ній
можна знайти міркування, як-от: «Родезійська людина... з’явилася
лише 25 тисяч років тому й може бути предком африканських негрів.
Величина її мозку наближається до величини мозку Homo sapіens».
Іншими словами, чорно­шкірі африканці нібито з’явилися від істот,
лише «наближених» до Homo sapіens. Торн категорично (і, думаю,
щиро) заперечує, що його теорія хоч на дещицю є расистською,
зазначаючи, що однорідність еволюції людини пояснюють інтенсивні
зустрічні міграції людей між культурами й регіонами. «Немає підстав
вважати, що люди рухалися в одному напрямку. Вони пересувалися
всім світом та, зустрічаючись, спаровувалися, таким чином
обмінюючись генетичним матеріалом. Новоприбулі не витісняли
корінне населення, а зливалися з ним, ставали одним цілим». Він
порівнює цю ситуацію із першим контактом дослідників, наприклад
Кука або Маґеллана, із далекими народами. «Це були зустрічі не різних
видів, а представників одного виду, що відрізнялися деякими
фізичними особливостями».
Торн наполягає, що відомі викопні останки, по суті, свідчать про
плавну, безперервну еволюцію. «Славнозвісний череп з Петралони у
Греції, якому близько 300 тисяч років, є темою для суперечок серед
традиціоналістів, тому що почасти нагадує череп Homo erectus і
почасти череп Homo sapіens. Тобто я намагаюся сказати, що саме цього
можна очікувати у знайдених видах, які радше еволюціонували, а не
витісняли один одного».
Лише одне може допомогти вирішити питання — свідчення
схрещування, але їх нелегко довести або відкинути на основі відомих
викопних решток. Португальські археологи 1999 року виявили кістяк
дитини приблизно чотирирічного віку, яка померла 24,5 тисячі років
тому. Кістяк, що належав сучасній людині, мав окремі архаїчні,
можливо, неандертальські риси: незвичайно міцні кістки ніг, зуби з
помітною «лопатоподібністю» і (хоча з цим згодні не всі) заглибину на
потиличній частині черепа — ознаку, властиву лише неандертальцям.
Ерік Трінкауз із Вашингтонського університету в Сент-Луїсі, знаний
фахівець із неандертальців, оголосив, що дитина була гібридом, — ось
доказ, що сучасні люди й неандертальці схрещувалися. Інших,
щоправда, турбувало те, що риси неандертальця та сучасної людини не
наближені. Як висловився один критик: «Поглянувши на мула, ви ж не
скажете, що він спереду як осел, а позаду як кінь».
Єн Таттерсолл проголосив, що це лише «дебела сучасна дитина». Він
погоджується з тим, що між неандертальцями й сучасними людьми
цілком могли бути «женихання», але не вірить, що від цього з’являвся
репродуктивно вдалий приплід133: «Я не знаю жодної пари живих
організмів з будь-якої сфери біології, які були б такими різними, проте
належали до одного виду», — говорить він.
Позаяк від відомих викопних решток мало користі, науковці почали
активніше звертатися до генетичних досліджень, особливо до
вивчення так званих мітохондріальних ДНК. Мітохондріальну ДНК
відкрили лише 1964 року, але до 1980-х років деякі геніальні
розумники з Каліфорнійського університету у Берклі зрозуміли, що
вона наділена двома властивостями, які дають їй особливі переваги
своєрідного молекулярного годинника: ця молекула передається лише
по жіночій лінії, отож у кожному новому поколінні не змішується з
батьківською ДНК і видозмінюється удвадцятеро швидше за звичайну
ДНК, що спрощує виявлення та відслідковування генетичних
особливостей у часі. Відстежуючи темпи змін, можна визначити
генетичні історії та взаємини цілих груп людей.
1987 року група науковців із Берклі на чолі з покійним нині Аланом
Вілсоном зробила аналіз мітохондріальної ДНК 147 осіб і заявила, що
анатомічно сучасна людина з’явилася в Африці принаймні 140 тисяч
років тому, й «усі сучасні люди походять від цієї популяції». Це було
серйозний ударом по мультирегіоналістам. Але потім дані
проаналізували уважніше.
Один із найбільш екстраординарних моментів — занадто
екстраодинарний, щоб йому довіряти, — полягав у тому, що
«африканці», які фігурували в дослідженні, були насправді
афроамериканцями, тобто їхні гени упродовж кількох останніх сотень
років могли перемішатися. Незабаром виникли сумніви й щодо
зазначених темпів змін.
До 1992 року це дослідження майже повністю дискредитували.
Однак технологію генетичного аналізу продовжували удосконалювати;
1997 року науковцям Мюнхенського університету вдалося виділити та
проаналізувати фрагмент ДНК із кістки руки справжнього
неандертальця, і цього разу докази були незаперечними. Мюнхенське
дослідження виявило, що ДНК неандертальця не схоже на жодну ДНК
зі знай­дених на Землі, що переконливо доводить відсутність будь-
якого генетичного зв’язку між неандертальцями й сучасними людьми.
І ось це було справжнім ударом по мультирегіоналізму.
