Тема 5. Історичні передумови виникнення та джерела формування української культури.

–
12.04.22
2. Історіографія української культури, джерела її формування:
 Праслов’янське населення України, його матеріальна і духовна культура;
 Слов’янська доба в історії стародавньої України: від Держави Антів – до княжої Русі.
1. Етногенез (походження) українського народу, його матеріальної та духовної культури.
Українська культура формувалася у плідному діалозі з багатьма культурами:
 європейськими та азіатськими;
 осілими і кочовими;
 розвиненими і варварськими,
творчо освоюючи і використовуючи їх надбання на власному етнокультурному ґрунті. Цей
творчий діалог культур, їх розвиток відбувався за допомогою носіїв цих культур – певної людської
спільноти, а саме етносу. Український етнос є носієм своєї самобутньої культури.
Етнос з грецької мови буквально означає народ.
Етнос – це стійка природна й історично сформована на певній території динамічна людська
спільнота, яка має власну назву й усвідомлення своєї єдності, відрізняється від інших утворень
стійкими своєрідними рисами культури, способом життя, етнічними стереотипами.
Представники етносу характеризуються зовнішнім виглядом і конституцією, психологічними
особливостями, світосприйняттям, єдиними традиціями і звичаями, релігією, проживанням на
одній території, мовою.
Етнос – історичне явище. Він утворився в результаті етногенезу.
Етногенез – це сукупність історичних, біологічних, соціальних, культурних процесів, що
виявляються при функціонуванні етносів від початку їх виникнення, на основі раніше
існуючих компонентів, до складання обличчя етнічних спільнот та їх зникнення; це процес
виникнення і становлення певної групи як етносу.
Історичними формами соціальних спільнот, що передували етносу були:
 рід – колектив кровних родичів, які ведуть походження від загального предка і носять
спільне родове ім'я;
 плем'я – тип етнічної спільности і соціальної організації епохи первіснообщинного ладу,
якому властиві кровноспоріднені зв'язки між його членами, поділ на роди, спільність
території, деяких елементів господарювання, самосвідомість і самоназва, звичаї і культи;
 народність – нестійка історично створена мовна, територіальна, економічна і культурна
спільність людей, яка передує нації;
 нація – стійка історична спільнота людей, яка складається в процесі формування
спільності території, економічних зв'язків, літературної мови, деяких особливостей
культури і характеру. Це соціокультурне буття людини.
Етнічна культура – це культура людей, пов'язаних між собою спільністю історичного
походження і територією проживання.
Характерні риси етнічної культури – консерватизм, наступність, орієнтація на збереження
«коренів».
Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу. Тому,
розглядаючи українську культуру, не можна не акцентувати на проблемах етногенезу українців. У
науковій літературі існує кілька теорій окресленої проблеми:
- по-перше, теорія «вічності» – українці існують стільки, скільки взагалі існує людина
сучасного типу, тобто 30-40 тис. до 2-3 млн. років;
- по-друге, теорія автохтонності, згідно з якою етнічну основу українців складало
населення пізнього палеоліту, що проживало на території Україні (Н. Грушевський);
- по-третє, теорія «однієї колиски»: зародження і розвиток близьких слов'янських народів з
єдиної давньоруської народності;
- по-четверте, теорія «незалежного розвитку окремих слов'янських народів», тобто
українців, білорусів, що широке розповсюджена останнім часом.
Тому якщо простежити етапи формування українського етносу, то слід виділити їх декілька:

 І етап – до ХІІ ст. Це період заселення слов'янськими племенами території Україні. У

ІХ-Х ст. йде процес консолідації їх і утворення єдиного культурного простору, а також
формування східнослов'янського етносу, який отримав назву давньоруського народу.
 ІІ етап – ХІІ-ХІІІ ст. Це період формування української народності. Територія, на якій
відбувався процес зародження українського етносу, – це землі князівств Київського,
Переяславського і Чернігово-Сіверського.
 ІІІ етап – ХІУ – середина ХУІІ ст. Це процес розвитку та консолідації української
народності. Завойовуються нові території: Наддніпрянщина, Слобожанщина,
Запоріжжя. Центром консолідації української народності стає Запорізька Січ в особі
українського козацтва.
 ІV етап – середина ХУІІ – середина ХІХ ст. Період завершення формування української
народності. Завершується процес формування української етнічної території. У ХІХ
ст. відбувається об'єднання більшості українських земель, розширення єдиного ринку,
що сприяє формуванню передумов виникнення української нації. Український народ
об'єднується на основі зміцнення культурно-політичних, соціально-економічних,
психологічних зв'язків між людьми.
 V етап – ІІ половина ХІХ – ХХ ст. Це період формування та досягнення рівня утворення
української нації.

 VІ етап – кінець ХХ – ХХІ ст. Провідна тенденція цього періоду – консолідація нації,
зростання національної самосвідомості, зближення основних рис культури і побуту
різних регіонів на основі національних традицій, згладжування відмінностей між
регіональними діалектами, широко використовується літературна українська мова.
Генезис українського етносу – тривалий процес, який тільки в 90-ті рр. ХХ ст. завершився
утворенням української нації.
Будь-який етнос, в тому числі й український, у процесі свого буття створює духовну
культуру.

Духовна культура – це одна з трьох складових культури: матеріальної, духовної і соціальної. До

