Григір Тютюнник.

Коротко про
письменника і його творчість. «Три
зозулі з поклоном». «Вічна» тема
«любовного трикутника» в новітній
інтерпретації. Образ любові. Зміщення
часових площин як художній засіб.
Роль художньої деталі в розкритті
характеру, ідеї
Григір Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селі
Шилівка Зіньківського району. Його матері було тоді
19 років, а батькові – 35 (для Михайла Тютюнника це
було друге одруження).

Село Шилівка на Полтавщині…

Мати письменника.
 Голод 1933 року не обминув і Тютюнників. Старший
батьків син, теж Григорій, потай від своєї матері
приносив сніданки для тата й маленького братика. Із
розповідей рідних пізніше Григір Тютюнник довідався
про страшні події: «У тридцять третьому сімейство наше
опухло з голоду, а дід помер – ще й не сивий був…, а я в
цей час – тоді мені було півтора року – перестав ходити,
сміятися й балакати перестав».
 Тата свого майже не пам’ятав: у 1937 році, коли
його заарештували, Григорові було неповних шість.
Звинуватили Михайла Васильовича в
антирадянській агітації – хтось начебто чув, як він
одного разу сказав: «Який дурень придумав
колгоспи? Це настояще поміщицьке ярмо».

25 листопада 1937-го стратили дядька Павла, а ще

через десять днів особлива трійка НКВС у
Полтавській області оголосила вирок батькові – 10
років ув’язнення. Табори похитнули здоров’я
Михайла Тютюнника, і в 1943 році (за
іншими даними – в 1939-му) його життя обірвалося.
 Коли арештували чоловіка, його 25-річна дружина
Ганна залишилася вдвох із малим сином. Григора
забрав до себе на Донбас батьків брат Филимон. Так
майбутній письменник став жителем селища Щотове
біля міста Антрацит. Там він пішов у перший клас,
який нараховував сім учнів, а тому через деякий чає
був розформований, і хлопця перевели в російський
клас. З того часу й до 1962 року, як зазначав сам
Тютюнник, він розмовляв, писав листи (іноді
оповідання) виключно російською мовою.
 Невдовзі почалася війна. Филимона Васильовича
мобілізували. Його дружині, у якої на руках була ще й
маленька донька, стало несила зводити кінці з
кінцями. І Григір пішки подався на Полтавщину, до
матері. Це був 1942 рік.

Про цю його двотижневу

«одіссею» розповідає
повість «Климко».
 Після закінчення Зіньківського ремісничного
училища (1948) 17-річний Григір, слюсар 5-го
розряду, потрапив на Харківський завод
ім. Малишева . Коли «закашлявся од іржавчаної
пилюки поганим, нездоровим кашлем», повернувся
до Шилівки, «орав, волочив, косив, погоничував
біля волів». За те, що не відпрацював належних
трьох років на заводі, відсидів 4 місяці в колонії.

Зіньківське ремісниче Харківський завод

училище ім. Малишева
 У 1951 р. Тютюнник пішов до армії, служив у
морфлоті радистом на Далекому Сході. «Отут-то я і
взявся за самоосвіту. Та так, що після демобілізації
після п’яти класів спочатку пішов у восьмий, потім у
десятий клас вечірньої школи», - констатував у 1966
році письменник.
Після демобілізації закінчив вечірню
школу, працював токарем у
Щотовському вагонному депо,
учився в Харківському університеті
на філологічному факультеті. Першу
новелу «В сумерки» написав
російською мовою й надрукував у
журналі «Крестьянка» в 1961 р.
 Тютюнник зробив свій вибір на користь української
мови. Не обійшлося без впливу брата. Григорій
делікатно радив повернутися до рідної мови: «От ти
пишеш по-російськи… Ну що ж, як воно вже так
склалося, пиши. Тільки знай, братику, мова – душа
народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою
мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч
душу? Ти обов’язково зайдеш у цей тупик і потупцяєш
назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу».
Після закінчення Харківського університету (1962)
Григір Тютюнник учителював у вечірній школі на
Донбасі, поблизу Алчевська.
У 1958-го одружився зі студенткою української
філології Людмилою.
 Працював редактором у
видавництвах "Молодь" і
"Веселка". Після смерті
старшого брата Григорія
Тютюнника переклав свої
«Сумерки» українською
мовою й із того часу писав
лише нею.
 1966 року з’явилася перша прозова збірка Григора
Тютюнника «Зав’язь». Її автор працював тоді в
«комсомольському» видавництві «Молодь», – там і
побачила світ книжка (редактором був Іван Дзюба).
Наступна книжка «Деревій» (1938р.) була відзначена
премією всесоюзного конкурсу, оголошеного
«Литературной газетой».

