МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ АВІАЦІЙНИЙ ФАХОВИЙ КОЛЕДЖ

Спеціальність
5.03050401

ЗВІТ

з технологічної практики

студентки

III курсу 321 групи

Бєлінської Каталіни Юріївни

Період практики: з 20.05.2024 по 26.06.2024

Місце практики: Цех заготівельно-штампувального розкрою та

виготовлення деталей з листа (№7)

Керівник практики

Коледжу Діденко О.І.

Київ– 2024
 Назва розподілу Оцінка та зауваження
№ Термін керівника
п/п виконання Зміст виконання роботи від від
підприємства коледжу
1. Вступний інструктаж:
Пройшла вступний інструктаж на АТ “Антонов”
Ознайомилась з режимом роботи та завданням на
20.05.24.
технологічну практику. Метою технологічної практики є
процес закріплення теоретичних знань, які були набуті в
процесі навчання.
2. Коротка характеристика заводу “Антонов”:
Акціонерне товариство «Анто́ нов» (колишній
Авіаційний науково-технічний комплекс імені Олега
Костянтиновича Антонова або АНТК імені О. К.
Антонова) — українське державне авіаційне
підприємство, що об'єднує конструкторське бюро,
комплекс лабораторій, експериментальний та серійний
завод, випробувальний комплекс. На підприємстві
розроблено понад сто типів літаків та їх модифікацій.
Проте у світі «АНТОНОВ» відомий передусім як
розробник транспортних, регіональних пасажирських
літаків та літаків спеціального призначення.
З 4 квітня 2015 року входить до складу державного
концерну «Укроборонпром». На підприємстві
реалізовано повний цикл створення сучасного літака —
від розробки та серійного виробництва до забезпечення
комплексної післяпродажної підтримки.
Історія
Радянський період
Дослідно-конструкторське бюро ОКБ-153 утворено 31
травня 1946 постановою ЦК ВКП і Ради Міністрів СРСР
на Новосибірському авіаційному заводі імені В. П.
Чкалова. Головним конструктором призначили
Антонова Олега Костянтиновича. Відразу ОКБ було
дано завдання створення сільськогосподарського літака
«Ан-2», перший політ якого відбувся 31 серпня 1947
року.
Влітку 1952 року ОКБ переїжджає до Києва. Наприкінці
1953 року підприємство отримало складне завдання
щодо створення військово-транспортного літака з двома
турбогвинтовими двигунами. В результаті було
сконструйовано літак Ан-8, який вперше злетів 11
лютого 1956 року. Розробку літаків «Ан-10» і «Ан-12»
ОКБ розпочало 1955 року. 7 березня 1957 року здійснив
перший пасажирський політ «Ан-10», а 16 грудня того ж
року на Іркутському авіаційному заводі виконав перший
політ транспортний «Ан-12». В 1956 за завданням Уряду
СРСР колектив ОКБ-153 приступив до створення літака
«Ан-14». Перший політ на Ан-14 був виконаний 14
березня 1958 року. У період 1957—1959 років створено
пасажирський літак «Ан-24», що вперше злетів 20
жовтня 1959 року.
1959 року розпочалося будівництво у селищі Гостомель
під Києвом бази для льотних випробувань та доведення
літаків. За 30 років було створено комплекс, з
оснащення та можливостей порівнянний із провідними
льотними центрами європейських держав.
Наприкінці 1960 року ОКБ розпочало розробку літака
«Ан-22» («Антей») — першого у світі
широкофюзеляжного літака, перший політ якого
відбувся 27 лютого 1965 року.
1962 року творцям «Ан-12» було присуджено Ленінську
премію, а Антонову присвоєно звання генерального
конструктора.
На початку 1970-х років колектив підприємства
спроектував багатоцільовий літак Ан-28. Його перший
політ відбувся 29 січня 1973 року. У 1970-х роках
підприємство приступило до створення літака,
оснащеного ТРДР - "Ан-72", який вперше піднявся в
небо 31 серпня 1977 року. На його базі було розроблено
літак «Ан-74», який вперше злетів 29 вересня 1983 року.
У 1971 році колектив приступив до створення важкого
далекого транспортного літака «Ан-124» («Руслан»), а
24 грудня 1982 ця машина вперше піднялася в повітря.
4 квітня 1984 року помер Олег Костянтинович Антонов.
15 травня генеральним конструктором було призначено
Петра Васильовича Балабуева, а 19 листопада
підприємству присвоєно ім'я Антонова.
У 1984 році підприємство розпочало створення
універсального надважкого транспортного літака «Ан-
225» («Мрія»). 21 грудня 1988 року він здійснив перший
політ. У травні 1989 року виконані польоти з Бураном на
Байконурі, а в червні літак з Бураном взяв участь в
авіаційному салоні в Ле Бурже. "Ан-225" виконував
комерційні перевезення у складі "Авіаліній Антонова".
Борт знищено під час боїв за аеропорт «Антонов» 25
лютого 2022 року
1989 року було створено самостійне авіатранспортне
підприємство — «Авіалінії Антонова».
З 2014 року
За 2014—2015 роки «Антонов» поставив замовникам
лише 4 нових серійних літаки: 3 «Ан-158» на
замовлення кубинської авіакомпанії та 1 «Ан-148» на
замовлення КНДР.
У 2015 році заступник керівника російського Центру
аналізу стратегій і технологій Костянтин Макієнко так
характеризував стан компанії «Антонов»: «Після смерті
Балабуєва (голова АНТК ім. Антонова в 1984—2006
роках) КБ Антонова деградувало і сьогодні фактично є
авіакомпанією, яка притворюється ».
У травні 2015 року «Антонов» увійшов до складу
державного оборонного концерну «Укроборонпром».
7 травня 2015 року відбувся перший політ нового літака
Ан-178. Однак до квітня 2017 року програма його
створення фактично зупинилася.
У червні 2016 року було створено Українську
авіабудівну корпорацію, до складу якої увійшли ДП
«Антонов» та низка інших підприємств авіаційної
промисловості України.
Станом на серпень 2016 року портфель твердих
замовлень компанії «Антонов» складався з 18 літаків:
Міноборони України - 3 літаки Ан-148; Авіакомпанія
SilkWay Airlines (Азербайджан) - 10 літаків "Ан-178";
Замовник з Іраку — 4 літаки «Ан-148» та 1 літак «Ан-
178». Крім того, у «Антонова» були попередні угоди на
постачання понад 70 літаків «Ан-148/158/178» та «Ан-
132» замовникам із Саудівської Аравії, Китаю та ОАЕ.
31 березня 2017 року відбувся перший політ літака-
демонстратора «Ан-132D».
У квітні 2017 року українське видання «Дзеркало
тижня» так характеризувало портфель замовлень
компанії «Антонов»: «На сьогоднішній день із певною
часткою оптимізму можна говорити лише про контракт
щодо постачання авіакомпанії «Silk Way»
(Азербайджан) 10 літаків «Ан-178». <…> Заради
справедливості треба відзначити наявність угоди про
спільне серійне виробництво 12 екземплярів «Ан-178»
для компанії «Beijing A-Star Science & Technology Co.,
Ltd» (Китай), поки не реалізованого у вигляді контракту.
На цьому можна поставити крапку. Це все. Наголошую,
жоден літак „Антонов“ більше не замовлений ні
Саудівською Аравією, ні Міноборони України, ні будь-
ким. Принаймні станом на квітень 2017 року».
19 липня 2017 року постановою Кабінету міністрів
України державний авіаконцерн «Антонов» було
ліквідовано, оскільки всі три підприємства, які складали
концерн, ще у 2016 році вийшли з його складу та були
включені до концерну «Укроборонпром».
У січні 2019 року міністр МВС України Арсен Аваков
анонсував закупівлю 13 літаків українського
виробництва для потреб МВС (2 «Ан-74», 1 «Ан-32П»
та 10 «Ан-178»).
20 листопада 2019 року майновий комплекс корпорації
«Антонов» було передано до управління Фонду
державного майна України.
Служба безпеки України встановила, що у січні-лютому
2022 року колишній генеральний директор ДП
«Антонов» Сергій Бичков закрив Національній гвардії
України доступ на аеродром у Гостомелі та перешкодив
зведенню укріплень.
Слідчі також вважають, що саме недбалість Бичкова
призвела до втрати літака Ан-225, адже судно могло
відлетіти до Німеччини задовго до 24 лютого 2022 року.
У березні 2023 року Сергія Бичкова заарештували, а у
квітні йому офіційно висунули підозру за втрату Ан-225
«Мрія» та збитки, заподіяні ДП «Антонов» у сумі на 8,4
 млрд грн.
У 2024 ДП «Антонов» перетворили на Акціонерне
товариство, у своїй 100% акцій належать государству.
Напрямки діяльності
Вантажні авіаперевезення
Розробка літаків та безпілотників
Авіаремонт
Серійне виробництво літаків
3. Cхема виробничої та організаційної структури
управління:
Організаційні структури управління
В процесі виробничої діяльності між співробітниками
організації та її структурними підрозділами
встановлюються постійні виробничі зв'язки. Вони
носять інформаційний, управлінський, технологічний,
трудовий, фінансовий характер і в цілому
характеризують організаційну цілісність, інтеграцію,
об'єднання елементів системи.
Структура управління - це упорядкована сукупність
зв'язків між ланками і робітниками, зайнятими
вирішенням управлінських задач організації. В ній
виділяють такі поняття, як елементи (ланки), зв'язки і
рівні.
Елементи - це служби, групи і робітники, які виконують
ті чи інші функції управління у відповідності з
прийнятим розподілом управлінських задач, функцій і
робіт.
Горизонтальні зв'язки носять характер погодження і є,
як правило, однорівневими. Вертикальні зв'язки - це
зв'язки підпорядкованості, які виникають при наявності
декількох рівнів управління. Лінійні зв'язки
відображують рух управлінських рішень та інформації
між лінійними керівниками, тобто особами які
відповідають за діяльність організації або її структурних
підрозділів. Функціональні зв'язки виникають по лінії
руху інформації та управлінських рішень по різним
функціям менеджменту.
Функції менеджменту мають вирішальну роль у
формуванні структури управління, її рівнів. Фактично
процес формування структури міститься у виділенні і
організаційному закріпленні тих чи інших функцій за
відповідними ланками або окремими працівниками
апарату управління.

