Professional Documents
Culture Documents
Семінар 5
Семінар 5
–
12.04.22
2. Історіографія української культури, джерела її формування:
Праслов’янське населення України, його матеріальна і духовна культура;
Слов’янська доба в історії стародавньої України: від Держави Антів – до княжої Русі.
1. Етногенез (походження) українського народу, його матеріальної та духовної культури.
Українська культура формувалася у плідному діалозі з багатьма культурами:
європейськими та азіатськими;
осілими і кочовими;
розвиненими і варварськими,
творчо освоюючи і використовуючи їх надбання на власному етнокультурному ґрунті. Цей
творчий діалог культур, їх розвиток відбувався за допомогою носіїв цих культур – певної людської
спільноти, а саме етносу. Український етнос є носієм своєї самобутньої культури.
Етнос з грецької мови буквально означає народ.
Етнос – це стійка природна й історично сформована на певній території динамічна людська
спільнота, яка має власну назву й усвідомлення своєї єдності, відрізняється від інших утворень
стійкими своєрідними рисами культури, способом життя, етнічними стереотипами.
Представники етносу характеризуються зовнішнім виглядом і конституцією, психологічними
особливостями, світосприйняттям, єдиними традиціями і звичаями, релігією, проживанням на
одній території, мовою.
Етнос – історичне явище. Він утворився в результаті етногенезу.
Етногенез – це сукупність історичних, біологічних, соціальних, культурних процесів, що
виявляються при функціонуванні етносів від початку їх виникнення, на основі раніше
існуючих компонентів, до складання обличчя етнічних спільнот та їх зникнення; це процес
виникнення і становлення певної групи як етносу.
Історичними формами соціальних спільнот, що передували етносу були:
рід – колектив кровних родичів, які ведуть походження від загального предка і носять
спільне родове ім'я;
плем'я – тип етнічної спільности і соціальної організації епохи первіснообщинного ладу,
якому властиві кровноспоріднені зв'язки між його членами, поділ на роди, спільність
території, деяких елементів господарювання, самосвідомість і самоназва, звичаї і культи;
народність – нестійка історично створена мовна, територіальна, економічна і культурна
спільність людей, яка передує нації;
нація – стійка історична спільнота людей, яка складається в процесі формування
спільності території, економічних зв'язків, літературної мови, деяких особливостей
культури і характеру. Це соціокультурне буття людини.
Етнічна культура – це культура людей, пов'язаних між собою спільністю історичного
походження і територією проживання.
Характерні риси етнічної культури – консерватизм, наступність, орієнтація на збереження
«коренів».
Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу. Тому,
розглядаючи українську культуру, не можна не акцентувати на проблемах етногенезу українців. У
науковій літературі існує кілька теорій окресленої проблеми:
- по-перше, теорія «вічності» – українці існують стільки, скільки взагалі існує людина
сучасного типу, тобто 30-40 тис. до 2-3 млн. років;
- по-друге, теорія автохтонності, згідно з якою етнічну основу українців складало
населення пізнього палеоліту, що проживало на території Україні (Н. Грушевський);
- по-третє, теорія «однієї колиски»: зародження і розвиток близьких слов'янських народів з
єдиної давньоруської народності;
- по-четверте, теорія «незалежного розвитку окремих слов'янських народів», тобто
українців, білорусів, що широке розповсюджена останнім часом.
Тому якщо простежити етапи формування українського етносу, то слід виділити їх декілька:
VІ етап – кінець ХХ – ХХІ ст. Провідна тенденція цього періоду – консолідація нації,
зростання національної самосвідомості, зближення основних рис культури і побуту
різних регіонів на основі національних традицій, згладжування відмінностей між
регіональними діалектами, широко використовується літературна українська мова.
Генезис українського етносу – тривалий процес, який тільки в 90-ті рр. ХХ ст. завершився
утворенням української нації.
Будь-який етнос, в тому числі й український, у процесі свого буття створює духовну
культуру.
Матеріальні
Традиційний побут українців. Українська хата та господарські споруди. Регіональні
особливості народного житла. Інтер’єр народного житла як образно-символічний і мистецький
простір. Особливості української традиційної кухні. Способи приготування страв. Обрядові та
святкові страви.
