1. Міжнародний контекст появи козацтва.

Залучення козаків Річчю Посполитою до

воєн із сусідніми державами.

Саме пограниччя між кочовим та осілим світом було відносно рухомим та й складно говорити про
існування чіткої межі між ними. Натомість можна припустити, що ці два світи не могли існувати у
безпосередній близькості й об'єктивно потребували утворення своєрідної "нейтральної зони".
Так, більшість степової території славилася своєю родючістю, але водночас осіле населення добре
відчувало межу, за якою землеробська колонізація починала бути надто небезпечною. Потребу в
буферній зоні відчували і кочівники, чий загарбницький спосіб життя ґрунтувався на раптових
набігах і таких самих швидких відступах (і при цьому бажано, щоб осіле населення не надто
бідувало, тому що чим багатша жертва, тим краща здобич, хоча основною цінністю набігів був
"людський товар").

Цю "буферну" чи "нейтральну" зону сучасники називали Диким Полем (лат. Campus desertus —
пустинне поле) або просто Полем (тат. Гейгат), а один із кримських ханів назвав її "Божою
землею", котра не належить ні великому князю литовському, ні йому самому. Її "пустинність" не
потрібно перебільшувати — завжди знаходилася певна кількість людей, які відважувалися
мешкати навіть у "зоні підвищеної небезпеки", і віддавали перевагу степовій свободі, порівняно з
вигодами осілого життя.

Власне тут і створилися сприятливі умови для виникнення козацтва.

Уже сама назва "козак" ідеально пасувала до мешканців цієї "нічийної" землі, оскільки в
тюркських мовах "козак" могло означати розбійника, повстанця, авантюриста, волоцюгу, а в
більш позитивному значенні — сторожа, найманця, або й просто — вільну людину, яка
припинила зв'язки зі своєю попередньою соціальною групою, зі своїм родом.

Виникнення козаків як мешканців досить розлогого погра- ниччя (не лише між державами, а й між
цивілізаціями) вже саме по собі вплетене в міжнародний контекст.

Перша згадка про українських козаків (а ними виявилися "кияни" та "черкасці") належить до 1492
р (або 1489)., коли вони пограбували турецький корабель біля Тягині (Бендер). Наступні згадки
стосуються конфліктів з південними сусідами — "черкаські" козаки напали на кафинських купців
(за що хан погрожував навіть організувати похід на Україну).

До того ж, у 1523—1524 рр. великий князь Сигізмунд вирішив організувати прикордонний корпус
із козаків, чого, однак, не відбулося, з огляду на брак коштів, але прикордонні старости Семен
Полозович і Криштоф Кмитич, яким була доручена справа вербунку козаків, таки здійснили похід
під Тавань

Перші походи козаків переважно отримували схвалення та підтримку (здебільшого моральну) з

боку великого князя, оскільки не йшли у розріз із зовнішньою політикою Великого князівства
литовського, а організаторами цих походів були представники місцевої влади (яких пізніша
традиція впевнено зараховувала до числа "перших козацьких гетьманів"). Деякі з керівників
козацьких походів активно розвивали особисту діяльність на міжнародній арені — наприклад,
Євстафій Дашкевич устиг побувати на службі у великого московського князя, після цього, будучи
черкаським старостою, провадив активну політику на південному напрямку (хоча паралельно
ходив з тритисячним козацьким загоном ще й на Московію, незважаючи на свою давнішу службу),
втручався в татарські справи.

Хоча варто уточнити, що для розвитку козаччини потрібна була не так опіка, як прихильне
ставлення з боку уряду. Саме невдовзі й відбулася зміна державної політики у цьому напрямі.
Справа в тому, що Велике князівство Литовське поступово перейшло від спроб протистояти
татарам власними силами до недалекоглядної, але тимчасово зручної політики задобрювання
татар. І тут козаків (разом із пограничними старостами) стали сприймати як перешкоду у
"нормальних" відносинах із татарами.

1541 р. великий князь литовський порозсилав циркуляри до цих старост із вимогою

перешкоджати козацьким нападам на татарські улуси, а для кращого контролю за козаками
необхідно було скласти реєстр місцевих козаків. Однак це було неможливе завдання —
переписати практично неосіле населення, — тож таке розпорядження не мало жодних
наслідків. Крім того, наприклад, барський староста Бернат Претвич фактично керував козацьким
нападом на Очаків 1545 р., хоча офіційно у цьому не зізнавався.

Отже, козацтво виникає в умовах, коли нагальною стає потреба оборони прикордонних
територій литовсько-польської держави від нападів кочівників, але при цьому держава не має
ані відповідних коштів, ані урядових військових формувань, здатних постійно обороняти південні
кордони, а тому змушена миритися з активізацією неосілих елементів серед власних підданих (за
способом життя багато в чому схожих на своїх ворогів), які були здатні ефективно протистояти
загрозі з півдня.

Свавільне населення прикордоння та згаданої "буферної зони", яке промишляло "уходницьким"

життям та розбійними нападами, вдосконалювали свою бойову майстерність у сутичках із
татарами, охоче зголошувалися на заклик прикордонних урядників і ставало причетним до
зовнішньополітичних акцій якщо не цілої литовсько-польської держави, то принаймні місцевих
старостів і воєвод, які часто діяли без огляду на волю монарха.

Вишнивецький

Перші кроки козаків на міжнародній арені були не самостійними, а вплетеними у плани

прикордонних урядників або ж обмежувалися до незначних сутичок із кочовиками. Ситуація
змінилася після того, як козацтво очолив заможний магнат з Південної Волині Дмитро
Вишневецький. В 1550-х роках XV ст. він узявся за реалізацію амбітного плану.

Вишневецький активно долучився до боротьби проти татар, однак підтримку для своїх заходів
він вирішив шукати не у Великого князівства литовського, а в Туреччини (і це проти її васала —
кримського хана). Так, улітку 1553 р. Д. Вишневецький вирушив із цілим підпорядкованим собі
козацьким військом до Туреччини. Якою була справжня мета його поїздки, достеменно
невідомо (формально вважають, що він їздив визволяти свого дядька Ф. Вишневецького з
турецької неволі). Навесні 1554 р. Вишневецький уже повернувся до України та вирушив до
короля, щоб пояснити свої дії. Аргументація Вишневецького була прийнята і король навіть надав
йому титул "стражника на Хортиці".

Попри прихильне ставлення Сигізмунда Августа до Д. Вишневецького, великий князь не поспішав

псувати стосунків з Кримом з огляду на те, що татари були союзниками Литви проти Московії.
Перед ханом великий князь литовський усіляко намагався дистанціюватися від Д. Вишневецького
і постійно наголошував, що козацький ватажок діє самовільно. За погодженням із
московитами, Д. Вишневецький здійснив вдалі походи на Очаків (турецька фортеця на березі
Дніпровського лиману) та Ісламкермен (Аслан-городок — фортеця на лівому березі Дніпра
неподалік від Тавані).

Хан намагався переманити до себе Вишневецького, якому надіслав подарунки та листа зі

закликом стати до нього на службу. Однак Д. Вишневецький не погодився, і тоді у січні 1557 р. хан
вибрався походом на Хортицю, яку протримав 24 дні в облозі, а не змігши її здобути та зазнавши
великих втрат, мусив повертатися. Проте це не остудило бойового запалу хана, і влітку 1557 р. він
знову рушив на Січ (разом із турецькими та молдавськими загонами). Цього разу блокада Січі
виявилася важчою, козацьке військо почало зменшуватися і Вишневецький мусив відступити з
Хортиці.

Не знайшовши підтримки у великого князя литовського, Д. Вишневецький подався до

тогочасного ворога татар — Москви — і став на службу до Івана IV Грозного, за що отримав "у
вотчину" місто Бєлєв з численними підмосковними селами, а також значні дарунки (у тому числі
грішми). Це вкотре свідчить про великий авторитет Д. Вишневецького.

Плани Вишневецького — об'єднати зусилля Литви та Мос- ковії у боротьбі проти татар — знайшли
повну підтримку в Москві, яка прагнула розсварити литовців і хана. Тому на початку 1558 р.
Москва вирішила організовувати велику кампанію проти Криму.

У Москві хотіли використати тимчасову неприязнь Великого князівства Литовського до Криму за

попереднє нищення татарами Брацлав- щини. У литовських колах були особи, котрі залюбки
підтримали московську ініціативу — кн. Острозький, Радзивіл, С. Збаразький.

Попри значні вагання, Литва погодилася відправити у відповідь своє посольство до Москви,
котре прибуло туди наприкінці 1558 р. Московська сторона вимагала укласти "вічну угоду", що
мала б закріпити існуючий стан володінь. Але це вже не влаштовувало Литву, бо означало б
зречення претензій на Сіверщину та Смоленськ. Так перспектива литовсько-московського союзу
зійшла нанівець і Велике князівство Литовське повернулося до спілки з татарами проти Москви.