Структура управління створюється для здійснення

процесу управління, між учасниками якого розподілені
цілі, задачі і функції, а також обов'язки, права і
відповідальність за їх виконання, то структуру
управління розглядають як форму розподілу і кооперації
праці. Значний вплив на формування структури
управління має структура виробництва в якій виділяють
дві складові: виробничу і організаційну.
Виробнича структура (підприємства) — це просторова
форма організації виробничого процесу, яка включає
склад і розміри виробничих підрозділів підприємства,
форми їх взаємозв'язків між собою, співвідношення
підрозділів за потужністю (пропускною спроможністю
устаткування) та чисельністю працівників, а також
розташування підрозділів на території підприємства.
Виробнича структура підприємства віддзеркалює
характер розподілу праці між окремими підрозділами, а
також їх кооперовані зв'язки в єдиному виробничому
процесі по створенню продукції. Вона робить істотний
вплив на ефективність і конкурентоспроможність
підприємства. Склад, розміри виробничих підрозділів,
ступінь їх пропорційності, раціональність розміщення
на території підприємства, стійкість виробничих зв'язків
впливають на ритмічність виробництва й рівномірність
випуску продукції, визначають витрати виробництва а,
отже, і рівень прибутковості підприємства. Тому
ефективна виробнича структура підприємства повинна
відповідати наступним вимогам:
простота виробничої структури (достатній та обмежений
склад виробничих підрозділів);
відсутність дублюючих виробничих ланок;
забезпечення прямотоковості виробничого процесу на
основі раціонального розташування підрозділів на
заводській території;
пропорційність потужності цехів, дільниць, пропускної
спроможності обладнання;
стабільні форми спеціалізації та кооперування цехів та
дільниць;
адаптивність, гнучкість виробничої структури, тобто її
спроможність до оперативної перебудови організації
виробничих процесів відповідно до змінної кон'юнктури
ринку.
Елементи виробничої структури
Робоче місце
Первинними ланками в організації виробничого процесу
та базовими осередками (елементами) виробничої
структури є розташовані на відведеній частині площі
робочі місця, на яких виконуються робітниками (групою
робітників) певні операції з виготовлення продукції чи
обслуговування виробничого процесу за допомогою
необхідного устаткування, інструменту, пристроїв.
Види робочих місць:
просте робоче місце (одна одиниця обладнання, один
робітник);
багатоверстатне робоче місце — один робітник
обслуговує декілька видів обладнання, яке зазвичай
працює в автоматичному режимі;
комплексне робоче місце (характерне для неперервних
виробничих процесів) — один агрегат чи установка
обслуговується бригадою робітників.
Виробнича дільниця
Сукупність робочих місць, на яких виконуються
технологічно однорідні операції або різні операції з
виготовлення одного-двох видів продукції, утворює
виробничу дільницю.
Виробничу дільницю очолює майстер (за наявності у
зміну не менше від 25 робітників).
Дільниці створюються за двома принципами:
1. Технологічний принцип. Дільниця складається з
однотипного обладнання (група токарних верстатів,
група фрезерних, свердлильних верстатів тощо);
робітники на дільниці виконують певний вид операцій.
Закріплення за робочими місцями виготовлення певних
видів продукції відсутнє. Такий тип дільниць є
характерним для дрібносерійного та одиничного типів
організації виробництва.
2. Предметно-замкнутий принцип. На такій дільниці
використовується різнотипне обладнання, яке
розташовується за ходом технологічного процесу.
Робочі місця спеціалізуються на виготовленні певного
виду продукції (деталей). На дільниці зайняті робітники
різних спеціальностей. Різновидом такого типу ділянок є
потокові лінії. Цей тип дільниць є характерним для
велико серійного і масового виробництв, його робота
відрізняється більшою ефективністю у порівнянні з
дільницею, створеною за технологічним принципом.
Цех
Декілька виробничих дільниць об'єднуються у цехи. Цех
— адміністративно відокремлена частина підприємства,
що спеціалізується або на виготовленні продукції чи її
частини, або на виконанні певної стадії виробничого
процесу.
Цех очолює начальник цеху.
За призначенням цехи поділяються на:
1) основні — виробництво основної профільної
продукції або закінченої частини виробничого процесу.
За стадіями виробництва основні цехи поділяються на
заготівельні, обробні, складальні, випускові тощо;
2) допоміжні — сприяють випуску основної продукції,
виготовляють допоміжні види виробів, які необхідні для
нормальної роботи основних цехів (наприклад,
виготовлення інструментів, запчастин для ремонту
устаткування, виробництво енергії, надання ремонтних
та енергетичних послуг). Важливішими з цих цехів
уважаються інструментальні, ремонтно-механічні,
ремонтно-енергетичні, ремонтно-будівельні, модельні,
штампові та ін.
3) обслуговуючі — забезпечують нормальну роботу
основних та допоміжних цехів шляхом транспортування
і збереження сировини, напівфабрикатів, готової
продукції, проведення необхідних санітарно-технічних
заходів, підтримання благоустрою їх приміщень і
 території тощо. До категорії обслуговуючих господарств
належать: складське господарство, у складі якого
різноманітні склади та комори; транспортне
господарство, яке формується на базі депо, гаражів,
ремонтних майстерень, транспортних та вантажно-
розвантажувальних засобів; санітарно-технічне
господарство, що об'єднує водопровідні, каналізаційні,
вентиляційні та опалювальні пристрої; центральна
заводська лабораторія, яка складається з відповідних
лабораторій механічної, металографічної, хімічної,
пірометричної, рентгенівської тощо.
4) дослідно-експериментальні — виготовлення та
випробування макетів й дослідних зразків нових видів
продукції;
5) побічні та підсобні. Побічні цехи переробляють
відходи основного та допоміжного виробництв і
виготовляють непрофільну продукцію або відновлюють
допоміжні матеріали для потреб виробництва.
Наприклад, цех виробництва товарів широкого вжитку,
цех регенерації формувальної суміші, мастил,
обтиральних матеріалів тощо. Підсобні цехи
здійснюють підготовку основних матеріалів для
основних цехів, а також виготовляють тару для
пакування продукції. Наприклад, кар'єр для добування
формувальної землі, торфорозробки, цех вогнетривів,
що забезпечує основні цехи вогнетривкими виробами
тощо.
Виробнича одиниця
Виробнича одиниця як елемент виробничої структури —
це комплекс спеціалізованих цехів, що мають
самостійну структуру управління (але не мають прав
юридичної особи). Виробнича одиниця створюється на
дуже великих підприємствах, холдингових компаніях,
концернах; може функціювати на правах філії
(дочірнього АТ) зі збереженням юридичної
самостійності.
4. Розрахунки чисельності за категоріями працюючих:
Окреслюючи цілі та напрямки розвитку діяльності
підприємства, його керівництво має визначити необхідні
для їхньої реалізації ресурси, у тім числі трудові.
Планування трудових ресурсів на діючому підприємстві
починається з оцінки їхньої наявності. Останнє
передбачає інвентаризацію робочих місць, виявлення
кількості тих, хто працює на кожній операції, що
забезпечує реалізацію кінцевої мети (створення
продукції, надання послуг). Аналіз і дальші розрахунки
проводяться за категоріями працівників (робітники,
керівники, спеціалісти, службовці), а для кожної з них
— за професіями, спеціальностями, розрядами. Щодо
працівників розумової праці, то в цьому разі можна
використати систему інвентаризації трудових навичок
або спеціальностей, тобто реєстрацію професійних
навичок службовців з зазначенням кількості
працівників, які володіють ними.
Розрахунки чисельності спираються не лише на
кількісну та якісну оцінку самих трудових ресурсів, а й
на можливий рівень їхнього використання та на аналіз
факторів, які впливають на цей рівень — технічних,
організаційних, соціально-економічних.
Об’єктами аналізу в такому разі стають:
— номенклатура продукції, що виготовляється, та
послуг, що надаються;
— втрати робочого часу та причини таких;
— характер та порівняльний рівень технологічних
процесів і устаткування;
— прогресивність та відповідність сучасним вимогам
організації праці та виробництва;
— рівень мотивації трудової діяльності;
— норми обслуговування та виробітку, рівень
фактичного виконання норм тощо.
Визначення планової чисельності персоналу
залежить від специфіки підприємства, особливостей
його функціонування. Зокрема:
1) розрахунки за обсягом будуть різними для
підприємств масового та серійного виробництва у
порівнянні з підприємствами одиничного й дослідного
виробництва;
2) підприємство, яке докорінно диверсифікує свою
діяльність, натрапить на значно більші проблеми в
розрахунках ніж підприємство, що тільки збільшує
обсяги виробництва чи надання послуг;
3) підприємству, виробництво на якому має ритмічний
характер протягом усього року, незнані проблеми
виробництва сезонного характеру, у тім числі щодо
розрахунків чисельності персоналу.
За умови значних організаційних змін (наприклад
створення нового підприємства) оцінка майбутніх
потреб у трудових ресурсах є досить складним
завданням. У цьому разі використовують типові
структури, моделі, аналоги.
За визначення чисельності на перспективний період
необхідно враховувати фактори зовнішнього
середовища, а саме:
● ринкову кон’юнктуру, зв’язану з тим чи тим видом
діяльності;
● циклічність розвитку економіки, передбачення
можливого загального економічного спаду;
● регіональні особливості ринку праці (переміщення
виробничих потужностей в регіони з нижчою вартістю
праці);
● державні (урядові) програми, замовлення, контракти
(згідно з останніми підприємство зобов’язане
створювати нові робочі місця);
● юридичні аспекти (закони, договори з профспілками і
т. ін.), що регулюють трудові відносини, захищають
інтереси окремих категорій населення та працівників;
● можливості використання тимчасового наймання
працівників, надомної праці.
Техніка розрахунків планової чисельності окремих
категорій працівників визначається конкретною
специфікою їхньої професійної діяльності та галузевими
особливостями функціонування того чи того
підприємства. Але в будь-якому разі вона має
базуватись на врахуванні можливої економії затрат
праці за факторами.
Розглянемо систему необхідних (основних) розрахунків
на прикладі промислового підприємства.
Передовсім для виявлення загальної (здогадної)
чисельності промислово-виробничого персоналу на
плановий період використовується метод коректування
базової чисельності:

де — чисельність промислово-виробничого
персоналу, що необхідна для забезпечення планового
обсягу виробництва, осіб.;
—базова (очікувана) чисельність, чол.;
—плановий темп зростання обсягу виробництва
продукції, %;
—сумарна зміна чисельності за пофакторним
розрахунком можливого зростання продуктивності
праці, осіб.
Точнішим є метод розрахунку планової чисельності на
підставі повної трудомісткості виготовлення
продукції:

де — повна трудомісткість виробничої програми

планового року (включає технологічну трудомісткість,
трудомісткість обслуговування та управління
виробництвом), нормо-годин;
—розрахунковий ефективний фонд часу одного
працівника, годин.
—очікуваний коефіцієнт виконання норм.
Чисельність робітників, що зайняті на роботах, які
нормуються ( ), розраховується за формулою

де — планова трудомісткість одиниціі-го виду-

виробу, нормо-годин;
 —кількість виробів і-го виду, одиниць;
—кількість видів виготовлюваних одиниць.
Чисельність основних робітників, зайнятих на
ненормованих роботах ( ) — контроль
технологічного процесу, управління апаратами,
машинами та іншими устаткуванням, розраховується за
нормами обслуговування, а саме:

,
де — кількість об’єктів. що обслуговуються
(агрегатів і т. ін.);
—кількість змін роботи на добу;
—коефіцієнт переводу явочної чисельності в
облікову, який розраховується за

формулою , де — плановий процент

невиходів робітників на роботу;
—норма обслуговування одного агрегату (машини)
-кількість об’єктів на одного робітника.
Чисельність робітників (в основному допоміжних), для
яких неможливо встановити норми обслуговування та
розрахувати трудомісткість робіт ( ),
визначається за формулою
,
де — кількість робочих місць;
Чисельність працівників управління спеціалістів,
службовців розраховується за кожною функцією
методом прямого нормування, якщо дані щодо
трудомісткості є достатньо вірогідними. За браком
інформації або надмірною трудомісткістю розрахунків
можна пропонувати метод нормування чисельності цих
категорій персоналу з використанням кореляційної
залежності типу
,
або
,
де — нормативна (планова) чисельність
працівників управління за конкретною функцією;
—значущість факторів, що визначають
чисельність працівників за даною функцією;
—показники ступеня за чисельного
значення факторів;
—постійний коефіцієнт рівняння нормативної
залежності;
—коефіцієнти регресії (показники ступеня або
 коефіцієнти), що визначають міру впливу кожного
фактора на чисельність працівників.
За встановлення чисельності управлінського персоналу
керуються типовими штатними розкладами (схемами,
моделями), виробленими наукою управління та
практикою у тій чи тій сфері діяльності.
Додаткова потреба персоналу на перспективний
(плановий) період заявляється на підставі порівняння
його фактичної наявності та потреби на плановий період
за окремими професіями та кваліфікаціями. Вона
розраховується як очікуваний приріст з урахуванням
компенсації зменшення (вихід на пенсію, призов до
армії та ін.), заміни практиків спеціалістами тощо.
5. Розрахунки виробничої потужності та ефективності її
використання:
Основною формування виробничої програми
підприємства є розрахунок його виробничої потужності.
Виробнича потужність – показник, що відображає
максимальну спроможність підприємства (підрозділу,
об’єднання) до випуску товарної продукції у
натуральних чи вартісних одиницях виміру, віднесених
до певного періоду часу (зміна, доба, місяць, квартал,
рік).
Для розрахунку виробничої потужності
використовують наступні вихідні дані: перелік
виробничого обладнання і його кількість за
видами; режим використання обладнання і виробничих
площ; прогресивні норми продуктивності обладнання і
працеємності виробів; кваліфікація робітників;
запланована номенклатура і асортимент продукції, що
безпосередньо впливають на працеємність продукції;
Найбільш простими і точними вимірюваннями
виробничої потужності вважаються натуральні
одиниці: кількість виробів за зміну; кількість деталей за
добу; тонн за місяць; тисяч штук за рік. По продукції,
що має широку асортиментну шкалу, виробничі
потужності можуть виражатися в умовно-натуральних
одиницях.
За основу розрахунку виробничої потужності
приймають проектні чи технічні (паспортні) норми
продуктивності обладнання і технічно обґрунтовані
норми часу (виробітку).
Якщо відома продуктивність обладнання, то виробнича
потужність визначається за формулою:
П = Чеф а Н
де П – виробнича потужність;
Чеф – ефективний (плановий) фонд часу роботи одиниці
обладнання, год.;
а – кількість однотипних апаратів, машин, агрегатів,
встановлених в цеху (на виробничій дільниці);
Н– годинна норма продуктивності одиниці обладнання
згідно з паспортом підприємства – виробника, виражена
в кінцевій продукції (т/год, м3/год, м2/год).
В залежності від основних виробничих цілей і стратегій
їх досягнення виробнича потужність підприємства
може змінюватися такими способами:
 встановлення нових одиниць обладнання замість
застарілих чи аварійних;
 введення в дію нових потужностей;
 зміна продуктивності обладнання у зв’язку з
інтенсифікацією режиму його роботи чи
внаслідок зміни якості сировини тощо;
 модернізація обладнання (заміна вузлів, блоків,
транспортних елементів і т.п.);
 зміни в структурі вихідних матеріалів, складу
сировини чи напівфабрикатів та ін.;
 зміна тривалості роботи обладнання протягом
планового періоду з урахуванням зупинок на
ремонт, профілактики, технологічних перерв;
 підвищення спеціалізації виробництва;
 застосування різних режимів роботи обладнання;
 організації ремонтів і поточного обслуговування.
В практиці управління виробництвом розрізняють
кілька видів виробничої потужності: проектну, пускову,
фактичну, планову, вхідну та вихідну по періоду,
балансову тощо.
В залежності від типу організації виробничого процесу,
асортименту і номенклатури продукції застосовують
різні формули розрахунку виробничої потужності.
Контроль виконання виробничої програми
Засобами контролю виконання виробничої програми є
планові та виконавчі баланси за розділами програми,
системи поточного обліку і звітності, оперативного
управління виробництвом, а також загальні та часткові
показники.
До загальних показників контролю відносяться:
1. Коефіцієнт напруги виробничої
програми (плановий і фактичний), який
розраховується за формулами:
Кпл =
Кфн =
де Кплн; Кфн – планове і фактичне значення коефіцієнту
напруги виробничої програми;
Впл; Вф – плановий і фактичний обсяг випуску продукції;
Внорм – нормативний обсяг випуску продукції.
2. Рівень концентрації виробництва. Його
основними показниками є: відносна частка
потужних підприємств у випуску продукції в
галузі; середній розмір підприємств в галузі;
річний випуск продукції; середньорічна
чисельність працюючих; середньорічна вартість
основних фондів; споживання всіх видів енергії
за рік.
Для визначення рівня концентрації виробництва
використовуються різні показники:
 в галузях, де виготовляється один вид продукції –
натуральні (тони, штуки, кубометри, метри,
тощо);
 в галузях, де виготовляється різноманітна
продукція (машинобудування, легка, харчова
промисловість) – вартісні;
 в галузях з багатономенклатурною продукцією –
натуральні чи умовно-натуральні (тонни, умовні
банки, умовні одиниці, штуки, кінські сили).
3. Рівень спеціалізації виробництва, яка
проявляється у зосередженні випуску певної, як
правило, однорідної, продукції на одному
підприємстві (в цеху, на виробничій ділянці) і
може бути предметною, детальною,
технологічною, стадійною,
внутрішньовиробничою, галузевою,
міжгалузевою.
Основні показники рівня спеціалізації
виробництва: частка основної (профільної продукції) у
загальному випуску продукції цеху, підприємства,
галузі; частка серійної продукції в обсязі її випуску;
частка спеціалізованих цехів (виробничих дільниць) у
складі підприємства; кількість видів деталей операцій,
що використовуються на одному робочому місці
(виробничій дільниці). Вимірювання цих показників
здійснюється у натуральних чи вартісних одиницях.
Часткові показники контролю виробничої програми:
1. Коефіцієнти використання виробничої
потужності ( коефіцієнт екстенсивного
навантаження і коефіцієнт інтенсивності роботи
обладнання). В загальному вигляді коефіцієнт
використання виробничої потужності
визначається за формулою:
Квик =
де Квик – коефіцієнт використання виробничої
потужності;
Кф – фактичний випуск продукції на одиницю
потужності;
Кпл – плановий випуск продукції на одиницю потужності
2. Коефіцієнт завантаження обладнання –
допомагає виявити надлишок чи дефіцит
обладнання, визначається як відношення
фактично використаного фонду часу всього
обладнання чи його груп до запланованого.
3. Продуктивність праці на одного робітника.
4. Частка продукції за категоріями її якості.
5. Темпи підвищення (зменшення) випуску
продукції за її видами.
6. Фондовіддача основних засобів виробництва
(відношення вартості продукції до середньорічної
вартості виробничих фондів). Підвищення
 фондовіддачі – одне із основних завдань
підприємства.
7. Фондоємність продукції – величина обернення
фондовіддачі, показує частку вартості основних
фондів, що припадають на кожну гривню
вартості виробленої продукції. Фондоємність
повинна мати тенденцію до зниження.
8. Фондоозброєність праці – визначається
відношенням вартості основних виробничих
фондів до кількості робітників (промислово-
виробничого персоналу).
9. Коефіцієнт змінності використання обладнання –
відношення машино-апарато-годин,
відпрацьованих за добу, до кількості годин,
відпрацьованих у найбільшій зміні.
10. Показники використання виробничих площ
підприємства (загальної, виробничої,
безпосередньо зайнятої обладнанням).
6. Розрахунок нормативів матеріальних оборотних
активів:
Норматив оборотних коштів – мінімальна сума
грошових коштів, яка постійно необхідна для
виробничої діяльності.
Нормування оборотних коштів здійснюється по
кожному виду оборотних коштів за нормами запасу.
Норми запасу вимірюються:
- у днях (по матеріалах, паливу, запасних частинах);
- грошовими одиницями на одного робітника (мбп);
- натуральними одиницями на одну одиницю (тис кв м,
100 квартир – матеріали для ремонту будинку).
Нормативи оборотних коштів вимірюються у
грошовому виразі за формулою
Н = N * В,
де N – норма оборотних коштів;
В – одноденні витрати.
Відомі три методи розрахунку нормативів оборотних
коштів:
- аналітичний;
- метод коефіцієнтів;
- прямого рахунку.
Аналітичний метод передбачає ретельний аналіз
наявних товарно-матеріальних цінностей з наступним
коригуванням фактичних запасів та вилученням з них
надлишкових.
Метод коефіцієнтів полягає в уточненні чинних на
початок розрахункового періоду нормативів власних
оборотних коштів згідно зі змінами в цьому періоді
показників виробництва, що впливають на величину цих
коштів.
Норматив оборотних коштів у виробничих запасах
Норматив оборотних коштів у виробничих запасах, що
їх відносять до оборотних фондів, визначається
множенням середньодобового споживання матеріалів у
вартісному виразі на норму їхнього запасу в днях.
На підприємствах існує кілька видів запасів:
- транспортний;
- підготовчий (технологічний);
- поточний;
- резервний (страховий).
1. У транспортний запас, що звичайно не перевищує
двох днів, оборотні кошти вкладаються на період з
моменту оплати виставленого постачальником рахунку
до прибуття вантажу на склад підприємства.
2. Підготовчий запас створюється на період часу,
необхідного для приймання, складування та підготовки
до виробничого використання матеріальних ресурсів.
3. Найбільший за розміром є поточний запас сировини
(матеріалів) та інших елементів оборотних фондів
(предметів праці).
Його обчислюють у межах половини середнього
інтервалу між поставками певних видів матеріальних
ресурсів (наприклад, за умовами договору між
постачальником і споживачем передбачене надходження
матеріалів один раз на місяць, то їхній поточний запас
має забезпечувати 15 днів роботи).
4. Визначення резервного (страхового) запасу може
здійснюватися двома способами :
- за середнім відхиленням фактичних строків поставки
від передбачених договором;
- за періодом, необхідним для термінового оформлення
замовлення та доставки матеріалів від виробника до
споживача.
Норматив власних оборотних коштів у виробничих
запасах
1. Паливо
Норматив за цим елементом розраховується для всіх
видів палива, які використовуються на підприємстві,
крім газу, за формулою