Згодом, наприкінці 2000 року журнал Nature та інші видання
повідомили про шведське дослідження мітохондріальних ДНК 53 осіб,
на підставі якого було зроблено припущення, що всі сучасні люди
залишили Африку протягом останніх 100 тисяч років і походять від
племені, в якому було не більше 10 тисяч представників. Невдовзі
директор інституту Вайтгеда при Технологічному центрі досліджень
геному Массачусетського технологічного інституту Ерік Лендер
оголосив, що сучасні європейці, а можливо, й не тільки вони, походять
від «щонайбільше кількох сотень африканців, що залишили свою
батьківщину якихось 25 тисяч років тому».
Як ми вже згадували, сучасні людські істоти демонструють на диво
обмаль генетичних відмінностей — «в одній зграї з 55 шимпанзе
більше різноманітності, ніж у всій людській популяції», як зауважив
один провідний науковець, — і зараз поясню, чому. Позаяк ми лише
нещодавно відділилися від невеликої вихідної популяції, нам забракло
часу й людей для формування більшої різноманітності. Це здавалося
серйозним ударом по мультирегіоналізму. «Після цього, — розповів
газеті Washington Post науковець із Пенсильванського університету, —
люди вже не будуть занадто цікавитися теорією мультирегіоналізму,
що опирається на обмаль доказів».
Але всі забули про те, яких неймовірних сюрпризів можна очікувати
від прадавніх людей із берегів Мунґо на заході Нового Південного
Вельсу. На початку 2001 року Торн і його колеги з Австралійського
націо­нального університету повідомили, що відновили ДНК
найдавнішого зразка з берегів Мунґо — датованого 62 тисячами років,
— і що ця ДНК виявилася «генетично інакшою».
Згідно з даним дослідженням, людина Мунґо — анатомічно сучасна
людина, тобто така, як ми з вами, — належала до вимерлої генетичної
лінії. Її мітохондріальну ДНК більше не виявляють у нині живих
людей, як це повинно було б бути, якби люди Мунґо, як і всі інші
сучасні люди, походили від індивідуумів, що залишили Африку в
недалекому минулому.
«І знову все полетіло шкереберть», — з неприхованим задоволенням
говорить Торн.
Потім почали виявляти інші, ще цікавіші аномалії. Дослідниця
популяційної генетики з Інституту біологічної антропології в
Оксфорді Розалінд Гардінґ, вивчаючи ген бета-глобіну в сучасних
людей, виявила два варіанти, широко розповсюджені серед азіатів і
корінних мешканців Австралії, але майже відсутні в Африці.
Ці варіанти генів, упевнена вона, з’явилися понад 200 тисяч років
тому не в Африці, а на сході Азії, — задовго до того, як Homo sapіens
дісталися цього регіону. Єдиним поясненням може бути те, що серед
предків сучасних мешканців Азії були прадавні гомініди — яванська
людина й подібні до неї. Цікаво, що цей самий варіант гена — назвімо
його геном яванської людини, — з’являється в сучасних популяціях в
Оксфордширі.
Збентежений, я вирушив до інституту, аби зустрітися з місіс Гардінґ.
Інститут розташувався у старій цегляній віллі на Бенбері-роуд в
Оксфорді. Гардінґ, тендітна життєрадісна австралійка родом із
Брісбена, наділена особливою здатністю жартувати й залишатися
серйозною водночас.
«Не знаю, — відразу ж відповіла вона, усміхаючись, коли я запитав,
яким чином жителі Оксфорда успадкували послідовності бета-глобіну,
яких просто не повинно тут бути. — Загалом, — продовжила жінка,
ледь спохмурнівши, — генетичні дані підтверджують африканську
гіпотезу. Але потім з’ясовується, що існують ці аномальні групи, про
які більшість генетиків воліє не згадувати. Існує величезна кількість
інформації, яка була б нам доступною, якби ми тільки могли її
зрозуміти. Ми тільки-но почали це робити». Вона не захотіла
заглиблюватися в розмову про те, що означає наявність в Оксфорді
генів азіатського походження, лише підтвердила, що ситуація доволі
складна. «Все, що ми можемо сказати зараз, то це те, що все дуже
заплутано, і ми справді не знаємо, чому вони тут».
На час нашої зустрічі на початку 2002 року інший оксфордський
науко­вець, Браян Сайкс, щойно видав популярну книгу, яку назвав
«Сім дочок Єви», в якій, посилаючись на дослідження
мітохондріальної ДНК, проголосив, що зміг простежити походження
майже всіх нині живих європейців до вихідної популяції, що
складалася лише із семи жінок — «дочок Єви» із заголовка книжки, —
що жили від 10 до 45 тисяч років тому, у період, відомий у науці як
палеоліт. Кожній із них Сайкс подарував ім’я — Урсула, Ксенія, Жасмін
і так далі — і навіть детальну біо­графію. («Урсула була другою
дитиною. Першу забрав леопард, коли малюку виповнилося лише два
роки...»)
Коли я запитав Гардінґ про цю книжку, вона широко, хоча й не
цілком упевнено, усміхнулася, немов не знаючи, як краще відповісти.