сфери духовної культури в тій чи іншій мірі належать такі галузі, як релігія, мистецтво,
філософія, наука, мораль, право, політика.
Духовну культуру народу утворюють норми, правила, еталони, моделі, норми поведінки,
закони, цінності, ритуали, символи, міфи, знання, ідеї, звичаї, мову. Це його мрії і надії,
світоглядні орієнтири і вірування, етичні й естетичні погляди, це світ відносин і традицій, який
втілюється в релігії, моралі, художній творчості народу, його філософських роздумах і політико-
правових відносинах. Вона є результатом діяльності людей, але творіння не їх рук, а розуму.
Якщо говорити про духовний світ етносу, про його духовну культуру, то, перш за все, необхідно
говорити про його складові, які включають світогляд, національний характер, менталітет,
людський ідеал.
Світогляд – система узагальнених знань про світ у цілому, про місце в ньому людини, про її
ставлення до світу.
Світогляд виступає як духовно-практичне явище і являє собою сплав знань, поведінкових
установок, цінностей і переконань. Це питання ставлення людини до світу, про його місце і
призначення в цьому світі.
Архаїчні світоглядні уявлення українців сягають своїм корінням в індоєвропейську
стародавність, індоєвропейську міфологію, бо до приходу слов'ян на територію Україну, в
результаті «великого переселення» народів, тут жили племена ірано-язичницького походження.
Унаслідок культурної асиміляції, як і індоєвропейський, так і слов'янський міфологічний простір
упорядковують сакральними числами 2, 3, 4, 7, 12. Світ починають ділити за бінарним
принципом, бінарною опозицією: гора – низ, праве – ліве, добре – погано, зле – добре – це один
із найдавніших засобів упорядкування світобудови.
На відміну від кочових племен, у них переважала потрійна класифікація світу – вертикаль, що
розподіляла світ на три рівні: над Землею, на Землі, під Землею, яка доповнювалася
домінуванням символу кола, як засобу відокремлення свого, освоєного світу від світу чужого,
дикого, небезпечного. Існує гіпотеза, що в праслов'янську епоху поселення будувалися по колу
(трипільська культура). У всіх слов'ян зафіксований звичай оборювання поселення магічним
колом для боротьби з епідеміями і злом: магічне обгородження чи оборювання по колу як засіб
відмежування від зла.
На території України ранні слов'янські землянки за планом – чотирикутні, орієнтовані по сторонах
світу або стінами, або кутами.
У слов'ян, як і у індоєвропейців, світ був упорядкований: він оцінений по чотирьох
координатах: землі, двох небесних сфер і підземно-водної частини, що означало повноту
сукупності просторових координат, повноту і цілісність Космосу.

Давньослов’янські світоглядні уявлення були виключно язичницькими.

Язичництво – це релігійна форма освоєння світу; традиційне позначення нетеїстичних релігій за
їх протилежністю до теїзму – це політеїстична релігія.
З-поміж характерних рис язичницького світогляду виділяють:
 синкретизм (неподільність) людини і природи;
 пантеїзм (Бог розчинений у природі);
 первісне ставлення людини до навколишнього світу, близьке до психології дитини.
Основою язичницького світогляду були культи. Їх можна простежити за етапами розвитку
язичницької культури.
На першому етапі розвитку язичницької культури обожнювали сили природи – культ природи.
Природу населяли духи, яких необхідно було умилостивити, щоб вони не шкодили людині,
допомагали вижити. Слов'яни поклонялися Матері-Землі, досить розвинені були водяні культи, бо
воду вважали стихією, з якої утворився світ.
На другому етапі розвитку язичницької культури домінує культ предків і культ землі й
родючості, тому шанували Рода – творця Всесвіту і Рожаниць – богинь родючості. Слов'яни
вірили в потойбічний світ: смерть сприймали не як зникнення, а як перехід у підземний світ,
тому трупи спалювали чи ховали в землі. Душа після спалення зберігала зв'язок із матеріальним
світом, набуваючи іншого образу, вселяючись в нове тіло. Слов'яни вважали, що предки
продовжували жити з ними і після смерті.
На третьому етапі розвитку язичницької культури з'являється «Бог богів», віддалений від світу. Це
вже істота небесна, глава ієрархії богів. У УІ ст. повелителем Всесвіту визнали бога-громовержця
Перуна. Перуна сприймали як бога грози..
Особливо шанували жіночі божества. Слов'янські богині, починаючи від матері-землі, були
дуже популярними у віруваннях і відображали природну першість усього живого на Землі. Поруч
із Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Жива; їхнє зображення було символом
продовження життя: дитина, повний колос, виноград, яблуко.
Язичництво як світоглядна система широко представлена в усній народній творчості й
декоративно-ужитковому мистецтві: символи Сонця, фантастичні звірі, фігури воїнів,
стилізовані хвилі.
Світогляд слов'ян формувався під впливом язичницької обрядовості.
Язичницька обрядовість – це організована, упорядкована система магічний дій, практична мета
яких в тому, щоб впливати на навколишню природу, примусити її служити людині. Поклоніння
богам супроводжувалося впливом на психіку. Язичницька обрядовість включала й різні
обереги, амулети, що давало владу над природою й оберігало від лиха і небезпек.

Прийняття християнства в Київській Русі вплинуло на світогляд давніх слов'ян.

