Частина І.

Теорія культури
Тема 1. Культура як духовний і суспільний феномен - 15.02.22

1. Поняття, структура та функції культури. Еволюція поглядів на культуру в європейській та

вітчизняній культурології.
2. Сучасні концепції культури.
3. Проблема типології культури. Історична періодизація та типологія світової та української
культури.
4. Світова і національна культура, їх взаємодія. Взаємозв’язок національного та
загальнолюдського в культурі.

1.
Поняття, структура та функції культури.
Культура - це сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством, протягом
усієї історії, а також сам процес творення і розподілу матеріальних і духовних цінностей.
Культура- Сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його
історії.
Culture- the customs and beliefs, art, way of life and social organization of a particular country or
group(звичаї та вірування, мистецтво, побут і соціальний устрій певної країни чи групи)
Culture- the beliefs and attitudes about something that people in a particular group or organization
share(переконання та ставлення до чогось, що поділяють люди в певній групі чи організації).
Сulture- enlightenment or refinement coming from a knowledge of what is excellent in the
arts(просвітлення або витонченість, що походить від знання того, що є відмінним у мистецтві)
Культура-друга природа створена людиною. Система духовних і матеріальних цінностей, які
відображають активну, творчу діяльність людини в засвоєнні світу в процесі історичного розвитку
суспільства.
Культура відіграє все більшу роль у формуванні та зміцненні громадянського суспільства,
розвитку творчих здібностей людини, побудові правового суспільства. Культура впливає на всі
сфери суспільної та індивідуальної життєдіяльності - труд, побут, дозвілля, мислення, спосіб
життя суспільства й особистості.
Значення її у формуванні та розвитку способу життя людини виявляється у дії особисто-
суб'єктивних факторів (настанови свідомості, духовні потреби, цінності та ін.), що впливають на
характер поведінки, форми та стиль спілкування людей.

Структура культури.
Культура ділиться на матеріальну і духовну. Причому теоретики зосереджують всю увагу на
аналізі духовної культури, яка є значно багатша, багатоманітніша і є основною формою існування
культури.
Функції культури. Складний і багатоплановий характер культури як суспільно-історичного
явища зумовлює її багатофункціональність. Серед всіх можна виділити найосновніші:
 Пізнавальна.
 Світоглядна.
 Комунікативна.
 Оцінно-нормативна.
 Інтегрована.
 Інформаційна
 Нормативна
 Гуманістична
 Люднотворча
 Виховна
Суть пізнавальної полягає в тому, що культура розкриває перед людиною досягнення людства в
історичному пізнанні світу.
Суть світоглядної - проявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму всю
сукупність складників духовного світу особи - пізнавальних, емоційних, оцінних, вольових.
Суть комунікативної зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм
культурної спадковності та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування
між людьми.
Оцінно-нормативна реалізується через систему цінностей і норм, які служать регуляторами
суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному етапі розвитку суспільства.
Інтегрована Виражається в здатності об'єднувати людей незалежно від світогляду її ідеології,
національної приналежності у певні соціальні угрупування, а народи - в світову цивілізацію.
Важливу роль відіграє інформаційна функція культури, яка дає людству й суспільству відповідну
інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію.
В зміст нормативної функції культури входить відпрацьовування і поширення відповідних норм
поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей,
їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки.
Гуманістичну функцію культури. Саме її мав на увазі М. Хотдеггер, розглядаючи культуру як
реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності.
Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил
людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення.
Особливе місце належить виховній функції: культура не лише пристосовує людину до певного
природного та соціального середовища. Вона ще й виступає універсальним фактором
саморозвитку людства, людини.

Еволюція поглядів на культуру в європейській та вітчизняній культурології.

