Professional Documents
Culture Documents
1 семінар
1 семінар
12. Нагромаджувальна
13. Фатична – ведення беззмістовної розмови(досліджував Агатангел Кримський)
14. Держвотворча
15. Консолідаційна
Історія кожної мови вивчається в нерозривному зв'язку з історією народу, який є носієм цієї мови,
її творцем. Отже, й періодизація української літературної мови тісно пов'язана з
періодизацією історії українського народу.
Коротко етапи розвитку української мови від найдавніших часів до Тараса Шевченка показано в
наведеній таблиці.
Реформу українського правопису зробив Пантелеймон Куліш. Його правопис було названо
“кулішівкою”. Він скасував літеру «ы», замість “ять” запровадив “І”, замість йотованого Е (ЙЕ) –
Є. Однак не відразу було скасовано “Ъ”, його вживали для позначення роздільної вимови в
середині слів (зараз цю функцію виконує апостроф). Для звука ЙО вживали запозичене зі
шведської Ё (ёго, до нёго). Літери Ї в “кулішівці” не було, її запровадили лише після 1870 року.
Крім того, у західноукраїнському варіанті Кулішевого правопису вона застосовувалася для
пом'якшення приголосних: “дїло”, “бїлий” тощо. Остаточні поправки до українського правопису
вніс Б.Грінченко.
Проголошена після жовтневого перевороту 1917 р. політика розвитку національних мов і культур
не була послідовною. У перші роки вона нібито й сприяла розширенню суспільних функцій
національних мов, побудові народної освіти рідною мовою, розвитку національних культур.
У кінці 1919 р. законом Директорії УНР українську мову проголошено державною із
забезпеченням прав національних меншин. У 1919 р. такий закон ухвалила Західноукраїнська
Народна Республіка. Державність української мови була закріплена в Карпатській Україні в
Конституції 1939 року. Український правопис, виданий 1929 року, поєднував у собі східно- й
західноукраїнські традиції; до 1933 р. його максимально було наближено до східноукраїнського
варіанту, вилучено літеру ґ.
Розвиток української літературної мови істотно уповільнився вже на зламі 20-30-х років, із
утвердженням у державному житті культу особи Сталіна й політики русифікації. Ліквідація
української державності у 20-х рр. і 1939 р. (у Закарпатті) знову призвела до обмеження офіційної
функції української мови.
1990 року виходить новий український правопис, до якого внесено зміни, пов'язані, зокрема,
з уживанням великої літери, написанням складних слів, особливостями правопису
відмінкових закінчень іменників у родовому відмінку, поновлено літеру ґ. Перевидання цього
правопису здійснено 1993 та 2003 р.
1
Діалект (від грец. dialektos – розмова, говір, наріччя) – це різновид національної мови, вживання
якого обмежене територією, соціальною групою людей. Відповідно розрізняють територіальні та
соціальні діалекти.
Територіальний діалект є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також
елементів матеріальної і духовної культури, історико-культурних традицій, самосвідомості 2.
Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч – діалектну
мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною) існування національної мови.
Основними наріччями української діалектної мови є:
1. Північне (східнополіський, середньополіський, західнополіський діалекти).
2. Південно-східне (середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий діалекти).
3. Південно-західне (лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-
буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський,
подільський діалекти).
4. Поліфункціональність. Маючи усну й писемну форму вираження, літературна мова
охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства за допомоги мовнови-ражальних засобів.
Це і є її поліфунаціональність. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.
5. Стилістична диференціація. Стиль літературної мови – різновид мови (її
функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних
мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах.
Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед
яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та
конфесійний
6. Наявність усної і писемної форм вираження.
3
адресність – специфіка ділового спілкування полягає в тому, що, незалежно від того, хто є
безпосереднім відправником ділової інформації і кому безпосередньо вона адресована, офіційний
автор та адресат документа завжди відомий, здебільшого ним є організація;
повторність дій і ситуацій – це суттєвий чинник ділового спілкування. Управлінська діяльність –
це завжди „гра за правилами”. Внаслідок цього повторність управлінської інформації приводить до
регулярності використання однакових мовних засобів;
тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це є наслідком певної стабільності
її функцій;
смислова точність, ясність, які поєднуються зі стислістю, лаконічністю висловлювання, строгою
послідовністю викладення фактів;
висока стандартизація вислову та сувора регламентація тексту (для чіткої організації текст
поділяється на параграфи, пункти, підпункти);
документальність – кожний офіційний папір повинен мати характер документа, тобто бути
об’єктивним, достовірним, зберігати стабільні традиційні форми (наявність реквізитів та усталений
порядок їх розміщення).