1. Мова та її місце в суспільстві. Основні функції мови.

Як відомо, основою людського суспільства є мова.

Мова – це особлива система знаків із закодованими у ній результатами пізнання людиною
дійсності (система правил), система специфічних національних особливостей, характеристик.
Мова є головним засобом спілкування людей, одним з компонентів духовної культури
суспільства, продуктом соціального розвитку. Мова є абстрактною та відтворюваною. Вона
нерозривно пов'язана з мисленням і служить не тільки засобом вираження думок, а й знаряддям
думки, засобом формування й оформлення думки. Отже, мова виконує багато функцій:
Українська мова – це самостійна давня слов’янська мова, яка у системі сучасних мов
світу (за різними джерелами, їх нараховують від 2,5 до 5 тисяч) займає своє визначене місце і має
довгу та складну історію.
Українська мова належить до:
 індоєвропейської сім’ї мов – найпоширеніша сім’я споріднених мов, яка об’єднує 7
груп живих мов (індійських, іранських, слов’янських, балтійських, германських, романських,
кельтських) і 3 окремі мови (грецьку, албанську, вірменську). Час розпаду індоєвропейської
прамови приблизно 3 тис. до н.е.;
 слов’янської групи мов – група близькоспоріднених слов’янських мов, предком яких
є праслов’янська, або спільнослов’янська, мова. Історію праслов’янської мови поділяють на три
періоди: ранній (3–1 тис. до н.е.), середній (1 тис. до н.е. – 3–5 ст. н.е.), пізній (5–6 ст. н.е.).
Протягом тривалого часу вона була єдиною, однак в останнє тисячоліття історії в ній виникає ряд
діалектів, на основі яких надалі сформувались окремі слов’янські мови, які за генетичними і
територіальними зв’язками та ступенем близькості поділяють на три підгрупи: східнослов’янську
(українська, російська, білоруська), західнослов’янську (польська, чеська, словацька,
верхньолужицька і нижньолужицька мови), південнослов’янську (болгарська, македонська,
сербська, хорватська, словенська мови);
 східнослов’янської підгрупи мов – найчисельніша підгрупа слов’янських мов, до
складу якої входять українська, російська, білоруська мови, що виникли на основі
близькоспоріднених територіальних східнослов’янських говорів.

1. Комунікативна функція або функція спілкування. Суть її полягає в тому, що мова

використовується як засіб спілкування між людьми, як інформаційний зв'язок у суспільстві.
2. Номінативна функція або функція називання. Усе пізнане людиною (предмети, особи, явища,
властивості, процеси, закономірності) одержує назву і так під цією мовною назвою існує в житті і
в свідомості мовців.
3. Мислетворча функція. Мова є не тільки формою вираження і передачі думки, а й засобом
формування, тобто творення самої думки.
4. Гносеологічна, тобто пізнавальна, функція мови. Вона полягає в тому, що світ людина пізнає
не тільки з власного досвіду, а й через мову, бо в ній накопичено досвід попередніх поколінь, сума
знань про світ.
5. Експресивна або виражальна функція мови. Мова надає більше можливостей розкрити
неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій людини. Кожний може впливати силою своїх
переконань чи почуттів на інших.
6. Волюнтативна функція є близькою до експресивної. Вона полягає в тому, що мова є засобом
вираження волі співрозмовників (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання,
запрошення тощо).
7. Естетична функція. Мова фіксує в собі естетичні смаки й уподобання своїх носіїв. Естетика
мови виражається у контексті мистецтва. Словесне мистецтво – це творення художніх образів у
літературі, у публіцистиці, ораторському слові.
8. Культуроносна функція. Мова є носієм культури народу-мовотворця. Оволодіваючи мовою,
людина оволодіває і культурою народу.
9. Ідентифікаційна функція мови полягає у тому, що мова виступає засобом ідентифікації
мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти, певного ототожнення.
10. Магічно-містична функція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово
як реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід дій, побороти злі сили, підкорити природу
своїй волі.

11. Регулятивна функція виконує роль планування поведінки, вчинків тощо.

12. Нагромаджувальна
13. Фатична – ведення беззмістовної розмови(досліджував Агатангел Кримський)
14. Держвотворча
15. Консолідаційна

2. Українська мова – національна мова українського народу. Основні етапи розвитку

української мови.

