№1 Структура та функції міжнародних систем

СТРУКТУРА МІЖНАРОДНОЇ СИСТЕМИ.

Міжнародні відносини – сукупність економічних, політичних, ідеологічних,

правових, дипломатичних та інших зв'язків між державами й системами держав,
між головними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями й
громадськими рухами, які діють на світовій арені.

Основними суб'єктами міжнародних відносин є народи, держави, міждержавні

об'єднання, регіональні та всесвітні політичні, економічні та інші урядові і неурядові
організації та заклади. Вступаючи у стосунки з різними країнами та народами,
кожен суб'єкт міжнародного права переслідує головну мету – створити сприятливі
умови для свого розвитку. Досягнення її залежить від наявності у неї економічних
факторів, збройних сил, потенціалу союзників та суперників, міжнародної ситуації
та інших факторів.

Стратифікація:

1. Наддержава

• здатність до масових руйнувань планетарного масштабу;

• здатність впливати на умови існування всього людства;

• неможливість поразки від іншої держави або коаліції держав, якщо до її

складу не входить інша супердержава;

2. Велика держава

• істотний вплив на світовий розвиток;

• вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону;

3. Середні держави

• мають вплив в найближчому оточенні;

 4. Малі держави

• вплив в оточенні не значний, але мають національні засоби для захисту

незалежності;

5. Мікро держави

• не здатні захистити свій суверенітет національними засобами;

Три типи контролю:

а) імперський - єдина держава контролює решту (сучасна епоха);

б) біполярний тип контролю - дві наддержави контролюють та регулюють

взаємовідносини в межах своїх сфер впливу (Холодна війна);

в) баланс сил - три або більше держав контролюють дії одне одного за
допомогою дипломатичних маневрів, зміні союзів та відкритих конфліктів (Європа
віденської епохи);

Відокремлюють три структурних виміри МС:

1. Конфігурація співвідношення сил, що відображає існування центрів сили:

а) монополярна;

б) мультиполярна;

в) біполярна;

2. Ієрархія акторів;
 3. Гомогенність - відображає ступінь згоди що існує у акторів відносно тих чи
інших принципів та цінностей (Віденська система); та гетерогенність.

В основі традиційно історичного підходу полягає використання поняття МС для

визначення етапу у розвитку МВ в той чи інший період.

Структура міжнародної системи

Зміст поняття структура має декілька аспектів:

* співвідношення елементів системи;

* засіб організації" елементів у систему;

* сукупність примусів і обмежень, що випливають з існування системи для її

елементів.

Виокремлюються наступні структурні виміри міжнародних систем:

1) Конфігурація співвідношення сил. Це поняття містить такі ас­пекти: межі

системи; поділ сил між різними дійовими особами; в який спосіб дійові особи
розташовані на географічній малі Конфігурація співвідношення сил відображає
існування центрів сили. Вона залежить від кількості головних акторів та характеру
відносин між ними

2) Ієрархія акторів. Вона відображає їхню фактичну нерівність з точки зору

військово-політичних, економічних, ре­сурсних, ідеологічних та інших
можливостей впливу на систему.

3) Гомогенність та гетерогенність. Вона відображає ступінь згоди, що існує в

акторів відносно певних принципів або цінностей. гомогенними системами
називають такі, в яких держави належать до одного типу, сповідують одну й ту
саму концепцію політики. Гетерогенними вважаються системи, в яких держави
організовані за різними принципами і поділяють суперечливі цінності.

Гомогенність і гетерогенність містять різні модальності, численні нюанси.

Система може бути більш або менш гомогенною чи гетерогенною: гомогенною в
одній зоні, гетерогенною в іншій; гомогенною в часи миру, гетерогенною в часи
війни; гетерогенною з частковим дотриманням дипломатичного правила
невтручання, гетерогенною із застосуванням дипломатичної техніки підривної
революційної діяльності. Гетерогенність може бути гетерогенністю соціальних
структур або гетерогенністю політичних режимів, гетерогенністю більше ідей, аніж
реально­стей, або навпаки, гетерогенністю більше реальностей, аніж ідей.

4) Внутрішній режим, тобто сукупність формальних та неформальних принципів

та норм, угод та процедур прийняття рішень, до якого призводить конфігурація
співвідношення сил. Зміна вказаних ознак призводить до змін в системі або зміни
самої системи.

Міжнародні відносини розрізняють також за ступенем їхнього розвитку –

високий, середній, низький. Рівні розвитку міжнародних відносин іноді визначають
через такі поняття, як “регіональні”, “локальні”, “глобальні”. Регіональні – ті, що
проявляються в особливостях розвитку держав окремих континентів та інших
територіальних об'єднань. Локальні – такі, що охоплюють частину країн певного
регіону. Глобальні (загальнопланетарні) – відбивають тенденції розвитку світового
співтовариства. Крім того, з погляду принципу побудови міжнародних відносин
деякі науковці виділяють – роз'єднаності народів та панування фізичної сили
(стародавній світ та середні віки), політичної рівноваги у міжнародних відносинах,
панування національності і права у міжнародних відносинах.

№2 Основні характеристики історичних видів

міжнародних систем:

Довестфальський період Міжнародних Відносин

Системність є поняттям історичним, існує думка, що система МВ виникає практично
одночасно з появою перших держав, оскільки останні вступають у зв”язки між собою. У
той же час світ залишався роздробленим, майже відсутні зв”язки між регіонами.
Конфлікти частіше вирішувались воєнно-силовими методами.
Ознаки періоду:
1 роздрібленість учасників МВ.
2 Безсистемність міжнародних взаємодій. ( головними виявами міжнародних взаємодій
були короткочасні збройні конфлікти та війни. Історія міждержавних відносин являла
собою історію конкуруючих імперій.)
Тому, характеризуючи цей період МВ, треба говорити про кілька незалежних одна від
одної систем, які співіснували паралельно. Відносини між ними були фрагментарними,
існувало кілька окремих регіональних систем. Для їх учасників вони представлялися
всесвітніми. Як правило, ці системи існували в межах однієї чи кідькох споріднених
цивілізацій. У межах цього етапу за територіальними ознаками можна виокремити
цивілізації Передньої Азії, єгипетську, китайську, індійську, греко-римську, середньовічну
цивілізацію Європи.
Зв”язки між ними не привели до формування єдиної системи МВ у планетарному
масштабі. У літературі з МВ домінує погляд, що міжнародні відносини зароджуються в
період формування варварських держав на території Римської імперії. Особливості та
базові засади сучасної системи МВ, зокрема централізація політичної влади, спільні
механізми адміністративного керування, професійні армії, легітимізація влади мають своє
коріння у Вестфальській світополітичній системі.