Світоглядний синкретизм, як православно-язичницький – це об'єднання двох різних типів
світогляду – язичницького і християнського, – на якому сформувалася унікальна українська
етнокультурна: світоглядний синкретизм ґрунтувався на християнській догматиці, а культ був
збережений язичницький.
Навіть в обрядах християнство зуміло замінити тільки назви давніх богів на нові, що
простежується в колядках, щедрівках, веснянках, Петрівка, обжинкових піснях та ін.
Важливою складовою духовного світу етносу є його національний характер.
Національний характер – це специфічний склад душевного ладу нації, що проявляється в тому
чи тому рівні емоційного прояву, в громадських манерах, звичках, складі розуму; це
зовнішній прояв особливостей духовних основ нації, її ставлення до себе, до інших народів,
природи, держави, влади.
Національний характер відображається у традиціях, поведінці, культивуванні деяких
якостей, праві, культурі, політиці. Особливості національного характеру українців полягають у
превалюванні особистісної волі, непокорі, доброті, негативному реагуванні на утиски, в
гарячій любові до своєї нації і вітчизни, в гостинності, привітності, у внутрішній
релігійності, в мрійливості, в схильності до творчості. Реалізується національний характер у
відношенні до свободи, у ставленні до історичного минулого, в національній гідності, самоповазі,
творчості, витриманості.
Людський ідеал – це зразок, щось досконале, це вища мета прагнень; це формування певного типу
людини на основі історії і цінностей етнокультури.
Ідеал української людини виражається в гостинності, ввічливості, релігійності, мужності,
чесності, шанобливому ставленні до жінки і старших. Цей ідеал створювався упродовж усього
історичного розвитку українського народу й обумовлений тими обставинами, які були пов'язані з
відкриттям самоцінного, очевидного й необхідного сенсу власного існування народу. Це також
найвищий спосіб особистого існування, пов'язаного зі звільненням від тиску повсякденного
життя, від спокуси потягів; це любов до досконалості усіх сфер життєдіяльності.
Менталітет (від латинського mens – розум, спосіб мислення, душевний склад) – глибинний
рівень самосвідомості спільноти, на якому формуються характерні тільки їй способи
сприйняття світу, особливі форми мислення і поведінки; це також внутрішній код людини,
спільноти, який обумовлює спосіб мислення, алгоритм світосприйняття та поведінки.
Менталітет як соціальний феномен має дуальну природу. З одного боку, – це психічне, несвідоме,
природне, біологічне, а з іншого, – це соціальне, прищеплене вихованням і традицією. Це ті
настанови, які визначають специфіку взаємодії народу, нації, окремих її членів з природним і
соціальним оточенням. Зміст колективного несвідомого відображається в архетипах.
Архетип (із грецької аrche – початок і tуpos – тип) – універсальний образ або символ, який
міститься в колективному несвідомому і визначає певні почуття чи певний типу мислення.
Архетип – несвідомі колективні уявлення, які успадковуються біологічно і конкретизуються в
образах і символах. Архетипи, відображені в міфологічних уявленнях, в етнічній картині світу, в
усіх сферах духовного життя, відіграють в історії етносів конструктивну роль: оскільки вони
забезпечують зв'язок між епохами, то завдяки їм зберігається цілісність етнічної культури.
Ментальність українців характеризується наявністю таких архетипів:
 архетип Матері – для українця є втіленням Землі, України, Жінки, Богородиці і тому
виступає основою шанобливого ставлення до жінки, визнання її провідної ролі в
суспільстві і в сім'ї;
 архетип рівності синів і дочок своєї Матері-Батьківщини зумовив відсутність пріоритету
старшинства;
 архетип особистої свободи – відкидання нав’язаних авторитетів, посилення прагнення
індивіда відмежуватися від суспільства, орієнтація на власні сили, на власну ініціативу;
 архетип едукативності – здатність вчитися життєвому покликанню, що орієнтує українців
на пошук того, що допоможе їм реалізувати високі потенції, знайти нішу, яка забезпечить
їм досягнення найвищих результатів;
 архетип домінування минулого над майбутнім – звернення до минулого як до зразка;
 архетип долі – забезпечення впевненості в тому, що в світі буде відбуватися все так, як
має бути;
 архетип обрядовості – орієнтація на традиції, які забезпечують комфорт, не вимагають
творчості.
Архетипи проявляються через стереотипи поведінки, через реакції на навколишній світ.
ментально-психологічні риси українського етносу виражаються в таких ознаках:
 емоціалізм – домінування почуттів у структурі розум – воля – почуття й усвідомлення його
як способу пізнання; саме емоційність є основою для відносин у соціальних спільнотах, що
дає можливість створювати їх на основі щедрості, прихильності, добропорядності або ж
навпаки – сухості, безсердечності;
 кордоцентризм – серце є основою емоційного переживання буття, що є своєрідним
світосприйняттям українців, їх презентацією власного життя: жити і діяти за покликом
серця, інтуїтивно відчувати добро і зло; це визначило вектор руху українця: втеча від
 реального життя в життя душі; перевага серця над розумом, над раціональними
розрахунками, що визначає всі сфери людського буття;
 інтровертність – проекція власної активності на себе самого, що забезпечує меншу
залежність людини від навколишнього середовища, орієнтує і спрямовує на зміни власного
внутрішнього світу;
 індивідуалізм обумовлений обмеженістю, самозамкнутістю, локальністю, хутірським
світоглядом більшості українців, що призвело до ізольованості від суспільства, мінімізації
зв'язків із навколишнім світом;
 толерантність – це терпиме ставлення до чужого способу життя, поведінки, вірувань,
традицій, цінностей, здатність до діалогу, шанобливе ставлення до оточуючих, своєрідна
м'якість і поступливість характеру, що свідчить про гармонійність відносин Людина-
Природа;
 екзекутивність – орієнтація людини на репродуктивно-відтворювальну, імітатівную
діяльність, що заперечує креативність, нестандартність;
 демократизм – домінування ідеї рівності у соціально-політичному і сімейному житті;
 волелюбність і прагнення до свободи – сутнісна риса українського народу, яка забезпечує
боротьбу українців за незалежність, за особистісне «Я»;
 антеїзм, селянськість обумовлює орієтантацію на ідеал хлібороба, традиційність,
консерватизм, злиття з природою, але й працьовитість і впертість;
 гуманізм та оптимізм – виражають любов до людей, віру в те, що в світі панує позитивне
начало, добро; це впевненість у завтрашньому дні.
Осмислене, когнітивне ставлення до своєї держави, народу, його історії, культури, мови, самого
себе – це вияв національної свідомості.
Національна свідомість – усвідомлення народом своєї спільності, національної своєрідності; по
відношенню до окремої людини – усвідомлення нею належності до певного народу, його
культури, мови, усвідомлення свого місця і ролі у світовій цивілізації.
Ментальність українців формувалася протягом століть у боротьбі за виживання, оскільки їх
постійно оточувало агресивне середовище, яке вабили багатства української землі. Українці
займали на планеті дуже складну еколого-соціальну нішу. У цьому складному агресивному
середовищі формувалася ментальність українця, яка акумулювала як елементи героїчного, так і
елементи пристосуванства.
Таким чином, духовний світ українського етносу розмаїтий і багатоликий: він формувався
історично, на основі архаїчних, давньослов'янських і християнських уявлень, світоглядного
синкретизму, що свідчить про нерозривність і наступність у ланцюжку становлення
духовної культури українців.

Матеріальні
Традиційний побут українців. Українська хата та господарські споруди. Регіональні
особливості народного житла. Інтер’єр народного житла як образно-символічний і мистецький
простір. Особливості української традиційної кухні. Способи приготування страв. Обрядові та
святкові страви.
Народний текстиль. Народний одяг. Ткацтво як вид народної творчості. Техніки ткання.
Килимарство. Орнаментика народних тканин та килимів. Осередки килимарства та художнього
текстилю (Гуцульщина, Решетилівка, Кролевець)
Способи оздоблення тканин: вибійка, вишивання. Особливості вибійки.
Вишивання. Символіка вишивки та народні звичаї. Техніки вишивання, народні шви. Які вироби
оздоблювалися вишивкою.
Український рушник: Історія і сучасність. Функції рушника в українській культурі.
Класифікація українського народного одягу. Характерні особливості українського народного
одягу. Функції народного одягу. Народний одяг: історія і сучасність. Народна творчість і сучасна
мода.

