Реалізація правових норм.

Застосування правових норм (ч. 2)

Підготував
Студент групи ПР-15
Качемба Максим
 Стадії застосування правових норм
 Порядок застосування норм права може бути простим і складним. Прикладом простого порядку
(процесу) застосування норм права є застосування санкції за безквитковий проїзд у міському
транспорті (пропозиція контролера сплатити штраф, одержання суми і виписка квитанції). Інша
річ, складний процес застосування норм права (наприклад, застосування норм Особливої
частини Кримінального кодексу України). Складний порядок застосування норм права, як
правило, складається з трьох стадій правозастосовної діяльності:
 1) встановлення фактичних обставин справи;
 2) встановлення юридичної основи справи – вибір та аналіз норм права (іншими словами –
юридична кваліфікація фактичних обставин);
 3) вирішення справи та документальне оформлення ухваленого рішення.
 Окреслені вище стадії застосування норм права є умовними, оскільки на практиці вони
збігаються. Розглянемо кожну з них більш детально.
 1. Встановлення фактичних обставин справи – це стадія підготовча, але надзвичайно відповідальна, оскільки
іноді має вирішальне значення, її можна поділити на такі підстадії:
 1.1. Встановлення юридичних фактів та юридичного (фактичного) складу. Це можуть бути головні факти (тобто
факти, що підлягають доведенню) та факти, що підтверджують головні, але обов’язково в тому обсязі, як того
вимагає нормальне вирішення юридичної справи. У деяких випадках коло обставин, що підлягають
встановленню, визначене в законі. Головний факт (наприклад, факт вбивства, вчиненого громадянином Г.)
належить, як правило, до юридичних фактів, тобто до фактів, що спричиняють виникнення або припинення
юридичних наслідків. Зазвичай досліджуються не всі факти, а лише ті, які мають безпосереднє відношення до
вирішення юридичної справи. Часто збирання доказів і попереднє встановлення фактів є справою одних осіб, а
ухвалення рішення у справі – інших. Однак завжди відповідальна особа правозастосовного органу (прокурор,
суддя, керівник територіального органу поліції, директор підприємства тощо) зобов’язана переконатися у
вірогідності фактів, їх обґрунтованості та повноті. Вказівки на фактичні обставини справи містяться в гіпотезі
норми права.
 1.2. Встановлення фактичних обставин справи здійснюється за допомогою юридичних доказів. Суб’єкт
правозастосування не може спостерігати фактичні обставини справи безпосередньо тому, що вони, як правило,
відбувалися в минулому. Саме тому вони підтверджуються доказами – слідами минулого, які мають матеріальний
і нематеріальний характери й зафіксовані в документах (показання свідків, протокол огляду місця події, висновок
експерта та інші). Доказами є відомості про факти, інформація про них, а також самі факти (пожежа, крадіжка) і
джерела відомостей про них – документи, акти, показання свідків. Джерела відомостей про факти потрібно
засвідчити (наприклад, протокол про предмети, виявлені при обшуку, має бути підписаний понятими). Юридична
справа як сукупність документів, зібраних разом і певним чином оформлених, включає також документи
правозастосовних органів (про прийняття справи до провадження, про призначення експертизи та інші).
 Вимоги, що висуваються до доказів:
 вірогідність – залучення та аналіз лише тих фактів, які мають значення для справи, що розглядається. Виключається підтасування
фактів і залучення фактів, що не стосуються справи;
 обґрунтованість – використання лише зазначених процесуальними нормами засобів доведення. Наприклад, для встановлення причин
смерті необхідно проведення експертизи. Виключається використання засобів доведення, взятих з іншого джерела, який не вказується;
 повнота – встановлення всіх даних, які мають значення для справи, що розглядається.
 1.3. Встановлення фактичних обставин справи відбувається через доведення – творчу діяльність із встановлення і надання доказів,
участь в їх дослідженні та оцінці. Доведення дозволяє відтворити той чи інший фрагмент дійсності, реконструювати обставини з
метою встановлення істини для застосування норм права. Наприклад, предметом доведення у кримінальній справі є система обставин,
встановлення яких необхідно для правильного вирішення кримінальної справи і виконання завдань кримінального судочинства.
Законодавство фіксує, які обставини потребують доведення, а які ні (загальновідомі, презумпції, преюдиції), які факти доводяться
певними засобами (наприклад, експертизою). Остаточна оцінка доказу завжди є справою суб’єкта правозастосування. Презумпції в
галузі доказів і доведення – це припущення про факти, їх наявність чи відсутність.
 Види презумпцій:
 неспростовні – це закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність певного факту, який не підлягає сумніву й тому не
потребує доведення (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітньої особи);
 спростовні – це закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність факту, який має юридичне значення, доки щодо цього
факту не буде встановлене інше (наприклад, презумпція невинуватості особи).