Натомість Д. Вишневецький отримав другорядну роль — іти на Дон і вже звідти організувати
напад на Крим. Акція 1559 р. мала на меті лише демонстрацію сили перед татарами, щоб ті на
певний час облишили в спокої московську територію, і ця ціль була досягнута. Далі царський уряд
відмовився від походів на Крим (переорієнтувавшись на Лівонську війну), і Д. Вишневецького
1560 р. взагалі було відправлено на Кавказ до черкесів.

Лівонська війна

У 1561 р. розпочалася війна литовсько-польської держави та Московії за Лівонію, і Д.

Вишневецький фактично опинявся в ролі зрадника, а тому вже влітку 1561 р. він знову з'явився на
Запорожжі. Литовський уряд мусив змиритися з його попередньою діяльністю і, прийнявши його
"під свою ласку", закликав козаків взяти участь у Лівонській війні. Однак невдовзі Д.
Вишневецький втрутився в молдавську міжусобицю, що закінчилося для нього трагічно —
стратою у Стамбулі 1563.

Козацьке військо, яке добре показало себе в обороні південних кордонів під командуванням
місцевої адміністрації, привернуло увагу литовського уряду під час Лівонської війни. У 1558 р.
Московія, яка прагнула здобути вихід до Балтійського моря, розпочала війну проти Лівонського
ордену, котрий у той час переживав кризу, пов'язану з Реформацією та низкою поразок.

У складних умовах 1559 р. магістр Лівонського ордену Готард Кетлер прийняв протекторат
Великого князівства Литовського, а наступного року орден фактично розпався, чим перетворив
конфлікт на литовсько-москов- ський.

Литовський уряд усвідомлював складність цієї війни, і вже 1561 р. розпочав пошук
добровольців. Особливі сподівання покладалися на козаків, які були дешевим та досвідченим
військом, а до того ж козацьку енергію потрібно було звернути з півдня на північ.

Тобто, козаки таким чином мали перестати докучати татарам і відмовитися від оборони південних
рубежів Московії. Уряд розсилав листи до місцевої адміністрації, котра мала взятися за
вербування козаків. Особливо на початковому етапі війни відзначилися загони державця
остерського староства Філона Кміти, котрий з козаками пройшов усю Чернігівщину та розбив
кількох московських воєвод.

У новій війні проти Московії, яку розпочав наприкінці 70-х років XVI ст. С. Баторій, козаки теж
брали участь, тим більше, що новий польський король робив особливу ставку на паче війська. І
цього разу козаки діяли не як організована єдина сила, а як досить аморфна маса найманців, які
зголосилися під час вербунку на службу. У 1578 р., у зв'язку з підготовкою до війни проти
Московії, король С. Баторій розширив реєстр козацького війська до 600 чол. (спроби сформувати
реєстрове козацьке військо на державній службі відомі й раніше — невдала спроба 1524 р. і
частково реалізована — 1572 р.) та обдарував козаків низкою привілеїв.

Під час війни 1581 р. (так звана Псковська кампанія) було постановлено, що козаки-найманці під
загрозою кари смерті повинні діяти не хаотично, а під командуванням спеціально визначеної для
цього людини. Здебільшого козаки зважали на цю заборону, але траплялися й винятки — козаки,
зокрема, здійснювали рейди на території, захоплені союзною полякам Швецією, що спричинило
певні непорозуміння.

Козацтво, крім участі у звичайних боях, активно залучалося до розвідувальних та диверсійних

акцій, займалося супроводом послів і гінців для переговорів між сторонами.

Основна мета кампанії 1581 р. — захоплення Пскова, — виявилася для Речі Посполитої
недосяжною — Псков був ретельно укріпленим і здобути його було нелегко. Активну участь в
обороні Пскова виявив козацький отаман Михайло Черкащанин, який колись перейшов на
службу до царя. Після тривалої облоги поляки, щоб не втратити успіху у війні, виявили готовність
до переговорів, і в січні 1582 р. було підписано Ям-За- польський мирний договір, який загалом
був перемогою Сте- фана Баторія.

Правда, вже після того, як було наказано всім королівським частинам повертатися з московських
земель, трапився цікавий інцидент — частина козаків (близько 800 осіб), уважаючи, очевидно,
війну завершеною, вирішили перейти на службу Москві. Відправлений до них гонець вжив
відповідних аргументів, і козаки відмовилися від свого задуму.

Етнічний склад козацтва стає ще більш розмаїтим — як видно з реєстру 1581 р., серед козаків
було чимало вихідців з білоруських земель, траплялися також німці, серби, татари, вихідці з Кафи і
"п'ятигорці" (ймовірно, представники кавказьких народів, — загалом цей етнонім був досить
поширений в українських степах).

Потреба польського уряду в дешевій та реальній військовій силі змушувала його до поступок
козакам, до розширення їхніх прав. Якщо на початку XVI ст. козаками називали, зазвичай, гультяїв
чи степових загарбників, й афішувати свою причетність до козацтва було небажаним, то у другій
половині цього ж століття ситуація суттєво змінилася — бути козаком стало престижно (принаймні
для вихідців із селян та міщан).

Водночас, роздаючи привілеї для козацтва, польський уряд не був готовий ретельно виконувати
свої зобов'язання — передусім це стосувалося вчасної видачі платні (як відомо, навіть коронне
військо мало постійні проблеми із вчасною виплатою "жол- ду", через що в ньому ширилися бунти
і погіршувалась боєздатність). Таким чином, надання нових прав козакам та паралельна
неготовність їх шанувати і виконувати свої обов'язки з боку уряду, створювали умови для
ширшого та своєвільного трактування власних привілеїв з боку козацтва.

Згодом козацтво почало себе трактувати як незалежну військову формацію напівдержавного типу.
Так, 1594 р. в грамоті Богдана Микошинського козацтво окреслюється як "вільне військо
запорозьке". Впроваджується практика "продавання" своєї служби сусіднім володарям, не
відрікаючись від формального підданства польському королю. Але й у відносинах з останнім
козаки провадили досить незалежну політику, і коли 1620 р. польський уряд вимагав, щоб вони
не порушували своїми походами миру Речі Посполитої з Туреччиною, то отримав досить різку
відповідь: "Знаємо, що король помирився з цісарем турецьким, але ми — ні!". Цей вислів можна
вважати квінтесенцією самостійності козацтва на міжнародній арені початку XVII ст.

2. Відносини козаків з Кримським ханством та Туреччиною

Саме виникнення козацтва безпосередньо пов'язане з протистоянням кочовому та

мусульманському світові, уособленням якого були татарські орди Криму та Північного
Причорномор'я, а також їхній сюзерен — Османська імперія.

Кримське ханство як незалежна держава виникло 1449 р. в час правління Хаджі- Гірея Ангела
(Мелека), хоча досить швидко потрапило у васальну залежність від Османської імперії (1475 р.).
Однак кримські татари виявилися не єдиними сусідами козаків на півдні — в середині XVI ст.

Ногайська орда сформувалася з розпадом Золотої орди в північній частині Центральної Азії та в
середині XV ст. и володіння розширилися до Приазов'я. В 1549 р. від Великої Ногайської орди на
заході відокремилася Мала Ногайська орда, що за десятиліття перемістилася до Дністра.

Згодом це утворення розпалося на дрібніші орди — Буджацьку (інакше — Білго- родську або
Добрудзьку), Джамбуйлуцьку, Єдичкульську (Джедишкульську) та Єдисанську (Джедисанську),
які прийнято називати збірною назвою "ногайські орди».

Єдисанська орда була найчисельнішою, а бєлгородські татари характеризувалися великою

агресивністю і одночасно більшою осілістю порівняно з іншими ногайськими ордами, хоча взагалі
усі "ногайці" були класичними кочівниками порівняно з відносно осілими кримськими татарами
півострова.

Ногайські орди визнавали зверхність як Криму, так і Туреччини, однак західні орди —
Білгородська та Єдисанська — віддавали перевагу прямій підпорядкованості султану, що
спричинило протистояння з кримськими ханами. Крім татарських кочовищ, у Північному
Причорномор'ї існувала низка власне турецьких фортець — Очаків (інші назви — Езі,
Джанкермен, Каракермен, Ачі-Кале, Ача-Кьой, колишній Дашев) і Кінбурн (Кильбурун) біля
Дніпровського лиману, Бендери (Тегиня, Тягин) і Аккерман (Білгород) на Дністрі, Кілія та Ізмаїл на
Дунаї, Ісламкермен (Аслам-Городок) на Таванській переправі.

Біля останнього наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. було добудовано ще три фортеці —
Казикермен, Мустридкремен та Мюбареккермен, що мало сформувати оборонну систему з
чотирьох міст, які мали перекривати доступ козакам до моря.

Не видається випадковістю поява козацтва вже через кілька років після перших значних нападів
татар на українські землі. В першій половині XVI ст. козаки діяли майже в межах
"держзамовлення" — литовсько-польського чи московського урядів. У другій половині XVI ст.
спостерігається вироблення власної позиції козацтва щодо татарського чинника.