Історія кожної мови вивчається в нерозривному зв'язку з історією народу, який є носієм цієї мови,
її творцем. Отже, й періодизація української літературної мови тісно пов'язана з
періодизацією історії українського народу.

Вважається, що писемність на території сучасної України існувала ще в дохристиянські часи.

Просвітителі слов'янського народу вчені-філософи Кирило (Костянтин) та Мефодій
удосконалили наявну вже на той час абетку, яку називаємо кирилицею й якою користуємося й
досі.

З об'єднанням племен в одну державу на основі києво-полянського діалекту та суміжних

говорів почала формуватися єдина літературна мова. Після прийняття християнства на Русі в
церковно-релігійній сфері поширюється старослов'янська мова, яка з самого початку зазнавала
впливу живого мовлення, увібравши в себе велику кількість східнослов'янських елементів, а в
кінці ХІ ст. повністю набула руського характеру. Проте вона не витіснила давньоруську писемну
мову з законодавства, діловодства, офіційного та приватного листування, красного письменства.
Ця мова фактично була державною.

Коротко етапи розвитку української мови від найдавніших часів до Тараса Шевченка показано в
наведеній таблиці.

Період розвитку Ключові події, постаті, твори

Період Київської Русі – руська Нестор Літописець “Повість минулих
народна та старослов'янська (церковнослов'янськ літ”, митрополит Іларіон “Слово про
а) мови закон і благодать”; “Слово о полку
Ігоревім”, Києво-Печерський патерик
XIV-XV ст. – староукраїнська мова як мова Четьї-Мінеї; західноруські літописи,
світської літератури, літописів, адміністрації Короткий Київський літопис; перекладні
Великого князівства Литовського повісті
та старослов'янська як мова релігійної літератури
XVI-XVII ст. – слов'яноруська (мова богословської
та богослужбової літератури) та власне книжна,
або староукраїнська (мова документів, літописів,
світської літератури)
XVII-XVIII ст. – книгодрукування в Україні,
видання граматик і словників сприяють нормуванню
та уніфікації писемної мови; розвиваються стилі на
основі живого народного мовлення; формується
національна українська інтелігенція (випускники
братських шкіл та Києво-Могилянської академії)
1798 рік – початок нової української літературної
мови
Перша половина ХІХ ст. – виходять збірки
українських народних пісень, записаних з народних
уст, різноманітні за жанром і формою художні твори
українських письменників
Полемічна література: Герасим
Смотрицький, Христофор Філалет,
Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський
Іван Федоров “Апостол”,
“Буквар”; Лаврентій
Зизаній “Лексикон”, Мелетій
Смотрицький “Слов'янська
граматика”, Памво Беринда “Лексикон
словеноросскій”; Лазар Баранович, Іван
Величковський (поетичні
твори), Самійло Величко, Григорій
Грабянка (козацькі літописи); Григорій
Сковорода (поетична та філософська
творчість)
Виходять друком перші 3 частини
“Енеїди”
І.П.Котляревського. І.Котляревський –
зачинатель нової української
літературної мови, який ввів до
літератури багату, колоритну, співучу
народну мову
М.Цертелєв, М.Максимович (збірки
українського фольклору), Г.Квітка-
Основ'яненко (повісті), П.Білецький-
Носенко, Є.Гребінка,
Л.Боровиковський (поезія); М.Шашкев
ич, І.Вагилевич,
Я.Головацький (“Русалка Дністрова”)

Основоположником сучасної української літературної мови вважають Тараса

Шевченка, який відібрав із народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари,
відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні,
фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилістичну систему – українська мова
стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів; вивів
українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені
перспективи дальшого розвитку.

Реформу українського правопису зробив Пантелеймон Куліш. Його правопис було названо
“кулішівкою”. Він скасував літеру «ы», замість “ять” запровадив “І”, замість йотованого Е (ЙЕ) –
Є. Однак не відразу було скасовано “Ъ”, його вживали для позначення роздільної вимови в
середині слів (зараз цю функцію виконує апостроф). Для звука ЙО вживали запозичене зі
шведської Ё (ёго, до нёго). Літери Ї в “кулішівці” не було, її запровадили лише після 1870 року.
Крім того, у західноукраїнському варіанті Кулішевого правопису вона застосовувалася для
пом'якшення приголосних: “дїло”, “бїлий” тощо. Остаточні поправки до українського правопису
вніс Б.Грінченко.