Українське народно-декоративне вжиткове мистецтво та художні ремесла. Місце і роль

народної творчості у сучасному житі. Класифікація українського народно-декоративного
вжиткового мистецтва. Техніки та матеріали народного мистецтва. Види художніх ремесел.
Українська орнаментика.
Витинанка. Історія та техніка витинання. Витинанки як вид народної творчості. Сюжети народних
витинанок. Витинанки в інтер’єрі.
Ковальство як ремесло і мистецтво. Художня обробка дерева. Різьба по дереву. Плетіння з лози,
рогозу, коренів. Дерев’яні та плетені вироби – меблі, посуд, реманент, декоративне оздоблення
обійстя.
Українська народна кераміка як вид декоративного мистецтва. Керамічні вироби та їх
призначення.
Керамічні кахлі. Посуд.
Осередки гончарства (Косів, Опішня, Васильків).
Осередки гутництва.
Способи декорування гончарних виробів.

Народне малярство. Писанкарство. Флористичний дизайн. Види та жанри народного

малярства. Техніки та матеріали народного малярства.
Народна картина. Козак Мамай.
Видатні майстри народного малярства. Марія Примаченко.
Петриківський народний розпис.
Писанкарство як вид народної творчості. Звичаї та обряди, пов’язані із писанкою. Види
великодніх яєць: писанка, крашанка, мальованка, дряпанка, крапанка. Традиційні та сучасні
техніки їх оздоблення.
Українські флористичні традиції. Квіти в українській обрядовості. Українська флористична
символіка. Символіка рослин у народній традиції. Рослини – символи України (калина, верба,
барвінок та ін.), їх використання у флористичних композиціях до державних свят та сучасних
весільному та поховальному обрядах. Символіка світового дерева у народній флористичній
традиції та сучасних аранжуваннях.
Різдвяно-новорічні композиції, композиції до свят зимового циклу. Композиції до свят весняно-
літнього та осіннього циклу свят (Великодніх свят, свята Трійці, зелених свят, Маковія, Спаса та
ін.). Вінок як традиційний оберіг та сучасна флористична композиція. Символіка букету до свята
Маковея. Флористичні натюрморти. Спасівський натюрморт.

2. Історіографія української культури, джерела її формування:

 Праслов’янське населення України, його матеріальна і духовна культура;
 Слов’янська доба в історії стародавньої України: від Держави Антів – до княжої Русі.

3. Специфіка та характерні риси дохристиянської культури Київської Русі.

В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні і, відповідно, культурні доби. Період
дохристиянства і період після прийняття християнства. В даному рефераті спробуємо
розглянути особливості дохристиянської культури Київської Русі
Основні заняття і суспільні відносини. Основою культури Київської Русі була багатовікова
самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать,
що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало
землеробство - підсічно-вогневе в поліській зоні й орне - у лісостепу.
Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували
тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля - одне поле
засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво
(лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже
важливими, промислами.
Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і
кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа
вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. У Київській Русі склався переказ про братів-
ковалів, які перемогли в битві жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і
проорали ним борозну “змійових валів” - оборонних споруд навколо Києва (довжина їх в Україні –
понад 2000 км, датуються І тисячоліттям до н.е. – І тисячоліттям н.е.). У Х ст. майстерність
київських ковалів і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський
географ за сторіччя до Нестора писав: “Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна
зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі”.
Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і
дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме
складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір.
Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про кожум’як - людей умілих,
сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах
від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за
матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі
вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти
принаймні декількома спеціальностями.
Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала
характер обміну як всередині общини, так і між племенами та землями. Згодом зародилися
товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських
монет. До речі монети візантійських імператорів Анастасія I (491-518 рр.) і Юстиніана I (527-565
рр.), знайдені археологами на Замковій горі, послужили одним з доказів дати виникнення Києва
принаймні в кінці V ст. н.е.
Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і Західною
Європою, куди руські купці (рузарії, як їх називали латинські хроніки) везли свої і східні товари.
Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI ст. готський історик Йордан писав, що у
слов'ян “замість міст ліс і болота”, то в IX ст. скандинави називали Русь Гардарікою - “країною
міст”. До початку Х ст. в літописах згадуються понад двадцять міст, до ХII ст. - біля двохсот, а
перед татаро-монгольським нашестям - вже більше трьохсот міст і фортець. Велич столиці
давньоруської держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали “суперником
Константинополя”. Так, європейський хроніст Тітмар Магдебурзький у своїй хроніці 1018 р. пише
про Київ як “столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків,
незліченна кількість мешканців”.
Хоч економічною основою суспільства була родова власність общини на землю, все ж мала сім'я
найближчих родичів починає відігравати дедалі значнішу роль. Літопис "Повість временних літ"
свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна сім'я, багатоженство зустрічалося
рідко.
Родова община називалася "мир" або "вервь" (вірьовкою відмірювали наділи землі
общинникам). За спостереженнями середньовічних західних письменників, крадіжка і обман у
слов'ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь з добром. Члени общини
були пов'язані круговою порукою, діяв закон кровної помсти. Пізніше традиційне (звичаєве) право
було нелегко замінити державним.
Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил
природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей
від богів і духів.
Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім,
сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун - бог
блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити
людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який
переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ
і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог - бог вогню; Стрибог
- бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог - бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс
- бог сонця (іноді місяця); Симаргл - бог підземного світу, як він здебільшого трактується.
Уявляли його в образі крилатого пса та ін.
У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було
порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати
тільки Велеса (Волоса) - бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) - богиню дощу і води,
яка в той же час протегувала ткацтву. а також Дану – богиню річок (згадка про неї є у багатьох
піснях) та різні берегині.
Відмітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на людину,
нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств виконувалися частіше
за все з дерева, рідко з каменю. Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий
Збручський ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають, що це ідол
Святовита - чотириликого божества. Український філософ М.Попович доводить, що таке
пояснення суперечить суті язичницького багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества.
Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т.д., такі місця називалися
капищами. “Такі … погані мольбища їх: ліс, і каміння, і ріки, і болота, джерела, і гори, і горби,
сонце і місяць, і зірки, і озера. І, простіше кажучи, всьому існуючому поклонялися вони яко Богу, і
шанували, і жертви приносили”, - осудливо писав пізніше один з церковників про прихильників
народної релігії.
Культи божеств – прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова
молитов - відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських
народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця - дух літньої
полуденної спеки, крикси - духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто
дотримувався всіх обрядів і заборон.
Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку
уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу ("світове
дерево"), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини
підлегле долі - "суду Божому". Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж
невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися
визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про
майбутнє життя людини.
Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі
родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були
зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Київській Русі відбулися вже після
прийняття християнства.
Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася
національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал
використовувалася деревина, що була в достатку доступна. У центрі поселень знаходилися
"гради", які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів.
Більшість споруд у слов'янських "градах" споруджувалася зі зрубів - колод, укладених в
чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби закладалися в
основу кріпосних валів.
Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й
прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент,
на відміну від геометричного візантійського.
Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і
застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка
скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок).