Нпал = N * ( В пал дн – В газ дн ),

N = N трансп + N підг + N пот + N рез .
2. Матеріали
При нормуванні матеріалів оборотні кошти поділяють
на дві групи:
А) Основні матеріали та матеріали, які мають у вартості
продукції питому вагу 70-80 %. Норматив розраховують
методом прямого рахунку, по кожному виду матеріалів з
урахуванням норми запасу та одноденних витрат
матеріалів
Н мат = N * В одн .
Б) Для другої групи норматив оборотних коштів
розраховують аналітичним способом на підставі
фактичних даних за звітний період
N = З зв / В зв ,
де З зв – середній залишок матеріалів у звітному періоді;
В – одноденні витрати.
3. Запасні частини
Розраховується методом прямого рахунку для деталей,
які мають значну питому вагу в устаткуванні
Н з.ч. = N з ч * ( n м * n д * k * Ц ) / Т т.с.,
де N м – кількість механізмів, які мають запасні частини
даного виду;
N д – кількість деталей в одному механізмі;
K – коефіцієнт, що враховує пониження потреби в
запасних частинах по
однорідних деталях у зв’язку з тим, що при
наявності великої
кількості взаємозамінюваних та однойменних
деталей і однотипних
механізмів потреби в поточних залишках запасних
частин
знижуються;
Ц – ціна однієї деталі;
Т – строк служби деталей.
4. Малоцінні і швидкозношувані предмети
Норматив для цієї групи розраховується за формулою
Н мбп = N мбп * Ч,
N = (В зв – З нос) / Ч,
де N мбп – норма запасу МШП, у гривнях на 1
робітника;
Ч – середньооблікова чисельність робітників;
В зв – фактична вартість МШП у звітному періоді;
З нос – знос МШП.
Норматив оборотних коштів у незавершеному
виробництві
Норматив оборотних коштів у незавершеному
виробництві можна визначити за формулою
Н ок нв = V д * Т ц * К нв,
де V д – середньодобовий випуск продукції за її
виробничою
собівартістю;
Т ц – середня тривалість виробничого циклу у днях;
К нв – коефіцієнт наростання витрат (собівартість
незавершеного
виробництва).
Норматив оборотних коштів у інших нормованих
елементах
1. Витрати майбутніх періодів
Розраховується, виходячи із залишку коштів на початок
періоду та суми витрат протягом розрахункового
періоду з відрахунком величини наступного погашення
витрат за рахунок собівартості продукції,
Н мп = В поч + В пл – В пог.пл ,
де В поч – залишки коштів на початок періоду;
В пл – сума витрат, які слід буде зробити в плановому
році;
 В пог.пл – сума майбутнього погашення витрат за
рахунок собівартості
продукції.
2. Готова продукція
Н гп = В д * З дн ,
де В д – одноденний випуск продукції за виробничою
собівартістю;
З дн – норма запасу готової продукції в днях.
3. Розрахунки зі споживачами
Комунальні підприємства авансують упродовж
пільгового періоду своїх абонентів на суму одноденних
доходів
Н аб = N л * Q одн ,
де N л – сума пільгового строку сплати за спожиту
продукцію, дн;
Q одн – одноденний обсяг реалізованої продукції.

7. Розрахунки оплати праці:

Нарахування оплати праці працівникам підприємства
залежить від її системи. За умови відрядної оплати праці
її розмір залежить від виробітку, який характеризується
обсягом господарської діяльності (кількістю
виготовленої продукції, виконаними роботами,
наданими послугами, вартістю проданих товарів тощо)
та розцінок, визначених на підприємстві. При
погодинній оплаті праці її розмір визначається у
відповідності до відпрацьованого часу і тарифної ставки
(окладу).
За умови помісячної оплати праці місячний заробіток
працівника визначається твердою місячною ставкою
(окладом). У цьому випадку заробіток не залежить від
кількості робочих днів за календарем або графіком
роботи. Якщо працівник не відпрацював повний
розрахунковий період, оплата проводиться пропорційно
фактично відпрацьованому часу.
При погодинній оплаті праці робітників і службовців
встановлюються норми обслуговування закріплених за
ними верстатів, агрегатів або нормовані виробничі
завдання на певний період часу, або нормативи
чисельності працівників для виконання окремих
функцій чи обсягів робіт. За нормами обслуговування
встановлюється чисельність робітників і кількість
устаткування (верстатів, агрегатів), яку вони повинні
обслужити при нормальному навантажені кожного
робітника протягом робочої зміни.
Конкретний заробіток кожного працівника визначається
шляхом множення розцінки на фактичний виробіток.
Методика нарахування оплати праці залежить від її
форми і визначається наступним чином:
1. Пряма відрядна
де ОП – нарахована оплата праці; В – виробіток; Р –
розцінка.
Отже, якщо працівник виготовив за місяць 20 деталей, а
розцінка за 1 деталь становить 5,98 грн., то оплата праці
дорівнюватиме: 20 ´ 5,98 = = 119,60 грн.
2. Відрядно-прогресивна
З метою стимулювання виконання та перевиконання
норм виробітку та виробничих завдань слід
застосовувати різні тарифні ставки при оплаті
результатів праці. Там, де за умовами виробництва
можливе перевиконання норм виробітку і виробничих
завдань, застосовується відрядно-прогресивна система
оплати праці.
При рівні виконання норм виробітку і виробничих
завдань нижче 100 відсотків оплата праці здійснюється
за погодинними тарифними ставками (розцінками), а
при виконанні на 100 і вище відсотків – за відрядними
(розцінками). Отже,

де Вн – виробіток в межах норми; Р – розцінка за

виробіток в межах норми; Впн – виробіток понад норму;
Рпн – розцінка за виробіток понад норму.
Так, якщо працівник виготовив за місяць 65 деталей при
нормі 50 деталей, розцінка за 1 деталь в межах норми
1,95 грн., а понад норму – 2,37 грн., то оплата праці
дорівнюватиме:
(50 ´ 1,95) + (65 – 50) ´ 2,37 = 133,05 грн.
3. Непряма відрядна
Конкретний заробіток працівника визначається за
формулою:

де Во – виробіток робітників, яких обслуговує

працівник; Рд – розцінка для оплати праці допоміжних і
підсобних працівників.

4. Відрядно-преміювальна
У випадку, коли підсобний працівник обслуговує 3
основних працівники, виробіток яких складає 627
деталей, а розцінка за 1 деталь становить 20,4 коп., то
оплата праці становитиме: 627 ´ 0,204 = 127,91 грн.
Розрахунок оплати праці здійснюється за формулою:

де Пв – розмір премії в % до розцінки за виконання умов

преміювання (виконання норми виробітку); Пп – розмір
премій за кожний відсоток перевиконання умов
преміювання (виконання норми виробітку); ВН –
виробіток за нормою.
Отже, якщо працівник виготовив за місяць 70 деталей
при нормі 50 деталей, розцінка за 1 деталь – 2,04 грн.,
працівнику нараховується премія – 12 % за виконання
норми і 0,5 % за кожний відсоток перевиконання норми
від оплати праці за розцінкою, то оплата праці
дорівнюватиме:
(70 ´ 2,04) ´ {(1 + 12 : 100) + 0,5 ´ (70 : 50 – 1)} = 188,50
грн.
5. Акордно-відрядна
Оплата праці визначається з розрахунку калькуляції
(домовленості) за всю роботу перед її початком, між
замовником і працівником (колективом працівників).
Якщо робота виконується тривалий час, то за поточний
місяць працівникам видається аванс з урахуванням
виконаного обсягу роботи. Як правило, акордно-
відрядна оплата праці є колективною. В такому разі
заробіток розподіляється між працівниками, які
виконують роботу, пропорційно відпрацьованому
кожним працівником часу та згідно з присвоєним йому
розрядом.
В тих випадках, коли за характером технологічного
процесу для виконання певної роботи необхідні спільні
зусилля групи працівників, на підприємстві може
застосовуватися колективна відрядна оплата праці.
Підходи та методи нарахування заробітної плати
робітникам в умовах колективної організації праці мало
чим відрізняються від умов оплати при індивідуальній її
організації.
Особливості полягають у системі розподілу загального
колективного заробітку на основі коефіцієнта трудової
участі (КТУ):
розподіляється весь колективний заробіток;
розподіляється частина заробітку понад основну
тарифну оплату;
розподіляється тільки загальний розмір колективної
премії.
При цьому процедура розподілу цих частин заробітку
однакова і представлена у вигляді табл. 10.14.
Основне завдання при розподілі колективного заробітку
або премії – це обґрунтоване визначення КТУ, який би
врахував не тільки результати праці, а й особисті
здібності робітника. КТУ повинен визначати особистий
внесок робітника у колективні результати роботи
бригади. На підприємствах для розрахунку КТУ
розроблюються спеціальні таблиці показників та шкали
їх оцінки.
Значення оцінок додаються до базової величини КТУ,
яка може бути прийнятою за 1,0 або визначеною на
основі:
годинної тарифної ставки, виходячи із середнього
розряду виконуваних робітником робіт до тарифної
ставки робітника основної професії даної бригади;
місячної тарифної ставки робітника до мінімальної
місячної тарифної ставки робітника бригади;
тарифної (місячної або годинної) ставки робітника до
середньої тарифної (місячної або годинної) ставки у
бригаді.
Поряд з наведеними у табл. 10.15 можуть
застосовуватися й інші показники в залежності від
специфіки діяльності колективу. При цьому
максимальне зниження розміру заробітної плати не
може бути більшим ніж на 1/3 місячної ставки (окладу)
робітника.
6. Погодинна оплата праці провадиться на основі
тарифної ставки (окладу):