З початку 1576 р. напади козаків і турків стають майже безперервними. Дійшло до того, що
комендант Ісламкермену повідомляв ханові, що всі татари повтікали в Крим за Перекоп. Тоді ж
відбулася інша знаменна подія — татари, побоюючись нападу козаків, уперше відмовилися від
походу на Литву. Але це не відвернуло козацького наступу, і того ж 1576 року був здобутий і
вщент зруйнований Ісламкермен (при цьому загинув козацький ватажок Богдан Ружинський).
Невдовзі спустошень від козаків зазнали передмістя Тягині та Очакова.
Упродовж Псковської війни козаки не переставали втручатися у татарські справи. Під час
боротьби хана Мехмеда II проти свого брата Алп-Гірея, на бік останнього перейшли також інші
брати Мехмеда — Алі та Селямет, які, однак, були змушені переховуватися в українському степу.
Обидва брати були впіймані 1581р. на Дніпрі козаками Яна Оришовського та віддані в
розпорядження Стефана Баторія.

З поверненням козаків із Псковської кампанії їхня діяльність на півдні активізувалася — особливо

1583 р. Ще в січні козаки на московській території розгромили татарське посольство, яке
поверталося з Москви — було вбито посла та кількох його супутників, забрано царські "упоминки",
а принагідно були пограбовані й турецькі купці, котрі супроводжували посольство. Справа була
скандальною, і хан погрожував Польщі війною.

Згодом трапилася одна з найгучніших справ того часу — козацький напад на турецькі фортеці
на Дністрі влітку 1583 р. Ця подія була пов'язана з молдавською аферою Самійла Зборовського —
козацького ватажка (став ним випадково), кальвініста і представника могутнього шляхетського
роду, який ворогував із канцлером Яном Замойським.

С. Зборовський з козаками вирушив на Молдавію, але, не дійшовши до неї, військо повернуло

на Бендери, зруйнувало там не лише місто, а й замок, знищило поселення на лівому березі
Дністра — Ягорлик та Паркани (Паркань) — а формального погляду, турки неправомірно їх
збудували на польській території. Вони у відповідь почали готувати каральний похід, і цього разу
без жодних гучних заяв, що особливо насторожило поляків.

Урешті королю вдалося організувати переговори, які відбувалися довго і важко — під час них турки
звинуватили польського короля у підтримці козацьких акцій, на що були досить переконливі
докази. Польський уряд усіляко відрікався від сприяння козакам і обіцяв, що винні будуть
покарані.

У 1585 р. козаки продовжили напади на татарські улуси, суть яких, щоправда, полягала в
викраденні худоби (але варто пам'ятати, що в степових умовах така акція мала значно більше
значення, ніж це може видатися сучасній людині). Однак досить швидко політика козацтва щодо
Криму змінилася — козацький ватажок Ян Оришовський вислав невелике посольство з чотирьох
осіб до кримського хана Саадат-Гірея з пропозицією жити в мирі і запропонував ханові козацьку
службу за гроші проти будь-якого володаря (за винятком польського короля).

Однак міжнародна кон'юнктура склалася не на користь козацько-татарського союзу — Саадат-

Гірей був розбитий на р. Індол турецьким військом і мусив утекти з Криму.

Невдовзі козаки продовжили свої походи проти татар у межах домовленостей з Московісю, а
татари на чолі з Іслам-Гіреєм 1586 р. пішли походом на Україну. Під час цього походу їх зупинили
козацькі загони гетьмана Богдана Микошинського та вперше в історії велика татарська орда
мусила повернути назад під тиском козацтва.

У грудні 1586 р. після смерті Стефана Баторія козаки почали поводитися ще впевненіше — їхній
ватажок Ян Оришовський прибув 1587 р. на конвокаційний сейм з вимогами платні за службу.
Відомо, що гетьман на сеймі був одягнутий "по- грецьки", а під час читання його петиції сів на
землю "по-турецьки".

Наприкінці 80-х років XVI ст. козаки пограбували і спалили Очаків, спробували (невдало) посадити
свого претендента в Молдавії, вчинили на чолі зі Захаром Кулагою похід під Козлов (Євпаторію),
де здобули кілька турецьких кораблів, напали на Білгород та Азов.
Такі дії козацтва спричинили обурення при султанському дворі — турки почали готуватися до
війни, а султан вимагав від польського уряду повного знищення козаків, скасування польських
прикордонних замків і відбудови зруйнованих турецьких фортець та сплати контрибуції.

Так, в атмосфері страху перед війною з Туреччиною відбувався 1590 р. польський сейм. Коронний
гетьман Ян Замойський навколішки благав сейм серйозно замислитися над турецькою загрозою

В умовах зовнішньої загрози сейм вирішив пробачити козакам старі провини, підтвердити
"вольності", продовжити набір козаків на державну службу (спочатку планували 20 тис. осіб, але в
кінцевому варіанті виявилося лише 3 тис. осіб) і навіть надати шляхетські маєтки найвизначнішим
козакам. Передбачалося, що реєстрові козаки матимуть "пашпорт" від свого сотника, а решта
повинні розійтися по домівках.

Тим часом конфліктна ситуація, яка виникла між Туреччиною та Польщею, привернула увагу
інших європейських держав. Австрія, Іспанія та Папський престол вирішили підтримати Річ
Посполиту у війні проти Туреччини. Але проти такого конфлікту виступила Англія та її посол у
Стамбулі зумів переконати султана примиритися з Польщею. Однак з цих заходів козацтво таки
отримало певну користь — про нього стало відомо далеко за межами Центрально-Східної
Європи.

17 століття
Початок XVII ст., особливо його перша чверть, відзначилися зростанням активності козацьких
морських походів. У 1606 р. козаки кілька разів нападали на турецькі міста на чорноморському
узбережжі, ходили на Кілію та Білгород, далі на Варну, де перебили багатьох мешканців та
забрали багату здобич. Восени 1608 р. козаки "хитрістю" взяли Перекоп і спалили його. В 1609 р.
козацькі війська атакували придунайські міста та Білгород на Дністрі.

Після 1612 р., коли основні бойові дії проти Московії завершилися, козаки змогли розгорнути
активну діяльність на півдні. Період між 1613—1620 рр. став добою морських походів на
Туреччину та підлеглі їй землі.

В 1614 р. козаки вдалися до безпрецедентного кроку — вирушили на Туреччину навпростець

через Чорне море й увірвалися до Трапезунду та знищили його околиці.

Далі козаки пішли на Синоп, який мав назву "місто коханців", зруйнували тамтешній замок,
знищили турецький арсенал і спалили багато галер. Стамбул був шокований таким перебігом
подій, розгніваний султан хотів навіть повісити великого візира Ахмет-башу, але обмежився
лише його побиттям. Річ Посполита прожила другу половину 1614 р. в страху перед війною з
турками і спробувала приборкати козаків — спеціальна комісія Януша Острозького видала
ординацію, котра урізала їхні права.

Житомирської комісії ординація 1614 — приписи реєстровим козакам від уряду Речі Посполитої,
які передала представникам реєстрової старшини урядова комісія, очолювана гетьманом великим
коронним С.Жолкевським, на зустрічі, що відбулася 10 жовтня 1614 поблизу Житомира. На цій
зустрічі урядова комісія оголосила постанову про обмеження прав і привілеїв козаків. Зокрема,
козацький реєстр (див. Реєстри козацькі) встановлювався в 1 тис. осіб. Місцем перебування
реєстрових козаків визначалося Запорожжя, де вони мали нести прикордонну службу. Щорічна
плата реєстровцям визначалася в розмірі 10 тис. злотих і 700 штук сукна. Суворо заборонялося
здійснювати походи на Османську імперію та Кримське ханство, підтримувати стосунки з
іншими державами.
Але тоді козаки не надто зважали на такі постанови і навесні 1615 р. здійснили новий великий
морський похід (на 80 чайках) — на околиці Стамбула.

Турки вислали за козаками погоню, але наздогнали їх лише біля гирла Дунаю, де козаки їх і
розбили, до полону потрапив турецький адмірал (там і помер). Під час бою козаки захопили
кілька турецьких галер, пригнали їх до Очакова і показово спалили на очах у турецької залоги
міста.

Це переповнило чашу терпіння турків, і 1616 р. на Україну вирушив турецький флот на чолі з Алі-
башею, але його вщент розбили козаки під проводом Петра Сагайдачного, після чого пішли
походом на Кафу, спалили місто і випустили багато невільників.

Але козаки вирішили, що на один рік цього буде замало і невдовзі вирушили на Самсун (на Схід
від Синопу), але через погодні умови опинилися під Трапезундом і знову здобули та пограбували
місто.

Урешті Туреччина спромоглася організувати новий похід на Річ Посполиту під командуванням
Іскандер-баші. Але королевич Владсилав зміг стримати над Дністром турецьке військо й укласти
у вересні 1617 р. трактат під Яругою, за яким польський уряд зобов'язувався не допускати до
нових морських походів і взагалі знищити козацтво.

Козаччина сподівалася на те, що ці рішення так чи інакше не будуть реалізовані з огляду на нові
московські плани польського уряду. І вже невдовзі після трактату під Яругою козаки знову
вчинили морський похід, під час якого було розгромлено турецький флот і вбито його адмірала.