Поступово поняття "культура" поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання,
навчання, вдосконалення самої людини.
 У листах Марка Тулія Цицерона (106-43 pp. до н.е.), відомих під назвою "Тускуланські
бесіди"(45 р. до н.е.), вислів "cultura animi autem philosophia est" ("проте культура духу є
філософія") був спрямований на необхідність духовного, розумового розвитку людини як фактора
її вдосконалення. Відтоді слово "культура" починає вживатися як синонім вихованості, освіченості
людини, і в цьому значенні воно увійшло в усі європейські мови, в тому числі й українську.
Наприклад, Марк Порцій Катон назвав свій твір про сільське господарство "De agri cultura".
Однак поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на
виховання і навчання самої людини, починає вживатись як синонім освіченості, вихованості
людини, і в цьому значенні воно увійшло в усі європейські мови, у тому числі слов'янські.

В епоху Раннього Середньовіччя вона використовується в значенні аграрного виробництва («agri

cultura»), а щодо інших сфер людського буття вона трансформується в слово «cultus» (культ), яке
передбачало здатність людини розкрити власний творчий потенціал в любові до Бога.З розвитком
феодальних відносин, переростанням замків та монастирів в осередки міської культури виникає
уявлення про лицарство як своєрідний культ доблесті, відваги та гідності, а також поширюється
комплекс значень слова «культура», згідно з яким вона стала асоціюватися з міським укладом
життя, а ще пізніше, в добу Ренесансу, - з досконалістю та активізацією інтелектуального та
творчого потенціалу людини.
На межі Середніх віків та Нового часу поняття культура набуло світоглядно-морального змісту.
Німецький вчений Самуель Пуфендорф (1632-1694) у 1684 р. вперше вживає слово «культура» як
самостійний термін для означення духовного світу людини, яка починає усвідомлювати себе
силою, здатною протистояти «натурі» (природі), а «культурна» європейська людина Нового часу
наділяється якостями, які значно відрізняють її від «природної» людини минулого.

Культура стала об'єктом спеціального теоретичного інтересу і отримала статус самостійного

наукового поняття тільки в епоху Нового часу. У всіх випадках раннього вживання слова "cultura"
воно означало вирощування, культивування чогось (рослин, тварин).
Зокрема, французькі просвітителі М.Ф.Вольтер, А.Тюрго, Монтеск’є вважали, що
"культурність", "цивілізованість" нації чи країни на противагу "дикунству" і "варварству"
первісних народів полягають у "розумності" суспільних порядків і політичних установ,
вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв. Базувалися на ідеї загальності
людського розуму та його законів; вони природно пов’язали культуру з тими перевагами і
благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму.

Однак уже в межах Просвітництва виникає і критика існуючої "культури" та її носіїв. Так, Жан
Жак Руссо протиставляв зіпсованості та моральній розбещеності "культурних" європейських
націй простоту і чистоту вдачі народів, які перебувають на патріархальній стадії розвитку.

новий етап розвитку європейської культурологічної думки, що відбувався вже в умовах панування
німецької класичної філософії. Сутність культури відтак вбачалася у моральній (І.Кант),
естетичній (Ф.Шіллер, брати А. і Ф.Шлегелі, Новаліс та інші представники романтизму),
філософській (Г.В.Ф.Гегель) свідомості.
Так, основоположник німецької класичної філософії І.Кант пов'язував основу культури не стільки
з розумом, скільки зі сферою моральності.
На думку великого німецького мислителя, поета і драматурга Фрідріха Шіллера (1759-1805 pp.),
завдання культури полягає у розвитку та гармонійному примиренні фізичної і моральної природи
людини, чуттєвого та розумного, насолоди й обов'язку. Для Шіллера та інших романтиків ідеалом
є геній, який з допомогою художньої уяви творить власне суб'єктивне бачення світу.
Великий німецький філософ Г.В.Ф.Гегель (1770—1831 pp.) намагався зняти протиріччя між
просвітительським і романтичним трактуванням культури. На його думку, сутність культури
визначається не наближенням людини до природи, не суб'єктивними фантазіями геніїв, а
наближенням індивіда до світового цілого, яке охоплює і природу, і суспільну історію.