Народний текстиль. Народний одяг. Ткацтво як вид народної творчості. Техніки ткання.
Килимарство. Орнаментика народних тканин та килимів. Осередки килимарства та художнього
текстилю (Гуцульщина, Решетилівка, Кролевець)
Способи оздоблення тканин: вибійка, вишивання. Особливості вибійки.
Вишивання. Символіка вишивки та народні звичаї. Техніки вишивання, народні шви. Які вироби
оздоблювалися вишивкою.
Український рушник: Історія і сучасність. Функції рушника в українській культурі.
Класифікація українського народного одягу. Характерні особливості українського народного
одягу. Функції народного одягу. Народний одяг: історія і сучасність. Народна творчість і сучасна
мода.
В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні і, відповідно, культурні доби. Період
дохристиянства і період після прийняття християнства. В даному рефераті спробуємо
розглянути особливості дохристиянської культури Київської Русі
Основні заняття і суспільні відносини. Основою культури Київської Русі була багатовікова
самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать,
що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало
землеробство - підсічно-вогневе в поліській зоні й орне - у лісостепу.
Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували
тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля - одне поле
засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво
(лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже
важливими, промислами.
Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і
кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа
вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. У Київській Русі склався переказ про братів-
ковалів, які перемогли в битві жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і
проорали ним борозну “змійових валів” - оборонних споруд навколо Києва (довжина їх в Україні –
понад 2000 км, датуються І тисячоліттям до н.е. – І тисячоліттям н.е.). У Х ст. майстерність
київських ковалів і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський
географ за сторіччя до Нестора писав: “Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна
зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі”.
Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і
дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме
складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір.
Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про кожум’як - людей умілих,
сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах
від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за
матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі
вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти
принаймні декількома спеціальностями.
Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала
характер обміну як всередині общини, так і між племенами та землями. Згодом зародилися
товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських
монет. До речі монети візантійських імператорів Анастасія I (491-518 рр.) і Юстиніана I (527-565
рр.), знайдені археологами на Замковій горі, послужили одним з доказів дати виникнення Києва
принаймні в кінці V ст. н.е.
Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і Західною
Європою, куди руські купці (рузарії, як їх називали латинські хроніки) везли свої і східні товари.
Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI ст. готський історик Йордан писав, що у
слов'ян “замість міст ліс і болота”, то в IX ст. скандинави називали Русь Гардарікою - “країною
міст”. До початку Х ст. в літописах згадуються понад двадцять міст, до ХII ст. - біля двохсот, а
перед татаро-монгольським нашестям - вже більше трьохсот міст і фортець. Велич столиці
давньоруської держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали “суперником
Константинополя”. Так, європейський хроніст Тітмар Магдебурзький у своїй хроніці 1018 р. пише
про Київ як “столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків,
незліченна кількість мешканців”.
Хоч економічною основою суспільства була родова власність общини на землю, все ж мала сім'я
найближчих родичів починає відігравати дедалі значнішу роль. Літопис "Повість временних літ"
свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна сім'я, багатоженство зустрічалося
рідко.
Родова община називалася "мир" або "вервь" (вірьовкою відмірювали наділи землі
общинникам). За спостереженнями середньовічних західних письменників, крадіжка і обман у
слов'ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь з добром. Члени общини
були пов'язані круговою порукою, діяв закон кровної помсти. Пізніше традиційне (звичаєве) право
було нелегко замінити державним.
Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил
природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей
від богів і духів.
Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім,
сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун - бог
блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити
людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який
переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ
і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог - бог вогню; Стрибог
- бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог - бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс
- бог сонця (іноді місяця); Симаргл - бог підземного світу, як він здебільшого трактується.
Уявляли його в образі крилатого пса та ін.
У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було
порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати
тільки Велеса (Волоса) - бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) - богиню дощу і води,
яка в той же час протегувала ткацтву. а також Дану – богиню річок (згадка про неї є у багатьох
піснях) та різні берегині.
Відмітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на людину,
нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств виконувалися частіше
за все з дерева, рідко з каменю. Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий
Збручський ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають, що це ідол
Святовита - чотириликого божества. Український філософ М.Попович доводить, що таке
пояснення суперечить суті язичницького багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества.
Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т.д., такі місця називалися
капищами. “Такі … погані мольбища їх: ліс, і каміння, і ріки, і болота, джерела, і гори, і горби,
сонце і місяць, і зірки, і озера. І, простіше кажучи, всьому існуючому поклонялися вони яко Богу, і
шанували, і жертви приносили”, - осудливо писав пізніше один з церковників про прихильників
народної релігії.
Культи божеств – прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова
молитов - відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських
народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця - дух літньої
полуденної спеки, крикси - духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто
дотримувався всіх обрядів і заборон.
Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку
уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу ("світове
дерево"), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини
підлегле долі - "суду Божому". Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж
невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися
визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про
майбутнє життя людини.
Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі
родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були
зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Київській Русі відбулися вже після
прийняття християнства.
Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася
національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал
використовувалася деревина, що була в достатку доступна. У центрі поселень знаходилися
"гради", які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів.
Більшість споруд у слов'янських "градах" споруджувалася зі зрубів - колод, укладених в
чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби закладалися в
основу кріпосних валів.
Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й
прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент,
на відміну від геометричного візантійського.
Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і
застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка
скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок).
Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями в різних сферах
суспільного життя — розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської
державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; виникненням міст;
пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням
християнства та ін. Нові явища та процеси в давньоруській культурі — це не тільки сумарний
наслідок дії суспільних сил та чинників, а й активний самостійний фактор впливу на різні сфери
життя, тобто культура водночас виступає і як об'єкт, і як суб'єкт історичного розвитку.
Феномен культури Київської Русі мав такі характерні риси та особливості:
1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури.
Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних
культурних сфер — архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури. Так само як
православна релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві,
свідченням чого є абсолютне домінування в мистецтві біблійних сюжетів, у літературі —
релігійної проблематики, в архітектурі — культових споруд. У княжу добу саме церква стає
одним з найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу.
2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів.
Християнство, надавши імпульсу державотворчим та культурним процесам на Русі, сприяло
поширенню візантійського впливу в різних сферах суспільного життя і в культурі, зокрема,
що було особливо відчутно на початку християнізації. У цей період давньоруська література
розвивається в межах візантійських канонів, які визначали жанри (житія, проповіді, повчання) та
стриману стильову манеру викладу. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється
абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль зодчества,
запозичується техніка цегляної та кам'яної кладки, переймається досвід створення фресок та
мозаїк.
З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. У літературі з'являється емоційне і
пристрасне «Слово про Ігорів похід» (1187) що не мало аналогів ні у візантійській, ні у
європейській літературі.
З XI ст. у церковному живописі започатковується процес розмивання візантійських канонів:
все частіше зустрічаються світські сюжети, релігійні композиції наповнюються образами реальних
людей, побутовими сценами, набувають національних рис. Яскравим прикладом цього є фрески
Coфії Київської. Саме Софійський собор є матеріальним уособленням поєднання
візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кількість овальних куполів (бань) у кам'яних
храмах є виявом впливу дохристиянських традицій спорудження капищ (язичницьких культових
споруд).
3. Існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення
місцевої самобутньої культури. Роль візантійського впливу на розвиток культури Русі була
значною, але не вирішальною, оскільки все візантійське в процесі «ослов'янення» творчо
переосмислювалося, якісно видозмінювалося під впливом місцевих традицій.
Феномен давньоруської культури виріс не з пересаджених варязького або візантійського
саджанця. Він є своєрідним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу та
Сходу. Так, відомий скіфський «звіриний стиль» прикладного мистецтва, що сформувався під
впливом культур Греції і Переднього Сходу, досить помітно виражений у галицьких керамічних
плитках, чернігівському різьбленні по дереву, київських фібулах та змійовиках. Деякі елементи
(висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, певні будівельні
навички) черняхівської та зарубинецької слов'янських культур (перша половина І тис. н.е.), на
яких помітно позначився вплив римської цивілізації, відродилися і розвинулися за часів
Давньоруської держави.