Цецо́рська битва — битва війська Речі Посполитої з турецько-татарськими військами біля

села Цецора поблизу Ясс. Битва стала початком польсько-турецької війни 1620—1621 рр., вінцем
якої була оборона Хотина та пізнішим підписання трактату, що підтверджував умови Миру у
Буші 1617 року. Воєнні дії тривали з 17 вересня до 7 жовтня 1620 року.

В умовах наближення польсько-турецької війни 1620 р. відбувся похід козаків прямо на

Стамбул, при чому страх перед козаками був настільки великий, що турецьких моряків киями
зганяли на галери, якими планували йти проти козаків. Турецьке військо не змогло нічого вдіяти і
козацтво рушило далі на Варну, котру спалило дощенту.

Французький посол у Стамбулі повідомляв, що козаки "бушували" по всьому морю, як і де хотіли.

Це змусило турків пришвидшити військові приготування і розпочати війну проти Речі
Посполитої, в якій козаки добре відзначилися у битві під Хотином. Завершилася перемогою
об'єднаних сил Речі Посполитої та українського козацтва. Величезний внесок у знищення
османської армії під Хотином зробили запорізькі козаки на чолі з гетьманом Петром
Сагайдачним. В результаті поразки під Хотином османський султан Осман II був змушений
припинити війну.

Тоді козаки таки організували 1622 р. новий похід на Туреччину, але виходили не Дніпром, а
Доном, щоб не компрометувати польського уряду. В липні 30 козацьких чайок наблизилися до
Стамбула, але обмежилися лише руйнуванням Анатолійського побережжя.

Навесні 1623 р. відбувся черговий похід козаків на море — з огляду на неприхильне ставлення
сейму до козацтва, хотинські подвиги яких були швидко забуті владою, козаки вважали, що мають
право тепер діяти на власний розсуд і навіть погрожували підняти повстання. Стамбул і цього разу
був безборонний, оскільки турецький флот стояв у Кафі. Наприкінці літа козаки знову вибралися
на турецькі землі, а крім того, М. Дорошенко здійснив похід на Перекоп як помсту за напад
ногайських орд на чолі з мурзою Кантеміром на Покуття.
Того ж 1623 р. в Кримському ханстві відбулися зміни — ханом став Мехмед III Гірей, котрий
прославився тим, що давніше зі своїм братом Шагін-Гіреєм створив розбійницьку державку в
околицях Білгорода і поводився незалежно як щодо Криму, так і щодо Туреччини.

Султан неодноразово надсилав братам фермани (письмові накази), щоб ті приборкали козацтво,
яке докучало туркам своїми нападами, але Мехмед уперто ігнорував такі розпорядження і
взагалі не відповідав султану. Також брати відмовилися будувати на нижньому Дніпрі
укріплення проти козаків. До всіх звинувачень проти Мехмеда і Шагіна долучилися чутки про те,
що брати буцімто готуються до походу проти Туреччини, хочуть узяти Адріанополь і навіть
претендують на султанський престол.

Тоді турецький уряд вирішив посадити на ханстві Джанібек- Гірея. Хани-брати звернулися по
допомогу до козаків. Останні в інтересах хана здійснили похід на Кафу.

Улітку 1624 р. султан відправив до Кафи турецький флот під проводом капудана Реджеб-
баші *25 для приборкання бунтівних братів. При цьому Стамбул залишився безборонний і цим
скористалися козаки, котрі на початку липня безперешкодно з'явилися в Босфорі і спалили
околиці турецької столицію.

Через два тижні козаки повторили похід на околиці Стамбула, три дні пробули на берегах
Босфору, спалили Фарос та кілька сіл і погрожували напасти на арсенал. Така ситуація заохотила
козаків до третього походу, котрий відбувся вже в серпні 1624 р.

Козаки як союзники Криму себе повністю виправдали — турецький диван (державна рада)
відправив посланців до капудан-баші, щоб той повертався терміново з Криму до Стамбула. Похід
Реджеб-баші виявився невдалим, бо його зустріло могутнє татарсько-козацьке військо.

Шагін-Гірей, який відігравав роль, фактично рівнозначну братові-хану, написав листа до

польського короля, в якому заохочував до спільної боротьби проти Туреччини. Просив допомогти
оловом і порохом, які раніше татари закуповували в турків, а також, щоб король дозволив
козакам узяти участь в антитурецькій боротьбі — татари потребували могутнього рушничного
війська, котре могло б успішно протистояти яничарам, що теж користувалися рушницями.

Крім того, обіцяв повернути старий кордон між татарами і Річчю Посполитою (на відтинку
Дніпро — Дон), віддати полякам Білгород, Тяги- ню і Кілію, забрати на кримський бік
білгородську орду (яка найдужче докучала полякам і українцям).

У грудні 1624 р. Шагін уклав угоду з козаками, в якій обіцяв (присягаючи Аллахові і Магометові)
утримуватися від кривд стосовно козаків і вимагав того ж від них, а також обіцяв допомагати проти
їхніх ворогів (а козаки йому навзаєм). Це був перший відомий трактат Орди з Запорожжям,
фактично мілітарний союз, угода про ненапад та взаємодопомогу.

Подальший розвиток протистояння козаків і татар проти турків збагатився появою авантюриста і
претендента на султанський престол Олександра Яхії. Він розпочав свої блукання,
відрекомендовуючись законним спадкоємцем султанського престолу і шукав опіки у ворогів
Туреччини. У Відні він зустрівся з лісовчиками (які там перебували на службі в імператора
Фердинанда), котрі порадили звернутися до запорожців. Один із лісовчиків — князь
Масальський — узявся бути посередником і звів Яхію з Іовом Борецьким. Власне Яхія, цей
"Олександр Отоманус", як його називали, мав зруйнувати турецьку імперію й очолити нове
грецьке царство. Попри всю фантастичність постаті, митрополиту Іову сподобалася ідея
антитурецької коаліції козаків, Московії, Криму та різних європейських володарів. Яхія
перебував у жовтні тиждень при Іову в митрополичому монастирі св. Михайла.
Козаки виявили готовність підтримати Яхію і домовилися, що з ним на війну піде 18 тис. осіб (до
яких обіцяло приєднатися ще й донське козацтво), а він платитиме їм щомісяця гроші, які мали
надійти з Флоренції. Крім того, організували йому на Запорожжі зустріч з Шагін-Гіреєм.

Але справи склалися інакше, ніж сподівалися союзники. По-перше, Кантемір розбив Шагіна під
Бабадагом; по-друге,

з Флоренції не надходили обіцяні кошти; по-третє, з Москви посольство повернулося без

жодних позитивних результатів. Похід на Туреччину спричинив велику експедицію на 300
чайках. Врешті козаки організували від весни до осені 1626 р. три морських походи — всі не
надто вдалі для самих козаків, але водночас і руйнівні для турків. Принаймні вдалося зруйнувати
кількасот поселень поблизу Трапезунду та спалити Кілію.

Різка відповідь королівському посланцю, впевнена поведінка запорожців і загроза розсварити

Польщу з Туреччиною, — усе це змушувало польський уряд ужити рішучих заходів для
приборкання козаччини.

Час, правда, для цього був не найкращий — позиції козацтва суттєво зміцнилися з укладенням
союзу з Кримом. Але перспектива нової війни зі Швецією змусила Польщу поспішати з
наведенням "ладу" на українських землях. Польний гетьман Станіслав Конєцпольський задався
ціллю розбити козацько-татарський союз, і це йому вдалося — Крим був задобрений сплатою
данини за два роки і, як наслідок, татари не надали очікуваної допомоги. Це відбувалося на фоні
примирення Криму та Туреччини — 1626 р. хан Мехмед ПІ навіть сам запропонував новому
султану Мураду IV відбудувати фортеці по обох боках Дніпра, з метою стримати козаків від
морських походів. Відтак, запорожцям доводилося самотужки, не розраховуючи на татарську
допомогу боротися проти поляків.

Козацький гетьман Михайло Дорошенко намагався уникнути конфлікту з урядом і погодився

стримати запорожців від нового морського походу. Проте частина козаків таки вирушила на
море, але похід був невдалим — половина чайок потрапила до турків, а решта, під проводом
козака Миська, опинилася біля гирла річки Ріоні (неподалік міста Поті в Менгрелії, Грузія), однак і
там були розбиті турками. Крім того, та частина українських козаків, яка діяла спільно з
донськими, напала на Трапезунд під командуванням Олекси Шафрана (колишнього
каторжника в Кафі і майбутнього засланця в Сибір). Загалом, ці морські походи не мали вже
такого ефекту, як кілька років перед тим.

Навесні 1628 p. М. Дорошенко, довідавшись, що урядові кола не заперечували б, якби козаки

зруйнували відбудований татарами 1626 р. Ісламкермен і не допустили спорудження нових
фортець, вирушив на Запорожжя. Акція вдалася, і козаки без особливих клопотів здобули замок.
Це спричинило хвилю піднесення серед козаків, і вони вибралися на море.