Основоположник еволюціоністського напряму Е. Тайлор (1832-1917) розглядав культуру як

сукупність її елементів: вірувань, традицій, мистецтва, звичаїв і т.д. Таке уявлення про
культуру накладало відбиток на його культурологічну концепцію, у якій не було місця культурі як
цілісності.

Проблемі визначення поняття «культура» в сучасній культурології була спеціально присвячена

книга А. Крьобера і К. Клакхона «Культура, критичний огляд визначень» (1952). У ній автори
привели близько 150 визначень культури.

Леслі Уайт одним із перших використав добре відомий термін – «культурологія».

Л. Уайт у визначенні культури застосував предметно-речове тлумачення. Культура як цілісна
організація форм буття людей, вважав учений, являє собою клас предметів і явищ, що залежать від
здатності людини до символізації.

Не залишився поза увагою філософів і релігійний аспект культури. Релігійно налаштовані

зарубіжні та вітчизняні філософи дивились на культуру як на засіб, за допомогою якого
матеріальний світ перетворюється в духовному напрямі, а людина реалізує своє вище покликання.
Соціально-економічна зумовленість культури перебуває в полі зору мислителів, які схилялись до
матеріалізму в поглядах на людину й історію людства. Зокрема, представники української
демократичної думки XIX ст. Леся Українка, І.Франко, М.Коцюбинський та інші —
пов'язували історію культури з діяльністю народних мас, осмислювали культуру в контексті
національно-визвольної та соціальної боротьби. Для них притаманна глибока гуманістична
спрямованість, історичний оптимізм, віра в національно-культурне відродження України.

2.
До першої половини ХІХ ст. феномен культури розглядався на засадах раціонального осмислення
морально-правових та естетичних норм життя, філософсько-теоретичної свідомості. У другій
половині ХІХ ст. з розвитком фольклористики, етнографії, археології, антропології, соціології,
історії, народознавства, філософії та інших галузей знань про людину, аналіз феномена культури
здійснюється в рамках науково-концептуальних напрямів, які й стали фундаментальною основою
культурології. Серед них найпоширенішими є еволюціоністська, аксіологічна,
антропологічна, формаційна, циклічна, соціологічна та інші концепції культури.

 1. Еволюціоністську концепцію культури запропонували американський етнограф Льюіс

Морган (1818-1881), англійський історик Едвард Тайлор (1832-1917) та англійський
соціолог Герберт Спенсер (1820-1903). Узагальнивши етнографічні матеріали, вони
обґрунтували закономірності розвитку культури всіх народів. Сутність еволюціоністської
концепції культури полягає в обґрунтуванні принципу єдності людського роду та
спорідненості потреб різних народів у формуванні культури.
Культура, вважав Е. Тайлор, є результатом діяльності людини, специфічним способом її
пристосування до навколишнього середовища. Факторами впливу на таке пристосування він
назвав кліматичні умови та географічне розташування території, на якій проживає етнос.
Л. Морган виділяв три основні стадії в розвитку суспільства – дикунство, варварство і цивілізацію
та відповідні до них особливості розвитку культури. Основна ідея еволюціонізму щодо
прямолінійності суспільного прогресу передбачає обов’язкову вимогу для кожного народу пройти
всі стадії культурного розвитку.

 2. Засновниками аксіологічної концепції культури були німецькі філософи та

соціологи Вільгельм Дільтей (1833-1911), Вільгельм Віндельбанд (1848-1915) та Генріх
Ріккерт (1863-1936). Вони визначили культуру як «світ втілених цінностей», які
реалізує людина внаслідок своєї діяльності.

 3. Антропологічні, або функціональні концепції культури ґрунтуються на висновку Е.

Тайлора про культуру як біологічну природу людину та її безпосередню адаптацію до
умов навколишнього середовища. Названі концепції розглядаються в працях їх засновника
– англійського етнографа та соціолога Броніслава Малиновського (1884-1942),
французького етнолога та соціолога Клода Леві-Стросса (1908-1991) та інших.