 — Гаразд, я гадаю, слід віддати Сайксові шану за те, що він допомагає
популяризувати важкий предмет, — сказала вона й замовкла,
замислившись. — До того ж, залишається дуже віддалена ймовірність,
що він має рацію, — вона засміялася, але потім продовжила говорити,
зважуючи кожне слово: — Дані, отримані з одного гену, насправді не
можуть сказати нам нічого певного. Якщо простежити
мітохондріальну ДНК у зворотному напрямку, вона приведе вас до
певної точки — Урсули або Тари, чи когось іншого. Але візьміть будь-
яку іншу частинку ДНК, будь-який ген взагалі, простежите його у
зворотному напрямку, і він приведе вас у зовсім інше місце.
Я подумав, що це ніби навмання вийти з Лондона, наприкінці шляху
опинитися у Джон О’Ґротс і зробити висновок, що всі мешканці
Лондона є вихідцями з півночі Шотландії. Звісно, вони можуть
походити звідти, але так само могли б прибути із сотень інших місць. У
цьому сенсі, за словами Гардінґ, кожний ген — це інша магістраль, і ми
щойно почали наносити їхні маршрути на карту.
— Жоден ген не розповість вам усієї історії, — сказала вона.
— Отже, генетичним дослідженням не можна довіряти?
— Що ви, їм цілком можна довіряти. Не можна довіряти квапливим
висновкам, які люди часто роблять на підставі цих досліджень.
Гардінґ вважає, що африканська теорія, «можливо, на 95 відсотків
вірогідна», але додає:
— Гадаю, обидві сторони зробили науці ведмежу послугу,
наполягаючи на тому, що має бути або те, або те. Виявилося, що все не
так прямолінійно, як той або той табір прагне переконати нас.
З’являються вагомі докази того, що в різних частинах світу в різних
напрямках відбувалися численні міграції і змішування генофонду. В
цьому буде нелегко розібратися.
Саме в цей час з’явилася низка доповідей, що піддавали сумніву
надійність методів відновлення прадавніх ДНК. Один науковець
описав у журналі Nature, як якийсь палеонтолог у відповідь на
запитання колеги, покритий лаком череп чи ні, лизнув його й відповів
ствердно. «Внаслідок цього, — йшлося у статті, — на череп потрапила
велика кількість ДНК сучасної людини», зробивши його непридатним
для наступних досліджень. Я запитав про це Гардінґ.
 — О, він майже напевно був забрудненим ще раніше, — відповіла
вона. — Навіть тримаючи кістку в руці, ви вже забруднюєте її. Дихаєте
на неї, знову забруднюєте. Вода в лабораторії найчастіше теж
забруднює. Ми всі купаємося в чужих ДНК. Щоб отримати бездоганно
чистий зразок, потрібно проводити розкопки у стерильних умовах і
робити проби на місці. Уникнути забруднення зразка — найскладніша
справа у світі.
— Отже, такі заяви слід піддавати сумніву? — запитав я.
Місіс Гардінґ із серйозним виглядом кивнула:
— Дуже великому.
Якщо ви прагнете відразу зрозуміти, чому ми так мало знаємо про
походження людини, я пропоную вам відвідати одне місце. Його
можна відшукати в Кенії за блакитними пагорбами Нґонґ у південно-
західному напрямі від Найробі. Їдьте з міста головною
автомагістраллю, що веде до Уганди, і певної миті побачите
приголомшливий краєвид — землю, що ніби падає вниз, і нескінченну
світло-зелену африканську рівнину з висоти польоту дельтаплана.
Це Велика рифтова долина, що тягнеться дугою майже на п’ять тисяч
кілометрів у Східній Африці, позначаючи лінію тектонічного розриву,
що відокремлює Африку від Азії. Тут, за 65 кілометрів від Найробі, на
розпеченому дні долини розташоване Олорґезайлі, місце
археологічних розкопок, поруч з яким колись розливалося велике
приємне озеро. Хоча 1919 року озера вже давно не було, один геолог,
Дж. В. Ґреґорі, що розвідував місцевість на наявність корисних
копалин, зненацька наштовхнувся на відкриту ділянку, всіяну
незвичайним темним камінням, безсумнівно, обробленим людськими
руками. Як пізніше мені розповідав Єн Таттерсолл, Ґреґорі виявив
місце виготовлення знарядь ашельської культури.
Зовсім несподівано, восени 2002 року, мені довелося відвідати цей
незвичайний майданчик. Я перебував у Кенії геть в іншій справі,
відвідував деякі об’єкти благодійної організації CARE Іnternatіonal, але
люди, в яких я був гостем, знаючи про моє зацікавлення питаннями
походження людини у зв’язку із цією книжкою, додали до плану
перебування відвідування Олорґезайлі.
 Упродовж 20 років після відкриття геологом Ґреґорі Олорґезайлі
залишалося незайманою територією, аж поки знамените подружжя
Луїс і Мері Лікі не почали розкопки, які тривають і досі. Лікі виявили
ділянку завбільшки близько чотирьох гектарів, де приблизно мільйон
років тому (від 1,2 мільйона до 200 тисяч років тому) виготовляли
неймовірну кількість знарядь. Сьогодні шари знарядь укриті від
негоди великими бляшаними похилими дахами і, щоб відбити в
затятих відвідувачів бажання вполювати сувенірчик, обгороджені
щільною дротяною сіткою, однак загалом знаряддя залишаються там,
де їх залишили майстри й де їх виявили Лікі.