Проголошена після жовтневого перевороту 1917 р. політика розвитку національних мов і культур
не була послідовною. У перші роки вона нібито й сприяла розширенню суспільних функцій
національних мов, побудові народної освіти рідною мовою, розвитку національних культур.
У кінці 1919 р. законом Директорії УНР українську мову проголошено державною із
забезпеченням прав національних меншин. У 1919 р. такий закон ухвалила Західноукраїнська
Народна Республіка. Державність української мови була закріплена в Карпатській Україні в
Конституції 1939 року. Український правопис, виданий 1929 року, поєднував у собі східно- й
західноукраїнські традиції; до 1933 р. його максимально було наближено до східноукраїнського
варіанту, вилучено літеру ґ.

Розвиток української літературної мови істотно уповільнився вже на зламі 20-30-х років, із
утвердженням у державному житті культу особи Сталіна й політики русифікації. Ліквідація
української державності у 20-х рр. і 1939 р. (у Закарпатті) знову призвела до обмеження офіційної
функції української мови.

У період перебудови радянського суспільства наполегливіше ставиться питання про статус

української державної мови. 1989 року було прийнято Закон УРСР “Про мови в Українській РСР”:

Українська мова є одним із вирішальних чинників національної самобутності українського народу.

Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному
розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-
державної самобутності.

1990 року виходить новий український правопис, до якого внесено зміни, пов'язані, зокрема,
з уживанням великої літери, написанням складних слів, особливостями правопису
відмінкових закінчень іменників у родовому відмінку, поновлено літеру ґ. Перевидання цього
правопису здійснено 1993 та 2003 р.

Боротьба українців за відновлення власної державності, за консолідацію як нації завжди була

невіддільно пов'язана з боротьбою за права рідної мови (рідною мовою вважають мову своєї нації,
своїх предків, яка пов'язує людину з її народом, з попередніми поколіннями). Як переконує
світовий досвід, в основі духовного єднання людей у певну спільноту лежала й тепер лежить
насамперед мова.

3.Поняття української літературної мови. Основні ознаки літературної мови: унормованість,

стандартність, наддіалектність, поліфункціональність, стилістична диференціація, наявність усної
і писемної форми вираження.
Літературна мова – це унормована, загальноприйнята форма національної мови. Вона не
протиставляється національній мові, бо, узагальнюючи засоби виразності загальнонародної мови і
будучи найвищим досягненням культури мовлення народу, відіграє у складі національної
провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації.
Літературна мова характеризується такими найголовнішими ознаками:
1. Унормованість. Літературна мова передбачає наявність у ній чітких, обов’язкових правил
вимови звуків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм,
синтаксичних конструкцій тощо.
В українській літературній мові виробились стабільні мовні норми, які встановлюють найтиповіше
і найхарактерніше в мовному вжитку.
2. Стандартність.
3. Наддіалектність. Поняття „національна мова” охоплює всі мовні засоби спілкування
людей – літературну мову та діалекти1.

1
Діалект (від грец. dialektos – розмова, говір, наріччя) – це різновид національної мови, вживання
якого обмежене територією, соціальною групою людей. Відповідно розрізняють територіальні та
соціальні діалекти.
Територіальний діалект є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також
елементів матеріальної і духовної культури, історико-культурних традицій, самосвідомості 2.
Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч – діалектну
мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною) існування національної мови.
Основними наріччями української діалектної мови є:
1. Північне (східнополіський, середньополіський, західнополіський діалекти).
2. Південно-східне (середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий діалекти).
3. Південно-західне (лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-
буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський,
подільський діалекти).
4. Поліфункціональність. Маючи усну й писемну форму вираження, літературна мова
охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства за допомоги мовнови-ражальних засобів.
Це і є її поліфунаціональність. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.
5. Стилістична диференціація. Стиль літературної мови – різновид мови (її
функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних
мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах.
Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед
яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та
конфесійний
6. Наявність усної і писемної форм вираження.