 Преюдиція – це виключення заперечуваності юридичної вірогідності одного разу доведеного факту. Якщо суд або інший
юрисдикційний орган уже встановив певні факти (після їх перевірки й оцінки) і закріпив це у відповідному документі, то вони
визнаються преюдиціальними – такими, що при новому розгляді справи вважаються встановленими, істинними, такими, що не
потребують нового доведення.
 2. Встановлення юридичної основи справи – вибір та аналіз норм права. Встановлення юридичної основи справи є юридичною кваліфікацією
фактичних обставин справи. Юридична кваліфікація – це правова оцінка всієї сукупності обставин справи через співвіднесення конкретного
випадку з певними юридичними нормами. Вказівки на юридичні наслідки містяться в диспозиції (санкції) норми права. Встановлення юридичної
основи справи (юридична кваліфікація фактичних обставин) включає:
 2.1. Вибір галузі, підгалузі, інституту права і знаходження норми права, яка може бути застосована до певного випадку. Не можна підганяти
факти під гіпотезу обраної норми права.
 2.2. Перевірку дійсності тексту нормативно-правового акта, в якому міститься шукана норма, тобто встановлення офіційного тексту норми
права. Не можна посилатися на неофіційні тексти нормативно-правових актів. Слід керуватися останньою редакцією офіційного видання
нормативно-правового акта з усіма змінами і доповненнями на день застосування норм права.
 2.3. Аналіз норми права з погляду її дії в часі, просторі та за колом осіб. При цьому слід встановити:
 а) чи діяла норма права в момент, коли відбувалися досліджувані обставини;
 б) чи діє вона в момент розгляду конкретної справи;
 в) чи діє вона на території, де розглядається справа;
 г) чи поширюється вона на осіб, пов’язаних з цією справою.
 При визначенні чинності закону в часі необхідно додержуватися правила: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі,
крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи» (ст. 58 Конституції України). При виявленні в ході вибору норм
права протиріч або суперечностей змісту двох чи більше формально чинних норм необхідно вирішувати колізію норм права в такий спосіб:
 а) якщо норми права мають різну юридичну силу, то діє норма, що має вищу силу;
 б) якщо норми права мають однакову юридичну силу, то діє норма, прийнята пізніше.
 2.4. З’ясування змісту норми права. Необхідна перевірка, чи немає офіційного тлумачення норми права. Якщо правотворчий орган видав
нормативно-правовий акт, а потім – акт, у якому наводиться офіційне тлумачення, то таке тлумачення є обов’язковим для того, хто застосовує
норму. Недостатньо перевірити, чи було офіційне тлумачення. Правозастосовний орган має сам її тлумачити, тому що без тлумачення не можна
застосовувати норму права. Усі зазначені дії є головними вимогами до застосування норм права та слугують одній меті – правильній кваліфікації
фактів, а відтак – зміцненню законності та правопорядку.
 3. Вирішення справи та документальне оформлення ухваленого рішення. Результат
вирішення юридичної справи виражається в індивідуальному державно-владному велінні,
розпорядженні, акті-документі, який називається правозастосовним актом.
Правозастосовний акт може мати подвійну правову функцію:
 юридичної констатації, тобто визнання існування певних фактів, їх правомірності
(неправомірності), визнання того чи іншого права за цією особою або констатації в
конкретній події факту правопорушення;
 нового юридичного обов’язку, тобто після ухвалення певного рішення (приміром,
накласти покарання, встановити обов’язок, здійснити певні дії у встановлений строк,
передати майно, сплатити борг тощо) необхідна додаткова діяльність, новий обов’язок
компетентних органів щодо виконання рішення.
 А́кт застосува́ння пра́ва (або Індивідуально-правовий акт, Правозастосовний акт, Акт правозастосування, Акт
індивідуальної дії) — це правовий акт компетентного органу або посадової особи, виданий на підставі юридичних фактів і 
норм права, що визначає права, обов'язки або міру юридичної відповідальності конкретних осіб[1].
 Акти застосування права повинні відповідати вимогам обґрунтованості, законності та доцільності.
 Постанова Верховної Ради України, наказ про звільнення, вирок суду, постанова санепідемстанції про накладення штрафу, 
обвинувальний висновок, винесення попередження в усній формі — усі ці речі об'єднуються поняттям «акт застосування
права».
 Ознаки
 Правозастосовні акти мають ряд особливостей.
 Вони видаються компетентними органами чи посадовими особами. Як правило, це державні органи або їх посадові особи. З
цього випливає державно-владний характер актів застосування права. Проте державно-владні повноваження часто
здійснюють недержавні організації, наприклад, органи та посадові особи місцевого самоврядування.