Джіллані Нґаллі, захоплений своєю роботою парубок із Кенійського
національного музею, який супроводжував мене, розповів, що уламків
кварцу й обсидіану, з яких робили сокири, в самій долині ніде не ви­-
явили. «Їх доводилося приносити ген звідти», — розповідає він,
киваючи головою у бік двох гір, оповитих серпанковим туманом, на
значній відстані від місць розкопок: Олорґезайлі й Ол Есакут.
Розташовані вони на відстані 10 кілометрів — досить далеко, щоб
тягати каміння в руках.
Навіщо прадавні мешканці Олорґезайлі завдавали собі стільки
клопотів, звісно ж, можна тільки здогадуватися. Вони не лише тягали
здоровезне каміння на значну відстань до берега озера, а й, що навіть
більше дивує, облаштували цей майданчик. Під час розкопок Лікі
виявили ділянки, де сокирам надавали форми, й інші ділянки, куди
тупі сокири відносили для нагострювання. Одним словом, Олорґезайлі
був чимось на зразок заводу, який діяв мільйон років.
Численні копії свідчать, що виготовлення цих сокир було доволі
складним заняттям, що вимагало багато зусиль, — навіть за наявності
практики надання потрібної форми тривало багато годин, — однак, як
не дивно, вони не часто використовувалися для різання, рубання,
скобління чи будь-яких інших завдань, для яких, як вважають, ці
знаряддя створювали. Отже, ми дізналися, що протягом мільйона
років — що значно довше за існування нашого виду, не згадуючи про
спільну діяльність, — прадавні люди юрбами приходили саме сюди,
щоб виготовляти величезну кількість знарядь, які, як нам здається, ні
до чого не були придатні.
 Ким були ці люди? Насправді, ми й цього не знаємо. Ми вважаємо,
що це були Homo erectus, за відсутністю інших відомих кандидатур, а
це означає, що на вершині — вершині! — свого розвитку робітники з
Олорґезайлі мали мозок сучасної дитини. Однак фізичних доказів
цього не існує. Незважаючи на понад 60-річні пошуки, ані в
Олорґезайлі, ані навколо не виявили жодної людської кістки. Скільки б
часу ці люди не проводили тут, надаючи форми шматкам каміння,
скидається на те, що помирати вони ходили деінде.
«Суцільна загадка», — сказав Джіллані Нґаллі, променисто всмі­ха­-
ючись.
Мешканці Олорґезайлі зійшли зі сцени близько 200 тисяч років тому,
коли озеро висохло й Велика рифтова долина почала перетворюватися
на справжнісіньке пекло, яким залишається досі. Але на той час їхні як
виду дні добігали кінця. Світ приготувався до появи першої
справжньої раси панів — Homo sapіens. Він уже ніколи не стане таким,
як колись.

132
Казуарина — рід деревних і чагарникових рослин, надзвичайно невибаглива рослина. —
Прим. пер.
133
Одна з можливостей полягає в тому, що в неандертальців і кроманьйонців була різна
кількість хромосом — ускладнення, що звичайно виникає у випадках, коли схрещуються
представники близьких, але не цілком ідентичних видів. Наприклад, у родині коней 64
хромосоми, а у віслюків 62. Схрестіть їх, і отримаєте нащадків із репродуктивно неужитковою
кількістю хромосом — 63. Одним словом, отримаєте мула, нездатного до розмноження.
30. Прощання

На початку 1680-х, приблизно тоді, коли Едмунд Галлей зі свої­ми

друзями, Кристофером Реном і Робертом Гуком, сидячи в лондонській
кав’ярні, побилися об заклад, який зрештою спонукає Ісаака Ньютона
написати «Начала», коли Генрі Кавендіш зважував Землю, а інші
надихали чи здійснювали гідні відзначення справи, про які ми читали
на 400 із гаком попередніх сторінках, на острові Маврикій,
розташованому посеред Індійського океану, за 1300 кіломет­рів від
східного узбережжя Мадагаскару, відбувалася дуже не бажана для нас
вагома подія.
Якийсь невідомий моряк або його улюблений пес вполювали
останнього дронта, славетного нелетючого птаха, наївна довірливість і
невміння бігати якого робили цю істоту чудовою мішенню для
знудьгованих молодих матросів, що швендялися берегом. Мільйони
років, проведених у мирній ізоляції, не підготували дронта до
навіженої і неприборканої поведінки людських істот.
Нам невідомі подробиці й навіть рік, у якому настала остання мить
останнього дронта, тому ми не знаємо, що трапилося раніше: світ
отримав «Начала» чи втратив дронтів, але ми точно знаємо, що обидві
події відбувалися більш-менш одночасно. Зізнаюся вам, важко
відшукати кращий збіг подій, які наочно демонструють божественну й
злочинну природу людини — живого виду, здатного пізнавати
найглибші таємниці небес і водночас приректи на безглузду смерть
створіння, яке не заподіяло йому жодної шкоди і навіть не тямило, що
ця людина її вбиває. Насправді дронти, як розповідали, були такими
недалекоглядними, що якби ви захотіли виявити всіх поблизу, досить
було спіймати одного і змусити його покудкудакати, щоб усі інші
збіглися подивитися, що відбувається.