4. Види мовних норм: орфографічні, орфоепічні, акцентуаційні, лексичні, граматичні,

стилістичні, пунктуаційні.
Мовна норма – це сукупність правил реалізації мовної системи, прийнятих на певному етапі
розвитку суспільства як взірець.
Літературна норма виконує важливі суспільні функції – вона забезпечує взаєморозуміння
членів суспільства, полегшує процес спілкування. Норми літературної мови створює весь народ в
особі найвидатніших майстрів слова і турботливо охороняються суспільством як його велика
культурна скарбниця.
Мовна норма – категорія історична: будучи певною мірою стійкою, стабільною, що забезпечує її
функціонування, норма водночас зазнає змін. Це випливає з природи мови як явища соціального,
яке перебуває в постійному розвитку з творцем і носієм мови – суспільством. З погляду сучасної
мовної свідомості для розвиненої мови засадою встановлення літературного стандарту є підхід, за
яким „реалізація мовлення, що не визначається нормою, – випадкові або під ереднь білінгвізму та
інші – відповідно залишаються за її межами, незважаючи на ступінь їх поширення” . Основною
ознакою норми є, власне, її прагнення до стабільності, незмінності.
Наявність норм літературної мови, однак, не заперечує паралельного існування мовних варіантів,
тобто в межах норми можуть існувати варіанти, які не порушують системних відношень мовної
одиниці. Серед варіантів розрізняють: а) нейтральні, тобто які не обмежені вживанням лише в
певному функціональному стилі. Наприклад, форми давального відмінка іменників директорові –
2
.
директору, товаришеві – товаришу; особові та безособові синтаксичні звороти, напр.: робота
закінчена – роботу закінчено тощо; б) стилістично забарвлені, тобто які співвідносні з певними
стилями мови. Наприклад, лексичні варіанти типу говорити – балакати, мовити; граматичні
варіанти дієслів, які у формі інфінітива закінчуються на -ти (-ть) типу робити, просити – робить,
просить вживаються відповідно перші в усіх стилях мови, а другі в розмовному чи художньому
стилях.
Українська літературна мова має розвинену систему орфоепічних, акцентуаційних,
орфографічних, пунктуаційних, лексичних, словотвірних, граматичних, стилістичних норм
Розрізняють такі структурно-мовні типи норм:

1. орфоепічні норми (вимова);

Наприклад: [молод'ба́]
2. акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос);
Наприклад: вихо́ дити- ви́ ходити
3. лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної
сполучуваності);
4. словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);
5. морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання
з іншими словами);
6. синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);
7. стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному
лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);
8. орфографічні норми (написання слів);
9. пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