де ОП – нарахована оплата праці; В – відпрацьований

час, годин; Р – розцінка.
Отже, якщо працівник відпрацював за місяць 169 годин,
а розцінка за 1 год. становить 0,98 грн., то оплата праці
дорівнюватиме: 169 ´ 0,98 =165,62 грн. При цьому
можливе стимулювання праці за виконання та
перевиконання напружених нормованих завдань.
Таку систему оплати праці застосовують в умовах, де
необхідно забезпечити зростання індивідуальної або
колективної продуктивності праці робітників та якості
продукції. В цих умовах застосовується погодинна
оплата праці, при якій розмір заробітної плати залежить
від індивідуальної продуктивності праці.
Напруженість нормованого завдання розраховується та
встановлюється виходячи із середнього рівня виконання
норм праці за три-шість місяців на ті види робіт
(операцій), які включаються в нормоване завдання.
Наприклад, для наведеної у табл. 10.16 системи
встановлення розміру додаткової оплати в залежності
від рівня виконання виробничих нормованих завдань
середній рівень виконання норм за роботами
(операціями), що включені у виробниче нормоване
завдання, складає 125 відсотків, що приймається за 100
відсотків. Відповідно при виконанні норм праці на 100
відсотків рівень виконання завдання складе 80 відсотків,
тому стимулювання за перевиконання такого завдання
починається з 80 відсотків його виконання.
Нарахування оплати праці службовцям здійснюється в
розмірі їх посадового окладу у відповідності до посади
за штатним розписом.
Крім оплати праці, за розцінками на підприємстві може
діяти система надбавок і доплат до заробітної плати
робітників
Надбавки та доплати міжгалузевого характеру
визначаються у генеральній угоді, галузевого характеру
– у галузевій угоді. Розміри доплат і надбавок, що
наведені в цих угодах, є мінімальними гарантіями. В
колективних договорах підприємства мають право
розширювати перелік надбавок і доплат та
встановлювати свої розміри цих надбавок і доплат за
рахунок прибутку, але не нижче розміру, що
передбачений угодами.
В ринковій економіці стимулювання пов’язане з участю
у прибутках, розподілі самого прибутку між
працівниками або нарахуванні дивідендів на акції
працівників акціонерних товариств.
Основою нарахування конкретних сум коштів є система
“оцінки заслуг”, тобто система оцінки ефективності
індивідуальних результатів праці робітників з
урахуванням їх особистих якостей, ставлення до праці.
Така система базується на бальній оцінці, яка потім
переводиться в інтегральний коефіцієнт оцінки
результатів праці робітника, що дозволяє коригувати
розмір стимулюючих виплат.
Використання такої оцінки передбачає розробку рівнів
кожного показника (освіта, досвід та інші) за
п’ятибальною системою.
Оцінка заслуг здійснюється один раз на рік. За поданням
майстра (бригадира) на кожного робітника заповнюється
спеціальна картка за даними показниками.
Ці картки аналізуються комісією під керівництвом
начальника цеху і зведені результати подаються до
спеціальної служби управління кадрами. На основі цих
оцінок приймаються відповідні рішення щодо
заохочення робітників та диференціюються розміри
заохочення при розподілі прибутку, дивідендів за
акціями, винагороди за підсумками роботи за рік,
заохочення за вислугу років та інших заохочувальних
виплат.
Доплати і надбавки за підвищення ефективності праці
керівників, професіоналів, фахівців та технічних
службовців встановлюються на підставі системи “оцінки
заслуг працівника”, виходячи з рівня його підготовки,
професійного досвіду, відповідальності та рівня
керівництва.
При запровадженні цієї системи для кожного показника
розроблюється система рівнів показників та бальна
оцінка цих рівнів.
Дещо інша система оцінки застосовується для таких
категорій працівників, як конструктори, технологи.
Технологія такої оцінки будується на тому, що кожен
керівник щокварталу дає за спеціальною анкетою оцінку
ефективності та якості праці кожного працівника, а
спеціальна комісія дає щорічну “оцінку заслуг” кожного
працівника.
Така оцінка дає можливість керівництву підприємства
вжити заходів щодо стимулювання тих, хто добре
працює, та покарання тих, хто працює незадовільно, аж
до звільнення.
Засобами стимулювання у таких випадках є підвищення
посадового окладу, встановлення доплат і надбавок,
підвищення за посадою, а заходами покарання –
зниження посадового окладу до мінімального розміру за
даною посадою, переведення на нижчу посаду,
звільнення з роботи тощо.
На ряді підприємств оплата праці здійснюється на
колективній основі, яка ґрунтується на засадах:
розподілу фонду оплати праці між структурними
підрозділами підприємства;
коригування розмірів фондів оплати праці за рівень
виконання планів виробництва (реалізації продукції);
встановлення для працівників розрахункового
коефіцієнта вартості праці (РКВП);
розрахунок коефіцієнто-днів (Кд) на основі РКВП та
відробленого часу (днів);
застосування коефіцієнта трудової участі (КТУ) при
розрахунках розміру заробітної плати.
Приклад розрахунків оплати праці за такою системою
наведено нижче.
1. Розрахунок фонду оплати праці.
1.1. Плановий фонд оплати праці Фпл розраховується:
для робітників-відрядників – через норми часу та
розцінки на вироби;
для робітників з погодинною оплатою – через середній
розряд та середньочасову ставку, бюджет робочого часу
та чисельність цих працівників за нормативом;
для керівників, фахівців та службовців – через середній
посадовий оклад та чисельність цієї категорії
працівників або за штатним розписом.
1.2. Визначається норматив фонду оплати праці Нф на 1
грн. планового обсягу товарної продукції Опл:

1.3. Додаткова оплата (за працю у нічний час, за

керівництво бригадою, за суміщення професій тощо),
інші заохочувальні та компенсаційні виплати
оформлюються та виплачуються безпосередньо
працівникам.
1.4. Визначення фактичного фонду оплати праці та його
розподіл за структурними підрозділами здійснюється в
такому порядку:
загальний фонд оплати праці:

де Фф – фактичний фонд оплати праці, грн.; Оф –

фактичний обсяг товарної продукції, грн.;
розподіл фонду за структурними підрозділами:

де Фсф – фактичний фонд оплати структурного

підрозділу, грн.; Фсп – плановий фонд структурного
підрозділу, грн.
 2. Розрахунок заробітної плати працівників.
2.1. Розподіл доведеного до структурного підрозділу
фонду оплати праці між працівниками здійснюється на
основі розрахункового коефіцієнта вартості праці
(РКВП), який визначається для кожного працівника і діє
протягом року:
для відрядників РКВП на наступний рік розраховується
виходячи із суми відрядної заробітної плати за останні
до кінця поточного року шість місяців і загальної
кількості відроблених за цей період робочих днів;
для працівників з погодинною оплатою РКВП на
наступний рік розраховується виходячи із суми
погодинної заробітної плати за останні до кінця
поточного року 3 місяці та відроблених за цей період
робочих днів.

Приклад. Робітник-відрядник за останні 6 місяців

заробив 1200 грн. і відробив за цей час 120 робочих днів.
Його РКВП складе 10,0 (1200 : 120). Майстер цеху
заробив за останні 3 місяці 750 грн. і відробив за цей
період 65 днів. Його РКВП складе 11,08 (750 : 65).
Приймається 11,0.
2.2. Розрахунок заробітної плати працівників
структурного підрозділу.
Приклад. Місячний фонд основної оплати праці цеху, де
працює 450 чол., складає 117600 грн. Визначається
трудовий внесок кожного працівника, виходячи з його
РКВП та відроблених за цей місяць днів на основі
коефіцієнто-днів (Кд).
Ці коефіцієнто-дні підсумовуються в цілому по цеху.
Визначається заробітна плата на один коефіцієнто-день.
При цьому РКВП може зменшуватися або
збільшуватися в залежності від особистих результатів
працівника та його ставлення до праці.
Так, наприклад, робітник має РКВП = 10, а за
відповідний внесок в результати роботи цеху колектив
підвищив йому РКВП на 0,5, тобто РКВП став 10,5, а
майстер цеху, у якого РКВП = 11,0, допустив якесь
порушення, за що РКВП йому знижено до 10,7. У
нашому прикладі загальна сума РКВП усіх працівників
склала 135400 коефіцієнто-днів.
Заробітна плата на 1 коефіцієнто-день складає 0,869
(117600 : 135400).
Робітник, у якого РКВП = 10,5, відробив за місяць 20
днів, тобто він заробив 210 коефіцієнто-днів (20 ´ 10,5) і
його заробітна плата за цей місяць складає 182 грн. 49
коп. (210 ´ 0,869).
Таким же чином визначається основна заробітна плата
усіх працівників цеху.
Працівникам, для яких неможливо визначити результати
індивідуальної праці та внесок у кінцеві результати
роботи, пропонується встановлювати систему
підвищення оплати в залежності від стажу роботи з
урахуванням своєчасного виконання своїх
функціональних обов’язків.
Винагорода за результатами роботи підприємства за рік
прямо пов’язана з кінцевими результатами роботи
підприємства. Її розмір пов’язується з особистими
результатами праці кожного працівника, зі стажем його
роботи на підприємстві, виходячи з таких параметрів
визначення розміру винагороди:
стаж роботи приймається в межах 1–20 років;
величина заробітку може бути прийнята виходячи із
середньомісячної заробітної плати працівника за
минулий рік у розмірі від десятиденного до
двадцятиденного заробітку, який помножується на
встановлений коефіцієнт у діапазоні – 1,0–2,5.
За час відпустки працівникові нараховується оплата
праці з розрахунку середньоденного заробітку
працівника.
Щорічна основна відпустка надається працівникам
тривалістю не менше 24 календарних днів за
відпрацьований робочий рік, який починається з дня
укладання трудового договору.
Нарахування виплат за час щорічної відпустки
проводиться шляхом ділення сумарного заробітку за
останні перед наданням відпустки 12 місяців, або за
менший фактично відпрацьований період на відповідну
кількість календарних днів року чи меншого
відпрацьованого періоду (за винятком святкових і
неробочих днів, установлених законодавством).
Отриманий результат множиться на число календарних
днів відпустки.
Святкові та неробочі дні, що припадають на період
відпустки, у розрахунок тривалості відпустки не
включаються і не оплачуються. До них належать: 1 січня
– Новий рік, 8 березня – Міжнародний жіночий день, 1 і
2 травня – День міжнародної солідарності трудящих, 9
травня – День Перемоги, 28 червня – День Конституції,
24 серпня – День незалежності України, 7 січня – Різдво
Христове, один день (неділя) – Великдень, один день
(неділя) – Трійця.
Розглянемо на умовному числовому прикладі порядок
розрахунку виплат за щорічні відпустки.
Приклад. Працівнику Морозу К.Н. згідно із графіком
відпусток та його письмовою заявою надана щорічна
відпустка за 1999 рік тривалістю 28 календарних днів. У
розрахунковому періоді працівник при п’ятиденному
робочому тижні працював з 1 січня 1999 року по 1
липня 1999 року – повний робочий день (8 годин), а з 1
липня 1999 року по 31 грудня 1999 року – по 4 години
на день. Сумарний заробіток за розрахунковий період
склав 3784 грн.
Розрахунок відпускних здійснюється за формулою:

де Від – сума відпускних; Зп – сумарний заробіток

працівника (за останні 12 міс.); Ккд – тривалість
відпустки в календарних днях; 12 – число святкових і
неробочих днів, передбачених законодавством.
Кількість календарних днів, протягом яких працівник
працював у розрахунковому періоді, за умовою
прикладу становитиме 353 дні (365–12), тобто від
кількості календарних днів року віднімаються тільки
святкові та неробочі дні.
Середньоденний заробіток становитиме 10,72 грн. (3784
грн./353 дні).
Сума відпускних дорівнює 300 грн. 16 коп. (10,72
грн. ´ 28 дн.).
Оплата праці за відпустку належить до гарантійних і
компенсаційних виплат, передбачених законодавством, і
входить до складу додаткової заробітної плати.
Оплата інших видів відпусток, передбачених
колективним договором і угодами, трудовим договором,
здійснюється з прибутку, що залишається в
розпорядженні підприємства після сплати податків та
інших обов’язкових платежів до бюджету.
З метою рівномірного включення подальших витрат до
затрат виробництва й обігу звітного періоду
підприємство може створювати резерви для наступної
оплати відпусток працівників і виплати винагород за
вислугу років, включаючи відрахування на державне
соціальне страхування із цих сум.
Резерв на оплату відпусток утворюється щомісяця
шляхом множення фактично нарахованої працівникам
заробітної плати на коефіцієнт, обчислений як
співвідношення річної планової суми на оплату
відпусток і загального планового фонду заробітної
плати працівників, тобто:

де Ров – резерв на оплату відпусток; ФОПфакт –

фактично нарахована працівникам заробітна плата за
місяць; К – коефіцієнт.

де О – річна планова сума на оплату відпусток;