Халепи бідолашного дронта на цьому не закінчилися. Приблизно
через 70 років після загибелі останнього дронта, 1755 року, директор
Ашмольського музею в Оксфорді вирішив, що музейне опудало дронта
неприємно запліснявіло, і наказав його спалити. Дуже дивне рішення,
зважаючи на те, що це був останній у світі дронт, хоч і у вигляді
опудала. Музейний працівник, що проходив повз, жахнувся і
спробував урятувати опудало, але зміг видобути з вогню лише голову
й частину кінцівки.
Унаслідок цього й інших подібних безглуздих випадків нині ми не
маємо певності в тому, який вигляд мали живі дронти. Ми володіємо
значно меншою кількістю інформації, ніж багато хто вважає, —
жменькою приблизних описів, «створених далекими від науки
мандрівниками, трьома-чотирма олійними замальовками й декількома
розрізненими фрагментами кісток», — засмучено писав у ХІХ столітті
натураліст Г. Е. Стрікленд. Як він із жалем зауважив, у нас більше
матеріальних доказів існування якихось прадавніх морських
чудовиськ і неповоротких завроподів, ніж останків птаха, що жив у
наші часи, не потребуючи для виживання нічого, крім нашої
відсутності.
Отже, ось що ми знаємо про дронта: він жив на Маврикію, був
вгодованим, але несмачним найбільшим представником родини
голубиних, хоча достеменна його вага невідома. Якщо спробувати
відновити зовнішній вигляд дронта на підставі згаданих Стріклендом
«фрагментів кісток» і жалюгідних решток із музею, то вийде, що він
був близько 80 сантиметрів заввишки і приблизно таким самим
завдовжки — від дзьоба до кінчика хвоста. Позаяк птах не літав, а
гніздився на землі, яйця і пташенята ставали легкою здобиччю для
свиней, собак і мавп, завезених на острів людьми. Зник він, імовірно,
1683 року, і точно до 1693 року. Поза тим ми майже нічого про нього
не знаємо, звісно, крім того, що ніколи більше не натрапимо на нього.
Ми нічого не знаємо про його репродуктивні особливості, харчування,
місця проживання, які звуки він видавав у спокійний час і у випадку
тривоги. У нас немає жодного яйця дронта.
Від початку до кінця наше знайомство з живими дронтами тривало
лише 70 років. Жалюгідно короткий відтинок часу — хоча варто
згадати, що й до цієї миті в нашій історії ми мали тисячолітній досвід
цілковитого винищування. Ніхто не усвідомлює меж руйнівної
природи людства, але факт залишається фактом: де б ми не з’являлися
протягом останніх 50 тисяч років або близько того, тварини зазвичай
зникали, здебільшого у приголомшливих кількостях.
 В Америці після появи на континенті сучасних людей протягом 10–
20 тисяч років майже миттєво зникли 30 родів великих тварин — де­які
були дуже великими. Південна й Північна Америка втратили близько
трьох чвертей великих тварин, щойно з’явилася людина-мисливець з
неабиякими організаторськими здібностями та списами із кремінними
вістрями. Європа й Азія, де у великих тварин було більше часу, щоб
навчитися обережності, втратили від третини до половини усіх
особин. Австралія, з протилежно інших причин, втратила не менше 95
відсотків.
Позаяк популяції прадавніх мисливців було досить нечисленними, а
популяції тварин по-справжньому колосальними — вважають, що
тільки в тундрі на півночі Сибіру у вічній мерзлоті поховані аж 10
мільйонів мамонтів, — деякі фахівці гадають, що повинні бути й інші
пояснення, можливо, пов’язані зі змінами клімату або масовими
захворюваннями.
Як висловився Росс Мак-Фі з Американського музею природничої
історії: «Немає особливої потреби вбивати небезпечних тварин
частіше, ніж потрібно, — щоби вгамувати голод, потрібно лише кілька
стейків з мамонта». Інші вважають, що справа в тім, що здобич сама
йшла до рук. «В Австралії та обидвох Америках, — каже Тім Фленнері,
— тварини, очевидно, не знали, що означає тікати».
Деякі зі втрачених живих істот були дивовижними, і якби вони
вціліли, ми б не дали їм ради. Уявіть собі лінивця, що зазирає до вас у
вікно на другому поверсі, черепаху завбільшки з невеличкий «Фіат» і
шестиметрових варанів, що вигріваються на сонечку біля дороги десь
у пустельній частині Австралії. На жаль, їх уже нема, і ми живемо на
значно збіднілій планеті. Нині в усьому світі вціліли тільки 4 види
справді важких (вагою понад тонну) сухопутних тварин: слони,
носороги, гіпопотами й жирафи. Упродовж десятків мільйонів років
життя на Землі ще не було таким миршавим і сумирним.
Виникає питання: «Чи закінчення кам’яного віку й більш пізніх епох
є частиною одного явища?» — одним словом, чи за своєю сутністю
люди є злом для інших живих істот? Сумно, але цілком імовірно, що це
правда. Згідно з даними палеонтолога із Чиказького університету
Девіда Раупа, природна частота вимирання видів на Землі протягом
біологічної історії становила в середньому один вид на чотири роки.