Більшість політологів вважають, що системність у МВ починається з середини 17ст., коли

рівень суспільної думки створює інтелектуальне середовище для розуміння необхідності
впорядкування та регламентації поведінки держав на міжнародній арені. Розвиток
капіталістичних відносин приводить до оформлення перших стійких національних держав
в Європі. Вони перебирають на себе функції несучих конструкцій цієї системи. Формуються
національні інтереси держав, їх зовнішня політика стає більш чіткою та передбаченою.
Формується певна ієрархія держав.

Вестафальська система міжнародних відносин

Вестфальська система міжнародних відносин — система міжнародних відносин, створена

в Європі на основі Вестфальського миру як угоди, яка підвела підсумки Тридцятилітньої
війни, що закінчилася в 1648 році.

Точкою відліку розвитку міжнародних відносин вважається час зародження і формування

національних держав на досить аморфному просторі Римської імперії, завершення
"тридцятирічної війни" в Європі та укладення Вестфальського миру 1648 p., яким
покладено початок формування Вестфальської системи міжнародних відносин. Фактично
за Вестфальським миром, що містить два договори — Оснабрюцький і Мюнстерський,
низка потужних державних утворень домовились про систему майбутніх, іще зародкових,
міжнародних відносин, визнавши появу нових суверенних держав. Наступний історичний
період міжнародної взаємодії розглядається багатьма дослідниками як історія єдиної
Вестфальської системи міжнародних відносин, домінантними суб'єктами якої виступають
суверенні держави. У системі немає найвищого арбітра, тому держави є незалежними у
проведенні внутрішньої політики в межах своїх національних кордонів і в принципі є
рівноправними. Суверенітет передбачає невтручання у справи одне одного. З часом
держави, спираючись на ці принципи, виробили низку правил, що регулюють міжнародні
відносини.
Рушійною силою Вестфальської системи міжнародних відносин стало суперництво між
державами за панування над іншими. Результат такого суперництва визначався
співвідношенням сил між державами або союзами держав.
Вестфальську систему міжнародних відносин поділяють на кілька етапів: Вашингтонсько-
Версальську систему 1919—1939 pp., що зазнала краху з початком Другої світової війни;
Ялтинсько-Потсдамську систему 1945—1989 pp. — біполярну, яка припинила своє
існування з ліквідацією системи соціалізму і розпадом СРСР; і постбіполярну з 1990 р

Поняття Вестфальський мир, яке ввійшло згодом у практику міжнародних відносин,

передбачало не самі договори, а узагальнювало основні його епохальні постулати, які
стали принциповими й ефективними регуляторами, покладеними в основу нового
правопорядку в Європі, й ознаменувало завершення панування права війни та вступ у дію
права миру.

Говорячи про специфіку, унікальність Вестфальської системи, можна виділити основні,

принципові ознаки, що якісно відрізняють її як систему договорів від інших політико-
юридичних домовленостей, які існували до того. Перш за все варто зазначити, що
Вестфальська система нормами укладених у її межах договорів регулювала широке коло
суспільних відносин і, що найважливіше в цьому – найбільш основних, соціально,
політично та юридично важливих.

Вестфальська система встановлювала принципи в галузі безпосередньо міжнародного

права (визнання кордонів, визнання держави як «геополітичної реальності» (факт
остаточного визнання Республіки Об’єднаних Провінцій із боку Іспанії), питання
врегулювання релігійних відносин і політики стосовно різних конфесій). У релігійній сфері
Вестфальський мир зрівняв у правах кальвіністів, католиків і лютеран, позбавив німецьких
князів права визначати релігійну належність підданих, визнав за ними право укладати
договори між собою і з іноземними державами.

По-друге, важливо зазначити вже згадану роль Вестфальської системи для міжнародного
права. Концептуально Вестфальський мир був сформованим із політичного і, що найбільш
важливо, – правового (насамперед теоретичного) протиставлення територіально
організованої, незалежної, політично автономної суверенної держави на противагу
аморфній, політично роздробленій та надзвичайно казуалістичній із погляду права
концепції Священної Римської імперії. До періоду Тридцятилітньої війни можна говорити
не про міжнародне чи міждержавне право, а швидше – про відносини між правителями,
представниками династії. Саме після Вестфалії міжнародне право набуло своєї легітимної
«міжнародності», остаточно відмежувавшись від середньовічних феодальних норм і
матримоніальної політики.

Третьою ознакою можна назвати створення інституту гарантів. Гарантами Вестфальського

миру стали Швеція і Франція. Жодна стаття Вестфальського миру не могла бути змінена
без їхньої згоди.
Під час укладення Вестфальського миру велика увага приділялася інституту міжнародно-
правового визнання. Саме на Вестфальському конгресі була визнана незалежність
Швейцарії та Нідерландів. З огляду на це виявилася вперше сформульованою
декларативна теорія визнання. Вестфальський мир підтвердив рівноправність
європейських держав незалежно від відмінності їх релігійної віри і форм державного ладу.

По-четверте, можна сказати, що Вестфальська система стала першою реально здійсненою

моделлю функціонування міжнародних відносин своєї доби. Також було сформульовано
норми, які передбачали мирне розв’язання конфліктів і колективні санкції проти сторони,
яка нападає.

Деякі принципи Вестфальського миру (суверенних держав) діють і понині, хоча системи в
її первісному вигляді вже давно нема.

СУММАРНО.