У 70-х pp. побачили світ новели Григора Тютюнника

«Батьківські пороги», «Крайнебо», «Коріння», повісті
«Климко», «Вогник далеко в степу», збірки для дітей
«Степова казка», «Ласочка», «Лісова сторожка».

За книги «Климко», «Вогник далеко в степу» в

лютому 1980р. Г. Тютюннику присуджено премію
імені Лесі Українки.
У ніч на 6 березня 1980 року 48-
річний Григір Тютюнник
добровільно пішов із життя,
залишивши передсмертну
записку із загадковими словами:
«Домучуйте когось іншого, а все
моє, що в мене є, спаліть».

Посмертно Г. Тютюнник був

удостоєний премії ім. Тараса
Григоровича Шевченка.
 Прокоментуйте щоденникові записи
Г. Тютюнника
Часто запитую себе: навіщо тобі істина?
Відповідаю: щоб знати де брехня... Ніщо так боляче
не б’є людину, як брехня. Тому її так ненавиджу,
тому й прагну вперед на пошуки істини.

З любові і муки народжується письменник —

іншого шляху у нього немає.
Я сприймаю те, що мене оточує, і те, що діється
навколо мене, спочатку почуттям, серцем, а вже
потім усвідомлюю, — тобто страждаю двічі з одного
приводу.
 Прокоментуйте щоденникові записи
Г. Тютюнника
Ні від чого я так не страждаю, як від невдо-
волення собою.

І що я в Господа за людина!!! Ні в чому немає мені

ані міри, ані втіхи — ні в любові, ні в стражданні, ні в
захопленнях, ні в сумі пекельному... Неприкаяний я..
Питають часто, над якою темою працюю. Ніколи не
працював над темою. Завжди працюю над
почуттями, що живуть навколо мене і в мені.
Але в житті людини один страшний день — коли вона
вперше опустить плечі, зігнеться.
У цьому письменнику є щось таке, що зачіпає за
душу, що різнить його від інших людей, навіть від
тих, що пишуть захоплююче й цікаво. Йому властиве
почуття власної вини.
Г. Гриненко
Чесний до прямолінійності... від чого сам не раз
потерпав... Безмежно талановитий, він умів
словесно, експромтом накидати таку виразну
картину, що тільки записуй —і до друку. А
працював неквапом... нещадно правлячи себе, до
літератури ставився з святошною шанобою, з
цнотливою ніжністю, як до матері...
Б. Олійник
 Може, то й був природний стан його душі — боліти
й вболівати за інших. Може, то й був природний
стан його душі — саме боліти й страждати, а не бути
в стані самовдоволеногоспокою? Боліти й
страждати, але не мовчки, не потай, а — відкрито...
аби отим своїм болем та стражданням порятувати
інших...
Є. Гуцало
 Новела «Три зозулі з
поклоном» глибоко
розкриває внутрішній світ
Г. Тютюнника, його
світобачення.
 1976 року до Ірпінського
будинку творчості завітав
сліпий бандурист, який
виконував пісні, що тривожили
душу. Але одна особливо
вразила письменника. У ній
ішлося про вічне кохання, яке
приносило людині страждання.
 В українського народу існує віра не лише в
приворотне зілля, а й у відворотні замовляння. Коли
закоханій людині не могли відповісти взаємністю,
щоб позбавити страждань, через малу дитину або
старця передавали їй «три зозулі з поклоном», що
означало: забудь, покинь, відпусти.
 У своєму щоденнику новеліст писав: «Я виношую ще
один жіночий образ. Образ жінки, котра дуже любила
мого батька. Коли в нас сталося нещастя, мама в горі
кинулася саме до неї. Жінка була набагато старша за
мого батька і маму. Але обоє, батько й мати, ніколи не
посміли зневажити ту любов, велику й безвзаємну.
Отож Марія пекла коржики, збирала все необхідне, бо
мама ридала й побивалася. Удвох вони й поїхали
розшукувати батька, не знаючи, що слід його загубився
вже навіки. Ти подивись, яке благородство й краса обох
жінок, самозреченість моєї, тоді ще зовсім молодої
мами. Мабуть, одна вона в цілому світі шукала
підтримки у своєї суперниці, співчувала їй і жаліла».
 Прокоментуйте епіграф до новели: «Любові
Всевишній присвячується».