Натомість Річард Лікі і Роджер Левін говорять про «шосте вимирання»
та стверджують, що зникнення видів, спричинене людьми, можливо,
перевищує цей рівень у 120 тисяч разів.
У середині 1990-х років австралійський натураліст Тім Фленнері, що
нині очолює Південно-Австралійський музей у Аделаїді, дивувався, як
мало ми знаємо про численні вимирання, зокрема про доволі
нещодавні. «Куди не глянь, бачимо прогалини в записах — зразки
відсутні, як у випадку із дронтами, або просто не описані», — розповів
він мені в Мельбурні на початку 2002 року.
Фленнері умовив свого товариша й австралійського співвітчизника,
художника Пітера Шоутена, і вони разом кинулися обшукувати великі
світові колекції, прагнучи з’ясувати, що втрачено, що залишилося і
про що ми ніколи не здогадувалися. Протягом чотирьох років вони
порпалися у старих шкірах, пропахлих цвіллю зразках, давніх
малюнках і письмових джерелах — у всьому, що б їм не трапилося під
руку. Шоутен робив замальовки в натуральну величину кожної
тварини, чий вигляд можна було хоча б приблизно відтворити, а
Фленнері писав тексти. Результатом стала надзвичайна книжка під
назвою «Прогалина у природі», що містить найповніший — і, треба
сказати, дуже зворушливий — каталог тварин, що вимерли протягом
останніх 300 років.
Деяких тварин досить добре описували, але для збереження їх
роками або й ніколи не робили нічого. Морська корова Стеллера,
подібна до моржа істота, споріднена з дюгонями, була останньою зі
справді великих вимерлих тварин. Вона була таки величезною —
дорослі тварини досягали в довжину майже дев’яти метрів і важили 10
тонн — але ми познайомилися з нею лише тому, що 1741 року
російська експедиція зазнала кораблетрощі поблизу єдиного місця, де
вони ще існували в певних кількостях, на далеких туманних
Командорських островах у Беринговому морі. На щастя, в експедиції
був натураліст, Георг Стеллер, якого ці тварини зачарували. «Він
зробив найдетальніші описи, — розповідає Фленнері. — Навіть
виміряв діаметр вусів. Єдине, чого він не описав, то це геніталії самців
— хоча чомусь із задоволенням описав статеві органи самиць. Навіть
зберіг шматочок шкіри, тому ми добре уявляємо її текстуру. Нам не
завжди так щастило».
Стеллер не міг зробити одного — урятувати морську корову. Вже тоді
перебуваючи на межі повного знищення через полювання на неї,
тварина зникла назавжди через 27 років після відкриття Стеллера.
Багатьох інших істот не можна було описати в книжці, тому що про
них не було відомо майже взагалі. Квінслендська кенгурова миша,
лебеді з островів Чатем, нелітаючі деркачі з острова Вознесіння,
принайм­ні п’ять різновидів великих черепах і безліч інших не
залишили після себе нічого, крім назв.
Здебільшого знищення тварин, як виявили Фленнері й Шоутен,
відбувалося не через людську жорстокість чи навіженість, а через
звичайнісіньку дурість. 1894 року під час будівництва маяка на
самотньому острівці Стефенс у бурхливій протоці між Північним і
Південним остро­вами Нової Зеландії кіт доглядача маяка почав
приносити впійманих ним незнайомих маленьких пташок. Доглядач
сумлінно надіслав кілька зразків до Веллінгтонського музею. Доглядач
музею страшенно розхвилювався, позаяк птах належав до реліктового
виду нелітаючих в’юрків — це був єдиний зразок нелітаючого
гніздового птаха, який ніде більше не траплявся. Він негайно вирушив
на острів, але коли приїхав туди, кіт передушив усіх пташок. Усе, що
залишилося, — це 12 опудал нелітаючих в’юрків із острова Стефенс.
Але принаймні в нас є опудала. Дуже часто з’ясовується, що про
збереження живих видів ми піклуємося нічим не краще, ніж про
збереження реліктів. Погляньте лише на чарівного каролінського
довгохвостого папугу. Смарагдово-зелений, із золотавою голівкою, він,
можна стверджувати, був найгарнішим птахом з усіх, що будь-коли
жили у Північній Америці, — папуги, як ви напевно знаєте, зазвичай
не мігрують так далеко на північ, — і за кращих часів поступався
кількістю лише мандрівним голубам. Однак фермери вважали
каролінських папужок шкідливими, а полювати на них було легко,
тому що вони збивалися в щільні зграї та мали звичку злітати в мить
пострілу (чого можна було очікувати), але потім майже відразу
повертатися, щоб оглянути своїх збитих товаришів.
У класичній «Американській орнітології», написаній на початку XІX
століття, Чарльз Віллсон Піль описує випадок, коли він кілька разів
поспіль стріляв по дереву, на якому сиділи папуги:
При кожному влучному пострілі вони падали зливою додолу, однак
прихильність уцілілих радше зростала; тому що, зробивши кілька
кіл, вони знову сідали поруч зі мною, розглядаючи своїх убитих
товаришів із таким жалем і занепокоєнням, що це мене
обеззброювало.