Основні принципи
• пріоритет національних інтересів;
• принцип балансу сил;

• пріоритет держав — націй;

• принцип державного суверенітету;
• право вимагати невтручання у свої справи;
• рівність прав держав;
• зобов'язання виконувати підписані договори;
• принцип дії міжнародного права і застосування дипломатії в міжнародних
відносинах (дотримання договорів стало найважливішим елементом такої практики, а
міжнародне право і регулярна дипломатична практика — невід'ємним атрибутом
відносин між державами).

Віденська система міжнародних відносин

Віденська система міжнародних відносин – так називався порядок, що існував в історії
Європи з 1815 по 1914 рік. Для позначення цього періоду використовується також
визначення “Система Європейського концерту”. Метою цієї системи було підтримання
колективної безпеки в Європі після закінчення наполеонівських воєн.
На завершальному етапі наполеонівських воєн була створена загальноєвропейська
конференція у Відні з метою вироблення договорів, спрямованих на відновлення монархії,
тобто старого порядку, у Франції, а також в інших державах, постраждалих від воєн.
Конгрес проходив у Відні з вересня 1814 до червня 1815 року. Головою був австрійський
дипломат і міністр закордонних справ — Меттерніх. У Конгресі брали участь представники
всіх держав Європи за винятком Османської імперії.
Ключовими фігурами в діяльності Конгресу були:
• імператор Росії Олександр I і Карл Нессельроде;
• Артур Веллінгтон з Великобританії;
• Шарль Моріс Талейран від Франції;
• Карл Гарденберг з Пруссії.
Конгрес визначив нову розстановку сил на європейському просторі. Провідну роль у
міжнародних відносинах отримали чотири держави:
• Австрія;
• Пруссія;
• Росія;
• Великобританія.
Одним з досягнень Конгресу стало визнання нейтралітету Швейцарії і поява на карті нових
держав — Краківської республіки і Царства Польського. Існування останнього було
недовгим, з 1815 по 1831 рік.
За рішенням Віденського конгресу, до складу Нідерландів увійшла територія сучасної
Бельгії. Данія передала Норвегію Швеції. До складу Пруссії увійшли Саксонія, частина
польських земель і Вестфалія. У Королівстві Обох Сицилій була відновлена влада Бурбонів.
Особливості Віденської системи
Одним з наслідків Віденського конгресу стало створення Священного союзу європейських
держав. Його учасники відстоювали принципи непорушності монархій. В рамках
Віденської системи вперше з’явилося саме поняття “велика держава” і відбулося
оформлення багатосторонньої дипломатії.
Створена система колективної безпеки діяла близько 35 років і пережила революції 1848-
1849 років. Помітні зміни в ній відбулися в роки Кримської війни в 1853-1856 років.

Саме в цей період європейської історії відбулася систематизація і уніфікація

дипломатичних рангів посла, посланника і повіреного в справах. Також до досягнень
Віденської системи відноситься:
• уніфікація чотирьох різновидів дипломатичних представництв;
• визначення понять дипломатичного імунітету і валізи (багажу дипкур’єра).
Від попередньої системи міжнародних відносин, Вестфальської, Віденська відрізнялася
тим, що елементами стали виступати коаліції країн, а не тільки держави.
Віденська система являла собою гегемонію великих країн, і вона ж вперше дозволила
обмежити їх свободу дій у міжнародних справах.

Вони відмовилися від ліквідації великих держав. Великі військові конфлікти в Європі
тимчасово припинилися. На XIX століття припав період розвитку класичної дипломатії і
капіталістичних відносин.

Віденська система міжнародних відносин

Розгромивши наполеонівську Францію, лідери провідних європейських держав дійшли
висновку, що оптимальним варіантом рішення завдань, що стояли перед післявоєнною
Європою, буде скликання загальноєвропейського конгресу, де б і можна було обговорити
усі проблеми і виробити консенсусний варіант післявоєнного врегулювання. Весною
1814г. Росія перша запропонувала ідею конгресу, але союзники прагнули відтягнути його
початок до осені.
Конференція відкрилася першого жовтня 1814 року і тривала до липня 1815 року.
В ході складних дискусій вдалося домовитися про загальні принципи, на яких будувалася
нова модель міжнародних відносин.
У - перших, необхідно було створити бар'єр навколо Франції, який дозволяв би у разі яких,
- або ускладнень ізолювати її.
У - других, важливо було зберегти баланс сил, який склався в результаті перемоги
союзників над Наполеоном.
У - третіх, було вирішено, що члени антифранцузької коаліції повинні отримати
компенсацію за участь в боротьбі проти Наполеона.
У - четвертих, в основу міждержавних відносин був покладений принцип легітимізму.