Суть цих концепцій полягає в тому, що культура пов’язується з потребами людства Б.

Малиновський розподілив ці потреби, що зумовили виникнення культури на три групи:
1) первинні – це продовження роду, фізичні, фізичні, фізіологічні. Культурними відповідями на
них були поява родової общини, розвиток знань, освіти, житлових умов;
2) похідні, спрямовані на виготовлення та вдосконалення знарядь праці, наслідком чого є
розвиток економіки і культури господарювання;
3) інтегративні, які об’єднують і згуртовують людей.

На підставі дослідження та оброблення великого етнографічного матеріалу з історії первісного

суспільства К. Леві-Стросс та Б. Малиновський дійшли таких висновків:
1) у процесі еволюції людина переходить зі стану природи до стану культури, кожний елемент
якої (традиція, звичаї, вірування тощо) виконують важливу для культури функцію;
2) кожний елемент культури є незамінним, оскільки він забезпечує її цілісність;
3) усі елементи культури структуровані і складають культурну систему, кожна з яких функціонує
за принципом ієрархії, а характерною рисою для всіх культурних систем є ізоморфний зв'язок між
ними.
Кожна культура в інтерпретації Б. Малиновського постає як певна система взаємопов’язаних та
взаємозумовлених соціальних інститутів, що задовольняють біологічні і власне культурні потреби
людей.

 4. Концепція циклічного розвитку культури (або культурно-історичних

коловоротів).Предтечею цього напряму був італійський філософ Джамбаттіста Віко
(1668-1744), який розподілив історію людства на три епохи: епоху богів, епоху героїв і
епоху людей.
Глибше концепція циклічного розвитку культури обгрунтована в працях російського
біолога Миколи Данилевського, німецького соціолога Освальда Шпенглера,
англійського історика Арнольда Тойнбі та інших вчених.
Сутність цієї концепції в тому, що історія розвитку людства розглядається як історія
співіснування локальних, незалежних один від одного соціокультурних типів.
У праці «Росія і Європа» (1882) Микола Данилевський (1822-1885) викладає типологію
культури – вчення про відмінності культурних типів. У всесвітній історії культури він виділяє
десять самобутніх типів культур: єгипетський, індійський, іранський, китайський,
халдейський, грецький, римський, аравійський, романо-германський, американо-
перуанський. Крім того вчений передбачав становлення одинадцятого типу – слов’янського.
Найпоширенішою в сучасній культурології стала теорія рівноцінного циклічного розвитку
культури, яку виклав у книзі «Занепад Європи» Освальд Шпенглер (1880-1936).
Кожна культура за О. Шпенглером, проходить у своєму розвитку чотири фази:
1) становлення або «дитинство»; 2) розвиток, або «юність»; 3) розквіт, або «зрілість»; 4)
занепад і смерть або «старість». Кожна культура має свою долю й тривалість життя, яке
становить 1000-1500 років. Потім культура вмирає, а сліди від неї залишаються у формі
цивілізації.
Послідовником О. Шпенглера був англійський історик і соціолог А. Тойнбі (1889-1975). У
розвитку кожної цивілізації А. Тойнбі виділив та проаналізував чотири фази: виникнення
зростання, надлам і занепад. Якщо цивілізація не трансформується в нову якість, вона гине, а її
місце займає інша цивілізація.

 5. Сутність соціологічної концепції полягає в тому, що культура розглядається як

цілісне утворення та складна ієрархія соціокультурних систем. Так російський соціолог-
емігрант П. Сорокін (1889-1968) сформулював теорію суперсистем культури. Кожна
форма культурної суперсистеми, писав він, зокрема мова, мораль, релігія, філософія
тощо має свою першооснову, яке становить матеріальне та ідеальне начала. Саме ці
начала й визначають тип культури та відповідний йому світогляд.