4. Матеріальна та духовна культура Київської Русі (книжна культура, архітектура та

образотворче мистецтво тощо).

Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями в різних сферах
суспільного життя — розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської
державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; виникненням міст;
пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням
християнства та ін. Нові явища та процеси в давньоруській культурі — це не тільки сумарний
наслідок дії суспільних сил та чинників, а й активний самостійний фактор впливу на різні сфери
життя, тобто культура водночас виступає і як об'єкт, і як суб'єкт історичного розвитку.
Феномен культури Київської Русі мав такі характерні риси та особливості:
1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури.
Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних
культурних сфер — архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури. Так само як
православна релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві,
свідченням чого є абсолютне домінування в мистецтві біблійних сюжетів, у літературі —
релігійної проблематики, в архітектурі — культових споруд. У княжу добу саме церква стає
одним з найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу.
2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів.
Християнство, надавши імпульсу державотворчим та культурним процесам на Русі, сприяло
поширенню візантійського впливу в різних сферах суспільного життя і в культурі, зокрема,
що було особливо відчутно на початку християнізації. У цей період давньоруська література
розвивається в межах візантійських канонів, які визначали жанри (житія, проповіді, повчання) та
стриману стильову манеру викладу. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється
абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль зодчества,
запозичується техніка цегляної та кам'яної кладки, переймається досвід створення фресок та
мозаїк.
З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. У літературі з'являється емоційне і
пристрасне «Слово про Ігорів похід» (1187) що не мало аналогів ні у візантійській, ні у
європейській літературі.
З XI ст. у церковному живописі започатковується процес розмивання візантійських канонів:
все частіше зустрічаються світські сюжети, релігійні композиції наповнюються образами реальних
людей, побутовими сценами, набувають національних рис. Яскравим прикладом цього є фрески
Coфії Київської. Саме Софійський собор є матеріальним уособленням поєднання
візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кількість овальних куполів (бань) у кам'яних
храмах є виявом впливу дохристиянських традицій спорудження капищ (язичницьких культових
споруд).
3. Існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення
місцевої самобутньої культури. Роль візантійського впливу на розвиток культури Русі була
значною, але не вирішальною, оскільки все візантійське в процесі «ослов'янення» творчо
переосмислювалося, якісно видозмінювалося під впливом місцевих традицій.
Феномен давньоруської культури виріс не з пересаджених варязького або візантійського
саджанця. Він є своєрідним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу та
Сходу. Так, відомий скіфський «звіриний стиль» прикладного мистецтва, що сформувався під
впливом культур Греції і Переднього Сходу, досить помітно виражений у галицьких керамічних
плитках, чернігівському різьбленні по дереву, київських фібулах та змійовиках. Деякі елементи
(висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, певні будівельні
навички) черняхівської та зарубинецької слов'янських культур (перша половина І тис. н.е.), на
яких помітно позначився вплив римської цивілізації, відродилися і розвинулися за часів
Давньоруської держави.
Ще у дохристиянський період східні слов'яни мали свою писемність. Місцеве населення
користувалося абеткою із 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ)
мали слов'янське походження. Літописна інформація про будову палаців княгині Ольги, а також
відкриття монументальної ротондоподібної архітектурної споруди, зведеної майже на 50 років
раніше славнозвісної Десятинної церкви, у самому центрі київського дитинця переконливо
свідчать про те, що ще в дохристиянський період слов'яни мали високий рівень ремесла, певну
його спеціалізацію, які давали змогу створювати монументальні споруди на основі синтезу
власного досвіду та архітектурних впливів сусідніх народів.
4. Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ. Виникнення і становлення
Давньоруської держави сприяло помітному культурному поступу східних слов'ян, збагаченню
новими здобутками.
Існування власної писемності та освіти є основною ознакою цивілізованості народу. Засвідчене
археологами значне поширення грамотності на Русі є безпосереднім наслідком розвитку
давньоруської освіти. Вже за часи Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була
важливою сферою загальнодержавної та церковної політики. Про високий рівень розвитку
освіти свідчить існуюча в той період диференціація навчальних закладів: палацова школа
підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа
«книжного вчення» (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання
(головним чином, для купецького та ремісничого міського населення).
Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкільництва сприяло заснування при храмах,
монастирях та князівських дворах бібліотек. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава
Мудрого, його правнука Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильк-вича,
ченця Григорія. Книги активно переписувалися і поширювалися на Русі (за підрахунками вчених,
її книжковий фонд налічував щонайменше 130—140 тис. томів), незважаючи на їх надзвичайно
високу ціну. Так, за молитовник для церкви в Любомлі волинський князь Володимир Василькович
заплатив 8 гривень, яких у той час було цілком достатньо для купівлі отари овець з 40 голів.
Книгописні майстерні та бібліотеки стали тим фундаментом, на якому виросла вітчизняна
оригінальна література. Самобутнім літературним жанром з моменту виникнення було
літописання. Воно з'явилося на Русі наприкінці X — на початку XI ст. У 1037—1039 pp. порічні
статті були об'єднані в перший давньоруський літописний звід. Вершиною історичної думки в
межах літописної традиції вважається «Повість минулих літ», створена ченцем Києво-
Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У Хлебніковському списку «Повісті минулих літ»
Нестора названо автором цього твору. Як літописець він згадується і в «Києво-Печерському
патерику».
До нас дійшло майже 1500 літописних списків, що є невичерпним джерелом історичних