ФОПплан – загальний плановий фонд заробітної плати.
Нарахована оплата праці формує витрати суб’єкта
господарювання, включається в собівартість
виготовленої продукції, виконаних робіт та наданих
послуг і повертається підприємцю в процесі продажу
товарної продукції за рахунок коштів покупця.
З нарахованої оплати праці працівника суб’єкт
господарювання утримує прибутковий податок,
нарахування до Пенсійного фонду (1 % при місячному
заробітку до 150 грн. та 2 % при заробітку більше 150
грн.), збір на обов’яз-кове соціальне страхування на
випадок безробіття (0,5 % заробітку) та інші обов’язкові
платежі (за виконавчими листами, за одержані товари,
позики, профспілкові внески, відшкодування
матеріального збитку тощо). Нарахова-на оплата праці,
зменшена на суму утримань, видається працівникові.
Видача заробітної плати може здійснюватися
грошовими коштами і в натуральній формі, крім
переліку товарів, не дозволених для виплати заробітної
плати натурою, зокрема:
Зброя, боєприпаси та інша продукція військового
призначення, що випускається підприємствами
оборонної промисловості;
Продукція, що має стратегічне значення за переліком,
що визначається актами законодавства;
Вибухонебезпечні та отруйні речовини, наркотичні
засоби;
Товари виробничо-технічного призначення;
Нафта й нафтопродукти;
Продукція хімічної промисловості, мінеральні добрива;
Продукція целюлозно-паперової промисловості;
Будівельні матеріали та вироби з них;
Лісоматеріали (крім матеріалів, одержаних під час
лісозаготівель);
Товари медичної, фармацевтичної та мікробіологічної
промисловості;
Благородні метали і коштовне каміння, вироби з них;
Усі види алкогольних напоїв, включаючи спирт і
виноматеріали;
Непродовольчі товари народного споживання;
Продовольчі товари народного споживання промислової
переробки, крім цукру, призначеного для розрахунків із
сільськогосподарськими підприємствами і насіннєвими
заводами, та водіями автотранспортних організацій,
працівниками залізничного транспорту, які
забезпечують перевезення цукрових буряків;
Продукція переробки ефіроолійних культур, крім олії
рослинної, призначеної для розрахунків з працівниками
сільськогосподарських підприємств;
Кокони шовкопряду;
Махорка, тютюн і тютюнові вироби;
Продукція звірівництва, хутро;
Вовна (сировина);
Шкіра та шкірсировина;
Сировина льону, конопель, бавовни для текстильної
промисловості;
Лікарські рослини, рицина, хміль, мак;
Коренеплоди цукрових буряків і продукція їх
переробки;
Продукція насінництва;
Продукція бджільництва, крім меду;
 Племінне поголів’я тварин.
Для визначення прибутку з метою оподаткування до
валових витрат підприємства відносяться витрати на
оплату праці фізичних осіб, що перебувають у трудових
відносинах з цим підприємством, які включають витрати
на виплату основної та додаткової заробітної плати та
інших видів заохочень та виплат, виходячи з тарифних
ставок, у вигляді премій, заохочень, відшкодувань
вартості товарів (робіт, послуг), витрати на виплату
авторських винагород та виплат за виконання робіт
(послуг), згідно з договорами цивільно-правового
характеру, будь-які інші виплати в грошовій або
натуральній формі, встановлені за домовленістю сторін.
8. Розрахунки потреби в основних та допоміжних
матеріалах:
Потреба в основних матеріалах та їх вартість
визначається згідно з формулою. Норма витрат
матеріалу на один виріб дорівнює масі заготовки.
Потреба в матеріалах даного виду визначається як
добуток норми витрат матеріалу на річну програму
випуску деталей даного найменування.
Вартість необхідного матеріалу на річну програму
випуску кожної деталі визначається за формулою:
,
де М – річна потреба у матеріалі даного найменування,
необхідного для річного випуску деталі, т;
– оптова ціна за одну тонну матеріалу даного
найменування. У розрахунках може братися на рівні
біржових цін.
Норма відходів матеріалу визначається за формулою :
НВМ =МЗ – МД,
де НВМ – норма відходів матеріалу, кг/шт;
МЗ – маса заготовки, кг;
МД – маса деталі, кг.
Кількість відходів матеріалу визначається множенням
норми відходів на одну деталь на річну програму
випуску цих деталей. Ціна відходів у курсовій роботі
може визначатися на рівні 10% від оптової ціни
матеріалу. Вартість відходів матеріалу визначається як
добуток маси відходів на їх ціну.
Потреба в допоміжних матеріалах визначається окремо
на технологічні цілі та на ремонт і утримання
обладнання згідно з встановленими нормами витрат
допоміжних матеріалів на одиницю виміру
1). Розрахунки виконують згідно з формулою.
При розрахунку потреби у допоміжних матеріалах на
технологічні цілі кількість розрахункових одиниць
визначаються діленням сумарної кількості деталей, що
будуть вироблені у плановому році на 100.
Витрати допоміжних матеріалів кожного виду
визначаються множенням норми витрат на одну
розрахункову одиницю на кількість розрахункових
 одиниць.
Вартість допоміжних матеріалів на технологічні цілі
визначається як добуток витрат допоміжних матеріалів у
натуральному виразі (т) на оптову ціну однієї тонни цих
матеріалів.
При визначенні потреби у допоміжних матеріалах на
ремонт і утримання обладнання, таких як мастила,
солідол, емульсія кількість розрахункових одиниць
дорівнює кількості станко-змін. Кількість станко-
змін визначається множенням встановленої кількості
технологічного обладнання на кількість робочих днів у
плановому році та на кількість робочих змін.
Для інших допоміжних матеріалів (гас, кінці) кількість
розрахункових одиниць дорівнює кількості
технологічного обладнання.
9. Калькуляція з додатками на один вибір:
Калькуляція — це обчислення собівартості одиниці
продукції, виконаних робіт та послуг, а також
заготівельної собівартості матеріальних цінностей та
засобів виробництва за елементами витрат.
Калькуляція— розрахунково-вартісна методика
бухгалтерського обліку, за допомогою якого
обраховується собівартість виробленої продукції,
виконаних робіт, наданих послуг, придбаних
матеріальних цінностей.
У поняття калькуляції входить сукупність способів, що
використовуються для числення собівартості всього
випуску і одиниці окремих видів продукції (робіт,
послуг) по встановленій номенклатурі витрат, місцю їх
виникнення. Калькуляції складають на продукцію
основного і допоміжного виробництв щомісячно, за
квартал і рік за цільовим призначенням.
Методи калькуляції — це методи розрахунку витрат
підприємства, собівартості продукції, об'єму
незавершеного виробництва, які базуються на
калькуляції витрат. Розрізняють простий, нормативний,
позамовний методи калькуляції.
Види калькуляції
Залежно від тієї ролі, яку відіграє калькулювання
собівартості у діяльності підприємств і організацій,
зокрема їх економічної ролі, наявності різних показників
і видів собівартості та їх призначення у системі
економічної інформації розрізняють різноманітні види
калькуляцій. В економічній літературі донині немає
єдиної думки щодо складу класифікаційних ознак,
згідно з якими можна було б їх вивчати.
На практиці застосовуються такі найбільш поширені
ознаки, згідно з якими вони класифікуються. До них
слід віднести:
Класифікація калькуляцій з метою управління
собівартістю:
За характером виробництва:
масові (періодичні);
індивідуальні;
проміжні.
За часом складання:
попередні (директивні):
стандартні (нормативні);
кошторисні;
планові.
звітні (відображають фактичні витрати).
За рівнем охоплення:
галузеві;
повні;
виробничі;
внутрішньогосподарські;
змінних витрат;
технологічні.
За властивостями калькуляційного об'єкту:
загальні;
параметричні;
за центрами витрат.
Масові калькуляції складаються за певний період з
метою розрахунку собівартості одиниці виробу.
Індивідуальні калькуляції складаються після завершення
виробництва окремого замовлення (при позамовному
методі).
Проміжні калькуляції складаються на окремі етапи робіт
довготермінових контрактів (будівництво, наука).
Директивні калькуляції (попередні) складаються до
початку робіт.
Стандартні (нормативні) калькуляції застосовуються з
метою встановлення допустимих витрат на виробництво
продукції на основі науково — обґрунтованих норм.
Нормативні калькуляції складають на основі існуючих
норм використання засобів виробництва та робочого
часу. Вони відображають досягнутий рівень техніки,
технології, організації виробництва і праці. Вони
періодично уточнюються у зв'язку зі зміною норм
витрат. Нормативні калькуляції призначені для
визначання нормативної собівартості продукції, робіт і
послуг. Їх впроваджують на тих підприємствах і
організаціях, де налагоджене нормативне господарство і
калькуляції складаються на основі чинних норм. Вони
служать основою для оперативного контролю за
відхиленнями фактичних витрат від установлених
нормативів і є діючим засобом управління процесом
формування собівартості. Нормативні калькуляції у
порівнянні з плановими, на перший погляд, досить
подібні між собою, проте між ними є певні відмінності.
Планова калькуляція відрізняється від нормативної тим,
що вона складається за усередненими нормами за
певний період (квартал, рік), а нормативна калькуляція
— за чинними нормами за кожний окремо взятий
період.
Планова калькуляція складається на основі виробничих
норм і дозволяє визначити витрати виходячи з
досягнутого рівня організації праці і управління техніки,
технології. Планові калькуляції складають на основі
прогресивних норм витрачання засобів виробництва та
робочого часу й використовують як вихідні дані при
встановленні цін. Планові калькуляції складають на
основі планових норм витрат у розрахунку не плановий
обсяг продукції (робіт, послуг). Вони визначають
максимально допустимий рівень витрат на виробництво
певної продукції (виконання робіт чи надання послуг)
виходячи з досягнутого рівня організації праці і
управління, рівня техніки і технології виробництва,
масштабів підприємства (організації), їх складу і
структури. В основі складання планових калькуляцій
лежать затверджені у встановленому порядку виробничі
норми використання ресурсів. У плановій калькуляції
дістає своє відображення завдання щодо зниження
собівартості продукції.
Кошторисна калькуляція застосовується в організаціях,
які виконують довготермінові контракти. Вона дає
можливість встановити ціну контракту (будівництво,
наука і т. д.). Кошторисні калькуляції стосуються нових
видів продукції, робіт та послуг для розрахунку
відпускних цін. Кошторисні калькуляції складають на
основі кошторисних норм витрат використання ресурсів,
діючих цін і тарифів, рівня оплати праці, які діють на
момент формування кошторису. Залежно від мети вони
складаються з усіх видів витрат або лише за їх окремими
видами. Кошторисні калькуляції призначені для
економічного обґрунтування нового будівництва,
розширення і реконструкції діючих підприємств,
виробництв, модернізації виробничого устаткування та
будівельної техніки, розробки нових технологічних
процесів. Вони дають можливість аналізувати структуру
витрат на виробництво, визначати прибуток і
рентабельність будівельного комплексу. Названі
калькуляції лежать в основі формування договірних цін
на будівельну продукцію, які передбачаються у договорі
генерального підряду, і служать підставою для
здійснення розрахункових взаємовідносин замовника
(забудовника) з генеральним підрядником.
Звітні калькуляції складаються на основі даних
бухгалтерського обліку про фактичні витрати на
виробництво. Галузеві калькуляції показують рівень
собівартості однойменної продукції в конкретній галузі.
Складаються вище стоячою організацією.
Повні калькуляції показують витрати на виробництво та
збут продукції (застосовуються для встановлення ціни
на продукцію, визначення беззбитковості виробництва
тощо).
Виробничі калькуляції показують виробничу
собівартість продукції.
Внутрішньогосподарські калькуляції складаються на
продукцію окремих цехів основного та допоміжного
виробництва. Застосовуються для визначення вартості
наданих послуг одного цеху іншому.
Калькуляції змінних витрат включають лише змінні
витрати на виробництво. Такі калькуляції допомагають
визначити маржинальний прибуток.
Технологічні калькуляції складаються на окремі види
продукції, вузли, деталі тощо. Вони не включають
вартість послуг сторонніх організацій, вартість
купованих напівфабрикатів і комплектуючих виробів
тощо (визначається технологічна собівартість —
власними силами).
Загальні калькуляції показують собівартість певного
виду продукції по підприємству.
Параметричні калькуляції дають уяву про собівартість
продукції в розрахунку на одиницю певного параметра
(наприклад, собівартість однієї кінської сили,
собівартість однієї машино-години роботи обладнання).
Калькуляції складають на кожному підприємстві за
встановленим. переліком статей витрат. Розрізняють
калькуляції собівартості цехову, виробничу, повну,
галузеву тощо. Витрати, пов'язані з виробництвом і
збутом (реалізацією) продукції (робіт, послуг), під час
планування, обліку і калькулювання собівартості
продукції (робіт, послуг) групуються за відповідними
статтями. Визначення об'єкту калькуляції і
калькуляційної одиниці
В процесі числення собівартості продукції треба
виходити з чіткого уявлення, що таке об'єкт калькуляції
і калькуляційна одиниця.
В обліку об'єктом калькуляції признається продукт
виробництва (деталь, вузол, виріб, група однорідних
виробів), технологічна фаза (переділ, виробництво),
стадія і ін., тобто продукція різного ступеня готовності,
види робіт або послуг.
Калькуляційна одиниця є вимірник об'єкту калькуляції.
У тому випадку, коли йдеться про готову продукцію,
калькуляційна одиниця збігається з одиницею
вимірювання, вказаною в планах виробництва в
натуральному виразі або в стандартах (технічних
умовах) на відповідний вид продукції. В галузях
переробної промисловості такого збігу може і не бути.
Тут нерідко обліковою одиницею виступає 1 кг
продукції, а калькуляційною одиницею — 1 т або 1 ц.
При калькуляції проміжних однорідних продуктів
(напівфабрикатів) застосовуються умовні укрупнені
калькуляційні одиниці (100 пар взуття, 1000 умовних
банок тощо) . Вживання укрупнених калькуляційних
одиниць дозволяє різко скоротити об'єм аналітичної
роботи при складанні планових і звітних калькуляцій.
Основними положеннями по обліку і калькуляції
собівартості продукції встановлено типове групування
витрат по статтях калькуляції.
Вона включає наступні статті:
сировина і матеріали;
поворотні відходи (віднімаються);
вироби що купуються, напівфабрикати і послуги
виробничого характеру сторонніх підприємств і
організацій;
паливо і енергія на технологічні цілі;
заробітна платня виробничих робітників;
відрахування на соціальні потреби;
витрати на підготовку і освоєння виробництва;
загальновиробничі витрати;
загальногосподарські витрати;
втрати від браку;
інші виробничі витрати;
комерційні витрати.
Витрати по всіх встановлених на даному підприємстві
статтях собівартості складуть виробничу собівартість.
Розрізняють планову (кошторисну), нормативну і
фактичну (звітну) калькуляцію. Планова калькуляція
визначає середню собівартість продукції або виконаних
робіт. На плановий період (рік, квартал) складають їх
виходячи з прогресивних норм витрати сировини,
матеріалів, палива, енергії, витрат праці,
використовування устаткування і норм витрат по
організації обслуговування виробництва. Ці норми
витрат є середніми для планованого періоду. Різновидом
планових є рахункові калькуляції, які складають на
разовий виріб або роботу для визначення ціни,
розрахунків із замовниками і інших цілей.
Нормативна калькуляція складається на основі діючих
на початок місяця норм витрати сировини, матеріалів і
інших витрат (поточних норм витрат). Поточні норми
витрат відповідають виробничим можливостям
підприємства на даному етапі його роботи. Поточні
норми витрат на початку року, як правило, вище за
середні норми витрат, закладені в планову калькуляцію,
а в кінці року — навпаки нижче. Звідси і нормативна
собівартість продукції на початку року, як правило,
вище планової, а в кінці року — нижче.
Фактична (звітна) калькуляція складається за даними
бухгалтерського обліку про фактичні витрати на
виробництво продукції і відображає фактичну
собівартість проведеної продукції або виконаних робіт.
Вона одночасно характеризує рівень відхилення
собівартості, встановленою нормативною і плановою
калькуляцією.
Питання калькуляції виникають перед бухгалтером на
всіх стадіях кругообігу господарських засобів: в процесі
 заготовляння сировини і матеріалів, виробництва і
реалізації продукції. В найширшому значенні
калькуляція є способом систематизації витрат і
отримання інформації про собівартість продукту для
виявлення резервів підвищення ефективності
виробництва і управління цим процесом. Складність
питань калькуляції перш за все пов'язана з
різноманіттям господарських процесів, що
ускладнюються технологічними і організаційними
умовами виробництва. Складність калькуляції полягає в
тому, що необхідно забезпечити розмежування витрат
між закінченими і незакінченими об'єктами, оцінивши
брак, побічну продукцію і відходи виробництва.
10. Ціна на один вибір:
У ціновому механізмі потрібно розрізняти і виділяти дві
взаємодіючі частини. Це, з одного боку, самі ціни, їх
види, структура, величина, динаміка зміни, з іншого –
процес ціноутворення.
Ціна – це грошовий вираз вартості товару, або сума
грошей, за яку покупець згоден товар купити, а
виробник – продати. В умовах ринкової економіки ціна є
одним з найважливіших показників, що значно впливає
на фінансове становище підприємства.
Ціноутворення – це процес обґрунтування,
затвердження та перегляду цін і тарифів, визначення їх
рівня, співвідношення та структури.
Ціна як економічна
категорія виконує кілька важливих функцій: облікову
, розподільчу, стимулювальну і регулювальну.
Облікова функція ціни відображає суспільно необхідні
витрати праці на випуск і реалізацію продукції. За
допомогою ціни визначають, скільки витрачено праці,
сировини, матеріалів на виготовлення продукції. А у
кінцевому підсумку ціна визначає й розмір прибутку
підприємства. На обліковій функції ціни базуються
способи обчислення всіх вартісних показників як
кількісних (валовий внутрішній продукт, національний
дохід, обсяг капіталовкладень, обсяг товарообороту
тощо), так і якісних (рентабельність, продуктивність
праці, фондовіддача тощо). Таким чином, ціна
використовується для визначення ефективності
виробництва, є важливим знаряддям планування
діяльності підприємства і орієнтиром для обґрунтування
його господарських рішень.
Розподільча функція ціни виражається в тому, що
держава через ціноутворення перерозподіляє
національний дохід між галузями економіки, державним
і недержавним секторами, між окремими регіонами,
соціальними групами населення. Ця функція
реалізується через внесення до собівартості багатьох
податків, які потім стають джерелами накопичення
фондів: дорожнього, зайнятості населення тощо, а також
через внесення в ціну непрямих податків (ПДВ, мита,
акцизного податку).
Стимулювальна функція ціни проявляється в тому, що
ціна за певних умов може стимулювати такі бажані
процеси на підприємстві, як прискорення НТП,
поліпшення якості продукції, зростання обсягів випуску
продукції та попиту на неї тощо.
Регулювальна функція передбачає врегулювання
пропорцій окремих виробництв, забезпечує
збалансованість між виробництвом і споживанням,
попитом і пропозицією. Ціна тут відіграє роль
індикатора диспропорцій у сферах виробництва та обігу,
дає змогу досягнути відповідності попиту й пропозиції.
За особливостями купівлі-продажу і сферою
застосування ціни поділяються на такі:
– світові ціни − це грошовий вираз міжнародної
вартості товарів, що продаються на світовому ринку.
Вони визначаються рівнем цін країни-експортера,
цінами бірж та аукціонів, цінами провідних світових
фірм-виробників;
– оптові ціни на продукцію промисловості, за якими
підприємства реалізують вироблену продукцію
всередині країни;
– закупівельні ціни, за якими реалізують природну
сировину або сільськогосподарську продукцію з метою
її подальшої переробки;
– роздрібні ціни, за якими торговельні організації
реалізують продукцію населенню, підприємствам,
організаціям;
– кошторисні ціни, які використовуються для
визначення розрахункової вартості нового будівництва,
реконструкції будівель і споруд, їх розширення та
переоснащення;
– транспортні тарифи – це плата за перевезення
пасажирів або вантажів;
– тарифи на платні послуги населенню;
– ціни, що обслуговують зовнішньоторговельний
оборот.
Структура відпускної ціни: собівартість, прибуток,
непрямі податки. Величина прибутку встановлюється,
виходячи з норми рентабельності на
продукцію. Непрямими називаються податки, які
вносяться до складу ціни. Серед них: податок на додану
вартість, акцизний податок, мито.
Податок на додану вартість є непрямим податком,
який вноситься в ціну товару, являє собою частину
приросту вартості, що утворюється на всіх стадіях
виробництва, надання послуг або після митного
оформлення і вноситься до Державного бюджету.
Акцизний податок – це непрямий податок на
високорентабельні та монопольні товари, що вноситься
до їх ціни. Акцизний податок обчислюється у відсотках
до обороту або у твердих сумах з одиниці реалізованої
продукції.
Мито – це непрямий податок, який стягується за товари
та інші предмети, що перетинають митний кордон
України (ввезення, вивезення, транзит через територію
країни товарів, предметів будь-яким способом,
враховуючи використання трубопровідного транспорту,
мереж електропередач тощо) і вноситься до ціни товару.
В Україні застосовують такі види мита: ввізне, вивізне,
сезонне, спеціальне, антидемпінгове, компенсаційне. Від
сплати мита звільняються: транспортні засоби, що
здійснюють міжнародні перевезення вантажів і
пасажирів, предмети матеріально-технічного постачання
для промислової переробки на українських
підприємствах, валюта України, іноземна валюта, цінні
папери тощо.
Прямими є податки, що їх стягують з власника доходу
або майна, яке підлягає оподаткуванню. До прямих
податків належать податок на прибуток (дохід); податок
(плата) на землю; рентні платежі, податок з власників
транспортних засобів та інших самохідних машин.
Формування ціни на стадії реалізації продукції
вітчизняним виробником, а потім торгівлею схематично
можна записати так:

Витрати виробництва + Прибуток = Оптова ціна

виробника
Оптова ціна виробника + Акцизний податок +
ПДВ1 = Відпускна ціна
Відпускна ціна + Торговельна надбавка + ПДВ2 =
Роздрібна ціна
де ПДВ1 – це ПДВ, нарахований виробником продукції;
ПДВ2, – це ПДВ, нарахований торговельною
організацією (при цьому база нарахування ПДВ
збільшується порівняно з базою нарахування ПДВ
виробником продукції на величину торговельної
надбавки).
Розрахунки з державним бюджетом за ПДВ: виробник
сплачує суму податку ПДВ1, а торговельна організація –
різницю (ІІДВ2 – ПДВ1).
На практиці застосовують витратні, ринкові та
параметричні групи методів ціноутворення.
Витратні методи ціноутворення базуються,
насамперед, на врахуванні внутрішніх умов
виробництва продукції на конкретному підприємстві,
без урахування вимог ринкової кон’юнктури.
До витратних методів ціноутворення належать такі
методи: метод повних витрат, аналіз беззбитковості та
забезпечення цільового прибутку, метод прямих змінних
витрат, метод граничних витрат, метод обліку
рентабельності інвестицій, розрахунок цін на основі
торговельних знижок і надбавок.
Особливістю ринкових методів є те, що основою для
розрахунку ціни є, насамперед, врахування зовнішніх
факторів (ставлення споживача до товару, оцінка
конкурентної ситуації на ринку тощо). Витрати на
виробництво і реалізацію продукції розглядаються
керівництвом підприємства лише як обмежувальний
чинник, нижче якого продажі даного товару економічно
невигідні.
До ринкових методів належать: методи на основі
сприймаємої цінності товару, методи з орієнтацією на
попит, метод прямування за ринковими цінами, метод
слідування за цінами фірми-лідера на ринку, метод
визначення ціни на основі прийнятих в практиці даного
ринку цін, метод визначення престижних цін, метод
цінового змагання.
Параметричні методи ціноутворення часто
використовуються в промисловості при прогнозуванні
цін на ранніх стадіях проектування і конструювання
нової продукції, коли інформація про витрати стосовно
нового виробу майже відсутня або недостатня, а відомі
лише основні параметри майбутнього виробу.
Основу параметричних методів ціноутворення
складають формалізовані залежності між цінами і
основними споживчими властивостями продукції, що
входить до параметричного ряду.
Параметричний ряд (parametric range) – це сукупність
продукції, яка однорідна за конструкцією і технологією
виготовлення, має однакове або близьке функціональне
призначення і різниться між собою кількісним рівнем
основної споживчої властивості.
Всі різновиди параметричних методів аналізу та
визначення витрат і цін базуються на обробці
статистичних даних в межах однорідних груп продукції.
До їх числа відносять такі методи: питомої ціни,
кореляційно-регресійного аналізу, бальний, агрегатний,
індексний.
Розглянемо основні методи ціноутворення.
Метод повних витрат (“витрати плюс”) є одним із
витратних методів ціноутворення, сутність якого
полягає у додаванні до загальної суми витрат (прямих та
загальновиробничих) певної суми, що відповідає нормі
прибутковості, звичайної для відповідного виду
діяльності за зіставних умов. Окрім прибутку ціна
обов’язково містить непрямі податки (акцизний податок
та ПДВ).
Згідно з методом повних витрат ціна встановлюється
за формулою:
Ц (ціна) = С + П + Аод + ПДВод,(11.1)
де Ц – ціна одиниці продукції, грн;
С – собівартість одиниці продукції, грн;
П – прибуток на одиницю продукції, грн;
Аод – акцизний податок (якщо товар є підакцизним), грн;
ПДВод – податок на додану вартість, грн.
Досить поширеним методом ціноутворення є
розрахунок ціни на основі аналізу беззбитковості та
забезпечення цільового прибутку. Цей метод
ціноутворення ґрунтується на аналізуванні
беззбитковості і передбачає визначення критичної
точки виробництва (точка беззбитковості), що
характеризує такий обсяг виробництва і збуту продукції,
за якого чиста виручка дорівнює собівартості, а
прибуток є нульовим. Для її розрахунку
використовується формула:

,(11.2)
де Впост – загальна величина постійних витрат, грн;
Взм1 – змінні витрати у розрахунку на один виріб, грн;
Ц – ціна, встановлена на одиницю продукції певного
виду, грн.
Забезпечення цільового прибутку орієнтовано на
покриття витрат і отримання цільової норми
(запланованої величини) прибутку:

,(11.3)
де Взм1 – змінні витрати, розраховані на одиницю
продукції, грн;
Впост – постійні витрати за певний період часу, грн;
V – обсяг реалізації продукції, одиниць;
Пз – запланований прибуток, грн.
Метод граничних витрат. При розрахунку ціни виробу
враховуються тільки ті витрати, які можна
безпосередньо віднести на виробництво даного виробу.
З метою розширення об’єму продажів і завоювання
більшої частки ринку підприємство може піти на
формування ціни з урахуванням тільки граничних
витрат. Проте для встановлення цін на всю продукцію,
що випускається підприємством, цей метод
використаний бути не може, оскільки постійні витрати
повинні бути повернені підприємству в загальній
виручці.
В сучасних ринкових умовах діяльності підприємства
показником, стабільнішим, ніж рентабельність
продукції, є рентабельність інвестованого капіталу.
Враховуючи це, рентабельність продукції можна
визначити, ґрунтуючись на нормі прибутку на
вкладений капітал.
При встановленні цін з урахуванням запланованої
рентабельності, необхідно встановити такі ціни, які
забезпечували б рентабельність інвестованого капіталу.
Метод поточної ціни передбачає встановлення ціни,
 базуючись на цінах конкурентів, приділяючи меншу
увагу власним витратам або попиту. Тобто ціна
встановлюється на рівні цін конкурентів (“стратегія
наслідування лідера”); трохи нижче від цін конкурентів
(“стратегія переважних цін”); трохи вище від цін
конкурентів (“стратегія цінового лідера”).
Метод установлення ціни на основі цінності товару
для споживача. Визначення ціни на основі економічної
цінності товару ґрунтується на тому, що існує
максимально прийнятна для споживача ціна, яку він
згоден заплатити за товар. Ця ціна повністю компенсує
витрати, пов’язані з його придбанням, але не передбачає
жодної економії витрат для споживача (нульова
економія на витратах). Тобто витрати в разі
використання товару такі самі, як і до його купівлі.
Орієнтуючись на цей максимальний рівень, фірма і
встановлює ціну (безумовно, з огляду на власні
витрати). Чим менша запропонована ціна за
максимально прийнятний рівень, то більша ймовірність
спонукати покупця зробити купівлю. Збільшення ж ціни
щодо максимального рівня робить купівлю майже
нереальною.
Такий підхід до ціноутворення доцільний за будь-яких
ситуацій, коли зниження витрат є основною для
споживача вигодою. Насамперед, це актуально для
промислового ринку, де переважають раціональні
мотиви щодо здійснення покупки.
11. Кошторис витрат на виробництво за економічними
елементами:
Кошторис витрат це зведений план всіх витрат
підприємства на певний період виробничо-фінансової
діяльності. Він визначає загальну суму витрат
виробництва за всіма видами ресурсів, стадіями
виробничої діяльності, рівнями управління
підприємством та іншими напрямами витрат. До
кошторису включаються витрати основного
і допоміжного виробництва, пов'язані з виготовленням і
продажом продукції (робіт, послуг), а також на
утримання адміністративно-управлінського персоналу,
виконання робіт, які не входять до основної діяльності
підприємства.
В процесі розроблення кошторису витрат на
виробництво використовуються три основні
методи: кошторисний, зведений, калькуляційний.
Кошторисний метод є найбільш застосовуваним, бо
забезпечує тісний взаємозв'язок і приведення до єдиної
системи розрахунків комплексного плану. За цим
методом всі витрати на виробництво групуються за
економічними елементами.
Зведений метод складання кошторису витрат на
виробництво передбачає попереднє розроблення та
зведення в єдину систему витрат за цехами основного
та обслуговуючого виробництва.
Калькуляційний метод базується на калькуляціях всіх
видів продукції (робіт, послуг), запланованих до
випуску, і враховує зміну залишків незавершеного
виробництва.
До зведеного кошторису витрат на виробництво
включаються витрати всіх структурних підрозділів
підприємства, що беруть участь у виробництві
промислової продукції.
До зведеного кошторису витрат на виробництво не
включаються витрати підрозділів підприємства, що
належать до інших галузей народного господарства
(будівництво, сільське господарство), а також витрати
невиробничих структурних підрозділів (житлово-
комунального, побутового господарства тощо).
Зведений кошторис витрат на виробництво (з розбивкою
на квартали) складається на основі таких розрахунків:
х
витрат на сировину, матеріали, технологічне паливо й
енергію в основному виробництві;
х
основної та додаткової заробітної плати робітників,
зайнятих у виробництві продутій (робіт, послуг) з
відрахуваннями на соціальне страхування; ^кошторисів
витрат цехів основного виробництва;
■^ кошторисів витрат, пов'язаних з підготовкою та
освоєнням виробництва продукції; х кошторисів
загальновиробничих, адміністративних та збутових
витрат; ^кошторису інших операційних витрат. У разі
потреби складаються й інші розрахунки та кошториси.
Кошторис витрат на виробництво продукції складається
на певний період часу (рік. квартал, місяць) і відображає
витрати за економічними елементами.
Калькулювання собівартості окремих видів продукції
Калькулювання — комплексна система економічних
розрахунків з визначенням витрат виробництва на
випуск продукції та собівартості одиниці окремих видів
продукції (робіт, послуг). Завданням калькулювання
собівартості окремих видів продукції (робіт, послуг) є
формування інформації про величину витрат на всіх
стадіях виготовлення продукції з метою визначення
прибутковості виробництва, контролю за витратами,
відшукання резервів економії матеріальних, трудових,
фінансових ресурсів.
Істотно підвищується роль калькуляційних розрахунків
собівартості в умовах ринку при створенні дієвого проти
витратного механізму, який спрямований на найкраще
задоволення суспільних потреб при мінімальних
витратах живої та уречевленої праці.
Калькуляційна робота на підприємствах організовується
відповідно до обліку витрат на виробництво і збут
продукції. Вона вимагає дотримання загальних
принципів:
 науково обґрунтована класифікація витрат на
 виробництво;
 визначення об'єктів обліку витрат, об'єктів
калькулювання і калькуляційних одиниць;
 вибір методів розподілу накладних витрат;
 розмежування витрат за періодами;
 вибір способів розрахунку собівартості
калькуляційної одиниці.
Калькулювання полягає у проведенні ряду послідовних
розрахунків, метою яких є локалізація врахованих по
статтях калькуляції витрат, які відносяться до продукції
підприємства, його структурних підрозділів.
Основні етапи калькуляційних розрахунків в системі
виробничого обліку собівартості продукції можна
представити наступним чином:
групування первинних витрат за калькуляційними
статтями витрат і за об'єктами обліку витрат;
розподіл накладних витрат між окремими об'єктами
обліку;
оцінка незавершеного виробництва;
розподіл витрат між: товарним випуском і
незавершеним виробництвом;
розрахунок собівартості кожного об'єкта калькулювання
та калькуляційної одиниці;
Об'єкти калькулювання мають економічний зв'язок з
калькуляційними одиницями, які представляють собою
одиницю виміру калькуляційного об'єкту.
Калькуляційна одиниця служить засобом виміру
споживчої вартості продукту. Наприклад, в
поліграфічній промисловості на практиці
використовують такі калькуляційні одиниці:
- Натуральні фізичні одиниці — 1 арк. набору, 1000
фарб.-відб., 1000 прим.
- Умовно-натуральні — 1000 фарб.-відб. ф-ту 60x90 см. -
Вартісні одиниці — 1 гри.
-Одиниці робіт — І замовлення.
-Одиниці часу — машино-день, машино-година, нормо-
година.
З усього комплексу калькуляційних одиниць для
калькулювання собівартості використовують один
вимірник, який розглядається як основний. Як правило,
він співпадає з одиницею виміру обсягу продукції. В
поліграфічній промисловості таким вимірником
прийнято вважати 1 грн. та 1 замовлення.
Вид калькуляції визначається її призначенням, часом, на
який вона розрахована, а також способом її складання.
За призначенням і часом складання калькуляції
поділяються на попередні і кінцеві.
До попередніх відносяться планові, проектні і
нормативні калькуляції. Кінцеві — це звітні калькуляції,
які складаються після виготовлення продукції і
характеризують фактичну собівартість продукції.
За охопленням витрат калькуляції поділяються на повні,
виробничі, окремих видів робіт і процесів, технологічні.
Періодичність складання калькуляцій залежить від
характеру виробництва. В масовому неперервному
виробництві калькуляція складається за визначений
період часу (місяць, квартал, рік) і характеризує середню
собівартість виготовленої продукції за цей період. В
індивідуальному та дрібносерійному виробництвах
калькуляції складаються після виконання всіх робіт по
замовленню.
За вихідними даними для визначення собівартості
виділяються планові, нормативні,
технічні і звітні калькуляції.
Планова калькуляція собівартості окремих видів
продукції являє собою розрахунок витрат на
виробництво конкретного виду продукції (робіт,
послуг), напівфабрикатів власного виробництва в
плановому періоді.
Для економічного обґрунтування нового будівництва,
розширення і реконструкції діючих підприємств,
виробництв і цехів, модернізації устаткування, при
випуску нових видів продукції, розробці нових
технологічних процесів
використовують проектні (перспективні) калькуляції.
Вони складаються на основі техніко-економічних
нормативів використання ресурсів, діючих цін,
кошторисної вартості основних фондів, діючого рівня
оплати праці. В залежності від мети проектні
калькуляції складаються по всьому переліку витрат, що
входять в собівартість або за окремими видами витрат.
Нормативна калькуляція складається на основі діючих
норм і нормативів витрат, які відображають досягнутий
рівень техніки, технології, організації виробництва і
праці.
Нормативна калькуляція розробляється за даними
конструкторсько-технологічної та іншої документації на
базі діючих на підприємстві норм витрачання
матеріальних, енергетичних, трудових, технічних,
фінансових ресурсів. Вихідні дані для складання
нормативної калькуляції: - маршрутно-технологічні
карти виготовлення замовлення;
 норми витрат основних матеріалів,
напівфабрикатів, електроенергії;
 номенклатура матеріалів, їх ціна;
-поопераційні розрахунки трудових витрат основних
робітників, зайнятих виготовленням продукції, дані про
умови оплати праці;
- нормативи фінансових витрат;
- інші дані для складання нормативної калькуляції.
Звітна калькуляція визначає фактичну собівартість
продукції. Вона формується за даними бухгалтерського
обліку витрат в розрізі калькуляційних статей витрат. Ці
калькуляції використовуються для складання звітності з
 собівартості, визначення прибутковості.
12. Баланс підприємства:
Балáнс бухгáлтерський (також балансовий звіт,
баланс) — звіт про фінансовий стан підприємства на
певну дату, який показує у грошовому еквіваленті його
господарські засоби (активи) та джерела їх утворення
(зобов'язання і власний капітал).
Мета складання балансу ― надання користувачам
повної, правдивої, неупередженої інформації про
фінансовий стан підприємства на звітну дату. Баланс дає
можливість визначити склад та структуру майна
підприємства, ліквідність та оборотність засобів,
наявність власного та запозиченого капіталу, зміну
дебіторської та кредиторської заборгованості та інші
показники. Отримання такої інформації ― необхідна
умова для прийняття обґрунтованих управлінських
рішень, а також для оцінки ефективності вкладень
капіталу та ступеня фінансових ризиків.
В Україні
Бухгалтерський баланс (офіційна форма звітності № 1)
відображує запаси (залишки) на певний момент часу, на
відміну від звіту про фінансовий стан підприємства
(форма № 2) та звіту про рух грошових коштів (форма
№ 3), які відображують зміни за певний період часу.
Балансовий звіт формується з сальдо рахунків
бухгалтерського обліку - дебетових сальдо активних
рахунків, кредитових сальдо пасивних рахунків і
дебетових і кредитових сальдо активно-пасивних
рахунків.
Балансове рівняння - рівність між величиною активів і
пасивів балансу.
Валюта балансу - величина активу або пасиву балансу.
Згідно з Національними стандартами бухгалтерського
обліку затверджено наказом Міністерства фінансів
України № 87 від 31 березня 1999 р. та зареєстровано в
Міністерстві юстиції України № 396/3689 від 21 червня
1999 р. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 2
"БАЛАНС".
Цим Положенням (стандартом) визначені зміст і форма
Балансу та загальні вимоги до розкриття його статей.
Баланс складається з двох частин: Активу, де
представлені господарські засоби, і Пасиву, де
згруповані їхні джерела. Основним елементом
бухгалтерського Балансу є стаття (активна чи пасивна).
За вищезазначеним стандартом Актив
Балансу складається з трьох розділів:
 І. Необоротні активи.
 II. Оборотні активи.
 III. Витрати майбутніх періодів.
Пасив Балансу складається з п'яти розділів:
 І. Власний капітал.
 II. Забезпечення наступних витрат і платежів.
  III. Довгострокові зобов'язання.
 IV. Поточні зобов'язання.
 V. Доходи майбутніх періодів.
Оскільки у Балансі відображаються активи (ресурси,
контрольовані підприємством в результаті минулих
подій, використання яких, як очікується, приведе до
надходження економічних вигод у майбутньому),
зобов'язання (заборгованість підприємства, яка виникла
внаслідок минулих подій і погашення якої, як
очікується, приведе до зменшення ресурсів
підприємства, що втілюють в собі економічні вигоди) та
власний капітал (частина в активах підприємства, що
залишається після вирахування його зобов'язань), то
підсумок Активу Балансу повинен дорівнювати сумі
зобов'язань та власного капіталу, тобто Пасиву Балансу.
Статті бухгалтерського Балансу - це показники, що
відображають стан на відповідну дату окремих видів
господарських засобів, коштів і джерел їх утворення.
Кожна стаття
Балансу має грошовий вираз, що називається оцінкою
статті. Загальним принципом оцінки засобів для Балансу
є оцінка за їх фактичною собівартістю. Розглянемо
статті Активу і Пасиву Балансу.
Актив Балансу
І розділ Активу Балансу "Необоротні активи".
У статті "Нематеріальні активи" відображається вартість
об'єктів, які віднесені до складу нематеріальних активів
згідно з відповідними положеннями (стандартами). У
цій статті наводяться окремо первісна та залишкова
вартості нематеріальних активів, а також нарахована у
встановленому порядку сума зносу. Залишкова вартість
визначається як різниця між первісною вартістю і сумою
зносу.
У статті "Незавершене будівництво" показується
вартість незавершеного будівництва (включаючи
устаткування для монтажу), що здійснюється для
власних потреб підприємства, а також авансові платежі
для фінансування такого будівництва.
У статті "Основні засоби" наводиться вартість власних
та отриманих на умовах фінансового лізингу об'єктів і
орендованих цілісних майнових комплексів, які
віднесені до складу Основних засобів згідно з
відповідними Положеннями (стандартами). У цій статті
також наводиться вартість інших необоротних
матеріальних активів. Окремо у цій статті наводяться
первісна (переоцінена) вартість, сума зносу основних
засобів та їх залишкова вартість. До підсумку Балансу
включається залишкова вартість, яка визначається як
різниця між первісною (переоціненою) вартістю
основних засобів і сумою їх зносу на дату Балансу.
У статті "Довгострокові фінансові інвестиції"
відображаються фінансові інвестиції на період більше
одного року, а також усі інвестиції, які не можуть бути
вільно реалізовані в будь-який момент. У цій статті
виділяються фінансові інвестиції, які згідно з
відповідними Положеннями (стандартами)
обліковуються методом участі в капіталі.
У статті "Довгострокова дебіторська заборгованість"
показується заборгованість фізичних та юридичних осіб,
яка не виникає в ході нормального операційного циклу
та буде погашена після 12 місяців з Дати складання
Балансу.
У статті "Відстрочені податкові активи" відображається
сума податку на прибуток, що підлягає відшкодуванню
в наступних періодах внаслідок тимчасово різниш між
обліковою та податковою базами оцінки.
У статті "Інші необоротні активи" наводяться суми
необоротних активів, які не можуть бути включені до
наведених вище статей розподілу "Необоротні активи".
II розділ Активу Балансу "Оборотні активи".
У статті "Виробничі запаси" показується вартість запасів
сировини, основних і допоміжних матеріалів, палива,
куплених напівфабрикатів і комплектуючих виробів,
запасних частин, тари, будівельних матеріалів та інших
матеріалів, призначених для споживання в ході
нормального операційного циклу.
У статті "Тварини на вирощуванні та відгодівлі"
відображається вартість: дорослих тварин на відгодівлі і
в нагулі, птиці, звірів, кролів, дорослих тварин,
вибракуваних із основного стада для реалізації, та
молодняку тварин.
У статті "Незавершене виробництво" показуються
витрати на незавершене виробництво і незавершені
роботи (послуги).
У статті "Готова продукція" показуються запаси виробів
на складі, обробка яких закінчена та які пройшли
випробування, приймання, укомплектовані згідно з
умовами договорів із замовниками та відповідають
технічним умовам і стандартам. Продукція, яка не
відповідає наведеним вимогам (крім браку), та роботи,
які прийняті замовником, показуються у складі
незавершеного виробництва.
У статті "Товари" показується вартість товарів,
придбаних підприємствами для наступного продажу.
У статті "Векселі одержані" показується заборгованість
покупців, замовників та інших дебіторів за відвантажену
продукцію (товари), виконані роботи та надані послуги,
яка забезпечена векселями.
У статті "Дебіторська заборгованість за товари, роботи,
послуги" відображається заборгованість покупців або
замовників за надані їм продукцію, товари, роботи або
послуги (крім заборгованості, яка забезпечена
векселем). До підсумку Балансу включається чиста
реалізаційна вартість, яка визначається шляхом
вирахування з дебіторської заборгованості резерву
сумнівних боргів.
У статті "Дебіторська заборгованість за розрахунками":
 з бюджетом - показується дебіторська
заборгованість фінансових і податкових органів,
а також переплата по податках, зборах та інших
платежах до бюджету;
 за виданими авансами - показується сума авансів,
наданих іншим підприємствам у рахунок
наступних платежів;
 з нарахованих доходів - показується сума
нарахованих дивідендів, процентів, роялті тощо,
що підлягають надходженню;
 із внутрішніх розрахунків - показується
заборгованість пов'язаних сторін та дебіторська
заборгованість із внутрішньовідомчих
розрахунків. (Пов'язані сторони - це
підприємства, стосунки між якими зумовлюють
можливість однієї сторони контролювати іншу
або здійснювати суттєвий вплив на прийняття
фінансових і оперативних рішень іншою
стороною).
У статті "Інша поточна дебіторська заборгованість"