Поряд з цими подіями, у скрутному становищі опинилися колишні союзники запорожців —

брати Мехмед і Шагін Гіреї, проти правління котрих повстали кримські мурзи, а турки знову
вирішили поставити ханом Джанібека. Шагін вдруге вдався по допомогу до козаків, і М.
Дорошенко погодився на заклик, правда, без відома короля. Ця допомога дорого обійшлася для
козацтва — під час походу вони втратили самого М. Дорошенка та давнішого гетьмана Олифера
Голуба і близько тисячі осіб війська.

Калга переконував запорожців іти далі — на Кафу, де переховувався його старий ворог —
Кантемір, і хоча вони відмовлялися через значні втрати, Шагінові вдалося спокусити їх грішми.
Похід козацько-татарського війська змусив Кантеміра втекти з Кафи, але самого міста союзникам
здобути не вдалося — на заваді раптово став сам Мехмед III, побоюючись остаточно зіпсувати
відносини зі Стамбулом. Крім того, дійшла звістка, що наближається велика турецька ескадра з
Джанібеком, а сушею на допомогу Кантемірові йшли баші Гусейн і Кенан. Тоді Мехмед III покинув
свого брата Шагіна з козаками і втік до Бахчисараю.

Останнім нічого не залишалося як відступати. Таким чином, козаки зі Шагіном без великих втрат
відійшли на Запорожжя, привізши зі собою польські гармати, відібрані в коронного війська
Кантеміром ще під Цецорою.

Шсля цього козаки здійснили кілька походів на Крим з метою повернути владу Шагінові та
Мехмедові. Але між запорожцями не було єдності і походи не були добре продумані, що стало
причиною воєнних невдач. Під час весняного походу 1629 р. козаки запідозрили Мехмед-Гірея у
зраді і вбили. Це, однак, не зіпсувало відносин із Шагіном, з яким вони далі залишилися
союзниками. Згодом Шагін кудись зник і через певний час стало відомо, що турки ув'язнили його
на о. Родос.

Наступного 1630 р. козаки, облишивши на певний час татарські справи, продовжили звичні
морські походи на турецькі землі — нападали на Ізмаїл, Кілію, Мідію (Кийїкьой, сучасна Мідьє),
Балічку (поблизу Варни), Сізеболі (тепер — Созопол). І це все відбувалося одночасно із так
званою переяславською кампанією — боротьбою козаків під проводом Тараса Федоровича і
Антона Бута проти наступу польського війська. Подальші заходи польського уряду щодо
стримування козаків від морських виправ не давали результатів — уже 1632 р. вони здійснили
експедицію на Синоп.

Але вже з середини 30-х років козацтво повернулося до участі в військово-політичному житті
Кримського ханства. У 1635 р. демократичний та освічений хан Джанібек-Гірей виявився надто
пасивним щодо виконання султанських розпоряджень і був відправлений на заслання на о. Родос.
Його наступником став Інаєт-Гірей.

Восени 1635 р. Інаєт спробував налагодити стосунки з козаками, але старшина, котра
намагалася залишатися лояльною до польського уряду, не пішла на допомогу ханові, а лише
обмежилася запитом до уряду щодо того, як поводитися в такій ситуації. Ідея сподобалася С.
Конєцпольському, котрий прагнув, аби Польща відкрито взяла Крим під свою протекцію і,
об'єднавшись з Молдавією, Валахією та Семигороддям, розпочала війну проти Туреччини, котра
була зайнята війною з персами.

Однак ні шляхта, ні навіть войовничий король Владислав не виявили готовності до реалізації

такого амбітного плану. Уряд вирішив діяти перевіреним способом — таємно дозволити козакам
взяти участь у внутрішньотатарській боротьбі, але не виявляти жодної офіційної участі у цій
справі.

Тому хан запросив до спілки певну кількість козаків, і в січні 1637 р. напав з ними на татар
Кантеміра.

До речі, під час війни кримського хана проти Кантеміра козацтво не було одностайне у ставленні
до союзу з татарами — якщо частина козаків погодилася допомагати ханові, то інша, навпаки, —
вчиняла напади на татарські кочовища. Козацька анархічність виявила себе і під час бунту
ногайських татар, коли їх примусово переводили до Криму (цей захід був давньою мрією як
кримських ханів, так і польських королів) — серед співучасників заворушення згадуються і
козаки.

Попри дружні відносини з татарами у 1635—1637 рр., козаки продовжували набіги на турецькі
володіння при Чорному та Азовському морях — і найгучнішою акцією стало так зване азовське
сидіння, коли запорожці спільно з донцями захопили й утримували впродовж п'яти років
фортецю Азов. Прелюдією до цієї акції стала спроба запорожців Івана Сулими (з незначною
підмогою від донських козаків) здобути Азов 1634 р., коли після двотижневої облоги турецька
фортеця була за крок від поразки і її врятувало лише наближення ногайської орди. Однак козаки
зробили висновок, що здобуття Азова є цілком можливим, і впродовж кількох наступних років не
полишали цього задуму. Справа набула міжнародного розголосу — Туреччина почала
здійснювати тиск на Москву, а остання — на донських козаків, які виправдовувалися, що у
поході з їхнього боку брав участь лише незначний загін.

Донські козаки виявили більше зацікавлення здобуттям Азова. Сам І. Сулима запалився ідеєю
здобути Азов настільки, що, за переказами, збирався переселитися з Дніпра на Дон. До зміни
вектору козацької експансії доклалася побудова впродовж весни-літа 1635 р. Кодацького замку,
який мав на меті зміцнити контроль польського уряду над Запорожжям (у справах переміщення
населення між Січчю і "волостю", контролю за морськими походами та стосунками запорожців із
донцями). Після зруйнування Кодака реєстровцями на чолі з І. Сулимою у серпні 1635 р.,
фортеця поступово відбудувалася. Це лише посилило відхід частини українських козаків на Дон і
надало Азову надзвичайної стратегічної значущості для козаків.

Доки Азов перебував у руках козаків, вони встигли організувати чотири морських походи, на три
з яких виходили Доном. Першого ж року панування в Азові — 1637 — вдалося понищити околиці
Кафи. Натомість у наступних морських виправах далася взнаки проблема проходження крізь
Керченську протоку (1640 р. під проводом Дмитра Гуні та Кіндрата Бурляя). У 1641 р. козаки
Миська Тарана здійснили похід до Різи, але зіштовхнулися з турецькою флотилією і були перебиті.

На початку 1641 р. до Азова підступив хан Бахадир-Гірей, але йому не вдалося змусити козаків
покинути фортецю. Запорожцям, на чолі з отаманом Іванцем (імовірно, Іваном Богуном),
вдалося розбити розвідувальний загін кримських татар. Улітку 1641 р. козакам удалося відбити
наступ турецько-татарського війська.

Земський собор ухвалив у січні 1642 р. рішення, що козаки повинні покинути захоплену територію
і відправив до Азова посланця з відповідним розпорядженням. Козаки мусили змиритися з таким
рішенням, і в червні 1642 р. залишили місто, зруйнувавши вщент укріплення та провівши "на
прощання" спільний з донцями морський похід.

Але досить швидко Москва вирішила далі використовувати запорозько-донську спілку для
боротьби проти татар. Для цього навіть було відправлене московське посольство до Варшави,
щоб переконати польський уряд дозволити українським козакам здійснювати походи на Крим.
Самі поляки вирішили приєднатися до організації морського походу. Однак усе обмежилося
спільною виправою запорожців, донців та царських вояків на Азов 1646 р. Похід був доволі
успішним — вдалося розбити на морі турецькі кораблі, котрі пливли з провіантом до Азова.

Підсумовуючи, можна зазначити, що відносини козаків з турками і татарами не завжди були

ворожими. Траплялися моменти співпраці у вигляді козацько-кримських союзів, зазвичай, під
час кризи кримсько-турецьких відносин. Решта ж часу була заповнена дрібними сутичками між
козаками і татарами. Натомість більшого розголосу набували морські походи на турецькі землі.
Ці виправи викликали зацікавлення далеко поза межами чорноморського світу — до новин про
такі козацькі напади дослухалися навіть венеційці, іспанці і французи.
3. Відносини із Молдавським князівством. Сроба залучення козаків до служби Європі та
азійським монархам.

У другій половині XV ст. Молдавія надовго підпорядкувалася Османській імперії, при чому
Польща завжди зберігала значні впливи в цьому князівстві. Прийняття турецької зверхності,
однак, не врятувало Молдавію від постійних татарських набігів та численних походів турецьких
військ.

Наявність неподалік князівства зі слабкою владою і значною мірою анархічно налаштованим

суспільством, досить швидко привернула увагу козацтва. Перед козаками відкривалися
привабливі перспективи втручання в боротьбу за владу в Молдавії, здійснювати політичний
тиск на урядові кола чи просто виступати союзником або ворогом молдавських господарів.

Головний інтерес козаки виявляли до можливості поставити "свою людину" на чолі

Молдавського князівства. Свого часу румунські історики навіть розробили "теорію
претендентів", за якою серед козаків завжди була достатня кількість авантюристів,
здебільшого, волоського походження, котрі прагнули стати молдавськими господарями.