знань. До визначних оригінальних пам'яток давньоруської літератури належить «Слово про
закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, перша
давньоруська енциклопедія «Ізборник» (1073), «Слово про Ігорів похід» та ін. Ці твори були
не тільки апробацією різних літературних жанрів, а й поступальними кроками в розвитку
політичної культури, суспільної думки, оскільки майже всі вони торкалися важливої проблеми
державотворення — відносин світської та церковної влад.
Друковане слово відкрило нові горизонти й у сфері правової культури. У стародавніх слов'ян
спочатку було звичаєве усне право, що фіксувало норми поведінки, які передавалися з покоління в
покоління і увійшли в побут та свідомість у формі звичаїв і традицій. У роки князювання
Ярослава Мудрого з'являється перше писане зведення законів Київської Русі — «Руська
правда». Цей правовий документ дійшов до нашого часу в 106 списках, які прийнято поділяти на
три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену. Найдавнішою є Коротка редакція, що містить
Правду Ярослава (правові норми, які стосуються вбивств, тілесних ушкоджень, образ,
порушення права власності), Правду Ярославичів (поява нових акцентів — чітка спрямованість
законодавчих норм на захист феодального землеволодіння, скасування кровної помсти; штраф за
порушення юридичних норм сплачувався не потерпілому, а до державної скарбниці), Покон
вірний та Урок мостникам (організація мостіння і розбудови головних торгових магістралей і
доріг). Розширена правда, крім названих правових документів, містить устав Володимира
Мономаха, який суттєво розширює та диференціює давньоруське законодавство: з'являються
норми, що регулюють питання боргових зобов'язань і кабальних відносин; регламентують
соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства; визначають діяльність судово-
адміністративного апарату тощо. Вважається, що Скорочена правда створена на основі
Розширеної у пізніші часи, у XV або навіть у XVII ст.
Поява писаного кодифікованого права сприяла розбудові та зміцненню Давньоруської держави,
вводила її суспільне життя в межі правових норм, що зумовило зростання правової культури
населення та його цивілізованості.
Під впливом християнства нові тенденції з'явилися у сфері матеріальної культури.
Зокрема, у княжу добу значного поширення набуває на Русі монументальна культова
архітектура, яка у своєму розвитку пройшла кілька етапів. У ранній період храмобудівництва
домінує візантійська традиція. Типові риси візантійського стилю чітко простежуються в
перших монументальних спорудах: Десятинній церкві в Києві (X ст.), Спасо-Преображенському
соборі в Чернігові (1031—1036). Своєрідним перехідним рубежем є зведення у 1037 р.
Софійського собору, в якому яскраво проступають слов'янські традиції.
Починаючи з XII ст. в архітектурі Русі візантійський вплив слабне, з'являються риси
західноєвропейського романського стилю, дедалі чіткіше й рельєфніше виявляються місцеві
особливості. Поступово формуються вітчизняні архітектурні школи — київська, галицька,
переяславська. У перебудованому вигляді із пам'яток цього періоду до нас дійшли церкви
Кирилівська (1146), Василівська (1183) у Києві; Борисоглібський собор (1128) у Чернігові, церква
св. Пантелеймона (1200) у Галичі. У церковному будівництві широко використовувалися фрески
та мозаїка. Про високу майстерність руських ремісників свідчить той факт, що мозаїчні
композиції Софійського собору виконані із смальти, спектр якої налічує 177 кольорових відтінків
на золотистому тлі.
Християнство дало поштовх розвиткові давньоруського іконопису. Спочатку ікони завозилися
із Візантії та Болгарії, але невдовзі формуються місцеві традиції іконописання. Першими
вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Григорій і Аліпій
(Алімпій), останній, за свідченням Печерського Патерика, «ікони писати хитр був зєло».
Аліпій (Алімпій, Олімпій) Печерський (? — 1114) — давньоруський живописець, ювелір та лікар,
чернець Києво-Печерського монастиря. Найвизначнішими його малярними роботами були сім
ікон, написаних для домової церкви невідомої особи. Вони вважалися чудодійними, оскільки не
згоріли під час пожежі. Аліпій похований у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Саме з
його ім'ям деякі фахівці пов'язують ікони «Печерської Богородиці» і «Великої Панагії».
Поступово відриваючись від візантійського коріння, формуються самобутні іконописні школи:
київська, галицько-волинська, володимиро-суздальська та ін.
Переконливим свідченням форсованого розвитку культури є динамічне зростання кількості
давньоруських міст, які, будучи центрами концентрації суспільного життя, виконували роль не
тільки політичних та економічних осередків, а й стали своєрідними лабораторіями, де з місцевих
традицій та досягнень світового досвіду синтезувалася самобутня давньоруська культура.
Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих традицій під впливом
умов соціально-історичного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень світової
культури, що дало змогу розширити культурні обрії, змістовно збагатитися, але при цьому
зберегти власну самобутність і не відірватися від живильних коренів рідної землі. Характерними
рисами та особливостями розвитку культури Київської Русі були: домінуючий вплив
християнської релігії; запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань
та канонів; існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для
створення місцевої культури; піднесення культури, поява нових культурних явищ.
5. Особливості та характеристика культури Галицько-Волинської Русі.
1. Особливості розвитку культури Галицько-Волинського князівства. Культура Галицько-
Волинського князівства є складовою частиною культури Русі. При тому вона відчутно
відрізняється від культури інших земель, маючи власні самобутні риси та оригінальність.
Навіть після монголо-татарської навали впродовж століття Галицько-Волинська Русь не
відставала у своєму культурному розвитку від сусідніх держав, а в ряді випадків стала
батьківщиною творчих здобутків, що збагатили всю тогочасну східноєвропейську культуру.
Культура Галицько-Волинського князівства була відкритою для впливів західної і східної
культур, але при цьому не втрачала своєї східнослов’янської специфіки.
Великий вплив на культуру регіону мала православна церква, яка, попри політичні негаразди,
зберігала основні культурні традиції.
Культура Галицько-Волинського князівства стала однією зі складових частин формування
української культури.
Незважаючи на те що риси культури Галицької і Волинської земель мають відмінності, їхній
розвиток відбувався одночасно, а процеси були тотожними. Це дає змогу вченим розглядати
культуру Галицько-Волинського князівства як цілісний феномен.