Вчений виділив три основні типи пізнання дійсності, які лежать в основі культурної
суперсистеми: чуттєвий, раціональний та інтуїтивний. Відкидаючи концепцію локального
розвитку культур і відстоюючи принцип історичного коловороту суперсистем, учений доводив
існування взаємозв’язків між культурами різних народів, підкреслював усе більше зростання
інтенсивності культурних контактів між народами світу.

3.
Для найбільш повного і плідного вивчення культури в культурології застосовується метод
класифікації, або типології, що являє собою метод наукового пізнання. Суть типології полягає в
уявному поділі соціокультурних систем і об'єктів на елементи з метою їх групування на
основі узагальненої ідеалізованої моделі, або типу культури.
1.Формаційна типологія. В її основі - ідея про буття культури як закономірну зміну суспільно-
економічних формацій. Формаційний підхід був запропонований марксизмом. Він виходить з
того, що визначальним є розвиток матеріальних засад суспільства, що людство розвивається через
зміну суспільно-економічних формацій: первіснообщинної, рабовласницької, феодальної,
капіталістичної та комуністичної. Оскільки економіка являє собою основу, базис суспільства, то
кожній формації відповідає свій тип культури.
2.Цивілізаційний підхід відповідає циклічній схемі розвитку культури. Локально-цивілізаційний
підхід сприяв подоланню європоцентризму, створював передумови для глибокого вивчення інших
культур. Якщо формаційний підхід більшою мірою відповідав аналізу соціально-економічних
процесів та соціологічним категоріям, то цивілізаційний - культурологічним, де більшою
мірою враховуються духовні цінності.
3.Регіональний підхід до культурного розвитку людства дає системне бачення людської культури
взагалі, розкриває культурну самобутність регіону, показує взаємозв'язки і взаємовпливи культур
різних народів.
Під культурним регіоном розуміють певну єдність етнічно-родових, національних, духовних
характеристик, що проявляються у схожості таких складових соціуму, як традиції, релігія,
культурні зв'язки, етико-естетичні норми, світоглядні принципи.
У сучасному світі виділяють такі культурні регіони: європейський; далекосхідний; індійський;
тропічно-африканський; ара-бо-мусульманський; латиноамериканський.
4.Парадигмальна типологія. Парадигма є однією із широковживаних категорій у науковій теорії.
Як культурологічна категорія "парадигма" базується на існуванні загальних принципів діяльності,
певних культурних стандартів, еталонів, методологічних регулятивів, які виступають взірцями при
вирішенні конкретних проблем життєдіяльності людини. У культурології протилежними
соціокультурними парадигмами розглядають "Захід" і "Схід", що виражають дихотомію
поляризованого цілого всесвітньої культури.
Протягом довгого часу проблема "Схід - Захід" розглядалася переважно з
позицій "європоцентризму". Вважалося, що справжні цінності науки, мистецтва, філософії
виникали тільки в Європі. Європейці звикли характеризувати прогрес суспільства ступенем
розвитку техніки, точної науки, але не менш важливими є й інші критерії, наприклад моральні.
Але криза техногенної цивілізації, що проявилась у ХХ ст., привела до критики європоцентризму і
до усвідомлення необхідності звернутися до пошуку нової парадигми у відносинах європейської
культури з іншими культурами, перш за все, зі східними.
5. Історична типологія. В основу цієї типології покладено хронологічний принцип. Для західної
культури традиційною є періодизація: первісна культура, культура давніх цивілізацій,
середньовічна, ренесансна, новоєвропейська, культура новітньої епохи.