Ще у дохристиянський період східні слов'яни мали свою писемність. Місцеве населення
користувалося абеткою із 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ)
мали слов'янське походження. Літописна інформація про будову палаців княгині Ольги, а також
відкриття монументальної ротондоподібної архітектурної споруди, зведеної майже на 50 років
раніше славнозвісної Десятинної церкви, у самому центрі київського дитинця переконливо
свідчать про те, що ще в дохристиянський період слов'яни мали високий рівень ремесла, певну
його спеціалізацію, які давали змогу створювати монументальні споруди на основі синтезу
власного досвіду та архітектурних впливів сусідніх народів.
4. Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ. Виникнення і становлення
Давньоруської держави сприяло помітному культурному поступу східних слов'ян, збагаченню
новими здобутками.
Існування власної писемності та освіти є основною ознакою цивілізованості народу. Засвідчене
археологами значне поширення грамотності на Русі є безпосереднім наслідком розвитку
давньоруської освіти. Вже за часи Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була
важливою сферою загальнодержавної та церковної політики. Про високий рівень розвитку
освіти свідчить існуюча в той період диференціація навчальних закладів: палацова школа
підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа
«книжного вчення» (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання
(головним чином, для купецького та ремісничого міського населення).
Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкільництва сприяло заснування при храмах,
монастирях та князівських дворах бібліотек. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава
Мудрого, його правнука Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильк-вича,
ченця Григорія. Книги активно переписувалися і поширювалися на Русі (за підрахунками вчених,
її книжковий фонд налічував щонайменше 130—140 тис. томів), незважаючи на їх надзвичайно
високу ціну. Так, за молитовник для церкви в Любомлі волинський князь Володимир Василькович
заплатив 8 гривень, яких у той час було цілком достатньо для купівлі отари овець з 40 голів.
Книгописні майстерні та бібліотеки стали тим фундаментом, на якому виросла вітчизняна
оригінальна література. Самобутнім літературним жанром з моменту виникнення було
літописання. Воно з'явилося на Русі наприкінці X — на початку XI ст. У 1037—1039 pp. порічні
статті були об'єднані в перший давньоруський літописний звід. Вершиною історичної думки в
межах літописної традиції вважається «Повість минулих літ», створена ченцем Києво-
Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У Хлебніковському списку «Повісті минулих літ»
Нестора названо автором цього твору. Як літописець він згадується і в «Києво-Печерському
патерику».
До нас дійшло майже 1500 літописних списків, що є невичерпним джерелом історичних
знань. До визначних оригінальних пам'яток давньоруської літератури належить «Слово про
закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, перша
давньоруська енциклопедія «Ізборник» (1073), «Слово про Ігорів похід» та ін. Ці твори були
не тільки апробацією різних літературних жанрів, а й поступальними кроками в розвитку
політичної культури, суспільної думки, оскільки майже всі вони торкалися важливої проблеми
державотворення — відносин світської та церковної влад.
Друковане слово відкрило нові горизонти й у сфері правової культури. У стародавніх слов'ян
спочатку було звичаєве усне право, що фіксувало норми поведінки, які передавалися з покоління в
покоління і увійшли в побут та свідомість у формі звичаїв і традицій. У роки князювання
Ярослава Мудрого з'являється перше писане зведення законів Київської Русі — «Руська
правда». Цей правовий документ дійшов до нашого часу в 106 списках, які прийнято поділяти на
три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену. Найдавнішою є Коротка редакція, що містить
Правду Ярослава (правові норми, які стосуються вбивств, тілесних ушкоджень, образ,
порушення права власності), Правду Ярославичів (поява нових акцентів — чітка спрямованість
законодавчих норм на захист феодального землеволодіння, скасування кровної помсти; штраф за
порушення юридичних норм сплачувався не потерпілому, а до державної скарбниці), Покон
вірний та Урок мостникам (організація мостіння і розбудови головних торгових магістралей і
доріг). Розширена правда, крім названих правових документів, містить устав Володимира
Мономаха, який суттєво розширює та диференціює давньоруське законодавство: з'являються
норми, що регулюють питання боргових зобов'язань і кабальних відносин; регламентують
соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства; визначають діяльність судово-
адміністративного апарату тощо. Вважається, що Скорочена правда створена на основі
Розширеної у пізніші часи, у XV або навіть у XVII ст.