2. Освіта. Для потреб держави і поширення та утвердження християнської віри були потрібні
грамотні й освічені люди. Освіта в Галицьких і Волинських землях продовжувала традиції
Київської Русі. При церквах, особливо при монастирях, єпископських кафедрах існували школи.
До них приймали хлопчиків із семи років. Пройшовши курс навчання, вони працювали
писарчуками в князівській або єпископській канцелярії, ставали священиками або
продовжували справу батьків. Поширеним було й навчання на дому, особливо для дітей бояр,
що мешкали в заміських садибах.
У Галицькій і Волинській землях також існували бібліотеки при монастирях і князівських
палатах, де можна було поглибити свої знання. Є відомості про велику книгозбірню князя
Володимира Васильковича.

Знайдені предмети для письма, написи на стінах церков, бересті, речах, зброї та знаряддях праці
(мітки) засвідчують, що серед ремісників, купців, бояр і дружинників була поширена грамотність.
Бронзові та кістяні писала для писання на воскових таблицях археологи знайшли у Звенигородці,
Перемишлі, Галичі, Бересті (Бресті) берестяні грамоти — у Звенигородці та Бересті. Збереглися й
пергаментні грамоти князів.
Про значне поширення освіти, принаймні серед заможних кіл населення Галицько-
Волинського князівства, опосередковано свідчать пам’ятки давньоруської писемності ХІІ—
ХІІІ ст. У жодному літописі, крім Галицько-Волинського, неможливо знайти такої кількості
згадок про писців, князівські канцелярії, архіви, грамоти, заповіти, купчі тощо.

3. Література і літописання. До нашого часу не збереглися пам’ятки світської літератури

Галицько-Волинської Русі, хоча їхнє існування безсумнівне. До таких творів деякі дослідники
зараховують «Повість про осліплення Василька».
Літописання в Галицько-Волинському князівстві мало свої особливості. Одні дослідники
вважають, що воно було продовженням традицій київських літописців, інші стверджують, що тут
існувала зовсім інша традиція: написання окремих повістей, своєрідних світських житій князя, які
згодом були об’єднані в єдиний твір.
Найраннішою літописною пам’яткою краю є «Повість про осліплення Василька», написана 1097 р.
невідомим автором. У ній розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька
Ростиславича, якого осліпив волинський князь.
Найяскравішою пам’яткою літописання Галицько-Волинського князівства є «Галицько-
Волинський літопис». Він був знайдений у 1809 р. видатним російським істориком М.
Карамзіним.
Особливістю літопису є те, що він спочатку був літературним твором без поділу на роки.
Хронологію в ньому проставили згодом переписувачі, але з великими помилками. Окрім
художньої самобутності, він вирізняється своїм глибоким змістом. Літописці, яких, на думку
вчених, було не менше п’яти, уміло передають риси тогочасної епохи, деталі неспокійного часу.
Літопис складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літописця Данила
Галицького (оповідає про події 1205—1258 рр.) і Волинського літопису (1258—1290 рр.).
Літопис створений з окремих повістей, що були об’єднані пізнішими укладачами. Центральною
частиною твору є життя князя Данила Галицького.
Літопис дає широку картину подій і сусідніх земель: Угорщини, Польщі, Литви, інших руських
князівств, Орди. Відомості літопису — майже єдине джерело, яке дає змогу в основному
відтворити події в Мазовецькому князівстві та Литві цього періоду.
Волинська частина літопису відзначається особливо високими літературними
достоїнствами, емоційністю та ліризмом викладу. Тут багато уваги приділено розвитку
культури на землях Галичини й Волині.
Ідейно літопис був спрямований проти боярського свавілля і прославляв руську зброю і Руську
землю.
Літопис також є цінним джерелом для вивчення давньоукраїнської мови, адже він містить багато
характерних для неї слів, зворотів, прислів’їв.

4. Архітектура. Наявність мурованих будівель є вагомим свідченням розвитку того чи іншого

регіону. Галицькі та Волинські міста багаті на муровані споруди: храми, князівські палаци,
замки, укріплені двори бояр.
Спочатку мурованими були лише храми і князівські палати.
Перші муровані храми в Галичині та Волині з’являються досить рано — із кінця ІХ — початку Х
ст., що було зумовлено впливом чеської архітектури. Але, на жаль, переважна більшість храмів
кінця ІХ—ХІІІ ст. назавжди втрачена.
У ХІІ—ХІІІ ст. сформувалися Волинська і Галицька архітектурні школи. На волинських
будівничих відчутний вплив справила Київська школа, а галицькі архітектори використовували як
традиції Київської Русі, так і надбання західноєвропейських майстрів.
Серед збережених часом монументальних споруд є Успенський собор у Володимирі-Волинському.
Він збудований у 1160 р. київськими майстрами за наказом князя Мстислава Ізяславовича. Ця
шестистопна однокупольна будівля має простий, але водночас величний вигляд.
Його сучасник — Успенський собор у Галичі, збудований Ярославом Осмомислом (1157 р.),—
зберігся до нашого часу лише у вигляді руїн. Це був чотиристопний однокупольний храм,
оточений галереями і прикрашений білокам’яною різьбою. Він є яскравим виразником галицької
архітектурної школи, яка багато запозичувала з поширеного у Європі романського стилю.
У Галичі будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і
вапняку. На території міста археологи знайшли близько тридцяти кам’яних будівель. До
особливостей галицької архітектури належить також спосіб облицювання стін керамічними
рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, із рослинними та геометричними
орнаментами.
На місці давнього Галича (тепер тут розташоване село Крилос) до нашого часу зберігся храм Св.
Пантелеймона (ХІІ—ХІІІ ст.), який також є яскравим представником галицької архітектурної
школи.
Про багатства й архітектурні особливості галицько-волинських храмів дає уявлення опис церкви
Іоанна Златоуста в Холмі (ХІІІ ст.).