Хоча зв'язки молдаван та українців (з Галичини та Поділля) сягають ще часів повстання Мухи
(1490—1492 рр.), а на початку XVI ст. є згадки про спільні військові дії молдавського й
українського населення в степу, однак безпосередньо українське козацтво втрутилося в
молдавські урядові справи вже в часи Д. Вишневецького, котрого на молдавський похід
закликав 1563 р. його приятель сєрадзький воєвода Ольбрахт Ласький, котрий підтримував
претендентом на молдавського господаря Деспота Воде (Іона Якова Геракліда). Проти
Деспота виступив Стефан Томша (Домша).

Коли Д. Вишневецький прийшов у Молдавію з військом (дуже незначним — усього півтисячі

воїнів), то опозиційні молдавські кола його підтримали слабо, і Томші не вартувало великих
зусиль, щоб розбити козаків. Молдавани видали "Дмитрашка" (як вони називали Д.
Вишневецького) Томші, а той, відтак, відіслав його до Стамбула.

Після загибелі Д. Вишневецького молдавськими справами продовжував займатися уже

згаданий Ольбрахт Ласький, котрий на чолі загонів, зібраних з добровольців (серед яких були і
козаки) не давав спокою молдаванам 1568 і 1572 рр. Далі козаки ще активніше втрутилися в
політичне життя господарства.

До влади в Молдавії 1572 р. прийшов турецький ставленик Іон Воде, в українській традиції
відомий як Івоня *27 . Проте новий правитель досить швидко розсварився зі Стамбулом
(зокрема, через проблему збільшення молдавської данини). Івоня вирішив заручитися
допомогою сусідніх країн — передусім Польщі. Однак Річ Посполита не була налаштована
псувати відносини з Туреччиною.

І. Сверчовський з 1200 козаками у березні 1574 р. прибув до Сучави, де Івоня влаштував

йому урочистий прийом. Господар ретельно підготувався до війни з Туреччиною та зібрав
чималу артилерію. Однак виявилося, що турки вже призначили на молдавський престол
нового правителя — Петра VI Кульгавого (Чопула, серед українців він був більш знаний як
Петрило).

Об'єднане військо, яке йшло на допомогу Петру Кульгавому, було значним, і основу в ньому
становили мунтенські валахи. Івоня відправив на зустріч ворогам молдавсько-козацькі загони
під командуванням І. Сверчовського та молдавського "ворника"2 Думбраву, які на початках
діяли досить успішно — розгромили противників під с. Жиліште (поблизу Фокшан), а далі
здобули Бухарест, спалили Браілу (Бреїлу). Наступним кроком Івоня планував здобуття
Аккерману та Бендер, і на допомогу для цієї акції прибув новий загін козаків на чолі з
 отаманом Фокою Покотилом. Однак Аккерманська та Бендерська фортеці вистояли, а козаки,
не маючи достатньо спорядження для штурму укріплень, обмежилися лише знищенням їхніх
передмість.

Ситуація ставала надто загрозливою для турків і було зібране нове турецько-татарське
військо. Молдавсько-козацькій коаліції залежало на тому, щоб не допустити переходу
турецької армії через Дунай, але це таки відбулося, через зраду одного з молдавських бояр,
хотинського пиркелаба Єремії Черневича, котрий узяв участь у змові проти Івоні.

Тому біля Кагульського озера, а згодом біля с. Рошкани, об'єднане молдавсько-козаць- ке

військо зазнало поразки від турків і було змушене капітулювати за умов збереження життя
господаря та війська. Але турки порушили домовленість — Івоня та Сверчовський були
страчені, а на козацьке військо, яке, за умовами домовленостей між Івонею та турками, мало
вільно відійти на Україну, було вчинено підступний напад.

Новий володар Молдавії Петро Кульгавий не був особливо популярним серед народу, однак
влаштовував деякі протурецьки налаштовані боярські кола. Проте частина бояр була
налаштована проти Петра, і для боротьби з ним було запрошено знову ж таки випробуваного
союзника — козаків.

Серед них знайшовся і новий претендент — Іван Підкова (в Молдавії відомий під прізвиськом
Крецул, що означало "кучерявий"), який видавав себе за брата покійного Івоні (справді, він був
волоського, але, напевно, невисокого походження). І. Підкова звернувся по підтримку до
київського воєводи К. Острозького, але, отримавши від нього відмову, вирішив опертися у
своїй боротьбі лише на козацьку силу. Його підтримали Станіслав Копицький та волох Чапа,
які зібрали півтисячне козацьке військо на чолі з Яковом Шахом. Виступ розпочався навесні чи
влітку 1577 р. По дорозі до Шахового війська приєднувалися добровольці, що збільшило
кількість війська до тисячі осіб. Перемога далася їм досить легко, і вже в листопаді 1577 р.
козаки тріумфально ввійшли в Ясси. Петро Кульгавий був змушений тікати до Валахії.

Запанувавши на молдавському престолі, І. Підкова почав випускати в'язнів з тюрем,

ворником призначив Чапу, С. Ко- пицького — хотинським пиркелабом (начальником
фортеці).

В такій ситуації Туреччина зібрала каральний похід, але турецьке військо було розбите
козаками поблизу с. Доколина. Однак міжнародна ситуація складалася не на користь І.
Підкови — проти нього збиралися турецькі війська та армії васальних щодо султана країн —
Валахії, Семигороддя та загони молдаван, які підтримували Петра Кульгавого. Крім того, проти
І. Підкови виступила Річ Посполита.

Під таким натиском І. Підкова вже через місяць після початку правління (наприкінці грудня
1577 р.) був змушений покинути Ясси, відступив через Сороки до Немирова, де і був підступно
схоплений за розпорядженням князя Збаразького та відправлений до польського короля

в лютому 1578 р. — козаки ввели в Молдавію нового претендента на господарський

престол — Олександра, який цього разу видавав себе за брата Івоні та І. Підкови. Козацький
наступ виявився поважним настільки, що турецькі беї з Аккерману та Сілістрії були змушені втікати.

Угорським (семи- городським) військам таки вдалося в березні 1578 р. розбити козаків.
Олександра упіймали та передали туркам, які його й стратили.

Однак уже в червні 1578 р. козаки знову організували наступ на Молдавію, ведучи
чергового претендента — Петра, котрий буцімто був сином страченого Олександра (хоча, за
деякими даними, — сином Олександра Лопушана). Його підтримали кілька молдавських бояр.
Козаки спалили прикордонне місто Сороки та вдерлися вглиб Молдавії. Цього разу С. Баторій уже
не знав, які дати пояснення султанові (все-таки ці авантюри здійснили козаки — формально,
його піддані), і вигадав пояснення, що в Молдавії діють не українські, а московські козаки.

Петро Кульгавий правив довго, але чимало його правління займали війни з козаками. Як
зазначив молдавський літописець Грігоре Уреке (1690—1647 рр.), П. Кульгавому "везло на
козаків". До Молдавії продовжували приходити все нові й нові претенденти на престол — уже в
серпні 1578р. наступали козаки під командуванням Петра Мітли. Далі, восени того ж року,
з'явилося відразу два Костянтина, — один називав себе сином І. Підкови, а інший — сином
Стефана V Лакусти, молдавського господаря з першої половини XVI ст.

У 1583 р. на Молдавію з козаками рушив новий претендент на престол — Мануїл, —

буцімто син Івоні. Але брацлавський староста Юрій Струсь розбив цю ватагу, тому козаки звернули
на турецькі поселення — Ягорлик та Тягиню, де захопили велику здобич. У1590—1591 рр.
Молдавію турбував претендент Лазар.

Однак інколи польський уряд сам утягував козаків у волоські справи. Так трапилося під час
боротьби поляків і молдавського господаря Єремії Могили проти наступу господаря Валахії Михая
Хороброго 1600 р. на Молдавію. Частина козаків уже з середини 90-х років XVI ст. перебувала в
нього на службі і, ймовірно, не без їхньої допомоги, Михай приєднав до Валахії Семигороддя (на
чолі цих козацьких загонів стояв Самійло Кішка).

Однак коли настала черга Молдавії, то це порушило інтереси коронного гетьмана Яна
Замойського, а до того господар Єремія з 1595 р. був фактично польським васалом. Потрібно було
надати допомогу господареві, який під тиском Михая відступив до Хотина. Але оскільки уряд
через брак коштів не мав у розпорядженні готового війська, то довелося звернутися до козаків.

Натомість запорожці зволікали, намагаючись отримати взамін від уряду певні поступки
— скасувати баніцію (котра діяла після повстання С. Наливайка), повернути вольності та
припинити кривди від місцевої адміністрації.

