Життя цієї людини оповите

легендами. Іван Дмитрович Сірко

(близько 1610 – 1680), славетний
кошовий отаман Запорозької Січі
уособлював, мабуть, як ніхто з
когорти визначних українських
полководців XVII століття,
лицарську вдачу. Військовий і
політичний український діяч, до
самої смерті, обирався січовиками
кошовим отаманом, тому й цілком
справедливо вважався
найуспішнішим оборонцем
українського народу. Найбільших
лаврів він здобув у боротьбі з
турками і кримськими татарами.
Прискіпливо підрахував кількість
перемог Сірка (за жодної поразки їх
набралося 55!) визначний дослідник
Запорозької Січі Дмитро
Яворницький.
 За все своє довге життя Сірко не
програв жодної битви, заслуживши у
татар прізвисько "Урус - шайтан", а
у одноплемінників славу перевертня.
Звідси й прізвисько: Сірко, тобто,
вовк. Вмираючи в глибокій старості,
Іван Сірко написав у заповіті, що
якщо козакам стане нелегко, то щоб
узяли з могили його праву руку і з
нею йшли в бій. Навіть мертва рука
отамана наводила жах на татар.
 Є легенда, що розповідає про
те, як у Вітчизняну війну 1812
року французи несподівано
покинули Москву і почали своє
безславне відступ після того, як
за наказом Михайла Кутузова з
України була доставлена
висохла рука Сірка, і з нею три
рази обійшли навколо Москви.
Дванадцять разів Запорозька
Січ обирала Івана
Дмитровича Сірка кошовим
отаманом. За кількасотрічне
існування Січі жоден
кошовий отаман не зажив
такої любові й шани серед
січового товариства.
Україна – Лівобережна,
Правобережна,
Слобожанщина – в 60-70-ті
роки XVII ст. не знала
людини, яка б могла
зрівнятися популярністю з
Іваном Сірком.
 Іван Сірко
звільняє
невільників у
Криму

Загальне визнання й безмежну вдячність сучасників набула тоді очолена

Іваном Сірком героїчна боротьба козацтва проти турецько-татарських орд, що
загрожували геноцидом українському народові. Запорозький витязь ставив
найпершою й найголовнішою метою кожного походу врятування бранців із
полону, визволення невільників, що конали в тяжкому рабстві у султанській
Туреччині та Кримському ханстві. 
 В історичному романі Юрія Мушкетика "Яса"
описано як славетний кошовий отаман
Запорізького війська Іван Сірко, при
звільненні більш семи тисяч полонених
українців з Кримської неволі, виявив, що
майже третина з них звикла жити в рабстві та
й не дуже то хотіла повертатися на
опустошені місця своєї Батьківщини. Тоді Іван
Сірко дійшов висновку: " Якщо їх оселити в
Україні, то вони стануть потенційними
зрадниками у скрутні часи, А якщо відпустити
назад до Криму, де вони вже призвичаїлись
жити в неволі, то ці колишні співвітчизники
будуть підсилювати економіку ворога і
народжувати дітей, які прийдуть з ворожим
військом грабувати й плюндрувати Неньку-
Україну. Тобто стануть яничарами."

Тож, щоб уникнути такої біди й наруги для української нації в майбутньому,
непереможний отаман запропонував відділитися всім бажаючим повернутися
до Криму полоненним. Таких виявилось більш як дві тисячі. Іван Сірко їх
відпустив... А потім, свідомо беручи тяжкий гріх на свою душу, наказав
молодому загону козаків, догнати їх та винищити шаблями впень. Після
чого під'їхав і помолився над трупами, сказавши, що це його особистий
гріх і саме йому цей гріх”.
Великий талант полководця,
особиста хоробрість,
мужність і відвага
поєднувалися в ньому з
безмежною відданістю
народній справі.
 Відзначаючи ці якості, треба б
наголосити й на суто людських рисах
характеру Івана Дмитровича:
розважливий і мудрий,
демократичний, він був до аскетизму
скромним у побуті й глибоко
віруючим. На Січі жив у курені, їв
разом із козаками з одного казана,
носив, як і всі, простий одяг. Історики
вважали, що за своїми спартанськими
звичками нагадував кошовий київського
князя Святослава.
 Багато легенд оточують цю фігуру. Одна з них розказує про народження Сірка-
малюка нібито вже з зубами, що було знаменням того, що йому суджено все життя
гризти ворогів. Розповідали, що Сірко міг рукою спіймати на льоту кулю,
перетворюватись на собаку та проходити до ворожого стану, битися навіть з
нечистою силою, и нібито на честь однієї такої битви з чортом носить назву
поселення в Січі - Чортомлин.
 Однак, ймовірно, самою відомою
була легенда про листа-послання
турецькому султанові Мухаммеду
IV, у складанні якого приймав
участь Сірко.
Знаменитий лист-пародію
запорозьких козаків султанові
Оттоманської Порти, невідомо коли
і ким створений (маємо його
варіанти ще з початку XVII ст.),
народна пам’ять пов’язала саме з
цим легендарним кошовим. На
всесвітньовідомій картині Іллі Рєпіна
„Запорожці пишуть листа
турецькому султану” відтворено
образ Сірка, хоча про портретну
подібність говорити важко – адже до
нас не дійшла іконографія героя.
 Літопис життя Івана Сірка – це суціль карколомна одіссея, в хитросплетіннях
якої можна і заплутатися. Навіть рік і місце його народження достеменно невідомі.
Отець Юрій Мицик, доктор історичних наук із Києво-Могилянської академії,
вважає, що майбутній кошовий народився на Поділлі.  Більшість дослідників
називає його батьківщиною селище Мерефа на Слобожанщині. Практично немає
свідчень про перші 35-40 років життя Сірка.
 Дмитро Яворницький дав
такий портрет славного
кошового: „І за характером, і
за всіма своїми діями Сірко
представляв собою тип
справжнього запорожця. Він був
хоробрий, відважний, завзятий,
не завжди стійкий, не завжди
вірний своїм союзникам; він
любив іноді погуляти і добре
підвипити і в хмелю показати
свій козацький запал; він був
схильний хвилинно захопитися
новою думкою, новою
справою, щоб потім
відмовитися від власного
наміру й прийти до цілком
протилежного рішення...
„Нужда закон змінює”, – часто
говорив Сірко, і, очевидно, діяв
відповідно до свого
улюбленого прислів’я”.
 Перше зі свідчень про діяльність Сірка – цікава, але й дотепер
практично не задокументована історія участі полку запорожців у
Тридцятилітній війні (1618 - 1648) на боці французів. У 1644 році
Богдан Хмельницький як військовий писар Війська Запорозького у
Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі. За рік був
підписаний-таки договір-контракт і 2500 козаків через Гданськ
морем дісталися французького порту Калє.