Цікаві факти
Високий рівень монументального живопису часів Галицько-Волинського князівства засвідчує те,
що в ХІV—ХV ст. майстри виконували монументальні розписи в Польщі, які збереглися в
Сандомирі (30-ті рр. ХІІІ ст.), Кракові — каплиця Св. Хреста на Вавелі (1470 р.), Вислиці —
костьол (ХІV ст.). Фрески замкової капели в Любліні на замовлення короля Яґайла виконувала
група живописців, яку очолював майстер Андрій із Волині.

При оформленні храмів на Галичині та Волині акцент робився на іконах, які утворювали
цілі ансамблі.
Попервах храми прикрашалися двома великими за розмірами іконами, що нагадували фресковий
розпис. Згодом їхня кількість збільшується. Утворюється іконостас — особлива перегородка, що
закриває вівтарну частину і складається з кількох рядів ікон.
Ікони, що поширювалися в Галичині та Волині, мали візантійське чи київське походження. Згодом
на Волині та Галичині постали власні школи іконопису. Його розквіт припадає на другу половину
ХІІІ—ХІV ст. Особливістю іконопису цього періоду є те, що він розвивався без жорсткого
контролю з боку церкви чи влади. Митці, відповідно, намагалися відшукати вираження сюжету,
іноді порушуючи канони. Зображення на іконах мають легку об’ємність, чим суттєво різняться від
візантійських зразків.

Цікаві факти
Найстарішою іконою, що збереглася в Галичині, є фрагмент візантійської ікони «Менологія»
(кінець ХІІ — початок ХІІІ ст.). Вона була знайдена в 1930 р. в церкві Св. Миколая в Тур’ї
поблизу Старого Самбора, але до науковців потрапила лише в 1983 р. На ній зображені фігури
святих підкреслено видовжених пропорцій із малими головами. Одяг святих зображений у темних
тонах. Серед них виділяється великомученик Георгій.

До найкращих зразків галицько-волинського живопису цього періоду належить чудодійна ікона

Волинської Богоматері («Богородиця Одигітрія» з Покровської церкви в Луцьку, початок ХІV
ст.). Вона вражає глядача особливою суворістю образів Богоматері і малого Ісуса, якої не було в
іконах попереднього періоду. Свідченням проникнення елементів народного мистецтва є сорочка
Ісуса, прикрашена вишитими квіточками.
Ще одним шедевром іконопису того часу є шанована в Польщі Ченстохівська ікона Богоматері
(ХІV ст.), що була написана в Галичині.
У Львівському музеї українського мистецтва зберігається одна з перлин галицького іконопису
«Юрій Змієборець» із села Станилі поблизу Дрогобича. Її автор був талановитим майстром
композиції та колориту, що зміг поєднати відчуття загальної гармонійної врівноваженості з
ритмічним рухом, а форму — із кольором.
Відомі й інші пам’ятки галицького живопису ХІV ст., яким притаманні висока майстерність
живописців, виразна індивідуальність, поєднання візантійських традицій, давньоруської спадщини
й струменя місцевого народного мистецтва. Надзвичайно популярними були ікони із зображенням
Св. Миколая та святих мучеників Дмитрія, Фрола і Лавра, Бориса та Гліба.
Ще одним видом мистецтва, який набув поширення в Галицько-Волинському князівстві,
була скульптура. Даний вид мистецтва розвивався у формі рельєфу, яким прикрашалися храми.
Яскравим зразком скульптури тієї доби є шиферний рельєф ХІІІ ст., який зображує Св.
Дмитрія. Зараз він зберігається в Кам’янець-Подільському музеї. Під час розкопок руїн
Успенського собору в Галичі було знайдено рельєфне зображення дракона, із пащі якого виростає
пишна гілка. Багато прикрашені рельєфами також церкви Св. Пантелеймона в Галичі та Іоанна
Златоуста в Холмі. Їхнім творцем був «великий хитрець Авдій». Це перше ім’я майстра
скульптури, яке знає історія українського мистецтва.
Мистецтво Галицько-Волинського князівства представлене також і книжною мініатюрою,
розквіт якої припадає на ХІІІ ст. Нечисленні збережені мініатюри рукописів належать виключно
до високопрофесійних зразків. Найдавнішим ілюстрованим рукописом галицько-волинської
традиції, що зберігся до нашого часу, є Добрилове Євангеліє (1164 р.), у якому містяться чотири
мініатюри євангелістів та тлі обладнання книгописної майстерні.
Архієрейський Служебник із Перемишля (початок ХІІІ ст.) прикрашений трьома мініатюрами
(збереглися дві) святих Василія Великого, Іоанна Златоуста та Григорія Богослова. Як і попередні
мініатюри, ці образи є видовженими, з малими головами — відповідно до канонів візантійського
мистецтва.
Значна частина мініатюр ХІІІ ст. є копіями фресок храмів, із яких походили рукописні книги.
Виразно виділяються мініатюри Євангелія ХІІІ ст. (невідоме походження). Вони багато декоровані
промальованими дрібними деталями. Але переважна більшість збережених рукописів мають
значно скромніше оздоблення у вигляді заставок, кінцівок, ініціалів, організації аркушів,
орнаментації.
На території Галицько-Волинського князівства археологи виявили багато скарбів з усілякими
ювелірними прикрасами. Найчастіше знаходять сережки, колти, привіски, браслети-наручі,
підвіски. Ці знахідки свідчать про високий рівень галицько-волинських ювелірів, які добре знали
різні технічні прийоми: лиття, кування, чеканку, позолоту, інкрустацію тощо.

Висновки. Культура Галицько-Волинського князівства мала значні здобутки. Вона залишила по

собі зразки, які вражають своєю майстерністю й досконалістю. Будучи складовою культури Русі,
вона мала значні відмінності, які були спричинені місцевими умовами й культурними впливами
сусідів.