5. Науковий та офіційно-діловий стилі як функціональний вияв фахового мовлення

Поняття українська мова за професійним спрямуванням співвідносять переважно з двома
функціональними різновидами літературної мови – науковим та офіційно-діловим стилями. Вивчення історії
їх становлення, характеру лексичних та граматичних структурних компонентів, жанрового багатства,
специфіки усної та писемної форм вираження забезпечить формування професійної мовленнєвої
компетенції майбутнього фахівця.
Науковий стиль сучасної української літературної мови почав розвиватися з середини ХІХ ст. (не
беремо до уваги старої української мови, основні традиції якої в науковому стилі втратилися в середині
ХVІІІ ст.), коли журнал „Основа” почав друкувати науково-популярні статті. Свого часу російський
письменник М. Чернишевський писав: „Настане час, коли українською мовою видаватимуть не тільки
художні твори, а всякі книги, серед них і учені трактати з усяких наук”.
Першою українською науковою установою справедливо вважають Наукове товариство імені
Шевченка у Львові (1893); Українське наукове товариство у Києві (1907). Ці наукові установи видавали
„Записки”, а також спеціальні збірники секцій (філологічна, історико-філософська, математична,
природничо-технічна, медична). З кінця ХІХ ст. більш-менш інтенсивно розгортається видання наукових
праць, передусім науково-популярних, українською мовою переважно з гуманітарних дисциплін (історія,
література), менше з економіки, права, філософії; поодинокі наукові праці з географії, біології, геології,
медицини; майже не видавалися з фізики, математики, хімії. Оцінюючи цей факт, відомий український
мовознавець І. Верхратський 1910 року писав: „У нас літератури наукової руської немає”.
Від 90-х рр. ХІХ ст. науковий стиль української мови починає відносно активно розвиватися. У його
розвиток великий внесок зробили українські вчені М. Драгоманов, І. Франко, А. Кримський, В. Гнатюк, К.
Михальчук та ін. Переважно це сфери гуманітарна та суспільна. У лексиці української наукової літератури
кінця ХІХ – початку ХХ ст. вже помітно представлена загальнонаукова термінологія, напр.: аргумент,
аспект, аксіома, гіпотеза, дедукція, дефініція, експеримент, елемент, класифікація, принцип, система, теорія,
форма, формула на ін.
Закінчення процесу формування наукового стилю української мови в усіх його жанрових різновидах
припадає на ХХ ст. Він досягає такого рівня розвитку, що дає змогу передати найскладніші здобутки
людської думки в будь-якій сфері наукових знань. В українській науковій мові виробилися власні принципи
використання словесних і граматичних засобів загальнонаціональної літературної мови, а також у ній
представлені й індивідуальні манери письма відомих учених. Усе це є показником її стилістичної зрілості та
багатства.
Сфера вживання. Науковий стиль можна розглядати як функціональний різновид мови, вживання
якого обмежується сферами науки, техніки та освіти.
Призначення. Мета наукового мовлення – повідомлення про результати наукових досліджень,
доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, роз’яснення явищ, систематизація знань.
Жанри реалізації наукового стилю – монографія, наукова стаття, відгук, рецензія, анотація, лекція,
доповідь на наукові теми, виступи на наукових конференціях, наукові дискусії тощо.
Загальні позамовні ознаки. Основними загальними позамовними ознаками наукового стилю є:
 предметність та об’єктивність: предметність передбачає чітку визначеність предмета думки, а
об’єктивність – принципово об’єктивне до нього ставлення. Щодо об’єктивності, то вона випливає із
суспільної функції наукового мовлення – передавати ті елементи знання, які характеризують явища та
факти об’єктивної дійсності. Об’єктивності викладу досягають відсутністю особових форм дієслів та
використанням форм предикативних прислівників, інфінітива, дієприкметників пасивного стану,
безособових предикативних форм, напр.: треба дослідити, запропонований варіант, було
проаналізовано. Суб’єкт дії залишається невизначеним, основна увага зосереджена на предметові
наукового опису, змісті, логічній послідовності.
 точність та ясність – це ознаки, які характеризують різні етапи породження і сприйняття тексту:
точність стосується процесу й результату творення тексту, а ясність – процесу його сприймання.
Наукова мова – це та ділянка словесної роботи, на якій найгостріше відчувається все, що стосується
точності виразу.
 лаконічність та стислість наукової мови означає вміння уникати непотрібних повторів, надмірної
деталізації. Кожне слово і вислів у науковому тексті служать одній меті: якомога стисліше донести суть
справи. Мовна надмірність найчастіше виявляється у вживанні слів і словосполучень, які не мають
жодного смислового навантаження (невиправдані повтори, канцелярська лексика тощо).
 відсутність емоційності та образності – проблема співвідношення раціонального та емоційного,
суб’єктивного та об’єктивного в науковому стилі є однією із найскладніших. Багато науковців вважає,
що науковому стилю не властива емоційність викладу і що ця традиція настільки усталилася, що
перебороти її сьогодні важко. Щодо образності наукового стилю, то мовознавці доводять, що на
перших етапах освоєння певної науки вона є надзвичайно корисна, оскільки осягнення нового досвіду