До другого десятиліття XX століття птахів так безжально нищили,
що залишилося лише кілька упійманих екземплярів. Останній папуга,
на ім’я Інка, помер у зоопарку Цинциннаті 1918 року (через 4 неповних
роки після смерті в тому ж зоопарку останнього мандрівного голуба. З
нього шанобливо виготовили опудало). А куди йти сьогодні, щоб
побачити бідолашного Інку? Ніхто не знає. Зоопарк його загубив.
Що найбільше спантеличує і бентежить у цій історії, то це те, що Піль
був любителем пташок, однак не вагаючись убивав безліч їх просто із
цікавості. Це насправді приголомшує: упродовж тривалого часу люди,
найбільше зацікавлені світом живих істот, здебільшого їх і знищували.
Ніхто в цій справі не перевершив (у всіх сенсах) Ліонела Волтера
Ротшильда, другого барона Ротшильда. Нащадок славетної банкірської
родини, барон був дивною і відлюдькуватою людиною. Він прожив усе
життя, з 1868-го до 1937 року, в дитячій частині свого будинку в Трінґу,
у графстві Букінґемшир, користуючись своїми дитячими меблями —
він навіть спав у своєму дитячому ліжечку, хоча важив 135 кілограмів.
Пристрастю Ротшильда було природознавство, й він цілком поринув
у збирання природних цікавинок. Барон відряджав юрби навчених
людей — до 400 чоловік за раз — у всі куточки земної кулі
видряпуватися в гори і прорубувати собі шлях крізь джунглі у
пошуках нових екземплярів — особливо всього, що літало. Все це
садили в клітки або вкладали в ящики й відправляли в маєток
Ротшильда, де він разом з армією помічників ретельно перевіряв,
реєстрував та аналізував отримані екземпляри, безперервним потоком
видаючи книжки, праці й монографії — загалом 1200 найменувань.
Крізь Ротшильдову природознавчу фабрику пройшло понад 2
мільйони зразків, а архіви науки поповнили п’ять тисяч видів живих
істот.
 Дивовижно, але колекційна діяльність Ротшильда у ХІХ столітті ані
за масштабами, ані за фінансуванням не була рекордною. Першість
належить людині, що жила трохи раніше, але також була дуже
заможною — британському колекціонерові Г’ю Кумінґу, який так
захопився збиранням, що побудував великий океанський корабель і
взяв на роботу екіпаж, який постійно мандрував світом, збираючи все,
що потрапить під руку, — птахів, рослини, всіляких тварин і,
особливо, мушлі. Саме унікальна колекція вусоногих раків Кумінґа
потрапила до Дарвіна і стала основою для його оригінального
дослідження.
Однак Ротшильд був, мабуть, найближчим до науки колекціонером
свого часу, хоча, на жаль, і найсмертоноснішим для живих істот, особ­-
ливо коли в 1890-х роках зацікавився Гавайськими островами,
можливо, найвразливішою екосистемою з тих, що будь-коли існували
на Землі. Мільйони років ізоляції дозволили розвинутися 8 800
унікальним видам гавайських тварин і рослин. Ротшильда особливо
цікавили унікальні яскраві місцеві птахи, які здебільшого мали дуже
маленькі популяції і жили в дуже обмежених ареалах.
Для багатьох гавайських птахів справжньою трагедією стало не
тільки те, що вони були винятковими, бажаними й рідкісними —
небезпечна комбінація навіть за найкращих обставин, — а й те, що
вони легко давалися до рук. Пальмова гавайська квіткарка, наївна
представниця родини квіткарок, сором’язливо ховалася у кронах
акацієвих дерев, але якщо хтось імітував її спів, вона негайно
залишала свою схованку і привітно вилітала назустріч. Останній
екземпляр цього виду загинув 1896 року від руки головного
Ротшильдового збирача Гаррі Палмера, через п’ять років після
зникнення її найближчої родички — малої акаціє­вої квіткарки,
пташки такої рідкісної, що дотепер бачили лише одну: ту, що вбили
для Ротшильдової колекції. За 10 років інтенсивних зборів для
Ротшильда зникло принаймні дев’ять видів гавайських птахів, а
можливо, навіть більше.
Ротшильд не один бажав заволодіти птахами за будь-яку ціну. Інші
були ще безжальнішими. Коли 1907 року відомий колекціонер Алансон
Браян довідався, що застрелив останніх трьох чорних мамо — лісових
птахів, відкритих лише у попередньому десятилітті, — він зізнався, що
ця звістка принесла йому «насолоду».
Одним словом, це було століття, яке важко зрозуміти — час, коли
майже кожна тварина зазнала переслідувань, якщо її визнавали хоч
трохи надокучливою. Штат Нью-Йорк 1890 року виплатив понад 100
винагород за вбитих східних гірських левів, хоча було зрозуміло, що ці
зацьковані істоти були на межі цілковитого знищення. Аж до 1940-х
років багато американських штатів продовжували виплачувати
винагороди за голови практично будь-яких хижаків. Штат Західна
Вірджинія призначив річну стипендію для навчання в коледжі тому,
хто вб’є найбільше шкідників, а «шкідниками» тоді вважали майже
всіх тварин, яких не вирощували на фермах і не вважали домашніми
улюбленцями.