Поява писаного кодифікованого права сприяла розбудові та зміцненню Давньоруської держави,
вводила її суспільне життя в межі правових норм, що зумовило зростання правової культури
населення та його цивілізованості.
Під впливом християнства нові тенденції з'явилися у сфері матеріальної культури.
Зокрема, у княжу добу значного поширення набуває на Русі монументальна культова
архітектура, яка у своєму розвитку пройшла кілька етапів. У ранній період храмобудівництва
домінує візантійська традиція. Типові риси візантійського стилю чітко простежуються в
перших монументальних спорудах: Десятинній церкві в Києві (X ст.), Спасо-Преображенському
соборі в Чернігові (1031—1036). Своєрідним перехідним рубежем є зведення у 1037 р.
Софійського собору, в якому яскраво проступають слов'янські традиції.
Починаючи з XII ст. в архітектурі Русі візантійський вплив слабне, з'являються риси
західноєвропейського романського стилю, дедалі чіткіше й рельєфніше виявляються місцеві
особливості. Поступово формуються вітчизняні архітектурні школи — київська, галицька,
переяславська. У перебудованому вигляді із пам'яток цього періоду до нас дійшли церкви
Кирилівська (1146), Василівська (1183) у Києві; Борисоглібський собор (1128) у Чернігові, церква
св. Пантелеймона (1200) у Галичі. У церковному будівництві широко використовувалися фрески
та мозаїка. Про високу майстерність руських ремісників свідчить той факт, що мозаїчні
композиції Софійського собору виконані із смальти, спектр якої налічує 177 кольорових відтінків
на золотистому тлі.
Християнство дало поштовх розвиткові давньоруського іконопису. Спочатку ікони завозилися
із Візантії та Болгарії, але невдовзі формуються місцеві традиції іконописання. Першими
вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Григорій і Аліпій
(Алімпій), останній, за свідченням Печерського Патерика, «ікони писати хитр був зєло».
Аліпій (Алімпій, Олімпій) Печерський (? — 1114) — давньоруський живописець, ювелір та лікар,
чернець Києво-Печерського монастиря. Найвизначнішими його малярними роботами були сім
ікон, написаних для домової церкви невідомої особи. Вони вважалися чудодійними, оскільки не
згоріли під час пожежі. Аліпій похований у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Саме з
його ім'ям деякі фахівці пов'язують ікони «Печерської Богородиці» і «Великої Панагії».
Поступово відриваючись від візантійського коріння, формуються самобутні іконописні школи:
київська, галицько-волинська, володимиро-суздальська та ін.
Переконливим свідченням форсованого розвитку культури є динамічне зростання кількості
давньоруських міст, які, будучи центрами концентрації суспільного життя, виконували роль не
тільки політичних та економічних осередків, а й стали своєрідними лабораторіями, де з місцевих
традицій та досягнень світового досвіду синтезувалася самобутня давньоруська культура.
Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих традицій під впливом
умов соціально-історичного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень світової
культури, що дало змогу розширити культурні обрії, змістовно збагатитися, але при цьому
зберегти власну самобутність і не відірватися від живильних коренів рідної землі. Характерними
рисами та особливостями розвитку культури Київської Русі були: домінуючий вплив
християнської релігії; запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань
та канонів; існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для
створення місцевої культури; піднесення культури, поява нових культурних явищ.
5. Особливості та характеристика культури Галицько-Волинської Русі.
1. Особливості розвитку культури Галицько-Волинського князівства. Культура Галицько-
Волинського князівства є складовою частиною культури Русі. При тому вона відчутно
відрізняється від культури інших земель, маючи власні самобутні риси та оригінальність.
Навіть після монголо-татарської навали впродовж століття Галицько-Волинська Русь не
відставала у своєму культурному розвитку від сусідніх держав, а в ряді випадків стала
батьківщиною творчих здобутків, що збагатили всю тогочасну східноєвропейську культуру.