відбувається на основі асоціацій, які виникають у попередньому досвіді, зокрема в буденному житті.
Зрозуміло, що набуття знань про предмет чи явище приводить до втрати образного ”ореолу” – за
терміном користувач перестає бачити асоціації..
Емоційність та образність наукового стилю насамперед виявляється на лексичному рівні через
використання емоційно забарвленої лексики, напр.: ворожа теорія, величезні успіхи (здобутки, значення).
Джерелом емоційності наукового тексту є цитати з художніх творів, а також індивідуальність вченого.
Відома, наприклад, емоційність наукового стилю В. Сухомлинського, пор.: „35 років педагогічних радощів і
розчарувань переконали мене в тому, що праця – це одне з найчистіших і найблагородніших джерел
емоційного стану діяння, творіння”.
Власне мовні особливості. Мову науки найчастіше ототожнюють з науковою термінологією. А проте
перше поняття набагато ширше, ніж друге. За всієї значущості спеціальної термінології не тільки вона
становить специфіку мови науки. Особливості стилю наукового викладу виявляються і в синтаксисі (в
побудові речень), і в структурі абзацу, і в членуванні тексту, і в інтонації, і навіть у ритміці всього викладу.
Отже, специфіка наукового стилю виявляється в сукупності мовних засобів різних рівнів, тобто в тих
функціональних семантико-стилістичних категоріях, які характерні для мовного стилю.
Основними мовними особливостями наукового стилю є:
 строга унормованість, тобто відповідність нормам літературної мови;
 широке використання абстрактної та термінологічної лексики, лаконічних, але високоінформативних
атрибутивних словосполучень;
 завершеність та повнота висловлювання, тісний зв’язок між його частинами;
 монологічний характер викладу інформації, зумовлений змістом;
 наявність умовних знаків та символів;
 первинність писемної форми;
 відсутність підтексту та ін.
Внаслідок різнорідності галузей науки та освіти науковий стиль поділяють на такі підстилі:
 власне науковий (науково-технічний та науково-гуманітарний). Він пов’язаний з такими
жанрами, як монографія, рецензія, наукова стаття, наукова доповідь, курсова, дипломна, магістерська
робота, реферат, тези тощо.
Зразок власне наукового підстилю:
Нинішній стан розбудови незалежної України характеризують складні процеси розбудови її
економіки. Час показав, що подолати кризові явища в суспільно-економічному житті нашої держави лише
політичними методами без докорінних змін в економіці неможливо. Об’єктивною потребою є прискорене
формування ринкової інфраструктури та перехід до ринкових методів господарювання. Важливою
складовою ринкових відносин є фінансові. Пов’язані з формуванням та використанням грошових фондів
держави та коштів суб’єктів господарювання, вони охоплюють усі фази процесу відтворення: виробництво,
розподіл, обмін і споживання. Тому спроба осмислити реалії, описати поняття і терміни фінансової справи
відповідає потребам сьогодення, має свою безперечну науково-практичну актуальність (Загородній А. Г.
Фінансовий словник / А. Г. Загородній, Г. Л. Вознюк, Т. С. Смовженко. – 2-ге вид., виправл. та допов. –
Львів: Центр Європи, 1997).
 науково-популярний – застосовують для дохідливого. доступного викладу інформації про
наслідки складних наукових досліджень для нефахівців. Реалізується в статтях науково-популярних
часописів, книжках, призначених для широкого кола читачів.
На відміну від власне наукового викладу в науково-популярній літературі виявляється діалектична
єдність емоційно-чуттєвого сприйняття дійсності та логічного її пізнання, бажання в доступній зрозумілій
неспеціалістові формі ознайомити читача з науковими знаннями. В основі наукової популяризації лежить
засада – про невідоме говорити через відоме, зрозуміле. Цим і пояснюється наявність полярних
внутрістильових ознак: об’єктивність і суб’єктивність, абстрактність і конкретність (навіть наочність,
ілюстративність).
Зразок наукового-популярного підстилю:
Поняття вартості є, можна сказати, всеохопним, оскільки застосовується до величезної кількості
явищ економічного і фінансового життя – товарів, послуг, сировини, інтелектуальної і фізичної праці тощо.
Все в економіці має свою вартість. Розібратися у цьому складному феномені допоможе подана інформація (З
журн.).
 науково-навчальний – це мова навчання в усіх типах закладів освіти та мережі
просвітницьких установ, товариств. Реалізується в підручниках, посібниках, лекціях, бесідах для
доступного, логічного та образного викладу наукової інформації. Не виключає використання образних
засобів мови, елементів емоційності.
Зразок науково-навчального підстилю:
Репутація організації є ширшим поняттям, ніж імідж. Репутація (від лат. reputation – обдумування,
роздум) – це усталена думка про певну особу, групу (якості, чесноти та недоліки кого-небудь або чого-
небудь). Часто говорять, що імідж – це враження, а репутація – це судження з висновками. Тому будь-яка
організація має брати до уваги те, що наслідки рішень, які вона приймає, вплинуть на її репутацію як
ділового партнера. Позитивну ділову репутацію високо цінують у сфері бізнесу, вона визначає перспективу
ділових стосунків, полегшує прийняття вигідних рішень (Соціологія і психологія : навч. посіб. / за ред. Ю.
Ф. Пачковського. – К. : Каравела, 2009 ).