 Культура первісного суспільства( до 4 тис. до н.е)

 Античний(від 4 тис.до н.е-5 ст. нашої ери)
 Середньовіччя(5-14 ст.)
 Ренесанс(14-16 ст.)
 Новий час(16-19 ст) Реформація(17ст., Просвітництво(17-18ст.)+культура 19 ст.
 Новітній час(к.19-20 ст.)
 Сучасний
 Укр.культура
 Від найдавніших до прийняття християнства (988)
 Культура княжої доби (9-14 ст.)
 Ренесанс (14-п.пол.17)
 Епоха бароко (д.п 17 ст.-к.18)
 Відродження (к.18-п.20)
 Новий (п.20-1980-х рр.)
 Сучасна ( від 80-х)

4.
Співвідношення світової та національних культур — одна з найскладніших проблем сучасної
культурології. її розв'язання передбачає з'ясування самого факту існування світової культури як
певної цілісності. Серед прихильників існування світової або загальнолюдської імена таких
відомих мислителів, як В.Вернадський, А.Швейцер Р.-Дж.Коллінгвуд.
Визнання феномена світової культури притаманне насамперед тим філософам, які
сприймають людину і людство не як випадкове, а як закономірне і необхідне явище в
еволюції Землі та Всесвіту, визнають існування найвищої мети і сенсу в історії людства, що
розглядають як фактор космічної ваги.

Передусім зазначимо, що в сучасній культурології розрізняються поняття "етнічна" та

"національна культура". Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології) — однієї з
культурологічних дисциплін. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю
походження — кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої
індивідуальної самосвідомості.

Світову та національну культури розмежовують в залежності від носіїв.

Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали
загальнолюдськими надбаннями.
Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і
класами даного суспільства. Національна культура стає відомою в світі лише тоді, коли цінності,
розвинуті в ній, стають досягненнями всього людства. Перш за все світове значення здобула
культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. В наш час таке значення притаманне
культурам Англії, Франції, Німеччини, Америки.
Національна культура охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких –
географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони
забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації,
формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну
співдружність.
Своїми структурними складовими – мовою, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура,
національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності – національна
культура об’єднує національне життя, в одне ціле і забезпечує подальший національно-
культурний прогрес. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність
виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії,
традиціях, релігії. національна культура українського народу розвивалася не ізольовано від
культур інших народів, а перебувала в контексті світового культурного процесу.
Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх
предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали
не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Характерною
особливістю української культури є її відкритість в стабільність, здатність сприймати й
українізовувати чужі культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії
двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального гніту.
Таким чином, у національній культурі відбивається насамперед спосіб світосприйняття
народу, його світорозуміння, що особливо позначається на мистецтві та філософії.
Проте культура як спосіб людського буття все ж не може не мати загальнолюдських рис,
притаманних усім націям, усім народам. Саме тому культури різних народів світу, незалежно
від розселення їх, мають багато спільного: люди використовують однакові знаряддя праці,
розмірковують приблизно над одними і тими ж проблемами, переживають навіть однакові
чуттєві стани, сподіваються і закохуються, формують свої соціальні інституції, виховують
дітей як люди. Вони майже однаково усвідомлюють велич космосу, межі свого існування,
свою смертність, незахищеність перед загрозою катастроф, прагнуть спасіння і звільнення
від страждань, спроектувати своє майбутнє.
Багатство і розмаїття культур народів світу є свідченням багатогранності вияву людського як
такого.
Культурні досягнення народів не суперечать одне одному, а навпаки — поповнюють
скарбницю загальнолюдської культури все новими й новими надбаннями. Взаємообмін
культурними надбаннями народів світу є могутнім джерелом їхнього розвитку, інтеграції світової
цілісності.