Автор прагнув відродити в читачів християнське духовне

начало. Він зумів піднести над усім грішним і земним
саме любов, адже любити, на думку Гр. Тютюнника, —
то найвище призначення людини, це почуття, яке робить
її духовно багатою.
ТЕМА

ІДЕЯ
ТЕМА: складність
людських стосунків,
виражена через історію
нещасного кохання.

ІДЕЯ: автор оспівує

високий ідеал простої
людини, яка любить людей
і сповідує святі закони
моралі.
 ПРОБЛЕМАТИКА ТВОРУ

щирості, відданості кохання;

шляхетності високого почуття;

спорідненості людських душ;

моральних чеснот;

порядності, поваги в ставленні до інших людей, їхніх

почуттів;
 КОМПОЗИЦІЯ: автор
використовує прийом
обрамлення, щоб через образ
ліричного героя досягти
більшої емоційності.
.
Твір має ознаки притчі. Висновок,
якого доходить автор і який
пропонує читачеві: любов —
почуття, що не залежить від
людської свідомості, волі, бажання,
моралі, воно ніби дароване якоюсь
вищою силою, тому мусить
лишатися поза осудом чи
запереченням, має право на
існування
 Заміжня, але не кохає свого чоловіка;

кохає Михайла, розуміє , що в нього

дружина, син, але нічого не може вдіяти з
собою.

не хоче розбивати сім’ю;

душа її завжди з коханим «в Сибірах
неісходимих»;
ЛЮБОВ У ЖИТТІ МАРФИ
відчувала доторк до послання коханої
людини, хоча й адресованого не їй;

вдивляючись в обличчя Михайлового

сина, бачить риси його батька.
 «Марфа серцем чула, коли від тата приходить
лист. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той
лист; мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде
до пошти, сяде на поріжку — тонесенька,
тендітна, у благенькій, вишиваній сорочині й
МАРФА
рясній спідничці над босими ногами, — і
ЦИТАТНА
сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної
ХАРАКТЕРИСТИКА хустки».
«Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька
Левка — ще синіші... Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози
рясно котяться їй по щоках, — пригортає його до грудей, цілує у
зворотну адресу...»
«Марфа…не скоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і
шепоче, шепоче: «Ну от бачите, нічого я йому і не зробила...»
«А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов’язати до
вечора свої шість кіп, і вітер сушить — не висушить сльози у її
очах».
АСОЦІАТИВНИЙ лагідна
КУЩ тиха
порядна
вірна
обожнює сина коханого

відчуває чужий біль

МАРФА
переживає

тужить

здатна на велике кохання

з чистою душею
 дружина Михайла;
бачачи, як страждає Марфа, Софія
просить чоловіка, щоб той «хоч би
разочок на неї глянув»;

не картає суперницю, навпаки,

найкращими словами говорить про неї
ЛЮБОВ У ЖИТТІ СОФІЇ своєму синові.
 «Ти, Михайло, — кажу, — хоч би разочок на
неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться».
А він: «Навіщо людину мучити, як вона і так
мучиться».

СОФІЯ «Очі мамині сухі, голос не здригнеться, і я

ЦИТАТНА чую за ним: спогади її не щемлять їй і не
ХАРАКТЕРИСТИКА болять —вони закам’яніли»

«... А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?

— Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я бо теж за нею слідком з
роботи тікала. Отуди ярком, ярком — і до пошти. Дивлюсь, а
вона вже на поріжку сидить, жде... Вона щораз перша вгадувала,
коли тато обізветься.
— І ви на неї не сердилися?
— У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.
— А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?»
АСОЦІАТИВНИЙ з чистою душею
КУЩ талановита
співчутлива
вірна
обожнює сина,чоловіка

відчуває чужий біль

СОФІЯ
переживає

чутлива

здатна на велике кохання

 Передав сину в спадок силу любові
невгасиму;

за тисячі верств чув Марфу, проте не

зрадив ні дружині, ні синові, узяв на свої
міцні плечі відповідальність за всіх;

катувався в снігах та морозах між

ЛЮБОВ У ЖИТТІ МИХАЙЛА любов’ю та обов’язком, зате мав право
сказати «моя єдина в світі Соню».
 «Тато ж... він якось і не старів, однаковий зо-
ставався і у двадцять, і в тридцять годочків...
Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так
і печуть, чорнющі. Гляне, було,— просто
гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може,
МИХАЙЛО
тому, що він рідко піднімав очі. Більше
ЦИТАТНА
долонею їх прикриє і думає про щось. А
ХАРАКТЕРИСТИКА востаннє, як бачила його (ходила аж у Ромни,
їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки
голубили — такі сумні. Дивиться ними — як з
туману».

«…співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому

помагаю, а Марфа першу веде…Ото гляне, було, як чоловік над
галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а
сльози в очах — наче дві свічечки голубі. До тата... Я то бачу. А
він затулить надбрів’я долонею і співає. Або до тебе в колиску
всміхається та приколисує легенько».
«Ти, Михайле,— кажу,— хоч би разочок на неї глянув. Бачиш,
як вона до тебе світиться».

«Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і

зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить
Марфина душа нещасна».

МИХАЙЛО
ЦИТАТНА
ХАРАКТЕРИСТИКА
АСОЦІАТИВНИЙ з чистою душею
КУЩ талановитий
трудолюбивий
вірний
обожнює сина,дружину

відчуває чужий біль

МИХАЙЛО
порядний

чутливий

здатний на велике кохання

 ТРИ ЗОЗУЛІ

ТРИ ДОЛІ

МАРФИ МИХАЙЛА СОФІЇ

ЗДАТНІ НА ВЕЛИКЕ КОХАННЯ; УМІЮТЬ

ВІДЧУВАТИ ЧУЖИЙ БІЛЬ

ТРИ ТУГИ, ОСВЯЧЕНІ ЛЮБОВ’Ю

 ХУДОЖНЯ ДЕТАЛЬ

ТАТОВА СОСНА

КОНКРЕТНА СИМВОЛІЧНА

для сина,
тато посадив на дружини, для самого батька
піску перед односельців
хатою сосну, він
згадує про неї в
листі спогад про трепетна
символ
безвинно надія
рідного
загублену
дому,
хорошу людину
 ОБРАЗИ-СИМВОЛИ У ТВОРІ

СОФІЯ — мудрість, а ще — мучениця, матір Віри, Надії,

Любові;
ЗОЗУЛЯ — міфічна істота, поширений образ у народних
піснях, баладах, у творах Тараса Шевченка, символ туги;
СИМВОЛІЧНЕ ЧИСЛО 3 (три зозулі з поклоном посилає
Михайло Марфі);
 СОСНА — вічнозелене цар-дерево, шишки якого
символізують плодючість, багатство. Сосна гоїть рани
своєю смолою-живицею. Отже, пам’ять про батька
допоможе з’ясувати болючі питання, що й стане кроком
сина до зрілості.
 Якою ж постає любов у новелах Григора
Тютюнника?

Кохання — святість, вірність, єдиний зв’язок

з домівкою та сім’єю.

Кохання — безмежна повага, міцна опора,

взаєморозуміння та довіра.

Кохання — спосіб існування, самозречення,

жертовність.
ОСОБЛИВОСТІ ІНДИВІДУАЛНОГО СТИЛЮ
ГР.ТЮТЮННИКА

лаконізм;

акцент на художню деталь;

прихований психологізм;
об’єктивність оповіді;
нединамічність сюжету;

характеристика героя через його поведінку;

реалістичний опис;

образність та метафоризація.
 Новели Тютюнника — результат самовираження,
звільнення від самотності. За своє коротке життя в
літературі він написав небагато: чотири десятки
оповідань і новел, кілька нарисів, рецензій, спогади
про брата «Коріння»… За героями він ховав сам
себе, своє страждання на цій землі. У цьому
визначальна особливість його творчості.