Офіційно-діловий стиль сучасної української літературної мови безпосередньо пов’язаний зі

становленням і розвитком української ділової мови – засобу взаємовідносин державних, партійних,
громадських органів, підприємств, установ, організацій, а також справочинства й документації.
У процесі розвитку суспільства неминуче виникає потреба оформлення державно-правових
суспільних відносин, регулювання діяльності різних сфер суспільного життя, а звідси потреба мати книжну
мову для ведення ділової документації, офіційного і приватного листування. Якщо нація державна або хоча
б має певні політичні права, то створюється й відповідна сфера для функціонування офіційно-ділового
стилю. Розвиненість саме цього стилю, стверджують дослідники, чи не найбільше надає престижності мові 3.
Розширення соціальних функцій української мови, самих сфер уживання зумовило потребу
унормувати терміносистеми багатьох галузей, проаналізувати частотні російські кальки, потік запозичень,
що заполонив деякі галузі, піднести культуру мовлення, що впливає на якість ділової мови.
Сфера вживання. Офіційно-діловий стиль слугує для спілкування в державно-політичному,
громадському, економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською
діяльністю.
Призначення – регулювати офіційні ділові відносини в зазначених вище сферах та обслуговувати
громадянські потреби людей.
Жанри реалізації офіційно-ділового стилю – тексти указів, законів, наказів, розпоряджень, звітів,
ділове листування. Офіційно-діловий стиль уживають також під час виступів на зборах, ділових нарадах,
прес-конференціях, у бесіді з діловими партнерами чи в розмові керівника з підлеглим.
Загальні позамовні ознаки. Основними позамовними ознаками офіційно-ділового стилю щодо
змісту є:
 офіційний характер – характер і зміст інформаційних зв’язків між учасниками ділового
спілкування (установи, організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники)
регламентуються чинними правовими нормами, залежать від місця в ієрархії органів управління,
компетенції, функціонального змісту їхньої діяльності;

3
  адресність – специфіка ділового спілкування полягає в тому, що, незалежно від того, хто є
безпосереднім відправником ділової інформації і кому безпосередньо вона адресована, офіційний
автор та адресат документа завжди відомий, здебільшого ним є організація;
 повторність дій і ситуацій – це суттєвий чинник ділового спілкування. Управлінська діяльність –
це завжди „гра за правилами”. Внаслідок цього повторність управлінської інформації приводить до
регулярності використання однакових мовних засобів;
 тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це є наслідком певної стабільності
її функцій;
 смислова точність, ясність, які поєднуються зі стислістю, лаконічністю висловлювання, строгою
послідовністю викладення фактів;
 висока стандартизація вислову та сувора регламентація тексту (для чіткої організації текст
поділяється на параграфи, пункти, підпункти);
 документальність – кожний офіційний папір повинен мати характер документа, тобто бути
об’єктивним, достовірним, зберігати стабільні традиційні форми (наявність реквізитів та усталений
порядок їх розміщення).

Усі ці риси є визначальними у формуванні системи мовних засобів і прийомів їх використання у

текстах офіційно-ділового стилю, а саме:
 широке використання суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології;
 уживання мовних штампів з перевагою багатокомпонентних мовних конструкцій, напр.:
Повідомлення про одержання директивного листа Міністерства освіти та науки від (дата) за №...;
 специфічний характер фразеології – компоненти стійких фразеологічних сполучень
функціонують здебільшого в прямому значенні,
 відсутність емоційно забарвленої лексики;
 синонімія зведена до мінімуму і не викликає двозначності;
 наявність безособових та наказових форм дієслів із значенням постійної дії і відсутність особових
форм як засобів індивідуалізації автора;
 широке використання простих поширених речень, часто ускладнених однорідними,
відокремленими, вставними членами речення.

Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:

 законодавчий – використовують у законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові
стосунки між приватними особами, державою та службовими

 дипломатичний – використовують у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі

політики, економіки, культури між організаціями, міждержавними структурами та окремими
громадянами. Реалізується в міжнародних угодах, конвенціях, комюніке (повідомленнях),
особистих та вербальних нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах (дипломатичних листах),
заявах, ультиматумах, пам’ятних записках тощо.
 адміністративно-канцелярський – використовують у професійно-виробничій сфері, правових
відносинах, діловодстві. Він обслуговує та регламентує офіційні відносини між підприємствами,
структурними підрозділами, службові відносини між приватною особою та організацією,
установою, закладом, приватні стосунки між окремими громадянами. Реалізується в наказах,
розпорядженнях, довідках, заявах, автобіографії, характеристиках, службових листах, оголошеннях
тощо.