У вересні 1600 р. козаки вже були в Молдавії, а в жовтні відбулася генеральна битва
польсько-козацького війська проти Михая Хороброго під Буковим (поблизу Бухаресту), в якій
особливо відзначилося низове козацтво. Михай був розбитий, і Я. Замойський оголосив Валахію
васальною від Польщі державою, а її правителем призначив Симеона Могилу, брата Єремії.
Правда, в такі бурхливі часи Симеонові Могилі не довелося довго правити — вже 1602 р. його
було вигнано, і на господарстві посаджено Раду VIII Шербана Басараба, котрого підтримувала
Австрія. Довідавшись про це, козаки запропонували свої послуги Симеонові, котрий, однак,
відмовився, і тоді вони пішли походом під Кілію.

Але невдовзі козаків закликав собі на допомогу новий претендент на молдавське

господарство — Стефан Богдан. Натомість польський уряд підтримував синів померлого 1606 р.
Єремії Могили. Цього разу козаки й уряд мали різні зовнішньополітичні інтереси. Але з цією
авантюрою в козаків нічого не вдалося, і Молдавію взяв під контроль уже згадуваний Симеон
Могила, невдовзі отруєний поляками.

Увесь цей час у молдавських міжусобицях брали активну участь українські козаки, про
що збереглися спорадичні відомості.

Вплив козацтва на Волоські князівства був настільки великий, що після того, як козаки 1619
р. пішли походом на Тя- гиню і почали виявляти зацікавлення волоськими справами, то
молдавський і мунтенський господарі вирішили від них відкупитися. Коли про це довідався
польський канцлер і коронний гетьман С. Жолкевський, то він у листі до молдавського господаря
Гаспара Граціані заявив, що відкуп — це поганий метод, бо він лише заохочує козаків до
подальшого втручання.

Далі спостерігається спад зацікавлення молдавськими справами з боку козаків. Щойно з

початком визвольної війни під проводом Б. Хмельницького молдавський напрямок козацької
політики знову став актуальним.

Сроба залучення козаків до служби Європі та азійським монархам.

Як уже згадувалося, з XVI ст. козаків неодноразово залучала місцева адміністрація

Литовсько-польської держави для оборони кордонів, а також для каральних походів проти загрози
з півдня. Козаки сприймали себе як людей, що живуть з походів та "здобувають хліб щоденний
зброєю". Однак в уряду Речі Посполитої регулярно не вистачало коштів навіть для такого
невибагливого війська як козаки.

Воєнні дії, пов'язані з обороною кордонів, були шляхетними за своєю суттю, однак не
надто оплачуваними. І тут ішлося не лише про банальну жагу до грошей — треба було подбати про
закупівлю зброї (особливо гармат), про старих, калік, козацьких вдів та сиріт. Для цього козакам
доводилося шукати інші шляхи до заробітку.

Москва

Однією з перших країн, якій козацтво запропонувало свої військові послуги, стала
Московія. Як уже згадувалося, ще Д. Вишневецький наймався на службу до московського царя.
Після спільного козацько-московського наступу на Крим наприкінці 50-х років XVI ст. настав
кількарічний період затишшя у союзних відносинах з Москвою через участь козаків у Лівонській
війні. Але після завершення першого етапу війни на початку 70-х років козацький гетьман
Богдан Ружинський (виходець з князівського волинського роду), подібно до Д. Вищ- невсцького,
підтримував тісні відносини з царським урядом. Незважаючи на те, що козаки кілька років
активно воювали проти Москви в Лівонській війні, цар узимку 1575—1576 рр. прислав козакам
подарунки і обіцяв допомогу, якщо козаки підуть навесні на Козлов.

Б. Ружинський справді організував 1576 р. напад, який мав яскраво диверсійний характер
— його метою було змусити татар повернути з походу на московські землі. Однак замість іти на
Козлов, козаки вирушили на татарські замки в нижній течії Дніпра. В цій кампанії, спільно з
українськими козаками, ймовірно, брали участь також севрюки *28 та донські козаки.

Наступник Б. Ружинського на гетьманстві — Яків Шах — також продовжував підтримувати

стосунки з Москвою, і відомо, що козаки восени 1576 р. отримували від царя гроші та провіант.
Але з наступного року відбувається згортання козацько- московських відносин через
активізацію дій на півночі (відновлення Лівонської війни). Однак менш масштабна співпраця
таки відбувалася — український отаман Михайло Черкащанин перейшов на Дон, де виконував
завдання московського уряду.

Ватикан

У другій половині 80-х років XVI ст., після резонансного зруйнування Бендер, козацтвом
зацікавилися у Ватикані. Папський нунцій у Польщі А. Болоньєтті заступився за одного з
провідників козаччини перед королем, а його секретар Ка- роль Гамберіні зблизився з
козацьким ватажком ("капітаном") Я. Оришовським і провів із ним переговори про можливість
участі козацтва у боротьбі проти Туреччини.

К. Гамберіні зробив висновок, що можна зібрати 14—15 тис. добре вишколених козаків.
Розробляли два варіанти дій — розгром Криму як союзника турків і постачальника невільників
на турецькі галери, або ж прямий виступ проти Туреччини. Щодо другого варіанту, то Я.
Оришовський наголошував, що поширена думка про військову могутність Османської імперії є
явно перебільшеною, а, крім того, турки зайняті війною з Персією.

Про такі задуми Я. Оришовський повідомив свого родича дипломата Криштофа

Дзєржка, котрий добре знався в турецьких справах. Останній зустрівся з К. Гамберіні, однак
вирішив, що перш ніж звертатися до Ватикану, варто порозумітися з Венецією, котра була дуже
зацікавлена у боротьбі проти Туреччини (на цей час Венеція втратила Кіпр і подальші її
перспективи у Східному Середземномор'ї вимальовувалися досить песимістично). К. Дзєржек
склав для Риму та Венеції італійською мовою меморіал про минулу діяльність козаків і
можливості застосування їхньої збройної сили в антитурецькій боротьбі.

Схоже, що К. Дзєржек сам планував узяти активну участь у цій акції, оскільки виявляв
готовність прибути до союзників особисто для підтвердження вказаного в меморіалі та
розроблення подальшого плану дій. Але К. Гамберіні зміг виїхати з Польщі щойно 1585 р. і, коли
йому вдалося увійти в контакт з венеційським сенатором Єронімом Ліппомано, то виявилося, що
такі ідеї спізнилися на кілька місяців — Венеція уклала договір з Туреччиною і в той момент
жадала з нею миру значно більше, ніж війни.

Тоді К. Гамберіні звернувся до кардинала Марцелло, котрий передав відповідні

відомості до Папи Сикста V, але справа чомусь на цьому й зупинилася — можливо, Ватикан
насторожило те, що козаки домовлялися про війну в обхід дозволу короля.

Австрія

Але невдовзі козаками в Західній Європі зацікавилися знову — під час назрівання
конфлікту між Річчю Посполитою й Османською імперією 1590 р. Цього разу ініціативу виявила
Австрія. Річ у тім, що вже 1568 р. Австрія сплачувала султанові щорічний "почесний дар", але
австрійські політики розуміли, що мир є тимчасовим і за першої ж сприятливої нагоди турки
продовжать свій наступ. І справді, на початку 90-х років XVI ст. в турецьких урядових колах почали
готуватися до масштабного наступу на австрійські землі.

Тоді австрійський двір намагався заручитися підтримкою Московії, Польщі, Семигоррддя

та Волоських князівств. Під час цих дипломатичних заходів австрійці детальніше довідалися про
козаків.

На початку 1593 р. до австрійського уряду звернувся якийсь козацький посланець

(ймовірно, хтось із козацько-шляхетських авантюристів), який заявив про готовність прийти в
Угорщину і розпочати війну проти турків. Австрійці спочатку вирішили не діяти наосліп і
відмовили йому, але, про всяк випадок, доручили своєму послу в Москві Вакеру розпитати в
царського уряду, чи не заперечував би він проти залучення козаків до антитурецької боротьби.

Австрійці вирішили не чекати на відповідь з Польщі і прийняли С. Хлопіцького на службу,

привівши його до присяги і видавши цісарську хоругву, труби та лист із закликом до війни проти
турків. Окремо був висланий Еріх Лясота з коштами, котрому було доручено детальніше
порозумітися з козаками. Подорож послів з Австрії розтягнулася на кілька місяців і, доки вони
ще не прибули, козаки вирішили продемонструвати свої можливості — ще в грудні 1593 р.
загони Григорія Лободи напали на турецькі міста на Дунаї.

У березні 1594 р., коли нарешті надійшла грамота від цісаря Рудольфа II, вислана наперед
С. Хлопіцьким, Г. Лобода здійснив морський похід на Білгород. У травні козаки під проводом Б.
Микошинського намагалися зупинити на Дніпровському лимані татар, які планували через
Молдавію піти походом в Угорщину (це мало відбутися відповідно до обіцянок С. Хлопіцького),
однак орда виявилася завеликою і втримати її не вдалося.
 Поряд із заходами австрійської дипломатії, активізувалася діяльність Ватикану — Папа
КлиментУПІ восени 1593 р. доручив своєму нунцію — хорватському священику Олександрові
Комуловичу (Комулею) — справу організації антитурецької ліги, і серед іншого, він мав увійти у
зносини з козацтвом. З цією метою йому були видані дві булли — для гетьмана і для козаків, а
також 12 тис. дукатів завдатку для початку бойових дій.