6 класів визначень терміну культури за Крьобером і Клакхоном

Перше серйозне узагальнення визначень культури було зроблено в роботі американських
антропологів А. Кребер і К. Клакхон "Культура. Критичний огляд концепцій і дефініцій". У ній є
такі такі основні типи визначень культури [1] :
 • описові визначення, в яких перераховується все те, що охоплює поняття культури;
Е. Тайлор, згідно з яким "культура, або цивілізація в широкому етнографічному розумінні,
складається В цілому із знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв та деяких
інших здібностей і звичок, засвоєних людиною як членом суспільства".
 • історичні визначення, в яких акцентуються процеси соціального наслідування, традиції;
Е Сепіра, згідно з яким культура є "соціально успадкованим комплексом способів
діяльності і переконань, що складають тканину нашого Життя".
 • нормативні визначення, що підкреслюють роль цінностей і норм;
Г. Ріккерт (1863-1936): "Отже, будемо дотримуватися цілком збігається з
загальноприйнятою мовою поняття культури, тобто розуміти під культурою сукупність
об'єктів, пов'язаних з загальнозначущими цінностями і жаданих заради цих
цінностей ..."
В. Томаса: "Культура... - це матеріальні й соціальні цінності будь-якої групи людей
(інститути, звичаї, установки, поведінкові реакції) незалежно від того, йде мова про
дикунів або про цивілізованих людей".
  • психологічні визначення, які роблять акцент на процеси адаптації до середовища,
навчання;
К. Янга, " культура - це форми звичної поведінки, спільні для групи, громади або
суспільства. Вона складається з матеріальних і нематеріальних елементів".
 • структурні визначення, що акцентують увагу на структурі культури;
Р. Лінтоном: "Культура - це врешті-решт не більш ніж організовані повторювані реакції
членів суспільства";
 • генетичні визначення, в яких культура визначається з позиції її походження.
Приклад такого визначення дає американський соціолог П. Сорокін: "У найширшому сенсі слово
"культура" означає сукупність усього, що створене або модифіковане свідомою або несвідомою
діяльністю двох чи більше індивідів, які взаємодіють один з одним або впливають на поведінку
один одного".
F-I - генетичні визначення, в яких культура розглядається як продукт або артефакт (від лат.
arte-factum - штучно зроблене), тобто штучний продукт, дещо зроблене, а не природне.
F-II - генетичні визначення, які роблять наголос на ідеях.
F-III - генетичні визначення, в яких підкреслюється роль символів.
F-IV - генетичні визначення, в яких культура розглядається як дещо таке, що
відокремлюється від того, що не є культура.
Зокрема, філософ В. Оствальд уважав: "Те, що відрізняє людину від тварин, ми називаємо
культурою".

Отже, щоб відповісти на питання про характер українців, треба звернутися до їх історії.
Українці мешкали на благодатній землі. Тому розуміли, що тільки від праці залежить їх добробут.
Звідси — надзвичайна працьовитість. Крім того, їм усього вистачало: є море з рибою, ріки з
чистою водою, ліси для полювання, безкраї степи для пшениці. Тому українці ніколи не зазіхали
на чужі землі, були неагресивними і спокійними. Але, з іншого боку, українська земля
приваблювала сусідів, тому українцям часто доводилося захищати рідні землі. Понад усе українці
цінували волю, але так склалася історія, що їм постійно треба було за неї боротися зі змінним
успіхом.
Хоч українці майже весь час свого існування як нації знаходились у складі іншої держави,
але при цьому зберегли свою мову та культуру. Це пов'язано з тим, що вони завжди поважали
традиції предків. Старі люди були для них уособленням мудрості. Наша нація дуже довго не мала
власної літератури, навіть власне української писемності, але історію свого народу українці знали
чи не краще за наших сучасників, бо дуже любили слухати розповіді старих людей. До того ж
українська нація має надзвичайно багатий фольклор, у якому зберігається пам'ять багатьох
поколінь.
Звичайно, як не буває ідеальної людини, так і не буває ідеальної нації. Є негативні риси і в
українському характері. Зокрема, відоме українське прислів'я відбиває саме таку рису: „Моя хата
скраю — нічого не знаю”. І справді, навіть в межах одного села українці мало залежали один
від одного. Землі багато, врожаї чудові, залишається тільки працювати на власному господарстві.
Тому так легко було українців підкорити. Захоплять одну частину країни, а іншій і байдуже на це.
Але якщо знаходилася людина, що здатна була об'єднати усіх, наш народ являв собою велику
силу.