6.Мовне законодавство та мовна політика в Україні.

Функціонування української літературної мови залежить від стану мовної політики в державі,
освіті, культурних традицій народу.
Мовна політика - це система заходів (політичних, юридичних, адміністративних), спрямованих
на регулювання мовних відносин в державі, зміну чи збереження мовної ситуації в державі.
Мовна політика є частиною національної політики, органічною складовою певного політичного
курсу держави. Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права
розробила концепцію державної мовної політики.
Концепція державної мовної політики - це система засадничих нормативних постанов, які
ґрунтуються на компетентному оцінюванні мовної ситуації в Україні, і якими мають керуватися
органи державної влади та органи місцевого самоврядування у своїй практичній діяльності,
регулюючи суспільні відносини в мовній царині.
Мовна ситуація - "ситуація взаємодії різних мов чи різних форм існування однієї мови в певній
державі з огляду на їхню функціональну специфіку й ареал поширення" 9.
Пріоритетом мовної політики в Україні є утвердження і розвиток української мови - головної
ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить
абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі.
Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні є Конституція України
(ст. 10), Закон України "Про мови в Українській PCP", "Рішення Конституційного суду України
від 14 грудня 1999 року щодо застосування державної мови органами державної влади, органами
місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах
України.
У рішенні Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення статті 10 Конституції
України подано визначення державної мови: "Під державною (офіційною) мовою розуміється
мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового спілкування у публічних сферах
суспільного життя".
Цим рішенням також підтверджено обґрунтованість підстав для надання статусу державної саме
українській, а не якійсь іншій мові: "Конституцією України статус державної надано українській
мові. Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено в Преамбулі
Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну
більшість її населення і дала офіційну назву державі". Намагання надати статус державної якійсь
іншій мові - це політика руйнації держави України, розпалювання міжетнічної ворожнечі,
порушення конституційного ладу.
Отже, Конституційний Суд України робить вмотивований, обгрунтований висновок: "Таким
чином, положення Конституції зобов'язують застосовувати державну - українську мову як мову
офіційного спілкування посадових і службових осіб під час виконання ними службових обов'язків
у роботі й діловодстві тощо, органів державної влади, представницького та інших органів
Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в
державних і комунальних навчальних закладах України".
Це рішення "є обов'язковим до виконання на всій території України, остаточним і не може бути
оскарженим". Отже, державність української мови є невід'ємним атрибутом конституційного ладу
держави, атрибутом нації.
Та лише задекларованості державного статусу української мови для повноцінного і незворотного
утвердження її в усіх сферах суспільного життя недостатньо - необхідні механізми реалізації вище
зазначених правових документів щодо функціонування української мови. Нині відбувається
процес звуження сфери її застосування.
Державна мовна політика має унеможливлювати перетворення України із суверенної національної
держави у денаціоналізований географічний простір. Здійснення державної мовної політики
забезпечує система органів, яку репрезентують Національна рада з мовної політики при
Президенті України, департамент з мовної політики Міністерства юстиції України, Національна
комісія з питань правопису та мовних норм Національної академії наук України, Національна рада
з питань радіо та телебачення.
Державна мовна політика на сьогодні має зосереджуватися на таких пріоритетних напрямках:
1) внесення на розгляд Верховної Ради України проекту закону України про розвиток і
застосування мов в Україні;
2) приведення мовного законодавства і практики його застосування у сувору відповідність з
Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України;
3) утвердження української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території
України;
4) створення незалежної нормативної бази підтримки і пільг для україномовних ЗМІ;
5) вироблення дієвих засобів захисту від актів зовнішньої мовно-культурної експансії та публічної
дискредитації української мови;
6) поліпшення якості українського на теле- і радіоканалах України;
7) сприяння розвитку мов національних меншин;
8) запобігання дискримінації за мовною ознакою;
9) сприяння підвищенню загальної культури громадян України;
10) створення системи контролю за дотриманням мовного законодавства10;
11) врегулювання питань, пов'язаних з удосконаленням юридичної відповідальності за порушення
законів, які регулюють питання використання державної мови.
Звичайно, вирішенням цих питань не вичерпується державна мовна політика. Держава має робити
реальні кроки, щоби мовний резонанс став реальністю.