Мабуть, ніщо так яскраво не свідчить про ті дивні часи, як доля
прегарної піночки-тіньківки Бахмана. Мешканка півдня Сполучених
Штатів, піночка славилася гарним співом, однак її популяція, що
ніколи не була численною, поступово скорочувалася, поки в 1930-х
роках ці співочі пташечки не зникли на багато років. Згодом, 1939
року, за збігом обставин, двоє птахолюбів, незалежно один від одного
й у віддалених районах, з різницею лише в два дні натрапили на
уцілілих пташок. Вони їх застрелили.
Потяг до знищення був притаманний не лише Америці. В Австралії
виплачували винагороди за вбивство тасманського тигра (здається, це
був тилоцин), схожої на собаку істоти з характерними «тигрячими»
смугами на спині, аж поки 1936 року остання бідолашна і безіменна
тварина не здохла у приватному зоопарку в Гобарті. Підіть-но сьогодні
в Тасманський музей і картинну галерею та попросіть показати вам
останнього представника цього виду — єдиного м’ясоїдного
сумчастого, що дожив до наших часів, — вам продемонструють лише
світлини й 61-секундну стару кіноплівку. А останнього тилацина після
смерті просто викинули на смітник.
Я розповідаю про все це, аби наголосити, що якби ви запланували
створити живу істоту, яка б наглядала за життям у нашому самотньому
космосі, стежила б за його розвитком і вела життєпис, ви не обрали б
для цієї справи людину.
 І ось тут вирішальна мить: ми таки обрані — долею, провидінням або
назвіть те, що вам більше подобається. Зважаючи на обставини, ми
найкраще, що є. Можливо, ми все, що є. Не хочеться думати, що ми
можемо виявитися найвищим досягненням Всесвіту і водночас його
найгіршим страхіттям.
Позаяк ми на диво безтурботні, коли йдеться про піклування про
інших, живих і тих, що відійшли, ми не маємо жодної гадки — жодної!
— скільки видів живих істот зникли назавжди або зникнуть невдовзі,
або не зникнуть, і яка нам відведена роль на всіх щаблях цього
процесу. У книжці «Ковчег, що тоне» Норман Маєрс ще 1979 року
припустив, що людська діяльність спричиняє до двох вимирань на
тиждень. На початку 1990-х років він збільшив цю кількість до 600.
(Йдеться про вимирання всіх видів — рослин, комах тощо, разом із
великими тваринами). Інші називають ще більші кількості — понад
тисячу на тиждень. Натомість у доповіді Організації Об’єднаних Націй
за 1995 рік подана інша загальна кількість відомих вимирань протягом
останніх 400 років: трохи менше 500 видів тварин і трохи більше 650
видів рослин — щоправда, із зазначенням того, що ці дані «майже
напевно занижені», особливо коли йдеться про тропічні види. Однак
деякі інтерпретатори дотримуються думки, що більшість даних про
вимирання сильно перебільшені.
Справа в тім, що ми цього не знаємо. Не маємо про це ані
найменшого уявлення. Ми не знаємо, що коїмо зараз і як це
позначиться на майбутньому. Ми знаємо лише те, що існує лише одна
планета й лише один вид живих істот, здатний відчутно її змінити.
Едвард О. Вілсон напрочуд лаконічно висловив цю думку у своїй праці
«Різноманітність життя»: «Одна планета, один експеримент».
Якщо ця книжка містить повчання, то воно полягає в тому, що нам
страшенно пощастило тут опинитися — під «нами» я маю на увазі всіх
живих істот. Отримати будь-яке життя у будь-якому куточку нашого
Всесвіту здається великим успіхом. А що ми стали людьми, нам
пощастило двічі. Ми тішимося не лише привілеєм існування, але й
винятковою здатністю його цінувати й навіть багато в чому
покращувати. Це фокус, якого ми лише вчимося.
Ми опинилися на вершині за приголомшливо короткий час. Сучасні
за поведінкою люди існують упродовж якоїсь 0,01 відсотка земної
історії — насправді, це майже ніщо, — але навіть таке нетривале
існування є результатом майже нескінченної низки щасливих
випадків.
Насправді ми лише на початку шляху. І, звісно, весь фокус у тому, як
нам вчинити, щоб ніколи не побачити його кінця. А для цього, майже
напевно, нам потрібно щось більше за звичайний талан.
Зміст
Подяка
Вступ
Частина перша
Загублені в космосі
1. Як створити Всесвіт
2. Ласкаво просимо до Сонячної системи
3. Всесвіт отця Еванса
Частина друга
Розмір Землі
4. Міра речей
5. Каменярі
6. Наука про найгостріші ікла та кігті
7. Елементарні справи
Частина третя
Світанок нової ери
8. Всесвіт Айнштайна
9. Могутній атом
10. Звільнення від свинцю
11. Кварки мастера Марка
12. Земля рухається
Частина четверта
Небезпечна планета
13. Бах!
14. Вогонь під нами
15. Небезпечна краса
Частина п’ята
Життя як воно є
16. Самотня планета
17. У тропосфері
18. Відкритий океан
19. Світанок життя
20. Маленький світ
21. Життя триває
22. Прощання із цим усім
23. Багатство буття
24. Клітини
25. Особлива думка Дарвіна
26. Джерело життя
Частина шоста
Шлях до нас
27. Час льодовиків
28. Загадкові двоногі
29. Невгамовна мавпа
30. Прощання