Тоді О. Комулович пішов на контакт із козаками Северина Наливайка (козацького

ватажка, котрий певний час стояв осторонь від запорожців), якому було запропоновано розпочати
спільно з Молдавією війну проти Туреччини. Але молдавський господар відмовився від спілки з
козаками, розуміючи весь ризик перебування козаків у Молдавії.

Тим часом, у червні 1594 р. на Січ прибув Еріх Лясота, який привіз 8 тис. дукатів і просив,
щоб козаки вирушили на Молдавію навздогін за татарами, яких вони упустили. Сума козаків не
задовольнила, і до того ж вони вимагали формальної угоди про службу з річною платнею, а
замість цього запропонували вирушити човнами на турецькі міста Кілію та Бабадаг. Попри певні
протиріччя між Е. Лясотою і запорожцями, важливим було те, що Австрійська імперія
звернулася до козаків як до незалежного актора на міжнародній арені — безпосередньо і в
обхід польського уряду.

Натомість на вимогу Е. Лясоти піти на Молдавію зголосився С. Наливайко, котрий від

осені попереднього року шукав когось, хто б найняв його на військову службу. Наприкінці липня
С. Наливайко з чотирма тисячами козаків вирушив у похід на Молдавію, напав на Бендери і
зруйнував їхні околиці, забравши велику здобич. Але при поверненні їх наздогнав молдавський
господар Аарон Тиран та спільно з турецьким і татарськими загонами відбив здобич, а самі козаки
зазнали значних утрат. Однак уже в жовтні С. Наливайко спільно з Г. Лободою, маючи зі собою
дві хоругви від Рудольфа II, організували ще більший похід на Молдавію. Цього разу козаки
розбили молдавське військо під Сороками і спалили Ясси. Господар утік до Валахії.

Однак не досягнувши серйозних результатів у складі коаліції, козаки повернулися в Україну

і розійшлися відповідно до своїх потреб. Частина пішла на Дніпро, а С. Наливайко, отримавши
запрошення від Рудольфа II, вирушив до Угорщини, де до середини вересня воював у складі
австрійських військ.

Формування антитурецької коаліції, до якої увійшли три турецьких васали, стривожило

Стамбул. Польські урядові кола побоювалися наступу турків на Річ Посполиту та наказали козакам
стерегти південний кордон від татар. Однак козаки, які відчули свою важливість і здобули
впевненість у власних силах, відмовилися виконувати наказ, і на власний розсуд, пішли знову на
Бендери (що аж ніяк не було в польських інтересах, а навпаки, могло пришвидшити турецьку
агресію).

Підтримка з боку австрійського цісаря та папського престолу лише переконала козаків у

тому, що вони є могутньою і достатньо незалежною силою в регіоні. У зініційованому
австрійцями антитурецькому виступі були зібрані практично всі можливі козацькі сили, ще ніколи
до того часу не збиралося таке велике козацьке військо.

Але амбіції козацтва у той час зросли настільки, що воно досить швидко оговталося від
поразки і з новою силою заявило про себе на міжнародній арені. Про процеси, які відбувалися в
козацькій свідомості того часу, свідчать відомості про те, що політична програма С. Наливайка,
котрий очолював повстання 1594—1596 рр., могла містити певні претензії на незалежність.
 Азія

Однак козаками як силою, здатною протистояти туркам, цікавилися не лише в Європі, а

й в Азії — через понад два десятки років після місії Б. Лясоти, інтерес до запорожців виявив
перський шах Аббас. Ініціатором козацько-перського зближення став італійський мандрівник і
поет П'єтро делла Балле (1586—1652), котрий розробляв ідею створення Козацької республіки
на турецькій території з центром у Трапезунді.

Саме у той час, коли П. делла Валле перебував у Персії, козаки порозумілися з
грузинськими князівствами (достеменно невідомо, з Гурією, чи Менгрелією), і останні
запропонували козакам налагодити контакти з Персією. Відповідно до цих домовленостей, до
шаха вирушило посольство на чолі з козаком Стефаном. По дорозі його прийняв князь Імеретії
Юрій III (1604—1639), який затримав при собі основну частину посольства, а до Персії відпустив
лише одного Стефана.

У травні 1618 р. Стефан, щедро обдарований Аббасом, був відправлений додому і

просив вислати наступне посольство, в якому були б знавці східних мов, аби можна було
спільно розробити детальний план дій. Але, довідавшись про підступний вчинок князя Імеретії,
шах наказав завернути Стефана назад до Персії і затримати його там надовше. Згодом, коли
персько-турецькі відносини змінилися на краще, Аббас навіть слухати не хотів про організацію
козацько-перської боротьби проти турків.

Через кілька років шах Аббас усе ж повернувся до цих планів — 1624 р. через
кримського калгу Шагін-Гірея він намагався схилити польського короля до спільного виступу
проти Туреччини, але момент був уже невідповідний. Натомість, відомо, що якісь загони козаків
за посередництвом Шагін-Гірея таки вступили до лав перського війська.

Наступна спроба залучити козацький фактор для вирішення своїх зовнішньополітичних і

воєнних планів була здійснена під час Тридцятилітньої війни. Процес набору козаків на службу
пришвидшився, коли семигородські війська підійшли до Відня. Тоді граф Юрій Гомоннаї-Другета,
котрому була доручена ця справа, поспішно навербував 6 тис. козаків П. Сагайдачного. Для
семигородців це виявилося несподіванкою — вони не вірили, що вдасться так швидко перекинути
козацькі сили на допомогу австрійцям і не подбали про перекриття карпатських перевалів.

Тож уже наприкінці жовтня 1619 р. козаки перейшли через Карпати. Діяли вони
скоординовано з лісовчиками, маючи спільне з ними командування. 23 листопада 1619 р.
відбулася битва під Гуменним (Пряшівщина), в якій лісовчики та козаки під командуванням
Валентина Рогавського розбили переважаючі сили семигородського воєначальника Юрія
Ракоці. Це, фактично, врятувало Відень, оскільки після поразки Юрія Ракоці, Габор Бетлен мусив
зняти облогу з міста.

На початку лютого 1620 р. в Чехії згадується 800 козаків, які, ймовірно, перебували під
командуванням полковника Станіслава Іваницького і діяли в інтересах Габсбургів. Чеський
король Фрідріх V протестував проти їхньої присутності на території Моравії та намагався чинити
збройний опір, який виявився малоефективним з огляду на мобільність козацьких загонів.

Козаки також брали участь у битві під Білою Горою 8 листопада 1620 р., де відіграли
важливу роль у перемозі імператорських військ. На час цієї битви, на службі у Фердинанда II
перебувало близько 11 тис. осіб. Серед них був і сотник Тарас Трясило, майбутній гетьман, який
тоді командував групою козаків чисельністю до 5 тис. Але згодом лісовчиків і козаків було
закликано назад до Речі Посполитої, з огляду на поразку коронного війська в битві під Цецорою

На завершення огляду стосунків козаків з урядами інших держав, варто згадати про
службу запорожців у лавах французької армії. Попри те, що 1635 р. частина козаків воювала
проти французів на боці австрійського імператора, французький уряд зацікавився запорожцями і
спробував їх найняти до себе на службу вже наступного 1636 р. Прийнято також уважати, що
козаки перебували на французькій службі в середині 40-х років XVII ст. Хоча деякі дослідники
висловлювали сумніви у правдивості такого твердження (як щодо перебування козаків узагалі на
території Франції у той час, так і щодо окремих епізодів їхньої діяльності), можна навести в
загальних рисах поширену версію перебігу тогочасних українсько-французьких відносин.

Відповідно до неї, 1644 р. французький посол у Польщі граф де Брежі порадив кардиналу
Джуліо Мазаріні взяти на службу козаків і дав позитивну характеристику Б. Хмельницькому,
котрий тоді був просто чигиринським сотником. Де Брежі провів з останнім переговори, які
завершилися в березні 1645 р., після чого Б. Хмельницький, І. Сірко та Солтенко з Гданська
вирушили морем до Франції. Там, у Фонтенбло, у квітні 1645 р. Б. Хмельницький домовився з
французьким військовим командуванням про вступ 2600 козаків на службу до французького
уряду. Восени того ж року запорожці прибули до Кале.

З козаками рахувалися як сусіди, так і більш віддалені країни, але здебільшого лише як
із військовою силою, яку можна найняти, чи якої варто остерігатися. Про розбудову
рівноправних двосторонніх відносин складно говорити — великі держави не могли опуститися
до рівня офіційних контактів із козаччиною. Виняток — спроба Швеції встановити прямі
відносини з запорожцями, та й то за умови проголошення незалежної козацької держави.
Натомість простіше справа виглядала з напівнезалежними васальними державами —
Кримським ханством, Молдавією чи Валахією (татари і козаки взагалі укладали повноцінні
двосторонні угоди). Слава про збройну силу козаків ширилася як у Європі, так і в Азії, а розмах
діяльності козацтва сягав від Франції та Іспанії на Заході до Ірану на Швденному Сході.