Взяття Дюнкерка
запорозькими козаками
 Очолювали цих кондотьєрів полковники Сірко та Солтенко. Попереду їх
чекали прецікаві події - облога і штурм неприступної іспанської фортеці
Дюнкерк (яку називали „ключом від Ла-Маншу”). Останню неодноразово під
час багатьох конфліктів намагалися взяти французи, але все безрезультатно...
Козаки „розібралися” з супротивником за декілька днів.
 Історики та письменники другої половини ХVII століття відзначали військові
доблесті Сірка, причому це робили й ті, які вороже ставилися до визвольної
боротьби українського народу. Це стосується насамперед польського хроніста
Веспіяна Коховського, який писав: „Страшний він був в орді, бо був досвідчений у
військових справах і відважний кавалер... гожий чоловік, вояцької натури і не
боявся ані сльоти, ані морозу, ані сонячної спеки. Він був чуйний, обережний,
терпляче зносив голод, був рішучий у воєнних небезпеках. Влітку він перебував
на порогах, а взимку - на українському пограниччі. Він не любив марнувати час
або упадати коло жіноцтва, бо раз у раз бився з татарами...”
 На довгі роки Сірка поглинула боротьба проти Османської імперії та її
васалів – Кримського ханства та ногайських орд. Сірко виходив переможцем
з десятків антиосманських походів. Досить сказати, що у боротьбі проти
агресії Османської імперії Сірко провів понад 55 успішних походів і жодного
не програв!

Його запорожці наводили страх на все північне побережжя Чорного моря та

Крим, неодноразово брали Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію,
Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, навіть Ясси; татарські матері лякали
дітей іменем Сірка.
 1675 року Сірко здійснив блискучий похід, заблокувавши
вторгнення Туреччини на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів
Ібрагім-паші, які вдерлися на Україну.
 Остання бойова акція Івана Сірка
була здійснена за кілька місяців
до його кончини. 1680 року
спільно з донцями Сірко востаннє
опустив свою переможну булаву в
битві з ординцями. Повертаючись
з походу, занедужав і поїхав з
Січі за 10 верств на свою пасіку в
село Грушівка (нині село
Ленінське Дніпропетровської
області). У „Літописі” Самійла
Величка читаємо: «...того ж літа,
1 серпня, преставився від цього
життя в своїй пасіці Грушовці,
похворівши певний час, славний
кошовий отаман Іван Сірко...
поховано його знаменито... з
превеликою гарматною й
мушкетною стрільбою і з великим
жалем всього Низового війська.
Бо це був справний і щасливий
вождь, який з молодих літ аж до
своєї старості».
 Сучасник так писав
про кошового:  «Іван
Сірко – превеликий
колдун. Недарма
його турки називали
шайтаном. Для воїнів
ісламу, потурчених
він і справді був
лихим воїном...»
У Сірка було двоє синів і двоє дочок, - розповідає. - Хлопці загинули в боях, а
про дочок історія згадок не залишила. Залишилися далекі нащадки його брата.
Однією з них була актриса Марія Капніст. Вона знімалася у фільмах "За двома
зайцями", "Дике полювання короля Стаха", «Бронзовий птах", "Іванна",
"Руслан і Людмила".
«Треба жити з любов'ю,
міцно тримаючи шаблю в
руках»
Іван Сірко
«Рабів до
раю не
пускають»

І. Сірко
 Підготували: Бондар Ігор, Гайдай
Владислава

 Інформація взята з сайтів:

 https://cdiak.archives.gov.ua/v_Ivan_Sirko_otaman.php
 http://www.nbuv.gov.ua/node/4846
 https://mykharkov.info/news/ivan-sirko-protiv-harkovtsev-
pochemu-v-1668-godu-legendarnyj-ataman-shturmoval-
harkov-39423.html