показується заборгованість дебіторів, яка не може бути
включена до інших статей дебіторської заборгованості
та яка відображається у складі оборотних активів.
У статті "Поточні фінансові інвестиції" відображають
фінансові інвестиції на строк, що не перевищує один рік,
які можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент
(крім інвестицій, які є еквівалентами грошових коштів).
У статті "Грошові кошти та їх еквіваленти"
відображаються кошти в касі, на поточних та інших
рахунках у банках, які можуть бути використані для
поточних операцій, а також еквіваленти грошових
коштів. У цій статті окремо наводяться кошти в
національній та іноземній валютах. Кошти, які не можна
використати для операцій протягом одного року
починаючи з дати Балансу або протягом операційного
циклу внаслідок обмежень, слід виключати зі складу
оборотних активів та відображати як необоротні активи.
У статті "Інші оборотні активи" відображаються суми
оборотних активів, які не можуть бути включені до
наведених вище статей розділу "Оборотні активи".
III розділ Активу Балансу "Витрати майбутніх
періодів" (статті відсутні).
У складі витрат майбутніх періодів відображаються
витрати, що мали місце протягом поточного або
попередніх звітних періодів, але належать до наступних
звітних періодів.
Пасив Балансу
І розділ Пасиву Балансу "Власний капітал".
У статті "Статутний капітал" наводиться зафіксована в
установчих документах загальна вартість активів, які є
внеском власників (учасників) до капіталу підприємства.
У статті "Пайовий капітал" наводиться сума пайових
внесків членів спілок та інших підприємств, що
передбачена установчими документами
У статті "Додатковий вкладений капітал" акціонерні
товариства показують суму, на яку вартість реалізації
випущених акцій перевищує їхню номінальну вартість.
У статті "Інший додатковий капітал" відображаються
сума дооцінки необоротних активів, безкоштовно
отриманих підприємством від інших юридичних або
фізичних осіб, та інші види додаткового капіталу.
У статті "Резервний капітал" наводиться сума резервів,
створених, відповідно до чинного законодавства або
установчих документів, за рахунок нерозподіленого
прибутку підприємства.
У статті "Нерозподілений прибуток (непокритий збиток)
" відображається або сума прибутку, реінвестована у
підприємство, або сума непокритого збитку. Сума
непокритого збитку наводиться в дужках та
вираховується при визначенні підсумку власного
капіталу.
У статті "Неоплачений капітал" відображається сума
заборгованості власників (учасників) за внесками до
Статутного капіталу. Ця сума наводиться в дужках і
вираховується при визначенні підсумку власного
капіталу.
У статті "Вилучений капітал", господарські товариства
відображають фактичну собівартість акцій власної емісії
або часток, викуплених товариством у його учасників.
Сума вилученого капіталу наводиться в дужках і
підлягає вирахуванню при визначенні підсумку власного
капіталу.
II розділ Пасиву Балансу "Забезпечення наступних
витрат і платежів".
У статті "Забезпечення виплат персоналу"
відображаються нараховані у звітному періоді майбутні
витрати та платежі (витрати на оплату майбутніх
відпусток, гарантійні зобов'язання тощо), величина яких
на дату складання Балансу може бути визначена тільки
шляхом попередніх (прогнозованих) оцінок.
У статті "Цільове фінансування" відображаються
залишки коштів цільового фінансування і цільових
надходжень, отримані з бюджету та інших джерел.
III розділ Пасиву Балансу "Довгострокові
зобов'язання".
У статті "Довгострокові кредити банків" показується
сума заборгованості підприємства банкам за
отриманими від них позиками, яка не є поточним
зобов'язанням.
У статті "Довгострокові фінансові зобов'язання"
наводиться сума довгострокової заборгованості
підприємства щодо зобов'язання із залучення позикових
коштів (крім кредитів банків), на які нараховуються
відсотки.
У статті "Відстрочені податкові зобов'язання"
показується сума податків на прибуток, що підлягають
сплаті в майбутніх періодах внаслідок тимчасової
різниці між обліковою та податковою базами оцінки.
У статті "Інші довгострокові зобов'язання" показується
сума довгострокових зобов'язань, які не можуть бути
включені до інших статей розділу "Довгострокові
зобов'язання".
IV розділ Пасиву Балансу "Поточні зобов'язання".
У статті "Короткострокові кредити банків"
відображається сума поточних зобов'язань підприємства
перед банками по отриманих від них позиках.
У статті "Поточна заборгованість за довгостроковими
зобов'язаннями" показується сума довгострокових
зобов'язань, що підлягає погашенню протягом 12 місяців
з дати складання Балансу.
У статті "Векселі видані" показується сума
заборгованості, на яку підприємство видало векселі на
забезпечення поставок (робіт, послуг) постачальників,
підрядчиків та інших кредиторів.
У статті "Кредиторська заборгованість за товари,
роботи, послуги" показується сума заборгованості
постачальникам і підрядчикам за матеріальні цінності,
виконані роботи та отримані послуги (крім
заборгованості, забезпеченої векселями).
У статті "Поточні зобов'язання за одержаними
авансами" відображається сума авансів, одержаних від
інших осіб у рахунок наступних поставок продукції,
виконання робіт (послуг).
У статті "Поточні зобов'язання за розрахунками з
бюджетом" показується заборгованість підприємства по
всіх видах платежів до бюджету, включаючи податки з
працівників підприємства.
У статті "Поточні зобов'язання за розрахунками з
позабюджетних платежів" показується заборгованість по
внесках до позабюджетних фондів, передбачених
чинним законодавством.
У статті "Поточні зобов'язання за розрахунками зі
страхування" відображається сума заборгованості по
відрахуваннях до Пенсійного фонду, на соціальне
страхування, страхування майна підприємства та
індивідуальне страхування його працівників.
У статті "Поточні зобов'язання з оплати праці"
відображається сума заборгованості підприємства по
оплаті праці працівникам свого підприємства (на дату
складання Балансу).
У статті "Поточні зобов'язання за розрахунками з
учасниками" відображається заборгованість
підприємства його учасникам (засновникам), пов'язана з
 розподілом прибутку (дивіденди тощо) і формуванням
статутного капіталу.
У статті "Поточні зобов'язання із внутрішніх
розрахунків" відображається заборгованість
підприємства пов'язаним сторонам та кредиторська
заборгованість по внутрішньовідомчих розрахунках.
У статті "Інші поточні зобов'язання" відображаються
суми зобов'язань, які не можуть бути включені до інших
статей, наведених у IV розділі "Поточні зобов'язання".
V розділ Пасиву Балансу "Доходи майбутніх
періодів" (статті відсутні).
До складу доходів майбутніх періодів включаються
доходи, отримані протягом поточного або попередніх
звітних періодів, які належать до наступних звітних
періодів.
У Балансі відображаються активи, зобов'язання та
власний капітал підприємства. Підсумок активів
Балансу повинен дорівнювати сумі зобов'язань та
власного капіталу.
Метою складання Балансу є надання користувачам
повної, правдивої та неупередженої інформації про
фінансовий стан підприємства на звітну дату
13. Розрахунки показників ліквідності балансу та
платоспроможність:
Ліквідність характеризує здатність підприємства швидко
перетворити активи на гроші. Оцінюючи ліквідність
підприємства, аналізують достатність поточних
(оборотних) активів для погашення поточних
зобов’язань – короткострокової кредиторської
заборгованості.
Ліквідність підприємства в короткостроковому періоді
визначається його можливостями покрити свої
короткострокові зобов’язання. Під короткостроковим
періодом умовно розуміють строк до одного року, хоча
іноді він також ототожнюється з операційним циклом.
Існує декілька ступенів ліквідності. Недостатня
ліквідність, як правило, означає, що підприємство не
може скористатися вигідними комерційними
можливостями, що виникають. На цьому рівні
недостатня ліквідність означає, що немає свободи
вибору, і це обмежує свободу дій керівництва.
Більш значна нестача ліквідності свідчить про те, що
підприємство не може оплатити свої поточні борги та
зобов’язання. Це може призвести до інтенсивного
продажу довгострокових вкладень та активів, а в
найгіршому випадку – до неплатоспроможності та
банкрутства.
Для власників підприємства недостатня ліквідність
може означати зменшення прибутковості, втрату
контролю та часткову або повну втрату вкладень
капіталу. У випадку, коли власники несуть необмежену
відповідальність, їх збитки можуть навіть перевищити
початкові вкладення.
Для кредиторів недостатня ліквідність боржника може
свідчити про затримку у сплаті процентів та основної
суми боргу. Поточний стан ліквідності підприємства
може також вплинути на відносини з покупцями
(клієнтами) та постачальниками товарів та послуг. Такі
зміни можуть призвести до неспроможності
підприємства виконати умови контрактів та призвести
до втрати зв’язків з постачальниками.
Ось чому ліквідності надається таке важливе значення.
Якщо підприємство не може погасити свої поточні
зобов’язання по мірі того, як наступає строк їх оплати,
його подальше існування ставиться під сумнів. Це
відсуває всі інші показники діяльності підприємства на
другий план.
При проведенні аналізу балансу підприємства,
насамперед здійснюють класифікацію активів
підприємства за їх ліквідністю та пасивів за
терміновістю оплати
Баланс підприємства вважають абсолютно
ліквідним, якщо:
А1 > П1, А2 > П2, А3 > П3, А4 < П4
Для комплексної оцінки ліквідності балансу в цілому
можна визначити загальний показник ліквідності за
формулою:
(А1 х ВА1 + А2 х ВА2 + А3 х ВА3) / (П1 х ВП1 + П2 х
ВП2 + П3 х ВП3),
де ВА та ВП – питома вага відповідних груп активів та
пасивів в їх загальному підсумку.
Загальний показник ліквідності балансу показує
відношення суми всіх платіжних засобів до суми всіх
платіжних зобов’язань з врахуванням їх ліквідності. Цей
показник дає змогу порівнювати баланси підприємств за
різні періоди, баланси різних підприємств та визначати
найбільш ліквідні баланси.
При оцінці ліквідності розраховують три основні
коефіцієнти:
коефіцієнт покриття;
коефіцієнт швидкої ліквідності;
коефіцієнт абсолютної ліквідності.
Ці показники розраховуються на підставі даних форми
№ 1 шляхом зіставлення поточних активів і поточних
зобов’язань підприємства.
Поточні активи – це активи, які постійно обертаються в
процесі господарської діяльності підприємства. До них
належать:
оборотні активи. Їх облік відповідно до Інструкції № 291
ведеться на рахунках 2 класу “Запаси” і класу 3
“Кошти, розрахунки та інші активи”. У балансі вони
відображаються в розділі ІІ Активу, рядках 100-260;
витрати майбутніх періодів. Незважаючи на те, що це
витрати, оплачені наперед, тобто здійснені заради
прибутку, очікуваного в майбутньому, цілком можливо,
що частина цього прибутку може бути отримана
протягом одного року або операційного циклу
підприємства. Таким чином, витрати майбутніх періодів
зберігають грошові кошти підприємства.
Відповідно до Інструкції № 291 витрати майбутніх
періодів обліковуються на рахунку 39 і згідно з П(С)БО
2 “Баланс” відображаються в розділі ІІІ активу балансу,
рядку 270. Прикладом таких витрат є витрати, пов’язані
з підготовчими до виробництва роботами в сезонних
галузях промисловості, з освоєнням нових виробництв і
агрегатів; оплачені авансом орендні платежі; оплата
страхового полісу; передплата на газети, журнали,
періодичні та довідкові видання та ін.
Отже, у рядку 270 балансу у складі витрат майбутніх
періодів обліковуються витрати, які підлягають
списанню як протягом 12 місяців з дати балансу, так і в
більш пізній час.
Доречно нагадати, що статті балансу, які включають
активи або зобов’язання, що підлягають використанню
як протягом періоду, меншого 12 місяців з дати балансу,
так і в більш тривалий період часу, повинні бути
розкриті у примітках до фінансової звітності в тій їх
частині, яка буде використана (погашена) протягом
терміну, що перевищує 12 місяців з дати балансу.
Згідно з П(С)БО 2 поточні зобов’язання – це
зобов’язання, які будуть погашені протягом
операційного циклу підприємства або протягом 12
місяців з дати балансу. Вони відображаються в розділі
IV пасиву балансу. Відповідно до Інструкції № 291 ці
зобов’язання обліковуються на рахунках класу 6
“Поточні зобов’язання”.
До поточних зобов’язань також слід віднести ту частину
доходів майбутніх періодів, погашення яких очікується
протягом 12 місяців з дати балансу. Ця стаття балансу
аналогічно статті “Витрати майбутніх періодів” повинна
бути розкрита у примітках до фінансової звітності.
Коефіцієнт покриття (інші найменування цього
коефіцієнта – коефіцієнт загальної ліквідності,
коефіцієнт поточної ліквідності). Він дає загальну
оцінку ліквідності активів, показуючи, яка сума
поточних активів підприємства припадає на одну
гривню поточних зобов’язань. Якщо поточні активи
перевищують за величиною поточні зобов’язання,
підприємство може розглядатися як таке, що успішно
функціонує. Коефіцієнт розраховується за формулою:
Коефіцієнт покриття = Оборотні активи + Витрати
майбутніх періодів* / Поточні зобов’язання + Доходи
майбутніх періодів**
* Витрати майбутніх періодів включаються до складу
поточних активів у тій частині, яка буде використана
(списана) протягом 12 місяців з дати балансу.
** Доходи майбутніх періодів включаються до складу
поточних зобов’язань у тій частині, яка буде погашена
протягом 12 місяців з дати балансу.
Коефіцієнт покриття, що дорівнює 2 (або 2:1), свідчить
про можливість підприємства погасити поточні
зобов’язання. Такий підхід пояснюється практикою, що
склалася, згідно з якою при ліквідації активів їх
продажна ціна на аукціоні становить приблизно
половину їх ринкової вартості. Іншими словами, якщо
вартість активів зменшиться вдвічі, виручки, що
залишилася, буде достатньо для погашення поточної
заборгованості в тому випадку, якщо до ліквідації
коефіцієнт дорівнював 2:1.
В Україні використовують наступні методики аналізу
фінансового стану підприємства: Методика № 81,
Методика № 22, Положення № 323.
Згідно з Методикою № 81 і Методикою № 23:
значення коефіцієнта покриття в межах 1-1,5 свідчить
про те, що підприємство своєчасно погашає борги;
критичне значення коефіцієнта покриття дорівнює 1;
при значенні коефіцієнта покриття менше 1
підприємство має неліквідний баланс.
Звертаємо увагу на те, що в цих методиках при
розрахунку коефіцієнта покриття у складі поточних
активів не враховуються витрати майбутніх періодів.
У Положенні № 323 як орієнтовне значення, наведене
теоретичне коефіцієнта покриття, яке повинне бути не
менше 2,0-2,5. Розрахуємо коефіцієнт покриття,
використовуючи дані таблиць 10.13 і 10.14.
1) Визначимо коефіцієнт покриття:
3700,0 : 1900,0 = 1,95 (або 1,95 : 1).
Це означає, що на кожну 1 гривню поточних зобов’язань
(боргів) підприємство має 1,95 грн. поточних активів.
2) Визначимо, на скільки підприємство може зменшити
вартість поточних активів (3700,0 грн.) при їх продажу з
тим, щоб отриманої суми було достатньо для погашення
поточних зобов’язань (1900,0 грн.). Для цього:
– розрахуємо питому вагу заборгованості:
1900,0 : 3700,0 х 100 = 51 %.
– від загальної суми існуючих коштів (3700,0 грн.),
прийнятих за 100 %, віднімемо питому вагу
заборгованості: 100 % – 51 % = 49 %.
Отже, при ліквідації поточних активів їх вартість буде
зменшена на 49 %, що не перешкодить підприємству
повернути борги кредиторам. Зазначимо, що при
нормальних обставинах підприємство ніколи не ліквідує
свої оборотні активи. Тому коефіцієнт покриття не є
абсолютним показником здатності повернути борги,
оскільки він характеризує лише наявність оборотних
активів, а не їх якість.
Коефіцієнт швидкої ліквідності (інше найменування
цього коефіцієнта – коефіцієнт “лакмусового папірця”).
На відміну від попереднього, він враховує якість
оборотних активів і є більш суворим показником
ліквідності, оскільки при його розрахунку враховуються
найбільш ліквідні поточні активи (запаси не
враховуються). Швидкий коефіцієнт розраховується за
такою формулою:
Коефіцієнт швидкої ліквідності = Оборотні активи –
Запаси + Витрати майбутніх періодів* / Поточні
зобов’язання + Доходи майбутніх періодів**
* Витрати майбутніх періодів включаються до складу
поточних активів у тій частині, яка буде використана
(списана) протягом 12 місяців з дати балансу.
** Доходи майбутніх періодів включаються до складу
поточних зобов’язань у тій частині, яка буде погашена
протягом 12 місяців з дати балансу).
У літературі наводиться орієнтовне нижнє значення
цього коефіцієнта, що дорівнює 1. Однак ця оцінка
носить умовний характер. Якщо, наприклад, коефіцієнт
швидкої ліквідності дорівнює 0,5 (менше 1), то це
означає, що на кожну гривню поточної заборгованості
підприємство має лише 50 коп. ліквідних активів. Це є
низьким показником за мірками більшості галузей.
Однак у роздрібній торгівлі цей коефіцієнт невисокий,
оскільки велика частина грошових коштів вкладена в
запаси.
Коефіцієнт швидкої ліквідності = (3700,0 – 1600,0) :
1900,0 = 1,34.
Коефіцієнт абсолютної ліквідності показує, яка частина
поточних (короткострокових) зобов’язань може бути
погашена негайно. Коефіцієнт розраховується за
формулою:
Коефіцієнт абсолютної ліквідності = Грошові кошти та
їх еквіваленти / Поточні зобов’язання + Доходи
майбутніх періодів**
В Положенні № 323 як орієнтовне наведено теоретичне
значення коефіцієнта абсолютної ліквідності, яке
повинне бути не меншим 0,2–0,25.
Коефіцієнт абсолютної ліквідності = 800,0 : 1900,0 =
0,42.
Для оцінки платоспроможності і фінансової стійкості не
тільки розраховують співвідношення між поточним
активами і поточними зобов’язаннями, але також
визначають і їх різницю.
Різниця між поточними активами і поточними
зобов’язаннями становить чистий робочий капітал
підприємства (Рк). Наявність чистого робочого капіталу
свідчить про те, що підприємство здатне не тільки
сплатити поточні борги, але й має в своєму
розпорядженні фінансові ресурси для розширення
діяльності і здійснення інвестицій. Запишемо формулу
для визначення чистого робочого капіталу на підставі
даних балансу:
Рк = [Оборотні активи + Витрати майбутніх періодів*–
[Поточні зобов’язання + Доходи майбутніх періодів**
Оптимальний розмір чистого робочого капіталу
залежить від сфери діяльності, обсягу реалізації,
кон’юнктури ринку. Для оцінки достатності Рк можна
порівняти його з аналогічними показниками інших
підприємств.
За окремими методиками пропонується при розрахунку
відповідних показників ліквідності включати до
чисельника витрати майбутніх періодів (в тій частині,
яка буде спожита протягом операційного циклу
підприємства), а до знаменника доходи майбутніх
періодів (в тій частині, яка буде повністю отримана
протягом операційного циклу)