Культура Галицько-Волинського князівства була відкритою для впливів західної і східної
культур, але при цьому не втрачала своєї східнослов’янської специфіки.
Великий вплив на культуру регіону мала православна церква, яка, попри політичні негаразди,
зберігала основні культурні традиції.
Культура Галицько-Волинського князівства стала однією зі складових частин формування
української культури.
Незважаючи на те що риси культури Галицької і Волинської земель мають відмінності, їхній
розвиток відбувався одночасно, а процеси були тотожними. Це дає змогу вченим розглядати
культуру Галицько-Волинського князівства як цілісний феномен.
2. Освіта. Для потреб держави і поширення та утвердження християнської віри були потрібні
грамотні й освічені люди. Освіта в Галицьких і Волинських землях продовжувала традиції
Київської Русі. При церквах, особливо при монастирях, єпископських кафедрах існували школи.
До них приймали хлопчиків із семи років. Пройшовши курс навчання, вони працювали
писарчуками в князівській або єпископській канцелярії, ставали священиками або
продовжували справу батьків. Поширеним було й навчання на дому, особливо для дітей бояр,
що мешкали в заміських садибах.
У Галицькій і Волинській землях також існували бібліотеки при монастирях і князівських
палатах, де можна було поглибити свої знання. Є відомості про велику книгозбірню князя
Володимира Васильковича.
Знайдені предмети для письма, написи на стінах церков, бересті, речах, зброї та знаряддях праці
(мітки) засвідчують, що серед ремісників, купців, бояр і дружинників була поширена грамотність.
Бронзові та кістяні писала для писання на воскових таблицях археологи знайшли у Звенигородці,
Перемишлі, Галичі, Бересті (Бресті) берестяні грамоти — у Звенигородці та Бересті. Збереглися й
пергаментні грамоти князів.
Про значне поширення освіти, принаймні серед заможних кіл населення Галицько-
Волинського князівства, опосередковано свідчать пам’ятки давньоруської писемності ХІІ—
ХІІІ ст. У жодному літописі, крім Галицько-Волинського, неможливо знайти такої кількості
згадок про писців, князівські канцелярії, архіви, грамоти, заповіти, купчі тощо.
Цікаві факти
Високий рівень монументального живопису часів Галицько-Волинського князівства засвідчує те,
що в ХІV—ХV ст. майстри виконували монументальні розписи в Польщі, які збереглися в
Сандомирі (30-ті рр. ХІІІ ст.), Кракові — каплиця Св. Хреста на Вавелі (1470 р.), Вислиці —
костьол (ХІV ст.). Фрески замкової капели в Любліні на замовлення короля Яґайла виконувала
група живописців, яку очолював майстер Андрій із Волині.
При оформленні храмів на Галичині та Волині акцент робився на іконах, які утворювали
цілі ансамблі.
Попервах храми прикрашалися двома великими за розмірами іконами, що нагадували фресковий
розпис. Згодом їхня кількість збільшується. Утворюється іконостас — особлива перегородка, що
закриває вівтарну частину і складається з кількох рядів ікон.
Ікони, що поширювалися в Галичині та Волині, мали візантійське чи київське походження. Згодом
на Волині та Галичині постали власні школи іконопису. Його розквіт припадає на другу половину
ХІІІ—ХІV ст. Особливістю іконопису цього періоду є те, що він розвивався без жорсткого
контролю з боку церкви чи влади. Митці, відповідно, намагалися відшукати вираження сюжету,
іноді порушуючи канони. Зображення на іконах мають легку об’ємність, чим суттєво різняться від
візантійських зразків.
Цікаві факти
Найстарішою іконою, що збереглася в Галичині, є фрагмент візантійської ікони «Менологія»
(кінець ХІІ — початок ХІІІ ст.). Вона була знайдена в 1930 р. в церкві Св. Миколая в Тур’ї
поблизу Старого Самбора, але до науковців потрапила лише в 1983 р. На ній зображені фігури
святих підкреслено видовжених пропорцій із малими головами. Одяг святих зображений у темних
тонах. Серед них виділяється великомученик Георгій.