На базі цих загальних принципів вирішувалися конкретні питання післявоєнного

врегулювання.
9 липня був підписаний "Завершальний Акт" Віденського конгресу, що складався з 121
статті і 17 застосувань, суть яких зводилася до наступного.
Франція втрачала усі завойовані території, і її межі поверталися до тих, які існували в 1790
році. У Франції відновлювалася династія Бурбонів і на якийсь час залишалися війська
союзників.
Австрія повернула собі Ломбардію і отримала Венецію. До Пруссії приєднувалися
Рейнська область, Померанія і Північна Саксонія. Англія розширила свою колоніальну
імперію за рахунок Тобаго, Тринідаду, Цейлону, Мальти, Гвіани і Капської колонії.
До складу Голландії була включена Бельгія. До Данії відходили Шлезвиг і Гольштиния.
Відновлювалися Папська область, Неаполітанське королівство і Швейцарія, яка
оголошувалася нейтральною країною.
Дещо розширилися володіння Сардинського королівства. Була санкціонована унія Швеції і
Норвегії.
У роботі Віденського конгресу дуже велике місце зайняли дві територіальні проблеми -
німецька і польська.
З німецького питання особливих протиріч серед учасників засідань не виникало: усі великі
держави хотіли закріпити роздробленість Німеччини. Був створений т.з. "Німецький Союз"
з 38 незалежних держав. Загальногерманські справи вирішував німецький сейм, до якого
увійшли і Пруссія, і Австрія, але провідна роль в цій освіті належала все-таки Австрії. За
задумом Меттерниха, союз повинен був стати перешкодою на шляху експансіоністських
спрямувань Франції. Сейм розташовувався у Франкфурте-на-Майне, на нім головував
австрієць. Голоси розподілялися так, що усе вирішувала Австрія. Таким чином, з повною
визначеністю виявилося, що метою союзу була не консолідація німецького народу, а
навпроти, консервація його роз'єднаності.
В умовах великих військово-політичних зіткнень періоду 1804-1815 років і наступного
врегулювання європейські держави не могли не враховувати польське питання. Бралося
до уваги географічне положення польських земель, стратегічне значення, велика
політична роль, яку могла грати Польща в обстановці тих років. У черговий раз польське
питання було підняте не лише в період наполеонівських воєн, але і став одним з самих
обговорюваних на Віденському конгресі. Для кращого розуміння тієї ролі, яку польське
питання грало у взаєминах держав-гарантів Віденської системи, на думку авторів,
необхідно зробити екскурс в історію розвитку цієї проблеми в перше десятиліття XIX ст.
Польське питання полягало в наступному. Ще на початку ХIX століття один з наближених
російського імператора князь Адам Чарторыйский виступав ініціатором відновлення
польської державності. Він пропонував відновити Річ Посполиту в її колишніх межах,
(тобто з литовськими, білоруськими, і українськими землями) під скіпетром Олександра I
як польського короля. Олександр I відносився до цього плану не як до реальної політичної
програми, а як до засобу дипломатичного тиску на Пруссію, що коливалася. Олександру I
вдалося укласти союз з Фрідріхом Вільгельмом III. Але паралельно Олександр I прагне
зміцнити свої позиції і в середовищі польської шляхти. Наполеона ж Польша цікавила
лише як військовий плацдарм і вигідна карта в дипломатичній грі. Коли за перемогою
французької армії під Фридландом (14 липня 1807) послідували російсько-французькі
переговори в Тильзите, Наполеон намагався використовувати польські землі і польську
корону як "приманку" для росіянина царя. Під час мирних переговорів Наполеон і
Олександр I зробили висновок угоди про утворення герцогства Варшавського. Воно
створювалося з частини польських земель, захоплених Пруссією в результаті другого і
третього розділів Речі Посполитої. На чолі герцогства був поставлений саксонський король
Фрідріх Август. Гданьськ з округом оголошувався вільним містом. Белостокский округ
відходив до Росії. Пруссія зберегла частину земель, захоплених при першому і другому
розділі Речі Посполитої. 22 липня 1807 року Наполеон дарував полякам Конституцію, по
якій він сам був дійсним правителем, що діяв через слухняних йому князя і міністрів. Він
безперервно вимагав від герцогства військ і засобів. Польща надала у розпорядженні
Наполеона сорок тисяч солдатів. Восени 1808 року 3 польські полки прибули в Іспанію для
боротьби з повсталим іспанським народом. Наполеон же готувався до нової війни з
Австрією і сосредотачивал великі сили на її південній і західних межах і залишаючи таким
чином Польщу без захисту. 23 квітня австрійці вступили у Варшаву. Але в цілому війна
була успішною для Польщі. І хоча герцогство Варшавське не стало суверенною польською
державою, але по ув'язненому 14 жовтня 1809 у Відні мирному договору, Австрія
передала Варшавському князівству "Західну" Галіцію, Замайский округ і деякі землі по
правому берегу Вісли.
Політична обстановка в Європі після 1809 року свідчила про зростання напруги у
відносинах між Францією і Росією. У приготуваннях Наполеона до війни з Росією
герцогству Варшавському відводилася видна роль. Воно прикувало увагу Росії в двох
стосунках: по-перше, як ворожий військовий плацдарм; по-друге, як джерело шляхетского
бродіння в литовських, білоруських і українських землях, що раніше знаходилися під
владою Речі Посполитої. Олександра I турбувала присутність французьких окупаційних
військ в герцогстві і послаблення Пруссії і Австрії, яких він не переставав вважати своїми
майбутніми союзниками в боротьбі з Наполеоном. Величезна французька армія була
зосереджена в Пруссії на межах Росії і герцогства Варшавського. Франко-русскую
конвенцію 1810 року, в якій Франція зобов'язалася не розширювати територію герцогства
Варшавського, Наполеон відмовлявся ратифікувати, і продовжував шантажувати
Олександра I "відновленням Польщі".
24 червня 1812 року французькі війська вторглися в межі Російської імперії. Почалася
Вітчизняна війна російського народу (червень-грудень 1812 року). Зазнавши в ній поразки,
Наполеон біг у Францію, а російська армія почала свої закордонні походи. У березні 1813
року російські війська зайняли територію Варшавського князівства. Олександр I призначив
Тимчасовий уряд герцогства. Питання про майбутню долю Польщі залишалося відкритим,
він перетворився на один з основних об'єктів дипломатичної боротьби європейських
держав.
У міру настання російської армії держави Європи прагнули приєднатися до
антинаполеонівської коаліції. Це зробили в першу чергу Пруссія і Австрія - суперниці Росії в
польському питанні. У цих умовах Олександр I на перших порах приховував свої наміри з
цього питання. Він не бажав ускладнювати стосунки з Пруссією і Австрією. При
переговорах з Австрією в Рейхенбахе Олександр I був дуже обережний, коли йшлося про
Польщу. Російсько-прусська конвенція передбачала відновлення Пруссії в межах до 1806
року. Англія схвалювала план створення Королівства Польського, поки йшла війна з
Францією, але влітку 1813 року, стривожена швидким просуванням російських військ
Англія почала активно протидіяти польським планам Олександра I. Вильсон радив Пруссії
домагатися збереження за нею Гданьську. Австрії - не погоджуватися на передачу
Замостья росіянином, Чарторыйскому - орієнтуватися на Пруссію. Англія прагнула
зберегти польське питання недозволеним, щоб використовувати його для своїх
дипломатичних інтриг проти Росії і інших європейських держав. На Віденському Конгресі
основні протиріччя між державами розкривалися по суті саме при обговоренні польського
питання. Гострі протиріччя з саксонського питання між Англією і Францією з одного боку, і
Пруссії, з іншою, і в той же час обіцянки підтримати Пруссію спонукали її піти назустріч
Олександру I в польському питанні. У відповідь в січні 1815 року Англія, Франція, Австрія
уклали таємну конвенцію, спрямовану проти Росії і Пруссії. Олександр I погоджувався на
територіальні поступки Австрії (відмова від Кракова, Велички, передача Австрії
Тернопільського округу). 3 травня 1815 року були підписані договори між Росією, Пруссією
і Австрією про герцогство Варшавське. Польське питання було вирішене на користь Росії.
Головними причинами, що зумовили успіх царського уряду в польському питанні, були
міцна позиція Росії на конгресі, що виправдовувалася її військовою потужністю і
вирішальною роллю, яку вона зіграла в розгромі наполеонівської Франції, уміле
використання протиріч між державами і співчуття польського шляхетского суспільства
планам Олександра I. Пруссія отримала Познаньський і Быдгацский департаменти
герцогства Варшавського, Австрія - район Велички. Краків з околицями були перетворені
на "вільну республіку" під протекторатом Австрії, Пруссії і Росії. Територія, що залишилася,
була приєднана до Росії, і склало Царство Польське. У 1815 році Олександр I дарував
Польщі Конституцію. Також признавалися за Росією більше ранні придбання - Бесарабія і
Фінляндія.
Окрім територіальних проблем на Віденському конгресі розглядалася низка економічних і
дипломатичних запитань. Так було прийнято рішення про запрещениии работоргівлі
("Декларація про заборону торгівлі неграми" від 8 лютого 1815 р.), підписана конвенція
про свободу судноплавства по європейських річках, досягнута домовленість про повагу
прав власності іноземних громадян. 19 березня 1815 року було підписано "Положення
про ранги дипломатичних представників". Воно діє досі, і поклало край спорам з приводу
дипломатичних конфесій. По йому встановлювалися дипломатичні ранги:
1) посол, папський легат і нунцій;
2) посланець (з 1818 р. також вводився ранг міністра-резидента);
3) повірений в справах.
Також на конгресі Росія намагалася підняти питання про стосунки з імперією Османа.
Махмуд II не був допущений ні на Конгрес, ні на Священний Союз. Ніхто, окрім Росії не
цікавився положенням християнських народів в Туреччині. У лютому 1815 р. Олександр I
випускає ноту про тяжке положення на Балканах. Російський імператор пропонує
обговорити Балканське питання на конгресі у Відні, а також питання про звіряче
поводження Оттоманської імперії зі своїми православним підданим і запропонував ввести
право європейських держав втручатися в справи Туреччини. Російські дипломати
припускали, що цей циркуляр зміцнить положення Росії на Балканах, але інші держави
відмовилися обговорювати це питання. Особливе місце на конгресі займала проблема,
пов'язана з пропозицією про створення Священного Союзу, - організації монархічних
держав для захисту Європи від революційних ідей.
26 вересня 1815 р. договір про утворення "Священного Союзу" був підписаний в Парижі
Олександром, Францем I і Фрідріхом Вільгельмом III.
Спочатку Священний Союз був договором про взаємодопомогу Росії, Пруссії і Австрії. До
вступу в Союз запрошувалися і інші країни. Зрештою до Священного Союзу не
приєдналися тільки Туреччина і Великобританія, оскільки принц-регент був пов'язаний
конституційними зобов'язаннями. Проте, Англія завірила Олександра I у своїй згоді з
принципами Священного Союзу. Створена у Відні модель міжнародних відносин мала як
сильні, так і слабкі сторони. Віденська система виявилася досить стабільною і стійкою.
Завдяки ній на декілька десятиліть Європу вдалося позбавити від великих воєн, хоча
військові конфлікти і виникали час від часу, але вироблений конгресом механізм дозволяв
досить швидко і без великих втрат врегулювати спірні питання. З іншого боку, Віденська
система слабо враховувала вплив ідей французької революції на європейську цивілізацію.
Принцип легітимізму все частіше вступав в протиріччя з ліберальною ідеєю, із зростанням
національної самосвідомості.

