ЛЕСЯ УКРАЇНКА В ОДЕСІ

• Початок цієї історії висновується із сумного випадку, з невигойної хвороби

дівчини — туберкульозу кісток і суглобів, що причепилася до неї ще в
дитинстві. Українка неодноразово бувала в Одесі. Уперше Лесю запросив сюди
знаний в місті правник та літератор Михайло Комаров, добрий знайомий
родини Косачів. Сталось це в червні 1888 р. А заприятелювали вони відтоді, як
Комаров працював у Києві. З тієї пори, куди б не їхала поетеса на лікування –
чи то в Крим, чи в Єгипет – її шлях завжди пролягав через Одесу. Майже
щоліта (упродовж 1888-1913 років) Леся приїздила сюди лікуватися на лиманах
і завжди мешкала у Комарових.
• Михайло Комаров свого часу вивчався у Харкові на правника і працював за
фахом, але мав також пристрасть до збирання всього, що стосується
українського фольклору і творчості Тараса Шевченка. Знайомився з усіма, хто
обертався в колі однакових чи близьких інтересів. Почувши, що в новоприбулій
родині Косачів, такій же багатодітній, як й його, пишуть українські вірші
господиня й уся малеча, поспішив у гості. Згодом збиралися на розмови одні в
одних, зближувалися за літами та інтересами. Майже однолітки Лариса Косач
та Маргарита Комарова подружили так міцно, як це буває в підлітковому віці.
• У липні 1888 року Леся вперше ступила на перон одеського двірця. Її
супроводжував батько, а стрічали Михайло Комаров та, звісно, Маргарита…
Почитавши листування Лесі Українки, спогади Богдана Комарова про неї, ще
деякі писання про Одесу того часу, можна уявити, як розгорталися події далі.

• шуміли молоді акації та широколисті катальпи (принаймні, нині вони шумлять

там, на розі вулиць Жуковського та Катерининської), візник зупинив коней біля
будинку № 27 по вулиці Поштовій (нова назва —Жуковського), що належав
міщанці М. Г. Бодаревській. За годину Леся вже почувалася як удома, було
весело й гамірно. 
• Першого дня дівчатка Комарови, новоспечені одеситки, показували гостям місто. Слово
Богдану Михайловичу Комарову: «Одеса мала широкі вулиці, бруковані спеціально
нарізаним гранітом, а подекуди й асфальтовані, гарні дво-триповерхові будинки легкої
архітектури з високими вікнами і просторими балконами. Уздовж вулиць рівні ряди акацій,
що просвічувалися ажурним прозорим листям. Яскраве газове освітлення по вулицях і в
крамницях. Усюди по місту розмістилися маленькі й більші сквери та бульвари з ясно-
зеленими газонами і густим запахом субтропічних квітів»

• На Миколаєвському бульварі (нині Приморський) робітники мурували постамент для

пам’ятника Пушкіну. Унизу «кипів» порт, посвистували паровики, за гаванню мерехтіли
вітрила. Погідний день, сонячно, удалині море зливалося з небом. Леся довго туди
вдивлялася. Їй, аматорці гри на фортепіано, не могли тоді не показати одеську оперу. Це
ж не минуло ще й року, коли театр, побудований наново на місці, де згорів старий,
розпочав вистави. Саме тоді запрацював, коли з’явилися в Одесі Комарови.
Дівчата-«гіди» самі ще не надивилися на цю споруду, що обрисами нагадувала лінії
глядацької зали і була прикрашена чудовими скульптурами
• .
• Леся Українка і Маргарита Комарова. 1889 р.
• Наступного дня на кінному трамваї Петро Антонович із дочкою та четверо дівчат подалися на
Ланжерон, прибережну місцину за Олександрівським парком (нині імені Шевченка). Нарешті
приглядання до центру міста завершилися. Такою ж «конкою» батько з дочкою рушили в протилежному
від Ланжерона напрямку, на Хаджибейський курорт. Б. Комаров пише: «Одна конячка, впряжена у
вагончик, поставлений на залізну колію, за годину потрапляла від міської станції, що містилася га розі
Єлизаветинської і Торгової, до Хаджибейської грязелікарні. Лікарня збудована на подвір’ї, під селом
Нерубайським, на віддалі 1,5 кілометра від дзеркала лиману.

• Дорога до лиману йшла передмістями Одеси – Пересипом, полями зрошення, а далі пустельними
білими солонцями… У 1888 р. Леся поселилася в центральному будинкові курорту, за п’ять кроків від
лікарні. Цей будинок містився в середині мальовничого гаю, що вважався в Одесі та її околицях
найкращим парком. Палкі одесити запевняли, що другого такого нема в світі».  А посеред того гаю –
прісноводне озерце, оточене плакучими товстенними вербами, які пам’ятали, мабуть, ще турків із
фортеці Хаджибей… Батько поїхав додому, а Леся почала приймати ванни, купатися в лимані. Від
лікарні до лиману також ходила «конка». Плавати дівчина вміла й любила, здоров’я її того літа значно
покращилося.
• Леся писала  братові Михайлу з Колодяжного до Києва: «Поїхали ми собі назад
в Одесу. Ну та й море ж було у той день! Певне, вже так задля нас вигладилося
та причепурилося: синє-синє, з білими гребнями, з рожевими одблисками, з
темно-зеленими тінями, золотими іскрами при заході сонця. Я все стояла з того
боку парохода, де не видно берега, не хотілося мені його бачити, хотіла я
бачить море в цілім просторі його, у всій красі його, а земля заважала б
сьому»… Коли хлюпотіли за вікном волинські осінні дощі, дівчина пригадувала
метушливий південний порт, залишки муру турецької фортеці на бульварі
Олександрівського парку, прозору воду Ланжерона, що омивала її босі ноги, та
гамірний Лиман. Вона складала віршований цикл «Подорож до моря». Для неї
то було щасливе літо. Жаль, що щастя рідко повторюється.
• Вірші поетеси охоче друкував одеський часопис «Мгновение»; у 1903 р. в Одесі
виходить альманах «З над хмар і з долин», де були опубліковані її вірші. На
одеській сцені 1903 року було поставлено драму Л.Українки «Блакитна
троянда» і місцева преса схвально поцінувала виставу. Меморіальну дошку
Лесі Українці до 100-ліття від дня її народження було встановлено на будинку
по вулиці Жуковського, 27, в якому вона мешкала. А ще в Одесі є вулиця Лесі
Українки, її ім’я носить головний палац культури