 Акти застосування права строго індивідуальні, тобто адресовані поіменно конкретним особам. Цим вони відрізняються від
нормативних актів, які мають загальний характер.
 Такі акти спрямовані на реалізацію вимог юридичних норм, бо конкретизують загальні розпорядження норм права стосовно
конкретних ситуацій та осіб, офіційно фіксують їх суб'єктивні права, обов'язки або ступінь юридичної відповідальності, тобто
виконують функцію індивідуального регулювання.
 Реалізація актів застосування права забезпечується державним примусом. При цьому акт застосування права — це документ,
який є безпосередньою підставою для застосування державних примусових заходів.
 Позиція Київського апеляційного адміністративного суду: «Сам по собі той факт, що конкретний акт зачіпає права, свободи й 
законні інтереси громадян, не свідчить про його нормативно-правовий характер, оскільки будь-який акт, як 
нормативно-правовий, так і акт індивідуальної дії, є джерелом прав та обов'язків і, відповідно, зачіпає права, свободи й законні
інтереси особи, групи осіб або невизначеного кола осіб»[2].
 Класифікація

Акти застосування права поділяються за наступними ознаками:

 за суб'єктами їх видання;
 за характером на:
 регулятивні;
 охоронні;
 за значенням на:
 основні;
 не основнi
 за формою на:
 письмові;
 усні;
 Відмінність правозастосовчих актів від нормативно-правових
 Нормативний акт та Акт застосування права поєднують наступні спільні ознаки:
 обидва становлять собою Акт — формалізоване вираження волі повноважного органа;
 походять від публічної влади;
 мають юридичну силу — породжують правові наслідки, захищаються державним механізмом.
 Їх відрізняє:
 Нормативно-правовий акт містить державно-владні приписи загального характеру.
 Акт застосування норми права містить індивідуалізовані владні приписи конкретизовані як за
суб'єктами, так і за їх правами та обов'язками.
 Акт застосування права не створює нового права, а лише прикладає існуюче право до
конкретних суспільних відносин.
 Застосування правових норм у випадку прогалин в праві та
юридичних колізій
 Основним способом усунення (заповнення) прогалини в законодавстві є видання компетентним
нормотворчим органом відсутньої норми права, необхідність якої зумовлена життям.
 Якщо суб’єкт правозастосування зустрічається з прогалинами в законодавстві, закон передбачає для
нього різну поведінку. У правоохоронній сфері, яка передбачає заборону певної поведінки, встановлення
санкцій, дія, яка заборонена, повинна бути чітко закріплена у відповідному нормативно-правовому акті.
Суб’єкт правозастосування повинен діяти за принципом, який існує ще з часів римського права: немає
злочину, проступку, немає покарання і стягнення без закону. Суб’єкт правозастосування в такому
випадку повинен відмовити у відкриті провадження у справі, винести виправдувальне рішення.
 У відносинах, які не пов’язані з визнанням діяння правопорушенням (кримінальним або
адміністративним), діє інше правило. Так, у цивільному праві діє принцип, за яким забороняється
відмовляти в правосудді на підставі неврегульованості суспільних відносин законом. Якщо випадок,
який розглядається, знаходиться у сфері правового регулювання, якщо є пряма вказівка про те, що він
повинен бути вирішеним юридичними засобами, відсутність його регламентації не дає підстав
правозастосовному органу відмовити у вирішенні справи.
 Засобами подолання прогалин у сфері цивільних правовідносин, а також у справах, які виникають з
адміністративно-правових відносин, є аналогія закону та аналогія права.
 Аналогія закону означає вирішення справи на підставі закону, який регулює схожі з неурегульованими правом
суспільні відносини. Таким чином, перш за все, треба розшукати норму права, яка регулює аналогічні, найбільш
близькі правові відносини. Схожість фактів, які аналізуються, і фактів, що закріплені в нормі, яка
застосовується за аналогією, повинна бути відображена в суттєвих, аналогічних у правових відносинах ознаках.
 Аналогія закону передбачає пошук норми, в першу чергу, за предметом правового регулювання, тобто
розглядаються: юридичний інститут, галузь законодавства, а в подальшому можливе звернення до іншої галузі
й до законодавства в цілому (субсидіарне застосування). Знайшовши найбільш близьку за змістом норму, треба
вирішувати казус на її підставі з урахуванням інших аналогічних норм, принципів інституту і галузі, до яких
належить норма.
 Аналогія права означає вирішення справи на підставі принципів інституту права, галузі або загальних
принципів права. Необхідність у застосуванні за аналогією права виникає тоді, коли не була знайдена
аналогічна норма, тобто не можливо вирішити питання за аналогією закону.