Версальсько-Вашингтонська система

Версальсько-Вашингтонська система являла собою визначену форму політичної

організації міжнародних відносин після війни 1914 - 1918 р. і була закріплена в договорах і
угодах 1919 - 1922р.

Версальська система мирних договорів закріплювала територіальні зміни, які відбулися в

результаті першої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської
імперій. Французька республіка здобула перевагу на Європейському континенті.

Договори, укладені на Вашингтонській конференції, доповнювали систему договорів,

підписаних у 1919 -1920 рр. між країнами-переможницями та країнами, які програли
світову війну.
Створена система міжнародних угод встановила Версальсько-Вашингтонську систему
устрою міжнарод¬них відносин, що зафіксувала та оформила результати першої світової
війни, визначила нове співвідношення сил на світовій арені. Вона стала спробою
розв'язати незліченні проблеми, об'єднати й гармонізувати супереч¬ливі інтереси народів
та держав.

Втім вона мала низку суттєвих недоліків:

• по-перше, не розв'язала протиріччя між держава¬ми-переможницями й

державами, які зазнали поразки;
• по-друге, не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;
• по-третє, не запобігла можливості виникнення ре¬ваншизму, перш за все внаслідок
відсутності дійового контролю за виконанням укладених договорів; Німеччина швидко
почала переозброюватись, самі держави договору 5ти стали нарощувати темпи військово-
морського будівництва.
• по-четверте, викликала значні територіальні зміни в Європі, друге «велике
переселення народів», започат¬кувала основи національних конфліктів, узаконила
колоніальну систему, водночас викликала національно-визвольну боротьбу.
• по-п'яте, виключення із системи Радянської Росії знецінило договори, сама Росія не
збиралася бути гарантом створеного Заходом суперечливого балансу сил на міжнародній
арені.
• по-шосте, невирішеність проблеми репарацій, не було єдності з цього питання
(після мараторію Гувера в червні 1931р. припинилася виплата репарацій).

Версальсько-Вашингтонська система закріпила нову розстановку сил у повоєнному світі,

але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою. Проіснувала до 30х років,
становила своєрідну передишку перед новою світовою війною.

Сильні сторони: Її створення забезпечило вихід із війни, дало можливість розрядити

післявоєнну напруженість і заклало основу для відносної стабільності в міжнародних
відносинах у 20-ті рр. Ці рішення містили низку положень, які засвідчували розуміння
державами необхідності змін у системі міжнародних відносин‚ а саме: визнання права на
самовизначення народів‚ відмову від війни як засобу вирішення конфліктів і т. ін.
Важливим прецедентом стало створення Ліги Націй. Було визнано незалежність ряду
європейських держав, за що довго боролися їх народи. Попри ці досягнення, сама система
виявилася нетривкою, і її розпад призвів, кінець кінцем, до нової світової війни.
— стабілізація міжнародного становища, принаймні до поч.. 30-х рр.., утворення нових
держав у Європі, Ліги Націй – прототип сучасної ООН, постановка питань про роззброєння.

— Чому сталася Криза Версальського порядку?

Криза Версальсько-Вашингтонської системи безпосередньо пов'язана з подіями в Європі,

що випереджали кризові явища в інших регіонах світу як за інтенсивністю, так і за рівнем
впливу на стан системи в цілому. Цей факт підтверджує тезу про переважну
євроцентричність Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин.

Очевидним є той факт, що зростання впливовості держав з "деструктивним" потенціалом

по відношенню до системи, зумовлене об'єктивними (в першу чергу - економічними та
внутрішньополітичними) причинами, якраз і стало причиною кризи у системі міжнародних
відносин, оскільки дозволило цим акторам більш повно реалізовувати національні
інтереси, що в цілому диктували силовий (політичний та/або військовий) сценарій
радикальної трансформації системи. З табору акторів, безумовно зацікавлених у
збереженні статус-кво, в цей період зникають США, що прагнуть посилити свій вплив у
системі, в той же час зберігши деякі з її характеристик, тоді як Франція, Велика Британія та
ряд держав Центрально-Східної та Північної Європи (як-то Польща, Югославія,
Чехословаччина, Фінляндія тощо) залишаються чи не єдиними акторами, що активно
захищають наявні засади системи міжнародних відносин.
Зрештою, конкретними проявами кризи у системі стали такі акції (силові у широкому
розумінні сили), як японська інтервенція в Китаї (1937 р.), аншлюс Австрії (березень 1938
р.) і, нарешті, Мюнхенська змова ( вересень 1938 р.). Остання є кінцем кризової фази і
початком фази розпаду системи, оскільки позначила перехід Німеччини від спроб
"легалізації" силових надбань до безумовної експансії безвідносно міжнародних
домовленостей, а отже зробила системну війну неминучою .

— Яка держава здобула найбільше переваг від Вашингтонської конференції?

Японія здобула велику стратегічну перевагу. На Тихому океані заборонялося спорудження

нових військово-морських баз на схід від 110 меридіана за винятком островів, що
безпосередньо прилягають до узбережжя США, Канади, Аляски, зони Панамського
каналу, Австралії, Нової Зеландії, Гавайських островів.

Ялтинсько-Потсдамська система

Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин — повоєнний світоустрій, який

було сформовано за результатами двох великих конференцій. Фактично на них
обговорювалися підсумки світового протистояння фашизму. Передбачалося, що система
відносин буде заснована на співробітництві країн, що перемогли Німеччину. Важлива роль
була присвоєна Організації Об’єднаних Націй, яка мала розробляти відповідні механізми
взаємодії між країнами. У цій статті ми розповімо про основні риси і етапи цієї системи,
пішла її крах, пов’язаному з розвалом СРСР.

Роль ООН
ООН займала важливе місце в Ялтинсько-Потсдамській системі. Вже в червні 1945 року
був підписаний статут цієї організації, в якому було проголошено, що цілями стане
збереження миру на планеті, а також допомогу всім країнам і народам вільно
розвиватися, самовизначатися. Заохочувалося культурне та економічне співробітництво,
багато говорилося про свободи і права людини.
ООН повинна була стати в Ялтинсько-Потсдамській системі міжнародної системи
всесвітнім центром координації зусиль, щоб виключити в майбутньому конфлікти і війни
між державами. В цьому була основна риса встановленого світопорядку.

Перші проблеми
Нерозв’язні проблеми з’явилися практично відразу. В ООН зіткнулися з неможливістю
гарантувати інтереси двох провідних членів — Радянського Союзу і США. Між ними
постійно виникали суперечності, практично по кожному питанню.
У результаті головною функцією ООН в рамках Ялтинсько-Потсдамської міжнародної
системи стало попередження реального збройного конфлікту між цими країнами. Варто
відзначити, що з цим завданням вона впоралася. Адже саме стійкість між ними була
запорукою миру на протязі велике частини другої половини XX століття.На початку 50-х
років, коли тільки починалося формування Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних
відносин, біполярні протистояння ще не було таким активним. Воно зовсім не відчувалося
на Близькому Сході і в Латинській Америці, де США і СРСР діяли паралельно, не зачіпаючи
інтереси один одного.
В цьому плані ключовою стала Корейська війна, яка створила передумови до появи
радянсько-американської конфронтації в будь-якій точці світу.

Гонка озброєнь
Наступний етап у розвитку Ялтинсько-Потсдамської системи світу оформляється до
середини 50-х років. СРСР практично повністю ліквідує відставання від США в оборонній
промисловості.На ситуацію в світі впливає зміна співвідношення сил між колоніальними
державами. В першу чергу, Францією, Великобританією та Нідерландами. У міжнародних
відносинах відбувається вирівнювання європейської та неєвропейської проблематики.
До 1962 році напруга на політичній арені досягає свого піку. Світ виявляється на грані
ядерної війни, здатної його знищити. Вищою точкою нестабільності стала Карибська
криза. Вважається, що СРСР і США не зважилися почати Третю Світову війну, уявляючи,
яким буде катастрофічним застосування такого потужного зброї.

Ослаблення напруженості
В кінці 60-х-70-х років у світовій політиці встановився статус-кво. Незважаючи на існуючі
ідеологічні розбіжності, намітилася тенденція до розрядки.
Двуполярность Ялтинсько-Потсдамської системи гарантувала певну рівновагу в світі. У
ньому тепер існувало два гаранта, які контролювали один одного. Обидві країни при всіх
своїх суперечностях були зацікавлені у збереженні сформованих правил гри. Це і стало
основними характерними рисами Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних
відносин.Важливою особливістю було негласне визнання сфер впливу наддержавами.
Примітно, що США не стали втручатися в ситуацію в Східній Європі, коли радянські танки
увійшли до Бухареста і Праги під час гострих політичних криз в цих країнах.При цьому в
країнах “третього світу” намітилося протистояння. Бажання Радянського Союзу впливати
на політику деяких країн Азії та Африки призвів до низки міжнародних конфліктів.

Ядерний фактор
Ще однією характерною рисою Ялтинсько-Потсдамської системи став ядерний фактор.
Американці першими отримали атомну бомбу, не встигнувши її ще використовувати проти
Японії в 1945 році. У СРСР вона з’явилася в 1949 році. Трохи пізніше зброєю заволоділи
Великобританія, Франція і Китай.Атомні бомби зіграли велику роль у взаємодії між двома
наддержавами, коли американська монополія на володіння ними закінчилася. Це
спровокувало повномасштабну гонку озброєнь, ставши важливим елементом світобудови
в Ялтинсько-Потсдамській системі.
У 1957 році СРСР налагодив виробництво балістичних ракет після запуску першого
штучного супутника Землі. Тепер зброю з радянської території цілком могло досягти
американських міст, що вселяло страх і невпевненість у жителів США.
Розповідаючи коротко про Ялтинсько-Потсдамську систему міжнародних відносин, варто
відзначити, що ядерна бомба в ній стала інструментом стримування. В результаті ні одна з
наддержав не йшла на повномасштабний конфлікт, побоюючись удару у відповідь.
Атомна зброя стала новим аргументом у міжнародних відносинах. З цих пір країна, яка
починала їм володіти, змусити поважати себе всіх сусідів. Одним з результатів складання
Ялтинсько-Потсдамської системи стало стабілізуючий вплив ядерних потенціалів на весь
світопорядок. Це сприяло запобігання ескалації конфлікту, який міг призвести до війни.
На політиків ядерний потенціал надав протверезне вплив, змусивши порівнювати свої
заяви і дії з існуючою загрозою глобальної катастрофи.
Характеризуючи коротко Ялтинсько-Потсдамську систему, варто зазначити, що ця
стабільність була нетривкою і нестійкою. Рівновага досягалася виключно за рахунок
страху, до того ж постійно тривали локальні конфлікти на території третіх країн. В цьому
полягала основна небезпека існуючого світопорядку. При цьому дана система відносин
виявилася більш стійкою, ніж передувала їй Версальсько-Вашингтонська, так як не
призвела до світової війни.

Крах системи
Розпад Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин фактично стався 8 грудня
1991 р. Саме тоді керівники трьох радянських республік (Росії, Білорусії та України) у
Біловезькій пущі підписали договір про появу СНД, оголосивши, що СРСР відтепер
перестає існувати.Серед вже колишнього радянського населення це викликало негативну
реакцію. Вже через три дні існував у Радянському Союзі, Комітет конституційного нагляду
засудив Біловезьку угоду, але це не мало жодних наслідків.
На наступний день документ був ратифікований Верховною Радою. Російські депутати
були відкликані з ВС, після чого він втратив кворуму. Останнім своєї незалежності 16
грудня оголосив Казахстан.
СНД, спочатку вважався наступником СРСР, був створений при цьому в якості не
конфедерації, а міждержавної організації. У неї до цих пір зберігається слабка інтеграція,
відсутня реальна влада. Незважаючи на це, членами СНД все одно відмовилися ставати
прибалтійські республіки і Грузія, яка пізніше все-таки приєдналася.
Розпад Ялтинсько-Потсдамської системи фактично вже відбувся, хоч Росія і оголосила, що
буде на місці Радянського Союзу продовжувати членство у всіх міжнародних організаціях.
Також Російська Федерація визнала за собою всі радянські заборгованості. Активи стали її
майном. За оцінками економістів, в кінці 1991 року на депозитах Зовнішекономбанку
лежало близько 700 млн доларів. Пасиви оцінювалися більш ніж 93 млрд, а активи
приблизно в 110 млрд.

Останнім актом розпаду Ялтинсько-Потсдамської системи відносин стало оголошення

Горбачовим про припинення виконання обов’язків президента СРСР. З такою заявою він
виступив 25 грудня. Після цього добровільно склав повноваження Верховного
головнокомандувача, передавши так званий “ядерний чемоданчик” Єльцину.
Напередодні Нового року декларацію про припинення існування СРСР була офіційно
прийнята верхньою палатою Верховної Ради, якої ще вдавалося зберегти кворум. На той
момент в ній продовжували засідати представники Киргизії, Казахстану, Таджикистану,
Узбекистану і Туркменістану. Також цим останнім легітимним органом радянської влади
був прийнятий ще ряд важливих документів, в основному пов’язаний з відставкою
чиновників вищого рангу, наприклад, керівника Державного банку. Цей день офіційно
вважається датою закінчення існування СРСР, вдень, коли завершився розпад Ялтинсько-
Потсдамської системи.
При цьому деякі радянські організації та установи продовжували свою діяльність ще
кілька місяців.

Сучасна система міжнародних відносин

Сучасна система міжнародних відносин.

Міжнародні відносини є особливим виглядом суспільних стосунків і сьогодні
розглядаються як система міждержавних і недержавних взаємодій в глобальному,
регіональному масштабі або на рівні двосторонніх стосунків. Метою таких взаємодій і
відповідно метою міжнародних відносин є створення сприятливих умов для
функціонування і розвитку суб'єктів взаємодії (суб'єктів міжнародних відносин).
Як суб'єктів міжнародних відносин розглядають:
-національні держави
-міжнародні урядові і неурядові (недержавні) організації;
-транснаціональні корпорації;
-релігійні об'єднання;
-суспільно-політичні рухи.
Деякі дослідники звертають увагу на те, що окремі особи, діяльність яких робить сильний
вплив на міжнародну взаємодію, також можуть розглядатися як суб'єкти міжнародних
відносин, це так звані світові лідери, чий авторитет загальновизнаний, наприклад,
колишній понтифік Іоан Павло ІІ.
Серед суб'єктів міжнародний стосунків особливе місце належить державі, оскільки саме
держава презентує на міжнародній арені суспільство в цілому, а не окремі соціальні групи
або організації. Держава розглядається як єдиний загальнонаціональний інститут, який
має легітимні повноваження здійснювати політику на міжнародній арені: оголошувати
війну, укладати договори про співпрацю і так далі Тому найважливішою складовою
міжнародних відносин є міждержавні відносини, які випробовують на собі вплив світової
економічної ситуації. У основі такого суб'єкта міжнародних відносин як міжнародні
урядові організації лежать співпадаючі інтереси і цілі держав-учасників, прагнення
використовувати, сукупну силу для досягнення своїх цілей. Найважливішою
універсальною організацією є ООН, яка покликана сприяти стабілізації міжнародних
відносин, врегулюванню конфліктів і ослабінню конфронтації між державами.
Транснаціональні корпорації як суб'єкти міжнародних відносин почали розглядатися в ХХ
столітті, що пов'язане з їх впливом і величезними економічними можливостями, коли, по
суті, їх діяльність частенько носить глобальний характер.

№ 3 Глобальні та регіональні підсистеми міжнародних відносин

3.2 Особливості системного методу досліджень в науці про

міжнародні відносини

До основних методів дослідження можна віднести метод системного аналізу (системний

метод). Він передбачає комплексний аналіз найскладніших механізмів функціонування
політичних явищ. Його популярність пов’язана з використанням найновіших досліджень у
галузях математичного аналізу, комп’ютерного моделювання і соціології.
Системний метод передбачає систематизацію всіх процесів міжнародного життя у вигляді
моделей (модель біполярної, монополярної систем) і аналіз їх на основі поведінки
акторів, що діють у межах загальної системи.
Застосування системного методу зумовлюється тим, що система МВ є складною,
відкритою системою із високим ступенем непередбачуваності.

Поведінка системи міжнародних відносин може бути описаною за допомогою загальних

законів класичної теорії систем. Як і будь-яка інша, система міжнародних відносин прагне
рівноваги (основна системна функція). Це прагнення знаходить свій прояв у реалізації
принципу силової рівноваги.

Системний метод вже з середини XX ст. набув широкого використання, постала

необхідність адаптації шляхів його застосування до потреб різних галузей наукового
знання. В рамках методу з'являються декілька самостійних напрямів, з яких можна
виділити проблемно-змістовні теорії (теорія ноосфери, теоретична кібернетика Н.Вінера і
У.Р.Ешбі) та універсально-концептуальні системи (загальна теорія систем Л. Берталанфі).

Перші дослідники МВ, що використовували системний метод, спробували адаптувати до

власних наукових потреб досягнення кібернетики, теорії ігор та теорії комунікації.
Основними питаннями, на яких було зосереджено їхню увагу стали проблеми
"полярності" та "стабільності", їхньої взаємозалежності та причинно-наслідкових зв'язків
між ними.

Системний метод реалізує пізнавальну й методологічну функції, а системна теорія -

пояснюючу та систематизуючу.

— Проблематика системного методу досліджень у міжнародних відносинах.

Суб'єктивізм — система поглядів, пов'язаних із трактуванням міжнародних відносин як

суспільних стосунків, що позбавлені об'єктивної основи, випливають з людської натури,
формують та спрямовують особистості. Цей принцип виражається у похідних від нього
принципах, які мають характер постулату для окремих теорій і наукових шкіл —
антропоморфізму та нормативізму.

Об'єктивізм полягає в тому, що міжнародні відносини мають реальний характер, а їхні

рушійні сили та закономірності не залежні від волі та бажань людини. На основі цього
підходу сформульовані похідні принципи структуралізму, раціоналізму та детермінізму.
Ще однією проблемою методології є полеміка щодо головних дійових осіб у
міжнародному середовищі. її результатом стало висунення двох взаємозаперечних
принципів — держа-воцентризму (етатизму) та транснаціоналізму.

— Важливі аспекти

Системний підхід виявляється в єдності процесу дослідження міжнародної системи, що

дає змогу уникнути штучного, на наш погляд, протиставлення теорій, побудованих на
індукції, з теоріями дедуктивними.

Діалектичний підхід полягає у сприйнятті міжнародних відносин як динамічної системи,

що перебуває у стані руху та розвитку, зумовленому їхніми внутрішніми суперечностями, у
постійній зміні форм і типів. Таке розуміння дає змогу підходити до вивчення із сучасних
наукових позицій та уникнути метафізичного тлумачення одиничних і загальних явищ та
процесів у міжнародному середовищі. Діалектичний підхід охоплює загальні особливості
розвитку будь-яких явищ і дозволяє об'єктивно вивчати рушійні сили міжнародних
процесів, з'ясовувати відмінності одиничних явищ.

Дедуктивний підхід — це спосіб дослідження, що полягає у припущенні про характер

конкретних елементів міжнародної системи, відштовхуючись від знань про її загальні
особливості. Тобто процес дослідження конкретизує загальні знання про міжнародні
відносини.

Індуктивний підхід — це спосіб судження про загальні особливості явища, виходячи зі

знання про його окремі елементи. Йдеться про узагальнення конкретних знань щодо
первинних елементів міжнародної системи та зв'язків між ними.

Системний підхід полягає у сприйнятті міжнародних відносин як цілісної системи та у

розумінні взаємозв‘язаності й взаємообумовленості її структурних елементів. Він являє
собою сукупність загальнонаукових методологічних принципів, які ґрунтуються на розгляді
об‘єктів як систем. Цими принципами є:
• необхідність виявлення залежності кожного елемента від його місця та функцій у
системі;
• аналіз ступеня зумовленості поведінки системи особливостями її окремих
елементів і властивостями її структури;
• необхідність дослідження механізму взаємодії системи та середовища;
• розуміння характеру ієрархічності даної системи тощо.
Таким чином, системний підхід передбачає виокремлення певної системної властивості,
яка об‘єднує елементи системи в єдине ціле, систему зв‘язків, структуру, враховуючи при
цьому зв‘язки і відносини із середовищем.